волюцiйний огонь ??, кричали "ура" i "дайош" пiд траурнi залпи гармат. Ольга ходила зi мною по мiсту. До не? причепився iталiйський лейтенант, але вона щось сказала йому пофранцузьки i вiн, як обпечений, одскочив од не?. Якось сумно любила мене Ольга. Вона все одкидала волосся Андрiйовим рухом i мутно дивилася перед собою. Одного разу вона не прийшла, хоч i говорила, що прийде. Менi було так тяжко, наче хтось мене посiк на шматки i я весь сочуся кров'ю... Я вже не знав, кого я дужче люблю - чи Ольгу, чи Констанцiю. Другого дня прийшла Ольга. Але я був весь час сумний з нею. Вона спитала мене - чого я сумний? Я довго не хотiв ?й говорити, а потiм сказав: того, що не було ??. Вона радiсно й щасливо засмiялася, схопила мене в обiйми i знову був той огонь... Вона сказала, що була в портнихи. Наближався день вiд'?зду. Вийшло, що Ольга ?де ранiше, нiж я. Надходив вечiр. Ми пiшли до моря через Олександрiвський парк. Був золотий серпень. В парку було так гарно, що ми лишилися в ньому. У Ольги вже не було юбки. Вона справила собi син? галiфе й червонi чоботи. Коли я давав ?й свою шинелю, вона менi нагадувала юнкера з тонкою, динамiчною фiгурою. Ми лягли пiд деревами. В парку нiкого не було. Десь горiли в вечiрньому небi золотi ру?ни, i менi здавалося, що то середньовiчний замок, а ми з Ольгою - молодi феодали, що повернулися з далеко? мандрiвки, i той замок у вечiрньому золотi - наш. Проходили iнодi перекупки, i ми в них купували динi. У нас не було ножика, i Ольга тонкими й нiжними пальцями розламувала ?х. Ми цiлувались з нею - два хлопцi. Я розстiбав ?й одежу i пестив ??, а з кущiв хтось у иолосатих штанях пiдглядав нас i так захопився цим, що необережно зашелестiв. Ольга схопилася i вдарила в кущi з мавзера. Кущi з ляком аж зашелестiли, i знову був порожнiй парк, янтарнi килими листя, червонi губи Ольги i ?? молоде, 19-ти весен тiло. Вона розказувала про червону Венгрiю, де вона працювала. Як там роздавили радянську владу 7. Про сво? перше кохання до венгерського революцiонера, про пiдпiлля й тюрму. Вона з жахом i мукою казала, як гвалтував ?? жандарм. Ми пiшли до моря. Було вже темно. Прожектор огненними пальцями мацав нiч. Ми пiдiйшли до муру. I одчинили вузеньку чавунну хвiртку. За муром свiжо дихало море, i внизу на ру?нах Сiла коза. Мп идiйшли трохи вбiк од хвiртки i лягли в траву на мо?й шинелi. Тiльки ми почали цiлуватися, як розчинилася хвiртка i прямо на нас налетiла юрба людей. Я скотився з Ольги прямо в ярок, i ми тихо лежали, поки пройшли люди. Завтра Ольга вiд'?жджа?. Сумний, проводжав я ?? на станцiю. Душу мою палили огнем останнi дзвiнки. Коли я пiдсадив Ольгу в вагон, у не? лопнуло на колiнi галiфе, i я на прощання поцiлував його. Кругом смiялися люди, а я не звертав на них уваги, я бачив тiльки Ольгу та ?? теплi очi пiд лахматою шапкою. Одгримiли прощально вагони, а я все стояв i бачив блiду тонку руку в пiвденнiй синявi. ...Швидко й ми вирушили на фронт. Пiд стук колiс, що летiли на далекий голос смертi, ми спiвали революцiйнi пiснi. Вони були такi яркi й хорошi. Це нас так захоплювало... В вiдчиненi дверi вагону мiрiадами дальнiх i вiчних очей дивилася нiч... Юнi голоси тремтiли, наче сльози, що ними було залито "мир безбрежний"... Потяг мчав, i в ньому ми радiсно несли в огонь cbog життя, щоб осушити цi сльози. В поармi я зустрiв мого товариша дитинства - Павку ?все?нка. Вiн був вже наподивом8 i, коли знайомив мене з сво?ми товаришами, трохи iронiчно рекомендував мене: - Знакомьтесь, это бывший петлюровец. Менi було дуже важко, що я "бывший петлюровец", i хотiлося, щоб мене ранило на фронтi. В Кам'янцi я вiддав у подив сво? документи й пiшов гуляти. До мене пiдiйшов хлопець з рушнпцею i спитав мо? документи. Я сказав, що у мене нема? документiв, я оддав ?х до подиву, i просив його пiти зi мною до подиву, а вiн не схотiв i повiв мене в ЧК. В ЧК спокiйний робiтник з залiзним обличчям подивився на мого партквитка, сказав: "Це наш", - i одпустив мене. Мене призначили спiвробiтником дивiзiйно? газети "Красная звезда". Недалеко вiд Гусятина стояв наш ешелон, а десь далеко гримiли гармати. То наступала наша дивiзiя. Ми у пастухiв мiняли яблука на газети, влаштовували мiтинги й кiносеанси в селах, звiльнених од панiв. Були холоднi мiсячнi ночi зi срiбними тополями i довгими тiнями од них. Нарештi ми пiдiйшли до Гусятина. Вiн був зовсiм зруйнований ще огнем iмперiалiстичних армiй. Я ходив вночi на ру?ни i все марив про Ольгу. В поармi в анкетах я знайшов ?? прiзвище, але куди вона призначена - невiдомо. Мимо пролiтали ешелони з новими частинами, а я дивився, чи не блиснуть пiд лахматою шапкою теплi очi Ольги. Ворог спинив нашi армi?, i на фронтi стало тривожно. Мене посилають на фронт. Я хотiв в полк Андрiя, але його полк не був ще в розпорядженнi подиву, i мене послали завiдувачем бiблiотеки в сапернiй ротi. Я трохи не плакав, того що я хотiв до Андрiя, а мене посилають бiблiотекарем тiльки тому, щоб зберегти як поета. Рота стояла десь пiд Монастириськами. Я ледве знайшов ??. Тiльки почав я писати каталог книжок, як набо? почали бити по нас iз тилу i розриватися пiд мо?м вiкном бiля унiатсько? часовнi. Був поганий зв'язок, нашi частини вночi вiдступили. I ми опинились пiд польським i нашим огнем. Не було нi пiдвод, нiчого. Ми перекинули гарбу з сiном, що вiз один дядько, поклали туди дещо з телефонного майна i вибiгли на гору. За горою стояли нашi батаре? i кулемети, але треба ж визволяти ротне майно. Про бiблiотеку я й не думав, вона лишилася в кiмнатi з мо?м недописаним каталогом. Пiшло сiм чоловiк на чолi з военкомом i командиром роти Прокоповпчем на конi. Вони були там недовго. Прибiгли з блiдими обличчями, без командира роти, у во?нкома була розiрвана шинель i налпте кров'ю од бiгу лице. На них налетiла кiнна розвiдка чорношличникiв. Це було так: хлопцi тiльки що спустилися з гори, як на горизонтi показалися рухливi чорнi точки. Вони швидко наближалися. Це було вiсiмнадцять кавалеристiв. Почали одстрiлюватись, але рушницi японського зразка пiсля другого пострiлу стали майже негiднi до стрiльби. Затвор наче прикипав, i його треба було одбивати ногою, а ворог казково наближався. Тiльки й чорношличникам довелося зле. Пiсля пострiлу кавалериста кiнь спиня?ться й крутиться на мiсцi. Тодi бува? нерухома мiшень, i кiннотник летить на землю. Чорношличники спiшились i залягли в лаву. Пiд ?х огнем нашi хлопцi почали вiдступати. Перескочили через тин, а командир роти не мiг, бо вiн був на конi. Чотири кiннотники летiлп на них. Два червоноарми не витримали i почали тiкати... За ними погналися два кiннотники. Перший кавалерист пролетiв повз комроти, але не встиг ударити шаблюкою, яку вiн вихопив, коли пролiтав мимо. Другий кiннотник кричить комроти: - "Кидай рушницю!" Прокопович кинув рушницю, вихопив нагана, але чомусь наган не стрiля?, комроти забув, що наган не самозвод, i чорношличник рубнув його по головi, комроти впав, хлопцi не могли нiчого зробити, бо вони одстрiлювалися од петлюрiвцiв, що залягли за домами. Чорношличник пiдскочив прямо до тину, вiн струнко й гарно сидiв на конi, з клинка його шаблюки ще стiкала кров комроти. "Панове бiльшовики, кидайте зброю!" Але товариш iз правого флангу замiсть вiддати зброю вдарив його з японсько? карабiнкп в голову. Одступа?мо на Гусятин. Але в Гусятинi вже поляки. Ми, розбитi й злi, сто?мо бiля шосе, а мимо проходить з музикою триста шiстдесят другий полк, що його командиром Андрiй Мiнський. Майже всi червоноарми були, що при?хали з французького полону. В кiнцi на тачанцi ?хав Андрiй. На ньому була звичайна ватяна фуфайка i старий солдатський кашкет без зiрки. - Ты чего тут? - кричить вiн на мене. - Едем со мной! Його полк iшов на лiквiдацiю прориву. Я вже занiс ногу на тачанку, але на плече менi опустилась рука мого во?нкома. - Нельзя. Я сумно дивився услiд Андрi?вi. Десь за поворотом зникли синi колони, i тiльки чутп було приглушенi звуки оркестру. Ми одступа?мо через лiси на Сатанове. У тьмi ночi батаре? загрузають у глинi, i ми ?х витягу?мо руками, освiтлюючи собi дорогу смолоскипами iз соломи. От вискоче iз кущiв ворог, i почнеться смерть. Вогко пахло глиною. Ми йшли майже останнiми, i я декламував про себе вiршi, що присвятив Ользi. Була велика тривога. Частини збились i переплутались. Казали, що у полякiв ? жiночi кiннi загони, - почувалося, що вони переживають нашу керенщину 9, що ми повернемось назад. Перейшли Збруч, i уже в Сагановi хтось не витримав i крикнув: - Тепер ми на сво?й землi, хай живе Радянська влада! Але i на сво?й землi ми панiчно вiдступали. Мимо пролiтали обози. По дорозi котилися хлiбини, а мп йшли в пилу, голоднi, босi i смiялися з боягузiв. Всi насторожувалися, коли на горизонтi холодно блистiла зброя i пролiтали крики: "Поляки!" З нами вiдступало багато галицьких жовнiрiв, а вночi, в клунi, пiд тривожнi, близькi удари гармат i регiт кулеметiв, я розказував товаришам про свою любов до Ольги, вони слухали мене i ласкаво смiялися з мене. Так i зверталися до мене: - Тов. Ольга, ходiм у розвiдку. Мене знову одкликали до подиву спiвробiтничати в "Красной Звезде". Був жовтень. Ми стояли в вагонi на Вапнярцi. По ночах було страшно холодно. Бiлизну я промiняв на хлiб, i у мене лишилися тiльки галiфе i гiмнастерка, що я взяв у полоненого петлюрiвця. Ще змалку я привик спати голим. I в вагонi з плачем i матюками я роздягався догола, простилав на газети гiмнастерку й штани i укривався дiрявою шинеллю. За нiч разiв двадцять я просипався, а коли одягався, знову плакав од холоду i нарiкав на свою долю. А поруч, в вагонi полiтосвiти, пiд пальцями пiанiста в постолах гримiв марш Гiндепбурга 10. Пiсля змирення з поляками 11 мене посилають на вiйськово-полiтичнi курси при поармi. Завiдуючим курсами був товариш Скворчевський. Курси стояли в ?лисаветi. Був уже листопад. Пiсля голодовки на фронтi (по п'ять день ми нiчого не ?ли, а коли доводилось ?сти, то бiльше яблука iз панських садiв) в мене почалась дизентерiя. Я кажу завхозовi, щоб вiн дав вiзника до лiкарнi, бо я босий, а надворi грязь i йде снiг. Але вiн не дав менi вiзника, i я пiшов босий до лiкарнi. Це було далеко, десь за вокзалом. Я йду I шiачу, а мимо проходять червоноарми, гримить "Iнтернацiонал", i менi ще дужче жалко себе. Перехожi дивляться на мене i жалiсно хитають головами. Коли я проходив через вокзал, до мене пiдiйшов спекулянт i хотiв купити мою шинелю. Це було так дико й страшно, я ж босий, а вiн мене хоче ще зовсiм роздягнути. Доки мене поклали на койку, я вiсiм день лежав i мучився на бруднiй i запльованiй пiдлозi в iзоляторi. Одного разу в iзолятор зайшла жiнка - военком шпиталю. Я глянув на не? - це була наша дивiзiйна полiтробiтниця. Вона пiзнала мене i дала менi постоли. Коли я виходив з лiкарнi, була вже зима. На полiткурсах було весело й бадьоро, тiльки коли я ?в хлiб, чорний глевкий хлiб, менi здавалося, що в шлунку камiння. Але це не заважало менi полюбити замiсть Ольги полiтекономiю. Я навiть хотiв покинути писати вiршi i бути просто полiтробiтником. Полiтекономiю викладав Скворчевський. Вiн так чудесно ?? викладав, що я ще й досi не зустрiчав такого лектора, як вiн. Од мо?х постолiв лишилися тiльки огризки. Дiвчата пошили менi з шинелi туфлi, i я в них щоранку вибiгав на вулицю, i бiг через квартал, i на розi дивився на мiсцеву газету - чи нема там мо?х вiршiв. Тодi ж виходила анархiчна газета "Набат". В "Набатi" було багато повiдомлень про вихiд комунарiв iз партi?. 3. Т. Скворчевський хвилювався i казав: - Разогнал бы этих сопляков, а то мы дождемся, что они начнут стрелять нас на каждом перекрестке. I раз уночi (це було вже пiсля Перекопсько? перемоги) - "До збро?!" - ми всi вибiгли i почали з нервовим смiхом одягатися. У курсисток ентузiастично горiли очi, вони теж були з рушницями й хотiли йти з нами. Махно повстав i хоче захопити ?лисавет. Частини всi вийшли за мiсто, йшли колонами. В могутньому ритмi крокiв i хитаннi рядiв я раптом зник... Мене не було. Хвилями встала невимовна сила i залила мо? "я". Я вiдчув мiць i порив мiльйонiв "ми" революцi?... I було радiсно йти на смерть. Мене й ще двох товаришiв послали в дозор. Десь далеко були огнi города i наша застава. А ми сто?