жали рицарi з Свiонi?, Датсько? землi i навiть з англiв, але Рогнедь, якiй тодi було тiльки вiсiмнадцять лiт, говорила батьковi, що ?й не подоба?ться жоден з них, - хто зна?, може, вона виглядала сватiв вiд нiмецького iмператора?! Нетерпеливився, ждав i князь Регволд разом iз сво?ми синами. Йому - жадiбному, ненажерливому - було тiсно в городi Полотську, мрiяв вiн про землi з багатьма городами, влади хотiв, багатства. Тому й послав одразу ж, тiльки на Ки?вському столi сiв Ярополк, сво?х слiв до нього, тому Регволд прихильно зустрiв звiстку про те, що Ярополк убив брата Олега, коли ж ки?вський князь запропонував полотському волос-телиновi сукупно з ним iти на Новгород супроти князя Володимира, Регволд вiдповiв згодою i заходився збирати во?в з сво?? землi. Через те вiн так зустрiв i послiв новгородських, - вони пропонували вiд iменi Володимира мир, Регволд уже давно пiднiс над Полотською землею чорне знамено вiйни. 3 Швидко посувались уперед рiками та озерами во? князя Володимира. На чолi пливли лодi? Новгородсько? землi, слiдом за ними важкi лойви й шнеки варягiв, позаду, де не глянь, - учани, буси, однодеревки земель заволотських i полунощних. На озерi Iльменi, широкому, як море, де не видно було й берегiв, пiвнiчний вiтер швидко гнав лодi? з хвилi на хвилю, у гирло Ловатi вони увiйшли ключами й так довго пливли мiж зелених берегiв i високих лiсiв; лодi? чола вже наближались до Пархiна, а в гирло все входили однодеревки, що охороняли во?нство ззаду. Послав князь Володимир багато сво?х во?в ще й пiшо та комонно понад Ловаттю, вони посувались обома берегами велика, незборна сила невблаганно йшла з пiвночi на пiвдень; стережучись пiдступного ворога, во? дивились уперед, у затягнуту весняними туманами далину, на боки, обминали зрадливi лiси, оглядались назад, де за озером Iльменем сховався Новгород. Усе було нiбито спокiйно в лодiях, во? на веслах не розгинались день i нiч, схiд сонця зустрiчали на широкому плесi, сонце ховалось за лiси, але однаково в нiчнiй тишi гримiли весла в кочетах, солов'? спiвали у верболозах та кущах, а люди слухали й мовчали. Вони чули битву, смерть ходила там, де над обрi?м висiли великi, яснi зорi. Битва ця була все ближче й ближче. Во?, якi на конях мчали поперед во?нства, часом повертались, ждали князя, розповiдали, що робиться на берегах i в полi. - Чи спить князь? - чув Володимир голос тисяцького Чудина. - Я чую, тисяцький, з чим при?хав? Двi лодi? сходяться на плесi. Князь i тисяцький сидять рука в руку, во? опускають у воду весла i не гребуть, щоб не заважати розмовi, лодi? пливуть за течi?ю, на бистринi тремтять ?хнi чорнi вiдбитки, навколо дзюркотить вода, вiдблиски зiрок грають за кермами. - ? вiстi, княже! - тихо говорить Чудин. - Он у березi горить вогник - туди дiйшли нашi во?, що йдуть крiзь лiси i в полi. Вони кажуть, княже, що всюди на погостах i у весях тiльки й чутки, що про похiд Ярополка на Новгород. - I що люди? - Люди тiкають у лiси, ховаються в болотах, аби тiльки не йти з Ярополком, не хотять його. А тепер, коли почули, що ти, княже, iдеш на Ярополка в Ки?в, виходять з лiсiв, шукають нас, стоять тут усюди на обох берегах. - Чудин широко розводить руки, нiби обнiма? все навкруг. - А Ярополк де? - I про це запитував, княже. Кажуть люди, що тут, на пiвнiчних рiках, його во?в ще не бувало, збираються вони за Волоком, стоять ?хнi лодi? далеко за Смоленськом. Люди просяться до нас, дехто ма? й списи - чи брати ?х з собою? - Будемо брати, тисяцький! Нехай iде на нього вся земля, вся Русь! Коли лодi? допливли до гирла Ловатi, звiдки ?х через озера та дрiбнi рiки волоком потягли до Днiпра, однi?? темно? ночi во? побачили на заходi багряну заграву, що пiзнiше стала яснiти. То не мiсяць сходив над лiсами - не на заходi його отчина, - то десь за лiсами, де сто?ть город Полотськ, щось горiло, i ця велетенська пожежа не вгасала всю нiч, навiть перед сходом сонця на захiднiй частинi неба видно було багряну широку пасмугу. У цю нiч князя Володимира на лодiях уже не було. З тисячею сво?х во?в мчав вiн на конях, якi вже давно стояли напоготовi на ближчих погостах, на захiд, де буяла пожежа: там горiли лiси, i то був знак, що ?м треба поспiшати на помiч чолу свого вiйська. Ярл Фулнер, дiзнавшись вранцi про цю подiю, був дуже невдоволений i, поблискуючи одним сво?м оком, довго дивився в далечiнь, куди пiшов з дружиною Володимир. "Хитрий новгородський князь, - думав вiн, - бо?ться мати мене спiльником у боротьбi з Регволдом. Що ж, нехай б'?ться сам, я ждатиму кiнця битви..." 4 Князь Володимир настиг до Полотська, коли його во? вже захопили посади над Полоттю й Двiною, пiдступили до город а й почали там сiчу. Дружина Регволда, вiдступивши з посадiв, зачинила ворота, пiдняла мости, швидко стала на городницях, жони й смерди вже готували там гарячу смолу й камiння, скрiзь лежали оберемки стрiл. Почалася люта сiча. Новгородцi з великим трудом пробились i розметали околля, проминули вал i рови, стали пiд самими стiнами, дерлись на них, почали бити ворота. Згори лилась смола, падало камiння, стоячи за заборолами, дружина Регволда метала тисячi стрiл, земля навкруг червонiла вiд кровi, за стiнами чувся крик, iржали конi - вiдбивши перший наскок, полочани готувались, либонь, опустити мiст, вiдкрили ворота, щоб скопом ви?хати звiдти i в полi розметати новгородцiв. Саме тодi на шляху, що вiв з Полотська на схiд - за рiки Оболь i Полоть, - встала хмара куряви, там земля загула вiд кiнських копит, почувся крик. У полочан, звичайно, i гадка зникла потикатись за ворота; перекликаючись мiж собою, вони чимшвидше готували на стiнах смолу й стрiли, багато з них кинулись до ворiт, закидали ?х зсередини колодами, присипали землею. Полочани дивились не туди куди треба, бо в той час, коли вершники летiли зi сходу, невiдомо як, але зовсiм з iншого боку - вiд заходу, з берегiв Двiни, - непомiтно пiдступили до стiни i видерлись на городницi кiлькасот во?в-iзборцiв, вони, тримаючи в руках щити й мечi, пiшли з городницi на городницю, рубаючи й скидаючи з них дружину Регволда, а тим часом вершники вже були пiд стiнами, розбили, повалили ворота. Князь Володимир разом з першими воями пролетiв у ворота. Вiн побачив страхiтливе видовище - на землi серед двору лежав мертвий Регволд, iзборцi взяли на списи двох його синiв, скрiзь волали покалiченi во?, iржали конi, чувся брязкiт щитiв i мечiв, дверi ломились у теремах, розлюченi во? вибивали вiкна. - Годi! - крикнув князь Володимир. - Припинимо сiчу! Глумитись над мертвими не годиться. Коли сонце стало зовсiм низько над Двiною, вiд берега за Полотськом одiрвалася, зробила широке пiвколо на плесi й попливла на захiд до пониззя велика лодiя. На нiй не видно було нi керманича, нi гребцiв, нi весел у кочетах, тiльки чорне широке знамено маяло на високiй щоглi. Посеред лодi? на дошках лежали мертвi - князь Регволд i два його сини Роальд i Свен, опорядженi в далеку дорогу: волосся було зачесане, руки вимитi, на пальцях пiдрiзанi нiгтi, груди присипанi землею. Так велiв древнiй покон свiонiв i так зробила дочка Регволда Рогнедь - князь Володимир дозволив ?й поховати батька й братiв, як велить покон, а дворянам - допомогти ?й. Коли лодiя рушила, Рогнедь з розпущеним волоссям, з сльозами на щоках довго стояла на березi, над головою ?? з шумом лiтали ластiвки, але вона нiчого не чула, дивилась i дивилась, як лодiя пливе плесом, зника? вдалинi. Так вона й плистиме, бо, якщо десь i пристане до берега, ?? вiдштовхнуть полочани - у них свiй покон, нехай лодiя з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме ??, то й ще далi - до далеких скелястих берегiв Свеарiке. Надходив вечiр. Лодi? вже не було видно. Рогнедь довго стояла на березi, а тодi пiднялась крутою стежкою на гору i зникла у воротях города. 5 Велика стравниця князя Регволда мала головнi дверi з пiвдня, вiд Полотi, - для хазя?на i дружини його, ще однi, з пiвночi, - для дворян. Посерединi стравницi стояв великий стiл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тiльки сiсти, а й покласти меч i щит. Тут пiсля бою пiд стiнами города й у дiтинцi князь Володимир зiбрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й по?сти, радитись про похiд далi. Надворi вже стемнiло. Дворяни запалили на столах залитi ведмежим салом свiтильнi, гноти яких нестерпно чадiли, поставили горнцi й дерев'янi миски з м'ясом, рибою, рiзним зiллям, корчаги з медом i олом. Це була звичайна вечеря во?в пiсля ратного труда, пожива для стомленого тiла, услада покалiченому в жорстокiй сiчi. У цей же час в городi й на погостах, як велiв суворий закон вiйни, во? добрались до медуш, викочували бочки з медом i олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули пiд Полотськом. Вогнi палали й далеко за Полотськом, на берегах Двiни, над Дриссою й на Поозер'? - то полочани одержали вiсть, що не стало князя Регволда, клали вогнища, гнали серед нiчно? пiтьми коней, щоб при?днатись до во?в князя Володимира. - Слава Володимиру! - гримiло в стравницi, де так недавно сидiв i пирував князь Регволд. - Слава Володимиру! - лунало скрiзь у городi й по долинi. Тiльки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирiшальну годину велiв воям у дiтинцi обернути мечi проти Регволда, радився з новгородським во?водою Путятою, якого хотiв залишити посадником сво?м у Полотську. - Залишаю тобi невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир i тиша повиннi стояти в Полотськiй землi, блюди ?хнi закони й покони, дивись на захiд, звiдки невпинно загрожу? ворог, дивись i на схiд, посилай нам пiдмогу. - А як бути з дочкою Регволда? - запитав Путята. - Полочани поважають Рогнедь, - вставив слово тисяцький Свид. - Дiвчина справедлива, смiлива, на ловах iде поряд з мужами, з убогими щедра, не рiвня сво?му батьковi. - Зда?ться, ми ?? також не скривдили? - звернувся Володимир до Путяти. - Так, княже. Рогнедь поховала за тво?м дозволом свого батька й братiв по локону, поклала ?х у лодiю, що попливла до моря. - Мертвим - прощення й тлiн, живим - життя, - промовив князь Володимир. - Але що це? - занепоко?вся вiн, подивившись на затягнутi прозорою шкiрою вiконця в стравницi, що почервонiли, нiби налилися кров'ю. Далi все сталось надзвичайно швидко. Стравницю почав наповнювати ?дкий дух смоли, во?води кинулись до дверей, але тi були пiдпертi знадвору, шкiрянi вiконця почали горiти й лопатись. Крiзь вiконця долетiв шум багатьох людей, брязкiт мечiв, крики. По всьому було видно, що хтось пiдпалив стравницю. I раптом дверi розчинились, ?х вiдбили зовнi. Во?води й князь притьмом вибiгли в двiр, де побачили багатьох во?в, якi гасили вогонь, а разом бились з невiдомими людьми. - Зрада! - кричали во?. - Вас хотiли спалити живцем, княже! Вони полили стiни смолою, замкнули всi дверi. Ми пiймали ?х, одних порубали, iнших схопили, все це - свiони, слуги Регволда, а вела ?х змiя - дочка князя. Ось ?х i женуть, всi ми вiдоки того, що сталось. Дозволь скарати ?х i у бiйницю разом з ними. Во?в бiля стравницi ставало все бiльше й бiльше - однi розповiдали iншим про пiдпал, звiдусiль линули голоси: - Скарати головникiв!* (* Головний - убивця) Смерть убiйницi! Смерть! Привели й палi?в. У свiтлi смолоскипiв князь Володимир побачив кiлькох закривавлених во?в-евенiв, яких штовхали в спини, жiнку в темному одязi, у яко? були зв'язанi за спиною руки. - Смерть ?м, смерть! - волали во?, i вже гострi мечi заблищали над головами палi?в i дочки полотського князя. Але в цей час пролунав дужий, рiшучий голос князя Володимира: - Пощо поспiша?те, дружино моя? Аще ворог учинив звабу, будемо судити його по закону й покону нашому... Усiх палi?в велю посадити в поруб. З княжною говоритиму окремо... Заведiть i стережiть ?? в теремi. Завтра буде суд! 6 Князь Володимир добре бачив Рогнедь. Вона стояла посеред свiтлицi - висока, струнка, темне платне облягало тонкий стан i високi груди, обруч на головi туго стягував волосся, що нагадувало нитки золота i нiбито аж свiтилося; Рогнедь, як жiнка пiвночi, мала голубi очi кольору морсько? води, дрiбнi ?? зуби були слiпучо-бiлi, вся вона була дужа, мiцна, засмагла, але водночас напрочуд чарiвна, красива, i Володимир на якусь хвилину навiть замилувався нею - зухвалою, смiливою. - Ти велiв привести мене сюди, - промовила Рогнедь. - Говори, я слухаю. - Так, я велiв привести тебе сюди, - вiдповiв ?