Михайло Старицький. Не судилось (Панське болото) ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Високоповажному артистовi Миколi Карповичу Садовському присвячу? автор Драма в 5 дiях ДIЙОВI ЛЮДЕ: I в а н А н д р i й о в и ч Л я ш е н к о - 60 лiт, багатий пан, але зовсiм простий; iначе говорить не може, як по-укра?нськи. А н н а П е т р i в н а - 40 лiт, його жiнка; закида часом по-укра?нськи, моди ради. Н и к о л а й С т е п а н о в и ч Б ? л о х в о с т о в - кузен Ляшенчихи, ЗО лiт; фатуватий. З i з i - дочка Ляшенкiв; манiрне дiвча, 13 лiт. М и х а й л о - син ?х, 22-х лiт, студент; чистюк i джигун. П а в л о Ч у б а н ь - його товариш, 25 лiт; уже лiкар. Бiдна одiж. Ж о з е ф i н а - швейцарка, учителька. К а т р я Д з в о н а р i в н а - дiвчина молода, селянка. Г о р п и н а Д з в о н а р и х а - ?? мати, недужа й слаба. Д м и т р о К о в б а н ь - парубок, годованець Дзвонарiв. П а ш к а - подруга Катрi. С т е п а н и д а - покритка, п'яничка й плетуха. Ш л ь о м а - жид, орендар. Х а р л а м п i й - старий лакей. А н н у ш к а - поко?вка; вертка на всi заставки. С е л я н е, с о ц ь к i, п а р у б к и, д i в ч а т а, д в о р о в i. Дi?ться на правiм березi Днiпра, з початку 60-х рокiв. Мiж 1-ю i 2-ю дi?ю мина два тижнi; мiж 2-ю i 3-ю - мiсяць; мiж 3-ю i 4-ю - два мiсяцi. ДIЯ ПЕРША Панський садок. Налiво вiд слухачiв - стiна офiцини; вiкна й дверi з ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено барканом з хвiрткою; за барканом - вулиця. Просто - дорiжки, луговина, дерева; мiж дерев далi блищить став, а з-за його визира панський будинок. В И Х I Д I Михайло, розкiшне по-укра?нськи одягнений, лежить без жупана; далi на луговинi Жозефiна i Зiзi гуляють в м'яча. М и х а й л о (курить сигару). Славно покачатись на травi пiсля купання i затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лiнощi обсiли: сьогоднi уже й до школи не пiшов. (Потяга?ться). Та з цi?ю дрiбнотою нудно й воловодитись... тiльки Павло й зможе! Г о л о с и (за вiкном). Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са! П а в л о (за вiкном). Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись. Г о л о с и (за вiкном). Оса! Роса! Коса! Носа! М и х а й л о. Товчи, товчи! А я полежу та понiжусь: тут у холодку так славно! Вiтрець подиха; пахощами якимись тягне, - зда?ться, липа розцвiла. Читати навiть не хочеться: отак би лежав, затопивши очi у те сине море блакитi, та зорив би за хмариною. З i з i (здалека). Тiбора! Тiбора! Пiль!! Ж о з е ф i н а. Ту-бо! Ту-бо! Laissez non mouchojr* (*Лишiть мою хустку (франц.).). Вi не карош! З i з i. Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви! Ж о з е ф i н а. Вi не рвi! М и х а й л о. Не руш собаки! Лиши менi зараз! З i з i. Так й послушала! Тибора, иси, иси! (Бiга, трiпле платок, а собака рве). М и х а й л о. Лиши, кажу! А то встану та вуха намну! З i з i. Попробуй! Я маме скажу! Мужик! М и х а й л о. Чекай же! (Уста?). Зiзi тiка; за нею спiшить Жозефiна. Як розпустилась! Ну, я з матiр'ю побалакаю про тебе! (Знов ляга?). П а в л о (з-за вiкна). А це коло бича - обiд, бачите? То вимовля?ться - р-р-р-р! Кажiть! Г о л о с и. Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р! М и х а й л о. I не обридне йому? Уже я б такий, щоб i обiдати, а вiн таки працю?. Усе за дiлом якимсь. На вулицю ледве затяг, та й то вже етнографi? ради... А яка хороша Катря Дзвонарiвна, таки просто i мiж паннами красунею була б, та й годi! Очi - карi, але глибокi, темнi; а погляд - такий милий, лагiдний, любий, що аж пронизу? душу тихим променем... Тiльки мiж брiвок рисочка; вона нада? i якусь думнiсть личеньку, i якусь силу вдачi. Щось оце не було ??; треба б довiдатись через Пашку. В И Х I Д II Анна Петрiвна пiд руку з Б?лохвостовим. А н н а П е т р i в н а (до Б?лохвостова). Я тебя непременно с ним познакомлю. Он оригинал большой; знаешь, из зтих новых. Б ? л о х в о с т о в. Ну, уволь, ma chere* (*Моя люба (франц.).); я этих новых терпеть не могу; занесет гиль, а попробуй возражать - сейчас подлецом выругает. А н н а П е т р i в н а. Ну нет; m-eur Поль очень умный й честный, нетронутая такая натура. Michel! Где твой Павло? М и х а й л о (схоплю?ться). А, мама! Микола! (Цiлу? у матерi руку, а з Миколою обнiма?ться). Павло ще й досi з школярами у офiцинах там. А н н а П е т р i в н а. Я пойду позову его. (Iде на гайок, зазира i вступа в хату). М и х а й л о. Ну, Миколо, давно ми з тобою бачились! Б ? л о х в о с т о в. Давно, давно. Поздравить можно с окончанием университета? М и х а й л о. Ще не зовсiм. Б ? л о х в о с т о в. Передержка или диссертация только? М и х а й л о. Дисертацiя. Б ? л о х в о с т о в. Молодец! Ну, куда ж после направишь стопы? На коронную или на ораторскую трибуну? М й х а й л о. Нi туди, нi туди. Б ? л о х в о с т о в. Как так? Свободным художником? Sans profession?* (*Без певного фаху (франц.).) М и х а й л о. Sans profession! Б ? л о х в о с т о в. Понимаю: отдохнуть желаем, пожуировать? М и х а й л о. Нi од кого не залежать, а працювати там, де менi мило, - на користь народовi! Б ? л о х в о с т о в. А! Ты хлопоман еn forme?* (*Справжнiй, формений (франц.).) У вас там других диалектов, кроме вашего выдуманного, не допускается? М и х а й л о. Видуманий? Для неука дуже легкий спосiб зрiкатись: не бачив Америки - значить, нема, не чув про Канта - значить, вигадали! Розмовлять на другiй мовi з тобою не буду; не для того, що не вмiю, бо ми руську лiтературу незгiрш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потурати тво?й писi! Живеш в Укра?нi, то знай ?? й мову! Б ? л о х в о с т о в. Очень укорительно, но не вразумительно. Рremierement* (*По-перше (франц.).), с пейзанами в философские дебаты я не вступаю; лексикон с ними очень короток: личные объяснения все исчерпываются лишь просьбою об отмене штрафов. Secondement:* (*По-друге (франц.).). кормление от земли не обязывает меня, надеюсь, обратиться в дохристианского дикаря для поклонения ей, как богине. И, наконец, в-тр?гьих, я - за культуру. Циви-ли-за-ция, civilisation, mon cher* (*Цивiлiзацiя, мiй любий (франц.).), приводит все языки к одному знаменателю, то есть к такому, в котором все остальные будут содержаться. А ваш украинофильский идеал подходит, кажется, к идеалу рака. С'еst le mot!* (*Оце слушний вираз (франц.).). М и х а й л о. Стара байка! Хто тобi казав, що ми бажа?мо вернутись назад? Брехня, ваше-цi, проше: я стою бiльш за просвiту, нiж ти! У вас тiльки накрадено високих слiв: "цивилизация", "культура", "общечеловеческие интересы"! Ти за цiвiлiзацiю - на словах, а в серцi ?? ненавидиш, бо з нею непевнi будуть штрапи! Чи буде колись одна мова, чи нi - про те не нам знати, а от, що всякий примус, всяке руйнування природи ради переробу ?? пiд один аршин - вадить i кравцевi, i сукнi, - то це кожному звiсно. Кожному народовi бажа?ться виробити собi такi форми, у яких йому найпридобнiше. Кожному народовi у сво?й власнiй одежi найвiльнiше, найзручнiше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом; а ми сто?мо за освiту меншого брата, за народне щастя, за правду! Б ? л о х в о с т о в. Однако ты красноречив. Je te feliete* (*Я тебе вiтаю (франц.).) - прелестный будешь адвокат, хотя я и не все понимаю в твоей тираде. М и х а й л о. Ви всi вихваля?тесь любовiю до всього люду, - брехня це, лукава брехня. Ви й отечества не любите, коли не можете любити сво?? родини! Тiльки себе самих любите, а одбрiху?тесь, що - цiлий свiт. А н н а П е т р i в н а (виходить з офiцини; до Павла). Кiнчайте-бо швидче з дiтьми та йдiть до йас! Б ? л о х в о с т о в. Ну, мой друг, ты уж очень горячишься; так мы, пожалуй, и поругаемся после долгой разлуки! А н н а П е т р i в н а. О чем это у вас тут спор? Б ? л ох в о с т о в. Об украинофильстве. Знаете, Мiсhel обнаруживает положительные ораторские способности; только горяч, горяч: нужно еще школы. А н н а П е т р i в н а. Миша мой молодец! (Цiлу? його). Да, голубчик, пойди до батька и припиши непременно к дяде; зтим пренебрегать нельзя. М и х а й л о. Для чого заставля?те ви мене пiдлещуватись? Я й думки не маю служити, та ще по Петербургах. А н н а П е т р i в н а. Вот зтой зксцентричности не люблю: там только й делают карьеру... да еще при таких связях, - не правда ли, Nicolas? Б ? л о х в о с т о в. Certainement*. (*Безперечно (франц.).) М и х а й л о. Хто за кар'?рою ганя?ться... А н н а П е т р i в н а. Ну, вот, вот... Б ? л о х в о с т о в. Да вы, сherе soeur* (*Люба сестро (франц.)), не наседайте! Уляжется! М й х а й л о. По собi судиш? Б ? л о х в о с т о в. Ну, полно дуться; я нарочно подразнил. (Обнiма його). Мы еще с тобою на зти темы почешем языки. Вот костюм зтот в деревне - одобряю. А н н а П е т р i в н а. Тоut a fait charmant!* (*Чудово! (Франц.)) В И Х I Д III Тi ж i Жозефiна й Зiзi. Ж о з е ф i н а. Маdаmе! С'еst imроssiblе аvес Zizi!* (*Мадам, Зiзi просто неможлива (франц.)) А н н а П е т р i в н а. Ах, вечно с жалобами... Qu'est-ce qu'il y a la?* (*Що там таке? (Франц.) ) Ж о з е ф i н а. ЕIIе mе gгоnde, еllе mе taquinе" (*Вона мене ла?, вона мене дражнить (франц.)). А н н а П е т р i в н а. Vous еtes trор rudе, vоus mеmе!* (*Ви самi надто суворi! (франц.)) М и х а й л о. Нi, мамо; Зiнька, як собака, лiзе у вiчi; до паскудства розбещена! А н н а П е т р i в н а. Что за выражения? Зiнька! Паскудство! Б ? л о х в о с т о в. Зiнька? С'еst joli!* (*Чудово! (Франц.)) М и х а й л о. Нехай буде й по-модньому - Зiзi, хоч, на мене, вона бiльше пiдходить до зiнського щеняти; але ви придивiться краще, що це за перекрутень? З не? вийде моральна калiка! Б ? л о х в о с т о в. С'еst trор fогt!* (*Це занадто! (Франц.)) Милый, резвый ребенок, не больше! А н н а П е т р i в н а (до Михайла). Оставь, пожа-луйста! Ты доведешь меня до мигрени. Зiзi проходить здаля. Зизи, Зизи! Ступай сюда! Зiзi пiдходить з опущеними очима. А н н а П е т р i в н а. Что это ты творишь, дрянь? Чтобы я еще от вашего братца выговоры получала? Б ? л о х в о с т о в. Ах, mа соusinе* (*Моя кузино (франц.)), не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст! З i з i (пiдбiга? до Б?лохвостова, плаксивим голосом). Она сама... воображает много! Через... зтого урода достается только. А н н а П е т р i в н а. Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная - и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, - чувствую, что сейчас начнется тик... Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефiни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет... Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет. Жозефiна сумна; Зiзi пересмiю?ться з Б?лохвостовим i йдуть далi. М й х а й л о. Ne vous chagrinez pas!* (*Не сумуйте! (Франц.)) А н н а П е т р i в н а. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная... (Виходить). Михайло пiдходить до Жозефiни й потiша ??, проводячи по дорозi. П а в л о (за вiкном). Ну, тепер - годi! Рушайте додому! Спасибi за увагу й слухнянiсть! В И Х I Д IV Пашка i Михайло. З школи виходять дiти з книжками, кунштуками* (*Кунштуки - малюнки. Тут - абетка з кольоровими малюнками.); жарти i смiх стиха. Позаду кiлька дорослих. Наостанцi Пашка. С т а р ш i. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок! Пашка входить i озира?ться кругом. М и х а й л о (повернувся назад). Бiдна оця Жозефiна! Поневiря?ться на чужинi, без язика, без мови. Всяке аж сiка?ться принизити, осмiяти; а заступитись нема кому. I все ото гонить бiднiсть та доля щербата! А матiр яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрiв Пашку й хутко пiдходить). А! Здрастуй, Пашко! I ти сюди прийшла? Яким способом? (Пода? руку). П а ш к а. А вчитись до школи. М и х а й л о. Хiба? П а ш к а. Авжеж! Дума?те - стара? М и х а й л о. Куди там! А тiльки здивувало мене, що ти нiчого перше не казала, а це здумала. П а ш к а. А що ж? Захотiлось вивчитись на гулянках читати, щоб i самiй можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такi занятнi та втiшнi! М и х а й л о. Добре, добре ?си задумала. I вивчишся? П а ш к а. А чому ж нi? Аби хiть. М и х а й л о. А трудно здалося? П а ш к а. Не так трудно, а якось нiяково з малими сидiти. От Варка Горбанiвна перше ходила, то ще й проказу?, аж соромно. М и х а й л о. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати... А Катря де? Може, тут? П а ш к а. Нi, вона дома; у не? мати чогось слабу?, то нi на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, - ще за батька почала. М и х а й л о. Ти б ??, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом i вчилися. П а ш к а. Добре. А що, вам подоба?ться? М и х а й л о. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брiвоньки - в свiтi нема! П а ш к а. Чи ба, як у око впала! А от ви стережiться залицятись до не?. М и х а й л о. Або що? Хiба не можна любувати красою, тiшить серце розмовонькою дiвочою? П а ш к а. Та то, що у не? Дмитро ?. М и х а й л о. Хто ж це? П а ш к а. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйну?. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зiтха?). М и х а й л о. Ну, то й щасти боже; а менi що до того? П а ш к а. А то, що Дмитро дуже заздрiсний, завзятий i Катрю коха без душi. (Зiтха?). М и х а й л о. Про мене, Семене, аби я Йван! П а ш к а. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо. М и х а й л о. Овва! Злякались! П а ш к а. Нi, далебi, - вiн страшний! М и х а й л о. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тiльки постояти з дiвчиною, побалакати, - то вже й язики чешете. Хiба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотiв? Хiба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощi замiшати? П а ш к а. Розказуйте, розказуйте! Так i повiрили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тiльки, аби час пробавити, а щоб про iнше й на думцi не мав?! Ще парубок - може, а що пан - зроду! М й х а й л о. Та я за панiв не обстоюю!.. Але, зда?ться, я нiчим не образив нiкого, а зо всiма вами щиро, як з рiвними. П а шк а. Крий боже! За вас всi чисто... i Катря так, - боже! Питала навiть, чого пана Михайла третiй день не видко? М и х а й л о. Невже питала? П а ш к а. I не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всi дiвчата за вами аж-аж-аж! А Катрi й надто сподобались. Тiльки й мови, що про вас... М и х а й л о. Брешеш! П а ш к а. Далебi!.. Ага!.. А чого почервонiли? А тiльки що казали! (Смi?ться). М и х а й л о. Де там почервонiв? Пусту?ш! То у мене звичка така... Адже, пам'ята?ш, як була маненькою у дворi та вмiстi гралися, то було цукеру тобi вкраду, та зараз i пiймаюся: спитають тiльки, а я й спалахнув! П а ш к а. Пам'ятаю, пам'ятаю - ви добрi були. Ну, прощавайте ж! М и х а й л о. А ти куди тепер? П а ш к а. Пiду до Катрi; може, витягну. М и х а й л о. Пiди, голубко, та виклич гуляти. Сьогоднi ж недiля. П а ш к а. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла). М и х а й л о. Будь ласка! В И Х I Д V Михайло i Павло. М и х а й л о (до себе). Жартiвлива, але щира. Тiльки, що вона постерега? I чого я почервонiв, справдi? Чого я зрадiв так? П а в л о (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти? М и х а й л о. Спiзнився купанням, а тут перебили ще нашi: кузен Бiлохвост при?хав. П а в л о. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну! М и х а й л о. Може, сигари хочеш? Добрi. П а в л о. Цур ?м, то панськi витребеньки! А менi не лишень мiцного; якби махорки, то ще лучче! М и х а й л о. А сигари - ласощi? (Пода? тютюн). П а в л о. Атож! Менi от треба затягтись мiцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братовi, бiлоручцi, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собi заласнi картини та мрi?. М и х а й л о. По-тво?му - кожна приятнiсть, кожна втiха, то трохи чи не карна провиннiсть? Аж досадно, ?й-богу! П а в л о (закурю?). А ти, мiй голубе, розкинь розумом, що кожна така приятнiсть для одного кошту? неприятностi для багатьох. М и х а й л о. А! La proprilete c'est le volt?* (*Власнiсть - це крадiжка (Прудон) (франц.).) Чули! Не згоден: довго ще вона свiт пiдпиратиме, та й хто його вiда, коли ?? знищать? Его?зм - пiдвалина усьому; треба його тiльки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу - любов! П а в л о. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сiв на кохання? М и х а й л о. А що? Може, зречешся од цi? сили? П а в л о. Хто каже? Тiльки у здорових людей вона ?сть присмака до приязнi, до спiлки, що зв'язу? людей ради вищих пориваннiв, ради дiла, а ви, пани, поклада?те на це дiло життя, i як не заноситесь в хмари - сво?ми iдеями, сво?ми замiрами народовi послужити, а все оте зложите перед першою спiдницею. М и х а й л о. Ти дуже гостро судиш: не всiх же рiвняти до розбещених лодарiв, золотих ласунiв? Так би прийшлось i вiру в чоловiка згубити! П а в л о. Та от... вибач на словi, хоч би запитати й тебе: чого ти став учащати на вулицю? М и х а й л о (змiшавшись). Що ж, ти й про мене?.. Я тобi, Павло, не дав приводу мене кривдити. П а в л о. I в думцi не маю, а все ж таки я б обачнiш поступовувавсь... М и х а й л о. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навiть проти ?днання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографi? ради... П а в л о. Яка там етнографiя! Чого лукавиш? Спiднички тягнуть... Ти ж менi недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами! М и х а й л о. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав! П а в л о. Не за бидло... а тiльки я добре знаю вашi ледачi нерви: отак вразить яке-небудь свiже личико - ви зараз i ну упадати, залицятись - така вже ваша вдача... Панича ж порива поезiя, примха, а дiвча молоде, дивись, - i пiдбите навiки. М и х а й л о. Тiльки подлячi ледаща здатнi на те! Павло, не зневажай мене; я б себе сам зненавидiв, коли б таку думку мав! П а в л о. Вiрно: навмисно ти паскудства не зробиш; але, запалившись, стратиш розум в загарi...* (*Загар, загара - запал, пристрасть.) М и х а й л о. Нiколи в свiтi! Будь я проклят всiма, хто менi дорогий! П а в л о. Дай боже! Але все [ж] краще не грай з вогнем, не дратуй нi сво?х, нi чужих нервiв... щоб, бува, несподiвано не закiнчити сво?? справи мерзотою... М и х а й л о (ображено). Значить, я на мерзоту здатний? З доброю шаною ти на мене дивишся! Спасибi!! П а в л о (тисне руку Михайлу). Не сердься, друже: я тебе люблю за тво? серце чуле та добре; але воно й надто м'яке. Для того-то й кажу: стережись! В И Х I Д VI Тi ж i Аннушка. А н н у ш к а (вбiга). Павло Платонович! Гдьо ви? (Побачивши Михайла). Ах, як я спужалась! М и х а й л о. А ви не пужайтесь, щоб, бува, вави не було. А н н у ш к а. Надсм?шники! П а в л о. Чого там мене треба? А н н у ш к а. В барине тiк. Просють, щоб сю минуту прийшли. М и х а й л о. Що се ти вигадала "тiк"? А н н у ш к а. Звьосно: галава балить. П а в л о. А! Не люблю я з цими слабими панiями возжатись! А н н у ш к а. Просють очiнно, штоб зараз, пущай безпрiмьонно. П а в л о (з досадою). Та пiду вже! (Iде). М и х а й л о. Не ламай, будь ласка, хоч при менi язика по-собачому! А н н у ш к а. Я не виноватая, што мiньо по-благородному грамотi вивчено. З мiньо так требують... Ви мене вчiть (манiриться), то я вже буду як слiд, по-мужичому, коли вам хочеться... М и х а й л о. Хочеться? Цигане, цигане, яко? ти вiри? А яко? тобi треба? А н н у ш к а. На вас не догодиш. М и х а й л о. А ти лучче i не догоджай всякому. А н н у ш к а. Не всякому, а вам тольки. (Наближа?ться, загра?). Забули? М и х а й л о. Ну, про мене i далi посунеш: минулося! Мене нудить од таких лакузованих перевертнiв. А н н у ш к а (образилась). Куди ж нам? Певно, з мужичкою якою знюхались! (Iде). Посмотримо!! М и х а й л о. От, освiта лакейська яких покручiв робить! З якого боку не глянь - паскудство. Але й Павло крайнiй песимiст! У всякiй мализнi бачить злочинства! Та так же й жити не можна?.. Пiти ще приготувати набо?: може, качок на Росi здибаю. (Iде до офiцини). В И Х I Д VII Iван Андрiйович i Шльома входять з боково? дорiжки. I в а н А н д р i й о в и ч (в халатi, з люлькою, все пихтить). Так трудно, кажеш, вiддати пшеницю за десятий? Ш л ь о м а. Ох, вельможний пане, трудно! Такий тепер народ, такий!.. Тiльки плюнеш - далебi, так! I в а н А н д р i й о в и ч. Що ж вони, каторжнi, кажуть? Ш л ь о м а. Та кажуть, - пан з нас iз жили тягне, а йому ще хоцетьця олiю видушити! Гвульт! Не пiдемо, та й уже! У нас, спасибi боговi та царевi, сво? надiли ?сть, буде коло цого поратись, а пан нехай свого сам жне! Минулись тi роки, що розпирали боки! I в а н А н д р i й о в и ч. Ач, гадюки! Це бунт! От випустили на волю гайдамак! Ти менi приготуй кiлька свiдкiв, то я до станового бумагу: покажу ?м, скручу! Ш л ь о м а. Щоб гiрше не вийшло! Жна?те шьо, вельможний пане? Краще ?х прикрутiть ж толокою. Якшьо пан заборонить проганяти товар через скарбове толока, то ?м нiкуди буде й ж хати випхнутись. I в а н А н д р i й о в и ч. А що дума?ш? Нехай пасуть, проклятi, по сво?й пшеницi! Ш л ь о м а. А пан тодi що скаже, то й мусять. Поки, вельможний пане, отого хлопа не взяв у лещатах, то вiн, вибачайте, як швиню борса?ться; а як його з чуприном трима?сь, то воно робиться, жвиняйте, таке мняке, як вiск; хоч до рани клади! I в а н А н д р i й о в и ч. Добре, добре, Шльомо! Перекажеш вiд мене це Степану. О, ти в мене добрий зух! Ш л ь о м а. Жарту? пан. А я таки, правду казати, жнаю, як того хлопа обiйти; раз у раз ж ним у корчма гешефти ружнi веду; то треба - хитро. От я вельможному пану скажу, що як ?х прикрутити добре штрапами та толокою, то можна буде отi кучугури з пiском ?м слiчно* (*Слiчно - гарно (польськ.).) продати, взяти гiт* (*Гiт - хорошi (евр. з нiм.).) грошi! Хе-хе-хе! II в а н А н д р i й о в и ч. О? Оце б штука була дуже ползительна. Ти, Шльомо, розкинь тут сво?м жидiвським розумом, то будеш мати десять процентiв. Ш л ь о м а. Цц-цц-цц! Далiбуг, антик буде! Тiльки, пане, коли б нам не пошкодив навчитель. I в а н А н д р i й о в и ч. Який? Оцей кудлатий Павло? Ш л ь о м а. Вiн. Часом бачу - на вулицi шепоче, а то й коло корчма... Воно розтлумаче, то й буде ферфал мiт ганцен* (*Ферфал мiт ганцен - пропала вся... (?вр. з нiм.).) постройка. I в а н А н д р i й о в и ч. Доброго гостя привезла нам панi! Одгодували, а вiн так дяку?! От якби накрити, велике б спасибi було! Безштанько чортовий! Се вiн, се його дiло i за жнива; люде були як люде, а тут, дивись, - сколотились! Ш л ь о м а. Шьо мужик? - клямка, кавалок жалiзо, а його вчать! I в а н А н д р i й о в и ч. Треба цiй школi кiнець положити: годi iграшок!.. А що, як нащот грошей? Ш л ь о м а. Ох, таке тепер на свiтi, цур йому! Нiхто нiкому не вiре... цц-цц-цц! Далiбуг! Панi з Павлом проходять мляво через кiн. Iван Андрiйович з Шльомою одходять далi i жваво балакають. В И Х I Д VIII Iван Андрiйович, Анна Петрiвна, Павло i Жозефiна. А н н а П е т р i в н а. Така тоска, нудота... нерви розбитi. Тiльки ви менi хоч трохи помага?те; хоч почита?те, слово розумне почую... П а в л о. Вам би краще було тiльки перележати в поко?, а ви шпацiру?те. А н н а П е т р i в н а. Чисте повiтря... Там от в холодку приляжу. Прочитайте що-небудь! Взяли Авд?ева "Подводный камень"? П а в л о. Та взяв. (Набiк). От причепилась потороча! Проходять далi. I в а н А н д р i й о в и ч (до Шльоми). Так по?дь-таки, по?дь, розстарайся, бо менi аж-аж треба! Ш л ь о м а. Слухаю, пане! (Пiшов). Жозефiна виходить з другого боку, смутна. I в а н А н д р i й о в и ч (зуздрiвши). А! Мамзель! Мамзель! Ж о з е ф i н а. Ах, се фi сама!.. Я шкаль madamе. I в а н А н д р i й о в и ч. Чого ви такi смутнi? Ходiть побалака?мо! Ж о з е ф i н а. Qu'est-ce-que c'est!* (*Що означа? (франц.)) баляка? Iван Андрiйович. Хе-хе-хе! Парле... парле... Ж о з е ф i н а. Оui? Баляке? I в а н А н д р i й о в и ч. Та йдiть-бо, сядемо тут та гарненько, любенько i поговоримо. Ж о з е ф i н а. Мне не мошна... очень трудно, Ьiеп difficile...* (*Дуже важко (франц.).) I в а н А н д р i й о в и ч. Чого там трудно? Ви не лякайтесь; потрошку... Ж о з е ф i н а. Нет трошка... моя трошка не може. I в а н А н д р i й о в и ч. О, бодай вас!.. А як же? Ось сiдайте! Сiдають на деревi. Якi в вас славнi ручки! Входить Харлампiй i крадеться тихо. Ж о з е ф i н а (не да? руки). М-eur, vous mе faites des compliments?* (*Пане, ви кажете менi комплiменти? (Франц,)) I в а н А н д р i й о в и ч. I очки славнi... чим ви ?