------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Високоповажному артистовi
   Миколi Карповичу Садовському
   присвячу? автор


   Драма в 5 дiях

   ДIЙОВI ЛЮДЕ:

   I в а н А н д р i й о в и ч Л я ш е н к о - 60 лiт,  багатий  пан,  але
зовсiм простий; iначе говорить не може, як по-укра?нськи.
   А н н а П е  т  р  i  в  н  а  -  40  лiт,  його  жiнка;  закида  часом
по-укра?нськи, моди ради.
   Н и к о л а й С т е п а н о в и ч Б ? л о х  в  о  с  т  о  в  -  кузен
Ляшенчихи, ЗО лiт; фатуватий.
   З i з i - дочка Ляшенкiв; манiрне дiвча, 13 лiт.
   М и х а й л о - син ?х, 22-х лiт, студент; чистюк i джигун.
   П а в л о Ч у б а н ь - його товариш, 25 лiт; уже лiкар. Бiдна одiж.
   Ж о з е ф i н а - швейцарка, учителька.
   К а т р я Д з в о н а р i в н а - дiвчина молода, селянка.
   Г о р п и н а Д з в о н а р и х а - ?? мати, недужа й слаба.
   Д м и т р о К о в б а н ь - парубок, годованець Дзвонарiв.
   П а ш к а - подруга Катрi.
   С т е п а н и д а - покритка, п'яничка й плетуха.
   Ш л ь о м а - жид, орендар.
   Х а р л а м п i й - старий лакей.
   А н н у ш к а - поко?вка; вертка на всi заставки.
   С е л я н е, с о ц ь к i, п а р у б к и, д i в ч а т а, д в о р о в i.

   Дi?ться на правiм березi Днiпра, з початку 60-х рокiв.

   Мiж 1-ю i 2-ю дi?ю мина два тижнi; мiж 2-ю i 3-ю - мiсяць;  мiж  3-ю  i
4-ю - два мiсяцi.

   ДIЯ ПЕРША

   Панський садок. Налiво вiд слухачiв - стiна офiцини; вiкна  й  дверi  з
ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено  барканом
з хвiрткою; за барканом - вулиця. Просто - дорiжки, луговина, дерева;  мiж
дерев далi блищить став, а з-за його визира панський будинок.

   В И Х I Д I

   Михайло, розкiшне по-укра?нськи одягнений, лежить без жупана;  далi  на
луговинi Жозефiна i Зiзi гуляють в м'яча.

   М и х а й л о (курить сигару). Славно покачатись на травi пiсля купання
i затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лiнощi обсiли: сьогоднi уже
й  до  школи  не  пiшов.  (Потяга?ться).  Та  з  цi?ю  дрiбнотою  нудно  й
воловодитись... тiльки Павло й зможе!
   Г о л о с и (за вiкном). Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са!
   П а в л о (за вiкном). Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись.
   Г о л о с и (за вiкном). Оса! Роса! Коса! Носа!
   М и х а й л о. Товчи, товчи! А я полежу та понiжусь: тут у холодку  так
славно! Вiтрець подиха; пахощами якимись тягне, - зда?ться, липа розцвiла.
Читати навiть не хочеться: отак би лежав, затопивши очi  у  те  сине  море
блакитi, та зорив би за хмариною.
   З i з i (здалека). Тiбора! Тiбора! Пiль!!
   Ж о з е ф i н а. Ту-бо!  Ту-бо!  Laissez  non  mouchojr*  (*Лишiть  мою
хустку (франц.).). Вi не карош!
   З i з i. Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви!
   Ж о з е ф i н а. Вi не рвi!
   М и х а й л о. Не руш собаки! Лиши менi зараз!
   З i з i. Так й послушала! Тибора, иси, иси!  (Бiга,  трiпле  платок,  а
собака рве).
   М и х а й л о. Лиши, кажу! А то встану та вуха намну!
   З i з i. Попробуй! Я маме скажу! Мужик!
   М и х а й л о. Чекай же! (Уста?).

   Зiзi тiка; за нею спiшить Жозефiна.

   Як розпустилась! Ну, я з матiр'ю побалакаю про тебе! (Знов ляга?).
   П а в л о (з-за вiкна). А це коло бича - обiд, бачите? То  вимовля?ться
- р-р-р-р! Кажiть!
   Г о л о с и. Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р!
   М и х а й л о. I не обридне йому? Уже я б такий, щоб i обiдати,  а  вiн
таки працю?. Усе за дiлом якимсь. На вулицю  ледве  затяг,  та  й  то  вже
етнографi? ради... А яка хороша  Катря  Дзвонарiвна,  таки  просто  i  мiж
паннами красунею була б, та й годi! Очi -  карi,  але  глибокi,  темнi;  а
погляд  -  такий  милий,  лагiдний,  любий,  що  аж  пронизу?  душу  тихим
променем... Тiльки  мiж  брiвок  рисочка;  вона  нада?  i  якусь  думнiсть
личеньку, i якусь силу вдачi. Щось оце не  було  ??;  треба  б  довiдатись
через Пашку.

   В И Х I Д II

   Анна Петрiвна пiд руку з Б?лохвостовим.

   А н н а П е т р i в н а (до Б?лохвостова).  Я  тебя  непременно  с  ним
познакомлю. Он оригинал большой; знаешь, из зтих новых.
   Б ? л о х в о с т о в. Ну, уволь, ma chere* (*Моя  люба  (франц.).);  я
этих новых терпеть не могу; занесет гиль, а попробуй  возражать  -  сейчас
подлецом выругает.
   А н н а П е т р i в н а. Ну нет; m-eur  Поль  очень  умный  й  честный,
нетронутая такая натура. Michel! Где твой Павло?
   М и х а й л о (схоплю?ться). А, мама! Микола! (Цiлу? у матерi руку, а з
Миколою обнiма?ться). Павло ще й досi з школярами у офiцинах там.
   А н н а П е т р i в н а. Я пойду позову его. (Iде на  гайок,  зазира  i
вступа в хату).
   М и х а й л о. Ну, Миколо, давно ми з тобою бачились!
   Б ? л о х в о с т о в. Давно,  давно.  Поздравить  можно  с  окончанием
университета?
   М и х а й л о. Ще не зовсiм.
   Б ? л о х в о с т о в. Передержка или диссертация только?
   М и х а й л о. Дисертацiя.
   Б ? л о х в о с т о в. Молодец! Ну, куда ж после  направишь  стопы?  На
коронную или на ораторскую трибуну?
   М й х а й л о. Нi туди, нi туди.
   Б ? л о х в о с т о в. Как так? Свободным художником? Sans profession?*
(*Без певного фаху (франц.).)
   М и х а й л о. Sans profession!
   Б ? л о х в о с т о в. Понимаю: отдохнуть желаем, пожуировать?
   М и х а й л о. Нi од кого не залежать, а працювати там, де менi мило, -
на користь народовi!
   Б ? л о х в о с т о в. А! Ты хлопоман еn forme?* (*Справжнiй,  формений
(франц.).) У вас  там  других  диалектов,  кроме  вашего  выдуманного,  не
допускается?
   М и х а й л о. Видуманий? Для неука дуже легкий  спосiб  зрiкатись:  не
бачив Америки - значить, нема, не  чув  про  Канта  -  значить,  вигадали!
Розмовлять на другiй мовi з тобою не буду; не для того, що не вмiю, бо  ми
руську лiтературу незгiрш вашого проковтнули,  а  для  того,  що  не  хочу
потурати тво?й писi! Живеш в Укра?нi, то знай ?? й мову!
   Б ? л о х в о  с  т  о  в.  Очень  укорительно,  но  не  вразумительно.
Рremierement* (*По-перше (франц.).), с пейзанами в философские дебаты я не
вступаю;  лексикон  с  ними   очень   короток:   личные   объяснения   все
исчерпываются лишь просьбою об отмене  штрафов.  Secondement:*  (*По-друге
(франц.).). кормление от земли не обязывает меня,  надеюсь,  обратиться  в
дохристианского  дикаря  для  поклонения  ей,  как  богине.  И,   наконец,
в-тр?гьих, я  -  за  культуру.  Циви-ли-за-ция,  civilisation,  mon  cher*
(*Цивiлiзацiя,  мiй  любий  (франц.).),  приводит  все  языки   к   одному
знаменателю, то есть к такому, в котором все остальные будут  содержаться.
А ваш украинофильский идеал подходит, кажется, к  идеалу  рака.  С'еst  le
mot!* (*Оце слушний вираз (франц.).).
   М и х а й л о. Стара байка! Хто тобi казав,  що  ми  бажа?мо  вернутись
назад? Брехня, ваше-цi, проше: я стою бiльш за просвiту,  нiж  ти!  У  вас
тiльки    накрадено    високих    слiв:     "цивилизация",     "культура",
"общечеловеческие интересы"! Ти за цiвiлiзацiю - на словах, а в  серцi  ??
ненавидиш, бо з нею непевнi будуть штрапи! Чи буде колись одна мова, чи нi
- про те не нам знати, а от, що всякий примус,  всяке  руйнування  природи
ради переробу ?? пiд один аршин - вадить i кравцевi,  i  сукнi,  -  то  це
кожному звiсно. Кожному народовi бажа?ться виробити  собi  такi  форми,  у
яких  йому  найпридобнiше.  Кожному  народовi  у   сво?й   власнiй   одежi
найвiльнiше, найзручнiше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з
народом; а ми сто?мо за освiту меншого брата, за народне щастя, за правду!
   Б ? л о х в о с т о в. Однако ты красноречив. Je te feliete*  (*Я  тебе
вiтаю (франц.).) - прелестный будешь адвокат, хотя я и не  все  понимаю  в
твоей тираде.
   М и х а й л о. Ви всi вихваля?тесь любовiю до всього люду, - брехня це,
лукава брехня. Ви й отечества не  любите,  коли  не  можете  любити  сво??
родини! Тiльки себе самих любите, а одбрiху?тесь, що - цiлий свiт.
   А н н а П е т р i в н а (виходить з  офiцини;  до  Павла).  Кiнчайте-бо
швидче з дiтьми та йдiть до йас!
   Б ? л о х в о с т о в. Ну, мой друг, ты уж очень  горячишься;  так  мы,
пожалуй, и поругаемся после долгой разлуки!
   А н н а П е т р i в н а. О чем это у вас тут спор?
   Б ? л ох в о с т о в. Об украинофильстве. Знаете,  Мiсhel  обнаруживает
положительные ораторские  способности;  только  горяч,  горяч:  нужно  еще
школы.
   А н н а П е т р i в н а. Миша мой молодец! (Цiлу? його). Да,  голубчик,
пойди до батька и припиши непременно к дяде; зтим пренебрегать нельзя.
   М и х а й л о. Для чого заставля?те ви мене пiдлещуватись? Я й думки не
маю служити, та ще по Петербургах.
   А н н а П е т р i в н а. Вот зтой зксцентричности не люблю: там  только
й делают карьеру... да еще при таких связях, - не правда ли, Nicolas?
   Б ? л о х в о с т о в. Certainement*. (*Безперечно (франц.).)
   М и х а й л о. Хто за кар'?рою ганя?ться...
   А н н а П е т р i в н а. Ну, вот, вот...
   Б ? л о х в о с т о в. Да вы, сherе soeur* (*Люба сестро (франц.)),  не
наседайте! Уляжется!
   М й х а й л о. По собi судиш?
   Б ? л о х в о с т о в. Ну, полно дуться; я нарочно  подразнил.  (Обнiма
його). Мы еще с тобою на зти темы почешем языки. Вот костюм зтот в деревне
- одобряю.
   А н н а П е т р i в н а. Тоut a fait charmant!* (*Чудово! (Франц.))

   В И Х I Д III

   Тi ж i Жозефiна й Зiзi.

   Ж о з е ф i н а. Маdаmе! С'еst imроssiblе  аvес  Zizi!*  (*Мадам,  Зiзi
просто неможлива (франц.))
   А н н а П е т р i в н а. Ах, вечно с жалобами... Qu'est-ce  qu'il  y  a
la?* (*Що там таке? (Франц.) )
   Ж о з е ф i н а. ЕIIе mе gгоnde, еllе mе taquinе" (*Вона мене ла?, вона
мене дражнить (франц.)).
   А н н а П е т р i в н а. Vous еtes trор rudе,  vоus  mеmе!*  (*Ви  самi
надто суворi! (франц.))
   М и х а й л о. Нi, мамо; Зiнька, як собака, лiзе у вiчi; до  паскудства
розбещена!
   А н н а П е т р i в н а. Что за выражения? Зiнька! Паскудство!
   Б ? л о х в о с т о в. Зiнька? С'еst joli!* (*Чудово! (Франц.))
   М и х а й л о. Нехай буде й по-модньому -  Зiзi,  хоч,  на  мене,  вона
бiльше пiдходить до зiнського щеняти; але ви придивiться краще, що  це  за
перекрутень? З не? вийде моральна калiка!
   Б ? л о х в о с т о в. С'еst trор fогt!* (*Це занадто! (Франц.)) Милый,
резвый ребенок, не больше!
   А н н а П е т р i в н а (до Михайла). Оставь, пожа-луйста! Ты  доведешь
меня до мигрени.

   Зiзi проходить здаля.

   Зизи, Зизи! Ступай сюда!

   Зiзi пiдходить з опущеними очима.

   А н н а П е т р i в н а. Что это ты творишь,  дрянь?  Чтобы  я  еще  от
вашего братца выговоры получала?
   Б ? л о х в о с т о в. Ах,  mа  соusinе*  (*Моя  кузино  (франц.)),  не
обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту!  Дядя  в  обиду  не
даст!
   З i з i (пiдбiга? до  Б?лохвостова,  плаксивим  голосом).  Она  сама...
воображает много! Через... зтого урода достается только.
   А н н а П е т р i в н а. Они меня cговорились уморить! Я  слабонервная,
чувствительная - и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не  выдержит,  -
чувствую, что сейчас начнется тик... Недоставало еще, чтобы из-за вас  (до
Жозефiни) я слегла  в  постель!  С  пустяками  в  глаза  лезет...  Там,  в
Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.

   Жозефiна сумна; Зiзi пересмiю?ться з Б?лохвостовим i йдуть далi.

   М й х а й л о. Ne vous chagrinez pas!* (*Не сумуйте! (Франц.))
   А н н а П е т р i в н а. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы
сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная,  чувствительная...
(Виходить).

   Михайло пiдходить до Жозефiни й потiша ??, проводячи по дорозi.

   П а в л о (за вiкном). Ну, тепер - годi!  Рушайте  додому!  Спасибi  за
увагу й слухнянiсть!

   В И Х I Д IV

   Пашка i Михайло.

   З школи виходять дiти з книжками, кунштуками* (*Кунштуки - малюнки. Тут
- абетка з кольоровими малюнками.); жарти  i  смiх  стиха.  Позаду  кiлька
дорослих. Наостанцi Пашка.

   С т а р ш i. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!

   Пашка входить i озира?ться кругом.

   М и х а й л о (повернувся назад). Бiдна оця Жозефiна! Поневiря?ться  на
чужинi, без язика, без мови. Всяке  аж  сiка?ться  принизити,  осмiяти;  а
заступитись нема кому. I все ото гонить бiднiсть та доля щербата! А  матiр
яка немилосердна, жорстока!  Гидко  й  здумати!  (Зуздрiв  Пашку  й  хутко
пiдходить). А! Здрастуй, Пашко! I ти сюди прийшла? Яким  способом?  (Пода?
руку).
   П а ш к а. А вчитись до школи.
   М и х а й л о. Хiба?
   П а ш к а. Авжеж! Дума?те - стара?
   М и х а й л о. Куди там! А тiльки здивувало мене, що ти нiчого перше не
казала, а це здумала.
   П а ш к а. А що ж? Захотiлось вивчитись на гулянках читати, щоб i самiй
можна було бавитись отими книжечками, що ви  приносили:  такi  занятнi  та
втiшнi!
   М и х а й л о. Добре, добре ?си задумала. I вивчишся?
   П а ш к а. А чому ж нi? Аби хiть.
   М и х а й л о. А трудно здалося?
   П а ш к а. Не так трудно, а якось нiяково з  малими  сидiти.  От  Варка
Горбанiвна перше ходила, то ще й проказу?, аж соромно.
   М и х а й л о. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав:
   я б зайшов сам проказати... А Катря де? Може, тут?
   П а ш к а. Нi, вона дома; у не? мати  чогось  слабу?,  то  нi  на  кого
кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, - ще  за  батька
почала.
   М и х а й л о. Ти б ??, Парасю, серце, привела коли, то ми  б  разом  i
вчилися.
   П а ш к а. Добре. А що, вам подоба?ться?
   М и х а й л о. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила.  Оченята,
брiвоньки - в свiтi нема!
   П а ш к а. Чи ба, як у око впала! А от  ви  стережiться  залицятись  до
не?.
   М и х а й л о. Або що? Хiба не  можна  любувати  красою,  тiшить  серце
розмовонькою дiвочою?

   П а ш к а. Та то, що у не? Дмитро ?.
   М и х а й л о. Хто ж це?
   П а ш к а. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйну?. Вони
змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зiтха?).
   М и х а й л о. Ну, то й щасти боже; а менi що до того?
   П а ш к а. А то, що Дмитро дуже заздрiсний, завзятий i Катрю  коха  без
душi. (Зiтха?).
   М и х а й л о. Про мене, Семене, аби я Йван!
   П а ш к а. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.
   М и х а й л о. Овва! Злякались!
   П а ш к а. Нi, далебi, - вiн страшний!
   М и х а й л о. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж  йому  казитись?  У
вас, як тiльки постояти з дiвчиною, побалакати, - то вже й  язики  чешете.
Хiба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотiв? Хiба не можна
просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне  любощi
замiшати?
   П а ш к а. Розказуйте, розказуйте! Так i повiрили!  Щоб  ото  ваш  брат
ходив до нашого так тiльки, аби час пробавити, а щоб про iнше й  на  думцi
не мав?! Ще парубок - може, а що пан - зроду!
   М й х а й л о. Та я за панiв не обстоюю!.. Але, зда?ться,  я  нiчим  не
образив нiкого, а зо всiма вами щиро, як з рiвними.
   П а шк а. Крий боже! За вас всi чисто... i Катря так,  -  боже!  Питала
навiть, чого пана Михайла третiй день не видко?
   М и х а й л о. Невже питала?
   П а ш к а. I не раз. Та вас-таки, певно,  в  любистку  купали,  бо  всi
дiвчата за вами аж-аж-аж! А Катрi й надто сподобались. Тiльки й  мови,  що
про вас...
   М и х а й л о. Брешеш!
   П а ш к а. Далебi!.. Ага!.. А чого почервонiли?  А  тiльки  що  казали!
(Смi?ться).
   М и х а й л о. Де там почервонiв? Пусту?ш! То  у  мене  звичка  така...
Адже, пам'ята?ш, як була маненькою у дворi  та  вмiстi  гралися,  то  було
цукеру тобi вкраду, та зараз i пiймаюся: спитають тiльки, а я й спалахнув!
   П а ш к а. Пам'ятаю, пам'ятаю - ви добрi були. Ну, прощавайте ж!
   М и х а й л о. А ти куди тепер?
   П а ш к а. Пiду до Катрi; може, витягну.
   М и х а й л о. Пiди, голубко, та виклич гуляти. Сьогоднi ж недiля.
   П а ш к а. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).
   М и х а й л о. Будь ласка!

   В И Х I Д V

   Михайло i Павло.

   М и х а й л  о  (до  себе).  Жартiвлива,  але  щира.  Тiльки,  що  вона
постерега? I чого я почервонiв, справдi? Чого я зрадiв так?
   П а в л о (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не  прийшов
допомогти?
   М и х а й л о. Спiзнився  купанням,  а  тут  перебили  ще  нашi:  кузен
Бiлохвост при?хав.
   П а в л о. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!
   М и х а й л о. Може, сигари хочеш? Добрi.
   П а в л о. Цур ?м, то панськi витребеньки! А менi  не  лишень  мiцного;
якби махорки, то ще лучче!
   М и х а й л о. А сигари - ласощi? (Пода? тютюн).
   П а в л о. Атож! Менi от треба  затягтись  мiцним  чим,  щоб  у  грудях
одлягло, бо переговоривсь; а вашому братовi, бiлоручцi, сигару в зуби  для
того, щоб пахучим  димом  дурманить  нерви  та  придумувати  собi  заласнi
картини та мрi?.
   М и х а й л о. По-тво?му - кожна приятнiсть, кожна втiха, то  трохи  чи
не карна провиннiсть? Аж досадно, ?й-богу!
   П а в л о (закурю?). А ти, мiй голубе, розкинь розумом, що  кожна  така
приятнiсть для одного кошту? неприятностi для багатьох.
   М и х а й л о. А! La  proprilete  c'est  le  volt?*  (*Власнiсть  -  це
крадiжка  (Прудон)  (франц.).)  Чули!  Не  згоден:  довго  ще  вона   свiт
пiдпиратиме, та й хто його вiда,  коли  ??  знищать?  Его?зм  -  пiдвалина
усьому; треба його тiльки направляти добре та викохати  в  противагу  йому
другу силу не меншу - любов!
   П а в л о. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сiв на кохання?
   М и х а й л о. А що? Може, зречешся од цi? сили?
   П а в л о. Хто каже? Тiльки у здорових  людей  вона  ?сть  присмака  до
приязнi, до спiлки, що зв'язу? людей ради вищих пориваннiв, ради  дiла,  а
ви, пани, поклада?те на це дiло життя, i як не заноситесь в хмари - сво?ми
iдеями, сво?ми замiрами народовi послужити, а все оте зложите перед першою
спiдницею.
   М и х а й л о. Ти дуже гостро судиш: не всiх же рiвняти  до  розбещених
лодарiв, золотих ласунiв? Так би прийшлось i вiру в чоловiка згубити!
   П а в л о. Та от... вибач на словi, хоч би запитати  й  тебе:  чого  ти
став учащати на вулицю?
   М и х а й л о (змiшавшись). Що ж, ти й про мене?.. Я  тобi,  Павло,  не
дав приводу мене кривдити.
   П а в л о. I в думцi не маю, а все ж таки я б обачнiш поступовувавсь...
   М и х а й л о. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навiть  проти  ?днання  з
народом? Небезпешно,  значить,  з  ним  знатись,  споучати  його,  хоч  би
етнографi? ради...
   П а в л о. Яка там етнографiя! Чого лукавиш? Спiднички тягнуть... Ти  ж
менi недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами!
   М и х а й л о. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!
   П а в л о. Не за бидло... а тiльки я добре знаю вашi ледачi нерви: отак
вразить яке-небудь свiже личико - ви зараз i ну упадати, залицятись - така
вже ваша вдача... Панича ж порива поезiя, примха, а дiвча молоде,  дивись,
- i пiдбите навiки.
   М и х а й л о. Тiльки подлячi ледаща здатнi на те! Павло,  не  зневажай
мене; я б себе сам зненавидiв, коли б таку думку мав!
   П а в л о. Вiрно: навмисно ти паскудства не зробиш;  але,  запалившись,
стратиш розум в загарi...* (*Загар, загара - запал, пристрасть.)
   М и х а й л о. Нiколи в свiтi! Будь я проклят всiма, хто менi дорогий!
   П а в л о. Дай боже! Але все [ж] краще не грай з вогнем, не  дратуй  нi
сво?х, нi чужих нервiв... щоб, бува, несподiвано не закiнчити сво?? справи
мерзотою...
   М и х а й л о (ображено). Значить, я на мерзоту здатний? З доброю шаною
ти на мене дивишся! Спасибi!!
   П а в л о (тисне руку Михайлу). Не сердься, друже: я тебе люблю за тво?
серце чуле та  добре;  але  воно  й  надто  м'яке.  Для  того-то  й  кажу:
стережись!

   В И Х I Д VI

   Тi ж i Аннушка.

