Володимир Сосюра. Третя рота ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ПРОЛОГ Народився я на станцi? Дебальцево о десятiй годинi ранку шостого сiчня 1898 року. Народився на тиждень ранiше. Це було так. Мати на останнiм мiсяцi вагiтностi виходила а вагона, i ?? ударив в живiт гострим кутом скринi якийсь пасажир. Вiн це зробив ненавмисне. Але менi вiд того було не легше. Мабуть, вiн ударив мене в лiву половину голови, i вiд того я народився передчасно. Мати, коли побачила мою чорну голiвку, крикнула: "Чорт!" - i знепритомнiла. Мати моя була дуже легковажна i романтична. На останнiм мiсяцi вагiтностi вона бiгала, переплигувала через тини i, взагалi, майже не було помiтно, що вона скоро стане матiр'ю. Вона з походження була (чоловiча лiнiя) сербiянка, хоч прiзвище у не? було Локотош, що угорською мовою значить - "слюсар". Мабуть, у матерi була i угорська кров. По жiночiй лiнi? вона була ?врейкою i укра?нкою. Батько мiй був з походження (чоловiча лiнiя) француз, - правильно прiзвище "Соссюр", навiть з приставкою "де". Пономаренко Пантелеймон Кiндратович 2, який читав початок цього роману, сказав менi, що я нiякий не француз i що правильно мо? прiзвище не "Соссюр", а "Сюсюра" (i вiдкiля вiн це узяв, бо в документах нашого колишнього волосного правлiння я дiйсно записаний на прiзвище "Сюсюра"), що у нього був друг його батрацько? юностi, козак iз Кубансько? станицi Брюховецька Сюсюра, що в тiй станицi майже половина Сюсюрiв. Але дiд мiй пiдписувався "Соссюр" i казав, що наше прiзвище укра?нiзували писарi. Можливо, це так i було. Очевидно, мiй предок, - чомусь менi зда?ться, що вiн з пiвденно? Францi?, Провансалю, - потрапив до Запорозько? Сiчi, де писарi i записали його "Сюсюрою". Мо? родичi, звичайнi селяни i робiтники, кажуть: "Ми - французи". А вiдкiля вони це знають? По жiночiй лiнi? батько був карача?вець i укра?нець, по чоловiчiй теж укра?нець. У цього пiд нижньою губою була еспаньйолка, а на пiдборiддi волосся не росло. Вуса в нього були довгi, козацькi, запорозькi вуса! Задумливi, нiжно-суворi, свiтло-карi очi, орлиний нiс, високий лоб, тонкi брови. Вiн був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зiгненими кавалерiйськими ногами; ходив вiн ледь сутулячись i завжди дивився трохи вниз. Вiн був спокiйний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю, пейзажi i любив малювати людськi обличчя. Грав на гiтарi i пiд ?? задумливий, срiбний акомпанемент спiвав задушевних укра?нських пiсень. Писав вiршi, але бiльше сатиричнi. Моя мама, як контраст до мого русявого татка, була чорна, майже циганка, мятежна i розкидана. Вона була красуня ?? смуглявi тонкi риси, темно-карi очi; чорнi, аж жагучi, мов крила летючих птиць, красиво загнутi брови; нервовi нiздрi майже класичного, з ледве помiтною горбинкою носа завжди були в якомусь дивнiм, хвилюючiм русi. Мама була чудесно збудована. У це? було чорве, аж до синяви, волосся, i вся вона була як зоряна i пристрасна пiсня. Вона дуже любила зорi i часто молилась i плакала пiд ними. В юностi сво?й вона працювала на патронному заводi в ?? рiднiм мiстi Луганську (сама вона з Кам'яного Броду). I на загальномiськiм балу одержала перший приз за красу. Там були претендентками i дочки багатi?в мiста, а вона, звичайна робiтниця, всiх ?х перемогла. Татко нагадував менi похмурого козацького орла, а мама - якусь смугляву птицю, що ?й не сидиться на мiсцi i все вона хоче кудись полетiти. Як протилежнiсть батьковi, вона була дуже балакуча, ?? одвертiсть була потрясаюча. Коли я був ще маленьким i ми багато ?здили, мама сво?м випадковим вагонним сусiдам розповiдала про все сво? життя i з такими iнтимностями, що, не тодi, коли я був маленький, а зараз, коли я великий i вже старенький, просто дивуюсь. Я все слухав, що говорила мама, а вона багато разiв, тому що у не? було багато сусiдiв пiд час рiзних мандрiвок, розповiдала одне i те ж. Це врiзалось назавжди в мою душу. Вона багато разiв розповiдала про себе i татка, про сво? романтичнi пригоди, коли вона була ще дiвчиною, про сво?х близьких, рiдних i знайомих. Вона розповiдала це так поетично i образно, що передi мною як живi стояли повнi чар i краси срiбно-мiсячнi ночi Донбасу i люди, прекраснi люди, цiлi зорянi свiти, святi, далекi i казково-близькi. Дiд мiй, по батьковi, виховувався помiщиком як талановитий селянський хлопчик. Коли вiн пiдрiс, його вiддали в Лисичанську штейгерську школу, дворiчну. Дiд не хотiв вчитись, прибiгав додому i ховався на печi. Тодi приходив прикажчик помiщика з мiшком. В цей мiшок вiн, як порося, заштовхував мого дiда i тягнув його на плечах кiлька кiлометрiв, в Лисиче. Дiд, Володимир Кирилович Сосюра, закiнчив нижчу гiрничу освiту, але через кволе здоров'я в шахтi не працював, а пiшов по канцелярськiй лiнi?. Сорок рокiв вiн був секретарем Луганського "Крестьянского присутствия". За вислугу лiт йому давали дворянство, але вiн одмовився: "Я крестьянином родился и таковым хочу умереть". На старостi йому дали казьонку, i вiн до само? смертi торгував горiлкою на користь росiйськiй iмператорськiй армi?, яка одягалася i годувалася за прибуток од продажу горiлки. Дiд, як i мiй батько, писав вiршi, теж iз сатиричним уклоном i теж укра?нською й росiйською мовами. Пам'ятаю змiст його сатирично? поеми укра?нською мовою, датовано? 1859 роком. (Я вiддав у Харковi оригiнал цi?? поеми дiда в музей iменi Шевченка 3, але за Вiтчизняно? вiйни все загинуло i портрет мого прадiда Майбороди - теж). У поемi говориться про те, що пани без селян поздихають, звiльнивши ?х од крiпацтва. У нiй говорилось про те, як помiщики мiняли на цуценят людей, як вони знущалися з них i мучили ?х i на кровi й сльозах труженикiв будували сво? сите i пiдле життя. Батько мiй теж учився в штейгерськiй школi, але вже трирiчнiй, та не скiнчив ??. Вiн почав вчитися з п'яти лiт, на колiнах у вчителя. Закiнчив церковноприходську школу, потiм мiське начальне училище. Мрiяв бути моряком, але мрi? не здiйснились, i вiн став учнем штейгерсько? школи 4. Вчився вiн на "вiдмiнно" i одержував як вiдмiнник казьонну стипендiю. Маму дуже смiшило, коли мiй батько, безвусий парубiйко, готував до випускного екзамену, сам будучи в першому класi, сво?х бородатих старшокласникiв, i коли вони туго сприймали його пояснення, вiн нервував i називав ?х "ослами". Але вони не ображались на нього, бо вiн так ?х називав заслужено. За рiк до закiнчення штейгерсько? школи батько був виключений за участь у революцiйному гуртку з формулiровкою: "За пьянство". Тiльки завдяки зв'язкам дiда, батько не був засланий туди, куди "Макар телят не ганяв" 5. Коли татка виключили з штейгерсько? школи, вiн написав дiдовi вiршованого листа. Пам'ятаю, що в ньому були нарiкання на самотнiсть, на судьбу, на незаслуженi страждання: Не убил я человека, Златом будучи прельщен... А дiд йому вiдповiв: Ты страдаешь, это ясно. Но ты сам тому виной: Променял свой путь прекрасный На тернистый и глухой, Дiд пiсля сво?? смертi не залишив батьковi спадщини. В заповiтi було написано: "Сыну Николаю ничего не завещаю". У батька була сестра, тьотя Нiна. Вона мала начальну освiту, а далi не вчилась. Дiд ?? дуже любив, а батька теж, звичайно, любив, але iншою, суворою i мужньою любов'ю. Вiн бачив, що татко талановитий i сам проб'? собi дорогу. А тьотя була непристосована до життя i боялась його. У не? була нещасна любов, i вона так i залишилась до смертi старою дiвчиною. Грошi вона сховала в матрац, i пiд час пожежi згорiло десять тисяч. Бабуся, батькова мати, дуже любила татка. А тьотю теж любила, але не так дуже. У дiда був незаконнороджений син, якого вiн виховував тайно вiд бабусi i платив великi грошi за його освiту, що вiдбивалось на матерiальному станi його сiм'?. I одного разу бабуся узнала про це, що у дiда ? незаконнороджений син, i з нею стався припадок, пiд час якого вона вивела в степ мого татка з сестрою i хотiла ?х повiсити... Добре, що не було на чiм... Припадок пройшов, але у бабусi на обличчi залишився слiд: у не? був викривлений рот iз лiвого боку. Дiд весь час жив у Луганську, бабуся займалась хазяйством. Од важкого труда у не? була грижа. Дiд одружився з нею вiд злостi на дочку помiщика, яку вiн дуже любив, а потiм розчарувався в нiй, бо вона була дуже легковажна, легкодумна i зрадлива. Бабуся служила в батька невдало? наречено? мого дiда економкою i чудесно знала французьку мову. Бабуся моя була теж, як i мама, смуглява. Я схожий на мамку, татка i на себе. Бабуся Вiра Iванiвна була черкешенкою по жiночiй лiнi?, а по чоловiчiй - росiянка. Вона була до фанатизму релiгiйною i по сутi була мо?ю духовною матiр'ю. Але про це потiм. Батько мо?? матерi, мiй дiд Дмитро Данилович Локотош, був мiщанином города Луганська i мав водяного млина, якого пропив. Його дiд був багатий серб, а прадiд - полковник сербсько? армi?, що за росiйсько-турецько? вiйни перейшла на бiк росiян, i загинув у боях проти турок. Разом з ним загинули документи про його дворянство, i його вдову з сином записали в мiщани города Луганська. У дiда було два брати. Пiсля смертi мого прадiда вони дiлили землю i взагалi спадщину. Дiдiв брат Андрiй не захотiв залишатись на землi, а сказав, щоб аа нього платили за учобу, а землi йому не треба, i став вчитись. Вiн закiнчив юридичний факультет Воронезького унiверситету i дослужився до председателя окружного суду. У нього дружиною була якась княгиня (я прiзвище забув), а утриманкою - красуня прачка. Я пам'ятаю ??, повну i чорноброву. Вона розповiдала матерi, що для того, щоб поправитись, намазувала маслом хлiб на два пальцi товщини. А я, голодний, слухав. Це - про дядька мо?? матерi. Дiд мiй був дуже балакучий, натхненний i все менi розповiдав про Гарiбальдi 6 i взагалi всякi iнтереснi романи. Вiн розповiдав так натхненно, що у мене од захвату серце сiяло, як сонце, i я не мiг його наслухатись. Вiн одружився з дочкою колишнього священика, що одмовився од сану ("Не хочу дурить народ"), мого прадiда, Майбороди, що при переходi в духовне звання змiнив прiзвище на Костянтинiв. Мiй прадiд був дрiбний укра?нський шляхтич, нащадок одного з ватажкiв i органiзаторiв Запорозько? Сiчi, Майбороди. Мiй прадiд Микола Костянтинiв закохався в красуню ?врейку Розу iз купецько? родини Старикових в городi Катеринославi. Мати Рози спiвчувала любовi прадiда i Рози, а батько ?? i його родичi були гостро проти. Тодi прадiд iз Розою однi?? осiнньо? ночi втекли. За мiстом ?х наздогнав батько з родичами, i прадiда так побили, що в нього зiскочила нижня щелепа вбiк. Вони думали, що вiн убитий, i кинули його в ярок. Була пiзня осiнь. Прадiд всю нiч лежав у ярку, а вранцi його побачили селяни, що ?хали до мiста на базар, i витягли з ярка. Два мiсяцi хворав мiй прадiд, а коли вiн одужав, то знов украв Розу. I Роза стала Надi?ю. Бабуся моя iiо матерi, Ольга - напiв?врейка i напiвукра?нка, - була дуже вразлива i все брала близько до серця. Вона дуже любила мою маму i коли узнала, що татко гiрко п'? горiлку i ми бiдно живем, тихо збожеволiла. Це було так: бабуся прийшла з церкви. Було "Андрi?ве стояння" 7. Бабуся тихо сiла в темний закуток, до не? пiдiйшла мати i щось запитала, а бабуся замiсть вiдповiдi страшенно глянула на маму i заспiвала: "Преподобный отче Андрее, моли бога за нас..." З криком: "Ой боже, мамочка збожеволiла!.." - мати моя вибiгла з кiмнати. Ну, ще про кохання мо?х татуся i мами. З Лисичанська, будучи учнем штейгерсько? школи, батько при?здив на канiкули до дiдуся в Луганськ. Там вiн проходив практику. В мою майбутню маму всi закохувалися, навiть один грузинський князь хотiв ?? зарiзати тому, що вона його не любила. I взагалi на вечорах всi кавалери до не? пiдлизувались, i мама вертiла ними як хотiла. Вона назначала до п'яти побачень, звичайно, в рiзний час, але в один i той же день. Кавалери ?? врештi-решт узнали, що вона водить ?х за нiс, i прийшли всi разом на кладбище (а мама думала, що прийде один) i поставили питання ребром: "Скажiть нам, Антонiно Дмитрiвно, кого з нас ви коха?