Семен Скляренко. Володимир ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Книга перша СИН РАБИНI РОЗДIЛ ПЕРШИЙ 1 Пiсля загибелi князя Святослава во?н Микула добирався до Ки?ва й рiдного Любеча дуже довго. Уночi на островi Хортицi, коли на руських во?в зрадою напали печенiги, коли загинула передня дружина, а на свiтаннi Святослав з кiлькома воями почав останнiй бiй з ворогами, во?н Микула до останку його захищав, волiв життя вiддати, щоб урятувати князя, але допомогти не мiг: Святослав мертвим упав на холодну скелю, Микула, посiчений, порубаний, без пам'ятi повалився поруч з ним. Нiби увi снi пам'ятав Микула похорон князя, лодiю з тiлом Святослава, яку обiймав вогонь, дим над островом i днiпровими водами, во?в, що стояли серед холодних пiскiв, а там - темна нiч в очах, скутi руки й ноги, смерть... Та це була не смерть. Дуже мiцного кореня, живучий, як i батьки його та дiди, був чоловiк Микула-любечанин. Во? з княжо? дружини пiсля смертi Святослава взяли безтрепетне тiло Микули й iнших поранених, на руках понесли мимо порогiв, далi на веслах, а часом пiд вiтрилами попливли вгору Днiпром. Одного ранку Микула прийшов до пам'ятi, сперся на руки, пiдвiвся, сiв. Вiн лежав у лодi?, яку гнали супроти течi? десяток жилавих рук; попереду, позаду, скрiзь попiд берегами вгору поволi посувалась сотня лодiй - все, що лишилось вiд во?нства князя Святослава. - От як судив Перун, - здригаючись вiд свiжого вiтру, сказав Микула гребцям. - Костi зрослись, шкiру затягло - такий нiбито я, як i був... Дивний чоловiк Микула-любечанин. Хiба мiг вiн знати, що був зовсiм не таким, як колись, - волосся посивiло, тiло й обличчя затягли зморшки, очi вицвiли, червонi шрами на чолi й поготiв змiнили його. - Гай-гай! - тихо говорив сам з собою Микула. - Бачу, що й щит мiй та меч вцiлiли, - вiн доторкнувся до них рукою, - i дань моя не пропала, - Микула побачив пiд насадом торбинку з начинням та гречкою, - все, все цiле, аби тiльки сили рукам i ногам... Додому, додому! - вiн глибоко вдихав днiпрове повiтря, впивався пахощами квiтiв i трав. Так повертались з далекого походу проти роме?в во? князя Святослава. ?х було небагато - з Ки?ва виходили десятки тисяч, тепер усi тулилися на сотнi лодiй, а багато з них були покалiченi, мали тяжкi рани. Навкруг буяла весна, на очах во?в росли, наливались, цвiли трави; вони бачили, як на рольних землях над Днiпром тяглось до сонця, пiшло в колос, зацвiло, наливалось усяке жито; вони пливли попiд кручами, де на кодолах, а де на веслах, вiд весi до весi, вiд города до города, з Переволоки на Во?нь, вiд Сакова на Родню, Заруб, Iван, а там мимо Треполя й Вiтичева попрямували до Ки?ва. Ки?в!!! О, як часто i з якою любов'ю думали вони в походах, у чужих землях про рiдний стольний город над Днiпром! На бранi, коли доводилось стояти вiч-на-вiч з ворогами, у кривавих сiчах пiд Адрiанополем, Преславою, Доростолом, коли над головами витала смерть, у довгi безсоннi ночi, коли вони - закривавленi, посiченi - лежали на холоднiй землi й не знали, що готу? ?м наступний день, - завжди i скрiзь одна думка про отчину й город Ки?в пiдтримувала ?х, давала силу й наснагу. I от за Вiтичiвським поворотом, коли лодi? проминули слiпучо-жовтий острiв i випливли на широке плесо, вдалинi вiдкрились синьо-зеленкуватi гори, чорнi обриси довго? стiни на них i золотистi дахи, крутi схили передграддя. Усi на лодiях схопились. Над Днiпром настала велiя тиша - гребцi опустили в воду довжелезнi сво? весла, керманичi залишили стерна, тiльки вода дзюркотiла за бортами, десь глухо гупнула, упавши в воду, пiдмита бистрею круча. - Людi?! Ки?в! - залунало раптом на однiй лодi?, на другiй, третiй... I, правди нiде дiти, у багатьох з цих бувалих во?в, що нiколи й нi перед чим у свiтi не здригались i не тремтiли, дужче забились серця, зрадлива волога пойняла очi - о рiдна земле, яка ти солодка ?си! А гребцi вже опускали в воду весла, стерновi скеровували тепер лодi? просто на гори, закляклi руки ставали дужими, м'язи пружними, лодi? вирiвнювались, збирались у ключi, так полетiли вперед, що райдуги бризок iскрились над ними, за кермами кипiла вода. До Ки?ва вже давно, ще ранньо? весни, долинула вiсть, що во? князя Святослава пливуть додому Днiпром. Це була смутна вiсть. Колись, п'ять лiт тому, Ки?в проводжав у далекий похiд во?в, ?х вирушала тодi на п'ятистах подiях двадцять тисяч, суходолом - через землi тиверцiв i уличiв - ще тридцять тисяч, тепер усi вони пливуть на лодiях - скiльки ж тих лодiй вирвалось з чорно? пащi Руського моря, скiльки во?в - ?хнiх батькiв, синiв, братiв - несуть на собi?! У Ки?вi чатували, з раннього ранку до ночi дивились на пониззя Днiпра - чи не видно там знайомих вiтрил, чи не повертаються во? з походу? I в той час, коли во? князя Святослава вiд Вiтичева дивились на Ки?в, звiдти з гiр одразу побачили лодi?, всюди покотилась вiсть, що лодi? пливуть, во? повертаються додому. Множество людей кинулось до Почайни - тут були горяни* (*Горяни - мешканцi Гори.), ремiсники й кузнецi з передграддя, купцi, смерди, всякi ницi* (*Ницi - убогi, бiднi.) люди з Подолу. Коли лодi? стали наближатись до Ки?ва, Боричевим узвозом з Гори спустився оточений во?водами й боярами i князь Ки?вського столу Ярополк. Вiн зупинився на високому пагорку над Почайною попереду всiх людей - у бiлому, золотом шитому платнi, з червоним корзном на плечах, у зеленого хза* (*Хоз (хзовий) - сап'янова шкiра.) чоботях, з мечем бiля пояса - молодий, дуже гарний лицем син князя Святослава. Лодi? наближались, ось вони розвернулись широким пiвколом, стали завертати до берега - червленi колись, зеленi, голубi, а тепер темнi, обпаленi гарячим сонцем, обвiянi морськими вiтрами, оздобленi рiзьбленими з дерева банькатими турами, вепрами, дивами. Рипiв пiсок. Лодi? одна за одною зупинялись бiля круч. У безмов'? стояли люди на березi. Скiльки ?х, цих лодiй, - десять, двадцять, сто! О боги, рятуйте, як мало! Во? на лодiях пiдводились, широко розплющеними, тривожними очима дивились на берег, звiдти за ними стежило безлiч жiночих, чоловiчих, дiвочих очей. Першою з лодiй вийшла старша дружина. Що вони несуть на високо пiднятих руках? О, це меч i щит князя Святослава! Один за одним почали виходити й во?. Чому ж вони, вийшовши на берег, не кидаються до сво?х рiдних i близьких, а стоять мовчазнi й замисленi? От хтось iз старшо? дружини, це во?вода Рубач, що дивиться нинi на свiт ?диним правим оком, хоч бачить, либонь, бiльше, нiж допреже, наказу?: - Приготуймося, во?! I всi вони спроквола, поважно стають так, як i на полi битви: старшина iз знаменами князя Святослава i земель попереду, живi во? - з списами, луками, пращами - десятками й сотнями за ними. Першим руша? вперед во?вода Рубач, за ним кроку? старша дружина, iдуть риндi* (*Риндi - прапороносцi.) - вони несуть знамено князя Святослава, на якому змальовано два перехрещенi списи, а пiд ним - меч його i щит. Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтiли руки, коли вiн узяв, вийняв з пiхов меч свого батька. Якусь хвилину князь Ярополк стояв, тримаючи цей меч. До нього зараз були прикутi тисячi очей во?в i киян, вiн мусив, як вимагав древнiй закон i покон, дати роту* (*Давати роту - присягати.) над збро?ю князя Святослава. - Спасибi вам, дружино, що чесно боролись за рiдну землю й утвердили славу Русi, а сюди принесли знамено, меч i щит отця мого князя Святослава! - промовив, зблiднувши, князь Ярополк. - Слухайте ж мене, дружино, мужi, людi?, i нехай це чу? вся Русь... По завiту предкiв мо?х i отця Святослава даю роту берегти мир i тишу в землi сво?й, нещадно боротись з нашими ворогами, не шкодувати для цього нi сил сво?х, нi самого життя! Пiднявши меч, вiн поцiлував його пересохлими устами. Во?в оточили люди ки?вськi. Тепер уже видно було, хто живий повернувся з походу, а хто нинi спочива? у вирi?, живi кинулись до живих, на березi Почайни зчинився великий плач - то плакали батьки, що не дiждались синiв, жони, що втратили сво?х чоловiкiв, дiти, що залишились без отцiв. 2 Ранiше нiж вирушити до Любеча, Микула пробув у Ки?вi кiлька днiв. Вiн сходив до хижi ремiсника Мутора, де колись зупинявся, йдучи на брань, розповiв удовi й дiтям, як загинув у далекому Доростолi ?х отець, разом з iншими воями сходив на Подол, де палахкотiв вогонь перед постаттю бога Волоса, а навкруг кипiв торг, думав Микула побувати й на Горi - на цей раз вiн хотiв дiзнатись, де ж подiлася дочка його Малуша, що працювала колись в княгинi Ольги. Та потрапити на Гору, як виявилось, було тепер нелегко. До лодiй часто приходили ремiсники з передграддя, ницi люди з Подолу, той нiс воям хлiбину, той - корчагу молока, розпитували, як во? боролись з ромеями в далекiй Болгарi?, згадували мертвих, поминали ?х душi. А далi вони, з острахом поглядаючи на Гору, говорили: "Князь Ярополк - неситий та хижий. Разом iз сво?ю дружиною сидить на Горi, одгородився вiд передграддя й Подолу, нiхто з наших людей не може туди потрапити - якщо пiдiймуть мiст, то зачиняють ворота, якщо вiдчиняють ворота, опускають мiст. А чого хова?ться наш князь? Кажуть, що домовля?ться вiн з ромеями, iншi - що посила? слiв до полякiв, нiмцiв. I це, може, й так - на Горi опущенi мости для них. Рушиться старий закон i покон, до богiв далеко, до князя Ярополка - ще далi... А найгiрше те, - стиха говорили люди воям, - що нема? ладу мiж самими братами, синами Святослава. I виннi в цьому не Олег i Володимир, - нi, кожен iз них сидiв у сво?й землi, щовесни посилав брату Ярополку багату дань, все туди, на Гору, на Гору!.. Та Ярополку цього мало, посварився вiн з князем Олегом, пiшов у Деревську землю, вбив рiдного свого брата... А тепер куди збира?ться рушати, навiщо кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, - невже ж на брата Володимира? О горе, горе Руськiй землi!" Смутними голосами розповiдали цi новини кияни, поникнувши, сидiли й слухали ?х во? князя Святослава. Для чого ж, для чого боролись вони в чужих землях, аще нема? ладу в отчинi?.. А там брали сво? убогi пожитки, мечi й щити, розтiкались в усi боки до сво?х домiвок, i гiркi почуття огортали ?хнi душi. Во?н Микула чув цi слова киян, i смуток так само краяв його серце. I йому лишалось тiльки йти додому, до Любеча, а все ж вiн хотiв знайти, побачити, а може, й забрати з собою дочку Малушу. "Як шкода, - думав вiн, - що не стало князя Святослава. Хто-хто, а вiн допомiг би менi знайти дочку, адже тодi, вночi на островi Хортицi, князь так сердечно говорив зi мною, обiцяв знайти Малушу. I знайшов би, неодмiнно знайшов би ??, бо слово в нього завжди було тверде, несхитне". Микула не помилявся. Якби князь Святослав був живий, вiн, безперечно, допомiг, знайшов би Малушу. Зробив би князь Святослав, либонь, ще багато такого, що, може, й не снилось Микулi. Та його не було, допомогти Микулi нiхто не мiг. Так прийшла ще одна нiч. Усi во? князя Святослава вже покинули береги Почайни, порожнi лодi? темнiли пiд кручами, один Микула залишався ще там, на свiтаннi думав i вiн брати торбину на плечi, рушати до Любеча. Проте не спалось. Далекий шлях його закiнчувався. Хотiлось по-людському посидiти, подумати. I вiн довго сидiв у рiжку лодi? в темрявi, в тишi, аж доки небо за Днiпром пожовтiло, налилось багрянцем, над лiсами й рiками лiвого берега виплив великий червоний-червоний мiсяць, а ще один - набагато бiльший, але нерiвний, рябуватий - виринув пiд кущами з води. Враз нiч ожила, зникла тиша, над землею прокотився теплий вiтрець, дужче запахло травами й квiтами, прокинулись навiть птахи - Микула почув спiв пiзнiх солов'?в у кущах, лемент сполоханих крякiв на косах, тужнi стогони самiтних куликiв, що ширяли десь над плесом. А далi Микула почув кроки - хтось iшов стежкою серед дерев i кущiв, кроки лунали все ближче й ближче, ось двi темнi постатi окреслились на кручi бiля човна. Микула стиха кашлянув, щоб там, на березi, знали, що в лодi? хтось ?, i люди на кручi почули його кашель, стали спускатись вниз. - Добрий вечiр, чоловiче! - пролунав близько голос. - Добрий вечiр, людi?! - вiдповiв Микула. Обернувшись до тих, що прийшли, вiн побачив високого, одягнутого в темне платно чоловiка, а позад нього ще одну постать, либонь, жiнки. - Чи не ? ти во?н князя Святослава Микула? - запитав чоловiк. - Во?