й Володимир, - бо не хотiв, щоб мо? во? вбили тебе. - Вiн хвилинку помовчав i додав: - Не думай, проте, що во? мо? убiйники й розбишаки, - вони хотiли й мусили тебе вбити, бо ти пiдняла руку на ?хнього князя... Древнiй наш закон каже: око за око, зуб за зуб. - Навiщо ж ти тодi, - зухвало крикнула вона, - вирвав мене з ?хнiх рук? Закони i у вас, i у нас однаковi. Око за око, зуб за зуб - так я хотiла помститись ворогам, якi вбили мого батька, якщо ж боги не допомогли менi, краще б я померла пiд вашими мечами... Гаразд, княже, не будемо багато говорити - убий ти мене сам... Князь Володимир посмiхнувся. - Я вислухав тебе, але не розумiю, чому мушу вбивати? - Ти впився кров'ю i прийшов по дань, - почала вона. - Ти - син рабинi i сам трел* (* Трел - раб (швед.) - уже ранiше посилав сво?х слiв i вимагав, аби батько мiй скорився тобi, я ж стала тво?ю жоною. Чу?ш, батько мiй узяв меч проти тебе, а я не захотiла роззути й не роззую сина робочича. Далi ти зна?ш усе - це Один велiв менi помститись, бо ти вбив мого батька й братiв, але я не зумiла цього зробити... Що ж, так судила доля, ти ма?ш право i повинен мене вбити - око за око й зуб за зуб. Те, що Рогнедь говорила Володимиру, було образою для нього, вона вважала себе високою особою, князiвною, а його називала рабом, трелом, проте сам вiн не хотiв ображати ??, дiвчину, й стримав себе. - Ти зухвала й горда, Рогнедь, - сказав ?й Володимир i презирливо додав: - Тiльки в тебе надто кволi руки для того, щоб знищувати руських князiв i ?хнiх во?в. Вона аж зблiдла й стиснула, заскреготiла зубами. - Коли ти поставиш мене пiд дубом смертi, я сама накину собi петлю на шию... - Я бачу, ти смiлива... Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед i зупинився близько вiд не?. - Слухай, Рогнедь, - по дуже довгiй хвилинi сказав вiн. - У нас, руських людей, ? давнiй покон: коли ми одолiва?мо ворога, то уклада?мо з ним мир i вже бережемо його. Там, у Новгородi, посилаючи слiв до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир i любов, а тебе на знак цього волiю назвати сво?ю жоною... Коли ж мо? сли повернулись i сказали, що князь Регволд порвав i ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду i поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти - мо?ю жоною... А далi що сталось, Рогнедь, - твiй батько i брати вбитi, - що менi - ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась - вiднинi тут буде мир. Тiльки от ти не скорилась - хотiла мене вбити, помста живе в тво?му серцi. - Я не розумiю, для чого ти це говориш i чого жада?ш вiд мене. - Чу?ш, Рогнедь, - голосно промовив вiн, - вже хто-хто, а я мiг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жонi, удовицi, сиротi, та й тобi, полотська княжно... Зроблю з тобою княжий i справедливий руський суд. Ти дiяла, як велiв твiй закон, - не винувачу тебе, але бiльше, чу?ш, бiльше нiчого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю... Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тiльки не роби зла, бо загинеш. Слово ж мо? таке. Якщо ти хочеш бути в городi або десь у землi Полотськiй - живи тут, слово князя - закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю тво?х батькiв - дам тобi грамоту, во?в, якi проведуть тебе скрiзь, хоч i за Варязьке море... Ти - дочка князя Регволда - вiльна робити, що хочеш... Iди, Рогнедь! Вона не йшла, стояла на мiсцi, от з ?? уст зiрвалось: - Скажи менi одно, княже! Чому ти так робиш, чому волi?ш так судити? Закон? Який закон? Я не розумiю того, що ти робиш... Володимир пильно подивився на не?. - Нi, тiльки й допреже закон, - вiдповiв вiн, - але, либонь, ? щось i iнше, що велить менi саме так зробити... - Очевидь, ти, - суворо сказала вона, - вбивши мого батька й братiв, тепер хочеш поглузувати й з мене. - Глузувати? О нi! - одразу ж суворо вiдповiв вiн. - Ти повинна знати i зна?ш - не моя десниця вбила батька й братiв тво?х, а руськi люди. Знову ж, не моя десниця, а вони хотiли вбити й тебе, я ж не дав мечу впасти на твою голову. - Тодi ти... - почала вона й не кiнчила. - Скажи менi правду, руський княже. Ти пожалiв мене як бранку, але не хочеш, щоб я була в Полотську, гониш за Варязьке море, бо я немила тобi? - Ти марно, - промовив вiн, - говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгородi я нарiк тебе жоною. Не я, а ти - зухвала, горда - вважала, що в тобi тече кров князiвни, а я тiльки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабинi, бо не любила й не любиш мене... Як же ти смi?ш запитувати тепер, мила менi чи нi?! Вона мовчала, i це вже була не та зухвала, горда полочанка, яка недавно злим словом ганьбила князя. Рогнедь опустила очi долу, впали й руки ?? - в'ялi, безсилi. - Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш пiти в землю сво?х батькiв, вiдчиню дверi, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську - лишайся... А тепер iди! Я дуже стомився, завтра ж у похiд... Iди, Рогнедь! Прощай! Не пiднiмаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла... Хто зна?, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як во?н, що спить i все чу?, склепив очi на одну хвилину i враз прокинувся, може, i це ймовiрнiше, спочивав бiльше, до пiзньо? години ночi, - але раптом вiн схопився, сiв на ложi, одразу ж взув чоботи. За вiкном стигла нiч, темно було в палатi, крiзь розчиненi дверi струмувало жовтаве свiтло з переходiв, на порозi ж невиразно окреслювались чи?сь тiнi, звiдти линули притишенi голоси. - Хто там? - запитав князь, i рука його несамохiть потяглася до лави, де лежав меч. - Це я, - почув вiн голос Рогнедi. - Хочу з тобою зараз говорити. Тво? ж во? не пускають... Вiн зрозумiв, що княжна прийшла до нього у якiйсь важливiй справi, хоче сказати те, чого вiдкладати не можна... Тiльки одного не мiг збагнути Володимир: що змусило ?? прийти так пiзно, нагло? ночi. - Гриднi, - велiв вiн, - я говоритиму з княжною... Запалiть свiтло. Вони внесли й поставили на столi свiчку, швидко вийшли. Володимир i Рогнедь залишилися в палатi тiльки удвох. Блiда, вже без обруча на головi, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колiн, у тому ж темному платнi, тiльки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками бiля порога. - Конунг Вольдемар, - нечутно ступивши крок уперед, почала вона. - Я не конунг, а князь, - одразу ж перебив вiн ??, - i не Вольдемар, а Володимир. - Вибачай, княже. - Я слухаю тебе. Знову мовчання й невисловлене вагання. - У цю нiч, - продовжила вона, - менi було дуже важко... Я нi крихти не спала... попросила во?в... прийшла до тво?? палати... довго умовляла збудити тебе... Вони навiть, - Рогнедь ображено посмiхнулась, - шукали, чи нема? в мене збро?... Я прийшла... я мусила йти... так треба... так судили боги... Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свiчi, що гаряче, як жертва, горiв на столi, i Володимир помiтив, як з ?? очей скотилось кiлька сльозин. - Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, - закiнчила Рогнедь, i густi рум'янцi виступили на ?? щоках. Вiн щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цiй же палатi кiлька годин тому, суворо сказав: - Ти вiдмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нинi вночi ти намiрялась навiть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив ?хати, куди бажа?ш... Чому ж ти тепер прийшла?.. - Княже Володимире, - щиро промовила вона. - Ти - смiливий, хоробрий витязь, умi?ш ненавидiти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже! Рогнедь замовкла, рум'янцi на ?? щоках потухли. Почуття перемоги! О, в цю пiзню годину ночi князь Володимир вiдчув його i, либонь, дужче, нiж напередоднi в битвi, - дiвчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й вiдмовилась вiд нього, прийшла сюди, вiдда? найдорожче - сво? тiло, душу. - Я був i лишаюсь нинi сином рабинi, - не стримався й зухвало сказав Володимир. Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й вiдповiла: - Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тодi iнакше, - заломила вона руки, - може, не було б цього страхiття, живi були б мiй батько й брати... Княже Володимире, менi дуже шкода, що минулого не повернеш. Нинi я побачила, що син рабинi здатний зробити бiльше i може бути справедливiшим, анiж князь... i я полюбила тебе. Ти вiриш менi? Скажи правду... Володимир не ждав таких слiв Рогнедi, важко було йому й вiдповiдати на ?? одверте питання. - Ти дуже смiлива й до серця менi, Рогнедь! - вимовив вiн. Нiби борючись з хвилею, яка налiтала на не?, Рогнедь простягла руки. - I ти бiльше нiчого не скажеш? - крiзь стиснутi зуби вирвалось у не?. Володимир зрозумiв ??. О, цi жiнки, либонь, усi такi, тiльки що - присягайся ?м у любовi. А чи зна? вона - це зухвале дiвчисько, - скiльки сил вже кошту? йому?.. - Я ще з Новгорода посилав сво?х слiв, - вiдповiв Володимир, - пропонував тобi бути мо?ю жоною... - Ти глузу?ш з мене, княже, - суворо промовила Рогнедь. - Тодi я вiдмовила тво?м слам, а тiльки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила... Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой, яке все це страшне, княже. Проте я говорю, жду твого слова, бо хочу, щоб нам з тобою було добре... - Нам i буде добре! Ти - справедлива, смiлива, хороша! Я, чу?ш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою... Вiн пiшов уперед, усе ближче й ближче до не?, обхопив ?? стан руками... - Хороша моя... Чудова!!! - зривались у нього слова. - Що я роблю! Боги! - промовила вона, рвучко пiдняла руки й обняла його за шию. Вiн поцiлував ?? раз, i другий, i третiй, вона вiдповiдала несмiливим, якимсь шукаючим поцiлунком. Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнедi. Володимир сiв на ложе, вона стала перед ним на колiна, - так велiв древнiй покон, - i роззула його. А тодi Володимир схилився до Рогнедi, взяв ?? дужими руками, посадив на ложе, довгим поцiлунком подякував за муки й страждання. - Рогнедь - добре iм'я, - владно сказав вiн, - але я волiв би називати тебе руським iм'ям - Рогнiдою. Чи дозволиш, Рогнiдо? О любов - перша в життi, неповторна, принадна! Ти як квiтка, що розпустилася вночi i, свiжа, запашна, яскрава, здрига?ться вiд важких крапель роси, повна живодайних сокiв, тремтить у млосному сподiваннi й напрузi, вiддав нектар, усю та?мничу силу чудовому метелику, трудiвницi-бджолi й цiлу? теплу щоку, яка схилилась над нею. У не? було мiцне, але нiжне й гнучке тiло, поцiлунки ?? нагадували тепло сонця, пестощi й ласка подiбнi до морсько? хвилi; а хiба молодий, мужнiй Володимир не був схожий на не?? Тiльки на свiтаннi лодiя ?хньо? любовi зупинила свiй плин у щасливому, безтурботному морi. У примарному свiтлi нового дня Володимир подивився на не? стомленим, щасливим поглядом. Вона повiрила - новгородський князь може бути суворим, але ще бiльше, мабуть, ласкавим, пристрасним, нiжним... - Тепер ти й по?деш, княже Володимире? - тихо й дуже смутно промовила вона. Поклавши руку на плече, вiн довго дивився на ?? обличчя, бачив голубi очi, надзвичайно довгi й нiбито аж важкi вi?, блiде чоло, темнi пасмуги пiд очима. - Так, Рогнiдо, зараз я по?ду. Кличуть земля i люди. Попереду тяжка брань. - Я знаю це - попереду в тебе брань, Ки?в, слава... Там ти забудеш мене. - Нi, не забуду. Слово руського князя - тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарiк тебе жоною, вночi я був тво?м мужем, так i буде. Вiн поцiлував ?? уста, що були вже холоднi, теплою щокою доторкнувся ?? чола. Рогнiда замислилась i сказала твердо, рiшуче: - Нi, княже, пiсля всього, що сталось, i за одну тiльки нiч ти не мiг мене полюбити. Я ждала, всю нiч ждала твого слова, але ти його не сказав. Що ж, уже з Ки?ва напиши менi в грамотi, що велить серце, пошли гiнця, щоб усе знала... Я ж не забуду цi?? ночi. Вибачай ще раз за те, що називала тебе ранiше робочичем; ти справжнiй князь Русi. А тепер усе, княже. ?дь щасливо! Я молитимусь за тебе так само, як молилась за свого батька й братiв. - Рогнiдо! - промовив вiн. - Я тобi сказав усе, що думав. - Якщо ж ти, - закiнчила вона смутно, - не полюбиш чи по?деш i забудеш мене, я залишусь сама й не проклинатиму тебе... Чу?ш, мiй ?диний i коханий! Так, виходить, судили боги... Вона поцiлувала його. О, який щирий, пристрасний був останнiй поцiлунок Рогнiди! Князь Володимир вийшов з палати, проминув кiлька переходiв, де стояли озбро?