Сурсувул, але тепер вже вiн не старший болярин, вiн - тiльки тiнь, що блука? в покоях кагана Симеона i випива? нарештi з його келиха... але не вина, а отрути. Кесаря Бориса це аж нiяк не тривожить. Нема? Сурсувула - ? iншi молодi боляри, що вчились у Константинополi, знають церемонiал iмператорського двору, вмiють пити, спiвати, гуляти. Гуляй, Болгарi?! 4 Князь Святослав знав, що сталось у Константинополi, доходили до нього вiстi з Преслави. Не тiльки руських во?в вiв тепер князь Святослав. Де вiн заявлявся, до нього при?днувалось множество болгарських свободникiв, смердiв, усi парики. Вони знали тут кожен камiнчик i кущ, йшли поплiч з руськими воями. I коли князь Святослав йшов з цим вiйськом понад Дуна?м, а далi Планиною, то бачив i пересвiдчувався, яке велике лихо готувалось давно для Русi: скрiзь тут понад Дуна?м побудована була стiна й стояли городи-фортецi, вiсiмдесят над Дуна?м, кiлькасот у горах, зведенi руками рабiв не для того, щоб одбиватись вiд когось, а щоб звiдси йти на Русь, на Русь. Тепер цi фортецi були позаду руського вiйська, жорстокий бiй мiж воями князя Святослава й нового кесаря Бориса йшов на довгiй, широкiй смузi землi вiд берегiв Руського моря аж до рiчки Колубари... Перемагали во? князя Святослава, вони невпинно, як велетенський морський вал, котились вперед, недалеко вже була й Преслава. Саме в цей час Микула побував у гостях в свого приятеля болгарина Ангела. У ту нiч, коли Микула розв'язав йому на руках мотузки, щось розв'язалось i в душi Ангела, - був вiн, як виявилось, добрим хлопцем, сам тепер iшов попереду во?в туди, куди вело його наболiле серце. I от якось уранцi Ангел зупинився. - То ? мо? село Росава, - сказав Ангел. Микула зупинився, широко розставивши натрудженi сво? ноги, i довго так стояв, приклавши праву руку до лоба, примружуючи очi i якось легко дихаючи. - Чого ж ти, другаре мiй, став? - запитав Ангел. - Може, неладне мо? село? - Нi, - швидко вiдповiв Микула. - Не того я став, що село тво? неладне, а того, що воно схоже й на мо? село... У нас - Днiпро, тут - Дунай, верби тут i там, i птахи. Диви, такi ж i хижi... Ну, ходiмо! Але Микулi довелося ще раз зупинитись. Коли вони стали наближатись до однi?? iз землянок над самою кручею Дунаю, то побачили, що там сто?ть жiнка, пильно дивиться, що то за люди прямують до землянки, i раптом, викинувши вперед руки, бiжить ?м назустрiч! - Ангеле! Ангеле! - чули вони ?? розпачливий крик. Ангел зупинився, став i Микула. - Жоно! Цвiтано! - промовив Ангел, i Микула помiтив, як у нього зблiдло обличчя й задрижали щелепи. Але вiн швидко перемiг себе, обняв жону. - Ангеле! - говорила вона. - Чула всички, аще убi?н ?сть на война то... Горе, плакам тяжко. - Аз бях там, - вiдповiв i показав на долину Ангел, - i мнозi бяше убитi, але сам здрав... I вiн розповiв Цвiтанi, що було з ним i що сталось над Дуна?м, показав на Микулу. Цвiтана обернулась до Микули, з приязню подивилась на нього. Була це молода ще, дуже при?мна жiнка у бiлiй сорочцi й спiдницi, що складалась з двох шматкiв червоно-зелено? тканини, пiдперезаних поясом, i, як це не дивно, була дуже схожа на Вiсту. Одного не мiг зрозумiти Микула - чому Цвiтана подивилась пильно на нього, а потiм низько в пояс вклонилась йому. Так само зробив тодi й вiн -чужа земля, чужi звича?... Аж тодi вони рушили до землянки Ангела. Сам Ангел, правда, назвав ?? бурделем. Як нагадувала вона Микулi ?хню землянку над Днiпром! Викопана вона була в землi пiд горою, через що хворостяна, всипана землею покровина* (*Покровина - дах.) ??, що лежала на сошках, суцiль зливалася iз схилом гори, поросла травою. Мiж травою там червонiли якiсь квiти. Навiть наблизившись до бурделю, Микула не зрозумiв, де вони опинились: на даху ?? ганялись за курми й весело кричали дiти. До бурделю вело кiлька викопаних просто в землi схiдцiв. Коли Ангел вiдчинив дверi, вони зайшли одразу до гривицi* (*Гривиця - сiни.), де стояв верстат. За нею ж була велика землянка з обкладеними дошками стiнами, з вогнищем посерединi, вiд якого вгору до покровини вiв плетений з лози i обмащений рудою глиною димар. - Клянусь Перуном! - сказав Микула. - Як дома! I увесь час, поки вони сидiли бiля вогнища, у якому варилась страва, i коли, запиваючи вином, ?ли, Микула дивився на бурдель - на двi скринi й лар для борошна в одному кутку, на дерев'яний помiст-ложе в iншому, на дверцята, що вели до тiсно? клiтi. - А що це за страва? - розпитував Микула, коли Цвiтана поставила перед ним ще одну миску. - Каша, - вiдповiв Ангел. - Що каша - бачу, - засмiявся Микула, - каша ? всюди, а от з чого вона? Ангел зрозумiв Микулу й, повiвши до клiтi, набрав пригорщ гречаного зерна. Микула взяв одно з них на зуб. - Добре жито! - промовив вiн. - Аще много беден чловек - то суть його жито, - пояснив, як мiг, Ангел Микулi. - Орну землю iмам малко, тоя жито сею дваж всяко лято. Грецьке жито суть, гречка... - Гречка! - голосно засмiявся Микула. - Другаре Ангеле, данi я нiде не брав i не вiзьму, а оцю дань - гречку - дай менi. Вершники, що ?хали з долини, привезли з собою й подали князевi Святославу стрiлу. - Що це за стрiла? - запитав вiн. Йому розповiли про во?на, який помер на березi Дунаю вiд цi?? стрiли, але перед тим сказав, що пiд Ки?вом стали печенiги, а княгиня Ольга просить помочi в князя... Замислений стояв князь Святослав, дивився на Дунай i гори. Уже близько, так близько, здавалося, була перемога над ромеями, за Преславою i горами вiн стане сукупно з болгарами проти Iоанна - i переможе його. Але хитрi, зрадливi, пiдступнi iмператори роме?в. У цей час, коли воям його треба почати ще один, мабуть останнiй, бiй i коли вiн iде супроти ворога чесно, з пiднятим заборолом, вони дiють, як i завжди, - заходять з спини, заганяють нiж у саме серце. Не самi печенiги стали пiд Ки?вом. О, князь Святослав добре знав ?хнiх каганiв. Вони блукають, як пси, над Днiпром, вони бояться руських людей i нiколи б не пiшли на Ки?в i Русь. Якщо ж пiшли, то ?х пiдкупили, дали сво? кентинарi? iмператори роме?в... Невимовна образа наповнювала серце князя Святослава. Але на зраду iмператорiв вiн мiг вiдповiсти тiльки одним - силою на силу. - Збережiть цю стрiлу для того, хто послав ?? в серце воя мого, - сказав Святослав. - Я чую твiй голос, Руська земле, чую, матiнко княгине! - закiнчив вiн. I тодi князь Святослав велiв кликати до себе брата Улiба, во?вод, тисяцьких, всю вищу дружину. У глибокому роздумi стояв вiн з нею над берегом Дунаю, довго дивився, як хвилi набiгають i набiгають на пiсок. А поруч iз ним стояли князь Улiб, Свенелд, Iкмор, ще чимало во?вод i тисяцьких земель Русi. - Дружино моя! - почав князь Святослав i пiдняв очi на подругiв сво?х у ратних справах. - Много кровi нашо? пролилося тут, дерзно боролися во? руськi, ворог да? уже плечi, близько нам тепер i до Вiзантi?, до правдивого суду на бранi. Але iмператори роме?в, по християнському сво?му звичаю, велику гнесь сотворили, веред зробили взад нас. Маю вiстi я, що печенiги стали пiд Ки?вом-городом, княгиня Ольга кличе рятувати землю Руську, помiч дати Ки?ву... Во?води мовчали, але блискучi очi, покладенi на мечi руки, стиснутi уста свiдчили про ?хню образу й ненависть. - Мислю так, - вiв далi князь Святослав, - що не можемо ми бранi з iмператорами припинити. Станемо тут i будемо стояти. Я ж уборзi з дружиною меншою iду Ки?ву. Обапол будемо боротись - ви тут, а я там. Знаю, буде вам ослаба, дружино, але вiдаю - станете на смерть i супостат вас не одолi?. Не нам, а iмператорам роме?в пагуба буде. - Роби, княже! - вiдповiли всi. Тi?? ж ночi, перепливши Дунай, князь Святослав з дружиною вборзi полетiв до Ки?ва. 5 Кiлька разiв пробували печенiги копi?м узяти Гору. Вони дерлися до стiн удень, пiдповзали й лiзли на городницi вночi, стягали дерево й хотiли запалити ворота. В той же час вони гасали на сво?х конях по всiх околицях, пограбували княжi двори в Берестовому й на Оболонi, палили боярськi отчини Щекавицi й Хоревицi. Над Либiддю, де збилося стiльки печенiгiв, що нiде було коня напо?ти, на Подолi, а також i в передграддi - скрiзь лунали зловiснi, пронизливi голоси печенiгiв: напившись медiв у княжих i боярських медушах, вони ходили п'янi. Вiд Либедi й Подолу долiтали iнодi й iншi крики, вiд яких здригались всi на Горi, - печенiги мучили й вбивали людей, якi не встигли втекти на Гору i ховались десь у лiсах i ярах. Так проминуло багато днiв. Спочатку у людей на Горi була надiя, що печенiги постоять пiд Ки?вом i повернуться в поле. Але тi не думали залишати Ки?ва. Дедалi ?х ставало нiбито ще бiльше, певне, з поля пiдходили новi орди. На Горi було важко. Гриднi день i нiч стояли на стiнах, одбивали напади, лагодили городницi. Вже багато ?х було покалiчено, багато лежало в землi бiля ворiт на Перевесище. Гридням допомагали ремiсники з передграддя, смерди з Подолу, вони стояли на городницях i пiд стiнами - подавали камiння, носили пiсок, готували стрiли. Не вiдставали й жони полянськi - ?хнi руки були також у надобi, багато з них мали гострi очi, вмiли метко стрiляти з лукiв. А потiм люди почали страждати вiд голоду й нестачi води. Княжi й во?водськi клiтi дедалi порожнiли. Чим бiльш зростала спека, тим меншало в джерелах бiля берестянсько? стiни води. Немiчна, хвора була й княгиня Ольга. Вона, правда, намагалась, щоб нiхто не помiчав цього, i хоч часто не спала ночами, але так само, як i все життя, прокидалась до схiд сонця, виходила в сiни, говорила з боярами i тiунами, думала, як зробити, щоб легше було людям. Турбувалась княгиня й про онукiв сво?х, оберiгала ?х у важкi години. Коли печенiги бились пiд самими стiнами, була з ними, - боялась за них. Особливо боялась вона за Володимира. Вiн ставав все бiльше схожим на Малушу - тi ж очi, нiс, уста. Але княгинi Ользi вiн нагадував ще й молодого Святослава - такий самий мовчазний, упертий, завзятий, дерзкий. Втiм, княгинi вiн нагадував не тiльки молодого Святослава, - а хiба дiд його, Iгор, не був таким? I Ярополк, i Олег жили як княжичi, багато часу проводили з княгинею, з Пракседою виходили гуляти у сад за теремом, з вуйками сво?ми вчились стрiляти й стрибати, хоч це й не подобалось ?м. Княжич Володимир був увесь час з Добринею. Тiльки тодi, коли Добриня рубався на стiнi, Володимир лишався в теремi. Але хiба вгада?ш цього уношу? Раз на свiтаннi, коли дуже важко було на стiнах, княгиня кинулась в опочивальню й побачила, що княжичi Ярополк i Олег сплять у сво?х ложах, а княжича Володимира там немов i не бувало. Княгиня Ольга обiйшла терем - княжича нiхто не бачив, вийшла у двiр - там його не знайшла, i тодi пiднялась на Подольську вежу й там побачила, як Володимир, прикипiвши до заборола, цiлиться в печенiгiв пiд стiнами. - Володимире! - сказала вона онуковi потiм. - Чому ти не бережеш живота сво?го? - А хiба живот у князя не такий, як у його во?в? - зухвало вiдповiв Володимир. Княгиня Ольга похитала головою, - такий, такий самий, як Святославi "А втiм, - подумала вона, - може, саме такими й повиннi бути вони, бо така ж Русь?!" Княгиня просила Добриню берегти Володимира, бо йому ж доручив князь Святослав свого сина. I не тiльки про це, а й про всi справи радилась княгиня з Добринею. Вiн був добрий во?вода, смiливо стояв на стiнi, умiв вести за собою людей, та й люди вiрили йому. Тому кожного ранку княгиня розпитувала в Добринi про все, що дiялось на Горi. - Важко, дуже важко на Горi, княгине, - говорив Добриня, - вже люди починають нарiкати, що це ?х покарав Перун, супроти християн говорять... Дехто каже, що треба принести... - Чого ж ти замовк, Добрине? - ...треба принести в жертву людину... Запаленими очима дивилась княгиня на Днiпро, спраглi уста ?? шепотiли молитву. - Ти дивись, дивись, Добрине, чи не видно лодiй з Чернiгова? - Не видно, матiнко княгине. - Так що ж робити? - шепотiла вона. - Господи, настави, настави! Добриня подумав. - Треба слати, княгине, людину до Чернiгова, в землi нашi, кликати помiч. - Але як, Добрине, кого? - Дай подумати. Усе зроблю як слiд, княгине. Була темна, задушлива нiч на початку мiсяця червна. На Горi не тлiв жоден вогник. Темно було навкруг стiни. Тiльки в одному мiсцi, на передграддi, буяв вогонь i звiдти ж долiтали звуки бубна i крикливо? печенiзько? пiснi. Разом iз Добринею один во?н пiдiйшов до краю стiни, зупинився бiля заборола й подивився вниз. Там було темно, дна не видно, здавалося, що сто?