мо в порожньому й тривожному полi, самотньо й страшно гудуть провода, i навколо нiкого, нiкого. I от iз тьми, на бiлому тлi снiгу, наближа?ться невiдомий загiн. Ми _послали товариша повiдомити заставу про ворога, а самi стали з рушницями "на огонь" i, майже божевiльнi, кричимо: - Стiй!.. Ви?жджай один!-Загiн наче вгруз в снiг... Од загону оддiлився один кiннотник, ?хнiй командир iз наганом у руцi, пiд'?хав до нас. Ми: - Какой части? Вiн: - Нашей. Ми: - Пропуск. Вiн: - Орел. Отзыв. Ми: - Тамбов. I не встигли ми обернутись, як нас уже оточила кiннота. Отзыв був не "Тамбов", а "Курськ". I ми чекали, що нас почнуть рубати. Мо? плечi тоскно щулилися, паче вже чули холодну i страшну крицю. - Кто начальник гарнизона? - Не внаем. - I мо? плечi ще дужче хилились, i по костях пробiгав чорний вiтер смертi. - А ваш военком? - Скворчевский. - Ведите нас к вашему военкому. Це був загiн Ревтрибуналу. Махно пробився на Чорний лiс. Вiн захопив на пiвгодини Новоукра?нку. На другий день вiн захопив ?? знову, коли працювали установи i все було спокiйно, i тримав ?? п'ятнадцять годин. За цей час вiн вирiзав мiсцеву мiлiцiю й комсомол. В лiсових боях, у тьмi ночi, Махно переплутав нашi частини, i сво? били сво?х... брали в бран комроти наших полкiв. В полi йшла кiнна дивiзiя. Начдив i во?нком з джурою вiд'?хали далеко вперед. З лiсу ви?хало кiлька тачанок i кiннота. Начдив носила джуру узнати, хто такi. Той пiд'?хав до невiдомих кiннотникiв, поговорив з ними. Значить, нашi. I во?нком i начдив покiйно ?дуть ?м назустрiч. А то були махновцi. Вони пiд загрозою смертi примусили джуру мовчати, i вiн мовчав. Махновцi пiд'?хали: - Кто такие? - Я - во?нком такой-то. - Я - начдив такой-то. - Ага. вас нам i треба. Злiзаи з коня! Военкома i начдива поставили на снiгу навколюшкп, i на очах майже божевiльно? дивiзi? нахилили ?м голови - порубали, i чорною блискавкою зникли в лiсi. А з околишнiх сiл до ?лисавета все везуть i везуть на селянських фурманках порубаних юнакiв. Махно був уже десь пiд Уманню. Дав бiй червоiюармiйцям i помчав далi. XLVI Я знову марю про Констанцiю. Вона менi щоночi сниться. Я ж скоро буду дома i побачу ??. Я все декламував iз Шевченка: Коли зустрiнемся ми знову, Чи ти зляка?шся, чи нi? Яке? тихе? ти слово Тодi промовила б менi? ' Мене посилають на Донбас для громадсько? роботи. З ?лисавета до Харкова я ?хав чотирнадцять днiв. Бiля "Ново? Баварi?" 2 я не витримав, покинув ешелон i пiшки прийшов до Харкова. На Донбас потяг iшов швидко. Менi було радiсно й тривожно. Не вiрплося, що я знову побачу миле, рiдне село, тi кривенькi тини, про якi я боявся марити, бо кругом було так багато смертi... В Лисичому потяг довго стояв. Була нiч. i я пiшов по знайомому путi до сво?? станцi?. Це було недалеко - пiвтори версти. Рипiв пiд ногами снiг, так, як тодi, як колись, коли я, закоханий, ходив у Лисиче. За поворотом блиснули огнi заводу. Вони привiтно добiгли по рейках до мене, i стало чомусь страшно. Невже я дома? Голова стала порожньою. Всi думи зникли. Я хочу хоч одну спiймати, але не можу. Нарештi я спiймав думку. i мене залпла радiсть повороту. Коли входив в село, скiнчилась вистава в робiтничому клубi, i я побачив знайомих хлопцiв. Коли я ?хав на фронт, так цi хлопцi були маленькi, а тепер вони були вищi за мене, багато з них поженилися i навiть мають дiтей. По Краснiй вулицi я йшов додому. Як i колись, блимав вогник в маленькому вiкнi хворостянки. Я постукотiв в дверi. - Хто там? - Володька. Дверi швидко вiдчинилися, i крик "Володька!" злився в одне божевiльне радiсне виття. Мати була в сусiди, ?? покликали, i вона з плачем упала менi на плече. Ще коли я пiдходив до дому, менi сказали про смерть брата. Я страшно плакав за ним. Мати розказувала, який вiн вже був великий, що не вмiщався на скринi. Вiн перший одержав мого листа з фронту. А думали ж, що я вже вбитий. Мати служила по менi панахиду. Олег умер од тифу. Вiн так i не дочекався, щоб я привiз йому iз фронту галiфе. А вiн так хотiв галiфе - син? з золотими кантами. Менi брат розказував, який вiн був дужий. Ще як малим, так бив парубкiв, а коли пiдрiс, так його боялося все село i любили всi дiвчата. Коли вiн умер, на домовину принесли багато вiнкiв i слiз... Махно ще був не лiквiдований, i через наше село проходили банди. Комунарiв було мало, i вони мусили ховатися в заводських трубах. Мати робила самогон, i я перекидав ?й його. Вона плакала i казала: - Нема того Володi. Умер наш Володя. А я в обiдранiй шинелi i в полатаних штанях натхненно спiвав "Мы кузнецы" i по ночах з рушницею бiг на тривогу. Мати казала: - Он другi комунiсти, що при?хали з фронту... у них i галiфе, i грошi, а ти як був босяком, так босяком i зостався. Я ?? заспокоював i казав, що скоро буде гарно всiм жити, не тiльки одним нам. А в село привозили порубаних кооператорiв i комунiстiв. Я лежав в тифу в заводськiй лiкарнi, а прямо в вiкно було видно часовню, куди щодня носили мерцiв. Я думав - скоро i мене туди понесуть. Пiсля кожного приступу я виписувався i все розказував на вулицi хлопцям про бо?, а вони, купами, з розкритими ротами слухали, доки мене не ламав новий приступ, i я лягав знову до лiкарнi. Це був останнiй тиф. Я майже вмирав, а тут iще мати приходила й плакала, що нема чого ?сти, щоб я написав ?й записку до кооперативу. Вона хотiла надiти менi на шию хрестика, але я одмовився. Менi снилися попи, повстання, власне, це був бред. Серце швидко билося, i я марив, коли воно лерестане так швидко битися, та все просив лiкаря послухати менi пульс... За сiм день пiсля того, як я виписався iз лiкарнi, мене "в порядке боевого приказа" виклика? Лисичанський партком i да? призначення. А по селах рубають партробiтникiв, i бандити на тiм боцi Дiнця гукають перевозу. По залiзницi кругом села весь час ходить броневик. Мене посилають по службовiй справi в Бахмут. Бахмут... Невже я побачу Констанцiю? Це ж моя вiчна мрiя на фонi кровi й смертi. Був квiтень, i я, блiдий, смуглява смерть у шоломi, ?хав до сво?? мрi?. Констанцi? не було дома, вона працювала в губнаросзiтi секретарем соцвиху. Батько ?? набивав цигарки. Я так багато хотiв йому сказать, але чомусь тiльки сказав: "Дайте закурить". Вiн дав менi закурити i почав говорити про полiтику, як його бiльшовики ганяли на примусовi роботи. Але про все це вiн розказував весело, не злобливо. Брат Котi, Броня, був в армi?. Я пiшов до губпаросвiти. Найшов кiмнату соцвиху, одчинив дверi i бiля стiни з лiвого боку побачив за столом Копстанцiю. - Здесь тов. Рудзянская? Вона обернулась, глянула на мене, хотiла щось сказати i захлинулась. Я був наче мертвий. Пiдi мною не було нi пiдлоги, нi стiн навколо... Менi здавалося, що коли я побачу Котю, так од щастя я упаду. Менi навiть так i снилося, що от я йду до Котиного ганку, а на ньому сто?ть вона. Я пiдiйшов до не? i впав бiля ?? нiг, вниз лицем. Лежу й мовчу i тiльки чую, як солодко й тяжко б'?ться моз серце. Пiдiймаю голову, а на ганку сто?ть не Котя, а ?? батько. Я питаю: - Де Котя? - Она уехала на полярный круг. Але в уяву я не впав, а тiльки хитався i здавався собi легким-легким, неначе пiр'?нка. Ми вийшли з Котею в коридор, але не могли говорити, тiльки дивились одне на одного та зiтхали. Потiм я ходив до Котi i, коли говорив з батьком, усе дивився на не? так, як тодi, весною 18 року, а вона просила, щоб я так не дивився на не?, i чомусь полотнiла. Я був такий щасливий, що нiчого не помiчав i не хотiв помiчати. Котя показувала менi, якi в не? маленькi туфлi. Дiйсно, в не? манюсенькi туфлi. Але я ii досi не знаю, чому вона ховала од мене сво? ноги, коли була босою, ще тодi, весною 18 року... Мене, як неправильно демобiлiзованого, латишi знову забрали до армi?, i медична комiсiя дала менi мiсячний вiдпуск, щоб поправити пiсля тифу здоров'я. Я цей час хотiв використати в Москвi, ознайомитися з лiтературним свiтом i лишитися там. Одного разу Котина мати сказала менi, що Котя хоче поговорити зi мною. Ми вийшли. Йшли по тiй же Магiстратськiй вулицi. Котя хоче менi щось сказати й не може. Потiм вона сумно й несмiливо показу? свою праву руку, а на нiй, на пальцi, обручальний персте еiь, що я його до цього часу зовсiм не бачив. Такий я був дурний i щасливий. I чудно, я зовсiм спокiйно прийняв це, тiльки став якимось порожнiм, i життя одразу почорнiло. В цей день я ?хав, i ми довго ходили з Котею по якомусь пустирю. Я, наче сонний, водив ?? взад i вперед, плутав, крутив, i вона покiрно йшла за мною, тiльки була блiда, блiда. Менi треба йти, i я спинився з нею бiля ворiт. I от нахлинули сльози. Вони нахлинули з такою силою, що я не витримав i заплакав. Я тяжко плакав над сво?ми мрiями. I жалко, безумно жалко було, що три роки на фронтах, в огнi i тривозi я нiжно марив за цi?ю людиною. Я крiзь ридання говорив ?й про це, а вона стояла мармурова й холодна. Я плачу й кажу: - Дай я тебе хоч на прощання поцiлую. А вона не хоче... Я плачу й кажу: - Ну дай я поцiлую хоч волосинку... А вона не хоче... Ох, як тяжко я плакав над трупом сво?? любовi... Вона казала, що вже пiзно, що я нiколи не забуду i не прощу ??... Вона не хоче кинути менi, як собацi, "недо?дки"... Вона каже: - Iдiть... - Ти ж казала колись, що де б я не був, ти будеш стежити за мною i прийдеш до мене... Коли ти його розлюбиш, ти прийдеш до мене. Вона довго мовчала, потiм тихо й мертво: - Прийду... Iдiть... - Ну скажи хоч "iди". - Iди... Тодi я йду по бруднiй вулицi i плачу, плачу... Щоб не помiтили перехожi мо?х слiз i ридань, я зiгнувся i заховав лице в шинель... Потяг одiйшов од станцi?, i страшно i тоскно закричав свисток... Я ?хав наче в безодню... Я ж комунар... Мо? життя належить колективовi... Але в безоднi мо?? муки потонули i колектив, i комуна. Менi зовсiм не хотiлося жити. Не було стимулу. В вагонi ?хав труп... I в останнiй момент, коли здавалось, що серце розiрветься од болю, надi мною, над мо?м заплаканим i помертвiлим лицем нiжно нахилилося обличчя Ольги. Теплi очi привiтно зорiли пiд лахматою шапкою, i губи ?? червонi, незабутнi губи, говорили про щастя, що не все загублено для мене... I менi стало легше... XLVII Харкiв... Квiтень, юнiсть, сонце, надi?... Я пiшов iз товаришкою Пiонтек 1, яку знав iще в Одесi. Вона повела мене в бiблiотеку-читальню ЦК КП(б)У. Ми зайшли в тиху кiмнату, де на канапi в синьому костюмi з рудою борiдкою Христа сидiв маленький чоловiчок, схожий на захiдного робiтника, i читав газету. Товаришка Пiонтек попросила мене почитати ?й сво? вiршi. Я читав ?й мо? росiйськi поезi?, а маленький синiй чоловiчок читав газету, не звертаючи на нас жодно? уваги. Я спитав Пiонтек: - А вы понимаете по-украински? - Да. I я почав читати ?й "Вiдплату". Коли я читав, наш сусiда одiклав газету i уважно слухав, доки я не скiнчив. Потiм вiн пiдвiвся з канапи i пiдiйшов до нас. Це був товариш Кулик 2. - Хто ви такий будете, товаришу? - спитав вiн мене. Я сказав. I Пiонтек попросила товариша Кулика одкликати мене з армi? як молодого поета, що пода? надi?. I товариш Кулик, як завагiтпропу ЦК КП(б)У, одкликав мене через "Учраспред" ЦК з армi?. Пока оформлювали мо? вiдкликання в розпорядження ЦК, я, як командирований з периферi? вiйськовий полiтробiтник, був улаштований в "Червоному готелi" i мав багато вiльного часу. Я познайомився в редакцi? газети "Вiстi" 3 з товаришами Коряком 4 i Блакитним 5. Коряк - маленький i гостроносий, в довгiй кавалерiйськiй шинелi, перебивав мене захопленими вигуками, коли я читав йому "Вiдплату". Вiн дякував менi за "гарнi переживання" i говорив: - Де ви були? Ми так давно чекали вас в укра?нськiй лiтературi... Нам доводиться друкувати таку ?рунду! - А ви цi?? ?рунди не друкуйте, а друкуйте мене, - на?вно сказав я йому. Читав я Коряковi й мо? вiршi росiйською мовою про любов, трави, шахти, i крiзь спомини i розлуки з рiдним селищем - "солодкий дим заводу". I Коряк порадив менi про це ж саме написати укра?нською мовою. На другий день я принiс йому "Червону зиму". Хоч мiсто i взяло мене в свiй солодкий полон, але менi все снилися зеленi пахучi береги Дiнця, рiки мого смуглявого хлоп'яцтва, з якими я познайомився ще малям... Одгорiв метушливий день. Я повертався до готелю. В номерi з меблiв були лiжко, стiл, стiлець i шафа з дзеркалом для одежi. От iз цi?