на свiтаннi i хотiв продовжувати путь, вiн побачив багатьох болгар - засмаглих вiд сонця й вiтрiв, в убогому одязi, iз звiрячими шкурами на плечах. "Либонь, вiвчарi", - подумав кесар Борис, позираючи, як цi люди, збившись купками попiд кущами, стоять i пильнують за ними. - Дружино! - крикнув кесар Борис, накидаючи на плечi чорне корзно й готуючись стрибнути в сiдло. - Ми ?демо далi, на Преславу... Сiсти на коня кесар не змiг, нiхто з дружини його не ворухнувся. Болгари, що юрмились пiд кущами, рушили вперед, розгортались пiвколом. - Хто ви? - заволав Борис. - Ми - болгари, - вiдповiв бородатий сивий чоловiк, бiля пояса якого кесар помiтив довгий меч. - То добре, - сказав кесар Борис, який зрадiв, побачивши тут, у горах, так багато болгар. - Тодi слухайте! Я - син покiйного кесаря вашого Петра, онук кагана Симеона Борис, i також був вашим кесарем... Царство мi* (*Царство мi - царство мо? (болг.).), - натхненно заволав вiн, - рiдна земле, я повертаюсь до тебе! Суворi й замисленi були обличчя в людей, що зустрiли колишнього кесаря. - Ти сказав правду, - промовив бородатий болгарин, - у нас був каган Симеон, нехай буде прощен, мав i сина Петра, але онука його Бориса ми не зна?мо й не хочемо знати. Ти помилився, Борисе! Це не твоя земля! Ти ж не болгарин, а гречин, пес роме?в. - Як смi?ш ти, раб, так говорити зi мною - кесарем Болгарi?? Обличчя у бородатого було суворе й безжальне. - Не сам я говорю, так говорить вся Болгарiя, земля i люди... Геть, гречине! Борис вихопив меч. - Дружино! - пролунав його сухий, хрипкий голос. Та що це? Озирнувшись, вiн побачив, що легiонери схоплюються на коней i вдають спини, а болярськi синки чимдужче кидаються мiж скель i кущiв. Меч затремтiв у руках Бориса, але не схитнулась рука в бородатого чоловiка - вiн вцiлив кесаревi просто в череп. Люди, якi зустрiли кесарiв-утiкачiв на перевалах Родопiв, були зовсiм не вiвчарями, а воями. Залишивши мертве тiло Бориса на поживу воронам i взявши з собою Романа, вони попрямували стежками мiж скель i кущiв до ущелини, де паслися ?хнi конi, осiдлали ?х i рушили в гори. Через тиждень во? опинились у Воденi - фортецi, що прита?лась на крутiй скелi над бурхливим потоком серед гiр i долин, - це була нова столиця Болгарi?. У Воденi сидiв тодi Саму?л - наймолодший син комiта Миколи Шишмана, який у грiзнi часи, коли над Дуна?м, у Родопах, а потiм i на долинi йшла запекла боротьба мiж Iоанном Цимiсхi?м i князем Святсславом i коли болгарськi кесарi Петро й син його Борис запродались iмператорам, у грiзний той час комiт Шишман оголосив вiльною Захiдну Болгарiю, а себе - ворогом Вiзантi?. Батька пiдтримали й комiтопули, чотири його сини - Давид, Мойсей, Аарон, Саму?л. Проте слiд сказати, що Микола Шишман i син його Давид, який пiсля смертi батька заступив його мiсце, не зробили того, що могли, й мусили зробити. Це до них, взявши древню столицю Болгарi? Преславу, звертався князь Святослав, пропонував з'?днати сили, щоб бити вiйсько iмператора Iоанна Цимiсхiя у долинi за Родопами, бiля Аркадiополя й Адрiанополя. Вони не пiшли на помiч Святославу, не вдарили в спину Цимiсхiю, домовитi, багатi комiтопули у цей важкий, вирiшальний для Русi й Болгарi? час сидiли в сво?х городах i областях, ждали, хто ж переможе - Цимiсхiй чи Святослав, - i навiть тодi, коли перемiг Святослав, не пiшли до нього, вичiкували, коли руськi во? залишать Преславу, Доростол, щоб самим узяти в сво? руки всю Болгарiю. Це була велика помилка комiтопулiв Шишманiв, велике нещастя для Болгарi?, наслiдки якого виявились набагато пiзнiше - через сотню лiт. А тодi сталось так, що, коли руський князь Святослав пiшов, уклавши мир з ромеями, за Дунай i коли Шишмани кинулись визволяти й з'?днувати Болгарiю, робити це було вже пiзно - вся Схiдна Болгарiя з ?? рiками й долинами була захоплена ромеями. Шишманам залишились гори й полонини на заходi. Микола Шишман i сини його мужньо боролись з Вiзантi?ю, всi останнi, найтяжчi, роки життя старого Шишмана минули на конi, вiн визволяв новi й новi городи, у древнiх болгарських харатiях* (*Харатiя - пергамент з шкiри.) написано, що вiн i помер, сидячи на конi. Проте старого Шишмана, а деякий час i його синiв губило намагання триматись осторонь бурхливих подiй, якi вiдбувалися в Схiднiй Болгарi?, вони не розумiли, що там i тiльки там - над Дуна?м i Руським морем, на широких долинах i над рiками - вирiшу?ться й буде вирiшена доля Болгарi?, вони прагнули безкровно? борнi, а за це й довелося розплачуватись рiками кровi. I ця жорстока, невблаганна й неминуча брань з Вiзантi?ю наближалась. Iмператор Iоанн Цимiсхiй, уклавши мир з князем Святославом i пообiцявши звiльнити Схiдну Болгарiю, не додержав та й не думав додержувати свого слова - його акрити стоять над Дуна?м i в долинi, йдуть i йдуть у гори. Пiсля смертi Цимiсхiя те ж саме робить проедр Василь, що править Вiзантi?ю вiд iменi молодих iмператорiв Василя й Костянтина, - вiн оголошу? саму справжню вiйну болгарам, посила? легiони проти Шишманiв. Що ж робить i що ма? робити Давид Шишман? Вся Схiдна Болгарiя захоплена ромеями, руськi во? пiшли за Дунай, а ?хнiй князь Святослав, кажуть, убитий на Хортицi, Захiдна Болгарiя лиша?ться вiч-на-вiч з сво?м ворогом Вiзантi?ю. I, шукаючи собi помочi й спiльникiв, Давид посила? послiв у Кведлiнбург до нiмецького iмператора Оттона I, який обiця? допомогти Давиду, але нiколи пальцем об палець не вдарить, щоб це зробити, - муж вiзантiйсько? принцеси Феофано дума? про iнтереси не Болгарi?, а Вiзантi?. У цей же час Давид прийма? послiв вiд папи римського Бенедикта, що, виявля?ться, багато чув i зна? про кровопролитну вiйну в Болгарi?, обiця? допомогу в боротьбi з Вiзантi?ю. Давид, звичайно, вiрить у це, бо нема? в свiтi ворогiв лютiших, нiж ромейськi iмператори з патрiархами й римський папа. Папа посила? Давиду на знак сво?? прихильностi корону з священного города Рима. Проти римсько? корони пролунав один тiльки голос - патрiарха Дамiана, який, проклятий константинопольським патрiархом, пiсля Доростольсько? битви тiка? в Захiдну Болгарiю до Шишманiв i разом з ними пере?жджа? з столицi до столицi. Але це дуже несмiливий голос - патрiарх Дамiан дожива? вже останнi днi на свiтi. Втiм, корона так i не знадобилась Давиду Шишману - якщо папа римський дi? хрестом, то Вiзантiя дi? мечем: пiд городом Сера роме? вбивають у бою Давида, Мойсей пада? мертвий, вбитий ромеями з-за рогу, - у Захiднiй Болгарi? залишаються два сини старого Шишмана: Саму?л, що сидить у Воденi, та ще Аарон, що править у Средцi. Кесаревича Романа привели до комiта Саму?ла босого, бо вiн розбив сво? черевики в далекiй дорозi, з непокритою головою, у чорнiй вiд пороху сорочцi й таких самих ногавицях. - Що це? Кого ти привiз, во?водо Петре? - звернувся Саму?л до бородатого во?на, що супроводжував Романа. - Вартуючи на схилах Родопiв, ми побачили загiн, що ?хав вiд Аркадiополя в клiсури, довго стежили за ним, оточили. На чолi цього загону, виявилось, ?хав колишнiй кесар Болгарi? Борис, вiн пiдняв проти нас меч, i ми його вбили. - Ти зробив справедливо, во?водо Петре, - дружина моя й усi болгари давно вирiшили вбити Бориса, тiльки вiн посмi? переступити межi Болгарi?. Грецький кесар нам не потрiбний. Годi! Але хто це? - Брат Бориса - Роман, - вiдповiв во?вода Петро. - Вони ?хали разом. - Ха-ха-ха! - засмiявся Саму?л. - Отже, роме? посилали сюди двох кесарiв разом. - Нi! - подав тодi голос Роман, що досi стояв мовчки. придивляючись до молодого Шишмана, про якого вiн чув колись ще тут, у Болгарi?, а пiзнiше в Константинополi. - Нi? - далi смiявся Саму?л. - Гаразд, ти зараз сам менi про все розкажеш. Iди, Петре, - звернувся вiн до во?води, - ти, либонь, дуже стомився? - Так, комiте, дорога була далека. Мо? во? стоять пiд дверима. - Добре! I во?вода Петро вийшов. Саму?л встав з крiсла, пiдiйшов до вiкна, звiдки було видно гори, долини. - Як же ти, кесаревичу Романе, опинився тут? - обернувся до нього й запитав Саму?л. Роман вирiшив говорити правду. Втiм, з чим вiн мiг критись? - Недавно проедр Василь велiв Борисовi ?хати в Болгарiю й починати повстання проти тебе, а менi супроводжувати брата... - Отже, Вiзантiя послала Бориса в Болгарiю як кесаря? - Проедр Василь назвав його кесарем i обiцяв повернути корону, тiльки вiн дiйде до Преслави. - Хитро дi? Вiзантiя, - засмiявся Саму?л. - Як i завжди, загрiба? жар чужими руками. А ти? Чого ти ?хав з Борисом? Ти що ж, також хотiв стати кесарем? Роман заплющив очi, стиснув уста, на обличчi його вiдбився неймовiрний бiль. - Я - кесар?! - пролунало в палатi. - Слухай, комiте Саму?ле, ти жарту?ш, бо зна?ш - я нiколи в життi не зможу i не хочу бути кесарем Болгарi?... - Нi, я не жартую i не знаю, чому ти ?хав з братом Менi здавалось, що коли загиба? один кесар, корону одяга? його брат. Роман крикнув: - Я говорю правду, як перед богом! Я не хотiв i не хочу бути кесарем Болгарi?, бо я не людина, Iоанн Цимiс хiй забрав у мене все, все... - Ти про що говориш? Роман подивився на Саму?ла очима, в яких була пустка, безнадiйнiсть. - Вiн оскопив мене, - сказав Роман, обхопивши голову руками. Комiт Саму?л стежив за Романом, що стояв перед ним розтрощений, знiвечений, напiвлюдина. - Романе! - голосно покликав вiн його. Той пiдняв голову, й Саму?л побачив на очах його сльози. - Слухай, Романе! - звернувся вiн. - А ти служитимеш менi? Роман здригнувся, пiдняв голову. Невже й оцей комiтопул вважа?, що вiн не людина, невже вiн хоче зробити його - сина кесаря - сво?м рабом? - Служити тобi? Не знаю, комiте Саму?ле, як би я мiг служити тобi. - Ти мене, мабуть, не зрозумiв, а може, i я не так висловився, Романе, - промовив Саму?л. - Чи хочеш ти разом зi мною служити болгарам? - Болгарам? - одразу ж вiдповiв Роман. - Згоден. - Ти й служитимеш ?м... Я призначаю тебе головним начальником свого вiйська, що сто?ть у Скопi?, на Вардарi. - Спасибi, комiте, за честь i довiру, - тихо промовив вiн. - Я згоден служити тобi й болгарам. Вiр менi зроблю все щоб помститись ромеям. 2 Меч i щит князя Святослава! Прийнявши ?х з рук во?в, якi вцiлiли пiсля бою на Хортицi, князь Ярополк сам однiс батькiвську зброю на Гору, велiв почепити на стiнi в Золотiй палатi. Там вона й висiла на свiжих грабових кiлочках - поряд з шоломами й топорами перших князiв ки?вських Кия й Щека, поряд iз щитом Олега, погнутими й пощербленими доспiхами князя Iгоря. Меч i щит князя Святослава! Прийнявши ?х з рук во?в, князь Ярополк дав роту берегти мир i тишу в рiднiй землi, боротись з ворогами, не шкодувати нi сил сво?х, нi життя! Проте, даючи цю роту й пiзнiше, коли меч i щит висiли вже в Золотiй палатi, князь Ярополк думав iншу, свою думу. Це почалось давно, либонь, ще з дитячих лiт, коли пiсля смертi матерi Предслави його взяла в свiй терем, виховувала княгиня Ольга. Ярополк рiс у розкошах, достатках, баба-княгиня оточила його турботами й любов'ю, сама християнка, потай вiд отця охрестила онука, щоб навчити молодого князя володiти збро?ю, призначила йому вуя* (*Вуй, Уй - наставник, пестун.) - во?воду Блюда. Князь Святослав, мабуть, не зробив би Блюда ву?м Ярополка. Блюд служив у його дружинi, ходив з князем на хозар, але не виявляв у походi нi кмiтливостi, нi звитяги, а, навпаки, пас усюди заднiх; з-пiд Саркела Святослав послав Блюда до Ки?ва, назвав во?водою Гори. А Блюду тiльки цього й треба було - як во?вода Гори вiн поставив там свiй терем, як потайний християнин був вхожий до княгинi Ольги, хитрий i тонкий на словi, увiйшов ?й у довiру, став у?м Ярополка. Князь Святослав дiзнався пiзнiше про це, але не став перечити матерi - володiти збро?ю може навчити княжича Ярополка не тiльки во?вода, а й кожен гридень, адже i ву?м улюбленого свого сина Володимира вiн зробив не когось, а дружинника Добриню... Прийде час, думав вiн, i кожен з його синiв - чи то Ярополк, чи Олег, чи Володимир, - ставши князем, мусить сам показати свiй хист, силу. Князь Святослав надiявся на всiх сво?х трьох синiв; ви?жджаючи на останню брань з ромеями, вiн посадив на столi в Ки?вi Ярополка, в землi Деревськiй - Олега, а Володимира послав у Новгород. Слiд сказати, що Святослав так робив не з власно? волi - Володимир був його першим, старшим сином i по закону й покону мусив посiсти стiл у Ки?