ть вiн над глибоким проваллям. Але во?н знав, що внизу рiв, тверда земля, i, не поспiшаючи, зав'язав вузлом кiнець мотузка на заборолi, а другий, пильно придивившись, поволi пустив вниз за стiну. - Прощай, Добрине! - Прощай, Туре! Гридень Тур метко перелiз через забороло i, мiцно тримаючись за мотузок, почав спускатись. Вiд кiнця городниць до дна рову було далеко, мотузок розгойдувався в повiтрi, разом iз ним робив кола i Тур. Раз вiн затримався надовго, повис над ровом, бо йому здавалося, що внизу хтось заворушився. Та нi, в рову нiкого не було. Вiн спустився, став, а потiм лiг на схилi рову. Так Тур лежав довго, прислухаючись, а потiм сiпнув кiнець мотузка, подаючи знак, що буде повзти вiд стiни. На стiнi також сiпнувся мотузок - там усе ще стояв Добриня, вiн бажав Туровi удачi. Тур поповз. Очi його вже призвича?лись до темряви, на тлi темного неба вiн бачив ще темнiшi бугорки, кущi. Бачив вiн i повалене печенiгами околля, що лежало скрiзь, нагадуючи здалеку постатi людей. I коли б хто пiзнiше запитав Тура, як це сталось, вiн не зумiв би пояснити. Переповзши високий вал за ровом, околля, яр i ще раз спустившись вузьким рiвчаком, вiн помiтив, що опинився просто перед вогнищем, бiля якого сидить на травi кiлька печенiгiв. Проте на Тура нiхто не дивився, вовняна чорна шапка, шкiряний киптар i крива шабля бiля пояса, якi вiн зняв з убитого на стiнi ворога, робили його схожим на тих печенiгiв, що сидiли поруч з ним. Нiхто на нього не звернув жодно? уваги. Дiялось тут щось неймовiрне. Чимало печенiгiв лежало на хутрах, на кiнських попонах i просто на землi, деякi з них ласували ледь пiдсмаженою на вогнi кониною, усi пили з корчаг вино чи мед, а кiлька десяткiв, взявшись за руки, притупуючи ногами, кружляли навколо вогнища. Вони танцювали пiд пронизливий гук трьох дудукiв, що грали, надуваючи щоки, двох музик, якi рипiли смиками по натягнутих на довгi чурбаки струнах, i кiлькох бубнарiв, що вчиняли найбiльший шум. Але й тi, що лежали на хутрах i землi, не були байдужi до музики й танцюристiв, а плескали в долонi, кричали, заохочували ?х. Тур бачив близько вiд себе п'янi обличчя печенiгiв, на яких грав вiдсвiт вогнища, ?хнi косуватi, маснi очi. Навiть п'янi, вони говорили про Ки?в, поглядали i показували на Гору. I, бачачи перед собою цi засмаглi вiд вiтру й сонця безжальнi обличчя, Тур подумав про те, що ж буде, коли вони вдеруться до города, пригадав батька свого, матiр, Малушу, яка може загинути вiд ?х руки над Россю, i все тiло його затремтiло. Швидше за Днiпро, дiйти до першого села, взяти коня й летiти до Остра, Чернiгова, кликати помiч! Та як зараз пройти до Днiпра? Вiн боявся озиратись навкруг, щоб не привернути уваги ворогiв, сидiв, нiби пiдпилий, схиливши голову, трохи похитуючись. Але знав, що позад нього, куди б вiн не ступив, - скрiзь сидять, стоять, блукають вороги, що пройти тут зараз вiн не зможе, проповзти - не зумi?. I ще бiльше його тривожило те, що кiнчалась коротка червенська нiч. Вже за Днiпром починало днiти небо. I раптом вiн побачив, що просто на нього вiд вогнища суне кiлька печенiгiв. Вони були дуже п'янi - це видно було по ?х ходi. Зараз вони пройдуть повз нього i, очевидно, пiдуть униз, до Днiпра. Коли вони були близько вiд нього, вiн уже стояв на ногах, коли минали його, взяв пiд руку одного печенiга. Вони йшли далi - i вiн iшов мiж ними, на вигляд п'яний, як i вони, та навiть i бiльше. Не випускаючи руки печенiга, вiн мало не падав, щось ревiв... Його сусiд, печенiг, навiть обiйняв його, притулився обличчям до плеча, щось белькотiв. Як хотiлося Туру його вбити! Про одне тiльки думав Тур - швидше дiйти до берега Днiпра. А печенiги, як на зло, iшли надто повiльно, зупинялись, щось кричали, падали. I вже в кволому свiтанку видно було ?хнi обличчя. Вiн же все нижче й нижче, нiби зовсiм сп'янiв, схиляв голову, немов падав, а тим часом тягнув ?х до Днiпра. I от нарештi Днiпро. Вже стало зовсiм видно, i, може, вранiшнiй вiтрець протверезив голови печенiгiв, бо вони зупинились i закричали. Тур пiдняв голову й глянув на печенiгiв. Добре, що подивився, бо вони, мабуть, зрозумiли, хто з ними йшов, один уже встиг вихопити шаблю, пiдняв ?? над головою. Тур не побiг до Днiпра, бо знав, що шабля ворога впаде на його голову. Кинувся на печенiга, вдарив його кулаками в груди так, що той випустив зброю, а тим часом сам вихопив свою шаблю й одним ударом стяв печенiговi голову. У ту ж мить, коли безголовий тулуб печенiга хитнувся i важко падав на землю, Тур уже бiг до Днiпра, став на кручi, змахнув руками, як птах, що почина? льот, i одiрвався, чорною стрiлою полетiв униз. Високо знялися бризки, й колами пiшла вода. Тур вирнув далеко. На березi вже збагнули, що сталось, i багато печенiгiв стрiляли з лукiв, iншi, ждучи, коли вирне невiдомий, стали на колiна, натягли тятиви. Стрiли пiрнали в воду близько вiд Тура. Вiн чув ?х свист, чув, як поруч булька? вода, i ще раз, ще раз пiрнав. А там поплив через Днiпро, вийшов на лiвому березi й зник у кущах. Пiзньо? ночi на пiвденнiй околицi города, в хижах бiля ворiт на Перевесище почалась пожежа. Люди закричали, кинулись до ворiт. Загорiлось через недогляд, чи, може, залетiла палаюча ворожа стрiла - нiхто про це не думав. Кожен знав, чим пожежа загрожу? дерев'яному городу. - Гасiть ??, гасiть! - волали навкруг. Але не було води. I тодi люди кинулись гасити вогонь руками, тiлом, з криком розвертали, трощили хижi. У диму, серед червоних вогняних язикiв вони падали, задихались. Стогоном i зойками зустрiчали ранок знесиленi, обпеченi люди. Вони просили води, ковток води! Не тiльки покалiченим, здоровим нiчим було дихати в городi. Повiтря мiж стiнами отру?в дим, iз-за Днiпра встало й швидко пiднiмалось у небi гаряче сонце, за нiч земля остигла, але тепер ?? немилосердно розпiкало безжальне промiння. I тодi в самiй серединi Гори, проти теремiв княжих, недалеко вiд Перунового требища, почали сходитись люди. ?х нiхто не збирав, але, здавалося, хтось пiдказував, що треба iти усiм з концiв сюди, до теремiв. Iшли чоловiки, жiнки, iшли ремiсники з передграддя, люди простi з Подолу. Спираючись на палицi, важко пересувались покалiченi, зi стогоном, що краяв душу, пiдходили обпеченi, на яких страшно було дивитись. I вже десь iз цього натовпу, мов викинутий хвилею, пiднявся над усiма, став на каменi старий чоловiк з довгою сивою бородою й вусами, з великими запаленими очима - головний жрець Перуна. Простерши вгору праву руку, вiн кричав: - Перун прокляв нас!.. Боги посилають на нас нещастя!.. Мусимо очиститись!.. Боги вимагають жертви! I, як стогiн спраглих грудей, як крик знеможених сердець, вирвалось з натовпу невблаганне: - Жертву! Жертву! Жертву! - Перун вимага? людську жертву! - кричав жрець. Тепер людей нiщо не могло зупинити. Вони дивились тiльки на жерця, що стояв на каменi, пильнували, на кого вкаже його рука. Над стовпищем знялися сокири. I раптом жрець опустив руку, - на стiнах Гори вдарили била. Звiдти залунав переможний крик: - На Днiпрi лодi? князя Святослава! Раннього ранку в станi печенiзькому над Днiпром, а далi скрiзь, аж до Либедi, зчинилась тривога, -забряжчали щити, залунали сполоханi голоси. Раннього ранку вдарили била, задзвенiли щити й почулись голоси i на городницях Ки?ва. Раннього ранку, тiльки над лiсами лiвого берега стало рожевим i враз заголубiло небо, на Днiпрi проти Ки?ва i скрiзь по плесу, нiби з води, виринули лодi?, на них трубили труби, чулись гучнi крики, а лодi? прямували через Днiпро - до круч i Почайни. В цей час на Горi вiдчинились ворота, пронизливо зарипiли жеравцi, що так давно не обертались, гучно лiг на другий бiк рову мiст, з города почала вибiгати княжа дружина, кинулись ремiсники, подоляни. З стiн Гори було видно, як носи лодiй зариваються в пiсок на березi, як з них стрибають во?, як вони вибiгають на кручi, кидаються навперейми печенiгам. Багато печенiгiв було порубано, тiльки деякi з них, що встигли сiсти на коней, помчали понад берегом Почайни, далi понад Днiпром до лiсу над Либiддю. Люди з Гори пили воду. О, яка солодка того ранку була вода в Днiпрi, як пiсля довгих днiв i ночей хотiлось пити ?? й пити. Люди пили, набирали в цебра, що були на лодiях, несли ?х на Гору - жонам, дiтям, якi не мали навiть сил спуститись до Днiпра. - Слава, слава воям Святослава! Але це були не во? Святослава. Це гридень Тур дiстався, знайшов на лiвому березi во?воду Претича й розповiв, де i як стоять печенiги. Пiсля того чернiгiвська дружина й усi во?, що були на лiвому березi, вночi пiдпливли до Ки?ва й одолiли печенiгiв... Проте печенiги не втекли й вiд меча князя Святослава. Вiн зустрiв ?х орду, що летiла вiд Ки?ва до Росi, бiля Роднi, почав з нею рать, i печенiги одразу дали спини, ?хнiй каган Куря здався на ласку князя Святослава. Князь Святослав покликав кагана Курю. Вони сiли на в'ялiй травi один проти одного, схрестивши пiд собою ноги, - про мир по покону слiд було говорити тiльки сидячи, - торкнулись руками землi, щоб вона чула кожне слово. Князь Святослав сказав: - Дивно менi бачити тебе з ордою тут, пiд Ки?вом. Печенiги й руси не воюють мiж собою... Хотiв би я - давно розбив би вас, скинув у море. Чого ж ти, Куря, прийшов з ордою до Ки?ва? Печенiзький каган, уникаючи пронизливого погляду Святослава, почав викручуватись: - У нас була голодна зима... Орда iшла, шукала хлiба. - Ти брешеш, Куря! - крикнув Святослав. - Голоднi зими бували й ранiше, чому не погнав табунiв до херсонiтiв - за коней вони дали б тобi i хлiба, й вина. Та й руськi люди прийняли б вiд вас табуни. Каган спробував брехати далi: - Ми хотiли гнати табуни, але руськi во? зачепили нас у полi... - I ви тодi пiшли на Ки?в? - засмiявся Святослав. - Нi, Куря, не вiрю я, що руськi во? зачепили вас у полi. У нас ? багато дiла i без печенiгiв... Вiзьмись за землю, кагане, i скажи правду. Куря дряпнув рукою землю. - Говорю правду... - Нi, брешешi - Земля зна?, - твердив Куря, - я говорю тiльки правду. I тодi князь Святослав повiв розмову iнакше. - Слухай, кагане, - сердито промовив вiн, - Ти хочеш живим вийти з ордою сво?ю в поле? Печенiзький каган мовчав. - Вiдповiдай, кагане, - голосно сказав Святослав, - Укладемо мир чи зробимо сiчу? Во? мо? готовi... - - Мир, - дивлячись у землю, сказав каган. - Тодi говори правду... Куря мовчав. - Я допомагав ромеям, - нарештi сказав вiн. 6 Чим ближче до?жджав князь Святослав iз дружиною сво?ю до Ки?ва, тим бiльша ру?на вiдкривалась його очам... Над широкою, швидкою Либiддю лiс був вирубаний, кущi поламанi, над луками, маючи ще й досi поживу, хмарами лiтали ворони. Порубанi, попаленi були дерева й на Перевесищi, серед трави бiлiли костi коней, скрiзь чорнiли слiди пожарища. I от князь Святослав зупиня?ться перед воротами над Перевесищем. Гучно кричить його дружина, на обпалених, чорних стiнах города заявляються сторожi - аж тепер прийшов князь, - риплять жеравцi, опуска?ться мiст. Князь Святослав засмучений ?хав по Горi - й тут пожарище, скрiзь ру?ни, попiд стiнами могили й могили. Почувши тупiт коней княжо? дружини, iз хиж на Горi, з теремiв вибiгали люди. На них страшно було дивитись, - що тiльки робить брань! Бiля княжого терема, де стовпились усi дворяни, Святослав круто зупинив коня, привiтався i, не розпитуючи нiкого, швидко пройшов сходами на ганок, ступив у сiни. Тут, у сiнях, вже стояли i, видно, ждали князя сини Ярополк, Олег, Володимир разом iз боярами. Князь Святослав привiтався з боярами, пiдiйшов до синiв. Минуло небагато часу, коли бачив вiн ?х востанн?, але як змiнились вони: Ярополк витягнувся, погрубiшав, дивився на батька гарячими якимись очима, син Олег був однаково блiдий, несмiливий. Один Володимир кинувся до батька, поцiлував його. Але одразу ж, помiтивши, що брати образилися, вiдступив... - Як княгиня? - запитав у бояр Святослав. Слова його почув священик Григорiй, що вийшов з дверей свiтлицi княгинi. - Вельми хвора княгиня наша, - вiдповiв священик, -А про тебе вже чула, кличе... Княгиня сидiла у свiтлицi, що виходила вiкном до Днiпра, у крiслi, спершись на поручнi, iз заплющеними очима - думала чи, може, спочивала. - Мамо! - тихо промовив з порога, боячись ?? розбудити, Святослав. Вона одразу розплющила очi, - як глибоко запали тепер вони, - пiзнала сина, простягла вперед руки... - То ти й при?