, князя Iгоря, що проходив цим шляхом,  примучуючи
древлян, i десь близько загинув, княгиню  Ольгу,  що  ходила  мститись  за
свого мужа, спалила Iскоростень, але достойно покарала древлян.
   - Так було, так ?, так i буде, - говорили во?води.
   - Аще хтось вiдколеться вiд Ки?ва, жде його кара -  на  тому  стояла  й
сто?ть Русь, - почав один во?вода.
   - Добре робиш, княже,  що  ведеш  нас  визволяти  Червенську  землю,  -
запальне промовив во?вода Вовчий Хвiст, - всi ми тобi в цьому пiдпора.
   - Пiдемо потiм з тобою й на в'ятичiв, радимичiв, примучимо ?х до Ки?ва,
- пiдтримав во?вода Слуда.
   Усi вони були збудженi, войовничий  шал  уже,  либонь,  запалював  ?хнi
серця, бо знали, що, з'?днавши Русь, князь Володимир матиме з земель дань,
а ?м дасть пожалування - землi, рiки, лiси.
   Тiльки Рубач - старий довговусий  во?вода,  що  привiз  з  порогiв  щит
Святослава, - мовчав, ?диним сво?м оком  смутно  дивився  в  багаття,  яке
дотлiвало на схилi.
   Тим часом гриднi приготували на верху могили ложе для князя - прокосили
траву, постелили опону, вимостили замiсть узголовника сiдло.  Повечерявши,
князь Володимир попрощався з во?водами, зiйшов на могилу,  сiв  на  опонi,
зняв i поклав поруч з собою меч.
   Була тиха, спокiйна нiч, десь вдалинi  в  полi  перекликалась  сторожа,
птах лопотiв крилами над головою, високо вгорi випасались  на  темно-синiх
луках понад Перуновим Шляхом цiлi отари iскристих  зеленкуватих,  голубих,
жовтуватих, мiнливих, як  перлини,  зiрок.  Часом  десь  на  пiвднi  обрiй
прорiзувала слiпучо-бiла блискавиця, але дуже далеко, може, аж за Днiпром,
бо вiдгомiн грому не долiтав до могили.
   Та  поле  й  так  було  наповнене  шумом.  Десь  рипiли  колеса  возiв,
вряди-годи чувся глухий тупiт коней, iнодi зовсiм близько в темрявi, як  з
води, виринали людськi голоси - то пiд шатами ночi  посувалось,  пiдходило
до чола во?нство руське.
   I князь Володимир неминуче замислився над долею людей, якi йшли i  йшли
серед цi?? темно? ночi, крики яких, голоси, а десь, вiд  самого  обрiю,  й
пiсня долiтали зараз до нього.
   Вiн не тiльки думав, а слухав, слухав напружено й  гостро,  нiби  хотiв
вгадати, почути, що думають цi люди.
   О, тепер князь Володимир знав, що це неоднаковi люди, рiзнi в них душi,
рiзнi серця. Тiльки-но вiн говорив з  во?водами  -  недавно  деякi  з  них
служили Ярополку, нинi служать йому, - слава, золото й  пожалування  -  от
про що думають вони, от чому рвуться вперед.
   Мовчав тiльки Рубач - ? такi во?води, на них уся надiя  в  князя,  вони
бережуть честь землi, славу Русi, буде потреба - голови складуть на бранi.
   Поле шумiло, били копитами конi, звiдусiль чулись голоси,  ближче,  все
ближче й ближче лунала пiсня:
   Гей, у полi, полi гостинець темнi?,
   гостинець темнi?, могила чорнi?,
   а на тiй могилi та костi бiлiють...

Гей, та гей, та гей!
   Це  iде  множество  людей  з  Ки?ва,  Чернiгова,  Переяслава,   Турова,
Полотська, Новгорода - ?м нема? числа, ?м нема? iм'я, вони не шукахоть  нi
золота, нi пожалування, але коли буде потреба, переможуть або помруть,  та
нi, не помруть, бо навiть смерть ?хня - перемога.
   Поле шумить, поле гримить, серед ночi все чутнiша?:
   Гей, iз поля, поля хмара насува?,
   то не чорна хмара - орда наступа?,
   кинув ратай рало, а меч витяга?...

Гей та гей!
   Недалеко вiд князя вимальовувались на тлi неба обриси людини - гридня з
списом у руках. Князь покликав  його,  i  гридень,  не  випускаючи  списа,
пiдiйшов до князя.
   - У сторожi сто?ш? - запитав Володимир.
   - Так, княже, усю нiч стерегтиму тебе, спи спокiйно.
   - А я не хочу спати, гридне... Поле шумить, десь спiвають...
   - Це добра пiсня, княже, стара.
   - Як тебе прозивають?
   - Тур я, княже...
   - Тур? Зажди! Так це ж ти з во?водою Рубачем зустрiчав мене в Ки?вi?
   - Зустрiчав...
   - А давно служиш у гриднях?
   - Давно, княже,  я  ще  в  отця  твого  Святослава  служив  нехай  буде
прощений.
   I замовк гридень Тур. Мовчав i князь Володимир - вiн дивився  на  темну
постать во?на, що в давнi часи служив у отця.
   - Ти часто бачив його? - дуже тихо запитав князь.
   - Часто, княже, кожного дня й години, в гридня дiло таке: радiсть князя
- його радiсть, горе князя - його горе...
   Було щось надзвичайно тепле, дуже сердечне в цих простих словах  гридня
Тура.
   - А багато горя було в князя й у тебе?
   - Ой багато, княже, вся земля наша кров'ю  полита.  Тур  замовк,  у  цю
хвилину вiн, либонь, i не мiг бiльше сказати.
   - А ти спи, спи, княже, - закiнчив вiн.  -  Я  стоятиму  в  сторожi  до
ранку. Спи спокiйно!
   Гридень пiшов, на тлi неба вимальовувались його обрис, спис.  Володимир
схилив голову до сiдла, склепив очi й швидко заснув.
   1
   0
   От-от i свiтатиме. Кволе промiння свiчi вихоплю? з пiвтемряви  викопану
просто в твердому пiску печеру, ложе в одному ?? куточку, стiну, iкону,  а
перед нею  столик,  темну  постать  жiнки,  що  схилилась  на  колiнах  на
притрушенiй в'ялою травою землi.
   Коли жiнка пiднiма? голову, видно ?? обличчя. Це - Малуша. Вона  завжди
вста? до свiтання, щоб прибрати все в печерi, встигнути до церкви, а там -
до самого смерку на роботу.
   А нинi Малуша хоче ще й помолитись - не там, у церквi, а тут, в печерi,
де нiхто ?? не бачить i не чу?.
   Вчора вона бачила Тура. Вiн розповiв  ?й  усе,  що  сталось  останнього
часу, - як разом з iншими ки?вськими людьми допомагав  князевi  Володимиру
бити Ярополка й брати Ки?в, як Володимир хотiв дати йому пожалування i  як
вiн вiдмовився вiд нього, а взяв тiльки меч i щит.
   - Добре зробив. Туре, - промовила Малуша.  -  Ти  ж  не  во?вода  й  не
боярин, що вiн тобi може дати?
   Далi Тур сказав, що служитиме в  дружинi  князя,  iде  з  ним  зараз  у
Червенську землю.
   - Iди, бережи його! - попросила Малуша. - Але  не  прохопись  десь  про
мене... Хижi бояри й во?води оточують Володимира, крий боже,  довiдаються,
що тут, у Ки?вi, живе його мати-рабиня.
   Тур мовчатиме, берегтиме в походi князя, добре, що доля судила йому iти
з Володимиром, Малуша ж тут молитиметься за нього.
   - Боже, боже! - шепоче вона. - Допоможи рабу  сво?му,  а  мо?му  синовi
Володимиру, захисти вiд злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча, постав
щит мiж ним i супостатом, дай йому перемогу на  бранi,  даруй  здоров'я  i
щастя на многi, многi лiта!
   Це дуже проста молитва,  складена  самою  Малушею,  так  вона  молилась
материнськими простими словами за сина свого ще тодi,  коли  лежав  вiн  у
колисцi в хижi над  Россю,  коли  сидiв  князем  у  Новгородi,  боровся  з
Ярополком, так молиться й нинi.
   Чи досить цих слiв? Малуша дивиться на суворий лик  Христа  -  звичайне
обличчя, синi очi, рудi вуси й борiдку,  благословляючi,  але  дуже  кволi
руки... I, що говорити, проста жiнка полянського роду  не  зна?,  чи  може
покластись в сво?х молитвах тiльки на Христа?
   I тодi вона робить так, як завжди: пряму? до ложа,  знаходить  пiд  ним
скриньку, щось звiдти вийма?, поверта?ться до iкони.
   Поруч з iконою Христа сто?ть темна бронзова постать жiнки  з  маленькою
головою,  складеними  на  животi  руками  -  це  захисниця  ?хнього  роду,
милосердна, але дуже могутня богиня Рожениця.
   - I ти допоможи менi, - шепоче Малуша, - захисти мого  сина  вiд  злого
ока, лукавства, зваби, ворожого меча.
   Малуша певна, що Христос i  богиня  роду  разом  допоможуть  ?й,  князь
Володимир щасливо повернеться з походу.
   А далi вона творить ще одну молитву - за убогого гридня Тура, який  усе
життя йде з нею поруч,  допомага?  ?й  у  горi,  а  нинi  береже  ??  сина
Володимира.
   Промiння  свiчки  пригаса?.  Малуша  пiдводить  голову.  Свiта?.  Скоро
почнеться новий день, трохи можна було б ще й спочити. Але Малуша  вже  не
лягатиме. Вона хова? в скриньку пiд ложем Роженицю, гасить свiчу, виходить
з печери, зупиня?ться бiля порога.
   Чудовий свiт. За Днiпром багряно,  нiби  наскрiзь  просвiчу?ться  небо,
вгорi згасають останнi зорi,  насичене  пахощами  квiтiв  повiтря  нагаду?
вино, десь на плесi кричить багатоголосе птаство.
   Малуша сто?ть, милу?ться цим свiтом, i душа  ??  радi?.  ?дь  спокiйно,
сину мiй, княже Володимире, мати твоя благословля? й молиться за тебе!
   Книга друга
   ВАСИЛЕВС

   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
   1
   Рано на свiтаннi в полi, десь мiж рядами  високих  могил,  на  вибитому
тьмою нiг i копит гостинцi, почувся глухий шум.
   Проминуло небагато часу, сонце визирнуло з-за обрiю, i тодi стало видно
численнi загони, що  посувались  один  за  одним,  поле  загуло,  як  туго
натягнутий бубон, вiд  кiнських  копит  далеко  полинув,  збуджуючи  луну,
тупiт, чулися голоси во?в, брязкiт щитiв.
   Полки iшли за полками, тисяча за тисячею, усi пiд  знаменами,  на  яких
були змальованi й вишитi страхiтливi  лики  богiв,  богинi-дiви,  священне
древо береза, величезнi когути; попереду йшли комонники,  далi  в  стовпах
рудо? куряви - пiше вiйсько, а вже за  ними  -  на  возах,  якi  тягли  по
шiсть-вiсiм коней, а то й десяток дужих волiв, - обоз.
   Попереду  ж  цього  безконечного  потоку,  що  вився  й  вився,  неначе
велетенський полоз, пiд довгим, трохи вицвiлим голубим  стягом,  на  якому
було змальовано три перехрещенi срiбнi списи, ?хала старша дружина,  а  на
чолi ?? витязь.
   Це був немолодий уже чоловiк з темним, засмаглим  вiд  сонця  й  вiтрiв
обличчям, з-пiд позолоченого  його,  зеленим  ?ловцем  вивершеного  шолома
вибивався посивiлий чуб, чоло перетинали глибокi зморшки,  довгi,  ледь  у
просiдi вуса спадали на багряне корзно.
   Тiльки очi - стомленi, примруженi, а все ж яснi, чистi, руки, що твердо
держали повiдки, пружнi ноги  в  роднянських  литих  стременах  -  все  це
свiдчило, що князь ма? не так багато лiт, а постарiвся в походах.
   Так i було - попереду вiйська, що посувалося на свiтаннi в  полi,  ?хав
син Святослава, великий князь Русi Володимир.
   Як i отець, вiн провiв багато лiт у  походах,  спав  просто  на  землi,
постеливши опону, в голови ж поклавши сiдло, ?в в'ялену конину  й  сухарi,
запиваючи водою.
   Проте мiж походами його й отця була велика вiдмiна  -  князь  Святослав
усе життя боровся й життя навiть  вiддав  на  бранях  з  ворогами  Русi  -
печенiгами, хозарами, ромеями, - Володимир жив оточений тими  ж  ворогами,
але мусив найперше йти, i то з мечем, у рiднi землi, якi в час його  борнi
з Ярополком поневолили вороги чи й самi  вiдкололись,  не  хотiли  платити
Ки?ву дань.
   Цим вiн нагадував бабу свою княгиню Ольгу, що збирала, устрояла  Руську
землю, на санях ?здила з Ки?ва до далекого Новгорода, укладала  з  землями
ряд, визначала уроки й устави, а Деревлянську землю примучувала й збройно.
   Набагато бiльше, саме стiльки,  як  княгинi  Ользi  й  отцю  Святославу
разом, доводилось робити тепер ?хньому онуку й сину  Володимиру,  на  його
долю випало тяжке брем'я - брань, походи.
   На свiтаннi свого життя (а життя, звичайно, ма? свiй свiтанок,  день  i
вечiр), маючи вiд  роду  тiльки-то  двадцять  лiт,  молодий,  дужий  князь
Володимир вируша? на захiд, щоб визволити й захистити червенськi городи  й
руськi землi, якi захопив князь Мешко.
   Взявши Перемишль, Червен, ще  багато  городiв  i  весiв,  нарештi,  всю
Червенську землю, князь Володимир побачив багато  такого,  про  що  навiть
гадки не мав у Ки?вi: князь Мешко iшов на Русь не  один,  слiдом  за  його
во?нством, а часто й разом з ним, посувались охочекомоннi нiмецькi  полки,
найманi дружини варягiв, усi вони мали нiмецькi мечi, мiцнi бронi,  високi
щити,  -  добре,  що  в  руських  во?в  були  обоямогострi  мечi,  а  люди
Червенсько? землi, допомагаючи воям Володимира,  били  ворогiв  у  чоло  й
спину.
   Проте не всiх ворогiв можна було бити й вигнати мечем - з воями Мешка й
нiмецького iмператора Оттона  в  землю  Червенську  посунуло,  як  сарана,
багато священикiв на чолi з  калобрезьким  ?пископом,  благовiсником  папи
Рейнберном - у той  час  коли  польськi  во?  захоплювали  городи  й  весi
червенськi, священики валили древнiх богiв,  збирали  людей,  хрестили  ?х
iменем намiсника бога на землi - римського папи.
   Визволивши Червенську землю, князь Володимир велить знову  поставити  в
городах i весях старих дерев'яних богiв, сам перший з  усiма  цими  людьми
склада? ?м вдячну жертву.
   I далi руша? вiн на захiд, проходить землями, де здавна  сидять  руськi
люди, мина? високi Карпати, спуска?ться в долину, де  над  швидкою  рiчкою
сто?ть Ужгород, ?де понад Тисою, по праву руку яко? живуть угри, обминувши
гору Говерлу, замика? коло в Карпатах.
   Повертаючись до Ки?ва, князь Володимир проходить  землю  радимичiв,  що
жили в межирiччi Днiпра й Десни, над Сожем i  Iпуттю,  -  в  час  борнi  з
Ярополком ця земля вiдкололась вiд Ки?вського столу.
   З радимичами не довелось проливати кровi  -  на  рiчцi  Пiщанi,  де  ?х
здибали переднi полки Володимира, якi вiв во?вода Вовчий Хвiст, вони  враз
вдали спини.
   - Радимичi вiд вовчого  хвоста  тiкають,  -  смiявся  князь  Володимир,
почувши про втечу.
   I радився князь Володимир з во?водами й боярами  радимичiв,  -  вiдколи
iснують город Ки?в i земля радимичiв, мiж ними завжди були злагода й  мир,
смута пiшла в руськi землi й захитала древнi покони - нехай же довiку живе
тепер мир у городах i племенах Русi!