вi, але ж Ярополк i Олег були дiтьми князiвни Предслави, а Володимир сином рабинi - не Святослав, а Гора не захотiла мати князем Володимира, тим-то й послав вiн його, здавивши серце, до далекого Новгорода, в Ки?вi ж сiв Ярополк. Звичайно, не баба Ольга й не вуй Блюд дали душу княжичевi Ярополку - високий i ставний, свiтлий з лиця i з темним волоссям, з тонкими бровами, ледь гоструватим носом, обережний на словi, стриманий, розважливий - дуже гарний був княжич Ярополк. Але, як це iнодi бува?, мав вiн хижу душу, ненависть i помста нездоланно й завжди палили його серце, у сво?х дiях не зупинявся Ярополк нi перед чим, навiть облудою й лжею. Так було, коли Святослав воював у Болгарi? й на Дуна?. Тодi кожен з синiв сидiв i правив у сво?й землi, але живий був батько, вiн управляв Руссю, його слухались, йому пiдкорялись сини, а так само й Ярополк. Коли до Ки?ва дiйшла вiсть, що князь Святослав загинув у порогах, Олег i Володимир кiлька разiв посилали один до одного гiнцiв. Правди нiде дiти, ?м обом не до душi були чванькуватий, гордий, хитрий Ярополк i вся ки?вська Гора, що волiли бiльше загарбати, пiдкорити Деревську землю й Новгород. Проте вони не могли порушити слова отця, що визначив кожному сину свою землю. Домовившись мiж собою, дали Ярополку роту по покону на збро?, обiцяли, що триматимуть з ним дружбу, визначили вiд земель уроки. I Ярополк, сiдаючи на стiл як князь Русi, присягся Христом, що блюстиме закон i покон отцiв, стерегтиме землi, матиме дружбу й приязненство со братами. Але ж Ярополк не додержав сво?? присяги, заздрiсть краяла його серце, вiн не мiг стерпiти, що не сам, а ще два брати - з них один син рабинi - управляють землями. Незабаром пiсля смертi батька сталась у нього сутичка з братом, князем деревським Олегом. Винен був не Олег, - тихий, дуже несмiливий князь сидiв у сво?й глухiй, пiснiй, болотянiй землi в городi Iскоростенi, справно посилав у Ки?в дань, давав во?в, виконував усi уроки. Та Ярополку цього було мало. Власне, дiяв тепер не вiн, - i за княгинi Ольги, i в час Святослава боярство й во?водство, мужi й старцi Гори зiбрали в сво?х руках великi добра, брали й брали з княжих рук пожалування, землi, лiси, рiки; ?м уже мало було города Ки?ва й Полянсько? землi, вони хотiли, щоб князь, а також i вони мали дань i в iнших землях. - Доколи будемо, княже, брати малу дань iз землi Деревсько?... Пошли, княже, в Iскоростень дружину, нехай Олег дасть бiльшу дань. Ярополк послухав Гору, послав у Деревську землю во?воду, сина Свенелда Люта, який став бити в ?? лiсах звiра, знiмати бортi, накладати на городи й весi свою, во?водську дань. Покарати Люта ви?хав з дружиною сам князь Олег - на цей раз тихий князь був роздратований i рiшучий, - наздогнавши Люта, вiн убив його, а дружину прогнав за межi землi сво??. Гора загомонiла, i не тому, що любила Люта, нi, бояри й во?води ненавидiли цього нащадка свiонiв* (*Свiони - шведи), але гомонiли, бо хотiли бути хазя?нами всiх земель, а деревляни вбили во?воду, деревський князь вийняв меч проти Гори. Князевi Ярополку треба було б пригадати дiда свого Iгоря, який ходив у Деревську землю по дань i там загинув... Але вiн забув про це, послав до города Вручая дружину, що побила деревлян, кiньми затоптала в сутичцi князя Олега. Невдовзi туди прибув Ярополк. Вiн схиля? колiна перед тiлом брата, гiрко плаче й бiдка?ться, - за що його вбили. Що сльози?! Хто ?м повiрить? Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечi князя Ярополка. Ранньо? весни, тiльки затужавiв Соляний шлях* (*Соляний шлях - давнiй шлях з Ки?ва до Криму), у полi за Днiпром з'явився невеликий загiн печенiгiв: деякi - на конях, частина - в кибитках. Сторожа поля, як це водиться, одразу ж кинулась по ?хньому слiду, наздогнала, готувалась прийняти бiй. Печенiги зовсiм не збирались битись. Вони зупинили кибитки й конi, ждали на високiй могилi, коли наблизиться сторожа, а тодi послали наперед сво?х кликунiв, якi й сказали, що це ?де в Ки?в на поклiн до князя Ярополка каган орди Iлдея. На поклiн до князя Ярополка? Руськi люди досi не чули, щоб кагани ?здили на поклiн до ?хнiх князiв, старi, бувалi во? говорили: "Стережись хозарина на Iтилi-рiцi, ромея - над морем Руським, а печенiга - скрiзь у Дикому полi"; не знали вони й на цей раз, як бути з печенiгами, через що велiли загону стати на мiсцi й ждати, самi ж оточили його, а до Ки?ва послали гiнцiв, якi б дiзнались, що i як ?м робити. Меч i щит князя Святослава! Ярополк почув про печенiзького кагана Iлдею, стоячи в Золотiй палатi пiд збро?ю свого батька, i здавалося, цi мертвi, холоднi речi говорили, кричали, велiли, аби вiн не говорив з ворогами, якi пролили кров його батька. Князь Ярополк забув свого батька, сказав, що говоритиме з каганом Iлде?ю, вiн прийняв його в Золотiй палатi, де висiли батькiвський меч i щит. У високих, шитих iз цапино? шкiри чоботях-вивертнях, у короткому каптанi, пiдперезаний поясом iз золотим набором i кривою шаблею бiля пояса, чорний вiд степових вiтрiв, з кружальцем чорного волосся на поголенiй головi, гостроносий, з лукавими швидкими очима, каган Iлдея стояв перед князем Ярополком i через толковина говорив: - Ми при?хали, щоб дiзнатись про здоров'я великого князя, усiх во?вод i бояр руських... - Дяку?мо, кагане! А як тобi ?халось у полi i як здоров'я тво? й iнших каганiв? - Спасибi, княже! I я, i всi iншi кагани почувають себе добре, посилають тобi дари. Кiлька здоровенних печенiгiв, що прийшли разом з Iлде?ю, розвернули мiхи й поклали перед князем дари - суво? фофудi?* (*Фофудiя - схiдна тканина.) з срiбними узорами, клепану з сiчених кiлець байдану* (*Байдана - кольчуга.), криву шаблю в золотому окладi. - За дари дяку?мо й да?мо сво?. Гриднi принесли й подали кагану зробленi роднянськими майстрами позолоченi меч, щит i кольчугу. - Тво? дари дуже щедрi, - говорив каган, i обличчя його аж сяяло вiд задоволення. - Краще срiбло, нiж мiдь, краще золото, нiж срiбло, краще мир i любов, анiж вiйна. З тим мене й прислали кагани, велiли сказати: нашi печенiзькi орди багато воювали з тво?ми отцями й проливали руську й свою кровь. Мо? орди не хочуть тепер воювати з руськими князями, хочемо мати мир i любов з Ки?вом. Хочемо вiрно тобi служити. Коли б князь Ярополк був далекоглядний i стежив за межами Русi, вiн знав би й розумiв, що печенiзький каган прибув до Ки?ва, бо зi сходу на простори мiж Iтилем-рiкою й пониззям Днiпра, де печенiги досi почували себе повними хазя?нами, насувають орди половецькi, слiдом за ними йдуть кимаки, огузи* (*Половцi, кимаки, огузи - орди, що вийшли в кiнцi Х ст з глибин Азi?.), о, коли б Ярополк це знав, вiн би говорив з Iлде?ю iнакше, змусив би ударити на половцiв, попередив багато кровi, яка пiзнiше була пролита на Русi. Не знав, звичайно, князь Ярополк i того, що каган Iлдея зовсiм недавно зустрiвся в порогах з василiками iмператорiв Василя й Костянтина, якi далi йому золото, аби вiн уклав мир з Ярополком i щоб орди його йшли на захiд до Днiстра, щоб там, коли буде надоба, з'?днатись з легiонами роме?в i бити болгар. Князь Ярополк про це не знав, вiн чув пiдлесливi слова Iлде?: - Весь свiт славить тебе, княже Ярополче, печенiзькi кагани пропонують тобi мир i любов, вони не будуть бiльше заважати руським купцям у полi, пiдуть до Днiстра, хочуть сiсти на землi. I князь Ярополк вiдповiдав: - Я беру мир i любов з вашими племенами, а на знак нашо? дружби дам городи й волостi над Днiстром, де живуть тиверцi й уличi. Так князь Ярополк заради слави сво?? уклав мир з ворогами Русi, так за шматок тлiнно? фофудi?, iржаву байдану й отру?ну шаблю вiддавав ворогам-печенiгам землi тиверцiв i уличiв, сам вiн пiзнiше, в дуже важку годину i вже запiзно, зрозумiв цiну печенiзько? любовi й зради людям сво?м. Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенiгами: ще каган Iлдея не покинув Ки?ва, як серед бiлого дня на сонце наповзла тiнь, землю оповила темрява, зiрвалися вихори й загримiв грiм, заревла худоба й закричали звiрi в лiсi. Але князь Ярополк не зважив на це, вiн святкував перемогу в Ки?вi, каган Iлдея мчав з сво?ю дружиною в Дикому полi, до Ки?ва ж ?хали ще страшнiшi й пiдступнiшi вороги. 3 Коли на Днiпрi одшумiли каламутнi веснянi води i над голубим плесом окреслились темнi, порiзанi жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручi, коли в безмежних лугах зацвiло множество пахучих квiтiв, саме тодi, у ма?-розма?, вiд пониззя припливло i стало на Почайнi чимало грецьких хеландiй - справжнiх чудес з дивовижними рiзьбленими носами, обрiзаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями. На хеландiях при?хали, як i завжди, купцi з Константинополя на чолi з Феодором, разом з ними прибули й сли iмператорiв роме?в Василя й Костянтина, що хотiли говорити з ки?вським князем. О, коли б то були живi княгиня Ольга й син ?? Святослав! Вони знали, що гречини - льстивi, хитрi люди, й одразу б замислились i зрозумiли, чому сли iмператорiв Вiзантi? з'явились у Ки?вi. Сли iмператорiв - славетний полководець патрикiй Роман, безбородий, один iз папi?в Великого палацу Лев, ?пископ з Сопунi Никодим та купець Феодор, - тiльки ?х завели до Золото? палати, почали: - Божою милостю, вiд василевсiв Римсько? iмперi? Василя i Костянтина ми, василiки, б'?мо тобi чолом, княже Ярополче, i просимо дари прийняти. Пiсля цих слiв василiки вдарили чолом князевi Ярополку, вклонились во?водам i боярам, що збились у Золотiй палатi, а слуги ?х пiднесли ближче дари iмператорiв. Це були справдi достойнi дари: слуги клали на килими перед князем червонi, тканi золотою ниткою, гексамити* (*Гексамит - оксамит.), суво? найтоншого венецiйського алтабасу* (*Алтабас - атлас.), бархати з Флоренцi?, половинчатi й гострокутнi бурмицькi перли, червонi, як кров, вiнiси* (*Вiнiси - гранати.), жовтi яхонти, голубi, як небо, бiрюзи, всiляке узороччя* (*Узороччя - прикраси.). - За дари дяку?мо, - вiдповiв князь Ярополк, - а iмператорам роме?в зичимо здоров'я, довгих лiт життя, щастя. А потiм василiки почали розмову - тонку й хитру, але для князя Ярополка вигiдну. - Iмператори роме?в стверджують мир i любов мiж Вiзантi?ю i Руссю, уставлену iмператорами нашими Львом i Александром, Романом, Костянтином i Стефаном, а потiм Костянтином порфiрородним i Iоанном Цимiсхi?м. Ми - руськi люди, - вiдповiв на це Ярополк, - та кожде блюдемо i будемо блюсти ряд, який уклали з iмператорами роме?в князi нашi, - вiчна ?м пам'ять, - Iгор, Ольга i отец мiй - великий князь ки?вський Святослав. - Iмператори роме?в не тiльки бережуть мир i любов з Руссю, - продовжили василiки, - а бажають ?х змiцнити помножити. У Золотiй палатi почувся шепiт во?вод i бояр, - вже хто-хто, а вони знали, як берегли мир i любов з Руссю iмператори: он на стiнi палати висять посiченi шаблями роме?в доспiхи князя Iгоря, щит i меч князя Святослава, скiльки кровi пролито на сiчах з ромеями, скiльки кiсток тлi? в пiсках над Руським морем, над Дуна?м, у Болгарi?! О руськi люди, рiдна земле, чи чу?те ви нинi роме?в?! Князь Ярополк дивився на багатi дари, що лежали перед ним, гордо сидiв на столi отця свого, це з ним говорять василiки iмператорiв... I утвержда?ться, множиться мир з Вiзантi?ю - купцям грецьким дозволя?ться торгувати не тiльки в Ки?вi, а в усiх городах Русi, ки?вський князь дасть iмператорам во?нну помiч, аще виникне в цьому потреба... Князь Ярополк у цьому мiсцi зупиня? василiкiв, що старанно записують ряд* (*Ряд - умова, договiр.) на харатiях. - А коли буде надоба, - каже вiн, - iмператори роме?в мусять допомогти й Ки?ву, дати во?в з хеландiями, грецький вогонь* (*Грецький вогонь - запалювальна рiдина.). Василiки оторопiли: Вiзантiя не раз уже укладала ряд з Руссю, це iмператори жадали, аби Русь збройне допомагала Вiзантi?, ки?вськi князi ж нiколи не просили ще допомоги в роме?в. Проте василiки посмiхаються й записують до харатi? те що просить князь Ярополк. А далi говорить василiк ?пископ Никодим, вiн просить князя Ярополка ствердити християнську ?пархiю на Русi встановлену ще патрiархом Фотi?м. Ярополк вага?ться - християнин, оточений боярами, во?водами, купцями, бiльшiсть яких також, ще з часiв Ольги, - християни, вiн радо ствердив би встановлену Фотi?м Ки?вську ?пархiю. Та вiн зна?, що патрiарх Фотiй дiяв самочинно, не питаючи згоди ки?