ю шафою, власне, з трюмо в нiй, i зв'язане народження "Червоно? зими". Я стояв перед трюмо, звiдки на мене дивився смуглявий юнак, i раптом я нiби розтанув в туманi i зник у свiчадi, а замiсть мене простяглася важка, грозова й радiсна дорога мого молодого життя... Я пригадав сво? першi трудовi кроки, друзiв сво?х, з якими дiлив i радiсть i горе, рум'яних чорнобривих дiвчат, i мiсячнi половники, i те, як радiснi робiтничошахтарськi колони вiтали революцiю, а я, сп'янiлий од щастя, iшов у цих колонах i цiлувався з такими ж, як я... Ось тривожно i грiзно кричить заводський гудок, i цей залiзний i довгий крик туго i владно б'? по нервах i кличе, кличе... В небi рвуться i тануть димки шрапнелi, наче безжурнi хмарки, але з них летить смерть... Ми з гвинтiвками в руках бiжимо до заводу по вулицях, повних кулеметно? стрiлянини, на бiй за владу Рад... Дороги, дороги, дороги... Снiги, ешелони, кров... I нарештi, мов казкова жар-птиця, в радiсних руках мiльйонiв - Перемога! З тисячами таких же, як i я, повертаюсь на село. Мене тяжко засмутила смерть брата Олега, що так i не дочекався мене з фронту з галiфе для нього, про яке вiн на?вно мрiяв, працюючи на заводських каламажках... Пому було сiмнадцять рокiв. Туга i радiсть злилися в менi в золотий спомин душi, що вилився в пiсню i став "Червоною зимою"... Я дивився в трюмо i спiвав i плакав, спiвав i плакав... Про форму я не думав. Вона сама виникла з лiрично? повенi, що залила мою душу... Я не писав, а складав поему. I коли я скiнчив, то вiдчув таку щасливу спустошенiсть, яко? бiльше нiколи не вiдчував нi до, пi пiсля "Червоно? зими". Все: i композицiйна будова, i лiрико-епiчний сюжет з наростанням лiричного струму, його кульмiнацiбю i спадом, мелодика в будовi словесних сполучень, образи - все це народилося з пережитого i передуманого, як дитина першо? любовi, в сонячному русi почуття, вагiтного думкою... Слова, як намисто на нитку, нанизувались на мотив i зливалися з ним, щоб стати пiснею мо??, нашо? революцiйно? юностi. Другого дня я пiшов до Василя Блакитного. Вiн кудись iшов з товаришем i спускався сходами. Там же, на сходах, я дав йому рукопис поеми. Вiн глянув на першi рядки, i враз його очi синьо й щасливо засiяли... - А гарно... Дивись! - захоплено вигукнув вiн до товариша i прочитав те мiсце, де "шикують злиднi нас юнак до юнака"... У поеми не було ще назви, i Блакитний взяв ?? з самого тексту: "О не забуть менi Червону ту Зиму!" Вiн порадив менi назвати поему "Червона Зима". Мене призначили iнструктором преси при ЦК КП(б)У. Звичайно, iнструктор преси з мене був нiкудишнiй, я тiльки ходив по шумливому Харкову, закохано пив юнацьким серцем його життя, мрiяв i складав у головi вiршi. Поетична лабораторiя у мене i зараз у головi. Я перекреслюю i виправляю рядки вiршiв у головi, а не на паперi, а коли впливаю образи на папiр, то жодних перекреслень i виправлень не бува?. Звичайно, iнодi я виправляю i перекреслюю на паперi, але, як правило, поетична лабораторiя у мене в головi i в серцi. Я записався в марксистський гурток при агiтпропi ЦК. Старий бiльшовик товариш Iкс, що вiв цей гурток, якось сказав усiм, показуючи на мене (я любив задавати запитання, i ця звичка у мене залишилася змалку й до сивини): - Судя по вопросам этого товарища, у него знаний на профессора, но только они у него не организованы. I вiн нам розповiдав, як треба систематизувати набутi знання, розкладати ?х у головi "по полочкам". Чудесна людина був дорогий i незабутнiй товариш Iкс. Його спокiйне i мудре лице i добрий зiр iз-за шкельцiв пенсне сто?ть передi мною як приклад велико? самодисциплiни, спроможностi i органiзованостi. ' Але не довго я був iнструктором преси. Мiж iншим, мо? iнструкторство показу?, яка чула i прекрасна бiльшовицька партiя. Як мати, в особi тт. Пiонтек, Кулика, Коряка, Блакитного, вона зрозумiла мою душу поета, майже не пристосовану до життя людину, i давала менi всiлякi поблажки, "панькаючись" зi мною, як казали мо? вороги, на протязi довгих рокiв i пiднiмаючи мене доброю рукою, коли я падав серцем на гостре камiння жпття. Велика партi?. Якби я вiрив у бога, я б молився тобi, так я люблю тебе i схиляюся перед тобою як твiй смуглявий син, якому ти дозволила i допомогла залишити до сивого волосся дитячу душу i юну пiсню, що живе тiльки тобою, моя партi?, мати моя генiальна! Оргбюро ЦК, в особi товариша Гордона, призначило мене членом оргбюро Всеукра?нського пролеткульту6, куди увiйшли товаришi Захар Невський, Рижов 7, Коряк, Пилипенко 8 i Василь Блакитний, Мiша Майський 9 i Хвильовий '°. Ми стали працювати разом у будинку на Московськiй, 20, де я часто приймав участь у лiтературних вечорах. I там я познайомився з Хвильовим. Вiн одразу ж захопив мене сво?ю любов'ю до життя й поезi?. В шкiрянiй куртцi й кепцi, а потiм, пiзнiше, у шинелi з врангелiвського, або, вiрнiше, з англiйського сукна, в сивiй смушковiй шапцi ще з iмперiалiстично? вiйни, невисокого зросту, швидкий i динамiчний, чорнобривий i зеленоокий, вiн зачарував мене сво?ю магiчною iндивiдуальнiстю. Тiльки щось у мо?й пiдсвiдомостi опиралося його волi. Я з делiкатностi погоджувався з ним, що треба писати верлiбром, а прийду додому i пишу ямбом. Це повторювалось не один раз, що я погоджувався з ним на словах, а на дiлi не погоджувався. Нарештi Хвильовому це обридло, i вiн махнув на мене рукою. Вiн: "А тьi, Володя, себе на уме!" Я: "А что ж ты думаешь, Коля, что я под твоим умом?" Так Хвильовий i не перехрестив мене в свою поетичну вiру. Тодi ж (це був 1921 рiк) при?хав з Галичини до Харкова Валерiан Полiщук п, синьоокий красень з вкрадливими манерами, якi особливо впливали на дiвчат, з усмiшкою - собi на умi. Величезна ерудицiя його мене захоплювала. Та ще сонячна бадьорiсть. Тiльки не подобався менi натуралiстичний бiологiзм у його поезi?, але окремi вiршi й мiсця величезних поем мене захоплювали. Хвильовий часто любив повторювать iз Полiщука: "Котра година, товаришу? "Друга". I далi пiшла сiра смуга дороги пiд ноги... Або: "Нема Нiкандрика, нема 12..." - про брата Валерiя. I було двi сестри, Лiка i Льоля 13, якi обидвi закохалися в Валерiя, i вiн обох ?х любив. Дивно? Але це так. З Льолею до Валерiя у мене була любов. Тiльки коли я йшоп вiд не?, то пiсля ?? пестощiв почував себе так, нiби iю менi про?хав з гуркотом i дзвоном трамвай. Я знав, що це не любов, але нiчого не мiг з собою поробити, бо ?? очi були такi мiстичнi й та?мнi. Вона завжди ?х так томно, по-схiдному мружила. Та ще вона причарувала мене пiснею: Это было на радостном юге, в очарованом мире чудес, где купается розовый лотос в отраженной лазури небес 14. I от туди приходила купатися красуня ?гиптянка Радонiс. Одного разу високо над нею пролiтав орел. Побачив сво?м гострим орлиним оком туфельки Радонiс i вкрав одну з них. Пролiтаючи над садами Мемфiса i5, резиденцi? фараона, вiн загубив туфельку красунi в сад владаря ?гипту. Фараон по туфельцi закохався в Радонiс i наказав ?? розшукати. Розшуки закiнчились щасливо. И царицею стала Радонис, и любима была потому, что такой ослепительной ножки не приснилось уже никому. Льоля спiвала цю пiсню на мотив "Слышен звон бубенцов издалека". Потiм я узнав авторку цi?? пiснi, власне, цього вiрша. Це улюблена поетеса Iгоря С?верянiна Мiрра Лохвицька. I ще я узнав, що Льоля мружить сво? темнi ?гипетськi очi не тому, що в не? така мiстична душа, що випромiнюють ?? слпвоподiбнi очi, а тому, що вона близькозора. I чари розвiялися. Я розлюбив Льолю. А тут з'явився Полiщук, - прийшов, побачив i перемiг. Льоля безоглядно закохалась у Валер'яна, перемогла свою сестру i стала його дружиною. З пролеткульту нiчого не вийшло. Вiн так i вмер, не народившись. Але перед смертю вiн захотiв мо?ми зубами укусити Маяковського. Це було в росiйському драмтеатрi, що мiстився тодi над Лопанню. При?хав Маяковський i мав виступити в цьому театрi. Менi, в порядку пролеткультiвсько? дисциплiни, було доручено виступити з негативною критикою Маяковського. Я погодився. Але вони не знали, як я любив його! I от вечiр. Маяковський при?хав i виступив (чи менi так запам'яталося, чи здавалось) у театральнiй тапочцi, величезного зросту, зовнi гострий i безпощадний у боротьбi з сво?ми опонентами. А я дивився на його очi, i побачив, що вiн зовсiм не такий, яким вiн хотiв здаватися. Очi в нього були сумнi i добрi, добрi, повнi невимовно? нiжностi до людей, в його очах я наче бачив свою душу. Пiсля читання вiршiв, що як громи, викликали безперервнi бурi аплодисментiв, почалося обговорення прочитаного i взагалi по поезi? Маяковського. Маяковський - гiгант фiзично i гiгант поетично - розправлявся, як iз цуценятами, з сво?ми ворогами. I от на сцену, в хутрянiй шубi, лiзе просто через рампу старий i однозубий (мiж iншим, прекрасна людина) член оргбюро пролеткульту Рижов. Маяковський з вишини свого гiгантського зросту розправившись iз сво?м черговим ненависником, спитав Рижова, що напiввилiз на сцену: - И ты туда же, детка?! I Рижов злякано порачкував назад, так i не виступивши проти Маяковського. Тодi дали слово менi. Я спитав Маяковського: - Вы были на фронте? - Был. - Я еще никогда не читал и не слышал такой потрясающей поэзии. В ее гигантских образах и могучем ритме чувствуется железная поступь Революции. Вы - великий поэт. Разрешите пожать вашу руку. I вiн, глянувши на мене добрими людськими очима, що втратили свою гостроту од запалу полемiки, простягнув менi свою руку, яку я обережно i побожно потис. А потiм пролеткультiвцi казали, що "Сосюра целовал ноги Маяковскому". Товариш Блакитний, як редактор газети "Вiстi" (тодi вона була "Вiсти", а не "Вiстi", як потiм) дозволив менi жити на горищi редакцi?, де колись була, ще до революцi?, церква Юзефовича, редактора газети "Южный край",обладнана в клуб. Зимою в нiй було дуже холодно, i мене рятувала хутряна шуба, що я вперше за сво? життя купив на гонорар за поему "1917 рiк" 16. В тiй колишнiй церквi я жив i писав вiршi, i туди до мене приходила Льоля з ?? мiстичними очима, в яких я так гiрко розчарувався, коли узнав, що ?х мiстичнiсть не що iнше, як близькозорiсть. В цiй же церквi у нас вiдбувалися лiтературнi вечори, на якi приходили всi, хто любив укра?нську лiтературу. А таких було багато i ставало все бiльше. Пiсля суду "над пролетарськими поетами" клуб наш у церквi попрацював недовго. Стали ширшi масштаби, i лiтвечори перенесенi в Селянський будинок на площi Рози Люксембург 17. Хвильовий через свою чарiвну iндивiдуальнiсть i величезне знання росiйсько? i укра?нсько? лiтератури (по сутi, вiн був учнем, як i я, велико? росiйсько? лiтератури, наших класикiв i народу) зiбрав навколо себе цiлу плеяду молодих проза?кiв. Вiн перейшов на прозу пiсля сво?? збiрки поезiй "Досвiтнi симфонi?". Його соратниками були трохи пiзнiше Панч 18, Вражливий 19, Копиленко 20, Яновський 21 (духовно, в ки?вськiй вiддалi), Пiдмогильний 22 i iншi. Можна сказати, й Головко 23. I на всiх ?х була печать його генiальностi. Я вважаю, що Хвильовий, як художник, як поет у прозi, - основоположник укра?нсько? радянсько? поезi?, особливо в сво?х раннiх творах. Це моя особиста думка, i я ?? нiкому не нав'язую. Першу мою збiрку "Поезi?", що видало Державне видавництво Укра?ни (друкувалась у Сумах) 24, рецензував В. Коряк, а потiм вiтав М. Доленго 25: "Золотим сумом вi? од поеми "Червона зима". А потiм, в 1922 роцi, коли вийшла друга моя збiрка "Червона зима" 26, ?? вiтав сип мого безсмертного вчителя Iвана Яковича Франка Тарас Франко27: "Дивним чаром вi? од першо? збiрки молодого поета". Вiн мене застерiгав од футуризму Семенка 28, i правильно, як я потiм зрозумiв. Я не любив його розхитаних ритмiв не верхарнiвського типу, але там, де вiн ставав бiльш-менш органiзованим ритмiчно i гостродумнпм, вiн менi подобався. Якось я зайшов до редакцi? "Вiстi" в кабiнет редактора. На мiсцi Блакитного сидiв симпатичний брюнет з гострими, жагуче чорними очима, маленький i зосереджений. Я його спитав: - Ви Семенко? А вiн менi: - А ви Сосюра? Так ми з ним познайомились. Вiн менi як молодому поетовi радив не дуже зважати на лiтературнi авторитети, що справа не в тому, скiльки книжок вийшло у письменника, а що вiн дав нового, в чому його оригiнальнiсть. Вiн менi, мiж iншим, радив римувати: "корова" i "театр". Першу пораду його я сприйняв, а друго? - нi. Я працював в лiтературному вiддiлi Наркомосу (лiто), де виходив журнал "Червоний шлях", редактором якого був т. Коряк. В черговому номерi "Червоного шляху" 29 я прочитав новели Мамонтова 30, i одна з них мене гостро обурила. В нiй було таке мiсце: "Спить обдурене село, засипане снiгом i прокламацiями"... Я сказав т. Коряку: - Як ви могли надрукувати таку новелу!? Це ж справжня контрреволюцiя! Я пiду в ЦК. Товариш Коряк перелякався i почав виправдовуватися, що його не було в Харковi, що номер вийшов без нього i т. д. Я пожалiв тов. Коряка i в ЦК не пiшов. У черзi за бiдним обiдом для спiвробiтникiв Наркомосу я познайомився з Копиленком. Його здивувало, що я в черзi щось мурмотiв. Я йому сказав, що пошепки складаю вiршi, бо в черзi довго стояти, а я не люблю гаяти часу. Копиленко познайомив мене з Сенченком 31. Наскiльки перший був жвавий, запальний i любив лiтературу всi?