i. Вона розплакалася i побiгла жалiтися батьковi. I от вибiгав цей розлючений i бородатий бугай i женеться за мною. Я бiжу швидко, але не можу ще швидше, бо у мене млiють од жаху ноги. А за мною важко гупають чоботища Куркуля, i земля хита?ться пiдi мною... Але куркуль мене не наздогнав... Якось вiн показував сво?х коней управителевi економi? (Кам'янський зрошувальний участок). Той у бiлому костюмi й такiй же шляпi при?хав у фаетонi з дружиною. Важко з нього вилiз i, заклавши руки за спину, гладкий i мовчазний, дивився, як куркуль перед ним i бiднотою, що зiйшлась подивитись, хизувався сво?ми чорними, як ворони, з тугою, блискучою шкiрою баскими кiньми. Дивився управитель, дивились люди, але очi у них дивились по-рiзному. В управителя в очах - панська поблажливiсть, а в людей - сум i гнiв... Раз я пiшов на подвiр'я нашого сусiди. Його син, уже парубок, гарно ставився до мене, i я з ним по-дитячому дружив. Я стояв у дворi, а вiн недалеко вiд мене розкрутив у себе над головою кийка, а вiн вирвався з його рук... Я iнстинктивно нахилив голову, i смерть страшно джикнула надi мною... А сусiдня, з iншого боку, дiвчинка Оксана чарувала мою маленьку душу сво?м задуманим лицем i чорними бровами. Я любив ??. Звичайно, моя любов була на?вна i чиста, як роса на травах у зорi, як тьохкання соловейка в кущах, коли вi? солодкий вiтер свiтання. Потiм, коли я вже вчився в сiльськогосподарськiй школi при Кам'янському зрошувальному участку, я часто зустрiчав ??, коли чергував на фермi, а вона там працювала, i потiм мене чарувала ?? горда краса. Але я ?й нiчого i не сказав. XVI У сво?х родичiв, Сидора Сосюри i його дружини, тьотi Галi, я цiле лiто робив на гарманi. За це я одержав на кiнець лiта пуд борошна. Борошно я продав на базарi за 75 копiйок i за цi грошi купив квиток на право навчання до нашо? 2-класно? Мiнiстерсько? школи, в якiй треба було вчитись п'ять рокiв. Але мене прийняли до третього вiддiлення, а не до першого, бо батько мене пiдготував до нього, ще коли вiн учителював по селах Донбасу. Я став учнем. I це для мене було таке щастя, таке щастя! Коли нам задавали уроки, наприклад, по iсторi? "от сюда - до сюда", то мене не задовольняло читати "до сюда", а я читав далi. Мене цiкавило, що далi... Взагалi я дуже багато чи?ав маленьким. Я вже полюбив бронзовi образи "Iлiади", "Одiссе?" 1, плакав над "Кубком Шiллера", захоплювався Зейдлiцом i Уландом2 у перекладах Жуковського i Л?рмонтова, ну i, звичайно, заливав сльозами сторiнки "Кобзаря" Шевченка. Казки Пушкiна мене чарували, як i "Демон" Л?рмонтова, i це поряд iз "сищиком" i "Пещерою Лейхтвейса" та "Индейскими вождями"... Тiльки ясно, що в мо?й головi цi?? мiшанини, що я запо?м ковтав, не було. Мов якась чарiвна рука все дбайливо i нiжно розкладала в мо?й душi по поличках, а непотрiб викидала, i моя душа все росла, росла, i ?? крила поволi обростали орлиним пiр'ям, крила знань i фантазi?. У нас у школi раз на тиждень був спiльний урок спiвiв, якi нам викладав (теорiю i практику) завiдуватель школи Василь Мефодiйович Крючко. На цьому уроцi завжди були присутнi учнi 3-го, 4-го, 5-го вiддiлень. Ми часто спiвали патрiотичних пiсень i особливо: Ген, славяне! Еще наша речь свободно льется, пока наше верно серце для народа бьется! Там, у цiй пiснi, е слова: Пока люди все на свете превратятся в гномов! Василь Мефодiйович спитав, звертаючись до учнiв усiх трьох вiддiлень (я тодi був у третьому): - Кто мне скажет, что такое гномы? Всi мовчали. Тодi я пiдняв руку. - Ну, Сосюра! Я сказав: - Карлик. А вже в четвертому вiддiленнi, коли Василь Мефодiйович бiля дошки довiв другий випадок рiвностi трикутникiв, задаючи на урок на другий день, вiн раптом спитав: - А кто мне сейчас докажет эту теорему? Всi мовчали. Тодi я простяг руку. - Ну, Сосюра! Я вийшов iз-за парти i слово в слово, як Василь Мефодiйович, довiв теорему. Вiн казав учням про мене: "Сосюра блестяще владеет литературным русским языком, но он любит иногда задавать такие идиотские вопросы, что у меня просто уши вянут". А я дiйсно iнодi задавав йому запитання, тiльки у Василя Мефодiйовича вуха в'янули не вiд сорому за мене, а за себе. Бо вiн не мiг вiдповiсти на мо? запитання, як колись моя мама, коли я п'ятирiчним хлопчиком питав у не?: "Почему Бог создал человека таким непрочным?" Ванi вже не було. I я сам носив воду додому. Але у нас не було бичовки. Менi соромно просити бичовки у людей, i я зимою на льоду, що наплыв i замерз од розлито? води, в маминiй теплiй кофтинi й великих на мене батькових чоботях стою бiля колодязя i мовчки мерзну. I от пiдходить гладка i рум'яна тепло одягнена багатiйка. Вона дивиться на мене i, спiвчутливо хитаючи головою, тягне воду й каже: - Бiдна дитянка! Як вона замерзла! Вже ручки й губенята посинiли! Витягла воду й пiшла. А ось пiдходить бiдна жiнка. Вона мовчки витягне води, спершу налл? менi, а потiм собi й пiде, свята й повна сяйва для мого маленького дитячого серця, жiнка-тру жениця з велико? лiтери. А таких мiльйони. Потiм уже, на фронтах громадянсько? вiйни, ми йдемо, пiсля тифу, в обозi, худi, виснаженi, жовтi й голоднi. Йдемо через село. А бiля ворiт стоять гладкi куркулихи й, склавши хрестом руки на сво?х високих, повних сала й молока грудях, спiвчутливо хитають сво?ми свинячими головами. А хлiба дадуть? - Давай бiлизну! А де ?? вiзьмеш тодi, бiлизну, коли ми ?? давно промiняли на хлiб. А бiдна жiнка мовчки винесе нам з останнього буханку хлiба, а то й нагоду? кислим молоком iз мамалигою. Святi й прекраснi жiнки нашого народу! Вони мовчки робили сво? святе дiло. А куркулихи не жiнки нашого народу. То потвора без душi, якi не мають нiякiсiнького права зватися людьми. Василь Костянтинiв, що потiм, у вiйну, був добровiльцем батальйонiв смертi, менi подобався. Красивий, чорнобривий i хоробрий, вiн був дуже сильний i запальний. Менi тiльки не подобалось, що вiн такий жорстокий. Я бачив, як Василь з волоськими хлопцями (сам вiн теж волох) убивали на глинищi бiля Дiнця собаку. Вони це робили радiсно i завзято, а Василь аж гарчав од насолоди, коли забивав ломакою гостру кiстку собацi у залите кров'ю око... I був ще на селi один Василь Костянтинiв з могучим басом. Вiн з усi?? сили бив себе кирпичиною в сво? груди, що гули, як орган, i доiсторичний крик його, мабуть, долiтав од нашо? хати до заводу. Вiн потiм став червоногвардiйцем i тримав себе геро?м. Ми часто купалися на Дiнцi, майже жили водяним життям. Особливо ми любили купатися в гарячiй водi, що текла з заводських труб пiд землею i виходила на береги Бiло? (що впадала в Дiнець) i Дiнця. Нам подобалось iз гарячо? води (Бiла, коли пiдходила до Дiнця, ставала гарячою од гарячо? води з заводу) запливати в холоднi зеленi й швидкi води Дiнця. Все тiло наше кололо безлiччю голок вiд раптового переходу од гарячого до холодного. Дiнець. Рiка мого золотого дитинства. Ти вiчно в менi, в мо?х золотих згадках про тебе, про солодке й гiрке, що переснилося i одснилося мо?м карим i сумним очам, душi мо?й тривожнiй... XVII Ми йшли на гору од Дiнця. Юзефович, мiй шкiльний товариш, iшов останнiм за мною iз твердим, як залiзо, сучком iз держалном, виламаним iз грубенько? дошки. Нечутно наблизившись до мене, вiн з усi?? сили рiзонув мене тим сучком у лiву половину голови, за вухом. Голова моя якось легко закрутилась, i я упав, нi, не упав, а земля сама до мене пiдлетiла i чомусь з правого боку, як стiна... I я лiг на не?, як на теплу, уютну i м'яку подушку. Я лежав, мабуть, не довго, бо не бачив, як тiкав "бочонок". - Чого ж ви сто?те? - крикнув я до хлопцiв, але всi розгублено мовчали, а Нестор, теж шкiльний товариш, тiльки знизав плечима. Потiм у школi, коли я узнав, звiдки людина вiдчува?, що вона сто?ть, сидить чи лежить, я зрозумiв, що удар Юзефовича на мить порушив у мене рiдину в полукружних каналах середнього вуха. Кiстка черепа за вухом не трiснула, а трохи вгнулася i здавила слуховий нерв. Я став глухим на лiве вухо, i з того часу у мене в лiвiй половинi голови вiчний шум, як розвiяний дзвiн, який то слабне, то дужча?. "Бочонка" я таки спiймав на тiм же Дiнцi i важкими грудками засохло? землi загнав у капусник. Удари гулко гупали по ньому, а вiн, як хижа кiшка, вишкiрившi? гострi зуби, стрибав по вогкiй землi i нiяк не мiг прорватися до мене крiзь гнiвний град грудок завбiльшки з дитячу голову. XVIII Ми переходили через ярок, що бiля кладовища, повз яке нам треба було йти. Було ще темно, i снiг пiд нашими маленькими ногами так гостро i холодiю скрипiв... Раптом до нас метнулися двi великi чорнi тiнi. - Давай грошi! Ми плачемо, не да?мо, а вони, вищi за нас у пiвтора раза, здавили нас сво?ми важкими, залiзними руками. Той, що обшукував мене, сказав: - Я всi не заберу. Але вiн забрав усi мо? нещаснi мiдяки, i я нiколи не забуду хижо? куркульсько? руки в правiй кишенi мо?х штанцiв, що розчепiрила там пальцi, а потiм люто й переможно стиснулась в кулак з мо?м нахристославленим гонораром. Ну, ясно, що це були куркульськi мордатi буцiвки, бо дiти бiдних людей нiколи б на таке дiло не пiшли. Наша сучка народила багато цуценят i здохла. Цуценятка були слiпенькi й безпорадно вовтузились бiля мертво? матерi, а потiм почали подихати одне за одним. Менi було важко дивитись на ?х муки, i я взяв ?х уже трьох (бо решта повмирала) в корзинку i понiс на кручу над Дiнцем, щоб вiдтiля (круча була дуже висока) покидати ?х униз, а вони долетять до землi i зразу повбиваються. Дурний, я зовсiм забув, що внизу було гнойовище!.. Була нiч, темна й жорстока нiч, коли я, маленький, пiд донецьким вiтром, з городу вийшов на кручу. Я поставив бiля себе корзину i з плачем витяг iз не? тепленьке цуценятко, що теж плакало й тпкалось мокрим i холодним носиком менi в руку. I в чорнiй вiтрянiй тьмi я, з серцем, що розривалося од жалостi, високо розмахнувся над головою цуценятком i шпурнув його вниз... Воно десь там, у глухiй тьмi, м'яко i страшно гупнулось об землю i почало кричати... Я думав, що воно зразу вмре, а воно кричить... Решти цуценяток я бiльше не кидав вниз, а схопив корзину з ними й побiг навкруги кручi на крики мого маленького братика... XIX Осiннiй ярмарок на вигонi за селом, море фарб i кольорiв, вигукiв, i все це райдужно руха?ться концентричними хвилями. Пахне борщем i ковбасою, що тут же, пiд полотняними напиналами, ?дять заклопотанi люди. Бiля коней, що вихваляють чорнi бiлозубi цигани, поважно ходять дядьки з виглядом знавцiв i цьвохкають батiжками, що тримають за пужално, ?х жилавi й натрудженi руки, руки степових богатирiв. I тут же, в цьому барвистому i рiзноголосому гомонi, грають у рулетку люди, забувшi? од звiрячо? жадоби навiть про епiлептика, що лежить пiд столом з рулеткою. Його щоки то кругло i туго надимаються, вiн диха? страшно i важко, а над ним його "ближнi" гризуться, як вовки, за нещаснi копiйки, забувши, що у них пiд ногами стогне i мучиться людина в епiлептичному припадку. Ми, хлопчики, часто крутили на грошi балки каруселi, i од цього крутилися люди на дерев'яному конi. А за це один раз задурно катались на каруселi пiд мотив пiснi: Где-то ласточки песня слышна, ветерочек траву чуть колышет. А з балаганiв повибiгали "на раут" мандрiвнi артисти i закликають публiку. Хазя?н звiринця на очах у всiх встромля? в рот слизьку й холодну голову удава, строката лiана якого обвилась йому круг ши?, пояса i звивисто збiга? до нiт. Я купив за п'ятак квиток i зайшов у звiринець. Менi було 12-13 лiт, а я заранi, не глянувши на напис, узнавав кожного дикого бранця, мо?