Семен Скляренко. Володимир




      Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
      OCR: Евгений Васильев
      Для украинских литер использованы обозначения:
      ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
      ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
      I,i (укр) = I,i (лат)




      Книга перша

      СИН РАБИНI

      РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
      1

      Пiсля загибелi князя Святослава во?н Микула добирався до Ки?ва й рiдного Любеча дуже довго.
      Уночi на островi Хортицi, коли на руських во?в зрадою напали печенiги, коли загинула передня дружина, а на свiтаннi Святослав з кiлькома воями почав останнiй бiй з ворогами, во?н Микула до останку його захищав, волiв життя вiддати, щоб урятувати князя, але допомогти не мiг: Святослав мертвим упав на холодну скелю, Микула, посiчений, порубаний, без пам'ятi повалився поруч з ним.
      Нiби увi снi пам'ятав Микула похорон князя, лодiю з тiлом Святослава, яку обiймав вогонь, дим над островом i днiпровими водами, во?в, що стояли серед холодних пiскiв, а там - темна нiч в очах, скутi руки й ноги, смерть...
      Та це була не смерть. Дуже мiцного кореня, живучий, як i батьки його та дiди, був чоловiк Микула-любечанин. Во? з княжо? дружини пiсля смертi Святослава взяли безтрепетне тiло Микули й iнших поранених, на руках понесли мимо порогiв, далi на веслах, а часом пiд вiтрилами попливли вгору Днiпром.
      Одного ранку Микула прийшов до пам'ятi, сперся на руки, пiдвiвся, сiв.
      Вiн лежав у лодi?, яку гнали супроти течi? десяток жилавих рук; попереду, позаду, скрiзь попiд берегами вгору поволi посувалась сотня лодiй - все, що лишилось вiд во?нства князя Святослава.
      - От як судив Перун, - здригаючись вiд свiжого вiтру, сказав Микула гребцям. - Костi зрослись, шкiру затягло - такий нiбито я, як i був...
      Дивний чоловiк Микула-любечанин. Хiба мiг вiн знати, що був зовсiм не таким, як колись, - волосся посивiло, тiло й обличчя затягли зморшки, очi вицвiли, червонi шрами на чолi й поготiв змiнили його.
      - Гай-гай! - тихо говорив сам з собою Микула. - Бачу, що й щит мiй та меч вцiлiли, - вiн доторкнувся до них рукою, - i дань моя не пропала, - Микула побачив пiд насадом торбинку з начинням та гречкою, - все, все цiле, аби тiльки сили рукам i ногам... Додому, додому! - вiн глибоко вдихав днiпрове повiтря, впивався пахощами квiтiв i трав.
      Так повертались з далекого походу проти роме?в во? князя Святослава. ?х було небагато - з Ки?ва виходили десятки тисяч, тепер усi тулилися на сотнi лодiй, а багато з них були покалiченi, мали тяжкi рани.
      Навкруг буяла весна, на очах во?в росли, наливались, цвiли трави; вони бачили, як на рольних землях над Днiпром тяглось до сонця, пiшло в колос, зацвiло, наливалось усяке жито; вони пливли попiд кручами, де на кодолах, а де на веслах, вiд весi до весi, вiд города до города, з Переволоки на Во?нь, вiд Сакова на Родню, Заруб, Iван, а там мимо Треполя й Вiтичева попрямували до Ки?ва.
      Ки?в!!! О, як часто i з якою любов'ю думали вони в походах, у чужих землях про рiдний стольний город над Днiпром! На бранi, коли доводилось стояти вiч-на-вiч з ворогами, у кривавих сiчах пiд Адрiанополем, Преславою, Доростолом, коли над головами витала смерть, у довгi безсоннi ночi, коли вони - закривавленi, посiченi - лежали на холоднiй землi й не знали, що готу? ?м наступний день, - завжди i скрiзь одна думка про отчину й город Ки?в пiдтримувала ?х, давала силу й наснагу.
      I от за Вiтичiвським поворотом, коли лодi? проминули слiпучо-жовтий острiв i випливли на широке плесо, вдалинi вiдкрились синьо-зеленкуватi гори, чорнi обриси довго? стiни на них i золотистi дахи, крутi схили передграддя.
      Усi на лодiях схопились. Над Днiпром настала велiя тиша - гребцi опустили в воду довжелезнi сво? весла, керманичi залишили стерна, тiльки вода дзюркотiла за бортами, десь глухо гупнула, упавши в воду, пiдмита бистрею круча.
      - Людi?! Ки?в! - залунало раптом на однiй лодi?, на другiй, третiй...
      I, правди нiде дiти, у багатьох з цих бувалих во?в, що нiколи й нi перед чим у свiтi не здригались i не тремтiли, дужче забились серця, зрадлива волога пойняла очi - о рiдна земле, яка ти солодка ?си!
      А гребцi вже опускали в воду весла, стерновi скеровували тепер лодi? просто на гори, закляклi руки ставали дужими, м'язи пружними, лодi? вирiвнювались, збирались у ключi, так полетiли вперед, що райдуги бризок iскрились над ними, за кермами кипiла вода.
      До Ки?ва вже давно, ще ранньо? весни, долинула вiсть, що во? князя Святослава пливуть додому Днiпром. Це була смутна вiсть. Колись, п'ять лiт тому, Ки?в проводжав у далекий похiд во?в, ?х вирушала тодi на п'ятистах подiях двадцять тисяч, суходолом - через землi тиверцiв i уличiв - ще тридцять тисяч, тепер усi вони пливуть на лодiях - скiльки ж тих лодiй вирвалось з чорно? пащi Руського моря, скiльки во?в - ?хнiх батькiв, синiв, братiв - несуть на собi?!
      У Ки?вi чатували, з раннього ранку до ночi дивились на пониззя Днiпра - чи не видно там знайомих вiтрил, чи не повертаються во? з походу?
      I в той час, коли во? князя Святослава вiд Вiтичева дивились на Ки?в, звiдти з гiр одразу побачили лодi?, всюди покотилась вiсть, що лодi? пливуть, во? повертаються додому.
      Множество людей кинулось до Почайни - тут були горяни* (*Горяни - мешканцi Гори.), ремiсники й кузнецi з передграддя, купцi, смерди, всякi ницi* (*Ницi - убогi, бiднi.) люди з Подолу. Коли лодi? стали наближатись до Ки?ва, Боричевим узвозом з Гори спустився оточений во?водами й боярами i князь Ки?вського столу Ярополк.
      Вiн зупинився на високому пагорку над Почайною попереду всiх людей - у бiлому, золотом шитому платнi, з червоним корзном на плечах, у зеленого хза* (*Хоз (хзовий) - сап'янова шкiра.) чоботях, з мечем бiля пояса - молодий, дуже гарний лицем син князя Святослава.
      Лодi? наближались, ось вони розвернулись широким пiвколом, стали завертати до берега - червленi колись, зеленi, голубi, а тепер темнi, обпаленi гарячим сонцем, обвiянi морськими вiтрами, оздобленi рiзьбленими з дерева банькатими турами, вепрами, дивами.
      Рипiв пiсок. Лодi? одна за одною зупинялись бiля круч. У безмов'? стояли люди на березi. Скiльки ?х, цих лодiй, - десять, двадцять, сто! О боги, рятуйте, як мало! Во? на лодiях пiдводились, широко розплющеними, тривожними очима дивились на берег, звiдти за ними стежило безлiч жiночих, чоловiчих, дiвочих очей.
      Першою з лодiй вийшла старша дружина. Що вони несуть на високо пiднятих руках? О, це меч i щит князя Святослава! Один за одним почали виходити й во?.
      Чому ж вони, вийшовши на берег, не кидаються до сво?х рiдних i близьких, а стоять мовчазнi й замисленi? От хтось iз старшо? дружини, це во?вода Рубач, що дивиться нинi на свiт ?диним правим оком, хоч бачить, либонь, бiльше, нiж допреже, наказу?:
      - Приготуймося, во?!
      I всi вони спроквола, поважно стають так, як i на полi битви: старшина iз знаменами князя Святослава i земель попереду, живi во? - з списами, луками, пращами - десятками й сотнями за ними.
      Першим руша? вперед во?вода Рубач, за ним кроку? старша дружина, iдуть риндi* (*Риндi - прапороносцi.) - вони несуть знамено князя Святослава, на якому змальовано два перехрещенi списи, а пiд ним - меч його i щит.
      Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтiли руки, коли вiн узяв, вийняв з пiхов меч свого батька.
      Якусь хвилину князь Ярополк стояв, тримаючи цей меч. До нього зараз були прикутi тисячi очей во?в i киян, вiн мусив, як вимагав древнiй закон i покон, дати роту* (*Давати роту - присягати.) над збро?ю князя Святослава.
      - Спасибi вам, дружино, що чесно боролись за рiдну землю й утвердили славу Русi, а сюди принесли знамено, меч i щит отця мого князя Святослава! - промовив, зблiднувши, князь Ярополк. - Слухайте ж мене, дружино, мужi, людi?, i нехай це чу? вся Русь... По завiту предкiв мо?х i отця Святослава даю роту берегти мир i тишу в землi сво?й, нещадно боротись з нашими ворогами, не шкодувати для цього нi сил сво?х, нi самого життя!
      Пiднявши меч, вiн поцiлував його пересохлими устами. Во?в оточили люди ки?вськi. Тепер уже видно було, хто живий повернувся з походу, а хто нинi спочива? у вирi?, живi кинулись до живих, на березi Почайни зчинився великий плач - то плакали батьки, що не дiждались синiв, жони, що втратили сво?х чоловiкiв, дiти, що залишились без отцiв.

      2

      Ранiше нiж вирушити до Любеча, Микула пробув у Ки?вi кiлька днiв. Вiн сходив до хижi ремiсника Мутора, де колись зупинявся, йдучи на брань, розповiв удовi й дiтям, як загинув у далекому Доростолi ?х отець, разом з iншими воями сходив на Подол, де палахкотiв вогонь перед постаттю бога Волоса, а навкруг кипiв торг, думав Микула побувати й на Горi - на цей раз вiн хотiв дiзнатись, де ж подiлася дочка його Малуша, що працювала колись в княгинi Ольги.
      Та потрапити на Гору, як виявилось, було тепер нелегко. До лодiй часто приходили ремiсники з передграддя, ницi люди з Подолу, той нiс воям хлiбину, той - корчагу молока, розпитували, як во? боролись з ромеями в далекiй Болгарi?, згадували мертвих, поминали ?х душi.
      А далi вони, з острахом поглядаючи на Гору, говорили:
      "Князь Ярополк - неситий та хижий. Разом iз сво?ю дружиною сидить на Горi, одгородився вiд передграддя й Подолу, нiхто з наших людей не може туди потрапити - якщо пiдiймуть мiст, то зачиняють ворота, якщо вiдчиняють ворота, опускають мiст. А чого хова?ться наш князь? Кажуть, що домовля?ться вiн з ромеями, iншi - що посила? слiв до полякiв, нiмцiв. I це, може, й так - на Горi опущенi мости для них. Рушиться старий закон i покон, до богiв далеко, до князя Ярополка - ще далi...
      А найгiрше те, - стиха говорили люди воям, - що нема? ладу мiж самими братами, синами Святослава. I виннi в цьому не Олег i Володимир, - нi, кожен iз них сидiв у сво?й землi, щовесни посилав брату Ярополку багату дань, все туди, на Гору, на Гору!.. Та Ярополку цього мало, посварився вiн з князем Олегом, пiшов у Деревську землю, вбив рiдного свого брата... А тепер куди збира?ться рушати, навiщо кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, - невже ж на брата Володимира? О горе, горе Руськiй землi!"
      Смутними голосами розповiдали цi новини кияни, поникнувши, сидiли й слухали ?х во? князя Святослава. Для чого ж, для чого боролись вони в чужих землях, аще нема? ладу в отчинi?.. А там брали сво? убогi пожитки, мечi й щити, розтiкались в усi боки до сво?х домiвок, i гiркi почуття огортали ?хнi душi.
      Во?н Микула чув цi слова киян, i смуток так само краяв його серце. I йому лишалось тiльки йти додому, до Любеча, а все ж вiн хотiв знайти, побачити, а може, й забрати з собою дочку Малушу.
      "Як шкода, - думав вiн, - що не стало князя Святослава. Хто-хто, а вiн допомiг би менi знайти дочку, адже тодi, вночi на островi Хортицi, князь так сердечно говорив зi мною, обiцяв знайти Малушу. I знайшов би, неодмiнно знайшов би ??, бо слово в нього завжди було тверде, несхитне".
      Микула не помилявся. Якби князь Святослав був живий, вiн, безперечно, допомiг, знайшов би Малушу. Зробив би князь Святослав, либонь, ще багато такого, що, може, й не снилось Микулi. Та його не було, допомогти Микулi нiхто не мiг.
      Так прийшла ще одна нiч. Усi во? князя Святослава вже покинули береги Почайни, порожнi лодi? темнiли пiд кручами, один Микула залишався ще там, на свiтаннi думав i вiн брати торбину на плечi, рушати до Любеча.
      Проте не спалось. Далекий шлях його закiнчувався. Хотiлось по-людському посидiти, подумати. I вiн довго сидiв у рiжку лодi? в темрявi, в тишi, аж доки небо за Днiпром пожовтiло, налилось багрянцем, над лiсами й рiками лiвого берега виплив великий червоний-червоний мiсяць, а ще один - набагато бiльший, але нерiвний, рябуватий - виринув пiд кущами з води.
      Враз нiч ожила, зникла тиша, над землею прокотився теплий вiтрець, дужче запахло травами й квiтами, прокинулись навiть птахи - Микула почув спiв пiзнiх солов'?в у кущах, лемент сполоханих крякiв на косах, тужнi стогони самiтних куликiв, що ширяли десь над плесом.
      А далi Микула почув кроки - хтось iшов стежкою серед дерев i кущiв, кроки лунали все ближче й ближче, ось двi темнi постатi окреслились на кручi бiля човна.
      Микула стиха кашлянув, щоб там, на березi, знали, що в лодi? хтось ?, i люди на кручi почули його кашель, стали спускатись вниз.
      - Добрий вечiр, чоловiче! - пролунав близько голос.
      - Добрий вечiр, людi?! - вiдповiв Микула. Обернувшись до тих, що прийшли, вiн побачив високого, одягнутого в темне платно чоловiка, а позад нього ще одну постать, либонь, жiнки.
      - Чи не ? ти во?н князя Святослава Микула? - запитав чоловiк.
      - Во?н Микула... А що?
      - Ось ми принесли тобi по?сти, - сказав чоловiк, - i платно принесли. Чули, що поранений.
      - Навiщо ж? - щиро здивувався Микула. - Менi вже тi?? ?жi доста наносили... I платно я маю ще з походу.
      - А тут нова сорочка й ногавицi, - почув тодi Микула жiночий голос. - Вiзьми, во?не, сама пряла, ткала й пошила.
      - Спасибi, спасибi! - подякував Микула. - Та чого ж ви сто?те, людi?, пiдходьте ближче, спочиньте.
      Пiзнi гостi ступили в лодiю, сiли, жiнка - пiд насадом, де було зовсiм темно, чоловiк - проти мiсяця, i Микула побачив, що чоло його перетина? глибокий шрам.
      - То й ти, бачу, помiчений! - промовив вiн.
      - Було таке, - махнув рукою чоловiк. - Тiльки давно, вже й забулося.
      - О нi, - заперечив Микула i торкнувся свого чола, - таке, чоловiче, не забува?ться!
      Поки вони говорили, жiнка сидiла пiд насадом i слухала. На нiй було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тiльки очi, що, як здалося йому, були прикутi до нього.
      - Куди ж ти по?деш? - запитав його чоловiк. - I коли?
      - А куди ж? - вiдповiв Микула. - Додому, до Любеча. Жiнка зiтхнула.
      - Тепер уже недалеко, - сказав Микула. - От був я, люди добрi, далеко - за морем Руським, за Дуна?м-рiкою, за горами Родопськими...
      - I князя Святослава бачив? - запитав чоловiк. Мiсяць швидко пiднiмався в небi, став меншим, але ясним, у водi вiд берега далеко до пониззя постелилась срiбляста дорiжка.
      Микула розстебнув комiр сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю дорiжку.
      - Гай-гай! - вiдповiв вiн чоловiковi. - Пита?те, чи бачив? Та не тiльки бачив, а увесь час з ним поплiч iшов. А в Доростолi - ? такий город над Дуна?м - мiй меч князевi Святославу життя врятував...
      Жiнка й чоловiк напружено слухали, i Микула вiдчув, що мiг би говорити про князя отак i до ранку.
      - А в останню нiч, - вiв вiн, - нехай прощен буде наш князь, - ми з ним поруч i спочивали. Було тихо, як i нинi, темно-темно, во? спали, тiльки князь Святослав не лягав, та ще я сидiв недалеко. "Ти чому не спиш?" - запитав мене князь. "Сиджу, - кажу я, - а спати не хочеться... Вода тече - рiдна вода, зорi вгорi - як сторожа, солов'? спiвають - дихнути бо?шся..." - "Правда, - згодився князь, - люба рiдна земля, нiде кращо? нема?..."
      - I бiльш нiчого не говорив князь? - сухим голосом запитала жiнка.
      - О нi, жоно! Дуже багато говорив... Я йому розповiв про себе, просив у гостi при?хати, i вiн пообiцяв, що буде гостем мого дому... Багато-багато ми з ним тодi говорили... I про дочку я його просив.
      - Про дочку? - насторожилась жiнка.
      - А я хiба не розповiдав вам про не??! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечi, а там при?хав до мене син Добриня, забрав ?? сюди, в Ки?в... Чув я, що пiзнiше Малуша тут, на Горi, в княгинi Ольги ключницею нiби була, та не впоралась, послала ?? княгиня в якесь село...
      - Звiдкiля ж ти, чоловiче, це зна?ш? - тихо промовила жiнка.
      - А я, коли йшов на брань, був у Ки?вi, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тодi менi одна жона - Пракседою, зда?ться, ?? звали, ключниця княжа, - розповiла про Малушу... I молодого княжича Володимира тодi я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду... А ви що ж, - звернувся Микула до чоловiка й жiнки, - може, щось чули про Малушу, так скажiть-бо, скажiть...
      - Почекай, чоловiче, - суворо втрутилась жiнка, - ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?..
      - Аякже, аякже! - вiдповiв ?й Микула. - Я ж йому все розповiв так само, як i вам, просив допомогти розшукати мою Малушу.
      - I що князь?
      - "Ти не уболiвай, Микуло, - сказав князь. - Будеш у Ки?вi - знайдеш Малушу. I я сам допоможу - пошукаю ??... Жива вона й здорова, де ж ?й бути?! Буде, буде наша Малка..." Так сказав князь.
      Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловiк й жiнка нiчого не вiдповiдали.
      - Тобi сказали правду про твою дочку Малушу, - нарештi промовила жiнка. - Вона працювала тут, на Горi, потiм княгиня Ольга послала ?? в село сво?...
      - Де ж це село? - запитав Микула. - Скажи менi, жоно, пiду туди, знайду ??, заберу в Любеч.
      Жiнка обернулась обличчям до Днiпра, довго дивилась на срiблясту мiнливу дорiжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив ?? нiс, пiдборiддя, очi.
      Щось дивне, незвичайно смутне i навiть бiльше - страшне, значиме, рiдне вiдчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тiльки мить, жiнка знову обернулась до Микули, знову темним стало ?? обличчя.
      - Не шукай сво?? дочки, во?не, - промовила жiнка, - бо вона померла.
      Вiн схопився на ноги, благальне простягнув уперед руки.
      - Що ти сказала, жоно?! - крикнув Микула. - Нi, це менi, либонь, почулося! Жоно, жоно, - вiн зробив крок у лодi?, - скажи менi правду, невже вона, моя Малуша...
      Жiнка опустила голову, але повторила твердо, виразно:
      - Так, чоловiче, твоя дочка Малуша померла.
      - Коли?
      - Навеснi... Тодi, коли загинув i князь Святослав.
      - Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи менi, де ?? могила? Якщо нема? в живих, то пiду помолюсь богам i сотворю жертву.
      Жiнка промовила:
      - Не знайдеш ти могилки Малушi... втонула вона в Днiпрi...

      3

      Обхопивши голову руками, сидiв Микула, - вiн не чув, не бачив нiчого, що дiялось навкруг. Чоловiк i жiнка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодi?, пiднялись на кручу й пiшли стежкою понад Днiпром.
      Так вони йшли довго мовчки серед кущiв i дерев, попереду - жiнка, за нею чоловiк. Нарештi жiнка зупинилась.
      Перед ними лежав широкий, вкритий срiблястою росою луг, високо вгорi висiв свiтло-голубий мiсяць, ген за лугом котив води Днiпро.
      - Боже мiй, боже мiй! - задихаючись, схопилась за груди жiнка. - Бiдний, нещасний мiй батько Микула...
      Вона хитнулась i, мабуть, упала б, але Тур пiдхопив ??, посадив на якомусь пнi, сам сiв на землю бiля не?. Розбита тим, що сталось цi?? ночi, Малуша поклала голову на плече Тура, вiн обережно обняв ?? за плечi.
      - Мабуть, не треба було нам ходити до нього, - промовив Тур.
      - О нi, нi! - вiдповiла вона. - Вiдтодi як я побачила його мiж во?в, мо? думки були тiльки з ним, знала, що вiн мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше - я почула все про Святослава, вiн думав про мене, хотiв шукати.
      Дуже блiда, зеленкувата навiть у примарному мiсячному сяйвi, Малуша дивилась на небо, луг, Днiпро i говорила, нiби сама себе вмовляла:
      - А батьковi я сказала правду. Нема? Святослава, нема? й мене. Усе ? - i оце небо, i земля, i Днiпро, тiльки нема? нi князя, нi мене. Нi, Туре, дуже добре, що ми пiшли до батька, як багато я нинi взнала. Але що я могла сказати? Правду? Так тодi треба було сказати все - i про князя Святослава, i про Володимира, i про все, що я вже давно пережила, ганьбу i сором, муку й бiль, все, все... А я не хочу, щоб йому було боляче так, як менi... Нехай дума?, що я вмерла, так йому буде легше, краще, нема? Малушi...
      Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Днiпро.
      - То й мене нема?, - засмiявся Тур. - Я не хотiв тобi цього говорити, але нинi в мене забрали меч, щит i спис... Князевi Ярополку гридень Тур непотрiбний, у нього ? iншi, молодi, добрi гриднi... Нема? тебе, нема? й мене, Малушо!
      - Забрали меч, щит i спис? - запитала, глянувши на Тура, Малуша. - Хто ж ти ??
      - Був гридень, а тепер нiхто.
      - Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду - хто ти: дворянин, смерд, холоп?.. Тур засмiявся:
      - Я тобi сказав правду, Малушо! Дворянин зна? двiр, у якому мусить робити, смерд - господаря, якому повинен служити, добрий хазя?н нiколи не вижене холопа, бо то його руки й сила... А я нiчого не маю, нiкому не потрiбен, я... - Вiн на хвилинку замовк i кiнчив: - Я людина з поля...
      - Як же так сталось, чому?
      - Я ж сказав тобi, Малушо, князь Ярополок убив брата свого Олега в землi Деревлянськiй, а тепер кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, збира? нову дружину, i вже ми - гриднi Святослава - йому негоднi.
      - Тодi тобi дадуть пожалування?
      - Пожалування? - навiть засмiявся Тур. - Де вже менi те пожалування? Багатому треба стiльки, що убогому нiчого не лиша?ться. I Святославових во?в Ярополк не пожалу? - iншi во? йому потрiбнi.
      - А чому?

      - Князь Ярополк добре зна?, що ми не пiднiмемо меч супроти сво?х братiв.
      - Проти кого ж вiн дума? йти?
      - Звiсно, супроти Володимира, новгородського князя.
      - Супроти сина мого Володимира? - у Малушi було перелякане обличчя. - Нi, вiн не зможе його подолати, вiн не вб'? його.
      - I я так думаю, Малушо! Вiн хоче вбити, але не подола? Володимира... Нi, Малушо, - закiнчив вiн, - i ти, i я - ми ще мусимо жити!

      4

      Ще здалеку, вiд Стрийово? могили, звiдки в ясну днину видко все навкруг аж до кам'яних осколiв, Микула побачив рiдний Любеч. П'ять лiт - це було багато i воднораз так мало, непомiтно проминули цi лiта в походах на чужинi, певне, й у Любечi за цей швидкоплинний час не сталося якихось змiн.
      Але змiни цi були, й чим ближче доходив Микула до рiдного селища, тим бiльше ?х бачив. Звичайно, змiни цi помiтно були не на городищi, що було колись середовищем ?хнього роду, - там однаково височiли насипанi тисячами рук вали, за ними тiкали в степ, зникали вдалинi вкритi деревами могили старiйшин роду й цiлого племенi.
      Змiни сталися i в самому Любечi. Це вже був не виселок з роду, звiдки виходив Микула на рать, а велике селище, цiлий город.
      Найбiльше вразив Микулу терем, що стояв вище вiд Любеча, на пагорбi. Там, це вiн добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, нiж у всiх, але звичайний дiм.
      За цi лiта Бразд побудував на дворищi терем з багатьма клiтями i верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими вiконцями, що поблискували згори, як очi хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на цiле, либонь, поприще* (*Поприще - мiра довжини, 2/3 версти.), височiла тепер стiна з важких колод, а поверх не? витикались гострi кiлки...
      "Аки князь!" - подумав Микула про брата.
      I терем не одного тiльки брата стояв тепер на горi край Любеча - праворуч, також за стiною, але без гострих кiлкiв, темнiв добрячий терем ще когось iз любечан, лiворуч - терем без огорожi, бiля самого лiсу - знайома Микулi з давнiх часiв корчениця* (*Корчениця - кузня.) брата Сварга.
      Подiл же Любеча вражав: тут були хижi бiльшi й меншi, димки курiли iз землянок, всюди чулись людськi голоси, бiля берега по хвилi колихались десятки лодiй iз спущеними вiтрилами.
      "Не той Любеч, що був! - подумав Микула. - Бiльше нiби людей стало, то й розповзлися вони навкруг..."
      Вiн хотiв тiльки одного - швидше опинитись на рiдному дворищi, але ноги його не слухались, Микула пiднiмався кручами вiд Днiпра повiльно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарештi на вал старого городища.
      Тут йому пощастило - одразу ж за валом вiн побачив жiнку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю.
      - Вiсто! - закричав Микула. - Гей, Вiсто, це я! Чи чу?ш?!
      Рискаль випав з рук жiнки. Немов не вiрячи очам, пiднесла вона руки д'горi, пiшла, побiгла, кинулась вперед - на схил, на вал городища.
      - Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!
      Вiн стояв перед нею з непокритою головою, у сiрiй вiд пороху сорочцi i таких самих ногавицях, з мечем бiля пояса, з щитом i торбинкою на плечах, темний вiд вiтрiв i сонця.
      Але Вiста жахнулась, бо Микула був зовсiм сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крiзь розстебнутий комiр видно було рубцi й на грудях.
      Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцiлувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.
      - Цiлий! Цiлий! От i прийшов додому! - промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний вiз, що зарiс бур'янами серед двору, на iржавий лемiш рала, що стояв там, де вiн його й покинув, - пiд стiною хижi.
      I чомусь, невiдомо саме й чому, трапилось з ним те, чого вiн зовсiм не ждав. З очей зiрвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивiлою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.
      - Не плач! - суворо сказав вiн Вiстi. - Диви, - засварився вже вiн, - сво?ми сльозами всю твар менi змочила. - Вiн провiв рукою по щоцi й змiшав свою сльозу з сльозами Вiсти. - Ти краще скажи, як тут?
      - Що повiм? - вiдповiла вона. - Усе як було. Де ти так забарився?
      Вiн обернувся назад, нiби хотiв оглянути пройдений шлях.
      - Далеко був, - промовив глухо. - Ратоборствували ми... Тепер уже вороги сюди не прийдуть... От тiльки князя нашого Святослава не стало...
      - Чула! Ходiмо до хижi, Микуло. I вони пiшли - бiгцем по схилу валу, повiльнiше - двором.
      - Чула, чула, - говорила Вiста. - Вiд багатьох чула про князя. I вже думала, аще князь полiг головою, то й ти бiля нього костi склав.
      - Нi! - скрикнув Микула. - Я живий, живий, Вiсто!
      Разом, дуже зiгнувшись, бо дверi за довгий час ще бiльше осiли, зайшли вони приступцями до хижi, зупинились одразу за порогом. У кутку тлiв вогонь, червонувате його промiння осявало пiл, темнi стiни, кадь, у якiй свiтилось кружальце води, порожнi, перевернутi догори денцями корчаги, горнцi.
      Микула поволi рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що пiд ним жили.
      I хто зна?, чи почули й пiзнали чури Микулу, чи, може, свiжим вiтром вiйнуло на очаг вiд розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червонi язики пiднялися над жаром.
      - I як живе рiд наш? - запитав, сiвши бiля очага, Микула.
      - Усе як було... Нема? роду.
      - А брати Бразд i Сварг?
      - Бразд тепер не брат нам... Посадник княжий, новий терем поставив...
      - Бачив... Добрий терем. А брат Сварг?
      - Що Сварг? У старiй його корченицi десятки холопiв працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.
      - А iншi родовичi нашi?
      - Усе далi й далi люди вiд людей.
      - Чому ж, Вiсто?
      - У кого земля й гривнi, в того сила й правда, це тiльки в нас нiчого досi не було. I вже тодi Вiста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долiвцi недалеко вiд вогнища:
      - А ти, Микуло, щось принiс?
      Вiн не зрозумiв навiть, про що вона запиту?.
      - Ти про що говориш?
      - Чи ? в тебе в торбi, - задихаючись, запитувала вона, - гривнi, золото, срiбло, багатство?
      Микула подивився на не?, нiби не впiзнавав.
      - Багатство? О так, маю, он воно в торбинi.
      - I можна менi взяти подивитись?
      - Дивись, дивись!
      Поспiшаючи, вона схопила й розв'язала торбинку, заходилася все з не? викладати.
      - Сорочка?.. Та вона ж уся в кровi... А це ногавицi... Знову кров! А це що?! Якесь жито?
      - Дань узяв, - посмiхнувся Микула. - Гречка це. Вiста розгублено опустила руки.
      - А де ж... де ж, Микуло, - запитала вона, - золото, срiбло?
      - Не знаю, де воно, - тихо промовив Микула. - Не знайшов... - Трохи помовчавши, вiн додав: - Що багатство?! Он, у Ки?вi бувши, шукав дочку нашу Малушу... ?? нема?, Вiсто! Навеснi померла... у Днiпрi втопла... - Вiн узяв з торбинки кiлька зерен гречки, кинув ?х у вогонь. - За спокiй ?? душi.
      Вiста заплакала так, як плачуть дiти, - невтiшно, навзрид...

      5

      Невдовзi побував Микула в брата свого Бразда, - Любеч невеликий, куди не руш - терема його не обминеш, не хотiв би пiти, так однаково княжий посадник покличе.
      - Чув, чув, що повернувся ти з бранi, Микуло, - одганяючи псiв на воротях, говорив Бразд. - Що ж до мене довго не приходив? Загордився?
      - Чого б то я став гордитись, брате? - вiдповiв на це Микула. - I чим?
      - А хто тебе зна?? Ми - землянi люди, ти ж во?н... Проте ходiмо до дому.
      Разом зайшли вони до терема, де якраз топила пiч жона Бразда Павлина. Микула привiтався з нею, але малоговiрка, завжди нiбито сердита Павлина майже не вiдповiла на його вiтання. Знадвору увiйшли три сини Бразда - Гордiй, Самсон, Вавило, i Минула навiть не пiзнав ?х - недавно були уношi, вiд землi не видно, а нинi високi, жилавi, дужi, як i ?х батько.
      - Бачу, сини в тебе могутнi, - промовив Микула. - Ростуть та й виросли вже.
      - Аякже! - засмiявся Бразд. - Так усе йде в свiтi - однi мруть, iншi дорогу труть, одно загиба? - нове вироста?... А сини мо? справдi могутнi.
      - У батька пiшли, - засмiявся й Микула.
      - А що ж, - згодився Бразд. - Мабуть, так i ?, - в мене, в батька.
      Сини недовго побули в теремi - вони, либонь, завжди тут з'являлись, коли хтось приходив до батька, - оборонити його, захистити. I зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рiдний дядько ?м був нецiкавий, зникла з терема й Павлина - брата Микулу не хотiла частувати.
      - То де ж ти бував? - поцiкавився Бразд. - Де ходив?
      - Навiщо запиту?ш? - махнув рукою Микула. - Сам зна?ш, колись ти ходив на брань, нинi побував я, а предки нашi, брате, все життя не сходили з коней...
      Нагадування про предкiв, либонь, не сподобалось Бразду, й вiн сердито махнув рукою:
      - Не сходили з коней? Так це ж коли було? А чого б я нинi став сидiти на конi? А втiм, скажи лiпше про себе, чув, що сiча з ромеями була велика, ми тут такожде терпiли - давали князям воли, конi, жито всяке... i людей не одинажде давали...
      - Дуже великi бранi були над Дуна?м, брате, - зiтхнув Микула. - Як i вистояли, - не знаю... Сукупно стояли - болгари й ми. Але вистояли - не посрамили Русько? землi, лише втратили князя...
      - Що ж, Святославу честь i слава, - спокiйно сказав Бразд. - Ма?мо тепер Ярополка. Достойний князь Святославич... На столi Ки?вському сидить твердо, його слуха? вся земля... А ти ж як, Микуло, служитимеш тепер у дружинi Ярополка чи замiсть меча вiзьмеш рало?
      - Мiй меч ходить там, де вороги землi нашо?, а тут, у домi отцiв, вiзьму рало.
      - Що ж, - промовив Бразд, - робиш добре. Уже ми, люди княжi, тепер землю розсудим... А ти сам де дума?ш з ралом ходити - на княжiй землi чи на сво?й?
      - Де ж тепер земля княжа, а де моя?
      - Як велить закон, княже завжди ? княжим, що було
      Ольжиним, стало Святославовим, що було Сьятославове - суть нинi Ярополче. А ти йди з ралом туди, де й ранiше був.
      - Перед бранню, - зiтхнув Микула, - ходив я з ралом над Днiпром, у пiсках.
      - То й тепер сиди там. Княжi землi вище вiд Днiпра - там стоять i знамена* (*Знамено - княжий знак.).
      Брати помовчали, Микула збирався вже й iти.
      - А чи не забув ти, брате, - сказав раптом Бразд, - що саме перед бранню брав у мене купу?* (*Купа - позичка.)
      - Купу в тебе? Але ж ти тодi сам говорив, що то купа не вiд тебе, а вiд князя. А я, брате, князевi Святославу служив, скiльки мав сил, кров сукупно з ним за землю Руську проливав. Чу?ш, Бразде, я в останню нiч перед смертю князя отак сидiв з ним, говорив, i вiн менi дякував за все, за все, - то хiба ж я не одробив купи?
      - Не знаю, що ти робив на ратi i про що говорив з князем Святославом. Не знаю й того, яку дань золотом i срiблом привiз ти з бранi... Що не мо?, те не мо?...
      - Золото з бранi? Послухай, брате, що ти говориш? Та невже ж i ти дума?ш, що на брань я ходив заради золота i що заради нього стояв поплiч iз князем Святославом?
      - А чого б то ти i йшов на рать?
      - Якби-то ти знав, заради чого я ходив! - з болем сказав Микула. - Але коли так запиту?ш, i сам уже не знаю, чому пiшов.
      - Покиньмо про це, - суворо сказав Бразд.
      - Брате!
      - Я тобi не токмо брат, а й посадник княжий. В купу взяв ти у мене коня, жита три четверики, нове рало... Роблю милiсть, як велить князь Ярополк, - за той час, що був на ратi, уроку не вiзьму, а повеснi мусиш повертати купу, не зумi?ш одразу - платитимеш оброк, не станеш повертати купи, не приробиш оброку - холопом станеш на княжому дворi.
      Микула мовчав.
      - I не гнiвайся на мене, брате, - промовив Бразд. - Руська земля не така нинi, як допреже. Князь князевi вже не брат, хоч i одного вони роду, що ж робити нам, простим людям? Хто вмi? - приробить, хто незугарний - усе втратить... Так каже князь, так велить i бог.
      Минула пильно подивився на брата.
      - То ти християнин?
      - Християнин, - гордовито вiдповiв Бразд. - А хiба моя вiра гiрша вiд тво??? Побачимо, брате, як допоможуть тобi тво? боги?!

      6

      Пiшов Микула i до брата Сварга. Iшов з важким серцем - пiсля зустрiчi з Браздом вiн усе згадував нiч пiсля похорону батька, коли лишились вони - три сини Анта - в батькiвськiй хижi i коли обидва брати - i Бразд, i Сварг - брали його за груди, вимагали дiлити спадщину. Нi, що Бразд, що Сварг - не друзi йому, вiк би не йшов до них, але хiба обминеш у Любечi терем посадника чи корченицю?
      Проте брат Сварг зустрiв Микулу зовсiм не так, як Бразд. Уже здалеку, прямуючи через вигiн до корченицi пiд лiсом, побачив Микула брата. У нього все було, як i колись: чорна вiд кiптяви корчениця стояла бiля самого лiсу, над нею вився синiй димок, десь усерединi гупали два молоти, брат Сварг щось шукав серед рiзно? кузнi надворi. Вiн здалеку побачив людину, що повiльно йшла до корченицi, приклав руку до чола, придивився.
      - Невже Микула? - промовив Сварг, коли той наблизився.
      - Вiн i ?! - одказав Микула.
      - Чолом тобi, брате, чолом, - радiсно промовив Сварг i швидко ступив назустрiч брату, обняв його, навiть почоломкався.
      Микула одповiв на його чолобитню i сам обняв, поцiлував брата, проте, правду кажучи, був дуже здивований, цiлував Сварга холодними устами.
      - Ходiмо ж до дому, брате Микуло! - говорив Сварг. - Дай подивлюся, який ти став. Диви, ?й-?й, ти став набагато кращим, якось вирiвнявся, нiби помолодiв! Нi, брате Микуло, ти справдi тепер - як дружинник княжий.
      Корчениця брата Сварга тiльки здалеку здавалась такою, як була. Насправдi ж до не? ззаду добудовано було тепер кiлька клiтей, поряд з корченицею з одного боку Микула помiтив землянки, бiля яких повзали голi дiти, ще кiлька землянок було з другого боку, а в самому лiсi, сховавшись вiд людського ока, височiв обгороджений гострим околлям терем, де, почувши чужого, валували пси. Це було нiбито гнiздо в лiсi, не один Сварг жив тут, а багато людей.
      Вони й виходили - два кузнецi виринули з чорно? пiтьми корченицi - старi, чорнi вiд диму, з висхлими блiдими обличчями, з дверей виглядало кiлька хлопцiв - також худющих, блiдих, iз землянок вилiзали й дивились жiнки.
      - Бачу, пiзна?ш, - говорив Сварг. - Працю?мо, Микуло, що поробиш, колись кували мечi, а тепер рала, колись був сам, а нинi людей на помiч кличу. Скiльки тi?? кузнi треба переробити, а лiта не тi, сам, скiльки не бийся, всього не переробиш. Та чого ми сто?мо, ходiмо до терема, там i поговоримо.
      Проте до терема нелегко було доступитись, бо тiльки Сварг вiдчинив ворота i зайшов на двiр, до них кинулись величезнi пси.
      - А згиньте, проклятi, згиньте! - заволав Сварг, схопив якийсь дубчак, кинувся на псiв, але один iз них все ж устиг приловчитись, пiдскочив до Микули, люто клацнув зубами й одiрвав шматок ногавицi.
      - Ну й пси! - говорив Сварг у сiнях, куди ледь пробивалось через загратоване вiконце промiння. - Аки звiрi, ?й-?й, аки звiрi. Та чого ж ти сто?ш, ось сюди, сюди йди, брате Микуло.
      Вiкна в теремi Сварга також були загратованi, там був не очаг, а пiч, великий стiл, а на ньому корчага з вином, хлiб, усяке зiлля.
      - То як же ти, брате? - запитав Сварг, коли вони сiли до столу.
      - Я? - щиро здивувався Микула. - Що менi? Яким вийшов з села, таким i повернувся.
      Сварг поставився до слiв Микули не так, як Бразд, вони його не здивували.
      - Так я i знав! - промовив вiн. - Не там була брань, де ти ходив...
      Микула здивовано подивився на брата.
      - ? й нинi, - посмiхнувся Сварг, - i хозари i булгари, i печенiги, i роме?, i сваримось ми з ними всiма, але найтяжча брань тут, у землi нашiй, людина йде на людину.
      - Хто ж iде i супроти кого? - тихо запитав Микула.
      - Оцi, - вiдповiв одразу ж Сварг, - Кожема в Острi, Бразд у нашому Любечi i ще багато таких, як вони, взяли в князiв i один у одного всякi пожалування: землi й лiси, озера й гони на рiках - усе в ?хнiх руках.
      Микула щиро здивувався, що нинi Сварг став ворогом Бразда, i той одразу це помiтив.
      - Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, - сказав вiн. - Ти дума?ш, чого це Сварг нарiка? на Бразда, адже ? в нього терем, корчениця, на його дворi працюють смерди? Але, - iз жалем крикнув Сварг, - у мене нема? того, що ма? Бразд: земель i лiсiв, а без них людина нiщо!.. Корчениця, - замислився вiн, - о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все - золото, срiбло. Проте я забув, що до корченицi треба мати ще й руду, лiс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це думати, адже береги Днiпра, де брав руду, лiси, де стояло дерево, - це було мо?, тво?, людське. Аж кинувся я брати в берегах руду, а там знамена... Чи? береги? - князя, Кожеми, Бразда... Кинувся я в лiс - знамена. Чий лiс? - князя, Кожеми, Бразда. Отак князi, Кожема та Бразд обiгнали мене, все собi та й собi, а менi... Пам'ята?ш, тi?? ночi, коли ми дiлили батькiвську спадщину, Бразд говорив: "Вiзьми, брате Сварг, усяку кузнь, ти ж ?? полюбля?ш..." Я й узяв кузнь, кую тепер, а всi багатства в Бразда.
      Микула розгонисте й голосно засмiявся.
      - Ти чого смi?шся? - запитав у нього Сварг.
      - Як же менi не смiятись, - вiдповiв одверто вiн, - прийшов, походив по Любечу, думав, що тiльки я виродок з роду, а що ти, брате Сварг, живеш у згодi з Браздом...
      - Нi!.. - вдарив по столу кулаком i крикнув Сварг. - Братiв нинi вже нема?, багатий багатому нинi також ворог.
      - Бачу! - з гiркотою сказав Микула. - Тро? було нас у батька Анта, i дво? досi йшли проти одного. Нинi ж усi тро? стали вже ворогами...
      - Не говори так, - перебив його Сварг. - Хто ж ? твiй ворог?
      - Купу я до бранi взяв у Бразда, думав, що кров'ю сплатив ??. А вiн каже: "Вiддай!" Чим же я йому купу цю вiддам ?
      - Ха-ха-ха! - засмiявся Сварг. - А ти йому купи не вiддавай!
      - То тодi я стану обельним холопом у брата.
      - А яку ти брав купу в нього? - поцiкавився Сварг.
      - Коня, рало, три четверики жита. Сварг, що ворушив устами в той час, коли Микула перелiчував, одразу сказав:
      - Двi гривнi кун i п'ять р?зан...
      - Не розумiю, - промовив Микула.
      - Зате я розумiю, - сердито сказав Сварг. Вiн устав, пiшов у клiть, довго там чимсь бряжчав, повернувся i поклав на стiл чотири золотi зливки i десяток рiзаних шматочкiв срiбла.
      - Вiзьми, - сказав Сварг.
      - Нащо?
      - Двi гривнi кун i п'ять р?зан вiддай Бразду.
      - Почекай, Сварг! Як же це так, що ти да?ш менi оцi гривнi й р?зани?!
      - Я тобi нiчого не даю, а тiльки позичаю. Ти мене не бiйся, не бiйся, - поклав на плече Микули свою руку Сварг. - Прийдеш до мене, допоможеш, щось зробиш...
      - Нi, - вiдповiв Микула. - Чи в тебе, чи в Бразда купа - однаково... Отепер я бачу, куди нас завела брань...

      7

      Микулi приснився батько Ант. Це було так просто i звичайно. Микула часто бачив увi снi батька Анта. Той вiв з ним бесiди, щось радив, проти чогось застерiгав, i Микулу це не турбувало, отже, душа батька - старiйшини роду Анта, думав вiн, не пiшла, як i душi всiх пращурiв, з хижi, а живе пiд вогнищем, в пiзню годину ночi прокида?ться, лiта? над вогнем i по хижi, розмовля? з Микулою. Вiн не бачив нiчого дивного в таких снах, а радiв навiть, що душi пращурiв його не забувають.
      I цi?? ночi Микулу стурбував не сон. Поговорила душа Анта й пiшла. На вогнищi червоно тлiв жар, з пiтьми на стiнi виступали почепленi на кiлочках меч, щит, лук. Загорнувшись у потерте хутро, на помостi спала Вiста. В хижi було тихо, спокiйно. Спати, тiльки спати!..
      Але неспокiйно було на душi в Микули. Вiн довго сидiв, почухався, лiг, пробував заснути - i не мiг. Тодi Микула обережно, щоб не збудити Вiсту, пiдвiвся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочцi та ногавицях пройшов по долiвцi, одчинив дверi, вийшов надвiр. Чому так сталось, хто зна?, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далi пiшов, пiшов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, пiд якими спочивали старiйшини роду Ант, Улiб i далекий прапрадiд - старiйшина-витязь Во?к.
      Була тепла нiч, високо вгорi висiв на небi мiсяць, вiн уже щербився - Перун iз тризубцем у руках наступав на духiв пiтьми, на злi сили, - край мiсяця нiби присипаний попелом.
      На землi було тихо, в зеленкуватому промiннi мiсяця темнiв, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горiв жодний вогник, з лiвого боку широкою пiдковою чорнiв лiс, десь серед дерев блимав вогник у корченицi брата Сварга, звiдти ж долiтали удари двох молотiв - все ку? й ку? Сварг лемешi, мечi, лемешi, мечi...
      По праву руку вiд Микули линув Днiпро. Микула аж зiтхнув: дивно чудовий був у цю пiзню годину ночi Днiпро - повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у мiсячному промiннi. Десь серед ночi почувся удар i сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рiвному плесi щось зарябiло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крiзь товщу вод на мiсяць величезнi рибини. Води днiпровi линуть i линуть мiж берегiв, темнi лiси стоять над ними, у туманах далина.
      Не тiльки Микула дивиться на цей дивний свiт, серед ночi вiн побачив i витязя ?хнього роду - старiйшину Во?ка. Вiн стояв - закам'янiлий во?н у шоломi, бронi, з мечем бiля пояса - тут, над Днiпром, на могилi, так давно, що не тiльки ноги, а й руки вросли, в'?лися в землю, весь обрiс травою, зеленкуватий мох, затягнувши всi шпари в каменi, обволiк, як платном.
      Тiльки обличчя во?на було чисте, таке, мабуть, як i в живого i яким витесали його колись майстри-каменярi, - широко розплющенi очi, брови, як стрiли, великий, широкий на кiнцi нiс, товстi, випнутi уста, - такий вiн дивився вiки й цi?? ночi на Днiпро, затоки, луки, лiси. I Микула навiть зрадiв, що дивиться на чудовий свiт разом з древнiм витязем-старiйшиною.




      РОЗДIЛ ДРУГИЙ

      1

      Василевс* (*Василевс - iмператор.) Схiдно? Римсько? iмперi? Iоанн Цимiсхiй хворiв довго й тяжко. Вiдтодi як вiн повернувся з далекого походу в Азiю, страхiтлива невблаганна хвороба руйнувала й руйнувала його тiло, iмператор не мiг ?сти, втратив сон, висох. Дивно було, як вiн ще й досi живе на свiтi.
      Вiд iмператора майже не вiдходила жона його василiса Феодора, проедр* (*Проедр - перший мiнiстр.), постiльничий Василь, не виходив з Великого палацу днi й ночi. До iмператора приводили кращих лiкарiв Константинополя, ?х везли з далеко? Сiрi?, Венецi?, Амальфи, проте вони не могли виявити причини хвороби iмператора, а вiдтак не знали, якими лiками й знадоб'ями його лiкувати.
      Один тiльки лiкар - це був славетний Уне-Ра з ?гипту, - здавалося, розгадав та?мничу хворобу iмператора. Оглянувши висхле, кiстляве тiло Iоанна, вiн довго розпитував, коли iмператор почув себе недобре, що в нього болить...
      - О, я розумiю... - прошепотiв лiкар Уне-Ра. Проте, пiймавши на собi погляд проедра Василя, що стояв бiля ложа iмператора, вiн знiтився й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу.
      Пiзнiше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав:
      - Ти, лiкарю, зна?ш, що це за хвороба?
      - Так, - вiдповiв лiкар. - Очi, печiнка, серце, колiр шкiри пiдказують менi, що iмператору дали...
      - Чому ти замовк? - зашепотiв проедр.
      - Iмператору Iоанну дали отруту гадюки, яка водиться тiльки в одному мiсцi - в ?гиптi, у верхiв'ях Нiлу.
      - Ти божевiльний... Константинополь i Нiл... Хто й коли мiг дати таку отруту iмператору?
      - Не знаю, - низько вклонився лiкар Уне-Ра. - Я говорю тiльки те, що бачу й знаю.
      - Прокляття! - скрикнув проедр Василь. - Та невже ж нема? лiкiв, якi б припинили дiю тi?? отрути?
      - Я знаю такi лiки, - тихо вiдповiв лiкар Уне-Ра. Тодi проедр ступив уперед, схопив лiкаря за руку й сказав:
      - Якщо вони ?, ?х треба знайти i вжити одразу, негайно. Я, чу?ш, лiкарю, обiцяю тобi велику нагороду. Ти будеш патрикi?м iмперi?, ти одержиш усе, все, що захочеш, тiльки врятуй василевса.
      Лiкар залишив Великий палац. Вiн думав тепер лише про лiки, готував ?х i, може, вилiкував би iмператора Iоанна, але наступно? ночi, коли повертався додому на тиху вулицю бiля Золотого Рогу, на нього бiля самого будинку напали й пройняли ножами кiлька невiдомих, що одразу ж зникли. ?диний лiкар, що вгадав хворобу й мiг ще врятувати життя iмператора Iоанна, сам пiшов у небуття, i це зробив проедр Василь, який власними руками дав iмператору отруту в час походу пiд горою Олiмп.
      Iмператор Iоанн знав, що вiн дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а iмператорська й тим паче, - Iоанн Цимiсхiй не хотiв, не вiрив, що незабаром покине цей свiт.
      Правда, вiн говорив усiм навкруг, що, либонь, помре, швидше велiв будувати в Константинополi на Халцi храм во iм'я Христа-спасителя, коли ж йому доповiли, що храм цей закiнчують, то велiв покласти там привезене ним з Палестини волосся з голови Iоанна Предтечi й приготувати там же мармурову гробницю для бренного свого тiла.
      Але все це були тiльки пустi слова - Iоанн хотiв, щоб живi дбали про нього, молились, благали бога, що ж до самого бога - вважав, що ще один храм йому не завадить.
      Цимiсхiй вдався й до iнших заходiв - маючи незчисленнi ма?тки в усiх фемах* (*Феми -областi.) iмперi?, вiн велить один iз них, - невеликий, пiд Константинополем, - продати, а одержанi грошi роздати ницим людям, особливо тим, що страждають вiд падучо? хвороби. Iоанн Цимiсхiй робить це навмисне - божевiльнi ходять по Константинополю, падають, волають, моляться за одужання всемогутнього Iоанна.
      Згаду? Цимiсхiй ще про одно. З патрiархом Антонi?м, якого вiн сам колись вивiз iз Студiйського монастиря й висвятив на соборi в Константинополi, в нього склались недобрi стосунки: воюючи в Азi?, Цимiсхiй змушений був позбавити духiвництво багатьох пiльг, через що Антонiй запалився жагучою ненавистю до Iоанна.
      Тепер Цимiсхiй звелiв привезти в Великий палац не патрiарха, а ?пископа адрiанопольського - Миколу; довго був з ним один на один, як усi говорили, а ?пископ ствердив, висповiдався в сво?х грiхах, благав ?пископа бути посередником мiж ним i богом.
      Так дiяв Цимiсхiй i так нiбито готувався до смертi. Але коли починалася нiч, вiн непоко?вся, кликав жону Феодору, проедра Василя, не вiдпускав ?х вiд себе, благав ?х шукати рятунку, перемогти хворобу, прагнув вирватися з ?? лабетiв, жити, жити!
      Василiса Феодора весь час була з ним - перевертала разом з слугами на ложi, напувала, давала знадоб'я, яке навiвало сон, зволожувала оцтом чоло й вуста. Але вона сама почувала себе недобре, страждала вiд печiнки, часом не могла вийти з кiтону. Тiльки проедр - паракимомен Василь - не залишав тепер Цимiсхiя.
      В одну з ночей Iоанн довго мовчки лежав на сво?му ложi, слухав, як за стiнами свистить осiннiй вiтер, дивився на мусi?* (*Мусi? - моза?ки.) колишнiх iмператорiв, що з молитовниками в руках, з пiднятими вгору очима змальованi були навкруг усiх стiн спочивальнi.
      - I ? одно, що не да? менi спати, одужати, жити, - раптом пролунав у тишi спочивальнi його голос.
      Проедр Василь, що сидiв у цей час недалеко вiд ложа й, склепивши повiки, спочивав, схопився й запитав:
      - Ти про щось говориш?
      - Я говорю про те, - вiдповiв Iоанн, - що нiхто не хоче й не може допомогти менi у Великому палацi.
      По безбородому обличчю проедра Василя пробiгла ледь помiтна посмiшка.
      - Але чому ти забув про мене? - запитав вiн. - Правда, я розумiю, зовсiм недавно бiля гори Олiмпу ти говорив, що я не дбав i не дбаю про тебе, що я обдурював i зраджував тебе.
      - Проедре! - прохрипiв Iоанн. - Це були несправедливi слова, i я вже сказав про це. Я вiрю тiльки тобi, бо iнакше збожеволiв би в цiй спочивальнi.
      - Спасибi тобi, василевсе, - схилив голову Василь.
      - I ще я вiрю однiй людинi в свiтi, - продовжував Iоанн, - яка не допустила б, щоб я так хворiв i страждав, яка могла б вирвати мене з лабетiв смертi, але яка, на жаль, перебува? зараз далеко вiд Константинополя.
      - Ти про кого дума?ш?
      - Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вiрменiю.
      Проедр мовчки стояв перед iмператором.
      - Я звик вгадувати тво? думки, - сказав вiн, - знав, що ти захочеш бачити Феофано, бо справдi вона ?дина може пiдвести тебе з ложа, через що давно послав у Вiрменiю дромон* (*Дромон - великий корабель.).
      - Ти добре зробив, проедре. Я хочу бачити Феофано, тiльки вона з'явиться в Константинополi.
      2
      Проминуло шiсть рокiв вiдтодi, коли Iоанн Цимiсхiй пiсля вбивства Никифора Фоки за вимогою патрiарха Полi?вкта вислав Феофано на острiв Прот у Пропонтидi, а ще пiзнiше, коли вона втекла звiдти й сховалась у соборi Софi?, вислав, за власним уже розсудом, у далеку Вiрменiю.
      Iмператор Iоанн додержав слова - усi цi роки Феофано жила у Вiрменi?, в городi Анi* (*Анi - столиця Вiрменi?.), як справжня василiса, мала палац, багатьох слуг, скарби. Разом з нею жили спочатку й обидвi ?? дочки - Зоя й Анна. На десятому роцi менша ?? дочка Зоя померла, i з нею залишилась одна Анна.
      Феофано була такою ж, як i у днi молодостi, - завзятою, упертою, жорстокою, в сво? тридцять п'ять лiт вона лишилась чарiвною, красивою, як i ранiше, роки, здавалося, обминали ??, на гарному, рiвному, як мармур, обличчi не було жодно? зморшки, очi так само блищали пiд рiвними тонкими бровами, уста пашiли, витонченим рукам ??, персам, усiй постатi могли б позаздрити самi богинi.
      Однаковим лишилося й серце Феофано - рiк за роком у нього збиралась образа, жадоба помсти, ненависть до Iоанна Цимiсхiя, до проедра Василя, з яким, либонь, була зв'язана бiльше, нiж з Iоанном, бо з ним заподiяла смерть свекру сво?му Костянтину, чоловiку Роману, Никифору Фоцi, разом вони клали корону й на голову Iоанна Цимiсхiя.
      I Феофано готувалася до боротьби з ними - тут, в Анi, вона часто навiдувалася й стала другом царя Ашота, приймала в себе вдома й сама була бажаною гостею багатьох iшханiв* (*Iшхани - аристократiя, знать (вiрм.).), раз i другий ?здила в Грузiю, де говорила з царем Давидом, азнаурами* (*Азнаури - дворяни (груз.).), Феофано зна?, що робить, - у Грузi? й Вiрменi? безлiч людей ненавидять Вiзантiю, яка прагне поневолити ?хнi землi, i Ашот, i Давид - вороги iмператорiв роме?в, але мати малолiтнiх Василя й Костянтина, яку вигнали з Константинополя, може стати ?х щирим другом. Вплива? й краса Феофано, боже, до чого чудова ця удовиця-василiса!
      Не забува? Феофано ще одного - недалеко звiдси, в Каппадокi?, пiдiймали повстання проти Iоанна брат Никифора Фоки Лев i син його Вард; нинi Лев живе ослiплений у Амазi?, Варда постригли й вислали в монастир на островi Хiосi. Феофано цiкавиться Вардом Фокою, зустрiча? в Анi його прихильникiв - все в цьому свiтi може знадобитись!
      Одягнутий у чернечу рясу Вард Фока, одержавши першу звiстку про Феофано, яка живе в далекiй Вiрменi?, ожив духом. Вард Фока добре пам'ята? свою тiтку. Ще в Константинополi, зустрiчаючи Феофано, вiн божеволiв вiд ?? краси. Чернець Вард, що змушений нинi проводити час у постах i молитвах в монастирi на островi Хiосi, почувши здалеку клич Феофано, готовий зробити все, що вона звелить.
      У Константинополi також пам'ятали про Феофано. У Вiрменi? вона одержала вiд проедра два пергаменти з побажанням доброго здоров'я й щасливого повороту до Константинополя. Проедр Василь думав, дiяв, пiдбадьорював Феофано.
      I от з Константинополя прибув дромон. У руках Феофано опинився ще один, i найдорожчий, пергамент. Проедр Василь велiв ?й негайно повертатись до столицi iмперi?.
      Була пiзня осiнь, коли дромон Феофано одiрвався вiд берегiв Вiрменi? й поплив на захiд. Перед ними був далекий шлях, у Понтi Евксiнському в цей час лютували страшнi бурi, горами ходили хвилi, вiяли холоднi пiвнiчнi вiтри. Навiть бувалi мореходцi-роме? боялись вирушати в небезпечну путь.
      Феофано ж не зважала нi на що. Зухвала й завзята, вона нiколи й нiчого не боялась, не лякало ?? й тепер море. Разом з дочкою Анною зiйшла вона на дромон, спустилась в трюм, де можна було сховатись вiд вiтру й дощiв, терпляче сидiла там, поки важкий дромон, стрибаючи на хвилях, посувався пiд пiвденними берегами Понту. Втiм, мореходцi-роме? боялись у цю пору року скелястих берегiв, де на камiннях дромон мiг розбитись в трiски, - вони йшли далеко в морi, звiдки вряди-годи, коли розсiювались хмари й виглядало сонце, видно було ген-ген на пiвднi гори Азi?. Так минали днi й ночi, позаду лишились Сiноп, Амастрида, Iраклiя, дромон наближався до Константинополя.
      Iнодi, коли була краща година, Феофано з дочкою виходили на палубу, дивилися вперед - на захiд, поглядали на пiвнiч. Там над самим обрi?м висiли важкi, темно-сiрi, схожi на звалище скель хмари. Раз за разом товщу цих хмар прорiзували гострi слiпучо-бiлi стрiли блискавиць, вiдблиски яких тривожно грали на темно-синiх високих роздратованих хвилях, ще пiзнiше звiдти долiтала луна далекого грому.
      - Ти чого тремтиш, мамо? - запитувала перелякана дочка Анна.
      - Там, - вiдповiла Феофано, стискуючи плечi дочки, - над Евксiнським Понтом лежить страшна земля - Русь, мешканцi яко? дикi, жорстокi люди. Вони живуть у норах, ?дять сире м'ясо, не вiрять у Христа, моляться сво?м дерев'яним богам. I вони завжди, завжди були нашими ворогами, iшли на iмперiю, ?хнi кагани стояли пiд самими стiнами священного нашого Константинополя.
      - Але зараз вони не йдуть на нас?
      - О нi, дочко, - посмiхнулась Феофано. - Iоанн Цимiсхiй достойно провчив ?хнього кагана Святослава, он там, за цим морем, на березi Дунаю, вiн наголову розбив його. Треба тiльки стерегтись ?х надалi, завжди.
      Маленька дiвчинка не могла збагнути всього того, що ?й розповiдала мати, вона зрозумiла тiльки одно, останн?, - що русiв треба стерегтись, i тому вона просто, по-дитячому й запитала:
      - А до них далеко, мамо?
      - О так, - уже засмiялась Феофано, - туди, до нашого города Херсонеса, що лежить край Русi, треба плисти морем багато днiв i ночей, а до самого ?хнього города Ки?ва ?хати ще мiсяцi.
      - Це справдi дуже далеко, - засмiялась i дiвчинка. - Я не боюсь ?х, - закiнчила вона зухвало.
      Хiба могла дiвчинка Анна знати, що промине багато лiт i вона по?де до далеко? Русi, потрапить у Херсонес, а далi в Ки?в? У цю годину безмежне море i важкi хвилi заступали далекий обрiй, Русь. Дромон колишньо? василiси Феофано з туго нап'ятими вiтрилами летiв далi й далi на захiд.

      3

      Нiхто в Константинополi не бачив, як однi?? темно? ночi дромон з Вiрменi? проминув Сотенну вежу й став у Золотому Розi, поклав якiр у його кiнцi - напроти Влахернського палацу, - як пiзнiше до цього корабля пiд'?хали й знову повернулись до Влахерна кiлька легких лодiй.
      На одну з них зiйшла жiнка з дiвчинкою. Скопцi, якi непорушне стояли вздовж бортiв, гребцi, що одноманiтно, намагаючись не шумiти, пiдiймали й опускали в чорну воду сво? весла, - всi вони не знали, що за жiнка в темному одязi й з темним покривалом на головi спустилась з дромона й сiла в ?хню лодiю. Коли лодiя перетинала Золотий Рiг, жiнка не витримала й на якусь мить одкинула з голови покривало - свiтло вiд вогнiв Константинополя вiдбилося в очах, впало на блiде чоло, стиснутi уста Феофано.
      Вона одразу опустила покривало. Близько був берег. Нiс лодi? розрiзав рiнь. Впала походня. Чи?сь руки пiдхопили Феофано, ?? повели до стiни, у вузький i довгий прохiд, де було холодне й вологе повiтря, через сад, де терпко пахло пiзнiми осiннiми квiтами, кам'яними схiдцями й переходами, де звуки лунко одбивались пiд склепiнням, завели до палат, де панувала пiвтемрява.
      - Привiт тобi, василiсо!
      Покривало впало з голови, й легке зiтхання вирвалося з уст Феофано. Василiса - о, як давно не чула вона цього слова, як багато промовило це слово в устах всемогутнього проедра Василя тут, у Константинополi!
      Вiн ступив до не? ближче й узяв ?? за руку. Тепер вони стояли одне напроти другого - скопець, проедр iмперi?, й Феофано - колишня василiса, а нинi - жiнка в темному покривалi.
      - Ти така ж, як i колись, Феофано, - промовив проедр Василь. - Ти була й нинi ? найкращою жiнкою свiту. Скинь з сво?? голови цей чорний саван.
      - Скажи менi, де я зараз опинилась i що сталось?
      - Зараз ми у Влахернi, де нас нiхто не може нi бачити, нi чути. Поки що нiчого не сталось. Ти, напевне, дуже стомилась пiсля далеко? дороги. Уявляю, як неспокiйно зараз у Понтi Евксiнському. Але все це позаду, далеко. Ти житимеш тут, у Влахернi, з тобою буде й дочка. Може, ми сядемо? Ось на столi вино. Ти хочеш ?сти? Тут ? з чого вибрати. Пий, ?ж, Феофано, тобi це так потрiбно пiсля далеко? дороги.
      - А за кого ж пити? - посмiхнулась Феофано i сiвши до столу, взяла келих з вином.
      - Вiн помира?, - сказав проедр, - скоро, либонь кiнець.
      - Яка в нього хвороба?
      - Ти зна?ш, Феофано.
      - Мiй порошок з ?гипту?
      - Так, вiн.
      - Ця отрута дi? дуже швидко.
      - Я тримав порошок кiлька рокiв, i вiн, напевне, втра тив силу. Крiм того, Маленький* (*Цимiсхiй - маленький (вiрм.)) виявився дуже мiцним Вiн подиха? вже пiвроку, й тiльки тепер йому скоро кiнець
      - Для чого ж ти кликав мене?
      - О Феофано, нам треба зробити дуже багато В iмперi? неспокiйно, на пiвночi збирають сили болгари, в Малiй Азi? спалахують повстання за повстанням.
      - Тепер я добре знаю Малу Азiю, - посмiхнулась Феофано. - Це - справжнiй вулкан, який кожно? години може вибухнути: Сiрiя, Месопотамiя, Каппадокiя, а за ними -араби...
      - Бачиш, тобi достеменно все вiдоме! I в Константинополi неспокiйно.
      Я розумiю й знаю все це, - холодно сказала Феофа но. - Але що менi до цього?
      - Це моя й твоя справа, Феофано. Iоанна скоро не стане...
      - I що? Ви пожина?те те, що посiяли. Iоанн ма? нинi порфiрородну жону Феодору, i пiсля його смертi вона по праву сяде на Соломоновiм тронi, ?? патрiарх благословить.
      Проедр посмiхнувся.
      - Не тiльки Феодора, ? й iншi, що хотiли б посiсти Соломонiв трон. Нашу константинопольську знать, - це тобi, напевне, зрозумiло, - не влаштовують нi Феодора, нi - ти не ображайся, Феофано, - нi тво? сини, вони мрiють про iмператора-полководця, який повiв би легiони проти болгар i Мало? Азi?.
      - I кого вони приготували?
      - Менi зда?ться - Варда Склiра. Ти добре його зна?ш - вiн був полководцем Никифора Фоки, Iоанна Цимiсхiя, i тепер, либонь, сам хотiв би посiсти ?х престол.
      - Варда Склiра я знаю, - промовила Феофано. - Що ж, вiн блискучий полководець i, певне, буде непоганим iмператором.
      - I це говориш ти, Феофано, мати Василя й Костянтина? Та невже ж ти не розумi?ш, що нi Феодора, нi Вард Склiр не допустять у Золоту палату нi синiв тво?х, нi тебе
      - Вони не допустять, тебе, - засмiялась Феофано. Говори правду, проедре!
      - Так, вони не допустять, виженуть iз Великого палацу тебе, синiв тво?х i мене також, - згодився проедр.
      - Тепер ти менi подоба?шся, Василю, - поглузувала з проедра Феофано.
      - А мусить бути так, - встав i ступив близько до Феофано проедр, - коли Iоанн Цимiсхiй помре, на престолi сядуть тво? сини, поряд з ними як регентша й соправительниця. а справдi як повновладна василiса повинна сiсти ти. Я ж, - проедр благальне подивився на Феофано, - буду тим, ким i був - вашим, тво?м паракимоменом, проедром.
      Феофано так хвилювалась, що ?й важко було дихати. О, якi величнi обрi? вiдкривались перед нею! Вiрити сво?му щастю, повiрити проедру чи нi? Стiльки вже разiв вiн обдурював ?? й людей, що звiрялись на нього! Але нi, нi, на цей раз вiн не може брехати й обдурювати. Василь i Костянтин по праву сядуть на трон, вони й зараз соцарствують з Iоанном.
      - Отже, треба прибрати Феодору й Склiра? - суворо сказала Феофано.
      - Так, Феофано, обох... Я домiгся того, що Iоанн хоче побачитись i говорити з тобою. Коли ж ти будеш у нього, то зумi?ш все зробити. Що ж, василiсо, - пiдняв вiн келих, - може, ми тепер вип'?мо за наше щастя й успiх?.. - Вiн помовчав i кiнчив: - Та ще за те, щоб Iоанн швидше зайняв сво? мiсце в гробницi на Халцi в храмi Христа-спасителя!
      - О нi, - вона пiдняла келих i зухвало, хижо засмiялась. - Я вип'ю за те, щоб Iоанн ще пожив... доки ми не закiнчимо сво?? справи.

      4

      Феофано нелегко було потрапити до Великого палацу, ще важче опинитись у спочивальнi Iоанна, але в проедра скрiзь - i бiля Слонових ворiт, i на терасi Дафн, i в самому кiтонi - стояли сво? люди; у чорному одязi й капелюсi з струсевими перами, з мечем бiля пояса, вона, як етерiот* (*Етерiот - охоронник.), разом iз сторожею друго? змiни пройшла до Великого палацу, там ?? повiв переходами начальник етерi? Пеон, у кiтонi вона скинула одяг етерiота, капелюх, меч.
      Феофано разом з проедром Василем зайшла до спочивальнi у Великому палацi, де жила ранiш могутньою василiсою за iмператорiв Романа й Никифора Фоки i де тепер були василевсами Iоанн i Феодора.
      Вона навiть затремтiла, побачивши пiсля багатьох лiт знайомi стiни спочивальнi, намальованi на них постатi iмператорiв колишнiх - з молитовниками в руках, пiднявши очi вгору, вони йшли i йшли кудись, як ранiше, так i тепер. Побачила вона й пiзнала срiбнi свiтильники, що стояли пiд стiнами, темнi iз золотою ниткою занавiски на вiкнах i дверях, ложе в кутку, - о, Феофано знала це ложе, на ньому спочивали iмператори Роман, Никифор i Феофано з ними.
      Зараз на цьому ложi лежав Iоанн Цимiсхiй - той, що вбив тут, у цiй спочивальнi, iмператора Никифора Фоку, той, що присягався в любовi, а пiзнiше зрiкся Феофано.
      Вона навiть не пiзнала його. Це був не той Iоанн, колись мiцний, жилавий, дужий, якого вона обнiмала й цiлувала, який тут задовольняв ?? ненаситну пристрасть.
      На ложi лежав кiстяк Iоанна, на бiлому простирадлi витягнутi були висхлi, темнi, скрученi хворобою руки, вражала голова - облисiла, з вогняно-червоною бородою й вусами, мiж якими видно було зуби, далi загострений нiс, темнi очi, що вогниками блищали в глибоких западинах.
      - Iоанне! - голосно промовила вона. - Вiтаю тебе, василевсе!
      - Феофано! - глухо прозвучало в спочивальнi. Щоб не заважати ?хнiй розмовi, проедр Василь зробив рукою знак, що стоятиме одразу за дверима, й вийшов iз спочивальнi.
      - Ти мене, либонь, не пiзнала, - промовив Цимiсхiй. - Вiдтодi як розбилось... як я розбив дзеркало, я не бачив i не хочу бачити свого обличчя. Скажи, я дуже змiнився, я дуже страшний, Феофано?
      Вона пiшла вперед i зупинилась близько вiд його ложа.
      - О нi, - сказала Феофано. - Ти - хворий i змiнився, але не страшний.
      - Проклята хвороба! - хвилювався вiн. - Нiхто ?? не зна?, а вона мучить, виснажу? мо? тiло й душу. Я вже втратив усi сили.
      Вiн помовчав i, важко вiддихуючи, все дивився й дивився на не? - таку ж чудову, як i колись, незрiвнянно красиву Феофано.
      - Спасибi, що ти при?хала. Я дуже ждав тебе. Проте ти нiби гнiва?шся на мене? Ти, мабуть, не можеш забути ночi в Софi?, коли у нас сталась остання розмова й коли я сам порадив тобi ви?хати до Вiрменi?.
      - Не порадив, а вислав, - не стрималась Феофано.
      - Так, так, вислав; того вимагали обставини. - Я згадую нiч у Софi?, - промовила Феофано, - i не винувачу тебе. Ти зробив тодi так, як змушували обставини. Але ти не зважив, хто твiй друг i хто ворог, ти зрадив Феофано i тепер розплачу?шся за це. Та я все забула, любила тебе й люблю, варто було тобi мене покликати - i я через весь Понт примчала до Константинополя, пробралась сюди... Тiльки для чого, для чого, Iоанне? Вiй безпомiчно озирнувся по спочивальнi.
      - Як же я мiг тебе не кликати? Адже я залишився сам-один.
      - Ти залишився один ще тодi, коли ми бачились з тобою в соборi, в Софi?. Пригаду?ш, ти сам говорив про це.
      - Пригадую все, нiби це трапилось учора. Так, я тодi вже був один, а потiм вiйна з Святославом, походи в Азiю, страшна, невiдома хвороба.
      - Ти захворiв, Iоанне, тiльки через те, що бiля тебе не було мене. Я б цього не допустила, одвела б ворожу руку.
      Вона сiла на ложе зовсiм близько вiд Цимiсхiя, бачила перед собою його неспокiйнi, зляканi очi.
      - Ти дума?ш, хтось мiг це зробити навмисне?
      - Не тiльки мiг, а й зробив.
      - Але хто? Невже вiн? - Iоанн кивнув на дверi, за якi вийшов проедр.
      - О нi, - одразу ж вiдповiла Феофано. - Я не знаю людини, яка б тобi служила так вiрно, як вiн.
      - Тодi хто, хто? Адже я захворiв не тут, а в далекому походi. Це почалося вночi... бiля гори Олiмпу, де я був тiльки з проедром.
      - ? отрути, якi дiють не одразу, а через певний час i довгi роки...
      - А далi? - Вiн схопив Феофано за руки. У нього були холоднi, висхлi, кiстлявi пальцi. - Феофано! Чому ж ти мовчиш? Ти хотiла сказати, що далi кiнець, смерть?
      Феофано гладила теплими пальцями його холоднi руки.
      - О нi! - впевнено вiдповiла вона. - Проти кожно? отрути ? лiки. Треба тiльки дiзнатись, що саме могли тобi дати. Я певна, що зумiла б це розгадати i вилiкувала б тебе.
      - Спасибi, що ти мене пiдтриму?ш, Феофано. Але треба взнати, хто мiг дати цю отруту, бо цей чоловiк може дати ?? ще раз i ще раз.
      - Чоловiк або жiнка, - коротко процiдила Феофано Вiн пильно з западин свого черепа дивився на не?
      - Ти дума?ш, що це жiнка?
      - Жiнка i чоловiк.
      - Феофано! Скажи менi правду.
      - Гаразд, я скажу правду, якою б жорстокою вона не була. Феодора... я чула про не? ще у Вiрменi?, а тепер i в Константинополi, - це твiй ворог; але багато говорять i про Варда Склiра, вiн навiть трима? тут сво? легiони. Феодора i Склiр - для них це було б непогано.
      - Який жах! - говорив вiн. - Нiкчемна Феодора! Розумiю, вона мене нiколи не любила, не любив i я ??... Василiса, о, як я помилився, взявши з нею шлюб. А Склiр - невдячний полководець, бездара, вбивця. Так нi ж, вони мене не присплять, не обдурять, не обдурять, я зроблю так, що ?хнi божевiльнi намiри не здiйсняться, розсиплються в прах, а самi вони загинуть.
      Феофано байдуже нiбито сказала:
      - Я тобi вiдкрила всю правду, ти ж роби, як хочеш, Iоанне. Пам'ятай, що Феофано близько, у Влахернi, i допоможе, вряту? тебе, я завтра ж, завтра знайду, пришлю тобi лiки.
      - Спасибi, Феофано!
      Вона схилилась i поцiлувала чоло iмператора.
      - Iмператор мусить дiяти спокiйно, - нахилившись до вуха iмператора, прошепотiла Феофано. - У тебе ? багато ворогiв.
      - Я знаю, що в мене i в тебе ? багато ворогiв, i дiятиму дуже спокiйно, - також пошепки вiдповiв на це Цимiсхiй. - Нинi ще досить одного мого слова - й усе буде, як я хочу Спасибi, Феофано. Уже пiзно, iди пришли менi лiки сама жди мого слова.
      - Прощай. До побачення, любий василевсе!

      5

      У нiч перед 6 сiчня 976 року до спочивальнi вмираючого iмператора прийшов вселенський патрiарх Антонiй - сивобородий, старий, але жвавий ще чоловiк. Увiйшовши туди, вiн низько вклонився iмператоровi, а потiм сiв бiля його ложа.
      - Помираю я, отче, - почав iмператор. Патрiарх смиренно сказав:
      - Всевишнiй благословив тебе, вiн принесе тобi здоров'я, дасть довгi лiта життя на благо Вiзантi? й усього свiту.
      - Нi, отче, днi мо? порахованi, i я покликав тебе, щоб зробити останнi земнi мо? розпорядження.
      - Великий василевсе, - говорив патрiарх, - церква день i нiч молиться за тво? здоров'я, хоч ти сам не дуже доброзичливий до нас: ходив у походи, нас позбавив усiх пiльг, коли тобi важко, кличеш до свого ложа не мене - патрiарха, а якогось адрiанопольського ?пископа... Хоч, правда, - закiнчив патрiарх, пiдiйнявши руки д'горi, - всi ми рiвнi перед богом: василевс, патрiарх i ?пископ також-де, а перед смертю тим бiльше.
      Iмператор розумiв образу старого патрiарха.
      - Я кликав багатьох i багатьох осiб, - сказав вiн, - i готовий покликати сюди всю церкву. Але патрiарх у мене один, i тому в цю особливо важку годину кличу токмо тебе. I ще мушу сказати, отче мiй Антонiю, що я дiяв не завжди справедливо щодо тебе й церкви, - коли iмперi? було важко, позбавив духiвництво багатьох пiльг, встановлених попереднiми iмператорами. Що ж, винюсь, повертаю церквi всi ?? пiльги, якi забранi були в не? передаю ?й храми, дам землi в Македонi? й Фракi?.
      - Господь не забуде тебе, ми ж прославимо навiки.
      - Я хочу пiти з цього життя, повiвши тобi про всi сво? грiхи й одержавши перед життям вiчним прощення вiд бога...
      - Говори, василевсе, а я iменем господа бога вiдпущу тобi всi грiхи.
      - Я хочу сказати про один грiх: незаконний мiй шлюб.
      Патрiарх, не розумiючи нiчого, пильно дивився на Iоанна.
      - Як тобi вiдомо, отче, у iмператора Костянтина були дiти Роман i Феодора, я ж небiж покiйного Никифора, що був чоловiком Феофано - дружини Романа...
      - О, розумiю, - суворо промовив патрiарх, - спорiдненiсть третього колiна, а церква забороня? кровозмiшання до шостого колiна... Пам'ятаю, патрiарх Полi?вкт заборонив шлюб Никифора з Феофано, хоч вiн був тiльки хрещеним батьком ?? дiтей... А тут справа гiрша.
      - Мучусь, отче... Як стану я на суд перед престолом господа бога?..
      - Не пiзно ще церквi оголосити цей шлюб кровозмiшанням, розiрвати його, я ж iменем бога прощу i вже зараз прощаю тобi грiх.
      - Я згоден, отче, i прошу оголосити мiй шлюб кровозмiшанням, розiрвати його...
      - Воля твоя буде виконана, василевсе... Церква розрива? твiй шлюб з Феодорою.
      Ближчого ж дня, зiбравши синклiт i запросивши на нього патрiарха Антонiя, проедр Василь домiгся, що члени синклiту визнали шлюб Iоанна з Феодорою недiйсним, бо, мовляв, Iоанн був небожем iмператора Никифора, а Никифор - кревним родичем iмператора Костянтина, через що шлюб його з Феодорою ? кровозмiшанням.
      З таким самим i, мабуть, бiльшим правом можна було довести й iнше - що Iоанн все життя прагнув i все одно не мiг стати родичем когось з iмператорiв, але проедру Василевi досить було ухопитись за тоненьку ниточку сумнiвiв, потрiбних для досягнення сво?? мети, i ця ниточка стала справжнiм канатом. Синклiт ухвалив, патрiарх благословив, i наступно? ночi корабель з Феодорою вийшов iз Золотого Рогу, круто завернув бiля пiвострова й попрямував на захiд - до Проту. I, звичайно, Феодора не була Феофано - надi? повернутися в Константинополь не мала.
      Не тiльки про Феодору говорили члени синклiту. Проедр Василь розповiда? про Малу Азiю, - там усе кипить, часто спалахують повстання, Сiрiя, Месопотамiя, Вiрменiя, Iверiя, а за ними Аравiя i держава Хамсанiдiв ждуть першо?-лiпшо? нагоди, щоб напасти на Вiзантiю.
      Сенатори, члени синклiту, сходяться на тому, що в Малу Азiю треба послати кращi легiони, проедр Василь наполяга?, що на чолi легiонiв треба поставити й лiпшого полководця iмперi?.
      - Iмператорська десниця, - закiнчу? проедр Василь, - признача? доместиком легiонiв у Малiй Азi? славетного нашого полководця Варда Склiра.
      I Вард Склiр, приймаючи призначення, заранi приготоване проедром Василем, схиля? низько голову, слухаючи наказ iмператора, а коли пiдводить ??, ненавидячими очима дивиться на проедра. Вiн - кращий полководець iмперi?, саме iм'я якого було грозою для ворогiв* (*Склiр - жорстокий.), славетний патрикiй Константинополя, до голосу якого прислухався i прислуха?ться весь синклiт, нiколи не забуде i не простить того, що зробив з ним iменем iмператора проедр Василь.

      6

      Була нiч напередоднi 10 сiчня 976 року. Вiд Галати мчав через Золотий Рiг, пiднiмав вихори над Константинополем i гнав високу хвилю в Пропонтидi пiвнiчний холодний вiтер, часом з темних хмар, що пливли й пливли вiд Родопiв, випадав дощ, сiявся снiг.
      У таку нiч звичайно кожна людина почува? себе недобре, хова?ться десь у теплому закутку, вмираючому ж iмператору Вiзантi? Iоанну Цимiсхiю було дуже важко, вiн мучився, просто конав.
      З самого вечора бiля нього були кращi лiкарi столицi, вони клали до його нiг i рук амфори з гарячою водою, час вiд часу давали ковток терпкого вина, яке живить тiло й пiдтриму? серце, слуги розчинили в спочивальнi iмператора дверi й вiкна, що виходили до моря, - але йому вже нiщо не допомагало.
      Десь опiвночi Цимiсхiю стало нiбито краще: зникла задишка, рiвнiше забилось серце, вiн навiть заплющив очi i на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час iмператор прокинувся, в спочивальнi було тихо, десь глибоко внизу за вiкнами шумiла хвиля важко перекочувалось камiння.
      У ногах бiля ложа Цимiсхiя стояв проедр Василь.
      - Я спав? - запитав iмператор.
      - Так, ти спав, - вiдповiв проедр.
      - Феодору вислали?
      - Так, досi вона на Протi.
      - А Вард Склiр?
      - Його легiони вже переправились в Азiю, i вiн сам також залишив Константинополь.
      - Як дуже шумить хвиля... Зачини проедре, дверi, вiкна... Мене драту? цей шум... Проедр виконав загад Цимiсхiя.
      - Отепер краще... Тихо... Навiть дуже тихо... Проедре, я хочу, щоб ти привiв сюди Феофано...
      - Зараз пiзня година, завтра вона буде тут.
      - Проедре, ти чогось не договорю?ш... I чому ти так дивишся на мене?. Ти дума?ш... ти дума?ш, що я вмираю?
      - Ти помира?ш дуже довго, довше, нiж треба...
      - Що?..
      Зiбравши всi сили, Iоанн Цимiсхiй вперся руками в ложе й пiдвiвся, вiн дивився на обличчя проедра, що зараз йому видалося хижим, злим.
      - Василю!.. Проедре! Це ти хочеш мо?? смертi?
      - Так, - пролунав у спочивальнi тонкий i безжальний голос проедра-скопця. - Я давно, давно вже хочу тво?? смертi, бо ти - нiкчемний iмператор, вискочка, бездара, ти образив мене - сина iмператора Романа, i я дав тобi отруту бiля Олiмпу... Але помирав ти надто повiльно, довго, i я нинi знову дав тобi отруту...
      Iмператор хотiв крикнути, але з горла його вирвався тiльки хрип:
      - Феофано!
      - Мовчи! - голосно промовив проедр. - Лiки, якi ти пив усi цi днi i якi прислала Феофано, - це i ? твоя остання отрута...
      - Боги!
      - Тепер тобi вже нiхто не допоможе.

      7

      Уранцi Феофано розбудив незвичайний шум i крик. Вона прокинулась. Десь далеко, а потiм все ближче й ближче чулись рiвнi кроки багатьох нiг, брязкiт. Так, нога в ногу, брязкаючи через один крок у щити, ходили тiльки етерiоти. Але чому вони опинились бiля Влахернського палацу та ще так рано? Феофано схопилась з ложа i кинулась до вiкна.
      Крiзь слюдяну круглу шибку видно було, як за Перу* (*Перу - берег Золотого Рогу.) народжу?ться ранок. Звуки крокiв i брязкiт щитiв усе дужчали. I ось Феофано побачила на вулицi темний чотирикутник етерi?. Вони йшли, зупинились, долетiли людськi голоси. Феофано вiдчинила вiкно.
      - Вiчна пам'ять iмператору Iоанну, - долинув у свiтлицю гучний крик, - нехай живуть божественнi iмператори Василь i Костянтин!..
      Феофано занiмiла бiля вiкна. Серце ?? нестямно калатало. "Вiчна пам'ять iмператору Iоанну", - отже, цi?? ночi його не стало. "Нехай живуть iмператори Василь i Костянтин!" - отже, сини ?? сiли на трон. Так закiнчилося все з Iоанном, так порфiророднi онуки Костянтина i сина його Романа воцарились.
      Але чому, чому ж мати ?х - порфiроносна Феофано - не зна?, що сталось цi?? ночi у Великому палацi, чому вона довiду?ться про воцарiння нових iмператорiв, як усi мешканцi Константинополя?
      Феофано нетерпеливилась. Вона ждала, що от-от, кожно? хвилини, до не? з'явиться посланець вiд проедра Василя, вiд синiв i що вони покличуть ?? у Великий палац. Адже проедр обiцяв це зробити негайно, тiльки помре Iоанн, а Василь i Костянтин - ?? ж сини.
      Вона хотiла зустрiти цих посланцiв як належить, та й, звичайно, ?й треба бути готовою, щоб iти до Великого палацу. Тому Феофано нашвидку поснiдала, одяглась, почепила на шию, груди, руки оздоби, одягла на голову вiнець василiси.
      А час iшов. У Влахернський палац доходили все новi й новi вiстi. Патрiарх Антонiй на свiтаннi благословив у Софi? молодих iмператорiв, бiля Слонових ворiт Великого палацу зiбралися всi члени синклiту, вони рушили до Золото? палати, проедр Василь звернувся до них iз словом.
      Чому ж вiн не кличе ??? Що сталось? Феофано повинна бути там, з синами, в Золотiй палатi... Ждати далi? Нi, годi. Неспокiйна, невгамовна Феофано вирiшила зробити так, як робила все життя: не ждати, коли покличуть, а самiй iти, силою брати те, що належить ?й чи не належить. Вона велить слугам приготувати ношi, разом з дочкою Анною виходить з поко?в, спуска?ться вниз.
      Але що це? У Влахернi й на вулицi стоять етерiоти вони наповнили палац, стоять бiля всiх дверей...
      Розгублена, розбита Феофано все зрозумiла, але не виказала свого хвилювання, жодним рухом не виявила, як це ?? вразило, постояла в сiнях, повернулась назад у сво? поко?.
      Там, зiрвавши з голови, ши?, рук i кинувши на стiл оздоби й вiнець, Феофано довго стояла бiля розчиненого вiкна. У Константинополi вже був день, звiдтiля з усiх вулиць летiли крики: "Слава божественним iмператорам! Слава Василевi й Костянтину!" - скрiзь лунали спiви, урочиста музика, удари дзвонiв.
      Отже, проедр Василь не допустив ?? до трону.

      8

      Схiдна Римська iмперiя - Вiзантiя, що виникла на змiну Риму, знала в минулому блискучi часи, першi василевси ?? - Септимiй Север, Костянтин, прозваний Великим, i багато iмператорiв пiзнiших з'?днали в'?дно потомкiв древнiх римлян i грекiв, зберегли й примножили науку й культуру Риму й Еллади, довгий час дивували свiт сво?ю силою, при?днували до iмперi? новi й новi землi в ?вропi, Азi? й навiть Африцi, - у свiтi рабовласникiв i загарбникiв, в морi насильства й кровi Вiзантiя вистояла, досягла багатства, сили, розквiту, владувала над багатьма й багатьма землями й народами.
      Проте цi часи минули, вiд всемогутньо? колись iмперi? вiдпадали землi й народи, в самiй нiй столiття за столiттям спалахували повстання - зубожiле селянство, ремiсники, раби, народ само? Вiзантi? не раз пiднiмались проти iмператорiв.
      Час, у який василевсами були Роман I i Роман II, Костянтин VII, а потiм полководцi - коханцi Феофано Никифор Фока i Iоанн Цимiсхiй, i, нарештi, сини Феофано Василь i Костянтин, був дуже важкий для Вiзантi? - iмперiя приймала на себе удар за ударом, сама горiла у вогнi повстань.
      Проедр Василь, що був найближчою особою й правою рукою iмператорiв Костянтина, Романа, Никифора i, нарештi, Iоанна, краще, нiж хто iнший, розумiв, на чому трима?ться Соломонiв трон вiзантiйських iмператорiв; йому доводилось пожинати те, що ним було посiяно, розв'язувати вузли, якi вiн сам свого часу зав'язав.
      Важко в самiй iмперi?: у фемах ?? кiлька рокiв був неврожай, де щось i родило на скелястих, сонцем випечених ?? нивах, те забирали за податки, то тут, то там спалахували повстання, щоб з ними боротись, доводилось утримувати численну армiю; ще бiльшу й вимогливiшу армiю складало духiвництво й ченцi, що володiли багатьма ма?тками й землями навкруг них; величезнi кошти поглинав Великий палац, у якому за всяку цiну, хоча б заради iноземцiв, треба було пiдтримувати зовнiшнiй блиск; золота, золота й ще раз золота вимагали синклiт, сенатори, патрикi?, чиновники, нарештi, етерiя, полки безсмертних, що мали охороняти особу iмператора, легiони, розсiянi в ?вропi й Малiй Азi?.
      Важко доводилось Вiзантi? i з сусiдами. Найлютiшим ворогом iмперi? протягом останнiх столiть була нова Священна Римська iмперiя, вона, як чорна хмара, насувала на Вiзантiю з пiвночi й вiд заходу, ?й належали землi вiд Варязького* (*Варязьке море - Балтiйське море.) до Середземного моря, майже вся Iталiя, острови на Середземному морi.
      Довго, великою силою боровся з Нiмецькою iмперi?ю iмператор Никифор Фока, але перемогти ?? не мiг. Iоанн Цимiсхiй зробив те, чого не досягнув його попередник: вiн вiддав дочку iмператора Костянтина Феофано за сина Оттона I, i зараз, коли цей iмператор помер, а на престол сiв його син Оттон II, Нiмецька iмперiя гадки не мала посуватись на пiвдень i захiд - ?? легiони рушили на схiд. Польща вiддала в заставу Оттону II малолiтнього сина короля Болеслава, Чехiя прагнула скласти угоду з iмперi?ю, дочка iмператора Костянтина грекиня Феофано одводить меч вiд Вiзантi?, скерову? його проти полякiв, чехiв, Русi.
      Не турбувався проедр Василь i про пiвденнi межi Вiзантi?. Там, в Азi?, завжди було неспокiйно, Никифор Фока i Iоанн Цимiсхiй все сво? життя скоряли цi непокiрнi землi. Вард Склiр хотiв сiсти на Соломоновiм тронi, що ж, якщо вiн хоче зберегти сво? життя й честь, нехай повою? в Аравiйськiй пустелi. Разом з Вардом проедр розкидав по Азi? всiх його поплiчникiв, - пустеля велика, непокiрних земель багато, вони, як голоднi пси, блукатимуть у сипких пiсках, лизатимуть гаряче камiння, а в цей час проедр Василь робитиме сво? справи.
      Iнше турбувало тепер проедра Василя: пiвнiчнi й схiднi межi iмперi?... Доки Вiзантiя тремтiтиме перед Болгарi?ю й Руссю, доки Константинополь здригатиметься вiд скаженого гiперборейського* (*Гiперборейський - пiвнiчний.) вiтру, доки Болгарiя й Русь загрожуватимуть Вiзантi??
      Проедр Василь увесь час пильно стежив за Болгарi?ю й знав, що в той час, коли iмператор Iоанн бився в Преславi й Доростолi, у захiдних волостях Болгарi? пiдняли повстання комiт* (*Комiт - правитель областi, комiтопул - син комiта.). Шишман та чотири його сини; спочатку батько, а потiм комiтопули Давид, Аарон, Мойсей i Саму?л невпинно поширювали сво? царство, нинi сидять у Веденi, готують похiд проти Вiзантi?.
      Неспокiйний був проедр i за Русь - там, як розповiдали купцi, пiсля загибелi Святослава сiв на престолi в Ки?вi син Святослава Ярополк, два його брати князюють в iнших землях Русi. Але що думають князь Ярополк i його брати? Будуть вони мститись за смерть свого батька чи нi, чи не з'?днаються вони, крий боже, з болгарськими Шишманами, чи не звернуться до римського папи або, що ще гiрше, до нiмецького iмператора?
      Вiйна! О, проедр Василь тремтiв, думаючи про вiйну з болгарами й русами. Якщо вона почнеться, Вiзантiя не тiльки не вигра? ??, а втратить усе.

      9

      Проедр Василь поспiша?. Вiн велить привести до Великого палацу кесаря Болгарi? Бориса й довго розмовля? з ним.
      Кесар Борис ма? жалюгiдний вигляд: темне платно на ньому вицвiле й ветхе, сам вiн схуд, збляк, у нього тремтять руки, очi клiпають.
      I не дивно - вiн нинi не кесар, а магiстр, iмператор Iоанн хижо поглузував з нього, Борис живе у Великому палацi як в'язень, з ним ? жона Марiя, дво? дiтей.
      Проедр цiкавиться здоров'ям Бориса, запиту? про його дружину Марiю й дiтей, розповiда? про те, що роблять у Болгарi? Шишмани.
      - Проклятi комiти! - вирива?ться в Бориса. - Вони розривають Болгарiю на шматки, загублять ??.
      Проедр Василь посмiха?ться всiм сво?м безбородим обличчям, пiдбадьорю? Бориса:
      - Але Болгарiю ще можна врятувати, i Константинополь хоче так зробити. Що Шишмани - вони вискочки, самозванцi, в них нема? й краплини царсько? кровi.
      Борис розправля? плечi, в словах проедра рiшучiсть i упертiсть, вiн немарне нинi покликав його до себе.
      - Так, великий проедре. Шишмани - вискочки, самозванцi, ?х нiколи не пiдтримають болгари. Тодi проедр Василь переходить до дiла.
      - Покiйний iмператор Iоанн зробив недобре, забравши в тебе корону, - каже вiн, - але мертвих не судять. Боговiнчана десниця iмператорiв наших Василя й Костянтина у цей важкий для болгар час хоче повернути тобi корону каганiв, багряницю й сандалi?... Ти з братом сво?м Романом, - суворо й повагом каже проедр, - по?деш до Болгарi? й посядеш трон у Преславi. У сво?й борнi ти можеш розраховувати на повну помiч Вiзантi?.
      Борис низько схиля?ться й цiлу? кощаву руку проедра Вiзантi?. Вiн негайно, не втрачаючи нi одного дня, ви?де до Болгарi?. Але з ким, з якою силою?
      - Проедре Василю, - каже вголос про це Борис, - на кого ж я можу покладатись у борнi з Шишманами? Проедр посмiха?ться.
      - Кесарю Борисе, - глузливо цiдить вiн, - тiльки-но ти сам казав, що болгари нiколи не пiдтримають Шишманiв. Але тебе, сина Петра й онука Симеона, вони мусять пiдтримати? Звичайно, надiятись на те, що ти одразу збереш вiйсько, не доводиться. Земля в Болгарi? надто гаряча, ти мусиш дiяти спроквола, повiльно, спираючись на боляр, бо?лiв, кметiв* (*Боляри, бо?ли, кметi - бояри, вiйськовi начальники, управителi областей.). Дати тобi сво? вiйсько не можу, бо тодi Вiзантiя мусить почати вiйну з Шишманами, а робити зараз цього не варто. Ти i тiльки ти повинен почати повстання проти Шишманiв - для початку я тобi дам невелику дружину з легiонерiв, сам збирай вiйсько в Болгарi?.
      - А корона? - вирвалося у майбутнього кесаря.
      - Тобi вiдомо, - спокiйно вiдповiв на це проедр Василь, - що Iоанн Цимiсхiй вiддав корону болгарських каганiв у святу Софiю. Там вона й лежатиме, а коли сядеш на престолi в Преславi, одержиш корону. Кесарю - кесареве!
      Вiдступати? Нi, кесаревi Борису вже пiзно це робити. Проедр Василь поверта? йому корону, але одягти ?? на голову мусить сам Борис. Що ж, у кесаря нi з чого вибирати!
      Проедр Василь запрошу? до сво?х поко?в у Великому палацi патрикiя Феодора.
      Муж цей був одним з найбагатших людей Константинополя, вславився тим, що торгував десяток лiт з русами, смiливо перетинав кожно? весни Руське море й пiдiймався вгору Днiпром до Ки?ва, де мав свiй двiр, склепи, рабiв, на осiнь повертався з навантаженими всяким добром хеландiями до Константинополя, - його навiть прозивали Феодором Боре?м* (*Борей, Бореас - пiвнiчний вiтер, пiвнiч (гр.).).
      Проедр Василь добре знав патрикiя Феодора, не раз запрошував його до Великого палацу, щоб довiдатись про далеку Русь; були випадки, коли проедр давав Феодору й важливiшi завдання (купцi Вiзантi? завжди були очима iмператорiв у чужих землях), саме Феодора Борея посилав проедр з василiками до печенiзького кагана* (*Каган - князь.) Курi, коли Iоанн Цимiсхiй замислив убити князя Святослава.
      I патрикiй Феодор виконав тодi завдання Цимiсхiя, знайшов над Днiпром Курю, дав йому двiстi кентинарi?в, а каган навеснi дiждався князя - вбив його на островi Хортицi.
      Тепер проедр Василь i патрикiй Феодор зустрiлися як давнi знайомi, друзi.
      - Я чув, патрикiю Феодоре, - почав розмову проедр, - що ти тiльки-но прибув з Ки?ва.
      - Так, проедре Василю, я прибув з Ки?ва три днi тому.
      - Ти ?хав морем?
      - Нi, по Борисфену й Понтом я боявся ?хати. На цей раз я ?хав кiньми через землi тиверцiв i уличiв, а потiм через Болгарiю.
      - I, чув я, ти знову вируша?ш до Ки?ва?
      - Зараз зима i всi шляхи на Русь закритi, але навеснi я неодмiнно ви?ду в Ки?в.
      - Ти - справжнiй рус! - засмiявся проедр.
      - Руса з мене нiколи не буде, - жартом на жарт вiдповiв патрикiй Феодор, - хоч багато русiв вважають мене сво?м роме?м.
      - Ти, казали менi, навiть ма?тки ма?ш на Русi? Феодор Борей посмiхнувся.
      - Купець, який торгу? в чужих землях, мусить молитись сво?м i чужим богам.
      - Але вiру?ш ти в ?диного бога?
      - А вiрую тiльки в ?диного бога, i iмператори Вiзантi?, й ти, проедре Василю, це зна?те.
      - Так, iмператори знають i вдячнi тобi. Ти зробив велику послугу, вбивши Святослава.
      - Я нiколи нiкого не вбивав, - суворо промовив патрикiй Феодор, - князя Святослава вбив каган Куря.
      - За наше золото...
      - Так, золото було наше, - згодився Феодор.
      - А тобi не страшно там, у городi Ки?вi?
      - А чого ж менi боятись? Не один я сиджу в Ки?вi, ? там нашi купцi, i, крiм мене, двори ?хнi ? на пiвночi Русi - в Новгородi. Торгу?мо, проедре Василю, i торгу?мо непогано. Багата земля Русь, нам ? що ?м продати, ще бiльше можемо купити в них.
      - А як руси ставляться до наших купцiв?
      - Добре! Руси, проедре, дуже мирнi люди i нiколи не обдурять, не скривдять купця. Вони страшнi тiльки тодi, коли хтось iз збро?ю вдира?ться до них... А ми, вибачай менi на словi, вдира?мось i вдира?мось до них.
      - Слухай, патрикiю, - проедр схопився з крiсла й пройшов кiлька разiв по палатi, - зараз Вiзантiя не хоче й не ма? сили вдиратись на Русь. Годi! Я сам бачив вiйсько ?хнього князя Iгоря пiд Константинополем, Святослава - на Дуна?... Дяка богу, що цей варвар убитий. А нинi що робиться на Русi?
      - Що саме тебе цiкавить, проедре?
      - Великий палац ки?вських князiв.
      Патрикiй Феодор посмiхнувся.
      - Такого Великого палацу, як наш константинопольський, в Ки?вi нема?.
      - Мене цiкавить не сам палац, а князi.
      - Розумiю... на Русi нинi сидять сини князя Святослава.
      - Скiльки ?х?
      - У Ки?вi сидить Ярополк, пiд Ки?вом у землi древлян - Олег, вони - сини Святослава й угорсько? князiвни, а ще один, князь Володимир, сидить у Новгородi - вiн син князя Святослава й рабинi.
      Проедр Василь здригнувся: син iмператора й рабинi не мiг чути цих слiв.
      - А хто з них, - запитав вiн, - найкращий, себто з ким найлегше розмовляти? Чу?ш, патрикiю, зараз ми не можемо воювати з Руссю, я хочу з нею розмовляти.
      - Ти робиш добре, проедре, з Руссю краще не воювати, а розмовляти й торгувати. Колишнi iмператори нашi, на жаль, цього не робили, коли ж ми так будемо поводитись на Русi, тодi швидше можна буде ?? й скорити...
      - Я бачу, що ти мене розумi?ш, патрикiю! Гаразд, будемо дiяти. То який же князь руський найбiльш придатний для Вiзантi??
      - Тiльки ки?вський князь Ярополк. Вiн - християнин, дуже любить славу, ненавидить братiв сво?х, особливо сина рабинi Володимира.
      - Вiн одружений?
      - Нi, проедре. Тебе, бачу, i це цiкавить...
      - Цiкавить, i навiть дуже, бо ти по?деш весною до Ки?ва не тiльки як купець, а як наш посол, разом з тобою по?де кiлька слiв, а може, i ?пископ... По дорозi до Ки?ва ви мусите знайти печенiгiв.
      - Ти замислив убити Ярополка?
      - Зовсiм нi! Навпаки, ти знайдеш печенiзького кагана.
      - Курю?
      - Нi. Курю вже знають, вiн для цього не годиться. Ти знайдеш iншого кагана, даси йому золото, щоб вiн ?хав до Ки?ва й уклав мир з Ярополком...
      - Мир з Ярополком? Почекай, проедре! Знайти кагана, який вiзьме наше золото й укладе мир з Ярополком, дуже легко, але навiщо це? Я нiчого не розумiю, проедре I
      - Пiзнiше ти все зрозумi?ш... А тим часом слiдом за печенiгами ви по?дете до Ки?ва, повезете князевi Ярополку дари, укладете з ним мир, а крiм того, повезете може князевi й жону.
      - О проедре, я бачу, ти хочеш учинити князевi Яропол ку брань бiльшу, нiж покiйний iмператор.
      - На цей раз брань буде без кровi.
      - А навiщо кров? Золотом, проедре, а коли до цього додати ще й жону, можна досягнути бiльше, нiж на бранi..

      10

      Над самим берегом Тiбру, на кам'янистому пагорбi Ватiканi, оточена ровом i валами, сто?ть похмура кам'яна споруда з вежами, високими стiнами, мостом, що пiдiйма?ться на нiч, важкими залiзними ворiтьми.
      Такi ж споруди видно й на iнших горах - Авентiнi, Квiрiналi, Капiтолi?, - всi цi фортецi охороняли колись древнiй Рим, що розкинувся понад Тiбром i в долинах, його величнi храми, палаци, форуми, базилiки, пам'ятники, багатства.
      Та споруда на Ватiканському пагорбi над Тiбром - це не тiльки фортеця - колись пiд ?? стiнами точились жорстокi бо?, лилась людська кров, нинi ж тут живе з сво?м конклавом намiсник бога на землi - римський папа.
      У пiзню годину ночi ще один папа, на цей раз Бенедикт VII, не спить, вiн сидить i розмовля? з ?пископом Львом, який тiльки ввечерi прибув до Рима з Константинополя, куди ?здив потай, як купець.
      - Отже, iмператора Iоанна не стало...
      - Так, всесвятiший, господь бог покликав його до себе.
      - Певен, що господь бог вiддасть його душу тiльки дияволу. Цей вiрменський полководець наробив нам стiльки лиха в Середземному морi, як нi один iз iмператорiв Вiзантi?. Отже, зараз на престолi в Константинополi сидять Василь i Костянтин.
      - Над ними сто?ть все той же проедр Василь.
      - О - посмiха?ться папа, - цей проедр - хитра лисиця, але вiн не поведе легiонiв, як Iоанн.
      - Це правда, - згоджу?ться ?пископ, - вiн, звичайно, не поведе легiонiв, але в Константинополi я чув, що проедр Василь дав волю кесаревi Борису й той уже ви?хав до Болгарi?, а на Русь вiн збира?ться послати сво?х слiв i ?пископiв.
      ?пископ замовка?. У палатi, де вони сидять, пану? тиша. Через якийсь час чути дзвiн нiчно? сторожi на вежах Ватiкану, ось долинули такi ж, глухiшi, звуки - вiдгукнулись Квiрiнал, Капiтолiй... Пiзно, скоро, либонь, i свiтатиме, ?пископ нестерпно хоче спати.
      Але папа не вiдпуска? його, схилившись на стiл, дума?. Зовнi нiщо не виказу?, якi важкi й складнi турботи бентежать душу найсвятiшого, на безбородому, висхлому, блiдому обличчi не ворушиться жоден м'яз, очi в папи примруженi, на тонких синюватих вустах лежить м'яка посмiшка.
      У головi папи пролiта? тисяча дум, старече його серце часто колотиться вiд напруги, схованi пiд скатеркою стола пальцi стискуються й стискуються в кулаки.
      З Ватiканського пагорба видно вдень гори, долини, Рим. Та папа Бенедикт бачить звiдси далi, бiльше, вiн згаду? давню Римську iмперiю, цезарiв ?? i iмператорiв, силу, вiд яко? колись здригався весь свiт.
      Римська iмперiя! О, ?? уже нема?, уся пiвнiчна й середня частина давньо? iмперi? захоплена нiмцями, пiвдень пiвострова й острови бiля нього належать Вiзантi?. Нiмецька iмперiя на пiвночi й Схiдна Римська на сходi - цi двi iмперi? владують зараз у свiтi, вони загрожують знищити i все те, що лишилось вiд iмперi? цезарiв, загрожують самому Риму.
      Тому папа Бенедикт з глибокою подякою згаду? свого попередника папу Iоанна XII, - у той час коли нiмецький король Оттон I захопив Пiвнiчну Iталiю, брав городи Середньо? Iталi? i вже загрожував Риму, папа Iоанн XII одним помахом руки зумiв зупинити орди Оттона, не допустив ?х до Рима.
      Це нагадувало чудо, але насправдi про нього тут не було й мови: король Оттон I не мав сили посуватись далi в Iталi?, гiнцi з пiвночi повiдомляли, що там усе частiше й частiше траплялись сутички з уграми. Найбiльше ж турбувала Оттона Вiзантiя - iмператори роме?в, либонь, насилають на них угрiв, щоб потiм ударити самим.
      Оттон I пише папi Iоанну XII, що вiн згоден зупинити сво? вiйсько й не пiде на Рим, але вимага?, щоб папа коронував його як iмператора Нiмецько? iмперi?, що вiднинi називатиметься Священною Римською iмперi?ю.
      Священна Римська iмперiя нiмцiв - це було зухвальство й просто божевiлля, - нiколи нiмецькi королi не були iмператорами, нiколи Нiмеччина не була iмперi?ю, нiколи Нiмеччина не мала будь-якого вiдношення до Риму, якби, зрештою. Нiмецька iмперiя й виникла, то чому вона мала бути Римською та ще й Священною?
      Папа розумi?, що кри?ться за вимогою нiмецького короля.
      Iмперiя цезарiв зникла i нiколи вже не постане, на змiну ?й у Константинополi виникла Схiдна Римська iмперiя, що намага?ться поглинути весь свiт, нинi ?й можуть протистояти тiльки нiмецькi королi, - папа Iоанн згоджу?ться коронувати Оттона.
      Але Iоанн хоче мати нагороду за корону, яку вiн передасть Оттону, й тому вимага?, щоб новий, висвячений ним на престол нiмецький iмператор визнав, що папи також мають звання iмператорiв, що пiд ?хньою рукою повиннi бути Рим, Iталiя, всi кра?ни Заходу, главенство над александрiйською, антiохiйською, ?русалимською й константинопольською церквами. Папа Iоанн не тiльки вимагав, вiн доводив, що цi права були нiбито подарованi папам римським iмператором Костянтином, що той дарував ?м, крiм того, вищу судову законодавчу владу в церквi, право змiщення ?пископiв i суду над ними.
      Король Оттон знав, що Костянтинiв дар - це вигадка пап, але, бажаючи стати iмператором, ствердив права ватiканського престолу, за що й одержав з рук папи золоту корону.
      Так завдяки папам виникла нова Нiмецька iмперiя, що назвалась Священною Римською iмперi?ю, папи ж одержали пiдтвердження Костянтинового дару й збройну допомогу нових нiмецьких iмператорiв.
      Папам тiсно було в городi Ромула i Рема, вони мрiяли про древню Римську iмперiю, про владу над усiм свiтом, хоч не мали нi сили, нi вiйська. Проте в ?хнiх руках лишалась сила, з допомогою яко? можна було зробити набагато бiльше, нiж збро?ю, - тисячi священнослужителiв, що сидiли в Римi й розсiялись по всьому свiту, дiяли там хрестом, щоб колись, може, утвердити сво? права мечем.
      У цьому папам пощастило. Слуги Ватiкану стали духовними наставниками нiмецьких iмператорiв, вони окатоличили польських i чеських королiв, стояли вже бiля престолiв у Францi?, Англi?, весь Захiд заливала хвиля католицизму.
      Нiчого не могли вдiяти слуги Ватiкану на Сходi. Не лише папа Бенедикт, вже кiлька його попередникiв думали й дбали про окатоличення слов'янських земель, ще року 956-го в Нiмеччинi при Магдебурзькому ?пископствi було створено двi новi ?пархi? - "Раrtibus infidelium"* (*Раrtibus infidelium - областi язичникiв (латан.)) - для Польщi й для Русi.
      Самочинно створивши цi ?пархi?, Оттон I i папа Iоанн XII дiють i далi: призначають "?пископом руським" Адальберта, посилають його до Ки?ва.
      Проте княгиня Ольга одразу збагнула, чого прагнуть нiмецький iмператор i римський папа, - не стала навiть розмовляти з "?пископом руським", люди ж руськi вигнали Адальберта з Ки?ва, а весь його почет перебили.
      - Ми також почнемо розмову з ки?вським князем, - пiдводить нарештi голову й каже ?пископу Льву папа Бенедикт. - Ти не будеш довго спочивати, ?пископе, а ви?деш через кiлька днiв у Кведлiнбург, далi - на Русь.
      ?пископ дивиться на папу зляканими очима.
      - Боюсь, що мене там жде доля Адальберта.
      - Iсторiя з Адальбертом не повинна повторитись, - заспоко?в переляканого ?пископа папа. - ?пархi? для язичникiв нинi не iсну?, руського ?пископа в Магдебурзi нема?, а говорити з руськими князями ми можемо й мусимо.
      - Цi князi - язичники, варвари!
      - Нi, варвара й язичника князя Святослава вже нема?. Iмператор Оттон повiдомив мене, що в Ки?вi сидить син його Ярополк. Вiн - християнин, його оточують знатнi люди, серед яких чимало християн, а дехто потай сповiда? й нашу вiру. Ти, ?пископе, на шляху до Ки?ва за?деш в Кведлiнбург i матимеш розмову з Оттоном. Бажано, щоб вiн послав з тобою свою людину, звичайно, як священика. Ми, - закiнчу? вiн, - пошлемо сво?х слiв у Ки?в, а за ними пiдуть легiони Оттона або ж, навпаки, нехай Оттон посила? спочатку сво? легiони, ми пiдемо на Русь i слiдом за ними!
      На берегах Тiбру тихо. Рим спить. Час спочити й папi.




      РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

      1

      Кесар Борис, залишивши Константинополь, швидко проминув Аркадiополь i Адрiанополь, бо весь пiвдень Болгарi? був захоплений акритами* (*Акрити - прикордоннi вiйська Вiзантi?.), i вже наближався до Родопiв* (*Родопи - Ватiканськi гори.), бачив удалинi зеленi передгiр'я, бiлi, вкритi снiгами вершини хребта.
      Вiн був не один, поряд з ним на конi ?хав брат Роман, ?х оточувала сотня переодягнутих у болгарський одяг легiонерiв - все, що мiг дати йому проедр Василь.
      Звичайно, покладатись на цю збройну силу не доводилось, - що сотня легiонерiв для кесаря Бориса, який жадав захопити батькiвський стiл i вiдбити в Шишманiв усю Болгарiю?
      Через це кесар, пере?жджаючи ночами вiд града до града i вiд села до села, розшукував старих бо?лiв, кметiв i боляр просив у них помочi, радився, як йому бути?
      Кметi й боляри у розмовах з Борисом охоче пiдтримували його, але коли доходило до дiла й коли кесар просив дати помiч - грошi, а найпаче людей, - назбирали ?х сотню, обiцяли ще прислати пiзнiше.
      Так i наближався кесар до Родопiв - з сотнею переодягнутих легiонерiв та молодих боляр; вiн гнiвався на проедра Василя, що дав йому не легiон закованих у броню во?нiв, а нечисленну й кволу дружину, скоса поглядав на брата Романа, якого проедр послав з ним, - допомогти той не може, а дума?, либонь, сам про корону кесаря, - вiн лютував, що не може надiти на голову корону болгарських каганiв, а скрада?ться в Болгарi?, як злодiй.
      Кесар Борис надiявся, що коли промине клiсури* (*Клiсури - гiрськi ущелини.) в Родопах, наблизиться до древньо? Преслави, то там його зустрiнуть боляри, якi оточували його в Золотiй палатi преславського палацу, там вiн збере во?в, пiде з ними проти Шишманiв.
      Якось уранцi, коли кесар Борис, переночувавши з дружиною у вiвчарських катунах* (*Катун - хижа чабана.) на одному з перевалiв, прокинувся на свiтаннi i хотiв продовжувати путь, вiн побачив багатьох болгар - засмаглих вiд сонця й вiтрiв, в убогому одязi, iз звiрячими шкурами на плечах.
      "Либонь, вiвчарi", - подумав кесар Борис, позираючи, як цi люди, збившись купками попiд кущами, стоять i пильнують за ними.
      - Дружино! - крикнув кесар Борис, накидаючи на плечi чорне корзно й готуючись стрибнути в сiдло. - Ми ?демо далi, на Преславу...
      Сiсти на коня кесар не змiг, нiхто з дружини його не ворухнувся. Болгари, що юрмились пiд кущами, рушили вперед, розгортались пiвколом.
      - Хто ви? - заволав Борис.
      - Ми - болгари, - вiдповiв бородатий сивий чоловiк, бiля пояса якого кесар помiтив довгий меч.
      - То добре, - сказав кесар Борис, який зрадiв, побачивши тут, у горах, так багато болгар. - Тодi слухайте! Я - син покiйного кесаря вашого Петра, онук кагана Симеона Борис, i також був вашим кесарем... Царство мi* (*Царство мi - царство мо? (болг.).), - натхненно заволав вiн, - рiдна земле, я повертаюсь до тебе!
      Суворi й замисленi були обличчя в людей, що зустрiли колишнього кесаря.
      - Ти сказав правду, - промовив бородатий болгарин, - у нас був каган Симеон, нехай буде прощен, мав i сина Петра, але онука його Бориса ми не зна?мо й не хочемо знати. Ти помилився, Борисе! Це не твоя земля! Ти ж не болгарин, а гречин, пес роме?в.
      - Як смi?ш ти, раб, так говорити зi мною - кесарем Болгарi??
      Обличчя у бородатого було суворе й безжальне.
      - Не сам я говорю, так говорить вся Болгарiя, земля i люди... Геть, гречине! Борис вихопив меч.
      - Дружино! - пролунав його сухий, хрипкий голос.
      Та що це? Озирнувшись, вiн побачив, що легiонери схоплюються на коней i вдають спини, а болярськi синки чимдужче кидаються мiж скель i кущiв.
      Меч затремтiв у руках Бориса, але не схитнулась рука в бородатого чоловiка - вiн вцiлив кесаревi просто в череп.
      Люди, якi зустрiли кесарiв-утiкачiв на перевалах Родопiв, були зовсiм не вiвчарями, а воями. Залишивши мертве тiло Бориса на поживу воронам i взявши з собою Романа, вони попрямували стежками мiж скель i кущiв до ущелини, де паслися ?хнi конi, осiдлали ?х i рушили в гори.
      Через тиждень во? опинились у Воденi - фортецi, що прита?лась на крутiй скелi над бурхливим потоком серед гiр i долин, - це була нова столиця Болгарi?.
      У Воденi сидiв тодi Саму?л - наймолодший син комiта Миколи Шишмана, який у грiзнi часи, коли над Дуна?м, у Родопах, а потiм i на долинi йшла запекла боротьба мiж Iоанном Цимiсхi?м i князем Святсславом i коли болгарськi кесарi Петро й син його Борис запродались iмператорам, у грiзний той час комiт Шишман оголосив вiльною Захiдну Болгарiю, а себе - ворогом Вiзантi?. Батька пiдтримали й комiтопули, чотири його сини - Давид, Мойсей, Аарон, Саму?л.
      Проте слiд сказати, що Микола Шишман i син його Давид, який пiсля смертi батька заступив його мiсце, не зробили того, що могли, й мусили зробити. Це до них, взявши древню столицю Болгарi? Преславу, звертався князь Святослав, пропонував з'?днати сили, щоб бити вiйсько iмператора Iоанна Цимiсхiя у долинi за Родопами, бiля Аркадiополя й Адрiанополя. Вони не пiшли на помiч Святославу, не вдарили в спину Цимiсхiю, домовитi, багатi комiтопули у цей важкий, вирiшальний для Русi й Болгарi? час сидiли в сво?х городах i областях, ждали, хто ж переможе - Цимiсхiй чи Святослав, - i навiть тодi, коли перемiг Святослав, не пiшли до нього, вичiкували, коли руськi во? залишать Преславу, Доростол, щоб самим узяти в сво? руки всю Болгарiю.
      Це була велика помилка комiтопулiв Шишманiв, велике нещастя для Болгарi?, наслiдки якого виявились набагато пiзнiше - через сотню лiт. А тодi сталось так, що, коли руський князь Святослав пiшов, уклавши мир з ромеями, за Дунай i коли Шишмани кинулись визволяти й з'?днувати Болгарiю, робити це було вже пiзно - вся Схiдна Болгарiя з ?? рiками й долинами була захоплена ромеями. Шишманам залишились гори й полонини на заходi.
      Микола Шишман i сини його мужньо боролись з Вiзантi?ю, всi останнi, найтяжчi, роки життя старого Шишмана минули на конi, вiн визволяв новi й новi городи, у древнiх болгарських харатiях* (*Харатiя - пергамент з шкiри.) написано, що вiн i помер, сидячи на конi.
      Проте старого Шишмана, а деякий час i його синiв губило намагання триматись осторонь бурхливих подiй, якi вiдбувалися в Схiднiй Болгарi?, вони не розумiли, що там i тiльки там - над Дуна?м i Руським морем, на широких долинах i над рiками - вирiшу?ться й буде вирiшена доля Болгарi?, вони прагнули безкровно? борнi, а за це й довелося розплачуватись рiками кровi.
      I ця жорстока, невблаганна й неминуча брань з Вiзантi?ю наближалась. Iмператор Iоанн Цимiсхiй, уклавши мир з князем Святославом i пообiцявши звiльнити Схiдну Болгарiю, не додержав та й не думав додержувати свого слова - його акрити стоять над Дуна?м i в долинi, йдуть i йдуть у гори.
      Пiсля смертi Цимiсхiя те ж саме робить проедр Василь, що править Вiзантi?ю вiд iменi молодих iмператорiв Василя й Костянтина, - вiн оголошу? саму справжню вiйну болгарам, посила? легiони проти Шишманiв.
      Що ж робить i що ма? робити Давид Шишман? Вся Схiдна Болгарiя захоплена ромеями, руськi во? пiшли за Дунай, а ?хнiй князь Святослав, кажуть, убитий на Хортицi, Захiдна Болгарiя лиша?ться вiч-на-вiч з сво?м ворогом Вiзантi?ю.
      I, шукаючи собi помочi й спiльникiв, Давид посила? послiв у Кведлiнбург до нiмецького iмператора Оттона I, який обiця? допомогти Давиду, але нiколи пальцем об палець не вдарить, щоб це зробити, - муж вiзантiйсько? принцеси Феофано дума? про iнтереси не Болгарi?, а Вiзантi?.
      У цей же час Давид прийма? послiв вiд папи римського Бенедикта, що, виявля?ться, багато чув i зна? про кровопролитну вiйну в Болгарi?, обiця? допомогу в боротьбi з Вiзантi?ю. Давид, звичайно, вiрить у це, бо нема? в свiтi ворогiв лютiших, нiж ромейськi iмператори з патрiархами й римський папа. Папа посила? Давиду на знак сво?? прихильностi корону з священного города Рима.
      Проти римсько? корони пролунав один тiльки голос - патрiарха Дамiана, який, проклятий константинопольським патрiархом, пiсля Доростольсько? битви тiка? в Захiдну Болгарiю до Шишманiв i разом з ними пере?жджа? з столицi до столицi. Але це дуже несмiливий голос - патрiарх Дамiан дожива? вже останнi днi на свiтi.
      Втiм, корона так i не знадобилась Давиду Шишману - якщо папа римський дi? хрестом, то Вiзантiя дi? мечем: пiд городом Сера роме? вбивають у бою Давида, Мойсей пада? мертвий, вбитий ромеями з-за рогу, - у Захiднiй Болгарi? залишаються два сини старого Шишмана: Саму?л, що сидить у Воденi, та ще Аарон, що править у Средцi.
      Кесаревича Романа привели до комiта Саму?ла босого, бо вiн розбив сво? черевики в далекiй дорозi, з непокритою головою, у чорнiй вiд пороху сорочцi й таких самих ногавицях.
      - Що це? Кого ти привiз, во?водо Петре? - звернувся Саму?л до бородатого во?на, що супроводжував Романа.
      - Вартуючи на схилах Родопiв, ми побачили загiн, що ?хав вiд Аркадiополя в клiсури, довго стежили за ним, оточили. На чолi цього загону, виявилось, ?хав колишнiй кесар Болгарi? Борис, вiн пiдняв проти нас меч, i ми його вбили.
      - Ти зробив справедливо, во?водо Петре, - дружина моя й усi болгари давно вирiшили вбити Бориса, тiльки вiн посмi? переступити межi Болгарi?. Грецький кесар нам не потрiбний. Годi! Але хто це?
      - Брат Бориса - Роман, - вiдповiв во?вода Петро. - Вони ?хали разом.
      - Ха-ха-ха! - засмiявся Саму?л. - Отже, роме? посилали сюди двох кесарiв разом.
      - Нi! - подав тодi голос Роман, що досi стояв мовчки. придивляючись до молодого Шишмана, про якого вiн чув колись ще тут, у Болгарi?, а пiзнiше в Константинополi.
      - Нi? - далi смiявся Саму?л. - Гаразд, ти зараз сам менi про все розкажеш. Iди, Петре, - звернувся вiн до во?води, - ти, либонь, дуже стомився?
      - Так, комiте, дорога була далека. Мо? во? стоять пiд дверима.
      - Добре!
      I во?вода Петро вийшов. Саму?л встав з крiсла, пiдiйшов до вiкна, звiдки було видно гори, долини.
      - Як же ти, кесаревичу Романе, опинився тут? - обернувся до нього й запитав Саму?л.
      Роман вирiшив говорити правду. Втiм, з чим вiн мiг критись?
      - Недавно проедр Василь велiв Борисовi ?хати в Болгарiю й починати повстання проти тебе, а менi супроводжувати брата...
      - Отже, Вiзантiя послала Бориса в Болгарiю як кесаря?
      - Проедр Василь назвав його кесарем i обiцяв повернути корону, тiльки вiн дiйде до Преслави.
      - Хитро дi? Вiзантiя, - засмiявся Саму?л. - Як i завжди, загрiба? жар чужими руками. А ти? Чого ти ?хав з Борисом? Ти що ж, також хотiв стати кесарем?
      Роман заплющив очi, стиснув уста, на обличчi його вiдбився неймовiрний бiль.
      - Я - кесар?! - пролунало в палатi. - Слухай, комiте Саму?ле, ти жарту?ш, бо зна?ш - я нiколи в життi не зможу i не хочу бути кесарем Болгарi?...
      - Нi, я не жартую i не знаю, чому ти ?хав з братом Менi здавалось, що коли загиба? один кесар, корону одяга? його брат.
      Роман крикнув:
      - Я говорю правду, як перед богом! Я не хотiв i не хочу бути кесарем Болгарi?, бо я не людина, Iоанн Цимiс хiй забрав у мене все, все...
      - Ти про що говориш?
      Роман подивився на Саму?ла очима, в яких була пустка, безнадiйнiсть.
      - Вiн оскопив мене, - сказав Роман, обхопивши голову руками.
      Комiт Саму?л стежив за Романом, що стояв перед ним розтрощений, знiвечений, напiвлюдина.
      - Романе! - голосно покликав вiн його.
      Той пiдняв голову, й Саму?л побачив на очах його сльози.
      - Слухай, Романе! - звернувся вiн. - А ти служитимеш менi?
      Роман здригнувся, пiдняв голову. Невже й оцей комiтопул вважа?, що вiн не людина, невже вiн хоче зробити його - сина кесаря - сво?м рабом?
      - Служити тобi? Не знаю, комiте Саму?ле, як би я мiг служити тобi.
      - Ти мене, мабуть, не зрозумiв, а може, i я не так висловився, Романе, - промовив Саму?л. - Чи хочеш ти разом зi мною служити болгарам?
      - Болгарам? - одразу ж вiдповiв Роман. - Згоден.
      - Ти й служитимеш ?м... Я призначаю тебе головним начальником свого вiйська, що сто?ть у Скопi?, на Вардарi.
      - Спасибi, комiте, за честь i довiру, - тихо промовив вiн. - Я згоден служити тобi й болгарам. Вiр менi зроблю все щоб помститись ромеям.

