них ю науку. Кiтонiти приготувались. На лавах пiд стiною стояли довжелезнi й вузькi дерев'янi скринi, в яких лежав одяг, на столах ближче стояла сердолiкова крабиця* (*Крабиця - ларець, скринька.) зi всiм вiссом* (*Вiсс - вiнець i всi царськi регалi?.) царським. Коли князь Володимир увiйшов, кiтонiти низько схилили голови. Вони одягли на нього довгу сорочку, натягли через голову схожий на мiшок з прорiзом угорi бiлий, шитий срiбною ниткою в хрести скарамангiй, пiдперезали широким, червоного шовку поясом, взули ноги в червонi гостроносi черевики, почепили на плечi червону, з золотою каймою хламиду, на шию лори. Це було дуже незручне вбрання, якщо ранiше у власному одязi йому було просторо й дозвiльне, то тепер князь Володимир почував себе, як у тiсному дерев'яному коробi, ворушитись було важко, комiр хламиди врiзувався в шию. Князь Володимир ввiйшов у собор, там до нього при?дналось чимало бояр i во?вод, що ждали його виходу, спафарi?, що тримали сердолiкову крабицю. До собору ввели царiвну Анну. Вона була в срiблястому одязi, що облягав тонкий стан, обличчя ?? не було видно - голову Анни закривало густе покривало, що спадало на плечi й груди. Князь Володимир зробив так, як йому заранi сказали, - ступив уперед, зупинився перед царiвною, пiдняв з ?? голови покривало. Перше, що вiн побачив, - великi переляканi очi Анни, що темнiли на вибiленому, нафарбованому обличчi, тонкий нiс, що здригався вiд напруженого дихання, стиснутi уста. Але все це - не тiльки обличчя царiвни, а й тисяча людей, що наповнили собор, урочистий спiв хору, сяйво свiчок - проходило перед ним, як увi снi, взявши за руку царiвну Анну, вiн повiв ?? вперед, до вiвтаря, де вже стояв ?пископ, а на столику, праворуч вiд нього, лежали вiнцi. ?пископ пiдняв вiнцi й поклав на голови Володимира й Анни, з'?днав ?х руки червоною шовковою хусткою, благословив - вiднинi Анна була царицею, жоною князя Володимира, голову ж його вiнчатиме корона вiзантiйських iмператорiв. - Iсполайте деспоте!* (*Многi лiта государю!) - гримiло в соборi, тисяча людей, величаючи його, василевса, ставали на колiна. I дивнi, нiколи не знанi почуття огорнули душу князя Володимира. Вiн дивився на людей, бачив безлiч захоплених блискучих очей, чув багатоголосий спiв хору, що бажав многих лiт василевсу Володимиру й василiсi Аннi, йому забивали дух пахощi ладану, смирни. Вiднинi нiхто й нiколи не назве вже його сином рабинi, вiн iмператор, як Василь i Костянтин у Вiзантi?, як Оттон у нiмцiв... Вiднинi нiхто й нiколи не називатиме такожде й Русь землею варварiв-язичникiв, вона сто?ть нарiвнi з Вiзантi?ю, Нiмецькою iмперi?ю, могутнiми державами свiту... Князь Володимир пiднiс руки д'горi, звернув погляд до неба. - Воззри, боже, на мя, смиренного раба свого, прийми, боже, молитву мою... Позаду залишились пир, шум багатьох голосiв, спiви, славослов'я - у спочивальнi, куди вони зайшли, багато людських рук довго й старанно працювали, щоб приготувати все для радостi, щастя, любовi, - в срiбному свiчнику горiло сiм свiчок, промiння ?м освiтлювало червонi грецькi килими на стiнах, мармуровi постатi Амура й Псiхе?, що злилися в'?дно у вiчному цiлунку, бiлоснiжне широке ложе, у високих вазах квiти. За розчиненим вiкном пливла нiч - чудова, велична: повний мiсяць заливав голубуватим сяйвом гори на мисi Парфенiя, тихi води Руського моря, мури, церкви, колони, базилiки й побудованi стiна в стiну будинки Херсонеса, що зараз уночi були попелясто-срiбнi. Сп'янiлий вiд вина й усього, що йому довелось пережити цього дня, Володимир дивився на Анну, ?? великi темнi очi, що дуже одверто й покiрливо заглядали в його серце й душу, гарне обличчя, на якому палахкотiли рум'янцi, вiдкритi уста, за якими видно було два ряди стиснутих зубiв - намистечка з перлiв. I вся вона - з чудовою, наче точеною, ши?ю, округлими плечима, персами, надзвичайно тонка в станi, з крутими, пружними стегнами, - красою Анна була достойною дочкою матерi сво?? Феофано, але та догоряла, як вечорова зоря, в Константинополi, а ця сходила, нiбi? денниця, в Херсонесi, над морем Руським. I, вражений цi?ю красою, князь, а нинi василевс, Володимир несмiливо торкнувся руками ?? плечей, а потiм обняв трепетне тiло Анни, поцiлував ?? гарячi, благаючi уста... - Божественна василiса! Окраса свiту! - сказав вiн. - О Володимире, гiперборейський витязь! - вiдповiдала Анна. Руських слiв, яких навчили Анну в час подорожi з Константинополя до Клiматiв, i тих грецьких слiв, якi Володимир завчив тут, у Херсонесi, було так мало... Але що слова, коли саме небо, мiсяць, земля, зда?ться, благословляють любов, а зовсiм недалеко набiгають на берег i щось шепочуть теплi морськi хвилi?! 4 Починало свiтати, коли князь Володимир став за городом на скелi, в пiднiжжя яко? глухо били хвилi. Хто зна?, чого вiн у цю вранiшню годину опинився тут, позаду була нiч, коли нi вiн, нi Анна не спали, тiльки перед свiтанком вона, поклавши руку на його плече, спокiйно заснула, сам вiн також мiг i мусив спати. Проте сон не йшов йому в голову, обережно прийнявши з свого плеча теплу руку Анни, вiн устав, опустив на вiкнi завiсу, тихо одягнувся, ще тихше, щоб не рипiли мостини й не рипнули дверi, вийшов з спочивальнi, спустився в сiни, де стояла сторожа, опинився на тихiй, безлюднiй ще вулицi, проминув пiвнiчнi ворота стiни, став на скелi над морем. За кiлька годин, що минули вiд пiвночi, все змiнилось на небi й у морi - вiд сходу iз-за гiр рвучкий вiтер гнав розiрванi сiрi хмари, море розходилось, скрiзь по ньому котились хвилi. Але буря ходила не тiльки в морi, щось сталось у цю передсвiтанкову годину в душi князя Володимира, йому здалося, що вiн дуже багато днiв iшов все вперед i вперед, до мети, яка тiльки вночi була чистою, ясною, привабливою, як мiсяць, небо, зорi, вся земля. Так чого ж хвилю?ться Володимир - все сталось, як вiн i вимагав: з iмператорами Вiзантi? укладено почесний, твердий, несхитний ряд, кораблi вже привезли з Константинополя дань на живих i за мертвих во?в, учора вiн, одягнувши вiнець, став iмператором, взяв у жони василiсу Анну, може смiливо, з перемогою повертатись на Русь. На Русь... Саме про це й думав, стоячи на скелi над морем, князь Володимир... О рiдна земля, яка вона була чудова, бажана, коли князь Володимир з перемогою повертався до не?. У цiй землi в нього був свiй куточок, свiй дiм, своя родина, жона, дiти... Але де нинi його дiм, що скаже вiн жонi Рогнiдi, що скажуть йому дiти його? Шукаючи добра рiднiй землi, що содiяв вiн дому сво?му? Вiн iшов понад морем все далi й далi вiд города, зупинився пiд кипарисами, що низько хилились i тужно шумiли пiд вiтром. Це був некрополь, закладений у давно минулi лiта, - город мертвих, де стояли пишнi гробницi, величнi пам'ятники, колони, мармуровi стату?, над деякими з них висiченi були з сiрого херсонеського каменю надгробки, подекуди тiнi мертвих охороняли лише бугорки з пiску з висхлою жорсткою травою. Знаючи вже грецькi письмена, князь Володимир минав могилу за могилою, з трудом вчитувався в написи над ними, нiби слухав переклик тих, що давно пiшли з свiту. Бiля однi?? могили вiн зупинився надовго, розбирав письмена й нарештi зрозумiв ?х. На мармуровiй плитi було висiчено: "О Юлi?, радiй! Ти, народжена над теплим пiвденним морем, стала княгинею холодно? полунощно? землi, була жоною тигра й льва, а вiд них народила леопарда, лежи ж спокiйно тут, у землi Херсонеськiй, нехай леопард iде й iде по суходолу, ти ж мертва, як жива на землi, бажана небу стала!" Прочитавши цей напис, князь Володимир здригнувся, холодок пробiг по його тiлу. Хто похований пiд цим надгробком, про яку Юлiю, тигра, льва й леопарда говориться в написi? Хвилi все дужче й дужче, перевертаючи камiння, били в береги, загрозливий голос з минулого, неминучiсть, а разом i страх перед завтрашнiм днем вповзали в душу василевса Володимира. Розвиднiлось, коли князь Володимир повернувся до будинку стратига. Там стояла денна сторожа, яка дуже здивувалась, побачивши, що князь уже виходив з дому. Ще бiльше були здивованi во?води й бояри, почет Анни, священики. Усi вони низько вклонились князевi, коли вiн зайшов до сiней, розгублено й стурбовано подивились на нього, мовчали. Вiн вiдповiв на ?хн? вiтання, пiшов сходами на верх будинку. Цариця Анна вже не спала, в переходах метушились ?? слуги, в самiй спочивальнi кiлька жiнок закiнчували ?? одягати. Коли князь Володимир переступив порiг, усi швидко вийшли з спочивальнi, й вони залишились з Анною тiльки вдвох. Його здивувало, що, незважаючи на раннiй час, Анна вже одягнулась у царський свiй одяг - срiблясту з золотими пальметами* (*Пальмети - орнамент у виглядi пальмового гiлля.) тунiку, на головi ?? сяяла легка дiадема з камiння, плечi прикривала червона хламида. - Сьогоднi у нас буде великий чи середнiй вихiд? - запитала Аниа. Вiн навiть не зрозумiв, про що запиту? Анна. - У Константинополi, у Великому палацi, - пояснила вона, - василевси роблять щоденно великi, середнi й малi виходи: великi - в храм Софi?, середнi - до iнших храмiв, малi - в перший тиждень Великого Посту, вiдповiдно до яких одягають бiлi, пурпуровi чи чорнi одяги, показуються чи не показуються народу... Князь Володимир посмiхнувся. - Я виходитиму до во?вод, бояр i всiх людей сво?х, - вiдповiв вiн Аннi, - як i допреже, днесь робитиму те саме, що й завжди. З Херсонесом закiнчено, треба збиратись i вирушати до Ки?ва. - Але ж ти вийдеш до сановникiв сво?х, полководцiв, во?в? - Я вже був у городi i ходив далеко до моря. - Ти вже був у городi й ходив до моря? - Анна широко розплющила очi. - I з тобою були тво? сановники, полководцi, во?? - Нi, - важко зiтхнув Володимир. - Я вийшов у город, ходив до моря й довго там стояв... - Один? - Так. Очi, обличчя, весь вигляд i рухи Анни виявили, що вона не розумi?, як ?? муж - князь Русi i василевс Володимир - мiг сам вийти з дому, iти до моря, довго там стояти - адже у Константинополi, у Великому палацi, все робилось iнакше: там василевси й василiси жили, оточенi етерi?ю, кроку не смiли ступити без сановникiв, дiяли так, як велiв церемонiал. - То ти зробиш вихiд зараз? - все допитувалась вона. - Так, - заспiшив Володимир, - зараз ми вийдемо разом з тобою, пiдемо вниз i поснiда?мо, а там я вирушу в город, щоб оглянути лодi?, на яких ми по?демо до Ки?ва. - А що мушу робити я? - здвигнула плечима Анна. - Тобi такожде треба збиратись: дорога в нас буде важка й довга. - Гаразд! - процiдила Анна. Тепер вона зрозумiла свого мужа. - Пiдемо! - сказав Володимир. - Я готова, - вiдповiла Анна, оглядаючи свою тунiку, хламиду... Вона, правда, на якусь мить затрималась i зняла з голови легку дiадему, поклала ?? в ларець, що стояв бiля ложа. Одразу за дверима спочивальнi ?х ждали во?води, бояри, василiки, почет царицi, кiтонiти, що тримали в руках довгi скринi з одягами iмператора. Коли Володимир i Анна вийшли з спочивальнi, усi вони низько вклонились ?м, во?вода Вовчий Хвiст ступив до князя, промовив: - Оцi гречини, - сказав вiн пошепки, - бажають одягти на тебе царський одяг i вiнець. Але князь Володимир i сам розумiв, чого вони зiбрались. - У нас на Русi, - сказав вiн, - люди звикли одягатись самi, i князi ?хнi такожде. Царськi одяги, бояри мо?, вiзьмiть i сховайте, я ?х одягатиму, коли розмовлятиму з iмператорами, а з людьми мо?ми буду аки князь. Наперед виступили василiки. Василевсе, княже Володимире! - почав патрикiй Фрiгiй. - Прийшов день нашого прощання, ми зробили все, нинi збира?мось рушати до Константинополя. - Я такожде зробив усе, через що такожде збираюсь залишити Херсонес. Що ж, очевидь, ми побажа?мо однi одним щасливо? дороги. - Ми вiд усi?? душi бажа?мо тобi й царицi щасливо? дороги. - Щасливого плавання й вам, василiки, зичу здоров'я, щастя, многих лiт i сватам мо?м, iмператорам вашим. - Дяку?мо, василевсе-княже, бажа?мо й тобi з царицею здоров'я, щастя, многих лiт життя. Проте дозволь запитати, василевсе, як будемо виконувати ряд з Руссю? Хто з нас по?де тепер з тобою до города Ки?ва? - А навiщо вам ?хати до Ки?ва? - Не про себе мовимо, ми ?демо до Константинополя, але певнi, що з тобою до Ки?ва по?де наш ?пископ i священики. - А чого ?хати ?пископу? Василiки затялись. - Iмператори нашi радились з патрiархам Миколою Хризовергом, i вiн посила? ?