хав? - дуже тихо сказала княгиня. - При?хав... примчав, коли почув звiстку про Ки?в. - Спасибi, синку! Святослав пiшов уперед, схилився перед матiр'ю на колiна, i вона поклала руку на голову сина, поцiлувала його. Материнська рука! Вiн добре знав цю мiцну колись i теплу руку. Чому ж тепер ця рука така квола, холодна? - Мамо! - запитав Святослав. - Що з тобою? - Видиш мя немощну сущу, - з болем вiдповiла вона. - Не можу нi ?сти, нi пити, болить... все тiло... серце. - Так покличемо лiчцiв, сотворимо жертву... - Вже нiякi лiчцi й жертви менi не поможуть... Молюсь богу, щоб кiнчились мо? страждання... Молись i ти, сину! Вона заплющила очi, деякий час мовчала, а тодi нiби прокинулась, сказала: - Що я i мо? немощi, сину? У Ки?вi було дуже тяжко, печенiги мало нас не одолiли. Але людi? стояли твердi духом... - Знаю, мамо, я зустрiв орду бiля Росi й гнав до Днiпра. Говорив i з каганом Курею. Печенiгам заплатили й наслали ?х на нас роме?... - Знову вони, - важко зiтхнула княгиня, - Нi, ти не помилився, що пiшов на них, Святославе. I як там? Вiн розповiв ?й усе, що сталось вiдтодi, як рушили во? до Дунаю, розповiв, як брав городи в Болгарi? i як мало не дiйшов до Преслави... Блiда, стомлена княгиня, напружено, часто й важко дихаючи, слухала розповiдь сина i нiби забула про свою хворобу, стежила в думках за кожним кроком сина i його во?в у Болгарi?. - А син мiй Улiб? А Свенелд? А Iкмор? Говори, говори, сину! I Святослав вiдповiв на всi ?? питання. - Добре! - сказала вона, коли Святослав кiнчив розповiдь. - Нема? кесаря Петра, - що ж, така йому й слава. А з сином його не сварись, може ж, вiн згада? дiда Симеона, уклади з ним мир... - Ой нi, - з гiркотою сказав Святослав. - Що Петро, що Борис, - обидва сiрi, грецькi. А з Константинополя Бориса пiдтриму? новий iмператор - Iоанн Цимiсхiй. - Так пошли пiдмогу дружинi сво?й на Дунай, нехай блюде межi нашi, а сам побудь тут, у Ки?вi... - Нi, мамо, негоже менi в Ки?вi бути, доки кесарi i iмператори не розбитi, доки вони насилають на нас печенiгiв. Там, на Дуна?, сто?ть моя дружина, там усi блага колись сходились, а зараз зiйшлась вся лжа. Там зi мною поряд стали не кесарi, а болгари, - там середа нашо? землi, мушу i я там бути. - А Ки?в-город? - болiсно промовила княгиня. - Не знаю всього, але боюсь i за землi нашi. Котре вже лiто iде вiйна... - Думаю про Ки?в-город i про землi нашi, - спробував заспоко?ти ?? Святослав. - Але ж тут сидиш ти... - Що я? - посмiхнулась вона. - Сани мо? вже стоять бiля порога, кожно? ночi кличе мене Iгор... Спочиваючи, княгиня Ольга знову якийсь час помовчала, а тодi промовила: - Нi, сину, на Ки?вському столi вже менi не сидiти. - З тобою будуть сини мо?... - Нi, Святославе, не менi сидiти на столi. Якщо так - посади синiв. - Але кого з них посадити на столi Iгоревiм? Княгиня замислилась. - Три сини - i всi три рiзнi, - зiтхнула вона. - Ярополк - вiн у мене хрещений, але злий, зухвалий... Олег також добрий, але дуже тихий... Володимир... Знову помовчала княгиня... - Добрий Володимир, хоч i язичник, але бояри його не приймуть... - княгиня замовкла й кiнчила: - Нi, Ярополка треба. - Так, мамо, й зроблю, а тодi пiду. - Ти, сину, зажди... Погреб мя i iди, яможе хощеши... - Я не покину тебе, доки жива, мамо, - сказав Святослав, - i все зроблю по тво?му слову... - То й добре! - промовила княгиня i, заплющивши очi, нiбито заснула. Мов увi снi, пробув князь Святослав три днi в Ки?вi, все сходив на Горi, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу. I скрiзь його серце вражали спустошення й ру?ни, скрiзь вiн зустрiчав сполошенi очi, скрiзь чув висловленi вголос i нiмi запитання. - Коли ж, княже, кiнець ру?нi i вiйнi?.. Бачиш, княже, як стражда? Руська земля? Повертаючись на Гору, вiн заходив до синiв i матерi. Княгиня, видно, дуже мучилась i страждала, ?й важко вже було й говорити, але хотiла, щоб син не знав цього. Коли Святослав заходив, нiмим поглядом запрошувала його сiсти, i так у мовчаннi минали години... Третього дня увеченi вiн також прийшов до не?, але затримався в сiнях. У матерi був священик Григорiй, а Святослав не хотiв заважати ?хнiй розмовi. Потiм священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокiйний, i сказав Святославу: - Iди, княже, вона кличе тебе. Святослав зайшов до свiтлицi й зупинився бiля порога. У куточку горiв свiчник. Мати лежала на сво?му ложi надзвичайно блiда, але тиха i спокiйна. - Сядь, Святославе! - сказала вона. Вiн сiв недалеко вiд ?? ложа. - От я i висповiдалась в усiх сво?х грiхах... - Кому ти сповiдалась, в чiм? - не зрозумiв вiн. - Пресвiтеру Григорiю, а через нього Христу... кiнець, сину... - Навiщо, мамо, говориш ти про кiнець? Тобi, княгине, ще треба жити й жити... Квола посмiшка пробiгла по ?? обличчю. - Усяке життя закiнчу?ться, i княже - також, - промовила вона. - Не втiшай мене, сину. I я вже готова до далеко? сво?? дороги. Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала бiль. - Я тiльки одне хотiла попросити в тебе... Прости й ти мене, сину... - За що я тебе мушу прощати? - запитав Святослав. -Адже ти менi робила тiльки добро... - Добро - це так, я хотiла бiльше добра зробити тобi, сину. А все ж ти, мабуть, гнiва?шся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею? - Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто й згадувати! - тихо сказав Святослав. - Нi, не говори так. Чим далi дороге минуле вiдходить вiд нас, тим дорожче про нього згадка... Тобi було боляче увесь час, Святославе. Менi також було боляче i тодi, i тепер, коли згадую Малушу... Але хiба я могла зробити iнакше? Вiр менi, коли б зробила так, як велiло серце, то не ти, а Улiб сидiв би на Ки?вському столi. А вiн зробив би все не так, як ти. Вiн повiк не зробив би того, що ти, Святославе! - Мамо! - сказав Святослав. - Я знаю Гору й Улiба. А зробив я тiльки те, що мусив i змiг... - Що мусив i змiг, - повторила його слова княгиня. - Нi, Святославе, ти зробив бiльше, нiж мiг... Колись... тодi... я мучилась i вагалась. У трудний i страшний час жила я, сину. Твiй батько Iгор не закiнчив збирати землi, це довелось менi... Ти був зi мною, пригаду?ш Iскоростень? - Пригадую... - Люди говорили, що я мстива, зла, хижа. Не помста, а страх за землi нашi, за Русь вели мене в Деревлянську землю. Бо коли б одпала вiд нас Деревлянська земля, то пiшли б за нею й iншi. I, може, не було б днесь i Русi!.. - Ти - мудра, мамо! Я бачив, що ти тодi зробила, знаю й те, чому ти замiнила дань уставом... - Що устав, - княгиня показала за вiкно, - коли вони думають про одне. Я, сину, роздала вже ?м усi землi, лiси i рiки... - Але ж ? ще й люди, мамо... Русь - не токмо Гора, а багато племен, язикiв, городiв. - Так, - згодилась княгиня, - Русь - це багато племен, язикiв, городiв... Вони тепер з'?днались, i ти веди ?х проти ворогiв, веди проти Вiзантi?. А за Малушу ти мене прости, сину! Проща?ш? - Прощаю, мамо! - I другий раз прости... - Прощаю... - I третiй... - Прощаю... - Спасибi, сину, - княгиня довго лежала iз заплющеними очима, нiби спочивала. - Усе кiнча?ться, - згодом промовила вона i подивилась на Святослава. - Отак затиха? життя. Проминуть лiта, пройдуть вiки... Чи ж взнають колись люди правду про те, як важко нам i всiм людям було на Русi? - Взнають, мамо, - впевнено сказав Святослав. - Коли помру, - сказала княгиня, - не роби тризни по менi... маю пресвiтера... нехай похова? як християнку... - Мамо! - вирвалось у нього. - А дозволиш менi взяти Малушу? Княгиня Ольга довго не вiдповiдала, потiм, нiби ?й треба було сказати щось надзвичайно важливе, спробувала пiдвестись... i пiдвелась, сперлась на руку, сiла... - Ти зна?ш, Святославе, - сказала вона, дивлячись на сина якимись надзвичайно великими очима, - що тодi... у ту нiч... коли Малуша ви?жджала з города... я пожалувала ?й село... Будутин... - Пожалувала село? - Так... але вона його не взяла. Вiдмовилась... бо хотiла не пожалування, любила тебе... отакого свiтлого... як ти ?... Зна?ш тепер, яка Малуша... Княгиня зупинилась. - Малуша, - кiнчила княгиня. - Вона... вона дужча, нiж я... знайди... вiзьми ??... I враз очi ?? згасли, мертва голова одкинулась на подушки... Всю нiч пiсля цього князь Святослав не спав. Ки?в давно вже знав, що княгиня непоправно хвора. I як тiльки чорне знамено, - вiсник смертi, - з'явилося над стiнами города, зашумiла, загомонiла Гора, бояринi й во?водинi жони кинулись до княжого терема, звiдти залунали ?хнi сумнi, розпачливi крики - вони опоряджали й збирали княгиню в далеку дорогу. Лiпшi ж мужi з Гори, що були сво?ми людьми в теремах княжих, поспiшали зараз до князя Святослава - ?м треба було розв'язати багато справ. Князь Святослав сидiв у великiй сво?й свiтлицi, що виходила високими вiкнами до Днiпра, оточений трьома синами. Поблизу них стояло кiлька во?вод, що при?хали разом iз князем вiд Дунаю, бiля дверей свiтлицi ждали напохватi слуги. Горянськi бояри й во?води заходили до свiтлицi, зупинялись перед князем i, низько вклонившись, мовчки одходили набiк - у годину, коли княгиня споко?лась, але душа ??, як усi вони вiрили, блука? ще десь близько, не годилось нi про що говорити. Мовчки, схиляючи голову, вiдповiв ?м i князь Святослав з синами. Люди спiвчувають ?м у великому горi, горе князiв - горе i ?х. За вiкном швидко темнiло. Ще видно було темно-синi води Почайни, острiв, голубе плесо Днiпра, жовтi коси по той бiк, лiси, небо. Але все це примеркало, гасло. Нiч насувала зi сходу... У сiнях дворяни били в кресало, роздували вогонь. Потiм хтось iз них з свiчкою в руках зайшов до свiтлицi i заходився запалювати свiтильники, що стояли попiд стiнами. Тодi за вiкном зовсiм потемнiло. I враз стало видно усiх бояр i во?вод, що збились попiд стiнами. Бородатi, засмаглi мужi переминались з ноги на ногу, ховали руки з високими шапками за спиною, уперто мовчали. Але мовчати отак увесь вечiр було несила. Один iз бояр - це був муж лiпший Лаврит - ступив крок уперед i, прокашлявшись, запитав: - Коли ж, княже, зробимо почесть погребову нашiй княгинi? Князь Святослав, що дивився, як за Днiпром спалаху? зеленим сяйвом перша зоря, нiби прокинувся. - А що? Похова?мо як треба... - Покон велить, - вiв далi Лаврит, - поховати до вечора наступного дня, щоб душа покiйно? не заблукала на небесних луках, а потрапила прямо у вирiй... - Так, так, - загомонiло вже чимало бояр, - поховати треба завтра, по покону... - Але я хотiв би, - подивився на мужiв сво?х князь, - щоб на почестях були люди. Гiнцi вже по?хали до всiх земель, хоч повернуться звiдти не скоро. Проте i Вишгород, i Бiлгород, i Родня, i Переяслав мусять бути. Боярин Лаврит мовчав, але з усiх куткiв свiтлицi i навiть з сiней залунали голоси: - То правда! Вишгород i Родня мусять бути. Вони, либонь, уже ?дуть. Покiйна княгиня була така недужа... Та боярин Лаврит ще не сказав усього, що думав, Вiн загрiб широкою п'ятiрнею волосся на потилицi й голоснiше вже, роздратовано запитав: - А тризну коли зробимо, княже? Адже пiдготуватись треба - лодiю, i слуг для жертви, i коней, i всякий запас у дорогу... Якщо говорити правду, князь Святослав хоч i не ждав цього питання вiд сво?х мужiв, але розумiв, що постати воно може. Напружене мовчання в свiтлицi свiдчило, що запиту? не сам Лаврит... Поруч iз ним, як це тепер помiтив князь, стояв i сивий, старий жрець Перуна. - Що ж, - вiдповiв на це Святослав, - готуватись до почестi, звичайно, треба, i я вже велiв це зробити, але жертви не хочу, тризни по княгинi справляти не будемо. - Як же так? - раптом озвiрiв i закричав Лаврит. - Усi князi руськi - iже за Кия i пiсля нього - похованi були по нашому покону, i над всiма ними людi? робили тризну. Князь Святослав поволi встав з стiльця, ступив уперед i зупинився перед боярами й во?водами з Гори. О, в цю вечорову годину вiн вiдчув, що привело ?