      2

      Меч i щит князя Святослава! Прийнявши ?х з рук во?в, якi вцiлiли пiсля бою на Хортицi, князь Ярополк сам однiс батькiвську зброю на Гору, велiв почепити на стiнi в Золотiй палатi. Там вона й висiла на свiжих грабових кiлочках - поряд з шоломами й топорами перших князiв ки?вських Кия й Щека, поряд iз щитом Олега, погнутими й пощербленими доспiхами князя Iгоря.
      Меч i щит князя Святослава! Прийнявши ?х з рук во?в, князь Ярополк дав роту берегти мир i тишу в рiднiй землi, боротись з ворогами, не шкодувати нi сил сво?х, нi життя!
      Проте, даючи цю роту й пiзнiше, коли меч i щит висiли вже в Золотiй палатi, князь Ярополк думав iншу, свою думу.
      Це почалось давно, либонь, ще з дитячих лiт, коли пiсля смертi матерi Предслави його взяла в свiй терем, виховувала княгиня Ольга.
      Ярополк рiс у розкошах, достатках, баба-княгиня оточила його турботами й любов'ю, сама християнка, потай вiд отця охрестила онука, щоб навчити молодого князя володiти збро?ю, призначила йому вуя* (*Вуй, Уй - наставник, пестун.) - во?воду Блюда.
      Князь Святослав, мабуть, не зробив би Блюда ву?м Ярополка. Блюд служив у його дружинi, ходив з князем на хозар, але не виявляв у походi нi кмiтливостi, нi звитяги, а, навпаки, пас усюди заднiх; з-пiд Саркела Святослав послав Блюда до Ки?ва, назвав во?водою Гори.
      А Блюду тiльки цього й треба було - як во?вода Гори вiн поставив там свiй терем, як потайний християнин був вхожий до княгинi Ольги, хитрий i тонкий на словi, увiйшов ?й у довiру, став у?м Ярополка.
      Князь Святослав дiзнався пiзнiше про це, але не став перечити матерi - володiти збро?ю може навчити княжича Ярополка не тiльки во?вода, а й кожен гридень, адже i ву?м улюбленого свого сина Володимира вiн зробив не когось, а дружинника Добриню... Прийде час, думав вiн, i кожен з його синiв - чи то Ярополк, чи Олег, чи Володимир, - ставши князем, мусить сам показати свiй хист, силу. Князь Святослав надiявся на всiх сво?х трьох синiв; ви?жджаючи на останню брань з ромеями, вiн посадив на столi в Ки?вi Ярополка, в землi Деревськiй - Олега, а Володимира послав у Новгород.
      Слiд сказати, що Святослав так робив не з власно? волi - Володимир був його першим, старшим сином i по закону й покону мусив посiсти стiл у Ки?вi, але ж Ярополк i Олег були дiтьми князiвни Предслави, а Володимир сином рабинi - не Святослав, а Гора не захотiла мати князем Володимира, тим-то й послав вiн його, здавивши серце, до далекого Новгорода, в Ки?вi ж сiв Ярополк.
      Звичайно, не баба Ольга й не вуй Блюд дали душу княжичевi Ярополку - високий i ставний, свiтлий з лиця i з темним волоссям, з тонкими бровами, ледь гоструватим носом, обережний на словi, стриманий, розважливий - дуже гарний був княжич Ярополк.
      Але, як це iнодi бува?, мав вiн хижу душу, ненависть i помста нездоланно й завжди палили його серце, у сво?х дiях не зупинявся Ярополк нi перед чим, навiть облудою й лжею.
      Так було, коли Святослав воював у Болгарi? й на Дуна?. Тодi кожен з синiв сидiв i правив у сво?й землi, але живий був батько, вiн управляв Руссю, його слухались, йому пiдкорялись сини, а так само й Ярополк.
      Коли до Ки?ва дiйшла вiсть, що князь Святослав загинув у порогах, Олег i Володимир кiлька разiв посилали один до одного гiнцiв. Правди нiде дiти, ?м обом не до душi були чванькуватий, гордий, хитрий Ярополк i вся ки?вська Гора, що волiли бiльше загарбати, пiдкорити Деревську землю й Новгород.
      Проте вони не могли порушити слова отця, що визначив кожному сину свою землю. Домовившись мiж собою, дали Ярополку роту по покону на збро?, обiцяли, що триматимуть з ним дружбу, визначили вiд земель уроки. I Ярополк, сiдаючи на стiл як князь Русi, присягся Христом, що блюстиме закон i покон отцiв, стерегтиме землi, матиме дружбу й приязненство со братами.
      Але ж Ярополк не додержав сво?? присяги, заздрiсть краяла його серце, вiн не мiг стерпiти, що не сам, а ще два брати - з них один син рабинi - управляють землями.
      Незабаром пiсля смертi батька сталась у нього сутичка з братом, князем деревським Олегом. Винен був не Олег, - тихий, дуже несмiливий князь сидiв у сво?й глухiй, пiснiй, болотянiй землi в городi Iскоростенi, справно посилав у Ки?в дань, давав во?в, виконував усi уроки.
      Та Ярополку цього було мало. Власне, дiяв тепер не вiн, - i за княгинi Ольги, i в час Святослава боярство й во?водство, мужi й старцi Гори зiбрали в сво?х руках великi добра, брали й брали з княжих рук пожалування, землi, лiси, рiки; ?м уже мало було города Ки?ва й Полянсько? землi, вони хотiли, щоб князь, а також i вони мали дань i в iнших землях.
      - Доколи будемо, княже, брати малу дань iз землi Деревсько?... Пошли, княже, в Iскоростень дружину, нехай Олег дасть бiльшу дань.
      Ярополк послухав Гору, послав у Деревську землю во?воду, сина Свенелда Люта, який став бити в ?? лiсах звiра, знiмати бортi, накладати на городи й весi свою, во?водську дань.
      Покарати Люта ви?хав з дружиною сам князь Олег - на цей раз тихий князь був роздратований i рiшучий, - наздогнавши Люта, вiн убив його, а дружину прогнав за межi землi сво??.
      Гора загомонiла, i не тому, що любила Люта, нi, бояри й во?води ненавидiли цього нащадка свiонiв* (*Свiони - шведи), але гомонiли, бо хотiли бути хазя?нами всiх земель, а деревляни вбили во?воду, деревський князь вийняв меч проти Гори.
      Князевi Ярополку треба було б пригадати дiда свого Iгоря, який ходив у Деревську землю по дань i там загинув... Але вiн забув про це, послав до города Вручая дружину, що побила деревлян, кiньми затоптала в сутичцi князя Олега.
      Невдовзi туди прибув Ярополк. Вiн схиля? колiна перед тiлом брата, гiрко плаче й бiдка?ться, - за що його вбили.
      Що сльози?! Хто ?м повiрить? Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечi князя Ярополка.
      Ранньо? весни, тiльки затужавiв Соляний шлях* (*Соляний шлях - давнiй шлях з Ки?ва до Криму), у полi за Днiпром з'явився невеликий загiн печенiгiв: деякi - на конях, частина - в кибитках.
      Сторожа поля, як це водиться, одразу ж кинулась по ?хньому слiду, наздогнала, готувалась прийняти бiй.
      Печенiги зовсiм не збирались битись. Вони зупинили кибитки й конi, ждали на високiй могилi, коли наблизиться сторожа, а тодi послали наперед сво?х кликунiв, якi й сказали, що це ?де в Ки?в на поклiн до князя Ярополка каган орди Iлдея.
      На поклiн до князя Ярополка? Руськi люди досi не чули, щоб кагани ?здили на поклiн до ?хнiх князiв, старi, бувалi во? говорили: "Стережись хозарина на Iтилi-рiцi, ромея - над морем Руським, а печенiга - скрiзь у Дикому полi"; не знали вони й на цей раз, як бути з печенiгами, через що велiли загону стати на мiсцi й ждати, самi ж оточили його, а до Ки?ва послали гiнцiв, якi б дiзнались, що i як ?м робити.
      Меч i щит князя Святослава! Ярополк почув про печенiзького кагана Iлдею, стоячи в Золотiй палатi пiд збро?ю свого батька, i здавалося, цi мертвi, холоднi речi говорили, кричали, велiли, аби вiн не говорив з ворогами, якi пролили кров його батька.
      Князь Ярополк забув свого батька, сказав, що говоритиме з каганом Iлде?ю, вiн прийняв його в Золотiй палатi, де висiли батькiвський меч i щит.
      У високих, шитих iз цапино? шкiри чоботях-вивертнях, у короткому каптанi, пiдперезаний поясом iз золотим набором i кривою шаблею бiля пояса, чорний вiд степових вiтрiв, з кружальцем чорного волосся на поголенiй головi, гостроносий, з лукавими швидкими очима, каган Iлдея стояв перед князем Ярополком i через толковина говорив:
      - Ми при?хали, щоб дiзнатись про здоров'я великого князя, усiх во?вод i бояр руських...
      - Дяку?мо, кагане! А як тобi ?халось у полi i як здоров'я тво? й iнших каганiв?
      - Спасибi, княже! I я, i всi iншi кагани почувають себе добре, посилають тобi дари.
      Кiлька здоровенних печенiгiв, що прийшли разом з Iлде?ю, розвернули мiхи й поклали перед князем дари - суво? фофудi?* (*Фофудiя - схiдна тканина.) з срiбними узорами, клепану з сiчених кiлець байдану* (*Байдана - кольчуга.), криву шаблю в золотому окладi.
      - За дари дяку?мо й да?мо сво?. Гриднi принесли й подали кагану зробленi роднянськими майстрами позолоченi меч, щит i кольчугу.
      - Тво? дари дуже щедрi, - говорив каган, i обличчя його аж сяяло вiд задоволення. - Краще срiбло, нiж мiдь, краще золото, нiж срiбло, краще мир i любов, анiж вiйна. З тим мене й прислали кагани, велiли сказати: нашi печенiзькi орди багато воювали з тво?ми отцями й проливали руську й свою кровь. Мо? орди не хочуть тепер воювати з руськими князями, хочемо мати мир i любов з Ки?вом. Хочемо вiрно тобi служити.
      Коли б князь Ярополк був далекоглядний i стежив за межами Русi, вiн знав би й розумiв, що печенiзький каган прибув до Ки?ва, бо зi сходу на простори мiж Iтилем-рiкою й пониззям Днiпра, де печенiги досi почували себе повними хазя?нами, насувають орди половецькi, слiдом за ними йдуть кимаки, огузи* (*Половцi, кимаки, огузи - орди, що вийшли в кiнцi Х ст з глибин Азi?.), о, коли б Ярополк це знав, вiн би говорив з Iлде?ю iнакше, змусив би ударити на половцiв, попередив багато кровi, яка пiзнiше була пролита на Русi.
      Не знав, звичайно, князь Ярополк i того, що каган Iлдея зовсiм недавно зустрiвся в порогах з василiками iмператорiв Василя й Костянтина, якi далi йому золото, аби вiн уклав мир з Ярополком i щоб орди його йшли на захiд до Днiстра, щоб там, коли буде надоба, з'?днатись з легiонами роме?в i бити болгар. Князь Ярополк про це не знав, вiн чув пiдлесливi слова Iлде?:
      - Весь свiт славить тебе, княже Ярополче, печенiзькi кагани пропонують тобi мир i любов, вони не будуть бiльше заважати руським купцям у полi, пiдуть до Днiстра, хочуть сiсти на землi.
      I князь Ярополк вiдповiдав:
      - Я беру мир i любов з вашими племенами, а на знак нашо? дружби дам городи й волостi над Днiстром, де живуть тиверцi й уличi.
      Так князь Ярополк заради слави сво?? уклав мир з ворогами Русi, так за шматок тлiнно? фофудi?, iржаву байдану й отру?ну шаблю вiддавав ворогам-печенiгам землi тиверцiв i уличiв, сам вiн пiзнiше, в дуже важку годину i вже запiзно, зрозумiв цiну печенiзько? любовi й зради людям сво?м.
      Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенiгами: ще каган Iлдея не покинув Ки?ва, як серед бiлого дня на сонце наповзла тiнь, землю оповила темрява, зiрвалися вихори й загримiв грiм, заревла худоба й закричали звiрi в лiсi.
      Але князь Ярополк не зважив на це, вiн святкував перемогу в Ки?вi, каган Iлдея мчав з сво?ю дружиною в Дикому полi, до Ки?ва ж ?хали ще страшнiшi й пiдступнiшi вороги.

      3

      Коли на Днiпрi одшумiли каламутнi веснянi води i над голубим плесом окреслились темнi, порiзанi жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручi, коли в безмежних лугах зацвiло множество пахучих квiтiв, саме тодi, у ма?-розма?, вiд пониззя припливло i стало на Почайнi чимало грецьких хеландiй - справжнiх чудес з дивовижними рiзьбленими носами, обрiзаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями.
      На хеландiях при?хали, як i завжди, купцi з Константинополя на чолi з Феодором, разом з ними прибули й сли iмператорiв роме?в Василя й Костянтина, що хотiли говорити з ки?вським князем.
      О, коли б то були живi княгиня Ольга й син ?? Святослав! Вони знали, що гречини - льстивi, хитрi люди, й одразу б замислились i зрозумiли, чому сли iмператорiв Вiзантi? з'явились у Ки?вi.
      Сли iмператорiв - славетний полководець патрикiй Роман, безбородий, один iз папi?в Великого палацу Лев, ?пископ з Сопунi Никодим та купець Феодор, - тiльки ?х завели до Золото? палати, почали:
      - Божою милостю, вiд василевсiв Римсько? iмперi? Василя i Костянтина ми, василiки, б'?мо тобi чолом, княже Ярополче, i просимо дари прийняти.
      Пiсля цих слiв василiки вдарили чолом князевi Ярополку, вклонились во?водам i боярам, що збились у Золотiй палатi, а слуги ?х пiднесли ближче дари iмператорiв.
      Це були справдi достойнi дари: слуги клали на килими перед князем червонi, тканi золотою ниткою, гексамити* (*Гексамит - оксамит.), суво? найтоншого венецiйського алтабасу* (*Алтабас - атлас.), бархати з Флоренцi?, половинчатi й гострокутнi бурмицькi перли, червонi, як кров, вiнiси* (*Вiнiси - гранати.), жовтi яхонти, голубi, як небо, бiрюзи, всiляке узороччя* (*Узороччя - прикраси.).
      - За дари дяку?мо, - вiдповiв князь Ярополк, - а iмператорам роме?в зичимо здоров'я, довгих лiт життя, щастя.
      А потiм василiки почали розмову - тонку й хитру, але для князя Ярополка вигiдну.
      - Iмператори роме?в стверджують мир i любов мiж Вiзантi?ю i Руссю, уставлену iмператорами нашими Львом i Александром, Романом, Костянтином i Стефаном, а потiм Костянтином порфiрородним i Iоанном Цимiсхi?м.
      Ми - руськi люди, - вiдповiв на це Ярополк, - та кожде блюдемо i будемо блюсти ряд, який уклали з iмператорами роме?в князi нашi, - вiчна ?м пам'ять, - Iгор, Ольга i отец мiй - великий князь ки?вський Святослав.
      - Iмператори роме?в не тiльки бережуть мир i любов з Руссю, - продовжили василiки, - а бажають ?х змiцнити помножити.
      У Золотiй палатi почувся шепiт во?вод i бояр, - вже хто-хто, а вони знали, як берегли мир i любов з Руссю iмператори: он на стiнi палати висять посiченi шаблями роме?в доспiхи князя Iгоря, щит i меч князя Святослава, скiльки кровi пролито на сiчах з ромеями, скiльки кiсток тлi? в пiсках над Руським морем, над Дуна?м, у Болгарi?! О руськi люди, рiдна земле, чи чу?те ви нинi роме?в?!
      Князь Ярополк дивився на багатi дари, що лежали перед ним, гордо сидiв на столi отця свого, це з ним говорять василiки iмператорiв...
      I утвержда?ться, множиться мир з Вiзантi?ю - купцям грецьким дозволя?ться торгувати не тiльки в Ки?вi, а в усiх городах Русi, ки?вський князь дасть iмператорам во?нну помiч, аще виникне в цьому потреба...
      Князь Ярополк у цьому мiсцi зупиня? василiкiв, що старанно записують ряд* (*Ряд - умова, договiр.) на харатiях.
      - А коли буде надоба, - каже вiн, - iмператори роме?в мусять допомогти й Ки?ву, дати во?в з хеландiями, грецький вогонь* (*Грецький вогонь - запалювальна рiдина.).
      Василiки оторопiли: Вiзантiя не раз уже укладала ряд з Руссю, це iмператори жадали, аби Русь збройне допомагала Вiзантi?, ки?вськi князi ж нiколи не просили ще допомоги в роме?в.
      Проте василiки посмiхаються й записують до харатi? те що просить князь Ярополк.
      А далi говорить василiк ?пископ Никодим, вiн просить князя Ярополка ствердити християнську ?пархiю на Русi встановлену ще патрiархом Фотi?м.
      Ярополк вага?ться - християнин, оточений боярами, во?водами, купцями, бiльшiсть яких також, ще з часiв Ольги, - християни, вiн радо ствердив би встановлену Фотi?м Ки?вську ?пархiю.
      Та вiн зна?, що патрiарх Фотiй дiяв самочинно, не питаючи згоди ки?вських князiв, через що князь Iгор, Ольга, Святослав обурювались i кляли Вiзантiю.
      Ярополк зна? й те, що Гора молиться Христу, всi ж землi Русi, людi? ?? моляться богам старим, дерев'яним i не приймуть християнства.
      - Я не знаю про ?пархiю Фотiя, - хитро каже Ярополк, але одразу ж дода?, що на Русi ? чимало християн i що вiн сам християнин, тому дозволя? грецьким священикам поширювати свою вiру над Днiпром, - а це вже зрада Русi, князь Ярополк лама? слово батька, вiдкрива? дверi до Русi найлютiшому вороговi.
      Так говорить князь Ярополк з василiками роме?в у Золотiй палатi, пiсля чого запрошу? ?х на обiд у стравницю.
      I саме тодi василiки сказали князю Ярополку, що iмператори роме?в бажали б закрiпити мир i дружбу з ки?вським князем його шлюбом з жоною царсько? кровi, що царiвна ця нинi гостю? в Херсонесi i скоро може бути в Ки?вi.
      Князь Ярополк, сп'янiлий вiд медiв, на одну якусь хвилинку замислю?ться, згаду? розповiдi старих людей про те, що княгиня Ольга ?здила до Константинополя сватати його батьковi вiзантiйську царiвну i мала через це велику образу. Та невже ж вiн кращий, дужчий, бiльш потрiбний ромеям, нiж його батько?!
      - Я зустрiну й з честю прийму в Ки?вi царiвну, - каже василiкам князь Ярополк.
      А ще через короткий час на березi Почайни зупинилось кiлька хеландiй, з однi?? зiйшла й попрямувала Боричевим узвозом на Гору оточена патрикiями-слами жiнка, обличчя яко? ховалось пiд темним покривалом.
      На Горi, в теремi, жiнка зняла покривало, й князь Ярополк був вражений, побачивши перед собою надзвичайно? краси, нiби виточене обличчя, тонкий нiс, нiжнi уста, рум'янцi, що розцвiли на його очах, як пишнi троянди, i темнi очi, що нiби увiбрали в себе грозу полуденних морiв, але веселi, iскристi.
      "О боже, - подумав Ярополк, привiтно посмiхаючись жiнцi, яку сли назвали Юлi?ю, небогою iмператора Романа Лекапiна й троюрiдною сестрою царствуючого iмператора Василя, - де народилась i як потрапила до Ки?ва ця красота незрiвнянна?"
      Вiн запрошу? Юлiю до Золото? палати й довго розмовля? там з нею, пiзнiше вона йде в княжi поко?, де князь i царiвна обiдають, надвечiр у гридницi збира?ться пир, на якому Ярополк да? великi дари василiкам iмператорiв, пiднiма? за здоров'я царiвни, келих з медом.
      Гора гомонить, чутки про василiкiв i царiвну котяться в передграддя й на Подол, дехто в цей час п'?, а дехто, торкаючись шрамiв на тiлi, дума? важку чорну думу.
      Так мина? кiлька днiв. За цей час князь Ярополк разом iз Юлi?ю i слами побували у Вишгородi, на ловах, розважались i пустували, але говорили й про дiло, домовлялись про шлюб князя iз царiвною.
      Однi?? ночi сталося щось незвичайне. Була пiзня година, спала, впившись медами й олом, Гора, тiльки перекликались сторожi на вежах i час вiд часу спокiйно, навiваючи сон, звучали мiдянi била, по небу плив великий жовтуватий мiсяць, тисячi зiр палахкотiли в глибинах неба i яскраво вiдбивались на плесi Днiпра.
      I раптом мiсяць почав примеркати, з правого боку на нього наповзала чорна тiнь, ось тiнь зовсiм вкрила чоло мiсяця, i вiн став суцiль темний, попелястий, в цей же час десь з бездонно? глибини неба вирвалась безлiч зiр, вони летiли до землi, палахкотiли, згорали...
      Цi знаменiя в сонцi, мiсяцi i зорях* (*Записи про затемнення сонця, мiсяця i про зорянi дощi ? в лiтописах пiд роком 6487 (979 нашо? ери).) справили на людей руських надзвичайне враження. Коли мiсяць затьмарився i з неба посипалась злива зiр, переляканi сторожi на стiнах вдарили в била, враз прокинулась Гора, люди роздмухували вогнi на Подолi й Оболонi, виходили з домiв i з тривогою дивились на та?мниче небо.
      Тiльки князь Ярополк не лякався неба, його не тривожили звуки бил, юрби людей, що, вийшовши з теремiв, гомонiли скрiзь на Горi.
      - О Юлi?! - говорив вiн, стоячи бiля вiкна свiтлицi й показуючи нiчний Ки?в. - Ти чу?ш звуки бил - це мо? сторожi вiтають нашу любов, ти чу?ш голоси Гори - це все людi? славлять тебе, ти бачиш, як затьмарився мiсяць, - це сам бог вкрива? нашу любов шатами ночi, ти бачиш, як з глибин неба сиплються зорi, - це знамено для всi?? Русi на честь нашого шлюбу. Будь благословенна, княгине Русi, нехай вiчною буде наша любов!
      В цей час злива зiр закiнчилась, чорна тiнь поволi сповзла з мiсяця, свiтлицю залило яскраве зеленкувате свiтло, княгиня Юлiя скинула сво? оздоби, ?? руки простяглися до Ярополка.

      4

      Княгиня Юлiя дуже швидко призвича?лась до Гори, терема княжого. Це було не дивно - у Ки?вi в той час жило чимало роме?в, що при?хали сюди ще за княгинi Ольги, й пiзнiше кожно? весни на Почайнi зупинялись хеландi? купцiв з Константинополя, якi все лiто торгували на Подолi й тiльки над осiнь, коли прибувала вода в Днiпрi, спускались у Руське море, деякi ж купцi й зимували тут, мали сво? двори.
      Так було не тiльки з ромеями - Ки?в добре знав тодi свiонiв, що вiльно ?здили з Варязького в Руське море, деякi з них служили в княжiй дружинi й жили в Ки?вi; над Почайною цiлий конець займали хозари-купцi; на Подолi на торзi можна було зустрiти нiмцiв, угорцiв, чехiв, полякiв.
      Через це княгиня Юлiя легко могла зустрiтись i, по надобi, викликати до свого терема землякiв, хотiла Юлiя - могла говорити з нiмцями, поляками; метка, спритна, дотепна, вона швидко познайомилась з боярськими й во?водськими жонами, та вони й самi одна поперед друго? намагались побувати в теремi ново? княгинi.
      А вже боярськi й во?водськi жони! У них тепер тiльки й було розмови:
      - Яка гарна ця царiвна! А яка вона розумна! А одяга?ться як! А ходить! А говорить!
      I вони так-сяк учились у толковинiв по-грецькому, Юлi? тлумачили словеса руськi, жони цi стали одягатись, як княгиня, парфумились, як вона, завели в себе в теремах червонi килими грецькi, поставили амфори, чiпляли на себе грецьке узороччя.
      За жонами, звичайно, йшли чоловiки. Втiм, сказати, хто з них був перший, - важко; серед бояр, мужiв нарочитих, слiв, купцiв, якi з давнiх-давен ?здили до Константинополя, були християни, що огречинились давно.
      Особливо ж багато християн з'явилось на Горi тодi, коли на столi сидiла княгиня Ольга, - купцi Воротислав, Ратша, Кокор, бояри Коницар, Iскус?в, Ву?фаст були першими пособниками й друзями княгинi, це вони поставили церкву над Почайною, привозили з Константинополя разом з iншими товарами iкони, срiбнi, золотi й простi хрестики церковнi сосуди.
      Втiм, християнська вiра пробивала собi шлях на Русь не тiльки з Константинополя, бо ще ранiше, нiж патрiарх Фотiй встановив ?пархiю руську, в Ки?вi з'явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Iгоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пiзнiше ж, коли в Болгарi? сидiли Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарськi стали тiкати на Русь, вони були наставниками княгинi Ольги i ?? онукiв, священиками в перших ки?вських церквах.
      Звичайно, болгарських священикiв бiльше знали й поважали в Ки?вi, анiж грецьких, - вони розмовляли слов'янською мовою, правили службу в церквi зрозумiлими словами, вони привозили з собою книги, написанi цi?ю ж мовою. Так боярство, мужi, купцi Гори приймали християнство, слiдом за ними йшли волостелини й посадники в горах i землях.
      Мало було християн лише серед во?вод i тисяцьких, i то не дивно - невпинно борючись з ромеями й Вiзантi?ю вони ненавидiли все грецьке, а так само й християнство, проте й серед во?вод деякi, як-то Вовчий Хвiст Слуда потай ходили до церкви над Почайною.
      Коли ж на Горi з'явилась царiвна Юлiя, а слiдом за нею посунули до Ки?ва й священики, i бояри, i мужi все бiльше й бiльше почали говорити про чудовий Константинополь про богоспасенну Вiзантiю.
      Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тiльки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав ?м або ж мовчав.
      Вiн мовчав, бо в душi був згодний затвердити ?пархiю Фотiя, пустити на Русь тисячi грецьких священикiв, зробити все, що побажають iмператори роме?в, бо вiн же був нинi родичем ?хнiм, мав прияти, як i вони, славу.
      Дивним, правда, було те, що самi iмператори мовчали, вiдколи до Ки?ва при?хала царiвна Юлiя, вони нiбито води в роти набрали, з Константинополя ?хали купцi й священики, ченцi й знову ж купцi, не було тiльки слiв, з якими Ярополк мiг би говорити про дiло.
      Проте вiн розумiв iмператорiв - ?м, либонь, i незручно було вести перемови з Ярополком, адже на Русi сидiло два князi - вiн у Ки?вi, а ще один - Володимир - у Новгородi.
      На це йому не раз натякала й Юлiя, а одного вечора завела з ним розмову - одверту й сувору.
      Вона при?хала до Ки?ва дуже худою, тоненькою, ставною, темнобровою й темноокою, швидкою, як ластовиця, - такою ?? полюбив Ярополк.
      За короткий час на Горi Юлiя змiнилась - втратила полуденну засмагу, ледь поповнiла, бiльш окреслились ?? груди, стан, стегна, - Ки?в i Гора пiшли на користь Юлi?, вона розцвiла, як дивна квiтка.
      Одно турбувало князя Ярополка: минав мiсяць за мiсяцем, Ярополк, думаючи про майбутн?, хотiв мати сина царсько? кровi, але Юлiя не признавалась, не говорила, що збира?ться стати матiр'ю.
      - Ти - справдi великий князь, - почала розмову Юлiя, - у Константинополi я уявляла тебе красивим, нiжним, милим, а ти виявився набагато кращим, нiж я думала.
      Поклавши руки на ?? плечi, вiн дивився в саму глибину темних грецьких очей.
      - Чим же я кращий? Скажи, Юлi?!
      - Ти не тiльки красивий, нiжний, милий, а й смiливий, дужий, несхитний, у тебе ? надiйна пiдпора - во?води тво? й бояри, мужi, дружина. Ки?в - це маленький Константинополь, ти також схожий на iмператорiв.
      - Чому тiльки схожий?
      Юлiя, напевне, давно готувалась до цi?? розмови i тепер не поспiшала, Ярополк думав, що вона не хоче його образити.
      - У Вiзантi? ? один тiльки iмператор, вiн - заступник бога на землi i ?диний господар, василевс всi?? iмперi?.
      Юлiя вцiлила в саме серце Ярополка - порiвняння з iмператором було не на його користь, Ярополку дуже далеко до бога, вiн не ? господарем всi?? Русько? землi.
      - У Константинополi, - вiдповiв на це Ярополк, i Юлiя побачила, як його обличчя враз стало злим i хижим, - нинi ? два iмператори - Василь i Костянтин, на Русi ? два князi...
      Вона зрозумiла, що почала небезпечну гру, але не вiдступала.
      - У Константинополi нинi, - з посмiшкою сказала Юлiя, - справдi ? два iмператори, але вони сидять у однiй Золотiй палатi, iмперi?ю править тiльки Василь, а до того ж вони обидва порфiророднi.
      Ярополк посмiхнувся, зрозумiвши натяк Юлi?.
      - Так, - згодився вiн, - князь новгородський Володимир - мiй брат, але ми сини не однi?? матерi, мене народила угорська князiвна Предслава, вiн - син рабинi.
      - А хiба син рабинi може бути князем? - запитала Юлiя.
      - Батько мiй Святослав поставив мене князем у Ки?вi, брата Олега в землi Деревськiй, Володимира ж - у Новгородi, але зараз уже Олега нема?, нас лишилось дво? - я та син рабинi Володимир.
      - Доки ж ти терпiтимеш у землi Руськiй ще одного князя, сина рабинi? I чи не бо?шся ти, що цей... твiй брат з'?дна?ться з якоюсь iншою iмперi?ю, пiде проти тебе?
      Ярополк розумi?, на що натяка? Юлiя. Вiд Новгорода справдi близько до Свеарiке, не так далеко й до Нiмеччини, - а вже вони радо допоможуть Володимиру.
      - А Вiзантiя менi допоможе? - запитав Ярополк у Юлi?.
      Довга хвилина мовчання. Юлiя дума? - майбутн? висить на лезi меча.
      - Iмператори роме?в тобi допоможуть.
      На Ярополка дивляться очi, що нагадують очi богородицi на вiзантiйськiй iконi.

      5

      Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, пiдперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом. По черзi змiнюючись, цi люди несли на ношах велику, зроблену з кипарисового дерева й оздоблену срiблом корсту* (*Корста - труна.), позад них у закритому вiзку, запряженому четвiркою коней, ?хало два священнослужителi - ?пископ Лев i священик Рейнберн; час вiд часу вони визирали у вiконце вiзка, байдужими очима дивились на безконечний гостинець* (*Гостинець - шлях.), там же, у вiзку, ?ли й пили вино, часом поринали в блаженний сон. Ще далi за вiзком гарцювало на баских конях десяткiв зо два озбро?них вершникiв.
      Так вони дiстались до города Ки?ва з Щекавицi, в яку впирався гостинець, потрапили на Подол, говорили з градськими мужами, добивались до князя Ярополка.
      Дiзнавшись, що це за люди, князь Ярополк прийняв ?х у Золотiй палатi, вислухав.
      - Ми прийшли до тебе, княже, з священного города Рима, вiд папи Бенедикта, побувавши в iмператора Оттона, а пiзнiше - польського князя Мешка. I папа Бенедикт, i iмператор Оттон, i князь Мешко велiли тобi кланятись, княже Ярополче.
      - Спасибi папi римському, що памята? про нас, дяка iмператору Оттону й князевi Мешковi, - вiдповiв на це князь Ярополк. - Будете в них, передавайте й ?м мiй уклiн. Що ж привело вас, святi отцi, в нашу землю?
      - Як слуги господа, дба?мо не токмо про свою паству, дума?мо про людей, всюди сущих. Уже вiра католицька просвiтила всю Нiмецьку iмперiю, тво? сусiди - поляки, княже Ярополче, - також мають ?пископiв вiд папи. Бажали б ми й при?хали з тим, щоб просвiтити i Русь, привезли з собою нетлiннi мощi Климента Римського, священнi книги.
      Князь Ярополк вiдповiв на це:
      - Я християнин.
      ?пископ Лев i священик Рейнберн здивованi й стурбованi.
      - Невже князь прийняв цю вiру вiд константинопольських патрiархiв?
      - Нi, я прийняв ?? вiд болгарських священикiв.
      - На болгарських священиках нема? благодатi божо?, вони суть самi собою поставленi, навiть патрiарха свого нинi не мають.
      - Я прийняв вiд них не церкву, а вiру, множество людей Русi молиться рiзним i кожному любим богам.
      - Але ж iстинна, християнська вiра мусить нарештi прийти на Русь, вона нинi обiйма? весь свiт. Ярополк довго думав.
      - Думаю, вiра християнська прийде на Русь, - повiльно сказав вiн. - Сам того хочу, проте зараз не можу дати ?? всiм сво?м людям. На все свiй час...
      - Княже Ярополче, - заволали священики. - Але коли прийде цей час, ти вiзьмеш ?? вiд нас. Папа римський благословить людей руських i дасть ?м церкву, iмператор нiмецький i князь польський, яко слуги одного престолу, будуть друзями ки?вських князiв.
      Ярополк розумiв, чому цi священики з'явились у Ки?вi, - отже, не тiльки вiра, а й зброя була в ?хнiх руках.
      - Святi отцi, - вiдповiв вiн, - про вiру мушу думати не токмо сам, а й з усiма людьми сво?ми. Скажуть люди й дружина - сам пошлю слiв до папи й iмператора. Але хiба рiзна вiра заважа? нам днесь бути друзями? Передайте мiй уклiн папi, iмператору, князевi!

      6

      I тодi Ярополку здалося, що вiн досягнув того, про що тiльки мрiяли, чого домагались, за що платили великою кров'ю батьки його й дiди... Вони бились i кiстьми лягали в боях з ордами, що насували й насували зi сходу, - вiн, Ярополк, зумiв укласти мир з каганом Iлде?ю й всiма печенiзькими племенами; вони сотнi лiт боролись з ромеями, проливали кров руських людей над морем Руським i над Дуна?м, - вiн, Ярополк, не брав у руки щита й меча, навпаки, самi роме? прибули до нього в Ки?в i уклали з ним мир i дружбу; вiки вони з острахом позирали на захiд, боячись полякiв, нiмцiв, римського папи, - ось сли нiмецького iмператора Оттона й ?пископ папи римського сидять у нього в Ки?вi, захоче князь Ярополк - Русь навiки побрата?ться з Вiзантi?ю, зрадить Вiзантiя - разом з нiмецьким iмператором вiн покара? роме?в...
      "А коли, - думав Ярополк, - сли нiмецького iмператора й ?пископ римського папи по?дуть з Ки?ва до Новгорода i коли Володимир укладе любов i дружбу з ними ?
      "
      - Не можемо ми терпiти, аби в землi Руськiй, у городi Новгородi, був ще один князь, - каже Ярополк на свiтаннi в Золотiй палатi. - Кличу Володимира до Ки?ва, нехай у Новгородi буде тiльки посадник!
      - Добре робиш, княже! - кричать бояри й мужi. - Ми тобi пiдпора в цьому.
      Брань?! Хто зна?, князь Ярополк дума?, що, може, вiн уникне бранi, Володимир побо?ться, при?де до Ки?ва, а вже тут його покара?, знищить Гора.
      - Посилай гiнцiв у Новгород, княже! Кличемо Володимира до Ки?ва!..
      Звичайно, коли б князь Ярополк дослухався до голосу Русько? землi, вiн почув би багато такого, про що не гадав i не думав, побачив би зраду, облуду, лжу навкруг себе, жахнувся того, що робить.
      Ярополк не бачив цього й не чув, порадниками його були Блюд i ще багато бояр, Вовчий Хвiст i ще багато во?вод i тисяцьких.
      - Я посилаю гiнцiв до Новгорода, - каже князь Ярополк, - але думаю послати слiв i у Вiзантiю, до iмператорiв Василя й Костянтина, до печенiзького кагана Iлде?, - нехай вони по ряду з нами дадуть помiч.
      Бояри й во?води думають - сили нинi в Гори невеликi, дружина - нечисленна, на земське во?нство мало надi?, але ж ?м справдi мусять допомогти й допоможуть роме?, печенiги!
      - Добре замислив, княже! Пiдемо за тобою! - гуде Золота палата.
      Вони одностайнi в замислах сво?х, - заслiплений ненавистю до брата, князь Ярополк хоче стати ?диним господарем Русi, ненаситна Гора бажа? брати дань з усiх городiв i земель.
      Пустити на Русь роме?в i печенiгiв, воювати чужими мечами - що ж, i з цим згодна Гора. Адже князь не вiрить у силу свого боярства, а боярство - в князя.
      У Золотiй палатi жарко горять свiчi. Душно, важко дихати. Дворяни теремськi ходять попiд стiнами з корчагами, наповненими холодним медом, пiдносять боярам i во?водам келихи, з яких спада? жовтувата густа пiна, п'ють гучно, смакуючи, передихують...
      Вони нагадують святих на iконах: суворi лики, буйнi гриви волосся, темний одяг, на якому поблискують золотi й срiбнi чепи, складенi на грудях вузлуватi руки.
      - Пiдемо за тобою, княже! Вели ?хати слам. Ми з тобою ?динi.
      Княгиня Юлiя сидить у крiслi на помостi поруч iз Ярополком. Вона надзвичайно блiда, помiтно стомлена, час вiд часу усмiшка пробiга? тонкими устами. Але вона спокiйна, очi ?? поблискують, грають.
      Ближчими днями гiнцi ви?жджають до Новгорода, а вниз Днiпром рушають сли - до печенiгiв i роме?в, - над землею Руською нависа? хмара, буде гроза, кривавий дощ.




      РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

      1

      Звiстка про те, що робиться в Ки?вi, швидко через Волок докотилась до Новгорода, про злi дiла Ярополка почув i князь Володимир.
      Ще з дитячих лiт вiн добре знав його вдачу. Обидва сини угорсько? князiвни - Ярополк i Олег - з юних лiт зневажали брата, пишались тим, що самi вони, мовляв, князi, а Володимир - робочич, син ключницi.
      Особливо багато образ завдавав Володимиру Ярополк - часом сльози закипали на очах в юнака, коли чув злi слова задиркуватого сина князiвни, скiльки разiв хотiв кинутись на нього з мечем!
      Та нiколи Володимир не виказав сво?х почуттiв, був тiльки мовчазний, малоговiркий, блиск очей часом свiдчив, як було йому боляче, важко.
      Розумiв вiн i те, що важко йому, але, може, ще болючiше батьковi... Адже все, все, що стосувалось сина, гострою раною карбувало серце Святослава. Син рабинi, а батько - хто ж вiн - не муж, не коханий, - батько навiть не знав, чи жива Малуша?
      Батько ж так любив Малушу, мрiяв про не?, шукав! Володимир пам'ятав кожне слово, сказане про не?, i полюбив ??, матiр свою, яку нiколи в життi не бачив.
      Триматись, тiльки триматись, терпiти, ждати. Адже батько тримався, мовчав, а, виряджаючи Володимира до Новгорода, велiв:
      - Со братами сво?ми, князями земель, мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати тво? робитимуть по покону отцiв - будь в'?дно з ними...
      Вiн говорив це, знаючи, що ?де, може, на останню криваву сiчу, на смерть, розумiючи, як важко буде жити без нього Володимиру - сину Малушi.
      I Володимир робив так, щоб виконати батькiв загад. Iдучи до Новгорода, та вже й там, вiн спочатку боявся цi?? полунощно? землi - часто з великим болем згадував Ки?в - там була його отчина, там жив його батько, десь там була i мати його Малуша.
      Юний Володимир пiсля розмови з батьком дуже часто думав про не?. Одного разу вночi вона навiть приснилась йому. Це було дивно, вiн же нiколи-нiколи в життi ?? не бачив! Але вона приснилась, коли йому було дуже-дуже важко й коли перед самим свiтанням забувся увi снi, мати тихо, щоб нiхто не почув ?? крокiв, увiйшла до палацу, зупинилась бiля його ложа, схилилась так низько, що вiн чув дихання й стогiн, який зiрвався з ?? уст, поклала руку - дуже теплу й нiжну - на його голову... Прокинувшись, Володимир сiв на холодному ложi, дивився на сiре вiкно, думав - яка ж вона, його мати?
      Пiзнiше вiн менше i не так уже болiсно думав про Ки?в, - велика земля Новгородська, на полуднi впира?ться в Полотську волость, на заходi тягнеться до ?мi й Чудi, на сходi до Мезенi й Печори, в полунощнi береги ?? б'?ться суворе Крижане море; много язикiв i племен живе в нiй, княжi й боярськi погости стоять скрiзь - на Водi, Невi, Онезi, в племенах саамських, ненецьких, комi; велику дань збира? в них князь i бояри, двi тисячi гривень по ряду мусить дати Новгород тiльки ки?вському князю.
      А земля ця й неспокiйна - за морем Варязьким точать i точать мечi проти Русi свiони, на Iтилi-рiцi за Унжею сидять чорнi булгари, з полунощi, з Крижаного моря, тiльки й пильнуй - налетять нiмцi, варяги, а то й англiйцi.
      I уже кiлька разiв об'?хав на санях з дружиною князь Володимир землю Новгородську, збираючи дань на погостах i даючи суд i правду людям. Полюбилась йому сувора, холодна земля, мовчазнi, роботящi, незвичайно? сили люди ??, полюбив вiн i Новгород - це ж вони, лiпшi мужi, бояри, во?води новгородськi, покликали його сюди, назвали, хоч був вiн сином рабинi, князем у себе, обiцяли вспо?ти i вскормити, i все зробили, - твердо сидiв князь Володимир у Новгородi, його надiйно пiдпирали бояри й во?води, слухали й любили люди всiх верхнiх земель, бiля нього була людина, якiй вiн вiрив i яка берегла його, - во?вода, уй Добриня.
      Був новгородський князь Володимир i багатий: скотницю мав, либонь, не меншу, нiж ки?вський князь, знамена Володимира стояли в багатьох лiсах, на землях, над рiками, аж до самого Бiлого моря.
      Багатий Володимир i знатне його боярство й во?водство добре берегли пiвнiчнi укра?ни Русi. Правда, не раз, не два вони нарiкали на Ярополка, сам Володимир був невдоволений братом, що намагався бiльше взяти, менше дати.
      Якось у Новгородi побував князь деревський Олег. Кiлька вечорiв провели вони разом, говорили про Ки?в, брата Ярополка.
      Виявилось, що й Олег недолюблю? Ярополка. Сидячи в Деревлянськiй землi, зна? його чорнi намiри, жде нагоди об'?днатись з Володимиром.
      Тим часом вони не зневажали Ярополка, з лiта в лiто посилали йому уроки, Новгород, по надобi, давав Ярополку дружину, купцi новгородськi вiльно ходили на торг до Ки?ва, а в себе на Волховi приймали людей з полян, Володимир вiддавав Ярополку як ки?вському князевi честь i славу.
      Коли до Новгорода прийшла вiсть про загибель князя Святослава, вiн, домовившись з Олегом, дав роту Ярополку як великому князевi Русi, обiцяв тримати з ним мир i дружбу. Батько Святослав знав, що робить, вiн посадив Ярополка в Ки?вi, Олега - в Деревлянськiй землi, його, Володимира, - в Новгородi, так i мусить бути, нехай душа його спочива? в Перунових садах.
      А що замислив i що робить князь Ярополк? До Новгорода долинула нова вiсть, що вiн послав дружину в землю Деревлянську, убив князя Олега.
      Володимир жахнувся, почувши про це. Отже, Ярополк робить те, що замислив: пiдняв меч i вбив брата, щоб рушити потiм i на Володимира.
      Уся Новгородська земля осуджувала убiйника-князя, вiче в Новгородi кликало Володимира, як велiв закон i покон, iти й помститись за вбивство брата.
      Князь Володимир не пiшов на Ярополка, бо знав, що той спира?ться на дужу ки?вську Гору, ма? велику дружину, швидко може зiбрати численне земське вiйсько з полян, деревлян, сiверян. Не вiрив вiн, що так швидко, одразу Ярополк почне брань проти нього й Новгорода.
      А з Ки?ва йшли новi й новi, все страшнiшi й страшнiшi вiстi. Князь Ярополк прийма? в Золотiй палатi печенiзького кагана Iлдею, уклада? з ним мир, да? йому городи й землi над Днiстром, - Новгород виру?, во?води й бояри лютують - як може ки?вський Ярополк миритися з убивцями князя Святослава ще й давати ?м пожалування?
      У Ки?вi князь Ярополк прийма? слiв Вiзантi?, уклада? з ними мир, обiця? збройне допомагати, дозволя? ширити богопротивну християнську вiру ще й одружу?ться з грецькою царiвною... Новгород люту?. Непоко?ться, уболiва? i князь новгородський Володимир.
      Разом з князем Володимиром непоко?ться i вуй його - во?вода Добриня. Горе юного князя - його горе, княжа доля - Добринина доля; вiн не тiльки во?вода: Малуша, мати Володимира, - сестра Добринi, вiн його рiдний дядько.
      Нiхто цого не вiдав, не знав про це й Володимир. Князь Святослав, довiдавшись вiд Малушi, що Добриня ?? брат, зробив його сотенним, але знаку йому самому не подав, дiзнавшись, що мати Ольга вигнала разом з Малушею й Добриню i що пiзнiше Добриня за ?? загадом привiз Володимира на Гору, вiн проти волi матерi назвав ву?м свого сина не когось, а Добриню, тiльки самому йому нiчого не пояснив; виряджаючи Володимира до Новгорода, Святослав розповiв йому правду про матiр Малушу, але про Добрнню змовчав. Хто зна?, якi почуття керували князем, - страждаючи все життя вiд глибоко? рани в серцi, вiн, либонь, хотiв легшим зробити життя свого сина...
      Добриня ж думав про це не так. Володимир - син Святослава, i хто б не був його матiр'ю, вiн ? нинi й довiку князем. Добриня, аще буде потреба, такожде життя сво? вiддасть за нього. Але що дозволено князевi, те загубить смерда. Малуша вчинила грiх з князем Святославом, за що й прийняла кару. Добриня ж потрiбен князям, бо охороняв на березi Росi ?хнiй плод, за загадом княгинi одiрвав од грудей Малушi дитя - Володимира - й привiз його в Ки?в, вiн потрiбен був i як уй молодого княжича, бо хто ж краще нього мiг випестити сина рабинi?!
      Втiм, на Горi в отчому теремi Володимир був не сином рабюii, а княжичем, пiзнiше в далекому Новгородi став князем. I нiхто, навiть сам Володимир, не зна?, що Добриня - син ницого Микули-любечанина - його дядько.
      I не треба, не треба! Добриня забув минуле, нинi вiн во?вода, права рука князя, живе в злагодi з во?водами й боярами новгородськими, здобува? князевi - княже, собi - сво?.
      А вже тут, у Новгородi, Добринi було що брати. Князь мав свiй терем i двiр у Ракомi, перевесища, лови, лiси й землi, Добриня одержав вiд князя пожалування - терем з клiтями й пiдклiтями й дворище над Волховом; князь держав у сво?х руках скотницю Новгородсько? землi, у теремi сво?му Добриня мав кiлька мiхiв iз золотом i срiблом.
      Так i жив Добриня - у великiй любовi й приязненствi з князем Володимиром, у повнiй згодi з новгородським боярством i во?водством, якi самi шукали з ним дружби, бо Добриня - права рука князя Володимира.
      А боярам i во?водам ? про що дбати - у Ки?вi була Гора, де сидiли й звiдки правили землею князь iз боярами й во?водами; у Новгородi також був свiй град над Волховом, де за ровами й валами, за високою стiною сидiлив теремах i хоромах лiпшi мужi новгородськi, бояри, во?води, купцi.
      Добриня швидко придивився й побачив силу цих мужiв - боярина Волдути, що мав терем над Волховом, по-гостi бiля озера Онего, а ще один - аж над Крижаним морем, во?вод Тудора, Iваня, Чудини, Спирки, тереми яких височiли в Новгородi, а погости - в п'ятинах* (*П'ятини - п'ять частин Новгородсько? землi.), во?вод Михала, Векшi, Вiхтуя, якi багато воювали за землю Новгородську мечем, але не забували й про золото та срiбло.
      I навiть бiльше - якщо у бояр чи во?вод була якась потреба, десь вчинялась усобиця чи смута у верхнiх землях, загрожував ворог iз-за моря, та навiть тодi, коли чвари вчинялись мiж самими боярами й во?водами або у домi когось iз них, - про все це найперше радились вони з Добринею, був вiн ?хнiм заступником i перед князем.
      А там трапилось ще одно - неминуче й бажане для Добринi. Уже давно на нього - немолодого вже, але ставного, широкого в плечах i грудях, з невеликою русою борiдкою й такими ж вусами, коли йшов вiн у червоних чобiтках, зеленому з соболиною оборкою корзнi, мечем бiля пояса, у високiй iз каменями самоцвiтами шапцi на головi - уже давно iз-за завiсок на вiкнах, iз-за тинiв i так на вулицi задивлялись дiвчата, молодицi, вдови. Смутьяний жiночий рiд все частiше й частiше позирав на во?воду Добриню.
      Але женська прелесть, здавалося, зовсiм не обходила його, Добриня нiколи не впадав у соблазни, прелюбодiйство, вiн нiколи не чiпав, як це робили iншi во?води, мужеських жон, не розтляв дiвиць, безгрiшним був Добриня.
      I нiхто не знав, що во?вода Володимира ма? iншу, свою думу - раз i другий зайшов у терем старого боярина Волдути, що жив з ним поруч, там побачив i обдивився дщер його Руту, темно? ночi, як велiв покон, умкнув ?? i запер у сво?му теремi, а там дiйшов згоди зi старим Волдутою. Так Добриня порiвнявся з найбагатшою людиною в Новгородi, а князь Володимир зробив йому вiд себе пожалування; дав землi на Опоках, почепив на шию другу золоту гривну.

      3

      До Новгорода прибули гiнцi з Ки?ва, вони привезли з собою грамоту князя Ярополка, яку ?м велено було вiддати тiльки в руки Володимиру.
      Вiн прийняв гiнцiв, узяв у них грамоту, прочитав ?? i, сказавши, що вiдповiдь князевi Ярополку пошле сво?ми гiнцями пiзнiше, вiдпустив ?х.
      Того ж дня гiнцi Ярополка ви?хали назад до города Ки?ва, князь же Володимир велiв Добринi зiбрати у Великiй палатi свого терема все боярство й во?вод Новгорода.
      Темна, похмура, вогка Велика палата у теремi княжому над Волховом-рiкою, крiзь вузькi загратованi вiкна сюди й удень ледь пробива?ться свiтло, зараз i його нема? - за стiнами терема вже нiч.
      Але князь Володимир поспiша?, на нiч не глядя, вiн велiв зiбратись усiм во?водам i боярам, старцям, градським, посадникам з п'ятий, аще вони лучаться в Новгородi. I вони прийшли сюди - стоять, спочивають на лавах, сидять навпочiпки попiд стiнами.
      Горять, коливаються, закручуються язиками вогнi свiтильникiв, у жовтуватому ?х промiннi виступають засмаглi бородатi обличчя, золотi гривни на шиях i чепи на грудях, срiбнi держаки посохiв, вузлуватi руки, стiни, що складенi з товстих колод, сiра конопать мiж ними.
      У палатi терпко пахне овчиною, смолою, люди надихали, й на стiнах виступають срiблястi зерна роси. Гуде пiдлога, по нiй гупають i гупають важкi кованi чоботи, в руках у волхва ?мця глухо рипнув бубон i забряжчали золотi пiдвiски.
      - Чолом тобi, княже! - прокочу?ться в палатi. Князь сто?ть бiля важкого, рiзьбленого з чорного дуба стiльця на помостi, пiд стiною ошую вiд нього зупиняються Добриня i ще кiлька бояр, що увiйшли в палату з ним разом, вiчник* (*Вiчник (у Ки?вi - ларник) - писар того часу.) Жигар вмощу?ться бiля самого помосту з берестяними сво?ми звитками, гострими залiзцями - вiн запише все, що велить князь.
      - Бояри мо?, во?води, мужi, посадники з п'ятий! - зверта?ться до всiх князь Володимир. - Пiзня година, спати час, але не сплю сам, покликав i вас, одержав нинi грамоту вiд ки?вського князя Ярополка.
      Вiн зупиня?ться на якусь хвилину, вийма? з-за вилоги лiвого рукава грамоту, пiдносить так, що всiм видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгорта? й не чита? - кожне слово цi?? грамоти, либонь, записане в його серцi, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нинi - вперше за всi лiта - князя ки?вського Ярополка сво?м братом.
      - Князь ки?вський Ярополк, - каже далi Володимир, - пише менi, аби ?хав я до Ки?ва, негоже нинi, пише вiн, мати на Русi два князi, уже ми, - пише Ярополк, - зумi?мо правити землею з города Ки?ва...
      - Хто це "ми"? - вирива?ться в темному кутку палати.
      - А Новгород що ж, не може мати свого князя? - глухо луна? ще один голос.
      Князь Володимир пiдводить голову й дивиться в пiвтемряву, нiби хоче пiзнати, хто запиту?. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання.
      - Про кого дума? князь Ярополк, - вiдповiда? вiн людям, - всi ви, мужi мо?, зна?те. Уже ранiше повiдав я вам, уклав вiн любов i дружбу з iмператорами роме?в, учинив мир з печенiгами, нинi дума?, либонь, спертись на них.
      - Пуска? ромейськi мечi в нашу землю? На печенiгiв спира?ться? Але ж ми ?х сюди не пустимо. Про кого вiн дума?? Що каже про Новгород?
      Крики в палатi нагадують буйний потiк, що кипить, виру? мiж скель, вирива?ться з берегiв.
      - Князь Ярополк пише про нас, - вiдповiда? Володимир, - у Новгородi бути надалi, як i скрiзь на Русi, посаднику мо?му...
      Князь Володимир замовка?, мовчить усе боярство й во?води, у палатi ста? так тихо, що чути, як потрiскують гноти свiтильникiв, а одразу за стiнами шуга? вiтер.
      I враз зборище прорива?. Першим вста? жрець ?мець - вiн викида? вгору свiй бубон, кiлька разiв б'? в нього, бряжчить золотими пiдвiсками, за ним схоплюються з лав, б'ють посохами об пiдлогу старцi громадськi й мужi, враженi тим, що почули, хапаються за крижi мечiв во?води.
      - Не буде так, як замислив Ярополк, - чути багато голосiв. - Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи сво? слово, послухай нас, не хочемо, не волимо!
      У зливi голосiв, що наповню? палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурханi хвилi.
      Князь Володимир вище пiдносить руку з грамотою, ось вiн щось сказав.
      - Мужi новгородчi! - зверта?ться вiн. - Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужi новгородчi...
      Тодi наперед протиску?ться, пробиваючи собi шлях руками, а то й кулаками, во?вода Михало. Нiхто не гнiва?ться. Михало такий - хто-хто, а вiн скаже, що треба, блюде Новгород i ггятини, сам ?здив до Ки?ва просити князя, вiн привiз сюди й Володимира.
      - А я ужо скажу, - з того й почина? Михало, ставши так, щоб його чули i князь, i мужi. - Ужо я скажу, - суворо й грiзно продовжу? вiн, - i за вас, новгородчi, i за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? - раптом вибуха? вiн.-- Де ми живемо? Хто ми ??
      Во?вода запиту?, але не жде вiдповiдi, вiн зверта?ться, либонь, до душi сво??, до себе самого, i якось пiднесено, урочисто продовжу?:
      - Ми, новгородчi, блюдемо закон i гюкон отцiв наших, самi усгрояли землi нашi, дiйшли до Варязького моря на захiд сонця, до Крижаного окiяну на полунощi, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали... Пам'ята?те, новгородчi, як було з свiонами - ?хнiй Рюрик хвалився, що вiзьме Новгород, ярлом* (*Ярл - полководець.) оголосив себе нашо? землi, а ми його розбили пiд Ладогою! Ярл Трувор зрадою взяв Iзборськ, а тiкав звiдти, аки вовк... Так було з свiонами, так i буде! Але ми вiд роду люди руськi, зна?мо, що князi Олег i Iгор, княгиня Ольга, вся Русь пеклась про Ки?в i про Новгород. Коли княгиня при?хала сюди, ряд ми з нею уклали. Коли Святослав iшов на брань з ромеями i посадив у Ки?вi сина Ярополка, а Олега у деревлян, - просили його дати й нам князя. Адже так, новгородчi?
      - Так, Михале! - загомонiли всi навкруг. - Правду говориш, дiло, слуха?мо...
      - Зараз почу?те! Все почу?те! - вiв далi Михало. - Ужо я скажу.
      Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотiв, щоб його зрозумiли й пiдтримали всi мужi новгородськi, але не хотiв образити й Володимира-князя. Через те вiн сказав так:
      - Мушу повiдати вам, люди, i тобi, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Ки?вi, то бачився i говорив з князем Святославом. "Новгородська земля хоче мати князя", - сказав я йому. "Знаю, i сам хочу дати, - вiдповiв менi покiйний князь, - iду далеко на сiчу в землi чужi, бажаю, щоб мир був у рiднiй землi. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городi Ки?вi, Олега посилаю в землю Деревлянську". - "Володимира", - вiдповiв я. "А ви зна?те, хто вiн ??" - "Усе знаю, i Новгород зна?, - сказав я князевi Святославу, - через те й просимо його". - "Даю вам Володимира, - промовив князь Святослав, - то ? мiй улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе..." - "Спасибi, - подякував я князевi, - не турбуйся, вспо?мо, вскормимо..."
      Опустивши очi долу, стояв i слухав цi слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тiльки Михало, в палатi зводились руки, лунали збудженi голоси:
      - Не ?дь, княже, до Ки?ва, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити...
      - Ми тебе по?ли й кормили, життя вiддамо за тебе княже!
      - Аще так, не коримось Ярополку... Не вiзьмемо його посадника... Клич вiче, княже!..
      - На Ки?в, княже, на Ки?в!..
      Володимир мовчав i ждав, коли в палатi знову настане тиша.
      - Так, людi? мо?, - промовив вiн. - Мушу йти на Ки?в, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завiт батька мого Святослава, який говорив: "Со братами сво?ми - князями земель - мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати тво? робитимуть по покону отцiв - будь в'?дно з ними. Аще зрадять покон - бути ?м в татя мiсто..."
      - Бути Ярополку в татя мiсто! - заволали всi.
      - На Ки?в! На Ки?в! Смерть Ярополку-братовбивцi!..
      - Клич, княже, вiче! Веди нас на Ки?в! Князь Володимир помахом руки зупинив ?х
      - Як же поведу вас, людi? мо?? Куди буду вести?! Чули самi: вже печенiги - брати Ярополковi, роме? - його друзi, вiн поведе з собою полян, деревлян, Чернiгiв, Переяслав, городи червенськi... А ми, новгородчi, пiдемо з ким?
      - Усi полунощнi землi пiдуть з нами - весь i меря, чудь... Пiдемо на брань - i вiд Ярополка вiдпадуть його землi. Русь чу?, де правда, а де зло...
      Князь Володимир дивиться на бояр i во?вод.
      - Так, - каже повiльно вiн. - У тяжкi години Русь i ?? люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вiрю в це, вiрю руським людям, вiрю й вам. Але не одразу пiзна?ться правда й лжа, множество кровi пролили вже люди нашi, велике множество кровi доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як iти?!
      Володимир замислю?ться. За стiнами палати ви? й ви? полунощний вiтер, вiн пробива?ться навiть крiзь стiни, холоднi потоки пронизують палату.
      - Дивлюсь на схiд, - веде далi Володимир, - бачу дикi орди й племена, що радо пiдуть з нами на Ки?в...
      - Не клич ?х, княже!
      - Дивлюсь на захiд - бачу Нiмецьку iмперiю, вже сли ?хнi разом з священиками папежу римського побували в нас.
      - Не вiримо iмператорам i папежу, не вiр i ти, княже!
      - Не вiрю, - твердо каже Володимир. - Вiрю токмо в Русь, токмо руськi люди мусять лад у сво?х землях укласти.
      - По?демо, княже! - встають усi в палатi.
      - Веду вас! - рiшуче промовля? Володимир. - А в пiдмогу покличу варягiв - вони вiри сво?? не нав'язують, нових поконiв не дають, воюють за золото.
      - Роби, княже, як замислив. Усi ми з тобою, де ти - там i ми!

      4

      Холодний, сiрий, непривiтний полунощний город Упсала. Щоб туди добратись, треба пройти студене Варязьке море, довго блукати мiж високими гострими скелями, де кожно? хвилини на мореходця чату? смерть. Сувора та кам'яна земля, суворi там люди, страшнi й мстивi такожде i боги ?х - одягнутий у броню й шолом iз гострими рогами бог вiтрiв i бур Один, жона його - Фрiгг, а найлютiший - син ?х громовержець Тор, що прича?вся у темнiй печерi десь на островах Варязького моря, кида? стрiли-блискавицi на купцiв i во?в, якi ?дуть до Упсали.
      Але нi суворе Варязьке море, анi гострi скелi бiля берегiв не затримали новгородських мореходцiв - на кiлькох учанах пройшли вони крiзь негоду й бурi, зупинили лодi? бiля крутих скелястих берегiв Упсали.
      Оточений ярлами, воями i толковинами, князь Володимир пiднiмався до фортецi свiонських конунгiв. Вони йшли мiж двома високими стiнами, на яких викарбуванi були невiдомi ?м письмена, подекуди стояли висiченi з каменюк постатi потворних, страхiтливих богiв. Шлях вiв усе вище й вище на гору, нарештi вони опинились перед зачиненими ворiтьми фортецi.
      - Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! - закричали ярли.
      Хтось довго й пильно дивився в прорiзи в стiнах фортецi. Зарипiли й вiдчинились залiзнi ворота.
      - Конунг Олаф жде новгородського князя...
      З каменю побудованi стiни в палацi свiонських конунгiв, свiтло в довгi переходи й поко? пробива?ться крiзь вузькi загратованi вiкна. Всюди горять свiтильники, сто?ть охорона, на стiнах почепленi й тьмяно поблискують алебарди, бердишi, однобокi франкськi мечi, темнiють туровi роги.
      З свiтлицi конунга Олафа видно сiрi береги, хвилi на морi, хмари, що пливуть i пливуть удалину.
      Олаф Скетконунг - немолодий уже чоловiк з сивим, рiвно пiдстриженим на ши? волоссям, густими бровами, пiд якими поблискують сiрi очi; у нього гострий, як у птаха, зiр, довгий крючкастий нiс, пiдiбганi уста.
      Вiн сто?ть бiля столу в кутку свiтлицi - одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткi - до колiн - штани, на ногах високi пiдкованi чоботи.
      - Чолом тобi б'ю, Олафе Скетконунгу, - почина? князь Володимир, - прийми дари вiд мене й Новгорода.
      Во? князя Володимира кладуть перед конунгом дари соболинi хутра, разки горючого каменю* (*Горючий камiнь - бурштин, янтар.), обоямогострий меч, срiбнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнецiв - для конунга, емалi - для його жони, лунницi з сканню - для дочок.
      - Добрi дари ти привiз, гардський княже, - вiдповiда? Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, - i за них тобi дякую. Щедрий Гардарик* (*Гардарик - кра?на городiв (швед.).), багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеарiке?* (*Свеарiке (або Свiонiя) - Швецiя.)
      Вони сiдають один проти одного за столом. Во? князя тихо виходять, в глибину свiтлицi вiдступають ярли, мовчазнi слуги ставлять на стiл наповненi мiцним медом срiбнi келихи, толковини говорять тихими голосами.
      - Я прибув до тебе, Олафе, пам'ятаючи, що тебе називають Скетконунгом* (*Скетконунг - хороший, добрий конунг (швед.).), хочу нагадати й утвердити те добре що було мiж людьми наших земель. Ти сказав про багатство мо?? землi - i це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатствi не без урону. Iде в мене, конунгу, сварга з братом Ярополком, що сидить у Ки?вi-городi...
      - Ки?вгард, - примружу? очi конунг Олаф. - О, я багато чув про нього.
      - Тому я й прибув до Свеарiке, - продовжу? князь Володимир. - Маю багато во?в з полунощних земель, але хочу тебе просити дати менi на помiч тисячi двi во?в. Во?-све?, - закiнчу? князь Володимир, - хоробрi, ?х зна? весь свiт.
      - Так, у свiтi знають наших во?в, - згоджу?ться конунг Олаф. - Та й самi мо? во? люблять далекi походи. Але вони, - конунг посмiха?ться, - дуже люблять городи, землi, дань.
      - Городiв i земель я дати не можу, - вiдповiда? князь Володимир, - то не мо? городи, а людей мо?х, вони ж, зна?ш сам, не терплять iноземцiв. А золото тво?м воям дам.
      - Це буде довго?
      - До Ки?ва-города й назад - рiк. А може, во? тво? попливуть далi, до Вiзантi?.
      - Двi тисячi во?в... Рiк, - шепоче конунг. - Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.
      Тiльки темнi?, в ущелинi за Упсалою, що горловиною сво?ю виходить до кипучого моря, в священнiй дiбровi запалю?ться безлiч вогнiв, народжу?ться спiв, чути людськi голоси.
      Шляхом, що в'?ться над морем, до цi?? ущелини на колiсницi, яку тягне четверик коней, оточений гiрдманами* (*Гiрдмани - охоронники.), ?де з ярлами i лагманами* (*Лагмани - управителi земель.) Олаф Скетконунг.
      Ще одна колiсниця пряму? за першою, в нiй сидять князь Володимир, во?води новгородськi, вони пильно озираються навкруг.
      Горять смолоскипи, ?хнi вiдблиски розiрваними разками намиста вiдбиваються на пiнi прибою, iржуть сполошенi темрявою й вогнями конi.
      У священнiй дiбровi, в храмi, колони якого пiдпирають викладений залiзом дах, уже все готове для тiнгу* (*Тiнг - урочистi збори.) й священно? жертви. Служницi накрили килимами й поставили в храмi лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здiйма?ться до неба високе полум'я вогнища, воно освiтлю? великi, зробленi з каменю й дерева постатi богiв Одина, Тора, Глера, Нiорда. На широкiй площинi перед iдолами в обкладеному каменем колi стоять блискучi мiдянi чашi, лежать кропила з щетини, ходять дротти* (*Дротти - жерцi.), ще далi в темрявi у загородi поблискують великими очима й тупотять конi й корови, роздратовано хрюкають кабани.
      Усi запрошенi прийшли на тiнг, лунають протяжнi звуки бил, ярли й лагмани займають сво? мiсця на лавах, слуги стоять навкруг.
      Олаф Скетконунг сидить на тронi, вiн слуха?, як поволi стиха? людський шум, - чути тiльки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом мiж колон видно великi червонуватi зорi.
      - Ярли й лагмани! - почина? Олаф Скетконунг. - Я велiв нинi скликати тiнг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський* (*Гольмгардський - князь з кра?ни городiв руських.) Вольдемар, вiн просить дати допомогу, щоб пiти пiвнiчними рiками на полудень до Ки?вгарда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу?
      - Скiльки треба во?в? - пiдводиться з лави ярл Фулнер.
      - Двi тисячi.
      - А яку князь Вольдемар дасть нагороду? - лунають звiдусiль голоси.

      Почина?ться торг, який невдовзi закiнчу?ться успiшно. Тодi старший гiрдман налива? й пода? з низьким поклоном спочатку конунгу, а потiм князю Володимиру два роги з медом. Це - не звичайнi роги, з яких п'ють усi, аi братафули* (*Братафули - священнi, клятвенi чашi.), гiрдман, щоб очистити мед у них вiд земно? лжi й чвар, пода? ?х конунгу й князевi через розкладене на землi багаття - вогонь очища? все, вiн зробить чистим i мед у рогах.
      Конунг Свiонi? i князь Володимир випивають до дна сво? роги. Тим часом дротти вже вбили дев'ять тварин чоловiчо? статi, як це велiв закон, кров ?х зiбрали в мiдяну чашу i тепер глаутейяами* (*Глаутейн - кропило.) кропили во?в, а служки подавали ?м смаженину.
      Пiзня нiч. В Упсалi, в горах на березi - скрiзь тихо, тiльки море розходилось, неспокiйнi хвилi б'ють i б'ють у скелi, як жорна, перевертають камiння, стогнуть, ревуть.
      У кутку велико? свiтлицi Олафа Скетконунга пiд балдахiном з темного оксамиту слуги вже приготували пухову постiль, заслали ?? чистими простирадлами, свiтло-синьою, золотом перетканою ковдрою.
      Проте конунг не спить. Вiн сто?ть бiля розчиненого вiкна, дивиться на грати, що перетинають зоряне небо, слуха? шум роздратованого моря, жадiбно ловить свiже повiтря.
      За конунгом пильно стежить ярл Фулнер, його немарне назвали цим iм'ям* (*Фулнер - гидкий, одворотний (швед.).) - праве око ярла прикрива? чорна пов'язка, нiс нагаду? дзьоб коршака, на верхнiй щелепi в нього гострi зуби - справжнi iкла кабана, у ярла великi, схожi на гриби вуха.
      Про що дума? Олаф Скетконунг? О, зустрiч з конунгом Гольмгарда, промови на тiнзi, священна жертва й простягнутий над вогнем келих з вином - все це викликало в ньому цiлу зливу думок.
      Конунг дума? про Свiонiю, Норвегiю, Данiю - три землi, що обiймають усю пiвнiч за Варязьким морем. Це - чудовi землi, сам Олаф Скетконунг дуже любить моря i гори, ущелини й затоки, лiси...
      Близькi, рiднi конунгу Олафу й сусiднi землi - Данська, Норвезька, конунг Данi? евен Твескегг i конунг Норвегi? Ерiк - близькi родичi Олафа Скетконунга, Ерiк i зараз свата? його дочку Астриду.
      Здавалося б, жити в мирi й любовi цим пiвнiчним землям, великi в них одали* (*Одали - земельнi володiння.), ? лiси й рiки, в морях повно морського звiра.
      Проте не сидять на рiдних землях свiони, норвежцi, датчани. Як i давнi ?х предки, мрiють вони про далекi походи, наскоки на чужi городи й землi, про золото й срiбло, яке можна звiдти привезти з собою.
      I вже вони виборознили всi моря й океани, варягiв бояться Париж i Рим, конунг Канут багато лiт залив кров'ю Англiю, король Едгар за десятки тисяч фунтiв купував у нього щороку мир, з великого розпачу навiть помер, але син його Етельред однаково платить денегельд* (*Денегельд - дань (дат.)) Кануту.
      А в цей же час кораблi варягiв iдуть далi й далi, досягли пiвденних морiв, уже в ?хнiх руках Карiатi, Росано, Герачi, Орiя, Козенца, Торенто, Брундузiум, перед ними тремтить Сiцiлiя, Калабрiя, Апулiя, вони завоювали Ломбардiю, Канiто, Салерно, Неаполь, Амальфу, Беновенто...
      У той час коли конунги Данi?, Норвегi? переможно проходили моря й океани на заходi й далекому пiвднi, конунги Свiонi? думали про землi на схiд вiд Варязького моря - про Русь.
      Хто-хто, а вони достеменно знали, якi незчисленнi багатства мають князi Русi i ?х люди, цi багатства, либонь, були не меншi, нiж усi скарби Парижа, Лондона i ще багатьох городiв, узятих разом.
      I вiкiнги з Свiонi? перетинали Варязьке море, куди ходив ярл Рюрик, його брати Синеус, Трувор, вони водили з собою дружини, перед якими здригнувся б будь-який город у Англi?, Францi?, Римськiй землi.
      Але в Гардарику вiкiнги Свiонi? нiчого зробити не могли. Рюрик бував у Гольмгардi, оголосив себе ярлом цi?? землi, але неспокiйнi новгородцi не допустили його до свого города, й вiн змушений був сидiти рiк за роком у Ладозi...
      Не пощастило й iншим ярлам - шукаючи добутку, ярл Синеус тiкав аж у Бiле озеро, в землю весi, ярл Трувор захопив Iзборськ, але змушений був тiкати й звiдти.
      Вiкiнги Свiонi? вдавались до хитрощiв: користуючись з того, що Русь дозволяла купцям з пiвночi ходити на лодiях з Варязького до Руського моря, а далi й до грекiв, вони клали в сво? подi? зброю, прикривали ?? згори хутрами, досягали далеких городiв на Днiпрi, а там, вчинивши вночi штрангуг* (*Штрангуг (вiд шведського Stran - берег, hugg -удар) - десант, висадка на берег.), пробували захопити цi городи.
      I от князь Гольмгарду Володимир зверта?ться до Олафа Скетконунга по допомогу, просить дати двi тисячi во?в, щоб вiн мiг помститись за кров брата, зробити лад у сво?й землi.
      - Слухай, Фулнер! - одверта?ться нарештi вiд вiкна й каже ярлу конунг. - Ти з двома тисячами наших во?в iдеш у Гардарик. Але допомагати новгородському князевi убити свого брата й утвердитись у Ки?вi - це мало для cвена. У походi дивись, ярле! Нехай Володимир вбива? Ярополка, а Ярополк Володимира, ти бережи кров сво?х во?в. Мiж Новгородом i Ки?вом лежить Полотська земля князем там сидить Регволд - це cвен, князь нашого роду. Дивись, якщо Регволд з'?дна?ться з Ярополком i вони перемагатимуть Володимира, допоможи ?м, якщо не вийде в Полотську - може, пощастить у Ки?вi.
      Фулнер слуха?, й посмiшка залива? його спотворене обличчя. Нi, немарне старого ярла прозвали жорстоким!

      5

      Князь Володимир щасливо повернувся з Свiонi?, разом з ним при?хало й двi тисячi во?в Олафа Скетконунга.
      У Новгородi не полюбляли свiонiв, через що й князь Володимир не пустив ?х до города, лодi? ярла Фулнера стояли там, де Волхов доплива? до Iльмень-озера.
      Але що могли зробити цi двi тисячi во?в? У Новгородi вже зiбралась сила-силенна людей з полунощних земель, на Волховi похитувались лодi? з усiх п'ятий Новгородсько? землi, що волоком добились сюди через озеро Нево з Карели, озером Онего i Свир'ю вiд погостiв над Крижаним морем, з Бiлоозера, Мезенi i навiть Печори.
      Усiх ?х мав опорядити в дорогу Великий Новгород, клiтi на торговищi й у княжому дворi над Волховом були розчиненi, кожен конець i вулиця давали на рать, що велiв князь; з Кузнецько? вулицi везли день i нiч усяку кузнь, з Плотницько? - котки для волокiв, з Щитно? - щити та мечi, з Кожевницько? - збрую, сiдла, з Гончарського конця - корчаги, плоскви.
      Та й самi новгородцi вирушали на брань, люди йшли i йшли з усiх концiв - Наревського, Словенського, Загородського; отцi прощались iз синами, жони плакали на грудях сво?х мужiв, дiвчата проливали сльози за сво?ми молодими.
      Проте князь Володимир не давав загаду пiднiмати вiтрила. Повернувшись з Свiонi?, вiн послав сво?х слiв на чолi з во?водою Михалом у Полотськ, до князя Регволда.
      Усе боярство й во?води чули, як князь сказав:
      - Ти, во?водо Михале, ?деш до полотського князя Регволда; скажи, що не хочу марно проливати кровi, пропоную йому мир i любов, прошу разом зi мною йти на Ки?в утверждати Русь.
      - Князь Регволд - вельми хитрий i лживий, - вiдповiв на це Михало. - Як можемо ми вiрити його слову?
      - Гаразд, - повiв далi князь Володимир, - коли так, скажи йому, що я хочу на знак нашого миру взяти жоною дочку його Рогнедь...
      - Добре розсудив, княже! - загомонiли во?води й бояри. - Так i говори! I ми волимо, аби в нашого князя була достойна жона.
      Пiзнiше князь Володимир часто думав над тим, чому вiн дав такий загад сво?м слам. Вiн чув ранiше про княжну Рогнедь, яку всi називали красунею, але сам нiколи ?? не бачив. Любов? Нi, вiн не мiг полюбити Рогнедь, сидячи в Новгородi. Зухвалiсть? Нi, Володимир i цього в гадцi не мав. Син рабинi хотiв вiдчути себе людиною, князем, та ще хотiв добра рiднiй землi.
      Проминуло багато часу, вiдколи Михало з iншими слами рушили на подiях в озеро Iльмень, щоб далi волоком потрапити в Двiну, а там i до города Полотська, i все не було анi ?х самих, анi звiстки. Над Iльменем i на високiй Перинь-горi день i нiч стояла сторожа, во? дивились на пiвдень, чи не майорять у туманi вiтрила й щогли, але з далини тiльки котились хвилi, над ними кружляли птахи чайки, iз-за обрiю випливали бiлi, схожi на вiтрила, хмарини - лодiй новгородських не було й не було.
      I от рано на свiтаннi з Перинь-гори примчали гiнцi: на далекому плесi Iльменя з'явились гострi вiтрила новгородцiв, то, либонь, во?вода Михало поверта?ться з Полотська. Одразу ж пiсля цього князь Володимир з во?водами помчали на Перинь, у прозорому, слiпучо-голубому повiтрi над далеким обрi?м побачили знайомi вiтрила.
      Але незабаром вiтер стих, вiтрила впали, во?, напевне, сiли на весла - пливти мiнливим, затканим хвилями плесом Iльменя було важко; тiльки надвечiр лодi? новгородськi поклали укотi у Волховi напроти стiн дiтинця, а Михало з iншими слами зiйшли на берег.
      Князь Володимир слухав сво?х слiв у Великiй палатi дiтинця. Туди ж прийшли в темних довгих платнах i високих бобрового хутра шапках, з посохами у жилавих руках бояри, мужi лiпшi й нарочитi, - вони сiли в круг на лавах попiд чорними рубленими стiнами - мовчазнi й замисленi; посеред палати стали, спираючись на мечi, во?води й тисяцькi; молодi бояри норовили стати ближче до княжого мiсця; пiзнiше за всiх гордовито, з бубном у руцi прийшов волхв ?мець, i всi розступились перед ним. А потiм iз-за завiси в кутку палати з'явився i князь.
      - Чолом тобi, княже! Будь здоров, княже! - прокотилось у палатi, во?води й тисяцькi забряжчали мечами, мужi лiпшi й нарочитi, що дрiмали пiд стiнами, пiдняли голови, ?мець провiв пальцем по шкiрi бубна, i сухий, скрипучий звук при?днався до шуму в палатi.
      - Будьте здоровi й ви, мужi новгородцi! - вiдповiв на ?х вiтання князь Володимир, здiйнявши з голови хутряну, всипану самоцвiтами шапку, а з пояса меч, сiв на свiй стiлець.
      У палатi стало тихо. В круглих слюдяних вiконцях багрянiло вечiрн? промiння. Гриднi ходили з свiтильнями, запалювали у важких шандалах товстi восковi свiчi. У мерехтливому ?х сяйвi стало краще видно князя Володимира, його свiтле, срiбною ниткою ткане платно, широкий зелений пояс, червоне корзно. Позад нього окреслились темнi голови во?води Добринi i ще кiлькох старших во?вод, що завжди стояли позад нього, за княжим стiльцем.
      Потiм у дверях палати залунали важкi кроки, мiж рядами мужiв до князя прямували сли, що ?здили в землю Полотську. Ось наперед вийшов во?вода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькi Спирка й Чудин.
      - Чолом тобi б'?мо, княже, i всьому Новгороду, - почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потiм i мужам на всi боки. Те саме зробили i всi сли.
      - Будь здоров i ти, боярине Михале, i ви, сли! - вiдповiв на це князь. - Ждали давно новгородчi вас iз-за Волока, чого затримались?
      - Супротивний вiтер рвав нашi вiтрила, - вирвалось у Михала, - а паче вiтру затримали нас облуда, кривда та лжа.
      - Хто смiв заподiяти людям нашим облуду й кривду? - спохмурнiв Володимир.
      - А вже лiпше б ми не ?хали до Полотська, княже наш, а вдарили на них всi?ю силою, тiльки того заслужив клятий Регволд, сини i вся псина його зграя.
      Але тут же тисяцький Михало зрозумiв, що висловлю?ться не тими словами, якими слiд говорити княжому слу, i, зупинившись на якусь мить, повiв тихо, суворо, поважно:
      - За тво?м загадом, княже, прибули ми з повним мiсяцем до города Полотська i сказали сторожi, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя.
      - Ви бачили його? - запитав Володимир.
      - Бачили, - заспiшив Михало, - сказали, як ти велiв, що не хочемо мятежа й усобицi, бережемо i будемо оберiгати мир i любов у землях Русi, хочемо жити по закону й покону отцiв наших, як. уставили князi Олег i Iгор, княгиня Ольга i син ?? Святослав, та ще так, як велять нашi боги.
      I тут Михало замовк. У палатi була така тиша, що всi чули, як кипить вiск у шандалах, важко дихають мужi на лавах.
      - Чого ж ти замовк?
      - Я сказав, - одразу ж продовжив Михало, - що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русi, пропону?ш князю Регволду сукупно з ним iти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе.
      - I що вiдповiв Регволд?
      - Вiн узяв нашу грамоту, прочитав i порвав, кинув на землю...
      Во?води й бояри на лавах роздратовано загомонiли, вдарили об пiдлогу посохами.
      - Зло вчинив Регволд! Супостат вiн, ворог! - закричали всi i вже схоплювались з лав, затупотiли ногами.
      Тiльки князь Володимир твердо сидiв на стiльцi, дивився на Михала й слiв.
      - Що ж ще сказав Регволд? - так голосно, що почули всi в палатi, запитав вiн.
      - Вiн сказав непотрiбнi, дурнi слова, - промовив у тишi, що пiсля цього настала, Михало, - i менi негоже ?х говорити.
      - Нi, говори! - велiв Володимир.
      - Князь Регволд, - рiшуче почав Михало, - сказав, що його диву? грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород i Полотськ однаково древнi землi, древнi однаково в них князi й боярство, i якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити... Гординю нiс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, вiн сказав, що вiльний обирати, з ким йому iти - з Новгородом чи Ки?вом.
      - I вже вiн обрав?
      - Так, княже, обрав, бо дi? в'?дно з Ярополком-князем. Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помiтив, як клiпа? во?вода очима.
      - Що ж ти замовк?
      - Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу - стригли бороди.
      Михало показав князевi i мужам свою набагато коротшу, нiж ранiше, бороду.
      - I на тебе вони образу клали, - закiнчив Михало. - Князь Регволд велiв нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабинi...
      Блiдий сидiв на стiльцi князь Володимир, i тiльки покладенi на поручнi стiльця пальцi рук, що стиснулися в кулаки, свiдчили, як вразили його слова во?води. Проте вiн нiчим, крiм цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на во?вод i бояр, Володимир ждав ?хнього слова.
      I вiн дiждався. Ось один з бояр пiдняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потiм устав, ступив уперед, i всi побачили старого Скордяту - з перетятим шрамом чолом, слутого* (*Слутий - слiпий.) на одно око.
      - Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, - промовив Скордята, - но такожде i боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що вiн дi? в'?дно з Ярополком-князем... Що ж, зане так, ми пiдемо на Ярополка й Регволда...
      - То правда, правда! - загомонiли всi в палатi. Смутне, посiчене обличчя Скордяти перекосилось, ?дине око блищало хижо.
      - А ще я скажу, - закiнчив вiн, - що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, - звернувся вiн до Володимира, - то й веди нас тепер за собою.
      - Пiдемо! Веди нас, княже! За Русь! - кричали во?води й бояри.
      У палату долинули протяжнi звуки дзвону - збиралось вiче. Князь Володимир устав, щоб iти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рiвно, дужо.
      Пiсля вiча Володимир говорив у сво?й свiтлицi на верху терема з Добринею.
      Була нiч. Князь стояв бiля розчиненого вiкна, крiзь яке вливався багатоголосий крик, шум з подiй, далекий смутний спiв.
      - От i все готове, во?водо мiй, тепер i в дорогу, - почав Володимир. - Довго я думав про Ки?в, рвався туди, хотiв там бути, але не так, як нинi.
      - Чого печалишся, княже? - пiдiйшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. - Ти iдеш на праве дiло, захища?ш закон i покон отцiв сво?х, ма?ш з собою во?нство незлiченне, певен я, що при?днаються, стануть пiд тво? знамено й полуденнi землi.
      - Це все так, Добрине, i коли б не вiрив, то й не пiшов би, але скiльки кровi доведеться нам пролити, навiщо Ярополк почав усобицю в землях, навiщо накликав хмари на Русь?
      Обидва вони, стоячи бiля вiкна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за лiто, десь над самим обрi?м пробiгала тонка змi?ста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Iльменя, лiси.
      Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту.
      - Мушу йти! - промовив вiн. - Нехай Перун благословить все мо? во?нство.
      - Не печалься, княже, - не сам будеш, я завжди з тобою.
      Вiн узяв руку Володимира й мiцно стиснув ??.
      - Нi, Добрине! - вiдповiв йому князь. - Я тебе не кличу в цю дорогу.
      Во?водi стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не дума? брати його з собою?
      - Я люблю Ки?в, - поволi говорив Володимир, - за цi ж лiта полюбив Новгород... I як ?х не любити? Ки?в - отчина моя, а вспо?в мене й вскормив, як рiдного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усi п'ятини землi, людей полунощних, що мають суворi лики, але теплi серця.
      - Цi люди люблять такожде й тебе, - сказав Добриня.
      - От через це й не хочу я, - нiби не чуючи його слiв, вiв далi Володимир, - залишити ?х сиротами... Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Днiпрi, а тут кожного дня можуть посунути свiони, чорнi булгари.
      - Добре робиш, княже, - згодився Добриня, - що печешся про Новгород, полюбив i я його.
      - Думаю, - подивився на Добриню Володимир, - що треба менi залишити в Новгородi посадника свого, якому вiрю.
      - Так i зроби, княже!
      - Роблю, Добрине, а тому залишаю в Новгородi тебе.
      - Мене?
      - Так, мiй вуйку й во?водо!
      Добриня довго мовчав. Блискавицi на обрi? роздратовано били землю. Важкi думки краяли серце во?води.
      Вiн хотiв би пiти з Володимиром - похiд обiцяв йому честь i славу, в полуденних землях ?х ждала перемога.
      Правда, Добриня непоко?вся, думаючи про Ки?в. Володимир, - вiн вiрив у це, - переможе Ярополка, сяде на столi отця свого. Гора, яка нинi схиля?ться i служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому.
      Але чи прийме Гора Добриню? Вiн згадав лiта, коли був гриднем у дружинi князя Святослава, сотенним, став, нарештi, воеводою-у?м Володимира. Що жде його, коли вiн при?де в Ки?в з Володимиром? Князь - дужий, вiн пiшов у отця свого, скорить Гору, але хiба князi давно, а нинi й поготiв не схиляли голiв перед всемогутньою Горою? Коли ж навiть князi мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добринi, вiн i колись вiдчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й во?водства.
      У Новгородi Добринi вiльнiше, тут вiн рiвня всiм боярам i во?водам, сто?ть над ними, бо ? правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником.
      - Дуже уболiваю я, княже, - важко зiтхнувши, промовив Добриня, - що не береш мене з собою, бо там я анi сил, анi самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгородi... Пам'ятай, княже, що аки во?н твiй сидiтиму тут, блюстиму стiл, все робитиму по тво?му слову.
      Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слiд сказати князевi правду про себе й сестру Малушу - тому легше буде, коли знатиме, що в Новгородi сидить не посадник тiльки, а брат його матерi, рiдний дядько, Добринi ж буде бiльше честi й слави...
      Проте це була одна тiльки мить. А що подума? i що скаже Володимир, так пiзно почувши цю правду? Може, - Добриня зовсiм розгубився, - князь не залишить його тодi в Новгородi, а вiзьме з собою?
      Нi, краще мовчати, бути посадником у Новгородi, де в нього ? терем, дворище, земля, жона, буде вiн вiднинi хазя?ном i княжого двору в Ракомi. ? Добриня не сказав потрiбного щирого слова.
      - Прощавай, княже! Щаслива путь! - тiльки й прошепотiв вiн сухими устами.

      6

      За Новгородом, там де Волхов-рiка з'?дну?ться з Iльмень-озером, ? гора, що за тисячу лiт трохи притерлась на макiвцi й осипалась на схилах, але однаково височить ще й досi.
      У тi ж часи на вершинi гори Перинь втрамбовано було, як тiк, широке требище, посеред нього на кам'яному пiдмурку височiла дубова постать Перуна, навкруг - богiв п'ятин новгородських, а на вiсiм кiнцiв вiд них, немов пелюстки страхiтливо? квiтки, день i нiч палали кострища* (*Кострища - жертовнi вогнища.).
      Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велiв во?нству зiбратись на березi Iльменя, сам прибув туди й з во?водами став пiдiйматись на гору.
      Чим вище пiдiймались вони, тим ширший виднокруг вiдкривався ?хнiм очам, князь i во?вода бачили в затоцi Iльменя сотнi лодiй i учанiв з Новгорода i п'ятин, далi гойдались на хвилi лойви i шнеки варязькi.
      З гори видно було i шлях, яким во? мали вирушати за Волок, - блискуче плесо озера Iльменя, густi зеленi лiси на його берегах, з iншого боку темнiв над Волховом Новгород, за ним стелилась безмежна, повита сивим маревом низина.
      На требищi вже все приготували для жертви - високо в небо впинались вiсiм довгих вогняних язикiв кострищ, жерцi щосили били в бубни й бряжчали мiдяними дзвониками, ревла худоба.
      Перинь-гора не могла вмiстити всiх во?в, i тому князь велiв складати жертви скрiзь на березi. ?м, водь, саамi й комi* (*?м, водь, саамi, комi - пiвнiчнi племена Русi.), що ?хали на рать з сво?ми богами й шаманами, поклали там окремi кострища, виставили перед ними богiв - дерев'янi чурбаки з витесаними на них очима, жiночими грудьми й просто срамними мiсцями, - пiд удари бубнiв, вискалюючи зуби, танцювали бiля них, через що новгородцi навiть потай смiялись.
      На вершинi Перинь-гори князь зупинився. Прямо перед ним вирiзувалась на тлi голубого неба пошерхла вiд сонця i вiтрiв, темна вiд диму требищ постать Перуна з блискучими позолоченими очима, за ним i наокруг нього стояли такi ж темнi, вирiзанi з дерева чи висiченi з каменю боги п'ятин Святовит, Бiлбог, Триглав - подоба чоловiка й жiнки з головою на плечах, головою в грудях i ще однi?ю головою у дiтородному закутку - i навiть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, - це були тi боги, яким вiки молились люди в Новгородi, в землях водi, ?мi, саамi, комi, а за ними стояла пiвнiчна, язичеська Русь.
      У цей день i годину за князя Володимира i всiх во?в, за перемогу над Ярополком молились ще й в одному мiсцi в самому городi - там у невеликiй християнськiй дерев'янiй церквi Iоанна на Опоках вiд жаркого вогню свiчок двiчi починалась пожежа.
      Князь Володимир у глибокiй задумi стояв перед богами, мовчали замисленi во?води позад нього, тихо було скрiзь на горi i внизу над Iльменем.
      А потiм загримiли бубни й дзвоники, почувся дикий крик жерцiв, конаючи, хрипiли й рили землю ногами воли й конi, кров жертовних тварин пролилась на землю, над усiма вогнищами заклубились темно-сизi дими, вони огорнули требище, схилами поповзли вниз.
      Князя Володимира захопила й пiднесла ця треба, вийнявши з пiхов меч i поклавши його на землю, вiн стояв перед Перуном, хмари диму то насували на нього, то розступались, iскри бились об його обличчя, i в цi хвилини червоний вiдсвiт кострищ заливав його чоло, примруженi, прикутi до далекого плеса Iльменя очi, мiцно стиснутi уста.
      - За Русь! За богiв наших! За покон i закон батькiв! - чулося скрiзь по горi i над озером, гримiли списи, бряжчали щити. Велика, страшна, непереможна сила стояла за Володимиром - князем новгородським, вiн готовий був вести ?? до Ки?ва, до самих далеких укра?н Русi.




      РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

      1

      У Константинополi було вiдомо, що робиться на Русi, грецькi купцi, що невпинно ?здили Днiпром i перетинали Руське море, при?жджаючи з Ки?ва, розповiдали про сварку мiж братами-князями, пiзнiше i про початок сiчi мiж ними.
      У Великому палацi про цi подi? знали ще бiльше - готуючись до бранi з Володимиром, князь Ярополк вирядив у Константинополь сво?х слiв, просив iмператорiв Василя й Костянтина дати йому допомогу в борнi з братом, за що згоджувався визнати ?пархiю константинопольського патрiарха на Русi, натякав, що мiг би поступитись деякими землями на пiвнiч вiд Клiматiв i в Тмутараканi, - Ярополк не скупився на обiцянки, зраджував закон i покон отцiв сво?х, продавав iмператорам роме?в руськi землi.
      Звичайно, не iмператори Василь i Костянтин вирiшували справу - перший з них проводив днi i ночi з сво?ми ченцями, другий пиячив у шинках над Перу i розважався з гулящими дiвчатами, - з послами князя Ярополка розмовляв проедр Василь.
      Коли б у нього була сила, вiн радо послав би на Русь легiони, про якi просив Ярополк, хеландi? з грецьким вогнем, - вони не так допомогли б ки?вському князевi, як скористались би з усобицi в Руськiй землi i наробили велико? шкоди. Легiони роме?в над Днiпром i в Ки?вi - та хiба ж про це могли мрiяти iмператори колишнi!
      Але Вiзантiя не могла послати легiонiв на Русь - над нею нависла смертельна загроза, життя само? iмперi? було в небезпецi.
      Проедр Василь знав, що робить, виславши перед кончиною iмператора Iоанна в Малу Азiю Варда Склiра. У Константинополi цей полководець був небезпечний, вiн мав багатьох спiльникiв серед членiв сенату й синклiту, якi готувались i, безперечно, оголосили б пiсля смертi Iоанна iмператором-регентом Василя й Костянтина Варда Склiра.
      Проедр Василь дiяв рiшуче - прогнавши в Малу Азiю Варда Склiра, вiн слiдом за ним став висилати туди ж i його прихильникiв i друзiв, - так у рiзнi феми Мало? Азi? потрапили Дельфiни, Куркуаси.
      Побоюючись мстивого проедра, деякi полководцi, патрикi? самi тiкали з Константинополя - вони забирали з собою родини, всi скарби, оселялись у Вiрменi?, Грузi?, де втiкачiв з Константинополя приймали гостинно.
      Проедр Василь розумiв, яка сила збира?ться в Малiй Азi?, до нього доходили вiстi, що вигнанцi й утiкачi з Константинополя гуртуються навколо доместика схол Варда Склiра. Проедр робить останнiй крок - увiльня? iменем iмператорiв Варда Склiра з високо? посади доместика, признача? його дукою* (* Дука - губернатор) Антiохi?.
      Але було вже пiзно. Вард Склiр мав пiд сво?ю рукою легiони, якi дав йому сам проедр Василь, вiн спирався на кращих полководцiв iмперi?, що втекли з Константинополя, його оточувала знать Вiзантi?, що мала незчисленнi багатства.
      Варда Склiра знали добре й у землях Кавказу, до яких давно простягала пазурi Вiзантiя, емiри Багдадського халiфату, що мрiяли про владу в Малiй Азi? й навiть у ?вропi, також пiдтримували його.
      Через це й трапилось так, що Вард Склiр оголосив себе iмператором Вiзантi?, його визнали вiрмени, емiри Мартирополя, Хорбота й Амiди, що сидiли над рiками Тiгром i ?вфратом, волостелин Багдада й Вавiлона Адудаула - всi вони пiдтримали Склiра, обiцяли допомогу.
      Не тiльки Азiя турбувала проедра Василя - вiн знав про убивство кесаря Бориса, якого сам послав у Болгарiю, i нiяк про це не шкодував - одним кесарем бiльше чи менше, що до цього Вiзантi?? Розмiрковуючи далi, проедр приходив до висновку: може, й краще, що не стало Бориса, - коли вiн не зумiв зiбрати нинi сил, то не зiбрав би ?х i далi.
      Проедра турбувала доля брата Бориса Романа. Однi в Константинополi говорили, що вiн попав у полон до комiтопула Саму?ла Шишмана i що той нiбито назвав його царем Болгарi?, iншi стверджували, що Саму?л призначив Романа начальником всього свого вiйська.
      Що ж робилось справдi в Захiднiй Болгарi? - нiхто не знав, комiтопули сидiли в горах, мiж ними й Вiзантi?ю височiли Родопи, - загадковий свiт, страшнi люди захiднi болгари.
      Там, за Родопами, вже збира?ться й насува? на Вiзантiю гроза, на перевалах, у клiсурах, а там i в долинi на пiвдень вiд Родопiв стало з'являтися все бiльше й бiльше болгарських загонiв, вони чинили велику шкоду акритам, комiтопули переходили в наступ, iмперi? загрожувала смертельна небезпека.
      Тому проедр Василь дуже радо й гостинно приймав мужiв нарочитих з Ки?ва, ?х, як це завжди робилось у Великому палацi, водили до свято? Софi? й Влахерну, показували у Магнаврi рiзнi дива - золотих левiв рикаючих, птахiв спiваючих, для них влаштовувались пири.
      Одного тiльки - вiдповiдi на прохання князя Ярополка - мужi нарочитi не мали, iмператори велiли ?м ждати й ждати.

      2

      У лiсах над Захiдною Двiною, до яко? з право? руки линуть тиховодi Полоть i Оболь, а з лiво? - Улла й Ушач, стояв на горi древнiй город Полотськ.
      Холодна, вогка тут земля - кругом драговини й болота, за коротким лiтом наступа? довга осiнь, зима, гнила весна, але смiливiй людинi ця земля сторицею вiдда? за труд - навкруг несходимi лiси, а в них табуни звiра, в рiках i озерах повно риби, у пiсках руками можна брати дорогий горючий камiнь, Захiдна Двiна доплива? до самого Варязького моря, а там вiдкритий шлях до всього свiту.
      Уже з давнiх вiкiв тут, на просторах Двiни, сидiли племена латгалiв, земгалiв i куршiв* (* Латгали, земгали, куршi - древнi племена, що жили над Балтiйським морем), що мали сво? покони й богiв, сюди ж приходили i руськi племена, що братались з мiсцевими людьми, осiдали тут, випалювали лiси й орали землю, били дикого звiра в лiсах, ловили рибу в рiках.
      На цих давнiх тубiльцiв налiтали орди iз-за Двiни. Як i до всiх племен на схiд вiд Лаби, сюди простягали сво? пазурi королi, а пiзнiше iмператори нiмецькi, багато кровi пролили вони, а особливо Генрiх I Птицелов i син його iмператор Оттон I, вони посилали в рiзнi городи i в Полотськ також сво? загони, мрiяли загарбати Полотську землю, вийти на верхiв'я Днiпра й одрiзати верхнi землi Русi вiд полян i Ки?ва.
      Через це люди Полотсько? землi ставили над рiками, щоб боротися з ворогами, городи з високими дерев'яними стiнами, копали навкруг них рови, насипали вали - так виросли Менськ, Усвят, Лукомль, Друцьк, а на стрижнi Полотi й Двiни город Полотськ.
      Правили Полотськом i всi?ю цi?ю землею сво? князi, родичались вони з древлянами, полянами, кривичами. Коли ж до Новгорода перся i сидiв на Ладозi ярл Рюрик, iншi його побратими - Тур i Регволд - рушили на пiвдень, Регволд звабою взяв город Полотськ, Тур дiйшов аж до Прип'ятi, захопивши на якийсь час древнiй руський город, що пiзнiше став прозиватись Туровом.
      А вже, звичайно, не Полотськiй землi служив князь Регволд, лодi? з його дружинами увесь час ?здили по Двiнi до моря i далi в Свеарiке, на поклiн до конунгiв, iншi його дружини доходили до Шецiна й Шлезвiга - там ?х гостинно зустрiчав iмператор Оттон, Перуном i Руссю присягався Регволд, але служив багатьом i рiзним богам.
      Тут, у городi над Полоттю, за високими стiнами, оточений сво?ю дружиною, i сидiв князь Регволд. Мав вiн двох синiв - Роальда i Свена - та ще дочку - сiрооку красуню, гнучку й ставну Рогнедь.
      Вона була мрi?ю багатьох вiкiнгiв i скальдiв* (* Скальди - мандрiвнi спiвцi), просити ?? руки при?жджали рицарi з Свiонi?, Датсько? землi i навiть з англiв, але Рогнедь, якiй тодi було тiльки вiсiмнадцять лiт, говорила батьковi, що ?й не подоба?ться жоден з них, - хто зна?, може, вона виглядала сватiв вiд нiмецького iмператора?!
      Нетерпеливився, ждав i князь Регволд разом iз сво?ми синами. Йому - жадiбному, ненажерливому - було тiсно в городi Полотську, мрiяв вiн про землi з багатьма городами, влади хотiв, багатства.
      Тому й послав одразу ж, тiльки на Ки?вському столi сiв Ярополк, сво?х слiв до нього, тому Регволд прихильно зустрiв звiстку про те, що Ярополк убив брата Олега, коли ж ки?вський князь запропонував полотському волос-телиновi сукупно з ним iти на Новгород супроти князя Володимира, Регволд вiдповiв згодою i заходився збирати во?в з сво?? землi. Через те вiн так зустрiв i послiв новгородських, - вони пропонували вiд iменi Володимира мир, Регволд уже давно пiднiс над Полотською землею чорне знамено вiйни.

      3

      Швидко посувались уперед рiками та озерами во? князя Володимира. На чолi пливли лодi? Новгородсько? землi, слiдом за ними важкi лойви й шнеки варягiв, позаду, де не глянь, - учани, буси, однодеревки земель заволотських i полунощних.
      На озерi Iльменi, широкому, як море, де не видно було й берегiв, пiвнiчний вiтер швидко гнав лодi? з хвилi на хвилю, у гирло Ловатi вони увiйшли ключами й так довго пливли мiж зелених берегiв i високих лiсiв; лодi? чола вже наближались до Пархiна, а в гирло все входили однодеревки, що охороняли во?нство ззаду.
      Послав князь Володимир багато сво?х во?в ще й пiшо та комонно понад Ловаттю, вони посувались обома берегами велика, незборна сила невблаганно йшла з пiвночi на пiвдень; стережучись пiдступного ворога, во? дивились уперед, у затягнуту весняними туманами далину, на боки, обминали зрадливi лiси, оглядались назад, де за озером Iльменем сховався Новгород.
      Усе було нiбито спокiйно в лодiях, во? на веслах не розгинались день i нiч, схiд сонця зустрiчали на широкому плесi, сонце ховалось за лiси, але однаково в нiчнiй тишi гримiли весла в кочетах, солов'? спiвали у верболозах та кущах, а люди слухали й мовчали. Вони чули битву, смерть ходила там, де над обрi?м висiли великi, яснi зорi.
      Битва ця була все ближче й ближче. Во?, якi на конях мчали поперед во?нства, часом повертались, ждали князя, розповiдали, що робиться на берегах i в полi.
      - Чи спить князь? - чув Володимир голос тисяцького Чудина.
      - Я чую, тисяцький, з чим при?хав?
      Двi лодi? сходяться на плесi. Князь i тисяцький сидять рука в руку, во? опускають у воду весла i не гребуть, щоб не заважати розмовi, лодi? пливуть за течi?ю, на бистринi тремтять ?хнi чорнi вiдбитки, навколо дзюркотить вода, вiдблиски зiрок грають за кермами.
      - ? вiстi, княже! - тихо говорить Чудин. - Он у березi горить вогник - туди дiйшли нашi во?, що йдуть крiзь лiси i в полi. Вони кажуть, княже, що всюди на погостах i у весях тiльки й чутки, що про похiд Ярополка на Новгород.
      - I що люди?
      - Люди тiкають у лiси, ховаються в болотах, аби тiльки не йти з Ярополком, не хотять його. А тепер, коли почули, що ти, княже, iдеш на Ярополка в Ки?в, виходять з лiсiв, шукають нас, стоять тут усюди на обох берегах. - Чудин широко розводить руки, нiби обнiма? все навкруг.
      - А Ярополк де?
      - I про це запитував, княже. Кажуть люди, що тут, на пiвнiчних рiках, його во?в ще не бувало, збираються вони за Волоком, стоять ?хнi лодi? далеко за Смоленськом. Люди просяться до нас, дехто ма? й списи - чи брати ?х з собою?
      - Будемо брати, тисяцький! Нехай iде на нього вся земля, вся Русь!
      Коли лодi? допливли до гирла Ловатi, звiдки ?х через озера та дрiбнi рiки волоком потягли до Днiпра, однi?? темно? ночi во? побачили на заходi багряну заграву, що пiзнiше стала яснiти.
      То не мiсяць сходив над лiсами - не на заходi його отчина, - то десь за лiсами, де сто?ть город Полотськ, щось горiло, i ця велетенська пожежа не вгасала всю нiч, навiть перед сходом сонця на захiднiй частинi неба видно було багряну широку пасмугу.
      У цю нiч князя Володимира на лодiях уже не було. З тисячею сво?х во?в мчав вiн на конях, якi вже давно стояли напоготовi на ближчих погостах, на захiд, де буяла пожежа: там горiли лiси, i то був знак, що ?м треба поспiшати на помiч чолу свого вiйська.
      Ярл Фулнер, дiзнавшись вранцi про цю подiю, був дуже невдоволений i, поблискуючи одним сво?м оком, довго дивився в далечiнь, куди пiшов з дружиною Володимир.
      "Хитрий новгородський князь, - думав вiн, - бо?ться мати мене спiльником у боротьбi з Регволдом. Що ж, нехай б'?ться сам, я ждатиму кiнця битви..."

      4

      Князь Володимир настиг до Полотська, коли його во? вже захопили посади над Полоттю й Двiною, пiдступили до город а й почали там сiчу.
      Дружина Регволда, вiдступивши з посадiв, зачинила ворота, пiдняла мости, швидко стала на городницях, жони й смерди вже готували там гарячу смолу й камiння, скрiзь лежали оберемки стрiл.
      Почалася люта сiча. Новгородцi з великим трудом пробились i розметали околля, проминули вал i рови, стали пiд самими стiнами, дерлись на них, почали бити ворота.
      Згори лилась смола, падало камiння, стоячи за заборолами, дружина Регволда метала тисячi стрiл, земля навкруг червонiла вiд кровi, за стiнами чувся крик, iржали конi - вiдбивши перший наскок, полочани готувались, либонь, опустити мiст, вiдкрили ворота, щоб скопом ви?хати звiдти i в полi розметати новгородцiв.
      Саме тодi на шляху, що вiв з Полотська на схiд - за рiки Оболь i Полоть, - встала хмара куряви, там земля загула вiд кiнських копит, почувся крик.
      У полочан, звичайно, i гадка зникла потикатись за ворота; перекликаючись мiж собою, вони чимшвидше готували на стiнах смолу й стрiли, багато з них кинулись до ворiт, закидали ?х зсередини колодами, присипали землею.
      Полочани дивились не туди куди треба, бо в той час, коли вершники летiли зi сходу, невiдомо як, але зовсiм з iншого боку - вiд заходу, з берегiв Двiни, - непомiтно пiдступили до стiни i видерлись на городницi кiлькасот во?в-iзборцiв, вони, тримаючи в руках щити й мечi, пiшли з городницi на городницю, рубаючи й скидаючи з них дружину Регволда, а тим часом вершники вже були пiд стiнами, розбили, повалили ворота.
      Князь Володимир разом з першими воями пролетiв у ворота. Вiн побачив страхiтливе видовище - на землi серед двору лежав мертвий Регволд, iзборцi взяли на списи двох його синiв, скрiзь волали покалiченi во?, iржали конi, чувся брязкiт щитiв i мечiв, дверi ломились у теремах, розлюченi во? вибивали вiкна.
      - Годi! - крикнув князь Володимир. - Припинимо сiчу! Глумитись над мертвими не годиться.
      Коли сонце стало зовсiм низько над Двiною, вiд берега за Полотськом одiрвалася, зробила широке пiвколо на плесi й попливла на захiд до пониззя велика лодiя. На нiй не видно було нi керманича, нi гребцiв, нi весел у кочетах, тiльки чорне широке знамено маяло на високiй щоглi.
      Посеред лодi? на дошках лежали мертвi - князь Регволд i два його сини Роальд i Свен, опорядженi в далеку дорогу: волосся було зачесане, руки вимитi, на пальцях пiдрiзанi нiгтi, груди присипанi землею.
      Так велiв древнiй покон свiонiв i так зробила дочка Регволда Рогнедь - князь Володимир дозволив ?й поховати батька й братiв, як велить покон, а дворянам - допомогти ?й.
      Коли лодiя рушила, Рогнедь з розпущеним волоссям, з сльозами на щоках довго стояла на березi, над головою ?? з шумом лiтали ластiвки, але вона нiчого не чула, дивилась i дивилась, як лодiя пливе плесом, зника? вдалинi.
      Так вона й плистиме, бо, якщо десь i пристане до берега, ?? вiдштовхнуть полочани - у них свiй покон, нехай лодiя з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме ??, то й ще далi - до далеких скелястих берегiв Свеарiке.
      Надходив вечiр. Лодi? вже не було видно. Рогнедь довго стояла на березi, а тодi пiднялась крутою стежкою на гору i зникла у воротях города.

      5

      Велика стравниця князя Регволда мала головнi дверi з пiвдня, вiд Полотi, - для хазя?на i дружини його, ще однi, з пiвночi, - для дворян. Посерединi стравницi стояв великий стiл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тiльки сiсти, а й покласти меч i щит. Тут пiсля бою пiд стiнами города й у дiтинцi князь Володимир зiбрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й по?сти, радитись про похiд далi.
      Надворi вже стемнiло. Дворяни запалили на столах залитi ведмежим салом свiтильнi, гноти яких нестерпно чадiли, поставили горнцi й дерев'янi миски з м'ясом, рибою, рiзним зiллям, корчаги з медом i олом.
      Це була звичайна вечеря во?в пiсля ратного труда, пожива для стомленого тiла, услада покалiченому в жорстокiй сiчi.
      У цей же час в городi й на погостах, як велiв суворий закон вiйни, во? добрались до медуш, викочували бочки з медом i олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули пiд Полотськом.
      Вогнi палали й далеко за Полотськом, на берегах Двiни, над Дриссою й на Поозер'? - то полочани одержали вiсть, що не стало князя Регволда, клали вогнища, гнали серед нiчно? пiтьми коней, щоб при?днатись до во?в князя Володимира.
      - Слава Володимиру! - гримiло в стравницi, де так недавно сидiв i пирував князь Регволд.
      - Слава Володимиру! - лунало скрiзь у городi й по долинi.
      Тiльки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирiшальну годину велiв воям у дiтинцi обернути мечi проти Регволда, радився з новгородським во?водою Путятою, якого хотiв залишити посадником сво?м у Полотську.
      - Залишаю тобi невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир i тиша повиннi стояти в Полотськiй землi, блюди ?хнi закони й покони, дивись на захiд, звiдки невпинно загрожу? ворог, дивись i на схiд, посилай нам пiдмогу.
      - А як бути з дочкою Регволда? - запитав Путята.
      - Полочани поважають Рогнедь, - вставив слово тисяцький Свид. - Дiвчина справедлива, смiлива, на ловах iде поряд з мужами, з убогими щедра, не рiвня сво?му батьковi.
      - Зда?ться, ми ?? також не скривдили? - звернувся Володимир до Путяти.
      - Так, княже. Рогнедь поховала за тво?м дозволом свого батька й братiв по локону, поклала ?х у лодiю, що попливла до моря.
      - Мертвим - прощення й тлiн, живим - життя, - промовив князь Володимир. - Але що це? - занепоко?вся вiн, подивившись на затягнутi прозорою шкiрою вiконця в стравницi, що почервонiли, нiби налилися кров'ю.
      Далi все сталось надзвичайно швидко. Стравницю почав наповнювати ?дкий дух смоли, во?води кинулись до дверей, але тi були пiдпертi знадвору, шкiрянi вiконця почали горiти й лопатись. Крiзь вiконця долетiв шум багатьох людей, брязкiт мечiв, крики. По всьому було видно, що хтось пiдпалив стравницю.
      I раптом дверi розчинились, ?х вiдбили зовнi. Во?води й князь притьмом вибiгли в двiр, де побачили багатьох во?в, якi гасили вогонь, а разом бились з невiдомими людьми.
      - Зрада! - кричали во?. - Вас хотiли спалити живцем, княже! Вони полили стiни смолою, замкнули всi дверi. Ми пiймали ?х, одних порубали, iнших схопили, все це - свiони, слуги Регволда, а вела ?х змiя - дочка князя. Ось ?х i женуть, всi ми вiдоки того, що сталось. Дозволь скарати ?х i у бiйницю разом з ними.
      Во?в бiля стравницi ставало все бiльше й бiльше - однi розповiдали iншим про пiдпал, звiдусiль линули голоси:
      - Скарати головникiв!* (* Головний - убивця) Смерть убiйницi! Смерть! Привели й палi?в. У свiтлi смолоскипiв князь Володимир побачив кiлькох закривавлених во?в-евенiв, яких штовхали в спини, жiнку в темному одязi, у яко? були зв'язанi за спиною руки.
      - Смерть ?м, смерть! - волали во?, i вже гострi мечi заблищали над головами палi?в i дочки полотського князя.
      Але в цей час пролунав дужий, рiшучий голос князя Володимира:
      - Пощо поспiша?те, дружино моя? Аще ворог учинив звабу, будемо судити його по закону й покону нашому... Усiх палi?в велю посадити в поруб. З княжною говоритиму окремо... Заведiть i стережiть ?? в теремi. Завтра буде суд!

      6

      Князь Володимир добре бачив Рогнедь. Вона стояла посеред свiтлицi - висока, струнка, темне платне облягало тонкий стан i високi груди, обруч на головi туго стягував волосся, що нагадувало нитки золота i нiбито аж свiтилося; Рогнедь, як жiнка пiвночi, мала голубi очi кольору морсько? води, дрiбнi ?? зуби були слiпучо-бiлi, вся вона була дужа, мiцна, засмагла, але водночас напрочуд чарiвна, красива, i Володимир на якусь хвилину навiть замилувався нею - зухвалою, смiливою.
      - Ти велiв привести мене сюди, - промовила Рогнедь. - Говори, я слухаю.
      - Так, я велiв привести тебе сюди, - вiдповiв ?й Володимир, - бо не хотiв, щоб мо? во? вбили тебе. - Вiн хвилинку помовчав i додав: - Не думай, проте, що во? мо? убiйники й розбишаки, - вони хотiли й мусили тебе вбити, бо ти пiдняла руку на ?хнього князя... Древнiй наш закон каже: око за око, зуб за зуб.
      - Навiщо ж ти тодi, - зухвало крикнула вона, - вирвав мене з ?хнiх рук? Закони i у вас, i у нас однаковi. Око за око, зуб за зуб - так я хотiла помститись ворогам, якi вбили мого батька, якщо ж боги не допомогли менi, краще б я померла пiд вашими мечами... Гаразд, княже, не будемо багато говорити - убий ти мене сам...
      Князь Володимир посмiхнувся.
      - Я вислухав тебе, але не розумiю, чому мушу вбивати?
      - Ти впився кров'ю i прийшов по дань, - почала вона. - Ти - син рабинi i сам трел* (* Трел - раб (швед.) - уже ранiше посилав сво?х слiв i вимагав, аби батько мiй скорився тобi, я ж стала тво?ю жоною. Чу?ш, батько мiй узяв меч проти тебе, а я не захотiла роззути й не роззую сина робочича. Далi ти зна?ш усе - це Один велiв менi помститись, бо ти вбив мого батька й братiв, але я не зумiла цього зробити... Що ж, так судила доля, ти ма?ш право i повинен мене вбити - око за око й зуб за зуб.
      Те, що Рогнедь говорила Володимиру, було образою для нього, вона вважала себе високою особою, князiвною, а його називала рабом, трелом, проте сам вiн не хотiв ображати ??, дiвчину, й стримав себе.
      - Ти зухвала й горда, Рогнедь, - сказав ?й Володимир i презирливо додав: - Тiльки в тебе надто кволi руки для того, щоб знищувати руських князiв i ?хнiх во?в.
      Вона аж зблiдла й стиснула, заскреготiла зубами.
      - Коли ти поставиш мене пiд дубом смертi, я сама накину собi петлю на шию...
      - Я бачу, ти смiлива...
      Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед i зупинився близько вiд не?.
      - Слухай, Рогнедь, - по дуже довгiй хвилинi сказав вiн. - У нас, руських людей, ? давнiй покон: коли ми одолiва?мо ворога, то уклада?мо з ним мир i вже бережемо його. Там, у Новгородi, посилаючи слiв до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир i любов, а тебе на знак цього волiю назвати сво?ю жоною... Коли ж мо? сли повернулись i сказали, що князь Регволд порвав i ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду i поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти - мо?ю жоною... А далi що сталось, Рогнедь, - твiй батько i брати вбитi, - що менi - ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась - вiднинi тут буде мир. Тiльки от ти не скорилась - хотiла мене вбити, помста живе в тво?му серцi.
      - Я не розумiю, для чого ти це говориш i чого жада?ш вiд мене.
      - Чу?ш, Рогнедь, - голосно промовив вiн, - вже хто-хто, а я мiг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жонi, удовицi, сиротi, та й тобi, полотська княжно... Зроблю з тобою княжий i справедливий руський суд. Ти дiяла, як велiв твiй закон, - не винувачу тебе, але бiльше, чу?ш, бiльше нiчого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю... Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тiльки не роби зла, бо загинеш. Слово ж мо? таке. Якщо ти хочеш бути в городi або десь у землi Полотськiй - живи тут, слово князя - закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю тво?х батькiв - дам тобi грамоту, во?в, якi проведуть тебе скрiзь, хоч i за Варязьке море... Ти - дочка князя Регволда - вiльна робити, що хочеш... Iди, Рогнедь!
      Вона не йшла, стояла на мiсцi, от з ?? уст зiрвалось:
      - Скажи менi одно, княже! Чому ти так робиш, чому волi?ш так судити? Закон? Який закон? Я не розумiю того, що ти робиш...
      Володимир пильно подивився на не?.
      - Нi, тiльки й допреже закон, - вiдповiв вiн, - але, либонь, ? щось i iнше, що велить менi саме так зробити...
      - Очевидь, ти, - суворо сказала вона, - вбивши мого батька й братiв, тепер хочеш поглузувати й з мене.
      - Глузувати? О нi! - одразу ж суворо вiдповiв вiн. - Ти повинна знати i зна?ш - не моя десниця вбила батька й братiв тво?х, а руськi люди. Знову ж, не моя десниця, а вони хотiли вбити й тебе, я ж не дав мечу впасти на твою голову.
      - Тодi ти... - почала вона й не кiнчила. - Скажи менi правду, руський княже. Ти пожалiв мене як бранку, але не хочеш, щоб я була в Полотську, гониш за Варязьке море, бо я немила тобi?
      - Ти марно, - промовив вiн, - говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгородi я нарiк тебе жоною. Не я, а ти - зухвала, горда - вважала, що в тобi тече кров князiвни, а я тiльки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабинi, бо не любила й не любиш мене... Як же ти смi?ш запитувати тепер, мила менi чи нi?!
      Вона мовчала, i це вже була не та зухвала, горда полочанка, яка недавно злим словом ганьбила князя. Рогнедь опустила очi долу, впали й руки ?? - в'ялi, безсилi.
      - Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш пiти в землю сво?х батькiв, вiдчиню дверi, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську - лишайся... А тепер iди! Я дуже стомився, завтра ж у похiд... Iди, Рогнедь! Прощай!
      Не пiднiмаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла...
      Хто зна?, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як во?н, що спить i все чу?, склепив очi на одну хвилину i враз прокинувся, може, i це ймовiрнiше, спочивав бiльше, до пiзньо? години ночi, - але раптом вiн схопився, сiв на ложi, одразу ж взув чоботи.
      За вiкном стигла нiч, темно було в палатi, крiзь розчиненi дверi струмувало жовтаве свiтло з переходiв, на порозi ж невиразно окреслювались чи?сь тiнi, звiдти линули притишенi голоси.
      - Хто там? - запитав князь, i рука його несамохiть потяглася до лави, де лежав меч.
      - Це я, - почув вiн голос Рогнедi. - Хочу з тобою зараз говорити. Тво? ж во? не пускають...
      Вiн зрозумiв, що княжна прийшла до нього у якiйсь важливiй справi, хоче сказати те, чого вiдкладати не можна... Тiльки одного не мiг збагнути Володимир: що змусило ?? прийти так пiзно, нагло? ночi.
      - Гриднi, - велiв вiн, - я говоритиму з княжною... Запалiть свiтло.
      Вони внесли й поставили на столi свiчку, швидко вийшли.
      Володимир i Рогнедь залишилися в палатi тiльки удвох. Блiда, вже без обруча на головi, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колiн, у тому ж темному платнi, тiльки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками бiля порога.
      - Конунг Вольдемар, - нечутно ступивши крок уперед, почала вона.
      - Я не конунг, а князь, - одразу ж перебив вiн ??, - i не Вольдемар, а Володимир.
      - Вибачай, княже.
      - Я слухаю тебе.
      Знову мовчання й невисловлене вагання.
      - У цю нiч, - продовжила вона, - менi було дуже важко... Я нi крихти не спала... попросила во?в... прийшла до тво?? палати... довго умовляла збудити тебе... Вони навiть, - Рогнедь ображено посмiхнулась, - шукали, чи нема? в мене збро?... Я прийшла... я мусила йти... так треба... так судили боги...
      Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свiчi, що гаряче, як жертва, горiв на столi, i Володимир помiтив, як з ?? очей скотилось кiлька сльозин.
      - Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, - закiнчила Рогнедь, i густi рум'янцi виступили на ?? щоках.
      Вiн щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цiй же палатi кiлька годин тому, суворо сказав:
      - Ти вiдмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нинi вночi ти намiрялась навiть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив ?хати, куди бажа?ш... Чому ж ти тепер прийшла?..
      - Княже Володимире, - щиро промовила вона. - Ти - смiливий, хоробрий витязь, умi?ш ненавидiти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже! Рогнедь замовкла, рум'янцi на ?? щоках потухли. Почуття перемоги! О, в цю пiзню годину ночi князь Володимир вiдчув його i, либонь, дужче, нiж напередоднi в битвi, - дiвчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й вiдмовилась вiд нього, прийшла сюди, вiдда? найдорожче - сво? тiло, душу.
      - Я був i лишаюсь нинi сином рабинi, - не стримався й зухвало сказав Володимир.
      Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й вiдповiла:
      - Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тодi iнакше, - заломила вона руки, - може, не було б цього страхiття, живi були б мiй батько й брати... Княже Володимире, менi дуже шкода, що минулого не повернеш. Нинi я побачила, що син рабинi здатний зробити бiльше i може бути справедливiшим, анiж князь... i я полюбила тебе. Ти вiриш менi? Скажи правду...
      Володимир не ждав таких слiв Рогнедi, важко було йому й вiдповiдати на ?? одверте питання.
      - Ти дуже смiлива й до серця менi, Рогнедь! - вимовив вiн.
      Нiби борючись з хвилею, яка налiтала на не?, Рогнедь простягла руки.
      - I ти бiльше нiчого не скажеш? - крiзь стиснутi зуби вирвалось у не?.
      Володимир зрозумiв ??. О, цi жiнки, либонь, усi такi, тiльки що - присягайся ?м у любовi. А чи зна? вона - це зухвале дiвчисько, - скiльки сил вже кошту? йому?..
      - Я ще з Новгорода посилав сво?х слiв, - вiдповiв Володимир, - пропонував тобi бути мо?ю жоною...
      - Ти глузу?ш з мене, княже, - суворо промовила Рогнедь. - Тодi я вiдмовила тво?м слам, а тiльки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила... Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой, яке все це страшне, княже. Проте я говорю, жду твого слова, бо хочу, щоб нам з тобою було добре...
      - Нам i буде добре! Ти - справедлива, смiлива, хороша! Я, чу?ш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою...
      Вiн пiшов уперед, усе ближче й ближче до не?, обхопив ?? стан руками...
      - Хороша моя... Чудова!!! - зривались у нього слова.
      - Що я роблю! Боги! - промовила вона, рвучко пiдняла руки й обняла його за шию. Вiн поцiлував ?? раз, i другий, i третiй, вона вiдповiдала несмiливим, якимсь шукаючим поцiлунком.
      Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнедi. Володимир сiв на ложе, вона стала перед ним на колiна, - так велiв древнiй покон, - i роззула його.
      А тодi Володимир схилився до Рогнедi, взяв ?? дужими руками, посадив на ложе, довгим поцiлунком подякував за муки й страждання.
      - Рогнедь - добре iм'я, - владно сказав вiн, - але я волiв би називати тебе руським iм'ям - Рогнiдою. Чи дозволиш, Рогнiдо?
      О любов - перша в життi, неповторна, принадна! Ти як квiтка, що розпустилася вночi i, свiжа, запашна, яскрава, здрига?ться вiд важких крапель роси, повна живодайних сокiв, тремтить у млосному сподiваннi й напрузi, вiддав нектар, усю та?мничу силу чудовому метелику, трудiвницi-бджолi й цiлу? теплу щоку, яка схилилась над нею.
      У не? було мiцне, але нiжне й гнучке тiло, поцiлунки ?? нагадували тепло сонця, пестощi й ласка подiбнi до морсько? хвилi; а хiба молодий, мужнiй Володимир не був схожий на не??
      Тiльки на свiтаннi лодiя ?хньо? любовi зупинила свiй плин у щасливому, безтурботному морi. У примарному свiтлi нового дня Володимир подивився на не? стомленим, щасливим поглядом. Вона повiрила - новгородський князь може бути суворим, але ще бiльше, мабуть, ласкавим, пристрасним, нiжним...
      - Тепер ти й по?деш, княже Володимире? - тихо й дуже смутно промовила вона.
      Поклавши руку на плече, вiн довго дивився на ?? обличчя, бачив голубi очi, надзвичайно довгi й нiбито аж важкi вi?, блiде чоло, темнi пасмуги пiд очима.
      - Так, Рогнiдо, зараз я по?ду. Кличуть земля i люди. Попереду тяжка брань.
      - Я знаю це - попереду в тебе брань, Ки?в, слава... Там ти забудеш мене.
      - Нi, не забуду. Слово руського князя - тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарiк тебе жоною, вночi я був тво?м мужем, так i буде.
      Вiн поцiлував ?? уста, що були вже холоднi, теплою щокою доторкнувся ?? чола.
      Рогнiда замислилась i сказала твердо, рiшуче:
      - Нi, княже, пiсля всього, що сталось, i за одну тiльки нiч ти не мiг мене полюбити. Я ждала, всю нiч ждала твого слова, але ти його не сказав. Що ж, уже з Ки?ва напиши менi в грамотi, що велить серце, пошли гiнця, щоб усе знала... Я ж не забуду цi?? ночi. Вибачай ще раз за те, що називала тебе ранiше робочичем; ти справжнiй князь Русi. А тепер усе, княже. ?дь щасливо! Я молитимусь за тебе так само, як молилась за свого батька й братiв.
      - Рогнiдо! - промовив вiн. - Я тобi сказав усе, що думав.
      - Якщо ж ти, - закiнчила вона смутно, - не полюбиш чи по?деш i забудеш мене, я залишусь сама й не проклинатиму тебе... Чу?ш, мiй ?диний i коханий! Так, виходить, судили боги...
      Вона поцiлувала його. О, який щирий, пристрасний був останнiй поцiлунок Рогнiди!
      Князь Володимир вийшов з палати, проминув кiлька переходiв, де стояли озбро?нi во?, i потрапив до стравницi. Там уже приготували снiданок, в зборi була старша дружина. Проте нiхто не сiдав до столу, всi привiтали князя i тiльки тодi, коли вiн сiв, брязкаючи мечами, розташувались на лавах.
      - Не будемо затримуватись, дружино! - сказав Володимир. - Дорога нам далека.
      Вони ?ли досхочу, добре й випили. Сам Володимир не хотiв ?сти, взяв кiлька шматочкiв в'ялено? конини, запив ?? медом.
      Прийшов час залишати Полотськ. Князь i во?води вийшли у двiр, щоб сiсти на коней, прямувати до рiчки, а там лодiями й далi.
      ?м не так швидко пощастило ви?хати. У дворi бiля терема, де стояли розбитi вози, валялись посiченi шоломи, поламанi списи, сокири, стовпилось багато бородатих, одягнутих у довгi темнi платна й високi ремiннi чоботи людей. Тiльки-но князь з'явився на ганку, вони стали низько йому вклонятись, загомонiли:
      - Вислухай нас, княже Володимире! Не покидай без свого слова.
      - Я слухаю! - зупинився на сходах Володимир i дав знак, щоб хтось iз старших полочан пiдiйшов ближче до нього.
      Наперед ступив сивобородий чоловiк, на обличчi якого темнiв широкий шрам.
      - Княже Володимире! - почав вiн. - Ми зiбрались тут - полотськi во?води й бояри, - а множество люду сто?ть за стiнами града, щоб сказати тобi, як багато натерпiлись вiд свiонських конунгiв, як багато зла побачили вiд князя Регволда... Праве дiло ти зробив, покаравши його. Але докiнчи справу, княже. Одвiку ми були з Руссю, мали сво?х руських князiв, дружбу з Ки?в-городом. Просимо тебе, княже, прийми нас до себе, волимо бути з Руссю, багато наших людей бажають iти з тобою. А нас не залишай сиротами, дай свого князя! - Закiнчивши цю мову, сивобородий чоловiк ще раз низько вклонився князевi, слiдом за ним схилили голови й бояри та во?води, що стояли в дворi.
      - А ще волимо, - загомонiли вже в дружинi самого князя. - Зроби суд над головниками, що хотiли вчора вбити тебе й нас, княже, вели десницею сво?ю ?х покарати.
      - Добре! Буде так, як просите, - вiдповiв князь Володимир. - Русь прийме до себе Полотськ й усю землю. Коли пiзнiше побува?мо у вас, будемо говорити про князя. Зараз залишаю у вас посадника свого, во?воду новгородського Путяту, що дiятиме по слову мо?му i з вами разом стоятиме за Русь.
      - Спасибi, княже Володимире! - залунали навкруг голоси.
      - А головникiв покарай... Зроби суд, княже! - не вгамовувалась дружина.
      Князь Володимир зняв шолом з сво?? голови, подивився на людей, що заповнювали двiр, на долину за городом, голубе небо, сонце.
      - Багато смертi наокруг, - промовив вiн, - i н? хочу ?? примножувати... Нехай буде не смерть, а життя - велю всiх головникiв випустити, нехай iдуть i кажуть, чи справедливi руськi люди. Дочку ж князя Регволда Рогнiду, що робила так, як пiдказував ?й закон: хотiла помститись за батька й братiв, але не змогла цього зробити, а нинi вночi мене роззула, - милую, залишаю в теремi як жону свою й княгиню.
      На високiй стiнi Полотська, край заборола, спершись на поручнi, стояла й дивилась на осяяну вранiшнiм рожевим промiнням долину перед собою жiнка в темному платнi - це була Рогнiда.
      Вона бачила, як iз ворiт города ви?жджала численна дружина, а за нею рушили полочани, ?й було видно, як на березi во? сiли в лодi? й попливли до рiжка, де вода Полотi зливалась з Двiною, а полочани стояли й привiтно махали ?м руками.
      Але мiж усiма цими людьми Рогнiда бачила тiльки князя Володимира, що видiлявся нiбито з-помiж iнших одягом сво?м, збро?ю, був - так здавалося Рогнiдi - вищий, нiж iншi, кращий, ставнiший. Ось вiн ви?хав на чолi сво?? дружини за ворота, обернувся й довго дивився на стiни Полотська, ось рушив далi по долинi, зупинив коня на високiй кручi й ще раз подивився на город, а от ступив, сiв у лодiю.
      Глибокi й складнi почуття хвилювали душу Рогнiди в цi хвилини. Вона пригадувала недавн? минуле, коли в палатi отця свого осуджувала новгородського князя-трела, бiй пiд стiнами города й у дiтинцi, коли загинули батько ?? й брати, трупи ?х пiд чорним знаменом у лодi? на Двiнi...
      Нарештi ще одна, минула, нiч, коли Рогнiда намагалась помститись князевi-трелу, що вбив ?? батька й братiв, а потiм сама прийшла до нього в палату, роззула, вiдповiла поцiлунком на поцiлунок, була з ним всю нiч в одно тiло...
      - I я його полюбила, полюбила довiку, - зривалось з ?? уст. - Як же, як я могла це зробити? Мiй коханий - вбивця отця мого й братiв. Вiн по?хав i нiколи вже не повернеться. А що жде мене тут, у Полотську, крiм сорому? Яку кару мушу прийняти?! Нi, смерть, тiльки смерть. Боги, боги, допоможiть же менi, приймiть стомлену дуi?iу!
      Висока й крута стiна Полотська, гостре околля чорнi? внизу, на днi i схилах наокруг рову. Кинутись туди - i кiнець, обiрвуться важкi думи, припиняться невимовнi муки, вона пiде до отцiв сво?х, буде з ними. Один крок!
      Полотська княжна не зробила цього кроку, темна постать ?? хитнулась над безоднею, проте одразу ж завмерла, вона вп'ялась пальцями в забороло, стояла, дивилась.
      Рогнiда бачила, як лодi? руськi зупинились бiля пiвострова, де води Полотi зливаються з могутньою течi?ю Двiни, бачила, як там, на високiй кручi, во? зiбралися пiд голубим знаменом, що маяло, як вiтрило, пiд вранiшнiм вiтром, ще раз побачила на конi Володимира, i ?й здалося, нi, вона була певна, що це так i було, - вiн махнув ?й рукою на прощання.
      I цей невеликий, невловимий рух, якого, може, й не було? але який помiтила Рогнiда, викликав ще одну, i, мабуть, останню, бурю в ?? душi, змусив зупинитись, вiдступити вiд краю заборола.
      Палати Валгалла!* (* Палати Валгалла - рай (швед.) О, прийде час, i вона полине туди на пир Одина, при?дна?ться до валькiрiй* (* Валькiрi? - райськi дiви), пiднесе рiг з медом отцю й братам, що загибли як геро?...
      Це буде пiзнiше, набагато пiзнiше. Навiщо Рогнiдi зараз думати про смерть i небо, коли тут, на землi, так принадно пахне весняне повiтря, тiло ще тремтить вiд пестощiв, ласки, поцiлункiв, у вухах дзвенить голос: "Прощай, Рогнiдо! Я покличу тебе з Ки?в-города..."
      - Трел! - ще раз i вже востанн? промовила Рогнiда. - Нi, князь новгородський, що взяв неприступний Полотськ, скоро буде великим князем Русi, - не трел... Рогнiда також буде не тi* (* Тi - рабиня), а жона князя Володимира, велика княгиня Русi...
      Рогнiда дiяла й мислила так, як батьки ?? й усi далекi предки, що над усе в свiтi ставили силу, силою добували владу, але скорялись i вiрно служили, коли зустрiчали когось дужчого вiд себе.
      I ще подумала Рогнiда про те, що минула нiч не пройде безслiдно, що насiння любовi, посiяне в цю нiч, дасть свiй плiд i народить вона сина...
      Князь Володимир, ви?жджаючи з Полотська, звичайно, бачив Рогнiду. Темна постать ?? виразно окреслювалась край стiни дiтинця, коли вiн спроквола спускався з дружиною до Полотi; розгледiти Рогнiду можна було й з подi?, що пiд дужими ударами гребцiв перетинала зеленкуватi води рiчки, з пiвострова, де Полоть зливалась з Двiною. Увесь цей час Володимир бачив самотню Рогнiду на стiнi города.
      Чи краяли його серце скорбота й жаль за полотською княжною, з якою так несподiвано звела доля й тепер надовго розлучала, чи хотiв би повернутись назад i бути з нею, зустрiти ще одну й ще одну нiч у цьому глухому лiсовому городi, пливти й пливти в чарах кохання?
      Нi! Скорбота й жаль не турбували в цю вранiшню весняну годину молодого новгородського князя, радiсть, гордiсть i щастя наповнювали його душу. Оточений дружиною, ?хав вiн на баскому конi до рiчки, переплив Полоть, вийшов на берег, щоб оглянути перед далекою дорогою комонникiв, якi тут зiбрались, зробити у порядок лодiям.
      Полки стояли, ждали його слова. Гребцi на лодiях уже приготувались до далекого походу, пiдняли весла. Високо над ними висiло до самих сво?х глибин прозоре голубе небо, в ньому котилось, як вогняне коло, тепле принадне сонце, близько линули й дзвенiли, перлами розсипаючись у крутих берегах, веснянi води Полотi й Двiни, на луках зеленiли трави, мiж ними жовтими й голубими озерцями свiтились квiти, десь ударила зозуля, в неозорiй височинi дзвенiв жайворонок, - як мiг не радiти i не милуватись свiтом князь Володимир!
      Все це хвилювало, пiдносило, втiшало його серце, новий день був зовсiм не такий, як попереднiй, тiльки вчора тут земля гула пiд копитами коней, лилась кров, вмирали люди, доля Полотська вирiшувала успiх усi?? його справи, важкого походу на Ки?в. I тепер ще попереду був далекий шлях, у голубому небi мчали на пiвдень чорнi круки, багато, о, як багато доведеться пролити кровi руським людям, доки мир i тиша прийдуть на землю.
      Перша перемога завжди окрилю? людину. Подолавши князя Регволда i прилучивши Полотську землю, князь Володимир вiрив у свою перемогу, був переконаний, що похiд на Ки?в закiнчиться щасливо, - чорнi круки полетiли ген далеко, жайворони дзвенiли над полками.
      А серце?! Що поробиш - молодому серцю (та хiба тiльки молодому?) властивi поривання й дерзання, молоде серце - це голуб, який шука? собi голубицi; перемога i любов, радiсть i щастя, здiйснення бажань i невпинний порив уперед, - хто не був молодим, хто цього не зна?!
      Князь Володимир був гордий, що скорив свавiльну полотську княжну, щасливий, бо вона вiддала йому ласку й тепло, певен, що полюбить ?? колись, покличе до города Ки?ва.
      Ось чому, покидаю чи древнiй Полотськ, князь Володимир зупинився на кручi, пiдняв руку й послав Рогнiдi, що все стояла й стояла на стiнi, тепле вiтання.
      I рушили во? князя Володимира - подiями по тиховоднiй Полотi, комонно й пiшо через лiси й поля, щоб вийти бiля города Смоленська, з'?днатись з пiвнiчними воями, якi там ?х ждали, i пливти далi Днiпром на сiчу з Ярополком. Назустрiч ?м, угору вiд Ки?ва, Днiпром посувалось во?нство Ярополка. Гроза стояла над Руссю, брат iшов на брата, земля на землю.