ю сво?ю широко розкритою сонцю i вiтрам життя душею, настiльки мовчазним i зосередженим був кремезно збитий русявий другий. Вони жили на Журавлiвцi, i я часто заходив до них, де ми дiлилися духовною ?жею, а вони ще й пiдгодовували мене смачною гречаною кашою. О юнiсть! Повна сонця i надiй юнiсть! I що для тебе була гречана каша, голоднi пайки, холод i нестача в одязi, коли тобi належав весь свiт! Мила моя жертвена i геро?чна юнiсть!.. Через те. що в мене була полiтична освiта слабенька, брошурного характеру й трохи вiйськово-полiткурсантського, де я познайомився тiльки з основними принципами марксизму i керувався бiльше класовим iнстинктом, я вступив студентом до Комунiстичного унiверситету iм. Артема 32. Ректором був (о радiсть!) т. Скворчевський, якого я дуже любив, а вiн мене, як поета. Екзаменував мене професор Яворський, якого дружина, що вiн ?? покинув, викрила фотографi?ю як австрiйського жандарма. Вiн мене спитав: - Як ви гада?те, це добре, що на землi точиться класова боротьба? Я сказав: - Вiд того, що я скажу, добре це чи нi, класова боротьба не припиниться. Це закон життя нашого часу, об'?ктивний закон, який не ма? нужди в мо?х оцiнках. Я був прийнятий до Артемiвки. Тiльки менi не сподобалось, що професор Яворський сказав про мене, що я "чудесний матерiал". Який я матерiал? Я людина! В Артемiвцi викладав професор Рожицин з3, який в той же час працював i в ЦК. Вiн прославився сво?ю чудною i дикою для мене лекцi?ю: "Красота - это контрреволюция", i пiд час диспуту по нiй розбив в пух i прах усiх сво?х опонентiв. Хоч менi дивно було, як це вiн проповiдував, що красота - контрреволюцiя, хоч сам любив квiти i мав дуже красиву дружину. А коли вiн у ЦК перевiряв дiвчину, що хотiла мати роботу секретарки, то сказав ?й: - У вас некрасивий почерк! I от Валентин Сергiйович Рожицин читав нам, студентам, лекцi? по iсторi? культури, i коли дiйшов до Пушкiна, то я запискою спитав його: "Почему Пушкин писал по-русски?" Всi, чи бiльшiсть студентiв, гримнули розкотистим смiхом, мовляв, яке iдiотське запитання. Але Рожицин сказав: - Товарищи! Здесь не до смеха. Вопрос очень серьезный. Информирую. Пушкину гораздо легче было писать по-французски потому, что он думал по-французски. А по-русски он писал потому, что был под влиянием народного творчества: няня. Професор розв'язав мо? останнi сумнiви. Справа в тому, що за мiй перехiд як поета з росiйсько? мови на укра?нську я не подобався багатьом студентам. Вони дорiкали менi за це майже як за нацiональну зраду, вважали укра?нським нацiоналiстом. I коли я говорив ?м, що писав би росiйською мовою, якби народився в Росi?, бо я знаю тiльки лiтературну росiйську мову, а народно? не знаю. Без знання ж народно? мови письменником, яким я хочу стати, не станеш. - А Гоголь? - казали вони менi. - Так Гоголь тим же й великий, що сво?м знанням народно? укра?нсько? мови збагатив росiйську лiтературу, - казав я. Але це ?х не задовольняло. Один менi сказав: - Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку? Я гаряче вiдповiв: - "Сопилка" мне дороже тысяч королевских флейт! I от за допомогою т. Рожицина я розв'язав для себе сво? вагання в сторону рiшучого i беззастережного переходу на укра?нську мову. Звичайно, я задавав т. Рожицину запитання для студентiв, якi дуже любили, як i я, Рожицина. Я прекрасно знав, що у Пушкiна в сiм'? панувала, як i у всього росiйського дворянства, французька мова як побутова мова. Менi хотiлося вустами професора вiдповiсти студентам на ?х великодержавницькi нарiкання. Вчився я добре. Вчителька з росiйсько? мови навiть звiльнила мене вiд слухання ?? лекцiй. А от економгеографiя та фiнансовi всякi справи менi нiяк не давалися, i я заздрив дiвчатам i студентам, що в цих питаннях почували себе, як риба в водi. Менi дуже сподобалась одна студентка. Вона була дуже красива нiжною i мрiйною укра?нською красотою з правильними рисами обличчя, тонкими крилатими бровами й довгими вiями, за якими сiяли карi сонця ?? чудесних,глибоких,як щастя,очей. Це була Наталя Забiла 3". Я писав ?й закоханi записки, i раз запискою просив ?? прийти на цвинтар уночi, де часто молодь улаштовувала романтичнi побачення. Цвинтар був поруч Артемiвки. Але Наталя не прийшла. Замiсть не? мали прийти ?? чоловiк, теж студент Артемiвки, Сава Божко 35 з Iваном Кириленком 36, та побоялись, як потiм розповiдав менi Кириленко, бо думали, що в мене ? зброя. А збро? в мене i не було. Звичайно, я не знав, що в Наталi ? чоловiк, та ще такий цинiк i Дон-Жуан, як Сава. Правда, Дон-Жуан вiн був примiтивний, як сiльськi куркульськi парубки або росiйськi купчики: "Моему-де праву не препятствуй!" Але справа не в тому, справа в тому, що натурою я був схожий до Наталi, а в Савi ??, мабуть, захопила його емоцiональна первiснiсть, сила i напористiсть, яких у мене не було. Я був нiжний i нiяковий, i навiть Наталя часто читала менi марксистськi нотацi? за мою розхристанiсть i непокiрнiсть певним догмам, в якi вона свято, як начотниця, вiрила, не розглядаючи ?х крилато, в дi?, в зв'язку з життям. Але ми ж були молодi, i кожний по-свойому молився марксiвському боговi. XLVIII Органiзувалася спiлка пролетарських письменникiв "Гарт" 1. Органiзатором i ?? iдейним керiвником i натхненником був т Блакитний, або Еллан. Ми пiшли в "Гарт". Йогансен 2, хвi?льобi?й, Полiщук i ще багато. Ми називали себе спадко?мцями класично? лiтератури, власне, так було на дiлi. Я, наприклад, нiяк не мiг примиритися з буржуазною теорi?ю одмирання поезi?, яка то.и розкладалась, але не поезiя взагалi, а поезiя розгромлено? (у нас) буржуазi?, коли були у нас рiзнi течi?: футуристи (слово-звук) 3, iмажинiсти (слово-образ) 4, акме?сти (слово-плоть) 5, нiчевоки (слово-тiнь) 6 i т. iн., не кажучи вже про символiстiв (слово-символ) 7 i декадентiв 8 рiзних мастей. Повний розклад на атоми. Теорiя одмирання поезi? була гадючим жалом переможеного ворога, який хотiв отру?ти молоду i свiжу свiдомiсть переможцiв. Я вважав, що ми повиннi продовжувати традицi? класично? лiтератури i вести ?? на новi, на сво? вершини, i продовжувати творчо, по-сво?му. Коряк написав статтю "Iз стрiх вода крапле" i прочитав ?? нам на зборах "Гарту". В статтi говорилося, що нашi молодi письменники повиннi писать так просто, як Пушкiн, Толстой, Гоголь. Всi, що виступали в обговореннi, хвалили статтю. Я виступив теж i сказав: - Товариш Коряк калiчить молодих початкiвцiв. Писати так, як Толстой, Пушкiн i Гоголь, неможливо, а бути ?х епiгонами це не вихiд, це смерть для пролетарсько? лiтератури. Вчитись у класикiв необхiдно, але вчитись творчо i не в одного, а в багатьох класикiв не тiльки укра?нських, росiйських, але i в чужоземних. Тiльки через складний лабiринт творчих шукань у боротьбi з шаблонами в других i в себе можна прийти до сво?? iндивiдуально? простоти. Так треба вчити молодь, а не штовхати ?? на безплiдне епiгонство. Коли я це говорив, товариш Коряк гостропосо i сумно похнюпився. Менi було його дуже жалко, але думок його не жалко. Коряк у заключному словi сказав: - Всi, хто тут виступили, були не щирi. Один тiльки Сосюра сказав менi правду. Ще перед "Гартом" була органiзована спiлка селянських письменникiв "Плуг" т. Пилипенком Сергi?м Володимировичем - високим, спокiйним чорновусим красенем з нiби вiрiзьбленим з мармуру шляхетним обличчям, колишнiм офiцером царсько? армi? i прекрасним бiльшовиком-укра?нцем, в якому гармонiйно по?днувалось соцiальне i нацiональне. Це був справжнiй вiдданий справi Ленiна, як i Блакитний, iнтернацiоналiст в кращому розумiннi цього слова. Я, в силу сво?? мандрiвно? душi, переходив то з "Плугу" в "Гарт", то - навпаки. Як маятник, мотався мiж ними, бо любив i плужан, i гартованцiв. I ще обличчя Сергiя Володимировича нагадувало менi старовиннi укра?нськi фрески. Я дуже любив його i дивився на нього, як на батька. Так само я любив i Еллана, але дивився на нього, як на старшого брата з блакитними, смiливими i натхненними очима, i зразкового комунiста. I Пилипенко, i Еллан дуже любили молодь, i молодь любила _?х. Пилипенка ми всi любовно називали "папаша" i безсоромно зловживали його добротою, спустошуючи його портсигар. Вiн, блiдий i прекрасний, стояв перед нами, i ми були готовi пiти за ним в огонь i в воду, так само i за Блакитним, який вражав мене iнтелектуальнiстю вищого типу. Пилипенко був бiльш народний, i тому спiлка "Плуг" набрала таких масових форм з лiтгуртками iменi "Плугу", що це декого стривожило (мене диву?-чому?) i т. Пилипенка стали обвинувачувати в масовiзмi. Нiколи "Плуг" не замiняв партiю, як дехто думав. Це був широкий, сонячний рух укра?нсько? молодi до культури, i неправильно зроблено, що завчасно "Плуг" лiквiдували. Треба було б дати йому визрiти в прекрасний плiд культурно? революцi? на Укра?нi, яка тодi приймала грандiозний розмах. Так само i з "Гартом" i "Ваплiте" 9, хоч "Гарт" мав меншi форми i в сво?му розвитку зустрiчався ще з iнерцi?ю безкiнечнорiчно? русифiкацi? серед укра?нських робiтникiв, а от "Плуговi" була вiдкрита "зелена" вулиця в серця укра?нсько? молодi. "Ваплiте" - Вiльна академiя пролетарсько? лiтератури, в якiй я теж був, але рiк, була ще вужча, по сутi, кастова органiзацiя, куди приймали тiльки "аристократiв", обранцiв од лiтератури. Якось я дав М. Кулiшевi10 нову збiрку сво?х поезiй для видання в видавництвi "Ваплiте". Збiрка пройшла понад п'ять рецензiй, i все не було нiяких наслiдкiв. В цiй збiрцi був вiрш "Неокласикам" п, i Хвильовий i Кулiш хотiли, щоб я вилучив цього вiрша iз збiрки, а я не хотiв. Одного разу я спитав т. Кулiша, скiльки ще рецензiй пройде моя збiрка. Кулiш вiдповiв з усмiшкою: - Та, мабуть, ще рецензiй з десять. Тодi я обурився i сказав: - Вi? менi нагаду?те петлюрiвського старшину. А потiм подав заяву про вихiд iз "Ваплiте" i перейшов до ВУСППу12, який був органiзований для боротьби з "Плугом", "Ваплiте", потiм "Лiтфронтом" 13, "Новою генерацi?ю" 14, "Авангардом" 18 i т. iн. Ще про "Молодняк" 16, комсомольську органiзацiю молодих письменникiв, на чолi яко? був Павло Усенко 17, сухолиций з гострими очима i широкою походкою юнак. Вiн почав широко ходитп, коли став на чолi "Молодняка". Я любив його як сво? продовження. Але менi не подобалось, що молоднякiвцi протиставляли себе старшим письменникам, а себе (мiж собою) возводили трохи не в генi?. Тодi ж мене ударив у серце С. К. 18 вiршем [з], якого я пам'ятаю тiльки чотири рядки: Зростав на лiрицi Сосюри. Де Гете, Шiллер, де Байрон?.. Чи стану понад дужi мури, яким просте iм'я - шаблон!.. Да, С.! Ти не став "понад дужi мури", а так i залишився, як поет, мо?м епiгоном. Звичайно, Павло Усенко, хоч i любив його як поета, i перший вiтав його як поета, присвятивши йому вiрша, коли вiн iще жив у Полтавi, "Сьогоднi генi?в чекаю" 19, звичайно, Павлуша благословляв такi випадп в мо? оголене всiм вiтрам революцi? серце. Це схоже на статтю Якова Савченка 20 "Мертве й живе в укра?нськiй поезi?", де вiн хотiв розправитись зi мною, як колись iз Чупринкою 21, i зарахувати мене до мертвих, а таку еротичну поетесу, як Ра?