нi во?, i потрапив до стравницi. Там уже приготували снiданок, в зборi була старша дружина. Проте нiхто не сiдав до столу, всi привiтали князя i тiльки тодi, коли вiн сiв, брязкаючи мечами, розташувались на лавах. - Не будемо затримуватись, дружино! - сказав Володимир. - Дорога нам далека. Вони ?ли досхочу, добре й випили. Сам Володимир не хотiв ?сти, взяв кiлька шматочкiв в'ялено? конини, запив ?? медом. Прийшов час залишати Полотськ. Князь i во?води вийшли у двiр, щоб сiсти на коней, прямувати до рiчки, а там лодiями й далi. ?м не так швидко пощастило ви?хати. У дворi бiля терема, де стояли розбитi вози, валялись посiченi шоломи, поламанi списи, сокири, стовпилось багато бородатих, одягнутих у довгi темнi платна й високi ремiннi чоботи людей. Тiльки-но князь з'явився на ганку, вони стали низько йому вклонятись, загомонiли: - Вислухай нас, княже Володимире! Не покидай без свого слова. - Я слухаю! - зупинився на сходах Володимир i дав знак, щоб хтось iз старших полочан пiдiйшов ближче до нього. Наперед ступив сивобородий чоловiк, на обличчi якого темнiв широкий шрам. - Княже Володимире! - почав вiн. - Ми зiбрались тут - полотськi во?води й бояри, - а множество люду сто?ть за стiнами града, щоб сказати тобi, як багато натерпiлись вiд свiонських конунгiв, як багато зла побачили вiд князя Регволда... Праве дiло ти зробив, покаравши його. Але докiнчи справу, княже. Одвiку ми були з Руссю, мали сво?х руських князiв, дружбу з Ки?в-городом. Просимо тебе, княже, прийми нас до себе, волимо бути з Руссю, багато наших людей бажають iти з тобою. А нас не залишай сиротами, дай свого князя! - Закiнчивши цю мову, сивобородий чоловiк ще раз низько вклонився князевi, слiдом за ним схилили голови й бояри та во?води, що стояли в дворi. - А ще волимо, - загомонiли вже в дружинi самого князя. - Зроби суд над головниками, що хотiли вчора вбити тебе й нас, княже, вели десницею сво?ю ?х покарати. - Добре! Буде так, як просите, - вiдповiв князь Володимир. - Русь прийме до себе Полотськ й усю землю. Коли пiзнiше побува?мо у вас, будемо говорити про князя. Зараз залишаю у вас посадника свого, во?воду новгородського Путяту, що дiятиме по слову мо?му i з вами разом стоятиме за Русь. - Спасибi, княже Володимире! - залунали навкруг голоси. - А головникiв покарай... Зроби суд, княже! - не вгамовувалась дружина. Князь Володимир зняв шолом з сво?? голови, подивився на людей, що заповнювали двiр, на долину за городом, голубе небо, сонце. - Багато смертi наокруг, - промовив вiн, - i н? хочу ?? примножувати... Нехай буде не смерть, а життя - велю всiх головникiв випустити, нехай iдуть i кажуть, чи справедливi руськi люди. Дочку ж князя Регволда Рогнiду, що робила так, як пiдказував ?й закон: хотiла помститись за батька й братiв, але не змогла цього зробити, а нинi вночi мене роззула, - милую, залишаю в теремi як жону свою й княгиню. На високiй стiнi Полотська, край заборола, спершись на поручнi, стояла й дивилась на осяяну вранiшнiм рожевим промiнням долину перед собою жiнка в темному платнi - це була Рогнiда. Вона бачила, як iз ворiт города ви?жджала численна дружина, а за нею рушили полочани, ?й було видно, як на березi во? сiли в лодi? й попливли до рiжка, де вода Полотi зливалась з Двiною, а полочани стояли й привiтно махали ?м руками. Але мiж усiма цими людьми Рогнiда бачила тiльки князя Володимира, що видiлявся нiбито з-помiж iнших одягом сво?м, збро?ю, був - так здавалося Рогнiдi - вищий, нiж iншi, кращий, ставнiший. Ось вiн ви?хав на чолi сво?? дружини за ворота, обернувся й довго дивився на стiни Полотська, ось рушив далi по долинi, зупинив коня на високiй кручi й ще раз подивився на город, а от ступив, сiв у лодiю. Глибокi й складнi почуття хвилювали душу Рогнiди в цi хвилини. Вона пригадувала недавн? минуле, коли в палатi отця свого осуджувала новгородського князя-трела, бiй пiд стiнами города й у дiтинцi, коли загинули батько ?? й брати, трупи ?х пiд чорним знаменом у лодi? на Двiнi... Нарештi ще одна, минула, нiч, коли Рогнiда намагалась помститись князевi-трелу, що вбив ?? батька й братiв, а потiм сама прийшла до нього в палату, роззула, вiдповiла поцiлунком на поцiлунок, була з ним всю нiч в одно тiло... - I я його полюбила, полюбила довiку, - зривалось з ?? уст. - Як же, як я могла це зробити? Мiй коханий - вбивця отця мого й братiв. Вiн по?хав i нiколи вже не повернеться. А що жде мене тут, у Полотську, крiм сорому? Яку кару мушу прийняти?! Нi, смерть, тiльки смерть. Боги, боги, допоможiть же менi, приймiть стомлену дуi?iу! Висока й крута стiна Полотська, гостре околля чорнi? внизу, на днi i схилах наокруг рову. Кинутись туди - i кiнець, обiрвуться важкi думи, припиняться невимовнi муки, вона пiде до отцiв сво?х, буде з ними. Один крок! Полотська княжна не зробила цього кроку, темна постать ?? хитнулась над безоднею, проте одразу ж завмерла, вона вп'ялась пальцями в забороло, стояла, дивилась. Рогнiда бачила, як лодi? руськi зупинились бiля пiвострова, де води Полотi зливаються з могутньою течi?ю Двiни, бачила, як там, на високiй кручi, во? зiбралися пiд голубим знаменом, що маяло, як вiтрило, пiд вранiшнiм вiтром, ще раз побачила на конi Володимира, i ?й здалося, нi, вона була певна, що це так i було, - вiн махнув ?й рукою на прощання. I цей невеликий, невловимий рух, якого, може, й не було? але який помiтила Рогнiда, викликав ще одну, i, мабуть, останню, бурю в ?? душi, змусив зупинитись, вiдступити вiд краю заборола. Палати Валгалла!* (* Палати Валгалла - рай (швед.) О, прийде час, i вона полине туди на пир Одина, при?дна?ться до валькiрiй* (* Валькiрi? - райськi дiви), пiднесе рiг з медом отцю й братам, що загибли як геро?... Це буде пiзнiше, набагато пiзнiше. Навiщо Рогнiдi зараз думати про смерть i небо, коли тут, на землi, так принадно пахне весняне повiтря, тiло ще тремтить вiд пестощiв, ласки, поцiлункiв, у вухах дзвенить голос: "Прощай, Рогнiдо! Я покличу тебе з Ки?в-города..." - Трел! - ще раз i вже востанн? промовила Рогнiда. - Нi, князь новгородський, що взяв неприступний Полотськ, скоро буде великим князем Русi, - не трел... Рогнiда також буде не тi* (* Тi - рабиня), а жона князя Володимира, велика княгиня Русi... Рогнiда дiяла й мислила так, як батьки ?? й усi далекi предки, що над усе в свiтi ставили силу, силою добували владу, але скорялись i вiрно служили, коли зустрiчали когось дужчого вiд себе. I ще подумала Рогнiда про те, що минула нiч не пройде безслiдно, що насiння любовi, посiяне в цю нiч, дасть свiй плiд i народить вона сина... Князь Володимир, ви?жджаючи з Полотська, звичайно, бачив Рогнiду. Темна постать ?? виразно окреслювалась край стiни дiтинця, коли вiн спроквола спускався з дружиною до Полотi; розгледiти Рогнiду можна було й з подi?, що пiд дужими ударами гребцiв перетинала зеленкуватi води рiчки, з пiвострова, де Полоть зливалась з Двiною. Увесь цей час Володимир бачив самотню Рогнiду на стiнi города. Чи краяли його серце скорбота й жаль за полотською княжною, з якою так несподiвано звела доля й тепер надовго розлучала, чи хотiв би повернутись назад i бути з нею, зустрiти ще одну й ще одну нiч у цьому глухому лiсовому городi, пливти й пливти в чарах кохання? Нi! Скорбота й жаль не турбували в цю вранiшню весняну годину молодого новгородського князя, радiсть, гордiсть i щастя наповнювали його душу. Оточений дружиною, ?хав вiн на баскому конi до рiчки, переплив Полоть, вийшов на берег, щоб оглянути перед далекою дорогою комонникiв, якi тут зiбрались, зробити у порядок лодiям. Полки стояли, ждали його слова. Гребцi на лодiях уже приготувались до далекого походу, пiдняли весла. Високо над ними висiло до самих сво?х глибин прозоре голубе небо, в ньому котилось, як вогняне коло, тепле принадне сонце, близько линули й дзвенiли, перлами розсипаючись у крутих берегах, веснянi води Полотi й Двiни, на луках зеленiли трави, мiж ними жовтими й голубими озерцями свiтились квiти, десь ударила зозуля, в неозорiй височинi дзвенiв жайворонок, - як мiг не радiти i не милуватись свiтом князь Володимир! Все це хвилювало, пiдносило, втiшало його серце, новий день був зовсiм не такий, як попереднiй, тiльки вчора тут земля гула пiд копитами коней, лилась кров, вмирали люди, доля Полотська вирiшувала успiх усi?? його справи, важкого походу на Ки?в. I тепер ще попереду був далекий шлях, у голубому небi мчали на пiвдень чорнi круки, багато, о, як багато доведеться пролити кровi руським людям, доки мир i тиша прийдуть на землю. Перша перемога завжди окрилю? людину. Подолавши князя Регволда i прилучивши Полотську землю, князь Володимир вiрив у свою перемогу, був переконаний, що похiд на Ки?в закiнчиться щасливо, - чорнi круки полетiли ген далеко, жайворони дзвенiли над полками. А серце?! Що поробиш - молодому серцю (та хiба тiльки молодому?) властивi поривання й дерзання, молоде серце - це голуб, який шука? собi голубицi; перемога i любов, радiсть i щастя, здiйснення бажань i невпинний порив уперед, - хто не був молодим, хто цього не зна?! Князь Володимир був гордий, що скорив свавiльну полотську княжну, щасливий, бо вона вiддала йому ласку й тепло, певен, що полюбить ?? колись, покличе до города Ки?ва. Ось чому, покидаю чи древнiй Полотськ, князь Володимир зупинився на кручi, пiдняв руку й послав Рогнiдi, що все стояла й стояла на стiнi, тепле вiтання. I рушили во? князя Володимира - подiями по тиховоднiй Полотi, комонно й пiшо через лiси й поля, щоб вийти бiля города Смоленська, з'?днатись з пiвнiчними воями, якi там ?х ждали, i пливти далi Днiпром на сiчу з Ярополком. Назустрiч ?м, угору вiд Ки?ва, Днiпром посувалось во?нство Ярополка. Гроза стояла над Руссю, брат iшов на брата, земля на землю. 8 I нiхто з них не знав того, що саме в цей час до укра?н Русi, до мирних городiв i сiл на захiд сонця пiдступа? ворог, який давно вже вiдточив свiй нiж i тiльки ждав нагоди, щоб напасти. "Drang nach Osten!"* (* "Drang nach Osten!" - Похiд на Схiд! (Нiм.) Цей крик лунав на слов'янських землях уже не вперше. За тим, що дiялось на Русi, пильно стежили нiмецькi iмператори, за спиною яких стояв римський папа. На пiвднi iмперi? були землi Угорщини, Болгарi?, Вiзантi?, з якими нiмецькi iмператори Оттон I i син його Оттон ?? не раз стикались, але перемогти не могли. Через це вони всi сво? сили скеровували на схiд. "Drang nach Osten!" - це був перший клич, що пролунав у новоутворенiй Нiмецькiй iмперi?, i вже тодi полчища ?хнiх рицарiв рушають на схiд. Проте Схiд виявився не таким пiддатливим i кволим, як вважали нiмецькi iмператори. Довго й дуже довго довелось ?м боротись з Польщею, тяжкою була для iмперi? боротьба з Чехi?ю, доки вони цiною величезних втрат, по колiна в кровi пiдкорили володарiв цих земель. Але коли нiмецькi орди посунули далi на схiд, щоб скорити слов'янськi племена над Варязьким морем, то на рiчцi Лехi зазнали жорстоко? поразки. Слов'яни люто, не шкодуючи сил i життя, боролись за сво? життя i волю. Ворожнеча мiж Володимиром i Ярополком, усобиця в Руськiй землi надали сил нiмецьким iмператорам. Не власними руками - польський князь Мешко I, що був ?хнiм слухняним слугою, почувши про брань на Русi, велить сво?м полкам вирушати на схiд, захоплювати руськi городи й землi. I в той час коли во? князя Володимира бились у Полотську з дружиною Регволда й перемогли ??, в той час коли князь Володимир вируша? на Смоленськ i далi на пiвдень супроти Ярополка, в цей час потай до Русько? землi пiдходять вороги з заходу. Темно? ночi стали вони на схилах гiр навкруг Перемишля, подерлись на його стiни, сталась велика сiча, загинуло множество людей руських, запалав город i околицi. Звiдси ворожi во? пiшли на Червен, оточили його, три днi руйнували й палили стiни, прорвались, залили город кров'ю. Разом з ними йшли ?пископ Лев i священик Рейнберн, - ?м не пощастило в Ки?вi з хрестом, тепер римський папа дiяв мечем. Слух iде по Русi про сварку князiв-братiв, i хвилюються далекi ?? землi; волзькi булгари збирають во?в, посилають слiв у степи за Iтиль-рiкою, щоб знайти там орди, якi виходять з глибин Азi?, з'?днатись з ними i рушати на Русь. Горе дому, де нема? злагоди й миру, горе землi, де сваряться племена, страшно, коли зброю пiднiма? брат на брата, син на отця. Багато зла принiс землi Руськiй князь Ярополк, великi й труднi дiла випали на долю Володимира, сина Святослава. РОЗДIЛ ШОСТИЙ 1 Князь Володимир розумiв, що Ярополк не допустить його до Ки?