пископом на Русь Михайла... - Марно молодi iмператори вашi, - зло пожартував князь Володимир, - турбували старого патрiарха вашого Миколу... Я сказав вам, василiки, коли посилав у Константинополь, що на Русi не буде ?пархi? вiзантiйського патрiарха, а буде наша, руська ?пархiя. - Але ж i для цi?? русько? ?пархi? потрiбен ?пископ! - заволали василiки. - А я маю вже ?пископа, якого обрав сам. - Хто ж вiн? - Священик Анастас буде вiднинi ?пископом на Русi. - Анастас вiдступник, патрiарх Микола наклав на нього анафему! - закричали василiки i сам ?пископ Михайло. - Патрiарх Микола, - сказав князь Володимир, - може накладати анафему тiльки на тих пасторiв сво?х, iже суть у Вiзантi?, я ж, владою, даною менi iмператорами, благословляю й призначаю ?пископом Русi Анастаса Корсунянина. Василiки й ?пископи перешiптувались: - Переклюкав* (*Переклюкати - перехитрити.) нас князь Володимир, як i баба його Ольга. - Я слухав усе, що ви сказали, i сам сказав, що думав, - закiнчив князь Володимир. - Будемо рушати в дорогу, зi мною в Ки?в по?дуть зодчi вашi, навчателi, хто з священикiв хоче ?хати в Ки?в - запрошую... А тепер прошу вас, дорогi гостi, подiлити зi мною трапезу. Князь Володимир з Анною попереду, за ними бояри й во?води рушили, а ще далi й гречини-василiки, священики попрямували до палати, де для них був приготований руськими воями щедрий снiданок: смажена журавлина, лебедина, солона веприна, копченi ведмежi шинки, качки, гуси, в'ялена риба з гирла Днiпра, що просвiчувалась, як янтар, сочива з гороху й квасолi, всякi юшки, сирники, киселi, меди, вина, ол, кваси... Тут було що по?сти, вiд чого упитись, дуже швидко образи й сварги потонули на днi келихiв, корчаг, братин, незабаром з вiкон полилась i залунала над морем величальна пiсня. 5 Того ж дня князь Володимир, у бiлому платнi, з непокритою головою, мечем бiля пояса, разом з во?водами й боярами побував у полках комонних, що стояли за городом i вже готовi були вирушати в далеку дорогу, спустився до затоки Символiв, де зiбрались подi?. На березi затоки кипiла робота - там навантажували на подi? дань, яку привезли з Константинополя, й ту, яку князь Володимир вирiшив узяти з переможеного Херсонеса. Йому хотiлося б багато чого взяти тут, у Херсонесi, - чудовi мусi? iз забутих храмiв, що були привезенi ще з городiв Еллади, мармуровi стату? з тих же часiв, якi поваленi лежали за стiнами города над морем, дивнi iкони старого письма, на яких боги малювались, нiби живi люди, - у столицi Клiматiв можна було знайти чимало диковин тогочасного свiту. Але на одну та навiть i на десять подiй не вiзьмеш усього, що вабило око й тiшило душу князя Володимира; промине ще багато лiт, доки багатства, створенi майстрами свiту, широкою рiкою полинуть на Русь; промине ще бiльше лiт, i тодi свiт здиву?ться i замре перед багатствами душi русько? людини... У цей же час на одну з подiй з гучними криками во? тягли вилитi з бронзи постатi диких коней, яких приборкували смiливi на?зники, на iншу вантажили мармуровi стату? - далеку пам'ять Еллади. Мали роботу й священики, що обережно укладали на лодi? iкони, сосуди церковнi. ?пископ Анастас наполягав узяти з собою до Ки?ва й мощi одного святого, що лежали в херсонеському соборi. - Цей святий - папа римський?! - здивувався князь Володимира - Святий Климент справдi був папою римським, але його вигнали з Риму, все сво? життя вiн провiв у Херсонесi, де й помер. Мощi папи Климента поклали на одну з подiй. Довго розмовляв князь Володимир i з зодчими Херсонеса, у яких давно не було роботи в рiдному городi, деякi з них згоджувались ?хати одразу до Ки?ва, щоб будувати храми й палаци, iншi обiцяли прибути на Русь пiзнiше. - Нам щастить, - поглядаючи на небо, хмари й море, говорив старшiй сво?й дружинi Володимир, - завiяв схiдний вiтер, а тутешнi люди повiдають, що коли вiн почався, то вже й вiятиме, швидко пожене нашi лодi? до гирла Днiпра. Завтра на свiтаннi пiдемо на лодiях у море, комонне вiйсько може рушати й нинi на нiч, щоб швидше проминути Хозарську переправу, ви?хати в поле. Там, - князь Володимир простягнув руку на пiвнiч моря, - бiля острова Григорiя комонники нехай ждуть, щоб допомогти нам, лодi?-бо нашi нинi, - вiн показав на во?в, що тягли бронзових коней, - важкi суть... Вище ж порогiв будемо радитись, як вирушати до Ки?ва-города. РОЗДIЛ ШОСТИЙ 1 Залишивши Херсонес, лодiйне во?нство князя Володимира, туго нап'явши вiтрила, пiд полуденним вiтром обiйшло Клiмати, перетяло Керкентиду, зiбралося на бiлих берегах в узлучинi моря й повiльно стало пiдiйматись Днiпром угору. Мiж цими лодiями плив i княжий насад, що мав двадцять гребцiв. На кормi поверх настилу побудований був справжнiй теремок з двома покоями; гребцi ж i слуги жили й покотом спали пiд настилом просто на днищi. У той час, коли лодiйне во?нство посувалось морем i Днiпром, комонне вiйсько ще швидше проминуло Хозарську переправу, як вихор, промчало Диким полем, зупинилось i ждало князя на лiвому березi Днiпра, напроти острова Григорiя. Майже тиждень пiсля цього, працюючи з ранку до пiзньо? ночi, волокли вони разом лодi? понад порогами, пiдкладаючи пiд днища котки, штовхаючи ?х руками, плечима, грудьми, обливаючись потом, з великим трудом перемагаючи кожну п'ядь. Нарештi пороги залишились позаду - тепер до Ки?ва стелився битий шлях у полi для комонного вiйська, рiвне, спокiйне плесо Днiпра - для лодiй, на яких ?хали во?нство i князь Володимир iз жоною Анною. Князь Володимир розповiв царицi Аннi про подальшу дорогу: - Ми проминули пороги й тепер рушили просто до города Ки?ва - частина во?нства на конях, iнша - в подiях. - Надiюсь, ми з тобою будемо ?хати в лодi?? - запитала Анна. - Ти будеш ?хати, як i досi, в лодi?, - вiдповiв ?й князь, - а я буду з комонним вiйськом. - Ти залишиш мене саму? - О нi, тепер я не залишу тебе, - посмiхнувшись, сказав Володимир, - але мушу бути в Ки?вi ранiше, нiж туди прибудуть лодi?. - Навiщо тобi труситись на конi, коли набагато краще ?хати в лодi?? - Я звик сидiти на конi, - промовив на це Володимир, - а в Ки?вi мушу бути ранiше, щоб приготуватись i достойно зустрiти тебе. - Тодi ?дь, готуйся, зустрiчай... Пам'ятай, що я в думках буду з тобою, день i нiч молитимусь за тебе! Вона його обняла, поцiлувала. За короткий час, вiдколи вони жили разом, Анна збагнула вже сувору й рiшучу вдачу Володимира, знала, що краще йому нi в чiм не перечити. ?й не доводилось чинити над собою насильства: виховуючись серед знатi у Вiрменi? й живучи потiм у Константинополi, маючи перед собою такий взiрець, як матiр - Феофано, Анна завжди була привiтна, ласкава, мила, навiть тодi, коли розмовляла з людьми, яких у душi ненавидiла. Так робила вона й тут, на Русi, подорожуючи з Херсо-неса до Ки?ва, - обнiмала Володимира, цiлувала, говорила нiжнi слова, а в той же час придивлялась до нього, думала, як ?й бути. До того ж князь Володимир робив добре, збираючись достойно зустрiти ?? в Ки?вi. Тут, на лодiях, Анна не буде самотньою - з нею ?дуть придворнi жони, сли, священики, слуги... Був ранок. Лодi? стали одриватись од берега, попливли одна за однi?ю, збираючись у ключi, широким, повноводим плесом Днiпра. Князь Володимир, сидячи на конi поперед старшо? сво?? дружини, довго дивився, як вони линуть голубим, схожим на камiнь бiрюз, плесом, поволi зникаючи вдалинi, потiм ударив коня, полетiв на чолi вiйська в поле. Князь Володимир залишав лодiйне во?нство й царицю Анну немарне. Пiсля всього, що сталось, йому хотiлось якийсь час побути на самотi, в тишi Дикого поля, тiльки з дружиною, що нiчого в нього не запита?. Це нагадувало давноминулi лiта, коли вiн - м'ятежний, трепетний, смятенний - покидав Ки?в, ви?жджав з дружиною за Днiпро, в поле, ?хав, чуючи розмiрений глухий тупiт коней численного во?нства, слухаючи пiсню, що виникала десь далеко позаду й котилась, котилась над полем: Гей, у полi, полi гостинець темнi?, гостинець темнi?, могила чорнi?, могила чорнi?, а костi бiлiють... Гей, та гей, та гей! Тодi душу його огортав дивний спокiй, дихалось широко й вiльно, вiн бачив перед собою ясну мету, оглядав як господар землю, знав i вiрив, що коли зустрiне ворожу орду, то переможе ?? й з славою повернеться назад, - о, якi чудовi, важкi часом, але спокiйнi в суворостi сво?й i бранях були тi днi. I зараз було так само, як i ранiше, - високо вгорi висить, нiби бездонна чаша, тепле блакитне небо, навкруг, скiльки не глянь оком, стелиться сивою тирсою повите поле, скрiзь по ньому, як фортецi слави, височать рядами, а подекуди й нарiзно могили, а на них стоять витесанi з дикого сiрого каменю постатi богатирiв руських - вони опустили вниз руки, дивляться мертвими, але вiчноживими очима на схiд, на захiд, на полудень - в усi боки, звiдки йшли i йдуть ворожi орди... А все ж князю Володимиру смутно - усе життя душа його була м'ятежна й неспокiйна, усе життя ?? тривожили сумнiви й вагання, але зараз цих сумнiвiв стало не менше, а бiльше, життя його було важким, зараз - важчим. Так, перемога в Херсонесi - честь i слава для Русi, його отчина, яку здавна зневажали й попирали, стала рiвною з iмперiями, люди руськi, що жили по древньому закону й покону, при?днають до сво?х багатств скарби й надбання всього свiту. Чи прийме одразу як доконечну потребу, як сувору необхiднiсть все це Русь, чи будуть одностайнi в законi новому землi, городи, люди, чи повалять вони богiв старих, з якими далi не можна вже жити? Нi, князь Володимир знав, що перемога на бранi з ромеями - це тiльки початок велико? сварги на Русi, як i колись, душа його вiдчувала попереду громи й грози, ?дине, що пiдтримувало в цю годину, була певнiсть, що розсудив сам на роздорiжжi шляхiв справедливо й вiрно, глибоко вiрив у прийдешн?. Великою цiною далась ця перша перемога! Скiльки горя, муки приймуть ще руськi люди, скiльки слiз ще проллють, як тяжко, невимовне тяжко зараз самому князевi Володимиру ! Глухо б'ють i б'ють копитами конi, вгорi висять у високостi неба й дзвонять, дзвонять, дзвонять жайворонки, перед очима стелиться безмежне, сивою тирсою повите поле, бовванiють могили, сто?ть кам'яне богатирство. А десь по лiву руку широким Днiпром вiд берега та до берега, з кручi i на кручу посува?ться во?нство лодiйне, пливе насад з теремом, з вiконця його погляда? на Днiпро й голубе плесо цариця Анна. Вона чудова, напрочуд красива, може, вона, як кажуть гречини, одна з кращих жiнок свiту, але ж князь Володимир не шукав ?? краси, не про не? мрiяв, не йому, що ма? вiрну, люблячу жону Рогнiду й численну родину, не йому, що пiзнав звабу з братовою Юлi?ю й досi спокуту? любовний грiх, добиватись руки грецько? царiвни. Проте все це сталось, виправити вже нiчого не можна. Нинi, коли князь Володимир ?де в полi далеко вiд царицi Анни, йому легше, бо вiн не любив, не любить i не любитиме ??, але Ки?в все ближче й ближче, там жона Рогнiда, боги, люди. О, якою дорогою цiною заплатив вiн за перемогу, невигойна рана зя? в його серцi!.. ...Вони ?дуть день за днем, минають Гадяцьке на Пслi, Переволоку над Сулою, невдовзi пiсля Переяслава ?хнiм очам вiдкрива?ться город Ки?в. 2 Першого ж вечора, прибувши до Ки?ва, князь Володимир пiшов до Рогнiди - вiн не мiг мучитись i страждати, хотiв говорити одверто, як ?м тепер бути. Рогнiда знала, що сталося з князем Володимиром у Херсонесi. Вона не допитувалась у когось про це - бояринi, во?водшi, навiть слуги говорили, що князь уклав з ромеями в Херсонесi мир, узяв собi жону-василiсу i сам став василевсом. Тепер князь уже при?хав з комонним во?нством до Ки?ва, а цариця Анна ?де на подiях. Рогнiда зрозумiла, тiльки Володимир переступив порiг свiтлицi, чого вiн прийшов у цю вечорову годину до не?, вона знала, що рано чи пiзно мiж ними ма? вiдбутись розмова, не думала тiльки, що станеться все це так швидко. Непоко?ло княгиню й те, що про подi? в Херсонесi вже знали, либонь, i дiти, кiлька днiв вони уникали ??, i не тому, що не хотiли з нею говорити. Нi, вони не знали, що сказати матерi, як допомогти ?й у великому родинному горi. Особливо хвилювався син Ярослав, раз i другий вiн заходив до не?, але мовчав. Якось мати загледiла на очах його сльози; три днi тому Ярослав по?