дiтей слов'янськими, руськими словесами по  книгах  болгарських  i
всяких харатiях руських.
   Во?води й бояри, правда, не дуже охоче посилали сво?х дiтей у науку: ?х
обурювало, що тi стануть  звичайними  священиками  чи  й  дияконами.  Тiун
княжих стад, примiром, рудий Чухно, коли дiйшло  до  навчання  його  синiв
Берибарана й Грежа, замкнув синiв у медушi, сiв бiля порога, сказав:
   - Для нашого скотського добра грамота не потрiбна... Не зiйду з  мiсця,
а синiв не пущу...
   Князь Володимир велiв тодi повести в науку самого тiуна  рудого  Чухна,
нагримав:
   - Для скотини Чухно може й не навчатись, але мушу мати  тiунiв  вчених,
грамотних...
   Та й саме отроцтво не дуже рвалось до  науки,  часом  бувало,  що  отцi
приводили дiтей сво?х для книжного навчання на вiжках, iнодi ?х  гнали  до
теремiв княжi гриднi.
   Князь  Володимир  заходив  до  цi??  школи  книжно?  премудростi.  Вона
мiстилась у довгiй  будiвлi  з  багатьма  палатами  недалеко  вiд  старого
требища в кiнцi Гори - там ранiше жили жерцi й волхви, що складали  жертву
Перуну.
   Тут у двох палатах сидiли попiд стiнами юнаки - сини во?вод i бояр, був
мiж ними й рудий тiун Чухно, що виявився учнем набагато кращим,  нiж  його
сини Берибаран i Греж, приходили туди ж i  одолiвали  письмо  вже  й  iншi
тiуни, ?мцi, посерединi ж у крiслi сидiв навчатель, що показував лiтери  й
змальовував ?х на пiску, бiля дверей стояли гриднi,  якi  пильнували,  щоб
учнi не втiкали.
   Ще в кiлькох палатах варили в  казанках  з  вiльхово?  кори  й  дубових
горiшкiв чорнило, з сiрки й живого срiбла  кiновар,  якою  писали  уставнi
лiтери, з тонко? телячо? шкiри готували дорогоцiнний пергамент,  що,  нiби
скло, просвiчувався на сонцi, рiзали з берестово? кори  довгi  звитки,  на
яких писали гострими залiзцями, а на липових i вербових цках* (*Ц  к  а  -
дошка.) рiзали ножами.
   У найдальшому кiнцi будiвлi, у вiдокремлених  затишних  покоях,  де  за
вузькими вiкнами колихались вiти й воркотали голуби, там сидiли за столами
писцi, що лебединими й гусячими перами на пергаментi, залiзом на  берестi,
ножами на цках писали.
   Князь Володимир i ?пископ Анастас проходили палату за палатою, стояли й
слухали, як десятки два голосiв ревуть: "В-i-вi... ер-у-ру...ю, то ?  ю...
вiрую...", швидко минали палати,  де  варили  чорнило,  шкребли,  чистили,
пресували  телячi  шкiри,  бо  там  вiд  смороду  забивало  дух,   надовго
зупинялись у палатi, де сидiли писцi.
   Тут з дерев'яних дощок переписували на  пергаментi  давнi  казання  про
Кия, Щека, Хорива й  сестру  ?хню  Либедь,  вели  лiтопис  временних  лiт,
готували грамоти й устави, що посилались гiнцями в усi кiнцi землi.
   I далi йшли князь Володимир з ?пископом, уже садом, де лунко падали  на
землю яблука й грушi, в бортях на деревах гули  бджоли,  розливали  пахощi
м'ята, любисток, ?вшан.
   - А як бути з монастирями, ченцями? - запитував ?пископ.
   Князь Володимир допитливо дивився на нього.
   - У Вiзантi?, - тихо говорив ?пископ, - ? багато монастирiв, де  живуть
ченцi й черницi, що денно й нощно моляться за василевсiв.
   - Я не перечу, аби монастирi були й у нас. Вони вже ?.
   - Саме про це я й хотiв говорити, княже... Що може робити  людина,  яка
повсякчас молиться богу? I священики нашi,  й  чернецтво  не  можуть  жити
тiльки на те, що ?м дадуть люди, - церква освячу? державу, держава  мусить
дбати про церкву... У Вiзантi?  церкви  мають  землi,  лiси,  рiки,  кожен
священик i чернець одержу? нагороду вiд василевса.
   - У мене не вистача? земель на пожалування боярству, а золота й  срiбла
- на дружину, - сердито говорив князь. - Доста того, що я будую  храми,  у
мене нiчого дати церквi й монастирям.
   ?пископ Анастас мовчав. Вiн знав, чого хоче!
   3

   До Новгорода нарочитi мужi князя Володимира  при?хали  пiзнiше,  нiж  у
iншi землi.  ?х  було,  либонь,  бiльше,  нiж  у  iнших  городах.  Тут,  у
Новгородi, князь Володимир велiв, охрестивши людей, створити  першу  пiсля
Ки?ва руську ?пархiю, через що разом з мужами туди ?хали  ?пископ  Iоаким,
кiлька  священикiв,  диякони,  що  везли  з  собою  iкони,  книги,  сосуди
церковнi.
   Новгородськi во?води, бояри, мужi лiпшi,  старцi  градськi  похмуро  i,
можна сказати, просто неприязнено зустрiчали мужiв Володимирових - суворi,
холоднi, та?мничi полунощнi люди, як i земля ?х, скелi, море, -  такими  ж
витесували вони з дерева, рубали в каменi, робили богiв сво?х.
   Цi боги досi ?м нiбито  й  допомагали  -  з  ними  народилась  i  росла
Новгородська земля, вони стояли  на  погостах,  охороняли  ратая  в  полi,
мисливця, купця й мореходця в дорозi, з ними ходили й на брань, -  з  ними
починалось життя новгородця, бiля них воно й закiнчувалось.
   Але, маючи сво?х богiв, новгородцi поважали й iнших - на полунощi що не
земля, то й покони: у чудi заволоцько? * (* Ч у д ь з а в о л о ц ь к а  -
плем'я, що жило над Варязьким (Балтiйським),  Бiлим  морями,  а  також  на
Онезi й Пiвнiчнiй Двiнi.) боги як морськi чудища - не людина й не  рибина;
у Новгородi були во?води з свiонiв,  що  молились  Одину  й  Тору,  чимало
во?вод i бояр сповiдали вже Христа, мали церкву на Опоках, -  кожний,  так
говорять у Новгородi, вiрить у бога по подобi й по надобi, сво? - бережем,
чужого - не чiпа?м.
   Нинi ж йшлося про iнше: мужi князя  Володимира  прибули  iз  загадом  -
повалити кумирiв, зруйнувати требища, охрестити Новгород i  всi  полунощнi
землi, поставити ?пископа й священикiв; так зробили в  Ки?вi,  так  мусить
зробити Новгород, так буде по всiй Русi.
   Новгород захвилювався - всу? дi?  князь  Володимир,  не  порадившись  з
ними, полунощнi  землi  не  знають  християнства.  Суворо,  в  напруженому
мовчаннi зустрiчали бояри, во?води,  а  найбiльше  простi  людi?  мужiв  з
Ки?ва, що, вийшовши з лодiй на Волховi, попрямували  до  княжого  дворища,
зникли там за високою стiною.
   Але немарно сидiв у Новгородi Добриня. Вiн знав, на кого спира?ться,  -
на могутнього ки?вського князя. У палатi, де  стояло  пiд  знаменом  князя
його крiсло, зiбралось чимало  во?вод,  бояр,  мужiв,  якi  берегли  старi
закони й покони, тут же сидiло кiлька волхвiв, що  служили  старим  богам,
прийшло чимало во?вод, бояр i мужiв - християн.
   - Мусимо ввергнути у Волхов Перуна,  -  сказав  Добриня,  -  зруйнувати
кострища на Перинь-горi, охрестити Новгород i всi полунощнi землi.
   Усi в палатi мовчали, жарко горiли свiчi, жрець загримiв сво?м  бубном,
дзвоники на ньому одразу стихали, як вiдгомiн далекого вiтру.
   - Хто ж пiднiме руку на Перуна й поверже  його?  -  пролунав  у  палатi
несмiливий голос.
   Добриня якусь хвилину стояв, дивлячись на во?вод i бояр  новгородських.
Iти з ними? Нi, не по дорозi зараз  Добринi  з  нехрещеним  во?водством  i
боярством - вiн уже давно став над ними,  мусить  дiяти  нинi,  як  князь.
Добриня, правда, забув, що, зрiкшись свого роду, вiн все ж не пристав i до
князiв, а був тiльки слугою княжим.  Дивись  не  промахнись,  новгородськi
бояри й во?води не помилують, зникне надоба - i князi не пошкодують!
   - Я одрубаю голову Перуну, - промовив Добриня.
   I Добриня зробив як сказав. На  Перинь-горi  i  навкруг  не?  зiбрались
тисячi людей - бояр, во?вод, тисяцьких, сотенних, десятникiв, там стояли й
простi люди новгородськi - кожум'яки,  скудельники,  кузнецi,  дереводiли,
мореходцi, мисливцi, всiх ?х оточувала, як велiв Добриня, гридьба,  во?  з
мечами й списами.
   Це було на свiтаннi. Iз-за далекого обрiю вставало в  прозорих  туманах
велике  багряне  сонце.  То  тут,  то  там  у  небi  пливли,  нiби   важкi
новгородськi учани, сiрi хмари. Над горою  з  великим  лементом  i  криком
кружляло вороння, що завжди пiсля жертв мало на Перинь-горi свою поживу.
   Але цього дня воронню нiчого було ждати - на Перинь-горi не палали,  як
ранiше, кострища, не ревли жертвеннi воли й корови, не iржали конi, - бiля
Перуна, що срiбними очима дивився на схiд, порались во?, вони  обв'язували
його постать мотузами, обв'язанi вже були й iншi боги - ?х  мали  волочити
вниз по горi й кидати у Волхов.
   Та ранiше треба було ?х осквернити, особливо треба  було  зганьбити  як
бога Перуна, адже вiн - перший мiж старими богами,  не  стане  його  -  не
стане i всiх ?х.
   Гриднi подали во?водi Добринi сокиру. Вiн попробував лезо  й,  тримаючи
сокиру в правицi, став пiднiматись по драбинi, яка  сягала  аж  до  плечей
Перуна.
   Там Добриня й зупинився. Вiн стояв вiч-на-вiч  з  Перуном,  срiбнi  очi
якого тьмяно поблискували в  промiннi  сонця,  що  вставало  iз-за  обрiю.
Во?вода аж здригнувся, йому здалося, що очi Перуна зазирають у  саму  його
душу. Драбина хитнулась, так, либонь, можна й упасти.  Щоб  почувати  себе
певнiше, Добриня одiрвав погляд вiд обличчя Перуна...
   Тодi, стоячи високо над усiма, Добриня побачив далекi лiси,  срiблясте,
схоже  на  велетенську  чашу  плесо  Iльмень-озера,  множество  людей   на
Перинь-горi, ?? схилах, багряне сонце  над  далеким  обрi?м,  -  починався
день.
   Це був останнiй день Перуна  i  старих  богiв.  Добриня  високо  пiдняв
правицю, прицiлився, вдарив, потiм почав  рубати  голову  Перуна  так,  що
навкруг полетiли трiски.
   I враз заволали во?, всi люди, що стояли  на  горi.  Добриня,  зробивши
сво?, швидко спустився  вниз,  а  вони  натягли  мотузи,  валили,  волокли
iдолища до Волхова. Останнiй день старих богiв закiнчився...
   Уночi Добриня не спав. Здавалося,  i  йому,  i  всiм  стомленим  людiям
новгородським слiд було спочити - пiсля  повалення  богiв  на  Перинь-горi
було ще хрещення на Волховi,  яке  вчинили  ?пископ  Iоаким  i  священики,
увечерi Добриня з во?водами й боярами вечеряли з гостями з Ки?ва в княжому
теремi.
   Саме в цей час трапилось лихо. У городi почалась пожежа. Хтось пiдпалив
стiни княжого терема й дiтинця. Гриднi кiлька годин носили воду з Волхова,
засипали стiни пiском, гасили жар просто ногами.
   Але тiльки погасили пожежу в дiтинцi, заграва встала над лiвим  берегом
Волхова - там горiли  княжi  склепища,  i  хоч  гриднi  одразу  на  лодiях
попливли туди, гасити пожежу було вже пiзно - склепища горiли,  як  свiчi,
вогонь гоготiв, вiхтi вiд пожежi летiли  на  сусiднi  дворища  -  зашумiв,
закричав переляканими голосами весь Новгород...
   Добриня не лягав - де вже йому було спочивати?!
   4

   Князь Володимир швидко дiзнався про те, що сталось у  Новгородi.  Вiстi
про глухий опiр християнству й усьому новому, що владно входило  в  життя,
доходили  й  з  iнших  земель  -  з  червенських  городiв,  з   Полотська,
Тмутараканi.
   Втiм, що землi - в самому Ки?вi було дуже неспокiйно: на кладовищах, де
по новому обряду ховали мертвих  i  ставили  над  могилами  хрести,  хтось
ночами викопував трупи й сволочив* (*С в о л о ч и т и - викопувати  трупи
й брати з них одяг i  коштовнi  речi.)  ?х,  хрести  на-кладовищах  i  над
шляхами сiкли, на Подолi й Оболонi убогi,  ницi  люди  потай  збирались  у
землянках i хижах, в гаях i дiбровах, раз i другий вночi розбили  склепища
на торзi, вбили купця Божедома, княжого ябетника Сайгу.
   Князь  Володимир  рiшучий  i  грiзний.  Нi  вiн,  нi  Гора  не   можуть
поступитись. Князь i бояри спускаються на конях з Гори,  про?жджають  нове
кладовище, де лежать роздягнутi трупи й посiченi хрести, бачать на  Подолi
розбитi склепища.
   Бояри й во?води дивляться на князя - сьогоднi Божедом i Сайга,  розбитi
склепища на торзi, пограбованi кладовища, що ж завтра?
   - Шукати татiв, ?ретикiв, розбiйникiв - i  вбивати,  -  шепоче  князевi
во?вода Вовчий Хвiст.
   Кров за кров - це нагадувало старi часи, коли за смерть карали  смертю;
тодi брат мстився i мусив мститись за вбивство свого брата й  сестри,  син
за отця й отець за сина, - нинi ж бояри й во?води  вимагали,  щоб  багатий
мстився убогому, щоб за вбивство ?х, княжих  слуг  -  бояр,  во?вод,  усiх
мужiв княжих, - мстився й карав князь.
   А християнство?! Так, князь Володимир, що сидить на конi перед розбитим
склепищем купця Божедома, дивиться на Днiпро, небо, луги, але дума? й  про
це - який же вiн буде християнин, аще дозволить убивство.
   - Головникiв, татiв, ?ретикiв ловити й класти на них вiру * (*В i р а -
штраф гривнями.), - велить князь.
   Дружина князя Володимира лiта?  по  Подолу  й  Оболонi,  вдира?ться  до
землянок i хиж, шука? татiв, головникiв, ?ретикiв. Але знайти ?х, пiймати,
накласти вiру - нелегко, тут, над Почайною й Сiтомлею,  убогi,  ницi  люди
одностайнi, твердi, упертi - нiхто з них нiчого не зна?, нiхто  головникiв
i татiв не бачив.
   Бiльше того, коли гриднi продовжують пошуки й уночi, допитують людей  з
iспитом* (*З iспитом - допит з примусом.)  розсипаються  ген  по  луках  i
дiбровах, невiдомо хто потай, так тихо, що не чути навiть i крику,  вбива?
двох гриднiв - Зарву й Горнича; пiсок та кров  -  хто  зна?,  де  подiлись
головники?