      8

      I нiхто з них не знав того, що саме в цей час до укра?н Русi, до мирних городiв i сiл на захiд сонця пiдступа? ворог, який давно вже вiдточив свiй нiж i тiльки ждав нагоди, щоб напасти.
      "Drang nach Osten!"* (* "Drang nach Osten!" - Похiд на Схiд! (Нiм.)
      Цей крик лунав на слов'янських землях уже не вперше. За тим, що дiялось на Русi, пильно стежили нiмецькi iмператори, за спиною яких стояв римський папа.
      На пiвднi iмперi? були землi Угорщини, Болгарi?, Вiзантi?, з якими нiмецькi iмператори Оттон I i син його Оттон ?? не раз стикались, але перемогти не могли. Через це вони всi сво? сили скеровували на схiд.
      "Drang nach Osten!" - це був перший клич, що пролунав у новоутворенiй Нiмецькiй iмперi?, i вже тодi полчища ?хнiх рицарiв рушають на схiд.
      Проте Схiд виявився не таким пiддатливим i кволим, як вважали нiмецькi iмператори. Довго й дуже довго довелось ?м боротись з Польщею, тяжкою була для iмперi? боротьба з Чехi?ю, доки вони цiною величезних втрат, по колiна в кровi пiдкорили володарiв цих земель. Але коли нiмецькi орди посунули далi на схiд, щоб скорити слов'янськi племена над Варязьким морем, то на рiчцi Лехi зазнали жорстоко? поразки. Слов'яни люто, не шкодуючи сил i життя, боролись за сво? життя i волю.
      Ворожнеча мiж Володимиром i Ярополком, усобиця в Руськiй землi надали сил нiмецьким iмператорам. Не власними руками - польський князь Мешко I, що був ?хнiм слухняним слугою, почувши про брань на Русi, велить сво?м полкам вирушати на схiд, захоплювати руськi городи й землi.
      I в той час коли во? князя Володимира бились у Полотську з дружиною Регволда й перемогли ??, в той час коли князь Володимир вируша? на Смоленськ i далi на пiвдень супроти Ярополка, в цей час потай до Русько? землi пiдходять вороги з заходу. Темно? ночi стали вони на схилах гiр навкруг Перемишля, подерлись на його стiни, сталась велика сiча, загинуло множество людей руських, запалав город i околицi.
      Звiдси ворожi во? пiшли на Червен, оточили його, три днi руйнували й палили стiни, прорвались, залили город кров'ю.
      Разом з ними йшли ?пископ Лев i священик Рейнберн, - ?м не пощастило в Ки?вi з хрестом, тепер римський папа дiяв мечем.
      Слух iде по Русi про сварку князiв-братiв, i хвилюються далекi ?? землi; волзькi булгари збирають во?в, посилають слiв у степи за Iтиль-рiкою, щоб знайти там орди, якi виходять з глибин Азi?, з'?днатись з ними i рушати на Русь.
      Горе дому, де нема? злагоди й миру, горе землi, де сваряться племена, страшно, коли зброю пiднiма? брат на брата, син на отця.
      Багато зла принiс землi Руськiй князь Ярополк, великi й труднi дiла випали на долю Володимира, сина Святослава.



      РОЗДIЛ ШОСТИЙ

      1

      Князь Володимир розумiв, що Ярополк не допустить його до Ки?ва, а намагатиметься зустрiти й розбити пiвнiчну рать у верхiв'ях Днiпра. Пiзнiше вiд купцiв, втiкачiв-смердiв i простих чорних людей вiн довiдався, що Ярополк справдi зiбрав багато во?в, частину яких посадив на лодi?, а багато ?дуть комонно й посуваються пiшо берегами. Уже в полi передня сторожа знаходила слiди й бачила не раз на обрi? во?в: невiдомо було тiльки, де ж зупиниться i прийме сiчу Ярополк.
      I от нарештi в один з перших днiв iзока* (* I з о к - червень) лiта 980-го на свiтаннi примчали во? передньо? сторожi, зскочили iз замилених коней, розповiли, що вище вiд Любеча на Днiпрi i в затоках пiше вiйсько Ярополка хова?ться у лiсах над кручами, а комонники розтяглись пiвколом у полi.
      Князь Володимир спав на лодi?; почувши тупiт коней, прокинувся, вийшов на берег i слухав сторожу, а тодi покликав старшу дружину, сiв з нею пiд вербами й став думати, як починати сiчу з полками Ярополка.
      Це була дуже важлива й вiдповiдальна година - рать наближалась до ратi, вирiшувалась доля Русi, все залежало вiд того, як вести далi во?в з пiвночi, щоб розбити полки убiйника-князя.
      Князевi Володимиру було на кого спертись - навкруг нього стояли й сидiли на приступках днiпрово? кручi бувалi, старi вже во?води, що вздовж i впоперек сходили землi Русi, перетинали на лодiях моря, били багатьох i багатьох ворогiв.
      Володимир ловив на собi примружений погляд то одного, то другого во?води; кожний з них вмi? i готовий боротись з ворогами, кожен зробить так, як велить князь.
      Але вiн не хотiв вихоплюватись з власною думкою, краще послухати, що скажуть бувалi люди.
      - Ви зна?те, во?води мо?, - почав Володимир, - рать Ярополка зупинилась i сто?ть бiля Любеча. Хочу почути, що дума?те? Говорiть, во?води.
      Угорi над ними трепетало листя на вербах i осокориннi, десь вiд лодiй долинули звуки смутно? пiснi, скiльки не кинь оком, голубiло плесо Днiпра.
      Князь Володимир ждав. Вiн сидiв у бiлих ногавицях i довгiй бiлiй сорочцi з розстебнутим комiром, пiдперезаний широким поясом, в зеленого хза чоботях, з непокритою головою. Легенький вiтер з Днiпра перебирав русе волосся, карi очi допитливо дивились на во?вод.
      I во?води загомонiли - ?м сподобався такий початок ради - князь Володимир не кри?ться, що молодий, вiн, напевне, зробить так, як порадить старша дружина.
      Деякi з них вважали, що найкраще кiнним воям обiйти далеко в полi полки Ярополка, бити ?х з-за спини, а всiм пiшим посуватись Днiпром на лодiях i вдарити в чоло Ярополковiй ратi.
      Iншi радили затримати лодi? на мiсцi, вночi послати частину пiшого й комонного вiйська вперед, щоб наблизитись i впасти, як грiм, на во?в Ярополка, а з лодiй уже ?х добивати.
      Ще однi думали, що лiпше стати на мiсцi, загородити Днiпро лодiями, насипати на берегах вали й ждати, коли Ярополк пiдiйде ближче й перший ударить на них.
      Це було, либонь, i все - князевi Володимиру лишалось подумати над словами бувалих во?вод, вибрати найкраще з того, що вони сказали, та й кiнчати раду, дати загад во?водам i всiм воям.
      Князь не поспiшав з останнiм словом, вiн дивився на плесо Днiпра, високi кручi правого берега, зеленi, повитi голубим маревом луки вдалинi.
      Потiм вiн повернувся до во?вод, i ?м здалося, що за цi короткi хвилини обличчя його змiнилося, стало рiшучим i суворим, очi потемнiшали, вiн i почав не так, як думали й ждали во?води.
      - Я слухав вас уважно, дружино моя, - сказав князь Володимир, - i дякую за поради. Проте, - звернувся вiн до во?вод, - послати далеко в поле комонне вiйсько, а пiшим воям посуватись на лодiях i бити в чоло Ярополку не можу, бо як одiрвати руки й ноги вiд тiла? Ти, во?водо, - звернувся вiн ще до одного, - радиш нам пiдкрастися вночi до во?в Ярополка, та ми ж не печенiги й не хозари, щоб дiяти, як татi; ми - руськi люди, утвержда?мо мир у чесному бою... Ще радили менi, - закiнчив Володимир, - стати на мiсцi й ждати тут Ярополка, а чи можемо ми надiятись на нього, чи не зайде вiн, як це ви радили менi, з усiх бокiв? Нi, во?води, мусимо дiяти не так, мусимо робити, як отцi й дiди нашi.
      I вiн сам в оцю хвилину, помiтили во?води, був дуже схожий на отця свого Святослава.
      - Я не боюсь Ярополка i його ратi, покладаюсь на вас, во?води, й во?нство сво?, думаю, - вiн показав рукою навкруг, - що сiверяни, древляни, люди полянськi та iнших земель пiдуть такожде з нами. Мусимо йти вперед одверто й прямо, пiшо й комонно берегами, на лодiях по Днiпру. Хочу ще раз сказати Ярополку: "Iду на ви", - а тодi нехай вирiшу? прю нашу меч, а допомагають боги.
      I це вже говорив не молодий новгородський князь - устами князя Володимира промовляв батько його Святослав, славетнi дiди й прадiди, руськi люди.

      2

      Сварга мiж князями Ярополком i Володимиром не обминула Любеча. Ще взимку, коли вторували шлях мiж Днiпром i Десною, посадник Бразд багато разiв ?здив до Остра, радився з волостелином Кожемою, а повертаючись назад, обходив тереми, говорив з сво?ми певними людьми.
      Багато дiла було тепер у Сварга - посадник дозволив йому брати руду на землях княжих, i вiн день i нiч варив крицю, кував мечi, залiзця для стрiл, топори, списи, сулицi. Бразд же забирав усю цю кузнь, вiз до Остра, а дещо залишав i для себе.
      I в усiх людей у Любечi стало бiльше роботи - однi рубали лiс i возили колоди до Днiпра, iншi - дереводiли - будували на березi десятки лодiй, - Бразд щедро платив - не сво?, княже.
      Напровеснi ж, коли скресла крига, а Днiпром угору попливли лодi? з Ки?ва, Бразд зiбрав усiх селищан бiля старого городища.
      Вони зiбрались не так, як у давнину, коли все городище сходилось до могил сво?х отцiв i дiдiв, поминало ?х добрим словом, а вже потiм говорило про деннi справи сво?, слухаючи старшого з роду, думаючи про долю всiх.
      Нинi йшло iнакше: Бразд i iншi селищани, що мали тереми й двори, Сварг i майстри-дереводiли, скудельники, чинбарi, якi працювали на князя, - всi вони стали на пагорку, любечани й ницi, чорнi стовпились нижче.
      - Князь наш Ярополк iде на сiч з воями верхнiх земель, яких веде робочич Володимир, - почав Бразд.
      Сказавши це, вiн одразу ж зрозумiв, що почав недобре, - ницi люди, що стояли пiд городищем, сколихнулись, загомонiли.
      - Який же вiн робочич, коли батько його Святослав - Iгорiв син i сам посадив його в Новгородi? - запитав хтось з натовпу.
      Посадник налився кров'ю так, що аж посинiв.
      - То правда, що князь Святослав посадив Ярополка в Ки?вi, Олега в Деревах, а Володимира в Новгородi, але сталось так, що не всi його сини однаковi, - токмо Ярополк береже мир i тишу в рiднiй землi...
      - Посаднику Бразде! З ким у нас мир i тиша? З печенiгами та ромеями? Та нашi ж дiди й батьки вiки воювали з ними...
      - Князь Ярополк мудрий! - вiдповiв Бразд. - Доколи будемо кувати мечi, а не рала?! Он - земля, лiси, рiки; токмо би мир.
      То - правда! Навкруг були земля, лiси, рiки, колись вони належали ?хньому роду, а нинi все це чуже: посадникове, волостелинове, княже. Проте Днiпра не повернути всп'ять, того, що було, не повернути, аби мир, мир!
      - Але ж сам князь Ярополк не держить миру, а йде супроти братiв сво?х!

      Бразд лютував.
      - Як же йому не йти на братiв, коли Олег не захотiв платити Ки?ву данi, через що й загинув, Володимир також-де не прийняв посадника княжого, пiдняв нинi всi полунощнi землi, iде сюди, на Ки?в, щоб захопити стiл отця свого.
      - То нехай князь Ярополк iде з сво?ю дружиною на прю супроти брата свого Володимира i нехай меч скаже, кому з них у Ки?вi сидiти, - пролунало з натовпу.
      - Хто це говорить? - заволав Бразд. - Чого ж мовчите?
      I через те що нiхто не вiдповiв, Бразд сказав:
      - Князь Ярополк кличе всiх на брань з Володимиром. Як i батьки нашi, пiдемо на сiчу сукупно, вас, любечан, вестиму я, при?дна?мось до волостi Остерсько?, яку вестиме посадник Кожема... I не затримуйтесь, люди, князь Ярополк кличе нас iти йому на помiч швидко; тiльки волостелин Кожема дiйде до Любеча, разом iз ним мусимо вирушати й ми.
      О, посадник Бразд говорив тепер не так, як тодi, коли кликав на брань людей князь Святослав. Тепер вiн був посадником княжим, не тiльки Ярополка, сам себе хотiв захистити.
      А люди мовчали. Над ними свiтило тепле сонце, за Любечем, скiльки не кинь оком, зеленiли луги, iз землi, мов iз води, буйно тягнулось всяке жито, на городах цвiло рiзне зело... Бранi були прежде, до них, скiльки пролито людсько? кровi, щоб захистити Русь, навiщо ж тепер окропляти кров'ю рiдну землю, iти брату на брата?
      Але йти було треба. Он пливуть i пливуть Днiпром лодi? з Ки?ва супроти Володимира, черед прийшов до них, не пошкоду? князь Ярополк любечан, що сказав, те зроблять посадники його Бразд i Кожема, княжi мужi аки iскри вогнянi, де б ти не був - знайдуть, не скоришся - спалять.
      - Славен князь Ярополк! - закричав Бразд.
      - Славен! Славен! - змушенi були пiдтримати його люди.
      I всi вони пiшли на двори сво?. Затужили, як водиться, матерi й жони, заплакали дiти, що втрачали сво?х отцiв. О Руська земле, доколи будеш ти сiяти не зерна, а сльози, доколи будеш умиватись не водою з Днiпра, а кров'ю, доколи куватимеш не рала, а мечi?! Сонце пливе над землею - чому ж ти не спалиш ворогiв; вiтри вiють у полi - так завiйте ж, ударте в очi ворогам! О земле, земле Руська, яка ти багата i яка ти нещасна!
      Десь на пониззi народився й покотився мiж берегами перестук весел, згодом на плесi Днiпра окреслилось чимало лодiй - ключ та ще ключ, - вони прямували вiд низького берега до гiр ошую, ?м не було кiнця, i Микула все стояв i стояв на валу городища, дивився на Днiпро.
      Не тiльки Микулу стурбував цей шум серед ночi, вiн побачив, що недалеко на сiрiй землi чорнi? кiлька постатей, ось хтось полiз схилом, за ним ще хтось, ще хтось.
      - Пливуть лодi? Ярополка. Князь iде на князя... Колись сiчi були на Iтилi й Дуна?, - нинi буде сiча й тут... Ой горе нам, горе!
      Микула пiзнав тих, що говорили, це були ницi любечани, люди його роду.
      - Нелюбо, що йде князь на князя... Мир i тиша мусять бути в землi.
      - А коли князь iде на князя, то нехай ополчаються один супроти другого, в полi та в двобо? вирiшують сваргу.
      - Не той нинi час, бо що не князь - то й закон.
      - Що закон князя, аще земля наша ма? свiй закон i покон.
      - Мовчiть, людi?, бо скрiзь нинi ? княжi вуха. I люди на городищi справдi принишкли, повели далi мову впiвголоса, обережно.
      - За що ж iде Ярополк, чому кличе нас iз собою? Кiлька чоловiк, перебиваючи один одного, задихаючись, шепочуть:
      - Уклав ганебний мир з ромеями - нам на ви? жажелi* (*Жажелi - ярма.) кладе... Не мститься печенiгам за кров, кривди, сльози - побратимами ?х назвав, нашi землi вiдда?... Сiв у Ки?вi, аки коршак, братiв-князiв убива?, волю в земель забира?, з сво?ю Горою нас хоче зробити рабами...
      Слiв небагато, вони гiркi, як полин, важкi, як осiннiй дощ, болючi, нестерпнi.
      - Але ж ? в нас старий закон i покон, множество людей iде супроти Ярополка, роме?в, печенiгiв... - звучить у пiвтемрявi глухий голос.
      Хто це сказав? Усi обертаються туди, звiдки долинули слова, дивляться, слухають.
      Микула сидiв на приступцi кручi, дивився на плесо, де пливли й пливли лодi?.
      - Був князь Святослав, i ми знали, куди йдемо, за вiщо, з ким...
      - Це почалося, Микуло, ще за Святослава, це його обступила Гора, а сам вiн посадив трьох синiв у землях...
      - Так, - зiтха? Микула. - Гора була за Святослава й ще за Ольги, бояри й во?води були за них, але допреже всього Святослав берiг честь отчини, боровся не з землями, а з ворогами Русi.
      Микула нiколи ще не говорив так, як цi?? ночi, але, може, вiн заради того й прожив свiй вiк, щоб сказати це людям.
      - Була нiч над Днiпром, на островi Хортицi, - а ми з ним сидiли так, як я з вами, - я запитав, а князь Святослав сказав, що немарне в далеких землях помирали люди, мир i тиша мусять бути в нашiй землi. Ярополк не береже миру, чого вiн не може подiлити з братом сво?м?.. I не Ярополку ми мусимо допомогти - Володимир наш князь, вiн береже старi закони й покони.
      - То ти поведеш нас, Микуло?
      Син старiйшини довго думав. Проте зараз вiн був уже не сином старiйшини, у важку цю годину вiн мусить заступити його мiсце, взяти дiдiвський меч.
      - Поведу, людi?!
      - I куди ти йдеш, Микуло? - говорила Вiста. - Добра чи багатства шука?ш?! Так ти ж уже ?х шукав, торбу гречки принiс...
      Микула стояв i дивився на зеленi луки, буйну поросль всякого жита за Любечем i на свою ниву, що починала зацвiтати.
      - Як же цвiте, аж голова мутиться, - вiн приклав руку до шрама на головi. - А що, дума?ш, може, з-за цi?? горстi гречки варто було колись менi йти на брань?! I не добра й багатства я шукаю, - маю ?х, батько Ант залишив менi цiлий скарб, велiв берегти його.
      - Що за скарб? Усе життя ти про нього говориш i говориш, тiльки не бачу його, де вiн - не знаю.
      Микула посмiхнувся, така вже в нього звичка, коли вiн говорив щось од серця, м'яка посмiшка теплила кутики його уст, грала пiд сивими довгими вусами.
      - Правда - то ? мiй скарб, - вiдповiв вiн Вiстi. - Хочу жити, як батьки мо? й дiди... Вiрю в богiв отцiв, будемо жити так, як велять нашi боги... Перун, Дажбог, Стрибог, поможiть менi! Ось тiльки зброю батька Анта дiстану.
      Ницi люди з Любеча вийшли вночi.
      - Ти вже нас i веди, Микуло, - сказали вони, - бо ти - син Анта, ходив з князем Святославом, побував у багатьох землях, а вже в отчинi всi путi зна?ш.
      I виявилось, що пiшли вони не самi. З усiх усюд више вiд Любеча, з рiзних волостей i сiл iшли i йшли простi люди, вони збирались в очеретах над озерами, у чагарниках над косами, в лiсах, на кручах.
      - За Володимира-князя! За старий закон i покон! За рiдну землю й нашу вiру!
      Одного вони, правда, не знали. Вранцi, коли за загадом Бразда бiля городища стали збиратися во?, вiн сам на конi при?хав до них, оглянув, сказав:
      - Щось багато наших селищан нема?? Де вони?
      Люди мовчали.
      Бразд оскаженiв:
      - Ми ?х знайдемо й поведемо з собою... Аще хто кри?ться вiд нас, мислить тiкати до Володимира, i всiм, що з ними, - усiм уготована смерть, поток, розграбування.

      3

      Пiзня нiч. Десь у полi б'ють крилами птахи, чути зловiсне "кар-р... кар-р...", низько над землею нависли хмари, часто мiж ними пробiга? суха, безгромова блискавиця, пахне згаром.
      Хто наважиться ?хати тако? ночi в полi, де стан зупинився проти стану, де за крок нiчого не видно, де кожно? хвилини можна наскочити в темрявi на спис, меч, нiж?!
      Два вершники ?дуть уперед i вперед, iнодi зупиняються, тужне "пу-у-гу... пу-у-гу..." сколиху? повiтря, лине до стану Володимира, вершники стоять, прислухаються, ?дуть далi й далi.
      Нарештi десь у темрявi народжу?ться, лине: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!"
      Вершники прямують на цей крик, видираються на пагорок, бачать вогнище перед собою: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!"
      Князь Володимир не спить. Схилившись у шатрi над столом, на якому горить свiтильник, вiн, розбираючи лiтеру за лiтерою, чита? берестяну грамоту. Це дивна грамота - перед вечором передня сторожа захопила во?на з табору Ярополка, що, скрадаючись у кущах i ярах, прямував угору понад Днiпром все ближче й ближче до стану Володимира.
      Сторожа довго стежила за цим во?ном, оточила з усiх бокiв. Проте во?н зовсiм i не думав тiкати, а, навпаки, сказав, що сам шукав передньо? сторожi, добива?ться до стану Володимира, ма? до нього грамоту вiд однi?? людини з табору князя Ярополка.
      Цю грамоту i читав пiзньо? ночi князь Володимир, намагаючись зрозумiти, хто й чому ?? написав?
      "Нинi, коли настане пiвнiч, слухай пугача, до тебе з поля прибуде во?вода з Ки?ва..."
      Уже пiвнiч, сторожа пильну? в полi, жде гасла. А може, це змова? Та нi, ось чути тупiт коней, вершники все ближче й ближче, вони зупиняються бiля намету, чути притишенi голоси.
      Сторожа на чолi з тисяцьким Векшею завела до намету людину в темному опашнi, в платнi iз золотими запонами й мечем бiля широкого пояса, з шоломом на головi, бармицi* (*Б а р м и ц i - наплiччя, пiдвiски до корони.) й личина якого так закривали чоло, щоки, нiс, що видно було тiльки ?? очi - неспокiйнi, тривожнi.
      - Чолом б'ю князевi Володимиру, - прохрипiв незнайомий.
      - Будь здоровий. Хто ти ?си?
      - Я назву себе, коли залишусь з тобою вiч-на-вiч.
      - Вийдiть! - велiв Володимир.
      Тисяцький Векша з сторожею вийшов з намету. Тодi незнайомий розстебнув бармицi й пiдняв личину свого шолома. Князь Володимир побачив обличчя кощавого, рудого, з гострими вилицями i ледь косуватими темними очима во?води.
      - Ти - Блюд, уй Ярополка-князя?
      - Так, княже Володимире. У тебе добра пам'ять. Я був у?м Ярополка, коли вiн був княжичем, нинi ж я во?вода князя. Ти читав мою грамоту?
      - Прочитав, але не розумiю... Що ж ти скажеш, во?водо?
      Блюд приклав руки до серця.
      - Думаю токмо про Ки?вський стiл, добра хочу Русi й ?? людiям...
      - Поки що князь Ярополк убив брата свого Олега, скривдив мене, другого брата, зiбрав рать i готу?ться до бранi зi мною. Ти ж його уй, ближчий во?вода. Чи не тебе вiн слухав?
      - Не один я в князя Ярополка, багато бояр i во?вод обступили його, а ? ще в нього й жона - грекиня Юлiя, - це вони змусили Ярополка йти супроти тебе... Я ж, княже Володимире, пам'ятаючи отця твого Святослава, намовляв i намовляю його не ворогувати з тобою, а помиритись.
      Во?вода замовк, темнi очi його пильно дивились на обличчя князя.
      - I нинi я, - прошепотiв Блюд, - не пошкодував життя свого, прийшов до тебе, щоб усе сказати.
      - А що ти можеш сказати, во?водо? - руба запитав його князь. - Заутра я посилаю сво?х слiв до Ярополка, скажу ще раз: "Iду на ви", запропоную йому мир... От i порадь князевi, щоб вiн поклав зброю.
      - Я йому це говорив.
      Во?водам, мужам ки?вським скажи. Вони не тiльки не послухають мене, а вб'ють.
      - Тодi нехай чесна брань розсудить мене з братом i принесе мир Русi.
      - Княже Володимире! - благальне промовив Блюд. - Але навiщо проливати кров безлiчi людей, якщо досить зробити одно...
      Широко розплющеними очима Володимир пильно дивився на во?воду.
      - Що ж ти замислив?
      Блюд витримав його погляд.
      - Я хочу чесно й вiрно служити тобi i тому скажу правду... Уже давно на Горi чимало во?вод ворогують з Ярополком, замишляють змову проти нього. I нинi я бачив ?х, говорив; одне тво? слово, княже, - i до ранку Ярополка не стане, i не буде нi сiчi, нi кровi, а тобi буде честь i слава...
      - Годi! - крикнув князь Володимир. - Чу?ш, во?водо?! Я не хочу честi, до яко? треба йти облудою, нелюба менi слава, окроплена кров'ю. Хочеш вiрно служити менi й Русi - умов, приведи брата, а вже ми помиримось.
      - З великим страхом, - сказав Блюд, вiдчуваючи, що йому пересохло в горлянцi, - з мукою за кров i живот множества людей повiв я тобi це, княже Володимире. Бачу твою правду - не повинен брат убивати брата, зло ? убивати й Ярополка, клянусь, не допущу цього. А коли я приведу до тебе Ярополка?
      - Даю обiтницю, аще приведеш до мене Ярополка, честь тобi воздам велику, приязнь буде мiж нами.
      - Княже мiй, княже! - сказав Блюд. - Не вiдаю, коли це буде, недалеко ранок, i вже пiзно зупинити сiчу, але я певен, що прозрi? брат твiй Ярополк i приведу його до тебе для миру й любовi. Чи дозволиш менi тепер iти, княже, нiч коротка, ворогiв багато, мушу ще пожити для тебе й Ярополка, для всiх руських людей.
      - Iди, во?водо! Мо? во? проведуть тебе. А прийде ранок, пошлю до Ярополка слiв.
      Во?вода Блюд зав'язав бармицi, опустив личину.
      Скоро вже й свiтатиме - високо на сходi палахкотить денниця, в сяйвi ?? в полi видно нiбито краще, далеко.
      Два чорнi вершники - во?вода Блюд i риндя Згар - поволi ?дуть вiд урвища до урвища, скрадаються в заростях над Днiпром, у верболозах.
      Недалеко вже повинен бути i стан Ярополка. Во?вода схоплю?ться з коня, тихо шепоче:
      - Ми не помилились?
      - Нi, не помилились, во?водо, - стриба? з коня й Згар. - Про?демо отак два поприща, - у пiвтемрявi вимальову?ться довга простягнута рука, - завернемо ошую i опинимось у нашому станi... Будь певен, во?водо. Згар бачить уночi, як удень.
      Во?вода мовчить, прислуха?ться й раптом каже:
      - Менi зда?ться, я чую тупiт коня.
      - Нi, во?водо, то лодiя на Днiпрi. У полi тихо, я нiкого не чую.
      - Ти помиля?шся, я чую тупiт... Во?вода витяга? з пiхов свiй меч.
      - Нi, - спокiйно промовля? Згар, - маю гостре вухо, але нiчого не чую.
      Тодi за одну блискавичну мить во?вода пiдносить меч, стина? голову Згара.
      У полi тихо. Во?вода Блюд витира? меч об траву, вклада? його в пiхви, стриба? в сiдло, ?де далi.
      Добившись стежкою, яку йому вказав риндя Згар, до стану, вiн зупиня? коня бiля одного з наметiв, спiшу?ться, каже во?водам, що пильнують поля:
      - Неспокiйно там... Я ви?жджав з риндево Згаром послухати, натрапив на сторожу Володимира. Вони вбили риндю... полунощнi вовки бродять бiля самого нашого стану...
      Сли князя Володимира, як вiн велiв, на конях до?хали до стану Ярополка вище вiд Любеча, зупинились на кручi, звiдки видно було долину, полки, подi? на Днiпрi, княжий шатер вдалинi, закричали раз i другий:
      - Вiд князя Володимира ?сми... Волимо говорити з Ярополком - князем.
      Назустрiч ?м ви?хало кiлька во?вод, а мiж ними старшим во?вода Блюд, запитали, що хочуть сказати сли?
      - Князь Володимир послав нас до князя Ярополка, - вiдповiли сли, - як до брата свого i як брату говорить:
      "Не повинна бути вражда межи нами, брань мiж руськими людьми - то пагуба, хочу утвердити мир i дружбу".
      Во?води ки?вськi вислухали слiв Володимира, велiли ?м чекати, самi ж помчали до княжого стану.
      Князь Ярополк ждав ?х, одягнувши срiбною ниткою шите блакитне платне, з червоним корзном на плечах, позолоченим мечем бiля пояса, стояв недалеко вiд свого шатра, навкруг нього товпились мужi з Гори, тiуни ратнi, тисяцькi.
      - Хто то прибув? - запитав вiн.
      - Сли Володимира.
      - Що говорять?
      Во?води, що зустрiчали слiв, слово в слово переказали, що сказали сли Володимира, додали:
      - Ми велiли ?м ждати твого слова.
      Князя Ярополка, видно, вразили слова Володимира. Блiдий стояв вiн бiля намету, дивився на стан, лодi? на Днiпрi, слiв Володимира, що все сидiли на конях i ждали його слова далеко в полi.
      Це була година, коли вирiшувалась доля його самого, Ки?вського столу, всi?? Русi. Ще не було пiзно - коли б Ярополк згодився в цю годину взяти мир з сво?м братом, може, у вiках полинула б слава Володимира i його - Ярополка, може, багато людей не пролило б сво?? кровi й не наклало головами, а засiяли житом землю. Слова Володимира були такi простi, зрозумiлi, щирi, що навiть у Ярополка здригнулось серце, щось йому владно говорило: "Не йди на брань, послухай свого брата". I саме в цей час один з во?вод, уй Ярополка Блюд, торкнувся його рукава, примружив очi, показавши, що хоче з ним говорити, одвiв його набiк, тихо сказав:
      - То ? лжа й облуда, не може противу тебе стати брат твiй менший Володимир, якоже синиця на орла брань сотворити. Не бiйся, княже, Володимира - сина рабинi, наше во?нство достойно зустрiне його во?в, жде тебе перемога на бранi.
      Князь Ярополк вже не чу? голосу серця, швидким кроком поверта?ться до свого шатра, зупиня?ться, каже во?водам, якi зустрiчались iз слами князя Володимира:
      - Перекажiть ?м, що я не хочу говорити з сином рабинi.

      4

      I досi на кручах i в пiсках вище вiд Любеча, на крутому правому березi, коли одшумить весняна вода i з глибин днiпрових виринають глейовища й жовтi пiски, - скрiзь там бiлiють людськi костi, побитi черепи, iржавi мечi i списи, поламанi сулицi.
      Во? князя Ярополка i князя Володимира зустрiлися на високiй кручi, яку в пiзнiшi лiта, нiби бажаючи змити людську кров, прорвала, розрила, розмила вода, там, на Старику, як називають це мiсце люди, нинi голубiють озера, росте осока, самiтнi чайки тужать над водою й кущами.
      Це була дуже люта, кривава сiча, бо тут збилися всi лодi? Ярополка, сюди ж прибуло багато людей пiшо й комонно з Ки?ва i всiх земель - князь Ярополк розумiв, що коли вiн не зупинить пiвнiчного вiйська бiля Любеча, то воно швидко розтечеться по Днiпру, перекинеться на Десну - i тодi йому важко доведеться в Ки?вi.
      Сiча почалася поприщ за десять вiд Любеча, в дуже вузькому мiсцi на Днiпрi. Князь Ярополк велiв поставити на укотi й в'язати мiж собою мотузами й гужвою бiльш як п'ятсот подiй, - так на Днiпрi була створена заслона, крiзь яку не могли, здавалося, прорватися лодi? Володимира.
      Ярополк мав на мислi ще одно - вiн велiв покласти з лодi? на подiю дошки, i на Днiпрi з'явився мiст, по якому во? могли переходити з берега на берег.
      А тим часом на березi рать стала проти ратi: попереду, щит у щит, виставивши вперед щетину списiв, - бородатi бувалi во?, що мусили прийняти перший удар, за ними - пращники й лучники, що мали випустити в син? повiтря перед собою тисячi стрiл i гостре камiння, далi - во? з короткими сулицями й мечами, а позаду - тьма озбро?них мечами, сокирами, довбнями з прив'язаним камiнням або залiзними гаками на кiнцях i просто дубовими чи грабовими дрюками чорнi, роб'? люди-во?.
      Мав у запасi Ярополк i комонне вiйсько - воно чатувало в ярах понад Днiпром, у полi, в лiсах i гаях, готове було летiти вперед, тiльки буде надоба.
      I ще раз, коли ратi зупинились, наперед ви?хали з рогами кликуни князя Володимира, пропонували руським людям-братам кинути зброю... Нiхто з стану Ярополка не одповiв ?м, а натомiсть лучники i пращники випустили першу хмару стрiл i камiння, тисяцькi i во?води велiли воям iти вперед.
      Цi люди хотiли жити, тiльки вчора, може, ходили вони з ралом у полi, i от пiд ?хнiми ногами загорiлась земля, на обрi? встали чорнi хмари, безжальний князь i ще безжальнiша старшина наказали ?м iти вперед, нищити iнших, бо тiльки там, мовляв, за людським трупом, лежало мирне життя ?х самих i родин.
      А стрiли й камiння летiли вже з обох бокiв, ось рушили вперед, як велетенський полоз, во? Ярополка, ось вони зiткнулись з во?нством Володимира, глухо гули щити, кричали вмираючi люди, дзвенiли списи й сулицi, свистiли довбнi й дрюки.
      Багато разiв сходились i розходились во?, ратi то вiдступали, то навально кидались уперед, поле бою було вкрите трупами, залите кров'ю...
      А в цей же час бiй почався i в полi, там вирвались з лiсiв комонники.
      Ярополк i його старшина помилились, iхнiх комонникiв ждали в лiсах комонники Володимира, вони прийняли бiй i самi вдарили на ворога, тепер кипiли береги й поле, нiде не було рятунку...
      I навiть на Днiпрi вже точився бiй - перед на цей раз вели свiони, ?хнi лойви й шнеки поволi пiдпливали до лодiй Ярополка, от вони зблизились, на насади висипали закованi в броню во?, червона кров заливала борти, цебенiла в голубi води...
      Варяги не змогли пробити мосту на Днiпрi, полунощнi полки сходили кров'ю, а во? Ярополка стояли за заздалегiдь насипаними валами, до них пiдходила й пiдходила допомога.
      Вечорiло, коли Ярополкова рать з нестямним криком рушила вперед; тiльки напружуючи всi сили, обливаючись кров'ю, стримувала удар i стояла на мiсцi рать Володимира. Хвилина, ще одна, може, хвилина - i смiливi во? верхнiх земель вдали б спини...
      Раптом за полками Ярополка почувся крик во?в, ?м у спину вдарила якась невiдома сила, з лiсiв i кущiв обох берегiв виривалась тьма людей, багато ?х кинулось у води Днiпра й попливло до лодiй.
      - Що трапилось? - пересохлими устами запитав князь Ярополк, що з вищою дружиною стояв на кручi.
      - Прокляття! - заволав Блюд. - Нам ударили в спину. Що робиться?! Княже! Нам треба думати, як пробитись до Ки?ва.
      У вечiрню годину, коли у во?в Володимира не вистачало сили й коли почали одолiвати й могли одолiти во? Ярополка, багато людей з Любеча, всi?? Остерсько? волостi й iнших волостей кинулись з мечами, луками й просто кiлками взап'ять Ярополку. Мiж цими людьми йшов i Микула.
      Спочатку Микула не пiзнав Бразда, як не пiзнав Бразд i його. Але ось во? стали проти во?в.
      - Ви за кого? - голосно крикнув Микула.
      - Ярополковi ми! - вiдповiв Бразд i тодi пiзнав Микулу.
      - А ми за Володимира, за старий закон i покон! - заволав Микула, що також пiзнав Бразда.
      I брат пiшов супроти брата, простi люди з Любеча - супроти княжих людей, тiльки Микула нiчого не боявся, а в Бразда була непевна, хистка рука, через що Микула швидко вцiлив Бразд у в голову, простi люди одолiли княжих людей i по ?х костях пiшли, далi, далi, супроти самого Ярополка-князя.
      Як радiла душа Микули, як втiшався вiн, коли побачив, що на Днiпрi палають лодi? Ярополка, а во? його вдали спини, тiкають у поле... Перемога була так близько, вона, напевне, прийшла, вже князь Володимир, либонь, пливе Днiпром до Любеча, щоб рушити на Ки?в.
      Але Микула цього не бачив - спис якогось во?на пройшов по старому шраму на чолi - вiн втратив пам'ять, як мрець, лежав на полi.
      Та Микула був дужого антiвського роду, тiло його витримало, пiзно вночi вiн прийшов до пам'ятi, сiв на пiску недалеко вiд Днiпра.
      Нiч була холодна, земля волога, вгорi висiли великi зорi, вони повторювались у водi. Десь у полi горiло багаття, недалеко, побрязкуючи збро?ю, ходили во?. Чи? вони були - Володимира чи Ярополка, - Микула не знав. I вiн поповз - якщо перемога прийшла до Володимира, вiн про це дiзна?ться пiзнiше, якщо вранцi на берегах Днiпра почнеться нова сiча, вiн буде тут зайвий, бо не може навiть ходити.
      Микула повз понад берегом Днiпра, часто зупинявся, вiддихував, ковтав воду, знову повз, iнодi лягав, заплющував очi, якийсь час спочивав i бився далi, далi.
      Ранок застав його бiля Любеча. Похитуючись на ногах, що нiяк не слухались його, i хватаючись руками за лозу, видерся Микула на кручу, пролiз пiсками, попав на свою ниву, в рiдну гречку.
      О, яка чудова була ця гречка, як солодко вона пахла, як тихо, принадно гули бджоли, а десь вгорi висiв i лив на землю пiсню невтомний трудар - жайворонок.
      Треба було поспiшати, поки не прокинувся Любеч, до свого дворища, в батькiвську хижу, до вогню предкiв. Якщо й помирати, то тiльки там; та нi, вiн житиме, мусить жити наперекiр ворогам, на славу Володимира.
      I вiн доповз до рiдного дворища, лiг бiля схiдцiв хижi.
      - Вiсто! Вiсто! - покликав Микула. З хижi нiхто не озвався.
      - Вiсто! Жоно! Iди сюди, - говорив вiн, - бо немощний, не влiзу.
      Знов мовчання.
      Тодi Микула поповз з схiдця на схiдець, спирався на руки, хоч вони сковзались, тяг за собою ноги, а вони були такi неслухнянi й важкi.
      I нарештi вiн опинився перед дверима, обома руками штовхнув ?х, напружуючи останнi вже сили, перебрався через порiг.
      У хижi на вогнищi давно вже перетлiв жар, там було холодно, в кутках i на помостi снувалась темрява. Крiзь розчиненi дверi хвилею вливалось промiння знадвору. Микула побачив цебра, що стояли одразу за порогом, давню зброю, що висiла на кiлочках, витерту до блиску багатьма ногами кам'яну долiвку.
      - Боги! - скрикнув вiн. - Що ж це?
      На долiвцi головою до дверей, широко розкинувши руки, лежала закривавлена, посiчена мечами мертва дружина його Вiста.

      5

      Iдучи слiдом за воями Ярополка, князь Володимир велiв лодiйним воям поспiшати до Ки?ва, а сам з дружиною рушив на конях понад Днiпром i швидко був у Любечi.
      Тут вiн дозволив дружинi зупинитись, сам зiйшов з коня перепочити.
      Во?води радили йому пiти до якогось з теремiв, що височiли понад лiсом, та до них було далеко, Володимир попрямував до старого городища.
      Так вiн i потрапив у двiр, де стояла хижа Микули; гриднi його хотiли бiгти вперед, але князь зробив знак, що хоче зайти туди сам, во?води й гриднi пiшли за ним.
      Дверi були розчиненi. Переступивши кiлька кам'яних схiдцiв, що посерединi витерлись за довгi роки, а з бокiв заросли дерном i бур'янами, князь Володимир зайшов до хижi.
      Там посерединi у викладенiй камiнням ямi зроблене було вогнище, над ним темнiв устям сво?м, схожим на вуха яко?сь iстоти, що прита?лась i дослуха?ться, виплетений з лози й обмащений рудою глиною комин, видно було темнi стiни, на яких висiла на кiлочках зброя - меч, щит, спис, та ще помiст у кутку.
      Князь Володимир, переступивши порiг, зупинився, оглядаючи хижу, вогнище, стiни i зброю, помiст: i коли б хто мiг у цю хвилину бачити його обличчя, той би помiтив, що на ньому вiдбилось якесь неймовiрне здивування, незвичайна цiкавiсть i ще щось, схоже на радiсть.
      Може, князь Володимир остиг на вiтрi, а в хижi було захисне, може, пiсля довгого шумного й запеклого бою його вразив спокiй цього куточка; сам князь Володимир не знав, що з ним сталось, не розумiв, чому зупинився й сто?ть бiля порога, але не мiг iти вперед, - дивнi, незрозумiлi почуття охопили його.
      - Хто там ?? - пролунав раптом у хижi голос. Здригнувшись, нiби прокидаючись вiд марення, князь Володимир подивився на холодне вогнище, побачив за ним обличчя старо? сиво? людини, здивованi, нiби переляканi очi, що були прикутi до нього.
      - Володимир, син Святослава, - вiдповiв князь. I ще побачив князь Володимир, як раптом старий чоловiк, що лежав на соломi за вогнищем, пiдводиться, вста?, - дуже блiдий, з глибокою раною на головi, босий, у бiлих ногавицях i бiлiй сорочцi, - дивиться запаленими блискучими очима на князя Володимира, а кiлька великих сльозин викочуються з його очей, швидко течуть по щоках i, як ?дина й остання жертва, яку вiн ще мiг принести, падають у родинне вогнище.
      - Такий, як i батько твiй Святослав! Любий ти менi, княже Володимире... Кланяюсь тобi! - сказав Микула.
      - Але хто ти ?си? - голосно запитав князь Володимир. - I чому ти весь у кровi, поранений?
      - Я Микула, син Анта, онук старiйшини Во?ка i сам старiйшина по слову свого батька, - вiдповiв старий. - Та нинi вже старiйшин нема?, Ярополк зламав старий закон i покон, мене поранили його во?, коли ми йшли ?м взап'ять, щоб допомогти тобi, Володимире-княже. Проте зараз менi не боляче, не бiйся, не бiйся мене, княже.
      I вiн справдi не вiдчував болю, в нього з'явилась сила, вiн стояв на ногах твердо.
      - А батька твого, князя Святослава, я знаю, пам'ятаю, - говорив Микула. - Ми з ним разом воювали, аж на Дуна? були... Роме?, о, вони й досi, либонь, пам'ятають нашi мечi! На островi Хортицi ми з тво?м батьком у останню нiч говорили, i помер вiн на мо?х очах...
      Минула замовк, бо йому важко було дихати, у нього пiдкошувались ноги, але вiн хотiв вистояти i сказати все, що думав.
      - Через те я й проти Ярополка пiшов... Ти, княже, чу?ш наше слово, ми за тобою, супроти Ярополка. От тiльки горе в мене: жони не стало, Вiсти, вбили ?? ярополчi...
      Князь Володимир подивився туди, куди був прикутий погляд Микули, i побачив пiд стiною тiло мертво? жiнки, що сидiла по покону - обличчям до порога.
      - Я ?? поховаю, - стримуючи сльози, говорив Микула, - до заходу сонця, щоб душа ?? попала ще завидна на Перуновi луки... А сам? Що менi лиша?ться? Нема? жони, дочка моя Малуша...
      Вiн не кiнчив, замовк, схопився раптом за серце.
      - Малуша! - крикнув князь. - Почекай, чоловiче, поживи, поживи ще, Микуло! Що за дочка в тебе Малуша, де вона?
      Микула не вiдповiв Володимировi. Вiн, либонь, хотiв щось сказати, але не мiг, кров одлила враз вiд його обличчя, очi дивились за дверi, на Днiпро й луки... Простягнувши вперед руки, вiн хитнувся, впав на пiдлогу, занiмiв.
      Князь Володимир мовчав. У хижi настала неймовiрна тиша, стало холодно, порожньо, як бува? тодi, коли раптом у людини зника? найдорожче.
      У тишi князь Володимир ступив уперед, зупинився над тiлом Микули, зняв з сво?? ши? золоту гривну й поклав ?? на серце Микули.
      - Мужi мо?! - промовив вiн старшинi й гридням, що входили в хижу. - Ось лежить во?н Микула, син старiйшини Анта, а ось жона його Вiста. Ми похова?мо ?х отут за городищем, де лежать нашi предки, по старому покону, його - як во?на i старiйшину - з мечем, щитом i золотою гривною.
      Там, у бiлих пiсках пiд Любечем, лежать костi во?на Микули, поруч iз ним - щит i меч, в ногах вiрна жона, що мала в свiтi iм'я Вiсти... Вiчна ?м пам'ять.




      РОЗДIЛ СЬОМИЙ

      1

      Чимдуж тiкав iз дружиною сво?ю пiсля любецького побо?ща до Ки?ва князь Ярополк. Обома берегами в полi йшли його пiшi полки. Лодiйне во?нство, яке увесь час наздоганяли, завдаючи йому велико? шкоди, варяги, удень i вночi пливло Днiпром, комонники прикривали спину.
      Во?води радили Ярополку зупинити сво?х во?в, прийняти бiй спочатку в гирлi Прип'ятi, пiзнiше - Тетерева i, нарештi, бiля Вишгорода, але вiн - роздратований, сердитий, поглядаючи на голi жовтi коси, лози над берегами, лодi?, що пливли й пливли Днiпром, - велiв полкам вiдходити далi й далi, сам летiв на конi попереду старшо? дружини.
      Поруч з князем увесь час скакав во?вода Блюд.
      - Во?водо мiй! - говорив Ярополк, коли вони з Блюдом одiрвались вiд дружини й спроквола ?хали зеленим лугом над Днiпром. - Скажи менi, як i чому так сталось пiд Любечем? Ми зiбрали кращих во?в земель, на чолi ?х стояли лiпшi во?води, перемога належала тiльки нам, ми перемагали, вже лави Володимира схитнулись, близько був i кiнець сiчi. Я, тiльки я мусив перемогти.
      - Син рабинi вельми хитрий, - зупинивши коня, вiдповiв Блюд. - Вiн веде з собою язичеську полунощну силу, що сто?ть за старий закон, йому, як робочичу, допомагають смерди.
      - Слухай, во?водо! Але ж цi смерди суть скрiзь... Я вже боюсь за Ки?в...
      - О нi, княже, - говорив Блюд. - За Ки?в турбуватись не доводиться. Супроти Володимира стане вся Гора, Подол i Оболонь також нам допоможуть. Певен я, що на помiч нам iдуть уже й печенiги, а княгиня Юлiя, надiюсь, немарне сидить у Ки?вi - нам повиннi допомогти й, безперечно, допоможуть iмператори роме?в.
      - То правда, - згоджу?ться Ярополк. - Сидiти на одному столi, бути пiд рукою Володимира повiк не буду. Швидше до Ки?ва, во?водо, станемо там, одiб'?мо полунощну навалу. А тодi, коли переможу Володимира, - о, тодi я наведу лад у всiй землi, я покажу робочичам старий закон i покон...
      Хижий, роздратований князь Ярополк б'? коня, разом iз во?водою летить далi й далi.
      Надвечiр третього дня князь Ярополк з старшою дружиною домчав до Ки?ва i зупинився край лiсу на Щекавицi.
      У цю передвечiрню годину тут, на Щекавицi, було надзвичайно тихо, вряди-годи тiльки в лiсi перекликались удоди й зозулi, тиша велiя стояла на широкiй долинi, Подолi й Оболонi, де скiльки не кинь оком розтiкались хижi й землянки смердiв.
      Над Подолом височiла твердиня ки?вських князiв - Гора, з чорною дерев'яною стiною, кленами, що врiзувались у темно-син? небо, дахами теремiв, якi сяяли пiд промiнням вечiрнього сонця, - там також було тихо.
      Позаду, з кожною годиною все ближче й ближче, посувались полки Ярополковi. За ними поспiшали во? князя Володимира. Тут, на пiдступах до города, вони зупиняться, тут скоро заспiвають тужно стрiли, задзвенять мечi, вдаряться щити, тут буде сiча жорстока, по землi рiками потече кров... Мабуть, через це в князя Ярополка зблiдло обличчя, напружено забилось у грудях серце, рука стиснула й туго натягнула поводок коня...
      - Отут, княже, - шепоче во?вода Блюд, що стриму? свого коня бiля Ярополка, - мусимо стати... Город Ки?в готовий до бранi, нашi во? повержуть полки Володимировi...
      Князь Ярополк оберта? обличчя до во?води, що пильно дивиться на нього косуватими темними очима... Це, либонь, тi слова, яких ждав князь, i тому обличчя його враз рожевi?, на устах з'явля?ться посмiшка.
      - Тут мусимо стати! - велить вiн. I, вдаривши коней, князь з Блюдом швидко спускаються до Подолу, оглядають рови, вали, околля на схилах.
      Во?води Ярополка добре приготувались до сiчi з воями князя Володимира в Ки?вi. З само? ранньо? весни тiуни, ябетники й мечники з Гори кожного ранку гонили чорних, роб'?х людей з Подолу й Оболонi до Глубочицького ручая й на його берегах копали глибокi рови, насипали два високi вали: верхнiй по правому березi ручая, нижнiй - по лiвому, аж до Оболонi.
      Разом з роб'?ми людьми працювали й мостники, дереводiли, всякi кузнецi - вони густо забивали на валах околля, плели з лози загороди, закопували в землю зубками догори борони, готували й прикривали гiллям ями-костоломки.
      Зцiпивши зуби, з ранку до пiзньо? ночi гнули сво? спини цi люди - Ки?в знав навали багатьох орд, набiги рiзних напасникiв, але ще нiколи не було, щоб руськi люди йшли супроти таких самих руських людей.
      Проте вони не могли говорити - над ними стояли княжi мужi, то тут, то там з'являлись во?води, - кияни мовчали, копали, насипали далi землю.
      Як на той час, це була могутня перепона для найкращого во?нства, вали тягнулись не тiльки по Глубочицi, а й схилами Щекавицi до Воздихальницi, понад шляхом з Подолу до самих стiн Гори.
      Але не тiльки валами загородився Ярополк вiд пiвночi, на верхньому валу Глубочицi викопанi були землянки, канави, рови, в яких могли ховатись його пращники, лучники й усi простi во?.
      I тепер, коли князь Ярополк з старшою сво?ю дружиною ?хали шляхом до Ки?ва, на валах стояли, а з канав i ровiв видирались во?, вони дивились на вершникiв, що, збиваючи жовту куряву, летiли до Гори.
      Княгиня Юлiя бачила, як Ярополк примчав з старшою дружиною на Гору, спiшився, переступив порiг терема.
      Вiн не зайшов одразу, як завжди це робив, до не?. Юлiя знала, чому так сталось, - во?вода Блюд, якого вона пiймала в переходах, розповiв ?й про невдалу сiчу пiд Любечем, про вiдступ во?нства Ярополка. Полки Володимира стоять уже близько вiд Ки?ва, князь Ярополк радиться з старшою дружиною, як ?х зупинити, до терема пiд'?жджають гiнцi, повертаються назад, зникають у Боричевому узвозi.
      Але княгиня зна?, що Ярополк прийде. Вона прибрала в свiтлицi, запалила свiчi, що заливали жовтим промiнням стiл, вечерю на ньому, корчагу з вином, келихи.
      Була вже пiзня нiч, коли Ярополк зайшов до не?.
      - Я тебе давно жду, коханий...
      - Менi треба було радитись з старшиною, як дiяти надалi, що робити. Адже ти нiчого не зна?ш.
      - Навпаки, я все знаю. Менi розповiдали тво? во?води. Але ж це не кiнець! Що Любеч! Ки?в, тут, пiд його стiнами, ти мусиш розбити сина рабинi. Я чула, що нiхто й нiколи не брав ще цього города. Та чому ти сто?ш, iди сюди, до столу, коханий мiй, випий вина, це тво? улюблене, грецьке...
      Взявши пiд руку Ярополка, княгиня Юлiя веде його до столу, садить там, сама сiда? поруч, налива? келихи.
      Вiн жадiбно вихиля? один келих, другий... Княгиня Юлiя також п'? вино, але маленькими ковтками, дуже повiльно.
      - Ти переможеш, неодмiнно переможеш робочича. Юлiя чудова в цю нiчну годину, промiння свiчок залива? обличчя, князь Ярополк бачить темне ?? волосся, високе чоло, тонкий нiс, уста, очi.
      Але вiн не може забути того, що сталось, жах битви пiд Любечем ще сто?ть у нього перед очима, страх перед майбутнiм огорта? душу.
      - Юлi?, - каже вiн, - чому нема? нiяких вiстей з Константинополя? Може, треба послати нових слiв? Адже тодi, коли ти при?хала до Ки?ва, сли iмператора обiцяли менi все.
      Ярополк пiдпив, вино сп'янило його, але саме через це вiн дивиться на не? допитливо й гостро, в його словах почува?ться недовiр'я, загроза.
      Юлiя якусь хвилинку мовчить - вона достеменно зна?, що допомоги Ярополку з Вiзантi? нiчого ждати... Але говорити йому цього не можна: князь, що програв сiчу пiд Любечем, програ? тодi все. I Юлiя не вiрить, що все втрачене, вона добре зна? во?вод, бояр, - не за князя борються вони, а за себе, це - страшнi люди, незгiрше константинопольських патрикi?в, сенаторiв.
      - Мiй княже! - шепоче вона. - Ти ма?ш досить сил, щоб перемогти Володимира. Я говорила з тво?ми боярами й во?водами - в ?хнiх руках велика сила, з ними ти переможеш. Певна я, що скоро повернуться й тво? сли з Вiзантi?, помiч дадуть i печенiги.
      Вiн схиля?ться, обiйма? ?? стан, пiд руками здрига?ться, тремтить нiжне тiло.
      Княгиня Юлiя сама гасить свiчi, на холодному простирадлi так вiльно стомленому в походi тiлу. А поруч - тепло щiк, гарячi уста.
      У палатi тихо. I на всiй Горi тихо. Цi?? ночi сторожа город а не б'? в била, вона пильно дивиться на вогнi, що горять далеко бiля Вишгорода й на Чортори?.

      2

      Кожна людина за довге життя зна? захоплення й розчарування, радiсть i розраду, любов i ненависть, нещастя й щастя, - таке життя й така людина.
      Гридневi Туру судилося знати в життi тiльки одно - горе. У ранньому дитинствi залишився вiн сиротою й пiшов шукати щастя в город Ки?в, де й став служити отроком у княжiй дружиш. Двадцять лiт був гриднем у князя, не мав за це нi подяки, нi доброго слова. Вигнали нарештi ярополкiвцi його з дружини, й залишився вiн, аки пес, голодний i ниций, не маючи свого куточка в багатiй землi.
      Втiм, гридневi Туру судилась у життi любов - така глибока, яко?, либонь, нiхто не знав, але й безталанна, нещасна, як нi в кого в свiтi.
      Вiн полюбив ?? - несмiливу, просту, убогу унотьку* (*Унотька - дiвчинка.) - в той день, коли вперше побачив, i, мабуть, через те, що сам був убогим, дуже простим, несмiливим, то й не сказав ?й про це.
      Пiзнiше ж Тур уже нiчого не мiг сказати унотьцi - на його очах почалася й розквiтла любов Малушi й княжича Святослава, i вiн - убогий гридень Святослава - жахнувся, вiдступив, думав навiть, що йому вже не варто й жити.
      Виявилось, що жити йому було треба, бо любов Малушi принесла ?й тiльки горе, а княжичу Святославу нещастя, - княгиня Ольга вигнала ??, непразну* (*Непразна - вагiтна.), в далекий Будутин, нi в Святослава, нi в не? не було навiть надiй побачитись... Як же мiг гридень Тур пiти з сво?м горем iз життя, коли таке ж горе, та, мабуть, ще бiльше, було в Малушi - його любовi?!
      Так вiн далi й iшов життям - любов залишила невигойну рану в його серцi, в нього ж народилось бажання врятувати, допомогти будь-що Малушi. I вiн рятував, допомагав ?й, разом з Добринею одвiз у Будутин, вiд Добринi довiдувався, як вона там живе, знав, коли Малуша народила сина Володимира, бачив ?? дитя на Горi й милувався ним, дiзнавшись, що князь Святослав посила? Добриню шукати Малушу, по?хав разом з ним аж до Росi, в Будутин, тiльки ж вони не знайшли ?? там - умерла, мабуть, Малуша.
      Саме через це Тур зробив тодi один крок - йому стала немила княжа дружина, в нього нiчого вже не лишалось у свiтi... I вiн, часто зустрiчаючи на Подолi християн, замислився над тим, що вони говорили: у людини нема? й не може бути щастя на землi, щастя може бути тiльки пiсля смертi. Щастя пiсля смертi, рай у небi, де не буде багатих i бiдних, - усе це вперше за життя зiгрiло змучену душу людини, що нiколи й нiчого в життi не мала, i гридень Тур пiшов охрестився в церквi над Почайною.
      Чи дало це полегкiсть душi Тура? Хто зна?, вiн i сам, либонь, не мiг би вiдповiсти на це питання. У якiсь години, слухаючи полум'янi слова священика, поринаючи в молитовний спiв, б'ючи поклони тому, кого вiн не знав, але кому хотiв вiрити, Тур забував про сво? горе, су?ту су?т свiту.
      Як же вiн зрадiв, коли туди прийшла незабаром i Малуша, - отже, i в не? нiчого не лишилось у життi, якщо потрапила сюди, до церкви над Почайною, - так схрестились двi розтрощенi долi, що втратили все на землi i надiялись лише на небо.
      Проте поки Тур жив, вiн однаково любив Малушу, i не тiльки ?? - вiн любив князя Святослава; коли ж думав про сина Малушi й Святослава Володимира, Туровi, що вже посивiв, зiгнувся, здавалось, що це нiбито його рiдний син...
      А думати про Володимира доводилось дедалi все бiльше й бiльше. Зустрiчаючись з Малушею в церквi над Почайною або десь на роботi, вони рiдко говорили про Володимира й Святослава - це була глибока й болiсна рана обох ?хнiх сердець.
      На Горi в дружинi, особливо ж на Подолi, Оболонi, городах i селах, де часто разом з iншими гриднями бував Тур, вiн бачив, як ненавидять люди Ярополка, часто чув теплi слова про князя Володимира, якого люди називали сином рабинi, тiльки не знали, хто й де його мати.
      Тур радiв, чуючи цi слова, - нi, немарне жила люба його серцю Малуша, вiн був гордий, що у великому сво?му горi знайшов сили пiдтримати ??, гордий, що ?диний у свiтi зна? й зберiга? ?? та?мницю, велику та?мницю Русько? землi.
      Коли ж Тур дiзнався, що Ярополк убив брата свого Олега, далi став збирати нову дружину, а батькових гриднiв вигнав з Гори, то зрозумiв, яке зло той замислив.
      Вiн розповiв про це Малушi в нiч, коли вона говорила з батьком Микулою, i бачив, як ненависть до Ярополка заблищала в ?? очах, як затремтiла всiм тiлом. Вiдтодi вiн ненавидiв Ярополка разом з нею. Але що мiг зробити колишнiй гридень, у якого забрали навiть меч i щит, могутньому князю?
      Проте виходило, що людина з поля, ненависть яко? загартовувала любов, може зробити дуже багато. Тур був не один.
      У городi Ки?вi багато людей ненавидiли князя Ярополка так само, як i гридень Тур. Людина з поля, що не знала, де ночувати наступно? ночi, ходила тепер по Подолу, по Оболонi - там допомагала порубати дерево, там поралась у якогось скудельника, там виминала шкiри - за шмат хлiба, за куточок на нiч.
      I тодi Тур узнав багато такого, про що навiть не мiг думати, бувши в дружинi княжiй, щодня маючи борщ, кашу, шмат гов'яда ще й кухоль меду.
      Темна нiч. На Подолi й Оболонi не видно нi одного вогника, на сiрому тлi неба височить чорна, схожа на скелю Гора, все в Ки?вi спить, спочива?, тiльки десь удалинi, бiля Вишгорода, горять вогнi - там сто?ть з воями сво?ми князь Володимир.
      На цi вогнi й дивляться Тур i ще кiлька чоловiк, що сидять пiд хижею на Подолi.
      - Уже Ярополк з сво?ми боярами поклали жажелi на ви? нашi, велику пагубу i гнесь нам творять. Мремо вiд гладу, не токмо гов'яда, давленини* (*Давленина - м'ясо задавлено? тварини.) не ма?мо, руб'я носимо на чересах, на попелi спимо, яригою вкрива?мось, - говорить чоловiк, у якого глибоко запали очi, вилицi нагадують висхлi костi, руки схожi на вузлувате корiння.
      Тур зна? цього чоловiка - це Давило, убогий смерд, що жив багато лiт за Горою в хижi, мав там клапоть землi, тяжко працював, годував жону й дiтей.
      Нинi во? Ярополка розкидали його хижу, на землi Давила викопали рiв, от i пiшов вiн з жоною й дiтьми на Подол, викопав землянку в кручi над Днiпром - задушна* (*Задушний - людина, що нiчого не ма? за душею.) людина.
      З темряви долiта? iнший, хрипкий голос, що часом перерива?ться сухим кашлем:
      - А вже що вони уготували?! Дiйдеш до рiчки - зупинять за побережним, перевезуть через рiчку - вiзьмуть перевозне, дiйдеш до города - зупинять бiля затвора, перейдеш через мiст - вiзьмуть мостовщину, пустять через ворота - вiзьмуть мито, на Гору - вiзьмуть явлене, на ваги покладуть - помiрне...
      - Розбiйник соромиться крадучи, а вони хваляться сво?ю татьбою, умножають i умножають скотницi, суровством все в нас забирають...
      Догоряють вогнища у станi князя Володимира. Низько над обрi?м висить, але скоро зайде за хмару вечiрниця. Десь далеко за лiвим берегом у полi черка? й черка? небо слiпуча блискавиця. Вгорi перелива?ться, мерехтить Волосiнь* (*Волосiнь - Плеяди, Волосожар.).
      Пiд хижею тихо. Люди говорять пошепки - може, десь близько сто?ть у темрявi тiун, ябетник, а то й послух княжий.
      - I вже добра нам вiд Ярополка не ждати, - каже все той же чоловiк Давило. - Зла Гора, а вiн ще бiльше; з Володимиром, либонь, буде краще - наш-бо то князь.
      - Чому ж наш? - вирива?ться в Тура.
      - Уже хто-хто, а ти, як гридень, мусиш знати... - глузу? Давило.
      - Був гриднем, а нинi людина з поля, - глузливо вiдповiда? й Тур, - непотрiбен я Ярополку.
      - То й краще, чоловiче Тур... - говорить Давило. - Князь Володимир не вiд яко?сь угорсько? князiвни, а вiд просто? русько? дiвчини.
      - Вiд яко?? Де ж вона? - пересиха? в горлi в Тура.
      - Оцього, чоловiче, я й не знаю. Що була вона - була, що вiд не? князь - i то правда, але де сама - i я, i нiхто не зна?... А може, й не треба знати - нехай живе в полi, поки прийде сюди ?? син.
      Дивлячись на вечiрницю, що в цю хвилину порина? в хмару й тче навкруг себе золоте сяйво. Давило говорить:
      - Болить мо? серце, стражда? душа за землю Руську... Судовством, лжею, а наiпаче татьбою правди нiколи не сотворити. За все Ярополка i бояр його постигне суд, горе прийшло в землю нашу i Ки?в, але кров'ю очистимо кров, будемо стерегти закон отцiв наших, берегти Русь...
      Люди мовчать. Темно. Десь недалеко хтось закашляв. У глухому концi валують пси. Стани замовкли, але люди не сплять, вони не хочуть помирати, радяться, дiють, - бережiться, люди, ворог ходить близько, вiн прича?вся на Горi!
      Ось всi розходяться, бiля хижi залишаються тiльки Давило й Тур.
      - Не знав я, що тебе прогнали з Ярополково? дружини, - шепоче Давило, - давно би вже поговорив. А ти, виходить, такий, як i ми...
      - Хто ж ви?
      - Такi, як i ти, задушнi люди.
      - Говори зi мною одверто, - ловить у темрявi вузлувату руку Давила Тур. - Я ненавиджу, чу?ш, Давиде, ненавиджу Гору, Ярополка - вони в мене все, навiть життя, забрали.
      - Тодi ходiмо! - пiдводиться Давило. - Отам збира?мось зараз, - вiн у темрявi показу? рукою, - в кручах. Ходiмо, Туре.

      3

      Во? верхнiх земель посувались до Ки?ва, розтягнувшись пiвколом вiд Остра аж до Бiлгорода. На них налiтали часом Ярополковi дружини, що дiяли вже не так, як пiд Любечем, уникали зустрiчi в чистому полi, скрадались у лiсах i налiтали темними ночами, намагались бити во?в Володимира ззаду.
      Проте нiщо не могло стримати во?в князя Володимира, вони розтiкались навкруг, понад Днiпром i Десною, як веснянi води, впав Остер, Вишгород, Бiлгород, передня сторожа бачила Ки?в, слiдом за нею йшли i йшли полки.
      Князь Володимир велить поставити свiй намет на горах за Щекавицею, а полкам зупинитись мiж Дорогожичами й Оболонню. День i другий Володимир пробу? копi?м пробити вали на Глубочицi, во? його спускаються з нижнього валу в урвище Глубочицi, де пiниться ручай, переходять його, видираються на верхнiй вал, рубають околля, нищать во?в Ярополкових.
      Це - страшнi днi, бо коли почина?ться сiча й во? сходяться вiч-на-вiч, кров тече по землi, збiга? в Сiтомлю й Глубочицю, вилива?ться в Почайну.
      Це - страшнi днi, бо Ярополк, не надiючись на дружину, пiднiма? земське вiйсько - княжi гриднi женуть з Подолу, передграддя, Оболонi всiх чоловiкiв - старих, молодих i юнакiв навiть - на вали, в рови, на видиму смерть.
      А на самiй Горi день i нiч пiднятi мости, зачиненi ворота, якщо хто при?жджа? на Гору, сторожi довго дивляться з високих веж i через прорiзи в стiнах i тiльки тодi опускають мости, вiдкривають ворота. Якщо хто йде з Гори, за ним одразу ж закриваються ворота.
      Гора шумить, гуде, як роздратована борть, сюди з'?хались не тiльки ки?вськi, а з багатьох земель i городiв волостелини, посадники, во?води, тiуни, мужi лiпшi й нарочитi. Гора нагаду? великий стан, в усiх кiнцях ?? стоять навантаженi всiляким добром вози, iржуть конi, ревуть воли, бiгають, напуваючи й годуючи тягло, а вночi стережуть добро холопи, смерди.
      Особливо важко на Горi вночi. Ворота зачиненi, пiднятi мости, сторожа сто?ть на стiнах, дивиться в темряву, але кожному ввижа?ться, що там, унизу, вчиня?ться й нароста? шум, може, пiдступний ворог уже дереться на городницi. Хто там крикнув бiля Перевесищанських ворiт, чому риплять жеравцi на воротах вiд Подолу?
      Князь Ярополк також не спить. Неспокiйний ходить вiн у темрявi - то посидить у Золотiй палатi, то вийде в палату Людяну, спуска?ться в сiни, позира? на вiкна, прислуха?ться до найменшого шуму за теремом, до кожного голосу в переходах.
      Кроки лунають на сходах. Хтось кличе князя. Що сталось пiзньо? ночi на Горi?
      Це повернувся з Подолу Блюд, знаходить князя, разом вони iдуть темними переходами, заходять до палати. Блюд викрешу? вогонь, запалю? свiчку й ставить ?? в куточку на пiдлозi.
      - Що скажеш, во?водо? - запиту? Ярополк. Блюд важко зiтха? й поволi говорить:
      - Смутнi вiстi на цей раз у мене, княже.
      - Вони прорвали вали?
      - Нi, княже, вони не прорвали валiв, боюсь, що ?х рватимуть з двох бокiв...
      - Я не розумiю, що ти говориш, во?водо. Блюд стишу? голос, схиля?ться до самого вуха князя, шепоче:
      - Неспокiйно на Подолi й у передграддi, кажуть, що кияни збираються ночами, мають уже зброю.
      - Так ловити ?х, нищити, аки псiв.
      - Ой княже, княже! Коли б сила, я б давно вже всiх ?х виловив. Мо? люди ходять скрiзь по Подолу, на Оболонi, в передграддi, але нiкого не можуть виявити.
      - Спалити! - вирива?ться в Ярополка. - Чу?ш, во?водо, ой як би я хотiв запалити весь Подол, передграддя i навiть Гору, аби все це не дiсталось Володимиру.
      - Це так! Сину рабинi найлiпше було б залишити вугiлля та попiл, але як будемо самi?
      Во?вода довго мовчить, дивлячись за вiкно, де за Щекавицею видно вогнi в станi Володимира, а потiм каже:
      - Думаю, княже, що нам треба вийти з Ки?ва. Ми пiдемо до Роднi* (*Родня - древня фортеця, що стояла над Днiпром, нижче вiд Канева.), там Володимир нас не одолi?, там зустрiнемо печенiгiв, дiждемось допомоги вiд роме?в.
      - Тiкати в Родню?! Залишити стiл отцiв, Гору?
      - Не думай, княже, що Гора так радiсно зустрiне Володимира. Хто вiн? Язичник, син рабинi... Ще покiйний князь Святослав хотiв посадити його на Ки?вському столi, Гора не його, а тебе попросила князем, вiн пiшов до лапотникiв-новгородцiв. Буде йому й тепер на Горi як синовi рабинi...
      Сухе, стомлене обличчя Ярополка смикалось вiд болю. Вiн ступив кiлька разiв по свiтлицi, i в тишi терема звуки його крокiв лунали, як грiм.
      Тiкати в Родню?

      4

      Кiлька днiв i ночей тiкало з Ки?ва во?нство князя Ярополка. Полк за полком, тисяча за тисячею во?, зiбранi з земель Сiверсько?, Деревсько?, Полянсько?, княжа гридьба виходили з Ки?ва, скрадаючись уночi, прямували лiсами й ярами понад Днiпром до Треполя, там збирались, щоб ждати князя з дружиною.
      Виходили з Ки?ва не тiльки во? - разом з ними на возах, запряжених волами й кiньми, навантаживши туди всякi добра, тiкали з города во?води, мужi лiпшi й нарочитi, тiуни й ябетники, купцi.
      Ще в одну нiч Ярополк вирядив з Ки?ва жону Юлiю - сама вона ?хала в закритому вiзку, охороняли ?? кiлькасот вершникiв - гриднiв князя.
      Це була дуже небезпечна, ризикована втеча, в городi й на валах над Щекавицею залишалось зовсiм небагато полкiв, во? князя Володимира легко тепер могли зламати охорону, копi?м взяти Ки?в.
      Проте князь Ярополк i старша його дружина були до цього готовi - вони не шкодували людей, що сидiли в ровах над Щекавицею, скрiзь по горах, на березi Почайни й на самiй Горi, - це були приреченi люди, вони мали вмерти за те, щоб жив князь.
      Сам же Ярополк i старша його дружина робили все для того, щоб врятувати власне життя: на березi Почайни стояли спорядженi в дорогу лодi?, день i нiч на них з веслами в руках сидiли гребцi, в стайнях на Горi увесь час стояли осiдланi конi, кiлькасот гриднiв ждали бiля ворiт, щоб супроводжувати князя чи на лодiях, чи комонно.
      Так прийшла остання нiч. Князь не спав. У теремi панувала тиша, нiде не горiв вогонь, один свiтильник блимав у сiнях, де товпилась старша дружина й куди увесь час прибували гiнцi з Подолу. Вони повiдомляли, що на валах тихо, в станi Володимира не чути нiчого...
      Багато, дуже багато було дiла у во?води Блюда. Вивезти бояр, мужiв лiпших Гори, зняти з валiв у передграддi i послати понад Днiпром во?в, - добре, що Блюд ранiше про це подбав, усе приготував. Але дiсталось i цi?? ночi...
      Усе сво? життя Блюд дбав, - так думали люди, - про когось - князiв, княжичiв, Гору. Насправдi ж думав вiн тiльки про себе.
      Навiть жони сво?? Блюд не любив, а дiтей не мав - про кого ж мiг турбуватись i дбати во?вода?
      У домi його було всього вдосталь, мав Блюд багато золота й срiбла й за всяко? нагоди й за всяку цiну намагався примножити сво? добро.
      Цi?? ночi Блюд забрав з княжого терема, навантажив на подiю й послав до Роднi пiд охороною гриднiв усю скотницю Ярополка - так велiв князь, саме там вона була потрiбна.
      Але не забував Блюд i про себе - згинаючись пiд вагою, однiс додому, закопав пiд грушею, що росла на межi його дворища з во?водою Воротиславом, один мiх з золотом i срiблом...
      Була пiзня година ночi, коли князь Ярополк разом з Блюдом, во?водами й кiлькома десятками гриднiв проминули ворота Гори, пере?хали мiст, стали спускатись Боричевим узвозом.
      Ворiт за ними вже нiхто не зачиняв, моста нiхто не пiднiмав - на Горi нiкому було це робити, - порожня, холодна, темна Гора лишалась за князем Ярополком i його дружиною.
      Порожньо, холодно, темно було й там, куди вони прямували - в передграддi й на Боричевому узвозi.
      Але що трапилось? Чому це раптом зупинив князя Блюд, куди вiн дивиться, що бачить у пiтьмi ночi?
      - Ой княже, лихо! - скрикнув Блюд.
      Усi вони на якусь хвилину зупинились i прислухались.
      Вiд Подолу долинув крик великого множества людей, глухi удари, в темрявi спалахнуло чимало вогнiв.
      Кiлька вершникiв мчали на конях угору Боричевим узвозом. Во?води й гриднi вийняли мечi.
      - За Подолом iде сiча! - зупинився бiля князя Ярополка тисяцький Путша. - Це смерди з'?днались з воями Володимира i б'ють дружину на валах.
      Блюд i во?води оточили Путшу.
      - Звiдки вони зайшли? Де стоять? Чи ? во? на березi Почайни? Чи вiльний ще Боричiв узвiз?
      Путша ще раз вiдповiв, що сiча йде на валах, а на берегах Почайни тихо, Боричiв узвiз ще вiльний.
      Та ?м i самим було видно: вогнi - чимдалi ?х було все бiльше й бiльше - палахкотiли на валах, на Подолi бiля торгу.
      - Швидше! До Почайни! - заволав Блюд.
      I всi вони, оточивши Ярополка, стали спускатись Боричевим узвозом до Почайни. У примарному багряному вiдсвiтi вогнiв з Подолу було видно, як, сторожко перебираючи переднiми ногами й присiдаючи на заднi, бредуть у чорну пустку ночi конi, як сполоханi князь, во?води й гриднi позирають i позирають на Подол.
      Коли вони до?хали до кiнця Боричевого узвозу, вогнi смолоскипiв були близько, недалеко чулись крики людей, шум стояв над усiм Подолом, вривався в передграддя.
      Тiльки тут, у кiнцi Боричевого узвозу, над берегом Почайни, було ще тихо, темним-темно, i вони, як у ворота рятунку, кинулися в цю темряву, в якусь мить опинились на березi.
      Важко сказати, що робилось тодi тут на лодiях. I князь Ярополк, i во?води його, i гриднi дiяли, як увi снi, у них була тепер ?дина мета - попасти на лодi?, одiрватись вiд берега й тiкати.
      Деякi з них встигли вибiгти на лодi? походнями, перекинутими на берег, деякi стрiмголов котилися з круч, забродили в воду й там дерлись на насади, сам князь Ярополк, спускаючись у лодiю, посковзнувся, мало не впав у воду, промочив ноги.
      А все ж вони вирвались - князь Ярополк з старшою дружиною сiли на великий насад, що одiрвався од берега й швидко поплив за течi?ю, ззаду за ними попливло ще чимало лодiй, на яких сидiли й вдивлялись у темряву, приготувавши списи, гриднi.
      - Ми вчасно залишили Гору, - прошепотiв князевi Блюд, що сидiв у насадi поруч з ним.
      Ярополк мовчав. Вiн тiкав, як вовк, з города Ки?ва, його дружина, що сидiла разом з ним, нагадувала збiсiлих голодних псiв. Може, хоч тепер скруха й жаль за минулим краяли його серце, може, хоч тепер, раз у життi, зрозумiв вiн, що жив не по правдi, шкодував за содiяним i картав себе за бездоб пролиту кров?
      Нi, не про це думав князь Ярополк: палаючий Ки?в вiдступав усе далi, вниз, чорнi береги тiкали за обшивкою насада, i такi ж чорнi думки пропливали в його головi; вiн ненавидiв свiт, проклинав брата Володимира, мрiяв про люту помсту.
      Ярополк був певен, що повернеться сюди. О, вiн буде безжальний i немилосердний до свого брата, вiн зiтне голови тисячам людей, що прийшли з верхнiх земель i нинi подолали Ки?в, о, як затремтить i здригнеться Руська земля, коли вiн повернеться сюди!
      - Вони iдуть Боричевим узвозом, - говорив Блюд. З Днiпра ?м було видно, як люди з смолоскипами в руках поспiшають вгору узвозом, сюди, аж на плесо, долiтали ?хнi крики, ось вогнi зупинились бiля ворiт, щось там спалахнуло, почало горiти.
      - Добре, що ми вирвались, княже, - хижо шепотiв Блюд. - Доки вони одолiють Гору, ми будемо вже далеко, во? iдуть берегом. Нi, тепер Володимир нас не дiстане! А ми ще повернемось сюди.

      5

      Десь опiвночi князь Володимир вийшов з свого шатра. Було темно. Близько стояла, перемовляючись мiж собою, старша дружина - князь пiзнав голоси во?вод Кирси, Спирки, Чудина. Вiн пiдiйшов до них.
      - Либонь, скоро й почнемо.
      - Полки готовi, княже. Ждемо гасла з Ки?ва.
      - Зда?ться, вони вже рушили... Усi прислухались. Десь у темрявi й тишi, якi оповивали Подол, передграддя й Гору, почувся шум.
      - Мовчiть! - крикнув во?вода Кирса на во?в, що гомонiли недалеко на валу.
      Во? замовкли. I тодi зовсiм виразно з глибини ночi, спочатку глухо, а далi дужче, до них долинув шум i багатоголосий крик людей. Ще хвилина - i вони побачили вогнi, тут-там серед темряви горiли смолоскипи, ?х було все бiльше й бiльше, вдалинi, здавалося, переливався жар.
      Це була хвилина, яко? всi ждали. З кiлькох бокiв Ки?в оточили во? Володимира, а на помiч ?м вставала ще одна сила - перед ними вирував, шумiв, весь горiв вогнями Подол.
      I вже через рови бiгли роб'? люди, вони кричали, що на верхньому валу i на всьому Подолi нема? Ярополково? ратi - усi вони повтiкали вночi; незабаром прибiгли смерди й з передграддя. "I на Горi, - говорили вони, - нема? во?в, на городницях не видно сторожi, князь Ярополк з во?водами й мужами утiк вночi до пониззя".
      Полки князя Володимира рушили разом вiд Дорогожичiв, з лугiв за Оболонню, з Перевесищанського лiсу вирвались комонники, земля загула вiд крокiв тисяч нiг i тупоту коней, шум долинув i з-за Днiпра, во? перепливали на лодiях i конях плесо, город Ки?в упав.
      Князь Володимир в'?жджав до Ки?ва на чолi старшо? дружини пiд знаменом батька свого Святослава, на якому були вишитi два перехрещенi золотi списи, за ними ?хали риндi, гриднi.
      З трепетом дивився Володимир на город, який покинув багато лiт тому, й не впiзнавав його. На Оболонi, де колись хижi стояли серед лугу на поприще одна вiд однi??, вся земля була зорана й покопана, всiяна домами, халупами, землянками. На Подолi навкруг торгу й над берегом Почайни виросло багато нових теремiв з клiтями й пiдклiтями, склепами й коморами; тереми цi й дворища, розгородженi високими тинами, тягнулись аж до гiр, утворюючи концi.
      Змiнилось i передграддя. Володимир пам'ятав, що тут ранiше просто в землянках жили кузнецi, гончарi, скудельники та кожум'яки, недалеко вiд ворiт Гори був один тiльки кам'яний терем княгинi Ольги i кiлька дерев'яних - бояр; а тепер новi добрi тереми - кам'янi й дерев'янi - оточували всю Гору, вони, здавалося, наступали на землянки кузнецiв, ремiсникiв, розчавлювали ?х.
      Де не ?хали во? Володимира, ?х радо вiтали кияни, на Подолi в одному мiсцi во?води з Новгорода зустрiчались iз земляками - новгородськими купцями, там переляканi хозари частували во?в медом i олом, ще в одному мiсцi свiон обнiмав свiона, посеред торгу вже палало високе вогнище перед дерев'яним Волосом, що стояв без срiбних вусiв - ?х уночi, як татi, вирубали з дерева во? Ярополка.
      I скрiзь навкруг - на крутих схилах над Глубочицею, що вилась до Почайни, над швидкою Сiтомлею, яка струмувала з Щекавицького лiсу, на концях Гончаровому, Кожум'яцькому - стояли люди, чулись жвавi голоси й крики.
      На Подолi князя Володимира зустрiли й тi люди, якi вночi вдарили в спину полкам Ярополка.
      Вони ждали його недалеко вiд торгу, на широкiй, обсадженiй липами площi; ?х було кiлькасот, деякi на конях, з мечами й щитами, деякi - пiшi, з сулицями, а то й просто з довбнями в руках.
      Володимира вразив один iз них - старий, сивий уже чоловiк, слутий на лiве око, що сидiв на конi попереду всього земського вiйська.
      - Чолом тобi б'?мо, княже Володимире! - промовив чоловiк.
      - Слава князевi Володимиру! - закричали всi во?.
      - Хто ти ?си? - запитав старого Володимир.
      - Я - во?вода Рубач, - вiдповiв той.
      - Ти служив у Ярополка?
      - Нi, княже Володимире! Я ходив з отцем тво?м Святославом на роме?в i привiз до Ки?ва меч його i щит... Та я вiддав зброю не в тi руки: князь Ярополк повернув ?х супроти людей руських...
      - А менi i руським людям служитимеш?
      - Я вже послужив i служитиму, скiльки маю сил, княже! - вiдповiв во?вода Рубач, i з ?диного його ока викотилась сльоза.
      Увагу князя Володимира привернув ще один во?н, чоло якого перетинав глибокий шрам, вiн стояв позад во?води Рубача.
      - А ти хто ?си? - запитав князь Володимир.
      - Тур, - коротко вiдповiв той.
      - Але хто - ремiсник, смерд, робочич?
      - Гридень...
      - То ти служив у князя Ярополка?
      - Нi! Я гридень князя Святослава, Ярополк забрав у мене меч i щит.
      - Спасибi тобi, Туре, за те, що добре служив отцю мо?му й допомiг менi... Хочу пожалувати тебе. Тур повiв плечима.
      - Мене пожалувати? О нi, княже Володимире, пожалування не треба... Навiщо воно менi? Та й за що жалувати? Не я один, багато людей допомагали тобi.
      - Ти дивний чоловiк, Туре! Хiба ж хто вiдмовля?ться вiд пожалування? Тодi скажи, чого б ти хотiв?
      - Верни менi меч i щит, що ?х у мене забрав Ярополк.
      - Дайте гридневi Туру меч i щит! - велiв князь.

      6

      Серед людей, що зустрiчали князя Володимира в передграддi, стояла немолода вже жiнка з привабливим, але трохи суворим обличчям, тонкими бровами, ледь вицвiлими, проте теплими карими очима, в темному платнi й з такою ж хусткою на головi. Стиснувши уста, вона дивилась уперед, на Боричiв узвiз, де посувалось во?нство князя Володимира.
      Нiхто з численного натовпу, що стояв тут, на Горi, не знав цi?? жiнки, нiхто не мiг знати ?? й у дружинi князя Володимира, а тим бiльше вiн сам, проте сполошенi очi жiнки, тривожний вираз обличчя, весь вигляд свiдчив, що вона дуже неспокiйна, нiби чогось бо?ться.
      I жiнка справдi непоко?лась, боялась, що хтось ?? пiзна?, бо вона була колись ключницею княгинi Ольги, та?мною любов'ю покiйного князя Святослава, матiр'ю князя Володимира, що нинi переможно вступав до города Ки?ва.
      Малуша не бачила свого сина багато лiт, втiм, скiльки дивилась вона на нього й до цього! Кiлька щасливих мiсяцiв у Будутинi, де народила й сама кормила сина, одна коротка годинка, коли не витримала, босими ногами прийшла з-над Росi до Ки?ва, щоб здалеку попрощатись iз сином, бодай подивитись на нього.
      Якби хто знав у Ки?вi, скiльки й якими гарячими словами молилась Малуша за сина свого Володимира-князя, скiльки разiв виходила на кручу над Днiпром, де колись проводжала свого сина, до болю в очах дивилась i дивилась у тьмяну далину, чи не з'являться там лодi? князя Володимира.
      I лодi? попливли Днiпром, але не Володимировi, а Ярополковi, княжi боричi кричали над узвозом бiля Почайни, що Ярополк почав брань з Володимиром, що ки?вськi во? розбили новгородцiв i мало не вбили самого Володимира пiд Любечем. Пiзнiше вони стали кричати, що князь Володимир iде на Ки?в, де жде його смерть.
      I там во? Володимировi стали пiд Ки?вом, вже на валах по Глубочицi почалась сiча велика, а минуло? ночi мимо Берестового лiсу i все вниз, до Роднi, пiшли во? Ярополка, Днiпром попливли лодi? - нiч була темна, але Малуша пiшла до самого берега, бачила, як вони тiкають.
      I от во? князя Володимира вступають до Ки?ва, вони ?дуть - все ближче i ближче. О, що робилось з Малушею, як билось ?? серце, палало обличчя, коли побачила сина. Ще здалеку пiзнала його Малуша - вправний, дуже гарний, вiн сидiв у сiдлi, спираючись на стремена й тримаючи довiдки в лiвiй руцi, правицею вiтав людей.
      Ближче, ще ближче, - от Малуша побачила його обличчя - трохи стомлене й блiде, непокриту голову, на якiй ворушився пiд вiтерцем русий чуб, карi очi, тонкий нiс, вуси, усмiхненi уста...
      - Слава князевi Володимиру! - лунало навкруг. - Слава, слава!
      I тiльки Малуша не кричала, бо сльози - дуже гiркi, а все ж радiснi сльози - стиснули ?й горло, - вона була щаслива, що бачить нарештi свого сина, в мислях обнiма?, цiлу? його.
      Нi, вона нiкому не скаже про свою радiсть i щастя, бо Володимир - князь, мусить бути князем, доля ж ?й судила, - за це дяка богу, - стати тiльки матiр'ю князя, а все ж лишитись рабинею довiку.
      Раптом Малуша закам'янiла - слiдом за князем, також на конi, ?хав з мечем бiля пояса Тур. "Що сталось, як вiн тут опинився?" - подумала вона, жахаючись, що Тур ?? побачить. Проте це була одна тiльки мить, гридень не дивився на не?.
      - Слава! Слава Володимиру! - лунало навкруг. Не кричала тiльки мати, що любила його бiльше, нiж усi цi люди. Вона жадiбно вдивлялась у рiдне, таке миле ?? серцю обличчя, стежила за кожним його рухом, ловила погляд очей, а коли про?жджав мимо, схопилась за стремено, пройшла, нiкому не вiдома, поруч, так близько, кiлька крокiв, i це була ?й нагорода за всi сльози й муку.

      7

      Бiля ворiт Гори князь Володимир зупинив коня й повiльно встав з сiдла. Спiшувались i во?води, риндi, гриднi, вся дружина.
      Князь вiддав вуздечку стременному, повiльно ступив уперед, зiйшов на мiст, став перед ворiтьми, глянув на стiни й вежi, де не видно було сторожi.
      Вiн iшов через ворота з непокритою головою, пильно дивився навкруг, де так добре все знав, де сходив кожен камiнець, за ним крокували во?води й тисяцькi полунощних земель, гриднi.
      Гора вразила його. Безмов'я й тиша. На требищi в кiнцi Гори не палав вогонь. Нiкого не було видно бiля теремiв бояр i во?вод, що тягнулись праворуч i лiворуч, скрiзь стояли покинутi напризволяще вози, блукали воли, конi...
      Не встигли вони пройти вiд ворiт до княжого терема, як iз дворiв то тут, то там почали витикатись старi бояри, тiуни, огнищани, на требищi з'явився головний жрець Перуна, - усi цi люди оддалiк з побоюванням дивились на князя та його дружину, дивувались, що на Горi так тихо, рушили вперед, пiдступили, стали проти Володимира.
      Володимир дивився на цих людей, багатьох з яких знав... Втiм, знав вiн ?х давно, в юнi лiта, з того часу чимало води збiгло Днiпром, багато подiй сталось у землях Русi й тут, на Горi. Хто нинi цi люди, з ким вони - з Ярополком чи з ним, - темна була ранiше, темна й зараз Гора.
      - Чолом тобi, княже! - залунали голоси.
      Вiн привiтався з ними, перекинувся з одним-другим боярином словом, теплою посмiшкою пiдбадьорив головного жерця, оточений сво?ми во?водами, рушив до терема.
      I враз ожив, зашумiв, загомонiв терем, князь i во?води пройшли на верх, зупинились у Золотiй палатi перед доспiхами давнiх князiв.
      Тихо було в палатi, князь i вся його старша дружина стояли мовчки, вранiшн? свiтло вливалось у вузькi вiкна, зiгрiвало холоднi доспiхи, тьмяно грало на золотi й срiблi щитiв, мечiв, шоломiв.
      Тут була зброя не тiльки давнiх князiв - край усiх доспiхiв, майже бiля дверей, висiли меч i щит, якi вiн одразу ж пiзнав, - меч i щит отця його Святослава. Володимир ступив ближче до стiни, зняв з кiлочка меч, вийняв його з пiхов.
      Блискуче лезо обоямогострого, дуже довгого меча, який робили роднянськi кузнецi; видно було кiлька щербинок - пам'ять жорстоко? сiчi, може, останньо? сутички на Хортицi.
      Вкрай схвильований, вiн пiдняв обома руками меч, доторкнувся устами холодно? крицi, вклав меч у пiхви, знову почепив на стiну.
      А життя йшло, брань з Ярополком ще не була закiнчена, з стiн було видно, як iдуть на пiвдень полки, а Днiпром пливуть i пливуть лодi?, на Гору один за одним при?жджали гiнцi, якi повiдомляли, що пiше вiйсько й лодi? Ярополка проминули вже Вiтичiв, наближаються до Треполя.
      Князь Володимир поверта? назад гiнцiв, велить полкам гнати далi ярополкiвцiв, а зупиняться - оточити ?х i дати вiсть до Ки?ва.
      У князя Володимира й старшо? дружини, що залишилась у Ки?вi, було багато дiла - гiнцi повiдомляли, що Ярополк проминув Треполь i рушив на Родню, полки Володимировi посувались нижче й нижче понад Днiпром, туди ж поспiшали й лодi?, проте доводилось тримати сторожу й у полi - на схiд i захiд вiд Ки?ва - пильнувати на Подолi, в передграддi, на Горi, - ворог стояв недалеко.
      Тiльки надвечiр Володимир з небагатьма во?водами зайшов до стравницi, щоб по?сти. Там уже був застелений стiл, стояли рiзнi страви, вино в корчагах, а зустрiчала ?х, низько схиливши голову, жiнка в бiлому платнi.
      - Чолом тобi, княже! - прозвучав тихий голос.
      - Будь здорова, - вiдповiв князь.
      Жiнка пiдняла голову, й вiн пiзнав ?? - це була, немолода вже тепер, та сама Пракседа, яка заступила колись тут, у стравницi, мiсце його матерi - ключницi Малушi.
      Вiн дивився на не? довгим i пильним поглядом. Боляче? Так, Володимиру було дуже боляче й смутно в цю хвилину, жiнка-ключниця в бiлому платнi нагадала багато.
      - Чи ? в тебе чим погодувати нас, ключнице?
      - ?, княже... Я давно все приготувала.
      - Чому ж не горить вогонь?
      Пракседа розгублено поглянула туди, куди дивився князь: на жертовник, застелений грецьким червоним килимом.
      - Хочу принести жертву, - суворо сказав князь Володимир. - Приготуй усе!
      Ключниця метнулась, скинула килим, побiгла до очага й принесла звiдти жару.
      Князь Володимир, не сiдаючи за стiл, ждав з во?водами, коли вона закiнчить, потiм узяв по частцi вiд страв i кинув на жар. Легкий димок повився над жертовником, спалахнув вогонь, - мовчки, схиливши голови, князь i во?води поминали предкiв.
      I ?ли вони в мовчаннi - адже тут, у стравницi, витали душi предкiв, вони, так вiрив князь Володимир i його во?води, споживали страви разом з ними.
      Коли всi вийшли з стравницi, ключниця Пракседа довго дивилась услiд князевi, що крокував, оточений во?водами, в довгих переходах.
      "Такий, як i мати, - подумала вона, - тi ж очi".
      Пракседа засмiялась. Це був невеселий смiх. Вона не любила, нi, бiльше, ненавидiла ключницю Малушу, знала, добре пам'ятала юного Володимира, не любила i його так само, як i матiр, але Малушi давно не було на Горi, син ?? Володимир сидiв у Новгородi, минуле, здавалось, зникло.
      А тепер, - Пракседа неминуче мусила себе про це запитати, - Володимир-князь у Ки?вi, вона мусить по?ти й кормити його, в ?? руках поки що ключi вiд усiх добр княжого терема.
      Ненавидящими очима дивилась Пракседа услiд князевi, що йшов у переходах, а от i зник... Що ж буде далi?
      Тiльки увечерi князь Володимир залишився один, обiйшов терем, де провiв сво? юнi лiта, де все було йому таке знайоме, рiдне, минав переходи, палати, зупинився в свiтлицi, де колись жив i де тепер волив жити.
      Перед ним лежала мовчазна, темна Гора, за стiною видно було Подол, Оболонь, Днiпро. Десь серед пiтьми ночi на Щекавицi й ближче, над берегами Почайни, горiло кiлька вогнищ - то, либонь, во? готували собi вечерю.
      Тихо, так, навкруг було дуже тихо, сюди, в свiтлицю, не долiтав жоден звук, тиша велiя стояла на Горi, в Ки?вi, на Днiпрi; мине короткий час - i мир, князь Володимир був певен тепер у цьому, прийде в усю рiдну землю.
      Не радiсть i гордiсть близько? перемоги наповнювали душу Володимира, йому було смутно, що так сталось.
      Вирушаючи на сiчу, вiн не думав про це - образа, щире прагнення виконати заповiт батька, подолати свавiльного брата - от якi почуття керували Володимиром у Новгородi i в далекому походi до Ки?ва.
      I от вiн у Ки?вi, в теремi княжому, де тiльки вчора, минуло? ще ночi ходив, був господарем Ярополк, якого оточували бояри, во?води, мужi, за яким стояли полки, землi, сила.
      Зараз у теремi тихо, не чути людського голосу, нема? нi Прополка, нi бояр, нi во?вод, сила зламала силу. Князь Володимир уявив, як у темрявi, холодi всi вони пливуть Днiпром, чи бредуть у полi, чи деруться через лiси й хащi. Куди, куди вони йдуть?
      А далi? Адже йде до неминучого - його во? наздоженуть лодi? Ярополка, перетнуть вiйську шлях у полi, зрештою, оточать у Роднi, копi?м вiзьмуть фортецю над Днiпром i не пошкодують нi князя, анi мужiв його... Це - смерть Ярополка.
      Проте вiн не винен у цьому, вiн не раз простягав руку Ярополку, був не тiльки месником, а найперше братом, навiть нинi послав гiнцiв - кличе Ярополка припинити сiчу, укласти мир.
      Князевi Володимиру, як i завжди пiсля сiчi, було невимовне боляче, що в Руськiй землi йде усобиця, бездоб ллються рiки кровi, довго ще пiсля цього доведеться Русi го?ти рани, виривати терни з наболiлого тiла.
      Як хотiлось йому, щоб у цю пiзню годину ночi поряд з ним була рiдна людина, якiй вiн мiг би висловити сво? думи й страждання, яка б зiгрiла його спраглу душу.
      Отець! О, як рано вiн - молодий ще, дужий, полум'яний - пiшов iз життя; тiльки меч i щит його висять у Золотiй палатi - холоднi, мертвi речi, а отця нема?, не буде.
      Мати! Володимир згадав i ??, втiм, що вiн мiг знати про не?, нiколи не бачивши, не чувши голосу?! Люди, земля, небо, скажiть, яка його мати, де вона?!
      За вiкном палати колишеться гiлля, вiтер вiйнув з Днiпра, може, мати десь близько, може, - князь Володимир навiть затремтiв, - вона сто?ть поруч, у нiчнiй пiтьмi, дивиться на нього.
      Нi, матерi нема?; прийде час, мине сiча, вiн шукатиме ?? слiд, може, колись вона сама озветься до нього, нинi i ?? нема?.
      Так хто ж ? в князя Володимира?
      Вiн дума? про Рогнiду, хоче пригадати ?? очi, чоло, обличчя, всю, яку бачив у ?дину нiч. I полотська княжна вирина? перед ним - невиразна, десь далеко, нiби в iмлi. Це не дивно, вiн бачив ?? так мало, одну нiч, у мiнливому промiннi свiчi.
      А все ж йому при?мно, радiсно, тепло думати про Рогнiду. Вона дуже хороша, зовнi сувора - тепла в душi, жiнка пiвночi - i на диво нiжна.
      - Рогнедь, Рогнiда, - тихо шепоче Володимир, проте тьмянi обриси ?? розтоплюються, прозорiшають, от i зовсiм зникли. Нема? Рогнiди, де Ки?в, а де Полотськ, вона там, вiн тут, як далеко-далеко до не?.




      РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

      1

      Що думав князь Ярополк, тiкаючи до Роднi, чи розумiв вiн, куди веде його зрадлива доля?
      Тут, у Роднi, в невеликiй дерев'янiй фортецi на високiй горi над Днiпром звичайно сидiло кiлькасот во?в. Ця сторожа поля пильнувала, чи не випливають з пониззя чужi лодi?, чи не вста? курява пiд копитами яко?сь орди на лiвому березi, коли ж це траплялось, запалювала вогнi, пускала в небо дими, даючи знак у Треполь i далi, що на Полянську землю насува? ворог, i, прийнявши на себе перший удар, або ж загибала з списами в руках, або, вiдбиваючись мечами й стiкаючи кров'ю, вiдступала до Ки?ва. Жило в Роднi i в землянках, викопаних на схилах гiр понад Днiпром, крiм цих во?в, ще багато умiльцiв, що, збираючи руду на берегах i в болотах Днiпра й Росi, варили крицю, лили золото й срiбло, кували добрячi мечi, щити, клепали шоломи й кольчуги, прикрашали ?х чудовою сканню* (*Скань - крученi iз золотих i срiбних дротiв вироби.), черню* (*Чернь - емалi чорною фарбою по металу.), - вироби роднянських кузнецiв знали не тiльки на Русi, а й в iнших, далеких землях.
      Життя цих людей було дуже важким - працюючи на князя й переливаючи золото й срiбло, вони самi не мали не тiльки золота й срiбла, а навiть хлiба щоденного, через що випалювали лiси, орали землю, сiяли всяке жито, садили сади, коли з поля налiтали орди, тiкали в яри й лiси i часом там загибали, думаючи, що, може, ?хнi дiти повернуться до рiдних землянок, може, тихо житимуть там, зберуть урожай на полi, яблука в садах.
      Отут, бiля фортецi над Днiпром, i зупинилась дружина Ярополка, що вiдступала з Ки?ва. Сюди на лодiях прибув князь iз жоною Юлi?ю, Блюдом, сюди - на возах i просто верхи - добились, обливаючись потом, чорнi вiд пороху бояри, мужi лiпшi й нарочитi, що втекли з Гори.
      Уся ця ки?вська знать, що мала сво? тереми на Горi, гюжалування в багатьох землях i навiть тут, над Днiпром i Россю, толком ранiше не знала, що то за город Родня, i нинi жахнулась - адже це городище, а не фортеця; де, як, з якою силою будуть вони тут битись...
      - Княже! - оточили вони бiля ворiт Роднi Ярополка. - Страшно, загинемо, як мишi!
      Князь мовчав. Та й що вiн тепер мiг сказати? Вiд ворiт Роднi ?м було видно неозорi далi, голубi води Днiпра, що котились i котились до моря, на полi бiля Росi достигало всяке жито, низовий вiтрець доносив принаднi, солодкуватi пахощi овочiв* (*Овочi - садовина.) древесних.
      Але ?м було видно й iнше - ось на плесi Днiпра iз-за устя з'явились пiвнiчнi шнеки, буси, учани, вони розтягались пiвколом уздовж берега, клали укотi, - шлях Днiпром був вiдрiзаний.
      З гори ?м було видно, як правим берегом Днiпра посуваються пiд знаменами Володимира пiшi во?, з полудня й заходу через жовтi пiщанi кучугури летiли комонники.
      - Швидше до Роднi! Зачиняйте ворота! - велiв князь Ярополк.
      I бояри, мужi лiпшi й нарочитi, бачачи навкруг тiльки смерть, кинулись до ворiт, туди ж во?, що тримали досi сторожу, - зарипiли жеравцi, чорний мiст, як вiко домовини, пiднявся й прилип до дерев'яного зрубу городницi.
      У дворi Роднi вчинилось велике стовпище - бояри й мужi поспiшали зайняти пiд стiнами кращi куточки, ставили там сво? вози, розпрягали коней, во?води й тисяцькi гнали во?в на стiни.
      Князь Ярополк з жоною Юлi?ю, оточений гридьбою, пiшов вузькими сходами в однiй з веж, що нагадували глибокий колодязь, рушив на верх фортецi.
      ...День, два, три - усi цi днi, а особливо ночами роднянськi втiкачi ждали, що во? князя Володимира полiзуть на стiни, спробують копi?м брати Родню.
      Але во? Володимира на стiни не дерлись - шнеки й буси його, зупинившись на плесi, одрiзали Ярополка вiд Днiпра, комонники стали на кучугурах i в долинi над Россю - так перетинався шлях на пiвдень, у поле, ще багато полкiв на березi Днiпра й скрiзь у ярах i на горах замикали коло, - не копi?м думав брати Володимир Родню, а облогою.
      Це починало лякати втiкачiв. Розчинити ворота, вийти в долину й там прийняти бiй з воями Володимира дружинi Ярополка не доводилось, сидiти отак у Роднi - скiльки й де взяти для цього сили?!
      Особливо непоко?лось боярство. Тiкаючи з Ки?ва, вони не все, либонь, зважили, надто поклались на слова Ярополка. Нинi вiн був тут, сидiв днi i ночi на верху терема. Бояри хотiли й мусили з ним говорити.
      Домовитi, жорстокi на словах i в дiлi бояри й лiпшi мужi Гори увечерi пiшли до князя у велику свiтлицю на верху фортецi, що виходила одним вузьким вiкном до Днiпра, а ще одним - трохи ширшим - до Росi.
      Князь Ярополк стояв бiля вiкна, що виходило на Днiпро, сполоханими очима дивився на подi?, якi застиглi?, нiби соннi чаплi, на плесi, Юлiя сидiла в кутку на простiй дерев'янiй лавi.
      - Добрий вечiр тобi й жонi тво?й, княже, - почав боярин Коницар, - ось ми прийшли тебе провiдати...
      - Спасибi, - вiдповiв кволим голосом Ярополк. - Сiдайте, бояри й мужi.
      - А ми й посто?мо, - загомонiли бояри, що заповнили свiтлицю й стояли ще нижче, в пiвтемрявi сходiв. - Ма?мо дiло до тебе, кияже.
      Наперед виступив Коницар.
      - Хочемо запитати тебе, княже, чи довго тут будемо сидiти ?
      Ярополк розгнiвався. Бояри запитують у нього, свого князя, нiби вiн винен у тому, що сталось. А хiба не виннi вони, що лiто за лiтом пiдпирали його, змушували робити те, що бажали?!
      Вiн стояв - справжнiй князь, яким мусив бути, - в золотом i срiблом шитому платнi, з мечем бiля пояса, напружений, сторожкий, хижий; боярство - кремезнi, високi, жилавi, в темних опашнях, iз засмаглими ликами, блискучими очима, довгими руками - пильно дивилось на нього.
      - Я зробив так, як про це говорили в Ки?вi, - гостро вiдповiв боярству князь, - а буде все так, як мусило бути.
      - То будемо загибати, княже?
      - Нi! - крикнув вiн. - Загибати з нас нiхто не буде. Ми з вами та сила, що переможе Володимира. Бояри якусь хвилину мовчали.
      - Але, княже, - знову почав Коницар, - де наша пiдмога - печенiги?
      - Прийдуть!
      - А роме??
      - Будуть i роме?.
      - Княже! - загомонiло разом кiлька бояр. - А ти послав гiнцiв до iмператорiв?
      - Гiнцi у Константинополь, самi зна?те, по?хали.
      На тому й закiнчилась розмова бояр з князем. Мовчки спустились вони в двiр, заходились пiдiймати голоблi на сво?х возах, щоб одгородитись один вiд одного.
      День приходить пiсля ночi, нiч замика? день, вже тонкий, схожий на срiбний серп молодик прорiзався в блакитних туманах над Россю.
      Сторожi на городницях дивились у далеке поле й на плесо пониззя, за ними стежили з двору сотнi очей, кожному здавалося, що вiн чув тупiт коней у полi, всiм ввижались вiтрила на далекому плесi Днiпра, та?мничi вогнi на обрi? ночi.
      Але це тiльки ввижалось - то не вiтрила, а марева висiли над далеким плесом Днiпра, то не вогнi запалювались на обрi?, а випливали зорi.
      А в самiй Роднi була бiда. У двох колодязях, викопаних бiля пiвденно? стiни, за нiч збиралось на лiкоть-два води, удень - i того менше. О, як було цього мало для кiлькох тисяч во?в, замкнутих у фортецi. Не було в Роднi й харчiв. Запаси, якi мала тут сторожа, й те, що привезли во? на обозах, швидко вичерпувалось, князь велiв забивати коней, але цього було мало, щоб наситити во?нство.
      Тяжко доводилось воям здоровим, набагато важче пораненим, - голод блукав по Роднi, хвороби валили з нiг людей. А тут ще спека - з ранку до ночi в небi висiло гаряче сонце, з поля котився й усе засушував смалкий вiтер, мiсяць у небi все бiльшав, жовтою личиною позирав, нiби глузував з людей.
      Звичайно, не всi в Роднi страждали вiд голоду - на возах сво?х бояри й мужi привезли з Ки?ва багато солоно? веприни, в'ялено? риби, - потай вiд во?в ?ли вони це самi, вдосталь годували й князя з жоною.
      Чутка йшла, що знають во?води й бояри ще й струмок, який дзюркотить десь у пiдземеллях фортецi. Во? ж мрiяли про одно: вирватись з Роднi, напитись води з Днiпра, добути овочiв, зiлля, шмат хлiба в селах, де жили рiднi люди. I вночi во? спускались з стiн, щоб пробитись крiзь стан Володимира, дiстати собi й хворим хлiб, воду. Цi спроби нiчого не дали: багато во?в склепили очi в долинi, багато з тяжкими ранами приповзли назад, до стiн. I вже мiж ними поповз сумнiв - чого вони сидять у Роднi, кого захищають, чи не краще вiддатись
      Володимиру на ласку й суд праведний, анiж помирати тут, у Роднi?! Однi?? ночi кiлька во?в спустились з стiни й пiшли в стан Володимира, через якийсь день зникло вночi знову кiлька во?в.
      Але була ще в Роднi сила, яка тримала в покорi тисячi во?в. Цi?ю силою були во?води, бояри, мужi, що разом з Ярополком втекли з Ки?ва.

      2

      Темно? ночi бiля ворiт Гори зупинилось чимало вершникiв. Сторожi винесли з схованки вогонь, освiтили обличчя прибулих. Це був тисяцький Iвор, що при?хав з невеликою дружиною й кiлькома невiдомими людьми, - вiн хотiв негайно говорити з князем Володимиром. Сторожа пропустила тисяцького, разом з дружиною й невiдомими Iвор до?хав до княжого терема, говорив i там з сторожею. I князь вийшов в одну з палат на верху, покликав туди тисяцького.
      - Будь здоров, княже Володимире, я при?хав до тебе з Роднi, - низько вклонився Iвор.
      - Будь здоров i ти. Що трапилось у Роднi?
      - Сто?мо твердо, миша не вислизне з города, уже, кажуть, пояси сво? гризуть ярополкiвцi. Бiда, аки в
      Роднi...
      - Не ми виннi в тому, копi?м города брати не стану, не хочу проливати бездоб кровi.

      - Кровi, либонь, i не буде, княже! Третьо? ночi добився з Роднi до нашого стану як посол Ярополка во?вода Блюд, запитав тебе i тiльки з тобою хоче говорити.
      - Де ж вiн?
      - Я привiз його з собою, княже.
      - Пiди приведи, буду з ним говорити. Коли тисяцький Iвор разом з кiлькома гриднями завели во?воду Блюда до свiтлицi, вiн упав на колiна, низько вклонився.
      - Встань, во?водо! - гримнув на нього князь. Блюд пiдвiвся.
      - Що ти хочеш менi сказати?
      - Хочу говорити сам на сам, - прошепотiв Блюд.
      - Гаразд, - згодився Володимир i знаком руки велiв тисяцькому й гридням залишити свiтлицю.
      - Дякую тобi, княже, - сказав тодi Блюд, - чолом тобi б'ю не токмо я, а й брат твiй князь Яро?iолк.
      - За уклiн дякую, - посмiхнувся Володимир, - але якщо ти тiльки заради цього добивався до мене, не варто було трудитись. Ки?в - не Любеч...
      - Знаю, княже, - зрозумiв Блюд, на що натяка? князь Володимир. - Про Любеч i я, i князь Ярополк - обидва шкоду?мо... Я тодi умовляв князя, вiн був i згоден, але не один князь - во?води й бояри його пiдпирали, надiялись на помiч печенiгiв i роме?в...
      - А нинi - де ж вашi печенiги й роме??
      - Вони зрадили князя Ярополка, й вiн проклина? ?х.
      - Так хто ж тодi не зрадив Ярополка?
      - Я при?хав, княже, сказати, що Ярополк простяга? тобi руку як брату, згоден на твiй суд i правду.
      Князь Володимир довго мовчав, дивлячись, як трепетно горять на столi свiчi.
      - Багато зла содiяв, - суворо промовив нарештi вiн, - i множество людсько? кровi пролив князь Ярополк, бо не його хтось, а сам вiн зрадив людей руських - поправ закон i покон отцiв сво?х, став убiйником братiв сво?х, забув про Русь, а за все це мусить йому бути, як головнику й татю.
      Князь Володимир замовк, i тiльки глибокi зморшки, що перерiзували чоло, мiцно стиснутi уста, блиск очей свiдчили, як йому в цю годину було важко.
      - Але вiн брат мiй, i кров отця не велить менi його карати. Прощаю йому те, що вiн содiяв супроти людей мо?х i мене як князя.
      Бдюд ступив уперед, пiймав руку Володимира, хотiв ?? поцiлувати.
      - Ти великодушний, княже Володимире, ти чоловiк незрiвнянний, i князь Ярополк буде тобi служити в душу й серце.
      Володимир роздратовано вихопив свою руку м промовив:
      - Не менi мусить служити брат Ярополк, а людям руським... Наша земля велика й багата, не токмо двом, а багатьом князям знайдеться в нiй дiло.
      - О княже, - пiдвiвся Блюд, - князь Ярополк служитиме людям денно й нощно, буде тобi вiрним супругом, я ж обiцяю бути тво?м слугою.
      Князь Володимир хотiв, либонь, кiнчити розмову.
      - Так i буде, - сказав вiн, - ?дь до Роднi й повертайся до Ки?ва з братом мо?м. Привезеш його - честь приймеш вiд мене, яко другу воздам.
      - Все зооблю, як велиш, але маю до тебе ще одно питання... Не я, бояри, що сидять з князем Ярополком у Роднi, велiли запитати, як ?м бути?
      - Прощаю братовi, прощаю й боярам, даю грамоту, аби Ярополка пустили в Ки?в, з тобою пошлю дружину.
      - Ти зна?ш, княже, що багато бояр i во?вод Ярополка християни.
      - Руськi люди моляться рiзним богам - он вони стоять на требищi за Горою. Але християни хочуть поставити бiля них iдолище Христа - не перечу. Не боги воюють на землi, а люди!
      - Великий княже! - вигукнув Блюд. - Все зроблю, як велiв, скоро брат твiй стане перед тобою, а за ним пiде й боярство. Прощай, княже!
      Низько вклонившись. Блюд вийшов, задкуючи, з палати, в переходах почулись кроки багатьох нiг - там Блюда ждав тисяцький Iвор, а от усе й затихло. У цiй тишi князь Володимир ступив до вiкна, дужим поштовхом руки вiдчинив його.
      Починало свiтати, розтiкалась нiчна пiтьма, внизу, пiд Горою, вимальовувались береги Почайни, срiблясто-сiре, схоже на велетенський гнутий меч плесо Днiпра, а на обрi?, за лiсами й полем, уже снувались рожевi нитки.
      "Так, доконча?ться брань, - думав князь Володимир, - замовкають мечi, я прийму Ярополка, тиша настане в землях ".
      Проте в душi Володимира не було тишi, пiсля коротко? бесiди з во?водою Блюдом вiн вiдчув, що той говорив не тiльки про Ярополка, а про iншi, грiзнi, незрозумiлi сили, якi наростають, буяють у Руськiй землi.

      3

      Сивий туман повз вiд Днiпра, клубочився над озерами, виповнював долини, хвилями пiдступав до роднянсько? гори. Швидко вечорiло, вiд лiвого берега йшла тьма, тiльки на заходi, як челюстi величезно? печi, багрянцем грало небо i на його тлi чорними обрисами вимальовувалась дерев'яна фортеця й хмара гайвороння, що з криком кружляло над вежами й стiнами.
      Саме в цей час у стан, що облягав Родню, при?хало кiлька вершникiв. Показавши грамоту князя Володимира, вони безборонне про?хали стан, пiднялись крутим, звивистим шляхом до фортецi й ударили в ворота. Одразу ж на стiнах вчинився крик, сторожа й вершники кiлька разiв перегукувались, зарипiли жеравцi, й опустився мiст.
      Так повертався до Роднi во?вода Блюд. У дворi вiн важко зiйшов з коня, кинув повiдки слугам, а сам через сiни, а потiм сходами закрокував на верх до свiтлицi Ярополка.
      Похитуючись, Блюд став на порозi, жовте сяйво кiлькох свiчок освiтило його обличчя.
      Князь Ярополк бачив, як до фортецi при?хав Блюд, чув кроки на сходах, нетерпляче ждав во?воду.
      - Добрий вечiр, княже! - привiтався Блюд.
      - Добрий вечiр i тобi, во?водо! - вiдповiв Ярополк з кутка свiтлицi. - Що привiз?
      Блюд передихнув, посмiшка блукала в кутиках його уст.
      - Я привiз добрi вiстi, княже. Ярополк ступив уперед, на блiдому його обличчi виступили рум'янцi.
      - Ти бачив Володимира?
      - З великим трудом я добився до Ки?ва, але бачив Володимира, говорив з ним, усе сказав...
      - Чого ж ти замовк? Що сказав Володимир?
      - Князь Володимир сказав, що жде тебе в Ки?вi.
      - Во?водо Блюде, ти чогось не договорю?ш... Для чого вiн мене жде в Ки?вi - хоче судити?
      Блюд дуже гострим i якимсь нiбито хижим поглядом подивився на Ярополка. Втiм, це, либонь, так тiльки здалося Ярополку, бо на обличчi Блюда знову з'явилась посмiшка.
      - Нi, княже, Володимир жде тебе як брата, все проща? й говоритиме про приязненство й любов... От його грамота, ми безборонне можемо ?хати до Ки?ва.
      Ярополк узяв грамоту князя Володимира, що мала золоту печать, - це був його рятунок, спасiння.
      - I про боярство говорив Володимир, - продовжував у цей час Блюд, - воно може безборонне ?хати до Ки?ва, працювати на Володимира.
      - Працювати на Володимира? - Ярополк пiдняв голову й тепер уже едверто, злими очима подивився на Блюда. - Що ж, нехай ?де, надiюсь, слiдом за нами.
      - Так, княже, - важко зiтхнув Блюд. - Ми по?демо до Ки?ва вдвох з тобою, разом.
      Зовсiм стемнiло, коли князь Ярополк зайшов до свiтлицi, де жила в час облоги Роднi Юлiя. Там було холодно, похмуро, на столi блимав каганець, крiзь вiкно з Днiпра вкочувався й осiдав росою на стiни туман.
      - Я принiс з собою корчагу з вином, - сказав Ярополк, переступивши порiг.
      - Ти хочеш випити напередоднi нашо? смертi? - запитала Юлiя, що, кутаючись у теплу шаль, сидiла в кутку.
      - Нi, я хочу випити з тобою напередоднi нового життя, - бадьоро й жваво вiдповiв Ярополк.
      - Що сталось? - схопилась Юлiя з лави. - Ти ма?ш вiстi з поля, нам допоможуть печенiги? Ярополк безнадiйно махнув рукою.
      - Що печенiги?! Я маю вiстi з города Ки?ва й заутра ви?жджаю туди.
      - Сядь, Ярополче... - кинулась вона до столу. - Зараз я наллю тобi вина.
      Вони разом сiли до столу, Юлiя притьма налила келих, допитливими очима дивилась на Ярополка.
      - Це наша остання корчага, - спроквола говорив вiн, - але ?? не шкода випити... Надiюсь, у Ки?вi пощастить випити не раз i, либонь, ще кращого вина... - вiн до дна винив свiй келих.
      - Ти нiби сп'янiв, Ярополче... Говори ж, говори, що сталось.
      - Так, я сп'янiв, i як не п'янiти... Володимир пропону? менi мир.
      - Вiн прислав сво?х слiв? Але, може, це тiльки обман?
      - Нi, я посилав до нього во?воду Блюда, нинi вiн повернувся. Володимир згодився зi мною говорити.
      - Бережись, Ярополче. У Вiзантi?, я знаю, так роблять i вбивають.
      - Нi, Володимир цього нiколи не зробить - я знаю брата...
      - Тодi за це справдi варто випити. Тепер ти налий келих менi. За що ж ми вип'?мо?
      - П'ю за те, щоб щасливо дiстатись до Ки?ва, дiйти згоди з Володимиром.
      - Яко? ж згоди ти можеш дiйти?
      - Думаю, що й надалi залишусь князем, - така була воля отця Святослава, а Володимир не порушить його слова.
      - Отже, тодi...
      - Так, тодi я залишаюсь, як i вiн, князем... Нам, звичайно, буде тiсно вдвох у Ки?вi... Що ж, я згоджусь, пiду князем у якусь землю.
      - Десь на пiвдень, ближче до Вiзантi?...
      - Ти вгадала мо? думки, але Володимир хитрий i може послати мене не на пiвдень, а на захiд - у червенськi городи або у Волинь.
      - I це непогано, Ярополче... Звiдти близько до Польщi, Чехi?, нiмцiв, а там ? Феофано - жона Оттона... Проте ти менi не сказав, що буде зi мною, коли по?деш до Ки?ва.
      - Во?вода Блюд домовився з Володимиром, що першi, i то завтра вранцi, ми з ним пiд охороною дружини ви?жджа?мо до Ки?ва, пiзнiше ж з во?водами ви?деш i ти.
      - За все це, Яронолче, можна випити ще раз. О, яка я рада, що нам нарештi пощастить вирватись з цi?? чорно? фортецi над Днiпром... Надiюсь, ти сьогоднi пробудеш у мене нiч?
      - Цю останню нiч я проведу тiльки з тобою.
      - Боже, яку чудову новину принiс ти менi! Нас з тобою, Ярополче, ще жде щасливе життя.
      - Ми будемо щасливi тiльки тодi, коли не стане Володимира.
      - Разом з тобою ми знищимо колись сина рабинi...
      Пiд високою вежею, у якiй живе Ярополк у Роднi, справдi ? пiдземелля, де з кам'яних брил невпинно капа? й збира?ться в криничку джерельна вода.
      Нiч. У пiдземеллi не горить свiтло, крiзь душник у стiнi ледь просочу?ться сяйво мiсяця знадвору, важко вгадати, хто сто?ть i сидить тут, - чути тiльки голоси.
      - Якi ж вiстi з Ки?ва, що привiз?
      - Я говорив з Володимиром - вiн згоден прийняти Ярополка й укласти з ним мир, - вiдповiда? Блюд.
      - А про нас говорив?
      - Звичайно, бояре, говорив. Володимир сказав: аще приймаю князя, прийму i його бояр.
      У пiдземеллi пану? мовчання, але воно, либонь, бiльш красномовне, анiж слова.
      - А як у Ки?вi? - луна? здавлений, хрипкий голос.
      - Все, як було.
      - Стоять нашi тереми, двори, клiтi?
      - Усе однаково.
      - Любо в городi Ки?вi! Гора, тереми, двори, клiтi, жони, дiти...
      Крiзь душник струму? мiсячний промiнь, вiн попада? на обличчя во?води Воротислава, освiтлю? його великi темнi очi, гострий, з горбинкою нiс, довгi вуси, пiд якими видно тонкi, стиснутi уста.
      - А про вiру ти говорив, Блюде?
      - Говорив... Смi?ться князь: у мене, каже, за стiною города стоять боги всiх земель, аще хто захоче, може поставити iдолище Христа...
      - Христос не iдолище, - луна? в кутку, - його не поставиш, вiн у серцi - без нього нинi не проживе нi князь, нi смерд.
      Воротислав дивиться, хто це сказав.
      - I Володимир до цього прийде, ми йому допоможемо чи так говорю?
      - Так, боярине, допоможемо.
      I тодi Блюд, що прича?вся в кутку, запиту?:
      - Це все так, бояре, i я все зроблю в Ки?вi. А як бути з князем Ярополком?
      У пiдземеллi наста? така тиша, що чути, як лунко падають краплини з кам'яних брил у криничку... Пiдземелля, - так, пiдземелля, а тут боярство Гори живе, дума?, дба? про себе.
      - А ми сказали, Блюде... Будеш у Ки?вi, скажи князевi Володимиру - ми ?демо слiдом за Ярополком, ми нинi не його слуги.
      Блюда не задовольня? ця вiдповiдь.
      - Самi як будемо, бояре?
      - Ярополка ми вже зна?мо, обiцяв печенiгiв - нема?, манив ромеями - звабив, зна? себе, жону Юлiю, а про нас забува?... I з Володимиром говоритиме токмо про себе, що йому ми - бояри, во?води, вспо?ли, вскормили собi на пагубу. Нинi, чу?ш, Блюде, не вiримо йому: наблизиться до князя Володимира, увiйде в силу, багато шкоди наробить нам, не подяку?, що врятували, а помститься.
      - Якщо двом князям служити, краще одного вбити, - луна? в пiдземеллi голос.
      На свiтаннi вийшли на стiни Роднi кликуни з рогами, затрубили в них так, що луна покотилась над Днiпром i Россю, а тодi впав мiст, розчинились ворота фортецi, вийшла з них старша дружина, винесла знамена, опустила ?х долу, - город Родня, де сидiв з сво?ю дружиною князь Ярополк, здавався.
      Вийшла старша дружина й з стану Володимирового пiдняла з землi й поставила знамена Ярополка вряд iз знаменами всiх земель.
      Блiдий, з дуже стомленим обличчям, з очима, що перебiгали з старшини Володимира на во?в, без меча, вийшов з ворiт i Ярополк, скорбна посмiшка кривила його топкi губи.
      У дворi Роднi в цей час уже шумiло боярство - щасливi, що вберегли коней, запрягали ?х у вози, безкiннi перлись до сво?х сусiдiв - всiм ?м хотiлось швидше бути в Ки?вi.
      Сюди в двiр спустилась нинi й княгиня Юлiя. Вона не поспiшала, - для не? були приготованi конi й дружина, Юлiя надiялась, що потрапить у Ки?в ранiше вiд усього боярства, а нинi хотiла попрощатись з Ярополком i дружиною.
      А з Роднi iшли й iшли чорнi вiд пороху, бородатi, виснаженi во?, вони з огидою кидали на тверду землю бiля ворiт сво? списи, мечi, сулицi, дякували богам, що врятували ?м життя, деякi з них завертали до во?в князя Володимира, бо там були ?хнi батьки й брати, деякi ж гуртками з невимовною радiстю швидко йшли геть, до Днiпра й Росi, тiкали, як птахи, що покидають восени спустошену, холодну землю, вiд похмурих чорних стiн Роднi йшли туди, де були вода, хлiб, рiднi люди.

