древнього княжого терема, сiв у Золотiй палатi й велiв будити бояр, во?вод, мужiв Гори. О су?то су?т свiту, яка ти швидкоплинна, минуча, зрадлива! Ще гриднi-кликуни Святополка не встигли обiйти Гори, а з усiх теремiв до княжих поко?в заспiшили бояри й во?води, мужi лiпшi й нарочитi, огнищани й тiуни. Вони йшли в темрявi задушливо? ночi, викрешуючи залiзними вiстрями сво?х посохiв на каменi iскри, тихо перемовляючись мiж собою, говорили про смерть князя Володимира, радились, що сказати Святополку... Княжий терем щiльним кiльцем оточувала гридьба, у сiнях стояли найближчi во?води Святополка, оглядали всiх, що заходили до сiней, велiли йти наверх. Там, у Золотiй палатi, ?х ждав Святополк. Вiн був у кутку палати, недалеко вiд помосту, на якому стояло порожн? крiсло, а над ним знамена Святослава й Володимира; Святополка оточували во?води Вовчий Хвiст i Слуда, бояри Ву?фаст, Iскус?в, Коницар, - усi суворi й мовчазнi. Боярство i во?води Гори в тишi заходили до палати; прийшов, поклонився Святополку, сiв на сво? мiсце праворуч вiд помосту й ?пископ Анастас. Тодi, повiльним кроком, нiби щось роздумуючи, на помiст пiднявся й зупинився перед княжим крiслом Святополк. Вiн був збуджений, пильним поглядом дивився в палату, на сотню людей, очей... - Я покликав вас сюди, во?води, бояри, лiпшi мужi города Ки?ва, в тяжку годину, - почав вiн. - Осиротiла Руська земля, князя Володимира не стало... Сотворимо йому вiчну пам'ять... У Золотiй палатi прокотився шум - люди переступали з ноги на ногу, але мовчали, ждали. - I хоч князевi Володимиру ще не вiддана почесть погребальна, по заповiту вiн не хотiв ?? приймати, але i тут, у городi Ки?вi, i скрiзь по Русi нинi так тяжко, що мусив кликати вас, говорити про нашу долю. Глибоке зiтхання вирвалось з багатьох грудей: важко жити на Русi, серце кожного кра? неспокiй, тривога. - Неспокiйно у нас на пiвднi, - продовжував Святополк, - роме? вкрай скорили болгар i вийшли на береги Дунаю, хеландi? ?х перетинають Руське море, стоять у Херсонесi, пiдiймаються вгору Тана?сом... Золота палата зашумiла, загула багатьма голосами. - Бач, куди вела Вiзантiя i ?? iмператори... - Ганьба, ганьба ромеям! Тi ж во?води й бояри, що стояли ближче до Святополка, кричали: - Мечем поквита?мось з ромеями!.. Князь Святополк рiшучим помахом руки обiрвав цi крики - в палатi одразу настала тиша. - Скрiзь на Русi неспокiйно, - продовжив вiн. - Чуючи легку поживу, за Днiпром стали печенiги, за ними зi сходу йдуть половцi, на пiвночi Ярослав покликав свiонiв i збира?ться йти на Ки?в.." О, коли б то князь Володимир був живий, мiг стати тут, на помостi, сказати: "Люди рiднi, Русь, усе життя сво? я кликав вас на брань з ворогами, тiльки-но я знову говорив про це, збирався йти, вести вас з собою... люди, встаньте, люди руськi, пильнуйте..." Але нинi Володимир лежав у холоднiй пустцi Десятинно? церкви нiмий, безмовний, кожне ж слово Святополка оберталось супроти нього - вже мертвого князя. - Менi важко й соромно говорити, мужi, - продовжував Святополк, - але нема? князя Володимира, нема? й князiв, якi б повели рать руську супроти ворогiв наших... Борис i Глiб, яких всiляко возвеличував князь Володимир, немощнi суть, вони в'?дно з ромеями й продадуть Русь. Ярослав, князь новгородський, уже ранiше пiдняв меч супроти батька й готу?ться йти на Ки?в з свiонами, Мстислав сидить у далекiй Тмутараканi, Iзяслава не стало. Що ж, що ти наробив, княже Володимире, пощо народив синiв таких, хто тепер уряту? Русь?! I враз во?води й бояри, що оточували помiст, закричали: - Служимо тобi, Святополче! - Буть тобi князем! - Свя-то-пол-ка! На мить, правда, крики цi обiрвались. Один iз старцiв города Ки?ва, боярин Ратша, пiдвiвся з лави, на якiй сидiв, схопився за сиву голову, заволав: - Що робиться, мужi? Куди йдемо? Ще тiло князя Володимира не остигло, а Святополк ганить синiв його, всiх нас. Мужi! Зупинiться! I ти зупинись, Святополче, бо окаянним будеш довiку! Але до нього вже кинулись во?