   Серед гриднiв на Горi тривога й неспокiй, - це вже не та  дружина,  яка
колись ходила з князем у поле, бачила ворога,  смiливо  йшла  на  нього  й
перемагала. Кому охота нинi служити князевi за одрину* (*Одрина - постiль,
ложе.), хлiб, харч, помирати вiд руки брата над Почайною?!
   Ця гридьба вже й ранiше була хижою, злою - князь платив i ?м  гривнями,
годував гов'ядом, одного перцю давав три колоди на тиждень.
   Роздратованi гриднi говорять:
   - Зло ?сть головам нашим, ?мо дерев'яними ложками, а вмира?мо вiд  ножа
з-за рогу...
   Князь Володимир велить платити гридням бiльше, викувати для них  срiбнi
ложки.
   - Без дружини не матиму нiчого, а з нею здобуду, як отець  мiй  i  дiд,
золото, срiбло.
   Увечерi вiн  довго  розмовляв  з  ?пископом  Анастасом,  вранцi  велить
кликати в Золоту палату во?вод, мужiв, бояр.
   ?пископ Анастас несмiливо зайшов до Золото? палати  -  князь  Володимир
вперше запросив його на збори старшо? дружини.
   У палатi декого з бояр i во?вод здивувало, чому з'явився  гут  ?пископ,
чим може вiн допомогти в цей важкий, смутьяний час князевi, Горi?
   Втiм, це одразу й минуло - ?пископ тихим кроком пройшов майже до самого
помосту, пiднявши правицю, благословив князя, сiв на лавi в кутку й  тихо,
заглиблений у сво? думи, там i сидiв.
   Розмова в палатi цього ранку йшла важка й сувора - яро вбитих  купця  й
ябетника, про трупи гриднiв, знайденi над Почайною.
   - Уже, княже, - гомонiли бояри й во?води,  -  не  допомагають  i  вiри,
беремо з головникiв i татiв за убитого купчину, гридня, ябетника,  мечника
по сорок гривень, а головництво не припиня?ться...
   - Що хочете, мужi мо?? - запитав князь.
   - Аще убив головник кого з бояр, чи во?вод, або твого мужа,  княже,  да
убi?н буде...
   - Не можу! - промовив князь Володимир.  -  Новай  закон,  вiра  моя  не
дозволяють карати смертю. Я боюсь грiха, не можу...
   Володимир замовк, вiн сказав, що думав. Але тут, у палатi, був ?пископ,
нехай вiн повiсть, як велить церква?
   - Отче Анастасе, - звернувся князь Володимир до ?пископа, -  що  скажеш
менi й мужам мо?м?
   ?пископ Анастас встав, подивився на князя, во?вод, бояр.
   - Ти поставлений ?си, княже, - тихим голосом промовив вiн, - на стiл по
божественному закону на казнь злим, а добрим на помилування...
   - Чи можу я карати смертю за смерть? - запитав його князь.
   - Достойний ти карати смертю розбiйника, але з iспитом i розглядом, без
цього-бо властi нема?...
   - Буду, - сказав князь Володимир, - творити так, як  просите  ви,  мужi
мо?, i як велить бог! Каратиму смертю...
   Так у Ки?вi... А землi? Князь  Володимир  не  розумi?,  що  робиться  в
Ки?вi, але такi ж вiстi йдуть i з земель - i там татьба й  розбо?,  i  там
?ретичество, волхування, сволочiння...
   Нове ворогу? з старим - це так; Володимир вiрить у нове, у городi Ки?вi
разом з боярами, во?водами, дружиною та  ще  церквою  боротиметься  за  це
нове, в городах i землях Русi ? своя Гора,  сво?  во?води  й  бояри,  вони
допоможуть йому, бо борються за себе, за Русь.
   Але чи можна вiрити всiм городам i землям, на кого там  покластись,  на
кого звiритись?
   Сумнiв - перший ворог, що почина? точити серце й душу людини,  неминуче
за ним виникають тривога, страх.
   5

   Князь Володимир кличе синiв. Вiн довго думав, ранiше нiж це зробити. Та
нi - ?м i тiльки ?м можна довiрити свою душу, у важкий час тiльки  на  них
можна покластись, бо це ж - його кров, його родина.
   Добрi сини в князя Володимира,  деякi  з  них,  як  Вишеслав,  Iзяслав,
Ярослав, схожi на матiр Рогнiду, деякi - Всеволод, Святослав  -  крапля  в
краплю нагадують батька, всi вони тут, на Горi, вчились  ?здити  на  конi,
володiти мечем i списом, бити звiра,  буде  потреба  -  не  устрашаться  й
ворога, дехто з них,  як-от  Ярослав,  добре  вчився  й  грамотi  -  чита?
грецькi, латинянськi, нiмецькi письмена. Мiж синами  сто?ть  i  Святополк,
син Яронолка, - разом з усiма дiтьми вiн живе в теремi, вчиться, вироста?,
брати не кривдять ного, сам Володимир поводиться, як з рiдним.
   - Сiдайте, дiти мо?! - промовля? князь, i сини сiдають за столом, а вiв
сто?ть бiля розчиненого вiкна, дивиться то на них, то  на  Днiпро,  пiски,
луки.
   Сини, правду кажучи, не чекали цього: пiсля того  як  Рогнiда  пiшла  з
Гори, мале хто з них i бачив батька - вони  кормились  самi  в  стравницi,
батько з царицею Анною снiдали й обiдали на верху, князь  Володимир  давко
вже уникав зустрiчi з ними.
   Побачивши тепер батька, вони здивувались - як  же  змiнився,  постарiв,
став зовсiм iншим князь Воогодамир -  обличчя  похмурнiшало,  очi  згасли,
голос стих. А втiм, добре, що батько ?х покликав, дуже добре,  що  навкруг
нема? нi во?вод, нi бояр; вони та батько - ?дина родина.
   Князь Володимир iде вiд вiкна, зупиня?ться бiля синiв,  кладе  руку  на
таече Вишеслава.
   - Дiти мо?, - дуже тепло, по-батькiвському почина? князь Володимир. - Я
покликав вас сюди, щоб говорити одверто й щиро,  приймiть  у  серце  слова
мо?, говорю з вами не як князь, а як отець iз сво?ми синами...
   Вiн замовка?, сто?ть сивий, ледь зiгнутий у спинi, i, що  говорити,  цi
теплi слова його викликають вiдгук, чулiсть у юнацьких душах.
   - Вiда?те ви, дiти, - продовжу? князь, - що  отцi  мо?  i  сам  такожде
довго збираша землю Руську, усгрояша ??, брань приймаша за ню  iз  многими
ворогами; i нинi Русь велика, дужа, незборна...
   Вiн знову замовка?, згадуючи  далекi  походи,  стогiн  людей,  кров  на
пiску, дума?, як розповiсти про це синам сво?м, але безнадiйно маха? рукою
й закiнчу? сво? думи:
   - Багато дiла звершили ми, живучи по закону  й  покону  отцiв  i  дiдiв
наших, але Русь жадала, настав ча?, i взяв я для не? нову вiру - християни
суть нинi руськi люди, во Хрйста обпеклися такожде ви i я з  вами,  -  так
велiв бог...
   Князь говорив тихим, спокiйним гажоеом, вiн неначе  умовляв  сам  себе,
але в словах його все ж бринить тривога, неспокiй.
   - Сонце на небi, - каже князь Володимир,  -  затьмарю?  туча,  найкращi
цвiти садiв можуть знищити морози, - так i на Русi ? нiбито  покорство  до
князя, мир у землях, а землi  невдовотенi  Ки?вом,  неспокойство,  татьба,
розбой ? всюди, миру в землях нема?, миру мiж ними також...
   Тепер уже  не  Володимир,  стурбованi  сини  дивляться  на  отця-князя,
тривога за Руську землю отця - це тривога i ?х, а вiн розкривав перед ними
душу й серце.
   - Тому думаю так: я отець дому - Русi, але пiдпора моя тiльки ви, кому,
крiм вас, повiм те, що непоко?ть душу, на кого, крiм вас, можу покластись?
Нi, вiрте менi, крiм вас, нiкого в мене нема?, покладаюсь  токмо  на  вас,
через що не можу тримати вас у Ки?вi, як  би  сам  того  не  хотiв,  думаю
послати в землi.
   Сини зрозумiли, чого ?х покликав батько, - отже, вiн не хоче бачити  ?х
тут, на Горi...
   - Не подумайте злого, - нiби вгадавши ?х думки, промовив  князь,  -  не
для того посилаю вас у землi, аби ви там презирство мали,  нi,  будете  ви
там князями, як я в городi Ки?вi, людьми  й  землями  керуватимете  ви  зi
мною, я з вами, - на тому вiднинi стоятиме Русь.
   Сини переглянулись, посмiшки заграли на ?х обличчях, молодому  -  сво?,
тепер уже ?х вабили далекi княжi столи - куди ж i кого саме дума?  послати
отець ?!
   - Новгород, - князь  Володимир  замислився,  пригадуючи,  либонь,  сво?
дитинство, - то ? полунощний край нашо? землi, великий город,  права  рука
города Ки?ва, хто сидить там, мусить добре дивитись за море,  де  на  Русь
чатують  свiони,  дани,  англiйцi;  люди  полунощно?  землi  суворi  суть,
множество ?х ще живе в законi старiм, i, думавши  довго,  туди  я  посилаю
князем тебе, Вишеславе.
   Син Вишеслав встав i вклонився батьковi.
   - Полотськ, - князь Володимир  знову  замислився,  пригадуючи  все,  що
сталось колись у цьому городi, - туди я посилаю тебе, Iзяславе.
   Ще один син встав i поклонився князевi.
   - Ти, - звернувся  князь  до  Ярослава,  що  сидiв  за  столом  блiдий,
стурбований, - пiдеш у город  Ростов.  Ростово-Суждальська  земля  велика,
багата, але й трудна, - не раз я ходив туди.
   Ярослав пiдвiвся й болiсно скривився: йому, либонь, заболiла покалiчена
нога.
   - Спасибi, отче, - промовив вiн, вклонившись.
   - Ти, Святославе, по?деш у Древлянську землю, ти,  Всеволоде,  в  город
Волин, Станiслав - у Смоленськ...
   Сини, яких вiн називав, вставали й кланялись князевi Володимиру.
   - Ти, Святополче, - звернувся вiн нарештi до сина  Ярополка  й  Юлi?  -
по?деш князем до города Турова - то ? велика земля, межа наша з польськими
князями.
   Святополк, що сторожко сидiв, прислухаючись,  як  князь  Володимир  да?
пожалування сво?м синам, швидко встав, вклонився.
   - А Мстиславу, iже ма? стiл у Тмутараканi, там I бути, - закiнчив князь
Володимир.
   Вiн замовк, сини також мовчали, князь сказав, здавалося, все,  що  мав,
сини думали про дальшу свою долю.
   - От я i сказав вам усе,  що  хотiв,  -  закiнчив  князь  Володимир.  -
Запам'ятайте, сини мо?, у важку годину звертаюсь до вас,  боюсь  за  Русь,
але  певен,  що  ви  будете  пiдпорото  мо?ю  в  землях,  берегтимете,  не
припустите, щоб вона розсипалась, а блюстимете ?? цiлу, ?дину.
   Пiзнiше, та не тiльки пiзнiше, а до кiнця днiв сво?х,  князь  Володимир
згадував цей день i годину, коли думав  разом  iз  синами  сво?ми  берегти
Русь, але забув, що сини вже чужi йому, бо вiн сам не зумiв вберегти та  й
не берiг сво?? родини.
   Про княжий задум, звичайно, одразу ж дiзнався й ?пископ Анастас, - того
ж дня увечерi вiн, як i ранiше, прийшов до Володимира, довго  говорив  про
церковнi справи й устрiй Русi, а потiм сказав:
   - Добре вчинив, княже, що посила?ш синiв сво?х у землi. Навiть  Христос
мав помiчникiв - апостолiв. На високих горах сто?ть город Ки?в, але  важко
тобi звiдси одному бачити всю Русь, будуть сини  в  землях  тво?ми  очима,
мислями, руками.
   - Боюсь, ?пископе, що найважче доведеться ?хнiм рукам, - вiдповiв на це
Володимире - Смутьяна й м'ятежна нинi Русь, земля iде на землю, а в  самих
землях розбiйництво й татьба, все горить.
   - А ти пошли з ними помiчникiв...
   - Ти про кого говориш?
   - Думаю я, що кожному князевi, який iде в землю, треба мати  бiля  себе
?пископа, щоб у землi був княжий стiл i божий престол - ?пархiя... Князь i
?пископ його - то буде велика сила, цим переможеш, княже!
   - Князь i ?пископ - це справдi велика сила, - згодився Володимир.  -  А
кого пошлемо з синами мо?ми, отче?
   - У Новгородi сидить Iоаким, - почав ?пископ. - Вiн буде  правою  рукою
Вишеславу.
   - Добро, - згодився князь Володимир. - Бути там ?пархi?.
   Анастас, очевидь, уже знав, куди ви?жджають сини Володимира, думав  над
цим, говорив впевнено.
   - З Ярославом у  Ростов  добре  послати  Iоанна  -  вельми  вчений  вiн
?пископ, тихий.
   - Пошли, - сказав Володимир.
   - З Святополком у Туров може по?хати Феодосiй - твердий у вiрi  був  на
горi Афонi.
   - А католикiв зна??
   - Лютий ворог папи й Польщi...
   - Ти, Анастасе, не токмо ?пископ, бачиш далi, нiж бояри.
   - Що я?! - посмiхнувся Анастас. - Наставник твiй, пастир овець...
   Так вони домовились i посилали у Смоленськ Ману?ла, у Волин -  Стефана,
не тiльки в Ки?вi церква пiдпира? Гору, ?пископи й священики ставали  бiля
князiв у землях.
   Сини князя Володимира ви?жджали у землi - вiн хотiв,  щоб  вони  швидше
були там, робили, дiяли, ?м важко було залишатись у Ки?вi, нехай будь-який
город i земля, аби не Гора, Ки?в, батько, мачуха Анна.
   Ближчим часом до Ки?ва прибули й сли польського князя Болеслава.  Князь
Володимир зустрiв ?х, як друзiв. Три днi  гримiла  Гора,  князь  Володимир
разом з князем туровським Святополком приймав гостей, перевари  меду,  олу
стояли на концях нового город а й на Подолi, веселився весь Ки?в.
   Пiсля цього князь Володимир послав сво?х слiв  i  разом  з  ними  князя
Святополка до Гн?зна, там князь Болеслав,  дiзнавшись,  як  приймали  його
слiв у Ки?вi, велiв прийняти ?х у Гнезнi ще краще.
   Звичайно, князь Святополк мав нагоду зустрiтись  з  князiвною  Мариною,
вона була дiвчиною незвичайно? краси - невисока,  але  ставна,  бiлява,  з
чудовими голубими очима, спiвучим голосом, нiжна, тендiтна Марина  припала
Святополковi до душi. Минуло небагато днiв, i вiн  признався,  що  полюбив
??; князiвна Марина вiдповiла йому такими  ж  словами,  нiжнiй,  тендiтнiй
дiвчинi припав до серця не зовсiм зугарний, але дужий,  мiцний  туровський
князь.
   Весiлля гуляли в Гн?знi. Нiкого не турбувало,  що  князь  Святополк  не
католик.
   З Гн?зна князь Святополк ?хав, не за?жджаючи до Ки?ва, просто на Туров.
Разом з ним ?хала  жона  Марина  з  великим  почтом,  ??  дружина,  чимало
священикiв i духiвник.
   Духiвник був радий, що Святополк не ?де до  Ки?ва,  -  там  добре  його
знали, бо це ж вiн при?жджав колись до князя Володимира як посланець князя
Мешка.
   ?пископ калобрезький Рейнберн - це був вiн  -  ?хав  нинi  як  духовний
наставник княгинi Марини, не залишав ?? нi на крок, дбав про не?, а вiдтак
стикався,   сходився   й   з   князем   Святополком,   довгi   вечори    в
гостиницях*(*Гостиниця - будинок для про?жджих на  гостинцi  (шляху).)  на
Червенському  шляху  проводив  тiльки  з  обома  ними,  багато  розповiдав
князевi, дещо розпитував у нього.