   Повернувшись на короткий час пiсля того до Ки?ва, Володимир  вируша?  в
землю в'ятичiв, що також перестали платити дань  Ки?вському  столу  в  час
бранi з Ярополком.
   Це був похiд на самий край тодiшнього свiту - в полунощнi землi, до рiк
Оки й Угри, городiв Неринська, Колтеська, Тешилова.
   Князь Володимир ходив туди не сам, на помiч ки?вському князевi  вирушив
з Новгорода з великим вiйськом во?вода - посадник князя Добриня, що вiв  з
собою во?в полунощних  земель,  новгородцiв,  весь,  чудь,  -  разом  вони
скорили в'ятичiв.
   Князь Володимир збира? в  Неринську  во?вод  i  бояр,  мужiв  лiпших  i
старцiв.
   - Пощо, люди, вiдступили, вiдмовились платити  Ки?ву  дань?  -  запиту?
вiн.
   Суворi, одягнутi в теплi кожухи й опашнi, з ликовим черев'ям на  ногах,
бородатi мужi мовчать, важко передихують.
   - Чи дума?те, люди, про Русь?
   - Ми були й завжди будемо тiльки з Руссю, -  виходить  нарештi  наперед
один муж i вклоня?ться Володимиру, - але живемо на укра?нi, тут  i  там  у
нас вороги - чорнi булгари, хозари; Ки?в далеко, помочi мало...
   Гiрку правду чу? в цих словах Володимир. Княгиня Ольга й Святослав, усi
князi допреже дбали про укра?ни, думали  й  про  В'ятську  землю,  Ярополк
забув про них - не до того було славолюбному князевi!
   А полунощним i схiдним землям Русi справдi важко, пiд  боком  у  них  -
чорнi булгари, хозари, печенiги, за Iтилем-рiкою блукають невiдомi орди, -
сувора В'ятська земля, важко в нiй жити людям.
   - Мужi в'ятськi! - каже Володимир. - Як i древнi князi, берегтиму землю
вашу, не допущу до не? нi булгарина, нi хозара, дань дам помiрну.
   - Великий княже! - вiдповiдають в'ятичi. - Будемо тобi вiднинi  служити
вiрно, по правдi.
   I вже одразу дума? Володимир вирушати на  булгар  i  хозар,  щоб  дiйти
згоди й з ними, укласти мир.
   Але в цей час при?жджають гiнцi з Ки?ва, князь Володимир одержу? вiсть,
що межi Русi переступили ятвяги* (*Ятвяги - плем'я над Захiдним Бугом.).
   Князь Володимир доходить до Ки?ва, поповню? свою дружину, ?де з нею  на
ятвягiв, наголову розбива? ?хн? во?нство,
   - Чого пiшли на Русь, во?води? - запиту? вiн. Довге мовчання, во?води й
бояри ятвязькi стоять, похиливши голови. I що запитувати в  них  -  носять
вони нiмецькi мечi, разом з  ними  вдирались  на  Русь  рицарi  iмператора
Оттона, варязькi дружини, слiдом iшли священики папи.
   - Руськi люди не шукали й  не  шукатимуть  чужих  земель,  ма?мо  сво??
доста, - каже князь Володимир. - Що краще, во?води, -  брань  чи  мир  мiж
сусiдами?
   Вони кладуть на землю мечi, присягаються сво?ми суворими богами.
   Аж тодi iде князь Володимир до  Iтиля-рiки,  зупиня?ться  недалеко  вiд
Булгара, уклада? мир з  булгарами,  каган  ?хнiй,  а  разом  i  всi  бо?ли
присягають:
   - Але не буде мiж  нами  миру,  тодi  камiнь  почне  плавати,  а  хмiль
тонути...
   Князь Володимир спуска?ться по  Iтилю-рiцi,  доходить  до  зруйнованого
князем Святославом города Саркела* (*Саркел - столиця Хозарi?.), там  його
зустрiча? багато хозар, що покинули мечi, випасають худобу, торгують.
   У степах над Iтилем-рiкою князь Володимир бачив на гарячих пiсках слiди
множества кiнських копит; там, - розповiдають йому тепер купцi-хозари,  що
ходять за Джурджанське  море,  -  над  рiками  Iртишем,  Я?ком,  Ембою,  в
роздоллi  степiв  i  долин  зiбралися  величезнi  орди  половцiв*  (*Похiд
половцiв на Русь почався в XI столiттi.), огузiв, кимакiв, але поки що  не
ворогують з сусiдами, не беруться до збро?.
   - Покладаюсь на вас,  -  каже  хозарам  князь  Володимир,  -  стережiть
Iтиль-рiку, будьте Русi добрими сусiдами.
   - Княже Володимире, - низько вклоняються хозари, - одвiку й довiку були
й будемо друзями русiв, волi?мо торгувати з вами.
   Проминувши Хозарiю, князь Володимир ?де до берегiв Джурджанського моря,
зупиня?ться в передгiр'ях Кавказу - там Ширван, Грузiя,  Абхазiя,  держава
Шахвiрменiв  одбивали  хвилi  сельджукiв,  що  виходили  з  глибин   Азi?,
загрожуючи всiм цим землям i навiть багдадським халiфам, в передгiр'?  мiж
Кавказом i Сурозьким морем жили алани й касоги, мир з якими уклав ще князь
Святослав.
   Не як завойовник, а як  дбайливий,  ретельний  господар  пройшов  князь
Володимир з дружиною цей важкий шлях.
   Над Iтилем-рiкою,  Джурджанським  i  Сурозьким  морями  було  спокiйно,
звiдти нiхто не загрожував Русi, князь Володимир  спочива?  з  дружиною  в
городi  руському  Тмутараканi,  переправившись  на  лодiях  через   Боспор
Кiмерiйський* (*Боспор Кiмерiйський - Керченська протока.), знову сiда? на
коня, руша? в Дике поле.
   Саме тут на князя Володимира чатував ворог, тут судилось воям руським i
самому князевi Володимиру пролити кров.
   Ворог цей - чотири печенiзькi орди, на чолi яких стояв хан Родман, один
син його i кагани Куря й Кучук довго стежили, як князь Володимир ходив  на
булгар, в Хозарiю, до Кавказу, й ждали його над порогами -  в  полi  й  по
Днiпру.
   Вони були певнi, що во?нство князя Володимира пролило  багато  кровi  й
витратило сили в походах, збирались, як це  робили  завжди,  зненацька  на
нього налетiти.
   Князь Володимир упередив ?х, далеко в полi його сторожа  знайшла  слiди
печенiгiв, розтягнувшись широким пiвколом, во?нство посувалось у полi, щоб
замкнути клiщi над порогами.
   Во? руськi побачили печенiгiв на свiтаннi бiля глибоко? рiки (нинi цi??
рiки вже нема?, а рiчище ?? назива?ться Сухим Бродом), що, пробиваючи шлях
до Днiпра, перерiзувала поле, печенiги на сво?х рудих,  низькорослих,  але
дуже швидких i витривалих конях з'явились на обрi?, мчали на руських во?в,
намагаючись ?х оточити.
   Проте печенiги не  знали,  що  самi  вони  вже  давно  оточенi,  руське
во?нство зупинилось, стало пiшо, наставило щити, а поперед них, як  колючi
стiни, списи й мечi... В той же час десь далеко  позад  печенiгiв  почувся
дужий крик, там гудiла земля,  множество  во?в  руських  на  конях  летiли
взап'ять печенiгам, бряжчали мечами й щитами.
   Бiй над рiкою тривав  недовго,  хан  Родман  з  сином  i  ордами  ледве
пробився долиною на пiвнiч, день i нiч  тiкав  вiд  смертi,  на  полi  бою
багато печенiгiв знайшли собi могилу, загинув тут i старий каган Куря,  що
вбив колись на островi Хортицi князя Святослава.
   Це була справедлива мста - хто вийняв меч супроти руських во?в  i  вбив
?хнього князя, сам вiд меча загинув, нiхто його не  поховав,  не  пом'янув
добрим словом, ворони до бiло? костi виклювали тiло.
   Загинуло в бою над Сухим Бродом багато й руських во?в - ще й  нинi  там
височать шiсть рядових могил - в них вони почивають.
   Був поранений у цьому бою й князь Володимир - у груди, трохи нижче  вiд
серця, - риндi, що пiдскочили до коня,  ледь  встигли  пiдхопити  його  на
руки... Тиждень пiсля того во? руськi стояли над порогами,  цiлий  тиждень
дуже тiло князя боролось зi смертю.
   У Ки?вi нетерпляче ждали во?в, що ходили в далекi землi. Вiд гiнцiв, що
на замилених конях прилiтали з поля й поспiшали  на  Гору,  люди  ки?вськi
знали, коли князь з дружиною стояв  над  Iтилем-рiкою,  рушив  на  Кавказ,
повернувся  в  гирло  Днiпра,  минув  Бiлий  город,  Переволок  на   Сулi,
Переяслав...
   2
   I от дими поповзли в небо недалеко вiд Ки?ва, пiзнiше на  обрi?  встали
стовпи рудо? куряви -  то  йшло,  наближалось  до  Днiпра  во?нство  князя
Володимира.
   Ки?в радiсно зустрiчав  сво?х  во?в.  Коли  вiд  лiвого  берега  Днiпра
попливли  до  Почайни  заранi  приготованi  лодi?,  там  зiбрались   Гора,
передграддя, Подол, Оболонь, на городницях  гучно  стогнали  мiдянi  била,
далеко над Днiпром линув багатоголосий шум.
   Попереду всiх стояли в золотом i срiблом шитих платнах,  з  гривнами  й
чепами на шиях i грудях бояри, мужi лiпшi й нарочитi,  тiуни  й  огнищани,
вся знать Гори - з жонами  й  дiтьми,  посерединi  ж  ?х  жона  Володимира
Рогнiда з синами й дочкою.
   Далi за ними й скрiзь на кручах товпились,  налiзали  один  на  одного,
штовхались кузнецi, гончарi, кожум'яки, сiдельники  й  простi  ницi  люди,
смерди.
   -  ?дуть,  ?дуть!  -  кричали  в  натовпi.  -  Он  вершники  на   конях
перепливають Днiпро, он нашi отроки з Оболонi, он ?де в лодi? сам князь.
   - Слава! Слава князевi Володимиру! Слава! -  кричали,  шумiли  бояри  й
мужi, щосили дзвенiли била на городницях стiн, бiлою хмарою в ясному  небi
ширяли сполоханi голуби.
   Коли князь Володимир вискочив з  лодi?  на  берег,  його  враз  оточили
бояри, пiдiйшла з дiтьми Рогнiда,  обняла,  поцiлувала,  але  одразу  ж  i
одступила - вся Гора вiтала князя.
   Не одного князя зустрiчав Ки?в, з лодiй виходили  во?  -  отцi,  брати,
сини множества людей, що зiбрались тут, скрiзь на  березi,  на  пiсках,  у
верболозах чулись збудженi голоси, крики радостi й щастя.
   Тим часом князь у  супроводi  старшо?  дружини  рушив  угору  Боричевим
узвозом, над ними  маяли  наволоченi  барвистi  стяги  всiх  земель  Русi,
дзвенiли цимбали, пищали сопiлi, глухо били накри* (*Накри - барабани.), з
князем iшла його родина, бояри, мужi, во?, за ними, збиваючи куряву, сунув
весь ки?вський люд.
   Похiд зупинився бiля  требища,  недалеко  вiд  стiни,  там  уже  палали
вогнища, в темних одягах стояли жерцi, ревла худоба.
   Наперед вийшов князь, зняв з пояса й поклав на землю меч, подивився  на
дерев'яних, темних вiд часу богiв земель, на яких  грав  вiдсвiт  полум'я.
Поклавши на землю й свою зброю, за князем стала старша його дружина.
   На якусь хвилинку князь обернувся назад, до людей,  вiд  яких  вiн  мав
скласти жертву, i здивувався.  Близько  стояла  його  родина,  вся  старша
дружина, тисяцькi, кiлька старцiв градських, але  мало  було  бояр,  мужiв
лiпших i нарочитих, якi тiльки-но зустрiчали во?нство над Почайною, -  усi
вони пiшли далi, ген аж до стiн Гори.
   "Дивно поводиться боярство, - промайнула думка в князя, - зустрiчають з
ласкою, а стоять з опаскою..."
   Проте зараз не доводилось про це думати.  Люди,  во?,  старшини  ждали,
перед богами вже гоготiли вогнища, жерцi тягнули священних тварин.
   Князь Володимир високо пiднiс руки й почав давню молитву пращурiв:
   - Боги! Ви дарували нам перемогу  на  бранях,  дяку?мо  вам,  боги,  за
велику помiч вашу, даруйте нам, боги, мир у землях Русi, за це  славимо  й
молимось вам, боги!
   I за ним усi люди повторювали:
   - Славимо й молимось вам, боги!
   3
   Теплий очаг рiдного дому, - у вечiрню  годину  во?,  що  повернулись  з
походу, сiдали в тiсному колi сво?х родин, поминали мертвих i молились  за
жявих.
   Князь Володимир, як i всi його люди, зустрiвся з родиною бiля очага - в
стравницi, там жали його жона Рогнiда й дiти, там, - вiрив вiн, -  незримо
витали душi пращурiв.
   Переступивши порiг стравницi,  вiн  наблизився  до  Рогнiди.  Лiта,  що
проминули вiдтодi, коли при?хала вона з города Полотська в  Ки?в,  зробили
сво? - обличчя ?? зберiгало теплоту, привабу,  але  сивина  вже  прошивала
лляне волосся, чоло перетинали зморшки, в голубих  колись  очах  з'явились
смуток i печаль.
   - Ти чого плачеш, Рогнiдо?
   - Вiд радостi, що тебе бачу, княже...  -  вона  торкалась  руками  його
плечей, грудей. - Чула, знаю, що на бранi був поранений.
   - Що згадувати? - посмiхнувся вiн. - Подряпало трохи, нинi здоровий.
   - Не говори так, не говори, Володимире! Тво? ж во?води розповiдали,  що
поранений був тгяжко, пiд саме серце, я душею тут  чула,  як  страждав.  I
чому ти, муже, завжди в бiй iдеш першим, просто на спис?!
   Князь Володимир аж засварився:
   - Всу? слуха?ш ти во?вод, Рогнiдо! Якщо рана заго?лась, ?? вже нема?...
Не сумуй, не печалься, цiлий нинi, такий, як i був. - Поглядаючи на синiв,
вiн додав: - А йти попереду мо?х во?в  мушу,  так  робили  отцi  мо?,  так
робитиму й я. На бранi я не токмо князь, а й во?н.
   До нього пiдходили дiти - невисокий, бiлявий, схожий очима й  лицем  на
матiр Вишеслав; дужий, кремезний,  неговiркий  Ярослав;  стрункий,  темний
волоссям, гостроносий, дуже красивий Мстислав; брати-близнята  Всеволод  i
Iзяслав, наймолодшi, зовсiм ще юнi, Святослав i Брячеслав.
   З дiтьми разом ступив до  Володимира  й  Святополк,  син  Ярополкiв,  -
жилавий юнак з похмурим обличчям, темними швидкими очима. Князь  Володимир
i Рогнiда ростили його як i  дiтей  сво?х,  проте  важко  було  приручити,
викликати чулiсть у серцi хлопця. Пiдiйшовши зараз до князя, вiн вклонився
йому, спiдлоба зиркнув, швидко одступив назад.
   Мiж синами не було Позвiзда. Князь  знав,  що  минуло?  зими  в  городi
прокотився мор* (*Мор - епiдемiя хвороби.), вiд якого той i помер. Але  по
покону мертвих не годилось згадувати - ?хнi душi витали тут, у  стравницi,
над очагом.
   Останньою пiдiйшла  до  батька  дочка  Предслава  -  бiлява  красуня  з
голубими очима. Вона плакала, бо в один час з братом Позвiздом  померла  й
сестра ?? Горислава.
   - Не сумуй, не плач, Предславо! - цiлуючи дочку, прошепотiв ?й на  вухо
Володимир. - Я привiз тобi подарунок - зелене намисто з Тмутараканi.