х закаляли? Ж о з е ф i н а. Соmment?* (*Як? (Франц.).) Iван Андрiйович. А подивiться, якi чорнi! (Хоче обняти). Харлампiй кашляв. Ж о з е ф i н а (вста?). Я так не хотiль! Lissez moi franquille!* (*Дайте менi спокiй (франц.).) В И Х I Д IX Тi ж i Харлампiй. I в а н А н д р i й о в и ч (з досадою). Чого тобi треба? Жозефiна хутко пiшла. Х а р л а м п i й. Та там, вельможний пане, люде прийшли. I в а н А н д р i й о в и ч. А чого ?м? Х а р л а м п i й. Загнали на спашу гусей, чи що. I в а н А н д р i й о в и ч. Ага! Побалака?мо, побалака?мо, голубчики, лебедики! Пiшли. В И Х I Д Х Пашка i Катря виходять з кiнця кону по той бiк баркану. К а т р я (зупинившись коло хвiртки). Ну, iди ж ти, а я тут почекаю. П а ш к а. Ходiм разом. К а т р я. Не пiду. П а ш к а. Чому? Туди всi ходять; он до того будинку: там i школа. К а т р я. Я й тут постою. П а ш к а. Чого ти бо?шся? Не вкусить. От розкажеш i за матiр - чим i як слаба. К а т р я. Та про це дiло, то, може б, до знахарки краще... П а ш к а. То таки лiкар, вчений, а то... Он i люде всi дякують, що пособля. К а т р я. Та я тим тебе i послухала, що ти про матiр нагадала, а сама б зроду не насмiлилась... П а ш к а. То й добре: от i за матiр порадимось, i прогуля?мось до Росi, бо ти все дома та дома, - аж занидiла. К а т р я. Гуляти - то дарма; а от лiкар чи й пiде? Ми бiднi... П а ш к а. Що ти? Вiн такий добрий; до самого найбiднiшого пiде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'?сть, що не велене, - то й вила? добре! К а т р я. Вiн сам тут сидить? Чи й... П а ш к а (пiдморгу?). Там i панич. К а т р я. Геть! П а щ к а. Та ну, справдi, ходiм! Адже ти хотiла й до школи ходити i про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась! К а т р я. Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер... П а ш к а. А може, скажеш, Михайло не гарний? К а т р я. То що? П а ш к а. Як одягне жупан, та дорогим поясом пiдпережеться, та сиву шапку набакир, -i очi б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку! К а т р я (засоромившись). Та годi вже! Чи так закохалася! П а ш к а. Хто б говорив?.. У само? тьохка?, а вона на другу! К а т р я. Отако?! П а ш к а. Тако? ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом i плакать хочеться, а часом так весело серце заб'?ться, що й господи! К а т р я. Вiн i спiва славно, голосно так та чуло; та все наших пiсень, тiльки таких, що я й не знаю... слухала б i не наслухалась! П а ш к а. Бач, для тебе й спiвав! К а т р я. Чого для мене? Так прийшлось. Зна?ш, я боялась перше i слово промовити з паничем, а вiн - нiчого, зовсiм простий, ласкавий: розказу? таке все цiкаве, а часом смiшне, i так звичайно, з великою шаною... Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася. П а ш к а. Чого? Ото дурна! (Засмiялась). К а т р я. Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвича?на, - у дворi була. П а ш к а. Такi ж люде. Ну, ходiм же, ходiм! Чого ми будемо тини пiдпирати, коло хвiртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок). К а т р я (озираючись). Як тут славно! Квiтки якi хорошi, дух такий... П а ш к а. Хiба ти нiколи не була? К а т р я. Нi, вперше. А то куди отi широкi стежечки? П а ш к а. До горниць, до ставка. Хочеш - я тебе кругом обведу? К а т р я. Нi, нi, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав... неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защемiло всерединi... Ходiм звiдси мерщi, бо мене чогось i сум, i страх огорта... краще другим разом. П а ш к а. Вигадай ще! В И Х I Д XI Михайло, Катря i Пашка. М и х а й л о (виходить з рушницею на гонок). Тiбора!! Тiбора!! Iсi! I де вона забiгла? Зiпсують чисто собаку! (Зуздрiвши дiвчат). А!! Здоровенькi! (Пiдходить, пода? руки). Спасибi, що прийшли. П а ш к а. Та насилу затягла; так бо?ться вас, що й глянути не хоче. К а т р я. Ви не слухайте ??, то вона жарту?. П а ш к а. Далебi! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала i про кого? К а т р я (сiпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте ??... вона такого... М и х а й л о. Та чи я ж повiрю? Хiба я не знаю Пашкиних пустот! К а т р я. Не вiрте, будь ласка... П а ш к а. Нi, нi! Не бiйся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у не? матiр слабу?. М й х а й л о. О? Давно? Що ж такого? К а т р я. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гiрше сталося: сказать би, натрудились, - так я вже ж i до хазяйства нiкуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тiльки й на свiтi: ото вся моя й родина! М и х а й л о. Не тривожся, голубко; я з Павлом навiдаюсь. Де ваша хата? К а т р я. На Горбанiвцi; зараз за цвинтарем, коло тополi. П а ш к а. Та от ми пiдемо з Катрею до Росi нарвати квiток та зiлля; то, назад вертаючись, i вас проведемо. М и х а й л о. Або краще - я Павловi скажу та сам до вас на Рось вийду, а звiдти укупi й пiдемо. К а т р я. Спасибi вам. Коли б помогли мамi! М и х а й л о. Не бiйся, серце: Павло добрий лiкар. Нiчого не пожалi?м, виряту?мо. П а ш к а. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогоднi вийдете? М и х а й л о. А ви будете обидвi? П а ш к а. Авжеж! К а т р я (до Пашки). А мати як? П а ш к а. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивiться, й гармонiю принесiть. М и х а й л о. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матерi оце зайдемо, дамо лiкарства, - то чого ж? П а ш к а. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобi треба i розважити себе, провiтритись. К а т р я. То й прийду уже. П а ш к а. Ну, ходiм же до Росi. Ми там коло млина будемо. М и х а й л о. Добре, добре. К а т р я. Прощавайте, спасибi вам. П а ш к а (за хвiрткою). Так прийдете? Тихо пiшли. М и х а й л о. Я зараз! (Любу? здалеку на Катрю). В И Х I Д ХII Михайло сам. М и х а й л о. Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд... такий уже лагiдний, чисто янголиний! Сердешне голуб'ятко! Сирота ще: сама-сiмiсiнька. Хоч би матерi ?? пособити! Так просила, аж слiзки бринiли на оченятах... Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя ма? сво? права, i проти них воювати годi! Та на бiса б i колотивсь цiлий вiк чоловiк, якби не загорював яко? втiхи? Навiщо б поневiрятись i лити кривавий пiт над працею, коли б не мати таких одрадiсних хвилин у життi? Чого тiкати вiд краси? Який там грiх - одволожити поезi?ю душу? Буду, конечне буду! Завiса ДIЯ ДРУГА Глухе мiсце на березi Росi. Праворуч млин i мiсток до його з кручi. Лiворуч - якась пустка, ру?на; за нею - темний лiс. Просто - крутий берег i кручi Росi, кущами уквiтчанi. Чудовий кра?вид. Мiсячна нiч. В И Х I Д I Пашка, Параска, Прiська, 1-а, 2-а дiвчина й iншi. Д i в ч а т а (сидять картинно на березi, на мостику, коло млина). Ох i зiйди, зiйди, зiронько та вечiрняя, Ох i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная! Неподоба зiрцi до мiсяця та зiходити, Неподоба дiвцi до козака та виходити. Рада б зiрка зiйти, - чорна хмара заступа?, Рада б дiвка вийти, - так матiнка не пуска?! Ой i зiйшла зiрка, усе поле освiтила, Ох i вийшла дiвка, козаченька звеселила. П а р а с к а. Коли б сьогоднi панич Михайло прийшов, та з гармонi?ю: от би весело було! Як вiн гра славно! 2-а д i в ч и н а. Е, дiждешся! Уже його, може, тижнiв зо два i в вiчi нiхто тут не бачив. 1-а д i в ч и н а. Чого вiн справдi перестав ходити? То було що божого дня, а то - як одрiзав. П р i с ь к а. Чого? Хiба не зна?ш? У Дзвонарiвни застряв, - i дню? й ночу?. П а р а с к а. Чого ж панич до не? ходить? П р i с ь к а. Чи тебе мама не п'яною привела? Дивiться, люде добрi, яка маненька, наче з капусти вискочила. Усi смiються. Не дивно, якби парубок ходив, ну - сватати дума; а паничевi - звiсно чого... П а р а с к а. Чого ж? П р i с ь к а. Тю на тебе! Та вона - навiки дурна! Смiх. П а ш к а (сидiла трохи подаль, за остатнiми фразами зверта увагу). Чого плещеш? Чого славу пуска?ш? Вiд кого ти чула? Що ти зна?ш? П р i с ь к а. Аннушка казала. П а ш к а. Така ж, певно, мерзенна плетуха, як i ти? П р i с ь к а. Та ти не дуже-то! П а ш к а. Та й ти дивись, щоб тобi Дмитро не повернув потилицi наперед. Совiстi не ма?ш, оббрiхувати дарма бiдну дiвчину, та ще сироту! П а р а с к а. Та то вона з заздростi: досадно, що за нею такий гарний панич не впада. П р i с ь к а. Подавись ти ним тричi! (Вiдходить далi). Д е я к i. Та годi вам сваритись! 1-а д i в ч и н а. Про кого се рiч? Про яку дiвчину? П а ш к а. Про Катрю Дзвонарiвну. В не?, сердешно?, мати слаба, так панич з лiкарем Павлом навiдують ?? i керують, а вона, з доброго дива, он як паскудить! 2-а д i в ч и н а. Грiха не мають! П а ш к а. Довго ославити! У дiвки, може, тiльки й посагу того, що честь. 1-а д i в ч и н а. Та Катря ж, зда?ться, заручена з Дмитром Ковбанем? П а ш к а. Нi, вона, певно, за його не пiде. П а р а с к а. Чому? Вiн такий славний! П а ш к а. Мало хто не хороший? Може, iнодi чоловiк би себе надво? розiрвав, щоб того щастя-кохання добутись, а як нема долi, не судилося - то й ковтай тiльки нишком сльози! В И Х I Д II Тi ж, ?встрат, Панас i iншi парубки. Парубки виходять до дiвчат, здоровкаються гуртом i попарно. П а р у б к и. Здоровi! Д i в ч а т а. Здоровi! Чого пiзно? Д р у г i д i в ч а т а. Де вас чорти носили? Уже по других вулицях тини пiдпира?те? П а р у б к и. Атож! Д е я к i п а р у б к и. Дума?те, що кращих не знайдемо? Д i в ч а т а. Куди вам, гирявi! ? в с т р а т. Куриного товару кiльки хоч! П а н а с. Дешевий! Д i в ч а т а. Ех, ви, голодранцi! Смiх. Деякi паруються i одходять далi, а то на одшибi сiдають на кручi; деякi на переднiм кону, коло млина. Картиннi грона. Ближче всiх на кону Пашка, 1-а дiвчина, Панас i ?встрат. В И Х I Д III Дмитро, Панас, ?встрат, парубки i дiвчата. Д м и т р о (виходить тихо i озира дiвчат, шукаючи когось). Нема. I сьогоднi не вийшла, а обiцялась: все коло матерi. Сам то з хурою, то коло бурякiв, мов у каторзi; прийдеш додому, ждеш тi? хвилини, як сонця божого, щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хатi чужi - лiкар, а надто панич той... Така досада! Чорзна-якi думки у голову лiзуть!.. Дати ?м волю - то й... Краще зараз оцю голову розбити! (Зуздрiвши Пашку). Здрастуй, Параско! П а ш к а (вiта?ться). Здрастуй! Д м и т р о. Не приходив сюди ще лiкар? П а ш к а. Нi, не було. А що? Д м и т р о. Та то вiн обiцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо по?дем ?сть... та щось i нема. П а ш к а. Може, хто задержав; коли обiцяв, то вийде. Д м и т р о. А не бачила ти оце увечерi Катрi? П а ш к а. Бачила. Д м и т р о. Не казала вона, чи вийде, чи нi? П а ш к а. Казала, може, й вийде. Д м й т р о. А не було ще? П а ш к а. Нi. Д м и т р о. Чого б же вона зосталася, не зна?ш ти? П а ш к а. Може, коло матерi... Д м и т р о. Хiба погiршало? П а ш к а. Боронь боже! Д м и т р о. Так чого ж? Мати ж i встають уже, та й Степанида коло ?х ночу?; Катрi б слiд i розважитись чим-небудь: аж змарнiла... П а ш к а. А тобi дуже шкода Катрi? Д м и т р о. Атож! П а ш к а. Так що, якби, крий боже, вона вмерла... Д м и т р о. Господи! Хiба Катря слаба? Може, лiкар казав? Не затаюй, Христа ради! П а ш к а. Як ти ?? любиш! Д м и т р о. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом! П а ш к а. Заспокойся! Катря нiчим не слаба, - здорова; то я так хотiла тiльки спитати, чи ти б ?? нiколи не забув? Д м и т р о. Бога ти не бо?шся жартувать таким словом; та ти все ?дно, що ножа менi у серце встромила та й повернула ще тричi! 1-а д i в ч и н а (до ?встрата). Як побива?ться за Катрею! ? в с т р а т. А Катрi про його, може, й думки нема. 1-а д i в ч и н а. Тут оце розказували... (Щось шепоче). ? в с т р а т (засмiявся). Унадився, значить, журавель... Д м и т р о (прислухався, завважив). Хто ще там шипить? Хто згаду? Катрю? ? в с т р а т. А хоч би й я! Хiба вона преподобилась уже, що не можна? Д м и т р о. Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг! ? в с т р а т. Чого ти сiка?шся, чого ла?шся? П а н а с. Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хiба вона заручена з тобою? Д м и т р о. Хоч i не заручена - дарма! Вона - сестра менi, i рiднiша за всiх вас укупi! Мене як хоч вилай, а за не? я перерву горлянку кожному! Грiха не побоюсь! (Пiшов). ? в с т р а т. Чи вiн не сказився? П а н а с. Цур йому! Не чiпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не панi у бiлому маячить? Ходiмо далi! Iдуть назад. П а ш к а (стояла замислена). Як вiн ?? любить! (Теж, зiтхнувши, пiшла). В И Х I Д IV Тi ж та Аннушка й панi. А н н а П е т р i в н а. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сiда на колодi). А н н у ш к а. Не знаю, што воно бiлб. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела пол?зти, да так спужалась.., А н н а П е т р i в н а. Тут и девки гуляют? А н н у ш к а. Да, девушки з кавалерами, з вечора натiрально. А н н а П е т р i в н а. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит? А н н у ш к а. Да, я ?х вид?ла зд?сьдечки н?сколько разов. А н н а П е т р i в н а. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там... А н н у ш к а (обходячи, набiк). Сторожи! Вона тут ранд?вою занiматиметься, а ти на часах стой... Ех, життьо! (Iде далi). А н н а П е т р i в н а. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколькс их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура. П а р у б к и i д i в ч а т а (стиха спiвають). Ой мiсяцю, мiсяченьку, зайди за комору: Нехай з сво?м милесеньким трошки поговорю! Ой мiсяцю, мiсяченьку, i ти, зоре ясна. Та свiти там по подвiр'ю, де дiвчина красна! А н н а П е т р i в н а. Поют? Где зто? (Вста? i прислуха?). Д i в ч а т а. Гляньте, чи не панi йде? П а р у б к и. Мабуть. Рушаймо! Розходяться парами, обнявшись, спiваючи. Ой зацвiла макiвочка, зачала бринiти; Iде козак вiд дiвчини, - почина? днiти! А н н а П е т р i в н а. Песни, объятия, свобода наслаждений... Ах, как зто вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, - кровь даже бросилась в лицо... До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной... Что ато? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода? А н н у ш к а (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо - может, i вонi. А н н а П е т р i в н а. Пойдем навстречу. Iдуть направо. В И Х I Д V Катря i Пашка. П а ш к а. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було! К а т р я. Ох менi лихо, чого? П а ш к а. Та так абичого... бiльш розсердився, що тебе не було. К а т р я. Що менi в свiтi робити? I Дмитра шкода, i не знаю, що йому й казати! П а ш к а. Хiба з Дмитром у тебе що вийшло? К а т р я. Боронь боже! Тiльки вiн за мною душi не чу?, а мене... в черницi тягне. П а ш к а. Та що це з тобою сталося? К а т р я. Хто його зна: чи менi наврочено, чи у мiй слiд хто вступив? Все одно та одно на думцi... не да? менi нi робити, нi спати! П а ш к а. Що ж то, Катрусю? К а т р я. Так... нiчого... нудьга тiльки... Тут нема нiкого на вулицi, не приходив нiхто? П а ш к а. Про кого ти пита?ш? (Дивиться ?й пильно у вiчi). К а т р я (похнюпилась). Так собi... про всiх, що були. П а ш к а. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась? К а т р я. Що ти? Що ти? I не говори менi про це! П а ш к а. Чому нi? Хiба грiх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запроданi ще нiкому! Та й, правду кажучи, хiба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару! К а т р я. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене! П а ш к а. Я? Чим? К а т р я. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничiв: прочувало серце погибель мою... А ти таки пристала та й пристала. П а ш к а. Ну? К а т р я. Я ж i послухалась, пiшла... та од тi?? ночi сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собi пташкою вiльною, - спiвала, щебетала, смiялася; на всiх менi весело було дивитися, свiтом божим радiти; а теперечки потемрiв свiт менi, якась гадина вп'ялась в мо? серце, сушить його, п'? кров мою! Навiть матерi в очi важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, - а у мене в серцi - тiльки ворог мiй, а у мене в думках - одно та одно: тiльки б його побачити, тiльки б його послухати... Як же ти не загубила мене, як не загубила? П а ш к а. Чого ж ти побива?шся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та тво? кохання зневажили, - то було б горе... Таке горе!.. Ох, i не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душi не чу?. Може, нi, скажеш? К а т р я. По чому ти зна?ш, по чому? П а ш к а. Шила в мiшку не вта?ш. Хiба ти сама не бачиш? Та й по очiх пiзнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду мiниться! К а т р я. Нi, як йому любити мене, коли я нерiвня? Вiн добрий, шану? нас, помага?... а менi тим ще гiрше завда? жалю. То було поки не ходив вiн до матерi, то я ще сяк-так з сво?м серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зi мною балакати, учити мене, то сво?м тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цiлком мо? серце... П а ш к а. Чудна ти якась: другi ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама. К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна! П а ш к а. Вiльному воля: i собi пригадувати муки, i коханому серце в'ялити. К а т р я. Що ж би ти зробила? Що? П а ш к а. Я? Кохала б, жила, землi пiд собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цiлувала б його - до загину, до пропаду... К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такi речi? Подумай тiльки, де сумлiння тво?! П а ш к а. Ет! К а т р я. А мати? А батько? А люде? П а ш к а. Що менi до батька, до матерi, як оддала я сво? серце дружинi, а вони стоять на дорозi! А люде?.. Нi, не така я! Не двiчi жити, а раз!.. Ух, натiшилася б вiльною волею, а там... а там, хоч i поневiрятися вiк цiлий, - принаймнi знала б хоч за що?! К а т р я. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може... не знаю... А як же б ти наплювала на матiр, що й душi у тобi не чу?? Як би ти приспала в сво?м сумлiннi ?? сльози? Ох, i подумати страшно! П а ш к а. Не ронив нiхто по менi слiз, не зазнала я ласки, то й не зумiю сказати, чи тяжко йти проти них, чи нi? А от як картають та волю над тобою показують, - то я добре знаю! К а т р я. Та ти слухай, яка менi скрута: мати ледве одужали, слабi, безпомошнi; тiльки й думки у них, щоб мене швидче замiж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала... а тепер менi його тiльки жалко... я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а менi немов хто за муром гомонить i не про мене. Я й ходжу, i роблю, та мов не сво?ми руками: усе менi зда?ться, що я уже - не я, що я i не дома, а десь в iншому хорошому мiсцi; тепло там, гарко, люб'язно - тiльки от через рiчку перебрести... хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкавi речi шепоче, - i такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу... Я, певно, швидко умру! П а ш к а. Крий боже, що вигадала! К а т р я. Хоч би довiдатись, дознатись, чи вiн... Господи, яка я дурна, божевiльна! Чи впада ж нещаснiй синицi думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кiнець оце менi лихо? Нудьга тiльки точить мо? серце, мов... П а ш к а. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобi треба залишити це дiло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його... К а т р я. Як же його забути, коли несила моя! От третiй день не бачила i не знаю, що заподiю з собою! П а ш к а. Ти не зоставайся сама собi на самотi з такими думками; бiльше в гуртi бувай! От ходiм зараз за млин, на Деркачiвку, - там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш сво? серце. К а т р я. В гуртi ще гiрше. П а ш к а. Та ходiм, ходiм! Вдармо лихом об землю! Виходять. В И Х I Д VI Павло, панi, а далi Аннушка. Павло виходить з панi?ю з гущавини. П а н i. Невже ви дума?те, що я не понiмаю нових iдей? Не... не... сочувствую им? Ужасно трудно. П а в л о. Та ви не трудiться, панi, кажiть по-сво?му: гражданку ми вчили. П а н i. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись... сво?й мовi... П а в л о. Навiщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете? П а н i. А ви б уже хотiли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та... що вiн i пойме! П а в л о. Нiчогiсiнько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувству?! П а н i. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили. П а в л о (набiк). От тобi й зачепив! (До не?). Та цур йому! Ще набалака?мось вдруге: тепер спати пора. П а н i. Нi, тривайте! То вам оддалеки зда?ться - i село, i мужики... iдеальними, а сядьте на... собственнiм хозяйствi, - не те заспiва?те! П а в л о. Хранив господь: батько крав, та хоч дiтям не лишив краденого. П а н i. Ви дуже... упрямi: я це по ваших чорних очах бачу... i ще... озлобленi; я понiмаю вас... я вас довго iз... iз... ах!.. наблюдала. I зна?те, чому ви такi чорствi? П а в л о. Цiкаво? П а н i. От сядьмо тут на травi. П а в л о. Та я й постою. (Набiк). От, не здихаюсь! П а н i. Нi, сiдайте тут та пильно слухайте; я вам, як си... як другу казатиму. П а в л о (набiк). Ну, нав'язалась потороча! (Сiда й запалю? цигарку). П а н i. Ви тим так, так... мрачно на все дивитесь, що ваше серце не грiли, певно, ласкою, любовiю? П а в л о. Байдуже паски, аби порося! П а н i. Признайтесь, вас нiхто ще не кохав гаряче.. страстно? Щоб аж дух захвативало? П а в л о (набiк). Куди це вона гне? (До не?). А вам навiщо? П а н i. Навiщо? Ах, коли б ви знали! (Схиля?ться потроху до його на плече). Моя душа теж одинока; так прожила вiк, щастя не знаючи. Оддали мене замiж молоденькою за этого старого... Що я понiмала? Я так боялась перед вiнчанням, а прийшлось... разочаруватись! Ви не можете повiрить, яка у мене палка натура; а тут лiта сво? трать... в томлении... П а в л о (набiк). Розманiжилась баба! (До не?). Так ви, значить, томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада? П а н i (зляга бiльш на Павла). Яка? (Бере злегка за чуба). Плут этакой!!. П а в л о. Ох! Не злягайте так: бо ви, нiвроку, аж плеча не чую. П а н i. Який ви грубий з женщинами! Як вiдром холодно? води обiлл?! (Дивиться у вiчi).. Впрочем, менi й самiй обридли лебезiння та делiкатностi: навiщо китайськi церемонi?? Нащо розвитим людям iти проти природи? П а в л о. Правда... Тiльки, далебi, рука отерпла, (Випручу?). П а н i (розпаляючись). Я давно шукала случая... щиро, откровенно поговорить... розкрить душу... Ви, вiроятно, догадались, що я... П а в л о. Нi, не догадався. П а н i (набiк). Какой медведь! Что, впрочем, с ним церемониться? (До його). Ви заставля?те мене краснiть... (Закрива?ться рукавом). Ну, на чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь - я люблю тебя! П а в л о. Що-о? П а н i. Люблю страстно, безумно! П а в л о (пiднiма?ться). Анна Петрiвна, чи ви не здурiли? П а н i (обнiма його). Я вся твоя! П а в л о (одхиля ?? i вста?). Годi! Пора закiнчити цю гидку сцену! Менi не пристало Iосифом бути, та й вам до Пентехрi?хи далеко: не всi зуби в ротi! П а н i (скочивши). Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!! Вообразил, дурак, что на него обратили внимание! Только потешилась! Ха-ха-ха!! Нашла халуя! Ха-ха-ха-ха!! П а в л о. Не регочiться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться. П а н i. Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!! Аннушка вбiга. Проводи меня! Грубиян!! (До Павла). Надеюсь, что вы избавите меня от удовольствия и минуту вас видеть в своем доме! П а в л о. Дуже радий. А н н у ш к а (проводить паню; набiк). Ну й репрьоманд! В И Х I Д VII Павло сам. П а в л о. Тьху!! Мерзота яка! В матерi менi годиться: син однолiток зо мною, товариш, друг... а вона поквапилась! Просто опам'ятатись не можу од такого паскудства! Тiкати з цього багна, щоб i самому не вбратись в тванюку! Михайла жалко; але й слова про це сказати йому язик не повернеться... По?ду мерщi до пана Олександра, а Михайловi одпишу, придумаю яку-небудь наглу причину... В И Х I Д VIII Павло, Дмитро, 1-й i 2-й хазя?ни. Д м и т р о (тихо пiдкрада?ться). Павло Платонович! То ви? П а в л о. Я. Д м и т р о. Тут давно прийшло кiлько хазя?в, хочуть побалакати з вами. П а в л о. Добре. Клич ?х сюди! Д м и т р о (одiйшовши, маха). Iдiть! П а в л о (пiдходить до ру?