хав у розпуцi на лови за Днiпро i там пошкодив ногу, лежав тут же, в теремi, в палатi поряд. Однак зараз думати про це не доводилось - князь Володимир стояв бiля порога - в темному платнi, в якому, либонь, ходив на брань, з мечем бiля пояса, з непокритою головою, тiльки стомлений, змарнiлий. - Добрий вечiр тобi, Рогнiдо! - Добрий вечiр i тобi, Володимире... Вiн не пiшов до не?, не обняв i не поцiлував, як ранiше, повiльно ступив уперед, сiв так важко на лавi, що меч загримiв по пiдлозi, спер голову на руки. - Я прийшов до тебе говорити... - Що ж, говори, Володимире, я давно вже цього ждала. - Буду одвертий, Рогнiдо... Сталося те, чого не хотiв, про що не думав... - Дивуюсь, що так говориш, - вiдповiла на це Рогнiда. - Ти, пригадую, хотiв перемогти Вiзантiю - i от перемiг, ти хотiв стати нарiвнi з iмператорами - i нинi назива?шся василевсом, ти думав охрестити Русь - i охрестиш ??... - Тобi, бачу, - спробував посмiхнутись Володимир, - достеменно вiдомо, що сталось у Херсонесi, але одного ти не зна?ш... - Нi, Володимире, - сказала Рогнiда, - i це, ?дине, я знаю - ти василевс, бо став мужем василiси Анни... Спасибi тобi, Володимире, що не привiз ?? одразу сюди, а сам при?хав ранiше - велика Гора, але тобi з двома жонами тут було б тiсно... Боже мiй, бозке мiй, - з великим болем сказала Рогнiда, - ти й колись при?хав один на Гору, а мене покликав пiзнiше, нинi цариця Анна ?де десь у лодi?, ти ж тут вирiшу?ш свою долю. - Ти глузу?ш з мене, Рогнiдо? - Я нiколи, вiр менi, не глузувала з тебе, просто говорю про су?тний свiт - який вiн безжальний i жорстокий. - Невже ж ти дума?ш, що менi легко жити в цьому свiтi? - Нi, василевсе Володимире, не думаю, щоб тобi було легко жити, якщо колись люди взнають тво? життя, вони здригнуться... - I проклянуть? - запитав Володимир. - Нi, не проклянуть, бо ти бiльше, нiж себе, любиш Русь, а за це можна все простити й забути... I я, Володимире, розумiю, знаю, довго ти мучився й страждав. Мусив iти супроти роме?в. Мусив укласти з ними ряд новий. Мусив i християнство прийняти... Вона замовкла. - Мусив ти, Володимире, i василевсом стати, одягти корону, ти - достойний ним бути, iнакше ти не був би i руським князем... Пригаду?ш, коли йшов на брань супроти роме?в, ми з тобою говорили про це... - Пригадую, - тихо промовив Володимир. - Одного не розумiю, - закiнчила Рогнiда, - як мiг ти, мене жоною маючи, мислити про iншу, нiчого менi не сказавши, взяти нову, ще одну жону? - Рогнiдо! - приклавши руку до серця, вiдповiв вiн. - Коли я йшов на брань, нi про яку царiвну не мислив, укладаючи ряд з iмператорами, про це не думав, але грецькi iмператори суть лживi i хитрi, я ?м не вiрив i не вiрю, через що зажадав у них руки царiвни Анни... - Видно, дуже бояться тебе iмператори, якщо згодились дати свою сестру... Але Аннi ти вiриш? Похмурий i суворий Володимир коротко сказав: - Нарiкши ?? сво?ю жоною, не можу й не хочу про не? говорити... Вона зрозумiла бiль Володимира, що не зраджував свого слова. - Пробач, Володимире, - промовила Рогнiда. - Я нiбито забула, що вже сталось. Гаразд, не будемо говорити про не?... Але про себе самого скажеш? - Про себе? Скажу... - Тодi скажи менi правду i не бiйся, якою б жорстокою вона не була для мене: ти любиш царiвну Анну? Володимир довгу хвилину, заплющивши очi й стиснувши уста, мовчав, потiм подивився на Рогнiду й промовив: - Бачиш, я довго думав, ранiше нiж вiдповiсти тобi, бо... про такi речi звичайно не запитують. Але нi, ти, Рогнiдо, ма?ш право й повинна була запитати мене про це... Вiн знову замовк, йому важко було говорити правду, так, щоб вона зрозумiла його й не так суворо осудила, ?й цi слова були потрiбнi, щоб полегшили рану серця. - Гаразд, - закiнчив Володимир сво? думи, - я шукав не краси ??, бо нiколи до того не бачив, побачив Анну й був вражений ?? красою, але, вiр менi, не любив i нинi не люблю ??. Жахаюсь того, що сталось, коли б сила - повернув усе всп'ять... От я тобi й сказав усю правду. - Нi! - рiшуче вiдповiла Рогнiда. - Як не повернути всп'ять Днiпра, так нам не повернути життя й щастя. Ти зробив iмперi?ю Русь, сам став василевсом, ма?ш жоною грецьку василiсу, але... - вона затялась, - менi тебе шкода. - Рогнiдо! - крикнув вiн. - Ти можеш усе говорити нинi, в тво?х словах токмо правда... Але не кажи, що шкоду?ш мене, я не тiльки василевс, а й людина. - А я бiльше й не говоритиму про це, бо все сказала... - Як усе? Що ж робити менi? - Навiщо запиту?ш мене? Ти сам обирав свiй шлях у життi, я не заважатиму тобi, пiду з Гори. - Так, - зiтхнув вiн, - тепер я розумiю, що сталось, - мушу сам вiднинi тут мучитись i страждати, ти покинеш мене... - Не я зробила це, а ти, Володимире. - I це розумiю... Настало мовчання - важке, болюче. Двом донедавна рiдним, близьким людям було що сказати, душi ?х рвались одна до одно?, як нiколи, мабуть, вiдчували потребу говорити. Але вони вже нiчого не могли сказати - суворе життя поставило мур мiж ними, розривало навiки... Князь Володимир перший порушив нестерпне мовчання. - Рогнiдо! - з одча?м, вiд наболiлого серця почав вiн. - Прости, винен я, сам вiдповiм за все... Але дозволь мене одне - подбати, аби ти не мучилась, не страждала... - Чим тепер можеш допомогти менi? - ?дь, Рогнiдо, в город отця твого Полотськ, дарую тобi всю цю землю. - Ти дуже щедрий, Володимире, - гiрко засмiялась Рогнiда. - Але як пiду я в город отця мого, що скажуть тамтешнi люди?.. Колись у Полотську менi було так добре, затишно, нинi буде важко, як нiде. - Тодi, молю, вiзьми собi один з городiв, одбери вiд вельмож мо?х, ?гоже хощеш, дам тобi золото, срiбло... - Нi, - рiшуче вiдповiла Рогнiда, - взяти в тебе город, бути рабою тво?ю, земного василевса, не можу, мати пiд собою тво?х вельмож такожде не хочу: будуть убо вони рабами менi, золото й срiбло - нi, за них не купиш спокою душi. I якщо, Володимире, ти сам хочеш царство земне й небесне восприяти, то на землi царства не шукаю, але уневiститись Христовi прагну, - може, хоч пiсля смертi душа моя матиме тишу, спокiй, любов. - Що ти замислила? - Невже не розумi?ш, Володимире9 Хочу достригтись у черничий образ. - У черничий образ? - вирвалось у нього. - Нi, ти не можеш, не смi?ш так робити... Рогнiда враз змiнилась, очi ?? стали суворими й грiзними, обличчя край блiдим, просто бiлим. - Чому ти цього те хочеш? - Жона моя - черниця в городi Ки?вi, де я сиджу князем?! Нi, це буде понад мо? й тво? сили, Рогнiдо! - Марно ти бо?шся, Володамире! Я ж бо вже не жона тобi, стати чериицею хочу не для свiту, а для серця свого: все роблю для того, щоб легше було тобi, прагну спокою й тишi, ти ж i цього не хочеш менi дати? Жорстокий ти, несправедливий василевс! Тодi... тодi убий мо? тiло, як убив душу... Це була остання, либонь, краплина, яка вкрай наповнила чашу гiрко? образи Рогиiди, вона впала на колiна, обхопила руками голову, застогнала: - Вийми меч iз пiхов, убий мене, убий! Саме в цю хвилину раптом розчинилися дверi з свiтлицi поруч i на порозi став княжич Ярослав. Вiн був надзвичайно блiдий, одягнутий тiльки в довгу бiлу сорочку, спирався на меч. - Мамо! - крикнув Ярослав. - Хто тебе хоче вбити, чому ти стала на колiна? Нестримний i рипучий, вiн вихопив меч iз пiхов. - Ярославе! Сину! - заволала Рогнiда, пiдвiвшись з колiн. - Як ти мiг встати з поламаною ногою?.. Дай менi руку, я одведу тебе до ложа. - Я чув крик, бачив тебе поверженою на колiна, батько хоче тебе вбити... - Нi, сину, нi, - вiдповiла вона. - Вiн мене не вбивав, не хотiв, не хоче вбити... Ми тiльки говорили з ним, чу?ш, говорили, ?ди, сину, благаю тебе... - Вона схопила його пiд руки, силою одвела до дверей. Володимир стояв увесь цей час бiля вiкна, дивився на Днiпро й коси, але не бачив ?х, коли ж обернувся, сина в свiтлицi вже не було, а Рогнiда, схиливши голову на руки, сидiла на лавi бiля столу. Володимир ступив до не?. Вiн знав вдачу Рогнiди - щось вирiшивши, вона нiколи не змiнювала свого слова. А хiба вiн сам щось мiг змiнити?! Отже, це хвилина прощання, вже довiку ?м тепер не зустрiчатись, не бачитись... - Прощай, . Рогнiдо? - тихо промовив Володимир. - Прости мене й роби, як сама хочеш. З уст ?? зiрвалось одно тiльки слово: - Прощай! Коли Володимир вийшов, Рогнiда ще довгий час у глибокiй задумi сидiла бiля столу. Вона не плакала, нi, слiз у не? вже не було, уста ?? не ворушились, ?м уже нiчого казати, все тiло ?? стало нерухомим, безболiсним. Потiм вона встала й пiшла в свiтлицю поруч. Там, на ложi в куточку, лежав, уткнувшись головою в подушку, Ярослав. - Сину мiйi - запитала вона, сiвши бiля нього. - Що з тобою? На не? дивились печальнi, повитi смутком i зовсiм не дитячi суворi очi Ярослава. - Що з тобою? Навiщо ти встав? У тебе болить нога. Вiн струсив головою, наче хотiв одiгнати думки, що не давали йому спокою. - Нi, нога менi не болить. I що нога, мамо, у мене болить серце, душа... Я все чув, вiдаю, як вiн тебе образив, i не токмо тебе - всiх нас, дiтей, мене... - Крий тебе боже навiть думати про це, - сказала мати. - Вiн мене не образив, сину. Вiн не зробив, не зробить зi мною нiчого, Ярославе... I не менi вiн зробив лихо, а собi... Вона замислилась, приклала руку до чола, намагаючись зiбрати сво? думки. - Вiн не такий, як ти дума?ш, - повiла вона далi. - Вiн добрий, не злий, хоче добра всiм людям. Але де добро? Аще нема? любовi в серцi, нема? й добра, нема? життя... - Ти менi всього не говориш, але я розумiю, мамо, - сказав Ярослав. - Слухай! Ти достойно зробила, що одмовилась вiд батька-василевса, ти воiстину цариця царицям i госпожа госпожам, аще славу вiку змiнила на славу майбутню, але я... - Ти не кiнчив, сину... - А я все сказав про тебе... Про себе тiльки додам: я нiколи не прощу свого батька... 3 У цю нiч княгиня Рогнiда не лягала спати. На Горi погасли вогнi, з-за Днiпра, вiдбиваючись жовтим колом на плесi, виплив мiсяць. Ки?в, передграддя, Подол оповила глибока тиша, час вiд часу ?? порушували голоси сторожiв на городницях та крики заблукалих птахiв на просередах i косах Днiпра, все, здавалося, спало - земля, вода й небо. Тiльки княгиня Рогнiда не спала - вона сидiла бiля розчиненого вiкна в сво?й спочивальнi, дивилась на стiни города, кручi Днiпра, далекi лiси й луки, але нiчого не бачила; дослухалась до притишених шумiв i голосiв ночi - й нiчого не чула; безлiч думок пропливали в ?? головi - безрадiснi, сумнi, невтiшнi. Рогнiда згадувала, як у далекi днi сво?? молодостi щиро полюбила князя Володимира i, нiби дорогоцiнний дарунок, усе життя носила цю любов у сво?му серцi. ? на свiтi рiзна любов - однi поринають у не?, але швидко пересвiдчуються, що це тiльки лжа й обман; iншi люблять так буряно i з таким жаром серця, що в тому вогнi згорають; щасливi тi, кому доля судила тиху зовнi, спокiйну, але навгасиму любов - вона, як сонячне промiння, зiгрiва? серця живучих... Рогнiда полюбила князя Володимира несподiвано, пiсля велико? бурi, коли в не? нiкого й нiчого не лишилось у свiтi, коли, як здавалося ?й, уже краще було й не жити, - тодi перед нею з'явився той, кого вона напередоднi тiльки ненавидiла й проклинала, хто вбив ?? батька й братiв, але хто виявився набагато кращим, справедливiшим, дужчим, нiж усi люди. Вона вiддала йому все, що мала, - дiвоцтво, красу, серце, полюбила так, що забула гiркоту втрати батька свого й братiв, покинула отчий дiм, пiшла за коханим i згодна була йти поруч, ким би вiн не був - князем чи рабом, куди б вiн ?? не повiв - на життя чи смерть; це не було безумство, нi, це була справжня любов. ?дине, чого в них не вистачало й що пiзнiше завжди боляче ранило серце Рогнiди: вона не сказала йому тодi про свою безмежну, пристрасну любов; Володимир - суворий во?н i князь - не зумiв сказати ?й про себе, - втiм, чи мусять люди неодмiнно про це говорити: любов освячу? життя, життя утверджу? любов! А хiба життя не утвердило ?хньо? любовi! Двадцять п'ять лiт - о, як це багато, а всi ж цi лiта вони жили в турботах i невпинному трудi, князь Володимир ходив i ходив у походи, вона була йому вiрною жоною, княгинею, господинею великого й багатого дому, матiр'ю живих i мертвих дiтей... Цього, здавалося, було й досить, щоб дожити життя, князь Володимир досягнув усього, що хотiв, вона достойно йому в цьому допомагала, разом вони випестили мiцну родину, невдовзi ?х ждала тиха, спокiйна старiсть... Так що ж трапилось? Пiзня нiч, княгиня Рогнiда сидить бiля розчиненого вiкна, бачить мiсяць у небi, плесо Днiпра, на якому тремтить-перелива?