   Кормилиця Амма, що  стала  за  цi  лiта  справжньою  бабусею  й  навiть
згорбилась, також пiдiйшла до князя, низько йому вклонилась.
   Над очагом вставав i викочувався в широкий  горлатий  комин  димок,  на
гарячому золотистому жару догорала жертва, - князь Володимир  i  вся  його
родина в мовчаннi стояли й ждали, коли пращури приймуть свою поживу.
   Потiм усi сiли за стiл - князь i княгиня на покутi, дiти по обидвi руки
вiд них. Як при?мно пiсля далеко? дороги покласти стомленi, важкi руки  на
стiл, бачити перед собою знайомi й саме через це  якiсь  незвичайнi  рiднi
обличчя, збудженi, теплi очi жони й дiтей, поринати в  тишу  отчого  дому,
яку порушу? тiльки цвiркун.
   Князь Володимир був цього вечора  задоволений,  щасливий.  У  стравницi
темнiло. Амма принесла й поставила на столi срiбнi  свiчники  з  восковими
прозорими свiчами. Вечеряли, як велiв покон, у мовчаннi.
   I нiкому з них не хотiлось залишати цього  куточка,  де  на  жертовнику
дотлiвав жар, було тепло й захисно, пiсля  довгих  днiв  i  лiт  зiбралася
нарештi вся родина... Князь Володимир замислився, повiдав жонi й дiтям про
далекi походи.
   Далi прийшла нiч - не в полi, де  вi?  рiзкий  вiтер,  вгорi  мерехтять
зорi, а пiд опоною - тверда холодна земля, - нi, князь Володимир  сидiв  у
теплiй спочивальнi, поруч була Рогнiда, за розчиненим вiкном  у  мiсячному
сяйвi блищало плесо Днiпра, десь здалеку-здалеку долiтала журна, спокiйна,
схожа на хвилю пiсня.
   - Аж не вiриться, що я тут, дома, бачу Ки?в,  Днiпро,  тебе,  дiтей,  -
вирвалось у Володимира.
   - Дома, дома, дома! - прошепотiла Рогнiда, поклавши руки на його плечi.
   - Як виросли й змужнiли нашi  дiти!  Ярослав  i  Мстислав  -  богатирi.
Святослав, Всеволод i Брячеслав - краснi лицем, а Предслава чудова -  вона
нагадала менi Полотськ i тебе, Рогнiдо!
   ?? зiгрiли цi слова Володимира й згадка про  далекий  Полотськ,  минулi
днi.
   - Добрi дiти в нас, Володимире, все робила, як ти  велiв,  були  в  них
наставники, вчили ?здити на конi, володiти мечем... Он Мстислав день i нiч
не сходив би з коня, Святополк по мечу в Ки?вi перший...
   - Добре, дуже добре! - задоволене посмiхнувся Володимир.
   - А ? дiти, що книжну мудрiсть осягають, читають харатi? князiв давнiх,
написанi руськими словесами, мають  книжицi  заморськi.  Он  Ярослав  зна?
грамоту слов'янську й болгарську, французьку й грецьку, ще  одну,  яко?  й
назви не вимовлю.
   - Вельми мудрi, бачу, в мене  сини,  батьковi  не  пара,  -  нахмурився
Володимир, - сам вiд баби сво?? Ольги навчений токмо  р?зам*  (*Р?зи  (вiд
слова рiзати) - найдревнiшi руськi лiтери, що рiзались на дошках.) руським
та ще трохи  грамотi  грецькiй...  Щоб  не  завезли  нам  у  терем  яко?сь
латинянсько? хворi.
   - О  нi,  не  завезуть,  -  заперечила  Рогнiда,  -  за  всiм  дивлюсь,
стережусь, пильную...
   - А я вже твою вдачу знаю, - промовив Володимир. - Ти  й  справдi  була
доброю  господинею  дому,  дбайливою  матiр'ю  для  дiтей,   княгинею   на
Ки?вському столi.
   Вона ждала, як i багато лiт до цього, ще якогось, одного тiльки,  може,
сердечного, теплого слова, але Володимир його знову не сказав.
   - Спасибi тобi, муже, - сказала Рогнiда, -  так,  я  берегла  наш  дiм,
доглядала дiтей, думала й про те, що робиться на  Горi.  Важко  менi  було
часом, Володимире, дуже важко...
   - Важко? - вiн поклав руку на ?? плече. - Ти чогось не договорю?ш? Чому
ж тобi було важко?
   За вiкном було видно  залитi  зеленкуватим  мiсячним  сяйвом  тереми  й
будiвлi, чорну стiну, во?в нiчно? сторожi, що, спираючись на списи, стояли
бiля блискучих мiдяних бил.
   - Ти мовчиш, Рогнiдо! Що, знову якась хула?
   - Муже мiй, Володимире, - сказала вона. - Шкодую, що й почала  розмову.
Що хула людська - адже ми живемо душа в душу, ма?мо синiв, тиша  в  нашому
домi й мир мiж нами... Я не слухала, не хочу слухати того, що говорять злi
люди. Ти робиш праве дiло, Володимире, ти богатир, витязь,  князь  князiв,
великий государ Русi, всi це знають.
   Його розчулили й пiднесли цi слова Рогнiди.
   - Так що ж менi нинi Гора? - вирвалось у Володимира.
   - Ти могутнiй i дужий, -  вiдповiла  Рогнiда,  -  але  дужа  й  могутня
такожде Гора.
   - У чому, в чому ?? сила?
   - Коли ти ви?жджав з Ки?ва, вони думали не про Русь, а  про  себе,  все
собi й собi...
   - Я знав це, Рогнiдо, але не боявся - в Ки?вi сидить моя жона-княгиня.
   - Ти з сво?ми воями проливав кров у землях Русi, а вони тiльки й ждуть,
щоб ти ?м дав землi. Володимир засмiявся:
   - Та хiба ж я не знаю Гори?! Що робити - без не?  не  можу  жити,  вона
пiдпира? мене, але мушу такожде дбати  й  про  землi,  де  ?  сво?  князi,
во?води й бояри. I землям цим доводиться, Рогнiдо, нелегко, за багато  лiт
я пройшов Русь з кiнця в кiнець, усi землi  дадуть  менi  що  можуть,  але
хочуть мати й сво?, в кожнiй землi ? свiй суд  i  правда,  сво?  закони  й
покони, кожна молиться сво?м богам. Он, - вiн показав очима на требище  за
стiною, - стоять боги всiх земель, я молюсь ?м, вони бережуть мене...
   - Я тiльки жона твоя i не все розумiю, Володимире. Тодi скажи,  чому  ж
Гора та й увесь, либонь, Ки?в нинi не моляться нашим богам?
   Обличчя Володимира стало суворим.
   - Бачив нинi, так. Гора не молиться мо?м богам, богам Русi.
   - Християни вони.
   - Знаю, бачу, - сердито кинув Володимир.  -  Християни  вiрять  у  бога
отця, сина, святого духа... Слухай,  Рогнiдо,  вся  Русь  нинi  не  прийме
Христа. Я дозволив людям земель молитись тим  богам,  яким  самi  бажають.
Перун чи Христос - хiба не однаково?
   - Вони не тiльки моляться, а  багато  знаю  тепер  про  християн,  вони
кажуть, що бог освячу? ?хнi багатства, а убогому да?  рай  на  небi...  Не
розумiю, не розумiю, чому в християн ? якась сила.
   Володимир допитливо й з глузливою посмiшкою подивився на не?.
   - Я справдi багато лiт провiв у походах i не знаю, що робиться  у  мене
вдома. Може, й ти такожде християнка?
   Обличчя в  Рогнiди  було  суворе,  на  ньому  виразно  окреслювались  у
мiсячному промiннi великi очi.
   - Я вiрую, - твердо промовила вона, - в богiв  мо?х  отцiв  -  ?дина  й
Тора, вiрую такожде i в тво?х богiв Перуна й Дажбога... Ти  -  мо?  серце,
душа й вiра...
   - Прости, - поклав на ?? плече свою руку Володимир. - Менi дуже боляче,
Рогнiдо, через те й говорю так. Я знаю тебе, вiрю в тебе. Наша  вiра,  наш
закон, наша сила переможуть усе.
   - Але вони не вiрять нам, вони ?здять у  Константинополь,  роме?  ?дуть
сюди, ти ворогу?ш з Горою, а вона  шука?  друзiв  i  помочi  за  морем,  у
Вiзантi?.
   - Отепер я почув те, що найбiльше мене турбу?, - сказав Володимир. - Ти
сказала правду, Рогнiдо.
   Вiн встав i пiдiйшов до вiкна. Пiднялася з крiсла, пiшла слiдом за  ним
i Рогнiда. За вiкном було видно двори Гори, темнi тереми, стiну, а за  нею
Подол, води Днiпра, луги й лiси потойбiч,  небо  з  усi?ю  його  красою  -
великим жовтавим мiсяцем, кволi жаринки зiр.
   - Я не боюсь Гори, - промовив Володимир. - Добра й щастя бажаючи  людям
Русi, пройшов ?? з кiнця в кiнець возз'?днав, устро?в.
   Дивлячись перед собою, вiн, либонь, пригадував далекi походи,  гостинцi
в полi, вогнi на могилах, тупiт копит.
   - Я берiг старий закон i покон, стерiг вiру  отцiв,  але  нема?  нiчого
незрушного в свiтi. Прийде час, i я змiню старий закон новим, я  вклоняюсь
старим богам, сама ж душа моя шука? ново?, iно? вiри.
   Притулившись до плеча Володимира, Рогнiда слухала його слова, й  спокiй
сходив у ?? душу, вона любила мужа свого - суворого, рiшучого,  дужого,  -
тiльки не вмiла цього сказати - що слова,  тiльки  серце  може  вiдповiсти
серцю!
   - Ось чому, - говорив Володимир, - чую  брань  велику,  бачу  множество
кровi, горе безлiчi людей. Не  тут,  не  на  Горi  й  не  на  полi  цьому,
вирiшу?ться майбутн? Русi - ми, руськi люди, такi,  як  ?,  ми  сваримось,
вмi?мо й миритись, ми мiцнi й дужi, о, якi ми мiцнi, Рогнiдо... Але ми  не
однi, багато ворогiв оточують Русь, я пройшов ?? всю, робив що  мiг,  нинi
мушу йти в новий похiд...
   - У новий похiд?
   - Так, у новий i останнiй похiд, Рогнiдо, проти ворогiв Русi.
   4
   Вовчий Хвiст - права рука  князя  Володимира,  головний  його  во?вода.
Повернувшись з далекого походу, вiн не може, як усi, одразу йти додому, до
пiзнього вечора прийма? з-за Днiпра  дружину,  вже  потемному  радиться  з
князем.
   I от нарештi свiй терем за високим частоколом, во?воду  зустрiча?  жона
Павма, дiти, у свiтлицях пахне медом  i  живицею.  Вовчий  Хвiст  ста?  на
колiна перед образом Христа.
   Вiн  привiз  подарунки  -  жонi  оксамити  й  атласи,  золотий  пояс  з
Тмутараканi, дочкам - узороччя, оздоби, синам -  пояси  з  набором,  кривi
ножi, чоботи.
   Що було ще в одному мiху, який Вовчий Хвiст сам зняв  з  воза,  внiс  у
терем i сховав пiд ложем, нiхто не знав - то вже дiло його, во?води.
   А тодi, потемному, до терема почали заходити й  гостi  -  сусiди-бояри,
кiлька мужiв - далеких родичiв во?води, ключар Гори Воротислав.
   Сiли до столу, де жарко палали свiчi. Павма поставила  мед,  ол,  всякi
страви. Випили, закусили, поминаючи  мертвих,  бажаючи  щастя  й  здоров'я
живим.
   - Далеко ходили, во?водо, -  говорив  Воротислав,  -  ми  вже  тут  очi
прогледiли, вуха прослухали, вас дожидаючись.
   - Земля велика, бояри, сонце в один час сходить над усiма нами i в один
час заходить, але де Iтиль-рiка,  а  де  Тмутаракань!  I  невгамовний  наш
князь, усю Русь, каже, хочу пройти з краю до краю.
   - Що князь, що княгиня - однаковi,  -  засмiявся  Воротислав.  -  Ви  в
походах тримали за стремено Володимира,  ми  тут  чимало  натерпiлись  вiд
Рогнiди.
   - А що? - поцiкавився Вовчий Хвiст. - Сувора, грiзна?
   - Не те слово сказав, - вiдповiв Воротислав, - тiльки про  княжий  стiл
дба?, мужа свого, дiтей, а нам нiчого, самi мусимо все  взяти,  вирвати...
Проте нинi цьому кiнець - князь повернувся, з ним будемо мати дiло.  Скажи
краще, як там у землях?
   - Усе, як допреже, - Червенська земля наша, радимичi й  в'ятичi  уклали
ряд, у Тмутараканi тиша...
   - Во?водо Вовчий Хвiст! - за  всiх  сказав  Воротислав.  -  Не  про  те
запиту?мо, хочемо знати, що за ряди уклав Володимир?
   - У отця свого пiшов, утвержда? в землях старий закон i покон, молиться
всiм богам, обiця? захищати ?х сво?ю дружиною, дань да? легку й помiрну.
   - Аз лiсами, землями, рiками, iже ма?мо там?
   - Волю да? князь землям, ви, каже, самi  господарi,  самi  чините  суд,
управу, правду...
   - Щедрий наш князь, та не для нас, - шумiли за столом. - Старий закон i
покон то вже нехай, цупко тримаються землi за сво?х богiв, але ряди  треба
писати по закону новому. Ви, во?води, либонь, взяли сво? в землях...
   - Анi шеляга! - навiть перехрестився Вовчий Хвiст.
   - Мовчи! - засмiявся Воротислав. - Де  брать,  там  i  дань,  i  ми  не
заперечу?мо: ходили, бились, примучували, ваше - вам... А  нам,  боярству,
що?! Невже ж тепер не  потикатись  уже  нi  в  червенськi  городи,  нi  до
радимичiв чи в'ятичiв, де i Ольга, i  Святослав  дали  нам  у  пожалування
городи й землi... Чу?ш, Вовчий Хвiст,  ми  також  були  колись  во?водами,
сотружалися, мечi носили. Нинi ж боярами стали, старцями...  Що  ж  нам  -
вiддати те, що належить? Знову ж, аще да? Володимир дань легку землям, чим
дума? платити дружинi, за якi грошi куватиме мечi й щити? Пожалування нашi
iдуть во пса мiсто,  мусимо  самi  тримати  дружину...  Ой  забува?  князь
Володимир, хто його пiдпира?, на чому сто?ть Ки?вський стiл... Боярство  й
во?води - то сила!
   Усi вони були на доброму пiдпитку, але Вовчий Хвiст, що  сам  майже  не
пив, розумiв, бачив - бояри тiльки переказують сво? думи, мрi?.
   Тодi вже вiн запитав:
   - А як у вас, бояри, що чути тут,  на  Горi?  Давно  не  був  вдома,  в
далеких походах тiльки й думок було, що про  Ки?в,  оцi  стiни,  тереми...
Любо тут, дуже любо, во?води!
   За столом почулось веселе, з смiшком:
   - А вже що любо, то любо... Чуден город наш Ки?в,  аще  князь  про  нас
забува?, самi про себе дба?мо, у Полянськiй, Сiверськiй, Древлянськiй,  та
й Уличськiй, i Тиверськiй землях, ми, господарi, бога не забува?мо, а  вiн
печеться про нас...
   - За море ?здите?
   - I самi ?здимо, i гостей у Ки?вi тьма. Пiди до Почайни й  на  Подол  -
гречин на гречинi, ми ?м, вони - нам. Християни ж i вони, i ми... Може  ж,
хоч Христос благословить i освятить нашi добра?!
   Вовчий Хвiст в усi очi дивився на сп'янiлих бояр.
   - I тут, у Ки?вi, - говорили за столом, - i в землях  наокруг  християн
тьма, молимось, ждемо, утверждати будемо на Русi нашу вiру, бо то ?  закон
i покон... Ти, во?водо, пiдеш з нами?