ни). Сюди, панове, тут безпешно. Люде скидають шапки. Здрастуйте, здрастуйте! (Пода? руки). Та надiвайте шапки: я не пан i не батюшка. Люде надiвають. Ну, в чiм же, панове, рiч? Д м и т р о. Та тут бiда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та щ? силу? - або кучугури на нашi добрi землi змiняти, або щоб ми ?х купили. 1-й х а з я ? н. Та ще й цiну править, як за рiдного батька. 2-й х а з я ? н. Нема кому нас i обстоювати! П а в л о. Якби ви бiльше дбали про громадськi дiла та дiтей учили, то, може, i з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви шкiл не заводите, а де вони суть, - дiтей не посила?те! 1-й х а з я ? н. Бо й дома рук треба. 2-й х а з я ? н. Та й школи тi... вивчиться штокати, то вже на сiм'ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в головi! З них бiльше п'яниць i виходить. 1-й х а з я ? н. Та з чого нам тi школи заводити? Якi нашi достатки? Убожество. 2-й х а з я ? н. У нас - сьогоднi Луки, анi хлiба, нi муки! П а в л о. Тото-бо й горе! Темнiсть та убожество держать вас в сво?х пазурах. Принiс хто з волостi "Положенi?"?* (*) 2-й х а з я ? н (вийма з-пiд поли). Принiс. Писаря напо?в та й викрав. П а в л о. Давайте ж, я прочитаю i розтлумачу усi вам закони. 1-й х а з я ? н. Велике спасибi, якщо ласка. П а в л о (розгорта "Положенi?"). Так, кажете, силу? кучугури на вашi добрi землi помiняти? А ось, слухайте. (Чита). "Местное положение для губерний малороссийских". - "В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли". Ст. 20. "Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела". Зрозумiли? В с i. Зрозумiли, зрозумiли. П а в л о. Отже, не смi? пан мiняти вашi добрi землi на кучугури. Закон те забороня?. I за такi його намiрення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати. 1-й i 2-й х а з я ? н и. А Шльома ще й улещу?: купуйте, купуйте, добрi люде, бо пропадете, як рудi мишi: нi вам до водопою, нi вам до вигону - як у мiшку. Д м и т р о. А я не казав вам, бреше, сучий син! 2-й х а з я ? н. Та й ми те?... так уже там такий галас у шинку пiдняли... П а в л о. Навмисне намовля i пiдмогоричу? за панськi грошi. Так ось же i купувати вам тих кучугурiв не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони i до водопою i до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примiчанi? додано (чита): "Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона". Зрозумiли? Д м и т р о. Зрозумiли, зрозумiли. 1-й i 2-й х а з я ? н и. Та й ми... воно нiби так, а писар усе одно товче: тут про водопо? сказано, а про вигони нi, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний. П а в л о. Ах, вони лиходi?, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонiв. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону опридiля?ться. Пишiть посредниковi, то пан у вас, як карась на сковородi, закрутиться. Д м и т р о. А так. Збирати сход. 1-й х а з я ? н. Щоб, бува, гiрше не вийшло... Всi не пiдуть, побояться... i П а в л о. Чого? 1-й х а з я ? н. Та щоб пан, як розгнiва?ться, ще бiльше не прикрутив... П а в л о. Не прикрутить. Годi! Урвалася панам нитка. Д м и т р о т а i н ш i. Урвалася. П а в л о. Урветься вона ще й бiльше. Стiйте тiльки горою за сво? права, та гуртом, всi?ю громадою, то ваше й буде зверху. 1-й х а з я ? н. Хто каже, Павло Платонович, громада - великий чоловiк, та коли ж пан... Ось у цьому ж таки наказi, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям i воздавати помiщиковi урок i дань... Як вiдберуть знову землю й волю... П а в л о. Ех, ви, люде, люде темнi! Як будете вiвцями - одберуть, а не будете - самi вiдберете. Та хiба все те, що пишеться в царському указi, - то вже й правда? Хiба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чу?те, що тут пишеться з самого початку? (Чита?). "Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, - чу?те, от помещиков, - землею й не нести за сие соответственной повинности". А я вас питаю: чия земля споконвiку була - помiщицька чи людська? Що вони, тi помiщики, з iншого тiста злiпленi, чи що? Якщо ?хнi дiди, даймо, на вiйнi билися i за те землi одержали, то вашi хiба на печi лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полi? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири? Х а з я ? н и. Правда, правда... Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас! П а в л о. I слухайте, й самi мiркуйте. Отже, не пiшли за десятий снiп, мусив пристати на ваше. В с i. Та спасибi ж вам, спасибi, ви й напутили! П а в л о. Слухайте ж далi... Скликайте сход... Та пам'ятайте, - для того щоб жалоба мала законнiсть, треба мати двi третини голосiв. В с i. Так, так... П а в л о. Тож дивiться! Щоб не пiдмогоричили в корчмi з пансько? намови... В с i. Атож, атож!.. П а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскура?!* (*Вскурати - зважитись.) Вiддiлить прогони. Глядiть ще й того, щоб шляхiв не врiзував, не заорював. Десять сажнiв завширшки битий шлях... В с i. Зна?мо, зна?мо. Д м и т р о. Тiльки ось що, Павло Платонович, напишiть ви вже нам самi жалобу. Ходiмо до мо?? хати. В с i. Та вичита?те нам усi закони. П а в л о. Гаразд, ходiм, помiрку?мо. Пам'ятайте тiльки добре мо? слова: може, не ми, а дiти нашi чи внуки, а таки землю всю по правдi подiлять. В с i. Дай боже, дай боже! П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподiва?тесь, - як бог дасть, то й у вiкно подасть. Шкода! Самi дбайте та добрий розум майте... Г о л о с и. Та хiба ми що... аби хто почав... П а в л о. Не такий страшний чорт, як його малюють. ? воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, i батька бити добре... Д м и т р о. Авжеж, вiддячити батьковi треба i за хлiб, i за сiль, i за добру ласку... В с i. Правда, правда... 1-й х а з я ? н. Тихо; щось наче йде... чи не панський пiдглядач? Д м и т р о. Ходiм, Павло Платонович, ходiм, люде добрi, до мо?? хати. В с i. Ходiм! (Пiшли). В И Х I Д IX Михайло сам. М и х а й л о (виходить по стежцi з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: нi спати, нi читати не можу; серце щемить. Хочу робити що - руки опадають, хочу думати - думки розбiгаються; тiльки одна про Катрю й пану?: куди я не пiду, ?? образ слiдку? за мною, лагiдно ся? тихими очима, манить дитячою ухмiлкою, тягне, порива мою душу, i я, як безнадiйно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годi! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим i гори на плечi пiдняти? Давно здавалось менi, що нема тако? сили на свiтi, котра б залякала мене, зупинила на мо?му шляху? Що я хоч на якi муки пiду, а того свiтла народного не випущу з рук i цiле життя сво? зложу на боротьбу за його? I що ж? Досить було дiвочого погляду, шовкових брiвок - i я вже розкис... Чи у нас, справдi, за грiхи батькiв наших, якiсь ледачi, непотрiбнi нерви - чулi, м'якi, а до загарту нездатнi? (Сiда на колоду й замислю?ться). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання, власне, тiльки щастя; але сила його така, що поглине iнчi поривання". Чи не справдову?ться це й на менi? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловiка. Мене не кохання гризе, а непевнiсть, розрада. Коли я звiрюсь, то чому з тим коханням не пiти менi поруч? Тiльки нерiвня... по розуму, по розвитку; чи порозумi?мось душею? А рiд мiй... прийшлося б навiки порвати... Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустрiч вона спалахне вогнем, потупить очi, i голосок тремтить... Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто ?? зна. Чому не вияснити всього - раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тiкай! Чути з-за млина пiсню; Михайло схоплю?ться. К а т р я (за коном). Тяжко, важко, а хто кого любить, А ще тяжче, хто з ким розста?ться! М и х а й л о. Боже мiй! Пiсня ця рве серце! Це ?? голос, - вона тут! Куди вже менi тiкати? Та я ж люблю ??, кохаю цiлим життям мо?м; вона менi наймилiща, найлюбiща!.. Та я оддав би всi розкошi, всi утiхи на свiтi, аби з нею бачитись, аби дивитись на ?? зiроньки-оченята! В И Х I Д Х Михайло й Катря. К а т р я (йде з того боку по мосту i зупиня?ться коло млина). А ще тяжче, хто з ким розста?ться, Ох, i муки-горя набереться! М и х а й л о (хутко йде через мiст до млина). Нi, треба це покiнчити: пан або пропав! (До Катрi). Катрусю, здорова була! (Пода? руку). К а т р я (аж затремтiла). Здрастуйте! М и х а й л о. Яку смутну пiсню спiвала ти, аж за серце бере! К а т р я. Так собi... Чого ви довго не були? М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матерi хiба гiрше? К а т р я. Нi, хвалити бога, матерi краще... а так... М и х а й л о. Так ти i без матерi згадала мене? Спасибi! (Бере ?? за руку). К а т р я. Кого ж i згадувати? Я, може, i вдень i вночi молюсь за вашу ласку, за добрiсть. М и х а й л о. Спасибi; ти щира душа. Тiльки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий. К а т р я. Нi, не всякий. М и х а й л о. Далебi, всякий; бiльше для себе i робиш! (Придивля?ться). А чого ти так зблiдла? Може, слаба? К а т р я. Нi, нiчого. Сiдають пiд млином. А ви швидко звiдсiль по?дете? М и х а й л о. Через мiсяць. К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете? М и х а й л о. Цiлу зиму, аж до весни. К а т р я. Господи, як довго! (Зiтха). М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, замiж виходиш? К а т р я. Хто вам казав? М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, i Аннушка. К а т р я (палко). Не вiрте ?м! Я замiж нжоли не пiду. М и х а й л о. Чом? К а т р я. За нелюба - зроду! М и х а й л о (радо). Хiба ти не любиш Дмитра? Катря мовчить. Ти менi вибач, Катрусю, що я про такi речi питаюсь; це з приязнi тiльки - вiр менi! К а т р я. Або що? Чого менi перед вами та?тись? Якби правда була, сказала б. М и х а й л о. Так ти ще нiкого не кохала i не коха?ш? К а т р я. Хто його зна... М и х а й л о (гладить обидвi руки у Катрi). Слухай, Катре! Ти вiриш усьому тому, що я говорю тобi? Не вважа?ш мене за брехуна? К а т р я. Що ви? Борони боже! М и х а й л о. Так i вiр же, що я, поки на свiтi живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобi - то вiд щирого серця, з душi! Зна?ш... я люблю тебе... з кожним днем ти менi дорожча становишся... К а т р я (спалахнула). Ви смi?тесь... М и х а й л о. Нехай надi мною посмi?ться так лихо! Серце мо?, рибонько, зiронько ясна вечiрня, чи любий я тобi хоч капелиночку? Катря потупилась з сорому. Скажи менi щиру правду: чи коха?ш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою? Катря схиля?ться на груди до Михайла i почина ридати. М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко мо?, чого ти плачеш? Невже мо? кохання тебе образило? К а т р я (схлипуючи). Ви такi... менi... я б не знаю що... М и х а й л о (цiлу? ?й руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мiй! К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цiлувати?! М й х а й л о. Ти - цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на свiтi вiддам! Не плач же, усмiхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить ?? i цiлу? то в одно око, то в друге). Катря обiйма його, хутко цiлу?, а далi, засоромившись, закрива вид рукавом. М и х а й л о (гладить по голiвцi i цiлу? Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обiйма мене радiсть, яке огорта мене щастя! Такого раювання i на тiм свiтi нема?, вiр менi! Глянь, он мiсяць задивився на нас, зорi миготять радiсно нашому щастю; а нiч аж притихла, прита?лася; прислуха?ться заздрiсно, як нашi серденька б'ються укупi... б'ються i будуть битись, i нiхто, нiяка сила не розлучить ?х! Катря крадькома цiлу? руку у Михайла; Михайло вирива? i обнiма ?? палко. К а т р я (боязко). А ви ж казали, що по?дете швидко? М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не по?ду без тебе: ти молода моя, заручена. Пiдеш за мене? К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде! М и х а й л о. Як так? К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тiльки кажете? Я й подумати не посмiю: хто я? I мiзинця вашого не стою! М и х а й л о (цiлу? ??). Сто?ш, перлино моя дорога! Бiльше мене варт! К а т р я. Нi, нi! Не менi судилося таке щастя! Куди менi, бiднiй мужичцi, бути дружиною вашою? Нi ступити, нi заговорити не вмiю; ви взяли б собi камiнь за плечi. I люде осмiють, i бог скара?: паруються тiльки рiвнi. Не за нас це сталося, не за нас i перестане! М и х а й л о. Не плещи, моя лебiдочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усi рiвнi; вiн кожному дав серце, i у кожного воно одинаково б'?