води Святополка й гриднi, схопили пiд руки, поволокли. У палатi стало тихо - сила перемогла силу, кожного, хто посмi?, як Ратша, пiднести голос, жде ганьба, муки й смерть... - Волимо тебе, Святополче! - заволали во?води. - Святополка! - вимагала Золота палата. Вiн стояв i примруженими очима дивився на мужiв. - Я поведу во?в супроти Вiзантi? й князiв Бориса й Глiба, iже сукупно з нею; я пiду супроти свiонiв i Ярослава, що пустив ?х на Русь. Якщо проти нас стали Пiвнiч, Схiд i Пiвдень, менi допоможуть польський князь, нiмецький iмператор... В однiй з свiтлиць, в самому кiнцi темних переходiв, на верху княжого терема, горить на столi свiча. Перед нею, прикипiвши поглядом до рублено? стiни, сидить жiнка - з лляним волоссям, голубими очима, смутним, надзвичайно вродливим обличчям - красуня, княжна полотська Рогнiда! Але це не Рогнiда - i краса ??, i сама вона вже в минулому, ?х нема?, за столом сидить княжна Предслава, що так схожа на свою матiр. I не тiльки обличчям схожа Предслава на Рогнiду, у не? така ж i душа; нинi вночi вона почула про смерть отця, довго плакала, молилась, ще раз усе йому простила. Предславу турбу? iнше - вже на Гору привезли й поставили в Десятиннiй церквi корсту з тiлом Володимира, вона бiгала туди попрощатись, але ?? не пустили, не встигла Предслава повернутись до терема, як дiзналась, що туди вже увiрвався з сво?ю гридьбою Святополк, крiзь напiвпрочиненi дверi в ?? свiтлицю долiтають крики з Золото? палати. Свiча догора?. Краплини воску, наче великi сльози, повiльно стiкають закрутами череп'яного свiчника, тужавiють i остигають, кiлька краплин одiрвались й упали на шкiряну харатiю - вони не вiдають, що разом з нею пiдуть у вiчнiсть. Свiча догора?, жовтаве промiння все кволiше сну?ться навкруг. А очi княжни Предслави застилають i застилають сльози, вони падають на харатiю, тiльки ж сльози не вiчнi, вони падають - i висихають. Рука тремтить, коли княжна пише: "Се вночi отець наш умерл, а вже Святополк тут, сидить у Ки?вi на його столi, хоче послати дружину на Бориса й Глiба, i ти, брате, блюдися його, по?лiку..." Крики в Золотiй палатi наростають, навiть тут, у далекiй свiтлицi на верху терема, чути: - Нехай живе князь Святополк! Предслава схоплю?ться, стиску? руками шию - рветься й розсипа?ться на пiдлозi зелене намистечко з Тмутараканi - дарунок ?? батька... Схвильована, розгублена, безпорадна Предслава ста? на колiна й намага?ться зiбрати розсипане намисто. Ки?в знав, що князь Володимир помер у Берестовому. На Горi, Подолi, в передграддi й Оболонi - всiм було вiдомо, що корста з його тiлом сто?ть у Десятиннiй церквi, всi ждали, що небiжчику князевi вiддадуть почесть погребальну. Проте воднораз хтось ширив чутки, нiбито князь Володимир заповiдав поховати його без жодно? почестi й слави, в безiменному мiсцi, без людей, як поховали колись i жону його Рогнiду: вiн зробив що мiг, тiло ж токмо землi належить. I ще з страхом говорили в Ки?вi, що вночi на Горi син Ярополка Святополк зiбрав бояр i во?вод, якi оголосили його князем Русi, що Святополк уже послав дружини супроти синiв Володимира Бориса й Глiба, Святослава волинського, супроти ж Ярослава новгородського поведе рать сам... З великим трепетом усi - i християни, i люди старо? вiри - говорили, що Святополка благословив на це епископ Анастас i що Святополку обiцяють допомогти польський князь, нiмецький iмператор, римський папа. Ки?в хвилювався, Ки?в ждав. Десятинна церква увесь день була оточена гридьбою, що нiкого не пiдпускала навiть близько до не?. Уночi на чолi ?? стало багато сотенних, кiлька тисяцьких, во?вод. Пiзньо? години вiд княжого терема стежкою, що вела до Десятинно? церкви, пройшов невеликий гурт во?вод i бояр. Вони стали на крутому схилi гори, що височiла над Подолом, говорили з тисяцькими. - Цiлий день рвались до церкви, - почувся голос во?води Слуди, - ледве стримували гриднi ?хню навалу... - А зараз? - запитав боярин Воротислав. - Ждуть i зараз - отут вiд Подолу, з того боку - вiд Перевесища... Хочемо, кажуть, вклонитись мертвому князевi. Во?