   - Мислить князь Володимир iти до Дунаю, - сказав Вовчий Хвiст:
   Як не сп'янiли бояри, а замислились, засичали:
   - Невже знову дума? почати брань з ромеями? Чу?ш, во?водо, нинi  не  тi
часи. Вiзантi? нам не одолiти. I вже забуяло, закипiло.
   - Дуже зарано старi?ться наш князь. А втiм, не  дивно,  аще  трима?ться
старого, сам стар буде. I нехай. ? сини княжi в городi Ки?вi, не робочичi,
а iстиннi, княжого роду...
   - Тихо, бояри, - промовив Вовчий  Хвiст,  -  великий  шум  пiдняли,  ще
почують.
   Воротислав знахабнiв, не та?вся:
   - А коли б хтось i почув, - хiба ж ми не  можемо  помолитись  за  князя
Володимира со чадами, а такожде i за сина  Ярополкового,  iстинного  князя
Святополка?!
   Пiзно пiшли гостi Вовчого Хвоста - за дворищем цокотiли посохи, стихли.
   У свiтлицi стало порожньо. Павма прибрала стiл, загасила свiчi.
   Бiля ложа стояв во?вода - вiн витяг мiх, привезений з далекого  походу,
перебирав диргеми, динари, драхми, - золото, як жовтий струмок, текло  пiд
його рукою.
   5

   Тепер уже нiхто й  нiзащо  не  пiзнав  би  Малушу.  Шiстдесят  лiт  для
людського вiку, либонь, не так  уже  й  багато,  але  важке  життя  випало
дiвчинi з Любеча, надто дорогою цiною платила вона за нього.
   Тоненька, сухорлява, з посивiлим волоссям на скронях, смаглявим висхлим
обличчям, покарбованим глибокими зморшками, з ?диною згадкою про молодiсть
- виразними карими очима, - хто  подумав  би,  що  ця  жiнка  була  колись
швидкою, жвавою, веселою, допитливою  дiвчиною-ключницею  Малушею?!  Старi
люди пiшли з життя, новi ?? не знали, вона давно вмерла для всього свiту.
   Проте свiт не помирав для Малушi, ?й було не  байдуже,  що  робиться  в
городi Ки?вi, в землях, по всiй Русi, допитувалась у кожного i в усiх,  як
живе, що робить, де i в яких землях бува? одна людина - син ?? Володимир.
   Вона знала, коли князь Володимир пiшов з дружиною в червенськi  городи,
в землi радимичiв i в'ятичiв, на чорних булгар, а там - до  Джурджанського
моря, на самий кiнець Русi, знала вона й те, що доля скрiзь судила князевi
перемогу, - втiм, хто ж цього у городi Ки?вi не знав?!
   Материнське серце завжди однакове. Того, що повiдали люди, Малушi  було
мало. ?й хотiлось знати, як князь вою?, чи  не  торкнулась  ворожа  стрiла
його тiла, як Володимир ?сть,  спить?  Якби  можна  було,  вона  б  встала
пiзньо? ночi, пiшла босонiж по колючiй травi в степу до могили,  пiд  якою
син ночу?, сiла б у головах, щоб вiн не бачив i не чув, сидiла  до  самого
ранку, а там пiднялась би легкою хмаринкою й линула, линула  б  слiдом  за
ним i всiм вiйськом.
   I вона справдi знала про князя Володимира набагато бiльше, нiж iншi,  -
з ним у походах iшов, берiг, час  вiд  часу  повертаючись  до  Ки?ва,  все
повiдав про нього той, з ким доля не  судила  Малушi  подiлити  радостi  й
щастя життя, - ?х так мало було i в само? Малушi, - але  хто  прийняв,  як
власне горе й муку, ?? нещастя, бiль, кривду, - княжий гридень Тур.
   От вона й знову, збираючи хмиз над Почайною, побачила во?на, що йшов  у
травах, а помiтивши Малушу, рушив до не?.
   - Добрий вечiр, Малушо! Як же ти змiнилась!
   - Добрий вечiр i тобi, Туре, - вiдповiла Малуша,  -  але  ми  змiнилися
обо?.
   Вони сiли на кручi над Почайною, позад них синiй туман повивав луки,  в
ньому плавали кущi верболозу, перед очима згасали води Днiпра.
   - Як дивно! - промовила Малуша й так повела плечима, неначе  в  не?  по
спинi пробiг холодок. - Адже нинi вечiр Купала, а  сидимо  ми  на  тому  ж
мiсцi, де колись зустрiла Святослава... Хоч нi, Днiпро рiже й рiже  кручу,
те мiсце тепер ген там, пiд водою.
   - Не тiльки Днiпро рiже кручi, все минуле давно пiд водою.
   Це було й усе, що сказали про себе Тур i Малуша. А власне,  що  вони  й
могли говорити? Обо? - старi, ?х життя закiнчувалось, старий сивоусий  Тур
i лiтня жiнка в черничому одязi - в  них  не  було  щастя,  тепер  вони  й
поготiв його не ждали.
   Але в них було одно - Тур служив гриднем у сина Малушi князя Володимира
й мiг про нього оповiдати днi й ночi, вона слухала та й слухала б про сина
- хоч i до кiнця вiку.
   - Нинi твердо сидить Володимир на столi, -  впевнено  й  гордо  говорив
Тур. - Усi землi Русi пiдкоряються йому, дають дань городу Ки?ву,  багатий
нинi князь ки?вський, ма? мiцну дружину, багатi i його во?води...
   - А чи вiрно служать вони йому? - замислилась Малуша. - Адже Гора...
   - Вiн зна?, - тихо вiдповiв Тур, - i не всiм вiрить... Важко йому жити,
та що поробиш?!
   Швидко темнiло. Удалинi запалились вогнi, долинула давня пiсня:
   Iде Купало, несе немало:
   меди i жито, прирост, присип;
   славим Купала, не спим до рана,
   не спи, дiвчино, юнак не спить!..
   - Над порогами на наше во?нство напали печенiги, мiж ними був  i  каган
Куря, убiйник князя Святослава, - згадував Тур.
   - Ой боже! А ви ж йому помстились? - одразу ж запитала, хижо  блиснувши
очима, Малуша, в нiй прокинувся  голос  ??  предкiв,  жадоба  справедливо?
помсти: око за око, смерть за смерть.
   - Во? нашi помстилися: вони вбили кагана Курю.
   - Дяка богу! Тепер душi  Святославовiй  буде  легше,  -  перехрестилась
Малуша.
   - У тому бойовищi був поранений i Володимир - у груди, нижче серця.
   Обхопивши голову руками, Малуша мовчала, ждала.
   - Цiлий тиждень лежав вiн без пам'ятi, i я нi на крок не  вiдходив  вiд
нього, по?в, кормив, клав до рани трави... Однi?? ночi йому було  особливо
важко, вiн весь горiв, кидався, бився, я тримав його за руки,  змочував  i
змочував чоло...
   Вогнiв на лузi запалювалось усе  бiльше  й  бiльше,  пiснi  лунали  вже
скрiзь, у гаях i кущах над Почайною чулись веселi, збудженi голоси.
   - Була мiсячна нiч,  видно,  як  удень,  -  повiв  далi  Тур.  -  Князь
Володимир лежав неспокiйний,  з  заплющеними  очима.  I  раптом  схопився,
подивився навкруг, щось думав, чогось ждав... "Мамо! - почув я раптом його
голос. - Мамо! Де ж ти?.."
   Тур замовк.
   - I що? - запитала Малуша голосом, що тремтiв вiд хвилювання.
   - А я вже й сказав, - вiдповiв Тур.  -  Вiн  дума?  про  тебе,  згаду?,
любить, а в ту нiч, коли покликав, либонь, побачив увi  снi,  заспоко?вся,
заснув...
   Щастя матерi! Так, цього короткого  повiдання  Тура  було  досить,  щоб
серце Малушi сповнилось щастям.
   - А ти, Туре, - запитала тодi вона, - непошкоджений, цiлий?
   - Що я? - засмiявся гридень. - Мене вже нi  меч,  нi  спис  не  бере...
Захищаючи князя, втратив тiльки два пальцi правицi.
   В промiннi мiсяця вона  побачила  його  праву  руку  з  двома  одтятими
пальцями.
   - Боже, боже! Калiка! А ти ж щось принiс з походу?
   - Я?! - вiн щиро здивувався. - О нi, Малушо, великi скарби  принесли  з
собою во?води, що ходили на брань. Тут, чув я, князь да?  ?м,  а  також  i
боярам, що стерегли Ки?в, пожалування... Во?води й бояри стоять  на  Русi,
як скелi, нас же, во?в, - множество. Ми - пiсок на березi Днiпра.
   - Так що ж тобi? - вирвалось з одча?м у Малушi.
   -  А  що  ж  менi  робити?!  -  байдуже  й  спокiйно  вiдповiв  Тур.  -
Калiка-гридень князевi непотрiбен... Лишився тiльки рай,  та  й  до  нього
далеко...
   У Малушi на очах заблищали сльози.
   - Це ж я винна в усьому, Туре!
   - Нi, - одразу ж заперечив вiн. - Нi ти, нi я - нiхто в цьому не винен.
Ми робили тiльки те, що мали робити. I я не такий  уже  й  убогий,  як  ти
дума?ш! Нинi я не гридень, але князь Володимир допоможе менi,  я  можу,  -
так велiв князь, - взяти собi, як i всi старi во?, шмат  землi  пiд  двiр,
древа на хижу... Так я, либонь, i зроблю, - вiн  показав  на  крутий  схил
гори, - викопаю отут землянку, над нею зроблю  покрiвлю,  молитимусь...  -
Тур засмiявся, але це був невеселий смiх. - I житиму я, либонь, краще, нiж
князь, бо оця днiпровська гора мене не придавить, бо, сидячи тут, зможу ще
довго, аж до смертi, стерегти Володимира, та  й  тебе  стерегтиму...  Адже
так, Малушо?

   РОЗДIЛ ДРУГИЙ
   1
   Князь Володимир немарне говорив Рогнiдi про свою  тривогу  -  устро?вши
Русь, вiн дивиться на захiд, дума? про двi iмперi?, якi загрожують  рiднiй
землi, - про Вiзантiю й Нiмеччину.
   Вiн не тiльки дума?, а  дi?,  не  да?  навiть  перепочити  дружинi,  не
спочива? як слiд i сам, сiда?  на  коня,  вируша?  на  полудень,  в  землi
тиверцiв i уличiв, зупиня?ться на березi Дунаю.
   Це  були  днi,  коли,  власне  кажучи,  вирiшувалась  доля  руського  й
болгарського народiв, - з високо? кручi князь Володимир бачив правий берег
Дунаю, де вiд самого гирла аж  до  Доростола  й  Тутракана  стояли  загони
акритiв, за ними лежала розiрвана навпiл, загарбана ромеями Болгарiя.
   Чутка про те, що руськi во?  стоять  на  берегах  Дунаю,  лине  далеко,
знають це i в Болгарськiй землi -  в  Переяславцi,  Доростолi,  Тутраканi,
Розградi.
   Кiлька ночей над водами Дунаю чути сплески весел, притишенi голоси.
   - Хто ви, люди? - запиту? сторожа в берегах.
   - Болгари... До князя руського Володимира. Князь Володимир розмовля?  з
цими людьми.
   - Не ма?мо сили, княже, не вiда?мо, чия ? Болгарiя - наша  чи  грецька,
загарбали в нас усе акрити, жон забирають, дiтей... Прийми нас  на  Руську
землю, княже.
   I йдуть цi знедоленi люди в руськi землi, до руських людей, якi  завжди
були й будуть ?м братами.
   Через Дунай перепливають на човнах i добиваються  до  князя  Володимира
люди в довгих чорних рясах, з клобуками на головах. Нiч, на  столi  горить
свiча. Вододимир прийма? в сво?му наметi.
   - Чого прийшли до мене, болгари?
   - ?пископ ?смь доростольський,  Неофiт,  -  каже  старий,  сивобородий,
надзвичайно блiдий чоловiк, на грудях якого висить срiбний чеп з  хрестом,
- до тебе прийшов з усiм клiром сво?м.
   Князь Володимир дивиться на ?пископа.
   - Отче, не розумiю тебе, - одверто каже  вiн.  -  Я  -  руський  князь,
язичник, ти - християнин, ?пископ болгарський...
   - Але ти i я такожде, княже, люди... Була Болгарiя, -  вiн  показу?  на
пiдняту завiсу намету, де видно Дунай, береги, кiлька вогникiв на  далеких
кручах, - нинi нема?  ??  -  ромейська  неволя...  -  По  блiдому  обличчю
?пископа пробiга? квола посмiшка.
   - Княже руський! Колись до отця твого в  Доростол  втiк  вiд  роме?в  i
кесаря Бориса патрiарх Дамiан, я ж був священиком у нього i  разом  з  ним
молився за болгар, князя Святослава, його во?в... Руськi люди справедливi,
нинi ми молимось за вiчний спокiй князя Святослава.
   Дивнi теплi почуття викликають цi слова ?пископа в серцi Володимира.
   - Коли пiшов  звiдси  князь  Святослав,  життя  в  Болгарi?  зовсiм  не
стало... Iмператори роме?в прокляли патрiарха Дамiана - так вiн  i  помер,
нинi ми проклятi, нас гонять...
   - У вас ? iнший патрiарх, своя церква.
   - Митрополит севастiйський, що сидить у Средцi у комiта Аарона, служить
патрiарху константинопольському - вiн не отець нам.
   - А митрополит кесаря Романа?
   ?пископ Неофiт не вiдповiв на питання князя Володимира, а тiльки смутно
похитав головою.
   - Кесар Роман - недостойний онук Симеона, вiн при?хав до нас з Великого
палацу. Нема? Болгарi?, нема? кесаря - сироти ми, княже, тому й просимо  -
вiзьми нас на Русь!
   Нi, в Болгарi? князю Володимиру  нема?  до  кого  пiти  й  нi  на  кого
спертись - вiн велить тиверцям i уличам твердо стояти  на  берегах  Дунаю,
стерегти землю, сам поверта?ться до Ки?ва.
   2
   З лiта в лiто i вiд дня в новий день комiт Саму?л готувався до битви  з
Вiзантi?ю.
   Вiн знав, що ця битва  буде  останньою,  вирiшальною  i  що  пiсля  не?
Болгарiя або з'?дна? всi сво? племена й роди, стане великою, ?диною,  якою
була при Симеонi, або ж буде розiрвана, опиниться в неволi.
   Втiм, дужий, свободолюбивий Саму?л не вiрив, не припускав навiть думки,
що Болгарiя може впасти в цiй борнi. Тисячi й тисячi болгар готовi були за
першим його покликом взяти луки й мечi, до  Саму?ла  йшли  i  йшли  тисячi
слов'ян - втiкачiв з Пелопоннеса, Фракi?, Македонi?, придунайсько? долини,
до нього тiкали вiрмени, грузини, араби, яких iмператори  гнали  з  рiдних
земель i садили в фемах Вiзантi?.
   Про боротьбу Болгарi? знав, ?? пiдтримував i тогочасний свiт:  Угорщина
посилала в Болгарiю сво?х послiв i радо приймала послiв Болгарi?  в  себе,
нiмецький iмператор обiцяв Болгарi? допомогу  в  боротьбi  з  iмператорами
роме?в. I це не дивно - вза?мини мiж двома iмперiями, що однаково прагнули
владувати в свiтi, чимдалi гострiшали, i через знатних вiрмен, що тiкали з
Вiзантi?,  Болгарiя  зв'язана  була  з  далекою   Вiрменi?ю,   до   Охриди
навiдувались благовiсники - ?пископи римського папи.
   ?диним мiсцем, куди не звертав сво?х очей Саму?л, була,  либонь,  Русь,
землi за Дуна?м, але для цього були сво? глибокi причини.
   У Болгарi? достеменно знали, чому, за чи? золото, з якою метою приходив
сюди князь Святослав: вiн не поневолював болгар, не брав з  них  данi,  не
забирав у кесаря Бориса корони й не доторкнувся пальцем до скарбiв  давнiх
каганiв, а, навпаки, залишив Борису корону й  скарби,  разом  з  болгарами
пiшов проти Вiзантi?, бився з Iоанном Цимiсхi?м на рiвнинi за  Родопами  й
тримав облогу в Доростолi, заради майбутнього Русi й Болгарi?, уклавши мир
з Цимiсхi?м, рушив на Русь, де й загинув у порогах...
