ред вийшли старцi градськi. - Стiйте! Во? зупинились i стояли, похиливши голови. - Хто ви? Чого йдете до города Ки?ва? - Ми во? руськi, йдемо вiд города Константинополя, з походу... - З походу? А чого ж ви такi? Невже посрамили честь Русько? землi? Де вашi во?води й тисяцькi? Де знамено ваше? Наперед пройшли тисяцькi й сотеннi - на плечах сво?х вони несли видовбану з дерева корсту, що прикрита була згори знаменом князя Володимира. Дiйшовши до натовпу, старшина стала. - Ми не посрамили Русько? землi, несемо з собою прах во?води нашого Рубача, ось наше й знамено. Слухайте, отцi, брати, сестри, жони, ми чесно боролись, як велiв князь i ви, але гречини нас обдурили, скривдили, пiсля бранi за Константинополем хотiли нас послати на болгар, не дали данi, розiрвали ряд... Люди мовчали. З небагатьох слiв, промовлених над корстою во?води Рубача, всi зрозумiли, що сталось у далекiй Вiзантi?, не сором, а образа, гнiв, розпач палили серця людей - плач великий залунав над полем, отцi кинулись до синiв, жони до чоловiкiв, дiти до отцiв. А далi сталося те, до чого неминуче йшлося, - образа, гнiв, розпач i неймовiрне людське горе прорвались, вибухнули, як гроза й буря, що проносяться часом серед ясного, пекучого лiта, як скована льодами рiка, що рве береги й перепони... Во?, якi ходили в чужу далеку землю, й люди ки?вськi, що так довго нетерпляче ?х ждали, в мовчаннi посувались до города, дiйшли до стiн Гори, обминули ?х, стали посуватись стезею, що доходила до Боричевого узвозу. Крок ?х прискорювався, з натовпу виривались стогони, плач, прокляття. Над головами людей коливалась, пливла вкрита знаменом корста з прахом во?води Рубача. Вони зупинились напроти терема купця-гречина Феодора. Звiдти вискочили, побачивши натовп, але одразу й сховались за частоколом кiлька.слуг. У вiкнах на верху терема на мить виткнулись i зникли обличчя купця та його сина Iоанна. - Виходь, купчино, хочемо говорити з тобою! - чулись збудженi голоси. - Iди сюди, вiдповiдай за смерть людей наших! - Не ховайся, слуго iмператорiв! Це ж ти намовляв нас, ставив меди, посилав у Константинополь! - Iдiть, iдiть сюди, пси ромейськi!.. Натовп шумiв, кричав, волав багатьма голосами, серця людей палали вiд помсти. Одна iскрина, один удар - i вдарить блискавиця, люди ки?вськi стояли бiля терема купця Феодора, але бачили перед собою всiх роме?в, всiх iмператорiв, всю Вiзантiю, що вiки робила, а нинi ще раз содiяла ?м кривду, зло, забрала життя рiдних, близьких людей. - Виходь, гречине, вiдповiдай за дiла Вiзантi?! I може бути, якби старий Феодор разом з сином Iоанном вийшли з терема, стали перед людьми, повинились у злих сво?х дiяннях, схилили колiна перед корстою з прахом во?води Рубача, може, все сталось би iнакше. Але купець з сином не вийшли до людей, велiли слугам брати рогатини, самi схопили топори... Гнiв людський був навальний, нищiвний, справедливий. Око за око, зуб за зуб, - нi, й цього було мало, щоб загасити помсту, образу, душевний бiль, - люди кинулись до стiн терема, навалились плечами на дубовi колоди - впали стiни, як гниле павутиння, трiснув, розсипався, впав, здiймаючи стовп куряви, терем, пiд ру?нами його зник купець, син його Iоанн. - Смерть гречинам! - лунали крики. - На Вiзантiю! До князя, до князя Володимира! 4 Князя Володимира не було в цей час у Ки?вi - цiлий тиждень вiн сидiв у Роднi, де навкруг старо? фортецi мiж Днiпром i Россю копали рови, насипали вали, воздвигали стiни, вежi. Родня була тiльки останньою ланкою споруд i валiв, що ставились з пiвночi до пiвдня. Полянська земля, вся Русь тепер мiцно вiдгородилась вiд Дикого поля й Руського моря, звiдки все частiше виходили новi й новi орди, де, прита?вшись, чатувала Вiзантiя. Там, у Роднi, князь Володимир одержав через гiнцiв вiсть про те, що трапилось з руським во?нством у Вiзантi?. Ця вiсть приголомшила його. Вiн велiв дружинi сiдлати коней, ?хати додому. Увечерi шляхом, що вився над самим берегом Днiпра, Володимир повертався до Ки?ва. Город зустрiв його тишею й мовчанням, на концях не було видно людей, нiде не курiли димки, в передграддi чорнiли згаслi домницi* (*Домницi - древнi саморобнi печi-домни.). У цiй тишi конi пiднялись Боричевим узвозом, проминули ворота. Зарипiли жеравцi, поволi опустився й упав на край валу мiст, одразу ж зачинились ворота, вся сторожа стояла на городницях. Бiля терема князя ждало багато бояр, во?вод, тiунiв - всi лiпшi й нарочитi мужi Гори. Коли князь пiшов на верх, вони посунули слiдом, збились у Золотiй палатi. Боярство й мужi одразу загомонiли: - Загинуло наше во?нство у Вiзантi?, княже! Горе велике у Ки?вi настало. - Чув уже, бояре й мужi, iстинно, горе велике, болить мо? серце, стенить душа. - Не токмо во?. ?х нема?, вони прийняли смерть, спочивають. Ми ж - живi, у городi неспокiйно, ждали тебе. Що було, що тiльки було! Весь Ки?в вийшов за стiни, щоб зустрiти во?в, узнав правду, застогнав, заплакав. Терема купця мов i не було, самого його й сина вбили... Ми не чу?мо душi, адже не купець, а самi во?в у Константинополь посилали. - Дуже шкодую, - сказав князь Володимир, - що не був у Ки?вi. Правду речете, не купець Феодор, а ви достойно приймали василiкiв роме?в, ряд з iмператором клали, посилали во?в у Константинiв град. - I ти, княже! - Так, i я, - важко зiтхнув Володимир. Настала тиша. У палатi, вiкна в якiй були зачиненi, де жарко палали свiчi, збилось багато людей, важко, трудно дихати. - Що ж будемо робити, княже? - пролунав сполоханий голос. Князь Володимир, що сидiв похиливши голову, неначе прокинувся, подивився по палатi. - Вiдчинiть вiкна! - промовив вiн. Кiлька дворян кинулись до вiкон, розчинили ?х. Десь на Горi вив пес. Вiйнуло свiжим повiтрям. - Запиту?те, що робити? - глибоко дихнувши, вiдповiв князь. - А що ж? Заутра велю поховати тiло во?води Рубача... на Воздихальницi, де лежать князi, - вiн не посрамив Русi. - Пiдемо всi, похова?мо, княже! - зашумiли в палатi. - Усiм воям, що були в походi, - вiв далi князь, - велю дати пожалування: живi мусять жити, в мертвих ? жони й дiти. - Не пошкоду?мо, дамо, - пiдтримали князя бояри й мужi. - I ще кажу - не дозволю, не припущу, аби iмператори роме?в так говорили з Руссю й зi мною, - вороги вони нам вiднинi. Тодi пiдвiвся боярин Воротислав. - Ти сказав правду, княже, - стиха почав вiн, - ганьба, що iмператори так говорили з тобою й нами, це правда - вороги вони нам... Але чому, чому так ведеться, княже? Iмператори роме?в достойно говорять з польськими й чеськими князями, ?м друзi нiмцi, варяги, угри, а з Руссю й ?? князями поводяться, як з варварами й рабами. - Все вiд того, - встав боярин Iскус?в, - що польськi, чеськi й угорськi князi, нiмецькi iмператори - християни-латиняни, i закони в них новi, совершеннi, освячують право князя й боярина, бiдному також дають сво?. Нашi ж люди моляться дерев'яним богам, живемо ми по старому закону й покону, якi давно час змiнити. - Хто ми? - шумiла палата. - Кому вклоня?мось? За яким законом мусимо жити? Чому навкруг нас вороги, а в землях смута та й смута? Князь Володимир дивився в палату й бачив перед собою множество очей, але йому здалося, що вiн бачить перед собою ?динi очi, очi Гори - суворi, безжальнi, темнi. У миготливому промiннi свiчок йому привидiлись у цю хвилину ще однi очi, що також складались з очей множества людей Русi, - во?в, гриднiв, ремiсникiв, смердiв, - смутнi, невеселi, неспокiйнi, допитливi свiтло-сiрi очi. Не тiльки боярство, мужi Гори запитували нинi князя Володимира, ждали вiдповiдi, Русь зверталась до нього, i вiн запитував сам себе: "Хто ми? Кому вклоня?мось? За яким законом мусимо жити?" Володимир устав. Суворий, рiшучий князь, що обличчям, постаттю й кожним рухом нагадував отця Святослава i що мав карi материнськi очi, простягнув уперед десницю, дивився в палату на мужiв Гори, бачив же набагато далi, бiльше. - Чую вас! - сказав князь. - Бачу минувшину й сьогочаснiсть, хочу прозрiти й будуче наше... Рiдна земля, я пройшов тебе з краю в край, щоб устро?ти й утвердити, велика, вiчна Русь, - у вiках бачу ?? славу. Володимир зупинився, бо вiд надзвичайного збудження йому тамувало дух, якусь хвилину мовчав. - Та ми, - повiв вiн далi, - i це я нинi бачу, знаю, - не острiв у безбрежному морi-окiянi, много земель, народiв, племен, як вiковiчнi хвилi, б'?ться в береги нашi, з усiма мусимо разом жити. - Правда, княже, правда! - шумiла палата. - Але як жити далi, як тримати мир з свiтом? - запитував князь. - Нинi виникла в нас сварга з Вiзантi?ю, i це не нова сварга; вiдколи iсну? Русь i Вiзантiя, не було миру мiж нами, багато кровi пролили ми на бранях з нею, кiнця-краю ?й не було й нема?... Ви не сказали всього, мужi, я скажу за вас i за всю Русь. Не потерпимо, не можемо простити образи, яку вчинили нам iмператори роме?в i Вiзантi?, нинi говорю ?м: iду на ви! - Пiдемо, княже, за тобою! - кричали бояри й мужi. - Веди, княже! Де ти, там i ми! - брались за крижi мечiв во?води. Велике, священне почуття помсти керувало ними; руськi люди зараз були несхитнi, грiзнi, суворi до ворогiв сво?х, як i колись, во днi князiв Олега, Iгоря, Святослава... Проте не тiльки помста стукала в ?хнi серця нинi, нове владно входило в життя. По-новому треба було докiнчувати сваргу з Вiзантi?ю. I це нове неминуче мусило прорватись у Золотiй палатi - наперед знову вийшов боярин Воротислав, за ним стояло багато бояр, во?вод, що давно стали християнами. - Ти сказав правду, княже, - тихо сказав Воротислав, - i ми з тобою одностайнi! Але за чим i по що пiдемо ми до Вiзантi??.. Мертвих не воскресити, загинули нашi люди навiки! Взяти дань? Нi, грецькi золотники нам не потрiбнi, самi ма?мо золото, срiбло, всякi добра. Взяти землi у Вiзантi? - так у нас i земель, i лiсiв, i рiк ? доста. Гостро говорив боярин, але гордо, достойно, мудро, - така вже нинi Гора, така й уся Русь. - Ми пiдемо за тобою, - вiв далi Воротислав, - бо ? на свiтi Вiзантiя, але ? й Русь, бо ? в Константинополi iмператор, а в городi Ки?вi ти князь i наш василевс, бо вони хваляться сво?ми законами, а ми ма?мо свiй, руський покон, але бачимо, утвержда?мо й новi закони. Чи так говорю, бояри й во?води? - звернувся Воротислав до людей, що стояли в Золотiй палатi. - Так, боярине Воротиславе, так! - вiдповiла палата. - I про вiру, про християн скажи!.. - I про вiру, скажу, мужi, - закiнчив Воротислав. - Втiм, що й говорити? Ми ж уже християни, княже!.. 5 Тi?? ночi князь Володимир не лягав спати. На якусь годину вiн зайшов до Рогнiди - ?й, жонi сво?й, хотiв повiдати думи, що бентежили його душу, не давали спати. Проте ця розмова тривала недовго. ?й важко було, либонь, зрозумiти, що хотiло вiд князя боярство, якi складнi думи тривожили Володимира, - Рогнiда знову, в який уже раз, стала перед власним горем, що краяло, розривало серце... - Знову брань, - бiдкалась вона. - Як швидко проминули тиша й мир, як несподiвано все це сталось. Схиливши голову на його груди, вона тихо, беззвучно плакала. - Покинь, Рогнiдо, - сказав суворо й навiть черство Володимир. - Не плач, до чого тут сльози? Iмператори роме?в зганьбили честь ки?вського князя, образили й зневажили всю Русь... О, княгиня Рогнiда одразу пiдняла голову. Честь мужа Володимира - це ?? честь, образа Русi - це i ?? образа. - Якщо так, - промовила Рогнiда й витерла на щоках сльози, - iди, муже мiй... - Мушу стати нарiвнi з iмператорами, - говорив Володимир, - а Русь поставити врiвень з Вiзантi?ю. - Iди, муже мiй! - Мушу утвердити в Русi закон новий! - Утверждай, княже! - Ти не плач, не сумуй, повернусь таким, як i ?ду, Рогнiдо! - Вiрю, Володимире! Тим i живу! Я благословляю й молитимусь за тебе... Зорi пливли у вiчних сво?х колах за вiкном, вiти дерев на чотi стояли за стiнами, бiля грудей Володимира билось рiдне йому серце, в цю годину ночi, в цю хвилину вони тiльки вдвох мусили одверто, щиро говорити - Рогнiда ж сказала йому всю свою правду. I князь Володимир нiбито сказав ?й усе - так, знову похiд, знову брань, розлука... Бiля Перевесищанських ворiт князя Володимира ждав во?вода Вовчий Хвiст. - Я зробив усе, як ти велiв, княже... Конi готовi, у дворi над Стугною нас ждуть, можемо ?хати. - Во?водо! Про те, що ми робимо, нiхто не повинен знати. - Я твiй слуга, княже. - То й по?хали. Во?