те?" Мама крикнула: "Нiкого я з вас не люблю!", заплакала i втекла. Особливо самовiддано i свято кохав ?? хороший i задушевний юнак Сеня Логозинський, а мама не любила його, тiльки дуже жалiла, до слiз жалiла. А любила вона якогось Ярового, якому вона готова була цiлувати ноги i навiть слiди його нiг на землi, а вiн не любив ??... Потiм тому, що вона була гарненька, мама, здобувши початкову освiту, далi не схотiла вчитися. На мiському балi вона одержала перший приз за красу. Врахуйте, що це звичайна робiтниця, яка працювала на патроннiм заводi. Вона була дуже его?стична i самозакохана i не могла собi уявити, що в не? хтось з молодих людей не може бути закоханий. Якось на вечорi вона зустрiла свiтлого, задумливого юнака у формi учня штейгерсько? школи, який на не? дивився так нiжно i закохано, але тримав себе гордо й незалежно. Вiн не принижувався i не пiдла бузничав перед нею, а любив ?? до безтями. В нiм вiдчувалась якась пота?мна, ваблива сила. I мама, вiд злостi, тому, що вiн на не? не звертав уваги, вiрнiше, робив вигляд, що не зверта? уваги, закохалася в нього, як говорять, до самозабуття. Але характер свiй вона спробувала показати й на ньому, тобто повертiти ним, як iншими. Пiсля одного з вечорiв татко проводжав ?? глухими кам'янобрудними вулицями, де сади, ламання ребер i взагалi всякi хулiганськi витiвки iз свинчатками й ножами. На пiвдорозi до будинку матерi ?х наздогнав фаетон з одним iз материних поклонникiв. - Антонiно Дмитрiвно! Сiдайте, пiдвезу. Вона неуважно попрощалася з мо?м батьком, сiла в фаетон i по?хала, а батько залишився на самотi, серед жахливо?, глухо? хулiгансько? ночi з шаленими бурями в душi. Наступного разу, пiсля такого ж вечора, батько проводжав мою матусю додому. Вiн привiв ?? точно до того ж мiсця, де вона його так покинула, попрощався з нею i сказав: - А тепер, Антонiно Дмитрiвно, можете йти самi. I мама з плачем побiгла в нiч... Потiм вони помирилися. Бiльш матуся не показувала свого характеру перед батьком. Вiд'?жджаючи з Луганська, татусь сказав матерi, яка гiрко плакала: - Через рiк я повернуся, i якщо ти мене за цей час не розлюбиш, я одружусь на тобi. Мати вiрно чекала його, вона забула про всiх сво?х поклонникiв, нiкого не помiчала, була, як увi снi, i так покохала його, так покохала, що, коли вiн повернувся, вона ще до шлюбу належала йому... Так що я - дитя першого кохання... Вода. Страшний, широкий i неосяжний свiт, що срiбним маревом то пiдiйма?ться до мене, то даленi?, пада?... Я на руках у срiбно? од води мами... Це вона то близько нахиля?ться до води, i мене майже з головою залива? ?? страшне й блискуче срiбло, то швидко пiдiйма? мене вгору, до життя i золотого вiд сонця сяйливого, синього неба... I тодi я заспокоююсь i замовкаю... перестаю кричать... А моторошно-невiдомий i в той же час такий дивнопринадний мерехтливий свiт тремтить, i перелива?ться всiма кольорами райдуги, й широко лине лiворуч, кудись униз, повний пахучо? й холодно? свiжостi, весь обсипаний лазурними поцiлунками вiтру. Це мо? перше вражiння життя. Я не розумiв слiв i не знав, що той срiбний, страшний i принадний свiт зветься рiкою Дiнцем, а те, в чому з смiхом плескотiлись i дзвiнко зойкали люди, - водою. Далi я нiчого не пам'ятаю. Немов крiзь невiдому туманнiсть я смутно й тихо летiв угору... Ось туманностi не стало, i я йду з батьком i матiр'ю через щось димне, прорiзане на землi блискучими, гострими й твердими смугами, об якi стукотять каблуки мо?х туфельок... Батько й мати ведуть мене за руки. З правого боку пiдноситься багато великого, й вiдтiля, з якогось грiзно розкритого простору, виповза? чорна й грiмлива потвора... Вона димно й тонко кричить в осяйну, покриту темним, розiрваним i швидким, вишину. Менi страшно, i я дужче стискаю рученятами добрi i теплi руки татка й ненi... Я шукаю в них порятунку й вiрю в нпх. Iду крiзь жах з цi?ю вiрою й надi?ю, що мене нiяка сила не зачепить, бо зi мною мо? могутнi й непереможнi татко й неня. Це ми переходили залiзницю з незлiченного плетива рейок, з лiвого боку була станцiя Пере?зна, з правого - Донецькi" й содовий завод, вiдкiля виповзала, перетинаючи нам дорогу, заводська "кукушка" '. Ми ввiйшли в щось зелене й хитливе, повне гомону й шуму... Потiм були якiсь перепони, палки, щось кололо менi ноги, було багато яркого кольорового i ароматного... Були якiсь нори, а з нпх повилазили невiдомi чуднi, округлi, зеленосмугастi й жовтi звiрятка з тугими, довгими, сухими й колючими хвостами... Вони не рухалися i насторожено й хижо чекали... Я боязко обходив ?х i почував себе якось незвикле, незручно й нетривко... Це ми ввiйшли в лiс, а потiм - на баштан. Те, що здавалося менi страшними й невiдомими звiрятками, були кавуни, гарбузи й динi, а все ярке й кольорове - квiти. Кололи менi ноги колючки, а до панчiшок чiплялися реп'яхи. Я бачу залиту янтарним морем промiння кiмнату, з багряною пiдлогою, килимами й картинами на стiнах. У широко розчиненi вiкна, сковзаючись по хиткiй лазурi шибок, вживався шумливий, зелений день... Спiвали птицi, й лунали дзвони... Вони лунали тонко й хрустально, неначе хто ронив з неба спiвучi дiаманти. Мiй дiд п'? чай. Менi чудно, що вiн шклянку з подiбним до вина напо?м повiльно пiдносить до губ, зрооить ковток, потiм так же повiльно ставить шклянку на стiл, i знов пiдносить до губ, i знову ставить на стiл... Менi хотiлось, щоб вiн пив чай, не одриваючп шклянки од губ. Але вiн цього не робив. Мабуть, чай був гарячий або вiн хотiв продовжити смакову насолоду. Взагалi я хотiв, щоб усе робилося швидко. Потiм знов туманнiсть замкнулась. Я прорвався крiзь не? на Золотому руднику, де батько працював будiвничим. Ми йдемо полем. Батько й мати йдуть швидко i з обох бокiв, за руки, пiдiймають мене вгору, i менi так весело i так гарно, що, коли вони мене поставлять на землю, я благаю ?х знов пiдiймати мене вгору... Це вражiння польоту так захоплювало мене, що я весь завмирав од щастя i обертався на птицю... Довго мене пiдiймали то вгору, то опускали вниз, i я переходив од радостi до туги й навпаки. А потiм татко переступив через рiвчак з лiвого боку дорогi?, простягнув руку до верби, зелено? й гомiнко?, i зiрвав з не?... вареника з вишнями. Вареник був такий смачний, соковитий i солодкий. Менi був один рiк. Я потiм часто просив татка пiти зi мною до цi?? верби за варениками. Але татко чомусь цього не робив. Я катався з сином iнженера в дерев'яному ящику ца колiщатках. Я був за пасажира, а вiн - за коня. Потiм ящик зупинився, бо "кiнь" захотiв вiдпочити. Я почав пiдводитись, а "кiнь" в цю мить сiпнув... I мене боляче вдарило пiдборiддям об гострий переднiй край ящика... Я плачу, а кров залива? менi шию i груди... Ми ?мо оселедця. I враз щось гостре й колюче застрягло менi в горлi... Я подавився кiсткою з оселедця, а мати, блiда-блiда, з чорними од розширених зiниць очима, пальцем витяга? менi з горла кiстку... Я страшно кричу... Мати врятувала менi життя. Потiм я :i;овго не мiг ?сти оселедцiв. Це теж було на Золотiм руднику. А це - на Брянськiм. Туманнiсть вже зникла. Я розмовляв тiльки росiйською мовою, був гордий i самолюбивий, жорстокий i нiжний, вередливий i влюбливий. Любив передражнювати мою тiтку Клаву, що вiчно крутилась перед дзеркалом, i показувати ?й за спиною язика, не розумiючи, що вона це бачила в дзеркалi. I я думав, як вона могла це побачити сво?ю спиною, бо вона жалiлась матерi, а мати за це мене била. Менi дуже подобалось, коли одна смуглява й красива подруга матерi брала мене собi на колiна. Од не? так гарно пахло i вона була така уютна й хороша. Менi було вже п'ять рокiв. Я навiть був "великодержавним шовiнiстом" i називав татового брата в других, що при?жджав до нас гостювати а Третьо? Роси, i його батька, татового дядю, негарним словом, коли мати просила мене ?х цiлувать. А дядько й дiд були бородатi, в кожухах i брудних чоботях, димiли смердючим тютюном, були дуже високi, довговусi й плювали на килим, хоч мати й не дозволяла цього робить, навпаки, коли вона ?м казала, що так робити не слiд, вони смачно, з насолодою плювали, харкали й розтирали цю гидоту сво?ми намазаними дьогтем чоботищами. Мати мене питала: - Сыночек, почему ты не хочешь поцеловать своего дедушку? Я вiдповiдав: - Потому что от него несет хохлом. А мiй братик Коля, кирпатенький, товстенький, в теплих панчiшках, такий ласкавий, трудолюбивий, послушливий i добрий, не гидував ?х цiлувати, дядька й дiда. Вiн пригортався до ?хнiх гiгантських нiг в широких шароварах, заривав сво? личко в кожушину i казав: - А я буду хохленком! - О, це добра дитина, - говорив дiд i любовно гладив Колину голiвку сво?ю величезною запорозькою ручищею. - А це - чортеня, - сердито блискав вiн на мене суворими очима й штовхав у лоба сво?м страшним, майже в мою руку, пальцем, од якого я злякано одсахувався... Я не розумiв, що таке нужда, i погордливо дивився на бiдно одягнених дiтей. У нас була кiшка, а потiм у не? з'явилось багато кошенят. Вони ранком дуже шумiли i бiгали по кiмнатi, де ми спали. I в мене прокидалось страшне й солодке бажання взяти ножа i всiх ?х порiзать... Але я не зробив цього. Я тiльки кинув кiшку в нужник у дворi... Вона довго, довго так кричала, так страшно i жалiсно, так одиноко i смертно, що в мене серце розривалося з жалю, але кiшечку так i не змогли врятувать. А перед тим я пiд ганком, разом iз Колею, замучив курку. Коля ?? тримав, а я крутив ?й голiвку. Вона так покiрно й приречено дивилась на мене сво?ми малюсiнькими чорними оченятами... Мати сказала, що мене за це покара? бог. Я дуже боявся його. I коли, вже на селi, веселi хлопчики йшли барвистою юрбою до церкви i запрошували мене, я не йшов з ними. Я смутно i одиноко стояв осторонь ?х весело? й щасливо? дороги, а вони, смiючись i перегукуючись, як дзвiнкi i радiснi птицi, проходили за ограду i йшли в широко розкритi дверi церкви з намальованими на них ангелами з огняними мечами в руках... Там, де все залито сяйвом i звучить неземний прозорий хор, хор янголiв, ходить бог в золотих ризах... А менi туди не можна... Я ж грiшник... Я думав, що священик - це бог. "Авдiторiя", куди мати з сво?ми знайомими ходила на концерти... Сад... Музика... Шахтарський посьолок. Зорянi вечори, повнi дзвону гiтар i поцiлункiв... Перед вiкнами двi чуднi башти, а з них подихав в небо тихий, задумливий i багровий вогонь... Естакади... Летючi сплетiння сталi на землi i в повiтрi, маленькi паровозики, якi з веселим криком мчали з собою мiнiатюрнi вагончики з вугiллям... Ми часто ходили до Лозово? Павлiвки на базар у недiлю. Маги купувала нам iграшки. Тiльки дорога здавалась менi дуже довгою, степом i нагору, довга й колюча дорога. Ми йшли по стернi, i вона дуже колола менi в п'яти. Татко менi показував, як треба йти, щоб не кололо. Треба було сковзати ногами, майже не вiдриваючи ?х од землi. I тодi не кололо. Але я дуже стомлювався. Менi обридло триматись за юбку матерi. Я ж мужчина. Але втома брала сво?, i я знов чiплявся за юбку. Мати купила менi коника. Я розмахую цим коником, i менi зда?ться, що ?ду на нiм верхи. Тодi втома проходила, i я бадьоро крокував золотим, пахучим i повним багряних квiтiв степом. Мати купила менi й Колi пальта з блискучими гудзиками. Я казав, що "буду iнженером", а Коля - "хохленком". Ще в пас була сестричка Зоя, свiтла й гостроока. Я ?? дуже любив, а Колю чогось не любив i любив, але iнодi, в тяжкi для нього й для мене хвилини. Ще в Третiй Ротi, де я часто любив передражнювати кахикання татового батька на порозi його кабiнету, у нас з'явилась Зоя... Якась чужа жiнка показала нам ??, зморщену, червону, з роздертим од крику ротом, i сказала, що найшла ?? на капуснику i зараз однесе ?? назад. Я плакав i благав ?? не робити цього. Я не знав, що таке "свято". Я думав, що це - багато поличок, а на них усе - цукерки й пряники... Ще я не знав, що значить "живий" i "мертвий". Я любив ходити в поле i милуватись квiтами, особливо багряно-синiми квiтами будяка, i любив придавлювати за животики чуднi блакитнi цвiточки, такi бархатнi й добрi, а вони, коли ?х придавити за животик, широко одкривали сво? ласкавi, золотi ротики... Ще я любив дивитись на зорю пiсля заходу сонця i кидать камiнцi в срiбнi води ставка... Я кину камiнець, а вiн булькне, i пiсля нього довго що йдуть по золотiй вечiрнiй водi за колами кола, все ширше й ширше, а потiм зникають, i вода знов ста? спокiйною, темною i тихою... Я питав у матерi: - Куда деваются камушки, и отчего от них идут круги по воде, а потом исчезают? Менi було непри?