   А н н у ш к а (вбiга). Павло Платонович! Гдьо ви? (Побачивши  Михайла).
Ах, як я спужалась!
   М и х а й л о. А ви не пужайтесь, щоб, бува, вави не було.
   А н н у ш к а. Надсм?шники!
   П а в л о. Чого там мене треба?
   А н н у ш к а. В барине тiк. Просють, щоб сю минуту прийшли.
   М и х а й л о. Що се ти вигадала "тiк"?
   А н н у ш к а. Звьосно: галава балить.
   П а в л о. А! Не люблю я з цими слабими панiями возжатись!
   А н н у ш к а. Просють очiнно, штоб зараз, пущай безпрiмьонно.
   П а в л о (з досадою). Та пiду вже! (Iде).
   М и х а й л о. Не ламай, будь ласка, хоч при менi язика по-собачому!
   А н н у ш к а.  Я  не  виноватая,  што  мiньо  по-благородному  грамотi
вивчено. З мiньо так требують... Ви мене вчiть (манiриться), то я вже буду
як слiд, по-мужичому, коли вам хочеться...
   М и х а й л о. Хочеться? Цигане, цигане, яко?  ти  вiри?  А  яко?  тобi
треба?
   А н н у ш к а. На вас не догодиш.
   М и х а й л о. А ти лучче i не догоджай всякому.
   А н н у ш к а.  Не  всякому,  а  вам  тольки.  (Наближа?ться,  загра?).
Забули?
   М и х а й л о. Ну, про мене i далi посунеш: минулося!  Мене  нудить  од
таких лакузованих перевертнiв.
   А н н у ш к  а  (образилась).  Куди  ж  нам?  Певно,  з  мужичкою  якою
знюхались! (Iде). Посмотримо!!
   М и х а й л о. От, освiта лакейська яких покручiв робить! З якого  боку
не глянь - паскудство. Але й Павло  крайнiй  песимiст!  У  всякiй  мализнi
бачить злочинства! Та так же й жити не можна?.. Пiти ще приготувати набо?:
може, качок на Росi здибаю. (Iде до офiцини).

   В И Х I Д VII

   Iван Андрiйович i Шльома входять з боково? дорiжки.

   I в а н А н д р i й о в и ч (в халатi, з  люлькою,  все  пихтить).  Так
трудно, кажеш, вiддати пшеницю за десятий?
   Ш л ь о м а. Ох, вельможний пане, трудно! Такий тепер  народ,  такий!..
Тiльки плюнеш - далебi, так!
   I в а н А н д р i й о в и ч. Що ж вони, каторжнi, кажуть?
   Ш л ь о м а. Та кажуть, - пан з нас iз жили тягне, а йому  ще  хоцетьця
олiю видушити! Гвульт! Не пiдемо, та й  уже!  У  нас,  спасибi  боговi  та
царевi, сво? надiли ?сть, буде коло цого поратись, а пан нехай  свого  сам
жне! Минулись тi роки, що розпирали боки!
   I в а н А н д р i й о в и ч. Ач, гадюки! Це бунт! От випустили на  волю
гайдамак! Ти менi приготуй кiлька  свiдкiв,  то  я  до  станового  бумагу:
покажу ?м, скручу!
   Ш л ь о м а. Щоб гiрше не вийшло! Жна?те шьо, вельможний пане? Краще ?х
прикрутiть ж толокою. Якшьо пан заборонить проганяти товар через  скарбове
толока, то ?м нiкуди буде й ж хати випхнутись.
   I в а н А н д р i й о в и ч. А що дума?ш? Нехай  пасуть,  проклятi,  по
сво?й пшеницi!
   Ш л ь о м а. А пан тодi що скаже, то й мусять. Поки,  вельможний  пане,
отого хлопа не взяв у лещатах, то вiн, вибачайте, як швиню  борса?ться;  а
як його з чуприном трима?сь, то воно робиться, жвиняйте,  таке  мняке,  як
вiск; хоч до рани клади!
   I в а н А н д р i й о в и ч. Добре, добре, Шльомо! Перекажеш  вiд  мене
це Степану. О, ти в мене добрий зух!
   Ш л ь о м а. Жарту? пан. А я таки, правду казати, жнаю, як  того  хлопа
обiйти; раз у раз ж ним у корчма гешефти ружнi веду; то треба - хитро.  От
я вельможному пану скажу, що як ?х прикрутити добре штрапами  та  толокою,
то  можна  буде  отi  кучугури  з  пiском  ?м  слiчно*  (*Слiчно  -  гарно
(польськ.).) продати, взяти гiт* (*Гiт - хорошi  (евр.  з  нiм.).)  грошi!
Хе-хе-хе!
   II в а н А н д р i й о в и ч. О? Оце б штука була дуже ползительна. Ти,
Шльомо, розкинь  тут  сво?м  жидiвським  розумом,  то  будеш  мати  десять
процентiв.
   Ш л ь о м а. Цц-цц-цц! Далiбуг, антик буде! Тiльки, пане, коли б нам не
пошкодив навчитель.
   I в а н А н д р i й о в и ч. Який? Оцей кудлатий Павло?
   Ш л ь о м а. Вiн. Часом бачу - на вулицi шепоче, а то й коло  корчма...
Воно розтлумаче, то й буде  ферфал  мiт  ганцен*  (*Ферфал  мiт  ганцен  -
пропала вся... (?вр. з нiм.).) постройка.
   I в а н А н д р i  й  о  в  и  ч.  Доброго  гостя  привезла  нам  панi!
Одгодували, а вiн так дяку?! От  якби  накрити,  велике  б  спасибi  було!
Безштанько чортовий! Се вiн, се його дiло i за жнива; люде були як люде, а
тут, дивись, - сколотились!
   Ш л ь о м а. Шьо мужик? - клямка, кавалок жалiзо, а його вчать!
   I в а н А н д р i й о в и ч. Треба  цiй  школi  кiнець  положити:  годi
iграшок!.. А що, як нащот грошей?
   Ш л ь о м а. Ох, таке тепер на свiтi, цур йому! Нiхто нiкому не вiре...
цц-цц-цц! Далiбуг!

   Панi з Павлом проходять мляво через  кiн.  Iван  Андрiйович  з  Шльомою
одходять далi i жваво балакають.

   В И Х I Д VIII

   Iван Андрiйович, Анна Петрiвна, Павло i Жозефiна.

   А н н а П е т р i в н а. Така тоска, нудота... нерви розбитi. Тiльки ви
менi хоч трохи помага?те; хоч почита?те, слово розумне почую...
   П а в л  о.  Вам  би  краще  було  тiльки  перележати  в  поко?,  а  ви
шпацiру?те.
   А н н а П е т р i в н а. Чисте повiтря... Там  от  в  холодку  приляжу.
Прочитайте що-небудь! Взяли Авд?ева "Подводный камень"?
   П а в л о. Та взяв. (Набiк). От причепилась потороча!

   Проходять далi.

   I в а н А н д р i й о  в  и  ч  (до  Шльоми).  Так  по?дь-таки,  по?дь,
розстарайся, бо менi аж-аж треба!
   Ш л ь о м а. Слухаю, пане! (Пiшов).

   Жозефiна виходить з другого боку, смутна.

   I в а н А н д р i й о в и ч (зуздрiвши). А! Мамзель! Мамзель!
   Ж о з е ф i н а. Ах, се фi сама!.. Я шкаль madamе.
   I в а н А н д р i й о в и ч. Чого ви такi смутнi? Ходiть побалака?мо!
   Ж о з е ф i н а. Qu'est-ce-que c'est!* (*Що означа? (франц.)) баляка?
   Iван Андрiйович. Хе-хе-хе! Парле... парле...
   Ж о з е ф i н а. Оui? Баляке?
   I в а н А н д р i й о в и ч. Та  йдiть-бо,  сядемо  тут  та  гарненько,
любенько i поговоримо.
   Ж о з е ф i н а. Мне  не  мошна...  очень  трудно,  Ьiеп  difficile...*
(*Дуже важко (франц.).)
   I в а н А н д р i й о  в  и  ч.  Чого  там  трудно?  Ви  не  лякайтесь;
потрошку...
   Ж о з е ф i н а. Нет трошка... моя трошка не може.
   I в а н А н д р i й о в и ч. О, бодай вас!.. А як же? Ось сiдайте!

   Сiдають на деревi.

   Якi в вас славнi ручки!

   Входить Харлампiй i крадеться тихо.

   Ж о з е ф i н а (не да? руки). М-eur, vous mе faites des  compliments?*
(*Пане, ви кажете менi комплiменти? (Франц,))
   I в а н А н д р i й о в и ч. I очки славнi... чим ви ?х закаляли?
   Ж о з е ф i н а. Соmment?* (*Як? (Франц.).)
   Iван Андрiйович. А подивiться, якi чорнi! (Хоче обняти).

   Харлампiй кашляв.

   Ж о з е ф i н а (вста?). Я  так  не  хотiль!  Lissez  moi  franquille!*
(*Дайте менi спокiй (франц.).)

   В И Х I Д IX

   Тi ж i Харлампiй.

   I в а н А н д р i й о в и ч (з досадою). Чого тобi треба?

   Жозефiна хутко пiшла.

   Х а р л а м п i й. Та там, вельможний пане, люде прийшли.
   I в а н А н д р i й о в и ч. А чого ?м?

   Х а р л а м п i й. Загнали на спашу гусей, чи що.
   I в а н А н д р i й о в и ч. Ага! Побалака?мо, побалака?мо,  голубчики,
лебедики!

   Пiшли.

   В И Х I Д Х

   Пашка i Катря виходять з кiнця кону по той бiк баркану.

   К а т р я (зупинившись коло хвiртки). Ну, iди ж ти, а я тут почекаю.
   П а ш к а. Ходiм разом.
   К а т р я. Не пiду.
   П а ш к а. Чому? Туди всi ходять; он до того будинку: там i школа.
   К а т р я. Я й тут постою.
   П а ш к а. Чого ти бо?шся? Не вкусить. От розкажеш i за матiр -  чим  i
як слаба.
   К а т р я. Та про це дiло, то, може б, до знахарки краще...
   П а ш к а. То таки лiкар, вчений, а то... Он i  люде  всi  дякують,  що
пособля.
   К а т р я. Та я тим тебе i послухала, що ти про матiр нагадала, а  сама
б зроду не насмiлилась...
   П а ш к а. То й добре: от i за  матiр  порадимось,  i  прогуля?мось  до
Росi, бо ти все дома та дома, - аж занидiла.
   К а т р я. Гуляти - то дарма; а от лiкар чи й пiде? Ми бiднi...
   П а ш к а. Що ти? Вiн такий добрий; до самого найбiднiшого  пiде;  коло
слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'?сть, що не велене, - то й вила?
добре!
   К а т р я. Вiн сам тут сидить? Чи й...
   П а ш к а (пiдморгу?). Там i панич.
   К а т р я. Геть!
   П а щ к а. Та ну, справдi, ходiм! Адже ти хотiла й до  школи  ходити  i
про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!
   К а т р я. Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер...
   П а ш к а. А може, скажеш, Михайло не гарний?
   К а т р я. То що?
   П а ш к а. Як одягне жупан, та дорогим поясом  пiдпережеться,  та  сиву
шапку набакир, -i очi б видивилась!  Куди  нашим  парубкам  до  його!  Вид
бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку!
   К а т р я (засоромившись). Та годi вже! Чи так закохалася!
   П а ш к а. Хто б говорив?.. У само? тьохка?, а вона на другу!
   К а т р я. Отако?!
   П а ш к а. Тако? ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом  i
плакать хочеться, а часом так весело серце заб'?ться, що й господи!
   К а т р я. Вiн i спiва славно,  голосно  так  та  чуло;  та  все  наших
пiсень, тiльки таких, що я й не знаю... слухала б i не наслухалась!
   П а ш к а. Бач, для тебе й спiвав!
   К а т р я. Чого для мене? Так прийшлось. Зна?ш, я боялась перше i слово
промовити з паничем, а вiн - нiчого, зовсiм  простий,  ласкавий:  розказу?
таке все цiкаве, а часом смiшне, i так  звичайно,  з  великою  шаною...  Я
потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.
   П а ш к а. Чого? Ото дурна! (Засмiялась).
   К а т р я. Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвича?на, -  у
дворi була.
   П а ш к а. Такi ж люде. Ну,  ходiм  же,  ходiм!  Чого  ми  будемо  тини
пiдпирати, коло хвiртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).
   К а т р я (озираючись). Як тут славно! Квiтки якi хорошi, дух такий...
   П а ш к а. Хiба ти нiколи не була?
   К а т р я. Нi, вперше. А то куди отi широкi стежечки?
   П а ш к а. До горниць, до ставка. Хочеш - я тебе кругом обведу?
   К а т р я. Нi, нi, не хочу. На мене й  без  того  якийсь  ляк  напав...
неначе порвалося що, як переступила порога: так серце  щось  здавило,  мов
руками, аж защемiло всерединi... Ходiм звiдси мерщi, бо мене чогось i сум,
i страх огорта... краще другим разом.
   П а ш к а. Вигадай ще!

   В И Х I Д XI

   Михайло, Катря i Пашка.

   М и х а й л о (виходить з рушницею на гонок). Тiбора!! Тiбора!! Iсi!  I
де  вона  забiгла?  Зiпсують  чисто  собаку!   (Зуздрiвши   дiвчат).   А!!
Здоровенькi! (Пiдходить, пода? руки). Спасибi, що прийшли.
   П а ш к а. Та насилу затягла; так бо?ться вас, що й глянути не хоче.
   К а т р я. Ви не слухайте ??, то вона жарту?.
   П а ш к а. Далебi! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала i про кого?
   К а т р я (сiпа Пашку).  Що  ти?  Борони  боже!  (До  Михайла).  Ви  не
слухайте ??... вона такого...
   М и х а й л о. Та чи я ж повiрю? Хiба я не знаю Пашкиних пустот!
   К а т р я. Не вiрте, будь ласка...
   П а ш к а. Нi, нi! Не бiйся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи  з
Павлом Платоновичем порадитись: у не? матiр слабу?.
   М й х а й л о. О? Давно? Що ж такого?
   К а т р я. Та вони слабують давно, ще з того часу,  як  батька  деревом
прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого,  гiрше  сталося:
сказать би, натрудились, - так я вже ж i до хазяйства нiкуди не  допускаю.
Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тiльки й на свiтi: ото вся
моя й родина!
   М и х а й л о. Не тривожся, голубко; я  з  Павлом  навiдаюсь.  Де  ваша
хата?
   К а т р я. На Горбанiвцi; зараз за цвинтарем, коло тополi.
   П а ш к а. Та от ми пiдемо з Катрею до Росi нарвати  квiток  та  зiлля;
то, назад вертаючись, i вас проведемо.
   М и х а й л о. Або краще - я Павловi скажу та сам до вас на Рось вийду,
а звiдти укупi й пiдемо.
   К а т р я. Спасибi вам. Коли б помогли мамi!
   М и х а й л о. Не бiйся, серце: Павло добрий лiкар. Нiчого не пожалi?м,
виряту?мо.
   П а ш к а. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогоднi вийдете?
   М и х а й л о. А ви будете обидвi?
   П а ш к а. Авжеж!
   К а т р я (до Пашки). А мати як?
   П а ш к а. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивiться, й гармонiю принесiть.
   М и х а й л о. Гаразд. Приходь  же  й  ти,  Катре;  ми  до  матерi  оце
зайдемо, дамо лiкарства, - то чого ж?
   П а ш к а. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й
встати. А тобi треба i розважити себе, провiтритись.
   К а т р я. То й прийду уже.
   П а ш к а. Ну, ходiм же до Росi. Ми там коло млина будемо.
   М и х а й л о. Добре, добре.
   К а т р я. Прощавайте, спасибi вам.
   П а ш к а (за хвiрткою). Так прийдете?

   Тихо пiшли.

   М и х а й л о. Я зараз! (Любу? здалеку на Катрю).

   В И Х I Д ХII

   Михайло сам.

   М и х а й л о. Яка хороша, хоч малюй! А  погляд,  погляд...  такий  уже
лагiдний,   чисто   янголиний!    Сердешне    голуб'ятко!    Сирота    ще:
сама-сiмiсiнька. Хоч би матерi ?? пособити! Так просила, аж слiзки бринiли
на оченятах... Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя ма? сво? права,
i проти них воювати годi! Та на бiса б i колотивсь цiлий вiк чоловiк, якби
не загорював яко? втiхи? Навiщо б поневiрятись i  лити  кривавий  пiт  над
працею, коли б не мати таких одрадiсних хвилин у життi?  Чого  тiкати  вiд
краси? Який там грiх - одволожити поезi?ю душу? Буду, конечне буду!

   Завiса

   ДIЯ ДРУГА

   Глухе мiсце на березi Росi. Праворуч млин i мiсток  до  його  з  кручi.
Лiворуч - якась пустка, ру?на; за нею - темний лiс. Просто - крутий  берег
i кручi Росi, кущами уквiтчанi. Чудовий кра?вид. Мiсячна нiч.

   В И Х I Д I

   Пашка, Параска, Прiська, 1-а, 2-а дiвчина й iншi.

   Д i в ч а т а (сидять картинно на березi, на мостику, коло млина).

   Ох i зiйди, зiйди, зiронько та вечiрняя,
   Ох i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!

   Неподоба зiрцi до мiсяця та зiходити,
   Неподоба дiвцi до козака та виходити.

   Рада б зiрка зiйти, - чорна хмара заступа?,
   Рада б дiвка вийти, - так матiнка не пуска?!

   Ой i зiйшла зiрка, усе поле освiтила,
   Ох i вийшла дiвка, козаченька звеселила.

   П а р а с к а. Коли б сьогоднi панич Михайло прийшов, та  з  гармонi?ю:
от би весело було! Як вiн гра славно!
   2-а д i в ч и н а. Е, дiждешся! Уже його, може, тижнiв зо два i в  вiчi
нiхто тут не бачив.
   1-а д i в ч и н а. Чого вiн справдi перестав ходити? То було що  божого
дня, а то - як одрiзав.
   П р i с ь к а. Чого? Хiба не зна?ш? У Дзвонарiвни застряв, - i  дню?  й
ночу?.
   П а р а с к а. Чого ж панич до не? ходить?
   П р i с ь к а. Чи тебе мама не п'яною привела?  Дивiться,  люде  добрi,
яка маненька, наче з капусти вискочила.

   Усi смiються.

   Не дивно, якби парубок ходив, ну - сватати дума; а  паничевi  -  звiсно
чого...
   П а р а с к а. Чого ж?
   П р i с ь к а. Тю на тебе! Та вона - навiки дурна!

   Смiх.

   П а ш к а (сидiла трохи подаль, за  остатнiми  фразами  зверта  увагу).
Чого плещеш? Чого славу пуска?ш? Вiд кого ти чула? Що ти зна?ш?
   П р i с ь к а. Аннушка казала.
   П а ш к а. Така ж, певно, мерзенна плетуха, як i ти?
   П р i с ь к а. Та ти не дуже-то!
   П а ш к а. Та й  ти  дивись,  щоб  тобi  Дмитро  не  повернув  потилицi
наперед. Совiстi не ма?ш, оббрiхувати дарма бiдну дiвчину, та ще сироту!
   П а р а с к а. Та то вона з заздростi: досадно, що за нею такий  гарний
панич не впада.
   П р i с ь к а. Подавись ти ним тричi! (Вiдходить далi).
   Д е я к i. Та годi вам сваритись!
   1-а д i в ч и н а. Про кого се рiч? Про яку дiвчину?
   П а ш к а. Про Катрю Дзвонарiвну. В не?,  сердешно?,  мати  слаба,  так
панич з лiкарем Павлом навiдують ?? i керують, а вона, з доброго дива,  он
як паскудить!
   2-а д i в ч и н а. Грiха не мають!

   П а ш к а. Довго ославити! У дiвки, може,  тiльки  й  посагу  того,  що
честь.
   1-а д i в ч и н а. Та Катря ж, зда?ться, заручена з Дмитром Ковбанем?
   П а ш к а. Нi, вона, певно, за його не пiде.
   П а р а с к а. Чому? Вiн такий славний!
   П а ш к а. Мало хто не хороший? Може,  iнодi  чоловiк  би  себе  надво?
розiрвав, щоб того щастя-кохання добутись, а як нема долi, не  судилося  -
то й ковтай тiльки нишком сльози!

   В И Х I Д II

   Тi ж, ?встрат, Панас  i  iншi  парубки.  Парубки  виходять  до  дiвчат,
здоровкаються гуртом i попарно.

   П а р у б к и. Здоровi!
   Д i в ч а т а. Здоровi! Чого пiзно?
   Д р у г i д i в ч а т а. Де вас чорти носили?  Уже  по  других  вулицях
тини пiдпира?те?
   П а р у б к и. Атож!
   Д е я к i п а р у б к и. Дума?те, що кращих не знайдемо?
   Д i в ч а т а. Куди вам, гирявi!
   ? в с т р а т. Куриного товару кiльки хоч!
   П а н а с. Дешевий!
   Д i в ч а т а. Ех, ви, голодранцi!

   Смiх.

   Деякi паруються i одходять далi, а то на одшибi сiдають на кручi; деякi
на переднiм кону, коло млина. Картиннi грона. Ближче всiх на  кону  Пашка,
1-а дiвчина, Панас i ?встрат.

   В И Х I Д III

   Дмитро, Панас, ?встрат, парубки i дiвчата.

   Д м и т р о (виходить тихо i озира дiвчат,  шукаючи  когось).  Нема.  I
сьогоднi не вийшла, а обiцялась: все коло матерi. Сам то з хурою, то  коло
бурякiв, мов у каторзi; прийдеш додому, ждеш тi? хвилини, як сонця божого,
щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хатi  чужi  -  лiкар,  а
надто панич той... Така досада! Чорзна-якi думки у голову  лiзуть!..  Дати
?м волю - то й... Краще  зараз  оцю  голову  розбити!  (Зуздрiвши  Пашку).
Здрастуй, Параско!
   П а ш к а (вiта?ться). Здрастуй!
   Д м и т р о. Не приходив сюди ще лiкар?
   П а ш к а. Нi, не було. А що?
   Д м и т р о. Та то вiн обiцявся до людей вийти, порадити, як боронитись
од пана, бо по?дем ?сть... та щось i нема.
   П а ш к а. Може, хто задержав; коли обiцяв, то вийде.
   Д м и т р о. А не бачила ти оце увечерi Катрi?
   П а ш к а. Бачила.
   Д м и т р о. Не казала вона, чи вийде, чи нi?
   П а ш к а. Казала, може, й вийде.
   Д м й т р о. А не було ще?
   П а ш к а. Нi.
   Д м и т р о. Чого б же вона зосталася, не зна?ш ти?
   П а ш к а. Може, коло матерi...
   Д м и т р о. Хiба погiршало?
   П а ш к а. Боронь боже!
   Д м и т р о. Так чого ж? Мати ж i встають уже, та й Степанида  коло  ?х
ночу?; Катрi б слiд i розважитись чим-небудь: аж змарнiла...
   П а ш к а. А тобi дуже шкода Катрi?
   Д м и т р о. Атож!
   П а ш к а. Так що, якби, крий боже, вона вмерла...
   Д м и т р о. Господи! Хiба Катря слаба? Може, лiкар казав?  Не  затаюй,
Христа ради!
   П а ш к а. Як ти ?? любиш!
   Д м и т р о. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню,
так печи разом!
   П а ш к а. Заспокойся! Катря нiчим не слаба, - здорова; то я так хотiла
тiльки спитати, чи ти б ?? нiколи не забув?
   Д м и т р о. Бога ти не бо?шся жартувать таким словом; та ти все  ?дно,
що ножа менi у серце встромила та й повернула ще тричi!
   1-а д i в ч и н а (до ?встрата). Як побива?ться за Катрею!
   ? в с т р а т. А Катрi про його, може, й думки нема.
   1-а д i в ч и н а. Тут оце розказували... (Щось шепоче).
   ? в с т р а т (засмiявся). Унадився, значить, журавель...
   Д м и т р о (прислухався, завважив). Хто  ще  там  шипить?  Хто  згаду?
Катрю?
   ? в с т р а т. А хоч би й я! Хiба вона преподобилась уже, що не можна?
   Д м и т р о. Дивись, часом, щоб я твого паршивого  язика  з  пельки  не
витяг!
   ? в с т р а т. Чого ти сiка?шся, чого ла?шся?
   П а н а с. Що ж це,  не  можна  про  Катрю  й  пожартувати?  Хiба  вона
заручена з тобою?
   Д м и т р о. Хоч i не заручена - дарма! Вона - сестра менi,  i  рiднiша
за всiх вас укупi! Мене як хоч вилай, а за не? я перерву горлянку кожному!
Грiха не побоюсь! (Пiшов).
   ? в с т р а т. Чи вiн не сказився?
   П а н а с. Цур йому! Не чiпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не панi  у
бiлому маячить? Ходiмо далi!

   Iдуть назад.

   П а ш к а (стояла  замислена).  Як  вiн  ??  любить!  (Теж,  зiтхнувши,
пiшла).

   В И Х I Д IV

   Тi ж та Аннушка й панi.

