не пiзнав ?? також i тодi, коли йшла вона в галасливому натовпi вулицею Меси, прямуючи до Великого палацу. Але у Великий палац Феофано не пiшла, а при?дналась до гурту богомольцiв, що прямували до Софi?, зайшла разом iз ними на подвiр'я собору, на ганок... Переступивши порiг, Феофано вiдчула себе вiльнiше. У соборi було ще мало богомольцiв. То тут, то там чулись притишенi кроки, десь вiдлунювали чи?сь голоси, крiзь вузькi вiкна у велетенському куполi лилось син? свiтло. Внизу ж снувалась пiвтемрява, серед яко? подекуди блимали, освiтлюючи золотi й срiбнi ризи iкон, жовтi вогники свiчок. Феофано добре знала цей собор. Скiльки разiв вона приходила сюди замолювати сво? грiхи, просити щастя в бога! Он лiворуч у темрявi ледь окреслюються дверi, за ними, як це добре вiдомо Феофано, тягнуться вгору довгi вузькi сходи, а там почина?ться ряд палат з лоджiями, звiдки, непомiтно для богомольцiв, згори можна бачити все, що вiдбува?ться в соборi й олтарi. Це - катихуменiй, поко? василiси в Софi?, куди нiхто, крiм не?, не ма? права заходити, де нiхто не може ?? турбувати. По праву руку вiд олтаря ? такi ж поко? - мутаторiй - для василевса. I раптом у Феофано з'явилась думка, яка спочатку здавалася ?й неймовiрною й безглуздою, а пiзнiше - дотепною, розумною, рятунком з того складного становища, в якому вона опинилась. Усе ще не скидаючи темно? шалi з голови, Феофано обережно пiшла попiд стiною, зупинилась, оглянулась навкруг, знову пiшла й ще раз зупинилась. Тепер вона стояла бiля порога дверей, що вели до катихуменiя. За дверима, де завжди стояли сторожi, нiкого не було. Вона переступила порiг, швидко побiгла схiдцями. - Куди? Куди? - почула вона голос i кроки за собою. Але Феофано вже скинула з голови шаль, смiливо йшла сходами. Ось вона стала в катихуменi?, дiйшла до крiсла, в якому колись сидiла як василiса, i зараз сiла, вiрнiше, впала в нього. Тут, у катихуменi? i в покоях бiля нього, нiхто, навiть патрiарх, не мав права взяти ??. Це був ?диний куточок в iмперi?, де вона лишалась iмператрицею. У найбiльшо? грiшницi свiту захисником був тепер бог. Одразу ж до не? прибiгли служки, вимагали, щоб Феофано залишила катихуменiй. Вона вiдповiла ?м: - Я василiса, а ви iдiть геть! Пiсля цього сюди, в катихуменiй, приходили й знову вимагали, щоб Феофано встала з крiсла, священики, потiм два ?пископи. Феофано сказала: - Чого ви прийшли й що вам треба? Я говоритиму тiльки з патрiархом Полi?вктом... - Патрiарх Полi?вкт помер. - Тим краще, - зухвало вiдповiла Феофано. - Тодi нехай сюди прийде живий патрiарх. I новий патрiарх - чернець з гори Олiмпу Василь - прийшов у катихуменiй. Коли вона побачила цього незграбного, кощавого ченця, обличчя якого так заросло волоссям, що видно було тiльки лоб, очi, нiс i рот, ?? охопив шал, як колись, у шинку батька. - Хто ти? - суворо запитала Феофано. - Я... патрiарх Василь. - Ти - вселенський патрiарх Василь? - засмiялась Феофано. - Не вiрю! Перехрестись! Розгублений патрiарх перехрестився. - Так чого ти хочеш? - Я велю тобi залишити святий храм. - Залишити храм?! - смiялась Феофано. - О, нi! Я не пiду, патрiарше, нiкуди звiдси, поки сюди не прийде iмператор Iоанн. I вели сво?м служкам принести менi ?сти й пити. I тодi трапилось те, чого нiколи не було в Константинополi й святiй Софi?. За суворим наказом василiси Феодори патрiарх Василь звелiв священнослужителям день i нiч правити в соборi службу, молитись нiбито за перемогу iмператора Iоанна над тавроскiфами. Але всi ворота й дверi собору патрiарх Василь велiв зачинити й замкнути, пiсля чого бiля них стали ще й етерiоти. Тiльки однi дверi - з пiвнiчного боку собору, де також стояли етерiоти, були незамкнутi - хiд до катихуменiя. Але цими дверима могли заходити тiльки патрiарх та ще iмператор. 5 Пiзнього вечора iмператор велiв прийти до його намету Варду Склiру й патрикiю Петру. Вiн хотiв разом iз ними роздiлити трапезу. Тут, у станi, все було до послуг iмператора. Проти царського намету стояв намет його стольника, що вiз iз собою найкращi страви й вина. Поряд був намет з одягом i доспiхами. Позаду в царськiй стайнi рили землю кращi жеребцi iмператора. За стайнями мiстились його трубачi, ?хав з iмператором i малий хор iз собору святих Апостолiв, де було кiлька привабливих дияконiс. Все було приготовлено для Iоанна, як i у Великому палацi. Iмператор мiг себе почувати цiлком безпечно у цьому станi. Як i завжди, вiн був нiби муром вiдгороджений вiд цiлого свiту - мiж царським наметом i всiма воями стояли полки гвардi?, безсмертнi, ескувiти, iканати, арифм, китонiти, бiля столу його й ложа ходили тiльки безбородi, вдень i вночi навкруг його намету стояла етерiя. Особа iмператора була в повнiй безпецi. А ще далi, за безсмертними, стояла бойова кiннота, ближче до валу й ровiв - таксiархi? оплiтiв, за ровами всю нiч ходили керкiти* (*Керкiти - нiчнi караули.), на полi ?здили вiгли. Цi десятки тисяч людей могли одбити найстрашнiшу силу. Тому, мабуть, iмператор. Iоанн, п'ючи iз золотого келиха чудове червоне вино, посмiхався й запитував Варда Склiра: - Що розповiдають, Варде, смiливi лазутчики нашi? - Вони розповiдають, василевсе, що руськi во? вже недалеко вiд нашого стану й вранцi будуть у долинi. - Шкода, - вирвалось у iмператора, - що не могли зустрiти ?х у клiсурах. - А може, й краще, василевсе, що ми ?х зустрiнемо тут, на рiвнинi. У клiсурах не так страшнi руси, як болгари. - То правда, - згодився Iоанн. - Цей проклятий народ, що гризе сирi шкури, дуже небезпечний в горах. Гаразд, Варде, ми зустрiнемо ?х тут, на рiвнинi. Що розповiдали лазутчики нашi, чи ма? Святослав кiнноту? - Ма? небагато, - вiдповiв Вард, - але й це здебiльшого болгари. - Знову вони, - спалахнув iмператор. - Ну, почекайте, мiсяни* (*Мiсiя, мiсяни - Болгарiя, болгари.), я вам покажу любов iз Руссю. Iоанн Цимiсхiй жадiбно випив вино й проковтнув кiлька сухих ягiд. I давн?, багато раз пережите ним почуття охопило Iоанна Цимiсхiя. Сп'янiлий вiд вина, вiн примружив очi, уявив, як колись ходив з легiонами по Азi?, велiв руйнувати городи, знищувати людей. В його уявi встали ру?ни цих городiв, тисячi трупiв не вiдомих йому людей, що лежали просто неба, калюжi кровi на жовтому пiску, зойки й плач. Але не розпач i не скорбота за содiяним обгортали й хвилювали його душу. Навпаки, йому жадiбно хотiлось побачити новi зруйнованi городи, новi трупи, йому жадалось побачити свiжу кров на землi, кров руських i болгарських во?в. I вiн так само, як колись, простягши вперед випещену, бiлу, iз золотим перснем з каменем iзумрудом руку, водив нею в повiтрi, мрiяв: - Ми будемо ждати ?х тут, бо iншого шляху в Святослава нема?. Коли вiн наблизиться, я велю вiйську вийти з табору. Цi тавроскiфи не кращi, нiж тi вiйська, з якими я досi стикався. Вони завжди йдуть вперед, як табун овець. I я зроблю з ними так, як робив у Азi?. Ти, Василю, стань так, щоб об тво? полки розбилась перша варварська хвиля. Потiм зроби вигляд, нiби ви не витримали ?хнього наступу, i починайте вiдходити - все швидше, швидше. Треба, щоб нашi во?, як вiдступатимуть, дiяли хитро, вiдходячи, добре одбивались. I щоб були готовi в потрiбну годину розсипатись, повернути праворуч i лiворуч, i знову ж, швидше, швидше, швидше, щоб не попасти на списи сво?х вершникiв. А засада в мене буде вже готова. Коли ж варвари наблизяться, тодi вершники у важкiй бронi, що стоятимуть у лiсах обапiл, вийдуть, вдарять по тавроскiфах. А в той же час i во?, якi досi нiби вiдступали, повиннi обернутись, вдарити на ворогiв - швидше, швидше! У такий спосiб напад на варварiв буде йти з кiлькох бокiв, кругом. Вони опиняться у мiшку. Якщо зробити все так, як я сказав, то ми можемо iз божою допомогою знищити дуже багато русiв i болгар. Ки?вський князь шука? бранi й перемоги, вiн знайде тут пастку й поразку... - Чудово! - крикнув Вард Склiр, що захоплено слухав розповiдь iмператора. - Блискуче! - при?днався патрикiй Петро. - Ми викона?мо твiй загад. - Вип'?мо! - пiдняв келих iмператор. - Нiка!* (*Нiка! - Перемагай!) Захоплений сво?м планом знищення руських во?в, iмператор Iоанн схопився з крiсла i разом iз сво?ми полководцями вийшов з намету. Пiзня година, але табiр ще не спав. Тихо було тiльки у царському таборi, де бiля намету iмператора, стольника i протовестiарiя стояли, вимальовуючись на тлi сiрого неба, закованi в броню, озбро?нi списами й мечами безсмертнi. Далi ж по табору чулись людськi голоси, десь iржали конi, там ходила нiчна сторожа. Оточений полководцями й стратигами* (*Стратиги - начальники частин.), у срiблястому скарамангi? й багрянiй хламидi, iз золотим шоломом на головi, iмператор Iоанн Цимiсхiй стояв бiля свого намету. Вiн дивився на далекi голубi, перетканi снiговими жилами гори, широку рiвнину перед собою, рiчку й лiси над нею вiд право? руки, двi, нiби одягненi в шапки, гори з лiвого боку, лiси, що починались там i тягнулись, як простягнутi руки, на пiвнiч. Серед рiвнини, недалеко вiд табору, вже стояло вiйсько iмперi?. Таксiархi?, що складались з оплiтiв, списоносцiв i стрiльцiв, ще до свiтання вийшли за рiв, вишикувались на рiвнинi темними чотирикутниками. Кожна з них у потрiбну годину готова була ринутись вперед, почати бiй. Маючи бiля п'ятдесяти таксiархiй, iмператор залишив у таборi тисяч десять, майже все його вiйсько стояло зараз на рiвнинi. Недалеко вiд iмператора i його полководцiв пильнували бiля сво?х коней зв'язковi вiд стратигiв. Кожен iз них готовий був скочити на коня i летiти з наказом, коли й якiй таксiархi? виходити на бiй. У наступному бою перший удар мало зробити або ж, залежно вiд обставин, одбити - чоло: попереду таксiархiй, в кiлька рядiв, по два на оргiю, щоб не заважати один одному, стояли в бронi, з щитами й списами в руках оплiти, за ними - знову в багато рядiв - лучники, ще далi - списоносцi й, нарештi, мечники. Це була могутня сила, готова зустрiти ворога тисячами стрiл, лiсом гострих списiв, стiною кованих щитiв, муром мечiв. Але сила могла зломити силу, во? супротивника могли проломити чоло й заглибитись у стан роме?в. Через це iмператор Iоанн велiв стати одразу ж за чолом, по обидва боки вiд таксiархiй, легкiй кiннотi: якби руськi во? прорвали чоло, ця кiннота з бокiв зiм'яла б ?х, якби руськi во? почали вiдступати, кiннота кинулась би за ними слiдом i завдала тяжких, непоправних втрат. I тепер, стоячи на високому пагорку, iмператор Iоанн бачив увесь свiй стан: таксiархi? стояли напоготовi, чоло вiйська i боки стану нагадували тятиву туго натягнутого лука. Досить було iмператоровi зробити знак - i зв'язковi стратигiв полетять на рiвнину, вiйсько, як могутня хвиля, рушить уперед. Але iмператор не давав i не збирався давати знака. Йому було видно не тiльки ромейський стан. На вiдстанi льоту стрiли вiд вiйська iмперi?, ближче до гiр, стояв iнший стан - во? князя Святослава. Iмператор бачив, що князь Святослав виставив так само, як i вiн, широке чоло - руськi во? стояли густо, один у один, так що червленi щити ?х дотикались, грали на сонцi i здалеку нагадували покладений поперед стану ясний вогонь. За щитоносцями стояли во?, ?хнi списи мiнилися, грали срiблом на сонцi, ?х було так багато, як стернi на покошеному полi. Це й було чоло князя Святослава. Крiм чола, на деякiй вiддалi вiд стану князь Русi поставив сторожу право? й лiво? руки - з пагорка було видно ряди возiв з пiдiйнятими сторч голоблями, багато вершникiв на конях. За чолом i сторожею на рiвнинi, серед яко? пiдiймалось кiлька пагоркiв, розташувався стан Русi, там темнiло серед зелених лук чимало полкiв. У глибокiй долинi позад стану, бiля самих вiдрогiв гiр, видно було ще одну засаду з возiв. Iмператор Iоанн задоволене посмiхнувся - з першого погляду було ясно, що iмперiя вивела на бiй набагато бiльше во?в, нiж Русь. До вiйськ iмператора могла при потребi пiдiйти ще й пiдмога вiд Адрiанополя, а руським воям могли допомогти хiба що гори! Iмператор, правда, не знав сили руських во?в. На вiйнi, як це було йому вiдомо ще з походiв у Азiю, не завжди вирiшувала кiлькiсть. З багатотисячним вiйськом у Азi? йому не раз доводилось затримуватись перед невеликими городами, що ?х боронили лише сотнi во?