      4

      Два днi мчали на конях вiд Роднi до Ки?ва Ярополк i во?вода Блюд.
      Князь Володимир немарне велiв дати ?м дружину - кiлька десяткiв озбро?них во?в, що ?хали попереду i взап'ять князю, - бо й у городi Iванi, i в Треполi, i скрiзь, де про?жджав Ярополк, на нього недоброзичливо позирали поляни, во?, що стояли в городах i селах, навiть простi смерди, - не будь дружини, все могло статись з князем на цьому шляху.
      Першого дня мчали вони до заходу сонця, вночi перепочили в Iван-городi, вставши рано-вранцi, ?хали весь день, але й пiсля заходу сонця вже не зупинялись, дружина та й сам князь Ярополк хотiли чимшвидше бути в Ки?вi, шляхом понад Днiпром ?хали всю нiч.
      Починало свiтати, коли всi вони, подолавши на стомлених конях Боричiв узвiз, зупинились перед стiною Гори. Змiнювалась остання сторожа, зарипiли жеравцi ворiт, опустився й лiг через рiв мiст.
      Во?вода, що вийшов з чорно? пастки ворiт на мiст, довго швився на прибулих, взяв iз собою старшину княжо? дружини, во?воду Блюда, пiшов разом з ними на Гору.
      Проминуло чимало часу, а вони все не повертались. Свiтало, проте ранок був сiрий, похмурий, з неба сипалась роса, з-за Днiпра вiяв холодний вiтер, голоси й звуки, що народжувались десь у туманi, здавались незрозумiлими й якимись загрозливими.
      Князь Ярополк почував себе недобре. Вiн зiйшов з коня, став пiд стiною бiля ворiт, де менше капало, сховав закляклi руки пiд корзном, то склеплював, то розплющував важкi повiки.
      Що почував князь Ярополк у цю годину? Недалеко вiд нього стояли бородатi, дуже стомленi, роздратованi дружинники князя Володимира, вони говорили про сво? родини, яких нiяк не можуть побачити, два дружинники сварились за якогось чорного пса.
      На князя позирали з городниць сторожi, пiднявши раз i другий голову, вiн бачив ?хнi зацiкавленi обличчя, один iз сторожiв - рудий, з великими очима - вишкiрив зуби й смiявся.
      Нарештi во?вода, що зустрiчав ?х на мосту, повернувся - вiн дозволив дружинi ?хати на Подол, сторожi ж велiв пустити на Гору Ярополка.
      - Iди за мною, княже! - сказав во?вода. Ярополк з острахом пройшов через ворота, де кроки лунко одбивались у склепiннi. Одразу за ворiтьми стояв Блюд.
      - Iди просто до терема, - звернувся во?вода до Блюда, а сам залишився бiля ворiт.
      Так вони й пiшли - трохи попереду Блюд, одразу за ним князь Ярополк.
      - Дивно! - промовив князь. - ?демо без гридьби й дружини.
      - А навiщо вони нам? - тихо засмiявся Блюд. - Добре, що так приймають.
      I Ярополк подумав, що так, либонь, краще, - все минуле тепер нагадувало сон, вiн живий, вiн буде жити, ось вона - Гора, навкруг усе ще спить, ген пройшли й зникли за рогом терема два боярини в темних платнах, з чорними шапками на головах, довгими посохами в руках, он жiнка з цебром молока переходить двiр, посковзнулась на слизькому каменi й розлила все молоко.
      - Ти бачив Володимира?
      - Нi, я був з во?водою тiльки в сiнях.
      - I що?
      - Князь не спить, вiн, либонь, уже жде тебе... Ходiмо ось сюди. Смiливiше, княже, iди першим!
      Ярополк, переступивши кiлька кам'яних до блиску витертих тисячами нiг схiдцiв, опинився в сiнях. Слiдом за ним поволi зайшов, щiльно причинив i став бiля дверей Блюд.
      Ярополк обернувся й здивовано поглянув на нього. У сiнях не було нi во?вод, нi князя, тiльки два во? стояли пiд стiною. Во? пильно дивились на князя Ярополка, поглянули на во?воду Блюда. I раптом, вихопивши з пiхов мечi, кинулися вперед.
      У сiнях пролунав сполоханий голос Ярополка:
      - Що це? Що це?
      Вiн хотiв сходами бiгти на верх. Але во? вже стали навперейми, пiднесли мечi, пройняли йому груди... Во?вода Блюд вiдчинив дверi, ще мить - i два во?, кинувши мечi, вискочили з сiней... Ярополк якусь мить тримався на ногах, потiм схитнувся, почав падати й несамовито закричав.
      Князь Володимир знав, коли при?де Ярополк, - кiлька во?в з його охорони одразу пiсля Треполя помчали до Ки?ва, вночi побували на Горi.
      Ще до свiтання Володимир встав, послав до ворiт во?воду, велiв - тiльки прибуде Ярополк, пропустити на Гору його самого та во?воду Блюда.
      Володимир щиро прагнув тепер миру з братом - доста земля Руська напилась кровi, Ярополка покарала сама доля, якщо вiн згодився взяти мир, бути по тому, Русь велика, для обох братiв-князiв знайдеться в нiй мiсце.
      Але вiн хотiв говорити про все це тiльки з Ярополком, i хiба при во?водi Блюдi, бо той при?жджав посланцем брата, - нехай Блюд, що був свiдком ?хньо? вражди, стане свiдком миру.
      Через це, коли на свiтаннi почулись голоси в сiнях, а во?вода, зайшовши до свiтлицi, сказав, що бiля ворiт Гори стоять князь Ярополк, во?вода Блюд та ще дружина, Володимир велiв пустити до терема тiльки Ярополка й Блюда, а дружину вiдпустити.
      Пiсля цього князь Володимир швидко одягнувся, вийшов у Золоту палату, проминув ?? й зупинився над сходами, щоб тут зустрiти Ярополка.
      Вiн чув, як вiдчинилися дверi в сiнях, чув кроки двох чоловiкiв - либонь, Ярополка й Блюда, - чув, як раптом у сiнях стало тихо, щось зашумiло, хтось закричав.
      Це був страшний, нестямний крик. Володимир пiзнав - це кричав брат його Ярополк; крик цей народжувався внизу, в сiнях, але луна вирвалась i на верх, заповнила весь терем.
      Князь Володимир побiг. Пiзнiше вiн не мiг пригадати, як усе сталось: за мить вiн був у сiнях, зупинився, побачив розчиненi дверi, перелякане обличчя Блюда, що стояв у кутку, два мечi на кам'янiй пiдлозi, а бiля сходiв князя Ярополка.
      Вiн лежав, заплющивши очi, на каменi з надзвичайно блiдим, нiбито крейдяним, обличчям, щось хотiв сказати i не мiг - з грудей його била й розтiкалась на каменi кров.
      - Що з князем? - крикнув Володимир, звертаючись до Блюда.
      Викинувши вперед руки, що тремтiли вiд хвилювання, Блюд упав перед Володимиром на колiна, прохрипiв:
      - Я все зробив, як ти велiв... Ми з князем при?хали, прийшли сюди... А два гриднi накинулись на князя, вбили...
      Вiн проповз на колiнах уперед, до князя Ярополка, заходився бiдкатись:
      - Княже Ярополче! Скажи хоч одно слово... О горе, горе менi, який страшний свiт, страшнi люди.
      - Встань! - крикнув Володимир Блюду. - Встань-бо! Швидше! Швидше! Де вбивцi? Де гриднi? Ловiть головникiв!
      Знадвору вбiгло кiлька во?вод, бояр, прокинулись, забiгали дворяни в теремi.
      - Гриднi! - залунали вже на дворi голоси. - Гей, сторожа, сюди! Головники вбили князя Ярополка! Шукайте ?х! Ловiть ?х, ловiть!
      I, може, Ярополк почув цей шум, може, чуючи смерть, хотiв ще раз поглянути на свiт i попрощатись з ним.
      Вiн розплющив очi, тьмяним, згасаючим поглядом подивився на стiни, Володимира, во?вод, нiби вони були десь далеко вiд нього.
      - Де я? - запитав вiн, але й голос це був не його, а якийсь чужий, далекий.
      - Ти в Ки?вi, на Горi, це я, брат твiй Володимир, стою бiля тебе. Я ждав тебе, брате, з миром i любов'ю хотiв прийняти... Пощо ж ти мовчиш? Брате Ярополку, вiдчини сво? очi, огверзь уста!..
      Але Ярополк уже не говорив, заплющив очi. Обличчя його стало зовсiм бiлим, ще раз ворухнулись груди - i стихли, завмерли навiки. Смерть переступила порiг княжого терема.

      5

      Княжi ?мцi з гридьбою ходили вiд двору до двору на Подолi, по всiх кiнцях Ки?ва, збирали людей i оголошували, що князь Володимир шука? гриднiв-головникiв, якi вбили Ярополка, обiцяв винагороду тому, хто ?х знайде.
      Надвечiр головникiв знайшли - на Оболонi, в хижi смерда Ражби. Побачивши здалеку через душник княжих ?мцiв, що прямували за гриднями, вбивцi кинулись тiкати в лiси на схилах Щекавицi, надiючись, що, коли стемнi?, ?х нiхто там не знайде.
      Але гриднi знали, що ?х жде нагорода, не шкодували нiг, дерлись через кущi, наздогнали втiкачiв бiля самого лiсу, привели до хижi Ражби, велiли роздути вогонь.
      Тим часом прийшли й вiдоки, якi дали роту, що цi гриднi - саме тi, якi вбили князя Ярополка й втекли з Гори. Проте головники, хоч ?х били дрюками й телеснею, не признавались, сказали, що можуть повiсти правду тiльки князевi.
      Так ?х i повели - вже потемному, через Подол, мимо Воздихальницi, через мiст i ворота на Горi, а там кинули в поруб, поставили сторожу, ?мцi побiгли до тiунiв, тi знайшли во?вод, а вже во?води рушили до князя.
      Пiзно вночi кiлька чоловiк одразу загрюкали в вiконницi й дверi терема Блюда. Вiн прокинувся, схопився з ложа, розбудив жону, велiв роздути вогонь.
      "Не iнакше як через Ярополка", - ро?лись думки в головi.
      Але одразу ж заспоко?в себе: мертвi голосу не мають, головникiв гриднi до самого вечора не розшукали, досi вони вже далеко вiд Ки?ва.
      "А може, - майнула ще одна думка, - це зовсiм i не через Ярополка, може, князь Володимир ма? якусь потребу".
      Жона роздула вогонь, Блюд кинувся в сiни.
      - Хто там?
      - По слову князя Володимира...
      - Зараз... Зараз...
      Вiн одсунув два важкi залiзнi засуви, вiдчинив дверi. Знадвору в теплий терем вiйнуло нiчною прохолодою. На ганку стояли во?води Володимировi, а мiж ними сусiд-купець i боярин Воротислав.
      "Як же це трапилось? Чому Воротислав уже тут? Чого вiн сто?ть поруч з во?водами?" - думав Блюд.
      - Одягайся, Блюде! Кличе князь Володимир.
      - Слухай, Воротиславе! - спробував одвести його набiк Блюд. - Що трапилось? Чому князь не спить?
      - Одягайся, й пiдемо? Князь жде тебе... - ухилився вiд розмови Воротислав.
      Це вкрай приголомшило Блюда. Чому Воротислав, який був його найближчим другом, не хоче з ним говорити? Зрадив, продав, виказав? Втiм, що Воротислав зна??!
      - Зараз, зараз! - тiльки й знайшов що сказати Блюд. Вiн кинувся в терем, одягнувся, пiдперезався, але не почепив меча, вийшов.
      - Я вже зiбрався. Ходiмо!
      Вони пiшли двором, завернули до княжого терема. Позаду увесь час видно було розчиненi дверi терема Блюда, вогник свiчки.
      Князь Володимир ждав Блюда в палатi Людянiй. Округ нього стояли во?води, що прийшли з ним у Ки?в iз земель полунощних, але мiж ними було вже й кiлька во?вод Ярополкових, тут були мужi, бояри, тiуни, ?мцi.
      "О, горе, горе менi, - подумав Блюд, - за кого страждаю?"
      - Чолом тобi, княже... - почав, низько вклоняючись, Блюд.
      Князь не вiдповiв на вiтання.
      - Що ж ти вчинив, во?водо Блюде? - запитав вiн. - Навiщо так дiяв?
      Блюд спробував посмiхнутись, але обличчя його скував страх - нi щелепи, нi уста не ворушились.
      - Не вiдаю, про що ти мовиш, - з великим зусиллям вимовив нарештi вiн.
      - Не вiда?ш? - гримнув князь. - Невже забув, що я велiв тобi не вбивати, а помирити зi мною брата?
      - Великий княже! - приклав руки до грудей Блюд. - Я твiй загад виконав, я умовив Ярополка ?хати до Ки?ва. .
      - Ти справдi умовив його ?хати до Ки?ва, i то добре, але пощо вбив брата мого?
      - Княже Володимире! - жахнувся Блюд. - Я убив князя? Клянусь усiма богами, я без меча прийшов сюди, на Гору, то во?-гриднi в сiнях пройняли його мечами, через що й утекли...
      - Не послушествуй на гриднiв-во?в ложно i не клянись всiма богами, аще нiякого бога в серцi не ма?ш. Скажи краще, за скiльки золотникiв продав душу брата мого Ярополка? Мовчиш? Во?води, заведiть головникiв.
      Двох гриднiв, тих самих, що вбили Ярополка, завели до палати. Вони впали на колiна.
      - Виннi, - говорили гриднi. - Змилуйся, княже!
      - Хто намовив вас убити князя Ярополка? Скiльки й хто вам платив за смертовбивство мого брата?
      - Ось вiн... Во?вода Блюд! - разом заволали вбивцi. - Вiн уже ранiше домовлявся, нинi знову прийшов до нас, дав по сто гривень, сказав, що такий твiй загад. Ми ницi, убогi люди, змилуйся над нами.
      - Чу?ш, во?водо, - звернувся до Блюда князь. - Чи правда те, що говорять вiдоки? Блюд мовчав.
      - Виведiть ?х, - велiв князь,! гриднiв вивели з палати. Настала тиша. Жарко горiли свiчi. Крiзь розчиненi дверi вiяв вiтер з Днiпра.
      - Бачиш, - почав князь Володимир, - кому ти дав у руки меч?! Я судитиму ?х по покону. Але як, за яким законом i поконом судити менi тебе, вбивцю брата мого Ярополка?
      - Помилуй, княже! - заволав Блюд i вдарився головою об пiдлогу. - То ? правда, правда, але, вiр менi, Ярополк нахвалявся тебе вбити, вiн би i вбив тебе...
      - Мовчи, во?водо! - сердито крикнув князь Володимир. - Не тобi судити князiв, кожне слово тво? облуда й лжа... Ти називався Блюдом, справдi ж ти Блуд, чу?ш - Блуд, i токмо так прозиватимуть тебе люди. По обiтницi сво?й я тобi, аки приятелю, думав честь воздати, а нинi суджу яко зрадника й убивцю князя-брата.
      Князь Володимир якусь хвилину помовчав, далi звернувся до во?вод i мужiв:
      - Вiзьмiть цього головника, що вбив брата мого Ярополка, i, як пса... скарайте киями! А двiр його - на поток i пограбування, як велить закон.
      Блуда скарали на свiтаннi в передграддi, над Боричевим узвозом, при людях, як звичайно карали головникiв i татiв...
      Його привели туди одягнутого в подерту стару рядовину, iз зав'язаними позаду руками, поставили перед стовпищем людей. Страшними, широко розплющеними очима дивився на них Блуд, шукаючи помочi, водив головою то праворуч, то лiворуч.
      Але помочi не було. Усi в городi знали, що сталось на Горi; нинi борич ще раз кричав над узвозом вирок князя.
      - Убити його! Во пса мiсто! Убити! Яко головника, яко татя! - лунали голоси. Блуд упав на колiна.
      - Змилуйтесь! Змилуйтесь!
      I чомусь у цю страшну хвилину вiн згадав грушу, пiд якою закопаний був мiшок з золотом: пропада? во?вода Блуд, пропада? й його золото.
      - Змилуйтесь! Все вiддам!
      - Во пса мiсто! Бийте його, бийте!
      Гриднi пiдняли ки?, вдарили Блуда. I звершився суд, мертве тiло во?води покотилось по кручi. Того ж дня двiр його було вiддано на поток i пограбування.

      6

      Князя Ярополка поховали по грецькому обряду - з священиком i пiвчою - на Воздихальницi, недалеко вiд могили княгинi Ольги.
      Вiддати почесть князевi прийшло багато во?вод i бояр, уся Гора - - вони знали, як покарав князь Володимир убiйника Ярополка, знали, що вiн сто?ть бiля корсти, буде на погребi.
      З Роднi прибула до Ки?ва й княгиня Юлiя, за якою Володимир послав гiнцiв, - засмучена, стомлена пiсля далеко? дороги, стояла вона в темному платнi, з покривалом на головi над тiлом свого мужа.
      Володимир був на похоронi, iшов за саньми, на яких везли дубову корсту, схилив голову, коли корсту ставили в кам'яну, червоного шиферу, гробницю, першим кинув горстку землi на свiжу могилу.
      Пiсля того справляли тризну - так вимага? гюкон, так, - Володимир чув про це, - хотiли бояри, так, - здавалось самому йому, - легше буде замиритись якщо не з братом, то хоч з його душею.
      Тризну справляли в гридницi, князь Володимир велiв нiчого не шкодувати, столи вгинались вiд усiляких страв, скрiзь попiд стiнами стояли дiжки з медом i олом, багато переварiв поставили на Горi, в передграддi й на Подолi.
      Багато людей зiбралось у гридницi - тут були во?води, що прийшли в Ки?в з Володимиром, але набагато бiльше во?вод, бояр, мужiв, що тiкали з Ярополком до Роднi, а нинi вже були тут, - вони стиха лiзли, перлись на тризну.
      Нiхто з них, звичайно, не говорив про покiйного князя - його не було вже на Горi, душа його витала у вирi?, - тi, що недавно пiдтримували Ярополка, славили тепер князя Володимира, пили за нього меди й ол, бажали щастя, здоров'я, слави.
      Князь Володимир також пив, випив вiн, либонь, не менше, нiж iншi, але меди й ол не п'янили його, був вiн цього вечора неспокiйний, стривожений.
      О, хто-хто, а вiн знав цiну словам, якi розсипали, наче золото, круг нього, тут сидiли мужi, що були ворогами його батька, до нього пiдходили з чарами мужi, що пiдбурювали Ярополка, це спiвала рiзними голосами, славила князя Гора, яка вигнала за стiни города його матiр.
      Прийшла на тризну й Юлiя, вона сидiла з боярськими жонами, що пiдтримували, втiшали ??. Було пiзно, коли вона встала з-за столу, непомiтно вiдступила назад, зникла в переходах.
      Володимир вiдчував, що йому також несила тут сидiти: тризна справлена, душа Ярополка може заспоко?тись, князевi хотiлось бути в сво?й свiтлицi, залишитись на самотi з сво?ми думками, просто спочити.
      Вiн встав з-за столу, попрощався з боярами i во?водами, пiшов у кiнець гридницi, а там потрапив переходами до терема, минув сiни, де стояла мовчазна сторожа, й став пiдiйматись на верх. Вiдгомiн голосiв у гридницi залишився позаду, на верху терема було тихо й темно, один тiльки свiтильник горiв у кiнцi переходiв, розливаючи навкруг жовтувате свiтло. У цiй пiвтемрявi князь прямував до сво?? свiтлицi, звуки його крокiв глухо вiдбивалися в довгих переходах...
      I раптом вiн зупинився. Бiля дверей Золото? палати стояв хтось у темному. Ось постать ворухнулась.
      - Хто ти? - запитав князь.
      Та марно вiн i запитував. Коли Володимир ступив ще один крок уперед, пiзнав княгиню Юлiю.
      Княгине! - промовив вiн. - Чому ти тут сто?ш? Чому цс йдеш спочивати?
      - Я знала, що ти тут пройдеш, i ждала тебе, - тихо вiдповiла вона.
      - Чому ж ти ждала мене?
      - Я хотiла тобi подякувати, що послав за мною гiнцiв i що сам вiддав погребову честь мо?му мужу, а сво?му брагу Ярополку.
      - Навiщо ти говориш це, княгине? Я не був i не мiг бути ворогом свого брата, токмо правди шукав у сварзi, яка виникла мiж нами. Вiрю, злi, темнi сили полонили його душу, тi, що називали себе друзями, були його ворогами, багато кровi пролив Ярополк, але зрозумiв свою похибку, iшов до мене, а я готовий був прийняти його як князя й брата. I так би сталось, ми б дiйшли миру, але вороги, ти зна?ш про це, нагло вбили його... Що ж, iз живим Ярополком я сварився i боровся, нинi замирився з його душею... Нехай буде прощен твiй муж, а мiй брат, нехай душа його заспоко?ться у високому небi.
      - За це й дякую тобi, княже Володимире.
      - Не треба, княгине Юлi?, заспокойся, iди до сво?? палати, спочинь, ти стомилась пiсля далеко? дороги, погребу й тризни. Ходiмо, я проведу тебе, княгине.
      I вiн провiв ?? вiд дверей Золото? палати в кiнець переходiв, де жила княгиня Юлiя.
      - Спасибi тобi за всi турботи, княже. - Юлiя зупинилась бiля свiтильника, що стояв недалеко вiд дверей ?? палати. - Але як я можу заспоко?тись i спочити? - у ?? голосi чулись затамованi ридання. - Добро тобi, сущу князем, добро мужу мо?му Ярополку, бо вiн уже в раю небесному, а як менi, що не маю тут, у Ки?вi-городi, нi роду свого, нi племенi, нi радостi, нi щастя? Сама серед множества людей, чужа всiм. Тiльки одну бачу перед собою дорогу - такожде смерть.
      Його дуже вразили цi слова, бо, як повелось з дитинства, так i нинi, вiдчував себе самотнiм, одиноким у свiтi. Але чому про це говорить Юлiя?
      - Княгине! - сказав ?й Володимир. - Як можеш так говорнги! Чому смерть? Ти, я чув про це, знатного, царського роду, ти була жоною брата мого Ярополка, а нинi вдова; як вiн мав честь i славу, так матимеш ?х i ти; хочеш - тебе достойно проведуть до Константинополя, до тво?? родини, хочеш - терем на Горi буде довiку тво?м домом.
      - Мо?м домом? - гiрко засмiялась Юлiя. - Який же це мiй дiм? Не княгиня я нинi, а гiрш рабинi. О, су?тний i страшний свiт! Я боюсь його, боюсь його, княже!
      Володимир мовчав. За короткими словами Юлi? вiн вiдчув i зрозумiв велике, справжн? горе цi?? жони, що мала отчину, честь, славу в Константинополi, але пiшла в iншу землю, була княгинею в Ки?вi, а зараз справдi тут усiм чужа.
      У цю хвилину в промiннi свiтильника вiн виразно побачив i обличчя грецько? царiвни: прикрите згори чорною памiткою чоло, темнi, рiвнi, схожi на двi стрiли брови, великi очi, на днi яких свiтилися голубi вогники, рiвний нiс, тугi стиснутi уста, а на щоках кiлька блискучих перлин слiз.
      I, що говорити, його вразила ?? дивна, неймовiрна краса, у душi колихнулась заздрiсть, що хтось обнiмав це молоде, гнучке тiло. Вiн одразу ж одiгнав це почуття - князевi Володимиру хотiлось тiльки допомогти овдовiлiй жiнцi у великому горi, втiшити ?? теплим словом.
      - Ти марно про це говориш, княгине! - сказав вiн ?й. - Я знаю, в тебе велика, непоправна втрата - смерть Ярополка, погреб i ця страшна нiч... Завтра все буде позаду, почнеться новий день, я, вiр менi, допоможу тобi в усьому. Заспокойся, iди спочинь, Юлi?! - тепло закiнчив Володимир.
      - Так, ти сказав правду, - затремтiвши, сказала Юлiя. - Минулий день, ця нiч - о, вони дуже страшнi! I не втiшай, княже, знаю - тяжко, ой, як тяжко буде менi жити. Ти сказав, що допоможеш менi, - спасибi, спасибi за все, княже Володимире... Але що поробиш, я квола жiнка, всього нинi боюсь, навiть iти й сюди, в палату, там менi ввижаються тiнi, там, чу?ш, страшно...
      - Що ти говориш? - засмiявся вiн. - Якi тiнi, звiдки?
      - О так, так... Я боюсь, боюсь, княже... Вона простягла до нього сво? руки, вiн узяв ?х i вiдчув, якi холоднi в не? пальцi. Пальцi царiвни стиснули його руки, вiн мiцно стиснув ?х.
      - Княже! Проведи мене, побудь трохи зi мною в палатi. Володимир одiрвав вiд не? погляд, подивився в глибину переходiв.
      - Тут нiкого нема?, - зовсiм тихо шепотiла вона, - нiхто не почу?, не побачить... Благаю, пожалiй, проведи мене.
      Вона розчинила дверi, переступила порiг свiтлицi. Там у свiчнику горiла свiча. Крiзь розчинене вiкно з Днiпра долiтали голоси во?в, в кутку водяний годинник вiв лiк часу: "Кра-ап... кра-ап".
      - Iди, княже, iди!
      Володимир зайшов до свiтлицi, зупинився, Юлiя зачинила на засув дверi.
      - Бачиш, - легко зiтхнувши, промовила вона. - Отака моя палата...
      - А тiнi? - запитав смiючись Володимир.
      - Княже Володимире! - ледь посмiхнулась i Юлiя. - Якi можуть бути тiнi, коли ти тут?! Тiнi залишились там, у переходах... Сiдай, княже, - ти мiй бажаний гiсть, шкода тiльки, що не маю чим тебе почастувати.
      - Я зайшов не вечеряти й пити, ми ж пiсля тризни.
      - Так, тризна закiнчилась, усе закiнчилось тепер, княже... - На ?? очах заблищали сльози.
      - Не говори так, Юлi?! I не плач! Закiнчилося все зле, недобре, кожен з нас ма? якiсь втрати, в кожного болить серце, але нам живим, тiльки жити й жити...
      - Спасибi тобi, княже! Я вже не плачу й не буду плакати! Як добре, що ти зайшов нинi до мене!
      Обо? замовкають. Наста? тиша. Горить свiчка. У палатi спокiйно, тiнi зникли. ? таке просте, звичайне життя.
      - Спи, княгине!
      - Прощавай, княже! Але не забувай про мене. Я дуже самiтна тут, на Горi.
      ...Наступного дня князь Володимир ?де з дружиною в Бiлгород над рiкою Iрпенем, огляда? там древню фортецю, радиться з во?водами, як слiд ?? перебудувати, де воздвигнути новi стiни, де покопати вали, щоб до Ки?ва нiхто не мiг пiдступити iз заходу.
      Але не тiльки через це ?хав Володимир до Бiлгорода. Пiсля всього, що сталось, перед великими справами, якi слiд було звершити, вiн хотiв бодай один день побувати на самотi, в полi, над Iрпенем-рiкою, що струмувала серед зелених лук на схiд, до Днiпра.
      Вiн думав навiть заночувати в Бiлгородi, в палатах, де пiд стелями лунко одбивались кроки, дерев'янi стiни терпко пахли живицею й воском, у пiдземеллях однозвучне падали краплi.
      Проте Володимир так i не заночував тут. Увечерi, вийшовши на стiну, вiн довго дивився, як червоне закочувалось, падало в небесну прiрву сонце, а над Iрпенем i луками почали вставати, клубочитись схожi на вершникiв, що, нахилившись у сiдлах, поганяють коней, бiлястi тумани, як шзидко посинiло небо, а в ньому запалилась зоря-вечiрниця, як слiдом за нею на пiвночi й сходi озвались-запалахкотiли великi й дрiбнi зiрки.
      Чого ж князевi Володимиру стало так неспокiйно й тривожно в цю годину? Нi, це не були неспокiй i тривога. Дивлячись на небо й зорi, вiн зрозумiв, що йому важко ночувати в цiй древнiй фортецi. ?хавши сюди, вiн хотiв побути на самотi, вiдчувши тепер свою самотнiсть, боявся вже ??.
      Рiвним шляхом, що тягнувся мiж високими стiнами лiсу, чорнi вершники гнали коней; за якусь годину вдалинi заблимало кiлька вогникiв - то був Ки?в; стишивши коней, вершники про?хали Подол, передграддя, проминули ворота Гори.
      У теремi було порожньо й тихо, внизу, в сiнях, горiли два свiтильники, в промiннi яких окреслювались темнi постатi гриднiв, попрощавшись з ними, князь Володимир пiшов сходами на верх терема.
      Там у кiнцi переходiв горiла одним одна свiча. Жiнка в темному платнi, загледiвши князя, хотiла начебто зникнути в глибинi переходiв, але зупинилась, обернулась.
      - Княгине Юлi?! Уже пiзно. Чому ти не спиш? У не? було надзвичайно блiде обличчя, в миготливому промiннi очi здавались зляканими й розгубленими, уста стиснутi, немов вона затамувала крик.
      - Ти при?хав, княже? О, як це добре... Я знала, вiрила, молилась, аби ти був тут...
      - Почекай, Юлi?! Чого ти молилась?
      - Менi страшно, княже...
      - Чому?
      Вона рушила переходами. Князь Володимир пiшов за нею. На мить бiля дверей сво?? палати Юлiя зупинилась.
      - Ти зайдеш до мене, княже?
      - Так, зайду.
      У палатi Юлi? все було як i напередоднi. Втiм, нi, цi?? ночi вiкно, що виходило до Днiпра, було завiшене, на столi стояла корчага з вином, два келихи, страви.
      - Нинi ти повечеря?ш i вип'?ш.
      - Я вечеряв у Бiлгородi.
      - Невже ж ти не вип'?ш за добру пам'ять брата Ярополка?
      - За добру пам'ять брата вип'ю. Налий!
      - Отак i буде, - промовила вона iншим, смiливiшим голосом. - Я сяду тут, бiля тебе, княже... Ти дозволиш?
      - А чому ж нi? Сiдай. Та чому ти тремтиш?
      - Менi холодно, княже...
      - Холодно? - вiн зкяв з себе корзно й прикрив ?? плечi. - Але тут, у тебе, так тепло.
      - Спасибi, княже! У мене був холод у душi... Ти випив? Зараз i я вип'ю! Це добре вино, грецьке... Ось я ще раз наллю келихи. Вип'?мо! Я хочу випити за тебе, Володимире, а ти п'?ш за кого?
      - Мушу пити за тебе!
      - Мусиш?
      - Нi, хочу!
      - Спасибi, Володимире! О, як менi стало тепер тепло, спокiйно. Це тому, що я з тобою. Тiльки чому темнi??
      - Це догора? свiча. Дай iншу, нову.
      - Я тебе ждала дуже довго, от i згорiли всi свiчi. Я пiду пошукаю.
      - Нi, не треба. Нехай згаса?. Посидимо так. Втiм, я скоро вже й пiду.
      Свiча блимнула ще раз i згасла. У цю мить, останню мить, коли спалахнула свiча, Володимир побачив очi Юлi? - великi, темнi, жагучi. Стало темно, а вони все стояли перед ним.
      - Темно й тихо, - сказав Володимир.
      - Невже ж ти залишиш мене? - почувся в темнотi ?? голос. - Княже, чу?ш, менi буде страшно...
      Вона шукала його рук, вiн вiдчув ?? пальцi на плечi, ши?.
      - Отак добре, - чути було зовсiм близько пристрасний голос. - Менi з тобою так спокiйно, тихо... Ти хороший, дуже добрий, княже...
      - Чому ж я хороший? Ти зна?ш усе про мене... Син рабинi, - тобi Ярополк, либонь, не раз говорив це.
      - Говорив, - згодилась Юлiя. - Проте його вже нема?, ти не син рабинi, а великий князь.
      - Все одно, тiнь мого брата сто?ть мiж мною й тобою.
      - Нi, Володимире, зараз уже нема? й тiнi. Признайся, ти любиш iншу...
      - У городi Полотську я нарiк жоною княжну Рогнiду i, мабуть, люблю ??.
      - Мабуть?! Нi, ти ?? не любиш, коли сказав так. Ти нiколи нiкого не полюбиш. Твоя наречена далеко, ми однi... Може, ти нiколи не переступиш порога мо?? кiмнати, я тобi нiколи не нагадаю про себе... але побудь зi мною цю нiч...
      Князь Володимир не знав, що з ним робиться. Вiн боявся цi?? жiнки - i дуже бажав ??. Вiн знав, що недавно братовi руки обнiмали ??, а проте нiчого не мiг зробити - у дужих обiймах трепетало тiло Юлi?...

      7

      У княжому теремi тихо, мовчазна сторожа сто?ть у сiнях, на верху не чути нi голосу, нi звуку, все там спочива?, мовчить.
      Не спить тiльки ключниця Пракседа, до пiзньо? години прибира? вона стравницю, виходить потiм у сiни, пiднiма?ться сходами вгору. Сторожа не зверта? на не? уваги, така вже в ключницi робота: коли князi сплять, вона мусить думати про день грядущий.
      I Пракседа, наче привид, iде з палати в палату, огляда? засуви в коморах, де перехову?ться одяг княжий, ступа? в переходах так тихо, що найгострiше вухо не почуло б ?? крокiв.
      Вона доходить аж до поко?в, де живе княгиня Юлiя. Тут Пракседа зупиня?ться - досi, либонь, у палатi догорiла свiча, треба ?? змiнити. А може, в княгинi Юлi? ? ще якась надоба - грецька царiвна вередлива, крий боже чимсь ?й не догодити.
      Пракседа не любить княгинi Юлi? - надто горда вона, нi в що ставила ключницю. Зараз, правда, все змiнилось, Юлiя тiльки удовиця княжа, скоро князь Володимир, - i це чула Пракседа, - привезе собi жону Рогнiду з города Полотська. Служила ключниця Юлi?, прислужить ще й Рогнiдi, буде потреба - служитиме ?м обом. Ключниця йде далi й далi в переходах терема.
      Але що це?! Бiля дверей свiтлицi Юлi? вона зупиня?ться, завмира?, слуха?, тулиться вухом до дверей.
      I довго, напружено, намагаючись навiть не дихати, слуха?, прикипiвши до дверей, Пракседа. Вона чу? - ось голос князя Володимира, ось голос Юлi?... Тихо, знову голос Юлi?, Ще раз голос Володимира, тихий шепiт обох...
      Так мина? багато хвилин, десь унизу, у сiнях, чути тупiт i голоси. Вона вiдступа? назад, iде в пiвтемрявi переходами, повiльно спуска?ться в сiни, зовнi спокiйна, замислена, заклопотана, i сторожi, як i ранiше, навiть не звертають на не? уваги. Ключниця, - так, мало хто замислю?ться над тим, що то за жiнка ходить у темрявi, тихо побрязкуючи ключами; декому зда?ться, що це навiть не людина, а привид, який блука? й мусить блукати в княжому теремi. Такими й справдi були ключницi ки?вських князiв - Ярина, а пiсля не? Малуша, вони, як тiнi, прийшли в терем, мов тiнi, й пiшли звiдси, в рубах, убогi, ницi. Для кого вони жили? Для князiв, ?хнiх дiтей, онукiв - тiльки не для себе.
      Нi, Пракседа не похожа на iнших ключниць - на Ярину й Малушу. Зовнi вона така, як i вони, убога, стара лiтами, адже служила ще княгинi Ользi, пам'ята? юного Святослава, Володимира, коли вiн був немовлям, - все життя в княжому теремi, все життя для князiв, як i Ярина, Малуша.
      У Пракседи зовсiм iнша душа, вона дба? про князiв, але не забува? й себе, стереже княже добро, але дба? й про власне i живе не в убогiй хлiвинi, де колись поневiрялась Ярина i де Малуша загубила свою молодiсть, нi, Пракседа ма? власний дiм у саду за теремом княжим, в цьому домi ? вже чимало всякого добра, в руках у не? ключi вiд княжих добр i власних.
      Цi?? ж ночi в ?? руки попав ключ, якого вона нiколи ще не мала...

      8

      Крiзь розчиненi вiкна в переходах влива?ться свiже, насичене пахощами квiтiв повiтря, в темному небi ще мерехтять, барвисте переливаються зорi, але далеко за Днiпром уже багрянi? хмара, що повисла над самим обрi?м, - скоро свiтанок.
      Князь Володимир, що йде переходами терема, не чу? пахощiв тих трав, не бачить сяйва зiрок, часто зупиняючись, вiн обережно ступа? дерев'яними мостинами, зупиня?ться бiля сходiв, куди пробива?ться жовтаве свiтло з сiней, де чути тихi голоси гриднiв, що там, унизу, розмовляють про сво? справи.
      Тихше, тихше, йому зда?ться, що мостини гримлять пiд ногами, на сходах йому ввижа?ться чиясь тiнь, вiн виразно чу? чи?сь кроки... Та нi, там нiкого нема?, ще крок, ще крок, вiдчинити дверi.
      Ось нарештi Золота палата. Князь вiдчиня? дверi. Тихий скрип петель. Йому зда?ться, що гримить весь терем. Дверi зачиненi, о, нарештi, тиша Золото? палати, ще однi дверi - спочивальня, ложе...
      Годину, якусь годину посидiти, заплющивши очi. У теремi тихо, князь Володимир один у спочивальнi, треба подумати, збагнути, що сталось?
      А сталось страшне. Тут, у теремi на Горi, де в сiнях запеклася кров брата й не сходить з каменя слiд вiд не?, вiн провiв нiч з його жоною.
      Вино! О нi, вiн був тверезий, пам'ята? кожне слово, яке йому сказала Юлiя, твердо зна?, що говорив сам.
      Пристрасть, нестямний шал, нi, не те, бо i в час тризни, i тодi, коли пiшов з гридницi, i навiть з Юлi?ю в ?? палатi вiн був смутний i печальний, думав про загиблого брата Ярополка.
      А може, це тiльки лукавство, зваба темних сил свiту? Яке ж лукавство; вiн нi на крихту не покривив душею, сказав усю правду про себе, i Юлiя нiбито нi з чим не крилась вiд нього, говорила правду про себе, благала захисту, ласки, теплого слова на одну тiльки нiч...
      Одна нiч! Так, людинi часом зда?ться, що в довгому життi одну нiч можна забути, жити далi, як i ранiше.
      Чи зможе князь Володимир забути колись цю нiч, чи зможе жити далi так, як ранiше, - вiльним, спокiйним, - чи буде це ?дина й остання нiч?! Жах того, що сталось, вставав перед ним, серце стискалось вiд невиразно? тривоги.
      Десь у теремi почувся шум, це прийшла нова змiна сторожi, у сiнях збираються бояри й во?води, мужi лiпшi й нарочитi, тiуни i ябетники. От ударили била на городницях, над Ки?вом почина?ться новий день, зараз постукають у дверi - князевi час виходити, спускатись у стравницю, принести жертву богам i вкусити вiд страв, а тодi прямувати в Золоту палату, де вже збираються мужi градськi.
      Одинадцятий день червена* (*Червен - липень.) лiта 6486-го* (*6486 рiк - 978 рiк.), - так, у цей день князь Володимир повинен сiсти на столi сво?х отцiв, до Ки?ва прибули князi, бояри, мужi нарочитi з усiх земель вiд Крижаного до Руського моря, вiн лишився один iз Святославичiв, мусить виконати заповiт батька, взяти на сво? плечi брем'я тяжке.
      Близько в переходах чути кроки, iдуть мужi... Князь Володимир схоплю?ться, одяга? бiле платно -- сорочку й ногавицi, - чiпля? до пояса меч. Накида? на плечi корзно й зупиня?ться серед палати. Вiн суворий i замислений, почався великий день, шум у переходах нароста?, чути гомiн i надворi - це шумить, кличе князя Володимира Руська земля.
      Ось стукають у дверi.
      - Заходьте, мужi! - голосно промовля? Володимир. Дверi розчиняються. Входять кiлька во?вод i бояр. Вони прийшли вiддати честь князевi, кликати його.
      - Чолом тобi б'?мо, Володимире-княже!
      - Спасибi вам, мужi мо?!
      Свiта?. Вже крiзь слюдянi круглi вiконця помiтно, як примеркають зорi й синi? небо, сяйво нового дня змiшу?ться iз жовтими вогнями свiчок.
      Цього ранку в Золотiй палатi було набагато бiльше, нiж звичайно, людей, тут стояла не тiльки Гора, а й во?води, бояри, мужi нарочитi з усiх кiнцiв Русi - вiд тиверцiв i уличiв на пiвднi, радимичiв i полочан - iз заходу, весi, мерi, чудi - з пiвнiчних земель. Посерединi ж стояли новгородцi - ?м належали честь i слава, бо це ж з ними зачинав похiд князь Володимир, бились вони достойно, не шкодували життя, а багатьох з них i не стало.
      Тут, у Золотiй палатi, зiйшлися не однодумнi люди - тiльки вчора багато хто з них бажали один одному загибелi, сходились у боях, рубались на життя i смерть, та й цього ранку не все ще перекипiло в ?хнiх серцях, вони ще не остигли пiсля войовничого запалу, мужi кожно? землi стояли окремо, мужi ж ки?вськi подiлились навпiл - тi, що ждали Володимира, були попереду, втiкачi в Родню - в кутках.
      Проте нiхто з них не виказував сво?х дум - у палатi було тихо, тiльки слуги час вiд часу проходили попiд стiнами, знiмали нагар з свiчок, носили в чашах мед i воду.
      У миготливому, примарному сяйвi на темних рублених стiнах палати виразно окреслювались, граючи золотом i срiблом, доспiхи й зброя князiв давнiх. У кiнцi Золото? палати на помостi стояло два крiсла з рiзьбленими поручнями й нiжками, над ними сяяло знамено князя Святослава - два перехрещенi мiж собою списи, але поруч iз ним стояло ще одно знамено, князя Володимира, - три перехрещенi списи iз зубцями, що виростали з одного древка, - так велiв покон: до списiв дiда й батька новий князь додавав свiй спис.
      Порожнi крiсла на помостi! На них, кожен у свiй час, сидiли древнi князi, а за ними Олег i Iгор, княгиня Ольга й Святослав, зовсiм недавно тут сидiли Ярополк i Юлiя, - нинi одно з крiсел уготоване було новому ки?вському князевi.
      I от у довгих переходах за помостом заблищали вогнi, залунали кроки, з дверей вийшло кiлька во?вод, стали обабiч, а пiсля них з темряви виступив князь Володимир.
      - Здрав будь, княже! Чолом князевi! - зашумiли всi. Вiн зупинився на помостi перед крiслами, вклонився, вiдповiдаючи на вiтання людей, подивився на заповнену людьми палату, взявся рукою за меч.
      - Пощо кликали мене, мужi й дружино? - пролунав його голос. - Я прийшов i слухаю вас...
      - Волимо мати князя на Ки?вському столi, - почулась вiдповiдь. - Волимо мати великого князя й на всю Руську землю.
      Вiн помовчав якусь хвилину й сказав:
      - Дружино моя, князi, во?води, бояри, люди Русi! Добро, що зiбрались тут з далеких i близьких земель, з усiх укра?н прийшли сюди i покликали такожде мене, щоб посадити в городi Ки?вi князя й говорити про потреби нашi. Не зла хотя городу Ки?ву i землi Руськiй, з далекого Новгорода iшов я сюди, людi?, не смуту й усобицю хотiв вчинити на Русi, вiда?те самi, брат мiй Ярополк убив брата Олега, сидячи на столi отця нашого в Ки?вi, восхотiв пiти на Новгород i всю Русь. Тому новгородцi, а з ними й землi полунощнi, а на великому Днiпрi й усi землi пiшли з нами сукупно, у чесному бою розбили дружину Ярополчу, а вже не ми - а убiйники та зрадники мечами пройняли йому груди.
      - Не ти, княже, вбив Ярополка, боги й земля його покарали! - кричали в палатi.
      - Що Ярополк, що його дружина, - однаковi оба. Вiдступники вони вiд вiри отцiв наших, недобрий Ярополк, син Святослава...
      Але не всi шумiли одностайно - у палатi було багато людей, якi знали долю князя Володимира, та вiн i сам не мiг забути, що в давноминулi важкi днi, коли батько iшов на брань до Дунаю, то, знаючи хижi думки Гори, посадив у Ки?вi князем не його, старшого сина, а Ярополка, бо вiн - Володимир - був сином рабинi. А хiба зараз змiнився Володимир, хiба iншою стала в ньому кров, хiба перестав вiн бути сином рабинi?
      - Дякую вам, - промовив вiн, - за цi слова. Добре, що в Ки?вi утвердженi старi закони й покони, а ви згоднi ?х захищати... На цьому й будемо стояти, мужi, на цьому одвiку стояла Русь. Мусимо, мужi мо?, думати й про iнше - я зробив сво? дiло, разом з воями новгородськими прийшов сюди, ви потягли за нами. Проте я новгородський князь, кличе мене Новгород i вся полунощна земля, нелегке життя там - мнозi вороги йдуть на нас з пiвночi.
      - Бути тобi, княже Володимире, в Ки?вi-городi, на столi отця.
      - Просимо тебе, Володимире, бути нам князем!
      - Володимира! Володимира!
      Пiдтримали й новгородцi. Тисяцький Михало виступив наперед, перекричав усiх:
      - Сидiти Володимиру в Ки?вi... Голос його ми почу?мо, буде потреба - вiче ряд дасть, ма?мо твого посадника, княже.
      I ще дужче в палатi зашумiли, закричали:
      - Просимо Володимира! Бути тобi князем! Стiл батька Святослава кличе тебе, княже!
      Стiл батька! У саме серце молодого Святославича вцiлили цi слова, вiн пригадав останню з ним розмову, спокiйний його голос:
      "Запам'ятай, що мати твоя - роба, але нiколи не соромся цього, сила не в тому, що один князь, а один робочич, сила в тому хто з них любить Русь, людей наших, землi... Люби й ти ??".
      Вiн ступив крок, кiлька во?вод взяли його пiд руки i посадили на стiлець.
      - Сiв на столi князь великий Володимир. Усi в палатi кричали:
      - Славен князь Володимир!
      Треба було виконати ще й древнiй покон - во?води взяли з пiдлоги заздалегiдь приготований шмат дерну, поклали його на голову князя, вiд шматка одривались i сипались на шию, груди, спину грудочки землi - тi?? рiдно? землi, яка всьому да? життя, яка й кара?.
      - Де ?си, княже?
      - Пiд землею i людьми мо?ми.
      - Чи служитимеш вiрно людям?
      - Даю роту.
      - А якщо вiдступиш?
      - Нехай мене поглине земля... Шматок дерну розбився на головi, грудочки землi сипались i сипались на пiдлогу.

      9

      Вiдколи пiшов Володимир, Юлiя не спала, вона лежала в темрявi з розплющеними очима, чула, як поволi в теремi наростав шум, як на стiнах Гори ударила в била й гучно спускалась сходами нiчна сторожа, як у водяному годиннику витiкали останнi краплини.
      Яка довга i яка разом iз тим коротка нiч була позаду, як багато подiй вмiстилось пiд ?? шатами, як швидко в безвiсть полинув мертвий Ярополк, а мiсце його заступив iнший, живий князь Володимир.
      Мертвий?! А чи був живим Ярополк для Юлi? за життя, коли запропонував ?й стати його жоною i потiм робив для не? все, що вона хотiла, обнiмав ??, цiлував, пестив?
      Так, вона вiдповiдала ласкою на його слова, приймала як належне дарунки, обнiмала й цiлувала, вiддавала жагу свого молодого тiла, але нiколи не любила й не могла любити.
      I як, чому Юлiя мусила його любити? Вона ?хала сюди, до Ки?ва, нiколи до того не бачивши князя Ярополка, вона взяла з ним шлюб, бо думала, що сидiтиме поруч iз ним на престолi ки?вських князiв i виконуватиме загадки iмператорiв Вiзантi?. Вона й зробила це, сiла на престолi, спонукала Ярополка йти вiйною на брата Володимира, вбити його й стати ?диним, великим князем Русi.
      Але Ярополк виявився безпорадним i кволим, вiн не зумiв зробити того, чого вiд нього жадали iмператори роме?в, вiн не зробив того, на що надiялась i чого хотiла Юлiя. Ось чому тепер i так швидко вiн став ?й дуже далеким, вже не iснував для не?...
      А далi сталось те, про що, йдучи за корстою Яроиолка, думала Юлiя. Була тризна - i це була остаяия згадка про Ярополка, в час похскрону i пiзнiше, в грвднiйц, вона побачила Володимира, а потiм пiшла в терем, стояла, ждала його...
      Хтось постукав у дверi.
      - Це ти... Пракседо?
      - Я, княгине...
      - Заходь!
      З свiчею в руках Пракседа тихим, нечутним кроком увiйшла до палати.
      - Я приходила до тебе, княгине, вночi, думала, що догорiла свiча... Але в палатi було тихо...
      - Так, ключнице. Я дуже стомилась у дорозi, а потiм похорон, тризка... i я вчора, тiльки ввiйшла сюди, впала на ложе й заснула.
      - То й краще, княгине, iз сном з людини виходить усяке горе...
      Пракседа поставила на стiл поруч з корчагою й двома келихами свiчу.
      - А що чути нинi в теремi?
      - Князь Володимир вокняжа?ться, вже зiбрались у Золотiй палатi всi бояри й во?води, присягають йому, а скоро пiдуть до требища. Та вже, либонь, вони й iдуть. Чу?ш, як гомонить Гора?
      Княгиня IОлiя швидко встала з ложа, одягла легке платно, ступила до вiкна, слiдом за нею пiдiйшла й Пракседа.
      - Он, княгине, вiн вийшов з терема, спуска?ться сходами, пряму? до требища.
      Княгиня стояла бiля вiкна. У не? було трохи стомлене, надзвичайна блiде обличчя. Щоб триматись на ногах, вона спиралась руками на пiдвiконня.
      Ключниця Пракседа, що зупинилась позаду, пильно стежила за княгинею, кожним ?? рухом, особливо ж за обличчям, - вiд не? не сховались неспокiй i тривога Юлi?.
      Юлiя не одривала очей вiд численного натовпу, що з смолоскипами в руках посувався двором, дивилась на князя Володимира, що йшов у колi сво?? дружини, ждала, чи погляне вiн на вiкно палати, де був минуло? ночi?
      Князь Володимир не поглянув на вiкно. Замислений, похиливши голову, iшов вiн пiд знаменом, змiшався з натовпом, що тягнувся через ворота на Гору.
      На устах Пракседа промайнула хижа посмiшка.

      10

      Князь Вюодимир сiдав на столi свого отця. Насторожена Гора, розбурханi передграддя й Подол ждали, що новий князь скаже, на кого покладотиметься, хто його пiдпиратиме, берегтиме новий чи старий закон, поклянеться богами.
      I так не тiтiьки Ки?в, - з князем Володимиром прийшли сюди во? полувоiцних земель, в дорозi й на багатьох бранях до них при?днались полочани, сiверяни, древляни, поляни, - вони також хотiли знати, на кого нинi покладатиметься князь, кому буде служити?
      Володимир зробив те, чого велiли дружина й людi?, - у Золотiй палатi повiв, що берегтиме старi покони й закони, захищатиме Русь.
      А вiра? Так, князь Володимир мусив вiдповiсти й на це питання, бо тут, у Ки?вi на Горi, були ще люди старо? вiри, але багато, а може, й бiльшiсть, уже прийняли християнство, за стiнами на Подолi також було багато християн, у рiзних землях молились багатьом i рiзним богам.
      Взяти християнство?! У кого його взяти, звiдки? Нi, i сам Володимир, i дружина його, та й усi людi? ще не готовi до цього, християнство нинi - це знамено Вiзантi?, лютих ворогiв Русi.
      Молитись Перуну? Он вiн сто?ть на требищi за теремом - суворий бог Русi, якого Гора зробила колись богом сво?м, якому, може, й нинi ладна вклонитись.
      Нi, Володимир не буде молитись старим i новим богам Гори, яка вспо?ла й вскормила убiйника Ярополка, вiн служитиме Русi, що пiдтримала й грудьми встала за нього в цю многотрудну годину.
      - Хочу, - сказав вiн, - аби богам нашим молились усi людi?.
      I кiлька днiв i ночей до цього на пагорбi, недалеко вiд Воздихальницi, рили землю, готували требище; багато дереводiлiв, каменотесiв, майстрiв по золоту й срiблу тесали дерево, карбували постатi, оздоблювали ?х, ставили пiвколом, перед ними зробили кам'яний жертовник.
      Посерединi всiх богiв височiв вирубаний з старезного, вкритого вузлами й прожилинами дуба Перун. Дереводiли-майстри, якi робили його, витесали з дерева довгi, опущенi долу руки, широкi плечi й крутi, схожi на жiночi, груди, викарбували на його постатi подобу бронi, широкий пояс, меч, тул iз стрiлами, а кузнецi залiза зробили боговi велику срiбну голову в шоломi, почепили золотi вуси.
      По праву руку вiд Перуна стояв Дажбог - набагато нижчий, але повний, з великим животом, складеними попереду руками; ошую - Стрибог, зроблений з чотирикутного каменя, з великою шапкою вгорi, пiд якою на всi боки свiту дивились чотири лиця, за ними ж стояли добрий Бiлобог, злий Чорнобог, Волос.
      На требищi були боги не тiльки Полянсько? землi, з князем Володимиром iшли во? верхнiх земель, що мали сво?х богiв, вiднинi Ки?в захищатиме всi племена й язики, у кожного з яких сво? покони й боги, - на требищi був бог далеко? Пiвночi Мокоша, що мав людську постать i волову голову. Смарагд, якому молились гостi iз-за Iтиля-рiки, всiлякi потвори, на якi страшно було дивитись. Суворi, нiмi, незрозумiлi стояли цi кумири, навкруг них на високих кiлках бiлiли черепи тварин, у повiтрi над требищем, чуючи поживу, лiтало вороння.
      Коли князь Володимир з во?водами, тисяцькими, боярами вийшов з ворiт Гори й попрямував униз, до нього долинув крик багатьох людей, що хмарою стояли бiля нового требища, товпились на пагорбах, повилазили навiть на дерева:
      - Слава, слава князевi Володимиру!
      На требищi вже палали вогнища, iржали конi, ревiли бики, яких мали принести в жертву; одягнувши страшнi личини, жерцi били в бубни й ходили бiля богiв, промiння вiд вогнищ освiтлювало суворi лики кумирiв.
      Крики численного натовпу не вгавали, i Володимир, дiйшовши до требища, обернувся до людей сво?х.
      - Слава, слава Володимиру! - лунало в повiтрi.
      Душа молодого князя пiднеслась, була задоволена. Кого думав скорити Ярополк, на кого вiн надiявся? Ось стоять тисячi ремiсникiв, кузнецiв, дереводiлiв з передграддя, простих роб'?х людей з Подолу й Оболонi, во? з усiх земель Русi, вони берегли й берегтимуть старi покони, пролили за це багато кровi i ось зiбрались тут, щоб молитись старим богам, дати роту блюсти древнi закони й покони.
      Вiн високо пiдняв праву руку, i цей його рух зрозумiли всi людi? - князь Володимир з ними, зараз вiн молитиметься разом з ними, син Святослава Володимир нiколи не зрадить закони й покони отцiв сво?х.
      А потiм вiн подивився в iнший бiк - по праву й лiву руку вiд себе, де мусили стояти князi земель, посадники, мужi лiпшi й нарочитi, во?води й бояри, дружина, - ще одна сила.
      ?х було багато - тут були во?води й тисяцькi, якi прийшли з ним вiд пiвночi, багато во?вод, посадникiв, мужiв нарочитих, що пристали до них у далекiй дорозi, князi земель i мужi, яких прислали до Ки?ва Деревська, Чернiгiвська, Переяславська землi.
      Але князь побачив тут мало бояр та мужiв лiпших i нарочитих з Гори, вони смiливо крокували поряд з ним до ворiт, а там, очевидь, залишились.
      "Не бажають молитись Перуну, - подумав Володимир, - що ж, людi? мо? змусять ?х шанувати старий закон i покон!"
      I не було тривоги в душi Володимира - йому здавалося, iдо вiн виконав завiт отцiв сво?х, що мир i злагода знову прийшли в город над Днiпром, що владу? нинi й повiк владуватиме старий закон i покон, що замирив вiн не тiльки людей, а й богiв ?хнiх.
      - Боги! - звернувся вiн до кумирiв, як завжди звертались до них перед важким трудом i пiсля нього люди, i пiдняв угору руки.
      - Боги! Я просив вас допомогти людiям мо?м. Дякую вам, боги, що почули молитву нашу. Дякую вам, що дарували нам перемогу над ворогами. Боги! Утвердiть i далi труди нашi. Даруйте нам перемогу на бранi i мир на землi! Головний жрець Перуна закричав несамовитим голосом, вдарив щосили в бубон, разом з ним закричали, заволали i забили в бубни ще десятки волхвiв, чоловiки, жiнки i дiти, якi прийшли на жертву, заволали слiдом за ними, во? загрозливо забряжчали мечами, вдарили в щити.
      Князь Володимир зняв з себе зброю, почав складати вдячну жертву. Древня язичеська Русь по закону й покону, що були такi ж древнi, як гори й Днiпро, молилась богам сво?м.




      РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

      1

      Як i допреже, живе древнiй город над Днiпром Ки?в, одшумiли Гора, передграддя, Подол, повились димки на схилах гiр - там варять залiзо й кують не мечi, а рала кузнецi, над Глубочицею засипають рови, але залишають вали; так i стоятимуть вони - Верхнiй i Нижнiй вали - довiку, на торговищi бiля Почайни палахкотить вогонь перед богом Волосом, а з лодiй сходять уже заморськi гостi.
      Як i допреже, живе й Гора - на стiнах ?? день i нiч сто?ть сторожа, час вiд часу над городом линуть протяжнi мiднi звуки бил, - на Днiпрi й у полi спокiйно, до схiд сонця запалюються вогнi в дворищах i в теремi князя, рано на свiтаннi вiн спуска?ться в сiни, iде з старшою дружиною в стравницю, а далi чинить суд i правду в палатi Людянiй, розмовля? з слами, купцями, во?водами й боярами в Золотiй палатi.
      Сiча закiнчена, мир прийшов у город Ки?в, але скiльки треба ще зробити, щоб заго?лися рани, щоб ратай вiльно пiшов з ралом у поле.
      Коли князь Володимир був у Олафа Скетконунга i наймав у нього дружину, вони твердо домовились, що свiонськi во? допоможуть йому дiйти до Ки?ва, а там князь дасть на кожного во?на золото й вiдпустить ?х.
      Брань з Ярополком закiнчена, не свiони, а руськi во? вирiшували ?? успiх, це вони лили чесно свою кров - за Руську землю, княжий стiл, Володимира-князя. I, здобувши перемогу, князь Володимир додержав умови - дав свiонам золота, укотi, новi вiтрила.
      Але вони не поспiшають залишати Ки?в, лодi? ?хнi стоять у Вiтичевi, самi во? що не день при?жджають до города, бродять на Подолi, продають на торзi всякi заморськi диковини, п'ючи вино, сваряться, а тiльки що - беруться за мечi.
      Князь Володимир кличе до себе ярла Фулнера, й той на свiтаннi заходить до Золото? палати. Князь жде ярла, в палатi сидить багато во?вод i бояр.
      - Я думав, - почина? Володимир, - що ти з сво?ми воями вже в Руському морi.
      - Ми по?демо в Руське море, коли поквита?мось з тобою, княже, - зухвало вiдповiда? ярл.
      - Я ж дав тобi, Фулнере, золото, укотi, вiтрила.
      - Ми були в походi бiльше, нiж ти домовлявся з конунгом Олафом, а скоро вже й осiнь - ми не зможемо повернутись до Свеарiке.
      - Пригадую, - каже князь Володимир, - ти й не думав повертатись до Свеарiке Днiпром, а думав вийти в Руське море...
      - Вiкiнг гуля?, де хоче, я можу по?хати й у Руське море.
      - Що ж ти хочеш?
      - Ще по десять золотих на кожного во?на. Князь мовчить. Фулнер - нахабний, лживий, зухвалий ярл. Сваритись з ним, силою гнати з Днiпра - тодi конунг Олаф може наробити лиха в землях.
      - Гаразд, - згоджу?ться князь Володимир. - Я дам тво?м воям по десять золотих, але, надiюсь, завтра ти покинеш Вiтичiв, мо? ж во? проведуть тебе до пониззя.
      Ярл поблиску? ?диним сво?м оком, вiн хотiв перемогти зухвальством, князь Володимир загрожу? йому сво?ю силою.
      Низько вклонившись, вiн виходить з палати.
      Золото! Володимир обiця? й дасть свiонам нагороду, золота вимага? й власна дружина, тiуни, ?мнi, вся Гора.
      Але пiсля Ярополка скотниця княжа залишилась майже порожня, князь роздавав сво? добра надто щедрою рукою, багато поглинула брань. Допомагають бояри Гори - брань не тiльки не розорила, а, навпаки, збагатила ?х, вони дадуть князевi потрiбне золото, он у Золотiй палатi пiдводиться боярин Воротислав, за ним встають Коницар, Ву?фаст, Слуда.
      - Ми тобi допоможемо, княже.
      О, як радо вiдмовився б князь Володимир вiд цi?? допомоги, за яку йому пiзнiше доведеться й платити, i давати пожалування; вiн хотiв би, щоб цi во?води, бояри, мужi лiпшi й нарочитi не були такi багатi й дужi.
      - Спасибi, - каже вiн ?м, - ти, Воротиславе, даси дань ярлу Фулнеру й проведеш його до порогiв.
      Але не тiльки свiонiв мусить стерегтися князь Володимир - десь там, у полi, блукають печенiзькi орди, шлях по Iтилю-рiцi перетяли й не пускають з верхнiх земель до Джурджанського моря купцiв чорнi булгари, на берегах Руського моря гострять ножi роме?, щось замишляють ?хнi iмператори Василь i Костянтин, знову лiзуть з недобитками хозар на Дон херсонiти.
      - Мислю я, що не повиннi ми ждати ударiв ворога в городi Ки?вi, - каже Володимир, - мусимо упередити ?х у полi, на Днiпрi, далеко звiдси.
      Во?води й бояри, що слухають кожне слово князя, глухо стукають посохами, схвально шепочуть. Князь Володимир дивиться за вiкно на Днiпро, де вже почина? свiтати, продовжу?:
      - Хочу викопати рови й насипати вали вiд захiдних укра?н аж до Iтиля-рiки, а бiля них поставити городи.
      Бояр вабить цей замисел князя, звичайно, краще було б покладатись не на сторожу поля, що блука? за Днiпром i залюбки може пропустити ворожу орду, краще було б насипати вподовж Полянсько? землi високi вали, поставити бiля них городи, одгородитись вiд зрадливого Пiвдня, в повнiй безпецi сидiти в городi Ки?вi.
      Проте боярство мислить по-сво?му, воно зна?, як важко викопати рiв i насипати вал навкруг свого дворища, як же мислить князь Володимир обгородити всю землю, хто викопа? цi рови i насипле вали, хто за це заплатить?
      - Добре дума?ш, княже, - чути голоси в палатi, - але як це зробимо?
      - Скоро осiнь, - вiдповiда? Володимир, - i во? верхнiх земель не зможуть уже попасти за Волок. Що ж, я пошлю ?х у поле, там вони й стануть, копатимуть рови, насипатимуть вали.
      Новгородськi во?води, що сидять тут же, в палатi, пiдтримують князя - краще вже перезимувати в Полянськiй землi, анiж пробиватись осiннiми рiками й болотами на пiвнiч. Не думають вони й про те, що воям верхнiх земель та й самим ?м доведеться, як це й трапилось пiзнiше, сидiти в полi за Ки?вом довгi роки...
      Мужi ж Гори мовчать, - ?м не шкода во?в верхнiх земель, багато з яких поляже на валах i в ровах у полi, вони знають, що цю велику полунощну рать доведеться одягати й кормити, - мужi Гори мовчать, ?м шкода платна й жита.
      Князь Володимир розумi?, чому мовчить Гора, йому невимовно тяжко, що цi мужi, над якими висить постiйна небезпека з полудня й зi сходу, не думають про те, як упередити бранi й захистити всю землю, а дбають тiльки про сво?.
      - Дружино моя! - з болем говорить князь. - Не про один город Ки?в думаю, а про всю Русь... По закону отцiв усi землi дають Ки?ву дань, вали вздовж землi робитимуть усi племена.
      - Ми, княже, не супроти цього, - враз веселiшають обличчя, - нехай усi землi ставлять вали, копають рови, виставимо рать у полi.
      Важко доводиться Володимиру, але неспокiйна, неодностайна не тiльки Гора, нема? ладу в усiх землях Русi.
      I молодий Святославич не хова? цього.
      - Во?води й бояри, мужi мо?! - зверта?ться князь Володимир до дружини. - У час коли йшла усобиця на Русi, як ви самi зна?те, польськi князi взяли городи нашi Перемишль i Червен, захопили й багато руських земель. Нинi були в мене мужi нарочитi - радимичi й в'ятичi вiдмовились платити дань городу Ки?ву...
      О, як зашумiла, загула, заревла враз Золота палата. Вiдмовились платити дань - а звiдки ж князь Володимир вiзьме золота, срiбла, жита, хутра, щоб дати все це Горi во?водству, гридьбi?..
      Князь Володимир зстав, пiдняв руку.
      - Тому думаю я, мужi мо?, що мушу повеснi iти в землi радимичiв, в'ятичiв, а там до Iтиля-рiки, чорних булгар, далi й на Тмутаракань, щоб устрояти землю, берегти Русь.
      Палата мовчить - тут сидять мужi, якi пам'ятають князiв Iгоря, Ольгу, Святослава, вони знають, як важко доводилось тодi устрояти Русь.
      А князь Володимир, що також зна?, яка гроза насува? на Русь, що бачить, як багато ще треба пролити кровi, сто?ть спокiйний, може, правда, надто блiдий, говорить:
      - Мушу йти стезею отця свого Святослава, мушу устро?ти, захистити, зробити незборною Русь.
      2
      Князь Володимир не тiльки велить будувати вали в полi, - у один з ближчих днiв вiн з невеликою дружиною ви?жджа? з Ки?ва, переправля?ться через Днiпро, залиша? по праву руку Соляний шлях i просту? через погости в Басанi, Бобровицьких Гонах i Носовому* (*Сучаснi Басань, Бобровиця, Носовка.) на Нежату Ниву* (*Нинi Нiжин.).
      Вiн не поспiша?. Сто?ть передосiння пора, доцвiтають трави, сива нитка тирси повива? все навкруг, пiд самими ногами сполохано кричить i тiка?, манить усе далi й далi деркач, ген у полi гордовито походжають, випасаються дрохви. На обрi?, нiби хмаринка, пролiта? табун сайг - любо ?хати в цей час у привiллi степiв, дихати солодко-терпкуватими пахощами квiтiв i трав...
      Во? спiвають:
      Гей, у полi, полi гостинець темнi?,
      гостинець темнi?, могила чорнi?,
      а на тiй могилi та костi бiлiють...
Гей та гей, гей!
      За Нежатою Нивою князь Володимир поверта? до Сейму; довго ?де його крутими берегами, що рясно поросли вiковими дубами, високими соснами, а над самою водою вербами, лозою.
      Тут уже стоять во?, що прийшли iз-за Волока, во?води ?хнi й тисяцькi ждуть князя, разом з ними ?дуть понад Сеймом, радяться, де i як насипати вали, де гатити болота, де зрiзувати кучугури, а де ставити городи.
      Втiм, вибирати мiсця для городiв не доводиться, тут скрiзь понад Сеймом здавна живуть поляни, городища ?хнi Рильське, Путивль, Хоробор, а далi на Деснi новий город Сiверський давно стоять як фортецi в полi, князь Володимир велить насипати вали саме мiж цими городищами, а городи ставити там, де колись сидiли з сво?ми родами старiйшини.
      Люди радо зустрiчають Володимира, давно вже не бачили вони тут князiв, добре робить ки?вський князь, що в полi насипа? вали, а городища робить городами, - уже вiд тих ординцiв, що налiтають i налiтають з степу, життя нема?, усi вони стануть поряд з полками, копатимуть рови, робитимуть гатi, насипатимуть вали, - не когось, самi себе берегтимуть, дяка князевi Володимиру.
      Во? спiвають:
      Гей, iз поля, поля хмара насува?,
      то не чорна хмара - орда наступав,
      кинув ратай рало, а меч витяга?...
Гей та гей!
      Зупиня?ться князь Володимир i на крутiй узлучинi рiчки Удай, де здавна купцi, що ?дуть з Днiпра до Iтиля-рiки, перетягають сво? лодi?, тут вiн велить ставити город Переволок, далi iде на Пирятин, за?жджа? в Переяслав, понад Супо?м пряму? на Мажеве, зупиня?ться на високих кучугурах за Пiсоченем* (*Сучасна Пiщана.).
      Днiпро! Тут закiнчиться вал, який почина?ться вiд нового города Сiверського i захистить Ки?в зi сходу, тут уже риють пiски во?, якi стоять пiд Роднею, по той бiк Днiпра видно на високiй горi фортецю.
      Князь Володимир з дружиною просто на конях переплива? Днiпро, але не заверта? до Роднi - йому нелюбо бачити чорнi обгорiлi стiни, двiр, де закiнчив безславний свiй шлях князь Ярополк, вiн заверта? лiворуч вiд роднянських гiр, ?де вгору понад рiкою Россю, тут виросте ще один вал, що захистить город Ки?в вiд пiвдня.
      Конi тихо брели у високих травах над Россю. Широка, тиха, спокiйна, вирвавшись з вузьких кам'яних берегiв, котила тодi вона, допливаючи до старшого свого брата, Днiпра, води сво?; тут, у гирлi ??, пiсля довго? подорожi з порогiв завжди спочивали ки?вськi купцi, заморськi гостi, на правому березi давно оселились, побудували сво? городища мирнi ординцi - чорнi клобуки.
      Князь Володимир ?хав на чолi дружини й милувався Россю, лугами, голубим бездонним небом, позад нього, стримуючи коней, во? закiнчували пiсню:
      Гей у полi, полi гостинець темнi?,
      гостинець темнi?, могила чорнi?,
      а на тiй могилi та костi бiлiють...
Гей, та гей, та гей!!!
      3
      Але не тiльки землю свою оглядав i прагнув захистити князь Володимир - вiн ?хав туди, куди вело його серце.
      Тепер, ?дучи над берегами Росi, вiн згадував давню, останню розмову з батьком князем Святославом, що говорив йому:
      - Запам'ятай, що мати твоя Малуша, Малка, - рабиня, але нiколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов i честь моя.
      - Отче, де зараз мати моя Малуша? - запитав тодi Володимир.
      Батько вiдповiв:
      - Малуша жила в селi Будутинi, куди вислала ?? княгиня Ольга, i там народила тебе, я не мiг повернути ??, привезти до Ки?ва, доки була жива княгиня... Але, помираючи, княгиня дозволила привезти ??.
      - Привези, дай менi матiр, отче! - попросив тодi юний Володимир.
      - Гаразд, сину, все зроблю, привезу твою матiр, - пообiцяв князь Святослав.
      А ще за кiлька днiв, прощаючись з сином на березi Почайни, князь Святослав сказав:
      - Я шукав свою любов, а твою матiр - Малушу, але не знайшов ??. Прощай i пробач менi, батьковi, сину!
      Як давно-давно минув день, коли князь Святослав прощався з ним на березi Почайни; вiтер надував вiтрила на лодiях, що мали плисти до далекого Новгорода, на Горi iржали конi, князь Святослав збирався в останнiй похiд до Дунаю.
      I от пiсля довгих лiт князь Володимир, проминувши Родню й побувавши в Хмiльнiй, Гутi, Межирiччi, ви?хав з лiсу, зупинив коня, побачив знову Рось, що билась у високих сiрокам'яних берегах, долину, що стелилась праворуч, селище, яке розкинулось мiж скель, кучугур, га?в.
      Будуттi! Саме таким i уявляв собi це княже село Володимир - кiлька десяткiв хиж у долинi, а вище вiд них, на пагорбi, два тереми, де, либонь, живуть посадник княжий i во?вода, десяток землянок ближче до Росi, стара, напiврозвалена хижа в кущиках над самою рiчкою, - все було в Будутинi, як i в iнших княжих селах.
      Але це село було князю Володимиру милiше за всi, якi вiн оглянув на далекому шляху вiд Ки?ва, вiн радiв, що нарештi опинився тут, хотiв бачити кожен кущ, камiнчик i навiть пiщинку - десь тут жила, а може, й нинi живе його мати, тут вiн сам уперше побачив свiт, - боги, боги, як радiсно i як разом з тим тужно було в цю годину князевi Володимиру!
      Вiн по?хав лiворуч, до скелястого берега Росi, звiдки мiг бачити все навкруг, де пiсля далеко? дороги могла спочити й попасти коней дружина, де так хотiв спочити й сам князь.
      Уже вечорiло, на заходi ще палахкотiв багрянець, а на сходi густо синiло небо, як завжди в такий час, тихо було навкруг, лист не ворушився на деревах, замовкли птахи, тiльки переливалась i переливалась мiж скелями Рось, десь дзюркотiли в кручi потоки.
      Князь зiйшов з коня.
      - Тут будемо й ночувати! - сказав вiн дружинi.
      Во? чимшвидше схоплювались з коней, поспiшали до рiчки, обмивали порох з тiл, пускали в трави коней, незабаром на березi, вiдбиваючись у чорнiй глибинi води, загоготiло вогнище.
      Тiльки князь Володимир не пiшов до рiчки, сiвши на каменi, спер голову на руки, дивився, як швидко згаса? багрянець на заходi, а зi сходу насува? нiч. Ось низько над обрi?м спалахнула велика промениста зоря.
      Недалеко на стежцi почулись важкi кроки - у вечiрнiх присмерках окреслились людськi постатi, коли ?х освiтило промiння багаття, князь побачив двох старих, сивоусих, одягнутих у такi ж самi старi темнi платна, з мечами бiля пояса чоловiкiв.
      - Чолом тобi, княже! - низько схилили вони перед ним сво? голови.
      - Добрий вечiр, люди! - тепло вiдповiв ?м князь. - Хто ?сте?
      - Посадник Тедь, - озвався один iз них - кощавий, з гострими вилицями, з дивно ясними, голубими, мабуть, очима.
      - А я, княже, во?вода твiй Радко, - глухим, застудженим голосом прохрипiв другий - дуже високий, ще бiльш сухий, нiж Тедь, з сивими вусами, що сягали йому до пояса.
      - Сiдайте, мужi мо?, - показав ?м князь на камiння.
      - Ми, княже, хотiли просити тебе заночувати в селi, в теремi, - винувато сказав Тедь.
      - А чим, мужi мо?, тут недобре? - посмiхнувся Володимир. - Ляжемо на травицi, вкри?мось небом, Рось нам ще й пiсню заспiва?... Любо менi тут, мужi мо?...
      - I справдi любо, - тим самим винуватим, але смiливiшим голосом сказав Тедь. - То, може, велиш принести воям тво?м i тобi, княже, ?сти, випити?
      - Спасибi, мужi, - сказав Володимир, - ма?мо що i ?сти, i пити.
      Тедь i Радко сiли на камiнь напроти князя, розповiли про неврожа?, про ординцiв, що крадуть худобу в табунах.
      Князь Володимир розповiв ?м, що дума? насипати над Россю й далi полем аж до самого Ки?ва вали, ставити тут, де Будутин, город. Тедь i Радко дуже зрадiли.
      - Це дуже добре, княже, так краще убережемо землю. Во? принесли князевi смажено? на вугiллi, нарiзано? тонкими скибочками конини, що при?мно пахла димком, хлiба, корчагу з вином, вiн випив i закусив сам, почастував посадника й во?воду, що одразу розiмлiли.
      - А живуть у Будутинi сво?, мiсцевi люди, - поцiкавився князь, - чи ? тут хтось i з Ки?ва?
      - Живемо, княже, багато лiт однаково, нiби одним родом, - вiдповiв посадник, - на князiв працю?мо, хтось гукне за Россю - кида?мо рала, беремо мечi, тут народились, тут нам i кончина. Iз Ки?ва-города нiхто не ?де, та й кому, княже, охота сидiти тут, край землi.
      Князь Володимир дивився на вечiрницю, що висiла вже зовсiм низько над обрi?м, велика, малинова, опускалась у тумани.
      - Тiльки раз при?хала до нас з Ки?ва жона, - згадуючи минуле, продовжив Тедь. - Давно, ой давно це було, княже, привезли ?? гриднi, тут i стерегли ??...
      - Як звали цю жону? - дуже тихо i зовсiм нiби байдуже запитав Володимир.
      - Малуша, княже, - одразу пригадав Тедь. - Отут вона жила, в цiй хижi у баби Желанi, тут народила дитину.
      Тедь показав на стару хижу в кущах, що розвалювалась, вростала в землю.
      - А потiм?
      - Потiм, княже, при?хали гриднi й забрали в не? дитину.
      - А жона?
      - Померла Желань, - стискуючи голову, пригадував Тедь, - жона Малуша довго ще жила в хижi, а потiм ?? й не стало.
      - Померла?
      Тедь довго не вiдповiдав.
      - Не знаю, княже, - глухо й з великим смутком закiнчив Тедь. - Може, пiшла з села, може, лежить десь пiд каменем у Росi, а тiльки не стало ??, хижа сто?ть порожня, ми вже ?? не чiпа?мо - дуже хороша була жона Малуша, дуже ми любили ??.
      На тiм розмова й закiнчилась. Тедь i Радко помiтили, що князь Володимир сидить, низько схиливши голову на руки, вiн, либонь, стомився пiсля дороги. Мужi встали, попрощались, пiшли стежкою до села.
      Але Володимир не спав, коли Тедь i Радко зникли, вiн пiдвiв голову, подивився навкруг - на скелi над Россю, чорну воду, в якiй вiдбивалось багаття, на хижу, що без дверей, iз розваленим дахом, сiрими стiнами стояла мiж кущiв, - i глибокий, невимовне важкий стогiн вирвався з його грудей.
      4
      Рогнiда думала про князя Володимира. Проминуло три мiсяцi вiдтодi, як вiн був у Полотську, а вже звiдти - через гiнцiв посадника Путяти - прислала вона князевi Володимиру написану залiзним вiстрям на берестi грамоту.
      "Я, княже мiй Володимире, - писала Рогнiда, - живу, як i ранiше, в теремi отцiв, во?вода Путята добре дба? про мене, в усьому маю достаток. ?дине болить, що не вiдаю, як ти живеш, княже, дуже турбуюсь, бо ходиш, про землю дбаючи, пiд мечем... I не токмо про себе думаю, ношу пiд серцем тво? дитя, - i йому, i менi ти потрiбний, княже. Напиши ж грамоту, хоч одно слово через гiнця Путяти, може, легше менi буде тут, у лiсах полотських..."
      Прочитавши цi рядочки берестяно? грамоти, Володимир випустив ?? з рук i довго сидiв, дивлячись на вогонь свiчi, що пiд подихом вiтерця з вiкна то схилявся набiк, то круто пiдносився вгору.
      Вiн пригадав ще одну нiч, коли свiча горiла в палатi у городi Полотську, коли горда дочка Регволда прийшла до нього, роззула, стала його жоною.
      "Я тебе полюбила, княже, - говорила тодi Рогнiда, - а ти подумай, дай менi вiсточку з города Ки?ва".
      Вiн не мiг досi дати цi?? вiсточки й знаходив для цього причини... Жорстока брань з Ярополком поглинала весь його час i сили, закiнчилась брань, але почалися турботи про землю, iз дружиною сво?ю князь Володимир об'?хав усе поле на схiд i на полудень вiд Ки?ва, що не нiч - спав у iншому теремi, хижi, а то й просто на землi, поклавши сiдло в голови, - нi, вiн не мiг у цей час думати про далекий Полотськ, не мiг послати грамоти княгинi Рогнiдi.
      Проте чи тiльки через це не послав князь Володимир грамоти, яко? так ждала Рогнiда? Все залишилось би так, як i в Полотську, закiнчивши брань, вiн щиро, одверто написав би Рогнiдi: "Я жду тебе в городi Ки?вi..."
      Але князь Володимир не мiг так написати, бо в життя мого увiрвалось те, чого вiн не ждав i не шукав, - одна нiч, проведена в палатi Юлi?, розiрвала навпiл його душу.
      За вiкном висить повний мiсяць, шумить, затиха? Гора, ось пройшли, гупаючи ногами, гриднi, на столi горить, стiкаючи воском, свiча, в промiннi ?? видно берестяну грамоту, а от у переходах терема чути кроки, вiн пiзна? ?х, - це пройшла з сiней на верх княгиня Юлiя, нинi вранцi у стравницi вона сказала, що хоче з ним говорити й ждатиме його вночi в сво?й палатi.
      Що ж, вiн пiде зараз до не?. Князь Володимир довго дивиться на берестяну грамоту, що лежить на столi. "Напиши хоч одно слово, може, легше менi буде тут, у лiсах полотських..." Вiн гасить свiчу. Не сьогоднi вночi писати йому вiдповiдь Рогнiдi.
      Якусь хвилину князь Володимир сто?ть бiля розчиненого вiкна. На Горi тихо, десь на косах Днiпра несамовито кричать птахи, над обрi?м i по всьому небу висять дуже великi мiнливi зорi, знадвору лине задушливе, гаряче повiтря, - скоро-скоро вже почнуться грози й дощi.
      Вiн iде до дверей, вiдкрива? ?х, виходить у Золоту палату, на мить мiсячний промiнь освiтлю? непокриту його голову, княжий знак, чуб, запаленi очi, стиснутi в напрузi уста.
      Десь у переходах нiбито пролунали кроки. Вiн переступа? промiнь мiсяця на пiдлозi, скрада?ться в тiнi пiд стiною, де висять доспiхи батька Святослава.
      Але це тiльки почулось - у теремi тихо, нiде не чути нi людського голосу, нi крокiв, сплять усi, в сiнях сто?ть сторожа.
      Переходи, темнi знамена пiд стiнами, скiсне промiння з високих, вузьких вiкон, тихi, нечутнi кроки на мостинах - далi й далi йде князь Володимир, зупиня?ться, стука? в дверi, жде, чу? напруженi удари свого серця.
      Юлiя вiдкрива? дверi палати. За нею - пiвтемрява, промiнь мiсяця ледь торкнувся вiкна, блука? на стiнах, столi, ложi.
      - Як я рада, що ти прийшов, - шепоче вона. - Тiльки-но навiть молилась, щоб це сталось.
      Володимир ступа? вперед, сiда? бiля столу.
      - Що молитва? - говорить вiн. - Ти мене кликала, от я й тут.
      - Я знала, що ти прийдеш, спасибi тобi, княже.
      - Сядь, Юлi?! - каже Володимир. - Ти менi щось мала сказати?
      - Так, - вiдповiла вона. - Я хотiла тобi багато сказати.
      Юлiя сiда? на лавi так, що плече ?? торка?ться його плеча. У мiсячному сяйвi вiн бачить близько перед собою обличчя, подiлене навпiл, нiби ниткою перерiзане чорне волосся, тонкий нiс, що здрига?ться вiд напруженого дихання, уста, очi - великi темнi очi, в яких тремтить вiдсвiт мiсяця, - о, вiн зна? цi очi, уста.
      - Ти запиту?ш, княже, що я хотiла тобi сказати? Невже ти сам не зна?ш, не вiдчува?ш цього?
      Вона кладе руку на його плече, й вiн чу?, як тремтять, торкаючись тiла, ?? пальцi.
      - Ти зна?ш, - вiдповiда? Володимир, - що я не був у Ки?вi, ?здив у землi.
      - Але ти давно повернувся звiдти.
      - Так, давно... Я вже три днi тут, на Горi.
      - От бачиш! Три днi - це дуже багато, невже ти всi цi днi не хотiв мене бачити?
      - Я скажу правду, Юлi?. Так, я хотiв тебе бачити, але не смiв, я ж говорив тобi - в городi Полотську жде мого слова Рогнiда.
      Пальцi Юлi? стискують плече Володимира.
      - Скажи правду, княже! Ти любиш ??? Мовчиш? Чому?
      - Ти мене марно про це запиту?ш, Юлi?, бо зна?ш, що я давно, ще в Новгородi, а потiм у Полотську, нарiк Рогнiду сво?ю жоною. Нинi я одержав вiд не? грамоту.
      - Знаю, - вирива?ться в Юлi?, - чула, що при?хали гiнцi з Полотсько? землi.
      - Добре, - посмiха?ться Володимир, - що ти зна?ш про полотських гiнцiв, це справдi вони привезли грамоту вiд Рогнiди. Але ти не зна?ш, що вона пише менi, Рогнiда; вона, Юлi?, носить пiд серцем мою, рiдну менi дитину...
      - Так, - Юлiя рвучко прийма? з плеча Володимира свою руку, - я розумiю, чому ти не приходив до мене... А що тепер робити менi?
      - Юлi?! - говорить вiн. - У ту нiч ти мене питала, що тобi робити, i я сказав: ти - жона брата мого Ярополка, якому вiддаю честь як князевi, тобi такожде належить честь i слава як княгинi.
      - Ти щедрий, вiддаючи менi честь i славу, - засмiялась Юлiя. - Але я... жона твого брата, нинi...
      - Ти чому замовкла? - вiдчуваючи гiркоту ?? смiху, запитав Володимир.
      - I я непразна, княже Володимире, такожде ношу дитину пiд серцем...
      Вiн пiдвiвся з-за столу, став перед нею.
      - Чия це дитина? - Вiн дивився на не? - в очi, де, як двi голубi намистинки, блищав вiдсвiт мiсяця, на закушенi уста.
      - Я не знаю, чия вона! - вирвалось у Юлi?. Володимир одiрвав вiд не? сво? очi, подивився навкруг - на стiл, де стояли корчага й два келихи, на ложе...
      - Нi, нi, - долетiв до нього шепiт Юлi?, - ця дитина - плiд нашо? любовi.
      Володимир нiби не чув останнiх ?? слiв, жах того, що сталось, огорнув його душу, стиснув серце. Вiн важко сiв на лаву, спер голову на руки, довго сидiв так, поринувши в сво? думи, Юлiя ж стояла, ждала.
      - Колись, - пiдвiвши нарештi голову, почав Володимир, - ти сказала, що бо?шся йти сюди, в цю палату, бо тобi ввижалась тiнь мужа твого Ярополка, я ж сказав, що це тiльки зда?ться, i сам пiшов з тобою, бо тодi тiнi цi?? не було.
      Вiн помовчав якусь хвилину, пригадуючи, либонь, усе, що тодi сталось.
      - Пiзнiше, в iншу нiч, - говорив Володимир, - вже я сказав, що тiнь Ярополка сто?ть мiж мною й тобою, проте тодi вже ти не згодилась, а сказала, що ?? не було й нема?... Але вона була, ?, буде; тiнь Ярополка стояла й сто?ть мiж нами, зараз це вже навiть не тiнь, а його дитя - кров, голос, серце... Якщо ж це дитя мо?, тим страшнiше менi буде жити в свiтi: тiнь брата Ярополка вiчно стоятиме передо мною...
      - Володимире! - скрикнула Юлiя. - I це тво? останн? слово?
      Обернувшись до не?, вiн довго дивився на ?? обличчя так, нiби нiколи ранiше його не бачив. I правда - тi?? Юлi?, яку вiн знав, цiлував, пестив, уже не було, на нього дивилося красиве, але чуже обличчя, чудовi, але далекi очi...
      - Я тебе не винувачу, - обхопивши голову руками, сказав Володимир, - винен сам, тiльки я в цьому винен. Важко, о, як важко буде тепер менi жити в свiтi, не знаю, коли i як спокутую свою провину. Тобi, Юлi?, буде легше, в тебе народиться дитина, може, буде це син, ти, як княгиня, житимеш тут, на Горi, - заради себе й сина. Я дбатиму про тебе i про нього...
      - Ти говориш, що дбатимеш про мене й свого сина? - посмiха?ться, скрививши уста, Юлiя. - Що ж, за це, княже, спасибi. Але про мене тобi не доведеться дбати, - скоро ти не побачиш мене в Ки?вi.
      - Ти хочеш повернутись назад у Константинополь, до сво?? царсько? родини?
      Юлiя якусь хвилину мовчала, а от схитнула головою, промовила рiшуче, хижо:
      - Слухай, Володимире, прощаючись з тобою, скажу правду: я - така ж небога василевса Романа i сестра Василя, як ти - iмператор. Ти - син рабинi, я ж була просто рабинею.
      Цi слова в саме серце вразили князя Володимира, i вiн, незважаючи на власний бiль i розпач, крикнув:
      - Боги! Який же нещасний i безталанний був брат мiй Ярополк! Кому вiн повiрив - тобi, iмператорам, Вiзантi??
      - Прийде час, - зухвало сказала Юлiя, - i тобi також доведеться повiрити Вiзантi?. А тепер прощай! Я зроблю не так, як ти бажа?ш, сама собi дам раду. Про сина ж тобi доведеться подбати, вiн вiддячить за себе й мене...
      Темно не тiльки в княжому теремi, жоден вогник не свiтиться i в теремах навкруг, во?води, мужi, все боярство Гори любить раннього вечора добре випити й по?сти, тiльки темнi?, вимощу?ться на пухових ложах i непробудно спить аж до свiтання.
      Недалеко вiд княжого двору темнi? терем боярина Воротислава. Поруч з ним стояв за частоколом терем во?води Блуда, але його розiбрали до пня, - так велiв князь. Боярин Воротислав зруйнував i частокiл мiж дворами, нинi це один двiр. Пощастило бояриновi - розкидаючи частокiл, знайшов пiд грушею мiх iз золотом, який закопав Блуд. Мертвому нiчого не треба, живому знадобиться.
      Зараз уночi на великому дворi Воротислава тихо, з вiкон не пробива?ться свiтло, спить, либонь, боярин, жона його, дiти, а в клiтях i хижках дворяни.
      Та нi! Тiльки вiкна завiшенi в теремi, у великiй свiтлицi горять свiчi, жона Яруна дiста? з погреба корчаги, ставить на стiл солону веприну, квашенi яблука, гриби.
      Навкруг столу сидять бояри Коницар, Ву?фаст, Iскус?в, во?води Вовчий Хвiст, Слуда. Усi вони добре пiдпили, на вгодованому обличчi Коницара ряснiють зерна поту, Слуда непомiтно розпустив уже черес на животi.
      - Тиша! - каже Коницар. - Тиша велiя в городi Ки?вi. Служили Ярополку, служимо Володимиру.
      Боярин Ву?фаст б'? Коницара по плечу, говорить:
      - Ти ж сам, Коницаре, да?ш йому золото.
      - Не я, всi ми да?мо золото, - хижо перебива? Коницар. - Але хiба ми подару?мо йому хоч би один золотник? Нi, княже Володимире, не таке тепер боярство, ми служили Ользi, Святославу й Ярополку, мали вiд них землi, рiки, лiси... Чу?те, бояри, через це ми й вiру Христову прийняли: боговi - боже, князевi - княже, а нам те, що дасть князь. Чи так говорю?
      За столом лунають схвальнi голоси - правду говорить Коницар, однодумне боярство Гори.
      - Подивимось, - продовжу? сп'янiлий боярин, - що Володимир дасть нам? Прийшов, убив Ярополка. Що ж, не пощастило з нашим князем - присяглись служити Володимиру, надi?мось, що вiн нам дасть. Проте поки що робочич нi про що не дума?, каже - дай, дай, дай... Гаразд, я даю, ще й ще йому дам, але ж моя земля мусить давати прирiст, худоба - приплiд, а золото - ще золото.
      Коницар замовка?. У свiтлицi наста? тиша, надворi валують пси. Воротислав, що не сiда? до столу, а прислужуеться пiзнiм гостям, виходить у сiни, тихо одсува? засув дверей i, скрадаючись пiд темною стiною, сто?ть на причiлку, слуха?.
      Пси замовкають, на Горi тихо, темно, вогник блима? тiльки в сiнях княжого терема, де стоять гриднi. Воротислав поверта?ться в свiтлицю, каже, що надворi спокiйно.
      Сполошенi псами бояри й во?води говорять тихше.
      - А скажи менi, во?водо, - зверта?ться до Вовчого Хвоста во?вода Слуда, - чи можна валами й городами загородити всю нашу землю?
      - Не валами й городами загороджу?ться земля, - хитро вiдповiда? Вовчий Хвiст, - а во?нством, мечами...
      - Де ж вiзьме Володимир це во?нство? - продовжу? Слуда.
      - Не вiдаю... Знаю, що вiдколюються й вiдколюються вiд Ки?ва землi, радимичi й в'ятичi не платять данi, чорнi булгари збирають рать, червенськi городи лежать пiд Польщею, а ? ще й Вiзантiя.
      - Так до чого ж цi вали й городи? - смi?ться Слуда.
      - Не вiдаю, - повторю? Вовчий Хвiст. - Дума? Володимир загородитись валами, а чим загородиться вiд нас?
      Довге й напружене мовчання пану? в свiтлицi. Бояри й во?води на?лись, напились, думають уже й розходитись.
      - Багато на себе взяв останнiй Святославич, - каже, непомiтно застiбаючи пiд столом черес, Слуда, - хоче вiн, спираючись на землi, подолати нас, усю Гору... Та куди йому? Робочич, ключницi син, i сам такий, як вона...
      Слуда говорить зовсiм тихо, во?води й бояри нижче схиляються над столом:
      - Ма?, кажуть, жону в городi Полотську - Рогнiду, а тут, переможений похоттю женською, мужеськi жони розтля?, жонолюбець вiн, якоже i Соломон...
      Усi смiються, знають, на що натяка? Слуда, - княжий терем ма? товстi стiни, але Гора зна?, що дi?ться за ними.
      5

      Усю цю нiч князь Володимир не спав. Вiн не запалював свiчi, мiсяць опустився за Щекавицею перед самим свiтанком, у примарному його сяйвi князь сидiв бiля столу, дивився на стiни Гори, небо, зорi, що пливли одвiчним сво?м шляхом.
      Глибокi й складнi почуття хвилювали цi?? ночi душу князя, - досi вiн дiяв як полководець i князь, устрояв i давав лад Новгороду, вiв полунощнi полки супроти братовбивцi Ярополка, подолавши його, став дбати про рiдну землю, знав уже перемоги й поразки, але вiрив, що все зрештою подола?.
      I навiть те, що в городi Полотську вiн зустрiв i нарiк сво?ю жоною княжну Рогнiду, а в Ки?вi провiв одну нiч з жоною загиблого брата Ярополка Юлi?ю, - все це вразило, глибоко схвилювало, пiднесло, але не тривожило його душi, вiн приймав це як усмiшки долi, дарунки молодостi.
      Але виявилось, що це були не дарунки молодостi, не усмiшки долi - нiч у Полотську i ще одна нiч у городi Ки?вi глибоко поранили серце Володимира.
      Власне, нiч у Полотську не турбувала князя Володимира - вiн до цього йшов, i так сталось. Вiн зробив зухвалий виклик долi - i доля обдарувала його, що ж, Рогнiда буде йому доброю жоною, а вiн для не? мужем-князем.
      А Юлiя?! Вiн не думав i не хотiв думати нiчого злого про не?, i в нiч тризни по Ярополку, i нинi, пiзньо? ночi, вiн глибоко жалiв ??, його, самотнього досi в життi, вабила така ж самотня княгиня Юлiя, вона, нарештi, була напрочуд красива, пристрасна, нiжна, тi?? ночi вони були з нею в одну душу й тiло.
      Але та нiч не пiшла в безвiсть. Доля розплатилась за не? з князем Володимиром. Досi вiн знав, часто, може, й жорстоку, а все ж правду життя, нинi вiн не розумiв, де любов, а де ненависть, де правда, а де лжа життя, князевi Русi вiднинi було важко жити.
      Син двох отцiв - таким народиться i так житиме дитя Юлi?. Ярополк i Володимир, о, в який страшний вузол зав'язала доля ?хнi iмена, жах того, що сталось, огортав i огортав душу Володимира, серце його стiкало кров'ю вiд невигойно? рани.
      А нiч iшла, минала, мiсяць сховався за стiною Гори, й на небi дужче заблищали зорi, десь на Подолi, а потiм i в передграддi стали перекликатись когути. За Днiпром снувались рожевi нитки свiтанку, сторожi городниць ударили в била.
      Промiння свiтанку ввiрвалось i в палату, де сидiв Володимир, освiтило його блiде обличчя, очi, пiд якими за цю нiч лягли глибокi темнi западини, гострi вилицi, синюватi вуста.
      Взявши в руки гостре лебедине перо, вiн писав у далекий Полотськ Рогнiдi: "Я одержав твою грамоту, жоно моя, i дякую тобi за не?... Вибачай, Рогнiдо, що не писав так довго, - багато муки й горя пережив я за цей час, многi сумнiви, вагання й думи бентежать мене ще й нинi, але вiрю, певен, що переборю ?х i спокiй прийде в мою душу, а ти допоможеш менi в цьому, Рогнiдо..."
      6

      По цьому була осiнь - спочатку суха, золота, осяйна, а потiм дощова, сiра, тягуча, з останнiм несподiваним громом, як це часто й ранiше траплялось у городi Ки?вi; коли осiнь повiльно, нiби тужна пiсня, промайнула, почалися веселi, дзвiнкi приморозки, далi морози, першi снiги, заметiлi, хуги, вiхоли...
      Князь Володимир тяжко переживав осiнь i зиму. Самотнiй, зовсiм самотнiй в сво?х покоях, нi з ким перекинутись одвертим, щирим словом, нi з ким порадитись, нiкому вiдкрити свою спраглу, стомлену душу.
      Вiн прокидався, як i всi в городi, задовго до свiтання, складав жертву й снiдав з небагатьма во?водами в холоднiй стравницi, чинив суд i правду в палатi Людянiй, слухав тiунiв, гiнцiв iз земель Русi, слiв у Золотiй палатi.
      I хоч була осiнь, зима, тiуни й гiнцi кожного дня повiдали, як ростуть вали, будуються городи на Iрпенi, Стугнi, Росi, по правому березi, на Деснi, Супо?, Пслi й Сеймi, в полi за Днiпром. Князь велiв посилати й посилати туди людей, везти харчi, дерево, кузнь, камiнь.
      Днiпро замерз, але гули пiд копитами коней Соляний, Залозний i Червенський шляхи. До Ки?ва при?жджали сли вiд польського князя Менша, щоб присягатись у любовi й дружбi, але князь Володимир вiдповiв ?м, що прийме ту любов i дружбу тiльки тодi, коли Мешко звiльнить захопленi ним червенськi городи, - на заходi збиралась гроза.
      Вiдчуваючи ??, Володимир почина? вже з ранньо? зими збирати пiше й комонне во?нство, робить для нього запаси, деякi полки завчасу посила? ближче до Червенсько? землi.
      Побували цi?? зими в Ки?вi сли й угорського князя, - з ними Володимир ствердив дружбу й любов, як родичам отця свого Святослава, послав князевi великi дари.
      Не було всю зиму нi слiв, нi гостей з Болгарi?, - це турбувало князя Володимира, думаючи про майбутн?, вiн хотiв знати, що робиться за Дуна?м.
      Коли почалась весна, сталась i новина: повною водою прибули гiнцi з города Полотська, привезли звiстку, що в княгинi Рогнiди народився син.
      Князь Володимир написав жонi грамоту, просив ??, коли стане теплiше, при?хати до Ки?ва, вiн i ждав весни.
      Але весна - це не завжди голубе небо, блакить вод, ясне сонце. В одну з ночей мiсяця цвiтеня* (*Цвiтень - квiтень.), пiзньо? години, майже перед свiтом, князь Володимир почув шум у покоях княгинi Юлi?, далекий, знайомий, пiдсилений нiчною тишею ?? крик, тупiт нiг, знову крик княгинi Юлi?, i раптом крик iнший - дитини.
      Уранцi вiн дiзнався, що княгиня Юлiя народила сина, якого нарекла Святополком.
      7

      Коли Днiпро виповнився, купець патрикiй Феодор став збиратись у далеку дорогу.
      Так вiн робив кожного року - взимку й ранньо? весни купував у Ки?вi й у людей, що при?жджали сюди з усiх кiнцiв Русi, хутра, мед, вiск, горючий камiнь, бобровi пахощi, збiжжя, - все за безцiнь, за прiлi й гнилi константинопольськi тканини й узороччя, за неповну мiру жита, бо взимку голодно було в Ки?вi й на Русi.
      Весною Феодор навантажував добром хеландi?, спускався до гирла Днiпра, перетинав пiд вiтрилами Руське море й зупинявся в Константинополi на Судi, де продавав сво? добра вдво?, втро? дорожче, нiж сам купив, навантажував на хеландi? вина, тканини, всяке узороччя й восени повертався до Ки?ва, починав куплю-торг.
      У час бранi мiж Володимиром i Ярополком Феодор не постраждав, мало хто й знав, що вiн у якiйсь мiрi до не? причетний. Власне, хто i в чiм мiг винуватити купця - вiн при?жджав до Ки?ва з василiками iмператорiв, тодi ж з ними при?хала й царiвна Юлiя, але не Феодор, а василiки були сватами Юлi?.
      Купець стояв осторонь - маючи двiр у Ки?вi на Подолi бiля торгу, вiн продавав сво? сукна, оксамити, алтабаси, вина, парфуми, узороччя Ярополку i його боярам та во?водам, доки князi проливали кров людей сво?х пiд Любечем, у Ки?вi й Роднi, вiн устиг з'?здити до Константинополя й привiз звiдти новi товари; коли вокняжився Володимир, став продавати те, що привiз iз собою, i навiть те, що трухлявiло на його склепищах, новому князевi, його боярам i во?водам. Хто й що мiг закинути купцю Феодору - Ки?в не Константинополь, руськi люди завжди поважали й не чiпали заморських гостей.
      I зараз вiн дiяв, як завжди, ще з осенi й узимку ки?вськi дереводiли пiдняли на кручi, законопатили й посмолили його хеландi?, а ранньо? весни спустили ?х на воду. Тижнiв зо два пiсля цього смерди возили з склепиш, купця на торзi й вантажили на хеландi? купленi руськi добра. Прийшов день, повiяв горiшнiй вiтер, i купець, тричi перехрестившись на схiд, велiв рабам-гречинам рушати в дорогу.
      Це було на свiтаннi. Нiхто в Ки?вi не проводжав купця - вiн робив свою справу, город прокидався, думав про наступний день. Хеландi? зробили пiвколо на Почайнi, випливли на плесо Днiпра, полинули пiд вiтрилами до затягнутого туманами пониззя.
      Купець Феодор стояв на настилi однi?? з переднiх лодiй, вдивлявся вдалину. Коли ж хеландi? од'?хали вже далеко вiд Ки?ва й попливли мимо безлюдних, вкритих молодою зеленою паростю берегiв, вiн спустився вниз, повернувся на палубу разом iз жiнкою, одягнутою в темну тунiку, з покривалом на головi.
      - Тут нема? нiкого з русiв? - запитала жiнка.
      - О нi, - вiдповiв купець Феодор, - мо? раби тiльки греки, на цей раз я не брав навiть у князя дружини.
      Жiнка пiдняла покривало - це була жона князя Яро-полка Юлiя.
      - I скоро ми будемо в гирлi Днiпра?
      - Нi, княгине, не скоро, шлях туди забере не менше нiж два тижнi.
      Княгиня Юлiя, що, либонь, замучилась у тiснiй комiрчинi пiд насадом, жадiбно дихала свiжим днiпровським повiтрям, дивилась удалину, де на тлi голубого неба вимальовувались обриси гiр, стiн города Ки?ва.
      - Так краще, - вiдповiдаючи на власнi, либонь, думки, промовила вона. - Нi, я не могла далi бути в Ки?вi... Та й чого? Дуже добре, патрикiю Феодоре, що ти взяв мене, - вони нiколи не взнають, де я.
      - А все ж, княгине, - сказав купець, - краще було б, аби ти ?хала до Константинополя. Я певен, що тебе достойно зустрiнуть i приймуть у Великому палацi.
      - Нi, нi, - рiшуче заперечила вона. - Я не хочу бути в Константинополi й туди не по?ду... Ми домовились, патрикiю, ти даси менi в гирлi Днiпра хеландiю, на яку я покладу сво? добра, даси надiйну охорону, що одвезе мене в город Херсонес.
      - Воля твоя, княгине, - промовив Феодор. - Я зроблю все, як ми домовились; через два тижнi ти з сво?ми добрами будеш у Херсонесi.
      Вiтер дужчав, хеландi? швидко летiли вперед, вдалинi, позаду, ледь вгадувався город Ки?в.

      РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
      1
      I от купець Феодор знову в Константинополi, навантаженi всiляким добром хеландi? його стали на Судi, кiлька днiв раби вивантажували з них i везли на константинопольський двiр купця Феодора хутра, меди, горючий камiнь.
      Проте вдома це вже не тiльки купець, дiзнавшись про його при?зд, проедр одразу ж запрошу? патрикiя Борея до Великого палацу, довго розмовля? з ним.
      Проедр Василь дуже цiкавиться Руссю, розпиту? про Ки?в, землi й городи, князiв.
      - Мiж двома князями Русi - ки?вським Ярополком i новгородським Володимиром - була велика вiйна. Князь Ярополк убитий, нинi в Ки?вi й на всю Русь ? один князь - Володимир.
      - Вiн син Святослава?
      - Так, вiн син Святослава й рабинi... Проедр здрига?ться.
      - I пiшов, либонь, у свого батька?
      - Мабуть, що так... У Ки?вi християни моляться потай, князь Володимир зробив бiля города требище всiх богiв.
      - I йому нинi пiдвладнi всi землi?
      - Нi, проедре! Вiйна на Русi привела до того, що деякi землi вiдмовились платити Ки?ву дань, в цей же час, як тобi, мабуть, вiдомо, Польща захопила чимало руських городiв, там, чув я, ? й нiмецькi рицарi - проповiдники папи римського.
      - Папа Бенедикт i iмператор Оттон поспiшають, - незадоволено буркотить проедр. - Чого ми не змогли зробити, вони вже встигли... А що робить Володимир?
      - Вiн збира?ться йти вiйною на Польщу, землi, якi вiдпали, також треба повернути.
      Проедр витира? шовковою хусткою спiтнiле чоло.
      - Наше щастя в тому, що вони будуть ще гризтися мiж собою. О, коли б вони сварилися бiльше, довше, - в цьому наш порятунок.
      Але вiн одразу й замовка?, - негоже розповiдати все купцевi, проедр хоче дiзнатись у нього бiльше новин про Русь.
      - А як наша дiвиця Юлiя? - цiкавиться проедр.
      - Царiвна? - смi?ться Феодор.
      - Царiвна з Перу, - смi?ться й проедр.
      - Дiвиця Юлiя зробила все, що мала зробити, - вiдповiда? Феодор, - i, либонь, ще може дещо зробити.
      - Що саме?
      - Вона народила сина.
      - Вiд князя Ярополка?
      На обличчi Феодора блука? загадкова посмiшка.
      - У Ки?вi всяк говорять про цю дитину - однi називають ?? сином Ярополка, iншi кажуть, що вона вiд Володимира, - син двох отцiв.
      - Почекай, патрикiю! Юлiя була жоною князя Ярополка, а князь Володимир...
      - Князь Володимир ма? iншу жону, але пiсля смертi Ярополка полюбив Юлiю.
      - Тодi нинi його жона Юлiя?
      - Нi, до нього незабаром при?де перша жона, а Юлiя залишила Ки?в.
      - Надiюсь, ти не привiз ?? до Константинополя?
      - О нi, проедре, коли б вона навiть просила, я не повiз би ?? сюди... На однiй з мо?х хелавдiй Юлiя попрямувала до Херсонеса.
      - Це добре, нехай сидить там... А син ?? з нею?
      - Нi, вiн залишився в Ки?вi й живе при дворi князя Володимира.
      - Син нашо? жони Юлi? живе при дворi князя Володимира? Це добре, патрикiю Феодоре. За цю дитину нам варто поборотись. I про Юлiю слiд пам'ятати. Ти, Феодоре, скоро повернешся до Ки?ва?
      - Скоро, проедре.
      - Пам'ятай про сина Юлi?. I про Володимира ми мусимо все знати... Я надiюсь, дуже надiюсь на тебе, патрикiю...
      2
      Проедр Василь немарно так докладно розпитував патрикiя-купця Феодора про Русь - становище в iмперi? чимдалi важчало, проедр боявся за власну долю, життя.
      Темна грозова хмара вставала з пiвдня, де в Малiй Азi? оголосив себе iмператором Вард Склiр.
      Проедр Василь знав цього полководця - вiн нiколи не дiяв наогляд, а повiльно збирав сили, пiдкрадався до ворога, умiв обрати найкращу годину й нападав, як буря.
      Нинi, оголосивши себе iмператором, Вард Склiр не з'являвся на берегах Босфору, але проедр Василь знав, що вiн збира? в Малiй Азi? сили, рано чи пiзно пiде на столицю iмперi?.
      Непоко?ла Константинополь i найближча сусiдка - Болгарiя. Вiзантi? доводилось тепер розплачуватись за те, що iмператор Никифор Фока порвав мир з Болгарi?ю й оголосив ?й вiйну, за те, що вiн же накликав руського князя Святослава покоряти болгар, - русiв i болгар вiн не посварив, навпаки, гнiв ?х разом обрушився на Вiзантiю, iмператору Iоанну Цимiсхiю надто дорогою цiною довелось купувати мир з князем Святославом.
      ?диним, либонь, чого домоглась Вiзантiя, було те, що Болгарiя лежала розiрвана навпiл - землi ?? над Руським морем аж до Дунаю i над морем Егейським до Ларисси захопила iмперiя, болгарам залишились тiльки гори й полонини - Захiдна Болгарiя.
      Проте саме цi гори й були грозою для Вiзантi?: туди йшли всi болгари, яким не було життя пiд ярмом iмперi?, там чабан покидав полонини й брав у руки лук, там ратай залишав у борознi рало, витягав з пiхов меч...
      ?х вели проти Вiзантi? охридський комiт Микола Шишман i сини його Давид i Мойсей, ?х не стало, але жили, збирали нескорених болгар два iншi сини Миколи - Саму?л i Аарон.
      Вiйська Саму?ла й Аарона рушили, перед вiв Саму?л, що переможно захопив усю Фессалiю, взявши Солунь, Лариссу, вiн виходить на берег Егейського моря, а Аарон нищить загони акритiв у Македонi?, загрожу? Фiлiпполю.
      3
      У Константинополi вчиня?ться переполох. Далеко до Мало? Азi?, але всiм вiдомо, що там пiдняв повстання й оголосив себе iмператором Вард Склiр.
      Константинополь зна? Склiра - це один з кращих, а може, й найкращий полководець iмперi?, який пiсля смертi Цимiсхiя став доместиком схол у Малiй Азi?, а пiзнiше дукою Антiохi?, - одного його iменi боялись вороги, нинi перед ним як перед новим iмператором, що йде десь з Азi? i незабаром стане над Босфором, тремтить, здрига?ться вся столиця.
      Про Болгарiю нiчого й говорити - загони Саму?ла й Аарона стоять у Пелопоннесi, блукають у Фракi? й Македонi?, ходять до самого Константинополя.
      Константинополь тремтить, розгублений синклiт один день вимага?, щоб iмператори Василь i Костянтин вiдкликали легiони з Мало? Азi? й послали ?х проти Саму?ла й Аарона, наступного дня той же синклiт вола?, що треба зняти легiони у Фракi? й Македонi?, кинути ?х, i чимшвидше, проти Варда Склiра.
      Синклiт вда?ться до останнього засобу - велить стратигам фем збирати земське вiйсько - тагми фем, але стратиги бояться за сво? феми, - ворог загрожу? безпосередньо ?м, - не посилають вiйська.
      У Константинополi сто?ть багато полкiв безсмертних, ?х можна було б кинути в Малу Азiю й проти болгар, але тремтить не тiльки столиця, найбiльш переляканий Великий палац, надiя тiльки на безсмертних.
      У столицi, крiм того, голод, спалахнула важка морова хвороба, в Галатi, на Перу i в самому городi починаються грабунки, розбой, вбивства, чиясь невiдома рука пише на базилiках i навiть на гробницi Никифора Фоки: "Встань, божественний iмператоре, поглянь, як орди диких болгар топчуть могили тво?х во?в, iдуть на Константинополь!.."
      Звичайно, коли б на чолi iмперi? у цей час стояв василевс-деспот або ж полководець, схожий на Никифора Фоку та Iоанна Цимiсхiя, вiн мiг би повести легiони на бiй - не вперше у Вiзантi? спалахували повстання, все життя вона iснувала на вулканi.
      Проте такого iмператора, полководця не було, на престолi сидiли Василь i Костянтин, а бiля них стояв, усе робив за них проедр Василь.
      Це було неймовiрно й дивно - Василевi минуло двадцять рокiв, Костянтин був на три роки молодший вiд нього, обидва вони, i безперечно старший, Василь, повиннi були взяти в сво? руки всю повноту влади, керувати iмперi?ю.
      Проедр Василь не мiг цього допустити, бо знав, що коли Василь i Костянтин вiзьмуть кермо iмперi?, йому назавжди доведеться попрощатись з мрiями про корону, а може, й навiки залишити Великий палац.
      I проедр дi? - синклiт i сенат роблять тiльки те, що хоче проедр Василь, Василь i Костянтин сидять на тронi, але iмперi?ю керу? регент - проедр Василь.
      Для цього нiбито були причини: iмператор Василь, що не був одружений i не збирався одружуватись, що не ?в м'яса, не пив вина, а невпинно постив, молився iз сво?ми ченцями, священиками, клiром, - де вже йому правити iмперi?ю...
      Костянтин - молодший iмператор - був повною протилежнiстю сво?му брату: цей днi й ночi пив, проводив час виключно з гулящими дiвчатами, не у Великому палацi, а в шинках на Перу шукали iмператора, коли була потреба.
      Проедр Василь, маючи за сво?ю спиною таких iмператорiв, всiляко потурав - першому в молитвах, другому - в пияцтвi, сам же уперто йшов до сво?? мети: син iмператора Романа I Лекапiна i слов'янки-рабинi, оскоплений сво?м же батьком, мрiяв сiсти на Соломоновiм тронi.
      Проте кiльце навкруг Константинополя затягувалось, зрозумiв це зрештою i проедр.
      Пiсля смертi Цимiсхiя й проголошення iмператорами Василя й Костянтина Феофано жила як удова-василiса у Влахернi, навiдувалася часто до сво?х синiв у Великий палац, проедр iнодi навiть радився з нею, вважаючи, що вона йому не страшна.
      Насправдi ж Феофано не могла простити проедру Василевi зради, мрiяла помститись йому, вигнати з Великого палацу, знищити, вона уперто, хитро, пiдступно йшла до цього.
      Проедр помилявся, думаючи, що Феофано заспоко?лась i вдоволена долею удови-василiси. Феофано в цей час не було ще повних сорока лiт, вона була красива i знала цiну сво?й красi, кров буяла в нiй, як i в кожно? жiнки, що переступа? останню щаблинку розквiту, але вiдчува? суховiй старостi, - Феофано здатна була зробити найодчайдушнiший, нехай останнiй, аде рiшучий крок.
      I Феофано це робить - серед множества людей, якi ?й зустрiчались у життi, вона вмiла обрати найсмiливiшого й найдужчого, - втiм, може, саме незрiвнянна, дивна краса ?? робила цих обранцiв смiливими, дужими, божевiльними в сво?х поривах!
      Так, сиеряiись на чужу силу, вона i йшла шляхами життя, разом з обраними нею самою коханцями перемагала, завжди досягала сво?? мети, щоб розплатитись за це зрадою i знову, знову починати...
      Тепер Феофано робить останню страшну спробу. Як жiнка вона не могла нарiкати - i у Вiрменi?, i нинi, в Константинополi, нестямна удовиця вдовольняла свою пристрасть - етерiот, що охороняв уночi ?? палату, був не скопець i помер би, не виказавши та?мницi Влахерна.
      Феофано тонко веде свою гру - всiм вiдомо, що одразу ж пiсля смертi Никифора Iоанн вислав ?? на Прот, далi у Вiрменiю. Тепер, коли не стало Цимiсхiя, Феофано все частiше назива? його ворогом, а Никифора вiрним сво?м другом, часом ходить до храму Апостолiв, де в склепi поруч з тiлом великого Костянтина лежить безголовий труп Никифора, i в цьому нiчого дивного нема?: вона була його жоною до останнього дня життя.
      Не забува? вона й про синiв - Василя й Костянтина, ?й дозволено вiдвiдувати Великий палац, Феофано часто бува? там, заходить до старшого сина - Василя. Вiн молиться з сво?ми ченцями, Феофано ж слово за словом розбуджу? в ньому жадобу до влади й слави, виклика? ненависть до проедра Василя.
      Феофано не помиля?ться - син ?? Василь не той, за кого його вважають, вiн, як i мати, ненавидить проедра, хоче його знищити, молиться Христу, але готу? нiж, - прийде час, i Вiзантiя здригнеться, побачивши справжн? обличчя цього iмператора.
      Феофано дивiться в очi Василевi, намовля? його, дума?, хто ?й допоможе знову сiсти на трон у Магнаврi - Вард Фока чи син Василь? Переможе Василь - вона сяде поруч з ним, переможе Фока - що ж, Феофано не здригнеться, Василь муситиме умерти... поки ж що теплою, нiжною рукою мати гладить волосся сина.
      I ? в Феофано ще одна надiя - дочка Анна, яка народилась за два днi до смертi першого ?? мужа - iмператора Романа. Хто зна? нинi, вiд чого помер iмператор Роман? Келих вина - i його не стало, на престолi тодi сiв Нйкифор Фока...
      Аннi мина? п'ятнадцять лiт, на дитячому ?? обличчi вже видно ознаки краси, приваби матерi, i очi в не? такi ж, як у матерi... Душа... так, у Анни буде материнська й душа, - про це дба? й дбатиме Феофано!
      Проедр Василь ?де до Феофано. Вона ненавидить його, проедр це зна?, вiн усе життя використовував i обдурював Феофано, - ?й це також достеменно вiдомо, проте така вже гiрка усмiшка долi, один крук нiколи не лiта?, де вiн з'явився, туди прилетить iнший, стане важко - вони виклюють один одному очi...
      Втiм, до кого ще мiг пiти проедр? Вiн сам вислав з Константинополя всiх тих, що могли б, хоча б рятуючи себе, допомогти йому в цю годину. Iншi - полководцi, знатнi люди, родичi й друзi Никифора Фоки й Iоанна Цимiсхiя, якi б тепер неминуче боролись за себе, а вiдтак i за проедра, - самi втекли, побоюючись помсти, в Малу Азiю i нинi були його ворогами, проедра ненавидiли у Великому палацi, в усьому Константинополi.
      - Я прийшов до тебе як до свого старого друга, - почав проедр, переступивши порiг палати у Влахернi, де жила Феофано.
      - Невже я така стара, як ти? - глузливо вiдповiла на це Феофано.
      - Нi, - зiтхнув проедр, - ти ще молода й красива, це я старий i безсилий, я говорю про древнiсть нашо? дружби.
      - Що ж, - процiдила Феофано, - дружба наша справдi древня й навiть щербата, перевiримо ?? ще раз.
      - I ти допоможеш менi?
      - Я радо допоможу тобi й собi! - зухвало промовила Феофано. - Сiдай, старий, але завжди молодий проедр. Вiн сiв. .
      - Давно вже iмперiя не переживала такого важкого часу, як зараз, - важко диха? проедр, витираючи спiтнiле сво? обличчя. - Мала Азiя й Склiр, болгари й Русь, Кведлiнбург i Рим, проте ти сама все зна?ш, Феофано.
      - Так, все це я знаю, - гостро вiдповiла вона, - але не розумiю, чому ти зараз прийшов до мене?
      - Я прийшов до тебе, бо маю ще одну, й найстрашнiшу, новину... З Мало? Азi? прибув гонець, який повiдомив, що Вард Склiр оголосив себе iмператором, одягнув багряницю й червонi сандалi?...
      - Дуже шкода, проедре, що ти не думав про це, коли не стало Iоанна. Тодi ти, наскiльки я пам'ятаю, усунув мене, бо захотiв правити Вiзантi?ю тiльки з мо?ми синами. Ти невдячний, проедре!
      - Але ж Василь i Костянтин - тво? сини?!
      - Ти одiрвав ?х вiд мене, але не зумiв стати ?м батьком. Чи так, проедре? Чого ж ти мовчиш? Говори!
      Феофано дивилась на блiде, висхле обличчя скопця; примруживши очi, вiн пильно стежив за нею.
      - Василь i Костянтин неспроможнi врятувати iмперiю, - невиразно сказав проедр.
      - Я це ранiше знала, - обережно вiдповiла Феофано. - Так хто ж це може зробити? Ти знову мовчиш? Чому?
      - Iмперiю можеш врятувати тiльки ти, Феофано.
      - Нарештi я почула вiд тебе одверте слово... Проте ти не кiнчив... Врятувати iмперiю можу я разом з тобою. Адже ти так дума?ш?
      - Менi пiзно про це думати. Що я - тiльки проедр, тiнь iмператорiв, постiльничий. Одно тiльки пам'ятай, Феофано: вiднинi проедр служитиме лише тобi.
      - Спасибi, проедре, ти зна?ш, що стати зараз на чолi iмперi? я не можу. Так, Василю, i тобi, i менi вже пiзно...
      - Так що ж робити?
      - А ти скажи, проедре... Якщо ти прийшов до мене, то зна?ш, що робити.
      - Я справдi думав про це... Василь i Костянтин неспроможнi, ?х треба усунути...
      - Ти дума?ш, ?х треба усунути силою й вислати? Проедр на хвилину затявся.
      - Iмператорiв не усувають, а знищують, - тихо промовив вiн. - Ти добре це зна?ш, Феофано...
      - Так, - сказала Феофано, й на очах ?? проедр побачив сльози. - Важко, дуже важко... I хто це може зробити?
      Проедр довго дивився на не?.
      - Доведеться менi...
      - А на кого ж спертись? - запитала Феофано. - Хто сяде на тронi?
      - Я довго думав i про це... Вважаю, що спертись можна тiльки на одну людину - на Варда Фоку.
      Феофано навiть здригнулась. Виявля?ться, проедр тямить ще в людях, добре зна?, до кого тяжi? та константинопольська знать, що ви?хала до Мало? Азi?, одного вiн тiльки не зна? й не повинен знати - Феофано набагато ранiше, нiж проедр, зупинила свiй вибiр на Вардi Фоцi.
      - Це, либонь, правда, - згодилась Феофано. - Варда Фоку пiдтрима? вся знать i навiть синклiт.
      - Я хотiв би, щоб Варда пiдтримала ти, Феофано, бо ти найближча його родичка, жона Никифора.
      - Так, я була жоною Никифора, а нинi його нещаслива вдова.
      - Ти можеш бути ще щасливою, Феофано.
      - З Вардом? Що ж, цей юнак колись любив мене, але зараз уже пiзно.
      - Нi, Феофано, тобi нiколи не пiзно, це тiльки я нiколи не знав i не знатиму щастя любовi.
      - Тво? щастя в тому, що ти був проедром кiлькох iмператорiв, а пощастить - то й ще одного.
      - Думаю, що нам обом пощастить, - дай менi два порошки, якi, я знаю, залишились ще в тебе з давнiх часiв.
      Феофано, очевидь, уже перемогла себе, пiшла в сусiдню палату, швидко повернулась звiдти й дала проедровi два порошки. У не? тремтiли руки, вона боялась, i це втiшило проедра.
      I тодi сталось те, чого у Великому палацi нiхто не ждав. Одного ранку в покоях iмператора Василя не прозвучали, як це завжди водилось, молитви, коли ж через якийсь час вiн вийшов з поко?в, то оточували його не ченцi й священики, а етерiоти з оголеними мечами в руках. I йшов Василь не так, як завжди, не з скорбними очима, не похиливши голову, не повiльним кроком, а з високо пiднесеною головою, швидко, впевнено, очi його палахкотiли гнiвом.
      Опинившись у Золотiй палатi, дверi яко? вiдчинив переляканий папiя Лев, iмператор Василь велiв логофету, що впав перед ним ниць, привести проедра Василя.
      Ждати йому не довелось. Проедр Василь уже був тут, у Золотiй палатi, не добiгши кiлькох крокiв до трону, упав ниць.
      - Ти мене кликав, василевсе... я з'явився, - промовив проедр, але так тихо, що сам не почув свого голосу.
      - Так, я велiв привести тебе сюди, в Золоту палату.
      Iмператор довго дивився на проедра.
      - Гидкий, нiкчемний скопець! - голосно крикнув вiн. - Невже ж ти за сво? життя ще не напився кровi?
      - Я нiколи не пив нiчи?? кровi... Я не знаю, про що говорить iмператор... - пробурмотiв проедр, намагаючись зрозумiти, що сталось.
      - Ти хотiв мене вбити! - схопився раптом з крiсла i ступив крок уперед iмператор.
      "Брехня! Все це брехня! Я не думав, не хотiв тебе вбивати, iмператоре!" - готове було вирватись у проедра.
      Але вiн цього не сказав, а, затремтiвши вiд переляку, дивився, як iз дверей, що вели до катихуменiю* (*Катихуменiй - поко? василевсiв.), вийшли Феофано, начальник етерi? Лев, ще кiлька етерiотiв.
      Проедр зрозумiв, що сталось, - який же вiн був необачний, що на одну годину повiрив Феофано, невiдомо як, але вона прийшла до Великого палацу в цю вранiшню годину, поруч з нею стоять начальник етерi? Лев, великий папiя - всi, що люто його ненавидять, а зараз, заполоненi Феофано, стоять позад iмператора.
      Але лукава душа його не могла змиритись з тим, що сталось, за одну мить вiн вирiшив боротись, тiльки боротись i, якщо так, не шкодувати Феофано.
      - Великий василевсе! - тихим i нiбито зовсiм спокiйним голосом промовив вiн. - Тебе ввели в оману. Так, великий василевсе, тебе хотiли вбити, тут, у Великому палацi, ? людина, яка хотiла тебе отру?ти, вона дала менi два порошки отрути - для тебе, василевсе, i для iмператора Костянтина.
      - Де цi порошки? - крикнув Василь.
      - Вони тут, зi мною, - проедр вихопив iз-за пояса склянку з отрутою...
      - Дай менi ?х...
      Проедр швидко ступив уперед, подав iмператору склянку. Василь взяв ?? й довго дивився на сiрий порошок, що пересипався на днi.
      - Хто дав тобi цю отруту? - запитав Василь.
      I проедр Василь вирiшив. Власне, йому не було з чого вибирати - iмператор довiдався про замах на себе, позад нього сто?ть Феофано, яка дала отруту, вона ж i виказала його, - нехай загиба? Феофано!
      - Цю отруту для тебе й iмператора Костянтина дала менi мати твоя Феофано...
      Iмператор мовчав. Блiда, широко розплющивши очi, стояла недалеко вiд нього Феофано, перед престолом на колiнах стояв проедр Василь.
      Це була страшна хвилина - тут, у Золотiй палатi, вирiшувалась доля двох хижакiв, що все життя ненавидiли один одного, але робили разом сво? злочини.
      - Сину, - сказала Феофано, - дай менi цю отруту.
      Безжальний Василь, не обертаючись, простягнув руку й подав матерi приготовану для нього отруту.
      Але що це?! Феофано взяла склянку, подивилась, чи ? там порошок, вийняла корок i, висипавши в рот, проковтнула отруту. Потiм вона твердо ступила вперед, поклала руку на плече Василя, сказала:
      - Не бiйся, сину! Це не отрута, а крейда... Тепер ти бачиш, що хотiв зробити проедр Василь.
      - Цей нiкчемний скопець вже не проедр! Гнати, гнати його з Великого палацу, Константинополя, iмперi?! Женiть його!
      Iмператор Василь люто помстився проедровi Василевi. Це була не тiльки його помста - вiн мстився за свого батька Романа, отру?ного проедром, за iмператорiв Костянтина, Никифора, Iоанна, якi загинули вiд руки проедра.
      Не знав iмператор Василь тiльки того, що спiвучасником, помiчником, а здебiльшого й натхненником усiх цих вбивств була також i мати його Феофано... Розвiнчаний проедр, рятуючи сво? життя, не мiг тепер цього сказати, бо тодi до помсти Василя додалася б ще помста й Феофано, - сама ж Феофано, намагаючись обiлити себе, просила, щоб син Василь люто покарав колишнього проедра.
      Василь покарав проедра. Одягнутого в чорну тунiку, з непокритою лисою, безбородою головою, у сандалiях на босу ногу його провели пiд охороною етерiотiв через вулицi й площi Великого палацу, виштовхнули через пiвнiчно-захiднi ворота за Iподромом, гнали серединою вулицi Меси, пiд крики величезного натовпу, що зiбрався на той час, завернули на Середню Месу, так довели до захiдно? стiни города, вивели через давнi Золотi ворота, де починався шлях на Евдом, i там залишили.
      I тодi Василь, що напередоднi був правителем iмперi?, мав незчисленнi багатства, втративши все, не маючи нiчого, i навiть шматка хлiба на день насущний, побрiв, як жебрак, по шляху...
      Цей шлях не мав для нього нi початку, нi кiнця. Хто мiг тепер допомогти йому? Нi, в iмперi? знали проедра, коли вiн був всемогутнiм, а нинi боялись як ворога iмператорiв, його ненавидiли й ганьбили, коли б вiн на безконечному сво?му шляху десь зупинився й попросив хлiба - йому б поклали тiльки камiнь.
      Так на довгому шляху брiв бездомний Василь, щоб упасти десь на обочинi й померти.
      Iмператор Василь став на довгий час ?диним i повноправним вершителем долi Вiзантi?. Брат Костянтин - вiн сидiв поряд з Василем на престолi, але iменi його не згадували за життя, а пiсля смертi прозвали Костянтином П'яницею; один Василь, Василь Жорстокий, Василь Убивця, сидiв на Соломоновiм тронi.
      Звiдки з'явились цi якостi - рiшучiсть, безжальнiсть, безсердечнiсть - у людини, яка з юних лiт вiддавала себе постам, молитвi, богу?
      Священики й ченцi, якi денно й нощно оточували iмператора Василя, християнська мораль, яку вони прищеплювали йому, саме вони були плодючим грунтом, на якому вирiс i виховався iмператор-деспот.
      Святi отцi, що навчили його говорити про су?ту свiту, бреннiсть людського iснування, життя потойбiчне, самi ж рвались до влади в iмперi? й мали цю владу, тримали в руках незчисленнi багатства i невпинно ?х помножували.
      Iмператор Василь за все життя нiкого не полюбив i помер бездiтним, вiн не ?в м'яса й не пив вина, ходив у власяницi й спав на твердому дерев'яному ложi... Чернець !
      Саме в цей час вiйська комiтопула Саму?ла, що досягли Ларисси, й Аарона, якi вийшли до Адрiанополя, зупиняються.
      Однi в Константинополi говорять, що це iмператор Василь послав проти ненависних болгар новi легiони, iншi стверджують, що трапилось чудо.
      Насправдi ж iмператор не посилав проти болгар нових легiонiв, бо тут, у ?вропi, вiн ?х не мав, не трапилось у Лариссi й жодного чуда, - нi, комiтопули Саму?л i Аарон, захопивши Пелопоннес аж до Ларисси й дiйшовши з сво?м вiйськом до Адрiанополя, тим самим звiльнили вiд гнiту Вiзантi? всi землi Болгарi?, якi належали ?й на заходi, стали на межах Вiзантi? i взяли городи, звiдки могли загрожувати самому Константинополю.
      Чи мiг Саму?л, одним ударом поваливши владу Вiзантi? в Захiднiй Болгарi?, iти далi на Константинополь, чи мiг вiн стати на рiшучу брань з Вiзантi?ю, що тримала в сво?х руках майже всю Схiдну Болгарiю, аж до берегiв Дунаю й Руського моря?
      Нi, Саму?л дi? обережно й мудро, вiн зупиня? сво? вiйська в Лариссi, Солунi, пiд Адрiанополем, вiднинi Захiдна Болгарiя звiльнилась вiд ярма Вiзантi?, багато лiт вiн змiцнюватиме й устроятиме ??, щоб потiм зiбрати всi сили, визволити Схiдну Болгарiю, возз'?днати отчину вiд Дунаю до Егейського моря.
      Взявши Лариссу, Саму?л на деякий час зупиня?ться в нiй. Це був, либонь, найкращий i неповторний, але дуже короткочасний щасливий час його життя. Весна цвiла на берегах чарiвного Егейського моря, цвiла весна i в серцi Саму?ла.
      Вiн був молодий, перемога над Вiзантi?ю здавалась йому недалекою; на вулицях Ларисси - чудового города, що дуже нагадував Константинополь, - Саму?л зустрiча? чудову гречанку Iрину, палко закоху?ться в не?.
      Коли весна одцвiла, Саму?л велить сво?му вiйську повертатись в гори - з собою вiн везе великi скарби, мощi святого Ахiллея, жону Iрину.
      Саму?л пряму? в Преспу, куди пiсля Водена вiн вирiшу? перенести столицю. Тут, на островi, що височить серед озера, Саму?л заклада? град, буду? церкви, ставить стiни, тут народжу?ться син його Iоанн-Владислав.
      Пiзнiше Саму?л переносить столицю в Охриду, - це город, де жив i був комiтом його батько Микола, де народився й сам Саму?л, але не тiльки це веде його в Охриду - звiдси йому краще буде боротись з Вiзантi?ю.
      Ця боротьба наближалась, якби не повстання в Малiй Азi?, iмператор Василь давно кинув би проти Болгарi? кращi сво? легiони, повстання в Малiй Азi? тривало, й Василь скеровував туди головний свiй удар.
      Саме в цей час комiтопул Саму?л, що мав вiд батька свого й брата Давида корону кесаря, робить дивний крок - збира? боляр i бо?лiв з усi?? Захiдно? Болгарi?, якi обирають кесарем сво?м Романа.
      У цьому нiчого дивного нема?: Саму?л вiдчува?, що наближа?ться вирiшальний час, коли на очах всього свiту Болгарiя стикнеться з Вiзантi?ю i ?? iмператорами, сам Саму?л не шука? слави, а, дбаючи тiльки про отчину, хоче, щоб хтось очолив цю боротьбу. Роман - скопець, вiн останнiй i нещасний син Петра, але кесар з роду, онук славетного Симеона.
      Iншi кажуть, що Саму?л зробив так, бо домовився, що кесар усиновить його, Саму?ла, через що син Саму?ла Iоанн-Владислав стане законним спадко?мцем бездiтного кесаря з роду Симеона.
      Навряд чи було так; обираючи кесарем скопця Романа, комiтопул Саму?л дбав не про себе, а про Болгарiю, хотiв, щоб кесарi болгарськi, як i колись, стояли нарiвнi з iмператорами роме?в, а посли ?х сидiли по праву руку василевсiв.
      Але найбiльше покладався Саму?л на самого себе та ще на брата Аарона, що сидiв у Средцi. Аарон був бажаним гостем у Охридi, Саму?л часто ?здив у Средець i там радився з братом. Коли в Аарона народився син Iоанн, Саму?л став його хрещеним батьком.
      Так дi? комiтопул Саму?л, так дба? про майбутн?, насправдi ж робить помилки, за якi потiм йому самому доведеться розплачуватись.
      Iмператор Василь використову? передишку, яку дав йому Саму?л, для того, щоб полагодити справи в Малiй Азi?. На помiч йому приходить мати - Феофано.
      У першi ж днi пiсля скинення проедра Василя василевс збира? синклiт, признача? не проедром, а паракимоменом Iгнатiя, що був до цього стратигом феми Фракi?, - мужа суворого, трезвого, також аскета.
      На зборах ?пископи, якi з'?хались до Константинополя на похорон патрiарха Антонiя, що займав кафедру в святiй Софi? лише чотири роки, новим патрiархом несподiвано обирають Миколу II Хризоверга, хоч вiн був одружений i лише за кiлька рокiв до цього поховав свою жону, - така воля iмператора, що хоче мати патрiарха слухняного, покiрного, але жорстокого й безжального до iнших.
      Цi особи - паракимомен Iгнатiй, патрiарх Микола Хризоверг, а разом з ними сотнi ?пископiв, священикiв i ченцiв - будуть вiднинi слугами Василя; признача? вiн i нових стратигiв, полководцiв, що дуже мудро, - до Константинополя почина? повертатись з Мало? Азi? знать, яка в час панування проедра втекла з столицi й служила Варду Склiру.
      Цього мало, - новому iмператору треба мати бiля себе особу, яка б допомогла йому розплутати клубок змов у Малiй Азi?, а якщо буде потреба, зав'язати новий, потрiбний уже для нього клубок, - такою особою буде Феофано.
      Чи любив iмператор Василь, чи поважав матiр свою Феофано, чи вiрив ?й? Нi, вирiсши в стiнах Великого палацу й з самого дитинства не бачивши, вiн не любив сво?? матерi, знаючи вiд чиновникiв i, либонь, вiд самого проедра Василя ?? минуле, не мiг поважати, вiрити ?й вiн також не мiг.
      Проте обiйтись без не? новий iмператор не мiг, бо вона i тiльки вона була родичкою багатьох родин Фокiв, Цимiсхi?в, знала константинопольську знать, мала друзiв i коханцiв у ?вропi, Малiй Азi?, Вiрменi?, Грузi?, ?? тiтка була жоною нiмецького iмператора.
      Феофано сама давала зрозумiти Василевi, що хоче йому допомогти, кожного дня при?жджала до Великого палацу, зрештою зовсiм пере?хала й оселилась тут. I вона допомагала сину!
      Iмператор Василь не крився вiд не?. Та й з чим мiг критись, - вона, безперечно, знала бiльше, нiж вiн.
      - Проклятi Шишмани, либонь, скоро не пiдуть проти Вiзантi?, - говорив вiн, - нема? сили в них, мало сил у мене... Готу?ться Саму?л, я приготуюсь швидше, нiж вiн... Коли б тiльки не скопець Роман.
      Феофано якусь хвилину думала - вона майстерно вмiла зав'язувати вузли кривди й обману.
      - Наскiльки я розумiю, - сказала вона, - Роман, якого Саму?л назвав царем, все ж нiколи не буде царем Болгарi?, i це найперше зна? вiн сам... Треба, сину, знайти людей, якi оточували його тут, у Великому палацi, i послати ?х до нього в Болгарiю...
      - Його наставником тут був митрополит севастiйський Флавiан.
      - Пошли його в Болгарiю.
      - Я буду думати, мамо. Час у мене ?. Аби тiльки погасити повстання Варда Склiра в Малiй Азi?, тодi я зберу всi легiони, пошлю ?х проти мiсян.
      - Поки що пошли ?х проти Склiра.
      - У мене нiчого послати. Склiр веде мо? ж легiони. Феофано замислилась.
      - Воювати з Склiром, не маючи сил, тобi справдi важко. Але чому ти сам мусиш iти проти нього?
      - А кого пошлю? Мати засмiялась:
      - Роби так, як iмператори колишнi: не можеш пiти сам - посвари ворогiв, вони нароблять бiльше, нiж ти.
      - З ким я посварю Склiра?
      Феофано говорить тихим, спокiйним голосом, вона начебто переказу? сво? думи, ще нiбито вага?ться, пробу? щось радити, хоч усе в не? вже ранiше передумане, все вирiшене.
      - Iмператор Iоанн i його проедр були несправедливi до багатьох людей, несправедливi вони були й до мене, а також усiх родичiв мого мужа Никифора Фоки.
      - Чим нам могли б допомогти нинi Фоки? Лев Фока ослiплений, його син Вард - чернець у монастирi на Хiосi. Феофано зна?, куди цiлить.
      - Слiпий Лев, - каже вона, - справдi нiчим не може нам допомогти, а Вард Фока пройшов сувору школу чернецтва в монастирi. Якщо його зробити доместиком схол у Малiй Азi?, вiн вряту? iмперiю, не забудь, Василю, що Фокiв зна? весь Константинополь i Мала Азiя.
      Iмператор Василь довго думав. Мати радить йому щиро, одверто, в ?? словах, либонь, правда.
      - Де ж узяти легiони для Варда Фоки?
      - Якщо ти зробиш його доместиком, я дам йому потрiбнi легiони, - каже Феофано.
      Тепер вони дiють разом. Iмператор Василь пише листа до Варда Фоки, в якому визна?, що Iоанн Цимiсхiй дiяв несправедливо, позбавивши його всiх знакiв, багатства й постригти в ченцi на островi Хiос, - iмператор Василь дару? Варду Фоцi волю, поверта? всi ма?тки й багатства, признача? доместиком схол i велить стати на чолi вiйська, розбити Варда Склiра.
      Феофано ж пише листа волостелину, мепет-мепе* (*Мепет-мепе - цар царiв (груз.).) Грузi? Давиду, з яким вона налагодила добрi стосунки, бувши у Вiрменi?; вiд iменi свого сина iмператора Василя й себе особисто Феофано просить Давида допомогти у важкий час iмперi?, дати новому доместику схол у Малiй Азi? Варду Фоцi десять тисяч во?в, щоб вiн мiг розбити самозванця-iмператора Варда Склiра.
      Цi два листи Василь i Феофано доручають одвезти на острiв Хiос i в город Тбiлiсi константинопольському патрикiю Торнiкiю, що незадовго до цього постригся в ченцi на Афонi. Патрикiй-чернець - сам з походження грузин - Торнiкiй цiлком придатна особа для далеко? подорожi на Хiос i в Грузiю.
      Мине недовгий час, i Торнiкiй доб'?ться крiзь пустелi до Мало? Азi?, до Тбiлiсi, впаде перед престолом мепет-мепе Давида, вiд iменi iмператора Василя й матерi його Феофано проситиме помочi й во?в.
      Мине ще якийсь час, i мепет-мепе Давид, порадившись з сво?ми вiзирами* (*Вiзири - мiнiстри (груз.).), пошле iмператору Василевi цiлий легiон - десять тисяч во?в, на чолi ж його поставить ченця Торнiкiя.
      Мине ще якийсь час, i в пустелях Мало? Азi? почнеться двобiй мiж Склiром i Фокою, палатимуть городи, кров литиметься на пiсок, вмиратимуть люди, - цим жила й живе Вiзантiйська iмперiя.
      Тричi вiч-на-вiч сходитимуться в пустелях Вард Фока i Вард Склiр, у вирiшальному бою над рiкою Галiс полководець у чернечiй рясi, з хрестом на грудях i мечем у руцi поведе проти во?нства Варда Склiра десять тисяч вершникiв-грузин - i розбитий уже навiки Вард Склiр залиша? на полi бою сво?х во?в i меч, тiка? до арабiв, а халiф кида? його у в'язницю.
      З багатою здобиччю повертаються на батькiвщину грузинськi во?, на згадку про сво? бо? вони будують на Афонi свiй iверський* (*Iверiя - древня назва Грузi?.) монастир Портаiтiсси.
      Засмучений поверта?ться до Константинополя полководець-чернець Торнiкiй, на цей раз вiн везе iмператору Василевi листа царя Давида - мепет-мепе вимага? за свою во?нну помiч велико? данi.
      На костях переможеного во?нства Склiра сто?ть Вард Фока. Вiн давно скинув свою рясу, на ньому шитий золотом i срiблом оксамитний одяг, тугий пояс перехоплю? його тонкий стан, - смiливий полководець дума? про Феофано.
      А тим часом у Константинополi твердо сiда? на Соломоновiм тронi iмператор у чернечiй рясi, що мрi? подолати й тримати в покорi Малу Азiю, зiбрати сили й рушити на Болгарiю, перемiгши ж ??, iти й на Русь!
      4
      Володимир утвердився, сiв на отчому столi в городi Ки?вi, став великим князем Русi.
      Русь не була островом серед якогось моря-океану. Зi всiх бокiв ?? оточували iншi землi, племена, народи. Деяких з них, а найпаче сусiдiв, руси знали, тримали й намагались тримати з ними мир i дружбу - так було з ромеями, болгарами, чехами, поляками, евенами на пiвночi, аланами й касогами на далекому пiвднi, з народами Кавказу.
      Але це був не весь свiт! Невiдомi й грiзнi народи жили на полунощi Русi, за Варязьким морем, мов хвилi величезного суворого океану, iз-за степiв за Iтилем-рiкою виходили й виходили новi й новi невiдомi, страшнi сво?ю силою орди, та?мничi, незнанi люди жили за Джурджанським i Руським морями.
      Далекий i дивний свiт! Як мало знали тодi люди однi одних i як важко було ?м це знати. Щоб добитись з Ки?ва до Константинополя, доводилось ?хати два-три мiсяцi, шлях до Iтиля-рiки вимiрювався половиною року, щоб пропливти Джурджанське море й побувати в Шемасi* (*Шемаха - столиця Ширвану (сучасного Азербайджану).) чи Ургентi* (*Ургент - мiсто в Хорезмi.), доводилось витратити кiлька рокiв.
      А проте люди йшли. Що Шемаха чи Ургент? Руськi люди того часу - купцi, сли, часто просто шукачi щастя - доходили не тiльки до них, а бували в далекому Багдадi, Мервi, Баласагунi, Кашгарi i навiть за рiками Хуанхе i Янцзицзян - в державi Сунi* (*Сун - Древнiй Китай.), на березi океану, iз-за якого вста? сонце.
      Це були не завойовники, не поневолювачi iнших народiв, не розбiйники, що шукали здобичi, як-от свiони, печенiги, половцi, татари, - нi, руськi люди мали доста землi, лiсiв, рiк, добр, вони йшли утверждати отчину, несли мир.
      Важко уявити далекого нашого предка - мандрiвника того часу, що прокладав перший шлях серед буйних трав Дикого поля, iшов по незайманiй i безмежнiй цiлинi, рубав стезю в лiсi, спав на землi, харчувався злаками й м'ясом птаха чи звiра, вбитого стрiлою з лука, топором, рогатиною, стережучись ворога, що мiг прича?тись за кожним деревом i кущем, iшов уперед i вперед, пiзнавав свiт, хотiв миру.
      Але як пiзнати дивний цей свiт, як знайти, утвердити сво? мiсце в ньому, тримати мир з iншими людьми, землями? Нiч. У степу пiд могилою горить багаття, бiля нього сидить бородатий, засмаглий, свiтлоокий чоловiк. На рожнi вiн смажить на вугiллi шмат пахучого м'яса дрохви чи сайги, вечеря?, ляга? спати, поклавши голову на луку сiдла.
      Багаття догора?. В полi тиша. Чути тiльки, як близько переступив ногами спутаний на нiч кiнь, вiн гризе гострими зубами смачну свiжу пашу. Навкруг темно, поле нагаду? чорний килим, над ним висить, як величезна, перевернута догори дном чаша, небо.
      Земля i небо! Так, тiльки вони iснують у свiтi: земля - це рiвна площина, яку перетинають лiси, гори, рiки, моря, вся ж земля незрушно сто?ть на стовпах, навкруг не? зi всiх бокiв виру? океан...
      Небо, на яке дивився тисячу лiт тому далекий наш пращур, також турбувало його, це безбережний голубий океан - свiт, якого людина не зна? й не може знати, там живуть невiдомi iстоти - боги, там ? сади, рiки, вирiй, де лiтають i пурхають, як птахи, душi предкiв, вдень по небу котиться сонце, що ночу? в пiдземних коморах, вночi сторожа неба запалю? в небi множество зiр, он вони переливаються всiма вогнями, мiняться, кволим промiнням освiтлюють темну землю.
      Багаття догорiло. Мандрiвник не спить. Вiн сидить у темрявi, впираючись у землю дужими руками, замислений, спокiйний, земля - це твердь серед безбережного океану, повiльно колишуться десь хвилi, часом сколихнеться й земля...
      Далекий i дивний свiт! Людина, що жила в ньому, - то дитина, що блукала в темних лiсах, дерлась через буреломи й хащi, невпинно йшла i йшла вперед.
      Князю Володимиру було нелегко жити в незнаному, та?мничому, загрозливому свiтi. Проте в двадцять лiт, сiвши на столi отця в Ки?вi, вiн добре вже знав Русь, любив ?? людей i просто хотiв жити.
      Вiн бачив, що з усiх бокiв над Руссю нависали чорнi хмари - на захiд сонця захопила чимало червенських городiв Польща, за якою стояв Оттон нiмецький, шлях до Джурджанського моря перетинали й чимдалi все нахабнiшали чорнi булгари, нижче вiд них по Iтилю-рiцi ворушились недобитi хозари.
      Непоко?в князя Володимира й Пiвдень - там був одвiчний злий i хижий ворог Русi - Вiзантiя, купцi-гречини з Константинополя стверджували, що на престолi там твердо сидять iмператори Василь i Костянтин, руськi купцi говорили, що проти iмператорiв повста? Мала Азiя, на Константинополь iде Болгарiя.
      До Ки?ва приходило чимало втiкачiв з Болгарi?; вони розповiдали, що в Захiднiй Болгарi?, у горах, сидять i йдуть супроти iмператорiв брати-комiтопули Шишмани, а над Дуна?м i Руським морем сидять роме?.
      Була б сила, князь Володимир зробив би так, як i його батько, - рушив комонно, пiшо, на лодiях до Дунаю, пiдняв нескорених болгар, зламав крила iмператорам роме?в.
      Але вiн не мiг так зробити, не вся Русь нинi покорялась Ки?ву, Руська земля здригалась, коли во? схрещували мечi i коди проливалась кров пiд Любечем, у Ки?вi й Роднi; коли Володимир сiв на отчому столi, радимичi, в'ятичi й деякi iншi вiдмовились визнати його ки?вським князем i платити дань.
      Вiн розумiв i знав, чому так сталось. За недовгий свiй вiк князь Володимир бачив, як швидко змiню?ться Руська земля й усi ?? люди, Русь, яку вiн бачив i пiзнав у юнi лiта в Ки?вi, пiзнiше в Новгородi, Полотську, скрiзь, куди не кинь оком, - ця Русь була вже не та, що ранiше.
      Якби хтось запитав у нього, що ж змiнилось i що змiню?ться на Русi, князь Володимир, либонь, не змiг би та й не зумiв би пояснити, бо сам не знав, знаючи - не згоджувався, не згоджуючись - думав, що робити.
      Вiн вiрив у безначальну, древню й вiчну Русь, що сидiла на землях вiд Руського й до Крижаного моря, вiд Карпатських гiр до Iтиля-рiки й Орала; вiн безмежно любив цю Русь з ?? законами й поконами, з дерев'яними богами, з людьми, що боронили все це й згоднi були за нього вмерти.
      Але князь Володимир бачив i вiдчував, що на цiй землi, в усiй Русi вста? щось нове - незрозумiле, часом дивне, а проте неминуче, невблаганне, потрiбне.
      Древня Русь мала свiй закон i покон, не одним рiчищем пливе Днiпро, кожно? весни вiн рiже кручi, змива? й насипа? новi береги, кожного дня над землею пливуть i пливуть хмари; хмара, що пливе нинi, вже не та, що була вчора, вiчно б'?ться в скелястi береги Руське море, проте i воно, i береги змiнюються...
      Був час, коли Ки?в вважали городом усiх городiв i земель Русi, коли ки?вський князь, як отець великого роду, як могутнiй дуб, стояв над днiпровими горами, а племена Русi, як члени однi?? родини, пiдпирали його.
      Князь ки?вський знав, що мусить берегти землi Русi, мав дружину, во?вод, тисяцьких, сотенних - свою Гору, а щоб ?х одягати, по?ти, кормити, брав з земель Русi дань.
      Нинi ки?вська Гора була не та, що ранiше, - не тiльки дружина з во?водами, тисяцькими, сотенними пiдпирали князя, живi ще були во?води, тисяцькi, яких водили на брань Iгор, Святослав, вони називались боярами, мужами лiпшими й нарочитими, особливо похилi лiтами - градськими старцями.
      Волостелини, во?води, тисяцькi - старша дружина, що нинi пiдпирала князя, бояри, мужi, старцi, що тримали колись у руках мечi, а нинi мали набагато важливiше - на грудях i шиях гривни й чепи, в домах - скотницi з золотом i срiблом, наокруг - пожалуванi ?м землi, лiси, рiки... О, князiв тепер не тiльки пiдпирала, бiля них сидiла, як п'явиця, страшна, невблаганна, ненаситна сила - Гора.
      Так було не тiльки в Ки?вi - порость, що росла колись i розвивалась пiд захистом могутнього дуба - Ки?ва, вже сама стала дубами - Новгород, Полотськ, Смоленськ, Туров. Муром, Ростов, Тмутаракань - цi городи, як богатирi, стоять скрiзь на Русi.
      I в кожному з цих городiв, у землях, якi вони обiймали, була своя Гора, сво? волостелини, во?води, бояри, мужi, старцi, що самi вирiшували справи сво?? землi. I добре, що там сидять волостелини, во?води, бояри, вони мусять мати сво? дружини, берегти й множити багатства земель, не забуваючи нiколи про Ки?в, про ки?вського князя.
      Проте землi забувають про Ки?в, могутн? колись древо неначе старi?ться, дуплявi?, трухлявi? - нiколи ще не було, щоб дiти ?диного отця-князя iшли один супроти другого. Що ж, вiн пiде, як отець його Святослав, у цi землi, за старi закони й покони, за старих богiв.
      На укра?нах Русi - скрiзь понад Россю й Стугною, над Пслом i Сулою - в два-три ряди височать вали, вони звиваються в полi, як велетенськi полози, через що люди називають ?х Змi?вими валами, мiж ними зяють глибокi чорнi рови, через двадцять, п'ятдесят, сто поприщ серед степiв стоять дерев'янi городи з високими стiнами, вежами, заборолами, - Руська земля одгородилась вiд полудня, нi печенiг, нi половець, нi якийсь iнший ординець не пiдкрадеться тепер до Ки?ва.
      Князь Володимир дивиться на захiд - туди вiн спряму? свiй перший удар, уже в городi - на Подолi й Оболонi - сто?ть численна дружина, усю зиму з Чернiгова, Переяслава й усiх ближчих земель до Ки?ва йде i йде земське вiйсько.
      5