мно, що коли обрiжеш пальця, так довго йде кров i ?? трудно спинити... Я питав у матерi: - Почему бог сделал человека таким непрочным? Мати казала: - Сыночек! Ты мне задаешь такие вопросы, что я на них и ответить не могу. Одного разу я стояв коло жовтого, залитого сонячним сяйвом погреба, i до мене, в наш двiр, просто, привiтно й спокiйно зайшов стрункий, смуглявий, гарненький хлопчик. Я дуже полюбив його, i ми стали дружити. Це був син рудничого фельдшера Коля Канарейкiн. Тiльки коли вiн довго не приходив до мене, так я за те, що вiн мучив мене чеканням, бив його довгою лозиною. Ще менi було дуже iнтересно i красиво ходити з моею ровесницею, дочкою кучера, в поле, де ми грали в крем'яшки, ловили метеликiв. Я любив дивитись, як вона тонкими й нiжними пальчиками сплiтала вiночки з польових квiтiв для себе й для мене. Вечорами повз вiкпа проходили п'янi шахтарi й спiвали пiсню про доктора Лойку, якого вони дуже любили: Доктор Лойка, он все знает, От всех болезней излечает. А наша служпиця Поля виходила до них назустрiч, i ?? обнiмав у нас за сара?м красивий i веселий коногон Шаповалов. Вiн часто бував у нас на кухнi, внизу, куди я, в одкриту ляду, коли надходив час, дзвiнко й владно кричав: - Поля! Подавай обедi Менi дуже подобалось так кричати. А Поля теж була хороша штучка. Вона свойому Ванi смажила картоплю так, що та аж кипiла в маслi, а нам до столу подавала майже суху. За це Ваня часто бив ??, за любов i картоплю в маслi. Це вiн так виявляв до не? свою "подяку". I татко й мати, а iнодi й ?х знайомi, ледве втихомирювали буйного й п'яного Ваню. Вони його зв'язували, а вiн плакав, лаявся, називав Полю нехорошими словами i часто, разом iз плювками в ?? лице, незрозумiлим словом: - Изменщица! А Поля. з розпатланим волоссям, в синцях i розiрванiй кофточцi, довгими чорними косами витирала йому сльози, плакала й цiлувала зв'язанi руки й ноги, а вiн, пiд ?? поцiлунками, тiльки стогнав, скреготiв зубами i страшно крутив налитими кров'ю очима, що майже вилазили з орбiт... А потiм вони мирились i, мов нiчого не було, знов солодко цiлувалися за сара?м, а Поля кудкудахтала, як курка, якiй я одкрутив голiвку, задихалась i переривчастим шепотом питала: - Вань, а Вань! Когда ж мьi поженимся? - Подожди: вот я заработаю денег, справлю себе спинжак и ботинки на рантах... Куплю гармошку и корову, выпишу мать, и тогда будем все вместе, - вiдповiдав Ваня сухим басом i чомусь захлинався. Соня, дочка кучера, коли ми ходили в поле, теж питала мене (ми з нею часто пiдглядали, як Поля з Ванею цiлувались): - Вов, а Вов! Когда же мы поженимся? Я вiдповiдав ?й, як Ваня, хрипким i переривчастим "басом": - Погоди, вот я заработаю много денег, справлю себе спинжак, куплю гармошку и корову, а потом сядем на ту корову и убежим. Iнодi вечорами у нас збирались гостi, грали на гiтарi, пили горiлку, потiм грали в преферанс i показували фокуси. А один худий i довгий конторщик ходив на руках i майже дiставав до стелi ногами. Це було дуже смiшно. Всi смiялись i аплодували йому. Тiльки менi не подобалось, що коли вiн ?в, то витирав куточки рота шматочком хлiба, а потiм посилав ?х собi за вуса. Менi було гидко на це дивитись... Менi дуже подобались пiснi, що ?х спiвали мати й гостi. Особливо любив я старовинну, козацьку, яко? матiр навчив донський офiцер: По дороге пыль клубится, Слышны выстрелы порой... Из набега ой-да удалого Едут все донцы домой! Я уявляв ?х, буйних i запорошених, чорних як циган од сонця й вiтру, з кашкетами набакир, чорними й золотими чубами, розпатланими од бiгу баских коней, що почули запах батькiвщини й солодкого вiдпочинку. Вони мчать i стрiляють на скаку. Весела золота ватага, вся обвiшана награбованим золотом i збро?ю, на якiй запеклась кров чужинцiв... Я не любив ?х за розбiйнi справи, але вони менi подобались тому, що були хоробрi й красивi, як той чорновусий донський офiцер, що був закоханий в мою матiр i дуже подобався ?й... Але мати в ньому розчарувалась, бо батько ?й сказав, що в тонких губах донського красеня ? щось ?хидне... Не допомогла офiцеру й донська пiсня, в якiй менi особливо подобалось мiсце, де говориться, що Лишь один казак не весел..." Смутно i самотньо ?де вiн осторонь товаришiв, на чужому конi, з пониклим чолом... Товаришi його питають, чому вiн такий невеселий: Аль турчанкой ты пленился в басурманском во краю... А козак ?м вiдповiда?: Это горе - нам не горе, Мы привыкли в горе жить, Чтоб по ветреной девчонке Сокрушаться и тужить. Вiн тужив не за коханою, а за сво?м вiрним другом, бойовим конем, убитим злою турецькою кулею... Ще я любив, коли мати спiвала циганських пiсень: Положите мне золота в ручку, и всю правду я вам расскажу, - про ворожку, що "неведомых духов царила" i ?й "власть прорицанья дана", про цигана: Лишь один цыган не пьет, не гуляет, он да па цыганку скоса поглядает... Я любив все, що спiвали мати й гостi. I про моряка: "Лет семнадцать по неволе моряк все плавал по волнам...", i "Разлука ты, разлука, чужая сторона, никто нас не разлучит, ни солнце, ни луна..." Особливо слова: Моя рука писала, не знала, для кого, а сердце подсказало: для друга своего... i "Помнишь ли, милая, ветви тенистые, ивы над сонным прудом...", i "Любила меня мать, уважала, что я ненаглядная дочь. А дочь ее с милым убежала в осеннюю, темную ночь..." А батько додавав: "Тир-дир-точь, тир-дир-точь..." Цi пiснi дзвенiли або в залитiй лагiдним сяйвом широкiй, з високими вiкнами кiмнатi, або в степу, в та?мному свiтлi вогнища i в голубому й далекому мигтiннi зiрок, пiд задумливий дзвiн гiтари в чарiвних руках татка, що спiвав задушевним бархатним баритоном. Коли батько та ?х гостi, жiнки й чоловiки, спiвали пiсень, то ?х обличчя ставали якимись особливими, гарними й задушевними, неначе тихий генiй добра благословляв бiлими крилами чудеснi душi стомлених трударiв нашо? землi... У жiнок тремтiли сльозп на довгих i сумних вiях, а чоловiки були блiдi, неначе ?м чогось було жалко i перед кимсь соромно, i вони тодi ставали особливо гарними, i я ?х усiх любив, навiть того довгого i худого, що витирав губи шматочками хлiба... Вiн же був не винен, що в нього така дурна звичка. I моя дитяча душа, повна восторгу пiснi i всепрощення, готова була обняти весь свiт, з усiм добрим i злим... Для мене тодi все зле пропадало i залишалось тiльки добре... Я одiйду од людей, ляжу на пахучу траву, дивлюсь на далекi зорi, про якi менi мати казала, що це "очi янголiв", i плачу, плачу... Пiсля слiз менi ставало так легко i тихо на душi... Я наче виростав i летiв у зорянi свiти, що скажено мчать у вiчнiсть, а за спиною в мене шумiли могучi, на все небо, крила... I завжди пiсля таких "польових каш" з костром, музикою й пiснями, я не пам'ятав, як опинявся в свойому теплому i уютному лiжку, i прокидався пiд радiсне щебетання птиць за вiкном, весь осипаний золотим дощем ранкових променiв сонця... До нас при?хали з Воронежа маминi брати Костя й Льоня. Костя був кучерявий, красивий i балакучий, а Льоня кирпатий i злий. Вони часто сперечались. Костя був розумнiший, i Льоня, коли в нього не ставало слiв i взагалi нiчим не мiг аргументувати, так вiн хватав Костю за груди сво?ми злими й дужими руками i бив мого кучерявого дядю спиною й головою об стiну. Так завжди сварка увiнчувалась "перемогою" дядi Льонi. Вони наговорили мо?м батькам стiльки казок про багате життя на Кавказi, що батько взяв в конторi "рощот", 1 ми ви?хали... Перед ви?здом мати продала всi меблi, а я бiгав за речами, що ?х виносили назавжди чужi люди з наших опустiлих кiмнат... Особливо я плакав за рукомийником i все благав матiр, щоб вона хоч його не продавала... А мати, блiда, з затислими, побiлiлими губами, нiчого менi не вiдповiдала i ходила по кiмнатах, як чорна й гнiвна судьба... Я назавжди прощався з мо?м дорогим рудником, Лозовою Павлiвкою, станцi?ю Алмазною, рейками, вагончиками, квiтами, ставком i зорями. Зорями мого золотого дитинства, мого безжурного життя, Колею Канарейкiним i заплаканою Сонею. Була осiнь, але не пiзня, а тиха, золота i печальна... Вечiрн? промiння заливало безмежнi простори донецьких степiв, а ми з Сонею все йшли i йшли в погасаюче небо... Ми пройшли повз лiкарню й ряди красивих будинкiв, що здiймались у вишину, з вiкнами, залитими кров'ю зорi... Десь за одним iз цих кривавих вiкон плаче мiй смуглявий друг Коля (я з ним уже попрощався), а ми йдемо, маленькi й самотнi, у великому, повному слiз свiтi... Слiз мого прощання з першою дитячою любов'ю i життям, яке потiм буде менi тiльки снитись... II Все гуркоче й строкато пролiта? мимо розчиненого вiкна вагона, а далi кружляв плавно й повiльно... Вiтер шумить i вi? менi в лице, а я хочу, щоб по?зд летiв усе швидше й швидше... Я висовуюсь iз вiкна лицем до бiгу по?зда i всiм тiлом i бажанням наче пiдганяю його... Батько на кожнiй зупинцi виходив, щоб купити нам ласощiв або за водою, а бiльше - випити горiлки. Я дуже хвилювався, що по?зд пiде без татка, плакав, а Коля мене заспокоював: - Не плачь... Папа скоро прийдет, он пошел прогнать курицу. Я нiяк не мiг заспоко?тись... Менi здавалось, що татунь вiдстав од по?зда... Що ось вiн сто?ть одинокий в страшному й невiдомому полi... I менi так жалко, так жалко за ним, що нестримнi ридання стискають менi горло i сльози заливають щоки... А коли татко приходив, я заспокоювався... I так було всю дорогу. Кавказ... Нiч. По?зд ?де берегом моря... Воно глухо й грiзно шумить i б'?ться за вiкнами, а перед нами туманно бiжить в гору кам'яна стiна, хвиляста й страшна... Це - гора Арарат. Черкешенки, пiд чорними чадрами, все плачуть i плачуть, ниють печально i страшно... Це вони так спiвають, як менi сказала мати. Перед тим на однiй шумливiй станцi? була пересадка. Пiдiйшов по?зд. Я стояв у метушливiй i тривожнiй юрбi. Ударив другий дзвiнок, а в вагон ще не пускають. Жах охопив мою душу... Я сплеснув руками i повним одчаю голосом закричав: - Ой боже ж, мы опоздаем! Всi здригнули й глянули на мене... Це було як електричний ток... Нам дали дорогу, i ми першi ввiйшли до вагона. Я дуже сподобався одному красивому грузину з чорними, неначе налитими дьогтем, очима... Вiн менi на кожнiй зупинцi купував масу схiдних солодощiв. Особливо менi сподобались гранати. Грузин часто брав мене собi на колiна й навчав рахувати по-?хньому до п'яти: - Эрти, ори, сами, охти, хути... Але матерi чомусь не сподобалась дружба грузина зi мною. I коли вiн пiшов на однiй iз зупинок за новою порцi?ю ласощiв, вона сховала мене на верхнiй полицi. Грузин прийшов, а мати сказала йому, що я в другому кiнцi по?зда. Вiн кiлька разiв оббiгав весь состав, все шукав мене, i, пробiгаючи повз наше купе, тривожно заглядав у нього й стурбовано питав: - Дэ Волода?.. Мата казала, що мене нема, i грузин бiгав як навiжений. по всiх вагонах i кричав: - Вы нэ видэл такой смуглый, хорошенкий малчик?.. Йому вiдповiдали смiхом, i вiн бiг далi. Нарештi його розпачливi крики замовкли. Мабуть, вiн зiйшов ва сво?й станцi?. I мати дозволила менi бути на нижнiй полицi i знову дивитись у вiкно... Помiж немов розчахнено? гори я вперше побачив море. Воно чомусь було як спнiй мур, не лежало плескато, а синiло, як стiна гiгантського будинку... I я думав, як же в ньому плавать?.. Мабуть, дряпатись нагору, а потiм, як на санях, летiти вниз... Але так можна розбитись об гостре камiння... Ми швидко наближались до моря, i воно поволi лягало синьо й широко... Над по?здом звисали величезнi й страшнi кам'янi брили, що. наче на ниточцi, тримались на могутнiх боках гiр, i менi здавалось, що вони ось-ось упадуть на нас i роздушать, як комашню... Але брили не падали на нас, i по?зд з важким гуркотом пролiтав пiд ними... Ми ?хали до мiстечка Кульпи, де жив мамин брат у других Радя Локотош 1, який був там приставом. Вночi до нашого вагона зайшло два горянина. Батько й син. Батько був весь неначе мiдний, з оголеними волохатими грудьми. Вiн у великiй лахматiй шапцi, а син одягнений в якесь лахмiття, смуглявий i чорноокий. Це були дiти злиднiв, але чимось буйним, диким i гордим вiяло од них... Вони внесли до нашого вагона гори з ?х грiзними скелями, шумливими й швидкими рiчками, вiчним лементом листя i спiвом птиць, з ?