вода мчав першим, вiн добре знав шлях до Стугни, на березi яко? був княжий, а поруч i його власний двiр. Князь поспiшав за ним, мовчав, думав. "Дуже шкода, - думав князь, - що я не поговорив про це з Рогнiдою. Втiм, що вона може менi порадити, - де дi? розум, на серце покладатись небезпечно... I нi боярам, нi во?водам не можу цього сказати, - роблю не тому, що вони бажають, саме життя примушу? мене". Конi летiли серед чорно? ночi все швидше й швидше. "Не заради себе це роблю, заради всiх..." Вони примчали до княжого двору над Стугною незадовго до свiтання, коли там усi повиннi були б спати. Але хтось, либонь, ждав там князя i во?воду, бо в одному з вiкон терема, що стояв на високiй кручi над водою, свiтився вогник, коли ж конi затупотiли в дворi, хтось одразу вийшов на ганок, привiтав пiзнiх гостей. У просторiй палатi, де горiв трисвiчник, князя зустрiв старий священик Григорiй, що служив у давнi часи ще княгинi Ользi i якого заздалегiдь привiз сюди Вовчий Хвiст. Вiн сидiв бiля столу, на якому лежав пергамент, схопився, тiльки князь переступив порiг палати. - Уклiн тобi, княже! Що привело тебе сюди в цю пiзню годину i навiщо я тобi потрiбен? Князь Володимир вiдповiв на вiтання, сiв на лавi. Свя?ценик Григорiй повернувся до свого крiсла бiля столу. Усе навкруг - жовтавi вогнi трисвiчника, пергамент на столi, спокiйне обличчя сивобородого священика, а найбiльше його очi, голос - заспокоювало князя, кликало до одверто?, щиро? розмови. - Я хочу говорити з тобою про душу й вiру, отче, - сказав князь. - Усi, що приходять до мене, - вiдповiв священик, - говорять про душу й вiру, i я радо допомагаю ?м. I ти, княже, говори одверто - тут тiльки ти, та я, та ще бог. - Хочу сказати про Русь, - князь Володимир пiдняв руку й показав на чорне вiкно. - Ось вона сто?ть поруч i далi, далi, скрiзь навкруг... Я люблю ??, отче, бо вона вспо?ла мене й вскормила, сам також нiчого заради не? не шкодував - нi сил, нi кровi, нi життя; я молився i вiрив ?? богам, як отець мiй, дiди й прадiди князi. - Вiдаю, княже, все вiдаю, знаю, - згодився священик. - Але що трапилось? - повiв далi князь Володимир. - Чому неспокiйна моя земля i ?? людi?, чому роздирають ?х напастi й страстi, нема? ладу в землях, городi Ки?вi, на Горi? А ще нема? спокою, тишi в душi мо?й, вiри нема?... Куди iду, куди мушу йти, куди вести людей мо?х? Вiн замовк, згадуючи, либонь, багато минулих лiт. - Я й шукав, вiр менi, я довго й уперто шукав вiри; до мене приходили булгари з-над Волги, що моляться Бахмуту* (*Бахмут - Магомет.), юде? з Хозарi?, благовiсники римського папи... Я сказав ?м коротко: не вiрю, не можу вiрити в богiв ваших. - Я знаю про всi тво? сумнiви й дерзання, - пiдняв голову священик, - довго й терпеливо ждав тебе, бо знав, що ти нiде не знайдеш i нi в кого не вiзьмеш вiри, бо вона вже давно прийшла й утвердилась на Русi, княже... Тепер сам священик, мабуть, хотiв дещо пригадати, через що й сказав: - Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, коли ти немовлям лежав у палатi княгинi Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тодi вона хотiла тебе охрестити, готовi були купiль. ?вангелi?, хрест, але твiй отець Святослав не дав княгинi Ользi цього зробити. Князь Володимир ловив кожне слово, а сам пригадував iнший, давноминулий час, коли стояв поруч з отцем, чув: "А коли, сину, прийде час, що зникне покон отцiв наших i настане новий покон, отречуться люди Перуна i восхотять Христа, ти не переч ?м..." - Так i пiшло, - говорив далi рiвним, спокiйним голосом священик. - Отець твiй Святослав залишився у вiрi старiй i так загинув, ти все сво? життя такожде був у цiй вiрi... - Ти осуджу?ш мене за це, отче? - Нi, - одразу ж вiдповiв i лагiдно посмiхнувся священик, - ти робив що мiг, дiяв по слову отця, тiльки так i мусив жити, робити... Я любив, - закiнчив священик, - бабу твою християнку Ольгу, вiротерпимого отця твого Святослава, як же менi не любити тебе - ?хнього онука й сина?! - Спасибi, отче! - щиро сказав Володимир. - Нинi ти прийшов до мене з спраглою душею... Знаю, розумiю, виджу, княже! Хочеш, скажу... Не токмо тобi, а всiм людям Русi важко, не той нинi свiт, що був ранiше, не так живуть люди, як колись, многотрудним стало життя, багатий клопочеться про сво? гобино* (*Гобино - багатство.), убогий не бачить щастя на землi, кожен хоче в щось вiрити, але як - у ?динiй родинi отець молиться Перуну, а дiти - iному богу. I ти сам, маючи багатство й силу, а пiдпорою бояр, во?вод, дружину, бо?шся життя, не зна?ш, як жити... Говори, княже, чи правда це? Князь Володимир довго думав i нарештi сказав: - Так, отче, нинi менi страшно жити... - А чому? - запитав священик i одразу ж сам вiдповiв: - Життя змiнилося, змiню?ться, i його не зупиниш, княже. Того, що колись було, вже нема?, те, що ? нинi, таким уже й буде довiку. I кожна людина хоче знати, що тут, на землi, все повинно бути так, як ?: князевi сво?, бояриновi - належне, убогому бог такожде дав усе - тiло, руки, душу... Широко розплющивши очi, князь Володимир дивився на священика. - I все це не прийшло само по собi, - тихим голосом вiв той, - створюючи дерев'яних богiв, людина вже боролася з ними, цi дерев'янi боги допомагали людям колись, але нiчого не можуть зробити нинi, тiльки Христос сто?ть на сторожi нового життя, бо вiн утвержда?, що нема? на землi властi, аще не вiд бога. Христос каже: не укради в iншого, а живи сво?м, бога бiйтесь, князя чтiте. Священик ясними сво?ми очима заглядав неначе в саму душу князя. - Аще людина охреститься, - спроквола говорив вiн, - бог проща? ?й i всi грiхи, содiянi допреже, через купiль вона вступа? в життя нове... Аще ж нема? життя тут, ? життя вiчне, рай на небi. Глибоке зiтхання, стогiн вирв'ались з грудей князя Володимира. - За тим я й прийшов до тебе, отче! - щиро сказав князь. - Не вiрую... Допоможи менi повiрити! - Добре робиш, княже Володимире... Коли б вiра християнська була недобра, ?? не прийняли б баба твоя Ольга i множество людей руських. Вiн накинув на шию ?пiтрахиль, взяв у руки ?вангелi? й хрест. - Купiль готова, - промовив священик. - Роздягайся, княже, ступай у не?... Князь Володимир озирнувся на вiкна, розчиненi дверi, за якими темнiла постать Вовчого Хвоста. - Ось я пригашу свiчки, - прошепотiв священик, - досить i однi??. У палатi була пiвтемрява. Князь Володимир швидко роздягнувся, став у купiль. - Хрещу тебе в iм'я бога-отця, сина й духа святого... На свiтаннi князь Володимир зупинився бiля ворiт Гори, зiйшов з коня, вiддав повiдки во?водi Вовчому Хвосту. Вiн залишився бiля ворiт, ждав, доки Вовчий Хвiст не зник на Горi, а потiм пiшов попiд стiною, став край валу, що височiв над кручами й Днiпром. Високо вгорi палала яскравим сяйвом денниця, скрiзь по небу примеркали зорi, на сходi полотнiло, на Горi, Подолi, внизу на берегах, де котив води Днiпро, всюди, як це бува? перед свiтанням, стояла надзвичайна тиша, нiч прощалась з землею. Нiч не минула марно для князя Володимира, сталось те, до чого вiн невблаганно йшов, язичеська древня Русь лежала ще навкруг нього, зовсiм недалеко, близько вiд князя бовванiли на требищi в темрявi дерев'янi постатi богiв, яких вiн з усiх земель зiбрав i поставив тут, але сам вiн - князь Русi - був уже не язичником, а християнином. I князь замислився над тим, добро чи зло содiяв, прийнявши християнство, якого ще не прийняли його люди? У нього була непокрита голова, роса падала з неба, лягала на платно, корзно, робила ?х цупкими й важкими, ноги вiдчували холодок землi. "Добро чи зло я содiяв? - запитав сам себе князь. - Що скажуть люди, нинi сущi на Русi й тi, що прийдуть на цi гори пiсля мене?" Вiн не знав, що вiдповiсти на питання, яке так бентежило в цю годину душу, але доконечно розумiв, що це не залежало вiд нього, - ? сила в свiтi й тут, на Русi, яка вимагала, щоб вiн охрестився; не охрестився б вiн нинi, мусив так i тiльки так зробити завтра, якщо ж не зробив би цього й завтра, то вже не з власно? волi, а силомiць примусили б його до цього. Хто ж ? Христос? Зна? його князь Володимир чи нi? Вiн подивився вгору на зоряне небо й аж здригнувся - нi, вiн не бачив там Христа. Не було Христа й тут, на землi, - на кручах Днiпра, в долинi, за плесом, де все бiльше й бiльше червонiло небо. Так хто ж вiн, звiдки гряде, що несе? Нi, князь Володимир цього не зна? й ще не розумi?, хоч давно вже не вiрить отим дерев'яним богам, що все виразнiше й виразнiше окреслюються на требищi в промiннi ще одного свiтанку, але бачить, кожного дня вiдчува?, як помира? старий свiт, трухлявiють i скоро впадуть у порох старi боги, гряде новий свiт, що на знаменi сво?му змалював лик Христа... Так що ж, скоритись, впасти на колiна перед новим, що руйну? старе, вiддатись на ласку Вiзантi?, нiмецьким iмператорам, римському папi?! - Нi, - зiрвалось з уст князя Володимира, - я не скорюсь Вiзантi?, не визнаю главою нiмецького iмператора, я проклинаю папу римського... Христос! - прохрипiв вiн. - Ось я, князь Русi, стою над Днiпром, зiйди ж i ти з свого небесного престолу, стань тут, допоможи менi! Небо мовчало. Мовчала земля. Але це вже була остання мить перед свiтом - за Днiпром спалахнув снiп буйно-золотистого промiння, в сiрiй безоднi внизу окреслилось темно-син? плесо Днiпра, зi всiх кiнцiв - iз-за Днiпра, з островiв, берегiв, лiсiв - долинув багатоголосий спiв птахiв. Свiтало. Князь Володимир стояв на горi й дивився, ждав сходу сонця. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 Усю осiнь i зиму збира?ться во?нство для походу на Вiзантiю. На Подолi й над Почайною навча?ться дружина. Ця наука да?ться нелегко. Хто зна?, якi перепони трапляться у далекому походi, з яким ворогом i в яких умовах доведеться боротись руським людям? Край Щекавицi, над прiрвою, споруджують високу кам'яну стiну, виводять кiлька веж, копають рови, насипають вали з околлям. Во? з повною збро?ю, з щитами в лiвих руках, списами, топорами в правицях, деруться на цi стiни, ?х одбивають, штовхають, i вони падають, калiчаться, - все може знадобитись у далекому походi. На Оболонi йде стрiльба: там серед пiскiв ставлять величезнi щити, на яких змальовано коней i людей, i во? з ранку до пiзньо? ночi влучають з лукiв у цього уявного ворога - на тридцять ступнiв, на сорок, два-п'ятдесят, сотню. Усю осiнь, доки не замерз Днiпро, во? роями й сотнями, з великим грузом кидаються в крижанi хвилi, перетинають Днiпро, там грiються на косах бiля вогнищ i знову пливуть до города. Над Почайною, у Вишгоррдi й Вiтичевi в цей час будують лодi?, видовбують з товстих стовбурiв однодеревки, розводять ?хнi боки, кладуть на днища упруги, по бортах нашивають насади, кладуть палуби; з усiх усюд до Ки?ва женуть табуни коней, тисячi волiв, гiнцi ?дуть у ближчi землi збирати земське вiйсько, побували вони i в Острi та Любечi. На могилi Микули на той час уже поросла, в'?лась корiнням у землю, так зазеленiла трава, що важко було й помiтити невеликий горбок, пiд яким лежав разом зi сво?ю жоною син останнього старiйшини антiвського роду. Не одного Микулу прийняла земля - у пiсках за Любечем полягло чимало во?в, що боролись проти Ярополка; у тому ж пiску, часом поряд з ними, перетлiвали костi тих, що захищали Ярополка й iшли проти Володимира; смерть рiвня? й замирю? найлютiших недругiв. Коли князь Володимир з во?нством сво?м погнав Ярополкову рать до Ки?ва, якийсь час у Любечi стояла тиша, життя завмерло, люди принишкли, ждали, що буде далi. Вони надiялись, що мине вiйна, князь-переможець дасть ?м полегкiсть, може, поверне людям землi, якi забрав Бразд, зменшить уроки, увiльнить вiд холопства, пришле посадника - мужа справедливого й доброго. Пусте! Не стало Бразда, але лишились три його сини - Гордiй, Самсон, Вавило, - ?м по закону, який встановив Ярополк, а Володимир затвердив, належав весь озадок* (*Озадок - спадщина.) пiсля батька - терем у Любечi, землi над Днiпром, лiси, бобровi гони - все, на чому стояли його знамена - мiсяць пiд сонцем, вiд якого в усi боки стрiлами розтiкалось промiння. Пiд цим знаменом сини Бразда змалювали ще й хвилi: сонце - князь, мiсяць - покiйний батько, а сини його - хвилi в морi, що ширяться й ширяться без кiнця. I так не тiльки з Браздом - в руках у брата його Сварга залишились лiси, береги по Днiпру, де лежала руда, корчениця; тi з любецьких багачiв, що здобули в пожалування за Ольги, Святослава й Ярополка землi, лiси, урожа?, залишились ?