ться срiбна дорiжка... Усе, як колись, i все зовсiм не так, як ранiше, бо не спить вона, поруч у теремi не спить, либонь, i князь Володимир, але вони вже не можуть пiти одне до одного, Рогнiда не смi? покласти стомлено? голови на його дуже плече, вони мучаться й страждають, а десь далеко-далеко, там, де закiнчу?ться мiсячна дорiжка, пливе лодiя, що везе до Ки?ва царицю Анну. Що ж це - любов?! Нi, Рогнiда вiрить Володимиру: вiн не любив i не любить царицi Анни... Зрада? Нi, вона бо?ться навiть вимовити це слово, бо зраджують тiльки тодi, коли до цього по-справжньому люблять... Тодi - неправда, лжа, обман?! Але що образа, легковажна зрада i навiть неправда для люблячого серця? У цю пiзню нiчну годину, незважаючи на все, що сталось, незважаючи на бiль, гiркоту, розпуку, Рогнiда вiдчула, що любить Володимира так само, як любила колись на зорi сво?? молодостi, а може, навiть i бiльше, бо все проходить, все минав, а справжня, щира любов - вiчна, вона нагаду? дивний камiнь iзмарагд, що завжди випромiню? сяйво, вона - зоря, що свiтить тим яскравiше, чiiм темнiша нiч навкруг. Проте що ця, ??, Рогиiдина, любов, гiрко те, що вiн - князь Володимир - не любив i вже не полюбить, повiк не взна? цiну ?? любовi. А нiч iшла... У тижi Рогнiда чула, як на Горi вдарили копитами й зупинились бiля терема конi... Вона прокинулась вiд сво?х дум i пригадала - це ж сама велiла рiвно опiвночi запрягти у вiзок пару коней. Велiла! - це звучало тепер дивно, але останнiй загад княгинi Рогнiди виконаний - конi стоять бiля терема. Що ж, так i буде, зараз Рогнiда навiки залишить терем, палату, всi речi, до яких звикла, i цю спочивальню, в кутку яко? стоять два ложа... Два ложа, вiкно, з якого видно Днiпро, гiлля, до якого можна дiстати рукою, квiти, - о, скiльки хорошого, нiжного, теплого пережито за довгi лiта в цiй спочивальнi. Прощай, прощайте! На мить майнула думка - вийти в переходи, пошукати, знайти й попрощатись з Володимиром? Нi, вони вже попрощались. Нi вона йому, нi вiн ?й нiчого сказати не зможуть... "А може, - подумала Рогнiда, - вiн стомився в далекiй дорозi й спить? Нi, я не смiю i не буду його турбувати..." Проте вона залишала в теремi не тiльки мужа - тут були дiти ??, з ними вона хотiла й мусить попрощатись. Рогнiда запалила свiчу, вийшла в переходи, де було порожньо й дуже тихо, зайшла до палати Предслави, до палати поруч, де спочивали сини. Усi вони спали; у вiдсвiтi мiсяця й жовтому промiннi свiчi Рогнiда бачила ?хнi спокiйнi обличчя... "Прощайте! - не смiла ?м сказати, аби не побудити, але подумала мати. - Прощайте, мо? дiти, не згадуйте лихом сво?? матерi, не осуджуйте ??, може, колись ви зрозумi?те й подяку?те менi..." I все ж Рогнiда не стрималась - якщо не можна всiх, вона поцiлу? хоч одно рiдне дитя. Тихо схилившись, вона притулилась до чола дочки Предслави, поцiлувала... Предслава прокинулась, розплющила заспанi очi, побачила перед собою обличчя матерi, щоки, по яких котились сльози. - Мамо! - пролунало в палатi. Рогнiда погасила свiчу, - ложе, дочку, речi освiтлювало тiльки мiсячне промiння... - Ти чого, мамо? - Спи, спи, дочко... "Це тiльки сон", - подумала Предслава i знову склепила вi?... У переходах княгиню ждала ключниця Амма. Вона була одягнута так, як у дорогу: зав'язала голову шаллю, накинула на плечi опашень. - Так що ж тепер буде? - запитала Амма в Рогнiди. - Ти про що говориш? - здивувалась Рогнiда. - Адже ти, княгине, ?деш звiдси? - Так, ?ду... - I я ?ду з тобою... Що нам брати? Стара ключниця, кормилиця Рогнiди, що ростила, виховувала ??, допомагала, дивилась тепер люблячими очима на княгиню, готова була йти за нею всюди, куди та звелить. Але сама Рогнiда була вже не такою, якото ?? ранiше знала Амма, - на ключницю дивились надзвичайно смутнi, замисленi, далекi вiд цьоге свiту очi, i голос у Рогнiди був iнший - рiшучий, твердий, холодний... - Я йду звiдси, Аммо, навiки... - Куди? Куди, княгине? - Не питай! Я буду недалеко, але нiколи не прийду сюди i нiхто з Гори не повинен приходити до мене. - Ходiмо разом, княгине... - Нi! Ти залишишся тут i кормитимеш, доглядатимеш дiтей мо?х, ти повин?iа дбати також i про князя Володимира... Чу?ш? Так зроби - i прощавай, Аммо! Ти заступила менi колись матiр - i я цього нiколи не забуду, так заступи ж тепер мене. Вона обняла й поцiлувала Амму. Разом вийшли в двiр. Там бiля ганку стояв запряжений двома кiньми критий вiзок. Княгиня Рогнiда сiла. Конi рушили. У вiконцi вiзка видно було блiде i? обличчя... 4 Рогнiда помилялась, думаючи, що князь Володимир спочива?, - нi, вiн навiть не лягав спати, чув, коли Рогнiда пройшла в переходах, бачив, як вона сiла у вiзок, по?хала до ворiт Гори. Бiль краяв його душу, серце. Вiн розумiв, що Рогнiда робить справедливо, покидаючи Гору, вони мусять розлучитись, i чим швидше це станеться, тим легше буде ?м обом... Йому хотiлось одного - попрощатись з Рогнiдою якось по-людському, щиро, правдиво. Вiн хотiв, побачивши вiзок, а пiзнiше Рогнiду, бiгти в двiр, стати поруч, може, обнятись, поцiлуватись, - нехай усi знають, як ?м важко!.. Та навкруг лежала Гора, темна, мовчазна, нiбито сонна, але невсипуща, пильна, що завжди - вдень i вночi - сотнями очей позирала на княжий терем, стежила, що там робиться, - князь Володимир не вийшов, дивився, як вiзок котиться до ворiт, зника? там, зник... Тодi йому стало легше - не вiн, а сама княгиня Рогнiда розсудила, як ?й слiд робити, це вона визначила свою долю... Поголос, нi, навiть поголосу на Горi не буде - княгинi вiльно робити так, як велять серце й розум. Князь Володимир, правда, не мiг зрозумiти, чому Рогнiда, якiй вiн давав пожалування - кращий город Русi, i яка, крiм того, мала великi скарби тут, на Горi, чому вона залишила тут усе сво? багатство, по?хала, нiчого не взявши з собою, в темну нiч? На свiтаннi, коли до нього прийшов во?вода Вовчий Хвiст, князь довiдався, що зробила княгиня Рогнiда вночi. - За ворiтьми Гори, - розповiдав во?вода, - княгиня велiла ?хати до церкви над Почайною. Там ждав священик, який охрестив ?? i постриг у черницi. Пiсля того вона по?хала на двiр у Предславинi... Нема? вже княгинi Рогнiди, ? черниця Анастасiя... - Нема? княгинi Рогнiди... ? черниця Анастасiя, - тихо промовив князь Володимир i спроквола пiшов до вiкна. Там дуже повiльно народжувався свiтанок, за стiною Гори видно було голубувате плесо Днiпра, що свiтилось нiбито зсередини, жовтi, ледь рожевуватi коси, темно-синi лiси на лiвому березi. - Черниця Анастасiя! - глухо повторив князь Володимир, торкнувшись руками холодного пiдвiконня. Йому стало легше - цi слова прозвучали дивно, якось здалеку, в палатi, звiдки видно було новий день, свiтанок... Тепер вiн вiльний робити так, як вимага? кипуче життя... Але робити так, як вимагало життя, бути вiльним i не вiдповiдати за те, що вiн содiяв, князевi Володимиру було дуже важко i просто неможливо. Одягнувшись у сво? звичайне темне платно й накинувши на плечi багряне корзно, вiн спустився в сiни, де стояли вже во?води й бояри, велiв ?м iти й ждати його в Золотiй палатi, а сам пiшов до стравницi, де звичайно збиралась перед свiтанком уся княжа родина. У стравницi горiли ще свiчi. Родина зiбралась - у кутку стояла дочка Предслава, ближче, пiд стiною - сини, всi вони привiтали батька, тiльки вiн переступив порiг, з дверей вийшла й вклонилась ключниця Амма. Одного тiльки сина - Ярослава - не було. Але князь знав, що вiн хворий, лежить i ще довго, либонь, лежатиме з пошкодженою ногою в палатi. У стравницi був уже приготований снiданок - на столi парували страви, лежав накраяний хлiб, при?мно пахло смаженим м'ясом, рибою - лишалось сiсти й ?сти, вкусити вiд кожно? з страв... I все ж тут було не так, як ранiше. Коли Володимир ступив до столу, щоб сiсти в сво? крiсло, а сини й дочка хотiли сiсти на лавах, враз стало помiтно, що ще одно крiсло, поруч iз мiсцем князя, сто?ть порожн? - це було мiсце княгинi Рогнiди. Звичайно, в цьому винен був сам князь Володимир - вiн мусив ранiше сказати ключницi, щоб та непомiтно прийняла крiсло, але зараз уже пiзно було щось робити. - Будемо ?сти, - намагаючись не виказати свого хвилювання, промовив князь. Дiти i вiн сам сiли до столу, у мовчаннi стали ?сти, правда, нiкому з них ?жа не йшла на душу. Холодно, смутно було в стравницi, холод i пустка обгортали ?хнi душi, князь Володимир вiдчував на собi погляди дiтей, на нього здивованими, сполоханими очима дивилась навiть ключниця Амма... Князь Володимир розумiв, що так мусило бути, - жити всiм, як i ранiше, не можна. Знав вiн i те, що буде боляче, гiрко, страшно... Але це було бiльше нiж страшно, особливо ж страшним було мовчання, яке панувало в стравницi. Мовчав князь, мовчали дiти, ключниця Амма вийшла з стравницi так тихо, що нiхто не почув ?? крокiв. - Дiти мо?, - не витримав князь Володимир, коли закiнчився снiданок, i сам не пiзнав свого голосу. - Я думав... я хотiв вам сказати, що моя жона, а ваша мати назавжди пiшла звiдси... Дiти дивились тривожними очима на нього, звичайно, до них долинула чутка про те, що сталось, але вони ждали, хотiли знати, що ж ?м скаже батько? - Ми з княгинею Рогнiдою розлучились, - повiв далi князь, - бо я, перемiгши роме?в, зажадав у них, знаючи ?х лукавство й хитрiсть, вiнця василевса i руки царiвни Анни - сестри василевса... Нинi я маю вiнець i взяв у жони царiвну Анну... Вiн промовив цi слова, розповiв усе про себе й Рогнiду щиро, чесно, правдиво, але обiрвав мову, бо раптом стиснуло в горлi, якусь хвилину князь Володимир, заплющивши очi, мовчав, нiбито думав. - Я не хотiв образити й нiчим не образив матерi вашо? княгинi Рогнiди, - хрипко говорив вiн, - коли ми розлучались, я давав ?й землi, городи, все, що вона забажав, але вона вiдмовилась вiд усього, нинi вночi прийняла християнство, постриглась у черницi й наречена Анастасi?ю, нiколи вже не повернеться сюди, на Гору, а як черниця житиме на дворi в Предславинi... Дiти мовчали. За скупими словами батька-князя вони вiдчули, що шляхи його й матерi Рогнiди розiйшлися, вони тепер чужi одне одному, але як бути ?м, коли в них один батько i одна мати? - От я все вам i сказав, - тихо закiнчив князь. - Русь перемогла Вiзантiю, був я князем, нинi став василевсом нарiвнi з iмператорами роме?в i нiмцiв, християнин я, скоро охрещу й Русь, вас, дiти мо?, такожде прошу охреститись разом зi всiма... Але це було не те, що вiн хотiв ?м сказати, - вiн не мiг говорити про сво? горе й муку. Дiти схилили голови - вони вже не дивились на отця свого, жах того, що сталось, невблаганно й грiзно вставав перед ними. - I ще вас прошу, дiти мо?, - якимсь благальним голосом промовив вiн, - коли до Ки?ва при?де з города Константинополя сестра iмператорiв роме?в, моя жона Анна, поважайте ?? хоча б як царицю... Прошу вас про це! I тодi в стравнищ прозвучав тихий, але страшний стогiн: то, схиливши голову на руки, плакала-квилила дочка Предслава, вона пригадала минулу нiч, заплакане обличчя матерi, все, що видалось ?й тодi сном, - нi, це був не сон, то плакала i десь нинi плаче мати ?хня Рогнiда, а тут, у стравницi, плакало, стогнало, квилило ?? серце - рiдне дитя. - Мовчи, Предславо! - обiрвав цей стогiн-плач князь Володимир. - Я все сказав вам, дiти мо?. Не судiте, не клянiте, важко вам, але ще важче менi, проте нiчого, нiчого вже не можу змiнити. Вiн швидко пiшов до дверей - там ждали його мужi, ждала Русь! 5 Свiта?. У Золотiй палатi ще горять свiтильники з ведмежого жиру й восковi свiчi, але знадвору через вузькi вiкна вже струму? рожеве промiння свiтанку, денне й нiчне свiтло, змiшуючись, виразно окреслю? дерев'янi зруби палати, доспiхи князiв колишнiх на них, постатi множества людей, що стоять попiд стiнами, в кутках, просто посерединi... Цього ранку нiхто не сiда?. Всi стоять, переступають з ноги на ногу, переходять з мiсця на мiсце, перешiптуються, жваво говорять - бояри, во?води, всякi мужi, у куток забився й позира? звiдти сполоханими очима головний жрець Перуна Вiхтуй. - Iде князь! Князь iде! - раптом чуються голоси в палатi. - Тихо-бо, тихо, князь Володимир вийшов. Князь Володимир з'явля?ться в переходах за палатою, переступа? порiг дверей, виходить на помiст. Нинi вiн iде один, без жони, одягнутий у звичайне темне платне, стомлений, дуже блiдий, чимсь, очевидь, стурбований, може, тривожний, може, смутний. Але це одна мить. Зупинившись на помостi, вiн кида? погляд у палату, бачить перед собою множество людей, сотнi вогнiв, блискучi доспiхи, рожеве сяйво у вiкнах. - Чолом князевi Володимиру... Кланя?