х сюди, чому вони стояли мовчки, чому так глибоко дихають i дивляться блискучими очима на нього. - Мати моя Ольга, - сказав вiн так, щоб вони всi чули, - була християнкою i заповiдала менi поховати ?? як християнку - без нашого покону, без тризни. - Без покону... без тризни... християнка, -прокотилось багатоголосе, хиже, як гадюче сичання, по свiтлицi. - Твоя мати, княже, - голоснiше вiд усiх крикнув тодi Лаврит, - була християнкою, i ми покладемо жертви, помолимось, аби ?? простив Перун. Але вона була, крiм того, й нашою княгинею, через що волимо поховати ?? по покону, як ховали Олега, як твого батька Iгоря... Честь погребова мусить бути виконана! Дiд Олег! Батько Iгор! Погребова честь княжого роду! О, боярин Лаврит знав, куди цiлить, i вразив князя Святослава в саме серце. Це говорить не один тiльки Лаврит - коливаються попiд стiнами свiтлицi гарячi вогнi свiчад, у червонкуватому вiдсвiтi проходять перед поглядом князя бородатi, засмаглi обличчя мужiв з Гори, на нього дивиться сотня злих, роздратованих очей... - Я все сказав, - промовив князь Святослав. - Буде так, як велiла княгиня. Два днi горiли вогнища на Воздихальницi край Ки?ва-города, i густi, чорнi дими пiдiймалися високо в небо, сповiщаючи про печаль i скорботу старо? Гори. Гiнцi гнали, змiнюючи на погостах коней, вiд весi до весi, вiд города до города. Але далекий шлях вiд Ки?ва до Новгорода, Iтиля-рiки, червенських городiв, i там набагато пiзнiше дiзналися про смерть велико? княгинi. Сам Ки?в ховав Ольгу. Погребова почесть почалася другого дня надвечiр. Тодi до княжого терема, де поклали княгиню, зiбралася вся Гора, i декому - хто був родовитiшим, ближчим до княжого двору - вдалося пробратись у Золоту палату, постояти бiля труни. Бiльшiсть же горян товпились у дворi, бiля ганкiв, попiд стiнами терема. Вiкна в теремi були зачиненi. Але було чути, як там, усерединi, час вiд часу спiва? хор з церкви Iлi?, як ридають i примовляють над княгинею по покону давньому жiнки. Потiм усе в теремi затихло, i раптом на дверях заявились во?води й бояри, що несли на плечах дубову корсту з тiлом княгинi. Гора мовчала. Корсту поставили на сани, всипанi свiжими квiтами, поклали кетяг калини, що вже починала червонiти... Так i рушили, гуркочучи на камiннi двору, сани. Одразу за ними пiшов князь Святослав з синами, далi родичi, во?води, бояри, всi горяни. Поки проминули Гору й ворота, погребова почесть розтягнулась, вирiвнялась. Тепер вже це був справжнiй княжий похiд, де кожен знав сво? мiсце. Попереду всiх, як i належало, крокувала дружина - у шоломах, з луками й мечами бiля поясiв, на довгих древках маяли знамена княжi. Восьмеро кращих гнiдих коней з княжих табунiв тягли сани, тi самi сани, на яких колись княгиня Ольга ?здила по сво?х землях. Тiльки зараз на санях стояла дубова корста, поперед не? вiко... Обличчя в княгинi Ольги було надзвичайно блiде, спокiйне i замислене: нiби хотiла вона ще щось почути на цiй землi, дослухалась. Перед саньми iшов з хрестом у руках священик Григорiй, поруч з ним - дяки Iраклеон i Прокопiй та ще кiлька дiвчат, що сповiдали грецьку вiру. Сумно виголошував священик молiння, а всi дiвчата в один голос повторювали: "Господи, помилуй..." За саньми iшов Святослав. Вiн був у бiлому одязi - довгiй сорочцi, перехопленiй широким ремiнним поясом, на якому висiв меч, у бiлих штанях, червоних чоботях, корзнi. Голова у князя була непокрита, поголена, сиве пасмо волосся спадало до лiвого плеча, а довгi вуса - до ши?. Бiля князя йшли сини його Ярополк, Олег, Володимир... За ними крокували во?води, бояри, сли, гостi. Обабiч шляху, де проходив погребовий похiд, стояли люди ки?вськi - ремiсники з передграддя й Подолу, гiнцi з Вишгорода, Бiлгорода, Роднi, що нагодилися на цей час у Ки?в, смерди з княжих i боярських дворiв. I коли проходила погребова почесть, вони вливались у натовп, iшли слiдом за всiма. Сонце схилялось до Щекавицi, коли сани з тiлом зупинились бiля свiжо? могили на Воздихальницi, де заповiдала княгиня ?? поховати. Там уже стояла висiчена з вручайського червоного каменю домовина. Готове було й кам'яне вiко до не?. Священик Григорiй, у якого на очах блищали сльози, руськими словами прочитав останню молитву, жiнки з Гори й Подолу почали плач, але i слова молитви, i тужний цей плач потонули у вирi iнших звукiв - на стiнах Гори сторожа вдарила в била, княжа ж дружина забряжчала щитами й мечами. I пiд цi звуки кiлька жiнок прикрили чоло княгинi темним оксамитом, священик поклав у корсту хрест, а хтось iз жiнок сипнув жита, хтось кинув кетяг калини, поставив корчажець з водою... Княгиню ховали по старому покону й новому закону, що переможно входив на Гору. РОЗДIЛ СЬОМИЙ 1 Князь Святослав сидiв у Ки?вi-городi, але чув, що робиться й на Дуна?. Важко було гiнцям князя Улiба й во?води Свенелда добиратись вiд гирла Дунаю до Ки?ва. Вони мчали ночами, а вдень ховались у лiсах та яругах, бо печенiги стояли улусами в степах i над морем. Деякi з гiнцiв гинули в полi, а деякi все ж добивались до Ки?ва, привозили князю Святославу вiстi. Брат Улiб повiдомляв, що стоять вони в городах твердо, думають тiльки на зиму зiйтися, стати щiльнiше, радив великому князю не поспiшати, навести лад у Руськiй землi й тiльки тодi повертатись до Дунаю. Во?вода ж Свенелд писав: "Зане ти, князю, рушив вiд Дунаю, неспокiйно стало у нас, у городах над Дуна?м, i уже з багатьох мусили ми вiдступити. А кесар Борис покликав до себе з усiх Болгар боляр i кметiв i, чутка йде, зiбрав уже велике вiйсько, i з Грекiв до Болгар також iде пiдмога. Поспiшай, князю, бо готу?ться i в нас лжа, ждуть тебе во?!" Князь Святослав читав цi листи, замислювався над тим, що ж справдi робиться на Дуна?; й хмурнiшало його обличчя, глибокi зморшки перетинали чоло. Не стало княгинi Ольги, ще димом тхне пiсля печенiгiв, багато дiла в Ки?вi i в землях. А все ж вiдчував вiн, що готу?ться щось страшне на Дуна?, хотiв не ?хати, а мчати туди, бо там вирiшувалась доля всi?? його дружини, а вiдтак i всi?? Русi. Та не мiг летiти на Дунай князь Святослав - у самому Ки?вi не все було гаразд. Коли ?хав сюди, думав не тiльки визволити його вiд печенiгiв. I в самому Ки?вi, i в землях навкруг думав князь пiдмогу взяти дружинi над Дуна?м - багато вже кровi там пролили во?, ходили назi, мали потребу в збро?. Проте цю допомогу, як виявилось, у Ки?вi взяти було важко. Бояри, купцi, мужi нарочитi й лiпшi, якi колись самi посилали князя Святослава до Дунаю, надiялись, либонь, що все там закiнчиться з першого наскоку. А вiйна тягнеться вже три лiта, поглинула багато людей i достаткiв, велике зло вчинила печенiзька навала. А князь Святослав знову кличе людей, знову вимага? збро?... Iшли вiстi й з Деревсько? землi, що там неспокiйно. Гiнцi з пiвночi повiдомляли про напади Свiонi?, - земля Руська здригалась вiд краю й до краю. I князь вершить справи. В один iз ближчих днiв велить вiн боярам усiм лiпшим, нарочитим i iншим мужам зiбратись до нього на раду. Вони поспiшали до Золото? палати, почувши загад князя, раннього ранку, коли на Днiпрi i над Подолом ще лежав туман, хвилi якого перекочувались i через стiни Гори. Мужi й бояри йшли серед сiро? пелени туману, сердито викрешуючи iскри, били посохами об камiнь головного конця, глухо, нiби в водi, перегукувались мiж собою. У палатi було холодно й вогко. Крiзь вiкна знадвору вже пробивався зеленкуватий свiтанок, але його було замало, i внизу блищало кiлька свiтильникiв. При цьому свiтлi мужi й бояри сiдали на ослонах попiд стiнами, деякi стали в кутках палати. Мужi й бояри були неспокiйнi, стривоженi. Поспiшаючи в передсвiтi цього ранку до княжого терема, вони не одягли оксамитових i полуярових шуб сво?х i опашнiв, не взули хзових чобiт, не почепили на ши? гривен, а на груди чепiв. У чорних i сiрих домотканих свитках, важких чоботях прийшли вони, сiли, стояли, i палату враз наповнив важкий дух овчини, дьогтю. Усi думали про одно: давно вже не збирались вони на раду; вiдколи при?хав князь Святослав - до них не вдавався. Що ж замислив вiн, навiщо покликав ?х тепер?! I, як це завжди бувало, розбивались мужi на купки; деякi з них, тi, що сидiли на ослонах попiд стiнами, перешiптувались мiж собою: - Невже дума? Святослав далi вести рать? - Станемо разом - нехай-бо сидить у Ки?вi, а вою? гостями та слами. Але були тут i iншi мужi, якi не крились з сво?ми думками, стояли посерединi, голосно розмовляли: - Доколи це буде? Гречини сунуть вiд заходу сонця, в пiвденних землях печенiги. Доколи це буде? Коли князь Святослав тихо вийшов з темних дверей за помостом i зупинився бiля свого крiсла, вiн побачив цi купки схвильованих мужiв, почув роздратованi ?хнi голоси, зрозумiв, що ?х хвилю?. - Будь здоров, княже Святославе! Чолом тобi, княже! - залунали з усiх куткiв хрипкi, приглушенi голоси. Князь Святослав вклонився людям, пiдвiв голову й довго мовчки дивився на бояр, мужiв, во?вод. Потiм сiв на дерев'яне старе крiсло, поволi звiв руку. - Я зiбрав вас, мужi й бояри мо?, - почав вiн, - щоб говорити про Русь i про те, як далi бути. Здалеку ?хав я сюди й мислив одразу ж радитись з вами. Але вiда?те самi - не стало княгинi Ольги, довго печалився i розмишляв я один, тепер хочу думати з вами. - Скажи, княже, - встав з лави пiд стiною боярин Коснячок, - чи закiнчилась уже брань на Дуна?? - Нi, боярине, - спокiйно вiдказав Святослав, - брань з ромеями ще не закiнчилась. - То коли ж, княже, закiнчиться вона? - продовжував Коснячок. - Во? нашi трет? лiто стоять на Дуна?, Ки?в-город тiльки-но мало не взяли печенiги, а завтра прийдуть половцi чи торки... Вороги Русi загрожують нам, у землях неспокiйно, гостьба наша з херсонiтами, греками й всiм свiтом вмерла, а ми вою?мо на Дуна?... I одразу ж поруч iз Коснячком встав ще один боярин - Судислав. - Шука?ш ти, княже, чужих земель i ходиш iз дружиною по дань далеку, - зухвало сказав вiн, - а Русь вiд того не тiльки зиску не ма?, чорнi ворони вже крячуть скрiзь над полем. У палатi ставало виднiше, i князь Святослав бачив роздратованi обличчя бояр i мужiв, бачив ?хнi запаленi очi, стиснутi руки. - Для того я й зiбрав вас, - мовив вiн, - щоби знали, для чого я з воями стою над Дуна?м i чи довго ще буде чорне вороння крякати над Руссю. Ви, - звертаючись до мужiв, що сидiли попiд стiнами, сказав гнiвно Святослав, - дорiка?те менi, що шукаю чужих земель i ходжу по далеку дань... Гей, бояре мо?, коли б ви знали, як важко шукати чужих земель, коли б то ви вiдали, як важко брати дань власною кровлю. Не по дань я ходжу з воями сво?ми i не чужих земель шукаю. З мечем i щитом став я на Дуна?, бо хочу бачити Русь вiльною, а не грецькою. Два лiта тому назад, - вiв далi князь Святослав, - коли збирав я вас тут, у палатi, то говорив, що мусимо йти на Дунай, щоб битись з кесарем Петром, пiднiмати болгар i з ними разом iти проти роме?в. Я вволив вашу волю, пiшов до Дунаю, розбив вiйсько кесаря Петра так, що вiн сам помер з переляку. Усi городи над Дуна?м пристали до нас, i людi? з них сукупно з нами згоднi були йти на Вiзантiю... Князь Святослав замовк, i скорботна тiнь проступила на його обличчi. - Але в цей же час, - сказав князь Святослав, - греки наслали на Ки?в печенiгiв, зараз у Константинополi воцарився новий iмператор - Iоанн Цимiсхiй, новий кесар Болгарi? Борис прийняв дань вiд нього, i сукупно вони замислили розбити на Дуна? всю дружину нашу, а вiдтак iти на Русь i Ки?в... - Правду говорить князь, - загомонiли во?води, що стояли серед палати. - Веди, княже, далi во?в на рать. Нас покличеш - ми пiдемо... Але мужiв, якi сидiли попiд стiнами, слова князя Святослава не розрадили. Вони сердито грюкали посохами об деревлянi мостини, кидали: - I знову брань... Лiпше би по?хали лодiями гостювати на торг у Царгородi... I з Херсонесом гостьби нема?... Усi землi закритi. - Княже! - гомонiли во?води. - Веди во?в на брань, клич нас... - Так, - сказав князь Святослав, - мушу я вести во?в сво?х на брань. Але, мужi, княгинi Ольги не стало, а я хочу, щоб спокiйно було в Ки?вi i щоб не стояв без князя стiл отцiв наших. Хочу я посадити на столi одного з сво?х синiв, а двох вiзьму з собою на Дунай, - нехай замолоду звикають до бранi. - Будь, княже Святославе, один на стiл i рать, - почулись у палатi голоси. - Не залишай нас, княже! - Не покидай столу отцiв тво?х... Але воднораз попiд стiнами, на лавах, де сидiли мужi, чути було й iншi голоси: - Стiл без князя - як земля без сонця... Стiй, князю, на Дуна?... Волимо княжича мати князем... Волимо Ярополка мати! Сумними очима дивився князь Святослав на сво?