      Князь Володимир знав, що Рогнiда ви?де з Полотська, тiльки скресне Двiна, через що в кiнцi квiтня вируша? вгору Днiпром до Вишгорода - вiн хотiв зустрiти ?? пiсля довго? розлуки не на Горi, а в iншому, вiдлюдному, тихому куточку.
      Княжий двiр у Виштородi був для цього цiлком придатний. Тут, на високих горах, що круто обривались над Днiпром, з давнiх-давен стояла покладена на кам'яних пiдмурках дерев'яна фортеця з стiною наокруг, ровами й валами. Чудовий був Днiпро, що линув пiд самими кручами, скрiзь на горах i в берегах темнiли густi лiси, недалеко переливалась голубими водами Десна, вдалинi на пiвднi видно було Ки?в.
      Володимир ви?жджав до Вишгорода не один. Полотську княжну треба було прийняти достойно, вiддати ?й честь як жонi. Вiн бере з собою до Вишгорода багатьох мужiв лiпших i нарочитих, во?вод i бояр, ?хнiх жон. Ще ранiше туди ви?хали тiуни й дворяни, якi мали всiх по?ти й кормити. Вишгородська фортеця, що десятки лiт стояла в безмов'? над Днiпром, стережучи пiвнiчнi околицi Ки?ва, ожила, вечорами у вiкнах ?? привабно заблищали вогники.
      Недовго довелося князевi Володимиру ждати княгиню - одного дня вони по?хали на лови в перевесища, заутра перепливли Днiпро i до заходу сонця гнались у полi за сайгаками, третього дня рано-вранцi в голубому маревi на горiшньому плесi побачили обриси лодiй. Повноводий Днiпро линув швидко, незабаром стало видно чорнi, прикрашенi рiзьбленими птахами, морськими дивами й банькатими водяниками гостроносi учани, над одним iз них маяло знамено землi Полотсько?.
      Тiльки учани зупинились бiля круч, до них поклали пходнi. На березi стояли й ждали княгиню одягнутi в найкращi платна й шитi золотом i срiблом корзна мужi, бояри й во?води; жони ?х, почепивши на себе всi оздоби, з важкими, блискучими усерезями у вухах, золотими обручами на руках i ногах, шепотiлись.
      Княгиня Рогнiда стояла в учанi з дитям на руках, поруч з нею - во?вода Путята, за ними - кiлька жон i темноока, сувора свiонка Амма - кормилиця княгинi. Рогнiда була одягнута дуже просто - в бiлому платнi й темно-синьому опашнi, з чорною пов'язкою на головi, обличчя в не? дуже блiде, як у матерi, що багато ночей не спала бiля дитини, стомилась у далекiй дорозi.
      - Бiлява! Шу-шу-шу! - шепотiлись жони.
      - Очi голубi! Шу-шу-шу!
      - Мовчiть! Мовчiть-бо! Ось вона вже йде! - гримали бояри.
      Тримаючи на руках дитя, княгиня Рогнiда зiйшла по гнучкiй походнi на берег, князь Володимир ступив уперед, поцiлував жону, взяв у не? дитину.
      Одразу ж до Рогнiди кинулись жони - вони оточили ?? колом, обнiмали й цiлували, котрась iз жон за старим звича?м посипала шлях княгинi житом.
      - О, який красний княжич! - пiднiмались навшпиньки й позирали на немовля жони.
      - Бiлявий!
      - На отця схожий!
      - Жони! Бояринi! Тихше! Тихше! - стримували ?х мужi.
      Рогнiда посмiхнулась Володимиру.
      - Це Ярл... Так ми називали його в Полотську... - промовила вона.
      Володимир не хотiв образити Рогнiду, що думала назвати сина по-свiонському Ярлом, i вiдповiв:
      - Нехай буде i по-тво?му, i по-мо?му... Ярл - це вiд тебе, слава - вiд мене, назовемо дитя наше Ярославом.
      - Ярослав! Ярослав! - загомонiли мужi й жони. - Чолом княгинi Рогнiдi, кланя?мось такожде й княжичу Ярославу.
      Княгиня Рогнiда рада була, що ?? так тепло й гостинно зустрiли, вона, звичайно, згодилась назвати сина Ярославом, це iм'я нагаду? ?й далеку батькiвщину й славу Ки?вського столу.
      Дитя ж спало. Чи мiг тодi хто думати, що промине сiмдесят п'ять лiт - i вельми старий, немощний Ярослав втече сюди, у Вишгород, i помре тут, у суворiй, темнiй фортецi, де так радiсно починалось нинi його життя?!* (*Князь Ярослав (Мудрий) помер у Вишгородi 1054 року.)
      Загомонiв, зашумiв Вишгород, почався пир, багато звiрiв i птаства завезли сюди тiуни, три ночi, готуючи страви, не спали дворяни, немало переварiв меду, вина й олу годилось випити на славу Володимира, на честь Рогнiди, за здоров'я сина ?х Ярослава.
      Тiльки надвечiр вони залишились удвох, - у палатi, що виходила вiкнами на Днiпро.
      - Невже я тут? - говорила й дивилась на Володимира Рогнiда. - Скiльки часу минуло, як довго я ждала вiсточки вiд тебе, а тiльки вона прийшла - ластовицею прилетiла...
      - Знаю, що тобi довелося важко, Рогнiдо! Але кривавий був мiй шлях до Ки?ва, i тут пролилося багато людсько? кровi, довго тривала облога Роднi, багато муки прийняв я сам...
      - Не говори, не говори про свою муку, Володимире, - перебила його Рогнiда. - Адже все це вже позаду. - Помовчавши, вона додала: - Я рада, що ти зустрiв мене не в Ки?вi, а тут, у Вишгородi! Адже я боюсь Ки?ва.
      - Ти бо?шся Ки?ва? - князь Володимир посмiхнувся. - Послухай, Рогнiдо,- я не пiзнаю тебе. У Полотську я знав тебе смiливою.
      - Так, я була смiливою, - замислилась вона, - бо народилась i жила в Полотську, в лiсах, у родинi батька-во?на, сама боролась за життя i не боялась навiть смертi. - Вона на мить затялась i знову продовжувала: - Так було аж до того, коли зустрiла тебе, та й тодi, вже зустрiвши, не боялась. Ти виявився справедливим, добрим, найкращим. А тепер у нас ? син, Ярослав. Адже я люблю тебе, княже, як сина, а сина свого, як тебе... Не смiйся, не смiйся, Володимире! Як я сюди рвалась, як жадала тебе зустрiти... Боялась, не знала, як ти живеш у Ки?вi, чи покличеш мене, а тепер думаю, що жде мене тут?!
      Оповивши руками шию князя, Рогнiда стояла перед ним, дивилась в саму глибину його очей.
      Вiн дивився на не? такими ж теплими очима, але в них було, либонь, те, чого не було в очах Рогнiди - якийсь смуток, може, печаль.
      - Чого ж ти боялась? Адже я сказав тобi ще в Полотську, що покличу тебе, там нарiк сво?ю жоною, а тепер покликав i в Ки?в, ждав, радий, що бачу...
      - Княже мiй, Володимире! - сказала на це Рогнiда. - Я тебе бачила в Полотську, знала - княжого слова не злама?ш, вiрила - покличеш мене... Боялась я тiльки за серце тво?, бо люблю тебе всi?ю душею.
      Вiн розумiв, про що говорить Рогнiда. О, коли б вона знала, що робилось у цю хвилину в його душi! Вiн думав, коли ?хав до Вишгорода, одверто сказати Рогнiдi, що мав грiх у Ки?вi, який спокуту? й, либонь, довго ще спокутуватиме, - i коли б це нинi зробив, усе сказав Рогнiдi, тодi справжня любов напевне осяяла б ?хнi душi.
      Але вона дивилась на нього такими чистими очима, любов Рогнiди була така безгрiшна, що вiн не мiг, не мав сили чимось ?? затьмарити.
      - Моя дорога, рiдна, - тепло сказав Володимир. - Ти мене бачила й знала в Полотську, нинi я такий, як i був, вiр менi, я щасливий, що ти при?хала сюди, дякую тобi, що народила менi сина. - Вiн обняв ?? стан, пiдвiв ближче до вiкна. - Поглянь, - промовив вiн. - Який чудовий свiт, як хороше тут!
      Було справдi чудово, буяла весна, пiд самою стiною Вишгорода зеленiв, бринiв молодим листом лiс, скрiзь цвiли трави, могутнi води Днiпра линули й линули на пiвдень, по лiву руку голубiла Десна, за нею стелилось безмежне широке поле - з могилами по обрiю, з кам'яними богатирями на них, що, здавалося, стояли на чотi, берегли землю, вдалинi темнiв Ки?в.
      - Хiба не щастя, - говорив князь Володимир, - бути нам з тобою удвох? Я тобi сказав, що много i трудних дiл уже содiяв, а ще бiльше мушу звершити, i вiрю, знаю - звершу ?х, бо так велить Русь... У цьому життi, в усiх мо?х трудах ти допоможеш менi, Рогнiдо, i я нiколи, чу?ш, нiколи не забуду тебе...
      Так впевнено говорив князь Володимир, бо думав, що грозова хмара, яка нависла над ним, пройшла i зникла, бо вiрив, що до них прийде щастя. Людям, i князям також, часто зда?ться, що для цього треба так мало...
      6

      У Полотську, в суворiй фортецi, рано втративши матiр, Рогнiда з юних лiт стала господинею двору, ?й пiдкорялись i виконували всi ?? загади дворяни, вона берегла ключi вiд клiтей, медуш, всього добра. Так i мусило бути - батько й брати Рогнiди во?ни, ?й по покону й праву, як ?динiй жонi в родинi, належало вести господарство, по?ти ?х i кормити.
      Звичайно, добра ки?вських князiв важко було порiвняти з статками Регволда в Полотську - князевi Володимировi належав великий терем на Горi, новий терем, побудований княгинею Ольгою в передграддi, мали ки?вськi князi пiд сво?ю рукою Вишгород, Бiлгород, двори над Россю, Стугною, Либiддю, багато земель, лiсiв, перевесищ, бобрових гонiв, бортневих ухожа?в на обох берегах Днiпра, Десни.
      Як i на Горi, тут владно дiяв старий покон, княгиня Ольга, устрояя землю, устрояла й сво? добра - у сво?х землях, в лiсах i над рiками вона велiла поставити знамена, посилала туди волостелинiв, посадникiв, тiунiв, що iменем ?? визначали уроки й устави, збирали й везли до Ки?ва оброк.
      Тут, на Горi, княгиня Ольга сама приймала дань iз земель, оброки з власних дворiв, пiд ?? невсипущим оком в засiки зсипалось добро, в бертяницi лягали бортi, в медушi - кадi з воском i медом, в клiтi - мiхи, горючий камiнь, риб'ячий зуб, бобровi пахощi.
      Тiльки в старостi, немiчною ставши, довiрила княгиня ключi вiд княжого добра Яринi, пiзнiше Малушi, а пiсля не? Пракседi. Як було за Ольги, так iшло й тепер - у городах i весях сидiли волостелини, посадники, тiуни або ?хнi сини, за княжим теремом дивилась i мала ключi вiд усього добра на Горi Пракседа.
      Прибувши до Ки?ва, Рогнiда кiлька днiв приймала в теремi боярських i во?водських жон, що йшли i йшли подивитись на полунощну княгиню, разом з Володимиром об'?хала Подол, передграддя, побувала в Бiлгородi над Iрпенем, за?жджала на деякi двори.
      Оглянула вона й тереми на Горi й у передграддi, клiтi, медушi, бертяницi - вiднинi княгиня Рогнiда ставала господинею княжого двору, мусила ощадне й по надобi все давати. Княгиню водила по господарству ключниця Пракседа, вона одмикала дверi за дверями в клiтях, докладно повiдала, скiльки й де в не? лежить зерна, мiхiв, де i якi грають у медушах вина й меди.
      Разом з княгинею до Ки?ва при?хали й жони-дворянки, що служили ?й у Полотську, - кормилиця Амма, яка годувала колись ?? саму, кiлька полочанок - Кумба, Ерна.
      Проте вона навiть гадки не мала припоручати добра Гори цим жонам - у них буде своя робота, вони допомагатимуть ?й у палатах, доглядатимуть княжича Ярослава.
      Через це княгиня Рогнiда була дуже задоволена, коли оглянула добра з Пракседою, повернувшись до терема, сказала ?й:
      - Ти пильно стерегла княжi добра, ключнице, пiсля тако? бранi навiть дивно, що ми ма?мо всього доста. Спасибi тобi, Пракседо!
      Ключниця в пояс уклонилась княгинi.
      - Тепер iди, - стомившись пiсля довгих оглядин, закiнчила Рогнiда. - А ключi, - вона не мала нiчого злого на мислi, а вважала, що вiднинi мусить сама дбати про княже добро, - ключi, - вона показала на лаву бiля дверей, - поклади тут.
      Ключниця сердито зиркнула на молоду княгиню - i за княгинi Ольги, i за жони Ярополка Юлi? ключi завжди доручались тiльки ?й, Пракседi, - невже ж полунощна княгиня дума? одразу взяти все в сво? руки, а Пракседу зробити простою дворянкою?
      Але Рогнiда нiчого цього не розумiла, вона дбала тiльки про князя i його добра.
      - Ключi, Пракседо, - промовила вона, - лежатимуть отут на лавi, буде потреба - я одiмкну клiтi i дам тобi все, що ти скажеш, для дому й двору.
      - Добре, княгине! - сухими устами прошепотiла Пракседа, тремтячими пальцями одв'язала низку ключiв од пояса, кинула ?х на лаву так, що вони аж забряжчали.
      Пiсля цього Пракседа, ховаючи очi, ще раз вклонилась княгинi, позадкувала до дверей, вийшла з поко?в.
      У переходi вона зупинилась. Там було темно, постать ключницi зливалась з цямринням стiн, свiтло з високого, вузького вiкна заливало тiльки ?? обличчя. Воно було надзвичайно блiде, очi примруженi, уста стиснутi.
      - Проклята полочанка, - прошепотiла Пракседа, але одразу ж схаменулась, злякано поглянула, чи нема? когось у переходах, i тiльки тодi рушила далi.
      7

      Тихо було в спочивальнi, спокiйна нiч пливла за розчиненим вiкном, здалеку вiд Днiпра долинула й поволi стихла смутна пiсня.
      Пiсля трудiв князь Володимир дуже хотiв спочити - день був важкий, вiн чинив з самого ранку суд i правду людям, говорив з мужами й тiунами в Золотiй палатi, по обiдi оглядав во?нство, яке збиралось i збиралось на Подолi.
      Княгиня Рогнiда також стомилась - вставала вона по-темному, одразу спускалась у стравницю, ходила з Пракседою в клiтi, сама годувала сина, готувала все для гостей i слiв, невсипущою була Рогнiда в Полотську, а в Ки?вi-городi зовсiм недремною стала.
      Проте на душi в княгинi було тихо, ?? наснажувала любов до Володимира, i цього вечора вона приготувала ложе для князя, лягла поруч з ним - нiжна, тепла, ласкава.
      - Спочинь, мiй княже, спочинь! - шепотiла Рогнiда. - Тихо в теремi. Спить син наш, спить весь город Ки?в, засипай i ти...
      Було тихо, дуже тихо, князь Володимир засипав, поклавши руку на його плече, засипала й Рогнiда, Тихо, як тихо!
      I раптом у цiй тишi десь недалеко за теремом почувся плач, спочатку невиразно, далi все дужче, голоснiше.
      Рогнiда не думала будити Володимира, вона, навпаки, хотiла встати, зачинити вiкно - нехай спить князь!
      Але князь уже прокинувся - в сiрiй пiтьмi Рогнiда побачила, як вiн пiдняв голову з подушки, прислуха?ться.
      - Володимире! - промовила тодi Рогнiда. - Менi зда?ться, що це плаче дитя... Вiн слухав.
      - Так, це плаче дитина.
      - А звiдки вона тут, у нашому дворi?
      Володимир мовчав, устав з ложа i ступив босонiж кiлька крокiв до вiкна. Темна постать його вимальовувалась на сiрiй полотнинi неба.
      - Ти чого встав, Володимире?
      Дитина плакала й плакала - тепер ще дужче, так, нiби ?й щось дуже болiло.
      - Володимире!
      Чути було, як вiн заломив пальцi.
      - Що це за дитина? - вкрай стривожившись, запитала Рогнiда. - Чого вона плаче? Чому ти мовчиш, Володимире ?
      Вiн обернув до не? обличчя i вiдповiв:
      - То плаче син забитого брата мого Ярополка.
      - Дитина твого брата? Чому ж ти не говорив менi про не??
      - А що менi про не? говорити? - роздратовано сказав Володимир. - Брата Ярополка нема?, хiба не однаково - ? чи нема? в нього дитини?!
      - Ой нi, Володимире! Це не однаково, бо тут, на Горi, виявля?ться, ? ще один княжич...
      - Цей княжич не буде на завадi нi менi, нi мо?му сину.
      - Я не про те, не про те говорю, Володимире... Адже коли ? княжич, то в нього ? й мати - княгиня?
      - Рогнiдо! - суворо вже сказав Володимир. - Невже ти бо?шся ще однi?? яко?сь княгинi?
      - Нi, Володимире, - у словах ?? вiдчулись сльози. - Ти мене не хочеш зрозумiти й не зрозумiв. Я не боюсь нiяких княгинь, знати ж, що тут, на Горi, живе ще одна княгиня, повинна...
      - Що ж, - промовив Володимир, - на жаль, тобi нiчого знати. У цi?? дитини була мати - жона князя Ярополка Юлiя, тепер ?? тут, на Горi, нема?.
      - Вона померла? Володимир мовчав.
      - Скажи, Володимире... Я боюсь подумати, може, ?? вбили разом з мужем Ярополком?
      - Нi, нi, нi! ?? нiхто не вбивав, вона не помирала поправною смертю, вона вмерла для Гори й города Ки?ва, бо пiсля смертi мужа свого по?хала з Ки?ва.
      - По?хала з Ки?ва? Чому? Куди?
      - Нi я, нi хтось на Горi цього не зна?. Княгиня Юлiя взяла з собою всi сво? добра, по?хала, з слугами сво?ми, може, з грецькими купцями...
      - Як страшно! - вирвалось у Рогнiди. - I я не збагну, Володимире, для чого це ?й було робити? Адже ти сам говорив менi, що перед смертю замирився з братом Ярополком, поховав його, як князя, вона могла й мусила жити, як княгиня, на Горi... Ти сам, княже Володимире, пам'ята?ш, пiсля смертi мого батька, хоч вiн був твiй ворог, дозволив менi жити в Полотську як княжнi... Ти - справедливий князь. Що ж сталось з Юлi?ю? А може... може, хтось пiдняв на не? руку, вбив?
      - Нi, нiхто з руських людей не пiдняв i не мiг пiдняти руки на княгиню Юлiю. Я нiчого не знаю, Рогнiдо. ? на свiтi багато такого, чого не можна нi зрозумiти, нi пояснити.
      - Тобi дуже важко...
      - Дуже важко, Рогнiдо... Ярополк був мо?м братом, Святополк же брату чадо...
      Рогнiда довго мовчала, а потiм запитала:
      - Скажи менi, це дитя, Святополк, народився за життя брата твого Ярополка?
      - Нi, Святополк народився пiсля смертi Ярополка, весною цього лiта. Вiн не зна? свого батька.
      - Вiн не зна? свого батька... А коли його мати зникла з Ки?ва?
      - Княгиня Юлiя зникла недавно... А втiм, хiба це не однаково, Рогнiдо? ?? нема?, чу?ш, нема?!
      - Так, - згодилась вона, - це справдi однаково... Менi не однаково тiльки те, що неспокiйний ти, Володимире.
      - А як же менi бути спокiйним? Ця дитина кричить серед ночi, ?? крик, як привид брата, заповза? менi в душу... Менi зда?ться, що це кров Ярополка стука? в мо? серце...
      Рогнiдi було невимовне важко, з цим криком дитини сюди, в терем, i в ?? душу вповзала тривога, цей крик був вiщуном чогось страшного й непоправного для не?.
      Проте вона розумiла, що зараз, у цю хвилину, Володимировi, либонь, важче, нiж ?й, i тому схопилась у темрявi з ложа так, як була, в однiй тiльки довгiй сорочцi, з розпущеною косою, пiдiйшла до Володимира, обняла його за плечi.
      - Ну, не печалься, не печалься, муже мiй! От бачиш, дитина вже й замовкла... Тихо! Чу?ш, як стало тихо, мiй любий.
      Вiн бачив у сутiнках ?? свiтле обличчя, очi, в яких тьмяно грав вiдсвiт велико? зорi, що висiла низько над обрi?м.
      - Справдi тихо, - притулився вiн обличчям до ?? тепло? щоки. - I не тому тихо, що замовкла оця дитина. Нi, менi чомусь завжди тихо бiля тебе.
      - Спасибi, - тепло промовила Рогнiда. - Ти зна?ш, як я тебе люблю, тобi завжди буде зi мною тихо, спокiйно...
      8

      Пракседа працю? в княжому теремi, робить усе, як робила й ранiше, коли ? надоба, княгиня Рогнiда да? ?й ключi, доруча? взяти те чи те в клiтях, медушах, бертяницях. Все йде, як i колись, княгиня Рогнiда надто багато взяла на сво? плечi, Пракседi мусить бути нiбито вiльнiше, легше.
      Але ключниця зата?ла злiсть у сво?му серцi, ?й зда?ться, що полунощна княгиня кревно образила ??, ключi, якi висiли колись бiля пояса, нинi лежать на лавi в свiтлицi княгинi Рогнiди, о, як мучать цi ключi Пракседу!
      I от серце Пракседи не витримало, зрадило.
      - Добре в тебе дитя, княгине, - промовила Пракседа, коли була з Рогнiдою тiльки вдвох у спочивальнi. - Красиве дитя, тихе, смирне, нiхто в теремi не чув, щоб воно плакало.
      - А чого ж йому плакати? - стоячи над колискою, вiдповiла княгиня. - Зараз йому тiльки спати, виростати, дитя...
      - Ой, не говори, княгине, - зашепотiла Пракседа. - Не кожне дитя таке, як Ярослав. Он дитя грецько? княгинi Юлi? Святополк - i вдень i вночi кричить i кричить.
      - Треба добру кормилицю йому дати, нагоду?, догляне, то й засне.
      - Що, княгине, кормилиця? Вона серця свого дитинi не вiддасть... Яка мати, таке й дитя. Вельми зла була грекиня Юлiя, от i дитя в не? таке.
      - Не говори того, що не слiд. Княгиня Юлiя була жоною князя Ярополка, ти не смi?ш говорити про не? злого.
      - Не смiю! - не стрималась i голосно засмiялась Пракседа. - Такiй нiхто, i навiть бог, не простить того, що вона робила, вiд грiховного кореня зол плод бува?... Яка княгиня, такий у не? й син...
      - Ключнице! - гримнула Регнiда. - Не говори зла всу?, не лжи.
      - А я не лжу, - аж зашарiлась Пракседа. - Я говорю тобi токмо правду... У княгинi Юлi? був не один муж, коли убили Ярополка, сама бачила, хто ходив уночi до ?? палати...
      - Ти про що говориш, Пракседо?
      - А що говорити? - зашепотiла Пракседа. - Почу? князь Володимир - уб'? мене.
      I враз Пракседа зрозумiла, що наробила, змовкла, закам'янiла, кров одлила з ?? обличчя.
      - Матiнко княгине! - вирвалось сполохано в не?. Але княгиня Рогнiда зрозумiла все, на що натякала Пракседа. Блiда, без кровинки в обличчi, вона все ж стримала себе, промовила наскiльки мала сили тихо, спокiйно:
      - Ти всу? це сказала, ключнице... Знаю, що дума?ш, але марно, не слiд було так думати. Запам'ятай - я жона князя Володимира, i жон у нього допреже не було й не могло бути. Мусиш знати i зна?ш такожде те, що Святополк - син токмо князя Ярополка...
      - Матiнко княгине! - хотiла стати на колiна Пракседа. - Розумiю, все розумiю, матiнко княгине! Прости мене, убогу, ницу, помилилась я...
      - На колiна не ставай, - суворо й холодно сказала княгиня Рогнiда, - i не помилилась ти, а забула, що ключниця княгинi повинна бути нелукавою, чесною i, найперше, мусить любити князя i його княгиню. Тепер iди, ключнице, я тобi все сказала.
      9

      Княгиня Рогнiда одразу зрозумiла все, про що прохопилась ключниця Пракседа. Багато слiв для цього й не було потрiбно - та?мниця дитини, яку тримали не в теремi, а десь у саду, постiйний неспокiй i тривога Володимира, що не могли сховатись вiд Рогнiди, а тепер i слова Пракседи, - цього було досить для того, щоб зрозумiти все, що сталось тут, на Горi, за останн? лiто.
      Звичайно, гордiй полотськiй княгинi, яка росла в родинi, де за суворим пiвнiчним законом зраду жонi карали осудом i презирством, i яка, перемiгши велику муку й страждання, полюбила того, хто вбив ?? батька й братiв, було дуже важко не заридати, не закричати пiсля слiв Пракседи, спочатку вона думала навiть зiбратись, коли не буде в городi Володимира, взяти сина на руки, iти хоч i за море, не бачити князя довiку.
      Проте були причини, якi змушували Рогнiду цього не робити, - любов до Володимира народилась i змiцнiла в ?? душi в надто страшний час, з великою мукою, повинно було статись щось набагато бiльше й страшнiше, щоб вирвати ?? тепер з серця.
      Вона пригадувала день у Полотську, коли вперше побачила пiвнiчного князя, страхiтливу нiч, коли помста змусила ?? взяти в руки смолоскип, щоб спалити, знищити ненависного убiйника, i кiнець цi?? ночi, коли вона, як перед мужем справедливим i дужим, стала перед ним на колiна, роззула, сказала, що буде вiрною жоною...
      Чи була вона йому вiрна? О так, вона залишалась йому вiрна, iнакше не могло бути, пiсля ночi в Полотську вiрила, що Володимир ?? не забуде, а крiм того, носила пiд грудьми його дитя.
      Що ж трапилося з ним? Рогнiда не бачила нiколи Юлi?, але чула про ?? красу, тут, на Горi, всi про це говорили, що ж дивного, коли князь Володимир не вистояв перед Юлi?ю, адже вiн молодий, дужий, красивий, знав Рогнiду одну тiльки нiч, по?хав до Ки?ва, не бачив ?? довго-довго... Звичайно, вiн зустрiв Юлiю, прийшла година, може, одна нiч, якi замутили й перемогли розум, примусили забути сором, честь...
      Але що трапилось пiсля цього? Чому Володимир, полюбивши Юлiю, й саме тодi, коли вона була непразна, пише ?й - Рогнiдi - в далекий Полотськ люб'язну грамоту, чому саме тодi, коли Рогнiда мала при?хати до Ки?ва, княгиня Юлiя залиша? Гору й ви?жджа? з Ки?ва, чому, нарештi, князь Володимир зустрiча? Рогнiду з сином ласкаво й нiжно i тiльки пiзнiше, почувши серед ночi крик дитини, став неспокiйний, тривожний?!
      Княгиня Рогнiда розумiла, що Володимир за цей час багато передумав i пережив, не легко далась йому короткочасна любов до Юлi?, не такою, як вiн уявляв, виявилась звабниця-княгиня, важкою була в нього розплата за свiй грiх, але вiн вистояв, усе перемiг, княгиня Юлiя довiку не повернеться до Ки?ва, на Горi живе й житиме дитина токмо Ярополка... Ревнощi поволi вiдступали, ?й було надзвичайно боляче, образа гнiтила душу, а все ж вона жалiла Володимира-князя, бо любила, а вiдтак i прощала його.
      Рогнiда жодним словом не прохопилась Володимировi про сво? муки й страждання, любов i гордiсть не дозволили ?й цього зробити, проте не могла бачити в теремi зрадливо? й пiдступно? ключницi Пракседи, хоч та пiсля розмови з нею стала пiдлесливою, слухняною, покiрною.
      Через це в один з ближчих днiв Рогнiда одверто сказала князевi Володимиру:
      - Менi, муже мiй, не до вподоби ключниця наша Пракседа.
      - Вона нечесна, взяла щось з клiтей? - враз спалаху? Володимир.
      - О нi, - суворо вiдповiла Рогнiда. - Пракседа не з тих ключниць, якi крадуть шкiри й сало, вона недобрий свiдок нашого життя й здатна сплямити княжу славу й честь.
      Князь Володимир подивився на обличчя Рогнiди, яке заливало вечiрн? багряне сяйво, але яке однаково було надзвичайно блiде, й, напевне, зрозумiв, на що натяка? княгиня.
      - Гаразд! - тихо промовив вiн. - Вiд юних лiт я не любив цю жiнку, вона-бо зробила багато зла мо?й матерi Малушi й заступила ?? мiсце. Не любить мене й вона, я терпiв ??, бо поставила Пракседу баба Ольга, я ж не хотiв ламати ?? слова. Нинi я згодний з тобою - вона недобрий свiдок нашого життя, в теремi тримати ?? не варто.
      Уранцi пiсля снiдання, коли в стравницi залишились тiльки княгиня й Пракседа, князь Володимир зробив ключницi знак пiдiйти до столу, пильно подивився на не?, а потiм сказав:
      - Ти добре й багато лiт служила бабi мо?й княгинi Ользi, батьковi мо?му князевi Святославу, добре служиш i нам... Але ти вже стара й немощна стала, ключнице, i менi тебе дуже шкода. Важко тобi поратись тут, у стравницi, в теремi, часом можеш щось забути, а щось переплутати...
      Вона впала на колiна, дивилась на князя Володимира очима, з яких котились сльози.
      - Не плач, ключнице, - суворо говорив князь Володимир. - За твою службу пожалую тебе, дам тобi землю в Будутинi-весi, там доживатимеш ти свого вiку.
      Тi?? ночi княгиня Рогнiда сказала Володимиру:
      - Я довго думала про дитину Ярополка. Чому вона живе не тут, а в iншому теремi, в саду? Адже це - княже дитя, ти примирився з його батьком. Святополк ? i буде княжичем.
      - Так, - зiтхнув вiн. - Святополк ? i буде княжичем, колись вiн стане i князем. Рогнiда довго мовчала.
      - Тому думаю я так, - почувся в темрявi ?? голос. - Негоже йому рости в саду, мусить бути разом з нашим сином тут, у теремi. Чи згоден ти, Володимире?
      На пiвднi черкнула небо, виписала вогняний слiд i згасла зоря.
      - Спасибi тобi, Рогнiдо! - вiдповiв Володимир.
      Заклекотали високо в небi, оглядаючи вiд обрiю до обрiю землю, орли, довгими темними хмарами з шумом-криком полетiли над полем круки, - рано на свiтаннi виходила з города Ки?ва рать князя Володимира.
      Це було могутн?, грiзне во?нство. Далеко в полi, розсипавшись широким пiвколом, ?хала з байрака на байрак, вiд могили та до могили на низькорослих, але витривалих конях передня сторожа. Попереду вiйська пiд рiзнобарвними стягами, на баских конях, в позолочених i срiбних доспiхах, з яскравими ?ловцями* (*?ловець - барвистий матерчатий прапорець на вiстрi шолома.) на гостроверхих шоломах, у кiльчастих кольчугах гордовито й гiдно ?хала старша дружина. А вже за нею - скiльки оком не глянь - комонно, пiшо, на возах, якi тягли круторогi величезнi бики, здiймаючи високi стовпи рудо? куряви, посувались во? князя Володимира.
      Вiн сам ?хав на чолi старшо? дружини пiд двома знаменами: бiлим батькiвським з двома схрещеними золотими списами i довгим голубим, що хвилею коливався у повiтрi, на якому був його новий знак - три срiбнi списи, пов'язанi внизу золотим пояском, на слiпучо-бiлому, широкогрудому, з тонкими, нiби точеними, ногами жеребi-скакунi, з мечем бiля пояса, у шоломi з зеленим ?ловцем; червонi його чоботи з прошитою мiдною жилою пiдошвами впиралися в роднянськi литi стремена, на плечах вогнем палало багряне корзно.
      У першу ж нiч, далеко за?хавши вiд Ки?ва, у Деревськiй уже землi, серед поля, яке перетинали рiки й лiси, князь Володимир зупинився, щоб ждати, поки пiдiйде вiйсько, вечеряв разом з кiлькома во?водами на схилi могили.
      Випивши й по?в пiй, во?води розговорились. Близько горiло багаття, що освiтлювало ?хнi обличчя й доспiхи. Во?води почали згадувати, як i слiд було ждати, давнi походи, князя Iгоря, що проходив цим шляхом, примучуючи древлян, i десь близько загинув, княгиню Ольгу, що ходила мститись за свого мужа, спалила Iскоростень, але достойно покарала древлян.
      - Так було, так ?, так i буде, - говорили во?води.
      - Аще хтось вiдколеться вiд Ки?ва, жде його кара - на тому стояла й сто?ть Русь, - почав один во?вода.
      - Добре робиш, княже, що ведеш нас визволяти Червенську землю, - запальне промовив во?вода Вовчий Хвiст, - всi ми тобi в цьому пiдпора.
      - Пiдемо потiм з тобою й на в'ятичiв, радимичiв, примучимо ?х до Ки?ва, - пiдтримав во?вода Слуда.
      Усi вони були збудженi, войовничий шал уже, либонь, запалював ?хнi серця, бо знали, що, з'?днавши Русь, князь Володимир матиме з земель дань, а ?м дасть пожалування - землi, рiки, лiси.
      Тiльки Рубач - старий довговусий во?вода, що привiз з порогiв щит Святослава, - мовчав, ?диним сво?м оком смутно дивився в багаття, яке дотлiвало на схилi.
      Тим часом гриднi приготували на верху могили ложе для князя - прокосили траву, постелили опону, вимостили замiсть узголовника сiдло. Повечерявши, князь Володимир попрощався з во?водами, зiйшов на могилу, сiв на опонi, зняв i поклав поруч з собою меч.
      Була тиха, спокiйна нiч, десь вдалинi в полi перекликалась сторожа, птах лопотiв крилами над головою, високо вгорi випасались на темно-синiх луках понад Перуновим Шляхом цiлi отари iскристих зеленкуватих, голубих, жовтуватих, мiнливих, як перлини, зiрок. Часом десь на пiвднi обрiй прорiзувала слiпучо-бiла блискавиця, але дуже далеко, може, аж за Днiпром, бо вiдгомiн грому не долiтав до могили.
      Та поле й так було наповнене шумом. Десь рипiли колеса возiв, вряди-годи чувся глухий тупiт коней, iнодi зовсiм близько в темрявi, як з води, виринали людськi голоси - то пiд шатами ночi посувалось, пiдходило до чола во?нство руське.
      I князь Володимир неминуче замислився над долею людей, якi йшли i йшли серед цi?? темно? ночi, крики яких, голоси, а десь, вiд самого обрiю, й пiсня долiтали зараз до нього.
      Вiн не тiльки думав, а слухав, слухав напружено й гостро, нiби хотiв вгадати, почути, що думають цi люди.
      О, тепер князь Володимир знав, що це неоднаковi люди, рiзнi в них душi, рiзнi серця. Тiльки-но вiн говорив з во?водами - недавно деякi з них служили Ярополку, нинi служать йому, - слава, золото й пожалування - от про що думають вони, от чому рвуться вперед.
      Мовчав тiльки Рубач - ? такi во?води, на них уся надiя в князя, вони бережуть честь землi, славу Русi, буде потреба - голови складуть на бранi.
      Поле шумiло, били копитами конi, звiдусiль чулись голоси, ближче, все ближче й ближче лунала пiсня:
      Гей, у полi, полi гостинець темнi?,
      гостинець темнi?, могила чорнi?,
      а на тiй могилi та костi бiлiють...
Гей, та гей, та гей!
      Це iде множество людей з Ки?ва, Чернiгова, Переяслава, Турова, Полотська, Новгорода - ?м нема? числа, ?м нема? iм'я, вони не шукахоть нi золота, нi пожалування, але коли буде потреба, переможуть або помруть, та нi, не помруть, бо навiть смерть ?хня - перемога.
      Поле шумить, поле гримить, серед ночi все чутнiша?:
      Гей, iз поля, поля хмара насува?,
      то не чорна хмара - орда наступа?,
      кинув ратай рало, а меч витяга?...
Гей та гей!
      Недалеко вiд князя вимальовувались на тлi неба обриси людини - гридня з списом у руках. Князь покликав його, i гридень, не випускаючи списа, пiдiйшов до князя.
      - У сторожi сто?ш? - запитав Володимир.
      - Так, княже, усю нiч стерегтиму тебе, спи спокiйно.
      - А я не хочу спати, гридне... Поле шумить, десь спiвають...
      - Це добра пiсня, княже, стара.
      - Як тебе прозивають?
      - Тур я, княже...
      - Тур? Зажди! Так це ж ти з во?водою Рубачем зустрiчав мене в Ки?вi?
      - Зустрiчав...
      - А давно служиш у гриднях?
      - Давно, княже, я ще в отця твого Святослава служив нехай буде прощений.
      I замовк гридень Тур. Мовчав i князь Володимир - вiн дивився на темну постать во?на, що в давнi часи служив у отця.
      - Ти часто бачив його? - дуже тихо запитав князь.
      - Часто, княже, кожного дня й години, в гридня дiло таке: радiсть князя - його радiсть, горе князя - його горе...
      Було щось надзвичайно тепле, дуже сердечне в цих простих словах гридня Тура.
      - А багато горя було в князя й у тебе?
      - Ой багато, княже, вся земля наша кров'ю полита. Тур замовк, у цю хвилину вiн, либонь, i не мiг бiльше сказати.
      - А ти спи, спи, княже, - закiнчив вiн. - Я стоятиму в сторожi до ранку. Спи спокiйно!
      Гридень пiшов, на тлi неба вимальовувались його обрис, спис. Володимир схилив голову до сiдла, склепив очi й швидко заснув.
      1
      0
      От-от i свiтатиме. Кволе промiння свiчi вихоплю? з пiвтемряви викопану просто в твердому пiску печеру, ложе в одному ?? куточку, стiну, iкону, а перед нею столик, темну постать жiнки, що схилилась на колiнах на притрушенiй в'ялою травою землi.
      Коли жiнка пiднiма? голову, видно ?? обличчя. Це - Малуша. Вона завжди вста? до свiтання, щоб прибрати все в печерi, встигнути до церкви, а там - до самого смерку на роботу.
      А нинi Малуша хоче ще й помолитись - не там, у церквi, а тут, в печерi, де нiхто ?? не бачить i не чу?.
      Вчора вона бачила Тура. Вiн розповiв ?й усе, що сталось останнього часу, - як разом з iншими ки?вськими людьми допомагав князевi Володимиру бити Ярополка й брати Ки?в, як Володимир хотiв дати йому пожалування i як вiн вiдмовився вiд нього, а взяв тiльки меч i щит.
      - Добре зробив. Туре, - промовила Малуша. - Ти ж не во?вода й не боярин, що вiн тобi може дати?
      Далi Тур сказав, що служитиме в дружинi князя, iде з ним зараз у Червенську землю.
      - Iди, бережи його! - попросила Малуша. - Але не прохопись десь про мене... Хижi бояри й во?води оточують Володимира, крий боже, довiдаються, що тут, у Ки?вi, живе його мати-рабиня.
      Тур мовчатиме, берегтиме в походi князя, добре, що доля судила йому iти з Володимиром, Малуша ж тут молитиметься за нього.
      - Боже, боже! - шепоче вона. - Допоможи рабу сво?му, а мо?му синовi Володимиру, захисти вiд злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча, постав щит мiж ним i супостатом, дай йому перемогу на бранi, даруй здоров'я i щастя на многi, многi лiта!
      Це дуже проста молитва, складена самою Малушею, так вона молилась материнськими простими словами за сина свого ще тодi, коли лежав вiн у колисцi в хижi над Россю, коли сидiв князем у Новгородi, боровся з Ярополком, так молиться й нинi.
      Чи досить цих слiв? Малуша дивиться на суворий лик Христа - звичайне обличчя, синi очi, рудi вуси й борiдку, благословляючi, але дуже кволi руки... I, що говорити, проста жiнка полянського роду не зна?, чи може покластись в сво?х молитвах тiльки на Христа?
      I тодi вона робить так, як завжди: пряму? до ложа, знаходить пiд ним скриньку, щось звiдти вийма?, поверта?ться до iкони.
      Поруч з iконою Христа сто?ть темна бронзова постать жiнки з маленькою головою, складеними на животi руками - це захисниця ?хнього роду, милосердна, але дуже могутня богиня Рожениця.
      - I ти допоможи менi, - шепоче Малуша, - захисти мого сина вiд злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча.
      Малуша певна, що Христос i богиня роду разом допоможуть ?й, князь Володимир щасливо повернеться з походу.
      А далi вона творить ще одну молитву - за убогого гридня Тура, який усе життя йде з нею поруч, допомага? ?й у горi, а нинi береже ?? сина Володимира.
      Промiння свiчки пригаса?. Малуша пiдводить голову. Свiта?. Скоро почнеться новий день, трохи можна було б ще й спочити. Але Малуша вже не лягатиме. Вона хова? в скриньку пiд ложем Роженицю, гасить свiчу, виходить з печери, зупиня?ться бiля порога.
      Чудовий свiт. За Днiпром багряно, нiби наскрiзь просвiчу?ться небо, вгорi згасають останнi зорi, насичене пахощами квiтiв повiтря нагаду? вино, десь на плесi кричить багатоголосе птаство.
      Малуша сто?ть, милу?ться цим свiтом, i душа ?? радi?. ?дь спокiйно, сину мiй, княже Володимире, мати твоя благословля? й молиться за тебе!
      Книга друга
      ВАСИЛЕВС

      РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
      1
      Рано на свiтаннi в полi, десь мiж рядами високих могил, на вибитому тьмою нiг i копит гостинцi, почувся глухий шум.
      Проминуло небагато часу, сонце визирнуло з-за обрiю, i тодi стало видно численнi загони, що посувались один за одним, поле загуло, як туго натягнутий бубон, вiд кiнських копит далеко полинув, збуджуючи луну, тупiт, чулися голоси во?в, брязкiт щитiв.
      Полки iшли за полками, тисяча за тисячею, усi пiд знаменами, на яких були змальованi й вишитi страхiтливi лики богiв, богинi-дiви, священне древо береза, величезнi когути; попереду йшли комонники, далi в стовпах рудо? куряви - пiше вiйсько, а вже за ними - на возах, якi тягли по шiсть-вiсiм коней, а то й десяток дужих волiв, - обоз.
      Попереду ж цього безконечного потоку, що вився й вився, неначе велетенський полоз, пiд довгим, трохи вицвiлим голубим стягом, на якому було змальовано три перехрещенi срiбнi списи, ?хала старша дружина, а на чолi ?? витязь.
      Це був немолодий уже чоловiк з темним, засмаглим вiд сонця й вiтрiв обличчям, з-пiд позолоченого його, зеленим ?ловцем вивершеного шолома вибивався посивiлий чуб, чоло перетинали глибокi зморшки, довгi, ледь у просiдi вуса спадали на багряне корзно.
      Тiльки очi - стомленi, примруженi, а все ж яснi, чистi, руки, що твердо держали повiдки, пружнi ноги в роднянських литих стременах - все це свiдчило, що князь ма? не так багато лiт, а постарiвся в походах.
      Так i було - попереду вiйська, що посувалося на свiтаннi в полi, ?хав син Святослава, великий князь Русi Володимир.
      Як i отець, вiн провiв багато лiт у походах, спав просто на землi, постеливши опону, в голови ж поклавши сiдло, ?в в'ялену конину й сухарi, запиваючи водою.
      Проте мiж походами його й отця була велика вiдмiна - князь Святослав усе життя боровся й життя навiть вiддав на бранях з ворогами Русi - печенiгами, хозарами, ромеями, - Володимир жив оточений тими ж ворогами, але мусив найперше йти, i то з мечем, у рiднi землi, якi в час його борнi з Ярополком поневолили вороги чи й самi вiдкололись, не хотiли платити Ки?ву дань.
      Цим вiн нагадував бабу свою княгиню Ольгу, що збирала, устрояла Руську землю, на санях ?здила з Ки?ва до далекого Новгорода, укладала з землями ряд, визначала уроки й устави, а Деревлянську землю примучувала й збройно.
      Набагато бiльше, саме стiльки, як княгинi Ользi й отцю Святославу разом, доводилось робити тепер ?хньому онуку й сину Володимиру, на його долю випало тяжке брем'я - брань, походи.
      На свiтаннi свого життя (а життя, звичайно, ма? свiй свiтанок, день i вечiр), маючи вiд роду тiльки-то двадцять лiт, молодий, дужий князь Володимир вируша? на захiд, щоб визволити й захистити червенськi городи й руськi землi, якi захопив князь Мешко.
      Взявши Перемишль, Червен, ще багато городiв i весiв, нарештi, всю Червенську землю, князь Володимир побачив багато такого, про що навiть гадки не мав у Ки?вi: князь Мешко iшов на Русь не один, слiдом за його во?нством, а часто й разом з ним, посувались охочекомоннi нiмецькi полки, найманi дружини варягiв, усi вони мали нiмецькi мечi, мiцнi бронi, високi щити, - добре, що в руських во?в були обоямогострi мечi, а люди Червенсько? землi, допомагаючи воям Володимира, били ворогiв у чоло й спину.
      Проте не всiх ворогiв можна було бити й вигнати мечем - з воями Мешка й нiмецького iмператора Оттона в землю Червенську посунуло, як сарана, багато священикiв на чолi з калобрезьким ?пископом, благовiсником папи Рейнберном - у той час коли польськi во? захоплювали городи й весi червенськi, священики валили древнiх богiв, збирали людей, хрестили ?х iменем намiсника бога на землi - римського папи.
      Визволивши Червенську землю, князь Володимир велить знову поставити в городах i весях старих дерев'яних богiв, сам перший з усiма цими людьми склада? ?м вдячну жертву.
      I далi руша? вiн на захiд, проходить землями, де здавна сидять руськi люди, мина? високi Карпати, спуска?ться в долину, де над швидкою рiчкою сто?ть Ужгород, ?де понад Тисою, по праву руку яко? живуть угри, обминувши гору Говерлу, замика? коло в Карпатах.
      Повертаючись до Ки?ва, князь Володимир проходить землю радимичiв, що жили в межирiччi Днiпра й Десни, над Сожем i Iпуттю, - в час борнi з Ярополком ця земля вiдкололась вiд Ки?вського столу.
      З радимичами не довелось проливати кровi - на рiчцi Пiщанi, де ?х здибали переднi полки Володимира, якi вiв во?вода Вовчий Хвiст, вони враз вдали спини.
      - Радимичi вiд вовчого хвоста тiкають, - смiявся князь Володимир, почувши про втечу.
      I радився князь Володимир з во?водами й боярами радимичiв, - вiдколи iснують город Ки?в i земля радимичiв, мiж ними завжди були злагода й мир, смута пiшла в руськi землi й захитала древнi покони - нехай же довiку живе тепер мир у городах i племенах Русi!
      Повернувшись на короткий час пiсля того до Ки?ва, Володимир вируша? в землю в'ятичiв, що також перестали платити дань Ки?вському столу в час бранi з Ярополком.
      Це був похiд на самий край тодiшнього свiту - в полунощнi землi, до рiк Оки й Угри, городiв Неринська, Колтеська, Тешилова.
      Князь Володимир ходив туди не сам, на помiч ки?вському князевi вирушив з Новгорода з великим вiйськом во?вода - посадник князя Добриня, що вiв з собою во?в полунощних земель, новгородцiв, весь, чудь, - разом вони скорили в'ятичiв.
      Князь Володимир збира? в Неринську во?вод i бояр, мужiв лiпших i старцiв.
      - Пощо, люди, вiдступили, вiдмовились платити Ки?ву дань? - запиту? вiн.
      Суворi, одягнутi в теплi кожухи й опашнi, з ликовим черев'ям на ногах, бородатi мужi мовчать, важко передихують.
      - Чи дума?те, люди, про Русь?
      - Ми були й завжди будемо тiльки з Руссю, - виходить нарештi наперед один муж i вклоня?ться Володимиру, - але живемо на укра?нi, тут i там у нас вороги - чорнi булгари, хозари; Ки?в далеко, помочi мало...
      Гiрку правду чу? в цих словах Володимир. Княгиня Ольга й Святослав, усi князi допреже дбали про укра?ни, думали й про В'ятську землю, Ярополк забув про них - не до того було славолюбному князевi!
      А полунощним i схiдним землям Русi справдi важко, пiд боком у них - чорнi булгари, хозари, печенiги, за Iтилем-рiкою блукають невiдомi орди, - сувора В'ятська земля, важко в нiй жити людям.
      - Мужi в'ятськi! - каже Володимир. - Як i древнi князi, берегтиму землю вашу, не допущу до не? нi булгарина, нi хозара, дань дам помiрну.
      - Великий княже! - вiдповiдають в'ятичi. - Будемо тобi вiднинi служити вiрно, по правдi.
      I вже одразу дума? Володимир вирушати на булгар i хозар, щоб дiйти згоди й з ними, укласти мир.
      Але в цей час при?жджають гiнцi з Ки?ва, князь Володимир одержу? вiсть, що межi Русi переступили ятвяги* (*Ятвяги - плем'я над Захiдним Бугом.).
      Князь Володимир доходить до Ки?ва, поповню? свою дружину, ?де з нею на ятвягiв, наголову розбива? ?хн? во?нство,
      - Чого пiшли на Русь, во?води? - запиту? вiн. Довге мовчання, во?води й бояри ятвязькi стоять, похиливши голови. I що запитувати в них - носять вони нiмецькi мечi, разом з ними вдирались на Русь рицарi iмператора Оттона, варязькi дружини, слiдом iшли священики папи.
      - Руськi люди не шукали й не шукатимуть чужих земель, ма?мо сво?? доста, - каже князь Володимир. - Що краще, во?води, - брань чи мир мiж сусiдами?
      Вони кладуть на землю мечi, присягаються сво?ми суворими богами.
      Аж тодi iде князь Володимир до Iтиля-рiки, зупиня?ться недалеко вiд Булгара, уклада? мир з булгарами, каган ?хнiй, а разом i всi бо?ли присягають:
      - Але не буде мiж нами миру, тодi камiнь почне плавати, а хмiль тонути...
      Князь Володимир спуска?ться по Iтилю-рiцi, доходить до зруйнованого князем Святославом города Саркела* (*Саркел - столиця Хозарi?.), там його зустрiча? багато хозар, що покинули мечi, випасають худобу, торгують.
      У степах над Iтилем-рiкою князь Володимир бачив на гарячих пiсках слiди множества кiнських копит; там, - розповiдають йому тепер купцi-хозари, що ходять за Джурджанське море, - над рiками Iртишем, Я?ком, Ембою, в роздоллi степiв i долин зiбралися величезнi орди половцiв* (*Похiд половцiв на Русь почався в XI столiттi.), огузiв, кимакiв, але поки що не ворогують з сусiдами, не беруться до збро?.
      - Покладаюсь на вас, - каже хозарам князь Володимир, - стережiть Iтиль-рiку, будьте Русi добрими сусiдами.
      - Княже Володимире, - низько вклоняються хозари, - одвiку й довiку були й будемо друзями русiв, волi?мо торгувати з вами.
      Проминувши Хозарiю, князь Володимир ?де до берегiв Джурджанського моря, зупиня?ться в передгiр'ях Кавказу - там Ширван, Грузiя, Абхазiя, держава Шахвiрменiв одбивали хвилi сельджукiв, що виходили з глибин Азi?, загрожуючи всiм цим землям i навiть багдадським халiфам, в передгiр'? мiж Кавказом i Сурозьким морем жили алани й касоги, мир з якими уклав ще князь Святослав.
      Не як завойовник, а як дбайливий, ретельний господар пройшов князь Володимир з дружиною цей важкий шлях.
      Над Iтилем-рiкою, Джурджанським i Сурозьким морями було спокiйно, звiдти нiхто не загрожував Русi, князь Володимир спочива? з дружиною в городi руському Тмутараканi, переправившись на лодiях через Боспор Кiмерiйський* (*Боспор Кiмерiйський - Керченська протока.), знову сiда? на коня, руша? в Дике поле.
      Саме тут на князя Володимира чатував ворог, тут судилось воям руським i самому князевi Володимиру пролити кров.
      Ворог цей - чотири печенiзькi орди, на чолi яких стояв хан Родман, один син його i кагани Куря й Кучук довго стежили, як князь Володимир ходив на булгар, в Хозарiю, до Кавказу, й ждали його над порогами - в полi й по Днiпру.
      Вони були певнi, що во?нство князя Володимира пролило багато кровi й витратило сили в походах, збирались, як це робили завжди, зненацька на нього налетiти.
      Князь Володимир упередив ?х, далеко в полi його сторожа знайшла слiди печенiгiв, розтягнувшись широким пiвколом, во?нство посувалось у полi, щоб замкнути клiщi над порогами.
      Во? руськi побачили печенiгiв на свiтаннi бiля глибоко? рiки (нинi цi?? рiки вже нема?, а рiчище ?? назива?ться Сухим Бродом), що, пробиваючи шлях до Днiпра, перерiзувала поле, печенiги на сво?х рудих, низькорослих, але дуже швидких i витривалих конях з'явились на обрi?, мчали на руських во?в, намагаючись ?х оточити.
      Проте печенiги не знали, що самi вони вже давно оточенi, руське во?нство зупинилось, стало пiшо, наставило щити, а поперед них, як колючi стiни, списи й мечi... В той же час десь далеко позад печенiгiв почувся дужий крик, там гудiла земля, множество во?в руських на конях летiли взап'ять печенiгам, бряжчали мечами й щитами.
      Бiй над рiкою тривав недовго, хан Родман з сином i ордами ледве пробився долиною на пiвнiч, день i нiч тiкав вiд смертi, на полi бою багато печенiгiв знайшли собi могилу, загинув тут i старий каган Куря, що вбив колись на островi Хортицi князя Святослава.
      Це була справедлива мста - хто вийняв меч супроти руських во?в i вбив ?хнього князя, сам вiд меча загинув, нiхто його не поховав, не пом'янув добрим словом, ворони до бiло? костi виклювали тiло.
      Загинуло в бою над Сухим Бродом багато й руських во?в - ще й нинi там височать шiсть рядових могил - в них вони почивають.
      Був поранений у цьому бою й князь Володимир - у груди, трохи нижче вiд серця, - риндi, що пiдскочили до коня, ледь встигли пiдхопити його на руки... Тиждень пiсля того во? руськi стояли над порогами, цiлий тиждень дуже тiло князя боролось зi смертю.
      У Ки?вi нетерпляче ждали во?в, що ходили в далекi землi. Вiд гiнцiв, що на замилених конях прилiтали з поля й поспiшали на Гору, люди ки?вськi знали, коли князь з дружиною стояв над Iтилем-рiкою, рушив на Кавказ, повернувся в гирло Днiпра, минув Бiлий город, Переволок на Сулi, Переяслав...
      2
      I от дими поповзли в небо недалеко вiд Ки?ва, пiзнiше на обрi? встали стовпи рудо? куряви - то йшло, наближалось до Днiпра во?нство князя Володимира.
      Ки?в радiсно зустрiчав сво?х во?в. Коли вiд лiвого берега Днiпра попливли до Почайни заранi приготованi лодi?, там зiбрались Гора, передграддя, Подол, Оболонь, на городницях гучно стогнали мiдянi била, далеко над Днiпром линув багатоголосий шум.
      Попереду всiх стояли в золотом i срiблом шитих платнах, з гривнами й чепами на шиях i грудях бояри, мужi лiпшi й нарочитi, тiуни й огнищани, вся знать Гори - з жонами й дiтьми, посерединi ж ?х жона Володимира Рогнiда з синами й дочкою.
      Далi за ними й скрiзь на кручах товпились, налiзали один на одного, штовхались кузнецi, гончарi, кожум'яки, сiдельники й простi ницi люди, смерди.
      - ?дуть, ?дуть! - кричали в натовпi. - Он вершники на конях перепливають Днiпро, он нашi отроки з Оболонi, он ?де в лодi? сам князь.
      - Слава! Слава князевi Володимиру! Слава! - кричали, шумiли бояри й мужi, щосили дзвенiли била на городницях стiн, бiлою хмарою в ясному небi ширяли сполоханi голуби.
      Коли князь Володимир вискочив з лодi? на берег, його враз оточили бояри, пiдiйшла з дiтьми Рогнiда, обняла, поцiлувала, але одразу ж i одступила - вся Гора вiтала князя.
      Не одного князя зустрiчав Ки?в, з лодiй виходили во? - отцi, брати, сини множества людей, що зiбрались тут, скрiзь на березi, на пiсках, у верболозах чулись збудженi голоси, крики радостi й щастя.
      Тим часом князь у супроводi старшо? дружини рушив угору Боричевим узвозом, над ними маяли наволоченi барвистi стяги всiх земель Русi, дзвенiли цимбали, пищали сопiлi, глухо били накри* (*Накри - барабани.), з князем iшла його родина, бояри, мужi, во?, за ними, збиваючи куряву, сунув весь ки?вський люд.
      Похiд зупинився бiля требища, недалеко вiд стiни, там уже палали вогнища, в темних одягах стояли жерцi, ревла худоба.
      Наперед вийшов князь, зняв з пояса й поклав на землю меч, подивився на дерев'яних, темних вiд часу богiв земель, на яких грав вiдсвiт полум'я. Поклавши на землю й свою зброю, за князем стала старша його дружина.
      На якусь хвилинку князь обернувся назад, до людей, вiд яких вiн мав скласти жертву, i здивувався. Близько стояла його родина, вся старша дружина, тисяцькi, кiлька старцiв градських, але мало було бояр, мужiв лiпших i нарочитих, якi тiльки-но зустрiчали во?нство над Почайною, - усi вони пiшли далi, ген аж до стiн Гори.
      "Дивно поводиться боярство, - промайнула думка в князя, - зустрiчають з ласкою, а стоять з опаскою..."
      Проте зараз не доводилось про це думати. Люди, во?, старшини ждали, перед богами вже гоготiли вогнища, жерцi тягнули священних тварин.
      Князь Володимир високо пiднiс руки й почав давню молитву пращурiв:
      - Боги! Ви дарували нам перемогу на бранях, дяку?мо вам, боги, за велику помiч вашу, даруйте нам, боги, мир у землях Русi, за це славимо й молимось вам, боги!
      I за ним усi люди повторювали:
      - Славимо й молимось вам, боги!
      3
      Теплий очаг рiдного дому, - у вечiрню годину во?, що повернулись з походу, сiдали в тiсному колi сво?х родин, поминали мертвих i молились за жявих.
      Князь Володимир, як i всi його люди, зустрiвся з родиною бiля очага - в стравницi, там жали його жона Рогнiда й дiти, там, - вiрив вiн, - незримо витали душi пращурiв.
      Переступивши порiг стравницi, вiн наблизився до Рогнiди. Лiта, що проминули вiдтодi, коли при?хала вона з города Полотська в Ки?в, зробили сво? - обличчя ?? зберiгало теплоту, привабу, але сивина вже прошивала лляне волосся, чоло перетинали зморшки, в голубих колись очах з'явились смуток i печаль.
      - Ти чого плачеш, Рогнiдо?
      - Вiд радостi, що тебе бачу, княже... - вона торкалась руками його плечей, грудей. - Чула, знаю, що на бранi був поранений.
      - Що згадувати? - посмiхнувся вiн. - Подряпало трохи, нинi здоровий.
      - Не говори так, не говори, Володимире! Тво? ж во?води розповiдали, що поранений був тгяжко, пiд саме серце, я душею тут чула, як страждав. I чому ти, муже, завжди в бiй iдеш першим, просто на спис?!
      Князь Володимир аж засварився:
      - Всу? слуха?ш ти во?вод, Рогнiдо! Якщо рана заго?лась, ?? вже нема?... Не сумуй, не печалься, цiлий нинi, такий, як i був. - Поглядаючи на синiв, вiн додав: - А йти попереду мо?х во?в мушу, так робили отцi мо?, так робитиму й я. На бранi я не токмо князь, а й во?н.
      До нього пiдходили дiти - невисокий, бiлявий, схожий очима й лицем на матiр Вишеслав; дужий, кремезний, неговiркий Ярослав; стрункий, темний волоссям, гостроносий, дуже красивий Мстислав; брати-близнята Всеволод i Iзяслав, наймолодшi, зовсiм ще юнi, Святослав i Брячеслав.
      З дiтьми разом ступив до Володимира й Святополк, син Ярополкiв, - жилавий юнак з похмурим обличчям, темними швидкими очима. Князь Володимир i Рогнiда ростили його як i дiтей сво?х, проте важко було приручити, викликати чулiсть у серцi хлопця. Пiдiйшовши зараз до князя, вiн вклонився йому, спiдлоба зиркнув, швидко одступив назад.
      Мiж синами не було Позвiзда. Князь знав, що минуло? зими в городi прокотився мор* (*Мор - епiдемiя хвороби.), вiд якого той i помер. Але по покону мертвих не годилось згадувати - ?хнi душi витали тут, у стравницi, над очагом.
      Останньою пiдiйшла до батька дочка Предслава - бiлява красуня з голубими очима. Вона плакала, бо в один час з братом Позвiздом померла й сестра ?? Горислава.
      - Не сумуй, не плач, Предславо! - цiлуючи дочку, прошепотiв ?й на вухо Володимир. - Я привiз тобi подарунок - зелене намисто з Тмутараканi.
      Кормилиця Амма, що стала за цi лiта справжньою бабусею й навiть згорбилась, також пiдiйшла до князя, низько йому вклонилась.
      Над очагом вставав i викочувався в широкий горлатий комин димок, на гарячому золотистому жару догорала жертва, - князь Володимир i вся його родина в мовчаннi стояли й ждали, коли пращури приймуть свою поживу.
      Потiм усi сiли за стiл - князь i княгиня на покутi, дiти по обидвi руки вiд них. Як при?мно пiсля далеко? дороги покласти стомленi, важкi руки на стiл, бачити перед собою знайомi й саме через це якiсь незвичайнi рiднi обличчя, збудженi, теплi очi жони й дiтей, поринати в тишу отчого дому, яку порушу? тiльки цвiркун.
      Князь Володимир був цього вечора задоволений, щасливий. У стравницi темнiло. Амма принесла й поставила на столi срiбнi свiчники з восковими прозорими свiчами. Вечеряли, як велiв покон, у мовчаннi.
      I нiкому з них не хотiлось залишати цього куточка, де на жертовнику дотлiвав жар, було тепло й захисно, пiсля довгих днiв i лiт зiбралася нарештi вся родина... Князь Володимир замислився, повiдав жонi й дiтям про далекi походи.
      Далi прийшла нiч - не в полi, де вi? рiзкий вiтер, вгорi мерехтять зорi, а пiд опоною - тверда холодна земля, - нi, князь Володимир сидiв у теплiй спочивальнi, поруч була Рогнiда, за розчиненим вiкном у мiсячному сяйвi блищало плесо Днiпра, десь здалеку-здалеку долiтала журна, спокiйна, схожа на хвилю пiсня.
      - Аж не вiриться, що я тут, дома, бачу Ки?в, Днiпро, тебе, дiтей, - вирвалось у Володимира.
      - Дома, дома, дома! - прошепотiла Рогнiда, поклавши руки на його плечi.
      - Як виросли й змужнiли нашi дiти! Ярослав i Мстислав - богатирi. Святослав, Всеволод i Брячеслав - краснi лицем, а Предслава чудова - вона нагадала менi Полотськ i тебе, Рогнiдо!
      ?? зiгрiли цi слова Володимира й згадка про далекий Полотськ, минулi днi.
      - Добрi дiти в нас, Володимире, все робила, як ти велiв, були в них наставники, вчили ?здити на конi, володiти мечем... Он Мстислав день i нiч не сходив би з коня, Святополк по мечу в Ки?вi перший...
      - Добре, дуже добре! - задоволене посмiхнувся Володимир.
      - А ? дiти, що книжну мудрiсть осягають, читають харатi? князiв давнiх, написанi руськими словесами, мають книжицi заморськi. Он Ярослав зна? грамоту слов'янську й болгарську, французьку й грецьку, ще одну, яко? й назви не вимовлю.
      - Вельми мудрi, бачу, в мене сини, батьковi не пара, - нахмурився Володимир, - сам вiд баби сво?? Ольги навчений токмо р?зам* (*Р?зи (вiд слова рiзати) - найдревнiшi руськi лiтери, що рiзались на дошках.) руським та ще трохи грамотi грецькiй... Щоб не завезли нам у терем яко?сь латинянсько? хворi.
      - О нi, не завезуть, - заперечила Рогнiда, - за всiм дивлюсь, стережусь, пильную...
      - А я вже твою вдачу знаю, - промовив Володимир. - Ти й справдi була доброю господинею дому, дбайливою матiр'ю для дiтей, княгинею на Ки?вському столi.
      Вона ждала, як i багато лiт до цього, ще якогось, одного тiльки, може, сердечного, теплого слова, але Володимир його знову не сказав.
      - Спасибi тобi, муже, - сказала Рогнiда, - так, я берегла наш дiм, доглядала дiтей, думала й про те, що робиться на Горi. Важко менi було часом, Володимире, дуже важко...
      - Важко? - вiн поклав руку на ?? плече. - Ти чогось не договорю?ш? Чому ж тобi було важко?
      За вiкном було видно залитi зеленкуватим мiсячним сяйвом тереми й будiвлi, чорну стiну, во?в нiчно? сторожi, що, спираючись на списи, стояли бiля блискучих мiдяних бил.
      - Ти мовчиш, Рогнiдо! Що, знову якась хула?
      - Муже мiй, Володимире, - сказала вона. - Шкодую, що й почала розмову. Що хула людська - адже ми живемо душа в душу, ма?мо синiв, тиша в нашому домi й мир мiж нами... Я не слухала, не хочу слухати того, що говорять злi люди. Ти робиш праве дiло, Володимире, ти богатир, витязь, князь князiв, великий государ Русi, всi це знають.
      Його розчулили й пiднесли цi слова Рогнiди.
      - Так що ж менi нинi Гора? - вирвалось у Володимира.
      - Ти могутнiй i дужий, - вiдповiла Рогнiда, - але дужа й могутня такожде Гора.
      - У чому, в чому ?? сила?
      - Коли ти ви?жджав з Ки?ва, вони думали не про Русь, а про себе, все собi й собi...
      - Я знав це, Рогнiдо, але не боявся - в Ки?вi сидить моя жона-княгиня.
      - Ти з сво?ми воями проливав кров у землях Русi, а вони тiльки й ждуть, щоб ти ?м дав землi. Володимир засмiявся:
      - Та хiба ж я не знаю Гори?! Що робити - без не? не можу жити, вона пiдпира? мене, але мушу такожде дбати й про землi, де ? сво? князi, во?води й бояри. I землям цим доводиться, Рогнiдо, нелегко, за багато лiт я пройшов Русь з кiнця в кiнець, усi землi дадуть менi що можуть, але хочуть мати й сво?, в кожнiй землi ? свiй суд i правда, сво? закони й покони, кожна молиться сво?м богам. Он, - вiн показав очима на требище за стiною, - стоять боги всiх земель, я молюсь ?м, вони бережуть мене...
      - Я тiльки жона твоя i не все розумiю, Володимире. Тодi скажи, чому ж Гора та й увесь, либонь, Ки?в нинi не моляться нашим богам?
      Обличчя Володимира стало суворим.
      - Бачив нинi, так. Гора не молиться мо?м богам, богам Русi.
      - Християни вони.
      - Знаю, бачу, - сердито кинув Володимир. - Християни вiрять у бога отця, сина, святого духа... Слухай, Рогнiдо, вся Русь нинi не прийме Христа. Я дозволив людям земель молитись тим богам, яким самi бажають. Перун чи Христос - хiба не однаково?
      - Вони не тiльки моляться, а багато знаю тепер про християн, вони кажуть, що бог освячу? ?хнi багатства, а убогому да? рай на небi... Не розумiю, не розумiю, чому в християн ? якась сила.
      Володимир допитливо й з глузливою посмiшкою подивився на не?.
      - Я справдi багато лiт провiв у походах i не знаю, що робиться у мене вдома. Може, й ти такожде християнка?
      Обличчя в Рогнiди було суворе, на ньому виразно окреслювались у мiсячному промiннi великi очi.
      - Я вiрую, - твердо промовила вона, - в богiв мо?х отцiв - ?дина й Тора, вiрую такожде i в тво?х богiв Перуна й Дажбога... Ти - мо? серце, душа й вiра...
      - Прости, - поклав на ?? плече свою руку Володимир. - Менi дуже боляче, Рогнiдо, через те й говорю так. Я знаю тебе, вiрю в тебе. Наша вiра, наш закон, наша сила переможуть усе.
      - Але вони не вiрять нам, вони ?здять у Константинополь, роме? ?дуть сюди, ти ворогу?ш з Горою, а вона шука? друзiв i помочi за морем, у Вiзантi?.
      - Отепер я почув те, що найбiльше мене турбу?, - сказав Володимир. - Ти сказала правду, Рогнiдо.
      Вiн встав i пiдiйшов до вiкна. Пiднялася з крiсла, пiшла слiдом за ним i Рогнiда. За вiкном було видно двори Гори, темнi тереми, стiну, а за нею Подол, води Днiпра, луги й лiси потойбiч, небо з усi?ю його красою - великим жовтавим мiсяцем, кволi жаринки зiр.
      - Я не боюсь Гори, - промовив Володимир. - Добра й щастя бажаючи людям Русi, пройшов ?? з кiнця в кiнець возз'?днав, устро?в.
      Дивлячись перед собою, вiн, либонь, пригадував далекi походи, гостинцi в полi, вогнi на могилах, тупiт копит.
      - Я берiг старий закон i покон, стерiг вiру отцiв, але нема? нiчого незрушного в свiтi. Прийде час, i я змiню старий закон новим, я вклоняюсь старим богам, сама ж душа моя шука? ново?, iно? вiри.
      Притулившись до плеча Володимира, Рогнiда слухала його слова, й спокiй сходив у ?? душу, вона любила мужа свого - суворого, рiшучого, дужого, - тiльки не вмiла цього сказати - що слова, тiльки серце може вiдповiсти серцю!
      - Ось чому, - говорив Володимир, - чую брань велику, бачу множество кровi, горе безлiчi людей. Не тут, не на Горi й не на полi цьому, вирiшу?ться майбутн? Русi - ми, руськi люди, такi, як ?, ми сваримось, вмi?мо й миритись, ми мiцнi й дужi, о, якi ми мiцнi, Рогнiдо... Але ми не однi, багато ворогiв оточують Русь, я пройшов ?? всю, робив що мiг, нинi мушу йти в новий похiд...
      - У новий похiд?
      - Так, у новий i останнiй похiд, Рогнiдо, проти ворогiв Русi.
      4
      Вовчий Хвiст - права рука князя Володимира, головний його во?вода. Повернувшись з далекого походу, вiн не може, як усi, одразу йти додому, до пiзнього вечора прийма? з-за Днiпра дружину, вже потемному радиться з князем.
      I от нарештi свiй терем за високим частоколом, во?воду зустрiча? жона Павма, дiти, у свiтлицях пахне медом i живицею. Вовчий Хвiст ста? на колiна перед образом Христа.
      Вiн привiз подарунки - жонi оксамити й атласи, золотий пояс з Тмутараканi, дочкам - узороччя, оздоби, синам - пояси з набором, кривi ножi, чоботи.
      Що було ще в одному мiху, який Вовчий Хвiст сам зняв з воза, внiс у терем i сховав пiд ложем, нiхто не знав - то вже дiло його, во?води.
      А тодi, потемному, до терема почали заходити й гостi - сусiди-бояри, кiлька мужiв - далеких родичiв во?води, ключар Гори Воротислав.
      Сiли до столу, де жарко палали свiчi. Павма поставила мед, ол, всякi страви. Випили, закусили, поминаючи мертвих, бажаючи щастя й здоров'я живим.
      - Далеко ходили, во?водо, - говорив Воротислав, - ми вже тут очi прогледiли, вуха прослухали, вас дожидаючись.
      - Земля велика, бояри, сонце в один час сходить над усiма нами i в один час заходить, але де Iтиль-рiка, а де Тмутаракань! I невгамовний наш князь, усю Русь, каже, хочу пройти з краю до краю.
      - Що князь, що княгиня - однаковi, - засмiявся Воротислав. - Ви в походах тримали за стремено Володимира, ми тут чимало натерпiлись вiд Рогнiди.
      - А що? - поцiкавився Вовчий Хвiст. - Сувора, грiзна?
      - Не те слово сказав, - вiдповiв Воротислав, - тiльки про княжий стiл дба?, мужа свого, дiтей, а нам нiчого, самi мусимо все взяти, вирвати... Проте нинi цьому кiнець - князь повернувся, з ним будемо мати дiло. Скажи краще, як там у землях?
      - Усе, як допреже, - Червенська земля наша, радимичi й в'ятичi уклали ряд, у Тмутараканi тиша...
      - Во?водо Вовчий Хвiст! - за всiх сказав Воротислав. - Не про те запиту?мо, хочемо знати, що за ряди уклав Володимир?
      - У отця свого пiшов, утвержда? в землях старий закон i покон, молиться всiм богам, обiця? захищати ?х сво?ю дружиною, дань да? легку й помiрну.
      - Аз лiсами, землями, рiками, iже ма?мо там?
      - Волю да? князь землям, ви, каже, самi господарi, самi чините суд, управу, правду...
      - Щедрий наш князь, та не для нас, - шумiли за столом. - Старий закон i покон то вже нехай, цупко тримаються землi за сво?х богiв, але ряди треба писати по закону новому. Ви, во?води, либонь, взяли сво? в землях...
      - Анi шеляга! - навiть перехрестився Вовчий Хвiст.
      - Мовчи! - засмiявся Воротислав. - Де брать, там i дань, i ми не заперечу?мо: ходили, бились, примучували, ваше - вам... А нам, боярству, що?! Невже ж тепер не потикатись уже нi в червенськi городи, нi до радимичiв чи в'ятичiв, де i Ольга, i Святослав дали нам у пожалування городи й землi... Чу?ш, Вовчий Хвiст, ми також були колись во?водами, сотружалися, мечi носили. Нинi ж боярами стали, старцями... Що ж нам - вiддати те, що належить? Знову ж, аще да? Володимир дань легку землям, чим дума? платити дружинi, за якi грошi куватиме мечi й щити? Пожалування нашi iдуть во пса мiсто, мусимо самi тримати дружину... Ой забува? князь Володимир, хто його пiдпира?, на чому сто?ть Ки?вський стiл... Боярство й во?води - то сила!
      Усi вони були на доброму пiдпитку, але Вовчий Хвiст, що сам майже не пив, розумiв, бачив - бояри тiльки переказують сво? думи, мрi?.
      Тодi вже вiн запитав:
      - А як у вас, бояри, що чути тут, на Горi? Давно не був вдома, в далеких походах тiльки й думок було, що про Ки?в, оцi стiни, тереми... Любо тут, дуже любо, во?води!
      За столом почулось веселе, з смiшком:
      - А вже що любо, то любо... Чуден город наш Ки?в, аще князь про нас забува?, самi про себе дба?мо, у Полянськiй, Сiверськiй, Древлянськiй, та й Уличськiй, i Тиверськiй землях, ми, господарi, бога не забува?мо, а вiн печеться про нас...
      - За море ?здите?
      - I самi ?здимо, i гостей у Ки?вi тьма. Пiди до Почайни й на Подол - гречин на гречинi, ми ?м, вони - нам. Християни ж i вони, i ми... Може ж, хоч Христос благословить i освятить нашi добра?!
      Вовчий Хвiст в усi очi дивився на сп'янiлих бояр.
      - I тут, у Ки?вi, - говорили за столом, - i в землях наокруг християн тьма, молимось, ждемо, утверждати будемо на Русi нашу вiру, бо то ? закон i покон... Ти, во?водо, пiдеш з нами?
      - Мислить князь Володимир iти до Дунаю, - сказав Вовчий Хвiст:
      Як не сп'янiли бояри, а замислились, засичали:
      - Невже знову дума? почати брань з ромеями? Чу?ш, во?водо, нинi не тi часи. Вiзантi? нам не одолiти. I вже забуяло, закипiло.
      - Дуже зарано старi?ться наш князь. А втiм, не дивно, аще трима?ться старого, сам стар буде. I нехай. ? сини княжi в городi Ки?вi, не робочичi, а iстиннi, княжого роду...
      - Тихо, бояри, - промовив Вовчий Хвiст, - великий шум пiдняли, ще почують.
      Воротислав знахабнiв, не та?вся:
      - А коли б хтось i почув, - хiба ж ми не можемо помолитись за князя Володимира со чадами, а такожде i за сина Ярополкового, iстинного князя Святополка?!
      Пiзно пiшли гостi Вовчого Хвоста - за дворищем цокотiли посохи, стихли.
      У свiтлицi стало порожньо. Павма прибрала стiл, загасила свiчi.
      Бiля ложа стояв во?вода - вiн витяг мiх, привезений з далекого походу, перебирав диргеми, динари, драхми, - золото, як жовтий струмок, текло пiд його рукою.
      5

      Тепер уже нiхто й нiзащо не пiзнав би Малушу. Шiстдесят лiт для людського вiку, либонь, не так уже й багато, але важке життя випало дiвчинi з Любеча, надто дорогою цiною платила вона за нього.
      Тоненька, сухорлява, з посивiлим волоссям на скронях, смаглявим висхлим обличчям, покарбованим глибокими зморшками, з ?диною згадкою про молодiсть - виразними карими очима, - хто подумав би, що ця жiнка була колись швидкою, жвавою, веселою, допитливою дiвчиною-ключницею Малушею?! Старi люди пiшли з життя, новi ?? не знали, вона давно вмерла для всього свiту.
      Проте свiт не помирав для Малушi, ?й було не байдуже, що робиться в городi Ки?вi, в землях, по всiй Русi, допитувалась у кожного i в усiх, як живе, що робить, де i в яких землях бува? одна людина - син ?? Володимир.
      Вона знала, коли князь Володимир пiшов з дружиною в червенськi городи, в землi радимичiв i в'ятичiв, на чорних булгар, а там - до Джурджанського моря, на самий кiнець Русi, знала вона й те, що доля скрiзь судила князевi перемогу, - втiм, хто ж цього у городi Ки?вi не знав?!
      Материнське серце завжди однакове. Того, що повiдали люди, Малушi було мало. ?й хотiлось знати, як князь вою?, чи не торкнулась ворожа стрiла його тiла, як Володимир ?сть, спить? Якби можна було, вона б встала пiзньо? ночi, пiшла босонiж по колючiй травi в степу до могили, пiд якою син ночу?, сiла б у головах, щоб вiн не бачив i не чув, сидiла до самого ранку, а там пiднялась би легкою хмаринкою й линула, линула б слiдом за ним i всiм вiйськом.
      I вона справдi знала про князя Володимира набагато бiльше, нiж iншi, - з ним у походах iшов, берiг, час вiд часу повертаючись до Ки?ва, все повiдав про нього той, з ким доля не судила Малушi подiлити радостi й щастя життя, - ?х так мало було i в само? Малушi, - але хто прийняв, як власне горе й муку, ?? нещастя, бiль, кривду, - княжий гридень Тур.
      От вона й знову, збираючи хмиз над Почайною, побачила во?на, що йшов у травах, а помiтивши Малушу, рушив до не?.
      - Добрий вечiр, Малушо! Як же ти змiнилась!
      - Добрий вечiр i тобi, Туре, - вiдповiла Малуша, - але ми змiнилися обо?.
      Вони сiли на кручi над Почайною, позад них синiй туман повивав луки, в ньому плавали кущi верболозу, перед очима згасали води Днiпра.
      - Як дивно! - промовила Малуша й так повела плечима, неначе в не? по спинi пробiг холодок. - Адже нинi вечiр Купала, а сидимо ми на тому ж мiсцi, де колись зустрiла Святослава... Хоч нi, Днiпро рiже й рiже кручу, те мiсце тепер ген там, пiд водою.
      - Не тiльки Днiпро рiже кручi, все минуле давно пiд водою.
      Це було й усе, що сказали про себе Тур i Малуша. А власне, що вони й могли говорити? Обо? - старi, ?х життя закiнчувалось, старий сивоусий Тур i лiтня жiнка в черничому одязi - в них не було щастя, тепер вони й поготiв його не ждали.
      Але в них було одно - Тур служив гриднем у сина Малушi князя Володимира й мiг про нього оповiдати днi й ночi, вона слухала та й слухала б про сина - хоч i до кiнця вiку.
      - Нинi твердо сидить Володимир на столi, - впевнено й гордо говорив Тур. - Усi землi Русi пiдкоряються йому, дають дань городу Ки?ву, багатий нинi князь ки?вський, ма? мiцну дружину, багатi i його во?води...
      - А чи вiрно служать вони йому? - замислилась Малуша. - Адже Гора...
      - Вiн зна?, - тихо вiдповiв Тур, - i не всiм вiрить... Важко йому жити, та що поробиш?!
      Швидко темнiло. Удалинi запалились вогнi, долинула давня пiсня:
      Iде Купало, несе немало:
      меди i жито, прирост, присип;
      славим Купала, не спим до рана,
      не спи, дiвчино, юнак не спить!..
      - Над порогами на наше во?нство напали печенiги, мiж ними був i каган Куря, убiйник князя Святослава, - згадував Тур.
      - Ой боже! А ви ж йому помстились? - одразу ж запитала, хижо блиснувши очима, Малуша, в нiй прокинувся голос ?? предкiв, жадоба справедливо? помсти: око за око, смерть за смерть.
      - Во? нашi помстилися: вони вбили кагана Курю.
      - Дяка богу! Тепер душi Святославовiй буде легше, - перехрестилась Малуша.
      - У тому бойовищi був поранений i Володимир - у груди, нижче серця.
      Обхопивши голову руками, Малуша мовчала, ждала.
      - Цiлий тиждень лежав вiн без пам'ятi, i я нi на крок не вiдходив вiд нього, по?в, кормив, клав до рани трави... Однi?? ночi йому було особливо важко, вiн весь горiв, кидався, бився, я тримав його за руки, змочував i змочував чоло...
      Вогнiв на лузi запалювалось усе бiльше й бiльше, пiснi лунали вже скрiзь, у гаях i кущах над Почайною чулись веселi, збудженi голоси.
      - Була мiсячна нiч, видно, як удень, - повiв далi Тур. - Князь Володимир лежав неспокiйний, з заплющеними очима. I раптом схопився, подивився навкруг, щось думав, чогось ждав... "Мамо! - почув я раптом його голос. - Мамо! Де ж ти?.."
      Тур замовк.
      - I що? - запитала Малуша голосом, що тремтiв вiд хвилювання.
      - А я вже й сказав, - вiдповiв Тур. - Вiн дума? про тебе, згаду?, любить, а в ту нiч, коли покликав, либонь, побачив увi снi, заспоко?вся, заснув...
      Щастя матерi! Так, цього короткого повiдання Тура було досить, щоб серце Малушi сповнилось щастям.
      - А ти, Туре, - запитала тодi вона, - непошкоджений, цiлий?
      - Що я? - засмiявся гридень. - Мене вже нi меч, нi спис не бере... Захищаючи князя, втратив тiльки два пальцi правицi.
      В промiннi мiсяця вона побачила його праву руку з двома одтятими пальцями.
      - Боже, боже! Калiка! А ти ж щось принiс з походу?
      - Я?! - вiн щиро здивувався. - О нi, Малушо, великi скарби принесли з собою во?води, що ходили на брань. Тут, чув я, князь да? ?м, а також i боярам, що стерегли Ки?в, пожалування... Во?води й бояри стоять на Русi, як скелi, нас же, во?в, - множество. Ми - пiсок на березi Днiпра.
      - Так що ж тобi? - вирвалось з одча?м у Малушi.
      - А що ж менi робити?! - байдуже й спокiйно вiдповiв Тур. - Калiка-гридень князевi непотрiбен... Лишився тiльки рай, та й до нього далеко...
      У Малушi на очах заблищали сльози.
      - Це ж я винна в усьому, Туре!
      - Нi, - одразу ж заперечив вiн. - Нi ти, нi я - нiхто в цьому не винен. Ми робили тiльки те, що мали робити. I я не такий уже й убогий, як ти дума?ш! Нинi я не гридень, але князь Володимир допоможе менi, я можу, - так велiв князь, - взяти собi, як i всi старi во?, шмат землi пiд двiр, древа на хижу... Так я, либонь, i зроблю, - вiн показав на крутий схил гори, - викопаю отут землянку, над нею зроблю покрiвлю, молитимусь... - Тур засмiявся, але це був невеселий смiх. - I житиму я, либонь, краще, нiж князь, бо оця днiпровська гора мене не придавить, бо, сидячи тут, зможу ще довго, аж до смертi, стерегти Володимира, та й тебе стерегтиму... Адже так, Малушо?

      РОЗДIЛ ДРУГИЙ
      1
      Князь Володимир немарне говорив Рогнiдi про свою тривогу - устро?вши Русь, вiн дивиться на захiд, дума? про двi iмперi?, якi загрожують рiднiй землi, - про Вiзантiю й Нiмеччину.
      Вiн не тiльки дума?, а дi?, не да? навiть перепочити дружинi, не спочива? як слiд i сам, сiда? на коня, вируша? на полудень, в землi тиверцiв i уличiв, зупиня?ться на березi Дунаю.
      Це були днi, коли, власне кажучи, вирiшувалась доля руського й болгарського народiв, - з високо? кручi князь Володимир бачив правий берег Дунаю, де вiд самого гирла аж до Доростола й Тутракана стояли загони акритiв, за ними лежала розiрвана навпiл, загарбана ромеями Болгарiя.
      Чутка про те, що руськi во? стоять на берегах Дунаю, лине далеко, знають це i в Болгарськiй землi - в Переяславцi, Доростолi, Тутраканi, Розградi.
      Кiлька ночей над водами Дунаю чути сплески весел, притишенi голоси.
      - Хто ви, люди? - запиту? сторожа в берегах.
      - Болгари... До князя руського Володимира. Князь Володимир розмовля? з цими людьми.
      - Не ма?мо сили, княже, не вiда?мо, чия ? Болгарiя - наша чи грецька, загарбали в нас усе акрити, жон забирають, дiтей... Прийми нас на Руську землю, княже.
      I йдуть цi знедоленi люди в руськi землi, до руських людей, якi завжди були й будуть ?м братами.
      Через Дунай перепливають на човнах i добиваються до князя Володимира люди в довгих чорних рясах, з клобуками на головах. Нiч, на столi горить свiча. Вододимир прийма? в сво?му наметi.
      - Чого прийшли до мене, болгари?
      - ?пископ ?смь доростольський, Неофiт, - каже старий, сивобородий, надзвичайно блiдий чоловiк, на грудях якого висить срiбний чеп з хрестом, - до тебе прийшов з усiм клiром сво?м.
      Князь Володимир дивиться на ?пископа.
      - Отче, не розумiю тебе, - одверто каже вiн. - Я - руський князь, язичник, ти - християнин, ?пископ болгарський...
      - Але ти i я такожде, княже, люди... Була Болгарiя, - вiн показу? на пiдняту завiсу намету, де видно Дунай, береги, кiлька вогникiв на далеких кручах, - нинi нема? ?? - ромейська неволя... - По блiдому обличчю ?пископа пробiга? квола посмiшка.
      - Княже руський! Колись до отця твого в Доростол втiк вiд роме?в i кесаря Бориса патрiарх Дамiан, я ж був священиком у нього i разом з ним молився за болгар, князя Святослава, його во?в... Руськi люди справедливi, нинi ми молимось за вiчний спокiй князя Святослава.
      Дивнi теплi почуття викликають цi слова ?пископа в серцi Володимира.
      - Коли пiшов звiдси князь Святослав, життя в Болгарi? зовсiм не стало... Iмператори роме?в прокляли патрiарха Дамiана - так вiн i помер, нинi ми проклятi, нас гонять...
      - У вас ? iнший патрiарх, своя церква.
      - Митрополит севастiйський, що сидить у Средцi у комiта Аарона, служить патрiарху константинопольському - вiн не отець нам.
      - А митрополит кесаря Романа?
      ?пископ Неофiт не вiдповiв на питання князя Володимира, а тiльки смутно похитав головою.
      - Кесар Роман - недостойний онук Симеона, вiн при?хав до нас з Великого палацу. Нема? Болгарi?, нема? кесаря - сироти ми, княже, тому й просимо - вiзьми нас на Русь!
      Нi, в Болгарi? князю Володимиру нема? до кого пiти й нi на кого спертись - вiн велить тиверцям i уличам твердо стояти на берегах Дунаю, стерегти землю, сам поверта?ться до Ки?ва.
      2
      З лiта в лiто i вiд дня в новий день комiт Саму?л готувався до битви з Вiзантi?ю.
      Вiн знав, що ця битва буде останньою, вирiшальною i що пiсля не? Болгарiя або з'?дна? всi сво? племена й роди, стане великою, ?диною, якою була при Симеонi, або ж буде розiрвана, опиниться в неволi.
      Втiм, дужий, свободолюбивий Саму?л не вiрив, не припускав навiть думки, що Болгарiя може впасти в цiй борнi. Тисячi й тисячi болгар готовi були за першим його покликом взяти луки й мечi, до Саму?ла йшли i йшли тисячi слов'ян - втiкачiв з Пелопоннеса, Фракi?, Македонi?, придунайсько? долини, до нього тiкали вiрмени, грузини, араби, яких iмператори гнали з рiдних земель i садили в фемах Вiзантi?.
      Про боротьбу Болгарi? знав, ?? пiдтримував i тогочасний свiт: Угорщина посилала в Болгарiю сво?х послiв i радо приймала послiв Болгарi? в себе, нiмецький iмператор обiцяв Болгарi? допомогу в боротьбi з iмператорами роме?в. I це не дивно - вза?мини мiж двома iмперiями, що однаково прагнули владувати в свiтi, чимдалi гострiшали, i через знатних вiрмен, що тiкали з Вiзантi?, Болгарiя зв'язана була з далекою Вiрменi?ю, до Охриди навiдувались благовiсники - ?пископи римського папи.
      ?диним мiсцем, куди не звертав сво?х очей Саму?л, була, либонь, Русь, землi за Дуна?м, але для цього були сво? глибокi причини.
      У Болгарi? достеменно знали, чому, за чи? золото, з якою метою приходив сюди князь Святослав: вiн не поневолював болгар, не брав з них данi, не забирав у кесаря Бориса корони й не доторкнувся пальцем до скарбiв давнiх каганiв, а, навпаки, залишив Борису корону й скарби, разом з болгарами пiшов проти Вiзантi?, бився з Iоанном Цимiсхi?м на рiвнинi за Родопами й тримав облогу в Доростолi, заради майбутнього Русi й Болгарi?, уклавши мир з Цимiсхi?м, рушив на Русь, де й загинув у порогах...
      Але якщо колись межi Болгарi? й Русi сходились на Дуна?, то нинi вся придунайська долина й уся Пiвденна Болгарiя аж до Руського моря була поневолена ромеями, мiж Болгарi?ю й Руссю виросла стiна.
      На пiвнiч вiд Охриди серед гiр височить гора, яку люди й досi називають горою Симеона, там, кажуть, славетний каган-iмператор збирав сво?х боляр i бо?лiв, коли хотiв радитись з ними перед новим походом.
      Це - чудове мiсце, там з високих полонин видно Пологи на пiвночi, Овче Поле за Вардаром на сходi, Преспу на пiвднi, Гомор на заходi - гори та й гори, ущелини, рiки, темнi лiси, хмари, що повзуть i повзуть схилами.
      Саму?л любив цю гору, не раз залишав Охриду, прямував з невеликою дружиною ущелиною Чорного Дрина на пiвнiч, бiля Струга звертав праворуч, пiднiмався крутими стежками, над якими схилялись сосни й смереки, все вище й вище, до?жджав до полонин гори Симеона.
      У вечiрнi години тут панували тиша й спокiй, повiтря було таке чисте, що аж свiтилось, навкруг, нiби на чотi, стояли гори, велике багряне сонце опускалось за Гомор, а ген за ним пломенiли води Адрiатичного моря.
      - Дивись! Дивись! - говорив Саму?л сину сво?му Гаври?лу. - Яка красна наша Болгарiя... Клянись, клянись завжди ?? любити, а буде потреба - життя вiддати за не?.
      Iмператор Василь розумi?, яка загроза нависла над Вiзантi?ю. Якщо iмперiя не витрима? боротьбу з Саму?лом, на Вiзантiю пiде Русь, слiдом за ними рушать Угорщина, Чехiя, Польща, Нiмецька iмперiя, Мала Азiя.
      I Василь жене до сво?х легiонiв усе чоловiче населення фем, витрача? останнiй динар, щоб озбро?ти, одягнути й нагодувати легiони, вiн пiде на будь-яку жертву, аби купити мир з iншими землями, обiдравши весь Великий палац, збира? дари й посила? василiкiв у Кведлiнбург, Грузiю, Вiрменiю, в городи Iталi?, щоб обдурити, приспати сусiдiв.
      Iмператор не вiрить сво?м полководцям i тому оголошу?, що сам поведе вiйсько проти Саму?ла. Закiнчивши всi збори, вiн велить покликати до себе диякона Льва, що вiдомий у Константинополi як добрий iсторик - вiн записував подвиги Никифора Фоки, Iоанна Цимiсхiя, за що одержав вiд останнього срiбну чорнильницю.
      - Ти, дияконе, пiдеш зi мною в похiд проти мiсян* (*Мiсiя, мiсяни - Болгарiя, болгари (гр.).) i, надiюсь, достойно опишеш перемогу ромейського во?нства.
      Диякон Лев - немолодий уже, сивий чоловiк у темному чернечому одязi, з горбатим носом i довгими темними вусами - низько вклоня?ться iмператору Василевi, - сидячи на конi, вiн ?здив уже взап'ять за померлими iмператорами, що ж, вiн згоден супроводжувати ще й iмператора Василя.
      Iмператор Василь вiв сво? легiони не туди, де сидiли комiт Саму?л i кесар Роман, не на Охриду й Скопле, - нi, рiвним шляхом, що веде з Константинополя на Аркадiополь, на Адрiанополь, клiсурами в Родопах, а далi до древньо? столицi Симеона Средця посуваються його легiони.
      Зда?ться, що iмператор робить божевiльний крок, - по лiву руку в нього залишаються всi головнi сили Саму?ла, якi можуть прорватись у Фракiю й пiдступити до самого Константинополя, попереду в нього - неприступнi пасма гiр, де тiльки в одному мiсцi - крiзь Трояновi ворота - можна пробитись на пiвнiч, бiля цих ворiт i скрiзь праворуч сто?ть, як це достеменно вiдомо Василевi, вiйсько Аарона.
      Але iмператор Василь веде сво? вiйсько далi й далi, мина? зруйновану Цимiсхi?м Преславу, пряму? долиною рiки Топольницi, наближа?ться до Троянових ворiт.
      Що ж трапилось? Важка хода легiонiв збуджу? луну в горах, полки iмператора Василя, що то пiдiймаються крутими стежками, то спускаються в долини, видно з усiх гiр i полонин, з високих стiн Трояна, якi перерiзують гори й долини, з ворiт, якi охороняють вiйська комiта Аарона...
      Стiни мовчать, Трояновi ворота вiдчиненi, бiля них нема? во?в, i легiони iмператора Василя, як бурхлива рiка, вливаються в них, прямують на Средець.
      Невiдомо, як це сталось, але вiйська iмператора Василя переможно iдуть на пiвнiч, близько вже й Средець, а коли вiн упаде, тодi легiонам Василя вiдкри?ться шлях i на захiд, вони вийдуть на долину, де тече Морава й Дрина, з пiвночi вдарять на Скопле й Охриду, з моря ж вiд Сопунi й Ларисси рушать iншi, свiжi легiони.
      Проте тиша вiйни пiдступна й Зрадлива. Якщо в повiтрi не свистять ворожi стрiли - десь во? готовi ?х пустити; не дзвенить меч, але вiн уже напевно вийнятий з пiхов, - легiони iмператора, що посувались у безмов'? далi й далi на пiвнiч, навiть лякала ця тиша.
      Тiльки iмператор Василь не вiдчував тривоги - попереду й позаду важким кроком посувались таксiархi?* (*Таксiархiя - тисяча во?в.) пiхоти, банди фем* (*Банди фем - вiйсько з областей.), його самого оточували полки безсмертних, корона, честь, слава iмператора були в повнiй безпецi.
      Пiсля кiлькох днiв походу iмператор вирiшив навiть дати перепочинок сво?м воям, прагнув спочити пiсля довгого перебування в сiдлi й сам.
      Щоб знайти придатне мiсце й розбити табiр, наперед ви?хали мiнсуратори* (*Мiнсуратори - землемiри.): табiр належало розташувати в такому мiсцi, де б божественнiй особi iмператора не мiг загрожувати ворог, слiд подбати й про те, щоб навкруг були пасовиська для коней, вода для людей, - таким куточком виявилась долина бiля фортецi Стопонiона.
      Тiльки мiнсуратори зупинилися в цiй долинi, туди почали доходити тисячi оплiтiв, списоносцiв, стрiльцiв, що заходились копати рови, насипати вали, робити ями-костоломки, натягати навкруг табору мотузи з дзвониками.
      До вечора табiр був готовий, шатро iмператора, над яким маяли знамена iмперi?, оточили полки безсмертних, за ними стали банди фем, таксiархi?.
      Iмператор Василь дуже добре провiв цю нiч, - пив, ?в, розмовляв з сво?ми полководцями, слухав записи диякона Льва, розважався.
      Пiзньо? години, правда, трапилось щось незвичайне: з глибин темного неба вирвалась, пролетiла, впала i розсипалась перед самим табором слiпучо-бiла зоря.
      Диякон Лев, що був у цей час у шатрi iмператора, смертельно перелякався, побачивши цю зорю, але швидко опанував себе, сказав:
      - Ця зоря вiщу? тобi перемогу, як i та, що впала на троянську рать тодi, коли Пандар цiлився з лука в Менелая...
      Диякон Лев говорив так, впевнений, що iмператор Василь не знав iсторi? грекiв, бо ж саме в той день, коли впала зазначена зоря, ахейцi розбили й погнали троянську рать.
      I саме через те, що Василь цього не знав, диякон Лев закiнчив: - Так впаде до тво?х нiг, божественний василевсе, Болгарiя i ?? комiти.
      Iмператор посмiхнувся - йому сподобались слова диякона Льва.
      Нiч проминула спокiйно, керкити* (*Керкити - дозори.) й вiгли* (*Вiгли - караули, сторожа.), що охороняли табiр, не чули в долинi й горах нi голосу, нi крику, вранцi пiсля доброго снiдання во?нство й обоз рушили далi.
      I раптом, тiльки всi вони, розтягнувшись, заповнили ущелину, тишу лiсiв i гiр порушив брязкiт збро?, свист стрiл, крики людей.
      Нiхто не бачив i не знав, як це сталось, але з усiх бокiв посунула хмара во?в з мечами, списами, дрюками в руках, таксiархi? й банди кинулись урозтiч, безсмертнi враз стали смертниками й мертвими, добре, що кiлька полкiв етерi? - i то не з грекiв, а з вiрмен, - оточили admine quadrato* (*Аdmine quadrato - чотирикутник (латин, ).) божественну особу iмператора i так допомогли йому втекти.
      I, либонь, найкраще зробив славетний диякон Лев, що сiв на неосiдланого коня, схопився за гриву, замолотив ногами й полетiв туди, куди бажав кiнь, все вище й вище в гори.
      Там, на полонинi, просто неба, диякон Лев схопився з коня, пустив його пастись, а сам обдивився свiй одяг, полiз у глибокi кишенi.
      "Дяка богу, - подумав вiн, знайшовши в цих кишенях зошит з пергаменту, срiбну чорнильницю й перо, подарованi йому ще Цимiсхi?м, - що моя зброя вцiлiла й я сам ще живий..."
      Вiдчуваючи себе на шпилi гори в повнiй безпецi, диякон Лев сiв на поваленому бурею деревi, замислився й написав:
      "Мiсяни напали на наше вiйсько, множество побили, захопили царське шатро зi скарбами й весь обоз. У той час i я сам, що описую це лихо, на жаль, був бiля государя як диякон..."
      Диякон Лев на якусь мить залишив писанину, й рука його затремтiла, бо знизу долетiв шум битви.
      "Тодi-бо занiмiли стопи мо?, - згадав вiн i записав смутнi рядки з псалтиря, - i я б став жертвою скiфського меча, але божий промисел виверг мене з небезпеки, велiв ?хати якнайшвидше по схилу гори, через рови, все вище й вище, аж на вершину, яко? не займав ворог. Iнше ж вiйсько ледь встигало тiкати вiд ворожо? навали через несходимi гори, втратило всю кiнноту, обоз..."* (*Лев Диякон. Iсторiя. - СПб., 1820. - Кн. 10. - Розд. 8.)
      Це були, мабуть, останнi рядки, а через те й щирi, правдивi, якими диякон Лев закiнчив свою iсторiю... Ми принаймнi не зна?мо, щоб вiн пiсля цього щось писав.
      3
      Двадцять лiт комiт Саму?л боровся з Вiзантi?ю, вiв супроти ромейських легiонiв во?в, якi тiльки вчора орали землю, пасли овець на гiрських полонинах, бачив муку, смерть цих людей i однаково не скорявся долi, кликав i вiв на брань з ворогами новi загони.
      Болгари до нього йшли, вони називали й вважали його царем, хоч вiн був тiльки сином комiта, не шукав власно? слави, жив як простий во?н, усе сво? життя провiв у сiдлi.
      Саму?л Шишман бачив смерть свого отця, вiд ворожо? руки загинули брати його Давид i Мойсей, проте вiн не пiдкорився долi, протягнув руку брату Аарону, покладався на нього, вiрив, що разом з ним переможе роме?в.
      I вони перемагали роме?в. Сидячи в Охридi, Саму?л боровся з Вiзантi?ю на заходi, Аарон, що сидiв у Средцi, мав пiд сво?ю рукою Схiдну Болгарiю, - разом вони були дужi, незборнi, разом могли визволити рiдну землю...
      Саму?л знав, коли iмператор Василь вирушив з легiонами сво?ми в Родопи, проминув Преславу й став наближатись до Троянових ворiт, був певен, що роме? не пройдуть цих ворiт, бо ?х стерегли кращi полки Аарона, сам же вiн з сво?ми полками стояв у цей час над рiкою Струмою, на перевалах, бiля Рили, Радомира, щоб загородити шлях ромеям, якщо вони завернуть вiд Троянових ворiт.
      Проте трапилось неймовiрне - легiони iмператора Василя проминули Трояновi ворота, рушили понад Iскером на Средець, дiйшли до фортецi Стопонiона.
      Саму?л не розумiв, як це сталось, боявся, що вiйська Аарона не стримали ворожо? навали, пролили бiля Троянових ворiт багато кровi й вiдступили, i тому чимдужче поспiшав на помiч брату.
      Страшний i безжальний був удар Саму?ла бiля фортецi Стопонiона, розлюченi болгари перебили безлiч кiнноти й пiшого вiйська, захопили навiть шатро iмператора Василя, в якому були всi його регалi?.
      Саму?л стояв у цьому шатрi, дивився на регалi?, взяв зi столу й став читати листи до iмператора Василя, написанi знайомою рукою... Спочатку Саму?л не повiрив сво?м очам, нi, це, либонь, не та рука...
      Мов вихор, летiв у горах Родопських Саму?л, високi скелi й темнi ущелини зустрiчали й проводжали його, чорне обличчя було в Шишмана.
      З ним разом мчали боляри й бо?ли, по праву руку скакав на конi син Гаври?л, попереду i слiдом за ними ?хала численна дружина, - так вони далеко обминули Витош, опинились на околицях Средця.
      Але у Средцi в палацi Саму?л не застав брата Аарона, тут був тiльки син його Iоанн, батько ж його й жона були нiбито в новому палацi в Розметаницi.
      Саму?л Шишман знав, що ма? статись у Розметаницi, вiн не хотiв, щоб син Гаври?л був свiдком його розмови з Аароном, а, крiм того, хотiв, щоб хтось з рiдних людей стерiг у Средцi сина Аарона Iоанна.
      Через це вiн сказав синовi:
      - Ти залиша?шся в Средцi разом з мо?ми воями, жди мене тут i стережи як зiницю ока Iоанна.
      - А чому стерегти? - запитав Гаври?л.
      - Я тобi пiзнiше про все скажу, сину!
      У Розметаницi Саму?л ледь застиг Аарона, - той збирався нiбито ?хати в Средець, але запряженi, навантаженi всяким добром колимаги, якi стояли серед двору, свiдчили, що вiн збирався ?хати зовсiм в iнший бiк.
      Блiдий, без кровинки в обличчi, говорив Саму?л з Аароном.
      - Що ж, брате, ти замислив? I чи брат ти менi пiсля цього?
      - Не вiдаю, про що ти говориш, - вдаючи, що вiн нiчого не розумi?, вiдповiв Аарон.
      - Не вiда?ш? Тодi читай!
      I Саму?л вийняв з кишенi, дав Аарону грамоту на пергаментi...
      Аарон узяв ??, почав читати, але одразу ж випустив з рук... Це була написана ним самим грамота до Василя, в якiй вiн дякував iмператору за те, що той визнав його царем Болгарi? i згоден вiддати за сина Аарона Iоанна сестру свою Анну, у кiнцi ж грамоти Аарон писав, що згоден вiдкрити легiонам Трояновi ворота...
      - Прочитав? - запитав його тодi Саму?л.
      - Не розумiю! - крикнув Аарон. Саму?л болiсно засмiявся:
      - Не розумi?ш, як ця грамота потрапила до мене... Вiдповiм: ти думав, що будеш сватом iмператора роме?в i царем болгар, але забув, що болгари не хотять мати над собою iмператорiв роме?в, а тебе царем сво?м... Горе Болгарi? й горе нам, Шишманам, бо ти - старший з синiв Миколи Шишмана - зганьбив чесне iм'я батька твого Миколи, матерi Рейсами й братiв сво?х...
      - Брате Саму?ле! - впав Аарон на колiна. - То ? правда, я писав цю грамоту, не знав, що творю, - винна жона моя, митрополит севастiйський, що при?жджав до мене вiд iмператорiв... Я й так покараний, iмператори й ?хнiй митрополит мене обдурили, скривдили...
      - Чим же тебе обдурили iмператори i митрополит?
      - Митрополит привiз у жони сину мо?му Iоанну не сестру iмператорiв Анну, а якусь гулящу дiвку з Константинополя, за що ми ?? вбили, а митрополита спалили... Змилуйся, брате!
      - Нi, вiднинi ти менi вже не брат, - суворо промовив Саму?л i звернувся до сво?х боляр i бо?лiв: - Як будете судити зрадникiв Болгарi? Аарона, жону його, сина?..
      - Да приймуть смерть! - пролунала одностайна вiдповiдь.
      Во? схопили Аарона й повели в двiр, де вже стояла зв'язана жона Варвара.
      А в цей час у Средцi Гаври?л довго розмовляв з сво?м двоюрiдним братом Iоанном, який говорив, що бо?ться, аби не покарали батька, пожалiв його, велiв осiдлати двох коней, ви?хав з Iоанном за город...
      Блiдий, переляканий Iоанн попрощався з Гаври?лом, як з братом, обняв, поцiлував.
      - ?дь швидше! - велiв Гаври?л.
      I Iоанн ударив коня, помчав у гори.
      Гаври?л не знав i не мiг знати, що промине багато лiт i цей його брат у злобi сво?й уб'? його, жону, ослiпить сина...
      4
      Iмператору Василевi важко було отямитись пiсля поразки в Родопах - чорний вiд страху повернувся вiн звiдти до Константинополя, висох, ходив як тiнь, вночi йому снились i снились ущелина в горах, мечi болгар, кров.
      Проте не тiльки болгар боявся тепер василевс Вiзантi?, вiн нагадував звiра, якого заганяють у пастку, навкруг нього й iмперi? затягувався зашморг.
      У Малiй Азi? був розбитий Вард Склiр - вiн сидiв у в'язницi арабських емiрiв, - перемiг Вард Фока.
      Вард Фока ждав... Тепер це вже був не чернець з Хiосу, - доместик схол, призначений самим iмператором Василем, полководець, що перемiг лютого ворога iмперi? Склiра, небiж вбитого iмператора Никифора Фоки мав право на найвищу нагороду, хотiв повернутись до Константинополя, стати на чолi всiх вiйськ iмперi?, зайняти мiсце в синклiтi.
      Може бути, що Вард Фока вдовольнився б цим, може, став би вiрно служити iмператору Василевi та ще був би коханцем Феофано - матерi iмператора, - це ж вона, як знав Вард, вирвала його з келi? монастиря, вона, як вiдчував Вард, ждала його в столицi.
      Але марно сподiвався Вард Фока - iмператор Василь розумi?, кого вiн випустив з неволi, i тому не тiльки не дозволя? йому при?хати до Константинополя, а уперто, i то не раз, велить залишатись у Малiй Азi?, стояти на сторожi непокiрних земель, мечем iмперi? висiти над Вiрменi?ю, Грузi?ю, створювати загрозу арабським емiрам, багдадському халiфату.
      I сталось те, що повинно було статись, - Варда Фоку оточують найбагатшi особи iмперi?, що втекли з Константинополя, служили Склiру, а нинi служать йому, вони, жадаючи помститить Василевi, пiдбурюють його йти з легiонами на Константинополь, сам Вард Фока налагоджу? добрi стосунки з Вiрменi?ю й Грузi?ю, з арабськими емiрами Мартирополя, Амiди й Хорбота, з багдадськими халiфами.
      У Вiрменi? в будинку ?встафiя Мела?на - родича Никифора Фоки - збираються вiзантiйськi динати, вiрменськi iшхани, вони урочисто проголошують Варда Фоку iмператором Вiзантi?, вiн одяга? корону, червоне корзно.
      Пiд рукою Варда кращi легiони iмперi?, десять тисяч грузин, яких мепет-мепе Давид за проханням iмператора Василя й матерi його Феофано посилав колись Варду Фоцi, щоб розбити Склiра й тим допомогти iмператору Василевi, - цi самi десять тисяч грузин за наказом Давида будуть служити Варду Фоцi, щоб iти на Константинополь, скинути з трону Василя...
      Вард Фока зна?, що боротьба з Константинополем буде нелегка, розумi?, що покладатись на сво?х спiльникiв - арабiв, грузин i вiрмен - не доводиться: якщо вiн стане iмператором Вiзантi?, тi одразу перекинуться до ворогiв, за спиною в нього лиша?ться ще один iмператор - Вард Склiр, що сидить у в'язницi.
      Вiн домовля?ться з емiрами, що хоче мати Склiра полководцем, запрошу? його до себе, почина? переговори, але так i не закiнчу? ?х - кида? Варда Склiра i брата його, патрикiя Петра, у в'язницю.
      А тодi Вард Фока вируша? на пiвнiч, до столицi, - перед ним Сiрiя й Месопотамiя, Коломея й Каппадокiя, Пафлагонiя й Оптiмати - багато фем iмперi? але там нiхто не стане супроти Фоки, навпаки, до нього при?днаються новi легiони, з пiвдня на Константинополь наступа? грiзна, страшна, гаряча, як аравiйськi вiтри, сила...
      Втративши батька, двох братiв, покаравши власним мечем зрадника Аарона, комiт Саму?л уже нiкому не вiрить, вiн поклада?ться тiльки на себе й во?нство.
      Вiн зна?, що iмперiя пережива? важкi днi, йому вiдомо, що Вард Фока оголосив себе у далекiй Вiзантi? iмператором i збира?ться в похiд на Константинополь.
      I Саму?л вируша? проти Вiзантi? - пiсля розгрому во?нства iмператора Василя бiля Средця болгари виходять з Родопiв, стоять недалеко вiд Адрiанополя, загрожують столицi iмперi?, сам Саму?л веде сво? полки на захiд, бере городи Драч i Леш на березi Адрiатичного моря, поверта? на пiвдень, захоплю? Вер, переходить рiку Вардар, з'явля?ться на околицях Сопунi, над Егейським морем.
      Так ще один меч нависа? над Константинополем, меч Пiвночi, вал з полудня йде проти валу з пiвночi, а коли вони зiллються - впаде Константинополь, загине Вiзантiя.
      Уночi на небi з'явля?ться комета, вона висить над обрi?м, нагадуючи гострий спис з довгим i широким хвостом.
      У Константинополi на стiнах будинкiв i на гробницях чиясь невiдома рука пише:
      "Вгорi комета палить свiт, внизу роме?в нищить комiт..."
      Чорна хмара збира?ться й на заходi - у Пiвденнiй Iталi? Вiзантiя ма? клаптик суходолу над Середземним морем - Апулiю й Калабрiю, але з пiвночi ?м загрожу? нiмецький iмператор Оттон, з пiвдня на цi феми налiтають i налiтають араби з острова Сiцiлi?.
      Кiльце замика?ться. Вiзантiя зi всiх бокiв оточена ворогами, вони наступають на не?, нiколи, нiколи ще iмперiя не переживала таких днiв, життя, iснування, майбутн? ?? висить на однiй тонкiй волосинцi.
      Тривога, неспокiй, страх охоплюють Константинополь. Мала Азiя почина?ться одразу за Босфором - там веде легiони Вард Фока, загони болгар блукають бiля пiвнiчних околиць города, у Середземному морi - на Сiцiлi?, Крiтi, Кiпрi - чатують араби.
      Через те що Мала Азiя й пiвденнi феми Вiзантi? в Iталi? одрiзанi вiд столицi, а Еллада, Пелопоннес, Фракiя й Македонiя захопленi болгарами, в Константинополь припиня?ться довiз хлiба, почина?ться голод, а слiдом за ним мори, хвороби.
      Населення столицi доведене до одчаю - крадiжки, грабунки, вбивства вiдбуваються тепер серед бiлого дня, iмператор Василь не залиша? нiколи Великого палацу, безсмертнi день i нiч охороняють його.
      ?диним куточком iмперi?, де в цей час спокiйно, ? Клiмати - тiльки звiдти надходить до столицi хлiб, сiль, риба, вино. Але за Клiматами лежить Русь, крий боже, вона з'?дна?ться з болгарами.
      Комета все висить у небi, над Константинополем прокочуються смалкi, гарячi вiтри, на кладовища везуть i везуть мертвих, живi не знають, що з ними буде завтра.
      Невiдома рука пише далi й далi на пам'ятниках i гробницях :
      "Меч роздiля?, на жаль, ?динi колись родини й членiв ?х, батько хоче вбити сво?х синiв, вони ж бруднять сво? руки батькiвською кров'ю, i, горе нам, горе, брат пiдносить сокиру над грудьми свого ж брата... А ти, город василевсiв, Вiзантiон, скажи, до чого ти дiйшов - город щастя в минулому, город нещастя нинi?! Чому сталось так, що ти тремтиш щоденно? Чи не буде, зрештою, так, що поваляться тво? ж пiдмурки? Адже дiти, якi виростали в тво?х обiймах, однi стали здобиччю меча в битвах, iншi залишили сво? палаци й довiку змушенi жити, зата?вши подих, на пустельних островах, в ущелинах i мiж скелями... Затьмарилось сонце, зник блиск мiсяця...
      ...Бачу безумну юрбу синiв Амалiка, що зупиня? на кожному кроцi мандрiвникiв, вирива? у голодного останнiй шматок хлiба, забира? все майно, чую стогiн i плач чоловiкiв, жiнок i дiтей, що пiдносять д'горi сво? руки...
      ...Бачу те, що хвилю? мене до слiз, - ниви, що потрiскались вiд страхiтливо? посухи, колос, що зав'яв i поник, нiби вiн мертвий, рата? ж, що схилились у трудах над землею, кажуть: "Загинула надiя, марно пропала наша праця, все загиба?, все горить... Хто заплатить за нас всi борги? Хто годуватиме наших жон i дiтей? Хто вiддасть податки й iншi повинностi в казну кесареву? Нi, нiхто! Так чого ж ти ждеш, земле, вiзьми вже краще разом з порожнiм колосом i нас - ми не можемо далi терпiти голод, ми готовi, - краще вже швидкий кiнець..."* (*Вiршi Iоанна Геометра (грецький поет Х столiття))
      5

      Сли iмператора Василя в Ки?вi? Це важко було зрозумiти - Днiпро скувала крига, снiгом засипало всi шляхи на захiд i полудень, що ведуть у Вiзантiю, але, незважаючи нi на що, василiки пробились крiзь морози й вiхоли, вони зупинились на Подолi в домi купця-гречина Феодора, просять Володимира говорити з ними.
      Князь призначив годину, щоб говорити з василiками, - в другий день тижня, на свiтаннi, в Золотiй палатi, велiв прийти туди небагатьом боярам i во?водам, мужам лiпшим i старцям, - князь не хотiв вiддавати слам яко?сь особливо? шани: ?, либонь, кричуща потреба в iмператорiв, якщо прислали слiв узимку, вiд роме?в можна всього ждати.
      Так i було. У вiвторок задовго до свiтання князь вийшов з сво?х поко?в у Золоту палату, там уже зiбрались покликанi ним во?води, бояри, мужi, - у теремi було холоднувато, й вони одягли пiдбитi хутром чоботи, кожушки, - коли князь увiйшов, вони низько вклонились йому.
      Князь сiв на сво?му столi пiд знаменами, мужi стали попiд стiнами, дворяни ходили й оправляли свiчi.
      Василiки зайшли до палати з острахом - у Константинополi вони наслухались багато жахiв про незнану Руську землю, але, побачивши невелике зборище людей, князя, що сидiв у простому темному платнi на помостi, посмiливiшали, попрямували один за одним до помосту, там стали в ряд, низько вклонились.
      - Вiд iмператорiв Васпля й Костянтина василiки, - через толковинiв почали вони, - прибули, щоб засвiдчити любов i дружбу межи нами... Як себе почува? князь Володимир i його родина?
      - Спасибi iмператорам Василевi й Костянтину за любов i дружбу, - вiдповiв Володимир, - скажiть ?м, що я й моя родина почува?мо себе добре. Як же ?халось вам, василiки, в далекiй дорозi?
      - Дяку?мо, княже, ?хали ми швидко, й у тво?х землях приймали нас гостинно, але холодно нинi на Русi, мерзли вельми...
      Мерзли вони, правда, не тiльки в дорозi - сюди, в Золоту палату, з'явились у холодних одягах - темних шовкових рясах, хламидах, сандалiях, через що аж посинiли, тремтiли.
      - Що поробиш? - князь подивився на замерзлi вiкна. - Зима на Русi сувора, зла... У Константинополi, либонь, i зараз тепло?
      - Так, княже, тепло, дуже тепло, гаряче...
      Слуги, що прибули з василiками, внесли тим часом дари вiд iмператорiв, поклали на лави добру зброю, оксамити, узороччя.
      Князь Володимир подякував за дари, проте розумiв, що не тiльки це привело в зимову пору до Ки?ва слiв ромейських.
      Вони й самi почали:
      - Iмператори велiли сказати, що, утверждаючи ряди давнi, бажають любовi й дружби з Руссю.
      - Ми такожде хочемо токмо миру й дружби з Вiзантi?ю.
      - Але в старих рядах, княже Володимире, сказано, що якщо в землi Корсунськiй або в iнших городах над Понтом Евксiнським вчиниться брань i руський князь попросить у нас во?в, то iмператори дадуть йому скiльки треба, i нехай вою?...* (*Василiки посилались на договiр Iгоря 945 року.)
      - Я читав ряди князiв наших, Русь нiколи не просила помочi в iмператорiв роме?в.
      - Зате iмператор Василь просить нинi тако? помочi в руського князя.
      - Iмператор Василь просить мене дати во?в?
      - Так, княже, iмператор Василь просить тебе дати йому в помiч шiсть тисяч во?в.
      - Для чого?
      Василiки розповiли, що в iмперi? неспокiйно, бо в Малiй Азi? пiдняли повстання й оголосили себе iмператорами небiж покiйного iмператора Никифора Вард i полководець Склiр.
      - Цi самозванцi-iмператори спираються на вiрмен i арабiв, вони ведуть на Константинополь тисячi грузин, коли ж перейдуть Гелеспонт - Вiзантi? буде важко, страшна загроза повисне й над Руссю.
      - Я вислухав вас, василiки, але не можу дати зараз вiдповiдi, мушу радитись з дружиною сво?ю, - сказав Володимир.
      Чи повiрив на цей раз князь Володимир василiкам роме?в? Нi, вiн не вiрив ?м, не мiг вiрити.
      Володимир розумiв, що над Вiзантi?ю нависла смертельна загроза - поразка iмператора Василя в Малiй Азi? була б загибеллю для нього, поруч з Константинополем лежить Болгарiя - досить iскри в Малiй Азi?, i вона також встане, збере останнi сво? сили, пiде проти Вiзантi?.
      Нема? згоди в iмператора Василя й з нiмецькими iмператорами; якби вiн хоч трохи надiявся на Оттона, то не послав би сво?х василiкiв до Ки?ва; Нiмецька iмперiя прита?лась i жде, досить iмператору Василевi програти битву в Малiй Азi?, Оттон пiде на Константинополь, разом з ним рушать i роздеруть на шмаття Вiзантiю Угорщина, Чехiя, Польща.
      Коли б князь Володимир знав, що Болгарiя вже пiдводиться, збира? сво? сили, почина? з Вiзантi?ю останню битву, коли б вiн знав, що Нiмеччина пiсля поразок у битвах з слов'янськими племенами над Варязьким морем i жорстоких бо?в у Пiвденнiй Iталi? облива?ться й стiка? кров'ю, коли б вiн зрозумiв, що Польща, Чехiя, Угорщина тiльки й мрiють скинути ярмо Нiмецько? iмперi?, вiн, маючи велику дружину й помiч усiх земель Русi, смiливо пiшов би до берегiв Дунаю, помстився б за батька й кров множества руських людей, зробив би останнiй i рiшучий удар по Вiзантi?.
      Пiзнiше досить було йому кинути клич у землi, щоб руськi люди йшли проти Вiзантi?, i вони стали пiд його знамена, рушили на роме?в, били ?х i розбили.
      Слухаючи василiкiв iмператора Василя, князь Володимир стояв перед та?мничим, невiдомим свiтом, у якому народжувались i зникали племена, землi, iмперi?, вiн однаково ненавидiв Схiдну Римську iмперiю i нову Нiмецьку iмперiю, перед ним були ворожi Схiд, Полудень, Захiд, у цьому тривожному, розбурханому морi вiн думав i дбав про Русь.
      Через це князь Володимир вирiшив утвердити мир i дружбу мiж Вiзантi?ю й Руссю, але помочi давати ?й не хотiв.
      Василiки пiшли. Бояри й во?води, що були в Золотiй палатi, прикипiвши до вiкон, довго дивились, як вони виходять з терема, крокують двором, зникають у воротях.
      - Туго зараз iмператорам, аще доводиться серед зими посилати василiкiв у Русь, - хижо засмiявся Воротислав - верткий, темнуватий, схожий на хозарина боярин, що замолоду гостював, не раз бував у Вiзантi?. - Як журавлi, витягають ноги з снiгу, захрясли. Бiда - зима! Ха-ха-ха!!!
      Князь Володимир посмiхнувся - суворий смiх у боярина, але справедливий, - роме? захрясли, i не тiльки в Ки?вi - у себе, на батькiвщинi.
      У палатi потеплiшало - надихали люди, сонце вже встало з-за Днiпра, надворi мороз, а промiння любаве, грi?.
      - Так що ж скажемо василiкам, дружино моя? - запитав князь.
      Перший вийшов наперед i став перед князем той же Воротислав.
      - У кожному дiлi користь треба мати, - сказав вiн. - Iмператори думають про сво?, руськi люди такожде дбають про себе... Ми, княже, дуже вже багато пролили кровi на бранях з ромеями, багато ратоборствували, а нiчого мечем не добились.
      Во?вода Вовчий Хвiст пiдтримав Воротислава:
      - I не можемо, не можемо, княже, iти на брань нинi... Золота палата шумiла, потоки рожевуватого промiння бились у стiни, грали на знаменах, доспiхах княжих.
      - То не дамо помочi iмператорам? - промовив князь.
      - Чому ж? - став суворим Воротислав. - Я цього не говорю, княже. Я говорю про мир з iмператорами, а не про брань.
      - Не розумiю, мужi мо?, - здивувався Володимир. - Що ж ?сть мир, а що брань?
      I тодi вже кiлька бояр i во?вод, перебиваючи один одного, з а чали:
      - На брань ходили князi Олег, Iгор, Святослав - i загинуло множество людей, пролилася кров, все бездоб, всуе, марно...
      - Мудра була княгиня Ольга - не з дружиною ?здила до Царгорода, а з мужами, слами, купцями, говорила про куплю й продаж, хотiла по свойству стати родичкою iмператорiв.
      Князя Володимира болiсно вразили цi слова, - так, його баба Ольга, вiн достеменно знав це, бувши в Константинополi, хотiла й домагалась, аби iмператор дав у жони отцю його Святославу порфiрородну дочку, але, дяка богам, цього не сталось - вiн народився не вiд царiвни, а вiд рабинi Малушi.
      Володимир вiдповiв боярам сердито, зло:
      - Княгиня Ольга, най прощена буде, не досягнула нiчого з куплею-продажем, не стала родичкою iмператорiв.
      - Так то ж худо, худо, княже... - почулись голоси.
      - А чому? Говорiть, мужi!
      I бояри, во?води, мужi i говорили:
      - Княгиня Ольга не домовилась про куплю й продаж, але ми торгу?мо й будемо торгувати, без того не можемо жити.
      - Вона не домовилась про вiру, а подивись, княже, i в городi Ки?вi, i скрiзь по Русi повно християн...
      - Нашi боги вже не допомагають нам, княже, не можемо жити по старому закону й покону, хто захистить нас i тебе?
      - Життя многотрудне стало, княже, ма?мо землi, а йдуть вони супроти нас, ма?мо достатки, а кругом татьба.
      - Не токмо ми, а й ницi люди обертаються до Хрис-та - якщо не на землi, то на небi буде лiпше... Христос утвержда? багатого й бiдного, перед ним усi рiвнi, а по смертi дасть рай.
      - Бачив я iкону грецьку, - гiрко посмiхнувся Володимир, - добро тим, що сидять одесну бога, горе тим, що в ге?нi вогненнiй.
      - Суди справедливо, княже...
      Це була, власне, не перша така розмова з боярами й во?водами - князь Володимир сам бачив, знав, що старi закони й покони вмирають, на требищах перед старими богами згасають вогнi, не кладуть жертви, на Горi, в городi Ки?вi i скрiзь на Русi люди шукають ново? вiри - багатий, щоб ствердити сво? права, бiдний, щоб вiрити в будь-що, хоч i в рай.
      А хiба сам вiн не думав про це, коли ходив у далекi походи, спав просто неба, дивився на землю й та?мниче небо, думав про себе й множество людей?!
      До нього й приходили благовiсники, проповiдники, вчителi iнших вiр: священики папи римського, мулли чорних булгар, що вiрили в Магомета, на ру?нах Саркела князь Володимир довго розмовляв з ребi Iйохонаном Бен-Зака?м* (*Iйохонан Бен-Закай - син справедливостi (др.-?вр.).), що всiляко хвалив i називав ?дино справедливою свою вiру.
      Але князь Володимир неподiльно пов'язував у сво?й уявi вiру з життям: нелюбi були йому благовiсники папи римського, що говорили про неминучу перемогу католикiв у всьому свiтi, гидкi ропати* (*Ропати (у чорних булгар) - мечетi.) булгарськi з обмиванням тiлес, де падали ниць перед невiдомим богом, крихка вiра в хозар, що блукають по всьому свiту.
      "Христос освячу? державу, князя i бояр, ницих, всiх благословля?, обiця? рай праведникам, пекло злим", - нi, немарно вiра ця гряде в свiтi, владно вступа? й на Русь.