   Наставник Марини ?пископ Рейнберн виконав загад римського папи -  зараз
для нього була вiдкрита на Русь широка дорога.
   6

   Звiстка про те, що до Новгорода ?де  князем  син  Володимира  Вишеслав,
приголомшила й дуже стурбувала посадника Добриню.
   Вiдтодi коли Володимир вирушив з Новгорода,  пiсля  закiнчення  сiчi  з
Ярополком став ки?вським князем, а вiдтак i великим князем  Русi,  Добринi
на думку не спадало,  що  в  Новгородi  може  бути  i  буде  колись  свiй,
новгородський князь.
   Що князь  для  Новгорода,  i  навiщо  вiн  тут,  коли  в  Ки?вi  сидить
Володимир, а в землях за  Волоком  ?  його  посадник  Добриня?  Вiн  ревно
служить ки?вському князевi, трима? в покорi полунощнi землi,  стереже,  як
пес, укра?ни Русi, збира? й посила?  в  Ки?в  велику  дань  -  двi  тисячi
гривень за лiто, а крiм того, ще  й  хутро,  мед,  вiск,  горючий  камiнь,
риб'ячий зуб. Що ж замислив князь Володимир, чому посила? в Новгород свого
сина?
   "А може, - думав Добриня, - це робить ки?вське боярство, що не любило й
не любить його - брата рабинi Малушi; може, нашкодили новгородськi  бояри,
яким краще сидiти й владувати пiд знаменом свого князя, анiж пiд  десницею
Добринi?"
   Проте Добриня одгонив цi думки - що ки?вському боярству  Новгород,  ?м,
звичайно, краще мати тут слухняного посадника, анiж  ще  одного  князя;  з
новгородськими боярами й во?водами Добриня був  суворий,  невмолимий,  але
самi вони такi ж суворi й невмолимi,  того,  що  беруть  вiд  Добринi,  не
вiзьмуть вiд князя, нi, вони просили колись у Святослава  сина-князя,  пiд
знаменом Володимира вони здобули честь, славу, багатство, але  не  стануть
рубати сука пiд собою, не просять у Володимира сина...
   Вiд Рути не сховалось, що Добриня схуд, змарнiв, став погано спати.
   - Що з тобою, муже мiй? - запитала  вона  якось  уночi,  помiтивши,  що
Добриня довго перевертався з боку на бiк, потiм сiв на ложi, випив  повний
кухоль квасу... - Може, тобi щось болить - печiя чи знову поперек?
   - Нi, нинi нiчого не болить, - вiдповiв Добриня, i  в  пiвтемрявi  Рута
побачила його скуйовджене волосся, великi очi, що  сполохано  дивились  на
вiкно. - А от лежу, не спиться.
   - А чому? - Рута сiла поруч з ним, поклала руку на шерхку,  зморшкувату
його шию.
   - Син Володимира Вишеслав ?де сюди  князем.  Не  знаю,  чому  ки?вський
князь посила? його сюди, не вiдаю й того, як менi з ним бути?
   - А ти не думай про це, - спокiйно промовила Рута.  -  Ти  в  Новгородi
свiй, перший боярин, у тобi вся сила. А  князь  -  що  вiн,  без  тебе  не
ворухнеться, без тебе i князем не буде.
   Рута говорила правду, чи Вишеслав, чи будь-який iнший син Володимира  -
що вони без нього?! А все ж на душi в Добринi було тоскно, якось  пусто  -
Рута нагадала, i от вiн вiдчув, як його справдi мучить печiя, ни? поперек.
Нi, не той нинi Добриня, яким  був  колись,  уже  пiдкралась  до  нього  й
почина? одолiвати невблаганна старiсть.
   I ще вiдчув Добриня в цю пiзню годину ночi невиразну  тугу  за  далекою
минувшиною, в  пiвтемрявi  терема  над  Волховом  стало  йому  чомусь  так
самотньо...
   - Дай менi грудочку крейди, -  сказав  Добриня,  -  бо  справдi  мучить
печiя.
   Рута встала з ложа, дiстала з кадi грудочку крейди, набрала ще з  дiжки
й кухоль квасу. Добриня розгриз цю грудочку, запив.
   - Нiби стало й легше, - промовив вiн.  -  Почекай-но,  Руто,  зда?ться,
вдарила сторожа?! Так i ?, треба вже вставати.
   У кутку Рута роздувала жар, запалювала свiчу.
   Коли скресли Волхов i Ловать, прибув до Новгорода князь Вишеслав.
   Повiдомленi заранi гiнцями, Вишеслава зустрiчали аж на Iльмень-озерi на
десяти учанах посадник  Добриня  з  во?водами  Спиркою,  Векшею,  Михалом,
Тудором, боярами Чудином, Волду?м.
   Добриня  пильно  додивлявся  й  бачив,  що  звiстка  про  при?зд  князя
Вишеслава всiх ?х дуже втiшала, вони  нетерпляче  його  ждали,  готувались
зустрiти достойно й сердечно.
   Нiхто не нарiкав i не цурався також i його, Добринi,  бояри  й  во?води
згадували час, коли в Новгородi сидiв  князь  Володимир,  а  вони  служили
йому, радiли, що й тепер вiн не забув про них, посила? князем свого сина.
   - Будемо служити Вишеславу, - одверто  висловлювались  вони,  -  а  ти,
Добрине, клади мости мiж ним i нами...
   Зустрiвшись на широкому плесi, де не видно було  й  берегiв,  усi  вони
вiтали князя, Добриня ж, одягнутий у хутряний кожух, у  соболинiй  високiй
шапцi, з двома гривнами на ши? i золотим чепом через усi груди, дуже  щиро
й вiд усього серця обняв i поцiлував Вишеслава.
   - Тобi вiддають честь i  просять  тебе  Великий  Новгород  i  полунощнi
землi, - голосно сказав вiн.
   Так вони й попливли назад, до Новгорода, - попереду  гостроносi  учани,
за ними шiсть довжелезних насадiв з города Ки?ва, на  одному  з  яких  пiд
знаменом отця свого Володимира плив князь Вишеслав.
   I весь той день Добриня був разом з Вишеславом -  на  обiдi  у  Великiй
палатi дiтинця, де бояри й во?води присягали новому князевi, в палатах, де
вiднинi мав жити Вишеслав.
   Там, це вже було перед вечором, Добриня на  короткий  час  залишився  з
князем. Той стомився, хотiв спочити пiсля далеко? й  многотрудно?  дороги,
але Добриня не залишив його,
   Вони були в палатi на верху терема,  що  виходила  вiкнами  на  Волхов,
тiльки вдвох. Князь Вишеслав скинув опашень, корзно, був тiльки в  темному
платнi, що туго облягало його тонкий стан, гострi плечi, вузькi  груди.  I
обличчя Вишеслава було пiд  стать  тiлу  -  блiде,  виснажене,  з  темними
западинами пiд великими сiро-голубими очима.
   - Посилаючи мене сюди, - почав Вишеслав, - отець Володимир говорив,  що
в усiх трудах ти, во?водо Добрiше, будеш мо?м помiчником i другом.
   - Радий служити тобi, княже Вишеславе, покладайся на мене, як  i  отець
твiй... Нинi вже пiзно, й тобi час спочити.
   - Ти живеш близько? Я буду не один у цих палатах? - запитав з  тривогою
Вишеслав.
   - Я живу недалеко, - посмiхнувся Добриня, - отам,  над  Волховом.  А  в
теремi ти не один - внизу, в сiнях, живуть дворяни,  покличеш  -  все  для
тебе зроблять. Там же день i нiч сто?ть сторожа. I я  прийду  до  тебе  на
свiтаннi, буду весь час з тобою.
   - Гаразд, во?водо! Я бачу, ти також стомився. Добро? ночi!
   - Добро? ночi й тобi, княже!.. Спи спокiйно...  Вклонившись  Вишеславу,
Добриня, задкуючи, вийшов з палати.
   Додому Добриня повернувся вдоволений, велiв Рутi  дати  вечерю,  налити
йому меду.
   - I як князь Вишеслав? - запитала вона. Добриня спочатку  випив  кухоль
меду, закусив шматком в'ялено? веприни i тiльки потiм вiдповiв:
   - Князь Вишеслав вельми юний i утлий. Не в отця свого вiн пiшов, о  нi!
Такому важко буде тут, у полунощнiй землi, нi, по очах бачу, не  жилець  у
Новгородi князь Вишеслав, не витрима?...
   - I тобi зовсiм нiчого боятись його? - цiкавилась далi Рута.
   - Боятись його?! Ха-ха-ха! - навiть засмiявся Добриня. - Та хiба ж може
вiдмiдь боятись якогось зайця?..
   Пiзня нiч. Спить Новгород, тереми над Волховом, княжий терем, всi концi
й людi? в них... Не спить тiльки князь Вишеслав,  вiн  ходить  у  порожнiй
палатi терема, зупиня?ться бiля вiкна, дивиться на  темний  Волхов,  чорне
небо, в якому сяють новi, не знайомi йому зорi.
   Що ж це? На бiлому обличчi князя щось заблищало, зникло. Схилившись  до
пiдвiконня, плаче, плаче князь Вишеслав...
   7

   ...Смерд Давило тiкав - минув болото на Оболонi, пробiг верболозами над
Днiпром, нарештi, пiрнув у пущу i  там,  забившись  у  кущ,  сидiв,  важко
передиху вав, спочивав...
   "Вони мене не знайдуть, не вiзьмуть", - думав Давило.
   Навкруг пуща, стiни кущiв, поваленi буреломом дерева, - нiхто не пройде
цих нетрiв, а коли й пройде, то буде вже пiзно, - у  прорiзах  мiж  гiллям
дерев угорi видно син? небо, золотистi окрайки  хмаринок  -  уже  вечорi?,
скоро нiч, доки вона закiнчиться, Давило буде далеко, аж за Вишгородом.
   Нi, нi, його тепер не пiймають, - удалинi, на болотах  i  у  верболозах
над Днiпром, вiн чув кроки й голоси, позад себе, одразу за  собою,  але  в
пущi цi голоси стали вiддалятись, пiзнiше й зовсiм зникли, не  чути  ?х  i
зараз - тихо, як тихо в нетрях!
   Воля! Так, загнаний у кущi, переслiдуваний  Давило  вiдчував  себе  тут
вiльним, вiн вряту?ться, втече, блукатиме над Днiпром, у  лiсах,  у  полi.
Надалi, й либонь довго, боятиметься людей, тiкатиме вiд них, але це все  ж
таки воля, нiхто не зв'яже його рук, що так багато працювали й  ще  можуть
працювати. Мине час, все  забудеться,  вiн  повернеться  до  людей,  може,
навiть приповзе до города Ки?ва, вiзьме жону свою й  дiтей,  пiде  з  ними
свiт за очi, в поле, викопа? там землянку, розоре шмат  землi,  блукатиме,
як звiр, але житиме - воля, вона  здавалась  такою  близькою,  небо  вгорi
темнi?, скоро нiч...
   I в цю останню перед заходом сонця годину  смерд  Давило  пригадав  так
багато, либонь, усе сво? життя.
   У його пам'ятi виринув далекий час, ще за княгинi Ольги, коли  вiн  мав
невеликий шматок землi, хижу за Перевесищем.
   Тодi Давило проклинав цей шмат пiсно? землi, що родила  мало  й  рiдко,
проклинав свою хижу, в якiй нiчого було  поставити  на  вогнище,  де  вiн,
жона, дiти покотом спали на твердiй холоднiй землi.
   Зараз вiн згадував убогий свiй шматочок, як священну землю, древня хижа
його отцiв здавалась  теремом,  бо  коли  вокняжився  Ярополк,  двiр  його
забрали, хижу розкидали, а самого з родиною погнали в пiски за Оболонню.
   Давило не здавався, вiрив, що це минуче, чутка йшла, що йде на Ярополка
брат його Володимир, вiн - син рабинi, захистить старi закони й покони.
   Тому Давило, а разом ще багато людей,  яких  скривдив  Ярополк  i  його
бояри та во?води, взяли в руки мечi й колля, били в спину  во?в  Ярополка,
коли тi тiкали з Ки?ва, радо зустрiчали Володимира, покладали на нього так
багато надiй.
   Чому ж нинi Давило тiка? в лiси й нетрi,  кого  вiн  бо?ться  в  городi
Ки?вi, де князем сидить син рабинi, великий князь Володимир?
   Марно сподiвався Давило, що йому й таким, як вiн,  убогим  людям  стане
краще при Володимирi, марно вiн за нього боровся, вiрив йому.
   Оболонь, куди вигнав  його  князь  Ярополк,  стала  для  смерда  Давила
погубою, шмат пiску, на якому вiн викопав землянку, не давав нiчого,  взяв
Давило купу в купця Божедома з Подолу, з лiта в лiто працював,  а  все  не
мiг сплатити, прирiст на купу йшов  -  мiг  Божедом  зробити  його  обель*
(*Обель - вповнi, зовсiм.) холопом.
   Не один Давило так страждав: на  власному  дворi  в  пiсках  не  родить
нiчого, захоче купець чи боярин - дасть роботу, не захоче - гризи корiння,
?ж давленину, буде робота - вистачить тiльки на на?док, а вдома ж  голоднi
жона, дiти, кругом смерть!
   Вони стали навiть християнами - на землю надiй не покладали, цар земний
Володимир i його бояри, й во?води не тiльки нiчого не давали, а,  навпаки,
все брали й брали, може ж, цар небесний змилу?ться над ними...
   Христос не допомiг - у лютiй ненавистi вони йшли на  кладовища,  валили
там хрести; голод робив сво? - i вони уночi потай  стали  пiдкрадатись  до
склепиш, купцiв на Подолi. Так Давило потрапив на дворище Божедома, коли ж
той з сторожею застиг ?х на пограбуваннi, то й убив його.
   Давилу страшно все це згадувати й уявляти -  безумна  рука,  що  налита
ненавистю й злобою, тяжка длань, яка трима? топiр, та  хiба  стрима?ш  ?х,
зустрiвши вiч-на-вiч ворога?!
   Нiч! Коли б швидше нiч - смерд Давило тепер головник  i  тать,  вiн  не
може пiти до сво?? родини, до голодно? жони й дiтей. Тiкати, далi тiкати з
города Ки?ва!
   Але що це? Праворуч почувся трiск сухо? гiлки -  Давило  повернув  туди
голову, лiворуч почулися кроки - вiн схопився, один гридень з мечем сто?ть
попереду, ще багато стоять позаду.
   Коли смерда повалили  на  землю  й  били,  вiн  мовчав.  Уже  стемнiло.
Зв'язавши руки, повели смерда по долинi.
   Удалинi вималювався на горах Ки?в. Нiч прийшла, але воля була далеко.
   8

   На горах ки?вських, високо над Днiпром, там,  де  колись  було  требище
богiв Русьшя землi й Воздихальниця, вирiс храм.
   Його видно було з Подолу  й  берегiв  Днiпра,  вiн  вставав,  як  дивне
видiння, здалеку перед мандрiвником, що наближався до Ки?ва  суходолом  чи
водою. "Дивен храм, в свiтi такого нема?", - говорили про нього.
   I то правда - храм в  iм'я  Богородицi  був  дивен,  вiн  не  нагадував
грецьких соборiв - важких кам'яних споруд з позолоченими дахами,  високими
вiкнами, широкими дверима, - вiн несхожий був i на болгарськi храми - сiрi
будiвлi, що ставились на скелях, чи, тим бiльше,  на  суворi,  складенi  з
темного дикого каменю храми далекого Пiвдня й Сходу.
   Здателi храму Богородицi в городi Ки?вi склали  його  з  легко?  цегли,
сiни мазали червоною фарбою, навкруг вiкон i дверей вилiпили з бiло? глини
пальмети, винограднi грона й всiлякi оздоби, дах поклали з хвилясто? сiро?