води й бояри стояли край гори. Перед ними в темрявi й безмов'? поринали передграддя, Подол, Перевесище, Щекавиця, а там сто?ть, хоче вiддати почесть погребову князевi Володимиру тьма людей ки?вських - друзiв його й недругiв, християн i язичникiв. - Нехай гриднi пильнують, не випускають списiв, - велiв во?вода Вовчий Хвiст. - Ми ж ходiмо, во?води й бояри! Тодi тихо вiдчинились дверi Десятинно? церкви, в темних переходах заблимали вогнi свiчок, затупотiли ноги. Дуже проста, зроблена з свiжо? сосново? дошки корста з тiлом князя Володимира стояла в правому притворi з закритим вiком. Бiля не? не було, як велiв покон, нi списа княжого, нi його знамена. Промiння свiчок освiтило обличчя во?вод Вовчого Хвоста й Слуди, бояр Воротислава, Ву?фаста, Iскус?ва... У кутку пiд стiною тулилось кiлька священнослужителiв, каменярiв. - Понесемо, - сказав Вов'чий Хвiст. Во?води й бояри пiдняли корсту й взяли на плечi. - Поможiть i ви! Вiд голови! - сказав священнослужителям i каменярам Вовчий Хвiст. Кiлька чоловiк з свiчками в руках тихо йшли попереду. За ними важкою ходою ступали во?води й бояри, що несли корсту. Iшли в пiвтемрявi, пустцi, з яко? виринали, наче з води, великi очi образiв, суворi лики. Вгорi пiд склепiннями озивалась луна. Вони прямували до лiвого притвору церкви, де стояла рака з мощами княгинi Ольги. Бiля не? були розiбранi мостини, зроблено схiдцi, в кiнцi ?х, у викопанiй пiд пiдлогою ямi, стояла кам'яна гробниця. У цю гробницю во?води й бояри поставили корсту з тiлом князя Володимира. Вовчий Хвiст схилився над нею, вийняв з кишенi при поясi грошину - серебро князя Володимира, - кинув ?? в гробницю так, що всi чули, як вона покотилась i забряжчала... Каменярi одразу ж поклали й замурували ляду гробницi. Коли бояри й во?води вийшли нагору, вони заходились чимшвидше укладати мостини. Вогнi свiчок пригасали, мостини лягли на мiсце, во?води й бояри мовчки постояли бiля раки княгинi Ольги й стали виходити з церкви. Залишився в Десятиннiй тiльщi Вовчий Хвiст. Вiн ждав, коли вдалинi затихнуть кроки, потiм рушив сходами на хори - там у темрявi стояв князь Святополк, що бачив, як несли корсту, опускали ?? в яму, укладали мостини. - От усе й закiнчилося! - сказав Святополку Вовчий Хвiст. - Ходiмо, княже, на Гору. Кволе жовтаве промiння свiчок, що блимали тут-там унизу, освiтлювало обличчя Святополка - суворе, iз стиснутими устами, темними очима. Бiльше як двiстi рокiв лежатиме, стлi? тiло князя Володимира пiд'дубовими мостинами Десятинно? церкви. Коли орди Батия вдеруться в Ки?в, церква впаде, й камiнь розтрощить, розкида? його костi, i нiхто не згада? його, не назве в городi Ки?вi нi святим, нi з апостолами рiвним. Першi ?пископи руськi, починаючи вiд Аиастаса, як i наступники його, не хотiли та й не могли возвеличувати сина рабинi, князя й василевса, хоч вiн принiс на Русь християнство й дав силу церквi, - вони служили синам Володимира, якi вiдсахнулись свого батька. Потiм прийшли на Русь ?пископи й митрополити грецькi - чи ?м же було славити й робити святим князя, який все сво? життя ненавидiв Вiзантiю, грекiв, навпаки, вони ганьбили його... Тiльки митрополит Iларiон - перший руський митрополит, що пiдняв рiшучий голос проти Вiзантi? й гордо говорив про Русь, яка "вiдома й слишима ?сть всiми кiнцi землi", - згаду? князя Володимира, який "заповiда по всiй землi сво?й хреститися... аще хто й не любов'ю, но страхом повелiвшаго крещахуся, понеже благоверi? його з властью сопряжено...", проте голос Iларiона луна? в пустелi. У невiдомого ченця XII столiття, що писав його житi?, вирветься гiрко: "Дивно же ?сть се, колико добре сотворив Володимир Руськiй землi, хрестив ю, ми ж, християни суще, не возда?мо почестi супроти оного возданiю..." I тiльки року 1240-го, у день, коли новгородцi пiд знаменом князя свого Олександра розбили над Iжорою й Невою полчища шведiв, за що й прозвано його було Невським вiн пригада? свого прапрадiда князя Володимира й разом з новгородцями помолиться за нього. Так закiнчу?ться повiсть про князя Володимира. А далi - Ярослав... Ки?в - Конча-Заспа 1958 - 1961