вських князiв, через що князь Iгор, Ольга, Святослав обурювались i кляли Вiзантiю. Ярополк зна? й те, що Гора молиться Христу, всi ж землi Русi, людi? ?? моляться богам старим, дерев'яним i не приймуть християнства. - Я не знаю про ?пархiю Фотiя, - хитро каже Ярополк, але одразу ж дода?, що на Русi ? чимало християн i що вiн сам християнин, тому дозволя? грецьким священикам поширювати свою вiру над Днiпром, - а це вже зрада Русi, князь Ярополк лама? слово батька, вiдкрива? дверi до Русi найлютiшому вороговi. Так говорить князь Ярополк з василiками роме?в у Золотiй палатi, пiсля чого запрошу? ?х на обiд у стравницю. I саме тодi василiки сказали князю Ярополку, що iмператори роме?в бажали б закрiпити мир i дружбу з ки?вським князем його шлюбом з жоною царсько? кровi, що царiвна ця нинi гостю? в Херсонесi i скоро може бути в Ки?вi. Князь Ярополк, сп'янiлий вiд медiв, на одну якусь хвилинку замислю?ться, згаду? розповiдi старих людей про те, що княгиня Ольга ?здила до Константинополя сватати його батьковi вiзантiйську царiвну i мала через це велику образу. Та невже ж вiн кращий, дужчий, бiльш потрiбний ромеям, нiж його батько?! - Я зустрiну й з честю прийму в Ки?вi царiвну, - каже василiкам князь Ярополк. А ще через короткий час на березi Почайни зупинилось кiлька хеландiй, з однi?? зiйшла й попрямувала Боричевим узвозом на Гору оточена патрикiями-слами жiнка, обличчя яко? ховалось пiд темним покривалом. На Горi, в теремi, жiнка зняла покривало, й князь Ярополк був вражений, побачивши перед собою надзвичайно? краси, нiби виточене обличчя, тонкий нiс, нiжнi уста, рум'янцi, що розцвiли на його очах, як пишнi троянди, i темнi очi, що нiби увiбрали в себе грозу полуденних морiв, але веселi, iскристi. "О боже, - подумав Ярополк, привiтно посмiхаючись жiнцi, яку сли назвали Юлi?ю, небогою iмператора Романа Лекапiна й троюрiдною сестрою царствуючого iмператора Василя, - де народилась i як потрапила до Ки?ва ця красота незрiвнянна?" Вiн запрошу? Юлiю до Золото? палати й довго розмовля? там з нею, пiзнiше вона йде в княжi поко?, де князь i царiвна обiдають, надвечiр у гридницi збира?ться пир, на якому Ярополк да? великi дари василiкам iмператорiв, пiднiма? за здоров'я царiвни, келих з медом. Гора гомонить, чутки про василiкiв i царiвну котяться в передграддя й на Подол, дехто в цей час п'?, а дехто, торкаючись шрамiв на тiлi, дума? важку чорну думу. Так мина? кiлька днiв. За цей час князь Ярополк разом iз Юлi?ю i слами побували у Вишгородi, на ловах, розважались i пустували, але говорили й про дiло, домовлялись про шлюб князя iз царiвною. Однi?? ночi сталося щось незвичайне. Була пiзня година, спала, впившись медами й олом, Гора, тiльки перекликались сторожi на вежах i час вiд часу спокiйно, навiваючи сон, звучали мiдянi била, по небу плив великий жовтуватий мiсяць, тисячi зiр палахкотiли в глибинах неба i яскраво вiдбивались на плесi Днiпра. I раптом мiсяць почав примеркати, з правого боку на нього наповзала чорна тiнь, ось тiнь зовсiм вкрила чоло мiсяця, i вiн став суцiль темний, попелястий, в цей же час десь з бездонно? глибини неба вирвалась безлiч зiр, вони летiли до землi, палахкотiли, згорали... Цi знаменiя в сонцi, мiсяцi i зорях* (*Записи про затемнення сонця, мiсяця i про зорянi дощi ? в лiтописах пiд роком 6487 (979 нашо? ери).) справили на людей руських надзвичайне враження. Коли мiсяць затьмарився i з неба посипалась злива зiр, переляканi сторожi на стiнах вдарили в била, враз прокинулась Гора, люди роздмухували вогнi на Подолi й Оболонi, виходили з домiв i з тривогою дивились на та?мниче небо. Тiльки князь Ярополк не лякався неба, його не тривожили звуки бил, юрби людей, що, вийшовши з теремiв, гомонiли скрiзь на Горi. - О Юлi?! - говорив вiн, стоячи бiля вiкна свiтлицi й показуючи нiчний Ки?в. - Ти чу?ш звуки бил - це мо? сторожi вiтають нашу любов, ти чу?ш голоси Гори - це все людi? славлять тебе, ти бачиш, як затьмарився мiсяць, - це сам бог вкрива? нашу любов шатами ночi, ти бачиш, як з глибин неба сиплються зорi, - це знамено для всi?? Русi на честь нашого шлюбу. Будь благословенна, княгине Русi, нехай вiчною буде наша любов! В цей час злива зiр закiнчилась, чорна тiнь поволi сповзла з мiсяця, свiтлицю залило яскраве зеленкувате свiтло, княгиня Юлiя скинула сво? оздоби, ?? руки простяглися до Ярополка. 4 Княгиня Юлiя дуже швидко призвича?лась до Гори, терема княжого. Це було не дивно - у Ки?вi в той час жило чимало роме?в, що при?хали сюди ще за княгинi Ольги, й пiзнiше кожно? весни на Почайнi зупинялись хеландi? купцiв з Константинополя, якi все лiто торгували на Подолi й тiльки над осiнь, коли прибувала вода в Днiпрi, спускались у Руське море, деякi ж купцi й зимували тут, мали сво? двори. Так було не тiльки з ромеями - Ки?в добре знав тодi свiонiв, що вiльно ?здили з Варязького в Руське море, деякi з них служили в княжiй дружинi й жили в Ки?вi; над Почайною цiлий конець займали хозари-купцi; на Подолi на торзi можна було зустрiти нiмцiв, угорцiв, чехiв, полякiв. Через це княгиня Юлiя легко могла зустрiтись i, по надобi, викликати до свого терема землякiв, хотiла Юлiя - могла говорити з нiмцями, поляками; метка, спритна, дотепна, вона швидко познайомилась з боярськими й во?водськими жонами, та вони й самi одна поперед друго? намагались побувати в теремi ново? княгинi. А вже боярськi й во?водськi жони! У них тепер тiльки й було розмови: - Яка гарна ця царiвна! А яка вона розумна! А одяга?ться як! А ходить! А говорить! I вони так-сяк учились у толковинiв по-грецькому, Юлi? тлумачили словеса руськi, жони цi стали одягатись, як княгиня, парфумились, як вона, завели в себе в теремах червонi килими грецькi, поставили амфори, чiпляли на себе грецьке узороччя. За жонами, звичайно, йшли чоловiки. Втiм, сказати, хто з них був перший, - важко; серед бояр, мужiв нарочитих, слiв, купцiв, якi з давнiх-давен ?здили до Константинополя, були християни, що огречинились давно. Особливо ж багато християн з'явилось на Горi тодi, коли на столi сидiла княгиня Ольга, - купцi Воротислав, Ратша, Кокор, бояри Коницар, Iскус?в, Ву?фаст були першими пособниками й друзями княгинi, це вони поставили церкву над Почайною, привозили з Константинополя разом з iншими товарами iкони, срiбнi, золотi й простi хрестики церковнi сосуди. Втiм, християнська вiра пробивала собi шлях на Русь не тiльки з Константинополя, бо ще ранiше, нiж патрiарх Фотiй встановив ?пархiю руську, в Ки?вi з'явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Iгоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пiзнiше ж, коли в Болгарi? сидiли Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарськi стали тiкати на Русь, вони були наставниками княгинi Ольги i ?? онукiв, священиками в перших ки?вських церквах. Звичайно, болгарських священикiв бiльше знали й поважали в Ки?вi, анiж грецьких, - вони розмовляли слов'янською мовою, правили службу в церквi зрозумiлими словами, вони привозили з собою книги, написанi цi?ю ж мовою. Так боярство, мужi, купцi Гори приймали християнство, слiдом за ними йшли волостелини й посадники в горах i землях. Мало було християн лише серед во?вод i тисяцьких, i то не дивно - невпинно борючись з ромеями й Вiзантi?ю вони ненавидiли все грецьке, а так само й християнство, проте й серед во?вод деякi, як-то Вовчий Хвiст Слуда потай ходили до церкви над Почайною. Коли ж на Горi з'явилась царiвна Юлiя, а слiдом за нею посунули до Ки?ва й священики, i бояри, i мужi все бiльше й бiльше почали говорити про чудовий Константинополь про богоспасенну Вiзантiю. Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тiльки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав ?м або ж мовчав. Вiн мовчав, бо в душi був згодний затвердити ?пархiю Фотiя, пустити на Русь тисячi грецьких священикiв, зробити все, що побажають iмператори роме?в, бо вiн же був нинi родичем ?хнiм, мав прияти, як i вони, славу. Дивним, правда, було те, що самi iмператори мовчали, вiдколи до Ки?ва при?хала царiвна Юлiя, вони нiбито води в роти набрали, з Константинополя ?хали купцi й священики, ченцi й знову ж купцi, не було тiльки слiв, з якими Ярополк мiг би говорити про дiло. Проте вiн розумiв iмператорiв - ?м, либонь, i незручно було вести перемови з Ярополком, адже на Русi сидiло два князi - вiн у Ки?вi, а ще один - Володимир - у Новгородi. На це йому не раз натякала й Юлiя, а одного вечора завела з ним розмову - одверту й сувору. Вона при?хала до Ки?ва дуже худою, тоненькою, ставною, темнобровою й темноокою, швидкою, як ластовиця, - такою ?? полюбив Ярополк. За короткий час на Горi Юлiя змiнилась - втратила полуденну засмагу, ледь поповнiла, бiльш окреслились ?? груди, стан, стегна, - Ки?в i Гора пiшли на користь Юлi?, вона розцвiла, як дивна квiтка. Одно турбувало князя Ярополка: минав мiсяць за мiсяцем, Ярополк, думаючи про майбутн?, хотiв мати сина царсько? кровi, але Юлiя не признавалась, не говорила, що збира?ться стати матiр'ю. - Ти - справдi великий князь, - почала розмову Юлiя, - у Константинополi я уявляла тебе красивим, нiжним, милим, а ти виявився набагато кращим, нiж я думала. Поклавши руки на ?? плечi, вiн дивився в саму глибину темних грецьких очей. - Чим же я кращий? Скажи, Юлi?! - Ти не тiльки красивий, нiжний, милий, а й смiливий, дужий, несхитний, у тебе ? надiйна пiдпора - во?води тво? й бояри, мужi, дружина. Ки?в - це маленький Константинополь, ти також схожий на iмператорiв. - Чому тiльки схожий? Юлiя, напевне, давно готувалась до цi?? розмови i тепер не поспiшала, Ярополк думав, що вона не хоче його образити. - У Вiзантi? ? один тiльки iмператор, вiн - заступник бога на землi i ?диний господар, василевс всi?? iмперi?. Юлiя вцiлила в саме серце Ярополка - порiвняння з iмператором було не на його користь, Ярополку дуже далеко до бога, вiн не ? господарем всi?? Русько? землi. - У Константинополi, - вiдповiв на це Ярополк, i Юлiя побачила, як його обличчя враз стало злим i хижим, - нинi ? два iмператори - Василь i Костянтин, на Русi ? два князi... Вона зрозумiла, що почала небезпечну гру, але не вiдступала. - У Константинополi нинi, - з посмiшкою сказала Юлiя, - справдi ? два iмператори, але вони сидять у однiй Золотiй палатi, iмперi?ю править тiльки Василь, а до того ж вони обидва порфiророднi. Ярополк посмiхнувся, зрозумiвши натяк Юлi?. - Так, - згодився вiн, - князь новгородський Володимир - мiй брат, але ми сини не однi?? матерi, мене народила угорська князiвна Предслава, вiн - син рабинi. - А хiба син рабинi може бути князем? - запитала Юлiя. - Батько мiй Святослав поставив мене князем у Ки?вi, брата Олега в землi Деревськiй, Володимира ж - у Новгородi, але зараз уже Олега нема?, нас лишилось дво? - я та син рабинi Володимир. - Доки ж ти терпiтимеш у землi Руськiй ще одного князя, сина рабинi? I чи не бо?шся ти, що цей... твiй брат з'?дна?ться з якоюсь iншою iмперi?ю, пiде проти тебе? Ярополк розумi?, на що натяка? Юлiя. Вiд Новгорода справдi близько до Свеарiке, не так далеко й до Нiмеччини, - а вже вони радо допоможуть Володимиру. - А Вiзантiя менi допоможе? - запитав Ярополк у Юлi?. Довга хвилина мовчання. Юлiя дума? - майбутн? висить на лезi меча. - Iмператори роме?в тобi допоможуть. На Ярополка дивляться очi, що нагадують очi богородицi на вiзантiйськiй iконi. 5 Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, пiдперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом. По черзi змiнюючись, цi люди несли на ношах велику, зроблену з кипарисового дерева й оздоблену срiблом корсту* (*Корста - труна.), позад них у закритому вiзку, запряженому четвiркою коней, ?хало два священнослужителi - ?пископ Лев i священик Рейнберн; час вiд часу вони визирали у вiконце вiзка, байдужими очима дивились на безконечний гостинець* (*Гостинець - шлях.), там же, у вiзку, ?ли й пили вино, часом поринали в блаженний сон. Ще далi за вiзком гарцювало на баских конях десяткiв зо два озбро?них вершникiв. Так вони дiстались до города Ки?ва з Щекавицi, в яку впирався гостинець, потрапили на Подол, говорили з градськими мужами, добивались до князя Ярополка. Дiзнавшись, що це за люди, князь Ярополк прийняв ?х у Золотiй палатi, вислухав. - Ми прийшли до тебе, княже, з священного города Рима, вiд папи Бенедикта, побувавши в iмператора Оттона, а пiзнiше - польського князя Мешка. I папа Бенедикт, i iмператор Оттон, i князь Мешко велiли тобi кланятись, княже Ярополче. - Спасибi папi римському, що памята? про нас, дяка iмператору Оттону й князевi Мешковi, - вiдповiв на це князь Ярополк. - Будете в них, передавайте й ?