   Але якщо колись межi Болгарi? й Русi сходились на Дуна?,  то  нинi  вся
придунайська долина й уся Пiвденна  Болгарiя  аж  до  Руського  моря  була
поневолена ромеями, мiж Болгарi?ю й Руссю виросла стiна.
   На пiвнiч вiд Охриди серед гiр височить гора, яку люди й досi називають
горою Симеона, там, кажуть, славетний каган-iмператор збирав сво?х боляр i
бо?лiв, коли хотiв радитись з ними перед новим походом.
   Це - чудове мiсце, там з високих полонин видно Пологи на пiвночi,  Овче
Поле за Вардаром на сходi, Преспу на пiвднi, Гомор на заходi - гори  та  й
гори, ущелини, рiки, темнi лiси, хмари, що повзуть i повзуть схилами.
   Саму?л любив цю гору, не  раз  залишав  Охриду,  прямував  з  невеликою
дружиною ущелиною Чорного Дрина на пiвнiч, бiля Струга  звертав  праворуч,
пiднiмався крутими стежками, над якими схилялись сосни й смереки, все вище
й вище, до?жджав до полонин гори Симеона.
   У вечiрнi години тут панували тиша й спокiй, повiтря було  таке  чисте,
що аж свiтилось, навкруг, нiби на чотi, стояли гори, велике багряне  сонце
опускалось за Гомор, а ген за ним пломенiли води Адрiатичного моря.
   - Дивись! Дивись! - говорив Саму?л сину сво?му Гаври?лу. -  Яка  красна
наша Болгарiя... Клянись, клянись завжди ?? любити, а буде потреба - життя
вiддати за не?.
   Iмператор Василь розумi?,  яка  загроза  нависла  над  Вiзантi?ю.  Якщо
iмперiя не витрима? боротьбу з Саму?лом, на Вiзантiю пiде Русь, слiдом  за
ними рушать Угорщина, Чехiя, Польща, Нiмецька iмперiя, Мала Азiя.
   I Василь жене до сво?х легiонiв усе чоловiче  населення  фем,  витрача?
останнiй динар, щоб озбро?ти, одягнути й нагодувати легiони, вiн  пiде  на
будь-яку жертву, аби купити мир з iншими землями, обiдравши  весь  Великий
палац, збира? дари й посила? василiкiв у Кведлiнбург, Грузiю, Вiрменiю,  в
городи Iталi?, щоб обдурити, приспати сусiдiв.
   Iмператор не вiрить сво?м полководцям i тому оголошу?,  що  сам  поведе
вiйсько проти Саму?ла. Закiнчивши всi збори, вiн велить покликати до  себе
диякона Льва, що  вiдомий  у  Константинополi  як  добрий  iсторик  -  вiн
записував подвиги Никифора  Фоки,  Iоанна  Цимiсхiя,  за  що  одержав  вiд
останнього срiбну чорнильницю.
   - Ти, дияконе, пiдеш зi мною в похiд проти  мiсян*  (*Мiсiя,  мiсяни  -
Болгарiя, болгари (гр.).) i, надiюсь, достойно опишеш перемогу ромейського
во?нства.
   Диякон Лев - немолодий уже, сивий чоловiк у темному чернечому одязi,  з
горбатим носом i довгими темними вусами -  низько  вклоня?ться  iмператору
Василевi,  -  сидячи  на  конi,  вiн  ?здив  уже  взап'ять  за   померлими
iмператорами, що ж, вiн згоден супроводжувати ще й iмператора Василя.
   Iмператор Василь вiв сво? легiони не туди, де  сидiли  комiт  Саму?л  i
кесар Роман, не на Охриду й  Скопле,  -  нi,  рiвним  шляхом,  що  веде  з
Константинополя на Аркадiополь, на Адрiанополь,  клiсурами  в  Родопах,  а
далi до древньо? столицi Симеона Средця посуваються його легiони.
   Зда?ться, що iмператор робить божевiльний крок, - по лiву руку в  нього
залишаються всi головнi сили Саму?ла, якi можуть  прорватись  у  Фракiю  й
пiдступити до самого Константинополя, попереду в нього - неприступнi пасма
гiр, де тiльки в одному мiсцi - крiзь Трояновi ворота - можна пробитись на
пiвнiч, бiля цих ворiт i скрiзь праворуч сто?ть, як це  достеменно  вiдомо
Василевi, вiйсько Аарона.
   Але iмператор Василь веде сво? вiйсько далi й  далi,  мина?  зруйновану
Цимiсхi?м  Преславу,  пряму?  долиною  рiки  Топольницi,  наближа?ться  до
Троянових ворiт.
   Що ж трапилось?  Важка  хода  легiонiв  збуджу?  луну  в  горах,  полки
iмператора Василя, що то пiдiймаються крутими стежками, то  спускаються  в
долини, видно з усiх гiр i полонин, з високих стiн Трояна, якi перерiзують
гори й долини, з ворiт, якi охороняють вiйська комiта Аарона...
   Стiни мовчать, Трояновi  ворота  вiдчиненi,  бiля  них  нема?  во?в,  i
легiони iмператора Василя, як бурхлива рiка, вливаються в них, прямують на
Средець.
   Невiдомо, як це сталось, але вiйська iмператора Василя переможно  iдуть
на пiвнiч, близько вже й Средець, а коли вiн упаде, тодi  легiонам  Василя
вiдкри?ться шлях i на захiд, вони вийдуть на  долину,  де  тече  Морава  й
Дрина, з пiвночi вдарять на Скопле й Охриду, з моря ж вiд Сопунi й Ларисси
рушать iншi, свiжi легiони.
   Проте тиша вiйни пiдступна й  Зрадлива.  Якщо  в  повiтрi  не  свистять
ворожi стрiли - десь во? готовi ?х пустити; не дзвенить меч, але  вiн  уже
напевно вийнятий з пiхов, - легiони iмператора, що посувались  у  безмов'?
далi й далi на пiвнiч, навiть лякала ця тиша.
   Тiльки iмператор Василь не вiдчував тривоги - попереду й позаду  важким
кроком посувались таксiархi?* (*Таксiархiя - тисяча во?в.)  пiхоти,  банди
фем* (*Банди фем - вiйсько  з  областей.),  його  самого  оточували  полки
безсмертних, корона, честь, слава iмператора були в повнiй безпецi.
   Пiсля кiлькох днiв походу iмператор  вирiшив  навiть  дати  перепочинок
сво?м воям, прагнув спочити пiсля довгого перебування в сiдлi й сам.
   Щоб знайти придатне мiсце й розбити табiр, наперед ви?хали мiнсуратори*
(*Мiнсуратори - землемiри.): табiр належало розташувати в такому мiсцi, де
б божественнiй особi iмператора не мiг загрожувати ворог, слiд  подбати  й
про те, щоб навкруг були пасовиська для коней, вода  для  людей,  -  таким
куточком виявилась долина бiля фортецi Стопонiона.
   Тiльки мiнсуратори зупинилися в цiй долинi, туди почали доходити тисячi
оплiтiв, списоносцiв, стрiльцiв, що заходились копати рови, насипати вали,
робити ями-костоломки, натягати навкруг табору мотузи з дзвониками.
   До вечора табiр був готовий, шатро iмператора, над яким  маяли  знамена
iмперi?, оточили полки безсмертних, за ними стали банди фем, таксiархi?.
   Iмператор Василь дуже добре провiв цю  нiч,  -  пив,  ?в,  розмовляв  з
сво?ми полководцями, слухав записи диякона Льва, розважався.
   Пiзньо? години, правда, трапилось щось  незвичайне:  з  глибин  темного
неба  вирвалась,  пролетiла,  впала  i  розсипалась  перед  самим  табором
слiпучо-бiла зоря.
   Диякон  Лев,  що  був  у  цей  час  у  шатрi   iмператора,   смертельно
перелякався, побачивши цю зорю, але швидко опанував себе, сказав:
   - Ця зоря вiщу? тобi перемогу, як i та,  що  впала  на  троянську  рать
тодi, коли Пандар цiлився з лука в Менелая...
   Диякон Лев говорив так, впевнений, що iмператор Василь не знав  iсторi?
грекiв, бо ж саме в той день, коли впала зазначена зоря, ахейцi розбили  й
погнали троянську рать.
   I саме через те, що Василь цього не знав, диякон Лев  закiнчив:  -  Так
впаде до тво?х нiг, божественний василевсе, Болгарiя i ?? комiти.
   Iмператор посмiхнувся - йому сподобались слова диякона Льва.
   Нiч проминула спокiйно, керкити* (*Керкити - дозори.) й вiгли*  (*Вiгли
- караули, сторожа.), що охороняли табiр, не чули  в  долинi  й  горах  нi
голосу, нi крику, вранцi пiсля доброго снiдання  во?нство  й  обоз  рушили
далi.
   I раптом, тiльки всi вони, розтягнувшись, заповнили ущелину, тишу лiсiв
i гiр порушив брязкiт збро?, свист стрiл, крики людей.
   Нiхто не бачив i не знав, як це сталось,  але  з  усiх  бокiв  посунула
хмара во?в з мечами, списами, дрюками в руках, таксiархi? й банди кинулись
урозтiч, безсмертнi враз стали смертниками й мертвими,  добре,  що  кiлька
полкiв етерi? - i то не з грекiв, а з вiрмен, - оточили  admine  quadrato*
(*Аdmine quadrato - чотирикутник (латин, ).) божественну особу  iмператора
i так допомогли йому втекти.
   I, либонь, найкраще зробив славетний диякон Лев, що сiв на неосiдланого
коня, схопився за гриву, замолотив ногами й полетiв туди, куди бажав кiнь,
все вище й вище в гори.
   Там, на полонинi, просто неба, диякон Лев схопився з коня, пустив  його
пастись, а сам обдивився свiй одяг, полiз у глибокi кишенi.
   "Дяка богу, - подумав вiн, знайшовши в цих кишенях зошит з  пергаменту,
срiбну чорнильницю й перо, подарованi йому ще Цимiсхi?м, -  що  моя  зброя
вцiлiла й я сам ще живий..."
   Вiдчуваючи себе на шпилi гори в  повнiй  безпецi,  диякон  Лев  сiв  на
поваленому бурею деревi, замислився й написав:
   "Мiсяни напали на наше  вiйсько,  множество  побили,  захопили  царське
шатро зi скарбами й весь обоз. У той час i я сам, що описую  це  лихо,  на
жаль, був бiля государя як диякон..."
   Диякон Лев на якусь мить залишив писанину, й рука його  затремтiла,  бо
знизу долетiв шум битви.
   "Тодi-бо занiмiли стопи мо?, - згадав вiн  i  записав  смутнi  рядки  з
псалтиря, - i я б став жертвою скiфського меча, але божий промисел  виверг
мене з небезпеки, велiв ?хати якнайшвидше по схилу гори, через  рови,  все
вище й вище, аж на вершину, яко? не займав  ворог.  Iнше  ж  вiйсько  ледь
встигало тiкати вiд ворожо? навали  через  несходимi  гори,  втратило  всю
кiнноту, обоз..."* (*Лев Диякон. Iсторiя. - СПб., 1820. - Кн. 10. -  Розд.
8.)
   Це були, мабуть, останнi рядки, а через  те  й  щирi,  правдивi,  якими
диякон Лев закiнчив свою iсторiю... Ми принаймнi не зна?мо, щоб вiн  пiсля
цього щось писав.
   3
   Двадцять лiт комiт Саму?л боровся з Вiзантi?ю, вiв  супроти  ромейських
легiонiв во?в, якi тiльки вчора  орали  землю,  пасли  овець  на  гiрських
полонинах, бачив муку, смерть цих  людей  i  однаково  не  скорявся  долi,
кликав i вiв на брань з ворогами новi загони.
   Болгари до нього йшли, вони називали й вважали його царем, хоч вiн  був
тiльки сином комiта, не шукав власно? слави, жив як простий во?н, усе сво?
життя провiв у сiдлi.
   Саму?л Шишман бачив смерть свого отця, вiд ворожо? руки загинули  брати
його Давид i Мойсей, проте вiн не пiдкорився долi,  протягнув  руку  брату
Аарону, покладався на нього, вiрив, що разом з ним переможе роме?в.
   I вони перемагали роме?в. Сидячи в Охридi, Саму?л боровся  з  Вiзантi?ю
на заходi, Аарон, що сидiв у Средцi, мав пiд сво?ю рукою Схiдну  Болгарiю,
- разом вони були дужi, незборнi, разом могли визволити рiдну землю...
   Саму?л знав, коли iмператор Василь вирушив з легiонами сво?ми в Родопи,
проминув Преславу й став наближатись до Троянових  ворiт,  був  певен,  що
роме? не пройдуть цих ворiт, бо ?х стерегли кращi полки Аарона, сам же вiн
з сво?ми полками стояв у цей час над рiкою  Струмою,  на  перевалах,  бiля
Рили, Радомира, щоб  загородити  шлях  ромеям,  якщо  вони  завернуть  вiд
Троянових ворiт.
   Проте  трапилось  неймовiрне  -  легiони  iмператора  Василя  проминули
Трояновi ворота, рушили  понад  Iскером  на  Средець,  дiйшли  до  фортецi
Стопонiона.
   Саму?л не розумiв, як це сталось, боявся, що вiйська Аарона не стримали
ворожо? навали, пролили бiля Троянових ворiт багато кровi й вiдступили,  i
тому чимдужче поспiшав на помiч брату.
   Страшний  i  безжальний  був  удар  Саму?ла  бiля  фортецi  Стопонiона,
розлюченi болгари перебили  безлiч  кiнноти  й  пiшого  вiйська,  захопили
навiть шатро iмператора Василя, в якому були всi його регалi?.
   Саму?л стояв у цьому шатрi, дивився на регалi?, взяв зi  столу  й  став
читати листи до iмператора Василя,  написанi  знайомою  рукою...  Спочатку
Саму?л не повiрив сво?м очам, нi, це, либонь, не та рука...
   Мов вихор, летiв у  горах  Родопських  Саму?л,  високi  скелi  й  темнi
ущелини зустрiчали й проводжали його, чорне обличчя було в Шишмана.
   З ним разом мчали боляри й бо?ли, по праву  руку  скакав  на  конi  син
Гаври?л, попереду i слiдом за ними ?хала  численна  дружина,  -  так  вони
далеко обминули Витош, опинились на околицях Средця.
   Але у Средцi в палацi Саму?л не застав брата Аарона, тут був тiльки син
його  Iоанн,  батько  ж  його  й  жона  були  нiбито  в  новому  палацi  в
Розметаницi.
   Саму?л Шишман знав, що ма? статись у Розметаницi, вiн не хотiв, щоб син
Гаври?л був свiдком його розмови з Аароном, а, крiм того, хотiв, щоб хтось
з рiдних людей стерiг у Средцi сина Аарона Iоанна.
   Через це вiн сказав синовi:
   - Ти залиша?шся в Средцi разом з мо?ми воями, жди мене тут i стережи як
зiницю ока Iоанна.
   - А чому стерегти? - запитав Гаври?л.
   - Я тобi пiзнiше про все скажу, сину!
   У Розметаницi Саму?л ледь застиг Аарона, - той збирався нiбито ?хати  в
Средець, але запряженi, навантаженi всяким  добром  колимаги,  якi  стояли
серед двору, свiдчили, що вiн збирався ?хати зовсiм в iнший бiк.
   Блiдий, без кровинки в обличчi, говорив Саму?л з Аароном.
   - Що ж, брате, ти замислив? I чи брат ти менi пiсля цього?
   - Не вiдаю, про що ти говориш, - вдаючи,  що  вiн  нiчого  не  розумi?,
вiдповiв Аарон.
   - Не вiда?ш? Тодi читай!
   I Саму?л вийняв з кишенi, дав Аарону грамоту на пергаментi...