су Троянкер 22, до живих. Потiм, коли вiн i я були в Москвi на змичцi з росiйськими письменниками, Савченко спптав мене: - Ти не сердишся? - Нi. - Це культурно. А чого б я мiг на нього сердитись, коли вiн сам себе побив. Якось критик Меженко 23 сказав менi: - Я вважаю всiх поетiв за дегенератiв, крiм Тичини. Я вiдповiв: - А я вважаю всiх критикiв за дегенератiв, крiм Коряка. Взагалi, коли я розсердюсь, то стаю гострий на язик i на перо. Але треба повернутись назад. Був студентський вечiр в Артемiвцi. Мене все годувала пирiжками одна з розпорядниць - бiлява, з волоссям, як льон, свiтлоока дiвчина в трофейнiй врангелiвськiй шинелi. Звали ?? Вiра 24. Вона чомусь суворо й задумливо-нiжно все дивилася на мене. Я призначив ?й побачення, й вона з охотою дала згоду. Цвинтар. Сонце. Пташинi пiснi... Життя, молодiсть, i любов, а пiд нами - царство мертвих, свiт мертвих. Я нiжно взяв в долонi золоту од сонця голову Вiри, i вона, трохи опираючись, повернула сво? лице до мо?х губ. - Ты любишь по-рабочему... Быстро! Чому вона думала, що всi робiтники нахаби, не знаю. Бо було ж нахабством з мого боку, так, без усяко? психологiчно? пiдготовки, як говорили тодi заправськi Дон-Жуани, так просто взяти й поцiлувать. Я сказав ?й, що я не такий швидкий, як вона дума?, що я не цинiк, а зробив це, бо не мiг не зробити, бо я полюбив ?? за ?? хорошу усмiшку, льонове волосся, i що вона так гарно збудована. Вона менi розповiла про себе, що була полiтруком ескадрону, приймала участь в штурмi Перекопу, а до того в придушеннi куркульського повстання на Харкiвщинi. Крiм того, вона закiнчила в Москвi Свердловський комунiверситет 25 i викладала полiтекономiю в Харкiвськiй губпартшколi, що була зв'язана господарчо з Артемiвкою. Коли вона менi це розповiдала, раптом буквально за крок од нас, перед нами, дво? мовчки й швидко почали копати могилу... I я подумав: "Мабуть, i щастя наше ляже в могилу". Так воно потiм i сталося. XLIX Через недостатнiсть загальноосвiтньо? пiдготовки я перейшов з Комунiверситету за власним бажанням до робiтфаку Iнституту народно? освiти. Перед тим я одружився з Вiрою. Вона все писала менi записки i клала менi пiд подушку, щоб я не помiтив, коли приходила до нас у кiмнату студентського гуртожитку. Я записки читав i став дивитися на Вiру якось чудно, проганяв ??. А вона не сердилась на мене i все приходила. Менi сподобалась така упертiсть, i я сказав ?й: - Идем в загс. Вона щасливо почервонiла, i лице ?? всю дорогу, поки ми йшли до загсу, палало, як троянда, коли сонце заходить i цiлу? ?? сво?ми багряними губами... На робiтфак я пiшов на перший триместр, щоб iти разом з дружиною, яку теж прийняли до 1-го триместру. Ректором iнституту був товариш Стрiльбицький, свiтла пам'ять про якого незгасно горить в мо?му серцi. Це був, якщо можна так сказати, свiтлий бiльшовик. Чула i сердечна людина з велико? лiтери. I от почалась учоба. Лектор по хiмi?, товариш Фiнкельштейн, почав нас знайомити з елементами свiту, з киснем, воднем, азотом i т. i[н]. Вiн каже: - Кисень. А я з задньо? парти: - Оксiгенiум. Вiн: - Водень. Я: -_ Гiдрогенiум. Вiн: - Азот. Я:_ - Нiтрогенiум. Тодi Фiнкельштейн (мiж iншим, менi не подобалось, що вiн казав, що все в природi побудовано без усяко? участi розуму. А вiдкiля ж генiальне визначення Маркса "Материя думает!"), тодi Фiнкельштейн каже: - А кто там из вас такой умный? Сосюра? Я пiдвiвся. - Идите в третий триместр. - А жена? - I жена пусть идет. Вы ей поможете. I от я на третьому триместрi робiтфаку ХIНО 1. До класу входить викладач укра?нсько? лiтератури т. ?рофе?в. Мiж iншим, тодi вийшла хрестоматiя з укрлiтератури проф. Плевако 2, i основники-студенти вивчали мене по всiй Укра?нi, а я вчився на робiтфацi. Цiкаво? Такi "казуси" могли бути тiльки за диктатури пролетарiату. ?рофе?в почав за списком знайомитись з робiтфакiвпями. Коли вiн дiйшов до мене i назвав мо? прiзвище, я пiдвiвся. - Сидiть, сидiть! Я сiв. - Ви не родич того Сосюри, що пише вiршi? - Нi, це - я. - А може, ви його брат? - Та нi! Це - я. А потiм професор ?рофе?в, коли закiнчував свою лекцiю, часто питав мене: - Ну, як? Правильно я говорив? Менi було це дуже смiшно. I це примусило мене задуматись. Робiтфак, по сутi, повторював те, що я знав ще з агрономiчно? школи. Навiть там знання давали глибшi й ширшi. Iти на основний, як менi пропонував т. Йогансен, що викладав в iнститутi? Так лiтературу я знав краще за першого-лiпшого професора лiтератури. Я з 12-ти рокiв уже був знайомий не тiльки з росiйською класичною лiтературою (з укра?нською я познайомився пiзнiше, за громадянсько? вiйни, i особливо, пiсля не?), але i з свiтовою (через росiйськi переклади). Так що менi мало чого було робити i на основному. Наприклад, хiба викладали там таке: на поемi Пушкiна позначився величезний вплив французького "Слова о полку Iгореве" - "Песни о Роланде" 3. Портрет Петра 4 списаний буквально з портрета короля Фiлiппа °: "Глаза сияют, лик прекрасен..." 6 i т. д. Або: франки маврiв "рубають, колють, рiжуть!!!" I у Пушкiна: "швед, русский колет, рубит, режет". Так що менi було нема чого робити нi на робiтфацi, нi на основному. I я покинув учобу i став просто поетом. Правда, в партiйних документах у мене записано, що я маю незакiнчену середню освiту, бо в мене нема? диплома про закiнчення вищо? освiти. Але мiй диплом - мо? три томи вибраних поезiй. Це не нескромнiсть, а образа на наших партiйних бюрократiв, яких я терпiть не можу, як i усяких чинуш, що загубили свою людську душу за "согласовать", "углубить", "провернуть", "протереть с песочком" i т. д. Iшли роки. В мене було вже два сини, Олег i Коля. Чомусь я дуже любив Колю, схожого на мене, з очима глибокими й повними якогось до солодкого почуття темного блиску, в якому потопав мiй зiр, i я що довше дивився в глибину його очей, - все дужче любив його. А Олега я теж любив. Тiльки не так сильно. Вiра вже була студенткою агробiологiчного факультету IНО. Я все робив, щоб вона закiнчила освiту, а вона, як усякi дрiбнобуржуазнi натури (вийшло, що вона не селянка, як казала менi, партi?, i ?? за це виключили з партiйних лав), вона не мала почуття вдячностi. Якось вона байдуже i зверхньо сказала менi: - Ты лентяй и некультурный. Я спитав ??: - А что такое шваповская оболочка? Вона, бiологiчка, не змогла менi вiдповiсти. Мiж iншим, ще в агрошколi ми вивчали фiзiологiю, гiстологiю, ембрiологiю i т. i[н]. I от почалося, як наслiдок розрухи, що нам лишили вiйна i революцiя, безробiття. Ми йдемо з Вiрою майданом Тевел?ва 7, i на вiтринi Вiра побачила гарну кофточку. - Купи мне эту кофточку! Я: - А бачиш, он дядьки хлiба просять?.. Вона: - А... ты меня не любишь! Ясно. Я ж ?? одягав добре, i особливих потреб в нових кофточках у не? не було. Словом, колишня свердловка i полiтрук ескадрону стала звичайною мiщанкою. Навiть сестра ??, що жила в Москвi i вчилася на iнженера, писала ?й, що "у тебя миросозерцание сузилось до размеров булавочной головки". I я вирiшив покинути Вiру, коли вона закiнчить IНО. А сини,сини!? Як я забув про синiв, особливо про Колю?.. Не знаю. Якийсь гарячий туман кинув у тьму мою душу, бо не тiльки за це я вирiшив покинути Вiру. I не за те, що вона приховала сво? соцiальне походження. Останнiм приводом для розлуки було таке. Якось я Вiрi сказав (ми уже кiлька рокiв жили в новому будинку письменникiв "Слово" 8): - Вера! Когда ты окончишь ИНО и будешь работать, ты будешь мне помогать хоть ежемесячным взносом квартплаты? - Нет. Я свое жалованье буду посылать матери. Менi було так важко матерiально. Я бився як риба об лiд, щоб допомогти Вiрi вчитися. Сам же я не вчився, i, можливо, заради не?, бо вдвох нам було тяжко вчитися (був уже тодi Олег) з матерiальних причин. I чи не це було основною причиною, що я покинув вчитися. Бо я все ж заздрив Вiрi, що вона матиме вищу освiту, а я - нi. Хоч товариш Iкс казав, що в мене знань на професора, але вони не органiзованi... А органiзацiю знань, систематизацiю ?х да? тiльки вища освiта, i це я визнаю й зараз, бо в мене ? провали i в математицi (я не вчив нi тригонометрi?, нi логiки, нi алгебри), не кажучи вже про вищу математику i астрономiю. В природничих науках я пiдкований добре. Але це ж не все. I менi часто снилися сни, що я студент то партунiверситету, то просто унiверситету, i це вiчно терзало i зараз терза? мене, хоч як я не хизувався перед цим (у цьому романi), що маю блискучу лiтературну самоосвiту. Так що лiтературнiй молодi я всiм серцем рекомендую вчитися, вчитися i вчитися. Я на все дивився, як поет: на книжки, на людей, яких вчився читати, як книжки, на життя у всiй його складностi, на мистецтво й знання... Все це було для мене засобом, а мета - поезiя, i щоб ця поезiя служила нашому народу, який одяга?, году? нас, вихову? нас, як добрий батько. Як же не любити його, не молитись йому, як колись я молився боговi! Я вiчний учень народу i горджуся цим. Хоч це не значить, що я "вiчний студент". Як комунiст, борючись за лiнiю партi? в життi (я знаю, що лiнiя партi? - лiнiя трудового народу, i якби партiя в сво?й боротьбi за комунiзм не додержувала на основi марксо-лепiнiзму лiнi? народу, вона б не була комунiстичною партi?ю), я знаю, що ми не тiльки учнi, але й вчителi народу. Але я нiяк не можу уявити себе вчителем, бо я сип народу. А хiба син може вчити батька? У батька (а це мiльйонний батько) бiльше голiв i досвiду! Я не можу i не хочу йти попереду народу, я хочу йтii за ним, хочу злитися з ним i дивлюся на нього не зверху вниз, як дехто, i не знизу вгору, як дехто, а просто в вiчi, як мо?му батьковi колись дивився i якого любив так, як зараз люблю народ. Але це вже вiд фiлософi?. Вернуся до себе, молодого, смуглявого, розхристаного i нiжного до слiз у сво?й любовi до людей, до природи мо?? золото? Донеччини i взагалi Укра?ни. Правда, ця нiжнiсть не заважала менi iнодi ставати тим сiльським хлопцем, що приймав участь у "боях" з лисичана.чи за дiвчат i за те, що вони нас дражнили: "Хахол-Мазепа!" (Ну, то було вiд "разделяй и властвуй..."). Розкажу ще про один лiтературно-мордобiйний випадок. Це було в кiмнатi редакцi? "Червоний шлях", що мiстилась у будинку ВУЦВИК'у з боку Спартакiвського провулку. Я зайшов за гонораром до редакцi?, але гонорару не видавали, а перед тим я отру?вся бананами i зi мною було, як при холерi. Це - психологiчна пiдготовка. Ну i ще, я купив хутряну доху, яка теж - елемент психологiчно? пiдготовки. В редакцi? були Iван Днiпровський 9, Панч, Тичина, Наталiя Забiла i ?? другий чоловiк, поет Шмигельський 10. Тодi вийшла нова збiрка поезiй Полiщука "Громохкий слiд". Забiла i Шмигельський були в захопленнi од "Громохкого слiду" i казали, що книжка генiальна. Я сказав, що вона генiально видана, але всерединi в не? г... Шмигельський i Забiла напались на мене, що я нiчого не розумiю в поезi? i т. i[н]. Я сказав, що ?х iнтелiгентська думка для народу не характерна. Тодi Забiла: - Если ты хочешь знать, так в партии тебя держат потому, что ты поэт, а так тебя давно уже надо вышвырнуть из партии. Я не знав, що вона була вагiтна на третьому мiсяцi, i крикнув: - Ах,_ ты, беспартийная идиотка! Тодi вона, як розлючена кiшка, кинулася на мене i почала бити по обличчi. А ?? чоловiк, Шмигельський, замiсть схотiти Наталю за руки, схопив за руки мене, щоб дати ?й набитись. У боротьбi одiрвався рукав мо?? новенько? дохи. Ви уявля?те? Отру?вся бананами, не дають гонорару, та ще й б'ють по мордi. Хоч, признаюся, менi не так болiло, як було при?мно, що мене б'? людина, в яку я ще був i тодi закоханий. Але при чому ?? чоловiк? Коли Наталiя набилася, вона, вся червона i захекана, вибiгла з кiмнати. Тодi Днiпровський, як прекрасний психолог, спокiйно пiдiйшов до дверей i защiпнув ?х на гачок. Наче вiн знав. що буде далi. А Шмигельськпй дивиться на мене й смi?ться. Я з словами "муж и жена - одна сатана" пiдiйшов до нього та як чесону його в обличчя з правого боку... А вiн мене як свиснув, та так, що я полетiв на стiл, ?тiл на стiлець, а стiлець на Тичину, який присiв у кутку, закрив лице руками, але лукаво i спостережливо дивиться крiзь розтуленi пальцi... Я подумав: "Прямая линия самая короткая", - i почав бити Шмигельського прямим ударом у вилицю коло правого ока. Тiльки це робилося швидше, нiж я пишу. Шмигельський так бiльше i не мiг влучити мене сво?м залiзним кулаком. Такий я був швидкий i сердитий. Словом, од мо?х прямих ударiв, i все в одну точку, правою рукою Антона одкидало на шафу, а шафа його кидала на мене, i я став вiдчувати, що б'ю не в обличчя, а в мокру i слизьку подушку, що росла i пухла на мо?