ться. Ми з тобою пiдемо поруч чесно по новому шляху, i ти менi станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття сво?, свою душу, сво? мрi? - i засвiтиться твiй розум новим променем, i ося? мою душу тихим, радiсним свiтом! К а т р я. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темрi?! Не можу я, бiдна, i зрозумiти такого щастя,.. тiльки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали? М и х а й л о. Та як же iнако я й думати мiг? За кого ти мене ма?ш? Хiба, ти дума?ш, я здатний би був занапастити твiй вiк молодий та й кинути на посмiх? К а т р я. Нi, я такого зроду i в думку не клала. Ви як батько рiдний до мене були... я не знаю, як i шаную вас, i люблю... Господи, сказати не вмiю! (Припада). М и х а й л о. А коли любиш, мо? голуб'ятко, мо? серденько, щастя мо?, - то звiрся на мене: дай менi свою рученьку, i нехай бог благословить нашу долю! К а т р я. Я як п'яна: все в мене в головi коломутиться... Страшно тiльки... не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матiр, пани всi... Як менi i стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти... М и х а й л о. Ти знову за сво?. Та розумi?ш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу... що менi без тебе один шлях - отуди, пiд лотоки! К а т р я. А менi хiба нi? М и х а й л о. Так i не мучся ж, i не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда? К а т р я (хова свiй вид у Михайла на грудях). Аби ви тiльки були щасливi! М и х а й л о (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся! В И Х I Д XI Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро i другi. П а ш к а (гука з-за млина). Катре! Катре, - гу!! Де ти заховалася? М и х а й л о (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; iде сюди... Прощай, мо? сонце, до завтрього! Звiрся на мене! (Обiйма з притиском). Приходь! У садку краще: нiхто не мiшатиме. Не знаю, як i доживу до завтрiшнього вечора... Прийдеш? К а т р я (палко). Прийду, прийду, мiй соколе, моя доле! Михайло хутко iде в гай, а з ру?ни вийшов Павло, з ним два хазя?ни, останнiм Дмитро. Катря, як кам'яна, сто?ть, не зводячи очей з того мiсця, куди зник Михайло. П а в л о. Так так же i робiть. 1-й i 2-й х а з я ? н и. Будемо, будемо, спасибi вам. П а в л о. Прощавайте! 1-й i 2-й х а з я ? н и. Щасти вам, боже! Павло iде в один бiк, люде - у другий. П а ш к а (пiдбiга?). Катре! Ти осьде? К а т р я (кида?ться до не? на шию). Парасю! Яка я щаслива!! Дмитро, завваживши це слово, скам'янiв на мiсцi. Завiса ДIЯ ТРЕТЯ Картина 1 Глухе мiсце в лiсi коло криницi; ранок. В И Х I Д I Михайло сам. М и х а й л о (при рушницi; сидить на поваленому деревi). Не видко нiкого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криницi, вийшов. Що за та?на? Мiсяць тому назад Павло утiк несподiвано, навiть не попрощався нi з батьками, нi зi мною, - аж збентежило всiх. Одного листа тiльки й одiбрав; пише, щоб я не дивувався i не допитувався, бо так треба; де дiло, мовляв, кличе, там i я! У дядька Олександра сидить тепер. (Вийма? листа i пробiга?). "Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людськi душi, яким браку? тiльки живущо? води... Ми з паном Олександром балака?мо багато, радимось, мiрку?мо - може, до чогось i домiрку?мось. Умовились з ним завести i спiльну позичкову касу, i училище, а не забавку-школу, i больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звiдци. При?зди сюди швидче; годi тобi там одгодовуватись да ласувати поезi?ю: тут здоровiще". Золоте серце: сам нiчого не ма?, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити сво?? душi... Тiльки, брате мiй, друже мiй, у мене тепер на самому сподi душi завiвся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який i не признаюсь й не шепiтну навiть... (Запалю? цигарку i ляга, потяга?ться). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все менi усмiха?ться; на серцi якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям* (*Заласся -насолода, захоплення.) i втiхою... Отак би, не дбаючи про буденнi справи, не ламаючи нiчого, вiк пити повну чашу поезi?... Катрусю, моя зiрко! Коли я упився тво?ю красою, - ти ще милiща мо?му серцевi! (Згодом). Яка тiльки вона дитина душею; вся мов потонула в коханнi, а соромиться його проявити, хова? первоцвiт жаги... Iнодi таке простувате сплете щось, що знехотя засмi?шся i поцiлунком затушиш досаду; а то -- диву? на мене мовчки, мов на бога. Треба б ?? вчити, освiтити... так не до книжок тепер... пiсля уже краще! От коли б тiльки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щиростi так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде ?й купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепанi, жорсткi... I кiльки раз просив ??, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, - так нi! Правда, ?й поки працювати треба... От оцi каторжнi, невладованi питання отруюють тiльки щастя i встають якимись страшидлами! В И Х I Д II Михайло i Павло. П а в л о (з-за кону). Агов! Де ти там? М и х а й л о (схоплю?ться). Павло? - Тут, тут! Па в л о (виходить). Здоров, друже! М и х а й л о (кида?ться, обiйма). Голубчику!.. Як же ти мене потiшив несподiвано! То несподiвано кинув було утеком, а то... (Знов обнiма). Спасибi, серце! Я такий радий тебе бачити; далебi, занудився. Ну, ходiмо ж мерщi до нас... П а в л о (перебива). Нi, до вас я не маю часу. Сiдаймо тут та побалака?мо... М и х а й л о. Невже до нас i не зайдеш? П а в л о. Кажу ж - i хвилини нема... До вельми тяжкого слабого хапаюсь... (Кладе руку Михайловi на плече). Ну, як же ти ся ма?ш? Що наробив? Розцвiвся, пиша?ш красою, як майський крин душистий, прекрасний? М и х а й л о. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш. (Цiлу? Павла). П а в л о. Нi, без жартiв; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у тво?х очiх i ласощi, й радощi аж грають, - певно, ?х повно на серцi? М и х а й л о (трохи соромлячись). Журби не маю... тобi зрадiв. П а в л о. Справдi? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся? М и х а й л о. Чому? (Потупив очi i почав крутити цигарку). П а в л о (б'? його ласкаво по колiнi). Ну, ну, нехай i так! Гаразд поки!.. Кланявся тобi дуже дядько твiй, пан Олександер; ремству?, що ти не хочеш до його i в хату плюнути! М и х а й л о. Я сам би раднiший; та, зна?ш, рiд у сварцi, то й менi вихоплюватись раз по раз якось нiяково... П а в л о. Так i у такiй пустiй справi рiд твiй сто?ть на перепонi? М и х а й л о. Не то, що менi можуть заборонити з дядьком бачитися, - та я й не послухаюсь; а то, що якби нашi бували, то малося б бiльше оказi?... П а в л о. Славний вiн, брате, чолов'яга; поневiрявся на вiку, бився з родом, з панами, а таки перемiг, не дав чужо? душi на поталу i спорудив сво? чесне гнiздо! М и х а й л о. Я дуже люблю i поважаю дядька. П а в л о. I вiн тебе любить, та жалку?, що ти з тво?м чесним напрямком i таланом по багнищах валаса?шся... * (*Валасатися - блукати, волочитися.) (Дивиться пильно йому у вiчi). Слухай, я до тебе забiг по важному дiлу, - скажеш правду? Не збрешеш? М и х а й л о (змiшавшись). Що це за допит? Я - не брехун. П а в л о. Не те... можна iнодi в таке влiзти... Скажи менi щиро, чи ти уже зайшов за край з Катрею? М и х а й л о (спалахнув). Вiдкiля ти взяв? П а в л о. Чутка пройшла; та iначе й бути не могло: певнi скутки!* (*Скутки - наслiдки (з польськ.).) М и х а й л о. Якiсь падлюки плетуть, а ти за ними! П а в л о. Ну, глянь у вiчi, скажи щиро! М и х а й л о. ? такi речi, до котрих з голими руками не доторкуються... П а в л о. Щоб не вразити дворянсько? совiстi? М и х а й л о. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за ледарство, за панськi звички; але не чiпай мо?? честi, бо я за не? сам себе перерву, а глузувати не дам! П а в л о. Я не чiпаю тво?? честi, а волаю до не?. М и х а й л о. У кожного ? у серцi своя святиня, у якiй вiн не дасть другому полоскатись! П а в л о. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу - байдуже? У Катрi хiба, по-тво?му, нема сво?? святинi? А в ?й уже полощеться цiле село! М и х а й л о. Не може бути, щоб хто смiв! Це вигадки! П а в л о. Та бачиш же, що аж до мене дiйшло. М и х а й л о. Я зацiплю ?м писка усiм, урiжу кожному язика! П а в л о. ?сть на те один тiльки спосiб. М и х а й л о. Знаю i повiнчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жиро?дам на посмiх? Не буде цього! П а в л о. Як я про тебе думаю? Поки не зовсiм iще погано, бо прийшов перебалакати; але все ж... ти закiнчив... по-панськи... а як змагався й бундючився! Ет! Одним ви миром мазанi: обтешетесь зверху тi?? культурою, приберетесь у iдеальнi химороди та й красу?тесь; а дмухни тiльки на вас, продряпай трiшки, - то такi ж жиро?ди у грунтi! М и х а й л о. Павло! Ти не ма?ш жодного права так ображать мене: я тобi не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, i кохаю на цiле життя, чесно! Я не побоюся перед цiлим свiтом сказати про кохання, назвати ?? мо?м подружжям, - i назову, i повiнчаюсь! П а в л о. Гаразд. А коли це буде? М и х а й л о. Коли? Та незабаром... Треба уладнати дiла, я з тобою хотiв порадитись... Тiльки ти був завжди проти шлюбiв формальних? П а в л о. Гай-гай! Куди стрiля?ш! Якраз до ладу примiряти сюди теорiю рiвноправних станiв! А якi ж тут права у цi?? бiдарки-рабинi? Приймати од кожного, хто не схоче, - i регiт, i глум, i зневагу, i бiйку навiть, - так, бiйку, бо по закону i в волостi можуть одпарити! Дочекатись, щоб на смiтнику косу обрiзали та дьогтем голову вимазали! Пiти попiдтинню на знущання за куском хлiба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити в тюрязi? Нi, паничу, тут не до теорi?, бо тут ставиться на пробу цiлком людина, все життя ??: тут виходить - "котовi смiшки, а мишцi слiзки", та ще якi? - не елегiчнi, а мужичi, кривавi, пiсля яких одна дорога - в ополонку! М и х а й л о. Правда, конечне тра повiнчатись; та у мене i в думцi другого не було! П а в л о. Iначе - було б шельмовство! I без того у нашо? селянсько? дiвчини не густо тих прав, а зачепи ??, то й остатнi однiмеш! Тодi ?? вся ота темна сила просто-таки задавить, - я вже й не кажу про власнi муки розбитого серця! А може, ти дума?ш, що у ?х отого серця чортма?? М и х а й л о. За що ти печеш мене? За вiщо карта?ш? Я до тебе за порадою, а ти що не слово, то й намiря?ш шпигнути. Стидно, брате! П а в л о. Вибачай! Ти зна?ш, як гiрко у мене на душi, то й на язицi перга!* (*Перга - квiтковий гiркий пил, що його бджоли переносять разом з медом.) Ну, поговоримо ж любенько: треба повiнчатись i найхутче, - це раз... М и х а й л о. Та як же його зразу укоськати мо?х батькiв? Трудна рiч, тут треба поволi. П а в л о. Що? Ти сподiва?шся ще на згоду з сво?ми? М и х а й л о. Атож! П а в л о. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долонi волосся виросте, нiж це станеться; i в думку собi не клади! М и х а й л о. Чого ти так дума?ш? Тепер не тi часи, щоб вони мою волю захотiли в'язати, та й люблять, - не чужий же я? П а в л о. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню". Ми х а й л о. А як я не схочу ?хнього рятунку? П а в л о. Проклянуть. Тут уже так i клади: прийдеться з родом поламати навiки! М и х а й л о. А далi що? П а в л о. Жити сво?ми руками i завойовувати невпинною працею собi щастя. М и х а й л о. Трудне щастя... П а в л о. Звiсно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вiр! М и х а й л о. Зна?ш, i пiп не повiнча без согласiя батькiв... П а в л о. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком тво?м; вiн домовить i попа! М и х а й л о. Правда, правда; тут ?диний дядько поможе. Тiльки почекай! П а в л о. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош i придоб?* (*Придоба - зручнiсть.) М и х а й л о. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю ?х i випрошу згоду? Батько мiй чоловiк простий i не надто уже лихий; мати драматургiю нехай i зробить, але... П а в л о. Тож-то, що але: одкри?ш та?ну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь отi проби, ?