ва, а намагатиметься зустрiти й розбити пiвнiчну рать у верхiв'ях Днiпра. Пiзнiше вiд купцiв, втiкачiв-смердiв i простих чорних людей вiн довiдався, що Ярополк справдi зiбрав багато во?в, частину яких посадив на лодi?, а багато ?дуть комонно й посуваються пiшо берегами. Уже в полi передня сторожа знаходила слiди й бачила не раз на обрi? во?в: невiдомо було тiльки, де ж зупиниться i прийме сiчу Ярополк. I от нарештi в один з перших днiв iзока* (* I з о к - червень) лiта 980-го на свiтаннi примчали во? передньо? сторожi, зскочили iз замилених коней, розповiли, що вище вiд Любеча на Днiпрi i в затоках пiше вiйсько Ярополка хова?ться у лiсах над кручами, а комонники розтяглись пiвколом у полi. Князь Володимир спав на лодi?; почувши тупiт коней, прокинувся, вийшов на берег i слухав сторожу, а тодi покликав старшу дружину, сiв з нею пiд вербами й став думати, як починати сiчу з полками Ярополка. Це була дуже важлива й вiдповiдальна година - рать наближалась до ратi, вирiшувалась доля Русi, все залежало вiд того, як вести далi во?в з пiвночi, щоб розбити полки убiйника-князя. Князевi Володимиру було на кого спертись - навкруг нього стояли й сидiли на приступках днiпрово? кручi бувалi, старi вже во?води, що вздовж i впоперек сходили землi Русi, перетинали на лодiях моря, били багатьох i багатьох ворогiв. Володимир ловив на собi примружений погляд то одного, то другого во?води; кожний з них вмi? i готовий боротись з ворогами, кожен зробить так, як велить князь. Але вiн не хотiв вихоплюватись з власною думкою, краще послухати, що скажуть бувалi люди. - Ви зна?те, во?води мо?, - почав Володимир, - рать Ярополка зупинилась i сто?ть бiля Любеча. Хочу почути, що дума?те? Говорiть, во?води. Угорi над ними трепетало листя на вербах i осокориннi, десь вiд лодiй долинули звуки смутно? пiснi, скiльки не кинь оком, голубiло плесо Днiпра. Князь Володимир ждав. Вiн сидiв у бiлих ногавицях i довгiй бiлiй сорочцi з розстебнутим комiром, пiдперезаний широким поясом, в зеленого хза чоботях, з непокритою головою. Легенький вiтер з Днiпра перебирав русе волосся, карi очi допитливо дивились на во?вод. I во?води загомонiли - ?м сподобався такий початок ради - князь Володимир не кри?ться, що молодий, вiн, напевне, зробить так, як порадить старша дружина. Деякi з них вважали, що найкраще кiнним воям обiйти далеко в полi полки Ярополка, бити ?х з-за спини, а всiм пiшим посуватись Днiпром на лодiях i вдарити в чоло Ярополковiй ратi. Iншi радили затримати лодi? на мiсцi, вночi послати частину пiшого й комонного вiйська вперед, щоб наблизитись i впасти, як грiм, на во?в Ярополка, а з лодiй уже ?х добивати. Ще однi думали, що лiпше стати на мiсцi, загородити Днiпро лодiями, насипати на берегах вали й ждати, коли Ярополк пiдiйде ближче й перший ударить на них. Це було, либонь, i все - князевi Володимиру лишалось подумати над словами бувалих во?вод, вибрати найкраще з того, що вони сказали, та й кiнчати раду, дати загад во?водам i всiм воям. Князь не поспiшав з останнiм словом, вiн дивився на плесо Днiпра, високi кручi правого берега, зеленi, повитi голубим маревом луки вдалинi. Потiм вiн повернувся до во?вод, i ?м здалося, що за цi короткi хвилини обличчя його змiнилося, стало рiшучим i суворим, очi потемнiшали, вiн i почав не так, як думали й ждали во?води. - Я слухав вас уважно, дружино моя, - сказав князь Володимир, - i дякую за поради. Проте, - звернувся вiн до во?вод, - послати далеко в поле комонне вiйсько, а пiшим воям посуватись на лодiях i бити в чоло Ярополку не можу, бо як одiрвати руки й ноги вiд тiла? Ти, во?водо, - звернувся вiн ще до одного, - радиш нам пiдкрастися вночi до во?в Ярополка, та ми ж не печенiги й не хозари, щоб дiяти, як татi; ми - руськi люди, утвержда?мо мир у чесному бою... Ще радили менi, - закiнчив Володимир, - стати на мiсцi й ждати тут Ярополка, а чи можемо ми надiятись на нього, чи не зайде вiн, як це ви радили менi, з усiх бокiв? Нi, во?води, мусимо дiяти не так, мусимо робити, як отцi й дiди нашi. I вiн сам в оцю хвилину, помiтили во?води, був дуже схожий на отця свого Святослава. - Я не боюсь Ярополка i його ратi, покладаюсь на вас, во?води, й во?нство сво?, думаю, - вiн показав рукою навкруг, - що сiверяни, древляни, люди полянськi та iнших земель пiдуть такожде з нами. Мусимо йти вперед одверто й прямо, пiшо й комонно берегами, на лодiях по Днiпру. Хочу ще раз сказати Ярополку: "Iду на ви", - а тодi нехай вирiшу? прю нашу меч, а допомагають боги. I це вже говорив не молодий новгородський князь - устами князя Володимира промовляв батько його Святослав, славетнi дiди й прадiди, руськi люди. 2 Сварга мiж князями Ярополком i Володимиром не обминула Любеча. Ще взимку, коли вторували шлях мiж Днiпром i Десною, посадник Бразд багато разiв ?здив до Остра, радився з волостелином Кожемою, а повертаючись назад, обходив тереми, говорив з сво?ми певними людьми. Багато дiла було тепер у Сварга - посадник дозволив йому брати руду на землях княжих, i вiн день i нiч варив крицю, кував мечi, залiзця для стрiл, топори, списи, сулицi. Бразд же забирав усю цю кузнь, вiз до Остра, а дещо залишав i для себе. I в усiх людей у Любечi стало бiльше роботи - однi рубали лiс i возили колоди до Днiпра, iншi - дереводiли - будували на березi десятки лодiй, - Бразд щедро платив - не сво?, княже. Напровеснi ж, коли скресла крига, а Днiпром угору попливли лодi? з Ки?ва, Бразд зiбрав усiх селищан бiля старого городища. Вони зiбрались не так, як у давнину, коли все городище сходилось до могил сво?х отцiв i дiдiв, поминало ?х добрим словом, а вже потiм говорило про деннi справи сво?, слухаючи старшого з роду, думаючи про долю всiх. Нинi йшло iнакше: Бразд i iншi селищани, що мали тереми й двори, Сварг i майстри-дереводiли, скудельники, чинбарi, якi працювали на князя, - всi вони стали на пагорку, любечани й ницi, чорнi стовпились нижче. - Князь наш Ярополк iде на сiч з воями верхнiх земель, яких веде робочич Володимир, - почав Бразд. Сказавши це, вiн одразу ж зрозумiв, що почав недобре, - ницi люди, що стояли пiд городищем, сколихнулись, загомонiли. - Який же вiн робочич, коли батько його Святослав - Iгорiв син i сам посадив його в Новгородi? - запитав хтось з натовпу. Посадник налився кров'ю так, що аж посинiв. - То правда, що князь Святослав посадив Ярополка в Ки?вi, Олега в Деревах, а Володимира в Новгородi, але сталось так, що не всi його сини однаковi, - токмо Ярополк береже мир i тишу в рiднiй землi... - Посаднику Бразде! З ким у нас мир i тиша? З печенiгами та ромеями? Та нашi ж дiди й батьки вiки воювали з ними... - Князь Ярополк мудрий! - вiдповiв Бразд. - Доколи будемо кувати мечi, а не рала?! Он - земля, лiси, рiки; токмо би мир. То - правда! Навкруг були земля, лiси, рiки, колись вони належали ?хньому роду, а нинi все це чуже: посадникове, волостелинове, княже. Проте Днiпра не повернути всп'ять, того, що було, не повернути, аби мир, мир! - Але ж сам князь Ярополк не держить миру, а йде супроти братiв сво?х! Бразд лютував. - Як же йому не йти на братiв, коли Олег не захотiв платити Ки?ву данi, через що й загинув, Володимир також-де не прийняв посадника княжого, пiдняв нинi всi полунощнi землi, iде сюди, на Ки?в, щоб захопити стiл отця свого. - То нехай князь Ярополк iде з сво?ю дружиною на прю супроти брата свого Володимира i нехай меч скаже, кому з них у Ки?вi сидiти, - пролунало з натовпу. - Хто це говорить? - заволав Бразд. - Чого ж мовчите? I через те що нiхто не вiдповiв, Бразд сказав: - Князь Ярополк кличе всiх на брань з Володимиром. Як i батьки нашi, пiдемо на сiчу сукупно, вас, любечан, вестиму я, при?дна?мось до волостi Остерсько?, яку вестиме посадник Кожема... I не затримуйтесь, люди, князь Ярополк кличе нас iти йому на помiч швидко; тiльки волостелин Кожема дiйде до Любеча, разом iз ним мусимо вирушати й ми. О, посадник Бразд говорив тепер не так, як тодi, коли кликав на брань людей князь Святослав. Тепер вiн був посадником княжим, не тiльки Ярополка, сам себе хотiв захистити. А люди мовчали. Над ними свiтило тепле сонце, за Любечем, скiльки не кинь оком, зеленiли луги, iз землi, мов iз води, буйно тягнулось всяке жито, на городах цвiло рiзне зело... Бранi були прежде, до них, скiльки пролито людсько? кровi, щоб захистити Русь, навiщо ж тепер окропляти кров'ю рiдну землю, iти брату на брата? Але йти було треба. Он пливуть i пливуть Днiпром лодi? з Ки?ва супроти Володимира, черед прийшов до них, не пошкоду? князь Ярополк любечан, що сказав, те зроблять посадники його Бразд i Кожема, княжi мужi аки iскри вогнянi, де б ти не був - знайдуть, не скоришся - спалять. - Славен князь Ярополк! - закричав Бразд. - Славен! Славен! - змушенi були пiдтримати його люди. I всi вони пiшли на двори сво?. Затужили, як водиться, матерi й жони, заплакали дiти, що втрачали сво?х отцiв. О Руська земле, доколи будеш ти сiяти не зерна, а сльози, доколи будеш умиватись не водою з Днiпра, а кров'ю, доколи куватимеш не рала, а мечi?! Сонце пливе над землею - чому ж ти не спалиш ворогiв; вiтри вiють у полi - так завiйте ж, ударте в очi ворогам! О земле, земле Руська, яка ти багата i яка ти нещасна! Десь на пониззi народився й покотився мiж берегами перестук весел, згодом на плесi Днiпра окреслилось чимало лодiй - ключ та ще ключ, - вони прямували вiд низького берега до гiр ошую, ?м не було кiнця, i Микула все стояв i стояв на валу городища, дивився на Днiпро. Не тiльки Микулу стурбував цей шум серед ночi, вiн побачив, що недалеко на сiрiй землi чорнi? кiлька постатей, ось хтось полiз схилом, за ним ще хтось, ще хтось. - Пливуть лодi? Ярополка. Князь iде на князя... Колись сiчi були на Iтилi й Дуна?, - нинi буде сiча й тут... Ой горе нам, горе! Микула пiзнав тих, що говорили, це були ницi любечани, люди його роду. - Нелюбо, що йде князь на князя... Мир i тиша мусять бути в землi. - А коли князь iде на князя, то нехай ополчаються один супроти другого, в полi та в двобо? вирiшують сваргу. - Не той нинi час, бо що не князь - то й закон. - Що закон князя, аще земля наша ма? свiй закон i покон. - Мовчiть, людi?, бо скрiзь нинi ? княжi вуха. I люди на городищi справдi принишкли, повели далi мову впiвголоса, обережно. - За що ж iде Ярополк, чому кличе нас iз собою? Кiлька чоловiк, перебиваючи один одного, задихаючись, шепочуть: - Уклав ганебний мир з ромеями - нам на ви? жажелi* (*Жажелi - ярма.) кладе... Не мститься печенiгам за кров, кривди, сльози - побратимами ?х назвав, нашi землi вiдда?... Сiв у Ки?вi, аки коршак, братiв-князiв убива?, волю в земель забира?, з сво?ю Горою нас хоче зробити рабами... Слiв небагато, вони гiркi, як полин, важкi, як осiннiй дощ, болючi, нестерпнi. - Але ж ? в нас старий закон i покон, множество людей iде супроти Ярополка, роме?в, печенiгiв... - звучить у пiвтемрявi глухий голос. Хто це сказав? Усi обертаються туди, звiдки долинули слова, дивляться, слухають. Микула сидiв на приступцi кручi, дивився на плесо, де пливли й пливли лодi?. - Був князь Святослав, i ми знали, куди йдемо, за вiщо, з ким... - Це почалося, Микуло, ще за Святослава, це його обступила Гора, а сам вiн посадив трьох синiв у землях... - Так, - зiтха? Микула. - Гора була за Святослава й ще за Ольги, бояри й во?води були за них, але допреже всього Святослав берiг честь отчини, боровся не з землями, а з ворогами Русi. Микула нiколи ще не говорив так, як цi?? ночi, але, може, вiн заради того й прожив свiй вiк, щоб сказати це людям. - Була нiч над Днiпром, на островi Хортицi, - а ми з ним сидiли так, як я з вами, - я запитав, а князь Святослав сказав, що немарне в далеких землях помирали люди, мир i тиша мусять бути в нашiй землi. Ярополк не береже миру, чого вiн не може подiлити з братом сво?м?.. I не Ярополку ми мусимо допомогти - Володимир наш князь, вiн береже старi закони й покони. - То ти поведеш нас, Микуло? Син старiйшини довго думав. Проте зараз вiн був уже не сином старiйшини, у важку цю годину вiн мусить заступити його мiсце, взяти дiдiвський меч. - Поведу, людi?! - I куди ти йдеш, Микуло? - говорила Вiста. - Добра чи багатства шука?ш?! Так ти ж уже ?