   Аарон узяв ??, почав читати, але одразу ж випустив  з  рук...  Це  була
написана ним самим грамота до Василя, в якiй вiн дякував iмператору за те,
що той визнав його царем Болгарi? i згоден вiддати за сина  Аарона  Iоанна
сестру свою Анну, у кiнцi  ж  грамоти  Аарон  писав,  що  згоден  вiдкрити
легiонам Трояновi ворота...
   - Прочитав? - запитав його тодi Саму?л.
   - Не розумiю! - крикнув Аарон. Саму?л болiсно засмiявся:
   - Не розумi?ш, як ця грамота потрапила до мене... Вiдповiм:  ти  думав,
що будеш сватом iмператора роме?в i царем болгар, але забув, що болгари не
хотять мати над собою iмператорiв  роме?в,  а  тебе  царем  сво?м...  Горе
Болгарi? й горе нам, Шишманам, бо ти - старший з синiв  Миколи  Шишмана  -
зганьбив чесне iм'я батька твого Миколи, матерi Рейсами й братiв сво?х...
   - Брате Саму?ле! - впав Аарон на колiна. - То  ?  правда,  я  писав  цю
грамоту, не знав, що творю, - винна жона моя, митрополит севастiйський, що
при?жджав до мене вiд iмператорiв... Я й так покараний, iмператори й ?хнiй
митрополит мене обдурили, скривдили...
   - Чим же тебе обдурили iмператори i митрополит?
   - Митрополит привiз у жони сину  мо?му  Iоанну  не  сестру  iмператорiв
Анну, а якусь гулящу дiвку  з  Константинополя,  за  що  ми  ??  вбили,  а
митрополита спалили... Змилуйся, брате!
   - Нi, вiднинi ти менi вже не брат, - суворо промовив Саму?л i звернувся
до сво?х боляр i бо?лiв: - Як будете  судити  зрадникiв  Болгарi?  Аарона,
жону його, сина?..
   - Да приймуть смерть! - пролунала одностайна вiдповiдь.
   Во? схопили Аарона й  повели  в  двiр,  де  вже  стояла  зв'язана  жона
Варвара.
   А в цей час у Средцi Гаври?л довго розмовляв з сво?м двоюрiдним  братом
Iоанном, який говорив, що бо?ться, аби не покарали батька,  пожалiв  його,
велiв осiдлати двох коней, ви?хав з Iоанном за город...
   Блiдий, переляканий Iоанн попрощався з Гаври?лом, як з  братом,  обняв,
поцiлував.
   - ?дь швидше! - велiв Гаври?л.
   I Iоанн ударив коня, помчав у гори.
   Гаври?л не знав i не мiг знати, що промине багато лiт i цей його брат у
злобi сво?й уб'? його, жону, ослiпить сина...
   4
   Iмператору Василевi важко було отямитись  пiсля  поразки  в  Родопах  -
чорний вiд страху повернувся вiн звiдти до Константинополя,  висох,  ходив
як тiнь, вночi йому снились i снились ущелина в горах, мечi болгар, кров.
   Проте не тiльки болгар боявся тепер василевс  Вiзантi?,  вiн  нагадував
звiра, якого заганяють у  пастку,  навкруг  нього  й  iмперi?  затягувався
зашморг.
   У Малiй Азi? був розбитий Вард Склiр - вiн сидiв у  в'язницi  арабських
емiрiв, - перемiг Вард Фока.
   Вард Фока ждав... Тепер це вже був не чернець з Хiосу, - доместик схол,
призначений самим iмператором  Василем,  полководець,  що  перемiг  лютого
ворога iмперi? Склiра, небiж вбитого iмператора Никифора Фоки мав право на
найвищу нагороду, хотiв повернутись до Константинополя, стати на чолi всiх
вiйськ iмперi?, зайняти мiсце в синклiтi.
   Може бути, що Вард Фока вдовольнився б цим, може, став би вiрно служити
iмператору Василевi та ще був би коханцем Феофано - матерi  iмператора,  -
це ж вона, як знав Вард, вирвала його з келi? монастиря, вона, як вiдчував
Вард, ждала його в столицi.
   Але марно сподiвався Вард Фока - iмператор  Василь  розумi?,  кого  вiн
випустив з  неволi,  i  тому  не  тiльки  не  дозволя?  йому  при?хати  до
Константинополя, а уперто, i то не раз, велить залишатись  у  Малiй  Азi?,
стояти на сторожi непокiрних земель, мечем iмперi? висiти  над  Вiрменi?ю,
Грузi?ю, створювати загрозу арабським емiрам, багдадському халiфату.
   I сталось те, що повинно було статись, - Варда Фоку оточують найбагатшi
особи iмперi?, що втекли з Константинополя, служили Склiру, а нинi служать
йому, вони, жадаючи помститить Василевi, пiдбурюють його йти  з  легiонами
на Константинополь, сам Вард Фока налагоджу? добрi стосунки з Вiрменi?ю  й
Грузi?ю, з арабськими емiрами Мартирополя, Амiди й Хорбота, з багдадськими
халiфами.
   У Вiрменi?  в  будинку  ?встафiя  Мела?на  -  родича  Никифора  Фоки  -
збираються  вiзантiйськi  динати,   вiрменськi   iшхани,   вони   урочисто
проголошують Варда Фоку iмператором Вiзантi?, вiн одяга?  корону,  червоне
корзно.
   Пiд рукою Варда  кращi  легiони  iмперi?,  десять  тисяч  грузин,  яких
мепет-мепе Давид за проханням iмператора  Василя  й  матерi  його  Феофано
посилав колись Варду Фоцi, щоб розбити Склiра й тим  допомогти  iмператору
Василевi, - цi самi десять тисяч грузин за наказом Давида  будуть  служити
Варду Фоцi, щоб iти на Константинополь, скинути з трону Василя...
   Вард Фока зна?, що боротьба з Константинополем буде  нелегка,  розумi?,
що покладатись на  сво?х  спiльникiв  -  арабiв,  грузин  i  вiрмен  -  не
доводиться: якщо вiн стане iмператором Вiзантi?, тi одразу перекинуться до
ворогiв, за спиною в нього лиша?ться ще один iмператор -  Вард  Склiр,  що
сидить у в'язницi.
   Вiн домовля?ться з емiрами, що хоче мати Склiра  полководцем,  запрошу?
його до себе, почина? переговори, але так i не закiнчу? ?х -  кида?  Варда
Склiра i брата його, патрикiя Петра, у в'язницю.
   А тодi Вард Фока вируша? на пiвнiч, до столицi, -  перед  ним  Сiрiя  й
Месопотамiя, Коломея й Каппадокiя, Пафлагонiя  й  Оптiмати  -  багато  фем
iмперi?  але  там  нiхто  не  стане  супроти  Фоки,  навпаки,   до   нього
при?днаються новi легiони, з пiвдня на  Константинополь  наступа?  грiзна,
страшна, гаряча, як аравiйськi вiтри, сила...
   Втративши батька, двох братiв, покаравши власним мечем зрадника Аарона,
комiт Саму?л уже нiкому не вiрить,  вiн  поклада?ться  тiльки  на  себе  й
во?нство.
   Вiн зна?, що iмперiя пережива? важкi днi, йому  вiдомо,  що  Вард  Фока
оголосив себе у далекiй Вiзантi?  iмператором  i  збира?ться  в  похiд  на
Константинополь.
   I Саму?л вируша? проти Вiзантi? - пiсля  розгрому  во?нства  iмператора
Василя бiля  Средця  болгари  виходять  з  Родопiв,  стоять  недалеко  вiд
Адрiанополя, загрожують столицi iмперi?, сам Саму?л  веде  сво?  полки  на
захiд, бере городи Драч i Леш на березi  Адрiатичного  моря,  поверта?  на
пiвдень, захоплю? Вер, переходить рiку  Вардар,  з'явля?ться  на  околицях
Сопунi, над Егейським морем.
   Так ще один меч  нависа?  над  Константинополем,  меч  Пiвночi,  вал  з
полудня  йде  проти  валу  з  пiвночi,  а  коли  вони  зiллються  -  впаде
Константинополь, загине Вiзантiя.
   Уночi на небi з'явля?ться комета, вона  висить  над  обрi?м,  нагадуючи
гострий спис з довгим i широким хвостом.
   У Константинополi на стiнах будинкiв i на гробницях чиясь невiдома рука
пише:
   "Вгорi комета палить свiт, внизу роме?в нищить комiт..."
   Чорна хмара збира?ться й на заходi - у Пiвденнiй  Iталi?  Вiзантiя  ма?
клаптик суходолу над Середземним морем - Апулiю й Калабрiю, але з  пiвночi
?м загрожу? нiмецький iмператор Оттон, з пiвдня на  цi  феми  налiтають  i
налiтають араби з острова Сiцiлi?.
   Кiльце замика?ться. Вiзантiя  зi  всiх  бокiв  оточена  ворогами,  вони
наступають на не?, нiколи, нiколи ще iмперiя  не  переживала  таких  днiв,
життя, iснування, майбутн? ?? висить на однiй тонкiй волосинцi.
   Тривога,  неспокiй,  страх   охоплюють   Константинополь.   Мала   Азiя
почина?ться одразу за Босфором - там веде легiони Вард Фока, загони болгар
блукають бiля пiвнiчних околиць города, у Середземному морi - на  Сiцiлi?,
Крiтi, Кiпрi - чатують араби.
   Через те що Мала Азiя й пiвденнi феми Вiзантi? в  Iталi?  одрiзанi  вiд
столицi, а Еллада, Пелопоннес, Фракiя й Македонiя захопленi  болгарами,  в
Константинополь припиня?ться довiз хлiба, почина?ться голод, а  слiдом  за
ним мори, хвороби.
   Населення столицi доведене до  одчаю  -  крадiжки,  грабунки,  вбивства
вiдбуваються тепер серед бiлого дня, iмператор Василь  не  залиша?  нiколи
Великого палацу, безсмертнi день i нiч охороняють його.
   ?диним куточком iмперi?, де в цей час  спокiйно,  ?  Клiмати  -  тiльки
звiдти надходить до столицi хлiб,  сiль,  риба,  вино.  Але  за  Клiматами
лежить Русь, крий боже, вона з'?дна?ться з болгарами.
   Комета все висить у небi,  над  Константинополем  прокочуються  смалкi,
гарячi вiтри, на кладовища везуть i везуть мертвих, живi не знають,  що  з
ними буде завтра.
   Невiдома рука пише далi й далi на пам'ятниках i гробницях :
   "Меч роздiля?, на жаль, ?динi колись родини й членiв  ?х,  батько  хоче
вбити сво?х синiв, вони ж бруднять сво? руки батькiвською кров'ю, i,  горе
нам, горе, брат пiдносить сокиру над грудьми свого ж брата... А ти,  город
василевсiв, Вiзантiон, скажи, до чого ти дiйшов - город щастя в  минулому,
город нещастя нинi?! Чому сталось так, що ти тремтиш щоденно? Чи не  буде,
зрештою, так, що поваляться тво? ж пiдмурки? Адже дiти,  якi  виростали  в
тво?х обiймах, однi стали здобиччю  меча  в  битвах,  iншi  залишили  сво?
палаци й довiку змушенi жити, зата?вши подих, на  пустельних  островах,  в
ущелинах i мiж скелями... Затьмарилось сонце, зник блиск мiсяця...
   ...Бачу безумну  юрбу  синiв  Амалiка,  що  зупиня?  на  кожному  кроцi
мандрiвникiв, вирива? у  голодного  останнiй  шматок  хлiба,  забира?  все
майно, чую стогiн i плач чоловiкiв, жiнок i  дiтей,  що  пiдносять  д'горi
сво? руки...
   ...Бачу те, що хвилю?  мене  до  слiз,  -  ниви,  що  потрiскались  вiд
страхiтливо? посухи, колос, що зав'яв i поник, нiби вiн мертвий, рата?  ж,
що схилились у трудах над землею, кажуть: "Загинула надiя,  марно  пропала
наша праця, все загиба?, все горить... Хто заплатить за нас всi борги? Хто
годуватиме наших жон i дiтей? Хто вiддасть податки  й  iншi  повинностi  в
казну кесареву? Нi, нiхто! Так чого ж ти ждеш,  земле,  вiзьми  вже  краще
разом з порожнiм колосом i нас - ми  не  можемо  далi  терпiти  голод,  ми
готовi, - краще вже швидкий кiнець..."* (*Вiршi Iоанна Геометра  (грецький
поет Х столiття))
   5

   Сли iмператора Василя в Ки?вi? Це важко було зрозумiти - Днiпро скувала
крига, снiгом засипало  всi  шляхи  на  захiд  i  полудень,  що  ведуть  у
Вiзантiю, але, незважаючи нi на що,  василiки  пробились  крiзь  морози  й
вiхоли, вони зупинились на Подолi в домi  купця-гречина  Феодора,  просять
Володимира говорити з ними.
   Князь призначив годину, щоб говорити з  василiками,  -  в  другий  день
тижня, на свiтаннi, в Золотiй палатi, велiв прийти туди небагатьом  боярам
i во?водам, мужам лiпшим i старцям, - князь не хотiв вiддавати слам яко?сь
особливо? шани: ?, либонь, кричуща потреба в  iмператорiв,  якщо  прислали
слiв узимку, вiд роме?в можна всього ждати.
   Так i було. У вiвторок задовго до свiтання князь вийшов з сво?х  поко?в
у Золоту палату, там уже зiбрались покликанi ним во?води, бояри, мужi, - у
теремi було холоднувато, й вони одягли пiдбитi хутром чоботи,  кожушки,  -
коли князь увiйшов, вони низько вклонились йому.
   Князь сiв на сво?му столi пiд  знаменами,  мужi  стали  попiд  стiнами,
дворяни ходили й оправляли свiчi.
   Василiки  зайшли  до  палати  з  острахом  -  у  Константинополi   вони
наслухались багато жахiв про незнану Руську землю, але, побачивши невелике
зборище людей, князя, що сидiв  у  простому  темному  платнi  на  помостi,
посмiливiшали, попрямували один за одним до  помосту,  там  стали  в  ряд,
низько вклонились.
   - Вiд iмператорiв Васпля й  Костянтина  василiки,  -  через  толковинiв
почали вони, - прибули, щоб засвiдчити любов i дружбу межи нами... Як себе
почува? князь Володимир i його родина?
   - Спасибi iмператорам Василевi  й  Костянтину  за  любов  i  дружбу,  -
вiдповiв Володимир, - скажiть ?м, що я й моя родина почува?мо себе  добре.
Як же ?халось вам, василiки, в далекiй дорозi?
   - Дяку?мо, княже, ?хали ми  швидко,  й  у  тво?х  землях  приймали  нас
гостинно, але холодно нинi на Русi, мерзли вельми...
   Мерзли вони, правда, не тiльки  в  дорозi  -  сюди,  в  Золоту  палату,
з'явились у холодних одягах - темних шовкових рясах, хламидах,  сандалiях,
через що аж посинiли, тремтiли.
   - Що поробиш? - князь подивився на  замерзлi  вiкна.  -  Зима  на  Русi
сувора, зла... У Константинополi, либонь, i зараз тепло?
   - Так, княже, тепло, дуже тепло, гаряче...
   Слуги, що прибули з василiками, внесли тим часом дари вiд  iмператорiв,
поклали на лави добру зброю, оксамити, узороччя.
   Князь Володимир подякував за дари,  проте  розумiв,  що  не  тiльки  це
привело в зимову пору до Ки?ва слiв ромейських.
   Вони й самi почали:
   - Iмператори велiли сказати, що, утверждаючи ряди давнi, бажають любовi
й дружби з Руссю.
   - Ми такожде хочемо токмо миру й дружби з Вiзантi?ю.
   - Але в старих рядах,  княже  Володимире,  сказано,  що  якщо  в  землi
Корсунськiй або в iнших городах над Понтом Евксiнським вчиниться  брань  i
руський князь попросить у нас во?в,  то  iмператори  дадуть  йому  скiльки
треба, i нехай вою?...* (*Василiки посилались на договiр Iгоря 945 року.)
   -  Я  читав  ряди  князiв  наших,  Русь  нiколи  не  просила  помочi  в
iмператорiв роме?в.