   А н н а П е т р i в н а. Какая тут глушь! Я ни разу,  кажется,  еще  не
была в этой части парка? Что это за развалина? (Сiда на колодi).
   А н н у ш к а. Не знаю, што  воно  бiлб.  Там  под  низом  льох,  такой
довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела пол?зти, да так спужалась..,
   А н н а П е т р i в н а. Тут и девки гуляют?
   А н н у ш к а. Да, девушки з кавалерами, з вечора натiрально.
   А н н а П е т р i в н а. Ты  говорила,  что  сюда  и  Павел  Платонович
ходит?
   А н н у ш к а. Да, я ?х вид?ла зд?сьдечки н?сколько разов.
   А н н а П е т р i в н а. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти;  да
посторожи там...
   А  н  н  у  ш  к  а  (обходячи,  набiк).  Сторожи!  Вона  тут  ранд?вою
занiматиметься, а ти на часах стой... Ех, життьо! (Iде далi).
   А н н а П е т р i  в  н  а.  Как  эта  таинственность,  неразгаданность
отношений  обновляет  силы!  Ах,  сколькс  их  прожито!   Какая   вереница
воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где  ни  души  не  отыщешь?..
Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.
   П а р у б к и i д i в ч а т а (стиха спiвають).

   Ой мiсяцю, мiсяченьку, зайди за комору:
   Нехай з сво?м милесеньким трошки поговорю!

   Ой мiсяцю, мiсяченьку, i ти, зоре ясна.
   Та свiти там по подвiр'ю, де дiвчина красна!

   А н н а П е т р i в н а. Поют? Где зто? (Вста? i прислуха?).
   Д i в ч а т а. Гляньте, чи не панi йде?
   П а р у б к и. Мабуть. Рушаймо!

   Розходяться парами, обнявшись, спiваючи.

   Ой зацвiла макiвочка, зачала бринiти;
   Iде козак вiд дiвчини, - почина? днiти!

   А н н а П е т р i в н а. Песни, объятия, свобода наслаждений... Ах, как
зто вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко  в  груди,  -
кровь даже бросилась в лицо... До сих пор я не могу  привыкнуть  к  минуте
ожидания, быть хладнокровной... Что  ато?  Жизненность  сил  или  жгучесть
темперамента, порода?
   А н н у ш к а (вернувшись). Как будьто  што-то  пройшло,  та  завернуло
направо - может, i вонi.
   А н н а П е т р i в н а. Пойдем навстречу.

   Iдуть направо.

   В И Х I Д V

   Катря i Пашка.

   П а ш к а. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя  не
було!
   К а т р я. Ох менi лихо, чого?
   П а ш к а. Та так абичого... бiльш розсердився, що тебе не було.
   К а т р я. Що менi в свiтi робити? I Дмитра шкода, i не знаю, що йому й
казати!
   П а ш к а. Хiба з Дмитром у тебе що вийшло?
   К а т р я. Боронь боже! Тiльки вiн за мною душi не  чу?,  а  мене...  в
черницi тягне.
   П а ш к а. Та що це з тобою сталося?
   К а т р я. Хто його зна: чи менi наврочено, чи у мiй слiд хто  вступив?
Все одно та одно на думцi... не да? менi нi робити, нi спати!
   П а ш к а. Що ж то, Катрусю?
   К а т р я. Так... нiчого... нудьга тiльки... Тут нема нiкого на вулицi,
не приходив нiхто?
   П а ш к а. Про кого ти пита?ш? (Дивиться ?й пильно у вiчi).
   К а т р я (похнюпилась). Так собi... про всiх, що були.
   П а ш к а. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?
   К а т р я. Що ти? Що ти? I не говори менi про це!
   П а ш к а. Чому нi? Хiба грiх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого
серце схоче: не запроданi ще нiкому! Та й, правду кажучи, хiба Михайло  не
красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де  й  знайти  таку  другу
пару!
   К а т р я. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!
   П а ш к а. Я? Чим?
   К а т р я. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб  не  йти  на  вулицю
дивитись на паничiв: прочувало серце погибель мою... А ти таки пристала та
й пристала.
   П а ш к а. Ну?
   К а т р я. Я ж i послухалась, пiшла... та од тi??  ночi  сама  себе  не
спочуваю: мов отрути напилася! То була я собi пташкою вiльною, -  спiвала,
щебетала, смiялася; на  всiх  менi  весело  було  дивитися,  свiтом  божим
радiти; а теперечки потемрiв свiт менi, якась гадина вп'ялась в мо? серце,
сушить його, п'? кров мою! Навiть матерi в очi  важко  глянути:  вони  так
люблять мене, так побиваються, - а у мене в серцi - тiльки ворог мiй, а  у
мене в думках - одно та одно:  тiльки  б  його  побачити,  тiльки  б  його
послухати... Як же ти не загубила мене, як не загубила?
   П а ш к  а.  Чого  ж  ти  побива?шся?  Чого  гризеш  себе?  Коли  б  ти
закохалася, та тво? кохання зневажили, - то було б  горе...  Таке  горе!..
Ох, i не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива:  тебе  панич
коха, душi не чу?. Може, нi, скажеш?
   К а т р я. По чому ти зна?ш, по чому?
   П а ш к а. Шила в мiшку не вта?ш. Хiба ти сама не бачиш? Та й  по  очiх
пiзнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду мiниться!
   К а т р я. Нi, як йому любити мене, коли я нерiвня? Вiн  добрий,  шану?
нас, помага?... а менi тим ще гiрше завда? жалю. То було поки не ходив вiн
до матерi, то я ще сяк-так з сво?м серцем вагалася; а як став  ходжати  до
нас, став зi мною балакати, учити мене, то сво?м тихим голосом  та  словом
ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цiлком мо? серце...
   П а ш к а. Чудна ти якась: другi ждуть того кохання, як щастя,  а  вона
руки лама.
   К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна!
   П а ш к а. Вiльному воля: i собi пригадувати  муки,  i  коханому  серце
в'ялити.
   К а т р я. Що ж би ти зробила? Що?
   П а ш к а. Я? Кохала б, жила, землi пiд собою  не  чула!  Пригортала  б
миленького свого, милувала б, цiлувала б його - до загину, до пропаду...
   К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на  такi
речi? Подумай тiльки, де сумлiння тво?!
   П а ш к а. Ет!
   К а т р я. А мати? А батько? А люде?
   П а ш к а. Що менi до  батька,  до  матерi,  як  оддала  я  сво?  серце
дружинi, а вони стоять на дорозi! А люде?.. Нi, не така я! Не двiчi  жити,
а  раз!..  Ух,  натiшилася  б  вiльною  волею,  а  там...  а  там,  хоч  i
поневiрятися вiк цiлий, - принаймнi знала б хоч за що?!
   К а т р я. На людей би махнула?  Слави  не  побоялася  б?!  Може...  не
знаю... А як же б ти наплювала на матiр, що й душi у тобi не чу?? Як би ти
приспала в сво?м сумлiннi ?? сльози? Ох, i подумати страшно!
   П а ш к а. Не ронив нiхто по менi слiз, не зазнала я  ласки,  то  й  не
зумiю сказати, чи тяжко йти проти них, чи нi? А от як картають та волю над
тобою показують, - то я добре знаю!
   К а т р я. Та ти слухай, яка менi скрута: мати  ледве  одужали,  слабi,
безпомошнi; тiльки й думки у них, щоб мене швидче замiж оддати за  Дмитра.
Я було йому й слово дала... а  тепер  менi  його  тiльки  жалко...  я  мов
кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а менi немов
хто за муром гомонить i не про мене. Я й ходжу, i роблю, та мов не  сво?ми
руками: усе менi зда?ться, що я уже - не я, що я  i  не  дома,  а  десь  в
iншому хорошому мiсцi; тепло там, гарко, люб'язно - тiльки от через  рiчку
перебрести... хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкавi речi шепоче, -
i такий на мене страх нападе, що  оце  зараз  мене  хтось  дома  прив'яже,
каменем надавить, що аж затремчу... Я, певно, швидко умру!
   П а ш к а. Крий боже, що вигадала!
   К а т р я. Хоч би довiдатись,  дознатись,  чи  вiн...  Господи,  яка  я
дурна, божевiльна! Чи впада ж нещаснiй синицi думати про ясного сокола? Що
я йому?.. Та й на який кiнець оце менi  лихо?  Нудьга  тiльки  точить  мо?
серце, мов...
   П а ш к а. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобi  треба
залишити це дiло. Ти переможи себе,  здави  серце;  не  бачся  з  паничем,
забудь його...
   К а т р я. Як же його забути, коли несила моя! От третiй день не бачила
i не знаю, що заподiю з собою!
   П а ш к а. Ти не зоставайся сама  собi  на  самотi  з  такими  думками;
бiльше в гуртi бувай! От ходiм зараз за млин, на Деркачiвку, -  там  тепер
вулиця: може, хоч трохи розважиш сво? серце.
   К а т р я. В гуртi ще гiрше.
   П а ш к а. Та ходiм, ходiм! Вдармо лихом об землю!

   Виходять.

   В И Х I Д VI

   Павло, панi, а далi Аннушка. Павло виходить з панi?ю з гущавини.

   П а н i. Невже ви дума?те, що я не  понiмаю  нових  iдей?  Не...  не...
сочувствую им? Ужасно трудно.
   П а в л о. Та ви не трудiться, панi,  кажiть  по-сво?му:  гражданку  ми
вчили.
   П а н i. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу  вивчитись...  сво?й
мовi...
   П а в л о. Навiщо вона  вам?  Адже  з  мужиками  знакомства  водить  не
будете?
   П а н i. А ви б уже хотiли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала,
одкривала ему душу свою? Не доставало! Та... що вiн i пойме!
   П а в л о.  Нiчогiсiнько.  Куди  йому?  Нечувственний,  правда-таки:  з
голоду пухне, та й то не чувству?!
   П а н i. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили.
   П а в л о (набiк). От тобi  й  зачепив!  (До  не?).  Та  цур  йому!  Ще
набалака?мось вдруге: тепер спати пора.
   П а н i. Нi, тривайте! То вам оддалеки зда?ться - i село,  i  мужики...
iдеальними, а сядьте на... собственнiм хозяйствi, - не те заспiва?те!
   П а в л  о.  Хранив  господь:  батько  крав,  та  хоч  дiтям  не  лишив
краденого.
   П а н i. Ви дуже... упрямi: я це по ваших чорних очах бачу...  i  ще...
озлобленi; я понiмаю вас... я вас довго iз...  iз...  ах!..  наблюдала.  I
зна?те, чому ви такi чорствi?
   П а в л о. Цiкаво?
   П а н i. От сядьмо тут на травi.
   П а в л о. Та я й постою. (Набiк). От, не здихаюсь!
   П а н i. Нi, сiдайте тут та пильно слухайте; я вам, як си...  як  другу
казатиму.
   П а в л о (набiк). Ну, нав'язалась потороча! (Сiда й запалю? цигарку).
   П а н i. Ви тим так, так... мрачно на все дивитесь, що  ваше  серце  не
грiли, певно, ласкою, любовiю?
   П а в л о. Байдуже паски, аби порося!
   П а н i. Признайтесь, вас нiхто ще не кохав гаряче.. страстно?  Щоб  аж
дух захвативало?
   П а в л о (набiк). Куди це вона гне? (До не?). А вам навiщо?
   П а н i. Навiщо? Ах, коли б ви знали! (Схиля?ться потроху  до  його  на
плече). Моя душа теж одинока; так прожила вiк,  щастя  не  знаючи.  Оддали
мене замiж молоденькою за этого старого... Що я понiмала?  Я  так  боялась
перед вiнчанням, а прийшлось... разочаруватись! Ви не можете повiрить, яка
у мене палка натура; а тут лiта сво? трать... в томлении...
   П а в л о (набiк). Розманiжилась  баба!  (До  не?).  Так  ви,  значить,
томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада?
   П а н i (зляга бiльш на  Павла).  Яка?  (Бере  злегка  за  чуба).  Плут
этакой!!.
   П а в л о. Ох! Не злягайте так: бо ви, нiвроку, аж плеча не чую.
   П а н i. Який ви грубий з женщинами! Як вiдром  холодно?  води  обiлл?!
(Дивиться  у  вiчi)..  Впрочем,  менi  й  самiй   обридли   лебезiння   та
делiкатностi: навiщо китайськi церемонi?? Нащо розвитим  людям  iти  проти
природи?
   П а в л о. Правда... Тiльки, далебi, рука отерпла, (Випручу?).
   П а н i (розпаляючись).  Я  давно  шукала  случая...  щиро,  откровенно
поговорить... розкрить душу... Ви, вiроятно, догадались, що я...
   П а в л о. Нi, не догадався.
   П а н i (набiк). Какой медведь! Что, впрочем, с ним  церемониться?  (До
його). Ви заставля?те мене  краснiть...  (Закрива?ться  рукавом).  Ну,  на
чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь - я люблю тебя!
   П а в л о. Що-о?
   П а н i. Люблю страстно, безумно!
   П а в л о (пiднiма?ться). Анна Петрiвна, чи ви не здурiли?
   П а н i (обнiма його). Я вся твоя!
   П а в л о (одхиля ?? i вста?). Годi! Пора  закiнчити  цю  гидку  сцену!
Менi не пристало Iосифом бути, та й вам до Пентехрi?хи далеко: не всi зуби
в ротi!
   П а н i (скочивши). Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!! Вообразил, дурак, что
на него обратили внимание!  Только  потешилась!  Ха-ха-ха!!  Нашла  халуя!
Ха-ха-ха-ха!!
   П а в л о. Не регочiться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться.
   П а н i. Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!!

   Аннушка вбiга.

   Проводи меня! Грубиян!! (До Павла). Надеюсь, что вы  избавите  меня  от
удовольствия и минуту вас видеть в своем доме!
   П а в л о. Дуже радий.
   А н н у ш к а (проводить паню; набiк). Ну й репрьоманд!

   В И Х I Д VII

   Павло сам.

   П а в л о. Тьху!! Мерзота яка! В матерi менi годиться: син однолiток зо
мною, товариш, друг... а вона поквапилась! Просто опам'ятатись не можу  од
такого паскудства! Тiкати з цього  багна,  щоб  i  самому  не  вбратись  в
тванюку!  Михайла  жалко;  але  й  слова  про  це  сказати  йому  язик  не
повернеться...  По?ду  мерщi  до  пана  Олександра,  а  Михайловi  одпишу,
придумаю яку-небудь наглу причину...

   В И Х I Д VIII

   Павло, Дмитро, 1-й i 2-й хазя?ни.

   Д м и т р о (тихо пiдкрада?ться). Павло Платонович! То ви?
   П а в л о. Я.
   Д м и т р о. Тут давно прийшло кiлько хазя?в, хочуть побалакати з вами.
   П а в л о. Добре. Клич ?х сюди!
   Д м и т р о (одiйшовши, маха). Iдiть!
   П а в л о (пiдходить до ру?ни). Сюди, панове, тут безпешно.

   Люде скидають шапки.

   Здрастуйте, здрастуйте! (Пода? руки). Та надiвайте шапки: я не пан i не
батюшка.

   Люде надiвають.

   Ну, в чiм же, панове, рiч?
   Д м и т р о. Та тут бiда, Павло Платонович: пан позаорював  прогони  та
щ? силу? - або кучугури на нашi добрi землi змiняти, або щоб ми ?х купили.
   1-й х а з я ? н. Та ще й цiну править, як за рiдного батька.
   2-й х а з я ? н. Нема кому нас i обстоювати!
   П а в л о. Якби ви бiльше дбали про громадськi дiла та дiтей учили, то,
може, i з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду;  а  то  ви
шкiл не заводите, а де вони суть, - дiтей не посила?те!
   1-й х а з я ? н. Бо й дома рук треба.
   2-й х а з я ? н. Та й школи тi... вивчиться штокати, то вже на сiм'ю та
на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в головi!  З  них
бiльше п'яниць i виходить.
   1-й х а з я ? н. Та з чого нам тi школи заводити?  Якi  нашi  достатки?
Убожество.
   2-й х а з я ? н. У нас - сьогоднi Луки, анi хлiба, нi муки!
   П а в л о. Тото-бо й горе! Темнiсть та убожество держать  вас  в  сво?х
пазурах. Принiс хто з волостi "Положенi?"?* (*)
   2-й х а з я ? н (вийма з-пiд поли). Принiс. Писаря напо?в та й викрав.
   П а в л о. Давайте ж, я прочитаю i розтлумачу усi вам закони.
   1-й х а з я ? н. Велике спасибi, якщо ласка.
   П а в л о (розгорта "Положенi?"). Так, кажете, силу? кучугури  на  вашi
добрi землi помiняти? А ось,  слухайте.  (Чита).  "Местное  положение  для
губерний малороссийских". - "В состав надела,  причитающегося  крестьянам,
включаются одни только удобные земли". Ст. 20. "Пески, болота,  каменистые
овраги и тому подобные пространства не  полагаются  в  счет  крестьянского
надела". Зрозумiли?
   В с i. Зрозумiли, зрозумiли.
   П а в л о. Отже, не смi? пан мiняти вашi добрi землi на кучугури. Закон
те забороня?. I за такi його намiрення ви мусите на нього жалобу  мировому
посреднику подати.
   1-й i 2-й х а з я ? н и. А Шльома ще й улещу?: купуйте, купуйте,  добрi
люде, бо пропадете, як рудi мишi: нi вам до водопою, нi вам до вигону - як
у мiшку.
   Д м и т р о. А я не казав вам, бреше, сучий син!
   2-й х а з я ? н. Та й ми  те?...  так  уже  там  такий  галас  у  шинку
пiдняли...
   П а в л о. Навмисне намовля i пiдмогоричу? за панськi грошi. Так ось же
i купувати вам тих кучугурiв не треба, бо по закону (говорить з притиском)
пан мусить дати вам прогони i до водопою i до вигону. Ось ст. 24 про це  й
гласить, та ще в примiчанi? додано (чита): "Пространства,  оставляемые  на
оснований сей статьи для прогона скота,  не  подлежат  выкупу,  но  должны
оставаться свободными для прогона". Зрозумiли?
   Д м и т р о. Зрозумiли, зрозумiли.
   1-й i 2-й х а з я ? н и. Та й ми... воно нiби так,  а  писар  усе  одно
товче: тут про водопо? сказано, а про вигони нi, а вам, каже,  до  водопою
шлях не заказаний.
   П а в л о. Ах, вони лиходi?,  мошенники!  Та  це  ж  все  одно,  чи  до
водопою,  чи  до  вигонiв.  Та  гляньте  сюди,   ще   й   ширина   прогону
опридiля?ться. Пишiть посредниковi, то пан у вас, як карась на  сковородi,
закрутиться.
   Д м и т р о. А так. Збирати сход.
   1-й х а з я  ?  н.  Щоб,  бува,  гiрше  не  вийшло...  Всi  не  пiдуть,
побояться... i
   П а в л о. Чого?
   1-й х а  з  я  ?  н.  Та  щоб  пан,  як  розгнiва?ться,  ще  бiльше  не
прикрутив...
   П а в л о. Не прикрутить. Годi! Урвалася панам нитка.
   Д м и т р о т а i н ш i. Урвалася.
   П а в л о. Урветься вона ще й  бiльше.  Стiйте  тiльки  горою  за  сво?
права, та гуртом, всi?ю громадою, то ваше й буде зверху.
   1-й х а з я ? н. Хто каже, Павло Платонович, громада - великий чоловiк,
та коли ж пан... Ось у цьому ж таки наказi, отутечки спочатку писар читав,
що всяка, мов, душа должна повинуватися  властям  i  воздавати  помiщиковi
урок i дань... Як вiдберуть знову землю й волю...
   П а в л о. Ех, ви, люде, люде темнi! Як будете вiвцями - одберуть, а не
будете - самi вiдберете. Та хiба все те, що пишеться в царському указi,  -
то вже й правда? Хiба у вас власного  розуму  нема?  А  слухайте-но  сюди,
чу?те, що тут пишеться з самого початку? (Чита?). "Было бы противно всякой
справедливости пользоваться от помещиков, - чу?те, от помещиков, -  землею
й не нести за сие соответственной повинности". А я вас  питаю:  чия  земля
споконвiку була - помiщицька чи людська? Що вони, тi  помiщики,  з  iншого
тiста злiпленi, чи що? Якщо ?хнi дiди, даймо, на  вiйнi  билися  i  за  те
землi одержали, то вашi хiба на печi  лежали,  а  не  вмирали  на  тому  ж
кривавому полi? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по
чотири?
   Х а з я ? н и. Правда, правда...
   Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!
   П а в л о. I слухайте, й самi мiркуйте. Отже, не пiшли за десятий снiп,
мусив пристати на ваше.
   В с i. Та спасибi ж вам, спасибi, ви й напутили!
   П а в л о. Слухайте ж далi... Скликайте сход... Та  пам'ятайте,  -  для
того щоб жалоба мала законнiсть, треба мати двi третини голосiв.
   В с i. Так, так...
   П а в л о. Тож дивiться! Щоб  не  пiдмогоричили  в  корчмi  з  пансько?
намови...
   В с i. Атож, атож!..
   П а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскура?!*  (*Вскурати  -
зважитись.) Вiддiлить прогони. Глядiть ще й того, щоб шляхiв не  врiзував,
не заорював. Десять сажнiв завширшки битий шлях...
   В с i. Зна?мо, зна?мо.
   Д м и т р о. Тiльки ось що, Павло Платонович, напишiть ви вже нам  самi
жалобу. Ходiмо до мо?? хати.
   В с i. Та вичита?те нам усi закони.
   П а в л о. Гаразд,  ходiм,  помiрку?мо.  Пам'ятайте  тiльки  добре  мо?
слова: може, не ми, а дiти нашi чи внуки,  а  таки  землю  всю  по  правдi
подiлять.
   В с i. Дай боже, дай боже!
   П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподiва?тесь, - як бог  дасть,  то  й  у
вiкно подасть. Шкода! Самi дбайте та добрий розум майте...
   Г о л о с и. Та хiба ми що... аби хто почав...
   П а в л о. Не такий страшний чорт, як його  малюють.  ?  воля,  буде  й
доля! Гуртом, кажуть люде, i батька бити добре...
   Д м и т р о. Авжеж, вiддячити батьковi треба i за хлiб, i за сiль, i за
добру ласку...
   В с i. Правда, правда...
   1-й х а з я ? н. Тихо; щось наче йде... чи не панський пiдглядач?
   Д м и т р о. Ходiм, Павло Платонович, ходiм, люде добрi, до мо?? хати.
   В с i. Ходiм! (Пiшли).

   В И Х I Д IX

   Михайло сам.

   М и х а й л о (виходить по  стежцi  з  гущавини,  засмучений).  Страшна
нудьга: нi спати, нi читати не можу; серце щемить. Хочу робити що  -  руки
опадають, хочу думати - думки розбiгаються; тiльки одна про Катрю й пану?:
куди я не пiду, ?? образ слiдку? за мною, лагiдно ся? тихими очима, манить
дитячою ухмiлкою, тягне, порива мою  душу,  i  я,  як  безнадiйно  слабий,
борюся, а чую, що й змагатися годi! Чи давно пак я почував себе  велетнем,
готовим i гори на плечi пiдняти? Давно здавалось менi, що нема тако?  сили
на свiтi, котра б залякала мене, зупинила на мо?му шляху? Що я хоч на  якi
муки пiду, а того свiтла народного не випущу з рук i цiле життя сво? зложу
на боротьбу за його? I що ж? Досить було дiвочого погляду, шовкових брiвок
- i я вже розкис... Чи у нас,  справдi,  за  грiхи  батькiв  наших,  якiсь
ледачi, непотрiбнi нерви - чулi, м'якi, а до загарту  нездатнi?  (Сiда  на
колоду й замислю?ться). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання,
власне, тiльки щастя; але сила його така, що поглине iнчi  поривання".  Чи
не справдову?ться це й на менi? Не може бути: кохання мусить  ще  окрилити
чоловiка. Мене не кохання гризе, а непевнiсть, розрада. Коли я звiрюсь, то
чому з тим коханням не пiти менi поруч? Тiльки нерiвня...  по  розуму,  по
розвитку;  чи  порозумi?мось  душею?  А  рiд  мiй...  прийшлося  б  навiки
порвати... Та ще, чи й любить вона мене?  Часом,  правда,  назустрiч  вона
спалахне вогнем, потупить очi, i голосок тремтить... Та  це,  може,  й  од
незвички з паничем розмовляти? Хто ?? зна. Чому не вияснити всього -  раз,
та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь,  або
тiкай!

   Чути з-за млина пiсню; Михайло схоплю?ться.

   К а т р я (за коном).

   Тяжко, важко, а хто кого любить,
   А ще тяжче, хто з ким розста?ться!

   М и х а й л о. Боже мiй! Пiсня ця рве серце! Це ?? голос, -  вона  тут!
Куди вже менi тiкати? Та я ж люблю ??, кохаю цiлим життям мо?м; вона  менi
наймилiща, найлюбiща!.. Та я оддав би всi розкошi, всi утiхи на свiтi, аби
з нею бачитись, аби дивитись на ?? зiроньки-оченята!