х хмарами i орлами... Ми з хлопчиком одразу ж подружили. Вiн на мене казав: "Якшi". Менi з'ясували, що це значить "красивий, гарний". А "яман" значить - "некрасивий, поганий". Хлопчик був схожий на мене, тiльки вiн був дужчий, i очi йому палали огнем його батькiвщини, Кавказу, грiзного й похмурого, в вiчних снiгах i туманах, повних сонця, вiтру й волi. Пiсля по?зда ми ?хали бричкою сто кiлометрiв до Кульпи - ?хали багряною i нескiнченною пустелею... Перед нами синiла близька гора, так близько, що, здавалось, до не? можна було доторкнутись рукою... А ми ?хали до цi?? горп, що так близько i казково синiла перед нами, сто кiлометрiв... Таке прозоре повiтря було на Кавказi. Довга i порохлива була дорога. Iнодi з ям, обабiч не?, вибiгали навстрiчу нам обiдранi, смуглявi й чорноволосi, подiбнi до циганчат дiти, кричали щось незрозумiле i грозили нам услiд чорними, худенькими кулачками... Ми гримiли повз них, а вони довго ще бiгли за нами i тоненько й протяжно кричали щось люте, i все грозили, поволi даленiючи, ?х маленькi фiгурки... Я не сердився на них, менi було до слiз жалко за ними, що вони живуть в ямах, такi худенькi й обiдранi, за те, що в них такi рiднi очi... Нарештi ми в'?хали до Кульпи. На ганку стояв дядько з черкесами i щось з ними по-?хньо.чу розмовляв. Вiн був у черкесцi, високий, стрункий i красивий, з пишною, роздво?ною золотою борiдкою. Горянi? стояли круг нього в чорних бурках i папахах, як похмурi орли, i кинджали ?х, у срiбних пiхвах, холодно й грiзно блищали на сонцi... Дядько Радя був дуже добрий i простий. Вiн мiг задурно брати рибу в горян, але цього не робив i платив грошi. Його кiмнати були обвiшанi килимами, а на них висiли красиво вигнутi шаблюки i взагалi всiляка зброя... У нього був лакей, що ходив як тiнь i в точно визначену годину нечутно з'являвся в кiмнатi i монотонно говорив: "Улжiн гатов..." Я любив сидiти бiля вiкна i дивитись на червонi гори за його голубими шибками... Гори були дуже близько, а з ?х бокiв тонко й жалiсно здiймались у небо синi завитки диму з ям, в яких жили люди... Повз вiкон часто проходили верблюди, вони хитали добрими й покiрними головами на волохатих i витягнутих шиях, неначе здоровкались зi мною, i дзвенiли маленькимi? круглими дзвониками... Довгими караванами кожний день вони проходили повз вiкна... I iнодi про?жджав па гору маленьким iшаком, худеньким i довговухим, величезний, гладкий i пузатий горянин. Його ноги майже волочились по землi, i бiдний iшачок лiз з останнiх сил на гору, а гладкий горянин iще, мабуть, щоб iшачковi було важче, гойдав сво?ми ногами. Менi було жалко бiдненького iшачка. А гладкого горянина я ненавидiв за його пухкi й маснi од жиру щоки, за веселi пiснi, що вiн наспiвував, роздуваючи од напруги сво? жирне й чорне горло i не звертав жодно? уваги на страждання бiдного четвероногого мученика. У мене був охоронець з кинджалом. А раз до мене прийшов його маленький брат-горянин i повiв показувати Кульпи. Ми ходили з ним по лабiринту вузеньких i кривих вулочок, а з бокiв були глинянi, з плескатими покрiвлями саклi. На саклях паслись кози i спали жiнки i дiти. Ми ввiйшли до саклi, де жив хлопчик. На долiвцi покотом лежали його рiднi, i ?х голови були замотанi рушниками. Я думав, що хтось ?м попровалював голови i вони обв'язали ?х i лежали хворi. А вони просто вiдпочивали, i голови ?м були не проваленi i обмотанi не рушниками, а чалмами. Це такi головнi убори. Я потiм узнав про те. А тодi менi ?х було дуже жалко. Я спитав хлопчика: - Отчего они спят? - От голода, - вiдповiв хлопчик i подивився на мене сухими, гарячими, голодними, бездонними й гнiвними очима... У дядька на столиках було дуже багато рiзних красивих речей з хрусталя й гiрсько? кристалiчно? солi. Я завжди питав у нього дозволу, коли хотiв що взяти з його чудесних столикiв. А Коля не питав дозволу у нього, а просто брав. Дядьковi подобалось, що я завжди питав у нього дозволу, i не подобалось, що Коля все робив, як йому хотiлось, наче дядька зовсiм i не було на свiтi. Коля не любив його, i вiн вiдповiдав йому тим же. А мене вiн дуже любив. Часто вiн голубив мене, пригортав до себе i, дивлячись менi в очi, казав мамi: - З цього хлопчика вийде щось велике... Вiн вирiшив узяти мене на виховання, бо був нежонатий. Мати погодилась, а потiм уся в сльозах повернулась i забрала мене в дядька. Вiн подарував менi на прощання шаблюку. Вона була довга, вища за мене, на шумливому вокзалi, повнiм жiнок у чадрах, що все хиталися i щось мурмотiли, батько продав за четвертак дядькiв подарунок i випив за його здоров'я горiлки, а я - гiрких слiз. Баку... Ми сто?мо з батьком на березi Каспiйського моря, бiля великого мiдного якоря, вритого в землю. Я дивився на море як на величезну i безкiнечну бурхливу вiтряносиню гору... Хвилi добiгали майже до мо?х нiг i залишали на пiску срiбнi волани ажурно? пiни... В порту було багато кораблiв з шумливим га?м вiтрил, i воии дуже хитались, а од берега одходив i повiльно дерся на синю i гуркiтливу гору моря бiлий i красивий, як мiсто, пароплав. I далеко-далеко, як блакитнi метелики, були розкиданi в розпеченiй синявi неба кораблi... Ми з татком ходили безкiнечними вузькими й заплутаними вулицями Баку, i менi було дивно, що вiн нi в кого не пита? дороги i все зна?, куди йти, на що дивитись... Мати казала, що Баку - це "город мiлiонерiв". Ще вона казала, що в Баку продають снiг... Ми там жили цiлий мiсяць у готелi i платили по карбованцю в день за номер. Менi здавалось, що це дуже великi грошi. Матерi не сподобався Кавказ, бо вона боялася "розбiйникiв", як вона казала, а насправдi ??, як i батька, туга за батькiвщиною примусили покинути цей чудовий край i повернутись на димний, суворий, але рiдний Донбас. III Це був уже не Брянський Рудник, а село Чутине. Чудно й дико менi було жити на селi. У мене була червона сорочка, а хлопцi були вреднi i дуже бились, i собаки теж були дуже вреднi. Ми жили в незвиклiй нуждi, на чужiй квартирi, i я грався з братиком i сестрою на глинянiй i колючiй печi. Мати часто плакала, а батька майже завжди не було вдома. Вiн приходив рiдко, стомлений i злiш. Все шукав роботи i не знаходив ??. Вiн став багато пити. А коли нап'?ться, ста? блiдий-блiдий i все мовчить. Мати часто сумно спiвала: Потихесеньку, помалесеньку, мо? дiтки, йдiть... Спить п'яниця в рубленiй коморi, глядiть його та не розбудiть... I далi: Ой п'япиця та не робiтниця, день i нiчку п'?, а як прийде iз корчми додому, мене, молодую, б'?... П'яний батько хрипко й з тяжкими перервами диха? на лiжку, а голос матерi жалiсно чайкою б'?ться в бiднiй i сумнiй хатi i тремтить сльозами: Спить п'яниця в рубленiй коморi, глядiть його та не розбудiть... Особливо я любив, коли мати спiвала: Мiсяць з хмари вигляда?, свiтить у хатину... А там жiнка молодая колише дитину... Або батько: Вi? вiтер, ще й буйнесенький, та на той садок зеленесенький... А у тiм садку живе удова, а в тi? вдови - дочка молода... Ми пiшли з Колею за село i забрели на чужий баштан. Нам дуже подобалось блукати золотим лiсом кукурудзи. Та якийсь страшний дядько, мабуть, хазя?н або його син - худий, високий, чорний i в золотому брилi - наскочив на нас i почав лаятись. Я перелякався i втiк. А Колiчка залишився з цим страшним дядьком. Я одбiг далеко, а потiм зупинився. Менi стало дуже соромно, що Колiчка не втiк, а я втiк. I ще я думав, що дядько вбива? Колiчку, i мо? серце обливалось кров'ю i жахом. Я сумно й лякливо повертався назад i побачив, що менi назустрiч, немов нiчого й не було, iдуть Коля i страшний хазя?н баштана. Колiчка радiсно кричав i кликав мене до себе, а "страшний" дядько був зовсiм не страшний i привiтно менi усмiхався. Я наче проснувся од жахливого сну, коли побачив, що братик живий. Ми знов повернулись до Третьо? Роти i жили в нашого родича, залiзняка Удовенка. Раз батько напився п'яний i посварився з матiр'ю, а потiм вигнав ?? i заложив дверi мiцною палицею, щоб мати не могла одчинить. Коля був на печi, а я лежав коло п'яного батька i боявся поворухнутись, щоб не потривожить його сну. Я любив його i був сердитий на матiр, що вона його лаяла. Мати в холодних сiнях жалiсно просила, щоб я ?й одчинив дверi. Але я цього не зробив i не дозволяв зробити Колi. Колiчка все заспокоював маму, щоб вона почекала, коли я засну, i тодi вiн одчине ?й дверi. Нарештi я заснув. Крiзь чуйний, злий i тривожний сон я почув якесь сопiння, потiм щось луснуло, i хтось тяжко упав на долiвку. Це Коля усiм сво?м маленьким тiльцем повиснув на палицi i переломив ??. Вiн тiльки крикнув: - Чуть-чуть не упал! Це була в нього гака звичка - завжди, коли вiн падав, то чомусь радiсно кричав: - Чуть-чуть не упал! Це вiн так казав, щоб мати не хвилювалась, що йому боляче. Вiв дуже любив матiр i не дозволяв ?й прибирати у кiмнатi i все робив сам. Вiн плакав, коли мати не дозволяла йому це робити. Син мо?? тiтки Рашi Холоденко, Улян, часто бив мене. Це в нього ввiйшло майже в систему. Раз вiн мене бив, а Коля, вдвiчi менший за нього, терпiв, терпiв, а потiм як пiдскочить до Уляна, як закричить на нього: - До яких пiр ти будеш бити мого брата? - та як лусне його в нiс, так, що в того чвиркнула кров, i нiс на мо?х очах став синiм i розпух, як груша... А Колiчка, як гнiвна молнiя, в'?ться круг Уляна i молотить його залiзними од справедливо? злоби кулачками i в боки, i в живiт... А потiм з усього розмаху шибонув пiд ложечку так, що Улян охнув i без дихання джвакнувся в пил... IV Юзiвка 1. Ми жили в мамино? подруги. В такiй же квартирi, що була в нас на Брянському Руднику. Повз вiкон часто пробiгали веселi англiйськi дiти в твердих, бiлих, накрохмалених комiрцях, з галстуками i в мужських сюртуках, тiльки штанцi в них були до колiн, ну, панчiхи й штиблети. Вони були в окулярах, не всi, звичайно, дуже чистенькi, пихатi, нiкого не помiчали, на нас дивились як на щось не варто уваги i гелготiли як гуси... У мамино? подруги було дво? дiтей. Вони лежали в другiй кiмнатi, хворi на скарлатину. Ми бiдно жили, а хворi хлопчики не ?ли сво?х булочок i оддавали нам а Колего. Вони тiльки надкусували ?х, а ми з Колею до?дали. I от одного разу, коли я проснувся, мати сказала, що Коля захворiв. Вiн лежав на пiдлозi i жалiсно дивився сво?ми темними, добрими, бархатними очима i тихенько стогнав... Я сказав: - А... Это он так, представляется... Ми завжди, коли хотiли, щоб мати давала нам ?сти бiльше i краще, по черзi "хворiли". А мати завжди таких "болящих" краще годувала i давала бiльше солодкого. Але Коля не "представлявся". Прийшов високий, красивий i огрядний, в пенсне, бородатий вiйськовий лiкар. Вiн оглерiв Колю i сказав, що в нього скарлатина. Колю поклали на лiжко. Вiн був весь червоний i гарячий... Лiкар кiлька разiв приходив i сумно дивився на Колiчку, давав йому лiки, але лiки не допомагали. На третiй день, вранцi, Коля почав умирати. Вiн дуже любив маму i все просив ?? не вiдходити од нього. Мати нахилялась над ним, а вiн дивився на не? вже мутними оченятами i все знiмав у не? з волосся на потилицi якiсь "катушки"... Перед смертю вiн попросив умитись, умився, потiм попросив iкону Козельсько? божо? матерi, перехрестився, поцiлував ?? й лiг... I ще вiн попросив, щоб його поклали на пiдлогу. Його поклали... Мати дуже плакала, а Коля, щоб вона не плакала, навiть стримувався, щоб не стогнати... Так вiн ?? любив... А батько втiк... Вiн не мiг бачити останнiх мук свого синочка. Коля вмер уночi. Вiн як живий лежав у великiй кiмнатi, i з його носика виглядала срiбна пiна... На його пухкеньких нiжках були теплi панчiшки й туфельки. Я не вiрив, що вiн умер, менi здавалось, що ось вiн зараз пiдведеться, одкри? сво? бархатнi очi пiд густими й довгими, красиво загнутими вiями, i скаже: "А я буду хохленком!" Але Колiчка тихо i срiбно лежав перед нами... А потiм його везли по мiсту на дрогах, в бiлiй, пепофарбованiй трунi, а ми йшли за нею... Байдуже димiли труби, проходили чужi, жорстокi в сво?й байдужостi люди, а ми все йшли i йшли за бiлою труною Колiчки, йшли i плакали... Потiм ми в'?хали на цвинтар, i чужi люди опустили труну Колiчки в яму i засипали землею. Хрест на могилi братика був теж, як i його труна, бiлий, непофарбований. Потiм, коли ми вiд'?