в. I вiн брав цi городи голодом i вогнем. Але iмператор був певен, що Русь уже стомилась, довго не може стояти перед його вiйськом - вгодованим, мiцним, дужим. Та й борються вони, мабуть, як i всi варвари, - скопом, покладаючись на силу, через що швидко ?? i втрачають. А все ж, покладаючись на досвiд, мiць, витримку свого вiйська i вважаючи, що на цей раз йому доведеться мати справу з ворогом недосвiдченим i темним, iмператор Iоанн хотiв запобiгти будь-якiй несподiванцi, одним ударом розбити й знищити Русь, яка заважала iмперi? пiдкорити Болгарiю, не давала iмператорам Нового Риму посуватись на схiд. I тому, оглянувши рiвнину, де стояли один проти одного два стани, iмператор роме?в повернув голову праворуч i кинув погляд на густий лiс над рiчкою. Там нiчого не було видно. Скелi, купи камiння, високi дерева. Але за цим лiсом, скрiзь понад берегом рiчки, iмператор велiв стати десяти тисячам, закованим у броню, так званим - важким вершникам. Вони там i стояли. Грiзна, непереможна сила, що в потрiбну хвилину рушить, як вихор, знищить руських во?в. Така ж засада пiд невисокою горою в лiсi стояла по лiву руку вiд нього, - це й була та сила, яка впаде на голову русiв, коли вони зовсiм не сподiватимуться, перемогою завершить долю бранi. Iмператор дiждався. Брань цю, як вiн i хотiв, починала Русь. Iмператор i його полководцi побачили, як над полками руськими пiднеслись i замаяли стяги. Кожен полк, кожне князiвство, кожне плем'я i земля iшли з сво?ми стягами. Великi князiвства мали стяги великi, чотирикутнi, схожi на велетенськi вiтрила, часом з двома-трьома довгими клинцями внизу, що колихались по вiтру, шитi з коштовних тканин, iз знаками князiвськими - ведмедями, зорями, колами, лебедями, лодiями. Але були мiж стягами й меншi, з просто? крашенини, - голубi, як небо, червонi, як вогонь, жовтi, як пшеничне море. Настала та година, яко? ждав iмператор Iоанн. Во?ни iмперi? бачили, що на них iде Святослав, але стояли на мiсцi й тiльки вiдстрiлювались. Набагато пiзнiше, коли руськi во? вже наблизились, роме? почали вiдступати. Спочатку здригнулись, розiрвали ряди й посунули назад першi п'ять таксiархiй, що впритул вели бiй з руськими воями. Згодом рушили ще п'ять таксiархiй... Iмператор Iоанн i його полководцi уявляли, як зрадiли руськi во? i сам князь Святослав, побачивши, що роме? вдали спини. Iмператор уявляв, з якою радiстю, не зустрiчаючи опору, поспiшають, сунуть вони вперед. На пагорок до нього долинув крик руських во?в - це був грiзний крик, що завжди нагонив страх на ворогiв. Але на iмператора Iоанна цей крик не вплинув. - Вони iдуть в свою пастку! - промовив хрипким голосом Цимiсхiй. - Дивiться, полководцi, як зараз гинутиме Русь. Швидше, швидше! Вперед, iмперi?! Все вiдбувалось i далi так, як передбачав досвiдчений полководець - iмператор Iоанн. Руськi во? йшли за таксiархiями, що вiдступали i вже наближались до стану. Розпаленi бо?м, вони наздоганяли роме?в, рубались з ними. Наперед руських во?в вирвались вершники iз знаменами, мiж ними було знамено самого ки?вського князя з двома перехрещеними списами - отже, й князь Святослав там... - Яка година! - крикнув Iоанн Цимiсхiй. - Швидше, швидше! I саме тодi з густого лiсу над рiчкою, що був праворуч вiд стану, i ще з одного лiсу, що темнiв пiд горою лiворуч, вирвались вершники. Вони мчали туди, де йшов бiй мiж ромеями i руськими воями, розгортались колом. На пагорку було тихо. Але гула, стогнала пiд копитами коней уся рiвнина. Вершникам не було, здавалося, кiнця, вони ви?жджали й ви?жджали з лiсiв, мчали, пригнувшись до грив коней, поставивши перед собою списи, все вперед i вперед. - Многi лiта iмператору! - крикнув хтось iз полководцiв на пагорку. - Многi лiта! - пiдхопили всi. А вiн - iмператор Схiдно? Римсько? iмперi? - стояв пiд сво?м знаменом, на якому був змальований образ Христа й накреслено слово: "Перемагай!" Стояв величний i гордий, широко розплющеними очима дивився на бойовище, бо це ж вiн задумав, як знищити руських во?в, i тепер жадав бачити ?х смерть, смерть Святослава. Та вiн не розумiв, що саме робилося на рiвнинi. Вершники-роме? - закованi в броню безсмертнi - мчали вперед. Але за ними гнались якiсь iншi вершники. Вершникiв-роме?в було багато, але тих, iнших вершникiв, було набагато бiльше, ?м не було кiнця. I це вони, як видно було з пагорка, оточували не руських во?в, а таксiархi?. - Многi лi-i-i... - пробував хтось кричати. - Прокляття! - обiрвав вiн цей божевiльний крик. - Полководцi! Що сталось? Чи? це вершники? - Пацинаки! Пацинаки!* (*Пацинаки -печенiги.) - котилось по табору. - Угри! Угри! - летiло з другого боку... Але били роме?в на рiвнинi не печенiги й не угри - вони тiльки порушили й звели нанiвець диявольськi плани iмператора Iоанна, не дали можливостi його засадам нагло заманити русiв у пастку. Нещадним же, смертним бо?м глушили, били, нищили безсмертних на рiвнинi саме руськi во?. Взявши з мiсця розгiн, вони тепер не вiдпускали таксiархi? вiд себе, громили тi десять, якi почали бiй на рiвнинi, громили й тi десять, якi поспiшали на помiч першим, i хоч якi швидкi ноги мали роме?, а не могли втекти вiд руських во?в. Списами, мечами, сокирами, ножами й просто рогатинами руськi й болгарськi во? калiчили, били, нищили ромейське во?нство, не давали йому пощади. - Таксiархi?, до стану! До стану! - заволав iмператор Iоанн, блiде обличчя якого вкрили схожi на царську його хламиду багрянi плями. Аж тепер вiн зрозумiв, що у вирiшальну годину, коли все було приготовлене для повного розгрому русiв, на помiч ?м i на згубу для роме?в прийшли печенiги й угри. I для римських во?в, якi були тепер на рiвнинi, лишався один рятунок - тiкати до стану, стати за його ровами, одбиватись там вiд русiв, печенiгiв i угрiв. Ромейськi во? так i робили. З усiх усюд поспiшали вони до стану, поспiшали так, що не могли протовпитись у ворота i потрапляли у сво? ж костоломи, падали й калiчились у ровах, давили однi одних. Але ?х нiхто й не переслiдував. Десять таксiархiй оточенi були на рiвнинi. Руськi во?, печенiги й угри рубались з ними, гнали до рiчки. Римськi во? не бачили рятунку, кидали зброю, пiдiймали руки... Сонце схилялось за гори. Iмператор Iоанн все ще стояв на пагорку, нiби ждав, що станеться чудо... Але чуда не було. На рiвнинi темними хмарами перекочувались i поспiшали до стану легiони. Вони зробили, що могли, а може, й бiльше вiд цього, i зараз прагнули одного - рятунку, тишi, спочинку. А багато з них у поросi й кровi залишилось на рiвнинi - вони вже вступили в царство тишi i завоювали собi цього дня вiчний спочинок. У вечiрнiх сутiнках оплiти копали бiля стану ями i засипали мертвих. Треба було поспiшати, бо завтра над могилами могли пiти iншi во?ни. Трупiв старшин i полководцiв за станом не ховали - ?х клали на ношi й несли до пагорка, на якому стояв iмператор Iоанн. Скоро весь пагорок був обкладений вбитими. Iмператор Вiзантi? стояв серед мертвих. Усю нiч вiдходили вiйська iмператора Iоанна. На шляхах, схилах гiр i скрiзь у долинi понад Марiцою чулись тривожнi людськi голоси. Позаду, на тлi темних гiр, у багатьох мiсцях горiли пожежi. Заграва вiд них обгортала все небо на пiвночi. I коли вогнi пожеж розпалювались буйнiше, а небо бiльш розпiкалось, видно було загони переляканих вершникiв, чорнi обриси возiв, довгi ланцюги легiонерiв. Усi вони, як збаламучений потiк, що вирвався iз гiр, поспiшали до Адрiанополя. Мiж цими людьми верхи на конi ?хав i диякон Лев. Як було йому сказано, мусив вiн у всiх походах пересуватись разом iз близькими до iмператора особами. Перед початком битви диякон був недалеко вiд iмператора, бачив його, захоплювався його особою, встиг навiть написати кiлька рядкiв у сво?й iсторi?: "Святослав, що загордився вiд перемоги, одержано? над болгарами, сповнений варварсько? сво?? пихи, бо вiн цiлком заволодiв ?хньою кра?ною, налякавши i здивувавши ?х природженою сво?ю лютiстю..." Проте далi диякон Лев не встиг нiчого написати, бо почалася битва, а вiн хотiв на власнi очi бачити, як руськi во? будуть наступати, як ?хнiй наступ розiб'?ться об мур легiонiв, як через деякий час почнуть наступати во? iмператора, як сам Iоанн поведе ?х i як з божою допомогою ромейськi во? переможуть сво?х ворогiв. У диякона Льва були готовi в головi чудовi речення для цього мiсця його натхненно? сьомо? книги iсторi?, як наприклад: "Багато турбот хвилювали душу iмператора Iоанна. Вiн нiбито стояв на розпуттi й не знав, який шлях йому обрати..." Диякон Лев був певен, що бiй на рiвнинi дасть йому потрiбне натхнення, новi слова. Але бiй не принiс бажаних слiв, а, навпаки, схитнув, перевернув усю душу диякона. Вiн бачив початок бою, наступ руських во?в, чув, як iмператор Iоанн крикнув: "Вперед, iмперi?!" Проте все, що сталось пiсля цього, нi на волосину не посунуло iмперi? вперед, а, навпаки, стрiмголов понесло ?? назад, кинуло у безодню, прiрву, в потiк незрозумiлих подiй. Була нiч. Лев диякон, як i всi, ?хав кудись серед суцiльно? темряви, час вiд часу разом iз всiма натикався на загони вершникiв, що мчали невiдомо куди, на пiших во?в, що поспiшали на пiвдень... Вiд них вiн чув, що руськi во? вбили тисячi роме?в, взяли тисячi полонених, iдуть вперед. I так само, як усi, диякон Лев зводився в стременах, дивився назад, у глибину темно? ночi, а тiло його проймав терпкий холодок. Пiзнього ранку наступного дня диякон Лев добився до Адрiанополя й там дiзнався, що незадовго туди прибув з сво?м почтом i iмператор Iоанн. Заляпаний багном, у сво?й чорнiй, пiдперезанiй якимсь мотузком рясi, iз страшним, переляканим, блiдим обличчям, на якому блищали запаленi очi, диякон Лев, звичайно, й думати не мiг доступитись до iмператора Iоанна... Проте вiн зумiв поговорити з деякими особами, близькими до iмператора, зокрема з Iоанном Куркуасом - начальником метальних машин, який не ви?жджав з Адрiанополя, але мав певнi вiдомостi про все, що трапилось напередоднi. Пiдпилий Iоанн не крився вiд Льва i одверто сказав, що ?хн? вiйсько на рiвнинi вщент розбите. Але додав, що диякону Льву краще не писати про це в iсторi?, бо iнакше вiн сам потрапить у таку iсторiю, з яко? повiк не виплута?ться. Тодi, вже вдень, на околицi Адрiанополя, пiд стрiмким кипарисом на березi рiчки, диякон Лев сiв на травi, вийняв подаровану йому iмператором срiбну чорнильницю, дiстав свою iсторiю i записав: "У нас, кажуть, у цiй битвi, крiм багатьох поранених, вбито було п'ятдесят п'ять чоловiк, а найбiльше загинуло коней. Але в скiфiв бiльш як двадцять тисяч чоловiк загинуло... "* (*"История Льва Диакона". - СПБ, 1840. - С. 69.). Написавши цi рядочки, диякон Лев сховав свою чорнильницю, витер спiтнiле чоло й надовго замислився. Замислимось над цими рядками з iсторi? диякона Льва й ми, читаючи ?х через тисячу рокiв. 6 Пiсля жорстоко? поразки на болгарськiй рiвнинi ромейське вiйсько не могло зупинитись нi на шляху, що через Адрiанополь веде в Константинополь, нi бiля Фiлiппополя й у Месемврi?, де посувались угри й печенiги. Як буря, що вирива? з корiнням дерева, як хмара, що невблаганно посува?ться й обляга? все навкруг, так iшли вперед во? князя Святослава, i розпорошенi таксiархi? роме?в не могли ?х зупинити. Тодi в Адрiанополi, в домi патрикiя Феодора, де iмператор Iоанн зупинявся й збирав сво?х полководцiв, iдучи на рать, велить вiн протовестiарiю Ману?лу покликати до нього полководцiв Варда Склiра, сина його Костянтина, патрикiя Петра, начальника метальних машин Iоанна Куркуаса, стратигiв Фракi? й Македонi?. Iмператор накинувся на них, бо вони, мовляв, не виконали його наказу й виставили невеликi засади в час бою на рiвнинi. Вони ж нiбито виннi були й у тому, що не зумiли затриматись у Пловдивi й iнших городах, бо день i нiч вiдступають i зараз. Полководцi мовчали. Вони нiчого не робили самi, а тiльки виконували волю iмператора. Але не винуватили й його, бо Iоанн керував усiма битвами так, як велiла досконала вiзантiйська вiйськова наука, з якою вони перемагали в Iталi?, ?гиптi, Азi?. У поразцi роме?в виннi були тiльки руськi i ?хнiй князь Святослав, що вiв бiй не так, як передбачали iмператор з полководцями, i зовсiм не так, як вони б того хотiли. Через це полководцi й мовчали, тiльки пiдпилий Iоанн Куркуас сказав: - А вже й Константинополь недалеко... Iмператор Iоанн визвiрився на нього й на всiх: - Та невже ж допустимо, щоб Русь вдерлась у Вiзантiю, невже й на цей раз вони з лютим Святославом стануть пiд стiнами священного нашого города? - Не допустимо! - закричали переляканi полководцi. - Веди, iмператоре, на бiй!.. - Ми станемо, - запалився iмператор, - на рiвнинi бiля Аркадiополя, а поперед себе в усiх лiсах поставимо засади... Ми негайно пошлемо переодягнутих лазутчикiв до Агатополя й за Родосту. Нехай вони вбивають i грабують мiсцевих жителiв - нiбито руси - й тим озброюють ?