   В И Х I Д Х

   Михайло й Катря.

   К а т р я (йде з того боку по мосту i зупиня?ться коло млина).

   А ще тяжче, хто з ким розста?ться,
   Ох, i муки-горя набереться!

   М и х а й л о (хутко йде через мiст до млина). Нi, треба це  покiнчити:
пан або пропав! (До Катрi). Катрусю, здорова була! (Пода? руку).
   К а т р я (аж затремтiла). Здрастуйте!
   М и х а й л о. Яку смутну пiсню спiвала ти, аж за серце бере!
   К а т р я. Так собi... Чого ви довго не були?
   М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матерi хiба гiрше?
   К а т р я. Нi, хвалити бога, матерi краще... а так...
   М и х а й л о. Так ти i без матерi згадала мене? Спасибi! (Бере  ??  за
руку).
   К а т р я. Кого ж i згадувати? Я, може, i вдень i вночi молюсь за  вашу
ласку, за добрiсть.
   М и х а й л о. Спасибi; ти щира душа. Тiльки не величай мене: всякий те
зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.
   К а т р я. Нi, не всякий.
   М  и  х  а  й  л  о.  Далебi,  всякий;  бiльше  для   себе   i   робиш!
(Придивля?ться). А чого ти так зблiдла? Може, слаба?
   К а т р я. Нi, нiчого.

   Сiдають пiд млином.

   А ви швидко звiдсiль по?дете?
   М и х а й л о. Через мiсяць.
   К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете?
   М и х а й л о. Цiлу зиму, аж до весни.
   К а т р я. Господи, як довго! (Зiтха).
   М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув,
що ти, либонь, замiж виходиш?
   К а т р я. Хто вам казав?
   М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, i Аннушка.
   К а т р я (палко). Не вiрте ?м! Я замiж нжоли не пiду.
   М и х а й л о. Чом?
   К а т р я. За нелюба - зроду!
   М и х а й л о (радо). Хiба ти не любиш Дмитра?

   Катря мовчить.

   Ти менi вибач, Катрусю, що я про такi речi питаюсь; це з приязнi тiльки
- вiр менi!
   К а т р я. Або що? Чого менi перед  вами  та?тись?  Якби  правда  була,
сказала б.
   М и х а й л о. Так ти ще нiкого не кохала i не коха?ш?
   К а т р я. Хто його зна...
   М и х а й л о (гладить обидвi руки у Катрi). Слухай,  Катре!  Ти  вiриш
усьому тому, що я говорю тобi? Не вважа?ш мене за брехуна?
   К а т р я. Що ви? Борони боже!
   М и х а й л о. Так i вiр же, що я, поки на свiтi живу, не обманю  тебе,
що що б я не казав тобi - то вiд щирого серця, з душi!  Зна?ш...  я  люблю
тебе... з кожним днем ти менi дорожча становишся...
   К а т р я (спалахнула). Ви смi?тесь...
   М и х а й л  о.  Нехай  надi  мною  посмi?ться  так  лихо!  Серце  мо?,
рибонько, зiронько ясна вечiрня, чи любий я тобi хоч капелиночку?

   Катря потупилась з сорому.

   Скажи менi щиру правду: чи коха?ш ти мене, як парубка? Чи  журишся  так
за мною, як я за тобою?

   Катря схиля?ться на груди до Михайла i почина ридати.

   М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко  мо?,  чого  ти  плачеш?  Невже  мо?
кохання тебе образило?
   К а т р я (схлипуючи). Ви такi... менi... я б не знаю що...
   М и х а й л о (цiлу? ?й руки). Так ти любиш мене? Господи,  яке  щастя!
Раю мiй!
   К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цiлувати?!
   М й х а й л о. Ти - цариця моя, от що! За  тебе,  мою  ясочку,  все  на
свiтi вiддам! Не плач  же,  усмiхнися?  Он  бринять  на  оченьках  сльози.
(Голубить ?? i цiлу? то в одно око, то в друге).

   Катря обiйма його, хутко цiлу?,  а  далi,  засоромившись,  закрива  вид
рукавом.

   М и х а й л о (гладить по голiвцi i цiлу? Катрю). Коли б ти знала,  моя
доле, яка обiйма мене радiсть, яке огорта мене щастя! Такого раювання i на
тiм свiтi нема?, вiр  менi!  Глянь,  он  мiсяць  задивився  на  нас,  зорi
миготять  радiсно  нашому  щастю;   а   нiч   аж   притихла,   прита?лася;
прислуха?ться заздрiсно, як нашi  серденька  б'ються  укупi...  б'ються  i
будуть битись, i нiхто, нiяка сила не розлучить ?х!

   Катря крадькома цiлу? руку у  Михайла;  Михайло  вирива?  i  обнiма  ??
палко.

   К а т р я (боязко). А ви ж казали, що по?дете швидко?
   М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не по?ду без тебе: ти молода  моя,
заручена. Пiдеш за мене?
   К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!
   М и х а й л о. Як так?
   К а т р я. Не буде, не буде! Що ви  тiльки  кажете?  Я  й  подумати  не
посмiю: хто я? I мiзинця вашого не стою!
   М и х а й л о (цiлу? ??). Сто?ш, перлино моя дорога! Бiльше мене варт!
   К а т р я. Нi, нi! Не менi  судилося  таке  щастя!  Куди  менi,  бiднiй
мужичцi, бути дружиною вашою? Нi ступити, нi заговорити не вмiю; ви  взяли
б собi камiнь за плечi. I люде осмiють, i  бог  скара?:  паруються  тiльки
рiвнi. Не за нас це сталося, не за нас i перестане!
   М и х а й л о. Не плещи, моя лебiдочко, абичого; не плутай  сюди  бога!
Перед ним усi рiвнi; вiн кожному дав серце, i  у  кожного  воно  одинаково
б'?ться. Ми з тобою пiдемо поруч чесно по новому шляху, i ти  менi  станеш
не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму;  переложу
в тебе знаття сво?, свою душу, сво? мрi? - i засвiтиться твiй розум  новим
променем, i ося? мою душу тихим, радiсним свiтом!
   К а т р я. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах  темрi?!
Не можу я, бiдна, i зрозумiти такого щастя,.. тiльки аж мороз поза  спиною
йде, так страшно. Що оце ви задумали?
   М и х а й л о. Та як же iнако я й думати мiг? За  кого  ти  мене  ма?ш?
Хiба, ти дума?ш, я здатний би був занапастити твiй вiк молодий та й кинути
на посмiх?
   К а т р я. Нi, я такого зроду i в думку не клала. Ви як  батько  рiдний
до мене були... я не знаю, як i шаную вас, i люблю... Господи, сказати  не
вмiю! (Припада).
   М и х а й л о. А коли любиш, мо? голуб'ятко, мо? серденько, щастя  мо?,
- то звiрся на мене: дай менi свою рученьку, i нехай бог благословить нашу
долю!
   К а т р я. Я як п'яна: все в  мене  в  головi  коломутиться...  Страшно
тiльки... не за себе: я б за вас душу свою оддала. А  як  через  мене  вам
лихо, не доведи господи! Батько, матiр, пани всi... Як менi i стати  поруч
з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти...
   М и х а й л о. Ти знову за сво?. Та розумi?ш ти, дитино моя, що  я  без
тебе жити не можу, дихати не можу... що менi без тебе один шлях  -  отуди,
пiд лотоки!
   К а т р я. А менi хiба нi?
   М и х а й л о. Так i не мучся ж, i не думай: так судилося, так  йому  й
бути! Моя ти? Правда?
   К а т р я (хова свiй вид у Михайла  на  грудях).  Аби  ви  тiльки  були
щасливi!
   М и х а й л о (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!

   В И Х I Д XI

   Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро i другi.

   П а ш к а (гука з-за млина). Катре! Катре, - гу!! Де ти заховалася?
   М и х а й л о (сполохнувшись). Хтось кличе тебе;  iде  сюди...  Прощай,
мо? сонце, до завтрього! Звiрся на мене! (Обiйма з притиском). Приходь!  У
садку краще: нiхто не мiшатиме. Не  знаю,  як  i  доживу  до  завтрiшнього
вечора... Прийдеш?
   К а т р я (палко). Прийду, прийду, мiй соколе, моя доле!

   Михайло хутко iде в гай, а з ру?ни вийшов Павло,  з  ним  два  хазя?ни,
останнiм Дмитро. Катря, як кам'яна, сто?ть, не зводячи очей з того  мiсця,
куди зник Михайло.

   П а в л о. Так так же i робiть.
   1-й i 2-й х а з я ? н и. Будемо, будемо, спасибi вам.
   П а в л о. Прощавайте!
   1-й i 2-й х а з я ? н и. Щасти вам, боже!

   Павло iде в один бiк, люде - у другий.

   П а ш к а (пiдбiга?). Катре! Ти осьде?
   К а т р я (кида?ться до не? на шию). Парасю! Яка я щаслива!!

   Дмитро, завваживши це слово, скам'янiв на мiсцi.

   Завiса

   ДIЯ ТРЕТЯ


   Картина 1

   Глухе мiсце в лiсi коло криницi; ранок.

   В И Х I Д I

   Михайло сам.

   М и х а й л о (при рушницi; сидить  на  поваленому  деревi).  Не  видко
нiкого, а переказував, щоб я конешне  сюди,  до  криницi,  вийшов.  Що  за
та?на? Мiсяць тому назад Павло утiк несподiвано, навiть не попрощався нi з
батьками, нi зi мною, - аж збентежило всiх. Одного листа тiльки й одiбрав;
пише, щоб я не дивувався i не допитувався, бо так треба; де дiло,  мовляв,
кличе, там i  я!  У  дядька  Олександра  сидить  тепер.  (Вийма?  листа  i
пробiга?). "Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людськi
душi, яким браку? тiльки живущо? води... Ми з паном Олександром  балака?мо
багато, радимось, мiрку?мо - може, до чогось i домiрку?мось.  Умовились  з
ним завести i спiльну позичкову касу, i училище,  а  не  забавку-школу,  i
больницю.  Можна  буде  ще  декого  перетягти   до   цього   куреня,   щоб
розтаборитись звiдци. При?зди сюди швидче; годi тобi там одгодовуватись да
ласувати поезi?ю: тут здоровiще". Золоте серце: сам нiчого не ма?,  а  все
про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з
ким одволожити сво?? душi... Тiльки, брате мiй, друже мiй, у мене тепер на
самому сподi душi завiвся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який
i  не  признаюсь  й  не  шепiтну  навiть...  (Запалю?  цигарку   i   ляга,
потяга?ться).  Мене  аж  одурманило  щастя!  Куди  не  гляну,   все   менi
усмiха?ться; на серцi якась дивна музика; кожна жилка  тремтить  залассям*
(*Заласся -насолода, захоплення.) i  втiхою...  Отак  би,  не  дбаючи  про
буденнi справи, не ламаючи нiчого, вiк пити повну чашу поезi?...  Катрусю,
моя зiрко! Коли я упився тво?ю красою,  -  ти  ще  милiща  мо?му  серцевi!
(Згодом). Яка тiльки вона дитина душею; вся  мов  потонула  в  коханнi,  а
соромиться його проявити, хова? первоцвiт жаги...  Iнодi  таке  простувате
сплете щось, що знехотя засмi?шся i поцiлунком затушиш  досаду;  а  то  --
диву? на мене мовчки, мов на бога. Треба б ?? вчити, освiтити... так не до
книжок тепер... пiсля уже краще! От коли б тiльки вона не  мастила  голови
оливою чи смальцем; а то з щиростi так наялозить для мене, що аж одгонить.
Треба буде ?й купити помади, та ще  й  гольдкрему  до  рук,  бо  порепанi,
жорсткi... I  кiльки  раз  просив  ??,  щоб  не  вешталась  по  сонцю,  бо
засмалиться, - так нi! Правда, ?й поки працювати треба... От оцi каторжнi,
невладованi питання отруюють тiльки щастя i встають якимись страшидлами!

   В И Х I Д II

   Михайло i Павло.

   П а в л о (з-за кону). Агов! Де ти там?
   М и х а й л о (схоплю?ться). Павло? - Тут, тут!
   Па в л о (виходить). Здоров, друже!
   М и х а й л о (кида?ться, обiйма). Голубчику!.. Як же ти  мене  потiшив
несподiвано! То несподiвано кинув було  утеком,  а  то...  (Знов  обнiма).
Спасибi, серце! Я такий радий тебе бачити; далебi, занудився. Ну, ходiмо ж
мерщi до нас...
   П а в л о (перебива). Нi,  до  вас  я  не  маю  часу.  Сiдаймо  тут  та
побалака?мо...
   М и х а й л о. Невже до нас i не зайдеш?
   П а в л о. Кажу ж  -  i  хвилини  нема...  До  вельми  тяжкого  слабого
хапаюсь... (Кладе руку Михайловi на плече). Ну,  як  же  ти  ся  ма?ш?  Що
наробив? Розцвiвся, пиша?ш красою, як майський крин душистий, прекрасний?
   М и х а й л о. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш.
(Цiлу? Павла).
   П а в л о. Нi, без жартiв; на тебе глянути, то й всяк постереже,  що  у
тво?х очiх i ласощi, й радощi аж грають, - певно, ?х повно на серцi?
   М и х а й л о (трохи соромлячись). Журби не маю... тобi зрадiв.
   П а в л о. Справдi? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?
   М и х а й л о. Чому? (Потупив очi i почав крутити цигарку).
   П а в л о (б'? його ласкаво по колiнi). Ну, ну,  нехай  i  так!  Гаразд
поки!.. Кланявся тобi дуже дядько твiй, пан Олександер; ремству?, що ти не
хочеш до його i в хату плюнути!
   М и х а й л о. Я сам би раднiший; та, зна?ш, рiд у сварцi,  то  й  менi
вихоплюватись раз по раз якось нiяково...
   П а в л о. Так i у такiй пустiй справi рiд твiй сто?ть на перепонi?
   М и х а й л о. Не то, що менi можуть заборонити з дядьком  бачитися,  -
та я й не послухаюсь; а то, що  якби  нашi  бували,  то  малося  б  бiльше
оказi?...
   П а в л о. Славний вiн, брате, чолов'яга; поневiрявся на вiку, бився  з
родом, з панами, а таки перемiг, не дав чужо? душi на  поталу  i  спорудив
сво? чесне гнiздо!
   М и х а й л о. Я дуже люблю i поважаю дядька.
   П а в л о. I вiн тебе любить, та жалку?, що ти з тво?м чесним напрямком
i таланом по багнищах валаса?шся... * (*Валасатися - блукати, волочитися.)
(Дивиться пильно йому у вiчi). Слухай, я до тебе забiг по важному дiлу,  -
скажеш правду? Не збрешеш?
   М и х а й л о (змiшавшись). Що це за допит? Я - не брехун.
   П а в л о. Не те... можна iнодi в таке влiзти... Скажи менi щиро, чи ти
уже зайшов за край з Катрею?
   М и х а й л о (спалахнув). Вiдкiля ти взяв?
   П а в л о. Чутка пройшла; та iначе й  бути  не  могло:  певнi  скутки!*
(*Скутки - наслiдки (з польськ.).)
   М и х а й л о. Якiсь падлюки плетуть, а ти за ними!
   П а в л о. Ну, глянь у вiчi, скажи щиро!
   М  и  х  а  й  л  о.  ?  такi  речi,  до  котрих  з  голими  руками  не
доторкуються...
   П а в л о. Щоб не вразити дворянсько? совiстi?
   М и х а й л о. Павло, лайся  за  все,  за  що  хочеш;  корени  мене  за
ледарство, за панськi звички; але не чiпай мо?? честi, бо  я  за  не?  сам
себе перерву, а глузувати не дам!
   П а в л о. Я не чiпаю тво?? честi, а волаю до не?.
   М и х а й л о. У кожного ? у серцi своя святиня, у якiй  вiн  не  дасть
другому полоскатись!
   П а в л о. Бач, як ти  бережеш  свою  святиню  власну,  а  про  чужу  -
байдуже? У  Катрi  хiба,  по-тво?му,  нема  сво??  святинi?  А  в  ?й  уже
полощеться цiле село!
   М и х а й л о. Не може бути, щоб хто смiв! Це вигадки!
   П а в л о. Та бачиш же, що аж до мене дiйшло.
   М и х а й л о. Я зацiплю ?м писка усiм, урiжу кожному язика!
   П а в л о. ?сть на те один тiльки спосiб.
   М и х а й л о. Знаю i повiнчаюсь. А ти про мене думав  як?  Щоб  я  мою
Катрусю дав жиро?дам на посмiх? Не буде цього!
   П а в л о. Як я про тебе думаю? Поки не зовсiм iще погано,  бо  прийшов
перебалакати; але все ж... ти закiнчив... по-панськи... а  як  змагався  й
бундючився! Ет! Одним ви миром мазанi: обтешетесь зверху  тi??  культурою,
приберетесь у iдеальнi химороди та й красу?тесь; а дмухни тiльки  на  вас,
продряпай трiшки, - то такi ж жиро?ди у грунтi!
   М и х а й л о. Павло! Ти не ма?ш жодного права  так  ображать  мене:  я
тобi не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, i
кохаю на цiле життя, чесно! Я не побоюся перед цiлим  свiтом  сказати  про
кохання, назвати ?? мо?м подружжям, - i назову, i повiнчаюсь!
   П а в л о. Гаразд. А коли це буде?
   М и х а й л о. Коли? Та незабаром... Треба уладнати  дiла,  я  з  тобою
хотiв порадитись... Тiльки ти був завжди проти шлюбiв формальних?
   П а в л о. Гай-гай! Куди стрiля?ш! Якраз до ладу примiряти сюди  теорiю
рiвноправних станiв! А якi ж тут права у цi?? бiдарки-рабинi? Приймати  од
кожного, хто не схоче, - i регiт, i глум, i зневагу,  i  бiйку  навiть,  -
так, бiйку, бо по закону i в волостi можуть одпарити! Дочекатись,  щоб  на
смiтнику косу обрiзали та дьогтем  голову  вимазали!  Пiти  попiдтинню  на
знущання за куском хлiба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й  зогнити
в тюрязi? Нi, паничу, тут не до теорi?, бо тут ставиться на  пробу  цiлком
людина, все життя ??: тут виходить - "котовi смiшки, а мишцi  слiзки",  та
ще якi? - не елегiчнi, а мужичi, кривавi,  пiсля  яких  одна  дорога  -  в
ополонку!
   М и х а й л о. Правда, конечне тра повiнчатись; та у  мене  i  в  думцi
другого не було!
   П а в л о. Iначе - було б шельмовство! I без того  у  нашо?  селянсько?
дiвчини не густо тих прав, а зачепи ??, то й остатнi однiмеш! Тодi ??  вся
ота темна сила просто-таки задавить, - я вже й не  кажу  про  власнi  муки
розбитого серця! А може, ти дума?ш, що у ?х отого серця чортма??
   М и х а й л о. За що ти печеш мене? За  вiщо  карта?ш?  Я  до  тебе  за
порадою, а ти що не слово, то й намiря?ш шпигнути. Стидно, брате!
   П а в л о. Вибачай! Ти зна?ш, як гiрко у мене на душi, то  й  на  язицi
перга!* (*Перга - квiтковий гiркий пил, що його бджоли переносять разом  з
медом.) Ну, поговоримо ж любенько: треба  повiнчатись  i  найхутче,  -  це
раз...
   М и х а й л о. Та як же його зразу укоськати мо?х батькiв? Трудна  рiч,
тут треба поволi.
   П а в л о. Що? Ти сподiва?шся ще на згоду з сво?ми?
   М и х а й л о. Атож!
   П а в л о. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене  на  долонi  волосся
виросте, нiж це станеться; i в думку собi не клади!
   М и х а й л о. Чого ти так дума?ш? Тепер не тi часи, щоб вони мою  волю
захотiли в'язати, та й люблять, - не чужий же я?
   П а в л о. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для  них
"бесчестие званню".
   Ми х а й л о. А як я не схочу ?хнього рятунку?
   П а в л о. Проклянуть. Тут уже так i клади: прийдеться з родом поламати
навiки!
   М и х а й л о. А далi що?
   П а в л о. Жити сво?ми руками  i  завойовувати  невпинною  працею  собi
щастя.
   М и х а й л о. Трудне щастя...
   П а в л о. Звiсно, шлях терновий;  треба  з  певними  силами  рушати  в
дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вiр!
   М и х а й л о. Зна?ш, i пiп не повiнча без согласiя батькiв...
   П а в л о. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком тво?м; вiн  домовить
i попа!
   М и х а й л  о.  Правда,  правда;  тут  ?диний  дядько  поможе.  Тiльки
почекай!
   П а в л о. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош  i  придоб?*
(*Придоба - зручнiсть.)
   М и х а й л о. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду,  кидатись
у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю ?х
i випрошу згоду? Батько мiй чоловiк простий i не  надто  уже  лихий;  мати
драматургiю нехай i зробить, але...
   П а в л о. Тож-то, що але: одкри?ш  та?ну  та  гвалту  наробиш!  Слухай
мене: кинь отi проби, ?дьмо мерщi з Катрею: адже  над  нею  висить  тяжкий
меч!
   М и х а й л о. Як  же  його  так  зразу?  Та  от  вiзьми,  щоб  по?хати
повiнчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я  обiйдусь  без
батька?
   П а в л о. Так-так, правда... дарма! У  мене  оце  умерла  тiтка  i  по
духовнiй одписала тисячу карбованцiв; вони там  менi  й  присланi  опекою.
Вiзьми ?х, серце!
   М и х а й л о. Спасибi, друже! Але остатнiх  тво?х  грошей  не  вiзьму:
коли я i чим ?х вiддам?
   П а в л о. Не плети абичого, тут дiло iде  про  чоловiчу  жизнь,  а  ти
будеш у якiсь гонори грати! Хiба лишень для того, аби крутить!
   М и х а й л о (чуло). Друже мiй, Павле! Невже ти мене важиш за  паршиве
ледащо? Невже я буду здатен усе,  що  придбав  найкращого  у  сво?й  душi,
закинути ласощi ради? Невже ти менi бiльше не ймеш вiри? Чи ж я  упав  так
низько, чи безповоротну пiдлость вчинив? Чого ти мене кривдиш - що я  один
раз хочу побалакати з батьком за не??.. Таж я серце сво? готовий оддати за
Катрю...
   П а в л о. Угамуйся, друже! Вибач менi: може, справдi у мою голову одне
погане лiзе? (Пригорта його). Тiльки слухай, коли уже наважився з  старими
побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дiйде чутка  до  двору,
то сяк чи так, - а замордують твою милу.
   М и х а й л о. Я сьогоднi конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я
мерщi - до вас.
   П а в л о. Ну, як зна?ш; тiльки поводься, як тво? серце прокаже, та  не
бари дiла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька.  У  його  й  грошi
тво? лежатимуть.
   М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за грошi: вони тобi знадобляться
на чорний день.
   П а в л о (уста?). Ти знов сво?? Тво? дiло та Катрине i  ?  той  чорний
день: менi ваше дiло дороге; то не смiй менi й писнути,  бо,  ?й-богу,  ще
поб'ю!

   Михайло, усмiхаючись, обнiма Павла.

   А менi на чорта вони, отi грошi! Поки оцi мозольнi руки не  одсохли,  -
працюватимуть; та чи багато менi й треба!.. На дiло -  друга  рiч,  а  для
мене самого...
   М и х а й л о. Поки самого, а - усмiхнеться доля, то й  власного  щастя
заманеться...
   П а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пiшли! Нам, лихом битим боякам,
не про  сво?  щастя  дбати!  Наша  доля,  Михайло,  може,  десь  у  туманi
гойда?ться на гiлцi... Ну, прощай! Не дбай же тiльки про  себе  самого,  а
пам'ятай, що в тво?х руках чужа жизнь! (Хутко обнiма i виходить).

   Михайло проводжа.

   В И Х I Д III

   Михайло сам; верта?ться з рушницею.

   М и х а й л о. От тобi i щастя! Швидко минув  чарiвний  сон:  розбуркав
Павло грубо, жорстоко, - i сувора доля, з турботами, з нуждою та  скрутою,
грiзно стала перед очима... (Бере рушницю, опира?ться на не?).  Але  Павло
правду казав: страшно за  мою  зiрочку!  Треба  рiшатись  батьку  сказати.
Тiльки як його пiдiйти? Язик не  повернеться.  Коли  б  як  наздогад;  або
призвича?ти потроху  до  цi??  думки...  А  може,  матерi  перше  сказати,
попросити? Просто голова туманi?... А треба, треба! (Замислившись, iде).