черепицi, поставили на банях-шатрах  позолоченi  хрести,  що  свiтились  у
голубизнi неба, як зорi...
   Храм цей нiби виростав з гущавини  дерев,  його,  здавалося,  народила,
зметнула над горами й злилась з ним рiдна  ки?вська  земля,  камiння  його
складали, пiдносили, вивершили руськi люди.
   Поперед храму на восьми  дубових  стовпах  почепили  мiдянi  била,  якi
ранiше висiли на городницях ки?всько?  стiни;  начищенi  до  блиску,  вони
нагадували золотi щити. Не сторожа Гори, а убогi задушнi люди,  що  шукали
собi притулку бiля церкви, взялися за клепала,  вдарили  в  била,  й  луна
покотилась над горами, Днiпром, далекими лугами...
   Князь  Володимир,  якого  ?пископ  Анастас  i   всi   священнослужителi
запросили на освящення храму, проминувши двiр Гори, зупинився  на  схилах,
довго слухав передзвiн бил, милувався новою спорудою.
   - Добре потрудились нашi здателi, - промовив вiн до бояр i во?вод,  якi
оточували його. - Дивен храм, височiтиме вiки...
   Здатель Косьмина, що стояв по праву руку вiд князя, стиха сказав:
   - Чимало доводилось  сперечатись  з  гречинами,  не  все  побудоване  в
Царгородi годне тут, на Русi.
   - Спасибi тобi, Косьмино, - вiдповiв Володимир, -  бачу  Русь  у  цьому
храмi, доки стоятиме вiн, люди й здателя не забудуть.
   - Я робив  токмо  те,  що  велiв  ти,  княже,  -  вклонився  Володимиру
Косьмина.
   Навкруг церкви зiбралось на той час  безлiч  людей  ки?вських  -  бояр,
во?вод, ?хнiх жон i дiтей, плавом туди йшли ремiсники, смерди, холопи.
   Оточений священиками, поперед  яких  крокував  ?пископ  Анастас,  князь
пiднявся  сходами,  проминув  сiни  храму,  вийшов  на  його  середину   й
зупинився.
   Дивне, нiколи не бачене видовище вiдкрилось  його  очам.  Просто  перед
ним, залитий яскравим промiнням багатьох свiчад i панiкадил, сяяв золотом,
срiблом дорогоцiнними  камiннями  олтар.  Над  ним,  у  глибинi  банi,  на
золотому тлi  викладений  був  з  смальти  образ  Христа  -  вiн  сидiв  у
рiзьбленому крiслi, з  золотою  короною  на  головi,  трохи  косуватий,  з
товстими, зведеними докупи бровами, довгими вусами й  тонкою  борiдкою,  у
бузковому хiтонi й синьому корзнi,  з  ?вангелi?м  у  лiвiй  руцi,  високо
пiднявши правицю, суворий i грiзний.
   Навкруг Христа майстри зробили напис: "Дивiться, дивiться,  я  один,  i
нема? бога, крiм мене; я сотворив землю, а з не?  людину,  сво?ю  десницею
поклав основу неба..."
   Проте князь Володимир не бачив i не прочитав цього напису - вiн дивився
на осяяний промiнням  сонця,  освiтлений  множеством  свiчок  i  панiкадил
олтар.
   Там, на тлi кiворiя* (*Кiворiй - вигнута стiна над престолом.) ,  також
з смальти зроблений був образ богородицi - вона стояла в синьому царському
одязi i червоних черевиках на зеленому постаментi, високо  пiднявши  руку,
дивлячись перед собою.
   Не пишнi царськi одяги, не коштовне камiння на поясi, рукавах i  плечах
богородицi, не золото, що сяяло, грало, блищало навкруг не?, прикували  до
себе Володимира.
   Вiн бачив тiльки ?? обличчя, блiде, трохи нiби стомлене, очi -  смутнi,
благальнi, якiсь замрiянi, - все дуже просте, звичайне, людське.
   I чомусь у цю хвилину князь Володимир подумав про свою матiр, яку палко
любив, але не знав, про яку мрiяв, ждав, але так  i  не  мiг  дiждатись...
Вона,  Малуша,  здавалося  йому,  повинна  була  бути   саме   такою,   як
богородиця...
   - Мати моя! - прошепотiв князь Володимир. -  Аще  ти  жива,  прийди  до
мене, аще ж не прийдеш, то хоч помолись за мою душу!
   I це людське, живе, правдиве  було  не  тiльки  в  обличчi  богоматерi.
Праворуч i лiворуч вiд не?, але набагато нижче, змальованi були апостоли -
дуже високi, кремезнi, бiльше схожi на во?в, анiж на святих,  чолов'яги  з
довгими, простягнутими до богородицi руками, з  суворими  великими  очима,
всi в яскравих одягах, золотом шитих черевиках.
   Такi ж були й мученики, ?вангелiсти, пророки - всi святi, змальованi  в
склепiннях i на стiнах церкви, - в  ?хнiх  постатях  було  щось  вигадане,
штучне, але тим дужче проступали в них риси живого - сам Христос обличчям,
постаттю, одягом нагадував князя Володимира, апостоли - горянських  во?вод
i бояр, а один з святих, ?вангелiст Марко, крапля в краплю схожий  був  на
покiйного купця Божедома, i посмiхався навiть  так,  як  купець,  -  лiвим
кутиком рота й одним лiвим оком; люди ж, що вклонялись ?м, схожi  були  на
гриднiв, рата?в, смердiв Русько? землi.
   Проте нi князь, нi во?води й бояри, що оточували його, не думали про це
- у високому кам'яному храмi, де все блищало,  сяяло,  переливалось,  а  в
повiтрi снувались пахощi ладану й смирни, де лунав урочистий спiв хору,  а
голос людини був глухим i кволим, все нагадувало землю, але було величним,
неосяжним, а через те й неземним.
   Вражений тим, що побачив, князь Володимир також став на колiна,  широко
розвiв рукл, промовив:
   - Дивен храм твiй, господи! Все премудрiстю тво?ю сотворив ?си!
   Коли ж вiн пiдвiвся, то сказав ?пископу Анастасу, що стояв близько  вiд
нього:
   - Я вражений тим, що побачив, Анастасе!.. Однинi й довiку  велю  давати
на храм цей десятину того, що маю...
   На обличчi Анастаса засяяла щаслива посмiшка, - це було саме  те,  чого
вiн ранiше домагався, але князь Володимир перевершив самого себе: десятина
його прибуткiв - великi скарби.
   - Щедра десниця твоя, княже Володимире, за  це  стократ  вiддасть  тобi
Всевишнiй... А коли так вчинив, дозволь називати  храм  Богородицi  довiку
Десятинним. - Так i буде! - згодився князь.
   9

   У палатi Людянiй ще горять свiчi, в яскравому ?х сяйвi князь  Володимир
сидить у дубовому крiслi - в срiблястому колово?, з  багряним  корзном  на
плечах, у червоного  хза  чоботях;  боярство  й  во?води  стоять  там,  де
темнiше, - попiд стiнами палати, в кутках, бiля поручнiв сходiв.
   Душно! Нiч була парка й гаряча, розчиненi дверi й вiкна, що виходять до
Днiпра, але й звiдси не тягне свiжим повiтрям - горить земля, гаряча  вода
в берегах.
   Чому нинi так  рано  встав  князь,  чому  боярство,  мужi,  во?води  ще
потемному прийшли до терема, чому всi вони, i  навiть  князь,  неспокiйнi,
тривожнi, чого ждуть?
   - Ми готовi!.. Твори, княже, суд i правду! - чути в палатi один, другий
голос.
   У сiнях, а потiм на сходах чути кроки небагатьох людей - ось  на  верху
стало кiлька гриднiв, вибiгли тiуни, ябетники, ?мцi, вони стали, ждуть.
   I от знову лунають кроки - сходами йде кiлька чоловiк;  спочатку  видно
?хнi голови, плечi, далi руки, ноги.
   То йшов, оточений гриднями, смерд Давило, вiн ступав  твердо  й  важко,
дивився в землю, руки зв'язанi за спиною.
   Гриднi штовхали його, але вiн, либонь, уже не  вiдчував  ?хнiх  ударiв;
крок, ще крок, Давило став посеред палати.
   Князь  Володимир  i  смерд  Давило  -  один  напроти  одного,  князь  у
срiблясто-багряних сво?х одягах у крiслi, Давило - з непокритою головою, у
вретищi, босий - перед ним.
   - Оцей смерд наробив багато зла на Подолi, - чути в палатi голос  тiуна
Чурки, - вiн давно тать i розбiйник, убив купця Божедома.
   Але князь Володимир не чув цих слiв, вiн дивився на смерда, бачив  його
обличчя: чоло, на яке падала грива буйного сивуватого волосся, крутi брови
над сiрими очима, трохи пласкуватий нiс, набряклi уста.
   Володимир був певен, що бачив  колись  цю  людину...  Але  де?  В  його
пам'ятi виринали днi дитинства й юнацтва, -  нi,  вiн  тодi  не  зустрiчав
цього смерда; Новгород? - нi, цей смерд туди не мiг  потрапити;  сiчi  пiд
Любечем, у Ки?вi?..
   ...Рано на свiтаннi князь Володимир вступав до Ки?ва.  На  Подолi  його
зустрiчали во?вода Рубач, гридень Тур, iде багато людей,  якi  боролись  з
Ярополком, а мiж ними, так, мiж ними був i смерд,  що  стояв  зараз  перед
ним, тiльки Володимир не встиг тодi запитати - хто ж вiн?
   - Як тво? iм'я? - запитав нинi князь Володимир.
   - Давило, - вiдповiв смерд.
   - Ти зустрiчав мене на Подолi? - з натиском i нiбито з болем  продовжив
князь.
   - Правда, княже, було таке на Подолi... - пролунало в палатi, але нiхто
з бояр i во?вод не зрозумiв, що саме  запитував  у  смерда  князь,  як  не
зрозумiли й того, чому так вiдповiв на це Давило.
   - Вiн, вiн, княже,  -  гомонiли  бояри,  тiуни,  ябетннки,  -  грабував
склепища на Подолi, це вiн убив купця Божедома - в сiнях стоять  вiдоки  й
послухи, вони скажуть усю правду.
   Князь не велiв, як годилось i як  завжди  водилось  у  таких  випадках,
кликати вiдокiв i послухiв, а запитав просто в смерда:
   - Ти вчинив татьбу, убив купця?
   У палатi настала тиша, бояри й во?води знали, що смерда вже  допитували
з iспитом - залiзом, водою, але вiн нiчого не сказав, мовчав, - що ж тепер
скаже князевi?
   Довго мовчав i Давило. Це була хвилина, коли вiн  мiг  сказати  князевi
так багато - розповiсти про сво? важке життя, згадати, як з мечем у  руках
вiн колись захищав його - князя, як довго вiрив у нього, а далi вже не мав
сили терпiти, через що убив купця Божедома.
   Мiг Давило - i про це вiн  також  подумав  -  сказати  князевi,  що  не
повинен у смертi купця, - його допитували вже залiзом i водою,  нiчого  не
вирвали, ще одно слово - i князь Володимир його помилу?.
   Та що це дасть? Здобути порятунок лжею? Нi! Давило - смерд,  найбiднiша
в городi людина, та жив по правдi,  за  правду  зараз  загиба?,  нехай  же
правдою докiнчу?ться i його життя.
   Давило глибоко зiтхнув, здвигнув плечима.
   - Так, княже, - тихо й спокiйно вiдповiв вiн. - Це я грабував  склепища
купця Божедома, а потiм i вбив його... Палату прорвало.
   - Бачиш, княже, - лунали голоси, - ось вiн, тать i розбiйник, ось ворог
твiй i наш, княже... Да  убi?н  i  сам  буде!  Проте  князь  Володимир  не
поспiшав. Перед ним стояв не один смерд Давило,  вiн  бачив  за  ним  щось
бiльше, страшнiше.
   - Смерде Давиде! - прозвучав у  палатi  неспокiйний,  уривчастий  голос
князя. - Навiщо й чому ти вчинив так?..
   Давило, що став, навпаки, зараз дуже спокiйний, вiдповiв просто, щиро:
   - А що менi було робити, княже? Мав колись двiр на Перевесищi  -  князь
Ярополк викопав там рiв. Дали менi двiр на Оболонi, а  я  не  мав  там  нi
зерна, щоб жити, взяв купу  в  Божедома.  Княже  Володимире,  -  голоснiше
сказав Давило, - я працював у купця як вiл - з рання до ночi,  а  часто  й
уночi, на нього працювали й жона моя, дiти, але купу легко взяти, набагато
важче вiддати, аще попав я в неволю, будуть рабами дiти мо? й онуки...
   Це були страшнi слова про те, яка глибока прiрва виросла мiж боярами  й
во?водами, що стояли тут, у Золотiй палатi, й убогим смердом.
   - У мене, княже, нiчого-нiчого нема? в свiтi, - хрипко говорив  Давило,
- я аки птах, що гнiзда не ма?. Божедом не дав менi жити, був  я  закупом,
став холопом обельним... Так що ж робити,  куди  пiти,  до  кого?  Я  убив
Божедома, уб'ю того, хто забира? мiй шмат хлiба...
   Це були  смiливi,  загрозливi,  просто  зухвалi  слова;  всi  в  палатi
жахнулись, зашумiли, загомонiли:
   - Смерть йому! Смерть!
   Тiльки сам холоп Давило не здивувався тому, що  цi  слова  вирвались  з
його горла, - вiн знав, що зробив, знав, що його жде, вiн бiльше нi на  що
не надiявся - так i тiльки так мусив говорити!
   Князь Володимир, мабуть, не почув останнiх слiв холопа, не  чув  навiть
шуму в палатi. На мить, якусь одну мить, вiн зрозумiв усе,  що  сталось  з
Давилом, вiдчув, здавалося,  муку,  горе,  розпач  цi??  людини-птаха,  що
втратила землю, рало, а далi взяла в руки й топiр.
   I за коротку мить вiн зрозумiв ще одно - оцей смерд Давило  i  всi,  що
стоять за ним, небезпечнi не тiльки для бояр, во?вод, купцiв, а для  всi??
держави. Нинi вiн пiдняв сокиру на Божедома, завтра пiде проти нього.
   - Ти язичник? - запитав Володимир.
   - Нi, княже, християнин, -  сказав  Давило.  Це  була,  либонь,  чи  не
найстрашнiша в життi князя  Володимира  хвилина.  Досi  йому  тiльки  iншi
говорили про його княжу владу, сам же  вiн  боровся  за  не?,  щоб  дужою,
незборною була Русь, зараз  князь-василевс  побачив,  чого  досягнув,  яка
справдi всемогутня його десниця, - вiн  може  карати  й  милувати,  давати
людям життя i забирати його в них, вiн пише переложний закон, якого й  сам
не може змiнити. Дивись, княже Володимире, до яко? вершини ти дiйшов!..
   I вiн сам жахнувся того, що сталось: шкодуючи в серцi Давила, нiчого не
мiг зробити, закон ? закон, минуле вiдступило, його вже не iснувало,  було
важке, страшне, неминуче нове. Давило один, а людей множество, князь один,
а во?вод, бояр, мужiв багато, - йому не зупинити того, що йде на Русi, але
хоче рятувати Русь, мусить творити новi суд i правду...
   Лишалось одно - Давило грабував склепище й убивав купця не сам, з  ним,
безперечно, були й iншi смерди; якщо вiн викаже ?х, може,  легша  стане  i
його провина.
   - З ким iшов на татьбу? З  ким  ти  убивав  купця  Божедома?  -  суворо
запитав князь.
   Давило подивився на Володимира очима, в яких  було  здивування  та  ще,
либонь, пiдозра. Невже ж князь Володимир не зна? ще  Давила,  не  розгадав
його?
   - Княже, - промовив вiн. - Таких,  як  я,  ?  множество.  Але  йшов  на
татьбу, вбивав купця токмо сам... Вiн був  готовий  до  всього,  що  скаже
князь.