      - Я й дружина моя, - каже князь Володимир, - думали над тим, про що просять нас iмператори роме?в, i дамо ?м допомогу - шiсть тисяч во?в.
      Во?води Гори задоволенi, це вони обiцяли князевi зiбрати, спорядити, дати коней i зброю воям.
      - Але, - продовжу? князь, - даючи допомогу Вiзантi?, хочемо говорити й про нужди нашi та ще про те, аби мiж нами й iмперi?ю були мир, любов, дружба, дондеже свiтить сонце.
      Василiки, схвильованi й пiдбадьоренi таким початком розмови, слухають толковинiв, що переказують слова князя.
      - Ми утвержда?мо й вимага?мо, щоб iмператори твердо й несхитно блюли ряди колишнi.
      - Iмператори утверждають, - одноголосно сказали василiки.
      - За помiч нашу, яку да?мо нинi, Вiзантiя мусить дати дань: по десять гривень на кожного воя, а тисячу гривень городу Ки?ву.
      - Iмператори згоднi дати дань на во?в i городу Ки?ву.
      - Мiй отець князь Святослав, - вiв далi князь Володимир, - уклав у Доростолi з iмператором Цимiсхi?м ряд, за яким i руськi, i ромейськi во? повиннi були залишити Болгарiю. Князь Святослав пiшов звiдти, чому ж акрити вашi нинi стоять на Дуна??
      - Вiзантiя затрималась у Болгарi?, бо там повстання, земля вою? з землею...
      - Не будемо заважати чужим землям, дбаймо про сво?.
      - Вiзантiя пiде з Болгарi?, - урочисто сказали василiки.
      Князь Володимир у цей час порадився про щось з боярами й купцями, що дуже уважно слухали толковинiв.
      - I про куплю нашу будемо говорити, - продовжив тодi князь Володимир, - нашi купцi мусять ходити до города Константинополя, як вашi ходять до Ки?ва i всiх городiв Русi... Ви ж ?х не пуска?те до города, замика?те у Мами* (*Мама - монастир Мамонта.), водите до города по пiвста й не бiльше, ставите на ?хнi товари сво? цiни, а нам прода?те що хочете i по сво?й цiнi. Чому? Нi, пишiть: руськi купцi у Вiзантi?, як i грецькi на Русi, ?здять дозвiльне, мита не платять, ставлять цiни сво?, купують що хотять, i в усьому помiч, приязненство, мiсячне* (*Мiсячне - утримання за мiсяць.) мають.
      Писцi рипiли гусячими перами, василiки мовчки стверджували свою згоду.
      - Ще хочу, - закiнчив князь Володимир, - аби Вiзантiя говорила з Руссю як рiвна з рiвними, а iмператори ?? з руськими князями такожде... Ми за такi мир, любов, дружбу...

      РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
      1
      Князь Володимир держав сво? слово - збирав во?в, готував ?м коней, обоз, припас i зброю.
      Сльозами обливався Ки?в. Не хотiлось, дуже не хотiлось людям, якi вже так багато пролили власно? кровi, знову iти на брань, та ще й у чужу землю, прислужуватись iмператорам роме?в.
      Але що знали цi люди? Усе вершить Гора, вони ж бажають миру, дбають про дiтей i онукiв. Князь Володимир велить воям iти в далекий Константинополь, i вони пiдуть, щоб принести честь i славу.
      У цi днi нiби збiсився купець-гречин Феодор. Сам вiн - старий, немощний - ледь плентав ногами, проте ходив i ходив до князя, бував у теремах во?вод i бояр i приходив туди не з порожнiми руками...
      Особливо ж наполягав син купця Iоанн - цей ходив, кормив, напував тисяцьких та сотенних, була потреба - ставив меди й ол простим воям.
      У Ки?вi навiть говорили, що не Вiзантiя споряджа? в дорогу руських во?в, а купець Феодор. Це була правда - вiн нiчого не шкодував для руського во?нства, а чи сво? витрачав, чи iмператорське - хто мiг знати?!
      Довго думав князь над тим, кого поставити во?водою вiйська, кому вести тисячi? Во?води й бояри Гори називали кiлькох тисяцьких - Слуду, Дарiя, Нежила, що, на ?х думку, смiливо й достойно повели б руське вiйсько у Вiзантiю.
      Володимир уважно ?х слухав, велiв швидше готувати в похiд дружину, коли ж вона була вже готова, сказав, що поведе ?? во?вода Рубач.
      Це здивувало во?вод i бояр - во?вода Рубач, як це всi достеменно знали, був лютим ворогом Вiзантi?, ходив супроти роме?в ще з князем Святославом, привiз до Ки?ва його меч i щит, та й старий вiн був, слутий на одно око. Про все це во?води й бояри, звичайно, сказали Володимиру.
      Але вiн не змiнив слова, старий Рубач став головним во?водою руського во?нства, що вирушало у Вiзантiю. Що керувало князем Володимиром, нiхто не вiдав: раз i другий увечерi Рубач приходив у княжi тереми, до пiзньо? ночi сидiв у Володимира, щось подовгу говорив з ним, виходив замислений, суворий...
      У кiнцi мiсяця сiчня дружина, що мала вирушати до Вiзантi?, зiбралась бiля Перевесищанських ворiт. Перед нею був дуже далекий i важкий шлях, у чужу землю ?хали кращi во? Русi, тут залишались ?хнi жони, дiти.
      Во? рушили, затупотiли конi, зарипiли на свiжому снiжку полозки саней - довго, довго доведеться ?м ?хати Червенським шляхом, пройти поле над Руським морем, землi тиверцiв i уличiв, усю Болгарiю.
      Князь Володимир проводжав во?в, оточений боярами й во?водами, довго стояв на узлiссi, де починалось поле, серед якого рiвною стрiчкою тягнувся шлях на пiвдень.
      Многi й важкi думи хвилювали душу князя Володимира. У одвiчнiй борнi з Вiзантi?ю вiн, як i давнi князi, блюдя Русь, по-новому стверджував любов i дружбу, посилав людей... Що ж готу? ?м доля?
      2
      Полки во?води Рубача швидко подолали вiдстань мiж Ки?вом i землею уличiв, бiля Переяславця переправились через Дунай, у Болгарi? путь ?м перетинали гiрськi рiки, незабаром побачили стiни Константинополя.
      Але, крiм стiн, во? i не побачили города, бо, коли зупинились у Перу, над Золотим Рогом, там уже ждали ?х стратиги* (*Стратиги - полководцi.) що велiли одразу ж сiдати на хеландi?, якi стояли над берегом Золотого Рогу.
      Поспiшали вони немарне - Вард Фока стояв на малоазiйському березi напроти Константинополя, з ним iшла величезна сила - легiони, що служили ранiше Варду Склiру, а тепер йому, загони грузинського царя Давида, армiя вiрмен - кiнне й пiше вiйсько.
      Вард Фока розбив його на двi частини, одну з них, якою командували його брат Никифор i патрикiй Калокiр Дельфiн, поставив в Хрисополi* (*Хрисополь - нинi Скутарi.), сам, спираючись на легiони, якi очолював Лев Парсакутинський, зупинився на висотах Абiдоса* (*Абiдос - азiатський бiк Дарданелл.).
      Мав Фока й морськi сили - чимало кораблiв прийшло до нього з Середземного моря; почувши про наближення Фоки, зрадили iмператору Василевi, втекли з Золотого Рогу й при?днались до нього ще кiлька кораблiв, - всi вони стояли в протоках мiж Мармуровим i Середземним морями, готовi рушити звiдти на Константинополь.
      Пiзнього вечора руськi во? сiли на кораблi, нав'юченi були ?хнi конi, скоро рушили, обминули пiвострiв, попрямували до протилежного берега Босфору.
      Цi?? ж ночi переправився на рiвнину перед Абiдосом i iмператор Василь з сво?ми легiонами, iншi легiони стали в долинi перед Хрисополем, - так iмператор Василь зiбрав на скелястих берегах Мало? Азi? всi сво? сили, зiйшовся вiч-на-вiч з Вардом Фокою.
      Уночi во?вода Рубач побачився з iмператором Вiзантi? Василем. Це була ?хня перша й остання зустрiч. Добратись до iмператора було нелегко: стан його оточувало множество полкiв, бiля шатра iмператора стояли плече в плече етерiоти-безсмертнi, в шатрi було чимало вiйськових начальникiв.
      Во?вода Рубач, старшина якого лишилась за станом i який стояв тепер один, привiтав iмператора, вклонився йому.
      - Я чув про тебе, хоробрий во?водо, - почав Василь, - i хотiв би бiльше поговорити... Але зараз гарячий час, самозванець Вард Фока несподiвано з'явився тут, хочу й мушу з допомогою бога швидше його покарати.
      Во?вода ?диним сво?м оком пильно дивився на iмператора, блiде, виснажене обличчя якого, сухi стиснутi уста, довга гостра борiдка, темний одяг нагадували священика чи ченця.
      - Я певен, що битва з Фокою триватиме недовго, - продовжив Василь, - ми почнемо ?? самi, сво?ми силами, тут - пiшо й кiнно, в морi - на кораблях... Ти ж, во?водо, схова?шся в лiсi за нашим станом, комонно рушиш на поле бою, коли одержиш мо? гасло... Полководцi зараз покажуть тобi, де ставити тво? тисячi, вони ж визначають, куди i як нацiлити твiй удар. Ти зрозумiв, во?водо?
      Во?вода Рубач багато хотiв сказати iмператору роме?в - як важко було його полкам добитись сюди, до берегiв Мало? Азi?, якi надi? покладають нинi на Вiзантiю князь Володимир i руськi люди...
      - Я хотiв говорити з тобою, василевсе, вiд iменi руського князя про ряд, мир, дружбу, - каже во?вода.
      Але iмператоровi, видно, не до розмов - нiч гаряча, во?вода помiтив, що у василевса навiть тремтять руки.
      - Коли закiнчиться битва, запрошую тебе, во?водо, до Константинополя, там у Великому палацi будемо говорити про ряд, мир, дружбу, я щедро подякую тво?м воям.
      Квiтневий ранок. З узлiсся за Абiдосом видно голубi води Мармурового моря, острови Проту, що, мов табун заблуканих чайок, застигли на його лонi, зелений пiвострiв, на якому золотом блищали банi Софi?, височiли стiни, дахи теремiв, сади.
      Скрiзь було тихо - на землi, в морi; тiльки зграя воронiв з криком перетинала Босфор, ширяючи в повiтрi, прямувала до рiвнини за Абiдосом, бiля Хрисополя.
      Ворони летiли немарне - там, бiля Абiдоса, вже стали легiони, що переправились сюди з Константинополя, й тi, що прийшли сюди з пустель Мало? Азi?, стан стояв проти стану й бiля Хрисополя, двi темнi армади кораблiв прита?лись у берегах Мармурового моря: одна у горловинi проток, ще одна - на виходi з Золотого Рогу й у чорних тiснинах Босфору.
      Бiй почався, тiльки сонце випливло iз-за далекого Перу, вiн почався бiля Абiдоса, швидко перекинувся до Хрисополя, iз Золотого Рогу й Босфору тодi ж випливли, як морськi чудища, й стали посуватись голубими водами Мармурового моря кораблi роме?в.
      Наступало вiйсько iмператора Василя, полководцi його керувались старим i однаковим правилом: пустивши вперед на ворога невеликi сили й приголомшивши його першим ударом, вони почали вiдходити, щоб заманити полки в засади, а там, уже бiльшими силами, i не з чола, а з бокiв i з спини, вдарити на них, нищити й убивати.
      Проте полководцi iмператора забували, що малоазiйськi вiйська ведуть такi ж, як i вони, ромейськi полководцi, що повтiкали з Константинополя й тепер пiдтримали Варда Фоку; переслiдуючи легiонерiв Василя, вони не кидались урозтiч за ними, а йшли ?диною фалангою, плече в плече, не даючи змоги вiйськам Василя бити ?х з бокiв або ж зайти в спину, i самi не раз i не два, вiдступаючи, заманювали ?х у засади.
      Так тривало кiлька годин - кров'ю щедро полилась земля бiля Абiдоса, трупи вкрили поле бою навкруг Хрисополя, на морi кораблi, що вийшли з Золотого Рогу й Босфору, зiткнулись з кораблями Варда Фоки й почали ?х палити грецьким вогнем, але й на них самих полилась лавина того ж самого вогню.
      I тодi, як це звичайно бува?, почалося безумство бою - вiйська iмперi? й Варда Фоки, його полководцi, два iмператори - один з яких сидiв на Соломоновiм тронi в Константинополi i другий, що недавно одягнув корону у Вiрменi?, в домi ?встафiя Мела?на, - всi вони розумiли, що перед ними одно - життя або смерть; тому, зiбравши всi сили, рушили - до загибелi або перемоги!
      В цьому останньому бою доля зрадила iмператоровi Василевi - кремезний, широкий у плечах Вард Фока, сидячи на конi, сам вiв легiони, на чолi легiонiв ?хав i Василь, легiони Фоки зломили вiйсько iмперi?; iмператор Василь завернув назад коня - сила перемогла силу, Мала Азiя мстилась iмперi?, саме небо, здавалося, не могло вже врятувати iмператора Василя.
      Але помiч iмперi? йшла - у найстрашнiшу годину бойовища пiд Абiдосом з лiсiв за рiвниною вирвалось множество вершникiв, яких вiв одноокий, сивоусий, похилий вiком во?вода Рубач.
      Все сталось надзвичайно швидко - минули короткi хвилини, й руськi во? опинились близько вiд ратi Варда Фоки, ще якiсь хвилини - й вони врiзались у легiони; це була буря, що налетiла серед бiлого дня, грiм, що впав з ясного неба. За одну годину тут, на полi бою пiд Абiдосом, переможцi стали переможеними, переможенi стали ?диними господарями поля...
      Перемога, правда, далась руським воям нелегко - легiони Фоки одбивались несамовито, майже двi тисячi руських во?в поклали голови на чужiй гарячiй землi, сам во?вода Рубач був поранений у груди, звалився, обливаючись кров'ю, з коня.
      Та хiба iмператор Василь думав про це? Сп'янiлий вiд кровi, захоплений перемогою, ?хав вiн полем, довго стояв над трупом Варда Фоки, одрубана голова якого з втупленими в небо очима лежала в поросi й кровi. Вiн велить тiло Фоки закопати, а голову одвезти й почепити на списi в Константинополi. ?дучи далi, Василь велить брата Варда Никифора закувати в кайдани й кинути у в'язницю, полководця Калокiра Дельфiна посадити на кiлок...
      А руськi во?? Це ж вони на цей раз врятували Вiзантiю, ?м i тiльки ?м мусить завдячувати iмператор-чернець тим, що зберiг корону й червонi сандалi?, втiк вiд смертi, живий.
      О, iмператор Василь не забува? про руських во?в, йому сповiстили, що ?хнiй во?вода тяжко, а може, й смертельно поранений, що тут, на полi бою, лежить двi тисячi ?хнiх трупiв.
      Вiн забува? про ряд, укладений з руським князем, про запрошення во?води Рубача до Константинополя, про все...
      - Я не хочу, аби руськi во? потрапили до Константинополя, - кривить губи iмператор Василь, - я не стану говорити з ?хнiми во?водами... Переправити ?х через Босфор, послати в Болгарiю... Я сказав усе. В Константинополь!.
      Во?вода Рубач прокинувся темно? ночi, довго дивився на зорi, що глибоко й дуже кволо тлiли над ним, чув тупiт коней, голоси людей, довго думав i не мiг зрозумiти, що ж з ним сталось?
      - Люди, во?, де ж я? - хотiв крикнути вiн, але з уст його зiрвався ледве чутний шепiт.
      Саме цього шепоту хтось, либонь, i ждав, бо одразу ж до вуха Рубача долетiло:
      - Ми тут, во?водо...
      - Хто ви?
      - Безрук.. Щадило...
      - Дяка боговi! Де ж ми? Що сталось?
      - Ми, во?водо, чесно й з славою боролись пiд Хрисополем, перемогли вiйська Варда Фоки...
      - Скiльки полягло наших во?в?
      - Двi тисячi!
      - О боже, боже! Довге мовчання.
      - Тодi... я хочу говорити з iмператором Василем... Ми зробили що могли, нехай iмператор обiця?... Везiть мене в Константинополь...
      - Ти, во?водо, був поранений у груди мiсяць тому, нас не пустили до Константинополя, а переправили через Босфор i послали в Болгарiю.
      Рубачу пекло в грудях, нестямно колотилось серце, нi чим було дихати, проте вiн усе перемiг, сказав:
      - Це ж лжа, зрада... На Константинополь... Одразу ж!
      - Ми далеко вiд нього, - долинула вiдповiдь, - нинi вночi проминули Адрiанополь, вранцi пiдемо на пiвнiч, у Родопи.
      - Почекайте! - промовив во?вода. - Мовчiть... Дайте менi тiльки води й вина... А я подумаю...
      Але во?вода не думав. Дiзнавшись про те, що сталось, вiн уже знав, що йому слiд робити, Рубач хотiв тiльки полежати в тишi, спочити, зiбрати сили.
      Коли почало свiтати, вiн нiбито прокинувся.
      - Мужi мо?, во?! Посадiть мене! - сказав Рубач.
      - Не треба, во?водо, зараз ми руша?мо в дорогу, а ти лежи, спочивай!
      - Нi, я вже спочив, годi, i в дорогу вам треба рушати... Тому й посадiть!
      Його посадили, й якусь хвилину во?вода, важко вiддихуючи, дивився перед собою. У полi свiтало, вдалинi було видно стiни города, ближче - два шляхи, один з яких iшов до темних гiр, iнший - по долинi.
      - Пiзнаю, - промовив Рубач. - Тут колись ми бились з князем Святославом супроти роме?в i перемогли ?х. Вiн помовчав, дихати йому було важче й важче.
      - А тепер слухайте, - повiв далi Рубач. - Ми зробили все, що могли... Роме? зрадили нас, а тому iменем князiв Святослава й Володимира велю: завертайте вiд Родопiв, не йдiть супроти болгар, а рушайте до Дунаю, iдiть i скажiть про все Володимиру-князевi... Отак i приходить смерть... Прощайте!
      Вiн хитнувся, впав головою на землю, був мертвий... Во? поклали його тiло на вiз i в сiрих туманах свiтанку завернули праворуч, до Дунаю...
      3
      На множество браней, захищаючи рiдну землю й людей ??, ходила Русь, - лiтописець временних тих лiт, оглядаючи минуле, дивлячись на швидкоплинний сучасний йому свiт i намагаючись пiдняти запону над майбутнiм, писав на пергаментi, що бранi були прежде отцiв наших, бранi будуть пiсля нас, свiт сто?ть на бранi.
      Проте той же лiтописець i ми також зна?мо, що, одбиваючи землi, ворогуючи з загарбниками, люди руськi завжди повертались з поля бою переможцями, нiколи не схиляли голiв перед ворогом.
      Тим-то подi?, що стались у далекому Абiдосi, у Вiзантi?, так сколихнули Русь та й увесь тогочасний свiт - це ж руськi во? врятували Вiзантiю, це ж вони були переможцями на полi бою, але що зробила Вiзантiя з ними?
      Город Ки?в ждав з походу сво?х во?в - там були отцi, сини, брати многих i многих киян: во?вод i бояр, ремiсничого передграддя, земельного Подолу, холопсько? Оболонi, - ?х iшло багато на брань, всi вони були мiцнi, дужi, ?х вела вперед звитяга й надiя.
      I вже в Ки?вi всi очi прогледiли, ждучи во?в з походу, - днi iдуть, тижнi, мiсяцi, а ?х все нема? й нема?. Сторожа на стiнах стояла - дивилась, люди виходили далеко за город - ждали, хто б не ?хав Червенським шляхом, запитували: де ж, де ж забарились нашi во??
      Нарештi в Ки?вi почули, що во? iдуть додому, - ?х бачили в землi уличiв i тиверцiв, за городом Пересiченим вони перейшли Днiстер, позад них лишився Гнилий Тiскот i Торчевськ, вони все ближче й ближче - вже на Росi.
      I тiльки одно дивувало киян - про во?в руських, якi повертаються з Вiзантi? до Ки?ва, повiдають випадковi подорожани, купцi, за?жджi гостi, чому ж самi вони не дають знаку про себе, не посилають попереду гiнцiв?
      Коли во? проминули Стугну й от-от мали з'явитись на околицях, весь Ки?в вийшов за стiни, став над Червенським шляхом, ждав...
      Був пекучий, задушливий день. У небi нi хмаринки. Поле сяяло до самого обрiю. Тихо. Вгорi дзвенять жайворонки, в травах стрекочуть коники.
      Руда хмаринка куряви встала на пiвднi, вона все росла й росла. Що ж сталось? Во?в руських iшло в похiд множество, вони ?хали, мчали на баских конях, були мiцнi й дужi. Нинi в полi iдуть пiшо во?, на них убогi вретища, за ними не тягнеться на довгi поприща обоз, вони посуваються так повiльно.
      Наперед вийшли старцi градськi.
      - Стiйте!
      Во? зупинились i стояли, похиливши голови.
      - Хто ви? Чого йдете до города Ки?ва?
      - Ми во? руськi, йдемо вiд города Константинополя, з походу...
      - З походу? А чого ж ви такi? Невже посрамили честь Русько? землi? Де вашi во?води й тисяцькi? Де знамено ваше?
      Наперед пройшли тисяцькi й сотеннi - на плечах сво?х вони несли видовбану з дерева корсту, що прикрита була згори знаменом князя Володимира. Дiйшовши до натовпу, старшина стала.
      - Ми не посрамили Русько? землi, несемо з собою прах во?води нашого Рубача, ось наше й знамено. Слухайте, отцi, брати, сестри, жони, ми чесно боролись, як велiв князь i ви, але гречини нас обдурили, скривдили, пiсля бранi за Константинополем хотiли нас послати на болгар, не дали данi, розiрвали ряд...
      Люди мовчали. З небагатьох слiв, промовлених над корстою во?води Рубача, всi зрозумiли, що сталось у далекiй Вiзантi?, не сором, а образа, гнiв, розпач палили серця людей - плач великий залунав над полем, отцi кинулись до синiв, жони до чоловiкiв, дiти до отцiв.
      А далi сталося те, до чого неминуче йшлося, - образа, гнiв, розпач i неймовiрне людське горе прорвались, вибухнули, як гроза й буря, що проносяться часом серед ясного, пекучого лiта, як скована льодами рiка, що рве береги й перепони...
      Во?, якi ходили в чужу далеку землю, й люди ки?вськi, що так довго нетерпляче ?х ждали, в мовчаннi посувались до города, дiйшли до стiн Гори, обминули ?х, стали посуватись стезею, що доходила до Боричевого узвозу. Крок ?х прискорювався, з натовпу виривались стогони, плач, прокляття. Над головами людей коливалась, пливла вкрита знаменом корста з прахом во?води Рубача.
      Вони зупинились напроти терема купця-гречина Феодора. Звiдти вискочили, побачивши натовп, але одразу й сховались за частоколом кiлька.слуг. У вiкнах на верху терема на мить виткнулись i зникли обличчя купця та його сина Iоанна.
      - Виходь, купчино, хочемо говорити з тобою! - чулись збудженi голоси.
      - Iди сюди, вiдповiдай за смерть людей наших!
      - Не ховайся, слуго iмператорiв! Це ж ти намовляв нас, ставив меди, посилав у Константинополь!
      - Iдiть, iдiть сюди, пси ромейськi!..
      Натовп шумiв, кричав, волав багатьма голосами, серця людей палали вiд помсти. Одна iскрина, один удар - i вдарить блискавиця, люди ки?вськi стояли бiля терема купця Феодора, але бачили перед собою всiх роме?в, всiх iмператорiв, всю Вiзантiю, що вiки робила, а нинi ще раз содiяла ?м кривду, зло, забрала життя рiдних, близьких людей.
      - Виходь, гречине, вiдповiдай за дiла Вiзантi?!
      I може бути, якби старий Феодор разом з сином Iоанном вийшли з терема, стали перед людьми, повинились у злих сво?х дiяннях, схилили колiна перед корстою з прахом во?води Рубача, може, все сталось би iнакше.
      Але купець з сином не вийшли до людей, велiли слугам брати рогатини, самi схопили топори...
      Гнiв людський був навальний, нищiвний, справедливий. Око за око, зуб за зуб, - нi, й цього було мало, щоб загасити помсту, образу, душевний бiль, - люди кинулись до стiн терема, навалились плечами на дубовi колоди - впали стiни, як гниле павутиння, трiснув, розсипався, впав, здiймаючи стовп куряви, терем, пiд ру?нами його зник купець, син його Iоанн.
      - Смерть гречинам! - лунали крики. - На Вiзантiю! До князя, до князя Володимира!
      4
      Князя Володимира не було в цей час у Ки?вi - цiлий тиждень вiн сидiв у Роднi, де навкруг старо? фортецi мiж Днiпром i Россю копали рови, насипали вали, воздвигали стiни, вежi. Родня була тiльки останньою ланкою споруд i валiв, що ставились з пiвночi до пiвдня. Полянська земля, вся Русь тепер мiцно вiдгородилась вiд Дикого поля й Руського моря, звiдки все частiше виходили новi й новi орди, де, прита?вшись, чатувала Вiзантiя.
      Там, у Роднi, князь Володимир одержав через гiнцiв вiсть про те, що трапилось з руським во?нством у Вiзантi?. Ця вiсть приголомшила його. Вiн велiв дружинi сiдлати коней, ?хати додому.
      Увечерi шляхом, що вився над самим берегом Днiпра, Володимир повертався до Ки?ва. Город зустрiв його тишею й мовчанням, на концях не було видно людей, нiде не курiли димки, в передграддi чорнiли згаслi домницi* (*Домницi - древнi саморобнi печi-домни.).
      У цiй тишi конi пiднялись Боричевим узвозом, проминули ворота. Зарипiли жеравцi, поволi опустився й упав на край валу мiст, одразу ж зачинились ворота, вся сторожа стояла на городницях.
      Бiля терема князя ждало багато бояр, во?вод, тiунiв - всi лiпшi й нарочитi мужi Гори. Коли князь пiшов на верх, вони посунули слiдом, збились у Золотiй палатi.
      Боярство й мужi одразу загомонiли:
      - Загинуло наше во?нство у Вiзантi?, княже! Горе велике у Ки?вi настало.
      - Чув уже, бояре й мужi, iстинно, горе велике, болить мо? серце, стенить душа.
      - Не токмо во?. ?х нема?, вони прийняли смерть, спочивають. Ми ж - живi, у городi неспокiйно, ждали тебе. Що було, що тiльки було! Весь Ки?в вийшов за стiни, щоб зустрiти во?в, узнав правду, застогнав, заплакав. Терема купця мов i не було, самого його й сина вбили... Ми не чу?мо душi, адже не купець, а самi во?в у Константинополь посилали.
      - Дуже шкодую, - сказав князь Володимир, - що не був у Ки?вi. Правду речете, не купець Феодор, а ви достойно приймали василiкiв роме?в, ряд з iмператором клали, посилали во?в у Константинiв град.
      - I ти, княже!
      - Так, i я, - важко зiтхнув Володимир. Настала тиша. У палатi, вiкна в якiй були зачиненi, де жарко палали свiчi, збилось багато людей, важко, трудно дихати.
      - Що ж будемо робити, княже? - пролунав сполоханий голос.
      Князь Володимир, що сидiв похиливши голову, неначе прокинувся, подивився по палатi.
      - Вiдчинiть вiкна! - промовив вiн. Кiлька дворян кинулись до вiкон, розчинили ?х. Десь на Горi вив пес. Вiйнуло свiжим повiтрям.
      - Запиту?те, що робити? - глибоко дихнувши, вiдповiв князь. - А що ж? Заутра велю поховати тiло во?води Рубача... на Воздихальницi, де лежать князi, - вiн не посрамив Русi.
      - Пiдемо всi, похова?мо, княже! - зашумiли в палатi.
      - Усiм воям, що були в походi, - вiв далi князь, - велю дати пожалування: живi мусять жити, в мертвих ? жони й дiти.
      - Не пошкоду?мо, дамо, - пiдтримали князя бояри й мужi.
      - I ще кажу - не дозволю, не припущу, аби iмператори роме?в так говорили з Руссю й зi мною, - вороги вони нам вiднинi.
      Тодi пiдвiвся боярин Воротислав.
      - Ти сказав правду, княже, - стиха почав вiн, - ганьба, що iмператори так говорили з тобою й нами, це правда - вороги вони нам... Але чому, чому так ведеться, княже? Iмператори роме?в достойно говорять з польськими й чеськими князями, ?м друзi нiмцi, варяги, угри, а з Руссю й ?? князями поводяться, як з варварами й рабами.
      - Все вiд того, - встав боярин Iскус?в, - що польськi, чеськi й угорськi князi, нiмецькi iмператори - християни-латиняни, i закони в них новi, совершеннi, освячують право князя й боярина, бiдному також дають сво?. Нашi ж люди моляться дерев'яним богам, живемо ми по старому закону й покону, якi давно час змiнити.
      - Хто ми? - шумiла палата. - Кому вклоня?мось? За яким законом мусимо жити? Чому навкруг нас вороги, а в землях смута та й смута?
      Князь Володимир дивився в палату й бачив перед собою множество очей, але йому здалося, що вiн бачить перед собою ?динi очi, очi Гори - суворi, безжальнi, темнi.
      У миготливому промiннi свiчок йому привидiлись у цю хвилину ще однi очi, що також складались з очей множества людей Русi, - во?в, гриднiв, ремiсникiв, смердiв, - смутнi, невеселi, неспокiйнi, допитливi свiтло-сiрi очi.
      Не тiльки боярство, мужi Гори запитували нинi князя Володимира, ждали вiдповiдi, Русь зверталась до нього, i вiн запитував сам себе: "Хто ми? Кому вклоня?мось? За яким законом мусимо жити?"
      Володимир устав. Суворий, рiшучий князь, що обличчям, постаттю й кожним рухом нагадував отця Святослава i що мав карi материнськi очi, простягнув уперед десницю, дивився в палату на мужiв Гори, бачив же набагато далi, бiльше.
      - Чую вас! - сказав князь. - Бачу минувшину й сьогочаснiсть, хочу прозрiти й будуче наше... Рiдна земля, я пройшов тебе з краю в край, щоб устро?ти й утвердити, велика, вiчна Русь, - у вiках бачу ?? славу.
      Володимир зупинився, бо вiд надзвичайного збудження йому тамувало дух, якусь хвилину мовчав.
      - Та ми, - повiв вiн далi, - i це я нинi бачу, знаю, - не острiв у безбрежному морi-окiянi, много земель, народiв, племен, як вiковiчнi хвилi, б'?ться в береги нашi, з усiма мусимо разом жити.
      - Правда, княже, правда! - шумiла палата.
      - Але як жити далi, як тримати мир з свiтом? - запитував князь. - Нинi виникла в нас сварга з Вiзантi?ю, i це не нова сварга; вiдколи iсну? Русь i Вiзантiя, не було миру мiж нами, багато кровi пролили ми на бранях з нею, кiнця-краю ?й не було й нема?... Ви не сказали всього, мужi, я скажу за вас i за всю Русь. Не потерпимо, не можемо простити образи, яку вчинили нам iмператори роме?в i Вiзантi?, нинi говорю ?м: iду на ви!
      - Пiдемо, княже, за тобою! - кричали бояри й мужi.
      - Веди, княже! Де ти, там i ми! - брались за крижi мечiв во?води.
      Велике, священне почуття помсти керувало ними; руськi люди зараз були несхитнi, грiзнi, суворi до ворогiв сво?х, як i колись, во днi князiв Олега, Iгоря, Святослава...
      Проте не тiльки помста стукала в ?хнi серця нинi, нове владно входило в життя. По-новому треба було докiнчувати сваргу з Вiзантi?ю.
      I це нове неминуче мусило прорватись у Золотiй палатi - наперед знову вийшов боярин Воротислав, за ним стояло багато бояр, во?вод, що давно стали християнами.
      - Ти сказав правду, княже, - тихо сказав Воротислав, - i ми з тобою одностайнi! Але за чим i по що пiдемо ми до Вiзантi??.. Мертвих не воскресити, загинули нашi люди навiки! Взяти дань? Нi, грецькi золотники нам не потрiбнi, самi ма?мо золото, срiбло, всякi добра. Взяти землi у Вiзантi? - так у нас i земель, i лiсiв, i рiк ? доста. Гостро говорив боярин, але гордо, достойно, мудро, - така вже нинi Гора, така й уся Русь.
      - Ми пiдемо за тобою, - вiв далi Воротислав, - бо ? на свiтi Вiзантiя, але ? й Русь, бо ? в Константинополi iмператор, а в городi Ки?вi ти князь i наш василевс, бо вони хваляться сво?ми законами, а ми ма?мо свiй, руський покон, але бачимо, утвержда?мо й новi закони. Чи так говорю, бояри й во?води? - звернувся Воротислав до людей, що стояли в Золотiй палатi.
      - Так, боярине Воротиславе, так! - вiдповiла палата. - I про вiру, про християн скажи!..
      - I про вiру, скажу, мужi, - закiнчив Воротислав. - Втiм, що й говорити? Ми ж уже християни, княже!..
      5

      Тi?? ночi князь Володимир не лягав спати. На якусь годину вiн зайшов до Рогнiди - ?й, жонi сво?й, хотiв повiдати думи, що бентежили його душу, не давали спати.
      Проте ця розмова тривала недовго. ?й важко було, либонь, зрозумiти, що хотiло вiд князя боярство, якi складнi думи тривожили Володимира, - Рогнiда знову, в який уже раз, стала перед власним горем, що краяло, розривало серце...
      - Знову брань, - бiдкалась вона. - Як швидко проминули тиша й мир, як несподiвано все це сталось.
      Схиливши голову на його груди, вона тихо, беззвучно плакала.
      - Покинь, Рогнiдо, - сказав суворо й навiть черство Володимир. - Не плач, до чого тут сльози? Iмператори роме?в зганьбили честь ки?вського князя, образили й зневажили всю Русь...
      О, княгиня Рогнiда одразу пiдняла голову. Честь мужа Володимира - це ?? честь, образа Русi - це i ?? образа.
      - Якщо так, - промовила Рогнiда й витерла на щоках сльози, - iди, муже мiй...
      - Мушу стати нарiвнi з iмператорами, - говорив Володимир, - а Русь поставити врiвень з Вiзантi?ю.
      - Iди, муже мiй!
      - Мушу утвердити в Русi закон новий!
      - Утверждай, княже!
      - Ти не плач, не сумуй, повернусь таким, як i ?ду, Рогнiдо!
      - Вiрю, Володимире! Тим i живу! Я благословляю й молитимусь за тебе...
      Зорi пливли у вiчних сво?х колах за вiкном, вiти дерев на чотi стояли за стiнами, бiля грудей Володимира билось рiдне йому серце, в цю годину ночi, в цю хвилину вони тiльки вдвох мусили одверто, щиро говорити - Рогнiда ж сказала йому всю свою правду.
      I князь Володимир нiбито сказав ?й усе - так, знову похiд, знову брань, розлука...
      Бiля Перевесищанських ворiт князя Володимира ждав во?вода Вовчий Хвiст.
      - Я зробив усе, як ти велiв, княже... Конi готовi, у дворi над Стугною нас ждуть, можемо ?хати.
      - Во?водо! Про те, що ми робимо, нiхто не повинен знати.
      - Я твiй слуга, княже.
      - То й по?хали.
      Во?вода мчав першим, вiн добре знав шлях до Стугни, на березi яко? був княжий, а поруч i його власний двiр. Князь поспiшав за ним, мовчав, думав.
      "Дуже шкода, - думав князь, - що я не поговорив про це з Рогнiдою. Втiм, що вона може менi порадити, - де дi? розум, на серце покладатись небезпечно...
      I нi боярам, нi во?водам не можу цього сказати, - роблю не тому, що вони бажають, саме життя примушу? мене".
      Конi летiли серед чорно? ночi все швидше й швидше.
      "Не заради себе це роблю, заради всiх..."
      Вони примчали до княжого двору над Стугною незадовго до свiтання, коли там усi повиннi були б спати. Але хтось, либонь, ждав там князя i во?воду, бо в одному з вiкон терема, що стояв на високiй кручi над водою, свiтився вогник, коли ж конi затупотiли в дворi, хтось одразу вийшов на ганок, привiтав пiзнiх гостей.
      У просторiй палатi, де горiв трисвiчник, князя зустрiв старий священик Григорiй, що служив у давнi часи ще княгинi Ользi i якого заздалегiдь привiз сюди Вовчий Хвiст. Вiн сидiв бiля столу, на якому лежав пергамент, схопився, тiльки князь переступив порiг палати.
      - Уклiн тобi, княже! Що привело тебе сюди в цю пiзню годину i навiщо я тобi потрiбен?
      Князь Володимир вiдповiв на вiтання, сiв на лавi. Свя?ценик Григорiй повернувся до свого крiсла бiля столу.
      Усе навкруг - жовтавi вогнi трисвiчника, пергамент на столi, спокiйне обличчя сивобородого священика, а найбiльше його очi, голос - заспокоювало князя, кликало до одверто?, щиро? розмови.
      - Я хочу говорити з тобою про душу й вiру, отче, - сказав князь.
      - Усi, що приходять до мене, - вiдповiв священик, - говорять про душу й вiру, i я радо допомагаю ?м. I ти, княже, говори одверто - тут тiльки ти, та я, та ще бог.
      - Хочу сказати про Русь, - князь Володимир пiдняв руку й показав на чорне вiкно. - Ось вона сто?ть поруч i далi, далi, скрiзь навкруг... Я люблю ??, отче, бо вона вспо?ла мене й вскормила, сам також нiчого заради не? не шкодував - нi сил, нi кровi, нi життя; я молився i вiрив ?? богам, як отець мiй, дiди й прадiди князi.
      - Вiдаю, княже, все вiдаю, знаю, - згодився священик.
      - Але що трапилось? - повiв далi князь Володимир. - Чому неспокiйна моя земля i ?? людi?, чому роздирають ?х напастi й страстi, нема? ладу в землях, городi Ки?вi, на Горi? А ще нема? спокою, тишi в душi мо?й, вiри нема?... Куди iду, куди мушу йти, куди вести людей мо?х?
      Вiн замовк, згадуючи, либонь, багато минулих лiт.
      - Я й шукав, вiр менi, я довго й уперто шукав вiри; до мене приходили булгари з-над Волги, що моляться Бахмуту* (*Бахмут - Магомет.), юде? з Хозарi?, благовiсники римського папи... Я сказав ?м коротко: не вiрю, не можу вiрити в богiв ваших.
      - Я знаю про всi тво? сумнiви й дерзання, - пiдняв голову священик, - довго й терпеливо ждав тебе, бо знав, що ти нiде не знайдеш i нi в кого не вiзьмеш вiри, бо вона вже давно прийшла й утвердилась на Русi, княже...
      Тепер сам священик, мабуть, хотiв дещо пригадати, через що й сказав:
      - Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, коли ти немовлям лежав у палатi княгинi Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тодi вона хотiла тебе охрестити, готовi були купiль. ?вангелi?, хрест, але твiй отець Святослав не дав княгинi Ользi цього зробити.
      Князь Володимир ловив кожне слово, а сам пригадував iнший, давноминулий час, коли стояв поруч з отцем, чув:
      "А коли, сину, прийде час, що зникне покон отцiв наших i настане новий покон, отречуться люди Перуна i восхотять Христа, ти не переч ?м..."
      - Так i пiшло, - говорив далi рiвним, спокiйним голосом священик. - Отець твiй Святослав залишився у вiрi старiй i так загинув, ти все сво? життя такожде був у цiй вiрi...
      - Ти осуджу?ш мене за це, отче?
      - Нi, - одразу ж вiдповiв i лагiдно посмiхнувся священик, - ти робив що мiг, дiяв по слову отця, тiльки так i мусив жити, робити... Я любив, - закiнчив священик, - бабу твою християнку Ольгу, вiротерпимого отця твого Святослава, як же менi не любити тебе - ?хнього онука й сина?!
      - Спасибi, отче! - щиро сказав Володимир.
      - Нинi ти прийшов до мене з спраглою душею... Знаю, розумiю, виджу, княже! Хочеш, скажу... Не токмо тобi, а всiм людям Русi важко, не той нинi свiт, що був ранiше, не так живуть люди, як колись, многотрудним стало життя, багатий клопочеться про сво? гобино* (*Гобино - багатство.), убогий не бачить щастя на землi, кожен хоче в щось вiрити, але як - у ?динiй родинi отець молиться Перуну, а дiти - iному богу. I ти сам, маючи багатство й силу, а пiдпорою бояр, во?вод, дружину, бо?шся життя, не зна?ш, як жити... Говори, княже, чи правда це?
      Князь Володимир довго думав i нарештi сказав:
      - Так, отче, нинi менi страшно жити...
      - А чому? - запитав священик i одразу ж сам вiдповiв: - Життя змiнилося, змiню?ться, i його не зупиниш, княже. Того, що колись було, вже нема?, те, що ? нинi, таким уже й буде довiку. I кожна людина хоче знати, що тут, на землi, все повинно бути так, як ?: князевi сво?, бояриновi - належне, убогому бог такожде дав усе - тiло, руки, душу...
      Широко розплющивши очi, князь Володимир дивився на священика.
      - I все це не прийшло само по собi, - тихим голосом вiв той, - створюючи дерев'яних богiв, людина вже боролася з ними, цi дерев'янi боги допомагали людям колись, але нiчого не можуть зробити нинi, тiльки Христос сто?ть на сторожi нового життя, бо вiн утвержда?, що нема? на землi властi, аще не вiд бога. Христос каже: не укради в iншого, а живи сво?м, бога бiйтесь, князя чтiте.
      Священик ясними сво?ми очима заглядав неначе в саму душу князя.
      - Аще людина охреститься, - спроквола говорив вiн, - бог проща? ?й i всi грiхи, содiянi допреже, через купiль вона вступа? в життя нове... Аще ж нема? життя тут, ? життя вiчне, рай на небi.
      Глибоке зiтхання, стогiн вирв'ались з грудей князя Володимира.
      - За тим я й прийшов до тебе, отче! - щиро сказав князь. - Не вiрую... Допоможи менi повiрити!
      - Добре робиш, княже Володимире... Коли б вiра християнська була недобра, ?? не прийняли б баба твоя Ольга i множество людей руських.
      Вiн накинув на шию ?пiтрахиль, взяв у руки ?вангелi? й хрест.
      - Купiль готова, - промовив священик. - Роздягайся, княже, ступай у не?...
      Князь Володимир озирнувся на вiкна, розчиненi дверi, за якими темнiла постать Вовчого Хвоста.
      - Ось я пригашу свiчки, - прошепотiв священик, - досить i однi??.
      У палатi була пiвтемрява. Князь Володимир швидко роздягнувся, став у купiль.
      - Хрещу тебе в iм'я бога-отця, сина й духа святого...
      На свiтаннi князь Володимир зупинився бiля ворiт Гори, зiйшов з коня, вiддав повiдки во?водi Вовчому Хвосту.
      Вiн залишився бiля ворiт, ждав, доки Вовчий Хвiст не зник на Горi, а потiм пiшов попiд стiною, став край валу, що височiв над кручами й Днiпром.
      Високо вгорi палала яскравим сяйвом денниця, скрiзь по небу примеркали зорi, на сходi полотнiло, на Горi, Подолi, внизу на берегах, де котив води Днiпро, всюди, як це бува? перед свiтанням, стояла надзвичайна тиша, нiч прощалась з землею.
      Нiч не минула марно для князя Володимира, сталось те, до чого вiн невблаганно йшов, язичеська древня Русь лежала ще навкруг нього, зовсiм недалеко, близько вiд князя бовванiли на требищi в темрявi дерев'янi постатi богiв, яких вiн з усiх земель зiбрав i поставив тут, але сам вiн - князь Русi - був уже не язичником, а християнином.
      I князь замислився над тим, добро чи зло содiяв, прийнявши християнство, якого ще не прийняли його люди?
      У нього була непокрита голова, роса падала з неба, лягала на платно, корзно, робила ?х цупкими й важкими, ноги вiдчували холодок землi.
      "Добро чи зло я содiяв? - запитав сам себе князь. - Що скажуть люди, нинi сущi на Русi й тi, що прийдуть на цi гори пiсля мене?"
      Вiн не знав, що вiдповiсти на питання, яке так бентежило в цю годину душу, але доконечно розумiв, що це не залежало вiд нього, - ? сила в свiтi й тут, на Русi, яка вимагала, щоб вiн охрестився; не охрестився б вiн нинi, мусив так i тiльки так зробити завтра, якщо ж не зробив би цього й завтра, то вже не з власно? волi, а силомiць примусили б його до цього.
      Хто ж ? Христос? Зна? його князь Володимир чи нi? Вiн подивився вгору на зоряне небо й аж здригнувся - нi, вiн не бачив там Христа. Не було Христа й тут, на землi, - на кручах Днiпра, в долинi, за плесом, де все бiльше й бiльше червонiло небо.
      Так хто ж вiн, звiдки гряде, що несе? Нi, князь Володимир цього не зна? й ще не розумi?, хоч давно вже не вiрить отим дерев'яним богам, що все виразнiше й виразнiше окреслюються на требищi в промiннi ще одного свiтанку, але бачить, кожного дня вiдчува?, як помира? старий свiт, трухлявiють i скоро впадуть у порох старi боги, гряде новий свiт, що на знаменi сво?му змалював лик Христа...
      Так що ж, скоритись, впасти на колiна перед новим, що руйну? старе, вiддатись на ласку Вiзантi?, нiмецьким iмператорам, римському папi?!
      - Нi, - зiрвалось з уст князя Володимира, - я не скорюсь Вiзантi?, не визнаю главою нiмецького iмператора, я проклинаю папу римського... Христос! - прохрипiв вiн. - Ось я, князь Русi, стою над Днiпром, зiйди ж i ти з свого небесного престолу, стань тут, допоможи менi!
      Небо мовчало. Мовчала земля. Але це вже була остання мить перед свiтом - за Днiпром спалахнув снiп буйно-золотистого промiння, в сiрiй безоднi внизу окреслилось темно-син? плесо Днiпра, зi всiх кiнцiв - iз-за Днiпра, з островiв, берегiв, лiсiв - долинув багатоголосий спiв птахiв.
      Свiтало. Князь Володимир стояв на горi й дивився, ждав сходу сонця.

      РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
      1
      Усю осiнь i зиму збира?ться во?нство для походу на Вiзантiю. На Подолi й над Почайною навча?ться дружина.
      Ця наука да?ться нелегко. Хто зна?, якi перепони трапляться у далекому походi, з яким ворогом i в яких умовах доведеться боротись руським людям?
      Край Щекавицi, над прiрвою, споруджують високу кам'яну стiну, виводять кiлька веж, копають рови, насипають вали з околлям. Во? з повною збро?ю, з щитами в лiвих руках, списами, топорами в правицях, деруться на цi стiни, ?х одбивають, штовхають, i вони падають, калiчаться, - все може знадобитись у далекому походi.
      На Оболонi йде стрiльба: там серед пiскiв ставлять величезнi щити, на яких змальовано коней i людей, i во? з ранку до пiзньо? ночi влучають з лукiв у цього уявного ворога - на тридцять ступнiв, на сорок, два-п'ятдесят, сотню.
      Усю осiнь, доки не замерз Днiпро, во? роями й сотнями, з великим грузом кидаються в крижанi хвилi, перетинають Днiпро, там грiються на косах бiля вогнищ i знову пливуть до города.
      Над Почайною, у Вишгоррдi й Вiтичевi в цей час будують лодi?, видовбують з товстих стовбурiв однодеревки, розводять ?хнi боки, кладуть на днища упруги, по бортах нашивають насади, кладуть палуби; з усiх усюд до Ки?ва женуть табуни коней, тисячi волiв, гiнцi ?дуть у ближчi землi збирати земське вiйсько, побували вони i в Острi та Любечi.
      На могилi Микули на той час уже поросла, в'?лась корiнням у землю, так зазеленiла трава, що важко було й помiтити невеликий горбок, пiд яким лежав разом зi сво?ю жоною син останнього старiйшини антiвського роду.
      Не одного Микулу прийняла земля - у пiсках за Любечем полягло чимало во?в, що боролись проти Ярополка; у тому ж пiску, часом поряд з ними, перетлiвали костi тих, що захищали Ярополка й iшли проти Володимира; смерть рiвня? й замирю? найлютiших недругiв.
      Коли князь Володимир з во?нством сво?м погнав Ярополкову рать до Ки?ва, якийсь час у Любечi стояла тиша, життя завмерло, люди принишкли, ждали, що буде далi.
      Вони надiялись, що мине вiйна, князь-переможець дасть ?м полегкiсть, може, поверне людям землi, якi забрав Бразд, зменшить уроки, увiльнить вiд холопства, пришле посадника - мужа справедливого й доброго.
      Пусте! Не стало Бразда, але лишились три його сини - Гордiй, Самсон, Вавило, - ?м по закону, який встановив Ярополк, а Володимир затвердив, належав весь озадок* (*Озадок - спадщина.) пiсля батька - терем у Любечi, землi над Днiпром, лiси, бобровi гони - все, на чому стояли його знамена - мiсяць пiд сонцем, вiд якого в усi боки стрiлами розтiкалось промiння.
      Пiд цим знаменом сини Бразда змалювали ще й хвилi: сонце - князь, мiсяць - покiйний батько, а сини його - хвилi в морi, що ширяться й ширяться без кiнця.
      I так не тiльки з Браздом - в руках у брата його Сварга залишились лiси, береги по Днiпру, де лежала руда, корчениця; тi з любецьких багачiв, що здобули в пожалування за Ольги, Святослава й Ярополка землi, лiси, урожа?, залишились ?х володарями й при Володимирi - князь сварився з князем, во?води, бояри, волостелини, посадники служили одному князевi, переходили й давали роту новому, вони боролись за свою честь, славу, добра й переймали ?х; тяжке ж брем'я бранi, пiт, сльози, кров лягали на ницих людей - вони нiчого не здобували, а все бiльше й бiльше втрачали.
      Якось до Любеча при?хав i волостелин Кожема. Вiн, як усi знали, був на бранi князiв-братiв, пiдтримував Ярополка й ки?вське боярство, проте тiльки во? Ярополка вдали спини, велiв сво?й дружинi скласти зброю, дав роту служити Володимиру.
      Так вiн i залишився волостелином у Острi, об'?жджав вiд iменi князя Володимира городи й весi над Днiпром i Десною, ставив на землях, у лiсах, на бобрових гонах, якi ранiше належали Ярополку, знамено нового князя Володимира, визначав його iменем новi уроки, - князевi, звичайно, княже.
      Дбав Кожема й про господаря свого - князя чернiгiвського Оскола. Той також iшов з Ярополком, бився вище вiд Любеча й у Ки?вi, тiкав до Роднi, а там разом з князями iнших земель склав зброю, дав роту служити й служив нинi князевi Володимиру, як був, так i залишився князем чернiгiвським.
      I про себе не забував Кожема - де б не ?хав, дивився, чи не знищив хто часом у лiсах, на землях, на бобрових гонах його знамен, на яких було змальовано око з трьома рисками, - волостелиновi - сво?.
      I не тiльки добра. Волостелин Кожема, при?хавши до Любеча, радився з багатими, кого призначити посадником княжим. Власне й думати тут було нiчого - новий закон, що владно вривався в життя, зберiгав за багатим не тiльки добра, а й право: мiсце посадника в Любечi посiв старший син Бразда Гордiй - молодий ще чоловiк, що й зовнi, i вдачею крапля в краплю нагадував свого батька.
      Проте що вдача! Силою, безжалiснiстю, тупiстю, якi понiс з собою в могилу Бразд, в новий час мало що, либонь, можна було зробити. Гордiй, син Бразда, був християнином, вiн уже знав письмо, хитрий, пiдлесливий, умiв залiзти в душу будь-кому.
      Обираючи собi жону, Гордiй дiяв не так, як його батько, взяв собi не ту, яка впала в око йому, - нi. Гордiй довго ?здив до Остра, до пiзньо? ночi засиджувався у волостелина Кожеми, виходив у сад з його дочкою Лименою.
      Ця дочка була на диво незугарна - руда, кирпата, з великими банькатими очима, - хто ?? зустрiчав, обминав третьою вулицею.
      А Гордiй робив свою справу, домовився з Лименою, поговорив з Кожемою, а там повiз ?? як жону до Любеча.
      Мусив Гордiй, син Бразда, стати посадником у Любечi ще й тому, що був найбагатшою людиною древнього селища, яке ставало вже городом, рядовичi, що колись уклали ряд з отцем, чи ?хнi дiти, аще отець помер, служили по закону вже йому, закупи мали сплачувати купу тiльки йому, хто ж з них не мiг повернути свого боргу, ставав обельним холопом старшого сина покiйного.
      А рядовичiв, холопiв ставало у Любечi чимдалi все бiльше й бiльше. Новий город, що виростав над Днiпром, не нагадував старого селища, гнiзда роду, в ньому була своя Гора - тереми за високими тинами на кращiй землi попiд лiсом, посад - хижi ремiсникiв, скудельникiв, рибалок на глинищах i в ярах навкруг Гори, Оболонь - землянки на пiсках i над затоками Днiпра, де тулились з численними родинами рядовичi й закупи, у яких був один шлях - у Днiпро або в холопи.
      Правда, в ницих людей лишилась ще одна надiя. Як i в городi Ки?вi, в Любечi люди були охрещенi, два священики - Ксенофонт-гречин i Кузьма-болгарин, що сидiли на любецькiй Горi, - обiцяли убогим рай на небi й тим бiльше радостi, чим бiльше вони на землi страждають...
      Пiсля смертi Микули в його хижi довго нiхто не жив - люди всяк говорили про смерть Микули й Вiсти, всiх дивувало, чому князь Володимир велiв вiддати йому погребову почесть як сину старiйшини. Травою заростала могила Микули, бур'яни заплiтали дворище древнього роду.
      Вночi, говорили люди, на дворищi Микули чути стогiн i плач, хтось бачив вогнi, якi блимали у душниках землянки, - кому охота йти туди, де живуть щури, домовики, плачуть нави?!
      А все ж у Любечi знайшлась людина, що не побоялась домовикiв, щурiв, нав, - може, вважала й за краще втекти до них вiд живих, але немилосердних, страшних людей, - це був Антип, що доводився нетем* (*Неть - небiж, племiнник.) Микулi, онуком Анту.
      Сам вiн був ?диним сином Гапона - двоюрiдного брата Микули, рано втратив отця й матiр, якийсь час сидiв на отчому дворi, сплачував купу, яку батько одержав вiд Бразда, сину його Гордiю, а там вiддав за цю купу дворище й хижу, жив на днiпрових кручах, як птах, влiтку живився рибою, взимку ?в заячину, виверечину, всяку давленину.
      ?дине, що мав Антип, - волю. Вiн тепер не був нi рядовичем, нi закупом, нi холопом, над ним не було хазя?на, "задушний чоловiк", - так про нього говорили.
      Оцей Антип i оселився на дворищi Микули, в древнiй хижi роду, спав на полу, де спочивали старiйшини Улiб, Во?к, Ант, син його Микула, вiн, чи хотiв того, чи нi, був останнiм у роду старiйшин, бо стерiг ?хн? огнище, жив там, куди вночi прилiтали ?хнi душi.
      I це були щасливi для Антипа днi - над ним була покровина, в огнищi тлiв жар, ночами вiн чув пiд вугiллям тихi бесiди пращурiв.
      Тiльки ж недовго довелося жити в землянцi Микули - у Любечi знали, що досить комусь пожити якийсь час у нечистому мiсцi, й воно стане чистим, знав про це й Гордiй, син Бразда, посадник любецький.
      Вiн прийшов на дворище Микули, де й зустрiв Антипа; два холопи несли за ним дерев'яне знамено нового, знатного роду.
      - Хто ти ?си? - запитав Гордiй в Антипа, що стояв босий, у старому вретищi, довге волосся спадало аж на плечi.
      - Я Антип, неть Минули й твiй родич, посаднику, - вiдповiв задушний чоловiк.
      - Не про те запитую, - гримнув Гордiй, - i менi байдуже, кому ти доводишся нетем. За яким правом живеш тут, забрав чужу хижу й двiр?
      - Я нiчого не забирав, - хитнувся Антип, - i менi нiчого не треба - живу, та й усе...
      - Живу, та й усе! - засмiявся Гордiй. - Та хiба ж хто нинi так живе на свiтi? Ця хижа й цей двiр належали Микулi.
      - Так, Микулi, - згодився Антип, - нехай буде прощен.
      - Аще живеш тут, - вiв Гордiй, - мусиш знати, що Микула мав купу вiд князя i ти повинен платити... Аще живеш тут, мусиш дати податок князевi вiд диму, вiд рала, вiд кожного злака.
      - Тут нема? диму, нема? в мене рала, я не садив i злаки.
      - То й iди, Антипе, звiдси! - крикнув Гордiй, - Ставте знамено! - велiв вiн холопам.
      Уночi Антип сидiв над Днiпром. Починалась зима. Антип змерз i не мав тепер куди пiти й притулитись на свiтi.
      Онук старiйшини - так, це був, мабуть, останнiй онук, що пам'ятав сво?х предкiв, - вiн, останнiй в роду, прокли нав Любеч, усю землю.
      А тим часом до Любеча при?хав волостелин Кожема, разом з посадником Гордi?м зiбрав любечан, кликав ?х на брань з ромеями.
      I люди, це слiд сказати, як ?м не важко було жити, як вони не голодували й не страждали, але здригнулися, завмерли, жахнулися, почувши страшну вiсть...
      - Iмператори роме?в - вороги нашi, вони загубили множество руських во?в, збираються йти на Русь, одягти ярма на ви? нашi! - кричав Гордiй.
      Ромейськi ярма на виях руських людей? Нi, тяжко жити нинi в рiднiй землi, тяжко працювати на князiв, волостелинiв, посадникiв, але многократно важче, страшно носити ярмо Вiзантi?, бачити, як загиба? рiдна земля.
      - За Русь! Ми пiдем, вiддамо за не? життя й сили. Над берегами лунала пiсня:
      Днiпро широкий, Дунай далеко,
      перетнем мости через все море,
      главу зруба?м царю роме?в,
      принесем дому i честь, i славу...
      Тiльки Антип, онук старiйшини, не пiшов з воями. I не тому, що не хотiв, о, серце його палало невгасимою любов'ю до рiдно? землi, ненавистю до роме?в... Вiн не мiг iти з воями через те, що не мав коня, не мiг купити в Сварга щит i меч, во?н же без збро? - не во?н. Його не прийме князь.
      Вранцi Антип пiшов понад Днiпром - нижче й нижче, вiн пройде всю Русь, перетне Руське море, доб'?ться до гори Афону, стане ченцем Антонi?м, повернеться до города Ки?ва, пiсля смертi ж його назвуть святим...
      Нiхто в Ки?вi та навiть во?води не знають, як же вестиме князь Володимир сво? во?нство - Днiпром до гирла, а там Руським морем до Дунаю чи, може, суходолом, у землi тиверцiв, а далi, як колись ходив князь Святослав, через Болгарiю.
      Володимир не йде стезею свого отця - вiн не може рушити на Вiзантiю через землю болгар - Болгарiя поневолена, скрiзь там, над Дуна?м аж до Руського моря, стоять легiони iмперi?, вiн не може стати на прю з iмператорами на чужiй землi.
      "Колись, - дума? князь Володимир, - може, знову зiллються шляхи болгар i русiв, нинi ж ми роз'?днанi, кожна з наших земель самотуж бореться за сво? майбутн? й щастя, мушу стати супроти Вiзантi? один, наша перемога надасть сили й болгарам..."
      Через це вирiшу? Володимир боротись з ромеями на древнiй слов'янськiй землi, на берегах рiдного Руського моря, готу?ться зробити удар на город Херсонес у Клiматах.
      2
      Ранньо? весни, тiльки скресли льоди й виповнився, як чаша, Днiпро, вiд берегiв Почайни вируша? двiстi лодiй-насадiв, на кожнiй з них тридцять-сорок во?в, на переднiй ?де з старшою дружиною князь Володимир, що бере з собою в похiд сина Мстислава.
      Ще ранiше князь посила? в поле за Днiпро кiнну дружину з чотирьох тисяч вершникiв на чолi з во?водою Вовчим Хвостом, велить ?й ?хати Соляним шляхом на пiвдень, ждати його над порогами.
      Серед цих во?в були й тi, що недавно ходили до Вiзантi? й бились пiд Абiдосом, вони палали вiд помсти, хотiли розплатитись за кров i кривду.
      З во?нством ?хало на цей раз чимало людей, що не носили збро?, - бояр з Гори, мужiв нарочитих вiд земель, купцiв, - князь Володимир не тiльки ратоборствуватиме, а говоритиме з ромеями про куплю-продаж, вiру, - вiн хотiв мати бiля себе порадникiв, силу, що пiдпирала княжий стiл.
      Лодi? швидко пливли Днiпром, ще швидше мчали в полi Соляним шляхом вершники, вони ждали князя бiля Неяситi, допомогли переволочити найбiльшi насади мимо порогiв.
      Там, на лiвому березi Днiпра, князь Володимир дав воям спочити, а сам по?хав з старшою дружиною на острiв Григорiя* (*Острiв Григорiя - нинi Хортиця.), де в давноминулi роки во?, що рушали вниз по Днiпру й далi в Руське море, складали пiд священним дубом жертву богам, просили ?х дарувати перемогу. Оточений во?водами й тисяцькими, вiн пiднявся крутою стежкою на скелi острова, зупинився пiд дубом, посадженим руками предкiв триста, а може, й усi п'ятсот лiт тому.
      На дубi бринiло свiже зелене листя, але багато гiлок, побитих блискавицями й громами, засихало, бо в цьому свiтi все розвива?ться, росте, а потiм старi?ться й помира?, - священний дуб на островi Григорiя пiсля довгих лiт наче засипав серед моря нових буйно-зелених дерев, над голубим Днiпром, пiд бездонним небом, що були вiчнi.
      I, може, через те, що старезний дуб помирав, може, i це, либонь, вiрнiше, через те, що вмирало старе в людях i народжувалось нове, заростала й стежка, яка вела вiд Днiпра до дуба, на гiллях його висiли зотлiлi рушники, iржавi, погнутi мечi, бiля стовбура в густiй травi бiлiли костi тварин - це були слiди давнiх жертв, але нових уже нiхто не приносив.
      Князь Володимир також при?хав на острiв не для того, щоб принести жертву. Постоявши пiд дубом, вiн пройшов до рiжка острова, де височiла насипана множеством рук могила, - тут, як сказали Володимиру, отець його Святослав темно? ночi рубався з печенiгами, тут вiн помер, во? ж вiддали останню погребову почесть - спалили в лодi? його тiло.
      Знявши шоломи й низько схиливши голови, стояли князь Володимир з сином Мстиславом i во?водами перед могилою, на якiй зеленiла трава, всiма барвами грали квiти. Усi вони мовчали, тихо було навкруг, тiльки жайворони десь високо вгорi розливали бесконечну й трохи смутну пiсню.
      - Буде так! - сказав князь Володимир, стоячи над могилою свого батька. - Ми йдемо супроти Вiзантi? на справедливу сiчу, помститись за тих, що загинули вiд рук роме?в, утвердити новий закон i нове життя. Ти, во?водо Вовчий Хвiст, веди вершникiв полем до Хозарсько? переправи, там рушай у Клiмати й пiдступай зi сходу до города Херсонеса, ми, во?води, ?демо Днiпром, а далi й Руським морем, щоб налетiти на Херсонес з пiвночi й заходу.
      Проте це було ще не все, що замислив князь Володимир. Стоячи на високих кручах Хортицi, вiн дивиться на Днiпро, лiвий берег, туди ж дивиться й дружина.
      Перед ?хнiми очима стелиться безмежне поле, по ньому в'?ться гостинець - шлях суходолом до Сурожського моря й на Дон, а обабiч гостинця, скiльки не глянь, могили й могили.
      Так було всюди, де вони проходили, - над полуденними ?? шляхами, де руськi люди бились з множеством орд i всякою навалою, з давнiх-давен височiли, пiзнiше притерлись, а часом були вже й розоранi могили предкiв наших, що поклали голови за Русь.
      Дивлячись на цi могили, князь Володимир думав про минувшину, сучаснiсть свою i майбутн?, що в його уявi було чимсь ?диним, бо майбутн? завжди перетворю?ться в сучаснiсть, сучаснiсть неминуче й дуже швидко, як людський вiк, ста? минулим, i тiльки минувшина вiчна - мертва, але завжди жива, вона сто?ть на сторожi швидкоплинного свiту...
      - Рiдна земля! - каже князь Володимир. - Будемо берегти ?? скрiзь i всюди.
      Вiн кладе руку на плече сина Мстислава.
      - Ми йдемо, - продовжу? Володимир, - на Херсонес i ще не зна?мо, що нас там жде. Вiрю, вiзьмемо город, будемо звiдти говорити з iмператорами. Проте, сидячи в Херсонесi, хочу почувати себе твердо, мiцно. Ти ?дь суходолом до Тмутараканi, сину мiй Мстиславе, - то Руська земля, доки там сидимо - греки в Клiматах зав'язанi, як у мiшку. Буть тобi, сину Мстиславе, князем Тмутараканi, стережи звiдти вiйсько мо? в Клiматах, буде потреба - покличу, iди в помiч.
      - Спасибi, отче! - подякував новий князь Тмутараканi Мстислав. - Сидячи в Тмутараканi, стерегтиму тебе, вiйсько, всю Русь.
      Вiн вийма? з пiхов меч. Цiлу? холодне лезо, на якому гра? промiння.
      Князь Володимир обняв сина й теплими очима подивився на його юне обличчя, на якому пробивались темнi вусики, пушок на пiдборiддi. От i прийшов час розлучитись iз одним з синiв - чи ж доведеться йому ще бачити його?
      Того ж дня князь Мстислав з дружиною помчав на схiд, до Сурожського моря.
      Увесь день во? оглядали лодi?, забивали конопаттю щiлини в днищах, готували вiтрила, снастi, укотi.
      Раннього вечора, тiльки стемнiло, лягли спати - починалась остання нiч, коли можна було на дозвiллi вiдпочити перед далеким i важким походом - Днiпром до Олеш'я й далi морем.
      Нiч була тиха, тепла. Звечора небо затягли хмари, перед самим заходом сонця над Днiпром просiявся дощик, але вiн так само, як народився, швидко й вщух, хмари розвiялись, темна гряда ?х висiла тiльки над пониззям.
      На лодiях тут-там чулись розмови, десь народилась у темрявi, покотилась над плесом тужна пiсня, понад берегом i вище, на кручах, згасали вогнища, в полi на конях, вище ж i нижче вiд стану на насадах стала на чотi сторожа.
      I раптом у тишi пролунав один голос, до якого при?днався другий, третiй:
      - Дивiться, дивiться на небо!
      Усi дивились на пониззя, де ранiше висiла, а тепер уже розiйшлася громада хмар, - там, у небi, починаючись широким хвостом вiд Волосiнi i простягаючись гострим списом майже до обрiю, срiблясто переливалась дивна зоря* (*Комета 989 року.) .
      Втiм, це була не зоря - високо в небi серед iнших зiр, затьмарюючи ?х, висiла зоря-хмарина, вона свiтилась, сяяла таким блиском, що враз окреслились Днiпро, темнi лодi? на водi, береги й кручi, люди, що стояли там i дивились на небо.
      Цi люди - i простi во?, i вся старшина - були вкрай схвильованi й стурбованi, бо нiколи до цього такого не бачили, - на лодiях, скрiзь по березi, на кручi, де бiля шатра стояв з старшою дружиною князь Володимир, у цi хвилини всi мовчали, але кожен думав, що вiщу? Русi й усiм людям це знаменi?, проти кого спрямований спис, який висить у небi?
      - Небо благословля? нас, - промовив, звертаючись до старшини, князь Володимир. - Зоря вказу? на Херсонес. Ми переможемо!
      I вже скрiзь на березi ворушились, гомонiли, говорили збудженими, бадьорими голосами во?:
      - Зоря вказу? на Херсонес! Нашiй ратi буде удача... Далекi, забутi предки, якi вони були безпораднi й безсилi, коли бачили перед собою та?мничi зорi, ставали свiдками народження й загибелi далеких свiтiв, плину дивних, небачених свiтил! Щастя в тому, що вони, хоч i не знали, й не розумiли одвiчних сил свiту, а також i неба, свiтил, дуже твердо стояли на тiй землi, де ?м доля судила жити, вони берегли ?? й були добрими господарями цi?? землi.
      Ще через тиждень лодi? князя Володимира дiйшли до гирла Днiпра, пiдняли тут вiтрила й, обминувши довгу косу, що стрiлою виходила в море, полетiли на пiвдень, до Клiматiв.
      ?м щастило. Над морем у цей час стояла добра година, удень повiвав легкий вiтер з пiвночi, вночi вiн завертав зi сходу - вiд розпечено? сонцем землi Клiматiв - або й зовсiм стихав, i тодi во? брали в руки весла.
      Воям допомагало, здавалося, саме небо - уночi на небi увесь час, коли вони ?хали Днiпром, а далi i в морi, високо над ними висiла зоря-хмарина, яку вперше побачили нижче порогiв, вона сяяла в небi, освiтлювала ?м шлях...
      Вони пливли в широкому, безбережному морi, раз i другий зустрiли кiлька хеландiй херсонiтiв, на свiтаннi третього дня побачили далеко на обрi? вузеньку смужку землi - то, либонь, був мис Парфенiя в Клiматах. Князь Володимир велiв одразу ж завернути далi в море - за цим мисом була Керкентида* (*Керкентида - сучасна ?впаторiя.), що захищала Херсонес з пiвночi, там завжди стояли кораблi роме?в. I лодi? незабаром опинились у чистому морi, тепер вони пливли просто до берегiв Херсонеса.
      Наступно? ночi во? побачили на далекому сходi вогнi - там у кiлькох мiсцях високо в небо сягали, освiтлюючи знизу хмари, вогнянi стовпи. Це був знак, що во?-вершники пробились через Хозарську переправу, посуваються в Клiматах, заходять зi сходу до Херсонеса.
      На свiтаннi повiяв з моря й туго нап'яв вiтрила на лодiях свiжий вiтер, i тодi ж во? князя Володимира побачили Херсонес - жовтi стiни його, вежi, позолоченi банi церков, що височiли над самим морем, у затоцi Символiв на схiд вiд города видно було щогли багатьох ромейських кораблiв.
      Князь Володимир знав, що в давнi часи вихiд iз затоки Символiв перетинався на нiч залiзними цепами, нинi цепи цi лежали на днi затоки, тому вiн велить сотнi лодiй залишитись у морi, а сам з другою сотнею летить на високiй хвилi прямо до затоки Символiв.
      Це був зухвалий, смiливий наскок; у тихiй затоцi на хеландiях усi спали, коли лодi? руськi налетiли, стали поряд з хеландiями, а з них почали вискакувати з мечами в руках во?, вже пiзно було щось робити й оборонятись, ромеям лишалось тiльки кричати, волати.
      Крик з затоки долинув до города. Уже розвиднiлось, сторожа на стiнi побачила безлiч ворожих лодiй у морi, немало лодiй стояло i в затоцi Символiв, а руськi во? з мечами й списами в руках уже поспiшали до стiн Херсонеса.
      Але взяти навальне город не пощастило - на стiни його висипала й почала метати стрiли сторожа, перед воями, що встигли добiгти до ворiт праворуч вiд вежi Зенона, впала з величезним грюкотом i трiском катаракта* (*Катаракта - залiзнi грати.) - город Херсонес замкнувся.
      Як на той час, город Херсонес вважався мiцною, майже неприступною фортецею. Вiн займав невелику площу - дво? поприщ вздовж, набагато менше впоперек, стояв мiж двома затоками на мисi, що виходив далеко в море, навкруг города в рiзнi часи з великих брил тесаного каменю побудовано було двi стiни - головна й передня, що називалась протейхизмою, на рогах стiни височiли вежi, з них одна бiля самих ворiт города - вежа Зенона. Усi ворота, що виходили до затоки Символiв, до моря, й на заходi до некрополя* (*Некрополь - город мертвих, кладовище.), були зробленi з дуба, оббитi мiддю й залiзом, позад них почепленi були ще й катаракти.
      Жити в цьому городi його мешканцям було тiснувато, подiленi на квадрати рiвними вузькими вулицями, будинки тут лiпились, як клiтинки в вощинi, один до одного, захiдна й пiвденна частина города, де мiстились у хижах, землянках i просто неба ремiсники, рибалки, вантажники, нагадували мурашник.
      Тiльки в пiвнiчнiй частинi города, що виходила до моря, жити було просто й дозвiльне - там стояли впритул один до одного великi двоповерховi будинки багатi?в, мiстились терми, гiмнасi?* (*Терми - банi, гiмнасi? - будинки для фiзичних вправ.), стояли великi храми, а на високiй скелi над морем базилiка - довга вiдкрита будiвля, дах яко? пiдпирали колони, пiдлоги вкривали чудовi мусi?, скрiзь милували зiр мармуровi стату?, якi стояли також i обабiч сходiв, що вели до моря.
      Город-фортеця, це так, але фортецею був i кожен дiм багатого херсонiта, вiкна ?х виходили не на вулицю, а в двiр, у дворах були льохи, де стояли пiфоси* (*Пiфоси - високi глинянi глеки.) з вином, дiжки з солоною рибою, в кутку двору, пiд землею, звичайно мiстилась i цистерна, в якiй херсонiт збирав дощову воду.
      Цистерн не мало убоге населення города, але з давнiх часiв у Херсонесi iснував водогiн - на схiд вiд города пiд землею були цистерни, де збиралась вода з рiчищ, джерел i просто дощова, звiдти, також пiд землею, вода текла кам'яними трубами до города, а там i в усi будинки.
      У давнi часи, коли Херсонес був городом грецьким, тут кипiло життя. Воздвигались храми й чудовi будiвлi, скрiзь стояли пам'ятники й мармуровi дошки з написами, що славили подвиги херсонiтiв, - коли ж тут стали володарями вiзантiйцi-роме?, вони поламали храми, повергли в прах пам'ятники, мармуровими дошками з написами вимощували пiдлоги в сво?х будинках, - вони грабували Клiмати, крали ?х багатства, вигiдно торгували з Руссю, а Керкентиду й Херсонес зробили сво?ми торговищами.
      Особливо пiдупав Херсонес за iмператора Василя, що боявся не тiльки малоазiатських фем, але й Клiматiв. Минув час, коли на чолi Херсонеса стояли протевон* (*Протевон - голова самоврядування.) i стратиг, яких обирали багатi херсонiти, iмператор Василь прислав сюди свого стратига, заборонив карбувати в городi сво? грошi.
      За одним тодi стежила iмперiя: щоб Херсонес давав ?й бiльше зерна, меду, худоби, щоб звiдси текло в Константинополь бiльше золота й срiбла, для чого в Херсонесi сидiв комеркiарiй* (*Комеркiарiй - збiрщик податкiв.), що стежив за збиранням податкiв i мита; це була настiльки важлива для Херсонеса особа, що мала навiть свою печать.
      Коли во?нство князя Володимира несподiвано з'явилось перед Херсонесом, город, звичайно, затремтiв, здригнувся, злякався, боячись, що руси великою силою полiзуть на його стiни.
      Володимир цього не зробив - з стiн города було видно, як лодi? руськi збираються в затоцi Символiв, деякi ж стали на укотях напроти пiвнiчно? стiни города - вони вiдрiзували Херсонес од моря, на суходолi ж, на вiдстанi двох-трьох стадiй* (*Стадiя - грецька мiра вiдстанi.) вiд города, пiвколом, що тягнулось вiд затоки Символiв на пiвдень, а далi на захiд, аж до затоки Парфенiя, почав виростати стан князя Володимира - землянки, якi во? копали на схилах пагорбiв, хижки, складенi з брил сiрого каменю, намети - для старшини, великий намет, над яким замаяло голубе знамено з трьома перехрещеними списами - знак князя Русi Володимира.
      Тепер херсонiти бачили, з якою силою ?м доведеться мати справу, - у русiв було не менше як двiстi лодiй, на кожнiй з яких при?хало тридцять-сорок во?в, - п'ять чи шiсть тисяч во?в прибуло до Херсонеса з моря, - для города, що мав усього десять тисяч населення, це була велика сила.
      Виявилось, що во?нство ки?вського князя прибуло не тiльки морем - пiд вечiр першого дня сторожа з стiн города побачила, що вдалинi, на шляху вiд Неаполя* (*Неаполь - древнiй город у Криму.), встали стовпи куряви, - проминув недовгий час, i стало видно множество вершникiв, що мчали до Херсонеса, - це були во? князя Володимира. До?хавши до стану, вони спiшились, при?днались до во?нства.
      Перед заходом сонця, коли стало тихо на суходолi й у морi, наперед во?нства, що прийшло сюди з пiвночi, ви?хали на конях, зупинились напроти головних ворiт i затрубили у великi туровi роги во? руського князя.
      На стiнах i в городi стало тихо, зата?вши подих, там слухали, ждали, чого трублять у роги во?.
      У тишi, що настала по тому, во?, що виявились кликунами руського князя, закричали:
      - Ки?вський князь Володимир прибув сюди й став пiд Херсонесом, бо iмператори Василь i Костянтин, з якими вiн мав любов i дружбу, порушили мир, зло вчинили Русi... Слухайте, херсонiти!
      - Слухайте, херсонiти! - волали далi в передвечiрнiй тишi кликуни. - Ки?вський князь прибув сюди, щоб говорити з iмператорами роме?в...
      - Слухайте, херсонiти! Князь Володимир пропону? вам не чинити опору, здати Херсонес, за що обiця? не чiпати нi города, нi людей його...
      Закiнчивши, кликуни довго непорушне стояли на високому пагорбi, й у свiтлi згасаючого сонця ?хнi постатi нагадували кам'яних велетнiв. Князь Володимир велiв ?м ждати вiдповiдi херсонiтiв, вiн, як i отець його, дiяв справедливо, чесно, - вiн сказав ворогам, чого прийшов сюди, вiн оголосив, чого хоче, вiн упереджав херсонiтiв вiд кровi й смертi, i в цю передвечiрню годину Херсонес ще мiг врятуватись.
      Але Херсонес цього не зробив. Кликуни князя стояли й ждали. Сонце зайшло, в полi й над морем почали снуватись присмерки, постатi кликунiв стали чорними, вгорi над ними висiло темно-син? небо, а в ньому спалахнула блискавкою вечорова зоря.
      I раптом у цьому темно-синьому небi почувся шум i свист, один з кликунiв закричав i впав з коня, крик почувся й у станi руських во?в.
      У вiдповiдь на слово во?на-князя херсонiти почали кидати з стiн стрiли, балiстарi?* (*Балiстарi? - метальнi машини.) - гостре камiння.
      Так почалась брань князя Володимира з Херсонесом i Вiзантi?ю.
      Во?ну, який годину тому був на полi бранi, важко розповiсти, що саме вiн бачив i що пережив. Чим бiльше во?нiв, тим рiзноманiтнiшими, часто просто неймовiрними будуть розповiдi ?хнi. Кожна вiйна, в якi б часи вона не вiдбувалась, - це дикий, кривавий сон, безумне маячiння, яких нiхто нi переказати, нi описати не може. Будь проклята вiйна i всi вiйни разом, благословеннi люди, якi борються за мир!
      Дуже коротко повiда? лiтописець про битву князя Володимира пiд Херсонесом: "Iде Володимир з во? на Корсунь, град гречеський, i затворишася корсуняне в градi, i ста Володимир об он пол града в лименi, на вiддалi вiд града в стрелище ?дине, i боряхуся крiпко з града, Володимир же обстоя град..."
      Якби камiння вмiло говорити, а кров на пiсках не вицвiтала на сонцi, якби води морськi не пере?дали й не розчиняли слiз людських, - о, скiльки б могло розповiсти Руське море, скелястi береги над ним, водами Днiпра обмите широке, безмежне поле!
      Це була велика сiча. Земля навкруг Херсонеса щедро полилась тодi руською кров'ю, на стiнах фортецi, що невпинно розкопуються й виростають нинi, як у казцi, з-пiд розрито? землi, видно щербини й пробо? - це шрами кам'яно? твердинi над морем; плуг вирива? з рiллi людськi черепи, шоломи, поламанi списи, мечi - це костi руських людей i та зброя, з якою вони полягли в землю.
      У першi днi князь Володимир, - так тодi завжди воювали, - думав навально, копi?м взяти город. З раннього ранку до пiзнього вечора во? його, тягнучи за собою драбини, мотузи з гаками, залишивши стан, пiдступали до стiн города, ще дерлись наверх по горi трупiв...
      Але взяти херсонеську твердиню було важко: високi кручi, кам'янi стiни ?? були неприступнi. Коли руськi во? раз i другий, пiдтягнувши пороки* (*Пороки - тарани.), пробили протейхизму - першу, тонку, стiну, за нею виявилась ще одна, древня, дуже груба стiна, пробити яку не було вже сили.
      А крiм того, це руськi во? лiзли на стiни, це вони, обливаючись кров'ю, били пороками ворота, копi?м хотiли взяти город, самi ж роме?, стоячи за заборолами, посилали вниз тисячi стрiл, лили гарячу смолу, засипали очi во?в пiском, ?хнi балiсти метали й метали гостре камiння.
      Тодi князь Володимир велiв робити приспу - во? його вдень, а найбiльше ночами копали землю, насипали вал, що починався вiд затоки Символiв i тягнувся до ворiт города, пiдiймаючись все вище й вище: во? по ньому могли б збiгти просто на вежу Зенона, звiдти розтектись по всiй стiнi, попали б i в город.
      Проте коли цей широкий вал, за який було заплачено великою кров'ю, доходив уже майже до ворiт i вежi Зенона, виявилось, що вiн почина? осiдати, - вгадавши намiр руських во?в, херсонiти, як кроти, зробили пiдземний хiд з города, дорились аж до валу, i в той час як руськi во? насипали землю, вони виносили ?? в город, де й нинi ще серед скель височить насипана ними могила.
      Час iшов, проминула весна, почались суша й безвiтря, вже на скелястих берегах над морем вигорiла й повилась сивиною трава, а во? руськi стояли пiд Херсонесом, не могли його взяти.
      - Три лiта стоятиму, але не вiдступлю вiд Херсонеса, - сказав у гнiвi князь Володимир.
      Князь Володимир не думав стояти в Клiматах три лiта - це була вiйна, що коштувала багато кровi, його ждала Русь, вiн мусив швидше взяти Херсонес, щоб говорити з iмператорами Вiзантi?.
      Вiн знав, що в роме?в тануть i тануть сили. Сам Володимир пiд стiнами города також мав великi втрати. Проте за спиною в нього, хоч це були й Клiмати, лежали городи руськi Сугдея* (*Сугдея - сучасний Судак.) й Корчев* (*Корчев - Керч.), через Клiмати йшла Володимиру пiдмога з Тмутараканi вiд сина Мстислава. Одразу за станом починались i тягнулись до далеких гiр клери* (*Клери - садиби багатих херсонiтiв (по 26 - ЗО га).) херсонiтiв - господарi звiдти повтiкали, але залишились сотнi рабiв, - з усiх кiнцiв до во?нства князя Володимира йшли руськi люди й раби роме?в.
      I в самому Херсонесi були люди, якi ненавидiли роме?в, ждали нагоди, щоб допомогти або й потрапити до стану князя Володимира.
      Була нiч на початку червня. Низько над землею ще звечора повисла важка хмара, що пiсля заходу сонця поповзла, закрила й море. Пiд шатами цi?? ночi спав стан руських во?в, спав Херсонес, за кiлька крокiв не було нiчого видно, в полi й у городi стояла велiя тиша.
      Та от почувся тихий скрип пiд стiною Херсонеса напроти затоки Символiв, от у чорному отворi, що вiдкрився в стiнi, з'явились постатi, дво? людей стали в полi, слухали, ждали...
      Потiм вони пiшли вперед, просто до стану Володимира, зупинились i пiдняли руки тiльки тодi, коли побачили перед собою руських во?в, що схоплювались з землi.
      - Хто ви?
      - Ми з города... Хочемо бачити князя.
      Списи руських во?в були нацiленi просто на невiдомих - де вiйна, там зваба, лжа, зрада!
      Князь Володимир дивився на людей, яких привели до нього во? з сторожi, що лежала цi?? ночi лiкоть у лiкоть у полi.
      Во? одразу вийшли, в наметi лишились князь з кiлькома во?водами, два невiдомi роме?.
      - Хто ви й чому опинились вночi в полi? - запитав князь.
      - Я, княже Володимире, - сказав один iз них, одягнутий як во?н, - свiон, iменем Жадборн, служив у дружинi ярла Фулнера, що йшла з тобою з Новгорода до Ки?ва.
      - Кому ж ти служиш нинi - Херсонесу? - посмiхнувся Володимир.
      - Будь проклят Херсонес, роме? i вся Вiзантiя, - вилаявся Жадборн, - ми служили ?м, не шкодували кровi, нема? мо?? дружини, не стало ярла Фулнера, але що я вiд них маю? Я прийшов i буду служити тобi, княже.
      Володимир нiчого не вiдповiв свiону, що заради золота зраджував сво?м хазя?нам.
      - А ти, - звернувся вiн до iншого втiкача, - чого залишив Херсонес i прийшов до мого стану?
      Старий чоловiк у темнiй рясi, з довгим волоссям, широкою бородою, вусами, помiтно хвилювався, вiдповiв не одразу.
      - Я священик, iменем Анастас, - вирвалось нарештi в нього.
      - Ти священик?! - щиро здивувався Володимир. - Чого ж ти тодi прийшов сюди, до стану во?в?
      - Я болгарський священик, - вiдповiв Анастас, - i саме через це прийшов до тебе... Так, княже, колись я жив у Болгарi?, мав свою церкву в Доростолi, служив сво?му болгарському патрiарху Дамiану, бачив там i отця твого князя Святослава... А потiм Доростол взяли роме?, нинi престол болгарського патрiарха в Охридi, але я не можу йому служити, бо константинопольський патрiарх Микола вигнав нас з Болгарi?. Так я й багато священикiв болгарських попали в Херсонес, , в город, де моляться золоту, а не богу... Я зрiкаюсь роме?в, патрiарха Миколи Хризоверга, жити в Херсонесi несила, лiпше йти до язичникiв, сiяти там боже слово... Через це я й прийшов до тебе...
      На столi горiла свiча, в жовтуватому промiннi виразно було видно обличчя Анастаса. Чи можна вiрити священику чи правду вiн говорить?!
      - А як ви пройшли? - запитав князь.
      - У стiнi Херсонеса ? потайний хiд, ним ми зараз i пройшли, - сказав Жадборн.
      - Ви нам його покажете?
      - Якщо твоя воля, ми тобi його покажемо й зможемо ним повернутись да Херсонеса, , - промовив свiон, - але це дуже вузький хiд, ним ледь може проповзти людина, , а по той бiк стiни завжди сто?ть сторожа... Нинi - темна нiч, роме? перепились i сплять, з цього ми й скористались.
      - Гаразд, - промовив Володимир. - 3 чим же ви прийшли?
      - Я можу розповiсти тобi все про Херсонес, - вiдповiв Жадборн, - i допоможу, аби це гнiздо над морем було знищене... Я знаю, де проходить водогiн з Херсонеса, знаю, де тут, у тво?му станi, лежить грецький вогонь, вмiю поратись з цим вогнем...
      - Добре, - перебив Володимир свiона. - Завтра вранцi ти розкажеш все це мо?м во?водам. Нинi iди з воями, покажи, де потайний хiд до города.
      До намету увiйшли во? i повели Жадборна. Князь i священик залишились удвох.
      - Я також мушу йти? - запитав Анастас.
      - Нi, - вiдповiв князь. - Хочу з тобою говорити про вiру й Христа. Ти не стомився, отче?
      - Зовсiм нi - про вiру я можу говорити скiльки захочеш, вiрно служитиму тобi, княже...
      Херсонес тримався i, либонь, ще дрвгий час мiг витримувати облогу - у домах його вiд затоки Символiв аж до моря було досить борошна, щоб пекти хлiб, запасiв солоного м'яса й риби, у льохах стояли пiфоси з вином. Далеко за городом, у горах, схованi буля й цистерни, трубами, що проходили глибоко пiд землею, звiдти невпинно текла вода, у городi всi пили й питимуть вдосталь, була вiйна, але працювали громадськi терми, багатi херсонiти мали сво?, власнi терми й цистерни з водою.
      Гiрше було на захiднiй околицi города, де жила бiднота, - на не? лягав тягар вiйни, вони копали рови, насипали вали, стояли на стiнах, але не мали хлiба, забули смак м'яса й риби, мали досить тiльки води...
      I раптом у водогiнних трубах стала зникати вода. Досi вона текла звiдти могутнiм потоком, невiдомо чому, але цей потiк одного дня почав слабнути, через кiлька годин уже тiк тоненьким струмочком, завмер, з труб водогону в городi якийсь час ще збiгали, а потiм впали останнi краплини.
      - Русь перекопала водогiн... Ми не ма?мо чого пити! - котилось у Херсонесi вiд будинку до будинку, кинуло весь город у страх i розпач.
      Багатi херсонiти кинулись замикати ворота дворiв - вiднинi вони стерегтимуть, як пси, сво? цистерни, шкода, що ?м не спало на думку завчасу залити по самий верх пiфоси, терми, льохи, двори...
      Бiднi! ?м стало важче, неймовiрно важко - багатi видавали хлiб скибками, а от не стало й води... Коли на гарячу землю впали останнi краплини з водогону, вони вже хотiли пити; в хижах, халупах, землянках одразу затужили, заплакали жони, дiти.
      День, другий, третiй... Як швидко минають днi, коли в людини ? хлiб i вода, i як повiльно течуть вони, коли нема? нi ковтка води.
      Страшно, так, у цi днi в городi Херсонесi було страшно жити й ходити. Вода - тiльки за не? служили тепер убогi багатiям, кухоль води - втiм, нi, вiн був дорожчий, нiж золото, - кухоль води став мiрилом життя... А тут - спека, безжальне сонце висить, як розпечена сковорода в небi, горить камiнь, земля, горять i душi людей!
      Тодi князь Володимир i повiв во?в сво?х до стiн Херсонеса... Передбачаючи це, стратиг города вночi велiв пiдняти чимало дiжок з водою на стiни, а начальникам вiдкрити цi дiжки, коли руськi во? почнуть наступати. Во? князя Володимира йшли до города, а на стiнi роме? пили воду - щоб одбити русiв i знову напитись... Вода - звичайна, i навiть не звичайна, а стояча, заплiснiла, - була на стiнах, i вона впливала на во?в, як мiцне вино, - в нестямi вони почали одбивати наступ - нехай вмерти, але пити ще й ще!..
      Але чому во? князя Володимира стали, не лiзуть, як ранiше, на стiни?! Що трапилось, звiдки це, невже саме небо стало допомагати на цей раз воям руським?! У долинi перед Херсонесом стоять сифони, вони кидають на город страшний палючий грецький вогонь, а бiля машини сто?ть варяг Жадборн...
      Во? на стiнi стояли - ?м нiчого було одбивати наступ русiв, позад них над городом вставали стовпи чорного диму - то палали будинки на пiвнiчнiй i схiднiй його околицях, ось закублились дими над захiдною частиною.
      Не тiльки вогонь руйнував i попелив город - вiд захiдних його околиць до палацiв над морем бiгли люди, у яких вiд згаги почорнiли уста, - ремiсники, рибалки, гончарi, раби з багатьох земель свiту; вони шукали тепер не води, ?хнiми серцями владувала помста, це вони вбили стратига Льва, вiдкрили ворота руським воям, й тi почали вступати в палаючий город.
      Саме тодi (гiрка посмiшка долi!) на далекому обрi? замаячили вiтрила, а згодом на лоно вод випливло кiлька лодiй - то були грецькi хеландi?, на помiч Херсонесу поспiшала з Константинополя пiдмога.
      Проте кому й чим допомагати? Над Херсонесом висiла хмара темно-iржавого диму, багато будинкiв палало у вогнi, переможцi, як водиться, втiшались з перемоги, переможенi забули про опiр, кинулись до водогону, звiдки краплина за краплиною, а далi могутнiм потоком вдарила свiжа, холодна вода.
      Князь Володимир, вийшовши на вежу Зенова, довго дивився на кораблi роме?в, що, не дiйшовши якогось поприща до затоки Символiв, поклали укотi. Нi, цi величезнi дромони прийшли не на помiч херсонiтам, iнша мета привела ?х сюди, - князь велiв кiльком во?водам ви?хати до дромонiв, запитати, чого вони припливли сюди, а сам спустився з вежi, пiшов у город.
      Для нього вже був приготований будинок стратига - чудовий дiм на два поверхи, що виходив вiкнами до моря. Бiля дверей будинку висiла мармурова дошка, на якiй було висiчено напис:
      "Цей будинок над Понтом, в якому для тебе завжди готова чаша з вином, протевон Iоанн Калокiр, син Романа, поставив, заходь, подорожнiй, на ложi в будинку спочинь i пригадай теплим словом того, хто колись володiв цим домом".

      Коли князю Володимиру прочитали й розтлумачили цей напис, вiн засмiявся. Калокiр, син протевона з Херсонеса, - адже так прозивали того ромея, що колись при?жджав до Ки?ва намовляти князя Святослава йти вiйною на болгар... Дивний свiт - нема? вже князя Святослава нема? ромея Калокiра, а будинок його батька сто?ть над морем у переможеному Херсонесi, тiнь Iоанна Калокiра запрошу?:
      "Заходь, подорожнiй, на ложi
      в будинку спочинь..."
      Вузький двiр, у кутку його цистерна для води, посерединi - чудовi полуденнi квiти, два високi дерева, праворуч - дверi, що ведуть до веранди мiж мармуровими колонами, за ними - сiни, служби, сходи на верх, вузькi вiдкритi переходи, поко?.
      Тут справдi можна було спочити, стомлене за багато днiв тiло й жадало вiдпочинку, але було не до цього - до поко?в уже входили во?води, вони запитували, що робитимуть у переможеному городi, розповiдали, де ставитимуть сторожу на стiнах i в полi.
      Потiм прийшли во?води, що ?здили на подiях до дромонiв роме?в; у Константинополi, - розповiдали вони, - дiзналися, що князь Володимир з великим вiйськом вирушив у Клiмати, через що iмператор Василь прислав сюди дромони з сво?ми василiками.
      - Василiки iмператора Василя трохи запiзнились, - засмiявся князь Володимир, - але, може, саме час з ними говорити. Що ж, будемо говорити з ними завтра вранцi. А зараз, зараз, во?води, я хочу тiльки одного - спати.
      3
      Василiки iмператорiв Василя й Костянтина йшли до князя Володимира.
      Це було невеселе видовище - усiм цим патрикiям, протоспафарiям, спафарокандидатам* (*Спафарокандидати - вищi чини.) не раз, либонь, доводилось ранiше бувати в Херсонесi, вони сходили тодi, оточенi нижчими чинами, з кораблiв у пишних, золотом i срiблом шитих одягах, ?х зустрiчали тут i раболiпствували перед ними стратиги, протевони, мiсцева знать, на шляху вiд затоки аж до будинку стратига стояли люди, славили божественних iмператорiв, гостей з Константинополя, Вiзантiю, ..
      Нинi василiки iмператорiв - патрицi?-во?начальники Фрiгiй i Сисiнiй, магiстр Лев, Роман - митрополит халкидонський i Феофiл - пресвiтер влахернський - зiйшли з кораблiв у затоцi Символiв, як i належало, в стрiблястих скарамангiях, червоних, з золотими фибулами хламидах на плечах, що визначали високi чини, але на березi ?х нiхто не зустрiчав, сотня руських мовчазних во?в на чолi з двома во?водами оточили василiкiв, повели до города.
      Так вони й iшли - серед ру?ни й пожарища, мимо обгорiлих будинкiв, повалених статуй i колон; у багатьох мiсцях василiки бачили, як руськi во? й городська бiднота прибирають трупи, щоб поховати ?х на кладовищi.
      Будинок протевона Iоанна Калокiра, що перейшов пiсля його смертi до стратига Льва, василiки знали, не раз, либонь, дехто з них проводив тут вечори за келихом вина в дружнiй розмовi з його господарями.
      Але давно вже нема? протевона Iоанна, минулого дня, як розповiдали василiкам, був убитий голодним населенням города стратиг Лев, ось у сiнях стоять i ждуть василiкiв толковини, зараз з ними говоритиме руський князь Володимир.
      Вiн прийняв ?х у великому поко?, що виходив вiкнами до моря; за розчиненими дверима тяглась широка й довга тераса з колонами, на якiй у великих дiжках стояли пальми, цвiли олеандри, недалеко за сходами била в береги прозора хвиля.
      Але василiки дивились не на терасу й море - в кутку покою стояло кiлька довговусих во?вод руських в синiх, зелених, червлених жупанах з поясами й мечами бiля них, якiсь бородатi мужi в довгих темних платнах, з золотими гривнами на шиях i чепами на грудях.
      Цього ранiше нiколи не бувало - пiсля бранi колись говорила з переможеними старша дружина, разом з князем вона укладала мир; нинi бiля Володимира стояли не тiльки во?води - бородатi мужi з гривнами й чепами, були бояри, мужi нарочитi з земель Русi, купцi - вони пiдпирали нинi князя, вiн покладався на них.
      Князь Володимир стояв попереду всiх. Вiн нiбито не видiлявся чимсь мiж ними, навпаки, був одягнутий простiше, нiж усi вони, - у бiлому платнi, пiдперезаному широким ремiнним поясом, без жодних окрас - нi гривен, нi чепiв.
      ?дине, що було в нього й могло свiдчити про високий рiд, - позолочений меч та ще червоне корзно на плечах, перехвачене бiля ши? срiблястою зав'язкою, проте й не це вразило василiкiв, вражало обличчя князя - суворе, замислене, темнi очi, довгий сивий чуб на поголенiй головi, вуси, що хвилясто опускались до грудей.
      Василiки низько вклонились князевi й мужам, з ?хнiх уст не зiрвалось нi одно з тих завчених слiв, якi звичайно вони ранiше розсипали, - тут було не до того.
      - Сiдайте! - коротко сказав князь Володимир. Вiн сам сiв у крiслi бiля столу, на якому лежав сувiй якихось древнiх харатiй з печатями, бiля нього сiли руськi во?води й мужi, перед ними стали сiдати василiки.
      Втiм, трапилось ще одно, на що василiки звернули увагу, - перед тим як сiсти за стiл князь Володимир одчепив вiд пояса меч, поклав його на лавi пiд стiною.
      - Так що ж скажете, мужi константинопольськi, - почав князь Володимир, - з чим при?хали сюди?
      Один з василiкiв, це був патрикiй Сисiнiй, ранiше нiж сiсти, промовив:
      - Ми василiки iмператорiв Василя й Костянтина й прибули сюди по ?х загаду - патрикiй Фрiгiй, магiстр Лев, митрополит Роман, пресвiтер Феофiл i сам я - Сисiнiй... - називаючи iмена, вiн показував кожного з василiкiв.
      - От i добре, - сказав Володимир, - будемо знати... А це, - вiн показав на во?вод, - моя старша дружина. Так з чим ви, василiки, прибули сюди?
      Патрикiй Сисiнiй затявся.
      - Ми прибули сюди, - вимовив нарештi вiн, - щоб запитати, чому ти, княже руський, прибув до Херсонеса? - Сисiнiй знову замовк i кiнчив: - Чому ти, княже руський, пiшов вiйною на Херсонес i взяв уже його?
      Князь Володимир засмiявся, смiялись i во?води, i мужi його.
      - Дивно менi, - обiрвав вiн смiх i опустив руку долонею на стiл так, що затремтiли харатi?, а сама рука наче вросла в нього, - чому ви, василiки, запиту?те мене про це? Адже iмператори вашi, посилаючи вас, достеменно знали, чому я сюди прийшов i чому так зробив, - вiн показав за вiкна, де видно було обгорiлi стiни, де легкий вiтер розгонив хмару диму, а в морi стояли на укотях i похитувались на хвилi подi? руськi.
      - Гаразд, - сказав князь Володимир, - аще iмператори вашi забули, нагадаю... Скажiть василевсам так: отцi мо? й дiди багато браней мали й множество кровi пролили, ратоборствуючи з Вiзантi?ю. Чому? Не ми в тому виннi, й не на наших руках запеклася та кров, бо ми нiколи чужих земель не шукали, iнших племен не неволили, токмо захищали Русь, людей ??. Iмператори ж роме?в, що мають безлiч земель по заходу сонця й на полудневi, що мають багатства й науку, все налiзали й налiзали на нас, ставили сво? городи тут, на березi нашого Руського моря, одвiку лiзли на Дон i Iтиль - руськi рiки, насилали на нас печенiгiв i iншi орди.
      У той час, коли толковини тлумачили василiкам слова князя Володимира, вiн мовчав, дивився на них, а тодi повiв далi:
      - Руськi люди терплячi, ми шукали не бранi, а токмо миру - у нас ? ряд з Вiзантi?ю, укладений князями нашими Олегом, Iгорем i отцем мо?м Святославом, а вiд землi вашо? пiдписаний iмператорами Львом, Олександром, Костянтином, потiм Романом, Костянтином i Стефаном, а ще пiзнiше Iоанном. I ми цi ряди писали не по промислу бога, руськi люди платили за них кров'ю, кожна лiтера в них - це тисячi мертвих уже нинi наших людей, горе Русi...
      Василiки мовчали - вони зрозумiли, що то за харатi? жовтiють на столi перед князем Володимиром, чому вiн поряд з ними поклав свою важку руку.
      - Нинi ж на Херсонес я пiшов, узяв його й сиджу тут через те, що минулого лiта ще раз хотiв утвердити ряд з Вiзантi?ю, на просьбу iмператорiв Василя й Костянтина послав у Константинополь шiсть тисяч во?в, вони, ви також зна?те це, врятували iмператорiв ваших, двi тисячi мо?х во?в склали голови пiд Абiдосом... А iмператори не дали данi воям, вони не додержали ряду з нами. Ось через це я й прийшов у Херсонес; не домовлюсь звiдси з iмператорами - пiду в Болгарiю, будемо утверждати новий ряд пiд стiнами Константинополя... А тепер, - закiнчив князь Володимир, - я мушу вас залишити з мужами мо?ми. Ось на столi лежать харатi? нашi - почитайте ?х.
      Наступного дня вранцi князь Володимир ждав василiкiв у тому ж домi, в палатi. В нiй усе було, як i минулого дня, на столi так само лежали харатi?, але нiч не пройшла марно - василiки мусили пригадати, що писали колись iмператори в рядах сво?х, князь Володимир у цю нiч радився з во?водами, боярами, мужами земель i купцями, що скаже василiкам.
      I вiн почав:
      - Надiюсь, василiки прочитали харатi?, знають тепер, що мусили робити iмператори?
      - Iмператори Василь i Костянтин ще тодi, коли ми збирались сюди, сказали, що вони утверждають усi ряди iмператорiв давнiх.
      - Ми ?х такожде утвержда?мо, - сказав князь Володимир, - але пiсля всього того, що сталось, мусимо вже дещо додати до них.
      Василiки слухали.
      - Зате iмператори Василь i Костянтин не додержали ряду, укладеного через василiкiв позаминулого лiта в городi Ки?вi, мусять дати нам дань по двадцять гривень за всiх живих i мертвих во?в, iже були в Абiдосi, - живим на прожиття, у мертвих залишились родини, - а городу Ки?ву двi тисячi гривень.
      - Ми скажемо iмператорам нашим, - забурмотiли василiки й одразу ж виправились: - Ми згоднi дати дань за живих i мертвих руських во?в.
      - Ця дань буде справедлива, але це ще не все, - повiв далi князь Володимир. - Минулого лiта нашим воям не тiльки не дали данi, а хотiли ?х послати в Болгарiю. Чому? Ще в Адрiанополi, а потiм i в Доростолi мiй отець Святослав, розмовляючи з Цимiсхi?м, вимагав, аби iмперiя залишила й не чiпала землi болгар, яка ?й не належить. Я такожде говорив про це василiкам у Ки?вi. Чому ж iмператор Василь iде й iде в Болгарiю?
      - Не iмперiя нинi напада? на болгар, - щиро признались василiки, - болгарський комiт Саму?л iде й iде проти Вiзантi?.
      Князь Володимир засмiявся:
      - Комiт Саму?л вою? з iмператором Василем у горах болгарських, i Фракi?, й Македонi? - там i вирiшуйте свою сваргу. Але легiони iмперi? стоять нинi над Дуна?м. Проти кого нацiленi ?хнi списи? Проти болгар? Нi, супроти Русi... Пишiть: Вiзантiя да не неволить сусiднi землi сво?, да повiк не загрожу? Русi з-за Дунаю...
      - А Корсунська земля? - скипiли василiки. - Князь Володимир не загрожу?, а ступив на нашу землю, взяв Херсонес, що скажемо ми iмператорам про цей город?
      Князь Володимир не квапився з вiдповiддю.
      - Правда, - промовив нарештi вiн, - Корсунська земля, сирiч Клiмати, - то ваша фема, i князi руськi писали, що не iмуть властi на цiй землi, що Клiмати не пiдкоряються ?м. Вiд цього не вiдступаю, про землю Курсунську пишемо по старому ряду. I Херсонес був вашим городом. Проте давайте поговоримо про город цей пiзнiше, коли кiнчимо весь ряд... Обiцяю - вашого собi не вiзьму.
      Слова про Херсонес збили з толку й дуже стурбували василiкiв iмператорiв - чому ж князь Володимир, укладаючи ряд про Клiмати, не хоче зараз говорити про Херсонес, невже ж вiн дума? залишити собi цей город?.. Адже Клiмати без Херсонеса - тiло без голови!.. Та нi, вiн сказав - вашого собi не вiзьму, отже, не вiзьме й Херсонес.
      Втрутились купцi:
      - I про куплю-продаж скажи ?м, княже!
      - Правда! - згодився князь Володимир. - Ми говорили з василiкамi? в Ки?вi - не можемо так, як нинi, торгувати з Вiзантi?ю.
      - Iмператори згоднi прийняти в Константинополi купцiв, скiльки хоче Русь, нехай вони самi визначають цiни. Заговорили й бояри:
      - А про челядь, княже?
      Володимир з одного слова зрозумiв бояр - так, на Русi, особливо ж у боярських вотчинах над Днiстром i Дуна?м, бувають випадки, коли челядь, смерди, що стали обельними холопами, покидають землi, iдуть у лiси, тiкають свiт за очi, часом потрапляють i до Вiзантi?.
      - Мо? бояри кажуть, - звернувся до василiкiв Володимира - що часом челядь з Вiзантi? утiка? до Русi, а наша бува? у Вiзантi?... Напишемо про челядь, аще ускочить на Русь з Вiзантi?, i про ту челядь, яка може ускочити з Русi до вас, - восп'ятити* (*Восп'ятити - повернути назад.) мусимо ?х.
      - I про татьбу та розбой, - стиха гомонiли вже купцi. Це була правда - в Константинополi траплялось не раз, що в руських купцiв викрадали товари, - що говорити - i в Ки?вi, на подольському торзi, ? доста татiв мiж голодними смердами.
      - Гаразд, - згодився князь, - i про це мусимо написати: аще гречин щось украде в русина або русин у грека - показненi будуть по закону грецькому i по уставу руському; аще уб'? гречин русина або русин грека - да уб'?мо ?х.
      Тодi василiки схопились.
      - Ми згоднi, - сказали вони, - i запишемо про татьбу й розбой, як писали про це й допреже. Але, княже Володимире, ти мусиш смертю покарати й тих, що забили в городi Ки?вi купця-гречина Феодора з сином, а за двiр його i всi скарби нехай тать заплатить.
      Князь Володимир довго й пильно дивився на василiкiв, а тодi суворо сказав:
      - Якби Феодор був токмо вашим купцем, я покарав би головникiв i повернув Вiзантi? всi його добра, але вiн - не купець, а послух Вiзантi?, що продав Русь, i карали його з сином усi руськi люди... Хочете викуп за нього мати - говорiть з усi?ю Руською землею, а я не раджу вам таку розмову мати... Запам'ятайте, василiки, й перекажiть iмператорам: коли присилатимете до нас послухiв, зрадникiв, татiв - смертю будемо карати ?х, як i патрикiя Феодора... Тiльки цього не будемо писати в нашому рядi: шкода вас!
      Якби це робилось не в Херсонесi, а в Константинополi чи iншому городi Вiзантi?, василiки, либонь, дуже довго сперечались би про кожне слово ряду, зараз вони ж не смiли рота розкрити.
      Проте, згоджуючись з усiм, що ?м пропонував князь Володимир, вони хотiли досягнути й свого - якщо не в бою i не силою, то хитрим словом.
      Пiдвiвся старий, сивобородий Роман, митрополит халкидонський.
      - Ми, василiки, - сказав вiн, - прийма?мо твiй ряд, княже, будемо молити бога й певнi, що божественнi василевси його пiдпишуть. Проте це - ряд велiй, такий, як i з Нiмецькою iмперi?ю, могутнiми державами свiту...
      - Чого ж хоче митрополит?
      - Ми дамо Русi те, що зрiвня? ?? з iншими могутнiми державами свiту... християнство, що дасть Русi iстинну вiру, грамоту, книги, храми й собори, утвердить князя пастирем, а людям його дасть життя безначальне, виведе з стану варварiв.
      Князь Володимир посмiхнувся.
      - Марно дума?те ви, роме?, що руськi люди варвари. Ви кажете, що в нас нема? грамоти, що ми - темнi й неписьменнi. Нi, це неправда, бо здавна руськi люди карбували р?зи, i нинi, як i роме?, пишуть харатi?, мають книжицi, слов'янськими знаками писанi... Ви кажете, що в нас на Русi нема? вiри iстинно?, що ми язичники, молимось дерев'яним богам? Нi, не так, у нас ? багато людей, що моляться дерев'яним богам, а ? багато й християн, що мають храми, моляться iконам, читають книжицi.
      - Патрiарх Фотiй сто лiт тому утвердив у Ки?вi ?пархiю, що пiдлягала Константинополю, - пiдхопили гречини.
      - Чув таке, - посмiхнувся Володимир, - але дуже шкода, що той патрiарх, сидячи в Константинополi й не бачивши й не питаючись Русi, записав ?пархiю, бо в Ки?вi ?? не визнали. Перших священикiв у Руську землю прислали болгари, баба моя, княгиня Ольга, яку хотiв охрестити iмператор Костянтин, була вже до того охрещена. Ви ж, василiки, зна?те...
      - Так, - швидко сказав митрополит Роман, - ми це зна?мо i тому хочемо, аби нинi ця ?пархiя була стверджена, аби Руська земля хрестилась вiд константинопольського патрiарха.
      Князь Володимир вiдповiв:
      - Слухайте, василiки, й перекажiть iмператору Василевi - так, прийшов час, i ми дума?мо охрестити Русь.
      Василiки вперше за весь час радiсно й легко зiтхнули.
      - Боже всесильний, - вирвалось у митрополита Романа, - дяку?мо тобi, що просвiтив руського князя... Володимир нiби не почув його слiв.
      - Я вам повiм правду про Русь, - сказав далi вiн. - Так, прийшов час, коли ми, руськi люди, вирiшили прийняти християнську вiру. Древнi боги колись багато допомогли нашим людям, ми живемо в свiтi iному й хочемо жити, як усi... i в нас багато чого не вистача?: ми не неволили земель, не забирали в них багатств, ми стояли з мечем i щитом, у нас нема? того, що ма? Вiзантiя. Що ж, ми вiзьмемо це у вас.
      - Ми охрестимо тебе, княже! - заволали василiки, а наiпаче митрополит Роман i священик Феофiл.
      - Не про себе думаю, - з посмiшкою вiдповiв ?м Володимир, - бог уже просвiтив мене, я ?смь християнин.
      Коли б з неба вдарив грiм, василiки були б враженi менше, нiж вiд цих слiв.
      - Християнин? - переглянулись вони. - Але вiд кого, звiдки?!
      - Вiд болгарських священикiв, що живуть у Ки?вi. У палатi настала незвичайна тиша, крiзь розчинене вiкно долiтав тiльки шум розбурханих хвиль Руського моря.
      Проте що могли робити василiки? - Понеже так, - сказали вони, - то ми охрестимо всю Русь.
      - Iмператор Вiзантi?, - вiдповiв ?м Володимир, - ? главою держави й церкви. Понеже я хрестився сам, то, як князь, сам хрещу й Русь.
      - Тодi ти, княже, стверджу?ш нинi ?пархiю, яку заклав Фотiй?
      - Про ?пархiю Фотiя я вже сказав, - промовив Володимир. - ?? не було, то тiльки вигадка ваша. I чому ви хочете, щоб ки?вська християнська ?пархiя пiдкорялась константинопольському патрiарху? Ваш патрiарх, як ми зна?мо, пiдкоря?ться василевсу. Так кому ж пiдкорятиметься ки?вська ?пархiя, а за нею й Русь? Все тому ж василевсу iмперi?? Нi, ми прийма?мо християнську вiру, множество людей на Русi, а з ними й я, вже хрещенi, у нас буде вiднинi наша, руська ?пархiя, i, либонь, не одна, а в багатьох землях, вас прошу - допоможiть менi охрестити Русь: дайте нам священикiв, божественнi книги, iкони, такожде науку.
      Князя Володимира в цю хвилину не можна було пiзнати - гордий, дужий, смiливий, вiн говорив про те, що давно вже хвилювало руських людей.
      - Ви кажете, що iмперiя роме?в всемогутня, що землi ?? лежать на пiвнiч, захiд, схiд i полудень вiд Константинополя, що ?й кориться безлiч народiв. Тiльки ж вам не кориться Захiд, де сидить папа, ви тремтите перед iмператором нiмецьким. Мала Азiя повста? проти вас, Болгарiя, - горе людям Болгарi?! - облива?ться кров'ю, а однаково не скорена iмперi?ю, i ?? патрiарх у Охридi не визна? вашого патрiарха.
      Василiки розгублено переглядались мiж собою, ки?вський князь, виявля?ться, володi? не тiльки збро?ю, вiн почина? палити ?х словом, вiн говорить ту правду, про яку бояться не тiльки говорити, а й думати роме?.
      Володимир не тiльки не кiнчив, навпаки, почина? говорити ромеям свою, руську правду, збуджений, розгнiваний, а проте стриманий i гордий у гнiвi сво?му, продовжував:
      - I чому iмперiя забува?, що ?й не кориться Русь? Ви назива?те нас худородними жителями Пiвночi, варварами - чому? Хочете знати - Русь тягнеться вiд Руського й Джурджанського морiв до Полунощного океану у вiд Дунаю аж до Оральських гiр. Русь володi? такими добрами, якi вам i не снились. Люди ?? нiколи не ходили й не ходять у чужi землi, та й навiщо вони нам - уся ваша iмперiя менша, нiж наше поле над Руським морем.
      Це були вкрай образливi слова - во?води й мужi руськi смiялись, василiки сидiли, мов води в рота набрали.
      - Ми довго мовчали й терпiли! - запальне продовжив Володимир. - Назовiть менi хоча б одного iмператора, який побував би в Ки?вi, щоб взнати нас - руських людей, щоб по-людському говорити з нами... Нi, такого iмператора не було, iмперiя говорить з нами, як з якимись печенiгами чи хозарами, через василiкiв, а то й купцiв... Що ж, якi василiки й купцi - така й мова. А ми не соромимось - до вас ходили й говорили, чи то в Константинополi, чи пiд його стiнами, з вашими iмператорами князi Кий, Олег, Iгор, княгиня Ольга i мiй отець Святослав... Розмова, звичайно, бувала всяка: як зустрiчають, так i проводжають...
      Во?води й мужi вже голосно тепер зареготали, васияiкам здалося, що ?х шмату? скажений гiперборейський вiтер, - i тi, i тi розумiли, про якi розмови пiд стiнами Константинополя говорить князь Володимир.
      - Скажiть iмператорам Василевi й Костянтану, - закiнчив Володимир, - що я хочу й буду надалi говорити з ними тiльки як рiвний з рiвними i що цього вимагаю не я, а вся Русь.
      - Божественнi iмператори подумають, подбають, - забурмотiли переляканi василiки.
      - Нi - перебив ?х Володимир, - iмператорам нiчого думати й гадати. Руськi люди терпеливi, але всяке терпiння докiнчу?ться...
      Василiки переглянулись мiж собою.
      - Князь Володимир хоче одержати вiд iмператорiв високий чин куропалата?* (*Куропалат - намiсник.)
      Вiн посмiхнувся.
      - Божественнi iмператори не заперечують й згодяться дати князевi Русi вiнець кесаря...
      Князь Володимир розгнiвався:
      - Iмператори роме?в, як я знаю, давали вiнець кесаря каганам Болгарi?, а потiм били i кесарiв, i болгар. Я не вiзьму вiд них нi чепа куропалата, нi вiнця кесарського; хочу й мушу мати корону василевса.
      Василiки лютували, вони кипiли вiд обурення.
      - Але ж корону василевса може носити тiльки порфiрородний...
      Це була образа, виклик зухвалому ки?вському князевi, на якi вiн мiг вiдповiсти також образою. Володимир справдi був ображений - за себе, за всю Русь. Проте вiн себе стримав i продовжив, нiби й не чув слiв василiкiв:
      - Корону василевсiв вимага? Русь... А щоб iмператори роме?в надалi нiколи нас не зраджували i щоб Русь справдi була рiвна з Вiзантi?ю, iмператори Василь i Костянтин мусять дати менi в жони сестру свою Анну.
      Василiки могли ждати будь-чого вiд зухвалого князя, тiльки не цього.
      - За божественним установленням iмператори роме?в не можуть родичатись будь з ким, а тим паче з невiрними жителями Пiвночi...
      - Менi вiдомо, що iмператори вiддали свою дочку за хозарського кагана, а ще одну за сина короля Гуго вiд рабинi.
      - Син короля Гуго був онуком iмператора Карла Великого, а за родичання з хозарами церква наклала на iмператора анафему...
      - Скажiть iмператорам вашим, що ви говорили з князем Володимиром - онуком князя Iгоря, який стояв колись пiд стiнами Константинополя, сином Святослава, що бився з Iоанном Цимiсхi?м на Дуна?. I нинi я, якщо не домовлюсь з Херсонеса, говоритиму з iмператорами разом з болгарами пiд стiнами Константинополя. От i все! На цьому ми, мабуть, i кiнчимо, василiки!
      Тодi патрикiй Сисiнiй сказав:
      - Ми домовились про все з тобою, княже Володимире, i нинi ?демо, щоб поговорити з iмператорами. Ми певнi i будемо молити бога, щоб швидко бути в Константинополi i так само швидко повернутись назад. Але в нас лишилось ще одно - про Херсонес, ти обiцяв говорити про нього, коли укладемо ряд.
      Князь Володимир посмiхнувся.
      - Це правда, - сказав вiн. - Я обiцяв говорити про Херсонес пiсля ряду. Що ж, скажiть iмператорам, що я дам ?м Херсонес як вiно* (*Вiно - викуп.) за царiвну Анну.
      Пiсля цього василiкам справдi нiчого було запитувати. Князь Володимир простягнув руку до вiкна й показав на бiлястi хвилi, що починали борознити синь моря.
      - Гiперборейський вiтер швидко пожене кубари* (*Кубари - кораблi.) вашi до Константинополя, - закiнчив вiн, - а тим часом подме теплий вiтер полуденний, принесе ?х назад з рядом, данню i всiм, про що ми домовля?мось. Щасливого вам путi!
      Того ж дня василiки роме?в вирушили до Вiзантi?.

      РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
      1
      У Константинополi дуже швидко довiдались про те, що ранньо? весни до Херсонеса попливло сотнi двi подiй ки?вських з воями пiд знаменами князя Володимира.
      Вiйна?! Так, iмператор Василь розумiв, що князь ки?вський вирiшив помститись за сво?х во?в, якi загинули пiд Абiдосом, за те, що Вiзантiя порушила ряд з Руссю, за все, що вчинив вiн, Василь, i всi iмператори колишнi.
      Воювати з ки?вським князем? О нi, Вiзантiя ледь стримувала наступ болгар у Фракi?, Македонi? й на Пелопоннесi, у Малiй Азi? не стало Варда Фоки, але однаково то в тiй, то в тiй фемi спалахували повстання, - iмперiя була безсила, вона не могла воювати на сво?й землi, а тим бiльше в далеких Клiматах.
      Крiм того, похiд князя Володимира на Клiмати мав, либонь, бiльше значення, нiж у яке iнше мiсце, - у Вiзантi? рiк за роком спалахував голод, житницею ?? були Клiмати, тепер вони одрiзувались вiд Константинополя.
      Тому iмператор Василь так швидко, почувши про похiд князя Володимира, й послав василiкiв до Херсонеса, тому вiн тепер так нетерпляче ждав ?х у Великому палацi.
      I не тiльки вiн - василiкiв з Херсонеса ждав Константинополь, вся iмперiя, життя й майбутн? яко? висiли на волосинцi.
      I от нарештi мiж чорними берегами Босфору вималювались обриси хеландiй - василiки iмператора Василя повертались до столицi.
      Цi хеландi? мали жалюгiдний вигляд - у Руському морi бiля гирла Дунаю вони потрапили в люту бурю - на деяких з них поламанi були щогли, на всiх порванi вiтрила, раби на подiях i самi василiки, на чини сво? не гляди, мусили виливати воду, гребти, рятуватись, ледь вирвались з пащеки смертi.
      Виснаженi, кволi, нетвердi в ногах пiсля морсько? хитавицi, стояли тепер василiки перед iмператором Василем, що приймав ?х не в Золотiй палатi, а в одному з поко?в, - сам iмператор, що не спав уже багато ночей i дуже хвилювався, страждав вiд сердечно? хворi, не хотiв вiн також, щоб розмову його з василiками чули стороннi особи.
      Те, що почув iмператор, було страшним, неймовiрним...
      - Херсонес упав... Князь Володимир сидить у городi.
      - Вiн прийняв вас? Говорив з вами?
      - Говорив, василевсе! Вiн пропону? нам ряд... Ряд! О, як втiшило й одразу пiдбадьорило iмператора це одно слово.
      - Що ж хоче руський князь?
      Василiки сказали, що князь Володимир вимага?, аби Вiзантiя дала дань за всiх во?в - живих i мертвих, що боролись пiд Абiдосом, - що ж, iмператор згоден!
      Правда, сплатити таку дань зараз нелегко - скарбницi iмперi? давно порожнi, щоб платити сенаторам, сановникам, всiм урядовцям, вже не раз продавались скарби Великого палацу, доведеться, либонь, знову торгувати срiбними панiкадилами, а може, й одягами iмператорiв колишнiх - добре, що в Iталi? й Нiмецькiй iмперi? охоче все це купують.
      Коли василiки сказали, що руський князь утвержда? старi договори про Клiмати, в нього наче тягар спав з серця. Купля, пiльги купцям у Константинополi, вiльне пересування ?х i зимiвля в гирлi Днiпра i на островi Елферiя - це все не лякало iмператора Василя, добре зробили василiки, що згодились з руським князем: iмператори вмiють складати договори, але краще вмiють i обходити ?х...
      Князь Володимир говорить про Болгарiю - вiн не перший, усi князi руськi завжди турбуються про цих мiсян, - гаразд, iмперiя обiця? не чiпати ?х, нинi ж не Вiзантiя, а Болгарiя наступа? на Константинополь, iмператор Василь пiсля поразки в Родопах довгi роки збиратиме сили.
      Дуже втiшила iмператора Василя й звiстка про те, що Русь прийма? християнство. Шкода, що князь Володимир уже християнин; болгари, це тiльки вони, це ?хня рука...
      А втiм, з християнином-князем буде легше говорити, анiж з варваром, вiн не хоче коритись константинопольському патрiарху, - i це болгарська рука, ?хня церква сотню лiт не визна? константинопольського владики.
      Проте князь Володимир просить дати йому священикiв, церковний посуд, книги, iкони, - Вiзантiя дасть усе це, пошле священикiв - аби ?х пустили на Русь, вони зроблять те, чого прагне Константинополь!
      - Усе? - запитав iмператор Василь. - А Клiмати, вiн iде з Херсонеса?
      Василiки затялись - хитавиця, далека дорога...
      - Князь Володимир згоден укласти ряд, якщо ти, василевсе, пришлеш йому вiнець...
      - Вiнець iмператорiв худородному князевi?
      - А Клiмати й Херсонес вiн покине тодi, коли ти даси йому в жони сестру свою царiвну Анну...
      Iмператор Василь схопився з крiсла, обличчя його налилось кров'ю, очi палали - це був не чернець, а нестямний василевс... Василiки мовчали.
      2
      Рано-вранцi, коли вiтер вiяв до ворiт Босфору, iз Золотого Рогу мимо Сотенно? вежi вийшов на веслах у голубi води Пропонтиди великий дромон, на найвищiй щоглi якого маяло знамено iмперi?, а за ним кiлька памфiл, кумварiй* (*Памфiли - легкi бойовi судна, кумварi? - довгi тихохiднi.) i хеландiй.
      Напроти рогу пiвострова, де височiли стiни Юстинiана, палаци, собор Софi?, судна цi зупинились, на них стали пiднiмати вiтрила.
      На насадi дромона стояла Анна.
      Проминув один день вiдтодi, коли вона кричала братовi Василевi, що не буде жоною ки?вського князя й не по?де до города Ки?ва, а вранцi говорила з матiр'ю Феофано.
      I чого не зумiв досягти Василь, те дуже швидко зробила Феофано. Сувора, заглиблена в сво? думи, але спокiйна, одягнута в срiблясту тунiку, з червоним корзном на плечах, у червоних сандалiях, з оздобленою перлами пов'язкою на головi, Анна стояла на палубi дромона.
      Вона дивилась на палаци й тереми, собор Софi?, позолочена баня якого в сяйвi аж слiпила очi, на сади, високi стiни, тополi над морем, - там лишилось ?? дитинство, брати, матiр.
      ?й тепер нiчого не було жаль, ?й здавалось, що в не? нiколи тут не було й нема? нiчого рiдного; презирлива посмiшка з'явилась на ?? устах, коли вона пригадала брата Василя, матiр... ?й нiчого тепер не було жаль!
      Судна розвертались, вiтер надував усе дужче й дужче вiтрила; запiнюючи голубi води, дромон, а за ним i всi кораблi почали вiдходити вiд пiвострова.
      Просто перед собою Анна бачила ворота Босфору, там вставала висока хвиля, густо синiла вода, вгорi пливли, як неповороткi, важкi дельфiни, темно-сiрi хмари.
      Анну не лякала похмура, тьмяна далина, в Константинополi, вiд якого вiддалялись кораблi, ?й нiчого було втрачати, там Анна була б тiльки родичкою, сестрою василевса, не ?й, а iмператору належить там i честь, i слава.
      За дромоном поспiша? цiла флотилiя суден, тут везуть вiнцi для князя Володимира й Анни - вiн i вона будуть василевсами Русько? iмперi?, з нею ?де багато священикiв, вони везуть з собою царськi одяги, церковний посуд, iкони, ризи... Це - добра зброя, Анна дуже надi?ться на не?.
      I Анна зовсiм не думала про того, хто мав у далекому Херсонесi назвати ?? жоною, ?й було байдуже, який з себе князь Володимир, ?й хотiлось тiльки швидше стати поряд з ним, одягти вiнець, бути василiсою.
      З Константинополя дивились, як кораблi з василiками, данню й царiвною Анною вийшли iз Золотого Рогу, розвернулись бiля рiжка пiвострова й попливли до ворiт Босфору, - всi в городi просили бога, щоб вiн послав ?м попутний вiтер, щасливу дорогу.
      Задоволений був i iмператор Василь - одягнутий у легкий дивiтисiй, у черевиках на босу ногу, вiн стояв пiсля виходу в Золоту палату бiля вiкна сво?х поко?в, пiдставляючи обличчя, шию, груди свiжому вiтерцевi, що повiвав з протокiв Пропонтиди.
      Дорогою цiною купував вiн на цей раз мир з руським князем - щоб зiбрати йому дань, довелось знову продати купцями з Венецi? i Амальфи чимало коштовностей з Великого палацу й навiть шолом iмператора Костянтина Великого; довелось Василевi дати ще й посаг сестрi Аннi - одяги для не? й князя Володимира, iкони, ризи, чимало грецьких книг, - убога Вiзантiя ста? ще убогiшою, злиденною.
      Проте мир виграно - Клiмати з городом Херсонесом залишаються фемою Вiзантi?, у викуп за це Василь да? Володимиру корону й сестру Анну, василiки везуть у Херсонес харатiю iмператорiв, у якiй золотом написано, що Вiзантiя не чiпатиме земель Русi над Понтом Евксiнським, виведе сво? вiйська з Болгарi?.
      О нi, виводити вiйсько з Болгарi? iмператор Василь не збира?ться - того, що написано в харатiях, не буде надалi, нехай грецькi кораблi швидше пливуть до Херсонеса, iмператор Василь велить сво?м вiйськам iти в Родопи! Так iмператор Василь бореться за мир, так вiн знищить Болгарiю... А Русь, що iмператоровi Василевi Русь. Доки в Ки?вi сидiли князi, Вiзантiя боролась з князями, нинi Русь iмперiя - вiн боротиметься з нею.
      З вiкон Влахерна також видно Золотий Рiг, Пропонтиду, кораблi, що прямують до Босфору. Звiдти дивиться на них Феофано.
      Це не та вже красуня василiса Феофано, що скоряла iмператорiв красою, а iмперiю - хитрiстю, чварами, зрадою. Колись у не? були сили й здоров'я - вона розтратила ?х у шаленому вихорi життя.
      У Феофано була колись краса - ?? називали, i не без пiдстав, кращою жiнкою свiту, за один ?? поцiлунок, пристрасть, жагу вмирали - тепер вона була нiкому не потрiбна, зiв'яла квiтка, кинута обiч дороги.
      Маючи силу, здоров'я й красу, вона мала колись i друзiв, що присягались ?й у вiрностi й любовi, але одних не стало - вона вбила ?х власною рукою, iншим Феофано була вже не потрiбна.
      Тепер вона сказала дочцi сво?й Аннi, i це була, либонь, ?дина правда, промовлена нею за все життя:
      - Ти недобре робиш, Анно, що не викону?ш загаду свого брата Василя й не ?деш на Русь.
      - Але ж ти сама говорила менi, та й сама я достеменно знаю, що брат мiй Василь не зробив i нiколи не зробить добра нi тобi, нi менi.
      Феофано зiтхнула - це був, либонь, перший у ?? життi людський стогiн.
      - Так, - згодилась вона, - я тобi говорила й знаю, що мiй син, а твiй брат Василь - наш недруг, ворог... Справа, Анно, зараз не в ньому, - я пам'ятаю Константинополь i iмперiю тодi, - заплющила очi i замрiялась Феофано, - коли на чолi ?? стояли жорстокi, дужi люди - Костянтин, Никифор, Iоанн, - тодi свiт боявся iмперi?... Василь також жорстокий, але безсилий, вiн оточив себе такими ж безсилими, бездарними людьми, у нього нема? вже навiть полководцiв, його вiйсько - священики та ченцi.
      - Це страшно, мамо! - промовила Анна.
      - Так, це страшно, - згодилась Феофано, - бо Василь, - вiн уночi приходив до мене, - може ще залити кров'ю Болгарiю, може ще раз обдурити Русь, але, вiр менi, а я добре знаю, наша iмперiя розпада?ться, загиба?мо ми - ти i я, загиба? iмперiя. Тому говорю тобi, Анно, ?дь на Русь, там ти житимеш, матимеш честь i славу.
      Анна зробила, як ?й радила мати. З вiкон Влахерна було видно, як кораблi грецькi один за одним входять у ворота Босфору, завертаючи, зникають за високими скелями.
      Феофано зiтхнула - тепер вона буде одна, зовсiм одна у Влахернському палацi, скоро помре.
      I смерть недалеко - уже цiлий рiк Феофано хворi?, не може ?сти, худне, в не? часто колотиться серце, наморочиться голова, нiмiють руки, ноги, безнастанно пече й пече пiд грудьми... Студениця* (*Студениця - рак.) - так назвали лiкарi хворобу, а вiд не?, як достеменно зна? Феофано, нема? вже рятунку.
      I Феофано розумi?, що це - кiнець, вона, що все й завжди перемагала, не може боротись з студеницею, на цей раз, i вже востанн?, переможе хвороба.
      3
      Тиша стояла й безвiтря, Руське море неначе спало, в берегах бiля Херсонеса ледь-ледь плескалась хвиля, лоно вод не тривожила жодна лодiя.
      Та ось на далекому обрi? з'явились кораблi - чимало хеландiй, памфiл, кумварiй пiвколом iшли попереду, за ними на ста довгих веслах, розриваючи тупим носом воду й залишаючи по собi широкий слiд, плив дромон iз знаменом iмперi? на найвищiй щоглi.
      Тодi на стiни города й на скелi вийшли всi мешканцi Херсонеса й во? руськi - вони дивились, як кораблi з Константинополя обгинають вузький пiвострiв, пливуть попiд скелястим пiвнiчним узбережжям, круто повертають на пiвдень i заходять до спокiйно? затоки Символiв.
      Гостей з Константинополя зустрiчали новi херсонеськi протевон i стратиг, руськi во?води й во? стояли далi - на головнiй вулицi города, на сходах i бiля базилiки акрополя.
      Тiльки кораблi стали в затоцi й вiд них на берег поклали дерев'янi сходнi - з памфiл i хеландiй стали сходити василiки, що вже були ранiше тут, кiлька ?пископiв, священики - всi в барвистих ризах, ченцi в темних рясах, всякi урядовцi з вiдзнаками й нагородами, писарi з чорнильницями бiля поясiв.
      А потiм усi на березi розступились: раби несли по гнучкiй сходнi з дромона важкi, завiшенi голубими тканинами ношi, на яких хтось, либонь, сидiв.
      Нiхто не бачив, кого ж несли раби. Колихаючись на плечах, ношi пропливли мiж рядами священикiв, ченцiв i урядовцiв. Ось раби вже за стiною города, завернули лiворуч, попрямували до будинку на пагорбi, де жив стратиг, от вони й зникли за колонами.
      Аж тодi раби заходились носити з кораблiв важкi пакунки, скринi, величезнi корчаги, лантухи, - багато всякого добра було на кораблях, на березi виростала цiла гора дарункiв.
      У примiщеннi бiля олтаря князя Володимира ждали прибулi з Константинополя спафарi? й кiтонiти, що досконало знали, як належить одягати iмператорiв. Тут же було й кiлька священикiв з Ки?ва, якi мусили перейняти вiд них ю науку.
      Кiтонiти приготувались. На лавах пiд стiною стояли довжелезнi й вузькi дерев'янi скринi, в яких лежав одяг, на столах ближче стояла сердолiкова крабиця* (*Крабиця - ларець, скринька.) зi всiм вiссом* (*Вiсс - вiнець i всi царськi регалi?.) царським. Коли князь Володимир увiйшов, кiтонiти низько схилили голови.
      Вони одягли на нього довгу сорочку, натягли через голову схожий на мiшок з прорiзом угорi бiлий, шитий срiбною ниткою в хрести скарамангiй, пiдперезали широким, червоного шовку поясом, взули ноги в червонi гостроносi черевики, почепили на плечi червону, з золотою каймою хламиду, на шию лори.
      Це було дуже незручне вбрання, якщо ранiше у власному одязi йому було просторо й дозвiльне, то тепер князь Володимир почував себе, як у тiсному дерев'яному коробi, ворушитись було важко, комiр хламиди врiзувався в шию.
      Князь Володимир ввiйшов у собор, там до нього при?дналось чимало бояр i во?вод, що ждали його виходу, спафарi?, що тримали сердолiкову крабицю.
      До собору ввели царiвну Анну. Вона була в срiблястому одязi, що облягав тонкий стан, обличчя ?? не було видно - голову Анни закривало густе покривало, що спадало на плечi й груди.
      Князь Володимир зробив так, як йому заранi сказали, - ступив уперед, зупинився перед царiвною, пiдняв з ?? голови покривало.
      Перше, що вiн побачив, - великi переляканi очi Анни, що темнiли на вибiленому, нафарбованому обличчi, тонкий нiс, що здригався вiд напруженого дихання, стиснутi уста.
      Але все це - не тiльки обличчя царiвни, а й тисяча людей, що наповнили собор, урочистий спiв хору, сяйво свiчок - проходило перед ним, як увi снi, взявши за руку царiвну Анну, вiн повiв ?? вперед, до вiвтаря, де вже стояв ?пископ, а на столику, праворуч вiд нього, лежали вiнцi.
      ?пископ пiдняв вiнцi й поклав на голови Володимира й Анни, з'?днав ?х руки червоною шовковою хусткою, благословив - вiднинi Анна була царицею, жоною князя Володимира, голову ж його вiнчатиме корона вiзантiйських iмператорiв.
      - Iсполайте деспоте!* (*Многi лiта государю!) - гримiло в соборi, тисяча людей, величаючи його, василевса, ставали на колiна.
      I дивнi, нiколи не знанi почуття огорнули душу князя Володимира. Вiн дивився на людей, бачив безлiч захоплених блискучих очей, чув багатоголосий спiв хору, що бажав многих лiт василевсу Володимиру й василiсi Аннi, йому забивали дух пахощi ладану, смирни.
      Вiднинi нiхто й нiколи не назве вже його сином рабинi, вiн iмператор, як Василь i Костянтин у Вiзантi?, як Оттон у нiмцiв... Вiднинi нiхто й нiколи не називатиме такожде й Русь землею варварiв-язичникiв, вона сто?ть нарiвнi з Вiзантi?ю, Нiмецькою iмперi?ю, могутнiми державами свiту...
      Князь Володимир пiднiс руки д'горi, звернув погляд до неба.
      - Воззри, боже, на мя, смиренного раба свого, прийми, боже, молитву мою...
      Позаду залишились пир, шум багатьох голосiв, спiви, славослов'я - у спочивальнi, куди вони зайшли, багато людських рук довго й старанно працювали, щоб приготувати все для радостi, щастя, любовi, - в срiбному свiчнику горiло сiм свiчок, промiння ?м освiтлювало червонi грецькi килими на стiнах, мармуровi постатi Амура й Псiхе?, що злилися в'?дно у вiчному цiлунку, бiлоснiжне широке ложе, у високих вазах квiти.
      За розчиненим вiкном пливла нiч - чудова, велична: повний мiсяць заливав голубуватим сяйвом гори на мисi Парфенiя, тихi води Руського моря, мури, церкви, колони, базилiки й побудованi стiна в стiну будинки Херсонеса, що зараз уночi були попелясто-срiбнi.
      Сп'янiлий вiд вина й усього, що йому довелось пережити цього дня, Володимир дивився на Анну, ?? великi темнi очi, що дуже одверто й покiрливо заглядали в його серце й душу, гарне обличчя, на якому палахкотiли рум'янцi, вiдкритi уста, за якими видно було два ряди стиснутих зубiв - намистечка з перлiв.
      I вся вона - з чудовою, наче точеною, ши?ю, округлими плечима, персами, надзвичайно тонка в станi, з крутими, пружними стегнами, - красою Анна була достойною дочкою матерi сво?? Феофано, але та догоряла, як вечорова зоря, в Константинополi, а ця сходила, нiбi? денниця, в Херсонесi, над морем Руським.
      I, вражений цi?ю красою, князь, а нинi василевс, Володимир несмiливо торкнувся руками ?? плечей, а потiм обняв трепетне тiло Анни, поцiлував ?? гарячi, благаючi уста...
      - Божественна василiса! Окраса свiту! - сказав вiн.
      - О Володимире, гiперборейський витязь! - вiдповiдала Анна.
      Руських слiв, яких навчили Анну в час подорожi з Константинополя до Клiматiв, i тих грецьких слiв, якi Володимир завчив тут, у Херсонесi, було так мало... Але що слова, коли саме небо, мiсяць, земля, зда?ться, благословляють любов, а зовсiм недалеко набiгають на берег i щось шепочуть теплi морськi хвилi?!
      4
      Починало свiтати, коли князь Володимир став за городом на скелi, в пiднiжжя яко? глухо били хвилi.
      Хто зна?, чого вiн у цю вранiшню годину опинився тут, позаду була нiч, коли нi вiн, нi Анна не спали, тiльки перед свiтанком вона, поклавши руку на його плече, спокiйно заснула, сам вiн також мiг i мусив спати.
      Проте сон не йшов йому в голову, обережно прийнявши з свого плеча теплу руку Анни, вiн устав, опустив на вiкнi завiсу, тихо одягнувся, ще тихше, щоб не рипiли мостини й не рипнули дверi, вийшов з спочивальнi, спустився в сiни, де стояла сторожа, опинився на тихiй, безлюднiй ще вулицi, проминув пiвнiчнi ворота стiни, став на скелi над морем.
      За кiлька годин, що минули вiд пiвночi, все змiнилось на небi й у морi - вiд сходу iз-за гiр рвучкий вiтер гнав розiрванi сiрi хмари, море розходилось, скрiзь по ньому котились хвилi.
      Але буря ходила не тiльки в морi, щось сталось у цю передсвiтанкову годину в душi князя Володимира, йому здалося, що вiн дуже багато днiв iшов все вперед i вперед, до мети, яка тiльки вночi була чистою, ясною, привабливою, як мiсяць, небо, зорi, вся земля.
      Так чого ж хвилю?ться Володимир - все сталось, як вiн i вимагав: з iмператорами Вiзантi? укладено почесний, твердий, несхитний ряд, кораблi вже привезли з Константинополя дань на живих i за мертвих во?в, учора вiн, одягнувши вiнець, став iмператором, взяв у жони василiсу Анну, може смiливо, з перемогою повертатись на Русь.
      На Русь... Саме про це й думав, стоячи на скелi над морем, князь Володимир... О рiдна земля, яка вона була чудова, бажана, коли князь Володимир з перемогою повертався до не?.
      У цiй землi в нього був свiй куточок, свiй дiм, своя родина, жона, дiти... Але де нинi його дiм, що скаже вiн жонi Рогнiдi, що скажуть йому дiти його? Шукаючи добра рiднiй землi, що содiяв вiн дому сво?му?
      Вiн iшов понад морем все далi й далi вiд города, зупинився пiд кипарисами, що низько хилились i тужно шумiли пiд вiтром. Це був некрополь, закладений у давно минулi лiта, - город мертвих, де стояли пишнi гробницi, величнi пам'ятники, колони, мармуровi стату?, над деякими з них висiченi були з сiрого херсонеського каменю надгробки, подекуди тiнi мертвих охороняли лише бугорки з пiску з висхлою жорсткою травою.
      Знаючи вже грецькi письмена, князь Володимир минав могилу за могилою, з трудом вчитувався в написи над ними, нiби слухав переклик тих, що давно пiшли з свiту.
      Бiля однi?? могили вiн зупинився надовго, розбирав письмена й нарештi зрозумiв ?х.
      На мармуровiй плитi було висiчено:
      "О Юлi?, радiй!
      Ти, народжена над теплим пiвденним морем,
      стала княгинею холодно? полунощно? землi,
      була жоною тигра й льва,
      а вiд них народила леопарда,
      лежи ж спокiйно тут, у землi Херсонеськiй,
      нехай леопард iде й iде по суходолу,
      ти ж мертва, як жива на землi, бажана небу стала!"
      Прочитавши цей напис, князь Володимир здригнувся, холодок пробiг по його тiлу. Хто похований пiд цим надгробком, про яку Юлiю, тигра, льва й леопарда говориться в написi?
      Хвилi все дужче й дужче, перевертаючи камiння, били в береги, загрозливий голос з минулого, неминучiсть, а разом i страх перед завтрашнiм днем вповзали в душу василевса Володимира.
      Розвиднiлось, коли князь Володимир повернувся до будинку стратига. Там стояла денна сторожа, яка дуже здивувалась, побачивши, що князь уже виходив з дому. Ще бiльше були здивованi во?води й бояри, почет Анни, священики.
      Усi вони низько вклонились князевi, коли вiн зайшов до сiней, розгублено й стурбовано подивились на нього, мовчали. Вiн вiдповiв на ?хн? вiтання, пiшов сходами на верх будинку.
      Цариця Анна вже не спала, в переходах метушились ?? слуги, в самiй спочивальнi кiлька жiнок закiнчували ?? одягати.
      Коли князь Володимир переступив порiг, усi швидко вийшли з спочивальнi, й вони залишились з Анною тiльки вдвох.
      Його здивувало, що, незважаючи на раннiй час, Анна вже одягнулась у царський свiй одяг - срiблясту з золотими пальметами* (*Пальмети - орнамент у виглядi пальмового гiлля.) тунiку, на головi ?? сяяла легка дiадема з камiння, плечi прикривала червона хламида.
      - Сьогоднi у нас буде великий чи середнiй вихiд? - запитала Аниа.
      Вiн навiть не зрозумiв, про що запиту? Анна.
      - У Константинополi, у Великому палацi, - пояснила вона, - василевси роблять щоденно великi, середнi й малi виходи: великi - в храм Софi?, середнi - до iнших храмiв, малi - в перший тиждень Великого Посту, вiдповiдно до яких одягають бiлi, пурпуровi чи чорнi одяги, показуються чи не показуються народу...
      Князь Володимир посмiхнувся.
      - Я виходитиму до во?вод, бояр i всiх людей сво?х, - вiдповiв вiн Аннi, - як i допреже, днесь робитиму те саме, що й завжди. З Херсонесом закiнчено, треба збиратись i вирушати до Ки?ва.
      - Але ж ти вийдеш до сановникiв сво?х, полководцiв, во?в?
      - Я вже був у городi i ходив далеко до моря.
      - Ти вже був у городi й ходив до моря? - Анна широко розплющила очi. - I з тобою були тво? сановники, полководцi, во??
      - Нi, - важко зiтхнув Володимир. - Я вийшов у город, ходив до моря й довго там стояв...
      - Один?
      - Так.
      Очi, обличчя, весь вигляд i рухи Анни виявили, що вона не розумi?, як ?? муж - князь Русi i василевс Володимир - мiг сам вийти з дому, iти до моря, довго там стояти - адже у Константинополi, у Великому палацi, все робилось iнакше: там василевси й василiси жили, оточенi етерi?ю, кроку не смiли ступити без сановникiв, дiяли так, як велiв церемонiал.
      - То ти зробиш вихiд зараз? - все допитувалась вона.
      - Так, - заспiшив Володимир, - зараз ми вийдемо разом з тобою, пiдемо вниз i поснiда?мо, а там я вирушу в город, щоб оглянути лодi?, на яких ми по?демо до Ки?ва.
      - А що мушу робити я? - здвигнула плечима Анна.
      - Тобi такожде треба збиратись: дорога в нас буде важка й довга.
      - Гаразд! - процiдила Анна. Тепер вона зрозумiла свого мужа.
      - Пiдемо! - сказав Володимир.
      - Я готова, - вiдповiла Анна, оглядаючи свою тунiку, хламиду... Вона, правда, на якусь мить затрималась i зняла з голови легку дiадему, поклала ?? в ларець, що стояв бiля ложа.
      Одразу за дверима спочивальнi ?х ждали во?води, бояри, василiки, почет царицi, кiтонiти, що тримали в руках довгi скринi з одягами iмператора.
      Коли Володимир i Анна вийшли з спочивальнi, усi вони низько вклонились ?м, во?вода Вовчий Хвiст ступив до князя, промовив:
      - Оцi гречини, - сказав вiн пошепки, - бажають одягти на тебе царський одяг i вiнець.
      Але князь Володимир i сам розумiв, чого вони зiбрались.
      - У нас на Русi, - сказав вiн, - люди звикли одягатись самi, i князi ?хнi такожде. Царськi одяги, бояри мо?, вiзьмiть i сховайте, я ?х одягатиму, коли розмовлятиму з iмператорами, а з людьми мо?ми буду аки князь.
      Наперед виступили василiки.
      Василевсе, княже Володимире! - почав патрикiй Фрiгiй. - Прийшов день нашого прощання, ми зробили все, нинi збира?мось рушати до Константинополя.
      - Я такожде зробив усе, через що такожде збираюсь залишити Херсонес. Що ж, очевидь, ми побажа?мо однi одним щасливо? дороги.
      - Ми вiд усi?? душi бажа?мо тобi й царицi щасливо? дороги.
      - Щасливого плавання й вам, василiки, зичу здоров'я, щастя, многих лiт i сватам мо?м, iмператорам вашим.
      - Дяку?мо, василевсе-княже, бажа?мо й тобi з царицею здоров'я, щастя, многих лiт життя. Проте дозволь запитати, василевсе, як будемо виконувати ряд з Руссю? Хто з нас по?де тепер з тобою до города Ки?ва?
      - А навiщо вам ?хати до Ки?ва?
      - Не про себе мовимо, ми ?демо до Константинополя, але певнi, що з тобою до Ки?ва по?де наш ?пископ i священики.
      - А чого ?хати ?пископу? Василiки затялись.
      - Iмператори нашi радились з патрiархам Миколою Хризовергом, i вiн посила? ?пископом на Русь Михайла...
      - Марно молодi iмператори вашi, - зло пожартував князь Володимир, - турбували старого патрiарха вашого Миколу... Я сказав вам, василiки, коли посилав у Константинополь, що на Русi не буде ?пархi? вiзантiйського патрiарха, а буде наша, руська ?пархiя.
      - Але ж i для цi?? русько? ?пархi? потрiбен ?пископ! - заволали василiки.
      - А я маю вже ?пископа, якого обрав сам.
      - Хто ж вiн?
      - Священик Анастас буде вiднинi ?пископом на Русi.
      - Анастас вiдступник, патрiарх Микола наклав на нього анафему! - закричали василiки i сам ?пископ Михайло.
      - Патрiарх Микола, - сказав князь Володимир, - може накладати анафему тiльки на тих пасторiв сво?х, iже суть у Вiзантi?, я ж, владою, даною менi iмператорами, благословляю й призначаю ?пископом Русi Анастаса Корсунянина.
      Василiки й ?пископи перешiптувались:
      - Переклюкав* (*Переклюкати - перехитрити.) нас князь Володимир, як i баба його Ольга.
      - Я слухав усе, що ви сказали, i сам сказав, що думав, - закiнчив князь Володимир. - Будемо рушати в дорогу, зi мною в Ки?в по?дуть зодчi вашi, навчателi, хто з священикiв хоче ?хати в Ки?в - запрошую... А тепер прошу вас, дорогi гостi, подiлити зi мною трапезу.
      Князь Володимир з Анною попереду, за ними бояри й во?води рушили, а ще далi й гречини-василiки, священики попрямували до палати, де для них був приготований руськими воями щедрий снiданок: смажена журавлина, лебедина, солона веприна, копченi ведмежi шинки, качки, гуси, в'ялена риба з гирла Днiпра, що просвiчувалась, як янтар, сочива з гороху й квасолi, всякi юшки, сирники, киселi, меди, вина, ол, кваси...
      Тут було що по?сти, вiд чого упитись, дуже швидко образи й сварги потонули на днi келихiв, корчаг, братин, незабаром з вiкон полилась i залунала над морем величальна пiсня.
      5

      Того ж дня князь Володимир, у бiлому платнi, з непокритою головою, мечем бiля пояса, разом з во?водами й боярами побував у полках комонних, що стояли за городом i вже готовi були вирушати в далеку дорогу, спустився до затоки Символiв, де зiбрались подi?.
      На березi затоки кипiла робота - там навантажували на подi? дань, яку привезли з Константинополя, й ту, яку князь Володимир вирiшив узяти з переможеного Херсонеса.
      Йому хотiлося б багато чого взяти тут, у Херсонесi, - чудовi мусi? iз забутих храмiв, що були привезенi ще з городiв Еллади, мармуровi стату? з тих же часiв, якi поваленi лежали за стiнами города над морем, дивнi iкони старого письма, на яких боги малювались, нiби живi люди, - у столицi Клiматiв можна було знайти чимало диковин тогочасного свiту.
      Але на одну та навiть i на десять подiй не вiзьмеш усього, що вабило око й тiшило душу князя Володимира; промине ще багато лiт, доки багатства, створенi майстрами свiту, широкою рiкою полинуть на Русь; промине ще бiльше лiт, i тодi свiт здиву?ться i замре перед багатствами душi русько? людини...
      У цей же час на одну з подiй з гучними криками во? тягли вилитi з бронзи постатi диких коней, яких приборкували смiливi на?зники, на iншу вантажили мармуровi стату? - далеку пам'ять Еллади. Мали роботу й священики, що обережно укладали на лодi? iкони, сосуди церковнi.
      ?пископ Анастас наполягав узяти з собою до Ки?ва й мощi одного святого, що лежали в херсонеському соборi.
      - Цей святий - папа римський?! - здивувався князь Володимира
      - Святий Климент справдi був папою римським, але його вигнали з Риму, все сво? життя вiн провiв у Херсонесi, де й помер.
      Мощi папи Климента поклали на одну з подiй.
      Довго розмовляв князь Володимир i з зодчими Херсонеса, у яких давно не було роботи в рiдному городi, деякi з них згоджувались ?хати одразу до Ки?ва, щоб будувати храми й палаци, iншi обiцяли прибути на Русь пiзнiше.
      - Нам щастить, - поглядаючи на небо, хмари й море, говорив старшiй сво?й дружинi Володимир, - завiяв схiдний вiтер, а тутешнi люди повiдають, що коли вiн почався, то вже й вiятиме, швидко пожене нашi лодi? до гирла Днiпра. Завтра на свiтаннi пiдемо на лодiях у море, комонне вiйсько може рушати й нинi на нiч, щоб швидше проминути Хозарську переправу, ви?хати в поле. Там, - князь Володимир простягнув руку на пiвнiч моря, - бiля острова Григорiя комонники нехай ждуть, щоб допомогти нам, лодi?-бо нашi нинi, - вiн показав на во?в, що тягли бронзових коней, - важкi суть... Вище ж порогiв будемо радитись, як вирушати до Ки?ва-города.

      РОЗДIЛ ШОСТИЙ
      1
      Залишивши Херсонес, лодiйне во?нство князя Володимира, туго нап'явши вiтрила, пiд полуденним вiтром обiйшло Клiмати, перетяло Керкентиду, зiбралося на бiлих берегах в узлучинi моря й повiльно стало пiдiйматись Днiпром угору.
      Мiж цими лодiями плив i княжий насад, що мав двадцять гребцiв. На кормi поверх настилу побудований був справжнiй теремок з двома покоями; гребцi ж i слуги жили й покотом спали пiд настилом просто на днищi.
      У той час, коли лодiйне во?нство посувалось морем i Днiпром, комонне вiйсько ще швидше проминуло Хозарську переправу, як вихор, промчало Диким полем, зупинилось i ждало князя на лiвому березi Днiпра, напроти острова Григорiя.
      Майже тиждень пiсля цього, працюючи з ранку до пiзньо? ночi, волокли вони разом лодi? понад порогами, пiдкладаючи пiд днища котки, штовхаючи ?х руками, плечима, грудьми, обливаючись потом, з великим трудом перемагаючи кожну п'ядь.
      Нарештi пороги залишились позаду - тепер до Ки?ва стелився битий шлях у полi для комонного вiйська, рiвне, спокiйне плесо Днiпра - для лодiй, на яких ?хали во?нство i князь Володимир iз жоною Анною.
      Князь Володимир розповiв царицi Аннi про подальшу дорогу:
      - Ми проминули пороги й тепер рушили просто до города Ки?ва - частина во?нства на конях, iнша - в подiях.
      - Надiюсь, ми з тобою будемо ?хати в лодi?? - запитала Анна.
      - Ти будеш ?хати, як i досi, в лодi?, - вiдповiв ?й князь, - а я буду з комонним вiйськом.
      - Ти залишиш мене саму?
      - О нi, тепер я не залишу тебе, - посмiхнувшись, сказав Володимир, - але мушу бути в Ки?вi ранiше, нiж туди прибудуть лодi?.
      - Навiщо тобi труситись на конi, коли набагато краще ?хати в лодi??
      - Я звик сидiти на конi, - промовив на це Володимир, - а в Ки?вi мушу бути ранiше, щоб приготуватись i достойно зустрiти тебе.
      - Тодi ?дь, готуйся, зустрiчай... Пам'ятай, що я в думках буду з тобою, день i нiч молитимусь за тебе!
      Вона його обняла, поцiлувала. За короткий час, вiдколи вони жили разом, Анна збагнула вже сувору й рiшучу вдачу Володимира, знала, що краще йому нi в чiм не перечити.
      ?й не доводилось чинити над собою насильства: виховуючись серед знатi у Вiрменi? й живучи потiм у Константинополi, маючи перед собою такий взiрець, як матiр - Феофано, Анна завжди була привiтна, ласкава, мила, навiть тодi, коли розмовляла з людьми, яких у душi ненавидiла.
      Так робила вона й тут, на Русi, подорожуючи з Херсо-неса до Ки?ва, - обнiмала Володимира, цiлувала, говорила нiжнi слова, а в той же час придивлялась до нього, думала, як ?й бути.
      До того ж князь Володимир робив добре, збираючись достойно зустрiти ?? в Ки?вi. Тут, на лодiях, Анна не буде самотньою - з нею ?дуть придворнi жони, сли, священики, слуги...
      Був ранок. Лодi? стали одриватись од берега, попливли одна за однi?ю, збираючись у ключi, широким, повноводим плесом Днiпра. Князь Володимир, сидячи на конi поперед старшо? сво?? дружини, довго дивився, як вони линуть голубим, схожим на камiнь бiрюз, плесом, поволi зникаючи вдалинi, потiм ударив коня, полетiв на чолi вiйська в поле.
      Князь Володимир залишав лодiйне во?нство й царицю Анну немарне. Пiсля всього, що сталось, йому хотiлось якийсь час побути на самотi, в тишi Дикого поля, тiльки з дружиною, що нiчого в нього не запита?.
      Це нагадувало давноминулi лiта, коли вiн - м'ятежний, трепетний, смятенний - покидав Ки?в, ви?жджав з дружиною за Днiпро, в поле, ?хав, чуючи розмiрений глухий тупiт коней численного во?нства, слухаючи пiсню, що виникала десь далеко позаду й котилась, котилась над полем:
      Гей, у полi, полi гостинець темнi?,
      гостинець темнi?, могила чорнi?,
      могила чорнi?, а костi бiлiють...
      Гей, та гей, та гей!
      Тодi душу його огортав дивний спокiй, дихалось широко й вiльно, вiн бачив перед собою ясну мету, оглядав як господар землю, знав i вiрив, що коли зустрiне ворожу орду, то переможе ?? й з славою повернеться назад, - о, якi чудовi, важкi часом, але спокiйнi в суворостi сво?й i бранях були тi днi.
      I зараз було так само, як i ранiше, - високо вгорi висить, нiби бездонна чаша, тепле блакитне небо, навкруг, скiльки не глянь оком, стелиться сивою тирсою повите поле, скрiзь по ньому, як фортецi слави, височать рядами, а подекуди й нарiзно могили, а на них стоять витесанi з дикого сiрого каменю постатi богатирiв руських - вони опустили вниз руки, дивляться мертвими, але вiчноживими очима на схiд, на захiд, на полудень - в усi боки, звiдки йшли i йдуть ворожi орди...
      А все ж князю Володимиру смутно - усе життя душа його була м'ятежна й неспокiйна, усе життя ?? тривожили сумнiви й вагання, але зараз цих сумнiвiв стало не менше, а бiльше, життя його було важким, зараз - важчим.
      Так, перемога в Херсонесi - честь i слава для Русi, його отчина, яку здавна зневажали й попирали, стала рiвною з iмперiями, люди руськi, що жили по древньому закону й покону, при?днають до сво?х багатств скарби й надбання всього свiту.
      Чи прийме одразу як доконечну потребу, як сувору необхiднiсть все це Русь, чи будуть одностайнi в законi новому землi, городи, люди, чи повалять вони богiв старих, з якими далi не можна вже жити?
      Нi, князь Володимир знав, що перемога на бранi з ромеями - це тiльки початок велико? сварги на Русi, як i колись, душа його вiдчувала попереду громи й грози, ?дине, що пiдтримувало в цю годину, була певнiсть, що розсудив сам на роздорiжжi шляхiв справедливо й вiрно, глибоко вiрив у прийдешн?.
      Великою цiною далась ця перша перемога! Скiльки горя, муки приймуть ще руськi люди, скiльки слiз ще проллють, як тяжко, невимовне тяжко зараз самому князевi Володимиру !
      Глухо б'ють i б'ють копитами конi, вгорi висять у високостi неба й дзвонять, дзвонять, дзвонять жайворонки, перед очима стелиться безмежне, сивою тирсою повите поле, бовванiють могили, сто?ть кам'яне богатирство.
      А десь по лiву руку широким Днiпром вiд берега та до берега, з кручi i на кручу посува?ться во?нство лодiйне, пливе насад з теремом, з вiконця його погляда? на Днiпро й голубе плесо цариця Анна.
      Вона чудова, напрочуд красива, може, вона, як кажуть гречини, одна з кращих жiнок свiту, але ж князь Володимир не шукав ?? краси, не про не? мрiяв, не йому, що ма? вiрну, люблячу жону Рогнiду й численну родину, не йому, що пiзнав звабу з братовою Юлi?ю й досi спокуту? любовний грiх, добиватись руки грецько? царiвни.
      Проте все це сталось, виправити вже нiчого не можна. Нинi, коли князь Володимир ?де в полi далеко вiд царицi Анни, йому легше, бо вiн не любив, не любить i не любитиме ??, але Ки?в все ближче й ближче, там жона Рогнiда, боги, люди. О, якою дорогою цiною заплатив вiн за перемогу, невигойна рана зя? в його серцi!..
      ...Вони ?дуть день за днем, минають Гадяцьке на Пслi, Переволоку над Сулою, невдовзi пiсля Переяслава ?хнiм очам вiдкрива?ться город Ки?в.
      2
      Першого ж вечора, прибувши до Ки?ва, князь Володимир пiшов до Рогнiди - вiн не мiг мучитись i страждати, хотiв говорити одверто, як ?м тепер бути.
      Рогнiда знала, що сталося з князем Володимиром у Херсонесi. Вона не допитувалась у когось про це - бояринi, во?водшi, навiть слуги говорили, що князь уклав з ромеями в Херсонесi мир, узяв собi жону-василiсу i сам став василевсом. Тепер князь уже при?хав з комонним во?нством до Ки?ва, а цариця Анна ?де на подiях.
      Рогнiда зрозумiла, тiльки Володимир переступив порiг свiтлицi, чого вiн прийшов у цю вечорову годину до не?, вона знала, що рано чи пiзно мiж ними ма? вiдбутись розмова, не думала тiльки, що станеться все це так швидко.
      Непоко?ло княгиню й те, що про подi? в Херсонесi вже знали, либонь, i дiти, кiлька днiв вони уникали ??, i не тому, що не хотiли з нею говорити. Нi, вони не знали, що сказати матерi, як допомогти ?й у великому родинному горi.
      Особливо хвилювався син Ярослав, раз i другий вiн заходив до не?, але мовчав. Якось мати загледiла на очах його сльози; три днi тому Ярослав по?хав у розпуцi на лови за Днiпро i там пошкодив ногу, лежав тут же, в теремi, в палатi поряд.
      Однак зараз думати про це не доводилось - князь Володимир стояв бiля порога - в темному платнi, в якому, либонь, ходив на брань, з мечем бiля пояса, з непокритою головою, тiльки стомлений, змарнiлий.
      - Добрий вечiр тобi, Рогнiдо!
      - Добрий вечiр i тобi, Володимире...
      Вiн не пiшов до не?, не обняв i не поцiлував, як ранiше, повiльно ступив уперед, сiв так важко на лавi, що меч загримiв по пiдлозi, спер голову на руки.
      - Я прийшов до тебе говорити...
      - Що ж, говори, Володимире, я давно вже цього ждала.
      - Буду одвертий, Рогнiдо... Сталося те, чого не хотiв, про що не думав...
      - Дивуюсь, що так говориш, - вiдповiла на це Рогнiда. - Ти, пригадую, хотiв перемогти Вiзантiю - i от перемiг, ти хотiв стати нарiвнi з iмператорами - i нинi назива?шся василевсом, ти думав охрестити Русь - i охрестиш ??...
      - Тобi, бачу, - спробував посмiхнутись Володимир, - достеменно вiдомо, що сталось у Херсонесi, але одного ти не зна?ш...
      - Нi, Володимире, - сказала Рогнiда, - i це, ?дине, я знаю - ти василевс, бо став мужем василiси Анни... Спасибi тобi, Володимире, що не привiз ?? одразу сюди, а сам при?хав ранiше - велика Гора, але тобi з двома жонами тут було б тiсно... Боже мiй, бозке мiй, - з великим болем сказала Рогнiда, - ти й колись при?хав один на Гору, а мене покликав пiзнiше, нинi цариця Анна ?де десь у лодi?, ти ж тут вирiшу?ш свою долю.
      - Ти глузу?ш з мене, Рогнiдо?
      - Я нiколи, вiр менi, не глузувала з тебе, просто говорю про су?тний свiт - який вiн безжальний i жорстокий.
      - Невже ж ти дума?ш, що менi легко жити в цьому свiтi?
      - Нi, василевсе Володимире, не думаю, щоб тобi було легко жити, якщо колись люди взнають тво? життя, вони здригнуться...
      - I проклянуть? - запитав Володимир.
      - Нi, не проклянуть, бо ти бiльше, нiж себе, любиш Русь, а за це можна все простити й забути... I я, Володимире, розумiю, знаю, довго ти мучився й страждав. Мусив iти супроти роме?в. Мусив укласти з ними ряд новий. Мусив i християнство прийняти...
      Вона замовкла.
      - Мусив ти, Володимире, i василевсом стати, одягти корону, ти - достойний ним бути, iнакше ти не був би i руським князем... Пригаду?ш, коли йшов на брань супроти роме?в, ми з тобою говорили про це...
      - Пригадую, - тихо промовив Володимир.
      - Одного не розумiю, - закiнчила Рогнiда, - як мiг ти, мене жоною маючи, мислити про iншу, нiчого менi не сказавши, взяти нову, ще одну жону?
      - Рогнiдо! - приклавши руку до серця, вiдповiв вiн. - Коли я йшов на брань, нi про яку царiвну не мислив, укладаючи ряд з iмператорами, про це не думав, але грецькi iмператори суть лживi i хитрi, я ?м не вiрив i не вiрю, через що зажадав у них руки царiвни Анни...
      - Видно, дуже бояться тебе iмператори, якщо згодились дати свою сестру... Але Аннi ти вiриш? Похмурий i суворий Володимир коротко сказав:
      - Нарiкши ?? сво?ю жоною, не можу й не хочу про не? говорити...
      Вона зрозумiла бiль Володимира, що не зраджував свого слова.
      - Пробач, Володимире, - промовила Рогнiда. - Я нiбито забула, що вже сталось. Гаразд, не будемо говорити про не?... Але про себе самого скажеш?
      - Про себе? Скажу...
      - Тодi скажи менi правду i не бiйся, якою б жорстокою вона не була для мене: ти любиш царiвну Анну?
      Володимир довгу хвилину, заплющивши очi й стиснувши уста, мовчав, потiм подивився на Рогнiду й промовив:
      - Бачиш, я довго думав, ранiше нiж вiдповiсти тобi, бо... про такi речi звичайно не запитують. Але нi, ти, Рогнiдо, ма?ш право й повинна була запитати мене про це...
      Вiн знову замовк, йому важко було говорити правду, так, щоб вона зрозумiла його й не так суворо осудила, ?й цi слова були потрiбнi, щоб полегшили рану серця.
      - Гаразд, - закiнчив Володимир сво? думи, - я шукав не краси ??, бо нiколи до того не бачив, побачив Анну й був вражений ?? красою, але, вiр менi, не любив i нинi не люблю ??. Жахаюсь того, що сталось, коли б сила - повернув усе всп'ять... От я тобi й сказав усю правду.
      - Нi! - рiшуче вiдповiла Рогнiда. - Як не повернути всп'ять Днiпра, так нам не повернути життя й щастя. Ти зробив iмперi?ю Русь, сам став василевсом, ма?ш жоною грецьку василiсу, але... - вона затялась, - менi тебе шкода.
      - Рогнiдо! - крикнув вiн. - Ти можеш усе говорити нинi, в тво?х словах токмо правда... Але не кажи, що шкоду?ш мене, я не тiльки василевс, а й людина.
      - А я бiльше й не говоритиму про це, бо все сказала...
      - Як усе? Що ж робити менi?
      - Навiщо запиту?ш мене? Ти сам обирав свiй шлях у життi, я не заважатиму тобi, пiду з Гори.
      - Так, - зiтхнув вiн, - тепер я розумiю, що сталось, - мушу сам вiднинi тут мучитись i страждати, ти покинеш мене...
      - Не я зробила це, а ти, Володимире.
      - I це розумiю...
      Настало мовчання - важке, болюче. Двом донедавна рiдним, близьким людям було що сказати, душi ?х рвались одна до одно?, як нiколи, мабуть, вiдчували потребу говорити. Але вони вже нiчого не могли сказати - суворе життя поставило мур мiж ними, розривало навiки...
      Князь Володимир перший порушив нестерпне мовчання.
      - Рогнiдо! - з одча?м, вiд наболiлого серця почав вiн. - Прости, винен я, сам вiдповiм за все... Але дозволь мене одне - подбати, аби ти не мучилась, не страждала...
      - Чим тепер можеш допомогти менi?
      - ?дь, Рогнiдо, в город отця твого Полотськ, дарую тобi всю цю землю.
      - Ти дуже щедрий, Володимире, - гiрко засмiялась Рогнiда. - Але як пiду я в город отця мого, що скажуть тамтешнi люди?.. Колись у Полотську менi було так добре, затишно, нинi буде важко, як нiде.
      - Тодi, молю, вiзьми собi один з городiв, одбери вiд вельмож мо?х, ?гоже хощеш, дам тобi золото, срiбло...
      - Нi, - рiшуче вiдповiла Рогнiда, - взяти в тебе город, бути рабою тво?ю, земного василевса, не можу, мати пiд собою тво?х вельмож такожде не хочу: будуть убо вони рабами менi, золото й срiбло - нi, за них не купиш спокою душi. I якщо, Володимире, ти сам хочеш царство земне й небесне восприяти, то на землi царства не шукаю, але уневiститись Христовi прагну, - може, хоч пiсля смертi душа моя матиме тишу, спокiй, любов.
      - Що ти замислила?
      - Невже не розумi?ш, Володимире9 Хочу достригтись у черничий образ.
      - У черничий образ? - вирвалось у нього. - Нi, ти не можеш, не смi?ш так робити...
      Рогнiда враз змiнилась, очi ?? стали суворими й грiзними, обличчя край блiдим, просто бiлим.
      - Чому ти цього те хочеш?
      - Жона моя - черниця в городi Ки?вi, де я сиджу князем?! Нi, це буде понад мо? й тво? сили, Рогнiдо!
      - Марно ти бо?шся, Володамире! Я ж бо вже не жона тобi, стати чериицею хочу не для свiту, а для серця свого: все роблю для того, щоб легше було тобi, прагну спокою й тишi, ти ж i цього не хочеш менi дати? Жорстокий ти, несправедливий василевс! Тодi... тодi убий мо? тiло, як убив душу...
      Це була остання, либонь, краплина, яка вкрай наповнила чашу гiрко? образи Рогиiди, вона впала на колiна, обхопила руками голову, застогнала:
      - Вийми меч iз пiхов, убий мене, убий! Саме в цю хвилину раптом розчинилися дверi з свiтлицi поруч i на порозi став княжич Ярослав.
      Вiн був надзвичайно блiдий, одягнутий тiльки в довгу бiлу сорочку, спирався на меч.
      - Мамо! - крикнув Ярослав. - Хто тебе хоче вбити, чому ти стала на колiна?
      Нестримний i рипучий, вiн вихопив меч iз пiхов.
      - Ярославе! Сину! - заволала Рогнiда, пiдвiвшись з колiн. - Як ти мiг встати з поламаною ногою?.. Дай менi руку, я одведу тебе до ложа.
      - Я чув крик, бачив тебе поверженою на колiна, батько хоче тебе вбити...
      - Нi, сину, нi, - вiдповiла вона. - Вiн мене не вбивав, не хотiв, не хоче вбити... Ми тiльки говорили з ним, чу?ш, говорили, ?ди, сину, благаю тебе... - Вона схопила його пiд руки, силою одвела до дверей.
      Володимир стояв увесь цей час бiля вiкна, дивився на Днiпро й коси, але не бачив ?х, коли ж обернувся, сина в свiтлицi вже не було, а Рогнiда, схиливши голову на руки, сидiла на лавi бiля столу.
      Володимир ступив до не?. Вiн знав вдачу Рогнiди - щось вирiшивши, вона нiколи не змiнювала свого слова. А хiба вiн сам щось мiг змiнити?! Отже, це хвилина прощання, вже довiку ?м тепер не зустрiчатись, не бачитись...
      - Прощай, . Рогнiдо? - тихо промовив Володимир. - Прости мене й роби, як сама хочеш. З уст ?? зiрвалось одно тiльки слово:
      - Прощай!
      Коли Володимир вийшов, Рогнiда ще довгий час у глибокiй задумi сидiла бiля столу. Вона не плакала, нi, слiз у не? вже не було, уста ?? не ворушились, ?м уже нiчого казати, все тiло ?? стало нерухомим, безболiсним.
      Потiм вона встала й пiшла в свiтлицю поруч. Там, на ложi в куточку, лежав, уткнувшись головою в подушку, Ярослав.
      - Сину мiйi - запитала вона, сiвши бiля нього.
      - Що з тобою?
      На не? дивились печальнi, повитi смутком i зовсiм не дитячi суворi очi Ярослава.
      - Що з тобою? Навiщо ти встав? У тебе болить нога. Вiн струсив головою, наче хотiв одiгнати думки, що не давали йому спокою.
      - Нi, нога менi не болить. I що нога, мамо, у мене болить серце, душа... Я все чув, вiдаю, як вiн тебе образив, i не токмо тебе - всiх нас, дiтей, мене...
      - Крий тебе боже навiть думати про це, - сказала мати. - Вiн мене не образив, сину. Вiн не зробив, не зробить зi мною нiчого, Ярославе... I не менi вiн зробив лихо, а собi...
      Вона замислилась, приклала руку до чола, намагаючись зiбрати сво? думки.
      - Вiн не такий, як ти дума?ш, - повiла вона далi. - Вiн добрий, не злий, хоче добра всiм людям. Але де добро? Аще нема? любовi в серцi, нема? й добра, нема? життя...
      - Ти менi всього не говориш, але я розумiю, мамо, - сказав Ярослав. - Слухай! Ти достойно зробила, що одмовилась вiд батька-василевса, ти воiстину цариця царицям i госпожа госпожам, аще славу вiку змiнила на славу майбутню, але я...
      - Ти не кiнчив, сину...
      - А я все сказав про тебе... Про себе тiльки додам: я нiколи не прощу свого батька...
      3
      У цю нiч княгиня Рогнiда не лягала спати. На Горi погасли вогнi, з-за Днiпра, вiдбиваючись жовтим колом на плесi, виплив мiсяць. Ки?в, передграддя, Подол оповила глибока тиша, час вiд часу ?? порушували голоси сторожiв на городницях та крики заблукалих птахiв на просередах i косах Днiпра, все, здавалося, спало - земля, вода й небо.
      Тiльки княгиня Рогнiда не спала - вона сидiла бiля розчиненого вiкна в сво?й спочивальнi, дивилась на стiни города, кручi Днiпра, далекi лiси й луки, але нiчого не бачила; дослухалась до притишених шумiв i голосiв ночi - й нiчого не чула; безлiч думок пропливали в ?? головi - безрадiснi, сумнi, невтiшнi.
      Рогнiда згадувала, як у далекi днi сво?? молодостi щиро полюбила князя Володимира i, нiби дорогоцiнний дарунок, усе життя носила цю любов у сво?му серцi.
      ? на свiтi рiзна любов - однi поринають у не?, але швидко пересвiдчуються, що це тiльки лжа й обман; iншi люблять так буряно i з таким жаром серця, що в тому вогнi згорають; щасливi тi, кому доля судила тиху зовнi, спокiйну, але навгасиму любов - вона, як сонячне промiння, зiгрiва? серця живучих...
      Рогнiда полюбила князя Володимира несподiвано, пiсля велико? бурi, коли в не? нiкого й нiчого не лишилось у свiтi, коли, як здавалося ?й, уже краще було й не жити, - тодi перед нею з'явився той, кого вона напередоднi тiльки ненавидiла й проклинала, хто вбив ?? батька й братiв, але хто виявився набагато кращим, справедливiшим, дужчим, нiж усi люди.
      Вона вiддала йому все, що мала, - дiвоцтво, красу, серце, полюбила так, що забула гiркоту втрати батька свого й братiв, покинула отчий дiм, пiшла за коханим i згодна була йти поруч, ким би вiн не був - князем чи рабом, куди б вiн ?? не повiв - на життя чи смерть; це не було безумство, нi, це була справжня любов.
      ?дине, чого в них не вистачало й що пiзнiше завжди боляче ранило серце Рогнiди: вона не сказала йому тодi про свою безмежну, пристрасну любов; Володимир - суворий во?н i князь - не зумiв сказати ?й про себе, - втiм, чи мусять люди неодмiнно про це говорити: любов освячу? життя, життя утверджу? любов!
      А хiба життя не утвердило ?хньо? любовi! Двадцять п'ять лiт - о, як це багато, а всi ж цi лiта вони жили в турботах i невпинному трудi, князь Володимир ходив i ходив у походи, вона була йому вiрною жоною, княгинею, господинею великого й багатого дому, матiр'ю живих i мертвих дiтей...
      Цього, здавалося, було й досить, щоб дожити життя, князь Володимир досягнув усього, що хотiв, вона достойно йому в цьому допомагала, разом вони випестили мiцну родину, невдовзi ?х ждала тиха, спокiйна старiсть...
      Так що ж трапилось? Пiзня нiч, княгиня Рогнiда сидить бiля розчиненого вiкна, бачить мiсяць у небi, плесо Днiпра, на якому тремтить-перелива?ться срiбна дорiжка... Усе, як колись, i все зовсiм не так, як ранiше, бо не спить вона, поруч у теремi не спить, либонь, i князь Володимир, але вони вже не можуть пiти одне до одного, Рогнiда не смi? покласти стомлено? голови на його дуже плече, вони мучаться й страждають, а десь далеко-далеко, там, де закiнчу?ться мiсячна дорiжка, пливе лодiя, що везе до Ки?ва царицю Анну.
      Що ж це - любов?! Нi, Рогнiда вiрить Володимиру: вiн не любив i не любить царицi Анни... Зрада? Нi, вона бо?ться навiть вимовити це слово, бо зраджують тiльки тодi, коли до цього по-справжньому люблять... Тодi - неправда, лжа, обман?!
      Але що образа, легковажна зрада i навiть неправда для люблячого серця? У цю пiзню нiчну годину, незважаючи на все, що сталось, незважаючи на бiль, гiркоту, розпуку, Рогнiда вiдчула, що любить Володимира так само, як любила колись на зорi сво?? молодостi, а може, навiть i бiльше, бо все проходить, все минав, а справжня, щира любов - вiчна, вона нагаду? дивний камiнь iзмарагд, що завжди випромiню? сяйво, вона - зоря, що свiтить тим яскравiше, чiiм темнiша нiч навкруг.
      Проте що ця, ??, Рогиiдина, любов, гiрко те, що вiн - князь Володимир - не любив i вже не полюбить, повiк не взна? цiну ?? любовi.
      А нiч iшла... У тижi Рогнiда чула, як на Горi вдарили копитами й зупинились бiля терема конi... Вона прокинулась вiд сво?х дум i пригадала - це ж сама велiла рiвно опiвночi запрягти у вiзок пару коней. Велiла! - це звучало тепер дивно, але останнiй загад княгинi Рогнiди виконаний - конi стоять бiля терема.
      Що ж, так i буде, зараз Рогнiда навiки залишить терем, палату, всi речi, до яких звикла, i цю спочивальню, в кутку яко? стоять два ложа... Два ложа, вiкно, з якого видно Днiпро, гiлля, до якого можна дiстати рукою, квiти, - о, скiльки хорошого, нiжного, теплого пережито за довгi лiта в цiй спочивальнi. Прощай, прощайте!
      На мить майнула думка - вийти в переходи, пошукати, знайти й попрощатись з Володимиром? Нi, вони вже попрощались. Нi вона йому, нi вiн ?й нiчого сказати не зможуть...
      "А може, - подумала Рогнiда, - вiн стомився в далекiй дорозi й спить? Нi, я не смiю i не буду його турбувати..."
      Проте вона залишала в теремi не тiльки мужа - тут були дiти ??, з ними вона хотiла й мусить попрощатись.
      Рогнiда запалила свiчу, вийшла в переходи, де було порожньо й дуже тихо, зайшла до палати Предслави, до палати поруч, де спочивали сини.
      Усi вони спали; у вiдсвiтi мiсяця й жовтому промiннi свiчi Рогнiда бачила ?хнi спокiйнi обличчя...
      "Прощайте! - не смiла ?м сказати, аби не побудити, але подумала мати. - Прощайте, мо? дiти, не згадуйте лихом сво?? матерi, не осуджуйте ??, може, колись ви зрозумi?те й подяку?те менi..."
      I все ж Рогнiда не стрималась - якщо не можна всiх, вона поцiлу? хоч одно рiдне дитя. Тихо схилившись, вона притулилась до чола дочки Предслави, поцiлувала...
      Предслава прокинулась, розплющила заспанi очi, побачила перед собою обличчя матерi, щоки, по яких котились сльози.
      - Мамо! - пролунало в палатi. Рогнiда погасила свiчу, - ложе, дочку, речi освiтлювало тiльки мiсячне промiння...
      - Ти чого, мамо?
      - Спи, спи, дочко...
      "Це тiльки сон", - подумала Предслава i знову склепила вi?...
      У переходах княгиню ждала ключниця Амма. Вона була одягнута так, як у дорогу: зав'язала голову шаллю, накинула на плечi опашень.
      - Так що ж тепер буде? - запитала Амма в Рогнiди.
      - Ти про що говориш? - здивувалась Рогнiда.
      - Адже ти, княгине, ?деш звiдси?
      - Так, ?ду...
      - I я ?ду з тобою... Що нам брати?
      Стара ключниця, кормилиця Рогнiди, що ростила, виховувала ??, допомагала, дивилась тепер люблячими очима на княгиню, готова була йти за нею всюди, куди та звелить.
      Але сама Рогнiда була вже не такою, якото ?? ранiше знала Амма, - на ключницю дивились надзвичайно смутнi, замисленi, далекi вiд цьоге свiту очi, i голос у Рогнiди був iнший - рiшучий, твердий, холодний...
      - Я йду звiдси, Аммо, навiки...
      - Куди? Куди, княгине?
      - Не питай! Я буду недалеко, але нiколи не прийду сюди i нiхто з Гори не повинен приходити до мене.
      - Ходiмо разом, княгине...
      - Нi! Ти залишишся тут i кормитимеш, доглядатимеш дiтей мо?х, ти повин?iа дбати також i про князя Володимира... Чу?ш? Так зроби - i прощавай, Аммо! Ти заступила менi колись матiр - i я цього нiколи не забуду, так заступи ж тепер мене.
      Вона обняла й поцiлувала Амму. Разом вийшли в двiр. Там бiля ганку стояв запряжений двома кiньми критий вiзок. Княгиня Рогнiда сiла. Конi рушили. У вiконцi вiзка видно було блiде i? обличчя...
      4
      Рогнiда помилялась, думаючи, що князь Володимир спочива?, - нi, вiн навiть не лягав спати, чув, коли Рогнiда пройшла в переходах, бачив, як вона сiла у вiзок, по?хала до ворiт Гори.
      Бiль краяв його душу, серце. Вiн розумiв, що Рогнiда робить справедливо, покидаючи Гору, вони мусять розлучитись, i чим швидше це станеться, тим легше буде ?м обом...
      Йому хотiлось одного - попрощатись з Рогнiдою якось по-людському, щиро, правдиво. Вiн хотiв, побачивши вiзок, а пiзнiше Рогнiду, бiгти в двiр, стати поруч, може, обнятись, поцiлуватись, - нехай усi знають, як ?м важко!..
      Та навкруг лежала Гора, темна, мовчазна, нiбито сонна, але невсипуща, пильна, що завжди - вдень i вночi - сотнями очей позирала на княжий терем, стежила, що там робиться, - князь Володимир не вийшов, дивився, як вiзок котиться до ворiт, зника? там, зник...
      Тодi йому стало легше - не вiн, а сама княгиня Рогнiда розсудила, як ?й слiд робити, це вона визначила свою долю... Поголос, нi, навiть поголосу на Горi не буде - княгинi вiльно робити так, як велять серце й розум.
      Князь Володимир, правда, не мiг зрозумiти, чому Рогнiда, якiй вiн давав пожалування - кращий город Русi, i яка, крiм того, мала великi скарби тут, на Горi, чому вона залишила тут усе сво? багатство, по?хала, нiчого не взявши з собою, в темну нiч?
      На свiтаннi, коли до нього прийшов во?вода Вовчий Хвiст, князь довiдався, що зробила княгиня Рогнiда вночi.
      - За ворiтьми Гори, - розповiдав во?вода, - княгиня велiла ?хати до церкви над Почайною. Там ждав священик, який охрестив ?? i постриг у черницi. Пiсля того вона по?хала на двiр у Предславинi... Нема? вже княгинi Рогнiди, ? черниця Анастасiя...
      - Нема? княгинi Рогнiди... ? черниця Анастасiя, - тихо промовив князь Володимир i спроквола пiшов до вiкна.
      Там дуже повiльно народжувався свiтанок, за стiною Гори видно було голубувате плесо Днiпра, що свiтилось нiбито зсередини, жовтi, ледь рожевуватi коси, темно-синi лiси на лiвому березi.
      - Черниця Анастасiя! - глухо повторив князь Володимир, торкнувшись руками холодного пiдвiконня.
      Йому стало легше - цi слова прозвучали дивно, якось здалеку, в палатi, звiдки видно було новий день, свiтанок... Тепер вiн вiльний робити так, як вимага? кипуче життя...
      Але робити так, як вимагало життя, бути вiльним i не вiдповiдати за те, що вiн содiяв, князевi Володимиру було дуже важко i просто неможливо.
      Одягнувшись у сво? звичайне темне платно й накинувши на плечi багряне корзно, вiн спустився в сiни, де стояли вже во?води й бояри, велiв ?м iти й ждати його в Золотiй палатi, а сам пiшов до стравницi, де звичайно збиралась перед свiтанком уся княжа родина.
      У стравницi горiли ще свiчi. Родина зiбралась - у кутку стояла дочка Предслава, ближче, пiд стiною - сини, всi вони привiтали батька, тiльки вiн переступив порiг, з дверей вийшла й вклонилась ключниця Амма.
      Одного тiльки сина - Ярослава - не було. Але князь знав, що вiн хворий, лежить i ще довго, либонь, лежатиме з пошкодженою ногою в палатi.
      У стравницi був уже приготований снiданок - на столi парували страви, лежав накраяний хлiб, при?мно пахло смаженим м'ясом, рибою - лишалось сiсти й ?сти, вкусити вiд кожно? з страв...
      I все ж тут було не так, як ранiше. Коли Володимир ступив до столу, щоб сiсти в сво? крiсло, а сини й дочка хотiли сiсти на лавах, враз стало помiтно, що ще одно крiсло, поруч iз мiсцем князя, сто?ть порожн? - це було мiсце княгинi Рогнiди.
      Звичайно, в цьому винен був сам князь Володимир - вiн мусив ранiше сказати ключницi, щоб та непомiтно прийняла крiсло, але зараз уже пiзно було щось робити.
      - Будемо ?сти, - намагаючись не виказати свого хвилювання, промовив князь.
      Дiти i вiн сам сiли до столу, у мовчаннi стали ?сти, правда, нiкому з них ?жа не йшла на душу. Холодно, смутно було в стравницi, холод i пустка обгортали ?хнi душi, князь Володимир вiдчував на собi погляди дiтей, на нього здивованими, сполоханими очима дивилась навiть ключниця Амма...
      Князь Володимир розумiв, що так мусило бути, - жити всiм, як i ранiше, не можна. Знав вiн i те, що буде боляче, гiрко, страшно...
      Але це було бiльше нiж страшно, особливо ж страшним було мовчання, яке панувало в стравницi. Мовчав князь, мовчали дiти, ключниця Амма вийшла з стравницi так тихо, що нiхто не почув ?? крокiв.
      - Дiти мо?, - не витримав князь Володимир, коли закiнчився снiданок, i сам не пiзнав свого голосу. - Я думав... я хотiв вам сказати, що моя жона, а ваша мати назавжди пiшла звiдси...
      Дiти дивились тривожними очима на нього, звичайно, до них долинула чутка про те, що сталось, але вони ждали, хотiли знати, що ж ?м скаже батько?
      - Ми з княгинею Рогнiдою розлучились, - повiв далi князь, - бо я, перемiгши роме?в, зажадав у них, знаючи ?х лукавство й хитрiсть, вiнця василевса i руки царiвни Анни - сестри василевса... Нинi я маю вiнець i взяв у жони царiвну Анну...
      Вiн промовив цi слова, розповiв усе про себе й Рогнiду щиро, чесно, правдиво, але обiрвав мову, бо раптом стиснуло в горлi, якусь хвилину князь Володимир, заплющивши очi, мовчав, нiбито думав.
      - Я не хотiв образити й нiчим не образив матерi вашо? княгинi Рогнiди, - хрипко говорив вiн, - коли ми розлучались, я давав ?й землi, городи, все, що вона забажав, але вона вiдмовилась вiд усього, нинi вночi прийняла християнство, постриглась у черницi й наречена Анастасi?ю, нiколи вже не повернеться сюди, на Гору, а як черниця житиме на дворi в Предславинi...
      Дiти мовчали. За скупими словами батька-князя вони вiдчули, що шляхи його й матерi Рогнiди розiйшлися, вони тепер чужi одне одному, але як бути ?м, коли в них один батько i одна мати?
      - От я все вам i сказав, - тихо закiнчив князь. - Русь перемогла Вiзантiю, був я князем, нинi став василевсом нарiвнi з iмператорами роме?в i нiмцiв, християнин я, скоро охрещу й Русь, вас, дiти мо?, такожде прошу охреститись разом зi всiма...
      Але це було не те, що вiн хотiв ?м сказати, - вiн не мiг говорити про сво? горе й муку.
      Дiти схилили голови - вони вже не дивились на отця свого, жах того, що сталось, невблаганно й грiзно вставав перед ними.
      - I ще вас прошу, дiти мо?, - якимсь благальним голосом промовив вiн, - коли до Ки?ва при?де з города Константинополя сестра iмператорiв роме?в, моя жона Анна, поважайте ?? хоча б як царицю... Прошу вас про це!
      I тодi в стравнищ прозвучав тихий, але страшний стогiн: то, схиливши голову на руки, плакала-квилила дочка Предслава, вона пригадала минулу нiч, заплакане обличчя матерi, все, що видалось ?й тодi сном, - нi, це був не сон, то плакала i десь нинi плаче мати ?хня Рогнiда, а тут, у стравницi, плакало, стогнало, квилило ?? серце - рiдне дитя.
      - Мовчи, Предславо! - обiрвав цей стогiн-плач князь Володимир. - Я все сказав вам, дiти мо?. Не судiте, не клянiте, важко вам, але ще важче менi, проте нiчого, нiчого вже не можу змiнити.
      Вiн швидко пiшов до дверей - там ждали його мужi, ждала Русь!
      5

      Свiта?. У Золотiй палатi ще горять свiтильники з ведмежого жиру й восковi свiчi, але знадвору через вузькi вiкна вже струму? рожеве промiння свiтанку, денне й нiчне свiтло, змiшуючись, виразно окреслю? дерев'янi зруби палати, доспiхи князiв колишнiх на них, постатi множества людей, що стоять попiд стiнами, в кутках, просто посерединi...
      Цього ранку нiхто не сiда?. Всi стоять, переступають з ноги на ногу, переходять з мiсця на мiсце, перешiптуються, жваво говорять - бояри, во?води, всякi мужi, у куток забився й позира? звiдти сполоханими очима головний жрець Перуна Вiхтуй.
      - Iде князь! Князь iде! - раптом чуються голоси в палатi. - Тихо-бо, тихо, князь Володимир вийшов.
      Князь Володимир з'явля?ться в переходах за палатою, переступа? порiг дверей, виходить на помiст. Нинi вiн iде один, без жони, одягнутий у звичайне темне платне, стомлений, дуже блiдий, чимсь, очевидь, стурбований, може, тривожний, може, смутний.
      Але це одна мить. Зупинившись на помостi, вiн кида? погляд у палату, бачить перед собою множество людей, сотнi вогнiв, блискучi доспiхи, рожеве сяйво у вiкнах.
      - Чолом князевi Володимиру... Кланя?мось тобi, - прорива? враз палату багато голосiв.
      - Слава василевсу Володимиру! - чути крики в палатi.
      Вiн пiднiма? руку. Палата враз затиха?. Знадвору струму? денне свiтло, речi, постатi, все видно виразнiше, опукло, скрiзь глибшають тiнi.
      - Добрий день вам, мужi, бояри, во?води мо?, - каже Володимир. - От ми й знову тут...
      Збираючись з мислями, що, як блискавицi, пролiтають у головi, вiн на хвилину замовка? й потiм продовжу?:
      - Я покликав вас нинi, мужi мо?, щоб повiсти - наше во?нство з честю взяло город грецький Херсонес, там я прийняв слiв Вiзантi? i через них говорив з iмператорами Василем i Костянтином, з ними нинi укладено ряд навiки. Ми ма?мо дань, пiльги купцям нашим, вiднинi люди нашi можуть вiльно жити в гирлi Днiпра, на бiлих берегах i всюди над Руським морем...
      - Добре, дуже добре зробив ти, княже, - залунали в палатi голоси.
      - Пам'ятаючи ж, що роме? завжди порушували ряд з нами, - продовжу? Володимир, - я вимагав через слiв, щоб iмператори ?хнi говорили з нами, дiяли й совершали мир як рiвнi з рiвними, через що зажадав у них такого ж вiнця, який вони носять, знаючи, що вони лживi й хитрi, вимагав, аби дали менi в жони, як нiмецькому Оттону чи хозарському кагановi, сестру свою царiвну Анну, як видавали за нiмецького Оттона чи хозарського кагана, сам говорив це, бачив за собою вас i Русь.
      - Достойно говорив ти, княже, з василiками i iмператорами, - додав до слiв Володимира боярин Воротислав, що ?здив з ним разом до Херсонеса, - добре ?м сказав, - широко розвiвши руки, вiн нiби обняв усю палату. - Ми - Русь. Нехай iмператори пам'ятають, хто ми, не додержать миру - до самого Костянтинового город а дiйдемо.
      - Iз жоною - сестрою iмператора, - почувся голос ще одного боярина, - добре вчинив - чим ми гiршi вiд нiмецького iмператора чи хозарського кагана... Нi, тiльки так мусило й нинi буде. Ти, княже, став iмператором, будемо тобi вiрними слугами.
      - Iмператори зробили все, як я вимагав, - промовив Володимир, - дали вiнець...
      - Слава василевсу!.. - заволало кiлька бояр.
      - ...вони вiддали менi в жони царiвну Анну, з якою я повiнчався в Херсонесi...
      - Приймемо твою жону, а нашу царицю достойно, - лунало в палатi.
      - ...i ще вирiшив я зробити так, як того жадали ви, мужi мо?, - охрестити руських людей.
      - Добре зробиш, княже, добре!
      - Але хреститимуть вас не патрiарх константинопольський i не його ?пископи та священики; у городi Ки?вi здавна живуть священики, iже прийшли з Болгарi?, нинi з нами при?хали з Херсонеса Анастас i Iоанн - вони охрестять Русь.
      Це справдi була перемога бояр i мужiв-християн, вони домоглись того, що хотiли, i тепер не могли та й не хотiли ховати свою радiсть.
      - Славен наш князь! - лунали в палатi збудженi голоси, в потоках сяйва нового дня було видно, як бояри цiлують во?вод, во?води - бояр, як чоломкаються мужi старшi й нарочитi.
      Але не всi думали так одностайно й дружно. У хвилину, коли в палатi затих шум, затихли голоси, десь у кутку пролунало:
      - А як бути, княже, з старими богами, требищами i жерцями нашими такожде?
      Це була дуже вiдповiдальна, страшна хвилина - у князя запитувала не одна людина, а Руська земля: як бути з iдолищами, що височать скрiзь по Русi, з требищами в городах, весях i на погостах, де досi складались жертви, з жерцями й волхвами, якi служили богам, i, нарештi, зi всiма тими людьми, що вiрять ще старим богам?
      Просити в когось поради, запитати в бояр, во?вод, мужiв, що стоять тут, у палатi, - нi, проминули тi часи, коли князь, чи то ?дучи на брань, чи устрояючи землi, звертався до них i сукупно з ними вирiшував усi справи; нинi вiн мусить думати й вирiшувати сам, бо це не брань, не дань, йдеться про найголовнiше - про душi, серця людей, про вiру...
      Та й що, що можуть сказати князевi бояри, во?води, мужi? - У кожного з них сво? серце й душа, тут ? багато християн, та ? ще й язичники, якi не скоро, а може, й до смертi не зречуться старого закону. I не тiльки тут, так скрiзь - в усiх землях, городах, весях Русi - старе живе поряд з молодим, молоде плодюче, старе живуче, воно чiпко трима?ться за отчу землю...
      Що ж робити? Сказати, що все мусить бути, як i допреже, що нове може жити поряд iз старим, тодi, либонь, загине в гущавинi старого нова поросль, сказати, що старе повинно загинути i ма? право жити тiльки нове...
      Iмператор, - так, у цьому словi було все - вiн глава Русi, господар земель, вiднинi йому, як iмператору й пастиревi, покоряються й душi людськi, дивись, iмператоре Володимире, на якi вершини ти зiйшов, дивись i жахайся!
      Вiдступати тепер Володимир уже не мiг. Дуже твердо, впевнено й владно iмператор Володимир сказав:
      - Велю повалити всiх iдолiв земель, знищити требища, охрестити Русь...
      - Слава, слава князевi Володимиру! Головний жрець Перуна, що стояв у кутку палати, ступив назад, зник за дверима.
      6

      Через кiлька днiв до Ки?ва прибуло лодiйне во?нство, разом з яким ?хала цариця Анна.
      На березi Почайни зiбравсь тодi весь город - Гора, передграддя, Подол, Оболонь, - адже це ?хали во?, що пролили власну кров, перемогли роме?в i прибили щит над ворiтьми Херсонеса, змусили iмператорiв укласти почесний мир; багатьох з во?в, якi навеснi вирушали з Ки?ва, не було на подiях - життям сво?м вони заплатили за перемогу Русi.
      Над Почайною про це не говорили. Попереду всiх людей на березi Почайни стояли горянськi бояри, во?води, мужi лiпшi й нарочитi, множество ?хнiх, одягнутих у найкращi одяги й обвiшаних оздобами, жон i дочок, а на чолi ?х усiх князь Володимир - вони прийшли зустрiти в городi Ки?вi сестру iмператорiв роме?в царицю Анну, що нинi була жоною князя.
      Не було тут такожде дiтей князя Володимира - вiн не просив i, певне, сам не хотiв, щоб вони зустрiчали його жону, самим дiтям було дуже боляче бачити в славi не матiр, а мачуху...
      Город Ки?в зустрiчав Анну достойно. Хто думав про ту жону, що не дiждалась з походу свого чоловiка i цього ранку плакала, заломивши руки, над Почайною, що ?м було до отця, який, втративши ?диного сина, стояв i дивився нинi безтямними очима на плесо, де навiки втонула його радiсть? Хто, хто з них думав про дiтей, що цього ранку стали сиротами?!
      Оточена ?пископами й священиками, на берег сходила цариця Анна. Щоб у багрянi ?? черевики не попав пiсок, вистеленi були червонi килими, пiд ноги ?й бояринi й во?водшi кидали квiти з ки?вських садiв, привезений з Херсонеса хор спiвав василевсам величання, а Гора, дужа, незборна Гора ревла багатьма голосами незрозумiлi й новi для киян слова:
      - Слава василевсам! Слава! Слава!
      Князь Володимир зустрiв, обняв i поцiлував одягнуту в срiблясту тунiку, з червоним корзном на плечах царицю Анну... Може б, вiн цього не зробив, коли б знав, що в цю годину бiля вiкна палати на Горi стоять i дивляться на нього сини його й дочка - тiнi жони Рогнiди. Втiм, зараз вiн не думав i не мiг уже думати про них i Рогнiду, - на берег сходила нова його жона - василiса Анна.
      Позаду лишились лодi?, на яких стояли цiлi й покалiченi во?, на березi лишились жони-удови, дiти-сироти... Урочистий похiд дуже повiльно - пiд блакитним ки?вським небом, серед зелених дерев i багатства квiтiв, з гучними криками, спiвами - пiдiймався Боричевим узвозом, став перед ворiтьми, де почепленi були знамена всiх земель Русi, i зник за стiнами, де на городницях мiдяно дзвонили била...
      I тодi на Горi в теремi княжому почалося те, чого тут нiколи не бувало, - в палатах, покоях, свiтлицях, переходах зазвучали чужi, незнайомi й незрозумiлi голоси - кiлька поко?в вiдданi були царицi Аннi й жонам, якi ?й прислужували, скрiзь, на верху й унизу, в кiмнатах обабiч сiней розмiстились придворнi жони, сли, священики, слуги, гостi з Вiзантi?.
      Втiм, вони не були тут гостями - цариця Анна i всi, iже з нею, при?хали до Ки?ва надовго, назавжди, вона й вони були нинi господарями княжого терема, це доля судила ?м тут жити.
      I враз усе нiбито змiнилось у теремi - зникла одвiчна суворiсть поко?в i палат, де ранiше говорили притишеними голосами, - чужа мова, чужi голоси так дивно звучали в старезному рубленому домi Кия; вже не в стравницi, а скрiзь - на верху терема i внизу - бряжчав посуд; у палатах, де ранiше пахло липою й воском, потягло смаженим м'ясом, вином.
      Шум i голоси в теремi збiльшувало ще й те, що тут одразу ж з'явились, забiгали, заприсiдали жони горянських бояр i во?вод, ?хнi чудовi, напрочуд красивi, але смiшнi в простотi сво?й дочки - ?м не терпiлось швидше познайомитись, удосто?тись слова царицi Анни, торкнутись, бодай торкнутись ?? срiблястого одягу кiнчиками пальцiв.
      Князь Володимир поспiшав. Вiн нагадував людину, що, провалившись на молодому ще, крихкому льоду, борса?ться, витрача? всi сили, але тiльки трощить лiд навкруг себе, збiльшу?, й збiльшу? ополонку, вiдчува? глибiнь пiд собою, потопа?...
      Проте вiн сам не розумiв цього - йому здавалося, що варто зробити ще один-два потрiбних кроки, i все заспоко?ться, стане на мiсце - треба охрестити нарештi Ки?в, прийняти в теремi жону Анну й усiх, що прибули з нею, а там у городi й у його душi настане спокiй, тиша.
      Вiн велить наступного ж дня зiбрати над Почайною всiх людей Ки?ва - бояри, мужi, тiуни поспiшають виконати його загад.
      Вiн велить за звича?м руським зробити пир на честь прибулих гостей i жони Анни, радиться з во?водами, де i як його влаштувати.
      Багато з цих бояр i во?вод ?здили до Константинополя, деякi з них бували й на урочистих прийомах у iмператорiв, через що кажуть, що слiд влаштувати пир не в гридницi, де звичайно ранiше пирували з дружиною, а в Золотiй палатi, як це роблять у Константинополi...
      Князь Володимир згоден, i не тому, що так робиться в Константинополi, - зробити пир у широкiй, просторiй Золотiй палатi набагато краще, анiж у тiснiй, душнiй гридницi.
      Разом з кiлькома боярами й во?водами вiн заходить до Золото? палати, щоб порадитись, де i як слiд посадити гостей, де поставити столи, якими переходами носити страви... Це не дрiбницi, нi, у Вiзантi?, - стверджують бояри й во?води, - сидять за чином, василевси нiбито возносяться над усiма...
      - I про поспiхи княжi слiд подумати, - кажуть бояри. - Негоже, княже, щоб тут, де йтиме пир, висiли щити, мечi.
      Князь Володимир погоджу?ться з боярами - негоже, справдi, щоб тут, де вони утверджуватимуть мир з Вiзантi?ю, висiли мечi й щити.
      - Що ж, ми ?х приймемо, - каже князь Володимир. Во?води одразу ж iдуть до стiн, знiмають доспiхи давнiх князiв, кладуть ?х просто на пiдлогу.
      - Але ми ?х збережемо, - продовжу? князь, - вiзьмiть, во?води, цi доспiхи й сховайте в iнших палатах. Тепер Золота палата готова, увечерi тут буде пир.
      Зашумiла, загомонiла Гора - вперше за багато лiт, а може, й столiть князь ки?вський справля? пир у Золотiй палатi.
      Звичайно, не всi бояри й во?води, а тим паче мужi Гори могли попасти на цей пир. Князь Володимир запрошува у Золоту палату не всiх - через тiунiв сво?х i ?мцiв, а тому багато горян, не попавши в терем, товпились у дворi перед ганком, щоб якщо не бачити, то хоч чути, як пиру? з грецькими гостями князь.
      Про одного смiливця - боярина Куксу - розповiдали, що вiн у нестримному сво?му бажаннi якщо не чути, то хоч бачити тих, якi пирують, залiз на високу липу напроти вiкон Золото? палати, вмостився там на якiйсь гiлляцi, сказав: "Зрю", але зiрвався, полетiв з липи, зламавши собi в час, коли летiв i коли падав на землю, тро? ребер ще й ключицi... "Дивись, щоб не було тобi, як Куксi", - говорили з того часу про неситих i завидющих на Горi.
      Хто ж попав усе-таки до Золото? палати, довго потiм розповiдав, як гостi вiзантiйськi сукупно з боярством i во?водством Гори сiдали за столи, де було накладено, насипано, нарiзано все, чого душа бажа?, як у двох кiнцях палати напереклик величально спiвали хори руський i грецький, як вийшли на помiст i сiли в крiслах князь Володимир i цариця грецька Анна, як усi кричали руськими словесами: "Слава князевi Володимиру й царицi Аннi!" й грецькою мовою "Iсполайте деспоте!", як князь i цариця благословляли людей, яства, питi?, пiсля чого й почався пир...
      А в цей же час на Боричевому узвозi над Почайною, на Подолi бiля торгу, на далекiй навiть Оболонi ходили боричi, збирали людей, кричали:
      - Князь Володимир велiв заутра зiбратись всiм над рiчкою Почайною, там буде хреститись Русь...
      Безвiтря стояло над Днiпром, на плесi вiдбивалися важкi багрянi хмари, голоси боричiв чулись усе далi й далi...
      Пир на Горi iшов i вночi, а в цей час, коли велика темнота поглинула Днiпро й береги, туди з ярiв, кущiв, скрадаючись на сiрому тлi пiскiв, пiшли й поповзли якiсь тiнi.
      Вони сходились бiля лодiй, сiдали в них, клали в кочети весла, ставали на стерна, вiдштовхувались вiд берега, пливли за течi?ю, щоб нiхто не чув.
      Хмари все не сходили з неба, темнi, тепер вони висiли над самою водою, все сповивала пiтьма, тiльки на Горi блимало, як хижi очi, чимало вогнiв - там пирував з боярами, во?водами й гостями вiзантiйськими Володимир-князь.
      - Не будемо слишати, заткнемо ушi своя, пiдемо в пустинi й лiси, - говорив на лодi? головний жрець Перуна Вiхтуй.
      - А вони да погибнуть у зловiрi сво?й, - озивались жерцi бога Волоса з Подолу.
      Лодi? пливли далi й далi, пiд склепiння важких темних хмар, в глибiнь Днiпра, в нiч.
      7

      Заутра вся Гора була готова до хрещення - во?води, бояри, ?хнi жони й дiти, вся княжа родина - дочка й сини, дворяни, холопи - нiчого не пили й не ?ли, як велiли священики. Боричi кричали про загад князя Володимира край узвозу над Почайною, з високих пнiв на торговищi, скрiзь по Щекавицi, Дорогожичах, Оболонi; верхи ?здили по всьому городу й кликуни, що трубили в роги й переказували слово княже.
      На свiтаннi князь Володимир вийшов з сво?х поко?в i попрямував до Золото? палати, де на той час зiбрались усi бояри, во?води, мужi.
      Нi, це вже був не син рабинi - в блискучому, срiблом шитому дивiтасi? крокував вiн до помосту, на його головi сяяла золота корона, в правiй руцi василевс тримав скiпетр, поряд з ним дрiбно ступала одягнута в порфiри, нарум'янена, красива цариця Анна, за ними, як це можна бачити нинi на iконах, iшли смутнi, в новi царськi ризи одягнутi, з молитовниками в руках дiти.
      У глибинi Золото? палати протяжне i через те нiбито тужно, але однак величально заспiвав хор, грецькi гостi першi, а за ними во?води, бояри закричали:
      - Iсполайте деспоте!
      - Слава василевсу Володимиру, василiсi Аннi!.. Володимир сiв у крiсло, по лiву руку вiд нього сiла цариця Анна, за ними пiвколом стали сини, дочка Предслава.
      - Почнемо, мужi? - промовив Володимир. - Чи готовi люди?
      Бояри й во?води затялись, переступаючи з ноги на ногу, несмiливо почали:
      - Ми всi готовi, ждемо твого слова, але над Почайиою людей нема?..,
      - Кликуни сказали всiм про все? - запитав князь.
      - Не токмо кликуни, тiуни, ?мцi також збирають людей, женуть до Почайни.
      - I що?
      - Люди тiкають, княже, ховаються в лiсах, дiбровах. Боярство й во?води, звичайно, знали, що так станеться, - Гора готова й майже вся вже охрестилась, що ж, нинi вона визна? нову вiру прилюдно.
      Але Подол, передграддя ще не готовi до християнства, вони цупко тримаються за стару вiру, закон, покон.
      - Не вiдають люди, що творять, - гомонить Золота палата. - Твоя, княже, власть, твiй i суд.
      Во?води й бояри могли б дiяти iнакше. В ?хнiх руках ? сила, якою можна охрестити город Ки?в, - золото, срiбло, всiлякi добра; досить ?м дати клич - i на Ки?в рушать полки, гриднi, дружини.
      Навiщо ?м витрачати власнi сили й добра - на Русi i в них ? великий князь i василевс Володимир, що вiднинi утверждатиме новi закони, цар землi й владар душ людських, заступник бога.
      - Iсполайте деспоте! - кричить уже Золота палата.
      I князь Володимир розумi?, яку неймовiрну силу ма? вiн нинi, що важить корона на його головi, скiпетр у правицi.
      О, ця корона важка, скiпетр його подiбний до вогняного меча, що може знищити все й спопелити, вiн узяв ?х i мусить носити довiку, тепер уже йому нi на кого покластись - тiльки на себе.
      Князь Володимир уста?, скiпетр схитнувся й завмер у його високо пiднятiй руцi, блiдий, з тривожними очима, рiшучий i грiзний, вiн сказав:
      - Велю охрестити город Ки?в i всю Русь... Аще хто не обрящеться - чи багатий, чи убогий, чи ниций, чи роб'? люди - противен менi да буде, iм?нiя свого лишиться, а сам да прийме казнь...
      Во?води, бояри, всi мужi мовчали, тiльки луна глухо вiдбилась у темних склепiннях палати:
      - Да прийме казнь!..
      I тодi вже боярство й во?води послали на город Ки?в силу - з Гори спустилась до Подолу на вгодованих, баских конях гридьба, з Бiлгорода, Вишгорода, з лiвого берега посунула, як сарана, дружина, по слову княжому вони розтеклися по всiх концях, заходили до хиж, наметiв.
      "Аще хто не обрящеться, iм?нiя лишиться й да прийме казнь..."
      Мовчазнi, суворi, темнi вiд сонця й печалi люди йшли важким кроком до Днiпра, за ними тягнулись, нiби чайки, що втратили гнiзда, жони, тiльки дiти не розумiли, що дi?ться, поспiшали попереду старих.
      Але що невисловлена печаль, що гнiв, якого не можна виказати словами? У наступнi днi й лiта люди скажуть, що це була урочиста й незабутня година, i вона справдi була такою - це схрещувався город Ки?в, це хрестилась Русь.
      Сонце велично пiдiймалось над Днiпром, вiдбиваючись на широкому плесi, слiпило очi, розпiкало повiтря, й над стовпищем людей вставав важкий дух. Вони стояли роздягнутi, голi, прикриваючи вретищами, гiллям i просто руками срамнi мiсця, тiльки жонам гриднi дозволяли зилишитись у сорочках чи пов'язати на тiло ручники або якiсь дерюги, - люди соромились одне одного, а найбiльше горян, товпились, ховались.
      Дозвiльне й просторнiше було вище над руча?м, на пагорбi, звiдки звичайно боричi оголошували загади князя, - там напередоднi ще дереводiли поклали важкi дубовi мостини, поставили на них лави, вкрили килимами.
      Поруч нап'ятi були й шатра, в них стояли лави, дiжки, кадоби, ночви, - там мали роздягатись, хреститись княжi дiти, во?води, бояри со сво?ми синами, а ще в одному шатрi серед кущiв - ?хнi жони й дочки.
      На лавах сидiли князь Володимир, цариця Анна, княжичi й князiвна, а обабiч ?х пiвколом стояли одягнутi в дорогi оздоби ?пископи Анастас i Iоанн корсуняни, священики, во?води й бояри, мужi Гори.
      Князь Володимир пiдвiвся з лави й довго стояв, дивлячись на натовп перед собою. Вiн був суворий i замислений цi?? вранiшньо? години, дав знак, що хоче говорити до людей, пiднiс правицю.
      - Людi? мо?! - почав князь Володимир, i голос його виразно було чути по всьому березi. - Одвiку ми по покону отцiв вiрили й молились богам Перуну й Дажбогу, Волосу й Стрибогу, але нинi цi боги вже не пристановище в трудах i на ратях наших, iний бог дасть нам рятунок - той бог, що захища? багатого й убогого, князя й смерда, той бог, що пiсля бренного нашого життя на землi дару? життя вiчне, радiсть i щастя на небi. Iм'я цьому богу Христос!
      - Кири?, елейсон! Кири?, елейсон! Кири?, ?лей-сон!* (*Кири?, елейсон! - Господи, помилуй! (Гр.)) - заволали й заспiвали в цей час священики.
      - Тому визнали ми за добре, - голосно повiв далi князь Володимир, коли затихло, - утвердити у городi Ки?вому, в землях на Русi нову, iстинну вiру, сирiч християнство. Хрестимось, людi?, во iм'я бога-отця, сина, святого духа. Аз перший поклав уже святий хрест на себе, потягнiть, людi?, ви за мною...
      Саме тодi на городницях почулись удари в била. Люди, повернувши голови до Гори, побачили, що там, на требищi перед стiною, з'явилось багато княжих гриднiв, вони мотузами волочили щось з Гори.
      I от на схилах мiж дерев i ярiв з'явився Перун, що стояв досi на требищi, груба дерев'яна його постать, яку волочили гриднi, пiдводилась, стрибала, падала, над узвозом Перун хитнувся, перевернувся i сторч, головою вниз, ламаючи дерева, розриваючи кущi, риючи землю, з шумом, свистом, трiском полетiв, повержений, упав в урвищi недалеко вiд ручая i натовпу, що занiмiв, жахнувшись цього видовища.
      Але Перун лежав там тiльки одну мить, бо одразу бiля нього з'явились гриднi, отроки, дворяни, що на конях примчали з Гори, ремiнними вужами й товстими мотузами вони зачепили лежачого бога за голову, руки, ноги, тiуни, що бiгали бiля дворнi, сокирами вирубали з постатi золото й срiбло, а там усi вони вже разом вдарили коней, впряглись самi, крикнули й потягли Перу на по урвищу.
      Iдол Перун стрибав на вибоях. "Гой-ла! Гой-ла!" - щосили кричали погоничi. "Кири?, елейсон! Кири?, елейсон!" - спiвали священики. У численному натовпi вчинився великий шум i крик, стогнали жони, плакали дiти.
      Перуна дотягли до берега й штовхнули у воду. Важка дубова колода захрясла й непорушне лежала на косi. Тодi вперед кинулись тiуни, дворяни, отроки, - в одязi, постолах, а хто й босий, лiзли вони в воду, одштовхували дрючками й просто руками колоду вiд берега.
      А на натовп у цей час напирали гриднi, княжа дружина, розмахуючи списами, брязкаючи мечами, вони вiдтискували людей до води.
      - Хрестiться во iм'я отця, i сина, i духа! - волали священики, а люди забродили все глибше й глибше в воду.
      Нарештi Перун рушив з мiсця, поплив, за ним кинулись дiти, вони плавали навкруг бога, багато людей, враженi тим, що робилось, стоячи у водi, кричали:
      ^3 С. Скляренко, т. 4
      3
      8
      5
      - -Видибай !, боже! Видибай, боже!
      - Кири?, елейсон! Кирие, елейсон! - спiвали священики*
      Перун плив. З високого пагорка з дерев'яного помосту иа нього дивились князь Володимир, княгиня Лина, во?води, бояри.
      - Видибай, боже! Кирие, елейсон! - змiшувалось у гарячому повiтрi.
      А вiн плив далi й далi. Берегом слiдом за ним поспiшали люди.
      - Видибай* (*Видибай - виринай.), видибай, боже!
      Князь Володимир бачив, як тiкають врозтiч вiд священикiв кияни, яке насильство чинять гриднi й дружина, але не спiвчуття й не жаль до людей краяли в цей час його душу.
      Вiн стояв напружений, мовчазний, звiв брови на перенiссi, стиснув уста, через що став суворим i хижим, дивився на натовп перед собою холодно, грiзно.
      Нi, це був не той князь Володимир, що колись так люб'язно, тепло, сердечне вмiв говорити з дружиною, воями й всiма людьми сво?ми.
      "Убогi, темнi люди, - думав вiн, - чи вiда?те ви, що весь свiт прозива? вас варварами, язичниками, чи вiда?те ви, яку муку сам мусив прийняти й приймаю, аби врятувати вас i захистити Русь?!"
      Так, у цю хвилину, як недавно в Херсонесi, але ще виразнiше, гострiше, йому здалося, що вiн мав право, повинен був стати i вже став вище всiх цих людей, що вiн - ?диний - зна? бiльше, нiж усi вони, вони повиннi бути йому вдячнi й щасливi, що хрестився сам i нинi хрестить ?х.
      - Хрестити! - витягнувши вперед праву руку, хрипко промовив вiн. - Хрестити, а хто не обрящеться - карати...
      - Многi лiта василевсу Володимиру! - гримiв хор.
      - Iсполайте деспоте! - зачинали грецькi священики.
      Князь Володимир був милостивий i щедрий до новообрящених християн города Ки?ва, у цей день вiн велiв поставити на всiх концях перевари з медом й олом, дати ницим людям хлiба, гов'яда...
      Але як не кричали боричi, нiхто не пив у городi медiв i олу, голоднi люди не кинулись до хлiба й гов'яда. До пiзнього вечора в передграддi, на Подолi й навiть на Оболонi ?здили на конях i ходили пiшо княжi мужi, тiуни й гриднi. Наблизившись до якогось дворища, вони дивились, чи ? на цьому домi, хижi, а чи на дверях землянки отес* (*Отес - зарубка на деревi.) - знак хреста...
      Проте коли такий знак i був, то однаково княжi мужi заходили на дворище - адже тут поруч iз охрещеними могли жити й язичники - люди старо? вiри.
      Княжi мужi були дуже суворi й безжальнi - тут чувся крик, там гридень тягав за сиву бороду якогось кузнеця, концями вiд Оболонi й Подолу i все до церкви над руча?м вели людей, там хрестили...

      РОЗДIЛ СЬОМИЙ
      1
      Звiстка про перемогу в Херсонесi швидко котилась по Русi, - добре зробив князь Володимир, пiшовши на роме?в, якi з давнiх-давен чинили много зла людям руським, не така вже, либонь, у них i сила, якщо так швидко здали мiсто, - годi ?м налiтати на городи й землi руськi, нацьковувати печенiгiв, хозар!
      Але й iншi вiстi ширяться на Русi - вiд погосту до погосту мчать мужi нарочитi, зупиняючись у городах i весях, збирають бояр, во?вод, тисяцьких, кличуть волостелинiв i посадникiв, повiдають ?м, що сталось в Херсонесi i що робиться в городi Ки?вi, кажуть, що князь Володимир став християнином i велить хрестити всю Русь.
      У лiтописах далеких днiв про цi подi? говориться багато й натхненно, рядки ?х, написанi древнiм уставом* (*Устав - найдревнiша форма руського письма (квадратнi лiтери).) у тишi монастирiв, осуджують князя Володимира як язичника i возвеличують його як християнина, вони осуджують також i всiх руських людей-язичникiв, благословляють русiв-християн.
      Де правда, а де вигадка в цих давнiх повiстях, невже ж руськi люди були варварами, дикунами до схрещення i добрими, боговгодними стали тiльки пiсля прийняття християнства?!
      Житiя повiдають про ки?вського князя, що вiн був у язичествi Володимиром, а пiсля хрещення прийняв нове iм'я - Василя. Повiримо, що це правда, що язичник Володимир став християнином Василем! Так чому ж лiтописець-християнин i вся церква, возвеличуючи першого князя-християнина, уперто називають його не Василем, а Володимиром, роблять пiзнiше святим i рiвноапостольним, воздвигають на честь його храми, собори, пам'ятники, - але все це не християниновi Василевi, а язичнику Володимиру ?!
      Князь Володимир, якого житiя нарицають Василем, нiколи так не називався, все сво? життя вiн був i в вiках залишився Володимиром. Але на Русi знали, що, взявши корону вiд василевсiв Вiзантi?, а в жони - ?х сестру Анну, яку сам же лiтописець назива? царицею* (*Лiтопис, рiк 6519-й - ....преставися цариця Володимирова Анна".), князь Володимир став василевсом Володимиром, а для ченця-лiтописця - Василем-Володимиром.
      Лiтописець, правда, шука? i знаходить першого василевса - iмператора Русi Володимира Мономаха. Йому нiбито дав царськi регалi? вiзантiйський iмператор Костянтин Мономах. Але Володимир Мономах нiколи не одержував i не мiг одержати царських регалiй вiд Костянтина Мономаха, бо ж народився 1053 року, цебто за два роки до кончини iмператора Костянтина IX Мономаха (помер 11 сiчня 1055 року), який знову ж сам не був порфiрородним, а став iмператором тiльки завдяки шлюбу iз Зо?ю - дочкою Костянтина VIII, пiсля ж смертi Костянтина була ще жива сестра Зо? - Феодора, яка й одержала всi його царськi регалi?, передавши ?х Михайлу Стратiотику.
      Нi, першим василевсом Русi був тiльки ки?вський князь Володимир, але вiн не називав себе царем чи василевсом. Та?мниця? Нi, це не було та?мницею для людей його часу. Скромнiсть? Навряд чи й це почуття було причиною та?мницi з Володимиром-Василем i з василевсом, що надалi залиша?ться й живе у вiках як князь.
      Князь Володимир прагнув одного й того досягнув - розмовляючи з василевсами роме?в чи iмператорами Нiмецько? iмперi?, вiн був василевсом, царем; до нас дiйшли грошi - гривнi Володимира, на яких вiн зображений у царськiй коронi, скарамангi? й хламидi, древнi мусi?, iкони змальовують Володимира, синiв його, всю родину як василевсiв i царiв, iноземнi сли, купцi, мандрiвники, що вiдвiдують у той час Русь, також називають його царем, василевсом.
      Чи було це дiлом одного князя Володимира? Нi, не тiльки син рабинi, князь Русi став василевсом, - починаючи з Володимира, Русь, яку до того називали язичеською, варварською, рабською, ста? нарiвнi з Вiзантi?ю, Нiмецькою iмперi?ю; нiхто й нiколи вже не посмi? називати ?? старим iм'ям, нiколи, довiку Русь не буде рабинею iнших народiв, земель i самих iмперiй, те, чого досягнув Володимир, завоювала Русь, ?? людi?!
      Проте скiльки часу ще пройде, доки свiт зрозумi?, як виросла тодi й якою стала Русь, скiльки часу мине, доки самi руськi люди зрозумiють, якими вони були, якими можуть i повиннi бути!
      А в той час, про який ведеться повiсть, на Русi ненавидiли, як смерть, iмперi? й ?х iмператорiв, що стiльки горя, муки принесли руським людям; багатi, зажерливi бояри й во?води, що мали землi, лiси, всi добра, не покладаючись на власнi сили, благали Христа захистити ?х, а убогий, голодний запитував дерев'яних богiв, небо, землю: куди йти, хто йому допоможе? Дерев'янi боги мовчали, Христос обiцяв рай на небi.
      Про це ж думав i чорноризець-лiтописець, що в тишi сво?? келi?, далеко вiд людсько? су?ти, в промiннi восково? свiчi, краплини з яко? стiкали i, як сльози, розпливались по пергаменту, писав: "Се повiстi времянних лiт, откуду ?сть пошла Руська земля, хто в Ки?вi нача перший княжити i откуду Руська земля стала ?сть".
      Перемога, слава, честь, - так, вони, нарештi, прийшли на Русь, витали над Володимиром.
      2
      Нiколи ще до цього князь ки?вський не сидiв так твердо на сво?му столi.
      Корона iмператора! О, як багато, виявилось, важили золотий вiнець з навершi?м i бармицями, в очках-гнiздах якого були втопленi червонi гранати, небеснi бiрюзи, та ще багряне корзно на плечах, червоного хза черевики!
      До Ки?ва ?хали й ?хали, як i ранiше, купцi константинопольськi, вони везли вина, узороччя, паволоки, сосуди церковнi, ладан, смирну, рiзноликi iкони - дорогi, на кипарисових дошках, у золотих i срiбних окладах, i дешевi - вилитi з мiдi, бронзи, писанi на простому деревi, про якi говорили: "Згодиться - помолиться, не згодиться - горнець з молоком накри?мо".
      Разом з ними ?хали сли, що мали високi чини магiстрiв, спафарокандидатiв, всi - патрикi?, вони з'являлись на очi князя Володимира з грамотами й золотими печатями, великими дарами; iншi сли, також патрикi?, часом священнослужителi, iнодi знатнi константинопольськi жони, прямували в поко? васялiси Анни, подовгу в не? гостювали, вели бесiди, радились, пирували - по грецькому образу.
      Iмператор Василь тепер поводився i говорив з великим ки?вським князем як рiвня й рiдня - раз i другий вiн просив Володимира дати йому в застав* (*Застав - позика.) золота й срiбла, увесь час наполягав, щоб Русь продавала Вiзантi? бiльше хлiба, меду, воску, шкiр, - iмперiя поглинала все, чим багата була Руська земля.
      Але iмператор Василь мав потребу не тiльки в цьому. Вiн просив князя Володимира дати йому тисячу во?в, якi б охороняли його особу й Великий падац, - видно, важко доводилось iмператорам, якщо вони не покладались на полки безсмертних i вiрили русам бiльше, анiж ромеям.
      Слiдом за Вiзантi?ю йшли й iншi. До Ки?ва, здавалося, прикутi були очi всього свiту - за короткий час тут побували сли нiмецького iмператора Оттона III, свiонського конунга Олафа, датського - Свена Твескегга.
      Князь Володимир знав цiну цим слам, - хоч тi говорили про любов i приязнь до Русi, клялись тримати ?х довiку, на знак чого привозили з собою iмператорськi й конунгськi грамоти й дари, - вiн розмовляв з ними обережно, бiльше розпитував, анiж повiдав.
      Бiльш сердечно, тепло, задушевно вiв розмову Володимир з слами польського князя Болеслава, чеського Андрiха, угорського князя Стефана. Це були сусiди Русi, з ними здавна руськi люди мали любов i дружбу.
      Деякi з цих слiв натякали на те, що ?хнi князi не вiд того, щоб i породичатись з ки?вським князем, - про це розмовляв з князем Володимиром ?пископ калобрезький Рейнберн, що при?жджав посланцем вiд польського князя Болеслава.
      - ? в нашого князя дочка Марина, - говорив ?пископ, - яку сватають королi Норвегi?, Данi? й навiть англи... Але князь Болеслав не хоче видавати сво?? дочки за море, краще, каже вiв, родичатись з сусiдами. Подумай, княже Володимире, адже в тебе багато синiв, е мiж ними й той, що полюбиться князiвнi Маринi.
      Князь Володимир обiцяв подумати, але не набивався в свати Болеславу, бо не мiг забути й простити, що той недавно пробував силою взяти червенськi городи.
      Заморськi, iноземнi сли й гостi спочатку дивували киян; де вони з'являлись, там виникало стовпище людей, але, як завжди бува?, люди ки?вськi швидко звикли до цi?? диковини, i на Подолi, Оболонi, в передграддi вiльно вже походжали варяг i грек, хозарин i лях, угорець i навiть жовтошкiрi люди iз-за Iтиля-рiки, з города Чаньаня* (*Чаньань - столиця Древнього Китаю (бiля 1000 року).), iз-за Джурджанського моря.
      Слам, василiкам, купцям i священикам, що при?жджали сюди, треба було десь жити, деякi з них сидiли тут уже постiйно, вони одержували в князя двори й ставили на них сво? доми - не тiльки дерев'янi, а й кам'янi; з'явились у Ки?вi цiлi концi: Угорський, Лядський, Чеський, Варязький, Хозарський.
      Князь Володимир приймав слiв, гостей на Горi достойно. Вiн сидiв у тiй же Золотiй палатi, в старому, поточеному шашелем крiслi сво?х отцiв, позад нього стояли вицвiлi знамена князiв давнiх i його нове, з бiлого оксамиту шите, золотом гаптоване, знамено...
      Князь Володимир мав те, про що навiть не думали предки, - вiн став iмператором, на головi сяяла золотом i дорогоцiнним камiнням корона, одягнутий вiн був у срiблястий з хрестами скарамангiй, плечi прикривала багряна хламида, на ногах черевики з червоного хза; поруч з ним сидiла у велелiпних одягах його жона цариця Анна...
      Во?води й бояри, мужi, що стояли в час прийомiв пiд стiнами палати, теж одягались по-новому: носили вони не темнi простi платна, а оксамитнi, барлатнi* (*Барлат - шовк з срiбними чи золотими нитками.) свити, схожi на грецькi коловi?* (*Коловiй - тунiка-безрукавка.) каптани, не чiпляли на ши?, як колись, важких золотих чи срiбних гривен, що заважали повертати й схиляти голову, князь Володимир став давати ?м сво?, схожi на печатi, золотi й срiбнi знаки, що носились на золотих, срiбних чепах, на оксамитних стрiчках на грудях.
      Та й взагалi збори в палатi не нагадували вже давнiх часiв, коли на лавах сидiли й дрiмали старезнi бояри, сивоусi во?води, просто старцi, - деякi з цих похилих вiком, немощних мужiв доживали на Горi, iншi ви?хали в пожалуванi ?м городи й землi. Там, серед лiсiв, земель, рiк, якi довiку належали ?м, вони почували себе вiльнiше, краще: не вони комусь служили, багато людей - смердiв, закупiв, рядовичiв i просто холопiв - працювали на них, належали тiльки ?м; на Горi ж у Золотiй палатi стояли й ждали загаду князя Володимира ?хнi сини, часто вже й онуки, що в спадщину вiд дiдiв i отцiв одержали знамена, а вiд князя хотiли мати пожалування й для себе.
      Втiм, це було вже не пожалування: молодi бояри, сли, мужi нарочитi, тiуни, ?мцi, молодi во?води, тисяцькi, сотеннi, яких чимдалi ставало все бiльше й бiльше, - всi вони не могли надiятись на пожалування, бо для того вже мало було городiв, за ?хню службу князь Володимир мусив давати ?м грошi.
      Князь Володимир завiв цi сво? грошi: на Горi пiд наглядом тiунiв сотня кузнецiв день i нiч варила у ллячках срiбло, виливали в опоках з нього довгi палицi, рiзали ?х на кружальця, а на них вибивали печать - образ князя Володимира з вiнцем на головi, у дивiтисi?, з хрестом у правицi й скiпетром у лiвiй руцi; iз знаком на зворотi - трьома перехрещеними списами й написом: "Володимир на столi, а се його серебро".
      Печать iмператора - о, вона була страшнiша й важча, нiж зброя, нею утверждалось золото й срiбло княже, ?? малювали на стiнах палат i храмiв як знак сили, влади, всемогутностi; вирiзану в каменi аспидi, ларник* (*Ларник - начальник двору й охоронець печатi.) двору князя Володимира втеплював у гарячий вiск, ждав, доки той остигне, i на золотих шнурах чiпляв вiдбитку до грамот, що посилались в усi кiнцi свiту, до харатiй, якi вводили новi й новi устави, до писаних на пергаментах пожалувань боярам i во?водам.
      Бояри ж i во?води з благословення князя заводили сво? печатi - золотi, срiбнi, на твердому каменi вiнiсi, голубих бiрюзах, - вони велiли рiзати на них сво? знамена - для дiтей i онукiв, довiку.
      Тепер уже князь Володимир, визначаючи для земель i городiв Русi дань житом, хутрами, воском, зобов'язував кожну землю давати певну кiлькiсть золота й срiбла в гривнях: Новгород - двi тисячi гривень, Червен i Волин - по пiвтори, Тмутаракань, землi тиверцiв i уличiв - по тисячi... Крiм того, землi й городи мусили давати ще й во?в для княжно? дружини: п'ять, чотири, три тисячi юнакiв, ща тiльки вчора ходили за ралом.
      Дiставалось i киянам - княжi тiуни визначали й брали з людей Подолу, передграддя, Оболонi податок за хижу й землянку, за мiсце на торзi, мостовщину, пере?зне, священикам i дияконам, що нинi хрестили, женили, ховали, також треба було платити, княже йшло князевi, боже - богу.
      Маючи в сво?й скотницi золото й срiбло, спираючись на во?вод i бояр, сидiв Володимир у Золотiй палатi. Всiх ?х разом охороняли полки, що стояли в городах ближчих земель, i в Ки?вi, на Горi, день i нiч пильнувала гридьба. Спирався князь Володимир i боярство його та во?водство ще на одну, нову i, либонь, найдужчу, свою силу.
      Повернувшись з Херсонеса, Володимир часто запрошував до себе ?пископа Анастаса. В цьому не було нiчого дивного - князь i ?пископ радились, як хрестити Русь, у якi городи посилати ?пископiв, а куди священикiв, повергши iдолiв i знищивши требища, думали, де i як будувати для християн храми.
      ?пископ Анастас був дуже при?мний, душевний чоловiк з сивим волоссям, широкою окладистою бородою й невеликими вусами, голубуватими очима, мав вiн i голос м'який, щирий, переконливий.
      Князь-християнин сам хотiв частiше, докладнiше говорити з Анастасом, разом вони домовились i послали ?пископом у Новгород Iоакима - там був надiйний посадник Добриня, через що Володимир i згодився учредити ?пархiю, в iншi ж городи посилали тiльки священикiв болгарських, що давно жили в Ки?вi, нових, яких висвячував Анастас.
      Домовились вони й про будiвництво храмiв: Софi? - в Новгородi, Богородицi - в Ки?вi, а в Переяславi - на честь апостолiв Петра й Павла.
      Будувати цi церкви князь Володимир вирiшив одразу ж, для чого велiв посадникам сво?м готувати в землях древо, камiнь, збирати людей - дереводiлiв i здателiв, з сво?? ж скотницi дав чимало золота на церкви в Ки?вi, Чернiговi й Переяславi. Вiн сам стежив за будiвництвом храмiв - у Ки?вi вже жило чимало здателiв iз Солунi* (*Солунь - город у Болгарi?.), сюди ж один за одним при?жджали майстри з Херсонеса.
      Володимир не дуже охоче прийма? грецьких майстрiв, вiн кличе руських градникiв, огородникiв, всяких дереводiлiв i здателiв з города Ки?ва й навiть далекого Новгорода - Миронога, Ждана, Косьмину.
      Це - добрi майстри сво?? справи, ще ?хнi дiди й батьки, а вони також ставили в руських городах фортецi з стiнами, княжi, боярськi, во?водськi тереми, прикрашаючи ?х кнесами, писаними сволоками, рiзьбленими наличниками, вiкнами, дверима, тесаними ганками; вмiли вони оздоблювати узорами для цих споруд брили червоного шиферу й бiлого мармуру, лiпити на стiнах образи богiв, людей, звiрiв, листя та квiти, вапницями* (*Вапницi - пензлi.) фарбували ?х.
      Побудували градники й дереводiли до цього на Русi й кiлька храмiв - у Ки?вi над Почайною, в Новгородi - на Опоках; це були чудовi дерев'янi храми з рубленими стiнами, по багато шатрiв, вкритi гонтою, опасанями* (*Опасань - галерея навколо церкви.) навкруг них для простого люду.
      Тiльки самi для себе нiчого не будували i не могли побудувати дереводiли й здателi, бо були вони, як i багато iнших руських людей, княжими слугами, ремiсниками, смердами, через що й жили, як i всi ницi люди, в землянках, так-сяк складених з дерева, а то й плетених з лози хижах...
      Правда, й цi убогi сво? хижi, хатини руськi люди вже й тодi, тисячу лiт тому, намагались зробити привабливими для ока - мазали ?х глиною, бiлили крейдою, зеленою й синьою глиною, над вiкнами й дверима малювали всiлякi оздоби - червоних пiвнiв, що були спiвцями зорi, зеленi берiзки - священне руське древо, чорних гривастих коней - знакiв во?в...
      Цих майстрiв i кличе князь Володимир до себе в терем, каже найстарiшому з них Косьминi:
      - Мислю поставити храм у городi Ки?вi в iм'я Богородицi, щоб слава про нього йшла по всiй Русi.
      Косьмина - сивобородий чоловiк з сiрими очима, схожий на апостола Луку, як його малювали на грецьких iконах, - довго дума?, дивлячись на небо, гори, Днiпро.
      - Мрiю давно, - вiдповiда? Косьмина, - i дуже хочу поставити храм, у якому б людина спочила вiд су?ти свiту, поринула в мислях до неба...
      - Тодi починай, Косьмино!
      - Але, княже, - сумно похиту? головою здатель, - ставили ми досi дерев'янi храми, тереми, фортецi, ти ж мислиш, напевне, воздвигнути храм кам'яний, вiчний...
      - Так, Косьмино, кам'яний i вiчний!
      - По грецькому образу? - запиту? майстер, що ?здив свого часу як во?н i в Болгарiю, i в Константинополь.
      - Нi, - рiшуче вiдповiда? князь Володимир. - Ви, ки?вськi, вишгородськi й новгородськi плотники, знанi по всiй Русi, у Ки?вi такожде будуйте наш, руський храм, а вже болгари й гречини вам допоможуть...
      Мина? небагато днiв, i Косьмина показу? князевi змальовану на одному пергаментi церкву в iм'я Богородицi, а ще на одному - постать Богородицi з великими карими очима, блiдим i трохи суворим обличчям, пiднесеними вгору руками.
      - Це наш, руський храм! - вирива?ться в князя Володимира. - Добре й лице цi?? жiнки... сирiч божо? матерi.
      I князь Володимир не знав, що здатель Косьмина вже багато лiт думав, як створити пам'ятник тому, про що вiн мрiяв днi i ночi - пам'ятник i храм руським людям, що твердо стоять на рiднiй землi, тяжко працюють на нiй i многотрудно страждають, кров'ю поливають ?? й сльозами засiвають, а кiнець кiнцем пiднiмають очi до неба...
      Старий Косьмина все сво? життя провiв у борнi, трудах - був во?м, рата?м, нарештi градником-дереводiлом - i нiколи не знав нi радостi, нi утiхи, тiльки будував i мрiяв.
      Не знав вiн також i любовi, не мав жони й родини, дiвчина, яку в давнi лiта раз i другий бачив у Ки?вi на Горi i яку, либонь, полюбив би навiки, пропливла, як далека зоря, осторонь його житт?вого шляху та й зникла, залишивши в душi тiльки згадку...
      Косьмина молився Г?еруну й всiм древнiм руським богам, але вони нiчого йому не дали, разом з руськими людьми став Косьмина християнином, - може ж, хоч тодi, коли складе на грудях натрудженi руки, здобуде градник спокiй i щастя!
      Богородиця! Новообращенному християнину сподобалась думка князя Володимира присвятити не комусь, не богу, а невiдомiй жонi-богородицi, що нагадувала йому богиню роду Роженицю, перший храм у Ки?вi, - нехай вона, жона, матiр, молиться, клопочеться перед богом про людськi душi.
      Але яка мусить бути богородиця? Грецькi й болгарськi iкони, вiдомi Косьминi, не задовольнили його - там богородиця була надто неземна, вигадана, не така, якою вiн уявляв заступницю-матiр.
      I вiн малю? на пергаментi iншу, земну богрродицю - жону з русим волоссям, високим чолом, карими очима, тонким носом, рiвними устами, трохи сумну, трохи неспокiйну.
      Хто зна?, на кого вона була схожа?! Косьмина дуже багато думав, мрiяв, i найперше, мабуть, богородиця ця була дуже схожа на древню богиню руських людей Роженицю, яку колись кузнецi вiдливали з мiдi й бронзи, - високу, тонку, а пiднятими вгору руками, пiднесеним обличчям... Разом з тим - земна й вимрiяна, звичайна й воднораз надзвичайно красива, ця богородиця схожа була на багато руських жон i чомусь дуже подiбна до юно? ключницi Малушi.
      Де ранiше були Воздихальниця й требище, копачi день i нiч риють землю, з далекого Вручаю на возах, запряжених четвериками й шестериками волiв, сюди везуть брили червоного шиферу, вiд Роднi - камiнь, з лiвого берега Днiпра - дуби, грабину, липи.
      Усi могили на Воздихальницi зрiвняли з землею. Хто з бояр i во?вод пам'ята? сво?х предкiв? Тi, язичники, мали тiльки мечi та щити, живiй Горi мертва Воздихальниця непотрiбна i навiть зайва.
      Один князь Володимир не забува? про сво?х предкiв - вирiшивши ставити храм Богородицi, вiн разом з Косьминою огляда? город, велить ставити церкву не бiля стiн Гори, як той думав, а далi на захiд, на схилi.
      Здатель Косьмина здивований - церква Богородицi ма? стояти на найвищому мiсцi, щоб той, хто при?жджа? до Ки?ва, здалеку ?? бачив, хто ж ви?жджа? - попрощався.
      Та князь Володимир не вiдступа? - бояри й во?води не бережуть могил сво?х предкiв, це вони велiли й спокiйно дивились, як цi могили рiвняли з землею, але вiн не хоче засипати, знищувати могил князiв древнiх, а також княгинi Ольги й Ярополка, похованих на верху Воздихальницi...
      Хто зна?, якi почуття керували князем Володимиром, це здавалося навiть дивним, бо ж княгиня Ольга забрала в нього найдорожче, що ма? людина, - матiр, а Ярополк був за життя лютим його ворогом?
      Церкву Богородицi будують. Руськi здателi знають сво? дiло - тешуть брили з шиферу, скудельники добувають на схилах ки?всько? гори бiлу глину, лiплять з не? й обпалюють у печах кахлi, на крутилах виводять корчаги, високi глеки, кузнецi кують чепи, величезнi гаки.
      ?м, що досi були плотниками, важко класти цеглянi пiдмурки, ставити кам'янi стiни, здатель Косьмина навiть робить похибки - кладе в пiдмурки дерев'янi зруби, виводить вiд них торцi, зв'язу? на кутах i залива? вапном, через що згодом, коли древо струхлi?, стiни церкви сядуть, а ще пiзнiше й упадуть.
      Тим часом стiни ростуть. Щоб церква була дзвiнкiшою й легшою, Косьмина замурову? в них глеки-голосники, шатра церкви спритно зводить з дуже тонко? цегли й безлiчi корчаг i глекiв, через що вони нагадують шмат вощини.
      Тодi ж Косьмина почина? оздоблювати храм - на Русi вже давно вмiють варити смальту* (*Смальта - кольорове скло для моза?ки.), - разом з солунцями й корсунськими майстрами руськi здателi на високих риштуваннях кладуть камiнчик до камiнчика в банях церкви, на ?? парусах i стовпах, у олтарi, мов килим, роблять з мармуру, яшми, бузкового порфiру пiдлоги, ставлять на хорах i перед олтарем кам'янi забори, застилають брилами шиферу середину - корабель - церкви, зашивають дубовими мостинами притвори.
      На церкву Богородицi працю? весь Ки?в - на Подолi вирiзують з дерева свiчники й панiкадила, чашi й миски, кузнецi готують чепи й гнiзда для свiчок, виливають каце?* (*Кацея - древня кадильниця з ручкою (ковшик).), кравцi шиють одяги для священнослужителiв, воздухи й покрови на раку* (*Рака - скринька, труна.) з мощами папи Климеита, до iкон у церквi й олтарi.
      Храм вироста? - вже виведено корабель, апсиду* (*Апсида - напiвкругле завершення нефа - коридора мiж стовпами.) лiворуч, через яку сходи iдуть у бабинець, ще одна апсида з право? руки вiд олтаря, де роблять потайний хiд для князя i його родини на полати...
      Буду?ться вся Гора. Те, що воздвигалось колись десятками лiт, а часто й столiттями, пада? за днi й години, на ру?нах старого вста? новий город.
      За древнiми дерев'яними стiнами Гори було тiсно - терем стояв у терем, дiм у дiм, вулицi вузькi, темнi, двори забитi клiтьми, медушами, повiтками.
      Князь Володимир велить розiбрати старi стiни й поставити новi - на високих кручах, з кам'яними порталами-ворiтьми над Подолом i далi аж до Перевесища; двори на Горi будують бiльшi, тереми вищi.
      На мiсцях, якi поглина? Гора, стояли ранiше хижi й землянки ремiсникiв, всяких кузнецiв, скудельникiв, гончарiв, вони лiпились до стiн Гори, працювали на не?.
      Пусте! Хижi й землянки ницих, роб'?х людей розбирають i засипають, тини розкидають, землю розрiвнюють - тут виростуть тереми бояр i во?вод, пiднiмуться палаци й храми.
      А смерди? Що ж, князь Володимир печеться про багатого й убогого, - смерди, що жили пiд стiнами Гори, можуть городити новi двори на вiльних землях за Щекавицею й на Дорогожичi, на Оболонi й скрiзь аж до Вишгорода - ген скiльки там гiр, пiскiв, долин.
      Гора буду?ться. Одразу ж, коли проминути ворота, з лiво? руки, ?дуть i ?дуть запряженi волами вози, копачi риють землю, плотники розiбрали половину терема княгинi Ольги, стравницю, палати, клiтi, на верху вивалили стiну в палатi княгинi, вiд чого зда?ться, що вся вона - з рубленими стiнами, вузькими вiкнами - повисла в повiтрi, от-от упаде, розвалиться.
      Та цей древнiй терем уже й не потрiбний - по праву руку вiд дороги височить складений з цегли, побiлений вапном, з шиферним дахом, з колонами iз мармуру новий терем князя Володимира, перед ганком стоять на постаментах привезенi з Херсонеса бронзовi конi.
      За цим теремом князь Володимир велiв ставити новi будiвлi - одну для боярсько? думи, ще одну - для iноземних послiв i купцiв, терем у саду, звiдки через вiкна видно Днiпро й лiвий берег, - для жони, царицi Анни.
      Поспiшають i самi бояри - вони розбирають старi тереми, будують новi - просторi, свiтлi, з каменю, високим частоколом оточують двори, за старим звича?м до теремiв усе-таки лiплять клiтi, бертяницi, медушi, все це стережуть кудлатi гострозубi пси, що валують цiлi ночi.
      А за стiнами ново? Гори буду?ться передграддя, кам'янi й дерев'янi тереми виростають уже й на схилах гiр, бояри й во?води, не вiдстаючи вiд князя й наслiдуючи йому, воздвигають, ставлять i сво? тереми.
      Удалинi ж, за Щекавицею й на Дорогожичi, на Оболонi, скрiзь понад Почайною й Днiпром, де пiски, лiси, болота, - там оселя?ться убогий смерд, викопу? землянку, склада? з украденого древа хату або просто плете з лози хижку, обмазу? глиною з кiнським кiзячком, мастить крейдою, пiдсинюючи ??, а над вiкнами й дверима малю? кнесiв - коней, червоних пiвнiв - спiвцiв зорi, зеленi берiзки - священне руське древо.
      Говорив князь Володимир з ?пископом i про навчання книжне - вiн хотiв збирати дiтей бояр i во?вод, вчити ?х письму й читати; ?пископ, надiючись мати нових священикiв, благословив цей почин князя, пообiцяв, що всi священики, а вiн також, навчатимуть ?х.
      Проте, дбаючи про науку, Володимир вважав, що недостойно й негоже буде на Русi, в городi Ки?вi навчати дiтей грецькому письму, - цього чужого, незрозумiлого язика не люблять, не приймуть руськi люди, краще й потрiбно навчати дiтей слов'янськими, руськими словесами по книгах болгарських i всяких харатiях руських.
      Во?води й бояри, правда, не дуже охоче посилали сво?х дiтей у науку: ?х обурювало, що тi стануть звичайними священиками чи й дияконами. Тiун княжих стад, примiром, рудий Чухно, коли дiйшло до навчання його синiв Берибарана й Грежа, замкнув синiв у медушi, сiв бiля порога, сказав:
      - Для нашого скотського добра грамота не потрiбна... Не зiйду з мiсця, а синiв не пущу...
      Князь Володимир велiв тодi повести в науку самого тiуна рудого Чухна, нагримав:
      - Для скотини Чухно може й не навчатись, але мушу мати тiунiв вчених, грамотних...
      Та й саме отроцтво не дуже рвалось до науки, часом бувало, що отцi приводили дiтей сво?х для книжного навчання на вiжках, iнодi ?х гнали до теремiв княжi гриднi.
      Князь Володимир заходив до цi?? школи книжно? премудростi. Вона мiстилась у довгiй будiвлi з багатьма палатами недалеко вiд старого требища в кiнцi Гори - там ранiше жили жерцi й волхви, що складали жертву Перуну.
      Тут у двох палатах сидiли попiд стiнами юнаки - сини во?вод i бояр, був мiж ними й рудий тiун Чухно, що виявився учнем набагато кращим, нiж його сини Берибаран i Греж, приходили туди ж i одолiвали письмо вже й iншi тiуни, ?мцi, посерединi ж у крiслi сидiв навчатель, що показував лiтери й змальовував ?х на пiску, бiля дверей стояли гриднi, якi пильнували, щоб учнi не втiкали.
      Ще в кiлькох палатах варили в казанках з вiльхово? кори й дубових горiшкiв чорнило, з сiрки й живого срiбла кiновар, якою писали уставнi лiтери, з тонко? телячо? шкiри готували дорогоцiнний пергамент, що, нiби скло, просвiчувався на сонцi, рiзали з берестово? кори довгi звитки, на яких писали гострими залiзцями, а на липових i вербових цках* (*Ц к а - дошка.) рiзали ножами.
      У найдальшому кiнцi будiвлi, у вiдокремлених затишних покоях, де за вузькими вiкнами колихались вiти й воркотали голуби, там сидiли за столами писцi, що лебединими й гусячими перами на пергаментi, залiзом на берестi, ножами на цках писали.
      Князь Володимир i ?пископ Анастас проходили палату за палатою, стояли й слухали, як десятки два голосiв ревуть: "В-i-вi... ер-у-ру...ю, то ? ю... вiрую...", швидко минали палати, де варили чорнило, шкребли, чистили, пресували телячi шкiри, бо там вiд смороду забивало дух, надовго зупинялись у палатi, де сидiли писцi.
      Тут з дерев'яних дощок переписували на пергаментi давнi казання про Кия, Щека, Хорива й сестру ?хню Либедь, вели лiтопис временних лiт, готували грамоти й устави, що посилались гiнцями в усi кiнцi землi.
      I далi йшли князь Володимир з ?пископом, уже садом, де лунко падали на землю яблука й грушi, в бортях на деревах гули бджоли, розливали пахощi м'ята, любисток, ?вшан.
      - А як бути з монастирями, ченцями? - запитував ?пископ.
      Князь Володимир допитливо дивився на нього.
      - У Вiзантi?, - тихо говорив ?пископ, - ? багато монастирiв, де живуть ченцi й черницi, що денно й нощно моляться за василевсiв.
      - Я не перечу, аби монастирi були й у нас. Вони вже ?.
      - Саме про це я й хотiв говорити, княже... Що може робити людина, яка повсякчас молиться богу? I священики нашi, й чернецтво не можуть жити тiльки на те, що ?м дадуть люди, - церква освячу? державу, держава мусить дбати про церкву... У Вiзантi? церкви мають землi, лiси, рiки, кожен священик i чернець одержу? нагороду вiд василевса.
      - У мене не вистача? земель на пожалування боярству, а золота й срiбла - на дружину, - сердито говорив князь. - Доста того, що я будую храми, у мене нiчого дати церквi й монастирям.
      ?пископ Анастас мовчав. Вiн знав, чого хоче!
      3