м мiй уклiн. Що ж привело вас, святi отцi, в нашу землю? - Як слуги господа, дба?мо не токмо про свою паству, дума?мо про людей, всюди сущих. Уже вiра католицька просвiтила всю Нiмецьку iмперiю, тво? сусiди - поляки, княже Ярополче, - також мають ?пископiв вiд папи. Бажали б ми й при?хали з тим, щоб просвiтити i Русь, привезли з собою нетлiннi мощi Климента Римського, священнi книги. Князь Ярополк вiдповiв на це: - Я християнин. ?пископ Лев i священик Рейнберн здивованi й стурбованi. - Невже князь прийняв цю вiру вiд константинопольських патрiархiв? - Нi, я прийняв ?? вiд болгарських священикiв. - На болгарських священиках нема? благодатi божо?, вони суть самi собою поставленi, навiть патрiарха свого нинi не мають. - Я прийняв вiд них не церкву, а вiру, множество людей Русi молиться рiзним i кожному любим богам. - Але ж iстинна, християнська вiра мусить нарештi прийти на Русь, вона нинi обiйма? весь свiт. Ярополк довго думав. - Думаю, вiра християнська прийде на Русь, - повiльно сказав вiн. - Сам того хочу, проте зараз не можу дати ?? всiм сво?м людям. На все свiй час... - Княже Ярополче, - заволали священики. - Але коли прийде цей час, ти вiзьмеш ?? вiд нас. Папа римський благословить людей руських i дасть ?м церкву, iмператор нiмецький i князь польський, яко слуги одного престолу, будуть друзями ки?вських князiв. Ярополк розумiв, чому цi священики з'явились у Ки?вi, - отже, не тiльки вiра, а й зброя була в ?хнiх руках. - Святi отцi, - вiдповiв вiн, - про вiру мушу думати не токмо сам, а й з усiма людьми сво?ми. Скажуть люди й дружина - сам пошлю слiв до папи й iмператора. Але хiба рiзна вiра заважа? нам днесь бути друзями? Передайте мiй уклiн папi, iмператору, князевi! 6 I тодi Ярополку здалося, що вiн досягнув того, про що тiльки мрiяли, чого домагались, за що платили великою кров'ю батьки його й дiди... Вони бились i кiстьми лягали в боях з ордами, що насували й насували зi сходу, - вiн, Ярополк, зумiв укласти мир з каганом Iлде?ю й всiма печенiзькими племенами; вони сотнi лiт боролись з ромеями, проливали кров руських людей над морем Руським i над Дуна?м, - вiн, Ярополк, не брав у руки щита й меча, навпаки, самi роме? прибули до нього в Ки?в i уклали з ним мир i дружбу; вiки вони з острахом позирали на захiд, боячись полякiв, нiмцiв, римського папи, - ось сли нiмецького iмператора Оттона й ?пископ папи римського сидять у нього в Ки?вi, захоче князь Ярополк - Русь навiки побрата?ться з Вiзантi?ю, зрадить Вiзантiя - разом з нiмецьким iмператором вiн покара? роме?в... "А коли, - думав Ярополк, - сли нiмецького iмператора й ?пископ римського папи по?дуть з Ки?ва до Новгорода i коли Володимир укладе любов i дружбу з ними ? " - Не можемо ми терпiти, аби в землi Руськiй, у городi Новгородi, був ще один князь, - каже Ярополк на свiтаннi в Золотiй палатi. - Кличу Володимира до Ки?ва, нехай у Новгородi буде тiльки посадник! - Добре робиш, княже! - кричать бояри й мужi. - Ми тобi пiдпора в цьому. Брань?! Хто зна?, князь Ярополк дума?, що, може, вiн уникне бранi, Володимир побо?ться, при?де до Ки?ва, а вже тут його покара?, знищить Гора. - Посилай гiнцiв у Новгород, княже! Кличемо Володимира до Ки?ва!.. Звичайно, коли б князь Ярополк дослухався до голосу Русько? землi, вiн почув би багато такого, про що не гадав i не думав, побачив би зраду, облуду, лжу навкруг себе, жахнувся того, що робить. Ярополк не бачив цього й не чув, порадниками його були Блюд i ще багато бояр, Вовчий Хвiст i ще багато во?вод i тисяцьких. - Я посилаю гiнцiв до Новгорода, - каже князь Ярополк, - але думаю послати слiв i у Вiзантiю, до iмператорiв Василя й Костянтина, до печенiзького кагана Iлде?, - нехай вони по ряду з нами дадуть помiч. Бояри й во?води думають - сили нинi в Гори невеликi, дружина - нечисленна, на земське во?нство мало надi?, але ж ?м справдi мусять допомогти й допоможуть роме?, печенiги! - Добре замислив, княже! Пiдемо за тобою! - гуде Золота палата. Вони одностайнi в замислах сво?х, - заслiплений ненавистю до брата, князь Ярополк хоче стати ?диним господарем Русi, ненаситна Гора бажа? брати дань з усiх городiв i земель. Пустити на Русь роме?в i печенiгiв, воювати чужими мечами - що ж, i з цим згодна Гора. Адже князь не вiрить у силу свого боярства, а боярство - в князя. У Золотiй палатi жарко горять свiчi. Душно, важко дихати. Дворяни теремськi ходять попiд стiнами з корчагами, наповненими холодним медом, пiдносять боярам i во?водам келихи, з яких спада? жовтувата густа пiна, п'ють гучно, смакуючи, передихують... Вони нагадують святих на iконах: суворi лики, буйнi гриви волосся, темний одяг, на якому поблискують золотi й срiбнi чепи, складенi на грудях вузлуватi руки. - Пiдемо за тобою, княже! Вели ?хати слам. Ми з тобою ?динi. Княгиня Юлiя сидить у крiслi на помостi поруч iз Ярополком. Вона надзвичайно блiда, помiтно стомлена, час вiд часу усмiшка пробiга? тонкими устами. Але вона спокiйна, очi ?? поблискують, грають. Ближчими днями гiнцi ви?жджають до Новгорода, а вниз Днiпром рушають сли - до печенiгiв i роме?в, - над землею Руською нависа? хмара, буде гроза, кривавий дощ. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 Звiстка про те, що робиться в Ки?вi, швидко через Волок докотилась до Новгорода, про злi дiла Ярополка почув i князь Володимир. Ще з дитячих лiт вiн добре знав його вдачу. Обидва сини угорсько? князiвни - Ярополк i Олег - з юних лiт зневажали брата, пишались тим, що самi вони, мовляв, князi, а Володимир - робочич, син ключницi. Особливо багато образ завдавав Володимиру Ярополк - часом сльози закипали на очах в юнака, коли чув злi слова задиркуватого сина князiвни, скiльки разiв хотiв кинутись на нього з мечем! Та нiколи Володимир не виказав сво?х почуттiв, був тiльки мовчазний, малоговiркий, блиск очей часом свiдчив, як було йому боляче, важко. Розумiв вiн i те, що важко йому, але, може, ще болючiше батьковi... Адже все, все, що стосувалось сина, гострою раною карбувало серце Святослава. Син рабинi, а батько - хто ж вiн - не муж, не коханий, - батько навiть не знав, чи жива Малуша? Батько ж так любив Малушу, мрiяв про не?, шукав! Володимир пам'ятав кожне слово, сказане про не?, i полюбив ??, матiр свою, яку нiколи в життi не бачив. Триматись, тiльки триматись, терпiти, ждати. Адже батько тримався, мовчав, а, виряджаючи Володимира до Новгорода, велiв: - Со братами сво?ми, князями земель, мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати тво? робитимуть по покону отцiв - будь в'?дно з ними... Вiн говорив це, знаючи, що ?де, може, на останню криваву сiчу, на смерть, розумiючи, як важко буде жити без нього Володимиру - сину Малушi. I Володимир робив так, щоб виконати батькiв загад. Iдучи до Новгорода, та вже й там, вiн спочатку боявся цi?? полунощно? землi - часто з великим болем згадував Ки?в - там була його отчина, там жив його батько, десь там була i мати його Малуша. Юний Володимир пiсля розмови з батьком дуже часто думав про не?. Одного разу вночi вона навiть приснилась йому. Це було дивно, вiн же нiколи-нiколи в життi ?? не бачив! Але вона приснилась, коли йому було дуже-дуже важко й коли перед самим свiтанням забувся увi снi, мати тихо, щоб нiхто не почув ?? крокiв, увiйшла до палацу, зупинилась бiля його ложа, схилилась так низько, що вiн чув дихання й стогiн, який зiрвався з ?? уст, поклала руку - дуже теплу й нiжну - на його голову... Прокинувшись, Володимир сiв на холодному ложi, дивився на сiре вiкно, думав - яка ж вона, його мати? Пiзнiше вiн менше i не так уже болiсно думав про Ки?в, - велика земля Новгородська, на полуднi впира?ться в Полотську волость, на заходi тягнеться до ?мi й Чудi, на сходi до Мезенi й Печори, в полунощнi береги ?? б'?ться суворе Крижане море; много язикiв i племен живе в нiй, княжi й боярськi погости стоять скрiзь - на Водi, Невi, Онезi, в племенах саамських, ненецьких, комi; велику дань збира? в них князь i бояри, двi тисячi гривень по ряду мусить дати Новгород тiльки ки?вському князю. А земля ця й неспокiйна - за морем Варязьким точать i точать мечi проти Русi свiони, на Iтилi-рiцi за Унжею сидять чорнi булгари, з полунощi, з Крижаного моря, тiльки й пильнуй - налетять нiмцi, варяги, а то й англiйцi. I уже кiлька разiв об'?хав на санях з дружиною князь Володимир землю Новгородську, збираючи дань на погостах i даючи суд i правду людям. Полюбилась йому сувора, холодна земля, мовчазнi, роботящi, незвичайно? сили люди ??, полюбив вiн i Новгород - це ж вони, лiпшi мужi, бояри, во?води новгородськi, покликали його сюди, назвали, хоч був вiн сином рабинi, князем у себе, обiцяли вспо?ти i вскормити, i все зробили, - твердо сидiв князь Володимир у Новгородi, його надiйно пiдпирали бояри й во?води, слухали й любили люди всiх верхнiх земель, бiля нього була людина, якiй вiн вiрив i яка берегла його, - во?вода, уй Добриня. Був новгородський князь Володимир i багатий: скотницю мав, либонь, не меншу, нiж ки?вський князь, знамена Володимира стояли в багатьох лiсах, на землях, над рiками, аж до самого Бiлого моря. Багатий Володимир i знатне його боярство й во?водство добре берегли пiвнiчнi укра?ни Русi. Правда, не раз, не два вони нарiкали на Ярополка, сам Володимир був невдоволений братом, що намагався бiльше взяти, менше дати. Якось у Новгородi побував князь деревський Олег. Кiлька вечорiв провели вони разом, говорили про Ки?в, брата Ярополка. Виявилось, що й Олег недолюблю? Ярополка. Сидячи в Деревлянськiй землi, зна? його чорнi намiри, жде нагоди об'?днатись з Володимиром. Тим часом вони не зневажали Ярополка, з лiта в лiто посилали йому уроки, Новгород, по надобi, давав Ярополку дружину, купцi новгородськi вiльно ходили на торг до Ки?ва, а в себе на Волховi приймали людей з полян, Володимир вiддавав Ярополку як ки?вському князевi честь i славу. Коли до Новгорода прийшла вiсть про загибель князя Святослава, вiн, домовившись з Олегом, дав роту Ярополку як великому князевi Русi, обiцяв тримати з ним мир i дружбу. Батько Святослав знав, що робить, вiн посадив Ярополка в Ки?вi, Олега - в Деревлянськiй землi, його, Володимира, - в Новгородi, так i мусить бути, нехай душа його спочива? в Перунових садах. А що замислив i що робить князь Ярополк? До Новгорода долинула нова вiсть, що вiн послав дружину в землю Деревлянську, убив князя Олега. Володимир жахнувся, почувши про це. Отже, Ярополк робить те, що замислив: пiдняв меч i вбив брата, щоб рушити потiм i на Володимира. Уся Новгородська земля осуджувала убiйника-князя, вiче в Новгородi кликало Володимира, як велiв закон i покон, iти й помститись за вбивство брата. Князь Володимир не пiшов на Ярополка, бо знав, що той спира?ться на дужу ки?вську Гору, ма? велику дружину, швидко може зiбрати численне земське вiйсько з полян, деревлян, сiверян. Не вiрив вiн, що так швидко, одразу Ярополк почне брань проти нього й Новгорода. А з Ки?ва йшли новi й новi, все страшнiшi й страшнiшi вiстi. Князь Ярополк прийма? в Золотiй палатi печенiзького кагана Iлдею, уклада? з ним мир, да? йому городи й землi над Днiстром, - Новгород виру?, во?води й бояри лютують - як може ки?вський Ярополк миритися з убивцями князя Святослава ще й давати ?м пожалування? У Ки?вi князь Ярополк прийма? слiв Вiзантi?, уклада? з ними мир, обiця? збройне допомагати, дозволя? ширити богопротивну християнську вiру ще й одружу?ться з грецькою царiвною... Новгород люту?. Непоко?ться, уболiва? i князь новгородський Володимир. Разом з князем Володимиром непоко?ться i вуй його - во?вода Добриня. Горе юного князя - його горе, княжа доля - Добринина доля; вiн не тiльки во?вода: Малуша, мати Володимира, - сестра Добринi, вiн його рiдний дядько. Нiхто цого не вiдав, не знав про це й Володимир. Князь Святослав, довiдавшись вiд Малушi, що Добриня ?? брат, зробив його сотенним, але знаку йому самому не подав, дiзнавшись, що мати Ольга вигнала разом з Малушею й Добриню i що пiзнiше Добриня за ?? загадом привiз Володимира на Гору, вiн проти волi матерi назвав ву?