х шукав, торбу гречки принiс... Микула стояв i дивився на зеленi луки, буйну поросль всякого жита за Любечем i на свою ниву, що починала зацвiтати. - Як же цвiте, аж голова мутиться, - вiн приклав руку до шрама на головi. - А що, дума?ш, може, з-за цi?? горстi гречки варто було колись менi йти на брань?! I не добра й багатства я шукаю, - маю ?х, батько Ант залишив менi цiлий скарб, велiв берегти його. - Що за скарб? Усе життя ти про нього говориш i говориш, тiльки не бачу його, де вiн - не знаю. Микула посмiхнувся, така вже в нього звичка, коли вiн говорив щось од серця, м'яка посмiшка теплила кутики його уст, грала пiд сивими довгими вусами. - Правда - то ? мiй скарб, - вiдповiв вiн Вiстi. - Хочу жити, як батьки мо? й дiди... Вiрю в богiв отцiв, будемо жити так, як велять нашi боги... Перун, Дажбог, Стрибог, поможiть менi! Ось тiльки зброю батька Анта дiстану. Ницi люди з Любеча вийшли вночi. - Ти вже нас i веди, Микуло, - сказали вони, - бо ти - син Анта, ходив з князем Святославом, побував у багатьох землях, а вже в отчинi всi путi зна?ш. I виявилось, що пiшли вони не самi. З усiх усюд више вiд Любеча, з рiзних волостей i сiл iшли i йшли простi люди, вони збирались в очеретах над озерами, у чагарниках над косами, в лiсах, на кручах. - За Володимира-князя! За старий закон i покон! За рiдну землю й нашу вiру! Одного вони, правда, не знали. Вранцi, коли за загадом Бразда бiля городища стали збиратися во?, вiн сам на конi при?хав до них, оглянув, сказав: - Щось багато наших селищан нема?? Де вони? Люди мовчали. Бразд оскаженiв: - Ми ?х знайдемо й поведемо з собою... Аще хто кри?ться вiд нас, мислить тiкати до Володимира, i всiм, що з ними, - усiм уготована смерть, поток, розграбування. 3 Пiзня нiч. Десь у полi б'ють крилами птахи, чути зловiсне "кар-р... кар-р...", низько над землею нависли хмари, часто мiж ними пробiга? суха, безгромова блискавиця, пахне згаром. Хто наважиться ?хати тако? ночi в полi, де стан зупинився проти стану, де за крок нiчого не видно, де кожно? хвилини можна наскочити в темрявi на спис, меч, нiж?! Два вершники ?дуть уперед i вперед, iнодi зупиняються, тужне "пу-у-гу... пу-у-гу..." сколиху? повiтря, лине до стану Володимира, вершники стоять, прислухаються, ?дуть далi й далi. Нарештi десь у темрявi народжу?ться, лине: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!" Вершники прямують на цей крик, видираються на пагорок, бачать вогнище перед собою: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!" Князь Володимир не спить. Схилившись у шатрi над столом, на якому горить свiтильник, вiн, розбираючи лiтеру за лiтерою, чита? берестяну грамоту. Це дивна грамота - перед вечором передня сторожа захопила во?на з табору Ярополка, що, скрадаючись у кущах i ярах, прямував угору понад Днiпром все ближче й ближче до стану Володимира. Сторожа довго стежила за цим во?ном, оточила з усiх бокiв. Проте во?н зовсiм i не думав тiкати, а, навпаки, сказав, що сам шукав передньо? сторожi, добива?ться до стану Володимира, ма? до нього грамоту вiд однi?? людини з табору князя Ярополка. Цю грамоту i читав пiзньо? ночi князь Володимир, намагаючись зрозумiти, хто й чому ?? написав? "Нинi, коли настане пiвнiч, слухай пугача, до тебе з поля прибуде во?вода з Ки?ва..." Уже пiвнiч, сторожа пильну? в полi, жде гасла. А може, це змова? Та нi, ось чути тупiт коней, вершники все ближче й ближче, вони зупиняються бiля намету, чути притишенi голоси. Сторожа на чолi з тисяцьким Векшею завела до намету людину в темному опашнi, в платнi iз золотими запонами й мечем бiля широкого пояса, з шоломом на головi, бармицi* (*Б а р м и ц i - наплiччя, пiдвiски до корони.) й личина якого так закривали чоло, щоки, нiс, що видно було тiльки ?? очi - неспокiйнi, тривожнi. - Чолом б'ю князевi Володимиру, - прохрипiв незнайомий. - Будь здоровий. Хто ти ?си? - Я назву себе, коли залишусь з тобою вiч-на-вiч. - Вийдiть! - велiв Володимир. Тисяцький Векша з сторожею вийшов з намету. Тодi незнайомий розстебнув бармицi й пiдняв личину свого шолома. Князь Володимир побачив обличчя кощавого, рудого, з гострими вилицями i ледь косуватими темними очима во?води. - Ти - Блюд, уй Ярополка-князя? - Так, княже Володимире. У тебе добра пам'ять. Я був у?м Ярополка, коли вiн був княжичем, нинi ж я во?вода князя. Ти читав мою грамоту? - Прочитав, але не розумiю... Що ж ти скажеш, во?водо? Блюд приклав руки до серця. - Думаю токмо про Ки?вський стiл, добра хочу Русi й ?? людiям... - Поки що князь Ярополк убив брата свого Олега, скривдив мене, другого брата, зiбрав рать i готу?ться до бранi зi мною. Ти ж його уй, ближчий во?вода. Чи не тебе вiн слухав? - Не один я в князя Ярополка, багато бояр i во?вод обступили його, а ? ще в нього й жона - грекиня Юлiя, - це вони змусили Ярополка йти супроти тебе... Я ж, княже Володимире, пам'ятаючи отця твого Святослава, намовляв i намовляю його не ворогувати з тобою, а помиритись. Во?вода замовк, темнi очi його пильно дивились на обличчя князя. - I нинi я, - прошепотiв Блюд, - не пошкодував життя свого, прийшов до тебе, щоб усе сказати. - А що ти можеш сказати, во?водо? - руба запитав його князь. - Заутра я посилаю сво?х слiв до Ярополка, скажу ще раз: "Iду на ви", запропоную йому мир... От i порадь князевi, щоб вiн поклав зброю. - Я йому це говорив. Во?водам, мужам ки?вським скажи. Вони не тiльки не послухають мене, а вб'ють. - Тодi нехай чесна брань розсудить мене з братом i принесе мир Русi. - Княже Володимире! - благальне промовив Блюд. - Але навiщо проливати кров безлiчi людей, якщо досить зробити одно... Широко розплющеними очима Володимир пильно дивився на во?воду. - Що ж ти замислив? Блюд витримав його погляд. - Я хочу чесно й вiрно служити тобi i тому скажу правду... Уже давно на Горi чимало во?вод ворогують з Ярополком, замишляють змову проти нього. I нинi я бачив ?х, говорив; одне тво? слово, княже, - i до ранку Ярополка не стане, i не буде нi сiчi, нi кровi, а тобi буде честь i слава... - Годi! - крикнув князь Володимир. - Чу?ш, во?водо?! Я не хочу честi, до яко? треба йти облудою, нелюба менi слава, окроплена кров'ю. Хочеш вiрно служити менi й Русi - умов, приведи брата, а вже ми помиримось. - З великим страхом, - сказав Блюд, вiдчуваючи, що йому пересохло в горлянцi, - з мукою за кров i живот множества людей повiв я тобi це, княже Володимире. Бачу твою правду - не повинен брат убивати брата, зло ? убивати й Ярополка, клянусь, не допущу цього. А коли я приведу до тебе Ярополка? - Даю обiтницю, аще приведеш до мене Ярополка, честь тобi воздам велику, приязнь буде мiж нами. - Княже мiй, княже! - сказав Блюд. - Не вiдаю, коли це буде, недалеко ранок, i вже пiзно зупинити сiчу, але я певен, що прозрi? брат твiй Ярополк i приведу його до тебе для миру й любовi. Чи дозволиш менi тепер iти, княже, нiч коротка, ворогiв багато, мушу ще пожити для тебе й Ярополка, для всiх руських людей. - Iди, во?водо! Мо? во? проведуть тебе. А прийде ранок, пошлю до Ярополка слiв. Во?вода Блюд зав'язав бармицi, опустив личину. Скоро вже й свiтатиме - високо на сходi палахкотить денниця, в сяйвi ?? в полi видно нiбито краще, далеко. Два чорнi вершники - во?вода Блюд i риндя Згар - поволi ?дуть вiд урвища до урвища, скрадаються в заростях над Днiпром, у верболозах. Недалеко вже повинен бути i стан Ярополка. Во?вода схоплю?ться з коня, тихо шепоче: - Ми не помилились? - Нi, не помилились, во?водо, - стриба? з коня й Згар. - Про?демо отак два поприща, - у пiвтемрявi вимальову?ться довга простягнута рука, - завернемо ошую i опинимось у нашому станi... Будь певен, во?водо. Згар бачить уночi, як удень. Во?вода мовчить, прислуха?ться й раптом каже: - Менi зда?ться, я чую тупiт коня. - Нi, во?водо, то лодiя на Днiпрi. У полi тихо, я нiкого не чую. - Ти помиля?шся, я чую тупiт... Во?вода витяга? з пiхов свiй меч. - Нi, - спокiйно промовля? Згар, - маю гостре вухо, але нiчого не чую. Тодi за одну блискавичну мить во?вода пiдносить меч, стина? голову Згара. У полi тихо. Во?вода Блюд витира? меч об траву, вклада? його в пiхви, стриба? в сiдло, ?де далi. Добившись стежкою, яку йому вказав риндя Згар, до стану, вiн зупиня? коня бiля одного з наметiв, спiшу?ться, каже во?водам, що пильнують поля: - Неспокiйно там... Я ви?жджав з риндево Згаром послухати, натрапив на сторожу Володимира. Вони вбили риндю... полунощнi вовки бродять бiля самого нашого стану... Сли князя Володимира, як вiн велiв, на конях до?хали до стану Ярополка вище вiд Любеча, зупинились на кручi, звiдки видно було долину, полки, подi? на Днiпрi, княжий шатер вдалинi, закричали раз i другий: - Вiд князя Володимира ?сми... Волимо говорити з Ярополком - князем. Назустрiч ?м ви?хало кiлька во?вод, а мiж ними старшим во?вода Блюд, запитали, що хочуть сказати сли? - Князь Володимир послав нас до князя Ярополка, - вiдповiли сли, - як до брата свого i як брату говорить: "Не повинна бути вражда межи нами, брань мiж руськими людьми - то пагуба, хочу утвердити мир i дружбу". Во?води ки?вськi вислухали слiв Володимира, велiли ?м чекати, самi ж помчали до княжого стану. Князь Ярополк ждав ?х, одягнувши срiбною ниткою шите блакитне платне, з червоним корзном на плечах, позолоченим мечем бiля пояса, стояв недалеко вiд свого шатра, навкруг нього товпились мужi з Гори, тiуни ратнi, тисяцькi. - Хто то прибув? - запитав вiн. - Сли Володимира. - Що говорять? Во?води, що зустрiчали слiв, слово в слово переказали, що сказали сли Володимира, додали: - Ми велiли ?м ждати твого слова. Князя Ярополка, видно, вразили слова Володимира. Блiдий стояв вiн бiля намету, дивився на стан, лодi? на Днiпрi, слiв Володимира, що все сидiли на конях i ждали його слова далеко в полi. Це була година, коли вирiшувалась доля його самого, Ки?вського столу, всi?? Русi. Ще не було пiзно - коли б Ярополк згодився в цю годину взяти мир з сво?м братом, може, у вiках полинула б слава Володимира i його - Ярополка, може, багато людей не пролило б сво?? кровi й не наклало головами, а засiяли житом землю. Слова Володимира були такi простi, зрозумiлi, щирi, що навiть у Ярополка здригнулось серце, щось йому владно говорило: "Не йди на брань, послухай свого брата". I саме в цей час один з во?вод, уй Ярополка Блюд, торкнувся його рукава, примружив очi, показавши, що хоче з ним говорити, одвiв його набiк, тихо сказав: - То ? лжа й облуда, не може противу тебе стати брат твiй менший Володимир, якоже синиця на орла брань сотворити. Не бiйся, княже, Володимира - сина рабинi, наше во?нство достойно зустрiне його во?в, жде тебе перемога на бранi. Князь Ярополк вже не чу? голосу серця, швидким кроком поверта?ться до свого шатра, зупиня?ться, каже во?водам, якi зустрiчались iз слами князя Володимира: - Перекажiть ?м, що я не хочу говорити з сином рабинi. 4 I досi на кручах i в пiсках вище вiд Любеча, на крутому правому березi, коли одшумить весняна вода i з глибин днiпрових виринають глейовища й жовтi пiски, - скрiзь там бiлiють людськi костi, побитi черепи, iржавi мечi i списи, поламанi сулицi. Во? князя Ярополка i князя Володимира зустрiлися на високiй кручi, яку в пiзнiшi лiта, нiби бажаючи змити людську кров, прорвала, розрила, розмила вода, там, на Старику, як називають це мiсце люди, нинi голубiють озера, росте осока, самiтнi чайки тужать над водою й кущами. Це була дуже люта, кривава сiча, бо тут збилися всi лодi? Ярополка, сюди ж прибуло багато людей пiшо й комонно з Ки?ва i всiх земель - князь Ярополк розумiв, що коли вiн не зупинить пiвнiчного вiйська бiля Любеча, то воно швидко розтечеться по Днiпру, перекинеться на Десну - i тодi йому важко доведеться в Ки?вi. Сiча почалася поприщ за десять вiд Любеча, в дуже вузькому мiсцi на Днiпрi. Князь Ярополк велiв поставити на укотi й в'язати мiж собою мотузами й гужвою бiльш як п'ятсот подiй, - так на Днiпрi була створена заслона, крiзь яку не могли, здавалося, прорватися лодi? Володимира. Ярополк мав на мислi ще одно - вiн велiв покласти з лодi? на подiю дошки, i на Днiпрi з'явився мiст, по якому во? могли переходити з берега на берег. А тим часом на березi рать стала проти ратi: попереду, щит у щит, виставивши вперед щетину списiв, - бородатi бувалi во?, що мусили прийняти перший удар, за ними - пращники й лучники, що мали випустити в син? повiтря перед собою тисячi стрiл i гостре камiння, далi - во? з короткими сулицями й мечами, а позаду - тьма озбро?