жджали з Юзiвки, прийшли на Колину могилку прощатися з ним. Мама дуже плакала, а татко став навколiшки бiля могили, i з його очей капали дрiбнi, дрiбнi сльози, як осiннiй дощик, що мжичив над нами... Ми ?хали, а за нами ще довго було видно хреста над могилою Колiчки... Ох, то не хрестик, то Колiчка простягав услiд за нами сво? блiдi, дорогi й неповоротнi руки... Як я потiм картав себе за те, що був не ласкавий з Колею, що iнодi бив його... Як би я тепер любив його, боронив од хлопцiв i собак! V Села, все села... Iнодi рудники... Але рудники - як бистролетнi сни, рiднi й неповторнi... I шахти, клiтi, стволи, шахтарi, запах милого дитинства од вугiльно? руди, рейок, сиве мелькотiння вагонеток i "страданье", срiбний плач або буйний розгул золотих ладiв пiд п'яними пальцями коногона, чубатого й одчайдушного. Татко працював на рудниках бiльше креслярем, iнодi шахтарем, а на селах учителював, був i сiльським писарем. Працював i землемiром, а в основному - сiльським адвокатом, писав селянам "прошения", починаючи од волосно? управи i кiнчаючи царем. Але про це потiм. На Кавказi я захворiв на малярiю, i вона мене часто трусила. Але ще до малярi? я щороку по п'ять днiв хворiв якоюсь чудною хворобою. Ранком, пiсля туманного й тяжкого сну, я прокидався якийсь кволий i сам не свiй. Все злiва направо бiгло перед мо?ми очима... Весь свiт кудись безперервно линув... Я не мiг ходити, а лежать було мукою, бо це мене не позбавляло од головокружiння, хоч трохи й послаблювало його... Я затуляв очi, але це не допомагало... Я нiби провалювався в якiсь перетинаючi одна одну безоднi, нiби розпадався на шматки, хмарно й гойдливо... Нiчого не мiг ?сти. Все йшло назад... Часто мене тошнило... На п'ятий день я прокидався без головокружiнь, але не мiг швидко повертатись, особливо лiворуч, коли я так робив, то падав на землю... Доводилося повертатися всiм тiлом, тихо, тихо. Лiва половина голови в мене була завжди якась туманна... Коли менi був один рiк, мене поклювало стадо гусей. Служниця залишила мене одного на подвiр'?, а сама пiшла до хлопцiв на вулицю. Я, мабуть, лежав на правiм боцi. Гуси мене клювали все в голову, все в голову... Я не кричав... I про це нiчого' не пам'ятаю... Це з слiв матерi. Вся лiва половина голови в мене була пiсля нападу гусей в моргулях завбiльшки з голубине яйце... А двох рокiв я обварився до пояса кип'ятком. Це я пам'ятаю. Я стояв у низькому коридорi, а за спиною в мене служниця поставила мiдний таз, повний кип'ятку. В цей час по коридору проходив татко. Я чемно дав йому дорогу, одступив на крок i... сiв у таз з кип'ятком... Немов крiзь страшний гарячий туман бачу все це... Татко шбидко рве на менi чорнi бархатнi штанцi, а мати рве на собi волосся i то пiдiйма?, то опуска? руки. Крику ?? я нг чув... Це було як у снi... А далi - тьма... Далi - з слiв матерi. Лiкував мене наш третяротський фельдшер Трохим Iванович. Я обварився так, що залишився останнiй слой кожi, за яким, якби злiз i вiн, була смерть. Мати платила фельдшеру (щоб не знала бабуся) щоденно по карбованцю за вiзит, а бабуся (щоб не знала мати) давала стiльки ж. Вiн пiдсипав до мо?? мазi яко?сь гидоти, що викликала знов запалювальний процес, i я трохи не вмер. Батьки дали лiкаревi на аналiз цю мазь, i пiсля аналiзу стала ясною причина, що трохи не загубила мене. Фельдшера прогнали. А ще до того бабуся, яка часто сварилася з мамою, щоб дати ?й зрозумiти, що значить любов до сина i тривога за ним, взяла мене, закутаного в пелюшки, коли мати кудись ходила, i засунула в темний далекий куток пiд кровать... Мати трохи не вмерла од жаху, бо нiде не могла мене знайти. Вона шукала цiлий день, а я весь цей час лежав на голiй i холоднiй пiдлозi... Мати потiм нiяк не могла собi з'ясувати, чому я цiлих шiсть мiсяцiв безперервно кричав, i вона нiчим не могла мене заспоко?ти. Ну, звичайно, це в мене був ревматизм. На Брянському руднику, перед сном, у мене часто ламало ноги, i мама робила менi масаж, натираючи ?х лампадним маслом або керосином; потiм закутувала ?х теплою вовняною хусткою... Отже, менi пощастило. Перед тим, як потрапити на село, ми при?хали в Харкiв. Жили на Потинськiй вулицi, 110. Нам дав притулок дiдусь по матерi. А дiдуся по батьковi вже не було. У маминого батька було двi дочки й три сини: Клава, Нiна, Льоня, Костя i Ваня. Дiдусь часто випивав, i тодi вiн ставав буйним. Жахливо лаявся з бабусею i дiтьми, з мамою - теж. На мене цi сварки дiяли, як грози без грому... Вони безперервними блискавицями палили мою душу... Це було дуже часто. Тiльки менi було дивно, що вони всi лаються i лаються, а не б'ються... Це було жахливо - чекання бiйки, напевне, з сокирами i т. iн. Я, тремтячи вiд жаху, все чекав, коли ж почнуть битися... А вони не бились i тiльки лаялись як попало... Кiмната сповнювалась нервовою бурею, i ця буря рвала мо? серденько на шматки. Це - як перед пострiлом. Не такий страшний пострiл, як його чекання. Вони були жахливi неврастенiки, крiм мого татуся. Всi, як туго натягнутi струни, дивно напруженi i повнi погрожуючого дзвону, що ось-ось порвуться... Я бiгав на вулицю i на шумливих яскравих тротуарах спiвав з хлопчаками: Вставай, пiднiмайся, робочий народ!.. Тiльки, замiсть "крик мести народной", ми спiвали: "крицместер народный". Це був 1905 рiк. Дядя Ваня вчився у жерстянiй майстернi, проте мрiяв стати машинiстом. Ще маленьким вiн спiвав: Тут, тут поезд стоит пять мипут. Його мрiя здiйснилася. Але про це потiм. А коли ми повернулися в село, в рiдну Третю Роту, я бачив робiтничу i селянську манiфестацiю. Через майдан, на Червону вулицю йшли статечнi молодi хлопцi в пiджаках i яскраво начищених чоботях. Вони йшли повiльно i спiвали: А у Питере, на троне, сидит чучело в короне... Вони спiвали протi? царя. А полiца? поховалися. Робiтники йшли до содового заводу... Так i сто?ть вона в мо?х очах, ця яскрава, смiлива й спокiйна, що нiкого не бо?ться, манiфестацiя. Я тодi не розумiв, навiщо це робиться, але менi подобалось море людей у яскравих вiд сонця сорочках, пiдперезаних красивими шнурками з китицями. Вони йшли, твердо ставлячи ноги на запилену лiтню землю, цi свiтлi i до слiз рiднi менi господарi нашо? землi. Мама говорила, що вони йдуть завойовувати свободу, а у татуся очi були свiтлi-свiтлi, як у орла, коли вiн дивиться на сонце. VI Харкiв, знову Харкiв... Вiн нескiнченно широкий i шумливий. Я вже ходжу в школу. Недiля. Вчителька веде нас дивитись "туманнi картини"... Ми довго, довго йшли. Я дуже стомився. Нарештi ми прийшли в широку залу. Стемнiло. Потiм - яскраво, на екранi бiгали маленькi чорнi чоловiчки, i нам було far смiшно. Потiм усе зникло, як золотий i красивий сон, i "туманнi картини", i школа. Iнодi ми жили в мiстах, але недовго. В Луганську я стрибав униз головою iз залiзного мосту, бiля Гартманського заводу, в рiчку Луганку. У Воронежi бився навкулачки з хлопчиками, якi смiялися з того, що я замiсть "арбуз" говорю "кавун", а на селi хлопчаки смiялись, що я, при?хавши з Воронежа, говорив замiсть "а що ж" - "дьiк што"... Зате у Воронежi я навчився кататися на санчатах не сидячi?, а лежачи на животi, i правити не каблуками, а носками. Цього нiхто не вмiв, i я був герой. Злiтав на санчатах там, де нiхто не мiг. Любив кататися iз заводсько? гори, на дорiжцi, якою ходили робiтники, спускався по нiй аж до залiзничного насипу. Я лечу, а повз мене мелькають стовпцi, мелька? смерть... Iз страшенною швидкiстю я пролiтав, обминаючи чавунний кран, iз якого брали воду, i летiв прямо до насипу. Бiля крана розливали воду, i вона замерзала. Поступово вона мерзлим покровом розляглася навколо нього. Санчата в мене були на залiзних, гострих i блискучих вiд вживання полозках. Я лечу з гори. Швидко наближа?ться чавунний кран. Хочу його об'?хати. Але полозки на замерзлiй водi сковзаються, i санчата летять прямо на чавунну колонку крана... Ще трохи, i голова моя розлетиться вщент. До крана лиша?ться кiлька метрiв. Я розжав руки i випустив з-пiд себе санчата. Вони помчали передi мною, вдарилися об кран i вiдлетiли вбiк. А я теж з шаленою швидкiстю, сковзаючи животом по кризi, налетiв на кран i вдарився об нього витягнутими перед головою руками, щоб пом'якшити удар i захистити голову. Руки мо? м'яко вперлися в холодний чавун i зiгнулися так, що лише доторкнувся головою до крана. Я перехитрив смерть. Менi було десять рокiв. З двох рокiв я почав малювати. Уже дорослим я бачив у бабусi мо? малюнки, малюнки дворiчного художника-початкiвця... Я малював усе паровози та вагончики в трипалими людьми... Паровози i вагончики, паровози з тендерами, вагончики товарнi, ешелони... Нiби знав, як багато грiзного у мене буде з ними пов'язано, як багато радiсного i грiзного, як багато грiзного i радiсного. Але про це, криваве, - потiм, пiзнiше... Уже, крiм Зо?, був Олег, мiй улюблений брат. Вiн ще на рудниках i в мiстах п'ять разiв хворiв запаленням легенiв. В пам'ятi мо?й вiн блiдий i тихо-покiрний лежить на лiжку, в Юзiвцi, з п'ятим запаленням легенiв. Його сумовите й спокiйне личко горить в кровi мо?х спогадiв блiдим факелом, i вiтер нужди i горя вiв менi в лице з далеких i скорботних днiв нашого тяжкого дитинства. Кiстлява рука смертi хоче погасити цей факел, але вiн горить, щоб потiм засяяти рiвним свiтлом перемоги. Ось сестричка Зоя теж, в Юзiвцi чи на iншому руднику, страшенно розпухла вiд запалення нирок... VII Сметанiвка. Це невелике село, майже хутiр. Батько був там учителем. Вiн брав з кожного учня щомiсяця полтиник i хлiбину. За зиму його учнi вже вмiли читати, писати i знали чотири дi? арифметики... До кожного учня у батька був iндивiдуальний пiдхiд. Я теж почав учитися. В мене були зошити, олiвець, ручка, чорнильниця, грифель i грифельна дошка. Спочатку ми писали на грифельнiй дошцi палочки, потiм лiтери. Батько не вчив нас по старинцi; "аз", "буки", "в?ди", "глагол", а так, як лiтери ? i зв'язують ?х мiж собою у вимовi... Ми старанно мукали хором i скрипiли грифелями, вчились рахувати i почали розв'язувати задачi. Якось я сам написав на дошцi: "Папа... Мама..." Мати радiсно закричала у мене за спиною: - Коля! Подивись, Володечка вже може писати "папа" i "мама". Чудна, Я вже мiг писати усi слова, якi знав, i цiлi фрази, навiть лисг мiг би написати, звичайно, без роздiлових знакiв. А мама мене не питала про це. ?й було досить i тi?? маленько? радостi, що ?? старший син уже пише "папа" i "мама". Нашi господарi часто запрошували до себе в гостi сво?х сусiдiв i знайомих, багатих селян. I в зимовi, бiлi вiд снiгу i сповненi завивання вiтрiв мiсячнi ночi вони пили горiлку i спiвали чумацьких пiсень... Червонi й бородатi обличчя стоять передi мною з розтуленими i дзвенячими вiд пiсень ротами, а повнi жiнки, рум'янi i пишнощокi, пiдперши пiдборiддя руками, тонко й журливо врiзували сво? голоси в гримливi баси довговусих чоловiкiв. Я з хлопчиками часто бiгав на замерзлу рiчку, де ми грали "в ковiньки" i ганяли по дзвiнко-спiвучiй вiд наших нiг тонкiй i прозорiй кризi ковiньками "свинку" вiд кону до кону... Крига хвилеподiбне гнулася пiд нами, а ми мчалi? з солодко завмираючим вiд жаху i радощiв серцем, над холодною водяною смертю пiд ногами. Вiд бiгу нам ставало жарко i хотiлося пити. Тодi ми кийками пробивали у кризi дiрочки i припадали до них, руками ритмiчно надавлюючи на кригу, а вода з манюсiнько? "ополонки" поштовхами била нам в рот. Ми ?? пили - солодку й холодну. А потiм знову смуглявими горобцями розлiталися по дзвiнкiй кризi... Ах, цей солом'яний запах диму iз труб, такий рiдний i незабутнiй, i пишнi снiги iз петлями заячих нiг та пташиних лапок, i засмаглi вiд зимового вiтру обличчя хлопчакiв, i вiршi Кольцова ': Ну, тащися, сивка 2, Пашней десятинной, Выбелим железо О сырую землю... i Нiкiтiна 3: Вырыта заступом яма глубокая 4, Жизнь невеселая, жизнь одинокая, Жизнь бесприютная, жизнь терпеливая, Жизнь, как осенняя ночь молчаливая. Долго она, моя бедная, шла, И, как степной огонек, замерла. Особливо менi подобалось закiнчення: Тише... О жизни покончен вопрос. Больше не нужно ни песен, ни слез... Кольцов, особливо Нiкiтiн... Я його дуже любив, i зараз всiм серцем люблю. Я й Кольцова любив, але в нього бiльше радостi, а в Нiкiтiна - суму, i тому вiн менi рiднiший i ближчий. О цi зошити з найкращими вiршами росiйських поетiв на обкладинках, бiднi синенькi зошити "для народу"... I церкви з срiбним гудiнням дзвонiв, i золотi ризи священикiв, i голоси, ангельськi голоси пiд голубим склепiнням з розпростертим на ньому богом Саваофом 5, i все це теж, як синенькi зошити "для народу"... Золота вiддушина горю народному, ?