м свого сина не когось, а Добриню, тiльки самому йому нiчого не пояснив; виряджаючи Володимира до Новгорода, Святослав розповiв йому правду про матiр Малушу, але про Добрнню змовчав. Хто зна?, якi почуття керували князем, - страждаючи все життя вiд глибоко? рани в серцi, вiн, либонь, хотiв легшим зробити життя свого сина... Добриня ж думав про це не так. Володимир - син Святослава, i хто б не був його матiр'ю, вiн ? нинi й довiку князем. Добриня, аще буде потреба, такожде життя сво? вiддасть за нього. Але що дозволено князевi, те загубить смерда. Малуша вчинила грiх з князем Святославом, за що й прийняла кару. Добриня ж потрiбен князям, бо охороняв на березi Росi ?хнiй плод, за загадом княгинi одiрвав од грудей Малушi дитя - Володимира - й привiз його в Ки?в, вiн потрiбен був i як уй молодого княжича, бо хто ж краще нього мiг випестити сина рабинi?! Втiм, на Горi в отчому теремi Володимир був не сином рабюii, а княжичем, пiзнiше в далекому Новгородi став князем. I нiхто, навiть сам Володимир, не зна?, що Добриня - син ницого Микули-любечанина - його дядько. I не треба, не треба! Добриня забув минуле, нинi вiн во?вода, права рука князя, живе в злагодi з во?водами й боярами новгородськими, здобува? князевi - княже, собi - сво?. А вже тут, у Новгородi, Добринi було що брати. Князь мав свiй терем i двiр у Ракомi, перевесища, лови, лiси й землi, Добриня одержав вiд князя пожалування - терем з клiтями й пiдклiтями й дворище над Волховом; князь держав у сво?х руках скотницю Новгородсько? землi, у теремi сво?му Добриня мав кiлька мiхiв iз золотом i срiблом. Так i жив Добриня - у великiй любовi й приязненствi з князем Володимиром, у повнiй згодi з новгородським боярством i во?водством, якi самi шукали з ним дружби, бо Добриня - права рука князя Володимира. А боярам i во?водам ? про що дбати - у Ки?вi була Гора, де сидiли й звiдки правили землею князь iз боярами й во?водами; у Новгородi також був свiй град над Волховом, де за ровами й валами, за високою стiною сидiлив теремах i хоромах лiпшi мужi новгородськi, бояри, во?води, купцi. Добриня швидко придивився й побачив силу цих мужiв - боярина Волдути, що мав терем над Волховом, по-гостi бiля озера Онего, а ще один - аж над Крижаним морем, во?вод Тудора, Iваня, Чудини, Спирки, тереми яких височiли в Новгородi, а погости - в п'ятинах* (*П'ятини - п'ять частин Новгородсько? землi.), во?вод Михала, Векшi, Вiхтуя, якi багато воювали за землю Новгородську мечем, але не забували й про золото та срiбло. I навiть бiльше - якщо у бояр чи во?вод була якась потреба, десь вчинялась усобиця чи смута у верхнiх землях, загрожував ворог iз-за моря, та навiть тодi, коли чвари вчинялись мiж самими боярами й во?водами або у домi когось iз них, - про все це найперше радились вони з Добринею, був вiн ?хнiм заступником i перед князем. А там трапилось ще одно - неминуче й бажане для Добринi. Уже давно на нього - немолодого вже, але ставного, широкого в плечах i грудях, з невеликою русою борiдкою й такими ж вусами, коли йшов вiн у червоних чобiтках, зеленому з соболиною оборкою корзнi, мечем бiля пояса, у високiй iз каменями самоцвiтами шапцi на головi - уже давно iз-за завiсок на вiкнах, iз-за тинiв i так на вулицi задивлялись дiвчата, молодицi, вдови. Смутьяний жiночий рiд все частiше й частiше позирав на во?воду Добриню. Але женська прелесть, здавалося, зовсiм не обходила його, Добриня нiколи не впадав у соблазни, прелюбодiйство, вiн нiколи не чiпав, як це робили iншi во?води, мужеських жон, не розтляв дiвиць, безгрiшним був Добриня. I нiхто не знав, що во?вода Володимира ма? iншу, свою думу - раз i другий зайшов у терем старого боярина Волдути, що жив з ним поруч, там побачив i обдивився дщер його Руту, темно? ночi, як велiв покон, умкнув ?? i запер у сво?му теремi, а там дiйшов згоди зi старим Волдутою. Так Добриня порiвнявся з найбагатшою людиною в Новгородi, а князь Володимир зробив йому вiд себе пожалування; дав землi на Опоках, почепив на шию другу золоту гривну. 3 До Новгорода прибули гiнцi з Ки?ва, вони привезли з собою грамоту князя Ярополка, яку ?м велено було вiддати тiльки в руки Володимиру. Вiн прийняв гiнцiв, узяв у них грамоту, прочитав ?? i, сказавши, що вiдповiдь князевi Ярополку пошле сво?ми гiнцями пiзнiше, вiдпустив ?х. Того ж дня гiнцi Ярополка ви?хали назад до города Ки?ва, князь же Володимир велiв Добринi зiбрати у Великiй палатi свого терема все боярство й во?вод Новгорода. Темна, похмура, вогка Велика палата у теремi княжому над Волховом-рiкою, крiзь вузькi загратованi вiкна сюди й удень ледь пробива?ться свiтло, зараз i його нема? - за стiнами терема вже нiч. Але князь Володимир поспiша?, на нiч не глядя, вiн велiв зiбратись усiм во?водам i боярам, старцям, градським, посадникам з п'ятий, аще вони лучаться в Новгородi. I вони прийшли сюди - стоять, спочивають на лавах, сидять навпочiпки попiд стiнами. Горять, коливаються, закручуються язиками вогнi свiтильникiв, у жовтуватому ?х промiннi виступають засмаглi бородатi обличчя, золотi гривни на шиях i чепи на грудях, срiбнi держаки посохiв, вузлуватi руки, стiни, що складенi з товстих колод, сiра конопать мiж ними. У палатi терпко пахне овчиною, смолою, люди надихали, й на стiнах виступають срiблястi зерна роси. Гуде пiдлога, по нiй гупають i гупають важкi кованi чоботи, в руках у волхва ?мця глухо рипнув бубон i забряжчали золотi пiдвiски. - Чолом тобi, княже! - прокочу?ться в палатi. Князь сто?ть бiля важкого, рiзьбленого з чорного дуба стiльця на помостi, пiд стiною ошую вiд нього зупиняються Добриня i ще кiлька бояр, що увiйшли в палату з ним разом, вiчник* (*Вiчник (у Ки?вi - ларник) - писар того часу.) Жигар вмощу?ться бiля самого помосту з берестяними сво?ми звитками, гострими залiзцями - вiн запише все, що велить князь. - Бояри мо?, во?води, мужi, посадники з п'ятий! - зверта?ться до всiх князь Володимир. - Пiзня година, спати час, але не сплю сам, покликав i вас, одержав нинi грамоту вiд ки?вського князя Ярополка. Вiн зупиня?ться на якусь хвилину, вийма? з-за вилоги лiвого рукава грамоту, пiдносить так, що всiм видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгорта? й не чита? - кожне слово цi?? грамоти, либонь, записане в його серцi, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нинi - вперше за всi лiта - князя ки?вського Ярополка сво?м братом. - Князь ки?вський Ярополк, - каже далi Володимир, - пише менi, аби ?хав я до Ки?ва, негоже нинi, пише вiн, мати на Русi два князi, уже ми, - пише Ярополк, - зумi?мо правити землею з города Ки?ва... - Хто це "ми"? - вирива?ться в темному кутку палати. - А Новгород що ж, не може мати свого князя? - глухо луна? ще один голос. Князь Володимир пiдводить голову й дивиться в пiвтемряву, нiби хоче пiзнати, хто запиту?. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання. - Про кого дума? князь Ярополк, - вiдповiда? вiн людям, - всi ви, мужi мо?, зна?те. Уже ранiше повiдав я вам, уклав вiн любов i дружбу з iмператорами роме?в, учинив мир з печенiгами, нинi дума?, либонь, спертись на них. - Пуска? ромейськi мечi в нашу землю? На печенiгiв спира?ться? Але ж ми ?х сюди не пустимо. Про кого вiн дума?? Що каже про Новгород? Крики в палатi нагадують буйний потiк, що кипить, виру? мiж скель, вирива?ться з берегiв. - Князь Ярополк пише про нас, - вiдповiда? Володимир, - у Новгородi бути надалi, як i скрiзь на Русi, посаднику мо?му... Князь Володимир замовка?, мовчить усе боярство й во?води, у палатi ста? так тихо, що чути, як потрiскують гноти свiтильникiв, а одразу за стiнами шуга? вiтер. I враз зборище прорива?. Першим вста? жрець ?мець - вiн викида? вгору свiй бубон, кiлька разiв б'? в нього, бряжчить золотими пiдвiсками, за ним схоплюються з лав, б'ють посохами об пiдлогу старцi громадськi й мужi, враженi тим, що почули, хапаються за крижi мечiв во?води. - Не буде так, як замислив Ярополк, - чути багато голосiв. - Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи сво? слово, послухай нас, не хочемо, не волимо! У зливi голосiв, що наповню? палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурханi хвилi. Князь Володимир вище пiдносить руку з грамотою, ось вiн щось сказав. - Мужi новгородчi! - зверта?ться вiн. - Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужi новгородчi... Тодi наперед протиску?ться, пробиваючи собi шлях руками, а то й кулаками, во?вода Михало. Нiхто не гнiва?ться. Михало такий - хто-хто, а вiн скаже, що треба, блюде Новгород i ггятини, сам ?здив до Ки?ва просити князя, вiн привiз сюди й Володимира. - А я ужо скажу, - з того й почина? Михало, ставши так, щоб його чули i князь, i мужi. - Ужо я скажу, - суворо й грiзно продовжу? вiн, - i за вас, новгородчi, i за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? - раптом вибуха? вiн.-- Де ми живемо? Хто ми ?? Во?вода запиту?, але не жде вiдповiдi, вiн зверта?ться, либонь, до душi сво??, до себе самого, i якось пiднесено, урочисто продовжу?: - Ми, новгородчi, блюдемо закон i гюкон отцiв наших, самi усгрояли землi нашi, дiйшли до Варязького моря на захiд сонця, до Крижаного окiяну на полунощi, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали... Пам'ята?те, новгородчi, як було з свiонами - ?хнiй Рюрик хвалився, що вiзьме Новгород, ярлом* (*Ярл - полководець.) оголосив себе нашо? землi, а ми його розбили пiд Ладогою! Ярл Трувор зрадою взяв Iзборськ, а тiкав звiдти, аки вовк... Так було з свiонами, так i буде! Але ми вiд роду люди руськi, зна?мо, що князi Олег i Iгор, княгиня Ольга, вся Русь пеклась про Ки?в i про Новгород. Коли княгиня при?хала сюди, ряд ми з нею уклали. Коли Святослав iшов на брань з ромеями i посадив у Ки?вi сина Ярополка, а Олега у деревлян, - просили його дати й нам князя. Адже так, новгородчi? - Так, Михале! - загомонiли всi навкруг. - Правду говориш, дiло, слуха?мо... - Зараз почу?те! Все почу?те! - вiв далi Михало. - Ужо я скажу. Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотiв, щоб його зрозумiли й пiдтримали всi мужi новгородськi, але не хотiв образити й Володимира-князя. Через те вiн сказав так: - Мушу повiдати вам, люди, i тобi, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Ки?вi, то бачився i говорив з князем Святославом. "Новгородська земля хоче мати князя", - сказав я йому. "Знаю, i сам хочу дати, - вiдповiв менi покiйний князь, - iду далеко на сiчу в землi чужi, бажаю, щоб мир був у рiднiй землi. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городi Ки?вi, Олега посилаю в землю Деревлянську". - "Володимира", - вiдповiв я. "А ви зна?те, хто вiн ??" - "Усе знаю, i Новгород зна?, - сказав я князевi Святославу, - через те й просимо його". - "Даю вам Володимира, - промовив князь Святослав, - то ? мiй улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе..." - "Спасибi, - подякував я князевi, - не турбуйся, вспо?мо, вскормимо..." Опустивши очi долу, стояв i слухав цi слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тiльки Михало, в палатi зводились руки, лунали збудженi голоси: - Не ?дь, княже, до Ки?ва, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити... - Ми тебе по?ли й кормили, життя вiддамо за тебе княже! - Аще так, не коримось Ярополку... Не вiзьмемо його посадника... Клич вiче, княже!.. - На Ки?в, княже, на Ки?в!.. Володимир мовчав i ждав, коли в палатi знову настане тиша. - Так, людi? мо?, - промовив вiн. - Мушу йти на Ки?в, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завiт батька мого Святослава, який говорив: "Со братами сво?ми - князями земель - мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати тво? робитимуть по покону отцiв - будь в'?дно з ними. Аще зрадять покон - бути ?м в татя мiсто..." - Бути Ярополку в татя мiсто! - заволали всi. - На Ки?в! На Ки?в! Смерть Ярополку-братовбивцi!.. - Клич, княже, вiче! Веди нас на Ки?в! Князь Володимир помахом руки зупинив ?х - Як же поведу вас, людi? мо?? Куди буду вести?! Чули самi: вже печенiги - брати Ярополковi, роме? - його друзi, вiн поведе з собою полян, деревлян, Чернiгiв, Переяслав, городи червенськi... А ми, новгородчi, пiдемо з ким? - Усi полунощнi землi пiдуть з нами - весь i меря, чудь... Пiдемо на брань - i вiд Ярополка вiдпадуть його землi. Русь чу?, де правда, а де зло... Князь Володимир дивиться на бояр i во?вод. - Так, - каже повiльно вiн. - У тяжкi години Русь i ?? люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вiрю в це, вiрю руським людям, вiрю й вам. Але не одразу пiзна?