   - Да убi?н буде! - промовив Володимир, встав з крiсла й пiшов з палати.
   1
   0
   Малуша не здивована. Вона часто тепер бачить Тура, що живе  в  землянцi
недалеко вiд Берестового. Мине день-другий, а там Малуша й зустрiне Тура -
вiн iде до Днiпра ловити рибу, збира? гриби в лiсах, злаки в лузi.
   Цього разу Тур не такий, як  завжди,  -  в  промiннi  згасаючого  сонця
Малуша бачить його надзвичайно блiде обличчя, на якому  дрiбно  смикаються
м'язи, закушенi уста, а пiд очима й на щоках кiлька сльозин.
   - Що з тобою, Туре? Ти плакав?
   Вiн огляда?ться навкруг, наче  хоче  подивитись,  чи  не  пiдслуху?  ?х
хтось? Але хто й чого ?х буде слухати тут,  у  лузi?  Тур  одвернувся  вiд
Малушi для того, щоб справдi змахнути рукою з щоки сльози.
   - Нi, я не  плачу,  Малушо!  Це  тобi  тiльки  здалося,  -  вiн  пробу?
посмiхнутись.
   Проте Малуше зна?, що це не так, - на щоках  у  нього  були  сльози,  i
зараз у Тура смика?ться обличчя, тремтять уста.
   - Сядь, Туре, - показу? на пень Малуша, - i говори, говори...
   Вiн сiда? на пень. Малуша сто?ть поруч. За гору закочу?ться сонце. Десь
на косах квилить заблукала чайка.
   - Говори, Туре!
   Старий гридень дивиться вдалину, але Малуша  зна?,  що  вiн  нiчого  не
бачить: пустка в його очах, Тур загляда? в свою душу.
   - Не знаю, що робиться, Малушо! Нi, я вже нiчого не розумiю...
   Чайка на косах затихла,  знайшла,  либонь,  сво?  гнiздо,  бо  на  мить
долинув i одразу стих крик сполошених ча?нят.
   - Колись, - каже Тур, - я надiявся, що стане жити краще, а тому  служив
Ользi, Святославу, пiзнiше Володимиру, i, мабуть, найкраще йому, бо то син
твiй, Малушо, ми його так ждали, так на нього уповали...
   - I що, Туре?
   - Нинi вночi покарають Давила: на  Подолi  вiн  розбив  склепище  купця
Божедома, убив i самого купця.
   - Голодно? - вирива?ться в Малушi.
   - Так, Малушо, дуже голодно, у Давила ? жона,  дiти,  онуки...  Не  сам
iшов, ще багато людей було з ним, i я до купця ходив з Давилом.
   - Його пiймали?
   - Пiймали, били, судили, але вiн нiчого не сказав, все прийняв на себе,
за що й прийме нинi вночi смерть...
   - Туре! А може, його помилують? Тур довгу хвилину мовчить.
   - Нi, нiхто його не помилу?. Судив Давила сам князь...
   - Володимир?
   - Так, Малушо! Судив його князь Володимир, а  слово  його  непорушне...
Василевс!
   Сонце зайшло, швидко сутенiло.
   - Василевс! - пересохлими устами шепоче Малуша. - Але хiба вiн не  зна?
- вiд кого пiшов, хто йому був i ? пiдпорою?
   - Все забува?ться, Малушо! Та й не вiн винен, навкруг нього Гора....
   - О! - Малуша стиснула руками голову. - Я знаю Гору, будь проклята вона
довiку... Але ж ? бог, Володимир християнин...
   Тур нiчого не одповiв, на блiдому його обличчi затемнiли пасмуги.
   - Нi, так не буде, - рiшуче промовила Малуша. - Не Давила вiн  судив  -
тебе, мене, себе самого. Що робить син мiй, пощо вбива? людей?  Нi,  Туре,
бiльше терпiти несила. Я пiду на Гору, скажу, що  ?сть  його  мати,  повiм
правду.
   Тур спробував посмiхнутись, але  обличчя  його  тiльки  скривилось  вiд
болю.
   - Ти нiкуди не пiдеш, нiчого не зробиш, Малушо! Уже пiзно,  дуже  пiзно
йти тобi до Володимира. Оце все i ? правда;  боже,  яка  вона  жорстока  й
страшна...
   - Тобi погано, Туре? Ти зовсiм бiлий, тремтиш... Що з тобою?
   Тур мовчав. Темнiло навкруг, темнiшало i його обличчя.
   I тодi, вперше за всi лiта, Малуша зрозумiла й вiдчула, що не може далi
ховатися в тишi монастиря, а мусить iти чимшвидше, одразу до сина свого  i
князя Володимира.
   ?й випало многотрудне й важке життя, - хто зна?, чи була  ще  людина  в
свiтi, яка б народила сина князя-василевса, але не знала б нi радостi,  нi
щастя, а, навпаки, тiльки кривду, горе, злиднi?!
   ?диною утiхою й пiдтримкою ?й було лише те,  що  вона  безмежно  любила
сина, зрiдка  бачила,  молилась  й  у  мислях  охороняла,  вiдчувала  себе
матiр'ю, а князя Володимира сином, жила на свiтi тiльки заради нього.
   Через це вона згодилась на все: одiрвала  його  вiд  грудей  i  вiддала
княгинi Ользi, тiльки здалеку попрощалась, коли ?хав до  Новгорода,  довго
ждала його повернення й зустрiла, коли входив Володимир як  великий  князь
до Ки?ва, ждала, нестерпно довго ждала, коли ходив у походи...
   Одного тiльки не могла зробити Малуша - вона не  могла  пiти  до  свого
сина, обняти, поцiлувати, говорити з ним -  мiж  Малушею  i  сином  стояла
невблаганна, зла Гора, нiхто, нiхто в городi Ки?вi й на  Русi  не  повинен
був знати, що матiр'ю Володимира була рабиня, якщо  хто  й  вiдав  це,  то
мусив забути, крий боже, хто довiда?ться, що ця мати ще жива...
   Малуша боялась не за себе; що вона - рабиня, i  що  ??  життя!  Син  ??
Володимир - князь, вiн, мати була в цьому  певна,  буде  князем  добрим  i
справедливим, не може, не може ?? син бути таким жорстоким  i  безжальним,
як княгиня Ольга, вiн буде таким, як отець його, любий Малушi Святослав!
   I коли Володимир  пiшов  на  брань  з  Ярополком,  якого  ненавидiли  й
проклинали в Ки?вi всi люди, коли вiн пiзнiше сiв на столi,  став  великим
князем i поламав усi закони Ярополка, а далi пiшов устрояти  Русь,  Малуша
радiла i втiшалась - такий, такий, як i Святослав, ?? син.
   Вiн, правда, не визнав Христа, воздвиг требища старим богам,  -  Малуша
чула, як  осуджують  за  це  Володимира  християни,  i  сама  вона,  бувши
християнкою, мусила, здавалось, його осудити...
   Та нi, - Малуша i велике множество таких, як вона, людей залишились  на
багатiй Руськiй землi убогими, у  надзвичайно  важкому,  страшному  сво?му
життi вони не мали нi  радостi,  нi  просвiтку,  життя  на  землi  чимдалi
ставало для них важчим, а часто й просто нестерпним, вони нiчого не  знали
про бога, - що ж дивного, коли вони обертали очi сво? до неба, вiрили,  що
коли нема життя тут, то, може, краще житимуть в  iншому  свiтi.  Через  це
Малуша й вiрила в Христа й богиню свого  роду  Роженицю,  у  богородицю  й
древню отчу богиню Ладу. Якщо в не? не було життя, то залишалась принаймнi
вiра. Так i Володимир, мислила вона, вiн не кривдить християн, але склада?
жертву Перуну й Дажбогу, - та хiба ж  це  не  по  правдi,  люди?!  Пiзнiше
Малуша дiзналась, що син Володимир охрестився сам i хрестить Русь, - серце
?? втiшилось i благословило - добре, що вiн прийшов до Христа, тепер  йому
стане легше жити, дай боже тiльки, щоб у душi не забув Перуна, Дажбога,  а
особливо богинi ?хнього роду Роженицi...
   Проте саме життя Малуша сприймала таким, як  воно  й  було,  -  важким,
складним, часто жорстоким, вона хотiла б, бо цього  хоче  й  пташка,  жити
краще, щасливо, але не могла. Коли не собi, то Малуша бажала  щастя  iншим
людям, ?? ж щастям було те, що вона породила сина-князя, який багато добра
мiг зробити людям.
   I вона  вiрила,  що  так  i  буде.  Важко,  дуже  важко  жити  сину  ??
Володимиру, вiн живе мiж небом  i  землею,  його  оточу?  хижа,  жорстока,
безжальна Гора, вiн - у походi, вiн - у  палатi,  вiн  сто?ть  перед  усiм
свiтом, проте все це для множества людей, вони люблять i  поважають  його,
вiн печеться про них. Аби, аби тiльки сина не скорила Гора!
   Коли Тур розповiв про Давила, Малушi  стало  дуже  страшно.  Досi  вона
чула, що вiн одних милу?, а iнших кара?, - так i мусить  дiяти  Володимир,
вiн на те й князь, - але як може вiн карати  Давила,  Тура  -  людей,  якi
життя свого не шкодували заради нього, якi вiрили й  надiялись  тiльки  на
нього?! Нi, нi, це не вiн робить, це дi? Гора, невже ж вiн цього не  зна?,
не бачить?.. Малуша вирiшила йти до сина-князя.
   Перед вечором бiля ворiт Гори зупинилась жiнка. Вона  йшла,  либонь,  з
самого низу, вiд Днiпра, бо стомилась, важко дихала. Стара, немiчна,  вона
стала бiля ворiт i довго не могла промовити й слова.
   - Що тобi треба, жоно? - запитали сторожi, що стояли бiля ворiт.
   - Ой людоньки, людоньки, - бiдкалась вона. - Менi  треба  бачити  князя
Володимира.
   Високий, вгодований гридень Брич, що був старшим сторожi, посмiхаючись,
запитав:
   - А хто ж ти  ?си,  жоно,  що  так  хочеш  бачити  князя?  Жiнка  трохи
знiтилась, подивилась гостро на Брича й вiдповiла:
   - Я рабиня... Смердянка...
   - Що ж тобi до князя? - продовжив Брич.
   - Про те я говоритиму тiльки з ним... Пустiть-бо, пустiть, а там  скажу
князевi...
   Тепер уже всi сторожi засмiялись. Але вони обiрвали  смiх  -  до  ворiт
наближався Вовчий Хвiст,  сторожi  розступились  перед  головним  во?водою
князя, вiдчинили ворота.
   Проте во?вода не пiшов одразу на Гору, зупинившись на воротях, вiн чув,
як жiнка, що стояла перед сторожею, просила:
   - Пустiть мене, гриднi, на Гору, до князя.
   - Та хiба ж з тобою говоритиме князь?!
   - Говоритиме... Я мушу з ним говорити...
   I вона пробивалась до ворiт, хотiла вийти на Гору.
   - До чого ж уперта ти,  жоно,  -  вже  суворо  заходились  ??  умовляти
сторожi. - До нашого князя не кожен i боярин доступить...
   - Ви мене тiльки пропустiть у ворота, а вже там я доб'юсь до  нього,  -
твердила жiнка. I знову вони сказали:
   - Ти, жоно, нiчого не зна?ш. Якщо б i пустили тебе,  то  ?  сторожа  за
ворiтьми, перед теремом княжим,  у  сiнях  терема...  Хто  тебе  до  нього
допустить?
   Старший сторожi Брич уже загримiв:
   - Одiйди, жоно, вiд грiха... Куди тобi,  смердянцi,  до  василевса?  Не
дратуй мене, жоно, бо, коли розгнiваюсь, велю гридням гнати тебе.
   - А я не пiду! - запалилась жiнка. - Не руште мене, не пiду...
   Во?вода Вовчий Хвiст, що все стояв на воротях, ступив назад,  подивився
па жiнку, на сторожу.
   - Навiсна, безумна! Женiть-бо ?? звiдси, гриднi! Гриднi пiдняли ки?.
   - Тiкай!
   I Малуша - стара, немiчна Малу та, що стояла перед княжою  сторожею,  -
зрозумiла, що  марно  вона,  iдучи  сюди,  думала  й  сподiвалась,  що  ?й
пощастить потрапити на Гору, побачити сина-князя, говорити з ним...
   Важко було колись людям добиватись сюди, на Гору, а все ж вони ходили й
добивались, дуже важко було i ?й пiд щитом брата свого потрапити сюди, але
в сто крат важче й просто неможливо  пройти  тепер  на  Гору,  де  сидить,
владу? князь-василевс.
   Малуша не стала бiльше говорити. Та й що говорити? Сторожа вже замикала
ворота, ?й не було до не? - матерi - нiякого дiла, тепер уже Малуша нiчого
не може зробити - нема? Давила, забили ще багато людей.
   Але не тiльки це турбувало й краяло серце Малушi - сторожа бiля  ворiт,
сторожа на стiнах, сторожа бiля терема, сторожа в сiнях - отак усi  нiбито
стережуть князя-василевса, тiльки бiля серця його сторожi нема?,  душi  ??
сина нiхто не охороняв.
   Починало темнiти. Трохи зiгнута в спинi, стара вже, немiчна жiнка  тихо
спускалась Боричевим узвозом. Малуша шкодувала, о, як дуже шкодувала  вона
в цю вечорову годину, що боялась, а  вiдтак  i  не  призналась,  не  пiшла
нiколи до сина-князя. Тепер вона зрозумiла, що повинна була це зробити,  -
боже, боже, як багато могла б розповiсти тодi мати Володимиру! Може,  адже
все може бути, вiн би i жив не так, не ховала б його  вiд  людей  сторожа.
Нинi ж уже пiзно, та й не могла  вже  нiчого  зробити  Малуша.  ?й  важко,
невимовне важко, але що вона  -  смердянка,  убога  черниця,  жiнка,  яких
множество, тьма...
   А вiн?! О, як важко, як страшно  йому  жити,  коли  сидить  за  високою
стiною, за ворiтьми, коли до нього не  може  доступить  нiхто,  i  вона  -
мати?!
   Жiнка спускалась все нижче й нижче Боричевим узвозом, але не бачила, як
i куди йде, сльози застилали очi, серце колотилось у  грудях,  пiдгинались
ноги...
   1
   1
   Нiч... Князь Володимир спочивав на ложi сво?му, поруч ще  одно  ложе  -
царицi Анни. У теремi, за розчиненим вiкном, скрiзь на Горi  тихо.  Спати,
тiльки спати.
   Але князь Володимир не спить - вiн лежить, розплющивши очi, дивиться на
тьмянi обриси палати, образи на стiнах, за вiкно,  де  крiзь  гiлля  дерев
видно всiяне зорями небо.
   Все, як було колись, - та ж спочивальня, тi ж стiни, вiкно, i  зорi  за
ними все тi ж - вони пливуть i пливуть у вiчному  круговоротi  -  яскравi,
може, трохи кволiшi, нiж ранiше, i дерева пiд вiкном тi ж,  може,  буйнiшi
тiльки, вищi...
   Лише сам князь Володимир чомусь не такий, як колись. Роки, так, либонь,
роки дають себе знати - нема? давньо? сили, менше здоров'я, кволiша? рука.
   Проте не це турбу? й не да? спати князевi Володимиру - в  нього  болить
серце, весь час неспокiйна душа, увесь час, як хмари  й  зорi  за  вiкном,
пливуть, пливуть, бентежать душу думки.
   Здавалося, чого б турбуватись, непоко?тись князевi? Вiн досягнув,  чого
хотiв: Русь знають нинi всi в свiтi, ?й нiхто не загрожу?  та  й  не  може
загрожувати - спи спокiйно, княже-василевсе, спи!