х очах. Антон уже почав безвольно схиляти голову, але в цей момент хтось гарячкове i швидко постукав у дверi. Вбiга? Йогансен. - Що? Сосюру б'ють? - Нi, - сказали йому, - навпаки... Але я через те, що менi не дали добитися, сiв на канапу i розплакався. Де взявся Хвильовий, гладить мене по головi й примовля?: - Не плач, Володю, не плач! Панч сказав: - А ти, Володю, пiшов не по сво?й спецiальностi. Тобi б треба було бути боксером. Другого дня в коридорi тi?? ж редакцi? Шмигельський менi сказав: - А ти, Володю, здорово б'?шся. У мене й досi голова гуде... Чи воно в менi щось первiсне, глибоко приховане, i вибуха?, коли я дуже розсердюсь i, особливо, коли я правий? Де тодi беруться й сили. Я наче дивлюсь на себе збоку i сам дивуюсь собi, захоплююсь собою. Так бува? пiд час натхнення, коли пiсля того, як напишеш, сам не вiриш, що це ти написав. Так що повернуся ще до одного мордобою, про який забув згадати. Ви менi пробачте, любi читачi! Пишу я це не для того, щоб радити вам розв'язувати всi суперечки кулаками, але справа зараз йде про хулiганiв, яких я ненавидiв i ненавиджу всiма силами сво?? душi. Це було ще в 1922 роцi, коли я був студентом Артемiвки. В кiнотеатрi йшла американська картина "Сiнабар", в якiй особливо рекламувався бокс, власне, не бокс, а справжнiсiнький звiрячий мордобiй. Тодi мiсця не нумерували, i хто захопив яке мiсце, той на тому й сидiв. Вiра була вагiтна, i юрба так стиснулась, що придавила нас iз Вiрою до одвiрка. Я закрив Вiру собою i схопився за рiг дверей рукою, стримуючи юрбу, щоб вона не роздавила живiт Вiрi. Юрба так надавила на мою напружену руку та ще проти ?? згину, що я думав - рука злама?ться, але вона тiльки туго угнулася i витримала натиск юрби. "Пробка" розсмокталася, i ми з Вiрою побiгли до моряка-iнвалiда на дерев'яшпi, що стояв з краю ряду стiльцiв, в якому вiн захопив чотири мiсця. Три були порожнi, а коло четвертого вiн стояв сам, затуляючи нам прохiд. Я спитав його, чому вiн один захопив стiльки мiсць. Вiн же на чотирьох стiльцях не сидiтиме. "Это для товарищей". Я (одсовуючи моряка вбiк): - Места не нумерованы. Садись, Вера! Але ззаду кiлька парубчакiв почали мене лаяти, i особливо один iз них, худий, з нахабним обличчям в матроськiй смугастiй тiльняшцi. Видно, що вiн нiякий не матрос, а тiльняшку надiв для форсу i залякування "фра?рiв". Вiн брудно мене облаяв, пославши до однi?? матерi... Я йому вiдповiв тим же, тiльки додав: - Бандит! - Он его назвал бандитом... Он его назвал бандитом, - загомонiли його, як видно, захопленi поклонники, а вiн, мабуть, був ?х отаманом. Мiж iншим, я в таборах Чона н, купаючись на Дiнцi пiд Чугу?вим, розпанахав собi вказiвного пальця право? руки об розбиту бутилку. Так що права рука у мене висiла на перев'язi. I от передi мною пiдвелась довга верста з маленькою гадючою голiвкою i поцiлю? менi кулаком у обличчя, хоч i бачить, що я можу битись тiльки лiвою рукою проти його двох довгих рейок. Вiн розмахнувся iз-за спинки стiльця, але я уважно стежив за ним i вчасно одсахнувся од удару, що сплющив би мене у млинець, i страшний кулак якось скоса, згори вниз, пролетiв повз мого носа. Хулiган по iнерцi? перегнувся i повис животом на спинцi мого стiльця головою вниз. Тодi я ударом середньо? сили лiвою рукою зацiдив йому ребром долонi пiд ложечку. Вiн кiлька разiв тiпнувся i залишився висiти на стiльцi як порожнiй мiшок. Майже вся публiка стала ногами на стiльцi i мовчки дивиться. А хулiган, очупявши, як сповите [дитя], знову поцiлюб мене сво?м кулачищем, i знову я заспоко?в його ребром долонi, Тодi члени його банди, якi з сво?рiдного благородства не втручалися в наш двобiй, стягли свого зiв'ялого отамана з спинки мого стiльця i, як неживу ляльку, посадовили бiля себе. До мене пiдiйшов один. - Ваши документы. Я йому показав свого студентського квитка i сказав, що не можу як я з однi?ю рукою дати себе битя, що я активно оборонявся. Погасиля свiтло, i почалося кiно. А ззаду я чую: - Всунь ему перышко. Та я спокiйно дивився кiнокартину, бо знав, що в кiнотеатрi вони менi нiчого не зроблять, а от на вулицi... Я сказав Вiрi: - Ты иди к центральному выходу. Они будут думать, что я с тобой. А я пойду через запасный выход. Как женщину да еще беременную, они тебя не тронут. Так i вийшло. В метушнi вони не помiтили, що мене нема з Вiрою, а думали, що я десь близько вiд не?, i йшли за Вiрою. Бiля центрального виходу утворилася "пробка", i хулiгани застрягли в нiй. Я спокiйно пройшов через майже вiльний запасний вихiд. Iду повз центрального, а хулiгани бачать мене, та "пробка" ?х не пуска?, i вони в безсилiй лютi тiльки загрозливо махають на мене кулаками. Я зняв кепку, глузливо попрощався з ними й швидко пiшов додому. Далеко пiзнiше прийшла блiда Вiра. Вони йшли за нею до самого нашого дому. А це вже про бандитiв, i я теж забув про це писати ранiше. Зима 1923 року. Я в демiсезонному пальтi, з портфелем iз парусини, йду додому Басейною вулицею. Третя година ночi. Порожньо i тривожно кругом, бо тодi роздягали навiть i вдень. Проти мене йде один, а другий iде з Чернишевсько? вулицi, що перетина? Басейну. Iде до мене з правого боку. Але вiн далi вiд першого. Вони пересвистувались, але не розрахували, щоб вчасно зiйтись в однiй точцi, якою був я. Я ?х випередив, швидко пiшовши назустрiч першому, випнувши великi пальцi рук у кишенях. Так, щоб вiн подумав, що в мене ? зброя, i не в однiй руцi. Коли ми порiвнялися, бандит спитав мене: - Спички есть? - Нет, товарищ! - вiдповiв я, спокiйно i напружено проходячи повз нього. Так саме спокiйно я пiшов, не оглядаючись, далi. I коли я пройшов досить, то оглянувся, у свiтлi вулично? електрики побачив, що бандити на розi Чернишевсько? зiйшлися i той, другий, щось швидко говорив першому i гнiвно розмахував руками. Але за мною вони не погналися, бо, як i Сава Божко з Кириленком, думали, що в мене ? зброя. А в мене ?? й не було. L Ще на фронтi я читав вiршi Тичини в 1919 роцi, але, крiм "Бiльше не побачу сонячних очей" 1, нiчого не зрозумiв. Потiм, пiзнiше, його "Сонячнi кларнети" ввiйшли в мою душу як море акордiв i дня, i ночi, i свiтання, i заходу. Вiн чарував i полонив мене. Я жив тiльки його образами, повними музики i сонця, а то й трагiчними, як трагедiя мого народу, як я тодi думав. Да. Раннiй генiальний Тичина був вчителем мо?? поетично? юностi пiсля Шевченка, Франка, Лесi Укра?нки, Вороного, Чупринки i Олеся, бо я вчився у багатьох, мiж iншим, i у проза?кiв, як поет, а основне, я вчився у мого народу, як i вчусь у його пiсень, то трагiчних, то нiжних, то повних тако? геро?ки, що серце захлина?ться од щастя, що я син такого народу. Безкiнечно благородного, рицарського, який нiколи нiкого не поневолював, а тiльки бився за сво? мiсце на землi. Боронив свою рiдну Вкра?ну. Так от. Про Тичину. Коли я познайомився з ним живим, а не в мрiях, то мо? уявлення лишилося про нього таке, як i у мрiях. Тонкий i стрункий, зеленоокий i нiжний, вiн немов летiв у мо?х очах, мов летiв у небо слави, якого вiн, як нiхто з нас, був досто?н. Це ж був 1923 рiк, один з перших рокiв нашо? лiтературно? молодостi. Якось ми були на городi диткомуни iменi Василя Чумака 2. Був Iван Кириленко, зда?ться, Божко й iншi, яких не пам'ятаю. У Тичпни, в його генiальному вiршi "Воздвигне Вкра?на свойого Мойсея" 3, ? такi рядки: Од всiх сво?х нервiв у степ посилаю: - Поете, устань! Я ще на фронтi, коли читав: А справжня муза, неомузена, там, десь на фронтi, в нiч суху, лежить запльована, залузана на укра?нському шляху 4, - то думав, що т. Тичина сказав це про мене. А в рядках: "Поете! Устань!" я просто вiдчув, чи менi так здавалося, що вiн зверта?ться до мене, що запльованою i залузаною душею, в суху нiч лежав я з гвинтiвкою в руках на кривавому шляху Укра?ни... "Поете! Устань!" I я душею кричав великому поету нашого народу: - Якщо я чудом залишусь живим, я встану! Якось дивно переплiта?ться в менi в часi поезiя Тичини. Але це було так. Бо в боях десь у глибинi душi в мене було передчуття, що мене не вб'ють, що я ще буду жити i спiвати. Смертi я не боявся. Менi тiльки жалко було мо?х вiршiв. I буквально так, якось пiзнiше, сказав про себе Павло Григорович. Я просто жахнувся. Наче вiн - я. Але повертаюсь на город диткомуни. Павло Григорович лежав у травi i задумано i мрiйно дивився сво?ми зеленими волшебними очима в небо й iнодi на нас. Я спитав його: - Прийшов той поет, якого ви кликали? I Тичина вiдповiв: - Нi. Та я не повiрив йому. Яка дивна юнацька самовпевненiсть i вiра в сво? сили, не тiльки тi, що були в мене, а в тi, що будуть! Потiм iще летiли днi. Павло Григорович бував в сiм'? Днiпровського Iвана, куди заходив i я, i читав нам сво? харкiвськi вiршi про жорстокий годинник над головою, про цвинтар 5... I раптом вiн сказав: - А що, як я усохну?.. Ми мовчали. I далеко потiм Тичина сам вiдповiв на цей крик його стривожено? душi: "Глибинами не всохну, не вмiлiю" 6... Да. Я любив i люблю Тичину як нашого великого поета. Хоч i люблю в нiм не все. Багато вiн да? до друку так званi поетичнi вiдходи з його творчо? лабораторi?, що непоко?ли i непокоять мене, бо я знаю, який це гiгант, i ста? боляче, коли вiн iнодi, i не зовсiм iнодi, стрiля? з гармат горобцiв. Але не дивлячись на це, Тичина - генiй, i таким вiн е не тiльки для нас, а таким залишиться i для наших нащадкiв, коли ми мовно не зникнемо як нацiя. LI I от Вiра з синами покинула мене. Вона пере?хала в стару кiмнату, посварившпся зi мною навiки. Ну хай ми посварилися. Але при чому ж дiти? За що вони росли напiвсиротами? Я нiколи собi не подарую цього, як i сини мо?, що вiдмовились вiд мене. Олег навiть сказав, що коли я помру, вiн не пiде за мо?м гробом. А Коля гостро i назавжди порвав зi мною. Вiра ?х виховала в смертельнiй ненавистi до мене. Вона навiть вигадала лозунг для синiв: "Рвать и презирать". Це у мене "рвать" i мене "презирать". Ну що ж. Що посi?ш, те й пожнеш. Тяжко оголювати сво? серце, але я iнакше не можу. Моя рана не тiльки моя. Скiльки у нас родинних трагедiй! ?х навiть i не перелiчиш. Правда, ?х ста? все менше. Це показу? на змiцнення нашо? держави, i врештi ?х i зовсiм не буде. Я вiрю в це. Вiрю в гармонiйну людину комунiзму, яка переможе не тiльки морально доiсторичну людину, але переможе й смерть i стане Владарем Космосу, переможе час i простiр, стане безсмертною. Знов повертаюся назад. Як менi хочеться сказати про тих, кого уже нема мiж нами. Кого видерла з наших лав кривава рука порушникiв радянсько? заповiтностi, про тих, хто чудом лишився живим. Я написав поему "Махно" 1, за яку стiльки випив горя, що й нащадкам стане. I в цiй поемi я згадую про Примакова 2, переможця Махна, I от вiн, живий герой мо?х мрiй, запросив нас на зустрiч iз ним у квартирi Ра?си Азарх 3, яка говорила нам, шо вона командувала бойовими дiлянками фронтiв. А менi щось не вiрилось. I товариш Примаков спитав ??: - А помнишь, как ты командовала санитарным участком фронта? Ну, санiтарна i бойова дiлянки мають чималу дистанцiю. Видно, Азарх дуже хотiлося, щоб я або хто iнший оспiвав ?? як геро?ню громадянсько? вiйни. Але чому вона не щира? Хiба серед медробiтникiв громадянсько? вiйни не було геро?в? Примакову я читав "Махна", i вiн менi сказав, що коли почнеться вiйна, то забере мене до себе. Але ще до вiйни його забрала смерть, такого морально чистого, безмежно хороброго i прекрасного полководця буремних днiв на Укра?нi. Так само i Пилипенка забрала та ж смерть, що зветься "порушенням радянсько? законностi", i Епiка 4, Кулiша, i багатьох, що чесними i чистими очима дивляться на нас iз вiчностi, повними слiз i любовi до народу, за яку вонп пiшли в безсмертя, бо пам'ять про них вiчно горiтиме в наших серцях. Звичайно, лiтература у нас творилася не кулаками, як, звичайно, дехто з мо?х "друзiв" почне менi дорiкати, зважаючи на описанi мною кулачнi епiзоди. Але я ?х описав не для смiху, а щоб показати, як пристрасна любов до лiтератури керувала нами, що iнодi ми забували навiть, що ми люди, i ставали троглодитами, знов таки ж з безмежно? любовi до слова, що ? душею нашого народу. Я написав поему "ДПУ" 5, i коли прочитав ?? однiй сво?