х володарями й при Володимирi - князь сварився з князем, во?води, бояри, волостелини, посадники служили одному князевi, переходили й давали роту новому, вони боролись за свою честь, славу, добра й переймали ?х; тяжке ж брем'я бранi, пiт, сльози, кров лягали на ницих людей - вони нiчого не здобували, а все бiльше й бiльше втрачали. Якось до Любеча при?хав i волостелин Кожема. Вiн, як усi знали, був на бранi князiв-братiв, пiдтримував Ярополка й ки?вське боярство, проте тiльки во? Ярополка вдали спини, велiв сво?й дружинi скласти зброю, дав роту служити Володимиру. Так вiн i залишився волостелином у Острi, об'?жджав вiд iменi князя Володимира городи й весi над Днiпром i Десною, ставив на землях, у лiсах, на бобрових гонах, якi ранiше належали Ярополку, знамено нового князя Володимира, визначав його iменем новi уроки, - князевi, звичайно, княже. Дбав Кожема й про господаря свого - князя чернiгiвського Оскола. Той також iшов з Ярополком, бився вище вiд Любеча й у Ки?вi, тiкав до Роднi, а там разом з князями iнших земель склав зброю, дав роту служити й служив нинi князевi Володимиру, як був, так i залишився князем чернiгiвським. I про себе не забував Кожема - де б не ?хав, дивився, чи не знищив хто часом у лiсах, на землях, на бобрових гонах його знамен, на яких було змальовано око з трьома рисками, - волостелиновi - сво?. I не тiльки добра. Волостелин Кожема, при?хавши до Любеча, радився з багатими, кого призначити посадником княжим. Власне й думати тут було нiчого - новий закон, що владно вривався в життя, зберiгав за багатим не тiльки добра, а й право: мiсце посадника в Любечi посiв старший син Бразда Гордiй - молодий ще чоловiк, що й зовнi, i вдачею крапля в краплю нагадував свого батька. Проте що вдача! Силою, безжалiснiстю, тупiстю, якi понiс з собою в могилу Бразд, в новий час мало що, либонь, можна було зробити. Гордiй, син Бразда, був християнином, вiн уже знав письмо, хитрий, пiдлесливий, умiв залiзти в душу будь-кому. Обираючи собi жону, Гордiй дiяв не так, як його батько, взяв собi не ту, яка впала в око йому, - нi. Гордiй довго ?здив до Остра, до пiзньо? ночi засиджувався у волостелина Кожеми, виходив у сад з його дочкою Лименою. Ця дочка була на диво незугарна - руда, кирпата, з великими банькатими очима, - хто ?? зустрiчав, обминав третьою вулицею. А Гордiй робив свою справу, домовився з Лименою, поговорив з Кожемою, а там повiз ?? як жону до Любеча. Мусив Гордiй, син Бразда, стати посадником у Любечi ще й тому, що був найбагатшою людиною древнього селища, яке ставало вже городом, рядовичi, що колись уклали ряд з отцем, чи ?хнi дiти, аще отець помер, служили по закону вже йому, закупи мали сплачувати купу тiльки йому, хто ж з них не мiг повернути свого боргу, ставав обельним холопом старшого сина покiйного. А рядовичiв, холопiв ставало у Любечi чимдалi все бiльше й бiльше. Новий город, що виростав над Днiпром, не нагадував старого селища, гнiзда роду, в ньому була своя Гора - тереми за високими тинами на кращiй землi попiд лiсом, посад - хижi ремiсникiв, скудельникiв, рибалок на глинищах i в ярах навкруг Гори, Оболонь - землянки на пiсках i над затоками Днiпра, де тулились з численними родинами рядовичi й закупи, у яких був один шлях - у Днiпро або в холопи. Правда, в ницих людей лишилась ще одна надiя. Як i в городi Ки?вi, в Любечi люди були охрещенi, два священики - Ксенофонт-гречин i Кузьма-болгарин, що сидiли на любецькiй Горi, - обiцяли убогим рай на небi й тим бiльше радостi, чим бiльше вони на землi страждають... Пiсля смертi Микули в його хижi довго нiхто не жив - люди всяк говорили про смерть Микули й Вiсти, всiх дивувало, чому князь Володимир велiв вiддати йому погребову почесть як сину старiйшини. Травою заростала могила Микули, бур'яни заплiтали дворище древнього роду. Вночi, говорили люди, на дворищi Микули чути стогiн i плач, хтось бачив вогнi, якi блимали у душниках землянки, - кому охота йти туди, де живуть щури, домовики, плачуть нави?! А все ж у Любечi знайшлась людина, що не побоялась домовикiв, щурiв, нав, - може, вважала й за краще втекти до них вiд живих, але немилосердних, страшних людей, - це був Антип, що доводився нетем* (*Неть - небiж, племiнник.) Микулi, онуком Анту. Сам вiн був ?диним сином Гапона - двоюрiдного брата Микули, рано втратив отця й матiр, якийсь час сидiв на отчому дворi, сплачував купу, яку батько одержав вiд Бразда, сину його Гордiю, а там вiддав за цю купу дворище й хижу, жив на днiпрових кручах, як птах, влiтку живився рибою, взимку ?в заячину, виверечину, всяку давленину. ?дине, що мав Антип, - волю. Вiн тепер не був нi рядовичем, нi закупом, нi холопом, над ним не було хазя?на, "задушний чоловiк", - так про нього говорили. Оцей Антип i оселився на дворищi Микули, в древнiй хижi роду, спав на полу, де спочивали старiйшини Улiб, Во?к, Ант, син його Микула, вiн, чи хотiв того, чи нi, був останнiм у роду старiйшин, бо стерiг ?хн? огнище, жив там, куди вночi прилiтали ?хнi душi. I це були щасливi для Антипа днi - над ним була покровина, в огнищi тлiв жар, ночами вiн чув пiд вугiллям тихi бесiди пращурiв. Тiльки ж недовго довелося жити в землянцi Микули - у Любечi знали, що досить комусь пожити якийсь час у нечистому мiсцi, й воно стане чистим, знав про це й Гордiй, син Бразда, посадник любецький. Вiн прийшов на дворище Микули, де й зустрiв Антипа; два холопи несли за ним дерев'яне знамено нового, знатного роду. - Хто ти ?си? - запитав Гордiй в Антипа, що стояв босий, у старому вретищi, довге волосся спадало аж на плечi. - Я Антип, неть Минули й твiй родич, посаднику, - вiдповiв задушний чоловiк. - Не про те запитую, - гримнув Гордiй, - i менi байдуже, кому ти доводишся нетем. За яким правом живеш тут, забрав чужу хижу й двiр? - Я нiчого не забирав, - хитнувся Антип, - i менi нiчого не треба - живу, та й усе... - Живу, та й усе! - засмiявся Гордiй. - Та хiба ж хто нинi так живе на свiтi? Ця хижа й цей двiр належали Микулi. - Так, Микулi, - згодився Антип, - нехай буде прощен. - Аще живеш тут, - вiв Гордiй, - мусиш знати, що Микула мав купу вiд князя i ти повинен платити... Аще живеш тут, мусиш дати податок князевi вiд диму, вiд рала, вiд кожного злака. - Тут нема? диму, нема? в мене рала, я не садив i злаки. - То й iди, Антипе, звiдси! - крикнув Гордiй, - Ставте знамено! - велiв вiн холопам. Уночi Антип сидiв над Днiпром. Починалась зима. Антип змерз i не мав тепер куди пiти й притулитись на свiтi. Онук старiйшини - так, це був, мабуть, останнiй онук, що пам'ятав сво?х предкiв, - вiн, останнiй в роду, прокли нав Любеч, усю землю. А тим часом до Любеча при?хав волостелин Кожема, разом з посадником Гордi?м зiбрав любечан, кликав ?х на брань з ромеями. I люди, це слiд сказати, як ?м не важко було жити, як вони не голодували й не страждали, але здригнулися, завмерли, жахнулися, почувши страшну вiсть... - Iмператори роме?в - вороги нашi, вони загубили множество руських во?в, збираються йти на Русь, одягти ярма на ви? нашi! - кричав Гордiй. Ромейськi ярма на виях руських людей? Нi, тяжко жити нинi в рiднiй землi, тяжко працювати на князiв, волостелинiв, посадникiв, але многократно важче, страшно носити ярмо Вiзантi?, бачити, як загиба? рiдна земля. - За Русь! Ми пiдем, вiддамо за не? життя й сили. Над берегами лунала пiсня: Днiпро широкий, Дунай далеко, перетнем мости через все море, главу зруба?м царю роме?в, принесем дому i честь, i славу... Тiльки Антип, онук старiйшини, не пiшов з воями. I не тому, що не хотiв, о, серце його палало невгасимою любов'ю до рiдно? землi, ненавистю до роме?в... Вiн не мiг iти з воями через те, що не мав коня, не мiг купити в Сварга щит i меч, во?н же без збро? - не во?н. Його не прийме князь. Вранцi Антип пiшов понад Днiпром - нижче й нижче, вiн пройде всю Русь, перетне Руське море, доб'?ться до гори Афону, стане ченцем Антонi?м, повернеться до города Ки?ва, пiсля смертi ж його назвуть святим... Нiхто в Ки?вi та навiть во?води не знають, як же вестиме князь Володимир сво? во?нство - Днiпром до гирла, а там Руським морем до Дунаю чи, може, суходолом, у землi тиверцiв, а далi, як колись ходив князь Святослав, через Болгарiю. Володимир не йде стезею свого отця - вiн не може рушити на Вiзантiю через землю болгар - Болгарiя поневолена, скрiзь там, над Дуна?м аж до Руського моря, стоять легiони iмперi?, вiн не може стати на прю з iмператорами на чужiй землi. "Колись, - дума? князь Володимир, - може, знову зiллються шляхи болгар i русiв, нинi ж ми роз'?днанi, кожна з наших земель самотуж бореться за сво? майбутн? й щастя, мушу стати супроти Вiзантi? один, наша перемога надасть сили й болгарам..." Через це вирiшу? Володимир боротись з ромеями на древнiй слов'янськiй землi, на берегах рiдного Руського моря, готу?ться зробити удар на город Херсонес у Клiматах. 2 Ранньо? весни, тiльки скресли льоди й виповнився, як чаша, Днiпро, вiд берегiв Почайни вируша? двiстi лодiй-насадiв, на кожнiй з них тридцять-сорок во?в, на переднiй ?де з старшою дружиною князь Володимир, що бере з собою в похiд сина Мстислава. Ще ранiше князь посила? в поле за Днiпро кiнну дружину з чотирьох тисяч вершникiв на чолi з во?водою Вовчим Хвостом, велить ?й ?хати Соляним шляхом на пiвдень, ждати його над порогами. Серед цих во?в були й тi, що недавно ходили до Вiзантi? й бились пiд Абiдосом, вони палали вiд помсти, хотiли розплатитись за кров i кривду. З во?нством ?хало на цей раз чимало людей, що не носили збро?, - бояр з Гори, мужiв нарочитих вiд земель, купцiв, - князь Володимир не тiльки ратоборствуватиме, а говоритиме з ромеями про куплю-продаж, вiру, - вiн хотiв мати бiля себе порадникiв, силу, що пiдпирала княжий стiл. Лодi? швидко пливли Днiпром, ще швидше мчали в полi Соляним шляхом вершники, вони ждали князя бiля Неяситi, допомогли переволочити найбiльшi насади мимо порогiв. Там, на лiвому березi Днiпра, князь Володимир дав воям спочити, а сам по?хав з старшою дружиною на острiв Григорiя* (*Острiв Григорiя - нинi Хортиця.), де в давноминулi роки во?, що рушали вниз по Днiпру й далi в Руське море, складали пiд священним дубом жертву богам, просили ?х дарувати перемогу. Оточений во?водами й тисяцькими, вiн пiднявся крутою стежкою на скелi острова, зупинився пiд дубом, посадженим руками предкiв триста, а може, й усi п'ятсот лiт тому. На дубi бринiло свiже зелене листя, але багато гiлок, побитих блискавицями й громами, засихало, бо в цьому свiтi все розвива?ться, росте, а потiм старi?ться й помира?, - священний дуб на островi Григорiя пiсля довгих лiт наче засипав серед моря нових буйно-зелених дерев, над голубим Днiпром, пiд бездонним небом, що були вiчнi. I, може, через те, що старезний дуб помирав, може, i це, либонь, вiрнiше, через те, що вмирало старе в людях i народжувалось нове, заростала й стежка, яка вела вiд Днiпра до дуба, на гiллях його висiли зотлiлi рушники, iржавi, погнутi мечi, бiля стовбура в густiй травi бiлiли костi тварин - це були слiди давнiх жертв, але нових уже нiхто не приносив. Князь Володимир також при?хав на острiв не для того, щоб принести жертву. Постоявши пiд дубом, вiн пройшов до рiжка острова, де височiла насипана множеством рук могила, - тут, як сказали Володимиру, отець його Святослав темно? ночi рубався з печенiгами, тут вiн помер, во? ж вiддали останню погребову почесть - спалили в лодi? його тiло. Знявши шоломи й низько схиливши голови, стояли князь Володимир з сином Мстиславом i во?водами перед могилою, на якiй зеленiла трава, всiма барвами грали квiти. Усi вони мовчали, тихо було навкруг, тiльки жайворони десь високо вгорi розливали бесконечну й трохи смутну пiсню. - Буде так! - сказав князь Володимир, стоячи над могилою свого батька. - Ми йдемо супроти Вiзантi? на справедливу сiчу, помститись за тих, що загинули вiд рук роме?в, утвердити новий закон i нове життя. Ти, во?водо Вовчий Хвiст, веди вершникiв полем до Хозарсько? переправи, там рушай у Клiмати й пiдступай зi сходу до города Херсонеса, ми, во?води, ?демо Днiпром, а далi й Руським морем, щоб налетiти на Херсонес з пiвночi й заходу. Проте це було ще не все, що замислив князь Володимир. Стоячи на високих кручах Хортицi, вiн дивиться на Днiпро, лiвий берег, туди ж дивиться й дружина. Перед ?хнiми очима стелиться безмежне поле, по ньому в'?