х давнiх знайомих по Майн Рiду 1 i Густаву Емару. Особливо менi сподобались мавпи i мавпенята, що, незважаючи на присутнiсть публiки, меланхолiйно займалися пристойними i непристойними справами. Був пiзнiй вечiр, коли я, покинувши звiринця, повертався до сво?? рiдно? хворостянки, що ще й досi менi сниться, хоч менi вже майже шiстдесят два роки. Я навчився ходити на руках, як ярмарковi гiмнасти. Спочатку це довго не виходило, i я часто звозив до кровi собi вилицi й щоки об землю. Але я уперто продовжував i таки навчився. Тодi не було на селi iнструкторiв фiзкультури. Я не знав мiри i зводив важкi каменюки на витягненiй руцi, а особливо коли ходив на руках, то неправильно дихав, власне, зовсiм затримував дихання. А потiм, бо менi набридло ждать, поки одхлине кров од голови, пiдстрибував i всiм витягненим тiлом бився об землю пiдошвами, вiд чого весь стрясався, як од грому... I це не раз i не два... I от одного разу, коли я читав дiдусевi "Вершника без голови" 2 (сам я був без голови з тим стрибанням i ходiнням на руках!), у мене в серцi щось порвалося, неначе лопнула туго натягнена нитка... Я захлинувся... i продовжував далi читати. Через небагато днiв, якось прийшовши iз школи, я потягнувся до полицi з книжками, що була прибита на стiнi вище мо?? голови, i вiдчув, так страшно вiдчув, що все менi в грудях поповзло вниз... I весь я, як пучок туго натягнених струн, почав надиматися усе дужче i дужче i, не витримавши цi?? муки, з плачем вибiг на вулицю i, пiдiймаючи руки до зоряного неба, ненавмисно торкнувся серця... Воно билося швидко, швидко. Я пiшов до Трохима Iвановича, нашого вiчно молодого з гiгантським досвiдом фельдшера, що мiг дати сто очкiв наперед першому-лiпшому докторовi з дипломом, хоч вiн i без диплома. Вiн вислухав мо? серце i сказав: - Что же ты так поздно пришел? У тебя больное сердце. XX На горi заводський посьолок, а пiд горою содовий завод i наше село. Вузька i каламутна рiчка Бiла одрiзня? нас од заводу. Вона тече в Дiнець, що срiбним поясом лине повз димний гай заводських труб i замрiяних селянських хатин. А за заводом станцiя. Залiзниця лежить пiд горою, золотою пiдковою протинав село i зника? за синiми вiтряками. А по нiй вiчно дзвонять i хитаються червонi змi? по?здiв, i видно, як пiд колесами, на стиках, ритмiчно вгинаються рейки i шпали. Ми чiпля?мось на ходу, i за нами ганяються кондуктори. Багато хлопчикiв лишило сво? голови i ноги на кривавих i димних рейках нашо? залiзницi... Але це не спиняло iнших. I було геро?змом зiскочити з потягу, що скажено мчить з гори до заводу, або лягти мiж рейками i шпалами, а над тобою громово пролiта? потяг i смертно дзвенить ланцюгами... Його вже нема, десь далеко цокотять його колеса, а ти не пiдводиш голови... Все зда?ться, що потяг летить над тобою, i повна грому твоя душа... А спробуйте ви пройти по однiй рейцi од будки до будки або стрибнути з високо? верби в Дiнець, ударитись головою об затоплений човен i лишитись живим... Вiчно дзвонить завод, кричать паровози, шумить за Дiнцем лiс, i летять у димнiй синявi вагончики за Дiнець i на далекi шахти. А вночi, коли вийдеш на гору, далеко внизу ти побачиш, мов яркий дiамант, повний гулу й електрики завод i смутнi каганцi села. Це наше село Третя Рота. Як я люблю тебе, мо? бiдне замурзане село з вузенькими вiкнами й долiвками з глини, рушниками й вродливими дiвчатами!.. Тво? пiснi, й гармонi, й парубкiв... Такi села ? тiльки в тебе, моя могутня Укра?но, мiй цвiте чарiвний i нiжний! Мо? дихання й очi снять тобою... Твiй синiй вiтер i золотi вечiрнi верби, тво? мiсячнi ночi у дзвонi солов'?в i поцiлункiв, з довгими тiнями яворiв... Третя Рота... Спiва? телефон у полях, i по стовбовiй дорозi летять ?вто, а в них сидять люди, в шубах i синiх окулярах. Обдертi й замурзанi, ми вибiга?мо дивитись на них, за ними женуться нашi крики й собаки... Авто хрипко i страшно кричить, i од його крику конi злякано несуть дядькiв у бiдних свитинах, з суворими i засмаглими лицями пiд золотими брилями... Це - мо? дядьки, це - моя Укра?на... Яке щастя, що я - укра?нець, що я син мо?? прекрасно? i трагiчно? нацi?! XXI В кiнцi Красно? вулицi, бiля волоха Арифея й пивно? Гавриленка, громада збудувала маленьку, неогороджену хворостянку бабi Цибульчисi, за землю. Вона, як догорiла свiчка, вiчно лежала на печi, вiдкiля виглядало ?? зморщене, як вiск i земля, лице. Люди приносили ?й окрайцi хлiба й воду. Одного разу вода лишилася не випитою й хлiб не з'?деним. На печi лежало маленьке й висохле тiло з запалими й плескатими очима й загостреним смертю носом. Чужi люди обмили й поховали самотню i неогороджену любов'ю, як тином ?? хворостянка, бабусю. Ми стали жити в цiй хворостянцi. Нас було десять душ; батько, мати й вiсiм душ дiтей - три хлопцi i п'ять дiвчат. Колись ми гарно жили, але батько дуже любив горiлку, - i ми стали жити погано. Мати вiчно бiгала за ним, щоб вiн не пропив грошей, - i ми росли, як трава, в брудi й сонцi - вiчно голоднi й немитi. Обдертi, ми покотом спали на сво?й одежi, у снi мочилися на нiй i жили, як мавпи... Вночi приходив вiчно п'яний батько, i хату заливав горiлчаний дух, i плач, i лайки матерi... А батько в туманi алкоголю не бачив нiчого i на голоднi докори матерi вiдповiдав: - Бог даст день, бог даст пищу. У нього було вузьке татарське лице, опуклi карi очi, орлиний нiс з чулими й тонкими нiздрями, довгi козацькi вуса i безвольне нiжне пiдборiддя, бороди не було, а пiд нижньою яркою i повною губою рiс кущик волосся - буланжа. Пальцi в нього були жовтi вiд махорки, i задуманi очi завжди дивились униз. Вiн ходив трохи зiгнуто в чоботях i сорочцi, пiдперезанiй мотузком, любив спiвати сумних укра?нських пiсень i писав вiршi. Говорив вiн росiйською мовою. Це був феномен i жертва того часу. Вiн п'яти рокiв став школярем i на колiнах у вчителя рiшав завдання. Потiм, у штейгерськiй школi, вiн, першокласник, готував до випуску сво?х товаришiв, третьокласникiв. Тодi вiн був тонким юнаком з натхненними свiтлими очима. Як тяжко пригадувати цi днi, коли за вiкнами стогне завiрюха, кричать авто, i в димi мiських цигарок, крiзь сльози споминiв, мерехтить смугляве личико задуманого хлопчика на дерев'яних коньках, закручених цурками й мотузками... Менi вже тридцять рокiв, у мене два сини, i один страшно подiбний до мене. Я дивлюсь на нього, на його рученята й капризнi губи... i непереможно вста? бажання ще раз прожити, хоч у споминах, сво? життя над золотим Дiнцем, у шумi тихих верб i осик, у янтарному цвiтi акацiй i дзвонах, церковних дзвонах, тепер чужих, а колись таких мiстичних i рiдних. О моя Третя Рота... Твiй вiтер тепло й ласкаво б'? в мо? лице, я плачу вiд любовi й музики, що не вернувся до тво?х кривеньких тинiв, далеких яблунь i мо?? молодостi. Моя смуглява й темноока мати варить борщ i проклина? свою долю. Ми, замурзанi i обдертi, бiга?мо круг не?, нам хочеться ?сти, мii з ранку нiчого не ?ли, i, щоб не так хотiлося ?сти, довго спали... Та це не помага?, i ми морду?мо матiр сво?ми голодними крикамп. А вона, заклопотана, у бруднiй спiдницi, б'? нас, худеньких сво?х катiв, i витира? полою злi сльози. Ми рано навчилися знати все. П'янi сцени, повнi плачу й лайки, зробили нас нервовими i вразливими старичками з не по лiтах розумними й печальними очима. Кругом жили щасливi люди. Сусiдськi дiти були гарно одягненi, купували на ярмарках ляльки, цукерки, i вони весело дивилися на свiт. А ми, в брудi й холодi, були подiбнi до картоплi, що блiдо цвiте в темних i холодних погребах. А поруч, у пивнiй, пiд ногами п'яних робiтникiв гримiла пiдлога i одчайдушний голос виводив: Получил получку я, веселись, душа моя. Веселись, душа и тело, вся получка пролетела. Пиво й сльози лилися рiкою, i золотою рiкою ц.-iивли у безвiсть смутнi огнi над селом i над димом заводу. I крiзь дим вони здавались очима печальних матерiв, що плачуть над пропащою долею сво?х дiтей. Ранками владно кричав гудок на заводi, йому хрипко вiдповiдали гудки на шахтах, i сiрою низкою тяглися робiтники з клунками сво?ю вiчною дорогою. А ми, дiтвора, зимою грали в ковiньки, розбивали носи на сковзалках, весною пускали в мутних ручаях качки з окуги, лiтом цiлi днi проводили на Дiнцi, а восени рвали багряний i солодкий глiд у золотих балках над "чавункою". Iнодi повз вiкон гримiло весiлля, i розлiталася холодна осiння грязь цiд ногами жiнок, що зухвало танцювали, тримаючи в однiй руцi заквiтчану курку. Попереду завжди йшов гармонiст, кучерявий i п'яний, за ним iшли бояри, перев'язанi рушниками, й молодi. Бiгла дiтвора i в грязi боролась за конфети, що ?м щедро розкидали родичi молодих. А iнодi пропливали похороннi юрби з попом у золотих ризах, ридав хор, i голосили тi, що йшли за гробом. А з ними завжди йшов Лук'ян-дурачок, який не пропускав нiколи жодних похорон. Зачувши дзвони по мертвому, вiн кидав роботу й несамовито бiг провести ще одного гостя в царство тишини. Чомусь вiн любив вбирати хрестики, видурював ?х у дiтей, а то й просто зривав а ши? разом iз шнурком. До кожного вiн приставав з сво?м нудним i вiчним: - Дай х'?стика. Маленький i кремезний, з жилавими босими ногами й затуманеними божевiллям очима, вiн тихо й покiрно йшов за траурним походом. А ночами на цвинтарi можна було чути ридання другого дурачка, високого Ананiя. Щоночi вiн ходив на могилу сво?? матерi й далеко по глухих вулицях скорботно й монотонно лунало: - Ой мамо, мамо... Худий i тонкий, вiн ходив по селу i щось бурмотiв про смерть i пожари. Його мутнi очi завжди дивились трохи вгору, i гостра руда борода сумно хиталась пiд незрозумiле бурмотiння. Ларька й Федька Горошенята ходили зi мною на смiтники заводського магазину. Цiлими днями копались у брудi, шукаючи солодких ягiдок i кольорових папiрцiв. Нам тiльки снилося прекрасне життя iнших, що не мрiють про м'ясо й гарну одежу. У них i ляльки, i теплi кiмнати, вони щоранку п'ють молоко з солодкими булочками, а ми, як цуценята, копа?мось у багнi й чужих недо?дках. Я страшенно полюбив книжки. Вони менi давали той свiт, у якому одмовила доля. Я плавав з капiтаном Немо на пiдводному човнi, був в'язнем на повiтряному кораблi божевiльного вченого, ганявся за злочинцями з Натом Пiнкертоном 1, був пiд землею i в зоряних свiтах, полював на iндiянiв на далекому заходi i в тропiчних лiсах гойдався на лiанах над мутними водами, повними алiгаторiв i невiдомих тварин. У нас не було книжок, i я просив ?х у знайомих, а то й зовсiм чужих людей, яких я зустрiчав на вулицi й питав: - Дядя! У вас нет сыщиков? Однi смiялись з мене й проганяли, а другi звертали на мене увагу, i я годинами на жорстокому морозi стояв бiля ?х ворiт (соромився зайти до хати), поки вони вийдуть, щоб перемiнити книжку. Але вреднi дiти бруднили й рвали книжки так, що не можна було ?х повернути, i тодi хлопцi мене за це били. Вони мене били на кожнiй вулицi, так що менi не можна було нiкуди й пiти. Пам'ятаю, була холера, i я надiйно думав: - Хоч би вже вони всi повмирали. Тодi б мене нiхто не бив. I раз один парубок, що я не повернув йому книжок, спiймав мене з хлопцями на Дiнцi. Втекти я не мiг i покiрно спинився перед мордатим велетнем з кулаками в мою голову. - Ну, чортове цуценя, тепер держись. Я тобi покажу, як не повертати чужих книжок. I вiн замахнувся надi мною страшним волохатим кулаком. Але я одскочив убiк i почав гаряче переконувати його, що мене не треба бити, що не винний я, маючи таких вредних братiв i сестер, що рвуть чужi книжки. Я дуже люблю ?х, вони для мене краще всього, вони для мене все життя, й мене не можна бити. Менi було ж дванадцять рокiв, але я так натхненно й переконуюче говорив i як крем яшками грав чужоземними словами, я говорив так палко, що парубок тiльки здивовано розводив руками: - От так голова.. Оi голова... А я, смуглявий горобець, стояв перед ним i чекав на свою долю. Тут же був один хлопець, що мовчки слухав нас. I, коли я замовк, вiн, блiдий од гнiву, пiдiйшов до мого ката, взяв його за петельки так, що той почорнiв од спинено? кровi, i вдарив його всiм тiлом об тин: - Доки ти будеш мучити цю дитину? Хлопцi ?х розняли. Але цей парубок бiльше мене не чiпав. Вiн навiть запросив мене до себе i дав ще книжок. Лiтом я тiкав у поле i в травi, що пахучо шумiла надi мною, забував над книжкою все в чарах нових свiтiв i пригод. Про мою любов до книжок узнав завiдуючий заводсько? бiблiотеки Сергiй Лукич Зубiв i почав давати менi даром читати книжки. Як сон були менi Третя Рота й порожнiй живiт. Книжки замiнили менi товаришiв i ласку матерi, вони влили новi барви в мою душу, i вона зацвiла ярко i любовно пiд сяйвом звiльнено? думки. Вони дали менi крила й майбутн?, розкрила менi огненнi простори, повнi золота й кровi... Краса й сила одкрили менi сво? лице i обiйми. А коли я вперше побачив живi картини в кiно, де на тлi чарiвно? музики проходило перед очима те, що треба викликати силою уяви, коли чита?ш книжку, я так намозолив очi господинi iлюзiону, що вона дозволила менi безплатно ходити на картини. Звичайно, мо?