й знайомiй, вона сказала: - Насколько мне помнится из истории русской литературы, в ней никто не воспевал жандармов. Я перестав бути знайомим цi?? дiвчини. На чекiстiв, справжнiх чекiстiв, я дивився крiзь святий образ Дзержинського. Iменно вiра в нашi органи безпеки i любов до них керували мною в поемi "ДПУ". Азарх була, зда?ться, головредактором ДВУ 6, i коли вона прочитала в поемi, що в отамана бандитiв карi очi, а в чекiста, що його вартував, свiтлi, то вона сказала: - Измени цвет глаз, и вообще, за это противопоставление карих глаз светлым тебе может крепко влететь. Але я колiр у очей не мiняв i менi "крепко" не влетiло. Взагалi, тодi дуже чiплялися до лiрики i в серце мо? встромляли тисячi ножiв рiзнi лiтературнi шавки, внаслiдок чого я написав збiрку поезiй "Серце" 7. Коли почалися арешти укра?нських радянських письменникiв, то менi страшно стало, що розбивалася моя вiра в людей. Я, ми знали дану людину як хорошу, чесну, радянську, - раптом вона - ворог народу. I так удар за ударом, i все в душу. душу народу, бо письменники - виразники народно? душi. LII На робiтфацi вчилася зi мною на одному триместрi Б?л?нькая-Ситниченко, що вхожа була до т. Затонського 1 - тодi наркома освiти. Б?л?нькая повела мене до нього на квартиру, i вiн, великоголовий i широкоплечий, за столом здавався менi високим, а як вийшов з-за столу, то передi мною стояла людина маленького зросту з широким i високим чолом фiлософа. Його чорнi, а може, синi (це ж при електрицi) очi були повнi блиску й мудростi. Я читав йому вiршi, i вiн мене назвав "поэтом гражданских набегов" i дав наказ дати менi через секцiю наукових робiтникiв окрему кiмнату. Але коли я написав поему "Махно", Беленькая говорила його думку про мене: "Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш". Якось, уже пiсля дискусiй з троцькiстами, ми, робiтфакiвцi, почали говорити про Пушкiна, i я сказав, що Леiгiн любив Пушкiна через соцiальну спорiдненiсть iз ним, що естетично Ленiн був вихований у такому ж оточеннi, як i Пушкiн, себто тому, що Ленiн i Пушкiн дворянського походження. Що Ленiн полiтичне для мене вождь, а от щодо поетичнiiх симпатiй, то я з ним не згоден. Гурiнштейн, Мiлл?р, Б?ленькая й iншi накинулись на мене, як на ворога. Потiм перескочили на революцiю. Мiлл?р сказав: - Каждый стон раненого красноармейца - музыка. Я крикнув: - Ти садист i мерзавець! А Б?л?нькая-Ситниченко крикнула менi: - Революция - это напор! Я: - Кинь! Ти ховалась десь по куточках i не зна?ш революцi?! Словом, на мене полетiли заяви, i мене викликали на партбюро робiтфаку. I знову всi накинулися на мене за Ленiна. Я ?м говорив, що я Ленiна люблю, що я за його iде?, якi стали iдеями всього трудового народу, iшов на смерть. Але менi не повiрили. Тодi я сказав: - Если уж правильно рассуждать, то я принес партии пользы больше, чем вы все вместе взятые. Один з членiв бюро аж пiдскочив на мiсцi: - Ого! Сильно сказано! Я бачив, що питання сто?ть так, що все бюро за виключення мене з партi?. Я, в силу сво?? полiтично? розхристаностi i покладання надiй бiльше на класовий iнстинкт, а не на знання уставу i теорi? партi?, не знав, що за партквиток можна боротись аж до ЦК ВКП(б), i тiльки коли вiн санкцiону? виключення з партi?, тiльки тодi треба здати партквиток. I, заранi знаючи рiшення бюро, я вклав руку в кишеню пiджака, що бiля серця. Всi пополотнiли... (Думали, що в мене зброя). I коли я з кишенi витяг партквиток, всi раптом i з полегшенням зiтхнули. Коли розбирали рiшення бюро на загальних зборах, я був дома, бо подав заяву (Гурiнштейн була секретарем партбюро робфаку), що я здав партквиток у станi нервового вибуху i що прошу партквиток менi повернутi?, але справу хай розглядають без мене, бо я боюсь наробити ще чогось iстеричного. Гурiнштейн мо?? заяви зборам не читала, i тi товаришi, що боронили мене, були обеззбро?нi, коли на запитання: "А де ж Сосюра?" - Гурiнштейн вiдповiла: - А Сосюра ходит в коридоре. Ему стыдно быть на собрании. На партбюро IНО рiшення про виключення мене з партi? було стверджено бiльшiстю двох голосiв проти одного. Але наспiла партiйна чистка. Головою комiсi? по чистцi у нас був т. Касторов, старий бiльшовик. Коли мене викликали, я зайшов до кiмнати, де за довгим столом, накритим червоним, сидiли... робiтники. Змалку рiднi обличчя глянули на мене очима мого заводу: - Ваш партбилет? - У меня его нету. Рассказать вам, почему у меня его нет? Т. Касторов так чуло, як батько, нахилився до мене i каже: - Расскажите! I я розповiв, як мене цькували троцькiсти типу Гурiнштейн, яка, коли висували кандидатiв до Рад, пропонувала висувати сво?х, бо робiтники не вмiють думати, що треба думати за них, про фразу Мiлл?ра, що "каждый стон раненого красноармейца - музыка" i ще багато. Тодi т. Касторов каже: - Все это правильно. Но вот вы, пролетарский поэт, как же вы могли сдать партбилет? Ведь он должен быть, как сердце. А разве сердце можно вынуть из груди и отдать? Сдать партбилет - это политическое самоубийство. Без партбилета, как и без сердца, для коммуниста нет жизни. Пролетарскому поэту надо это знать. I от прийшов час оголошення результатiв чистки. Ми всi прийшли, хто з надi?ю, хто з тривогою. Була тривога i у мене. Нарештi заходить комiсiя. Першим зайшов секретар комiсi? i привiтався зi мною. Я подумав: "Мабуть, не виключили, раз вiта?ться". I менi стало свiтлiше на душi. Але тривога не проходила, хоч до не? при?дналась i бiлокрила надiя. Почали читати прiзвища тих, кого залишили, кому рiзнi партпокарання, кого виключили. Номер мого партквитка був 279305. Читали спочатку номер партквитка, потiм прiзвище. I от Б?л?нькая-Ситниченко. Забув, яке покарання за те, що вона приписала собi партстаж з 1915 року, а сама вона член партi? з 1917-го. Та ще й що вона за громадянсько? вiйни бiльше була в командировках. Гурiнштейн: "За неизжитую психологию Бунда 2 из партии исключить". Гурiнштейн тяжко зiтхнула i, наче з не? випустили повiтря, як порожнiй мiшок, опала на стiльцi. Я грiшним дiлом дуже зрадiв, що ?? спiткала така смертна для комунiстки доля. I от нарештi Сосюра: "За сдачу партийного билета вынести строгий выговор с предупреждением". А Ленiн дивиться на мене з стiни, тепло усмiха?ться сво?ми мудрими примруженими очима i наче каже: "Признайся! Ти ж для красного слова, щоб бути оригiнальним, говорив проти мо?? любовi до Пушкiна. Ти теж його любиш!" I душа моя вiдповiла Ленiну: "Люблю! А ще дужче люблю тебе, великий, безсмертний!" I, повний щастя, я глянув на свiт так, як я дивився, коли мене, замiсть розстрiляти, червонi брати прийняли в сво? лави бiйцiв за весь бiдний народ. Перший арешт, як писав Хвильовий у сво?му листi перед самогубством, "перший пострiл по нашiй генерацi?" (не по "Новiй генерацi?" Полiщука, яка складалася з одного його, а по генерацi? письменникiв, якi творчо йшли за Хвильовим), перший арешт був арешт Мiшi Ялового 3, якого ми всi дуже любили, прекрасного комунiста i людини, поета (Юлiан Шпол) i проза?ка ("Золотi лисенята" - роман). Не марно ми всi називали його Мiшою, ласкаво, як улюбленого брата. Яка це була сонячна людина! Коли вiн був секретарем редакцi? журналу "Червоний шлях" i я йому принiс уривок iз "Третьо? Роти" ("З минулого"), вiн прочитав його (це про кривавий перiод мого перебування в Петлюри) i сказав менi: я: Не советую тебе печатать! Почему? Вiн: - Слишком пристальное внимание. Я сказав: - Друкуй. Грiшним дiлом, я, коли його заарештували (а ми ж вiрили нашим органам безпеки), подумав, що "пристальное внимание" було скероване на нього, що в нього була совiсть не чиста i вiя, вважаючи мене теж за грiшника, застерiгав мене словами: "Слишком пристальное внимание". А тепер виявилося, що совiсть його перед революцi?ю чиста, як сльоза, як i багатьох, що пiсля нього пiшли в небуття з жахом у серцi. Вони ж думали, що гинуть од руки сво?х, а це був iдейний жах, найстрашнiший. Бо коли умира?ш од руки ворога, то ти знавш: духовно - ти не умреш, тебе нiколи не забудуть червонi брати, а коли умира?ш од руки сво?х, як ворог народу, це страшно, бо це не тiльки фiзична, але й духовна смерть. За арештом Ялового пролунав пострiл iз браунiнга, яким Микола Хвильовий розбив собi череп, i його генiальний мозок криваво розбризкав стiну його кiмнати, де вiн творив, клянусь серцем, тiльки з любовi до свого народу. А Н.4 хоче Хвильового вбити духовно. Нi! Хвильовий як письменник, як генiй, безсмертний. I не Н., який ходив пiд столом, а то може, й на свiтi його не було, коли ми з Хвильовим одкривали першi сторiнки Жовтнево? лiтератури, не Н., цьому лiтературному флюгеровi, вбити пам'ять генiального сина Революцi?, що був бiйцем багряного Трибуналу Комуни, а загинув од чорного трибуналу, тiльки не Комуни, а тих, хто амiйпо вислизнув з-пiд контролю партi? i хотiв мечем диктатури пролетарiату знищити завоювання Жовтня. Але з кривавих рук ворогiв народу, що дiяли iменем народу. вибили меч руки партi? i вiддали його знову в чеснi й святi руки синiв Дзержинського. LIII Я повернуся ще трохи назад, власне, не трохи, а далеко назад. Коли ми з Хвильовим прийшли в Жовтневу укра?нську лiтературу, то були в нiй Еллан, Кулик, Коряк, Доленго i почали приходити до нас: Йогансен, потiм при?хав iз Галичини Валерiан Полiщук, з'явилися Копиленко i Сенченко. Я не кажу про Ки?в, де засiяла така зоря Жовтнево? поезi?, як Василь Чумак (пiсню якого - "Бiльше надi?, брати!"-ми спiвали на робфацi). Чумак i ще Залi?вчий 1, що першого покололи багнетом в пiдвалах денiкiнсько? контррозвiдки, а другий геро?чно загинув пiд час повстання проти гетьманцiв у Чернiговi. Ну, i звичайно, Тичина. Словом, ми почали творити укра?нську лiтературу Жовтня, коли нас можна було порахувати на пальцях. А лiтвечори в сельбудi! Яке це було щастя, коли нашi молодi серця билися, як одне серце, в ?днаннi з такими ж, як i ми, молодими читачами, що так же, як i ми, любили рiдне художн? слово. Як чудово знав сучасну росiйську лiтературу i пропагував ?? серед нас, письменникiв, Копиленко, як вiн вiтав все нове i прекрасне в нiй, як любив вiн все нове в лiтературi Укра?ни! А Сенченко Iван! Безумовно, в його перших вiршах (та й Копилепко починав, як поет) було дихання генiальностi, у вiршах про нове, радянське мiсто, якi вiн вмонтовував у свою прозу зi скульптурними образами. Жалко, що Iван чомусь покинув писати вiршi i, зачарований прозою, остаточно закохався в не?, щоб бути вiрним ?й до кiнця. I тихий, i мудрий Доленго Мiша, якого я дуже любив як лiтературного труженика, трохи чудного i химерного поета, але iменно цим i привабливого, чудесного критика з тонким художнiм смаком. Його я люблю й зараз. I зараз вiн такий же, як i був, тихий i мудрий. А Еллан! Перший пiсля Кулика живий поет, якого я, ще початкiвець, побачив i полюбив всi?ю душею за сталевi синi очi з гострим холодом у зiницях, коли вiн хвилювався, владно стисненi губи, коли говорив про завдання жовтнево? поезi?. Солдати, солдати, солдати пiд знаком червоних зiрок!. Або: Нiжно iскрять апарати Кремля на словах манiфесту-декрету... Ну i, звичайно, "Ударом зрушив комунар..." i "Повстання". Так. Вiн був i другом, i вчителем для таких, як я. Вiчно для других i нiколи - для себе. Такий Василь чудесний i всiм ?ством вiдданий комунiзму богатир духу, який все особисте пiдкорив загальному, i таким i пiшов вiд нас, коли його огняне серце перестало битися для революцi?, щоб битися вiчно в рядках його поезiй, що вiн залишив нам i нашим нащадкам. Як я ?х всiх любив! I Хвильового, i Коряка, i Пилипенка, i Йогансена (поета-чародiя), i Копиленка, i всiх, хто запалив сво? серце огнем любовi для народу i свiтив ним сво?му народу на шляхах його геро?чних шукань. Про кожного трудно сказати, майже неможливо, бо нас ставало все бiльше. Але всi вони злилися для мене в один образ, який менi свiтить iз днiв нашо? юностi, i цей образ нiколи не погасне для мо?х очей... А коли мо? очi погаснуть, вiн буде свiтити для очей мого безсмертного укра?