ться гостинець - шлях суходолом до Сурожського моря й на Дон, а обабiч гостинця, скiльки не глянь, могили й могили. Так було всюди, де вони проходили, - над полуденними ?? шляхами, де руськi люди бились з множеством орд i всякою навалою, з давнiх-давен височiли, пiзнiше притерлись, а часом були вже й розоранi могили предкiв наших, що поклали голови за Русь. Дивлячись на цi могили, князь Володимир думав про минувшину, сучаснiсть свою i майбутн?, що в його уявi було чимсь ?диним, бо майбутн? завжди перетворю?ться в сучаснiсть, сучаснiсть неминуче й дуже швидко, як людський вiк, ста? минулим, i тiльки минувшина вiчна - мертва, але завжди жива, вона сто?ть на сторожi швидкоплинного свiту... - Рiдна земля! - каже князь Володимир. - Будемо берегти ?? скрiзь i всюди. Вiн кладе руку на плече сина Мстислава. - Ми йдемо, - продовжу? Володимир, - на Херсонес i ще не зна?мо, що нас там жде. Вiрю, вiзьмемо город, будемо звiдти говорити з iмператорами. Проте, сидячи в Херсонесi, хочу почувати себе твердо, мiцно. Ти ?дь суходолом до Тмутараканi, сину мiй Мстиславе, - то Руська земля, доки там сидимо - греки в Клiматах зав'язанi, як у мiшку. Буть тобi, сину Мстиславе, князем Тмутараканi, стережи звiдти вiйсько мо? в Клiматах, буде потреба - покличу, iди в помiч. - Спасибi, отче! - подякував новий князь Тмутараканi Мстислав. - Сидячи в Тмутараканi, стерегтиму тебе, вiйсько, всю Русь. Вiн вийма? з пiхов меч. Цiлу? холодне лезо, на якому гра? промiння. Князь Володимир обняв сина й теплими очима подивився на його юне обличчя, на якому пробивались темнi вусики, пушок на пiдборiддi. От i прийшов час розлучитись iз одним з синiв - чи ж доведеться йому ще бачити його? Того ж дня князь Мстислав з дружиною помчав на схiд, до Сурожського моря. Увесь день во? оглядали лодi?, забивали конопаттю щiлини в днищах, готували вiтрила, снастi, укотi. Раннього вечора, тiльки стемнiло, лягли спати - починалась остання нiч, коли можна було на дозвiллi вiдпочити перед далеким i важким походом - Днiпром до Олеш'я й далi морем. Нiч була тиха, тепла. Звечора небо затягли хмари, перед самим заходом сонця над Днiпром просiявся дощик, але вiн так само, як народився, швидко й вщух, хмари розвiялись, темна гряда ?х висiла тiльки над пониззям. На лодiях тут-там чулись розмови, десь народилась у темрявi, покотилась над плесом тужна пiсня, понад берегом i вище, на кручах, згасали вогнища, в полi на конях, вище ж i нижче вiд стану на насадах стала на чотi сторожа. I раптом у тишi пролунав один голос, до якого при?днався другий, третiй: - Дивiться, дивiться на небо! Усi дивились на пониззя, де ранiше висiла, а тепер уже розiйшлася громада хмар, - там, у небi, починаючись широким хвостом вiд Волосiнi i простягаючись гострим списом майже до обрiю, срiблясто переливалась дивна зоря* (*Комета 989 року.) . Втiм, це була не зоря - високо в небi серед iнших зiр, затьмарюючи ?х, висiла зоря-хмарина, вона свiтилась, сяяла таким блиском, що враз окреслились Днiпро, темнi лодi? на водi, береги й кручi, люди, що стояли там i дивились на небо. Цi люди - i простi во?, i вся старшина - були вкрай схвильованi й стурбованi, бо нiколи до цього такого не бачили, - на лодiях, скрiзь по березi, на кручi, де бiля шатра стояв з старшою дружиною князь Володимир, у цi хвилини всi мовчали, але кожен думав, що вiщу? Русi й усiм людям це знаменi?, проти кого спрямований спис, який висить у небi? - Небо благословля? нас, - промовив, звертаючись до старшини, князь Володимир. - Зоря вказу? на Херсонес. Ми переможемо! I вже скрiзь на березi ворушились, гомонiли, говорили збудженими, бадьорими голосами во?: - Зоря вказу? на Херсонес! Нашiй ратi буде удача... Далекi, забутi предки, якi вони були безпораднi й безсилi, коли бачили перед собою та?мничi зорi, ставали свiдками народження й загибелi далеких свiтiв, плину дивних, небачених свiтил! Щастя в тому, що вони, хоч i не знали, й не розумiли одвiчних сил свiту, а також i неба, свiтил, дуже твердо стояли на тiй землi, де ?м доля судила жити, вони берегли ?? й були добрими господарями цi?? землi. Ще через тиждень лодi? князя Володимира дiйшли до гирла Днiпра, пiдняли тут вiтрила й, обминувши довгу косу, що стрiлою виходила в море, полетiли на пiвдень, до Клiматiв. ?м щастило. Над морем у цей час стояла добра година, удень повiвав легкий вiтер з пiвночi, вночi вiн завертав зi сходу - вiд розпечено? сонцем землi Клiматiв - або й зовсiм стихав, i тодi во? брали в руки весла. Воям допомагало, здавалося, саме небо - уночi на небi увесь час, коли вони ?хали Днiпром, а далi i в морi, високо над ними висiла зоря-хмарина, яку вперше побачили нижче порогiв, вона сяяла в небi, освiтлювала ?м шлях... Вони пливли в широкому, безбережному морi, раз i другий зустрiли кiлька хеландiй херсонiтiв, на свiтаннi третього дня побачили далеко на обрi? вузеньку смужку землi - то, либонь, був мис Парфенiя в Клiматах. Князь Володимир велiв одразу ж завернути далi в море - за цим мисом була Керкентида* (*Керкентида - сучасна ?впаторiя.), що захищала Херсонес з пiвночi, там завжди стояли кораблi роме?в. I лодi? незабаром опинились у чистому морi, тепер вони пливли просто до берегiв Херсонеса. Наступно? ночi во? побачили на далекому сходi вогнi - там у кiлькох мiсцях високо в небо сягали, освiтлюючи знизу хмари, вогнянi стовпи. Це був знак, що во?-вершники пробились через Хозарську переправу, посуваються в Клiматах, заходять зi сходу до Херсонеса. На свiтаннi повiяв з моря й туго нап'яв вiтрила на лодiях свiжий вiтер, i тодi ж во? князя Володимира побачили Херсонес - жовтi стiни його, вежi, позолоченi банi церков, що височiли над самим морем, у затоцi Символiв на схiд вiд города видно було щогли багатьох ромейських кораблiв. Князь Володимир знав, що в давнi часи вихiд iз затоки Символiв перетинався на нiч залiзними цепами, нинi цепи цi лежали на днi затоки, тому вiн велить сотнi лодiй залишитись у морi, а сам з другою сотнею летить на високiй хвилi прямо до затоки Символiв. Це був зухвалий, смiливий наскок; у тихiй затоцi на хеландiях усi спали, коли лодi? руськi налетiли, стали поряд з хеландiями, а з них почали вискакувати з мечами в руках во?, вже пiзно було щось робити й оборонятись, ромеям лишалось тiльки кричати, волати. Крик з затоки долинув до города. Уже розвиднiлось, сторожа на стiнi побачила безлiч ворожих лодiй у морi, немало лодiй стояло i в затоцi Символiв, а руськi во? з мечами й списами в руках уже поспiшали до стiн Херсонеса. Але взяти навальне город не пощастило - на стiни його висипала й почала метати стрiли сторожа, перед воями, що встигли добiгти до ворiт праворуч вiд вежi Зенона, впала з величезним грюкотом i трiском катаракта* (*Катаракта - залiзнi грати.) - город Херсонес замкнувся. Як на той час, город Херсонес вважався мiцною, майже неприступною фортецею. Вiн займав невелику площу - дво? поприщ вздовж, набагато менше впоперек, стояв мiж двома затоками на мисi, що виходив далеко в море, навкруг города в рiзнi часи з великих брил тесаного каменю побудовано було двi стiни - головна й передня, що називалась протейхизмою, на рогах стiни височiли вежi, з них одна бiля самих ворiт города - вежа Зенона. Усi ворота, що виходили до затоки Символiв, до моря, й на заходi до некрополя* (*Некрополь - город мертвих, кладовище.), були зробленi з дуба, оббитi мiддю й залiзом, позад них почепленi були ще й катаракти. Жити в цьому городi його мешканцям було тiснувато, подiленi на квадрати рiвними вузькими вулицями, будинки тут лiпились, як клiтинки в вощинi, один до одного, захiдна й пiвденна частина города, де мiстились у хижах, землянках i просто неба ремiсники, рибалки, вантажники, нагадували мурашник. Тiльки в пiвнiчнiй частинi города, що виходила до моря, жити було просто й дозвiльне - там стояли впритул один до одного великi двоповерховi будинки багатi?в, мiстились терми, гiмнасi?* (*Терми - банi, гiмнасi? - будинки для фiзичних вправ.), стояли великi храми, а на високiй скелi над морем базилiка - довга вiдкрита будiвля, дах яко? пiдпирали колони, пiдлоги вкривали чудовi мусi?, скрiзь милували зiр мармуровi стату?, якi стояли також i обабiч сходiв, що вели до моря. Город-фортеця, це так, але фортецею був i кожен дiм багатого херсонiта, вiкна ?х виходили не на вулицю, а в двiр, у дворах були льохи, де стояли пiфоси* (*Пiфоси - високi глинянi глеки.) з вином, дiжки з солоною рибою, в кутку двору, пiд землею, звичайно мiстилась i цистерна, в якiй херсонiт збирав дощову воду. Цистерн не мало убоге населення города, але з давнiх часiв у Херсонесi iснував водогiн - на схiд вiд города пiд землею були цистерни, де збиралась вода з рiчищ, джерел i просто дощова, звiдти, також пiд землею, вода текла кам'яними трубами до города, а там i в усi будинки. У давнi часи, коли Херсонес був городом грецьким, тут кипiло життя. Воздвигались храми й чудовi будiвлi, скрiзь стояли пам'ятники й мармуровi дошки з написами, що славили подвиги херсонiтiв, - коли ж тут стали володарями вiзантiйцi-роме?, вони поламали храми, повергли в прах пам'ятники, мармуровими дошками з написами вимощували пiдлоги в сво?х будинках, - вони грабували Клiмати, крали ?х багатства, вигiдно торгували з Руссю, а Керкентиду й Херсонес зробили сво?ми торговищами. Особливо пiдупав Херсонес за iмператора Василя, що боявся не тiльки малоазiатських фем, але й Клiматiв. Минув час, коли на чолi Херсонеса стояли протевон* (*Протевон - голова самоврядування.) i стратиг, яких обирали багатi херсонiти, iмператор Василь прислав сюди свого стратига, заборонив карбувати в городi сво? грошi. За одним тодi стежила iмперiя: щоб Херсонес давав ?й бiльше зерна, меду, худоби, щоб звiдси текло в Константинополь бiльше золота й срiбла, для чого в Херсонесi сидiв комеркiарiй* (*Комеркiарiй - збiрщик податкiв.), що стежив за збиранням податкiв i мита; це була настiльки важлива для Херсонеса особа, що мала навiть свою печать. Коли во?нство князя Володимира несподiвано з'явилось перед Херсонесом, город, звичайно, затремтiв, здригнувся, злякався, боячись, що руси великою силою полiзуть на його стiни. Володимир цього не зробив - з стiн города було видно, як лодi? руськi збираються в затоцi Символiв, деякi ж стали на укотях напроти пiвнiчно? стiни города - вони вiдрiзували Херсонес од моря, на суходолi ж, на вiдстанi двох-трьох стадiй* (*Стадiя - грецька мiра вiдстанi.) вiд города, пiвколом, що тягнулось вiд затоки Символiв на пiвдень, а далi на захiд, аж до затоки Парфенiя, почав виростати стан князя Володимира - землянки, якi во? копали на схилах пагорбiв, хижки, складенi з брил сiрого каменю, намети - для старшини, великий намет, над яким замаяло голубе знамено з трьома перехрещеними списами - знак князя Русi Володимира. Тепер херсонiти бачили, з якою силою ?м доведеться мати справу, - у русiв було не менше як двiстi лодiй, на кожнiй з яких при?хало тридцять-сорок во?в, - п'ять чи шiсть тисяч во?в прибуло до Херсонеса з моря, - для города, що мав усього десять тисяч населення, це була велика сила. Виявилось, що во?нство ки?вського князя прибуло не тiльки морем - пiд вечiр першого дня сторожа з стiн города побачила, що вдалинi, на шляху вiд Неаполя* (*Неаполь - древнiй город у Криму.), встали стовпи куряви, - проминув недовгий час, i стало видно множество вершникiв, що мчали до Херсонеса, - це були во? князя Володимира. До?хавши до стану, вони спiшились, при?днались до во?нства. Перед заходом сонця, коли стало тихо на суходолi й у морi, наперед во?нства, що прийшло сюди з пiвночi, ви?хали на конях, зупинились напроти головних ворiт i затрубили у великi туровi роги во? руського князя. На стiнах i в городi стало тихо, зата?вши подих, там слухали, ждали, чого трублять у роги во?. У тишi, що настала по тому, во?, що виявились кликунами руського князя, закричали: - Ки?вський князь Володимир прибув сюди й став пiд Херсонесом, бо iмператори Василь i Костянтин, з якими вiн мав любов i дружбу, порушили мир, зло вчинили Русi... Слухайте, херсонiти! - Слухайте, херсонiти! - волали далi в передвечiрнiй тишi кликуни. - Ки?вський князь прибув сюди, щоб говорити з iмператорами роме?в... - Слухайте, херсонiти! Князь Володимир пропону? вам не чинити опору, здати Херсонес, за що обiця? не чiпати нi города, нi людей його... Закiнчивши, кликуни довго непорушне стояли на високому пагорбi, й у свiтлi згасаючого сонця ?