н Микула... А що? - Ось ми принесли тобi по?сти, - сказав чоловiк, - i платно принесли. Чули, що поранений. - Навiщо ж? - щиро здивувався Микула. - Менi вже тi?? ?жi доста наносили... I платно я маю ще з походу. - А тут нова сорочка й ногавицi, - почув тодi Микула жiночий голос. - Вiзьми, во?не, сама пряла, ткала й пошила. - Спасибi, спасибi! - подякував Микула. - Та чого ж ви сто?те, людi?, пiдходьте ближче, спочиньте. Пiзнi гостi ступили в лодiю, сiли, жiнка - пiд насадом, де було зовсiм темно, чоловiк - проти мiсяця, i Микула побачив, що чоло його перетина? глибокий шрам. - То й ти, бачу, помiчений! - промовив вiн. - Було таке, - махнув рукою чоловiк. - Тiльки давно, вже й забулося. - О нi, - заперечив Микула i торкнувся свого чола, - таке, чоловiче, не забува?ться! Поки вони говорили, жiнка сидiла пiд насадом i слухала. На нiй було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тiльки очi, що, як здалося йому, були прикутi до нього. - Куди ж ти по?деш? - запитав його чоловiк. - I коли? - А куди ж? - вiдповiв Микула. - Додому, до Любеча. Жiнка зiтхнула. - Тепер уже недалеко, - сказав Микула. - От був я, люди добрi, далеко - за морем Руським, за Дуна?м-рiкою, за горами Родопськими... - I князя Святослава бачив? - запитав чоловiк. Мiсяць швидко пiднiмався в небi, став меншим, але ясним, у водi вiд берега далеко до пониззя постелилась срiбляста дорiжка. Микула розстебнув комiр сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю дорiжку. - Гай-гай! - вiдповiв вiн чоловiковi. - Пита?те, чи бачив? Та не тiльки бачив, а увесь час з ним поплiч iшов. А в Доростолi - ? такий город над Дуна?м - мiй меч князевi Святославу життя врятував... Жiнка й чоловiк напружено слухали, i Микула вiдчув, що мiг би говорити про князя отак i до ранку. - А в останню нiч, - вiв вiн, - нехай прощен буде наш князь, - ми з ним поруч i спочивали. Було тихо, як i нинi, темно-темно, во? спали, тiльки князь Святослав не лягав, та ще я сидiв недалеко. "Ти чому не спиш?" - запитав мене князь. "Сиджу, - кажу я, - а спати не хочеться... Вода тече - рiдна вода, зорi вгорi - як сторожа, солов'? спiвають - дихнути бо?шся..." - "Правда, - згодився князь, - люба рiдна земля, нiде кращо? нема?..." - I бiльш нiчого не говорив князь? - сухим голосом запитала жiнка. - О нi, жоно! Дуже багато говорив... Я йому розповiв про себе, просив у гостi при?хати, i вiн пообiцяв, що буде гостем мого дому... Багато-багато ми з ним тодi говорили... I про дочку я його просив. - Про дочку? - насторожилась жiнка. - А я хiба не розповiдав вам про не??! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечi, а там при?хав до мене син Добриня, забрав ?? сюди, в Ки?в... Чув я, що пiзнiше Малуша тут, на Горi, в княгинi Ольги ключницею нiби була, та не впоралась, послала ?? княгиня в якесь село... - Звiдкiля ж ти, чоловiче, це зна?ш? - тихо промовила жiнка. - А я, коли йшов на брань, був у Ки?вi, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тодi менi одна жона - Пракседою, зда?ться, ?? звали, ключниця княжа, - розповiла про Малушу... I молодого княжича Володимира тодi я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду... А ви що ж, - звернувся Микула до чоловiка й жiнки, - може, щось чули про Малушу, так скажiть-бо, скажiть... - Почекай, чоловiче, - суворо втрутилась жiнка, - ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?.. - Аякже, аякже! - вiдповiв ?й Микула. - Я ж йому все розповiв так само, як i вам, просив допомогти розшукати мою Малушу. - I що князь? - "Ти не уболiвай, Микуло, - сказав князь. - Будеш у Ки?вi - знайдеш Малушу. I я сам допоможу - пошукаю ??... Жива вона й здорова, де ж ?й бути?! Буде, буде наша Малка..." Так сказав князь. Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловiк й жiнка нiчого не вiдповiдали. - Тобi сказали правду про твою дочку Малушу, - нарештi промовила жiнка. - Вона працювала тут, на Горi, потiм княгиня Ольга послала ?? в село сво?... - Де ж це село? - запитав Микула. - Скажи менi, жоно, пiду туди, знайду ??, заберу в Любеч. Жiнка обернулась обличчям до Днiпра, довго дивилась на срiблясту мiнливу дорiжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив ?? нiс, пiдборiддя, очi. Щось дивне, незвичайно смутне i навiть бiльше - страшне, значиме, рiдне вiдчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тiльки мить, жiнка знову обернулась до Микули, знову темним стало ?? обличчя. - Не шукай сво?? дочки, во?не, - промовила жiнка, - бо вона померла. Вiн схопився на ноги, благальне простягнув уперед руки. - Що ти сказала, жоно?! - крикнув Микула. - Нi, це менi, либонь, почулося! Жоно, жоно, - вiн зробив крок у лодi?, - скажи менi правду, невже вона, моя Малуша... Жiнка опустила голову, але повторила твердо, виразно: - Так, чоловiче, твоя дочка Малуша померла. - Коли? - Навеснi... Тодi, коли загинув i князь Святослав. - Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи менi, де ?? могила? Якщо нема? в живих, то пiду помолюсь богам i сотворю жертву. Жiнка промовила: - Не знайдеш ти могилки Малушi... втонула вона в Днiпрi... 3 Обхопивши голову руками, сидiв Микула, - вiн не чув, не бачив нiчого, що дiялось навкруг. Чоловiк i жiнка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодi?, пiднялись на кручу й пiшли стежкою понад Днiпром. Так вони йшли довго мовчки серед кущiв i дерев, попереду - жiнка, за нею чоловiк. Нарештi жiнка зупинилась. Перед ними лежав широкий, вкритий срiблястою росою луг, високо вгорi висiв свiтло-голубий мiсяць, ген за лугом котив води Днiпро. - Боже мiй, боже мiй! - задихаючись, схопилась за груди жiнка. - Бiдний, нещасний мiй батько Микула... Вона хитнулась i, мабуть, упала б, але Тур пiдхопив ??, посадив на якомусь пнi, сам сiв на землю бiля не?. Розбита тим, що сталось цi?? ночi, Малуша поклала голову на плече Тура, вiн обережно обняв ?? за плечi. - Мабуть, не треба було нам ходити до нього, - промовив Тур. - О нi, нi! - вiдповiла вона. - Вiдтодi як я побачила його мiж во?в, мо? думки були тiльки з ним, знала, що вiн мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше - я почула все про Святослава, вiн думав про мене, хотiв шукати. Дуже блiда, зеленкувата навiть у примарному мiсячному сяйвi, Малуша дивилась на небо, луг, Днiпро i говорила, нiби сама себе вмовляла: - А батьковi я сказала правду. Нема? Святослава, нема? й мене. Усе ? - i оце небо, i земля, i Днiпро, тiльки нема? нi князя, нi мене. Нi, Туре, дуже добре, що ми пiшли до батька, як багато я нинi взнала. Але що я могла сказати? Правду? Так тодi треба було сказати все - i про князя Святослава, i про Володимира, i про все, що я вже давно пережила, ганьбу i сором, муку й бiль, все, все... А я не хочу, щоб йому було боляче так, як менi... Нехай дума?, що я вмерла, так йому буде легше, краще, нема? Малушi... Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Днiпро. - То й мене нема?, - засмiявся Тур. - Я не хотiв тобi цього говорити, але нинi в мене забрали меч, щит i спис... Князевi Ярополку гридень Тур непотрiбний, у нього ? iншi, молодi, добрi гриднi... Нема? тебе, нема? й мене, Малушо! - Забрали меч, щит i спис? - запитала, глянувши на Тура, Малуша. - Хто ж ти ?? - Був гридень, а тепер нiхто. - Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду - хто ти: дворянин, смерд, холоп?.. Тур засмiявся: - Я тобi сказав правду, Малушо! Дворянин зна? двiр, у якому мусить робити, смерд - господаря, якому повинен служити, добрий хазя?н нiколи не вижене холопа, бо то його руки й сила... А я нiчого не маю, нiкому не потрiбен, я... - Вiн на хвилинку замовк i кiнчив: - Я людина з поля... - Як же так сталось, чому? - Я ж сказав тобi, Малушо, князь Ярополок убив брата свого Олега в землi Деревлянськiй, а тепер кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, збира? нову дружину, i вже ми - гриднi Святослава - йому негоднi. - Тодi тобi дадуть пожалування? - Пожалування? - навiть засмiявся Тур. - Де вже менi те пожалування? Багатому треба стiльки, що убогому нiчого не лиша?ться. I Святославових во?в Ярополк не пожалу? - iншi во? йому потрiбнi. - А чому? - Князь Ярополк добре зна?, що ми не пiднiмемо меч супроти сво?х братiв. - Проти кого ж вiн дума? йти? - Звiсно, супроти Володимира, новгородського князя. - Супроти сина мого Володимира? - у Малушi було перелякане обличчя. - Нi, вiн не зможе його подолати, вiн не вб'? його. - I я так думаю, Малушо! Вiн хоче вбити, але не подола? Володимира... Нi, Малушо, - закiнчив вiн, - i ти, i я - ми ще мусимо жити! 4 Ще здалеку, вiд Стрийово? могили, звiдки в ясну днину видко все навкруг аж до кам'яних осколiв, Микула побачив рiдний Любеч. П'ять лiт - це було багато i воднораз так мало, непомiтно проминули цi лiта в походах на чужинi, певне, й у Любечi за цей швидкоплинний час не сталося якихось змiн. Але змiни цi були, й чим ближче доходив Микула до рiдного селища, тим бiльше ?х бачив. Звичайно, змiни цi помiтно були не на городищi, що було колись середовищем ?хнього роду, - там однаково височiли насипанi тисячами рук вали, за ними тiкали в степ, зникали вдалинi вкритi деревами могили старiйшин роду й цiлого племенi. Змiни сталися i в самому Любечi. Це вже був не виселок з роду, звiдки виходив Микула на рать, а велике селище, цiлий город. Найбiльше вразив Микулу терем, що стояв вище вiд Любеча, на пагорбi. Там, це вiн добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, нiж у всiх, але звичайний дiм. За цi лiта Бразд побудував на дворищi терем з багатьма клiтями i верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими вiконцями, що поблискували згори, як очi хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на цiле, либонь, поприще* (*Поприще - мiра довжини, 2/3 версти.), височiла тепер стiна з важких колод, а поверх не? витикались гострi кiлки... "Аки князь!" - подумав Микула про брата. I терем не одного тiльки брата стояв тепер на горi край Любеча - праворуч, також за стiною, але без гострих кiлкiв, темнiв добрячий терем ще когось iз любечан, лiворуч - терем без огорожi, бiля самого лiсу - знайома Микулi з давнiх часiв корчениця* (*Корчениця - кузня.) брата Сварга. Подiл же Любеча вражав: тут були хижi бiльшi й меншi, димки курiли iз землянок, всюди чулись людськi голоси, бiля берега по хвилi колихались десятки лодiй iз спущеними вiтрилами. "Не той Любеч, що був! - подумав Микула. - Бiльше нiби людей стало, то й розповзлися вони навкруг..." Вiн хотiв тiльки одного - швидше опинитись на рiдному дворищi, але ноги його не слухались, Микула пiднiмався кручами вiд Днiпра повiльно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарештi на вал старого городища. Тут йому пощастило - одразу ж за валом вiн побачив жiнку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю. - Вiсто! - закричав Микула. - Гей, Вiсто, це я! Чи чу?ш?! Рискаль випав з рук жiнки. Немов не вiрячи очам, пiднесла вона руки д'горi, пiшла, побiгла, кинулась вперед - на схил, на вал городища. - Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло! Вiн стояв перед нею з непокритою головою, у сiрiй вiд пороху сорочцi i таких самих ногавицях, з мечем бiля пояса, з щитом i торбинкою на плечах, темний вiд вiтрiв i сонця. Але Вiста жахнулась, бо Микула був зовсiм сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крiзь розстебнутий комiр видно було рубцi й на грудях. Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцiлувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей. - Цiлий! Цiлий! От i прийшов додому! - промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний вiз, що зарiс бур'янами серед двору, на iржавий лемiш рала, що стояв там, де вiн його й покинув, - пiд стiною хижi. I чомусь, невiдомо саме й чому, трапилось з ним те, чого вiн зовсiм не ждав. З очей зiрвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивiлою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина. - Не плач! - суворо сказав вiн Вiстi. - Диви, - засварився вже вiн, - сво?