   Нi, вiн не може спати. Неспокiйно  на  його  душi,  перед  очима  князя
Володимира вста? ранок минулого дня,  Людяна  палата,  смерд  Давило,  вiн
бачить i бачить його одверте, щире, спокiйне навiть перед смертю  обличчя,
чу? й чу? його слова: "А що я мав робити, княже?.. Аще попав я  в  неволю,
будуть рабами дiти мо? й онуки... У мене, княже, нiчого нема? в  свiтi,  я
аки птах, що гнiзда не ма?..."
   Князь Володимир вста? з ложа, пiдходить до вiкна, дослуха?ться... Тихо,
дуже тихо, але йому зда?ться, що ось-ось серед ночi пролуна?  крик  -  так
квилить смертельно поранена  чайка,  так  кричить,  прощаючися  з  свiтом,
людина.
   "Нi, його не скарають цi?? першо? ночi, - дума? князь.  -  Завтра  ж  я
владою, що дана менi людьми й богом, прощу Давила, не послухаюсь нi  бояр,
нi ?пископа, бо сам Христос велiв карати, але й прощати..."
   Володимир дивиться в пiтьму, дослуха?ться до шумiв ночi не  лише  через
те, що пам'ята? й не може забути Давила.
   Тiльки стемнiло, до нього  приходив  во?вода  Вовчий  Хвiст,  смiючись,
розповiв, що,  йдучi?  на  Гору,  бачив,  як  бiля  ворiт  Гори  до  князя
добивалась якась жiнка.
   - Що за жiнка? - здивувався й чомусь раптом навiть здригнувся.
   - Якась смердянка, - засмiявся Вовчий Хвiст, - стара  вже,  немiчна,  в
темному платнi, каже: "Хочу говорити тiльки з князем... Все йому  скажу...
Допустiть до князя..." Навiть кричала на сторожу: "Чого ви його оточили?..
Чого трима?те?" Дивна жiнка, княже, навiсна, безпам'ятна, я сам  велiв  ??
гнати. I ?? прогнали киями...
   - Ти зробив недобре, во?водо! - сказав на це Володимир.  -  Таку  жiнку
слiд було до мене пропустити...
   - Княже Володимире, - вiдповiв Вовчий Хвiст, - та коли б таких жiнок  i
всiх людей пускати на Гору, нам би життя не було.
   - Велю тобi, - суворо промовив Володимир, - iди й шукай цю жону.
   Во?вода  Вовчий  Хвiст  пiшов,  вiн  послав  багато  гриднiв  шукати  в
передграддi, на Подолi й Оболонi  жону,  що  приходила  ввечерi  на  Гору,
добивалась до князя... Але все це марно, марно.  Жона,  яку  прогнали  вiд
Гори киями, нiколи вже не прийде до князя, якщо хто  ??  бачив,  зна?,  то
побо?ться сказати...
   I хто ця жона, чому  вона  так  настирливо  добивалась  до  нього  саме
ввечерi,  перед  нiччю,  коли  будуть  карати  Давила?  Страшна   здогадка
бентежила, мучила, краяла серце князя, в обличчi, якого вiн  не  бачив,  у
темному платнi, що прикривало старе тiло смердянки, у словах ??,  про  якi
говорив Вовчий Хвiст, князь Володимир вгадував одну тiльки  жiнку  -  свою
матiр Малушу. Але де вона зараз, де, о, як важко знайти рiдну,  найрiднiшу
в свiтi людину, хоч би це була й матiр, коли сам ?? не зна?ш.
   Звичайно, йому було б легше, коли б вiн знайшов матiр, якби бiля  нього
була рiдна, близька людина. Але в князя  Володимира  нiкого-нiкого  нема?,
пiшла з Гори Рогнiда, сво?ю ж десницею вiн послав у землi синiв...
   ? у нього, правда, жона, цариця Анна. Он вона лежить на високому  ложi,
в пiвтемрявi спочивальнi, Володимир  бачив  ??  -  таке  чарiвне  обличчя,
випещене тiло.
   Як збiгаються подi?, як нанизу?ться кiльце за кiльцем  у  довгому  чепi
життя! Тiльки цього вечора цариця Анна була дуже сердечна,  тепла,  нiжна,
сказала йому:
   - Ти кращий, нiж я думала, мiй муже, ти був варваром i язичником,  нинi
став християнином i василевсом... i ти тiльки почав сво? дiла, на якi тебе
покликав i благословив бог, ти будеш великим василевсом, мiй муже! -  Анна
притулилась до нього й поцiлувала. - А я, - продовжила вона, - за  все  це
хочу зробити тобi й свiй дарунок, хоч цей дарунок  буде  радiстю  тво?ю  й
мо?ю...
   - Який дарунок?
   - Я непразна, Володимире, ношу пiд серцем  тво?  дитя  певна,  буде  це
син...
   - Спасибi! - обняв i поцiлував ?? Володимир. Зараз вона спить, що ?й  -
тiльки спати й спати. Анна зробила все, що могла  зробити;  вона  народить
сина, це буде ?хнiй син, князь Володимир, напевне, любитиме його, але  яка
чужа йому була ранiше, а чимдалi все бiльше й бiльше оця жона, славолюбна,
самозакохана порфiрородна Анна, що не може збагнути й навiть уявити  муки,
тривоги Володимира.
   Стоячи бiля вiкна, вiн раптом здригнувся. Все втрачене,  князь-василевс
нiчого не може виправити - серед ночi й пiтьми  народжу?ться,  якусь  мить
луна? й затиха?, як випущена  з  лука  стрiла,  крик,  -  це  вмер  смерд,
обельний холоп Давило.
   1
   2
   Спустившись з Гори, Малуша сiла пiд кущем над Почайною.  Пiсля  всього,
що сталось, у не? не було сил повертатись до монастиря в Берестовому, вона
просто не хотiла туди йти.
   Так вона й сидiла  на  пiску,  що  остигав  над  водами,  дивилась,  як
снуються навкруг присмерки, темнi? Днiпро, розтоплюються вдалинi береги  й
коси.
   Раз Малуша почула,  як  шляхом,  що  вився  вiд  Боричевого  узвозу  до
Берестового, а ще один раз  до  Подолу  промчали  з  Гори  вершники.  Вона
затремтiла, зiщулилась пiд кущем, нiби смертельно поранена птаха,  -  крий
боже, побачать ??!..
   Коли прийшла нiч, ?й стало легше - темно навкруг, темним-темно  в  душi
Малушi, вона нiчого вже не ждала, нiчого не бажала.
   Вона навiть заснула - тихо, сидячи,  як  умiють  спати  старi  люди,  -
похиливши голову на груди, опустивши в'ялi, висхлi руки на пiсок.
   I тодi ?й привидiвся дивний сон: нiби вона, як ластовиця, полетiла  над
берегами Днiпра, долетiла до ворiт Гори, перепурхнула через них, пропливла
двором, спустилась бiля терема, зайшла в сiни, швидко пiднялась  на  верх,
стала серед палати.
   Син ??, Володимир, стояв у  кутку,  промiння  багатьох  свiчок  виразно
освiтлювало його обличчя.
   "Хто ти ?си?" - запитав князь Володимир.
   Малуша здригнулась, простерла вперед руки.
   "Я - твоя мати, Малуша!" - здавленим голосом промовила вона, дуже тихо,
нечутне раз i другий ступила вперед, а вiн побiг ?й назустрiч,  схопив  за
руки, обняв, припав головою до грудей.
   Ще мить - i вiн став перед нею на колiна...
   "Не ставай передо мною на колiна,  -  суворо  промовила  Малуша,  -  не
ставай, бо це осрама. Ти  -  князь,  я  проста  жiнка,  крий  боже,  хтось
побачить тебе на колiнах передо мною, краще вже я стану перед тобою".
   "Нi, нi, нi!" - крикнув вiн, але пiдвiвся й став бiля не?.
   Тепер син, ?? дитя, Володимир, був поруч з нею, вона бачила так близько
блiде, рiдне його обличчя, сиве волосся й вуси, темну родимку бiля правого
вуха, з якою вiн народився i яку тiльки вона знала.
   "Як довго, довго я шукала й ждала зустрiчi  з  тобою",  -  вирвалось  у
Малушi.
   "Я тебе також шукав i довго ждав, мамо, - вiдповiв Володимир.  -  Тобi,
либонь, нелегко було зiйти на Гору. Ти стомилась. Сядь ось тут, спочинь".
   I вона сiла, але не в крiсло,  на  яке  показував  син,  а  на  простiй
дубовiй лавi бiля дверей. "Колись у давно-давно минулi роки,  -  пригадала
Малуша, - жила в цiй свiтлицi Ольга, а тут, на лавi, лежали ключi..."
   Вiн   стояв   перед   нею,   освiтлений   вогнями    семисвiчника,    у
темно-бузковому, золотом шитому платнi,  з  червоним  корзном  на  плечах,
пiдперезаний широким поясом, у зелених хзових чоботях.
   "Боже, боже, - прошепотiла Малуша, - який ти  красивий,  добрий  син  i
який суворий, холодний свiт..."
   "Вiн суворий i холодний, - одразу ж сказав Володимир, - але не для нас,
мамо. Я щасливий, бо знайшов тебе, поведу тепер у Золоту  палату,  посаджу
одесну себе, одягну на твою голову корону Ольги,  скажу  людiям,  во?водам
сво?м i боярам, гридням i дружинi, мужам всiх земель: се - мати  моя,  ось
вона сидить i повинна сидiти поруч зi мною ".
   "О сину, сину, - вiдповiла Малуша, - як  ти  похожий  на  батька  свого
Святослава. Нi, не пiду я в Золоту палату, не одягну корони Ольги, не сяду
одесну тебе... Колись ти, як син мiй, лежав  бiля  серця  мого,  зараз  ти
князь Русi, а лежиш у серцi в мене. Одного я б хотiла, - промовила  Малуша
й тяжко зiтхнула: - Щоб ти нiколи, нiколи не  забував  про  мене.  -  Вона
гладила й гладила сивий чуб на його головi.  -  А  до  тебе  я  йшла,  щоб
просити про Давила, не вбивай його, сину, пожалiй себе, мене..."
   I раптом Малуша прокинулась. Пiсля яскравих вогнiв палати, якi вона так
виразно бачила в снi, пiсля тепло?, душевно? розмови, що тiльки-но була  в
не? з сином, ?? дуже  злякала  темрява  навкруг,  пустка,  в  якiй  раптом
опинилась.
   Але не тiльки це сполошило й змусило затремтiти все тiло Малушi - серед
темряви й пустки, що стигла над Днiпром,  берегами,  Горою,  всiм  свiтом,
вона почула нестямний крик, крик людини,  що  помира?  i  востанн?,  бодай
голосом сво?м, проща?ться з свiтом.
   - Боже, боже! - вирвалось у Малушi. - Поможи ж йому, поможи!
   Крик ще мить лунав у пустцi й тишi ночi  i  як  раптово  виник,  так  i
обiрвався.
   - Най буде прощен! -  промовила  Малуша  й  закуталась  у  хустку,  щоб
зiгрiти перемерзле тiло...
   Хто зна?, чи довго сидiла вона - для  не?  зникло  все,  навiть  час...
Година, двi, три - а хiба не однаково?
   Починало свiтати,  коли  вона  звелась  на  ноги,  якийсь  час  стояла,
тримаючись за стовбур верби, щоб не  впасти,  знайшла  на  пiску  цiпочок,
сперлась на нього i пiшла, пiшла понад берегом.
   З лiво? руки, далеко за Днiпром, яснiло небо, там плавали легкi,  схожi
на заблукалих овець хмаринки, одна хмара, висока, темнувата, сягала високо
вгору й  нагадувала  пастиря,  що  сто?ть  з  ки?м  у  руках;  над  плесом
колихався, як прозора блакитна намiтка, туман, праворуч темнiла Гора  -  з
лiсами, якi круто спадали яругами до Днiпра, чорною стiною вгорi.
   Спираючись  на  цiпочок,  Малуша  йшла  понад  Днiпром  -  стежкою,  що
звивалась по долинi, серед кущiв, з яких сипалась холодна роса, гаями,  де
панувала тиша.
   Так вона дiйшла до землянки, в якiй жив Тур, сiла  на  каменi  недалеко
вiд дверей - вiн немiчний, хворий, може, ще спить, навiщо його будити?!
   Проте Тур надто довго не  прокидався,  не  виходив,  вже  сонце  почало
вставати з-за Днiпра, а в землянцi було все тихо.
   - Туре! - покликала Малуша. У землянцi нiхто не  вiдповiв,  i  це  було
дуже дивно, бо старий гридень прокидався вiд найменшого шуму.
   - Туре! - пiдвелась Малуша з каменя й постукала в дверi.
   Вiд доторку ?? руки дверi прочинились, Малуша побачила  дерев'яне  ложе
пiд стiною землянки, босi ноги Тура.
   Вiн лежав мертвий на ложi, як i спав -  горiлиць,  витягнувши  руки,  з
обличчям, на якому  вiдбились  втома,  горе,  вiчний  спочинок,  i  Малуша
схилила колiна перед тiлом того,  хто  любив  ??  так  безмежно  й  вiрно,
торкнулась устами його холодно? руки.
   1
   3
   На початку нового року, в пролiттi*(*Новий рiк на Русi починався до  XV
ст. з березня; пролiття - першi три  веснянi  мiсяцi:  березень,  квiтень,
травень.), князь Володимир одержу? сумну звiстку з города Полотська -  там
вiд невiдомо? хворi помер князь  Iзяслав,  а  невдовзi  жона  його  i  син
Всеслав.
   - Требiте путi! - велить Володимир. - ?ду попрощатись з  сином  i  його
родиною.
   I в розпуть i  студень,  через  лiси  й  болота  ?де  вiн  до  далекого
Полотська, сто?ть над могилами Iзяслава, жони його i Всеслава, що похованi
були бiля ново? дерев'яно? церкви, кiлька днiв живе  у  фортецi  Регволда,
ночу? в палатi, де колись говорив з Рогнiдою...
   Володимир не спить, не може заснути в цiй палатi.  На  мить  забувшись,
вiн чу? далекий голос Рогнiди, вста?, пiдходить до вiкна. У сiрому  туманi
ледь окреслюються стiни города, каламутна Двiна; над високою кручею,  там,
де колись Рогнiда опоряджала в  далеку  путь  на  лодi?  вбитих  батька  й
братiв, йому ввижа?ться тiнь: може, то душа Рогнiди, знаючи, що  Володимир
у Полотську, прилинула сюди, в землю отця свого?
   Свiта?... Нi, нiкого й нiчого нема? над каламутними водами Двiни,  край
кручi сто?ть самiтна берiзка.
   - До Ки?ва! Швидше до Ки?ва! - велить дружинi князь.
   Князь Володимир лиша?ться на Горi один. Цього нiхто не зна?, - у  нього
? жона, цариця  Анна,  яку  з  повним  правом  називають  красунею  свiту,
Володимира оточують бояри, во?води, мужi, що бережуть його нинi  так,  як,
либонь, нiколи ще не берегли жодного князя, вони раболiпствують перед ним,
моляться на нього, славословлять, у нього  ?  гридьба,  що  невiдступне  з
мечем у  руках  охороня?  князя-василевса,  з  ним  -  церква,  ?пископ  i
священики, а вiдтак i бог.
   А все ж князь Володимир одним один. Цариця Анна - о,  як  йому  чимдалi
важче бачити ??, проводити з нею днi й довгi ночi; бояри, во?води, мужi  -
вiн не вiрить, навiть почина? боятись ?х. ?пископ, священики - нi, й  вони
не можуть заспоко?ти його.
   У  один  з  осiннiх  днiв  Володимир  кличе  до  себе  кращого  здателя
ки?вського Косьмину, довго радиться з ним у сво?й палатi, велить збудувати
терем у Берестовому.
   Здатель Косьмина не розумi? князя, який ма? чудовi тереми  на  Горi,  у
Вишгородi, Бiлгородi. Терем у Берестовому, за три поприща вiд Ки?ва, -  що
ж, вiн вируба? там лiс, навезе камiння й  древа,  поставить  фортецю,  яку
видно буде з Гори, Днiпра, лiвого берега.