диний вихiд його бентежно?, скорботно? душi, а бiльше виходу не було. I в нас теж - iз страшних i безпросвiтних злиднiв. Народилася сестричка Оля. Помiщиця була ?? хрещеною матiр'ю. Така красива, повна, рум'яна i темноока. Я бував у них в ма?тку. Ходив по широких кiмнатах, дивився на красивi столики з рiзними витребеньками, з розкиданим срiблом на них, i менi було болячеболяче... Адже в нас цього не було, i в бiдних селян теж не було. Син помiщицi iнколи навiдувався до матерi з столицi. Вiн був офiцер i красень. В нього закохувалися чарiвнi жiнки, були закоханi майже всi дочки сусiднiх помiщиць. Але вiн не звертав на них нiяко? уваги, а любив дочку бiдного селянина iз Сметанiвки, так любив ??, що плакав вiд кохавня. Вiн був стрункий, благородний i культурний, а дiвчина, яку вiн кохав, - груба i некрасива, майже потвора. В мiсячнi ночi я вибiгав на город до коханки сина помiщицi. Залитий срiблом повновидого мiсяця чорнiв тонкий i красивий силует офiцера. Оксамитно стогнав його благородний голос: - Горлице моя сизокрила... Ластiвочко моя ненаглядна! А йому вiдповiдав майже бас його "дульцiне?": - Геть вiд мене! Вiдчепись... Я люблю тво? хусточки та грошi, що ти менi да?ш. А тебе не любила, не люблю i любити не буду. У мене ? хлопець. Вiн тобi печiнки одiб'?. Геть вiд мене! - Ясочко моя золота, хоч засмiйся сво?м срiбним голоском. А у вiдповiдь чулося громоподiбне iржання: - Ги-гп, ги-ги-ги!.. - Боже мiй, як я тебе люблю, ти мiй бог, зiрочко моя, небо мо?. - Ну годi, годi... Усю мене обслинив... I скiльки разiв я тобi казала, щоб ти не приходив до мене, коли од тебе смердить усякими одеколонами... Вони гидкi менi, як i ти сам, ось мiй Василь, так той пахне кiзяком, i молоком, i медом. Геть вiд мене!.. I вона його штовхала з усього розмаху в груди сво?ю богатирською рукою, штовхала так, що вiн летiв, як чорна i печальна тiнь, в голубий i глибокий снiг. А дiвчина з громовим смiхом тiкала в хату. I я ще довго чув пiд запорошеним снiгом, вузьким, темним i жорстоким вiконцем невтiшний плач молодого красеня. Нiчого не допомогло. Нi вмолювання i сльози матерi, нi ?? погрози i навiть випадок, вiрнiше напад "хлопця" кохано? офiпера з парубками, коли закоханому ледь не вiдбили печiнок. Нiчого не допомогло! Так i вмер вiд кохання син помiщицi, вiд нероздiленого i проклятого кохання. А весною ми ви?хали iз Сметанiвки. Щолiта ми жили в Третiй Ротi, а взимку - по селах, де батько або вчителював, або служив сiльським писарем. VIII Пере?зна... Село Пере?зна... Химiвка. Це - хутiр недалеко вiд Званiвки, де жила бабуся при тiтцi, а в тiтки була казенна винна лавка. Тiтка була "сидiлкою". Бона мала красивий будинок пiд зеленим залiзним дахом, з кiмнатами на пiдлозi, старовинними комодами, стiльцями, буфетами i килимами. Широкий двiр повний птицi, а в кутку, бiля ворiт, дерева, кролики, голуби. А в нас не було нiякого будинку. Ми жили в напiврозваленiп мазанцi з тарантулами, в покинутому саду помiщика бiля та?мничих пустельних та страхiтливих сара?в. Лiто. Мене страшенно мучить пропасниця. В мене дуже висока температура. Нi лiкаря, нi фельдшера, нi мами. Нiкого. Я самотнiй, тiло мое. якесь дпвне, нiби в мене багато тiла, нiби я ввесь великий-великий, бiльше всього свiту. Потiм втратив свiдомiсть, i було якесь жовте i дзвiнке море навколо мене. А вода гiрка, погана... I ще цi тарантули, i мокрицi, i чорнохвiсткн, що лазили по менi, а я страшенно боявся, аби чорнохвiстка не залiзла менi у вухо. Як я не берiгся, одна все-таки залiзла менi у вухо i внесла туди нескiнченний гуркiт, такий гуркiт, що я ледь не збожеволiв вiд крику i жаху. Вухо менi залили "оливою" (лампадним маслом), i чорнохвiстка здохла. Ще довго гримiли громп у мо?й головi, але це лшле здавалось. Разом з чорнохвiсткою здохли й вони. Я дуже любив лазити по деревах - високо-високо. Мати внизу кричить, ла?ться, а менi лише смiшно. Вона дума?, що я впаду, а я зовсiм цього не думаю i залiзаю куди захочу. Тiльки менi не подобалось, що хлопчаки такi жорстокi. Вони полiзуть на явiр, i повитягають з гнiзд голих жовторотих горобчикiв, i всiх ?х повбивають, та ще й смiються. А я плачу. Хлопчаки великi й дужi, а я маленький i не можу захистити бiдних пташинок. Я тiльки обливаюся гiркими сльозами. Потiм ще хлопчики негарно лаялися й курили, а ?хнi матерi, коли я ?м говорив про це, тiльки смiялись. Батько часто ходив зi мною до бабусi й тьотi. Бабуся завжди що-небудь дасть батьковi, щоб тiтка не бачила, ну там грошi або горiлку. Тiтка ж, коли ми залишали ?х, завжди обшукувала батька й мене. Менi було тяжко й соромно не за себе, а за тiтку. Ну хiба ж я мiг у не? щось украсти? Ось я стою перед нею у маминiй теплiй кофтi, пiдв'язаний мотузкою, у подертих черевиках, а надворi трiскучий мороз, куди менi боязко йти. А тут так тепло, свiтло i затишно. А тiтка нишпорить тремтливими вiд злостi руками в мо?х кишенях. IX Весна. Я бiгаю вузькими брудними вулицями Третьо? Роти. Шумлять струмки, i дзвiнке син? небо над Дiнцем хвилю?ться тремтливим маревом заводського диму. Вiтер вiдносить його направо за Донець, за голубiючi лiси, до росiйських сiл серед пiскiв i сосен. На Червонiй вулицi, центральнiй вулицi нашого заводського села, до мене пiдбiгло два хлопчаки, смаглявi, кирпатi i веселi. Вони були також, як i я, бiдно одягнеш, але весняною радiстю палали ?хнi чорнi задерикуватi очi. Старший гукнув менi: - Давай бiгати! - Давай! I ми побiгли. Це були дiти годилникового майстра Дмитра Гороха - Ларя i Федя. Вони жили в бiднiй, неогородженiй чужiй хатi, яку наймали. Мати Ларi прала бiлизну у Ванвiнкенрова або "Жили", як його називали в народi, бельгiйця, власника фабрично? майстернi бiля заводу. Батько Ларi i Федi, як i мiй татусь, був алкоголiком, вiн щолiта йшов на рудники i залишав сiм'ю напризволяще, а взимку повертався у Третю Роту майже зовсiм роздягнений: на однiй нозi - онуча, а на другiй - роздерта калоша. Дружина його, Наташа, фактично утримувала п'яницю. Вона його обми?, одягне, а влiтку вiн знову зника?, щоб на зиму повернутися брудним, обiрваним... У нього тодi лазять на комiрi цiлими армiями паразити, а вiн не дозволя? знищувати ?х: - Воша теж хоче жити. Не чiпай ?х! Вiн жахливо бешкетував, коли нап'?ться, викидав iкони з хати, топтав ?х ногами i ганявся з ножем за сво?ми дiтьми, щоб ?х порiзати. Вiн вибiгав босий на снiг i кричав менi: - Володько, чому земля крутиться? Я не хочу, щоб вона крутилась! Я ?й забороняю це робити! Але земля не слухала Гороха i не переставала крутитися. Горох хотiв змайструвати, як i чоловiк сестри мойого дiдуся, гiгант-столяр Холоденко, вiчний двигун; тiльки Холоденко дерев'яний, а Горох - залiзний "перпетуум мобiле" '. Але нiчого не виходило з цих вiчних двигунiв, а нещаснi винахiдники вперто продовжували свою безнадiйну справу. "Добрi люди" порадили мамi i Горошисi напо?ти сво?х чоловiкiв горiлкою, насто?ною на "божих коровках", щоб вiдучити ?х пити. Мама i Горошиха так i зробили. Татусь ледь не вмер вiд нескiнченного блювання, а Горох - нiчого. У нього був залiзний шлунок. Вiн лише гарненько вiдшмагав свою дружину. Горошиха була молдаванка, вiрнiше - волошка, i дуже любила свого нещасного чоловiка. Вона була справжня трудiвниця. День i нiч працювала i утримувала всю свою сiм'ю. Дивним i жорстоким був Горох до сво?х дiтей-хлопчикiв, а дочку Серафиму вiн любив. Коли четвертий син - маленький Василь - упав лицем на розжарену плиту, батько навiть пальцем не поворухнув, щоб врятувати свого сина. Вiн тiльки й мовив: - Нехай горить... Чорт його не вiзьме. У Василя жахливо обгорiло лiве око. Старший син, Петро, вже ходив на роботу на завод. Менi подобалась ?хня, цих Горошенят, працьовитiсть i бережливiсть. Подобалася ?хня смiливiсть, коли вони билися в хлопчиками, особливо сила, хоробрiсть i витримка Федi. Вiн бився мовчки, вiд ударiв нiколи не плакав 1 завжди виходив переможцем. Його противникiв лякало залiзне i грiзне мовчання Федi, пiдкрiплене, звичайно, сильними штовханами i сталевою хваткою руки. А Ларя все малював, як 1 його батько. Вiн мрiяв стати художником. Ми часто купалися в Донцi, перепливали на той бiк, в лiс, i крали у лiсника Паримона кавуни i динi на баштанi, рвали дикi грушi i кислицi, збирали дрова, а бiльше крали ?х; розбирали тини у Паримона, ходили на озеро ловити рибу i викорчовували пеньки для палива, рвали ожину i збирали гриби. На смiтнi;ку за магазином "Общество потребителей" при содовiм заводi ми часто нишпорили в пошуках рiзнокольорових папiрцiв, ягiдок i цукерок, яскравих шматочкiв... Якось ми копались на цьому проклятому смiтниковi, i я, не помiтивши, наступив босою ногою на половину розбито? пляшки; гострi кiнцi ?? врiзалися менi в п'яту. Я страшенно закричав i нiяк не мiг спинити кровi... Тодi Ларя Горох вiдiрвав вiд сво?х штанцiв кишеню i перев'язав менi ногу. Потiм я полежав дома. ...Ось ми ката?мось на залiзничнiй дрезинi, якою робiтники возять шпали для ремонту колi? бiля заводу. Я схопився за залiзнi ручки попереду дрезини i бiжу по шпалах - спиною до станцi?. Коли дрезина розгониться, я тодi на не? вискакую, i ми, смiючись, гуркочемо по рельсах, а потiм в-се почина?ться спочатку. Але якось я не встиг вискочити на дрезину, що шалено мчалася. Horn мо? потрапили мiж шпал, i дрезина вдарила мене вище колiн. Та залiзних ручок я не випустив з рук, хоч все тiло опинилося пiд дрезиною, мiж рейками. Горошенята нiяк не можуть зупинити дрезину, вона мчить, а я кричу i волочусь пiд нею, але залiзних ручок не випускаю iз закам'янiлих рук. Нарештi дрезина зупинилася. Мене витягли з-пiд не?, я попробував встати, але не змiг. Той страшенний удар, мабуть, паралiзував менi ноги, i колiннi чашечки зiскочили вбiк. ?хав селянин з гарбою сiна, мене пiдняли i поклали на це сiно, привезли додому, я два мiсяцi не мiг ходити. А потiм все минуло, лише колiннi чашки у мене й до цього часу гострi. Ми збирали вугiлля на шахтах i залiзо, мiдь i жерсть, чавун, але бiльше - крали його на заводi i металевий лом продавали нашому родичу Удовенковi, який жив на глухiй вулицi, над Донцем, i називався по-народному "Залiзняк". Вiн платив нам за фунт мiдi 8 копiйок, за фунт залiза - копiйку, за фунт чавуну - пiвкопiйки i копiйку за три фунти жерстi. Якось мама взяла мене за руку i повела в заводську бондарну майстерню, де я почав працювати учнем. Пантелiй Плигунов, цеховий бригадир, платив менi щодня 5 копiйок, а я за це збирав цвяшки по цеху. Потiм квалiфiкацiя моя пiдвищилась: я почав "заовтарювати" дiжки для бiкарбонату, тобто вбиватп цвяхи в маленькi обручi над дном i вгорi дiжки з внутрiшнього боку ободу i вбивати кiльця в дно цих дiжок. Ще в Сьомiй Ротi, де татусь був сiльським писарем, я, коли пас iз селянськими хлопчиками i дiвчатками телят i корiв, крiм iгор "у крем'яшки", навчився грати пальцями на губах. Це робиться так: великим пальцем повернутим i загнутим вниз, впира?ш у пiдборiддя, пiд нижньою губою, але не сильно, i витягу?ш рештою зiмкнутих пальцiв долоню, охопивши великий палець лiво? руки правою рукою, а потiм почина?ш швидко крутити вгору i вниз долоню право? руки. Коли крутиш долонею i при цьому мука?ш, то мукання перетворю?ться на безперервне "бiб-бi-бi", або "мi-мi-мi", або ж "мама-ма", словом, як хочеш. Я знав багато мотивiв вальсiв, маршiв, пiсень, i Пантелiй Плигунов примушував мене грати для робiтникiв на губах. Я сiдав, заклавши ногу за ногу, на дiжечку i майже цiлий день грав робiтникам на губах, а вони вiд цього краще працювали. Я ж iнколи одержував гривеник "на цукерки". Менi дуже подобалось працювати на бондарцi, а грати маршi набридло, бо вiд них у мене болiли губи i нiмiли руки. Всi робiтники були веселi й спiвучi. Вони ходять навколо дiжок на верстатах, забивають у обручi гвiздочки i все спiвають, смiються i спiвають: Он по горнице похаживает, Балала?чну налаживает... А рум'яний i красивий Панько Плигунов, наш цеховий бригадир, тiльки походжав сво?