ми сльозами всю твар менi змочила. - Вiн провiв рукою по щоцi й змiшав свою сльозу з сльозами Вiсти. - Ти краще скажи, як тут? - Що повiм? - вiдповiла вона. - Усе як було. Де ти так забарився? Вiн обернувся назад, нiби хотiв оглянути пройдений шлях. - Далеко був, - промовив глухо. - Ратоборствували ми... Тепер уже вороги сюди не прийдуть... От тiльки князя нашого Святослава не стало... - Чула! Ходiмо до хижi, Микуло. I вони пiшли - бiгцем по схилу валу, повiльнiше - двором. - Чула, чула, - говорила Вiста. - Вiд багатьох чула про князя. I вже думала, аще князь полiг головою, то й ти бiля нього костi склав. - Нi! - скрикнув Микула. - Я живий, живий, Вiсто! Разом, дуже зiгнувшись, бо дверi за довгий час ще бiльше осiли, зайшли вони приступцями до хижi, зупинились одразу за порогом. У кутку тлiв вогонь, червонувате його промiння осявало пiл, темнi стiни, кадь, у якiй свiтилось кружальце води, порожнi, перевернутi догори денцями корчаги, горнцi. Микула поволi рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що пiд ним жили. I хто зна?, чи почули й пiзнали чури Микулу, чи, може, свiжим вiтром вiйнуло на очаг вiд розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червонi язики пiднялися над жаром. - I як живе рiд наш? - запитав, сiвши бiля очага, Микула. - Усе як було... Нема? роду. - А брати Бразд i Сварг? - Бразд тепер не брат нам... Посадник княжий, новий терем поставив... - Бачив... Добрий терем. А брат Сварг? - Що Сварг? У старiй його корченицi десятки холопiв працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра. - А iншi родовичi нашi? - Усе далi й далi люди вiд людей. - Чому ж, Вiсто? - У кого земля й гривнi, в того сила й правда, це тiльки в нас нiчого досi не було. I вже тодi Вiста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долiвцi недалеко вiд вогнища: - А ти, Микуло, щось принiс? Вiн не зрозумiв навiть, про що вона запиту?. - Ти про що говориш? - Чи ? в тебе в торбi, - задихаючись, запитувала вона, - гривнi, золото, срiбло, багатство? Микула подивився на не?, нiби не впiзнавав. - Багатство? О так, маю, он воно в торбинi. - I можна менi взяти подивитись? - Дивись, дивись! Поспiшаючи, вона схопила й розв'язала торбинку, заходилася все з не? викладати. - Сорочка?.. Та вона ж уся в кровi... А це ногавицi... Знову кров! А це що?! Якесь жито? - Дань узяв, - посмiхнувся Микула. - Гречка це. Вiста розгублено опустила руки. - А де ж... де ж, Микуло, - запитала вона, - золото, срiбло? - Не знаю, де воно, - тихо промовив Микула. - Не знайшов... - Трохи помовчавши, вiн додав: - Що багатство?! Он, у Ки?вi бувши, шукав дочку нашу Малушу... ?? нема?, Вiсто! Навеснi померла... у Днiпрi втопла... - Вiн узяв з торбинки кiлька зерен гречки, кинув ?х у вогонь. - За спокiй ?? душi. Вiста заплакала так, як плачуть дiти, - невтiшно, навзрид... 5 Невдовзi побував Микула в брата свого Бразда, - Любеч невеликий, куди не руш - терема його не обминеш, не хотiв би пiти, так однаково княжий посадник покличе. - Чув, чув, що повернувся ти з бранi, Микуло, - одганяючи псiв на воротях, говорив Бразд. - Що ж до мене довго не приходив? Загордився? - Чого б то я став гордитись, брате? - вiдповiв на це Микула. - I чим? - А хто тебе зна?? Ми - землянi люди, ти ж во?н... Проте ходiмо до дому. Разом зайшли вони до терема, де якраз топила пiч жона Бразда Павлина. Микула привiтався з нею, але малоговiрка, завжди нiбито сердита Павлина майже не вiдповiла на його вiтання. Знадвору увiйшли три сини Бразда - Гордiй, Самсон, Вавило, i Минула навiть не пiзнав ?х - недавно були уношi, вiд землi не видно, а нинi високi, жилавi, дужi, як i ?х батько. - Бачу, сини в тебе могутнi, - промовив Микула. - Ростуть та й виросли вже. - Аякже! - засмiявся Бразд. - Так усе йде в свiтi - однi мруть, iншi дорогу труть, одно загиба? - нове вироста?... А сини мо? справдi могутнi. - У батька пiшли, - засмiявся й Микула. - А що ж, - згодився Бразд. - Мабуть, так i ?, - в мене, в батька. Сини недовго побули в теремi - вони, либонь, завжди тут з'являлись, коли хтось приходив до батька, - оборонити його, захистити. I зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рiдний дядько ?м був нецiкавий, зникла з терема й Павлина - брата Микулу не хотiла частувати. - То де ж ти бував? - поцiкавився Бразд. - Де ходив? - Навiщо запиту?ш? - махнув рукою Микула. - Сам зна?ш, колись ти ходив на брань, нинi побував я, а предки нашi, брате, все життя не сходили з коней... Нагадування про предкiв, либонь, не сподобалось Бразду, й вiн сердито махнув рукою: - Не сходили з коней? Так це ж коли було? А чого б я нинi став сидiти на конi? А втiм, скажи лiпше про себе, чув, що сiча з ромеями була велика, ми тут такожде терпiли - давали князям воли, конi, жито всяке... i людей не одинажде давали... - Дуже великi бранi були над Дуна?м, брате, - зiтхнув Микула. - Як i вистояли, - не знаю... Сукупно стояли - болгари й ми. Але вистояли - не посрамили Русько? землi, лише втратили князя... - Що ж, Святославу честь i слава, - спокiйно сказав Бразд. - Ма?мо тепер Ярополка. Достойний князь Святославич... На столi Ки?вському сидить твердо, його слуха? вся земля... А ти ж як, Микуло, служитимеш тепер у дружинi Ярополка чи замiсть меча вiзьмеш рало? - Мiй меч ходить там, де вороги землi нашо?, а тут, у домi отцiв, вiзьму рало. - Що ж, - промовив Бразд, - робиш добре. Уже ми, люди княжi, тепер землю розсудим... А ти сам де дума?ш з ралом ходити - на княжiй землi чи на сво?й? - Де ж тепер земля княжа, а де моя? - Як велить закон, княже завжди ? княжим, що було Ольжиним, стало Святославовим, що було Сьятославове - суть нинi Ярополче. А ти йди з ралом туди, де й ранiше був. - Перед бранню, - зiтхнув Микула, - ходив я з ралом над Днiпром, у пiсках. - То й тепер сиди там. Княжi землi вище вiд Днiпра - там стоять i знамена* (*Знамено - княжий знак.). Брати помовчали, Микула збирався вже й iти. - А чи не забув ти, брате, - сказав раптом Бразд, - що саме перед бранню брав у мене купу?* (*Купа - позичка.) - Купу в тебе? Але ж ти тодi сам говорив, що то купа не вiд тебе, а вiд князя. А я, брате, князевi Святославу служив, скiльки мав сил, кров сукупно з ним за землю Руську проливав. Чу?ш, Бразде, я в останню нiч перед смертю князя отак сидiв з ним, говорив, i вiн менi дякував за все, за все, - то хiба ж я не одробив купи? - Не знаю, що ти робив на ратi i про що говорив з князем Святославом. Не знаю й того, яку дань золотом i срiблом привiз ти з бранi... Що не мо?, те не мо?... - Золото з бранi? Послухай, брате, що ти говориш? Та невже ж i ти дума?ш, що на брань я ходив заради золота i що заради нього стояв поплiч iз князем Святославом? - А чого б то ти i йшов на рать? - Якби-то ти знав, заради чого я ходив! - з болем сказав Микула. - Але коли так запиту?ш, i сам уже не знаю, чому пiшов. - Покиньмо про це, - суворо сказав Бразд. - Брате! - Я тобi не токмо брат, а й посадник княжий. В купу взяв ти у мене коня, жита три четверики, нове рало... Роблю милiсть, як велить князь Ярополк, - за той час, що був на ратi, уроку не вiзьму, а повеснi мусиш повертати купу, не зумi?ш одразу - платитимеш оброк, не станеш повертати купи, не приробиш оброку - холопом станеш на княжому дворi. Микула мовчав. - I не гнiвайся на мене, брате, - промовив Бразд. - Руська земля не така нинi, як допреже. Князь князевi вже не брат, хоч i одного вони роду, що ж робити нам, простим людям? Хто вмi? - приробить, хто незугарний - усе втратить... Так каже князь, так велить i бог. Минула пильно подивився на брата. - То ти християнин? - Християнин, - гордовито вiдповiв Бразд. - А хiба моя вiра гiрша вiд тво??? Побачимо, брате, як допоможуть тобi тво? боги?! 6 Пiшов Микула i до брата Сварга. Iшов з важким серцем - пiсля зустрiчi з Браздом вiн усе згадував нiч пiсля похорону батька, коли лишились вони - три сини Анта - в батькiвськiй хижi i коли обидва брати - i Бразд, i Сварг - брали його за груди, вимагали дiлити спадщину. Нi, що Бразд, що Сварг - не друзi йому, вiк би не йшов до них, але хiба обминеш у Любечi терем посадника чи корченицю? Проте брат Сварг зустрiв Микулу зовсiм не так, як Бразд. Уже здалеку, прямуючи через вигiн до корченицi пiд лiсом, побачив Микула брата. У нього все було, як i колись: чорна вiд кiптяви корчениця стояла бiля самого лiсу, над нею вився синiй димок, десь усерединi гупали два молоти, брат Сварг щось шукав серед рiзно? кузнi надворi. Вiн здалеку побачив людину, що повiльно йшла до корченицi, приклав руку до чола, придивився. - Невже Микула? - промовив Сварг, коли той наблизився. - Вiн i ?! - одказав Микула. - Чолом тобi, брате, чолом, - радiсно промовив Сварг i швидко ступив назустрiч брату, обняв його, навiть почоломкався. Микула одповiв на його чолобитню i сам обняв, поцiлував брата, проте, правду кажучи, був дуже здивований, цiлував Сварга холодними устами. - Ходiмо ж до дому, брате Микуло! - говорив Сварг. - Дай подивлюся, який ти став. Диви, ?й-?й, ти став набагато кращим, якось вирiвнявся, нiби помолодiв! Нi, брате Микуло, ти справдi тепер - як дружинник княжий. Корчениця брата Сварга тiльки здалеку здавалась такою, як була. Насправдi ж до не? ззаду добудовано було тепер кiлька клiтей, поряд з корченицею з одного боку Микула помiтив землянки, бiля яких повзали голi дiти, ще кiлька землянок було з другого боку, а в самому лiсi, сховавшись вiд людського ока, височiв обгороджений гострим околлям терем, де, почувши чужого, валували пси. Це було нiбито гнiздо в лiсi, не один Сварг жив тут, а багато людей. Вони й виходили - два кузнецi виринули з чорно? пiтьми корченицi - старi, чорнi вiд диму, з висхлими блiдими обличчями, з дверей виглядало кiлька хлопцiв - також худющих, блiдих, iз землянок вилiзали й дивились жiнки. - Бачу, пiзна?ш, - говорив Сварг. - Працю?мо, Микуло, що поробиш, колись кували мечi, а тепер рала, колись був сам, а нинi людей на помiч кличу. Скiльки тi?? кузнi треба переробити, а лiта не тi, сам, скiльки не бийся, всього не переробиш. Та чого ми сто?мо, ходiмо до терема, там i поговоримо. Проте до терема нелегко було доступитись, бо тiльки Сварг вiдчинив ворота i зайшов на двiр, до них кинулись величезнi пси. - А згиньте, проклятi, згиньте! - заволав Сварг, схопив якийсь дубчак, кинувся на псiв, але один iз них все ж устиг приловчитись, пiдскочив до Микули, люто клацнув зубами й одiрвав шматок ногавицi. - Ну й пси! - говорив Сварг у сiнях, куди ледь пробивалось через загратоване вiконце промiння. - Аки звiрi, ?й-?й, аки звiрi. Та чого ж ти сто?ш, ось сюди, сюди йди, брате Микуло. Вiкна в теремi Сварга також були загратованi, там був не очаг, а пiч, великий стiл, а на ньому корчага з вином, хлiб, усяке зiлля. - То як же ти, брате? - запитав Сварг, коли вони сiли до столу. - Я? - щиро здивувався Микула. - Що менi? Яким вийшов з села, таким i повернувся. Сварг поставився до слiв Микули не так, як Бразд, вони його не здивували. - Так я i знав! - промовив вiн. - Не там була брань, де ти ходив... Микула здивовано подивився на брата. - ? й нинi, - посмiхнувся Сварг, - i хозари i булгари, i печенiги, i роме?, i сваримось ми з ними всiма, але найтяжча брань тут, у землi нашiй, людина йде на людину. - Хто ж iде i супроти кого? - тихо запитав Микула. - Оцi, - вiдповiв одразу ж Сварг, - Кожема в Острi, Бразд у нашому Любечi i ще багато таких, як вони, взяли в князiв i один у одного всякi пожалування: землi й лiси, озера й гони на рiках - усе в ?хнiх руках. Микула щиро здивувався, що нинi Сварг став ворогом Бразда, i той одразу це помiтив. - Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, - сказав вiн. - Ти дума?ш, чого це Сварг нарiка? на Бразда, адже ? в нього терем, корчениця, на його дворi працюють смерди? Але, - iз жалем крикнув Сварг, - у мене нема? того, що ма? Бразд: земель i лiсiв, а без них людина нiщо!.. Корчениця, - замислився вiн, - о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все - золото, срiбло. Проте я забув, що до корченицi треба мати ще й руду, лiс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це думати, адже береги Днiпра, де брав руду, лiси, де стояло дерево, - це було мо?, тво?, людське. Аж кинувся я брати в берегах руду, а там знамена... Чи? береги? - князя, Кожеми, Бразда... Кинувся я в лiс - знамена. Чий лiс? - князя, Кожеми, Бразда. Отак князi, Кожема та Бразд обiгнали мене, все собi та й собi, а менi... Пам'ята?ш, тi?? ночi, коли ми дiлили батькiвську спадщину, Бразд говорив: "Вiзьми, брате Сварг, усяку кузнь, ти ж ?? полюбля?ш..." Я й узяв кузнь, кую тепер, а всi багатства в Бразда. Микула розгонисте й голосно засмiявся. - Ти чого смi?