ться правда й лжа, множество кровi пролили вже люди нашi, велике множество кровi доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як iти?! Володимир замислю?ться. За стiнами палати ви? й ви? полунощний вiтер, вiн пробива?ться навiть крiзь стiни, холоднi потоки пронизують палату. - Дивлюсь на схiд, - веде далi Володимир, - бачу дикi орди й племена, що радо пiдуть з нами на Ки?в... - Не клич ?х, княже! - Дивлюсь на захiд - бачу Нiмецьку iмперiю, вже сли ?хнi разом з священиками папежу римського побували в нас. - Не вiримо iмператорам i папежу, не вiр i ти, княже! - Не вiрю, - твердо каже Володимир. - Вiрю токмо в Русь, токмо руськi люди мусять лад у сво?х землях укласти. - По?демо, княже! - встають усi в палатi. - Веду вас! - рiшуче промовля? Володимир. - А в пiдмогу покличу варягiв - вони вiри сво?? не нав'язують, нових поконiв не дають, воюють за золото. - Роби, княже, як замислив. Усi ми з тобою, де ти - там i ми! 4 Холодний, сiрий, непривiтний полунощний город Упсала. Щоб туди добратись, треба пройти студене Варязьке море, довго блукати мiж високими гострими скелями, де кожно? хвилини на мореходця чату? смерть. Сувора та кам'яна земля, суворi там люди, страшнi й мстивi такожде i боги ?х - одягнутий у броню й шолом iз гострими рогами бог вiтрiв i бур Один, жона його - Фрiгг, а найлютiший - син ?х громовержець Тор, що прича?вся у темнiй печерi десь на островах Варязького моря, кида? стрiли-блискавицi на купцiв i во?в, якi ?дуть до Упсали. Але нi суворе Варязьке море, анi гострi скелi бiля берегiв не затримали новгородських мореходцiв - на кiлькох учанах пройшли вони крiзь негоду й бурi, зупинили лодi? бiля крутих скелястих берегiв Упсали. Оточений ярлами, воями i толковинами, князь Володимир пiднiмався до фортецi свiонських конунгiв. Вони йшли мiж двома високими стiнами, на яких викарбуванi були невiдомi ?м письмена, подекуди стояли висiченi з каменюк постатi потворних, страхiтливих богiв. Шлях вiв усе вище й вище на гору, нарештi вони опинились перед зачиненими ворiтьми фортецi. - Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! - закричали ярли. Хтось довго й пильно дивився в прорiзи в стiнах фортецi. Зарипiли й вiдчинились залiзнi ворота. - Конунг Олаф жде новгородського князя... З каменю побудованi стiни в палацi свiонських конунгiв, свiтло в довгi переходи й поко? пробива?ться крiзь вузькi загратованi вiкна. Всюди горять свiтильники, сто?ть охорона, на стiнах почепленi й тьмяно поблискують алебарди, бердишi, однобокi франкськi мечi, темнiють туровi роги. З свiтлицi конунга Олафа видно сiрi береги, хвилi на морi, хмари, що пливуть i пливуть удалину. Олаф Скетконунг - немолодий уже чоловiк з сивим, рiвно пiдстриженим на ши? волоссям, густими бровами, пiд якими поблискують сiрi очi; у нього гострий, як у птаха, зiр, довгий крючкастий нiс, пiдiбганi уста. Вiн сто?ть бiля столу в кутку свiтлицi - одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткi - до колiн - штани, на ногах високi пiдкованi чоботи. - Чолом тобi б'ю, Олафе Скетконунгу, - почина? князь Володимир, - прийми дари вiд мене й Новгорода. Во? князя Володимира кладуть перед конунгом дари соболинi хутра, разки горючого каменю* (*Горючий камiнь - бурштин, янтар.), обоямогострий меч, срiбнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнецiв - для конунга, емалi - для його жони, лунницi з сканню - для дочок. - Добрi дари ти привiз, гардський княже, - вiдповiда? Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, - i за них тобi дякую. Щедрий Гардарик* (*Гардарик - кра?на городiв (швед.).), багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеарiке?* (*Свеарiке (або Свiонiя) - Швецiя.) Вони сiдають один проти одного за столом. Во? князя тихо виходять, в глибину свiтлицi вiдступають ярли, мовчазнi слуги ставлять на стiл наповненi мiцним медом срiбнi келихи, толковини говорять тихими голосами. - Я прибув до тебе, Олафе, пам'ятаючи, що тебе називають Скетконунгом* (*Скетконунг - хороший, добрий конунг (швед.).), хочу нагадати й утвердити те добре що було мiж людьми наших земель. Ти сказав про багатство мо?? землi - i це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатствi не без урону. Iде в мене, конунгу, сварга з братом Ярополком, що сидить у Ки?вi-городi... - Ки?вгард, - примружу? очi конунг Олаф. - О, я багато чув про нього. - Тому я й прибув до Свеарiке, - продовжу? князь Володимир. - Маю багато во?в з полунощних земель, але хочу тебе просити дати менi на помiч тисячi двi во?в. Во?-све?, - закiнчу? князь Володимир, - хоробрi, ?х зна? весь свiт. - Так, у свiтi знають наших во?в, - згоджу?ться конунг Олаф. - Та й самi мо? во? люблять далекi походи. Але вони, - конунг посмiха?ться, - дуже люблять городи, землi, дань. - Городiв i земель я дати не можу, - вiдповiда? князь Володимир, - то не мо? городи, а людей мо?х, вони ж, зна?ш сам, не терплять iноземцiв. А золото тво?м воям дам. - Це буде довго? - До Ки?ва-города й назад - рiк. А може, во? тво? попливуть далi, до Вiзантi?. - Двi тисячi во?в... Рiк, - шепоче конунг. - Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду. Тiльки темнi?, в ущелинi за Упсалою, що горловиною сво?ю виходить до кипучого моря, в священнiй дiбровi запалю?ться безлiч вогнiв, народжу?ться спiв, чути людськi голоси. Шляхом, що в'?ться над морем, до цi?? ущелини на колiсницi, яку тягне четверик коней, оточений гiрдманами* (*Гiрдмани - охоронники.), ?де з ярлами i лагманами* (*Лагмани - управителi земель.) Олаф Скетконунг. Ще одна колiсниця пряму? за першою, в нiй сидять князь Володимир, во?води новгородськi, вони пильно озираються навкруг. Горять смолоскипи, ?хнi вiдблиски розiрваними разками намиста вiдбиваються на пiнi прибою, iржуть сполошенi темрявою й вогнями конi. У священнiй дiбровi, в храмi, колони якого пiдпирають викладений залiзом дах, уже все готове для тiнгу* (*Тiнг - урочистi збори.) й священно? жертви. Служницi накрили килимами й поставили в храмi лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здiйма?ться до неба високе полум'я вогнища, воно освiтлю? великi, зробленi з каменю й дерева постатi богiв Одина, Тора, Глера, Нiорда. На широкiй площинi перед iдолами в обкладеному каменем колi стоять блискучi мiдянi чашi, лежать кропила з щетини, ходять дротти* (*Дротти - жерцi.), ще далi в темрявi у загородi поблискують великими очима й тупотять конi й корови, роздратовано хрюкають кабани. Усi запрошенi прийшли на тiнг, лунають протяжнi звуки бил, ярли й лагмани займають сво? мiсця на лавах, слуги стоять навкруг. Олаф Скетконунг сидить на тронi, вiн слуха?, як поволi стиха? людський шум, - чути тiльки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом мiж колон видно великi червонуватi зорi. - Ярли й лагмани! - почина? Олаф Скетконунг. - Я велiв нинi скликати тiнг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський* (*Гольмгардський - князь з кра?ни городiв руських.) Вольдемар, вiн просить дати допомогу, щоб пiти пiвнiчними рiками на полудень до Ки?вгарда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу? - Скiльки треба во?в? - пiдводиться з лави ярл Фулнер. - Двi тисячi. - А яку князь Вольдемар дасть нагороду? - лунають звiдусiль голоси. Почина?ться торг, який невдовзi закiнчу?ться успiшно. Тодi старший гiрдман налива? й пода? з низьким поклоном спочатку конунгу, а потiм князю Володимиру два роги з медом. Це - не звичайнi роги, з яких п'ють усi, аi братафули* (*Братафули - священнi, клятвенi чашi.), гiрдман, щоб очистити мед у них вiд земно? лжi й чвар, пода? ?х конунгу й князевi через розкладене на землi багаття - вогонь очища? все, вiн зробить чистим i мед у рогах. Конунг Свiонi? i князь Володимир випивають до дна сво? роги. Тим часом дротти вже вбили дев'ять тварин чоловiчо? статi, як це велiв закон, кров ?х зiбрали в мiдяну чашу i тепер глаутейяами* (*Глаутейн - кропило.) кропили во?в, а служки подавали ?м смаженину. Пiзня нiч. В Упсалi, в горах на березi - скрiзь тихо, тiльки море розходилось, неспокiйнi хвилi б'ють i б'ють у скелi, як жорна, перевертають камiння, стогнуть, ревуть. У кутку велико? свiтлицi Олафа Скетконунга пiд балдахiном з темного оксамиту слуги вже приготували пухову постiль, заслали ?? чистими простирадлами, свiтло-синьою, золотом перетканою ковдрою. Проте конунг не спить. Вiн сто?ть бiля розчиненого вiкна, дивиться на грати, що перетинають зоряне небо, слуха? шум роздратованого моря, жадiбно ловить свiже повiтря. За конунгом пильно стежить ярл Фулнер, його немарне назвали цим iм'ям* (*Фулнер - гидкий, одворотний (швед.).) - праве око ярла прикрива? чорна пов'язка, нiс нагаду? дзьоб коршака, на верхнiй щелепi в нього гострi зуби - справжнi iкла кабана, у ярла великi, схожi на гриби вуха. Про що дума? Олаф Скетконунг? О, зустрiч з конунгом Гольмгарда, промови на тiнзi, священна жертва й простягнутий над вогнем келих з вином - все це викликало в ньому цiлу зливу думок. Конунг дума? про Свiонiю, Норвегiю, Данiю - три землi, що обiймають усю пiвнiч за Варязьким морем. Це - чудовi землi, сам Олаф Скетконунг дуже любить моря i гори, ущелини й затоки, лiси... Близькi, рiднi конунгу Олафу й сусiднi землi - Данська, Норвезька, конунг Данi? евен Твескегг i конунг Норвегi? Ерiк - близькi родичi Олафа Скетконунга, Ерiк i зараз свата? його дочку Астриду. Здавалося б, жити в мирi й любовi цим пiвнiчним землям, великi в них одали* (*Одали - земельнi володiння.), ? лiси й рiки, в морях повно морського звiра. Проте не сидять на рiдних землях свiони, норвежцi, датчани. Як i давнi ?х предки, мрiють вони про далекi походи, наскоки на чужi городи й землi, про золото й срiбло, яке можна звiдти привезти з собою. I вже вони виборознили всi моря й океани, варягiв бояться Париж i Рим, конунг Канут багато лiт залив кров'ю Англiю, король Едгар за десятки тисяч фунтiв купував у нього щороку мир, з великого розпачу навiть помер, але син його Етельред однаково платить денегельд* (*Денегельд - дань (дат.)) Кануту. А в цей же час кораблi варягiв iдуть далi й далi, досягли пiвденних морiв, уже в ?хнiх руках Карiатi, Росано, Герачi, Орiя, Козенца, Торенто, Брундузiум, перед ними тремтить Сiцiлiя, Калабрiя, Апулiя, вони завоювали Ломбардiю, Канiто, Салерно, Неаполь, Амальфу, Беновенто... У той час коли конунги Данi?, Норвегi? переможно проходили моря й океани на заходi й далекому пiвднi, конунги Свiонi? думали про землi на схiд вiд Варязького моря - про Русь. Хто-хто, а вони достеменно знали, якi незчисленнi багатства мають князi Русi i ?х люди, цi багатства, либонь, були не меншi, нiж усi скарби Парижа, Лондона i ще багатьох городiв, узятих разом. I вiкiнги з Свiонi? перетинали Варязьке море, куди ходив ярл Рюрик, його брати Синеус, Трувор, вони водили з собою дружини, перед якими здригнувся б будь-який город у Англi?, Францi?, Римськiй землi. Але в Гардарику вiкiнги Свiонi? нiчого зробити не могли. Рюрик бував у Гольмгардi, оголосив себе ярлом цi?? землi, але неспокiйнi новгородцi не допустили його до свого города, й вiн змушений був сидiти рiк за роком у Ладозi... Не пощастило й iншим ярлам - шукаючи добутку, ярл Синеус тiкав аж у Бiле озеро, в землю весi, ярл Трувор захопив Iзборськ, але змушений був тiкати й звiдти. Вiкiнги Свiонi? вдавались до хитрощiв: користуючись з того, що Русь дозволяла купцям з пiвночi ходити на лодiях з Варязького до Руського моря, а далi й до грекiв, вони клали в сво? подi? зброю, прикривали ?? згори хутрами, досягали далеких городiв на Днiпрi, а там, вчинивши вночi штрангуг* (*Штрангуг (вiд шведського Stran - берег, hugg -удар) - десант, висадка на берег.), пробували захопити цi городи. I от князь Гольмгарду Володимир зверта?ться до Олафа Скетконунга по допомогу, просить дати двi тисячi во?в, щоб вiн мiг помститись за кров брата, зробити лад у сво?й землi. - Слухай, Фулнер! - одверта?ться нарештi вiд вiкна й каже ярлу конунг. - Ти з двома тисячами наших во?в iдеш у Гардарик. Але допомагати новгородському князевi убити свого брата й утвердитись у Ки?вi - це мало для cвена. У походi дивись, ярле! Нехай Володимир вбива? Ярополка, а Ярополк Володимира, ти бережи кров сво?х во?в. Мiж Новгородом i Ки?вом лежить Полотська земля князем там сидить Регволд - це cвен, князь нашого роду. Дивись, якщо Регволд з'?дна?