х мужiв. В iм'я Русi, для щастя всiх ?? людей i цих, що були тут, у палатi, вiдступав вiн тепер вiд столу батька Iгоря. Але бачив i вiдчував, що не всi розумiють i зважують, що замислив князь i який важкий тягар бере вiн на сво? плечi. Та хiба не знав цього князь Святослав ранiше? Хiба, скликаючи цю раду й пiдiймаючись сходамц в палату, не знав вiн, що жде його тут, i хiба не вирiшив заранi, як ма? дiяти й робити? Нi, князь Святослав дуже давно, може, ще навiть на Дуна?, вирiшив i знав, що зробить у Ки?вi. Не знав вiн хiба тiльки, що це станеться так швидко. I тому зараз, у вирiшальну для Русi годину, князь встав з столу свого батька, простер уперед руку й промовив: - Я iду на Дунай i, доки не подолаю ворогiв Русi, не повернусь до Ки?ва. Бути разом на столi i вести рать - не можу, мужi... На столi батька мого я саджу сина Ярополка... Чи згоднi ви на це, мужi? Що скажете, те й вся Русь скаже... Довгу хвилину панувала тиша. Надворi вже розвиднiлось, i крiзь вiкно лилось рожевувате промiння нового дня. В сяйвi його добре було видно обличчя князя Святослава. Трохи стомлений, блiдий, тримаючись правою рукою за поручнi столу, стояв вiн перед мужами города. Вони ж у глибокiй задумi стояли, похиливши голови, перед ним. Ярополка! О, важко ?м буде з цим князем-християнином. Взяти собi Олега? Але ж вiн ще гiрший вiд Ярополка - несмiливий, боязкий. Ярополк все ж кращий. Лiпшi мужi, купцi i сли вже давно в злагодi з ним, примусять дiяти на ?хнiй розсуд. Правда, ? в князя Святослава ще один син - Володимир, але iменi його ки?вськi мужi не згадували. Що Володимир - син яко?сь роби, просто? смердно? кровi? - Буде так, як сказав ти, - перший подав голос Коснячок. - Волимо Ярополка! - Волимо Ярополка... - прокотилось у палатi. Десь на стiнi города нiчнi сторожi востанн? вдарили в била - з-за Днiпра вставало сонце. Чутка про те, що князь Святослав у Ки?вi, докотилась до Iскоростеня, й звiдти на чорних насадах припливли мужi нарочитi - сли Деревсько? землi. Вони привезли з собою великi дарунки, вiд усi?? землi присягались, що вiрно триматимуть ряд, укладений з Ольгою, обiцяли Святославу прислати во?в для нового походу. Але в мужiв нарочитих було щось на мислi, тiльки пiдступали вони до дiла обережно, здалеку. - Ти, княже, завжди на бранi, далеко, а ми сидимо в лiсах i нетрях. - Далеко до мене, але близько до Ки?вського столу, - вiдповiв на це князь. - Посадив я у Ки?вi сина Ярополка, вдавайтесь до нього - дасть завжди раду. - Заки ?хати до Ки?ва, лiпше би було ряд i суд дати на мiсцi. - Хто ж вам дасть ряд i суд на мiсцi? - Просимо дати нам князя. Адже, крiм Ярополка, ма? князь Святослав ще двох синiв. Князь Святослав дивився на нарочитих мужiв Деревсько? землi й намагався зрозумiти, про кого вони думають. З далекого минулого виринули згадки про сiчу пiд Iскоростенем, - невже деревляни думають посадити свого князя, щоб знову почати вражду, щоб пiти, може, супроти Ки?вського столу? Але ж нi, мужi не набиваються з сво?м князем, вони просять дати ?м онука Iгорева. I може, справдi лiпше посадити одного сина в Деревськiй землi, анiж ждати, що вони самi посадять свого князя... - Даю вам сина, - сказав князь Святослав. - Кого з княжичiв любо вам узяти? Вiн не назвав iменi сина, бо хотiв почути, кого уподобали самi деревляни. Ма? трьох синiв князь Святослав, але один iз них - князь Ки?вського столу, а ще один - син рабинi Малушi. - Волимо взяти княжича Олега, - попросили деревляни. - Бути по цьому! - згодився Святослав. Серце князя болiло: навiть Деревська земля не хоче мати князем сина рабинi! Що ж, князь вiзьме Володимира з собою, батько й син стануть з мечем i щитом над Дуна?м! Проте не судилося княжичу Володимиру на цей раз побувати й зустрiтись з ромеями на Дуна?. Зустрiвся вiн з ромеями i взнав ?м цiну набагато пiзнiше... У цi ж днi якось надвечiр припливли й зупинились бiля Почайни кiлька лодiй. Подоляни, якi добре знали лодi? всiх земель, одразу побачили, що лодi? тi iз земель верхнiх. Звечорiло, коли до лодiй прийшли з Гори кiлька бояр. Вони поговорили з гостями, повернулись до города. Уночi ж бiля лодiй ще раз побували бояри - князь Святослав запрошував гостей вранцi на Гору. Як виявилось, це були нарочитi мужi землi Новгородсько? на чолi з тисяцьким Михалом. Тисяцький Михало ходив колись разом з князем Iгорем на грекiв, добре знав княгиню Ольгу, приймав ?? разом з ?? боярами в Новгородi, ставив з нею ряд. I зараз Михало привiз багатi дари княгинi Ользi, мав наказ вiча поговорити з нею, нагадати про укладений ряд. Але довго ?хали нарочитi мужi з Новгорода до Ки?ва i тiльки в дорозi дiзнались, що не стало вже княгинi. Iдучи вранцi на Гору, куди кликав князь Святослав, тисяцький Михало i всi мужi новгородськi зупинились на Воздихальницi, повз яку вився шлях до города, й поклонились могилi княгинi. Потiм вони поважно, по два в ряд, у багатому одязi, у гостроверхих чорних шапках, iз золотими чепами на грудях i з гривнами, з посохами в руках, пройшли через розчиненi навстiж ворота, попрямували двором, недалеко вiд требища завернули лiворуч i зайшли до терема княжого. Зустрiчав гостей князь Святослав з сином Ярополком. Навкруг них стояли во?води й бояри. - Чолом великому князю, во?водам його i боярам, усiм людям города Ки?ва, - почав, скинувши шапку й кланяючись, Михало. - Нас послав великий Новгород, даби ми вклонились, дали дари й говорили про ряд iз Ольгою-княгинею... Заки ж княгинi - матерi нашо? - не стало, сукупно з вами молимось за ?? душу, велича?мо й просимо князя Святослава з синами сво?ми прийняти дари нашi, вислухати i продовжити ряд, укладений княгинею. Дружинники, якi стояли за тисяцьким, одразу ж пiсля цих слiв поклали перед князем дари - хутра, горючий камiнь, бiлий риб'ячий зуб. - Спасибi Новгороду i всiм людям вашо? землi, - подякував князь. - Молитву вашу про княгиню ми при?дна?мо до молитов наших, дари прийма?мо i дяку?мо, а ряд, укладений княгинею, нехай буде мiж нами i вами навiки. Пiсля цього князь Святослав сiв на столi, а поруч iз собою велiв сiсти Ярополку. Мужi ки?вськi запросили сiсти на лавах у палатi гостей з Новгорода, але тисяцький Михало все стояв перед столом князiв i ждав знака князя Святослава. - Слухаю вас, мужi новгородськi, - промовив князь Святослав. - Що скажете про потреби вашi? - Нас послали новгородчi, - почав тисяцький Михало, що говорив якось спiвуче, трохи не так, як поляни, але зрозумiло й просто, - i люди всiх земель верхнiх, даби повiли, што блюдемо ряд з кяягинею Ольгою i служимо Ки?вському столу. Не токмо Новгород i люди земель верхнiх - чудь заволоцька, весь, меря, водь i iщо багато волостей тягнуть до Ки?вського столу. Посила?мо ми, княже, i все, чо призначено рядом: люди нашi ратоборствують сукупно з тобою проти грекiв, тiльки весна - лодi? нашi з уставом будуть волоком у Ки?вi. Одначе, князю, тяжело нам - у Новгородi ма?мо вiче, ? посадник i тисяцькi, но неспокiйно у волостях; не вiче i посадник новгородчi мусять рядити i судити волостi - для того должни князя iмать. I не токмо через це мусимо iмать князя, ужо конунг Свiонi?* (*Конунг Свiонi? - шведський (варязький) князь.) гострить меч за морем, ужо видiли ми на морi шнеки ?х вiкiнгiв, ужо у Ладоги олонсь* (*Олонсь (новгородськ. дiалект) - минулого року.) вони предали мечу й огню весi й погости нашi. Буде князь, скажемо: веди нас проти варягiв. Так жела? вся Новгородська земля. Князь Святослав вислухав тисяцького й вiдчув усю гiрку правду слiв, сказаних Михалом. Княгиня Ольга зробила добре, ствердивши старий i уклавши новий ряд з Новгородом. Але зараз люди новгородськi кликали Ки?в на помiч, до Русько? землi пiдкрадався ворог з пiвдня, а ще один - зрадливий i пiдступний - ворог загрожував з Свiонi?, з Упсали* (*Упсала - тодiшня столиця Швецi?.). - Розумiю турботу вашу, - сказав князь Святослав, - але хто пiшов би князем до вас? Ярополк, син мiй, сiв князем Ки?ва, Олега дав Деревськiй землi, маю ще сина Володимира, але хочу iмати його бiля себе. Тодi Михало промовив: - В?да?мо, княже, який зараз тяжкий час на Русi. В?да?мо також, що ти, князю, мусиш стояти на Дуна? супроти роме?в, - переможеш, князю, i наш колокол поб?ду тобi ударить. I о Ки?вi мислимо - Ярополку тут буть, Олегу ж - у деревлянах. А затим просимо - дай нам Володимира. Радились ужо ми i жела?м мать його собi за князя. Князь Святослав замислився, потiм сказав Добринi, що стояв недалеко вiд нього: - Клич, во?водо, Володимира сюди. Добриня вийшов iз палати й одразу повернувся з княжичем Володимиром. I тiльки той увiйшов, мужi новгородськi вклонились, загомонiли: - Просимо тебе, Володимире! Держать тя, княже, Новгород по ряду, яко установила княгиня Ольга. Князь Святослав радiсно посмiхнувся. Йому було при?мно, що в цю важку годину славна земля Новгородська зверта?ться до Ки?ва, що новгородськi мужi просять собi князем його сина. I було радiсно князю Святославу ще й через те, що мужi новгородськi просять собi князем Володимира - сина Малушi. - Сину Володимире! - звернувся князь Святослав. - Новгород великий город просить тебе за князя. Чи пiдеш ти до Новгорода? Коли б хто мiг у цю хвилину вгадати думки княжича Володимира! Вiн знав усе, що сталося за останнi днi тут, на Горi: батько-князь посадив на Ки?вському столi брата Ярополка, в Деревлянську землю посила? Олега, а сам ви?жджа? на Дунай... Княжич Володимир не знав ще про те, що батько-князь збира?ться взяти його з собою на Дунай. I тривога обгортала його душу, коли вiн уявляв, як без баби-княгинi, без батька залишиться в Ки?вi. Адже брат Ярополк його ненавидить, не зупиниться нi перед чим. Не полюбляють Володимира й усi бояри та мужi лiпшi. Його нiкому захистити, вiн усiм тут, на Горi, чужий, жде його тiльки зневага, може, й смерть. Та й зараз тут, у палатi, скоса глянувши на Ярополка, що сидiв поруч iз батьком, Володимир зустрiв його жорстокий, колючий погляд, - Ярополка, очевидно, дуже бентежило те, що робилося в палатi, ненавидячими очима вiн дивився на брата. Але що Ярополк i вражда його, коли мужi новгородськi просять Володимира до себе за князя? Ось вони стоять, ждуть його слова. Нехай Ярополк дума?, що хоче, батько дивиться на Володимира теплими очима, ледь посмiха?ться, нiби пiдбадьорю? його. - Як твоя воля! - тихо вiдказав Володимир. - А я згоден, княже! Князь Святослав встав з стiльця, покликав до себе Михала, з'?днав його руку з рукою Володимира. - От ви i ?, - коротко промовив вiн. Тисяцький Михало рушив уперед, мiцно обняв i поцiлував княжича Володимира. До нього стали пiдходити й iншi мужi новгородськi. Князь Святослав сидiв на столi, думав свою думу. Може, думав вiн про близьку брань на Дуна?, може, замислився про дальше майбутн? Русi... Князь вiрив, що все буде гаразд, легка посмiшка лягла на його уста. I тiльки новий князь Ки?вського столу Ярополк, вчепившись руками в поручнi, не був вдоволений: вiн все дивився тими ж ненавидячими очима на брата свого Володимира, нiби хотiв не щастя братовi сво?му, а смертi. У далеку, дуже важку дорогу мав вирушити княжич Володимир. I князь Святослав, перш нiж попрощатись, хотiв поговорити з сином. Вiн покликав його до себе увечерi того ж дня, коли мужi новгородськi висловили сво? бажання. - Я хотiв тебе бачити й говорити з тобою, - почав князь Святослав, коли Володимир зайшов i зупинився на порозi його свiтлицi. - Iди сюди ближче, сину. Володимир несмiливо пiшов уперед - до батька, що сидiв на широкiй лавi недалеко вiд вiкна. Зупинився, побачив його посiчений сивиною чуб на чисто виголенiй головi, довгi вуси, уста, сiрi очi, що дивились кудись далеко-далеко, за Днiпро. - Чого ж ти став? - повернувся Святослав до Володимира. - Я сказав - сядь тут, бiля мене, Володимире. I Володимир сiв навпроти батька, пильно дослухався, що вiн скаже. - Радi? серце мо?, - почав князь Святослав, - що кличе тебе Новгород - верх нашо? землi. Мабуть, ти сам ще не зна?ш, що це за земля i куди ти ?деш. Тодi слухай, сину... Вiн на якусь хвилину замислився, а далi сказав: - Колись я, як i ти, не знав, яка суть наша земля, i думав, що вона зовсiм невелика, сину. Але пiзнiше, коли пройшов ?? з кiнця в кiнець i став на укра?нi ?? над Джурджанським морем, серце забилось у мене в грудях, як нiколи до того не билось, а дух захопило, нiби на бранi... Велика наша земля, неосяжна, на одному ?? кiнцi сонце сходить, на iншому заходить, на одному кiнцi крижанi гори, на iншому - Руське море... Така наша земля, така суть Русь... I ще я побачив, коли проходив з кiнця в кiнець нашу землю, - вiв далi князь Святослав, - що була незгода мiж племенами нашими й землями. Проте, сину, слухай i запам'ятай - то не вiд того, що вони вороги, нi. З давнiх-давен, з дiдiв i прадiдiв живуть тут нашi люди, многих i многих ворогiв вони перемогли, щоб врятувати життя собi. А сваряться мiж собою, утверждаючи Русь, устрояя рiдну землю... Тому й дiд твiй Iгор ходив у землю Деревську: не зла вiн хотiв деревлянам, а ?