них мечами, сокирами, довбнями з прив'язаним камiнням або залiзними гаками на кiнцях i просто дубовими чи грабовими дрюками чорнi, роб'? люди-во?. Мав у запасi Ярополк i комонне вiйсько - воно чатувало в ярах понад Днiпром, у полi, в лiсах i гаях, готове було летiти вперед, тiльки буде надоба. I ще раз, коли ратi зупинились, наперед ви?хали з рогами кликуни князя Володимира, пропонували руським людям-братам кинути зброю... Нiхто з стану Ярополка не одповiв ?м, а натомiсть лучники i пращники випустили першу хмару стрiл i камiння, тисяцькi i во?води велiли воям iти вперед. Цi люди хотiли жити, тiльки вчора, може, ходили вони з ралом у полi, i от пiд ?хнiми ногами загорiлась земля, на обрi? встали чорнi хмари, безжальний князь i ще безжальнiша старшина наказали ?м iти вперед, нищити iнших, бо тiльки там, мовляв, за людським трупом, лежало мирне життя ?х самих i родин. А стрiли й камiння летiли вже з обох бокiв, ось рушили вперед, як велетенський полоз, во? Ярополка, ось вони зiткнулись з во?нством Володимира, глухо гули щити, кричали вмираючi люди, дзвенiли списи й сулицi, свистiли довбнi й дрюки. Багато разiв сходились i розходились во?, ратi то вiдступали, то навально кидались уперед, поле бою було вкрите трупами, залите кров'ю... А в цей же час бiй почався i в полi, там вирвались з лiсiв комонники. Ярополк i його старшина помилились, iхнiх комонникiв ждали в лiсах комонники Володимира, вони прийняли бiй i самi вдарили на ворога, тепер кипiли береги й поле, нiде не було рятунку... I навiть на Днiпрi вже точився бiй - перед на цей раз вели свiони, ?хнi лойви й шнеки поволi пiдпливали до лодiй Ярополка, от вони зблизились, на насади висипали закованi в броню во?, червона кров заливала борти, цебенiла в голубi води... Варяги не змогли пробити мосту на Днiпрi, полунощнi полки сходили кров'ю, а во? Ярополка стояли за заздалегiдь насипаними валами, до них пiдходила й пiдходила допомога. Вечорiло, коли Ярополкова рать з нестямним криком рушила вперед; тiльки напружуючи всi сили, обливаючись кров'ю, стримувала удар i стояла на мiсцi рать Володимира. Хвилина, ще одна, може, хвилина - i смiливi во? верхнiх земель вдали б спини... Раптом за полками Ярополка почувся крик во?в, ?м у спину вдарила якась невiдома сила, з лiсiв i кущiв обох берегiв виривалась тьма людей, багато ?х кинулось у води Днiпра й попливло до лодiй. - Що трапилось? - пересохлими устами запитав князь Ярополк, що з вищою дружиною стояв на кручi. - Прокляття! - заволав Блюд. - Нам ударили в спину. Що робиться?! Княже! Нам треба думати, як пробитись до Ки?ва. У вечiрню годину, коли у во?в Володимира не вистачало сили й коли почали одолiвати й могли одолiти во? Ярополка, багато людей з Любеча, всi?? Остерсько? волостi й iнших волостей кинулись з мечами, луками й просто кiлками взап'ять Ярополку. Мiж цими людьми йшов i Микула. Спочатку Микула не пiзнав Бразда, як не пiзнав Бразд i його. Але ось во? стали проти во?в. - Ви за кого? - голосно крикнув Микула. - Ярополковi ми! - вiдповiв Бразд i тодi пiзнав Микулу. - А ми за Володимира, за старий закон i покон! - заволав Микула, що також пiзнав Бразда. I брат пiшов супроти брата, простi люди з Любеча - супроти княжих людей, тiльки Микула нiчого не боявся, а в Бразда була непевна, хистка рука, через що Микула швидко вцiлив Бразд у в голову, простi люди одолiли княжих людей i по ?х костях пiшли, далi, далi, супроти самого Ярополка-князя. Як радiла душа Микули, як втiшався вiн, коли побачив, що на Днiпрi палають лодi? Ярополка, а во? його вдали спини, тiкають у поле... Перемога була так близько, вона, напевне, прийшла, вже князь Володимир, либонь, пливе Днiпром до Любеча, щоб рушити на Ки?в. Але Микула цього не бачив - спис якогось во?на пройшов по старому шраму на чолi - вiн втратив пам'ять, як мрець, лежав на полi. Та Микула був дужого антiвського роду, тiло його витримало, пiзно вночi вiн прийшов до пам'ятi, сiв на пiску недалеко вiд Днiпра. Нiч була холодна, земля волога, вгорi висiли великi зорi, вони повторювались у водi. Десь у полi горiло багаття, недалеко, побрязкуючи збро?ю, ходили во?. Чи? вони були - Володимира чи Ярополка, - Микула не знав. I вiн поповз - якщо перемога прийшла до Володимира, вiн про це дiзна?ться пiзнiше, якщо вранцi на берегах Днiпра почнеться нова сiча, вiн буде тут зайвий, бо не може навiть ходити. Микула повз понад берегом Днiпра, часто зупинявся, вiддихував, ковтав воду, знову повз, iнодi лягав, заплющував очi, якийсь час спочивав i бився далi, далi. Ранок застав його бiля Любеча. Похитуючись на ногах, що нiяк не слухались його, i хватаючись руками за лозу, видерся Микула на кручу, пролiз пiсками, попав на свою ниву, в рiдну гречку. О, яка чудова була ця гречка, як солодко вона пахла, як тихо, принадно гули бджоли, а десь вгорi висiв i лив на землю пiсню невтомний трудар - жайворонок. Треба було поспiшати, поки не прокинувся Любеч, до свого дворища, в батькiвську хижу, до вогню предкiв. Якщо й помирати, то тiльки там; та нi, вiн житиме, мусить жити наперекiр ворогам, на славу Володимира. I вiн доповз до рiдного дворища, лiг бiля схiдцiв хижi. - Вiсто! Вiсто! - покликав Микула. З хижi нiхто не озвався. - Вiсто! Жоно! Iди сюди, - говорив вiн, - бо немощний, не влiзу. Знов мовчання. Тодi Микула поповз з схiдця на схiдець, спирався на руки, хоч вони сковзались, тяг за собою ноги, а вони були такi неслухнянi й важкi. I нарештi вiн опинився перед дверима, обома руками штовхнув ?х, напружуючи останнi вже сили, перебрався через порiг. У хижi на вогнищi давно вже перетлiв жар, там було холодно, в кутках i на помостi снувалась темрява. Крiзь розчиненi дверi хвилею вливалось промiння знадвору. Микула побачив цебра, що стояли одразу за порогом, давню зброю, що висiла на кiлочках, витерту до блиску багатьма ногами кам'яну долiвку. - Боги! - скрикнув вiн. - Що ж це? На долiвцi головою до дверей, широко розкинувши руки, лежала закривавлена, посiчена мечами мертва дружина його Вiста. 5 Iдучи слiдом за воями Ярополка, князь Володимир велiв лодiйним воям поспiшати до Ки?ва, а сам з дружиною рушив на конях понад Днiпром i швидко був у Любечi. Тут вiн дозволив дружинi зупинитись, сам зiйшов з коня перепочити. Во?води радили йому пiти до якогось з теремiв, що височiли понад лiсом, та до них було далеко, Володимир попрямував до старого городища. Так вiн i потрапив у двiр, де стояла хижа Микули; гриднi його хотiли бiгти вперед, але князь зробив знак, що хоче зайти туди сам, во?води й гриднi пiшли за ним. Дверi були розчиненi. Переступивши кiлька кам'яних схiдцiв, що посерединi витерлись за довгi роки, а з бокiв заросли дерном i бур'янами, князь Володимир зайшов до хижi. Там посерединi у викладенiй камiнням ямi зроблене було вогнище, над ним темнiв устям сво?м, схожим на вуха яко?сь iстоти, що прита?лась i дослуха?ться, виплетений з лози й обмащений рудою глиною комин, видно було темнi стiни, на яких висiла на кiлочках зброя - меч, щит, спис, та ще помiст у кутку. Князь Володимир, переступивши порiг, зупинився, оглядаючи хижу, вогнище, стiни i зброю, помiст: i коли б хто мiг у цю хвилину бачити його обличчя, той би помiтив, що на ньому вiдбилось якесь неймовiрне здивування, незвичайна цiкавiсть i ще щось, схоже на радiсть. Може, князь Володимир остиг на вiтрi, а в хижi було захисне, може, пiсля довгого шумного й запеклого бою його вразив спокiй цього куточка; сам князь Володимир не знав, що з ним сталось, не розумiв, чому зупинився й сто?ть бiля порога, але не мiг iти вперед, - дивнi, незрозумiлi почуття охопили його. - Хто там ?? - пролунав раптом у хижi голос. Здригнувшись, нiби прокидаючись вiд марення, князь Володимир подивився на холодне вогнище, побачив за ним обличчя старо? сиво? людини, здивованi, нiби переляканi очi, що були прикутi до нього. - Володимир, син Святослава, - вiдповiв князь. I ще побачив князь Володимир, як раптом старий чоловiк, що лежав на соломi за вогнищем, пiдводиться, вста?, - дуже блiдий, з глибокою раною на головi, босий, у бiлих ногавицях i бiлiй сорочцi, - дивиться запаленими блискучими очима на князя Володимира, а кiлька великих сльозин викочуються з його очей, швидко течуть по щоках i, як ?дина й остання жертва, яку вiн ще мiг принести, падають у родинне вогнище. - Такий, як i батько твiй Святослав! Любий ти менi, княже Володимире... Кланяюсь тобi! - сказав Микула. - Але хто ти ?си? - голосно запитав князь Володимир. - I чому ти весь у кровi, поранений? - Я Микула, син Анта, онук старiйшини Во?ка i сам старiйшина по слову свого батька, - вiдповiв старий. - Та нинi вже старiйшин нема?, Ярополк зламав старий закон i покон, мене поранили його во?, коли ми йшли ?м взап'ять, щоб допомогти тобi, Володимире-княже. Проте зараз менi не боляче, не бiйся, не бiйся мене, княже. I вiн справдi не вiдчував болю, в нього з'явилась сила, вiн стояв на ногах твердо. - А батька твого, князя Святослава, я знаю, пам'ятаю, - говорив Микула. - Ми з ним разом воювали, аж на Дуна? були... Роме?, о, вони й досi, либонь, пам'ятають нашi мечi! На островi Хортицi ми з тво?м батьком у останню нiч говорили, i помер вiн на мо?х очах... Минула замовк, бо йому важко було дихати, у нього пiдкошувались ноги, але вiн хотiв вистояти i сказати все, що думав. - Через те я й проти Ярополка пiшов... Ти, княже, чу?ш наше слово, ми за тобою, супроти Ярополка. От тiльки горе в мене: жони не стало, Вiсти, вбили ?? ярополчi... Князь Володимир подивився туди, куди був прикутий погляд Микули, i побачив пiд стiною тiло мертво? жiнки, що сидiла по покону - обличчям до порога. - Я ?? поховаю, - стримуючи сльози, говорив Микула, - до заходу сонця, щоб душа ?? попала ще завидна на Перуновi луки... А сам? Що менi лиша?ться? Нема? жони, дочка моя Малуша... Вiн не кiнчив, замовк, схопився раптом за серце. - Малуша! - крикнув князь. - Почекай, чоловiче, поживи, поживи ще, Микуло! Що за дочка в тебе Малуша, де вона? Микула не вiдповiв Володимировi. Вiн, либонь, хотiв щось сказати, але не мiг, кров одлила враз вiд його обличчя, очi дивились за дверi, на Днiпро й луки... Простягнувши вперед руки, вiн хитнувся, впав на пiдлогу, занiмiв. Князь Володимир мовчав. У хижi настала неймовiрна тиша, стало холодно, порожньо, як бува? тодi, коли раптом у людини зника? найдорожче. У тишi князь Володимир ступив уперед, зупинився над тiлом Микули, зняв з сво?? ши? золоту гривну й поклав ?? на серце Микули. - Мужi мо?! - промовив вiн старшинi й гридням, що входили в хижу. - Ось лежить во?н Микула, син старiйшини Анта, а ось жона його Вiста. Ми похова?мо ?х отут за городищем, де лежать нашi предки, по старому покону, його - як во?на i старiйшину - з мечем, щитом i золотою гривною. Там, у бiлих пiсках пiд Любечем, лежать костi во?на Микули, поруч iз ним - щит i меч, в ногах вiрна жона, що мала в свiтi iм'я Вiсти... Вiчна ?м пам'ять. РОЗДIЛ СЬОМИЙ 1 Чимдуж тiкав iз дружиною сво?ю пiсля любецького побо?ща до Ки?ва князь Ярополк. Обома берегами в полi йшли його пiшi полки. Лодiйне во?нство, яке увесь час наздоганяли, завдаючи йому велико? шкоди, варяги, удень i вночi пливло Днiпром, комонники прикривали спину. Во?води радили Ярополку зупинити сво?х во?в, прийняти бiй спочатку в гирлi Прип'ятi, пiзнiше - Тетерева i, нарештi, бiля Вишгорода, але вiн - роздратований, сердитий, поглядаючи на голi жовтi коси, лози над берегами, лодi?, що пливли й пливли Днiпром, - велiв полкам вiдходити далi й далi, сам летiв на конi попереду старшо? дружини. Поруч з князем увесь час скакав во?вода Блюд. - Во?водо мiй! - говорив Ярополк, коли вони з Блюдом одiрвались вiд дружини й спроквола ?хали зеленим лугом над Днiпром. - Скажи менi, як i чому так сталось пiд Любечем? Ми зiбрали кращих во?в земель, на чолi ?х стояли лiпшi во?води, перемога належала тiльки нам, ми перемагали, вже лави Володимира схитнулись, близько був i кiнець сiчi. Я, тiльки я мусив перемогти. - Син рабинi вельми хитрий, - зупинивши коня, вiдповiв Блюд. - Вiн веде з собою язичеську полунощну силу, що сто?ть за старий закон, йому, як робочичу, допомагають смерди. - Слухай, во?водо! Але ж цi смерди суть скрiзь... Я вже боюсь за Ки?в... - О нi, княже, - говорив Блюд. - За Ки?в турбуватись не доводиться. Супроти Володимира стане вся Гора, Подол i Оболонь також нам допоможуть. Певен я, що на помiч нам iдуть уже й печенiги, а княгиня Юлiя, надiюсь, немарне сидить у Ки?