   - Зате iмператор Василь просить нинi тако? помочi в руського князя.
   - Iмператор Василь просить мене дати во?в?
   - Так, княже, iмператор Василь просить тебе дати  йому  в  помiч  шiсть
тисяч во?в.
   - Для чого?
   Василiки розповiли, що в iмперi? неспокiйно, бо в  Малiй  Азi?  пiдняли
повстання  й  оголосили  себе  iмператорами  небiж  покiйного   iмператора
Никифора Вард i полководець Склiр.
   - Цi самозванцi-iмператори спираються на вiрмен i арабiв,  вони  ведуть
на Константинополь тисячi грузин, коли ж перейдуть  Гелеспонт  -  Вiзантi?
буде важко, страшна загроза повисне й над Руссю.
   - Я вислухав вас, василiки, але не  можу  дати  зараз  вiдповiдi,  мушу
радитись з дружиною сво?ю, - сказав Володимир.
   Чи повiрив на цей раз князь Володимир  василiкам  роме?в?  Нi,  вiн  не
вiрив ?м, не мiг вiрити.
   Володимир розумiв,  що  над  Вiзантi?ю  нависла  смертельна  загроза  -
поразка iмператора Василя в Малiй Азi? була б загибеллю для нього, поруч з
Константинополем лежить Болгарiя - досить iскри в Малiй Азi?, i вона також
встане, збере останнi сво? сили, пiде проти Вiзантi?.
   Нема? згоди в iмператора Василя й з нiмецькими iмператорами;  якби  вiн
хоч трохи надiявся на Оттона, то не послав би сво?х  василiкiв  до  Ки?ва;
Нiмецька iмперiя прита?лась i жде,  досить  iмператору  Василевi  програти
битву в Малiй Азi?, Оттон пiде на Константинополь, разом з  ним  рушать  i
роздеруть на шмаття Вiзантiю Угорщина, Чехiя, Польща.
   Коли б князь Володимир знав, що Болгарiя вже пiдводиться,  збира?  сво?
сили, почина? з Вiзантi?ю останню битву, коли б  вiн  знав,  що  Нiмеччина
пiсля поразок у битвах з слов'янськими племенами  над  Варязьким  морем  i
жорстоких бо?в у Пiвденнiй Iталi? облива?ться й стiка? кров'ю, коли б  вiн
зрозумiв,  що  Польща,  Чехiя,  Угорщина  тiльки  й  мрiють  скинути  ярмо
Нiмецько? iмперi?, вiн, маючи велику дружину й  помiч  усiх  земель  Русi,
смiливо пiшов би до берегiв Дунаю, помстився б за батька й кров  множества
руських людей, зробив би останнiй i рiшучий удар по Вiзантi?.
   Пiзнiше досить було йому кинути клич у  землi,  щоб  руськi  люди  йшли
проти Вiзантi?, i вони стали пiд його знамена, рушили на роме?в, били ?х i
розбили.
   Слухаючи василiкiв  iмператора  Василя,  князь  Володимир  стояв  перед
та?мничим, невiдомим свiтом, у  якому  народжувались  i  зникали  племена,
землi, iмперi?, вiн однаково  ненавидiв  Схiдну  Римську  iмперiю  i  нову
Нiмецьку iмперiю, перед ним були ворожi Схiд,  Полудень,  Захiд,  у  цьому
тривожному, розбурханому морi вiн думав i дбав про Русь.
   Через це князь Володимир вирiшив утвердити мир i дружбу мiж Вiзантi?ю й
Руссю, але помочi давати ?й не хотiв.
   Василiки пiшли. Бояри й во?води, що були в Золотiй  палатi,  прикипiвши
до вiкон, довго дивились, як вони  виходять  з  терема,  крокують  двором,
зникають у воротях.
   - Туго зараз iмператорам, аще доводиться серед зими посилати  василiкiв
у Русь, - хижо засмiявся  Воротислав  -  верткий,  темнуватий,  схожий  на
хозарина боярин, що замолоду гостював, не  раз  бував  у  Вiзантi?.  -  Як
журавлi, витягають ноги з снiгу, захрясли. Бiда - зима! Ха-ха-ха!!!
   Князь Володимир посмiхнувся - суворий смiх у боярина, але справедливий,
- роме? захрясли, i не тiльки в Ки?вi - у себе, на батькiвщинi.
   У палатi потеплiшало - надихали люди, сонце  вже  встало  з-за  Днiпра,
надворi мороз, а промiння любаве, грi?.
   - Так що ж скажемо василiкам, дружино моя? - запитав князь.
   Перший вийшов наперед i став перед князем той же Воротислав.
   - У кожному дiлi користь треба мати, - сказав вiн. - Iмператори думають
про сво?, руськi люди такожде дбають  про  себе...  Ми,  княже,  дуже  вже
багато пролили кровi на бранях з ромеями, багато ратоборствували, а нiчого
мечем не добились.
   Во?вода Вовчий Хвiст пiдтримав Воротислава:
   - I не можемо, не можемо, княже, iти на  брань  нинi...  Золота  палата
шумiла, потоки рожевуватого промiння бились у стiни,  грали  на  знаменах,
доспiхах княжих.
   - То не дамо помочi iмператорам? - промовив князь.
   - Чому ж? - став суворим Воротислав. - Я  цього  не  говорю,  княже.  Я
говорю про мир з iмператорами, а не про брань.
   - Не розумiю, мужi мо?, - здивувався Володимир. - Що ж ?сть мир,  а  що
брань?
   I тодi вже кiлька бояр i во?вод, перебиваючи один одного, з а чали:
   - На брань ходили князi Олег, Iгор, Святослав -  i  загинуло  множество
людей, пролилася кров, все бездоб, всуе, марно...
   - Мудра була княгиня Ольга - не з дружиною ?здила  до  Царгорода,  а  з
мужами, слами, купцями, говорила про куплю й продаж,  хотiла  по  свойству
стати родичкою iмператорiв.
   Князя Володимира болiсно вразили цi слова, - так, його баба Ольга,  вiн
достеменно знав це, бувши в  Константинополi,  хотiла  й  домагалась,  аби
iмператор дав у жони отцю його Святославу порфiрородну  дочку,  але,  дяка
богам, цього не сталось - вiн народився  не  вiд  царiвни,  а  вiд  рабинi
Малушi.
   Володимир вiдповiв боярам сердито, зло:
   -  Княгиня  Ольга,  най   прощена   буде,   не   досягнула   нiчого   з
куплею-продажем, не стала родичкою iмператорiв.
   - Так то ж худо, худо, княже... - почулись голоси.
   - А чому? Говорiть, мужi!
   I бояри, во?води, мужi i говорили:
   - Княгиня Ольга не домовилась про куплю й продаж,  але  ми  торгу?мо  й
будемо торгувати, без того не можемо жити.
   - Вона не домовилась про вiру, а подивись, княже, i в городi  Ки?вi,  i
скрiзь по Русi повно християн...
   - Нашi боги вже не допомагають нам, княже, не можемо  жити  по  старому
закону й покону, хто захистить нас i тебе?
   - Життя многотрудне стало, княже, ма?мо землi,  а  йдуть  вони  супроти
нас, ма?мо достатки, а кругом татьба.
   - Не токмо ми, а й ницi люди обертаються до Хрис-та - якщо не на землi,
то на небi буде лiпше... Христос утвержда? багатого й бiдного,  перед  ним
усi рiвнi, а по смертi дасть рай.
   - Бачив я iкону грецьку, - гiрко посмiхнувся Володимир, - добро тим, що
сидять одесну бога, горе тим, що в ге?нi вогненнiй.
   - Суди справедливо, княже...
   Це була, власне, не перша така розмова з боярами й  во?водами  -  князь
Володимир сам бачив, знав, що старi закони й покони вмирають, на  требищах
перед старими богами згасають вогнi, не кладуть жертви, на Горi, в  городi
Ки?вi i скрiзь на Русi люди шукають ново? вiри -  багатий,  щоб  ствердити
сво? права, бiдний, щоб вiрити в будь-що, хоч i в рай.
   А хiба сам вiн не думав про це, коли ходив у далекi походи, спав просто
неба, дивився на землю й та?мниче небо, думав про себе й множество людей?!
   До нього й приходили благовiсники,  проповiдники,  вчителi  iнших  вiр:
священики папи римського, мулли чорних булгар, що вiрили  в  Магомета,  на
ру?нах  Саркела  князь  Володимир  довго  розмовляв  з   ребi   Iйохонаном
Бен-Зака?м* (*Iйохонан Бен-Закай -  син  справедливостi  (др.-?вр.).),  що
всiляко хвалив i називав ?дино справедливою свою вiру.
   Але князь Володимир неподiльно пов'язував у сво?й уявi вiру  з  життям:
нелюбi були йому благовiсники папи римського,  що  говорили  про  неминучу
перемогу католикiв у  всьому  свiтi,  гидкi  ропати*  (*Ропати  (у  чорних
булгар) - мечетi.) булгарськi з обмиванням тiлес,  де  падали  ниць  перед
невiдомим богом, крихка вiра в хозар, що блукають по всьому свiту.
   "Христос освячу? державу,  князя  i  бояр,  ницих,  всiх  благословля?,
обiця? рай праведникам, пекло злим", - нi, немарно вiра ця гряде в  свiтi,
владно вступа? й на Русь.

   - Я й дружина моя, - каже князь Володимир, - думали  над  тим,  про  що
просять нас iмператори роме?в, i дамо ?м допомогу - шiсть тисяч во?в.
   Во?води Гори задоволенi, це вони обiцяли  князевi  зiбрати,  спорядити,
дати коней i зброю воям.
   - Але, - продовжу? князь, - даючи допомогу Вiзантi?, хочемо говорити  й
про нужди нашi та ще про те, аби мiж нами  й  iмперi?ю  були  мир,  любов,
дружба, дондеже свiтить сонце.
   Василiки, схвильованi й пiдбадьоренi таким початком  розмови,  слухають
толковинiв, що переказують слова князя.
   - Ми утвержда?мо й вимага?мо, щоб iмператори твердо  й  несхитно  блюли
ряди колишнi.
   - Iмператори утверждають, - одноголосно сказали василiки.
   - За помiч нашу, яку да?мо нинi, Вiзантiя мусить дати дань:  по  десять
гривень на кожного воя, а тисячу гривень городу Ки?ву.
   - Iмператори згоднi дати дань на во?в i городу Ки?ву.
   - Мiй отець князь Святослав, - вiв далi  князь  Володимир,  -  уклав  у
Доростолi з iмператором Цимiсхi?м ряд, за яким i руськi, i  ромейськi  во?
повиннi були залишити Болгарiю.  Князь  Святослав  пiшов  звiдти,  чому  ж
акрити вашi нинi стоять на Дуна??
   - Вiзантiя затрималась у Болгарi?,  бо  там  повстання,  земля  вою?  з
землею...
   - Не будемо заважати чужим землям, дбаймо про сво?.
   - Вiзантiя пiде з Болгарi?, - урочисто сказали василiки.
   Князь Володимир у цей час порадився про щось з боярами  й  купцями,  що
дуже уважно слухали толковинiв.
   - I про куплю нашу будемо говорити, - продовжив тодi князь Володимир, -
нашi купцi мусять ходити до города  Константинополя,  як  вашi  ходять  до
Ки?ва i всiх городiв Русi... Ви ж ?х не пуска?те до  города,  замика?те  у
Мами* (*Мама - монастир Мамонта.), водите до города по пiвста й не бiльше,
ставите на ?хнi товари сво? цiни, а нам прода?те  що  хочете  i  по  сво?й
цiнi. Чому? Нi, пишiть: руськi купцi у Вiзантi?, як  i  грецькi  на  Русi,
?здять дозвiльне, мита не платять, ставлять цiни сво?, купують що  хотять,
i в усьому помiч, приязненство, мiсячне* (*Мiсячне - утримання за мiсяць.)
мають.
   Писцi рипiли гусячими перами, василiки мовчки стверджували свою згоду.
   - Ще хочу, - закiнчив князь Володимир, - аби Вiзантiя говорила з  Руссю
як рiвна з рiвними, а iмператори ?? з руськими князями  такожде...  Ми  за
такi мир, любов, дружбу...

   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
   1
   Князь Володимир держав сво? слово -  збирав  во?в,  готував  ?м  коней,
обоз, припас i зброю.
   Сльозами обливався Ки?в. Не хотiлось, дуже не хотiлось людям,  якi  вже
так багато пролили власно? кровi, знову iти на  брань,  та  ще  й  у  чужу
землю, прислужуватись iмператорам роме?в.
   Але що знали цi люди? Усе вершить Гора, вони ж бажають миру, дбають про
дiтей i онукiв. Князь Володимир велить воям iти в далекий Константинополь,
i вони пiдуть, щоб принести честь i славу.
   У цi днi нiби збiсився купець-гречин Феодор. Сам вiн - старий, немощний
- ледь плентав ногами, проте ходив i  ходив  до  князя,  бував  у  теремах
во?вод i бояр i приходив туди не з порожнiми руками...
   Особливо ж наполягав син купця  Iоанн  -  цей  ходив,  кормив,  напував
тисяцьких та сотенних, була потреба - ставив меди й ол простим воям.
   У Ки?вi навiть говорили, що не  Вiзантiя  споряджа?  в  дорогу  руських
во?в, а купець Феодор. Це  була  правда  -  вiн  нiчого  не  шкодував  для
руського во?нства, а чи сво? витрачав, чи iмператорське - хто мiг знати?!
   Довго думав князь над тим, кого поставити во?водою вiйська, кому  вести
тисячi? Во?води й бояри Гори називали кiлькох тисяцьких  -  Слуду,  Дарiя,
Нежила, що, на ?х думку, смiливо й достойно  повели  б  руське  вiйсько  у
Вiзантiю.
   Володимир уважно ?х слухав, велiв швидше готувати в похiд дружину, коли
ж вона була вже готова, сказав, що поведе ?? во?вода Рубач.
   Це здивувало во?вод i бояр - во?вода Рубач, як це всi достеменно знали,
був лютим ворогом Вiзантi?, ходив супроти роме?в ще з князем  Святославом,
привiз до Ки?ва його меч i щит, та й старий вiн був, слутий на  одно  око.
Про все це во?води й бояри, звичайно, сказали Володимиру.
   Але вiн не змiнив слова, старий Рубач став головним  во?водою  руського
во?нства, що вирушало у Вiзантiю. Що керувало князем Володимиром, нiхто не
вiдав: раз i другий увечерi Рубач приходив у княжi тереми, до пiзньо? ночi
сидiв у Володимира,  щось  подовгу  говорив  з  ним,  виходив  замислений,
суворий...
   У кiнцi мiсяця сiчня дружина, що мала вирушати до  Вiзантi?,  зiбралась
бiля Перевесищанських ворiт. Перед нею був дуже далекий i важкий  шлях,  у
чужу землю ?хали кращi во? Русi, тут залишались ?хнi жони, дiти.
   Во? рушили, затупотiли конi, зарипiли на свiжому снiжку полозки саней -
довго, довго доведеться ?м  ?хати  Червенським  шляхом,  пройти  поле  над
Руським морем, землi тиверцiв i уличiв, усю Болгарiю.
   Князь Володимир проводжав во?в, оточений  боярами  й  во?водами,  довго
стояв на узлiссi, де починалось поле, серед якого рiвною стрiчкою тягнувся
шлях на пiвдень.
   Многi й важкi думи хвилювали душу князя Володимира. У одвiчнiй борнi  з
Вiзантi?ю вiн, як i давнi князi, блюдя Русь, по-новому стверджував любов i
дружбу, посилав людей... Що ж готу? ?м доля?
   2
   Полки во?води Рубача швидко  подолали  вiдстань  мiж  Ки?вом  i  землею
уличiв, бiля Переяславця переправились через Дунай,  у  Болгарi?  путь  ?м
перетинали гiрськi рiки, незабаром побачили стiни Константинополя.
   Але, крiм стiн, во? i не побачили города, бо, коли зупинились  у  Перу,
над Золотим Рогом, там уже ждали ?х стратиги* (*Стратиги - полководцi.) що
велiли одразу ж сiдати на хеландi?, якi стояли над берегом Золотого Рогу.