дностi з Ки?вським столом. Тому i я ходив у верхнi землi - до в'ятичiв: не лиха хотiв ?м, а визволяв i визволив вiд хозарiв. I зараз, - голос у князя Святослава змiцнiв, - ? ?днiсть мiж племенами нашими i землями, там, на Дуна?, супроти роме?в стоять пiд мо?м знаменом i поляни, i деревляни, i в'ятичi - вся Русьi - Уся Русь! - стиха промовив i Володимир. - Тому я i радiю, - сказав князь Святослав, - що покликали тебе у верхнi землi. Не знаю, сину, що жде в майбутньому Русь. Знову iду на брань, а чи повернусь звiдти - невiдомо. Там, у Новгородi, Володимире, мусиш ти пам'ятати, що тут, на пiвднi, нашим одвiчним ворогом ? iмперiя, i з нею я зараз веду велику брань. Але й на пiвночi у нас ? небезпечний ворог, говорив тисяцький Михало, - конунги Свiонi? гострять меч за морем, вже шнеки вiкiнгiв блукають недалеко вiд Новгорода. Я, сину, добре знаю варягiв, не раз мали з ними справи й батьки нашi. ? мiж ними добрi люди. Тут, у Ки?вi, багато ?х служить у нас. Во?вода Свенелд - один iз таких чесних варягiв. Але ? мiж ними й були не варяги, а воряги, i ти ?х, сину, дуже остерiгайся. - Слухаю, отче! - Ти, Володимире, - сказав князь Святослав, - блюди i тримайся старо? вiри. Говори за мною: аз вiрю в Перуна i все робитиму по закону й покону отцiв мо?х... - Аз вiрю в Перуна i все робитиму по закону й покону отцiв мо?х, - слово в слово повторив княжич Володимир. - I со братами сво?ми - князями земель - мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати тво? робитимуть по покону отцiв - будь в'?дно з ними. Аще зрадять покон - буть ?м в татя мiсто... - Буду в'?дно з ними, аще зрадять покон - буть ?м в татя мiсто, - промовив за батьком княжич Володимир. - I ще одно, - князь Святослав встав, ступив ближче до сина, поклав праву руку на його голову, трохи одхилив ?? назад, подивився йому просто в очi й додав: - А коли, сину, прийде час, що зникне покон отцiв наших i настане новий покон, отречуться люди Перуна i восхотять Христа, ти не переч ?м... Тiльки не бери Христа, як хотять iмператори роме?в, а бери, як рiвний у рiвного... Чи зробиш так? - Зроблю, отче! - поклявся княжич Володимир, хоч у цей час вiн ще не мiг збагнути всього того, що сказав йому батько. Пригадати слова князя Святослава, зрозумiти ?х i зробити так, як вiн заповiдав, князь Володимир зумiв набагато пiзнiше. - Тодi iди, сину, - закiнчив князь Святослав. - Перед тобою велика дорога. Збирайся, Володимире. Погуляють мужi новгородськi, то й по?дете! - Добре, отче! Князь Святослав схилився до Володимира, поцiлував його в голову, син мiцно схопив i притулився до руки отця. - IдиI I Володимир поволi пiшов з свiтлицi, але на порозi став, обернувся, i Святослав вiдчув, що син або щось хоче запитати в нього, або щось хоче сказати. - Що ти хотiв? - запитав вiн. Володимир вiдповiв не одразу, несмiливо пiшов назад, зупинився, сказав: - А ти не покладеш на мене гнiву, отче? - Нi, - лагiдно вiдповiв Святослав, - говори! - Я давно хотiв запитати тебе, отче, - почав Володимир, - але не смiв, боявся i тебе, i баби Ольги... - Чого ж ти боявся? Щось дитяче було в цей час у очах княжича Володимира. Але було в них водночас i щось зовсiм не дитяче, сумне. - Не знаю, чи добре я роблю, чи нi, питаючи тебе, отче, про це, - щиро признався Володимир, - але увесь час, коли я був малим, та й зараз мо? брати глузували з мене, прозивали мене робочичем. Чому це так, чому вони - княжичi, а я робочич, отче? Князь Святослав замислився, i обличчя його враз стало суворим. Про важку правду запитав у нього син. А чи мiг вiн про це не запитати? Адже правда ця жила з ним тут, у Ки?вi, правда ця по?де з ним до далекого Новгорода, i зараз, i пiзнiше - до кiнця днiв сво?х - вони, Ярополк i Олег, будуть князями, а вiн, Володимир, хоч i буде князем, але тавро робочича житиме з ним до смертi. Та й по смертi - чи зникне колись воно, чи забудуть про це люди? - Ти добре зробив, що запитав мене про це, - сказав вiн сину. - I я тобi скажу правду, Володимире... Вiн замовк, бо в нього - дужого, смiливого князя, який не знав у життi, що таке розпач, а тим бiльше сльози, - щось пiдступило в цю хвилину до горла, стиснуло й не дало говорити. - Зажди! - тiльки й промовив вiн. - Зажди... Ходiмо сюди й сядемо, сину. Вiн пiшов до вiкна, де стояла лава, сiв на не?, поруч iз собою посадив Володимира i, дивлячись на Днiпро, що котив на пониззя води, на лодi?, що з бiлими вiтрилами застигли на голубому його лонi, на хмари, що висiли, як рожевi мушлi, над далеким обрi?м, почав: - Так от, Володимире, у сво?му життi я мав двох жон. Одну з них - княгиню, дочку угорського князя, вiд не?-бо й народились Ярополк i Олег. I я, сину, можу тепер тобi сказати, бо вона давно померла, а ти вже вийшов у люди: я не любив цi?? жони, але мусив взяти, бо так вимагала мати моя, твоя баба Ольга. - То вона недобра, моя баба Ольга, - вирвалось у Володимира. - Нi, - рiшуче вiдповiв князь Святослав, - нехай прощена буде княгиня Ольга, вона не винна, бо зробила так, як вимагали мужi лiпшi й нарочитi, бояри, купцi, вся Гора. I коли б я не виконав ?х волю, то не був би й князем, не зробив того, що вже встиг i ще мушу зробити... I знову якусь хвилину князь Святослав помовчав, закрив чоло руками, нiби його заслiплювали блиск неба, хмар i води... - А любив я тiльки одну жону, - одiрвавши вiд чола руки, далi мовив вiн, - i була вона справдi робою в княгинi Ольги, ключницею ?? була... - Як ?? звали, отче? - Малушею, - тихо сказав князь Святослав. - Малуша... Малка... Мала... - кiлька разiв повторив вiн. - I любив я ?? так, як люблять оце небо, хмари, Днiпро, рiдну землю. Розумi?ш, як я ?? любив? - Так, отче! - От вiд не?, - закiнчив князь Святослав, - i народився ти, Володимире. Запам'ятай, що мати твоя Малуша, Малка - роба, але нiколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов i честь моя. Нехай вона буде честю й мо?му сину! Хiба сила в тому, що один князь, а один робочич? Сила в тому, хто з них любить Русь, людей наших, землю... Люби й ти ??! - Я люблю й любитиму землю, як i матiр свою, - урочисто сказав Володимир. - Але, отче, де зараз моя мати Малуша? Це було так просто й звичайно - син хотiв бачити свою матiр. А хiба сам Святослав не хотiв би в цю хвилину побачити тут, у свiтлицi, любов свою Малушу? Але вiн не знав, чи може зараз задовольнити волю сина, i тому сказав: - Малуша жила в селi, куди вислала ?? моя мати, i я не мiг повернути ??, привезти до Ки?ва, доки була жива княгиня Ольга. Але, помираючи, княгиня Ольга дозволила ?? привезти до города, i я привезу ??. Ти побачиш ?? якщо не тут, то в Новгородi, я привезу твою матiр... - Що ж ви зробили?! - вирвалось у Володимира. - Привези, дай менi матiр, отче! 2 Проминуло багато лiт вiдтодi, як княгиня Ольга вислала ключницю свою Малушу до Будутина над Россю. Багато води збiгло в Росi, багато горя зазнала Малуша, а передумала стiльки, що коли б тими думками та засiвати землю, то вже все поле й шляхи вiд Росi до Ки?ва поросли б шипшиною й тернами. Та завжди у холодку тернiв i шипшини витикаються з трави голубi квiточки, що звуться незабудками. У суярмному життi, серед трудiв i клопотiв про хлiб щоденний ждала все чогось Малуша i надiялась. Чого ждала? А хiба ? на свiтi людина, яка живе без надi?? Часто, а то i кожного дня, натомившись пiсля важко? роботи, сiдала Малуша на призьбi бiля хижi, дивилась на Рось, яка червлено мiнилась пiд промiнням згасаючого сонця, переводила очi на хижi Будутина, над якими курiли вечiрнi димки, а потiм прикипала поглядом до далекого обрiю, туди, де стелився битий шлях на Ки?в. Вона знала, що робиться в Ки?вi. До Будутина часто при?жджали княжi люди, ?здили смерди й з Будутина до Ки?ва, Малуша жадiбно ловила кожне ?хн? слово про стольний город. Малуша знала, коли князь Святослав сiв на стiл, коли вiн одружився з угорською князiвною. Дуже печалилась i тяжко переживала лiта, коли князь Святослав ходив у хозарськi землi, вiдтак рушив на роме?в. Вона бачила й во?в Святослава, якi йшли тодi на брань i ночували пiд Будутином, дуже печалилась, що не було з ними Святослава. Може, думала вона, хоч здалеку подивиться на нього. Але князя не було, вiн поплив Днiпром. Вона дала воям його, що мала, - хлiбину. Може, той, що ?в, пом'янув спраглу ?? душу. А потiм до Будутина долинули новi чутки: пiд Ки?вом стоять печенiги... Чутки сполошили село: печенiги пiд Ки?вом, кожного дня вони можуть заявитись i бiля Будутина. Тодi всi люди з Будутина залишили сво? хижi й пiшли в лiси понад Россю аж до Днiпра. Малуша також пiшла з усiма. I вони жили в лiсах та ярах дуже довго, вночi ходили до села, копали там рiзне зiлля, багато днiв з тривогою дивились на поле. А однi?? ночi, коли чимало печенiгiв ?хало через Будутин i зупинилось ночувати на скелях бiля Росi, боячись спати в полянських хижах, будутинцi, а разом з ними й Малуша, взяли ножi, серпи, вила й кiлькох печенiгiв убили, а ще кiлькох наздогнали й потопили в Росi. Малуша була рада, що ходила з усiма людьми й що все щасливо вiдбулось. Це й вона допомагала князю Святославу, мстилась за муки сина Володимира в Ки?вi. Пiзнiше, якось уночi, в полi по той бiк Росi почувся тупiт. Вершники ?хали всю нiч, люди з Будутина чули, як конi бредуть через Рось, чули далекi голоси. Але боялись вийти з лiсiв, не спали всю нiч, ждали... Тiльки вранцi дiзналися, що вночi через Рось, ?дучи на Ки?в вiд Дунаю, переправлялись во? руськi i що з ними був князь Святослав... О, коли б хто знав, як забилось серце у Малушi, коли вона почула, що минуло? ночi тут був князь Святослав. Вiн був тут, вiн ?хав повз хижу, в якiй вона прожила так багато лiт. Може, вiн, пере?хавши Рось, зiйшов з коня i стояв бiля дверей ?? хижi?! Боги, боги, як близько бiля серця Малушi проклали ви шлях князя Святослава! Чому ж ви не проклали цього шляху через серце Малушi?! Втiм, вона була рада вже й тому, що князь Святослав повернувся до Ки?ва, отже, вiн живий! Але в Малушi болiло серце за сином. Хоч би почути про нього, дiзнатись, що було з ним в час печенiзько? навали, як вiн зараз, чи здоровий? I тодi, вперше за багато лiт, Малуша вiдчула, що не може далi бути в Будутинi. Вона вирiшила будь-що iти, а якщо не пускатимуть - повзти до Ки?ва. Знала, що буде там усiм чужа, зайва, - кому потрiбна ще одна раба, яких у Ки?вi i без не? вистача?? Знала, що в Ки?вi ?й доведеться стерегтись, - крий боже, дiзнаються про не? на Горi, на княжому дворi, - адже схватять, замучать, скарають... Вона розумiла, що не може побачити анi князя Святослава, анi сина Володимира, - у них сво? шляхи, у не? своя гiрка доля... А все ж Малуша не могла не пiти й пiшла, бо коли в людини спалена хижа, вона однаково хоче побувати бодай на пожарищi й ру?нi, коли в пташки зруйноване гнiздо, вона однаково летить до нього й довго ще лiта? над ним, розвiваючи свою муку. Тiльки ж Малушi було важче, нiж ?м, бо коли людина приходить на пожарище, вона може потужити й сльозами вгамувати свiй бiль, над зруйнованим сво?м гнiздом пташка може закричати, поквилити... А Малуша мусила мовчати, вона нiкому не могла розповiсти про сво? горе й муки, бо добивалася здалеку до ру?н сво?? душi, до пожарища сво?? любовi. I йшла Малуша з лiсу до лiсу, вiд весi до весi - в однiй убогiй хижi переспала, ще в однiй погодували, - i над Днiпром, i над Россю, куди увесь час залiтали то печенiги, то половцi, люди охоче допомагали ?й, як i багатьом бездомним. Проте ця жiнка поводилась не так, як iншi. Вона не простягала руки, не розповiдала про сво? горе й бiднiсть, не просила, а тiльки розпитувала: як ?й пройти до Ки?ва, чи далеко до сусiдньо? весi? Так, ця жiнка, одягнена в просте домоткане чорне платне, зав'язана таким самим убрусом, у мотузяних постолах на босу ногу й з невеликим вузликом у руках, була убога, бездомна, як i тисячi iнших, але трималась гiдно, гордо... I хто вона, ця жiнка iз стомленим, змученим, але таким чудовим обличчям i великими карими очима? До Ки?