вi - нам повиннi допомогти й, безперечно, допоможуть iмператори роме?в. - То правда, - згоджу?ться Ярополк. - Сидiти на одному столi, бути пiд рукою Володимира повiк не буду. Швидше до Ки?ва, во?водо, станемо там, одiб'?мо полунощну навалу. А тодi, коли переможу Володимира, - о, тодi я наведу лад у всiй землi, я покажу робочичам старий закон i покон... Хижий, роздратований князь Ярополк б'? коня, разом iз во?водою летить далi й далi. Надвечiр третього дня князь Ярополк з старшою дружиною домчав до Ки?ва i зупинився край лiсу на Щекавицi. У цю передвечiрню годину тут, на Щекавицi, було надзвичайно тихо, вряди-годи тiльки в лiсi перекликались удоди й зозулi, тиша велiя стояла на широкiй долинi, Подолi й Оболонi, де скiльки не кинь оком розтiкались хижi й землянки смердiв. Над Подолом височiла твердиня ки?вських князiв - Гора, з чорною дерев'яною стiною, кленами, що врiзувались у темно-син? небо, дахами теремiв, якi сяяли пiд промiнням вечiрнього сонця, - там також було тихо. Позаду, з кожною годиною все ближче й ближче, посувались полки Ярополковi. За ними поспiшали во? князя Володимира. Тут, на пiдступах до города, вони зупиняться, тут скоро заспiвають тужно стрiли, задзвенять мечi, вдаряться щити, тут буде сiча жорстока, по землi рiками потече кров... Мабуть, через це в князя Ярополка зблiдло обличчя, напружено забилось у грудях серце, рука стиснула й туго натягнула поводок коня... - Отут, княже, - шепоче во?вода Блюд, що стриму? свого коня бiля Ярополка, - мусимо стати... Город Ки?в готовий до бранi, нашi во? повержуть полки Володимировi... Князь Ярополк оберта? обличчя до во?води, що пильно дивиться на нього косуватими темними очима... Це, либонь, тi слова, яких ждав князь, i тому обличчя його враз рожевi?, на устах з'явля?ться посмiшка. - Тут мусимо стати! - велить вiн. I, вдаривши коней, князь з Блюдом швидко спускаються до Подолу, оглядають рови, вали, околля на схилах. Во?води Ярополка добре приготувались до сiчi з воями князя Володимира в Ки?вi. З само? ранньо? весни тiуни, ябетники й мечники з Гори кожного ранку гонили чорних, роб'?х людей з Подолу й Оболонi до Глубочицького ручая й на його берегах копали глибокi рови, насипали два високi вали: верхнiй по правому березi ручая, нижнiй - по лiвому, аж до Оболонi. Разом з роб'?ми людьми працювали й мостники, дереводiли, всякi кузнецi - вони густо забивали на валах околля, плели з лози загороди, закопували в землю зубками догори борони, готували й прикривали гiллям ями-костоломки. Зцiпивши зуби, з ранку до пiзньо? ночi гнули сво? спини цi люди - Ки?в знав навали багатьох орд, набiги рiзних напасникiв, але ще нiколи не було, щоб руськi люди йшли супроти таких самих руських людей. Проте вони не могли говорити - над ними стояли княжi мужi, то тут, то там з'являлись во?води, - кияни мовчали, копали, насипали далi землю. Як на той час, це була могутня перепона для найкращого во?нства, вали тягнулись не тiльки по Глубочицi, а й схилами Щекавицi до Воздихальницi, понад шляхом з Подолу до самих стiн Гори. Але не тiльки валами загородився Ярополк вiд пiвночi, на верхньому валу Глубочицi викопанi були землянки, канави, рови, в яких могли ховатись його пращники, лучники й усi простi во?. I тепер, коли князь Ярополк з старшою сво?ю дружиною ?хали шляхом до Ки?ва, на валах стояли, а з канав i ровiв видирались во?, вони дивились на вершникiв, що, збиваючи жовту куряву, летiли до Гори. Княгиня Юлiя бачила, як Ярополк примчав з старшою дружиною на Гору, спiшився, переступив порiг терема. Вiн не зайшов одразу, як завжди це робив, до не?. Юлiя знала, чому так сталось, - во?вода Блюд, якого вона пiймала в переходах, розповiв ?й про невдалу сiчу пiд Любечем, про вiдступ во?нства Ярополка. Полки Володимира стоять уже близько вiд Ки?ва, князь Ярополк радиться з старшою дружиною, як ?х зупинити, до терема пiд'?жджають гiнцi, повертаються назад, зникають у Боричевому узвозi. Але княгиня зна?, що Ярополк прийде. Вона прибрала в свiтлицi, запалила свiчi, що заливали жовтим промiнням стiл, вечерю на ньому, корчагу з вином, келихи. Була вже пiзня нiч, коли Ярополк зайшов до не?. - Я тебе давно жду, коханий... - Менi треба було радитись з старшиною, як дiяти надалi, що робити. Адже ти нiчого не зна?ш. - Навпаки, я все знаю. Менi розповiдали тво? во?води. Але ж це не кiнець! Що Любеч! Ки?в, тут, пiд його стiнами, ти мусиш розбити сина рабинi. Я чула, що нiхто й нiколи не брав ще цього города. Та чому ти сто?ш, iди сюди, до столу, коханий мiй, випий вина, це тво? улюблене, грецьке... Взявши пiд руку Ярополка, княгиня Юлiя веде його до столу, садить там, сама сiда? поруч, налива? келихи. Вiн жадiбно вихиля? один келих, другий... Княгиня Юлiя також п'? вино, але маленькими ковтками, дуже повiльно. - Ти переможеш, неодмiнно переможеш робочича. Юлiя чудова в цю нiчну годину, промiння свiчок залива? обличчя, князь Ярополк бачить темне ?? волосся, високе чоло, тонкий нiс, уста, очi. Але вiн не може забути того, що сталось, жах битви пiд Любечем ще сто?ть у нього перед очима, страх перед майбутнiм огорта? душу. - Юлi?, - каже вiн, - чому нема? нiяких вiстей з Константинополя? Може, треба послати нових слiв? Адже тодi, коли ти при?хала до Ки?ва, сли iмператора обiцяли менi все. Ярополк пiдпив, вино сп'янило його, але саме через це вiн дивиться на не? допитливо й гостро, в його словах почува?ться недовiр'я, загроза. Юлiя якусь хвилинку мовчить - вона достеменно зна?, що допомоги Ярополку з Вiзантi? нiчого ждати... Але говорити йому цього не можна: князь, що програв сiчу пiд Любечем, програ? тодi все. I Юлiя не вiрить, що все втрачене, вона добре зна? во?вод, бояр, - не за князя борються вони, а за себе, це - страшнi люди, незгiрше константинопольських патрикi?в, сенаторiв. - Мiй княже! - шепоче вона. - Ти ма?ш досить сил, щоб перемогти Володимира. Я говорила з тво?ми боярами й во?водами - в ?хнiх руках велика сила, з ними ти переможеш. Певна я, що скоро повернуться й тво? сли з Вiзантi?, помiч дадуть i печенiги. Вiн схиля?ться, обiйма? ?? стан, пiд руками здрига?ться, тремтить нiжне тiло. Княгиня Юлiя сама гасить свiчi, на холодному простирадлi так вiльно стомленому в походi тiлу. А поруч - тепло щiк, гарячi уста. У палатi тихо. I на всiй Горi тихо. Цi?? ночi сторожа город а не б'? в била, вона пильно дивиться на вогнi, що горять далеко бiля Вишгорода й на Чортори?. 2 Кожна людина за довге життя зна? захоплення й розчарування, радiсть i розраду, любов i ненависть, нещастя й щастя, - таке життя й така людина. Гридневi Туру судилося знати в життi тiльки одно - горе. У ранньому дитинствi залишився вiн сиротою й пiшов шукати щастя в город Ки?в, де й став служити отроком у княжiй дружиш. Двадцять лiт був гриднем у князя, не мав за це нi подяки, нi доброго слова. Вигнали нарештi ярополкiвцi його з дружини, й залишився вiн, аки пес, голодний i ниций, не маючи свого куточка в багатiй землi. Втiм, гридневi Туру судилась у життi любов - така глибока, яко?, либонь, нiхто не знав, але й безталанна, нещасна, як нi в кого в свiтi. Вiн полюбив ?? - несмiливу, просту, убогу унотьку* (*Унотька - дiвчинка.) - в той день, коли вперше побачив, i, мабуть, через те, що сам був убогим, дуже простим, несмiливим, то й не сказав ?й про це. Пiзнiше ж Тур уже нiчого не мiг сказати унотьцi - на його очах почалася й розквiтла любов Малушi й княжича Святослава, i вiн - убогий гридень Святослава - жахнувся, вiдступив, думав навiть, що йому вже не варто й жити. Виявилось, що жити йому було треба, бо любов Малушi принесла ?й тiльки горе, а княжичу Святославу нещастя, - княгиня Ольга вигнала ??, непразну* (*Непразна - вагiтна.), в далекий Будутин, нi в Святослава, нi в не? не було навiть надiй побачитись... Як же мiг гридень Тур пiти з сво?м горем iз життя, коли таке ж горе, та, мабуть, ще бiльше, було в Малушi - його любовi?! Так вiн далi й iшов життям - любов залишила невигойну рану в його серцi, в нього ж народилось бажання врятувати, допомогти будь-що Малушi. I вiн рятував, допомагав ?й, разом з Добринею одвiз у Будутин, вiд Добринi довiдувався, як вона там живе, знав, коли Малуша народила сина Володимира, бачив ?? дитя на Горi й милувався ним, дiзнавшись, що князь Святослав посила? Добриню шукати Малушу, по?хав разом з ним аж до Росi, в Будутин, тiльки ж вони не знайшли ?? там - умерла, мабуть, Малуша. Саме через це Тур зробив тодi один крок - йому стала немила княжа дружина, в нього нiчого вже не лишалось у свiтi... I вiн, часто зустрiчаючи на Подолi християн, замислився над тим, що вони говорили: у людини нема? й не може бути щастя на землi, щастя може бути тiльки пiсля смертi. Щастя пiсля смертi, рай у небi, де не буде багатих i бiдних, - усе це вперше за життя зiгрiло змучену душу людини, що нiколи й нiчого в життi не мала, i гридень Тур пiшов охрестився в церквi над Почайною. Чи дало це полегкiсть душi Тура? Хто зна?, вiн i сам, либонь, не мiг би вiдповiсти на це питання. У якiсь години, слухаючи полум'янi слова священика, поринаючи в молитовний спiв, б'ючи поклони тому, кого вiн не знав, але кому хотiв вiрити, Тур забував про сво? горе, су?ту су?т свiту. Як же вiн зрадiв, коли туди прийшла незабаром i Малуша, - отже, i в не? нiчого не лишилось у життi, якщо потрапила сюди, до церкви над Почайною, - так схрестились двi розтрощенi долi, що втратили все на землi i надiялись лише на небо. Проте поки Тур жив, вiн однаково любив Малушу, i не тiльки ?? - вiн любив князя Святослава; коли ж думав про сина Малушi й Святослава Володимира, Туровi, що вже посивiв, зiгнувся, здавалось, що це нiбито його рiдний син... А думати про Володимира доводилось дедалi все бiльше й бiльше. Зустрiчаючись з Малушею в церквi над Почайною або десь на роботi, вони рiдко говорили про Володимира й Святослава - це була глибока й болiсна рана обох ?хнiх сердець. На Горi в дружинi, особливо ж на Подолi, Оболонi, городах i селах, де часто разом з iншими гриднями бував Тур, вiн бачив, як ненавидять люди Ярополка, часто чув теплi слова про князя Володимира, якого люди називали сином рабинi, тiльки не знали, хто й де його мати. Тур радiв, чуючи цi слова, - нi, немарне жила люба його серцю Малуша, вiн був гордий, що у великому сво?му горi знайшов сили пiдтримати ??, гордий, що ?диний у свiтi зна? й зберiга? ?? та?мницю, велику та?мницю Русько? землi. Коли ж Тур дiзнався, що Ярополк убив брата свого Олега, далi став збирати нову дружину, а батькових гриднiв вигнав з Гори, то зрозумiв, яке зло той замислив. Вiн розповiв про це Малушi в нiч, коли вона говорила з батьком Микулою, i бачив, як ненависть до Ярополка заблищала в ?? очах, як затремтiла всiм тiлом. Вiдтодi вiн ненавидiв Ярополка разом з нею. Але що мiг зробити колишнiй гридень, у якого забрали навiть меч i щит, могутньому князю? Проте виходило, що людина з поля, ненависть яко? загартовувала любов, може зробити дуже багато. Тур був не один. У городi Ки?вi багато людей ненавидiли князя Ярополка так само, як i гридень Тур. Людина з поля, що не знала, де ночувати наступно? ночi, ходила тепер по Подолу, по Оболонi - там допомагала порубати дерево, там поралась у якогось скудельника, там виминала шкiри - за шмат хлiба, за куточок на нiч. I тодi Тур узнав багато такого, про що навiть не мiг думати, бувши в дружинi княжiй, щодня маючи борщ, кашу, шмат гов'яда ще й кухоль меду. Темна нiч. На Подолi й Оболонi не видно нi одного вогника, на сiрому тлi неба височить чорна, схожа на скелю Гора, все в Ки?вi спить, спочива?, тiльки десь удалинi, бiля Вишгорода, горять вогнi - там сто?ть з воями сво?ми князь Володимир. На цi вогнi й дивляться Тур i ще кiлька чоловiк, що сидять пiд хижею на Подолi. - Уже Ярополк з сво?ми боярами поклали жажелi на ви? нашi, велику пагубу i гнесь нам творять. Мремо вiд гладу, не токмо гов'яда, давленини* (*Давленина - м'ясо задавлено? тварини.) не ма?мо, руб'я носимо на чересах, на попелi спимо, яригою вкрива?мось, - говорить чоловiк, у якого глибоко запали очi, вилицi нагадують висхлi костi, руки схожi на вузлувате корiння. Тур зна? цього чоловiка - це Давило, убогий смерд, що жив багато лiт за Горою в хижi, мав там клапоть землi, тяжко працював, годував жону й дiтей. Нинi во? Ярополка розкидали його хижу, на землi Давила викопали рiв, от i пiшов вiн з жоною й дiтьми на Подол, викопав землянку в кручi над Днiпром - задушна* (*Задушний - людина, що нiчого не ма? за душею.) людина. З темряви долiта? iнший, хрипкий голос, що часом перерива?