шся? - запитав у нього Сварг. - Як же менi не смiятись, - вiдповiв одверто вiн, - прийшов, походив по Любечу, думав, що тiльки я виродок з роду, а що ти, брате Сварг, живеш у згодi з Браздом... - Нi!.. - вдарив по столу кулаком i крикнув Сварг. - Братiв нинi вже нема?, багатий багатому нинi також ворог. - Бачу! - з гiркотою сказав Микула. - Тро? було нас у батька Анта, i дво? досi йшли проти одного. Нинi ж усi тро? стали вже ворогами... - Не говори так, - перебив його Сварг. - Хто ж ? твiй ворог? - Купу я до бранi взяв у Бразда, думав, що кров'ю сплатив ??. А вiн каже: "Вiддай!" Чим же я йому купу цю вiддам ? - Ха-ха-ха! - засмiявся Сварг. - А ти йому купи не вiддавай! - То тодi я стану обельним холопом у брата. - А яку ти брав купу в нього? - поцiкавився Сварг. - Коня, рало, три четверики жита. Сварг, що ворушив устами в той час, коли Микула перелiчував, одразу сказав: - Двi гривнi кун i п'ять р?зан... - Не розумiю, - промовив Микула. - Зате я розумiю, - сердито сказав Сварг. Вiн устав, пiшов у клiть, довго там чимсь бряжчав, повернувся i поклав на стiл чотири золотi зливки i десяток рiзаних шматочкiв срiбла. - Вiзьми, - сказав Сварг. - Нащо? - Двi гривнi кун i п'ять р?зан вiддай Бразду. - Почекай, Сварг! Як же це так, що ти да?ш менi оцi гривнi й р?зани?! - Я тобi нiчого не даю, а тiльки позичаю. Ти мене не бiйся, не бiйся, - поклав на плече Микули свою руку Сварг. - Прийдеш до мене, допоможеш, щось зробиш... - Нi, - вiдповiв Микула. - Чи в тебе, чи в Бразда купа - однаково... Отепер я бачу, куди нас завела брань... 7 Микулi приснився батько Ант. Це було так просто i звичайно. Микула часто бачив увi снi батька Анта. Той вiв з ним бесiди, щось радив, проти чогось застерiгав, i Микулу це не турбувало, отже, душа батька - старiйшини роду Анта, думав вiн, не пiшла, як i душi всiх пращурiв, з хижi, а живе пiд вогнищем, в пiзню годину ночi прокида?ться, лiта? над вогнем i по хижi, розмовля? з Микулою. Вiн не бачив нiчого дивного в таких снах, а радiв навiть, що душi пращурiв його не забувають. I цi?? ночi Микулу стурбував не сон. Поговорила душа Анта й пiшла. На вогнищi червоно тлiв жар, з пiтьми на стiнi виступали почепленi на кiлочках меч, щит, лук. Загорнувшись у потерте хутро, на помостi спала Вiста. В хижi було тихо, спокiйно. Спати, тiльки спати!.. Але неспокiйно було на душi в Микули. Вiн довго сидiв, почухався, лiг, пробував заснути - i не мiг. Тодi Микула обережно, щоб не збудити Вiсту, пiдвiвся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочцi та ногавицях пройшов по долiвцi, одчинив дверi, вийшов надвiр. Чому так сталось, хто зна?, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далi пiшов, пiшов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, пiд якими спочивали старiйшини роду Ант, Улiб i далекий прапрадiд - старiйшина-витязь Во?к. Була тепла нiч, високо вгорi висiв на небi мiсяць, вiн уже щербився - Перун iз тризубцем у руках наступав на духiв пiтьми, на злi сили, - край мiсяця нiби присипаний попелом. На землi було тихо, в зеленкуватому промiннi мiсяця темнiв, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горiв жодний вогник, з лiвого боку широкою пiдковою чорнiв лiс, десь серед дерев блимав вогник у корченицi брата Сварга, звiдти ж долiтали удари двох молотiв - все ку? й ку? Сварг лемешi, мечi, лемешi, мечi... По праву руку вiд Микули линув Днiпро. Микула аж зiтхнув: дивно чудовий був у цю пiзню годину ночi Днiпро - повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у мiсячному промiннi. Десь серед ночi почувся удар i сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рiвному плесi щось зарябiло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крiзь товщу вод на мiсяць величезнi рибини. Води днiпровi линуть i линуть мiж берегiв, темнi лiси стоять над ними, у туманах далина. Не тiльки Микула дивиться на цей дивний свiт, серед ночi вiн побачив i витязя ?хнього роду - старiйшину Во?ка. Вiн стояв - закам'янiлий во?н у шоломi, бронi, з мечем бiля пояса - тут, над Днiпром, на могилi, так давно, що не тiльки ноги, а й руки вросли, в'?лися в землю, весь обрiс травою, зеленкуватий мох, затягнувши всi шпари в каменi, обволiк, як платном. Тiльки обличчя во?на було чисте, таке, мабуть, як i в живого i яким витесали його колись майстри-каменярi, - широко розплющенi очi, брови, як стрiли, великий, широкий на кiнцi нiс, товстi, випнутi уста, - такий вiн дивився вiки й цi?? ночi на Днiпро, затоки, луки, лiси. I Микула навiть зрадiв, що дивиться на чудовий свiт разом з древнiм витязем-старiйшиною. РОЗДIЛ ДРУГИЙ 1 Василевс* (*Василевс - iмператор.) Схiдно? Римсько? iмперi? Iоанн Цимiсхiй хворiв довго й тяжко. Вiдтодi як вiн повернувся з далекого походу в Азiю, страхiтлива невблаганна хвороба руйнувала й руйнувала його тiло, iмператор не мiг ?сти, втратив сон, висох. Дивно було, як вiн ще й досi живе на свiтi. Вiд iмператора майже не вiдходила жона його василiса Феодора, проедр* (*Проедр - перший мiнiстр.), постiльничий Василь, не виходив з Великого палацу днi й ночi. До iмператора приводили кращих лiкарiв Константинополя, ?х везли з далеко? Сiрi?, Венецi?, Амальфи, проте вони не могли виявити причини хвороби iмператора, а вiдтак не знали, якими лiками й знадоб'ями його лiкувати. Один тiльки лiкар - це був славетний Уне-Ра з ?гипту, - здавалося, розгадав та?мничу хворобу iмператора. Оглянувши висхле, кiстляве тiло Iоанна, вiн довго розпитував, коли iмператор почув себе недобре, що в нього болить... - О, я розумiю... - прошепотiв лiкар Уне-Ра. Проте, пiймавши на собi погляд проедра Василя, що стояв бiля ложа iмператора, вiн знiтився й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу. Пiзнiше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав: - Ти, лiкарю, зна?ш, що це за хвороба? - Так, - вiдповiв лiкар. - Очi, печiнка, серце, колiр шкiри пiдказують менi, що iмператору дали... - Чому ти замовк? - зашепотiв проедр. - Iмператору Iоанну дали отруту гадюки, яка водиться тiльки в одному мiсцi - в ?гиптi, у верхiв'ях Нiлу. - Ти божевiльний... Константинополь i Нiл... Хто й коли мiг дати таку отруту iмператору? - Не знаю, - низько вклонився лiкар Уне-Ра. - Я говорю тiльки те, що бачу й знаю. - Прокляття! - скрикнув проедр Василь. - Та невже ж нема? лiкiв, якi б припинили дiю тi?? отрути? - Я знаю такi лiки, - тихо вiдповiв лiкар Уне-Ра. Тодi проедр ступив уперед, схопив лiкаря за руку й сказав: - Якщо вони ?, ?х треба знайти i вжити одразу, негайно. Я, чу?ш, лiкарю, обiцяю тобi велику нагороду. Ти будеш патрикi?м iмперi?, ти одержиш усе, все, що захочеш, тiльки врятуй василевса. Лiкар залишив Великий палац. Вiн думав тепер лише про лiки, готував ?х i, може, вилiкував би iмператора Iоанна, але наступно? ночi, коли повертався додому на тиху вулицю бiля Золотого Рогу, на нього бiля самого будинку напали й пройняли ножами кiлька невiдомих, що одразу ж зникли. ?диний лiкар, що вгадав хворобу й мiг ще врятувати життя iмператора Iоанна, сам пiшов у небуття, i це зробив проедр Василь, який власними руками дав iмператору отруту в час походу пiд горою Олiмп. Iмператор Iоанн знав, що вiн дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а iмператорська й тим паче, - Iоанн Цимiсхiй не хотiв, не вiрив, що незабаром покине цей свiт. Правда, вiн говорив усiм навкруг, що, либонь, помре, швидше велiв будувати в Константинополi на Халцi храм во iм'я Христа-спасителя, коли ж йому доповiли, що храм цей закiнчують, то велiв покласти там привезене ним з Палестини волосся з голови Iоанна Предтечi й приготувати там же мармурову гробницю для бренного свого тiла. Але все це були тiльки пустi слова - Iоанн хотiв, щоб живi дбали про нього, молились, благали бога, що ж до самого бога - вважав, що ще один храм йому не завадить. Цимiсхiй вдався й до iнших заходiв - маючи незчисленнi ма?тки в усiх фемах* (*Феми -областi.) iмперi?, вiн велить один iз них, - невеликий, пiд Константинополем, - продати, а одержанi грошi роздати ницим людям, особливо тим, що страждають вiд падучо? хвороби. Iоанн Цимiсхiй робить це навмисне - божевiльнi ходять по Константинополю, падають, волають, моляться за одужання всемогутнього Iоанна. Згаду? Цимiсхiй ще про одно. З патрiархом Антонi?м, якого вiн сам колись вивiз iз Студiйського монастиря й висвятив на соборi в Константинополi, в нього склались недобрi стосунки: воюючи в Азi?, Цимiсхiй змушений був позбавити духiвництво багатьох пiльг, через що Антонiй запалився жагучою ненавистю до Iоанна. Тепер Цимiсхiй звелiв привезти в Великий палац не патрiарха, а ?пископа адрiанопольського - Миколу; довго був з ним один на один, як усi говорили, а ?пископ ствердив, висповiдався в сво?х грiхах, благав ?пископа бути посередником мiж ним i богом. Так дiяв Цимiсхiй i так нiбито готувався до смертi. Але коли починалася нiч, вiн непоко?вся, кликав жону Феодору, проедра Василя, не вiдпускав ?х вiд себе, благав ?х шукати рятунку, перемогти хворобу, прагнув вирватися з ?? лабетiв, жити, жити! Василiса Феодора весь час була з ним - перевертала разом з слугами на ложi, напувала, давала знадоб'я, яке навiвало сон, зволожувала оцтом чоло й вуста. Але вона сама почувала себе недобре, страждала вiд печiнки, часом не могла вийти з кiтону. Тiльки проедр - паракимомен Василь - не залишав тепер Цимiсхiя. В одну з ночей Iоанн довго мовчки лежав на сво?му ложi, слухав, як за стiнами свистить осiннiй вiтер, дивився на мусi?* (*Мусi? - моза?ки.) колишнiх iмператорiв, що з молитовниками в руках, з пiднятими вгору очима змальованi були навкруг усiх стiн спочивальнi. - I ? одно, що не да? менi спати, одужати, жити, - раптом пролунав у тишi спочивальнi його голос. Проедр Василь, що сидiв у цей час недалеко вiд ложа й, склепивши повiки, спочивав, схопився й запитав: - Ти про щось говориш? - Я говорю про те, - вiдповiв Iоанн, - що нiхто не хоче й не може допомогти менi у Великому палацi. По безбородому обличчю проедра Василя пробiгла ледь помiтна посмiшка. - Але чому ти забув про мене? - запитав вiн. - Правда, я розумiю, зовсiм недавно бiля гори Олiмпу ти говорив, що я не дбав i не дбаю про тебе, що я обдурював i зраджував тебе. - Проедре! - прохрипiв Iоанн. - Це були несправедливi слова, i я вже сказав про це. Я вiрю тiльки тобi, бо iнакше збожеволiв би в цiй спочивальнi. - Спасибi тобi, василевсе, - схилив голову Василь. - I ще я вiрю однiй людинi в свiтi, - продовжував Iоанн, - яка не допустила б, щоб я так хворiв i страждав, яка могла б вирвати мене з лабетiв смертi, але яка, на жаль, перебува? зараз далеко вiд Константинополя. - Ти про кого дума?ш? - Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вiрменiю. Проедр мовчки стояв перед iмператором. - Я звик вгадувати тво? думки, - сказав вiн, - знав, що ти захочеш бачити Феофано, бо справдi вона ?дина може пiдвести тебе з ложа, через що давно послав у Вiрменiю дромон* (*Дромон - великий корабель.). - Ти добре зробив, проедре. Я хочу бачити Феофано, тiльки вона з'явиться в Константинополi. 2 Проминуло шiсть рокiв вiдтодi, коли Iоанн Цимiсхiй пiсля вбивства Никифора Фоки за вимогою патрiарха Полi?вкта вислав Феофано на острiв Прот у Пропонтидi, а ще пiзнiше, коли вона втекла звiдти й сховалась у соборi Софi?, вислав, за власним уже розсудом, у далеку Вiрменiю. Iмператор Iоанн додержав слова - усi цi роки Феофано жила у Вiрменi?, в городi Анi* (*Анi - столиця Вiрменi?.), як справжня василiса, мала палац, багатьох слуг, скарби. Разом з нею жили спочатку й обидвi ?? дочки - Зоя й Анна. На десятому роцi менша ?? дочка Зоя померла, i з нею залишилась одна Анна. Феофано була такою ж, як i у днi молодостi, - завзятою, упертою, жорстокою, в сво? тридцять п'ять лiт вона лишилась чарiвною, красивою, як i ранiше, роки, здавалося, обминали ??, на гарному, рiвному, як мармур, обличчi не було жодно? зморшки, очi так само блищали пiд рiвними тонкими бровами, уста пашiли, витонченим рукам ??, персам, усiй постатi могли б позаздрити самi богинi. Однаковим лишилося й серце Феофано - рiк за роком у нього збиралась образа, жадоба помсти, ненависть до Iоанна Цимiсхiя, до проедра Василя, з яким, либонь, була зв'язана бiльше, нiж з Iоанном, бо з ним заподiяла смерть свекру сво?