   Декорацiя хутко мiня?ться.

   Картина 2

   Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сiнешнi дверi; за хатою  садок.
Лiворуч - тин i причiлок друго? хати, Дмитра Ковбаня. Просто -  повiтка  й
ворота; за ними йде вулиця. По той бiк мрiють  городи,  а  над  заленочком
садкiв здаля ся? хрест i баня церковна. Вечiр. Спочатку ясно, а пiд кiнець
сонце заходить i сутенi? потроху.

   В И Х I Д I

   Дзвонариха стара i Катря.

   Д з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, i сiда на  призьбi).
Ху-ху! (Оддиху?). Хвалити милосердного бога, i не гадала, i не сподiвалася
уже бiльше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь i привiв.
   К а т р я. Я така рада, така рада!
   Д з в о н а р и х а.I я рада, доню: раз за тебе, а друге, що менi  дано
ще пiльги спокутувати грiхи мо?. (Позира? кругом). Як же славно тут дихати
свiжим повiтрям; дух який iде з садочка: гвоздиками,  любистком,  пахне...
Дихала б i не надихалась!..
   К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужа?те тепер: я вже так  молилась,
на часточку подавала. Сьогоднi i панiматка в церквi  питались  про  вас  i
проскурку ото дали.
   Д з в о н а р и х а. Спасибi ?й, що згадала; як одужаю, то й я  одслужу
?й чим-небудь. А  от,  доню,  чим  оддячимо  лiкаревi  та  паничевi,  отим
спасенним душам?!
   К а т р я. Молитвою хiба однi?ю.
   Д з в о н а р и х а. Без ?хньо? добростi пропала б я... А що  з  тобою,
сиротою, було б, - то й подумати страшно! Що вже лiкар добрий, а що  панич
Михайло, - то такого й не бачила: щодня навiдував. Тебе от читати  довчив.
Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хiба в дядька?
   К а т р я. У якого, мамо?
   Д з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Нашi пани  з
ним у сварцi  з  того  часу  ще,  як  вiн  оженився  з  простою  дiвчиною,
крiпачкою.
   К а т р я. Як? З простою?
   Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною.
   К а т р я. Хiба бува, що пани беруть селянок?
   Д з в о на р и х а. Рiдко, але трапля?ться.
   К а т р я. Ну, а покiйнi старi пани? Дозволили?
   Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара  панi  трохи  не  вмерла;  по
лiкарiв аж до Ки?ва посилали... Уже перед смертiю тiльки помирилися, та  й
то сестра Анна Дмитровна перепросила уже,  а  наш  то  ще  наговорював  на
брата, приску* (*Приск  -  жар.)  пiдсипав,  i  до  сього  часу  зашморгом
дивиться, а надто наша панi: не дозволю, каже, мужичцi переступити  порога
свого!
   К а т р я. Так нашi пани такi немилосерднi? Господи!
   Д з в о н а р и х а. А ти ж думала?
   К а т р я. Лихо тяжке!
   Д з в о н а р и х а. А тобi що?
   К а т р я. Так... (Зiтха?). А як же пан Олександер живе?
   Д з в о н а р и х а. Нiчого... Чула, -  гаразд!  Тiльки  все-таки  йому
тяжко: пани одцурались, одкинулись...
   К а т р я. Так-так, - одцураються... всi одцураються... що мужичку ввiв
до панського роду!..  Бiдний  вiн!  (Зiтха  i  сидить  мовчкщ  перебираючи
кiсниками).
   Д з в о н а р и х а (огляда? дворище кругом). А в тебе порядок у дворi,
по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цiлу? ??). От  якби  покiйний  батько
побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привiв господь, а  любив  вiн
тебе страх як! Ти пам'ята?ш батька?
   К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сивi, довгi; спiвали в  церквi,  мене  з
собою брали. Навiть на одчитування до мерцiв ходила була з татом. Спочатку
боялася покiйникiв, а далi привикла... Я й тепера ?х не боюсь!
   Д з в о н а р и х а. Живi, доню,  страшнiшi!  Тепер  у  мене  тiльки  й
думки, тiльки й молитви, щоб тебе оддати  до  рук  щиро?,  чесно?  людини,
одружити! Привiв би бог побачити дитину  свою  щасливою,  порадуватись  на
не?, то тодi й очi закрити безпешно.
   К а т р я. Мамо, годi про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!
   Д з в о н а р и х а. То вже божа воля.
   К а т р я. Нi, я не про смерть кажу, одведи господи...
   Д з в о н а р й х а. А про що ж?
   К а тр я. Так, про всякi пригоди.
   Д з в о н а р и х а (цiлу? ??). Сумна ти чогось:  все  зi  мною  та  зi
мною, то й занудилась; не знать що в голову лiзе. Ти б пiшла  до  подружок
абощо... а то подивись, як ти змарнiла, мов зiв'яла...
   К а т р я (з сльозами прилада до матерi). Зiв'яла, мамо!
   Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою?
   К а т р я (утира хутко сльози). Нiчого, мамо... вас шкода!
   Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побива?шся? Час
i про себе думати...
   К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!
   Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого  роду
i до нас, сирiт, лине, бо й сам сирота...

   В И Х I Д II

   Тi ж i Дмитро.

   Д м и т р о. Здоровi були, мамо,  з  недiлею!  Уже  й  з  хати  вийшли?
Здрастуй, Катре!
   К а т р я. Здрастуй!
   Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже  час  i  за
дiло братися.

   Катря одходить i почина дещо прибирати; здiйма глечики з тину i зносить
до хати тощо.

   Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!
   Д з в о н а р и х а. I то вже належалася; за?ла багато чужо? працi.  От
i ти, - не знаю, чим уже й одслужу, - оплiв, оха?в наш дворик i всiм  нам,
сиротам, допомага?ш.
   Д м и т р о. Яка там помiч? Не варт про те й говорити. Зайвий був  час,
а руки не купованi.
   Д з в о н а р и х а. Хоч i не купованi, так здалися б на сво?  дiло,  а
не на чуже.
   Д м и т р о. Не яке воно й чуже! Менi, може,  ваша  сорочка  ближче  до
тiла, нiж своя. Що я? Один собi, як палець, - бурлака, та й  годi!  Багато
менi треба? Заробив що чи де заробив - не велика журба. А от вам  -  друге
дiло: ви слабi, а Катря молода; i  коло  вас,  i  коло  господарства  сама
побива?ться... Як же не пособити?  Такiй  молодiй  дiвчинi  i  надiрватися
можна! Я ж не скотина яка нечувственна!
   Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобi за твою добрiсть господь оддячить!
   Д м и т р о. Менi, може, - коли ви оце слабi були, -  серце  шарпалось,
як гляну було на Катрю, що вона як тiнь яка ходить! Я  б,  може,  раднiший
був сво? руки пiдложити, а не те що зробити яку мализну...
   Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобi дочки  жалкiше,  нiж
старо?...
   Д м и т р о. Нi, крий боже! I вас я вважаю  за  матiр:  рiдних  пак  не
згадаю нi батька, нi матерi. Чоловiк ваш покiйний, царство  йому  небесне,
виховав мене, зберiг сиротi i батькiвщину, i хату,  наставив  мене  самого
добрим хазя?ном, до пуття довiв, - так як же менi не любити вас? З  Катрею
зросли ми укупi...
   К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у коминi, кулешика вам зварю на
вечерю.
   Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по головi ??).  Славна  у
мене, Дмитре, дочка: i хороша, i моторна, i упадлива.
   Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в свiтi за Катрю!
   К а т р я (гiрко). Не хвалiть, мамо!
   Д з в о н а р и х а. Запиша?шся? А тебе таки справдi, кралечко, гедзь з
одного боку напав.
   К а т р я (перебиваючи). Он дивiться, як сонце  сiда?  червоно;  певно,
вiтер буде на завтра. Треба буде однести до млина мiрочки зо двi  пшеницi,
бо в нас уже борошна обмаль.
   Д м и т р о. Я завтра зайду й однесу.
   Д з в о н а р и х а. Та то борошно борошном, а ти таки...
   К а т р я (хутко). Мамо, цитьте! (Прислуха?ться).  Хтось  iде  до  нас;
може, лiкар? (Бiжить з тривогою; дивиться за ворота).
   Д з в о н а р и  х  а.  Може,  справдi.  Вiн  того  тижня  за?здив,  то
обiцявся, що ще заверне.
   Д м и т р о. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б  i  ходити
йому чи паничевi?
   Д з в о н а р и х а. Та лiкаря уже бiльш мiсяця i в селi нема.
   Д м и т р о. А паничевi б чого? Хiба й вiн лiкар?
   Д з в о н а р и х а. Не знаю;  тiльки  така  вже  добряча  душа,  що  й
господи! Що божого дня трудився!
   Д м и т р о. Себто вас жалував так?
   Д з в о н а р и х а. Господь його святий зна, -  чи  у  його  вже  таке
серце, чи ми заслужили ласки у бога?
   Д м и т р о (зiтхнувши). Може.
   К а т р я (вертаючись). Нi, то не вiн; хтось у хустцi. Позношу лишень я
на нiч полотна в комору.
   Д м и т р о (iдучи за Катрею). Я тобi поможу.
   К а т р я. Та я й сама зберу - не важкi. (Iде до тину i збира  полотно,
що на йому розвiшане).
   Д м и т  р  о  (пiдходячи  до  тину).  Катрусю!  Я  хотiв  би  з  тобою
побалакати...
   К а т р я. Об чiм? (Потупилась).
   Д м и т р о (мне шапку). Сама зна?ш, об чiм... тiльки й думки, тiльки й
гадки!
   Д з в о н а р и х а. Пiду вже я: i пiзно,  та  й  молодята  нехай  собi
поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.
   Д м и т р о. Зараз, мамо!

   Пiшли.

   В И Х I Д III

   Катря сама.

   К а т р я. Боже мiй! У якi тенета я вплуталась - i думок не зберу. Чого
ти радiло, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани!  I  Михайла  уже
третiй день нема?; то було й вечора не пропустить, а на цiм  тижнi  тiльки
раз ускочив на час, та й на досi... Може, не вiльно... Тiльки як  же  менi
нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Приста? з  словом,  що  я  йому
перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка,  та  ще
такого, - грiх! Правду сказати? Та чи  язик  же  у  мене  повернеться?  До
матерi ще дiйде... хоч би од цього хранив господь!
   С т е п а н и д а (за ворiтьми). На! З'?ж!
   К а т р я (здригнувшись). Хто це? Степанида?

   В И Х I Д IV

   Степанида i Катря.

   С т е п а н и д а (ввiходить п'яненька).  Що  ж,  що  я  була  панською
полюбовницею? Не по сво?й волi, дрантя, чу?ш? Не по сво?й волi!.. А  ти  -
по сво?й, повi?!.. Дiву?ш? I я навчуся по сьомiй дитинi так дiвувати!  Чия
б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну - випила на сво?,  а
не на краденi, злодюго, чу?ш?
   К а т р я. Тiтко, кого це ви так ла?те?
   С т е п а н и д а. А ту шелихвiстку бiсову, поко?вку  панину,  Аннушку.
Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахiття, бендерська чума, та
й зачiпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як вiзьму на зуби, то ти й носа до нашого
кутка не покажеш!
   К а т р я. Охота вам, тiтко.
   С т е п а н и д а. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й
?сти не буду. Оце я ??, шльондру, аж  до  самiсiнького  двору  проводжала;
шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються i батько  ??,  i  дядько,  i
тiтка, i дядина! Е! Мене не чiпай: я й сама зачеплю!  Уже  так  налаялась,
так налаялась всмак, що аж на  серцi  полегшало;  зайшла  до  шинку  та  й
випила...
   К а т р я. Та бачу, бачу.
   С т е п а н и д а. Що ж, Катре? На сво?, на заробленi...
   К а т р я. Та й на сво? не гаразд пити.
   С т е п а н и д а. Розкажи сво?му батьковi, голубко моя... Тiльки тепер
i мого! (Спiва й пританцьову?).

   Коли б менi, господи,
   Недiлi дiждати!

   Сюди, туди, он куди -
   Недiлi дiждати!

   То й пiшла б я
   До роду гуляти!

   Сюди, туди он куди -
   До роду гуляти!

   Там мене будуть
   Часто частувати!

   Сюди, туди, он куди -
   Часто частувати!

   К а т р я. Та вже ж, хвалити бога, недiлi дiждались, начастувалися..
   С т е п а н и д а. О?! Уже?! Моя перепiлочко! (Приспiву?).

   А в перепiлки та головка болить;
   Тут була, тут, перепiлочка,
   Тут була, тут, сизопiрочка?!

   Я тебе дуже, Катрусю, люблю... така ти в мене хороша... дай  поцiлую...
от шкода тiльки, що горiлки не п'?ш!
   К а т р я. Недоставало!
   С т е п а н и д а. Дай поцiлую... а та, панська помийниця, каже,  що  я
Катрю з паничем звела... похваля?ться покрити...

   К а т р я. Що ви кажете?
   С т е п а н и д а. Похваляйся, похваляйся, повi?!  Дума?ш,  що  так  на
тво?х панiв i поласились?.. А, нехай вони тобi виздихають!.. Та  в  нас  i
кращi ?!!
   К а т р я. Господи! За що вона обносить мене?
   С т е п а н и д а (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спару?мо...
i мати казала, що весiлля швидко... Ух, коли б швидче! От уджигну  вже  та
брязну пiдкiвками!.. (Пританцьову?).

   Унадився журавель, журавель
   До бабиних конопель, конопель:
   Таки, таки дибле,
   Конопельки щипле!
   А я ж тому журавлю, журавлю...

   Ходiм-бо, Катрусю, до шинку!
   К а т р я (недочува, сто?ть мов кам'яна). Обносять... наступа? вже...
   С т е п а н и  д  а  (весело).  Коли  не  хочеш,  то  я  й  сама  пiду.
Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Iде за ворота, хита?ться;  трохи
не впала).

   Очеретом качки гнала,
   Спiткнулася та й упала...

   (Iде, спiваючи).

   В И Х I Д V

   Катря сама.

   К а т р я (ламаючи руки). Ну, дiвко! Надiвувалася?  Наступа?  вже  кара
людська, невпросима,  невмолима...  От  i  заховалась!  Не  приспало,  мо?
кохання, ти лиха: пiдкралося воно, та  аж  серце,  мов  на  ножi,  кипить!
Михайло! Голубе мiй! Скруто моя! За тебе менi i страждати не тяжко...  все
оддала, то що менi люде? От матiр тiльки... Ох, i  не  знаю,  що  з  мамою
буде, як дiйде... а неминуче дiйде: вже коли Степанида на  губу  взяла,  -
все село знатиме! (Зложивши руки, сто?ть замислена).

   В И Х I Д VI

   Катря i Дмитро.

   Д м и т р о (пiдходить тихо; Катря не чу?). Катре!
   К а т р я (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.
   Д м и т р о. Коли ж сватiв присилати до матерi?
   К а т р я (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже
й ти на мене?
   Д м и т р о. Як на тебе? Хiба ж ти не подала менi слова?
   К а т р я. Ох, нудьго моя! Коли  ти  любиш  мене  хоч  капелиночку,  то
пошануй: бачиш, яка я? Менi не шлюб у головi... замiж я не пiду.
   Д м и т р о. Що з тобою? Скажи менi щиро!
   К а т р я. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобi такою вiрною
дружиною буде, так тебе любить!
   Д м и т р о. Чужого вiку за?дати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти
тепер мене, - от що! То було  стрiнеш,  аж  у  очiх  сонечко;  щебечеш  не
нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся,  ухиля?шся
зо мною i словом одним  на  самотi  перекинутись...  Запропастила  ти  мою
голову!
   К а т р я. Дмитре! Пожальсь надi мною! Я тебе, як  брата,  люблю;  менi
так тебе шкода... Тiльки я не знаю, що зi мною сталось?
   Д м и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу - легше буде!
   К а т р я. Не муч мене!
   Д м и т р о. Знаю я, хто розлучник мiй,  хто  наступив  менi  ногою  на
горло! Ти в панича закохалась; вiн тебе звiв!
   К а т р я. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!
   Д м и т р о. Вiн, вiн - i не кажи! Не обманюй мене!!
   К а т р я. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла...
тiльки не вiн... сама винна...
   Д м и т р о (ухопившись за серце), 0-о!  Спасибi  хоч  за  правду...  i
хотiлось ??, i надiя якась ще тлiла... а тепер уже край!
   К а т р я. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!
   Д м и т р о. Не твоя, нещасна, - так! Але на кого ти мене промiняла? Чи
буде ж вiн тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей  не  зводити,  перед
тобою стежку промiтати?  Навiщо  ти  йому,  отому  паничевi,  здалася?  На
ласощi, на жарт, а потiм на покидьку!
   К а т р я. Цить! Цього не буде: не звiр же вiн?!
   Д м и т р о. Буде, пом'янеш мо?  слово!..  Вони  такi!  Увесь  свiт  би
зажерли, - та й то не вдовольнять сво?х тельбухiв!  Мало  ?м,  розбещеним,
тi?? втiхи на свiтi, ще зазiхають i на  нас,  старцiв,  однiмають  остатню
радiсть, остатн? щастя!
   К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й так  уже  пiдбита!  Не  може
цього бути, не може! Нема ж такого ката на свiтi, щоб  завдав  такi  муки!
Адже краще задавити власними руками!! За вiщо ж би так насмiятись?
   Д м и т р о (обнiма Катрю). Дитино  моя,  надi?  моя!  Рад  би  я  тебе
розважити, та... язик не поверта?ться! Чи тебе чарами приворожено, чи тобi
пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кида?ш?  Тiльки  ж  i
жив тобою змалку, тiльки ж i бився з злиднями, аби загорювати того  щастя,
i от тепер, допливши берега, мушу топитись...
   К а т р я (ридаючи, обнiма Дмитра). Що ж менi робити? Збожеволiла я!
   Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти...  перемогла  себе...
може б, вернулося...
   К а т р я. Нi, Дмитре! Несила моя...
   Д м и т р о. Значить, годi! Ну, що ж - радощiв не зазнали,  з  лихом  -
приятелi... горювати - не привчатися! Та що про мене?..  Хоч  би  ти  була
щасливою!
   К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч  би  ти  зненавидiв  мене  -
легше було б!
   Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя  доля  щербата:  кого
б'?, то вже не милу?!
   К а т р я. Коли б ти вийняв мо? серце та розкраяв надво?!
   Д м и т р о. I, вже! Дай  боже...  щоб  хоч  тобi  щастя,  то  хай  уже
тiшиться ворог мiй... а менi (махнув рукою) - утоплю десь сво? горе!.. Але
ж як вiн насмiеться над  тобою,  як  потопче  красу  твою,  кине  тебе  на
зневагу, на горе, - то не схова?ться вiн вiд  мене  нiде:  на  краю  свiта
знайду його, зо дна моря винесу, з-пiд  землi  викопаю...  I  тодi  вже  з
паничем побалакаю!
   К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!
   Д м й т р о. Не бiйся... поки не кине...  Ну,  прощай!  Напився  вже  я
радощiв! (Обнiма Катрю). Прощай! А!! Не менi, злиденному, - щастя!  (Утира
сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Iде).
   К а т р я. Дмитре! Не побивайся!!
   Д м и т р о. Пропадай усе!! (Iде хутко).

   Катря, ламаючи руки, бiжить до ворiт i схиля?ться до них, вiд несили.

   В И Х I Д VII

   Катря i Михайло.

   М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!
   К а т р я (уздрiвши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!
   М и х а й л о (обнiма). Не кричи, серце, так, бо почують!
   К а т р я. Зрадiла!.. Боже як! Третiй вечiр не бачила.
   М и х а й л о. Ну, все ж обачнiше треба.
   К а т р я. Не буду, не буду, любий мiй, хороший; тiльки не сердься!
   М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цiлу?).
   К а т р я (обнiма). Господи, як я рада! Нiчого й не  тямлю...  Чого  ти
вчора й позавчора не був?
   М и х а й л о. Не можна ж менi щодня ходити, щоб не завважили... Я все,
зна?ш, вибираю годину, щоб з мо?ми батьками про тебе побалакати...
   К а т р я. Господи, що то буде?
   М и х а й л о. Й сам  не  знаю...  трудно  то,  трудно;  якось  усе  це
випада...
   К а т р я (зiтха). Ох! Не випада... i не випаде!
   М и х а й л о. Не сумуй,  зiрко:  ми  таки  свого  дiждемось...  Зразу,
звичайно, нiяково; треба здалеку  зайти,  наздогад  закинути...  Я,  може,
через маму...
   К а т р я. Ой нi, нi! Панi такi страшнi, сердитi... вони з'?дять мене!
   М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього бо?шся?
   К а т р я. Боюсь, голубе, i душi у мене нема!
   М и х а й л о (пригорта i лащить Катрю).  Дурна  ти!  Дурнюня!  Ну,  не
морщи ж сво?х брiвочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та  обiйми
палко, та пригорнися шпарко!

   Катря через силу усмiхнулась i поцiлувала.

   М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обнiма). Ходiм звiдси, щоб  хто
не здибав.
   К а р т я (журно), I-i, вже! Нема чого й критись..,
   М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого?
   К а т  р  я.  Уже  швидко  по  всьому  селу  роздзвонять,  рознесуть...
Степанида оце була, каже - Аннушка похваля?ться... плеще на мене...
   М и х а й л о. От каторжна! Я ?й утну язика!
   К а т р я. Не втнеш, ще бiльше здрату?ш! Де вже там  те  шило  в  мiшку
ута?ти! Пiзно.
   М и х а й л о. Ти жалку?ш?
   К а т р я. Борони боже! Сво?ю  волею  покохала,  -  аж  згорiла  у  тiм
коханнi! Все без жалю вiддала тобi; за тебе i муки  прийму...  Не  зраджуй
тiльки мене, соколе мiй, доле моя! (Припада до Михайла).
   М и х а й л о (цiлу?). Що тобi завжди в голову лiзе, моя дурнесенька ?
   К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене  тiльки
лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла).
   М и х а й л о. Як Дмитро! I вiн сюди лiзе?
   К а т р я. Вiн нещасний, бiдний... я його скривдила... сватався...  так
його шкода: занапастила!..
   М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб  я  бiльше  не  чув  про
Дмитра! Не поминай менi про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею,
упитись коханням, - а ти менi вкинеш приску за пазуху.
   К а т р я. Що ж я зробила, що  сказала?  У  само?  пекло...  Тiльки  що
був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе...
   М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна
буде...
   К а т р я. Нi, нi, то вiн з одчаю! Вiн не зачепить...
   М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!
   К а т р я. Вiн i без того бiльше не прийде: я йому призналась.
   М и х а й л о. Розумна! Сама пуска?ш славу?
   К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що менi до слави, аби ти при
менi... От тiльки за матiр боюсь, як дiйде - не переживуть вони!
   М и х а й л о. Правда, за матiр - погано.
   К а т р я. Що менi робити, порадь, мiй соболю?
   М и х а й л о. Хiба, може б, тебе одвезти до дядька на хутiр?
   К а т р я. Як, щоб я маму кинула?
   М и х а й л о. Ну, то вдвох?
   К а т р я. Нi, нi! Як таке ?й i сказати! Вона б  швидче  на  себе  руки
зняла, нiж пiшла б на публiку!* (*Публiка - сором, ганьба.)
   М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з тво?ю матiр'ю, присягнусь ?й
за тебе, - то вона й заспоко?ться; лучче ж од нас правду  почути,  нiж  од
других...
   К а т р я (сумне i чуло). I не знаю вже й як... аж серце окипа  крiв'ю,
як подумаю! Любила ж мене, цiлий вiк поневiрялась за мене...
   М и х а й л о. Та угамуйся, не забiгай лиха!  От,  може,  i  в  мене  з
старими швидко  владна?ться  справа,  то  тодi  безпешно!  Прийде  день  -
потурбу?мось, а нiчка - наша!
   К а т р я (ламаючи руки). Коли б менi мами не  вбити!  Царице  небесна,
зглянься хоч ти!
   М и х а й л о. Годi-бо, Катре! Ходiм у садок: час гине...

   Катря безнадiйно сплеснула руками.

   Завiса тихо спада

   ДIЯ ЧЕТВЕРТА

   Широкий рундук з ганком у панськiм  будинку.  Навкруг  квiтки,  клумби,
луговина; далi - розкiшний садок.  Вiкна  деякi  одчиненi  на  рундук;  на
рундуцi - стiл, самовар з причандалами, крiселка. Вечiр.

   В И Х I Д I

   Харлампiй, а далi Аннушка.