ю тихою походкою по цеху i привiтливо та радiсно всiм посмiхався. Вiн був ласкавою людиною, задушевний, щирий i поетичний. Нiколи нi на кого не кричав i не бив, i робота навколо кипiла, вся в пiснях i сонцi. Може, й бували в нього конфлiкти з робiтниками, але я не пам'ятаю цього. Моя дитяча уява була сповненою пiснями i райдугою працi... Я всiм серцем вiддавався працi. Я дуже полюбив ?? i хотiв бути як дорослi. Але я був малий, а дитячий труд заборонявся на заводi, i коли приходив iнспектор працi, Панько Плигунов ховав мене у велику дiжку, а коли iнспектор залишав цех, я вилазив звiдти i радiсно поринав у дзвiнкий i свiтлий свiт працi. Але недовго тривала моя золота радiсть... Довелося менi покинути завод, бо малим не дозволялося працювати в цьому кiпгявому й гуркотливому гiгантi. Часто менi снилася залита райдужним сонячним промiнням i пiснями бондарка, i я плакав увi снi вiд журби, що не можу повернутися в цей чудовий i привабливий свiт. А взимку ми ви?хали в село Пере?зна, де татко став учителем. Я вже красиво писав, на п'ятiрки, i розв'язував без помилок задачi на всi чотири дi?, множив тризначнi i навiть чотиризначнi числа. X Зима. Яскрава, пухнаста, мiсячна зима в селi. Я вибiг за ворота, а до мене пiдiйшли двi гарненькi дiвчинки. Одна в шубцi з хутряним комiрцем, смуглява, чорноока й ласкава. Мiсяць над нами срiбно смi?ться, а ми дивимося одне на одного, це смугляве дiвча i я; менi солодко i [при?мно] дивитися на не?. Серце мо? тремтливо й спiвучо стиску?ться, i я, як срiбна радiсна пташка, лечу в чорнi? i повнi? зiрок моря ?? очей... У мене не було гудзикiв на пальтi, i дiвчинка витягла голку з сво?? шубки i сколола менi пальто, щоб я не простудився. Коли вона до мене доторкалася, я ввесь завмирав вiд солодкого i страшного захоплення. Менi хотiлося, щоб вона нiколи не вiдпускала сво?х рук вiд мене... Ще в мене не було носово? хусточки, i вона менi подарувала свою, таку духмяну i чистеньку. Потiм ми втрьох грали у фанти, зав'язуючи рiжки на хустинцi. Тiльки коли я цiлував цю дiвчинку, то нiяк не мiг потрапити ?й в губи, а все тикався носом в ?? запашний i ласкавий комiрець. Потiм ця дiвчинка почала у нас вчитись, ?? привела до нас ?? мама, повна, струнка, смаглява й красива. Вона була слiпа, та по ?? очах цього не було видно. Вона дивилась на нас сво?ми темними безоднями i наче бачила все навколо. Та вона нiчого не бачила. У не? в очах була "темна вода". Я дуже любив ?? дочку. Тiльки менi не подобалось, що вона афiшу? нашу любов. Вiд цього вона зробилась менi противною. Взагалi менi всi дiвчиська були тодi противнi. Я навiть дивувався, як я мiг закохатися в цю смуглянку. Але дивно, дiвчиська були менi противнi, а я в кожному селi закохувався в котрусь з них i вони в мене... Одного разу ми "рiздвували", тобто ходили з зiркою i спiвали у селянських хатах, а за це нам давали цукерки або грошi. Ми зайшли до однi?? хати, дуже бiдно? хати. Нам вiдчинила дверi дiвчинка з таким гарним лицем, що в мене захолола душа вiд раптового щастя. Я в не? закохався, як блискавиця. Бiльше я нiколи не бачив цi?? дiвчинки, бо ми знову по?хали в Третю Роту. Всi любовi мо? в рiзних селах нiколи не закiнчувались i не рослi? разом iз мною, бо ми пере?жджали з села до села. Ось Звановка. Я у церквi i закоханий у дочку диякона. Вона спiва? у церковному хорi, i коли проходить повз мене, як блiдий i скромний ангел, опуска? вi? i вся червонi?. А менi так та?мниче й дико... XI Ось Сьома Рота i також моя любов - дочка диякона. Тiльки перша дочка диякона була худенька, струнка, а ця - рум'яна товстушка, як просфора, залита вечiрньою зорею, з темними, як i перша, очима. Звичайно, моя любов до цих дочок дияконiв обмежувалась зiтханнями i мрiями, чистими, дитячими. Ах, Сьома Рота!.. Вона, як i Третя, на березi Донця, на його правому й крутому березi. Шумливий лiс п'яно хита?ться на тiм березi срiбно? дороги в Дiн. I гребля, а на нiй дядьки в широких солом'яних брилях "водять" у глибокiй водi щук. Вудка туго зiгнулась, i волосня от-от розiрветься од метань хижака, що проковтнув разом з наживою гострий, смертельний гачок. Як бореться за життя щука! Вона туманною блискавкою протина? глибину i то вправо, то влiво, то вгору, то вниз кида?ться, як оскаженiла... А дядько, примруживши хитре каре око, цей довговусий Сковорода, спокiйно то вiдпустить волосню, щоб дати умовну волю щуцi, щоб вона ще дужче стомила себе, то трохи пiдтягне, аж поки безсила гроза пiчкурiв i себелiв не вiддасться на волю переможця в полотнянiй бiлiй сорочцi з незмiнною люлькою в зубах. Дядьки, мо? дядьки! Як я вас любив i люблю! Чи, може, тому, що в мене родичi такi ж, як ви, селяни, що спокiйно живуть, i працюють, i спокiйно вмирають, коли треба, на полi бою, пiд рев гармат, чи в бiднiй хатинi на долiвцi пiд плач i голосiння близьких. Я пiшов по воду до колодязя на перехрестi двох вулиць. Але в мене не було бичовки. Пiдiйшли з синенькими вiдрами двi гарненькi дiвчинки, подивились на мене, усмiхнене переглянулись. Одна сказала другiй: "Давай наберем йому води". Вони витягли води i налили менi в вiдро, потiм витягли собi... А я, розгублений i вдячний, стояв i, як зачарований, дивився ?м услiд, як вони стрункими i загорiлими ноженятами не йшли, а пливли над землею, повною веселого i зеленого гомону лiта. Хлопчик нашого сусiди пiшов зi мною на Дiнець. Пiсля купання вiн повiв мене у вишневi сади над Дiнцем. Ми ввiйшли в ?х райдужне марево од сонця, бджiл i квiтiв, а хлопчик почав весело i голосно спiвати, розмахуючи руками i всiм сво?м тiлом, показуючи невичерпну радiсть життя. Я йому сказав: "Не спiвай так голосно, бо почують i наб'ють нас!" Але вiн почав спiвати ще дужче. А потiм обернувся до мене i каже гордо i незалежно: "А що? Хiба я на сво?й землi не можу спiвати?!" I вiн весело тупнув ногою по землi, що звучала, як голубий акорд щастя... Батько i тут був писарем. Якось на подвiр'я правлiння привели зв'язаного i побитого конокрада. Вiн лежав на дрогах, а дядько тяжко бив його майже непритомного. I нiхто йому не забороняв це робити. Навiть спiвчутливо дивилися на нього. Ви зна?те, чого вартий на селi кiнь i як чорно б'ють за вкраденого коня, так б'ють, що конокрад довго пiсля того i не протягне. Але так, як нiмцi-колонiсти б'ють конокрадiв, ще нiхто з укра?нцiв не додумався. У нас ?х б'ють дугами, голоблями, а бiльше кулаками та пiдборами, а нiмцi б'ють "культурно", щоб слiдiв зовнi не було. Вони кладуть на землю боком конокрада, i до спини й живота на довжину всього тiла прив'язують двi дошки, потiм пiдводять конокрада на ноги i з розгону б'ють важкою ломакою по дошцi спереду чи ззаду. Конокрад у дошках важко гупаеться об землю. Потiм злодiя, у якого вже одбитi печiнки, знову ж пiдводять i знову б'ють. Ну, ясно, що пiсля цього людинi заспiвають "Вiчну пам'ять" 1 трави i птицi або летючий i хмурий снiг у глухих степах Укра?ни. Я дуже полюбив книжки. Образи Жюля Верна 2 з "Воздушного корабля" ярко жили в мо?й дитячiй головi з iменами, як я ?х_ тодi запам'ятав, чомусь "дядя Фрюдан" (а не "Фрюден") i "Фiль Евене". Особливо мене захоплювала книга "Ветхий завiт"3, написана, як роман, про блукання ?врейського народу в гарячих пустелях пiвдня, коли вони шукали землю Ханаанську4 (в цi роки я цi шукання з бо?м i ордами фiлiстимлян5 можу порiвняти з "Залiзним потоком" Серафимовича6... Тiльки там iще величнiше). Я захоплювався геро?змом Гедеона, братiв Маккаве?в 7, Самсоном 8, а особливо Iсусом Навiном 9, який одним наказом "Стой, солнце" спинив день, щоб ?вре? змогли довершити розгром ворога. Я любив усе геро?чне i красиве. Менi потрапила до рук непоказна i не дуже велика за розмiром книжечка - "В тумане тысячелетий" '° (забув автора), i вона мене так захопила, коли я читав ?? у травi нашого подвiр'я, що все, що було в книзi, жило й сiяло в мо?й уявi так сильно i гостро, що здавалось реальним, i я поринув у нього всiм сво?м маленьким ?ством, а все, що навколо, не iснувало для мене. Я не чув, як мати кликала мене на обiд. Буря восторгу вхопила мене на сво? огнянi крила i понесла мене туди,де: Белеет парус одинокий... де: Рыщут по морю викинги... Звенел мой меч в тот день ненастный среди Британии полей. Рассек я шлем вождя по плечи, скатилась прядь его кудрей. I герой роману... Чомусь я запам'ятав його iм'я як "Святослав", а це, як потiм я прочитав через багато, багато рокiв у продовженнi нього роману - "Гроза Вiзантi?", був Всеслав, автор - Красновський. I цей могутнiй i страшний нерук, i старий кудесник, i любов Всеслава до Любушi, i його ворог Вадим, i друг, пiвнiчний витязь, якого Всеслав зарубав... Усе це так владно i сонячно захопило мене, що й зараз, сивим юнаком, я можу розповiсти в деталях про роман "В тумане тысячелетий", що так полонив мою дитячу уяву i, безумовно, в тисячу разiв кращий "Грози Вiзантi?", що сподобався менi тiльки сво?ю iнтригуючою назвою. Така назва бiльше пiдходила б до другого мого улюбленого героя, до Святослава. В густiй травi нашого подвiр'я я так зачитався "Ветхим завiтом", що забув про навколишнiй свiт, а так у книзi блукав по жовтiй од пiску безкiнечнiй пустелi пiд гарячим, безжальним сонцем з геро?чним ?врейським племенем i захоплено дивився на Гедеона, коли вiн видiляв хоробрих од боягузiв по тому, як вони пили воду в рiчцi, - чи губами, чи жменями. А юнак Давид з його пращею, якою вiн знищив велетня Голiафа 11, а потiм його ж мечем вiдрубав йому голову... Ну i, звичайно, мiй улюблений Самсон, що ослячою щелепою перебив п'ятнадцять тисяч фiлiстимлян. Як я ненавидiв ту сучку Далiлу, що через не? Самсоновi вiдрiзали його довге волосся, в якому була вся його сила, i ослiпили героя. I печально радiв я, як вiдплатив Самсон ворогам, коли вiдросло його волосся. Жалко тiльки, що вiн i сам загинув на купах трупiв пiд уламками роздавлених його богатирськими руками колон i стелею храму. А чудо з i?рихонськими трубами 12, коли вiд одного ?х реву розсипались у прах мури ворожо? фортецi i ?вре? взяли ?? голими руками... Мати мене кличе обiдати, а я не чую, потопаючи в уявному свiтi золото? легенди людства. I от батько мiй захворiв на запалення шлунка. Довго й тяжко боровся вiн зi смертю, а мати сидiла бiля нього на долiвцi i рушником або його шляпою, як вiялом, навiвала йому свiжого повiтря, бо батьковi було нiчим дихати. Мати купувала батьковi церковного вина. Я це вино потай покуштував, i воно менi здалось таким чудесним, що бiльше нiколи в життi я такого вина не пив. Тiльки коли причащався. Але тодi пiп у золотiй ложечцi давав його так мало, що тiльки розчаровано облизувався. Доктор сказав, щоб батько покинув пити горiлку, а коли вiн не кине, то помре. Батько одужав. Але горiлки пити не кинув. Якби ж вiн знав! Я дружив з сусiдськими хлопчиками, старший брат яких був ковалем. Часто я ходив до його кузнi i любив слухати, як вiн весело i вiртуозно видзвонював по ковадлу молотком або допомагав його батькам на гарманi. Я змагався з сво?ми маленькими друзями, хто швидше працюватиме. Ми переносили великими корзинами полову. Я переносив майже бiгом, а мене, щоб я працював ще краще, дорослi хвалили: - От молодець! - От молодець! А я стараюсь, а я стараюсь... Була епiдемiя скарлатини. Нам у школi зробили прищеплення од не?. Ми, хлопчаки, хизувалися перед дiвчатками, нiби нам не болить, коли голка шприца тонко i гостро входила пiд шкiру на спинi, а дiвчатка, коли ?х кололи, кривились i плакали. Ми ж ходили як геро?. У мого друга захворiв на скарлатину менший братик. Була зима, i по залiзнiй од морозу землi його братика, хворого, смертельно блiдого, повели до церкви, що була недалеко вiд хати сусiдiв. А потiм його вели по великих кам'яних плитах церкви пiд руки назад. Вiн iшов, весь наче прозорий i нетутешнiй, i хитався, задихаючись од нестачi повiтря... Так i сто?ть перед мо?ми очима його блiде, покiрне i приречене личко... Потiм його хоронили. I ще. В однi?? жiнки умерло дво? близняток-малят. До хати, де вони лежали на столi, заходили мовчки i урочисто люди... Стояв печальний кашель i траурний шепiт у кiмнатi... Я пiдiйшов до маленьких мерцiв. Вони лежали як крейдянi ляльки, восковi й тихi. Я доторкнувся до ручки одного з них. Рука була холодна як лiд. Сьома Рота! Я не забуду тебе, колиска радостi й горя в мо? далекi й неповторнi днi. XII Ми знову в Третiй Ротi. Жили ми у шевця Iвана з дерев'яною ногою. Вiн був красивий i подобався дiвчатам. А коли йому на руднику в п'янiй бiйцi одсiкли жерстяним чайником кiнчик носа, вiн перестав подобатись дiвчатам. Особливо однiй, з якою до естетично? катастрофи з ним у нього був роман. Вiн був дуже строгий з сво?ми меншими братами, i як тiльки що, то кричав: - А де мiй потяг? - i тягся за ременем, якого дуже боявся його малий брат Макар. Його другий брат оженився з кирпатенькою i веснянкуватою дiвчиною, яка стала його веселенькою жiночкою, i вони дуже гарно жили i все цiлувалися бiля нового будиночка, що збудували для себе, як голуби тепле гнiздечко. Ми були вже дуже бiднi. Батько продав надiл землi, що мав, куркулевi Андрону за 250 карбованцiв, хоч надiл коштував 1100 карбованцiв - п'ять десятин. Андрон платив нам золотими п'ятiрками дуже рiдко, поки не виплатив борг. Так от ми, хоч i були бiднi, а все ж я iнодi купував фiсташки, якi дуже любив. Коли кирпатенька курiпочка, дружина Iванового брата, побачила, що я ?м фiсташки, вона при жiнках, зневажливо закопиливши губу, сказала: "При злиднях, та ще й з перцем". Потiм ми перейшли жити до волошки, вдови Кравцово?. Я дуже дружпв з ?? сином Мiною i його сестрою, чорнобривою i веселою щебетухою Степанидою. Вони мене вчили волосько? мови. Я питав, як що зветься, вони казали, i я записував до зошита. Ми живемо в рибалки й шевця Заливацького. У нього були чорнi ворота, а за цими ворiтьми праворуч жив хазя?н з сво?ми помiчниками-шевчиками, лiворуч - у бiднiй мазанцi - ми. Старший шевчик, юнак, менi подобався за те, що був дуже сильний i красивий. Я ж був ще маленький i дуже заздрив, що вiн такий великий. Я мрiяв бути таким, як вiн, також красивим i одчайдушним. Я уявляв, з якою силою вiн ударив би мене всiм тiлом об землю... I дивна рiч! Наче я собi наврочив сво?ю уявою. Якось я чимось образив його, якимось необережним словом. Це було на подвiр'?. Батька i матерi не було дома. Вони кудись пiшли. Марко схопив мене в чугуннi лабети, пiдняв над землею i з усi?? сили всiм маленьким i млосно-переляканим тiльцем ударив мене об землю. Все загримiло i опало в менi. Я потiм ледве пiдвiвся... Але нiкому не сказав про це. Я любив дивитися, як Марко i його напарник сукають дратву, як блискавично i точно вони, колючи шилом тугу i темно-жовту пiдошву, забивають в не? дерев'янi гвiздки, як iз рiзного з'являлося, народжувалося в ?х чарiвних руках ?дине i гармонiйно-цiле. Раз вони шили ловкi жiночi туфлi i заспорили, хто кого пережене, у кого кращi вийдуть туфлi. Я гарячкове стежив за ?х змаганням. Усе горiло в ?х руках... I коли вони разом скiнчили свою дивну i блискавичну роботу, туфельки були одинаковi. Це були лаковi близнята. Куток села, де ми жили, називався Волохи. Половина села у нас були волохи. Вони дуже схожi на укра?нцiв. Така ж любов до всього красивого, до чистоти, до квiтiв i до людей. Тiльки вони були дружнiшi, нiж укра?нцi. Любов до людей, гостиннiсть i барвистiсть ?х життя дивним чином сполучалась у них з дикою, я б сказав, доiсторичною жорстокiстю, особливо у дiтвори. Вони були хоробрi, тiльки коли ?х було багато, а укра?нцiв менше. XIII Я стояв без штанцiв, тiльки в однiй сорочцi, по колiна в зеленiй водi Дiнця недалеко вiд прудководу, а навскоси димiв содовий завод, повний залiзного гомону, i дим його розвiяно плив над мо?ю головою високо-високо, де бiлi хмаркi? усмiхалися сонцевi й вiтрам. За кiлька крокiв передi мною, стоячи в водi у закачаних штанях, ловив вудкою рибу мiй товариш, а я стояв за його спиною i спостерiгав. Коли вiн закидав вудочку, а робив вiн це часто, бо вода була швидка, то крючок з волоснею пролiтав повз мене збоку або над головою, i я подумав: "Мабуть, вiн мене зачепить". Так i сталось. Та зачепив мене вiн не як-небудь, а за грiшне тiльце, i так сiпонув, що крючок угруз по саму голiвку. З плачем я йшов з товаришем без штанцiв, а вiн, - бо йому було жалко рвати волоснi, - так i вiв мене селом з вудочкою, як свою здобич, що за терпiння подарував йому Дiнець. Уже знайомий нам вiчно молодий i рум'яний фельдшер Трохим Iванович, побачивши нас на порозi прийомно?, з усмiшкою сказав мо?му невiльному кату: "Що? Бубиря спiймав?!" I почав орудувати бiля мене якоюсь блискучою металевою вродi ложечкою. Я страшенно кричав, а Трохим Iванович мене побатькiвськи заспокоював: "Нiчого, синок! Нiчого!.." I нарештi з кров'ю вiн витяг проклятого крючка i переможно, з доброю усмiшкою показав менi. Товариш мiй, як дуже бережлива i скупа людина, попросив крючка, що побував у менi, у Трохима Iвановича, i той вiддав його йому: "Тiльки бiльше не лови таких бубирiв". Так я побув у ролi гiршiй, нiж дiд Щукар у Шолохова. XIV Коли ми жили в Воронежi (вулиця Дворянська... Пам'ятники Нiкiтiну й Петру Першому, м'який передвесняний снiг... Бо? навкулачки), я там замiсть "Дай кавуна!" навчився говорити "Дай арбуза" або замiсть "Так що" - "Дык што", а при?хали на село, хлопцi смiялися з мо?? росiйсько? вимови, як у Воронежi смiялися з укра?нсько?. Мати закрутила сво?ми комерцiйними фантазiями голови дiдусевi й бабусi. Чомусь ?й здавалося, що в Третiй Ротi буде великий попит на кольоровi китайськi вiяла з паперу. Дiдусь продав усе що мiг, накупив кiлька скринь тих нещасних китайських вiял, i ми пере?хали з Воронежа в Третю Роту. Звичайно, дiдусь "прогорiв". Нiхто вiял у нас не купував, i ми почали бiдувати. За те, що ми в середу й п'ятницю iнодi ?ли скоромне, волоськi дiти, бiгаючи повз наших вiкон, кричали: - Жиди-молоко! - Жиди-молоко! А я ?м кричав: - А волохи-дуки, по?ли гадюки. А ми кажем: "Дайте нам!" Вони кажуть: "Мало й нам!" Бабуся, дочка колишньо? Рози, була дуже вразлива. Вона вже раз тихо божеволiла, коли узнала, що мiй татко - алкоголiк i мати за ним дуже бiду?. А тепер вона це побачила на власнi очi. Вона не витримала, i ?? розбив паралiч. А ?й же було тiльки п'ятдесят рокiв. ?? матiр, уже Надiя, померла 110 рокiв у Харковi. Бiдна моя бабуся! Як я каявся, що помучив ?? сво?ми настирливими проханнями: "Расскажи сказку!" Вона, стомлена пiсля денних турбот, покiрна й тиха, лежить на долiвцi, ?й хочеться спати, вона позiха? й хрестить рота, а я все мучу ?? сво?м: "Бабушка, расскажи сказку!" I вона нiколи менi не вiдмовляла. ?? улюблений син Костя цiлувався з сво?ю дiвчиною на призьбi пiд вiкном, за яким лежала на столi жовта й навiки вже спокiйна бабуся. А потiм на обличчi бабусi з'явилися зеленi плями, i в кiмнатi солодко й душно запахло мертвим тiлом, що почало розкладатись. При?хав дядя Льоня, все такий же кирпатий, але весь осяяний двома довгими рядами великих срiбних гудзикiв на його чорнiй шинелi. Вiн працював кондуктором на залiзницi. А дядя Ваня (Ванюша, що читав менi казку про Iвана-богатиря, - якi грозовi образи пролiтали в мо?й головi!) невтiшно плакав, весь опухлий од слiз. Вiн найдужче любив бабусю, хоча вона найдужче любила Костю. Поховали бабусю на нашому тихому старому кладовищi пiд вишнями, що плакали за нею багряними сльозами, там, де перед нею навiки заснув мiй дiдусь Соссюр, де потiм заснули таким же сном, сном вiчностi, й мiй татко, i братик Коля, i бабуся, рiдна й мила моя бабуся, Вiра Iванiвна, що була мо?ю духовною матiр'ю. Але про це потiм. Дядя Ваня, на три роки старший за мене, був хоробрий i дуже сильний (потiм, коли вiн уже юнаком працював слюсарем у харкiвському паровозному депо, Балашовський вокзал, - то хрестився двопудовими гирями). Одного разу, коли ми йшли од волоського колодязя з водою (Ваня нiс воду, а я йшов "за кампанiю" або, як-то кажуть: "Кобила за дiлом, а лоша-без дiла"), до нас пiдiйшла юрба волоських хлопчикiв, i почали задиратися до Ванi, пiдступаючи а усiх бокiв до нас: - Да-шi? Да-шi? А Ваня ?м: - А що? А що?.. Вони, особливо волошенята, довго пiдбадьорювали себе криками, а Ваня усе мовчав i тiльки грiзно дивився на них. Тодi вони випустили на Ваню ?хнього найхоробрiшого i найдужчого. Перед Ванею став маленький "ухарь-купець", у плисовiй курточцi i таких же штанях i блискучих чобiтках. Руки в боки, вiн стояв перед Ванею, як золотий i задиристий пiвник, готовий до бою. Ваня опустив важкi вiдра i вiдчепив вiд них коромисло. Я тiльки побачив, як знялась курява, а що там робилось у тiй курявi, не видно було. Якийсь вихор, повний тупотiння, ударiв i хекання. Потiм курява розвiялась, i я побачив... одного Ваню з коромислом. Волошенят не було. Тiльки десь я почув плаксивий крик: "Оy ши пий цой да!", "Оy ой спуни луй нене!" Ваня знову зачепив вiдра за коромисло, i ми пiшли додому. Ваня, гордий з перемоги, а я з Ванi, мого справжнього, а не в казцi, Iвана-богатиря. XV Ми пере?хали жити в село Чорногорiвку, в кiлометрах восьми вiд Званiвки, де жила бабуся. Одного разу вона посварилася з сво?ю дочкою i вирiшила пiшки пiти до свого сина (мого батька), щоб жити у нього. Але вона знала дорогу тiльки до Радивонiвки, що була мiж Званiвкою i Чорногорiвкою. Бабуся помолилась сво?му улюбленому святому (зда?ться, Миколi-угоднику), щоб вiн допомiг ?й зустрiти таку людину, яка зна? дорогу до мого батька i проводить ?? до нього. Бабуся була релiгiйна фанатичка. I от якась могутня i владна сила потягла мене в поле. Я бiжу по чорнiй й пахучiй рiллi (спробуй по нiй побiгти, дядьки тобi за це ребра поламають). Бiжу i бiжу все по прямiй лiнi?, навпростець до Радивонiвки, а теплий квiтневий вiтер напинав й полоще мою червону без пояса сорочку. Добiгаю до греблi через Бахмутку i бачу: з Радивонiвки iде моя бабуся. Я взяв ?? за руку i привiв до батька. Я дуже любив свого братика Олега i часто брав його собi на плечi i ходив з ним гуляти в поле за село. Але ходив не по рiллi. I от Олежик захворiв на вiспу. Перед тим йому зробили прищеплення вiспи, але передтермiн був короткий, i Олежик захворiв. Вiн лежав весь у виразках, опухлий i терплячий. Вiспинок вiн не роздирав нiгтями, хоч йому жахливо свербiло i мучило його. Раз вiн попросив у мене напитися води. На табуретцi стояв майже повний стакан. Я дав його братиковi. Вiн, не одриваючи губ од стакана, випив i гiрко скривився: - Кисло! В стаканi був уксус. Я подумав, що отру?в братика, i серце мо? захололо вiд жаху. Але все обiйшлося благополучно. Менi було вже дванадцять рокiв. Село було дике i страшне. Один бiдняк украв у однi?? жiнки кофту i пiвпляшки горiлки, i ?х викопали з землi, куди вiн ?х заховав. Як страшно його били! Лопатою, ?? округлим i широким гостряком йому розрубали голову, i вiн лежав весь закривавлений i плескатий... Його товкли ногами, били важкими чобiтьми в боки i в обличчя, а вiн тiльки тяжко стогнав та охкав... А потiм мертво замовк. Я, щоб допомогти батьковi, носив сiльську (з правлiння) переписку в село за горою. Йти було далеко, а особливо тим селом, яке було довге до безкiнечностi. Тодi мене в полi заставала гроза. Я дуже боявся блискавки, що вбивала людей у полi, i панiчно метався по дорозi, коли надi мною грiм багряно розривав грiзнi хмари... А потiм гроза проходила, i сонце заливало мою душу. У помiщика ми, маленькi хлопчики, за гривеник у день обкопували дерева в саду та оббирали гусiнь з дерев i обрiзали сухi гiлочки ножицями на довгiй палицi. Помiщик, низенький, гостроносий i пихатий, iнодi сходив з гори сво?? величi i розмовляв з нами. Вiн питав мене про батька. Я сказав йому, що мiй батько не тiльки писарем може бути, що вiн працював i будiвничим, i маркшейдером, що вiн зна? всi закони напам'ять, який номер i од якого числа. А помiщик, похитуючись передi мною на носках сво?х лакованих чобiт, процiдив крiзь зуби: - Видно сову по полету, какова она. Я мовчав. Що я мiг сказати цьому пустоголовому виродку, коли вiн менi не вiрив. I от почалася холера. В селi запахло дезинфекцi?ю, бiлi плями вапна були розляпанi скрiзь. Куркулi повели агiтацiю, що лiкарi й тi, хто ?м допомага?, отруюють народ. Особливо один куркуль, що за щось по-звiрячому ненавидiв батька, нацькував на нього темних людей за те, що батько дуже активно боровся з холерою i роз'яснював людям, що треба робити, щоб не захворiти цi?ю страшною хворобою. Дочка цього куркуля була дуже вредна, дражнилася, показувала менi язика, i я за це кинув у не? крем'яшком, яким ми гралися на призьб