ва Малуша прийшла надвечiр, шляхом вiд Перевесища, i стала на Щекавицi, звiдки видно було Гору, передграддя, Подол, Днiпро i Почайну. Дивний i напрочуд красивий був Ки?в у цю передвечiрню годину. За лiсом, по той бiк Щекавицi, спускалось велике багряне сонце, промiння його золотом заливало княжий двiр iз теремами, грiло чорнi хижi передграддя, сягало до Днiпра й далi - в лiси й поле по той бiк. I Малушi здавалось, що збулась ?? багатолiтня мрiя. Вона хотiла побувати в Ки?вi - i от вiн перед нею; вона змальовувала його в сво?й уявi дивним i красивим - насправдi вiн був ще кращим. Тим часом зайшло сонце, вiд Днiпра повiяло холодним вiтром - надходила нiч. Де ж перебути Малушi? Поспiшаючи, вона попрямувала до хиж, що стояли, як купка грибiв, оддалiк вiд Гори, над шляхом, що вiв у лiс, до Перевесища. Там бiля однi?? з хиж, побачивши в дворi лiтнього смерда, що крутив жорно, й жiнку бiля нього, Малуша пiдiйшла до них. Смерд, почувши кроки Малушi, одiрвався вiд роботи, пiдвiв голову, подивився на не? сердитими, роздратованими очима. Та й обличчя в нього було зле, похмуре. Малуша навiть пошкодувала, що пiдiйшла. Але шукати притулку десь в iншому мiсцi було вже пiзно, i Малуша змушена була запитати: - Чи пустите, люди добрi, переночувати? Вiн з-пiд брiв подивився на не?. - А звiдки ти йдеш? - З поля я, вiд Роднi... погорiли... а чоловiк помер вiд гарячки... Погорiли... помер вiд гарячки! О, це лихо - пожежi та мори - вiдоме скрiзь на Русi, у Дикому полi й у Ки?вi. Добре, що не назвала подорожня жiнка третього лиха - печенiгiв. - А тепер куди? Малуша зiтхнула. - Куди ж пiти? У Ки?вi нiкого не знаю, перепочину та й далi. Може, руки мо? десь будуть в надобi... - На руки надоба знайдеться, голови нашi безцiнь, - забуркотiв смерд. - Так, так, кому нашi голови потрiбнi?! Що древо, що голова... I вiн, мабуть, довго б ще говорив про голови людськi, але втрутилась жiнка, що стояла поруч iз ним: - Годi вже тобi... Розходився! Скажи краще, хай заходить жiнка, бач, iде iз поля. - А я що ж?! - винувато розвiв вiн руки. - Заходь, жiнко, до хижi... Живемо, як князi: я сиджу на дубовому престолi - пеньку, у жони ? корона - сивина, маю бояр - двох синiв, челядь - дочки, а худоби тi?? - i пес, i котка, i мишi... - Ходiмо, полянко, - сказала дружина, - бо впину йому не буде. Незабаром Малуша сидiла в хижi бiля вогнища, на якому в горнцi закипала юшка, i, як колись у рiднiй хижi далеко над Днiпром, так i тепер ждала, поки господар вiзьме вiд хлiба й страви, кине у вогонь жертву. Але господар не клав жертви. Зайшовши до хижi й поглянувши на вогнище, вiн сказав: - Коли б то боги бачили, що ми ?мо! Малуша дивилась на нього здивованими очима й ?ла в мовчаннi. Пiзнiше вона вийшла надвiр i довго дивилась на Гору. Там горiли вогнi, один, великий, на требищi перед Перуном, ще кiлька - у вiкнах теремiв княжих, боярських. Коли вiд Гори повiяв вiтер, Малуша почула одноманiтний спiв. - Гуляють князi з боярами, - пролунав голос позаду не?. - Однi мруть, iншi п'ють... Вона пiзнала голос господаря-смерда, що вийшов з хижi й стояв у темрявi недалеко вiд не?. - А що? - запитала вона, i холодок пробiг по ?? тiлу. - Невже хто з князiв помер? - Княгиня Ольга померла, - сказав смерд. - Кiлька днiв тому поховали на Воздихальницi... Вiчна пам'ять княгинi... - А як князь Святослав? - швидко запитала i занiмiла Малуша. - Що Святослав? - похмуро вiдповiв смерд. - Не бачимо ми його в Ки?вi, вою? та й вою?. А тут бояри, во?води та тiуни все вже захопили. Князь добрий - Гора наша зла... От i зараз примчав вiн до Ки?ва. А мабуть, не затрима?ться, знову вирушить на рать. Посадив уже вiн на Ки?вському столi Ярополка, до деревлян послав Олега. З Ярополком буде нам важко. Коли б то княжича Володимира дав нам Святослав! - А що княжич Володимир? - Ой жоно, жоно! Тут, у Ки?вi, всi говорять про княжича Володимира. Наш княжич не вiд яко?сь угорки, а вiд просто? русько? дiвчини, нехай вона буде здорова та щаслива. - Де ж ця дiвчина? - промовила Малуша, не розумiючи, мабуть, що в цю годину вона пiдслухову? потайну думу багатьох людей руських. - Оцього, жоно, нiхто й не зна?, - сказав смерд. - Що була вона, то була, що любив ?? князь - любив, народила вона княжича Володимира, а де сама - хто зна?, може, й краще не знати. - Чому? - Тому, що вона - наша княгиня, i краще вже ?й не попадатись у боярськi руки... Нехай живе у полi, в хижах з нами, поки пiдросте i прийде до нас княжич Володимир. На тому й скiнчилась ?хня розмова. Смерд пiшов спати. Малуша сама залишилась надворi. Дивлячись на вогник, що блимав i блимав у княжому теремi, уявляла вона: там, за вiкном, сто?ть, дума? важку думу князь Святослав. Як багато судилось йому пережити - вою? вiн i вою? за Русь. Тiльки-но померла мати, княгиня Ольга, зараз посадив вiн Ярополка в Ки?вi, посила? Олега до деревлян, а сам знову на брань! Важко князю Святославу, нiхто не зiгрi? йому душi. От i не спить вiн ночами, сто?ть бiля вiкна, дивиться, дума? важку думу. I коли б могло статись, що опинилась би Малуша в цю годину бiля князя Святослава, поклала б вона свою руку на його голову, закрила йому очi, сказала: "Спи, Святославе, спочинь!" З На честь мужiв новгородських, на славу синiв Ярополка, Олега й Володимира, що сiдали на столи кожен у землi сво?й, князь Святослав велiв зробити пир велiй, запросити на нього слiв iз Новгорода й Iскоростеня, а також лiпших мужiв з Гори й Нового города. Пир цей князь велiв почати вранцi й закiнчити до смерку, щоб не палити проти ночi в дерев'яному городi вогнiв i щоб люди, якi вип'ють занадто медiв i вина, могли без шкоди для свого тiла добратися до жител. У Золотiй палатi поставили столи й лави, застелили ?х полотном i килимами, вкотили туди з медуш бочки з грецьким вином, медом, олом, квасом, на столах поклали засмажену на гарячому вугiллi й на рожнах чи зварену у горнцях - все круто посипане пепером* (*Пепер - перець.) i чябром - веприну, баранину, гов'ядо, конину, рiзних птахiв - гусей, качок, лебедiв, кур, всiляку рибу, якою багатий Днiпро, - осетрiв, коропiв, сомiв, - рiзне зiлля й овочi - сливи, горiхи, виноград. Щоб людям було з чого ?сти й пити, столи заставили срiбними корчагами й череп'яними горнцями, братанами, мисками, келихами й чарами, ложками. Але не тiльки в Золотiй палатi мали проводити пир. Тут для всiх не вистачило б мiсця, бо на пир приходив кожний, хто хотiв славити князя. А тому скрiзь: у Люднiй палатi, свiтлицях, сiнях, по всьому терему i у дворi навiть - поставили столи з стравами й медами, пiд ноги людям поклали пахучу траву з оболонських лук. I зранку почали сходитись до княжого терема бояри, лiпшi мужi, тiуни, старости, купцi. Пiзнiше ж, коли майже всi зiбралися, вiд Почайни привезли на возах мужiв новгородських i деревських. Кожен прибрався на цей випадок у все найкраще. Бояри одягли платна з фофундi?* (*Фофундiя - грецьке сукно.) i обоярi* (*Обояр - шовкова тканина.), ткано? золотими й срiбними хвилями, з мереживами вподовж пiл, iз золотими запонами, камiнцями, почепили на ши? гривни, золотi чепи. Во?води iз земель були в оксамитових жупанах, туго пiдперезанi поясами, у шапках з пiдпушками, викладених дорогоцiнним камiнням, з барвистими корзнами, метко перекинутими через лiве плече, з мечами бiля поясiв, у чоботях iз червоного й зеленого хза. Купцi не хизувались вбранням - всi вони були в темних довгих платнах, тiльки деякi з них носили гривни й чепи. Але грецький оксамит був на них найдорожчий, гривни - тонкокованi, крученi, з черню, iз щирого золота. Була важка й далека дорога у мужiв новгородських, але вони, знаючи, що ?х жде в Ки?вi пир, привезли з собою в скринях, а тепер одягли багатий свiй одяг з важких франкських i свiонських гексамитiв, почепили сво? гривни, чепи. Один князь Святослав, здавалося, не готувався до цього пиру. Вiн увiйшов до палати, коли там було повним-повнiсiнько людей, у бiлому платнi, поверх якого накинув червоне, оторочене вузькою чорною каймою корзно. На князевi не було нiяких оздоб i прикрас, тiльки важка усерязь-тройчатка на лiвому усi з двома перлинами й рубiном та червонi чоботи iз загнутими носками - це й усi оздоби на ньому. Коли князь iз синами сво?ми ввiйшов до палати, там усi затихли. - Чого ж ви замовкли? - голосно запитав князь. Мужi новгородськi знайшли, що вiдповiсти Святославу. - Желаю на тя пити! - промовив Михало. - Пий! - сказав князь i взяв зi столу чару, по вiнця налиту червоним вином. Княжi слуги брязкотiли уполовниками, бiгаючи мiж столами й наливаючи чари вином i медом. - Чого ж не п'?ш? - сказав князь, побачивши, що Михало трима? в руках, але не випива? чари. - Не могу я з тако? посудини пить, - промовив Михало. - Аз яко? волi?ш? - засмiявся князь, показуючи на столи. - ? чари, а ? й корчаги... Вибирай, тисяцький! - Волiв би, княже, випити на тя со братини, iз тобою сукупно, - показав Михало на велику срiбну братину з двома ручками. - Ти почнеш ??, я докiнчу, княже! - Налийте! - сказав князь. Одному з слуг довелося набрати з десяток уполовникiв, щоб наповнити братину. Князь Святослав взяв ?? в обидвi руки. Усi в палатi мовчали, i в цьому мовчаннi князь пiднiс братину до уст, не передихуючи, випив половину, подав посудину Михаловi. - Пий! - промовив князь. Але Михало мав сувору новгородську вдачу. - Не могу, - рiшуче сказав вiн. - Чому не можеш? - запитав суворо князь, i в палатi, де досi стояв гамiр, запала напружена тиша. - Заки ти, княже, - промовив Михало, - випив на нас, новгородцiв, половину, то хочемо ми випити на тя всю братину. - Смiливий ти чоловiк, - зареготав князь Святослав, - а я люблю таких. Пий, Михале, повну братину... I щоб так пили довiку! Тисяцький Михало почекав, поки йому долили в братину кiлька уполовникiв, пiднiс ?? до уст i важко, з передихом, але випив до дна. I тодi забряжчали келихи й чари. Во?води, бояри, купцi ки?вськi, мужi новгородськi випили за князя, наливали знову й пили, вже не приказуючи, бо пити ще за когось пiсля князя не годилось. У сiнях заграла музика - кiлька мiдяних труб, багато сопiлок, цимбали й бубни. Загомонiла, зашумiла багатьма голосами палата, нiби увiрвався сюди знадвору свiжий, теплий вiтер. Дяка богам i князевi - по довгих страдних днях тихо в городi Ки?вi, у землях мир, вороги далеко, можна пити, ? що ?сти, можна не уболiвати про життя сво? й дiтей - слава, слава князевi Святославу, князевi ки?вському Ярополку, деревлянському князевi Олегу, новгородському князевi Володимиру! Князь Святослав iз синами сво?ми сидить за столом, чу? цi крики, але хмiль щось не бере його. Сторожкий, як мисливець на чотi, сидить замислений княжич Олег. Ярополк дивиться на мужiв у палатi, немов когось там шука?, скоса позира? на брата Володимира - й до кровi стиску? уста. Князь Святослав вiдчува?, що не все гаразд мiж його синами, але розважливо дума?, що цьому ? тiльки одна причина - молодiсть. Поки молоде - в жилах гра? кров. Хiба не був сам таким колись Святослав? А промине молодiсть - i вiдчують сини, що вони одного роду, мир i дружба буде мiж ними. У палатi пробували спiвати. На помiст, де звичайно сидiв князь, виходили уношi й унотьки, вони змагались, хто довше витягне сво?м голосом, виходили по дво?, тро?, четверо й спiвали так, щоб звучало, як голос один, ставали на обидва кiнцi палати й перекликались рiзними голосами. Але це були не тi пiснi, якi хотiла почути душа князя Святослава. - Покличте Баяна! - велiв князь. А вже вiн iшов iз Людно? палати мiж рядами бояр, що розступались перед ним, - сивий, старий, але ставний, мужнiй Баян, у бiлому одязi, з цимбалами в руках. - Заспiвай нам, Баяне! - попросив князь. Баян зупинився, низько вклонився, але не сходив з мiсця. - Знаю, Баяне, - посмiхнувся Святослав. Баяновi налили келих, вiн випив його до дна, витер вуси. - Спасибi князевi, а дружинi слава! Вiн сiв на помостi перед князем. У палатi стало так тихо, як на Днiпрi перед свiтанком. Баян торкнувся рукою струн цимбалiв - i нiби задзвенiла хвиля в прибо?. - Гей, скажу я, браття, простими словесами про землю Руську, трьох братiв - Кия, Щека, Хорива i сестру ?