ться з Ярополком i вони перемагатимуть Володимира, допоможи ?м, якщо не вийде в Полотську - може, пощастить у Ки?вi. Фулнер слуха?, й посмiшка залива? його спотворене обличчя. Нi, немарне старого ярла прозвали жорстоким! 5 Князь Володимир щасливо повернувся з Свiонi?, разом з ним при?хало й двi тисячi во?в Олафа Скетконунга. У Новгородi не полюбляли свiонiв, через що й князь Володимир не пустив ?х до города, лодi? ярла Фулнера стояли там, де Волхов доплива? до Iльмень-озера. Але що могли зробити цi двi тисячi во?в? У Новгородi вже зiбралась сила-силенна людей з полунощних земель, на Волховi похитувались лодi? з усiх п'ятий Новгородсько? землi, що волоком добились сюди через озеро Нево з Карели, озером Онего i Свир'ю вiд погостiв над Крижаним морем, з Бiлоозера, Мезенi i навiть Печори. Усiх ?х мав опорядити в дорогу Великий Новгород, клiтi на торговищi й у княжому дворi над Волховом були розчиненi, кожен конець i вулиця давали на рать, що велiв князь; з Кузнецько? вулицi везли день i нiч усяку кузнь, з Плотницько? - котки для волокiв, з Щитно? - щити та мечi, з Кожевницько? - збрую, сiдла, з Гончарського конця - корчаги, плоскви. Та й самi новгородцi вирушали на брань, люди йшли i йшли з усiх концiв - Наревського, Словенського, Загородського; отцi прощались iз синами, жони плакали на грудях сво?х мужiв, дiвчата проливали сльози за сво?ми молодими. Проте князь Володимир не давав загаду пiднiмати вiтрила. Повернувшись з Свiонi?, вiн послав сво?х слiв на чолi з во?водою Михалом у Полотськ, до князя Регволда. Усе боярство й во?води чули, як князь сказав: - Ти, во?водо Михале, ?деш до полотського князя Регволда; скажи, що не хочу марно проливати кровi, пропоную йому мир i любов, прошу разом зi мною йти на Ки?в утверждати Русь. - Князь Регволд - вельми хитрий i лживий, - вiдповiв на це Михало. - Як можемо ми вiрити його слову? - Гаразд, - повiв далi князь Володимир, - коли так, скажи йому, що я хочу на знак нашого миру взяти жоною дочку його Рогнедь... - Добре розсудив, княже! - загомонiли во?води й бояри. - Так i говори! I ми волимо, аби в нашого князя була достойна жона. Пiзнiше князь Володимир часто думав над тим, чому вiн дав такий загад сво?м слам. Вiн чув ранiше про княжну Рогнедь, яку всi називали красунею, але сам нiколи ?? не бачив. Любов? Нi, вiн не мiг полюбити Рогнедь, сидячи в Новгородi. Зухвалiсть? Нi, Володимир i цього в гадцi не мав. Син рабинi хотiв вiдчути себе людиною, князем, та ще хотiв добра рiднiй землi. Проминуло багато часу, вiдколи Михало з iншими слами рушили на подiях в озеро Iльмень, щоб далi волоком потрапити в Двiну, а там i до города Полотська, i все не було анi ?х самих, анi звiстки. Над Iльменем i на високiй Перинь-горi день i нiч стояла сторожа, во? дивились на пiвдень, чи не майорять у туманi вiтрила й щогли, але з далини тiльки котились хвилi, над ними кружляли птахи чайки, iз-за обрiю випливали бiлi, схожi на вiтрила, хмарини - лодiй новгородських не було й не було. I от рано на свiтаннi з Перинь-гори примчали гiнцi: на далекому плесi Iльменя з'явились гострi вiтрила новгородцiв, то, либонь, во?вода Михало поверта?ться з Полотська. Одразу ж пiсля цього князь Володимир з во?водами помчали на Перинь, у прозорому, слiпучо-голубому повiтрi над далеким обрi?м побачили знайомi вiтрила. Але незабаром вiтер стих, вiтрила впали, во?, напевне, сiли на весла - пливти мiнливим, затканим хвилями плесом Iльменя було важко; тiльки надвечiр лодi? новгородськi поклали укотi у Волховi напроти стiн дiтинця, а Михало з iншими слами зiйшли на берег. Князь Володимир слухав сво?х слiв у Великiй палатi дiтинця. Туди ж прийшли в темних довгих платнах i високих бобрового хутра шапках, з посохами у жилавих руках бояри, мужi лiпшi й нарочитi, - вони сiли в круг на лавах попiд чорними рубленими стiнами - мовчазнi й замисленi; посеред палати стали, спираючись на мечi, во?води й тисяцькi; молодi бояри норовили стати ближче до княжого мiсця; пiзнiше за всiх гордовито, з бубном у руцi прийшов волхв ?мець, i всi розступились перед ним. А потiм iз-за завiси в кутку палати з'явився i князь. - Чолом тобi, княже! Будь здоров, княже! - прокотилось у палатi, во?води й тисяцькi забряжчали мечами, мужi лiпшi й нарочитi, що дрiмали пiд стiнами, пiдняли голови, ?мець провiв пальцем по шкiрi бубна, i сухий, скрипучий звук при?днався до шуму в палатi. - Будьте здоровi й ви, мужi новгородцi! - вiдповiв на ?х вiтання князь Володимир, здiйнявши з голови хутряну, всипану самоцвiтами шапку, а з пояса меч, сiв на свiй стiлець. У палатi стало тихо. В круглих слюдяних вiконцях багрянiло вечiрн? промiння. Гриднi ходили з свiтильнями, запалювали у важких шандалах товстi восковi свiчi. У мерехтливому ?х сяйвi стало краще видно князя Володимира, його свiтле, срiбною ниткою ткане платно, широкий зелений пояс, червоне корзно. Позад нього окреслились темнi голови во?води Добринi i ще кiлькох старших во?вод, що завжди стояли позад нього, за княжим стiльцем. Потiм у дверях палати залунали важкi кроки, мiж рядами мужiв до князя прямували сли, що ?здили в землю Полотську. Ось наперед вийшов во?вода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькi Спирка й Чудин. - Чолом тобi б'?мо, княже, i всьому Новгороду, - почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потiм i мужам на всi боки. Те саме зробили i всi сли. - Будь здоров i ти, боярине Михале, i ви, сли! - вiдповiв на це князь. - Ждали давно новгородчi вас iз-за Волока, чого затримались? - Супротивний вiтер рвав нашi вiтрила, - вирвалось у Михала, - а паче вiтру затримали нас облуда, кривда та лжа. - Хто смiв заподiяти людям нашим облуду й кривду? - спохмурнiв Володимир. - А вже лiпше б ми не ?хали до Полотська, княже наш, а вдарили на них всi?ю силою, тiльки того заслужив клятий Регволд, сини i вся псина його зграя. Але тут же тисяцький Михало зрозумiв, що висловлю?ться не тими словами, якими слiд говорити княжому слу, i, зупинившись на якусь мить, повiв тихо, суворо, поважно: - За тво?м загадом, княже, прибули ми з повним мiсяцем до города Полотська i сказали сторожi, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя. - Ви бачили його? - запитав Володимир. - Бачили, - заспiшив Михало, - сказали, як ти велiв, що не хочемо мятежа й усобицi, бережемо i будемо оберiгати мир i любов у землях Русi, хочемо жити по закону й покону отцiв наших, як. уставили князi Олег i Iгор, княгиня Ольга i син ?? Святослав, та ще так, як велять нашi боги. I тут Михало замовк. У палатi була така тиша, що всi чули, як кипить вiск у шандалах, важко дихають мужi на лавах. - Чого ж ти замовк? - Я сказав, - одразу ж продовжив Михало, - що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русi, пропону?ш князю Регволду сукупно з ним iти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе. - I що вiдповiв Регволд? - Вiн узяв нашу грамоту, прочитав i порвав, кинув на землю... Во?води й бояри на лавах роздратовано загомонiли, вдарили об пiдлогу посохами. - Зло вчинив Регволд! Супостат вiн, ворог! - закричали всi i вже схоплювались з лав, затупотiли ногами. Тiльки князь Володимир твердо сидiв на стiльцi, дивився на Михала й слiв. - Що ж ще сказав Регволд? - так голосно, що почули всi в палатi, запитав вiн. - Вiн сказав непотрiбнi, дурнi слова, - промовив у тишi, що пiсля цього настала, Михало, - i менi негоже ?х говорити. - Нi, говори! - велiв Володимир. - Князь Регволд, - рiшуче почав Михало, - сказав, що його диву? грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород i Полотськ однаково древнi землi, древнi однаково в них князi й боярство, i якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити... Гординю нiс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, вiн сказав, що вiльний обирати, з ким йому iти - з Новгородом чи Ки?вом. - I вже вiн обрав? - Так, княже, обрав, бо дi? в'?дно з Ярополком-князем. Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помiтив, як клiпа? во?вода очима. - Що ж ти замовк? - Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу - стригли бороди. Михало показав князевi i мужам свою набагато коротшу, нiж ранiше, бороду. - I на тебе вони образу клали, - закiнчив Михало. - Князь Регволд велiв нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабинi... Блiдий сидiв на стiльцi князь Володимир, i тiльки покладенi на поручнi стiльця пальцi рук, що стиснулися в кулаки, свiдчили, як вразили його слова во?води. Проте вiн нiчим, крiм цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на во?вод i бояр, Володимир ждав ?хнього слова. I вiн дiждався. Ось один з бояр пiдняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потiм устав, ступив уперед, i всi побачили старого Скордяту - з перетятим шрамом чолом, слутого* (*Слутий - слiпий.) на одно око. - Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, - промовив Скордята, - но такожде i боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що вiн дi? в'?дно з Ярополком-князем... Що ж, зане так, ми пiдемо на Ярополка й Регволда... - То правда, правда! - загомонiли всi в палатi. Смутне, посiчене обличчя Скордяти перекосилось, ?дине око блищало хижо. - А ще я скажу, - закiнчив вiн, - що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, - звернувся вiн до Володимира, - то й веди нас тепер за собою. - Пiдемо! Веди нас, княже! За Русь! - кричали во?води й бояри. У палату долинули протяжнi звуки дзвону - збиралось вiче. Князь Володимир устав, щоб iти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рiвно, дужо. Пiсля вiча Володимир говорив у сво?й свiтлицi на верху терема з Добринею. Була нiч. Князь стояв бiля розчиненого вiкна, крiзь яке вливався багатоголосий крик, шум з подiй, далекий смутний спiв. - От i все готове, во?водо мiй, тепер i в дорогу, - почав Володимир. - Довго я думав про Ки?в, рвався туди, хотiв там бути, але не так, як нинi. - Чого печалишся, княже? - пiдiйшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. - Ти iдеш на праве дiло, захища?ш закон i покон отцiв сво?х, ма?ш з собою во?нство незлiченне, певен я, що при?днаються, стануть пiд тво? знамено й полуденнi землi. - Це все так, Добрине, i коли б не вiрив, то й не пiшов би, але скiльки кровi доведеться нам пролити, навiщо Ярополк почав усобицю в землях, навiщо накликав хмари на Русь? Обидва вони, стоячи бiля вiкна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за лiто, десь над самим обрi?м пробiгала тонка змi?ста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Iльменя, лiси. Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту. - Мушу йти! - промовив вiн. - Нехай Перун благословить все мо? во?нство. - Не печалься, княже, - не сам будеш, я завжди з тобою. Вiн узяв руку Володимира й мiцно стиснув ??. - Нi, Добрине! - вiдповiв йому князь. - Я тебе не кличу в цю дорогу. Во?водi стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не дума? брати його з собою? - Я люблю Ки?в, - поволi говорив Володимир, - за цi ж лiта полюбив Новгород... I як ?х не любити? Ки?в - отчина моя, а вспо?в мене й вскормив, як рiдного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усi п'ятини землi, людей полунощних, що мають суворi лики, але теплi серця. - Цi люди люблять такожде й тебе, - сказав Добриня. - От через це й не хочу я, - нiби не чуючи його слiв, вiв далi Володимир, - залишити ?х сиротами... Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Днiпрi, а тут кожного дня можуть посунути свiони, чорнi булгари. - Добре робиш, княже, - згодився Добриня, - що печешся про Новгород, полюбив i я його. - Думаю, - подивився на Добриню Володимир, - що треба менi залишити в Новгородi посадника свого, якому вiрю. - Так i зроби, княже! - Роблю, Добрине, а тому залишаю в Новгородi тебе. - Мене? - Так, мiй вуйку й во?водо! Добриня довго мовчав. Блискавицi на обрi? роздратовано били землю. Важкi думки краяли серце во?води. Вiн хотiв би пiти з Володимиром - похiд обiцяв йому честь i славу, в полуденних землях ?х ждала перемога. Правда, Добриня непоко?вся, думаючи про Ки?в. Володимир, - вiн вiрив у це, - переможе Ярополка, сяде на столi отця свого. Гора, яка нинi схиля?ться i служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому. Але чи прийме Гора Добриню? Вiн згадав лiта, коли був гриднем у дружинi князя Святослава, сотенним, став, нарештi, воеводою-у?