      До Новгорода нарочитi мужi князя Володимира при?хали пiзнiше, нiж у iншi землi. ?х було, либонь, бiльше, нiж у iнших городах. Тут, у Новгородi, князь Володимир велiв, охрестивши людей, створити першу пiсля Ки?ва руську ?пархiю, через що разом з мужами туди ?хали ?пископ Iоаким, кiлька священикiв, диякони, що везли з собою iкони, книги, сосуди церковнi.
      Новгородськi во?води, бояри, мужi лiпшi, старцi градськi похмуро i, можна сказати, просто неприязнено зустрiчали мужiв Володимирових - суворi, холоднi, та?мничi полунощнi люди, як i земля ?х, скелi, море, - такими ж витесували вони з дерева, рубали в каменi, робили богiв сво?х.
      Цi боги досi ?м нiбито й допомагали - з ними народилась i росла Новгородська земля, вони стояли на погостах, охороняли ратая в полi, мисливця, купця й мореходця в дорозi, з ними ходили й на брань, - з ними починалось життя новгородця, бiля них воно й закiнчувалось.
      Але, маючи сво?х богiв, новгородцi поважали й iнших - на полунощi що не земля, то й покони: у чудi заволоцько? * (* Ч у д ь з а в о л о ц ь к а - плем'я, що жило над Варязьким (Балтiйським), Бiлим морями, а також на Онезi й Пiвнiчнiй Двiнi.) боги як морськi чудища - не людина й не рибина; у Новгородi були во?води з свiонiв, що молились Одину й Тору, чимало во?вод i бояр сповiдали вже Христа, мали церкву на Опоках, - кожний, так говорять у Новгородi, вiрить у бога по подобi й по надобi, сво? - бережем, чужого - не чiпа?м.
      Нинi ж йшлося про iнше: мужi князя Володимира прибули iз загадом - повалити кумирiв, зруйнувати требища, охрестити Новгород i всi полунощнi землi, поставити ?пископа й священикiв; так зробили в Ки?вi, так мусить зробити Новгород, так буде по всiй Русi.
      Новгород захвилювався - всу? дi? князь Володимир, не порадившись з ними, полунощнi землi не знають християнства. Суворо, в напруженому мовчаннi зустрiчали бояри, во?води, а найбiльше простi людi? мужiв з Ки?ва, що, вийшовши з лодiй на Волховi, попрямували до княжого дворища, зникли там за високою стiною.
      Але немарно сидiв у Новгородi Добриня. Вiн знав, на кого спира?ться, - на могутнього ки?вського князя. У палатi, де стояло пiд знаменом князя його крiсло, зiбралось чимало во?вод, бояр, мужiв, якi берегли старi закони й покони, тут же сидiло кiлька волхвiв, що служили старим богам, прийшло чимало во?вод, бояр i мужiв - християн.
      - Мусимо ввергнути у Волхов Перуна, - сказав Добриня, - зруйнувати кострища на Перинь-горi, охрестити Новгород i всi полунощнi землi.
      Усi в палатi мовчали, жарко горiли свiчi, жрець загримiв сво?м бубном, дзвоники на ньому одразу стихали, як вiдгомiн далекого вiтру.
      - Хто ж пiднiме руку на Перуна й поверже його? - пролунав у палатi несмiливий голос.
      Добриня якусь хвилину стояв, дивлячись на во?вод i бояр новгородських. Iти з ними? Нi, не по дорозi зараз Добринi з нехрещеним во?водством i боярством - вiн уже давно став над ними, мусить дiяти нинi, як князь. Добриня, правда, забув, що, зрiкшись свого роду, вiн все ж не пристав i до князiв, а був тiльки слугою княжим. Дивись не промахнись, новгородськi бояри й во?води не помилують, зникне надоба - i князi не пошкодують!
      - Я одрубаю голову Перуну, - промовив Добриня.
      I Добриня зробив як сказав. На Перинь-горi i навкруг не? зiбрались тисячi людей - бояр, во?вод, тисяцьких, сотенних, десятникiв, там стояли й простi люди новгородськi - кожум'яки, скудельники, кузнецi, дереводiли, мореходцi, мисливцi, всiх ?х оточувала, як велiв Добриня, гридьба, во? з мечами й списами.
      Це було на свiтаннi. Iз-за далекого обрiю вставало в прозорих туманах велике багряне сонце. То тут, то там у небi пливли, нiби важкi новгородськi учани, сiрi хмари. Над горою з великим лементом i криком кружляло вороння, що завжди пiсля жертв мало на Перинь-горi свою поживу.
      Але цього дня воронню нiчого було ждати - на Перинь-горi не палали, як ранiше, кострища, не ревли жертвеннi воли й корови, не iржали конi, - бiля Перуна, що срiбними очима дивився на схiд, порались во?, вони обв'язували його постать мотузами, обв'язанi вже були й iншi боги - ?х мали волочити вниз по горi й кидати у Волхов.
      Та ранiше треба було ?х осквернити, особливо треба було зганьбити як бога Перуна, адже вiн - перший мiж старими богами, не стане його - не стане i всiх ?х.
      Гриднi подали во?водi Добринi сокиру. Вiн попробував лезо й, тримаючи сокиру в правицi, став пiднiматись по драбинi, яка сягала аж до плечей Перуна.
      Там Добриня й зупинився. Вiн стояв вiч-на-вiч з Перуном, срiбнi очi якого тьмяно поблискували в промiннi сонця, що вставало iз-за обрiю. Во?вода аж здригнувся, йому здалося, що очi Перуна зазирають у саму його душу. Драбина хитнулась, так, либонь, можна й упасти. Щоб почувати себе певнiше, Добриня одiрвав погляд вiд обличчя Перуна...
      Тодi, стоячи високо над усiма, Добриня побачив далекi лiси, срiблясте, схоже на велетенську чашу плесо Iльмень-озера, множество людей на Перинь-горi, ?? схилах, багряне сонце над далеким обрi?м, - починався день.
      Це був останнiй день Перуна i старих богiв. Добриня високо пiдняв правицю, прицiлився, вдарив, потiм почав рубати голову Перуна так, що навкруг полетiли трiски.
      I враз заволали во?, всi люди, що стояли на горi. Добриня, зробивши сво?, швидко спустився вниз, а вони натягли мотузи, валили, волокли iдолища до Волхова. Останнiй день старих богiв закiнчився...
      Уночi Добриня не спав. Здавалося, i йому, i всiм стомленим людiям новгородським слiд було спочити - пiсля повалення богiв на Перинь-горi було ще хрещення на Волховi, яке вчинили ?пископ Iоаким i священики, увечерi Добриня з во?водами й боярами вечеряли з гостями з Ки?ва в княжому теремi.
      Саме в цей час трапилось лихо. У городi почалась пожежа. Хтось пiдпалив стiни княжого терема й дiтинця. Гриднi кiлька годин носили воду з Волхова, засипали стiни пiском, гасили жар просто ногами.
      Але тiльки погасили пожежу в дiтинцi, заграва встала над лiвим берегом Волхова - там горiли княжi склепища, i хоч гриднi одразу на лодiях попливли туди, гасити пожежу було вже пiзно - склепища горiли, як свiчi, вогонь гоготiв, вiхтi вiд пожежi летiли на сусiднi дворища - зашумiв, закричав переляканими голосами весь Новгород...
      Добриня не лягав - де вже йому було спочивати?!
      4

      Князь Володимир швидко дiзнався про те, що сталось у Новгородi. Вiстi про глухий опiр християнству й усьому новому, що владно входило в життя, доходили й з iнших земель - з червенських городiв, з Полотська, Тмутараканi.
      Втiм, що землi - в самому Ки?вi було дуже неспокiйно: на кладовищах, де по новому обряду ховали мертвих i ставили над могилами хрести, хтось ночами викопував трупи й сволочив* (*С в о л о ч и т и - викопувати трупи й брати з них одяг i коштовнi речi.) ?х, хрести на-кладовищах i над шляхами сiкли, на Подолi й Оболонi убогi, ницi люди потай збирались у землянках i хижах, в гаях i дiбровах, раз i другий вночi розбили склепища на торзi, вбили купця Божедома, княжого ябетника Сайгу.
      Князь Володимир рiшучий i грiзний. Нi вiн, нi Гора не можуть поступитись. Князь i бояри спускаються на конях з Гори, про?жджають нове кладовище, де лежать роздягнутi трупи й посiченi хрести, бачать на Подолi розбитi склепища.
      Бояри й во?води дивляться на князя - сьогоднi Божедом i Сайга, розбитi склепища на торзi, пограбованi кладовища, що ж завтра?
      - Шукати татiв, ?ретикiв, розбiйникiв - i вбивати, - шепоче князевi во?вода Вовчий Хвiст.
      Кров за кров - це нагадувало старi часи, коли за смерть карали смертю; тодi брат мстився i мусив мститись за вбивство свого брата й сестри, син за отця й отець за сина, - нинi ж бояри й во?води вимагали, щоб багатий мстився убогому, щоб за вбивство ?х, княжих слуг - бояр, во?вод, усiх мужiв княжих, - мстився й карав князь.
      А християнство?! Так, князь Володимир, що сидить на конi перед розбитим склепищем купця Божедома, дивиться на Днiпро, небо, луги, але дума? й про це - який же вiн буде християнин, аще дозволить убивство.
      - Головникiв, татiв, ?ретикiв ловити й класти на них вiру * (*В i р а - штраф гривнями.), - велить князь.
      Дружина князя Володимира лiта? по Подолу й Оболонi, вдира?ться до землянок i хиж, шука? татiв, головникiв, ?ретикiв. Але знайти ?х, пiймати, накласти вiру - нелегко, тут, над Почайною й Сiтомлею, убогi, ницi люди одностайнi, твердi, упертi - нiхто з них нiчого не зна?, нiхто головникiв i татiв не бачив.
      Бiльше того, коли гриднi продовжують пошуки й уночi, допитують людей з iспитом* (*З iспитом - допит з примусом.) розсипаються ген по луках i дiбровах, невiдомо хто потай, так тихо, що не чути навiть i крику, вбива? двох гриднiв - Зарву й Горнича; пiсок та кров - хто зна?, де подiлись головники?
      Серед гриднiв на Горi тривога й неспокiй, - це вже не та дружина, яка колись ходила з князем у поле, бачила ворога, смiливо йшла на нього й перемагала. Кому охота нинi служити князевi за одрину* (*Одрина - постiль, ложе.), хлiб, харч, помирати вiд руки брата над Почайною?!
      Ця гридьба вже й ранiше була хижою, злою - князь платив i ?м гривнями, годував гов'ядом, одного перцю давав три колоди на тиждень.
      Роздратованi гриднi говорять:
      - Зло ?сть головам нашим, ?мо дерев'яними ложками, а вмира?мо вiд ножа з-за рогу...
      Князь Володимир велить платити гридням бiльше, викувати для них срiбнi ложки.
      - Без дружини не матиму нiчого, а з нею здобуду, як отець мiй i дiд, золото, срiбло.
      Увечерi вiн довго розмовляв з ?пископом Анастасом, вранцi велить кликати в Золоту палату во?вод, мужiв, бояр.
      ?пископ Анастас несмiливо зайшов до Золото? палати - князь Володимир вперше запросив його на збори старшо? дружини.
      У палатi декого з бояр i во?вод здивувало, чому з'явився гут ?пископ, чим може вiн допомогти в цей важкий, смутьяний час князевi, Горi?
      Втiм, це одразу й минуло - ?пископ тихим кроком пройшов майже до самого помосту, пiднявши правицю, благословив князя, сiв на лавi в кутку й тихо, заглиблений у сво? думи, там i сидiв.
      Розмова в палатi цього ранку йшла важка й сувора - яро вбитих купця й ябетника, про трупи гриднiв, знайденi над Почайною.
      - Уже, княже, - гомонiли бояри й во?води, - не допомагають i вiри, беремо з головникiв i татiв за убитого купчину, гридня, ябетника, мечника по сорок гривень, а головництво не припиня?ться...
      - Що хочете, мужi мо?? - запитав князь.
      - Аще убив головник кого з бояр, чи во?вод, або твого мужа, княже, да убi?н буде...
      - Не можу! - промовив князь Володимир. - Новай закон, вiра моя не дозволяють карати смертю. Я боюсь грiха, не можу...
      Володимир замовк, вiн сказав, що думав. Але тут, у палатi, був ?пископ, нехай вiн повiсть, як велить церква?
      - Отче Анастасе, - звернувся князь Володимир до ?пископа, - що скажеш менi й мужам мо?м?
      ?пископ Анастас встав, подивився на князя, во?вод, бояр.
      - Ти поставлений ?си, княже, - тихим голосом промовив вiн, - на стiл по божественному закону на казнь злим, а добрим на помилування...
      - Чи можу я карати смертю за смерть? - запитав його князь.
      - Достойний ти карати смертю розбiйника, але з iспитом i розглядом, без цього-бо властi нема?...
      - Буду, - сказав князь Володимир, - творити так, як просите ви, мужi мо?, i як велить бог! Каратиму смертю...
      Так у Ки?вi... А землi? Князь Володимир не розумi?, що робиться в Ки?вi, але такi ж вiстi йдуть i з земель - i там татьба й розбо?, i там ?ретичество, волхування, сволочiння...
      Нове ворогу? з старим - це так; Володимир вiрить у нове, у городi Ки?вi разом з боярами, во?водами, дружиною та ще церквою боротиметься за це нове, в городах i землях Русi ? своя Гора, сво? во?води й бояри, вони допоможуть йому, бо борються за себе, за Русь.
      Але чи можна вiрити всiм городам i землям, на кого там покластись, на кого звiритись?
      Сумнiв - перший ворог, що почина? точити серце й душу людини, неминуче за ним виникають тривога, страх.
      5

      Князь Володимир кличе синiв. Вiн довго думав, ранiше нiж це зробити. Та нi - ?м i тiльки ?м можна довiрити свою душу, у важкий час тiльки на них можна покластись, бо це ж - його кров, його родина.
      Добрi сини в князя Володимира, деякi з них, як Вишеслав, Iзяслав, Ярослав, схожi на матiр Рогнiду, деякi - Всеволод, Святослав - крапля в краплю нагадують батька, всi вони тут, на Горi, вчились ?здити на конi, володiти мечем i списом, бити звiра, буде потреба - не устрашаться й ворога, дехто з них, як-от Ярослав, добре вчився й грамотi - чита? грецькi, латинянськi, нiмецькi письмена. Мiж синами сто?ть i Святополк, син Яронолка, - разом з усiма дiтьми вiн живе в теремi, вчиться, вироста?, брати не кривдять ного, сам Володимир поводиться, як з рiдним.
      - Сiдайте, дiти мо?! - промовля? князь, i сини сiдають за столом, а вiв сто?ть бiля розчиненого вiкна, дивиться то на них, то на Днiпро, пiски, луки.
      Сини, правду кажучи, не чекали цього: пiсля того як Рогнiда пiшла з Гори, мале хто з них i бачив батька - вони кормились самi в стравницi, батько з царицею Анною снiдали й обiдали на верху, князь Володимир давко вже уникав зустрiчi з ними.
      Побачивши тепер батька, вони здивувались - як же змiнився, постарiв, став зовсiм iншим князь Воогодамир - обличчя похмурнiшало, очi згасли, голос стих. А втiм, добре, що батько ?х покликав, дуже добре, що навкруг нема? нi во?вод, нi бояр; вони та батько - ?дина родина.
      Князь Володимир iде вiд вiкна, зупиня?ться бiля синiв, кладе руку на таече Вишеслава.
      - Дiти мо?, - дуже тепло, по-батькiвському почина? князь Володимир. - Я покликав вас сюди, щоб говорити одверто й щиро, приймiть у серце слова мо?, говорю з вами не як князь, а як отець iз сво?ми синами...
      Вiн замовка?, сто?ть сивий, ледь зiгнутий у спинi, i, що говорити, цi теплi слова його викликають вiдгук, чулiсть у юнацьких душах.
      - Вiда?те ви, дiти, - продовжу? князь, - що отцi мо? i сам такожде довго збираша землю Руську, усгрояша ??, брань приймаша за ню iз многими ворогами; i нинi Русь велика, дужа, незборна...
      Вiн знову замовка?, згадуючи далекi походи, стогiн людей, кров на пiску, дума?, як розповiсти про це синам сво?м, але безнадiйно маха? рукою й закiнчу? сво? думи:
      - Багато дiла звершили ми, живучи по закону й покону отцiв i дiдiв наших, але Русь жадала, настав ча?, i взяв я для не? нову вiру - християни суть нинi руськi люди, во Хрйста обпеклися такожде ви i я з вами, - так велiв бог...
      Князь говорив тихим, спокiйним гажоеом, вiн неначе умовляв сам себе, але в словах його все ж бринить тривога, неспокiй.
      - Сонце на небi, - каже князь Володимир, - затьмарю? туча, найкращi цвiти садiв можуть знищити морози, - так i на Русi ? нiбито покорство до князя, мир у землях, а землi невдовотенi Ки?вом, неспокойство, татьба, розбой ? всюди, миру в землях нема?, миру мiж ними також...
      Тепер уже не Володимир, стурбованi сини дивляться на отця-князя, тривога за Руську землю отця - це тривога i ?х, а вiн розкривав перед ними душу й серце.
      - Тому думаю так: я отець дому - Русi, але пiдпора моя тiльки ви, кому, крiм вас, повiм те, що непоко?ть душу, на кого, крiм вас, можу покластись? Нi, вiрте менi, крiм вас, нiкого в мене нема?, покладаюсь токмо на вас, через що не можу тримати вас у Ки?вi, як би сам того не хотiв, думаю послати в землi.
      Сини зрозумiли, чого ?х покликав батько, - отже, вiн не хоче бачити ?х тут, на Горi...
      - Не подумайте злого, - нiби вгадавши ?х думки, промовив князь, - не для того посилаю вас у землi, аби ви там презирство мали, нi, будете ви там князями, як я в городi Ки?вi, людьми й землями керуватимете ви зi мною, я з вами, - на тому вiднинi стоятиме Русь.
      Сини переглянулись, посмiшки заграли на ?х обличчях, молодому - сво?, тепер уже ?х вабили далекi княжi столи - куди ж i кого саме дума? послати отець ?!
      - Новгород, - князь Володимир замислився, пригадуючи, либонь, сво? дитинство, - то ? полунощний край нашо? землi, великий город, права рука города Ки?ва, хто сидить там, мусить добре дивитись за море, де на Русь чатують свiони, дани, англiйцi; люди полунощно? землi суворi суть, множество ?х ще живе в законi старiм, i, думавши довго, туди я посилаю князем тебе, Вишеславе.
      Син Вишеслав встав i вклонився батьковi.
      - Полотськ, - князь Володимир знову замислився, пригадуючи все, що сталось колись у цьому городi, - туди я посилаю тебе, Iзяславе.
      Ще один син встав i поклонився князевi.
      - Ти, - звернувся князь до Ярослава, що сидiв за столом блiдий, стурбований, - пiдеш у город Ростов. Ростово-Суждальська земля велика, багата, але й трудна, - не раз я ходив туди.
      Ярослав пiдвiвся й болiсно скривився: йому, либонь, заболiла покалiчена нога.
      - Спасибi, отче, - промовив вiн, вклонившись.
      - Ти, Святославе, по?деш у Древлянську землю, ти, Всеволоде, в город Волин, Станiслав - у Смоленськ...
      Сини, яких вiн називав, вставали й кланялись князевi Володимиру.
      - Ти, Святополче, - звернувся вiн нарештi до сина Ярополка й Юлi? - по?деш князем до города Турова - то ? велика земля, межа наша з польськими князями.
      Святополк, що сторожко сидiв, прислухаючись, як князь Володимир да? пожалування сво?м синам, швидко встав, вклонився.
      - А Мстиславу, iже ма? стiл у Тмутараканi, там I бути, - закiнчив князь Володимир.
      Вiн замовк, сини також мовчали, князь сказав, здавалося, все, що мав, сини думали про дальшу свою долю.
      - От я i сказав вам усе, що хотiв, - закiнчив князь Володимир. - Запам'ятайте, сини мо?, у важку годину звертаюсь до вас, боюсь за Русь, але певен, що ви будете пiдпорото мо?ю в землях, берегтимете, не припустите, щоб вона розсипалась, а блюстимете ?? цiлу, ?дину.
      Пiзнiше, та не тiльки пiзнiше, а до кiнця днiв сво?х, князь Володимир згадував цей день i годину, коли думав разом iз синами сво?ми берегти Русь, але забув, що сини вже чужi йому, бо вiн сам не зумiв вберегти та й не берiг сво?? родини.
      Про княжий задум, звичайно, одразу ж дiзнався й ?пископ Анастас, - того ж дня увечерi вiн, як i ранiше, прийшов до Володимира, довго говорив про церковнi справи й устрiй Русi, а потiм сказав:
      - Добре вчинив, княже, що посила?ш синiв сво?х у землi. Навiть Христос мав помiчникiв - апостолiв. На високих горах сто?ть город Ки?в, але важко тобi звiдси одному бачити всю Русь, будуть сини в землях тво?ми очима, мислями, руками.
      - Боюсь, ?пископе, що найважче доведеться ?хнiм рукам, - вiдповiв на це Володимире - Смутьяна й м'ятежна нинi Русь, земля iде на землю, а в самих землях розбiйництво й татьба, все горить.
      - А ти пошли з ними помiчникiв...
      - Ти про кого говориш?
      - Думаю я, що кожному князевi, який iде в землю, треба мати бiля себе ?пископа, щоб у землi був княжий стiл i божий престол - ?пархiя... Князь i ?пископ його - то буде велика сила, цим переможеш, княже!
      - Князь i ?пископ - це справдi велика сила, - згодився Володимир. - А кого пошлемо з синами мо?ми, отче?
      - У Новгородi сидить Iоаким, - почав ?пископ. - Вiн буде правою рукою Вишеславу.
      - Добро, - згодився князь Володимир. - Бути там ?пархi?.
      Анастас, очевидь, уже знав, куди ви?жджають сини Володимира, думав над цим, говорив впевнено.
      - З Ярославом у Ростов добре послати Iоанна - вельми вчений вiн ?пископ, тихий.
      - Пошли, - сказав Володимир.
      - З Святополком у Туров може по?хати Феодосiй - твердий у вiрi був на горi Афонi.
      - А католикiв зна??
      - Лютий ворог папи й Польщi...
      - Ти, Анастасе, не токмо ?пископ, бачиш далi, нiж бояри.
      - Що я?! - посмiхнувся Анастас. - Наставник твiй, пастир овець...
      Так вони домовились i посилали у Смоленськ Ману?ла, у Волин - Стефана, не тiльки в Ки?вi церква пiдпира? Гору, ?пископи й священики ставали бiля князiв у землях.
      Сини князя Володимира ви?жджали у землi - вiн хотiв, щоб вони швидше були там, робили, дiяли, ?м важко було залишатись у Ки?вi, нехай будь-який город i земля, аби не Гора, Ки?в, батько, мачуха Анна.
      Ближчим часом до Ки?ва прибули й сли польського князя Болеслава. Князь Володимир зустрiв ?х, як друзiв. Три днi гримiла Гора, князь Володимир разом з князем туровським Святополком приймав гостей, перевари меду, олу стояли на концях нового город а й на Подолi, веселився весь Ки?в.
      Пiсля цього князь Володимир послав сво?х слiв i разом з ними князя Святополка до Гн?зна, там князь Болеслав, дiзнавшись, як приймали його слiв у Ки?вi, велiв прийняти ?х у Гнезнi ще краще.
      Звичайно, князь Святополк мав нагоду зустрiтись з князiвною Мариною, вона була дiвчиною незвичайно? краси - невисока, але ставна, бiлява, з чудовими голубими очима, спiвучим голосом, нiжна, тендiтна Марина припала Святополковi до душi. Минуло небагато днiв, i вiн признався, що полюбив ??; князiвна Марина вiдповiла йому такими ж словами, нiжнiй, тендiтнiй дiвчинi припав до серця не зовсiм зугарний, але дужий, мiцний туровський князь.
      Весiлля гуляли в Гн?знi. Нiкого не турбувало, що князь Святополк не католик.
      З Гн?зна князь Святополк ?хав, не за?жджаючи до Ки?ва, просто на Туров. Разом з ним ?хала жона Марина з великим почтом, ?? дружина, чимало священикiв i духiвник.
      Духiвник був радий, що Святополк не ?де до Ки?ва, - там добре його знали, бо це ж вiн при?жджав колись до князя Володимира як посланець князя Мешка.
      ?пископ калобрезький Рейнберн - це був вiн - ?хав нинi як духовний наставник княгинi Марини, не залишав ?? нi на крок, дбав про не?, а вiдтак стикався, сходився й з князем Святополком, довгi вечори в гостиницях*(*Гостиниця - будинок для про?жджих на гостинцi (шляху).) на Червенському шляху проводив тiльки з обома ними, багато розповiдав князевi, дещо розпитував у нього.
      Наставник Марини ?пископ Рейнберн виконав загад римського папи - зараз для нього була вiдкрита на Русь широка дорога.
      6

      Звiстка про те, що до Новгорода ?де князем син Володимира Вишеслав, приголомшила й дуже стурбувала посадника Добриню.
      Вiдтодi коли Володимир вирушив з Новгорода, пiсля закiнчення сiчi з Ярополком став ки?вським князем, а вiдтак i великим князем Русi, Добринi на думку не спадало, що в Новгородi може бути i буде колись свiй, новгородський князь.
      Що князь для Новгорода, i навiщо вiн тут, коли в Ки?вi сидить Володимир, а в землях за Волоком ? його посадник Добриня? Вiн ревно служить ки?вському князевi, трима? в покорi полунощнi землi, стереже, як пес, укра?ни Русi, збира? й посила? в Ки?в велику дань - двi тисячi гривень за лiто, а крiм того, ще й хутро, мед, вiск, горючий камiнь, риб'ячий зуб. Що ж замислив князь Володимир, чому посила? в Новгород свого сина?
      "А може, - думав Добриня, - це робить ки?вське боярство, що не любило й не любить його - брата рабинi Малушi; може, нашкодили новгородськi бояри, яким краще сидiти й владувати пiд знаменом свого князя, анiж пiд десницею Добринi?"
      Проте Добриня одгонив цi думки - що ки?вському боярству Новгород, ?м, звичайно, краще мати тут слухняного посадника, анiж ще одного князя; з новгородськими боярами й во?водами Добриня був суворий, невмолимий, але самi вони такi ж суворi й невмолимi, того, що беруть вiд Добринi, не вiзьмуть вiд князя, нi, вони просили колись у Святослава сина-князя, пiд знаменом Володимира вони здобули честь, славу, багатство, але не стануть рубати сука пiд собою, не просять у Володимира сина...
      Вiд Рути не сховалось, що Добриня схуд, змарнiв, став погано спати.
      - Що з тобою, муже мiй? - запитала вона якось уночi, помiтивши, що Добриня довго перевертався з боку на бiк, потiм сiв на ложi, випив повний кухоль квасу... - Може, тобi щось болить - печiя чи знову поперек?
      - Нi, нинi нiчого не болить, - вiдповiв Добриня, i в пiвтемрявi Рута побачила його скуйовджене волосся, великi очi, що сполохано дивились на вiкно. - А от лежу, не спиться.
      - А чому? - Рута сiла поруч з ним, поклала руку на шерхку, зморшкувату його шию.
      - Син Володимира Вишеслав ?де сюди князем. Не знаю, чому ки?вський князь посила? його сюди, не вiдаю й того, як менi з ним бути?
      - А ти не думай про це, - спокiйно промовила Рута. - Ти в Новгородi свiй, перший боярин, у тобi вся сила. А князь - що вiн, без тебе не ворухнеться, без тебе i князем не буде.
      Рута говорила правду, чи Вишеслав, чи будь-який iнший син Володимира - що вони без нього?! А все ж на душi в Добринi було тоскно, якось пусто - Рута нагадала, i от вiн вiдчув, як його справдi мучить печiя, ни? поперек. Нi, не той нинi Добриня, яким був колись, уже пiдкралась до нього й почина? одолiвати невблаганна старiсть.
      I ще вiдчув Добриня в цю пiзню годину ночi невиразну тугу за далекою минувшиною, в пiвтемрявi терема над Волховом стало йому чомусь так самотньо...
      - Дай менi грудочку крейди, - сказав Добриня, - бо справдi мучить печiя.
      Рута встала з ложа, дiстала з кадi грудочку крейди, набрала ще з дiжки й кухоль квасу. Добриня розгриз цю грудочку, запив.
      - Нiби стало й легше, - промовив вiн. - Почекай-но, Руто, зда?ться, вдарила сторожа?! Так i ?, треба вже вставати.
      У кутку Рута роздувала жар, запалювала свiчу.
      Коли скресли Волхов i Ловать, прибув до Новгорода князь Вишеслав.
      Повiдомленi заранi гiнцями, Вишеслава зустрiчали аж на Iльмень-озерi на десяти учанах посадник Добриня з во?водами Спиркою, Векшею, Михалом, Тудором, боярами Чудином, Волду?м.
      Добриня пильно додивлявся й бачив, що звiстка про при?зд князя Вишеслава всiх ?х дуже втiшала, вони нетерпляче його ждали, готувались зустрiти достойно й сердечно.
      Нiхто не нарiкав i не цурався також i його, Добринi, бояри й во?води згадували час, коли в Новгородi сидiв князь Володимир, а вони служили йому, радiли, що й тепер вiн не забув про них, посила? князем свого сина.
      - Будемо служити Вишеславу, - одверто висловлювались вони, - а ти, Добрине, клади мости мiж ним i нами...
      Зустрiвшись на широкому плесi, де не видно було й берегiв, усi вони вiтали князя, Добриня ж, одягнутий у хутряний кожух, у соболинiй високiй шапцi, з двома гривнами на ши? i золотим чепом через усi груди, дуже щиро й вiд усього серця обняв i поцiлував Вишеслава.
      - Тобi вiддають честь i просять тебе Великий Новгород i полунощнi землi, - голосно сказав вiн.
      Так вони й попливли назад, до Новгорода, - попереду гостроносi учани, за ними шiсть довжелезних насадiв з города Ки?ва, на одному з яких пiд знаменом отця свого Володимира плив князь Вишеслав.
      I весь той день Добриня був разом з Вишеславом - на обiдi у Великiй палатi дiтинця, де бояри й во?води присягали новому князевi, в палатах, де вiднинi мав жити Вишеслав.
      Там, це вже було перед вечором, Добриня на короткий час залишився з князем. Той стомився, хотiв спочити пiсля далеко? й многотрудно? дороги, але Добриня не залишив його,
      Вони були в палатi на верху терема, що виходила вiкнами на Волхов, тiльки вдвох. Князь Вишеслав скинув опашень, корзно, був тiльки в темному платнi, що туго облягало його тонкий стан, гострi плечi, вузькi груди. I обличчя Вишеслава було пiд стать тiлу - блiде, виснажене, з темними западинами пiд великими сiро-голубими очима.
      - Посилаючи мене сюди, - почав Вишеслав, - отець Володимир говорив, що в усiх трудах ти, во?водо Добрiше, будеш мо?м помiчником i другом.
      - Радий служити тобi, княже Вишеславе, покладайся на мене, як i отець твiй... Нинi вже пiзно, й тобi час спочити.
      - Ти живеш близько? Я буду не один у цих палатах? - запитав з тривогою Вишеслав.
      - Я живу недалеко, - посмiхнувся Добриня, - отам, над Волховом. А в теремi ти не один - внизу, в сiнях, живуть дворяни, покличеш - все для тебе зроблять. Там же день i нiч сто?ть сторожа. I я прийду до тебе на свiтаннi, буду весь час з тобою.
      - Гаразд, во?водо! Я бачу, ти також стомився. Добро? ночi!
      - Добро? ночi й тобi, княже!.. Спи спокiйно... Вклонившись Вишеславу, Добриня, задкуючи, вийшов з палати.
      Додому Добриня повернувся вдоволений, велiв Рутi дати вечерю, налити йому меду.
      - I як князь Вишеслав? - запитала вона. Добриня спочатку випив кухоль меду, закусив шматком в'ялено? веприни i тiльки потiм вiдповiв:
      - Князь Вишеслав вельми юний i утлий. Не в отця свого вiн пiшов, о нi! Такому важко буде тут, у полунощнiй землi, нi, по очах бачу, не жилець у Новгородi князь Вишеслав, не витрима?...
      - I тобi зовсiм нiчого боятись його? - цiкавилась далi Рута.
      - Боятись його?! Ха-ха-ха! - навiть засмiявся Добриня. - Та хiба ж може вiдмiдь боятись якогось зайця?..
      Пiзня нiч. Спить Новгород, тереми над Волховом, княжий терем, всi концi й людi? в них... Не спить тiльки князь Вишеслав, вiн ходить у порожнiй палатi терема, зупиня?ться бiля вiкна, дивиться на темний Волхов, чорне небо, в якому сяють новi, не знайомi йому зорi.
      Що ж це? На бiлому обличчi князя щось заблищало, зникло. Схилившись до пiдвiконня, плаче, плаче князь Вишеслав...
      7

      ...Смерд Давило тiкав - минув болото на Оболонi, пробiг верболозами над Днiпром, нарештi, пiрнув у пущу i там, забившись у кущ, сидiв, важко передиху вав, спочивав...
      "Вони мене не знайдуть, не вiзьмуть", - думав Давило.
      Навкруг пуща, стiни кущiв, поваленi буреломом дерева, - нiхто не пройде цих нетрiв, а коли й пройде, то буде вже пiзно, - у прорiзах мiж гiллям дерев угорi видно син? небо, золотистi окрайки хмаринок - уже вечорi?, скоро нiч, доки вона закiнчиться, Давило буде далеко, аж за Вишгородом.
      Нi, нi, його тепер не пiймають, - удалинi, на болотах i у верболозах над Днiпром, вiн чув кроки й голоси, позад себе, одразу за собою, але в пущi цi голоси стали вiддалятись, пiзнiше й зовсiм зникли, не чути ?х i зараз - тихо, як тихо в нетрях!
      Воля! Так, загнаний у кущi, переслiдуваний Давило вiдчував себе тут вiльним, вiн вряту?ться, втече, блукатиме над Днiпром, у лiсах, у полi. Надалi, й либонь довго, боятиметься людей, тiкатиме вiд них, але це все ж таки воля, нiхто не зв'яже його рук, що так багато працювали й ще можуть працювати. Мине час, все забудеться, вiн повернеться до людей, може, навiть приповзе до города Ки?ва, вiзьме жону свою й дiтей, пiде з ними свiт за очi, в поле, викопа? там землянку, розоре шмат землi, блукатиме, як звiр, але житиме - воля, вона здавалась такою близькою, небо вгорi темнi?, скоро нiч...
      I в цю останню перед заходом сонця годину смерд Давило пригадав так багато, либонь, усе сво? життя.
      У його пам'ятi виринув далекий час, ще за княгинi Ольги, коли вiн мав невеликий шматок землi, хижу за Перевесищем.
      Тодi Давило проклинав цей шмат пiсно? землi, що родила мало й рiдко, проклинав свою хижу, в якiй нiчого було поставити на вогнище, де вiн, жона, дiти покотом спали на твердiй холоднiй землi.
      Зараз вiн згадував убогий свiй шматочок, як священну землю, древня хижа його отцiв здавалась теремом, бо коли вокняжився Ярополк, двiр його забрали, хижу розкидали, а самого з родиною погнали в пiски за Оболонню.
      Давило не здавався, вiрив, що це минуче, чутка йшла, що йде на Ярополка брат його Володимир, вiн - син рабинi, захистить старi закони й покони.
      Тому Давило, а разом ще багато людей, яких скривдив Ярополк i його бояри та во?води, взяли в руки мечi й колля, били в спину во?в Ярополка, коли тi тiкали з Ки?ва, радо зустрiчали Володимира, покладали на нього так багато надiй.
      Чому ж нинi Давило тiка? в лiси й нетрi, кого вiн бо?ться в городi Ки?вi, де князем сидить син рабинi, великий князь Володимир?
      Марно сподiвався Давило, що йому й таким, як вiн, убогим людям стане краще при Володимирi, марно вiн за нього боровся, вiрив йому.
      Оболонь, куди вигнав його князь Ярополк, стала для смерда Давила погубою, шмат пiску, на якому вiн викопав землянку, не давав нiчого, взяв Давило купу в купця Божедома з Подолу, з лiта в лiто працював, а все не мiг сплатити, прирiст на купу йшов - мiг Божедом зробити його обель* (*Обель - вповнi, зовсiм.) холопом.
      Не один Давило так страждав: на власному дворi в пiсках не родить нiчого, захоче купець чи боярин - дасть роботу, не захоче - гризи корiння, ?ж давленину, буде робота - вистачить тiльки на на?док, а вдома ж голоднi жона, дiти, кругом смерть!
      Вони стали навiть християнами - на землю надiй не покладали, цар земний Володимир i його бояри, й во?води не тiльки нiчого не давали, а, навпаки, все брали й брали, може ж, цар небесний змилу?ться над ними...
      Христос не допомiг - у лютiй ненавистi вони йшли на кладовища, валили там хрести; голод робив сво? - i вони уночi потай стали пiдкрадатись до склепиш, купцiв на Подолi. Так Давило потрапив на дворище Божедома, коли ж той з сторожею застиг ?х на пограбуваннi, то й убив його.
      Давилу страшно все це згадувати й уявляти - безумна рука, що налита ненавистю й злобою, тяжка длань, яка трима? топiр, та хiба стрима?ш ?х, зустрiвши вiч-на-вiч ворога?!
      Нiч! Коли б швидше нiч - смерд Давило тепер головник i тать, вiн не може пiти до сво?? родини, до голодно? жони й дiтей. Тiкати, далi тiкати з города Ки?ва!
      Але що це? Праворуч почувся трiск сухо? гiлки - Давило повернув туди голову, лiворуч почулися кроки - вiн схопився, один гридень з мечем сто?ть попереду, ще багато стоять позаду.
      Коли смерда повалили на землю й били, вiн мовчав. Уже стемнiло. Зв'язавши руки, повели смерда по долинi.
      Удалинi вималювався на горах Ки?в. Нiч прийшла, але воля була далеко.
      8

      На горах ки?вських, високо над Днiпром, там, де колись було требище богiв Русьшя землi й Воздихальниця, вирiс храм.
      Його видно було з Подолу й берегiв Днiпра, вiн вставав, як дивне видiння, здалеку перед мандрiвником, що наближався до Ки?ва суходолом чи водою. "Дивен храм, в свiтi такого нема?", - говорили про нього.
      I то правда - храм в iм'я Богородицi був дивен, вiн не нагадував грецьких соборiв - важких кам'яних споруд з позолоченими дахами, високими вiкнами, широкими дверима, - вiн несхожий був i на болгарськi храми - сiрi будiвлi, що ставились на скелях, чи, тим бiльше, на суворi, складенi з темного дикого каменю храми далекого Пiвдня й Сходу.
      Здателi храму Богородицi в городi Ки?вi склали його з легко? цегли, сiни мазали червоною фарбою, навкруг вiкон i дверей вилiпили з бiло? глини пальмети, винограднi грона й всiлякi оздоби, дах поклали з хвилясто? сiро? черепицi, поставили на банях-шатрах позолоченi хрести, що свiтились у голубизнi неба, як зорi...
      Храм цей нiби виростав з гущавини дерев, його, здавалося, народила, зметнула над горами й злилась з ним рiдна ки?вська земля, камiння його складали, пiдносили, вивершили руськi люди.
      Поперед храму на восьми дубових стовпах почепили мiдянi била, якi ранiше висiли на городницях ки?всько? стiни; начищенi до блиску, вони нагадували золотi щити. Не сторожа Гори, а убогi задушнi люди, що шукали собi притулку бiля церкви, взялися за клепала, вдарили в била, й луна покотилась над горами, Днiпром, далекими лугами...
      Князь Володимир, якого ?пископ Анастас i всi священнослужителi запросили на освящення храму, проминувши двiр Гори, зупинився на схилах, довго слухав передзвiн бил, милувався новою спорудою.
      - Добре потрудились нашi здателi, - промовив вiн до бояр i во?вод, якi оточували його. - Дивен храм, височiтиме вiки...
      Здатель Косьмина, що стояв по праву руку вiд князя, стиха сказав:
      - Чимало доводилось сперечатись з гречинами, не все побудоване в Царгородi годне тут, на Русi.
      - Спасибi тобi, Косьмино, - вiдповiв Володимир, - бачу Русь у цьому храмi, доки стоятиме вiн, люди й здателя не забудуть.
      - Я робив токмо те, що велiв ти, княже, - вклонився Володимиру Косьмина.
      Навкруг церкви зiбралось на той час безлiч людей ки?вських - бояр, во?вод, ?хнiх жон i дiтей, плавом туди йшли ремiсники, смерди, холопи.
      Оточений священиками, поперед яких крокував ?пископ Анастас, князь пiднявся сходами, проминув сiни храму, вийшов на його середину й зупинився.
      Дивне, нiколи не бачене видовище вiдкрилось його очам. Просто перед ним, залитий яскравим промiнням багатьох свiчад i панiкадил, сяяв золотом, срiблом дорогоцiнними камiннями олтар. Над ним, у глибинi банi, на золотому тлi викладений був з смальти образ Христа - вiн сидiв у рiзьбленому крiслi, з золотою короною на головi, трохи косуватий, з товстими, зведеними докупи бровами, довгими вусами й тонкою борiдкою, у бузковому хiтонi й синьому корзнi, з ?вангелi?м у лiвiй руцi, високо пiднявши правицю, суворий i грiзний.
      Навкруг Христа майстри зробили напис: "Дивiться, дивiться, я один, i нема? бога, крiм мене; я сотворив землю, а з не? людину, сво?ю десницею поклав основу неба..."
      Проте князь Володимир не бачив i не прочитав цього напису - вiн дивився на осяяний промiнням сонця, освiтлений множеством свiчок i панiкадил олтар.
      Там, на тлi кiворiя* (*Кiворiй - вигнута стiна над престолом.) , також з смальти зроблений був образ богородицi - вона стояла в синьому царському одязi i червоних черевиках на зеленому постаментi, високо пiднявши руку, дивлячись перед собою.
      Не пишнi царськi одяги, не коштовне камiння на поясi, рукавах i плечах богородицi, не золото, що сяяло, грало, блищало навкруг не?, прикували до себе Володимира.
      Вiн бачив тiльки ?? обличчя, блiде, трохи нiби стомлене, очi - смутнi, благальнi, якiсь замрiянi, - все дуже просте, звичайне, людське.
      I чомусь у цю хвилину князь Володимир подумав про свою матiр, яку палко любив, але не знав, про яку мрiяв, ждав, але так i не мiг дiждатись... Вона, Малуша, здавалося йому, повинна була бути саме такою, як богородиця...
      - Мати моя! - прошепотiв князь Володимир. - Аще ти жива, прийди до мене, аще ж не прийдеш, то хоч помолись за мою душу!
      I це людське, живе, правдиве було не тiльки в обличчi богоматерi. Праворуч i лiворуч вiд не?, але набагато нижче, змальованi були апостоли - дуже високi, кремезнi, бiльше схожi на во?в, анiж на святих, чолов'яги з довгими, простягнутими до богородицi руками, з суворими великими очима, всi в яскравих одягах, золотом шитих черевиках.
      Такi ж були й мученики, ?вангелiсти, пророки - всi святi, змальованi в склепiннях i на стiнах церкви, - в ?хнiх постатях було щось вигадане, штучне, але тим дужче проступали в них риси живого - сам Христос обличчям, постаттю, одягом нагадував князя Володимира, апостоли - горянських во?вод i бояр, а один з святих, ?вангелiст Марко, крапля в краплю схожий був на покiйного купця Божедома, i посмiхався навiть так, як купець, - лiвим кутиком рота й одним лiвим оком; люди ж, що вклонялись ?м, схожi були на гриднiв, рата?в, смердiв Русько? землi.
      Проте нi князь, нi во?води й бояри, що оточували його, не думали про це - у високому кам'яному храмi, де все блищало, сяяло, переливалось, а в повiтрi снувались пахощi ладану й смирни, де лунав урочистий спiв хору, а голос людини був глухим i кволим, все нагадувало землю, але було величним, неосяжним, а через те й неземним.
      Вражений тим, що побачив, князь Володимир також став на колiна, широко розвiв рукл, промовив:
      - Дивен храм твiй, господи! Все премудрiстю тво?ю сотворив ?си!
      Коли ж вiн пiдвiвся, то сказав ?пископу Анастасу, що стояв близько вiд нього:
      - Я вражений тим, що побачив, Анастасе!.. Однинi й довiку велю давати на храм цей десятину того, що маю...
      На обличчi Анастаса засяяла щаслива посмiшка, - це було саме те, чого вiн ранiше домагався, але князь Володимир перевершив самого себе: десятина його прибуткiв - великi скарби.
      - Щедра десниця твоя, княже Володимире, за це стократ вiддасть тобi Всевишнiй... А коли так вчинив, дозволь називати храм Богородицi довiку Десятинним. - Так i буде! - згодився князь.
      9

      У палатi Людянiй ще горять свiчi, в яскравому ?х сяйвi князь Володимир сидить у дубовому крiслi - в срiблястому колово?, з багряним корзном на плечах, у червоного хза чоботях; боярство й во?води стоять там, де темнiше, - попiд стiнами палати, в кутках, бiля поручнiв сходiв.
      Душно! Нiч була парка й гаряча, розчиненi дверi й вiкна, що виходять до Днiпра, але й звiдси не тягне свiжим повiтрям - горить земля, гаряча вода в берегах.
      Чому нинi так рано встав князь, чому боярство, мужi, во?води ще потемному прийшли до терема, чому всi вони, i навiть князь, неспокiйнi, тривожнi, чого ждуть?
      - Ми готовi!.. Твори, княже, суд i правду! - чути в палатi один, другий голос.
      У сiнях, а потiм на сходах чути кроки небагатьох людей - ось на верху стало кiлька гриднiв, вибiгли тiуни, ябетники, ?мцi, вони стали, ждуть.
      I от знову лунають кроки - сходами йде кiлька чоловiк; спочатку видно ?хнi голови, плечi, далi руки, ноги.
      То йшов, оточений гриднями, смерд Давило, вiн ступав твердо й важко, дивився в землю, руки зв'язанi за спиною.
      Гриднi штовхали його, але вiн, либонь, уже не вiдчував ?хнiх ударiв; крок, ще крок, Давило став посеред палати.
      Князь Володимир i смерд Давило - один напроти одного, князь у срiблясто-багряних сво?х одягах у крiслi, Давило - з непокритою головою, у вретищi, босий - перед ним.
      - Оцей смерд наробив багато зла на Подолi, - чути в палатi голос тiуна Чурки, - вiн давно тать i розбiйник, убив купця Божедома.
      Але князь Володимир не чув цих слiв, вiн дивився на смерда, бачив його обличчя: чоло, на яке падала грива буйного сивуватого волосся, крутi брови над сiрими очима, трохи пласкуватий нiс, набряклi уста.
      Володимир був певен, що бачив колись цю людину... Але де? В його пам'ятi виринали днi дитинства й юнацтва, - нi, вiн тодi не зустрiчав цього смерда; Новгород? - нi, цей смерд туди не мiг потрапити; сiчi пiд Любечем, у Ки?вi?..
      ...Рано на свiтаннi князь Володимир вступав до Ки?ва. На Подолi його зустрiчали во?вода Рубач, гридень Тур, iде багато людей, якi боролись з Ярополком, а мiж ними, так, мiж ними був i смерд, що стояв зараз перед ним, тiльки Володимир не встиг тодi запитати - хто ж вiн?
      - Як тво? iм'я? - запитав нинi князь Володимир.
      - Давило, - вiдповiв смерд.
      - Ти зустрiчав мене на Подолi? - з натиском i нiбито з болем продовжив князь.
      - Правда, княже, було таке на Подолi... - пролунало в палатi, але нiхто з бояр i во?вод не зрозумiв, що саме запитував у смерда князь, як не зрозумiли й того, чому так вiдповiв на це Давило.
      - Вiн, вiн, княже, - гомонiли бояри, тiуни, ябетннки, - грабував склепища на Подолi, це вiн убив купця Божедома - в сiнях стоять вiдоки й послухи, вони скажуть усю правду.
      Князь не велiв, як годилось i як завжди водилось у таких випадках, кликати вiдокiв i послухiв, а запитав просто в смерда:
      - Ти вчинив татьбу, убив купця?
      У палатi настала тиша, бояри й во?води знали, що смерда вже допитували з iспитом - залiзом, водою, але вiн нiчого не сказав, мовчав, - що ж тепер скаже князевi?
      Довго мовчав i Давило. Це була хвилина, коли вiн мiг сказати князевi так багато - розповiсти про сво? важке життя, згадати, як з мечем у руках вiн колись захищав його - князя, як довго вiрив у нього, а далi вже не мав сили терпiти, через що убив купця Божедома.
      Мiг Давило - i про це вiн також подумав - сказати князевi, що не повинен у смертi купця, - його допитували вже залiзом i водою, нiчого не вирвали, ще одно слово - i князь Володимир його помилу?.
      Та що це дасть? Здобути порятунок лжею? Нi! Давило - смерд, найбiднiша в городi людина, та жив по правдi, за правду зараз загиба?, нехай же правдою докiнчу?ться i його життя.
      Давило глибоко зiтхнув, здвигнув плечима.
      - Так, княже, - тихо й спокiйно вiдповiв вiн. - Це я грабував склепища купця Божедома, а потiм i вбив його... Палату прорвало.
      - Бачиш, княже, - лунали голоси, - ось вiн, тать i розбiйник, ось ворог твiй i наш, княже... Да убi?н i сам буде! Проте князь Володимир не поспiшав. Перед ним стояв не один смерд Давило, вiн бачив за ним щось бiльше, страшнiше.
      - Смерде Давиде! - прозвучав у палатi неспокiйний, уривчастий голос князя. - Навiщо й чому ти вчинив так?..
      Давило, що став, навпаки, зараз дуже спокiйний, вiдповiв просто, щиро:
      - А що менi було робити, княже? Мав колись двiр на Перевесищi - князь Ярополк викопав там рiв. Дали менi двiр на Оболонi, а я не мав там нi зерна, щоб жити, взяв купу в Божедома. Княже Володимире, - голоснiше сказав Давило, - я працював у купця як вiл - з рання до ночi, а часто й уночi, на нього працювали й жона моя, дiти, але купу легко взяти, набагато важче вiддати, аще попав я в неволю, будуть рабами дiти мо? й онуки...
      Це були страшнi слова про те, яка глибока прiрва виросла мiж боярами й во?водами, що стояли тут, у Золотiй палатi, й убогим смердом.
      - У мене, княже, нiчого-нiчого нема? в свiтi, - хрипко говорив Давило, - я аки птах, що гнiзда не ма?. Божедом не дав менi жити, був я закупом, став холопом обельним... Так що ж робити, куди пiти, до кого? Я убив Божедома, уб'ю того, хто забира? мiй шмат хлiба...
      Це були смiливi, загрозливi, просто зухвалi слова; всi в палатi жахнулись, зашумiли, загомонiли:
      - Смерть йому! Смерть!
      Тiльки сам холоп Давило не здивувався тому, що цi слова вирвались з його горла, - вiн знав, що зробив, знав, що його жде, вiн бiльше нi на що не надiявся - так i тiльки так мусив говорити!
      Князь Володимир, мабуть, не почув останнiх слiв холопа, не чув навiть шуму в палатi. На мить, якусь одну мить, вiн зрозумiв усе, що сталось з Давилом, вiдчув, здавалося, муку, горе, розпач цi?? людини-птаха, що втратила землю, рало, а далi взяла в руки й топiр.
      I за коротку мить вiн зрозумiв ще одно - оцей смерд Давило i всi, що стоять за ним, небезпечнi не тiльки для бояр, во?вод, купцiв, а для всi?? держави. Нинi вiн пiдняв сокиру на Божедома, завтра пiде проти нього.
      - Ти язичник? - запитав Володимир.
      - Нi, княже, християнин, - сказав Давило. Це була, либонь, чи не найстрашнiша в життi князя Володимира хвилина. Досi йому тiльки iншi говорили про його княжу владу, сам же вiн боровся за не?, щоб дужою, незборною була Русь, зараз князь-василевс побачив, чого досягнув, яка справдi всемогутня його десниця, - вiн може карати й милувати, давати людям життя i забирати його в них, вiн пише переложний закон, якого й сам не може змiнити. Дивись, княже Володимире, до яко? вершини ти дiйшов!..
      I вiн сам жахнувся того, що сталось: шкодуючи в серцi Давила, нiчого не мiг зробити, закон ? закон, минуле вiдступило, його вже не iснувало, було важке, страшне, неминуче нове. Давило один, а людей множество, князь один, а во?вод, бояр, мужiв багато, - йому не зупинити того, що йде на Русi, але хоче рятувати Русь, мусить творити новi суд i правду...
      Лишалось одно - Давило грабував склепище й убивав купця не сам, з ним, безперечно, були й iншi смерди; якщо вiн викаже ?х, може, легша стане i його провина.
      - З ким iшов на татьбу? З ким ти убивав купця Божедома? - суворо запитав князь.
      Давило подивився на Володимира очима, в яких було здивування та ще, либонь, пiдозра. Невже ж князь Володимир не зна? ще Давила, не розгадав його?
      - Княже, - промовив вiн. - Таких, як я, ? множество. Але йшов на татьбу, вбивав купця токмо сам... Вiн був готовий до всього, що скаже князь.
      - Да убi?н буде! - промовив Володимир, встав з крiсла й пiшов з палати.
      1
      0
      Малуша не здивована. Вона часто тепер бачить Тура, що живе в землянцi недалеко вiд Берестового. Мине день-другий, а там Малуша й зустрiне Тура - вiн iде до Днiпра ловити рибу, збира? гриби в лiсах, злаки в лузi.
      Цього разу Тур не такий, як завжди, - в промiннi згасаючого сонця Малуша бачить його надзвичайно блiде обличчя, на якому дрiбно смикаються м'язи, закушенi уста, а пiд очима й на щоках кiлька сльозин.
      - Що з тобою, Туре? Ти плакав?
      Вiн огляда?ться навкруг, наче хоче подивитись, чи не пiдслуху? ?х хтось? Але хто й чого ?х буде слухати тут, у лузi? Тур одвернувся вiд Малушi для того, щоб справдi змахнути рукою з щоки сльози.
      - Нi, я не плачу, Малушо! Це тобi тiльки здалося, - вiн пробу? посмiхнутись.
      Проте Малуше зна?, що це не так, - на щоках у нього були сльози, i зараз у Тура смика?ться обличчя, тремтять уста.
      - Сядь, Туре, - показу? на пень Малуша, - i говори, говори...
      Вiн сiда? на пень. Малуша сто?ть поруч. За гору закочу?ться сонце. Десь на косах квилить заблукала чайка.
      - Говори, Туре!
      Старий гридень дивиться вдалину, але Малуша зна?, що вiн нiчого не бачить: пустка в його очах, Тур загляда? в свою душу.
      - Не знаю, що робиться, Малушо! Нi, я вже нiчого не розумiю...
      Чайка на косах затихла, знайшла, либонь, сво? гнiздо, бо на мить долинув i одразу стих крик сполошених ча?нят.
      - Колись, - каже Тур, - я надiявся, що стане жити краще, а тому служив Ользi, Святославу, пiзнiше Володимиру, i, мабуть, найкраще йому, бо то син твiй, Малушо, ми його так ждали, так на нього уповали...
      - I що, Туре?
      - Нинi вночi покарають Давила: на Подолi вiн розбив склепище купця Божедома, убив i самого купця.
      - Голодно? - вирива?ться в Малушi.
      - Так, Малушо, дуже голодно, у Давила ? жона, дiти, онуки... Не сам iшов, ще багато людей було з ним, i я до купця ходив з Давилом.
      - Його пiймали?
      - Пiймали, били, судили, але вiн нiчого не сказав, все прийняв на себе, за що й прийме нинi вночi смерть...
      - Туре! А може, його помилують? Тур довгу хвилину мовчить.
      - Нi, нiхто його не помилу?. Судив Давила сам князь...
      - Володимир?
      - Так, Малушо! Судив його князь Володимир, а слово його непорушне... Василевс!
      Сонце зайшло, швидко сутенiло.
      - Василевс! - пересохлими устами шепоче Малуша. - Але хiба вiн не зна? - вiд кого пiшов, хто йому був i ? пiдпорою?
      - Все забува?ться, Малушо! Та й не вiн винен, навкруг нього Гора....
      - О! - Малуша стиснула руками голову. - Я знаю Гору, будь проклята вона довiку... Але ж ? бог, Володимир християнин...
      Тур нiчого не одповiв, на блiдому його обличчi затемнiли пасмуги.
      - Нi, так не буде, - рiшуче промовила Малуша. - Не Давила вiн судив - тебе, мене, себе самого. Що робить син мiй, пощо вбива? людей? Нi, Туре, бiльше терпiти несила. Я пiду на Гору, скажу, що ?сть його мати, повiм правду.
      Тур спробував посмiхнутись, але обличчя його тiльки скривилось вiд болю.
      - Ти нiкуди не пiдеш, нiчого не зробиш, Малушо! Уже пiзно, дуже пiзно йти тобi до Володимира. Оце все i ? правда; боже, яка вона жорстока й страшна...
      - Тобi погано, Туре? Ти зовсiм бiлий, тремтиш... Що з тобою?
      Тур мовчав. Темнiло навкруг, темнiшало i його обличчя.
      I тодi, вперше за всi лiта, Малуша зрозумiла й вiдчула, що не може далi ховатися в тишi монастиря, а мусить iти чимшвидше, одразу до сина свого i князя Володимира.
      ?й випало многотрудне й важке життя, - хто зна?, чи була ще людина в свiтi, яка б народила сина князя-василевса, але не знала б нi радостi, нi щастя, а, навпаки, тiльки кривду, горе, злиднi?!
      ?диною утiхою й пiдтримкою ?й було лише те, що вона безмежно любила сина, зрiдка бачила, молилась й у мислях охороняла, вiдчувала себе матiр'ю, а князя Володимира сином, жила на свiтi тiльки заради нього.
      Через це вона згодилась на все: одiрвала його вiд грудей i вiддала княгинi Ользi, тiльки здалеку попрощалась, коли ?хав до Новгорода, довго ждала його повернення й зустрiла, коли входив Володимир як великий князь до Ки?ва, ждала, нестерпно довго ждала, коли ходив у походи...
      Одного тiльки не могла зробити Малуша - вона не могла пiти до свого сина, обняти, поцiлувати, говорити з ним - мiж Малушею i сином стояла невблаганна, зла Гора, нiхто, нiхто в городi Ки?вi й на Русi не повинен був знати, що матiр'ю Володимира була рабиня, якщо хто й вiдав це, то мусив забути, крий боже, хто довiда?ться, що ця мати ще жива...
      Малуша боялась не за себе; що вона - рабиня, i що ?? життя! Син ?? Володимир - князь, вiн, мати була в цьому певна, буде князем добрим i справедливим, не може, не може ?? син бути таким жорстоким i безжальним, як княгиня Ольга, вiн буде таким, як отець його, любий Малушi Святослав!
      I коли Володимир пiшов на брань з Ярополком, якого ненавидiли й проклинали в Ки?вi всi люди, коли вiн пiзнiше сiв на столi, став великим князем i поламав усi закони Ярополка, а далi пiшов устрояти Русь, Малуша радiла i втiшалась - такий, такий, як i Святослав, ?? син.
      Вiн, правда, не визнав Христа, воздвиг требища старим богам, - Малуша чула, як осуджують за це Володимира християни, i сама вона, бувши християнкою, мусила, здавалось, його осудити...
      Та нi, - Малуша i велике множество таких, як вона, людей залишились на багатiй Руськiй землi убогими, у надзвичайно важкому, страшному сво?му життi вони не мали нi радостi, нi просвiтку, життя на землi чимдалi ставало для них важчим, а часто й просто нестерпним, вони нiчого не знали про бога, - що ж дивного, коли вони обертали очi сво? до неба, вiрили, що коли нема життя тут, то, може, краще житимуть в iншому свiтi. Через це Малуша й вiрила в Христа й богиню свого роду Роженицю, у богородицю й древню отчу богиню Ладу. Якщо в не? не було життя, то залишалась принаймнi вiра. Так i Володимир, мислила вона, вiн не кривдить християн, але склада? жертву Перуну й Дажбогу, - та хiба ж це не по правдi, люди?! Пiзнiше Малуша дiзналась, що син Володимир охрестився сам i хрестить Русь, - серце ?? втiшилось i благословило - добре, що вiн прийшов до Христа, тепер йому стане легше жити, дай боже тiльки, щоб у душi не забув Перуна, Дажбога, а особливо богинi ?хнього роду Роженицi...
      Проте саме життя Малуша сприймала таким, як воно й було, - важким, складним, часто жорстоким, вона хотiла б, бо цього хоче й пташка, жити краще, щасливо, але не могла. Коли не собi, то Малуша бажала щастя iншим людям, ?? ж щастям було те, що вона породила сина-князя, який багато добра мiг зробити людям.
      I вона вiрила, що так i буде. Важко, дуже важко жити сину ?? Володимиру, вiн живе мiж небом i землею, його оточу? хижа, жорстока, безжальна Гора, вiн - у походi, вiн - у палатi, вiн сто?ть перед усiм свiтом, проте все це для множества людей, вони люблять i поважають його, вiн печеться про них. Аби, аби тiльки сина не скорила Гора!
      Коли Тур розповiв про Давила, Малушi стало дуже страшно. Досi вона чула, що вiн одних милу?, а iнших кара?, - так i мусить дiяти Володимир, вiн на те й князь, - але як може вiн карати Давила, Тура - людей, якi життя свого не шкодували заради нього, якi вiрили й надiялись тiльки на нього?! Нi, нi, це не вiн робить, це дi? Гора, невже ж вiн цього не зна?, не бачить?.. Малуша вирiшила йти до сина-князя.
      Перед вечором бiля ворiт Гори зупинилась жiнка. Вона йшла, либонь, з самого низу, вiд Днiпра, бо стомилась, важко дихала. Стара, немiчна, вона стала бiля ворiт i довго не могла промовити й слова.
      - Що тобi треба, жоно? - запитали сторожi, що стояли бiля ворiт.
      - Ой людоньки, людоньки, - бiдкалась вона. - Менi треба бачити князя Володимира.
      Високий, вгодований гридень Брич, що був старшим сторожi, посмiхаючись, запитав:
      - А хто ж ти ?си, жоно, що так хочеш бачити князя? Жiнка трохи знiтилась, подивилась гостро на Брича й вiдповiла:
      - Я рабиня... Смердянка...
      - Що ж тобi до князя? - продовжив Брич.
      - Про те я говоритиму тiльки з ним... Пустiть-бо, пустiть, а там скажу князевi...
      Тепер уже всi сторожi засмiялись. Але вони обiрвали смiх - до ворiт наближався Вовчий Хвiст, сторожi розступились перед головним во?водою князя, вiдчинили ворота.
      Проте во?вода не пiшов одразу на Гору, зупинившись на воротях, вiн чув, як жiнка, що стояла перед сторожею, просила:
      - Пустiть мене, гриднi, на Гору, до князя.
      - Та хiба ж з тобою говоритиме князь?!
      - Говоритиме... Я мушу з ним говорити...
      I вона пробивалась до ворiт, хотiла вийти на Гору.
      - До чого ж уперта ти, жоно, - вже суворо заходились ?? умовляти сторожi. - До нашого князя не кожен i боярин доступить...
      - Ви мене тiльки пропустiть у ворота, а вже там я доб'юсь до нього, - твердила жiнка. I знову вони сказали:
      - Ти, жоно, нiчого не зна?ш. Якщо б i пустили тебе, то ? сторожа за ворiтьми, перед теремом княжим, у сiнях терема... Хто тебе до нього допустить?
      Старший сторожi Брич уже загримiв:
      - Одiйди, жоно, вiд грiха... Куди тобi, смердянцi, до василевса? Не дратуй мене, жоно, бо, коли розгнiваюсь, велю гридням гнати тебе.
      - А я не пiду! - запалилась жiнка. - Не руште мене, не пiду...
      Во?вода Вовчий Хвiст, що все стояв на воротях, ступив назад, подивився па жiнку, на сторожу.
      - Навiсна, безумна! Женiть-бо ?? звiдси, гриднi! Гриднi пiдняли ки?.
      - Тiкай!
      I Малуша - стара, немiчна Малу та, що стояла перед княжою сторожею, - зрозумiла, що марно вона, iдучи сюди, думала й сподiвалась, що ?й пощастить потрапити на Гору, побачити сина-князя, говорити з ним...
      Важко було колись людям добиватись сюди, на Гору, а все ж вони ходили й добивались, дуже важко було i ?й пiд щитом брата свого потрапити сюди, але в сто крат важче й просто неможливо пройти тепер на Гору, де сидить, владу? князь-василевс.
      Малуша не стала бiльше говорити. Та й що говорити? Сторожа вже замикала ворота, ?й не було до не? - матерi - нiякого дiла, тепер уже Малуша нiчого не може зробити - нема? Давила, забили ще багато людей.
      Але не тiльки це турбувало й краяло серце Малушi - сторожа бiля ворiт, сторожа на стiнах, сторожа бiля терема, сторожа в сiнях - отак усi нiбито стережуть князя-василевса, тiльки бiля серця його сторожi нема?, душi ?? сина нiхто не охороняв.
      Починало темнiти. Трохи зiгнута в спинi, стара вже, немiчна жiнка тихо спускалась Боричевим узвозом. Малуша шкодувала, о, як дуже шкодувала вона в цю вечорову годину, що боялась, а вiдтак i не призналась, не пiшла нiколи до сина-князя. Тепер вона зрозумiла, що повинна була це зробити, - боже, боже, як багато могла б розповiсти тодi мати Володимиру! Може, адже все може бути, вiн би i жив не так, не ховала б його вiд людей сторожа. Нинi ж уже пiзно, та й не могла вже нiчого зробити Малуша. ?й важко, невимовне важко, але що вона - смердянка, убога черниця, жiнка, яких множество, тьма...
      А вiн?! О, як важко, як страшно йому жити, коли сидить за високою стiною, за ворiтьми, коли до нього не може доступить нiхто, i вона - мати?!
      Жiнка спускалась все нижче й нижче Боричевим узвозом, але не бачила, як i куди йде, сльози застилали очi, серце колотилось у грудях, пiдгинались ноги...
      1
      1
      Нiч... Князь Володимир спочивав на ложi сво?му, поруч ще одно ложе - царицi Анни. У теремi, за розчиненим вiкном, скрiзь на Горi тихо. Спати, тiльки спати.
      Але князь Володимир не спить - вiн лежить, розплющивши очi, дивиться на тьмянi обриси палати, образи на стiнах, за вiкно, де крiзь гiлля дерев видно всiяне зорями небо.
      Все, як було колись, - та ж спочивальня, тi ж стiни, вiкно, i зорi за ними все тi ж - вони пливуть i пливуть у вiчному круговоротi - яскравi, може, трохи кволiшi, нiж ранiше, i дерева пiд вiкном тi ж, може, буйнiшi тiльки, вищi...
      Лише сам князь Володимир чомусь не такий, як колись. Роки, так, либонь, роки дають себе знати - нема? давньо? сили, менше здоров'я, кволiша? рука.
      Проте не це турбу? й не да? спати князевi Володимиру - в нього болить серце, весь час неспокiйна душа, увесь час, як хмари й зорi за вiкном, пливуть, пливуть, бентежать душу думки.
      Здавалося, чого б турбуватись, непоко?тись князевi? Вiн досягнув, чого хотiв: Русь знають нинi всi в свiтi, ?й нiхто не загрожу? та й не може загрожувати - спи спокiйно, княже-василевсе, спи!
      Нi, вiн не може спати. Неспокiйно на його душi, перед очима князя Володимира вста? ранок минулого дня, Людяна палата, смерд Давило, вiн бачить i бачить його одверте, щире, спокiйне навiть перед смертю обличчя, чу? й чу? його слова: "А що я мав робити, княже?.. Аще попав я в неволю, будуть рабами дiти мо? й онуки... У мене, княже, нiчого нема? в свiтi, я аки птах, що гнiзда не ма?..."
      Князь Володимир вста? з ложа, пiдходить до вiкна, дослуха?ться... Тихо, дуже тихо, але йому зда?ться, що ось-ось серед ночi пролуна? крик - так квилить смертельно поранена чайка, так кричить, прощаючися з свiтом, людина.
      "Нi, його не скарають цi?? першо? ночi, - дума? князь. - Завтра ж я владою, що дана менi людьми й богом, прощу Давила, не послухаюсь нi бояр, нi ?пископа, бо сам Христос велiв карати, але й прощати..."
      Володимир дивиться в пiтьму, дослуха?ться до шумiв ночi не лише через те, що пам'ята? й не може забути Давила.
      Тiльки стемнiло, до нього приходив во?вода Вовчий Хвiст, смiючись, розповiв, що, йдучi? на Гору, бачив, як бiля ворiт Гори до князя добивалась якась жiнка.
      - Що за жiнка? - здивувався й чомусь раптом навiть здригнувся.
      - Якась смердянка, - засмiявся Вовчий Хвiст, - стара вже, немiчна, в темному платнi, каже: "Хочу говорити тiльки з князем... Все йому скажу... Допустiть до князя..." Навiть кричала на сторожу: "Чого ви його оточили?.. Чого трима?те?" Дивна жiнка, княже, навiсна, безпам'ятна, я сам велiв ?? гнати. I ?? прогнали киями...
      - Ти зробив недобре, во?водо! - сказав на це Володимир. - Таку жiнку слiд було до мене пропустити...
      - Княже Володимире, - вiдповiв Вовчий Хвiст, - та коли б таких жiнок i всiх людей пускати на Гору, нам би життя не було.
      - Велю тобi, - суворо промовив Володимир, - iди й шукай цю жону.
      Во?вода Вовчий Хвiст пiшов, вiн послав багато гриднiв шукати в передграддi, на Подолi й Оболонi жону, що приходила ввечерi на Гору, добивалась до князя... Але все це марно, марно. Жона, яку прогнали вiд Гори киями, нiколи вже не прийде до князя, якщо хто ?? бачив, зна?, то побо?ться сказати...
      I хто ця жона, чому вона так настирливо добивалась до нього саме ввечерi, перед нiччю, коли будуть карати Давила? Страшна здогадка бентежила, мучила, краяла серце князя, в обличчi, якого вiн не бачив, у темному платнi, що прикривало старе тiло смердянки, у словах ??, про якi говорив Вовчий Хвiст, князь Володимир вгадував одну тiльки жiнку - свою матiр Малушу. Але де вона зараз, де, о, як важко знайти рiдну, найрiднiшу в свiтi людину, хоч би це була й матiр, коли сам ?? не зна?ш.
      Звичайно, йому було б легше, коли б вiн знайшов матiр, якби бiля нього була рiдна, близька людина. Але в князя Володимира нiкого-нiкого нема?, пiшла з Гори Рогнiда, сво?ю ж десницею вiн послав у землi синiв...
      ? у нього, правда, жона, цариця Анна. Он вона лежить на високому ложi, в пiвтемрявi спочивальнi, Володимир бачив ?? - таке чарiвне обличчя, випещене тiло.
      Як збiгаються подi?, як нанизу?ться кiльце за кiльцем у довгому чепi життя! Тiльки цього вечора цариця Анна була дуже сердечна, тепла, нiжна, сказала йому:
      - Ти кращий, нiж я думала, мiй муже, ти був варваром i язичником, нинi став християнином i василевсом... i ти тiльки почав сво? дiла, на якi тебе покликав i благословив бог, ти будеш великим василевсом, мiй муже! - Анна притулилась до нього й поцiлувала. - А я, - продовжила вона, - за все це хочу зробити тобi й свiй дарунок, хоч цей дарунок буде радiстю тво?ю й мо?ю...
      - Який дарунок?
      - Я непразна, Володимире, ношу пiд серцем тво? дитя певна, буде це син...
      - Спасибi! - обняв i поцiлував ?? Володимир. Зараз вона спить, що ?й - тiльки спати й спати. Анна зробила все, що могла зробити; вона народить сина, це буде ?хнiй син, князь Володимир, напевне, любитиме його, але яка чужа йому була ранiше, а чимдалi все бiльше й бiльше оця жона, славолюбна, самозакохана порфiрородна Анна, що не може збагнути й навiть уявити муки, тривоги Володимира.
      Стоячи бiля вiкна, вiн раптом здригнувся. Все втрачене, князь-василевс нiчого не може виправити - серед ночi й пiтьми народжу?ться, якусь мить луна? й затиха?, як випущена з лука стрiла, крик, - це вмер смерд, обельний холоп Давило.
      1
      2
      Спустившись з Гори, Малуша сiла пiд кущем над Почайною. Пiсля всього, що сталось, у не? не було сил повертатись до монастиря в Берестовому, вона просто не хотiла туди йти.
      Так вона й сидiла на пiску, що остигав над водами, дивилась, як снуються навкруг присмерки, темнi? Днiпро, розтоплюються вдалинi береги й коси.
      Раз Малуша почула, як шляхом, що вився вiд Боричевого узвозу до Берестового, а ще один раз до Подолу промчали з Гори вершники. Вона затремтiла, зiщулилась пiд кущем, нiби смертельно поранена птаха, - крий боже, побачать ??!..
      Коли прийшла нiч, ?й стало легше - темно навкруг, темним-темно в душi Малушi, вона нiчого вже не ждала, нiчого не бажала.
      Вона навiть заснула - тихо, сидячи, як умiють спати старi люди, - похиливши голову на груди, опустивши в'ялi, висхлi руки на пiсок.
      I тодi ?й привидiвся дивний сон: нiби вона, як ластовиця, полетiла над берегами Днiпра, долетiла до ворiт Гори, перепурхнула через них, пропливла двором, спустилась бiля терема, зайшла в сiни, швидко пiднялась на верх, стала серед палати.
      Син ??, Володимир, стояв у кутку, промiння багатьох свiчок виразно освiтлювало його обличчя.
      "Хто ти ?си?" - запитав князь Володимир.
      Малуша здригнулась, простерла вперед руки.
      "Я - твоя мати, Малуша!" - здавленим голосом промовила вона, дуже тихо, нечутне раз i другий ступила вперед, а вiн побiг ?й назустрiч, схопив за руки, обняв, припав головою до грудей.
      Ще мить - i вiн став перед нею на колiна...
      "Не ставай передо мною на колiна, - суворо промовила Малуша, - не ставай, бо це осрама. Ти - князь, я проста жiнка, крий боже, хтось побачить тебе на колiнах передо мною, краще вже я стану перед тобою".
      "Нi, нi, нi!" - крикнув вiн, але пiдвiвся й став бiля не?.
      Тепер син, ?? дитя, Володимир, був поруч з нею, вона бачила так близько блiде, рiдне його обличчя, сиве волосся й вуси, темну родимку бiля правого вуха, з якою вiн народився i яку тiльки вона знала.
      "Як довго, довго я шукала й ждала зустрiчi з тобою", - вирвалось у Малушi.
      "Я тебе також шукав i довго ждав, мамо, - вiдповiв Володимир. - Тобi, либонь, нелегко було зiйти на Гору. Ти стомилась. Сядь ось тут, спочинь".
      I вона сiла, але не в крiсло, на яке показував син, а на простiй дубовiй лавi бiля дверей. "Колись у давно-давно минулi роки, - пригадала Малуша, - жила в цiй свiтлицi Ольга, а тут, на лавi, лежали ключi..."
      Вiн стояв перед нею, освiтлений вогнями семисвiчника, у темно-бузковому, золотом шитому платнi, з червоним корзном на плечах, пiдперезаний широким поясом, у зелених хзових чоботях.
      "Боже, боже, - прошепотiла Малуша, - який ти красивий, добрий син i який суворий, холодний свiт..."
      "Вiн суворий i холодний, - одразу ж сказав Володимир, - але не для нас, мамо. Я щасливий, бо знайшов тебе, поведу тепер у Золоту палату, посаджу одесну себе, одягну на твою голову корону Ольги, скажу людiям, во?водам сво?м i боярам, гридням i дружинi, мужам всiх земель: се - мати моя, ось вона сидить i повинна сидiти поруч зi мною ".
      "О сину, сину, - вiдповiла Малуша, - як ти похожий на батька свого Святослава. Нi, не пiду я в Золоту палату, не одягну корони Ольги, не сяду одесну тебе... Колись ти, як син мiй, лежав бiля серця мого, зараз ти князь Русi, а лежиш у серцi в мене. Одного я б хотiла, - промовила Малуша й тяжко зiтхнула: - Щоб ти нiколи, нiколи не забував про мене. - Вона гладила й гладила сивий чуб на його головi. - А до тебе я йшла, щоб просити про Давила, не вбивай його, сину, пожалiй себе, мене..."
      I раптом Малуша прокинулась. Пiсля яскравих вогнiв палати, якi вона так виразно бачила в снi, пiсля тепло?, душевно? розмови, що тiльки-но була в не? з сином, ?? дуже злякала темрява навкруг, пустка, в якiй раптом опинилась.
      Але не тiльки це сполошило й змусило затремтiти все тiло Малушi - серед темряви й пустки, що стигла над Днiпром, берегами, Горою, всiм свiтом, вона почула нестямний крик, крик людини, що помира? i востанн?, бодай голосом сво?м, проща?ться з свiтом.
      - Боже, боже! - вирвалось у Малушi. - Поможи ж йому, поможи!
      Крик ще мить лунав у пустцi й тишi ночi i як раптово виник, так i обiрвався.
      - Най буде прощен! - промовила Малуша й закуталась у хустку, щоб зiгрiти перемерзле тiло...
      Хто зна?, чи довго сидiла вона - для не? зникло все, навiть час... Година, двi, три - а хiба не однаково?
      Починало свiтати, коли вона звелась на ноги, якийсь час стояла, тримаючись за стовбур верби, щоб не впасти, знайшла на пiску цiпочок, сперлась на нього i пiшла, пiшла понад берегом.
      З лiво? руки, далеко за Днiпром, яснiло небо, там плавали легкi, схожi на заблукалих овець хмаринки, одна хмара, висока, темнувата, сягала високо вгору й нагадувала пастиря, що сто?ть з ки?м у руках; над плесом колихався, як прозора блакитна намiтка, туман, праворуч темнiла Гора - з лiсами, якi круто спадали яругами до Днiпра, чорною стiною вгорi.
      Спираючись на цiпочок, Малуша йшла понад Днiпром - стежкою, що звивалась по долинi, серед кущiв, з яких сипалась холодна роса, гаями, де панувала тиша.
      Так вона дiйшла до землянки, в якiй жив Тур, сiла на каменi недалеко вiд дверей - вiн немiчний, хворий, може, ще спить, навiщо його будити?!
      Проте Тур надто довго не прокидався, не виходив, вже сонце почало вставати з-за Днiпра, а в землянцi було все тихо.
      - Туре! - покликала Малуша. У землянцi нiхто не вiдповiв, i це було дуже дивно, бо старий гридень прокидався вiд найменшого шуму.
      - Туре! - пiдвелась Малуша з каменя й постукала в дверi.
      Вiд доторку ?? руки дверi прочинились, Малуша побачила дерев'яне ложе пiд стiною землянки, босi ноги Тура.
      Вiн лежав мертвий на ложi, як i спав - горiлиць, витягнувши руки, з обличчям, на якому вiдбились втома, горе, вiчний спочинок, i Малуша схилила колiна перед тiлом того, хто любив ?? так безмежно й вiрно, торкнулась устами його холодно? руки.
      1
      3
      На початку нового року, в пролiттi*(*Новий рiк на Русi починався до XV ст. з березня; пролiття - першi три веснянi мiсяцi: березень, квiтень, травень.), князь Володимир одержу? сумну звiстку з города Полотська - там вiд невiдомо? хворi помер князь Iзяслав, а невдовзi жона його i син Всеслав.
      - Требiте путi! - велить Володимир. - ?ду попрощатись з сином i його родиною.
      I в розпуть i студень, через лiси й болота ?де вiн до далекого Полотська, сто?ть над могилами Iзяслава, жони його i Всеслава, що похованi були бiля ново? дерев'яно? церкви, кiлька днiв живе у фортецi Регволда, ночу? в палатi, де колись говорив з Рогнiдою...
      Володимир не спить, не може заснути в цiй палатi. На мить забувшись, вiн чу? далекий голос Рогнiди, вста?, пiдходить до вiкна. У сiрому туманi ледь окреслюються стiни города, каламутна Двiна; над високою кручею, там, де колись Рогнiда опоряджала в далеку путь на лодi? вбитих батька й братiв, йому ввижа?ться тiнь: може, то душа Рогнiди, знаючи, що Володимир у Полотську, прилинула сюди, в землю отця свого?
      Свiта?... Нi, нiкого й нiчого нема? над каламутними водами Двiни, край кручi сто?ть самiтна берiзка.
      - До Ки?ва! Швидше до Ки?ва! - велить дружинi князь.
      Князь Володимир лиша?ться на Горi один. Цього нiхто не зна?, - у нього ? жона, цариця Анна, яку з повним правом називають красунею свiту, Володимира оточують бояри, во?води, мужi, що бережуть його нинi так, як, либонь, нiколи ще не берегли жодного князя, вони раболiпствують перед ним, моляться на нього, славословлять, у нього ? гридьба, що невiдступне з мечем у руках охороня? князя-василевса, з ним - церква, ?пископ i священики, а вiдтак i бог.
      А все ж князь Володимир одним один. Цариця Анна - о, як йому чимдалi важче бачити ??, проводити з нею днi й довгi ночi; бояри, во?води, мужi - вiн не вiрить, навiть почина? боятись ?х. ?пископ, священики - нi, й вони не можуть заспоко?ти його.
      У один з осiннiх днiв Володимир кличе до себе кращого здателя ки?вського Косьмину, довго радиться з ним у сво?й палатi, велить збудувати терем у Берестовому.
      Здатель Косьмина не розумi? князя, який ма? чудовi тереми на Горi, у Вишгородi, Бiлгородi. Терем у Берестовому, за три поприща вiд Ки?ва, - що ж, вiн вируба? там лiс, навезе камiння й древа, поставить фортецю, яку видно буде з Гори, Днiпра, лiвого берега.
      Князь Володимир дума? про iнше.
      - Ти, Косьмино, не рубай там жодного дерева, гай над Днiпром як стояв, так i мусить стояти, не вези туди камiння й древа, не став нi фортецi, нi палат високих, збудуй менi невеличкий терем, у якому б я жив один, де б мiг спочити вiд усього свiту...
      Старий здатель Косьмина зрозумiв князя - на схилi сво?х лiт, побудувавши багато теремiв, соборiв, храмiв, вiн сам дуже хотiв спочити...
      Осiнь. Уже ластiвки, журавлi, гуси, лебедi полетiли у вирiй, на теплi води, просто в небо. В городi Ки?вi в цей час, як говорили, женили Семена* (*Женити Семена (1 вересня) - початок осенi.), в довгi вечори в хижах, землянках запалювались лойовi каганцi, восковi свiчi: рибалки в'язали сiтi, жiнки тягли безконечнi нитки з кудель, ткали на кроснах толстини, вретища, яриги, унотьки й отроки в темних кутках, пiд наметами, в стодолах говорили й перешiптувались до свiтку.
      Зима того року видалась холодна, люта, снiжна; людi?, повiда? лiтописець, загибали в полi, птахи мерзли на льоту. Але до Берестового за городом Ки?вом ще з ранньо? осенi потяглись дереводiли, здателi; всю зиму там над горою клубочились димки, в гаях i урвищах над Днiпром палали вогнища, далеко котилась луна вiд множества сокир, - то здатель Косьмина будував по загаду князя Володимира новий терем.
      Нiхто на Горi не мiг збагнути, чого шука? князь у Берестовому, де тiльки гори й кручi, звiр у чащобi, ворон над чорним лiсом. Адже немарне саме там ще за дiдiв-прадiдiв, тiкаючи вiд орд, ховались, рили печери гнанi люди, немарне й нинi там, правда, не в лiсi, а ближче до Днiпра, поставили свою церкву й монастир християни, що тiкають вiд су?ти свiту.
      Ще бiльш здивувались бояри й во?води, коли до весни двiр цей був закiнчений i коли на власнi очi побачили, що ж збудував у Берестовому великий князь.
      Цей двiр зовсiм не нагадував тих, якi князь Володимир мав в iнших мiсцях. Вiн був невеликий - один терем з сiньми й верхом на двi свiтлицi, до стiн його тулилось кiлька клiтей, двiр оточувала дуже висока, складена з нетесаних дубових колод стiна - без городниць, без веж, навкруг яко? викопаний був рiв, ворота замикались на важкi залiзнi засуви. Чого шукав, вiд кого ховався князь Володимир у Берестовому за городом Ки?вом? Во?води й бояри, оглянувши двiр, тiльки похитали головами, пошептались та й вернулись на Гору...
      Князь Володимир при?хав до Берестового, коли плотники й каменярi закiнчили роботу. Там залишився один здатель Косьмина. Вiн зустрiв князя на воротях сам, кiлька дворян ще прибирали терем.
      Володимир обiйшов двiр, замислений, похмурий зайшов у сiни, пiднявся сходами на верх - у свiтлицю, що виходила вiкнами до Днiпра.
      I враз на обличчi в нього з'явилась тиха, лагiдна посмiшка. Наскiльки темний, похмурий був терем зовнi, настiльки чудовий кра?вид вiдкривався з вiкна свiтлицi - князь Володимир побачив плесо Днiпра, кiлька лодiй, що пливли на його голубому лонi, вкриту молодою зеленою травою й квiтами долину, купи верб, що, потопаючи в повноводдi, нiби руки з довгими пальцями, пiднiмали д'горi вiти, церкву, монастир вдалинi.
      - Дякую тобi, Косьмино! - промовив князь Володимир. - Ти воздвиг за довге сво? життя багато чудових споруд, але цей терем найбiльше любий мо?му серцю...
      Епiлог

      У БЕРЕСТОВОМУ

      РОЗДIЛ ПЕ.РШИЙ
      1
      Швидко перегортаються сторiнки древньо? повiстi временних лiт, в них повiда?ться про подi? давно минулих днiв, возвеличу?ться князь Василь-Володимир.
      Володимир був князем i во?ном, вiн з кiнця в кiнець пройшов Русь ще раз, як це було при отцях i дiдах його, з'?днав ?? землi. Древнiй Ки?в, що починав пiдупадати, знову засяяв, став твердинею над Днiпром. Перед матiр'ю городiв руських знову схилилась Русь.
      Князь Володимир бачив i знав, що мусить не тiльки з'?днати Русь, землi ?? вже жили не так, як допреже, в ?хн? життя вривались новi, незнанi сили, це нове ворогувало з старим, рушились закони й покони, зникала вiра...
      Боги? Так, людина хотiла вiрити в бога, багатий вдавався до нього, щоб вiн освятив його скарби й багатства, убогий, що не мав шматка хлiба й працював на багача, пiдiймав очi д'горi, простягав руки - може ж, бог побачить неправду на землi, щось дасть йому, дiтям, родинi?!
      Старi боги не могли нiчого дати людям. Суворi, мовчазнi кам'янi й дерев'янi постатi ?х стояли в городах, весях i на могилах, цi боги пiдтримували руських людей, коли тi йшли на бранi, i самi були схожi на витязiв, богатирiв, простих во?в.
      Проте вони нiчого не могли дати людям, якi жили по-новому, на змiну ?м iшов Христос, що освячував багатство й бiднiсть, утверждав владу дужих i покiрливiсть смерда, цей бог був настiльки милосердний, що обiцяв тому, хто нiчого не мав на землi, але трудився на iнших, рай, блаженство, щастя на небi...
      Обрати новий шлях для Русi, з'?днати й повести за собою людей ?? князевi Володимировi було нелегко, бо старе, яке воно не ? трухляве, безсиле, зайве, але нiколи не хоче помирати, нове часто хоч i справедливо, зате надто жорстоко ворогу? з старим: князь Володимир, що почав житт?вий шлях як ревний захисник i поборник покону й закону отцiв, перемiг спочатку не когось, а свою м'ятежну сувору душу, щоб потiм силою й мечем перемогти й оновити душу свого народу.
      Так прийшла нова вiра - жорстока, сувора, безжальна: князевi-василевсу - княже, бо як на небi один бог, так на Русi - вiн ?диний государ землi, бог благословля? й охороня? добра багатого й життя убогого, якщо ж у цьому свiтi хто чого не ма?, то матиме по смертi рай, усi радощi життя, життя вiчне.
      Це була могутня вiра - розбурхана, буремна, м'ятежна Русь прийняла ?? й принишкла - не в Христа повiрили люди руськi, а тiльки в те, що давно вже сталось у ?хньому життi. Христос не вiдкрив, а тiльки освятив, став на сторожi нового закону.
      I сталось, як не дивно, так, що цей новий закон (про покон нiчого й говорити - вiн повалився сам собою, як трухляве, зотлiле древо,) саме цей новий закон i нова вiра, що була його мечем, змiцнила Русь, християнство, що утвердилось, стало вже вiрою всього свiту, дало Русi науки й книги, храми, древляна Русь воздвигала новi споруди - кам'янi, вiчнi.
      Бiльше того, нова, християнська Русь перестала бути та?мничою землею варварiв, виявилось, що вона ма? не меншi, а бiльшi, нiж усi землi, багатства, народ ?? став врiвень з iншими народами свiту, худородний, як говорили гречини, князь Русi дорiвнявся в силi сво?й i славi з iмператорами вiзантiйським i нiмецьким, не вiн тепер, а вже вони здригались i тремтiли перед ним, руськими людьми, Руссю.
      Це зробив син князя Святослава й рабинi Малушi Володимир, князь i перший василевс руський; вiн зруйнував i поховав старий закон i покон, завiв i утвердив закон новий.
      Володимир був князем-василевсом. Вiзантiя, Нiмецька iмперiя, Русь - це були три сили, навкруг яких гуртувався весь тогочасний свiт. Десь над Iтилем-рiкою й за Руським морем, правда, вже народжувались i виростали на костях колись могутнiх, але загиблих iмперiй новi держави з народiв, що виходили й виходили з глибин Азi?, мине кiлька столiть - одна мить всесвiту - й вони з'являться на полi ново? iсторi?, свiт здригнеться пiд ударами арабiв, перед силою туркiв упаде й навiки загине Вiзантiя, древня Русь обiлл?ться кров'ю в жорстокiй борнi з навалом татар, безумний Батий, охоплений жадобою панування над свiтом, поставить сво? шатро на Горi над Либеддю-рiкою й звелить розгромити, спалити Ки?в.
      I Ки?в буде спалений, орда Батия повалить його стiни, увiрветься на Гору, в передграддя, на Подол. Тодi загине множество людей - чудових юнакiв, хороших дiвчат, в огнi запалають i впадуть тереми, полум'я обiйме й знищить усе, що руськi люди будували й воздвигали сотнi рокiв, вогонь знищить навiть старi дерев'янi дошки, на яких записана була вся iсторiя Русi, древнi пергаменти з повiстями времениих лiт, що утверждались потом i кров'ю.
      Проте, давши волю смутку, не будемо впадати у вiдчай - Ки?в впаде, велика ру?на пройде над Днiпром, у безвiсть, у неволю, кудись на схiд татарськi орди поженуть тисячi й тисячi руських людей, але горда, незборна Русь знову встане, й уже навiки, на попелi й пожарищах новi поколiння збудують новi городи й села. Русь ввтрима?, висто?ть, стане мiцною - така це земля, такi ?? люди...
      А тим часом, во днi князя Володимира, в тогочасному свiтi, що охоплював собою ?вропу, Малу Азiю i Схiд, - до Джурджанського моря, Iтиля-рiки й гiр Оралу - були три сили: Вiзантiя, що iснувала протягом столiть, знала велич владування, слави, розквiту, але вже хирiла, розпадалась, йшла до неминучого кiнця; Нiмецька iмперiя, що тiльки починала збирати силу й пiзнiше протягом багатьох столiть насильством, зухвалiстю, великою кров'ю поневолюватиме народи; Русь, що мала дуже древню iсторiю, але тiльки тодi стала врiвень з ними, вiдкривала нову сторiнку свого iснування.
      Князь Володимир знав, у якому свiтi вiн живе. Колись його баба княгиня Ольга два мiсяцi сидiла в Константинополi, добиваючись, щоб ?? прийняв i говорив з нею iмператор Костянтин, - нинi вiн був свояком iмператора Василя, сли якого вважали за велику честь говорити з ки?вським князем; колись нiмецькi iмператори бряжчали мечами й кричали: "Drang nach Osten" - зараз до Ки?ва при?жджали ?хнi сли з багатими дарами - сила перемогла силу, двi могутнi iмперi? свiту клялись Русi в дружбi, любовi, мирi.
      А все ж князь Володимир був неспокiйний, тривожний, вiн пильно дивився на захiд, де новий нiмецький iтератор Генрiх уперто посувався на схiд, однi народи присипляв обiцянками про дружбу й мир - уже Польща й Чехiя ?здили на поклiн у Кведлiнбург, iншi слов'янськi землi примучував силою... Тiльки на Русь не посягав Генрiх, бо знав, що вона., а разом з нею й Угорщина, Болгарiя, Вiзантiя вiдповiдять ударом на удар...
      Знав Володимир цiну й Вiзантi? - до Ки?ва ?хали й ?хали священики-греки, тут приймали ?х, сюди радо при?жджали здателi, каменотеси, маляри, яким у злиденному Константинополi не було роботи, - князь Володимир знаходив для них дiло; в Ки?вi i в iнших городах виростали кам'янi собори, храми, будiвлi, змiнювалась, виростала, прикрашалась Русь, грецькi ж купцi ?здили тепер не так Днiпром, як битими шляхами - через землi тиверцiв i уличiв. Голодному Константинополю було що купити в землi Руськiй.
      Але Володимир бачив i iнше - погасивши повстання в Малiй Азi?, iмператор Василь почина? наступ на Грузiю, Вiрменiю, арабськi землi - iнодi дi? обiцянками, дарами, коронами, iнодi - силою, й так виходить до рiки Тiбру, держави Шахвiрменiв, городiв Едеси й Дамаска в Сiрi?, захоплю? в Середземному морi острови Кiпр i Крiт, загрожуючи звiдси ка?рським халiфам, - так вiн поширю? володiння iмперi? далеко на пiвднi, де нiколи ще не бували легiони роме?в.
      Iмператор Василь дi? не тiльки в Малiй Азi? - вiн хоче утвердитись i над Руським морем, подолати Болгарiю, стати на берегах Дунаю...
      2
      Для Болгарi? настала вирiшальна година - iмператор Василь зiбрав кращi легiони iмперi?, виставив ?х на межах Болгарi?, сам з добiрним вiйськом, оточений полками безсмертних, ви?жджа? до Солунi, щоб очолити наступ проти комiта Саму?ла, що сидить у Охридi, i кесаря Романа, що ма? столицею Скопл?.
      Саму?л Шишман розумi?, яка зловiсна хмара нависла над Захiдною Болгарi?ю, вiн посила? хороброго свого во?воду Несторицю до Солунi, щоб той там, на берегах Вардару, затримав вiйсько Василя, а сам пряму? горами на Прилiп i Велес, щоб загородити шлях Василевi на пiвнiч.
      На цей раз доля зрадила Саму?лу - полководець Феофiлакт Вотанiат, що стояв пiд Солунню, розбив полки Несторицi, ще один полководець, стратиг Фiлiппополя Никифор Ксiфiй, обминувши Саму?ла, пройшов ущелинами рiки Вардару на пiвнiч, досягнув Скопл?.
      Втiм, нiчого смiливого в цьому походi не було, бо тiльки вiйська роме?в наближаються до Скопл?, вiдкриваються ворота города-фортецi й звiдти ви?жджа? кесар Роман, - недостойний онук славетного кагана Симеона ще раз, i тепер уже навiки, продав Болгарiю.
      Вiйська роме?в i Саму?ла зустрiлися бiля гори Бiластицi. Це був страхiтливий бiй - на життя i смерть боролись болгари, коли б не син Гаври?л, що в останню хвилину одвiв меч во?на-ромея, сам Саму?л полiг би на полi бою. Бiльше як десять тисяч болгар склали голови бiля гори Бiластицi, п'ятнадцять тисяч ?х полонили роме?, сам Саму?л ледь урятував рештки свого вiйська, втiк до Прилiпу, щоб там з'?днатись з загонами Несторицi й помститись ромеям.
      Саму?л помстився. Коли легiон роме?в на чолi з iмператором Василем iшов долиною Струми, з пiвдня ж до них поспiшав Феофiлакт, щоб з'?днатись i вдарити на Г?рилiп, болгари на свiтаннi оточили в глибокiй ущелинi легiони Феофiлакта, закидали ?х стрiлами й камiнням, вбили мно-жество во?в i самого солунського полководця. Почувши про це, iмператор Василь заверта? сво? вiйсько, чимдужче аж через вiддалений Мелник тiка? з гiр, спуска?ться в Македонську долину.
      Але ще дужче й страшнiше помстився iмператор Василь. Прибувши в колiсницi до Афiнополя, а потiм ви?хавши з полками безсмертних до Бiластицi, де легiонери охороняли п'ятнадцять тисяч полонених болгар, вiн велить приготувати в долинi печi, залiзнi жигала, вишикувати полонених полками, оточити ?х - голодних, зв'язаних - кiлькома легiонами.
      Був десятий день серпня 1014 року - чудова пора в Болгарi?, коли в долинах усе цвiте й достига?, високо вгорi голубi? в сво?х глибинах безхмарне небо, на обрi?, як сторожа, височать гори.
      Оточений безсмертними, iмператор Василь стояв того дня на пагорбi, дивився в долину на печi, в яких жарко палахкотiв вогонь, на розпеченi жигала в руках у во?в-роме?в, на болгар-полонених, що стояли полками, на чорну пiдкову легiонiв, якi оточували всю долину.
      Полонених пiдводили до печей зв'язаними в десятки. Розпаленi жигала, як стрiли, прорiзували повiтря й впивались в очi, що бачили в цi хвилини долину, гори, небо...
      Во? кричали... I як ?м було не кричати, коли переможцi-роме? забирали в них найдорожче, що ма? людина, - очi! Гори ж мовчали, а коли б вони й могли кричати, то хiба це зупинило б iмператора Василя, який велiв ослiпити п'ятнадцять тисяч полонених болгар, навiк дiставши за це назву Василя Болгароктона!* (*Болгароктон - Болгаровбивця (гр.).) Коли ж цi тисячi були вже ослiпленi, вiн велiв на кожну сотню незрячих випекти iншим по одному тiльки оку, щоб тi повели ослiплених до комiта Саму?ла, а кесаря Романа, що саме прибув до його стану, признача? патрикi?м, управителем города Абiдоса в Малiй Азi?.
      Бiльше нiж через мiсяць, у день 15 вересня, ослiпленi дiйшли до столицi Прилiпа. Почувши про це, Саму?л ви?хав ?м назустрiч, вiн бачив, як удалинi на снiгах гори з'явились во?, як вони спускаються в долину.
      I от вони почали йти мимо нього - сотнi слiпих, а поперед них одноокi провiдники... Це було страшне видовище: слiпi болгари йшли по рiднiй землi, серед гiр, яких не бачили, перед комiтом Саму?лом Шишманом, пiд знаменом якого вони так довго боролись, за що вiддали сво? очi.
      Але ж якщо не видно рiдно? землi й гiр, то вони чують ?х пахощi, чують голоси дiтей, що колись помстяться за них, провiдники сказали слiпим воям, що на них дивиться комiт Саму?л Шишман, ?х жде отчина.
      I слiпi во?, йдучи мимо Саму?ла Шишмана, закричали:
      - Да жи? комiт Шишман! Да жи? Болгарiя! Тiльки сам Саму?л не чув цих крикiв - раптом у нього нестерпно заболiло серце, свiт затьмарився перед ним, пiдкосились ноги, вiн упав на землю.
      - Води! Ковток води! - прохрипiв Саму?л.
      Але йому, мертвому, вода вже не була потрiбна.
      - Саму?л помер! - залунали крики. - Нема? нашого комiта...
      Ослiпленi во? опускались на колiна.
      Люто розправившись з Болгарi?ю, iмператор Василь поверта?ться до Константинополя, велить приготувати мармурову дошку, висiкти на нiй напис i виставити ?? в Сосфеновому монастирi пiд Константинополем.
      На цiй дошцi було написано:
      "Якщо будь-коли повстануть болгари, ?х не можна перемогти у битвах вiч-на-вiч, а треба спроквола забирати ?хнi городи й фортецi, наполегливо спустошувати ?хню землю, нарештi, довести до нестями..."
      Iмператор Василь справдi заслужив прiзвиська Болгаровбивцi.
      3
      Чутки про подi? в Болгарi?, звичайно, швидко дiйшли до Ки?ва. Вони дуже схвилювали й просто приголомшили князя Володимира. Отже, Вiзантiя дi? так само, як i ранiше: роз'?дну?, сварить мiж собою народи, а на кровi й костях ?х буду? свiй добробут.
      Сли Русi ?дуть до Константинополя, у Ки?вi з'являються василiки iмператорiв Василя й Костянтина, клянуться в любовi й дружбi, проте чого вони вартi - у Вiзантi? свiй шлях, Русь буду? сво? життя.
      Вiзантiя стала й сто?ть на берегах Дунаю. На Русь невпинним потоком iдуть тепер i йдуть болгари - це вже не тiльки священики, а знать, яку розорила Вiзантiя, убогi люди, що нiчого не мали, але досi були вiльнi, - вони осiдають у Ки?вi, в городах i весях Русi, руськi ж люди охоче приймають болгар.
      Рушити на Вiзантiю? Нi, цього вже не можна, це пiзно робити; мiж двома iмператорами укладено довiчний ряд. Русь взяла у Вiзантi? те, що хотiла, Вiзантiя дала Русi, що мала...
      I чим далi, то вже дужче виявля?ться безсилля Вiзантi?, вже Херсонес перестав бути фортецею - це тiльки торговиця Константинополя, херсонеськi й константинопольськi купцi залишають пониззя Днiпра, осiдають на житло в Ки?вi, ?дуть до Смоленська й Новгорода.
      Iмператор Василь раз за разом посила? сво?х слiв до Ки?ва - деякi з них iдуть просто до князя Володимира, деякi - в поко? царицi Анни.
      Вона - дочка зрадливо? Феофано й сестра Василя Болгаровбивцi - живе в городi Ки?вi, заводить i заводить у княжому теремi порядки й церемонiал вiзантiйського двору, ?? оточують двiрськi жони, на чолi яких сто?ть, подiбно до опоясано? патрикi? Великого палацу, старша бояриня, у палатах царицi ввесь час вештаються сановники, церковники, спокiй ?? охороняють озбро?нi довгими мечами рицарi...
      Багато й дуже багато робить цариця Анна, в не?, як i слiд було ждати, ? друзi серед во?водш i бояринь, вона - патронеса храмiв i соборiв, вона не шкоду? золота, щоб здобути прихильникiв i серед во?вод та бояр.
      Одного не може зробити цариця Анна - напрочуд красива, чарiвна, справжня дочка сво?? матерi Феофано, вона вiдчува?, що ?? не любив, не любить, нiколи не любитиме муж ?? Володимир, вона чужа йому, вiн завжди чужий ?й.
      Анна надiялась, що все змiниться, коли вона народить сина, коли ж народився цей перший син Борис, зрозумiла, що батько, може, полюбить свою дитину, та не полюбить ??, хоч вона й стала матiр'ю.
      Другим сином Анни був Глiб. Князь Володимир стояв над його колискою, теплими очима дивився на сво? дитя, але не обняв, не поцiлував жони - матерi дитини.
      У цiй безмовнiй боротьбi мiж Анною й Володимиром не було виходу й рятунку - марно намагатись палити камiнь, горить тiльки те, що може горiти, в чому ? життя, вогонь. Iдуть роки, i нiщо нiби не змiню?ться, ростуть сини князя Володимира Борис i Глiб, з часом вони одержать вiд отця сво? землi - Ростов i Муром, цариця Анна, так i не домiгшись того, що хотiла, хворi?, змiню?ться вже й князь Володимир, ось-ось i старiсть, кiнець...
      Але холодна, черства, непiдкупна рука iсторi?, перегортаючи ще одну, i тепер уже останню, сторiнку в повiстi князя-василевса, робить ?? невимовно важкою, надзвичайно жорстокою, печальною...
      Власне, iншою вона й не могла бути - нiколи хмара не пада? на землю зливою чи градом одразу, вона збира?ться з окремих краплин довгий час, поволi; нiколи море приском не робиться буремним i ревучим - довго-довго перед тим вiють вiтри, розгойдуючи хвилi; те, що сталося на схилi лiт з князем Володимиром, уготоване було ним самим, його життям, дiянням.
      4
      Все починалось з города Ки?ва, i навiть з Гори... На перший погляд, як здавалося всiм та й самому князевi Володимиру, i на Горi, i в городi Ки?вi було спокiйно - за високими стiнами Гори жило, багатiло, мудро керувало землею боярство, во?води, на чолi яких стояв великий князь Русi.
      Князь Володимир, правда, знав, що всi цi мужi не однаковi, - тут, на Горi, жили во?води й бояри, що прийняли християнство й цупко тримались за нього, деякi молились новим i старим богам, а були мiж ними й язичники - невдоволенi, хижi, злi мужi, якi в давнi часи чи пiзнiше втратили сво? статки, нових пожалувань не мали, сидiли за високими тинами в сво?х теремах, вночi, як тiнi, блукали по Горi.
      Вiдданi князевi Володимиру люди - знатнi бояри й во?води - не раз говорили йому про язичникiв, натякали, що навкруг ? багато ворогiв, що треба берегти й охороняти його особу.
      Про це ж говорили й гречини, що при?хали разом з князем iз Херсонеса, всi тi роме?, якi прибули до Ки?ва з царiвною Анною, священики, купцi, сли, що ?хали й ?хали з Константинополя.
      - У столицi Вiзантi?, - повiдали вони, - божественну особу iмператора охороняють полки безсмертних, у Великому палацi ? етерiя - цiлi загони скопцiв, що стережуть його день i нiч, а в фемах ? послухи в канцелярiях стратигiв, при ?пархiях.
      Князь Володимир смiявся:
      - Що вони охороняють? Адже особа iмператора божественна?
      - Саме через те, що iмператор божественний, його слiд дуже пильно охороняти, слухати, дивитись! I ти дивись, княже! У Ки?вi й усiй землi Руськiй ? багато ворогiв...
      I хоч князь Володимир смiявся, на Горi з'явились послухи, княжi очi й вуха були нинi скрiзь у городi - в передграддi, на Подолi, в Оболонi, на всiх дворах.
      Це робилось немарне - за стiнами Гори, де жили вiльнi поки що мостники, кузнецi, дереводiли, скудельники, на дворах i землях боярських, де працювали смерди, що мали сво? двори, але де все бiльше й бiльше ставало i обельних холопiв - повних рабiв сво?х господарiв, - там ширились пожежi, татьба й розбо?, вже тiуни й ?мцi ходили по Подолу й Оболонi тiльки з гридьбою й зовсiм не потикались туди вночi, там чимдалi гострiше й прилюдно ганили во?вод, бояр, тiунiв, князя...
      Нiчого цього князь Володимир не знав - йому сповiщали тiльки про пожежi й татьбу, не згадуючи iменi князя-василевса, коли ж вiн i сам, вирушаючи на лови чи в один iз сво?х дворiв, про?жджав у багатому одязi, оточений во?водами й боярами, часто знатними гостями, передграддям i по Подолу, там стояли заздалегiдь покликанi смерди, холопи, що славословили Володимира-князя, а на всiх концях города чатувала гридьба.
      Що ж до головникiв, татiв, палi?в, сволочникiв, якi викопували трупи християн на кладовищах, рубали хрести, Володимир був безжальний... Власне, це робив уже не вiн, - щоб захистити сво?х, княжих мужiв i всi тi добра, якi давав вiн за ?хню службу (а iнакше вони б йому й не служили), князь Володимир заводив новi й новi закони: вбивство таких мужiв каралось подвiйною вiрою й смертю, за вбивство вiльного ремiсника чи смерда бралась вiра проста, коли ж хто вбивав холопа, то не платив нiчого за його безталанну душу, а мусив лише вiдшкодувати втрату раба господаревi... Суворим життям жив тепер город Ки?в: як на небi був бог - владика життя й володар усього сущого, бiля нього - апостоли й святi, що дiяли словом бога, та ще грiшнi душi, яким судились огонь i муки, - так на землi були князь, його мужi i велике множество ницих людей, що робили на князя й мужiв.
      Тiльки ж земля не була небом, тут багатий дбав i примножував власнi добра, в убогого забирали останн? зерно, холоп-раб гострив окiсок i виходив уночi на дорогу, пiдкрадався до клiтi боярина, ..
      Так i писався новий закон, на кровi нинi стояв Ки?в, великии князь i василевс Володимир твердо сидiв на столi сво?му.
      Бiльше непоко?вся князь Володимир про землi сво? - у деякi з них вiн послав синiв, у деяких сидiли сво?, мiсцевi князi.
      З мiсцевих князiв Володимир не дивувався - вони з великим трудом платили Ки?ву дань, не посилали вчасно земського вiйська, хижо дивились на бояр, що при?жджали з Ки?ва на пожалуванi ?м землi. Час вiд часу князь Володимир виряджа? в ту чи ту непокiрну землю дружину, i горе тiй землi, далеким укра?нам Русi: сила перемагала й тримала в покорi силу.
      А сини як пiдпирають великокняжий стiл, члени його ж роду, його очi, руки, рiдна кров? Вишеслав у Новгородi, Мстислав у Тмутараканi, Ярослав у Ростовi, Святополк у Туровi... "Дiти мо?, - посилав ?м князь Володимир грамоти, - сидя в Ки?вi, думаю про вас, крiпiте землю отцiв наших, мудро утверждайте закон, будьте в'?дно зi мною й городом Ки?вом..."
      Але сини гiрше, нiж мiсцевi князi, сплачували дань, тримаючи великi сво? дружини, мало посилали земських во?в до Ки?ва, часто не приймали бояр i во?вод ки?всько? Гори, бо роздавали землi сво?м мужам. I в далекi й близькi землi ?хали послухи, очi й вуха князя з'явились по всiй Русi.
      Так Володимир довiдався про те, що дi?ться в недалекому Туровi, де сидiв князем син Ярополка - Святополк. Во?вода Безрук, який був у Туровi правою рукою Святополка, а воднораз послухом Володимира, часто при?жджав до Ки?ва, завжди заходив до князя Володимира, при?хавши ще раз, хотiв говорити з ним вiч-на-вiч.
      - Я слухаю тебе, во?водо! - сказав Володимир, коли вони залишились тiльки вдвох у однiй з палат на верху терема.
      - Маю недобрi вiстi з города Турова, княже, - повiв Безрук.
      - Що за вiстi, - стривожився князь, - i чому вони недобрi?! Адже ти сидиш там, блюдеш княжий стiл.
      - Не один я господар у Туровi, князем города й усi?? землi ? Святополк... Нас нiхто не почу?, княже?
      - Говори смiливо! Тут тiльки я та ще ти...
      I Безрук розповiв Володимиру, що князь туровський Святополк через жону свою Марину налагодив зв'язок з тестем - польським князем Болеславом - i нiмецьким iмператором Генрiхом, якi обiцяють дати йому збройну допомогу, а через ?пископа Рейнберна - духiвника Марини - з римським папою i що Святополк уже готовий, спираючись на во?нство Болеслава, вирушити на Ки?в, убити його - князя Володимира, захопити Ки?вський стiл, прийняти католицьку вiру...
      Вслухаючись у кожне слово, яке промовляв во?вода Безрук, князь Володимир непорушне, спираючись на поручнi, сидiв у кутку палати в крiслi, довго мовчав, раптом так дуже стиснув пальцi правицi, що зламав поручнi.
      - Во?водо Безрук! - Встав Володимир з крiсла. - Чи розумi?ш ти, що сказав? Якщо це правда - Святополк мiй ворог, якщо лжа - ти приймеш смерть...
      - Княже Володимире, - спокiйно i впевнено вiдповiв Безрук, - я сказав токмо правду i мусив ?? сказати, бо служу Русi, людям, тобi.
      6

      Пiзно вночi земляними, слизькими пiсля недавнього дощу сходами князь Володимир спустився в поруб, де сидiв Святополк. Попереду нього, тримаючи голi мечi в руках, iшли два гриднi, во?вода Вовчий Хвiст з свiтильником у руках ступав взап'ять князевi.
      - Вийдiть, гриднi! - велiв Володимир, коли тi, одiмкнувши важкий замок, увiйшли до порубу, а во?вода поставив свiтильник на землю. - ? ти йди, во?водо!
      Кволе промiння освiтило поруб, складенi з дубових круглякiв, вкритi бiлою плiсенню стiни, покровину з важких тесаних колод, долiвку, два пнi, на одному з яких стояла корчага з водою й лежав хлiб, та ще купу перетерто?, зотлiло? соломи в кутку.
      Ще в одному кутку, опустивши руки, у сорочцi й ногавицях стояв босонiж Святополк. Промiння вiд свiтильника вирвало з пiвтемряви його обличчя, низький лоб, перерiзаний пасмом довгого волосся, тривожнi очi, гострi вилицi й стиснутi уста, заросле щетиною пiдборiддя.
      - От я i прийшов до тебе, Святополче! - дромовив Володимир,
      - Бачу! - посмiхнувся той. - Дякую, що одвiдав, княже Вододимире. Шкода тiльки, що зустрiчаю тебе не в палатах, а тут, у порубi.
      - Це правда, шкода! - зiтхнув князь. - Але ще поробиш, - мусимо тут i отак говорити. Вiн сiв на пень.

      - Стомився я! Сядь i ти! - запропонував Володимир Святополку.
      - Я й постою, - похмуро промовив вiн. - Менi нема? вiд чого стомлюватись - хiба вiд дум...
      - Про що ж ти дума?ш, Святополче?
      - Князевi, який учора сидiв у палатах, а нинi гни? в тво?му порубi на трухлiй соломi, ? що думати.
      - Чому не думав про це ранiше, коли хотiв пiдняти смуту в захiдних волостях Русi, йти з тестем сво?м на Ки?в, вбити мене - ки?вського князя, зрадити вiру руських людей, стати слугою папи?
      - Зараз я в тво?й властi, - спроквола вiдповiв Святополк, - ти дужий, вельми дужий, княже, василевс... Але навiщо вигаду?ш таке про мене - учора туровського князя, а нинi в'язня, кинутого тво?ю десницею в цей поруб?
      - Марно ти нарiка?ш на мене. Не я тебе кинув у поруб, це бояри й во?води, що чули про тво? замишля? в Туровi, схопили тебе, привезли до города Ки?ва... Та й жона твоя Марина, духiвник Рейнберн, iже були з тобою, нинi сказали правду... О люди, люди, всi ви такi, днесь служите одному, заутра другому...
      Святополк мовчав, дивлячись у темний куток порубу, потiм обернувся до Володимира, й той побачив його запаленi очi, закушенi уста.
      - Що ж, - задихаючись, прохрипiв вiн, - коли все зна?ш, скажу i я правду... Слухай, княже Володимире! Це - так! Мислив я з Турова йти на Ки?в, мислив перемогти твою дружину, а вже во? мо?, либонь, не пошкодували б i тебе... Важко менi в цьому признатись, тобi це страшно чути, але отака моя правда.
      Володимир здригнувся й промовив:
      - Чую, Святополче! Тепер ти сказав правду. Але марно дума?ш, що вона страшна менi. Нi, не за себе боюсь, за Русь, за людей ?? страшно.
      Довгу хвилину по цьому князь Володимир мовчав, а потiм продовжив:
      - Страшно, Святополче, за Руську землю... З одного боку - роме?, зi сходу насувають печенiги, за ними iдуть половцi, з полунощi точать ножi свiони, ти ж хотiв вiд заходу пустити в нашу землю ще й полякiв, нiмцiв, гiапу римського.
      - Поляки й нiмцi далеко, - заперечив Святополк. - Папа римський вiд них ще далi... До Вiзантi?, - процiдив вiн, - либонь, ближче, адже так, княже?
      Володимир зрозумiв, на що натяка? Святополк.
      - Я на легiони роме?в не спирався й не пустив би ?х на Русь... Вiру християнську я приймав такожде не вiд константинопольського патрiарха.
      - Я також не збирався продавати Русь, - Зухвало крикнув Святополк, - нi полякам, нi нiмцям, анi папi!..
      Князь Володимир гiрко посмiхнувся.
      - Так чому ж ти тодi так дiяв, Святополче? Довгу хвилину в порубi було тихо, тiльки з дерев'яного зрубу стiни в одному мiсцi однозвучне падали краплини, потрiскувала солома в кутку, за дверима раз i другий пролунали кроки.
      - Вiд уностi мо??, - почав Святополк, - я не любив тебе, княже, бо кров батька мого Ярополка запеклась на тво?х руках, бо ти вигнав матiр мою Юлiю з Ки?ва, бо мене зневажили дiти тво? й сам ти, бо ти, роздiляя землi, поставив мене князем у найгiршiй волостi - Туровi, бо ти нiколи й нi на крихту не робив менi добра, токмо зло... Чому ж я мусив робити тобi добре, як мiг я не помститись за батька, матiр i за все, за все?..
      Сперши голову на руки, князь Володимир слухав слова Святополка.
      - Ти сотворив добре, сказав менi свою правду, хоч, Святополче, лiпше би було та й мiг ?? сказати ранiше. Що ж, я почув це нинi вiд тебе, хоч знав тво? думи ранiше...
      - Так чому ж ти кинув мене в поруб, допиту?ш, мучиш, якщо все зна?ш?
      - Я прийшов не допитувати, а говорити з тобою, Святополче, бо все це неправда.
      - Великий княже i василевсе Русi! - засмiявся Святополк. - Тобi мало того, що ти вверг мене в цей поруб, хочеш познущатися з мене?
      - Я говорю це, - нiби не почув його слiв Володимир, - бо не хотiв убити i не вбивав брата мого, а твого отця Ярополка, багато горя й муки прийняв сам вiд нього, а ще бiльше - Русь i ?? люди, я ж усе простив йому, кликав на мир i любов... Князя Ярополка в сiнях терема убили два гриднi, яких пiдкупив во?вода Блуд, ти, Святополче, це зна?ш.
      - Не вiрю! Так вигадав ти з сво?ми боярами, це ви нацiлили мечi вбивць у серце мого батька...
      - Я вислухав твою правду, чому ж ти не хочеш слухати мою?! Втiм, ти зараз сам усе зрозумi?ш...
      - Слухаю! - крикнув Святополк. - Що ж ти ще скажеш менi?
      - Скажу те, що я нiколи не проганяв i не мiг прогнати з Гори тво?? матерi Юлi?, бо твiй батько не Ярополк, як усi вважають i як дума?ш ти сам...
      - Не Ярополк? Княже Володимире, ти глузу?ш з мене... Навiщо?! Хто ж мiй батько?
      - Був час, коли все було не так, як нинi, - смутно сказав Володимир, - був час, коли мати твоя поховала мужа свого Ярополка й любила мене... Вiд любовi цi??, вiд грiха нашого ти й народився, а я... твiй батько.
      Святополк стояв у кутку порубу й пильно дивився на князя Володимира, що сидiв на пнi, похиливши низько голову. Мить - вiн здригнувся, здавалось, хотiв кинутись уперед.
      Але мить була така коротка - Святополк не думав iти вперед, вiн обхопив голову руками, стиснув зуби так, що навiть Володимир почув скрегiт, i пiдвiвся...
      - Ти - мiй батько? - крикнув вiн. - Нi, ти жарту?ш, княже Володимире. Ти хочеш мене обдурити, як множество людей... Не вiрю, чу?ш, я не вiрю, княже!
      У Володимира нестямно колотилось серце. Страх, рани далекого минулого, скорбота, що так усе сталось, що вiн знову сто?ть перед тiнню брата Ярополка, а може бути - плодом сво?? любовi, перед сином, розривали його душу.
      - Святополче, - вставши з пенька, хрипко промовив вiн. - Брата Ярополка нема, костi матерi тво?? Юлi? похованi в Херсонесi, я один нинi вiдповiдаю й мушу вiдповiдати за наш грiх. Правду говорю, ти - мiй син, iди ж до мене.
      I вiн справдi був би безмежно щасливий, з його душi, мабуть, спав би той тягар, який протягом багатьох i багатьох лiт гнiтив його, коли б Святополк пiшов до нього, простягнув сво? руки.
      Та Святополк не рушив з мiсця.
      - Жорстокий, безжальний княже, - прохрипiв вiн. - Зараз я вiрю тобi, але навiщо, навiщо ти мучив мене, зробив таким, яким я ?? Вже менi пiзно змiнюватись, чу?ш, - вiн на мить замовк i кiнчив, - я проклинаю тебе!
      Володимир зрозумiв, що сталось, - Святоиолк устами сво?? матерi проклина?, ненавидить його: у цю нiч, в цьому порубi нiчого не можна зробити.
      - Що ж, Святополче, - сказав вiн, - ти проклина?ш, а я... я прощаю тебе.
      Князь пiшов до дверей порубу, рiшучим рухом, так що забряжчали засуви, широко розчинив ?х.,
      - Ось дверi розчиненi, - промовив Володимир, - iди, Святополче...
      Вiн першим вийшов земляними сходами з порубу, побачив во?воду Вовчого Хвоста й грйднiв.
      - Я увiльнив князя Святополка з порубу, - сказав Володимир во?водi. - Вiднинi вiн житиме на Горi. Пустiть його.
      Надворi сiявся дощик. Низько иад Горою пливли кошлатi важкi хмари, iз-за них крадькома визирали зорi. Було холодно, вогко, пусто.
      6

      В один з перших днiв зарева* (*Зарев - серпень.) князь Володимир дiзнався про кончину колишньо? жони сво?? - княгинi Рогнiди. Розповiв йому про це ?пископ Анастас, що до свiтання прийшов у терем, побудив князя.
      - Нинi вночi, - скорботно промовив вiн, - у бозi спочила княгиня Рогнiда - черниця Анастасiя.
      - Вона тяжко хворiла, страждала? Чому менi не повiли про це? - повернув голову до ?пископа й подивився на нього