хню Либiдь, про многих князiв наших i про всiх людей на Русi, гей, гей! I пiд цi слова, пiд тихе вiдлуння дзвiнких струн князь Святослав замислився, згадав далеку минувшину, уявив майбутн?... Чому ж сумно було в цю годину князевi Святославу, чому так билося його серце, так болiла душа? Позад нього було недовге, але дуже важке життя, та вiн iншого життя не хотiв би. Попереду нього також був великий ратний труд, може, й смерть, але вiн i цього не боявся: так мусить бути, вiн не одступить вiд нього навiк. А все ж вiн хотiв серед трудiв цих i бранi, серед гiркого життя бути тим, про кого мрiяв усе життя, - вiльною, як вiтер, людиною, хоч короткий час пожити, як усi, вiн хотiв, як i всi, любити... I тодi, коли Баян спiвав пiснi, а всi в палатi пiдхоплювали його слова, князь зрозумiв, що йому треба зробити й чого вiн нiяк вiдкладати не може. - У великих трудах жили люди нашi, на многi бранi ходили, кiстьми сво?ми землю засiвали, кров'ю-рудою поливали, гей, гей... Князь Святослав слухав, як спiва? Баян, слова його западали в саме серце. I тихо, щоб нiхто не помiтив, встав iз-за столу, вийшов з палати. Тiльки надвечiр розiйшлися з княжих теремiв новгородськi гостi, бояри ки?вськi й во?води. Деякi з них упилися, i довелося ?х вести пiд руки, деякi трималися на ногах, тiльки верзли казна-що й хапались за зброю. Але всi були цiлi, здоровi i нiхто з них не пошкодив нi свого, нi чужого тiла. З великою пошаною винесли з палати новгородського тисяцького Михала - вiн довго спiвав i пробував показувати, як руськi люди варягiв воюють, а потiм заснув. I тодi його поклали на грецький килим, а восьмеро новгородцiв взялися, пiдняли килим з Михалом i тихо понесли. Вiн спав спокiйно, склавши на грудях жилавi руки. Ще якийсь час пiсля цього на Горi чути було крики й шум, то тут, то там брязкотiла зброя, хтось пробував спiвати, але не мiг звести голову. А далi зайшло сонце, сутiнки обгорнули Подол i передгряддя, виповзли крутими схилами на Гору, Ки?в засийав. Не спав тiльки князь Святослав. Вiн пив вино, мед i ол, але не впився, був на пиру в палатi, але не мiг перемогти сво?? туги. Коли все на Горi затихло, вiн ще довго сидiв у покоях. I велiв нарештi покликати Добриню. Добриня, мабуть, випив не одну братину, але на ногах тримався. Та й скiльки треба було б випити цьому богатиревi, щоб поточитись?! Вiн, правда, i сам не давав собi волi, бо знав, що невдовзi мусить ?хати з князем Володимиром до Новгорода. - Як гуляють нашi гостi? - запитав Святослав. - Зачали добре, - вiдповiв Добриня, - днiв три тепер похмелятимуться. - Нехай погуляють, - посмiхнувся Святослав. - ? в нас чим прийняти й повеселити гостей. А там велика честь випада? тобi, Добрине. - Знаю, княже, i все зроблю. - ?деш ти з князем Володимиром до Новгорода, - дивлячись на Днiпро, що мiж темних круч i кiс стелився срiбною стежкою вгору, сказав князь, - будеш ти йому там замiсть мене - правою рукою, отцем. Дивись, Добрине, великi дiла будуть перед вами, великими трудами доб'?тесь ви перемоги. Сидячи в Новгородi, слухайте всю Руську землю, слухайте Ки?в, треба буде - ?дьте сюди на пiдмогу. - Слухаю i все зроблю, княже! - I ще про одно прошу тебе, Добрине: коли сумнiватиметься Володимир - порадь йому, важко буде - допоможи, небезпека - захисти. Вiн - князь, але хiба князям не потрiбна допомога?! Особливо ж коли хто скаже, що вiн не князь, а робочич! Блюди його. Я вже сказав йому, що вiн син роби Малушi. Хотiв порадувати його - привезти до Ки?ва матiр. Що ж, бач, не судилось. - Княже! - сказав Добриня. - А коли я знайду й привезу Малушу? Князь Святослав заплющив очi, немов хотiв пригадати щось з далекого минулого, а потiм подивився на Добриню. - Згода, Добрине. Три днi тобi досить? - Досить, княже, - схопився Добриня. - ?дь, во?водо! Темно? ночi два вершники ви?жджали через ворота на Горi, де починався шлях на Перевесище й до Росi. Сторожi на воротах не затримували вершникiв - вони пiзнали Добриню й пропустили його. Не затримала вершникiв i сторожа за городом: вона пильнувала, щоб хтось пiдступно не пiдкрався з поля, а кого сторожi випустили з Гори - щаслива тому путь! Вершники вдарили коней. На шляху залунав дужий, рiвний перестук копит, вiдгомiн його покотився i покотився, як хвиля, серед чорно? ночi, полетiв над полем, хижами смердiв, увiрвався в лiси Перевесища. Два вершники мчали шляхом - попереду Добриня, за ним гридень Тур. Конi летiли все швидше й швидше. Захопленi цим льотом, вершники скоро схилились до самих лук, нiби приросли до тулубiв коней. Вони ?хали Перевесищем, де над шляхом обабiч стояли високi столiтнi дерева, гiлля яких зливалось у суцiльний шатер. Луна кiнських копит билась об стiни цього лiсу, а десь у нетрях на не? озвались сполошенi звiрi, переляканi нiчнi птахи. Потiм лiс закiнчився, i шлях ?м перетнула рiчка. Вершники не шукали броду, а з шумом, женучи перед собою гору бризок, кинулись у воду, притьмом перепливли рiчку й вихопились на берег. Далi вони помчали полем, де не чути було нi голосу, нi звуку, де не свiтився жоден вогник. Тiльки великi зорi свiтились над ними вгорi та ще, як жар пiд попелом, переливався там Перунiв Шлях. На свiтаннi вершники були далеко вiд Ки?ва. Зупинились у дiбровi, пустили попастись коней, самi по?ли, напились води з джерела й ледь перепочили. Але Добриня не встиг склепити очей, як Тур уже розбудив його. Вони пiдвелися, перейняли коней, пiдтягли попруги на сiдлах i помчали далi, в потоках рожевого промiння, що заливало поле. У Дикому полi, яким вони мчали, скiльки не кинь оком, височiли могили з кам'яними постатями на вершинах, що, як одвiчнi вартовi, дивились наокруг. Всюди тут видно було городища й вали за ними, деякi з цих городищ уже завалились, ?х розмили дощi й розвiяв вiтер. Але в багатьох ще жили люди, - у цей вранiшнiй час над ними вставали й котились скрiзь по полю димки. А ще далi вiд шляху видно було села й весi - княжi, боярськi й такi, де жили вiльнi люди. Добре було ?хати вранцi полем, дивитись на городища й села, бачити, як рата? збирають рiзне жито, пораються на нивах. Пiзнiше сонце стало вище в небi, припекло, засушило землю, зiгрiло повiтря. Але вершники не зупинялися, увесь день вони мчали шляхом все далi й далi на пiвдень. Надвечiр у розпеченiм маревi на обрi? окреслились невисокi гори, лiси, село. - Будутин! - крикнув Добриня. У вiдповiдь гридень Тур вдарив коня, вирвався наперед, вони помчали ще швидше, а все ж досягли села тiльки тодi, коли вже стемнiло. Мовчки про?хали з кiнця в кiнець, зупинилися на скелi бiля Росi, де мiж кущiв стояла стара, чорна хижа. Першим скочив з коня Добриня, пiдбiг до дверей, ударив у них кулаком раз i другий. - Малушо! - покликав вiн. З хижi нiхто не озвався. - Малушо! Малушо! - голоснiше крикнув Добриня i ще дужче, обома руками, замолотив у дверi. З хижi так само нiхто не вiдповiв, нiхто звiдти не вийшов. Темна нiч лежала наокруг, чорна хижа стояла серед цi?? ночi, нiде не видно було вогника, не чути голосу. Тiльки одразу ж за скелею шумiла, дзвенiла на каменi, переливалась Рось. Тодi Добриня налiг усiм тiлом, виламав дверi, ступив у хижу. Слiдом за ним увiйшов i Тур. З хижi вiйнуло пусткою, лежалою соломою, листом... I все ж вони обiйшли всю хижу - Добриня i Тур торкались холодних, вологих стiн, натрапили на колоду, на якiй, певне, сидiли колись люди, торкнулись руками ложа, на якому шелестiла пересохла трава. - ?? нема?, Туре... - Бачу, Добрине. Але ми мусимо знайти ??, вона ж десь тут, у селi. Два вершники на чорних конях по?хали тодi селом, знайшли й розбудили тiуна, запитали в нього, де подiлась жiнка, що жила багато лiт у хижi над Россю. Тiун пiзнав, що за муж збудив його вночi. - О, це ти, Добрине?! Що ж тобi треба? - Де подiлась Малуша? - крикнув Добриня. - Ми з нею жили в землянцi у Желанi. - Пригадую, пригадую, Добрине. Добра була жона Малка, але пiшла з села, куди ж - не знаю... Добриня i Тур шукали Малушу в селах навкруг Будутина, розпитували про не?. Малуша! Що могло сказати людям це iм'я?! Багато городищ i сiл у полi, багато в них i Малуш. Яку з них шукають мужi? Просту - так усi вони простi, красиву - так скiльки красунь ? серед руських жон. Найкращу, а яка з них найкраща? Вершники ?хали все далi й далi в поля, де на високих могилах скиглили лисицi, а в лiсах i яругах лiтали хижi птахи. Кiлька разiв Добринi здавалося, що гридень Тур, женучи коня, стогнав, як вкрай стомлена, тяжко поранена, найнещаснiша людина... Проте хто зна?, може, це стогнав вiтер, який шалено бив ?м у груди. На свiтаннi Добриня й Тур ви?хали до Днiпра й зупинились на високiй горi за Роднею, звiдки видно було голубе плесо, смугу лiсiв, жовто-син? поле з рядами могил на лiвому березi. Добриня довго дивився на Днiпро, лiси, поле i раптом опустив поводки на луку сiдла, приклав руки до уст i крикнув: - Ма-алу-у-шо! Гей, Малушо! Луна покотилась над плесом, полинула в поле, вiдгомоном прошумiла там. Нiхто не вiдповiв Добринi, нiде не залунав голос ключницi Малушi. Тодi й Тур, у якого дуже болiло серце, напружився, крикнув: - Малушо! Ге-е-ей! Малушо! Аж за Днiпром залунало: го-о-о... Два вершники натягли поводки, й конi пiшли по травi, на якiй iскрилась роса, вгору, вище й вище понад Днiпром. 4 Урочисто виряджав Ки?в-город послiв новгородських, а разом з ними Володимира, сина Святослава, - князя Новгородського столу. Аж до самого Днiпра iшов з послами князь Святослав, во?води його i бояри, мужi лiпшi й нарочитi, i всюди ?х зустрiчали, валом iшли за ними люди з Подолу. Мiж цими людьми була й жiнка в темнiй одежi i хустцi. У багатолюдному натовпi, що зiбрався там, де шлях з передграддя заверта? до Подолу, вона довго стояла, ждучи, поки з Гори вийде князь з боярами сво?ми й во?водами, iз гостями новгородськими. Нiхто не пiзнав би в нiй молодо?, красиво? дiвчини, що жила колись на Горi, була ключницею княгинi Ольги. I зовсiм не тому, що вона змiнилась, постарiла. Нi, Малуша, як i колись, була ще красива, мила, ?й було ще не так i багато лiт. Змiнював ?? суворий темний одяг, надто стомлене, змучене було в не? обличчя. Печать великого горя лежала на чолi. Тiльки очi, великi, карi, глибокi очi не змiнились у Малушi. Вона все ще жила у того ж смерда - Давила, що дав ?й притулок. Давило, це незабаром побачила Малуша, був не такий злий чоловiк, як вона про нього спочатку подумала. Це був добрячий, роботящий, лагiдний чоловiк, тiльки злиднi, голод, нужда зробили його злим, непримиренним до князiв, бояр. I жiнка його добра, сердечна, проста. Обо? вони були такi привiтнi до Малушi. I вона ?м вiдповiдала тим же. У смерда було багато роботи в дворi, - Малуша, де тiльки могла, йому допомагала. Жонi його не треба було й просити - Малуша сама стежила, коли може бути ?й у на добi. Одного вечора бiля родинного вогнища Малуша розповiла, як вони сiдали з батьком Микулою до вогнища в сво?й землянцi i як батько клав богам жертву. - Яку жертву?! - промовив Давило. - Кому мусимо тепер давати жертву? Вiки сидiли дiди нашi на Горi, там було вогнище й мого роду. Потiм Гору захопили князi, i нам довелось переносити вогнища за вали. Але ж бояри захопили землю й за валами - i ми перенесли вогнища ще далi. А вже я перенiс його сюди, до лiсу. Вiн помовчав, одламав хлiба й м'яса, проковтнув, кiнчив. - Нас усiх вони принесли в жертву, - сказав Давило, - i тут, на землi, нiкуди вiд них не втечеш. Християн он у Ки?вi вже багато. Щасливе життя - рай - не тут, а на небi обiцяють. Тiльки де вiн, цей рай? Такий був смерд Давило. Зазнав вiн дуже багато горя, поважав горе людське. Через це i вiн, i жона його говорили, щоб Малуша не поспiшала, жила в них. Але, правду кажучи, смерд замислювався, чи й справдi Малуша така проста, як говорить про себе. Полянка, жiнка з Дикого поля?! Нi, нiбито там жiнки не такi. Але хто вона, чого прийшла до Ки?ва? Проте смерд мовчав. У жiнки було велике горе - навiщо розпитувати?! Звiдки впало воно на ?? голову, i чи не однаково йому - убога, своя жiнка, треба допомогти. Малуша ж, допомагаючи смерду i розумiючи, що все ж цiй убогiй людинi важко ?? прогодувати i що ?й незабаром доведеться йти далi, в широкий свiт, жадiбно ловила кожне слово, яке долiтало звiдти, з Гори, з княжих теремiв. Так вона дiзналася, що до Ки?ва прибули новгородськi гостi, пiзнiше довiдалася, що гостi цi запросили Володимира бути в них князем, далi смерд ?й сказав, що княжич Володимир от-от по?де до Новгорода, а князь Святослав зiбрав дружину й тiльки проведе Володимира - вируша? на брань до Болгарi?. Тепер вона тiльки одне хотiла побачити: як Ки?в виряджатиме до Новгорода ?? сина - князя Володимира - i як к