   Поспiшали вони немарне -  Вард  Фока  стояв  на  малоазiйському  березi
напроти Константинополя, з ним iшла величезна сила - легiони,  що  служили
ранiше Варду Склiру, а тепер йому, загони грузинського царя Давида,  армiя
вiрмен - кiнне й пiше вiйсько.
   Вард Фока розбив його на двi частини, одну з них, якою командували його
брат Никифор i патрикiй Калокiр Дельфiн, поставив в Хрисополi* (*Хрисополь
-  нинi  Скутарi.),  сам,  спираючись  на  легiони,   якi   очолював   Лев
Парсакутинський, зупинився на висотах Абiдоса* (*Абiдос -  азiатський  бiк
Дарданелл.).
   Мав  Фока  й  морськi  сили  -  чимало  кораблiв  прийшло  до  нього  з
Середземного  моря;  почувши  про  наближення  Фоки,  зрадили   iмператору
Василевi, втекли  з  Золотого  Рогу  й  при?днались  до  нього  ще  кiлька
кораблiв, - всi вони  стояли  в  протоках  мiж  Мармуровим  i  Середземним
морями, готовi рушити звiдти на Константинополь.
   Пiзнього вечора руськi во? сiли на кораблi, нав'юченi були  ?хнi  конi,
скоро рушили,  обминули  пiвострiв,  попрямували  до  протилежного  берега
Босфору.
   Цi?? ж ночi переправився на рiвнину перед Абiдосом i iмператор Василь з
сво?ми легiонами, iншi легiони стали в  долинi  перед  Хрисополем,  -  так
iмператор Василь зiбрав на скелястих берегах Мало?  Азi?  всi  сво?  сили,
зiйшовся вiч-на-вiч з Вардом Фокою.
   Уночi во?вода Рубач побачився з iмператором Вiзантi? Василем.  Це  була
?хня перша й остання зустрiч. Добратись до iмператора було  нелегко:  стан
його оточувало множество полкiв, бiля  шатра  iмператора  стояли  плече  в
плече етерiоти-безсмертнi, в шатрi було чимало вiйськових начальникiв.
   Во?вода Рубач, старшина якого лишилась за станом  i  який  стояв  тепер
один, привiтав iмператора, вклонився йому.
   - Я чув про тебе, хоробрий во?водо, - почав Василь, - i хотiв би бiльше
поговорити... Але зараз гарячий час,  самозванець  Вард  Фока  несподiвано
з'явився тут, хочу й мушу з допомогою бога швидше його покарати.
   Во?вода  ?диним  сво?м  оком  пильно  дивився  на  iмператора,   блiде,
виснажене обличчя якого, сухi стиснутi уста, довга гостра борiдка,  темний
одяг нагадували священика чи ченця.
   - Я певен, що битва з Фокою триватиме недовго, - продовжив Василь, - ми
почнемо ?? самi,  сво?ми  силами,  тут  -  пiшо  й  кiнно,  в  морi  -  на
кораблях... Ти ж, во?водо, схова?шся в лiсi за нашим станом, комонно рушиш
на поле бою, коли одержиш мо? гасло... Полководцi зараз покажуть тобi,  де
ставити тво? тисячi, вони ж визначають, куди i як нацiлити твiй  удар.  Ти
зрозумiв, во?водо?
   Во?вода Рубач багато хотiв сказати iмператору роме?в -  як  важко  було
його полкам добитись сюди, до берегiв Мало?  Азi?,  якi  надi?  покладають
нинi на Вiзантiю князь Володимир i руськi люди...
   - Я хотiв говорити з тобою, василевсе, вiд  iменi  руського  князя  про
ряд, мир, дружбу, - каже во?вода.
   Але iмператоровi, видно, не до розмов - нiч гаряча, во?вода помiтив, що
у василевса навiть тремтять руки.
   - Коли закiнчиться битва, запрошую тебе, во?водо,  до  Константинополя,
там у Великому палацi будемо  говорити  про  ряд,  мир,  дружбу,  я  щедро
подякую тво?м воям.
   Квiтневий ранок. З узлiсся за Абiдосом видно  голубi  води  Мармурового
моря, острови Проту, що, мов табун  заблуканих  чайок,  застигли  на  його
лонi, зелений пiвострiв, на якому золотом  блищали  банi  Софi?,  височiли
стiни, дахи теремiв, сади.
   Скрiзь було тихо - на землi, в морi;  тiльки  зграя  воронiв  з  криком
перетинала Босфор, ширяючи в повiтрi, прямувала до  рiвнини  за  Абiдосом,
бiля Хрисополя.
   Ворони летiли немарне -  там,  бiля  Абiдоса,  вже  стали  легiони,  що
переправились сюди з Константинополя, й тi,  що  прийшли  сюди  з  пустель
Мало? Азi?, стан стояв проти стану й  бiля  Хрисополя,  двi  темнi  армади
кораблiв прита?лись у берегах Мармурового моря: одна у  горловинi  проток,
ще одна - на виходi з Золотого Рогу й у чорних тiснинах Босфору.
   Бiй почався, тiльки сонце випливло iз-за  далекого  Перу,  вiн  почався
бiля Абiдоса, швидко перекинувся до Хрисополя, iз Золотого Рогу й  Босфору
тодi ж випливли, як морськi чудища, й  стали  посуватись  голубими  водами
Мармурового моря кораблi роме?в.
   Наступало вiйсько iмператора Василя, полководцi його керувались  старим
i  однаковим  правилом:  пустивши  вперед  на  ворога  невеликi   сили   й
приголомшивши його першим ударом,  вони  почали  вiдходити,  щоб  заманити
полки в засади, а там, уже бiльшими силами, i не з чола, а  з  бокiв  i  з
спини, вдарити на них, нищити й убивати.
   Проте полководцi iмператора забували, що  малоазiйськi  вiйська  ведуть
такi ж, як i вони, ромейськi полководцi, що повтiкали з Константинополя  й
тепер пiдтримали Варда  Фоку;  переслiдуючи  легiонерiв  Василя,  вони  не
кидались урозтiч за ними, а йшли ?диною фалангою, плече в плече, не  даючи
змоги вiйськам Василя бити ?х з бокiв або ж зайти в спину, i самi не раз i
не два, вiдступаючи, заманювали ?х у засади.
   Так тривало кiлька годин - кров'ю щедро полилась  земля  бiля  Абiдоса,
трупи вкрили поле бою навкруг Хрисополя, на  морi  кораблi,  що  вийшли  з
Золотого Рогу й Босфору, зiткнулись з кораблями Варда  Фоки  й  почали  ?х
палити грецьким вогнем, але й на них самих полилась лавина того  ж  самого
вогню.
   I тодi, як це звичайно бува?, почалося безумство бою - вiйська  iмперi?
й Варда Фоки, його полководцi, два iмператори  -  один  з  яких  сидiв  на
Соломоновiм тронi в Константинополi i другий, що недавно одягнув корону  у
Вiрменi?, в домi ?встафiя Мела?на, - всi вони розумiли, що перед ними одно
- життя або смерть; тому, зiбравши всi сили,  рушили  -  до  загибелi  або
перемоги!
   В цьому останньому бою доля зрадила iмператоровi Василевi -  кремезний,
широкий у плечах Вард Фока, сидячи на  конi,  сам  вiв  легiони,  на  чолi
легiонiв ?хав i Василь, легiони Фоки зломили  вiйсько  iмперi?;  iмператор
Василь завернув назад коня -  сила  перемогла  силу,  Мала  Азiя  мстилась
iмперi?, саме небо, здавалося, не могло вже врятувати iмператора Василя.
   Але помiч iмперi? йшла - у найстрашнiшу годину бойовища пiд Абiдосом  з
лiсiв за  рiвниною  вирвалось  множество  вершникiв,  яких  вiв  одноокий,
сивоусий, похилий вiком во?вода Рубач.
   Все сталось надзвичайно швидко - минули короткi хвилини, й  руськi  во?
опинились близько вiд ратi Варда Фоки, ще якiсь хвилини - й вони врiзались
у легiони; це була буря, що налетiла серед бiлого дня,  грiм,  що  впав  з
ясного неба. За одну годину тут, на полi бою пiд Абiдосом, переможцi стали
переможеними, переможенi стали ?диними господарями поля...
   Перемога, правда, далась руським воям нелегко - легiони Фоки одбивались
несамовито, майже двi тисячi руських во?в поклали голови на чужiй  гарячiй
землi, сам во?вода Рубач був  поранений  у  груди,  звалився,  обливаючись
кров'ю, з коня.
   Та хiба iмператор Василь думав про це? Сп'янiлий вiд кровi,  захоплений
перемогою, ?хав вiн полем, довго стояв над  трупом  Варда  Фоки,  одрубана
голова якого з втупленими в небо очима лежала в поросi й кровi. Вiн велить
тiло  Фоки  закопати,  а  голову   одвезти   й   почепити   на   списi   в
Константинополi. ?дучи далi, Василь велить брата Варда Никифора закувати в
кайдани й кинути у в'язницю,  полководця  Калокiра  Дельфiна  посадити  на
кiлок...
   А руськi во?? Це ж вони на цей раз врятували Вiзантiю, ?м i  тiльки  ?м
мусить завдячувати iмператор-чернець  тим,  що  зберiг  корону  й  червонi
сандалi?, втiк вiд смертi, живий.
   О, iмператор Василь не забува? про руських во?в,  йому  сповiстили,  що
?хнiй во?вода тяжко, а може, й смертельно поранений, що тут, на полi  бою,
лежить двi тисячi ?хнiх трупiв.
   Вiн забува? про ряд, укладений з руським князем, про запрошення во?води
Рубача до Константинополя, про все...
   - Я не хочу, аби руськi во? потрапили  до  Константинополя,  -  кривить
губи iмператор Василь,  -  я  не  стану  говорити  з  ?хнiми  во?водами...
Переправити ?х через  Босфор,  послати  в  Болгарiю...  Я  сказав  усе.  В
Константинополь!.
   Во?вода Рубач прокинувся темно? ночi, довго дивився на зорi, що глибоко
й дуже кволо тлiли над ним, чув тупiт коней, голоси людей, довго  думав  i
не мiг зрозумiти, що ж з ним сталось?
   - Люди, во?, де ж я? - хотiв крикнути вiн,  але  з  уст  його  зiрвався
ледве чутний шепiт.
   Саме цього шепоту хтось, либонь, i ждав, бо одразу  ж  до  вуха  Рубача
долетiло:
   - Ми тут, во?водо...
   - Хто ви?
   - Безрук.. Щадило...
   - Дяка боговi! Де ж ми? Що сталось?
   - Ми, во?водо, чесно й з  славою  боролись  пiд  Хрисополем,  перемогли
вiйська Варда Фоки...
   - Скiльки полягло наших во?в?
   - Двi тисячi!
   - О боже, боже! Довге мовчання.
   - Тодi... я хочу говорити з iмператором Василем... Ми зробили що могли,
нехай iмператор обiця?... Везiть мене в Константинополь...
   - Ти, во?водо, був поранений у груди мiсяць тому,  нас  не  пустили  до
Константинополя, а переправили через Босфор i послали в Болгарiю.
   Рубачу пекло в грудях, нестямно колотилось серце, нi чим  було  дихати,
проте вiн усе перемiг, сказав:
   - Це ж лжа, зрада... На Константинополь... Одразу ж!
   - Ми далеко вiд нього, - долинула вiдповiдь,  -  нинi  вночi  проминули
Адрiанополь, вранцi пiдемо на пiвнiч, у Родопи.
   - Почекайте! - промовив во?вода. - Мовчiть... Дайте менi тiльки води  й
вина... А я подумаю...
   Але во?вода не думав. Дiзнавшись про те, що сталось, вiн уже  знав,  що
йому слiд робити, Рубач хотiв тiльки полежати  в  тишi,  спочити,  зiбрати
сили.
   Коли почало свiтати, вiн нiбито прокинувся.
   - Мужi мо?, во?! Посадiть мене! - сказав Рубач.
   - Не треба, во?водо, зараз ми руша?мо в дорогу, а ти лежи, спочивай!
   - Нi, я вже спочив, годi,  i  в  дорогу  вам  треба  рушати...  Тому  й
посадiть!
   Його посадили, й якусь хвилину во?вода, важко вiддихуючи, дивився перед
собою. У полi свiтало, вдалинi було  видно  стiни  города,  ближче  -  два
шляхи, один з яких iшов до темних гiр, iнший - по долинi.
   - Пiзнаю, - промовив Рубач. - Тут колись ми бились з князем Святославом
супроти роме?в i перемогли ?х. Вiн помовчав,  дихати  йому  було  важче  й
важче.
   - А тепер слухайте, - повiв далi Рубач. - Ми зробили все,  що  могли...
Роме? зрадили нас, а тому iменем  князiв  Святослава  й  Володимира  велю:
завертайте вiд Родопiв, не йдiть супроти болгар, а рушайте до Дунаю, iдiть
i  скажiть  про  все  Володимиру-князевi...  Отак  i  приходить  смерть...
Прощайте!
   Вiн хитнувся, впав головою на землю, був мертвий...  Во?  поклали  його
тiло на вiз i в сiрих туманах свiтанку завернули праворуч, до Дунаю...
   3
   На множество браней, захищаючи рiдну землю й людей ??, ходила  Русь,  -
лiтописець временних тих лiт, оглядаючи минуле, дивлячись на швидкоплинний
сучасний йому свiт i намагаючись пiдняти запону над  майбутнiм,  писав  на
пергаментi, що бранi були прежде отцiв наших, бранi будуть пiсля нас, свiт
сто?ть на бранi.
   Проте той же  лiтописець  i  ми  також  зна?мо,  що,  одбиваючи  землi,
ворогуючи з загарбниками,  люди  руськi  завжди  повертались  з  поля  бою
переможцями, нiколи не схиляли голiв перед ворогом.
   Тим-то подi?, що стались у далекому Абiдосi, у Вiзантi?, так сколихнули
Русь та й увесь тогочасний свiт - це ж руськi во? врятували Вiзантiю, це ж
вони були переможцями на полi бою, але що зробила Вiзантiя з ними?
   Город Ки?в ждав з походу сво?х во?в - там були отцi, сини, брати многих
i многих киян: во?вод i бояр, ремiсничого передграддя, земельного  Подолу,
холопсько? Оболонi, - ?х iшло багато на брань, всi вони були мiцнi,  дужi,
?х вела вперед звитяга й надiя.
   I вже в Ки?вi всi очi прогледiли, ждучи во?в з  походу,  -  днi  iдуть,
тижнi, мiсяцi, а ?х  все  нема?  й  нема?.  Сторожа  на  стiнах  стояла  -
дивилась, люди виходили далеко за город - ждали, хто б не ?хав Червенським
шляхом, запитували: де ж, де ж забарились нашi во??
   Нарештi в Ки?вi почули, що во? iдуть додому, - ?х бачили в землi уличiв
i тиверцiв, за  городом  Пересiченим  вони  перейшли  Днiстер,  позад  них
лишився Гнилий Тiскот i Торчевськ, вони все ближче й ближче - вже на Росi.
   I тiльки одно дивувало киян - про  во?в  руських,  якi  повертаються  з
Вiзантi? до Ки?ва, повiдають випадковi подорожани, купцi,  за?жджi  гостi,
чому ж самi вони не дають знаку про себе, не посилають попереду гiнцiв?
   Коли во? проминули Стугну й от-от мали з'явитись на околицях, весь Ки?в
вийшов за стiни, став над Червенським шляхом, ждав...
   Був пекучий, задушливий день. У небi нi хмаринки. Поле сяяло до  самого
обрiю. Тихо. Вгорi дзвенять жайворонки, в травах стрекочуть коники.
   Руда хмаринка куряви встала на пiвднi, вона все росла  й  росла.  Що  ж
сталось? Во?в руських iшло в похiд множество, вони ?хали, мчали на  баских
конях, були мiцнi й дужi. Нинi  в  полi  iдуть  пiшо  во?,  на  них  убогi
вретища, за ними не тягнеться на довгi поприща обоз, вони посуваються  так
повiльно.
   Напе