дьмо мерщi з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч! М и х а й л о. Як же його так зразу? Та от вiзьми, щоб по?хати повiнчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обiйдусь без батька? П а в л о. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тiтка i по духовнiй одписала тисячу карбованцiв; вони там менi й присланi опекою. Вiзьми ?х, серце! М и х а й л о. Спасибi, друже! Але остатнiх тво?х грошей не вiзьму: коли я i чим ?х вiддам? П а в л о. Не плети абичого, тут дiло iде про чоловiчу жизнь, а ти будеш у якiсь гонори грати! Хiба лишень для того, аби крутить! М и х а й л о (чуло). Друже мiй, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у сво?й душi, закинути ласощi ради? Невже ти менi бiльше не ймеш вiри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну пiдлость вчинив? Чого ти мене кривдиш - що я один раз хочу побалакати з батьком за не??.. Таж я серце сво? готовий оддати за Катрю... П а в л о. Угамуйся, друже! Вибач менi: може, справдi у мою голову одне погане лiзе? (Пригорта його). Тiльки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дiйде чутка до двору, то сяк чи так, - а замордують твою милу. М и х а й л о. Я сьогоднi конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщi - до вас. П а в л о. Ну, як зна?ш; тiльки поводься, як тво? серце прокаже, та не бари дiла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й грошi тво? лежатимуть. М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за грошi: вони тобi знадобляться на чорний день. П а в л о (уста?). Ти знов сво?? Тво? дiло та Катрине i ? той чорний день: менi ваше дiло дороге; то не смiй менi й писнути, бо, ?й-богу, ще поб'ю! Михайло, усмiхаючись, обнiма Павла. А менi на чорта вони, отi грошi! Поки оцi мозольнi руки не одсохли, - працюватимуть; та чи багато менi й треба!.. На дiло - друга рiч, а для мене самого... М и х а й л о. Поки самого, а - усмiхнеться доля, то й власного щастя заманеться... П а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пiшли! Нам, лихом битим боякам, не про сво? щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у туманi гойда?ться на гiлцi... Ну, прощай! Не дбай же тiльки про себе самого, а пам'ятай, що в тво?х руках чужа жизнь! (Хутко обнiма i виходить). Михайло проводжа. В И Х I Д III Михайло сам; верта?ться з рушницею. М и х а й л о. От тобi i щастя! Швидко минув чарiвний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, - i сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грiзно стала перед очима... (Бере рушницю, опира?ться на не?). Але Павло правду казав: страшно за мою зiрочку! Треба рiшатись батьку сказати. Тiльки як його пiдiйти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвича?ти потроху до цi?? думки... А може, матерi перше сказати, попросити? Просто голова туманi?... А треба, треба! (Замислившись, iде). Декорацiя хутко мiня?ться. Картина 2 Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сiнешнi дверi; за хатою садок. Лiворуч - тин i причiлок друго? хати, Дмитра Ковбаня. Просто - повiтка й ворота; за ними йде вулиця. По той бiк мрiють городи, а над заленочком садкiв здаля ся? хрест i баня церковна. Вечiр. Спочатку ясно, а пiд кiнець сонце заходить i сутенi? потроху. В И Х I Д I Дзвонариха стара i Катря. Д з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, i сiда на призьбi). Ху-ху! (Оддиху?). Хвалити милосердного бога, i не гадала, i не сподiвалася уже бiльше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь i привiв. К а т р я. Я така рада, така рада! Д з в о н а р и х а.I я рада, доню: раз за тебе, а друге, що менi дано ще пiльги спокутувати грiхи мо?. (Позира? кругом). Як же славно тут дихати свiжим повiтрям; дух який iде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне... Дихала б i не надихалась!.. К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужа?те тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогоднi i панiматка в церквi питались про вас i проскурку ото дали. Д з в о н а р и х а. Спасибi ?й, що згадала; як одужаю, то й я одслужу ?й чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лiкаревi та паничевi, отим спасенним душам?! К а т р я. Молитвою хiба однi?ю. Д з в о н а р и х а. Без ?хньо? добростi пропала б я... А що з тобою, сиротою, було б, - то й подумати страшно! Що вже лiкар добрий, а що панич Михайло, - то такого й не бачила: щодня навiдував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хiба в дядька? К а т р я. У якого, мамо? Д з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Нашi пани з ним у сварцi з того часу ще, як вiн оженився з простою дiвчиною, крiпачкою. К а т р я. Як? З простою? Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною. К а т р я. Хiба бува, що пани беруть селянок? Д з в о на р и х а. Рiдко, але трапля?ться. К а т р я. Ну, а покiйнi старi пани? Дозволили? Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара панi трохи не вмерла; по лiкарiв аж до Ки?ва посилали... Уже перед смертiю тiльки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску* (*Приск - жар.) пiдсипав, i до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша панi: не дозволю, каже, мужичцi переступити порога свого! К а т р я. Так нашi пани такi немилосерднi? Господи! Д з в о н а р и х а. А ти ж думала? К а т р я. Лихо тяжке! Д з в о н а р и х а. А тобi що? К а т р я. Так... (Зiтха?). А як же пан Олександер живе? Д з в о н а р и х а. Нiчого... Чула, - гаразд! Тiльки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись... К а т р я. Так-так, - одцураються... всi одцураються... що мужичку ввiв до панського роду!.. Бiдний вiн! (Зiтха i сидить мовчкщ перебираючи кiсниками). Д з в о н а р и х а (огляда? дворище кругом). А в тебе порядок у дворi, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цiлу? ??). От якби покiйний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привiв господь, а любив вiн тебе страх як! Ти пам'ята?ш батька? К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сивi, довгi; спiвали в церквi, мене з собою брали. Навiть на одчитування до мерцiв ходила була з татом. Спочатку боялася покiйникiв, а далi привикла... Я й тепера ?х не боюсь! Д з в о н а р и х а. Живi, доню, страшнiшi! Тепер у мене тiльки й думки, тiльки й молитви, щоб тебе оддати до рук щиро?, чесно? людини, одружити! Привiв би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на не?, то тодi й очi закрити безпешно. К а т р я. Мамо, годi про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули! Д з в о н а р и х а. То вже божа воля. К а т р я. Нi, я не про смерть кажу, одведи господи... Д з в о н а р й х а. А про що ж? К а тр я. Так, про всякi пригоди. Д з в о н а р и х а (цiлу? ??). Сумна ти чогось: все зi мною та зi мною, то й занудилась; не знать що в голову лiзе. Ти б пiшла до подружок абощо... а то подивись, як ти змарнiла, мов зiв'яла... К а т р я (з сльозами прилада до матерi). Зiв'яла, мамо! Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою? К а т р я (утира хутко сльози). Нiчого, мамо... вас шкода! Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побива?шся? Час i про себе думати... К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде! Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду i до нас, сирiт, лине, бо й сам сирота... В И Х I Д II Тi ж i Дмитро. Д м и т р о. Здоровi були, мамо, з недiлею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре! К а т р я. Здрастуй! Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час i за дiло братися. Катря одходить i почина дещо прибирати; здiйма глечики з тину i зносить до хати тощо. Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте! Д з в о н а р и х а. I то вже належалася; за?ла багато чужо? працi. От i ти, - не знаю, чим уже й одслужу, - оплiв, оха?в наш дворик i всiм нам, сиротам, допомага?ш. Д м и т р о. Яка там помiч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не купованi. Д з в о н а р и х а. Хоч i не купованi, так здалися б на сво? дiло, а не на чуже. Д м и т р о. Не яке воно й чуже! Менi, може, ваша сорочка ближче до тiла, нiж своя. Що я? Один собi, як палець, - бурлака, та й годi! Багато менi треба? Заробив що чи де заробив - не велика журба. А от вам - друге дiло: ви слабi, а Катря молода; i коло вас, i коло господарства сама побива?ться... Як же не пособити? Такiй молодiй дiвчинi i надiрватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна! Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобi за твою добрiсть господь оддячить! Д м и т р о. Менi, може, - коли ви оце слабi були, - серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тiнь яка ходить! Я б, може, раднiший був сво? руки пiдложити, а не те що зробити яку мализну... Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобi дочки жалкiше, нiж старо?... Д м и т р о. Нi, крий боже! I вас я вважаю за матiр: рiдних пак не згадаю нi батька, нi матерi. Чоловiк ваш покiйний, царство йому небесне, виховав мене, зберiг сиротi i батькiвщину, i хату, наставив мене самого добрим хазя?ном, до пуття довiв, - так як же менi не любити вас? З Катрею зросли ми укупi... К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у коминi, кулешика вам зварю на вечерю. Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по головi ??). Славна у мене, Дмитре, дочка: i хороша, i моторна, i упадлива. Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в свiтi за Катрю! К а т р я (гiрко). Не хвалiть, мамо! Д з в о н а р и х а. Запиша?шся? А тебе таки справдi, кралечко, гедзь з одного боку напав. К а т р я (перебиваючи). Он дивiться, як сонце сiда? червоно; певно, вiтер буде на завтра. Треба буде однести до млина мiрочки зо двi пшеницi, бо в нас уже борошна обмаль. Д м и т р о. Я завтра зайду й однесу. Д з в о н а р и х а. Та то борошно борошном, а ти таки... К а т р я (хутко). Мамо, цитьте! (Прислуха?ться). Хтось iде до нас; може, лiкар? (Бiжить з тривогою; дивиться за ворота). Д з в о н а р и х а. Може, справдi. Вiн того тижня за?здив, то обiцявся, що ще заверне. Д м и т р о. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б i ходити йому чи паничевi? Д з в о н а р и х а. Та лiкаря уже бiльш мiсяця i в селi нема. Д м и т р о. А паничевi б чого? Хiба й вiн лiкар? Д з в о н а р и х а. Не знаю; тiльки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився! Д м и т р о. Себто вас жалував так? Д з в о н а р и х а. Господь його святий зна, - чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога? Д м и т р о (зiтхнувши). Може. К а т р я (вертаючись). Нi, то не вiн; хтось у хустцi. Позношу лишень я на нiч полотна в комору. Д м и т р о (iдучи за Катрею). Я тобi поможу. К а т р я. Та я й сама зберу - не важкi. (Iде до тину i збира полотно, що на йому розвiшане). Д м и т р о (пiдходячи до тину). Катрусю! Я хотiв би з тобою побалакати... К а т р я. Об чiм? (Потупилась). Д м и т р о (мне шапку). Сама зна?ш, об чiм... тiльки й думки, тiльки й гадки! Д з в о н а р и х а. Пiду вже я: i пiзно, та й молодята нехай собi поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася. Д м и т р о. Зараз, мамо! Пiшли. В И Х I Д III Катря сама. К а т р я. Боже мiй! У якi тенета я вплуталась - i думок не зберу. Чого ти радiло, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! I Михайла уже третiй день нема?; то було й вечора не пропустить, а на цiм тижнi тiльки раз ускочив на час, та й на досi... Може, не вiльно... Тiльки як же менi нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Приста? з словом, що я йому перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого, - грiх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матерi ще дiйде... хоч би од цього хранив господь! С т е п а н и д а (за ворiтьми). На! З'?ж! К а т р я (здригнувшись). Хто це? Степанида? В И Х I Д IV Степанида i Катря. С т е п а н и д а (ввiходить п'яненька). Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по сво?й волi, дрантя, чу?ш? Не по сво?й волi!.. А ти - по сво?й, повi?!.. Дiву?ш? I я навчуся по сьомiй дитинi так дiвувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну - випила на сво?, а не на краденi, злодюго, чу?