ться сухим кашлем: - А вже що вони уготували?! Дiйдеш до рiчки - зупинять за побережним, перевезуть через рiчку - вiзьмуть перевозне, дiйдеш до города - зупинять бiля затвора, перейдеш через мiст - вiзьмуть мостовщину, пустять через ворота - вiзьмуть мито, на Гору - вiзьмуть явлене, на ваги покладуть - помiрне... - Розбiйник соромиться крадучи, а вони хваляться сво?ю татьбою, умножають i умножають скотницi, суровством все в нас забирають... Догоряють вогнища у станi князя Володимира. Низько над обрi?м висить, але скоро зайде за хмару вечiрниця. Десь далеко за лiвим берегом у полi черка? й черка? небо слiпуча блискавиця. Вгорi перелива?ться, мерехтить Волосiнь* (*Волосiнь - Плеяди, Волосожар.). Пiд хижею тихо. Люди говорять пошепки - може, десь близько сто?ть у темрявi тiун, ябетник, а то й послух княжий. - I вже добра нам вiд Ярополка не ждати, - каже все той же чоловiк Давило. - Зла Гора, а вiн ще бiльше; з Володимиром, либонь, буде краще - наш-бо то князь. - Чому ж наш? - вирива?ться в Тура. - Уже хто-хто, а ти, як гридень, мусиш знати... - глузу? Давило. - Був гриднем, а нинi людина з поля, - глузливо вiдповiда? й Тур, - непотрiбен я Ярополку. - То й краще, чоловiче Тур... - говорить Давило. - Князь Володимир не вiд яко?сь угорсько? князiвни, а вiд просто? русько? дiвчини. - Вiд яко?? Де ж вона? - пересиха? в горлi в Тура. - Оцього, чоловiче, я й не знаю. Що була вона - була, що вiд не? князь - i то правда, але де сама - i я, i нiхто не зна?... А може, й не треба знати - нехай живе в полi, поки прийде сюди ?? син. Дивлячись на вечiрницю, що в цю хвилину порина? в хмару й тче навкруг себе золоте сяйво. Давило говорить: - Болить мо? серце, стражда? душа за землю Руську... Судовством, лжею, а наiпаче татьбою правди нiколи не сотворити. За все Ярополка i бояр його постигне суд, горе прийшло в землю нашу i Ки?в, але кров'ю очистимо кров, будемо стерегти закон отцiв наших, берегти Русь... Люди мовчать. Темно. Десь недалеко хтось закашляв. У глухому концi валують пси. Стани замовкли, але люди не сплять, вони не хочуть помирати, радяться, дiють, - бережiться, люди, ворог ходить близько, вiн прича?вся на Горi! Ось всi розходяться, бiля хижi залишаються тiльки Давило й Тур. - Не знав я, що тебе прогнали з Ярополково? дружини, - шепоче Давило, - давно би вже поговорив. А ти, виходить, такий, як i ми... - Хто ж ви? - Такi, як i ти, задушнi люди. - Говори зi мною одверто, - ловить у темрявi вузлувату руку Давила Тур. - Я ненавиджу, чу?ш, Давиде, ненавиджу Гору, Ярополка - вони в мене все, навiть життя, забрали. - Тодi ходiмо! - пiдводиться Давило. - Отам збира?мось зараз, - вiн у темрявi показу? рукою, - в кручах. Ходiмо, Туре. 3 Во? верхнiх земель посувались до Ки?ва, розтягнувшись пiвколом вiд Остра аж до Бiлгорода. На них налiтали часом Ярополковi дружини, що дiяли вже не так, як пiд Любечем, уникали зустрiчi в чистому полi, скрадались у лiсах i налiтали темними ночами, намагались бити во?в Володимира ззаду. Проте нiщо не могло стримати во?в князя Володимира, вони розтiкались навкруг, понад Днiпром i Десною, як веснянi води, впав Остер, Вишгород, Бiлгород, передня сторожа бачила Ки?в, слiдом за нею йшли i йшли полки. Князь Володимир велить поставити свiй намет на горах за Щекавицею, а полкам зупинитись мiж Дорогожичами й Оболонню. День i другий Володимир пробу? копi?м пробити вали на Глубочицi, во? його спускаються з нижнього валу в урвище Глубочицi, де пiниться ручай, переходять його, видираються на верхнiй вал, рубають околля, нищать во?в Ярополкових. Це - страшнi днi, бо коли почина?ться сiча й во? сходяться вiч-на-вiч, кров тече по землi, збiга? в Сiтомлю й Глубочицю, вилива?ться в Почайну. Це - страшнi днi, бо Ярополк, не надiючись на дружину, пiднiма? земське вiйсько - княжi гриднi женуть з Подолу, передграддя, Оболонi всiх чоловiкiв - старих, молодих i юнакiв навiть - на вали, в рови, на видиму смерть. А на самiй Горi день i нiч пiднятi мости, зачиненi ворота, якщо хто при?жджа? на Гору, сторожi довго дивляться з високих веж i через прорiзи в стiнах i тiльки тодi опускають мости, вiдкривають ворота. Якщо хто йде з Гори, за ним одразу ж закриваються ворота. Гора шумить, гуде, як роздратована борть, сюди з'?хались не тiльки ки?вськi, а з багатьох земель i городiв волостелини, посадники, во?води, тiуни, мужi лiпшi й нарочитi. Гора нагаду? великий стан, в усiх кiнцях ?? стоять навантаженi всiляким добром вози, iржуть конi, ревуть воли, бiгають, напуваючи й годуючи тягло, а вночi стережуть добро холопи, смерди. Особливо важко на Горi вночi. Ворота зачиненi, пiднятi мости, сторожа сто?ть на стiнах, дивиться в темряву, але кожному ввижа?ться, що там, унизу, вчиня?ться й нароста? шум, може, пiдступний ворог уже дереться на городницi. Хто там крикнув бiля Перевесищанських ворiт, чому риплять жеравцi на воротах вiд Подолу? Князь Ярополк також не спить. Неспокiйний ходить вiн у темрявi - то посидить у Золотiй палатi, то вийде в палату Людяну, спуска?ться в сiни, позира? на вiкна, прислуха?ться до найменшого шуму за теремом, до кожного голосу в переходах. Кроки лунають на сходах. Хтось кличе князя. Що сталось пiзньо? ночi на Горi? Це повернувся з Подолу Блюд, знаходить князя, разом вони iдуть темними переходами, заходять до палати. Блюд викрешу? вогонь, запалю? свiчку й ставить ?? в куточку на пiдлозi. - Що скажеш, во?водо? - запиту? Ярополк. Блюд важко зiтха? й поволi говорить: - Смутнi вiстi на цей раз у мене, княже. - Вони прорвали вали? - Нi, княже, вони не прорвали валiв, боюсь, що ?х рватимуть з двох бокiв... - Я не розумiю, що ти говориш, во?водо. Блюд стишу? голос, схиля?ться до самого вуха князя, шепоче: - Неспокiйно на Подолi й у передграддi, кажуть, що кияни збираються ночами, мають уже зброю. - Так ловити ?х, нищити, аки псiв. - Ой княже, княже! Коли б сила, я б давно вже всiх ?х виловив. Мо? люди ходять скрiзь по Подолу, на Оболонi, в передграддi, але нiкого не можуть виявити. - Спалити! - вирива?ться в Ярополка. - Чу?ш, во?водо, ой як би я хотiв запалити весь Подол, передграддя i навiть Гору, аби все це не дiсталось Володимиру. - Це так! Сину рабинi найлiпше було б залишити вугiлля та попiл, але як будемо самi? Во?вода довго мовчить, дивлячись за вiкно, де за Щекавицею видно вогнi в станi Володимира, а потiм каже: - Думаю, княже, що нам треба вийти з Ки?ва. Ми пiдемо до Роднi* (*Родня - древня фортеця, що стояла над Днiпром, нижче вiд Канева.), там Володимир нас не одолi?, там зустрiнемо печенiгiв, дiждемось допомоги вiд роме?в. - Тiкати в Родню?! Залишити стiл отцiв, Гору? - Не думай, княже, що Гора так радiсно зустрiне Володимира. Хто вiн? Язичник, син рабинi... Ще покiйний князь Святослав хотiв посадити його на Ки?вському столi, Гора не його, а тебе попросила князем, вiн пiшов до лапотникiв-новгородцiв. Буде йому й тепер на Горi як синовi рабинi... Сухе, стомлене обличчя Ярополка смикалось вiд болю. Вiн ступив кiлька разiв по свiтлицi, i в тишi терема звуки його крокiв лунали, як грiм. Тiкати в Родню? 4 Кiлька днiв i ночей тiкало з Ки?ва во?нство князя Ярополка. Полк за полком, тисяча за тисячею во?, зiбранi з земель Сiверсько?, Деревсько?, Полянсько?, княжа гридьба виходили з Ки?ва, скрадаючись уночi, прямували лiсами й ярами понад Днiпром до Треполя, там збирались, щоб ждати князя з дружиною. Виходили з Ки?ва не тiльки во? - разом з ними на возах, запряжених волами й кiньми, навантаживши туди всякi добра, тiкали з города во?води, мужi лiпшi й нарочитi, тiуни й ябетники, купцi. Ще в одну нiч Ярополк вирядив з Ки?ва жону Юлiю - сама вона ?хала в закритому вiзку, охороняли ?? кiлькасот вершникiв - гриднiв князя. Це була дуже небезпечна, ризикована втеча, в городi й на валах над Щекавицею залишалось зовсiм небагато полкiв, во? князя Володимира легко тепер могли зламати охорону, копi?м взяти Ки?в. Проте князь Ярополк i старша його дружина були до цього готовi - вони не шкодували людей, що сидiли в ровах над Щекавицею, скрiзь по горах, на березi Почайни й на самiй Горi, - це були приреченi люди, вони мали вмерти за те, щоб жив князь. Сам же Ярополк i старша його дружина робили все для того, щоб врятувати власне життя: на березi Почайни стояли спорядженi в дорогу лодi?, день i нiч на них з веслами в руках сидiли гребцi, в стайнях на Горi увесь час стояли осiдланi конi, кiлькасот гриднiв ждали бiля ворiт, щоб супроводжувати князя чи на лодiях, чи комонно. Так прийшла остання нiч. Князь не спав. У теремi панувала тиша, нiде не горiв вогонь, один свiтильник блимав у сiнях, де товпилась старша дружина й куди увесь час прибували гiнцi з Подолу. Вони повiдомляли, що на валах тихо, в станi Володимира не чути нiчого... Багато, дуже багато було дiла у во?води Блюда. Вивезти бояр, мужiв лiпших Гори, зняти з валiв у передграддi i послати понад Днiпром во?в, - добре, що Блюд ранiше про це подбав, усе приготував. Але дiсталось i цi?? ночi... Усе сво? життя Блюд дбав, - так думали люди, - про когось - князiв, княжичiв, Гору. Насправдi ж думав вiн тiльки про себе. Навiть жони сво?? Блюд не любив, а дiтей не мав - про кого ж мiг турбуватись i дбати во?вода? У домi його було всього вдосталь, мав Блюд багато золота й срiбла й за всяко? нагоди й за всяку цiну намагався примножити сво? добро. Цi?? ночi Блюд забрав з княжого терема, навантажив на подiю й послав до Роднi пiд охороною гриднiв усю скотницю Ярополка - так велiв князь, саме там вона була потрiбна. Але не забував Блюд i про себе - згинаючись пiд вагою, однiс додому, закопав пiд грушею, що росла на межi його дворища з во?водою Воротиславом, один мiх з золотом i срiблом... Була пiзня година ночi, коли князь Ярополк разом з Блюдом, во?водами й кiлькома десятками гриднiв проминули ворота Гори, пере?хали мiст, стали спускатись Боричевим узвозом. Ворiт за ними вже нiхто не зачиняв, моста нiхто не пiднiмав - на Горi нiкому було це робити, - порожня, холодна, темна Гора лишалась за князем Ярополком i його дружиною. Порожньо, холодно, темно було й там, куди вони прямували - в передграддi й на Боричевому узвозi. Але що трапилось? Чому це раптом зупинив князя Блюд, куди вiн дивиться, що бачить у пiтьмi ночi? - Ой княже, лихо! - скрикнув Блюд. Усi вони на якусь хвилину зупинились i прислухались. Вiд Подолу долинув крик великого множества людей, глухi удари, в темрявi спалахнуло чимало вогнiв. Кiлька вершникiв мчали на конях угору Боричевим узвозом. Во?води й гриднi вийняли мечi. - За Подолом iде сiча! - зупинився бiля князя Ярополка тисяцький Путша. - Це смерди з'?днались з воями Володимира i б'ють дружину на валах. Блюд i во?води оточили Путшу. - Звiдки вони зайшли? Де стоять? Чи ? во? на березi Почайни? Чи вiльний ще Боричiв узвiз? Путша ще раз вiдповiв, що сiча йде на валах, а на берегах Почайни тихо, Боричiв узвiз ще вiльний. Та ?м i самим було видно: вогнi - чимдалi ?х було все бiльше й бiльше - палахкотiли на валах, на Подолi бiля торгу. - Швидше! До Почайни! - заволав Блюд. I всi вони, оточивши Ярополка, стали спускатись Боричевим узвозом до Почайни. У примарному багряному вiдсвiтi вогнiв з Подолу було видно, як, сторожко перебираючи переднiми ногами й присiдаючи на заднi, бредуть у чорну пустку ночi конi, як сполоханi князь, во?води й гриднi позирають i позирають на Подол. Коли вони до?хали до кiнця Боричевого узвозу, вогнi смолоскипiв були близько, недалеко чулись крики людей, шум стояв над усiм Подолом, вривався в передграддя. Тiльки тут, у кiнцi Боричевого узвозу, над берегом Почайни, було ще тихо, темним-темно, i вони, як у ворота рятунку, кинулися в цю темряву, в якусь мить опинились на березi. Важко сказати, що робилось тодi тут на лодiях. I князь Ярополк, i во?води його, i гриднi дiяли, як увi снi, у них була тепер ?дина мета - попасти на лодi?, одiрватись вiд берега й тiкати. Деякi з них встигли вибiгти на лодi? походнями, перекинутими на берег, деякi стрiмголов котилися з круч, забродили в воду й там дерлись на насади, сам князь Ярополк, спускаючись у лодiю, посковзнувся, мало не впав у воду, промочив ноги. А все ж вони вирвались - князь Ярополк з старшою дружиною сiли на великий насад, що одiрвався од берега й швидко поплив за течi?ю, ззаду за ними попливло ще чимало лодiй, на яких сидiли й