хнi постатi нагадували кам'яних велетнiв. Князь Володимир велiв ?м ждати вiдповiдi херсонiтiв, вiн, як i отець його, дiяв справедливо, чесно, - вiн сказав ворогам, чого прийшов сюди, вiн оголосив, чого хоче, вiн упереджав херсонiтiв вiд кровi й смертi, i в цю передвечiрню годину Херсонес ще мiг врятуватись. Але Херсонес цього не зробив. Кликуни князя стояли й ждали. Сонце зайшло, в полi й над морем почали снуватись присмерки, постатi кликунiв стали чорними, вгорi над ними висiло темно-син? небо, а в ньому спалахнула блискавкою вечорова зоря. I раптом у цьому темно-синьому небi почувся шум i свист, один з кликунiв закричав i впав з коня, крик почувся й у станi руських во?в. У вiдповiдь на слово во?на-князя херсонiти почали кидати з стiн стрiли, балiстарi?* (*Балiстарi? - метальнi машини.) - гостре камiння. Так почалась брань князя Володимира з Херсонесом i Вiзантi?ю. Во?ну, який годину тому був на полi бранi, важко розповiсти, що саме вiн бачив i що пережив. Чим бiльше во?нiв, тим рiзноманiтнiшими, часто просто неймовiрними будуть розповiдi ?хнi. Кожна вiйна, в якi б часи вона не вiдбувалась, - це дикий, кривавий сон, безумне маячiння, яких нiхто нi переказати, нi описати не може. Будь проклята вiйна i всi вiйни разом, благословеннi люди, якi борються за мир! Дуже коротко повiда? лiтописець про битву князя Володимира пiд Херсонесом: "Iде Володимир з во? на Корсунь, град гречеський, i затворишася корсуняне в градi, i ста Володимир об он пол града в лименi, на вiддалi вiд града в стрелище ?дине, i боряхуся крiпко з града, Володимир же обстоя град..." Якби камiння вмiло говорити, а кров на пiсках не вицвiтала на сонцi, якби води морськi не пере?дали й не розчиняли слiз людських, - о, скiльки б могло розповiсти Руське море, скелястi береги над ним, водами Днiпра обмите широке, безмежне поле! Це була велика сiча. Земля навкруг Херсонеса щедро полилась тодi руською кров'ю, на стiнах фортецi, що невпинно розкопуються й виростають нинi, як у казцi, з-пiд розрито? землi, видно щербини й пробо? - це шрами кам'яно? твердинi над морем; плуг вирива? з рiллi людськi черепи, шоломи, поламанi списи, мечi - це костi руських людей i та зброя, з якою вони полягли в землю. У першi днi князь Володимир, - так тодi завжди воювали, - думав навально, копi?м взяти город. З раннього ранку до пiзнього вечора во? його, тягнучи за собою драбини, мотузи з гаками, залишивши стан, пiдступали до стiн города, ще дерлись наверх по горi трупiв... Але взяти херсонеську твердиню було важко: високi кручi, кам'янi стiни ?? були неприступнi. Коли руськi во? раз i другий, пiдтягнувши пороки* (*Пороки - тарани.), пробили протейхизму - першу, тонку, стiну, за нею виявилась ще одна, древня, дуже груба стiна, пробити яку не було вже сили. А крiм того, це руськi во? лiзли на стiни, це вони, обливаючись кров'ю, били пороками ворота, копi?м хотiли взяти город, самi ж роме?, стоячи за заборолами, посилали вниз тисячi стрiл, лили гарячу смолу, засипали очi во?в пiском, ?хнi балiсти метали й метали гостре камiння. Тодi князь Володимир велiв робити приспу - во? його вдень, а найбiльше ночами копали землю, насипали вал, що починався вiд затоки Символiв i тягнувся до ворiт города, пiдiймаючись все вище й вище: во? по ньому могли б збiгти просто на вежу Зенона, звiдти розтектись по всiй стiнi, попали б i в город. Проте коли цей широкий вал, за який було заплачено великою кров'ю, доходив уже майже до ворiт i вежi Зенона, виявилось, що вiн почина? осiдати, - вгадавши намiр руських во?в, херсонiти, як кроти, зробили пiдземний хiд з города, дорились аж до валу, i в той час як руськi во? насипали землю, вони виносили ?? в город, де й нинi ще серед скель височить насипана ними могила. Час iшов, проминула весна, почались суша й безвiтря, вже на скелястих берегах над морем вигорiла й повилась сивиною трава, а во? руськi стояли пiд Херсонесом, не могли його взяти. - Три лiта стоятиму, але не вiдступлю вiд Херсонеса, - сказав у гнiвi князь Володимир. Князь Володимир не думав стояти в Клiматах три лiта - це була вiйна, що коштувала багато кровi, його ждала Русь, вiн мусив швидше взяти Херсонес, щоб говорити з iмператорами Вiзантi?. Вiн знав, що в роме?в тануть i тануть сили. Сам Володимир пiд стiнами города також мав великi втрати. Проте за спиною в нього, хоч це були й Клiмати, лежали городи руськi Сугдея* (*Сугдея - сучасний Судак.) й Корчев* (*Корчев - Керч.), через Клiмати йшла Володимиру пiдмога з Тмутараканi вiд сина Мстислава. Одразу за станом починались i тягнулись до далеких гiр клери* (*Клери - садиби багатих херсонiтiв (по 26 - ЗО га).) херсонiтiв - господарi звiдти повтiкали, але залишились сотнi рабiв, - з усiх кiнцiв до во?нства князя Володимира йшли руськi люди й раби роме?в. I в самому Херсонесi були люди, якi ненавидiли роме?в, ждали нагоди, щоб допомогти або й потрапити до стану князя Володимира. Була нiч на початку червня. Низько над землею ще звечора повисла важка хмара, що пiсля заходу сонця поповзла, закрила й море. Пiд шатами цi?? ночi спав стан руських во?в, спав Херсонес, за кiлька крокiв не було нiчого видно, в полi й у городi стояла велiя тиша. Та от почувся тихий скрип пiд стiною Херсонеса напроти затоки Символiв, от у чорному отворi, що вiдкрився в стiнi, з'явились постатi, дво? людей стали в полi, слухали, ждали... Потiм вони пiшли вперед, просто до стану Володимира, зупинились i пiдняли руки тiльки тодi, коли побачили перед собою руських во?в, що схоплювались з землi. - Хто ви? - Ми з города... Хочемо бачити князя. Списи руських во?в були нацiленi просто на невiдомих - де вiйна, там зваба, лжа, зрада! Князь Володимир дивився на людей, яких привели до нього во? з сторожi, що лежала цi?? ночi лiкоть у лiкоть у полi. Во? одразу вийшли, в наметi лишились князь з кiлькома во?водами, два невiдомi роме?. - Хто ви й чому опинились вночi в полi? - запитав князь. - Я, княже Володимире, - сказав один iз них, одягнутий як во?н, - свiон, iменем Жадборн, служив у дружинi ярла Фулнера, що йшла з тобою з Новгорода до Ки?ва. - Кому ж ти служиш нинi - Херсонесу? - посмiхнувся Володимир. - Будь проклят Херсонес, роме? i вся Вiзантiя, - вилаявся Жадборн, - ми служили ?м, не шкодували кровi, нема? мо?? дружини, не стало ярла Фулнера, але що я вiд них маю? Я прийшов i буду служити тобi, княже. Володимир нiчого не вiдповiв свiону, що заради золота зраджував сво?м хазя?нам. - А ти, - звернувся вiн до iншого втiкача, - чого залишив Херсонес i прийшов до мого стану? Старий чоловiк у темнiй рясi, з довгим волоссям, широкою бородою, вусами, помiтно хвилювався, вiдповiв не одразу. - Я священик, iменем Анастас, - вирвалось нарештi в нього. - Ти священик?! - щиро здивувався Володимир. - Чого ж ти тодi прийшов сюди, до стану во?в? - Я болгарський священик, - вiдповiв Анастас, - i саме через це прийшов до тебе... Так, княже, колись я жив у Болгарi?, мав свою церкву в Доростолi, служив сво?му болгарському патрiарху Дамiану, бачив там i отця твого князя Святослава... А потiм Доростол взяли роме?, нинi престол болгарського патрiарха в Охридi, але я не можу йому служити, бо константинопольський патрiарх Микола вигнав нас з Болгарi?. Так я й багато священикiв болгарських попали в Херсонес, , в город, де моляться золоту, а не богу... Я зрiкаюсь роме?в, патрiарха Миколи Хризоверга, жити в Херсонесi несила, лiпше йти до язичникiв, сiяти там боже слово... Через це я й прийшов до тебе... На столi горiла свiча, в жовтуватому промiннi виразно було видно обличчя Анастаса. Чи можна вiрити священику чи правду вiн говорить?! - А як ви пройшли? - запитав князь. - У стiнi Херсонеса ? потайний хiд, ним ми зараз i пройшли, - сказав Жадборн. - Ви нам його покажете? - Якщо твоя воля, ми тобi його покажемо й зможемо ним повернутись да Херсонеса, , - промовив свiон, - але це дуже вузький хiд, ним ледь може проповзти людина, , а по той бiк стiни завжди сто?ть сторожа... Нинi - темна нiч, роме? перепились i сплять, з цього ми й скористались. - Гаразд, - промовив Володимир. - 3 чим же ви прийшли? - Я можу розповiсти тобi все про Херсонес, - вiдповiв Жадборн, - i допоможу, аби це гнiздо над морем було знищене... Я знаю, де проходить водогiн з Херсонеса, знаю, де тут, у тво?му станi, лежить грецький вогонь, вмiю поратись з цим вогнем... - Добре, - перебив Володимир свiона. - Завтра вранцi ти розкажеш все це мо?м во?водам. Нинi iди з воями, покажи, де потайний хiд до города. До намету увiйшли во? i повели Жадборна. Князь i священик залишились удвох. - Я також мушу йти? - запитав Анастас. - Нi, - вiдповiв князь. - Хочу з тобою говорити про вiру й Христа. Ти не стомився, отче? - Зовсiм нi - про вiру я можу говорити скiльки захочеш, вiрно служитиму тобi, княже... Херсонес тримався i, либонь, ще дрвгий час мiг витримувати облогу - у домах його вiд затоки Символiв аж до моря було досить борошна, щоб пекти хлiб, запасiв солоного м'яса й риби, у льохах стояли пiфоси з вином. Далеко за городом, у горах, схованi буля й цистерни, трубами, що проходили глибоко пiд землею, звiдти невпинно текла вода, у городi всi пили й питимуть вдосталь, була вiйна, але працювали громадськi терми, багатi херсонiти мали сво?, власнi терми й цистерни з водою. Гiрше було на захiднiй околицi города, де жила бiднота, - на не? лягав тягар вiйни, вони копали рови, насипали вали, стояли на стiнах, але не мали хлiба, забули смак м'яса й риби, мали досить тiльки води... I раптом у водогiнних трубах стала зникати вода. Досi вона текла звiдти могутнiм потоком, невiдомо чому, але цей потiк одного дня почав слабнути, через кiлька годин уже тiк тоненьким струмочком, завмер, з труб водогону в городi якийсь час ще збiгали, а потiм впали останнi краплини. - Русь перекопала водогiн... Ми не ма?мо чого пити! - котилось у Херсонесi вiд будинку до будинку, кинуло весь город у страх i розпач. Багатi херсонiти кинулись замикати ворота дворiв - вiднинi вони стерегтимуть, як пси, сво? цистерни, шкода, що ?м не спало на думку завчасу залити по самий верх пiфоси, терми, льохи, двори... Бiднi! ?м стало важче, неймовiрно важко - багатi видавали хлiб скибками, а от не стало й води... Коли на гарячу землю впали останнi краплини з водогону, вони вже хотiли пити; в хижах, халупах, землянках одразу затужили, заплакали жони, дiти. День, другий, третiй... Як швидко минають днi, коли в людини ? хлiб i вода, i як повiльно течуть вони, коли нема? нi ковтка води. Страшно, так, у цi днi в городi Херсонесi було страшно жити й ходити. Вода - тiльки за не? служили тепер убогi багатiям, кухоль води - втiм, нi, вiн був дорожчий, нiж золото, - кухоль води став мiрилом життя... А тут - спека, безжальне сонце висить, як розпечена сковорода в небi, горить камiнь, земля, горять i душi людей! Тодi князь Володимир i повiв во?в сво?х до стiн Херсонеса... Передбачаючи це, стратиг города вночi велiв пiдняти чимало дiжок з водою на стiни, а начальникам вiдкрити цi дiжки, коли руськi во? почнуть наступати. Во? князя Володимира йшли до города, а на стiнi роме? пили воду - щоб одбити русiв i знову напитись... Вода - звичайна, i навiть не звичайна, а стояча, заплiснiла, - була на стiнах, i вона впливала на во?в, як мiцне вино, - в нестямi вони почали одбивати наступ - нехай вмерти, але пити ще й ще!.. Але чому во? князя Володимира стали, не лiзуть, як ранiше, на стiни?! Що трапилось, звiдки це, невже саме небо стало допомагати на цей раз воям руським?! У долинi перед Херсонесом стоять сифони, вони кидають на город страшний палючий грецький вогонь, а бiля машини сто?ть варяг Жадборн... Во? на стiнi стояли - ?м нiчого було одбивати наступ русiв, позад них над городом вставали стовпи чорного диму - то палали будинки на пiвнiчнiй i схiднiй його околицях, ось закублились дими над захiдною частиною. Не тiльки вогонь руйнував i попелив город - вiд захiдних його околиць до палацiв над морем бiгли люди, у яких вiд згаги почорнiли уста, - ремiсники, рибалки, гончарi, раби з багатьох земель свiту; вони шукали тепер не води, ?