нського народу... I от Хвильовий застрелився, застрелився Скрипник 2, якого я любив всiм серцем i дивився як [i] на мого комунiстичного батька, називаючи "червоним левом Революцi?". Нас викликали на бюро Дзержинського райкому - Кулiша, Досвiтнього 3, Касьяненка 4 i мене, щоб ми сказали про сво? ставлення до самогубства Хвильового i Скрипника. Секретарем райкому була висока енергiйна жiнка (забув ?? прiзвище), що дала нам слово. Ну, всi виступали, як бог на душу положе. Та от виступа? вiйськовий у шинелi, з перев'язаною бинтами головою (я ще не виступав), i каже: - Кто не знает такого поэта, как Сосюру. У нас есть сведения, что Сосюра имел со Скрыпником связь не только как с наркомом просвещения, а еще и по линиям, которые сейчас выясняются... I коли менi було дане слово, я сказав: - Товарищ с перевязанной головой сказал о каких-то "иных" линиях моей связи со Скрыпником. Пусть это остается на его совести. Недаром у него перевязана голова. Кроме писем к т. Скрыпнику, в которых я каялся ему в своих уклонах как поэт, т. к. я смотрел на него, как на партийного руководителя, "математика Революции", как я называл его в письмах, да нескольких посещений его на дому, где я читал ему по его просьбе своп стихи, никаких "иных линий" связи с ним у меня не было. Пусть товарищ с перевязанной головой скажет откровенно, какие еще "иные" связи были у меня со Скрыпником. Все здесь коммунисты и сказать про это надо, не пряча его во мраке, и не пугать меня бессмысленными угрозами, т. к., клянусь, товарищи, что он и другие, даже не с перевязанными головами, будут выяснять эти мифические "иные линии" связи со Скрыпником до второго пришествия, а так как его никогда но будет, то и никогда не выяснят этих глупо выдуманных с чужого голоса "иных линий" связи с так страшно ушедшим от нас человеком. Я вiрив тому, як офiцiйно трактувалися смерть Хвильового i Скрипника, i щиро сказав, що я любив цих людей i що менi дуже тяжко розчаровуватися в них. Що я засуджую ?х самогубство, як жах вiдповiдальностi перед Трибуналом Комуни, як ганебне дезертирство. Секретар райкому сказала, що виступи Кулiша, Досвiтнього i Касьяненка незадовiльнi, а мiй виступ вона визнала щирим, i що вiн задовольня? ??. З цим погодились iншi. I ще я пам'ятаю. Сонячний день, хвiртку двору будинку "Слово", бiля яко? стояли Досвiтнiй i Епiк. Я чимось був дуже обурений, а вони лагiдно мене заспокоювали, казали, що все добре, а над ними, молодими, стрункими i красивими, смерть iз тьми вже замахнулася сво?ю гострою i безпощадною косою... А може, й знали, бо за ними вже ходили ?? двоногi тiнi... LIV Що я забув написати про саме прекрасне i про саме страшне в мо?му життi - про любов i голод. Голод тiльки торкнувся нас iз Марi?ю сво?м чорним крилом, але багатьох, багатьох вiн не тiльки торкнувся, але i штовхнув у незлiченнi могили на мо?й милiй Укра?нi. Почалася колективiзацiя. Вона йшла нереальними темпами, масовим порядком, i з'явилася стаття Сталiна "Головокружение от успехов". Потiм, трохи пiзнiше, в 1932 роцi, в Кисловодську, один хворий на астму старий бiльшовик менi казав: "Все как будто хорошо по статье Сталина о головокружении. Но меня, душу мою терзает черная кошка сомнений... Почему Сталин одной рукой пишет статью "Головокружение от успехов", а другой рукой подписывает тайную инструкцию о прежних бешеных темпах коллективизации". Якось дивно писати про любов на цьому страшному фонi страждань мiлiонiв, i я скажу просто. Мене посилали в Сталiне для лiтроботи з початкiвцями на мiсяць. Я зайшов до Вiри i спитав ?? (я iнодi заходив до синiв): - Если я встречу человека, которого полюблю на всю _жизнь,_ ты разрешишь мне жениться? I мертво вiдповiли губи людини, про яку я писав вiрш "Так нiхто не кохав": - Разрешу. I я в Сталiне одружився з мо?м синьооким щастям i горем, що полюбив на все життя. Я з Марi?ю 1 при?хав з Донбасу в Харкiв. Якось на вулицi я познайомив Вiру з Марi?ю, i Вiра, блiда, з затисненими од суму i гнiву вустами, процiдила крiзь них сво?й подрузi, коли вони одходили од мене: - А она красивая... I от почався голод. На вiтринах продовольчих магазинiв були тiльки одпнокi бiлi головки капусти та iнодi картоплини. Продавцям нiчого було робити, i вони сумно й безпорадно стояли всi в бiлому, як у китайському траурi, за прилавками. По вулицях ходили так же, як за безробiття в часи непу, тiльки без пилок i сокир, селяни в свитках, голоднi мо? брати, вони од голоду вже не могли ходити, i ?х звозили у призначенi мiсця. Iнодi вони ходили по квартирах нашого будинку "Слово", але на високi поверхи вони вже не могли пiднiматись. Я жив на другому поверсi, i коли вони заходили до мене, то я мiг дiлитися з ними тiльки хлiбом, бо нiчого iншого в нас не було. Ми й самi ?ли тiльки один раз на день i робили все можливе, щоб син ?в тричi на день. А вони, худi й жовтi, як вiск, ледве молили зсохлими й гарячими од внутрiшнього пожару губами: - Хоч би шматочок м'яса!.. А де я його мiг узяти?.. I от напiвпомерклi очi страдникiв мого народу з тяжким докором дивились у мою залиту сльозами душу, i ?х муки страшно вгрузали в не?, щоб в 1934 роцi вибухнути гiпоманiакальним пожаром. Ми, напiвголоднi, сто?мо бiля вiкна нашо? письменницько? ?дальнi, на першому поверсi нашого крила "Слова", а дружина одного вiдомого письменника, що чудом залишився живим пiсля страшних поневiрянь "де Макар телят не ганяв", сто?ть (дружина) над нами на сходах i з глузливою зверхнiстю каже нам: - А ми цими обiдами году?мо наших цуценят... Я зненавидiв ?? за цю фразу, i коли ?? репресували, то подумав: "Так цiй куркульцi i треба!" I от 1933 рiк. Мене послали на Нiкопольщину, власне, в самий Нiкополь, на будiвництво трубного заводу. Я по?хав з дружиною, а син лишився дома з ?? сестрою. Крiм того, що я був на будiвництвi, помiчник начполiтвiддiлу показав менi рибальськi артiлi i артiлi колективiстичнi. Коли ми йшли з околицi в одне село (вже починала зеленiти весна), ми побачили маленьку дiвчинку, що опухлими руками зривала з зеленого куща якiсь ягiдки, ще зеленi... Од цих бiдних опухлих ручок серце мо? мов зупинилось i весь свiт захитався в менi i навколо... Але це було тiльки мить, i я повернувся до життя. Заходили в село. Iдемо в колгоспний дитсадок, що мiстився в сара?, власне, ?дальня дитсадка. Дiти сидять навпочiпки коло круглого низенького столу, ?дять дерев'яними ложками, всi з однi?? миски. Одна дiвчинка набере ложку мутiю? рiдiти, пiднесе до губок, проковтне i оближе ложку, а потiм знову, проковтне i оближе ложку, а потiм знову, проковтне i оближе. Мп ?? пита?мо: - Для чого ти так робиш? А вона: - Щоб довше ?сти... Боже мiй! Я бачив тiльки краплю страждань мого народу, та й тi краплi падали, як вогнянi, на мо? серце, i пропiкали його наскрiзь. А писати про те, що менi розповiдали iншi, я не можу, бо в мене i так страшно горить лице i гостро болить потилиця. LV Ще задовго до цього жахливого, що нам довелось пережити i не поламатися, а вистояти в морi трупiв i на сво?х плечах (я кажу про весь народ) понести й далi святий тягар труда во iм'я комунiзму, бо навiть те, що робилося iменем робiтничого класу, iменем партi?, не одiрвало селян од робiтникiв, не викликало страшного повстання, як акту соцiального само?убства, на яке штовхали народ наш чорнi руки ворогiв i лiвих загибникiв, що колективiзували народ пiд дулом нагана. Святий наш народ. Вiн усе витримав, i навiть такi страшнi жертви не захитали його вiри в партiю. Настiльки полiтичне вирiс наш народ, що вiн не тiльки вiдчуаав, але й знав, що партiя веде його лiнiю, але ?? перекручували всi, хто був зацiкавлений в дискредитацi? Радянсько? влади перед укра?нським народом, який був i ? Радянська влада, як i росiйський народ, як всi народи-брати. А який дурень сам устромить ножа в сво? серце? Так i наш народ. Хоч i ? страшне прислiв'я, вигадане виродками людства, яке наводить [...] 1 в одному з сво?х романiв: "Не надо человека вешать, а надо его довести до такого состояния, чтобы он сам повесился". Я вважаю, що це прислiв'я перевершу? всi i?зу?тськi "iдейнi" концепцi?. Але, повторюю, народ наш витримав, i в цьому його безсмертя, i я горджусь мо?м народом i молюся йому, як колись молився богу. Тiльки народ мiй витримав, а я - нi, бо захворiв психiчно. Про це потiм. LVI Пробачте, любi читачi, що я вже вживаю методи кiнонапливу i повертаюсь усе назад, але це не вiд того, що я забудько, а щоб краще iти вперед i яснiше було те, що буде. В 1929 роцi ми, укра?нськi письменники, - пiсля дружнього вiзиту до синьооко? сестри Укра?ни Бiлорусi?, де я близько i рiдно узнав чудесних i свiтлих Михася Чарота 1, Дубовку 2, Александровича 3, не кажучи вже про таких велетнiв, як Якуб Колас 4 i Янка Купала 5. Ми по?хали з таким же вiзитом до бiляво? сестри Укра?ни, могучо? сестри всiх радянських народiв, до Росi?, в Москву. I от Москва... Не така, як зараз, що наче летить у гуркотi i дзвонi, в гiгантському розгонi до щастя, а швидше велике село, але така ж рiдна, як i зараз. Нас приймав товариш Сталiн в примiщеннi ЦК ВКП(б). Але перед тим, як зайшов вiн. з нами розмовляв дуже калiченою укра?нською мовою Каганович, i це мене дуже дратувало. I от зайшов товариш Сталiн. Всi на нього дивилися побожно, а коли т. Сталiн щось спитав, то Кулик, як школяр, пiдняв руку, i я бачив, як пiд столом у нього од пiдхалiмського захвату дрiбно трусилася лiва нога... Менi й Пилипенковi дуже хотiлося ?сти, а може, i з яко?сь пiдсвiдомо? бравади ми з ним в пiв-уха слухали тов. Сталiна, бо пили чай i за?дали його бутербродами з ковбасою. Але мене навiчно вразили слова людини, в образi яко? ми бачили партiю, народ. Вiн уособлював в собi для нас все, i природу нашу, що народ змiнював сво?м геро?чним трудом i цим самим змiнювався сам, i найсвятiше в свiтi - Вiтчизну: - Я получаю письма со всего Советского Союза, в которых мне пишут следующее: "Зачем развивать национальные культуры? Не лучше ли делать на общепонятном языке (подразумевается под этим русский)", - каже т. Сталiн. - Все это глупости. Только прп полном ц всемерном развитии национальных культур мы прийдем к культуре интернациональной. Иного пути нет п не может быть. I цi слова нашого вождя, як золотий дороговказ, свiтили менi в темнi ночi мо?х хитань у мовному питаннi, в мо?й безкiнченнiй муцi й тривозi за душу мого народу, за укра?нську мову. I цi хитання ще й зараз потрясають мене, i я не сплю ночами i все думаю, думаю... Я вважаю неправильним твердження товариша Кпрпченка (вiн сказав це на прийомi укра?нських письменникiв у себе, в ЦК КПУ, коли працював на Укра?нi): "Укра?на - не Болгарiя". Так. Укра?на не Болгарiя, а Укра?на, або укра?нський народ, не давав права нi Корнiйчуковi6, нi Бiлодiдовi7 говорити, що укра?нський народ- двомовна нацiя. У мене серце облива?ться кров'ю од гнiву i обурення на цих людей. Ну,Кириченко помиля?ться! Але нi Корнiйчук, нi Бiлодiд не "помиляються", вони це говорили тому, що бони самi двомовнi, i накидали це укра?нському 45-мiлiонному народовi бюрократично, якщо не сказати гiрше, розписувались за безсмертя, перед яким вони тiльки ? прах! Да, Укра?на - не Болгарiя. В Болгарi? болгарська мова не зазнала долi укра?нсько?, хоч як ?? турки не зживали з свiту. Але росiйське самодержавство, взявши собi на допомогу страшного спiльника - православi?, призвело наш народ до того (майже за 300 рокiв), що вiн забув сво? iм'я (нам же навiть забороняли в церквах молитись своью мовою, не кажучи вже про школи), i коли питали укра?нцiв, хто вони, то була тiльки одна страшна вiдповiдь: "Ми- православнi". I от тепер великодержавнi шовiнiсти усiх мастей беруть собi в спiльники росiйську мову, щоб асимiлювати наш народ в росiйськiй культурi. Невже це потрiбно великому, святому i благородному росiйському народовi ("Повинную голову и меч не сечет", "Лежачого не б'ють!")? Нi! Росiйський народ не акула, а наш великий брат, i не марно радянський Рил??в 8 - прекрасний росiйський поет Прокоф'?в 9-виступив в журналi "Огонек" на захист укра?нсько? мови, як перед тим товариш Софронов10 -_ теж один з кращих синiв нашого пiвнiчного брата - вiдповiв на крик мого серця, коли вiн був на Укра?нi, на "Любiть Укра?ну" вiн благородно i мужньо вiдповiв: - Люби Укра?ну! От справжнi сини Росi?, а ?х сiмдесят, якщо не бiльше мiлiонiв, i всi вони так думають, i всi вони люблять Укра?ну святою братньою любов'ю, i вiра в це розвiю? пiч мо?? душi, i в нiй вста? залитий сльозами свiтанку день, що у нас ? великий спiльник i вiн не вiддасть на поталу нашу укра?нську мову всiляким воробйошш i бiлодiдам. Я залiзно вiрю в це, як вiрю в безсмертя мого народу, якому мол