   Х а р л а м п i й (ставить на стiл чайнi  причандали;  потiм  пiдмiта).
Ач, знов накидали цигарок! Що я ?х ненавиджу! Нема,  хвалити  бога,  отого
кудлая, - так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чисто? наказанi?! Хiба це
моя обов'язаность пiдмiтати, примiрно сказать, всяку погань?  Це  козачкiв
дiло, чи там служок яких, а не мо?; мо? дiло за ними доглядать  та  давать
запотилишникiв... А от, Харлампi? Григоровичу, довелося i вам щiтку до рук
узяти та пiдмiтати собственно пiдлоги! Ох-ох-ох! (Спира?ться на щiтку). Не
тi теперечки часи, доложу вам, - сумнительнi!  Гай-гай!  Де  те  вельможне
панство дiвалося? I знаку нема, мов корова язиком злизала! Тепер, примiром
кажучи, мужику волю дали, ну й посiда, або ще - жидова та!  Ну,  якi  вони
пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано -  одно  боже  попущенi?,
скусительство!  Нашi  теж,  дивись,  незабаром  у  пазурах   того   Шльоми
опиняться... А через кого все прахом iде? Через нашу  паню:  як  прибилася
сюди, зараз завела новi моди, -  покойовок,  лаке?в...  Ми  вже,  значить,
стали невгоднi, неодукованi! А сама повiялась по Ки?вах  та  по  Варшавах;
понавозила губарнорiв  отих  -  по  двi  пари  держала...  ?й-богу!  Ну  i
додержалась! (Пiдходить  до  столу,  поправля  масло,  сметану,  сухарi  й
цукерки). Такi завели заведенiя за  приводом  отого  кудлая,  що,  на  мо?
мнительство, - кiнець свiта: з ким тiльки кумпанiю водять? Тьпху! -  та  й
годi! Тепер, примiром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою  воловодиться,
на вулицю ходить... Страмовище одно! Не зна того, як в старовину... От хоч
би, значить, нащот женського полу - як було благородно, прекрасно! Звелiли
кого привели... та й кiнець... I делiкатно, i поштительно! А тепер?..  Ех,
грiхи нашi, грiхи! Отаким шелихвiсткам, як ота Аннушка, припоручають тепер
до рук панське добро! Господиня, значиться! Так би й зацiдив! (Дивиться  у
кухлик). А сметанка яка? Хiба така при покойному  пановi  була?  Хоч  ножа
стромляй! А то! (Нахильцем п'?).
   А н н у ш к а (зазира в одчинене вiкно). Чаго ви до сьох  пор  самовара
не да?тьо? Бариня сердяться!
   Х а р л а м п i й. Ти ще менi, смердюча, приказувати будеш? Геть,  поки
цiла!
   А н н у ш к а. Што ви себе воображенi? взяли!  Скажите,  пожалуйста!  А
зливки для чого випили?
   Х а р л а м п ?й. Хто випив?
   А н н у ш к а. Нехто!
   Х а р л а м п i й. Хто випив? (Наступа?).
   А н н у ш к а. Хтокало!
   Х а р л а м п i й (яро). Бачила?
   А н н у ш к а. От тiлько троньте, я такого шкандаля зделаю!
   Х а р л а м п i й. Так ти бачила?
   А н н у ш к а. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступа? до дверей).
   Х а р л а м п i й (змiшавшись, утира рукавом). У-у! Смалена!  Киш  менi
звiдцiля! (Iде в дверi).
   А н н у ш к а (тiка на рундук). Ругателi!! Будете  знать!  Постойте,  я
вас вс?х на чистую воду! - I ви, паничу Михайло  Iванович,  почешетесь!  У
мене письмо од дядиньки: я його викрала... Будет i бариня знати! Промiняли
меня на ту шльондру, - i я ж потешусь! Попану?ш! Попану?ш! Ух, печуть меня
всi, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, iде далi).

   В И Х I Д II

   Анна Петрiвна i Михайло.

   Анна Петрiвна виходить  разом  з  Михайлом  з  парку,  у  не?  в  руках
картонка.

   А н н а П е т р i в н а. И не думай отнекиваться.  В  сенате  серьезное
дело; все наше состояние  на  волоске.  Коли  батько  говорит,  что  нужно
ехатiь, ,то уж верно нужно.
   М и х а й л о. Та я в дiлах не знаюся!
   А н н а П е т р i в н а. Ну, ну, не рисуйся!  Сам  дядя  приглашает,  -
научит!.. А кузину разве можно  упустить:  красавица,  chic  supreme,  bon
genre!* (*Найвищий шик, гарний тон (франц.).) Потом дядя: шансы-то  какие!
Ведь зто черт знает где можно очутиться! Я бы  тогда  переехала  к  вам  в
Петербург, освежилась бы хоть немного...
   М и х а й л о (з досадою). Що вам за охота, мамо, зараз  мене  сватать?
Та ще й вибира?те таких, що тiльки плечима здвигнеш! Я  з  вами  хотiв  би
побалакати...
   А н н а П е т р i в н а. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела...
   М и х а й л о. Дуже швидко.
   А н н а П е т р i в н а. Зто уж мое дело...  Ты  пойми,  что  дядя  сам
намекает в письме...
   М и х а й л о. Та яке ж менi дiло до його превосходительства...
   А н н а  П  е  т  р  i  в  н  а.  Что?..  От  такой  блестящей  карьеры
отказываешься? Да ты в уме ли?
   М и х а й л о. Мамо, я хотiв би побалакати...
   А н н а П е т р i в н а. Отстань с твоим балаканням!  Вы  меня  уморить
хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть сина
в блеске, гордиться им... и вот благодарность родителям - за их любовь, за
то, что не жалели для вас ни здоровья,  ни  средств,  потворствовали  даже
всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение!
   М и х а й л о. Мама! Да выслушайте же меня!
   А н н а П е т р i в н а. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня
в могилу... Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже  начинается
тик... Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями зтого пария!* (*Парiя
- безправний, зневажений.)
   М и х а й л о. Не браните же мне хоть в  глаза  человека,  который  мне
дорог!
   А н н а П е т р i в н а. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы
свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!..  Уж  скоро
добьете! (Iде хутко на рундук).

   В И Х I Д III

   Михайло сам.

   М и х а й л о. Ну й добалакався! Два мiсяцi чекав случаю, годив,  думав
натрапити на щасливу хвилину, коли матiр весела, - от тобi й  натрапив!  З
нею, значить, - годi: цей проклятий дядькiв лист усе попсував...  Хiба  до
батька удатись? Просто i думок не зберу... у такi нетрi та болота  зайшов,
що з кожним кроком тiльки грузнеш бiльше та глибше.

   В И Х I Д IV

   Михайло i Пашка.

   П а шк а (тихо пiдкрадаючись). То ви, Михайло Iвановичу?
   М и х а й л о. Пашка! Чого ти?
   П а ш к а. Вийдiть зараз до млина: там Катря дожида?ться.
   М и х а й л о. А що там?
   П а ш к а. Як що? Цiлий тиждень не бачили ??, та й жалощiв нема?  Ви  ж
би подивились, що там у не? дома ко?ться. Мати знов занедужала; та то ще й
слава богу: хоч не чу?, що по селу дзвонять! I без того  догаду?ться  вже,
карта?...
   М и х а й л о. А менi хiба легче? Он зараз з матiр'ю мав яку бучу!
   П а ш к а. Хiба довiдались?
   М и х а й л о. Та ще  нi...  я  ж  оце  збирався  поговорити  з  мамою,
попрохати... а тут до Петербурга притьмом кажуть ?хати: пильне дiло.
   П а ш к а. Нещасна Катря! Невже ви ?? так кинете?
   М и х а й л о. Хто ж тобi каже, що кину? Я ж за не? i розпинаюсь тут!
   П а ш к а. Хоч би ж навiдували ??, а  то  все  рiдче  та  рiдче  почали
ходити, мов цура?тесь! Вона ж такi за вас муки прийма  -  господи!  Мов  з
хреста знята!
   М и х а й л о. А ти дума?ш, менi легко? Тут i дома не зна?ш  на  яку  й
ступить, - i так i сяк пiдходиш, щоб прихилити  сво?х...  i  такi  й  сякi
думки не дають спокою; а там прибiжиш до не?, щоб одвести хоч трохи  душу,
а вона зiтха?, часом плаче... Така нудьга вiзьме,  що  й  на  свiт  би  не
дивився!
   П а ш к а. Диво, що плаче! Вона бiльше й побива?ться, помiчаючи, що  ви
не такi вже стали...
   М и х а й л о. Я такий самий, а радощi-то не такi, яких чекалось.
   П а ш к а. Чим же Катря винна? Хiба ж не  бачите,  що  вона  божеволi?,
гине за вами?
   М и х а й л о. А в мене, Парасю, хiба не плаче все у  нутрi?  Тим-то  i
тяжко йти на тi сльози...
   П а ш к а. I як-таки вам рiвняти себе до не?? У вас  -  i  достатки,  i
розкошi, а у не?, бiдно?, часу нема i на сво? горе: роби i на себе,  i  на
свою матiр слабу... А тут ще Дмитро скаженi?, всякi похвалки чинить! А  ви
хочете, щоб вона була весела.
   М и х а й л о. Мало ще скрути - Дмитра на! Стережись, щоб з-за кутка не
торохнув! Просто хоч пропадай! Адже я ?? хотiв поки що одвезти  до  дядька
чи саму, чи з матiр'ю, - не хоче; хотiв i ?? матiр заспоко?ти  -  бо?ться;
що ж я маю чинити?
   П а ш к а. Ну, а що ж i ?й робить? Iдiть, голубчику, зараз, прошу  вас,
бо дiвка просто не при собi...
   М и х а й л о. Та ходiм! (Подумавши). Треба конешне написати до дядька,
послати мерщi... Так затяглеся вузлом, що  й  не  розв'яжеш.  (До  Пашки).
Почекай мене за хвiрткою у садку, я тiльки листа напишу та зараз i  вийду!
(Iде направо).
   П а ш к а (проводжаючи його очима). Паничу! Зда?ться, ти  дба?ш  тiльки
про свою шкуру! (Пiшла).

   В И Х I Д V

   Зiзi i Харлампiй.

   З i з i (вбiга i бере до  кишенi  цукор;  потiм  дзвонить).  Харлампий!
Харлампий! И где зта скотина шляется?

   Харлампiй показу?ться в саду.

   Харлампий! Давай самовар да подмети  балкон,  -  мама  велела,  тут  мы
играть будем... Да иди же скорей;
   только даром кормят!
   Х ар л а м п i й. Ще в вас, панно, молоко на губах не обсохло,  щоб  на
мене лаять.
   З i з i. Поговори! Вот я маме скажу, так й выгонят вон! (Iде).
   Х а р л а м п i й (прибира). Тьпхуi Прости господи!  Од  такого  блазня
терпiти! Що ще, звиняйте, блоха, а й та кашля! Взяв би я тебе,  та  задрав
би плахiття, та випарив би лозою по мiсцю, звiдкiля ноги ростуть, щоб  анi
сiла, анi почесала!

   Чути за коном голос Анни Петрiвни: "Позовите скорей пана! Воды! Скорее!
Дурно!"

   Х а р л а м п i й. О, вже  пустила  лотоки!  Реве,  аки  лев  рикающий!
(Iде).

   В И Х I Д VI

   Анна Петрiвна i Аннушка, потiм Iван Андрiйович.

   А н н а П е т р i в н а. (блiда, плаче; Аннушка  пiддержу?).  Ах!  Ах!!
Они меня дорежут! Воды! Дай скорее: душит! (Дзвонить).
   А н н у ш к а. Не беспокойтесь, бариня. (Пода? воду).
   А н н а П е т р i в н а. Ах! Зту мерзавку чтоб  сейчас...  раскатать!..
Чтоб духу ее не было! Где пан? (Дзвонить). Дурно, ах! Капель скорей! Виски
три!

   Аннушка бiжить до дверей, стика?ться  з  Харлампi?м,  що  несе  свiчку;
вирива у його свiчку.

   А н н у ш к а. Бариня казала, чтоб барина звали, бо у баринi до  барина
очинно... у баринi голова...
   Х а р л а м п i й. Тьпху! (Пiшов).
   А н н а П е т р i в н а. Спирту! Спирту! Виски три! Дурно!..
   А н н у ш к а. Ах, боже мой! Хоч би барин!
   I в а н А н д р i й о в и ч (пiдтюпцем). Що там таке?
   А н н а П е т р i в н а (зуздрiвши). Ах! Умираю! (Зомлiла).
   I в а н А н д р i й о в и ч. Анюточко! Анюточко! Що з нею?
   А н н у ш к а. Потрьовожились од сюприманду.
   I в а н А н д р i й о в й ч. Анюточко!  Зомлiла?  Ох,  господи!  (Бiга,
хапа крило, що з столу пiдмiтати, смалить на свiчцi й тика пiд носа пани).
   А н н а П е т р i в н а. Ай! Что зто? (Схоплю?ться). фу!! Мужик!
   I в а н А н д р i й о в  и  ч.  Нiчого,  нiчого!  Смалятиною  найлучче!
Постой, ще! (Смалить крило i хоче знов пiд носа).
   А н н а П е т р i в н а. Ай!.. Оставьте!.. Изверг!
   I в а н А н д р i й о в и ч. Що з вами?
   А н н а П е т р i в н а.  Ах,  виски...  тик,  тик!  Полюбуйтесь  вашим
сынком!
   I в а н А н д р i й о в и ч. Що там? Не натягуйте-бо тетиви!
   А н н а П е т р i в н а. Зарезал... Женится на простой девке, на  твари
женится, ваш братец - подлец - устраивает свадьбу!
   I в а н А н д р i й о в и ч. Чи ви в умi, що ви мелете?
   А н н а П е т р i в н а (кида зiм'ятого листа). Прочитайте, что  братец
пишет! У них уже  все  улажено...  Ох,  уморят,  уморят;  я  слабонервная,
чувствительная! Вот й разгадка,  почему  в  Петербург  не  хочется  ехать!
Выкормили сокровище... утешайтесь! Ох, виски! виски! виски!

   Аннушка тре виски, Iван Андрiйович пробiга листа.

   З i з i (вбiга i кида?ться до матерi). Маman, неужели Мiсhel с  простой
дрянью повенчался?
   А н н а П е т р i в н а. Отстань! Убирайся! Уведите ее!!

   Аннушка бере за руку; Зiзi б'в ?? по руцi.

   З i з i. Не тронь, сволочь!!

   Виходять.

   А н н а П е т р i в н а. Ах! Он погибнет, погибнет?!
   I в а н А н д р i й о в и ч. Господи! От горе! Може, ще пособити можна?
Та не лементуйтесь, не дiлайте бешкету! Це не iграшки!  Начхав  я  на  все
iнче, а за сина - нi! Не перебивайте... слухайте: прикажiть,  щоб  там  нi
Аннушка i нiхто - анi писнули, що ми зна?мо, бо я кишки випущу!
   А н н а П е т р i в н а. Ах, боже мой! За что я страдаю, за что?
   I в а н А н д р i й о в и ч. Анно Петрiвно! Не натягуйте, кажу, тетиви,
даби не лопнула! Треба спасать сина, а не телесуваться*  (*Телесуватися  -
кидатися в усi боки.).
   А н н а П е т р i в н а. Кто ж спасет? Он погибнет, погибнет;  зто  все
братец!
   I в а н А н д р i й о в и ч. Конешно, подлець; но не  дiлайте  публiки,
прошу вас.
   А н н а П е т р i в н а. Хоть зтой шлюхе задам! 0-ох!
   I в а н А н д р i й о в и ч. Не про не? рiч. Коли буде тихо  i  Михайло
нiчого не провiда, то я одведу йому очi i мерщi виряджу до Петербурга; хоч
i ви його проводiть... А там уже ту спровадимо: окручу з першим  парубком,
дам придане та й витурю...
   А н н а П е т р i в н а. Да денег же нет?
   I в а н А н д р i й о в и ч. Дiстану у Шльоми: ми тут гешефта зробили.
   А н н а П е т р i в н а. Неужели? Ах, матерь божия, сжалься!
   I в а н А н д р i й о в и ч. Коли кажу, то вiрно.  Тiльки  ж  слухайте,
щоб нiхто менi нiчичирк, та й ви знаку не покажiть Михайловi!
   А н н а П е т р i в н а (веселiше).  Хорошо,  хорошо!  Зто  ты  отлично
придумал: именно только Петербург нас спасет!

   В И Х I Д VII

   Тi ж i Харлампiй.

   Х а р л а м п i й. Миколай Степанович Б?лохвостов зволили при?хать.
   I в а н А н д р i й о в и ч. Слава богу: от хто  нам  поможе  укоськати
Михайла.
   А н н а П е т р i в н а. Как я рада! Соusin такой  умница;  он  наверно
подействует... даже голова отошла. (До Харлампiя). Ступай, проси барина  в
мою гостиную.

   Харлампiй пiшов.

   I в а н А н д р i й о в и ч.  Тiльки  ж  я  вас  прошу,  пожалуста,  не
лопотiть язиком багато, бо спортите дiло.
   А н н а П е т р i в н а. Ах, мой создатель,  да  говори  сам;  лишь  бы
только  поскорее   выехать   из   этого   болота!   Я   пойду   гардеробом
распорядиться.,.
   Х а р л а м п i й (знову ввiходить). Зволили пiти.

   Анна Петрiвна i Iван Андрiйович виходять.

   В И Х I Д VIII

   Харлампiй i Пашка.

   П а ш к а (ввiходить хутко, збентежена). Харлампi? Григоровичу!
   Х а р л а м п i й. Га? А тобi що?
   П а ш к а. Не бачили панича Михайла Йвановича? Може, в горницях?
   Х а р л а м п i й. А тобi нащо?
   П а ш к а. Пильно треба.
   Х а р л а м п i й. Нащо, кажу? Глуха!
   П а ш к а. Щоб зараз iшли! Нагло треба!
   Х а р л а м п i й. Куди?
   П а ш к а. Вони знають!
   Х а р л а м п i й. Що це ви, шелихвiстки, собi  в  моду  взяли?  Так  i
преться, каторжна! Я тобi дам панича!!
   П а ш к а. Чого ж ви ла?тесь?
   Х а р л а м п i й. Брись менi зараз!

   Пашка тiка.

   Розпустились, бач, до чого? Так прямо i  кличе,  -  без  сорому  казка!
Тьпху! (Iде).

   В И Х I Д IX

   Михайло сам.

   М и х а й л о (виходить з садка, замислений, читаючи свiй лист). Треба,
треба уже це покiнчити! Пишу до дядька, щоб при?хав сюди менi раду дати...
або я до його; тiльки спробую ще раз перебалакати з батьком  та  й  по?ду.
Так оце й Катрi скажу. Далi тягти - уже несила! Не знаю  вже,  чи  й  ?  з
цього  провалля  стежка?  Батькiв  кинути,  розплюватись  -  безчоловiчно:
вигодували ж, випестили! Та й куди без них удатись! Легко сказать тiльки -
порви! Але й Катрю кинути на поталу, на горе - теж безчоловiчно, подло! Що
ж його чинити?(Шарпа руками волосся). Та вимiркуй же, хоч що-небудь, мозку
безсилий, ледачий!! О, будь ти  проклята  та  година,  що  завела  мене  у
кохання! Як здавалось, що тому ра?вi кiнця не буде, а от тобi й кiнець, та
ще який гидкий, пекучий!.. Павло правий був, ох правий; болiзно  щемить  у
мо?му серцi його гiрке слово: "Не вистачить у тебе сили на боротьбу, а  на
гiрше що - вистачить!" Так, вистачило! Павло уже два  мiсяцi  й  не  пише,
розплювався... i всi плюнуть...  чесне  товариство  одвернеться...  навiть
святi думки i замiри, що освiтили мою душу  новою  вiрою,  стануть  передо
мною грiзними суддями... i я сам розплююсь з собою! {Безсило опуска голову
й руки).

   В И Х I Д Х

   Михайло i Б?лохвостов.