хнiми серцями владувала помста, це вони вбили стратига Льва, вiдкрили ворота руським воям, й тi почали вступати в палаючий город. Саме тодi (гiрка посмiшка долi!) на далекому обрi? замаячили вiтрила, а згодом на лоно вод випливло кiлька лодiй - то були грецькi хеландi?, на помiч Херсонесу поспiшала з Константинополя пiдмога. Проте кому й чим допомагати? Над Херсонесом висiла хмара темно-iржавого диму, багато будинкiв палало у вогнi, переможцi, як водиться, втiшались з перемоги, переможенi забули про опiр, кинулись до водогону, звiдки краплина за краплиною, а далi могутнiм потоком вдарила свiжа, холодна вода. Князь Володимир, вийшовши на вежу Зенова, довго дивився на кораблi роме?в, що, не дiйшовши якогось поприща до затоки Символiв, поклали укотi. Нi, цi величезнi дромони прийшли не на помiч херсонiтам, iнша мета привела ?х сюди, - князь велiв кiльком во?водам ви?хати до дромонiв, запитати, чого вони припливли сюди, а сам спустився з вежi, пiшов у город. Для нього вже був приготований будинок стратига - чудовий дiм на два поверхи, що виходив вiкнами до моря. Бiля дверей будинку висiла мармурова дошка, на якiй було висiчено напис: "Цей будинок над Понтом, в якому для тебе завжди готова чаша з вином, протевон Iоанн Калокiр, син Романа, поставив, заходь, подорожнiй, на ложi в будинку спочинь i пригадай теплим словом того, хто колись володiв цим домом". Коли князю Володимиру прочитали й розтлумачили цей напис, вiн засмiявся. Калокiр, син протевона з Херсонеса, - адже так прозивали того ромея, що колись при?жджав до Ки?ва намовляти князя Святослава йти вiйною на болгар... Дивний свiт - нема? вже князя Святослава нема? ромея Калокiра, а будинок його батька сто?ть над морем у переможеному Херсонесi, тiнь Iоанна Калокiра запрошу?: "Заходь, подорожнiй, на ложi в будинку спочинь..." Вузький двiр, у кутку його цистерна для води, посерединi - чудовi полуденнi квiти, два високi дерева, праворуч - дверi, що ведуть до веранди мiж мармуровими колонами, за ними - сiни, служби, сходи на верх, вузькi вiдкритi переходи, поко?. Тут справдi можна було спочити, стомлене за багато днiв тiло й жадало вiдпочинку, але було не до цього - до поко?в уже входили во?води, вони запитували, що робитимуть у переможеному городi, розповiдали, де ставитимуть сторожу на стiнах i в полi. Потiм прийшли во?води, що ?здили на подiях до дромонiв роме?в; у Константинополi, - розповiдали вони, - дiзналися, що князь Володимир з великим вiйськом вирушив у Клiмати, через що iмператор Василь прислав сюди дромони з сво?ми василiками. - Василiки iмператора Василя трохи запiзнились, - засмiявся князь Володимир, - але, може, саме час з ними говорити. Що ж, будемо говорити з ними завтра вранцi. А зараз, зараз, во?води, я хочу тiльки одного - спати. 3 Василiки iмператорiв Василя й Костянтина йшли до князя Володимира. Це було невеселе видовище - усiм цим патрикiям, протоспафарiям, спафарокандидатам* (*Спафарокандидати - вищi чини.) не раз, либонь, доводилось ранiше бувати в Херсонесi, вони сходили тодi, оточенi нижчими чинами, з кораблiв у пишних, золотом i срiблом шитих одягах, ?х зустрiчали тут i раболiпствували перед ними стратиги, протевони, мiсцева знать, на шляху вiд затоки аж до будинку стратига стояли люди, славили божественних iмператорiв, гостей з Константинополя, Вiзантiю, .. Нинi василiки iмператорiв - патрицi?-во?начальники Фрiгiй i Сисiнiй, магiстр Лев, Роман - митрополит халкидонський i Феофiл - пресвiтер влахернський - зiйшли з кораблiв у затоцi Символiв, як i належало, в стрiблястих скарамангiях, червоних, з золотими фибулами хламидах на плечах, що визначали високi чини, але на березi ?х нiхто не зустрiчав, сотня руських мовчазних во?в на чолi з двома во?водами оточили василiкiв, повели до города. Так вони й iшли - серед ру?ни й пожарища, мимо обгорiлих будинкiв, повалених статуй i колон; у багатьох мiсцях василiки бачили, як руськi во? й городська бiднота прибирають трупи, щоб поховати ?х на кладовищi. Будинок протевона Iоанна Калокiра, що перейшов пiсля його смертi до стратига Льва, василiки знали, не раз, либонь, дехто з них проводив тут вечори за келихом вина в дружнiй розмовi з його господарями. Але давно вже нема? протевона Iоанна, минулого дня, як розповiдали василiкам, був убитий голодним населенням города стратиг Лев, ось у сiнях стоять i ждуть василiкiв толковини, зараз з ними говоритиме руський князь Володимир. Вiн прийняв ?х у великому поко?, що виходив вiкнами до моря; за розчиненими дверима тяглась широка й довга тераса з колонами, на якiй у великих дiжках стояли пальми, цвiли олеандри, недалеко за сходами била в береги прозора хвиля. Але василiки дивились не на терасу й море - в кутку покою стояло кiлька довговусих во?вод руських в синiх, зелених, червлених жупанах з поясами й мечами бiля них, якiсь бородатi мужi в довгих темних платнах, з золотими гривнами на шиях i чепами на грудях. Цього ранiше нiколи не бувало - пiсля бранi колись говорила з переможеними старша дружина, разом з князем вона укладала мир; нинi бiля Володимира стояли не тiльки во?води - бородатi мужi з гривнами й чепами, були бояри, мужi нарочитi з земель Русi, купцi - вони пiдпирали нинi князя, вiн покладався на них. Князь Володимир стояв попереду всiх. Вiн нiбито не видiлявся чимсь мiж ними, навпаки, був одягнутий простiше, нiж усi вони, - у бiлому платнi, пiдперезаному широким ремiнним поясом, без жодних окрас - нi гривен, нi чепiв. ?дине, що було в нього й могло свiдчити про високий рiд, - позолочений меч та ще червоне корзно на плечах, перехвачене бiля ши? срiблястою зав'язкою, проте й не це вразило василiкiв, вражало обличчя князя - суворе, замислене, темнi очi, довгий сивий чуб на поголенiй головi, вуси, що хвилясто опускались до грудей. Василiки низько вклонились князевi й мужам, з ?хнiх уст не зiрвалось нi одно з тих завчених слiв, якi звичайно вони ранiше розсипали, - тут було не до того. - Сiдайте! - коротко сказав князь Володимир. Вiн сам сiв у крiслi бiля столу, на якому лежав сувiй якихось древнiх харатiй з печатями, бiля нього сiли руськi во?води й мужi, перед ними стали сiдати василiки. Втiм, трапилось ще одно, на що василiки звернули увагу, - перед тим як сiсти за стiл князь Володимир одчепив вiд пояса меч, поклав його на лавi пiд стiною. - Так що ж скажете, мужi константинопольськi, - почав князь Володимир, - з чим при?хали сюди? Один з василiкiв, це був патрикiй Сисiнiй, ранiше нiж сiсти, промовив: - Ми василiки iмператорiв Василя й Костянтина й прибули сюди по ?х загаду - патрикiй Фрiгiй, магiстр Лев, митрополит Роман, пресвiтер Феофiл i сам я - Сисiнiй... - називаючи iмена, вiн показував кожного з василiкiв. - От i добре, - сказав Володимир, - будемо знати... А це, - вiн показав на во?вод, - моя старша дружина. Так з чим ви, василiки, прибули сюди? Патрикiй Сисiнiй затявся. - Ми прибули сюди, - вимовив нарештi вiн, - щоб запитати, чому ти, княже руський, прибув до Херсонеса? - Сисiнiй знову замовк i кiнчив: - Чому ти, княже руський, пiшов вiйною на Херсонес i взяв уже його? Князь Володимир засмiявся, смiялись i во?води, i мужi його. - Дивно менi, - обiрвав вiн смiх i опустив руку долонею на стiл так, що затремтiли харатi?, а сама рука наче вросла в нього, - чому ви, василiки, запиту?те мене про це? Адже iмператори вашi, посилаючи вас, достеменно знали, чому я сюди прийшов i чому так зробив, - вiн показав за вiкна, де видно було обгорiлi стiни, де легкий вiтер розгонив хмару диму, а в морi стояли на укотях i похитувались на хвилi подi? руськi. - Гаразд, - сказав князь Володимир, - аще iмператори вашi забули, нагадаю... Скажiть василевсам так: отцi мо? й дiди багато браней мали й множество кровi пролили, ратоборствуючи з Вiзантi?ю. Чому? Не ми в тому виннi, й не на наших руках запеклася та кров, бо ми нiколи чужих земель не шукали, iнших племен не неволили, токмо захищали Русь, людей ??. Iмператори ж роме?в, що мають безлiч земель по заходу сонця й на полудневi, що мають багатства й науку, все налiзали й налiзали на нас, ставили сво? городи тут, на березi нашого Руського моря, одвiку лiзли на Дон i Iтиль - руськi рiки, насилали на нас печенiгiв i iншi орди. У той час, коли толковини тлумачили василiкам слова князя Володимира, вiн мовчав, дивився на них, а тодi повiв далi: - Руськi люди терплячi, ми шукали не бранi, а токмо миру - у нас ? ряд з Вiзантi?ю, укладений князями нашими Олегом, Iгорем i отцем мо?м Святославом, а вiд землi вашо? пiдписаний iмператорами Львом, Олександром, Костянтином, потiм Романом, Костянтином i Стефаном, а ще пiзнiше Iоанном. I ми цi ряди писали не по промислу бога, руськi люди платили за них кров'ю, кожна лiтера в них - це тисячi мертвих уже нинi наших людей, горе Русi... Василiки мовчали - вони зрозумiли, що то за харатi? жовтiють на столi перед князем Володимиром, чому вiн поряд з ними поклав свою важку руку. - Нинi ж на Херсонес я пiшов, узяв його й сиджу тут через те, що минулого лiта ще раз хотiв утвердити ряд з Вiзантi?ю, на просьбу iмператорiв Василя й Костянтина послав у Константинополь шiсть тисяч во?в, вони, ви також зна?те це, врятували iмператорiв ваших, двi тисячi мо?х во?в склали голови пiд Абiдосом... А iмператори не дали данi воям, вони не додержали ряду з нами. Ось через це я й прийшов у Херсонес; не домовлюсь звiдси з iмператорами - пiду в Болгарiю, будемо утверждати новий ряд пiд стiнами Константинополя... А тепер, - закiнчив князь Володимир, - я мушу вас залишити з мужами мо?ми. Ось на столi лежать харатi? нашi - почитайте ?х. Наступного дня вранцi князь Володимир ждав василiкiв у тому ж домi, в палатi. В нiй усе було, як i минулого дня, на столi так само лежали харатi?, але нiч не пройшла марно - василiки мусили пригадати, що писали колись iмператори в рядах сво?х, князь Володимир у цю нiч радився з во?водами, боярами, мужами земель i купцями, що скаже василiкам. I вiн почав: - Надiюсь, василiки прочитали харатi?, знають тепер, що мусили робити iмператори? - Iмператори Василь i Костянтин ще тодi, коли ми збирались сюди, сказали, що вони утверждають усi ряди iмператорiв давнiх. - Ми ?х такожде утвержда?мо, - сказав князь Володимир, - але пiсля всього того, що сталось, мусимо вже дещо додати до них. Василiки слухали. - Зате iмператори Василь i Костянтин не додержали ряду, укладеного через василiкiв позаминулого лiта в городi Ки?вi, мусять дати нам дань по двадцять гривень за всiх живих i мертвих во?в, iже були в Абiдосi, - живим на прожиття, у мертвих залишились родини, - а городу Ки?ву двi тисячi гривень. - Ми скажемо iмператорам нашим, - забурмотiли василiки й одразу ж виправились: - Ми згоднi дати дань за живих i мертвих руських во?в. - Ця дань буде справедлива, але це ще не все, - повiв далi князь Володимир. - Минулого лiта нашим воям не тiльки не дали данi, а хотiли ?х послати в Болгарiю. Чому? Ще в Адрiанополi, а потiм i в Доростолi мiй отець Святослав, розмовляючи з Цимiсхi?м, вимагав, аби iмперiя залишила й не чiпала землi болгар, яка ?й не належить. Я такожде говорив про це василiкам у Ки?вi. Чому ж iмператор Василь iде й iде в Болгарiю? - Не iмперiя нинi напада? на болгар, - щиро признались василiки, - болгарський комiт Саму?л iде й iде проти Вiзантi?. Князь Володимир засмiявся: - Комiт Саму?л вою? з iмператором Василем у горах болгарських, i Фракi?, й Македонi? - там i вирiшуйте свою сваргу. Але легiони iмперi? стоять нинi над Дуна?м. Проти кого нацiленi ?хнi списи? Проти болгар? Нi, супроти Русi... Пишiть: Вiзантiя да не неволить сусiднi землi сво?, да повiк не загрожу? Русi з-за Дунаю... - А Корсунська земля? - скипiли василiки. - Князь Володимир не загрожу?, а ступив на нашу землю, взяв Херсонес, що скажемо ми iмператорам про цей город? Князь Володимир не квапився з вiдповiддю. - Правда, - промовив нарештi вiн, - Корсунська земля, сирiч Клiмати, - то ваша фема, i князi руськi писали, що не iмуть властi на цiй землi, що Клiмати не пiдкоряються ?м. Вiд цього не вiдступаю, про землю Курсунську пишемо по старому ряду. I Херсонес був вашим городом. Проте давайте поговоримо про город цей пiзнiше, коли кiнчимо весь ряд... Обiцяю - вашого собi не вiзьму. Слова про Херсонес збили з толку й дуже стурбували василiкiв iмператорiв - чому ж князь Володимир, укладаючи ряд про Клiмати, не хоче зараз говорити про Херсонес, невже ж вiн дума? залишити собi цей город?.. Адже Клiмати без Херсонеса - тiло без голови!.. Та нi, вiн сказав - вашого собi не вiзьму, отже, не вiзьме й Херсонес. Втрутились купцi: - I про куплю-продаж скажи ?м, княже! - Правда! - згодився князь Володимир. - Ми говорили з василiкамi? в Ки?