   Князь Володимир дума? про iнше.
   - Ти, Косьмино, не рубай там жодного дерева, гай над Днiпром як  стояв,
так i мусить стояти, не вези туди камiння й древа, не став нi фортецi,  нi
палат високих, збудуй менi невеличкий терем, у якому б я жив  один,  де  б
мiг спочити вiд усього свiту...
   Старий  здатель  Косьмина  зрозумiв  князя  -  на  схилi   сво?х   лiт,
побудувавши багато теремiв, соборiв, храмiв, вiн сам дуже хотiв спочити...
   Осiнь. Уже ластiвки, журавлi, гуси, лебедi полетiли у вирiй,  на  теплi
води, просто в небо. В городi Ки?вi в цей час, як говорили, женили Семена*
(*Женити Семена (1 вересня) - початок осенi.), в  довгi  вечори  в  хижах,
землянках запалювались лойовi  каганцi,  восковi  свiчi:  рибалки  в'язали
сiтi, жiнки тягли безконечнi нитки з кудель, ткали  на  кроснах  толстини,
вретища, яриги, унотьки й отроки в темних кутках, пiд наметами, в стодолах
говорили й перешiптувались до свiтку.
   Зима  того  року  видалась  холодна,  люта,  снiжна;   людi?,   повiда?
лiтописець, загибали в полi, птахи мерзли на льоту. Але до Берестового  за
городом Ки?вом ще з ранньо? осенi потяглись дереводiли, здателi; всю  зиму
там над горою клубочились димки, в  гаях  i  урвищах  над  Днiпром  палали
вогнища, далеко котилась луна вiд множества сокир, - то  здатель  Косьмина
будував по загаду князя Володимира новий терем.
   Нiхто на Горi не мiг збагнути,  чого  шука?  князь  у  Берестовому,  де
тiльки гори й кручi, звiр у чащобi, ворон над чорним лiсом.  Адже  немарне
саме там ще за дiдiв-прадiдiв, тiкаючи  вiд  орд,  ховались,  рили  печери
гнанi люди, немарне й нинi там, правда, не в лiсi,  а  ближче  до  Днiпра,
поставили свою церкву й монастир християни, що тiкають вiд су?ти свiту.
   Ще бiльш здивувались бояри й  во?води,  коли  до  весни  двiр  цей  був
закiнчений i коли на власнi очi побачили,  що  ж  збудував  у  Берестовому
великий князь.
   Цей двiр зовсiм не нагадував тих,  якi  князь  Володимир  мав  в  iнших
мiсцях. Вiн був невеликий - один терем з сiньми й верхом на двi  свiтлицi,
до стiн його тулилось кiлька клiтей, двiр оточувала дуже висока,  складена
з нетесаних дубових колод стiна - без городниць,  без  веж,  навкруг  яко?
викопаний був рiв, ворота замикались на важкi залiзнi засуви. Чого  шукав,
вiд кого ховався князь Володимир у Берестовому за городом Ки?вом?  Во?води
й бояри, оглянувши  двiр,  тiльки  похитали  головами,  пошептались  та  й
вернулись на Гору...
   Князь Володимир  при?хав  до  Берестового,  коли  плотники  й  каменярi
закiнчили роботу. Там залишився один здатель Косьмина. Вiн  зустрiв  князя
на воротях сам, кiлька дворян ще прибирали терем.
   Володимир обiйшов двiр, замислений, похмурий зайшов  у  сiни,  пiднявся
сходами на верх - у свiтлицю, що виходила вiкнами до Днiпра.
   I враз на обличчi в нього з'явилась тиха, лагiдна  посмiшка.  Наскiльки
темний, похмурий був терем зовнi, настiльки чудовий кра?вид вiдкривався  з
вiкна свiтлицi - князь Володимир побачив плесо Днiпра,  кiлька  лодiй,  що
пливли на його голубому лонi, вкриту  молодою  зеленою  травою  й  квiтами
долину, купи верб,  що,  потопаючи  в  повноводдi,  нiби  руки  з  довгими
пальцями, пiднiмали д'горi вiти, церкву, монастир вдалинi.
   - Дякую тобi, Косьмино! - промовив князь Володимир.  -  Ти  воздвиг  за
довге сво? життя багато чудових споруд,  але  цей  терем  найбiльше  любий
мо?му серцю...
   Епiлог

   У БЕРЕСТОВОМУ

   РОЗДIЛ ПЕ.РШИЙ
   1
   Швидко перегортаються сторiнки древньо? повiстi временних  лiт,  в  них
повiда?ться  про  подi?   давно   минулих   днiв,   возвеличу?ться   князь
Василь-Володимир.
   Володимир був князем i во?ном, вiн з кiнця в  кiнець  пройшов  Русь  ще
раз, як це було при отцях i дiдах його, з'?днав ?? землi. Древнiй Ки?в, що
починав пiдупадати,  знову  засяяв,  став  твердинею  над  Днiпром.  Перед
матiр'ю городiв руських знову схилилась Русь.
   Князь Володимир бачив i знав, що мусить не тiльки з'?днати Русь,  землi
?? вже жили не так, як допреже, в ?хн? життя вривались новi, незнанi сили,
це нове ворогувало з старим, рушились закони й покони, зникала вiра...
   Боги? Так, людина хотiла вiрити в бога, багатий вдавався до нього,  щоб
вiн освятив його скарби й багатства, убогий, що  не  мав  шматка  хлiба  й
працював на багача, пiдiймав очi д'горi, простягав  руки  -  може  ж,  бог
побачить неправду на землi, щось дасть йому, дiтям, родинi?!
   Старi боги не могли нiчого  дати  людям.  Суворi,  мовчазнi  кам'янi  й
дерев'янi постатi ?х стояли  в  городах,  весях  i  на  могилах,  цi  боги
пiдтримували руських людей, коли тi йшли на бранi, i самi  були  схожi  на
витязiв, богатирiв, простих во?в.
   Проте вони нiчого не могли дати людям, якi жили по-новому, на змiну  ?м
iшов Христос, що освячував багатство й бiднiсть, утверждав владу  дужих  i
покiрливiсть смерда, цей бог був настiльки милосердний,  що  обiцяв  тому,
хто нiчого не мав на землi, але трудився на iнших, рай, блаженство,  щастя
на небi...
   Обрати новий шлях для Русi,  з'?днати  й  повести  за  собою  людей  ??
князевi Володимировi було нелегко, бо  старе,  яке  воно  не  ?  трухляве,
безсиле, зайве, але нiколи не хоче помирати, нове часто хоч i справедливо,
зате надто жорстоко ворогу? з старим: князь Володимир, що  почав  житт?вий
шлях як ревний захисник i поборник покону й закону отцiв, перемiг спочатку
не когось, а свою м'ятежну сувору душу, щоб потiм силою й мечем  перемогти
й оновити душу свого народу.
   Так прийшла нова вiра - жорстока, сувора, безжальна:  князевi-василевсу
- княже, бо як на небi один бог, так на Русi - вiн ?диний  государ  землi,
бог благословля? й охороня? добра багатого й життя убогого, якщо ж у цьому
свiтi хто чого не ма?, то матиме по смертi рай, усi  радощi  життя,  життя
вiчне.
   Це була могутня вiра - розбурхана, буремна, м'ятежна Русь прийняла ?? й
принишкла - не в Христа повiрили люди руськi, а тiльки в те, що давно  вже
сталось у ?хньому життi. Христос не вiдкрив, а  тiльки  освятив,  став  на
сторожi нового закону.
   I сталось, як не дивно, так, що цей новий закон  (про  покон  нiчого  й
говорити - вiн повалився сам собою, як трухляве, зотлiле древо,) саме  цей
новий закон i нова вiра, що була його мечем, змiцнила Русь,  християнство,
що утвердилось, стало вже вiрою всього свiту, дало  Русi  науки  й  книги,
храми, древляна Русь воздвигала новi споруди - кам'янi, вiчнi.
   Бiльше того, нова, християнська Русь перестала  бути  та?мничою  землею
варварiв, виявилось, що вона ма?  не  меншi,  а  бiльшi,  нiж  усi  землi,
багатства, народ ?? став врiвень з iншими народами свiту,  худородний,  як
говорили  гречини,  князь  Русi  дорiвнявся  в  силi  сво?й  i   славi   з
iмператорами  вiзантiйським  i  нiмецьким,  не  вiн  тепер,  а  вже   вони
здригались i тремтiли перед ним, руськими людьми, Руссю.
   Це зробив син князя Святослава  й  рабинi  Малушi  Володимир,  князь  i
перший василевс руський; вiн зруйнував i поховав  старий  закон  i  покон,
завiв i утвердив закон новий.
   Володимир був князем-василевсом. Вiзантiя, Нiмецька iмперiя, Русь -  це
були три сили, навкруг яких гуртувався  весь  тогочасний  свiт.  Десь  над
Iтилем-рiкою й за Руським морем, правда, вже народжувались i виростали  на
костях колись могутнiх, але загиблих iмперiй новi держави  з  народiв,  що
виходили й виходили з  глибин  Азi?,  мине  кiлька  столiть  -  одна  мить
всесвiту - й вони з'являться на полi ново? iсторi?, свiт  здригнеться  пiд
ударами арабiв, перед силою туркiв упаде й навiки загине Вiзантiя,  древня
Русь обiлл?ться кров'ю в жорстокiй борнi з навалом татар, безумний  Батий,
охоплений жадобою панування над свiтом, поставить сво? шатро на  Горi  над
Либеддю-рiкою й звелить розгромити, спалити Ки?в.
   I Ки?в буде спалений, орда Батия повалить  його  стiни,  увiрветься  на
Гору, в передграддя, на Подол.  Тодi  загине  множество  людей  -  чудових
юнакiв, хороших дiвчат, в огнi запалають i впадуть тереми, полум'я  обiйме
й знищить усе, що руськi люди будували й воздвигали  сотнi  рокiв,  вогонь
знищить навiть старi дерев'янi дошки, на яких записана  була  вся  iсторiя
Русi, древнi пергаменти з повiстями времениих лiт, що утверждались потом i
кров'ю.
   Проте, давши волю смутку, не будемо впадати  у  вiдчай  -  Ки?в  впаде,
велика ру?на пройде над Днiпром, у безвiсть,  у  неволю,  кудись  на  схiд
татарськi орди поженуть тисячi й тисячi руських людей, але горда, незборна
Русь знову встане, й уже навiки, на  попелi  й  пожарищах  новi  поколiння
збудують новi городи й села. Русь ввтрима?, висто?ть, стане мiцною -  така
це земля, такi ?? люди...
   А тим часом, во днi князя Володимира, в тогочасному свiтi, що охоплював
собою ?вропу, Малу Азiю i Схiд, - до Джурджанського моря, Iтиля-рiки й гiр
Оралу - були три сили: Вiзантiя, що iснувала протягом столiть, знала велич
владування,  слави,  розквiту,  але  вже  хирiла,  розпадалась,  йшла   до
неминучого кiнця; Нiмецька iмперiя, що  тiльки  починала  збирати  силу  й
пiзнiше протягом багатьох столiть насильством, зухвалiстю, великою  кров'ю
поневолюватиме народи; Русь, що мала дуже древню iсторiю, але тiльки  тодi
стала врiвень з ними, вiдкривала нову сторiнку свого iснування.
   Князь Володимир знав, у якому свiтi вiн живе. Колись його баба  княгиня
Ольга два мiсяцi сидiла в Константинополi, добиваючись, щоб ??  прийняв  i
говорив з нею iмператор Костянтин,  -  нинi  вiн  був  свояком  iмператора
Василя, сли якого вважали за велику честь  говорити  з  ки?вським  князем;
колись нiмецькi iмператори бряжчали мечами й кричали: "Drang nach Osten" -
зараз до Ки?ва при?жджали ?хнi сли з  багатими  дарами  -  сила  перемогла
силу, двi могутнi iмперi? свiту клялись Русi в дружбi, любовi, мирi.
   А все ж князь Володимир був неспокiйний, тривожний, вiн пильно  дивився
на захiд, де новий нiмецький iтератор Генрiх  уперто  посувався  на  схiд,
однi народи присипляв обiцянками про дружбу й мир -  уже  Польща  й  Чехiя
?здили на поклiн у Кведлiнбург, iншi слов'янськi землi примучував силою...
Тiльки на Русь не посягав Генрiх, бо знав, що  вона.,  а  разом  з  нею  й
Угорщина, Болгарiя, Вiзантiя вiдповiдять ударом на удар...
   Знав  Володимир  цiну  й  Вiзантi?   -   до   Ки?ва   ?хали   й   ?хали
священики-греки,  тут  приймали  ?х,   сюди   радо   при?жджали   здателi,
каменотеси, маляри, яким у злиденному Константинополi не  було  роботи,  -
князь Володимир знаходив для них дiло; в Ки?вi i в iнших городах виростали
кам'янi собори, храми, будiвлi, змiнювалась, виростала, прикрашалась Русь,
грецькi ж купцi ?здили тепер не так Днiпром, як  битими  шляхами  -  через
землi тиверцiв i уличiв. Голодному Константинополю було що купити в  землi
Руськiй.
   Але Володимир  бачив  i  iнше  -  погасивши  повстання  в  Малiй  Азi?,
iмператор Василь почина? наступ на  Грузiю,  Вiрменiю,  арабськi  землi  -
iнодi дi? обiцянками, дарами, коронами, iнодi - силою, й так  виходить  до
рiки Тiбру, держави Шахвiрменiв, городiв Едеси й Дамаска в Сiрi?, захоплю?
в Середземному морi острови  Кiпр  i  Крiт,  загрожуючи  звiдси  ка?рським
халiфам, - так вiн поширю? володiння iмперi? далеко на пiвднi,  де  нiколи
ще не бували легiони роме?в.
   Iмператор Василь дi? не тiльки в Малiй Азi? - вiн  хоче  утвердитись  i
над Руським морем, подолати Болгарiю, стати на берегах Дунаю...
   2
   Для Болгарi? настала вирiшальна година - iмператор Василь зiбрав  кращi
легiони iмперi?, виставив ?х на межах Болгарi?, сам з  добiрним  вiйськом,
оточений полками безсмертних, ви?жджа? до Солунi, щоб очолити наступ проти
комiта Саму?ла, що сидить у Охридi,  i  кесаря  Романа,  що  ма?  столицею
Скопл?.
   Саму?л  Шишман  розумi?,  яка  зловiсна  хмара  нависла  над   Захiдною
Болгарi?ю, вiн посила? хороброго свого во?воду Несторицю  до  Солунi,  щоб
той там, на берегах Вардару, затримав вiйсько Василя, а сам пряму?  горами
на Прилiп i Велес, щоб загородити шлях Василевi на пiвнiч.
   На цей раз доля зрадила Саму?лу - полководець  Феофiлакт  Вотанiат,  що
стояв пiд Солунню, розбив полки Несторицi, ще  один  полководець,  стратиг
Фiлiппополя Никифор Ксiфiй,  обминувши  Саму?ла,  пройшов  ущелинами  рiки
Вардару на пiвнiч, досягнув Скопл?.
   Втiм, нiчого смiливого в цьому походi не було, бо тiльки вiйська роме?в
наближаються до  Скопл?,  вiдкриваються  ворота  города-фортецi  й  звiдти
ви?жджа? кесар Роман, - недостойний онук славетного кагана Симеона ще раз,
i тепер уже навiки, продав Болгарiю.
   Вiйська роме?в  i  Саму?ла  зустрiлися  бiля  гори  Бiластицi.  Це  був
страхiтливий бiй - на життя i смерть  боролись  болгари,  коли  б  не  син
Гаври?л, що в останню хвилину одвiв меч во?на-ромея, сам Саму?л  полiг  би
на полi бою. Бiльше  як  десять  тисяч  болгар  склали  голови  бiля  гори
Бiластицi, п'ятнадцять тисяч ?х полонили роме?, сам Саму?л  ледь  урятував
рештки свого вiйська, втiк до  Прилiпу,  щоб  там  з'?днатись  з  загонами
Несторицi й помститись ромеям.