   Б ? л о х в о с т о в. Где ж он?
   I в а н А н д р i й о в и ч (з-за дверей). Вiрно, в саду. Ти ж,  гляди,
прикинься, нiби од Олександра. (Зачиня дверi).
   Б ? л о х в о с т о в. Понимаю, понимаю, дядюшка!  Разыграем  в  первом
сорте. Ба! Да  он  здесь!  (До  Михайла).  Здравствуй,  Миша!  О  чем  зто
призадумался?
   М и х а й л о. Здрастуй! (Сходе на рундук i обнiма?ться).
   Б ? л о х в о с т о в. Что ты, в самом деле, похудел? Болен?
   М и х а й л о. Нi, так собi.
   Б ? л о х в о с т о в. На тебе лица нет. Что за причина? Мне тебя жаль,
Миша.
   М и х а й л о. Спасибi.
   Б ? л о х в о с т о в. Ведь я тебя люблю; не веришь?
   М и х а й л о. Чому нi? Вiрю.
   Б ? л о х в о с т о в. Послушай, у тебя на душе завелось какое-то горе.
Поделись со мною; ведь мы товарищи, des garcons?* (*Хлопцi (франц.).
   М и х а й л о. Так, значить, при сiй вiрнiй оказi?,  вийми  душу  та  й
поклади!
   Б ? л о х в о с т о в. Бог з тобою, коли не нуждаешься.
   М и х а й л о. Та в чiм же?
   Б ? л о х в о с т о в. Так не в чем?
   М и х а й л о. Авжеж.
   Б ? л о х в о с т о в. Vous mentez, mon cher cousin*. (*Ви брешете, мiй
любий кузене (франц.).)
   М и х а й л о. С'еst trop rude!* (*Це занадто! (Франц.).)
   Б ? л о х в о с т о в. Раrdon!* (*Вибач (франц.).) Послушай, чего же ты
скрываешь? Ведь я должен быть твоим соnfident*. (*Вiрником (франц.).)
   М и х а й л о. Яким соnfident?
   Б ? л о х в о с т о в. Да ведь пойми ты,  голова,  что  я  все  знаю  и
послан к тебе тайным послом! Аs tu compis* (*Ти зрозумiв? (Франц.).).
   М и х а й л о. Вiд кого послан?
   Б ? л о х в о с т о в. От дяди, Александра Андреевича.
   М и х а й л о (збентежено). Слухай! Ти не брешеш? Говори правду!
   Б ? л о х в о с т о в. Чтобы  тебя  заверить,  я  сообщу  и  по  какому
вопросу приехал (озираeться): устроить твой брак с КатреюI
   М и х а й л о. Тсс! Бога ради! Невже ти за мене руку тягнеш?
   Б ? л о х в о с т о в. За кого ж ты меня принимал? Неужели ты  думаешь,
что если мы с тобою тогда поспорили, так ты мне и  не  дорог?  Ошибаешься!
Убеждений твоих я могу и не понимать, а сердечные дела  -  понимаю:  с'еst
une musique a bruler le cerveau...*  (*рiд  тако?  музики  памороки  заб'?
(франц.).).
   М и х а й л о (кида?ться i обнiма). Спасибi тобi щире; ти для мене,  як
зiрка, блиснув серед темряви.
   Б ? л о х в о с т о в. Слушай, друг мой Миша! Брось ты  зтот  натянутый
диалект, да поговорим по душе: ведь дело серьезное! .
   М и х а й л о. Ну, ну!
   Б е л о х в о с т о в. Как ты решил, поедешь ли завтра со мною?
   М и х а й л о. Видишь ли, какого рода обстоятельство... я просто с  ума
схожу, - посоветуй,  голубчик!  Батько  требует,  чтобы  я  послезавтра  в
Петербург ехал.
   Б е л о х в о с т о в. Почему? Узнал разве?
   М и х а й л о. Нет, дело в сенате: говорят - все состояние на карте.
   Б е л о х в о с т о в. А,  помню,  с  Александровичами!..  Серьезнейшее
дело.
   М и х а й л о. Ну, что мне, по-тво?му, ехать?
   Б ? л о х в о с т о в. Ехать, конечно.
   М и х а й л о. А Катря как?
   Б ? л о х в о с т о в. Надеюсь, что ты в Петербурге век не  останешься,
не изменишь своей chere Katerine! (*Любiй Катрi (франц.).)
   М и х а й л о. Об этом й речи нет; я Катрю страшно люблю!
   Б ? л о х в о с т о в. Ну, через  месяц  воротишься,  -  и  я  к  твоим
услугам всегда.
   М и х а й л о. Но как же Катря останется?
   Б ? л о х в о с т о в. Да  ведь  ты,  верно,  ее  материально  устроил,
обеспечил существование?
   М и х а й л о (змiшавшись). Как же я мог? Ты знаешь  -  у  меня  пишних
средств нет; просить у отца на сей предмет невозможно...
   Б ? л о х в о с т о в. Та-та-та! Это серьезный вопрос. Тут не бог знает
какая  и  сумма  нужна,  -  четыре,   пять   радужных*   (*25-карбованцева
асигнацiя.) могут озолотить их жизнь...
   М и х а й л о. Да она бы денег не взяла: это бы оскорбило смертельно ее
чувство; она им не торговала за деньги!
   Б ? л о х в о с т о в. Какое сентиментальничанье! Зто зависит от  формы
предложения. Ты ломаешься над решением  тонких  вопросов,  -  шокирует  ли
предложение материальных средств чувства милой? А самую милую  заставляешь
терпеть...
   М и х а й л о. Да, это меня постоянно мучило... вот что она на  работах
й что этот грубый труд убивает, понимаешь, красоту... Да я не находил пока
выхода; но согласись с  тем,  что  обеспечивать  окончательно  может  лишь
брак...
   Б ? л о х в о с т о в.  Это  еще  вопрос,  что  важнее  -  реальное  ли
довольство,  или  формальное,  условное  право?  Возьмем,  например,  тво?
положение. Не задумывай ты брака, а взгляни  на  дело  практически,  соmme
tout le monde*, (* Як усi (франц.).)  -  тебе  бы  не  только  не  помешал
батько, да не пожалел бы денег отлично  устроить  судьбу  твоей  милой,  -
клянусь тебе! - и она бы зажила счастливо, припеваючи, услаждая  свободные
твои часы пасторальной идиллией; а вот задуманный тобою  брак  сразу  тебя
самого лишит средств, оторвет от родных, и ты пойдешь скитаться по  свету,
проклиная свою судьбу й заедая чужой век.
   М и х а й л о. Можно й трудом зарабатывать. Я хотел поступить  сельским
учителем... слиться с народом, послужить ему...
   Б ? л о х в о с т о в.  То  есть  нищенствовать,  зависеть  от  пьяного
писаря, старшины,  дьячка...  Хорошо  народное  служение!  Разменяться  на
жалкое ничтожество! Да ты если народовец, то во имя своих же дорогих  идей
добивайся карьеры, чтобы приобресть силу влиять на  народ...  участвовать,
так сказать, в том горниле, где куется его судьба!
   М и х а й л о. Можно и в маленькой норке приносить пользу.
   Б ? л о х в о с т о в. Да какая это польза? Посмешищем стать  у  самого
народа! Да наконец главное, ей-то, коханке, какую ты готовишь участь?
   М и х а й л о. Но и то, что ты предлагаешь, - тоже  позор,  только  для
другого лица; ведь ты ей даешь роль содержанки?
   Б ? л о х в о с т о  в.  Да  не  в  словах,  mon  cher*  (*Мiй  дорогий
(франц.).), смысл жизни, не в этом  пустом  звуке!  Оставь  метафизику,  а
взгляни на дело серьезнее и  увидишь,  что  я  прав.  Какое  главное  твое
стремление? Доставить дорогому тебе существу счастье, покой, свободу, - не
так ли?
   М и х а й л о. Конечно.
   Б ? л о х в о с т о в. Ну-с, так вот, при браке ты лишаешь себя  всяких
средств кидаешься, не закалившись сызмала в отчаянную борьбу с чудовищными
социальными врагами; на тебя восстанут все, понимаешь - все... и ты, после
первой схватки, если не  угодишь  к  Макару,  то  сделаешься  Дон-Кихотом.
Обаяние героизма и страсти пройдет, и  останется  на  душе  разочарование,
злоба... и за все зто ответит  твоя  милая:  начнутся,  с  одной  стороны,
упреки, укоры;  с  другой  -  безответные  слезы,  дети,  голод...  Да  вы
исстрадаетесь, тут и до преступления недалеко.
   М и х а й л о. Миколо, как я несчастлив, как меня все зто терзает! Ведь
я люблю ее, страшно люблю, а мне самому больно, что и  теперь  уже  вместо
радостей дарят меня или немым страданием, или слезами.
   Б ? л о х в о с т  о  в.  Понятно,  совершенно  понятно;  нужда,  мать,
рискованное положение, постоянный страх... все зто  гнетет.  Ты  идешь  за
поэтическими мгновениями, а ее изломало  всю  на  поле,  а  дома  изгрызло
горе...  Воображаю,  какие  у  вас   любовные   tete-a-tete*   (*Побачення
(франц.).).
   М и х а й л о. Да, тяжело. Но что же делать?
   Б ? л о х в о с т о в. Взглянуть на вещи просто и вместо  ада  устроить
маленький  рай.  Послушай  меня,  -я  тебе  говорю  искренно:   не   делай
необдуманного скачка, который бы сломал вам шеи! Первое дело, помни,  что,
женившись на ней, ты ее же сделаешь несчастною...
   М и х а й л о. Но, понимаешь, я ее люблю и должен венчаться...
   Б ? л о х в о с т о в. Это все пустое.
   М и х а й л о. Как пустое? Разбить чужое сердце?
   Б ? л о х в о с т о в. И сердца не разобьешь! Да давай пари,  что  если
ее  хорошо  обеспечить,  то  она  с  большею  радостью  выйдет  замуж   за
какого-либо парубка.
   М и х а й л о (гаряче). Никогда, никогда  в  свете!  Она  меня  страшно
любит! Ты не знаешь ее - это поэтическая, глубокая натура!
   Б ? л о х в о с т о в. Не горячись; я огорчать тебя не желаю, а клянусь
все-таки, что я прав.
   М и х а й л о. Как? Чтоб она променяла меня сразу на парубка?
   Б ? л о х в о с т о в. Так-таки променяет. И понятно - с ним она  будет
гораздо счастливее: и по развитию, и по всему сойдется... А прошлый  роман
с паничом, если он принес материальное довольство, не возму-тит их  покоя,
а будет служить лишь приятным воспоминанием. На  селе  тоже  такой  закон:
заброшенная, нищая панская любовница - позор  и  мишень  для  всевозможных
оскорблений, а обеспеченная, покровительствуемая любовница - сила, которой
все кланяются!
   М и х а й  л  о.  Не  может  быть!  Чтобы  она  меня  променяла?  Чтобы
успокоилась только приданым! Это ложь! Это было бы чудовищно!
   Б ? л о х в о с т о в. Тебя не переспоришь; но так или иначе, а все  же
мое предложение в обоих случаях полезно. Ты поезжай в Петербург; за  Катрю
я похлопочу сейчас у твоего батька, и даю слово,  что  он  без  пререканий
обеспечит ее и мать отлично и даже возьмет  под  свое  покровительство.  А
потом уже как знаешь...
   М и х а й л о. Неужели ты уломаешь батька, и он  все  даст,  согласится
без скандала? И ее тут никто не обидит без меня?
   Б ? л о х в о с  т  о  в.  Ручаюсь.  Parole  d'honneur*  (*Слово  честi
(франц.).), что сию минуту улажу! Только матери - ни  гугу;  ведь  женщина
все испортит... нерви, понимаешь...
   М и х а й л о. А я матери хотел было признаться, а  батьку  и  язык  не
поворачивался...
   Б ? л о х в о с т о в. Хорош бы ты был! Только скандал бы устроил! Нет,
от матери - строжайший секрет.
   М и х а й л о. Так ты уладишь все?
   Б ? л о х в о с т о в. Да улажу же, верь!
   М и х а й л о (кида?ться на  шию).  Голубчик,  друг  мой!  Как  я  тебе
благодарен! Ты меня просто воскресил.
   Б ? л о х в о с т о в. Ну, рад, рад! (Обнiма). А чтобы доказать  не  на
словах, а на деле мою дружбу, - сейчас же устремлюсь к родителю  твоему  и
прямо врасплох на абордаж! Ну, adieu* (*Прощай!  (Франц.)).  (Жме  руку  й
виходить).

   В И Х I Д XI

   Михайло сам.
   М и х а й л о (ходить по рундуцi стривожений).  Який  Микола  щирий  та
добрий; я й не вважав його за  такого,  та  то  бiльше  проти  його  Павло
настроював!.. Павло уже надто гострий, а Микола практичним  сво?м  розумом
ясно, логiчно дивиться на  все...  Правда-таки,  щоб  послужити  народовi,
треба собi здобути сили... От про Катрю тiльки, щоб вона мене промiняла, -
бреше, не повiрю!.. А проте, може, вона зi мною й не буде щасливою? Коли б
хоч на свiт мене вивiв! Коли б  тiльки  у  батька  вдалась  справа!  Серце
трiпочеться так, що аж у висках стука... Страшно чогось... А як  вихлопоче
i уладна? все? Господи, i не знаю я, на якому вже небi й опинюся!..  Зараз
побiжу порадувати Катрусю. Миколо, брате мiй, якщо виряту?ш мене iз  виру,
де я потопаю, то станеш менi за  батька!..  Поможи,  господи,  мати  божа!
(Ходить по кону i часами, стуля руки). Коли б же тiльки мати не провiдала!
Борони боже, як треба та?тись!.. Коли б  хто  не  наплiв,  храни  господи!
(Ходить з тривогою i прислуха?ться до дверей).

   В И Х I Д ХП

   Михайло i Катря.
   Катря йде з садка, нап'ята платком, блiда, стривожена.
   М и х а й л о (зуздрiвши Катрю, аж затрусився). Катря? Тут?  Пропав  я!
(Збiга хутко по сходах  з  рундука  i  мерщi  до  Котрi;  одводить  ??  на
передкiн). Катре! Бога ради, чого ти сюди прийшла?
   К а т р я (припада). Скучила, занудилась, Михайло!
   М и х а й л о. Що ти здумала?
   К а т р я. Ох, несила моя... нудьга мене точить...  тебе  не  бачила...
мати картають...
   М и х а й л о. Христа ради! Iди звiдси!
   К а т р я. Постой! Я щось мала тобi сказати...
   М и х а й л о. Що там? Кажи швидче!
   К а т р я. Ох, не згадаю, - памороки забило.
   М й х а й л о. А! Боже мiй!! ?ди-бо, Катрусю, мерщi:
   застукають, - то ми пропали! (Вiдводить за рукав).
   К а т р я. Не жени мене, не випихай мене! Дай  хоч  гляну  на  тебе,  -
вимучилась, так вимучилась!..
   М и х а й л о. Зарiзать мене хочеш? Тiкай-бо, серце, кажу,  -  я  мерщi
вибiжу за садок!
   К а т р я. А! Згадала! Не йди, борони боже, не йди! Дмитро  чату?  тебе
коло садка, коло будинку, - хоче вбити! (Хапа? руками Михайла i не пуска).
Не йди! Я за тим i прибiгла! Вiн уб'?... страшний такий, очi горять...
   М и х а й л о. Що ж ти зi мною робиш? Мало менi й без того напастi,  що
й очей не знаю куди дiвати, батька i матерi цураюсь, а тут iще  розбишака?
В Сибiр його!
   К а т р я. Вiн не винен: така вже йому кара... Любить без  душi,  серця
свого не переробе, божеволi?...
   М и х а й л о, 0-ох! Побий мене  лиха  та  нещаслива  година,  що  я  й
зв'язався з божевiльними! Спокою нi вдень нi вночi - i все через тебе...
   К а т р я. Михайло! Ти менi дорiка?ш? О, краще б ножем ти мене вдарив у
груди, нiж почуть оте слово! Мати божа, чим же я винна? (Плаче).  Що  ж  я
учинила? Душу i тiло оддала... (Рида).
   М и х а й л о. Коли оддала по любовi,  то  чого  ж  по  них  тужиш?  Та
перестань, будь ласка, - менi тво? сльози в печiнках уже сидять!
   К а т р я. В печiнках? Бiльше не будуть: це вже остатнi,  -  мабуть,  з
крiв'ю ринули! ? де вже вони взялися?.. Зда?ться, лились, лились,  як  той
дощ осiннiй, - i по матерi, i по долi сво?й щербатiй,  i  по  вiку  сво?му
молодому... та ще ось кiлька крапель видавилось... Бiльше вже  нема:  там,
мабуть, усе перетлiло!
   А н н у ш к а (одчиня вiкно i придивля?ться). З к?м то панич? З Катрею?
?й-богу, Катря Дзвонарiвна!
   М и х а й л о. Катре! Заспокойся, серце!  Ходiм  звiдси:  у  мене  душi
нема, щоб хто не здибав... Я  тобi  розкажу:  все  уладна?ться,  -  тiльки
ходiм!
   К а т р я. Бо?тесь? Як побачать - сорому завдам!
   М й х а й л о. Я не за себе боюсь, а за тебе...
   А н н у ш к а. Побiжу сю минуту, одлепортую баринi, - пущай полюбуються
на рандеву!
   К а т р я. Менi тепер однаково... Я як прочула, що Дмитро  намiря?ться,
то й не стямилась, кинулась мерщi... У саме б пекло кинулась, нiякi б муки
не спинили мене!
   М и х а й л о (лама  руки).  Боже  мiй!  Час  бiжить...  кожна  хвилина
морду?... от-от застукають...
   К а  т  р  я.  Прощайте,  бiльше  не  буду  стояти...  достоялась  уже,
доходилась до краю! В печiнках не буду! Грiх тiльки вам, Михайло, за мене,
ох, який грiх!

   В И Х I Д ХПГ

   Тi ж i Анна Петрiвна.

   А н н а П е т р i в н а (блiда, злютована, прожогом бiжить  до  Катрi).
Как? Сюда осмелилась прийти? Где эга шлюха?
   М и х а й л о (з розпуки). Мама! Пропало все!!
   Катря, як скам'янiла, дивиться на паню.
   А н н а П е т р i в н а. А!! Мерзавка?  Потаскуха!  Ты,  подлая  дрянь,
посягнула на сына? Я  тебя  собственными  руками  разорву!  (Сiка?ться  до
Катрi).
   К а т р я (закрива руками голову). Ой!! Не бийте мене! Не бийте!!
   М и х а й л о (кида?ться до матерi). Мамо! Не троньте ее, бога ради! Не
оскорбляйте!
   А н н а П е т р i в н а. Вон!! Раскатать ее!.. Эй, люди!! Кто там?
   М и х а й л о (хапа  матiр  за  руки).  Мамо!  Ради  бога,  не  делайте
скандала! Ради всего святого, пощадите меня!
   А н н а П е т р i в н а. Нет!.. Нет! Такая дерзость... Я  зту  подлячку
проучу!
   Михайло хапа? матiр за руки i не допуска до Катрi.
   К а т р я (тiльки несамовито тремтить i  шепоче).  Не  бийте  мене!  Не
бийте!!

   В И Х I Д XIV

   Тi ж та Iван Андрiйович, Б?лохвостов, Харлампiй, Аннушка i дворовi.
   Б ? л о х в о с т о в (показу?ться на рундуцi; за ним Iван Андрiйович).
Боже мой, ma cousine* (*Моя кузина (франц.)) все  дело  испортит!  Накрыла
их... Скандал!!
   I в а н А н д р i й о в и ч. Я ж просив, я ж молив ??  не  мiшаться!  ?
хто ту впустив?
   Обидва хутко збiгають до Анни Петрiвни.
   А н н а П е т р i в н а. Эй, люди!
   I в а н А н д р i й  о  в  и  ч.  Нюточко!  Перестань  бога  ради!  ?ди
звiдцiль!
   Б ? л о х в о с т о в. Кузина, ради бога, уйдите!  Пожалейте  Мишеля...
Все дело погубите!
   А н н а П е т р i в н а. Не могу!.. Убили!! Эй, люди!
   М и х а й л о. Что же зто? Насилие!
   К а т р я (несамовито). Михайло! Рятуйте!!
   М и х а й л о (кида?ться, ламаючи руки,  то  до  Б?ло-хвостова,  то  до
матерi, то до батька). Миколо, спаси! Мамо... тату!.. Не руште ??... Я  не
знаю, що з собою зроблю! Не оскорбляйте ее - я все сделаю, что вы  хотите!
Пальцем нiхто не коснись!! Я все зроблю... Простите ее!
   А н н а П е т р i в н а. За нее заступаешься! За мерзавку?
   Б ? л о х в о с т о в. Что вы? Ради бога, уйдите!
   А н н а П е т р i в н а (скажено). Отстаньте! Затронули чувство матери,
и я, как тигрица, ее растерзаю! Позовите ее мать сюда, зту старую  сводню!
Тащите ее сюда за косы!! Пусть полюбуется!

   Зам'ятня. Надбiга Харлампiй, Аннушка, ще кiлька дворових.

   К а т р я (несамовито). Матiр кличуть?  ?  ??  катуватимуть?  Зводниця,
кажуть?! (Скида платок i,  мов  не  при  собi,  виступа  наперед).  За  що
знуща?тесь? Що я вам учинила? Кого я  занапастила?  Мене  оганьбили,  мене
обiкрали, а тепер  привселюдно  топчете  у  болото,  як  остатню  падлюку!
Топчiть! Регочiть з  дурно?!!  Плюйте!  Кличте  всiх!!  Мамо!!  Йди  сюди!
Дивись, любуй, на яку публiку поставили твою дочку ?дину!!
   М и х  а  й  л  о  (кида?ться  до  Катрi).  Господи!  Пощадите  же!  До
исступления доведете меня!
   А н н а П е т р i в н а. Какая смелость! Позор,  по-зор!!  Уведите  ее!
Завтра едем отсюда!

   Б?лохвостов i Iван Андрiйович улещують панi, що ледве на ногах  сто?ть;
Харлампiй  i  Аннушка  пориваються  взяти  Катрю,  але  через  Михайла  не
насмiлюються.

   Б ? л о х в о с т о в (набiк). Mais elle  est  charmante!*  (*Але  вона
чудова! (Франц.).).
   Х а р л а м п i й. Що з нею возжатись? Косу одрiзати, та й годi!
   К а т р я (божевiльне обводить очима всiх,  кинулась  од  Харлампiя  до
Михайла). Рiжте косу! (Рве кiсники i  розпущена  коса  хвилями  спада?  на
плечi). Тобi  ??  рiзати,  Михайло!  Рiж!!  Чого  ж  зупинились?  Катуйте!
Розшарпали серце - добивайте! Христа ради, добивайте, не  пускайте  живою!
Топчiть ногами; давiть i дитину вiд вашого сина!
   А н н а П е т р i в н а. Ай!! (Зомлiла).

   Михайла як громом ударило. Всi скам'янiли.

   Завiса

   ДIЯ П'ЯТА

   Хата Дзвонарихи зсередини. Праворуч - пiч i промiж не? вихiд у ванькир*
(*Ванькир - бокова кiмната.); налiво - вiкна, лави. На переднiм кону  стiл
i iнше. Бiднi обставини. Нiч. На коминi горить каганець.

   В И Х I Д I

   Катря сама.

   К а т р я (схилилась на стiл i довго сидить  нерухомо;  далi  пiдводить
голову, нiби памороки забитi). Ох, як голова  болить...  мов  лещатами  за
виски здавлено... Ну, Катре, тепер що? Насмiялась доля? О, як  насмiялась!
I слiз нема; тiльки очi горять... Ох!  Важко  й  голову  пiдняти,  мов  не
моя... Пожила-таки я, зазнала щастя... ну й буде!

   Чути з кiмнати стогiн.

   Матiр бiдна, непритомна... положила дочка... Може, й очi закри? навiки?
Так у мене все в головi крутиться, що й не  пригадаю...  хто  мене  вiв?..
Упхнули в хату... накинулись... Ох! А Михайло ж де дiвся? Забула... Чогось
менi тiльки так шкода, так жаль... аж коло серця пече!

   В И Х I Д II

   Катря i Пашка.

   П а ш к а (ввiходить хутко). Що там,  Катре,  таке  ско?лось?  У  дворi
гвалт якийсь сто?ть... Чого то?
   К а т р я. Весiлля справили...
   П а ш к а. Яке весiлля? Що ти кажеш?
   К  а  т  р  я.  Так-таки:  весiлля...  бучне,  панське...  Пан  i  панi
поблагословили мене; Михайло привселюдно  признав  мене  сво?ю...  коханою
молодою... Ну, й панi теж була дуже рада, так вiтала щиро... Вся дворня на
радощi збiглася... бенкет такий був!.. Мене напо?ли... бач, аж  голови  не
зведу з хмелю!
   П а ш к а. Боже мiй! Певно, лихо збилось? Ти мов з хреста знята!
   К а т р я. Що ж? Так i треба... На таку стежку ступила, йшла  на  муки,
ну й треба вже йти  до  кiнця,  спокутовать...  Ох,  тiльки  якi  ж  муки!
Кiсточки на менi живо? нема... Господи, хоч би душу мою швидче прийняв!..
   П а ш к а. Схаменися, Катре! Не рви себе!
   К а т р я. Ох, Парасю! Де вже менi себе рвати? Порвали  вже,  пошарпали
мене другi!.. Як менi тяжко!.. Дай свою руку, притули до  чола  менi:  там
мов свинцю налито, мов топлять його!

   Пашка пiддержу? ?й голову.

   П а ш к а. Бога ради, заспокойся! Ти вся тремтиш!
   К а т р я. Холодно... у-ух!! Нiвечили мене, Парасю... Мати моя  били...
А Михайло... ох-ох! (Ламаючи руки, принада до Пашки).
   П а ш к а. Невже Михайло?
   К  а  т  р  я.  Нi...  вiн...  зас-ту-пав-ся...  (Давиться  словами   i
усмiха?ться).
   П а ш к а. Не побивайся-бо, голубко моя! Та коли вiн -  звiрюка  такий,
то я б йому очi видерла з лоба!
   К а т р я. Та вiн i невинуватий... iначе,  певно,  не  можна...  Тiльки
навiщо було мене, дурну, дурманити? Вiщувало серце менi, що не  може  того
статися нiколи... i хотiлося вiрити, i не тулилося  це  у  мо?й  головi...
Виплакала вже я давно сво? очi;  уже  давно  по  сво?й  надi?  i  по  собi
справляю похорон... Тiльки не сподiвалася, щоб так немилосердно.
   П а ш к а (обнiма Катрю). Сестричко моя, лебедочко! Як менi тебе жалко!
Бiдна ти, безталанниця моя!.. Як я тебе просила востанн? - забути  панича!
Не здолала подужати серця! (Плаче).
   К а т р я (дивиться на Пашку гостро). Тобi шкода мене? Плачеш?  Правда,
шкода?
   П а ш к а. Душу б я свою вийняла за тебе!
   К а т р я. Ну, а там не пожалували, нiхто!.. Дай менi,  серце,  водицi!
Пече мене всерединi, в ротi пересохло.
   П а ш к а (пода? воду i пiддержу? голову Котрi). Гаряча, як  вогонь,  -
аж пашить!
   К а т р я. Спасибi! Ти, кажеш, була коло двору... Що там чути?
   П а ш к а. Пакуються всi; вибираються звiдцiль кудись  далеко:  либонь,
удосвiта й вирушать.
   К а т р я. Удосвiта? А Михайло теж ?де?
   П а ш к а. Та ?де ж: його ж то, либонь, i везуть...
   К а т р я. Ох! (Хапа?ться за серце).
   П а ш к а. Та забудь його, проклятого!
   К а т р я (хапа за руки Пашку). Парасю, голубочко!  Коли  ти  мене  хоч
крапелиночку жалi?ш, побiжи у  двiр,  запроси  до  мене  Михайла,  хоч  на
хвилиночку, - попрощатись тiльки... попрощатись тiльки... попрощатись!..
   П а ш к а. Для чого вiн? Плюнь на його! I так  слаба!  Та  до  двору  й
доступитись трудно...
   К а т р я (несамовито). Лебедочко, не одмовляй! Зглянься надi мною!  Не
муч хоч ти мене! Пожалiй! Поклич його, на  одну  хвилиночку...  подивитись
хоч... глянуть, та й попрощатись навiки! Скажи  йому,  що  я  на  його  не
серджусь... Бог  з  ним!..  Нехай  живе,  щасливий...  я  йому  стежки  не
переступлю! Побiжи-бо, голубочко! (Цiлу? руки ?й).
   П а ц? к а. Що ти, Катре? Опам'ятайся!!
   К а т р я. Ноги цiлуватиму, тiльки попроси! (Хоче нагнутись до нiг).

   Пашка не допуска?.

   П а ш к а. Чи ти при собi? Приляж краще, голубко, отут на лавi! Я пiду,
побiжу, попрошу пана Павла, - може, вiн викличе.
   К а т р я. Хiба Павло тут?
   П а ш к а. А тут, при?хав оце... я його бачила.
   К а т р я (сплеснула руками). Воже мiй! Може, ти його менi посила?ш  ца
помiч, на пораду! Попроси i його, попроси, попроси! Розкажи йому...  може,
вiн мо?му горю...
   П а ш к а. Та заспокойся ж, я його покличу...
   К а тр я. I Михайла, i Михайла!..
   П а ш к а. Та й Михайла ж! Приляж же, заспокойся: я - зараз!