вi - не можемо так, як нинi, торгувати з Вiзантi?ю. - Iмператори згоднi прийняти в Константинополi купцiв, скiльки хоче Русь, нехай вони самi визначають цiни. Заговорили й бояри: - А про челядь, княже? Володимир з одного слова зрозумiв бояр - так, на Русi, особливо ж у боярських вотчинах над Днiстром i Дуна?м, бувають випадки, коли челядь, смерди, що стали обельними холопами, покидають землi, iдуть у лiси, тiкають свiт за очi, часом потрапляють i до Вiзантi?. - Мо? бояри кажуть, - звернувся до василiкiв Володимира - що часом челядь з Вiзантi? утiка? до Русi, а наша бува? у Вiзантi?... Напишемо про челядь, аще ускочить на Русь з Вiзантi?, i про ту челядь, яка може ускочити з Русi до вас, - восп'ятити* (*Восп'ятити - повернути назад.) мусимо ?х. - I про татьбу та розбой, - стиха гомонiли вже купцi. Це була правда - в Константинополi траплялось не раз, що в руських купцiв викрадали товари, - що говорити - i в Ки?вi, на подольському торзi, ? доста татiв мiж голодними смердами. - Гаразд, - згодився князь, - i про це мусимо написати: аще гречин щось украде в русина або русин у грека - показненi будуть по закону грецькому i по уставу руському; аще уб'? гречин русина або русин грека - да уб'?мо ?х. Тодi василiки схопились. - Ми згоднi, - сказали вони, - i запишемо про татьбу й розбой, як писали про це й допреже. Але, княже Володимире, ти мусиш смертю покарати й тих, що забили в городi Ки?вi купця-гречина Феодора з сином, а за двiр його i всi скарби нехай тать заплатить. Князь Володимир довго й пильно дивився на василiкiв, а тодi суворо сказав: - Якби Феодор був токмо вашим купцем, я покарав би головникiв i повернув Вiзантi? всi його добра, але вiн - не купець, а послух Вiзантi?, що продав Русь, i карали його з сином усi руськi люди... Хочете викуп за нього мати - говорiть з усi?ю Руською землею, а я не раджу вам таку розмову мати... Запам'ятайте, василiки, й перекажiть iмператорам: коли присилатимете до нас послухiв, зрадникiв, татiв - смертю будемо карати ?х, як i патрикiя Феодора... Тiльки цього не будемо писати в нашому рядi: шкода вас! Якби це робилось не в Херсонесi, а в Константинополi чи iншому городi Вiзантi?, василiки, либонь, дуже довго сперечались би про кожне слово ряду, зараз вони ж не смiли рота розкрити. Проте, згоджуючись з усiм, що ?м пропонував князь Володимир, вони хотiли досягнути й свого - якщо не в бою i не силою, то хитрим словом. Пiдвiвся старий, сивобородий Роман, митрополит халкидонський. - Ми, василiки, - сказав вiн, - прийма?мо твiй ряд, княже, будемо молити бога й певнi, що божественнi василевси його пiдпишуть. Проте це - ряд велiй, такий, як i з Нiмецькою iмперi?ю, могутнiми державами свiту... - Чого ж хоче митрополит? - Ми дамо Русi те, що зрiвня? ?? з iншими могутнiми державами свiту... християнство, що дасть Русi iстинну вiру, грамоту, книги, храми й собори, утвердить князя пастирем, а людям його дасть життя безначальне, виведе з стану варварiв. Князь Володимир посмiхнувся. - Марно дума?те ви, роме?, що руськi люди варвари. Ви кажете, що в нас нема? грамоти, що ми - темнi й неписьменнi. Нi, це неправда, бо здавна руськi люди карбували р?зи, i нинi, як i роме?, пишуть харатi?, мають книжицi, слов'янськими знаками писанi... Ви кажете, що в нас на Русi нема? вiри iстинно?, що ми язичники, молимось дерев'яним богам? Нi, не так, у нас ? багато людей, що моляться дерев'яним богам, а ? багато й християн, що мають храми, моляться iконам, читають книжицi. - Патрiарх Фотiй сто лiт тому утвердив у Ки?вi ?пархiю, що пiдлягала Константинополю, - пiдхопили гречини. - Чув таке, - посмiхнувся Володимир, - але дуже шкода, що той патрiарх, сидячи в Константинополi й не бачивши й не питаючись Русi, записав ?пархiю, бо в Ки?вi ?? не визнали. Перших священикiв у Руську землю прислали болгари, баба моя, княгиня Ольга, яку хотiв охрестити iмператор Костянтин, була вже до того охрещена. Ви ж, василiки, зна?те... - Так, - швидко сказав митрополит Роман, - ми це зна?мо i тому хочемо, аби нинi ця ?пархiя була стверджена, аби Руська земля хрестилась вiд константинопольського патрiарха. Князь Володимир вiдповiв: - Слухайте, василiки, й перекажiть iмператору Василевi - так, прийшов час, i ми дума?мо охрестити Русь. Василiки вперше за весь час радiсно й легко зiтхнули. - Боже всесильний, - вирвалось у митрополита Романа, - дяку?мо тобi, що просвiтив руського князя... Володимир нiби не почув його слiв. - Я вам повiм правду про Русь, - сказав далi вiн. - Так, прийшов час, коли ми, руськi люди, вирiшили прийняти християнську вiру. Древнi боги колись багато допомогли нашим людям, ми живемо в свiтi iному й хочемо жити, як усi... i в нас багато чого не вистача?: ми не неволили земель, не забирали в них багатств, ми стояли з мечем i щитом, у нас нема? того, що ма? Вiзантiя. Що ж, ми вiзьмемо це у вас. - Ми охрестимо тебе, княже! - заволали василiки, а наiпаче митрополит Роман i священик Феофiл. - Не про себе думаю, - з посмiшкою вiдповiв ?м Володимир, - бог уже просвiтив мене, я ?смь християнин. Коли б з неба вдарив грiм, василiки були б враженi менше, нiж вiд цих слiв. - Християнин? - переглянулись вони. - Але вiд кого, звiдки?! - Вiд болгарських священикiв, що живуть у Ки?вi. У палатi настала незвичайна тиша, крiзь розчинене вiкно долiтав тiльки шум розбурханих хвиль Руського моря. Проте що могли робити василiки? - Понеже так, - сказали вони, - то ми охрестимо всю Русь. - Iмператор Вiзантi?, - вiдповiв ?м Володимир, - ? главою держави й церкви. Понеже я хрестився сам, то, як князь, сам хрещу й Русь. - Тодi ти, княже, стверджу?ш нинi ?пархiю, яку заклав Фотiй? - Про ?пархiю Фотiя я вже сказав, - промовив Володимир. - ?? не було, то тiльки вигадка ваша. I чому ви хочете, щоб ки?вська християнська ?пархiя пiдкорялась константинопольському патрiарху? Ваш патрiарх, як ми зна?мо, пiдкоря?ться василевсу. Так кому ж пiдкорятиметься ки?вська ?пархiя, а за нею й Русь? Все тому ж василевсу iмперi?? Нi, ми прийма?мо християнську вiру, множество людей на Русi, а з ними й я, вже хрещенi, у нас буде вiднинi наша, руська ?пархiя, i, либонь, не одна, а в багатьох землях, вас прошу - допоможiть менi охрестити Русь: дайте нам священикiв, божественнi книги, iкони, такожде науку. Князя Володимира в цю хвилину не можна було пiзнати - гордий, дужий, смiливий, вiн говорив про те, що давно вже хвилювало руських людей. - Ви кажете, що iмперiя роме?в всемогутня, що землi ?? лежать на пiвнiч, захiд, схiд i полудень вiд Константинополя, що ?й кориться безлiч народiв. Тiльки ж вам не кориться Захiд, де сидить папа, ви тремтите перед iмператором нiмецьким. Мала Азiя повста? проти вас, Болгарiя, - горе людям Болгарi?! - облива?ться кров'ю, а однаково не скорена iмперi?ю, i ?? патрiарх у Охридi не визна? вашого патрiарха. Василiки розгублено переглядались мiж собою, ки?вський князь, виявля?ться, володi? не тiльки збро?ю, вiн почина? палити ?х словом, вiн говорить ту правду, про яку бояться не тiльки говорити, а й думати роме?. Володимир не тiльки не кiнчив, навпаки, почина? говорити ромеям свою, руську правду, збуджений, розгнiваний, а проте стриманий i гордий у гнiвi сво?му, продовжував: - I чому iмперiя забува?, що ?й не кориться Русь? Ви назива?те нас худородними жителями Пiвночi, варварами - чому? Хочете знати - Русь тягнеться вiд Руського й Джурджанського морiв до Полунощного океану у вiд Дунаю аж до Оральських гiр. Русь володi? такими добрами, якi вам i не снились. Люди ?? нiколи не ходили й не ходять у чужi землi, та й навiщо вони нам - уся ваша iмперiя менша, нiж наше поле над Руським морем. Це були вкрай образливi слова - во?води й мужi руськi смiялись, василiки сидiли, мов води в рота набрали. - Ми довго мовчали й терпiли! - запальне продовжив Володимир. - Назовiть менi хоча б одного iмператора, який побував би в Ки?вi, щоб взнати нас - руських людей, щоб по-людському говорити з нами... Нi, такого iмператора не було, iмперiя говорить з нами, як з якимись печенiгами чи хозарами, через василiкiв, а то й купцiв... Що ж, якi василiки й купцi - така й мова. А ми не соромимось - до вас ходили й говорили, чи то в Константинополi, чи пiд його стiнами, з вашими iмператорами князi Кий, Олег, Iгор, княгиня Ольга i мiй отець Святослав... Розмова, звичайно, бувала всяка: як зустрiчають, так i проводжають... Во?води й мужi вже голосно тепер зареготали, васияiкам здалося, що ?х шмату? скажений гiперборейський вiтер, - i тi, i тi розумiли, про якi розмови пiд стiнами Константинополя говорить князь Володимир. - Скажiть iмператорам Василевi й Костянтану, - закiнчив Володимир, - що я хочу й буду надалi говорити з ними тiльки як рiвний з рiвними i що цього вимагаю не я, а вся Русь. - Божественнi iмператори подумають, подбають, - забурмотiли переляканi василiки. - Нi - перебив ?х Володимир, - iмператорам нiчого думати й гадати. Руськi люди терпеливi, але всяке терпiння докiнчу?ться... Василiки переглянулись мiж собою. - Князь Володимир хоче одержати вiд iмператорiв високий чин куропалата?* (*Куропалат - намiсник.) Вiн посмiхнувся. - Божественнi iмператори не заперечують й згодяться дати князевi Русi вiнець кесаря... Князь Володимир розгнiвався: - Iмператори роме?в, як я знаю, давали вiнець кесаря каганам Болгарi?, а потiм били i кесарiв, i болгар. Я не вiзьму вiд них нi чепа куропалата, нi вiнця кесарського; хочу й мушу мати корону василевса. Василiки лютували, вони кипiли вiд обурення. - Але ж корону василевса може носити тiльки порфiрородний... Це була образа, виклик зухвалому ки?вському князевi, на якi вiн мiг вiдповiсти також образою. Володимир справдi був ображений - за себе, за всю Русь. Проте вiн себе стримав i продовжив, нiби й не чув слiв василiкiв: - Корону василевсiв вимага? Русь... А щоб iмператори роме?в надалi нiколи нас не зраджували i щоб Русь справдi була рiвна з Вiзантi?ю, iмператори Василь i Костянтин мусять дати менi в жони сестру свою Анну. Василiки могли ждати будь-чого вiд зухвалого князя, тiльки не цього. - За божественним установленням iмператори роме?в не можуть родичатись будь з ким, а тим паче з невiрними жителями Пiвночi... - Менi вiдомо, що iмператори вiддали свою дочку за хозарського кагана, а ще одну за сина короля Гуго вiд рабинi. - Син короля Гуго був онуком iмператора Карла Великого, а за родичання з хозарами церква наклала на iмператора анафему... - Скажiть iмператорам вашим, що ви говорили з князем Володимиром - онуком князя Iгоря, який стояв колись пiд стiнами Константинополя, сином Святослава, що бився з Iоанном Цимiсхi?м на Дуна?. I нинi я, якщо не домовлюсь з Херсонеса, говоритиму з iмператорами разом з болгарами пiд стiнами Константинополя. От i все! На цьому ми, мабуть, i кiнчимо, василiки! Тодi патрикiй Сисiнiй сказав: - Ми домовились про все з тобою, княже Володимире, i нинi ?демо, щоб поговорити з iмператорами. Ми певнi i будемо молити бога, щоб швидко бути в Константинополi i так само швидко повернутись назад. Але в нас лишилось ще одно - про Херсонес, ти обiцяв говорити про нього, коли укладемо ряд. Князь Володимир посмiхнувся. - Це правда, - сказав вiн. - Я обiцяв говорити про Херсонес пiсля ряду. Що ж, скажiть iмператорам, що я дам ?м Херсонес як вiно* (*Вiно - викуп.) за царiвну Анну. Пiсля цього василiкам справдi нiчого було запитувати. Князь Володимир простягнув руку до вiкна й показав на бiлястi хвилi, що починали борознити синь моря. - Гiперборейський вiтер швидко пожене кубари* (*Кубари - кораблi.) вашi до Константинополя, - закiнчив вiн, - а тим часом подме теплий вiтер полуденний, принесе ?х назад з рядом, данню i всiм, про що ми домовля?мось. Щасливого вам путi! Того ж дня василiки роме?в вирушили до Вiзантi?. РОЗДIЛ П'ЯТИЙ 1 У Константинополi дуже швидко довiдались про те, що ранньо? весни до Херсонеса попливло сотнi двi подiй ки?вських з воями пiд знаменами князя Володимира. Вiйна?! Так, iмператор Василь розумiв, що князь ки?вський вирiшив помститись за сво?х во?в, якi загинули пiд Абiдосом, за те, що Вiзантiя порушила ряд з Руссю, за все, що вчинив вiн, Василь, i всi iмператори колишнi. Воювати з ки?вським князем? О нi, Вiзантiя ледь стримувала наступ болгар у Фракi?, Македонi? й на Пелопоннесi, у Малiй Азi? не стало Варда Фоки, але однаково то в тiй, то в тiй фемi спалахували повстання, - iмперiя була безсила, вона не могла воювати на сво?й землi, а тим бiльше в далеких Клiматах. Крiм того, похiд князя Володимира на Клiмати мав, либонь, бiльше значення, нiж у яке iнше мiсце, - у Вiзантi? рiк за роком спалахував голод, житницею ?? були Клiмати, тепер вони одрiзувались вiд Константинополя. Тому iмператор Василь так швидко, почувши про похiд князя Володимира, й послав василiкiв до Херсонеса, тому вiн тепер так нетерпляче ждав ?х у Великому палацi. I не тiльки вiн - василiкiв з Херсонеса ждав Константинополь, вся iмперiя, життя й майбутн? яко? висiли на волосинцi. I от нарештi мiж чорними берегами Босфору вималювались обриси хеландiй - василiки iмператора Василя повертались до столицi. Цi хеландi? мали жалюгiдний вигляд - у Руському морi бiля гирла Дунаю вони потрапили в люту бурю - на деяких з них поламанi були щогли, на всiх порванi вiтрила, раби на подiях i самi василiки, на чини сво? не гляди, мусили виливати воду, гребти, рятуватись, ледь вирвались з пащеки смертi. Виснаженi, кволi, нетвердi в ногах пiсля морсько? хитавицi, стояли тепер василiки перед iмператором Василем, що приймав ?х не в Золотiй палатi, а в одному з поко?в, - сам iмператор, що не спав уже багато ночей i дуже хвилювався, страждав вiд сердечно? хворi, не хотiв вiн також, щоб розмову його з василiками чули стороннi особи. Те, що почув iмператор, було страшним, неймовiрним... - Херсонес упав... Князь Володимир сидить у городi. - Вiн прийняв вас? Говорив з вами? - Говорив, василевсе! Вiн пропону? нам ряд... Ряд! О, як втiшило й одразу пiдбадьорило iмператора це одно слово. - Що ж хоче руський князь? Василiки сказали, що князь Володимир вимага?, аби Вiзантiя дала дань за всiх во?в - живих i мертвих, що боролись пiд Абiдосом, - що ж, iмператор згоден! Правда, сплатити таку дань зараз нелегко - скарбницi iмперi? давно порожнi, щоб платити сенаторам, сановникам, всiм урядовцям, вже не раз продавались скарби Великого палацу, доведеться, либонь, знову торгувати срiбними панiкадилами, а може, й одягами iмператорiв колишнiх - добре, що в Iталi? й Нiмецькiй iмперi? охоче все це купують. Коли василiки сказали, що руський князь утвержда? старi договори про Клiмати, в нього наче тягар спав з серця. Купля, пiльги купцям у Константинополi, вiльне пересування ?х i зимiвля в гирлi Днiпра i на островi Елферiя - це все не лякало iмператора Василя, добре зробили василiки, що згодились з руським князем: iмператори вмiють складати договори, але краще вмiють i обходити ?х... Князь Володимир говорить про Болгарiю - вiн не перший, усi князi руськi завжди турбуються про цих мiсян, - гаразд, iмперiя обiця? не чiпати ?х, нинi ж не Вiзантiя, а Болгарiя наступа? на Константинополь, iмператор Василь пiсля поразки в Родопах довгi роки збиратиме сили. Дуже втiшила iмператора Василя й звiстка про те, що Русь прийма? християнство. Шкода, що князь Володимир уже християнин; болгари, це тiльки вони, це ?хня рука... А втiм, з християнином-князем буде легше говорити, анiж з варваром, вiн не хоче коритись константинопольському патрiарху, - i це болгарська рука, ?хня церква сотню лiт не визна? константинопольського владики. Проте князь Володимир просить дати йому священикiв, церковний посуд, книги, iкони, - Вiзантiя дасть усе це, пошле священикiв - аби ?х пустили на Русь, вони зроблять те, чого прагне Константинополь! - Усе? - запитав iмператор Василь. - А Клiмати, вiн iде з Херсонеса? Василiки затялись - хитавиця, далека дорога... - Князь Володимир згоден укласти ряд, якщо ти, василевсе, пришлеш йому вiнець... - Вiнець iмператорiв худородному князевi? - А Клiмати й Херсонес вiн покине тодi, коли ти даси йому в жони сестру свою царiвну Анну... Iмператор Василь схопився з крiсла, обличчя його налилось кров'ю, очi палали - це був не чернець, а нестямний василевс... Василiки мовчали. 2 Рано-вранцi, коли вiтер вiяв до ворiт Босфору, iз Золотого Рогу мимо Сотенно? вежi вийшов на веслах у голубi води Пропонтиди великий дромон, на найвищiй щоглi якого маяло знамено iмперi?, а за ним кiлька памфiл, кумварiй* (*Памфiли - легкi бойовi судна, кумварi? - довгi тихохiднi.) i хеландiй. Напроти рогу пiвострова, де височiли стiни Юстинiана, палаци, собор Софi?, судна цi зупинились, на них стали пiднiмати вiтрила. На насадi дромона стояла Анна. Проминув один день вiдтодi, коли вона кричала братовi Василевi, що не буде жоною ки?вського князя й не по?де до города Ки?ва, а вранцi говорила з матiр'ю Феофано. I чого не зумiв досягти Василь, те дуже швидко зробила Феофано. Сувора, заглиблена в сво? думи, але спокiйна, одягнута в срiблясту тунiку, з червоним корзном на плечах, у червоних сандалiях, з оздобленою перлами пов'язкою на головi, Анна стояла на палубi дромона. Вона дивилась на палаци й тереми, собор Софi?, позолочена баня якого в сяйвi аж слiпила очi, на сади, високi стiни, тополi над морем, - там лишилось ?? дитинство, брати, матiр. ?й тепер нiчого не було жаль, ?й здавалось, що в не? нiколи тут не було й нема? нiчого рiдного; презирлива посмiшка з'явилась на ?? устах, коли вона пригадала брата Василя, матiр... ?й нiчого тепер не було жаль! Судна розвертались, вiтер надував усе дужче й дужче вiтрила; запiнюючи голубi води, дромон, а за ним i всi кораблi почали вiдходити вiд пiвострова. Просто перед собою Анна бачила ворота Босфору, там вставала висока хвиля, густо синiла вода, вгорi пливли, як неповороткi, важкi дельфiни, темно-сiрi хмари. Анну не лякала похмура, тьмяна далина, в Константинополi, вiд якого вiддалялись кораблi, ?й нiчого було втрачати, там Анна була б тiльки родичкою, сестрою василевса, не ?й, а iмператору належить там i честь, i слава. За дромоном поспiша? цiла флотилiя суден, тут везуть вiнцi для князя Володимира й Анни - вiн i вона будуть василевсами Русько? iмперi?, з нею ?де багато священикiв, вони везуть з собою царськi одяги, церковний посуд, iкони, ризи... Це - добра зброя, Анна дуже надi?ться на не?. I Анна зовсiм не думала про того, хто мав у далекому Херсонесi назвати ?? жоною, ?й було байдуже, який з себе князь Володимир, ?й хотiлось тiльки швидше стати поряд з ним, одягти вiнець, бути василiсою. З Константинополя дивились, як кораблi з василiками, данню й царiвною Анною вийшли iз Золотого Рогу, розвернулись бiля рiжка пiвострова й попливли до ворiт Босфору, - всi в городi просили бога, щоб вiн послав ?м попутний вiтер, щасливу дорогу. Задоволений був i iмператор Василь - одягнутий у легкий дивiтисiй, у черевиках на босу ногу, вiн стояв пiсля виходу в Золоту палату бiля вiкна сво?х поко?в, пiдставляючи обличчя, шию, груди свiжому вiтерцевi, що повiвав з протокiв Пропонтиди. Дорогою цiною купував вiн на цей раз мир з руським князем - щоб зiбрати йому дань, довелось знову продати купцями з Венецi? i Амальфи чимало коштовностей з Великого палацу й навiть шолом iмператора Костянтина Великого; довелось Василевi дати ще й посаг сестрi Аннi - одяги для не? й князя Володимира, iкони, ризи, чимало грецьких книг, - убога Вiзантiя ста? ще убогiшою, злиденною. Проте мир виграно - Клiмати з городом Херсонесом залишаються фемою Вiзантi?, у викуп за це Василь да? Володимиру корону й сестру Анну, василiки везуть у Херсонес харатiю iмператорiв, у якiй золотом написано, що Вiзантiя не чiпатиме земель Русi над Понтом Евксiнським, виведе сво? вiйська з Болгарi?. О нi, виводити вiйсько з Болгарi? iмператор Василь не збира?ться - того, що написано в харатiях, не буде надалi, нехай грецькi кораблi швидше пливуть до Херсонеса, iмператор Василь велить сво?м вiйськам iти в Родопи! Так iмператор Василь бореться за мир, так вiн знищить Болгарiю... А Русь, що iмператоровi Василевi Русь. Доки в Ки?вi сидiли князi, Вiзантiя боролась з князями, нинi Русь iмперiя - вiн боротиметься з нею. З вiкон Влахерна також видно Золотий Рiг, Пропонтиду, кораблi, що прямують до Босфору. Звiдти дивиться на них Феофано. Це не та вже красуня василiса Феофано, що скоряла iмператорiв красою, а iмперiю - хитрiстю, чварами, зрадою. Колись у не? були сили й здоров'я - вона розтратила ?х у шаленому вихорi життя. У Феофано була колись краса - ?? називали, i не без пiдстав, кращою жiнкою свiту, за один ?? поцiлунок, пристрасть, жагу вмирали - тепер вона була нiкому не потрiбна, зiв'яла квiтка, кинута обiч дороги. Маючи силу, здоров'я й красу, вона мала колись i друзiв, що присягались ?й у вiрностi й любовi, але одних не стало - вона вбила ?х власною рукою, iншим Феофано була вже не потрiбна. Тепер вона сказала дочцi сво?й Аннi, i це була, либонь, ?дина правда, промовлена нею за все життя: - Ти недобре робиш, Анно, що не викону?ш загаду свого брата Василя й не ?деш на Русь. - Але ж ти сама говорила менi, та й сама я достеменно знаю, що брат мiй Василь не зробив i нiколи не зробить добра нi тобi, нi менi. Феофано зiтхнула - це був, либонь, перший у ?? життi людський стогiн. - Так, - згодилась вона, - я тобi говорила й знаю, що мiй син, а твiй брат Василь - наш недруг, ворог... Справа, Анно, зараз не в ньому, - я пам'ятаю Константинополь i iмперiю тодi, - заплющила очi i замрiялась Феофано, - коли на чолi ?? стояли жорстокi, дужi люди - Костянтин, Никифор, Iоанн, - тодi свiт боявся iмперi?... Василь також жорстокий, але безсилий, вiн оточив себе такими ж безсилими, бездарними людьми, у нього нема? вже навiть полководцiв, його вiйсько - священики та ченцi. - Це страшно, мамо! - промовила Анна. - Так, це страшно, - згодилась Феофано, - бо Василь, - вiн уночi приходив до мене, - може ще залити кров'ю Болгарiю, може ще раз обдурити Русь, але, вiр менi, а я добре знаю, наша iмперiя розпада?ться, загиба?мо ми - ти i я, загиба? iмперiя. Тому говорю тобi, Анно, ?дь на Русь, там ти житимеш, матимеш честь i славу. Анна зробила, як ?й радила мати. З вiкон Влахерна було видно, як кораблi грецькi один за одним входять у ворота Босфору, завертаючи, зникають за високими скелями. Феофано зiтхнула - тепер вона буде одна, зовсiм одна у Влахернському палацi, скоро помре. I смерть недалеко - уже цiлий рiк Феофано хворi?, не може ?сти, худне, в не? часто колотиться серце, наморочиться голова, нiмiють руки, ноги, безнастанно пече й пече пiд грудьми... Студениця* (*Студениця - рак.) - так назвали лiкарi хворобу, а вiд не?, як достеменно зна? Феофано, нема? вже рятунку. I Феофано розумi?, що це - кiнець, вона, що все й завжди перемагала, не може боротись з студеницею, на цей раз, i вже востанн?, переможе хвороба. 3 Тиша стояла й безвiтря, Руське море неначе спало, в берегах бiля Херсонеса ледь-ледь плескалась хвиля, лоно вод не тривожила жодна лодiя. Та ось на далекому обрi? з'явились кораблi - чимало хеландiй, памфiл, кумварiй пiвколом iшли попереду, за ними на ста довгих веслах, розриваючи тупим носом воду й залишаючи по собi широкий слiд, плив дромон iз знаменом iмперi? на найвищiй щоглi. Тодi на стiни города й на скелi вийшли всi мешканцi Херсонеса й во? руськi - вони дивились, як кораблi з Константинополя обгинають вузький пiвострiв, пливуть попiд скелястим пiвнiчним узбережжям, круто повертають на пiвдень i заходять до спокiйно? затоки Символiв. Гостей з Константинополя зустрiчали новi херсонеськi протевон i стратиг, руськi во?води й во? стояли далi - на головнiй вулицi города, на сходах i бiля базилiки акрополя. Тiльки кораблi стали в затоцi й вiд них на берег поклали дерев'янi сходнi - з памфiл i хеландiй стали сходити василiки, що вже були ранiше тут, кiлька ?пископiв, священики - всi в барвистих ризах, ченцi в темних рясах, всякi урядовцi з вiдзнаками й нагородами, писарi з чорнильницями бiля поясiв. А потiм усi на березi розступились: раби несли по гнучкiй сходнi з дромона важкi, завiшенi голубими тканинами ношi, на яких хтось, либонь, сидiв. Нiхто не бачив, кого ж несли раби. Колихаючись на плечах, ношi пропливли мiж рядами священикiв, ченцiв i урядовцiв. Ось раби вже за стiною города, завернули лiворуч, попрямували до будинку на пагорбi, де жив стратиг, от вони й зникли за колонами. Аж тодi раби заходились носити з кораблiв важкi пакунки, скринi, величезнi корчаги, лантухи, - багато всякого добра було на кораблях, на березi виростала цiла гора дарункiв. У примiщеннi бiля олтаря князя Володимира ждали прибулi з Константинополя спафарi? й кiтонiти, що досконало знали, як належить одягати iмператорiв. Тут же було й кiлька священикiв з Ки?ва, якi мусили перейняти вiд