м Володимира. Що жде його, коли вiн при?де в Ки?в з Володимиром? Князь - дужий, вiн пiшов у отця свого, скорить Гору, але хiба князi давно, а нинi й поготiв не схиляли голiв перед всемогутньою Горою? Коли ж навiть князi мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добринi, вiн i колись вiдчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й во?водства. У Новгородi Добринi вiльнiше, тут вiн рiвня всiм боярам i во?водам, сто?ть над ними, бо ? правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником. - Дуже уболiваю я, княже, - важко зiтхнувши, промовив Добриня, - що не береш мене з собою, бо там я анi сил, анi самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгородi... Пам'ятай, княже, що аки во?н твiй сидiтиму тут, блюстиму стiл, все робитиму по тво?му слову. Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слiд сказати князевi правду про себе й сестру Малушу - тому легше буде, коли знатиме, що в Новгородi сидить не посадник тiльки, а брат його матерi, рiдний дядько, Добринi ж буде бiльше честi й слави... Проте це була одна тiльки мить. А що подума? i що скаже Володимир, так пiзно почувши цю правду? Може, - Добриня зовсiм розгубився, - князь не залишить його тодi в Новгородi, а вiзьме з собою? Нi, краще мовчати, бути посадником у Новгородi, де в нього ? терем, дворище, земля, жона, буде вiн вiднинi хазя?ном i княжого двору в Ракомi. ? Добриня не сказав потрiбного щирого слова. - Прощавай, княже! Щаслива путь! - тiльки й прошепотiв вiн сухими устами. 6 За Новгородом, там де Волхов-рiка з'?дну?ться з Iльмень-озером, ? гора, що за тисячу лiт трохи притерлась на макiвцi й осипалась на схилах, але однаково височить ще й досi. У тi ж часи на вершинi гори Перинь втрамбовано було, як тiк, широке требище, посеред нього на кам'яному пiдмурку височiла дубова постать Перуна, навкруг - богiв п'ятин новгородських, а на вiсiм кiнцiв вiд них, немов пелюстки страхiтливо? квiтки, день i нiч палали кострища* (*Кострища - жертовнi вогнища.). Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велiв во?нству зiбратись на березi Iльменя, сам прибув туди й з во?водами став пiдiйматись на гору. Чим вище пiдiймались вони, тим ширший виднокруг вiдкривався ?хнiм очам, князь i во?вода бачили в затоцi Iльменя сотнi лодiй i учанiв з Новгорода i п'ятин, далi гойдались на хвилi лойви i шнеки варязькi. З гори видно було i шлях, яким во? мали вирушати за Волок, - блискуче плесо озера Iльменя, густi зеленi лiси на його берегах, з iншого боку темнiв над Волховом Новгород, за ним стелилась безмежна, повита сивим маревом низина. На требищi вже все приготували для жертви - високо в небо впинались вiсiм довгих вогняних язикiв кострищ, жерцi щосили били в бубни й бряжчали мiдяними дзвониками, ревла худоба. Перинь-гора не могла вмiстити всiх во?в, i тому князь велiв складати жертви скрiзь на березi. ?м, водь, саамi й комi* (*?м, водь, саамi, комi - пiвнiчнi племена Русi.), що ?хали на рать з сво?ми богами й шаманами, поклали там окремi кострища, виставили перед ними богiв - дерев'янi чурбаки з витесаними на них очима, жiночими грудьми й просто срамними мiсцями, - пiд удари бубнiв, вискалюючи зуби, танцювали бiля них, через що новгородцi навiть потай смiялись. На вершинi Перинь-гори князь зупинився. Прямо перед ним вирiзувалась на тлi голубого неба пошерхла вiд сонця i вiтрiв, темна вiд диму требищ постать Перуна з блискучими позолоченими очима, за ним i наокруг нього стояли такi ж темнi, вирiзанi з дерева чи висiченi з каменю боги п'ятин Святовит, Бiлбог, Триглав - подоба чоловiка й жiнки з головою на плечах, головою в грудях i ще однi?ю головою у дiтородному закутку - i навiть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, - це були тi боги, яким вiки молились люди в Новгородi, в землях водi, ?мi, саамi, комi, а за ними стояла пiвнiчна, язичеська Русь. У цей день i годину за князя Володимира i всiх во?в, за перемогу над Ярополком молились ще й в одному мiсцi в самому городi - там у невеликiй християнськiй дерев'янiй церквi Iоанна на Опоках вiд жаркого вогню свiчок двiчi починалась пожежа. Князь Володимир у глибокiй задумi стояв перед богами, мовчали замисленi во?води позад нього, тихо було скрiзь на горi i внизу над Iльменем. А потiм загримiли бубни й дзвоники, почувся дикий крик жерцiв, конаючи, хрипiли й рили землю ногами воли й конi, кров жертовних тварин пролилась на землю, над усiма вогнищами заклубились темно-сизi дими, вони огорнули требище, схилами поповзли вниз. Князя Володимира захопила й пiднесла ця треба, вийнявши з пiхов меч i поклавши його на землю, вiн стояв перед Перуном, хмари диму то насували на нього, то розступались, iскри бились об його обличчя, i в цi хвилини червоний вiдсвiт кострищ заливав його чоло, примруженi, прикутi до далекого плеса Iльменя очi, мiцно стиснутi уста. - За Русь! За богiв наших! За покон i закон батькiв! - чулося скрiзь по горi i над озером, гримiли списи, бряжчали щити. Велика, страшна, непереможна сила стояла за Володимиром - князем новгородським, вiн готовий був вести ?? до Ки?ва, до самих далеких укра?н Русi. РОЗДIЛ П'ЯТИЙ 1 У Константинополi було вiдомо, що робиться на Русi, грецькi купцi, що невпинно ?здили Днiпром i перетинали Руське море, при?жджаючи з Ки?ва, розповiдали про сварку мiж братами-князями, пiзнiше i про початок сiчi мiж ними. У Великому палацi про цi подi? знали ще бiльше - готуючись до бранi з Володимиром, князь Ярополк вирядив у Константинополь сво?х слiв, просив iмператорiв Василя й Костянтина дати йому допомогу в борнi з братом, за що згоджувався визнати ?пархiю константинопольського патрiарха на Русi, натякав, що мiг би поступитись деякими землями на пiвнiч вiд Клiматiв i в Тмутараканi, - Ярополк не скупився на обiцянки, зраджував закон i покон отцiв сво?х, продавав iмператорам роме?в руськi землi. Звичайно, не iмператори Василь i Костянтин вирiшували справу - перший з них проводив днi i ночi з сво?ми ченцями, другий пиячив у шинках над Перу i розважався з гулящими дiвчатами, - з послами князя Ярополка розмовляв проедр Василь. Коли б у нього була сила, вiн радо послав би на Русь легiони, про якi просив Ярополк, хеландi? з грецьким вогнем, - вони не так допомогли б ки?вському князевi, як скористались би з усобицi в Руськiй землi i наробили велико? шкоди. Легiони роме?в над Днiпром i в Ки?вi - та хiба ж про це могли мрiяти iмператори колишнi! Але Вiзантiя не могла послати легiонiв на Русь - над нею нависла смертельна загроза, життя само? iмперi? було в небезпецi. Проедр Василь знав, що робить, виславши перед кончиною iмператора Iоанна в Малу Азiю Варда Склiра. У Константинополi цей полководець був небезпечний, вiн мав багатьох спiльникiв серед членiв сенату й синклiту, якi готувались i, безперечно, оголосили б пiсля смертi Iоанна iмператором-регентом Василя й Костянтина Варда Склiра. Проедр Василь дiяв рiшуче - прогнавши в Малу Азiю Варда Склiра, вiн слiдом за ним став висилати туди ж i його прихильникiв i друзiв, - так у рiзнi феми Мало? Азi? потрапили Дельфiни, Куркуаси. Побоюючись мстивого проедра, деякi полководцi, патрикi? самi тiкали з Константинополя - вони забирали з собою родини, всi скарби, оселялись у Вiрменi?, Грузi?, де втiкачiв з Константинополя приймали гостинно. Проедр Василь розумiв, яка сила збира?ться в Малiй Азi?, до нього доходили вiстi, що вигнанцi й утiкачi з Константинополя гуртуються навколо доместика схол Варда Склiра. Проедр робить останнiй крок - увiльня? iменем iмператорiв Варда Склiра з високо? посади доместика, признача? його дукою* (* Дука - губернатор) Антiохi?. Але було вже пiзно. Вард Склiр мав пiд сво?ю рукою легiони, якi дав йому сам проедр Василь, вiн спирався на кращих полководцiв iмперi?, що втекли з Константинополя, його оточувала знать Вiзантi?, що мала незчисленнi багатства. Варда Склiра знали добре й у землях Кавказу, до яких давно простягала пазурi Вiзантiя, емiри Багдадського халiфату, що мрiяли про владу в Малiй Азi? й навiть у ?вропi, також пiдтримували його. Через це й трапилось так, що Вард Склiр оголосив себе iмператором Вiзантi?, його визнали вiрмени, емiри Мартирополя, Хорбота й Амiди, що сидiли над рiками Тiгром i ?вфратом, волостелин Багдада й Вавiлона Адудаула - всi вони пiдтримали Склiра, обiцяли допомогу. Не тiльки Азiя турбувала проедра Василя - вiн знав про убивство кесаря Бориса, якого сам послав у Болгарiю, i нiяк про це не шкодував - одним кесарем бiльше чи менше, що до цього Вiзантi?? Розмiрковуючи далi, проедр приходив до висновку: може, й краще, що не стало Бориса, - коли вiн не зумiв зiбрати нинi сил, то не зiбрав би ?х i далi. Проедра турбувала доля брата Бориса Романа. Однi в Константинополi говорили, що вiн попав у полон до комiтопула Саму?ла Шишмана i що той нiбито назвав його царем Болгарi?, iншi стверджували, що Саму?л призначив Романа начальником всього свого вiйська. Що ж робилось справдi в Захiднiй Болгарi? - нiхто не знав, комiтопули сидiли в горах, мiж ними й Вiзантi?ю височiли Родопи, - загадковий свiт, страшнi люди захiднi болгари. Там, за Родопами, вже збира?ться й насува? на Вiзантiю гроза, на перевалах, у клiсурах, а там i в долинi на пiвдень вiд Родопiв стало з'являтися все бiльше й бiльше болгарських загонiв, вони чинили велику шкоду акритам, комiтопули переходили в наступ, iмперi? загрожувала смертельна небезпека. Тому проедр Василь дуже радо й гостинно приймав мужiв нарочитих з Ки?ва, ?х, як це завжди робилось у Великому палацi, водили до свято? Софi? й Влахерну, показували у Магнаврi рiзнi дива - золотих левiв рикаючих, птахiв спiваючих, для них влаштовувались пири. Одного тiльки - вiдповiдi на прохання князя Ярополка - мужi нарочитi не мали, iмператори велiли ?м ждати й ждати. 2 У лiсах над Захiдною Двiною, до яко? з право? руки линуть тиховодi Полоть i Оболь, а з лiво? - Улла й Ушач, стояв на горi древнiй город Полотськ. Холодна, вогка тут земля - кругом драговини й болота, за коротким лiтом наступа? довга осiнь, зима, гнила весна, але смiливiй людинi ця земля сторицею вiдда? за труд - навкруг несходимi лiси, а в них табуни звiра, в рiках i озерах повно риби, у пiсках руками можна брати дорогий горючий камiнь, Захiдна Двiна доплива? до самого Варязького моря, а там вiдкритий шлях до всього свiту. Уже з давнiх вiкiв тут, на просторах Двiни, сидiли племена латгалiв, земгалiв i куршiв* (* Латгали, земгали, куршi - древнi племена, що жили над Балтiйським морем), що мали сво? покони й богiв, сюди ж приходили i руськi племена, що братались з мiсцевими людьми, осiдали тут, випалювали лiси й орали землю, били дикого звiра в лiсах, ловили рибу в рiках. На цих давнiх тубiльцiв налiтали орди iз-за Двiни. Як i до всiх племен на схiд вiд Лаби, сюди простягали сво? пазурi королi, а пiзнiше iмператори нiмецькi, багато кровi пролили вони, а особливо Генрiх I Птицелов i син його iмператор Оттон I, вони посилали в рiзнi городи i в Полотськ також сво? загони, мрiяли загарбати Полотську землю, вийти на верхiв'я Днiпра й одрiзати верхнi землi Русi вiд полян i Ки?ва. Через це люди Полотсько? землi ставили над рiками, щоб боротися з ворогами, городи з високими дерев'яними стiнами, копали навкруг них рови, насипали вали - так виросли Менськ, Усвят, Лукомль, Друцьк, а на стрижнi Полотi й Двiни город Полотськ. Правили Полотськом i всi?ю цi?ю землею сво? князi, родичались вони з древлянами, полянами, кривичами. Коли ж до Новгорода перся i сидiв на Ладозi ярл Рюрик, iншi його побратими - Тур i Регволд - рушили на пiвдень, Регволд звабою взяв город Полотськ, Тур дiйшов аж до Прип'ятi, захопивши на якийсь час древнiй руський город, що пiзнiше став прозиватись Туровом. А вже, звичайно, не Полотськiй землi служив князь Регволд, лодi? з його дружинами увесь час ?здили по Двiнi до моря i далi в Свеарiке, на поклiн до конунгiв, iншi його дружини доходили до Шецiна й Шлезвiга - там ?х гостинно зустрiчав iмператор Оттон, Перуном i Руссю присягався Регволд, але служив багатьом i рiзним богам. Тут, у городi над Полоттю, за високими стiнами, оточений сво?ю дружиною, i сидiв князь Регволд. Мав вiн двох синiв - Роальда i Свена - та ще дочку - сiрооку красуню, гнучку й ставну Рогнедь. Вона була мрi?ю багатьох вiкiнгiв i скальдiв* (* Скальди - мандрiвнi спiвцi), просити ?? руки при?жд