му Костянтину, чоловiку Роману, Никифору Фоцi, разом вони клали корону й на голову Iоанна Цимiсхiя. I Феофано готувалася до боротьби з ними - тут, в Анi, вона часто навiдувалася й стала другом царя Ашота, приймала в себе вдома й сама була бажаною гостею багатьох iшханiв* (*Iшхани - аристократiя, знать (вiрм.).), раз i другий ?здила в Грузiю, де говорила з царем Давидом, азнаурами* (*Азнаури - дворяни (груз.).), Феофано зна?, що робить, - у Грузi? й Вiрменi? безлiч людей ненавидять Вiзантiю, яка прагне поневолити ?хнi землi, i Ашот, i Давид - вороги iмператорiв роме?в, але мати малолiтнiх Василя й Костянтина, яку вигнали з Константинополя, може стати ?х щирим другом. Вплива? й краса Феофано, боже, до чого чудова ця удовиця-василiса! Не забува? Феофано ще одного - недалеко звiдси, в Каппадокi?, пiдiймали повстання проти Iоанна брат Никифора Фоки Лев i син його Вард; нинi Лев живе ослiплений у Амазi?, Варда постригли й вислали в монастир на островi Хiосi. Феофано цiкавиться Вардом Фокою, зустрiча? в Анi його прихильникiв - все в цьому свiтi може знадобитись! Одягнутий у чернечу рясу Вард Фока, одержавши першу звiстку про Феофано, яка живе в далекiй Вiрменi?, ожив духом. Вард Фока добре пам'ята? свою тiтку. Ще в Константинополi, зустрiчаючи Феофано, вiн божеволiв вiд ?? краси. Чернець Вард, що змушений нинi проводити час у постах i молитвах в монастирi на островi Хiосi, почувши здалеку клич Феофано, готовий зробити все, що вона звелить. У Константинополi також пам'ятали про Феофано. У Вiрменi? вона одержала вiд проедра два пергаменти з побажанням доброго здоров'я й щасливого повороту до Константинополя. Проедр Василь думав, дiяв, пiдбадьорював Феофано. I от з Константинополя прибув дромон. У руках Феофано опинився ще один, i найдорожчий, пергамент. Проедр Василь велiв ?й негайно повертатись до столицi iмперi?. Була пiзня осiнь, коли дромон Феофано одiрвався вiд берегiв Вiрменi? й поплив на захiд. Перед ними був далекий шлях, у Понтi Евксiнському в цей час лютували страшнi бурi, горами ходили хвилi, вiяли холоднi пiвнiчнi вiтри. Навiть бувалi мореходцi-роме? боялись вирушати в небезпечну путь. Феофано ж не зважала нi на що. Зухвала й завзята, вона нiколи й нiчого не боялась, не лякало ?? й тепер море. Разом з дочкою Анною зiйшла вона на дромон, спустилась в трюм, де можна було сховатись вiд вiтру й дощiв, терпляче сидiла там, поки важкий дромон, стрибаючи на хвилях, посувався пiд пiвденними берегами Понту. Втiм, мореходцi-роме? боялись у цю пору року скелястих берегiв, де на камiннях дромон мiг розбитись в трiски, - вони йшли далеко в морi, звiдки вряди-годи, коли розсiювались хмари й виглядало сонце, видно було ген-ген на пiвднi гори Азi?. Так минали днi й ночi, позаду лишились Сiноп, Амастрида, Iраклiя, дромон наближався до Константинополя. Iнодi, коли була краща година, Феофано з дочкою виходили на палубу, дивилися вперед - на захiд, поглядали на пiвнiч. Там над самим обрi?м висiли важкi, темно-сiрi, схожi на звалище скель хмари. Раз за разом товщу цих хмар прорiзували гострi слiпучо-бiлi стрiли блискавиць, вiдблиски яких тривожно грали на темно-синiх високих роздратованих хвилях, ще пiзнiше звiдти долiтала луна далекого грому. - Ти чого тремтиш, мамо? - запитувала перелякана дочка Анна. - Там, - вiдповiла Феофано, стискуючи плечi дочки, - над Евксiнським Понтом лежить страшна земля - Русь, мешканцi яко? дикi, жорстокi люди. Вони живуть у норах, ?дять сире м'ясо, не вiрять у Христа, моляться сво?м дерев'яним богам. I вони завжди, завжди були нашими ворогами, iшли на iмперiю, ?хнi кагани стояли пiд самими стiнами священного нашого Константинополя. - Але зараз вони не йдуть на нас? - О нi, дочко, - посмiхнулась Феофано. - Iоанн Цимiсхiй достойно провчив ?хнього кагана Святослава, он там, за цим морем, на березi Дунаю, вiн наголову розбив його. Треба тiльки стерегтись ?х надалi, завжди. Маленька дiвчинка не могла збагнути всього того, що ?й розповiдала мати, вона зрозумiла тiльки одно, останн?, - що русiв треба стерегтись, i тому вона просто, по-дитячому й запитала: - А до них далеко, мамо? - О так, - уже засмiялась Феофано, - туди, до нашого города Херсонеса, що лежить край Русi, треба плисти морем багато днiв i ночей, а до самого ?хнього города Ки?ва ?хати ще мiсяцi. - Це справдi дуже далеко, - засмiялась i дiвчинка. - Я не боюсь ?х, - закiнчила вона зухвало. Хiба могла дiвчинка Анна знати, що промине багато лiт i вона по?де до далеко? Русi, потрапить у Херсонес, а далi в Ки?в? У цю годину безмежне море i важкi хвилi заступали далекий обрiй, Русь. Дромон колишньо? василiси Феофано з туго нап'ятими вiтрилами летiв далi й далi на захiд. 3 Нiхто в Константинополi не бачив, як однi?? темно? ночi дромон з Вiрменi? проминув Сотенну вежу й став у Золотому Розi, поклав якiр у його кiнцi - напроти Влахернського палацу, - як пiзнiше до цього корабля пiд'?хали й знову повернулись до Влахерна кiлька легких лодiй. На одну з них зiйшла жiнка з дiвчинкою. Скопцi, якi непорушне стояли вздовж бортiв, гребцi, що одноманiтно, намагаючись не шумiти, пiдiймали й опускали в чорну воду сво? весла, - всi вони не знали, що за жiнка в темному одязi й з темним покривалом на головi спустилась з дромона й сiла в ?хню лодiю. Коли лодiя перетинала Золотий Рiг, жiнка не витримала й на якусь мить одкинула з голови покривало - свiтло вiд вогнiв Константинополя вiдбилося в очах, впало на блiде чоло, стиснутi уста Феофано. Вона одразу опустила покривало. Близько був берег. Нiс лодi? розрiзав рiнь. Впала походня. Чи?сь руки пiдхопили Феофано, ?? повели до стiни, у вузький i довгий прохiд, де було холодне й вологе повiтря, через сад, де терпко пахло пiзнiми осiннiми квiтами, кам'яними схiдцями й переходами, де звуки лунко одбивались пiд склепiнням, завели до палат, де панувала пiвтемрява. - Привiт тобi, василiсо! Покривало впало з голови, й легке зiтхання вирвалося з уст Феофано. Василiса - о, як давно не чула вона цього слова, як багато промовило це слово в устах всемогутнього проедра Василя тут, у Константинополi! Вiн ступив до не? ближче й узяв ?? за руку. Тепер вони стояли одне напроти другого - скопець, проедр iмперi?, й Феофано - колишня василiса, а нинi - жiнка в темному покривалi. - Ти така ж, як i колись, Феофано, - промовив проедр Василь. - Ти була й нинi ? найкращою жiнкою свiту. Скинь з сво?? голови цей чорний саван. - Скажи менi, де я зараз опинилась i що сталось? - Зараз ми у Влахернi, де нас нiхто не може нi бачити, нi чути. Поки що нiчого не сталось. Ти, напевне, дуже стомилась пiсля далеко? дороги. Уявляю, як неспокiйно зараз у Понтi Евксiнському. Але все це позаду, далеко. Ти житимеш тут, у Влахернi, з тобою буде й дочка. Може, ми сядемо? Ось на столi вино. Ти хочеш ?сти? Тут ? з чого вибрати. Пий, ?ж, Феофано, тобi це так потрiбно пiсля далеко? дороги. - А за кого ж пити? - посмiхнулась Феофано i сiвши до столу, взяла келих з вином. - Вiн помира?, - сказав проедр, - скоро, либонь кiнець. - Яка в нього хвороба? - Ти зна?ш, Феофано. - Мiй порошок з ?гипту? - Так, вiн. - Ця отрута дi? дуже швидко. - Я тримав порошок кiлька рокiв, i вiн, напевне, втра тив силу. Крiм того, Маленький* (*Цимiсхiй - маленький (вiрм.)) виявився дуже мiцним Вiн подиха? вже пiвроку, й тiльки тепер йому скоро кiнець - Для чого ж ти кликав мене? - О Феофано, нам треба зробити дуже багато В iмперi? неспокiйно, на пiвночi збирають сили болгари, в Малiй Азi? спалахують повстання за повстанням. - Тепер я добре знаю Малу Азiю, - посмiхнулась Феофано. - Це - справжнiй вулкан, який кожно? години може вибухнути: Сiрiя, Месопотамiя, Каппадокiя, а за ними -араби... - Бачиш, тобi достеменно все вiдоме! I в Константинополi неспокiйно. Я розумiю й знаю все це, - холодно сказала Феофа но. - Але що менi до цього? - Це моя й твоя справа, Феофано. Iоанна скоро не стане... - I що? Ви пожина?те те, що посiяли. Iоанн ма? нинi порфiрородну жону Феодору, i пiсля його смертi вона по праву сяде на Соломоновiм тронi, ?? патрiарх благословить. Проедр посмiхнувся. - Не тiльки Феодора, ? й iншi, що хотiли б посiсти Соломонiв трон. Нашу константинопольську знать, - це тобi, напевне, зрозумiло, - не влаштовують нi Феодора, нi - ти не ображайся, Феофано, - нi тво? сини, вони мрiють про iмператора-полководця, який повiв би легiони проти болгар i Мало? Азi?. - I кого вони приготували? - Менi зда?ться - Варда Склiра. Ти добре його зна?ш - вiн був полководцем Никифора Фоки, Iоанна Цимiсхiя, i тепер, либонь, сам хотiв би посiсти ?х престол. - Варда Склiра я знаю, - промовила Феофано. - Що ж, вiн блискучий полководець i, певне, буде непоганим iмператором. - I це говориш ти, Феофано, мати Василя й Костянтина? Та невже ж ти не розумi?ш, що нi Феодора, нi Вард Склiр не допустять у Золоту палату нi синiв тво?х, нi тебе - Вони не допустять, тебе, - засмiялась Феофано. Говори правду, проедре! - Так, вони не допустять, виженуть iз Великого палацу тебе, синiв тво?х i мене також, - згодився проедр. - Тепер ти менi подоба?шся, Василю, - поглузувала з проедра Феофано. - А мусить бути так, - встав i ступив близько до Феофано проедр, - коли Iоанн Цимiсхiй помре, на престолi сядуть тво? сини, поряд з ними як регентша й соправительниця. а справдi як повновладна василiса повинна сiсти ти. Я ж, - проедр благальне подивився на Феофано, - буду тим, ким i був - вашим, тво?м паракимоменом, проедром. Феофано так хвилювалась, що ?й важко було дихати. О, якi величнi обрi? вiдкривались перед нею! Вiрити сво?му щастю, повiрити проедру чи нi? Стiльки вже разiв вiн обдурював ?? й людей, що звiрялись на нього! Але нi, нi, на цей раз вiн не може брехати й обдурювати. Василь i Костянтин по праву сядуть на трон, вони й зараз соцарствують з Iоанном. - Отже, треба прибрати Феодору й Склiра? - суворо сказала Феофано. - Так, Феофано, обох... Я домiгся того, що Iоанн хоче побачитись i говорити з тобою. Коли ж ти будеш у нього, то зумi?ш все зробити. Що ж, василiсо, - пiдняв вiн келих, - може, ми тепер вип'?мо за наше щастя й успiх?.. - Вiн помовчав i кiнчив: - Та ще за те, щоб Iоанн швидше зайняв сво? мiсце в гробницi на Халцi в храмi Христа-спасителя! - О нi, - вона пiдняла келих i зухвало, хижо засмiялась. - Я вип'ю за те, щоб Iоанн ще пожив... доки ми не закiнчимо сво?? справи. 4 Феофано нелегко було потрапити до Великого палацу, ще важче опинитись у спочивальнi Iоанна, але в проедра скрiзь - i бiля Слонових ворiт, i на терасi Дафн, i в самому кiтонi - стояли сво? люди; у чорному одязi й капелюсi з струсевими перами, з мечем бiля пояса, вона, як етерiот* (*Етерiот - охоронник.), разом iз сторожею друго? змiни пройшла до Великого палацу, там ?? повiв переходами начальник етерi? Пеон, у кiтонi вона скинула одяг етерiота, капелюх, меч. Феофано разом з проедром Василем зайшла до спочивальнi у Великому палацi, де жила ранiш могутньою василiсою за iмператорiв Романа й Никифора Фоки i де тепер були василевсами Iоанн i Феодора. Вона навiть затремтiла, побачивши пiсля багатьох лiт знайомi стiни спочивальнi, намальованi на них постатi iмператорiв колишнiх - з молитовниками в руках, пiднявши очi вгору, вони йшли i йшли кудись, як ранiше, так i тепер. Побачила вона й пiзнала срiбнi свiтильники, що стояли пiд стiнами, темнi iз золотою ниткою занавiски на вiкнах i дверях, ложе в кутку, - о, Феофано знала це ложе, на ньому спочивали iмператори Роман, Никифор i Феофано з ними. Зараз на цьому ложi лежав Iоанн Цимiсхiй - той, що вбив тут, у цiй спочивальнi, iмператора Никифора Фоку, той, що присягався в любовi, а пiзнiше зрiкся Феофано. Вона навiть не пiзнала його. Це був не той Iоанн, колись мiцний, жилавий, дужий, якого вона обнiмала й цiлувала, який тут задовольняв ?? ненаситну пристрасть. На ложi лежав кiстяк Iоанна, на бiлому простирадлi витягнутi були висхлi, темнi, скрученi хворобою руки, вражала голова - облисiла, з вогняно-червоною бородою й вусами, мiж якими видно було зуби, далi загострений нiс, темнi очi, що вогниками блищали в глибоких западинах. - Iоанне! - голосно промовила вона. - Вiтаю тебе, василевсе! - Феофано! - глухо прозвучало в спочивальнi. Щоб не заважати ?хнiй розмовi, проедр Василь зробив рукою знак, що стоятиме одразу за дверима, й вийшов iз спочивальнi. - Ти мене, либонь, не пiзнала, - промовив Цимiсхiй. - Вiдтодi як розбилось... як я розбив дзеркало, я не бачив i не хочу бачити свого обличчя. Скажи, я дуже змiнився, я дуже страшний, Феофано? Вона пiшла вперед i зупинилась близько вiд його ложа. - О нi, - сказала Феофано. - Ти - хворий i змiнився, але не страшний. - Проклята хвороба! - хвилювався вiн. - Нiхто ?? не зна?, а вона мучить, виснажу? мо? тiло й душу. Я вже втратив усi сили. Вiн помовчав i, важко вiддихуючи, все дивився й дивився на не? - таку ж чудову, як i колись, незрiвнянно красиву Феофано. - Спасибi, що ти при?хала. Я дуже ждав тебе. Проте ти нiби гнiва?шся на мене? Ти, мабуть, не можеш забути ночi в Софi?, коли у нас сталась остання розмова й коли я сам порадив тобi ви?хати до Вiрменi?. - Не порадив, а вислав, - не стрималась Феофано. - Так, так, вислав; того вимагали обставини. - Я згадую нiч у Софi?, - промовила Феофано, - i не винувачу тебе. Ти зробив тодi так, як змушували обставини. Але ти не зважив, хто твiй друг i хто ворог, ти зрадив Феофано i тепер розплачу?шся за це. Та я все забула, любила тебе й люблю, варто було тобi мене покликати - i я через весь Понт примчала до Константинополя, пробралась сюди... Тiльки для чого, для чого, Iоанне? Вiй безпомiчно озирнувся по спочивальнi. - Як же я мiг тебе не кликати? Адже я залишився сам-один. - Ти залишився один ще тодi, коли ми бачились з тобою в соборi, в Софi?. Пригаду?ш, ти сам говорив про це. - Пригадую все, нiби це трапилось учора. Так, я тодi вже був один, а потiм вiйна з Святославом, походи в Азiю, страшна, невiдома хвороба. - Ти захворiв, Iоанне, тiльки через те, що бiля тебе не було мене. Я б цього не допустила, одвела б ворожу руку. Вона сiла на ложе зовсiм близько вiд Цимiсхiя, бачила перед собою його неспокiйнi, зляканi очi. - Ти дума?ш, хтось мiг це зробити навмисне? - Не тiльки мiг, а й зробив. - Але хто? Невже вiн? - Iоанн кивнув на дверi, за якi вийшов проедр. - О нi, - одразу ж вiдповiла Феофано. - Я не знаю людини, яка б тобi служила так вiрно, як вiн. - Тодi хто, хто? Адже я захворiв не тут, а в далекому походi. Це почалося вночi... бiля гори Олiмпу, де я був тiльки з проедром. - ? отрути, якi дiють не одразу, а через певний час i довгi роки... - А далi? - Вiн схопив Феофано за руки. У нього були холоднi, висхлi, кiстлявi пальцi. - Феофано! Чому ж ти мовчиш? Ти хотiла сказати, що далi кiнець, смерть? Феофано гладила теплими пальцями його холоднi руки. - О нi! - впевнено вiдповiла вона. - Проти кожно? отрути ? лiки. Треба тiльки дiзнатись, що саме могли тобi дати. Я певна, що зумiла б це розгадати i вилiкувала б тебе. - Спасибi, що ти мене пiдтриму?ш, Феофано. Але треба взнати, хто мiг дати цю отруту, бо цей чоловiк може дати ?? ще раз i ще раз. - Чоловiк або жiнка, - коротко процiдила Феофано Вiн пильно з западин свого черепа дивився на не? - Ти дума?ш, що це жiнка? - Жiнка i чоловiк. - Феофано! Скажи менi правду. - Гаразд, я скажу правду, якою б жорстокою вона не була. Феодора... я чула про не? ще у Вiрменi?, а тепер i в Константинополi, - це твiй ворог; але багато говорять i про Варда Склiра, вiн навiть трима? тут сво? легiони. Феодора i Склiр - для них це було б непогано. - Який жах! - говорив вiн. - Нiкчемна Феодора! Розумiю, вона мене нiколи не любила, не любив i я ??... Василiса, о, як я помилився, взявши з нею шлюб. А Склiр - невдячний полководець, бездара, вбивця. Так нi ж, вони мене не присплять, не обдурять, не обдурять, я зроблю так, що ?хнi божевiльнi намiри не здiйсняться, розсиплються в прах, а самi вони загинуть. Феофано байдуже нiбито сказала: - Я тобi вiдкрила всю правду, ти ж роби, як хочеш, Iоанне. Пам'ятай, що Феофано близько, у Влахернi, i допоможе, вряту? тебе, я завтра ж, завтра знайду, пришлю тобi лiки. - Спасибi, Феофано! Вона схилилась i поцiлувала чоло iмператора. - Iмператор мусить дiяти спокiйно, - нахилившись до вуха iмператора, прошепотiла Феофано. - У тебе ? багато ворогiв. - Я знаю, що в мене i в тебе ? багато ворогiв, i дiятиму дуже спокiйно, - також пошепки вiдповiв на це Цимiсхiй. - Нинi ще досить одного мого слова - й усе буде, як я хочу Спасибi, Феофано. Уже пiзно, iди пришли менi лiки сама жди мого слова. - Прощай. До побачення, любий василевсе! 5 У нiч перед 6 сiчня 976 року до спочивальнi вмираючого iмператора прийшов вселенський патрiарх Антонiй - сивобородий, старий, але жвавий ще чоловiк. Увiйшовши туди, вiн низько вклонився iмператоровi, а потiм сiв бiля його ложа. - Помираю я, отче, - почав iмператор. Патрiарх смиренно сказав: - Всевишнiй благословив тебе, вiн принесе тобi здоров'я, дасть довгi лiта життя на благо Вiзантi? й усього свiту. - Нi, отче, днi мо? порахованi, i я покликав тебе, щоб зробити останнi земнi мо? розпорядження. - Великий василевсе, - говорив патрiарх, - церква день i нiч молиться за тво? здоров'я, хоч ти сам не дуже доброзичливий до нас: ходив у походи, нас позбавив усiх пiльг, коли тобi важко, кличеш до свого ложа не мене - патрiарха, а якогось адрiанопольського ?пископа... Хоч, правда, - закiнчив патрiарх, пiдiйнявши руки д'горi, - всi ми рiвнi перед богом: василевс, патрiарх i ?пископ також-де, а перед смертю тим бiльше. Iмператор розумiв образу старого патрiарха. - Я кликав багатьох i багатьох осiб, - сказав вiн, - i готовий покликати сюди всю церкву. Але патрiарх у мене один, i тому в цю особливо важку годину кличу токмо тебе. I ще мушу сказати, отче мiй Антонiю, що я дiяв не завжди справедливо щодо тебе й церкви, - коли iмперi? було важко, позбавив духiвництво багатьох пiльг, встановлених попереднiми iмператорами. Що ж, винюсь, повертаю церквi всi ?? пiльги, якi забранi були в не? передаю ?й храми, дам землi в Македонi? й Фракi?. - Господь не забуде тебе, ми ж прославимо навiки. - Я хочу пiти з цього життя, повiвши тобi про всi сво? грiхи й одержавши перед життям вiчним прощення вiд бога... - Говори, василевсе, а я iменем господа бога вiдпущу тобi всi грiхи. - Я хочу сказати про один грiх: незаконний мiй шлюб. Патрiарх, не розумiючи нiчого, пильно дивився на Iоанна. - Як тобi вiдомо, отче, у iмператора Костянтина були дiти Роман i Феодора, я ж небiж покiйного Никифора, що був чоловiком Феофано - дружини Романа... - О, розумiю, - суворо промовив патрiарх, - спорiдненiсть третього колiна, а церква забороня? кровозмiшання до шостого колiна... Пам'ятаю, патрiарх Полi?вкт заборонив шлюб Никифора з Феофано, хоч вiн був тiльки хрещеним батьком ?? дiтей... А тут справа гiрша. - Мучусь, отче... Як стану я на суд перед престолом господа бога?.. - Не пiзно ще церквi оголосити цей шлюб кровозмiшанням, розiрвати його, я ж iменем бога прощу i вже зараз прощаю тобi грiх. - Я згоден, отче, i прошу оголосити мiй шлюб кровозмiшанням, розiрвати його... - Воля твоя буде виконана, василевсе... Церква розрива? твiй шлюб з Феодорою. Ближчого ж дня, зiбравши синклiт i запросивши на нього патрiарха Антонiя, проедр Василь домiгся, що члени синклiту визнали шлюб Iоанна з Феодорою недiйсним, бо, мовляв, Iоанн був небожем iмператора Никифора, а Никифор - кревним родичем iмператора Костянтина, через що шлюб його з Феодорою ? кровозмiшанням. З таким самим i, мабуть, бiльшим правом можна було довести й iнше - що Iоанн все життя прагнув i все одно не мiг стати родичем когось з iмператорiв, але проедру Василевi досить було ухопитись за тоненьку ниточку сумнiвiв, потрiбних для досягнення сво?? мети, i ця ниточка стала справжнiм канатом. Синклiт ухвалив, патрiарх благословив, i наступно? ночi корабель з Феодорою вийшов iз Золотого Рогу, круто завернув бiля пiвострова й попрямував на захiд - до Проту. I, звичайно, Феодора не була Феофано - надi? повернутися в Константинополь не мала. Не тiльки про Феодору говорили члени синклiту. Проедр Василь розповiда? про Малу Азiю, - там усе кипить, часто спалахують повстання, Сiрiя, Месопотамiя, Вiрменiя, Iверiя, а за ними Аравiя i держава Хамсанiдiв ждуть першо?-лiпшо? нагоди, щоб напасти на Вiзантiю. Сенатори, члени синклiту, сходяться на тому, що в Малу Азiю треба послати кращi легiони, проедр Василь наполяга?, що на чолi легiонiв треба поставити й лiпшого полководця iмперi?. - Iмператорська десниця, - закiнчу? проедр Василь, - признача? доместиком легiонiв у Малiй Азi? славетного нашого полководця Варда Склiра. I Вард Склiр, приймаючи призначення, заранi приготоване проедром Василем, схиля? низько голову, слухаючи наказ iмператора, а коли пiдводить ??, ненавидячими очима дивиться на проедра. Вiн - кращий полководець iмперi?, саме iм'я якого було грозою для ворогiв* (*Склiр - жорстокий.), славетний патрикiй Константинополя, до голосу якого прислухався i прислуха?ться весь синклiт, нiколи не забуде i не простить того, що зробив з ним iменем iмператора проедр Василь. 6 Була нiч напередоднi 10 сiчня 976 року. Вiд Галати мчав через Золотий Рiг, пiднiмав вихори над Константинополем i гнав високу хвилю в Пропонтидi пiвнiчний холодний вiтер, часом з темних хмар, що пливли й пливли вiд Родопiв, випадав дощ, сiявся снiг. У таку нiч звичайно кожна людина почува? себе недобре, хова?ться десь у теплому закутку, вмираючому ж iмператору Вiзантi? Iоанну Цимiсхiю було дуже важко, вiн мучився, просто конав. З самого вечора бiля нього були кращi лiкарi столицi, вони клали до його нiг i рук амфори з гарячою водою, час вiд часу давали ковток терпкого вина, яке живить тiло й пiдтриму? серце, слуги розчинили в спочивальнi iмператора дверi й вiкна, що виходили до моря, - але йому вже нiщо не допомагало. Десь опiвночi Цимiсхiю стало нiбито краще: зникла задишка, рiвнiше забилось серце, вiн навiть заплющив очi i на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час iмператор прокинувся, в спочивальнi було тихо, десь глибоко внизу за вiкнами шумiла хвиля важко перекочувалось камiння. У ногах бiля ложа Цимiсхiя стояв проедр Василь. - Я спав? - запитав iмператор. - Так, ти спав, - вiдповiв проедр. - Феодору вислали? - Так, досi вона на Протi. - А Вард Склiр? - Його легiони вже переправились в Азiю, i вiн сам також залишив Константинополь. - Як дуже шумить хвиля... Зачини проедре, дверi, вiкна... Мене драту? цей шум... Проедр виконав загад Цимiсхiя. - Отепер краще... Тихо... Навiть дуже тихо... Проедре, я хочу, щоб ти привiв сюди Феофано... - Зараз пiзня година, завтра вона буде тут. - Проедре, ти чогось не договорю?ш... I чому ти так дивишся на мене?. Ти дума?ш... ти дума?ш, що я вмираю? - Ти помира?ш дуже довго, довше, нiж треба... - Що?.. Зiбравши всi сили, Iоанн Цимiсхiй вперся руками в ложе й пiдвiвся, вiн дивився на обличчя проедра, що зараз йому видалося хижим, злим. - Василю!.. Проедре! Це ти хочеш мо?? смертi? - Так, - пролунав у спочивальнi тонкий i безжальний голос проедра-скопця. - Я давно, давно вже хочу тво?? смертi, бо ти - нiкчемний iмператор, вискочка, бездара, ти образив мене - сина iмператора Романа, i я дав тобi отруту бiля Олiмпу... Але помирав ти надто повiльно, довго, i я нинi знову дав тобi отруту... Iмператор хотiв крикнути, але з горла його вирвався тiльки хрип: - Феофано! - Мовчи! - голосно промовив проедр. - Лiки, якi ти пив усi цi днi i якi прислала Феофано, - це i ? твоя остання отрута... - Боги! - Тепер тобi вже нiхто не допоможе. 7 Уранцi Феофано розбудив незвичайний шум i крик. Вона прокинулась. Десь далеко, а потiм все ближче й ближче чулись рiвнi кроки багатьох нiг, брязкiт. Так, нога в ногу, брязкаючи через один крок у щити, ходили тiльки етерiоти. Але чому вони опинились бiля Влахернського палацу та ще так рано? Феофано схопилась з ложа i кинулась до вiкна. Крiзь слюдяну круглу шибку видно було, як за Перу* (*Перу - берег Золотого Рогу.) народжу?ться ранок. Звуки крокiв i брязкiт щитiв усе дужчали. I ось Феофано побачила на вулицi темний чотирикутник етерi?. Вони йшли, зупинились, долетiли людськi голоси. Феофано вiдчинила вiкно. - Вiчна пам'ять iмператору Iоанну, - долинув у свiтлицю гучний крик, - нехай живуть божественнi iмператори Василь i Костянтин!.. Феофано занiмiла бiля вiкна. Серце ?? нестямно калатало. "Вiчна пам'ять iмператору Iоанну", - отже, цi?? ночi його не стало. "Нехай живуть iмператори Василь i Костянтин!" - отже, сини ?? сiли на трон. Так закiнчилося все з Iоанном, так порфiророднi онуки Костянтина i сина його Романа воцарились. Але чому, чому ж мати ?х - порфiроносна Феофано - не зна?, що сталось цi?? ночi у Великому палацi, чому вона довiду?ться про воцарiння нових iмператорiв, як усi мешканцi Константинополя? Феофано нетерпеливилась. Вона ждала, що от-от, кожно? хвилини, до не? з'явиться посланець вiд проедра Василя, вiд синiв i що вони покличуть ?? у Великий палац. Адже проедр обiцяв це зробити негайно, тiльки помре Iоанн, а Василь i Костянтин - ?? ж сини. Вона хотiла зустрiти цих посланцiв як належить, та й, звичайно, ?й треба бути готовою, щоб iти до Великого палацу. Тому Феофано нашвидку поснiдала, одяглась, почепила на шию, груди, руки оздоби, одягла на голову вiнець василiси. А час iшов. У Влахернський палац доходили все новi й новi вiстi. Патрiарх Антонiй на свiтаннi благословив у Софi? молодих iмператорiв, бiля Слонових ворiт Великого палацу зiбралися всi члени синклiту, вони рушили до Золото? палати, проедр Василь звернувся до них iз словом. Чому ж вiн не кличе ??? Що сталось? Феофано повинна бути там, з синами, в Золотiй палатi... Ждати далi? Нi, годi. Неспокiйна, невгамовна Феофано вирiшила зробити так, як робила все життя: не ждати, коли покличуть, а самiй iти, силою брати те, що належить ?й чи не належить. Вона велить слугам приготувати ношi, разом з дочкою Анною виходить з поко?в, спуска?ться вниз. Але що це? У Влахернi й на вулицi стоять етерiоти вони наповнили палац, стоять бiля всiх дверей... Розгублена, розбита Феофано все зрозумiла, але не виказала свого хвилювання, жодним рухом не виявила, як це ?? вразило, постояла в сiнях, повернулась назад у сво? поко?. Там, зiрвавши з голови, ши?, рук i кинувши на стiл оздоби й вiнець, Феофано довго стояла бiля розчиненого вiкна. У Константинополi вже був день, звiдтiля з усiх вулиць летiли крики: "Слава божественним iмператорам! Слава Василевi й Костянтину!" - скрiзь лунали спiви, урочиста музика, удари дзвонiв. Отже, проедр Василь не допустив ?? до трону. 8 Схiдна Римська iмперiя - Вiзантiя, що виникла на змiну Риму, знала в минулому блискучi часи, першi василевси ?? - Септимiй Север, Костянтин, прозваний Великим, i багато iмператорiв пiзнiших з'?днали в'?дно потомкiв древнiх римлян i грекiв, зберегли й примножили науку й культуру Риму й Еллади, довгий час дивували свiт сво?ю силою, при?днували до iмперi? новi й новi землi в ?вропi, Азi? й навiть Африцi, - у свiтi рабовласникiв i загарбникiв, в морi насильства й кровi Вiзантiя вистояла, досягла багатства, сили, розквiту, владувала над багатьма й багатьма землями й народами. Проте цi часи минули, вiд всемогутньо? колись iмперi? вiдпадали землi й народи, в самiй нiй столiття за столiттям спалахували повстання - зубожiле селянство, ремiсники, раби, народ само? Вiзантi? не раз пiднiмались проти iмператорiв. Час, у який василевсами були Роман I i Роман II, Костянтин VII, а потiм полководцi - коханцi Феофано Никифор Фока i Iоанн Цимiсхiй, i, нарештi, сини Феофано Василь i Костянтин, був дуже важкий для Вiзантi? - iмперiя приймала на себе удар за ударом, сама горiла у вогнi повстань. Проедр Василь, що був найближчою особою й правою рукою iмператорiв Костянтина, Романа, Никифора i, нарештi, Iоанна, краще, нiж хто iнший, розумiв, на чому трима?ться Соломонiв трон вiзантiйських iмператорiв; йому доводилось пожинати те, що ним було посiяно, розв'язувати вузли, якi вiн сам свого часу зав'язав. Важко в самiй iмперi?: у фемах ?? кiлька рокiв був неврожай, де щось i родило на скелястих, сонцем випечених ?? нивах, те забирали за податки, то тут, то там спалахували повстання, щоб з ними боротись, доводилось утримувати численну армiю; ще бiльшу й вимогливiшу армiю складало духiвництво й ченцi, що володiли багатьма ма?тками й землями навкруг них; величезнi кошти поглинав Великий палац, у якому за всяку цiну, хоча б заради iноземцiв, треба було пiдтримувати зовнiшнiй блиск; золота, золота й ще раз золота вимагали синклiт, сенатори, патрикi?, чиновники, нарештi, етерiя, полки безсмертних, що мали охороняти особу iмператора, легiони, розсiянi в ?вропi й Малiй Азi?. Важко доводилось Вiзантi? i з сусiдами. Найлютiшим ворогом iмперi? протягом останнiх столiть була нова Священна Римська iмперiя, вона, як чорна хмара, насувала на Вiзантiю з пiвночi й вiд заходу, ?й належали землi вiд Варязького* (*Варязьке море - Балтiйське море.) до Середземного моря, майже вся Iталiя, острови на Середземному морi. Довго, великою силою боровся з Нiмецькою iмперi?ю iмператор Никифор Фока, але перемогти ?? не мiг. Iоанн Цимiсхiй зробив те, чого не досягнув його попередник: вiн вiддав дочку iмператора Костянтина Феофано за сина Оттона I, i зараз, коли цей iмператор помер, а на престол сiв його син Оттон II, Нiмецька iмперiя гадки не мала посуватись на пiвдень i захiд - ?? легiони рушили на схiд. Польща вiддала в заставу Оттону II малолiтнього сина короля Болеслава, Чехiя прагнула скласти угоду з iмперi?ю, дочка iмператора Костянтина грекиня Феофано одводить меч вiд Вiзантi?, скерову? його проти полякiв, чехiв, Русi. Не турбувався проедр Василь i про пiвденнi межi Вiзантi?. Там, в Азi?, завжди було неспокiйно, Никифор Фока i Iоанн Цимiсхiй все сво? життя скоряли цi непокiрнi землi. Вард Склiр хотiв сiсти на Соломоновiм тронi, що ж, якщо вiн хоче зберегти сво? життя й честь, нехай повою? в Аравiйськiй пустелi. Разом з Вардом проедр розкидав по Азi? всiх його поплiчникiв, - пустеля велика, непокiрних земель багато, вони, як голоднi пси, блукатимуть у сипких пiсках, лизатимуть гаряче камiння, а в цей час проедр Василь робитиме сво? справи. Iнше турбувало тепер проедра Василя: пiвнiчнi й схiднi межi iмперi?... Доки Вiзантiя тремтiтиме перед Болгарi?ю й Руссю, доки Константинополь здригатиметься вiд скаженого гiперборейського* (*Гiперборейський - пiвнiчний.) вiтру, доки Болгарiя й Русь загрожуватимуть Вiзантi?? Проедр Василь увесь час пильно стежив за Болгарi?ю й знав, що в той час, коли iмператор Iоанн бився в Преславi й Доростолi, у захiдних волостях Болгарi? пiдняли повстання комiт* (*Комiт - правитель областi, комiтопул - син комiта.). Шишман та чотири його сини; спочатку батько, а потiм комiтопули Давид, Аарон, Мойсей i Саму?л невпинно поширювали сво? царство, нинi сидять у Веденi, готують похiд проти Вiзантi?. Неспокiйний був проедр i за Русь - там, як розповiдали купцi, пiсля загибелi Святослава сiв на престолi в Ки?вi син Святослава Ярополк, два його брати князюють в iнших землях Русi. Але що думають князь Ярополк i його брати? Будуть вони мститись за смерть свого батька чи нi, чи не з'?днаються вони, крий боже, з болгарськими Шишманами, чи не звернуться до римського папи або, що ще гiрше, до нiмецького iмператора? Вiйна! О, проедр Василь тремтiв, думаючи про вiйну з болгарами й русами. Якщо вона почнеться, Вiзантiя не тiльки не вигра? ??, а втратить усе. 9 Проедр Василь поспiша?. Вiн велить привести до Великого палацу кесаря Болгарi? Бориса й довго розмовля? з ним. Кесар Борис ма? жалюгiдний вигляд: темне платно на ньому вицвiле й ветхе, сам вiн схуд, збляк, у нього тремтять руки, очi клiпають. I не дивно - вiн нинi не кесар, а магiстр, iмператор Iоанн хижо поглузував з нього, Борис живе у Великому палацi як в'язень, з ним ? жона Марiя, дво? дiтей. Проедр цiкавиться здоров'ям Бориса, запиту? про його дружину Марiю й дiтей, розповiда? про те, що роблять у Болгарi? Шишмани. - Проклятi комiти! - вирива?ться в Бориса. - Вони розривають Болгарiю на шматки, загублять ??. Проедр Василь посмiха?ться всiм сво?м безбородим обличчям, пiдбадьорю? Бориса: - Але Болгарiю ще можна врятувати, i Константинополь хоче так зробити. Що Шишмани - вони вискочки, самозванцi, в них нема? й краплини царсько? кровi. Борис розправля? плечi, в словах проедра рiшучiсть i упертiсть, вiн немарне нинi покликав його до себе. - Так, великий проедре. Шишмани - вискочки, самозванцi, ?х нiколи не пiдтримають болгари. Тодi проедр Василь переходить до дiла. - Покiйний iмператор Iоанн зробив недобре, забравши в тебе корону, - каже вiн, - але мертвих не судять. Боговiнчана десниця iмператорiв наших Василя й Костянтина у цей важкий для болгар час хоче повернути тобi корону каганiв, багряницю й сандалi?... Ти з братом сво?м Романом, - суворо й повагом каже проедр, - по?деш до Болгарi? й посядеш трон у Преславi. У сво?й борнi ти можеш розраховувати на повну помiч Вiзантi?. Борис низько схиля?ться й цiлу? кощаву руку проедра Вiзантi?. Вiн негайно, не втрачаючи нi одного дня, ви?де до Болгарi?. Але з ким, з якою силою? - Проедре Василю, - каже вголос про це Борис, - на кого ж я можу покладатись у борнi з Шишманами? Проедр посмiха?ться. - Кесарю Борисе, - глузливо цiдить вiн, - тiльки-но ти сам казав, що болгари нiколи не пiдтримають Шишманiв. Але тебе, сина Петра й онука Симеона, вони мусять пiдтримати? Звичайно, надiятись на те, що ти одразу збереш вiйсько, не доводиться. Земля в Болгарi? надто гаряча, ти мусиш дiяти спроквола, повiльно, спираючись на боляр, бо?лiв, кметiв* (*Боляри, бо?ли, кметi - бояри, вiйськовi начальники, управителi областей.). Дати тобi сво? вiйсько не можу, бо тодi Вiзантiя мусить почати вiйну з Шишманами, а робити зараз цього не варто. Ти i тiльки ти повинен почати повстання проти Шишманiв - для початку я тобi дам невелику дружину з легiонерiв, сам збирай вiйсько в Болгарi?. - А корона? - вирвалося у майбутнього кесаря. - Тобi вiдомо, - спокiйно вiдповiв на це проедр Василь, - що Iоанн Цимiсхiй вiддав корону болгарських каганiв у святу Софiю. Там вона й лежатиме, а коли сядеш на престолi в Преславi, одержиш корону. Кесарю - кесареве! Вiдступати? Нi, кесаревi Борису вже пiзно це робити. Проедр Василь поверта? йому корону, але одягти ?? на голову мусить сам Борис. Що ж, у кесаря нi з чого вибирати! Проедр Василь запрошу? до сво?х поко?в у Великому палацi патрикiя Феодора. Муж цей був одним з найбагатших людей Константинополя, вславився тим, що торгував десяток лiт з русами, смiливо перетинав кожно? весни Руське море й пiдiймався вгору Днiпром до Ки?ва, де мав свiй двiр, склепи, рабiв, на осiнь повертався з навантаженими всяким добром хеландiями до Константинополя, - його навiть прозивали Феодором Боре?м* (*Борей, Бореас - пiвнiчний вiтер, пiвнiч (гр.).). Проедр Василь добре знав патрикiя Феодора, не раз запрошував його до Великого палацу, щоб довiдатись про далеку Русь; були випадки, коли проедр давав Феодору й важливiшi завдання (купцi Вiзантi? завжди були очима iмператорiв у чужих землях), саме Феодора Борея посилав проедр з василiками до печенiзького кагана* (*Каган - князь.) Курi, коли Iоанн Цимiсхiй замислив убити князя Святослава. I патрикiй Феодор виконав тодi завдання Цимiсхiя, знайшов над Днiпром Курю, дав йому двiстi кентинарi?в, а каган навеснi дiждався князя - вбив його на островi Хортицi. Тепер проедр Василь i патрикiй Феодор зустрiлися як давнi знайомi, друзi. - Я чув, патрикiю Феодоре, - почав розмову проедр, - що ти тiльки-но прибув з Ки?ва. - Так, проедре Василю, я прибув з Ки?ва три днi тому. - Ти ?хав морем? - Нi, по Борисфену й Понтом я боявся ?хати. На цей раз я ?хав кiньми через землi тиверцiв i уличiв, а потiм через Болгарiю. - I, чув я, ти знову вируша?ш до Ки?ва? - Зараз зима i всi шляхи на Русь закритi, але навеснi я неодмiнно ви?ду в Ки?в. - Ти - справжнiй рус! - засмiявся проедр. - Руса з мене нiколи не буде, - жартом на жарт вiдповiв патрикiй Феодор, - хоч багато русiв вважають мене сво?м роме?м. - Ти, казали менi, навiть ма?тки ма?ш на Русi? Феодор Борей посмiхнувся. - Купець, який торгу? в чужих землях, мусить молитись сво?м i чужим богам. - Але вiру?ш ти в ?диного бога? - А вiрую тiльки в ?диного бога, i iмператори Вiзантi?, й ти, проедре Василю, це зна?те. - Так, iмператори знають i вдячнi тобi. Ти зробив велику послугу, вбивши Святослава. - Я нiколи нiкого не вбивав, - суворо промовив патрикiй Феодор, - князя Святослава вбив каган Куря. - За наше золото... - Так, золото було наше, - згодився Феодор. - А тобi не страшно там, у городi Ки?вi? - А чого ж менi боятись? Не один я сиджу в Ки?вi, ? там нашi купцi, i, крiм мене, двори ?хнi ? на пiвночi Русi - в Новгородi. Торгу?мо, проедре Василю, i торгу?мо непогано. Багата земля Русь, нам ? що ?м продати, ще бiльше можемо купити в них. - А як руси ставляться до наших купцiв? - Добре! Руси, проедре, дуже мирнi люди i нiколи не обдурять, не скривдять купця. Вони страшнi тiльки тодi, коли хтось iз збро?ю вдира?ться до них... А ми, вибачай менi на словi, вдира?мось i вдира?мось до них. - Слухай, патрикiю, - проедр схопився з крiсла й пройшов кiлька разiв по палатi, - зараз Вiзантiя не хоче й не ма? сили вдиратись на Русь. Годi! Я сам бачив вiйсько ?хнього князя Iгоря пiд Константинополем, Святослава - на Дуна?... Дяка богу, що цей варвар убитий. А нинi що робиться на Русi? - Що саме тебе цiкавить, проедре? - Великий палац ки?вських князiв. Патрикiй Феодор посмiхнувся. - Такого Великого палацу, як наш константинопольський, в Ки?вi нема?. - Мене цiкавить не сам палац, а князi. - Розумiю... на Русi нинi сидять сини князя Святослава. - Скiльки ?х? - У Ки?вi сидить Ярополк, пiд Ки?вом у землi древлян - Олег, вони - сини Святослава й угорсько? князiвни, а ще один, князь Володимир, сидить у Новгородi - вiн син князя Святослава й рабинi. Проедр Василь здригнувся: син iмператора й рабинi не мiг чути цих слiв. - А хто з них, - запитав вiн, - найкращий, себто з ким найлегше розмовляти? Чу?ш, патрикiю, зараз ми не можемо воювати з Руссю, я хочу з нею розмовляти. - Ти робиш добре, проедре, з Руссю краще не воювати, а розмовляти й торгувати. Колишнi iмператори нашi, на жаль, цього не робили, коли ж ми так будемо поводитись на Русi, тодi швидше можна буде ?? й скорити... - Я бачу, що ти мене розумi?ш, патрикiю! Гаразд, будемо дiяти. То який же князь руський найбiльш придатний для Вiзантi?? - Тiльки ки?вський князь Ярополк. Вiн - християнин, дуже любить славу, ненавидить братiв сво?х, особливо сина рабинi Володимира. - Вiн одружений? - Нi, проедре. Тебе, бачу, i це цiкавить... - Цiкавить, i навiть дуже, бо ти по?деш весною до Ки?ва не тiльки як купець, а як наш посол, разом з тобою по?де кiлька слiв, а може, i ?пископ... По дорозi до Ки?ва ви мусите знайти печенiгiв. - Ти замислив убити Ярополка? - Зовсiм нi! Навпаки, ти знайдеш печенiзького кагана. - Курю? - Нi. Курю вже знають, вiн для цього не годиться. Ти знайдеш iншого кагана, даси йому золото, щоб вiн ?хав до Ки?ва й уклав мир з Ярополком... - Мир з Ярополком? Почекай, проедре! Знайти кагана, який вiзьме наше золото й укладе мир з Ярополком, дуже легко, але навiщо це? Я нiчого не розумiю, проедре I - Пiзнiше ти все зрозумi?ш... А тим часом слiдом за печенiгами ви по?дете до Ки?ва, повезете князевi Ярополку дари, укладете з ним мир, а крiм того, повезете може князевi й жону. - О проедре, я бачу, ти хочеш учинити князевi Яропол ку брань бiльшу, нiж покiйний iмператор. - На цей раз брань буде без кровi. - А навiщо кров? Золотом, проедре, а коли до цього додати ще й жону, можна досягнути бiльше, нiж на бранi.. 10 Над самим берегом Тiбру, на кам'янистому пагорбi Ватiканi, оточена ровом i валами, сто?ть похмура кам'яна споруда з вежами, високими стiнами, мостом, що пiдiйма?ться на нiч, важкими залiзними ворiтьми. Такi ж споруди видно й на iнших горах - Авентiнi, Квiрiналi, Капiтолi?, - всi цi фортецi охороняли колись древнiй Рим, що розкинувся понад Тiбром i в долинах, його величнi храми, палаци, форуми, базилiки, пам'ятники, багатства. Та споруда на Ватiканському пагорбi над Тiбром - це не тiльки фортеця - колись пiд ?? стiнами точились жорстокi бо?, лилась людська кров, нинi ж тут живе з сво?м конклавом намiсник бога на землi - римський папа. У пiзню годину ночi ще один папа, на цей раз Бенедикт VII, не спить, вiн сидить i розмовля? з ?пископом Львом, який тiльки ввечерi прибув до Рима з Константинополя, куди ?здив потай, як купець. - Отже, iмператора Iоанна не стало... - Так, всесвятiший, господь бог покликав його до себе. - Певен, що господь бог вiддасть його душу тiльки дияволу. Цей вiрменський полководець наробив нам стiльки лиха в Середземному морi, як нi один iз iмператорiв Вiзантi?. Отже, зараз на престолi в Константинополi сидять Василь i Костянтин. - Над ними сто?ть все той же проедр Василь. - О - посмiха?ться папа, - цей проедр - хитра лисиця, але вiн не поведе легiонiв, як Iоанн. - Це правда, - згоджу?ться ?пископ, - вiн, звичайно, не поведе легiонiв, але в Константинополi я чув, що проедр Василь дав волю кесаревi Борису й той уже ви?хав до Болгарi?, а на Русь вiн збира?ться послати сво?х слiв i ?пископiв. ?пископ замовка?. У палатi, де вони сидять, пану? тиша. Через якийсь час чути дзвiн нiчно? сторожi на вежах Ватiкану, ось долинули такi ж, глухiшi, звуки - вiдгукнулись Квiрiнал, Капiтолiй... Пiзно, скоро, либонь, i свiтатиме, ?пископ нестерпно хоче спати. Але папа не вiдпуска? його, схилившись на стiл, дума?. Зовнi нiщо не виказу?, якi важкi й складнi турботи бентежать душу найсвятiшого, на безбородому, висхлому, блiдому обличчi не ворушиться жоден м'яз, очi в папи примруженi, на тонких синюватих вустах лежить м'яка посмiшка. У головi папи пролiта? тисяча дум, старече його серце часто колотиться вiд напруги, схованi пiд скатеркою стола пальцi стискуються й стискуються в кулаки. З Ватiканського пагорба видно вдень гори, долини, Рим. Та папа Бенедикт бачить звiдси далi, бiльше, вiн згаду? давню Римську iмперiю, цезарiв ?? i iмператорiв, силу, вiд яко? колись здригався весь свiт. Римська iмперiя! О, ?? уже нема?, уся пiвнiчна й середня частина давньо? iмперi? захоплена нiмцями, пiвдень пiвострова й острови бiля нього належать Вiзантi?. Нiмецька iмперiя на пiвночi й Схiдна Римська на сходi - цi двi iмперi? владують зараз у свiтi, вони загрожують знищити i все те, що лишилось вiд iмперi? цезарiв, загрожують самому Риму. Тому папа Бенедикт з глибокою подякою згаду? свого попередника папу Iоанна XII, - у той час коли нiмецький король Оттон I захопив Пiвнiчну Iталiю, брав городи Середньо? Iталi? i вже загрожував Риму, папа Iоанн XII одним помахом руки зумiв зупинити орди Оттона, не допустив ?х до Рима. Це нагадувало чудо, але насправдi про нього тут не було й мови: король Оттон I не мав сили посуватись далi в Iталi?, гiнцi з пiвночi повiдомляли, що там усе частiше й частiше траплялись сутички з уграми. Найбiльше ж турбувала Оттона Вiзантiя - iмператори роме?в, либонь, насилають на них угрiв, щоб потiм ударити самим. Оттон I пише папi Iоанну XII, що вiн згоден зупинити сво? вiйсько й не пiде на Рим, але вимага?, щоб папа коронував його як iмператора Нiмецько? iмперi?, що вiднинi називатиметься Священною Римською iмперi?ю. Священна Римська iмперiя нiмцiв - це було зухвальство й просто божевiлля, - нiколи нiмецькi королi не були iмператорами, нiколи Нiмеччина не була iмперi?ю, нiколи Нiмеччина не мала будь-якого вiдношення до Риму, якби, зрештою. Нiмецька iмперiя й виникла, то чому вона мала бути Римською та ще й Священною? Папа розумi?, що кри?ться за вимогою нiмецького короля. Iмперiя цезарiв зникла i нiколи вже не постане, на змiну ?й у Константинополi виникла Схiдна Римська iмперiя, що намага?ться поглинути весь свiт, нинi ?й можуть протистояти тiльки нiмецькi королi, - папа Iоанн згоджу?ться коронувати Оттона. Але Iоанн хоче мати нагороду за корону, яку вiн передасть Оттону, й тому вимага?, щоб новий, висвячений ним на престол нiмецький iмператор визнав, що папи також мають звання iмператорiв, що пiд ?хньою рукою повиннi бути Рим, Iталiя, всi кра?ни Заходу, главенство над александрiйською, антiохiйською, ?русалимською й константинопольською церквами. Папа Iоанн не тiльки вимагав, вiн доводив, що цi права були нiбито подарованi папам римським iмператором Костянтином, що той дарував ?м, крiм того, вищу судову законодавчу владу в церквi, право змiщення ?пископiв i суду над ними. Король Оттон знав, що Костянтинiв дар - це вигадка пап, але, бажаючи стати iмператором, ствердив права ватiканського престолу, за що й одержав з рук папи золоту корону. Так завдяки папам виникла нова Нiмецька iмперiя, що назвалась Священною Римською iмперi?ю, папи ж одержали пiдтвердження Костянтинового дару й збройну допомогу нових нiмецьких iмператорiв. Папам тiсно було в городi Ромула i Рема, вони мрiяли про древню Римську iмперiю, про владу над усiм свiтом, хоч не мали нi сили, нi вiйська. Проте в ?хнiх руках лишалась сила, з допомогою яко? можна було зробити набагато бiльше, нiж збро?ю, - тисячi священнослужителiв, що сидiли в Римi й розсiялись по всьому свiту, дiяли там хрестом, щоб колись, може, утвердити сво? права мечем. У цьому папам пощастило. Слуги Ватiкану стали духовними наставниками нiмецьких iмператорiв, вони окатоличили польських i чеських королiв, стояли вже бiля престолiв у Францi?, Англi?, весь Захiд заливала хвиля католицизму. Нiчого не могли вдiяти слуги Ватiкану на Сходi. Не лише папа Бенедикт, вже кiлька його попередникiв думали й дбали про окатоличення слов'янських земель, ще року 956-го в Нiмеччинi при Магдебурзькому ?пископствi було створено двi новi ?пархi? - "Раrtibus infidelium"* (*Раrtibus infidelium - областi язичникiв (латан.)) - для Польщi й для Русi. Самочинно створивши цi ?пархi?, Оттон I i папа Iоанн XII дiють i далi: призначають "?пископом руським" Адальберта, посилають його до Ки?ва. Проте княгиня Ольга одразу збагнула, чого прагнуть нiмецький iмператор i римський папа, - не стала навiть розмовляти з "?пископом руським", люди ж руськi вигнали Адальберта з Ки?ва, а весь його почет перебили. - Ми також почнемо розмову з ки?вським князем, - пiдводить нарештi голову й каже ?пископу Льву папа Бенедикт. - Ти не будеш довго спочивати, ?пископе, а ви?деш через кiлька днiв у Кведлiнбург, далi - на Русь. ?пископ дивиться на папу зляканими очима. - Боюсь, що мене там жде доля Адальберта. - Iсторiя з Адальбертом не повинна повторитись, - заспоко?в переляканого ?пископа папа. - ?пархi? для язичникiв нинi не iсну?, руського ?пископа в Магдебурзi нема?, а говорити з руськими князями ми можемо й мусимо. - Цi князi - язичники, варвари! - Нi, варвара й язичника князя Святослава вже нема?. Iмператор Оттон повiдомив мене, що в Ки?вi сидить син його Ярополк. Вiн - християнин, його оточують знатнi люди, серед яких чимало християн, а дехто потай сповiда? й нашу вiру. Ти, ?пископе, на шляху до Ки?ва за?деш в Кведлiнбург i матимеш розмову з Оттоном. Бажано, щоб вiн послав з тобою свою людину, звичайно, як священика. Ми, - закiнчу? вiн, - пошлемо сво?х слiв у Ки?в, а за ними пiдуть легiони Оттона або ж, навпаки, нехай Оттон посила? спочатку сво? легiони, ми пiдемо на Русь i слiдом за ними! На берегах Тiбру тихо. Рим спить. Час спочити й папi. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ 1 Кесар Борис, залишивши Константинополь, швидко проминув Аркадiополь i Адрiанополь, бо весь пiвдень Болгарi? був захоплений акритами* (*Акрити - прикордоннi вiйська Вiзантi?.), i вже наближався до Родопiв* (*Родопи - Ватiканськi гори.), бачив удалинi зеленi передгiр'я, бiлi, вкритi снiгами вершини хребта. Вiн був не один, поряд з ним на конi ?хав брат Роман, ?х оточувала сотня переодягнутих у болгарський одяг легiонерiв - все, що мiг дати йому проедр Василь. Звичайно, покладатись на цю збройну силу не доводилось, - що сотня легiонерiв для кесаря Бориса, який жадав захопити батькiвський стiл i вiдбити в Шишманiв усю Болгарiю? Через це кесар, пере?жджаючи ночами вiд града до града i вiд села до села, розшукував старих бо?лiв, кметiв i боляр просив у них помочi, радився, як йому бути? Кметi й боляри у розмовах з Борисом охоче пiдтримували його, але коли доходило до дiла й коли кесар просив дати помiч - грошi, а найпаче людей, - назбирали ?х сотню, обiцяли ще прислати пiзнiше. Так i наближався кесар до Родопiв - з сотнею переодягнутих легiонерiв та молодих боляр; вiн гнiвався на проедра Василя, що дав йому не легiон закованих у броню во?нiв, а нечисленну й кволу дружину, скоса поглядав на брата Романа, якого проедр послав з ним, - допомогти той не може, а дума?, либонь, сам про корону кесаря, - вiн лютував, що не може надiти на голову корону болгарських каганiв, а скрада?ться в Болгарi?, як злодiй. Кесар Борис надiявся, що коли промине клiсури* (*Клiсури - гiрськi ущелини.) в Родопах, наблизиться до древньо? Преслави, то там його зустрiнуть боляри, якi оточували його в Золотiй палатi преславського палацу, там вiн збере во?в, пiде з ними проти Шишманiв. Якось уранцi, коли кесар Борис, переночувавши з дружиною у вiвчарських катунах* (*Катун - хижа чабана.) на одному з перевалiв, прокинувся