ш? К а т р я. Тiтко, кого це ви так ла?те? С т е п а н и д а. А ту шелихвiстку бiсову, поко?вку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахiття, бендерська чума, та й зачiпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як вiзьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш! К а т р я. Охота вам, тiтко. С т е п а н и д а. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й ?сти не буду. Оце я ??, шльондру, аж до самiсiнького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються i батько ??, i дядько, i тiтка, i дядина! Е! Мене не чiпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серцi полегшало; зайшла до шинку та й випила... К а т р я. Та бачу, бачу. С т е п а н и д а. Що ж, Катре? На сво?, на заробленi... К а т р я. Та й на сво? не гаразд пити. С т е п а н и д а. Розкажи сво?му батьковi, голубко моя... Тiльки тепер i мого! (Спiва й пританцьову?). Коли б менi, господи, Недiлi дiждати! Сюди, туди, он куди - Недiлi дiждати! То й пiшла б я До роду гуляти! Сюди, туди он куди - До роду гуляти! Там мене будуть Часто частувати! Сюди, туди, он куди - Часто частувати! К а т р я. Та вже ж, хвалити бога, недiлi дiждались, начастувалися.. С т е п а н и д а. О?! Уже?! Моя перепiлочко! (Приспiву?). А в перепiлки та головка болить; Тут була, тут, перепiлочка, Тут була, тут, сизопiрочка?! Я тебе дуже, Катрусю, люблю... така ти в мене хороша... дай поцiлую... от шкода тiльки, що горiлки не п'?ш! К а т р я. Недоставало! С т е п а н и д а. Дай поцiлую... а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела... похваля?ться покрити... К а т р я. Що ви кажете? С т е п а н и д а. Похваляйся, похваляйся, повi?! Дума?ш, що так на тво?х панiв i поласились?.. А, нехай вони тобi виздихають!.. Та в нас i кращi ?!! К а т р я. Господи! За що вона обносить мене? С т е п а н и д а (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спару?мо... i мати казала, що весiлля швидко... Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну пiдкiвками!.. (Пританцьову?). Унадився журавель, журавель До бабиних конопель, конопель: Таки, таки дибле, Конопельки щипле! А я ж тому журавлю, журавлю... Ходiм-бо, Катрусю, до шинку! К а т р я (недочува, сто?ть мов кам'яна). Обносять... наступа? вже... С т е п а н и д а (весело). Коли не хочеш, то я й сама пiду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Iде за ворота, хита?ться; трохи не впала). Очеретом качки гнала, Спiткнулася та й упала... (Iде, спiваючи). В И Х I Д V Катря сама. К а т р я (ламаючи руки). Ну, дiвко! Надiвувалася? Наступа? вже кара людська, невпросима, невмолима... От i заховалась! Не приспало, мо? кохання, ти лиха: пiдкралося воно, та аж серце, мов на ножi, кипить! Михайло! Голубе мiй! Скруто моя! За тебе менi i страждати не тяжко... все оддала, то що менi люде? От матiр тiльки... Ох, i не знаю, що з мамою буде, як дiйде... а неминуче дiйде: вже коли Степанида на губу взяла, - все село знатиме! (Зложивши руки, сто?ть замислена). В И Х I Д VI Катря i Дмитро. Д м и т р о (пiдходить тихо; Катря не чу?). Катре! К а т р я (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав. Д м и т р о. Коли ж сватiв присилати до матерi? К а т р я (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене? Д м и т р о. Як на тебе? Хiба ж ти не подала менi слова? К а т р я. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Менi не шлюб у головi... замiж я не пiду. Д м и т р о. Що з тобою? Скажи менi щиро! К а т р я. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобi такою вiрною дружиною буде, так тебе любить! Д м и т р о. Чужого вiку за?дати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, - от що! То було стрiнеш, аж у очiх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиля?шся зо мною i словом одним на самотi перекинутись... Запропастила ти мою голову! К а т р я. Дмитре! Пожальсь надi мною! Я тебе, як брата, люблю; менi так тебе шкода... Тiльки я не знаю, що зi мною сталось? Д м и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу - легше буде! К а т р я. Не муч мене! Д м и т р о. Знаю я, хто розлучник мiй, хто наступив менi ногою на горло! Ти в панича закохалась; вiн тебе звiв! К а т р я. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло! Д м и т р о. Вiн, вiн - i не кажи! Не обманюй мене!! К а т р я. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тiльки не вiн... сама винна... Д м и т р о (ухопившись за серце), 0-о! Спасибi хоч за правду... i хотiлось ??, i надiя якась ще тлiла... а тепер уже край! К а т р я. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося! Д м и т р о. Не твоя, нещасна, - так! Але на кого ти мене промiняла? Чи буде ж вiн тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промiтати? Навiщо ти йому, отому паничевi, здалася? На ласощi, на жарт, а потiм на покидьку! К а т р я. Цить! Цього не буде: не звiр же вiн?! Д м и т р о. Буде, пом'янеш мо? слово!.. Вони такi! Увесь свiт би зажерли, - та й то не вдовольнять сво?х тельбухiв! Мало ?м, розбещеним, тi?? втiхи на свiтi, ще зазiхають i на нас, старцiв, однiмають остатню радiсть, остатн? щастя! К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й так уже пiдбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на свiтi, щоб завдав такi муки! Адже краще задавити власними руками!! За вiщо ж би так насмiятись? Д м и т р о (обнiма Катрю). Дитино моя, надi? моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не поверта?ться! Чи тебе чарами приворожено, чи тобi пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кида?ш? Тiльки ж i жив тобою змалку, тiльки ж i бився з злиднями, аби загорювати того щастя, i от тепер, допливши берега, мушу топитись... К а т р я (ридаючи, обнiма Дмитра). Що ж менi робити? Збожеволiла я! Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... може б, вернулося... К а т р я. Нi, Дмитре! Несила моя... Д м и т р о. Значить, годi! Ну, що ж - радощiв не зазнали, з лихом - приятелi... горювати - не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою! К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидiв мене - легше було б! Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'?, то вже не милу?! К а т р я. Коли б ти вийняв мо? серце та розкраяв надво?! Д м и т р о. I, вже! Дай боже... щоб хоч тобi щастя, то хай уже тiшиться ворог мiй... а менi (махнув рукою) - утоплю десь сво? горе!.. Але ж як вiн насмiеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, - то не схова?ться вiн вiд мене нiде: на краю свiта знайду його, зо дна моря винесу, з-пiд землi викопаю... I тодi вже з паничем побалакаю! К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?! Д м й т р о. Не бiйся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощiв! (Обнiма Катрю). Прощай! А!! Не менi, злиденному, - щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Iде). К а т р я. Дмитре! Не побивайся!! Д м и т р о. Пропадай усе!! (Iде хутко). Катря, ламаючи руки, бiжить до ворiт i схиля?ться до них, вiд несили. В И Х I Д VII Катря i Михайло. М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре! К а т р я (уздрiвши його, несамовито кинулась на груди). Ай!! М и х а й л о (обнiма). Не кричи, серце, так, бо почують! К а т р я. Зрадiла!.. Боже як! Третiй вечiр не бачила. М и х а й л о. Ну, все ж обачнiше треба. К а т р я. Не буду, не буду, любий мiй, хороший; тiльки не сердься! М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цiлу?). К а т р я (обнiма). Господи, як я рада! Нiчого й не тямлю... Чого ти вчора й позавчора не був? М и х а й л о. Не можна ж менi щодня ходити, щоб не завважили... Я все, зна?ш, вибираю годину, щоб з мо?ми батьками про тебе побалакати... К а т р я. Господи, що то буде? М и х а й л о. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це випада... К а т р я (зiтха). Ох! Не випада... i не випаде! М и х а й л о. Не сумуй, зiрко: ми таки свого дiждемось... Зразу, звичайно, нiяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може, через маму... К а т р я. Ой нi, нi! Панi такi страшнi, сердитi... вони з'?дять мене! М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього бо?шся? К а т р я. Боюсь, голубе, i душi у мене нема! М и х а й л о (пригорта i лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж сво?х брiвочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обiйми палко, та пригорнися шпарко! Катря через силу усмiхнулась i поцiлувала. М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обнiма). Ходiм звiдси, щоб хто не здибав. К а р т я (журно), I-i, вже! Нема чого й критись.., М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого? К а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть... Степанида оце була, каже - Аннушка похваля?ться... плеще на мене... М и х а й л о. От каторжна! Я ?й утну язика! К а т р я. Не втнеш, ще бiльше здрату?ш! Де вже там те шило в мiшку ута?ти! Пiзно. М и х а й л о. Ти жалку?ш? К а т р я. Борони боже! Сво?ю волею покохала, - аж згорiла у тiм коханнi! Все без жалю вiддала тобi; за тебе i муки прийму... Не зраджуй тiльки мене, соколе мiй, доле моя! (Припада до Михайла). М и х а й л о (цiлу?). Що тобi завжди в голову лiзе, моя дурнесенька ? К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тiльки лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла). М и х а й л о. Як Дмитро! I вiн сюди лiзе? К а т р я. Вiн нещасний, бiдний... я його скривдила... сватався... так його шкода: занапастила!.. М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я бiльше не чув про Дмитра! Не поминай менi про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, - а ти менi вкинеш приску за пазуху. К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У само? пекло... Тiльки що був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе... М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде... К а т р я. Нi, нi, то вiн з одчаю! Вiн не зачепить... М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати! К а т р я. Вiн i без того бiльше не прийде: я йому призналась. М и х а й л о. Розумна! Сама пуска?ш славу? К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що менi до слави, аби ти при менi... От тiльки за матiр боюсь, як дiйде - не переживуть вони! М и х а й л о. Правда, за матiр - погано. К а т р я. Що менi робити, порадь, мiй соболю? М и х а й л о. Хiба, може б, тебе одвезти до дядька на хутiр? К а т р я. Як, щоб я маму кинула? М и х а й л о. Ну, то вдвох? К а т р я. Нi, нi! Як таке ?й i сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, нiж пiшла б на публiку!* (*Публiка - сором, ганьба.) М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з тво?ю матiр'ю, присягнусь ?й за тебе, - то вона й заспоко?ться; лучче ж од нас правду почути, нiж од других... К а т р я (сумне i чуло). I не знаю вже й як... аж серце окипа крiв'ю, як подумаю! Любила ж мене, цiлий вiк поневiрялась за мене... М и х а й л о. Та угамуйся, не забiгай лиха! От, може, i в мене з старими швидко владна?ться справа, то тодi безпешно! Прийде день - потурбу?мось, а нiчка - наша! К а т р я (ламаючи руки). Коли б менi мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти! М и х а й л о. Годi-бо, Катре! Ходiм у садок: час гине... Катря безнадiйно сплеснула руками. Завiса тихо спада ДIЯ ЧЕТВЕРТА Широкий рундук з ганком у панськiм будинку. Навкруг квiтки, клумби, луговина; далi - розкiшний садок. Вiкна деякi одчиненi на рундук; на рундуцi - стiл, самовар з причандалами, крiселка. Вечiр. В И Х I Д I Харлампiй, а далi Аннушка. Х а р л а м п i й (ставить на стiл чайнi причандали; потiм пiдмiта). Ач, знов накидали цигарок! Що я ?х ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого кудлая, - так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чисто? наказанi?! Хiба це моя обов'язаность пiдмiтати, примiрно сказать, всяку погань? Це козачкiв дiло, чи там служок яких, а не мо?; мо? дiло за ними доглядать та давать запотилишникiв... А от, Харлампi? Григоровичу, довелося i вам щiтку до рук узяти та пiдмiтати собственно пiдлоги! Ох-ох-ох! (Спира?ться на щiтку). Не тi теперечки часи, доложу вам, - сумнительнi! Гай-гай! Де те вельможне панство дiвалося? I знаку нема, мов коро