мось тобi, - прорива? враз палату багато голосiв. - Слава василевсу Володимиру! - чути крики в палатi. Вiн пiднiма? руку. Палата враз затиха?. Знадвору струму? денне свiтло, речi, постатi, все видно виразнiше, опукло, скрiзь глибшають тiнi. - Добрий день вам, мужi, бояри, во?води мо?, - каже Володимир. - От ми й знову тут... Збираючись з мислями, що, як блискавицi, пролiтають у головi, вiн на хвилину замовка? й потiм продовжу?: - Я покликав вас нинi, мужi мо?, щоб повiсти - наше во?нство з честю взяло город грецький Херсонес, там я прийняв слiв Вiзантi? i через них говорив з iмператорами Василем i Костянтином, з ними нинi укладено ряд навiки. Ми ма?мо дань, пiльги купцям нашим, вiднинi люди нашi можуть вiльно жити в гирлi Днiпра, на бiлих берегах i всюди над Руським морем... - Добре, дуже добре зробив ти, княже, - залунали в палатi голоси. - Пам'ятаючи ж, що роме? завжди порушували ряд з нами, - продовжу? Володимир, - я вимагав через слiв, щоб iмператори ?хнi говорили з нами, дiяли й совершали мир як рiвнi з рiвними, через що зажадав у них такого ж вiнця, який вони носять, знаючи, що вони лживi й хитрi, вимагав, аби дали менi в жони, як нiмецькому Оттону чи хозарському кагановi, сестру свою царiвну Анну, як видавали за нiмецького Оттона чи хозарського кагана, сам говорив це, бачив за собою вас i Русь. - Достойно говорив ти, княже, з василiками i iмператорами, - додав до слiв Володимира боярин Воротислав, що ?здив з ним разом до Херсонеса, - добре ?м сказав, - широко розвiвши руки, вiн нiби обняв усю палату. - Ми - Русь. Нехай iмператори пам'ятають, хто ми, не додержать миру - до самого Костянтинового город а дiйдемо. - Iз жоною - сестрою iмператора, - почувся голос ще одного боярина, - добре вчинив - чим ми гiршi вiд нiмецького iмператора чи хозарського кагана... Нi, тiльки так мусило й нинi буде. Ти, княже, став iмператором, будемо тобi вiрними слугами. - Iмператори зробили все, як я вимагав, - промовив Володимир, - дали вiнець... - Слава василевсу!.. - заволало кiлька бояр. - ...вони вiддали менi в жони царiвну Анну, з якою я повiнчався в Херсонесi... - Приймемо твою жону, а нашу царицю достойно, - лунало в палатi. - ...i ще вирiшив я зробити так, як того жадали ви, мужi мо?, - охрестити руських людей. - Добре зробиш, княже, добре! - Але хреститимуть вас не патрiарх константинопольський i не його ?пископи та священики; у городi Ки?вi здавна живуть священики, iже прийшли з Болгарi?, нинi з нами при?хали з Херсонеса Анастас i Iоанн - вони охрестять Русь. Це справдi була перемога бояр i мужiв-християн, вони домоглись того, що хотiли, i тепер не могли та й не хотiли ховати свою радiсть. - Славен наш князь! - лунали в палатi збудженi голоси, в потоках сяйва нового дня було видно, як бояри цiлують во?вод, во?води - бояр, як чоломкаються мужi старшi й нарочитi. Але не всi думали так одностайно й дружно. У хвилину, коли в палатi затих шум, затихли голоси, десь у кутку пролунало: - А як бути, княже, з старими богами, требищами i жерцями нашими такожде? Це була дуже вiдповiдальна, страшна хвилина - у князя запитувала не одна людина, а Руська земля: як бути з iдолищами, що височать скрiзь по Русi, з требищами в городах, весях i на погостах, де досi складались жертви, з жерцями й волхвами, якi служили богам, i, нарештi, зi всiма тими людьми, що вiрять ще старим богам? Просити в когось поради, запитати в бояр, во?вод, мужiв, що стоять тут, у палатi, - нi, проминули тi часи, коли князь, чи то ?дучи на брань, чи устрояючи землi, звертався до них i сукупно з ними вирiшував усi справи; нинi вiн мусить думати й вирiшувати сам, бо це не брань, не дань, йдеться про найголовнiше - про душi, серця людей, про вiру... Та й що, що можуть сказати князевi бояри, во?води, мужi? - У кожного з них сво? серце й душа, тут ? багато християн, та ? ще й язичники, якi не скоро, а може, й до смертi не зречуться старого закону. I не тiльки тут, так скрiзь - в усiх землях, городах, весях Русi - старе живе поряд з молодим, молоде плодюче, старе живуче, воно чiпко трима?ться за отчу землю... Що ж робити? Сказати, що все мусить бути, як i допреже, що нове може жити поряд iз старим, тодi, либонь, загине в гущавинi старого нова поросль, сказати, що старе повинно загинути i ма? право жити тiльки нове... Iмператор, - так, у цьому словi було все - вiн глава Русi, господар земель, вiднинi йому, як iмператору й пастиревi, покоряються й душi людськi, дивись, iмператоре Володимире, на якi вершини ти зiйшов, дивись i жахайся! Вiдступати тепер Володимир уже не мiг. Дуже твердо, впевнено й владно iмператор Володимир сказав: - Велю повалити всiх iдолiв земель, знищити требища, охрестити Русь... - Слава, слава князевi Володимиру! Головний жрець Перуна, що стояв у кутку палати, ступив назад, зник за дверима. 6 Через кiлька днiв до Ки?ва прибуло лодiйне во?нство, разом з яким ?хала цариця Анна. На березi Почайни зiбравсь тодi весь город - Гора, передграддя, Подол, Оболонь, - адже це ?хали во?, що пролили власну кров, перемогли роме?в i прибили щит над ворiтьми Херсонеса, змусили iмператорiв укласти почесний мир; багатьох з во?в, якi навеснi вирушали з Ки?ва, не було на подiях - життям сво?м вони заплатили за перемогу Русi. Над Почайною про це не говорили. Попереду всiх людей на березi Почайни стояли горянськi бояри, во?води, мужi лiпшi й нарочитi, множество ?хнiх, одягнутих у найкращi одяги й обвiшаних оздобами, жон i дочок, а на чолi ?х усiх князь Володимир - вони прийшли зустрiти в городi Ки?вi сестру iмператорiв роме?в царицю Анну, що нинi була жоною князя. Не було тут такожде дiтей князя Володимира - вiн не просив i, певне, сам не хотiв, щоб вони зустрiчали його жону, самим дiтям було дуже боляче бачити в славi не матiр, а мачуху... Город Ки?в зустрiчав Анну достойно. Хто думав про ту жону, що не дiждалась з походу свого чоловiка i цього ранку плакала, заломивши руки, над Почайною, що ?м було до отця, який, втративши ?диного сина, стояв i дивився нинi безтямними очима на плесо, де навiки втонула його радiсть? Хто, хто з них думав про дiтей, що цього ранку стали сиротами?! Оточена ?пископами й священиками, на берег сходила цариця Анна. Щоб у багрянi ?? черевики не попав пiсок, вистеленi були червонi килими, пiд ноги ?й бояринi й во?водшi кидали квiти з ки?вських садiв, привезений з Херсонеса хор спiвав василевсам величання, а Гора, дужа, незборна Гора ревла багатьма голосами незрозумiлi й новi для киян слова: - Слава василевсам! Слава! Слава! Князь Володимир зустрiв, обняв i поцiлував одягнуту в срiблясту тунiку, з червоним корзном на плечах царицю Анну... Може б, вiн цього не зробив, коли б знав, що в цю годину бiля вiкна палати на Горi стоять i дивляться на нього сини його й дочка - тiнi жони Рогнiди. Втiм, зараз вiн не думав i не мiг уже думати про них i Рогнiду, - на берег сходила нова його жона - василiса Анна. Позаду лишились лодi?, на яких стояли цiлi й покалiченi во?, на березi лишились жони-удови, дiти-сироти... Урочистий похiд дуже повiльно - пiд блакитним ки?вським небом, серед зелених дерев i багатства квiтiв, з гучними криками, спiвами - пiдiймався Боричевим узвозом, став перед ворiтьми, де почепленi були знамена всiх земель Русi, i зник за стiнами, де на городницях мiдяно дзвонили била... I тодi на Горi в теремi княжому почалося те, чого тут нiколи не бувало, - в палатах, покоях, свiтлицях, переходах зазвучали чужi, незнайомi й незрозумiлi голоси - кiлька поко?в вiдданi були царицi Аннi й жонам, якi ?й прислужували, скрiзь, на верху й унизу, в кiмнатах обабiч сiней розмiстились придворнi жони, сли, священики, слуги, гостi з Вiзантi?. Втiм, вони не були тут гостями - цариця Анна i всi, iже з нею, при?хали до Ки?ва надовго, назавжди, вона й вони були нинi господарями княжого терема, це доля судила ?м тут жити. I враз усе нiбито змiнилось у теремi - зникла одвiчна суворiсть поко?в i палат, де ранiше говорили притишеними голосами, - чужа мова, чужi голоси так дивно звучали в старезному рубленому домi Кия; вже не в стравницi, а скрiзь - на верху терема i внизу - бряжчав посуд; у палатах, де ранiше пахло липою й воском, потягло смаженим м'ясом, вином. Шум i голоси в теремi збiльшувало ще й те, що тут одразу ж з'явились, забiгали, заприсiдали жони горянських бояр i во?вод, ?хнi чудовi, напрочуд красивi, але смiшнi в простотi сво?й дочки - ?м не терпiлось швидше познайомитись, удосто?тись слова царицi Анни, торкнутись, бодай торкнутись ?? срiблястого одягу кiнчиками пальцiв. Князь Володимир поспiшав. Вiн нагадував людину, що, провалившись на молодому ще, крихкому льоду, борса?ться, витрача? всi сили, але тiльки трощить лiд навкруг себе, збiльшу?, й збiльшу? ополонку, вiдчува? глибiнь пiд собою, потопа?... Проте вiн сам не розумiв цього - йому здавалося, що варто зробити ще один-два потрiбних кроки, i все заспоко?ться, стане на мiсце - треба охрестити нарештi Ки?в, прийняти в теремi жону Анну й усiх, що прибули з нею, а там у городi й у його душi настане спокiй, тиша. Вiн велить наступного ж дня зiбрати над Почайною всiх людей Ки?ва - бояри, мужi, тiуни поспiшають виконати його загад. Вiн велить за звича?м руським зробити пир на честь прибулих гостей i жони Анни, радиться з во?водами, де i як його влаштувати. Багато з цих бояр i во?вод ?здили до Константинополя, деякi з них бували й на урочистих прийомах у iмператорiв, через що кажуть, що слiд влаштувати пир не в гридницi, де звичайно ранiше пирували з дружиною, а в Золотiй палатi, як це роблять у Константинополi... Князь Володимир згоден, i не тому, що так робиться в Константинополi, - зробити пир у широкiй, просторiй Золотiй палатi набагато краще, анiж у тiснiй, душнiй гридницi. Разом з кiлькома боярами й во?водами вiн заходить до Золото? палати, щоб порадитись, де i як слiд посадити гостей, де поставити столи, якими переходами носити страви... Це не дрiбницi, нi, у Вiзантi?, - стверджують бояри й во?води, - сидять за чином, василевси нiбито возносяться над усiма... - I про поспiхи княжi слiд подумати, - кажуть бояри. - Негоже, княже, щоб тут, де йтиме пир, висiли щити, мечi. Князь Володимир погоджу?ться з боярами - негоже, справдi, щоб тут, де вони утверджуватимуть мир з Вiзантi?ю, висiли мечi й щити. - Що ж, ми ?х приймемо, - каже князь Володимир. Во?води одразу ж iдуть до стiн, знiмають доспiхи давнiх князiв, кладуть ?х просто на пiдлогу. - Але ми ?х збережемо, - продовжу? князь, - вiзьмiть, во?води, цi доспiхи й сховайте в iнших палатах. Тепер Золота палата готова, увечерi тут буде пир. Зашумiла, загомонiла Гора - вперше за багато лiт, а може, й столiть князь ки?вський справля? пир у Золотiй палатi. Звичайно, не всi бояри й во?води, а тим паче мужi Гори могли попасти на цей пир. Князь Володимир запрошува у Золоту палату не всiх - через тiунiв сво?х i ?мцiв, а тому багато горян, не попавши в терем, товпились у дворi перед ганком, щоб якщо не бачити, то хоч чути, як пиру? з грецькими гостями князь. Про одного смiливця - боярина Куксу - розповiдали, що вiн у нестримному сво?му бажаннi якщо не чути, то хоч бачити тих, якi пирують, залiз на високу липу напроти вiкон Золото? палати, вмостився там на якiйсь гiлляцi, сказав: "Зрю", але зiрвався, полетiв з липи, зламавши собi в час, коли летiв i коли падав на землю, тро? ребер ще й ключицi... "Дивись, щоб не було тобi, як Куксi", - говорили з того часу про неситих i завидющих на Горi. Хто ж попав усе-таки до Золото? палати, довго потiм розповiдав, як гостi вiзантiйськi сукупно з боярством i во?водством Гори сiдали за столи, де було накладено, насипано, нарiзано все, чого душа бажа?, як у двох кiнцях палати напереклик величально спiвали хори руський i грецький, як вийшли на помiст i сiли в крiслах князь Володимир i цариця грецька Анна, як усi кричали руськими словесами: "Слава князевi Володимиру й царицi Аннi!" й грецькою мовою "Iсполайте деспоте!", як князь i цариця благословляли людей, яства, питi?, пiсля чого й почався пир... А в цей же час на Боричевому узвозi над Почайною, на Подолi бiля торгу, на далекiй навiть Оболонi ходили боричi, збирали людей, кричали: - Князь Володимир велiв заутра зiбратись всiм над рiчкою Почайною, там буде хреститись Русь... Безвiтря стояло над Днiпром, на плесi вiдбивалися важкi багрянi хмари, голоси боричiв чулись усе далi й далi... Пир на Горi iшов i вночi, а в цей час, коли велика темнота поглинула Днiпро й береги, туди з ярiв, кущiв, скрадаючись на сiрому тлi пiскiв, пiшли й поповзли якiсь тiнi. Вони сходились бiля лодiй, сiдали в них, клали в кочети весла, ставали на стерна, вiдштовхувались вiд берега, пливли за течi?ю, щоб нiхто не чув. Хмари все не сходили з неба, темнi, тепер вони висiли над самою водою, все сповивала пiтьма, тiльки на Горi блимало, як хижi очi, чимало вогнiв - там пирував з боярами, во?водами й гостями вiзантiйськими Володимир-князь. - Не будемо слишати, заткнемо ушi своя, пiдемо в пустинi й лiси, - говорив на лодi? головний жрець Перуна Вiхтуй. - А вони да погибнуть у зловiрi сво?й, - озивались жерцi бога Волоса з Подолу. Лодi? пливли далi й далi, пiд склепiння важких темних хмар, в глибiнь Днiпра, в нiч. 7 Заутра вся Гора була готова до хрещення - во?води, бояри, ?хнi жони й дiти, вся княжа родина - дочка й сини, дворяни, холопи - нiчого не пили й не ?ли, як велiли священики. Боричi кричали про загад князя Володимира край узвозу над Почайною, з високих пнiв на торговищi, скрiзь по Щекавицi, Дорогожичах, Оболонi; верхи ?здили по всьому городу й кликуни, що трубили в роги й переказували слово княже. На свiтаннi князь Володимир вийшов з сво?х поко?в i попрямував до Золото? палати, де на той час зiбрались усi бояри, во?води, мужi. Нi, це вже був не син рабинi - в блискучому, срiблом шитому дивiтасi? крокував вiн до помосту, на його головi сяяла золота корона, в правiй руцi василевс тримав скiпетр, поряд з ним дрiбно ступала одягнута в порфiри, нарум'янена, красива цариця Анна, за ними, як це можна бачити нинi на iконах, iшли смутнi, в новi царськi ризи одягнутi, з молитовниками в руках дiти. У глибинi Золото? палати протяжне i через те нiбито тужно, але однак величально заспiвав хор, грецькi гостi першi, а за ними во?води, бояри закричали: - Iсполайте деспоте! - Слава василевсу Володимиру, василiсi Аннi!.. Володимир сiв у крiсло, по лiву руку вiд нього сiла цариця Анна, за ними пiвколом стали сини, дочка Предслава. - Почнемо, мужi? - промовив Володимир. - Чи готовi люди? Бояри й во?води затялись, переступаючи з ноги на ногу, несмiливо почали: - Ми всi готовi, ждемо твого слова, але над Почайиою людей нема?.., - Кликуни сказали всiм про все? - запитав князь. - Не токмо кликуни, тiуни, ?мцi також збирають людей, женуть до Почайни. - I що? - Люди тiкають, княже, ховаються в лiсах, дiбровах. Боярство й во?води, звичайно, знали, що так станеться, - Гора готова й майже вся вже охрестилась, що ж, нинi вона визна? нову вiру прилюдно. Але Подол, передграддя ще не готовi до християнства, вони цупко тримаються за стару вiру, закон, покон. - Не вiдають люди, що творять, - гомонить Золота палата. - Твоя, княже, власть, твiй i суд. Во?води й бояри могли б дiяти iнакше. В ?хнiх руках ? сила, якою можна охрестити город Ки?в, - золото, срiбло, всiлякi добра; досить ?м дати клич - i на Ки?в рушать полки, гриднi, дружини. Навiщо ?м витрачати власнi сили й добра - на Русi i в них ? великий князь i василевс Володимир, що вiднинi утверждатиме новi закони, цар землi й владар душ людських, заступник бога. - Iсполайте деспоте! - кричить уже Золота палата. I князь Володимир розумi?, яку неймовiрну силу ма? вiн нинi, що важить корона на його головi, скiпетр у правицi. О, ця корона важка, скiпетр його подiбний до вогняного меча, що може знищити все й спопелити, вiн узяв ?х i мусить носити довiку, тепер уже йому нi на кого покластись - тiльки на себе. Князь Володимир уста?, скiпетр схитнувся й завмер у його високо пiднятiй руцi, блiдий, з тривожними очима, рiшучий i грiзний, вiн сказав: - Велю охрестити город Ки?в i всю Русь... Аще хто не обрящеться - чи багатий, чи убогий, чи ниций, чи роб'? люди - противен менi да буде, iм?нiя свого лишиться, а сам да прийме казнь... Во?води, бояри, всi мужi мовчали, тiльки луна глухо вiдбилась у темних склепiннях палати: - Да прийме казнь!.. I тодi вже боярство й во?води послали на город Ки?в силу - з Гори спустилась до Подолу на вгодованих, баских конях гридьба, з Бiлгорода, Вишгорода, з лiвого берега посунула, як сарана, дружина, по слову княжому вони розтеклися по всiх концях, заходили до хиж, наметiв. "Аще хто не обрящеться, iм?нiя лишиться й да прийме казнь..." Мовчазнi, суворi, темнi вiд сонця й печалi люди йшли важким кроком до Днiпра, за ними тягнулись, нiби чайки, що втратили гнiзда, жони, тiльки дiти не розумiли, що дi?ться, поспiшали попереду старих. Але що невисловлена печаль, що гнiв, якого не можна виказати словами? У наступнi днi й лiта люди скажуть, що це була урочиста й незабутня година, i вона справдi була такою - це схрещувався город Ки?в, це хрестилась Русь. Сонце велично пiдiймалось над Днiпром, вiдбиваючись на широкому плесi, слiпило очi, розпiкало повiтря, й над стовпищем людей вставав важкий дух. Вони стояли роздягнутi, голi, прикриваючи вретищами, гiллям i просто руками срамнi мiсця, тiльки жонам гриднi дозволяли зилишитись у сорочках чи пов'язати на тiло ручники або якiсь дерюги, - люди соромились одне одного, а найбiльше горян, товпились, ховались. Дозвiльне й просторнiше було вище над руча?м, на пагорбi, звiдки звичайно боричi оголошували загади князя, - там напередоднi ще дереводiли поклали важкi дубовi мостини, поставили на них лави, вкрили килимами. Поруч нап'ятi були й шатра, в них стояли лави, дiжки, кадоби, ночви, - там мали роздягатись, хреститись княжi дiти, во?води, бояри со сво?ми синами, а ще в одному шатрi серед кущiв - ?хнi жони й дочки. На лавах сидiли князь Володимир, цариця Анна, княжичi й князiвна, а обабiч ?х пiвколом стояли одягнутi в дорогi оздоби ?пископи Анастас i Iоанн корсуняни, священики, во?води й бояри, мужi Гори. Князь Володимир пiдвiвся з лави й довго стояв, дивлячись на натовп перед собою. Вiн був суворий i замислений цi?? вранiшньо? години, дав знак, що хоче говорити до людей, пiднiс правицю. - Людi? мо?! - почав князь Володимир, i голос його виразно було чути по всьому березi. - Одвiку ми по покону отцiв вiрили й молились богам Перуну й Дажбогу, Волосу й Стрибогу, але нинi цi боги вже не пристановище в трудах i на ратях наших, iний бог дасть нам рятунок - той бог, що захища? багатого й убогого, князя й смерда, той бог, що пiсля бренного нашого життя на землi дару? життя вiчне, радiсть i щастя на небi. Iм'я цьому богу Христос! - Кири?, елейсон! Кири?, елейсон! Кири?, ?лей-сон!* (*Кири?, елейсон! - Господи, помилуй! (Гр.)) - заволали й заспiвали в цей час священики. - Тому визнали ми за добре, - голосно повiв далi князь Володимир, коли затихло, - утвердити у городi Ки?вому, в землях на Русi нову, iстинну вiру, сирiч християнство. Хрестимось, людi?, во iм'я бога-отця, сина, святого духа. Аз перший поклав уже святий хрест на себе, потягнiть, людi?, ви за мною... Саме тодi на городницях почулись удари в била. Люди, повернувши голови до Гори, побачили, що там, на требищi перед стiною, з'явилось багато княжих гриднiв, вони мотузами волочили щось з Гори. I от на схилах мiж дерев i ярiв з'явився Перун, що стояв досi на требищi, груба дерев'яна його постать, яку волочили гриднi, пiдводилась, стрибала, падала, над узвозом Перун хитнувся, перевернувся i сторч, головою вниз, ламаючи дерева, розриваючи кущi, риючи землю, з шумом, свистом, трiском полетiв, повержений, упав в урвищi недалеко вiд ручая i натовпу, що занiмiв, жахнувшись цього видовища. Але Перун лежав там тiльки одну мить, бо одразу бiля нього з'явились гриднi, отроки, дворяни, що на конях примчали з Гори, ремiнними вужами й товстими мотузами вони зачепили лежачого бога за голову, руки, ноги, тiуни, що бiгали бiля дворнi, сокирами вирубали з постатi золото й срiбло, а там усi вони вже разом вдарили коней, впряглись самi, крикнули й потягли Перу на по урвищу. Iдол Перун стрибав на вибоях. "Гой-ла! Гой-ла!" - щосили кричали погоничi. "Кири?, елейсон! Кири?, елейсон!" - спiвали священики. У численному натовпi вчинився великий шум i крик, стогнали жони, плакали дiти. Перуна дотягли до берега й штовхнули у воду. Важка дубова колода захрясла й непорушне лежала на косi. Тодi вперед кинулись тiуни, дворяни, отроки, - в одязi, постолах, а хто й босий, лiзли вони в воду, одштовхували дрючками й просто руками колоду вiд берега. А на натовп у цей час напирали гриднi, княжа дружина, розмахуючи списами, брязкаючи мечами, вони вiдтискували людей до води. - Хрестiться во iм'я отця, i сина, i духа! - волали священики, а люди забродили все глибше й глибше в воду. Нарештi Перун рушив з мiсця, поплив, за ним кинулись дiти, вони плавали навкруг бога, багато людей, враженi тим, що робилось, стоячи у водi, кричали: ^3 С. Скляренко, т. 4 3 8 5 - -Видибай !, боже! Видибай, боже! - Кири?, елейсон! Кирие, елейсон! - спiвали священики* Перун плив. З високого пагорка з дерев'яного помосту иа нього дивились князь Володимир, княгиня Лина, во?води, бояри. - Видибай, боже! Кирие, елейсон! - змiшувалось у гарячому повiтрi. А вiн плив далi й далi. Берегом слiдом за ним поспiшали люди. - Видибай* (*Видибай - виринай.), видибай, боже! Князь Володимир бачив, як тiкають врозтiч вiд священикiв кияни, яке насильство чинять гриднi й дружина, але не спiвчуття й не жаль до людей краяли в цей час його душу. Вiн стояв напружений, мовчазний, звiв брови на перенiссi, стиснув уста, через що став суворим i хижим, дивився на натовп перед собою холодно, грiзно. Нi, це був не той князь Володимир, що колись так люб'язно, тепло, сердечне вмiв говорити з дружиною, воями й всiма людьми сво?ми. "Убогi, темнi люди, - думав вiн, - чи вiда?те ви, що весь свiт прозива? вас варварами, язичниками, чи вiда?те ви, яку муку сам мусив прийняти й приймаю, аби врятувати вас i захистити Русь?!" Так, у цю хвилину, як недавно в Херсонесi, але ще виразнiше, гострiше, йому здалося, що вiн мав право, повинен був стати i вже став вище всiх цих людей, що вiн - ?диний - зна? бiльше, нiж усi вони, вони повиннi бути йому вдячнi й щасливi, що хрестився сам i нинi хрестить ?х. - Хрестити! - витягнувши вперед праву руку, хрипко промовив вiн. - Хрестити, а хто не обрящеться - карати... - Многi лiта василевсу Володимиру! - гримiв хор. - Iсполайте деспоте! - зачинали грецькi священики. Князь Володимир був милостивий i щедрий до новообрящених християн города Ки?ва, у цей день вiн велiв поставити на всiх концях перевари з медом й олом, дати ницим людям хлiба, гов'яда... Але як не кричали боричi, нiхто не пив у городi медiв i олу, голоднi люди не кинулись до хлiба й гов'яда. До пiзнього вечора в передграддi, на Подолi й навiть на Оболонi ?здили на конях i ходили пiшо княжi мужi, тiуни й гриднi. Наблизившись до якогось дворища, вони дивились, чи ? на цьому домi, хижi, а чи на дверях землянки отес* (*Отес - зарубка на деревi.) - знак хреста... Проте коли такий знак i був, то однаково княжi мужi заходили на дворище - адже тут поруч iз охрещеними могли жити й язичники - люди старо? вiри. Княжi мужi були дуже суворi й безжальнi - тут чувся крик, там гридень тягав за сиву бороду якогось кузнеця, концями вiд Оболонi й Подолу i все до церкви над руча?м вели людей, там хрестили... РОЗДIЛ СЬОМИЙ 1 Звiстка про перемогу в Херсонесi швидко котилась по Русi, - добре зробив князь Володимир, пiшовши на роме?в, якi з давнiх-давен чинили много зла людям руським, не така вже, либонь, у них i сила, якщо так швидко здали мiсто, - годi ?м налiтати на городи й землi руськi, нацьковувати печенiгiв, хозар! Але й iншi вiстi ширяться на Русi - вiд погосту до погосту мчать мужi нарочитi, зупиняючись у городах i весях, збирають бояр, во?вод, тисяцьких, кличуть волостелинiв i посадникiв, повiдають ?м, що сталось в Херсонесi i що робиться в городi Ки?вi, кажуть, що князь Володимир став християнином i велить хрестити всю Русь. У лiтописах далеких днiв про цi подi? говориться багато й натхненно, рядки ?х, написанi древнiм уставом* (*Устав - найдревнiша форма руського письма (квадратнi лiтери).) у тишi монастирiв, осуджують князя Володимира як язичника i возвеличують його як християнина, вони осуджують також i всiх руських людей-язичникiв, благословляють русiв-християн. Де правда, а де вигадка в цих давнiх повiстях, невже ж руськi люди були варварами, дикунами до схрещення i добрими, боговгодними стали тiльки пiсля прийняття християнства?! Житiя повiдають про ки?вського князя, що вiн був у язичествi Володимиром, а пiсля хрещення прийняв нове iм'я - Василя. Повiримо, що це правда, що язичник Володимир став християнином Василем! Так чому ж лiтописець-християнин i вся церква, возвеличуючи першого князя-християнина, уперто називають його не Василем, а Володимиром, роблять пiзнiше святим i рiвноапостольним, воздвигають на честь його храми, собори, пам'ятники, - але все це не християниновi Василевi, а язичнику Володимиру ?! Князь Володимир, якого житiя нарицають Василем, нiколи так не називався, все сво? життя вiн був i в вiках залишився Володимиром. Але на Русi знали, що, взявши корону вiд василевсiв Вiзантi?, а в жони - ?х сестру Анну, яку сам же лiтописець назива? царицею* (*Лiтопис, рiк 6519-й - ....преставися цариця Володимирова Анна".), князь Володимир став василевсом Володимиром, а для ченця-лiтописця - Василем-Володимиром. Лiтописець, правда, шука? i знаходить першого василевса - iмператора Русi Володимира Мономаха. Йому нiбито дав царськi регалi? вiзантiйський iмператор Костянтин Мономах. Але Володимир Мономах нiколи не одержував i не мiг одержати царських регалiй вiд Костянтина Мономаха, бо ж народився 1053 року, цебто за два роки до кончини iмператора Костянтина IX Мономаха (помер 11 сiчня 1055 року), який знову ж сам не був порфiрородним, а став iмператором тiльки завдяки шлюбу iз Зо?ю - дочкою Костянтина VIII, пiсля ж смертi Костянтина була ще жива сестра Зо? - Феодора, яка й одержала всi його царськi регалi?, передавши ?х Михайлу Стратiотику. Нi, першим василевсом Русi був тiльки ки?вський князь Володимир, але вiн не називав себе царем чи василевсом. Та?мниця? Нi, це не було та?мницею для людей його часу. Скромнiсть? Навряд чи й це почуття було причиною та?мницi з Володимиром-Василем i з василевсом, що надалi залиша?ться й живе у вiках як князь. Князь Володимир прагнув одного й того досягнув - розмовляючи з василевсами роме?в чи iмператорами Нiмецько? iмперi?, вiн був василевсом, царем; до нас дiйшли грошi - гривнi Володимира, на яких вiн зображений у царськiй коронi, скарамангi? й хламидi, древнi мусi?, iкони змальовують Володимира, синiв його, всю родину як василевсiв i царiв, iноземнi сли, купцi, мандрiвники, що вiдвiдують у той час Русь, також називають його царем, василевсом. Чи було це дiлом одного князя Володимира? Нi, не тiльки син рабинi, князь Русi став василевсом, - починаючи з Володимира, Русь, яку до того називали язичеською, варварською, рабською, ста? нарiвнi з Вiзантi?ю, Нiмецькою iмперi?ю; нiхто й нiколи вже не посмi? називати ?? старим iм'ям, нiколи, довiку Русь не буде рабинею iнших народiв, земель i самих iмперiй, те, чого досягнув Володимир, завоювала Русь, ?? людi?! Проте скiльки часу ще пройде, доки свiт зрозумi?, як виросла тодi й якою стала Русь, скiльки часу мине, доки самi руськi люди зрозумiють, якими вони були, якими можуть i повиннi бути! А в той час, про який ведеться повiсть, на Русi ненавидiли, як смерть, iмперi? й ?х iмператорiв, що стiльки горя, муки принесли руським людям; багатi, зажерливi бояри й во?води, що мали землi, лiси, всi добра, не покладаючись на власнi сили, благали Христа захистити ?х, а убогий, голодний запитував дерев'яних богiв, небо, землю: куди йти, хто йому допоможе? Дерев'янi боги мовчали, Христос обiцяв рай на небi. Про це ж думав i чорноризець-лiтописець, що в тишi сво?? келi?, далеко вiд людсько? су?ти, в промiннi восково? свiчi, краплини з яко? стiкали i, як сльози, розпливались по пергаменту, писав: "Се повiстi времянних лiт, откуду ?сть пошла Руська земля, хто в Ки?вi нача перший княжити i откуду Руська земля стала ?сть". Перемога, слава, честь, - так, вони, нарештi, прийшли на Русь, витали над Володимиром. 2 Нiколи ще до цього князь ки?вський не сидiв так твердо на сво?му столi. Корона iмператора! О, як багато, виявилось, важили золотий вiнець з навершi?м i бармицями, в очках-гнiздах якого були втопленi червонi гранати, небеснi бiрюзи, та ще багряне корзно на плечах, червоного хза черевики! До Ки?ва ?хали й ?хали, як i ранiше, купцi константинопольськi, вони везли вина, узороччя, паволоки, сосуди церковнi, ладан, смирну, рiзноликi iкони - дорогi, на кипарисових дошках, у золотих i срiбних окладах, i дешевi - вилитi з мiдi, бронзи, писанi на простому деревi, про якi говорили: "Згодиться - помолиться, не згодиться - горнець з молоком накри?мо". Разом з ними ?хали сли, що мали високi чини магiстрiв, спафарокандидатiв, всi - патрикi?, вони з'являлись на очi князя Володимира з грамотами й золотими печатями, великими дарами; iншi сли, також патрикi?, часом священнослужителi, iнодi знатнi константинопольськi жони, прямували в поко? васялiси Анни, подовгу в не? гостювали, вели бесiди, радились, пирували - по грецькому образу. Iмператор Василь тепер поводився i говорив з великим ки?вським князем як рiвня й рiдня - раз i другий вiн просив Володимира дати йому в застав* (*Застав - позика.) золота й срiбла, увесь час наполягав, щоб Русь продавала Вiзантi? бiльше хлiба, меду, воску, шкiр, - iмперiя поглинала все, чим багата була Руська земля. Але iмператор Василь мав потребу не тiльки в цьому. Вiн просив князя Володимира дати йому тисячу во?в, якi б охороняли його особу й Великий падац, - видно, важко доводилось iмператорам, якщо вони не покладались на полки безсмертних i вiрили русам бiльше, анiж ромеям. Слiдом за Вiзантi?ю йшли й iншi. До Ки?ва, здавалося, прикутi були очi всього свiту - за короткий час тут побували сли нiмецького iмператора Оттона III, свiонського конунга Олафа, датського - Свена Твескегга. Князь Володимир знав цiну цим слам, - хоч тi говорили про любов i приязнь до Русi, клялись тримати ?х довiку, на знак чого привозили з собою iмператорськi й конунгськi грамоти й дари, - вiн розмовляв з ними обережно, бiльше розпитував, анiж повiдав. Бiльш сердечно, тепло, задушевно вiв розмову Володимир з слами польського князя Болеслава, чеського Андрiха, угорського князя Стефана. Це були сусiди Русi, з ними здавна руськi люди мали любов i дружбу. Деякi з цих слiв натякали на те, що ?хнi князi не вiд того, щоб i породичатись з ки?вським князем, - про це розмовляв з князем Володимиром ?пископ калобрезький Рейнберн, що при?жджав посланцем вiд польського князя Болеслава. - ? в нашого князя дочка Марина, - говорив ?пископ, - яку сватають королi Норвегi?, Данi? й навiть англи... Але князь Болеслав не хоче видавати сво?? дочки за море, краще, каже вiв, родичатись з сусiдами. Подумай, княже Володимире, адже в тебе багато синiв, е мiж ними й той, що полюбиться князiвнi Маринi. Князь Володимир обiцяв подумати, але не набивався в свати Болеславу, бо не мiг забути й простити, що той недавно пробував силою взяти червенськi городи. Заморськi, iноземнi сли й гостi спочатку дивували киян; де вони з'являлись, там виникало стовпище людей, але, як завжди бува?, люди ки?вськi швидко звикли до цi?? диковини, i на Подолi, Оболонi, в передграддi вiльно вже походжали варяг i грек, хозарин i лях, угорець i навiть жовтошкiрi люди iз-за Iтиля-рiки, з города Чаньаня* (*Чаньань - столиця Древнього Китаю (бiля 1000 року).), iз-за Джурджанського моря. Слам, василiкам, купцям i священикам, що при?жджали сюди, треба було десь жити, деякi з них сидiли тут уже постiйно, вони одержували в князя двори й ставили на них сво? доми - не тiльки дерев'янi, а й кам'янi; з'явились у Ки?вi цiлi концi: Угорський, Лядський, Чеський, Варязький, Хозарський. Князь Володимир приймав слiв, гостей на Горi достойно. Вiн сидiв у тiй же Золотiй палатi, в старому, поточеному шашелем крiслi сво?х отцiв, позад нього стояли вицвiлi знамена князiв давнiх i його нове, з бiлого оксамиту шите, золотом гаптоване, знамено... Князь Володимир мав те, про що навiть не думали предки, - вiн став iмператором, на головi сяяла золотом i дорогоцiнним камiнням корона, одягнутий вiн був у срiблястий з хрестами скарамангiй, плечi прикривала багряна хламида, на ногах черевики з червоного хза; поруч з ним сидiла у велелiпних одягах його жона цариця Анна... Во?води й бояри, мужi, що стояли в час прийомiв пiд стiнами палати, теж одягались по-новому: носили вони не темнi простi платна, а оксамитнi, барлатнi* (*Барлат - шовк з срiбними чи золотими нитками.) свити, схожi на грецькi коловi?* (*Коловiй - тунiка-безрукавка.) каптани, не чiпляли на ши?, як колись, важких золотих чи срiбних гривен, що заважали повертати й схиляти голову, князь Володимир став давати ?м сво?, схожi на печатi, золотi й срiбнi знаки, що носились на золотих, срiбних чепах, на оксамитних стрiчках на грудях. Та й взагалi збори в палатi не нагадували вже давнiх часiв, коли на лавах сидiли й дрiмали старезнi бояри, сивоусi во?води, просто старцi, - деякi з цих похилих вiком, немощних мужiв доживали на Горi, iншi ви?хали в пожалуванi ?м городи й землi. Там, серед лiсiв, земель, рiк, якi довiку належали ?м, вони почували себе вiльнiше, краще: не вони комусь служили, багато людей - смердiв, закупiв, рядовичiв i просто холопiв - працювали на них, належали тiльки ?м; на Горi ж у Золотiй палатi стояли й ждали загаду князя Володимира ?хнi сини, часто вже й онуки, що в спадщину вiд дiдiв i отцiв одержали знамена, а вiд князя хотiли мати пожалування й для себе. Втiм, це було вже не пожалування: молодi бояри, сли, мужi нарочитi, тiуни, ?мцi, молодi во?води, тисяцькi, сотеннi, яких чимдалi ставало все бiльше й бiльше, - всi вони не могли надiятись на пожалування, бо для того вже мало було городiв, за ?хню службу князь Володимир мусив давати ?м грошi. Князь Володимир завiв цi сво? грошi: на Горi пiд наглядом тiунiв сотня кузнецiв день i нiч варила у ллячках срiбло, виливали в опоках з нього довгi палицi, рiзали ?х на кружальця, а на них вибивали печать - образ князя Володимира з вiнцем на головi, у дивiтисi?, з хрестом у правицi й скiпетром у лiвiй руцi; iз знаком на зворотi - трьома перехрещеними списами й написом: "Володимир на столi, а се його серебро". Печать iмператора - о, вона була страшнiша й важча, нiж зброя, нею утверждалось золото й срiбло княже, ?? малювали на стiнах палат i храмiв як знак сили, влади, всемогутностi; вирiзану в каменi аспидi, ларник* (*Ларник - начальник двору й охоронець печатi.) двору князя Володимира втеплював у гарячий вiск, ждав, доки той остигне, i на золотих шнурах чiпляв вiдбитку до грамот, що посилались в усi кiнцi свiту, до харатiй, якi вводили новi й новi устави, до писаних на пергаментах пожалувань боярам i во?водам. Бояри ж i во?води з благословення князя заводили сво? печатi - золотi, срiбнi, на твердому каменi вiнiсi, голубих бiрюзах, - вони велiли рiзати на них сво? знамена - для дiтей i онукiв, довiку. Тепер уже князь Володимир, визначаючи для земель i городiв Русi дань житом, хутрами, воском, зобов'язував кожну землю давати певну кiлькiсть золота й срiбла в гривнях: Новгород - двi тисячi гривень, Червен i Волин - по пiвтори, Тмутаракань, землi тиверцiв i уличiв - по тисячi... Крiм того, землi й городи мусили давати ще й во?в для княжно? дружини: п'ять, чотири, три тисячi юнакiв, ща тiльки вчора ходили за ралом. Дiставалось i киянам - княжi тiуни визначали й брали з людей Подолу, передграддя, Оболонi податок за хижу й землянку, за мiсце на торзi, мостовщину, пере?зне, священикам i дияконам, що нинi хрестили, женили, ховали, також треба було платити, княже йшло князевi, боже - богу. Маючи в сво?й скотницi золото й срiбло, спираючись на во?вод i бояр, сидiв Володимир у Золотiй палатi. Всiх ?х разом охороняли полки, що стояли в городах ближчих земель, i в Ки?вi, на Горi, день i нiч пильнувала гридьба. Спирався князь Володимир i боярство його та во?водство ще на одну, нову i, либонь, найдужчу, свою силу. Повернувшись з Херсонеса, Володимир часто запрошував до себе ?пископа Анастаса. В цьому не було нiчого дивного - князь i ?пископ радились, як хрестити Русь, у якi городи посилати ?пископiв, а куди священикiв, повергши iдолiв i знищивши требища, думали, де i як будувати для християн храми. ?пископ Анастас був дуже при?мний, душевний чоловiк з сивим волоссям, широкою окладистою бородою й невеликими вусами, голубуватими очима, мав вiн i голос м'який, щирий, переконливий. Князь-християнин сам хотiв частiше, докладнiше говорити з Анастасом, разом вони домовились i послали ?пископом у Новгород Iоакима - там був надiйний посадник Добриня, через що Володимир i згодився учредити ?пархiю, в iншi ж городи посилали тiльки священикiв болгарських, що давно жили в Ки?вi, нових, яких висвячував Анастас. Домовились вони й про будiвництво храмiв: Софi? - в Новгородi, Богородицi - в Ки?вi, а в Переяславi - на честь апостолiв Петра й Павла. Будувати цi церкви князь Володимир вирiшив одразу ж, для чого велiв посадникам сво?м готувати в землях древо, камiнь, збирати людей - дереводiлiв i здателiв, з сво?? ж скотницi дав чимало золота на церкви в Ки?вi, Чернiговi й Переяславi. Вiн сам стежив за будiвництвом храмiв - у Ки?вi вже жило чимало здателiв iз Солунi* (*Солунь - город у Болгарi?.), сюди ж один за одним при?жджали майстри з Херсонеса. Володимир не дуже охоче прийма? грецьких майстрiв, вiн кличе руських градникiв, огородникiв, всяких дереводiлiв i здателiв з города Ки?ва й навiть далекого Новгорода - Миронога, Ждана, Косьмину. Це - добрi майстри сво?? справи, ще ?хнi дiди й батьки, а вони також ставили в руських городах фортецi з стiнами, княжi, боярськi, во?водськi тереми, прикрашаючи ?х кнесами, писаними сволоками, рiзьбленими наличниками, вiкнами, дверима, тесаними ганками; вмiли вони оздоблювати узорами для цих споруд брили червоного шиферу й бiлого мармуру, лiпити на стiнах образи богiв, людей, звiрiв, листя та квiти, вапницями* (*Вапницi - пензлi.) фарбували ?х. Побудували градники й дереводiли до цього на Русi й кiлька храмiв - у Ки?вi над Почайною, в Новгородi - на Опоках; це були чудовi дерев'янi храми з рубленими стiнами, по багато шатрiв, вкритi гонтою, опасанями* (*Опасань - галерея навколо церкви.) навкруг них для простого люду. Тiльки самi для себе нiчого не будували i не могли побудувати дереводiли й здателi, бо були вони, як i багато iнших руських людей, княжими слугами, ремiсниками, смердами, через що й жили, як i всi ницi люди, в землянках, так-сяк складених з дерева, а то й плетених з лози хижах... Правда, й цi убогi сво? хижi, хатини руськi люди вже й тодi, тисячу лiт тому, намагались зробити привабливими для ока - мазали ?х глиною, бiлили крейдою, зеленою й синьою глиною, над вiкнами й дверима малювали всiлякi оздоби - червоних пiвнiв, що були спiвцями зорi, зеленi берiзки - священне руське древо, чорних гривастих коней - знакiв во?в... Цих майстрiв i кличе князь Володимир до себе в терем, каже найстарiшому з них Косьминi: - Мислю поставити храм у городi Ки?вi в iм'я Богородицi, щоб слава про нього йшла по всiй Русi. Косьмина - сивобородий чоловiк з сiрими очима, схожий на апостола Луку, як його малювали на грецьких iконах, - довго дума?, дивлячись на небо, гори, Днiпро. - Мрiю давно, - вiдповiда? Косьмина, - i дуже хочу поставити храм, у якому б людина спочила вiд су?ти свiту, поринула в мислях до неба... - Тодi починай, Косьмино! - Але, княже, - сумно похиту? головою здатель, - ставили ми досi дерев'янi храми, тереми, фортецi, ти ж мислиш, напевне, воздвигнути храм кам'яний, вiчний... - Так, Косьмино, кам'яний i вiчний! - По грецькому образу? - запиту? майстер, що ?здив свого часу як во?н i в Болгарiю, i в Константинополь. - Нi, - рiшуче вiдповiда? князь Володимир. - Ви, ки?вськi, вишгородськi й новгородськi плотники, знанi по всiй Русi, у Ки?вi такожде будуйте наш, руський храм, а вже болгари й гречини вам допоможуть... Мина? небагато днiв, i Косьмина показу? князевi змальовану на одному пергаментi церкву в iм'я Богородицi, а ще на одному - постать Богородицi з великими карими очима, блiдим i трохи суворим обличчям, пiднесеними вгору руками. - Це наш, руський храм! - вирива?ться в князя Володимира. - Добре й лице цi?? жiнки... сирiч божо? матерi. I князь Володимир не знав, що здатель Косьмина вже багато лiт думав, як створити пам'ятник тому, про що вiн мрiяв днi i ночi - пам'ятник i храм руським людям, що твердо стоять на рiднiй землi, тяжко працюють на нiй i многотрудно страждають, кров'ю поливають ?? й сльозами засiвають, а кiнець кiнцем пiднiмають очi до неба... Старий Косьмина все сво? життя провiв у борнi, трудах - був во?м, рата?м, нарештi градником-дереводiлом - i нiколи не знав нi радостi, нi утiхи, тiльки будував i мрiяв. Не знав вiн також i любовi, не мав жони й родини, дiвчина, яку в давнi лiта раз i другий бачив у Ки?вi на Горi i яку, либонь, полюбив би навiки, пропливла, як далека зоря, осторонь його житт?вого шляху та й зникла, залишивши в душi тiльки згадку... Косьмина молився Г?еруну й всiм древнiм руським богам, але вони нiчого йому не дали, разом з руськими людьми став Косьмина християнином, - може ж, хоч тодi, коли складе на грудях натрудженi руки, здобуде градник спокiй i щастя! Богородиця! Новообращенному християнину сподобалась думка князя Володимира присвятити не комусь, не богу, а невiдомiй жонi-богородицi, що нагадувала йому богиню роду Роженицю, перший храм у Ки?вi, - нехай вона, жона, матiр, молиться, клопочеться перед богом про людськi душi. Але яка мусить бути богородиця? Грецькi й болгарськi iкони, вiдомi Косьминi, не задовольнили його - там богородиця була надто неземна, вигадана, не така, якою вiн уявляв заступницю-матiр. I вiн малю? на пергаментi iншу, земну богрродицю - жону з русим волоссям, високим чолом, карими очима, тонким носом, рiвними устами, трохи сумну, трохи неспокiйну. Хто зна?, на кого вона була схожа?! Косьмина дуже багато думав, мрiяв, i найперше, мабуть, богородиця ця була дуже схожа на древню богиню руських людей Роженицю, яку колись кузнецi вiдливали з мiдi й бронзи, - високу, тонку, а пiднятими вгору руками, пiднесеним обличчям... Разом з тим - земна й вимрiяна, звичайна й воднораз надзвичайно красива, ця богородиця схожа була на багато руських жон i чомусь дуже подiбна до юно? ключницi Малушi. Де ранiше були Воздихальниця й требище, копачi день i нiч риють землю, з далекого Вручаю на возах, запряжених четвериками й шестериками волiв, сюди везуть брили червоного шиферу, вiд Роднi - камiнь, з лiвого берега Днiпра - дуби, грабину, липи. Усi могили на Воздихальницi зрiвняли з землею. Хто з бояр i во?вод пам'ята? сво?х предкiв? Тi, язичники, мали тiльки мечi та щити, живiй Горi мертва Воздихальниця непотрiбна i навiть зайва. Один князь Володимир не забува? про сво?х предкiв - вирiшивши ставити храм Богородицi, вiн разом з Косьминою огляда? город, велить ставити церкву не бiля стiн Гори, як той думав, а далi на захiд, на схилi. Здатель Косьмина здивований - церква Богородицi ма? стояти на найвищому мiсцi, щоб той, хто при?жджа? до Ки?ва, здалеку ?? бачив, хто ж ви?жджа? - попрощався. Та князь Володимир не вiдступа? - бояри й во?води не бережуть могил сво?х предкiв, це вони велiли й спокiйно дивились, як цi могили рiвняли з землею, але вiн не хоче засипати, знищувати могил князiв древнiх, а також княгинi Ольги й Ярополка, похованих на верху Воздихальницi... Хто зна?, якi почуття керували князем Володимиром, це здавалося навiть дивним, бо ж княгиня Ольга забрала в нього найдорожче, що ма? людина, - матiр, а Ярополк був за життя лютим його ворогом? Церкву Богородицi будують. Руськi здателi знають сво? дiло - тешуть брили з шиферу, скудельники добувають на схилах ки?всько? гори бiлу глину, лiплять з не? й обпалюють у печах кахлi, на крутилах виводять корчаги, високi глеки, кузнецi кують чепи, величезнi гаки. ?м, що досi були плотниками, важко класти цеглянi пiдмурки, ставити кам'янi стiни, здатель Косьмина навiть робить похибки - кладе в пiдмурки дерев'янi зруби, виводить вiд них торцi, зв'язу? на кутах i залива? вапном, через що згодом, коли древо струхлi?, стiни церкви сядуть, а ще пiзнiше й упадуть. Тим часом стiни ростуть. Щоб церква була дзвiнкiшою й легшою, Косьмина замурову? в них глеки-голосники, шатра церкви спритно зводить з дуже тонко? цегли й безлiчi корчаг i глекiв, через що вони нагадують шмат вощини. Тодi ж Косьмина почина? оздоблювати храм - на Русi вже давно вмiють варити смальту* (*Смальта - кольорове скло для моза?ки.), - разом з солунцями й корсунськими майстрами руськi здателi на високих риштуваннях кладуть камiнчик до камiнчика в банях церкви, на ?? парусах i стовпах, у олтарi, мов килим, роблять з мармуру, яшми, бузкового порфiру пiдлоги, ставлять на хорах i перед олтарем кам'янi забори, застилають брилами шиферу середину - корабель - церкви, зашивають дубовими мостинами притвори. На церкву Богородицi працю? весь Ки?в - на Подолi вирiзують з дерева свiчники й панiкадила, чашi й миски, кузнецi готують чепи й гнiзда для свiчок, виливають каце?* (*Кацея - древня кадильниця з ручкою (ковшик).), кравцi шиють одяги для священнослужителiв, воздухи й покрови на раку* (*Рака - скринька, труна.) з мощами папи Климеита, до iкон у церквi й олтарi. Храм вироста? - вже виведено корабель, апсиду* (*Апсида - напiвкругле завершення нефа - коридора мiж стовпами.) лiворуч, через яку сходи iдуть у бабинець, ще одна апсида з право? руки вiд олтаря, де роблять потайний хiд для князя i його родини на полати... Буду?ться вся Гора. Те, що воздвигалось колись десятками лiт, а часто й столiттями, пада? за днi й години, на ру?нах старого вста? новий город. За древнiми дерев'яними стiнами Гори було тiсно - терем стояв у терем, дiм у дiм, вулицi вузькi, темнi, двори забитi клiтьми, медушами, повiтками. Князь Володимир велить розiбрати старi стiни й поставити новi - на високих кручах, з кам'яними порталами-ворiтьми над Подолом i далi аж до Перевесища; двори на Горi будують бiльшi, тереми вищi. На мiсцях, якi поглина? Гора, стояли ранiше хижi й землянки ремiсникiв, всяких кузнецiв, скудельникiв, гончарiв, вони лiпились до стiн Гори, працювали на не?. Пусте! Хижi й землянки ницих, роб'?х людей розбирають i засипають, тини розкидають, землю розрiвнюють - тут виростуть тереми бояр i во?вод, пiднiмуться палаци й храми. А смерди? Що ж, князь Володимир печеться про багатого й убогого, - смерди, що жили пiд стiнами Гори, можуть городити новi двори на вiльних землях за Щекавицею й на Дорогожичi, на Оболонi й скрiзь аж до Вишгорода - ген скiльки там гiр, пiскiв, долин. Гора буду?ться. Одразу ж, коли проминути ворота, з лiво? руки, ?дуть i ?дуть запряженi волами вози, копачi риють землю, плотники розiбрали половину терема княгинi Ольги, стравницю, палати, клiтi, на верху вивалили стiну в палатi княгинi, вiд чого зда?ться, що вся вона - з рубленими стiнами, вузькими вiкнами - повисла в повiтрi, от-от упаде, розвалиться. Та цей древнiй терем уже й не потрiбний - по праву руку вiд дороги височить складений з цегли, побiлений вапном, з шиферним дахом, з колонами iз мармуру новий терем князя Володимира, перед ганком стоять на постаментах привезенi з Херсонеса бронзовi конi. За цим теремом князь Володимир велiв ставити новi будiвлi - одну для боярсько? думи, ще одну - для iноземних послiв i купцiв, терем у саду, звiдки через вiкна видно Днiпро й лiвий берег, - для жони, царицi Анни. Поспiшають i самi бояри - вони розбирають старi тереми, будують новi - просторi, свiтлi, з каменю, високим частоколом оточують двори, за старим звича?м до теремiв усе-таки лiплять клiтi, бертяницi, медушi, все це стережуть кудлатi гострозубi пси, що валують цiлi ночi. А за стiнами ново? Гори буду?ться передграддя, кам'янi й дерев'янi тереми виростають уже й на схилах гiр, бояри й во?води, не вiдстаючи вiд князя й наслiдуючи йому, воздвигають, ставлять i сво? тереми. Удалинi ж, за Щекавицею й на Дорогожичi, на Оболонi, скрiзь понад Почайною й Днiпром, де пiски, лiси, болота, - там оселя?ться убогий смерд, викопу? землянку, склада? з украденого древа хату або просто плете з лози хижку, обмазу? глиною з кiнським кiзячком, мастить крейдою, пiдсинюючи ??, а над вiкнами й дверима малю? кнесiв - коней, червоних пiвнiв - спiвцiв зорi, зеленi берiзки - священне руське древо. Говорив князь Володимир з ?пископом i про навчання книжне - вiн хотiв збирати дiтей бояр i во?вод, вчити ?х письму й читати; ?пископ, надiючись мати нових священикiв, благословив цей почин князя, пообiцяв, що всi священики, а вiн також, навчатимуть ?х. Проте, дбаючи про науку, Володимир вважав, що недостойно й негоже буде на Русi, в городi Ки?вi навчати дiтей грецькому письму, - цього чужого, незрозумiлого язика не люблять, не приймуть руськi люди, краще й потрiбно навчати