х проти Святослава. Ми повиннi не допустити ?х до Константинополя. Ти, Iоанне Куркуасе, повинен поставити в Аркадiополi метальнi машини й залити ?х нашим грецьким вогнем... Iмператор не скоро б ще закiнчив цю свою промову, але бiля дому зупинився гонець з Константинополя, якого всi пiзнали по вигляду: гiнцi iмператора носили звичайно легкi шоломи iз довгими страусовими перами. Ставши на порозi, гонець упав ниць, вийняв iз схованки й подав протовестiарiю, а той iмператору згорнутий пергамент i швидко вийшов. Iмператор сам зняв печатi й розгорнув пергамент. Ступивши кiлька крокiв уперед до вiкна, де було виднiше, вiн уважно прочитав, що там написано. Але що трапилось iз iмператором i що написано в пергаментi? Iмператор байдуже нiбито прочитав, згорнув, поклав його на стiл, потiм пiдняв голову й подивився на полководцiв. Це був не той iмператор, який тiльки що кричав про перемогу й обiцяв вести ?х на бiй. За одну коротку хвилину вiн зблiд, погляд його був не тут, а десь далеко, рука, - це помiтили всi полководцi, - здригалась. - Нiчого! Нiчого! - сам собi, мабуть, сказав iмператор. - Пише проедр Василь, - звернувся вiн уже до полководцiв, - що з Азi? прибуло три легiони, якi вийшли з Константинополя й прямують до нас... Iмператор Iоанн хвилинку мовчав. - Але проедр не поспiша?! - сам собi, мабуть, сказав iмператор. - Вiн, либонь, дума?, що це великий вихiд до Софi?, а не поле битви, а у нас... у нас... виходу нема... Десь далеко гримiла важка хода таксiархiй. Iржали конi, сюди, в дiм, долiтав брязкiт збро?. Все було нiби так, як i до цього, але щось сталось з iмператором Iоанном. Вiн говорив, вiн намагався говорити, як i ранiше: - Ми станемо на рiвнинi бiля Аркадiополя... попереду себе пошлемо лазутчикiв... Ти, Iоанне, постав сво? метальнi машини... Але помiтно було, що iмператор говорить не те, що дума?, трапилось щось, чого вiн не мiг передбачити, i тепер уперто шука? виходу. I, як це не дивно, а допомiг Iоанн Куркуас, у якого взагалi не було нiяких вiйськових здiбностей i який часто говорив рiзнi нiсенiтницi. - А що, iмператоре, - промовив вiн, - коли ми затрима?мо Святослава тим, що запропону?мо йому мир? Усi полководцi жахнулись i занiмiли, - цей п'яниця Iоанн сказав i на цей раз нiсенiтницю, яка нiчого не вiщувала доброго нi Iоанну Куркуасу, нi ?м. Iоанн Цимiсхiй - i мир. Та хiба ж гордий, упертий iмператор пiде на мир та ще з руським князем? Проте iмператора нiбито зовсiм не здивували слова Iоанна Куркуаса. Навпаки, почувши ?х, вiн посмiхнувся, сказав: - Ти, Iоанне, нiби вгадав мо? думки... Полководцi пiдвели голови. - Я говорив i говорю, - вiв далi iмператор, - що нам треба зупинитись могутнiм станом на рiвнинi. Я наказую - треба поставити скрiзь, де посуваються тавроскiфи, засади, i лазутчикiв треба послати, i тобi, Iоанне, виставити метальнi машини... Розповiвши це, iмператор передихнув. - Але в цей же час, - закiнчував вiн, - треба негайно послати до Святослава василiкiв i запропонувати йому мир... Мир! Так, мир. Ти, протовестiарiй, ?деш василiком i береш з собою ?пископа Йосипа. А там, - ще додав iмператор, - коли зимову мряку замiнить весняна яснина, ми з божою помiччю пiдемо в похiд проти тавроскiфiв. Дуже скоро пiсля цього полководцi залишили будинок патрикiя, у якого зупинився iмператор, i пiшли, дякуючи на цей раз начальнику метальних машин Iоанну Куркуасу. Iдучи вiд iмператора, усi вони говорили про це та ще додавали, що досi знали Iоанна Цимiсхiя як досвiдченого й безстрашного полководця, а тепер побачили й взнали в його особi справжнього iмператора - не гiрше, либонь, Юстинiана й Костянтина. I нiхто з них не знав того, що в цю саме годину полководець iмператор Iоанн кроку? з кутка в куток у домi патрикiя Феодора, iнодi зупиня?ться, схиля?ться над столом, чита? пергамент проедра Василя, в якому написано: "Феофано утекла з Проту, сидить у соборi Софi? й хоче говорити тiльки з тобою, iмператоре". У цей же час протовестiарiй Ману?л i ?пископ адрiанопольський Йосип швидко стали збиратись як василiки iмператора в недалеку, але страшну дорогу до князя Святослава. 7 Попустивши поводки, з бронею на грудях, у шоломi, на верху якого голубiв вогкий вiд роси ?ловець* (*?ловець - прапорець або знак над шоломом.), тримаючи праву руку на крижi меча, а лiву руку приклавши до чола, князь Святослав дивився вдалину. Перед очима князя Святослава вiдкривалась безмежна долина, що на обрi? зливалась з небом. На рiвнинi подекуди витикались гори, одинокi й дивнi серед цього зеленого моря, пасмугами темнiли лiси. Обминаючи гори й лiси, по долинi текли спокiйнi рiки, що вiдсвiчували голубизною неба. У горах позаду i на долинi попереду було дуже хороше в цей ранковий час, - небо голубе, бездонне, повiтря проймало рожеве сяйво, зелень свiжа, яскрава, нiби обмита росою. Вражала й тиша: то тут, то там пробували голос птахи, десь здалеку долинула дiвоча пiсня. Але на долинi - за кожною горою, над кожною рiчкою, у лiсах - скрiзь сто?ть смерть. Тут проляга? ?диний шлях iз гiр до Вiзантi?, тут iде велика битва мiж Руссю i iмперi?ю, битва, заради яко? здалеку прийшов сюди князь Святослав. Вiн уже вийшов з воями сво?ми iз високих гiр, вже тут, на долинi, сталась жорстока сiча мiж руськими воями й римським вiйськом. А скiльки кровi ще пролл?ться попереду, скiльки i яких чудових людей ще загине тут! Князь Святослав подивився назад. Там, над рiкою, бiля лiсу, темнiв стан руських во?в, там видно було довге пiвколо зв'язаних мiж собою возiв, там високо в небо вставали димки - во? готували харч на день сущий. В сонячному промiннi поблискували списи... Подивився князь Святослав i в другий бiк - на захiд. Там, далеко, над iншою вже рiкою й iншим лiсом, темнiв стан роме?в, там видно було на найвищому мiсцi намет iмператора, над яким майорiв прапор iмперi?, там височiли намети його таксiархiй i полкiв, легкий вiтер приносив звiдти вiдгомiн голосiв. I подумав князь Святослав, що мине короткий час i стан встане проти стану. На зеленiй оцiй рiвнинi зiйдуться закованi в броню й iншi - одягнутi в звичайнi порти - люди, натягнуть тятиви сво?х лукiв, вiзьмуть списи, пiднiмуть сокири. Не цiпи молотитимуть тут, на рiвнинi, - люди вбиватимуть однi одних, не роса, а кров впаде на зеленi трави, а з лiсiв полетять на поле бранi чорнi круки. А хiба не краще зiйтись на цiй рiвнинi двом - iмператору Вiзантi? i князевi Русi? "Дивись, - сказав би князь Святослав iмператору, - на оце небо, землю. Там - Русь, там - Вiзантiя, а ось тут - болгари. Пощо хочеш, iмператоре, знищити Болгарiю, а там - Русь? Я прийшов - i ти бачиш силу Русi; любов i мир - хiба це не добре? Тiльки ж додержимо слова. Ти клянись Христом, а я, по покону батькiв, даю роту на збро?". Василiки iмператора роме?в - протовестiарiй Ману?л i ?пископ адрiанопольський Йосип - при?хали до стану князя Святослава пiд бiлим знаменом надвечiр. - Хто ?де? - закричала, побачивши ?х, сторожа чола. - Вiд iмператора роме?в... василiки... до князя руського Святослава, - заволали протовестiарiй i ?пископ. ?х провели до стану руських во?в, там зупинились бiля великого намету, над яким маяло знамено князя Святослава. Але князь Святослав не говорив з василiками, там стояли, ждучи, во?вода Свенелд i кiлька тисяцьких. - Ми вiд iмператора роме?в Iоанна, - почав протовестiарiй, - василiки - патрикi? Ману?л i Йосип, прибули до князя руського Святослава... - Князя нашого Святослава тут нема?, - вiдповiв ?м Свенелд, - ми, во?води й князi, слуха?мо вас i будемо говорити за князя i Русь... Василiки вклонились, i протовестiарiй повiв далi: - Iмператор роме?в Iоанн запиту? руського князя: за чим вiн привiв сво? вiйсько сюди, до Вiзантi?? Во?вода Свенелд подивився на сво?х во?вод. - Князь Святослав прийшов не у Вiзантiю, а в Болгарiю, ма? з нею нинi мир, а вiдтак запиту? у iмператора роме?в: за чим вiн привiв сво? вiйсько в Болгарiю? Василiки знiтились i мовчали. - А коли iмператору цiкаво знати, - додав Свенелд, - чого князь Святослав прийшов у Болгарiю, то скажемо - за золото ваше. Тiльки ж во? нашi за нього вже заплатили кров'ю... - Iмператор роме?в дуже шкоду?, - змовчав про кентинарi? протовестiарiй, - що тут, на рiвнинi, сталась сiча, i не хоче, щоб далi лилася кров... - Вiруючи в бога, - додав ?пископ, - ми не повиннi розривати миру, що дiйшов до нас вiд предкiв наших, бо посередником мiж нами був сам бог. Тому радимо, як друзям, одразу й без будь-яких розмов залишити землю, яка вам не належить; якщо ж не послуха?те нашо? поради, тодi ви розiрвете мир i любов мiж нами, а не ми... Протовестiарiй Ману?л, натхнений словами ?пископа, став навiть загрожувати: - А якщо ви змусите iмператора роме?в виступити проти вас з усiм сво?м вiйськом, то загинете всi в цiй землi i нiкому буде навiть повiдомити Русь. Коли товмачi переклали цi слова протовестiарiя i ?пископа во?водам, тi переглянулись, перекинулись кiлькома словами, а потiм во?вода Свенелд сказав: - Марно ви, василiки, всу? кличете бога i зовсiм марно загрожу?те князевi i воям нашим. Тодi слухайте нас: якщо ви прийшли говорити про любов i мир, будемо про це й говорити - ми хочемо любовi й миру. Але якщо мир - то справжнiй мир, це роме? кликали нас сюди, i через них тут сталась сiча. Нехай iмператор дасть нам дань на всiх во?в живих i вбитих... Якщо хочете любовi й миру - навiки iдiть з Болгарi?, князь Святослав з воями сво?ми також згоден пiти на Дунай. Якщо ж роме? не покинуть Болгарi?, не дадуть данi, не викуплять полонених, то ми пiдемо вперед, поставимо сво? намети перед самим Константинополем, покажемо, що ми не жони й не дiти, яких можна лякати, а хоробрi во?, що перемагають ворогiв збро?ю. I нехай тодi роме? не нарiкають, а переселяються в Азiю... Василiки не знали, що вiдповiсти во?водам князя Святослава. Дали дари во?водам i князевi - золото й паволоки - i повернулись до свого стану. Увечерi вони знову заявились перед станом князя Святослава. На цей раз везли з собою iншi дари - меч i щит iмператора Iоанна. - Бути по тому! - сказав князь Святослав. - Укладемо мир! 8 Феофано свого досягла - для розмови з нею iмператор Iоанн прийшов до Софi?. Вiн з'явився не сам, а з проедром Василем. До собору вони прийшли пiзнього вечора через сад Великого палацу, де ?х нiхто не мiг бачити, наблизились до пiвнiчних ворiт. Етерiоти розступилися перед ними... У соборi, мабуть, знали, що туди хтось прийде з Великого палацу, й служби там цього вечора не правили. Софiя височiла серед площi велика, схожа на гору, темна. Темно було й усерединi собору, куди зайшли iмператор i проедр. У кiлькох його куточках рiвним свiтлом горiли свiчки, але здавалось, що вони не вилучають навiть промiння. Iмператор i проедр, зайшовши до собору, швидко крокували кам'яною пiдлогою, за ними поспiшали етерiоти. У соборi було порожньо, луна крокiв виривалась з темних переходiв, билася в конхах, повторювалась у високих куполах, наповнила весь собор. Проедр, що в дитячi роки спiвав у хорi хлопчикiв, якi мали дiвочi голоси, достеменно знав усi закутки цього велетенського храму. Вiн упевнено йшов уперед i на одну тiльки мить зупинився бiля дверей до сходiв на катихуменiй. Там, у свiтлi кiлькох свiчок, стояли, схрестивши списи, два велетнi етерiоти. Побачивши iмператора i проедра, вони враз розступились. Проедр перший пiшов угору темними сходами, за ним важко пiднiмався iмператор, позаду - етерiоти. Бiля поко?в катихуменiя проедр зупинився i дав дорогу iмператору, етерiоти також залишилися з проедром. Iмператор Iоанн став на порозi. Феофано ждала його у яскраво освiтленому багатьма свiчками куточку. Вона, користуючись з того, що в цих покоях була ризниця василiс, одяглась, як i личило августi. На нiй була яскрава, бузкового кольору, тунiка, червоне корзно на плечах, на ши? й високих грудях горiло золото й коштовне камiння, тiльки на головi в не? не було дiадеми. I що й казати - навiть тут, у похмурому катихуменi?, серед пороху й цвiлi, - з сво?м струнким, нiби виточеним з мармуру тiлом, тугими персами, пристрасними устами, темними блискучими очима, Феофано була чарiвна, прекрасна. Але коханець Феофано, а тепер iмператор Iоанн, не пiшов уперед, побачивши ??. Це був той Iоанн, якого вона знала, - i нiби не той, це були тi очi, в якi вона дивилась ранiше, - i нiби не тi, вона бачила уста, якi ?? цiлували, i також не впiзнавала ?х. Феофано навiть торкнулась рукою грудей, тiла - невже ж за цей короткий час вона змiнилась, невже вона не та Феофано, перед якою здригались, втрачали розум, божеволiли? Всi - i Iоанн також? - Iоанне! - вирвалось у не? гаряче, пристрасно. Щось схоже на посмiшку з'явилось на його обличчi. Вiн пiшов уперед i, як дуже стомлена людина, важко сiв у крiсло поблизу Феофано. - Невже все це правда? - зашепотiла вона й ступила ближче до нього. - Я так тебе любила, ти присягався 532 менi в любовi. Подумай тiльки, що зумiла зробити наша любов? Ти - iмператор, Iоанне! Вiтаю, славлю тебе. Але невже ти забув мене, Iоанне? - Ти дуже уперта, - почав вiн, - якщо змусила ва-силевса роме?в прийти до тебе. Феофано спробувала пожартувати: - Якщо до iмператора не пускають, нехай вiн iде до мене. - Гаразд, - байдуже махнув вiн рукою. - Ти кликала мене - я прийшов. Чого ж ти хочеш вiд мене, Феофано? - Мене диву?, - спалахнула вона, - як можеш ти про це запитувати? Невже ти не розумi?ш, чого я хочу? - Чого ти хочеш, я розумiю. Але чому ти, Феофано, опинилась тут, у цьому катихуменi?, чому ти не на Протi? - А як я могла там бути? - швидко почала вона. - Я думала, що ти вислав мене на Прот, бо цього вимагав патрiарх, i тодi навiть не винуватила тебе. Але зараз патрiарха Полi?вкта вже нема?... - Ти скажи менi краще, Феофано, хто тобi допомiг втекти з Проту? - перебив ?? iмператор. Вона, знiтившись, зважуючи кожне сво? слово й намагаючись вгадати, що дума? Iоанн, вiдповiла: - Того, хто допомiг менi втекти, вже нема. - Хто ж вiн? Феофано знову на якусь мить затрималась, а потiм вiдповiла: - Етерiот Вард, брат Льва Валента. Iмператор посмiхнувся - вiн, звичайно, знав уже все про Варда Валента. - Менi дуже шкода Варда, - сказав iмператор. - Я велiв вбити тих, що перерiзали мотузки драбини, якою вiн спускався. - Ти завжди був справедливий, Iоанне, - посмiхнулась i вона, - Вард Валент справдi достойний того, щоб покарати винних у його смертi. - Але ти не сказала, хто з ним був. - Я не знаю, Iоанне. На скедi?, яка ждала мене внизу, були невiдомi гребцi. Вночi ми про?хали морем, а вранцi я встала в Золотому Розi. - I ти не зна?ш, хто послав Варда й гребцiв? - Нi! Iоанн довго мовчав, а потiм сказав: - Ти завзята й мiцна, Феофано. Що ж, коли так, я скажу тобi... Вiн озирнувся, подивився на зачиненi дверi катихуменi? й прошепотiв: - Варда Валента послав я... - Ти послав Варда? - А чого це тебе диву?? Я знав усе й послав Варда до тебе. Вона пильно дивилась на обличчя Iоанна й хотiла вгадати - правду вiн сказав чи нi? Якщо ж правду, то яка в нього мета? Але на цьому спокiйному i, як здалося Феофано, задоволеному обличчi не ворухнулась жодна рисочка. I тодi Феофано дуже повiльно сказала: - Зараз ти такий, як i був, - розумний, упертий. Що ж, коли ти почав говорити правду, скажу й я. Звичайно, я знала, - дивлячись йому прямо в очi, промовила Феофано, - що ти послав Варда. Вiн сам говорив менi про це, а в останнiй раз сказав, що тiкати з Проту велиш ти. Iмператор добре знав Варда Валента. На сво?й щоцi Феофано ще вiдчувала поцiлунок етерiота. I обом ?м здавалося, що Вард сто?ть зараз поруч iз ними в цьому великому темному соборi. Але вони його не боялись - Вард був мертвий. - Так, - сказав iмператор, - це я велiв Варду сказати, щоб ти тiкала з Проту, це я... у останнiй раз... через наших друзiв велiв йому привезти тебе. Але чому ти не пiшла в Константинополi туди, куди велiв тобi iти Вард? I тодi Феофано зрозумiла - Iоанн не зна?, хто посилав до не? Варда. Вiн не зна?, хто ?? вирвав з Проту, вiн хоче знати, хто друзi ??, бо це ж вороги його. - Що мо? друзi без тебе? - печально сказала вона. - Я хотiла говорити не з ними, а з тобою. - Так, - Iоанн зрозумiв, що нiчого не взна? в Феофано. - Тодi, коли я посилав до тебе Варда, нам було про що говорити. Але Вард затримався, i коли ти при?хала - у Фракi? був Святослав. Ти запiзнилась, Феофано. Вона довго мовчала й дивилась - не на Iоанна, а на лики святих, що, здавалося, стояли живi пiд стiнами й пiдслуховували ?хню розмову. - Iоанне, - раптом повернувшись до iмператора, сказала вона, - я все розумiю, крiм одного: як мiг ти, а тебе я добре знаю, взяти в жони Феодору? - Пiзнаю тебе, Феофано, - посмiхнувся вiн. - А втiм, вiдповiм. Хочеш правду - скажу i ??. Я взяв Феодору, бо любив Феофано. - Спасибi, - голосно засмiялась вона. - Любив... що ж, спасибi за цю правду. - Ти смi?шся? - суворо промовив вiн. - Не смiйся, я дуже любив та й зараз люблю тебе, Феофано... Вона простягнула вперед руки. - Ти любив i любиш? Що ж це, Iоанне? - вона показала на катихуменiй, темну пустку собору, що вiдкрилась за галереями. - Це що, сон? Iоанн дивився в темну пустку собору й говорив: - Нi, це не сон... Те, що нас оточу?, i ми самi - це не сон, хоч все це часом i нагаду? його. Великий палац, Буколеон, ця нiч - нi, не сон... Ти була василiсою, я - тiльки полководцем. Але тодi ми були разом, в наших руках була страшна сила, ми хотiли повалити, вбити Никифора - i вбили його! Хiба це сон? - Нi, - згодилась i Феофано. - Зараз, - вiв далi Цимiсхiй, - собор, ти i я, але... ми не разом. Ти - втiкачка з Проту, я - василевс, i все - люди, обставини, - все склалося так, що я залишився один, - сказав iмператор, i Феофано здалося, що вiн говорить правду. - Була Феофано, - я мусив послати ?? на Прот, був проедр Василь, але i йому вже не вiрю, навкруг мене роздратований i безжальний Константинополь, сенат i синклiт, ще далi - Святослав, болгари, угри, Азiя, ?гипет, свiт - i все вороги й вороги. - Але чому ти не говориш про мене, свою Феофано? Вiн нiби прокинувся. - Я не говорю про тебе? О нi, я увесь час говорю саме про тебе... Я мрiяв про тебе, ждав, коли помре Полi?вкт... - I не дiждався мене? - Я тебе ждав, а тим часом Святослав став у Фракi?, в Азi? повстали Лев Фока i ще кiлька родичiв Никифора, тут, у Константинополi, на гробницi Никифора пишуть, що це ти його вбила... - Але ж його вбила не я, а ти? - Мовчи, його вбили не ти i не я, а Лев Валент. Так я сказав тi?? ночi й тодi ж велiв його вбити - заради тебе, себе... Виннi мертвi, так завжди найкраще, Феофано. А Феодора? Великому палацу потрiбна василiса - тепер вiн ?? ма?. - Менi тебе жаль, iмператоре. - Не жартуй, феофано, я говорю невеселi речi, але правду. - Я знаю, що це правда, бачу, що менi нема? мiсця в Константинополi. Невже ж так i буде? Що ж менi - знову на Прот? - Нi, - швидко вiдповiв вiн, - я тебе не пошлю на Прот. Ти повинна бути далеко вiд Константинополя i близько до мене, ти повинна бути там, де тебе не досягне Великий палац, але звiдки ти швидко можеш мене досягнути... - Про що ти говориш, Iоанне? - Ти по?деш у Вiрменiю. Там я народився i рiс, там всюди мо? люди, там ти нi в чому не вiдчуватимеш нестачi... - А дiти? - Дiвчат ти вiзьмеш з собою, а Василь i Костянтин нехай соцарствують зi мною. ?м я хочу тiльки добра. Тут, у Константинополi, вони нiкому не потрiбнi, а тобi й менi колись стануть у нагодi. Вона пiшла до балкона катихуменiя, звiдки видно було весь собор, алтар, намальовану там постать божо? матерi, стала, спершись на поручнi. Проминуло небагато хвилин, але Феофано передумала багато. Чи любив ?? колись Iоанн? Нi, не любив, вона була йому потрiбна, як проедр Василь, Лев Валент, етерiоти, що вбили Никифора. Чи любить вiн ?? тепер? Нi, не любить, а тiльки бо?ться, бiльше, може, нiж когось, бо зна? ?? силу й помсту. Зна?, що в не? ? друзi, - такi ж дужi, страшнi, мстивi, як i вона - Феофано. Одного вiн не зна? - хто цi друзi... Через це Iоанн прийшов i сюди, в катихуменiй. Вiн бо?ться ??, бо?ться ?х; вiн говорить правду - iмператор Вiзантi? лишився сам... Тепер вона в безпецi, вiн i не вб'? ??, бо бо?ться... Що ж, нехай бо?ться, нехай тремтить! А вона мусить ?хати, бо тепер, коли сюди, в катихуменiй, увiйшов iмператор, ?? не захистить нiхто, i навiть бог! Дуже добре, що вiн посила? ?? у Вiрменiю, вона згодна ?хати будь-куди, аби тiльки не на Прот. Феофано навiть здивувало, що вiн запропонував ?й Вiрменiю. Ще Никифор подарував ?й там кiлька городiв, вона буде однi?ю з найбагатших жiнок, через купцiв i слiв, якi безупинно перетинають Понт, вона знатиме, що робитиметься в Константинополi. З нею будуть двi дочки, сини Василь i Костянтин вчитимуться тут, у Магнаврi... Феофано оглянулась i побачила Iоанна, що стомлено сидiв у крiслi i, сперши голову на руки, дивився на пiдлогу, думав. "А може, - подумала вона, - вiн не хоче втрачати мене як спiвучасника й помiчника. Адже вiн зна?, що я можу все зробити. Нi, так i ?, вiн висила? мене, щоб я його не вбила, але хоче зберегти життя, щоб вбити разом зi мною й сво?х ворогiв, коли це буде потрiбною. - Iоанне! - покликала Феофано. - О, я стомився й замислився, - промовив вiн. - Що тобi, Феофано? - Я згодна, - сказала Феофано. - Але... там, у Вiрменi?, я залишаюся василiсою? - Ти матимеш почесть i славу як василiса. - I ти не забудеш мене? - Нi. - Що ж, прощай, Iоанне, - сказала вона. - А може, ти сьогоднi побудеш тут, у соборi? Адже в тебе ? мутаторiй - своя половина собору. Нехай живе Софiя! - зухвало закiнчила Феофано. Вiн подивився на не?, чудову, освiтлену вогнями свiчок, прекрасну Феофано. - Не знаю, - зiтхнув вiн, - коли ми побачимось. Може, сьогоднi, може, через кiлька лiт. Знаю одно: корабель до Вiрменi? пiде завтра. Прощай, Феофано. - Прощай! Iмператор Iоанн поправив на плечах дивiтисiй, поклав руку на криж меча i вийшов з катихуменiя. Феофано ще довго стояла на тому ж мiсцi, дивилась на дверi, що зачинились за iмператором, чула, як вiн спускався сходами, як нижче до нього при?дналось чимало людей, мабуть, етерiотiв. Тодi вона погасила всi, крiм однi??, свiчки й сiла бiля столу. Феофано думала, уявляла, як Iоанн вийшов iз собору, пройшов iз сво?ю сторожею мiж Магнаврою й Каваларi?ю, пряму? мiж ру?н у саду Сераля. От вiн дiйшов до Хрисотриклiнiума, проминув фар, що блищить серед пiтьми ночi, от дiйшов до стiни Буколеону. Етерiоти вдарили у ворота, через вiконце проедр Василь дивиться, хто то прийшов. Але навiщо йому дивитись - вiн зна?, хто це прийшов, i велить етерi? швидше вiдчинити потайнi дверi. От iмператор Iоанн входить, iде, от палац, знайомий кiтон, де спить Феодора, де так тихо-тихо... I чомусь ?й здалося, що iмператор Iоанн не зможе в цю нiч спати. Феофано не спить, не спить i вiн, вона дума? про нього, а хiба не дума? про не? й вiн? Нi, вiн не спить, все дума?, дума?, вага?ться, вирiшу?, виходить з кiтону. Перед ним розступаються етерiоти, бо вiн - василевс, може йти, де хоче. Iмператор виходить у сад, доходить до ослона над скелею, де так часто сидiли вони з Феофано. I раптом заверта?, пряму? до потайних дверей у схiднiй стiнi Буколеону, вийма? ключ, який ? тiльки у нього, одмика? ?х i йде вже iншим шляхом - далеко вiд фара, мимо бань церкви Богородицi, поспiша? до Софi?... Феофано навiть не здивувалась, коли почула кроки десь унизу, в глибинi собору. Не здивувалась i тодi, коли кроки залунали на сходах, бiля дверей катихуменiя. Дверi розчинились, там стояв хтось у темнiй одежi. Свiтла однi?? свiчки було мало, але Феофано побачила обличчя, очi, уста, складенi на грудях руки проедра Василя. - Я прийшов до тебе, Феофано., - тихо промовив вiн. Вона встала й швидко пiшла вперед, поклала руки йому на плечi. - Спасибi, я ждала тебе... Але як ти мiг залишити Буколеон i iмператора? Якусь хвилину вiн дивився захопленими очима на не?. - Запали, Феофано, бiльше свiчок. Так, цю, цю, iще одну, отут перед iконою. Нехай буде багато свiтла. Iмператор спить, спить Буколеон i весь Великий палац, але я, Феофано, не сплю, не можу спати. Я мушу бути скрiзь. Етерiоти пропускають мене всюди, куди б я не йшов, скрiзь охороняють, i навiть у соборi свято? Софi?. - Я дуже хотiла тебе бачити й рада, що ти прийшов, Василю, бо не розумiю, що дi?ться навкруг мене. - А що ж тут не розумiти? - байдуже спитав про-едр. - Я не пiзнаю Iоанна, - швидко заговорила вона. - Колись вiн любив мене, а зараз, мабуть, не любить. Колись я була спiльницею його, - тепер вiн вiдсахнувся вiд мене. Тепер, коли я опинилась у соборi, вiн говорить, що... - Визволив тебе з Проту? - засмiявся проедр. - Так, вiн говорить це... Чому ти смi?шся? - Я смiюсь, Феофано, бо Iоанн нiколи тебе не любив, смiюсь, бо ми зробили його iмператором, i це всi знають, крiм нього, смiюсь, бо вiн дума?, що обдурю? нас, насправдi ж ми обдурю?мо його. Та ще смiюсь через те, що вiн уже не iмператор, а труп, чу?ш, тiльки труп, Феофано... - Я розумiю, що вiн може швидко стати трупом, - згодилась вона. - Але хто це зробить? I я не розумiю, хто ж буде пiсля нього, Василю? Вiн дивився на Феофано - такий, як i колись, - проедр, постiльничий... Але в сяйвi свiчок вона в цю хвилину помiтила, що в обличчi його ? щось подiбне до обличчя iмператора Романа Першого, яке вона бачила на кентинарiях, - тi ж очi, нiс, уста, пiдборiддя,.. - Це Константинополь взна? пiзнiше, - близько схилившись до не?, сказав проедр. - Я знищив вже кiлькох iмператорiв. Залиша?ться подоба iмператора - горбоносий... - Ти говориш правду, - згодилась вона, - i мусиш вбити горбоносого. - Ми його вб'?мо разом. Дай руку, Феофано. - Я даю тобi руку. Що ж робити, Василю? Для чого ти взяв мене з Проту? Адже вiн сказав, що вишле мене до Вiрменi?. Проедр вiдповiв не одразу, довго прислухався, чи не чути в соборi якогось звуку. Було дуже тихо, i вiн сказав: - Знаючи Iоанна й руських во?в, я певен був, що все закiнчиться в Болгарi? i що там Iоанн, як i Никифор, стане трупом. I я хотiв, щоб тут, у Константинополi, все було напоготовi. Я, ти, нашi полководцi, етерiя. Проедр замовк. - Але смерть Варда Валента переплутала все, i ти, Феофано, потрапила не туди, куди вiн тебе мав одвезти. Не до мене, а сюди, в собор. Вийти ж звiдси тобi важче, нiж увiйти. Вцiлiв i Iоанн. Що ж, почека?мо тепер, Феофано. А тобi зараз треба ?хати до Вiрменi?. Це краще, нiж Прот. - Дуже далеко, мiй проедре. Я боюсь за себе, за дiтей... - О нi, - спокiйно вiдповiв проедр. - Вiрменiя недалеко. Якщо треба, мо? кораблi перетнуть море i ти будеш тут. Iоанн не вб'? тебе, бо надi?ться, що ти йому ще будеш потрiбна i що, коли треба, тiльки ти вряту?ш його. Вiн не вб'? тебе ще й через те, що тебе повезуть до Вiрменi? й там стерегтимуть не його, а мо?, нашi етерiоти. Що iмператор Вiзантi?, - замислено закiнчив проедр Василь, - коли живi ми з тобою, Феофано! Вiр менi, не стане нас - не стане й цi?? iмперi?, бо трима?ться вона тiльки на нас. А в мене до тебе одне прохання. - Що саме, говори, Василю! - Колись давно ти менi давала два порошки з ?гипту. Вони дiють дуже добре - нiхто не зна?, чому померли iмператори Костянтин i Роман. Але ж у тебе ? ще один порошок. - У мене важке й несподiване життя. Я бережу цей порошок для себе, Василю. - Ти повинна дати його менi, бо я не хочу, щоб ти випила цей порошок. Краще вже я дам його Iоанну. 9 У Адрiанополi князь Святослав зустрiвся з братом сво?м Улiбом. Вони довго не бачились. Коли Святослав вирушав проти Iоанна з Преслави, то велiв князевi Улiбу поряд з уграми вести кiлька тисяч сво?х во?в через Родопи на Средец i Фiлiппополь, щоб зайти на ворога вiд заходу сонця... Там князь Улiб мав ждати й бити вiйсько Iоанна, якщо воно спробувало б тiкати до Солунi. Князь Улiб так само, як i угри, пройшов до Фiлiппополя, став там на перевалах, наносив удари загонам Iоанна, якi тiкали пiсля велико? битви в долинi на захiд, а до Адрiанополя прибув тодi, коли вже був укладений мир з ромеями. - Ти добре воював у Родопах, - сказав князь Святослав, зустрiвши брата. - Менi дiстались тiльки втiкачi, - зiтхнув Улiб. - Шкодую, що не був я на великiй бранi. - Брань була велiя, - згодився Святослав, - i боюсь, що не остання... - Чому, Святославе? - навiть здригнувся Улiб. - Адже ти уклав мир з Iоанном, ми будемо мати з грекiв дань, можемо iти до Днiпра, дому... - Серце мо? рветься до Днiпра, Улiбе, - промовив князь Святослав, - а чи скоро ми там будемо? - Ти щось замислив, брате? - Що менi мислити, Улiбе? Я iшов i iду прямо, не заради чогось воював - заради Русi. Сюди прийшов, бо знав - буде спокiй у Болгарi?, не пiдуть роме? й на нас. Важко менi було й воювати з двома ворогами: проти Iоанна i кесаря Бориса. - Але ж i Iоанн, i Борис знають, що бiльше бранi не буде, прийшов мир. - Не вiрю я в цей мир, - сердито сказав Святослав. - Зараз мусив укласти мир, але що буде по веснi - не знаю... - Святославе! - вигукнув Улiб. - Так доки ж литиметься кров, доки ми будемо в чужих землях втрачать наших людей? - Княже Улiбе, - суворо вiдповiв Святослав, - боротись з ромеями тут лiпше, анiж пiд стiнами Ки?ва. I не токмо я так роблю. Не лиха хотя Русi, князi Олег i Iгор ходили до Царгорода, стояли пiд його стiнами, укладали мир. Я зробив, як отцi мо?, - показав силу Русi й уклав з греками мир. Русь триматиме цей мир. Пiдемо зараз на рiвнину, до Дунаю, за зиму прийде пiдмога вiд уличiв i тиверцiв, хочу домовитись i з печенiгами. - Отже, навеснi знову вiйна? - Я не почну вiйни, - твердо сказав Святослав, - але мушу бути готовим, якщо ?? почне Iоанн. А щоб вiн не захопив Болгарi? i щоб не впав хмарою на нас, я залишу во?в у Преславi i в усiх городах. - Воля твоя, брате, - згодився Улiб. - Велиш - залишусь у Преславi... - Навiщо тобi залишатись у Преславi, брате? - промовив Святослав. - Тут буде дуже неспокiйно, тому, хто тут сидiтиме, доведеться дивитись i за горами, i за кесарем Борисом. - А хiба ти дума?ш, брате Святославе, що я не зумiю дивитись i за горами, й за кесарем Борисом? - Я цього не думаю, але маю багато во?вод, яким належить дивитись за горами i кесарем. Ми ж, князi, мусимо бути там, де й нашi во?, - над Дуна?м... - Як хочеш, брате, - згодився Улiб. Великi темнi його очi, що дивились крiзь вiкно на далекi, повитi хмарами гори, були смутнi... Там же, в Адрiанополi, князь Святослав зустрiвся з василiком Калокiром. Не сам вiн його шукав - увесь час, коли во? йшли по долинi, Калокiр ?хав слiдом за ними. Коли василiки Iоанна прибули до Адрiанополя, вiн сховався вiд них. Тiльки ж був укладений мир, Калокiр з'явився до Святослава. - Чолом тобi, княже, - почав, низько вклоняючись, василiк. - Будь здоров, - вiдповiв князь. - Але чого ти тут? Я думав, що ти давно там, де тобi й належить бути... - А де менi належить бути? - Як де? У Константинополi... - Нi, княже! - промовив Калокiр. - У Константинополь менi пiзно повертатись. Василiкiв, якi не зробили того, що ?м доручали, iмператори висилають на далекi острови й ослiплюють... або ж топлять у морi... - Чому, Калокiре? Адже ти зробив нiбито все, що треба було iмператорам. Вони хотiли, щоб я став на Дуна?, - я став там, хотiли, щоб я прийшов у Болгарiю й скорив непокiрних болгар, - я зробив i це... - Але ж, княже, сталось i те, чого не хотiли iмператори, - ти боровся не з болгарами, а з кесарями, скоривши кесарiв, пiшов з болгарами на iмператора... - Так, Калокiре, я пiшов тодi на iмператора, бо ж вiн уже стояв у Болгарi?. - Це так, - розпачливо сказав Калокiр. - I з Ки?ва, i навiть Дунаю я мiг повернутись до Константинополя як василiк. А повертатись з Преслави менi було пiзно, княже... - Ти можеш повернутись до Херсонеса, до свого батька - протевона. - А хiба Херсонес не iмперiя?! - з одча?м крикнув Калокiр. Князь Святослав подивився на кощаву, високу постать Калокiра i вiдчув огиду до цi?? людини. Зараз вперше, мабуть, за весь той час, вiдколи вiн знав Калокiра, князь вiрив йому так, як вiрять убивцi, що розповiда? про свiй злочин, як вiрять татю, що говорить про свою кражбу. Бо з чим порiвняти зрадника, який у великому горi залишив свiй народ i пiшов на хлiби до ворога свого народу, зрадив потiм того, хто дав йому цей хлiб, i рушив до ворога ворогiв, думаючи про те, коли й як ще й його обдурити?! Нiкчемний, гидкий Калокiр, на цей раз вiн говорив правду - йому не було мiсця в Константинополi. Iмператор Iоанн знайде його i в Херсонесi, пiзно вже йому повертатись i у Вiрменiю, до рiдних колись людей! Така була доля зрадника Калокiра. - Княже Святославе! - благальне сказав Калокiр. - Не жени хоч ти мене, адже я тебе не зрадив, був тво?м другом. Другом?! Коли б Калокiр знав, як вразило й обурило в цю хвилину князя Святослава це промовлене ним слово. О, князь любив i поважав друзiв так само, як ненавидiв ворогiв. Та хiба може бути другом йому зрадник? - Не клади образи в сво? серце, - нiби вгадав його думки Калокiр, - я ще буду тобi дуже потрiбний. Ти станеш на Дуна? й потiм пiдеш на Русь, у майбутньому ти будеш ще часто говорити з iмператорами. Якщо я не потрiбен буду тобi як друг, буду свiдком у враждi з ними. Князь Святослав замислився. Вiн зна? цiну василiку! Калокiр уже не кри?ться вiд нього, та й з чим може, здавалося б, критись спiйманий зрадник. Вiн говорить правду - вигнати зрадника легко, може, краще залишити його на страх iншим? - Гаразд! - промовив i посмiхнувся князь. - Не криюсь, пiсля всього, що сталось, василiк iмператора не може бути другом руського князя. Але син протевона може бути, як усi, i йти разом з воями. Iди, iди, Калокiре! Того ж дня, вже увечерi, Калокiр смиренно зайшов до намету князя Улiба - помолитись Христу... У Преславi князя Святослава зустрiв кесар Борис. Помiтно було, що вiн разом iз бо?лами сво?ми ждав ки?вського князя. Борис зустрiв Святослава далеко вiд города, на першому перевалi. У Золотiй палатi болгарських каганiв, де зiбрались усi боляри, визначнi бо?ли, кметi, кесар Борис говорив: - Я, з ласки тво??, кесар, вiд боляр, бо?лiв i всiх, iже суть пiд мо?ю рукою, - чолом тобi б'ю, великий княже Святославе, i дякую за те, що заступився з воями сво?ми за скривджених болгар, а сам уклав з iмператорами почесний мир... - Не за себе я укладав мир, - сказав на це Святослав, - а також i за Болгарiю, хочу, аби була любов мiж нами, дондеже сонце ся?. I якщо ця любов буде суща, нам не страшнi й iмператори. - То невже ж iмператор роме?в посмi? зламати мир з тобою? - щиро здивувався кесар Борис. - Якби я стояв пiд стiнами Константинополя, iмператор Iоанн не зламав би миру, - вiдповiв Святослав. - Я зробив, що мiг, ми умовились з iмператором, що вiн вийде з Болгарi? i йде до Константинополя, я залишаю Планину, iду до Дунаю... - Важкi лiта починаються для Болгарi?, - злякано промовив кесар Борис. - На заходi в нас неспокiйно - мусимо боротись iз комiто лами Шишманами, тут - велика ру?на, ти будеш далеко, аж на Дуна?, а потiм пiдеш на Русь. - Так, - сказав на це князь Святослав, - во? мо? рвуться на Русь, хочуть там бути, я також хочу бути в Ки?вi-городi. Але боюсь я за Болгарiю, боюсь за людей ?? i тому стану на Дуна?. До того ж осiнь, кесарю, пiзно вже рушати в море. А щоб було спокiйно на Планинi i в горах i щоб безпечно в Преславi, залишу я тут свiй полк i во?воду... - Воля твоя, - тихо сказав кесар Борис. - Знаю, як тобi важко, i не хотiв би тебе утруждати, княже. Але коли так болi?ш за нас, залиш полк у Преславi. Хто ж буде тут тво?м во?водою? - Во?водою буде Свенелд, перший мiй муж. - О, про во?воду Свенелда ми чули, - сказав кесар Борис. - За такого во?воду дяка тобi, княже. Пiсля розмови з князем кесар Борис дав на честь його обiд. Тодi ожив палац болгарських каганiв, засяяли вогнi. Князь Святослав сидiв поруч iз кесарем i його жоною-василiсою, ще далi, за багатьма столами, - боляри, бо?ли, кметi. Вони ?ли, пили, жваво розмовляли мiж собою. А за завiсами, як це робилось у Константинополi, стояв хор преславського собору, боляри зачинали: - Многi лiта великому князевi Русi... I хор спiвав: - Многi лiта... Многi лiта... Многi лiта!.. Бо?ли кричали: - Многi лiта кесаревi Борису... I знову: - Многi лiта... Многi лiта... Многi лiта!.. Так у спiвах, славослов'i знову у спiвах проминула добра половина ночi... Князь Святослав повертався з Преслави до свого стану, що стояв у горах, пiзно. Нiч була темна, конi йшли сторожко, руки во?в лежали на мечах. Десь далеко в горах була гроза. Вiдлуння грому не докочувалось сюди, до Преслави. Але час вiд часу низько над обрi?м на пiвденнiй, дуже темнiй, половинi неба пробiгала, як велетенська змiя, слiпуча блискавка. I тодi коротку мить видно було все, як удень, - скелi, дерева, що повисли над безоднею, вузьку стежку, по якiй ?хали вершники, кожен камiнчик i бадилину. Пiсля цього дуже довго навкруг було темно-темнiсiнько, навiть звуки ставали глухiшими, невиразними. Здавалось, що вершники ?дуть по дну моря. I думав князь Святослав про сварожичiв, якi у таку нiч сходять з неба, потай скрадаються над землею, нацiляються, метають перуновi стрiли, нiчний вогонь, що пробива? скелi, палить дерева, попелить поля, стереже й людину... А хiба не те саме робиться на землi? Небо й земля - як вони схожi! На бранях i в трудi живуть люди, ворогують i миряться мiж собою. Якщо труд - то труд, якщо брань - то брань; так, здавалося Святославу, i повиннi жити люди. Не осуджував вiн i чесно? бранi, коли люди вiч-на-вiч сходились у полi, щоб мечем i списом розв'язати распрю свою... Але все сво? життя осуджував князь Святослав тих, що потай, як тать уночi, пiдкрадались до ворога, що не чесно йшли на распрю й брань, а заходили з спини, отак, як оце сварожичi вночi, блукали над стомленою, темною землею. I коли всi сплять, кидали перуновi стрiли. I ще знав князь Святослав, що вiн довго й з великим трудом iде сво?м шляхом, намага?ться розв'язати сво? сварки з iмператорами й кесарями чесно, в бою. Але не всi вони отак чесно одбивають його меч, а намагаються дiяти пiдступом, лжею. Лжу й пiдступи важко взнати. Десь ходить лжа близько вiд князя, хтось носить отру?ну стрiлу бiля серця, поруч iз князем. Так хто ж серед людей на землi друг його, а хто ворог? Князь Святослав навiть зупинив коня. Зупинила коней i його дружина. Нiхто не говорив. Усi думали, що князь щось почув чи побачив, нiхто не ворушився. А князь сидiв на конi й дивився на пiвденну половину неба, де над обрi?м, над високими чорними горами пробiгали й пробiгали, як вогнянi змi?, слiпучi блискавицi, де били й били в скелi, лiси, городи перуновi стрiли. РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ 1 Укладаючи з князем Святославом пiд Адрiанополем мир, iмператор Iоанн, звичайно, i гадки не мав його додержувати. I тiльки руськi во? рушили на Преславу й далi на схiд - став готуватись до вiйни. У цiй новiй вiйнi Iоанн Цимiсхiй мислив дiяти не таку як ранiше. Уже восени за його наказом у Болгарiю було закинуто багато лазутчикiв пiд виглядом купцiв i тасинарi?в* (*Тасинарi? - мiняйли грошей.). Маючи при собi мiхи з грiшми, вони розсипались у болгарських городах i селах, купували, що потрапляло пiд руку, обмiнювали грошi, а в той же час дiзнавались про все, що цiкавило iмператора. Повертаючись назад через перевали, лазутчики розповiдали, що Святослав iз сво?м вiйськом пiшов далеко, аж до Дунаю, i залишив небагато во?в, якi стоять край гiр i охороняють Преславу, Плиску, Данаю. Iмператор наказував лазутчикам добратись до Преслави, дiзнатись, де перебува? кесар Борис, зв'язатись з ним i болярами. Лазутчики розповiдали, що кесар Борис перебува? в Преславi, але нiхто не мiг добратись до нього. Взимку Iоанн Цимiсхiй дав ще один наказ: перекинути через гори в Болгарiю загони монокурсiв* (*Монокурси - шкiдники, диверсанти.), якi б ховались у лiсах i горах, залiтали в села, грабували й убивали люднiсть, а всiм говорили, що вони - во? князя Святослава. По всiй iмперi? в цей час збирали вiйсько, до Константинополя перекидались легiони з Азi?. I все це прямувало в Фракiю i Македонiю - там, у мiстах i селах вiд Солунi до Агатополя, над рiками Марiцою, Чунджею i Ардобою, на пiвденних схилах гiр озброювали i вчили друнги* (*Друнги - вiйськовi частини.) стратиги, топархи готували сво? турми i банди* (*Турми й банди - ополчення.). Вони вже стояли в бойовому порядку, на три-чотири милi загiн вiд загону, з тим, щоб перший загiн, побачивши ворога, дав гасло другому, той третьому, i так до самого стану й полководцiв; застави стояли й на всiх шляхах, що вели iз iмперi? на схiд i пiвнiч. Цим численним вiйськом у Фракi? й Македонi? керували Вард Склiр з братом Костянтином i патрикiй Петро - кращi полководцi iмперi?. Коли ж на узбережжi Пропонтиди зацвiла весна, а в горах, як доповiдали лазутчики, розтанули снiги й протряхли шляхи, iмператор Iоанн зробив великий вихiд iз Великого палацу до Влахерну, помолився там у храмi Спасителя i у храмi Богородицi. Пiсля цього, просто з олтаря храму, Iоанн вийшов на стiну Влахернського палацу i довго дивився, як на плесi Золотого Рогу триста кораблiв провадять бiй з уявним ворогом: сходяться i розходяться на веслах, пiднiмають i спускають вiтрила, кидають на воду грецький вогонь. Це було захоплююче видовище: у вечiрнiх сутiнках пливли великi кораблi, на яких горiло безлiч свiтильникiв, над плесом Золотого Рогу переливались вгорi зорi. Iмператор Iоанн був задоволений уявним бо?м i, велiв видати всiм гребцям i во?нам, якi брали в ньому участь, нагороду. Друнгарiю ж флоту вiн велiв до свiтання вийти з Золотого Рогу, прямувати до гирла Дунаю й замкнути там вихiд лодiям князя Святослава. Сам же Iоанн, розумiючи, що цим самим вiн почина? вiйну проти Святослава i що тепер треба поспiшати, тi?? ж ночi ви?жджа? на колiсницi до Адрiанополя. В Адрiанополi iмператор оглянув вiйська, сказав полководцям: - Настав час вирушати на князя Святослава... Обличчя полководцiв виказували, що вони давно ждали цього часу i готувались до нього. - Ми мусили восени укласти мир з князем Святославом, - продовжив Цимiсхiй, - бо у нас самих неспокiйно було в Азi? й у Константинополi. Зараз, дяка богу, в Азi? тихо, спокiй пану? в столицi. Ми повиннi негайно вирушати в гори i впасти, як грiм, на голови руських во?в. Вард Склiр, який добре пригадував сiчу минулого року, спробував висловити сво? побоювання. - Великий василевсе, - сказав вiн, - шляхи в горах ще не протряхли, нам треба пройти клiсури, де мчать зараз швидкi рiки... - Краще iти в горах у бездорiжжя, але не бачити ворога, - сердито вiдповiв йому iмператор, - анiж iти сухим шляхом, на якому стануть руси й болгари; краще переходити через рiки з водою, нiж через рiки власно? кровi; краще нам зараз воювати з руськими воями i небагатьма болгарами, анiж з русами й усi?ю Болгарi?ю, яка тiльки й жде весни... - Але, великий василевсе, - допомiг тодi Склiру начальник метальних машин Iоанн Куркуас, який тепер завжди хвалився, що вiн раз у життi вдало вiдповiв iмператору, - близько свято воскресiння Христа. - День воскресiння Христа близько, - згодився iмператор, - i в цей день нам належить, як християнам, одягти блискучi одежi, iти на пир, ?сти й пити. Але чому б нам не зустрiти свято воскресiння в Преславi? Це був другий випадок, коли Iоанн Куркуас допомiг iмператору, але всi полководцi проклинали Куркуаса. Тi?? ж ночi на широкому шляху, що веде з Адрiанополя до Фiлiппополя i далi в гiрськi клiсури, зацокотiли копита багатьох коней - то Iоанн Цимiсхiй вiв сво? вiйсько на перевали. Водночас рушили турми фем з Агатополя, Совополя i Месемврi? - Iоанн хотiв зайти до Болгарi? з моря; iшли турми з Солунi, щоб пiдкрастись до Преслави з заходу, Понтом поспiшали у цей час до гирла Дунаю кораблi iмперi? з страшним грецьким вогнем. Iмператор Iоанн дiяв, як завжди: десь попереду в горах i селах Болгарi? чорну справу робили лазутчики й палi?, сам вiн, оточений безсмертними, ?хав пiд прапором iмперi?, попереду i слiдом за ним сунули закованi в броню вершники, тисячi оплiтiв тягли пороки, тарани. Начальником над усiм обозом iмператора Iоанн поставив проедра Василя, - вiн не хотiв, щоб проедр у час вiйни був у Константинополi. Вiн хотiв, щоб проедр був бiля нього. 2 У Преславi на чолi дружини, що стерегла город i палац, стояв во?вода Свенелд. Гiнцi з гiр одразу ж, тiльки вiйсько роме?в увiйшло в клiсури, повiдомили його про зраду Iоанна, i гiрка посмiшка зiбрала зморшки на обличчi старого во?води. Iмператор роме?в iшов не так, як руськi во?, вiн не посилав поперед себе гiнця з чорною стрiлою, не говорив: "Iду на ви!" Але зараз не час був думати про те, чому так дiяв василевс iмперi?. Зараз, i до того ж швидко, Свенелду треба було вирiшувати, що робити з сво?ю дружиною. У нього було три шляхи: iти вперед - до клiсур i там зустрiти вiйсько Iоанна, iти назад, щоб з'?днатись з Святославом, i, нарештi, стояти на мiсцi - прийняти тут бiй з вiйськами iмператора роме?в. Свенелд думав дати гасло Святославу й пiти назустрiч Iоанну, але слiдом за гiнцями вiд клiсур прибули гiнцi з iнших перевалiв, якi доповiдали, що ромейське вiйсько iде з кiлькох бокiв. I Свенелд зрозумiв, що йти йому вперед, у пастку, приготовлену Iоанном, не варто. Iти назад - в головi Свенелда один тiльки раз майнула ця думка, але вiн одразу ж одкинув ??, бо ще нiколи в життi перед ворогом не вiдступав. Не вiдступить i перед Iоанном. Тому Свенелд вирiшив стояти в Преславi i ждати тут Iоанна. Не гаючи нi години, вiн послав у близькi городи, весела сво?х гiнцiв, щоб кликали болгар, оглянув вали й рови перед Преславою, дав наказ змiцнювати ?х, сам оглянув стiни Преслави, побував у Вишньому градi, де жив кесар Борис. У кесаря було якраз кiлька боляр. Коли Свенелд зайшов, вони вклонились йому й швидко вийшли. - Маю вiсть, - сказав тодi Свенелд, - що iмператор Iоанн з вiйськом iде до Преслави. - Як? Iмператор Iоанн розiрвав мир, не додержав слова?! - нiбито щиро здивувався кесар Борис. Темнi тiнi лежали на обличчi Свенелда. - Не додержав слова, - ствердив вiн, - i несе велике нещастя для болгар i русiв. Може, лiпше було б тобi, кесарю, не лишатись тут, а ви?хати до Дунаю, до князя Святослава? - Що скажуть болгари, - навiть обурився кесар, - коли я залишу Преславу в цю тяжку годину? Спасибi тобi, во?водо, що мислиш про мене i болгар, але я буду тут i стоятиму поруч iз вами. - Нi, кесарю, стояти тобi з нами поруч у Преславi не треба. Ми захистимо Преславу, а роме? зможуть потрапити сюди, у Вишнiй град, тiльки тодi, як ми всi станемо трупами. Прощай, кесарю! Так i по?хав во?вода Свенелд з Вишнього града. Коли ж кiнь його зник за ворiтьми, до кесаря знову зайшли боляри, i вiн ?м сказав: - Я мушу залишитись тут, а ви йдiть тепер у Преславу i дiйте так, щоб iмператор Iоанн швидше потрапив сюди, у Вишнiй град. Ще через день, темно? весняно? ночi, вiйсько Iмператора Iоанна пiдiйшло до Преслави, стало на полi. Тiльки почало свiтати, засурмили сурмачi, задзвенiли литаври, загули бубни. Пiднявши прапори, вiйсько роме?в рушило з трьох бокiв до Преслави. Але марно iмператор Iоанн сподiвався, що йому пощастить навальне взяти Преславу. Коли стало свiтати й на рожевому тлi неба окреслились стiни, роме? побачили, що там зiбралися руськi во?. Вони стояли супроти вiйська Iоанна щит бiля щита, наставивши списи, а з стiн мiста назустрiч ромеям уже летiли тисячi стрiл. Разом з воями, з невеликою вищою сво?ю дружиною на конi, з мечем i щитом у руках сидiв во?вода Свенелд. Вiн оглядав во?в - це був не полк, що боронив Преславу й Вишнiй град. Пiд стiнами Преслави набагато бiльше, нiж руських во?в, стояло селян i парикiв, що з усiх усюд поспiшали сюди, почувши клич Свенелда. Це були велика вже, добра дружина. Свенелд, правда, знав, що не один ворог сто?ть тепер перед ним, а ? в нього ворог i за спиною - кесар Борис, бо?ли, боляри. Але вже ранiше вiн звелiв i руським, i болгарським воям пильно дивитись уперед, та слухати й те, що робиться ззаду. А хiба у iмператора роме?в, що йде на Преславу, тiльки Свенелд з дружиною ворог? У нього вороги всi навкруг, навiть гори! Бiй розпалювався все дужче й дужче. Руськi во? не тiльки захищались. У той час, коли попереду них лучники гнали хмару стрiл, а пращники й метальники кидали з стiн гостре камiння, вони самi, тримаючи перед собою високi щити, з страхiтливим криком, який дуже добре знали i якого жахались вороги, рушили в наступ i одразу врiзались у колони роме?в, якi цього не ждали. Iоанн Цимiсхiй здалеку з високого пагорка стежив за вiйськом i наказував полководцям iти вперед, якнайшвидше одбивати наступ руських во?в. Але не роме?, а руськi во? все посувались i посувались вперед, на зеленому полi перед стiнами Преслави чорнiло багато трупiв. Руськi во? кричали переможно, а роме? кричали тепер вiд переляку, страху. Кiлька довгих, надзвичайно напружених, страшних годин билися руськi во? з ромеями. На полi бою лунали й лунали крики, бряжчали щити, дзвенiли сокири, свистiли стрiли. Роме? вiдступали. Iоанн Цимiсхiй лютував. - ?х набагато бiльше, нiж доповiдали нашi лазутчики, - говорив iмператор, стоячи на пагорку з Вардом Склiром. - Нашi лазутчики не врахували болгар, - вiдповiв Склiр. - ?х набагато бiльше, нiж русiв, i всi вони б'ються на смерть. - Але що думають боляри? - лютував Цимiсхiй. - Зараз саме час, коли вони могли б ударити ззаду. - Я думаю, що руськi во? б'ються не тiльки тут, на полi, але й у городi... - Тодi пошли безсмертних. За наказом Iоанна з лiвого боку на руських во?в налетiли закованi в броню, озбро?нi довгими списами безсмертнi. Руськi во? почули тупiт коней i зрозумiли, що замислили роме?. Але вони i на цей раз не вiдступили. Накидали на шляху, де мали пролетiти безсмертнi, чимало борiн, набили багато списiв, i конi казились, мчали з вершниками свiт за очi. Це був страшний кiнець Преславсько? сiчi. Цього дня на полi загинуло багато руськiх во?в. Набагато бiльше во?в втратив iмператор Iоанн. Але вiн не взяв, як думав, першим ударом Преславу, руськi во? не були переможепi. Тiльки тодi, коли почало темнiти, вiдступили вони за стiни, пiдняли мости, зачинили ворота. Кiлька днiв намагався Iоанн Цимiсхiй взяти Преславу. До нього з перевалiв пiдходило все нове й нове вiйсько. Багато разiв велiв Iоанн брати мiсто копi?м, вже пiд стiни Преслави пiдтягли пороки й тарани. Iоанн Куркуас поставив сво? машини, що лили вогонь, катапульти викидали камiння... Захисники Преслави тепер уже не вiдкривали ворiт. Вони стояли на стiнах, гасили пожежi, кидали на роме?в камiння, лили гарячу смолу, засипали ?х стрiлами. Було й iнше - кiлька разiв у той час, коли бiй iшов пiд самими стiнами Преслави, в станi роме?в вчинялась тривога - то починали горiти метальнi машини, то летiли стрiли в спини. Уночi роме? боялись одходити вiд стану, бо хтось невiдомий близько блукав мiж скель. Нарештi розлютований Iоанн сказав Варду Склiру i Iоанну Куркуасу: - Я мушу зустрiчати свято воскресiння в Преславi. Якщо ви цього не зробите, я поведу вiйсько сам, а вас накажу повiсити! Тодi в п'ятницю почався новий наступ на Преславу. Вард Склiр, Iоанн Куркуас i всi полководцi знали, що ?м загрожу?, якщо вони не вiзьмуть Преслави, обiцяли во?нам великi нагороди i дали ?м стiльки вина, що тi зовсiм сп'янiли. I коли Iоанн Куркуас з сво?ми метальними машинами почав щосили кидати камiння, а в стiни раптом вдарили тарани й пороки, роме? побiгли до стiн, заходились ставити драбини, з страшним, одчайдушним криком дерлись вгору. Мабуть, ще довго тривала б ця битва, i, мабуть, захисники Преслави бились би на ?? стiнах до загину, але ж у найстрашнiший час, коли руськi во? одбивали п'яних роме?в, стiнами текли потоки кровi, а над кожним витала смерть, хтось збив гаки й засови на воротах, вiдчинив ?х i дав шлях ворогу... Але й пiсля того Преслава ще не впала. Багато во?в одразу ж кинулись до ворiт, побачили там, схопили й пiдняли на списах бо?лiв i боляр, що зробили чорну справу. Во? стали грудьми бiля ворiт, бились сокирами, рiзались ножами. А коли всi во? зiйшли зi стiн, тодi й вони пiдняли щити й стали вiдходити до Вишнього града, що височiв на горi над Камчi?ю, заскочили до гридницi й стали на ?? стiнах. Коли iмператор Iоанн за?хав до города, бiй там ще продовжувався. Зiйшовши з коня i стоячи на скелi, звiдки видно було Вишнiй град i гридницю перед ним, Iоанн зрозумiв, що роме? швидко не вiзьмуть гридницi, де збилось кiлька тисяч русiв i болгар. Вiн велiв палити ??. Роме? тягли звiдусiль усе, що тiльки могло горiти, зi всiх бокiв пiдпалювали дерев'янi стiни гридницi, стiни града. День закiнчувався. Сонце зайшло за гори. Багряне море колихалось на заходi, а ще одно вогняне море буяло в Преславi. Загибав Вишнiй град - краса Болгарi?, у вогнi гинули руськi во?. Та ось руськi во? швидко почали виходити з цього вогняного моря. Вони ставали перед гридницею, бо вважали за краще вмерти зi збро?ю в руках, анiж загибати у вогнi. Так почався останнiй бiй у Преславi. Зi всiх вулиць поспiшали до гридницi пiшi й кiннi роме?. Вони поволi оточували, оточували во?в, наступаючи на тих, якi стояли в полi. Во?в була тисяча, далi лишилось кiлькасот, ще далi - кiлька десяткiв. Вони помирали, але перед ними виростав вал з ворожих трупiв. I це було настiльки страшно, що навiть iмператор Цимiсхiй сказав: - Я ще не бачив, щоб хтось так помирав! Саме тодi примчали вершники й доповiли iмператору, що вони знайшли у Вишньому градi в кам'яному палацi кесаря Бориса. Iмператор Iоанн, почувши це, нi на хвилину не затримався, а, сiвши на коня i взявши з собою великий загiн безсмертних, помчав до палацу. Звiстка про кесаря Бориса дуже схвилювала iмператора: отже, Святослав тримав його у в'язницi у Вишньому градi, а вiйська роме?в наступали так швидко, що руськi во? не встигли його вивезти... "Швидше туди, швидше, - думав iмператор. - Я знiму з нього кайдани, виведу з в'язницi, живий кесар Болгарi? потрiбен менi бiльше, нiж Преслава!" Думав вiн i про iнше. Починаючи вiд Аспаруха i Омартога, як це добре знав Iоанн, болгарськi кесарi збирали в палацах сво?х у древнiй столицi Плисцi, а пiзнiше в Преславi нечуванi скарби. Про цi скарби знав весь свiт i, звичайно, iмператори Вiзантi?. Починаючи сво? вiйни з болгарами, вони завжди рвались до Плиски й Преслави, прагнули здобути цi скарби. Мрiяв про них i iмператор Iоанн. О, як потрiбнi були зараз золото, срiбло, дорогоцiнне камiння зубожiлiй iмперi?! Але, звичайно, iмператор Iоанн i гадки не припускав, щоб скарби болгарських кесарiв вцiлiли, - коли князь тавроскiфiв побував зi сво?ю ордою в Преславi, вiн, безперечно, забрав з собою цi скарби. А хiба не зробив би так само Iоанн? Адже скрiзь - у Сiрi?, ?гиптi, арабських землях, - скрiзь, де з сво?м вiйськом проходив Iоанн, вiн найперше забирав скарби... До кам'яного палацу у Вишньому градi було зовсiм недалеко, i iмператор з безсмертними швидко примчали туди. Залетiвши на подвiр'я палацу, вони побачили, що тут робиться те ж саме, що й у Преславi, - в усiх будiвлях града чулись зойки i крики, скрiзь ходили з мiшками легiонери. - Де кесар? Швидше до нього! - крикнув Iоанн. - Вiн у церквi! - вiдповiли iмператору. Разом з безсмертними iмператор кинувся до церкви. Але що це? У супроводi сво?х боляр з дверей церкви вже виходив кесар Борис - у бiлому одязi, пурпуровому корзнi, пiдперезаний червоним поясом, у червоних сандалiях, з цепом i гривнами на грудях. Побачивши iмператора, кесар зупинився i, впавши ниць, вiтав його. - Встань, - промовив Цимiсхiй, - i йди сюди. Кесар зробив кiлька крокiв i зупинився перед Iоан-ном. - Бiдний кесар Болгарi?, - сказав iмператор, - ти довго i багато страждав... - Так, великий василевсе, нам усiм довелося багато й довго страждати... - Ти, кесарю, з болярами сво?ми зробив велику послугу, вiдчинивши ворота Преслави, i iмперiя нiколи не забуде цих ваших трудiв... Але я не знав, що ти вже на волi, я думав, що Святослав вкинув тебе до вiзницi. - Нi, iмператоре, муки мо? й боляр були безмежнi, але я не сидiв у в'язницi, а весь час був тут, у Вишньому градi. - Велике щастя, що ви всi вцiлили, - звернувся iмператор Iоанн вже до боляр. - Я прийшов сюди, поневоленi болгари, щоб врятувати вас вiд орд тавроскiфiв, вiд язичника - князя Святослава, щоб визволити Болгарiю, щоб жити з нею в любовi й мирi, як заповiдали iмператори роме?в i як того прагнули кесарi вашi... I на знак прихильного ставлення до болгар iмператор Iоанн зiйшов з коня, подав руку кесаревi Борису, i вони разом пiшли до палацу. Там iмператор роме?в добре по?в, випив, перепочив, а тодi запитав у кесаря Бориса: - А як, кесарю, скарби каганiв? - Вони цiлi, василевсе... - Як? - iмператор не мiг приховати свого здивування. - Святослав не встиг ?х забрати? - Нi, - вiдповiв поволi кесар Борис, - вiн ?х не став брати. - Проклятий тавроскiф! - скрикнув iмператор Iоанн. - Вiр менi, вiн побоявся ?х брати, бо знав, що я нажену його навiть за Дуна?м i покараю, а за скарби вигадаю найлютiшу кару. Кесар Борис на мить пригадав свою розмову з Святославом, коли той дарував йому життя й скарби, i нiчого не вiдповiв. - I де цi скарби? - не вгавав iмператор. - Вони тут, у палацi, в пiдземеллi. Сп'янiлий вiд вина, iмператор примружив очi. - Кесарю Борисе, - сказав вiн. - Ти менi покажи цi скарби. Я хочу бачити, що ж ма? Болгарiя?! - Я виконаю твою волю... - згодився кесар. Тримаючи в руках великi восковi свiчки, вони сходами спустились у глибоке пiдземелля. Кесар Борис сам одiмкнув два важкi замки, що висiли на залiзних колодках, i розчинив дверi. Удвох вони зайшли до пiдземелля й зупинились... Спочатку, поки очi не призвича?лись до пiвтемряви, важко було добрати, де вони опинились. Десь близько шумiла вода - напевне, поруч за стiною, а може, й над ними вирувала Камчiя, повз свiчку iмператора раз i вдруге пролетiв кажан... А потiм iмператор роздивився. Вони стояли в широкому й довгому льоху, кiнець якого губився в темрявi. Льох цей, видно, був складений в давноминулi вiки iз великих брил сiрого дикого каменю. На брилах скрiзь попiд стiнами у важких залiзних скринях i просто на землi лежали скарби болгарських каганiв. Тут було багато збро?, - стародавнiх болгарських золотом, срiблом i дорогоцiнним камiнням оздоблених мечiв, щитiв, шоломiв, було тут багато й римсько? збро? - корони, цепи, гривни iмператорiв, тих князiв i во?вод, з якими колись воювали болгари, в кiлькох скринях насипом лежали арабськi, вiзантiйськi, франкськi золотi й срiбнi грошi. Ще одна скриня була наповнена дорогоцiнним камiнням. - Яке щастя, - вирвалось у iмператора Iоанна, - що князь Святослав не взяв цих скарбiв! - Так, - згодився кесар Борис. - Болгарiя стала б нещасною, якби вона втратила цi скарби. - Зараз вона буде щаслива, - сказав iмператор. - Римська iмперiя визволить Болгарiю. Я гнатиму Святослава до самого Дунаю, буде потреба - ми пiдемо й за Дунай. Ми викона?мо свiй обов'язок перед iмперi?ю i Болгарi?ю до кiнця. Але хтось мусить бути й у Преславi. На заходi - Шишмани, на пiвночi - угри. Треба стерегти Преславу, цi скарби... Я тебе залишаю кесарем iмперi? i Болгарi? в Преславi. Кесар Болгарi? Борис був задоволений. Тiльки цього вiн i бажав вiд iмператора роме?в. З Сидячи в Переяславцi, князь Святослав швидко дiзнався про бiй в Преславi. Гiнцi, якi примчали з Плиски й Дана?, розповiдали, що вiйська iмператора, як татi, пройшли гори й стали пiд Преславою. Руськi во? рубались там до загину, поплiч з ними на смерть стояли й болгари, але всi вони склали голови, а разом iз ними й во?вода Свенелд. Князь Святослав дуже печалився, дiзнавшись про загибель во?в у Преславi й смерть Свенелда. Але гiнцi говорили, що, взявши Преславу, грецькi во? посуваються далi на схiд, уже взяли Плиску, доходять до Дана?. Князь Святослав посила? назустрiч ромеям загони, що складаються з руських i болгарських во?в. Болгарськi во? знають кожну стежку, кожну ущелину й камiнь. Руськi во? - смiливi, звитяжнi люди, вони нiчого не бояться, навiть смертi. I якщо пiсля Преслави вiйська роме?в iдуть якийсь час нiби в пустелi, а iмператор Iоанн навiть диву?ться, де ж подiлись болгари, то незабаром вiн дiзна?ться, де вони й що замислили. Чим далi виходять роме? з гiр i чим ближче до Дунаю, тим важче ?м просуватись. Уночi на стоянках роме?в зчиня?ться тривога. Якщо вони ночують в ущелинах, на них згори, зi схилiв, сиплеться камiння, з нiчно? темряви летять стрiли. Так день за днем, нiч за нiччю. Роме? не знають, звiдки ?м ждати нового удару, де на них чату? смерть... Як же здивувався князь, коли зустрiв бiля Доростола во?воду Свенелда. Вiн навiть не повiрив сво?м очам, але це було так: коли князь Святослав стояв i оглядав рови перед Доростолом, недалеко зупинився загiн вершникiв-болгар, а з коня сповз, важкою ходою рушив до князя во?вода Свенелд. - Здрав будь, княже! - прохрипiв вiн. Князь Святослав оглянув во?воду з голови до нiг, переконуючись, чи не помилився вiн часом, й скупо вiдповiв: - Здоров будь... - Княже Святославе, - розпачливо сказав Свенелд. - Преслава впала, во? нашi побитi... - А чому ж ти живий? - запитав Святослав. Блiдий, без кровинки в обличчi, iз темними западинами пiд очима, гострими вилицями, Свенелд дивився на князя. - Краще б менi не стояти тут, коли загинула моя дружина. Але вони поранили мене, - вiн показав на груди, - бiля гридницi, i я не бачив кiнця Преслави. Уночi ж болгарськi во? винесли мене з города, поклали на коня, повезли, i так я опинився тут, княже... Князь Святослав подивився на болгарських во?в, що стояли оддалiк, суворi зморшки розiйшлися на його обличчi, iншими вже очима глянув вiн на Свенелда. - I глибока в тебе рана? - Що рана? - застогнав Свенелд. - Болить серце. Адже в той час, коли ми сукупно з болгарами рубались у Преславi на стiнах, хтось вiдчинив ворота в городi... - Хто ж то? - Про це зна? кесар Борис з болярами. - Пси! - крикнув князь Святослав. - Отже, все лжа, все всу?. Ми ?м вiрили, допомагали, рятували, а вони поставили нам списи в спину. Проклятий кесар, проклятi його боляри!.. - Чому ти не вбив ?х ранiше, княже? Князь Святослав торкнувся рукою ши?, нiби щось заважало йому дихати. - Убити?! - сказав вiн. - Так, Свенелде, i кесар, i боляри заслужили на те, щоб ?х убити. Але що тодi сказали б у Вiзантi? i тут, у Болгарi?? Адже вони й так кричать, що ми язичники, варвари, вбивцi... Нi, - помовчавши якусь хвилину, вiв далi Святослав, - тому, хто вбива? не лева, а пса, честi мало. Прийде час, i коли скаженi пси перегризуть один одному горлянки, буде видно, хто зробив по правдi - ми чи кесарi Болгарi?. Шкода болгар. Бачу, що Вiзантiя пролл? тут велику кров, важкi жажелi одягне на ви? ?хнi... Горе, горе Болгарi? з кесарями такими... - Але, княже Святославе, що ма?мо робити ми?.. - запитав Свенелд. - Iмператор Iоанн iде з великою силою, кесар Борис з болярами сво?ми йому допоможуть... - Так, - згодився князь Святослав, - тепер кесар iмператору допоможе... А нам треба подумати, що робити. Пiзно вночi Святослав стояв на березi Дунаю, дивився на небо, де висiв срiбний серн молодого мiсяця, на тихi береги, лодi?, що вимальовувались на плесi. Зараз за одну нiч вiн мiг посадити во?в сво?х на лодi?, спуститись до гирла Дунаю, вийти, в море. Зараз, i також за одну нiч, князь Святослав мiг ще з воями сво?ми переправитись на лодiях через Дунай, вийти на лiвий берег i, потопивши лодi?, пiшо йти до Ки?ва. Обидва цi шляхи були небезпечнi й важкi, - у гирлi Дунаю на них вже могли чатувати кораблi роме?в, по той бiк Дунаю в полi ?х могли зустрiти печенiги. Але хiба вперше боротись руським воям? Головне в тому, що цi шляхи були, ними можна було потрапити на Русь. Мине короткий час, i цих шляхiв не буде. У гирлi Дунаю заявляться кораблi роме?в, вони пiдiймуться вище й одрiжуть шлях до лiвого берега. З гiр у долину спустяться легiони iмператора Iоанна. "Так що ж робити?" - думав князь Святослав. I раптом вiн здригнувся й круто обернувся, бо почув за собою кроки й звуки... Позад нього стояв во?вода Свенелд, поруч iз ним во?води ки?вськi, мужi новгородськi, тисяцькi з Переяслава й Роднi, во?води чернiгiвський i деревський. - Чому не спите? - запитав князь. - Не спиться, княже, дивимось навкруг, чу?мо Русь. - Що ви чу?те? - Кличе Русь, - промовив Свенелд i показав рукою на лiвий берег Дунаю. - Так що ж, пiти морем? - Нi, княже! - Тодi, може, перейти Дунай i рушити в поле? - Нi, княже! - Але в Iоанна вiйська багато... - Зна?мо... - А пiдiйдуть кораблi роме?в - i Дунаю те перейдем. - Зна?мо. - Так що ж робити? - запитав князь. - Стояти на мiсцi i берегти честь, княже. I, князь Святослав зрозумiв, що в цю нiч дума? не тiльки вiн, а вся його дружина. Важка йому, але важко i ?м. Вони знають, що сьогоднi в них ще ? шлях до Русi. Але це не ?хнiй шлях. Бо Русь вмi? стояти тiльки чолом до ворога, не спиною. - Отже, не пiдемо, - сказав Святослав. - Не пiдемо, княже, станемо на смерть! - вiдповiли во?води. 4 Свiт, у якому ?м тепер судилося жити, був невеликий. Город Доростол стояв на правому, високому, березi, майже бiля самих його стiн повiльно котив води широкий у цьому мiсцi Дунай. Вдалинi було видно низький лiвий берег - спокiйну на перший погляд, безмежну рiвнину, де зрiдка жовтiли кучугури, а до само? води пiдступали низькорослi, густi, як бува? на болотах, лiси. Але то була не спокiйна рiвнина. Лiвий берег завжди загрожував правому. Там, на болотах i в лiсах, час вiд часу збиралися орди, з високих кучугур вони стежили за правим берегом, пiдкрадались до плеса i зненацька, темно? ночi перепливши Дунай, налiтали на придунайськi городи i села. Через це город Доростол i будувався як справжня фортеця. Вiн стояв на високому скелястому березi, звiдки видно було плесо й задунайську рiвнину. Зi всiх бокiв город оточували дерев'янi, складенi з городниць стiни, що мали тро? ворiт - дво? вiд долини й гiр, ще однi - вiд Дунаю. На стiнах день i нiч пильнували дозорцi, сторожа ходила й понад берегами. Звичайно в Доростолi жило небагато людей: кметь iз сво?ю дружиною, боляри, купцi, якi вели торг на Дуна?, ходили до iмперi? й далi, посилали в море рибалок, та ще ремiсники. Кметевi й болярам належали також i плодючi землi на захiд вiд Доростола й понад берегом. Там жили повинники - ?хнi парики. Але в грiзнi часи, коли з-за Дунаю виривалась якась орда, до города збиралася вся дружина кметя, сюди мчали з усiх усюд зi сво?ми дружинами боляри, сюди тiкали повинники - селяни, рiзнi ремiсники, що звичайно жили в хижах i землянках за стiнами города, - усi вони знаходили притулок за високими стiнами города, брали в руки зброю, пiднiмали мости, замикали ворота, приймали бiй. Тепер сталося, як i в давноминулi часи. Город над Дуна?м, де кожен камiнь покроплений був кров'ю, де пiски й земля навкруг засiянi були стрiлами й людськими кiстьми, мусив ще раз рятувати людей вiд смертi, рятувати й во?в князя Святослава. Все сво? недовге життя князь Святослав дiяв як богатир. Коли вiн бачив, що на Русь насувала чорна хмара, а людям ?? загрожу? небезпека, то кликав дружину свою, попереджав ворога: "Iду на ви!" - i рушав на нього. Зараз Святослав не мiг сказати свого грiзного "Iду на ви!" - не вiн iшов проти ворогiв Русi, супроти нього самого пiдступно виповз з вiйськом сво?м iз гiр iмператор роме?в Iоанн. Вiн iшов проти Святослава, на во?в його, на Русь. Князь Святослав знав, що боротьба з Iоанном буде довга й жорстока. Римськi iмператори вже давно збирали сили й воювали з Руссю, чужою, правда, кров'ю, це вони з давнiх часiв пiдбурювали проти Русi хозарiв i будували ?м фортецi, це вони простягали до Русi сво? пазурi з Клiматiв, це вони пiдбивали проти Болгарi? Русь, а Болгарiю проти Русi, це вони в спину русам насилали печенiгiв... Тепер iмператор Iоанн сам вiв легiони проти Русi. О, як добре вiдчував Святослав свою помилку пiд Адрiанополем. Тодi, стикнувшись з руськими воями, iмператор Iоанн говорив про любов i мир... Нi, не про любов i мир з русами думав тодi вiн, захоплений зненацька русами. Вiн зрозумiв, що не може ?х перемогти, злякався й запропонував Святославу почесний мир... Почесний мир! Тепер ки?вський князь Святослав бачив, чого вартий мир з iмператорами, чого варте ?хн? iмператорське слово, але зараз вже пiзно було про це думати... Зараз йому треба було замикатись у Доростолi й стояти тут на смерть. Правда, не всi тут, у Болгарi?, шукали для себе рятунку в Доростолi. Ще тодi, коли князь Святослав вирушав з воями сво?ми з Переяславця до Доростола i коли скрiзь покотилася чутка, що саме в Доростолi руський князь зiйдеться на життя i смерть з iмператором роме?в, темно? ночi втiк iз Доростола в гори на захiд разом iз дружиною сво?ю кметь Банко, слiдом за ним, навантаживши на човни коштовностi, подалися вниз по Дунаю купцi i деякi боляри. Але це було не бiльше, як краплина в морi. За кметем i його дружиною, купцями й болярами в Доростолi нiхто не шкодував. Крiм тих, що повтiкали, у Доростолi залишилось ще чимало i купцiв, i боляр. ?хали вони сюди й з iнших придунайських городiв. Одним iз перших прибув до Доростола великий болярин Мануш, за ним прискакали боляри Горан, Радул, Струмен. Сюди iшли, полк за полком, пiд знаменами сво?ми во? князя Святослава. Частина з них заходила просто до города, деякi ставали таборами на рiвнинi, пiд стiнами Доростола. Разом iз ними, а часто слiдом, також пiд знаменами сво?ми, iшли во? болгарськi, - i вони шукали притулку в городi Доростолi, ставили табори на рiвнинi. На всiх шляхах, що ведуть до Доростола, чувся тупiт, скрип колiс, ?хали верхи, йшли пiшки, бiля возiв з високими колесами, з яких визирали переляканi жiнки й чорноока дiтвора, крокували мовчазнi, замисленi повинники й смерди, вiд самих Залiзних Ворiт до Доростола пливли човни. Так у Доростолi поволi зiбралось все вiйсько князя Святослава, сюди повтiкало багато людей з-над Дунаю, сюди ж, у Доростол, саме перед тим, як мали зачинити ворота, на кiлькох колiсницях i просто на конях прибув чималий гурт людей, у чорних довгих рясах, довгобородих. ?х впустили до мiста, i найстарiший iз них - древнiй, висхлий, надзвичайно блiдий чоловiк - одразу попросив одвести його до Святослава. Князь Святослав говорив iз ним у будинку кметя, де тепер вiн, зда?ться, розташувався надовго. - Я прийшов до тебе, княже, щоб ти захистив мене i паству мою... - почав, ставши перед Святославом, старик. - Хто ти ?сть, отче? - запитав Святослав. - I яка твоя паства? Бачу я, що ти дуже стомився. Сядь, спочинь тут, отче!.. - Я патрiарх Дамiан, а паства моя - усi християни Болгарi?... - вiдповiв старик i важко зiтхнув. - Святий патрiарше, - посмiхнувся Святослав i сiв напроти нього, - як же я можу захищати тебе, коли сам ?см язичник? Не Христу, а Перуну i iншим богам молюсь з воями мо?ми. - Княже Святославе, лiпше вже прийти менi до тебе - язичника, анiж пiду я до iмператора й патрiарха константинопольських, якi ненавидять, проклинають i знищують нас, християн болгарських... - Не вiдав я, - посмiхнувся Святослав, - що християни християн ненавидять i знищують. Говорили менi, що християни проповiдують: не убий! - Княже Святославе! Роме? - вiд iмператора з патрiархом до останнього патрикiя i священика - тiльки кажуть: не убий. Справдi ж вони розбiйники, грабiжники i просто злодi?... Князь Святослав мовчав. - Я скажу правду, княже Святославе, - мовив патрiарх. - Ти сказав, що я - християнин, а ти - язичник, i це так. Ми люди рiзно? вiри... ? рiзна вiра i в нас у Болгарi?. Знаю я, що ? рiзна вiра й на Русi. Але знаю й те, що ми в Болгарi? терпимо рiзнi вiри, а ти, княже, терпиш рiзнi вiри на Русi. Так i повинно бути, кожен молиться по-сво?му, сам Христос сказав, що для бога - нема? нi еллiна, нi юдея. Патрiарх Болгарi? дуже стомився пiсля важко? дороги в горах, зараз вiн, крiм того, розхвилювався i якийсь час помовчав. - Уже давно константинопольськi iмператори й патрiархи ненавидять нас, болгар, бо ми вiримо во Христа, але не вiримо в сатану, якого вони замкнули в храмi Софi?. Нашi люди не хотять патрiарха константинопольського, бо знають, що за ним сто?ть iмператор. I скiльки кровi вже пролили за це болгари. Каган Симеон за це, княже, все сво? життя вiддав... Але кагана Симеона нема?, а наступники його продались Константинополю, огречились, привели сюди роме?в. Я, княже, зараз був у Преславi. Вони вбивають болгар, вони пограбували всi храми, вони глузують з нас - християн... - А кесар Борис? - запитав Святослав. - Що кесар Борис? - звiв д'горi очi патрiарх. - Його мати - грекиня, вона з молоком напо?ла його лютою ненавистю до всiх болгар-християн... Я проклинаю Бориса! - Дивно менi чути, - промовив Святослав, - що патрiарх Болгарi? проклина? свого кесаря. Бiдна Болгарiя, коли таке робиться в нiй, i чим я можу допомогти тобi, отче? - Прийми нас у Доростол, - просив патрiарх. - Ти, князю Святославе, - язичник, як i тво? во?, але я молитимусь, щоб ти перемiг роме?в... - Я не вiрю в Христа, - сказав Святослав, - але якщо в Болгарi? нема? мiсця для ?? патрiарха, будь тут, отче... 5 Микула здалеку побачив Ангела, що порався одразу ж за бурделем на городi, розбивав рискалем землю. Вiн вибирав камiння. I Ангел пiзнав Микулу. Тiльки руський во?н завернув з шляху й попрямував до дворища Ангела, той кинув рискаль i швидко пiшов йому назустрiч. - О, якого доброго гостя днесь маю! - кричав Ангел. - Цвiтано, Цвiтано? - покликав вiн жону. Вона одразу прибiгла з двору - радiсна, збуджена, з рум'янцями на щоках. - Як добре, що ти прийшов, - говорили навперебiй вони. Але Микула був чимось стривожений, неспокiйний. - Лiпше би я днесь не приходив до вас у гостi, - почав вiн. - А що? - сполохано подивився на нього Ангел. - Зайшов попрощатись, - важко зiтхнув Микула. - Iдемо ми до Дунаю. Ангел зрозумiв, про що говорить Микула, бо давно вже бачив синi димки на перевалах, вдень i вночi чув важку ходу руських во?в, що прямували в долину. - То це правда? - запитав Ангел