ми улюбленими були Аста Нiльсен 2 i Максимов 3. Макс Лiндер 4 доводив мене до судорог у животi. I от почала рости тоска. В кiно я ще дужче вiдчував те розкiшне життя, яким живуть iншi, вибранi, щасливi, яким я нiколи не буду жити, до якого нiколи менi не долетiти, хоч у мене й ? крила, але крила фантазi?, на яких справдi не можна злетiти навiть на стрiху нашо? хворостянки. I коли бархатнi акорди невiдомо? музики заливають темний зал iлюзiону, я плачу незадоволеними й колючими сльозами так, що вiд них ста? мокре пiдборiддя й мо? дитячi губи. Як птиця з поламаними крилами вовтузиться у власнiй кровi й нiколи, нiколи не полетить у синi й чудеснi свiти, так i я, маленька й нещасна точечка в безжальному й жадному свiтi, сидiв у темнiй залi i плакав над загубленою радiстю. На шумних ярмарках ми з Федькою Горохом крали житняки й яблука. Там, де кричать: "И так - питак, и на выбор питак", я нахилявся над рядом i робив вигляд, що вибираю, а сам крiзь розставленi ноги (коли крамар обернеться) подавав Федьцi, що стояв позад мене, украдену ляльку i тихо одходив. Але потiм я кинув красти, бо в цьому не бачив нiяко? радостi, крiм перспективи ходити з одбитими печiнками. Я дуже любив собак, кiшок i коней. Одного разу хлопцi спiймали сучку, що водила тiчок по городах, прив'язали ?? до тину i почали вбивати. Били вони ?? тоненькими дубцями i тiльки мучили ??. I я, повний невимовно? сили, весь у сльозах, розiгнав хлопцiв, одв'язав бiдну собачку i пустив ?? на волю. Я любив ходити на гнойовище над Дiнцем, куди приходили подихати конi. Вони рiдко й хрипко зiтхали, судорожно сiпали ногами, ?м смертно тремтiла облiзла й мокра шкiра, i вони довго i тоскно простягали шию в синяву й свiтло до холодних осiннiх зiр. А потiм з них здирали шкiру, i собаки й галки робили сво? дiло на ?х димних од кровi тiлах. XXII Вчитель Василь Мефодiйович Крючко, з добрим теплим лицем i задушевним голосом, був особливим вчителем. Вiн горiв сво?ю роботою, любив нас, як сво?х дiтей, а ми за це неможливо шумiли й на перервах пiдiймали такий пил, що лице Василя Мефодiйовича плавало в ньому, наче одiрване вiд тулуба, i скорбно кахикало, дивлячись на нас докiрливими й мутними очима. Вiн нiколи не бив нас, i тiльки раз боляче сiпнув мене за вухо, коли я об фанерну перегородку до вчительсько? вдарив свого товариша. Спокiйно й терпляче робив вiн сво? непомiтне й велике дiло. До кожного вiн пiдходив iндивiдуально i рiзними чарiвними ключами одмикав нашi душi. Я був першим учнем, хоч i нiколи не вчив урокiв. Просто така в мене була пам'ять. В одному класi зi мною вчилася дiвчинка Лiза, вона давала менi пирiжки i довго дивилася на мене, наче хотiла щось сказати i нiяк не могла. А я по темних кутках плакав од муки, що не можу сказати ?й, як я ?? люблю, що лице ??, в райдузi золотого волосся, з синiми й печальними очима, щоночi менi сниться, що цiлi днi ходжу, як у снi, повний нею. I в свiтанковiм трепетi мо?? закохано? душi звучало: Милая, знаешь ли, вновь видел тебя я во сне. В сердце проснулась любовь, ты улыбалася мне. Где-то, в далеких лугах, ветер вздохнул обо мне... Степь поживала в слезах, ты размечталась во сне... Ты улыбалась, любя, помня о нашей весне... Благословляя тебя, был я весь день, как во сне. А. Белый_ 1 Була весна, i ми з Лiзою пiшли за станцiю готуватися до iспитiв. Звичайно, в пiдручники ми й не заглядали, але я нiяк не мiг сказати Лiзi про любов. Я тiльки незграбно йшов за нею, дивився на не?, як на святу, i молився на ?? золоту потилицю. Од не? вiяло таким щастям i ароматом, що я захлинався, коли говорив, вiдчував, що кров розiрве мо? лице, але не мiг сказати ?й про свою та?мницю. Ми ходили у свiтлi й шумi, я дивився на ?? нiжнi рухи, як вона томно повертала сво? лице й поправляла непокiрне волосся, що вiтер жартiвливо розгортав на ?? рожевих i [голубих] скронях. Коли ми поверталися в село, хлопцi кричали менi: - Куди це ти ?? водив?.. Лiза вiдповiдала: - Не он, а я его водила. I дiйсно, я спотикався i йшов за нею з блаженними, повними слiз очима, менi хотiлося, щоб нiколи не було села i цих противних хлопцiв, щоб я вiчно йшов за Лiзою, дивився на ?? нiжнi рухи й молився на ?? золоту потилицю. Моя любов була, як квiтка в росi, що п'яно хита?ться в янтарному полi, й молиться на зорю, i плаче багряними сльозами зорi од щастя. Моя душа подiбна була до амфори, i я обережно ходив, щоб не розплескати сво?? радостi. Була якась насолода в тому, що я мовчу, хоч i знав я, як щасливо засiяють синi й коханi очi, бо часто, коли ми бавились, ми, мов навмисне, притулялись одне до одного i з розширеними очима, блiдi й щасливi, слухали тепло й жагу наших тiл. Тiльки тепер я вiд Лiзино? подруги узнав, що вона мене любила. За вiкном синя вечiрня печаль, i заплакане лице мо?? молодостi дивиться в шибки... Мiж нами тiльки скло... Ось я встану, вiзьму Лiзу за тремтячу руку i скажу ?й про свою любов, загляну в блiде восторжене лице, i мо? губи вiдчують солоне тепло щасливих слiз... Я глибоко вдихатиму дороге дихання... i питиму з заплаканих вiй сльози - росу першо? любовi. Та не скло мiж мною i мо?ю молодiстю, а довгi огненнi роки, повнi любовi й смертi. Iнодi образи встають перед мене, i прокляте марево ?х затуля? од мене синi й далекi очi мо?? першо? любовi. Дзвонить годинник, одбива? хвилини, що вже нiколи не повернуться, чорнi вказiвки не покрутяться назад крiзь кров i снiг мого минулого, щоб наблизити до мене розширенi й коханi очi. За вiкном риплять кроки перехожих, i плаче моя молодiсть. XXIII Пухка ?? срiбна зима в холодi багряних зiр i далекого сонця рипiла на вулицях Третьо? Роти, коли ми з батьком ?хали шукати щастя на Полтавщину. Недалеко вiд Черкас, бiля мiстечка Мошни, в сосновому бору жив наш родич Микола Уваров. Вiн був лiсовим iнженером, i батько хотiв знайти в нього працю. Недалеко вiд Черкас нас висадили з вагона, бо ми ?хали "зайцями". Була нiч. Стомлений батько лiг i заснув бiля станцiйного буфету, прямо на паркетi. До нього пiдiйшов жандармський офiцер i носком блискучого чобота вдарив його в бiк. - Вставай! Батько встав. Лице йому налилося кров'ю вiд несподiвано? образи. - Вы должны вежливо сказать, что здесь спать нельзя. Но как вы смеете бить человека ногою в бок? Неужели вы только для этого получили образование и считаетесь интеллигентным человеком? I марно йому офiцiант злякано шепотiв на вухо, що "он тебя засадит в тюрьму", батько не звернув на це уваги i так одчитав жандарма, що той почав вибачатись, купив нам квитка до Черкас i на прощання гаряче тиснув батьковi руку. З Черкас ми йшли шумним бором тридцять верст до Уварова. I колi? ми ввiйшли у великий бiлий будинок, Уваров, високий, стрункий i чорнявий, закричав на батька: - Ты чего здесь? - Я - муж Антонины Дмитриевны Локотош. Лице Уварова одразу стало привiтним, i вiн простягнув батьковi руку. Я попав у дiйсний рай. Море книжок i цукерок. Дiти Уварова були, як квiти, безжурнi й щасливi. У них був репетитор, розкiшнi кiмнати й багато розваг. Вони грали на пiанiно, грали в шахи i вчили мене танцювати. Але я був незграбний i нiяковий. Я тiльки читав i марив. Ми ходили на полювання, каталися на коньках, i менi здавалося, що це я сню солодким i дивним сном. Що ось я вигляну з-пiд одiяла i почую голодний плач братiв i лайки матерi, що буде холодно вдягатися, i в запорошенi вiкна гляне вороже сонце, i блакитнi шибки заллються шумом нового голодного дня. Батьковi стало скучно жити в лiсi, i знову знайомi труби нашого заводу задимiли надi мною. Знову потяглись кошмарнi ночi, повнi докорiв матерi, горiлчаного духу i голодних слiз у душнiй i тiснiй хворостянцi. Я почав ходити на щебiнь. Ще не сходило сонце, i замiсть гудкiв спiвали пiвнi, й холодна зоря тiльки займалася над селом, як мати будила мене, i я йшов туди, де над "чавункою" i гулом по?здiв гримiло камiння пiд ударами сотень молоткiв, де нам видавали на снiданок iржавi оселедцi, i важка тачка з камiнням натирала мо? руки до кривавих пухирiв. На щебенi робило багато дiвчат, i часто пiсля роботи пiд холодними зорями в шумi трав i молодо? кровi вони кликали мене ночувати в половниках, повних золото? соломи й мiсячного промiння. До ранку ми вовтузились i нарештi засинали з блiдими й стомленими обличчями й схрещеними ногами. А потiм знову гримiло камiння, в пилу метушилися нашi химернi тiнi, а повз каменярень пролiтали по?зди, i я замрiяно дивився на дiвчат, що в шумних вагонах з пiснями пролiтали мимо i кричали менi: - Чорнявий, по?дем з нами. Червонощокi й чорнобривi, з неначе налитими сонцем рожевими литками, вишневогубi, вони димно летiли в даль, i ?х повнi голоси нагадували менi про рум'янi степи, привiтний шум га?в i кохання пiд зоряним оксамитом неба. Часто я не витримував важко? i монотонно? працi, кидав ?? i йшов до сво?х книжок i мрiй. А мене хлопцi проводжали маршем, б'ючи молотками в лопати й цеберки. Вечорами в заводському садку грав оркестр, i ми ходили туди на гуляння, ковтали пил i залицялися до дiвчат на головнiй але?. Та менi не подобалося без толку ходити в пилу i дивитися на однi й тi ж лиця. Я йшов на станцiю, де шум верб над Дiнцем говорив менi бiльш, нiж роблено веселi обличчя в садку, що нагадували менi недокурок, i обридлi розмови про давно обридлi речi. Позаду гримiв залитий електрикою завод, i огнi зiр зливалися з його огнями. А надi мною мрiйно хиталися верби, i мiсяць чiпляв на ?х вiтах срiбне павутиння. На серединi Дiнця одиноко чорнiли човни з закоханими парочками, смутно долiтав дзвiн гiтари i поцiлункiв. Або гармонiя ридала й жалiлася над спокiйним свiчадом рiки. На тiм боцi шумiв i хитався лiс, i теплi далекi зiрницi мерехтiли над ним. Ясно й щасливо було над рiкою. Дивитись би так без кiнця й краю на iзумруди далеких зiр у водi й на небi i вiдчувати себе щасливою часткою яркого й коханого свiту. А потiм я йшов на печальний каганець у вiкнi нашо? хворостянки i до ранку сидiв у сiнях над книжкою, де пригоди й любов у середньовiчних мiстах або в жагучих пустелях Африки брали мене в свiй чарiвний полон, i дiйснiсть химерно переплiталася з мрiями так, що менi здавалося сном мо? дiйсне життя, що я зовсiм не в хворостянцi, а в розкiшному палацi володарiв Iндi? або в шумi тайги шукаю скарби невiдомого народу. XXIV Сашко Гавриленко торгував у пивнiй i часто на лавочцi розповiдав менi про бахмутських повiй, викидайлiв i бандерш, про веселi гулянки, "котiв", артисток i вино, що лл?ться рiкою у дзвонi чарок в далеких золотих мiстах. Я йому грав на гiтарi й писав любовнi листи до волошок. Вiн не мiг ходити, i в нього були милицi. Вся сила з нiг перейшла йому до рук, i нiхто не мiг вирватись iз жахних обценькiв його пальцiв. В теплi янтарнi вечори вiн плакав i спiвав про зрадливе життя й циганок, про зорi над тихим Доном, буйну козацьку волю i сльози дiвчини, що "полюбила козаченька, при мiсяцi стоя". I якось не в'язалось його цвiркання крiзь зуби, "розмови про доми розпусти i вульгарнi частушки з невимовним сумом його нахиленого обличчя i сльозами, що тоскно котилися по його щоках i падали на брудну, залиту пивом пiдлогу. Пiсля роботи до пивно? збиралися хлопцi, i знову гримiла пiдлога пiд буйними молодими ногами. Потiм хлопцi билися за дiвчат поляками з тинiв i кизиловими палками, провалювали один одному голови, ламали ребра i пороли животи ножами. Животи зашивали, засихали рани на головах, зросталися ребра, i недавнi вороги, неначе нiчого не було, знову пили вiчнi могоричi, цiлув.ались i п'яно запевняли один одного в вiчнiй дружбi. Був там Юхим Кричун, високий, русявий i довгорукий, з синiми на?вними очима й дитячою усмiшкою немов намальованих повнокровних губ. Його на?хала узвозна вагонетка в кар'?рi i майже розплескала його. Вiн вийшов з лiкарнi косим i подiбним до конверта, такий вiн був плескатий i тонкий. Та скоро вiн зовсiм одужав i перестав косити очима. Одного разу йому дуже хотiлося курити. Саме Гавриленко кинув великого недокурка, i його хотiв схопити Заяць, якому теж дуже хотiлося курити. Та не встиг вiн добiгти, як недокурок опинився в довгiй руцi Юхима. - Вiддай. - Одскоч. I Юхим почав щасливо з насолодою засмагатися. Розлютований Заяць хотiв видерти недокурок iз залiзних рук синьоокого велетня, але йому не пощастило, i вiн почав бити Юхима. Та це все одно що бити в залiзний мур. Юхим навiть i не поворухнувся. Вiн спокiйно стояв i курив, доки Заяць не захекався. Тодi вiн плюнув на огонь недокурка i роздавив його ногою. - Ну, а тепер я покажу, як у нас б'ють. Дивлюсь, а його кулак уже гуде бiля нашо? хати. Вiн ударив бiдного Зайця тiльки один раз, i той опинився на землi з повним ротом кровi й вибитих зубiв. Його одливали водою. Та Кричун був дитиною в порiвняннi з Серьогою Дюжкою, Дюжкою, якого боялося все село. Коли вiн бився, так не висмикував коляк з тинiв, а схопить тин - i нема тина, схопить ворота - i нема ворiт. А коли вiн зiб'? ворога з нiг, то бере його обома руками за штани й пiджак i б'? об землю. Раз я iду по "чавунцi". Дивлюсь, а бiля будки багато людей. Пiдходжу ближче, i, о жах, наш непереможний Серьога лежить весь мокрий i побитий. Вiн був п'яний, i один чоловiк збив його з нiг кизиловою палкою. У Серьоги було два брати. Вони робили на заводi i були по сажню зросту. Вони вночi прийшли до хати того, що побив Серьогу, i почали його викликати. Це був чоловiк хоробрий i винахiдливий. Вiн узяв велику макiтру, i, тримаючи ?? перед лицем, одчинив дверi. Вiд граду камiння вiд макiтри в його руках лишилося тiльки денце. Старий Гавриленко робив у кар'?рi i дуже любив випивати. Вiн часто танцював пiд акомпанемент мо?? гiтари доти, доки мо? пальцi одмовлялися торкатися струн, i завжди перетанцьовував мене. Наш сусiд, волох Арифей, посварився з ним, але вiн був слабосильний i помстився Гавриленковi так. Була пiзня осiнь, i на дворi стояли великi калюжi. Гавриленко просить у Арифея четвертак на горiлку, але той згодився поставити пiвпляшки, коли Гавриленко скупа?ться в калюжi. I Гавриленко згодився. Вiн пiшов i сiв до пояса в калюжу. Арифей сто?ть на сухому, танцю? од радостi й кричить: - Пiрнай з головою. Гавриленко пiрнув. - Пiрнай ще. Тричi кричав Арифей, i тричi пiрнав у калюжу старий Гавриленко. Так помстився Арифей. А Гавриленко випив i другого дня, мов нiчого не було, пiшов ламати крейду. XXV Дядько Кирило Науменко, чоловiк мо?? тiтки Гашi Холоденко, мо?? тiтки в третiх, був спокiйний i мовчазний труженик. Вiн багато рокiв працював на заводi, але мав i клаптик землi. Наймитiв у нього не було. Замiсть них, фактично як наймити, день i нiч працювали його сини Ягор i Улян. Удян вiчно щось майстрував на подвiр'? або в хатi, i я нiколи не бачив, щоб його руки не були чимось зайнятi. Такий був i Ягор. Вiн прекрасно, з солов'?но-мрiйним захватом спiвав: "По синим волнам океана" Зейдлiца в генiальному перекладi Л?рмонтова (або, зда?ться, Гете в перекладi невiдомого автора): Оружьем на солнце сверкая, под звуки лихих трубачей, по улицам пыль поднимая, проходил полк гусар-усачей. У нього була повна скриня книжок, якi я всi перечитав. Вiн був добрий i задушевний. Не одмовляв менi в них. Особливо менi сподобалась одна книжка про розбiйникiв i ?хня пiсня: Я твой, когда заря востока моря златит. Я твой, когда сапфир потока луна сребрит. Я твой... (тут я не пам'ятаю все) когда пришлец блуждает в горах у сивiм туманi... I кiнець: И в хоре звезд рубиновых мелькает мне образ твой. Дивно, що пiсня "Оружьем на солнце сверкая": А там, чуть подняв занавеску, чьих-то пара голубеньких глаз... що спiвав Ягор, i кiнець пiснi розбiйникiв були духовним поштовхом для шукань мого юнацького серця, коли я закохався втрет?, уже не в сiрi i карi, а в голубi очi i так само уявляв ?х, як той розбiйник у горах, коли в морi зiр за розсуненими мо?ю уявою стiнами й стелею казарми ?? обличчя широке, як небо, нахилялося надi мною i теплi й рiднi губи до фiзичного вiдчуття притулялися до мо?х гарячих i жадiбних губ... XXVI Був липень 1914 року... Бiля прохiдно? конторки стояло багато людей i тривожно дивилися на вiдозви з чорними великими лiтерами. Нiмеччина оголосила нам вiйну. Потiм була загальна мобiлiзацiя, закрили казьонки й по вулицях ходили манiфестацi? з портретами царя i оркестром, яким керував австрi?ць з блiдим i печальним лицем. Тужливi сцени проводiв на фронт, станцiя, повна ридань i пiсень, останнi дзвiнки й не останнi сльози... Урочисто ходили полiца?, всi в чорному, з медалями на грудях. Я ще малим, коли дивився на них, так усе почував себе в чомусь винним i боявся дивитися ?м у вiчi. Однi?? ночi я йду по вулицi од заводу i насвистую якусь пiсню. Пiдходить полiцай i каже: - Не свисти. - Що ж тут такого, що я свистю? - А может, ты кого вызываешь. Я перестав свистiти. Важко ходили цi ворони в срiбних медалях по перону, залитому сльозами матерiв, крутили сво? довгi вуса i, як коти, поглядали на осиротiлих солдаток. А десь шумiли по?зди, повнi людей у сiрих шинелях, одiрваних од звичайно? працi, з холодними дулами гармат на площадках, i мчали на далекi смертельнi поля. Я поступив в агрономiчну школу бiля станцi? Яма. Зимою ми вчилися, а лiтом робили в полi й економi?. Я був стипендiатом. В маревi споминiв вста? обличчя Сергiя Васильовича Смирнова, що викладав нам росiйську мову. Вiн, сухий i розумний, усе приходив до нас, коли ми вчили уроки, спостерiгав i записував. З ним же в довгi зимовi ночi ми спiвали пiсень i росiйських, i наших. Ось пливуть обличчя товаришiв з затуманеними пiснею зiницями, а вона летить в холодному класi, й нам тепло, тепло... Укра?но моя мила, краю пам'ятливий. Там любив я дiвчиноньку,  там я був щасливий... I менi зда?ться, що я вже багато пережив i десь на чужинi згадую мiй край, мою далеку Укра?ну, печальнi карi очi покинуто? дiвчини, i я в'яну од журби з повними слiз гарячими очима... А то лечу я "Вниз по Волге-реке, с Нижня Новгорода" на "стружке, на снаряженном", де "сорок два молодца удалых сидят". Всi веселi, з буйно заломленими шапками в яркiй одежi, в срiбнiй i золотiй збро?. Тiльки я один сумую... За ким?.. "Стружок" летить, i десь на синiх хвилях могутньо? рiки чекають смерть i слава, десь кривавi й жаднi губи персiянки притиснуться до мо?х, але ж чи повернусь я до русих кiс i синiх очей ?дино?, що там десь чека? свого "буйна молодца"?.. А пiсня летить, i хита?ться рiка, шумлять стародавнi лiси, й крввавий мiсяць зажурено пливе над ними... Це - пiсня. А товаришi... Ось розбишакуватий Альохiн наливав чорнила на зошит Кривсуновi: - Докажи, що це я тобi налив чорнила. Ми всi смi?мось. А Кривсун, високий i кучерявий, тупо дивиться на Альохiна i мовчить. Вiн був не тiльки дурний, але й скупий. Од батька, лiсовика, пiн привозив повну скриньку сала. Скринька була чимала й не влазила до загально? шафи з вiддiлами для кожного. Й вiн замикав ?? на великий замок. По кутках, щоб пiхто не бачив, вiн наминав сво? сало, а ми голодними вовками дивилися на його слизькi губи й ситi очi. Ми порiшили без згоди Кривсуна забрати його сало. Але нiяк не могли одiмкнути замок. Скринька була на третьому поверсi, й ми у вiдчинене вiкно просто скинули ?? на землю. Вона розбилась, i ми забрали сало. Кривсун мовчки дивився, як Альохiн ?в його сало. Альохiн навiть говорив йому про це. - Докажи, що я ?м тво? сало. Де ти зараз, мiй кучерявий дурнику? Чи порозумнiшав ти, чи, може, тво? тiло в довгiй кавалерiйськiй шинелi навiки занесли снiги нашо? велико? революцi?? Ось залiзнорукий Гнатко з чорним, аж синiм, волоссям i кам'яними рисами лиця. Вiн дуже боляче б'? мене, щоб я не матюкався, i ми з ним ходимо на кухню ночувати до дiвчат. Ось бiлявий i нiжний Вася Демський у рудому й бiдному пiджаку розчiсу? пальцями сво? волосся. Кажуть, його дуже любила дочка помiщика, а вiн не любив ?? i одружився на простiй дiвчинi з економi?. Бурдун Даня, чорнявий, з рисами iндiана, тягне мене по кутках i та?мно бурмоче: - Думал ли ты, Володя, о бедном народе? Как нам помочь бедному народу?.. I його темнi й гарячi очi наливалися сльозами од велико? муки й любовi. Його брат, революцiонер, сидiв у в'язницi, i Даня горiв його огнем. В селi Званiвцi жила моя бабуся, i я в не? проводив канiкули. Вона була релiгiйна фанатичка i мала на мене великий вплив. Ще малим вона водила мене до церкви. Над головами селян тремтiло марево од ?х дихання, пахло ладаном, холодом i свiчками. Я любив дивитися на стрункi ноги янголiв, обличчя святих i синi горизонти за нпми. Тiльки менi непрпкмно було молитися боговi й почувати себе його рабом. Вiн тяжко давив мою душу i нiколи щиро й повно не захоплював мене. Iнодi вночi, коли всi спали, на мене налiтало бажання впасти на колiна й довго молитися, але порив зникав, i я засинав без молитви. В школi було багато журналiв, i мене захоплювали патрiотичнi вiршi в них. Я теж почав писати вiршi. Сергiй Васильович показав менi, що таке стопи й розмiр. Першi мо? вiршi були про бога й Русь. Апухтiн\ _i Надсон2 були для мене недосяжним iдеалом, i мо? зошити були повнi ?х вiршiв. Починав я росiйською мовою. Пам'ятаю першi рядки: Господь, услышь мои моленья, раскаянье мое прими. Прости мои ты согрешенья, на путь святой благослови. Милая родина, многострадальная, милая, светлая Русь. Я о спасеньи твоем, лучезарная, жгуче и жарко молюсь. Дитина. Що я мiг i що я знав у той скажений i страшний час? В кiнцi навчального року мати написала менi, що батько захворiв i ?й нема чим жити. Я мусив покинути школу. Батько сухо й гулко кашляв, у нього розширились вени, i вiн уже не мiг довго стояти. Вiн швидко дихав, лежав на ряднi й дивувався, чому до нього так липнуть мухи. А вони вже почували мертвяка i чорно обсiдали його. Спокiйно чекав вiн смертi. Тiльки очi його, великi й свiтлi, були повнi муки й жаху перед невiдомим. Вiн страшенно схуд i вже не мiг викашлять мокроти, вона душила його, i мати виймала з його рота повнi жменi вонючо? й зелено? слизi. Йому ж було тiльки тридцять сiм рокiв, а вiн мусив умерти. Вiн давно вже не говiв i казав, що попи дурять народ. Ще вiн говорив, що якби нiмцi нас побили, було б краще, вони дали б нам культуру. А ноги йому вже заливала лiмфа, i одна була пухла й синя. Перед смертю вiн попросив перевести його на долiвку. Заходило сонце, i ми його поклали бiля порога. Вiн лежав на спинi i страшно хитав гострими колiнами. Починалась агонiя. При?хала бабуся. Вона плакала дрiбними старечими сльозами, здiймала догори руки, i я чув крiзь ?? тонкий плач скорбне й монотонне: - Ох Коля, Коля. Я побiг за лiкарем, i, коли повертався назад, зустрiв матiр i по ?? блiдому й залитому сльозами обличчю зрозумiв, що батька вже нема. Його любили селяни, i за гробом iшло все село. Мокрою од слiз землею засипали мого батька. Дощi змили на бiлому хрестi сумний напис, а потiм i вiн зогнив разом з костями того, хто дав менi гаряче серце й тривожну душу. Я почав носити рудий батькiв пiджак i поступив на завод. Часто ми ?здили з помiчником маркшейдера на шахти, i в задушливих i мокрих продольнях робили зйомки для рисункiв. Замурзанi шахтьори по колiна в водi ганяли важкi вагончики i з матюками довбали вугiль. Iнодi з диким свистом коногона пролiтала низка вагонеток, i ми притулялися до пiдпорок, щоб не бути роздавленими. Сама страшна смерть - це в шахтi. Я не мiг уявити, Як це можна умерти далеко вiд сонця з горами землi на грудях. Зiгнено ходили ми i з непривички я стукався головою об "матки". А коли клiть скажено виносила нас на поверхню, був уже вечiр, i зорi холодно й далеко свiтили над землею. XXVII Кравця Кривов'яза (у нього дiйсно були кривi в'язи) проводжали на фронт, i його брат запросив мене на прощальний вечiр, тому що в мене була гiтара. Вiн сказав, що у них буде одеська артистка. Коли я переступив порiг хати Кривов'яза, то побачив дiвчину з червоними трояндами на щоках, тонкими рисами обличчя i чорними бровами, що як птиця влетiли в мою душу, а мо? сiмнадцятилiтне серце солодко стислось од холоду щастя тiльки дивитись на не?. Мене закрутив солодкий вир першого кохання. Було дуже весело i сумно. Мене вразила пiсня: Козак вiд'?жджа?, дiвчино-о-нька плаче. Куди вiд'?жджа?ш, мiй милий козаче! А вiн одповiда?: Я ?ду на той пир, де роблять на диво з кровi супостата червоне? пиво. I менi здавалось, що це не Кривов'яз ?де на фронт, а плаче за мною моя перша любов (?? звали Докiя, Дуся). I з того часу, як прозвучить у менi цей мотив, особливо в тому мiсцi, де "Дiвчино-о-нька плаче", одразу спалахне мить, коли я блискавично вiдчував холод щастя першо? справжньо? любовi. Ми грали в фанти. Прийшла i моя черга сподiватися. Я сiв на стiльця, а проти мене на стiльцi - Дуся. Нас накрили великим платком. I Дуся спитала мене сво?м грудним, задушевним голосом. У цiй солодкiй i та?мнiй напiвтьмi, де так чарiвно туманiло ?? дороге навiки лице. - Грешен? - Да. - Сколько раз согрешил? - Десять раз. Ми повиннi були поцiлуватися, за грою, десять разiв. Але ми загубили лiк поцiлункам, доки з нас не стягли платок тi, що нетерпляче чекали сво?? черги. Ми домовились другого дня зустрiтись бiля нашо? станцi?. Дуся жила в Лисичому. Але на побачення вона прийшла з подругою. Та це нiчого. Я був невимовне щасливий од того, що тiльки дивився на не? i чув ?? голос. Весь свiт сiяв i спiвав для мене. Коли ж попрощалися i вона з подругою пiшла од мене, весь свiт менi одразу став темний i порожнiй, наче на мо? очi опустилась чорна завiса. I часто потiм, пiсля роботи, я ходив у Лисиче, щоб тiльки побачить ??, тiльки почути, як вона скаже бархатним i коханим голосом, що полонив мою душу: "Володя!.." I цього менi було досить. I одного разу, коло ?? дому, на Базарнiй вулицi, я сказав ?й: - Дуся! Я хочу тебе что-то сказать... Давай отойдем в сторону. Ми були не однi. Вона, нiби знаючи, що я скажу, трохи повагавшись, одiйшла зi мною за рiг будинку, де було темно i не було людей. I зоряна зимова нiч почула мiй хрипкий од хвилювання сiмнадцятилiтнiй голос: - Дуся!.. Я люблю тебя... - Ну?! Я незграбно взяв ?? за плечi, а вона стала на дибочки i припала гарячими губами до мо?х жадiбних губ... Вона мене цiлувала не так, як на фантах, а взасос i з такою сплою, що в мене аж зуби болiли i крутилася голова од безмежного, як свiт, щастя. Три роки я любив ?? так, як нiколи i нiкого не любив до не?. I прийшла нiч, що стала золотим, повним квiтiв i радостi днем. Був квiтень 1917 року. Надходив Великдень, i Дуся призначила менi побачення бiля церкви, коли вона вийде зi сповiдi. Я знову був учнем сiльськогосподарчо? школи, i прийшов у форменiй шинелi й кашкетi з золотими граблями, косою й колоссям на нiм. Уночi було ще вогко й холодно. Ми прийшли на Дусин город. Я зняв шинель i розiслав ?? на вогкiй i чорнiй землi, i ми з Дусею сiли на не?. Я обняв i притулив ?? до свого серця, захлинаючись од любовi, а вона почала плакати i благати мене, щоб я ?? не покинув, вимагала клятв у вiрностi, що я з радiстю зробив, поклявся ?й, як Демон Тамарi. Тiльки чому, коли вона плакала, ?? вi? пiд мо?ми губами були сухi?.. Потiм вона спитала: - Ты завтра придешь? - Нет. У меня болит голова. - Все вы такие!.. ?? дiвочий вiнок уже до мене був розтоптаний, хоч вона мене запевняла до митi злиття, що вона нiколи й нiкого до мене не любила. Так розбилося мо? перше кохання. Воно, як вражена жорстоким стрiльцем чайка, волочило розбите гарячим свинцем закривавлене крило по камiннях i тернах мо?? муки i нiяк не могло злетiти в небо... В нiч, коли розбилось мо? кохання золотою голiвкою об гостре камiння, Дуся показала менi дорогу до Дiнця через яр, щоб я не йшов по вулицi, де мене могли б зустрiти лисичанськi хлопцi, що були вiрнi давнiй шахтарськiй традицi?. Вони, коли зустрiнуть чужiя, то, якщо той не поставить могорича, беруть його за руки й ноги, пiдiймають вище сво?х голiв i з розгону мiсцем, що нижче спини, як трамбовкою, б'ють об залiзну донецьку землю. Ну, в людини пiсля цього все всерединi пообрива?ться або висить на волосках, i через недовгий час погребний дзвiн по ньому холодно луна? в синьому i байдужному небi... Iдучи вiд Дусi, з Лисичого, де пахло вугiллям i юнiстю, я по дорозi заходив в примiщення нашо? станцi? погрiтися пiсля морозно? мандрiвки, бо одягнений я був не дуже тепло. В юрбi людей я часто бачив смугляву дiвчину з широкими стегнами й повними стрункими ногами. Вона крадькома дивилася на мене, а коли я оглядався на не?, швидко повертала голову вбiк, удаючи, що не бачить мене. I от прийшло лiто. Осики й верби над Дiнцем у зелених платтях дивились у зелене дзеркало вод i мрiяли, як дiвчата, милуючись сво?ю красою у чарiвному склi, що вiдбивало ?х у хитливiй глибинi. Щовечора ми ходили на станцiю зустрiчати пасажирський по?зд, що пiдлiтав до перону з синiми iскрами з-пiд колiс од рейок. Рiвно о сьомiй годинi вiн тяжко дихав, вiдпочиваючи од шаленого бiгу уклоном вiд полустанка Вовчеярiвка до Пере?зно?, як звали нашу станцiю. Раз у юрбi я побачив Дусю, що стояла спиною до мене i солодко-знайомим жестом поправляла тонкими пальчиками волосся бiля нiжного й милого вушка. Вона обернулася, - i на мене глянула сестра Дусi, що була дуже схожа на не?. Я так любив Дусю, що коли побачу ??, враз, як той боягуз од переляку на фронтi перед тим, як iти в атаку, слабував животом... I це пiсля того, як моя мрiя розбилась на скалки, i скалки тi гостро вп'ялися в серце, повне любовi й жалю... Провiвши по?зд, ми, заводська i сiльська молодь, iшли до скверу, що був мiж станцi?ю i заводом, i пiд срiбнi звуки заводського оркестру гуляли порохливими алеями. Хлопцi залицялися до дiвчат, а дiтвора кидала в третяротських красунь реп'яхи, що чiплялися до ?х суконь... Ми ходили вперед i назад по головнiй але? двома довгими рядами, i голови першого ряду були поверненi до голiв другого впродовж але?. Мiй товариш сказав менi: - З тобою хоче познайомитись одна загорянка. Загорянами ми називали усiх, хто жив у заводському посьолку на горi. Я спитав: - А вона красива? Товариш усмiхнувся: - Як на чий смак. Та ось вона йде! Навпроти йшла та, що часто крадькома поглядала на мене чорними, повними любовi очима на станцi?. Ми познайомились. ?? звали Тетяна. Поруч iз великим сквером був маленький сквер, куди майже нiхто не заглядав. Ми пiшли з Тетяною в той скверик. Сiли на лавi. Довго мовчали. I раптом Тетяна млосно i томно упала обличчям менi на груди... - Володя!.. Я люблю тебе!.. - прошепотiла вона i майже в нестямi застигла на мо?м плечi... Пiзно вночi я проводжав ?? на гору повз татарських казарм. Наближалась гроза, i трави пристрасно i п'яно шумiли од вiтру... Блискавицi протинали небо, а серця нашi протинали iншi блискавицi... Я не любив Тетяни. Менi тiльки при?мно було, що вона мене любить. Потiм на ганку ?? хати ми довго сидiли. Цiлувалися в сполохах блискавиць... А Тетяна, пахуча й розпатлана, все не давалася менi, боролася зi мною, закохана й жагуча... А потiм гроза вдарила в землю рясними сльозами неба... I Тетяна в темних сiнях, гаряче дихаючи менi в лице, сказала: - Ти ж не кажи нiкому. Ми часто ходили з нею в кам'яний кар'?р за посьолком, i я любив дивитись на покiрну красу Тетяни, залиту морем срiбного сяйва з неба... Менi було дивно i солодко-дико, що вона така ж людина, як i я, а я можу вести ?? куди захочу i що хочу робити з нею. Але моя робота в шахтi не давала менi змоги допомагати матерi, як я хотiв, i я вирiшив знову вчитись у сiльськогосподарськiй школi. Я сказав про це Тетянi. Вона сумно глянула на мене: - Тогда я тебя потеряю. Коли я з Дусею гуляв по центральнiй вулицi Лисичого, то за нами завжди ходили купками дiвчата, i за спиною я чув ?х комплiменти на мою адресу: - Хорошенький!.. - Хорошенький!.. I менi при?мно було це чути. А то у нас на "чавунцi", коло заводу, де ми гуляли по путях до станцi?, волоськi дiвчата добре частували мене верболозом у вербну недiлю. Цим вони виявляли свою симпатiю до мене. Словом, я був нiчого собi хлопець, i навiть сестра Зоя казала, що я красивий. I от, коли я гуляв у садку кiнотеатру, що бiля шахти "Дагмара" в Лисичому, менi хлопчик передав записку, в якiй було написано, що зi мною хоче познайомитись одна дiвчина. Я подивився, куди менi показав хлопчик. У формi лисичансько? прогiмназi? назустрiч менi йшла пишна смуглянка, справжня бiблiйська красуня. Ми познайомились. ?? звали - Юлiя. Пiсля кiно я проводив ?? додому. Було вже пiзно. Пiшов дощ. I ми стали пiд козирок базарно? будки. Я почав ?? цiлувати. А вона якось чудно розтулила губи, так що замiсть поцiлунку виходив один свист, i я цiлував тiльки ?? дихання... Я розсердився i покинув ?? одну нiччю на базарi... В кам'янську школу, пiсля канiкул, прийшов чималенький лист од Юлi, в якому вона писала, що "Ваш поцелуй прожег меня насквозь...", "хоть бы гром неба разразил мою душу...." Я думав: i який там поцiлунок, i як вiн ?? мiг пропалити наскрiзь, коли його i не було, а був тiльки порожнiй свист... Менi непри?мно було, що Юля писала свого листа з вiршами Бальмонта 1 i С?верянiна 2 на бланках свого батька, що був управителем вугляних складiв. I знову Лисиче. На вулицi, що звали Камiння, "на камнях" вечорами гуляла молодь, гуляв i я. Серед юрби я побачив Юлю. Вона була в бiлому, як вишневий сад, платтi i йшла з подругою. Я пiшов ?й назустрiч. Юля щось шепнула подрузi, i та зникла в юрбi. Ми пiшли за село. I от... У мiсячнiм сяйвi лежить на камiннi розкiшна Юля з великими, чорними, гiпнотичними очима i од нетерплячки рве бiлими й красивими зубами лакований хлястик мого кашкета... Вся моя душа рветься до не?, а я мов кам'яний стою над нею, дивлюсь на годинник на руцi й кажу: - Поздно. Мне пора домой. А вона не пiдводиться i владно чека?. Мене обурювало те, що ?? очi мали надi мною якусь майже непереможну силу. Потiм вона менi писала в школу, що я - ?? мрiя, i вона хоче з цi?ю мрi?ю "реально столкнуться". Але до "столкновения" не дiйшло, бо я не любив ??. Юля пiдвелася з камiння, вiддала менi кашкета i пiшла проводжати мене за Лисиче, в другий бiк, ближчий до Третьо? Роти... Коли ми вийшли за село, вона дивилась менi у вiчi сумно-сумно... I цей погляд був такий могутнiй, що душа моя ледве не розлучилася з мо?м тiлом, щоб навiки злитися з ?? душею... Але я стояв як кам'яний. Тодi Юля близько-близько пiдiйшла до мене i спитала: - Значит, надежды нет? I холодно злетiло з мо?х байдужих губ: - Нет. Тодi Юля чорною тiнню повернулась iз опущеними плечима й руками, зiгнена i невиновно скорботна пiшла в нiч. Мо? серце рвонулося за нею, але я був мов кам'яний. XXVIII Ще малим я дуже любив читати рiзнi "декляматори", художнi читанки та рецензi? на вiршi в додатках до "Нивы" '. Звичайно, я любив переписувати до зошита, а то й просто вивчати напам'ять тi поезi?, що мене захоплювали. Я дуже хотiв бути поетом, гадаючи, що поети - це надзвичайнi люди: до них, в ароматнi кiмнати, приходять закоханi й покiрнi жiнки, неодмiнно з жертвенним i тихим коханням, i, звичайно, у цих жiнок синi небеснi очi й золоте волосся... Особливо мене захопив вiрш Дмитрiя Цензора 2: "Любил я женщину с лазурными глазами..." ? такi поети, що за сво? життя можуть написати один-два чудеснi вiршi. Такий i Дмитрiй Цензор. Не можу не навести цього вiрша: Любил я женщину с лазурными глазми, не знал я женщины безмолвней и грустней. Загадка нежности меня пленяла в ней и грусть покорных глаз с их тихими слезами... Покорно, как дитя, пошла она за мной, на нежность и любовь ответа не просила... И в этом чудилась непонятая сила, томившая своей безмолвной тишиной... Однажды вечером, под шелест листопада, она безропотно ответила: "Прощай..." И думал я: "Судьба как будто невзначай сроднила нас... Прости. Так суждено. Так надо". И жадно я искал... И много, много раз любовь была как сон, как призрак, как вериги... И женские сердца я изучал, как книги, но позабыть не мог печаль покорных глаз. Когда мне больно жить, мне хочется сначала молитвенно прильнуть к душе ее простой. Ведь я не знал тогда, что нежной красотой цвела ее любовь и жертвенно молчала. Чому менi сподобався цей вiрш? Менi зда?ться, з двох причин. Тут намальовано образ iдеально? для мене жiнки (така дружина була в поета Фофанова3). По-друге, я сам в якихось глибинах сво?? iндивiдуальностi подiбний до Дмитрiя Цензора, власне, до того Дон-Жуана 4, яким би хотiв бути Дмитрiй Цензор, бо я тепер переконався, що поети завжди брешуть i гiперболiзують або гарне, або погане в людинi. Колись я ворожив на оракула (не смiйтеся, мо? любi читачi, я ж був дурний, маленький - дванадцять рокiв) пшеничною зернинкою, i менi на запитання: "Кто меня будет любить?" - показано: "Женщины". Значить, психологiчна пiдготовка, хоч i на мiстичному грунтi, - але я певний, що цьому були вiдповiднi психофiзiологiчнi причини в формуваннi мо?? iндивiдуальностi. Може, тому, що я ще маленьким жив у мiстi i звуковi й зоровi вражiння одклалися та?мними й солодкими шарами в мо?й пiдсвiдомостi, я завжди мрiяв жагуче про мiсто: там контрасти, там рух, там нiжнiсть i жорстокiсть переплелися в такiй могутнiй гармонi?, що вона, як магнiт, тягнула мою уяву в далекi, широкi, повнi пригод i кохання мiста. Я ж жив у глухiй провiнцi? пiд вiчним гуркотом заводу i криками по?здiв, що пролiтали крiзь наше село, особливо увечерi, коли пасажирськi вагони ярко i огненно з веселими й невiдомими людьми все летiли туди, в невiдомi й прекраснi мiста, а за ними гналася моя маленька душа, як руде ?сенiн ське жереб'я, й тепер ретроспективно, крiзь смiшнi й на?внi сльози, що заливають мо? очi, звучать менi слова поета: Милый, милый, смешной дуралей! Ну куда он, куда он .гонится.? 5 Але жереб'я стало великим поетом Укра?ни, воно наздогнало залiзного коня i злилося з ним у шаленому руховi в Прийдешн?. Писали вiршi й мiй дiд, i мiй батько (укра?нською й росiйською мовами), я теж почав писати вiршi, не тому тiльки, що писали ?х мiй дiд i мiй батько, а й тому, що взагалi люди можуть бути поетами, а я не можу. Що це значить? Колись до нас на ярмарок при?хали акробати. Вони в балаганi ходили на руках, я захоплено дивився на них i думав, вони ж ходять на руках, а вони такi ж люди, як i я. Значить, i я навчуся ходити на руках. I я навчився ходити на руках. Правда, я позвозив собi скронi до кровi, мало не вибив правого ока, але навчився. Хлопцi з мене смiялися, били мене, а я не звертав на них уваги й почував себе геро?м. Одного разу, коли я (чотирнадцять рокiв) писав першого свого вiрша, то у мене було таке iдiотське обличчя, що бабуся, проходячи повз мене, сказала: "Брось писать стихи, а то ты сойдешь с ума". Я перелякався й покинув писати вiршi. Але коли почалася iмперiалiстична вiйна, злива патрiотичних вiршiв у тодiшнiх журналах захопила й закрутила мене. Я остаточно порiшив бути поетом. В якiйсь книзi я прочитав: "Какой же он поэт, ведь у него нет еще и сорока стихотворений!" 1 я подумав, що коли в мене буде "сорок стихотворений", я стану справжнiм поетом. Взагалi, люди певного вiку починають писати вiршi, коли закохуються, я ж почав писати вiршi на релiгiйному грунтi. ?сенiн 6 був пiд великим впливом свого релiгiйного дiда, а я - сво?? релiгiйно? бабусi. Взагалi, я хотiв бути ченцем. Ось мiй перший вiрш (я почав писати росiйською мовою тому, що вчився в росiйськiй школi й читав дуже багато росiйських книжок): Господь, услышь мои моленья, раскаянье мое прими, прости мои ты согрешенья, на путь святой благослови. Я [ж] хотiв бути святим, як "Iоан Кронштадтський", творами якого я, мiж iншим, захоплювався i через те не любив читати Толстого 7. А ось про вiйну: Друг друга люди бьют и режут, забыли, что придет пора, прорвется грешной жизни нить, и все их грешные дела придется богу рассудить. Коли я писав вiршi, то думав, що вони генiальнi i кожний вiрш кошту? десять тисяч карбованцiв... А це про колективну творчiсть. I знов-таки про ярмарок i балаган. Мандрiвнi артисти завжди спiвали в балаганi: Живо, живо! Подай пару пива! Подай поскорей, чтоб было веселей!.. А в нас, коли хто нап'?ться, хлопцi казали: "Що?! Нагазувався?" У нас був содовий завод, де доводилося працювати в хлорi: там дуже важно, i робiтник мiг витримувати тiльки двi години, - пiсля цього його за ноги майже в нестямi витягали на повiтря. Вiд цього й пiшло (щодо п'яних): "нагазувався". Тодi я придумав, власне, переробив "Живо, живо подай пару пива!": "Живо, сразу! Подай пару газу, подай поскорей, чтоб было веселей". I всi почали спiвати. Коли ж я говорив хлопцям, що це видумав я, - вони не вiрили менi i навiть били мене, вважаючи, що це ?хн?: "созданное тобою уже не принадлежит тебе". Я дуже любив чигати [про] сищикiв: Ната Пiнкертона, Нiка Картера, Шерлока Холмса8, Пата Конера, Етель Кiнг, Арсена Люпена i т. д. Взагалi я дуже любив читати про пригоди i зовсiм не любив поезi?. Коли йде опис природи, то я перегортав цi сторiнки й читав далi: мене цiкавив розвиток дi? - "що далi..." XXIX Ще коли я працював учнем в маркшейдерському бюро нашого заводу, я нiяк не мiг навiть на роботi не мрiяти про мою любов до Дусi. Вона так i стояла завжди перед мо?ми очима. Гiпноз кохання! Одного разу я так замрiявся, уявляючи лице мо?? першо? любовi, що, забувши про все на свiтi, подув на волосинку, щоб диханням здути ?? з рейсфедера, якого я тримав над розкритим планом виробок шахти, який треба було перенести на кальку. I, о жах, я видув не тiльки волосинку, але й туш, що чорно й густо розбризкала план. Розвал, наш начальник, почервонiв, як гребiнь пiвня, i крикнув на мене: "Болван!" Я спокiйно пiдiйшов до вiшалки, зняв свого пiджака i, одягаючись, сказав: - Я сюди прийшов не для того, щоб бути попихачем. I пiшов за рощотом. Товаришi менi кажуть, що скоро мобiлiзацiя мого року i мене заберуть на вiйну, але я не слухав ?х. Управитель заводу Вульфiус гарно до мене ставився i покликав до себе. - Что же вы, Володя, как нежная девица. Я позвонил Розвалу, и он перед вами извинится. Идите наверх. Розвал з усмiшкою подивився на мене: - Ну что, Володя, давайте помиримся. - Давайте. Але я не заробляв собi навiть i на чоботи i замiсть помагати матерi сидiв у не? на ши?. Я взяв вiдпуск i по?хав знову до тi?? школи, де я вчився. Управитель Григорiй Павлович Фiалковський сказав, що мене можуть прийняти тiльки до першого класу через конкурсний iспит. Я ж одним iз кращих учнiв перейшов до другого класу, i от - iспит. Виходу не було, i я згодився. Iспит я витримав, але на медичнiй комiсi? в мене знайшли анемiю, i я мусив ?хати додому. Я порiшив iти на вiйну добровольцем. Мати мене благословила, товариш дав грошей на дорогу до вiйськового начальника. На однiй станцi? мене зустрiв шкiльний товариш Жорж Науменко i порадив пiти до заводського лiкаря. Може, в мене нема анемi?, i тодi мене приймуть до школи. З посвiдченням, що в мене нема анемi?, я при?хав до школи. Управитель глянув на мене. - Сколько заплатили? Я нiчого не сказав. - Но ваше место занято кандидатом, и мы не можем вас принять. - Я готов жить в сторожке, лишь бы учиться. Вы же знаете, что у меня умер отец, и единственная надежда помочь матери - это кончить ваше училише. - Хорошо. Я поставлю ваш вопрос на педагогическом совете. Я трохи не збожеволiв, поки йшла нарада. Нарештi виходить управитель. - Вы приняты, но будете учиться на свой счет и не должны болеть. Це все одно що мене не прийняли, бо ще коли був живий батько, я був стипендiатом. А як же тепер?.. Я пiшов у завод до Вульфiуса, i вiн, нiмець, зовсiм чужа менi людина, згодився платити за мене. Вiн знав, що я пишу вiршi, але коли я казав йому ще на заводi, що хочу вчитися, вiн радив менi робити це i казав: - Лучше быть хорошим агрономом, чем плохим поэтом. I я знову став учнем. Та весь час боявся, що захворiю i мене виключать iз школи. Менi навiть так i снилось, що я хворий i мушу ?хати додому. Я ридав у снi. I на ранок товаришi мене питали: - Чого ти плакав, Володя? I за кiлька день до рiздвяних канiкул я не витримав вiчно? тривоги, й коли о шостiй годинi задзвонили на роботу, я не мiг пiдвестись. Я захворiв. Приходить управитель. Його ненависнi свинячi в кривавих жилках очi глузливо глянули на мене: - А вы ж обещали не болеть. Я мовчав. Що я мiг сказати цьому кату, од якого залежало мо? життя. Ми його продражнйли "Плюшкiн" 1. Весною пiд час робiт i лiтом вiн стежив за нами в бiнокль iз балкона, збирав iржавi гвiздки i клав ?х у кишеню свого снiжно-бiлого пiджака. Свого сина Павлика вiн заставляв збирати такi гвiздки i платив йому по копiйцi за дюжину. Вiн часто приходив i дивився, як ми працю?м. Були такi хлопцi, що гарячкове копали, коли був управитель, а коли його не було, вони зовсiм нiчого не робили. А я робив i спочивав, чи був управитель, чи його не було. I хлопцiв, що тiльки на його очах робили, вiн хвалив, а мене лаяв. А кругом шумiла посадка з шовковиць i диких маслин, i я часто писав там вiршi. Управитель глузував з мене: - Вот вы, Сосюра, поэт. Почему бы вам не написать про поросят. Это так поэтично. XXX На заводському майданi грозово лунали мiтинги, охриплi агiтатори в хрестах кулеметних стрiчок закликали до червоних лав, але робiтники сумно й нiяково стояли й мало хто йшов до смертникiв революцi?. I чого ?м iти, коли в заводському магазинi пшоно, м'ясо й олiя продаються по цiнах мирного часу, наприклад, хлiбина на вiсiм фунтiв коштувала 18 к., а коли чого не було в магазинi, то робiтникам зверх звичайно? платнi видавали грошi на цi речi по пiнах ринку. Завод належав чужоземцям, i директор Теплiц знав, що робив. Тiльки окремi геро? йшли до червоно? гвардi?. Я при?жджав на один день додому i узнав, що учнi штейгерсько? школи скинули свого управителя, несправедливу i вредну людину. Ну, думаю, коли вони це зробили, так i ми це можемо зробити. Я пiшов до латиша, комiсара станцi? Яма, розказав йому все про управителя i що я хочу зробити так, щоб його скинули. Вiн порадив менi зв'язатися з робiтниками економi?, а коли справа не вийде, то вiн сам ?? докiнчить. I запропонував менi органiзувати в школi гурток соцiалiстично? iнтелiгенцi?. Коли я прийшов до школи, гнiв зовсiм вибив з мо?? голови пораду комiсара. Я тiльки зговорився з кiлькома товаришами, якi обiцяли пiдтримать мене, взяв дзвiнок i почав дзвонити на збори. Всi бiжать i питають, у чiм рiч. - Зараз узна?те, - кричу я i ще дужче калатаю дзвоником. Зiбралися всi учнi. - Кличте управителя, - владно кажу я, i хлопцi побiгли за ним. Управитель прийшов у парадному мундирi, блiдий i спокiйний. Я вийшов i став перед ним. - Товарищ Фиалковский. От лица всех присутствующих предлагаю вам удалиться из школы, иначе вы провалитесь, и провалитесь с треском. Раптом чую позаду: - Мы тебя не уполномачивали. Я обернувся i дивлюсь на тих, що обiцяли мене пiдтримати, а вони опустили голови i мовчать. Пам'ятаю з них Ваню Шарапова i Степана Каще?ва. Од гнiву кров так бурно менi прилила до голови, що, здавалося, ?? напор проб'? мо? тiм'я i тугим фонтаном ударить в стелю. - Тогда я говорю от себя лично. В вас с молоком матери всосалось сознание рабов, и у вас язык исчез при виде блестящих пуговиц и зеленого мундира нашего мучителя. - Обертаюсь до управителя. - Помните, когда вы вновь приняли меня в школу с вашим условием не болеть. И когда я, не выдержав моральной пытки, заболел, вы приходили и издевались надо мною, напомнив мое обещание не болеть. Я тогда хотел броситься и задушить вас. А теперь времена переменились. Уходите отсюда и дайте дорогу новым светлым и могучим людям, которые будут учить нас не гнуться в три погибели, не дрожать при виде ваших ярких петлиц и звуках вашего голоса, а прямо и светло смотреть в глаза новой жизни. Я сейчас пойду к комиссару станции Яма, и тогда посмотрпм, как вы провалитесь. Вы не ведете нас к прогрессу, а наоборот, вы духовный контрреволюционер. Блiдий i переляканий Плюшкiн попросив води. - Хорошо, я согласен не быть управляющим, но оставьте меня при школе педагогом хоть на то время, пока я подыщу себе место. Вiн почав перераховувати всi комiтети й комiсi?, де вiн головою, i пiднялась цiла буря протесту проти мого виступу. Особливо обурились старшокласники, яким потрiбний був пiдпис Фiалковського на випускному атестатi. Власне, це був не протест проти мене, а просто вони просили Фiалковського i надалi бути управителем. Я побiг до комiсара. Недалеко од станцi? я почув астматичне дихання мого улюбленого вчителя Дмитра Купрiяновича. - Зачем вы это делаете, Сосюра? Теперь Фиалковский в наших руках, и мы сможем с ним сделать все, что нам надо. А нiмцi вже захопили Харкiв 1 Я згодився з ним, та, по правдi, менi стало трохи жалко управителя, бо вiн був чудесний лектор. Плюшкiн подав заяву до педагогiчно? ради за те, що я назвав його контрреволюцiонером. Мене викликають. Я забув, що на педнарадi, i почав свистiти. Мене закликали до порядку. Я сказав, що управителя назвав тiльки духовним контрреволюцiонером, розказав все те, що говорив управителевi, що вiн ставиться так не тiльки до мене, а й до iнших. - Да, это - издевательство, - сказав один, i мене одпустили, не зробивши навiть менi i догани. А нiмцi пiдходили все ближче. Дiтей бiдних батькiв весною вiдпускали на три мiсяцi для допомоги в господарствi. Одпустили й мене. Демобiлiзованi солдати органiзували секцiю при радi депутатiв i, скориставшись повстанням куркулiв, обеззбро?ли заводський загiн червоногвардiйцiв, поклялися радi, що будуть вiрнi революцi?, i стали нести охоронну службу. Я записався в цей загiн. Секцi? дали зброю з умовою, що вона буде одступати разом з останнiми загонами червоно? гвардi?. Бо? йшли вже бiля Сватово?. Ми несли варту на залiзничному мосту через Дiнець. Уночi я стояв на вартi i тривожно вдивлявся в кущi, якi у тьмi здавалися живими iстотами, ворогом, що хижо лiзе з динамiтом зiрвати в повiтря залiзного велетня, що гув i хитався пiд мо?ми ногами у симфонi? зоряно? ночi. Тихо линув димний молодик над могутнiми горами, над лiсом i водою, i його промiння тонко торкалося до багнета i сумно тремтiло на затворi мо?? рушницi. Був теплий i погожий день, i раптом тривожно i дико закричав гудок на заводi. Це був без краю довгий крик, вiн бив по нервах i кликав до бою. Я схопив рушницю i вибiг на вулицю. На заводi вже гримiла стрiльба i гулко били гармати. А по "чавунцi", що йшла пiвколом через село i була над ним, грiзно й тихо йшли броньовики. Вони одкрили по селу й заводу огонь, вони оборонялися од солдатiв i спровокованих заводською адмiнiстрацi?ю робiтникiв, що не дали ?м спалити порома через Дiнець. Червоногвардiйцi густими рядами стояли на одкритих платформах з рушницями до ноги i без лiку падали пiд кулями спровокованих братiв. Я ие схотiв бити по них i вiддав рушницю одному солдатовi. До мене пiдскаку? на конi мiй родич Холоденко, начальник загону солдатсько? секцi?. - Ти чого без винтовки? - Я зараз пiду ?? принесу. Вiн пiдозрiло глянув на мене i помчав далi. Але коли я ще бiг i провулки були так повнi стрiляниною, що, здавалося, стрiляють бiля мене, я не витримав, послав кулю в далекий ешелон. Тепер я знаю, що та куля не вбила нiкого, бо я цiлився в покрiвлi вагонiв, але вона одiрвала менi серце. Червонi броньовики одiйшли до Лоскутовки i почали бити по штабу. Пiсля кожного удару в небi тонко шумiли набо? й пихкали хмарки розривiв, або набiй поцiляв у залiзницю, i тодi здавалося, що гримить i розлiта?ться весь свiт. ?м вiдповiдали заводськi гармати за горою. Бiй припинився, i червоногвардiйцi прислали до нас делегатiв. Вони ?хали в фаетонi в золотiй спецi дня, сухорлявi й спокiйнi. В штабi я бачив нашого червоногвардiйця Вельцмана Михайла. Вiн у кулеметних стрiчках сумно стояв i слухав члена Ради Ажипу. Той гаряче й страсно говорив: - Дорогие красные орлы! Вас не поняли, и вот вы, разбитые и озлобленные, отступаете по окровавленным полям Украины. Вас никто не поддерживает. Но придет время, когда вас позовут, и вы вернетесь сюда - могучие, светлые и непобедимые. Я пiшов, але довго перед мо?ми очима стояло сумне обличчя червоного героя. XXXI Я хмуро стояв на "чавунцi", а мимо гримiли обози нiмецько? армi?. Синьо й грiзно йшли кованим кроком незлiченнi колони баварсько? пiхоти, i ритмiчно хиталися в сiдлах кавалеристи. Мене вразив один вродливий юнак офiцер. Вiн був тонкий i нiжний, як дiвчина. I йому так личила жовта каска. Важко i невблаганно повзли гармати i тупими дулами хижо дивилися туди, де разом з кривавим сонцем зникли люди в хрестах кулеметних стрiчок. I знову повернувся колишнiй жах i колишнiй пристав на заводi. Блистiла багнетами гетьманська варта пiсля розгону нiмцями Центрально? Ради 1.? в Нiмеччину висмоктували довгi ешелони муку й сало. По селах катували селян, повертали майно й землю помiщикам i без кiнця розстрiлювали червоногвардiйцiв i матросiв. Я нiде не мiг знайти роботи, ходив з хлопцями до дiвчат i в чаду самогонки марив про якiсь синi очi, якi я мушу зустрiти, хоч i не бачив нiколи. Почав захоплюватись Олесем 2 i Вороним 3. Iнодi писав укра?нськi вiршi. Я не мiг так просто пити самогону i затуляв пальцями нiс, щоб не чути його жахного паху. А потiм плакав п'яними сльозами над "Катериною" Шевченка, над сво?м минулим i лiз цiлуватися до товаришiв. Один нiмець полiз до дiвчини Серьоги Дюжки. Вона почала кричати, нiмець був гладкий i сильний. Але Серьога збив його з нiг, схопив його за штани й блузу i почав бити об долiвку. У нiмця вже мертво телiпа?ться голова, i кров перестала йти з горла, а Серьога все гупа? ним об долiвку. Дiвчата попередили його, що бiжать нiмцi. Серьога вискочив i побiг. Нiмцi, стрiляючи на бiгу, погналися за ним. Вони його загнали на кручу над Дiнцем. Було вже холодно, i Серьога з розгону стрибнув униз головою в Дiнець. Пiд огнем вiн переплив осiнню рiку i став на березi. Кулi чокають об пiсок пiд його ногами, а вiн усмiхнувся, зняв свою кепочку, чемно вклонився нiмцям i зник у лiсi. Один нiмець теж стрибнув у Дiнець, переплив його, добiг до лiсу, але далi побоявся йти i повернувся назад. XXXII Був травень, i на село при?хали та?мнi органiзатори повстання проти гетьмана. Вони пропонували нам записатись до Бахмутсько? комендантсько? сотнi, щоб мати в руках зброю, i коли почнеться вибух, при?днатися до повстанцiв. Я записався з кiлькома червоногвардiйцями. Ми порiшили, коли сотня буде не з потрiбного матерiалу, розкласти ??. В Бахмутi нас привели в казарми на Магiстральнiй вулицi, i ми почали нести охоронну службу. Бунчужного, що був одним iз тих, що агiтували нас за вступ до сотнi, раптом зняли з посади, i вiн зник невiдомо куди. Ми написали сотенному заяву, щоб нам повернули бунчужного, бо вiн гарна людина i нам потрiбний. Нас чотирьох делегували до сотенного. Вiн тiльки глянув на заяву i став кривавим од лютi. Зiницi його очей звузились i стали колючими. Вiн холодно глянув на нас. - Ви всi заарештованi. Вас одправлять до австрiйського штабу. В мене холодно упала душа. - Пане сотнику, ми ж не зна?мо, в чому рiч. Ви нам з'ясуйте. Просто була хороша людина, i нам його жалко. Можете нас заарештувати, але знайте, що всi ми були пiд кулями червоних. Лице сотенного пом'якшало: - Ваш бунчужний не може бути з вами, бо в його сифiлiс. Я вiдпускаю вас, але знайте, що це вам не вiльне козацтво, i щоб бiльше таких заяв не було. Ми пiшли, блiдi й радi. Почали при?жджати офiцери в золотих погонах. Вони глузливо дивилися на нас i казали, що тепер ?хнiй час. Ми тiльки хмуро дивилися на них. Козаки були покiрнi й забитi. Нам стало ясно, що, коли ?х пошлють на селян, то вони хоч i з плачем, а будуть розстрiлювати сво?х братiв. Ми почали прикладом i словом розхитувати дисциплiну. Був у мене товариш, колишнiй шахтар, вiн матюкався i ходив до наймичок, але коли заспiва? - море мурашок залива? мене, i я в'яну од насолоди. Був вечiр, i ми стояли з ним бiля розчиненого вiкна. Проти нас був тихий будинок з вишневим ганком i синiми ставнями. На ганку сидiла дiвчина i читала книжку. Товариш мiй заспiвав, i дiвчина пiдвела голову. Мене наче що вдарило, я здригнув i, хоч не бачив ?? очей, зразу вiдчув, що в не? тi синi очi, що так довго менi сняться... А пiсня на сво?х огненних крилах несла мене туди, де йдуть хлопцi з поля i "через тин перехилилась голова дiвчини"... I я уявляв, як томно i нiжно вона перехилилась через тин i слухав пiсню хлопцiв... Нi, то не хлопцi спiвають, а зоря, що залила небо над яворами, i на ?? фонi самотня фiгура дiвчини бiля тину. Нi, не бiля тину, а ось вона сидить на ганку в лiловiй шалi, така незнайома й рiдна... Я написав ?й записку й передав козаком. Написав так: "Я не спрашиваю, кто вы, не надо знать, кто я. Но мы будем писать, видеть и не знать друг друга. Это будет так хорошо. Жемчужный". Вона менi вiдповiла: "Это будет так хорошо. Мы будем чувствовать друг друга. Это будет лучше, чем знать. Я буду писать вам изречения моих любимых философов и писателей. Констанция". I ми почали листуватися. Ми долистувалися до того, що вже не могли не бачити одне одного. Коли всi заснуть, я роздягаюсь голий i пишу ?й вiршi, щовечора по сiм штук. А потiм лежу на спинi й уявляю до фiзичного болю ?? губи й очi. Ось ?? лице нахиля?ться над мо?м, пропадають стiни, i синi очi заливають все небо... Губи, теплi й вiчно знанi, притуляються до мо?х, i, як у молитвi, завмира? моя душа... I в один вечiр я замiсть козака, що був нашим листоношею, пiдiйшов до хвiртки, де стояла Констанцiя. - Вы уже приготовили ответ моему товарищу? - Нет еще. Я вже не мiг грати i близько пiдiйшов до не?. - Я хотел пооригинальничать, но из этого ничего не вышло. Давайте познакомимся. - I я простягнув ?й свою руку. - Жемчужный. Вона тихо зiтхнула i трохи не впала менi на груди. - Какие у вас глаза?.. I наче крiзь марево далекого сну, як музика всiх мо?х поривiв i шукань, тихо злетiло з ?? губ: - Голубые. Та ?? покликала мати, i вона пiшла од мене. Одлетiв новий день, i вечiр тихою голубою ходою прийшов на землю. Тепло шумiли дерева, i наймички гуляли з козаками. Я вийшов i побачив Констанцiю на протилежнiй панелi. Вона грацiйним i нiжним поворотом голови кликала мене. Та я не перейшов вулицю прямо, а йшов по цiм боцi, щоб не помiтили iншi, що йду до не?. Ми йшли до дерев, де було темно i не видно людей. I коли ми зiйшлись, я тричi поцiлував Констанцiю, i ?? губи, як вiчна рана, ввiйшли в мо? серце. Вона мене познайомила з сво?ми батьками й братом. Це була тиха польська сiм'я, i Польща, щоб вони ?? не забули, дала ?м на спомин золоте волосся й синi очi. Батько ??, Iполит Вiкентiиович, огрядний i високий, з гордо поставленою головою, був подiбний на золотого лева. Вiн працював у банку i за обiдом говорив такi речi, що ми всi червонiли i трохи не захлиналися од смiху. Вiн говорив це так просто, це виходило так на?вно й безгрiшно, що зовсiм не було нiяково. Я почував себе з ним так, як дома, вiн був такий безпосереднiй, що його не можна було не полюбить. Мати, Полiна Василiвна, енергiйна й моторна, все курила й шила жiночi вбрання. Синьоока й весела, вона завжди щось робила i нiколи не сидiла на мiсцi. Вона ласкаво дивилася на мене i дозволяла нам з Котьою ходити, куди ми хочемо. Брат, Броня, вилита копiя батька, вчився в реальнiй школi, марив про червоне чудо i вирiзував на деревi коханi iнiцiали. Ми ходили з Котьою в поле i довго сидiли над ярком. Од ?? покiрних i гарячих губ у мене так закрутилася голова, що я упав у ярок. Я любив, коли пiд мо?м поглядом блiде й нiжне лице Котi поволi заливалося кров'ю, як зорею... Тодi вона нахиляла голову i не могла дивитися на мене. Щовечора через Котю я пропускав перевiрку, i за це поза чергою щоранку чистив картоплю. З вiкна казарми менi було видно лице Котi в вiкнi. Вона вчилася в гiмназi?, i я дуже любив, коли вона менi читала по-французьки, хоч я i не розумiв нi слова. Мене просто чарувала музика звукiв. Часто зiр мiй летiв через вулицю до нахиленого обличчя над книжкою, тепло пробiгали по менi мурашки, i з очей пливли якiсь могутнi хвилi. Щоб ?х викликать, я затаював дихання, трохи одкривав рот i робив внутрiшн? напруження... Котя здригала i пiдiймала голову. Вона завжди вiдчувала мiй зiр i боялася його. Я приходив до Котi, вона вчила голосно уроки, i коли я починав думати про не?, вона поволi замовкала, пiдходила до мене, брала мою руку i клала собi на груди. Я цiлував ?? руки на внутрiшнiй сторонi лiктя i дивився на не?, подiбну до янголiв на польських цвинтарях. Ми ходили мимо ярко? й шумно? каруселi в поле, я, Котя, ?? подруга Марiя i Броня. Раз ми були в полi. Котя сидiла, а нашi голови, моя й Марi?на, лежали на колiнах. Я почав думати про Марiю, як про Котю, i вiдчув, що ?? рука в мо?й зробилася в'ялою й безвольною, а тiло покiрно пода?ться до мене. Я кажу: - Котя, посмотри, какие чудесные звезды. Вона пiдiйма? голову, й ми цiлу?мось з Марi?ю куточками губ. Котя помiтила й руками розняла нашi голови. А по дорозi вона менi говорила. - Зачем ты это делаешь? Мне так больно. Ты превращаешь меня в камень. XXXIII Потяг летiв безмежними полями, заходило сонце, i його промiння, як кров розстрiляних, заливало трави й платформу з гарматами, де я сидiв i мрiяв про Констанцiю. За синi горизонти заходило сонце. I в одноманiтному гуркотi колес перед мене пливло блiде нахилене лице. Я дивився на нього, й воно заливалося кров'ю кохання. Ця кров зливалася з багряними ручаями зорi на холодних вечiрнiх травах i шумiла в мо?х жилах. Констанцiя... Ось вона сто?ть, боса й рiдна, бiля хвiртки. Сонце поклало вiнок на ?? волосся i золотим дощем залило вбрання. Сонце!.. А потяг летить у громi й хитаннi вагонiв, холодно блистять дула гармат i даленiють синьокрилi вiтряки, станцi? й села, залитi вечiрнiм багрянцем. Непривiтно гудуть телеграфнi дроти й бiжать [то], вгору, то вниз перед мо?м затуманеним зором. I знову тихий Бахмут, i в вечiрньому шумi дерев синiй зiр i покiрнi коханi губи. В Констанцiю закохався один козак i земляк мiй Митя Дибтан. Вiн зустрiв мене в темному кутку i схопив за петельки: - Уступи. - Кого? - Котю. - Та що ж вона - мо? чоботи, чи що? Але вiн мене не слухав i трохи не зарубав тесаком, якби я не зачинив перед ним дверi. Вiн говорив хлопцям: - I за що вона його любить? У нього й каблуки кривi. Було вже темно. Я пiшов до Котi. В кiмнатах горiла електрика i не було нiкого. Котя повела мене до спальнi i, коли ми цiлувалися, виключила свiтло i впала на лiжко. Я впав на не? i, хоч Котя говорила, що я можу робити з нею, що хочу, я не зробив того, що зробив би кожен на мойому мiсцi, бо знав, що можу згорiти в огнi близького повстання, а ?й це на все життя. I як будуть думати про мене ?? батьки, такi добрi й хорошi. Нi! Котя плакала, а я пiдвiвся i нiчого не зробив. В червнi нас розформували. Я попрощався з Рудзянськими i самотнiй пiшов на вокзал. Котя дала менi промокатку i взяла з мене слово не читати, що там написано, доки не сяду в вагон. I, коли одлунали останнi дзвiнки, я розгорнув промокатку. На нiй було нашкрябано булавкою: "Люблю". Якраз скiнчився мiй вiдпуск, i я при?хав до школи. Там стояв батальйон нiмцiв, i якби в мене не було посвiдчення, що я був козаком, мене б розстрiляли. Один педагог, якого ми продражнили "Артишок" 1 за його рухи й фiгуру, пiдiйшов до мене й сказав: - Хитрость жизни. Мене виключили зi школи. XXXIV Я знову на селi. В шумi вiтру, в тремтiннi зiр i хвиль надi мною плив, i танув, i знову яснiв образ Констанцi?. По вечорах пiд горою в чорних хрестах рам жовто горiли вiкна великих панських будинкiв пiд горою, i на ?хньому тлi чiтко i чорно рiзьбилося дороге лице. Груди мо?, рано моя... Хто в вас налив вiчного болю, з яким судилося менi йти до краю мо?? дороги. I в кiно, в риданнi пiанiно душа моя рвалась од крику i, як птиця з пiдтятими крилами, билася в кровi мов? муки. Пiанiстка завжди грала одну рiч, де був такий акорд, що, коли вiн наставав i гримiв в менi, я до божевiлля ярко уявляв себе птицею, що рветься в синi простори i чу?, що нiколи вже не лiтати ?й, бо на крилах кров смертельних ран... Вона б'?ться в тузi й з останнiх сил повзе по землi, лишаючи на нiй багрянi плями й пiр'я... Тiльки тепер я узнав, що ця рiч зветься "Ранений орел". I летiли днi, повнi туги, самотнього забуття й розгулу молодо? кровi. Я iнодi забував Констанцiю, 1 тодi знову робився смуглявим i веселим селюком. Нi, нi... Бо коли я цiлував дiвчину, я закривав очi i уявляв, що цiлую Констанцiю. По-старому цокотiв завод, але в тонких криках паровозiв уже_ почувалися тривога i гнiв мiльйонiв. Мою тiтку Гашку Холоденчиху в молодостi обдурив i покинув один п'арубок Михайло. Тодi ?? брат Федот спiймав його i вдарив у лiве вухо так, що iз правого чвиркнула кров. Михайло одружився на Гашцi i швидко вмер. Федот жив за "чавункою" бiля Вовчеярiвки. Його сусiда, сторож заводсько? лазнi, вибирав усю воду з Федотово? криницi й поливав свiй садок, а Федотовiй сiм'? навiть не було чого пити. Вони часто сварилися за це. Од слiв перейшли до дiла, i одного разу високий Федот насiв маленького банщика i почав його бити. Ясно, що банщик пожив би недовго. Та вiн витяг ножика i встромив у серце Федота. I велетень з ножем у серцi встав, пройшов три кроки i з криком: - Ой, Химко, мене зарiзали! - впав на землю. Банщика судили й виправдали. Вiн i зараз живий, ходить по Третiй Ротi i пiвнем дивиться на гiгантiв-синiв Федота. Федька Горох став нальотчиком i ходив тiльки вночi вiчно в тривозi, блiдий i напружений. Ларька поступив до художньо? школи, жив у мiстi й малював куховарок, а вони його за це годували. На кожнiй станцi? стояли загони окупантiв. У них були важкi й могутнi конi, i вони сидiли на них, неначе вилитi з мiдi. Нахабно i гордо лунали по мiстах Укра?ни чужоземнi пiснi завойовникiв. Я повiз у велике мiсто вiршi. Самотнiй i розгублений, ходив я в шумi юрб i дзвонi трамва?в, а перед очима все стояли слова забутого поета: И только кашель, только кашель терзает, пенясь и рыча, набитое кровавой кашей сухое горло палача. Ночував я на вокзалi, i мене там обiкрали. Забрали мо? вiршi й бiлизну. I я знову повернувся на село. Я так швидко й нервово йшов по перону нашо? станцi?, що озбро?ний нiмецький вартовий з бомбами за поясом злякано повернувся до мене. XXXV Щороку 14 вересня у нас бува? ярмарок. Ну а щовечора хлопцi йдуть на вулицю до дiвчат. Я не знав, що з Лисичого до нас при?хав карний загiн i що заборонено пiзнiше десято? години бути на вулицi. Та, мабуть, якби й знав, то все одно був би на вулицi. Ви ж розумi?те- теплi ночi вересня i дiвчата... Смiх пiд зорями, солодкi тиски гарячих i жадiбних рук. Я чомусь найбiльше смiявся, смiявся так, що хлопцi казали: - Ой, Володько, мабуть, на сво? горе ти смi?шся, хтось тебе битиме... Я не звертав на це уваги i смiявся, смiявся... Вже по десятiй почали розходитися. Iду я Красною вулицею. I вже лишилося до хати крокiв зо сто, як летить вершник i немилосердно лупцю? нага?м чоловiка, який неймовiрно кричить од болю. Я йду спокiйно. Думаю - хтось прокрався на ярмарку, а менi що... Iду, i враз я й не побачив, як опинився в колi кiлькох вершникiв... - Ти хто? - Володька. - Вiдкiля? - Та вiдцiля. Аж он моя й хата. Бачите, свiтиться вiкно? - А зброя в тебе ?? - каже вершник i, нахилившись, маца? мо? кишенi... А другий вершник перегнувся до мене та як оперiщить нага?м раз i другий... I все намага?ться через лоб, а я одхиляюся трохи в бiк, i вiн попадав через плече... - За що? I на?жджа? на мене грудьми коня ?хнiй блискучий капiтан i кричить менi: - Беги, сукин сын, а то застрелю, как собаку!.. Я бiжу, а вiн за мною... Та хiба од коня утечеш... Я перестрибнув через паркан й прича?вся. I от чую: - Ах вы, буржуазные лакеи, так вас и так. Кричить уже побитий хазя?н гостиного двору, куди я заховався, робiтник Свинаренко. То йшли робiтники з заводу пiсля десято?, яких каральники почали лупцювати, як i всiх. Звичайно, вiн це кричав, коли козацькi конi тупотiли вже далеко вниз по Краснiй вулицi. А на ранок... У всiх хлопцiв моргулi то на лобi, то на _скронях. На що вже Сашко Гавриленко, звичайно, вiн, хоч i на милицях, а хлопепь гарний i його люблять волоськi молодицi, правда, за те, що в його батька пивна, так i того не пожалiли. Вiн кричить: - Я iнвалiд... А вони його шпарять... Я вже радiю з того, що хоч i в мене червоно-синя попруга ?, але пiд френчем не видно... Ну а в листопадi - повстання. Робiтники обеззбро?ли карний загiн i блискучого капiтана, що гнався за мною, посадовили на прохiднiй конторцi. I кожний робiтник мiг на аього, йдучи на роботу, подивитися, плюнуть i дати йому свого характеристику i язиком, i ногами... А в нас характеристики дуже влучнi. Потiм при?хав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрiлю? каральникiв, обеззброю? нiмцiв, трима? фронт роти дончакiв 1... Ви розумi?те, як це вплива? на на?вного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка 2, змалку марив грозовими образами козаччини... А тут вона жива... Воскресла моя синя омрiяна Укра?на, махнула клинком, i зацвiла земля козацькими шликами... Та ще й кажуть: - Ми бiльшовики, тiльки ми укра?нцi. Ну й я укра?нець. Чого ж менi треба? I записався я до повстанцiв у такий момент. На Сватово по?хали обеззброювати нiмецьку кiнноту. Наш ешелон спокiйно пiд'?хав майже до перону... Iшов нiмець з чайником кип'ятку. I якийсь iдiот навiв його на мушку... I не стало нiмця, не стало далекого фатерлянду i золотоволосо? Гретхен... Тiльки мозок, як кип'яток з розбитого i погнутого чайника, розплескався по рейках... Нiмцi б мирно вiддали нам зброю, а тепер вони: "Цум ваффен..." 3 Нашi в станцiю... Нiмцi вiдступили... А потiм пiдковою почали наступати. Хлопцi, замiсть брати зброю, почали надiвати на себе по кiлька штанiв та шинелiв, розпухли, як баби, й стали жабами... Нiмцi нас одсунули з бо?м од станцi?... В бою ж треба бути швидким, а куди там будеш швидким, коли на тобi кiлька штанiв та шинелiв... Звичайно, тi хлопцi, що заскочили в станцiю, не встигли вискочити з не?... I став на дверях нiмецький офiцер i кожного, хто похапливо вискакував iз дверей, бив просто в голову... А потiм нiмцi а купою трупiв вiддали нам i свою зброю. Козакiв ховали з музикою... А обеззбро?нi нiмцi сумно й грiзно, синiми спокiйними колонами йшли на гору до татарських казарм. I думав я: якби нiмцi захотiли, то тiльки соплi лишилися б вiд мо?? синьо? омрiяно? Укра?ни... Але я ще вiрив... Бо з усiх сiл iшли до нас дядьки в свитках i з торбинками. Записувалися i спокiйно, як до церкви, йшли на смерть... Наче кабана колоть... I я завжди дивився ?м у вiчi... Перед бо?м у одних очi бувають сумнi й слiзно-прозорi, а у других веселi й каламутнi... I тi, в кого перед бо?м були сумнi очi, бiльше нiколи не верталися, а люди з веселими очима похвалялися, скiлькох вони забили... Коли ж нiмцi почали нас бити так, що небо й снiг робилися чорними од шестидюймових, то хлопцi почали тiкати додому, звичайно, зi збро?ю i обмундируванням. - Хай прийдуть до нас на село. Ми ?м покажемо... - нахвалялися вони, озираючись на всi боки, чи не видно нiмцiв. От одного спiймали (з Борiвського за Дiнцем - руська колонiя) i почали шомполувати... Козаки обурились. - Ми революцiйна армiя. Ганьба. Геть шомполи! Вiдпустiть його! А сотенний Глущенко: - Без балачок! Зараз покличу старих гайдамакiв i всiх перестрiляю. I я дiзнався тодi, що таке старi гайдамаки. "Борiвшанина" все ж вiдпустили... Але нас, як що, так i лякають: старi гайдамаки... Це тi, що в сiчнi 1918 року розстрiляли в Ки?вi червоний "Арсенал" 4, ядро полку. Я терпiв, терпiв та й собi втiк. XXXVI Грудень 1918 року. Мобiлiзацiя. Мiй рiк ма? йти. Мати мене жене з дому: в мене вже й штанiв нема?. Я ?й кажу: "Пiдождiть, ось уже недалеко червонi". А вона менi: - Доки прийдуть тво? червонi, так ти будеш свiтити голими... Iди, сукин син, доки ти будеш сидiти на мо?й ши?... Що ти поробиш... Пiшов. Тiльки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому селi. Думаю, все одно. Всi однаковi, а Бахмут далеко... То хоч трохи ще ходитиму до дiвчат. (Ох, дiвчата, дiвчата! Може, й ви виннi, що я став петлюрiвцем). Ну i знову бо?, вже з бiлими, на Алмазнiй, Дебальцевiй (де я народився)... I от занесли снiги дорогу, "чавунку"... I по?хали ми на паровозi очистити од снiгу "чавунку"... I заспiвав п'яний кочегар: "Смело, товарищи, в ногу..." I заплакав я, вiдчувши гостро й глибоко, що довго, довго я не буду з сво?ми, буду проти сво?х. Ще одна дрiбниця. Власне, тодi вже не була для мене дрiбницею. Холодний, порожнiй вагон. Я при?хав на Сватове, записатися до повстанцiв... Тихо. I враз: - Сосюра... - Що? Нiкого. - Сосюра! - Що?.. Нiкого. - Сосюра? - Що? Три рази мене кликало, i три рази я озивався. Старi люди кажуть, що не треба озиватись. Але три рази мене кликало, i три рази я озивався. Це - на смерть. Але я записався. Ще. Розстрiлювали варту. Нiч. Караульне помешкання - II клас нашо? станцi?. Привезли обеззбро?них карникiв i ?х начальника з синьою од побо?в, як чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у груди i, хитаючись, усе хотiв йому щось довести i нiяк не мiг... ?х вистро?ли. I мiж ними стояли два бiлих лiтуни, яких хлопцi випадково збили з аероплана на станцi? Нирковiй. Один каштан (ранений), а другий-стрункий i спокiйний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкiна 1. Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавуловi нашому i сказав: - Передайте моей жене. ?х повели. XXXVII Вагони. Пахне самогоном, патронами i олi?ю, пахне нiгом i кров'ю... Менi й тепер iнодi зимою... коли снiг i я один, поду? кийсь вiтер i запахне... снiгом i... кров'ю... Правда, тепер не так часто (може, тому, що НЕП i i мiхова доха...). Ще пахло кожушиною i козацькими онучами... Нас вiдправляють на позицi?. I чудно. Я був безпричинно веселий... Наче мене це не торкалося... Тiльки сестра моя стояла бiля дзвiнка гумно, сумно дивилася на мене... Вона вмерла в 1919 роцi, я так ?? й не бачив. А мати не прийшла