   Саму?л помстився. Коли легiон роме?в на чолi з iмператором Василем iшов
долиною Струми, з пiвдня ж до них поспiшав  Феофiлакт,  щоб  з'?днатись  i
вдарити на Г?рилiп, болгари на свiтаннi оточили в глибокiй ущелинi легiони
Феофiлакта, закидали ?х стрiлами  й  камiнням,  вбили  мно-жество  во?в  i
самого солунського полководця. Почувши про це, iмператор  Василь  заверта?
сво? вiйсько, чимдужче аж через вiддалений Мелник тiка? з гiр, спуска?ться
в Македонську долину.
   Але ще  дужче  й  страшнiше  помстився  iмператор  Василь.  Прибувши  в
колiсницi  до  Афiнополя,  а  потiм  ви?хавши  з  полками  безсмертних  до
Бiластицi, де легiонери охороняли п'ятнадцять тисяч полонених болгар,  вiн
велить приготувати в долинi печi,  залiзнi  жигала,  вишикувати  полонених
полками, оточити ?х - голодних, зв'язаних - кiлькома легiонами.
   Був десятий день серпня 1014 року - чудова  пора  в  Болгарi?,  коли  в
долинах усе цвiте й  достига?,  високо  вгорi  голубi?  в  сво?х  глибинах
безхмарне небо, на обрi?, як сторожа, височать гори.
   Оточений безсмертними, iмператор Василь  стояв  того  дня  на  пагорбi,
дивився в долину на печi, в яких жарко  палахкотiв  вогонь,  на  розпеченi
жигала в руках у во?в-роме?в, на болгар-полонених, що стояли  полками,  на
чорну пiдкову легiонiв, якi оточували всю долину.
   Полонених пiдводили до печей зв'язаними в десятки. Розпаленi жигала, як
стрiли, прорiзували повiтря й впивались в очi,  що  бачили  в  цi  хвилини
долину, гори, небо...
   Во? кричали... I як ?м було не кричати, коли переможцi-роме? забирали в
них найдорожче, що ма? людина, - очi! Гори ж мовчали,  а  коли  б  вони  й
могли кричати, то  хiба  це  зупинило  б  iмператора  Василя,  який  велiв
ослiпити п'ятнадцять тисяч полонених болгар, навiк дiставши  за  це  назву
Василя Болгароктона!* (*Болгароктон -  Болгаровбивця  (гр.).)  Коли  ж  цi
тисячi були вже ослiпленi, вiн велiв на кожну сотню незрячих випекти iншим
по одному тiльки оку, щоб тi повели ослiплених до комiта Саму?ла, а кесаря
Романа, що саме прибув до його  стану,  признача?  патрикi?м,  управителем
города Абiдоса в Малiй Азi?.
   Бiльше нiж через мiсяць, у день 15 вересня, ослiпленi дiйшли до столицi
Прилiпа. Почувши про це, Саму?л ви?хав ?м назустрiч, вiн бачив, як удалинi
на снiгах гори з'явились во?, як вони спускаються в долину.
   I от вони почали йти мимо нього - сотнi слiпих, а поперед  них  одноокi
провiдники... Це було страшне  видовище:  слiпi  болгари  йшли  по  рiднiй
землi, серед гiр, яких не бачили, перед  комiтом  Саму?лом  Шишманом,  пiд
знаменом якого вони так довго боролись, за що вiддали сво? очi.
   Але ж якщо не видно рiдно? землi й гiр, то вони чують ?х пахощi,  чують
голоси дiтей, що колись помстяться за них, провiдники сказали слiпим воям,
що на них дивиться комiт Саму?л Шишман, ?х жде отчина.
   I слiпi во?, йдучи мимо Саму?ла Шишмана, закричали:
   - Да жи? комiт Шишман! Да жи? Болгарiя! Тiльки сам Саму?л  не  чув  цих
крикiв - раптом у нього нестерпно заболiло серце, свiт  затьмарився  перед
ним, пiдкосились ноги, вiн упав на землю.
   - Води! Ковток води! - прохрипiв Саму?л.
   Але йому, мертвому, вода вже не була потрiбна.
   - Саму?л помер! - залунали крики. - Нема? нашого комiта...
   Ослiпленi во? опускались на колiна.
   Люто  розправившись  з  Болгарi?ю,  iмператор  Василь  поверта?ться  до
Константинополя, велить приготувати мармурову дошку, висiкти на нiй  напис
i виставити ?? в Сосфеновому монастирi пiд Константинополем.
   На цiй дошцi було написано:
   "Якщо будь-коли повстануть болгари, ?х  не  можна  перемогти  у  битвах
вiч-на-вiч, а треба спроквола забирати ?хнi городи й фортецi,  наполегливо
спустошувати ?хню землю, нарештi, довести до нестями..."
   Iмператор Василь справдi заслужив прiзвиська Болгаровбивцi.
   3
   Чутки про подi? в Болгарi?, звичайно, швидко дiйшли до Ки?ва. Вони дуже
схвилювали й просто приголомшили князя Володимира. Отже, Вiзантiя дi?  так
само, як i ранiше: роз'?дну?, сварить мiж  собою  народи,  а  на  кровi  й
костях ?х буду? свiй добробут.
   Сли  Русi  ?дуть  до  Константинополя,  у  Ки?вi  з'являються  василiки
iмператорiв Василя й Костянтина, клянуться в любовi й дружбi,  проте  чого
вони вартi - у Вiзантi? свiй шлях, Русь буду? сво? життя.
   Вiзантiя стала й сто?ть на берегах Дунаю.  На  Русь  невпинним  потоком
iдуть тепер i йдуть болгари - це вже не тiльки  священики,  а  знать,  яку
розорила Вiзантiя, убогi люди, що нiчого не мали, але досi були вiльнi,  -
вони осiдають у Ки?вi, в  городах  i  весях  Русi,  руськi  ж  люди  охоче
приймають болгар.
   Рушити на Вiзантiю? Нi, цього вже не можна, це пiзно робити; мiж  двома
iмператорами укладено довiчний ряд. Русь взяла у Вiзантi? те,  що  хотiла,
Вiзантiя дала Русi, що мала...
   I чим далi, то вже дужче виявля?ться безсилля  Вiзантi?,  вже  Херсонес
перестав бути фортецею - це тiльки торговиця Константинополя,  херсонеськi
й константинопольськi купцi залишають пониззя Днiпра, осiдають на житло  в
Ки?вi, ?дуть до Смоленська й Новгорода.
   Iмператор Василь раз за разом посила? сво?х слiв до Ки?ва - деякi з них
iдуть просто до князя Володимира, деякi - в поко? царицi Анни.
   Вона - дочка зрадливо? Феофано й сестра Василя Болгаровбивцi -  живе  в
городi Ки?вi, заводить i заводить у княжому теремi  порядки  й  церемонiал
вiзантiйського двору, ?? оточують двiрськi  жони,  на  чолi  яких  сто?ть,
подiбно до опоясано? патрикi? Великого палацу, старша бояриня,  у  палатах
царицi ввесь час вештаються сановники, церковники,  спокiй  ??  охороняють
озбро?нi довгими мечами рицарi...
   Багато й дуже багато робить цариця Анна, в не?, як i слiд було ждати, ?
друзi серед во?водш i бояринь, вона - патронеса храмiв i соборiв, вона  не
шкоду? золота, щоб здобути прихильникiв i серед во?вод та бояр.
   Одного не  може  зробити  цариця  Анна  -  напрочуд  красива,  чарiвна,
справжня дочка сво?? матерi Феофано, вона вiдчува?, що  ??  не  любив,  не
любить, нiколи не любитиме муж ?? Володимир, вона чужа  йому,  вiн  завжди
чужий ?й.
   Анна надiялась, що все змiниться,  коли  вона  народить  сина,  коли  ж
народився цей перший син Борис, зрозумiла, що батько, може, полюбить  свою
дитину, та не полюбить ??, хоч вона й стала матiр'ю.
   Другим сином Анни був Глiб. Князь Володимир стояв  над  його  колискою,
теплими очима дивився на сво? дитя, але не  обняв,  не  поцiлував  жони  -
матерi дитини.
   У цiй безмовнiй боротьбi мiж Анною  й  Володимиром  не  було  виходу  й
рятунку - марно намагатись  палити  камiнь,  горить  тiльки  те,  що  може
горiти, в чому ? життя, вогонь. Iдуть роки, i  нiщо  нiби  не  змiню?ться,
ростуть сини князя Володимира Борис i Глiб, з часом вони одержать вiд отця
сво? землi - Ростов i Муром, цариця Анна, так  i  не  домiгшись  того,  що
хотiла, хворi?, змiню?ться вже й  князь  Володимир,  ось-ось  i  старiсть,
кiнець...
   Але холодна, черства, непiдкупна рука iсторi?, перегортаючи ще одну,  i
тепер уже останню, сторiнку в повiстi князя-василевса, робить ?? невимовно
важкою, надзвичайно жорстокою, печальною...
   Власне, iншою вона й не могла бути - нiколи хмара  не  пада?  на  землю
зливою чи градом одразу, вона збира?ться з  окремих  краплин  довгий  час,
поволi; нiколи море приском не робиться буремним i ревучим  -  довго-довго
перед тим вiють вiтри, розгойдуючи хвилi; те, що сталося на  схилi  лiт  з
князем Володимиром, уготоване було ним самим, його життям, дiянням.
   4
   Все починалось з города Ки?ва, i навiть з Гори... На перший погляд,  як
здавалося всiм та й самому князевi Володимиру, i на Горi, i в городi Ки?вi
було спокiйно - за високими стiнами Гори жило,  багатiло,  мудро  керувало
землею боярство, во?води, на чолi яких стояв великий князь Русi.
   Князь Володимир, правда, знав, що всi цi мужi не однаковi,  -  тут,  на
Горi, жили во?води й бояри, що прийняли християнство й цупко тримались  за
нього, деякi молились новим i старим богам, а були мiж ними й  язичники  -
невдоволенi, хижi, злi мужi, якi в давнi часи  чи  пiзнiше  втратили  сво?
статки, нових пожалувань не  мали,  сидiли  за  високими  тинами  в  сво?х
теремах, вночi, як тiнi, блукали по Горi.
   Вiдданi князевi Володимиру люди - знатнi  бояри  й  во?води  -  не  раз
говорили йому про язичникiв, натякали, що навкруг  ?  багато  ворогiв,  що
треба берегти й охороняти його особу.
   Про це ж говорили й гречини, що при?хали разом з князем  iз  Херсонеса,
всi тi роме?, якi прибули до Ки?ва з  царiвною  Анною,  священики,  купцi,
сли, що ?хали й ?хали з Константинополя.
   - У столицi Вiзантi?, - повiдали вони, - божественну  особу  iмператора
охороняють полки безсмертних, у Великому палацi ?  етерiя  -  цiлi  загони
скопцiв, що стережуть його день i нiч, а в фемах ? послухи  в  канцелярiях
стратигiв, при ?пархiях.
   Князь Володимир смiявся:
   - Що вони охороняють? Адже особа iмператора божественна?
   - Саме через те, що  iмператор  божественний,  його  слiд  дуже  пильно
охороняти, слухати, дивитись! I ти дивись, княже! У  Ки?вi  й  усiй  землi
Руськiй ? багато ворогiв...
   I хоч князь Володимир смiявся, на Горi з'явились послухи, княжi  очi  й
вуха були нинi скрiзь у городi - в передграддi, на Подолi, в  Оболонi,  на
всiх дворах.
   Це робилось немарне - за стiнами Гори, де жили вiльнi поки що мостники,
кузнецi,  дереводiли,  скудельники,  на  дворах  i  землях  боярських,  де
працювали смерди, що мали сво? двори, але де все бiльше й бiльше ставало i
обельних холопiв - повних рабiв сво?х господарiв, - там  ширились  пожежi,
татьба й розбо?, вже тiуни й ?мцi ходили по  Подолу  й  Оболонi  тiльки  з
гридьбою й зовсiм  не  потикались  туди  вночi,  там  чимдалi  гострiше  й
прилюдно ганили во?вод, бояр, тiунiв, князя...
   Нiчого цього князь Володимир не знав - йому сповiщали тiльки про пожежi
й татьбу, не згадуючи iменi князя-василевса, коли ж вiн i  сам,  вирушаючи
на лови чи в один iз сво?х дворiв, про?жджав у  багатому  одязi,  оточений
во?водами й боярами, часто знатними гостями, передграддям i по Подолу, там
стояли   заздалегiдь   покликанi   смерди,   холопи,    що    славословили
Володимира-князя, а на всiх концях города чатувала гридьба.
   Що ж до головникiв, татiв, палi?в, сволочникiв,  якi  викопували  трупи
християн на кладовищах, рубали хрести, Володимир був безжальний... Власне,
це робив уже не вiн, - щоб захистити сво?х, княжих мужiв i всi  тi  добра,
якi давав вiн за ?хню службу (а iнакше вони б йому й  не  служили),  князь
Володимир заводив новi  й  новi  закони:  вбивство  таких  мужiв  каралось
подвiйною вiрою й смертю, за вбивство вiльного ремiсника чи смерда бралась
вiра проста, коли ж хто  вбивав  холопа,  то  не  платив  нiчого  за  його
безталанну душу, а мусив  лише  вiдшкодувати  втрату  раба  господаревi...
Суворим життям жив тепер город Ки?в: як на небi був бог - владика життя  й
володар усього сущого, бiля нього - апостоли  й  святi,  що  дiяли  словом
бога, та ще грiшнi душi, яким судились огонь i муки, - так на  землi  були
князь, його мужi i велике множество ницих людей,  що  робили  на  князя  й
мужiв.
   Тiльки ж земля не була небом, тут багатий  дбав  i  примножував  власнi
добра, в убогого  забирали  останн?  зерно,  холоп-раб  гострив  окiсок  i
виходив уночi на дорогу, пiдкрадався до клiтi боярина, ..
   Так i писався новий закон, на кровi нинi стояв Ки?в,  великии  князь  i
василевс Володимир твердо сидiв на столi сво?му.
   Бiльше непоко?вся князь Володимир про землi сво? - у деякi  з  них  вiн
послав синiв, у деяких сидiли сво?, мiсцевi князi.
   З мiсцевих князiв Володимир  не  дивувався  -  вони  з  великим  трудом
платили Ки?ву дань, не посилали вчасно земського вiйська, хижо дивились на
бояр, що при?жджали з Ки?ва на пожалуванi ?м землi.  Час  вiд  часу  князь
Володимир виряджа? в ту чи ту непокiрну землю дружину, i горе  тiй  землi,
далеким укра?нам Русi: сила перемагала й тримала в покорi силу.
   А сини як пiдпирають великокняжий стiл, члени його ж  роду,  його  очi,
руки, рiдна кров? Вишеслав у Новгородi, Мстислав у Тмутараканi, Ярослав  у
Ростовi, Святополк у Туровi... "Дiти мо?, -  посилав  ?м  князь  Володимир
грамоти, - сидя в Ки?вi, думаю про вас, крiпiте землю отцiв  наших,  мудро
утверждайте закон, будьте в'?дно зi мною й городом Ки?вом..."
   Але сини гiрше, нiж мiсцевi князi,  сплачували  дань,  тримаючи  великi
сво? дружини, мало посилали земських во?в до Ки?ва, часто не приймали бояр
i во?вод ки?всько? Гори, бо роздавали землi сво?м  мужам.  I  в  далекi  й
близькi землi ?хали послухи, очi й вуха князя з'явились по всiй Русi.
   Так Володимир довiдався про те, що  дi?ться  в  недалекому  Туровi,  де
сидiв князем син Ярополка - Святополк. Во?вода Безрук, який був  у  Туровi
правою рукою Святополка, а воднораз послухом Воло