   В И Х I Д III

   Катря сама.

   К а т р я. I чого те серце ще трiпочеться? Живуче  якесь!  Краяли  його
тупицею, давили клiщами, та ще не роздавили, -  ворушиться...  допевнитись
хоче, чи зникла надiя, чи ще за хмарами  мрi??  Дурне,  дурне!  Мало  тебе
вчора нiвечили, в багнi топтали? А ти знов-таки щемиш i допиту?шся чогось?
Годi вже, - над силу муки!.. Треба тебе заспоко?ти... Матерi шкода, та  ?м
легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля i грiх, i сором покри?; а  так
щодня -  публiка,  глум,  зневага...  краще,  краще  умерти...  Осьде  мiй
рятунок!  (Бере  пузирьок).  Тут  якiсь   краплi.   Лiкар   давав   матерi
закроплювать у вiчi,  то  казав,  що  страшенна  трутизна,  -  зразу  може
покласти... I нiчого не болiтиме, жалю не  буде;  душа  пташкою  полине...
Полечу  я  зозулею  до  його,  до  мого  милого,  край   вiконечка   сяду:
закую-застогну, тугою обiйму його серце,  нехай  згада?  воно,  як  колись
любилися, як з кохання того захмелилися... Побачити б тiльки ще  раз  його
на прощання та й випити... (Дума).  А  грiх?  Свою  душу  самiй  загубити?
Проклята я, проклята! На?дуть становi, потрошитимуть  мене  привселюдно...
Як собаку в землю закинуть... Без хреста, без панахиди... Могили навiть не
насиплять... Ох, як менi тяжко!.. Несила  ж  менi  i  мук  таких  терпiти,
несила!! Ой!! (Вста? i, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря  надворi?
Чи у мене в головi? Хтось iде... iде!.. (Прислуха?ться). Вiн, певно,  вiн!
Я зараз. (Знов уста?, пада на  лаву,  ухопившись  за  голову).  Нiчого  не
пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?

   В И Х I Д IV

   Катря i Харлампiй.

   Х а р л а м п i й (увiходить i сто?ть у шапцi  коло  дверей,  оглядаючи
хату). А що? Хто тут живий?
   К а т р я (пiдвiвшись трохи). Хто це? Гука щось...
   Х а р л а м п i й (увiйшовши). А!  Це  ти,  тут  преподобнице?  Чого  ж
мовчиш? Позакладало?
   К а т р я (труситься, спершись обома руками на стiл). Дядьку...
   Х а р л а м п i й. Дядьку, та  вже  ж,  розумi?ться,  не  батьку...  Де
стара?
   К а т р я (не розбираючи добре). Не знаю...
   Х а р л а м п i й. Не знаю! А з паничем... зна?ш?
   К а т р я (якось не при собi). Панич! А!!
   Х а р л а м п i й. Свята та божа! Ну, ско?ла  грiх  там,  прогрiшилась,
значить, то й крилася б уже, сидiла  б,  слiдственно,  собi,  в  рот  води
набравши: з паничем невелика й бiда; пани б пошти не зобiдили, дали б  там
що; знайшовся б, може, й попихач, примiром, за яким би голову собi окрила,
- а то ще й приндиться! Куди маха? Що собi в думку забрала? Тьху!

   Катря широко дивиться йому в вiчi, мов божевiльна.

   Чого ти на мене вирячилась? Чим  ви  панича  обкурювали  та  обпоювали?
Признавайсь!
   К а т р я. Добре...
   Х а р л а м п i й. Бач? Добре! Еге-да! Взяв би я вас, примiром, обох  з
матiр'ю-чаклункою, та провчив би в  волостi  поштительно,  щоб  знали,  як
господ, панiв, значиться, чарувати та зводити.
   Г о р п и н а (з-за ванькира). 0-ох! 0-ох!!
   Х а р л а м п i й. Стогне! Постогнала б ти у мене не так!  I  не  знаю,
чого ще пани такi добрi, пiклуються?
   К а т р я (шепоче). Добре...
   Х а р л а м п i й. Добре... (Набiк). Тут якось нiяково й стояти, доложу
вам... (До Котрi). Не дивись, кажу, на мене!  Пан  оце  послав  мене  тобi
сказати, що як ти схаменешся, значить, i зараз, слiдственно,  без  всякого
бешкету, вийдеш замiж...
   К а т р я (шепоче). Добре...
   Х а р л а м  п  i  й.  Не  перебивай!  Як  вийдеш  замiж  зараз  же  за
кого-небудь там, примiром, то вони  простять  тобi,  ще  й  придане  добре
дадуть, - пару волiв,  корову,  овечат  там  i  грошей  на  весiлля,  щоб,
значиться, грiх твiй покрити; тiльки щоб пiсля шлюбу i  не  смердiли  тут,
щоб i духу вашого не було!
   К а т р я. Щоб духу...
   Х а р л а м п i й. Еге-да! А якщо ти згедзка?шся, то буде тобi i матерi
таке сумнительство, що i згинете у тюрязi або й  у  Сиберiю  улучите!  Ну?
Чого ж мовчиш?
   К а т р я. Га!
   Х а р л а м п i й. Що га?
   К а т р я. Добре...
   Х а р л а м п i й. Значить, слiдственно, безпремiнно вийдеш?
   К а т р я. Добре...
   Х а р л а м п i й. Ну, гляди ж! (Набiк). А ловко я обдiлав  цю  справу!
Триста карбованцiв, що пан дав, значиться,  благодаренi?  богу,  у  кишенi
зостануться.  Ловко,  Харлампiю  Григоровичу,  спроворили:   що   значить,
примiром, як голова не порожня, натоптана! Я знав, що вона согласиться,  а
тiльки все думав, що побрика?ться, примiром, а воно вийшло - дешево; зараз
i доложу. (Зиркнув на Катрю, що вона,  хитаючись,  почала  наближатись  до
його, пильно дивлячись). Свят! Свят!  Чистая  вiдьма!  Тут,  не  при  хатi
згадуючи, страшно й зоставатися з ними! (Iде хутко до дверей i, зачиняючи,
гука). Дивися ж менi! Цур тобi й пек!

   В И Х I Д V

   Катря сама.

   К а т р я (хитаючись i обпираючись рукою то об стiну, то об  лаву,  iде
до дверей). Стiйте!.. Чогось приходили...  лають,  що  не  йду...  кличуть
кудись... мене i матiр... Не можу ж я йти! Хата крутиться... червона така!
Дайте-бо руку, голову менi пiддержте... то я й пiду... Добре... пiду!

   В И Х I Д VI

   Катря, Аннушка, Дзвонариха i дехто з дворнi.

   А н н у ш к а (скажено вбiга). А де тут та бариня,  судариня?  Осьдечки
вони прогулюються! Що! Думала пом?щицею  бути?  В  чепчику  ходить?  А  не
дiждеш! На смiтнику повiнчають!
   К а т р я (трохи опам'ятавшись). Хто прийшов по мою душу? Аннушка! Ай!!
Одступись!
   А н н у ш к а. Думала - любить? Йому тiльки одного треба було... А  вiн
смi?ться, зi мною смi?ться над тобою, потаскухою!
   К а т р я (спалахнувши,  кида?ться).  Брешеш!  Брешеш!..  Ти  кров  мою
прийшла пить!.. Одступись!
   А н н у ш к а. Не одступлюсь! Натiшуся над ворогом! Ей,  хлопцi,  сюди!
Давайте мазницю, - дверi i вiкна дьогтем вимазати!
   Х л о п ц i (з реготом вриваються в хату; у  одного  мазниця  i  квач).
Давай, давай! Та разом ?й i голову квачем.
   К а т р я (несамовито кида?ться то до одного,  то  до  другого).  Ой!..
Змилуйтесь!..  Хто  в  бога  вiру?!  Не  надi  мною,  над  матiр'ю:   вона
неповинна... умре... Ой простiть мене!
   А н н у ш к а (хапа  Катрю  за  руки;  та  пруча?ться  несамовито).  Не
слухайте ??! Мажте зараз дьогтем!

   Дзвонариха  вибiга,  хитаючись,  з  ванькира;   скаженi   очi,   блiда,
простоволоса. Хлопцi i Аннушка з жаху одступаються до дверей.

   Д з в о н а р и х а (до Катрi). А! До чого довела! Будь же ти проклята!
проклята! проклята!
   К а т р я (кида?ться матерi в ноги). Мамо! Не проклинайте мене!
   Д з в о н а р и х а (одпиха). Щоб ти сво?х дiтей не дiждала бачити! Щоб
вони насмiялися над тобою, заплювали тебе! Щоб ти не знала  нi  щастя,  нi
радостi! Щоб моя смерть на твою голову впала!
   А н н у ш к а. Так ??! Так ??!
   К а  т  р  я  (плазу?  за  матiр'ю,  хапа  за  ноги).  Мамо!  Мамо!  Не
проклинайте!
   Д з в о н а р и х а (скажено). Щоб ти умерла без покаянiя! Щоб тебе, як
собаку, закинули!! (Пха Катрю ногою).

   Та з криком "Ай!" пада на спину, зомлiла.

   В И Х I Д VII

   Тi ж i Дмитро.

   Д м и т р о (трохи п'яненький, влiта в хату на  те  саме,  коли  матiр,
проклинаючи, пхнула Катрю). Геть звiдцiль! Iроди! Дияволи!  (Кида?ться  до
Катрi i пiднiма ??). Убили-таки! (Кладе на лаву). Ти матiр'ю зовешся?  Над
тво?ю дитиною безневинно знущаються iдоли, а ти ще проклинати ??! Будь  ти
сама проклята, каторжна!
   Д з в о н а р и х а (навiжено). Ха-ха-ха! Весiлля!! Ха-ха-ха-ха!!  Мати
в шапцi! Пiду приданок скликать... Ха-ха-ха-ха!! (Вибiга).
   Д м и т р о (до Аннушки). Це ти, гадюко, привела? Пропадай же!
   А н н у ш к а. Ой! Рятуйте! В'яжiть його!

   Дмитро кида?ться на Аннушку, давить за горло; та  критхить:  "Калавур!"
Кiлька хлопцiв сунулись оборонять; беруть ззаду Дмитра  за  руки.  Той  як
струснувся - хлопцi одскочили.

   Д м и т р о (кида?ться на того, що з мазницею). Тебе менi  треба  було,
щеня! (Кида об землю).
   А н н у ш к а. Калавур! (Вибiга).
   Х л о п ц i (разом кидаються на Дмитра, щоб зв'язать). Крутiть його!
   Д м и т р о (борюка?ться). Роздавлю, пси смердючi! (Далi,  вислобонивши
праву руку, вийма з-за халяви ножа). Ей! Зараз падлом запахне!
   Х л о п ц i (побачивши нiж - врозтiч). Не руште його! Нiж! (Вибiгають).

   В И Х I Д VII

   Дмитро i Катря.

   Д м и т р о (озира?ться). Втекли, дияволи! Щастя ваше!  Попадетесь  ще!
(Пiдходить хутко , до Катрi). Боже мiй! Нежива? Катрусю, Катрусю! (Хова за
халяву ножа; сiпа за руку, ворушить голову). Не ворушиться... блiда, як  з
воску бiлого вилита! Катрусю!  (Нахиля?ться).  Диха  ще...  (Бiльше  сiпа;
рукою трима? за чоло). Диха... блiда, а тiло, як вогонь... Господи! Чим би
рятувать ??! (Кида?ться по хатi, бере кухоль води i  приска  або  примочу?
голову; сливе кричить). Катре! Катре! Прочунься, прокинься, на бога!
   К а т р я (тихо одкрива очi, пiдвiвши голову, непритомно обводить  ними
хату,   а   далi   стиха.)   Не   безчестьте   мене!!   Не   проклинайте!!
Змилосердуйтесь!! (Хоче на колiна падати. Далi  всю  сцену  веде  безсилим
шепотом).
   Д м и т р о (придержу? ??). Господь з тобою, Катре! Опам'ятайся!  Нiхто
тебе не проклина, нiкого i в хатi нема!
   К а т р я. Нема?
   Д м и т р о. Нiкогiсiнько; тiльки я.
   К а т р я (кладе йому безсило руки на плечi i пильно дивиться в  вiчi).
Хто ти?
   Д м и т р о. Дмитро.
   К а т р я. Дмитро? Який Дмитро?
   Д м и т р о. Дмитро, Катруню! Невже не пiзна?ш мене?
   К а т р я (проводить рукою по чолi). А!! Дмитро? Дмитро... згадала!
   Д м и т р о. Що з тобою, зоре моя?
   К а т р я (очуню?ться). Дмитре, ти?.. Ох, як менi тяжко!  Пече  мене...
дай хоч краплину води!

   Дмитро пiддержу? Катрю i напува водою.

   Не можу думок  зiбрати...  тут  страшне  щось  ско?лось...  банiтували*
(*Банiтувати - лаяти останнiми словами, мучити.), проклинали мене?!
   Д м и т р о. Заспокойся! Не згадуй!! Не варт вони всi i мiзинця твого!
   К а т р я (ламаючи руки). Дмитре! Брате мiй! Що вони зi мною зробили?..
   Д м и т р о. Тебе ж окривдили та ще й банiтують!! Дитино моя,  нещасная
моя!
   К а т р я. Де ж правда?
   Д м и т р о. Де хотiла ти правди, моя безталаннице? У  кого  ти  шукала
??? Споконвiку неправдою живуть! Насмiятись, натiшити свою пельку неситу -
то так! А жалощiв - у ?х печiнках не було звiку!
   К а т р я. Що вони зi мною зробили? Оплювали, як послiдню!
   Д м и т р о. Горлице моя пiдбита! Нащо так  сталося?  (Обнiма  Катрю  i
страшно рида).
   К а т  р  я.  Прости  мене,  Дмитре!  Занапастила  я  тебе!  Бачиш,  як
караюся...
   Д м и т р о (палко). Забудь його! Забудь оте все!! Вийди за  мене!  Хай
менi мозок усохне, коли я згадаю що! Хай  менi  рот  зацiпить,  коли  я  й
словом одним попрiкну! А всякому, хто тiльки писне про  тебе,  -  я  вирву
падлючого язика!
   К а т р я. Ох! Тобi треба дiвки чесно?.
   Д м и т р о. Хто каже, що ти нечесна? Хто смi?? Ти нещасна, мучениця!
   К а т р я. Так, мучениця... уже все перемучене...
   Д м и т р о. Ти молодесенька, - ще все перемелеться... Коли несила,  то
й не  люби  мене;  я  тiльки  доглядатиму  тебе,  як  свою  рiдну  дитину,
дивитимусь на тебе, горе дiлитиму!
   К а т р я. Як менi тебе шкода, Дмитре! Не судилось!! Глянь на мене -  я
труп... менi... о-ох! (Хапаючись, звиса? на стiл, а потiм на лаву).
   Д м и т р о. Порвалася... остатня порвалася! Де ж ворог мiй? Де  катюга
неситий той, проклятий? Ще досi його носить земля! Iще не шматують чортяки
його смердючого серця? Нi, годi! Досить тобi жирувати! Знайду тебе! Зубами
перерву тво? горло... ногами розтопчу, як гадину! (Скажено вибiга).
   К а т р я. Не бий... Не бий!! (Сунулась бiгти i упала  на  лаву).  Ой!!
Оборонiть! Обо-о-ро-нiть!.. Про-бi!..

   За вiкном чути гомiн. Катря не може крикнути, а тiльки стука в вiкно.

   Г о л о с М и х а й л а. Та чого ж ?й?

   К а т р я. Вiн... вiн... прийшов! (Пiдводиться).
   Г о л о с М и х а й л а (пiд вiкном). Адже замiж iде!
   К а т р я (дочувши). А!  Й  ти  знуща?шся?  Годi  ж!  (Хапа  несамовито
пляшечку i всю випива).,

   В И Х I Д IX

   Михайло i Катря.

   Катря, спотикаючись, кида?ться до Михайла. Спочатку веде розмову, рвучи
слова, а далi, пiд впливом атропiну, розпалю?ться i  навiть  пiдживля?ться
на силах, поки трутизна не  пiдрiзу?  ?х  в  коренi.  Михайло,  увiйшовши,
сто?ть яку хвилину коло дверей.

   К а т р я. Михайло!.. Свiте мiй!.. Доле моя!.. Ой пiддерж, бо впаду...
   М и х а й л о. Що з тобою? (Трошки чуло бере ?? за руку).
   К а т р я. Прийшов-таки... пожалував...
   М и х а й л о. Ти слаба? На тобi лиця нема!
   К а т р я. Нi, нi! У мене уже нiчого не болить...  я  така  рада,  така
рада, що тебе бачу... Господи, яка я щаслива, як серце мало  з  грудей  не
вискочить!
   М и х а й л о. Та як же? А Харлампiю що ти казала?.
   К а т р я. Харлампiю? Зараз, зараз... тiльки постой... я  Харлампiя  не
бачила...
   М и х а й л о. Як не бачила? Так це вiн брехав, - що ти замiж iдеш i за
мною не жалi?ш нi крапельки?
   К а т р я (пригаду?). Не бачила...  не  бачила...  Мене  щось  лаяло...
Господи, усе забула!.. Тебе? Нi, нi!.. Тебе не забула... не забуду, -  мiй
ти, мiй! (Хоче обняти i, похитнувшись, трохи не впала).
   М и х а й л о. Що з тобою, Катре?
   К а т р я. Нiчого, нiчого... то у мене щось у  очах  потемрiло.  Доведи
мене до скамейки... Менi так весело, що ти зi мною!
   М и х а й л о. Так ти мене любиш, Катрусю?.. Так то набрехав iрод  той?
(Веде ??, обнявши, до скамейки, що коло столу).
   К а т р я. Чи люблю тебе?.. Аж зотлiла!.. Не бiйся, не  бiйся!  Плакати
бiльше не буду... не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива,  така  щаслива,
що ти коло мене... у мене все аж кипить у грудях од... щастя... Сiдай тут,
до мене ближче, близесенько!
   М и х а й л о  (зрушений,  обнiма).  Голубко  моя,  серденько!  Ти  вся
тремтиш! Рученятка у тебе холоднi як лiд, а з лиця аж пашить...
   К а т р я. Нi, нi! Я здорова... (Дивиться  ни  його  пильно).  Який  ти
гарний, соколе мiй! Свiте мiй, який гарний!
   М и х а й л о. Зiронько моя! (Хоче обняти).
   К а т р я (бере за руку). Постой, постой! Дай я на тебе надивлюсь,  дай
надивлюсь... щоб нiколи не забути... Брiвоньки мо? шовковi?! Очi мо?  яснi
та прекраснi! Вустоньки мо? любi та милi! (Цiлу?  i  в  очi  i  в  уста  i
припада до Михайла). Не забуду вас!
   М и х а й л о (палко пригорта ??). Доле моя! Щастя мо?!  Я  тебе  кохаю
так, як нiколи в свiтi! Всi вони брешуть! Не хочу я знати - нi батька,  нi
матерi! З тво?? хати не вийду! Нiхто не розлучить уже нас!

   Вiкна у хатi починають з цi? години свiтитись червоним  вогнем,  котрий
iк кiнцю дi? розжеврю?ться бiльше.

   К а т р я (якось непевно). Любиш? Ой!.. Кольнуло щось пiд серце!..  Дай
менi до тво?? щоки притулитись...
   М и х а й л о (з страшною тривогою). Катре! Ти слаба! У  тебе  гарячка?
(Цiлу? ?? руки i грi? ?х духом).
   К а т р я. Нi, нi! Не рушся... менi одлягло. Господи,  як  хороше,  яке
щастя!! Я не переживу його... (Важко  диха).  Тепер  уже  не...  одiрве...
нiхто мене... до само? смертi. Дiждалась-таки й я долi!
   М и х а й л о (з жахом). Ти слаба! У тебе губи посинiли... Я побiжу  за
лiкарем...
   К а т р я. Нi, нi! Не пущу тебе! (Пригорта?ться). Раю мiй! Осьде  ти!..
(Яку хвилину сидить у щасливiм забуттi, а далi раптом зрива?ться з мiсця).
Ой смерть моя! Да-вить мене пiд серце!
   М и х а й л о (пiддержу? ??). Господи! Що з нею?
   К а т р я (ламаючи руки). Ой!.. Давить, давить!.. Дух забива... Рятуйте
мене!!
   М и х а й л о (хапа кухоль води). Напийся води...  Тiтко  Горпино!  Хто
там?!
   К а т  р  я  (упуска  кухоль;  вирива?ться,  кида?ться  на  авансцену).
Рятуйте!!! Михайло... я випила трутизну оту в шкляночцi... серце... ох!..
   М и х а й л о. Атропiн? Пропав я!!. (Рве  на  собi  волосся  i  кричить
несамовито). Хто там? Гей! Сюди!! Рятуйте!! Отру?лась!!
   К а т р я (учепилась за Михайла, не пуска його). Не  тiкай!  Не  тiкай!
Христа ради!! (З криком). Я не хочу вмирати!.. не хочу! (Непритомно рида).
Таке щастя!.. Не однiмайте од мене!! Я жити хочу! Михайло, рятуй мене!
   М и х а й л о (примочу? ?й водою голову,  приска).  Катре  моя!  Що  ти
наробила?! Через мене,  проклятого!..  Гей!!  Сюди!!  (Держить  Катрю,  що
б'?ться в його руках, i стука в вiкно, аж вибива шибку). Хто в бога вiру?!

   В И Х I Д Х

   Тi ж iПашка.

   П а ш к а (вбiга). Що тут таке?
   М и х а й л о. Катря отру?лась..
   П а ш к а (сплеснувши руками).  Лишенько  мо?!  Там  Дмитра  ловлять...
Панський двiр горить... Мати ?? божевiльна бiга!
   М и х а й л о. Бiжи зараз! Клич  лiкаря,  фельдшера...,  Кожна  хвилина
дорога... Рятуйте!
   П а ш к а. Я за Павлом... вiн тут.
   М и х а й л о. Клич його, Христа ради, зараз!

   Пашка вибiга.

   К а т р я. О!! Дай менi чим дихати...  вогнем  пече  мене...  каменюкою
давить... Смерть? Уже смерть? (Тиснеться до Михайла  i  божеволi?).  Гуде!
Ух, гуде як!!. То виють уже... по мою душу летять... Не дай мене, Михайло!
Нiчого не бачу!! Де ти? Де ти? Ой страшно!

   М и х а й л о (рида). Я тут, Катрусю! Боже мiй, зглянься!!
   К а т р я (опускаючись на руках), 0-ох! Як же тяжко!! Ой!! Несила... не
можу вже  бiльше...  одпустiть  мене!..  Смерть...  смерть...  (Несамовито
кида?ться на колiна). Мати  божа!..  Прости  менi...  не  дай  мо??  душi!
(Хита?ться).
   М  и  х  а  й  л  о  (кида?ться,  пiддержу?).  Катрусю!   Життя   мо?!!
Опам'ятайсь!.. Павло прибiжить зараз! Виряту?!!
   К а т р я (б'?ться на руках у Михайла).  Холод  пiд  серце  пiдступа...
туман застила очi... Михайло! Де ти? Не зникай! Ой!! (Витягу?ться на руках
у Михайла)..

   Тим часом чути за вiкном голоси i тупотню.

   М и х а й л о (спуска ?? на долiвку). Катре! Катре! (Припада до серця).
Не б'?ться? Умерла!! (Одскаку? в непритомнiм жаху на авансцену  направо  i
сто?ть каменем).

   В И Х I Д XI

   Тi ж, Дмитро, соцькi i люде.

   Д м и т р о (вбiга на остатнiм словi). Умерла? Добив-таки! (На  хвилину
остовпiв над трупом).

   Тим часом соцькi i люде вриваються в хату.

   Д м и т р о (вихоплю? ножа й кида?ться на Михайла). Здихай же, кате!!
   С о ц ь к i i л ю д е  (кидаються  на  Дмитра  i  крутять  йому  руки).
В'яжiть його!!
   Д м и т р о (борсаючись). А! Iроди! Не дiждете! (Б'? себе ножем; але як
руки йому не вiльнi, то тiльки ранить).
   С о ц ь к i. Однiмайте ножа!

   Сцена  така:  направо  -  Михайло,  скам'янiлий;  налiво  -   група   з
окровавленим Дмитром; посерединi - труп Катрi.

   В И Х I Д XII

   Тi ж i Павло.

   П а в л о (одчиня раптом дверi, з жахом  зиркнувши  округ).  Так  така,
паничу, ваша поезiя?!

   Завiса тихо спада

   [1881]

Популярность: 30, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT