------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   I

   Минуло сто рокiв вiдтодi, як  Богдан  Хмель  при?днав  разом  з  iншими
землями й Ки?в до Росiйсько? держави. Не одна буря й  напасть  прокотилися
над сивою головою матерi  городiв  руських  за  це  столiття:  не  раз  ??
грабували, палили, руйнували i поляки, i татари в шаленiй боротьбi за  цей
ласий шматок; довго боролася й Москва з сусiдами,  щоб  удержати  в  сво?х
руках  цю  дорогу  святиню,  й  змушена  була  навiть  поступитися  Польщi
Правобережною  Укра?ною,  вiддати   до   рук   мучителям   сво?х   кревних
?диновiрцiв, аби тiльки викупити Ки?в навiки. Тепер уже йому не було  чого
потерпати за сво? iснування, - захищений од зовнiшнiх ворогiв, пiд  опiкою
росiйських царiв, вiн почав швидко розквiтати й розвиватися; з  пожарищ  i
ру?н знов зводились великi ки?вськi святинi -  Лавра,  яка  згорiла  майже
дощенту у двадцятi  роки  вiсiмнадцятого  столiття,  вiдродилася  знову  з
попелу, завдяки щедрим пожертвам монархiв i монархинь, починаючи  з  Петра
I, а особливо завдяки щедротам ?лизавети Петрiвни. Малоросiйськi гетьмани,
запорожцi, а також магнати велико? й мало? Росi?, та й увесь  православний
люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмiв  у
Пе-черську. Споруджено було мурований  славетний  храм  Успiння  пресвято?
богородицi, велику соборну церкву, що iсну? й нинi; ?? заснували  ще  1073
року преподобнi Антонiй i Феодосiй Печорськi,  а  потiм  вона  була  вщент
зруйнована татарами в 1240 роцi; i аж пiсля двохсотлiтнього запустiння  ??
вiдбудував князь Симеон Олелькович; i нинi, пiсля численних розорень мечем
i вогнем, вознеслася вона з 1729 року сiмома позолоченими банями до  неба,
прикрасилась чудовим живописом, возсiяла внутрiшньою лi-потою.  Незабаром,
по закiнченнi храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому свiтовi, й
велика дзвiниця, яка сягнула хрестом сво?м хмар у  небi  й  навiяла  сво?ю
надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч i лiворуч од  велико?  церкви
уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерховi мурованi  будiвлi
келiй i простяглись густi але? черемхи,  лип  i  безу;  весь  двiр  оточив
високий мур, а в серединi його з'явилося багато  менших  церков  -  святих
апостолiв Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита  ки?вського,
святого Сергiя, радонезького  чудотворця,  живоначально?  тройцi,  святого
Миколая та iншi, а головний вхiд прикрасився чудовою брамою.
   По Святiй горi  серед  виплеканих,  пишних  садiв  повитикалися  зеленi
покрiвлi кам'яниць; вся гора заблискотiла, немов зорями, золотими банями й
святими хрестами, а велетень дзвiниця стала сторожем над усiма святинями й
з вершини гори, з захмарно? височини  огляда?  донинi  на  пiвсотнi  верст
околицi, що лежать бiля ?? пiднiжжя...
   Сповнилося пророцтво преподобного лiтописця: "Чи бачите гори  сi?,  яко
на сих горах возсiя? благодать божа, i град великий  ма?  бути,  i  церков
багато ма? бути споруджено".
   Так, Ки?в уже виблискував красою, й щасливi мешканцi його тiшилися  пiд
захистом святинi й охороною ?диновiрно? держави споко?м  i  безпекою;  але
поруч з Ки?вом, всього тiльки за сiмдесят  верст,  за  польським  кордоном
знемагав i падав у боротьбi з ляхами  й  ксьондзами  рiдний,  православний
народi В одiрванiй вiд сво?х братiв  i  славного  Запорожжя  Правобережнiй
Укра?нi почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависникiв,  винищувачiв
руського племенi.  Мов  шулiки,  мов  гайвороння,  налетiли  звiдусiль  на
безталанну, осиротiлу Укра?ну унiати, ксьондзи й пани; знову з'явилася  на
Укра?нi страшна, кривава примара унi? й почалася дика розправа...
   Позбавлена ?пископiв i вищого духiвництва, вiддана в руки лише  темних,
безправних селян i майже таких самих  сiльських  попiв,  бiдолашна  руська
церква  судорожно  билася  з  латинськими  катами  й  страшними  панськими
командами, що налетiли на не?. Мов пiдстрелена ластiвка, трiпотiла вона  й
рвалася до рiдного  гнiзда;  та  кордон  польський  вiдокремлював  ??  вiд
кревно?  святинi...  Тiльки  здалеку  виблискував  перед  нею   високо   в
блакитному  небi  золотий  хрест   лаврсько?   дзвiницi.   Близький,   але
недосяжний, вiн усе-таки пробуджував у серцях нещасних мученикiв i вiру, й
надiю, - i не вгасала вона багато й багато рокiв!
   З'явилися по всiй Укра?нi шибеницi,  вогнища,  кривавi  палi,  запалали
православнi церкви, стогоном i голосiнням сповнилася рiдна земля,  та  чим
дужче шаленiли гнобителi, тим з бiльшою  одвагою  й  самовiдданою  любов'ю
боронив бiдолашний люд свiй убогий, принижений храм!  Пiвстолiття  тривала
нерiвна, згубна боротьба, - нарештi переповнилося  гнiвом  i.одча?м  серце
народу, i спалахнуло востанн? козацьке серце!
   Мов рiка крiзь прорвану греблю, ринули запорожцi з Сiчi, зняли в народi
страшнi хвилi повстання  й  затопили  кривавою  повiддю  всю  Правобережну
Укра?ну. Кров'ю ворогiв i сво?ю страдницькою кров'ю залили вони землю, але
вiдстояли рiдну церкву од  злохижих  ворогiв  i  принесли  свiй  хрест  до
ки?вських святинь! Мир вашим тiням, темнi, невiдомi свiтовi страдники;  не
дочекалися ви за життя пишних трiумфiв,  дiставши  в  нагороду  за  подвиг
терновий вiнок, не залишили й iмен сво?х на  скрижалях  iсторi?,  але,  як
говорить ?пископ Гервасiй, "нелюдськими за вiру стражданнями  й  терпiнням
перед усiм християнським свiтом слави зажили, яку не  зiтруть  вiки,  i  з
мучеництва вашого дiло славне потече повiстями, iсторiями у всi  прийдешнi
вiки".
   Стояла рання, тепла весна... Яскраве сонце променилось  i  виблискувало
на позолочених банях i хрестах печорських церков, обливало м'яким  свiтлом
срiблистi хвилi квiтучих садiв i лягало теплими тонами на уступах гiр,  що
збiгали до  широко  розлитого  безбережною  синявою  Днiпра...  В  глибинi
небесно? блакитi поволi пливли й танули прозоро-бiлi хмаринки.  В  повiтрi
повiвало нiжними пахощами молодо? зеленi й меду... З  садiв  линули  спiви
солов'?в, а десь високо бринiла срiблиста  трель  жайворонка...  Все  було
сповнене нiжними пестощами першо? весни.
   На  широкому  лаврському  подвiр'?,  викладеному   кам'яними   плитами,
ряботiли мальовничими гуртками прочани:  однi  мовчки  стояли,  поскидавши
шапки, коло папертi  головного  храму,  iншi  сидiли  навкруги  пречудово?
дзвiницi, третi, посхилявшись на  паркани,  що  вiдгороджували  цiлi  але?
квiтучо? черемхи вiд церковного подвiр'я, тихо розмовляли, а деякi просто,
розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотiв, пiдкрiплюючи
сво? сили убогим снiданком i милуючись з височини сизою безмежною  далиною
лiсiв i широким плесом батька  Днiпра,  що  розлився  коло  пiднiжжя  гiр;
тiльки в час благовiсту вставали з сво?х мiсць чисто всi прочани,  побожно
хрестилися й потiм знову починали промiж себе тиху  розмову;  на  подвiр'?
стояв стриманий  гомiн,  як  ото  бджоли  гудуть,  повилiтавши  навеснi  з
вулика...
   - Ой, лишенько! - не вгавала вiд  подиву  й  захоплення  молоденька,  з
гарним овалом личка й великими чорними очима дiвчина, задираючи вгору свою
голiвку,  уквiтчану  золотистою  кульбабою  й   лiловими   фiалками,   щоб
роздивитися хрест на дзвiницi. -  I  хто  мiг  побудувати  таку  дзвiницю?
Висока, височенна... Такого високого нема? нi дуба, нi явора! Оно хрест аж
за хмари хова?ться...
   - А хто б же мiг таке чудо та диво  збудувати,  -  звичайно,  святi!  -
промовила до дiвчини  лiтня  жiнка  в  намiтцi.  -  Будували  сю  дзвiницю
дванадцять братiв, будували, молилися й пестилися; тiльки що  збудують  за
рiк - а воно i ввiйде в землю, що вибудують - а воно i ввiйде...  Так  ото
п'ять лiт минуло. Один брат не витримав, кинув i пiшов собi; може, вiн  не
дуже  постився  абощо...  тiльки  не  витримав...  а   одинадцять   братiв
заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рiк будувати баню, а на
нiй золоте яблуко й хрест... Збудували, ченцi i владика  освятили  все,  а
люди цiлу нiч стояли на колiнах та молилися... I що  ж  би  ви  думали?  -
звернулася оповiдачка до всiх слухачiв,  що  стовпилися  коло  не?.  -  На
свiтанку вся дзвiниця вийшла з землi i вперлася хрестом у самi хмари...
   - Господи, спаси й помилуй! - побожно зашепотiли слухачi.
   - I  всi,  кажуть,  цi  брати,  що  будували  дзвiницю,  в  печерах?  -
поцiкавився молодий, схожий на  дiвчину,  парубок  у  простiй,  але  гарно
пошитiй свитцi.
   - Там, тамечки всi до ?диного, - пояснила стара прочанка. -  Одинадцять
братiв присвятилися й лягли рядочком у  склепi  печерному,  а  дванадцятий
довго поневiрявся по бiлому свiтi  та  каявся,  а  наостанку  прийшов-таки
помирати в Ки?в, прийшов i одразу до братiв, що лежали  вже  нетлiннi,  та
так тiсно мiж стiнами, що й мiсця не зоставили... От вiн,  дванадцятий,  -
до них: "Що ж  ви,  брати  мо?  любi,  не  зоставили  менi,  дванадцятому,
мiсцечка та найменшого брата до себе не пустили?" I як вiн це сказав,  так
одразу одинадцять братiв зсунулися ще щiльнiше й пустили  дванадцятого  до
стiни: вiн зараз же лiг i проставився; тiльки права нога не помiстилася  -
мусив зiгнути ??...
   - Ох, прости, господи, нашi грiхи! - зiтхнули жiнки в бiлих намiтках, -
через те ?х i звали "бiлоголовими".
   - Ох, та й гарно ж тут, у святому мiстi, - рай  ра?м!  -  захоплювалася
молода дiвчина. - Куди не глянь - усе чудо та диво! I очей не  одiрвеш,  а
серце так i завмира?...
   - Ти, дiвонько, ось що скажи, - обiзвався старий козак  на  дерев'янцi,
спираючись на милицю, - вiльно тут усiм молитися православним  по  рiдному
нашому благочестю, нiхто грецько? вiри не утиску?, нiхто церков не руйну?,
а ще прикраша?, i множаться вони щедротами царiв i цариць православних,  -
вiд того й благолiпно тут усе.
   -  Так,  такi  -  обiзвалися  на  цi  слова  старiшi  прочани.  -   Тут
благодать...  а  в  нас...  Хiба  в  нашому  богом  забутому  кра?  можуть
удержатися  православнi  церкви?  Проклятi  унiати  та  ляхи  палять   ?х,
повертають на костьоли, а то й на стайнi, хлiви...
   - Ох, так уже напосiлися  на  нас  напасники,  гвалтiвники,  насильники
нашi, що кiнець усiм приходить, - втрутилась у  розмову  одна  молодиця  з
виразистим гарним обличчям i блискучими вiд гнiву очима. -  Накинулись  на
нас, як скаженi собаки...  Оно  в  нас,  у  Погребищi,  церкву  розвалили,
батюшку  повiсили,  титаря  посадовили  на  палю,  багатьох   замордували,
скалiчили, майже все мiстечко спалили.
   Усi похмуро замовкли.
   - Матiр божа!  -  сплеснула,  руками  молода  дiвчина,  зблiднувши,  як
полотно, при словi "титар", i звернулася пошепки до  парубка:  -  У  мене,
Петре, й душi нема? за нашого тата: i вони ж титарi..
   - Що ти, Прiсю? - здригнув i парубок вiд тривоги. - Таке  вигаду?ш!  Де
Погребище, а де Лисянка?
   - I ви попустили таке безправ'я, таку наругу? - обурився нарештi старий
козак.
   - Та з того й пiшло, - пожвавiла молодиця, - начальник  лядський  ?здив
ото по економiях, ганяв по ревiзi?... обдирав нещасних селян i  забирав  у
наших попiв землi та оддавав ?х ксьондзам... Ну, так  от  за?хав  вiн,  на
лихо, i в наше мiстечко, а за  ним  i  жмикрутiв-панiв  на?хала  сила.  От
прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у свiтi божому
робити? Мало людей у селi: молодi то на роботи пiшли, то економи  навмисне
розiслали ?х по далеких селах, а дома зосталися самi хворi,  та  дiди,  та
жiнота, та малi дiти... Зiбралися ми, руки лама?мо, а вiдсiчi  дати  проти
гвалту-насильства не можемо... А тут ще панськi отамани ходять по хатах  i
загадують - кличуть до панського двору гарних дiвчат i молодиць... Ну, всi
були спершу заголосили i намiрилися  в  лiс  утiкати...  Та  от  знайшлась
молодиця,  -  якось  затнулась  i  загадково  посмiхнулася  оповiдачка,  -
знайшлась i одрадила: "Однаково, - каже, - переловлять i  закатують...  Ми
краще пiдемо та за потiху - потiшимось i 'самi... хоч i закатують потiм  -
так недаремно!"
   - Ну, ну! - зацiкавилися розповiддю слухачi й приступили ближче.
   - Ну  й  пiшли...  прости  наш  грiх.  Лавро  свята,  -  перехрестилася
молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. - До ранку всi чортовi пани
були передушенi, а наших i слiд завiяло!..  Один  тiльки  начальник  ?хнiй
утiк... прогавила якось Одарка... Ех, у мене б не втiк, - додала  молодиця
з погрозливим рухом.
   - Козак-молодиця! Любо глянути! - схвально вигукнув  хтось  у  шапцi  з
випущеним червоним верхом. - Ну й що ж?
   - Та отож, - кинула йому, блиснувши очима, молодиця, -  потiм  налетiла
команда та й розправу вчинила по-розбiйницькому.
   - Та ви б сюди до нас тiкали, - подав голос якийсь  чоловiк  середнього
вiку, в довгiй коричневiй свитцi, пiдперезанiй широким зеленим поясом,  як
видно, мiщанин, - у нас просторо й вiльно, та  и  сама  ясна  цариця  всiх
православних заклика? до себе... указом.
   - Авжеж, на не?, неньку, тiльки й надiя! - обiзвалися жiнки, а чоловiки
зiтхнули.
   Майже од само? дзвiницi до головно?  папертi  стояли  рядами  старцi  й
калiки:
   цих останнiх було найбiльше, i дивно,  що  здебiльшого  вони  були  без
правих рук i без лiвих нiг; цi нещаснi,  покалiченi,  певно,  рукою  ката,
спиралися на одну милицю i на дерев'янку, прив'язану ремiнцями до  кульшi.
Далi, за цi?ю групою, стояли  теж  калiки,  тiльки  ноги  в  них  не  були
поодрубуванi, а лише  зiгнутi  й  поприв'язуванi  до  дерев'янок,  зате  в
багатьох одрiзанi були вуха  або  носи,  повикручуванi  руки  й  вивернутi
повiки очей.
   Коли поблизу не було прочан, серед калiк знiмався тихий, стриманий, але
буркотливий гомiн. Це сперечалися за мiсця.
   - Ти чого сюди влiз? - виштовхував  милицею  якогось  нового  прибульця
сусiд.
   - А що, братцi? - обстоював той сво? мiсце. - Се  дiм  божий,  тут  усi
рiвнi - коли Христовим iменем просимо, то якi вже привiле??
   - А такi, - бурчав сусiд, - що не лiзь у чужий хлiв; тут у кожного сво?
мiсце, можна сказати, вибите ногами.
   - А хiба ти платиш за нього?
   - Плачу.
   - То й ми дамо, що належить, а мiсце i я витопчу...  Тут  усi  рiвнi  i
перед богом, i перед людьми...
   - А коли рiвнi, то й ставай отам у хвостi!
   - Ех, господи! Вже й без того нас порiвняли ляхи, позначивши  однаково,
а вам усе-таки хочеться привiле?в.
   А в гуртi менше покалiчених точилися зовсiм iншi розмови.
   - Ну, що нового принiс  Корито?  -  допитував  високий,  з  перекошеним
обличчям старець свого сусiда. - Звiра в Мотронинському нема??
   - ? два добрi барлоги, i в Лебединському  знайдеться,  -  вiдповiв  той
тихо, - та полювати поки що трудно.
   - Не прибува? Степовий, - зiтхнув третiй, - а тенета розставленi.
   - Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що,  звiдти  ждуть
красного звiра.
   - То, виходить, i на влови? - вигукнув косоокий.
   - Псюрникiв розвелося...
   - Що ж, з них би й почати...
   - Ех, сверблять руки, старцювати набридло! - зiтхав високий старець  i,
наглядiвши пана або  мiщанина,  що  виходили  з  церкви,  починав  жалiсно
тягнути:
   - Подайте, милостивцi, подайте нещасному старцевi, мучениковi  за  вiру
православну, християнську. Подайте за  упокiй  родителiв  ваших,  за  сво?
душеньки, за прощення грiхiв i за здравi?.
   Слiдом за заспiвувачем пiдхоплював хор жебракiв i супроводив обивателя,
аж поки вiн не проходив крiзь  стрiй  простягнутих  рук  i  не  зникав  за
брамою, де теж iнодi перекочувався,  завмираючи  акордом,  хор  iнших,  не
допущених на церковне подвiр'я старцiв.
   За головним храмом, пiд мурованою високою стiною, в  затiнку  розкiшних
лип сидiв гурт селян середнього вiку, худих, обшарпаних, i  провадив  тиху
розмову з поселенцем Слобiдсько? Укра?ни.
   - Кажу  вам,  добрi  люди,  -  переконував  правобережних  селян  добре
одягнутий слобожанин, - всi переходьте на Слобожанщину, в нас усякi пiльги
й придоби... перше, всi однi?? вiри, й нiхто тобi не боронить молитися,  а
друге - добрi землi й займанщини - скiльки оком сягнеш! Жидiв  теж  у  нас
нема.
   - А цариця як, - чи буде  за  нас  заступатися,  старшинi  кривдити  не
дасть? - допитували недовiрливо лiвобережця.
   - Аякже! Сама заклика?, та ще б не заступалася? Недарма ж  i  звуть  ??
матiнкою!
   - А що ж, брати панове, - звернувся старший до сво?х односельцiв, - хоч
i як нам шкода рiднi гнiзда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж
нам - без кiнця терпiти,  бути  лядським  бидлом?..  Перейдемо  туди,  пiд
охорону православно? царицi, пiд ?? ласкаву руку.
   - Не iнакше, як туди, до сво?х:  нема?  друго?  нам  дороги!  -  дружно
обiзвалися всi.
   - Ви подавайтеся зi мною, - радив слобожанин, - та виберiть,  облюбуйте
землю... а потiм i рушайте з богом!
   - Правда, що з богом! - зауважив старший.
   - Без нього не проберемося й до Днiпра: скрiзь  розставлена  сторожа  i
переселенцiв та втiкачiв ловлять i б'ють, як собак...
   В цей час пролунав з високо? дзвiницi удар дзвона. Густий низький  звук
застогнав у повiтрi тремтливим гудiнням  i  полинув  перекатами  в  синяву
заднiпровських борiв. Одразу примовкли всi прочани, повставали  й  побожно
почали хреститися. За першим  ударом  дзвона  пролунав  другий,  третiй...
Благовiстили на "Достойно".
   Тим часом з нижнiх печер пiдiймалася нескiнченними дерев'яними  сходами
на гору, до Лаври,  нова  юрба  богомольцiв.  Попереду  йшов  у  багатому,
блискучому запорозькому вбраннi ставний, кремезний козак середнього  вiку,
при квiтучому здоров'?; обличчя козакове не вражало красою,  але  хто  хоч
раз бачив цi сповненi енергi? й життя риси, цi  полум'янi,  iскристi  очi,
цей орлиний нiс i розмаянi вуса, - той нiколи не мiг забути ?х. I постать,
i хода цього значного козака, i всi рухи його виказували владну силу,  яка
одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що
пронизував до найпота?мнiших куточкiв серця  й  примушував  його  тривожно
битися...
   При появi цього запорожця по всiх гуртках пробiгло помiтне пожвавлення.
   - Залiзняк! Полковник  Залiзняк!..  -  загомонiли  по  дворищу,  i  всi
попiдводи-лися, щоб глянути на славного запорожця.
   - Яким вiтром? - спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак
у шапцi з висячим червоним верхом.
   - Низовим, Свириде! - усмiхнувся той ледь помiтно.
   - Гай, гай!... Зда?ться, у вас той вiтер затих... а верхнiй усе  дме...
пiвнiчний...
   - Поки не потягне з моря... - моргнув вусом запорожець i пiшов далi.
   Серед iнших вискочила наперед  i  цiкава  Прiся,  потягши  за  собою  й
парубка, котрого вона звала Петром.
   - Та куди ти, дзиго? - опирався той.
   - Залiзняк оно йде, бачиш?  Залiзняк,  сiчовий  полковник,  лицар,  про
якого тато багато розказували...
   - Ага, ага! - зацiкавився й хлопець.
   - Ох, який же вiн, братику, славний!.. Наче сонце ся?, i жупан на ньому
який пишний, мов на ясновельможному пановi...
   Залiзняк, помiтивши  гарненьку  дiвчину,  що  не  вiдривала  вiд  нього
погляду, спинився й, на превеликий страх ?? й  збентеження,  заговорив  до
не?.
   - Звiдки ти, дiвчино люба? - спитав ?? ласкаво Залiзняк.  -  Видно,  не
тутешня? Прiся зашарiлася й опустила очi.
   - З Лисянки, вельможний пане, - вiдповiв за не? парубок.
   - З Лисянки? Що недалеко  вiд  Мотронинського  монастиря?  Так,  так...
Бував не раз там, а батюшка у вас, зда?ться, отець Хома?
   - Вони, вони i ?, я в них тепер служу...
   - Це добре. А ти, юначе, родич ?й?.. Чи, може, просто до серця? - кинув
лукавий погляд лицар на дiвчину.
   На  цей  жарт  запорожця  ближчi  з  цiкавих,  що  товпилися   навколо,
засмiялися, а парубок, гордо вирiвнявшись, вiдповiв:
   - Я, пане, брат ?й рiдний. Залiзняк подивився на нього пильно.
   - Мабуть, що й правда... а чи? будете?
   - Данила Кушнiра, титаря лисянського...
   - Данила Кушнiра?.. Знаю... Тож-то сестра твоя й пригадала менi  когось
близького... так живий ще старий Данило?
   - Хвалити бога, живi,  -  насмiлилась  врештi  докинути  сво?  слово  й
дiвчина.
   - Радий,  радий,  моя  макiвко...  Кланяйтеся  йому  од  Максима,  якщо
пам'ята?.
   - Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують,  -  вiдповiла  вже
смiливiше Прiся.
   - Спасибi, сердечне спасибi! Перекажи  йому,  що  обов'язково  за?ду  в
Лисянку побачитися з ним i з отцем Хомою.
   I Залiзняк, кивнувши  головою,  попрямував  повз  старцiв  i  калiк  до
цвинтаря. Старцi давно вже чекали сво?? жертви, i ледве до них  наблизився
Залiзняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всi разом свою  звичайну
пiсню, пересипаючи ?? улесливими епiтетами, зверненими до благодiйника, що
йшов повз них:
   - Преславний лицарю, заступнику наш, благодiйнику  наш,  захистку  наш,
батьку наш, славонько наша!
   - Не вийте, всiм дам! - гукнув запорожець  i,  дивлячись  на  всiх  цих
калiк, з болем у серцi й тремтiнням у голосi додав: -  Ех,  ви,  сердешнi!
Один до одного: без лiвих нiг  i  без  правих  рук...  Яке  лихо  вас  так
порiвняло?
   - А те саме, - похмуро вiдповiв один з калiк, -  котре  повернуло  весь
наш край на ру?ну...
   - Напевне, велике то лихо, коли цiлий край не здолав його?
   - Здолали б... та бог одвернувся... Покровителi перев'язали овець та  й
кинули ?х на загибель.
   - Якщо всi вiвцi - то туди ?м i дорога! - гостро вiдповiв запорожець  i
заходився вiдсипати старцям у жменi мiдяки.
   Усi притихли, ждучи сво?? черги, а тi, що одержали милостиню,  дякували
жертводавцевi теплими побажаннями - зичили й здоров'я, i всяких  гараздiв,
i втiхи для душi, й царства небесного.
   Коли Залiзняк пiдiйшов до менш  покалiчених,  то  окинув  усiх  пильним
поглядом iз двозначною усмiшкою.
   -  А,  та  тут,  зда?ться,  й  старi  знайомi  ?,  -  примружився  вiн,
приглядаючись то до одного, то до другого обличчя.
   -  А  ?,  пане  полковнику,  батьку  Максиме!  -  вiдповiв  старець   з
перекошеним обличчям.
   - А що тебе покалiчило?
   - Недоля та неволя.
   - А чого ж ви ?х не сiдла?те?
   - Бджоли матки ждуть...
   - Вiд ченцiв?
   - I од ченцiв, коли в степу вивелись...
   - Ой чи так? - кинув запорожець оком на ряди старцiв.
   - А так!
   - Скажи краще, що бджоли перевелися на ос.
   - А в степу, пане, чи не завелися  шершнi?  I  пролетiти  бджолi  тепер
важко.
   - Шершнi, брате, тiльки про людське око... а коли що... то й гайда!
   - Ех, батьку, коли б тво? слово, -  щедро  обдарувавши  всiх,  Залiзняк
швидкою ходою подався до головного входу в Лавру.
   Увiйшовши до храму, вiн пiдiйшов до ченця,  що  продавав  свiчки.  Той,
побачивши полковника, зблiд i опустив очi.
   "Що це? - подумав Залiзняк, придивляючись до знiяковiлого ченця. -  Гра
уяви, нечувана подiбнiсть чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний  козак
Найда, краса й гордiсть усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого
два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирi?  Нi,
нi, цього бути не може! Це помилка, неймовiрна схожiсть...  Проте  чому  ж
чернець так страшенно знiяковiв?"
   Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залiзняк вирiшив  зараз
же  з'ясувати  свiй  сумнiв.  Натовп  уже  був  вiдтiснив  його  вiд  того
пiдвищення, на якому  стояв  молодий  чернець,  що  продавав  свiчки,  але
Залiзняк знову проштовхався до нього й промовив зовсiм тихо:
   - Отче! Даруй, але обличчя тво? так нагаду? менi мого покiйного  друга,
що не можу я заспоко?тися... Скажи менi,  чи  не  брат  ти,  чи  не  родич
славному запорожцевi Найдi, чи, може, ти воiстину сам вiн, врятований  вiд
смертi божим чудом?
   Почувши цi слова запорозького полковника,  молодий  чернець  поблiд  ще
дужче, якусь хвилину, здавалося, вiн вагався, не знаючи, що  вiдповiсти...
Та ось опущенi його повiки здригнулися, пiдвелися:  на  Залiзняка  глянули
темнi сумнi очi молодого ченця, i серце в  запорожця  стислося  вiд  цього
погляду.
   - Ти впiзнав мене, пане полковнику, - вiдповiв чернець тихим голосом. -
Я i ? той самий запорожець, котрого називали в мирi Найдою.
   Якби тепер чернець  схотiв  навiть  вiдмовитися  вiд  свого  iменi,  то
Залiзняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому.
   Бурхлива радiсть сповнила його серце.
   - Так це ти, любий, коханий мiй, брате мiй! -  майже  голосно  скрикнув
вiн, забуваючи, що кругом них товпляться люди,  якi  почали  вже  звертати
увагу на цю цiкаву сцену. - Стривай,  стривай,  але  що  ж  трапилося?  Що
примусило тебе кинути шаблю й надiти цю чорну рясу?
   - Тут не мiсце, не  час,  пане  полковнику...  -  з  зусиллям  вiдповiв
молодий чернець, але голос його затремтiв i урвався.
   - Та хоч одне слово... Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому?
   -  Потiм...  потiм,  -  уривчасто  промовив  чернець,  показуючи  очима
Залiзняковi на юрбу прочан кругом.
   Справдi, ?хня коротка розмова привернула до себе увагу людей.
   Залiзняк поспiшив одiйти набiк, але так, щоб не згубити з очей молодого
ченця. До слуху його долинули гармонiйнi звуки, що врочисто розливалися по
церквi,  почувся  шум  вiд  руху  багатолюдного   натовпу,   який   ставав
навколiшки...  Залiзняк   машинально   перехрестився,   але   молитва   не
заворушилася в його душi. Несподiвана зустрiч з дорогим товаришем, котрого
вiн давно вважав загиблим, перевернула нараз усi  його  думки  i  сповнила
груди i радiстю, i тривогою, i подивом.
   Отже, цей блiдий i суворий чернець i  ?  той  самий  запорожець  Найда,
котрий два роки тому пропав безвiсти з Сiчi? Що ж  могло  примусити  цього
славного  звитяжця  сховати  сво?  палке  серце  пiд  холодними  складками
чернечо? ряси?
   Яка та?мниця хова?ться в його суворому й сумному поглядi, ранiше такому
вiдважному, гордому й смiливому?
   Залiзняк задумався. Йому було вiдоме все життя Найди, i  нiщо  в  цьому
життi, здавалося, не могло провiщати такого сумного кiнця. Вiн знав  Найду
майже з дитячих лiт: запорожцi, якi брали участь в одному  з  гайдамацьких
походiв, знайшли десь цього хлопчика ще  зовсiм  маленького  й  забрали  з
собою в Сiч, де вiн став  незабаром  загальним  улюбленцем.  Хлопчик  рiс,
розвивався i виявляв усе бiльше й бiльше здiбностей до вiйськових  наук  i
письма.  Запорожцi  вирiшили  вiдправити   його   для   вищо?   науки   до
Ки?во-Братсько? академi?. Молодий запорожець звернув i в академi? на  себе
увагу ректора сво?м бистрим розумом i неабиякими здiбностями; та душа його
рвалася до рiдного Запорожжя i вiйськового життя. Дiйшовши  до  фiлософi?,
юний Найда покинув академiю i  втiк  на  Сiч,  де  всi?ю  душею  захопився
вiйськовими подвигами.
   Усе Запорожжя, починаючи вiд кошового i  кiнчаючи  останнiм  кашоваром,
полюбило Найду, як рiдного сина, i за його одвагу, i за його щиру козацьку
душу, вiддану вiрi, батькiвщинi й товариству. Залiзняк, бувши  вже  о  тiй
порi курiнним отаманом, запросив Найду до  свого  куреня  й  записав  його
бунчуковим товаришем, i молодий звитяжець  незабаром  прославився  на  всю
Укра?ну сво?ми блискучими подвигами - i в сутичках з татарами, i в та?мних
гайдамацьких наскоках на Польщу.
   I несподiвано цей герой, на якого покладалися такi гордi  надi?,  кида?
все, вiдмовля?ться од свiту й замика?ться за монастирською стiною?
   Залiзняк глянув у бiк Найди.
   Незважаючи на зовнiшнiй  спокiй,  видно  було,  що  чернець  боровся  з
сильним душевним збентеженням: руки його тремтiли, вiн раз у раз  випускав
то свiчки, то грошi, якi йому давали богомольцi; на блiдому  обличчi  його
то спалахував, то згасав тривожний рум'янець. Здавалося, в цю хвилину  вiн
був так само далекий вiд молитви, як i Залiзняк.
   I звiдки могла з'явитися в цьому палкому серцi  ненависть  до  життя  й
прагнення до чернечого сану? Звiдки?
   Залiзняк ще раз пробiг у думцi всi вiдомi йому факти з життя Найди i не
знайшов у них вiдповiдi на сво? запитання. Рокiв зо два  тому  Найду  було
послано вiд Запорозького вiйська до Глухова, у гетьманську канцелярiю,  та
в iншi мiсця з листами до  значно?  козацько?  старшини.  Пробув  вiн  там
мiсяцiв  два  i  без  пригод   повернувся   назад.   Правда,   пригадалося
Залiзняковi, повернувся вiн  трохи  заклопотаний  чи  засмучений,  але  не
бiльше. Потiм вiн пiшов з гайдамаками в Польщу, та там i пропав.
   В однiй сутичцi з ляхами, коли перевага виявилась  на  боцi  полякiв  i
гайдамакам  довелося  рятуватися  втечею,  Найди  не  стало.  Його  шукали
товаришi скрiзь, але марно, i всi подумали, що  Найду  наздогнали  ляхи  i
вбили. I нараз ця зустрiчi
   Залiзняк почав  з  нетерпiнням  чекати  закiнчення  служби.  Чекав  вiн
недовго. Незабаром почувся голос i?ромонаха, що промовляв слова  останньо?
заамвонно? молитви. Люди заворушилися; однi пiшли до виходу,  iншi  почали
проштовхуватися вперед, щоб поцiлувати хрест. Залiзняковi довелося пустити
в хiд сво? могутнi плечi, щоб проштовхатися до дверей. Догнав вiн молодого
ченця вже на папертi. Той, як видно, чекав його.
   - Менi треба поговорити з тобою, друже мiй коханий, зараз,  негайно,  -
звернувся Залiзняк до Найди, пильно дивлячись йому в обличчя.
   - Радий бачити тебе, пане полковнику, -  вiдповiв  чернець,  потуплюючи
очi.
   - Але тiльки поговорiмо без свiдкiв. ? в тебе окрема келiя?
   - ?, прошу пана полковника iти за мною.
   Найда показав рукою на ряд довгих одноповерхових будинкiв з  маленькими
гратчастими вiкнами, що тяглися по обидва боки монастирського двору, i сам
пiшов уперед; за ним рушив Залiзняк, ?м довелося пробиратися крiзь  густий
натовп прочан, що заповнив весь монастирський двiр.
   Мовчки йшов Залiзняк, поринувши в сво? думки, як нараз  дзвiнкий  голос
почувся ззаду i примусив його зупинитися.
   - Братику,  братику!  Дивись,  онде  знову  той  самий  запорожець,  що
розмовляв з нами! -  долинув  до  його  слуху  молодий  жiночий  голос.  -
Господи, який же вiн i гарний, i страшний!
   Залiзняк оглянувся й зустрiвся з  захопленим  поглядом  Прiсi.  Вони  з
братом стояли тут же, осторонь вiд iнших прочан, i дивилися,  як  виходили
люди з церкви.
   На суворому обличчi Залiзняка з'явилася ласкава усмiшка.
   - Страшний? - промовив вiн весело, пiдходячи до Прiсi.  -  Ну,  на  ось
тобi цю абищицю, щоб пам'ятала "страшного", -  вiн  зняв  з  свого  пальця
перстень i дав його дiвчинi, що так i зашарiлася. -  А  тобi,  парубче,  -
додав вiн, - я подарую, як за?ду до вас, шаблю  на  ворогiв  i  напасникiв
наших. Кланяйтеся ж там од Залiзняка, од Максима, панотцевi Хомi й  сво?му
татовi.
   Сказавши це, вiн квапливо рушив за Найдою.
   Пiдiйшовши  до  довго?  будiвлi,  молодий  чернець  вiдчинив   низенькi
надвiрнi дверi, й Залiзняк слiдом за ним увiйшов до невелико?  напiвтемно?
келi?.
   То була  тiсна,  низька  кiмната  з  малесеньким  гратчастим  вiкном  i
склепiнчастою стелею. У кутку, праворуч вiд дверей, стояв  сяк-так  збитий
тапчан з кинутим на нього снопом соломи; бiля вiконця притулився такий  же
збитий з дощок стiл, на якому лежали  двi-три  книги  в  шкiряних  товстих
оправах i велика проскура. В кутку перед  образом  блимала  лампадка;  два
грубих дерев'яних ослони доповнювали убогу обставу келi?. Усе в  нiй  було
таке суворе i вбоге, таким холодом вiяло вiд ?? бiлих оголених стiн i  вiд
сiро? кам'яно? пiдлоги, що серце Залiзняковi стислося при думцi,  що  його
юний товариш доброхiть ув'язнив себе в цiй тiснiй домовинi.
   Схвильований, приголомшений, вiн мовчки спинився посеред келi?. Чернець
помiтив, яке враження справило його житло на Залiзняка.
   - Сiдай, пане полковнику, - промовив вiн, показуючи на  ослiн,  -  будь
дорогим гостем, даруй тiльки, що нiчим  менi  тепер  пригостити  тебе,  як
бувало колись.
   - Ех, яке там пригощання! - з сумом промовив  Залiзняк.  -  Дай  обняти
тебе щиро, мiцно, по-козацькому, дай притиснути до серця!.. Отак, отак!  -
примовляв вiн, стискаючи Найду в обiймах  i  гаряче  пригортаючи  його  до
сво?х могутнiх грудей. - Подумай тiльки, два роки тебе оплакувала вся Сiч,
усе Запорожжя, два роки вважали,  що  ти  загинув!  А  ти  хоч  би  словом
озвався!..
   - Знаю... але я не мiг...
   - Не мiг? Ех, ех, отак дiти про матiр пам'ятають! Та  розкажи,  голубе,
що приключилося з тобою?  Як  ти  потрапив  у  монастир?  Я  й  розуму  не
доберу... в мене мозок горить... Я ж тебе, як рiдного брата, люблю,  та  й
усi, всi...
   Слова Залiзняка схвилювали й зворушили ченця; в очах  його  засвiтилася
ясна  радiсть,  а  обличчя  зашарiлося.  Вiд  глибокого  хвилювання   йому
перехопило подих...
   - Врятувався од ворогiв i сховався в цiй  обителi,  -  промовив  вiн  з
зусиллям.
   - То ти, виходить, сховався тiльки на час пiд  цi?ю  чорною  рясою  вiд
переслiдування панiв? - радiсно запитав Залiзняк.
   Якусь хвилину Найда мовчав, потiм пiдвiв поволi голову й  промовив  хоч
тихо, але твердо, не опускаючи очей перед поглядом Залiзняка.
   - Нi, пане  полковнику,  я  вирiшив  не  скидати  ??  вiдтепер  нiколи.
Залiзняк мимохiть вiдсахнувся.
   - О господи! - скрикнув вiн iз щирим смутком. - До чого ж ти  дожилася,
нещасна Укра?но, коли найкращi сини  тво?  цураються  тебе  й  лишають  на
загибель?
   - Не цураються й не лишають, батьку, - поквапно мовив  Найда,  -  i  за
монастирською стiною можна послужити вiтчизнi й вiрi...
   - Ха-ха-ха! - злим смiхом перебив його Залiзняк. - Жарту?ш,  друже!  Ти
служитимеш постом та молитвою  собi,  а  не  Укра?нi!  А  ляхи  тим  часом
поневолять народ, повернуть всiх у пiд'яремних волiв, заведуть силомiць  в
унiю, знищать до-брочестя, поруйнують нашi храми! Де прихилить голову тодi
наш нещасний народ? Нi, нi, не так ти думав ранiше, не так говорив! Не час
тепер для посту й молитви!
   Голос Залiзняка зазвучав грiзно й суворо.
   - Воiстину настав  час,  коли  не  тiльки  козаки,  а  й  дiти  повиннi
оперезатися мечем i виступити на брань!
   - Для чого, навiщо? - зiтхнувши, запитав чернець.
   - Навiщо? - перепитав Залiзняк i подивився на Найду сповненим  обурення
поглядом. - Чи я одбiг розуму, чи тво? серце замерзло в грудях! На те,  що
коли ми й тепер не згурту?мося й не вiзьмемо в руки меча, то наша  Укра?на
загине навiки!
   - Вона й так приречена на загибель, -  тяжко  зiтхнув  Найда.  -  Нема?
звiдки ждати допомоги... остання надiя згасла!
   - Тим паче, тим паче  повиннi  ми  зiбрати  всi  сили,  щоб  пiдтримати
вiтчизну, оборонити ?? од ворогiв, не допустити до загибелi.
   - Даремно! - з грудей Найди  вирвалося  вже  не  зiтхання,  а  болiсний
стогiн. - Даремно, пане полковнику, - сказав вiн знову похмуро, - не  буде
з того пива нiякого дива! Я сам ранiше  сподiвався,  сам  вiрив,  а  тепер
бачу, що нiхто нам не допоможе, нi нам, нi Укра?нi, нiщо не вряту?  нас!..
I самi ми нiчого не вдi?мо, i  люд  наш  нещасний  захлинеться  у  власнiй
кровi. Ох, пане полковнику! Немало пережив  я  горя,  поки  переконався  в
тому... Що можуть зробити нашi поодинокi гайдамацькi повстання?
   - Якi це повстання? - перебив його Залiзняк. - Розправа з  панами  i  з
жидами - та й годi! I то тiльки там, де заллють уже  через  край  сала  за
шкуру.
   - Ну, а iншого повстання  вже  тепер  чекати  даремно:  знесилiли  всi,
збезлюднiв край... козацтво винищене.
   - Та й Польща ж здрiбнiла.
   - Одна тiльки надiя була i в мене, та, мабуть, i в усiх, на Росiю,  але
надiя ця марна! - з смутком провадив далi Найда. - Коли мене  посилав  пан
кошовий до козацько? старшини i до гетьмана в Глухiв, тодi я зрозумiв  усе
й збагнув, що надi? нема?: Росiя зв'язана з Польщею мирним  договором,  та
там тепер i не на часi дiла цi... а без не? й без Запорожжя  не  приведуть
нi до чого гайдамацькi наскоки...
   - То що ж, по-тво?му, - гнiвно перебив його Залiзняк,  -  скласти  всiм
руки й дивитися, дожидатись, як покiнчать ляхи з нашою вiрою, i з волею, i
з народом?
   -  З  богом,  пане  полковнику,  не  сперечатися.  Душа  шука?  волi  й
визволення, а не буйних наскокiв, коли ж нема?  на  перемогу  надi?,  коли
прирiк сам господь нас на загибель, треба скоритися його волi...
   - Звiдки ти зна?ш, ченче, ту господню волю?  Господь  милосердний:  вiн
лихом тiльки випробову? нас! Скоритися?.. Не для козака вигадане це слово!
- грiзно мовив Залiзняк. - I ганьба вiчна тому, хто промовить  його!  Поки
серце б'?ться в грудях, поки очi дивляться на  свiт  божий,  не  скориться
козак ляховi. Нiколи! - вiн з силою вдарив себе в могутнi груди й  говорив
далi гаряче й обурено: - Правда, тепер тяжко, та чи не гiрший час  був  за
славно? пам'ятi гетьмана Богдана, а пощастило ж йому пiдняти всю Укра?ну й
вирватись з лядсько? неволi!
   - То був один час, пане полковнику, а тепер настав iнший. То були ми  i
все Запорожжя пiдвладнi однiй Польщi, а тепер нас жменя, а Росiя не  почне
з Польщею вiйни.
   - Не треба ?й i починати ??! Упора?мось i самi! Блаженно?  пам'ятi  цар
Олексiй не йшов на Польщу вiйною, а коли гетьман Богдан при?днався до царя
Олексiя, тодi вiн прийняв усю Укра?ну пiд свою руку, то може таке  бути  й
тепер...
   - Була тодi, кажу знову, цiла Укра?на, а тепер тiльки правий берег  без
Запорожжя, без лiвобережних козакiв...
   - Була тодi й стара, славна  Польща  з  Жолкевськими,  Лянцкоронськими,
Потоцькими, Вишневецькими, а тепер... тепер зосталося тiльки панське падло
з Зайончковськими та Тхоржевськими!
   - Був тодi, пане полковнику, i гетьман Богдан,  котрий  зумiв  по?днати
весь народ...
   - Так, був гетьман, богом даний, а хто тобi сказав,  що  не  дасть  нам
господь i другого такого? Може, ?  голова,  може,  осяяв  уже  ??  господь
святими думками, -  голос  Залiзняка  зазвучав  якось  особливо  сильно  й
грiзно, - може, жде вона тiльки часу...
   - Щоб пообрубували ?й руки, - перебив його Найда.
   - Якщо ?х буде тiльки двi, а якщо ?х набереться сто тисяч, тодi...
   - Не набереться! Без Запорожжя, без Росi? не повстане  весь  народ,  бо
вже стомили його всi утиски-муки, вмерла вже й надiя.
   - Авжеж, якщо найкращi сини одiйдуть од нього, залишать на  смерть,  на
поталу, - гнiвно промовив Залiзняк, - а якщо всi з'?днаються, стануть, мов
скеля, навколо одного  прапора,  тодi  й  кволi  стануть  мiцнi,  й  вiвцi
перекинуться на левiв, i в горлиць повиростають кiгтi...  Нi!  -  Залiзняк
стукнув кулаком по столi з такою силою, що важкi його нiжки  заскрипiли  й
похитнулися. - Ще поборемось з  ляхами!  Надiя  в  нас,  та  не  зарiкаюся
побачити й допомогу. А щодо Запорожжя,  то  сам  вiда?ш,  що  серцем  воно
незмiнне... А коли що... то на всяку ж криву дiрку,  -  каже  приказка,  -
знайдеться й кривий кiлок. Якщо тiльки це примусило тебе пiти в  монастир,
ти повинен кинути його й повернутися зi мною на Сiч! Живий бог i жива душа
наша!
   При останнiх словах Залiзняка якась сумна  хмарка  набiгла  на  обличчя
молодого ченця;  тяжке  придушене  зiтхання  вирвалося  з  його  грудей  i
завмерло в тишi, яка нараз закралася в сувору келiю.
   - Нi, пане полковнику, - промовив чернець пiсля хвилинного мовчання,  -
прости мене сам  i  проси  простити  все  наше  славне  товариство.  Нехай
борються тi, в кого ? й сила, i надiя, i вiра, а я  -  мрець,  умерла  моя
душа, i не людинi воскресити ??!
   -  Вона  воскресне,  воскресне,  кажу  тобi!   -   скрикнув   Залiзняк,
пiдводячись з мiсця. - Ця темна келiя, цi похмурi печери, пости й  молитви
заглушили в тво?й душi  надiю.  Скинь  тiльки  оцю  страшну,  чорну  рясу,
вирвись iз цi?? душно? келi?  на  свiтлий  простiр,  дай  вiйнути  тобi  в
обличчя нашому вiльному степовому вiтру - i  надiя  знову  повернеться  до
тебе: вона ?, кажу тобi. - Залiзняк пiдiйшов до Найди, нахилився до  нього
й заговорив: - Терпiння всюди вичерпалося; народ кругом -  як  порох,  для
бочки пороху досить i однi?? iскри, iскра знайдеться... вона вже...
   У цей час легенький стук перервав його  слова.  Залiзняк  одразу  урвав
свою мову й хутко вiдiйшов до вiкна.
   Найда пiдвiвся з мiсця й одчинив дверi.
   У келiю зайшов  молодий  монастирський  служка.  Шанобливо  вклонившись
Залiзняковi, вiн промовив звичайне вiтання i сказав, що превелебний  отець
архiмандрит печорський просить пана полковника до себе на  трапезу,  що  з
мiста Ки?ва прибули архiмандрит Мотронинського монастиря i  ясновельможний
пан генеральний обозний Свiчка з дочкою, що всi вже в  трапезнiй  i  ждуть
тiльки пана полковника.
   - Гаразд, - вiдповiв Залiзняк, глибоко переводячи подих.  -  Iду.  А  з
тобою, друже мiй, я не прощаюсь, - промовив вiн, обертаючись до Найди.
   I нараз зупинився здивований, вражений раптовою змiною,  що  сталася  в
ньому. Молодий чернець стояв коло дверей бiлий як полотно,  тримаючись  за
стiну рукою. Здавалося, коли б не ця пiдпора, вiн не змiг  би  встояти  на
ногах. Чорна ряса пiдiймалася на його грудях високо й поривчасто.
   - Не прощаюся, - сказав знов Залiзняк, опускаючи  свою  руку  на  плече
Найди. - Побачимося ще раз i поговоримо про все.
   Молодий чернець нiчого не вiдповiв, - здавалося, вiн навiть не чув  цих
слiв. Залiзняк глянув на нього, з сумнiвом похитав  головою  i,  взявши  з
столу свою шапку, вийшов слiдом за служкою на монастирський двiр.
   Як тiльки дверi за ним зачинилися" глибокий, тяжкий стогiн  вирвався  з
грудей ченця, i, закривши  обличчя  руками,  вiн  знесилено  сiв  на  свiй
дерев'яний тапчан.



   II

   У просторому, але суворо чернечому  помешканнi  настоятеля  Печорського
монастиря сидiли вже  за  столом,  у  трапезнiм  поко?,  запрошенi  гостi.
Мурований двоповерховий будинок,  де  були  архiмандритськi  поко?,  стояв
осiбно праворуч вiд Лаври, вiн притулився на схилi гори, що спускалася  до
Днiпра крутими терасами, порослими виноградниками та квiтучими  фруктовими
деревами, i тонув у ?хнiх срiблисто-рожевих хвилях.
   Архiмандритська трапезна була невеликою кiмнатою з неймовiрно  товстими
стiнами, в котрих вузькi, заокругленi згори вiкна  мали  вигляд  справжнiх
бiйниць; стеля трапезно? була склепiнчаста, i з вершка  ??,  де  сходились
кути, спускалася вниз  люстра,  або,  точнiше  сказати,  панiкадило,  весь
схiдний куток покою займали iкони, в центрi ?х  вирiзнявся  великий  образ
Iсуса  Христа  в  багряницi  й  терновому  вiнку,  а  обабiч  його  висiли
зображення преподобних подвижникiв Антонiя й  Феодосiя  Печорських.  Перед
образами в кутку свiтилися три лампадки, а  попереду  стояв,  помiж  двома
ставниками з зеленими восковими свiчами, накритий чорним оксамитом аналой,
взагалi весь цей куток нагадував невеликий iконостас.  Вiкна  в  трапезнiй
були вiдчиненi, в них заглядали розквiтлi гiлки вишень i груш,  над  якими
роями гули й метушилися бджоли. В покою стояв важкий дух ладану, та аромат
садiв, що лився в вiкна вкупi з ласкавим повiтрям, пом'якшував той дух  до
нiжних пахощiв.
   На почесному мiсцi, ближче до iконостаса, сидiв у  глибокому  крiслi  з
високою спинкою сам iгумен печорський. Чорна камлотова ряса облягала  його
маленьке, худорляве тiло, на головi був пiдкапок, скуфiйка, венецiанського
Оксамиту, з вишитим срiбним хрестом та адамовою  головою  й  кiстками  пiд
ним. Вся маленька постать отця iгумена  майже  ховалася  в  крiслi;  пасмо
срiблисто-бiлого  волосся,  що  вибилося  з-пiд  скуфiйки,  така  сама  iз
жовтизною борода й виснажене, воскового кольору обличчя з глибоко запалими
очима виказували його похилий вiк.  Цiлковиту  протилежнiсть  являв  собою
почесний гiсть, що сидiв праворуч, - архiмандрит Мотронинського  монастиря
отець  Мельхiседек  Значко-Яворський:  огрядний,  широкоплечий,   високого
росту, у чорнiй шовковiй  рясi  i  чорному  високому  з  "крепи  хiнсько?"
клобуцi; з такою ж довгою пелериною,  -  вiн  мав  вигляд  людини,  повно?
житт?вих сил i майже молодо?: смугляве, з легким темним рум'янцем  обличчя
його, обрамлене густою, чорною, як смола, бородою, було  сповнене  мужньо?
козачо? краси; чорнi тонкi  брови,  що  зрослися  на  перенiссi,  виявляли
тверду, вперту волю ченця; з-пiд них  iскрились  енергi?ю  темнi  довгастi
очi; цi зрослi брови й великий з горбиком нiс  надавали  деяко?  суворостi
його  фiзiономi?,  хоч  ця  суворiсть  пом'якшувалась  теплою,   привабною
усмiшкою. Лiворуч вiд архiмандрита сидiв генеральний обозний в  каптанi  з
адамашки, - важко? шовково? з опуклими квiтами матерi? синього кольору,  -
пiдбитому бiлим легким  глазетом  й  облямованому  золотим  позументом,  з
такими ж китицями й гудзями. Голене,  випещене,  гладке  обличчя  обозного
лиснiло й сяяло задоволенням, на верхнiй тонкiй губi його майже  не  росло
нiчого, чуприна, рiдка, з сивиною, вже не нагадувала  колишньо?  козацько?
зачiски. Обозний був дуже вгодований, ледве вмiщався в крiслi, важко дихав
i часто витирав шовковою червоною хусткою лоба. Поруч  нього  сидiла  його
?дина дочка, панна Дарина, блондинка з фарфоровою бiлiстю шкiри  й  нiжним
рум'янцем; обличчя ?? не можна було назвати бездоганно гарним, - риси його
були трохи зiм'ятi, але темнi брови дугою й карi вогнистi  очi,  вiдтiненi
довгими вiями, надавали йому яко?сь оригiнально?  привабливо?  чарiвностi;
особливо гарнi були очi, - виразистi, великi, з поволокою, вони  здавалися
на сяючому бiлiстю лобi ще бiльшими; кожен перед ними зупинявся, сп'янiлий
вiд захвату, i не мiг без сердечного болю вiдiрватися вiд тих очей.
   Коло панни Дарини сидiв Залiзняк,  а  мiж  ним  i  отцем  Мельхiседеком
примостився згорблений, в убогiй полотнянiй  рясi  священик.  Зморшкувате,
темне обличчя його вкривали шрами; гладенько зачесане  сиве  волосся  було
заплетене ззаду в тонку кiску, що стирчала вгору;  бороди  в  нього  майже
зовсiм  не  було,  -  куйовдилося  кiлька  жмутiв  волосся,  а  серед  них
вирiзнялися чорнi синяки чи струпи; у батюшки, замiсть правого ока,  зяяла
червона  яма,  та  й  ?в  вiн  якось  особливо  чудно,  стиснувши  губи  й
перекидаючи з щоки за щоку ?жу.
   Обiд був  на  серединi.  Горiлка  з  солодкими  закусками  -  варенням,
медовими шишечками, iмбиром  у  цукрi  й  iншими  солодощами  -  вже  була
прибрана зi столу. На бiлоснiжнiй скатертинi з'явилися  срiбнi  тарiлки  з
юшкою iз минькiв i стерлядi,  а  замiсть  пляшок  з  усякими  горiлками  -
шафрановою, деревi?вкою, березiвкою, полинiвкою й перегiнною  на  вишневих
кiсточках, - з'явилися сулi? з мальвазi?ю, ратафi?ю та наливками й  дзбани
з медами та пивами мiсцевого чернечого виготовлення.
   Пан обозний i пан Залiзняк вiддавали ?м належну шану, старанно частуючи
один одного.
   Розмова пiсля кожного нового заздоровного слова жвавiшала, ставала  все
бiльше й бiльше невимушена i зразу ж iз загальних пустих фраз перейшла  на
злобу дня, на пекучi, животрепетнi для всiх питання.
   - Чим же ви возраду?те нас,  ясновельможний  пане?  -  звернувся  отець
Мельхi-седек  до  генерального  обозного.  -  Чи  благоволила  ваша  мосць
бачитися з генерал-губернатором,  ясно-превосходительним  вельможею  паном
Во?йковим, i чи довiдалися ви, пане мiй, про те, як Росiйська  держава  на
наше лихо дивиться, i чи не може  найласкавiша  цариця  простягти  десницю
свою на захист ?диноплемiнних одновiрцiв,  без  вини  вiдданих  на  поталу
папiстам i на винищення таке тяжке?
   При словах архiмандрита, якi зачепили кожного за живе,  всi  змовкли  й
сумно похилили голови; почулося стримане зiтхання,  й  присутнi  завмерли,
чекаючи вiдповiдi пана Свiчки, але обозний мовчав; Мельхiседек  пронизував
його поглядом.  Панна  Дарина,  гадаючи,  що  батько  ??  не  розчув  слiв
архiмандрита, поспiшила перервати нiякову мовчанку й вiдповiла за батька:
   - Ясновелебний отче, батько мiй був у його ясно?  милостi  Во?йкова,  i
пан генерал був у нас!
   - I що ж, вельможна панно? - перевiв Мельхiседек погляд  вiд  панни  до
обозного.
   -  Що,  превелебний  отче?  -  скинув  той  очима,  обдумавши,   певно,
вiдповiдь. - Цариця вболiва? серцем за сво?х одновiрцiв; всiх  скривджених
заклика? до себе на лiвобережнi землi, на слобiдськi, i на донськi  степи,
а в пресвiтло? монархинi вистачить на всiх вас i земель, i лiсiв, i угiдь.
Але оружною рукою на Польщу пiти ?? державнiй  милостi  не  випада?  -  бо
замоцований ? Прутський мир, та й сусiднi ма?стати тому опiр чинять.
   - Ох, горе, горе! - тяжко зiтхнув iгумен. - Доки, господи, одвертатимеш
слух свiй од зойкiв i стогону народного?
   - Спасибi матiнцi царицi за ласку, - обiзвався, помовчавши, Залiзняк, -
продовж ?й, боже, вiку! Та тiльки ось у чому лихо,  -  з  ласки  ??  нiхто
покористуватися не зможе: всi шляхи на лiвий берег Днiпра затасованi, пани
сторожу поставили по  Днiпру...  втiкати  не  вiльно,  -  хiба  що  птахом
перелетиш, а кого на дорозi впiймають,  то  для  спочинку  й  посадять  на
палю... а то ще й лiпше вигадають: пани на цi  штуки  мастаки!  -  Не  так
пани,  як  тi  пiдпанки,  ксьондзи  та  вiдступники  унiати!  -   зауважив
Мельхiседек. - А якою злобою та  ненавистю  переповненi  ?хнi  серця  -  i
повiрити важко! Звiр лютий не  шмату?  так  здобичi  сво??,  як  християни
мучать братiв сво?х християн, - одбирають  у  православних  все,  здирають
навiть останн? рам'я;  нашi  храми  палять  або  повертають  на  костьоли,
святинi оскверняють, i нема? на латинiв суду! Звiра жене голод, а  ситiсть
гаму? його шаленство; гонителiв же наших не  вгамову?  нiщо:  нi  благання
нашi, нi стогони, нi рiки гарячо? кровi - ковзаються, тонуть у нiй  жертви
й викликають лише  вящу  лютiсть  у  ворогiв  наших,  непогамовне  алкання
кровi...
   - Блаженнi ?сте, аще виженуть вас мене ради, - тихо,  немов  про  себе,
мовив iгумен, - бо узрять  сонце  правди,  а  гонителi  од  лютостi  сво??
загинуть.
   - Загинуть! - енергiйно пiдтримав Залiзняк.  -  А  помста?..  Вже  коли
гинути, то хоч недарма!
   - Ви, панове, - посмiхнувся зверхньо пан обозний,  -  розбiй  повсякчас
чините. Мало не пiвстолiття лл?ться у вас  кров,  i  хто  зна?,  може,  це
розбiйникування й виклика? лють з другого боку.
   -  Ясновельможний  пане,  -  блиснув  на  нього  Залiзняк   запаленiлим
поглядом, - не розбiйники гайдамаки, а месники за хрест святий i  за  свою
волю! Нападники, розбiйники, саме  розбiйники,  силомiць  вдерлись  у  наш
споконвiчний край! Нашi дiди й прадiди були його володарями, а не ляхи!  А
спустошителi нашi по-розбiйницькому напали на нас, вiдняли  в  нас  землi,
добро, вiдняли волю... Нас повернули на пiд'яремний скот, на  бидло  i  не
дають навiть молитися нашому боговi, як молилися нашi батьки!
   Обозний трохи знiяковiв вiд палкого заперечення  Залiзняка  i  вiд  тих
фактiв, якi той виставив; але вiн не подiляв крайнiх поглядiв запорожця, а
тому спробував хоч i несмiливо, а таки обстояти свою думку.
   - Я генеральне не решпектую звiрства,  i  впорядкована  держава  нiколи
його не потерпить,  та  й  безладдя  не  потерпить!  А  ви  всi,  купно  з
поспiльством, за панiв себе вважа?те i без правди добро  наживати  хочете.
Гульнею, та розбоями, та насильствами живете...
   - Ех, пане обозний генеральний,  -  вiдповiв  з  гiркотою  i  навiть  з
вiдтiнком зневаги Залiзняк, - взяв ти, твоя  ясна  мосць,  грiх  на  душуi
Поспiльство не бидло, й не можна нарiкати на  нього  за  те,  що  воно  не
заклада? охотою шию в ярмо, не пiдставля? з ласкавою  усмiшкою  спини  пiд
канчуки... Тадже й справжня худоба, коли ?? почнеш бити повсякчасно, то  й
вона оскаженi? й пiднiме сво?х мучителiв на роги!
   - Все сi? того у вас чиниться, що в Польщi нема? нi ладу, нi влади... а
тiльки гуля? кулак...
   - Ну, а якщо кулак - то хто кого? Проти гвалту - гвалт,  проти  ножа  -
нiж! Нема? iншо? ради!
   - О tempora! Виходить, один одного рiж? При такому резонi чого ж вам  i
нарiкати?
   - Як же не нарiкати? - захвилювався Залiзняк, i в його  голосi  почувся
страшний бiль. - Та ми ж залили сво?ю кров'ю весь край i  одбилися-таки  -
визволилися з лядсько? неволi, щоб при?днатися до сво?х братiв, стати  пiд
високу руку Москви, а нас вiддали ляхам на  згубу?  Що  ж  нам  зоста?ться
чинити, як не рiзатися до  останньо?  голови  з  ворогом?  Вельможний  пан
диву?ться, що пiвстолiття точиться рiзанина! Iнакше й  бути  не  може!  Не
призна?мо ми над собою панами ляхiв! Майте на увазi, вельможний  пане,  що
гайдамачить i шляхта.
   - Ну, ну? - усмiхнувся обозний.
   - ?й-богу! Навiть чи не бiльше вона,  анiж  простий,  пiд'яремний  люд!
Збере  шляхтич  команду,  попереодягаються  всi,  як  наш   брат,   та   й
розбiйничають, чинять на?зди на села iнших панiв i на ?хнi замки:  рiжуть,
палять i грабують не згiрше найзапеклiших гайдамакiв!
   - Воiстину так, - пiдтвердив Мельхiседек, - а насильства унiатiв... Ех,
i язик прилипне до гортанi!
   - Чутки йдуть, святий отче, чував, - погодився обозний. - Тiльки ось  i
губернатор, його превосходительна  милость,  в  сих  рiзких  словах  деяке
перебiльшення вбача?!
   - Нi, мiй таточку! Це  все  правда,  що  пан  полковник  мовить,  чиста
правда! - зашарiлась панна Дарина. - Я чула од багатьох, ще в  Переяславi.
Пам'ята?те, посол був, - загорiлась вона ще дужче вiд хвилювання, -  та  й
тут, на хуторi... i калiки, i народ - всi  в  один  голос...  Хiба  можна,
таточку мiй, не вiрити?
   - О велелюбна панно! - заговорив Мельхiседек зворушеним голосом. -  Хай
осiнить тво? серце благодать  божа  i  хай  захистить  тебе  вiд  напастей
десниця його! Ось погляньте, превелебнi й премилостивi  панове,  на  сього
мученика, отця i?рея. Оскаженiлi  унiати  вдерлися  в  храм  православний,
пограбували, осквернили його, а сьому служителевi олтаря  вирвали  бороду,
висвердлили праве око свердлом i вiдрiзали язика... Невже вам,  маловiрнi,
не досить цього свiдчення?
   Усi з жахом подивилися на священика. Його жалюгiдний хворобливий вигляд
збуджував i ранiше в них спiвчуття, а мовчання пояснювалося затурканiстю й
нiяковiстю, але тепер, при  словах  отця  Мельхiседека,  жах  охопив  усiх
присутнiх, а коли нещасний мученик, вiдкривши рота, видав  жалiсний  звук,
то жах перейшов у страшне обурення.
   - Боже сил! - вигукнув отець iгумен. - Пощо убо  iспиту?ш  народ  твiй?
Панна затулила обличчя руками й заплакала...
   - О, це жахливо, - прошепотiв обозний, опустивши очi.
   - Прокляття! - скрикнув Залiзняк, з грюкотом вiдсунувши  стiльця;  але,
схаменувшись, зараз же стримав себе. -  Даруйте  менi,  ясновелебнi  святi
отцi, мою  запальнiсть.  Нелюдськi  муки,  яких  завдали  цьому  нещасному
знавiснiлi кати, крають мо? серце... Душа  бентежиться,  й  скорбота  мене
гризе, а наша кривда затуманю? розум! Хiба можна сидiти спокiйно в куренi,
склавши руки? Адже й туди долiтають зойки матерiв, сестер, крики  дiтей  i
стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце  й  покласти  замiсть
нього камiнь, щоб не кинутись на  катiв!  Треба  повиривати  очi,  щоб  не
дивитися, як ?х виверчують у пастирiв наших! Ох, отцi святi, молiльники за
нас перед господом! Простiть менi хули мо?  у  цьому  мiсцi  святому,  але
горить в менi все, i я не можу бути спокiйним.,
   - Сину мiй! - пiдвищив голос Мельхiседек.  -  В  тобi  вола?  любов  до
Укра?ни та жаль до принижених i зневажених, i от вона, ця любов,  запалила
гнiв у тво?му серцi. Але глаголю тобi, гнiв цей шляхетний i означа?  велич
духу: хай же зiйде на тебе ласка господня!
   - I Христос вигнав вервi?м осквернителiв храму, - лагiдно додав iгумен.
   Залiзняк устав i пiдiйшов пiд благословення обох iгуменiв.
   Обозний почував себе трохи нiяково,  його  дочка,  осушивши  мимовiльнi
сльози, тепер дивилася захоплено на Залiзняка, i в  ??  темних,  бездонних
очах загорялося бентежне полум'я.
   - Чого ж, пане,  -  спитала  вона  в  Залiзняка,  -  ви  мовчите  й  не
допоможете в бiдi братам сво?м, коли до вас долинають ?хнi стогони?
   - Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам.  Накази  йдуть
все суворiшi й суворiшi... Ех, коли б нам розв'язали руки! Ми б  -  нiбито
од себе, свавiльно...
   Мельхiседек з захватом стежив за кожним  словом  завзятого  лицаря,  що
збуджував у нього новi думки.
   - Справдi, iншого й викруту нема?! Нужда напосiлася на козака, загризла
його до смертi.  Найкращi  лицарi,  цвiт  Запорожжя,  не  витримують  уже,
тiкають до чорногорцiв, до волохiв, а то кидають шаблюки й мiняють  ?х  на
чотки...
   - Старi вже, - зауважив iгумен печорський.
   - Ех, коли б старi, то було б i по закону, i  за  звича?м  -  на  горе,
йдуть юнаки, якi щойно досягли  слави...  Ось  i  в  вашо?  ясновелебностi
перебува? в ченцях Найда, наш славний запорожець...
   - Юнак i в ченцях? З яко? причини? - здивувався Мельхiседек.
   - Не знаю, а тiльки шкода: така втрата! - зiтхнув Залiзняк.
   - Найда... Найда, - щось не пригадаю, - згадував уголос iгумен.
   - Може, вiн, святий отче, iнакше назвався тут, - отой, що  свiчкарем  у
головному храмi.
   - А-а! Ось хто! - розвiв руками iгумен. - Тiльки зда?ться менi, вiн  ще
не посвячений остаточно... А втiм, треба довiдатись.
   - Ех, коли б, пане полковнику, у всiх запорожцiв було тво? серце й твоя
душа! - запальне мовив Мельхiседек.
   - Аби тiльки нам дозволили... - почав був Залiзняк.
   - Зрю душею, - натхненно  промовив  iгумен,  -  що  нi  благочестя,  нi
знедолений люд не загинуть i, аки фенiкс, вiдродяться в славi.
   - Я раджу вам, превелебний отче, -  сказав  обозний  Мельхiседековi,  -
самим податися до Петербурга i там усе пояснити.
   - Нехай збудеться по глаголу тво?му!  -  сказав  Мельхiседек.  -  А  я,
грiшний раб i служитель церкви, дерзаю!
   - Амiнь! - промовив отець iгумен i пiдвiвся з крiсла сотворити молитву.
Обiд кiнчився, всi, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка  з
образами  i,  хрестячись,  промовили  в  думцi  за  святим   отцем   слова
зворушливо? молитви.
   Отець iгумен запросив гостей до сусiднього покою, а  сам  звернувся  до
обозного:
   - Ваша милость цiкавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас
проводжу.
   - Менi нiяково турбувати вашу ясновелебнiсть, - зам'явся обозний.
   - О, пройтися в добрий час нешкiдливо,  -  усмiхнувся  старий.  I  вони
вийшли з трапезно?; за ними пiшов i покалiчений священик.
   Коли Мельхiседек, Залiзняк i панна Дарина перейшли до сусiднього покою,
то iгумен Мотронинського монастиря згадав про Найду.
   - То ти кажеш, пане полковнику, що славний  лицар,  краса  Сiчi  й  бич
невiрних, пiшов сюди, промiняв меч на чотки, надiв на себе власяницю?
   - Авжеж, превелебний отче, вiн тут ченцем, - заговорив  Залiзняк,  -  у
мене серце мало не вискочило вiд радостi, коли я його побачив живого, - ми
ж його за мертвого вважали, - а потiм, коли вiн  менi  сказав,  що  навiки
розпрощався з мечем, то мене ще гiрше охопив жаль i,  мов  кiлок,  пробила
груди туга... Якщо й обителi почнуть одбирати в Укра?ни ??  кращих  синiв,
то де ж ?й тодi шукати оборонцiв?
   - Авжеж, авжеж... це так... - задумався архiмандрит.
   - Менi здалося, що превелебний iгумен сказав, нiбито Найда ще не зовсiм
чернець... То, може, його ще можна вiдмовити, узнати причину, -  зауважила
панна.
   - Так, менi треба його побачити, поговорити.
   - Це найлегше зробити, - похопився прислужитись  Залiзняк.  -  Я  звелю
послушниковi покликати його до вашо? ясновелебно? милостi.
   Залiзняк розпорядився. Всi, чекаючи цього та?мничого ченця, притихли  й
задумалися.
   Та ось з'явився в  дверях  келар  i  доповiв  отцевi  Мельхiседеку,  що
покликаний чернець жде його розпоряджень.
   Панна хутко  обернулася  й  спинила  сво?  здивованi  очi  на  блiдому,
збентеженому обличчi ченця, який переступив порiг...
   Пiдiйшовши пiд благословення отця Мельхiседека, Найда вiдступив набiк i
мовчки зупинився коло дверей, потупивши очi.
   Мельхiседек  уважно  подивився  на  Найду;  суворе,  енергiйне  обличчя
молодого ченця справило на нього, як видно, надзвичайно при?мне враження.
   - Чого ж ти одiйшов, сину мiй? Сядь тут, коло нас, - звернувся  вiн  до
нього привiтно.
   Чернець мовчки пiдiйшов i сiв  на  одному  з  ослонiв;  хоч  вiн  i  не
пiдводив очей, але вiдчував, що  панна,  яка  була  в  келi?,  не  одрива?
допитливого, пильного погляду вiд його обличчя, i  вiд  того  якийсь  дрож
пробiгав по тiлi ченця, але вiн не виказував свого хвилювання.
   - Пан полковник, - тим часом ласкаво провадив Мельхiседек, - так багато
менi розповiдав про тебе, про твою вiдданiсть святому  нашому  благочестю,
про славнi подвиги, якими ти встиг уже, два  роки  тому,  прославитися  на
Запорожжi.
   - Два роки тому, на Запорожжi? - перепитала швидко Дарина,  обернувшись
здивовано  до  отця  iгумена,  i,  не  дочекавшись  вiд  нього  вiдповiдi,
звернулася до Найди й промовила швидко: - Господи! Та невже ж то  був  ти,
той молодий запорожець, котрий при?жджав до нас посланцем вiд запорозького
коша?
   - Так, ясновельможна панно, то був  я,  -  спокiйно  вiдповiв  Найда  й
пiдвiв голову.
   - I ти... ти... пiсля всього, що говорив тодi в нас,  зважився  пiти  в
монастир? Але чому? Чому?
   На щоках Дарини виступив гарячий рум'янець, вона  раптом  рiзко  урвала
свою мову й зупинила на  обличчi  молодого  ченця  запитливий,  здивований
погляд.
   - Ага! - скрикнув Залiзняк. - Диву? й  тебе,  ясновельможна  панно,  що
Найда покинув Укра?ну, та ти бачила його раз чи двiчi на сво?му вiку, а як
же не дивуватися менi, як не вболiвати серцем, коли я бачу,  що  найкращий
наш запорозький лицар сам iз сво?? волi пiшов навiки в монастир? Ех, та  й
лицар же який був!.. Честь i слава всього Запорожжя!  Орел,  а  не  козак!
Побачила б ти його в бою, вельможна панно, то ще б i не  так  здивувалася!
Що за рука була, що за орлиний погляд, що за одвага!
   I Залiзняк захоплено почав розповiдати про  колишнi  подвиги  Найди.  З
якоюсь тривожною цiкавiстю слухала  панна  Дарина  Залiзняковi  слова;  на
щоках ?? то спалахував, то згасав рум'янець; кiлька разiв  пiдводила  вона
на ченця очi, намагаючись прочитати  на  його  обличчi  причину  цього  не
зрозумiлого всiм кроку, та обличчя його було  холодне  й  незворушне,  мiж
соболиними бровами лежала сувора риса.  Здавалося,  Залiзняковi  слова  не
дiйшли до слуху молодого ченця...
   - I ось тепер, у таку хвилину, коли всiм треба згуртуватися й  повстати
проти спiльного ворога, - гаряче закiнчив Залiзняк, - наш  найкращий  орел
сам наклада? на себе пута! Надiя всього Запорожжя кида? його, залиша?  все
й замика?ться за монастирською стiною!
   Залiзняк сердито пiдвiвся з мiсця й вiдiйшов до гратчастого  вiконечка,
що виходило в монастирський сад. Найда мовчав.
   - Сину мiй! - неголосно промовив Мельхiседек, торкаючись  рукою  колiна
Найди. - Якщо сi? не тяжко для душi тво??... Повiдай  менi,  що  примусило
тебе зректися свiту i взяти на себе чернечий сан?
   Щось болiсне промайнуло в рисах молодого ченця.
   - Стомився, превелебний отче iгумене, вiд свiтського життя... схотiлося
послужити боговi, - вiдповiв вiн коротко й сухо.
   - Стомився! Не ти б казав це i не я  б  слухав!  -  скрикнув  Залiзняк,
швидко обертаючись од вiкна. - Чи це нечиста сила якась втрутилась у  нашу
долю, чи зурочив його хто?
   Отець Мельхiседек спинив Залiзняка поглядом.
   - Сину мiй, - заговорив вiн повчально,  звертаючись  до  Найди,  -  пан
полковник казав менi, що зневiра в майбутньому батькiвщини привела тебе до
монастиря, але пам'ятай - зневiра ? найбiльший грiх перед господом  богом.
Ми не смi?мо впадати в розпач: розпач - зневiра, а вiра в  милосердя  боже
хай не оскудiва? в нас до кiнця днiв наших.  Путi  господнi  невiдомi:  ми
бачимо тiльки путь наших злигоднiв i бiд, але не вiда?мо, до  якого  кiнця
вiн веде нас. - Голос Мельхiседека зазвучав гучно й владно. - I я вiрую, i
всi ми повиннi вiрувати в те, що не залишить нас господь  навiки  в  руках
католика. Ось ?ду я тепер до православно? царицi, й вiрую, i  надiюся,  що
серце ?? прихилиться до наших страждань i що  вона  заступиться  за  святе
благочестя. Ворог сильний, не можна тепер пiклуватися тiльки про  спасiння
сво?? душi, треба думати про спасiння багатьох з малих сих, котрих ловлять
день у день в сво? злохитрi сiтi й унiат, i католик. Ти сказав, що  схотiв
послужити боговi? Повернися тодi в свiт, бо  в  свiтi  тепер  ти  послужиш
бiльше господевi  милосердному,  нiж  за  монастирською  стiною.  Чернечий
подвиг можна зберегти  i  в  життi,  а  вмертвiння  плотi  залиш  немiчним
старцям, нездатним до боротьби.
   Залiзняк з надi?ю перевiв погляд з  обличчя  отця  iгумена  на  обличчя
Найди.
   - Правдиве тво? слово, превелебний отче iгумене,  -  стримано  вiдповiв
Найда, - хто може служити господевi милосердному в свiтi - нехай трудиться
в ньому;
   але в житт?вiй боротьбi знесилюються не лише  старi;  i  хто  знесилiв,
нехай послужить боговi хоч сво?ю вбитою душею...
   - Ех, панно моя! - з прикрiстю мовив Залiзняк, звертаючись до Дарини. -
А ти ще казала: "Чому мовчить Запорожжя?" Та як же йому не мовчати,  коли,
бачиш, скрутила його так доля, що й найкращi його сини втрачають  силу  до
боротьби!
   Дарина збентежено  мовчала,  видно  було,  що  вся  ця  сцена  дуже  ??
хвилювала.
   - Сину мiй, - тим часом задумливо провадив далi  отець  Мельхiседек,  -
коли не обiтниця, чи присяга, чи заповiт батькiвський, а ?дина лише втрата
надi? привела тебе в монастир, то паки реку тобi: повертайся  в  свiт.  Ти
кажеш, що втратив силу трудитися  в  ньому,  -  повернися  туди  i  ти  ??
обрящеш. Надiя ?; господь допоможе нам  захистити  свiй  храм  вiд  нападу
унiатських i католицьких вовкiв, але треба з'?днати всi сили... Не  личить
тому, хто може пiдняти на сво?х раменах  пуд,  пiдiймати  гiрчичне  зерно.
Бiльший подвиг перед  богом  сотвориш  ти,  коли  послужиш  йому  тепер  у
свiтi... Подумай про це.
   - Превелебний отче, я вже про все  подумав  i  все  вирiшив,  -  твердо
вiдповiв Найда.
   Залiзняк хотiв був щось заперечити, але отець Мельхiседек стримав  його
порухом руки.
   - Зачекай, пане полковнику, - мовив  вiн  суворо,  -  якщо  в  монастир
привела його така тверда воля, то силувати душу не можна. Хто зна?,  може,
господь призначив його для свого духовного  во?нства...  Нехай  буде  його
свята воля! - Отець iгумен звiв очi  до  потемнiлого  образа,  осяяного  '
лампадою, й пiдвiвся з мiсця. - А тепер, пане полковнику, - звернувся  вiн
до Залiзняка, - може, придiлиш менi  кiлька  хвилин  для  одно?  приватно?
розмови?
   Залiзняк квапливо встав i вийшов  за  отцем  архiмандритом  з  кiмнати.
Слiдом за ними пiдвiвся й Найда, зробивши рух у напрямi до дверей.
   - Як, ти вже йдеш? - промовила Дарина,  i  тонкий  рум'янець  залив  ??
обличчя. Найда зупинився:
   - Ясновельможна панна ма? щось сказати менi?
   - Так, маю... хочу... зостанься!..
   Дарина збентежилась i замовкла.
   Молодий чернець пiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в сад, i
спинився.
   Наставав ясний, прозорий i тихий весняний вечiр... Крiзь обсипанi бiлим
цвiтом гiлки яблунь i вишень просвiчувало нiжне, з рожевим вiдтiнком небо.
За садом, що збiгав з гори вниз, видно було на  обрi?  синю  смугу  широко
розлитого Днiпра.
   У келi?  вже  сутенiло,  в  кутку  перед  старовинним  образом  яскраво
свiтилась велика лампада.
   Чернець стояв мовчки, прихилившись плечем до  гратчастого  вiкна.  Його
блiде  обличчя,  освiтлене  з  одного  боку  сяйвом  лапмади,  вирiзнялося
надзвичайно рель?фно на тлi нiжного рожевувато-блакитного неба, яке  видно
було крiзь розчинене вiкно.  Легенький  подих  вiтру  ледь  ворушив  темне
хвилясте волосся молодого  ченця,  що  вибилося  з-пiд  чорно?  оксамитно?
шапочки. Вiн був напрочуд гарний у цю  хвилину,  тiльки  похмуро  стиснутi
брови надавали суворостi його прекрасному обличчю.
   З саду вiяло ласкавим,  теплим  повiтрям,  напо?ним  пахощами  квiтучих
дерев. Якась солодка, нiжна туга вливалася разом з ним у душу.
   У келi? було тихо, звiдкись здалека-здалека,  може,  з  берега  Днiпра,
долинали звуки сумно? мелодiйно? пiснi.
   I чернець, i панна Дарина мовчали.
   - Ти пам'ята?ш Переяслав? - промовила нарештi тихо Дарина, пiдводячи на
молодого ченця лагiднi, оксамитовi сво? очi, що заволоклися нараз  якимось
смутком.
   - Пам'ятаю, ясновельможна панно.
   - I тво? суперечки з мо?м батьком? I нашi довгi розмови?
   - Я не забував ?х нiколи.
   - Коли ти по?хав вiд нас, я довго згадувала тебе i тво?  слова...  Щось
невловне промайнуло на мить у поглядi ченця.
   - Спасибi за пам'ять, ясновельможна панно,  -  вiдповiв  вiн  стримано,
схиляючи голову. - Я так само не раз згадував тебе... Але скажи менi, яким
побитом  опинилися  ви  тут,  у  Ки?вi?  Адже  панотець  твiй   служив   у
Переяславськiм полку.
   - Тепер вiн уже виписався з полку  й  купив  пiд  Ки?вом  хутiрець.  Ми
оселилися тут назавжди.
   - Пiд Ки?вом? Назавжди? - промовив якось занадто  квапливо  й  тривожно
чернець.
   - Так, назавжди, - пiдтвердила Дарина. - Чого ж це тебе так диву??  Вiд
цього запитання Дарини чернець трохи знiяковiв, обличчя його ледь  помiтно
зашарiлось, i вiн мовчки потупив очi.
   - Ми живемо тут уже бiльше як пiвроку, - говорила тим часом Дарина, - i
були кiлька разiв у Печерах, тiльки не знали, що ти тут. Господи! Та  хiба
могло кому на думку спасти, що ти пiдеш у монастир?
   Остання фраза вирвалася в Дарини з якимсь особливим болем.
   Молодий чернець не вiдповiв i слова.
   У келi? знову запала  мовчанка.  Сумна,  мелодiйна  пiсня  ледве  чутно
линула здалека. Цi нiжнi звуки немов шепотiли про щось  далеке,  втрачене,
безповоротне...
   З грудей панни Дарини вирвалося тихе, придушене зiтхання.
   - Скажи менi, - заговорила вона знову, пiдводячи на ченця, що  нерухомо
стояв коло вiкна iз схрещеними на грудях руками, свiй засмучений погляд. -
Скажи менi, чому ти пiшов у монастир? Нi, нi, стривай,  -  промовила  вона
квапливо, помiтивши, що Найда хоче сказати  щось,  -  ти  говорив  ?м,  що
втомився од свiтського життя; та я не вiрю цьому, не вiрю!  Згадай  тiльки
сво? палкi слова... Згадай сво? надi?...
   - Я, панно, втратив у них вiру... Переяслав убив ?х i показав,  що  всi
вони марнi й безнадiйнi.
   - Чим же Переяслав винен? Якщо батько i наша старшина були не згоднi  з
тобою, то ти  ж  не  з  тих  людей,  котрi  пiддаються  й  зупиняються  на
пiвдорозi. Якесь горе, певно, пiдбило тебе. Скажи менi.
   По  обличчю  ченця  пробiгла  болiсна  судорога,  вiн  стиснув  губи  й
обернувся  до  осяяно?  iкони,  червонуватий  вiдблиск  вогненною   лiнi?ю
окреслив його профiль.
   - Або нi,  стривай,  не  треба...  мовчи...  не  говори...  -  квапливо
промовила Дарина, помiтивши враження, яке  справили  ??  слова,  -  прости
мене... прости мене! - додала вона зовсiм тихо i теж потупила очi.
   - Не тривож себе, ясновельможна панно, - вiдповiв Найда  лагiдним,  але
сповненим туги голосом. - Що було - те вiдiйшло i не повинно вертатися.
   Дарина боязко притихла.
   У келi? знову  запанувало  мовчання.  Пiснi  вже  не  було  чути,  вона
вiдпливла кудись далеко-далеко, за  синю  смугу  плеса,  що  пригасало  на
обрi?...
   - Та що б з тобою не трапилось, - заговорила знову тихим голосом панна,
- прошу тебе, не занапащуй себе... вернися  до  життя,  втiху  дасть  тобi
батькiвщина...
   - Ти так дума?ш, панно? - промовив чернець з якимсь особливим виразом.
   - Авжеж, авжеж, думаю, знаю..', певна того! - скрикнула палко Дарина. -
Вона пiдтрима? тебе, вона вiдшкоду? тобi всi втрати. Нема? такого горя  на
свiтi, яке б не заго?ла вона.
   - Так, так, - повторив за нею  Найда,  -  нема?  такого  горя,  яке  не
заго?ла б вона, i я не залишу ?? й не  перестану  ?й  служити  цiле  життя
сво?...
   - Але не постом i молитвою! Хай це чинять iншi: старi,  калiки,  слiпi,
кривi й убогi! - перебила його палко Дарина. - Вернись до  того,  до  чого
покликав тебе господь. Ти ось уже два роки перебува?ш за цими стiнами i не
зна?ш про тi страхiття, що кояться. Ти  чув,  що  казав  пан  полковник  i
превелебний отець iгумен? - I Дарина палко почала розповiдати  Найдi  все,
що почула вiд отця Мельхiседека й Залiзняка.  Вiд  хвилювання  обличчя  ??
розпашiлося яскравим рум'янцем,  очi  спалахнули  -  вся  вона  була  само
пiднесення в цю хвилину.
   Молодий чернець мовчки  слухав  Дарину,  не  одриваючи  вiд  не?  свого
погляду.
   - Ти помиля?шся, панно, - промовив вiн, коли Дарина замовкла, - все  це
я знаю незгiрше за них.
   - I все-таки вирiшив поховати себе навiки в цьому монастирi?
   - Перш нiж. прийти сюди, ясновельможна панно, я думав не одну нiч...
   - Господи! - з щирою тугою скрикнула Дарина. - Та невже ж нiщо, нiщо не
зможе вирвати тебе звiдси й повернути до радостi, до життя?
   В темних очах ченця нараз  спалахнув  яскравий  вогонь,  -  мимовiльним
рухом вiн подався вперед, здавалось, якесь щире, тепле слово ось-ось  мало
зiрватися з його уст.
   У цей час коло дверей почулися кроки.
   В одну мить погляд ченця згас, губи його мiцно стислися. Вiн ще  ближче
притулився до вiкна, холодна тiнь упала на  його  обличчя,  i  воно  знову
стало замкнуте й суворе.
   Дверi вiдчинилися, i в кiмнату ввiйшли отець Мельхiседек, а  за  ним  i
Залiзняк.
   - Ось що, сину мiй, - промовив отець iгумен, пiдходячи до Найди. - Якщо
ти вирiшив  непохитно  присвятити  себе  боговi,  якщо  душа  твоя  прагне
християнського подвигу, переходь до нас, у Мотронинський монастир. Тут,  у
святому градi Ки?вi, пiд захистом православно?  держави,  все  мирне,  все
спокiйне, а там у нас  у  боротьбi  з  унiатами  й  католиками  ти  зможеш
воiстину послужити Христу. Я збираю собi сильне й свiтле духовне во?нство,
чи хочеш ти стати в ряди його?
   На блiдому обличчi ченця виступив яскравий рум'янець.
   - Превелебний отче iгумене, - вiдповiв вiн, низько схиляючи  голову,  -
за честь велику приймаю твою пропозицiю, i якщо тiльки його  мосць,  отець
iгумен, дозволить менi...
   - Про це не журися, я сам переговорю з його милостю, та ось,  зда?ться,
й вiн... - Мельхiседек оглянувся.
   Справдi, в кiмнату входили отець iгумен i генеральний обозний.
   - Не турбуйтеся  нi  про  що,  превелебний  отче,  -  говорив  обозний,
нахиляючись до отця iгумена, -  все  передам  пановi  губернаторовi.  Коли
трапиться  якась  потреба,  прошу  звертатися  просто  до  мене,  -  радий
послужити, чим можу.
   - Нехай благословить за се? господь твою милость.
   - Вашими святими молитвами,  -  низько  схилив  голову  перед  iгуменом
обозний, i, звернувшись до  Дарини,  яка  мовчки  стояла  збоку  з  сумним
обличчям, промовив голосно й жваво: - Ну, дочко, дякуй його  превелебностi
за хлiб, за сiль та за ласку i збирайся в дорогу.
   - Ох, пане генеральний, - промовив отець iгумен, зiтхнувши,  -  паки  й
паки кажу тобi, зостанься краще переночувати в нас: надворi темнi?, дорога
до Ки?ва через лiс небезпечна... коли б не налякав хто панну!
   - Го-го, - посмiхнувся обозний, - та  невже  ж  ото  й  нам  гайдамакiв
лякатися? Конi в  нас  добрi,  козакiв  доволi,  та  й  дочка  наша  не  з
полохливого десятка. Чи так я кажу, Дарино?
   Але Дарина нiчого не вiдповiла на цi жартiвливi батьковi слова;  мовчки
пiдiйшла  вона  пiд  благословення  отця  iгумена   печорського   й   отця
Мельхiседека й стала коло дверей, ждучи батька.
   Генеральний обозний почав прощатися з усiма присутнiми. Розпрощавшись з
архiмандритом печорським i Залiзняком, вiн пiдiйшов пiд  благословення  до
отця Мельхiседека.
   - Добро? путi i в дiлах успiху, превелебний отче  iгумене,  -  промовив
вiн, нахиляючись до його руки. - Звичайно, тепер держава Росiйська не може
виступити вiйною проти Польщi, але в  майбутньому  все  може  змiнитися...
"Толцит? i отверзеться вам", - сказано в святому письмi.
   - Дерзаю, дерзаю! - зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек.
   - А без дозволу не зважуйтесь нi на що, превелебний отче, щоб не вийшло
з цього ще гiршого сум'яття. Прошу ж вашу милость навiдати мене ще  раз  у
мо?му хуторi, - додав обозний, мiняючи тон,  -  я  постараюся  приготувати
листи до деяких мо?х доброчинцiв, якi проживають у столицi.
   Мельхiседек ще раз подякував пановi обозному за ласку.  А  той  ще  раз
попрощався з усiма й вийшов у супроводi Дарини з кiмнати.
   Молодого ченця, який мовчазно стояв коло вiкна,  вельможний  пан  i  не
помiтив. Дарина також пройшла повз нього, не пiдводячи голови.
   Слiдом за обозним рушили з келi? i всi iншi, а разом з  ними  й  Найда.
Провiвши шановного гостя до ганку свого дому,  отець  архiмандрит  ще  раз
попрощався з ним i, звернувшись до Найди, звелiв йому провести вельможного
пана до ворiт.
   Найда мовчки нахилив голову й пiшов слiдом за обозним та його дочкою.
   За брамою лаврсько? вежi пана  генерального  обозного  вже  чекав  його
повiз. Як тiльки вельможний показався в брамi, зразу ж до  нього  пiдкотив
незграбний,  великий,  але   пишно   розцяцькований   ридван,   запряжений
шестериком вороних коней. На козлах сидiв кучер з довгою  пугою  у  руках,
поруч з ним примостився козачок, а на переднiх конях - машталiр. Усi  були
одягнутi в бiлi сукнянi жупани й кармазиновi кунтушi,  прикрашенi  золотим
позументом. Таке ж  убрання  було  й  на  десятьох  верхiвцях-козаках,  що
оточували карету й становили почет обозного.
   Козачок миттю зiскочив з козел i вiдчинив перед вельможним паном дверцi
ридвана. Важко крекчучи i спираючись на дорогу палицю й на козачкову руку,
влiз в екiпаж пан генеральний обозний.
   Дарина вже взялася була рукою за дверцi ридвана, щоб ускочити в  нього,
але, обернувшись до молодого ченця, що  стояв  мовчки  бiля  монастирсько?
стiни, спинила на ньому довгий i сумний погляд...
   -  Гей,  доню,  чого  ж  ти  баришся?  -  почувся  з  глибини  колимаги
нетерплячий голос.
   Дарина тiльки мовчки кивнула головою Найдi й стала на пiднiжок.
   Козачок зачинив дверцi колимаги  й  вискочив  на  козли,  кучер  ляснув
довгою пугою, i кортеж рушив у дорогу.
   Уже пишний повiз вельможного пана зник зовсiм з-перед очей,  а  молодий
чернець все ще стояв непорушне коло брами, не одриваючи погляду вiд легко?
хмарки куряви, що змi?лася далеко по дорозi, освiтленiй останнiм  променем
сонця...



   III

   Наприкiнцi друго? третини XVIII столiття Польща, як держава,  судорожно
билася в агонi?, розтрачуючи в якiйсь слiпiй лютi  останнi  житт?вi  сили.
Пiсля  невдало?  спроби  Владислава  IV  приборкати  свавiлля  магнатства,
змiцнити  королiвську  владу,  пiднести  закон,  створити  третiй  стан  i
запровадити в державi правду й силу значення  королiв  почало  занепадати.
Вже Ян-Казимир, ?зу?тський  послугач,  не  мiг  витримати  боротьби  нi  з
звитяжним козацтвом, нi з свавiльною шляхтою, котра урiзувала  його  владу
на кожному кроцi й сiяла розбрат у нещаснiй ойчизнi,  -  вже  вiн  не  мiг
витримати до кiнця й, кинувши  престол,  утiк  з  Речi  Посполито?.  Пiсля
Андрусiвсько? угоди, за якою було  при?днано  бiльшу  частину  Укра?ни  до
Росi?, залишена пiд польською кормигою правобережна частина вже  не  могла
так успiшно боротися з свавiллям шляхти, як ранiше. Щоправда, боротьба  ця
не припинялася, в нiй брали участь, як i колись, i татари,  але  наслiдком
?? були розорення i спустошення багатого, населеного краю  i  перетворення
його  на  велику  ру?ну.  Запорожцi  не  могли  вже  вiдкрито   допомагати
правобережцям у цiй боротьбi; козацтво або  гине  в  кривавих  сiчах,  або
перебира?ться разом з селянами на лiвий берег -  так  що  наприкiнцi  XVII
столiття воно майже зовсiм зника? в польськiй  Укра?нi.  З  XVII  столiття
об'?днаний релiгiйне шляхетський  стан,  не  маючи  в  поневоленiй  кра?нi
серйозних суперникiв, поширю? свою владу до цiлковито? неповаги закону, до
безмежного свавiлля; йому тепер не треба вже  нi  королiвсько?  влади,  нi
посполитих рушень для охорони вiд внутрiшнiх ворогiв сво?х  прав,  а  тому
воно й прагне звести короля лише до ролi парадного  фiгуранта  шляхетсько?
пихи. Польська аристократiя, довiвши наприкiнцi столiття  сво?  самовладдя
до безмежного деспотизму, з таким презирством i зневагою вже  дивиться  на
сво?х королiв, що навiть цiлком  байдуже  ставиться  до  настановлення  ?х
росiйським урядом, немов зрiкаючись свого головного  споконвiчного  права.
Така  була  доля  театральних  представникiв  Речi  Посполито?  -  Михайла
Вишневенького, Августа II Саксонського й Станiслава Лещинського. В  одному
тiльки польська шляхта дала  сво?м  останнiм  королям  цiлковиту  свободу:
переслiдувати  православне   духiвництво   i   його   паству,   немов   це
переслiдування було покликанням фанатизовано? шляхти й символом  iснування
Польського королiвства.
   Пiсля  остаточного  вiдокремлення  вiд  Польщi   Лiвобережно?   Укра?ни
польський уряд  почина?  смiливо  й  зухвало  дiяти  проти  православ'я  в
залишенiй  пiд  його  владою  частинi  Пiвденно-Руського  краю:  ?пископi?
передаються унiатським владикам, а православним священикам не дозволя?ться
навiть пiдтримувати стосунки з  ки?вським  митрополитом;  у  православного
духiвництва вiдбира?ться  все  церковне  майно,  й  воно  прирiка?ться  на
цiлковитi злиднi й отупiння:  братства,  цi  колишнi  оплоти  православ'я,
позбавляються сво?х споконвiчних прав i пiдпорядковуються цiлком  мiсцевим
владикам  -  унiатам...  Усi  новi  постанови  сейму  i  декрети   короля,
спрямованi на приниження русько? i?рархi?, звели зрештою  особу  священика
до хлопа, навiть нижче-до позбавленого прав банiти. Губернатори й  економи
польських  ма?ткiв  почали  примушувати  священикiв  працювати  нарiвнi  з
селянами; та, прирiвнюючи останнiх до робочо? худоби, дiдичi все ж таки не
дозволяли  нiкому  чужому  експлуатувати   свою   власнiсть;   що   ж   до
схизматського священика, то вважалося,  що  вiн  належить  усiм,  i  кожен
католик мiг мучити його,  як  йому  заманеться...  Нiкому  було  за  нього
заступитися: селянство було  пригноблене,  мiщани  й  купцi  -  знедоленi,
пограбованi й майже зрiвнянi з хлопами. Чуже, нiмецьке магдебурзьке право,
дароване польськими королями для  пiднесення  мiст  i  змiцнення  третього
стану, не дало бажаних наслiдкiв: з одного  боку  -  старости,  присво?вши
собi верховну владу, принижували самоврядування, з другого  -  державнi  й
володiльницькi побори знищували будь-яку можливiсть розвитку  промислiв  i
торгiвлi, з третього - суворий цеховий лад,  монополiзувавши  працю,  убив
внутрiшн? змагання, допускаючи конкуренцiю ?вре?в, якi захопили врештi усе
в сво? руки.
   Шляхетський стан, позбавивши прав усе iнше населення  Речi  Посполито?,
сам   розклада?ться,   втрача?   благороднi   прагнення   славних    часiв
Августа-Сигiзмунда, замiнюючи ?х вузькими, брудними  его?стичними  цiлями,
шаленством фанатизму, як релiгiйного, так i станового.  ?зу?ти,  прибравши
до сво?х рук виховання шляхетського  юнацтва,  витравили  з  нього  високi
традицi? свободи совiстi, любовi до батькiвщини й  розвинули  тiльки  одне
прагнення - навернути всiх iновiрцiв у лоно католицько? церкви або  стерти
?х з лиця землi: одно слово, шляхтич зрештою перестав бути сином  ойчизни,
а став лише слiпим виконавцем велiнь слуг Лойоли в iм'я величi папи.
   Кiлька  магнатських  родин,  роздiливши  мiж   собою   територiю   Речi
Посполито?, завели окремi держави в ойчизнi, ворожi  не  лише  центральнiй
владi, але й одна однiй. При  такiй  сваволi,  при  ототожненнi  загальних
державних iнтересiв з особистими iнтересами  шляхти,  або,  краще  мовити,
окремих шляхетських родiв, при знищеннi третього  стану,  при  вiдсутностi
виконавчо? влади й полiцiйних установ, при низькому рiвнi освiти, на якому
тодi стояла шляхетська маса, цiлком зрозумiло,  що  польський  становий  i
релiгiйний фанатизм  мусив  зрештою  дiйти  на  Правобережнiй  Укра?нi  до
несамовитого самодурства. А якщо до цього додати, що самi  володарi  й  не
заглядали в сво? ма?тностi, а  марнотратили  життя  то  в  Варшавi,  то  в
Краковi, а то й за кордоном, доручаючи управлiння  ма?тками  губернаторам,
уповноважуючи ?х необмеженою владою  для  визиску  бiльших  прибуткiв,  то
можна собi уявити, до яких страхiть був доведений пiд'яремний православний
народ, а особливо духiвництво. Православ'я й  руське  плем'я  не  занепали
остаточно завдяки лише трьом причинам: стiйкостi селян, заступництву Росi?
й цiлковитому розкладовi шляхетського стану.
   Ось у якому становищi перебувало суспiльство й населення  Правобережно?
Укра?ни в епоху подiй, якi тут описуються.
   Мiстечко Лисянка, що й  нинi  ?  в  Звенигородському  повiтi  Ки?всько?
губернi?, в той час було оточене густими  лiсами.  Заснували  його  ще  за
Сигiзмунда III, який прагнув давати грамоти на спорудження замкiв  у  мало
заселеному кра?; замки цi мали стати й оплотами вiд татарських наскокiв, i
центрами заселення безлюдного  краю.  Пiд  крилом  таких  замкiв  селилися
мiщани; кожний мiщанин зобов'язувався мати добру рушницю,  не  менше  двох
фунтiв пороху, шiстдесяти куль i цiлком пiдлягати комендантовi. Володар, з
свого боку, надавав оборонцям замку рiзнi пiльги й випрошував у короля для
?хнього збагачення ярмарки; це приваблювало поселенцiв, i самотнi маленькi
фортецi, якi повиростали в непрохiднiй  глушинi,  незабаром  облiплювались
хатками, що тулилися коло пiднiжжя замку,  на  пiдзамчому;  цi  пiдзамковi
висiлки розросталися потiм у мiстечка, обкопувалися теж невеликими  валами
й ставали iнодi значними торговельними центрами.
   Лисянка спершу належала родинi  Чермiнських,  а  потiм,  у  1622  роцi,
ввiйшла до складу чигиринського  староства  за  Даниловича,  котрий  обвiв
замок стiнами, озбро?в його, а також завiв у пiдзамчому ярмарок.  У  цьому
мiстечку за часiв Даниловича народився й вирiс Хмельницький, -  за  одними
переказами - батько Богданiв, Михайло, а за iншими - сам  Богдан.  У  1762
роцi  на  Лисянку,  занесену  в  королiвськi  добра,  дiстав  привiлей  Ян
Яблоновський.
   Яблоновський надбудував замок, спорудив сторожовi вежi, розвiв розкiшнi
сади, загатив рiчки Тiкич i  Лисянку,  побудував  великi  млини,  розширив
мiстечко й збiльшив ярмарки, так  що  Лисянка  одразу  збагатiла  й  стала
центром торгiвлi; навкруги не? почали виростати хутори, села; дрiмучi нiмi
лiси, колишнi притулки хижого звiра, сповнились гомоном i пiснею народу.
   Хоча з часiв Дорошенка Лисянка й була двiчi розгромлена й гетьманом,  i
татарами, але в половинi XVIII столiття, коли  останнi  спалахи  козацько?
боротьби згасли, замок Лисянка звiвся з ру?н у новiй пишностi, а  мiстечко
почало процвiтати ще бiльше. На той час уже дiдичi Яблоновськi не  жили  в
родових  укра?нських  ма?тках,  а  ?х  замiнили   уповноваженi   вiд   них
губернатори;  вони  були  й  представниками  влади   сво?х   патронiв,   i
господарями ?хнiх ма?тностей. В часи,  якi  тут  описуються,  губернатором
мiстечка Лисянки i всiх ма?ткiв Олександра Яблоновського на  Ки?вщинi  був
вельможний пан Андрiй Кшемуський.
   В  часи  губернаторства  Кшемуського  мiстечко  Лисянка  розрослося  до
городка, дiстало магдебурзьке право й почало обирати  сво?х  бурмистрiв  i
войтiв. З'явилися в мiстечку й православнi церкви, й костьоли, й крамницi,
i за?жджi двори, i шинки... Тiльки мiщанськi подвiр'я  та  хати  почали  з
року в рiк занепадати, i страшнi злиднi пiдкралися останнiм часом пiд ?хнi
стрiхи: всiлякi побори й видеркаси од двору, за курiння горiлки й пива, за
продаж напо?в, збори од мiрки хлiба, за в'?зд у мiстечко,  за  городи,  за
торгiвлю й iнше - геть розоряли мiщан, нищили ?хнi промисли, а коли додати
до цих поборiв ще й натуральнi повинностi, котрi вони несли на  замок,  та
фанатичне переслiдування вiд губернаторiв, бурграбiв, економiв,  ксьондзiв
за православну  вiру,  то  буде  зрозумiло,  чому  мiщан  одразу  задушили
упривiлейованi конкуренти - ?вре?; цi конкуренти тепер почали оселятися  в
центрi мiстечка, тобто на торговому  майданi,  витiсняючи  мiщан  далi  на
околицi.
   Замок, мов вовкулака, висмоктував з усi?? йому  пiдвладно?  людностi  i
пiт, i кров, жирiючи й збагачуючись за рахунок сво?х  покiрних  пiдданцiв;
зате вiн красувався тепер  i  розкiшшю,  i  суворою  величчю.  На  вершинi
положисто? невелико? гори, вкрито? синiми хвилями лiсiв, що бiгли вдалину,
на широкiй просiцi височiли зiгнутi колiнами зубчастi високi мури замку  з
прорiзаними в них бiйницями i двома круглими вежами по  краях;  iз-за  цих
стiн пiдiймалася над мурами гостра, вкрита черепицею покрiвля самого замку
й дивилася слуховими вiкнами вниз на дзеркало чистого ставу, що лежав коло
пiднiжжя гори, обрамлений зеленню оситнягу та оксамитом очеретiв; до цього
ставу  збiгав  од  замку  по  горi  розкiшний  тiнистий   сад,   примхливо
помережаний алеями, прикрашений штучними скелями, водоспадами,  фонтанами,
статуями, квiтниками, альтанками й теплицями; сад  той  теж  був  оточений
гарною високою кам'яною оградою, з виходом  унизу  на  маленьку  пристань,
бiля  яко?  завжди  стояли  баркаси  й  розмальованi  дуби  для   панських
прогулянок.
   Теперiшнiй замок з усiма мурами й прибудовами стояв на новому  замчищi,
та й з кладки свiтлих, ще  не  закурених  стiн  i  з  яскравостi  дахiв  i
верхiвок башт зразу було видно, що вiн побудований недавно.  Праворуч  вiд
нього чорнiли стiни  зруйнованого  замку,  на  мiсцi  якого  стояла  тепер
грандiозна й похмура споруда кляштора  базилiан,  що  його  побудував  для
ордену той же Олександр  Яблоновський.  За  ставом  розкинулось  мiстечко,
тонучи на околицях у зеленi садiв i рудiючи гостроверхими дахами в центрi.
Здалеку, з височини замку, воно здавалося надзвичайно мальовничим i вабило
до себе привiллям. Лiворуч, за довгою греблею, що перетинала  став,  видно
було млини, над колесами яких завжди стояв райдужний водяний пил, виграючи
прегарними переливами свiтлотiней; праворуч од ставу вигадливо звивалася й
губилась у сивiй зеленi верб синя стрiчка  Тiкича,  а  далеко  на  широкiй
хвилястiй рiвнинi, серед яскраво? зеленi пишних лук i темних  плям  гайкiв
та пасiк, ряхтiли золотом i бронзою клаптики нив, нiби розкиданi  то  там,
то там аж до обрiю розкiшнi, дорогi плахти... Авжеж, втiшно було  дивитися
з баштово? вишки  на  веселий,  привiльний,  вбраний  у  пишнi  шати  край
навкруги замку, та ще втiшнiше було жити в тому замку; з ранку  до  вечора
лунали там веселi вигуки й пiснi,  шумувала  хмiльна  радiсть,  не  стихав
нестримний смiх. Старий губернатор замку Андрiй  Кшемуський,  що  проживав
там уже третiй десяток рокiв, збирав величезнi прибутки з княжих  ма?ткiв,
одсилав сво?му патроновi мiзерну частку ?х, а решту  витрачав  на  бенкети
для навколишньо? шляхти, на безумнi забаганки й нечуванi витiвки;  правда,
невичерпнi багатства дозволяли йому всiлякi надмiрностi, а  збирати  ?х  i
приховувати не було для кого: подружжя Кшемуських не мало дiтей i на схилi
вiку взяло собi на виховання убогу племiнницю, панну Теклю... Та приймачка
- не рiдна дитина, i пiклування про не?  не  могло  погамувати  в  старого
Кшемуського его?зму i яко?сь хворобливо? жадоби  бучних  розваг.  Дивувало
те, що вельможний магнат, який славився широкою  гостиннiстю,  завжди  був
похмурий, не лише на  самотi,  але  й  на  сво?х  гамiрливих  бенкетах,  -
подейкували, що колись давно його спiткало якесь горе, котре  примусило  i
його самого,  i  дружину  його  Ядвiгу,  з  роду  Дембжицьких,  передчасно
посивiти; казали, що час лише осiв iржею на серце пана Андрiя, зробив його
жорстоким, але не заго?в страшно? рани i що вiд  нестерпного  болю  вiн  i
шукав забуття в бенкетах безумних... А втiм, можливо, поговiр цей i не мав
пiдстав, але губернатор справдi був завжди  понурий  i  нестриманий  як  у
гнiвi, так i в сво?х диких витiвках, i цей шалений  настрiй  проявлявся  в
нього раптовими пароксизмами. Панi Ядвiга  користувалася  такими  нападами
шаленства свого чоловiка й щоразу пiдбивала його на  всiлякi  жорстокостi,
немов прагнучи комусь мстити.
   В  останнi  роки,  внаслiдок  грiзних  втручань  Росi?  у  справи  Речi
Посполито? i заворушень придушеного  й  покрiпаченого  народу,  навколишня
шляхта почала частiше навiдуватись до лисянського губернатора, радитися  з
ним про сво?  справи  й  гуляти  в  його  неприступному  замку  на  бучних
бенкетах. Гостинний господар з тих же причин навстiж розчиняв  для  гостей
свою браму i майже не вiдпускав ?х од себе, маючи  на  увазi,  на  випадок
раптово?  небезпеки,  укомплектувати  ними  i  сво?  надвiрне  вiйсько,  i
гарнiзон фортецi. Просторi поко? замку ледве вмiщали шляхетних гостей,  що
прибували сюди  з  сво?ю  челяддю  i  навiть  псами,  менш  значна  шляхта
знаходила  притулок  у   стiнах   базилiанського   монастиря,   а   дрiбна
розквартировувалася в мiстечку.
   У залах замку й на дворищi  його  завжди  було  гамiрно  й  людно,  але
сьогоднi там стояв незвичайний тиск, а жвавий i  гучний  гамiр  зростав  з
кожною хвилиною. Сьогоднi святкував  вельможний  пан  Кшемуський  заручини
сво?? небоги Теклi з Фелiксом Голембицьким, а сватом його зволив бути  сам
губернатор Уманi пан Младанович. Ця подiя зiбрала в стiни замку не  тiльки
навколишню  шляхту,  а  й  гостей  здалека,  серед  яких  несподiваним   i
найпочеснiшим був староста канiвський, вiдомий магнат Микола Потоцький,  -
при?зд його й викликав у Лисянцi особливу метушню та хвилювання.
   У  великому  замковому  залi,  прикрашеному  портретами   всього   роду
Яблоновських, княжими гербами й рiзноманiтною збро?ю, наближався до  кiнця
парадний обiд;  серед  радiсного  гамору  й  смiху  вихоплювались  вигуки:
"Вiват!", "Н?х жи?!" - в супроводi  гарматних  салютiв...  Хазя?н  нарештi
вийшов з-за столу i тим дав гостям сво?м цiлковиту свободу; але  бiльшiсть
?х, незважаючи на довгий обiд та надмiрну кiлькiсть випитого  вина,  й  на
думцi ще не мала вiдриватись од келихiв i залишати трапезний покiй...
   На широкiй мармуровiй терасi, з котро? вели напiвкруглi  сходи  в  сад,
з'явилася гладка постать самого господаря  замку.  Брезкле  обличчя  його,
навислi  й  зрослi  на  перенiссi  сивi  брови,  налитi  кров'ю  очi,   що
поблискували недобрим вогнем, високий, порiзаний зморшками  лоб  i  низько
опущенi вуса - все це  разом  вiдбивало  таку  пиховитiсть  i  неприступну
жалощам волю, що  сам  погляд  цього  пана  навiвав  на  кожного  холод  i
примушував стрiчного сахатися. За вельможним губернатором смиренно  ступав
плебан базилiанiв ксьондз Ба?вський. Його довга, кощава постать  у  чорнiй
сутанi, безвусе, голене, немов засушене обличчя були цiлковитим контрастом
до огрядностi господаря, пишно вбраного до  того  ж  в  яскравий  оксамит,
парчу, адамашок...
   - То пан плебан одержав  з  Рима  листа?  -  промовив  низьким  хрипким
голосом губернатор, провадячи далi почату ранiше розмову.
   - Так, ясновельможний пане, - вiдповiв фальцетом  ксьондз,  притримуючи
правою рукою на грудях сутану  й  нахиляючи  голову,  -  од  ясновелебного
нунцiя.
   - I що ж вiн пише?
   -  Про  монастир,  про  деякi  новини  в  Римi,  про  те,  нарештi,  що
найсвятiший, непогрiшний отець наш,  довiдавшись  про  благодiяння,  якими
осипа? панська милость наших базилiан, та вiдданiсть  його  мосцi  ?динiй,
iстиннiй   католицькiй   вiрi,   возносить    молитви    про    вiдпущення
ясновельможному пановi усiх грiхiв вiльних i невiльних, уже содiяних i якi
ще мають бути содiянi, омиваючи панську душу вiд  усяко?  скверни,  -  хай
увiйде очищена молитва найсвятiшого в митарства i вознесеться з них  бiлою
голубицею до престолу Всевишнього.
   - О, велику, радiсну звiстку принiс ти менi, отче! Вона ?ле?м помастила
рани душi мо??, поточено? пристрастями й пекельними болями... Та чи гiдний
я, раб нечестивий, пойнятий гординею й  шаленствами,  облитий  кров'ю,  чи
гiдний я молитов найсвятiшого  папи?  -  промовив  схвильованим  i  навiть
розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана  глибоко  його
зворушили.
   - Приниження паче гордостi, - похитав  головою  плебан,  -  найсвятiший
бачить i за тисячi миль нашi душi й не буде заступатися за недостойних. На
ясновельможному кров не братiв його, а кров ворогiв: бузувiрiв, схизматiв,
а така кров не погубля? душу, а очища?  ??,  як  очища?  й  гарту?  залiзо
вогонь горнила. В насильствi iнодi виявля?ться велика  любов:  ми  кара?мо
дiтей сво?х, люблячи ?х i бажаючи ?м добра, а хто не виправля? й не  кара?
- ненавидить  ?х...  Та  й  нема?  моцарства,  котре  не  переслiдувало  б
осквернителiв закону... Закону, скажу, людського, а як же не переслiдувати
осквернителiв закону божого? I хто ж може бути бiльшим осквернителем його,
як не схизмат? Схизмати й лютерани суть нашi найзапеклiшi вороги.
   Спiвбесiдники, розмовляючи, ввiйшли  в  темну  липову  алею  й  сiли  в
затишнiй, схованiй  у  густiй  лiщинi  альтанцi.  Кшемуський  слухав  мову
плебана, низько похиливши голову, не промовляючи  жодного  слова,  а  коли
красномовнiсть його  духовного  наставника  вичерпалась,  вiн  пiдвiв  очi
д'горi, тяжко зiтхнув i похилив ще нижче свою  сиву  голову.  Ця  мовчанка
була непри?мна для плебана.
   - Святий кардинал обiця? ощасливити нас  незабаром  сво?ми  одвiдинами,
-виждавши трохи, провадив далi плебан вкрадливим голосом.  -  Вiн  привезе
тодi ясновельможному пановi й iндульгенцiю.
   - Ох! - зiтхнув знову Кшемуський i злегка вдарив себе тричi  кулаком  у
груди. - Недостойний!.. Все це так, i кожне тво? слово, святий отче,  пече
вогнем мо? серце... врiзу?ться в нього з болем, виклика? новi бурi, але не
да? менi бажаного спокою, життя мина?, сили  виснажуються,  вже  чути  дух
могили сиро?, а спокою менi нема?, нема? й забуття! Нi в запалi гнiву,  нi
в жадобi помсти, нi в буйствi, нi в хмелю, нi навiть у молитвi нема? цього
забуття  давнього  болю,  нема?!  Все  дав  менi  Всевишнiй,  i  владу,  i
могутнiсть, i багатство, тiльки не дав менi щастя родинного, i в  цьому  я
вбачаю караючу десницю...
   - Боже! - скрикнув, пiднiсши руки, плебан. -  Невже  пан  почува?  себе
нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвiдданiшою  католичкою,
панею Ядвiгою?
   - Е, не про те мова, хоч i сама панi не вмиротворя?, а роз'ятрю?.
   - Розумiю, вельможний жадав дiтей...
   - Не говори, отче, про дiтей...
   - Тобi, коханий мiй пане, боляче... Але  в  господа  сил  усе  можливе:
згадай Авраама i Сару... А може, провидiння,  заради  твого  ж  добробуту,
вiдхилило вiд тебе цю юдоль! В тебе, сину мiй, лежить щось  на  серцi  чи,
може, давно колись йому завдано удару незабутнього... Повiдай, вельможний,
духовному отцевi сво? горе й  цим  полегшиш  його  тягар,  а  я  молитвами
проситиму небо, щоб воно дало тобi цiлюще забуття.
   - Нi, не  можу,  та  чи  й  не  однаково?  Була  радiсть,  щезла  й  не
вернеться!.. Молись, святий отче, за грiшного  Андрiя...  Та  облишмо  про
це... Чи нема? ще чогось нового?
   - Як же! Про головне я ще й не говорив... Рим пропону? й  вимага?,  щоб
Рiч Посполита, якiй Всевишнiй дав високе  призначення,  поширила  на  всiй
сво?й територi? католицьку вiру, а потiм  понесла  свою  мiсiю  i  в  iншi
кра?ни, запроваджуючи в усьому свiтi iстинну католицьку церкву...  О,  яка
велика роль на землi доручена божественною десницею  обранiй  помiж  усiма
народами Польщi i яка уготована ?й пречудова, невимовно блаженна доля там!
- урочисто показав плебан  пальцем  д'горi.  -  Рим  зверта?ться  до  Речi
Посполито?, тобто до вас, можновладцiв, до благородного лицарства, котре й
становить стовпи вiтчизни. Непогрiшимий рече, що зараз усе сильне,  здатне
володiти збро?ю в схизматiв уже знищене: руське схизматське панство  давно
вже вiдреклося  вiд  хлопсько?  вiри  й  припало  до  лона  нашо?  церкви,
мiщанськi братства, цi розбiйничi гнiзда, - викорiненi, ?ретична  i?рархiя
i попи знищенi... i зосталося лише саме безпорадне бидло  схизматське,  що
тиня?ться степами, ergo, боротися тепер нi з ким, а в  боротьбi  вдаватися
до хитрощiв, напiвзаходiв,  -  просто  принизливо!  Пора  смiливо  завдати
рiшучого й останнього удару цьому ненависному православ'ю!
   - Авжеж, либонь, пора! -  збуджено  промовив  Кшемуський,  багатозначно
стиснувши кулак.
   - Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, - усе жвавiшав  плебан,  -
схизматка Росiя почина? втручатися в нашi  справи  i  навiть  насмiлю?ться
пiдносити голос до наказiв i погроз!
   - О ?зус-Марiя! - з жахом мовив Кшемуський.
   - Так, це попуск божий за нашу нерiшучiсть, малодушнiсть i  зневагу  до
справ вiри, ео ipso, до iнтересiв отчизни. Росiя  ма?  ?диний  привiд  для
втручання - це турбота про сво?х одновiрцiв: цей привiд i  сусiднiм  нашим
державам зда?ться законним. Та коли б  не  було  тут  ??  одновiрцiв  -  i
приводу б не iснувало; отже, для знищення цього приводу треба якнайскорiше
i найрiшучiше позбавитися цих одновiрцiв. Усi попереднi заходи  -  хитрощi
Шумлянських i Жабокрицьких - тепер уже не потрiбнi, - та,  правду  кажучи,
вiд них i тодi була невелика користь: вiддали всi церковнi ма?тностi i всю
владу в руки унiатсько? i?рархi?, та самi унiати небажанi теж:  це  якийсь
недозрiлий, шкiдливий плiд - перехiдний, кривий щабель, з  якого  легко  й
зiрватися... Вони ранiше, може,  й  були  кориснi,  щоб  одвести  очi  вiд
iстинно? нашо? мети, але далi ?х Рим не потерпить... Та зараз не  про  них
мова: поки що йдеться про схизматiв, тепер здебiльшого темних, диких. Ми й
далi будемо панькатися з цими лайдаками? Адже всi заходи, до яких вда?ться
благородне лицарство, щоб  навернути  ?х  до  iстинно?  вiри,  виявляються
безсилими: цi тварюки впертi й черствi серцем, мов звiрi... А от через них
iмператриця докуча? й вимага? в короля всiляких декретiв i пiльг  для  цих
недовiркiв. То пiднесiться ж духом, волелюбнi, гордi  сини  сво??  славно?
вiтчизни,  вiрнi  дiти  костьолу!  Повстаньте  i  проти  короля,  i  проти
iноземних впливiв  та  iменем  найсвятiшого  папи  оголосiть,  що  в  Речi
Посполитiй може бути тiльки одна вiра - католицька!
   - Та що нам круль? Давно вони в нас тiльки параднi ляльки! Нi для  кого
з шляхти ?хнi постанови не мають значення! Тiльки от бiда:  вигнати  бидло
легко, а як без нього обiйтися?.. Де ми добудемо робочих рук?
   - Пустий страх!  По-перше,  якщо  пiд  загрозою  смертi  наказати  всiм
перейти в католицтво або хоч  в  унiю  i  негайно  взятися  виконувати  цю
погрозу... принаймнi поки що нiхто не стане на завадi -  то  повiр,  сину,
хоч i якi впертi твердолобi хлопи, а  залiзо  й  вогонь  -  переконливi...
Знайдеться, звичайно, кiлька одчайдушних п'яниць,  таких,  що  й  на  палю
сядуть, але бiльшiсть вiддасть перевагу запропонованим пiльгам.
   - Але ж минуле да? iншi приклади. Ми бачили, що  нiчим  не  можна  було
спокусити прокляте бидло.
   - Минуле -  не  закон:  тодi  бидло  мало  пiдтримку  в  козацтвi  i  в
Запорожжi, а тепер цього нема! Та й заходiв ми не  вживали  належних...  А
римська курiя  радить  скористатися  слушним  моментом  i  одразу  знищити
схизму.
   Очi в плебана блискотiли похмурим вогнем нещадно? злоби й  жорстокостi,
а голос його вiд збудження пiдвищився до рiзких крикливих нот:
   - Так, знищити: церкви попалити,  попiв  перевiшати,  непокiрних  селян
повибивати, не пускаючи нiкого за креси... Людей дасть i  Волощина...  там
голодних - не злiчити... Треба тiльки дiяти дружно, енергiйно й нещадно, а
все iнше само прийде... Господь тодi воздвигне об'?днану  духом  Польщу  й
возвеличить ?? понад усi держави, а поборникiв об'?днання церкви вознесе в
оселi горнi?!..
   - Так, це велика думка, навiяна небом,  -  запалився  й  Кшемуський,  -
треба, щоб вона заполонила всiх.
   - Amen! - розчулено промовив плебан, заспокоюючись. А з залу тим  часом
виходили на терасу i в сад подихати свiжим повiтрям розгарячiлi й спiтнiлi
вiд непосильних трудiв гостi.
   Губернатор уманський  Младанович  iшов  похитуючись,  його  пiдтримував
молодий хорунжий Фелiкс Голембицький, наречений племiнницi господаря панни
Теклi. Младанович ще був не старий,  хоч  i  дуже  пом'ятий  надмiрностями
життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткi штани,
черевики, вiн мав при боцi шпагу, а не шаблю: в його зовнiшностi й зачiсцi
вже  нiчого  не  було  старопольського,  а  скорiше  помiчалося  намагання
здаватись маркiзом; губернатор носив гостру борiдку й маленькi, пiдкрученi
тоненькими хвостиками догори  вуса,  любив  пересипати  мову  французькими
виразами й трошки шепелявив. Фiзiономiя його була трохи комiчна:  товстий,
кирпатий, з широкими нiздрями нiс  у  темно-червоних  полисках,  банькатi,
олов'яного кольору, широко розставленi очi й роздво?на верхня  губа,  з-за
яко? виглядали два зуби, немов вiн завжди смiявся.
   Цiлковитою протилежнiстю свого родича був  молодий  хорунжий:  ставний,
гарний, у  пишному  польському  вбраннi  -  рожевому  атласному  жупанi  й
срiблисто-бiлому глазетовому кунтушi, обшитому темним соболем;  стан  його
був стягнутий дорогою шаллю, на лiвому боцi брязкала кривуля.
   Младанович ледве волiк ноги й тер рукою  спiтнiлий,  розгарячiлий  лоб,
похитуючи з боку на бiк обважнiлою вiд  хмелю  головою.  Доплентавшись  до
першо? гранiтно? лави, що стояла бiля грота, вiн важко на не? опустився.
   - Ху, важко,  Фелiксе,  -  вiддихувався  й  пихкав,  поводячи  бровами,
Младанович. - Вже  не  прийма?  стiльки  утроба,  як  колись...  C'est  la
viellesse! Сто дяблiв! Ранiше легко випивав дзбан меду, а венгржину -  без
кiнця-краю... i як з гуски вода! А тепер от... задихаюся!
   Губернатор кiлька разiв перевiв дух i знову заговорив:
   - А добре году? колега... добре,  донесхочу...  Але,  але,  mon  cher2,
кухня в нього груба, не французька, та вишуканiша й  тонша...  А  втiм,  в
усьому тут видно розкiш, менi до смаку був кабан, начинений курiпками, i в
кожнiй сюрприз на пам'ять... Такий тесть, та foi3, згодиться,  i  ти  менi
повинен дякувати.
   - Спасибi, дядечку, - Голембицький поцiлував  у  плече  Младановича.  -
Тiльки ця надмiрна марнотратнiсть не раду?:  адже  всi  оцi  ма?тностi  не
його, а становлять власнiсть князiв Яблоновських, то розсудливiше  було  б
величезнi прибутки вiд них складати до сховку,  а  не  розтринькувати  так
нерозумно: адже коли б умер сьогоднi його мосць,  то  завтра  пiсля  нього
зостанеться дуля!
   - Ха-ха! Ось що тебе турбу?! Але ти щодо цього можеш заспоко?тися:  пан
Кшемуський у великому фаворi в князя i напевне виклопоче для свого зятя  в
спадщину це ж саме губернаторство.
   - Вiн i менi про це натякав.
   - Отже, нема чого тобi й турбуватися... А тут гарно, кра?вид  чарiвний,
i ця в'юнка зелена рiчка, i озеро, i все. Повiтря  запахуще,  -  чу?ш  дух
сiна? А добру збудував вiн фортецю - не гiрша  за  мою  уманську:  дивись,
який глибокий рiв за мурами,  а  далi  землянi  окопи  й  на  них  дубовий
подвiйний частокiл... Досконале! Треба буде i в Уманi так зробити.
   - Зайвi витрати, - знизав плечима Голембицький,  -  Умань  i  без  того
неприступна...
   - Mais oui. Звичайно! Та все-таки для безпечностi... Нехай  план  спише
мiй Гонта. A propos, де вiн?.. В трапезнiй його теж не було...
   - Та, мабуть, запросили в офiцiни... де замкова команда...
   - Однак це прикро: вiн у мене - права рука... Я привiз його... Нарештi,
вiн фаворит мого патрона Силезiя Потоцького...
   - А все ж таки схизмат... iз хлопiв...
   - Гонта - не слуга, не простий хлоп, - загарячкував Младанович,  -  вiн
тепер нобiлiтований, шляхтич i едукований... це голова!..
   - Вельможний до нього занадто прихильний... щоб не пошкодував потiм...
   - Ну, облишмо, - обiрвав Младанович  i,  помiтивши  в  гротi  мармурову
статую, почав до не? придивлятися. - Ось дивися, який  мармур  у  гротi...
Зда?ться, втiкаюча дрiада, -  заговорив  вiн  грайливо.  -  Тьху  ти!  Яка
краса!.. Якi чарiвнi деталi! А що, коли б твоя  Текля  стала  ось  тут  на
п'?десталi? Хе-хе, i морозом, i жаром обсипало б? Га?
   - Але, коханий дядечку...
   - Ревну?ш? Го-го! Нi, ти тiльки уяви...  замiсть  холодного  мармуру  -
рожеве, ароматне тiло... A, sacrebleux!  Грiм  i  блискавка!  Але  я  тобi
раджу, mon cher, бути в подружньому життi  лiберальним  i  вiльнолюбним...
Шлюб нам потрiбен тiльки для зв'язкiв, для збiльшення  ма?тностей,  а  для
радощiв життя - вiн отрута: це хробак, який пiдточу? всi нашi  втiхи...  а
життя  ж  brevis  est!  А  тому  дотримуватися  треба   тiльки   зовнiшнiх
конвенансiв  i  поза  пристойним  родинним  вогнищем  треба  завести  свiй
вiльний, широкий парадиз, якого й вимага? справжня шляхетська порода:  наш
лицарський дух жде вiльного простору й величi...
   - Я, власне, не старовiр, - посмiхнувся Голембицький, -  i  визнаю,  що
шлюб установлено заради iнтересiв роду, а кохання - заради iнтересiв серця
i що ?х сполучати нелегко... Але  я  здивувався,  що  високошановний  пан,
маючи...
   - Дiтей, - перебив  Младанович,  -  i  додам  ще:  прекрасних  дiтей...
особливо дочку... i розумну, й красуню, й чарiвницю! Але, хай  поб'?  мене
перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого  життя  в  насолодах...  саме  в
насолодах, i мудрий тiльки той, хто зумi? рiзноманiтити  ?х,  витончувати:
все для цього i все в цьому.
   - Вiддаватися насолодам можна тiльки  тодi,  коли  людина  перебува?  в
цiлковитiй безпецi i коли над ?? головою не висить бiда...
   - А що ж висить над мо?ю головою?
   - Поки що нiчого, але навкруги збираються хмари, i може вдарити  гроза.
По-перше, щось затiвають бестi? хлопи: мовчать, але  дивляться  вовками...
По-друге, знову починають прориватися клятi гайдамаки...
   - Стонадцять дяблiв i вiдьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги,
- вiшати, на палю садовити, топити,  шкварити...  Що  вони  тепер  можуть?
Плюнув, розтер, та й годi!
   - Ясновельможний помиля?ться, якщо так легко на це дивиться, - серйозно
зауважив хорунжий, - погань то погань, але цю погань пiдтриму? й наставля?
ки?вська схизматська i?рархiя, а Москва... вона, можливо, про людське  око
й стриму? запорожцiв, але та?мно...  ого-го!  Адже  вона,  наш  ворог,  не
тiльки заступа?ться за сво?х нiбито одновiрцiв, але й велить Понятовському
потурати ?м... Ну, звичайно, вiн "падам до нiг"!
   - Грiм i блискавка! Той Понятовський ось де в  мене  сидить!  -  ударив
себе кiлька разiв по потилицi Младанович.
   - Та й у всiх! Це ж ганьба! Ми, вiльна, гонорова  шляхта,  i  в  якiйсь
пiдлеглостi, когось повиннi слухатися!
   - Oui, oui!' Обурливо!
   - От багато  хто  з  благородного  лицарства  й  повстав  проти  такого
становища й утворили конфедерацi?, щоб протидiяти московському  шпигуновi,
зрадниковi! I протидiяти не тiльки йому, а й  усьому  впливу  схизматсько?
Росi?.
   - Браво! Браво! Це менi подоба?ться... Це менi нагаду? стару  Польщу...
Я сам ладен прилучитися до конфедератiв.
   - Пречудове!.. Головне - конфедерацiя вiд нас недалеко, в Барi. Я  член
??... Ясновельможний пан буде щонайповажнiшим...
   - Радий, радий i клопотатимусь за Пулавського...
   У цей час до спiврозмовникiв пiдiйшло кiлька гостей;  виявилося,  що  й
вони провадили жваву бесiду на ту ж саму тему;  але  серед  них  знайшовся
один, який зовсiм розходився з думкою бiльшостi: його  слова  й  викликали
гарячi заперечення, що перейшли в бурхливу суперечку.
   - Задушили, задушили поспiльство цiлком! - кричало кiлька голосiв.
   - Нi, панове, не задушили ви поспiльство, воно тiльки зата?ло злiсть, а
нас, шляхту, ненавидить до глибини душi.
   - Ха, - обiзвався один шляхтич зневажливо, -  а  пановi  дуже  потрiбна
любов  того  бидла?  Пан,  може,  хоче  обнiматися  й  цiлуватися  з  тими
схизматами?
   Весь гурт дружно зареготав, але суперечник  не  збентежився  вiд  цього
брутального глузування,  а  дивився  на  всiх  ясно,  спокiйно,  навiть  з
поблажливою усмiшкою, що грала на його великих,  м'яко  окреслених  губах.
Хоч вiн був i негарний, худорлявий i непоказний, але  прекрасно  розвинена
його  голова,  з  благородно   окресленим   чолом   i   розумними,   трохи
короткозорими очима, справляла  симпатичне  враження  i  свiдчила,  що  ця
людина сповнена внутрiшньо?,  приховано?  сили.  То  був  молодий  учений,
шляхтич Левандовський,  що  оселився  недавно  в  сво?му  родовому  хуторi
поблизу Лисянки.
   - Не святкуйте, панове, перемоги i не дивiться так легко на  тривожний,
близький до кризи час, - провадив вiн  серйозно,  не  звертаючи  уваги  на
безтурботний, веселий, пiдiгрiтий  алкоголем  настрiй  сво?х  слухачiв.  -
Ненависть люду, який стогне  пiд  несправедливим  гнiтом  ваших  економiв,
отаманiв i рiзних жондцiв, може за першо?-лiпшо? нагоди  проявитися  таким
вибухом помсти, який захита? всю вашу видиму могутнiсть i вжахне свiт...
   - Вiтаю пана Левандовського! - зухвало кинув у вiчi шляхтичевi  один  з
його опонентiв.  -  Якщо  пан  бо?ться  цi??  поганi,  то  йому  слiд  усе
пробачити: хто бо?ться, тому в очах дво?ться!
   - А може, пан хоче бути ватажком в того бидла? - зауважив другий.
   - Можливо, - пiдхопив третiй, - звiдси й пророкування.
   - Протестуюсь! - крикнув Левандовський.
   Усi загаласували.
   - Та нам тепер не страшнi, - кричав перший опонент, - не тiльки  хлопи,
а й круль, i сейм, i сам диявол!
   - Ми  самi  тепер  крулi!  -  крикнуло  кiлька  шляхтичiв,  дзенькнувши
острогами й брязнувши шаблями.
   - По-перше, панове, ви не  крулi,  -  перечекавши,  поки  затих  галас,
заговорив знову Левандовський, - а тiльки служите в командах у крулiв,  а,
по-друге, саме в цьому й безсилля Речi Посполито?, що  олiгархiя  захопила
владу в сво? руки, знищила  значення  закону,  сейму  й  державно?  влади;
можновладцi розбили славну й сильну колись Польщу на кiлька ворожих  помiж
собою таборiв i взяли собi на розум, що ?хнi дрiбнi особистi iнтересики та
свавiлля й становлять усю суть Речi Посполито?.
   - Це нахабство! Зрада! Чи не з дисидентiв пан? - з  погрозою  обступила
Левандовського група опонентiв.
   - Панове лицарство! - палко мовив, пiднiсши руки, Младанович i пiдiйшов
з сво?м хорунжим до товариства. - Я бував у Францi?, в  Парижi  i  всiлякi
диспути чував, там вони скрiзь провадяться безборонне. Це дуже корисно для
розуму, але не  повинно  викликати  розлюченостi...  Це,  так  би  мовити,
лицарський турнiр слова...  а  на  турнiрах,  шановне  панство,  переможця
прикрашають вiнком.
   - Але, ясновельможний, - вже стриманiше загомонiли деякi голоси, -  цей
пан обража? нас i Рiч Посполиту сво?ми словами...
   -  Нiкого  я,  панове,  не  маю  намiру  ображати,   -   пiднiс   голос
Левандовський. - Я кажу щиро  i  кажу,  за  сво?м  глибоким  переконанням,
правду. Я католик, справжнiй, а не фанатичний... Я був недавно за кордоном
i зустрiчався з видатними особами сусiднiх держав: усi цi  моцарства  -  й
Австрiя, й Пруссiя, й Московiя - дивляться на Польщу, як на  вмираючу  вiд
внутрiшнього безсилля й  безладдя  державу.  Ви  обурю?тесь,  що  Московiя
заступа?ться за ?ретикiв, сво?х одновiрцiв, та нiмцi, повiрте,  ще  бiльшi
нашi вороги: вони до часу не втручатимуться в нашi чвари,  а  ще,  либонь,
заохочуватимуть розгнузданiсть нашого вельможного панства...
   - Ого! Одначе! - почулося кiлька роздратованих голосiв.
   - Занадто смiливо, - зауважив i Младанович.
   - Я ще раз кажу - розгнузданiсть, - пiдкреслив Левандовський, - бо  всi
багатства й прибутки кра?ни вiдiбранi в Речi Посполито?  i  перебувають  у
руках магнатства, а воно ?х витрача? на лукулiвськi  бенкети,  на  безумнi
забаганки та на дикi забави; держава ж позбавлена прав i  знесилена.  Хiба
при  такому  станi  речей  може  Рiч  Посполита  дати  вiдсiч  зовнiшньому
вороговi?
   Пiд час цi?? останньо? тиради непомiтно пiдiйшов до гурту  суперечникiв
господар замку i став з подивом прислухатися  до  мови  свого  пiдвладного
шляхтича.
   - Що вона ма? для самозахисту? - тим часом провадив далi Левандовський.
- Нi влади, нi грошей, нi вiйська!
   - Помиля?шся, пане! - рiзко перервав його хорунжий Младановича. -  ?  у
Речi Посполито? оборонцi, тi оборонцi - ми, благородне лицарство, найкраще
в свiтi вiйсько: нiхто ще з нас не розучився орудувати  списом  i  шаблею,
нiхто з нас не дозволяв ще нiкому наступити  собi  на  ногу...  i  ось  ми
утворю?мо конфедерацi? проти Москви за шляхетську вольнiсть!
   - Браво? Вiват! От справжнiй патрiотизм!  ?ще  Польска  н?  згiнела!  -
вибухнули захопленi вигуки натовпу на адресу хорунжого Голембицького.
   - Спасибi, мiй майбутнiй зятю, - несподiвано почувся голос  губернатора
Кшемуського; старий вийшов наперед з натовпу, що  розступився  перед  ним,
пiдiйшов до хорунжого й ласкаво поклав йому на плече руку. - Старопольське
серце в пана, а душею, видно, вiн справжнiй католик. Але менi  сподобалась
i  смiлива  мова  пана,  -  кинув  вiн  крижаний  погляд  на  знiяковiлого
Левандовського. - Як бога кохам - це смiливо й оригiнальне; звичайно,  пан
iз-за кордону вивiз сво? переконання, але це цiкаво... А я, зда?ться, знаю
пана, - придивлявся до нього, хижо примруживши очi, Кшемуський. - Ми часто
зустрiчалися...
   -  Так,  я  мав  честь  кiлька  разiв  бути  присутнiм  на  його  мосцi
полюваннях, i вельможний пан звернув увагу на мiй хутiр, милувався ним...
   - А, пам'ятаю,  пам'ятаю...  пречудовий  куточок,  сад,  долина,  став,
млини... Так, так... Хотiв був ще за?хати, але молода дружина в пана  була
хвора.
   - Цiлковита правда, ясновельможний, вона  збиралася  стати  матiр'ю,  i
тому я позбавлений був утiхи й честi...
   - Ми пана винагородимо i завтра  ж  у  нього  будемо...  Менi  хочеться
ближче з паном зiйтися, але я не пригадую, де цей хутiр, то  пан  сам  нас
проведе...
   - Я попрошу в такому разi дозволу по?хати ранiше й попередити дружину.
   - Не вiдпущу, - зловтiшне посмiхнувся Кшемуський, - ми зробимо сюрприз,
а про почастунок не турбуйся: все вiзьмемо з собою...
   Левандовський  низько  вклонився  й  замовк.  Кшемуський  пiдiйшов   до
Младановича, i гостi шанобливо вiдiйшли, щоб дати можливiсть  губернаторам
поговорити наодинцi.
   Левандовський кинув гамiрливий гурт i заглибився в одну з темних  алей;
серце його щемiло вiд образи, а душу  охопив  такий  морок,  таке  ганебне
вiдчуття рабства, що в  грудях  його  билося  тiльки  одне  бажання:  пiти
звiдси, нiкого не бачити й нiколи сюди не повертатися.
   На перехрестi вiн здибав незнайомого у  багатому  козачому  вбраннi,  з
золотою китицею на правому плечi, що свiдчила про  звання  сотника.  Козак
був ставний, плечистий, i вiд усi?? постатi його  била  мужня  сила,  але,
незважаючи на атлетичну будову, вiн не був позбавлений грацi? i  плавностi
рухiв.
   Та Левандовського особливо вразило обличчя сотника: воно було  сповнене
контрастiв i належало до числа тих фiзiономiй, якi, раз потрапивши на очi,
не забуваються вже нiколи.
   Довгастий овал  його  обличчя  був  гарний,  але  до  пiдборiддя  надто
звужений, правильнiсть лiнiй порушував лоб: бiлий, дуже розвинений,  немов
мармуровий, вiн здавався вiд  пiдголено?  чуприни  ще  бiльшим,  засмаглi,
вкритi густим рум'янцем щоки вилискували бронзою. Чорнi мигдалеподiбнi очi
незнайомого поставленi були трохи зашироко, але оскiльки  вони  були  дуже
великi, то ця вада лишалася непомiтною,  чому  сприяли  ще  брови,  темнi,
тонкi, смiливо пiднятi вгору бiля скронь i опущенi коло  перенiсся.  З-пiд
цих брiв погляд незнайомого здавався пильним i гострим; тонкий з  горбиком
нiс надавав демонiчного виразу всьому обличчю, а  втiм,  його  пом'якшував
добродушний вираз трохи заширокого рота, завжди  готового  вiдкритися  для
веселого смiху, показуючи при цьому два ряди мiцних бiлих зубiв.
   З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом
i хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною
енергi?ю, що променилась з кожно? риси його обличчя, але за мить  враження
це пом'якшувалось, i в грiзному обличчi козака можна  було  побачити  таку
одверту  доброзичливiсть,  що  перше  враження   змiнювалося   довiрливою,
сердечною прихильнiстю.
   Сотник, побачивши Левандовського, швидко пiдiйшов до нього.
   - Дозволь, шановний пане, привiтати тебе, - заговорив козак по-польськи
звучним i дуже при?мним баритоном, простягаючи  до  Левандовського  обидвi
руки. - Шановний пане, - пiдкреслив вiн, - присягаюся богом, що я вперше в
життi промовляю з таким благоговiнням це привiтання. Дозволь же  потиснути
твою благородну руку. Я чув смiливу, правдиву й чесну панову мову: в  мене
серце затремтiло в грудях вiд подиву й захвату, я мало не  кинувся  пановi
на шию, але придворний звичай та обережнiсть стримали мiй запал.
   - Я дуже радий... - Левандовський стиснув простягнутi сотниковi руки  i
весь почервонiв вiд задоволення. - За весь час  мого  перебування  тут  це
перше спiвзвучне слово... ?, щоправда, два-три юнаки, яких  ще  не  зовсiм
отру?ли ?зу?ти, вони нiби й спiвчувають правдi, але спiвчуття ?хн? безсиле
й незабаром потоне в хвилях розгулу...
   -  Прости,  вельможний  пане,  за  пораду,   -   сказав   спiврозмовник
Левандовського, - ти наража?ш себе на велику небезпеку... Я помiтив, як  у
тутешнього господаря люто горiли очi, коли вiн пiдслухував... Раджу пановi
остерiгатися...
   - В мене одна думка - втекти... хоч  i  шкода  рiдного  гнiзда,  та  що
зробиш! А бути байдужим спостерiгачем огидного насильства - тяжко.
   - I пiдло! - додав,  насупившись,  козак,  i  в  очах  його  спалахнула
блискавка. - Але тут  незручно  говорити...  За  кожним  рогом  може  бути
шпиг... а шановний пан такий довiрливий i одвертий... Я не хочу зловживати
щирiстю пансько? душi i вводити його в оману: адже я хоч  i  нобiлiтований
тепер, але не католик, а схизмат, - пiдкреслив сотник.
   - О? Але це мене аж нiяк не бентежить, а ще  збiльшу?  прихильнiсть  до
пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такiй мiрi фанатики, як нашi.
   - Навiть зовсiм не фанатики, пане; нiколи нам i  на  думку  не  спадало
силомiць перехрещувати в свою вiру татарина, турка... Ми тiльки сто?мо  за
те, щоб нас не перехрещували...
   - Либонь, так, i тут  проляга?  глибока  прiрва  мiж  нашою  шляхтою  й
козацтвом: i вашi, i нашi прагнуть свободи; але вашi шукають ?? для себе,
не позбавляючи свободи iнших, а нашi хотiли б увесь свiт обернути на сво?х
челядникiв i рабiв, залишивши тiльки для  себе  цю  золоту  свободу,  або,
краще сказати, свавiлля...
   - Пане мiй, друже мiй! Даруй смiливiсть, - палко промовив  схвильований
спiврозмовник. - Коли б сота частина вашого лицарства подiляла тво? думки,
то ми по?дналися б по-братерському... Але сюди  йдуть...  Ще,  дасть  бог,
зустрiнемося... Про шановного пана я розпитав - i все знаю... А  сам  я  -
сотник умансько? козачо? корогви Iван Гонта...  Нехай  це  дружн?  ?днання
католика iз схизматом буде запорукою бажано?  братерсько?  любовi...  -  I
вiн, притиснувши до сво?х широких грудей нового побратима,  квапливо  зник
за поворотом але?.
   Вечорiло. Багрець заходу пригасав, змiнюючись на  нiжнiшi  тони.  М'якi
сутiнки серпанком лягали на  сад.  З  замку  виходили  новi  групи  пишних
лицарiв i дам: строкатi гуртки розсипались по галявинi й тонули  в  темних
просiках алей.
   Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима  й  кирпатим
носиком,  iшла  пiд  руку  з  дочкою  Младановича  Веронiкою,   гарненькою
шатенкою. Праворуч, поряд з  цi?ю  парою,  йшла  якась,  видно,  багата  й
манiрна панна.
   - Ах, ви помiтили, як цей страшний Потоцький, староста  канiвський,  на
нас дивився? Я ледве всидiла на мiсцi: вiн просто пiк мене  поглядом...  А
про нього ж розповiдають жахливi речi...
   - То кажуть про простих дiвчат, - обiзвалася  Текля,  -  i  хоч  вiн  i
староста, але не насмiлиться щось подiбне вчинити iз значною шляхтянкою  -
це неймовiрно!..
   - Одначе  цей  Миколай  Потоцький,  -  зауважила  Веронiка,  -  справдi
безчинству? й доходить до злочинiв, я сама чула про нього таке, що волосся
сторч ста?. Вiн нiкого не милу?, якщо треба - вiнча?ться живосилом,  а  на
другий день зашива? жiнку в мiшок i кида? ?? з кручi просто в Днiпро...
   - Ах! - завищала панна. - Я туди не пiду, - i вiдсахнулась, коли  панни
ввiйшли до темно? але?.
   - Чого панна бо?ться? - засмiялася Текля. - Потоцький же в замку, а  не
за кущами.
   - Але там може бути в засiдцi  його  посiпака...  а  то  i  який-небудь
гайдамака!
   - Гайдамака? У нас гайдамака? - сплеснула руками Текля. - Та ?х  скрiзь
уже перевiшали, а в нас, у мого батька, й поготiв, ?х i за  грошi  тут  не
знайдеш!
   - Не кажи так, люба, - мовила поважно  Веронiка,  -  у  нас,  в  Уманi,
одержано недобрi  вiстi  -  народ  почина?  хвилюватися  i  про  щось  усе
змовля?ться по лiсах та ярах, i  з  Ки?ва  засилають  бунтiвникiв,  звiдти
обiцяють ?м пiдтримку...
   - Ну, то байка! - махнула рукою Текля. - Це бидло, ця голота нещадима й
писнути тепер не посмi?!
   - Коли б воно так було! - вiдповiла  на  це  манiрна  панна,  сполохано
озираючись  кругом  i  поспiшаючи  назад  до   майданчика,   де   починали
спалахувати  рiзноколiрнi  лiхтарi.  -  От  у  нас,  на  Брацлавщинi,  уже
з'явилися знову гайдамаки, спалили два фiльварки, настрахали всiх навкруги
звiрствами i втекли вiд команд. Там у нас без  охорони  небезпечно  ?здити
навiть i вдень, хоч i близько.
   - А я не боюсь на човнi кататися сама з хлопом... У нас тут ? вiдважний
такий, Петро...
   До панн пiдiйшов гурт молодих елегантних гусарiв та уланiв  на  чолi  з
нареченим Теклi хорунжим.
   - А, нарештi-таки, - вигукнув вiн з пафосом,  -  фортуна  зглянулась  i
показала менi нитку Арiадни, яка й привела мене знову до мого щастя.
   - Але лицаря, - кокетливо вiдповiла Текля, - мабуть, та нитка водила  й
до iнших утiх: ми були  в  небезпецi,  а  наш  оборонець  усе  по  якомусь
лабiринтi блукав...
   - Що таке, панно? - сполохався хорунжий.
   - Яка небезпека? Де? - забрязкали шаблями його товаришi.
   - Там гайдамаки! - показала на темну алею Текля й розреготалася.
   - Це жарт, - заспоко?ла молодь юна Младанович, - але ось панна каже,  -
i це правда, - що на Подiллi з'явилися гайдамаки i  що  серед  поспiльства
помiтний неспокiй...
   -  А  ось  ми  цей  неспокiй  вгаму?мо  скоро!  -   запально   вигукнув
Голембицький. - Це буде перше дiло конфедератiв: повиривати останн?  пiр'я
з крил у хлопства й налякати його так, щоб воно й тiнi сво?? боялося.
   - Добра думка, - пiдтримали його товаришi.
   Тим часом весь  сад  уже  був  освiтлений  i  очам  вiдкрилося  чарiвне
видовище:
   на всiх деревах уздовж алей були порозвiшуванi рiзноколiрнi  лiхтарики,
й здавалося, що зоряне небо впало й  розсипалося  по  саду  зiрочками;  та
особливо чарiвним був  став,  залитий  кривавим  вiдблиском  запалених  на
березi смоляних бочок: наче розтоплений чавун, вiн свiтився й вихоплював з
темряви блiдо-рожевi обриси мiстечка, розкинутого на протилежному боцi.
   - Чудово! - милувався цi?ю  картиною  Потоцький,  стоячи  з  господарем
замку край майданчика, звiдки вже починався крутий спуск гори. -  Хвалю...
У пана добродiя багато смаку... Сюди б iще нiмф: пiд зоряним небом  i  при
такому освiтленнi вони були б пречарiвнi...
   - Будуть, ваша ясновельможнiсть,  -  з  догiдливою  усмiшкою  шанобливо
схилив голову губернатор. - Його мосць староста - улюбленець  Кiприди,  то
вона повинна потiшити його душу прекрасним.
   - О? Коли так, то гостиннiсть панська мене полонить цiлком, - примружив
очi Потоцький, - i я, чого доброго, покину свiй Канiв i оселюся в пана...
   - Був би невимовне щасливий, - схрестив на грудях руки Кшемуський.
   -  Хе-хе!  Я  набридну...  Але  панська   привiтнiсть   i   гостиннiсть
безмежнi... i я неодмiнно напишу мо?му приятелевi князевi Олександровi про
надзвичайну гречнiсть пана и попрошу в  нього  дозволу  переселитися...  -
Потоцький лукаво глянув на  губернатора  й  провадив  весело:  -  Нi,  без
жартiв, i замок, i сад, i природа тут чарiвнi... В мене, правда,  ширше...
i грандiознiше... Днiпро, звичайно, поспереча?ться з цi?ю калюжею,  одначе
й тут принадно. Ось i  мiстечко  гарно  вирiзьблю?ться  з  темряви;  шкода
тiльки, що не дуже виразно - якби з тилу сильний вогонь, - вiн  ефектно  б
осяяв i костьол, i магiстрат, i всi високi будiвлi.
   - А що ж, слушно! Щаслива думка в пана старости.
   - Що пан надумав? Мiстечко палити?
   - Воронь боже! У  мене  там  по  той  бiк  хлопського  селища  складенi
величезнi ожереди соломи, то я ними й освiтлю мiстечко.
   - Але вiд ожередiв можуть зайнятися й хати.
   - Якщо й займеться щось, то спершу схизматська церква, а  потiм  уже  i
?хнi хлiви.
   - Ну, коли так, то й прекрасно...
   Кшемуський  поспiшив  вiддати  потрiбнi  розпорядження.  Пан  пiдчаший,
найближча в iнтимних справах особа,  доповiв  мiж  iншим  губернатору,  що
дiвчини, попово? вихованки, першо?, на його  думку,  красунi  в  мiстечку,
поки що не знайшли: вона або сховалася, або  справдi  кудись  вiдлучилася,
але що вiн неодмiнно ?? розшука?.
   - Та й припровадиш у замок... Ну, хоч би за  поко?вку  до  панни  Теклi
абощо.
   - Слухаю, ясновельможний пане!
   - Неодмiнно, - додав губернатор i почав щось та?мниче  шепотiти  сво?му
довiреному.
   А той тiльки все вклонявся та казав:
   - Слухаю, все буде зроблено.
   Тим часом дами, ждучи процесi?, посiдали на терасi,  а  чоловiки  стали
шпалерами вздовж але?, якою мав проходити казковий похiд,  вихоплений,  як
висловлювався господар, iз садiв Магомета.
   В альтанцi, що була в центрi широкого майданчика, розмiстився  оркестр;
тiльки-но господиня махнула рукою, вiн гримнув урочистий полонез, -  ту  ж
мить  спалахнули  потiшнi  вогнi,  що  осяяли   червоними,   смарагдовими,
голубими, золотими тонами i кущi, i дерева, i гостей, якi вп'яли пожадливi
погляди в широку просiку, що вела до альтанки.
   Але  процесiя  не  з'являлася:  ждали  господаря.  Панi   Ядвiга   була
роздратована його вiдсутнiстю, нетерпiння гостей зростало.
   Нарештi Кшемуська, довiдавшись, що чоловiк ?? в якихось справах подався
на дворище замку, обурилась i поспiшила туди.
   Губернатор, вiддавши останнi розпорядження, пiшов був назад до  гостей,
але тут його перестрiла дружина.
   - Ти збожеволiв чи що? - накинулась вона одразу на чоловiка. -  Залишив
вельможного гостя... затриму?ш процесiю...
   - Давав розпорядження, моя сувора панi, вiдносно цi?? само? процесi?, а
тепер ходiмо: все буде гаразд...
   У цей час  пiдiйшов  до  нього  маршалок  i  доповiв,  що  схизматський
священик давно чека? ясновельможного пана з якоюсь скаргою.
   - Турбувати мене такими дурницями! - гнiвно гримнув Кшемуський.
   - Провчити б слiд... - додала панi.
   - Падам до нуг, - пробурмотiв зблiдлий маршалок, - я його вижену  зараз
же!
   - Нi, поклич негайно сюди! - грiзно звелiла панi Кшемуська. - Коли  вже
потурбував ясновельможного, то ти з ним поговори...  поговори,  уконтентуй
його!
   За хвилину перед грiзним можновладцем стояв сивенький дiдок з рiденькою
борiдкою у сiрiй пiстрявiй рясi. Вiн злякано клiпав  очима  i  раз  у  раз
вклонявся. Панi Ядвiга з огидою одвернулась i вiдiйшла.
   - Ну? - кинув йому губернатор.
   Вiд того грiзного "ну" мороз побiг по зiгнутiй спинi священика, й  вiн,
затинаючись,  перериваючи  мову  зiтханнями,  почав   говорити   тремтячим
старечим голосом:
   - Ваша  ясновельможнiсть,  наш  опiкун  i  заступник,  будьте  батьком,
захистiть во iм'я господа бога i його свято? правди...
   - Ну! - ще грiзнiше гримнув Кшемуський i бридливо вiдступив назад.
   - Нашiй церквi, во iм'я Iоанна Предтечi, що на  фiльварках,  здавен,  з
дня ?? фундацi?, князi Яблоновськi подарували ругу, затверджену  й  князем
Олександром...
   - Ну?!
   - Ао отцi базилiани вiдняли ?? й вивезли звiдти  до  себе  на  тiк  той
хлiб, який ми сiяли й жали, - останнiй наш прожиток.
   - I добре зробили.
   - Але в нас ? княжi записи, вони внесенi i в  мiськi  книги,  вiдомi  й
братству.
   - Ти ще нагаду?ш менi про братство й про мiськi книги? Учити мене хочеш
чи погрожувати? От я ж тобi пропишу записи!.. Гей! - ляснув вiн у  долонi,
i на цей поклик з'явилося кiлька челядникiв.
   - Вiзьмiть його, я з ним розправлюся потiм.
   Упав приголомшений старий у ноги сво?му катовi й заблагав:
   - Зглянься, ясновельможний пане, на мiй сан, на мою немiчну старiсть...
Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя...
   Пiсля  того,  як  вийшла  панi  губернаторова,  товариство  ще   бiльше
збентежилось:
   тi, що ждали урочисто? процесi?, почали шепотiтися помiж  собою,  кпити
одне з одного, вельможнi гостi теж були нi в сих нi в тих i  шукали  очима
господарiв,  а  музика  грала  й  гула,  ще  дужче  дратуючи  гостей,  якi
ремствували на зволiкання з забавою.
   Текля страшенно  хвилювалась;  вона  помiтила,  що  веселий  настрiй  в
товариствi пiдупав, i не знала, в чому рiч... У  когб  б  спитати,  де  ??
названi батько й мати? Вона озирнулась, але  поблизу  не  було  нiкого  iз
знайомих; недалеко стояв тiльки один лицар, мабуть, при?жджий, той  самий,
що сердечно розмовляв з Левандовським, i Текля зважилась його потурбувати.
   - Даруй, пане, - промовила вона до нього, - тисячу  пробачень.  Ставний
лицар  обернувся,  швидко  пiдiйшов  до  тераси  й,  зграбно  вклонившись,
промовив дзвiнким голосом:
   - Падам до нуг, весь до панських послуг.
   Текля глянула йому в очi й занiмiла: якесь моторошне почуття, зiткане з
страху, подиву й захвату, охопило ?? цiлком; кокетливий жарт, приготований
для незнайомого, завмер на устах, i вона ледве могла боязко промовити:
   - Ох, я помилилась... Думала, що наш...
   - Придiли,  ясновельможна,  й  чужому  хоч  краплину  уваги...  Дозволь
прислужитись i менi...
   - Пан такий ласкавий... менi хотiлося, щоб батько мiй... вiн, певно, на
замковому дворищi... щоб швидше повернувся до гостей, його чекають...
   - Лечу передати бажання вельможно? панни, - i лицар вклонився, зробивши
елегантний жест шапкою з червоним висячим верхом.
   - Хто це говорив з тобою? - з жахом спитала  манiрна  панна,  коли  вiн
поквап-но вiдiйшов.
   - Не знаю, - вiдповiла Текля.
   - Чи не диявол з пекла?
   - Якщо й диявол, то привабливий.
   - Ха-ха! Люба! - щиро засмiялася Веронiка Младанович. - От  вигадала  -
диявол! Та це найчистiша i найвiдданiша  батьковi  душа,  це  наш  славний
сотник Гонта.
   - Простий козак? - розчаровано процiдила Текля.
   - Нi, шляхетний, нобiлiтований, iз замково? козачо? мiлiцi?.
   Гостi, що юрмились коло широко? але?, заворушилися, це привернуло увагу
й  дам;  незабаром  почулись  вiтальнi  вигуки:  то   з'явилося   подружжя
господарiв.
   Кшемуський махнув хусткою, i з фортецi гримнула гармата; музика заграла
урочистий марш... Усi щiльнiше обступили алею i зата?ли подих.
   Почувся глухий гуркiт. З темряви  ви?хала  на  високих  колесах  золота
бочка, в яку запряжена була пара волiв бiло? мастi, прикрашених  червоними
стрiчками;
   на бочцi верхи  сидiв  Бахус,  якого  пiдтримували  два  сатири;  бочку
супроводили вакханки. Личка богинь  веселощiв  були  чарiвнi,  ?х  постатi
стрункi й зграбнi, але самий  вираз  облич  не  пасував  до  ?хнiх  ролей:
замiсть веселощiв у поглядах нiмф тремтiв переляк i страждання.
   Поява Бахуса  викликала  гучне  схвалення  в  глядачiв,  а  коли  Бахус
заходився з сво?? бочки черпати мальвазiю й розсилати ковшi тим,  хто  був
ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату...
   - Досконале, досконале! - хрипiв, прицмокуючи, Потоцький  i  потискував
вдячно руку господаревi.
   Младанович не мiг устояти на мiсцi, вiн пiдбiгав з сво?ми  зауваженнями
то до господаря, то до Потоцького.
   - Delicilux! Пречудово? - шепотiв вiн.
   Слiдом за Бахусом  поплив  у  якiйсь  розмальованiй  мушлi,  запряженiй
дельфiнами,  Нептун  з  тризубом;  його  супроводили,  лежачи  на  довгому
помостi, драпiрованому у синю термаламу, неначе хвилi, ру  алки  й  наяди.
Нептун роздавав на сво?му тризубi гостям усiляку рибу; то були якiсь  дуже
хитромудре приготованi цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачiв квiтами.
   Слiдом за Нептуном з'явилася процесiя народiв, якi  представляли  рiзнi
кра?ни;
   звичайно,  перша  фiгурувала  Польща,  ??  зображувала  пишна  панна  в
старопольському  багатому  вбраннi;  панну  оточувало  пишне  лицарство  з
бiскупами та ?зу?тами. Вся ця група мальовничо розташувалась на  великому,
прикрашеному рiзноманiтною збро?ю, помостi;  ??  везли  запряженi  в  ярма
православнi хлопи, одягнутi в лахмiття. Поява цi??  групи  викликала  бурю
захоплених вигукiв:
   - Вiват! Н?х жи?! Смерть схизматам!
   Про кожну перемiну в процесi? сповiщалося пострiлом  гармати  й  змiною
потiшних вогнiв, а появу Польщi було зустрiнуто  сальвою  всi??  фортечно?
"армати". Цей гуркiт гармат, змiшаний з несамовитими криками очманiло? вiд
хмелю й захвату шляхти, докотився до мiстечка, розбудив i його  фiльварки,
i далекi висiлки. Усi злякано попрокидалися; спросоння  здавалось,  що  на
замок напали татари. А коли слiпучо спалахнула пожежа за околицею, жителiв
охопив жах.
   Усi в одча? заметушилися по вулицях i з зойками:  "Пожежа,  горимо!"  -
кинулись на майдан, а то й до найближчого лiсу.
   Давно вже пiдпаленi були з чотирьох бокiв довжелезнi ожереди Лисянсько?
економi?, та гостi, захопленi незвичайним видовищем,  не  помiчали  спершу
далеко? заграви, а  коли  з'явилася  в  процесi?  Польща,  пожежа  досягла
страшно? сили: по той бiк мiстечка здiймалося й вирувало в нiчнiй  темрявi
цiле  море  полум'я,  темнi  силуети  найближчих   будiвель   виблискували
вогненними контурами, а церква, немов розпечена, тонула в тому полум'?.
   Розкiшна постать Польщi,  пишне  лицарство,  запряженi  в  ярма  селяни
здавалися тепер облитими кров'ю i надавали  всiй  цiй  картинi  зловiсного
характеру.
   Шаленi вигуки гостей, що зiбралися в саду, пiд  тиском  цього  враження
почали стихати й змiнюватись якимсь пригнiченим мовчанням.
   - То не жарт, пане,  -  заклопотано  мовив  Потоцький,  нахилившись  до
Кше-муського, - може все мiстечко згорiти.
   - Пусте! - заспоко?в його господар.
   А процесiя тим часом посувалась  далi.  Пройшли  народи  ?вропи,  Азi?,
Африки й Америки. Хоч валка рiзних  народностей  була  дуже  мальовнича  й
характерна,  але  пересичене  гостротою  вражень   почуття   глядачiв   не
вiдгукувалось на цi строкатi картини й чекало сильнiших вiдчувань.
   Сам тiльки Левандовський з двома молодими  шляхтичами,  якi  спiвчували
його iдеям, стояв збоку, обурений до глибини душi всiма цими витiвками.
   - Держава  виснажена,  сто?ть  на  краю  загибелi,  а  вони  витрачають
награбованi багатства на таку мерзоту!
   Але ось музика гримнула щось веселе; пролунав знову салют гармат,  i  з
темно? зеленi з'явився пишний кортеж богинi Кiприди.  ??  колiсницю  везли
три  пари  бiлих,  як  снiг,  цапiв  з  позолоченими  рогами,   обвiшаними
гiрляндами троянд; цапiв вели амури з райдужними крильцями  й  сагайдаками
стрiл за плечима;  такi  самi  амури  оточували  колiсницю  й  завершували
процесiю.
   А навколо лунали дикi, шаленi крики:
   - Вiват! Н?х жи?!
   Пiсля дико?  оргi?  пiзно  попрокидалося  панство,  прочумувалося  воно
лiниво, з тупим болем голови, з вiдчуттям  тваринного  пересичення...  Але
його чекали новi забавки.
   На дворищi замку стояли вже запряженi  в  рiзнi  екiпажi  ситi  конi  в
дорогiй кракiвськiй збру? i верховi чистокровнi румаки.
   Вийшов iз замку Кшемуський, ведучи пiд руку Потоцького;  яскраве  сонце
одразу викрило  фальш  свiжих  лиць  i  виявило  цiлу  сiтку  зморщок,  що
променились коло очей i губ старости.
   Широкий, пишний ридван на високих ресорах чекав вельможного гостя  коло
ганку; в нього був запряжений упростяж четверик вороних. Господар  посадив
Потоцького на почесне мiсце, а сам, разом з  уманським  губернатором,  сiв
проти старости на передньому сидiннi.
   - Зна?ш дорогу на  панський  хутiр?  -  спитав  господар  у  машталiра,
показуючи головою на пана Левандовського.
   - Не знаю, ясновельможний пане, - вiдповiв той.
   - То сiдай, пане, на козли й показуй йому дорогу, - звернувся  господар
до Левандовського.
   Той мовчки вилiз на козли. Машталiр стьобнув довгою пугою, переднi конi
стали дибки, дишловi рвонули, i ридван, хитнувшись з боку  на  бiк,  важко
рушив з мiсця.
   Слiдом за ридваном  покотили  колимаги,  коляси,  каруци  й  натачанки;
наввипередки з ними поскакали блискучi вершники,  перекидаючись  з  дамами
грайливим словом, комплiментом, вiтанням; знялася хмара  куряви  i  вкрила
весь по?зд золотаво-сiрим серпанком. Левандовський  показував  машталiровi
дорогу, котру, мiж iншим, усi в замку добре  знали.  Треба  було  про?хати
якусь милю битим Уманським шляхом, а потiм на перехрестi бiля корчми взяти
праворуч i гiн тро? про?хати на Вiльшану путiвцем, попiд узлiссям.  А  там
уже, мов на долонi, буде  видно  хутiр.  Перед  очима  Левандовського  вже
малювалася  люба,  дорога  картина.  Ось  ставок  дзеркалом  виблиску?   в
срiблястiй зеленi верб та осокорiв; вiн лежить у мальовничiй долинi, схили
яко? засадженi прекрасним фруктовим  садом;  за  ставом  виструнчився  ряд
пiрамiдальних тополь, а серед них  бiлi?  критий  черепицею  будиночок;  з
темно? зеленi лип i дубiв визирають теж червоними плямами  покрiвлi  iнших
будiвель. Через став тягнеться гребля, а в кiнцi ??  виблискують  колесами
гомiнливi млини - все це видивля?ться в чистi води ставу й немов  смi?ться
iз затишних куточкiв зеленi. Левандовський у думцi вже пригортав до грудей
дружину й голубив дитя. Але  в  нього  чомусь  болiсно  стискалося  серце.
Звичайно, хiба мiг бути комусь при?мний на?зд тако? буйно? ватаги? Дружина
зляка?ться... вона не звикла до таких вакханалiй... та й образити  можуть:
хiба ручиться хто за стриманiсть цi?? дико? орди?
   Такi думки сповнювали серце пана Левандовського тривогою, i воно щемiло
вiд болю й туги...
   А екiпаж, похитуючись, котився далi, й Левандовський чув, як Кшемуський
вихваляв Потоцькому його хутiр... Раз вiн звернувся й до Левандовського:
   - А що, чи так нас фурман везе? Чи не збився?
   - Вночi з зав'язаними очима знайду сво? гнiздечко.
   - Правда? А все-таки краще розпитай жида.
   Левандовський на цю пораду тiльки посмiхнувся.  Екiпаж  саме  зупинився
бiля корчми. Вискочив корчмар i почав догiдливе вклонятися ясновельможному
панству. Левандовський добре знав корчмаря, це був Гершко, його найближчий
сусiд, а тому вiн i звернувся до нього iз  звичайним  запитанням,  чи  все
гаразд на хуторi.
   Гершко лаконiчно вiдповiв:
   - Нiчого, пане, не знаю.
   - I дружини мо?? не бачив?
   - Може, пане, бачив, а може, й нi...
   - Як - може? Хiба не був на хуторi?
   - Може, був, а може, й не був...
   - Гайда! - перервав цей дiалог губернатор. - Варто розпитувати жида:  в
нього вiд страху аж пейси спiтнiли... Вiн не зна?, з ким говорить i про що
говорить. Швидше до?демо, й сам у  сво??  панi  розпита?ш  про  все.  Гей,
рушай!
   Екiпаж  знову  покотився  попiд  темним  лiсом.   Праворуч   мiсцевiсть
понизилась i заглибилася в долину, котра, розширяючись, потяглася поряд  з
дорогою.
   "Через десять хвилин поворот, - думав Левандовський, - а звiдти до мого
двору  ?хати  хвилин  п'ять,  не  бiльше...  Ото  здиву?ться  голубка,   -
переляка?ться, подума?, що справжнiй на?зд. Добре, що я в першому екiпажi,
- зараз ?? заспокою... Ех, коли б уже скорiше  додому!  Як  менi  тяжко  й
огидно бувати в цього понурого деспота, та нiчого не вдi?ш: у нас же нема?
закону й нема? захисту  вiд  свавiльного  насильства  можновладцiв,  ну  й
змушений бувати, запобiгати... Ех, нещасний край! Тiльки й спочиваю  душею
в мо?му гнiздечку, серед мо?? любо?, дорого? серцю сiм'?!"
   Дорiжка звивалася то узлiссям, то гадючкою  втiкала  пiд  тiнь  високих
ясенiв; на одному закрутi  ??,  пам'ятав  Левандовський,  уже  видно  було
вузьку свiтлу смужку ставу... i тепер вiн з нетерпiнням ждав  того  мiсця,
але не дiждався... мабуть, прогавив... Та однаково, ось кiнча?ться  лiс...
Зараз, ось iз-за цi?? купи дерев, так i блисне в вiчi плесо ставу, вигляне
й хутiрець-Щасливий господар його не одривав погляду  вiд  останнiх  кущiв
високого козолисту, що закрили кра?вид; але ось вони  лишились  позаду,  i
Левандовський скрикнув вiд жаху, божевiльне витрiщивши очi: нi  ставу,  нi
млина, нi саду, нi будь-яких ознак житла! Перед ним лежало  голе  хвилясте
поле, на якому не було жодного кущика.
   -  Ой!  Я  божеволiю!..  Де  ж  це  все?  Провалилося?  -  залементував
Левандовський, вхопившись руками за голову.
   Кшемуський з ?хидною посмiшкою торкнувся колiна Потоцького.
   - Дружина... дитя! - приголомшений ударом,  прохрипiв  Левандовський  i
впав непритомний з козел.
   Такий поворот жарту не входив у програму губернатора: замiсть смiху  та
веселощiв, усiх охопило моторошне почуття.
   -  Пiдведiть  скорiше  цього  дурня,  облийте  водою,  -   захвилювався
Кшемуський, - од перепою сам збився з дороги i, як баба, ще й непритомнi?.
   - То панський жарт - потiха! - зауважив Потоцький.
   - Геть-чисто все розiбрали за одну нiч i вирiвняли...  -  самовдоволено
вiдповiв Кшемуський.
   Челядь i гостi кинулись допомогти Левандовському,  хто  пробував  влити
йому в рот рому, хто почав  старанно  змочувати  йому  голову  й  бризкати
холодною водою в обличчя.
   Спiльними  зусиллями  пощастило  нарештi  повернути  Левандовського  до
життя, але вiн так i не отямився. Опритомнiвши, нещасний схопився на  ноги
й, волаючи "рятуйте!", кинувся був бiгти до свого хутора, який,  iз  зло?,
пекельно? волi, провалився крiзь землю.  Та  Левандовського  наздогнали  i
втримали; тодi вiн забився на руках у челядi й почав усе на собi рвати.
   - Та заспокойте цього йолопа! - гукав з колимаги Кшемуський. - Пояснiть
йому, що й хутiр, i сiм'я його не  пропали,  а  що  вiн  тiльки  збився  з
дороги!
   Та нiякi слова не впливали на шляхтича: вiн ?х не чув i не  розумiв;  з
божевiльними, налитими кров'ю очима, з перекошеним обличчям i  пiною  коло
уст вiн бiснувався, кричав i посилав комусь прокльони.
   - Кровопивцi, злодюги! Зрадники, згубники велико? i славно? Польщi!  Ви
все святе втоптали в смердюче багно... Прокляття на вашу голову, прокляття
з роду в рiд! О, невже небо не помститься вам? Помститься,  помститься,  -
якщо не воно, то замучений вами  народ!  Вогонь  пожере  ваше  награбоване
добро, в кровi потоне все i вашi родини... чужа нога наступить  п'ятою  на
вашi груди!
   Збентежений господар зовсiм розгубився перед сво?ми гостями й не  знав,
чим угамувати несамовитого Левандовського. Без них би вiн розпорядився, та
при вельможних свiдках було незручно, до того ще й  гостi  були  очевидьки
приголомшенi словами божевiльного.
   На щастя, з цього скрутного становища його вивiв гонець, що несподiвано
прискакав iз замку.
   Гонець передав на словах, що в замок  зволив  прибути  найпревелебнiший
кардинал, нунцiй найсвятiшого папи, й що, крiм того, одержано з Варшави  й
Ки?ва тривожнi вiстi.
   На останню звiстку панство не звернуло жодно? уваги; але при?зд  нунцiя
схвилював усiх, i про Левандовського одразу забули.
   Гонець  тим  часом  передав  губернатору  листа   вiд   дружини   його,
ясновельможно? панi Ядвiги.
   Лист був лаконiчний, змiст його був такий:
   "Знову пiдкинуто в замок та?мничу записку, писану тi?ю ж самою рукою; в
нiй говориться те ж саме, що й ранiше: "Оплакане вами живе i завдасть  вам
ще бiльше слiз!"
   Кшемуський, прочитавши цього листа, зблiд i похитнувся, наче пiдрубаний
дуб, i коли б його не пiдтримали, вiн би так i гримнув на землю...



   IV

   Теплий  травневий  вечiр  тихо  спускався  над  невеликим  селом  Малою
Лисянкою, що розкинулось уздовж мальовничого берега рiчечки Лисянки,  там,
де вона впада? в Синюху.
   Косе промiння сонця обливало золотом бiленькi стiни хат,  що  виступали
iз зеленi садiв, виблискувало кривавим вогнем  в  маленьких  вiконечках  i
зливалося в нiжне  сяйво  над  потьмянiлим  хрестом  невелико?  дерев'яно?
церкви, яка височiла над стрiмкою кручею край села.
   I церква, i дзвiниця мали надзвичайно убогий вигляд: перекошенi стiни й
солом'яна покрiвля потемнiли вiд часу,  i  навiть  хрест  на  гостроверхiй
вишцi,  колись  вкритий  позолотою,  геть  почорнiв.  Невеликий   цвинтар,
порослий високою зеленою травою, оточував церкву; бiля огради  його  видно
було кiлька низеньких могил з похилими дерев'яними хрестами, а то й зовсiм
без хрестiв.
   Згра? веселих птахiв з галасом вилiтали з  дзвiницi  й,  покружлявши  в
повiтрi, сiдали на гiллi розлогих верб уздовж церковно? огради.
   Було щось надзвичайно сумне в цьому убогому цвинтарi, в цiй старенькiй,
похиленiй церквi.
   Бiленькi хати оточували щiльним кiльцем  свою  старезну  церкву,  немов
хотiли захистити ?? од нападу ворогiв.
   До  церковно?  огради  прилягала  садиба  священика.  Вона   нiчим   не
вiдрiзнялася вiд звичайно?  садиби  селянина,  тiльки  бiленька  хата,  що
стояла посеред двору, була значно бiльша й вища вiд селянсько? i дiлилася,
як видно, на двi половини, бо обабiч вхiдних дверей було  по  дво?  вiкон.
Праворуч i лiворуч од хати стояли необхiднi господарчi будiвлi,  й  хоч  у
всiй цiй садибi  свiтилось  убожество,  але  чистота  й  лад  надавали  ?й
веселого, привiтного вигляду.
   Вiкна хати були обведенi синiми й червоними смугами, призьба  пiдмазана
яскраво-рудою  глиною.  Чисте  зелене  подвiр'я  з   утоптаними   стежками
оточувало хату, а коло плоту  пiдiймалися  пишнi  кущi  царсько?  борiдки,
гвоздик та iнших квiтiв.
   На широкiй призьбi сидiв, грiючись пiд ласкавим промiнням сонця, старий
священик, такий же старезний i вбогий, як i його церква. Худе, зморшкувате
обличчя його, обросле бiлим, як снiг, волоссям i такою ж  бородою,  носило
на собi слiди тяжко прожитого життя.  Яснi  голубi  очi  старого  дивилися
ласкаво й сумно; на ньому був старенький  полотняний  пiдрясник  i  великi
мазанi чоботи. Бiля нiг його просто на травi сидiло дво?  молодих  дiвчат:
одна з них, з  темними  косами  й  дитячим  виразом  великих  карих  очей,
здавалась iще зовсiм дитиною; надзвичайно  гарне  обличчя  ??  було  тепер
звернене до батюшки. Друга, що обхопила рукою  стан  ??,  була  красуня  в
повному розумiннi цього слова.
   При першому поглядi на не?, навiть незважаючи на одяг, можна було зразу
сказати, що вона ?врейка: риси ?? обличчя вражали правильнiстю  й  красою;
вогненно-золотисте волосся ?? спускалося  пишними  безладними  хвилями  на
плечi; на бiлому, як снiг, лобi, що немов сяяв сво?ю надзвичайною бiлiстю,
вигиналися дугами тонкi густi брови; великi чорнi  очi  ?врейки,  сповненi
невимовного смутку, були теж  зверненi  на  священика,  а  гарно  вирiзанi
нiздрi ?? нервово здригалися; нiжний  рум'янець  просвiчував  крiзь  тонку
шкiру й то спалахував, то згасав од хвилювання.
   - В убогiй печерi народився  вiн,  -  тихо  говорив  священик,  ласкаво
проводячи рукою по голiвцi темнокосо? дiвчини, - i матiр божа, дiва Марiя,
поклала його на сiнi, просто в ясла... Нiч була тепла, зоряна, в  широкому
степу мирно спали коло отари пастухи, i побачили вони, що небо розверзлося
й  ангели  злетiлись  над  землею  й  заспiвали  "Слава  в  вишнiх  богу",
сповiщаючи ?х, що на землi народився Христос, син божий,  який  прийшов  у
свiт для того, щоб принести грiшним людям милость,  прощення  й  любов.  I
тодi взяли пастухи гирлиги сво? й пiшли до печери вклонитися йому, а потiм
прийшли волхви й царi з дарами i теж уклонилися синовi божому, а вiн, дитя
предвiчне, лежав у яслах i з лагiдною усмiшкою дивився  на  людей,  заради
яких вiн спустився з неба, щоб урятувати ?х i прийняти за те  вiд  них  же
мученицький вiнець...
   Зата?вши подих, слухали  обидвi  дiвчини  старого:  перед  зором  ?хнiм
проходили один за одним великi й святi образи, i нiщо не  порушувало  тишi
цього чарiвного куточка...
   На заходi тихо розливалося нiжне, пригасаюче сяйво  вечiрньо?  заграви.
На землю спускалися тонкi прозорi тiнi й  стелилися  легким  серпанком  по
широкому степу. Високо в глибинi блiдого неба, немов малесенькi  дiаманти,
загорялися першi зорi: тихий вечiр вже  ласкаво  обiймав  стомлену  денною
спекою землю.
   - Але як же господь допустив,  щоб  люди  замучили  сина  його?  Як  не
покарав вiн ?х, як не помстився ?м стократ?! - палко мовила ?врейка.
   - Тому що син божий того й зiйшов у свiт, щоб узяти на себе  всi  грiхи
свiту й прийняти за людей смерть на хрестi.
   - За тих, хто повiрив у його вчення, хто пiшов за ним, але  не  за  тих
же, що гнали його все життя?
   - За таких, Саро, ще бiльше, нiж за тих, що визнали його, бо душi  ?хнi
перебували пiд тягарем страшного грiха i вiн просив господа послати мир  i
любов у ?хнi затьмаренi злобою серця...
   - Нi, нi, панотче, - палко заперечила ?врейка, - тим нема? прощення  нi
на землi, нi на небi! У святому письмi сказано: око за око, зуб за зуб!
   - То сказано в бiблi?, Саро; Христос же вчив нас  молитися  за  ворогiв
сво?х i благословляти тих, хто ненавидить нас.
   -  Прощати  ворогам?  Та  невже  ж  ви  проща?те   панам-ляхам,   котрi
переслiдують вашу вiру, одбирають у вас церкви, пригнiчують вас?
   - Молюся, Саро, й прошу бога, щоб  простив  ?х,  -  не  вiдають-бо,  що
творять, - смиренно зiтхнувши, промовив старий.
   У цей час на перелазi з'явився широкоплечий, огрядний  лiтнiй  селянин.
Переступивши  через  перелаз,  вiн  пiдiйшов  до  невеличкого  гуртка,  що
розташувався бiля хати, й, не бажаючи порушувати тиху  розмову,  шанобливо
спинився поблизу, скинувши шапку.
   Це  був  iще  бадьорий,  дужий  чоловiк  рокiв  шiстдесяти,   одягнений
по-селянському. Чуприна його  була  пiдстрижена  пiд  макiтру,  сивi  вуса
спускалися на груди, а з-пiд чорних, ледь тiльки зачеплених  сивиною  брiв
дивилися ще гостро й упевнено чорнi, як вуглини, очi. Через навислi  брови
й довгi вуса обличчя його спершу здавалося понурим  i  сердитим,  але  хто
уважнiше придивлявся до його очей, той зразу ж  упевнявся,  що  перед  ним
лагiдний дiдусь з чистою дитячою душею.  Поринувши  в  задуму,  дiвчата  й
старенький священик не помiтили його приходу.
   - А хто ж каратиме ?х за злочинства? Хiба може господь простити  ?м?  -
допитувалась ?врейка. - Невже ж перед ним усi рiвнi - праведник i грiшник?
   - Бог наш, Саро, ?сть бог любовi, а не помсти.
   - Як навчитися тако? любовi й прощення, панотче? - промовила ?врейка, i
голос ?? затремтiв.
   - Пiзнати Христа, - тихо вiдповiв  старий  i  задумливо  глянув  поверх
голiвок дiвчат, що сидiли бiля його нiг. Навкруги панувала тиша. - Пастиря
доброго, всеблагого, всепрощаючого, - прошепотiв старий, нiби ведучи  далi
сво? думки, i знову замовк.
   Селянин почекав  якусь  хвилину,  потiм  неголосно  кашлянув  i  ступив
уперед. Обидвi дiвчини здригнули, оглянулись i хутенько посхоплювалися.
   - Це ти, пане титарю? - привiтно мовив батюшка.
   - Я, панотче, - вiдповiв селянин, нахиляючи голову, й,  звернувшись  до
Прiсi, додав: - Ти, дочко, доглянь за коровою, та не забудь приготувати ?й
пiйло.
   - Зараз, тату, - вiдповiла Прiся.
   - Я до тебе ще забiжу, - шепнула Прiсi ?врейка.
   - Гаразд, гаразд, - зрадiла  та,  i  обидвi  дiвчини  швидко  зникли  в
глибинi двору.
   - Ну що, довiдався, чого  то  вчора  така  заграва  була?  -  звернувся
батюшка до титаря.
   - Не зовсiм, панотче, - вiдповiв титар,  з  пошани  сiдаючи  на  певнiй
вiдстанi вiд священика. - Що пожежа була в мiстечку, то це так, а що  саме
згорiло - невiдомо... З'?халося панство туди й забавля?ться.  Може,  замок
знову пiдпалили, а певнiше, що селянськi хати.
   - Ох, господи! - зiтхнув священик. - Та що ж це ?м  заманулося  в  таку
суш та пускати вогонь!
   - А хiба вони про це думають, панотче? - провадив  далi  титар.  -  Аби
забава, а що пiсля то? забави з людьми нещасними буде, то  ?м  байдуже.  -
Вiн безнадiйно  махнув  рукою  й,  зiтхнувши,  мовив  далi:  -  Оно  Мотря
Шапувалова втекла од панiв... i тепер ?? сховали за болотом  у  байрацi...
Докiя втопилася в панському ставку...
   - Пощо ти залиша?ш нас, господи! - тихо  прошепотiв  священик  i  сумно
похилив голову.
   - Кажуть, що ?х усiх зiгнали на панський двiр, ну,  котрi  смiливiшi  -
кинулись навтiкача... от i Докiя з Мотрею...  Мотря  якось  сховалася  вiд
погонцiв, Докiя не встигла... бачить, що доганяють, ну вона й  кинулась  у
воду.
   Коли  ж  урветься  тво?  довготерпiння,  господи?  -  скрикнув  обурено
старенький священик i, неначе злякавшись свого ремства, безгучно зашепотiв
слова молитви.
   Титар почав розповiдати батюшцi й про iншi знущання та  насильства,  що
?х чинили по хуторах економи.
   Мовчки слухав священик слова титаря, затуливши обличчя долонями.
   - Що ж робити нам, панотче? - спитав, перечекавши якусь хвилину, титар.
   - Що робити, сину  мiй?  Вiрувати,  надiятись  i  терпiти!  -  вiдповiв
старий, вiднявши долонi рук вiд обличчя  i  звiвши  на  титаря  скорботний
погляд. - Нiщо не дi?ться без волi господньо?, жодна волосина не  впаде  з
нашо? голови без волi його! Може, вiн, всеблагий, i посила? нам  цi  муки,
щоб змiцнити нас у вiрi й терпiннi:
   прийде час, i всi ми станемо перед господом - i малi,  i  сильнi  свiту
цього, i всякому воздасть господь за дiла його, i не забуде вiн нi  ?дино?
сльози, пролито? убогим i гнаним...
   - Ох, так, панотче, - зiтхнувши, вiдповiв титар,  -  там-то  нагородить
господь, а що ж робити нам тут?
   - Терпiти й надiятися на ласку божу: хто перетерпить  до  кiнця  -  той
спасеться.
   - Добре терпiти за себе, панотче, а як же терпiти за рiдну  дитину,  як
дивитися на глум та на муки ??? Нi, нi, вже  коли  пани  хапають  собi  на
потiху наших жiнок i наших дочок, тодi не  можна  терпiти!  Та  краще  вже
самим повбивати ?х, нiж вiддати ляхам на поталу!
   - Ох, дiти мо?, бiдна моя паство! Як зможу я  захищати  вас,  безсилий,
убогий пастир, од злохитрих  вовкiв?  -  простогнав  священик.  -  Я  можу
молитися, молитися Всевишньому, а ви, - вiн розвiв руками, - скаржтеся...
   - Кому скаржитися, панотче? - з гiркотою промовив титар. - Чи коронному
гетьмановi,  чи  сенатовi,  чи  самому  королевi?  Та  для  всiх   же   ?х
благочестивий християнин гiрше пса! От, - провадив далi  титар,  понизивши
голос, - у мене душа мре за Прiсю, - вiн глянув  у  бiк  молодо?  дiвчини,
яка, впоравшись  iз  сво?ю  роботою,  стояла  коло  перелазу  й  задумливо
дивилася на широку сiльську вулицю, що бiгла в безкра?й степ. - Уже й так,
учора чи позавчора, про?здив тут один молодий панок  через  наше  село,  з
тих, iз замкових, побачив Прiсю, й, видно, сподобалась вона йому,  заводив
мову про се й те, хотiв червiнця подарувати, та я вже одiслав ??... Ну що,
як надумають i ?? потягти в замок?
   - Будемо сподiватись на ласку господню, - тихо промовив священик,  -  а
поки що одвести б ?? куди-небудь звiдси подалi... не вiк же  бенкетуватиме
тут панство!
   - Я й сам так думав, панотче... Та куди вести? Скрiзь однакове горе.  I
там пани, i тут пани!.. Ех, видно, вже свiт клином  зiйшовся  для  нас!  -
Титар стримав зiтхання й похилив голову  на  руку.  Кiлька  хвилин  обидва
старi мовчали.
   - Ось Петра нема?, - заговорив знову титар, - погнали на роботу, а  вiн
такий гарячий... боюсь я...
   - Бог милостивий.
   - Ох, ох! Казали дiти, що полковник Залiзняк бачив ?х у Ки?вi та обiцяв
i до нас за?хати.
   - Хоч би при?хав, може, порадив би щось. Почувши цi слова, Прiся швидко
озирнулась.
   - Та тiльки нi, - провадив далi титар, - навряд чи вiн за?де: хiба мало
в нього сво?х справ?.. Тут уже такий скрут  приходить,  що  й  сказати  не
можна! - вiн розвiв руками й  похилив  на  груди  голову.  Прiся  стримала
зiтхання й обернулася знову до вулицi.
   "А що ж, батько правду каже! - промайнуло у не? в думцi. - Певно, вiн i
не при?де. Господи, а як би хотiлося побачити його ще  раз!  Який  же  вiн
хороший, ласкавий, такого лицаря я не бачила ще нiколи!"
   Давно, ще в дитячi лiта, коли батько розповiдав про славного полковника
Залiзняка, оборонця православно? вiри й бiдних селян, Прiсi  все  хотiлося
побачити того веяетня; бувало, довгими зимовими ночами вона все думала про
нього, який вiн iз себе, i де живе, i що робить, i  як  вiн  говорить,  як
убира?ться? I все вона бачила його перед собою  i  гарним,  i  ставним,  i
вiдважним, i розумним; але таким, яким вiн  виявився  насправдi,  вона  не
бачила його i ввi  снi.  "Чи  ?,  -  Прiся  задумливо  глянула  в  iмлисту
золотаво-рожеву далину, - в нього  сестра,  мати?  Якi  вони  щасливi,  що
можуть завжди бути коло нього, слухати його,  догоджати  йому?  Чи  при?де
вiн, чи ?й уже не судилося бiльше бачити його  нiколи,  нiколи?"  -  Прiся
глибоко зiтхнула й, похиливши  голiвку,  знову  поринула  в  хаос  неясних
болiсних дум. Тим часом робочий день уже догорiв i  для  села  настав  час
вечiрнього вiдпочинку й вечiрнiх клопотiв.
   З пашi поверталася череда: в клубах  сiро?  куряви  дрiбненько  трюхали
вiвцi, а за ними вже виступали поволi, повагом солiднi круторогi корови.
   Село одразу сповнилось гамором. Скрiзь верещали свинi,  мукали  корови,
погукували господарi. Три вiвцi, загубивши дорогу, збилися посеред  вулицi
й одчай-душно бекали, не рухаючись з мiсця.
   Почулося тихе форкання коней; кiлька хлопцiв про?хало в поле, ведучи на
поводi по дво?, по тро?  коней;  прорипiв  вiз,  запряжений  парою  волiв;
потяглися вздовж вулицi втомленою ходою жiнки й чоловiки,  повертаючись  з
поля.
   Теплий, мирний  вечiр  тихо  спускався  над  стомленим  селом...  Якась
незрима ласка  почувалася  в  ясному  високому  небi,  в  лагiдному  сяйвi
пригасаючо? вечiрньо? заграви  i  в  самому  повiтрi,  напо?ному  пахощами
квiтуючих хлiбiв. Здавалося, господь створив цей привабливий  куточок  для
тихого щастя й працi, та проте на обличчях селян, що  поверталися  додому,
не було помiтно  й  найменших  слiдiв  радостi  й  веселощiв.  Зрiдка  хто
порушував понуре мовчання; тiльки дiти, якi нiколи не втрачають  здатностi
веселитися, iз смiхом i  галасом  купалися  в  стовпах  золотаво?  куряви,
збито? на шляху; та жвавий смiх ?хнiй звучав якось тужливо, сумно в  цьому
принадному затишку.
   У цей час коло плоту почувся радiсний вигук Прiсi:
   - Тату, панотче! Петро йде! Петро йде!
   - Ну й слава богу! - промовили разом батюшка й титар  i  перехрестилися
широким хрестом; титар прикрив долонею очi й глянув  туди,  куди  показала
Прiся. Справдi, вздовж вулицi поволi йшло кiлька парубкiв i лiтнiх  селян;
бiлi сорочки ?хнi були  iусто  припорошенi  курявою,  а  засмаглi  обличчя
здавались стомленими й змученими... Наблизившись до церковно? садиби, один
з них, ставний молодий парубок  з  гарним  смаглявим  обличчям  i  чорними
бровами, вiдокремився  од  сво?х  товаришiв  i,  ставши  однi?ю  ногою  на
приступку перелазу, перескочив у двiр.
   - Здоров був, Петре! - радiсно гукнула Прiся, кидаючись йому назустрiч.
- Чого так довго барився?
   - Здорова, сестро! - уривчасто вiдповiв  Петро  на  радiсне  привiтання
Прiсi й,  не  помiчаючи  ??  руху,  подався  до  хати.  Вiн  пiдiйшов  пiд
благословення батюшки, поцiлував шанобливо руку  батьковi  й,  скинувши  з
плечей торбу, важко сiв на траву.
   - Що, втомився, сину? - ласкаво звернувся до нього священик.
   - Не чую, панотче, нi плечей, нi рук, нi голови!
   - Чого так довго держали? - спитав титар.
   - Робота була, батьку.
   - А яка робота?
   - Важна  та  хитра!  -  голос  молодого  парубка  прозвучав  сердито  й
насмiшкувато, а уста скривила зла посмiшка.
   - А що таке? - промовили разом батюшка й титар.
   - Шляхтичевi будинок руйнували, сад викорчовували  та  на  мiсцi  всi??
його садиби орали поле...
   - Навiщо ж то?
   - На-потiху пановi губернаторовi та його можновладним гостям. Цiлу  нiч
держали нас на роботi, не дали й хвилини спочити, а щоб скорiше йшло дiло,
спалили в цього самого шляхтича i будинок, i хлiб,  i  все  його  добро...
гаразд хоч жiнку з дитиною витягли та вiдпровадили до якогось сусiда.
   - О  господи!  Та  що  ж  це  ко?ться?  -  вигукнув  з  болем  батюшка,
простягаючи до неба руки.
   - Шляхтич той як побачив,  що  на  мiсцi  його  фiльварку  саме  тiльки
гладеньке поле, - розповiдав Петро, - гримнув на землю, мов мертвий, ледве
одволали, та й то, кажуть, з розуму зсунувся. Ну, зате панство потiшилося,
добряче потiшилось! Оце одна наша робота була, а друга теж весела: дуби та
берези в лiсi корчували та перевозили на пiсок, за одну нiч лiс посадили!
   - Господи! А гречка ще й досi не сiяна, - промовив, зiтхнувши, титар.
   - Не буде зiбране й сiно, тату! - говорив далi з  якоюсь  ?дкою  злiстю
Петро.  -  Однi  бенкети  закiнчились,  почнуться  iншi.   Панство   знову
збира?ться, мабуть, затiва? щось нове.
   - Ох-ох! - зiтхнув батюшка, опускаючи  руки.  -  Терпiти  треба,  дiти,
терпiти...
   - Та терпимо ж, - вiдповiв Петро iз злою посмiшкою,  i  в  чорних  очах
його блиснув прихований вогник, - тому  ж  i  поводиться  з  нами  панство
гiрше, нiж з дворовими псами сво?ми!
   Нiхто нiчого не вiдповiв на ?дкi слова парубка. Запала важка  мовчанка.
На обрi? показався мiдно-червоний край мiсяця, а за кiлька хвилин випливло
i все червоне око й нiби повисло в синюватому туманi.
   - Що ж, Прiсю, - промовив нарештi  титар,  звертаючись  до  дочки,  яка
допiру пiдiйшла вiд перелазу, -  давай  же  нам  вечеряти.  Жити  все-таки
треба, треба й ?сти.
   Повечеряли мовчки, нiхто не промовив i слова.  У  всiх  було  тяжко  на
серцi й слова самi завмирали на устах.
   Прибравши  вечерю,  Прiся  знову  пiдiйшла  до  перелазу  й,  сiвши  на
приступцi, поклала голову на руку i втупила свiй сумний  погляд  в  залиту
срiбним мiсячним сяйвом далину.
   Петро пiдвiвся з мiсця, перехрестився й пiдiйшов до  Прiсi.  Йому  було
жаль сестри й хотiлося загладити непри?мне враження вiд суворо? зустрiчi.
   - Чого зажурилася, сестро? - промовив вiн, ласкаво доторкаючись  до  ??
плеча.
   - Так собi, братику, нудно чогось.
   - Хiба знов трапилось щось лихе на селi? - швидко спитав парубок. -  Як
Сара?
   - Нi, нiчого, слава богу, все гаразд, i Сара була в нас щойно!
   - Ну що ж вона казала?
   - Та так, нiчого; ото тiльки каже, що батько ??  сердиться  за  те,  що
вона бiга? до нас.
   - Ач, жид проклятий, а йому ж що таке? - iз злiстю промовив Петро.
   - Як то що? - здивувалася Прiся. - Вони жиди, а ми християни... Ну,  от
вони й ненавидять нас.
   - Гм! - Петро якось непевно крекнув i спересердя оджбурнув гiллячку, що
потрапила йому пiд ноги.
   - Розпитувала Сара про тебе, Петре, коли ти вернешся, - додала Прiся.
   - Ну, а ти що ж?
   - Сказала, що не знаю.
   - Не знаю... гм... ну, так... звичайно, - промовив  Петро  й  пiшов  до
повiтки.
   - Стривай, куди ти? - спинила його дiвчина.
   - Та от хочу по?хати з кiньми в степ.
   - Та куди тобi, ти й так  натомився,  та  й  Сара  казала,  що  пiзнiше
забiжить до нас.
   - А! - протяг Петро й додав: - Либонь, правда твоя, - втомився я  дуже.
Вiн сiв на товсту колоду, що лежала коло перелазу, й,  вийнявши  з  кишенi
кресало та кремiнь, заходився викрешувати вогонь.
   Мiсяць пiднявся ще вище й залив цiлим морем чарiвного свiтла село. Один
по одному завмирали всi клопiтливi звуки села. Надходила нiч.
   - Прiсю, - озвалось тихо коло перелазу, - ти тут?  Почувши  той  голос,
Петро хутко обернувся.
   - Тут, - швидко  вiдповiла  дiвчина,  -  ходи  сюди,  Саро,  Петро  вже
повернувся. За хвилину молода  ?врейка  сидiла  на  колодi  мiж  Прiсею  й
Петром.
   - А що, вирвалась? - говорила Прiся, смiючись i обнiмаючи Сару.
   - Вирвалась, - вiдповiла та з усмiшкою.
   - Батько не пуска?? - спитав Петро, не виймаючи люльки з рота.
   - Сердиться страх як! Куди я ото не подивлюся,  тiльки  у  вас  менi  й
добре, не вийшла б нiкуди звiдси, а додому хоч би й не  вертатися  нiколи,
не розлучалася б з вами й на хвилину! - вирвалося  в  ?врейки  гаряче,  i,
нiби схаменувшись, вона швидко спитала: - Ну, розкажи ж менi, Петре,  чого
тебе кликали?
   Парубок спохмурнiв.
   - Не розпитуй, - промовив  вiн  суворо,  -  скажи  краще  менi,  що  ти
поробляла без мене?
   - Я нiчого... А батько ?здив у Бар; сватають мене туди. I  батько  хоче
видати мене скорiше, каже, що за теперiшнього часу  жiнцi  легше  прожити,
нiж дiвчинi.
   - Гм!.. Воно так, - протяг Петро й додав якимсь удавано недбалим тоном:
- Ну, а ти ж пiдеш?
   - Нiколи! - палко скрикнула Сара. - Швидше в рiчку кинуся, а  замiж  не
пiду.
   Петро швидко глянув на Сару й потупив очi. Осяяна  мiсячним  промiнням,
вона здавалася ще кращою, i чорнi очi ?? блищали на блiдому  обличчi,  мов
два величезнi дiаманти.
   - Та вони ж тебе й не питатимуть, силою оддадуть, - буркнув вiн понуро,
не дивлячись на Сару.
   - Нi, нi! Не оддадуть, - скрикнула вона, - я прийшла  до  вас  просити,
щоб батюшка охрестив мене.
   - Тебе? Охрестити? - скрикнув Петро. - Та хiба ти?..
   - Хочу бути християнкою, хочу бути вашо? вiри, хочу любити вашого бога,
доброго, лагiдного, милостивого, хочу  пiзнати  його  й  носити  в  сво?му
серцi, - схвильованим голосом заговорила Сара. - Якщо  вас  гонять,  нехай
гонять i мене разом з вами, якщо вас мучать, нехай мучать i мене, все, все
хочу роздiлити з вами!
   - Саро! - прошепотiв схвильованим голосом Петро й спинився.
   - Голубко моя! - гаряче скрикнула  Прiся  i,  обнявши  молоду  ?врейку,
почала ?? цiлувати.
   - А чи подумала ти, Саро, про те, що батько  проклене  тебе,  вижене  з
дому? - заговорив Петро.
   - Я й сама не лишусь... Душно менi там, нудно! Туга  гризе.  Тяжко  вiд
?хньо? ненавистi  й  злостi,  -  палко  заговорила  ?врейка,  i  голос  ??
затремтiв невимовною тугою. - Вони ненавидять  усiх  вас;  в  ?хнiх  душах
тiльки злiсть i помста... Нi, нi! Не можу я жити з ними: чужi вони менi!
   - Але ж ти ?м не чужа. Вони цього не  допустять,  вони  можуть  тебе  i
вбити! - промовив Петро суворо, насупивши брови.
   - Що ж, нехай убивають! - гаряче скрикнула Сара. - Душа моя дорожча  за
життя!
   - Нiколи, нiколи не вб'ють! - швидко  перебила  ??  Прiся.  -  Хiба  ми
дозволимо тебе вбити? Ми схова?мо тебе, оборонимо... Ти житимеш з нами, ти
будеш мо?ю сестричкою! Правда, Петре, правда?  -  перепитала  вона  кiлька
разiв, пригортаючи й голублячи ?врейку й ласкаво заглядаючи братовi в очi.
- Та чого ж ти мовчиш, Петре, скажи, хiба ти дозволиш жидам убити Сару?
   - За одну ?? волосинку я ?м шкуру  спушу!  -  несподiвано  вирвалось  у
Петра, i очi його блиснули пiд чорними  бровами.  С  ара  потупила  очi  й
зашарiлась.
   - Тiльки чи погодиться панотець охрестити мене? - промовила вона  тихим
невпевненим голосом, зводячи на Петра знову глибокi, чудовi очi.
   - Погодиться, погодиться! - жваво озвалася Прiся, схоплюючись з мiсця й
беручи Сару за руку. - Ходiм до нього!
   Сара й Петро пiдвелися  з  мiсця...  Але  несподiвано  здалеку  долинув
швидкий тупiт кiлькох коней.
   Усi хутко оглянулись.
   Вулицею села мчало учвал кiлька озбро?них козакiв. Поперед  усiх  летiв
на чудовому бiлому, як снiг, конi якийсь ставний, широкоплечий козак.
   - Братику, голубчику, та це ж вiн, вiн! - скрикнула Прiся тремтячим  од
хвилювання голосом i, вхопивши Петра за руку, гаряче  стисла  ??  в  сво?й
руцi.
   - Та хто вiн? Хто такий? - промовив  здивовано  Петро,  та  не  встигла
Прiся вiдповiсти братовi, як передовий вершник крикнув гучним голосом:
   - Гей, хто там! Одчиняйте ворота! Приймайте далеких гостей!
   - Полковник Залiзняк! - радiсно  вигукнув  Петро  й  прожогом  метнувся
одчиняти гостям ворота.
   Коли минули першi хвилини радiсно? зустрiчi, батюшка  запросив  дорогих
гостей у хату вiдпочити й закусити, чим бог послав.
   - Навiщо, отче Хомо, в хату? - весело вiдповiв  Залiзняк,  розправляючи
сво? могутнi плечi. - Тут, пiд  божим  наметом,  i  просторiше,  i  дихати
вiльнiше!
   - Ну й гаразд, - погодився батюшка.
   За пiвгодини всi вже сидiли круг розстеленого рядна, на якому  Прiся  й
Петро порозставляли все, що тiльки знайшлося кращого в них у господi. Круг
рядна посiдали Залiзняк, тро? його товаришiв, отець Хома й титар; Петро не
посмiв сiсти в  присутностi  таких  поважних  гостей,  а  лишився  стояти,
прислужуючи гостям i часом вкидаючи до ?хньо? розмови й сво? слово.  Прiся
ж спинилася в хатнiх дверях. Серце ?? калатало, личенько розчервонiлося  й
вiд клопоту, й вiд захвату, а очi так i сяяли, так i променились,  одверто
виявляючи всю палку радiсть, яка охопила ?? чисту iстоту. Вона не одривала
очей вiд Залiзняка.  Вся  облита  мiсячним  сяйвом,  маленька  постать  ??
вирiзьблювалась на тлi темних сiней якимсь легким, свiтлим видiнням.
   - Еге ж, пане  полковнику,  -  говорив  з  радiсною  усмiшкою  батюшка,
звертаючись до Залiзняка, - i говорили менi дiти, що ти обiцяв за?хати  до
нас, а все-таки не вiрилося нам з титарем.
   - Чому ж не вiрилось, отче Хомо? Хiба я коли забував давнiх друзiв,  та
ще яких давнiх! Хо-хо! Мабуть, рокiв двадцять знайомi: я ж тодi ще  зовсiм
безвусий хлопець був.
   - Так, так,  -  батюшка  ласкаво  усмiхнувся.  -  Пам'ятаю,  з  батьком
при?жджав. Багато вiдтодi часу минуло.
   - Багато, - тихо мовив i титар, сумно киваючи головою.
   - Багато, - зiтхнувши, промовив Залiзняк. - Багато  й  горя  навалилося
вiдтодi на нашi плечi. Ну, та що там горе лiчити, - перебив вiн сам себе з
веселою усмiшкою, - не тако? ми мудро? науки,  щоб  могли  перелiчити  все
сво? горе, - то  вже  панам-ляхам,  ?зу?там  або  звiздарям  якимсь  легше
зробити, а не нам! Та цур йому й пек! - вiн, усмiхнувшись, махнув рукою й,
звернувшись до священика, додав: - Та як же ви живете, отче  Хомо?  Ми  ж,
либонь, рокiв десять з вами не бачилися.
   - Так, так... десять. А що я? - старенький нiяково усмiхнувся. -  Дякую
roc-подевi милосердному: ось поховав панiматку...  то  пан  титар  прийняв
мене до себе... году? й грi?, а я не можу нiчим i вiддячити йому, не  можу
через свою убогiсть...
   - Панотче... ну й як таки отаке, - заговорив титар, увесь  почервонiвши
од хвилювання, - я для вас не те що, а навiть...
   - Знаю, знаю, - з ласкавою усмiшкою перебив його отець Хома, -  ти  для
мене нiчого не пошкоду?ш, та тiльки не вартий  я  того,  немiчний,  убогий
пастир!
   - Ви не вартi? - вигукнув титар i, знiяковiвши, затнувся.
   - Про це вже не вам судити, панотче, - зауважив i Залiзняк,  -  а  нам,
грiшним, що потребу?мо молитов ваших. Ну, а як ти,  пане  титарю,  -  теж,
видно, повдовiв?
   - Осиротiв, пане полковнику, - журливо  зiтхнувши,  вiдповiв  титар.  -
Зосталося ось тiльки двiйко дiток.
   - Бачив, бачив: парубок хоч куди козак! Такого жаль дома держати.  Чому
не посила?ш сина на Запорожжя?
   - Куди вже нам! Хiба пустять?
   - А ти й не  питай!  Хе-хе!  Хiба  запорозькi  землi  од  Польщi  муром
кам'яним одгородженi? Та вiльному птаховi й мури не стоять  на  перешкодi,
от що! Парубок хороший, я його по дочцi тво?й признав, схожа на  покiйницю
матiр.
   - Еге ж, усякий впiзна?.
   - Красуня! - Залiзняк з усмiшкою глянув на Прiсю.
   Пiд його поглядом дiвчина зовсiм знiяковiла й опустила очi.
   - На горе собi, - важко зiтхнувши, вiдповiв титар.
   - На горе собi?  Вiдколи  ж  це,  пане  титарю,  краса  за  горе  стала
вважатися?
   - Вiдтодi, пане полковнику, як пани зовсiм опанували нас... Е, та що це
ми, - перебив вiн себе, - такi розмови завели! Призволяйтесь, гостi  любi,
даруйте, нема? господинi, дочка ще дитина  зовсiм,  а  я  не  вмiю  гаразд
пригостити. Ось слив'яночка, ось варенуха, а це ось сало копчене,  тараня,
паляниця... Вибачайте, не звикли ви до тако? ?жi, та - що бог послав.
   - Годi, годi, пане титарю, - перервали Залiзняк та його товаришi.  -  У
нас руки звичнi, самi знайдуть дорогу, та й зубiв припрошувать не треба...
а страва й питво - саме ласощi для нашого горла.
   - Ну, а що ж ти поробляв, синку? - спитав священик.
   - Я? - Залiзняк повiв бровою й вiдповiв загадково. - Та ?здив же все...
сiяв... у "хлiбороби" пошився...  Не  знаю  тiльки,  якi  будуть  "жнива".
Правду кажучи, добре поливають люди землю i кров'ю,  й  слiзьми,  можна  б
сподiватися добрих сходiв... Ну, поживем, побачимо. А тим  часом  одмовляв
людей вiд поодиноких повстань, просив ?х поберегти сво? сили  до  слушного
часу: та  що  робити,  адже  важко  стримати  того,  кому  до  горла  ножа
приставили. - Залiзняк глибоко зiтхнув i додав уже iншим тоном: - А  тепер
ось до вас просто iз святого нашого града Ки?ва.
   - От, пане полковнику, i розкажи нам, що робиться там.
   -  Та  що  ж,  панотче?  Вiдомо,  як  у  Ки?вi:  все  ся?   лiпотою   й
благообразнiстю.  Свята  Лавра  вся  наново  прикрашена.   Дзвiницю   таку
побудували, що вершиною сво?ю мало хмар небесних  не  сяга?.  Був  у  отця
архiмандрита, добре в нього: всюди лад,  всюди  достаток.  Душа  радi?,  i
просто подумав би, що в рай  небесний  попав,  коли  б  не  нашi  прочани!
Старцi, покалiченi ляхами, як почнуть розказувать про те, що дi?ться в них
по селах, так од жаху волосся на головi пiдiйма?ться. Не знаю,  нащо  люди
мiстять пекло в серединi землi, коли воно в нас тут - у серцi Укра?ни!..
   - Ох, як тяжко нам, бiдолашним! - заговорив священик. - Зовсiм лишилися
ми без голови; нема? в  нас  нi  митрополита,  нi  архi?рея,  навмисне  не
допускають ляхи обрати ?х, щоб ми заблудились усi  в  темрявi  нiчнiй,  як
отара  без  пастуха.  Звернулися  ми,   всi   пастирi,   до   архiмандрита
переяславського Гервасiя, щоб прийняв нас у свою  ?пископiю...  i  прийняв
святий отець, не побоявся; та все ж таки далеко, через Днiпро; а до  Ки?ва
близенько i своя земля... тiльки одiрвали нас...
   - А що ж у вас, - спитав Залiзняк, - теж переслiдують?
   - Та поки що цi?? убого? церкви нашо? не чiпали, - вiдповiв батюшка,  -
а як уже людей мордують, то й сказати не можна!
   - А хто ж у вас пан? - спитав один iз супутникiв Залiзнякових.
   - Та пан-то Яблоновський, а править усiм губернатор Кшемуський.
   - Кшемуський? - з подивом перепитав сивоусий козак, який  супроводжував
Залiзняка. - Ге, чув я давно це прiзвище!
   - Еге ж, еге, знайоме щось, - докинули й обидва його товаришi.
   - Старий вiн уже тепер, мабуть, - провадив сивоусий козак,  спорожнивши
кухоль i смачно закушуючи шматком сала з паляницею.  -  А  рокiв  двадцять
п'ять тому, та, либонь, так, - то, ?й-богу, звiр  неситий  був;  певно,  й
серед ляхiв такого важхо було знайти.  Боже,  боже,  чого  вiн  тiльки  не
виробляв по всiй околицi! Та ось розповiдають, - запорожець розправив сво?
богатирськi вуса й вiв далi. -  Жив  тут  недалеко  один  наш  запорозький
козак. Виписався з коша, одружився, ну  й  зажив  сiм'?ю.  Так  на  завадi
стало, бач, пановi губернаторовi щастя бiдного козака; от i  вигадав  вiн,
що козак бунтар, що навмисне оселився тут,  щоб  допомагати  гайдамакам  i
бунтувати людей. Ну й вирiшив, що  треба  покарати  його.  От  виждав  вiн
хвилину, коли козака не було дома, налетiв мов шулiка, спалив хату,  жiнку
виволiк i вiддав челядi, а дiтей - i  сказати  тяжко  -  звелiв  на  списи
пiдняти. Ох, старий Таран мало розуму не одбiг. Налетiв вiн  з  товаришами
на замок губернатора, спалив його, пограбував, але губернатор  сам  кудись
сховався - не знайшов його Таран, так i не заго?в свого горя. Кажуть,  вiн
живий i досi, тiльки хова?ться десь, не хоче нi знати, нi бачити людей!
   - Так, так, чув i я про це давн? дiло, - промовив Залiзняк.
   - Не лiпшi й новi його витiвки, - похмуро мовив Петро, - кату?  вiн  не
тiльки пiдвладних людей, а й свого брата, шляхту.
   - I нiде шукати на нього права, - додав титар, махнувши  рукою,  -  сам
тут королю? над усiма! Кажуть, у нього вiд злостi розум каламутиться!
   - У нього розум каламутиться, а  ми  повиннi  у  нього  в  послушенствi
ходити, - iз злiсною посмiшкою мовив Петро. - Чого вiн тiльки не  вигаду?,
щоб потiшити сво?х гостей, i всi цi витiвки на  наших  спинах  кiнчаються.
Однi ось бенкети скiнчились, почнуться другi. Панство збира?ться:  мабуть,
затiва? щось нове...
   - Го-го! - значливо протяг Залiзняк. - I це ти, хлопче, напевне зна?ш?
   - А хто його зна?, тiльки бачу, що все збираються  пани,  радяться  про
щось, а разом з цим, звичайно, й бенкети, й усiлякi забави, й знущання над
хлопами, над схизматами.
   - Треба б наглядати за ними, - промовив Залiзняк,  поводячи  бровою,  -
добру новину повiдомив ти нам, хлопче, ?й-богу!  Що  б  там  не  затiвали,
однаково згоди  мiж  ними  не  буде,  роздiляться  вони  на  Потоцьких  та
Чарторийських i Радзiвiллiв та й  заходяться  воювати  однi  з  одними,  а
тодi... - протяг вiн значливо й спинився.
   - Що тодi? - швидко спитав Петро й  подививсь  на  Залiзняка  пильно  й
допитливо.
   Залiзняк обернувся до хлопця й тiльки-но хотiв вiдповiсти йому, як бiля
перелазу почулися кроки й голоси кiлькох селян.
   - Петре, Петре! - загукав хтось. - А йди лишень сюди.
   Петро пiдiйшов до перелазу. На вулицi стояло кiлька селян з  шапками  в
руках.
   - А що, хлопче, чи правда, що до отця Хоми завiтав з козаками полковник
Залiзняк? - спитав його селянин iз смаглявим, подзьобаним вiспою обличчям,
що стояв попереду.
   - Тут вiн, у нас. А що?
   - Та так, хотiли порадитися з його милостю.
   - Порадитися, то йдiть, iдiть, панове; я радий з братами поговорити,  -
голосно обiзвався Залiзняк, встаючи з мiсця.
   - Благослови, панотче! - звернулись селяни до батюшки.
   - Iдiть, iдiть, дiти мо?, - вiдповiв  отець  Хома,  теж  пiдводячись  з
мiсця. Селяни зайшли в двiр i спинилися коло ворiт. Залiзняк i отець  Хома
пiшли  ?м  назустрiч;  козаки,  що  сидiли  навколо  рядна,  й  титар  теж
попiдводились з мiсця й при?дналися до Залiзняка.
   - Будь здоровий, батьку! - заговорили разом селяни, низько  вклоняючись
Залiзняковi.
   - Здоровi були, братове любi, - вiдповiв Залiзняк i також уклонився ?м.
- А що скажете хорошого?
   - Де вже там  про  хороше  говорити?..  Порадитись  прийшли...  Що  нам
робити, батьку? - загомонiли разом селяни.
   - А що сталося, друзi?
   - Жити нам несила, - сказав селянин, що стояв попереду.
   - Несила, - мов луною вiдгукнулися й iншi.
   - Що ж таке? Нещастя якесь трапилося? Неврожай, пожежа?
   - Яке нещастя? Що нам неврожай! Однаково пани все до  рубця  забирають,
знущаються, катують! - заговорили одразу всi селяни.
   - Та стривайте ж, не всi  разом,  -  почулися  голоси,  -  нехай  Дзюба
говорить.
   - Та що ж тут говорити, - похмуро почав  рябий  селянин.  -  Сам,  пане
полковнику, зна?ш, яке тепер наше на Вкра?нi життя? Ранiше, кажуть батьки,
як оселились ми тут, то зобов'язалися пановi два днi на тиждень робити,  а
тепер уже так вийшло, що не ма?мо нi дня, нi ночi для сво?? роботи.  Нема?
нам i свята, день у день робимо на пана. Та не тiльки на панськi роботи, а
й на панськi потiхи ганяють нас економи - i дiвчат, i жiнок, i  старих,  i
хворих! А коли що вночi зробиш для  себе,  то  все  вiдберуть  економи  на
замок! Б'ють, калiчать, безчестять сiм'? нашi!
   - Так, так, пане полковнику, - загомонiли селяни, обступивши Залiзняка.
   - З церкви нашо? глумляться, з вiри знущаються, - провадив далi  Дзюба,
- жидовi владу дали над храмом божим...  дере  вiн  з  нас  за  все  -  за
хрестини, за вiнчання, за похорон, i багато хто, не маючи  чим  заплатити,
дiтей не хрестять, покiйникiв без попа ховають.
   - Несила терпiти! - заговорили  кругом  селяни,  перебиваючи  Дзюбу.  -
Несила!
   - А хто ж вам велить терпiти? - спитав Залiзняк, блиснувши очима.
   - Недоля наша! - почулось тихе у вiдповiдь.
   - Що ж робити нам? - промовив Дзюба.
   - Не впадайте в розпач, дiти мо?, - заговорив отець Хома, -  покладайте
надiю на  господа:  вiн  пошле  вам  свою  ласку.  Вiрте,  дiти,  ждiть  i
надiйтеся... отець Мельхi-седек по?хав до Петербурга просити за всiх нас!
   - По?хати-то по?хав, - сказав на це Залiзняк, -  та,  мабуть,  дiла  не
буде. Вiрив би й я, коли б тут iшлося тiльки  про  наше  благочестя;  адже
нiчого простiшого нема?, як заступитися за вiру сво?х землякiв;  зда?ться,
вiд того нiкому б не сталося нiяко? кривди. А тiльки поткнулася  б  Москва
це зробити, i заварилася б тут каша. Вiрю я, що цариця  заступилася  б  за
благочестя наше, вiрю я i в те, що Москвi нiчого не варто знищити  Польщу;
та якби ж Польща сама була, в тiм-то  й  горе  наше,  що  навкруги  Польщi
лежить ще кiлька панств i сидить кiлька  королiв.  Та  й  пани  нiзащо  не
послухалися б, з добро? волi, слова царицi... Щоб ото вони дали  вiльностi
й права - дожидайтесь! Та швидше вони собi  горлянки  поперерiзують,  анiж
погодяться на це. Почали б оборонятися... розгорiлася б вiйна, а  в  вiйну
встряли б сусiди... заварилася б каша, i в тому-то  й  рiч,  що  невiдомо,
кому б тодi довелося висьорбати  лихо!  Тому  я  й  кажу  вам:  нема  чого
сподiватись на чужу допомогу, нiхто заради нас не розпочне вiйни!
   - То що ж робити, пане полковнику? Навчи! - заговорили селяни разом.
   - Що робити? Треба самим за себе турбуватися,  зна?те,  як  у  приказцi
говориться: хто дба?, той i ма?!
   - Та чи ж ми не дба?мо, батьку? Ox-ox, - простогнав  сивуватий  селянин
iз змученим обличчям. - Вночi вста?мо, при мiсяцi сi?мо, при мiсяцi жнемо,
та яка з того користь? Наскочить економ i загарба? все,  всю  нашу  працю,
геть до зернини...
   - Виходить, i дба?те не собi, а сво?му вороговi,  одгодову?те  неситого
собi на погибель!
   - Та як же його позбутися? Як захиститися?
   - А ви помiркуйте гарненько... В кожному селi набереться селян  чоловiк
iз п'ятсот, а то й тисяча, а в мiстечку - то й учетверо бiльше... Ну, а на
селi сидить один жид, один економ i чоловiк десять  коло  нього  надвiрно?
челядi...
   - При замку набереться бiльше команди, - почулися понурi голоси.
   - Авжеж, при замках, у мiстечках, набереться й селян бiльше, та  й  наш
брат ще вешта?ться... Одно  слово,  збери  всiх  економiв,  усiх  панiв  з
пiдпанками й жидiв та перемiшай з усiма нами, то в великiй  громадi  й  не
знайдеш ?х, загубляться, мов кукiль у пшеницi.
   - ?й-богу, правда!  Так,  пане  полковнику!  -  спiвчутливо  й  смiливо
обiзвалося вже бiльше голосiв; але старi вперто мовчали, чухаючи потилицi.
   - Так-то воно так, - зауважив Дзюба, - та ось що: в цi?? купки й списи,
й шаблi, й рушницi, й гармати, а в нас кулаки тiльки та дрючки.
   - Та сокири, та ножi, та вила, та коси, - перебив Залiзняк.
   - Правда, правда, - запальне вигукнув Петро. - Ех, аж руки сверблять!
   - Рушницi можна роздобути в панiв, - вiв далi Залiзняк,  -  якщо  добре
попросити, то вони "позичать"; i гармат можна  прихопити  в  замках,  адже
коменданти теж "подобрiшають", коли до них гуртом звернутися...
   В юрбi почувся смiх, похмурий настрiй поступово змiнювався  бадьорiстю,
i обличчя пожвавiшали не тiльки в молодих, але й у старих.
   - А як же це так зробити? Важко,  батьку,  неможливо,  -  загомонiли  у
вiдповiдь селяни.
   - Важко! Неможливо! - палко заговорив Залiзняк, пiдступаючи  ближче.  -
Та хiба не було так само важко батькам нашим за славно?  пам'ятi  Богдана?
Було ще важче, нiж нам тепер, бо Польща тодi була страшна, сильна держава,
грiзна й для  сво?х  сусiдiв;  одначе  зумiли  дiди  нашi  вiдстояти  себе
назавжди вiд напасникiв, вiд-сахнути навiки  вiд  сво??  землi  ненависних
ляхiв, оборонити церкву свою вiд ксьондзiв!
   - Та то ж був гетьман Богдан, пане  полковнику,  -  несмiливо  зауважив
Дзюба.
   - Знайшовся б i тепер  такий  самий,  -  мовив  хтось  iз  Залiзнякових
супутникiв.
   - Справа не в гетьмановi, а в нас! Без нас, грiшних, i  гетьман  Богдан
нiчого б не вдiяв! А що заважа? нам, друзi мо?, з'?днатися  всiм  знову  -
всiм, посполитим, мiщанам, козакам, гайдамакам, попам i  дякам?  Чого  нам
боятися  й  що  нам  втрачати?  Знайте,  що  нiхто  не  пришле  нiзвiдкiль
допомоги... тiльки два шляхи зосталися нам: або терпляче ждати, поки  ляхи
здеруть з нас останню шкуру, або спробувати щастя; або запанувати в  сво?й
хатi, або загинути, а якщо загинути, то перед смертю  помститися  як  слiд
ляхам!
   - Слушно!!! Так, батьку!!! Правда!!! - побадьорiшали селяни.
   - На бога, пане полковнику, схаменися!  -  схвильовано  промовив  отець
Хома. - Подумай, на що ти намовля?ш людей? На братовбивчу, жахливу  вiйну!
Правда, ляхи тяжко кривдять нас, але нехай господь судить ?х за ?хнi дiла.
Згадай слово господа, спаса нашого: "Хто пiднiме меч - вiд меча й загине!"
   - Нехай i загинемо, - палко заперечив Залiзняк,  -  та  поки  живi,  ми
захищатимем нашi святинi, нашу вiру й нашу землю! Свою кривду  я  ще  можу
простити,  але  дивитися  склавши  руки,  як   рiжуть   брата   мого,   як
блюзнiрствують над храмом господнiм, о, нi! Я  терпiти  не  буду!  Кiстьми
ляжу за них... i хiба що через труп мiй пiдступить до них ворог...  Ну,  а
тодi що ж! Мертвi сорому не вiдають!
   У натовпi пробiг схвальний шепiт.
   - Але господевi - вiдмщення... Вiн воздасть, - знову  заговорив  тихим,
лагiдним голосом батюшка, - а нам лише без нарiкань скорятися його  святiй
волi... Що нам це земне життя? Одна мить, а потiм, - вiн показав  на  синю
глибину неба, осяяну мiсяцем, - там чека? нас життя, йому ж не буде кiнця;
там уготу? милосердний блаженство для  принижених  i  зневажених  тут,  на
землi.
   - Тим паче, любий панотче, - збуджено говорив  далi  Залiзняк,  -  нема
чого  й  жалкувати  за  таким  життям!  Вiддамо  його  на  захист  святого
благочестя й наших братiв!
   - Нi, друже, не нам втручатися в дiла  господнi;  все  дi?ться  з  його
волi, i без не? не впаде жодна ваша волосина... - зiтхнув батюшка.
   - От, от! - радiсно пiдхопив Залiзняк. - I якщо ми повстанемо на ворога
й захистимо оружною рукою  нашi  святинi,  то  це  вчиниться  теж  з  волi
господньо?.
   Серед натовпу почулися вже бiльш спiвчутливi голоси.
   Батюшка розвiв безпорадно руками, схилив  покiрно  голову,  одiйшов  до
дверей хати й сiв на призьбi.
   - Я не пiдбиваю ?х на помсту, на розбiй, - пiдвищив голос Залiзняк, щоб
його чув i священик, - я  ?м  кажу,  що  один  порятунок  для  всiх  -  це
боротьба... Боротьба проти нiкчемно? держави, яка не  ма?  сили  захистити
сво?х пiдданцiв од сваволi панiв.
   - Все це так, - заговорив по хвилi мовчання Дзюба,  -  та  чи  вийде  з
цього дiло? Бували ж, та й  тепер  не  перевелися,  смiливцi,  наскакували
загонами на панськi добра, навiть на замки, i мстилися за сво?  кривди  та
образи: захлиналися кров'ю замки й  палаци,  а  добра  переходили  до  рук
покривджених... Та чим  це  кiнчалося?  Деякi  щасливi  й  врятувались,  а
десятки невинних накладали за них сво?ми  головами.  Ось  уже,  либонь,  з
пiвсотнi рокiв трива? гайдамаччина, а панського насильства не  знищила:  з
кожним днем посилюють пани сво? буйство й душать нас усе дужче й дужче.
   Слова Дзюби знову гнiтюче вплинули на гурт, почулися тяжкi зiтхання.
   - Спасибi, друже Дзюбо, - палко заговорив Залiзняк, - ти,  може,  й  не
хотiв, а пiдтримав мою мову. Хто такий гайдамака? Месник за  сво?  кривди,
за свою власну шкуру... Сам ти кажеш, що збереться загiн смiливцiв, котрим
залили за шкуру сала, помститься кривдникам та й утече, а  iншi  за  нього
терплять... От i виходить, що всi тi загони виступали не за спiльне  дiло,
не за вiру, не за нашi права, а лише за сво? кривди... Тому й ляхи ?х мали
за розбiйницькi ватаги, та й тi iншi, що за них терплять, теж,  певно,  не
дякують ?м. Тому-то за п'ятдесят рокiв гайдамаччина й не  принесла  кра?вi
користi, не захистила нас вiд напасникiв... Адже й ранiше,  давно,  ще  до
блаженно? пам'ятi батька нашого Богдана, теж  повставали,  й  не  так,  як
гайдамаки, не заради особисто? помсти, не для розбою, а щоб оборонити вiру
й Укра?ну, - i Наливайко, i Косинський, i Тарас Трясило, i Гуня... А  дiло
?хн? пропало, наклали вони буйними головами... А чому? Тому,  що  повстали
не всi разом; а от як славний наш Хмель зняв завiрюху по всiй Укра?нi,  то
й прикусили язика ляшки-панки й воскрес  рiдний  край,  запанував  давньою
волею, радiсно задзвонив у всi дзвони.
   - Тiльки ненадовго, - вiдповiв Дзюба. - Всi ми боролися, а скористалась
тiльки половина, що по той бiк Днiпра,  а  ми,  друга,  нещасна  половина,
попали ще в гiршу неволю.
   - То вина не Богданова,  а  iнших  гетьманiв,  -  з  гiркотою  вiдповiв
Залiзняк. - Попустили розiрвати нас надво?, а от коли  ми  одiб'?мося  вiд
ляхiв, то Москва нас теж прийме пiд свою руку... Поки ми мовчимо, нiхто за
нас не заступиться, а якщо ми самi почнемо боротися й не захочемо бути пiд
кормигою ляхiв, тодi iнше дiло!
   - Та де тепер нам, половинi, боротися? - не вгавав Дзюба.  -  Поляки  ж
зосталися тi самi, навiть поповнилися нашими перевертнями, а нас - жменя!
   - Ну, Дзюбо, - засмiявся Залiзняк, - якi  тi  самi?  Тодi  в  них  було
сильне вiйсько, а серед магнатiв зустрiчалися  лицарi,  завзятi  вояки.  А
тепер: вiйська нема?, ладу в Речi Посполитiй нiякого, а саме тiльки  п'яне
панство! Та й  менше  ?х  набагато  стало:  адже  Москва  вiдколола  добру
половину Литви. То воно й  виходить,  що  коли  прадiди  нашi  насмiлились
повстати проти сильно? оружно? держави, то онукам пiти на теперiшн? дiло й
бог велiв.
   - Та хай заарканить мене  татарин,  коли  все  це  не  щира  правда!  -
вигукнув Петро. - Що не скаже  пан  полковник,  то  наче  залiзним  цвяхом
приб'?!
   - На те вiн i ? Залiзняк, славний Залiзняк, надiя наша  й  порада!  Дай
йому, боже, вiку довгого! -  загомонiв  пiдбадьорений  натовп,  пiдкидаючи
шапки.
   Раптом почувся верескливий крик у супроводi гуркоту колiс, i  до  ворiт
батющиного будинку пiдкотила тарадайка. В нiй сидiв гладкий,  широкоплечий
?врей з вогненно-рудою бородою; на  ньому  був  чорний  лапсердак,  висока
хутряна шапка, з-пiд яко? телiпалися довгi рудi пейси. Все  обличчя  його,
червоне, гладке, з чорними банькатими очима й чорними ж широкими  бровами,
що сходилися над перенiссям, аж пашiло нахабством i пиховитiстю.
   Довга тiнь, що простяглася вiд клунi уздовж двору, ховала гурт  козакiв
i селян, так що ?врей зразу не помiтив ?х.
   - Гей ти, попе! - закричав вiн  рiзким  голосом,  придержуючи  коня.  -
Гершку, йди сюди.
   - Чого тобi, Гершку? - обiзвався батюшка, важко пiдводячись iз призьби.
   - Я не просто Гершко, я  -  пан  Гершко!  -  крикнув  ?врей  ще  дужче.
Залiзняк стиснув  кулаки  й  так  заскреготав  зубами,  що  навiть  селяни
перезирнулись; але вiн стримав перший порив обурення.
   - Слухай ти, попе, - говорив корчмар, - знову моя дочка  сидiла  тут  у
тебе? Що? Будеш брехати, що не була?
   - Була.
   - Була? Була?! Чу?ш, коли я ще хоч раз дiзнаюсь, що вона була  тут,  то
свiт тобi немилий стане!
   - Я не кличу ??, Гершку, - сама приходить.
   - Сама? Сама?.. Брешеш! Ти ?? заманю?ш, хочеш навернути  в  свою  вiру.
Постривай, постривай! Ось при?де сюди пан економ, вiн з вами розправиться!
   - Не смiй казати так про вiру, не смiй кричати на панотця, а то ми тобi
так боки полата?мо, що й чортам непереливки буде! - глухим  од  стриманого
гнiву голосом промовив Петро, виступаючи наперед.
   - Вус?' - закричав корчмар. - Ти  ще  смi?ш  тут  патякати?  Бунтiвник,
гайдамака, ось як угрiю тебе батогом, то прикусиш язика.
   Серед селян почулося глухе ремство. Гершко пiдвiвся в бричцi  й  тiльки
тодi помiтив схованих у тiнi селян. Хоробрiсть його одразу де й  подiлася,
i вiн, злякано озираючись навколо, почав смикати за вiжки; але все ж таки,
не бажаючи принизити себе перед хлопами, не переставав погрожувати ?м, хоч
i знизив тон.
   - То вас тут цiла зграя! А, бунт затiва?те? Стривайте  ж!  Ми  з  паном
економом вас прикрутимо  ще  не  так!  Якщо  ви,  свинi,  насмiлитесь  хоч
писнути, то затрiщать у вас спини... Менi пан економ на вiдкуп вiддав  усе
село!
   - Цить, поганець!  -  гучно  крикнув  Залiзняк,  виступаючи  з  тiнi  й
кидаючись до ворiт. - Поки ти ще почнеш дерти з них шкуру, я тебе вб'ю, як
погану гадину! Коли ?врей побачив озбро?ного козака, душа його  шугнула  в
п'яти.
   - Ой, гевулт! Гайдамаки! - зарепетував вiн не сво?м голосом i хотiв був
уперiщити коня батогом, але в цей час залiзна рука Залiзнякова  опустилася
з такою силою йому на шию,  що  вiн  похитнувся  i  впав  на  дно  брички.
Зляканий кiнь рвонувся й кинувся вбiк, але його вхопили за  вуздечку  дво?
iз Залiзнякових супутникiв.
   - Гей, хлопцi! - гукнув Залiзняк, не випускаючи  з  рук  ?врея.  -  Ану
лишень пошукайте височенького дерева тут недалеко...
   Почувши козаковi слова, ?врей в одча? засовався на днi брички.
   - Змилуйтесь, ясновельможний пане, - забелькотiв  тремтячим  од  страху
голосом ?врей, - я пожартував...
   - Пожартував? Ось i я пожартую, - рикнув Залiзняк, придержуючи  Геро?ка
правою рукою, а лiвою стягаючи з себе довгого  шовкового  пояса,  -  пояса
свого шовкового не пошкодую... Ну, не крутись, - штовхнув вiн його кулаком
у спину i обкрутив йому шию поясом.
   - На бога, що ти  робиш,  сину?  -  скрикнув  батюшка,  пiдступаючи  до
Залiзняка й хапаючи його за руку.
   - А що ж, панотче? Може, скажете помилувати того,  хто  нахваля?ться  з
вас три шкури здерти? - промовив гнiвно Залiзняк i скрутив на  потилицi  в
?врея свого пояса. - Ннi, хай же вiн тепер розплатиться за  всi  тi  муки,
котрих завдавав убогим людям! Тягнiть його, хлопцi!
   Петро перший кинувся до Гершка, до  парубка  пристало  ще  дво?-тро?  з
молодих селян.
   - Спинися, сину!  Спинися!  Схаменiться,  -  батюшка  кинувся  рятувати
?врея. - Подумай, що робиш?! Якщо ти повiсиш Гершка,  наскочить  економ  i
перевiша? усiх ?х, - вiн показав на  гурт  селян.  -  Мало  того,  що  вiн
зруйну? церкву нашу, розорить усе село, але вiн не помилу?  нi  жiнок,  нi
дiтей... Зглянься, сину... схаменись!
   Залiзняк слухав батющинi слова, i обличчя його дедалi хмурнiшало.
   - Правда твоя, панотче, слушний час iще не настав  i  суд  попереду,  -
нарештi промовив вiн суворим голосом i, повернувши  одним  рухом  руки  до
себе ?врея, помертвiлого од жаху, промовив,  карбуючи  кожне  слово  таким
тоном, вiд якого той весь з нiг до голови вкрився холодним потом.
   - Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей i святого отця я поки що  дарую
тобi життя.
   - Ой вей! Пануню мiй золотий, ясновельможний гетьмане! - упав ?врей  на
колiна, вiдчувши, що його вiдпустили гайдамаки, й не розумiючи з переляку,
що йому каже Залiзняк. -  Змилуйся!  Пусти  тiльки  живого,  пожалiй  мо?х
дiтей, ой вей! Що з ними буде? Я  все  для  пана,  я  озолочу  пана...  Ой
мамеле! Не губiть! Це не я - це мiй дурний язик...
   - Годi белькотiти! - тупнув ногою Залiзняк i, вхопивши ?врея за бороду,
пiдняв його майже до свого обличчя так,  що  Гершко  витягся  й  перебирав
ногами, шукаючи собi на землi опори. - Дивись на  мене  й  запам'ятай  мо?
обличчя, а ще краще  запам'ятай,  що  я  скажу,  -  карбував  кожне  слово
Залiзняк. - Коли через тебе постражда? в цьому селi не те що  дорогий  наш
панотець, свята наша церква чи хтось iз селян,  але  хоч  найменша  частка
?хнього добра... то я  з  тебе  живого  шкуру  здеру  й  живого  посолю...
Пам'ятай же мо? слово, - трусив Залiзняк Гершка за бороду.  -  Пам'ятай  i
придивись добре до мого обличчя! Нiде  ти  од  мене  не  схова?шся:  нi  в
Львовi, нi в Краковi, нi в Варшавi, сотнi очей стежитимуть за тобою, сотнi
вух пiдслухуватимуть... i на днi моря знайду i тодi вже нiхто не захистить
тебе - нi король, нi вся Рiч Посполита!
   Очманiлий вiд страху, ?врей не мiг промовити й слова: якiсь булькотливi
звуки, що нагадували стогiн i схлипування,  виривалися  з  його  горла,  а
налитi кров'ю очi безпорадно озиралися й благали змилуватись.
   Залiзняк зняв з ши? Гершка свiй пояс i зневажливим рухом руки  штовхнув
його до тарадайки.
   - Гляди ж менi, жиде, - закiнчив вiн свою мову. - Про  те,  що  сталося
тут, анiтелень! Коли ж ти хоч щось насмiлишся бовкнути, то краще б тобi  й
на свiт не родитися.
   Запорожцi пiдхопили корчмаря пiд руки й кинули  на  дно  брички,  потiм
хльоснули коней, вони рвонули й помчали вчвал знайомою дорогою.
   Якусь хвилину всi мовчали, приголомшенi цi?ю сценою.
   - Що ж, панотче, - схвильовано промовив Залiзняк, - скажете, що й тепер
можна терпiти? Жид погрожу? i погрожу? насправжки - мало руку  не  здiйма?
на священика! А ви й далi мовчатимете?
   - Не мовчатимемо бiльше! - запально крикнув Петро. - Годi!
   - Годi! Скажи, пане полковнику, що нам робити? - почулися  серед  гурту
селян глухi голоси.
   - Я сказав, що робити тому, кому жити в ярмi  тяжко,  а  кому  солодко,
тому нема чого й питатись мене.
   - Та як же, батьку, - звернувся до Залiзняка Дзюба, виступаючи з гурту,
-як же всiм нам разом повстати? Коли ми всi повстанемо,  то  знайдуться  в
Польщi добрi сусiди, якi допоможуть ?й задушити нас.
   - Але й ми знайдемо собi вiд них захист.
   - Де?
   Залiзняк показав рукою на пiвнiч i промовив твердим, упевненим голосом:
   - У Росi?!
   Схвильованi розмовою й сценою з ?вре?м i батюшка, й  титар,  та  й  сам
Залiзняк зовсiм забули про Прiсю, а вона тим часом стояла в дверях  блiда,
приголомшена, ледве переводячи подих од хвилювання; за цi  пiвгодини  вона
нiби вся переродилася: з блiдого личенька злетiла дитяча усмiшка, коло губ
лягла скорботна риска, великi, потемнiлi вiд збудження очi ?? з застиглими
слiзьми  були  сповненi  невимовного  жаху  i  страждання.  Тримаючись  за
одвiрок, дiвчина вся подалася вперед i  завмерла  в  нiмому  поривi;  вона
жадала всiма фiбрами свого ?ства почути те, про що говорив  Залiзняк,  але
не всi його слова долiтали до не?...
   Раптом на вулицi почувся якийсь рух, i з-за рогу виступив гурт селян, -
босi, з непокритими головами, сумнi, вони несли щось  на  марах,  прикрите
драною свиткою;
   за ними йшли, тихо  плачучи,  жiнки  й  дiти  з  клунками  в  руках.  I
Залiзняк, i всi, хто був  у  батющиному  дворi,  здивовано  обернулися  до
вулицi. Процесiя, видно, посувалася саме сюди. Всi мовчки поскидали шапки.
   - Небiжчик? - тихо спитав Залiзняк.
   - Не розберу, - теж неголосно вiдповiв титар i знизав плечима.  -  Щось
дивне, й люди не нашi.
   Тим часом стогiн  жiнок  i  плач  дiтей  розбудили  мешканцiв  села;  з
сусiднiх хат вибiгали молодицi, дiди, дiвчата  й,  здивованi  несподiваною
появою цi??  процесi?,  юрмились  на  вулицi;  через  кiлька  хвилин  коло
батющиного двору стояв цiлий натовп  стривожених  людей.  Та  ось  переднi
селяни, що несли мари, пiдiйшли до ворiт.
   -  Розступiться,  розступiться!   -   почувся   тихий   голос.   Натовп
розступився, i в воротях панотця показалися мари, на яких  лежав  чоловiк;
тiло його, до само? ши?, було накрите драною чорною свитою, й лише  голова
з довгим сивим чубом i такою ж бородою залишалась вiдкрита. На  смертельно
блiдому  обличчi  старого  з  заплющеними  очима  лежав  вiдбиток   нiмого
страждання й суворого докору. Селяни обережно опустили  мари  на  землю  й
поставали коло них. Батюшка пiдiйшов ближче i нараз одсахнувся.
   - Що це, панове? - спитав вiн вражено. - Отець ?ларiон? Селяни ствердно
похилили голови.
   - Сконав! - з жахом прошепотiв  старий,  придивляючись  до  безкровного
обличчя отця Iларiона.
   - Одходить, - вiдповiв тихо один з тих, що несли мари.
   - Що ж це з ним приключилося?  Чи  давно  ж  був  у  мене?  -  з  болем
прошепотiв отець Хома.
   - Ксьондзи-базилiани одiбрали  в  нашого  причту  ругу;  батюшка  пiшов
просити в губернатора поради й захисту... I от  ляхи  замучили  його...  -
Селянин помовчав якусь хвилину й провадив далi, дивлячись  у  землю:  -  А
потiм пан губернатор звелiв запалити для потiхи солому, що  складена  була
на фiльварку за мiстечком; кругом того фiльварку тулилося хат iз  двадцять
сiльських, а в кiнцi  й  церква  стояла;  ну,  вiтер  перекинув  огонь  на
виселок, i все геть-чисто згорiло, згорiла  й  церква  наша,  i  все  наше
добро, лишилися ми на вулицi з малими дiтьми. На бога, дайте притулок  хоч
панотцевi! Одходить вiн... i нема йому де голови прихилити...
   Тихi жiночi схлипування перервали його слова.
   Усi стояли навкруги, занiмiлi вiд жаху та обурення.
   - От до чого доводить  ваше  терпiння!  -  заговорив  нарештi  Залiзняк
тремтячим вiд гнiву голосом, показуючи на  нерухоме  тiло,  що  лежало  на
марах. - I ви все ще не зна?те, на що зважитись?!
   Старий священик, стоячи на колiнах бiля  свого  мученика-побратима,  не
чув тих докорiв. Очi його, повнi слiз, були зведенi до неба,  рука  лежала
на сивiй головi вмираючого, а уста творили сповнену чисто? вiри молитву.
   Залiзняк теж пiдiйшов до вмираючого, i вигляд цього мученика  сколихнув
його душу й запалив серце вогнем.
   - Цей мученик святий  вопi?  про  помсту...  вопi?  до  тих  зiрок,  що
миготять нам з неба, нiби докоряючи... I я присягаюся, що  помщуся  за  цю
жертву! А ви, - зневажливо мовив вiн до  занiмiлого  натовпу,  -  терпiть,
терпiть далi! Кращо? долi ви не вартi! Прокляття пiде слiдом за вами, люди
вiд вас одвертатимуться, звiрi дикi тiкатимуть, щоб не зустрiтися з  вами,
й господь вас забуде, забуде!
   - Нi, нi! - пролунав  у  цей  час  iстеричний  жiночий  крик,  i  Прiся
кинулася до нiг Залiзняковi. - Ми не  залишимо  сво?х  храмiв...  ми  все,
все... все життя наше вiддамо, умремо всi... з тобою разом, а  не  вiддамо
ляхам на наругу нашо? святинi! Не вiддамо!
   - Правда, дiвчино! Всi помремо! Правду сказала! Життя сво?  вiддамо!  -
пролунали кругом грiзнi вигуки.
   - Господь заговорив до вас устами цi??  дитини,  -  зворушено  промовив
Залiзняк i, пiдвiвши Прiсю з землi, притулив ?? голову до сво?х грудей.
   - Готуйтеся ж i чекайте, коли я  скажу:  "Пора!"  -  сказав  наприкiнцi
Залiзняк. Тi?? ж ночi Залiзняк ви?хав  з  Лисянки,  давши  пораду  селянам
з'?днатися громадою й наготувати колодi?в та списiв,  бо  й  слiпий  тепер
бачить, що тiльки оружною рукою можна захистити сво? життя, а безоружних i
нерiшучих розчавить п'ята лютого ненависника. Батюшка не заперечував проти
войовничих закликiв Залiзняка: його приголомшив вигляд умираючого...
   Селяни, збудженi словами  запорожцiв,  пiдбадьорились,  в  очах  у  них
заблищала вiдвага, щоправда, ?х,  непiдготованих  до  боротьби,  бентежила
думка про те, що зробить губернатор, коли довiда?ться про напад на Гершка,
- а в тому, що шинкар донесе, нiхто не сумнiвався.
   - Ось що, друзi,  -  сказав,  вiд'?жджаючи,  Залiзняк,  -  якщо  шельма
Гершко, незважаючи на мою пересторогу, вас  викаже,  то  нехай  хто-небудь
навiда?ться в
   Мотронинський лiс, у Вовчi Нори, а там уже  покажуть,  куди  далi  йти.
Посвистом обiзвiться, й знайдуться помiчники: дадуть i товаришiв за халяву
i самi прилетять побалакати з панами-ляхами. Воно хоч i не час вилiтати  з
сво?х гнiзд орлятам, та коли вам буде скрут, то нехай спробують крила.
   Це остаточно пiдбадьорило селян. Усi дякували, вклоняючись  запорожцям,
вихваляли Залiзняка й покладали на нього  велику  надiю.  Петро  зохотився
негайно вирядитись у вказане  мiсце  для  переговорiв,  бо  розбiйницького
наскоку можна було чекати й на  завтра.  Залiзняк  схвалив  його  намiр  i
сказав, що з такого юнака буде в пуття. Наприкiнцi вiн попросив селян, щоб
в разi тривоги вони сховали батюшку в лiсi, бо на ньому першому  окошиться
злiсть ляхiв.
   Але батюшка вiдповiв на це спокiйно й рiшуче, що  нiкуди  не  пiде  вiд
храму, дорученого йому, служителю бога, що  коли  господь  сподобить  його
мученицько? смертi, то вiн умре тут, коло вiвтаря,  а  не  зганьбить  себе
втечею. I, незважаючи нi на якi вмовляння Залiзняка, запорожцiв  i  селян,
вiн лишився не похитним.
   Нарештi  прийшов  час  ?хати;  Залiзняк  прощався  з  усiма,   особливо
зворушливо з батюшкою й титарем, i, перед тим  як  сiдати  на  коня,  став
шукати очима Прiсю. А дiвчина стояла тут же коло перелазу,  схована  тiнню
осокора; не стримавши пориву почуттiв i висловившись так  енергiйно  перед
старшими,  а  особливо  перед  Залiзняком,  вона  нiби   злякалася   свого
зухвальства.  Вся  минула  сцена,  пiднесення  духу  в  затурканих  селян,
запальна промова Залiзняка,  висока  рiшучiсть  панотця,  якого  вона  так
любила, хвилювали ?? душу новими могутнiми враженнями  й  пере  носили  iз
сфери дитячих, безтурботних мрiй  у  грiзний  вир  суворого  життя,  котре
вимагало подвигiв: за цi кiлька годин Прiся  змужнiла  душею;  вона  тепер
дивилася розчулено й з  новим  захопленням  на  цього  прекрасного  героя,
оборонця й рятiвника ?хнього вiд напасникiв, i вiдчувала, як у ??  молодих
трепетних грудях росло й буяло таке свiтле,  широке  почуття,  якого  вона
ранiше не знала.
   - Де ж та дiвчина, що сво?м палким словом осяяла  нашi  темнi  душi?  -
спитав Залiзняк, обвiвши всiх очима.
   У Прiсi пiд ногами похитнулася земля, й вона вхопилася рукою за дерево.
Усi оглянулись. Петро помiтив сестру й, пiдiйшовши до не?, сказав:
   - Вийди лишень: тебе шукають.
   Але Прiся не могла рушити з мiсця. Залiзняк швидко пiдiйшов до  не?  i,
взявши  за  руку,  вивiв  з  тiнi  в  смугу  мiсячного  свiтла;   дiвчина,
спалахнувши рум'янцем, опустила голову.
   - Спасибi тобi, голубко моя, за тво? палке  слово,  -  урочисто  сказав
Залiзняк, - в ньому виявилась душа твоя, свiтла та  хороша.  Вiзьми  ж  на
згадку вiд побратима цi святощi, - вiн зняв iз сво?? ши? великого золотого
хреста на ланцюжку i вклав його в похололу руку дiвчини, - iди з ним i  за
нього скрiзь! А тепер дозволь обняти тебе, як  сестру.  -  I,  не  чекаючи
дозволу остаточно розгублено? дiвчини,  Залiзняк  притиснув  ??  до  сво?х
могутнiх грудей, потiм, скочивши на коня й  гукнувши  "гайда",  помчав  iз
сво?ми товаришами в срiблисту млу...
   Усi кинулися за ворота побажати  друзям  сво?м  добро?  путi,  а  Прiся
нерухомо стояла з хрестом у руцi й не чула,  як  радiснi  сльози  котилися
одна за одною по ?? зблiдлому личку...



   V

   Сара була вже  дома,  коли  пара  ?хнiх  коней,  запряжених  у  бричку,
пiдбiгла до брами й сильно вдарила в не? дишлем. Батька вона ще не бачила,
- вiн не застав ?? вдома й помчав до батюшки, - а тому й  була  здивована,
що конi самi вернулись додому; але,  пiдбiгши  до  брички,  вона  побачила
батька, який лежав на днi ?? й стогнав.
   - Що з вами, тату? -  кинулась  вона  до  нього  страшенно  перелякана,
намагаючись допомогти йому пiдвестися.
   Блiдий Гершко, обливаючись холодним потом,  тiльки  дрижав  i  бурмотiв
щось незрозумiле. Сара могла  розiбрати  тiльки  три  слова:  "гайдамаки",
"повiсив" i "ге-шторбен"'.
   Майже цiлу нiч промучилась Сара з очманiлим вiд переляку батьком,  який
дiстав мало не нервову гарячку; над ранок вiн нарештi заснув, але  й  весь
наступний день схоплювався з лiжка й кричав: "Держи  дверi...  гайдамаки!"
Аж на третiй день Гершко очумався й, покликавши до себе Сару, заговорив  з
нею спокiйним, крижаним тоном.
   - Слухай, Саро, - почав вiн урочисто, - i хай  кожне  слово  мо?  змi?м
Мойсея вповзе в тво? серце й зцiлить його вiд чорно?, страшно? недуги  або
вб'? його отрутою! Справжнiй, чесний ?врей повинен зневажати гоя,  бо,  за
мудрим висловом шулхан-аруха, гой - гiрший за собаку!
   - Але мiж ними ? добрi й чеснi люди, - тихо мовила Сара.
   - Вей з мiр!2 - скрикнув Гершко, почервонiвши вiд гнiву, i пiдступив до
Сари. - Де це ти знайшла тих чесних людей? У хлопiв? Ха! Так он куди  тво?
серце лежить! Мало не повiсили твого батька... так,  так,  так  -  у  попа
ховалися гайдамаки... а дочка за розбiйникiв заступа?ться! Прокляття, що я
дожив до тако? ганьби! Якщо ти ще раз пiдеш туди,  я  уб'ю  тебе,  а  всiх
тво?х приятелiв викажу пановi губернатору!
   Пiсля цi?? розмови Гершко перестав говорити з сво?ю дочкою,  але  ходив
за нею i вдень i вночi, мов тiнь, а коли ви?жджав, то  замикав  на  замок,
приставивши ще до не? за дозорця стару Ривку. Гершко, однак,  не  ви?жджав
нiкуди надовго; вiн щодня шмигляв то  в  Лисянку,  то  в  Вiльшану,  то  в
Мотронiвку, то ще до якихось ?вре?в, - але на нiч майже завжди  повертався
додому.
   Страшний привид лютого гайдамаки та його  товаришiв  переслiдував  його
скрiзь i гнав у сутiнках до сво?? хати; Гершко не раз поривався розповiсти
про появу розбiйникiв пановi губернатору  й  пошукати  пiд  його  охороною
захисту, але Залiзнякова погроза морозила йому кров i сковувала волю...
   Мов убита, ходила Сара, машинально пораючись по господарству  й  живучи
душею там, у доброго батюшки, бiля дорого? подруги та ??  коханого  брата;
спогади про них злилися в ?? серцi в якийсь спiвучий звук,  що  тяг  ??  з
цi?? душно? тюрми, вiд цього змi?ного сичання  злоби  туди,  на  волю,  на
сонячне свiтло,  на  широчiнь,  де  ласкою  всмiхалися  уста,  де  любов'ю
свiтилися очi. Але що ж вона мала робити, де могла  знайти  захист?  В  ??
головi ро?лися пiдбитi, безкрилi думки. Махнути рукою на  прокляття  й  це
нудне, одноманiтне життя та пiти до них назавжди... Але  вони,  бiдолашнi,
такi слабкi й безсилi: вона б принесла ?м новi муки, новi  напастi,  та  й
годi!.. О, ?й сама  смерть  не  страшна:  вона  тiльки  визволить  ??  вiд
насильства батька й кагалу!.. Хоч би звiсточка якась, хоч би знати, що там
дi?ться пiд тополями?!
   Так минали днi за днями в марнiй тузi. Сара поблiдла  й  схудла;  чорнi
очi ?? стали ще чорнiшi й бiльшi... Вдень, у метушнi й  клопотi,  ?й  було
легше, а коли надходив вечiр, тодi пiдповзала вкупi з  сутiнками  туга,  а
Ривка ще крякала, як крук, над сво?ю жертвою й тягла ??  в  довгу,  вузьку
свiтличку, що була поруч з батькiвським великим поко?м i  правила  дiвчинi
за спочивальню, де й замикала ??, а сама лягала коло порога,  мов  цербер,
на цiлу нiч. ?дине вiкно у спальнi було забите цвяхами й  навiть  закле?не
папером; але, придивившись до нього добре, Сара виявила,  що  одна  шибка,
пiд папером, була розбита; зрадiвши цьому, вона обережно  пiдрiзала  знизу
папiр i, пiдiймаючи його, могла чути, хто проходив чи про?жджав повз  них.
Тепер, замикаючись у сво?й в'язницi ввечерi, Сара сiдала коло цього  вiкна
й,  пiднявши  папiр,  прислухалася  до  звукiв  життя,  що  похмуро  текло
каламутним струмком i  безрадiсно  згасало  в  темрявi  ночi...  Сарi  раз
пощастило почути якусь тихеньку пiсеньку, що повторювалася через  однаковi
промiжки часу то в тому, то  в  другому  мiсцi,  поблизу  корчми.  Мабуть,
пiсенька та була сигналом, i Сара почала уважно прислухатися:
   - Господи! Та цей же голос я знаю, - скрикнула  вона  тихо,  вхопившись
рукою за груди. - Так, так... то спiва? Прiся...  вона  хоче  подати  менi
звiсточку... Але як вiдгукнутися, як подати знак, що я тут?
   Сара пiдiйшла до дверей: Ривка не спала.
   - Дай менi води! - гукнула Сара ?й крiзь дверi, й коли  стара  пiшла  в
сiни, Сара пiдбiгла до вiкна й квапливо крикнула:
   - Завтра сюди!
   Цiлий день думала Сара, як би позбутися Ривки, тим паче,  що  й  батько
по?хав з дому; та бiльше нiчого вона не могла придумати, як тiльки напо?ти
вiдьму: дiвчина знала, що Ривка любить мед i що  батько  майже  нiколи  не
частував ?? таким дорогим напо?м.
   Надвечiр Сара збiгала  в  погрiб  i  наточила  добрий  кухоль  старого,
мiцного меду, та ще влила в нього чарки двi горiлки, а собi взяла слабкого
молодого меду. Покликавши Ривку, вона дала ?й великого  кухля,  попросивши
не казати батьковi про цi ?? маленькi пустощi. Ривка побожилася, що за мед
?? не викаже й що цю невинну втiху можна буде  повторити  ще;  вона  хутко
спорожнила кухоль, i мед незабаром зробив  сво?:  навiть  дiйти  до  свого
поста не змогла Ривка, а, вiдповзши трохи, тут-таки, в сiнях, i захропла.
   Тепер Сара сама зосталася в корчмi. Вона взяла на засув  усi  дверi  й,
пройшовши в свою комiрчину, пiдняла папiр i в розбиту шибку виставила свою
голiвку. Коли стих вечiрнiй гамiр вулицi й на потемнiлому  небi  вирiзався
золотий серп мiсяця, недалеко знову почулася вчорашня пiсенька.
   - Сюди, сюди! Я тут! - гукнула Сара, знехтувавши будь-яку обачнiсть.
   Якась  тiнь  майнула  з-за  повiтки  й,   боязко   озираючись,   почала
пiдкрадатися до вiкна.
   - Ти? Прiся? - схвильовано спитала Сара.
   - Я, я! - вiдповiв ?й пошепки знайомий, дорогий голос.
   - Ходи ближче, не бiйся! Зараз нiкого нема?...
   Прiся пiдiйшла  до  вiкна  й,  пiдвiвши  голову,  заговорила  з  деякою
обережнiстю:
   - Чому тебе не видно? Ми всi так занудилися i втямки  не  вiзьмемо,  що
трапилося! Батюшка бо?ться, чи з тобою часом  чого  лихого  не  сталося...
брат сам не свiй...
   - О боже! - зiтхнула Сара, наче простогнала. - Яка ж менi гризота,  яка
туга! Руки б на себе наклала, коли б не сподiвалася вас  побачити  ще  хоч
раз...
   - То чого ж ти не навiда?шся? Бо?шся?
   - Боюсь, Прiсю, тiльки не за себе, а за вас... Батько нахвалявся  вбити
мене, а вас усiх виказати губернаторовi... Ой, який же вiн лютий на вас  i
на мене, який немилосердний! - протягла Сара спiвуче. - Заборонив  менi  й
ногою до вас ступати, замика? на замок та ще приставив до мене Ривку.
   - Серце мо? чуло, - промовила Прiся, - що  ти  наша,  що  ти  всiм  нам
рiдна, а менi рiднiша за сестру... Не дiстану тебе, а то обняла б мiцно!
   - Розкажи ж менi про всiх... Як  живуть,  що  думають,  чого  ждуть?  -
квапливо питала Сара.
   - Брат мiй ?здив кудись i  повернувся  таким  орлом,  аж  не  впiзнати:
втiша? всiх  нас,  каже,  щоб  бадьорилися,  не  занепадали  духом,  що  й
захисники знайдуться... От, виходить, i  тебе  захистимо...  Петро  тiльки
скуча?... туга його сушить... а журиться вiн усе за тобою...
   - Ой вей! -  скрикнула,  мов  од  пекучого  болю,  Сара  й  захлинулася
слiзьми.
   - Ти плачеш! -здивувалася Прiся.
   - Од щастя й од горя, - заговорила ?врейка швидко. - Я така рада,  така
рада, що тебе бачу... що чую про ваших... Як же твiй тато й панотець?
   - Тато мiй i батюшка все доглядають покалiченого отця ?ларiона; мабуть,
помре... без тебе привезли, у панському замку покалiчили...
   Цi?? митi почувся в чуткому нiчному повiтрi далекий стукiт колiс.
   - Чи не батько? - сполошилася Сара. -  Тiкай  обережнiше.  I  пам'ятай:
коли ви менi скажете - переходь до нас, то  я  пiду  не  вагаючись.  А  ти
щовечора приглядайся здаля до цього вiкна:  як  воно  темне  буде,  то  не
пiдходь, а якщо хоч трошки  освiтиться,  то  можна...  Отодi  й  з  братом
пiдбiжи... хоч на хвилину!
   - Гаразд, прощавай!
   - Усiм, усiм вклонися! - уже вслiд гукнула ,ара й вiдчула такий приплив
щастя, якого вона ще зроду не вiдчувала, яке п'янило  ??  й  пiдбивало  на
дитячi пустощi, на дзвiнкий смiх.
   Другого ранку Гершко покликав Сару в свою свiтлицю й,  зачинивши  добре
дверi, сказав, що ма? для не? важливу звiстку. Гершко не говорив з  дочкою
вiдтодi, як мiж ними вiдбулася ота гостра розмова, i новина, яку  вiн  мав
сказати, певно, не вiщувала Сарi  нiчого  хорошого;  в  не?  одразу  впало
серце.
   - Слухай, Саро, й знай, що мого слова  нiхто  не  злама?,  навiть  сама
смерть, - почав вiн суворо, навiть не  глянувши  на  дочку.  -  Ти  ранiше
вiдпросилася од жениха, i я з добростi не наполягав на сво?му; але тепер -
край! Я висватав тебе й руку перебив за Ха?ма Гольда,  вiнницького  купця,
хорошого, старовинного роду,  родича  славетного  цадика.  Ти  будеш  його
дружиною!
   Сара спокiйно вислухала батька: вона була така впевнена в  неможливостi
вчинення над нею цього насильства, так ?? серце було сповнене коханням  до
iншого, що це повiдомлення навiть викликало  на  губах  ??  ледве  помiтну
глузливу усмiшку.
   - Я продав корчму, - провадив  далi  Гершко,  -  i  поладнав  усi  сво?
справи... Лиша?ться тiльки скласти речi - й можна рушати хоч зараз на край
свiту. При цих словах Сара поблiдла.
   - Так от, на тому тижнi ми ви?жджа?мо в Умань, там буде й весiлля, - це
раз, а друге, найважливiше:  сьогоднi  ввечерi  в  мене  збереться  багато
?вре?в - i сусiдiв, i рабинiв, при?де й сам великий цадик! Щоб  почастунок
був приготований якнайлiпше i щоб усе це  лишилося  та?мницею  для  чужого
вуха й ока: ми радитимемось, що далi чинити з  гоями.  Я  зараз  ?ду  дещо
купити, а ти хазяйнуй, та не надумайся тiкати... Смерть! - просичав вiн  i
вийшов iз свiтлицi, а Сара лишилася й стояла довго, мов громом прибита.
   "Проти го?в замишля?ться щось лихе", - раз у раз зринала в  не?  думка.
Але вона мусила давати господарськi розпорядження  Ривцi.  Треба  було  ще
найняти якусь жiнку, щоб устигнути до вечора наготувати всяко? всячини для
гостей. Хоч-не-хоч, а довелося бiгати  на  село  старiй  вiдьмi  -  то  за
помiчницею, то по провiзiю, то до рiзника,  -  а  Сара  зосталася  сама  й
придумувала всякi способи, як би пiдслухати, що затiвають  цi  ненависники
проти ?? друзiв.
   Свiтлиця,  де  мав  зiбратися  кагал,  була  поруч  з  ??  спальнею   i
сполучалася з нею невеликими дверима, якi одчинялися в спальню, але  тепер
були забитi. Пiсля неабияких  зусиль  Сарi  пощастило-таки  вiдбити  ?х  i
одчинити: виявилось, що до них, з боку свiтлицi, була приставлена висока й
широка шафа, яка щiльно закривала отвiр, а в самiй шафi було повно всякого
одягу. Сара задумалась. Нарештi ?й спало на думку  виламати  задню  стiнку
шафи, вибрати трохи одягу до самих дверець i закрити дiрку  дверима;  тодi
можна буде влiзти в шафу й  вiльно  пiдслухувати  крiзь  ??  дверцi.  Сара
заходилася виконувати свiй задум; та на дiлi це виявилося нелегко:  стiнки
шафи були скле?нi з мiцних дощок, i виламати ?х з допомогою самого  тiльки
кухонного ножа було важко; та нестримне бажання й напружена воля  подолали
перешкоду: до пiвдня двi дошки  було  виламано,  одяг  винесено,  а  слiди
вилому старанно приховано.
   У присутностi Ривки Сара метушилася, допомагала ?й на кухнi,  прибирала
свiтлицю i взагалi виявила таку стараннiсть у всьому, що вiдвела  будь-яку
пiдозру.
   Надвечiр повернувся батько й лишився задоволений  запопадливiстю  сво??
дочки; все  це  вiн  сприйняв  як  знак  ??  слухняностi  й  добровiльно?,
спокiйно? покори батькiвськiй  волi.  Гершко  обдивився  все  й  в  поривi
радостi навiть ласкаво погладив по головi свою дочку.
   Незабаром почали з'?жджатися й  очiкуванi  гостi.  Останнiм  при?хав  у
критiй колимазi уманський цадик,  якого  ?вре?  вважали  за  пророка.  Всi
кинулись до екiпажа, одчинили дверцята, одсунули завiси й вивели пiд  руки
старезного дiда; вiн був згорблений, довга сива  борода  його,  обрамлюючи
худе й зморщене обличчя, лягала легкими срiблистими пасмами на груди;  очi
трохи сльозилися, але в них свiтилася лагiднiсть;  одяг  цадика  нагадував
убрання стародавнiх левiтiв, навiть  на  головi  його  красувалася  рогата
шапочка.
   Усi пiдходили до цадика, а вiн покладав на них руки й шепотiв  молитви.
Гершко попросив дозволу й пiдвiв до цадика свою дочку, вкриту  покривалом.
Старий довго держав на головi ?? руки й вiдпустив з ласкавим словом: "Будь
щаслива й вiльна душею!" Це побажання глибоко запало ?й у душу.
   Коли господар провiв почесних гостей  до  свiтлицi,  Сара  пiдiйшла  до
нього й попросила дозволу пiти до сво?? кiмнати й лягти, бо вiд  кухонного
чаду в не?  страшенно  розболiлася  голова.  Гершко  не  заперечував.  Тим
бiльше, що на кухнi  лишалася  Ривка,  а  дочку  при  потребi  можна  було
збудити.
   У великiй свiтлицi  вiкна  були  зачиненi  вiконницями  й  позавiшуванi
коцами,  а  всерединi  вона  була  застелена  килимами  й  ясно  освiтлена
свiчками, що горiли в канделябрах. Для цадика  приготували  на  пiдвищеннi
особливо почесне мiсце, перед яким горiло два свiтильники.
   Цадик пiдвiвся  зi  свого  мiсця  й,  пiднiсши  руки  догори,  прочитав
урочисту  молитву  перед  вiдкриттям  iмпровiзованого   авiфе.   Лагiдним,
тремтячим  голосом,  часом  зупиняючись  для   перепочинку,   благав   вiн
благословення божого давньо?врейською мовою.
   Запала  хвиля  побожного  мовчання.  Цадик  нарештi  перервав  його   й
звернувся до всiх з тихим запитанням:
   - До того, хто поринув у розмови з Незбагненним,  мало  доходить  гомiн
житейсько? хвилi; та останнiм часом гуркiт наростаючо? бурi досяг  i  мого
слуху. Повiдайте, що вiдбува?ться навкруги i  звiдки  пiдiймаються  грiзнi
хмари?
   Устав довготелесий чорний рабин з короткою вищипаною  борiдкою  й  туго
скрученими пейсами.
   - Ой рабi премудрий, - почав вiн високим  фальцетом,  -  хмари  вже  не
пiдiймаються, а насунулись i закрили око ?гови... Вельможнi пани та  п'яне
лицарство зовсiм ошаленiли, вони ранiше тiльки одне знали: брати  грошi  й
грабувати кого попало - хлопа, ?врея, а то й свого брата,  -  i  одразу  ж
пропивали й розтринькували награбоване на такi забаганки, про якi... фе! -
i говорити ?вре?вi не можна, бо те слово осквернить його уста. Ранiше  ?й,
цiй розбiйницькiй шляхтi, байдужiсiнько було до вiтчизни, вони цим  словом
тiльки хизувалися, - нехай би й шматували ?хню Рiч Посполиту, то  ?м  було
однаково, аби тiльки ?хнього добра не чiпали. А  тепер  зненацька  зчинили
гвалт, що не хочуть цього короля! В Барi тепер справжн? пекло! Ой, гевулт,
що дi?ться! З'?жджаються пани з командою, з челяддю, з собаками - i все це
збiговисько треба годувати й по?ти... Ну, вони й нишпорять  по  мiстечках,
по селах, усiх грабують, палять... i передусiм нашого брата...  Ох,  плаче
Iзра?ль, як на рiках вавiлонських!
   - Боже! Коли ж вичерпа?ться фiал гнiву твого? - зойкнув цадик i похилив
голову.
   - Цурес! Цурес! - обiзвався кагал тихим стогоном на зойк цадика.
   - Що  вони  ще  надумали!  -  заговорив  опасистий,  незграбний  ?врей,
вогненно-рудий, у ластовиннi, iз скуйовдженими пейсами i бородою. -  Знову
за старе взялися й нашими руками собi жар загрiбають: оддають - та де  там
оддають! - канчуками накидають нам оренду хлопських шляхiв, мостiв, димiв;
з нас деруть зразу чистi дукати - ой вей - золото, а нам  велять  обдирати
голого хлопа. Добрий гешефт! Пановi не дай грошей - вiн зараз до  шаблi  й
до мотузки, а хлопа обдери, то гайдамака до ножа й до списа!
   - Тож-то й бiда, - обiзвався Гершко, - що пани запродують нам хлопа,  а
привести ту  гадюку  до  послушенства  не  можуть  i  гайдамакiв  нiяк  не
перевiшають...
   Ой-ой, якби можна було спокiйно збирати грошi з цих го?в,  який  би  то
був золотий гешефт!
   - Ох, ох, коли б не  страх,  заробiтки  з  оренди  церков,  як  то  нам
пропонують пани, були б добрячi! - пiдтвердили декотрi,  почухавши  голови
пiд ярмулками.
   - Не оскверняйте язик ваш, нещаснi,  не  накликайте  такими  грiховними
думками i вчинками нового гнiву ?гови  на  сво?  голови!  -  пiднiс  голос
цадик, сплеснувши руками. - Чи вам, темним, не вiдомо, що талмуд забороня?
?вре?вi не те що торкатися до священних гойських речей, а навiть  ховатись
у затiнку ?хнього храму в спеку!
   - О, висока твоя мудрiсть! - вигукнув чорний кощавий ?врей.  -  Не  нам
вимiряти глибину ??!
   Благоговiйний шепiт пробiг по свiтлицi й стих.
   Слова цадика справили враження, хоч i не припали до смаку слухачам.
   Запала глибока мовчанка,  навiть  чути  було,  як  стукотiли  в  грудях
схвильованi серця.
   Нараз серед цi?? напружено? тишi почувся в кiмнатi  трiск,  нiби  стеля
розкололася або щось незриме зламалося й упало до нiг цадика.
   Усi здригнулися, перезирнулись i зацiпенiли.
   З жахом вискочила Сара з шафи i, як пiдрубана, опустилася  на  пiдлогу,
спираючись на руку, щоб  не  впасти;  мов  прибита  громом,  сидiла  вона,
закам'янiвши на мiсцi, i хоч i чула шум та метушню в сусiднiй кiмнатi,  не
могла навiть поворушитися; здавалося, що переляк одiбрав у не?  всi  сили.
Безумними очима водила вона навколо, бачила, що дверi в сiни напiводчиненi
й смуга яскравого свiтла пада? звiдти на розчиненi нею дверi до свiтлицi й
освiтлю? проламану стiнку шафи, вона бачила навiть  страшенне  безладдя  в
сво?й комiрчинi - розкиданий на пiдлозi й на  лiжку  одяг,  безладдя,  яке
викривало ?? злочин, - i не робила нiчого, щоб приховати цi слiди... А час
збiгав, тривожний гомiн  i  метушня  в  сусiднiй  свiтлицi  не  тiльки  не
вгамувалися, а навiть зростали... Сара бачила весь  жах  свого  становища,
однак, мов паралiзована, не рухалась з мiсця. Хтось крикнув за дверима:
   - Оглянути весь дiм!
   Iнший голос, зда?ться, батькiв, пiдтримав цю пропозицiю:
   - Знадвору i всерединi!
   Вiд останнього вигуку Сара нарештi опам'яталася: вона схопилась на ноги
i з несамовитою квапливiстю  заходилася  жбурляти  в  шафу  дорогi  сукна,
халати, лапсердаки й шуби... На щастя, спершу всi кинулися  надвiр,  i  за
гупанням нiг i стуком дверей не чути було Сарино? метушнi, а то  передусiм
заглянули б до ?? свiтлицi. Тим часом дiвчина  встигла  повкидати  в  шафу
весь одяг, а сумiжнi дверi причинити, загнувши над ними гвiздки, i  навiть
завiсити ?х сво?ю сукнею; сама ж вона, роздягнувшись, кинулася на постiль,
не забувши пiдсунути пiд лiжко й поламану дошку.
   Коли нарештi Гершко, разом з деким iз гостей, зайшов до  кiмнати  сво??
дочки й освiтив ?? лiхтарем, то перед ?хнiми очима постала  така  картина:
на забитих наглухо дверях висiв оксамитний, гаптований золотом  спенсер  i
адамашкова спiдниця, а на лiжку,  розкидавши  по  подушцi  пишнi  коси,  в
недбалiй позi спала  красуня  Сара.  У  вузенькiй,  маленькiй  кiмнатi  не
виявилось нiчого пiдозрiлого: вiкно було щiльно зачинене, з  меблiв,  крiм
лiжка, стояв тiльки один ослiнчик.
   - Ой  мамо!  -  не  втерпiв  високий  кощавий  ?врей  середнього  вiку,
показуючи очима на Сару, i вхопився  за  пейси.  -  Ой  мамо!  Яка  гарна!
Вiрсавiя не могла б з нею зрiвнятися!
   Гершко, почувши таку похвалу, задоволено почухав бороду й вiдповiв:
   - Вона, ребе', спить i не чу?, що ми говоримо, а  то  похвала  дорогого
гостя примусила б ?? сховати сво? обличчя.
   - Вей-вей! - зацмокав молодий ?врей, що теж зайшов до кiмнати. - Спить,
як ангел небесний!
   А довготелесий ?врей, нахиляючись i присiдаючи, з усiх бокiв  розглядав
лiжко.
   - Гевулт! - скрикнув вiн нараз. - Онде причина! - i показав пальцем пiд
лiжко.
   Усi  нахилились.  Сара  завмерла  вiд  страху  i,  щоб  приховати  сво?
збентеження, одвернулася до стiни.
   Пiд лiжком була поламана дощечка.
   -  Ха-ха!  От  i  причина,  -  мовив  довготелесий  ?врей,   задоволено
усмiхаючись.--  Пiд  панною  Сарою  поламалася  дощечка  i  всiх  нас  так
налякала.
   - Вiн правду каже, - мовив рудий.
   - Тiльки як же це, шановний господарю, - провадив  довготелесий,  -  ви
да?те для сво?? красунi дочки такi поганi лiжка? Вей-вей!
   - Даруйте,  дорогi  гостi,  -  низько  вклонявся  Гершко.  -  Таке  вже
трапилось!
   - Тьху ти, а налякала як! - розсмiявся й молодий ?врей.
   I, заспоко?нi, всi вийшли у якнайвеселiшому настро? з Сарино?  кiмнати,
а Гершко замкнув за собою на ключ дверi.
   Коли непроханi гостi вийшли з кiмнати, Сара сiла на лiжку  й  довго  не
могла вiддихатися; у скронях стукало, руки й ноги були холоднi як  лiд,  i
вся вона тремтiла мов у лихоманцi,  -  одно  слово,  якби  нерви  ??  були
слабшi, в не? почалася б iстерика, але дiвчина перемогла себе й навiть  не
постукала в сiни, щоб ?й дали води. Коли ?? хвилювання вгамувалося й нерви
заспоко?лись, вона насамперед узяла вихiднi дверi на гак  iзсередини.  "Це
принаймнi не дасть ?м можливостi вдертися зненацька, - вирiшила вона, - i,
крiм того, буде цiлком природним виправданням ?? вчинку: не  хоче  пускати
стороннiх людей у свою спальню".
   Забезпечивши   себе   вiд   несподiваного   вторгнення,   Сара    стала
обмiрковувати сво? становище: з одного боку, вона вiдчувала живу  радiсть,
що уникла, просто дивом, жахливого викриття, котре  могло  занапастити  ??
остаточно; але, з другого, вона ще не довiдалася, що ж вирiшив кагал i якi
небезпеки ждуть ?? друзiв, та ще й не  всi  слiди  ??  пiдслухування  були
прихованi.
   Вона знову одяглася й заходилась навпомацки, в темрявi одчиняти сумiжнi
дверi, за якими стояла шафа з виламаною  стiнкою:  треба  було  поодтинати
гвiздки, вiдсунути засувку i все це зробити без найменшого шуму й  шереху,
щоб не викликати пiдозри. Коли нарештi, пiсля тривало?, напружено? роботи,
дверi пiддалися, на Сару полетiв увесь напханий до шафи одяг. Звiльнившись
од нього й переконавшись, що у свiтлицi на ??  метушню  нiхто  не  звернув
уваги, бо в цей час про щось голосно й швидко говорив довготелесий  рабин,
- Сара впiзнала його голос, - вона склала одяг i почала його  розвiшувати,
одну рiч за другою, в шафi, а потiм прилягла на порозi й,  простягтись  до
самих дверець шафи, стала знову прислухатися до  розмови,  що  точилася  в
кагалi.
   Говорив тихим, повчальним голосом знаменитий уманський цадик.
   - Розсудiть же, братове мо?, холодним розумом сво? дiло. I хлоп, i  пан
однаковi то? для нас: але з ким iз них нам вигiднiше, певнiше мати гешефт?
Щоправда, пан багатий, вiн загарбав усе до сво?х рук i хлопа задушив; крiм
того, пан не турбу?ться сво?м багатством, йому аби пити  та  гуляти,  а  з
багатим та недбалим добре вести сво? справи!
   - Ой-ой! Як добре! - вiдповiли схвальнi голоси.
   - Отож-то, братове! Та от лихо: пан не ма? совiстi,  а  на  пана  нема?
закону! - зiтхнув цадик. - I крiм того, кожний пан вважа?, що ?врей гiрший
за пса...
   - Ляхи клятi! - почувся лютий вигук рудого.
   - Замовкнiть i слухайте! - пiднiс голос цадик. - Найкраще вам жилося  в
козакiв, коли тут був гетьман: козак у мирний час нiколи не зачiпав ?врея,
ну, пiд час повстання iнша справа.
   - Ой вей, вей! - почулися жалiснi стогони кругом.
   - Козак i гендлю не робить, уся вигода була в ваших  руках,  i  коли  б
тепер тут були козаки,  то  я  б  радив  держати  ?хню  руку;  але  козаки
загинули, а хлопство - злиденне, то, виходить, i вигоди вiд нього  нiяко?.
Тепер заворушилися пани й хлопи  теж:  у  тих  конфедерацiя,  а  в  других
гайдамаччина. I вiд того, й вiд того нам загибель. Але хто  з  них  вiзьме
гору? Не тi, що б'ються, а третiй, котрий уже  держить  одного  з  них  за
чуба. А хто ж той третiй?.. Москва... Не бiйтеся: це для Iзра?лю  благо  й
порятунок. Там, де ? закон, - туди нам i хилитися, бо всякий  закон  можна
обiйти, на те потрiбен тiльки мудрий розум...
   - О, хай справдиться слово тво?, мудрий! - заволав рабин.
   - Так от моя порада, - провадив далi цадик. - Панам  служити  тiльки  з
необхiдностi, але потай пiдточувати ?х; хлопiв не дратувати; з  них  тепер
мало користi, але все може змiнитися.  I  якщо  прийдуть  сюди  московськi
вiйська, то одразу стати проти панiв i за Москву. Вам же вiдомо, як  добре
живеться нашим братам у московськiй Гетьманщинi!.. Та ще радив би  я  села
кидати й поспiшати всiм у мiстечка й мiста.
   - Я й сам про це думав i негайно зроблю все за тво?ю мудрою порадою,  -
заговорив Гершко. Сара з жахом притулилася вухом  до  щiлини,  що  була  в
дверцях шафи. - Я тут i корчму, i всi гешефти передав у другi руки i  взяв
бариш; за три днi я з дочкою покину навiки цей край i переселюся в  Умань;
там незабаром i весiлля одгуляю. Я з твого благословення  перебив  руку  з
родичем тво?? милостi.
   - Знаю, - ласкаво промовив  цадик,  -  i  хай  вона  буде  щаслива,  як
Ревекка, i плодюча, як Лiя!
   - А тiльки-но ви?ду, - додав Гершко, - вiдразу дам знати  в  Лисянський
замок самому губернаторовi, що в тутешнього священика  гайдамацьке  кубло!
Нехай пан губернатор по-свойому розправиться з ними!..
   Од страху та обурення в Сари потемнiло в очу: спершу в  не?  спалахнуло
нездоланне  бажання  крикнути  й  послати  ?м  усiм  прокляття,  але  вона
стрималась.  Обережно  вилiзши  з  шафи,  дiвчина  знову  замкнула  дверi,
позагинала гвiздки, подряпавши при цьому палець, але  навiть  не  помiтила
того, поглинута однi?ю думкою.
   "Хто зна?, - думала з тугою Сара, - може, з завтрашнього  дня  замкнуть
мене  на  замок  або  вирядять  до  старого  дядька,  в  мiстечко...  Боже
розп'ятий, прости мене! Я не можу прощати ворогам  мо?м,  не  можу!  Я  на
батька рiдного ладна звести руку:
   адже вiн занапастить усiх, хто менi дорогий,  вiн  мене  силомiць  хоче
видати замiж. Що менi робити? Коли  я  зараз,  ось  тут,  у  цiй  кiмнатi,
повiшуся, то цi?ю смертю не врятую ?х... О, не врятую! Батько зробить  те,
що сказав, вiн викаже ?х, а ляхи  не  помилують,  замучать  Петра!  Як  же
остерегти ?х, як? Завтра зв'яжуть... Але сьогоднi... зараз... не  зв'язана
ж я? А вони, мо? любi, ждуть мене там, за рогом... А може, вони й ближче?"
   - Сама пiду до них, - що буде, те й  буде!  -  промовила  вона  голосно
останню фразу й квапливо почала одягатись.
   Зважившись, вона вже бiльше нi про що не думала, нiчого не  боялась,  i
тiльки пiдiйшовши до дверей, згадала, що батько ?х замкнув. "Що ж  робити?
А вiкно?!" - майнула думка в Сари. Вона пiдбiгла до вiкна  й  почала  його
потихеньку смикати,  але  воно  не  пiддавалося:  може,  було  забите  або
набрякло й засмiтилося вiд часу... Вчора вона розмовляла  через  кватирку,
кватирка вiдчинялася й тепер, але пролiзти  в  не?  було  неможливо.  Саме
вiкно було високо, i, стрибаючи з нього, можна було зламати собi ногу,  та
це не  турбувало  Сару.  "А  що,  коли  вони  поставили  пiсля  переполоху
вартового i я потраплю ?м просто в руки? - майнула в  не?  друга  тривожна
думка. - А, однаково!" - вирiшила вона й почала смiливiше шарпати вiкно.
   В нестямi Сара й не помiтила, якого шуму наробила: вiкно пiд ??  руками
стукало й дзвенiло, навiть уламок скла вiдлетiв i, дзеленькнувши, розбився
об стiну, але  дiвчина  нiчого  не  помiчала,  а  ще  в  бiльшому  розпачi
розхитувала раму, що нiяк не пiддавалася.
   На щастя, саме в цей час у свiтлицi  знялася  суперечка,  й  рiзкий  iз
завиванням гвалт кагалу заглушив усi сторони звуки, а стара Ривка поралася
на кухнi, готуючи вечерю.
   Нараз Сара почула пiд вiкном голос, вона вiдсахнулась, зацiпенiла.  Але
той голос не волав, не кликав на допомогу, i тут вона розiбрала, що  хтось
називав ?? iм'я.
   - Саро, Сарочко, це ти?  -  допитувався  хтось  у  темрявi,  пiд  самим
вiкном. Сара впiзнала той голос i висунула голову в розбиту кватирку.
   - Я, я, Прiсю... менi хоч умри, а треба побачити вас, над  нами  висить
бiда... та ось вiкна не вiдчиню... Петро тут?
   - Тут, тут, за тином...
   - А високо од вiкна до землi?
   - Не дуже.
   - Подивись, чи нема? кого коло корчми?
   - Добре, тiльки ти пiдожди: я гукну брата.
   Довiдавшись, що дорога ?й людина тут, близько, Сара загорiлася бажанням
побачити Петра й розповiсти йому про все, про все, про сво? сердечнi муки,
про сво? серце, розбите батьком, про свою  щиру  любов  до  християнського
бога, до ?хньо? сiм'? й до нього, до нього, до Петра, для котрого вона всю
кров свою вiддала б, краплину по краплинi!  О,  тепер  ?й  байдуже!  Нехай
вискочить увесь кагал, нехай кинеться з ножем на не? батько,  вона  готова
вмерти за Петра й за ?х усiх, й нiхто ?? не вдержить тут бiльше.
   Сара вилiзла на пiдвiконня i всi?ю вагою свого тiла почала натискати на
раму. Вiкно затрiщало, рама нараз пiддалася й з дзенькотом  розчинилася...
Сара, втративши рiвновагу, вилетiла за вiкно й, певно, переломила  б  собi
руку чи ногу, коли б у цю мить не нагодився Петро. Вiн пiдхопив дiвчину на
руки й обережно поставив ?? на землю.
   - Серденько, - прошепотiв Петро, - як я тужив за тобою!..
   Сара стиснула його руку й насторожилась.
   Хтось одчинив вхiднi дверi корчми, виглянув, обдивився й, не  помiтивши
в темрявi нiчого пiдозрiлого,  зайшов  назад,  добре  причинивши  дверi  й
брязнувши важким залiзним засувом.
   - Не помiтили, -  шепнула  Сара,  -  ходiм  звiдсiля  скорiше,  щоб  не
догнали.
   Вони всi  тро?  поквапне  рушили  вiд  корчми,  зайшли  за  рiг,  потiм
повернули в провулок, перелiзли через плiт i подалися  бiгцем  до  левади,
вiд яко? було вже недалеко до титарево? садиби, що стояла край села;  сама
ця левада  була  вузькою  прибережною  смугою  з  купами  високих  яворiв,
осокорiв i верб, що посхилялися майже до  води;  за  вербами  вже  тяглися
заростi густо? й високо? лози, - одно слово, левада стала б добрим сховком
од переслiдувачiв, але широке пустирище перед нею було зовсiм  вiдкрите  й
могло викрити втiкачiв. Риск збiльшувала ще та  обставина,  що  далеко  на
обрi? вирiзьблювався вже мiдно-червоний диск мiсяця  в  кривавому  ореолi,
наче за ним росла й пiдiймалася заграва велико? пожежi,  а  тому  втiкачi,
переходячи через широке вiдкрите пустирище, не зронили  й  слова.  Коли  ж
вони сховалися  в  тiнi  високих  верб,  то  Сара  заговорила  збуджено  й
квапливо:
   - Вам усiм  треба  тiкати  й  рятуватися...  Батько  мiй  хоче  донести
губернаторовi, що в панотця кубло гайдамакiв. Вiн каже, що губернатор тебе
посадить на палю, а батюшку й титаря повiсить i всiх, всiх перекату?.
   - Ах вiн юда! - вигукнув  обурений  Петро.  -  Шкода,  що  Залiзняк  не
задушив його, та вiн цього не мине!
   - Треба зараз сповiстити наших i ще декого, -перервала його  стурбована
Прiся.
   - Ой, ой, як треба! - пiдхопила Сара. - Я того й  видерлась  iз  вiкна,
щоб попередити...
   - Зна?ш що, Прiсю, - заговорив поважним, розпорядливим тоном  Петро,  -
поки ми з Сарою дiйдемо до нашо? хати, збiгай на село  й  поклич  на  раду
Ляща, Качура й Довгоноса... Зна?ш, де вони?
   - Знаю, знаю! Я миттю...  а  ви  теж  поспiшайте,  -  усмiхнулася  вона
ласкаво й полетiла стрiлою по левадi.
   Сара й Петро зосталися самi, й, поки чути було тупiт Прiсиних нiг, вони
мовчали, пригнiченi тяжкими почуттями.
   - Коли нахвалявся Гершко вiддати нас до рук  ляхам?  -  спитав  нарештi
Петро глухим голосом, в якому звучала зата?на злiсть.
   - Через три днi, - вiдповiла Cap ..
   - Отже, в нас ? ще три днi. За цей час усе село не зможе  втекти.  Крiм
того - не можна забрати з собою всiх дiтей i всiх хворих... ? один  тiльки
засiб...
   - Який?
   - Не дати Гершковi змоги побачити губернатора.
   - Ой вей! Не вдержить його  нiхто:  раз  вiн  сказав,  то  свого  слова
дотрима?; нi рабин, нi навiть цадик його не спинять!
   - А я спиню! - похмуро сказав Петро.
   - Як? - здригнула Сара i мiцно вхопилася за його руку.
   - А ось як! - нагнувся Петро й, витягши щось iз-за халяви, махнув рукою
в повiтрi: у смузi мiсячного свiтла сяйнуло холодне металiчне лезо.
   - Нiж! - скрикнула Сара й закрила руками очi.
   - Так, нiж, i це ?диний спосiб уникнути переслiдування! Сама  ж  кажеш,
що нiхто не спинить його, навiть цадик, а я ще додам, що  навiть  i  страх
смертi не задушить у Гершка його пекельно? лютi. Залiзняк  уже  був  потяг
його до дерева, щоб повiсити, та на прохання нашого  милосердного  панотця
випустив пiд присягою, що вiн до смертi мовчатиме, а якщо  нi,  то  обiцяв
знайти його й на днi моря... I що ж? Тiльки-но  вiн  знайшов  мiсце,  куди
втекти... а куди, до речi, вiн хоче ви?хати?
   - В Умань, - прошепотiла Сара тремтячим голосом.
   - Ха-ха-ха! Далекий свiт! Палицею докинути! Бач, знайшов  од  Залiзняка
схованку! I от варто було його дурнiй довбешцi тiльки подумати, що вiн пiд
захистом, як одразу ж зважився на помсту, на зраду!.. Виходить, для  тако?
гадини й для нашого порятунку ?диний порадник ? нiж!
   - Але вiн мiй батько! - вирвався в Сари зойк.
   - А! - застогнав Петро. - Я й забув, що ти дочка цього  гаспида...  Для
мене й для всiх нас вiн - перший лиходiй, вiн  -  кат!  В  руках  у  нього
мотузка, якою вiн зашморгнув нам усiм ши?.  Вiд  то?  петлi,  сама  бачиш,
нема? можливостi втекти не те що всiм,  а  навiть  i  батюшцi...  Панотець
заприсягся, що страху ради сво?? церкви не покине, та, крiм того, в  нього
на руках тепер умира? замучений губернатором отець ?ларiон...
   - Ой, горе! - забiдкалась Сара, ударивши себе кулаками в груди. - Що  ж
менi робити, що робити? Серце мо? розрива?ться! - заломила вона в  розпачi
руки.
   - Слухай, Саро! - заговорив Петро хрипким од хвилювання  голосом.  -  Я
думав, що ти, жалiючи нас, втекла вiд того виродка, втекла, щоб  урятувати
нас вiд загибелi... Я думав... серце мо? шептало, що ти й  до  вiри  нашо?
прихильна душею. Я думав... Ех, пропадай моя голова! Я думав... Що  думав?
Цiлими днями мучився, ночi не спав... жив i дихав  цi?ю  думкою,  -  а  от
насправдi виходить, що ти прибiгла тiльки повiдомити нас  про  день  нашо?
смертi, а жаль тобi не нас, а свого батька...
   - Нi, нi! Вас... А вiн?.. Вiн мене вбити хотiв... Вiн мене  пiд  замком
держав... Вiн мене зв'язану хоче в Умань везти й видати замiж  за  якогось
цадикового родича...
   - То як же ти, пiсля всього цього, за нього заступа?шся?
   - Петре, золото мо?! - склала вона благальне руки. - Це ж вийде, що  я,
дочка, вiддаю його в руки месникiв, це ж вийде, що я  сама  сво?ми  руками
занапастила рiдного батька... А пiдняти на батька руку  -  страшний  грiх.
Адже й  ваш  бог  такого  грiха  не  простить.  Ваш  бог  вимага?  прощати
ворогiв... Вiн сам молився за них... Ой Петре, Петре! Вiн не простить менi
тако? жорстокостi, вiн вiдштовхне мене, i я зостануся сама серед  пустелi,
далеко вiд усiх, проклята всiми... Невже  ти  хочеш  нещаснiй  Сарi  тако?
жахливо? долi? - i Сара,  обливаючись  слiзьми,  впала  йому  на  груди  й
забилася на них, мов пiдстрелена пташка.
   - Не плач, Саро, не плач! - збентежився ще дужче Петро. - Тво?  сльози,
мов розтоплена мiдь, падають менi на груди й пропiкають  ?х  наскрiзь.  Ти
кажеш, що занапаща?ш рiдного  батька...  Який  же  вiн  тобi  батько?  Вiн
ненавидить тебе, йому байдуже до твого серця, до тво?х мук! Нi,  вiн  тобi
не батько: батьком можна  вважати  тiльки  того,  хто  любить  свою  рiдну
дитину.
   Сара мовчала, тiльки з поривчастих зiтхань i судорожного здригання тiла
можна було зрозумiти, якi нелюдськi муки розривали ?? бiдолашне серце.
   - I хiба ти  могла  б  пота?ти  вiд  друзiв  смертний  вирок  ?хнiй?  -
розпалювався бiльше й бiльше Петро. - Хто ж вiдштовхне тебе за добре дiло?
Адже бог бачить тво? серце! Це ж уже не твоя провина, а наша, як надума?мо
захистити себе вiд загибелi.  От  я  й  вiддам  за  братiв  сво?  нiкчемне
життя...
   - На бога!.. Менi дороге тво? життя!
   - Не потрiбне воно менi, - говорив далi, не  слухаючи  Сару,  Петро.  -
Там, у корчмi, зiбрався  кагал  наших  мучителiв,  вони  раду  радять,  як
висмоктати з нас останню кров, перед ними присяга?ться корчмар  потiшитися
нашими муками... О, не дiждете! - потряс  вiн  кулаком.  -  Побiгти  туди,
пiдперти всi  дверi  й  вiконницi...  та  запалити  з  чотирьох  бокiв  ту
корчму...
   - Петре! Ти не зробиш цього! -  заволала  Сара  й,  упавши  навколiшки,
обхопила його ноги руками. - Або ж убий i мене!.. Менi з таким жахом  жити
не можна... Убий мене, убий цим ножем: менi буде легше...  Одного  благаю:
це так швидко i так легко! Вдар, у тебе рука мiцна,  -  билась  вона  коло
його нiг, рвучи на собi коси.
   - Ти збожеволiла, чого ти просиш? Та й чия ти, нарештi, - наша чи ?хня?
- намагався Петро пiдвести Сару з землi.
   - Твоя... ваша... навiки! Не ?х менi жаль, - гарячково  говорила  Сара,
задихаючись од хвилювання. - Менi тебе жаль. Я тебе люблю, кохаю  сильнiше
за всiх!
   - I це правда? Говори, говори!
   - Тебе! Тебе менi жаль... Ой вей  мiр!  Як  шкода!  Слухай,  якщо  вони
згорять, то налетить сюди з мiстечка команда... Ти ж казав, що  й  за  три
днi не можна всiм утекти, то як же втекти за три години? Подумай, як  вони
помстяться! Ти ж тiльки серце потiшиш, а не вряту?ш сво?х!  Ти  занапастиш
?х, - билась вона в нього на руках i припадала  до  грудей,  цiлуючи  йому
руки.
   - Що ти робиш зi мною? Тво? слова одбирають у мене силу. Ох, пропав  я!
- I вiн зiрвав iз сво?? голови шапку й кинув нею об землю.  -  Та  коли  я
щадитиму, заради свого серця, ворогiв, то який же я син Укра?ни? Та  перед
любов'ю ж до не? все повинно впасти ниць, усе! А якщо ласки можуть  купити
мою душу, то, виходить, вона - запроданка!
   - Не заради себе благаю я! - пiдвищила Сара голос.  -  Нi,  я  за  свою
любов не вимагаю нiчого! Я в iм'я тво?х i мо?х  майбутнiх  братiв  благаю!
Твiй справедливий гнiв тепер ?х занапастить...
   - Ех, сили нема?! Я вирву з грудей це негiдне серце й  кину  його  тобi
пiд ноги! Воно не потрiбне козаковi, воно годиться тiльки  жiнцi.  Щемить,
рветься до тебе...
   - Слухай, ось що менi спало на думку: почека?мо три  днi,  поки  батько
збереться ?хати... А як вiн ви?де з села  до  мiстечка,  то  ви  переймiть
його, мене  одбийте,  а  його  зв'яжiть  i  десь  заховайте...  тiльки  не
вбивайте, не вбивайте. Присягайсь менi!
   - А якщо вiн вирветься?
   - Закуйте в ланцюги, повезiть iз  собою  в  лiс...  на  край  свiту,  -
тiльки, на бога, не вбивайте! Його смерть розiб'? мо? щастя...
   - Ну, гаразд... Присягаюся!.. Тiльки ось що скажи... щиро, одверто: бий
навiдлiг! Скажи, чи схочеш ти потiм стати мо?ю навiки?
   - Петре! Та я ж люблю тебе! - скрикнула Сара, обнявши, парубка.
   - Отже, моя нав ки? - палко пригорнув дiвчину  до  свого  серця  Петро,
обсипаючи ?? гарячими поцiлунками.
   - Твоя, щастя мо?! - i вона  припала  до  нього  тремтячими  грудьми  й
занiмiла в невимовному поривi блаженства...
   У простiй сiльськiй хатi пана титаря було  майже  темно;  каганець,  що
стояв на припiчку, тьмяно, нiби  завмираючи,  освiтлював  лише  невеличкий
куточок запiчка, а по всiй хатi лежали темнi, тремтливi тiнi.
   На широкому полу,  що  прилягав  узголiв'ям  до  печi,  нерухомо  лежав
умираючий. За постiль йому правив лiжник та подушка.  В  пiвтемрявi  важко
було його роздивитися. Свiтло лежало невиразними тонами на сiрiй подушцi й
вихоплювало з сутiнкiв лише голову страдника, ?? обрамляло сiре волосся  з
продiлом  посерединi  й  рiденька  жовтувата  борода;   худе   обличчя   з
загостреним носом здавалося, в порiвняннi  з  срiблистим  волоссям,  майже
чорним. По зведених бровах з глибокою складкою посерединi,  по  запечених,
вкритих смагою губах можна було  догадатися  про  страждання,  якi  терпiв
умираючий, але вiн ?х не виявляв нi стогоном, нi скаргами; тiльки  глибокi
зiтхання, якi зрiдка пiдiймали плесковатi, запалi  груди,  показували,  що
життя iще  тлiло  в  цьому  худому,  змученому  тiлi.  Бiля  узголiв'я  на
низенькому ослiнчику с дiла, зiгнувшись, друга постать, але вона вся  була
повита мороком, i  лише  з  деяких  рухiв  цi??  чорно?  тiнi  можна  було
догадатися, що той, хто сидiв, мовчки молився. Хворий повернув  голову  до
того, що молився, й, напiврозплющивши очi, спинив на ньому довгий, вдячний
погляд.
   - Брате мiй у Христi, друже мiй! - прошепотiв ледве чутно хворий. -  Ти
все, мене ради, не спиш, тiло сво?  томиш,  серце  сво?  журиш...  За  чим
тужити й сумувати? Тобi  ж,  служителю  олтаря,  вiдомо,  що  не  впаде  й
волосина без волi отця нашого небесного, а  якщо  була  на  те  його  воля
свята, то нам, грiшним, не годиться ремствувати й сумувати.
   - Я не ремствую, отче  страднику,  що  прийняв  терновий  вiнок,  я  не
ремствую...  я  молюся  тiльки  йому,  розп'ятому,  за  полегшення   тво?х
страждань... Але душа моя немiчна й болить за тебе... за  нещасний  народ,
приречений на загибель... О, перед таким горем затуманю?ться мiй  розум  i
журба душу роздира?.
   - Ох, духу засмучення не даждь мi! - тихо зiтхнув хворий  i  замовк  од
знемоги.
   - Як же тобi, отче? -  пiсля  хвилi  мовчання  спитав  старий  священик
лисянсько? церкви. Вiн з тривогою дивився в розплющенi очi страдника  i  з
завмиранням серця стежив за тим, як ледве помiтно пiдiймалися його  запалi
груди.
   - Менi легше... Бiль втиха?... На серцi таке солодке заспоко?ння,  душа
тремтить вiд радостi... Не треба бентежитись... - тихо говорив  умираючий,
майже не ворушачи губами, так  що  звуки  його  голосу  нагадували  легкий
шелест колосся пiд повiвом сонного вiтерця.
   - Боже всесильний! Хай нашi молитви долинуть до тебе! - промовив  отець
Хома i похилив голову на груди.
   Знову запала глуха, важка тиша. Хворий лежав нерухомо,  а  поруч  нього
застиг лисянський священик, пригнiчений безнадiйною скорботою.
   Трохи згодом почулася з вулицi кваплива хода й долинув стриманий гомiн.
   За хвилину тихо одчинилися дверi в сiни, а потiм  i  в  другу  половину
хати: сiни роздiляли двi свiтлицi - батющину й титареву.
   - Тату! Люди вас просять! - тихо промовила Прiся.
   - А що там, доню? - обiзвався титар стурбовано.
   - Сара вирвалась од жидiв, вона пiдслухала,  що  ??  батько  збира?ться
розказати губернаторовi, нiби в нас гайдамаки ховаються, i наведе  сюди  з
мiстечка команду.
   - Ой господи, що ж нам робити?
   - Я ж i закликала на раду Ляща, Качура, Довгоноса... Петра теж.
   - Iду, iду... Ох... не життя це, доню!.. Вже краще б, зда?ться,  смерть
одразу, - бурчав титар, пробираючись навпомацки до дверей.
   - Сюди, сюди, татусю, - й Прiся одчинила  ширше  дверi,  а  коли  титар
пiдiйшов, то, взявши його за руку,  додала:  -  Треба  б  пана  полковника
сповiстити, щоб прибув на допомогу... Вiн обiцяв, - все це вона  промовила
одним духом i вiдчула, нiби щось стиснуло ?? серце й гаряча  хвиля  залила
все обличчя.
   - Шукай вiтра в полi, - кинув титар i мовчки почав вiтатися з прибулими
гостями.
   Усi посiдали на призьбi титарево? половини, щоб не  турбувати  хворого,
й, поспиравшись на цiпки, мовчали.
   Петро стояв, спершись лiктями на стовп  з  кiлькома  забитими  в  нього
кiлочками, на якi вiшали горщики,  макiтерки  та  глечики.  Сара  й  Прiся
вiдiйшли трохи вбiк, у затiнок дерев.
   Нарештi Петро порушив мовчанку й розказав присутнiм  те,  що  розповiла
Сара, про неминучi наслiдки доносу.
   - Мало того, що не залишать цi  дияволи  в  нас  каменя  на  каменi,  -
говорив Петро, - мало того, що винищать тих, хто не зможе втекти  в  лiси,
на край свiту вiд пекла, - вони ще  кинуться  шукати  гайдамакiв  по  всiх
околицях i почнуть грабувати, палити й вирiзувати села й хутори... Ось яке
лихо висить над нами, панове, то яка буде на те ваша рада?
   Довго мовчали запрошенi  на  раду,  понуро  дивлячись  на  кiнцi  сво?х
цiпкiв; нарештi заговорив широкоплечий Лящ:
   - Що ж, братчики, важко нам захиститися вiд польсько? команди; поки  не
з'являться тут справжнi гайдамацькi загони, селяни  побояться  повстати...
то хiба дати знать зараз... ось Петро зна?, куди й кому...  це  моя  перша
рада.
   - Так-то воно так, панове громадо, - зiтхнув  титар,  -  але  полковник
говорив, щоб до слушного часу готувалися, змовлялись, а сидiли б тихо,  як
бджоли у вулику зимою... Може, Москва сво? вiйська на ляхiв  вишле,  -  от
що!.
   - Чували й ми це... поголоска йде,  -  обiзвався  Довгонос,  високий  i
тонкий, мов голобля, з невеликим, зовсiм приплесканим носом.  -  Чули,  що
православна Москва захистить нашу вiру й нас вiд напасникiв  та  й  забере
край пiд свою руку... Тiльки коли те буде?
   - Це ж саме i я кажу: на iнших покладайся, а сво?х рук  не  складай!  -
знову подав голос Лящ. - Так ось яка друга моя рада:  поки  повернеться  з
лiсу Петро, часу гаяти не слiд: вдома  збирати  й  ховати  збiжжя,  добро,
худобу вигонити, хворим i дiтям знайти заранi  сховок,  а  самим  готувати
ножi, та списи, та шаблi й рушницi, в кого що знайдеться... Сповiстити про
все по сусiдству надiйних людей, щоб теж були напоготовi... Коли  пiдоспi?
загiн, тодi дати одкоша замковим командам.
   Сухорлявий, але ставний i мiцний  тiлом  Качур,  що  весь  час  мовчав,
схвально крекнув i пересунув кивком голови шапку; мiсячне свiтло впало  на
його праву щоку й осяяло зяючу яму вибитого ока, вiд  котрого  йшов  синiй
шрам по щоцi до самого вуха.
   - Добра твоя рада, Ляще, - сказав титар, - тiльки  от  замок  руйнувати
без гасла, без наказу пана полковника не слiд, не годиться свавiльно,  для
власно? потiхи: цим можна пошкодити загальнiй справi.
   - Так побити команду, а самим пiти в лiс до загонiв або розсипатися  по
всiх селах з добрим словом - ось моя третя рада. Почулися схвальнi  не  то
зiтхання, не то гомiн.
   - Добра твоя рада, -  промовив,  пiсля  короткого  мовчання,  титар.  -
Господь умудрив тебе розумом i надiлив серцем козачим, лицарським:  тiльки
от, не одкидаючи тво?х порад, чи не можна було б придумати чогось, щоб  не
дати Гершковi брехати на нас... Це було б найкраще:  ми  б  готувалися,  i
ляхи б сидiли... до слушного часу. Ех, якби вдержати Гершка!
   - Це найпростiше, - обiзвався нарештi Качур, - пiти й зарiзати його, як
барана!
   - Хе, пане дядьку! - вiдповiв Петро. - I я так попервах подумав,.та  не
виходить дiло. Гершко ж сказав усьому кагаловi про гайдамакiв. Раз  Гершка
буде вбито, то всi жиди кинуться до замку й  роздзвонять  про  нас  i  про
гайдамакiв: на другий же день у нас будуть замковi гостi.
   - То всiх перерiзати й корчму спалити, - запропонував Качур.
   - Теж не гаразд, - засмiявся Петро. - На пожежу злетяться  з  мiстечка,
довiдаються, в чому рiч, й заварять тут червоне пиво. - Якщо нам i три днi
мало для порятунку, то однi?? ночi, та ще й коротко?, то вже й зовсiм буде
мало. Дозвольте, панове, i менi ще сказати слово... Молоде воно, щоправда,
але од серця,  а  ви  його  змiцнiть  сивим  розумом,  то,  може,  воно  й
пригодиться. Три днi, ось дiвчина  Сара  каже,  Гершко  нас  не  зачепить:
цадика виряджатиме, укладатиме сво? речi... Адже так, Саро?
   - Так, так!.. - поривчасто вiдповiла Сара, ледве вимовляючи  слова  вiд
хвилювання. - Щонайменше ?м треба три днi на  сво?  справунки.  Тiльки  на
четвертий день... i то навряд чи можна зiбратися.
   - Отже, нам за цi три днi, - провадив Петро, - слiд зробити все те,  що
радив Лящ, тiльки, додам я, треба стежити за Гершком, не спускати з  нього
ока, стерегти й тiнь його, а на четвертий день, як вiн вибереться звiдси й
подасться в мiстечко, то перейняти його й...
   - Посадити на палю, - перебив Качур.
   Сара скрикнула, Прiся поспiшила забрати ?? в сiни.
   - Перелякав, пане-брате, дiвчину, - зауважив титар. - Вона, як  сестра,
прибiгла сповiстити нас, а ми ?? батька на палю!
   - Еге ж, тату! - говорив далi Петро. - Я теж ?й заприсягся,  що  батька
?? не вб'?мо, але й не  випустимо  з  рук.  На  мою  думку,  Гершка  треба
зв'язати й запакувати в лiсi, а для певностi - хоч викопати для нього яму,
як на пашню, та там i держати; його язик нам пригодиться, та й дукати...
   - Сину мiй! Радiсть моя! - вигукнув зворушений  титар.  -  Що,  панове,
дума?те? - звернувся вiн до всiх. - Як його думка?
   - Та пошли, боже, й нам  на  старiсть  таку,  -  промовив  Довгонос.  -
Звичайно, дiло говорить.
   - Воно так, - погодився й Качур, - а  все  б  краще  порiшити  його,  -
почухав вiн потилицю пiд шапкою.
   - Та не вискочить вiн, пане дядьку, з пашенно? ями, - посмiхнувшись,  з
певнiстю сказав Петро. - Головою ручуся - не вискочить. А от як доведеться
брати замок, то вiн нам i пригодиться: вiн, шельма, зна? там  усi  ходи  й
виходи... та, крiм того, може пiдкупити й жида замкового.
   - Ну, то поки  що  х  й  йому  дiдько!  -  згодився  Качур.  Усi  якось
пiдбадьорилися й повеселiшали, але вибiгла з сiней Прiся й збентежила всiх
несподiваною звiсткою.
   - Тату! -  заговорила  вона  тремтячим  од  слiз  голосом.  -  Панотець
кличуть... Батюшка вiдходять...
   - Господи! - скрикнув приголомшений  звiсткою  титар,  звiвши  руки  до
неба. - Твоя воля!
   Усi, поскидавши шапки, побожно перехрестилися.
   - Панотець усiх просять, щоб зайшли попрощатися, - додала Прiся  й,  не
маючи сили стримати плачу, вибiгла в сiни. Титар теж  поспiшив  слiдом  за
дочкою, а за титарем рушили й усi. Освiтленi  мiсячним  сяйвом,  пiдходили
постатi до дверей i поринали в чорну млу,  неначе  зривалися  з  порога  в
якесь провалля.
   Запрошенi боязко ввiйшли  до  свiтлицi  й,  перехрестившись,  спинилися
пiвколом бiля дверей. Перед ?хнiми очима постала  така  картина:  на  полу
лежав  умираючий;  обличчя  його,  виснажене  стражданнями,  було   зовсiм
спокiйне;  якась   невиразна   усмiшка   блукала   коло   зiмкнутих   уст;
напiврозплющенi очi були спрямованi на тих, що  ввiйшли.  В  головах  отця
?ларiона стояв мiсцевий священик i шепотiв одходну молитву.
   - Нашого молiльника й заступника кличе  до  себе  творець  милосердний,
розлуча? нас... Його  свята  воля!  Попрощайтеся!  -  сказав  отець  Хома,
закiнчивши молитву; голос його тремтiв вiд скорботи, рвався вiд жалю.
   Усi перехрестилися, зворушенi тяжкою хвилиною, i  безнадiйно  посхиляли
на груди голови. Тяжке зiтхання повисло  безсилим  стогоном  у  низькiй  i
похмурiй свiтлицi.
   - Як же ?х щадити, наших мучителiв  i  катiв?  -  пролунав  серед  цi??
гнiтючо? тишi  якимсь  дисонансом  сповнений  обурення  й  протесту  голос
Качура. - Як же щадити? Дивiться - це  ж  дiло  ?хнiх  рук!  Хто  не  знав
дорогого нам панотця? Коли в нуждi хто  -  вiн  останнiй  свiй  шаг  несе,
останнiй свiй шматок переломить! Скривдять кого - iде, заступа?ться...  до
диких звiрiв iде... i ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось вiн,  наш
милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, сто?мо  склавши
руки й тiльки зiтха?мо! - говорив збуджено й  дедалi  голоснiше  Качур.  -
Сто?мо й зiтха?мо, - пiдвищив вiн голос, - а  кати,  глита?  бенкетують  i
смiються з нас! Як же нам ?х  щадити?  О,  присягаюся  перед  цi?ю  святою
страдницькою душею помститися за все, за все i за цього мученика!
   Слова Качура схвилювали всiх: багато хто плакав, але й зрошенi  слiзьми
очi загорялися мстивим, похмурим вогнем.
   Умираючий чув цю надгробну промову, i вона, як видно, справила на нього
враження: спершу засвiтилася в старого усмiшка в пригаслих очах,  а  потiм
по обличчю заходили якiсь  тiнi.  Помiтно  було,  що  страдник  силкувався
зiбрати останнi, майже згаслi сили, щоб промовити прощальне слово.
   - Сину мiй! - заговорив мiсцевий священик. - Не  нам,  грiшним,  судити
братiв сво?х, не нам воздавати за дiяння ?хнi. ? над усiма нами,  вище  за
зорi небеснi, господь. 'Хiба може бути  справедливий  суд  людський?  Хiба
серця нашi можуть бути сповненi милостi й любовi? Ось  i  тепер  гонителiв
наших обуяли темнi, нечистi сили. Нам би сумувати й молитися за них, а  ми
горимо люттю й помстою. Не будемо ж бентежити душу, яка вiдходить вiд нас,
грiховними помислами й бажаннями: вона вже вiдстраждала й, радiсна, прагне
до джерела свiтла й джерела вiчно? любовi.
   Присоромленi словом  свого  улюбленого  священика,  присутнi  ще  нижче
похилили чубатi голови;  в  тяжких  зiтханнях  ?хнiх  чулася  марна  туга,
безпросвiтна журба.
   Прiся, припавши до одвiрка, голосно ридала, а Сара, виступивши вперед i
мiцно стиснувши руки, ловила кожне слово священика.
   Умираючий розплющив широко очi, повiльно  обвiв  присутнiх  поглядом  i
ворухнув рукою.
   Усi зата?ли подих, Сара пiдступила ще ближче, майже до самого полу.
   I нараз страдник заговорив тихо, майже беззвучно, але виразно:
   - Не вболiвайте, не тужiть за мною, любi мо?... Я щасливий: у душi мо?й
нема? нiкому докору... За вас вона молитиме бога любовi... i я вiрую...  я
бачу, що милосердний заступиться: все буде зважено, й ваша доля  оновиться
пiд могутньою рукою. Простiть мене, якщо словом, чи дiлом, чи  помислом...
простiть! Тiльки себе жалiйте, а мо?х мучителiв... Христос усiх прощав.
   - Йому й вашому боговi вiрю я! - несподiвано скрикнула  Сара,  охоплена
релiгiйним екстазом, зворушена до самозабуття.  -  Йому  поклоняюся...  До
нього  припадаю!..  А  ви,  слуги  розп'ятого,  -  святi,  святi!  До  вас
порива?ться моя душа! Ви вчите любити всiх, жалiти всiх, з усiма  дiлитися
останнiм, ви навча?те прощати кривдникiв, ви  молитесь  за  ворогiв...  О,
приймiть же мене на сво? лоно! - I вона,  обливаючись  слiзьми,  впала  на
колiна й притислася до руки вмираючого.
   - Ти вiднайшла  вже  душею  Христа,  дочко  моя,  -  сказав  зворушений
священик i поклав Сарi на голову свою руку.  -  Незабаром  i  церква  наша
прийме тебе: будь же благословенна в серцi сво?му i хай  не  оскудi?  твоя
вiра довiку!
   Умираючий глянув з усмiшкою на Сару й,  ворухнувши  рукою,  благословив
??. Потiм ще раз обвiв поглядом присутнiх i промовив останн? слово:
   - Простiть, молiтеся...
   - Одходить, - сказав священик i почав тихо молитися. Усi  мовчки  стали
навколiшки...



   VI

   У той час, коли на Правобережнiй Укра?нi напружувалась у всiх  верствах
суспiльства житт?ва боротьба, а в повiтрi чути було запах кровi й  пороху,
в той самий час на лiвому березi Днiпра було  цiлком  спокiйно.  Звичайно,
внутрiшнiй зв'язок мiж двома половинами одного й  того  самого  народу  не
переривався, традицiйне прагнення  до  возз'?днання  братiв  зростало,  та
проте зовнiшн? спiлкування було послаблене.
   Заборона польсько? Корони переходити пiдданцям на другий берег Днiпра i
суворий прикордонний нагляд хоч i не припинили емiграцi?, але все  ж  таки
?? утруднили; незважаючи на це,  втiкачi  проривалися  й  розповiдали  про
страхiття панського гнiту, про жорстокiсть орендарiв, панiв i ксьондзiв  i
про  зусилля  всiх  католикiв  та  ?зу?тiв  придушити  й  зовсiм   знищити
православну вiру. Цi розповiдi обурювали всiх - i  шляхту,  i  козакiв,  i
поспiльство, - всi вони, спiвчуваючи  горю  й  бiдi  братiв,  потiшали  ?х
надi?ю, що цариця захистить вiру i ?х, скривджених, вiзьме пiд свою опiку;
сподiванки  цi,  передаючись  з  уст  в  уста,  прикрашалися   авторськими
додатками й доходили вже у фантастичнiй формi  до  лiсiв  i  байракiв,  де
ховалися месники за вiкову образу й кривду.
   Ки?в, що одiйшов iще за Андрусiвською угодою до Росiйсько?  iмперi?,  з
невеликою лише смужкою землi, хоч i стояв на самому кордонi з Польщею, яка
вирувала пристрастями, але тяжiв уже бiльше до сво?? метрополi?. Щоправда,
вiн придивлявся до хмари, що пiдiймалася праворуч, i прислухався до глухих
ударiв грому, але безпосередньо? участi в подiях, якi  грiзно  насувалися,
не брав i тiльки обхiдними шляхами намагався дати ?м бажаний напрямок.
   За Печерами, на вiдстанi п'яти-шести верст за течi?ю Днiпра, на правому
високому березi його темнiв кошлатими деревами непрохiдний лiс;  меж  його
не було видно, вiн то пiдiймався зеленими схилами, наче висока  стiна,  то
спускався м'якими хвилями в широкi й глибокi  улоговини  й,  розширюючись,
захоплюючи пiвобрiю, бiг у далечiнь сизим серпанком. Тут, у цьому чудовому
куточку, де й нинi сто?ть Кита?вська пустинь, а до князя  Володимира  було
сторожове укрiплення Китайгород, тут у тi часи стояла садиба  генерального
обозного, оточена господарськими будiвлями й десятком хат.
   Одноповерховий,  досить  довгий  будинок,  критий  червоною  черепицею,
виглядав  iз  зеленi  саду   надзвичайно   привабливо:   широкий   рундук,
пiдтримуваний  точеними  й  строкато  розмальованими   колонами,   дивився
привiтно з височини на велику улоговину з  блискотливим  ставом,  за  яким
високою  горою  пiдiймався  лiс.  На  фонi  цi??  темно?  зеленi   блищали
позолоченi банi монастиря й вiдбивалися  перекинутими  в  ставку.  Лiворуч
видно  було  синю,  з  срiблистими  переливами  стрiчку  Днiпра,  за  якою
розстилалася  безмежна  рiвнина  Лiвобережно?  Укра?ни,  облямована  сизою
крайкою бору, а прямо, в прозорiй далинi, виступали з мли  ясними  хмарами
силуети  приднiпровських  гiр.  Взагалi  кра?вид  був  i  розгонистий,   i
привiльний, i сповнений  невимовного  чару.  Повiтря,  пом'якшене  великою
кiлькiстю води й  напо?не  ароматами  лук  i  лiсiв,  було  таке  чисте  й
живодайне, що кожен новий одвiдувач не мiг надихатися  ним  i  п'янiв  вiд
достатку кисню й пахощiв. Тiльки пересиченi груди  й  стомлене  око  могли
бути байдужi до тако? благодатi. У тi часи  Кита?вськi  пущi  зливалися  з
лiсами, якi тяглися за Василькiв до Таращi й  Сквири,  i  були  прекрасним
шляхом утiкачам до Ки?ва, а звiдти й на лiвий берег Днiпра; крiм того,  по
тих лiсах знаходили притулок i борцi  за  волю,  гайдамаки,  котрi  орлами
налiтали на панськi ма?тки й замки, щоб поквитатися з сво?ми  гнобителями,
а тому панам i економам було вкрай небезпечно селитися  поблизу  густих  i
диких лiсiв: такi необачнi поселенцi щохвилини могли чекати  непроханих  i
несподiваних гостей, одвiдини яких  обходилися  занадто  дорого.  Але  пан
обозний, очевидьки, зневажив такi мiркування й оселився пiд лiсом, за  двi
милi вiд польського кордону. Правда, вiн, бувши православним  i  пiдданцем
Росiйсько?  держави,  мiг  розраховувати,  що  гнанi  поляками  не  будуть
помщатися на ньому; та проте голод i нужда могли завжди штовхнути втiкачiв
на звичайний грабунок i розбiй, тим паче, що  сам  хутiр  не  мав  нiякого
захисту й укрiплень, за винятком частоколу, що його оточував.
   З огляду на заворушення й небезпеку пан обозний пропонував дочцi на час
його вiдсутностi ви?жджати до одного з ?хнiх заднiпровських  ма?ткiв,  але
Дарина завжди вiдмовлялася й заспокоювала  батька  тим,  що  пiд  охороною
свято? обителi вона буде в цiлковитiй безпецi. Та й чого ?й було  боятися?
Лiсових гостей вона жалiла, допомагала ?м i  давала  притулок,  а  ?хньому
протесту спiвчувала всiм серцем: душа ?? горiла високою любов'ю до рiдного
народу. Чутку про добродiйну панну Дарину лiсовi блукачi передавали з  уст
в уста, й популярнiсть ?? росла й перебiгала з одного лiсистого терену  на
iнший, проникаючи до пота?мних ям  i  яруг.  Зрештою,  цi  небезпечнi  для
кожного мешканцi нетрищ були панночцi  вiрнi  й  вiдданi  слуги,  найкращi
охоронцi ?? спокою.
   Був тихий i теплий травневий вечiр.  Сонце,  заходячи,  кидало  червоне
промiння на порослi лiсом кручi по той бiк  ставу,  клало  м'якi  тiнi  на
западини й схили, ефектно вихоплювало пiдвищення, запалювало то в  одному,
то в другому мiсцi червоним полум'ям став i пiдсвiчувало рожевий  серпанок
далини. На ганку сидiла знайома нам панна Дарина  i,  видно,  не  звертала
нiяко? уваги нi на чудовий ласкавий вечiр,  нi  на  чарiвну  картину  бiля
сво?х нiг, нi на прегарну панораму околиць: ?? задумливий погляд  тонув  у
туманному виступi Печорсько? гори, за якою звiдсiля не видно було Лаври.
   Пiсля того, як Дарина побувала напровеснi з сво?м батьком у Печерах, де
вони  трапезували  в  настоятеля  монастиря  з   полковником   Залiзняком,
вельможний пан обозний по?хав на лiвий берег; його кликали й сво? справи -
по господарству великих ма?ткiв, i  службовi  -  побачення  де  з  ким,  а
особливо з ?пископом переяславським. Треба було повiдомити в  столицю  про
настро? на  Лiвобережнiй  Укра?нi,  про  впливи  на  не?  глухобунтiвливо?
сусiдки - Польщi, а також про стан хлiбних запасiв,  на  випадок,  коли  б
довелося послати сюди вiйська. I от уже минуло бiльше мiсяця, а батько  не
тiльки не повертався додому,  але  не  присилав  навiть  про  себе  нiяких
звiсток. Це починало турбувати Дарину, i вона з цього приводу двiчi ?здила
в Печери, але нiяких новин про батька не дiзналася. Настоятель сказав,  що
вiн  мав  тiльки  послання  вiд  превелебного  отця  Гервасiя,   в   якому
згадувалося й про пана обозного, який одвiдав його;  але  куди  вiн  потiм
подався, було невiдомо.
   Святитель тим часом благав,  щоб  усi  iстинно  вiруючi  звернули  сво?
погляди на православну церкву в Польщi, яка загибала вiд напастi  латинян,
i на сво?х братiв, що там знемагали.
   Пiд час першо? подорожi Дарина, бувши в Лаврi на службi, бачила знову в
храмi ченця Найду; вiн дивився на  не?  неодривним,  полум'яним  поглядом,
вогонь якого доходив до  ??  серця  й  заважав  молитися.  Панна  мимохiть
оберталася в той бiк, де стояв чернець, зустрiчалася поглядом з його очима
й знiяковiло опускала вi?. А втiм, перед закiнченням вiдправи Найда  зник,
i, незважаючи на зата?не бажання побачити його знову й поговорити про його
настрiй, панна не знайшла ченця нi в лаврському дворi, нi в  архiмандрита;
послати ж навмисне по нього ?й було незручно. За другим при?здом до  Лаври
вона,  на  превеликий  свiй  жаль,  не  зустрiла  вже   нiде   загадкового
запорожця-ченця.
   Сьогоднi панна Дарина була в гостях у  i?ромонаха  Кита?всько?  пустинi
отця Пафнутiя; вiн, мiж iншим, повiдомив ?й при?мну  новину,  що  одержано
звiстку вiд отця Мельхiседека: iмператриця прийняла його  вельми  ласкаво,
журилася лихом i православного люду, i православно? церкви в  Польщi.  Вiд
цi?? звiстки Дарина, вiддана до ентузiазму справi вiри й долi братiв,  якi
загибають у  тяжкiй  польськiй  неволi,  страшенно  зрадiла;  пiд  впливом
свiтлих надiй вона цiлий день була в надзвичайному збудженнi, але надвечiр
?? охопила якась туга, подруга сердечно? самотностi.
   Спершись рукою на  поренчата  балюстради,  Дарина  думками  поринула  в
недавн? минуле, мимовiльно переносячись  вiд  однi??  картини  до  друго?.
Настрiй у не? був журливий, i смуток пiдкрадався до ?? серця якимсь тяжким
передчуттям. Нарештi ?? думки почали кружляти коло Переяслава й  перенесли
?? туди цiлком, ?й пригадався той час, коли вони  жили  в  тому  мiстi,  i
нараз вона вiдчула в сво?му серцi приплив гострого жалю за тими хвилинами,
що вiдлетiли у вiчнiсть... Вона не могла дати собi вiдповiдi, чого саме ?й
було жаль, але почувала, що було жаль... Перед ?? очима воскрес при?зд  до
батька з Запорожжя молодого посла. Його гарне, енергiйне обличчя,  ставна,
атлетична постать, а головне - палкi слова, в яких iскрилася i самовiддана
любов до пригнiчено? батькiвщини, i прагнення з молодою вiдвагою  боротися
за не? до останньо? краплини кровi, -  привернули  ??  увагу  й  викликали
спiвчуття. Вона пригадала жвавi з ним  бесiди,  в  яких  юнак  малював  ?й
картини страхiть i мук; вiн говорив, що стогiн сто?ть за Днiпром i лине по
всiй  руськiй  землi.  Звичайно,  вона  чула  й  ранiше  про  пригноблення
правослаэного люду в Польщi, але намальованi  вогненним  словом  запорожця
картини пiдiймали в ?? серцi почуття кривди й викликали в ньому  новi,  не
вiдомi  ранiше  пориви  -  пiти  на  допомогу   страдникам   i   послужити
батькiвщинi. Само собою зрозумiло, що й запорожець в ?? очах  був  геро?м,
який прагнув великого подвигу, а тому й прихиляв до себе ?? душу: а  втiм,
?хн?  сердечне  зближення  було  перерване  його  раптовим  вiд'?здом,   а
незабаром вона з батьком пере?хала в пiдмiський хутiр Кита?в, бо  обозному
треба було часто бувати в Ки?вi у службових справах.
   Минуло два роки... I  ось  вона  несподiвано  зустрiла  того  завзятого
запорожця в чернечiй рясi, збайдужiлого до iнтересiв життя...  Авжеж...  у
не? саме вiд того й щемить серце:  хто  ж  поряту?  конаючий  народ,  коли
найкращi сини Укра?ни одiйдуть вiд боротьби й поховаються - чи по хуторах,
чи в похмурих монастирях?.. О, як ?й шкода  цi??  молодо?  сили,  що  гине
марно в найпотрiбнiший час... "Що примусило його вiдмовитися вiд  славного
подвигу? Хто вирвав  з  його  серця  любов  до  батькiвщини?  Хто  погасив
полум'я, яке палахкотiло в ньому?" - цi питання давно  мучили  дiвчину,  а
тепер з новою непереборною впертiстю точили ?й душу. "Та чи погасло воно?"
- закрадався сумнiв, i перед ?? очима, нiби живий, постав  чернець;  гарне
обличчя його, опушене невеликою борiдкою, зда?ться вiд  чорного  покривала
особливо блiдим, але в  кожнiй  рисочцi  його  тремтить  життя;  рiвний  з
маленьким горбиком нiс i смiливо окресленi брови  надають  йому  особливо?
виразностi, а блискучий погляд... "Нi, полум'я в  ньому  не  згасло,  воно
тiльки та?ться й бризка? iскрами, але може кожно? митi спалахнути страшним
вогнем... Нi, пiд цi?ю рясою б'?ться вiдважне серце, але  в  глибинi  його
кри?ться якась незбагненна та?мниця!" - Дарина зiтхнула й провела рукою по
холодному лобi, немов стираючи з нього надокучливу, настирливу думку...
   У цей час на порозi дверей, що вели  до  внутрiшнiх  кiмнат,  з'явилася
дiвчина й сказала ясновельможнiй паннi, що якiсь старцi просяться на  нiч,
то чи пустити.
   - Старцi? Жебраки? - стрепенулася вiд задумливостi Дарина. - Звiдки?
   - Не питала! - вiдповiла служниця.
   - Прийми, прийми ?х, - пожвавiшала панна. -  Дай  ?м  мiсце  в  великiй
хатi, що бiля пекарнi... та зараз же  нагодуй:  вони,  мабуть,  голоднi...
може, кiлька днiв i крихти в ротi не мали.
   - На те вони й жебраки... всякому сво?.
   - Тож бiжи та скажи ще тiтцi Мотрi, щоб налила ?м корцiв зо два пива  i
по чарцi оковито? дала... А я потiм зайду розпитаю ?х.
   Коли через пiвгодини панна Дарина  ввiйшла  до  велико?  хати,  старцi,
пiдкрiпившись уже  доброю  вечерею  та  оковитою,  вiдпочивали,  попиваючи
пивце. Тро? сидiло за  столом,  а  дво?  розляглося  на  лавах.  Засмаглi,
обвiтренi обличчя ?хнi,  змарнiлi  вiд  утоми  й  голодування,  зовсiм  не
нагадували зморщених облич старцiв; вiдрослi бороди й чуприни не свiтилися
сивиною, а очi  дивились  пильно  й  часом  спалахували  похмурим  вогнем.
Стрункi постатi ?хнi були гнучкi, а крiзь  дiрки  в  лахмiттi  видно  було
залiзнi м'язи, що свiдчили про фiзичну силу. Серед цих лiсових гостей  був
i той високий старець, який стояв коло папертi Лаври  на  дерев'янцi,  без
ноги, з викрученою рукою. Тепер вiн стояв посеред хати на  двох  довгих  i
мiцних ногах, потираючи здоровi руки, й пахкав люлькою.
   При появi панни Дарини всi  посхоплювалися  з  сво?х  мiсць  i,  низько
вклонившись, почали вiтати й дякувати ?й за хлiб, за сiль, за ласку,  ?хнi
темно-бронзовi, суворi обличчя свiтилися щирою усмiшкою, а  голоси  навiть
тремтiли вiд розчулення, коли вони висловлювали паннi сердечне  спасибi  й
усякi побажання, закликаючи на не? ласку господню.
   - Не менi, браття, дякуйте, а милосердному боговi, - вiдхилила вiд себе
подяку Дарина. -  Ну,  та  чого  ж  ви  сто?те?  Потомилися,  здорожилися?
Сiдайте, сiдайте, i я сяду та й поговоримо щиро: ви зна?те, що хата моя  -
покришка.
   - Зна?мо, зна?мо, вельможна панно! - весело загомонiли всi.
   - Не тiльки ми зна?мо тебе, панно,  добродiйнице  наша!  Кожен  iде  до
тебе, як до сестри чи до янгола!
   - Саме як до янгола, - пiдхопили iншi.
   - Що ви, панове? - спалахнула й  зашарiлась  Дарина.  -  Грiх  величати
мене, грiшну, таким словом! Скажiть краще, звiдки ви й куди?
   - Та ми з рiзних мiсць, - вiдповiв високий жебрак,  який  бував  уже  в
Ки?вi не раз. - Оцей кирпатий з-пiд Бара, з нього, чисту правду  сказавши,
п'ятнадцять   шкур   здерли    -    полюбився,    видно,    економовi    й
орендаревi-жидовi... За  п'ятнадцятим  разом  таки  надумався:  пустив  ?м
червоного пiвня та й до нас у лiси та байраки на прохолоду подався.
   - А цей ось  -  теж  з  Подiлля,  -  провадив  далi  ки?вський  жебрак,
показуючи на iншого прочанина. - Служив у  Немировi,  в  княжого  економа,
пана Лемкiвського; той економ, жонатий  уже,  навiть  двох  дiтей  мав,  -
накинув оком на його молоду жiнку та й одняв! Ну, це йому не  сподобалося,
взяв вiн панського доброго, у срiбнiй оправi, ножа й  зарiзав  економа,  а
потiм йому стало жаль молодо? вдови й сирiток, то вiн од доброго  серця  i
?х порiшив...
   - А його молода дружина? - спитала Дарина.
   - Дружина повiсилась того ж дня... трохи  ранiше,  -  похмуро  вiдповiв
прочанин з Немирова й одвернувся.
   - А ось вони з Вишнякiв, що за Вiнницею, пан диякон...
   - Що? - здивувалася Дарина, переводячи погляд на  прочанина  атлетично?
будови: кошлата, вогненного кольору борода й таке ж  настовбурчене  в  усi
боки волосся обрамляли його рябе з широким  носом  обличчя,  надаючи  йому
звiрячого виразу; але синi лагiднi очi суперечили всьому  його  вигляду  й
пом'якшували враження.
   - Воiстину, ясновельможна панно, - вiдповiв низьким басом,  що  виявляв
оксамитну  октаву,  атлет,  який  стояв  у  кутку,  освiтлений   промiнням
вечiрнього сонця. - Я колишнiй служитель вiвтаря,  диякон  Воскресенський;
губернатор вiнницький одняв у добродiйника мого,  отця  Антонiя,  церковну
руту, а ?гда ж той почав  обстоювати  землю,  то  звелiв  зацькувати  його
псами... Пошматували смердючi пси чесного отця,  а  губернатор  при?хав  з
ксьондзами повернути нашу православну церкву на костьол... Ну, я не дав ?м
чинити наругу над нашою святинею: замкнув тих панiв i ксьондзiв у церквi i
пiдпалив ??. Гаразд, що збiглися нашi селяни й допомогли, нанесли  соломи.
Церква горiла, як свiчка, i вкупi з вогнем  несла  до  неба  нашi  останнi
молитви.
   - Годi? - спинила  його  вражена  до  глибини  душi  панна.  Вона  була
надзвичайно блiда, а очi ?? блищали сльозою.  -  Годi  про  цi  страхiття;
розповiдi про них падають на мо? серце  вогнем.  А  як  же  ?х  бачити  чи
пережити душею! Бiднi ви, бiднi страдники! У  вас  усi  втiхи  вiднято,  й
лишилася замiсть них сама помста. Та чи  радiсть  вона,  друзi?  Нi!  Зойк
знiвеченого  життя,  крик  останньо?  боротьби!  Ох,   братове   мо?,   не
пiддавайтеся ви цiй утiсi, вона п'янить, але не да?  сили  й  стiйкостi  в
боротьбi!.. Треба всiм з'?днатися й дiяти спiльно, щоб  визволяти  себе  з
лядсько? неволi й захистити вiд латинян святу православну церкву.
   - Слова тво?, ясновельможна панно, сама  iстина!  -  зарокотав  октавою
диякон i зупинився. - Та плоть немiчна й прагне воздати кожному  по  дiлах
його...
   - А що ж, братове,  нового  нiчого  нема??  -  заговорила  знову  пiсля
короткого мовчання Дарина. - Чи не вгамовуються в сво?х звiрствах ляхи, чи
не соромляться свого блюзнiрства латиняни?
   - Де там соромляться! - мотнув головою диякон. - 3  кожним  днем  гвалт
над простим людом росте... Що виробля? канiвський Потоцький, то й пекло не
нахвалиться... А губернатор лисянський прагне самого  Потоцького  за  пояс
заткнути. Тепер пани вирiшили викоренити гайдамакiв, а  понеже  в  кожному
хлоповi вони гайдамаку вбачають, то вони замислили винищити й хлопiв.
   - Ой, останнi часи надходять! - зiтхнув  один  iз  старiших  селян,  що
сидiв у кутку.
   - Пропадемо всi, коли нiхто не подасть допомоги! - заговорив другий.  -
Он у  нас,  у  Барi,  зiбралося  шляхетне  панство...  конфедератами  себе
велича?: пани ?здять iз псарями, п'ють, бенкетують i гвалтують...
   - Тепер що не день, то й чутка йде про  грабунки  та  розбо?...  а  про
церкви й казати нема чого: з конфедератами ?здять  ксьондзи,  -  старенькi
церкви просто палять, а кращi повертають на костьоли, - пiдтвердив перший.
   - Плач сто?ть на рiках вавiлонських: рида? мати невтiшно  за  дочкою  i
роздира? ризи сво? родитель за загиблим сином, - обiзвався диякон.
   - Ох, багато нещасного люду  по  лiсах  та  яругах  i  тепер  з  голоду
пухне... а що буде  взимку?  Одним  вовкам-сiроманцям  пожива,  -  докинув
ки?вський жебрак.
   - Господи,  не  попусти!  -  сплеснула  руками  Дарина,  схвильована  й
збентежена до слiз. - Слухайте, братове, - почала вона, опанувавши себе. -
Я   вас   порадую   добрими   вiстями:   отець   Мельхiседек,   настоятель
Мотронинського монастиря, по?хав до царицi просити  ??  пресвiтлу  милость
подати вам, нашим братам ?диновiрним,  оружну  допомогу  i  вирвати  святi
православнi храми з рук латинян. Поки що сам владика ще не повернувся, але
написав уже його превелебнiй мосцi,  отцевi  iгуменовi  Лаври,  що  цариця
прийняла його ласкаво й обiцяла всякi милостi.
   - Хай не зайде сонце в ?? державi i хай  укриються  славою  днi  ??  на
многi лiта! - проголосив диякон.
   Усi пiдбадьорилися й повеселiшали.
   - Пошли ?й, господи, всякого щастя!
   - Дай, боже, ?й вiку довгого!
   - Ех, якби вона й нас забрала од ляхiв!
   - Одна в нас думка, щоб бути всiм укупi, як колись! - посипались з усiх
бокiв побажання.
   - Тут ось що, - заговорив ки?вський жебрак. - Питала твоя милость, куди
ми пряму?мо. А просто в Печери. А спитай, панно, тепер, чого? А  ось  воно
яка справа. По всiх лiсах i байраках, по всiх степах  i  ру?нах,  по  всiх
селах i мiстечках пiшла одна поголоска,  а  занiс  ??  в  край  чернець  з
Афонсько? гори, що сто?ть посеред моря-кияна. То з-пiд то?  гори  чернець,
виходить, переплив море-киян i прибився до нашого краю та й пророчить,  що
нiбито славний лицар Богун, який ще за Богдана  Хмельницького  воював,  не
вмер, а замурований у Печерах ченцем пiд  прiзвиськом  Найда...  i  що  як
знайдуть його, то вiн знову вiзьме в руки меча й визволить  увесь  край  i
вiру од лядсько? неволi! То  ось  ми  i  йдемо  розшукувати  там  славного
лицаря.
   Дарина слухала мiстичну розповiдь жебрака, створену народною фантазi?ю,
та при словi "Найда" вона здригнулась i вiдчула, що  в  не?  само?  з  цим
iменем ? якийсь та?мничий зв'язок. Але ж не про нього, молодого юнака, йде
мова, - цей мiф пов'язаний з Хмельницьким, мабуть,  народ  тiльки  й  може
ждати визволення вiд таких, як вiн, геро?в, що давно зiйшли в могилу...
   -  Ну,  вiдпочивайте  ж,  -  сказала  панна   й   пiдвелася,   привiтно
вклонившись. - Потомилися ви, намучилися, то спочиньте... Якщо схочете, то
перебудьте в мене денькiв зо два, а то й зо три.  А  потiм  i  я  по?ду  в
Печери, разом шукатимемо того Найду...
   - Пошли, господи, тобi,  милостивице  наша,  заступнице  наша,  всього,
всього, чого тiльки душа твоя бажа?, - загомонiли зворушено потайнi гостi.
   Дарина вийшла з хати, але, поминувши будинок, попрямувала в сад.  Вечiр
уже зовсiм догоряв; на  небi  боязко  засвiчувалися  зiрочки;  лiс  чорнiв
темною безформною масою, а внизу, серед клубiв мороку, вiдбивалися в ставу
два блiдi червонуватi вогники, неначе дво? очей страховища, яке виринуло з
глибини й прича?лося, чекаючи здобичi. Улоговина здавалася тепер безмежною
темною безоднею... Вiд не? вiяло холодною вогкiстю.
   Дарина пройшлася  разiв  зо  два  темною  але?ю,  щоб  остудити  нiчною
прохолодою схвильованi груди  i  втишити  тривожне  калатання  серця;  але
якийсь внутрiшнiй  жар  i  наркотичний  аромат,  що  линув  од  квiтникiв,
дратували ?й нерви. Уривки картин тортур i страхiть, якi розлилися по краю
широкою хвилею, вир мiнливих вiдчуттiв, рiй несподiваних думок... i  серед
цього хаосу - образ Найди, що стояв перед нею, мов  загадковий  сфiнкс,  -
все це хвилювало й збуджувало молоду кров.
   Дарина сiла на лавi пiд широколистим  кленом  i  задумалась  над  сво?м
життям. Майже з раннього дитинства вона втягнута була у  вир  громадського
життя й, закрутившись у ньому, забула,  або,  лiпше  сказати,  не  зазнала
зовсiм особистих тихих радощiв i мирних утiх. Рано вона зосталася сиротою,
ледве пам'ята? нiжнi материнi пестощi,  в  родинi  ?хнiй  не  було  нiяко?
близько? родички, котра могла б заступити сиротi матiр, а  тому  Дарина  й
зосталася коло батька подiляти з ним його бурхливе життя: доля ?х кидала i
в Варшаву з дорученнями вiд  Малоросiйсько?  колегi?,  i  на  Запорожжя  з
наказами вiд генерал-губернатора... Вiд цих мандрiв,  сповнених  тривог  i
прикростей, вона останнiм часом стомилася, вiдчула потяг до тихого життя в
мирних клопотах i зворушливих молитвах; коли вони пере?хали до Ки?ва, вона
упрохала батька оселитися в Кита?вському хуторi, ближче до свято? обителi,
але, на диво, знову  потрапила  не  в  смугу  тишi  й  особистих  душевних
радощiв, а на рубiж розбурханих  стихiй,  що  ось-ось  вибухнуть  страшною
бурею.
   - Ясновельможна панно! Панно Дарино, де ви? - хтось гукав  ??  в  саду.
Дарина здригнулась, i якась незрозумiла тривога стиснула ?й серце.
   - Що там? Я тут! - обiзвалася вона голосно й квапливо пiшла на  поклик.
За поворотом дорiжки зустрiла ?? дiвчина-поко?вка  i  сказала,  що  якийсь
посланець  привiз  паннi  листа  вiд  його  високопревелебно?  мосцi  отця
архiмандрита.
   - Де ж той лист? - стурбувалася Дарина й знову вiдчула, як у  ??  серце
вп'ялося холодне жало.
   - Ось! - i поко?вка подала ?й великий пакет.
   Дарина, охоплена якимсь лиховiсним передчуттям, майже прибiгла у велику
свiтлицю, де горiли на столi двi восковi свiчки, а в кутку, перед кiотами,
мерехтiли три високi лампади; вона зiрвала з пакета печать i почала читати
послання, написане тремтячою, старечою рукою.
   Спершу Дарина була зацiпенiла вiд жаху, гадаючи, що лист  сповiща?  про
нещастя з ?? батьком, а може, й про його смерть; але, похапцем  прочитавши
послання, вона не знайшла в ньому iменi свого батька, а в приписцi стояло,
що нi з столицi, нi з Переяслава  нiчого  нового  поки  що  нема?.  Дарина
почала спокiйнiше, слово по слову, розбирати писання.
   Архiмандрит сповiщав, що вiн  одержав  скорботного  листа  вiд  iгуменi
жiночого Пречистенського монастиря, од чесно? матерi  Серафими:  пише,  що
пани й ксьондзи грабують i вже  роблять  спроби  заволодiти  монастирем  i
повернути його на латинський кляштор, що вони пробують пiдкупити ??, матiр
iгуменю, та матiр економку i панотця i?ромонаха, обiцяють вiдпустити  всiх
черниць з миром i дозволяють навiть забрати з собою  православнi  святинi;
але якщо монастир у сво?му дикому безумствi опиратиметься,  то  погрожують
забрати все гвалтом i не помилувати вже тодi нiкого. "Внаслiдок  цього,  -
дода? iгуменя, - iде в обителi вагання, бентежиться  дух  i  нема?  жодно?
сильно? душi, яка б укрiпила переполоханi тут нашi душi".
   У сво?му листi архiмандрит просив Дарину, щоб вона по?хала в  монастир,
передала од нього послання iгуменi, при цьому додане, i сама сво?м палким,
пройнятим вiрою словом змiцнила в них надiю на господню ласку. Вiн  же,  з
свого боку, напише i найяснiшiй царицi, щоб заступилася за одновiрцiв i не
попустила б храму святого  на  розтерзання,  а  також  дасть  знати  i  ??
батьковi, щоб поспiшив до не? в монастир.
   Усе це Дарина прочитала не  одразу:  тремтячий  почерк  i  слов'янський
правопис страшенно утруднювали читання й примушували  ??  замислюватись  i
напружувати думку майже на кожному словi. Прочитавши вдруге листа,  Дарина
звернула увагу на таку фразу: "Сi? послання мо? барзо розумному чорноризцю
доручаю; оний же посланець розповiсть тобi, вельможна панно, ширше  й  про
стогiн нещасних черниць, i про мо? молiння".
   Дарина звелiла зараз же ввести цього посланця од владики,  а  сама  вся
поринула в послання, яке зняло в нiй цiлу бурю почуттiв.
   Тихо рипнули дверi, i хтось несмiливо ввiйшов до свiтлицi; але  Дарина,
заглибившись у читання, нiчого не чула... Нарештi прибулий ненароком чи  з
намiром кашлянув.
   Панна здригнулась i, обернувши  до  вхiдних  дверей  обличчя,  побачила
чорну постать коло одвiрка... Нараз вона тихо скрикнула й вiдсахнулася вiд
несподiванки: перед нею стояв Найда!
   - Ти? - радiсно вирвалося в Дарини; вона швидко  пiдвелася  з  мiсця  й
мимоволi подалася вперед. - Звiдки? Як? - Дихання спинилося в  ??  грудях,
обличчя зашарiлось, i вона стала посеред кiмнати, розгублена,  збентежена,
з листом iгумена в руках.
   - Мене прислав до тво?? милостi, ясновельможна панно, превелебний отець
i молiльник наш iгумен  печорський,  -  вiдповiв,  шанобливо  вклонившись.
Найда.
   -  Справдi...  так...  Вiн  пише  про  це...  -  отямилась  дiвчина   й
почервонiла ще дужче. - Але я не сподiвалася побачити... Я гадала, що тебе
вже нема? тут... ми були з батьком ще раз у Печерах... i не бачила тебе...
   - Я нiколи не виходжу з сво?? келi?... ранiше  я  стояв  коло  ящика  з
свiчками, а тепер попросив, щоб мене  увiльнили  вiд  цього  послуху...  Я
сьогоднi вперше ви?хав... Але де ясновельможний пан,  батько  твiй?  Отець
iгумен наказав передати йому уклiн...
   - Батька нема?... вiн по?хав у справах вiйськових на лiвий берег i досi
ще не повернувся.
   - То ти тут сама?
   - Сама з думами сво?ми, - додала тихо  Дарина,  й  голос  ??  прозвучав
чомусь сумовито.
   - Сама в такому вiдлюдному лiсовому  хуторi?  Хiба  мало  що  може  тут
учинитися! - з тривогою промовив iнок.
   - Ну, зi мною живе старенька тiтка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а
гайдамаки не страшнi менi... Та чого ж ти сто?ш? Розкажи,  що  зна?ш;  пан
iгумен пише, що ти ма?ш щось на словах менi передати.
   Дiвчина знову сiла на сво? мiсце коло столу, а Найда присiв на  один  з
ослiнчикiв, що стояли бiля вiкна, й почав розповiдати  паннi  про  утиски,
якi чинять ляхи жiночому Лебединському  монастиревi.  Вiн  сказав  ?й,  що
отець iгумен уже одписав пановi генерал-губернаторовi ки?вському, прохаючи
його докласти всiх можливих зусиль, щоб захистити цей  нещасний  монастир,
але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала  ясновельможного
родителя свого одписати про те ж саме пословi чи комусь iз  знайомих  осiб
польських, щоб вони "в сьому дiлi  допомогу  тому  монастиревi  чинили  та
оборонили його од зазiхань латинян".
   Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; ?? довгi вi? були опущенi й
прикривали  очi,  але  груди   високо   пiдiймалися,   виказуючи   глибоку
схвильованiсть дiвчини.
   - О господи! - промовила вона, коли Найда замовк. - Що ж робити  тепер?
Батька нема?, i не знаю, коли вiн повернеться... А мого слова не  послуха?
нiхто. Та чим тут допоможуть нашi слова?.. - Вона махнула рукою  й  додала
швидко: - А що, чи не чути чого вiд отця Мельхiседека?..
   - Нема? нiяких вiстей!
   - От i батько по?хав на той берег Днiпра. Дiстав наказ  заготувати  для
вiйська провiант, а куди тi вiйська рушать - не зна?, тiльки  думка  була,
чи не на Польщу.
   - Нi, панно, на це мало надi?, - вiдповiв чернець. - Москвi нема?  коли
клопотатися нашими справами, та хоч би й  схотiла  вона,  то  не  могла  б
заступитися, бо сусiднi держави не дозволили б.
   - Ну, вони ?й не страшнi, та й батько завжди  казав,  що  Росi?  бажано
було б прийняти пiд свою протекцiю i правий берег.
   - Про це нема чого й сперечатися... i  буде  це  напевне...  та  тiльки
тодi, як розпадеться Польща... а що вона незабаром розпадеться, в цьому  я
можу ручитися сво?ю головою.
   - Доки сонце зiйде, роса очi ви?сть! - зiтхнула Дарина. - Що ж  буде  з
цим кра?м до того часу?
   - Ру?на, - похмуро вiдповiв чернець.
   - Ох, не говори так холодно, так суворо! - зойкнула з  болем  у  голосi
Дарина й навiть  мимохiть  простягла  руки  до  молодого  ченця.  -  Тепер
пiдiйма?ться  таке  повстання,  яке  було  за  славно?  пам'ятi   гетьмана
Богдана!.. Воно вiдiрве назавжди вiд Польщi Укра?ну!  Так,  вiдiрве!..  Не
дивися ж так холодно, так суворо! Не однiмай у мене цi?? останньо?  надi?,
без яко? вже нема? менi щастя на землi!
   У голосi Дарини пролунала така щира журба,  що  чернець  швидко  пiдвiв
опущенi додолу очi й здивовано глянув на дiвчину.
   - Авжеж, - пiднесено говорила дiвчина, - тепер не те! Ти покинув  свiт,
ти замкнувся в сво?й келi? й не зна?ш, не бачиш нiчого, а я знаю! До  мене
сюди, на наш хутiр, навiдуються лiсовi гостi, вони розповiдають про те, що
робиться навкруги. Народ скрiзь готовий, вiн тiльки жде гетьмана й  гасла!
Ось i сьогоднi прибилося до нас п'ятеро таких калiк... Вони йдуть шукати у
Печорський монастир ватажка.
   - У Печорський монастир? - здивовано промовив чернець.
   -  Так,  у  Печорський  монастир;  вони  кажуть,  що  по  всiй  Укра?нi
розiйшлася  чутка,  нiби  в  Печорському  монастирi  хова?ться  од   свiту
уславлений лицар Найда, який живе ще з часiв славного гетьмана Богдана,  й
що, коли вiн скине рясу й пiднiме булаву над Укра?ною, тодi,  -  натхненно
говорила Дарина, - всi зберуться до нього, загримить давня слава  Укра?ни,
пiдлетять останнi орли, й одiрвуть ?? вiд  Польщi,  й  понесуть  на  сво?х
крилах до ново? слави й долi!..
   - Звiдки вони довiдались про мо? iм'я?..  Навiщо  сплели  його  з  цi?ю
казкою? - схвильовано промовив чернець.
   - Народ пам'ята? про тво? лицарськi  звитяги!  Скiльки  разiв  говорили
менi гайдамаки про тебе, про тво? славнi дiла, -  чого  ж  дивуватися,  що
вони пов'язали тво? iм'я з iменем гетьмана Богдана i ждуть од тебе  такого
ж порятунку, як i вiд нього?.. - Дарина помовчала хвилину й потiм додала з
гiркотою:  -  Нещаснi?  Вони  шукають  лицаря  Найду,  а  знайдуть  тiльки
Найду-ченця!
   Чернець нiчого не вiдповiв... Вiн знову  втупив  очi  в  землю,  тiльки
обличчя його стало непроникне й блiде, а чорна  ряса  то  пiдiймалась,  то
опускалась на грудях, виказуючи його сильне хвилювання.
   У Дарини вирвалося стримане зiтхання... В кiмнатi  запала  мовчанка,  в
розчинене вiкно влетiв тихий  нiчний  вiтрець  i  принiс  iз  собою  хвилю
пахощiв квiтучих лип... Здалеку долинув протяглий дзвiн... Найда здригнув,
пiдвiвся з мiсця й перехрестився. Дверi свiтлицi  тихенько  рипнули,  i  в
кiмнату ввiйшла  лiтня  жiнка,  убрана  в  дорогий  байбарак  з  коштовним
намистом на ши? й довгою бiлою намiткою на головi.
   - Благослови, отче,  -  промовила  вона  побожно  й,  схиливши  голову,
пiдiйшла до Найди.
   -  Не  достойний  я,  вельможна  панi,  смиренний  чернець,   роздавати
благословення, - вiдповiв Найда й, пiдвiвши голову до божницi, заставлено?
iконами, додав: - Але хай буде ласка господня з усiма вами!
   - Амiнь, - вiдповiла панi й, перехрестившись, звернулася до  Дарини:  -
Проси ж, доню, чесного панотця хлiба-солi нашо? скуштувати.
   - Не вiдмовся, пане! - промовила,  вклонившись,  Дарина.  Найда  мовчки
погодився,  i  всi  тро?  пiшли  до  трапезного  покою.  Трапезна  в  пана
генерального обозного  вже  багато  чим  вiдрiзнялася  вiд  старосвiтських
поко?в козацько? старшини. На чисто побiлених стiнах хоч i висiли портрети
гетьмана Богдана та козака Мамая, але тут же поряд висiло й  кiлька  iнших
картин в дорогих позолочених рамах. Мiж старовинних липових лав,  накритих
за давнiм звича?м червоними сукнами й  килимами,  стояло  кiлька  фотелiв,
оббитих голубим адамашком; бiла кахляна груба з зеленими по нiй  малюнками
далеко виступала вперед.  На  стiнi  висiв  годинник,  на  довгих  полицях
виблискував дорогий позолочений i срiбний посуд, а в заскленiй шафi  стояв
англiйський порцеляновий сервiз. Довгий стiл, накритий бiлим обрусом,  був
заставлений  усiлякими  стравами  й  напоями.  Посеред  столу  у   високих
бронзових канделябрах горiли восковi свiчки.  В  одчиненi  вiкна  свiтлицi
вливалася чудова прохолода тихо? лiтньо? ночi.  Усi  посiдали  за  стiл...
Незважаючи на пильнi припрошування, Найда ?в мало й неохоче.
   Пiсля перших двох-трьох фраз розмова знову перейшла до теми,  яка  всiх
цiкавила, -  до  людського  лиха,  що  дедалi  зростало  на  Правобережнiй
Укра?нi.
   - Ох, горе, та й годi! Кара?  нас,  отче,  господь  за  нашi  грiхи!  -
промовила, зiтхнувши, панi. - А з чим присила? до нас  отець  i  молiльник
наш iгумен печорський!
   - З прикрою звiсткою, вельможна панi, - i Найда розповiв ?й  про  листа
iгуменi Лебединського монастиря, в якому писала вона про погрози й страшнi
намiри полякiв.
   Панi сумно слухала розповiдь молодого ченця,  склавши  на  грудях  бiлi
пухкi руки з нанизаними на пальцях дорогими перснями.
   - Алжеж, авжеж...  горе  гряде  звiдусiль,  -  заговорила  вона,  сумно
похитуючи головою, коли Найда кiнчив розповiдати. - Ось i до нас прибилося
сьогоднi п'ятеро калiк, розказують, що там ко?ться  в  польськiй  сторонi.
Тiльки слуха?ш, i то серце кров'ю облива?ться!  Ох,  господи,  i  що  воно
буде! - стара голосно зiтхнула.
   Нiхто нiчого не вiдповiв.
   - Пiду ще, звелю ?м, сердешним, дати повечеряти... В  Печери  йдуть,  а
чого шукають? Якогось лицаря Найду. Ох, ох, та навряд чи ?м  тепер  i  той
лицар допоможе.
   Панi пiдвелася з мiсця й вийшла з свiтлицi.  Дарина  й  Найда  лишилися
самi;
   кiлька хвилин вони не зважувались порушити мовчанку.
   - Лицаря Найду... - нiби про  себе  мовила  Дарина,  i  прикра  усмiшка
торкнула ?? уста. - Зна?ш, -  промовила  вона,  пiдводячи  на  Найду  сво?
темнi, оксамитовi очi, - вiдтодi, як ми повернулися з Печер, ти не йшов  у
мене з думки! - i лиця ?? зашарiлися. - Я думала все про те, що ти пiшов у
монастир, - додала вона швидко.
   На обличчi ченця промайнув якийсь невловний вираз, усi риси його раптом
пожвавiли на якусь мить, з-пiд опущених вiй блиснув швидкий погляд, та  за
секунду обличчя його знову нiби скам'янiло, i  риси  застигли  в  суворому
виразi.
   - Справдi, все думала про тебе, - промовила  якимсь  настiйливим  тоном
Дари-на. - Коли б менi сказали, що сонце зiрветься з  неба,  я  б  скорiше
повiрила цьому, анiж тому, що побачу тебе в чорнiй рясi! Пiсля всього,  що
ти казав! Серце стиска?ться, коли подумаю про це!
   Останнi слова вирвалися в Дарини з щирим болем. Найда мовчав. Освiтлене
жовтавим сяйвом воскових свiчок, блiде обличчя його було надзвичайно гарне
в цю хвилину; з-пiд чорно? шапочки падало на високе  чоло  кiлька  чорних,
мов смола, кучерiв, мiж орлиними бровами лежала  сувора  складка,  -  щось
скорботне вiдчувалося в кутиках м'яко окресленого рота.
   Погляд панни на мить зупинився на  обличчi  молодого  ченця,  i  смуток
затьмарив ?? очi...
   - Скажи, - спитала Дарина Найду, - чи давно ти пiшов у монастир?
   - Вже бiльш як пiвтора року...
   - А ми два роки не бачилися з тобою...
   Дарина якусь хвилину подумала й промовила несмiливо:
   - Куди ж ти подався вiд нас?
   - Од вас, з Укра?ни, на Запорожжя, звiдти на лядську Укра?ну, пройшовся
з гайдамаками по панських ма?тках та й прибув до Ки?ва.
   - Певно, журилися тво? батько й мати, коли довiдалися про твiй намiр!
   -У мене нiкого нема?, панно.
   - Ти сирота? - жваво промовила Дарина, i голос ?? забринiв  надзвичайно
тепло й спiвчутливо.
   - Бiльше, нiж сирота, панно! - вiдповiв Найда.
   - Як так?
   - А ось як: сво?х батька й матерi я зовсiм не бачив, та й не знаю,  хто
вони були, чи живi, чи померли? Привезли мене запорожцi в Сiч пiсля одного
гайдамацького наскоку; кажуть - ?м дав мене якийсь козак, знайшов  десь  у
порожнiй хатi; достеменно нiхто цього менi не мiг  розповiсти,  навiть  не
згадають, в якому селi знайшли мене, десь тут, на Ки?вщинi, а де саме - не
знають. Запорожцi й привезли мене на Сiч i  полюбили,  мов  рiдного  сина,
всього навчили й навели на розум.
   - А козак той? - промовила панна схвильовано. Видно було, що  розповiдь
Найди надзвичайно зацiкавила ??.
   -  Навiдувався...  Кажуть,  часто  на?жджав  у  Сiч,   подарунки   менi
привозив... Пам'ятаю його, мов крiзь сон, високий, сивий... Останнiй раз я
бачив його пiдлiтком, менi було рокiв  тринадцять...  Вiн  подарував  менi
дорогу зброю й сказав, що побачиться  зi  мною  не  скоро,  тодi,  коли  я
виконаю те, що менi належить виконати!.. Вiдтодi я не бачив його,  мабуть,
помер...
   - Вiн родич тобi? - тихо спитала Дарина.
   - Нi, родичiв у мене, кажу тобi, нема? нiяких,  тут  я  весь  зi  сво?м
родом. Найда - i край! Бачиш, який значний 'козак!
   Останнi слова чернець промовив з якоюсь гiркою iронi?ю.
   - Нема? в мене нi родичiв, нi близьких.
   - Нiкого близького? - перепитала  Дарина  й  допитливо  глянула  в  очi
ченцевi.
   - Нiкого, панно, нi ?дино? душi! А тому нема кому й журитися за мною.
   - Нi, ? кому! - нараз голосно промовила Дарина.
   - Так, запорожцi, братчики, я про них забув - тi журяться, тi сумують i
зараз, особливо друг i наставник мiй, полковник Залiзняк, а бiльше нiкому.
   - ? кому, - палко перебила його Дарина.  Вiн  швидко  пiдвiв  голову  й
кинув на дiвчину здивований погляд. Щоки ?? спалахнули  густим  рум'янцем,
але вона враз схаменулась i швидко заговорила про iнше, не  вiдриваючи  од
ченця очей:
   - Нi, нi, не говори менi про одчай, про зневiру, - вона простягла руку,
мов бажаючи зупинити його заперечення. - Я  не  повiрю  цьому,  не  повiрю
нiколи! Якесь незвичайне горе привело тебе в монастир.
   Дарина затнулась, але  переборола  свою  нiяковiсть  i  провадила  далi
обережно, несмiливо, зупиняючись на кожному словi:
   - Можливо... це... даруй менi... я не повинна, не смiю  тривожити  чуже
серце... Та коли це... сердечне горе... то його заго?ть час... ти ще такий
молодий... може... адже все у  волi  божiй...  ти  ще  можеш  знайти  сво?
щастя...
   По устах ченця майнула гiрка усмiшка, але вiн енергiйно трiпнув головою
й заговорив гаряче й сильно:
   - Менi, вельможна панно, про щастя не мрiяти! Таким людям, як я,  нема?
тепер щастя на нашiй землi, одне зоста?ться: або чернеча ряса,  або  паля.
Бачиш, старшина наша  й  значне  козацтво  примирилися  з  долею  нещасно?
батькiвщини, продали волю за хутори та чини... Та я не  ?хньо?  породи!  -
гордо промовив чернець,  i  обличчя  його  раптом  змiнилось:  очi  гнiвно
блиснули пiд вигнутими бровами, в усiй його постатi,  в  кожному  поруховi
вiдчулося щось владне, непохитна. - Атож, - говорив вiн пiднесено, - я  не
з ?хнього числа: мо?? душi не куплять нi хуторами, нi млинами,  нi  навiть
гетьманською булавою; небагато нас зосталося, таких завзятцiв, але  ми  не
можемо йти слiдом за iншими, душi сво??  не  можемо  наситити  хуторами  й
шанобою, а тому й нема? нам мiсця на рiднiй землi. Що ляхи? Сво? ж  козаки
значнi й старшина переслiдують нас, як бунтарiв. Даруй,  вельможна  панно,
але й батько твiй до них належить. От i залиша?ться нам або покинути  свiт
i йти в монастир, а якщо кров i  образа  закипають  у  серцi,  якщо  зойки
кревного люду долiтають до нас у келiю й через монастирськi мури -  кидати
все й знову братися за шаблю! А через те, що несила наша пiдняти  справжню
вiйну, то йдемо ми в гайдамацькi ватажки й кiнча?мо  на  шибеницi  або  на
палi! - Найда перевiв дух,  провiв  рукою  по  чолi  й  додав  з  у?дливою
посмiшкою:  -  От  яка  моя  доля,  вельможна  панно!  Мiж  знедоленими  й
володарями щастя лежить безодня, яко? не переступити. Щасливою, як  бачиш,
не можна мо?? долi назвати. Помiркуй сама, чи хтось би  згодився  подiлити
???
   З невимовним хвилюванням слухала Дарина цi слова: так палко, так сильно
й правдиво ще не говорив  з  нею  нiхто;  при  останнiх  же  словах  Найди
хвилювання ?? досягло найвищо? мiри. I сором  за  батька,  i  надзвичайний
жаль до цього лицаря-ченця охопили ?? серце, гаряча хвиля кинулася  ?й  до
лиця, кутики рота затремтiли, на очах виступили  сльози...  Щоб  приховати
сво? збентеження, вона потупила очi й схилила голову на руку.
   У кiмнатi запала мовчанка.
   Кiлька хвилин Найда пильно дивився на Дарину.
   Вона мовчала, не пiдводячи голови.
   Здалеку, вiд монастиря, долинуло глухе калатання церковного сторожа.
   - Що ж звелиш, ясновельможна панно, переказати вiд  тебе  йог  милостi,
отцевi iгуменовi й наставниковi нашому? - холодно спитав нарештi Найда.
   Дарина здригнулась вiд цього холодного тону й  швидко  пiдвела  голову;
перед нею вже сидiв  не  гордий,  непохитний  лицар  з  залiзною  волею  й
непiдкупним серцем, а замкнутий у собi чернець,  з  холодним,  незворушним
обличчям.
   - Скажи йому, що батька нема? дома й  не  вiдаю,  коли  повернеться,  -
вiдповiла вона. - Мо? ж слово нiчого-не важить для ляхiв, а тому  я  краще
по?ду сама в монастир.
   - Ти дума?ш туди ?хати? - поквапне перебив ?? Найда.
   - Так, по?ду, може, менi пощастить збудити вiдвагу в сестер.
   - Нi, ти цього не зробиш, - заговорив чернець з невластивим  для  нього
пожвавленням. - Тепер небезпечно в лядському  кра?:  ляхи  гайдамачать  по
лiсах, по дорогах... Самi стiни монастиря не можуть бути захистком. Боронь
боже тобi туди ?хати!
   - Нi, пане, - стримано, але твердо промовила Дарина. - Я по?ду, i нiякi
небезпеки не стримають мене. Та й чи можу я про них думати, коли таке горе
охопило весь мiй край.
   - Нi, нi, ще раз прошу тебе, облиш цю думку! Батько твiй...
   - В такому дiлi я не зважатиму на батька: Христос ближчий i за  батька,
i за матiр, i за дiтей. I якщо я...
   В цей час заскрипiли дверi. Дарина урвала  мову.  До  свiтлицi  ввiйшла
панi господиня.
   - Даруй, отче, - заговорила вона, звертаючись до  Найди,  не  помiчаючи
схвильованостi на обличчях обох спiврозмовникiв. - Ти,  мабуть,  утомився,
спочити хочеш, а я забарилася. Отцевi iгуменовi карасикiв сухих зiбрала, -
усмiхнулася вона вельми задоволене. - Вiн любить нашi озернi. Ну, а  тепер
прошу, будь ласка, iти за мною. Час пiзнiй.
   Найда пiдвiвся, мовчки вклонився Даринi й пiшов слiдом  за  господинею.
Чути було, як вони пройшли через сiни й ступили з ганку в двiр.
   Кiлька хвилин Дарина сидiла за столом, схиливши голову на  руки,  потiм
поволi встала й пiшла в свою свiтлицю. У невеликiй ?? кiмнатi було  темно,
але вiдблиск ясно? мiсячно? ночi давав можливiсть бачити навколишнi  речi.
Дарина не засвiтила свiчки й, причинивши за собою дверi,  просто  пiдiйшла
до одчиненого вiкна й сiла на ослiн, що стояв коло нього.
   Над землею пливла вже повна нiч; тепла, душна,  вона  далеко  вiдганяла
сон. Кругом було тихо. Над  темними  вершинами  нерухомо  застиглого  лiсу
розкинулось прозоре, кришталеве  небо  з  розсипаними  по  ньому  великими
iскристими зорями;
   тепле повiтря дихало нiжною свiжiстю  лiсу  й  пахощами  квiтучих  лип.
Дарина схилила голову на руку й задумалась.
   Якийсь  тихий  смуток  охопив  ??  душу.  Прекрасний  i  суворий  образ
лицаря-ченця не  йшов  ?й  з  думки,  а  його  правдивi,  вогненнi  слова,
здавалося, ще дзвенiли в ?? вухах. I такий козак мав загинути для свiту  в
суворих стiнах монастиря!
   З душi вирвалося глибоке  зiтхання.  Так,  тiльки  страшне  горе  могло
загнати це смiливе серце в монастир. Тепер вона вже не  ма?  сумнiву,  вiн
любить когось... якусь нерiвню, й не сподiва?ться на вза?мнiсть... Дiвчину
чи замiжню? Нашу чи полячку? Однаково... але яка щаслива повинна  бути  та
жiнка, котру любить такий лицар-звитяжець!..
   З грудей Дарини знову вирвалося тихе, стримане  зiтхання,  i  нараз  ?й
здалося, що протилежне вiкно в однiй з бокових хат, куди одвела  господиня
Найду, тихо вiдчинилося.
   "Що це? Невже вiн?" - промайнула в не? думка.
   Дiвчина вся здригнулася, насторожилась, витягла голову й завмерла.  Але
скрiзь було тихо, сонно й нерухомо.
   "Нi, то, мабуть, ворухнулась гiлка берези", - подумала Дарина  й  сумно
притулилася до пiдвiконня головою. Чому вона така самотня, така нещасна?!
   Заворушилися в головi ??  тужливi  думки:  "Чому  в  не?  нема?  жодно?
близько? людини, жодно? рiдно? душi? Чому нiхто не коха?  ???  Батько,  що
батько! Правду казав про нього Найда... Не друг вiн ?й, нi! Чому  ж  нема?
коло не? ось зараз, у цю хвилину,  друга  вiрного,  незрадливого,  котрому
вона могла б розповiсти все те, що гнiтить  ??  душу  цi??  тепло?,  тихо?
ночi?"
   Ласкавий вiтрець поворушив шовковi пасма Дарининих кiс,  припав  до  ??
палаючого лоба. I з  цим  поцiлунком  вiтерця  в  серце  дiвчинi  вп'ялася
гостра, невiдступна туга.
   Не спалося паннi Даринi цi?? ночi, - чи то душно було в ?? свiтлицi, чи
то дратувало нерви напо?не пахощами повiтря, чи не давав  поринути  в  сон
голосний спiв солов'?в, - а не спалося, теплий  вiтрець  залiтав  часом  в
одчинене вiкно, навiваючи  елегiйний  настрiй:  нiби  вона  слухала  якусь
чарiвну, неземну мелодiю, i ?й ставало, при солодких i разом з тим  сумних
звуках, когось i чогось невимовне жаль... А лiтня нiч коротка: не  встигла
й задрiмати  Дарина,  як  свiтлиця  ??  сповнилася  житт?радiсним  голубим
промiнням; панна схопилася з лiжка, поспiшила одягтися  й  вийшла  бiчними
дверима в сад; а сад  прилягав  до  лiсу,  що  простятся  по  узвишшю  над
глибокою долиною.
   Коли Дарина вийшла й озирнулася, пишний ранок уже  розгорявся  урочисто
на небi й лягав свiжими барвами на гори, на Днiпро. Обрiй в  одному  мiсцi
червонiв яскравим сяйвом, згра? легких хмар,  облямованих  знизу  золотом,
нагадували собою казкових птахiв, що летiли в  безмежну  височiнь;  густий
туман лежав iще хвилями по долинi, i в ньому немов плавали  п'ять  золотих
хрестiв свято? обителi. На горах,  на  вершинах  лiсу,  на  далекiй  смузi
Днiпра,  на  самiй  блакитi  неба  лежав  рожевий  вiдтiнок,   а   прозорi
яскраво-голубi тiнi, вкупi з ним,  надавали  картинi  якогось  чарiвливого
освiтлення.
   Дарина вставала завжди рано й  звикла  вже  до  краси  i  вранiшнiх,  i
вечiрнiх годин у сво?му  поетичному  куточку,  але  сьогоднiшнiй  свiтанок
справив на не? нове, сильне враження. Вона спинилася пiд липою, над  кра?м
улоговини, яка збiгала вниз, де клубочився  бiластий  туман,  i  не  могла
одiрвати очей вiд нiжних пiвтонiв серпанку, що повив  далину,  серед  яко?
вогненною стрiчкою починав палахкотiти Днiпро.
   Дарина глибоко вдихала свiже, бадьорливе повiтря,  i  нiчний  примарний
смуток танув у ??  серцi  разом  з  нiчними  тiнями,  поступаючись  мiсцем
свiтлому настрою дня; а коли  бризнули  з  випливаючого  вогненного  диску
блискотливi променi й розсипалися рубiновими iскрами по  верхiв'ях  дерев,
то у не? в серцi теж спалахнуло щось радiсним полум'ям...
   Дiвчина згадала, що вона не потурбувалася звечора про Найду: нi коня не
звелiла приготувати йому, нi  снiданку...  Ще,  чого  доброго,  бiдолашний
чернець пiде пiшки в Печери, а до них вiд  хутора  добра  миля.  ?й  стало
нiяково й прикро за таку негостиннiсть, i вона  поспiшила  виправити  свiй
недогляд. Озирнувшись на будинок, вона  перебiгла  поглядом  по  квiтнику:
оббризканi вранiшньою росою, неначе  повми-ванi,  квiти  весело  пiдводили
сво? яскравi голiвки й вабили до себе.  Дарина  спокусилася  й  нахилилась
нарвати собi пучечок чорнобривцiв, нагiдок,  горошку,  левкою  й  гвоздик.
Раптом почулися кроки. Дiвчина пiдвела голову: до не? наближався,  глибоко
задумавшись, ?? вчорашнiй гiсть, чернець Найда; вiн, мабуть, не бачив ?? i
повiльно йшов повз грядку, де вона рвала квiти.
   Зустрiч з ченцем обрадувала, але разом з тим i збентежила панну.
   - Я рада, що велебний пан iще не по?хав, -  весело  заговорила  Дарина,
пiдводячись назустрiч сторопiлому й нiби заскоченому зненацька ченцевi.  А
втiм,  i  сама  вона,  незважаючи  на   бажання   надати   сво?му   голосу
безтурботного, грайливого вiдтiнку, вiдчула одразу  збентеження  в  серцi,
яке залило гарячою хвилею ?? щоки. - Я забула вчора  сказати  челядi,  щоб
приготували тобi снiданок i коня: це менi цiлу нiч не давало спокою.
   - Чи вартий я  того,  щоб  вельможна  панна  турбувалася  про  мене,  -
вiдповiв Найда.
   Дарина пiшла поруч з ченцем покрученою дорiжкою серед густолистих кущiв
бузку й дикого ясмину; дорiжка вела до ганку будинку, що дивився просто на
монастир.
   - Вельможна панно, - боязко заговорив пiсля довгого мовчання чернець. -
Мене страшенно турбу? думка... я й залишився, власне, через це... Невже ти
зважишся-таки по?хати до Лебединського монастиря?
   - Турбу?? - спитала Дарина з радiсним подивом i спинила свiй ясний  зiр
на ченцевi; в очах ?? променилося  стiльки  тепла,  що  вiд  нього  почало
поволi червонiти ченцеве обличчя i вiн змушений був нiяково опустити  сво?
очi.
   - Атож, турбу?, - пiдтвердив вiн,  -  навiть  бiльше...  млi?  од  жаху
серце... i не диво: панна дорога всiм... вона - янгол-охоронець  нещасних,
щира вболiвальниця за долю  пошматовано?  шулiками  Укра?ни...  то  як  же
допустити, щоб вона наразила на небезпеку свою ясновельможну милость?
   - Спасибi за щирiсть, тiльки тво? похвали  запалили  менi  все  обличчя
вогнем: я ?х не варта... Але невже в Лебединi так небезпечно?
   - Авжеж... Скрiзь нишпорять згра? розбiйницько?  шляхти...  i  панну...
особливо саму, без охорони... може спiткати  таке  лихо...  О,  не  доведи
господи - страх подумати.
   - Мене не насмiляться зачепити: мiй батько - росiйський пiдданець, i за
мене б гвалтiвники вiдповiли перед нашою владою.
   - Коли б вони хоч щось поважали в свiтi; але ж для шляхтича  нiчого  не
iсну?, крiм сваволi та гвалту... Та  коли  ти  так  береш  до  серця  долю
жiночо? обителi, то напиши листи - я сам одвезу ?х, пiдтримаю  там  дух  i
надi?...
   - Але якщо такi небезпечнi шляхи для мене, то ще небезпечнiшi вони  для
тебе, - палко заперечила панна. - Схизматського ченця кожен шляхтич вважа?
за свiй священний обов'язок замучити. Нi, нiзащо я не  погоджуся  наразити
тво? життя на небезпеку.
   - Та кому потрiбне це життя, кому воно дороге?
   - Менi першiй, - швидко мовила Дарина, але, вiдчувши, що  кинула  зайве
слово, тут же додала, переводячи подих: -  I  кожному,  хто  любить  народ
свiй... Тiльки ти закрився рясою од друзiв i та?ш у сво?му серцi холод  до
них.
   При цих словах Дарини Найда поблiд i  замовк,  неспроможний  погамувати
шалене биття серця: груди його високо пiдiймалися, очi загорiлись  вогнем.
Десь глибоко на днi серця затрiпотiло щось гаряче, ладне зiрватися з  його
побiлiлих уст.
   Зашарiвшись  од  хвилювання,  Дарина  не  одривала  погляду  вiд  цього
збентеженого, але прекрасного й благородного обличчя, ?й здавалося  -  iще
одна хвилина, i вона почу? од ченця щось фатальне i та?мниче, те,  що  вiн
берiг у сво?му серцi пiд складками  цi??  холодно?  ряси...  I  вiд  цього
чекання серце ?? завмерло й спинилося в грудях.
   Коли нараз ?м заступила дорогу дивна постать.
   Дарина мимоволi одсахнулася.  Перед  нею  стояла  згорблена,  кривобока
стара в спiдницi i якомусь драному  татарському  халатi;  голова  ??  була
закутана хусткою так що у вузьку трикутну щiлину тiльки визирали  блискучi
очi та верхня частина гачкуватого носа.  По  широких  плечах  i  зiгнутому
дугою стану можна було судити, що баба замолоду  була  високого  зросту  й
геркулесiвсько? будови.
   - Ясновельможна панно, багата, вродлива  та  безталанна!  -  заговорила
стара грубим рипучим голосом. - Дозволь менi свою ручку бiлу,  скажу  тобi
всю правду, - що було з тобою, що жде тебе i що в мислях ма? той, на  кого
дума?ш.
   Дарина здригнулась: ця потворна вiдьма немов читала у не?  в  думках  i
пропонувала вiдповiдь на пекуче питання, яке ?? мучило.
   - Не бiйся, тако? циганки, як Зоя, свiт ще не бачив: од мого  ока  нiщо
не схова?ться, - провадила стара, - всяку глибину  воно  осягне,  землю  й
камiнь проб'?, а серце пройме наскрiзь i виявить, що в ньому засiяно i яке
зiлля з того може вирости... - I вона блиснула очима на Найду.  -  Дозволь
ручку.
   Дарина постояла якусь мить нерiшуче, але,  поборовши  себе,  вiдповiла,
нарештi, спокiйно:
   - Спасибi тобi, циганко, за бажання розказати менi про  мою  долю,  але
всяке ворожiння я вважаю за грiх, та й чи було б цiкаве життя, коли  б  ми
знали, що з нами завтра станеться? В невiданнi все наше щастя.
   - Добрий розум дав тобi господь - i пановi обозному личив би, а серце в
тебе ?дине на всю Укра?ну!.. Чужа вона менi сторона, а от як поблука?ш  по
нiй, то од стогону та слiз i циганське серце трiска?ться,  як  пiд  добрим
молотом пiдкова.
   - Ходiм, стара,  -  рушила  до  ганку  Дарина,  -  я  звелю,  щоб  тебе
нагодували, й дам що-небудь на дорогу.
   - Постривай хвилинку: милосердя тво? вiдоме по всiх лiсах  i  яругах...
сестрою тебе лiсовики вважають... А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато
вiд тебе свiтла йде, i в свiтлi тому грiються голоднi та  холоднi,  та  не
тiлом тiльки, а й духом... усi тебе благословляють... та ось тiльки  горе,
що ти гарна! Краса жiноча на погибель: од краси то?  й  загартованi  серця
м'якнуть.
   - Бог з тобою, стара, - усмiхнулася  Дарина,  -  яка  з  мене  красуня.
Тiльки й того, що не страшно дивитися.
   - Ой, не лукав! Сама зна?ш цiну цi?? диявольсько? сили, краси... - А от
хочеш, я тобi поворожу! - нараз звернулася  циганка  до  ченця,  що  стояв
збоку й прислухався iз завмиранням серця до слiв  старо?,  ??  несподiване
звертання примусило його здригнутися й вiдступити назад з якимсь мiстичним
жахом.
   - Одiйди вiд мене, - немов заблагав чернець, i в  голосi  його  почувся
трепет. - Хто зрiкся свiту, тому не годиться  й  слухати  тво?х  слiв,  бо
знанням тво?м, якщо воно не ? просто обманом, керують не свiтлi,  а  темнi
сили. Смиренному розумовi й вiдданому на служiння господевi серцю грiшно й
подумати навiть пiдняти завiсу  майбутнього,  опущену  перед  нашим  зором
божим провидiнням.
   - Не хочеш дати руки - не треба; я й без не? бачу тво?  серце  наскрiзь
пiд цi?ю чорною рясою. По очах тво?х читаю  твою  долю,  -  люто  засичала
циганка. - А, злякався, затремтiв! То слухай же. До вiрного ока  й  мiцно?
руки дала тобi доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так,
то не на те, щоб ти закопував у землю талант свiй! Не на те  вiн  урятував
тебе вiд леза ножiв i бурi полум'я, щоб ти  чернечою  рясою  затулився  од
батькiвщини, не на те вiн пом'якшив серця вбивць i вселив  у  них  замiсть
злостi любов до тебе, щоб ти вiдплатив за те чорною невдячнiстю! Не на  те
вiн щитом сво?м прикрив тебе од татарського списа  на  Базавлуцi  осiнньо?
ночi...
   - Хто ти? - з жахом скрикнув чернець, вiдступаючи й захищаючись  руками
вiд цього страховища, що  наступало  на  нього  й  погрожувало  сучкуватим
костуром. - Звiдки тобi вiдоме те, що й  вiд  мене  приховане?  Небо  тебе
посила? сюди чи пекло?
   - Як хочеш! Але я тво? думки бачу наскрiзь, i ти це  зна?ш,  а  тому  й
тремтиш... Мужн? серце тво? не вiдало  страху  на  полi  бою  серед  бурi,
стогонiв i зойкiв, серед шаленства смертi, а зараз воно тремтить  у  тво?х
грудях, як спiймана пташка, i зна?ш чому?  Тому  що  вiдчува?ш  провину  й
неправду...
   - А-а! - простогнав Найда  i  майже  впав  на  лаву,  котра,  коли  вiн
одступав,  трапилась  йому  пiд  ноги.  Вигляд  у  нього  був  жалюгiдний.
Невимовнi страждання вiдбилися закам'янiлою судорогою на  його  побiлiлому
обличчi: холодний пiт виступив на чолi великими  краплями,  розширенi  вiд
переляку очi не вiдривалися од страшно? циганки, що видивилась, мов очкова
змiя, на свою жертву. Не менше, нiж Найда, була приголомшена й  Дарина,  -
?й здавалося, що ця циганка з'явилася сюди просто з  пекла,  щоб  повiдати
щось жахливе.
   - Так! Провина й  грiх,  страшний  грiх  лежить  на  тобi!  -  говорила
циганка. - Вищi сили призначили тво? серце на порятунок вiтчизни, а ти  що
надумав? Ти хотiв оддати його в руки жiнки... Пам'ята?ш нiч на Трубежi?
   - Спинись! Нi слова! - скрикнув, мов ужалений. Найда  й,  кинувшись  на
циганку, вхопив ?? за плечi. - Або присягаюсь богом, що ця ряса не  вряту?
тебе!..
   - Оце-то так, - захихотiла зловтiшно стара, - спалахнув лицарський дух,
а сила, бачу, не пропала... Гляди ж, - провадила вона далi вiщим  голосом,
одступаючи на крок вiд Найди, - незабаром ударить закличний дзвiн, i  коли
твоя патериця перетвориться на спис, а чотки - в свинцевi  кулi,  тодi  ти
повстанеш i твоя чорна ряса повi?ться чорною хмарою i вкри?  всю  Укра?ну!
Та горе тобi, якщо ти ухилишся вiд заклику, - лиховiсне  закричала  стара,
наступаючи на Найду i блискаючи палаючими очима, - ганьба  впаде  на  твою
голову, печать Ка?нова ляже на виду тво?му,  одмахнуться  вiд  тебе  люди,
навiть звiрi цуратимуться тебе! Нiякi стiни монастирськi не врятують  тебе
вiд  страшно?  кари.  Сам  бог  одверне  вiд  тебе  обличчя  сво?,  тисяча
прокльонiв повиснуть над тобою й потягнуть твою душу аж на дно пекла!
   Мов  прибитi  громом,  стояли  непорушне  Дарина  i   Найда,   охопленi
нелюдським жахом. Коли ж вони отямились i оглянулись кругом,  циганки  вже
не було: вона зникла раптово, мов провалилася в землю.
   Дарину вивела з зацiпенiння служниця.
   - Панно, ясновельможна панно! -  гукала  вона,  пiдбiгаючи.  -  До  нас
при?хав якийсь значний панотець iз Ки?ва, в рясi  ?двабнiй  i  в  клобуцi,
може, чесний владика.
   - Де, де? - стрепенулася Дарина.
   - Його велебна милость пiшли  в  будинок,  у  велику  свiтлицю.  Дарина
прожогом  кинулася  в   пекарню,   зробила   потрiбнi   розпорядження   й,
причепурившись, поспiшила в свiтлицю до гостя.
   Назустрiч ?й пiдвiвся  високий  на  зрiст,  мiцно?,  козацько?  статури
чернець. При?мне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною  бородою
пашiло здоров'ям, а очi iскрилися радiстю й  надi?ю.  На  могутнiх  грудях
архiпастиря видно було панагiю й золотий хрест.
   - Боже! Яка  честь  нашому  дому!  Високопревелебний  настоятель  отець
Мельхiседек! - скрикнула Дарина  й  квапливо  пiдiйшла  пiд  благословення
владики.
   - Хай буде над тобою десниця Всевишнього! - промовив настоятель i тричi
перехрестив нахилену голову дiвчини.
   Пiсля побiжних розпитувань про  мандрiвку,  про  те,  чи  добре  велося
отцевi Мельхiседеку в дорозi, чи не зустрiчався вiн з  ??  батьком,  панна
Дарина запросила гостя до  трапезно?,  де  вже  парував  на  столi  раннiй
снiданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом i  прянощами,  до
грiнок; крiм пива, що споживалося в тi часи, як пiзнiше чай  та  кава,  на
столi красувався ще чималий короп у шафранному соусi та карасi в  сметанi,
якi шкварчали на сковородi, й кiлька пляшок наливок, настоянок i ратафiй.
   Стара тiтка метушилася бiля столу й, коли ввiйшов Мельхiседек, пiдiйшла
до нього пiд благословення, а потiм, присунувши владицi крiсло, заходилася
вкупi з Да-риною пильно припрошувати його до снiданку.
   - Ох, запопадниця наша, - усмiхнувся отець Мельхiседек. - Ченцевi це  ж
спокуса, черевоугодництво... гаразд iще, що сьогоднi четвер.
   - У пречесного отця стiльки трудiв i  подвигiв  для  духу,  що  й  тiло
пiдтримати не грiх скромною трапезою, - вiдповiла, вклоняючись,  Дарина  й
додала з вишуканою  гостиннiстю:  -  Удостойте,  найпревелебнiший  дорогий
гостю.
   Владика благословив запропоноване брашно й питво.
   Пiсля снiданку, за ковшем  старого  меду,  отець  Мельхiседек  став  ще
говiркiший.
   - Сподобився, сподобився уздрiти, люба панночко, i велику,  найсвiтлiшу
царицю, продовж ?й ласка господня царственого вiку!.. Град ?? велiй, краси
невимовно?, i рiка повноводая, i притокiв багато, а от тiльки садiв  наших
та запашного повiтря - дасть бiг: берiзка та  осичина!..  Зате  палацiв  i
двiрцiв там сила-силенна;
   возносяться храмини,  стоять,  мов  по  шнуру,  й  охороняють  царський
чертог. А царедворцiв бiля велико? владарки така хмара, що  й  доступитися
через них до сонця вельми трудно.
   Коли я став перед ясними очима  графа  Орлова,  то  сей  державний  муж
пояснив менi погляди на нашу справу найяснiшо? царицi:  всi?ю  душею  вона
сто?ть за руський православний люд, iмену? нас братами по кровi й по вiрi,
пошле посланцiв  до  польського  короля  й  зажада?,  щоб  вiн  утихомирив
ксьондзiв i  шляхту,  дав  би  православним  спокiй  i  всi  права,  як  i
католикам. Але одразу вiйська вона посилати не може,  бо  се?  порушило  б
мирнi  трактати,  а  того  не  стерплять  i  iншi  коронованi  сусiди,  нi
австрiяки, нi прусси... Довелося б, отже, Росiйськiй  державi  вступати  в
вiйну з трьома крулiвствами... та до того ж iще й вiйна з Туреччиною.
   - Авжеж, це правда, - погодилась Дарина й роздумливо похитала  головою.
- Тiльки от бiда: король, звичайно, послуха?  велику  царицю,  та  пани  й
ксьондзи без вiйни не дадуть королевому наказу нiяко? цiни.
   - Воiстину так, - ласкаво усмiхнувся отець iгумен i погладив рукою свою
бороду. - Тебе, дитино люба, умудрив господь свiтлим розумом.
   - А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив?
   - Удосто?вся, моя дитино, сподобився... Ох,  яка  велич!  Не  поко?,  а
роззолоченi й прикрашенi чудодiйно храми-чертоги... Царедворцi виблискують
сво?ми шатами, а сама найяснiша видом сво?м подiбна до сонця, а очi ??, як
зорi на небi...  Мудрiстю  високою  сяють...  i  така  привiтна,  ласкава,
усмiшкою царською зiгрiва? людськi серця. Довго,  довго  розпитувала  вона
про горе простого народу... Дивувалася довготерпiнню, а на мо?  слова  про
гайдамацтво зводила мовити так: "Поки, -  каже,  -  проявля?ться  воно  то
поодинцi, то окремими ватагами, - то не повстання, а розбiйництво... Так i
польський уряд перед iншими державами його атесту?, а сво? утиски  поясню?
переслiдуванням ватаг... I оскiльки жодна кра?на розбою терпiти в себе  не
захоче,  тому  й  держави  не  можуть  заборонити  Польщi  ловити  в  себе
розбiйникiв i карати ?х... У всякому разi, - каже, - я послала  в  Варшаву
наказ, i Р?пнiн менi повiдомив, що на мо? слово там зважать. Передайте,  -
каже, - чесний владико, всiм вашим, що моя душа скорботою сповнена за них,
день i нiч я про них думаю, i вони менi близькi, як усi мо? пiдданцi..."
   - Господи! Продовж вiку  нашiй  царицi  на  радiсть  усiм  i  на  щастя
знедолених братiв, - у поривi екстазу промовила Дарина. - Вони ж так давно
не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, нiби його  й  нема
нiде на всьому бiлому свiтi!
   - Хай почу? всемогутнiй молитву твою,  порив  юно?  i  чисто?  душi!  -
промовив отець Мельхiседек i, взявши в руки оздоблену самоцвiтами панагiю,
додав:  -  На  прощання  ??  найяснiша  милость,  пресвiтла  цариця  наша,
подарувала менi сю панагiю, зело оздоблену й  коштовну,  щоб  я  пресвiтле
iм'я ?? згадував у сво?х грiшних  молитвах,  обiцяла  навiть,  з  царсько?
ласки, послати менi листа про те, що з ?? наказу учинено буде.
   - Тако? удачi не  можна  було  й  сподiватися,  -  все  дужче  й  дужче
хвилювалася Дарина. - О, тепер, коли цариця прикрила нас сво?м крилом,  ми
зумi?мо  поквитатися  з  ляхами,  -  збуджено  промовила  вона  й   рвучко
пiдвелася.
   - Ото, горличка  може  перетворитися  на  орлицю!  -  усмiхнувся  отець
Мельхiседек.
   - Ох, святий отче! Молiте господа за них,  нещасних...  i  заступiться:
нема? в них захисника, нема? в них молiльника! - сказала Дарина.
   Зворушений проявом такого сильного  почуття,  Мельхiседек  пiдвiвся  i,
поклавши руку на голову панночки, по-батькiвському поцiлував ?? в  чоло  й
промовив тремтячим голосом:
   - На тобi хай буде благословення  господн?,  дух  божий  живе  в  серцi
тво?му, бережи ж цю святиню!
   В цей час дверi тихо одчинилися, i в трапезну  ввiйшов  чернець  Найда.
Мельхiседек його одразу впiзнав i пiсля благословення сказав, що вiн питав
про нього в Печерах, але йому вiдповiли, що чернець на  послуху,  а  тепер
вiн дуже радий, що його зустрiв.
   Дарина,  побачивши  Найду,  мимохiть  зашарiлася:  вона  за   метушнею,
приймаючи такого дорогого й високого гостя, як отець  Мельхiседек,  забула
про Найду, а вiн, може, голодний десь ждав, що про нього згадають.
   - Невже панотець не снiдав? - звернулась вона поквапно до  Найди.  -  Я
так захопилася бесiдою.
   - Дякую вельможнiй паннi за  ласку,  -  вiдповiв,  низько  вклоняючись,
чернець. - Я трапезував.
   - А, спасибi тiтцi, - заспоко?лась Дарина й хотiла була запросити ченця
сiсти, але згадала, що без дозволу архiпастиря це було незручно, а тому  й
утрималась. А отець Мельхiседек, поправляючи  рясу,  випадково  налапав  у
кишенi папiр i, витяг-ши його, розсмiявся:
   - Хе, старий же я  став:  говiркий,  а  малопам'ятливий...  Коли  панна
питала мене про батька, то я сказав,  що  бачився  з  ним,  а  не  передав
головного - листа вiд нього: ось вiн!
   - Лист вiд татонька! - зрадiла Дарина. - Я так давно вже не мала вiстей
вiд нього... - I вона, взявши листа, вiдiйшла набiк, до вiкна,  й  жадiбно
почала його читати.
   - Ну, сiдай, брате во Христi, - добродушно показав Найдi на  найближчий
фотель iгумен.
   - Перед його превелебною милостю постояти менi  при?мнiше,  -  ухилився
вiд запрошення Найда.
   - Твоя воля, твоя щирiсть... - з лагiдною усмiшкою мовив  iгумен.  -  А
щодо мого давнього прохання чи не передумав  ти,  сину  мiй?  Я  про  тебе
говорив з отцем настоятелем  печорським,  i  вiн  ласкаво  дав  дозвiл  на
переведення тебе в Мотронинський монастир:  якщо  серцем  не  охолонув  ти
потрудитися в мо?й обителi, то врата ?? для тебе широко одчиненi.
   Дарина, пробiгаючи очима батькового листа, нашорошила вуха й ждала,  що
вiдповiсть на пропозицiю iгумена Найда.
   -  Нести  свiй  подвиг  пiд  благословенням  найпревелебнiшого  владики
серцевi мо?му ? радiсть, - пiсля невеликого роздуму вiдповiв чернець.
   - Спасибi за ласкаве слово, а менi ти будеш вкрай  потрiбен...  Дякуючи
гос-подевi, ? надiя, що багато одiбраних у нас храмiв i монастирiв  будуть
повернутi в нашi руки, тодi постане багато тiлесного й духовного труда для
прийняття духовних дiбр i пастви... Тепер ти можеш перейти до нас з легкою
душею, бо не доведеться тобi сво?х обiтниць ламати  i  ти  до  кiнця  днiв
тво?х не розлучишся з власяницею i вериг на зброю не перемiниш...
   Останнi слова вразили Дарину; сама не розумiючи чому, вона вiдчула,  як
вони болiсно врiзалися в ?? серце й змусили  його  здригнутись  i  тужливо
стиснутись, ?? обличчя раптом вкрилося мертвотною блiдiстю.  Навiть  отець
Мельхiседек помiтив цю перемiну й стурбовано запитав:
   - Чи не пише батько про щось лихе, крий боже, що так стурбувало панну?
   - Так... знову затрима?ться... а мене непоко?ть  його  здоров'я...  Вiн
так у дорозi не береже себе, - заговорила, розгубившись, Дарина, немов  ??
пiймали на чомусь такому, що вона приховувала  й  та?ла  навiть  вiд  себе
само?. - Нi, про справи - то навпаки... Пише батько,  -  вела  вона  далi,
оговтавшись трохи, - що його затрима? ще  закупiвля  й  звезення  харчових
запасiв, бо розпорядження ? з Петербурга вирушати вiйськам незабаром  сюди
до Ки?ва. Виходить, те, що говорили в столицi, - правда, i  наймилостивiша
цариця наказала пересунути  до  кордонiв  нещасно?  кра?ни  свою  державну
допомогу.
   - Хай буде благословенне ?? iм'я! -  побожно  промовив  архiмандрит.  -
Одначе менi пора; паства моя занадто довго жде пастиря! Поспiшаю  радiсно:
приспiв убо слушний час.
   Коли владика вийшов на ганок, до нього пiдiйшли всi пiд  благословення:
за панами наблизилась челядь, а за челяддю й лiсовi гостi.  Благословляючи
лiсових гостей, Мельхiседек сказав ?м загадково:
   - Калiки й нужденнi! Живете ви iменем  Христа,  а  незабаром,  може,  й
стати за Христа буде потреба!
   - Звели, найпреосвященнiший владико! - прогудiв октавою колишнiй диякон
i почервонiв, знiяковiвши.
   - Благослови тiльки, - вирвався з натовпу другий голос.
   - Амiнь! - кинув ?м коротко архiмандрит  i  зник  у  просторiй  каруцi.
Ляснула пуга, й шестерик ситих коней легко пiдхопив екiпаж: здригаючись  i
погойдуючись,  покотила  колимага  по  м'якому  зеленому  подвiр'ю,  а  як
проминула браму й ви?хала на монастирський  шлях,  то  зняла  хмару  бiло?
куряви, що довго клубочилася вдалинi.
   - Даруй, вельможна панно, менi теж пора! - мовив Найда до дiвчини й  на
прощання шанобливо вклонився.
   - А його превелебнiй мосцi  коня?  -  звернулася  Дарина  до  одного  з
челядникiв, що стояв ще коло ганку.
   - Насилу осiдлали, - вiдповiв стайничий, - огир  майже  не  ви?жджений.
Тiльки цей i був дома, а то шестерик пiшов пiд святого владику... Не знаю,
як ченцевi й сiсти на нього...
   - Давайте! Менi не первина! - заво?сто  вiдповiв  Найда,  i  щоки  йому
спалахнули полум'ям.
   Два челядники ледве могли втримати за гнуздечку гарного,  але  шаленого
коня;
   вiн хропiв, поводив у гнiвi кривавими очима,  мотав  головою  й  ставав
дибки, та так високо, що, здавалось, ось-ось перекинеться  навзнак.  Земля
грудками летiла з-пiд його копит, а пiна з вудил...
   - Добрий кiнь! - блиснув очима Найда й смiливо пiдiйшов до огиря.
   - Будь обережний! - скрикнула Дарина.
   - Не турбуйся, панно! - усмiхнувся чернець i, скориставшись миттю, коли
кiнь став на переднi ноги, блискавично вхопив  повiд  i  скочив  на  коня.
Сторопiвши i злякавшись, огир заiржав i кинувся спершу в один бiк, а потiм
у другий, хвицаючи заднiми ногами,  стаючи  дибки,  щоб  скинути  з  спини
ненависного вершника, але Найда сидiв у сiдлi, наче прирiс, i  так  врештi
здушив ногами коня,  що  той  одразу  вiдчув,  що  цього  супротивника  не
здолати, - i пiсля кiлькох стрибкiв помчав покiрно вперед.
   - От так лицар! Бачили?! Такого змiя приборкав! Ху ти, аж душно  стало!
Козак, на весь свiт козак! - весело загомонiли старцi, а один  з  них,  що
ходив на дерев'янцi, навiть вигукнув: - От кого б за гетьмана!
   Вершник зник з-перед очей; розiйшлася по роботах челядь,  старцi  пiшли
по сво? торби в хату, а Дарина все нерухомо стояла, втупивши очi в туманну
далечiнь, i почувала, як холод самотностi пiдкрадався до ?? серця...



   VII

   Коли минула перша хвилина зацiпенiння, яке охопило  всiх  пiсля  смертi
священика, Петро пiдiйшов до Сари й шепнув ?й на вухо:
   - Ходiм, баритися не можна, вони можуть побачити, що тебе нема, -  тодi
всiм нам кiнець.
   Сара, не кажучи й слова, пiшла за Петром, тихо вийшли  вони  в  двiр  i
мовчки спустилися до берега рiчки.
   Була вже пiзня нiч, глибоко в височинi сапфiрового  неба  стояв  уповнi
срiблистий мiсяць, i ясне сяйво його, здавалося, лилось широкими  потоками
на сонну землю й спускалося тремтливими срiблистими дорiжками  в  та?мничу
глибину нерухомо застигло? рiчки.
   Петро й Сара йшли мовчки, пригнiченi враженням вiд сцени, свiдками яко?
допiру були. Нарештi вони повернули  в  леваду,  що  прилягала  до  берега
рiчки.
   - Слухай, Саро, - заговорив Петро, стискуючи руку дiвчини в сво?й руцi,
- чи пам'ята?ш ти все те, про що ми говорили тобi?
   - Пам'ятаю, Петре, - вiдповiла вона тихо.
   - Пам'ятай же: передусiм,  як  повернешся  додому,  прокрадься  в  свою
кiмнату так обережно, щоб тебе нiхто не побачив, а потiм не  дай  помiтити
нi батьковi, нi iншим, що ти чула щось  iз  ?хньо?  розмови.  Коло  корчми
вашо? повсякчас вартуватиме хтось - я, або Прiся, чи  хто  iнший,  i  ось,
коли твiй батько почне рихтуватися до вiд'?зду, ти то?  ж  хвилини  вивiсь
бiлу хустку на сво?му вiкнi. Якщо ж батько надума? щось iнше... ще  гiрше,
то повiсь на вiкно червону хустку, тодi вже я знатиму, що  робити...  Крик
пугача буде тобi знаком, що я вжив заходiв.
   - Ой, Петре! Страшно менi... боязко, - прошепотiла  Сара,  тулячись  до
нього.
   - У самого душа завмира?, - похмуро промовив Петро. - Ех, коли б це був
не твiй батько, то за одну хвилину я заспоко?в би i тебе, i всiх.
   Сара вхопилася за плечi парубка i втупила в нього сво?  величезнi  очi,
якi ще дужче розширилися вiд страху.
   - Нi, нi, будь спокiйна, як домовились, так  i  буде  зроблено.  Велика
небезпека в тому дiлi, що ми задумали, боронь боже не пощастить, тодi геть
усе село загине... Заради тебе тiльки, Саро, на це я зважився, а якщо  вже
зважився, то знай - слова свого не зламаю!
   - Петре! Чим вiддячу я тобi? - прошепотiла  Сара,  припадаючи  до  його
плеча.
   - Нiчим, Саро, нiяко? менi подяки вiд тебе не треба. Ти врятувала  нас,
i ми повиннi вволити твою волю... Але ходiм, - вiн м'яко  вiдсторонив  вiд
себе дiвчину. - Мiсяць уже хилиться до рiчки... не можна гаяти часу. Зайва
хвилина може зiпсувати все.
   Вiн узяв Сару за руку, й вони рушили хутко вперед, ?м тепер треба  було
перейти найнебезпечнiшу частину дороги - пустирище коло  корчми.  Дiйшовши
до краю левади, Петро й Сара зупинилися в  тiнi  розлого?  старо?  липи  й
обдивилися кругом.
   Мiсяць уже хилився до заходу й здавався тепер великою золотою кулею.
   - Нiкого, - тихо прошепотiв Петро. - Зда?ться,  нiхто  не  помiтив,  що
тебе нема? дома. Дивися, дверi так само замкнутi, навколо тихо.
   - Еге ж, еге, - вiдповiла пошепки Сара. - Вони так кричали, що, мабуть,
не чули нiчого.
   - Ходiмо ж, вони можуть почати роз'?жджатися до свiтанку.
   - Ой Петре! - придушене ридання вирвалося  з  грудей  Сари,  i  вона  з
слiзьми припала до грудей парубка.
   - Не бiйся, Саро, заспокойся... Спи спокiйно, цiлу нiч не одiйду я  вiд
твого дому, i коли що... - очi парубка так блиснули пiд  чорними  бровами,
що Сара й без слiв зрозумiла, що жде того, хто б намiрився  важити  на  ??
життя.
   - Щастя мо?, золото мо?! - скрикнула вона тихо, обнявши Петра  за  шию.
Петро палко притиснув до  себе  дiвчину  й  заговорив  глухим,  уривчастим
голосом, одхиляючись вiд не? й дивлячись кудись убiк.
   - Слухай, Саро, зараз нам треба попрощатися хтозна  на  який  час...  а
коли той жид, якого батько ?дна?  тобi  за  чоловiка,  коли  вiн,  собака,
наважиться...
   - Петре! - палко перебила його Сара, здiймаючи до неба  руки.  -  Богом
великим, якого я пiзнала в вас, присягаюся тобi, що, крiм тебе,  не  назву
нiкого, нiкого сво?м чоловiком, i коли що, то будь спокiйний: не побоюсь i
вмерти, щоб лишитися вiрною тобi i тво?му  боговi,  котрий  став  тепер  i
мо?м.
   - Мила моя! - палко промовив Петро й нiжно пригорнув до себе дiвчину. -
Господь милосердний не допустить тебе до смертi, вiн  захистить  i  вряту?
нас. Пам'ятай лише все, i тiльки-но я пiдсаджу тебе в вiкно, ти  зараз  же
зачини його й постарайся закласти все так, як було.
   - Пам'ятаю, пам'ятаю.
   - Прощай же!
   - Серце мо?! - Дiвчина знову припала до грудей  парубка  й  застигла  в
поривi нiмого одчаю. Якусь хвилину Петро мовчки пригортав ?? до себе.
   Маленька хмаринка набiгла  на  мiсяць  i  вкрила  та?мничою  тiнню  всю
околицю. Петро насилу вiдiрвався од Сари й промовив рiшуче:
   - Ходiм... Треба поспiшати.
   Вiн узяв Сару за руку, й вони кинулися бiгти через пустирище. Перебiгши
його й перескочивши через лiсу, вони повернули  в  провулок  i  дiйшли  до
плоту, що оточував корчму. Петро перелiз через плiт,  пересадив  Сару,  й,
ховаючись  у  довгiй  тiнi,  що  простяглася  вiд  корчми,  вони   нечутно
пiдкралися до вiкна Сарино? свiтлицi й, зата?вши  подих,  зупинилися  коло
стiни. Сарине вiкно лишалося вiдчинене, так як вона  його  й  покинула,  а
крiзь щiльно зачиненi вiкна велико? свiтлицi  просочувалися  тоненькi,  як
волосинка, смужки свiтла й чути було голоси.
   Парубок з полегкiстю зiтхнув.
   - Вони не помiтили, - прошепотiв вiн упевнено. - Прощай же, серце мо?.
   - Прощай, мiй соколе! Прощай, мо? щастя! - Сара обняла Петра за  шию  й
припала до нього довгим беззвучним поцiлунком.
   Петро пiдняв ??, мов пiр'?нку, пiдсадив у вiкно, ще раз  припав  до  ??
гарячих уст, ще раз прошепотiв ?й:
   - Пам'ятай усе! - i хутко зник у тiнi.
   Зоставшись сама в сво?й свiтличцi, Сара  насамперед  скинула  сукню  й,
нечутно пiдкравшись до сво?? засiдки, завмерла, чуйно насторожившись.  Але
в сусiднiй кiмнатi не чути було нiчого.
   "Що це, чи не пороз'?жджалися вони всi?" - здивовано подумала Сара, але
в цей час у кiмнатi почувся шепiт, а потiм голосно й  озлоблено  заговорив
рабин:
   - Пам'ятай же, Гершку, i зроби усе  точнiсiнько  так,  як  ми  сьогоднi
вирiшили. Через три днi, як ви?деш з дочкою в Умань,  по  дорозi  за?дь  у
Лисянку  й  розкажи  губернаторовi  все,  що  зна?ш,  про  цих   проклятих
го?в-гайдамакiв: нехай ляхи покарають ?х  так,  щоб  i  iншим  не  кортiло
переховувати цих розбiйникiв.
   - I нехай потiм за цю розправу  помстяться  самим  ляхам  гайдамаки,  -
пiдхопив другий голос.
   - А тi клятi го? хай рвуть одне одного до скону днiв, мов скаженi  пси,
- просичав третiй, - i нехай загинуть усi, як фiлiстимляни, як вавiлоняни,
як полчища фараоновi!
   Сара вхопилася руками за груди  й  ледве  стримала  радiсний  крик,  що
ладний був вирватися в не?.
   Слава богу, отже, все буде так, як казав ?й Петро, i через три днi  вiн
вирве ?? назавжди з uborq ненависного ?й гнiзда!
   Нечутно пiдвiвшись з пiдлоги, вона пiдiйшла до вiкна, подивилась, чи не
помiтно там чого, i кинулась у свою пухову постiль. Радiсть  i  хвилювання
цього дня так знесилили дiвчину, що вона за хвилину вже спала мiцним сном,
десь в глибинi свого серця вiдчуваючи, що тут же,  недалеко  вiд  не?,  не
спить ?? коханий, любий Петро й не переста? думати про не?, оберiгаючи  ??
сон.
   Прокинулась Сара зовсiм пiзно, коли сонце вже стояло посеред неба. Ту ж
мить ?й спливли в думцi всi вчорашнi подi?; дiвчина хутко пiдвелася,  сiла
на лiжку й прислухалася: навколо все було тихо.
   "Пороз'?жджалися, тим краще", - подумала сама собi Сара й  знову  лягла
на подушку, щоб iще раз проказати в думцi тi чарiвнi слова, якi говорив ?й
учора Петро.
   У цей час дверi тихенько  скрипнули,  i  в  щiлину  спершу  просунулася
голова Гер-шка, а потiм увiйшов i вiн сам.
   - Прокинулась уже, цурко моя, мо?  золоте  яблучко,  -  заговорив  вiн,
пiдходячи до доччиного лiжка.  -  Виспалась?  Вiдпочила?  Гостi  нашi  вже
пороз'?жджалися, а я все ходжу круг тво?? свiтлицi,  боюся,  щоб  тебе  не
розбудити.
   Гершко говорив якось надто вже ласкаво; давно  вже  Сара  на  чула  вiд
нього такого нiжного тону, й серце в ?? грудях стислося вiд думки, що вона
вiддала батька до рук християн.
   Однак, переборюючи докори совiстi в сво?й душi, вона вiдповiла весело й
привiтно:
   - Зараз, зараз, тателе, я одягнуся й прибiжу до вас.
   - Ну, гаразд, я тебе ждатиму, любуню, iз снiданком, -  вiдповiв  Гершко
й, вийшовши з кiмнати, причинив за собою дверi.
   Сара моторно зiскочила з лiжка, за якусь хвилину одяглася  й  поспiшила
вийти у велику свiтлицю, котра правила ?м за все.
   Коло столу, на якому стояло молоко, лежав бiлий хлiб,  печенi  яйця  та
цибуля, сидiли Гершко й стара Ривка. Вони зустрiли Сару вельми привiтно, i
в Сари знову защемiло серце вiд думки про те, що вона ?х навiки зрадила.
   Пiсля снiданку Гершко звернувся до Сари:
   -  Слухай,  Саро,  доню  моя,  час  тепер  небезпечний,   ой-ой,   який
небезпечний! Так i жди, що налетять на село гайдамаки, а вони,  зна?ш,  як
нас частують, нещасних жидкiв? Якщо  бог  допомага?,  то  життя  ще  можна
врятувати, а вже щодо грошей та iншого майна...  Ой  вей!  Не  залишать  i
нитки. Тому прошу тебе, позбирай тут з Ривкою все, що  ?  в  нас  цiнного:
золото, адамашки, перли; грошi я сам зберу... i  запакуйте  все  разом,  а
вночi я це закопаю десь у льоху.
   - Добре, тателе, - охоче погодилась Сара.
   - Завiсьте ж чим-небудь вiкна, а я замкну з сiней дверi.
   - Навiщо? - здивувалася Сара.
   - Ой, ой! Нерозумне дитя мо?,  ще  пита?  навiщо,  -  вiдповiв  Гершко,
зателiпавши пейсами. - Хоч тепер час i робочий, але ж у нас корчма: кожно?
хвилини може нагодитися якийсь хам, i якщо побачить у нещасного жидка  хоч
одну срiбну ложку, то до вечора цi собаки рознесуть усю нашу корчму.
   - Ой вей, правда! Ой, яка правда! - пiдхопила Ривка. - Тут так  страшно
ста?, що i вдень бо?шся виглянути надвiр.
   Сара мовчки погодилася з словами батька: вiн i справдi мав рацiю, та ще
й до того цi збори обiцяли ?й скорiший порятунок.
   Гершко вiддав ключi Сарi, а сам вийшов у сiни й замкнув за собою дверi;
Ривка ж позапинала старими лапсердаками вiкна й заходилася  з  Сарою  коло
роботи. Усi шкатулки,  ящики,  шафи  й  схованi  в  пiдпiллi  скринi  були
поодчинянi. До самого вечора пакували Сара й Ривка  Гершкове  майно.  Сама
Сара не сподiвалася, що його набереться так багато. Дорогий шовковий одяг,
хутрянi шуби, перли, перснi,  сережки,  золотi  ланцюжки  й  -iншi  дрiбнi
коштовнi речi вони зашили в двi великi паки, а  срiбний  i  золотий  посуд
повкладали в два барила, пересипавши його половою  й  сiном,  щоб  вiн  не
брязкотiв, потiм позабивали барила й навiть  позаливали  ?х  смолою.  Коли
сонце почало вже хилитися до заходу, Сара й Ривка закiнчили  нарештi  свою
роботу й, стягши барила й паки в льох, дали  лад  усьому  iншому  мотлоху,
розкиданому по хатi.
   "Тепер вибiжу на хвилинку на вулицю,  хоч  переморгнуся  з  Прiсею",  -
подумала сама собi Сара й, пiдiйшовши до дверей,  тихо  постукала  в  них.
Через хвилину замок клацнув, i до кiмнати зайшов Гершко.
   - А, це ти, любуню, - звернувся вiн до Сари,  -скiнчили  роботу?  От  i
добре, а я хотiв тебе якраз попросити допомогти менi шинкувати.
   Це прохання здивувало Сару: досi батько, побоюючись появи  козакiв  або
панiв, нiколи не випускав ?? в шинок;  тепер  же  раптом  сам  просить  ??
допомогти йому. Сара здивувалася, але разом  з  тим  i  зрадiла.  У  шинку
завжди було багато  селян,  i  це  давало  ?й  можливiсть  перекинутись  з
потрiбною людиною знаком чи словом, а головне - почути щось про панотця та
його сiм'ю, i тому вона охоче пiшла слiдом за батьком.
   У шинку сидiло кiлька чоловiк, але то все  були  про?жджi.  Забiгли  ще
дiвчинка й хлопчик iз сусiднiх хат по кварту  горiлки,  зайшли  випити  по
чарцi два господарi з протилежного кiнця  села,  але  Сарi  було  незручно
переказати ?м щось, бо вона не була впевнена в тому, що  вони  знають  про
останнi подi?. Розчарована й сумна,  дiвчина  мовчки  допомагала  батьковi
наливати горiлку, коли несподiвано до шинку зайшли два одвiдувачi, i  Сара
зразу ж упiзнала Качура й Довгоноса.
   Серце ?? забилося й обличчя все спалахнуло вiд радостi.
   Гершко, на щастя, не помiтив цього, бо наливав саме горiлку  з  барила,
що стояло долi.
   - Гершку! Двi чарки  горiлки!  -  голосно  промовив  Качур,  сiдаючи  з
Довгоносом за крайнiм столом.
   - Саро, ну, подай же шановним гостям те, чого вони просять, - звернувся
Гершко до Сари, не пiдводячись з долiвки.
   Сара проворно налила двi олов'янi чарки й пiдiйшла до селян.
   - Ну, що? - спитав Качур так тихо, що Сара скорiше вгадала цi  слова  з
поруху губ його, анiж почула ?х.
   - Усе гаразд, - шепнула вона у вiдповiдь.
   В цей час Гершко пiдвiвся з долiвки; Сара поставила  на  стiл  чарки  й
повернулася на сво? мiсце.
   Качур i Довгонос випили  горiлку  й,  розквитавшись,  вийшли  з  шинку.
Зайшло ще кiлька одвiдувачiв,  не  цiкавих  для  Сари.  Цього  дня  Гершко
зачинив шинок ранiше, нiж звичайно. Сонце ще стояло на  обрi?,  коли  Сара
повернулася в велику свiтлицю, де Ривка закiнчувала укладати якесь шмаття.
   - Ну й стомилася я! - вигукнула Сара, кидаючись на лаву.
   - А треба тобi ще потрудитися, любуню! -  мовила  Ривка,  сiдаючи  бiля
Сари й витираючи брудною полою пiт з обличчя.
   - А що ж iще?
   - Допоможеш менi, серце, корiв подо?ти й телят позагонити.
   - А де ж наймит наш? - здивувалася Сара.
   - Де вiн? А бiс його зна?, - протягла ?врейка, - одпросився в  хазя?на,
нiбито на ярмарок у Вiльшану, а хто його зна?,  куди  пiшов,  може,  й  до
гайдамакiв. Роботи тепер багато, не можна було вiдпускати.  Та  такий  час
настав, ой вей! Треба всякому хлоповi догоджати!
   Звiстка ця не стурбувала Сару: вона про все домовилась з Петром i  була
певна того, що незримий  ??  охоронець  невiдступне  варту?  недалеко  вiд
корчми. Мерщiй пiдвелася вона з мiсця й сказала старiй:
   - Гаразд, ходiмо ж. Ривко... я чую, череда вже поверта?ться.
   Справдi, незабаром бiля ворiт заревли корови.
   Ще з годину поралися Сара й Ривка бiля корiв. Кiлька  разiв  поривалася
дiвчина вибiгти за ворота й обдивитися кругом, але  щоразу,  як  навмисне,
назустрiч ?й попадалися то Гершко, то Ривка. А втiм, один раз ?й пощастило
на мить виглянути за ворота, i вона помiтила, як iз-за дупласто? верби, що
стояла край левади, Г?рiся махнула ?й бiлою хусткою,  але  ту  ж  мить  на
порозi корчми з'явився Гершко й Сара змушена була вернутися в двiр.  Проте
й цей маленький знак Прiсi влив Сарi в  душу  спокiй;  усвiдомлення  свого
щастя  й  сво??  безпеки  охопило  ??  живлющою  хвилею,  i  Сара,   рада,
заспоко?на, повернулася до корчми.
   Пiсля коротко? вечерi Гершко сказав ?й:
   - Ну, дитя мо?, любуню моя, будемо лягати спати;  для  бiльшо?  безпеки
хай Ривка ляга? з тобою. На всякий випадок треба бути всiм укупi.
   Цi батьковi слова дуже засмутили Сару: вона  сподiвалася  виждати  час,
коли поснуть Гершко й Ривка, вiдчинити вiкно й пiдкликати  до  себе  Прiсю
або й самого Петра, - вона була певна, що вiн  десь  близенько.  Тепер  же
було ясно, що зробити це не вдасться; в не? ще залишалася  надiя  пiдпо?ти
Ривку, але й вона незабаром розвiялась, бо Гершко сам позамикав кругом усi
дверi й сховав у кишеню ключi вiд замкiв.
   Дiяти було нiчого, й засмучена Сара  мовчки  лягла  в  лiжко;  стомлена
турботами довгого дня, вона зразу ж заснула мiцним молодим сном.
   Настала нiч;  нечутно  й  непомiтно  поповзли,  клубочачись,  з  заходу
незримi хмари й затягли пеленою весь небосхил. Мiсяць ще не сходив. Кругом
було темно, мов у склепi.
   Спокiйно спала Сара, як ось нараз почула крiзь сон, що дверi ?? кiмнати
тихо одчинилися; вона одразу розплющила очi й сiла  на  лiжку:  на  порозi
стояв Гершко з свiчкою в руках.
   - Ну, Саро, вставай, одягайся, - промовив вiн  коротко,  -  час  ?хати.
Почувши його голос, такий холодний  i  владний  у  цю  хвилину,  Сара  вся
здригнулася з голови до нiг; страшне передчуття стисло ?й серце.
   - ?хати... Куди ?хати? - ледве прошепотiла вона,  дивлячись  на  батька
сповненими страхом очима.
   - В Умань, не можна гаяти й хвилини: я одержав страшнi  вiстi.  Сара  з
жахом закрила обличчя руками.  В  одну  мить  безвихiднiсть  ??  становища
постала перед нею в усiй сво?й безнадi?! Очевидячки, ?? не залишать саму й
на хвилину... Як же ж тепер сповiстити Петра?.. Вивiсити у  вiкнi  хустку?
Ой боже мiй! Хто ж цi?? темно? ночi розгледить хустку на вiкнi! А  вони  з
Петром i не умовилися, що робити в  тому  випадку,  якщо  вночi  трапиться
переполох! I ще, як на лихо, вона сама заспоко?ла ?х,  сказавши  Качуровi:
"Усе гаразд". Господи, може, по ?? слову заспоко?лися всi й  нiкого  тепер
нема? на вартi? Сара вiдчула, як волосся заворушилося в не? на головi.
   - Ти, Ривко, допоможи тут Сарi одягтися, - говорив тим часом Гершко,  -
а я пiду до коней.
   Сара швидко одняла руки вiд обличчя i зацiпенiла. Нiчого особливого  не
побачила вона, тiльки один погляд... погляд, який Гершко кинув  на  Ривку,
але вiд того погляду Сара вiдчула смертельний холод у грудях.
   Сарин переляк помiтив i Гершко.
   - Не бiйся, любуню, -  поспiшив  вiн  заговорити  лагiднiшим  тоном,  -
доправимось тiльки до  Велико?  Лисянки,  а  там  уже  нема  чого  боятися
гайдамакiв.
   З цими словами Гершко передав свiчку Ривцi й вийшов з кiмнати.
   Свiчка! Мов блискавка, мигнуло нараз у головi Сарi, може, вона дасть ?м
зрозумiти про небезпеку.
   Сара мерщiй схопилася з лiжка й, накинувши на вiкно  бiле  простирадло,
нiби для того, щоб запнути його, взяла iз столу свiчку й поставила  ??  на
вiкно перед простирадлом. Потiм вона почала одягатися, але  тремтячi  руки
майже не слухались ??.
   "Побачить чи не побачить?  Зрозумi?  чи  не  зрозумi??  Встигне  чи  не
встигне? - ро?лися в ?? головi  думки,  як  вогненнi  iскри  безпросвiтно?
ночi. - Протягти б час... Але як?" - Сара навмисне впускала додолу то  те,
то те iз свого одягу, пiдiймала й знову впускала.
   Та все це могло загаяти час на якусь хвилину, не бiльше.
   Що робити далi, Сара не могла вже змiркувати. Розбити шибку в  вiкнi...
крикнути?.. Але батько ту ж мить задушить ??, та й  гострi  очi  метко?  й
дужо? Ривки стежили за нею невiдступне, мов очi кiшки за мишею...
   Та ось дверi одчинилися знову й до кiмнати зайшов Гершко.
   - Як, ти ще й досi не одяглася, Саро? - спитав вiн суворо. -  А  свiчку
навiщо поставила на вiкно? - додав вiн, кидаючи  на  дiвчину  пiдозрiливий
погляд. - Свiтло може привернути стороннi погляди.
   Сказавши це, вiн узяв свiчку з вiкна й переставив ?? в глибину  кiмнати
на пiдлогу й, обернувшись до Ривки, гримнув сердито:
   - А ти ж чого тут возилася, стара вiдьмо?!  Щоб  за  хвилину  все  було
готове! Ну! Ривка кинулась одягати Сару, напнула ?й на голову велику чорну
хустку i, взявши за руку, вивела слiдом за Гершком.
   Вони вийшли з сiней i попрямували не до ворiт, а в глиб двору.
   - Що ж це? Куди ми йдемо? - спитала Сара, зупиняючись.
   - Цс!.. - просичав Гершко i, взявши Сару мiцно за руку,  так,  що  вона
вiдчула, що ?й не вирватися, пошепки додав: - До брички, доню.
   Нiч була темна, душна... Але Сара вiдчула, як смертельний холод  пробiг
по ?? тiлу вiд плечей до п'ят; ноги в не? затремтiли, i  вона  так  одразу
знесилiла, що коли б не Гершко та Ривка, то впала б тут же на землю.
   - Куди ж ми ?демо? - насилу вимовила вона.
   - У Велику Лисянку, - прошепотiв Гершко, - а звiдти в  Умань...  Тiльки
ми ви?демо з того боку, об'?демо село полем, щоб стукотом не розбудити цих
псiв.
   У Сари оддягло од серця. О,  якби  тiльки  Петро  помiтив,  зрозумiв...
устиг! В нiмiй i гарячiй молитвi вона пiдвела очi до неба... Але небо було
темне, мов склепiння льоху, здавалось, воно насунулось усi?ю  сво?ю  вагою
на землю. Крiзь чорне запинало мороку ледве просвiчували двi-три зiрки.
   Тим часом Гершко пiдвiв Сару до запряжено? парою добрих  коней  брички,
що стояла в глибинi двору, проти пролому в огорожi. Посадивши дочку  поруч
з Ривкою на задньому сидiннi, вiн вилiз на козли.
   Незважаючи на темряву, Сара помiтила, що батько пiдняв з землi  великий
мiшок i довгий пояс i пiдмостив усе це пiд себе.
   Серце ?? тьохнуло й завмерло в грудях.
   Навколо було тихо й темно, як у могилi...
   Нараз моторошну тишу ночi прорiзав протяжливий, схожий на  стогiн  крик
пугача.
   Сара здригнулась i тихо  скрикнула.  У  цьому  протяжливому  крику,  що
пролунав тричi, вона впiзнала Петрiв голос.
   - Що з тобою, Саро? - пiдозрiло спитав Гершко,  швидко  обернувшись  до
дочки.
   - Пугач злякав мене, - вiдповiла, тамуючи подих, Сара.
   - Поганий птах... завжди вiщу? нещастя... - пробурчав Гершко. - Але бог
Ав-раама, Iсаака й Iакова, бог вiрних синiв Iзра?лю хай помилу? нас!
   Гершко пiдiбрав вiжки, конi рвонули й  помчали  бричку  в  темряву,  що
розiслалася над землею...
   I Сара не помилилася в сво?й надi?. Петро зрозумiв ?? знак.
   Зважаючи на тривожнi обставини, вiн не  по?хав  сам  у  лiс  сповiстити
гайдамацькi  ватаги,  якi  там  переховувалися,  про  навислу  над   селом
небезпеку, а послав туди одного з кмiтливих  парубкiв;  сам  же,  вiддавши
потрiбнi накази Качуру, Лящевi й Довгоносовi, подався знову  до  липи,  що
росла край левади проти Гершково? корчми. Качур, Довгонос, Лящ, а з ними й
Прiся кинулися сповiщати всiх мешканцiв села про небезпеку й  велiли  всiм
складати сво? майно та бути на всякий  випадок  напоготовi.  Скiнчивши  цi
справи, вони повернулись до Петра. Густе  листя  на  деревi  добре  ховало
парубка й робило цей пункт надзвичайно зручним для спостереження.
   На  короткiй  радi  було  вирiшено,  що   вони   учотирьох   по   черзi
вартуватимуть на цьому пунктi, решта ж тро? засядуть тим часом у кущах  на
березi рiчки з осiдланими кiньми, збро?ю i всяким запасом.
   Так  i  зробили.  Увечерi  черга  вартувати  припала   Лящевi.   Зручно
примостившись на деревi, вiн почав спостерiгати за корчмою.  Настала  нiч,
темна й  душна;  кругом  панувала  тиша;  низьке  чорне  небо,  здавалося,
поглинало найменшi звуки, що народжувались  на  землi.  Вже  кiлька  разiв
зрадливий сон пiдступав до Ляща, але вiн вiдганяв його. Корчма поринула  в
густий морок i ледве бовванiла за плотом; та  ось  нараз  в  одному  з  ??
вiкон, десь далеко в глибинi, мигнув кволий  вiдблиск  свiтла.  Лящ  увесь
стрепенувся, насторожився й, просунувши голову крiзь листя,  витяг  уперед
шию. Через кiлька хвилин свiтло з'явилося в Саринiй кiмнатi й на вiкнi  ??
повисло бiле простирадло, осяяне з того боку вогнем.
   "Бiда! - промайнуло в думцi Лящевi. - Сара знак пода?, виходить, Гершко
зважився скористатися темрявою ночi й податися сьогоднi  ж  у  дорогу.  Е,
треба сповiстити швидше!"
   Лящ клубком скотився з дерева й кинувся в  кущi,  де  сховалися  Петро,
Качур i Довгонос.
   - Ви?жджа?,  панове!  -  задихавшись,  прошепотiв  Лящ,  пiдбiгаючи  до
товаришiв, якi дрiмали в кущах.
   - Хто ви?жджа?? - скрикнув Петро.
   - Га! Що там таке? - пiдхопили Довгонос i Качур, пiдводячись з землi.
   - Гершко ви?жджа? з корчми.
   - Що-о?
   - Не тямите хiба: Гершко ви?жджа?.
   - Не може бути! - скрикнув Качур. - Сьогоднi ж сама Сара  сказала  нам,
що все гаразд!
   - Одурив i ??, а тепер, кажу вам, ?де: Сара знак пода?.
   - Ходiм! - рiшуче промовив Петро й кинувся вперед, за  ним  подалися  й
iншi.
   За кiлька хвилин вони стояли вже коло липи. У корчмi було зовсiм темно,
в жодному вiкнi не свiтилося.
   - Що ж це? - здивовано промовив Качур. - Скрiзь темно?
   - А свiтилося, от ?й-богу, як вас бачу, так бачив сам, що свiтилося,  -
побожився Лящ.
   - Загасив, мабуть, Гершко, догадався, - прошепотiв Петро. -  Я  дам  ?й
знак - i гайда через степ!
   Петро гукнув тричi пугачем i прислухався.
   - Що це? - прошепотiв вiн. - Крикнув хтось?
   - Нi, то причулося тобi, - вiдповiв йому Лящ. - Кругом тихо. Не гаймо ж
часу, а то як випустимо Гершка з рук, тодi вже не пiйма?мо.
   Усi четверо кинулися бiгом назад до схованих серед кущiв  коней,  i  за
хвилину вже мчали щодуху степом до призначеного мiсця - до греблi на Росi.
   Обмотанi ганчiрками копита коней м'яко тупотiли по  високiй  травi,  що
вкривала безлюдний степ. Мовчки мчали чотири вершники, тiльки кире?  ?хнi,
що маяли, немов чорнi  крила,  iз  свистом  розтинали  повiтря.  Нiхто  не
вимовив i  слова;  здавалося,  якiсь  чорнi  духи  безшумно  летiли  крiзь
безпросвiтну темряву, навислу над степом.
   Хвилин через двадцять товаришi звернули вбiк i ви?хали на дорогу.
   Минуло не бiльше чвертi години такого шаленого чвалу, коли Петро  рiзко
осадив свого коня.
   - Тут, - прошепотiв вiн,  важко  переводячи  подих.  Усi  зупинилися  й
злiзли з коней.
   - Ну,  Качуре,  одведи  коней  подалi  та  поприв'язуй  ?х,  а  ми  тут
улашту?мось, - пошепки промовив Лящ.
   Качур узяв за повiддя коней i одвiв ?х  набiк,  а  Петро  з  товаришами
засiли в яру, що тягся лiворуч вiд дороги, саме там, де росла стара верба.
Через кiлька хвилин до них прилучився й Качур. Усi обдивилися ще раз  сво?
довгi ножi, засунутi за халяви чобiт, i знову прича?лися.
   Кругом було тихо й темно. Петро виразно чув, як дзвенiла й переливалася
кров у нього в вухах, наповнюючи мертву тишу ночi та?мничим  шумом.  Нараз
серед чорно? тишi пролунав якийсь протяжливий, тужливий звук.
   - ?дуть! - шепнув Петро, схоплюючись з мiсця, i  судорожно  затиснув  у
руцi мотузку, яку захопив з собою, щоб зв'язати Гершка.
   - Нi, то бугай крикнув на рiчцi, - сказав Лящ.
   - Iдуть... Стукотить... Я чую... -  знову  прошепотiв  Петро  й  навiть
подався вперед.
   - Причулося, кажу тобi.
   Але  Петро  не  слухав  Ляща;  витягши  вперед  голову,   вiн   завмер,
насторожившись. Кiлька хвилин минуло в  напруженому  чеканнi.  Слух  Петра
загострився до тако? мiри, що, здавалось, i шелесту трави не пропустив би.
Зата?вши подих, парубок застиг на мiсцi. Вiн  виразно  чув  якийсь  тихий,
розмiрений шум, але, на його подив, шум той не посилювався,  а  чути  його
було нiби на тiй самiй вiдстанi. Так минуло кiлька хвилин.
   - Та сядь же, ще насто?шся! - сказав Петровi Лящ i потяг його  за  полу
чумар-ки. - То в вухах кров дзвенить.
   Петро сiв на землю й стиснув голову руками.
   Сидячи  в  засiдцi,  вiн  нi  про  що  не  думав,  тiльки  прислухався,
намагаючись уловити найменший звук, що завмирав у нiчнiй тишi. Проте iнодi
думка його  зупинялася  на  зовсiм  незначних  подiях,  на  тому,  як  вiн
позавчора поламав косу, як Ничипiр лаявся з сво?м кумом, а  потiм  парубок
знову весь насторожувався, завмираючи в  болiсному,  напруженому  чеканнi.
Хвилини повзли  повiльно,  немов  якiсь  страховища,  важкi,  неповороткi,
нiмi...
   Петро не мiг би сказати, скiльки часу минуло вiдтодi, як вони засiли  в
яру: година чи цiла вiчнiсть?
   Коли раптом тишу ночi знову прорiзав якийсь протяжливий  звук,  що  вже
виразно нагадував рипiння колеса.
   - ?дуть! - шепнув, задихаючись, Петро i вмить схопився на ноги.
   - Мабуть, що й так, - погодилися його товаришi.
   - За мною, панове! Заляжемо край дороги: дво? з цього боку,  а  дво?  з
того.
   Петрова команда була негайно виконана.
   Скрип почувся знову, вдруге i втрет?, i за хвилину товаришi не мали вже
сумнiву, що до них наближа?ться якийсь  вiз  чи  бричка,  запряжена  парою
коней.
   Серце завмерло в Петрових грудях.
   "Вони, вони!" - стукало йому в головi.
   Через хвилину вiн держатиме в руках цього зрадника. Iуду, вiн  вирве  в
нього навiки Сару i вряту? все село.
   Вiз наближався; у темрявi ще не можна було його роздивитись, але до яру
виразно долинало тюпання конячок i гуркiт розхитаних  колiс.  Мабуть,  вiн
був уже зовсiм близько. Нарештi в темрявi показалися понурi голови шкап, i
вiз порiвнявся з тими, хто сидiв у засiдцi.
   - Стiй! - закричав Петро й, кинувшись поперед коней,  повис  на  дишлi.
Конi ту ж мить зупинились, а Петровi товаришi оточили воза.
   - Ой матiнко! Ой царице небесна! -  жалiсно  заволала  якась  жiнка.  -
Порятуйте, голубчики, не занапастiть душi християнсько?!
   Почувши цi слова, Петро мимохiть випустив дишель з  рук  i  кинувся  до
воза. На возi сидiли старий дiд i молодиця з дитиною  на  руках.  У  дiда,
мабуть, од страху вiдiбрало  мову,  а  молодиця  тремтiла  й,  заливаючись
слiзьми, тулила до грудей дитину.
   - Тьху ти, хай  йому  дiдько!  -  плюнув  спересердя  Качур.  -  Тiльки
перелякали на смерть добрих людей. Ну, ?дьте з богом! Гей!  -  сказав  вiн
тихо й махнув рукою. Конi смикнули й помалу потюпали далi.  Якусь  хвилину
товаришi стояли мовчки серед дороги.
   - От прикро, - мовив Лящ. - Я вже  гадав  добренько  пом'яти  Гершка  в
сво?х руках, а тут ма?ш! Однак, парубче, - звернувся вiн до  Петра,  -  не
можна  так  кидатися  на  кожного  про?жджого.  Зчинимо  тiльки  гвалт   i
наляка?мо, чого доброго,  Гершка,  -  вiн,  гляди,  з  пiвдороги  назад  i
поверне. Треба ранiше придивитися, хто ?де.
   - Авжеж, це правда, тiльки хiба що сам  дiдько  розгледить  щось  тако?
темно? ночi, - вiдповiв на це Качур.
   - А от я й не дiдько, а бачу тво? слiпе око.
   - Ай справдi, наче свiтлiше стало,  -  погодився  Качур,  -  одначе  це
погано, виходить, скоро й свiтати почне.
   Петро оглянувся: дiйсно, густий морок  ночi  починав  нiби  рiдшати,  i
можна було хоч i не зовсiм добре, уже розгледiти обличчя товаришiв, неначе
присипанi густим сiрим попелом.
   - Так чи так, панове, а базiкати  серед  шляху  нема  чого,  -  похмуро
зауважив Довгонос.
   Усi мовчки погодилися з його зауваженням i розiйшлися по сво?х мiсцях.
   Петро знову сiв i втупив очi в  землю.  Тепер  уже  не  нетерплячка,  а
страшний сумнiв пiк його душу нестерпним вогнем.
   "Чого це Гершко не ?де?  Що  трапилось?  Що  могло  з  ним  статися?  -
щохвилини запитував вiн себе тривожно. - Невже ж вiн про?хав ранiше за них
чи злякався його крику й звернув кудись убiк?"
   У безсилiй злостi й одча? Петро мовчки стискував до болю сво? руки.
   "А що, коли Гершко вислизнув з ?хнiх рук i забрав iз собою Сару?  Це  ж
вiн, Петро, з жалю до Сари придумав таке ризиковане дiло, а тепер, завдяки
його малодушностi, може загинути не тiльки  нещасна  дiвчина,  але  й  усе
село. Налетять ляхи, пограбують, спалять усе... людей поб'ють...  А  Сара?
О, коли Гершко довiда?ться, що вона  хоче  бути  з  нами...  тодi  ??  жде
смерть, так, смерть i нiщо iнше..."
   Хутко наближався  свiтанок;  на  сходi,  край  чорно?  банi  небосхилу,
вирiзнилася каламутна, сiра смуга. Пiтьма пiдiймалася  все  вище  й  вище,
густiючи посеред неба. Починався похмурий, сiрий день,  а  Гершко  все  не
?хав.
   Знову здалека почувся гуркiт колiс i кiнський тупiт.  Петро  здригнувся
i, забуваючи про будь-яку обережнiсть, мерщiй пiдвiвся з землi.
   Але й цього разу вiн помилився: повз них  швидко  про?хало  на  великих
возах-драбиняках кiлька селян, мабуть, на послушенство в замок.
   - Нi, панове, як хочете, а далi чекати тут  не  можна!  Кожно?  хвилини
може статись нещастя! - промовив Петро схвильовано,  виходячи  з  засiдки,
коли вози зникли з очей.
   - Отож-то й воно, - сказав Лящ, i собi пiдводячись з землi. - А  чи  не
краще було послухати мо??  ради.  Все  обiйшлося  б  тишком-нишком,  а  от
тепер...
   - Що казати про те, що вже минуло, - нетерпляче перебив його  Петро.  -
Треба поспiшати в замок i за всяку цiну впiймати Гершка й навiки  заткнути
йому горлянку!
   - Отако?! Уже зараз i в замок, - заговорив  Качур,  пiдходячи  разом  з
Довгоносом до Петра й Ляща. - Треба довiдатися ранiше, чи ви?хали  жиди  з
корчми, може, вони й досi сидять там та ждуть ясного дня, щоб  вирушити  в
дорогу. Певно, Сара виставила  свiчку  на  той  знак,  що  Гершко  вирiшив
ви?хати не через три днi, як гадалося ранiше, а сьогоднi, але  ж  вона  не
сказала, о котрiй годинi надумав вирушати Гершко, а може, й сама не знала.
Не вiриться менi, щоб Гершко зважився ви?хати  глухо?  ночi,  мабуть,  вiн
дожидався свiтанку. От тому я й раджу, панове, передусiм податися назад до
корчми й довiдатися, чи там ще Гершко?
   Вiд Качурових слiв у Петра якось одразу полегшало на серцi. I  справдi,
як йому ранiше не спала така проста думка?
   - Правда твоя! - погодився вiн. - То гайда ж, панове, до корчми.
   - Е, нi, парубче, стривай, - спинив Качур Петра, - всiм не можна рушати
з мiсця: може бути й таке, що Гершко ви?хав з корчми й  ховався  до  ранку
десь у кущах або в  очеретах,  а  через  те,  що  в  Лисянку  нема?  iншо?
переправи, як ця, то тут треба стерегти, бо  ранiше'чи  пiзнiше,  а  цього
мiсця вiн не мине.
   - Гаразд, - погодився Петро, - ну, то ?дьте ви з  Довгоносом,  а  ми  з
Лящем зостанемося тут.
   Качур i Довгонос поскакали до  села,  а  Петро  й  Лящ  знову  пiшли  в
засiдку.  Минуло  ще  томливих  пiвгодини,  година...  Тим  часом   зовсiм
розвиднiлося; почав накрапати дрiбний дощик i незабаром затяг туманом  усю
околицю. Петро й Лящ загорнулися в сво?  кире?  й  перебралися  пiд  гiлля
верби.
   Минуло ще пiвгодини: про?хало  ще  кiлька  возiв...  Нарештi  на  шляху
показалися Качур i Довгонос вкупi з трьома селянами.
   - Ну, що? - кинувся до них Петро.
   - Нiкого, нi душi...  Корчма  порожня,  i  коней  нема?  на  стайнi,  -
вiдповiв Качур.
   Петро немов скам'янiв.
   - Що ж це означа?, панове? Де вони  подiлися?  -  заговорив  вiн  через
якусь мить з великим хвилюванням, переводячи розгублений погляд  з  одного
товариша на другого. - Не могли ж вони про?хати ранiше за нас? Ми ж  верхи
помчали навпростець, а вони ?хали на бричцi з поклажею.
   - I пропустити ми ?х не могли, - зауважив Довгонос.
   - Авжеж! - докинув Лящ. - I пропустити ми ?х не могли, i  про?хати  тут
ранiше за нас вони не могли, i нiяк ?м було проминути  це  мiсце;  тут  же
гребля, а iншо? переправи нема?.
   - ?, - зауважив один iз селян, - правда, гак  треба  зробити  верст  iз
десять, а все-таки можна перебратися на той берег i доправитись до замку.
   - Де ж це? Як? - спитали разом присутнi.
   - А на Боярин i на Сидорiвку!
   - Правда, правда, - погодились Качур i Довгонос, - могло бути й так.
   - Так воно i ?! - скрикнув у розпачi Петро. - Виходить, вони вже там, у
замку, в губернатора!
   - Ну, мабуть, ще нi, - заперечив Качур. - Якщо вiн по?хав на  Боярин  i
на Си-дорiвку, то туди  ще  не  до?хав,  отже,  ма?мо  час  придумати,  що
робити...
   - "Придумати", - пробурчав з досадою Лящ, - багато ми тепер придума?мо!
Треба було послухати одразу мо?? ради, а тепер пiймай його...
   -  Одначе  хоч  би  що  там  трапилося,  пане-брате,  треба  виправляти
становище, а не гаяти час на марнi розмови, - сказав Качур.
   - Правда, правда! - пiдтримали його всi присутнi.
   - Я ?ду в Лисянку! - рiшуче сказав Петро.
   - Нi, стривай! - спинив його Качур. - Тебе в Лисянцi добре знають, може
виникнути  пiдозра,  а  мiй  хлопець  служить  там  у  палацi,  от  вiн  i
довiда?ться про все, та й корчмар, той, що  коло  замково?  брами  держить
корчму, теж знайомий менi... Тому ось яка  моя  рада:  в  Лисянку  по?демо
зараз я й Довгонос, Петро з Лящем зостануться ще тут стерегти, - коли що -
впораються i вдвох; ви ж, панове, - звернувся вiн до селян, що  прийшли  з
ним, - iдiть скорiше додому, сiдлайте коней i розсиптеся в рiзнi боки:  на
Тальну, на Боярин, на Сидорiвку... розпитайте в добрих людей, чи не  ?хали
через ?хнi села нашi жиди?
   Петро спробував був обстояти свiй намiр  податися  разом  з  Качуром  у
Лисянку, але змушений був скоритися  зрештою  загальнiй  ухвалi.  Товаришi
роз'?халися, i за кiлька хвилин Петро  й  Лящ  зосталися  знову  вдвох  на
вартi.
   Тепер уже Петро  не  горiв  од  нетерпiння:  душу  його  охопила  якась
похмура, дика злiсть. А втiм, як тiльки долинав гуркiт колiс, надiя  знову
спалахувала в його серцi, але пiсля кожного нового розчарування ця  злiсть
ставала все похмурiшою.
   Дощ тим  часом  ряснiшав,  кире?  на  Петровi  й  Лящевi  понамокали  й
настовбурчились, наче дзвони.
   Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помiчав нiчого:
нi голоду, нi втоми, нi вогкостi, що пронизувала його, одна  тiльки  думка
про те, що вiн малодушнiстю сво?ю занапастив i Сару, й себе, i  все  село,
впиналася в його мозок розпеченим цвяхом.
   Нарештi  здалеку  почувся  гучний  кiнський  тупiт,  i  Петро  з  Лящем
побачили, що до них чвалом мчать Качур i Довгонос.  Обличчя  в  обох  були
стурбованi.
   - Нема?, нiде й не про?жджали, - заговорив Качур ще здаля, - а  час  би
вже й бути, якщо вони туди по?хали; на всякий  випадок  я  доручив  сво?му
хлопцевi й iншим стерегти, i якщо тiльки вони з'являться, то зразу  ж,  не
зволiкаючи, примусити Гершка замовкнути навiки. Тiльки навряд чи вiн тепер
i по?де туди: пан губернатор з панi?ю, панною i всiма  панами  вибираються
кудись iз замку, допiру повози про?хали, кажуть, в Умань. На день, на  два
ми ще врятованi, але що робити?
   - В погоню за ним! - нестямно скрикнув Петро. - Розшукати його слiди, в
нього кованi конi.
   - Слiди?! - перебив його Лящ. - Хоч би й були якiсь слiди, то  цей  дощ
уже давно змив ?х.
   - Нi, нi, панове! Не можна це самим вирiшувати: йдеться про все село, а
тому треба порадитися з громадою й з панотцем, - заперечив Качур. -  Та  й
оглянути Гершкiв двiр теж не вадить.
   - Правда, - одривчасто промовив Петро. - То ?дьмо  ж  туди,  у  Гершкiв
двiр, i скликати всiх...
   Товаришi поскакали. Тим часом дощ ущух, хмари розiрвалися й розпливлися
по небу. Косе промiння сонця ринуло на землю, i все кругом заблискотiло.
   - Ого-го! - промовив Лящ, оглядаючись на сонце. - Одначе вже не рано, i
дуже не рано!
   На слова його нiхто не вiдповiв; усi були охопленi тривогою й  страшним
передчуттям.
   До?хавши до Гершково? корчми, вони побачили вже гурт селян, що  юрмився
в дворi. Швидко позiскакувавши з коней, вони змiшалися з юрбою.
   - Що там, що там таке? - закричав Петро, проштовхуючись уперед.
   - Та ось що! - вiдповiв йому один iз селян, що  стояв  попереду.  -  Ми
чека?мо його там, на греблi, а вiн зовсiм в iнший бiк подався!
   - Як же так?
   - А ось дивися сам, це ж вiн навмисне й лiсу розiбрав.
   Селянин показав Петровi й товаришам його на розiбрану лiсу з того боку,
куди вночi ви?хав Гершко. Не могло бути нiякого сумнiву, що лiсу розiбрали
тут саме з цi?ю метою; на землi неподалiк валялася частина  збру?,  батiг,
якого Гершко, мабуть, забув, хапаючись, i ще кiлька речей.
   - Так i ?! Одурив, проклятий! - скрикнув у розпачi  Лящ.  -  Ну  от,  а
тепер шукай вiтра в полi!
   - Авжеж, - обiзвалися голоси, - ви?хав у степ, а потiм бiс  його  зна?,
куди повернув!
   Не вiдповiдаючи  нiчого  на  цi  зауваження,  Петро  кинувся  за  лiсу,
сподiваючись знайти хоч якi-небудь слiди.
   - Ге, слiдiв шука?ш, хлопче, -  заговорив  до  нього  сивий  дядько.  -
Думали й ми про це, теж оглянули все: якби 'не цей дощ, то можна було б по
травi розшукати слiд, а тепер пропало!
   Петро глянув на степ, що стелився за лiсою, i одразу  ж  переконався  в
правдивостi цих слiв, - найменшого слiду не видно  було  в  степу,  трава,
рясно обсипана важкими краплинами дощу, хилилася до землi i вкривала  степ
рiвним оксамитним килимом.
   Якусь хвилину стояв вiн так у нiмому розпачi,  -  коли  нараз  до  його
слуху долинув гучний крик:
   - Пустiть, пропустiть! ? звiстка.
   Петро зразу ж упiзнав голос Семена Гудзя, одного з  сво?х  односельцiв,
яких було послано в розвiдку.
   Усi розступилися, i задиханий Гудзь з батогом у  руцi  i  з  збитою  на
потилицю шапкою вискочив уперед.
   - ? звiсточка! Бачили, бачили! - закричав вiн.
   - Де? Коли? Як? - почали питати з усiх бокiв.
   - У Кирилiвцi рано-вранцi...
   - У Кирилiвцi? Ого, далеченько! - здивовано вигукнув Качур.
   - У Кирилiвцi...  -  говорив,  затинаючись,  Гудзь,  насилу  переводячи
подих. - Кiлька душ бачило. У парокiннiй бричцi рудий жид iз старою...
   - А Сара? - з тривогою перебив його Петро.
   - Нi, молодо? не бачили з ними.
   - Так то не вони! - скрикнув Петро.
   - Авжеж, - пiдхопив i Качур, - не вони; Сара була з ними.
   - Вони, побий мене бог, - гаряче запевняв Гудзь. -  I  бричка  ?хня,  i
конi - один буланий, а другий чорний з лисиною на лобi. Люди  розказували,
та й  стара  жидiвка,  кажуть,  називала  жида  Гершком.  Вони  там  коней
годували. Дуже, кажуть, змученi конi були.
   - Нi, не вони, не вони! Де ж би  могла  подiтися  Сара?  -  скрикнув  у
вiдча? Петро.
   - Гм...  Де  могла  подiтися?  Та  це  зрозумiло.  Якщо  тiльки  Гершко
довiдався, що вона християнка... - заговорив Качур, але нараз, глянувши на
Петра, зупинився.
   I всi збентежено замовкли...
   Вузькою лiсовою стежкою поволi ?хали Качур i Петро.  Потомленi  далекою
дорогою i лiтньою спекою, конi ступали лiниво, понуривши  голови.  У  лiсi
було прохолодно. Столiтнi дуби й граби, сплiтаючись сво?м могутнiм гiллям,
утворювали над головами  подорожнiх  ажурне  смарагдове  склепiння;  крiзь
нього пробивалося яскраве промiння сонця й падало м'якими свiтлими плямами
на зелений мох i траву, що встеляли пiднiжжя дерев. Петро  й  Качур  ?хали
мовчки; спека й утома давалися взнаки. Ледве отямившись од розпачу, Петро,
в супроводi Качура, кинувся, за згодою громади, до сусiднього лiсу, де, як
сказав Залiзняк, стояла велика ватага гайдамакiв; але там ?х уже не  було:
гайдамаки,  як  ?м  сказали  селяни  з   найближчих   сiл,   перейшли   до
Лебединського лiсу. Не спочивши й хвилини, Петро й  Качур  подалися  туди:
вирiшили за?хати спершу в Кирилiвку, щоб iще  раз  розпитати  самим,  куди
звiдти повернув  Гершко.  Петро  плекав  iще  в  глибинi  душi  надiю,  що
довiда?ться там щось про Сару; але те, що вiн узнав, було зовсiм невтiшне.
Усi, хто бачив Гершка, потвердили, що молодо? ?врейки Сари не було з ними.
Втекти од Гершка в дорозi, здавалося б, не було в не?  нiяко?  можливостi.
Звичайно, пiд час ночiвлi, стоянки це ще можна було б зробити, але  навряд
чи зупинявся Гершко до Кирилiвки,  тому  Петровi  залишалося  тiльки  одне
страшне припущення, пiдказане Качуром... Вистежити Гершка, впiймати  його,
вирвати в нього жахливу iстину - ось чого жадав тепер Петро. Вiд Кирилiвки
йшли тiльки два шляхи -  один  на  Турову,  а  другий  на  Кальниболото  й
Лисянку; через те що Гершко назад не повернув, то не  залишалося  сумнiву,
що вiн подався на Турову. Цей невизначений напрямок Гершка  не  загрожував
Малiй Лисянцi нiякою небезпекою, тим бiльше, що й губернатор з усi?ю сво?ю
командою подався в Умань, а тому перший намiр Петра був кинутися зараз  же
в Турову; та, незважаючи на те, що серце його  стискалося  вiд  болю,  вiн
переборов себе й вирiшив з Качуром  насамперед  по?хати  до  Лебединського
лiсу, щоб попередити гайдамакiв, якi там переховувалися, про небезпеку, що
загрожувала селу, й просити в них захисту. Мовчки ?хали  обидва  вершники,
поринувши кожен у сво? думки. Петро нiяк не мiг одiрвати думок вiд  образу
дорого? Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив ?й життя.
   Перед очима Петра  невiдступне  стояла  картина  страшного  насильства.
Темна нiч, нiма, глуха, безпросвiтна. Рудий Гершко iз спотвореним вiд лютi
обличчям... Ривка... Чiпкi пазури ?хнi впиваються в тонку шию Сари... Вона
судорожно б'?ться, вирива?ться з ?хнiх рук, та все даремно: важким каменем
навалилися на груди убивцi!  Востанн?  розплющу?  вона  очi,  сподiваючись
побачити його, свого коханого, свого  рятiвника  Петра,  але  кругом  нема
нiкого, нi душi... вона намага?ться впiймати за руки  сво?х  убивць,  вона
напружу?  всi  сили,  щоб  вирватися...   крикнути...   дихнути...   нема?
порятунку! Чiпкi руки душать ?й шию залiзним кiльцем... нема  чим  дихати!
Кров залива?  вуха,  голову,  серце...  кривава  пiна  виступа?  на  губах
нещасно? жертви, передсмертне хрипiння завмира? в не? на устах...
   Нiма, глуха нiч накрива? чорним саваном убивць. А вiн, Петро, ?диний ??
захисник, ?дина близька ?й людина в усьому свiтi, сидить за десятки  верст
у засiдцi, в яру, i навiть на думцi не  ма?  того,  що  його  щастя,  його
кохана, люба Сара вмира? вiд рук страшних душогубiв!
   Серце Петровi нестерпно, боляче щемiло, немов стиснуте обценьками;  вiн
робив  над  собою  нелюдське  зусилля,  намагаючись  одiгнати  цю  жахливу
картину, а вона знову випливала перед ним з усiма  страшними  подробицями.
Йому здавалося, що вiн чу?  тут,  коло  самого  свого  вуха,  передсмертне
хрипiння Сари... I разом з тим  якийсь  та?мничий  голос  нашiптував  йому
маленьку надiю на те,  що  Сара  врятувалась,  утекла,  сховалася  десь  у
заростях i зрештою все-таки повернеться до нього!  О,  коли  б  скорiше  в
Турову - довiдатись, куди по?хав Гершко.
   У лiсi було тихо й урочисто, наче в  забутому  храмi.  Лунко  стукотiли
кiнськi копита об корiння дерев, що переплiталося через стежку.
   - I що воно далi буде? - перервав нарештi мовчанку  Качур.  -  Чув,  що
казали про?жджi люди в Кирилiвцi?
   - А що? - хутко спитав Петро, вiдiрвавшись од сво?х дум.
   - Та там, у Кирилiвцi, коли ти розпитував про Гершка,  стояли  про?жджi
люди й розказували, що в них уже таке ко?ться, що боронь боже! Пан офiцiал
унiатський з командою ?здить i силомiць одбира? в православних  церкви.  А
селянам тим, котрi вiдмовляються присягати на унiю, завдають  всяку  муку.
Ox-ox! - Качур глибоко зiтхнув. - Чи зна? про те король?
   - Зна?, - вiдповiв iз  злою  усмiшкою  Петро.  -  Самочинно  митрополит
унiатський не розпочинав би справи, та й звiдки б вiн узяв команду? Усе це
робиться за згодою короля й сейму.
   - А чув ти, подейкують люди, що iгумен мотронинський по?хав  до  царицi
скаржитися на ляхiв?
   Петро хотiв щось  вiдповiсти,  але  його  несподiвано  перервав  якийсь
протяглий, мов стогiн, звук.
   - Що це? - спитав Качур, швидко повертаючись у сiдлi. - Ти чув?
   - Чув: то пугач.
   - Пугач? - здивовано перепитав Качур.
   - Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь.
   - Гм... - Качур повiв бровою й замовк.
   Кiлька хвилин обо? ?хали в глибокому мовчаннi.
   - А що будемо робити, коли й до нас унiати прийдуть? - заговорив  знову
Качур.
   - Те ж саме, що й iншi, - похмуро вiдповiв Петро, звiвши  докупи  чорнi
брови. - Не залякають командами? До унi? не  пристанемо,  хоч  би  вони  й
перевiшали нас усiх до одного.
   У цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче.
   - Чув? - злякано прошепотiв Качур.
   - Чув, - знову вiдповiв Петро голосно, здивовано глянувши на Качура.  -
Пугач.
   - В тiм-то й рiч, що пугач.
   - Ну, то чого ж ти злякався?
   - А того, що скiльки на свiтi живу, то  ще  не  чув,  щоб  пугач  удень
пугав. Коли б нам не вскочити в халепу.
   - Обережнiсть не завадить, - промовив Петро, обдивляючись свою зброю.
   Качур зробив те  ж  саме.  Обидва  приятелi  туго  натягли  повiддя  i,
пiдштовхнувши коней разiв зо два попiд боки, по?хали швидкою риссю вперед.
   Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула.
   Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як  перед  ними,  наче  з-пiд
землi, виросли три озбро?нi з нiг до голови козаки й заступили ?м дорогу.
   - Стiй! - почувся грiзний покрик, i ту ж мить конi Петра й Качура  були
схопленi за вуздечки.
   - Хто такi? Куди ?дете? Чого? - суворо запитав старший козак.
   - Лисянськi селяни, ясновельможний пане, - вiдповiв Качур.
   - Який я пан! - гнiвно перебив його козак. - Не пан я, а чесний  козак.
Ач, звикля перед панами гнутися, панськi пiднiжки! Куди ?дете?
   - Не прогнiвись, брате, - промовив Петро, - шука?мо гайдамакiв.
   - Гайдамакiв шука?те? А на якого бiса вони вам? Самi записатися до коша
хочете?
   - Нi, куди нам, - вiдповiв Качур. - Хочемо просити допомоги та  оборони
вiд панiв i ксьондзiв.
   - Оборони вiд панiв? - протяг козак, допитливо  дивлячись  на  Петра  й
Качура, i  раптом  закричав  гнiвно:  -  А  брешете  ж  ви,  собачi  сини,
перевертнi, недолюдки, зрадники! Це вас  навмисне  послали  ляхи,  щоб  ви
вистежили наше гнiздо, а потiм нас i виказали ляхам! Гадали, що  натрапили
на дурнiв! Та чи зна?те ви, що я з вами за це зроблю? На ваших  же  поясах
повiшу вас отут серед шляху!
   - Коли хочеш, то спробуй, - похмуро промовив Петро, - тiльки ж  ми  так
не дамося, дарма що ми  мужики,  а  несправедливо?  кривди  не  потерпимо.
Петрова вiдповiдь, видно, сподобалася козаковi.
   - Ге, та ти, парубче, вмi?ш, як я бачу, й зуби  вишкiряти,  -  вiдповiв
вiн уже лагiднiшим тоном.
   - Можу i вкусити, коли треба...
   - Кусай свою хлiбину, а  за  залiзо  не  берись,  щоб  зубiв  часом  не
поламати. Одначе хто направив тебе до гайдамакiв? Звiдки ви довiдалися, що
ми сто?мо табором у Лебединському лiсi?
   - Полковник Залiзняк був у нас i радив, на випадок небезпеки,  кинутись
по допомогу до гайдамакiв. Вiн i вказав нам на ваш табiр.
   - А хто над тим табором отаман?
   - Харко Неживий.
   - А чим доведеш ти, що полковник Залiзняк посилав тебе до нас?
   - Ось чим: вiн дав менi на знак свiй полковничий пернач.  Сказавши  це,
Петро витяг з пазухи невелику залiзну рiч, що являла собою цiлковиту копiю
полковничого пернача.
   Старший козак узяв ?? з рук Петра, роздивився  з  усiх  бокiв  i  потiм
сказав уже зовсiм спокiйним тоном:
   - Зда?ться, слова вашi правдивi;  в  такому  разi  злазьте  з  коней  i
знiмайте всю вашу зброю.
   Петро й Качур ту ж мить виконали наказ козака.
   - А тепер, хлопцi, - казав далi старший, - зав'яжiть ?м очi та зв'яжiть
за спиною руки.
   Хлопцi зараз же скрутили гостям руки й прив'язали до ?хнiх  поясiв  iще
по поясу.
   - Ну, тепер за мною, - скомандував старший.
   Один iз козакiв одвiв убiк коней, а дво?  iнших  узяли  в  руки  пояси,
прив'язанi до очкурiв Петра й Качура, i рушили вперед, один за одним.
   Мовчки просувалася дивна процесiя.  Iнодi  тiльки  мовчанку  порушували
вигуки старшого: "Обережнiш! Нахились!" - та тихi крики пугача, що  лунали
то лiворуч, то праворуч.
   Через те, що очi були зав'язанi, Петро не мiг собi скласти й найменшого
уявлення про напрям i мiсцевiсть, по якiй вони йшли.
   Але, у всякому разi, вiн виразно вiдчував, що мiсцевiсть ця  була  дуже
нерiвна:
   то йому здавалося, що вони  пiдiймаються  на  кручу,  то  вiдчував,  що
спускаються схилом; ноги його  весь  час  спотикалися  об  корiння  дерев,
попадали у вибо?ни i ями. Один раз йому  навiть  здалося,  що  вони  йдуть
через якесь болото, бо коли ступив ненароком убiк, нога  його  так  сильно
загрузла, що вiн ледве не впав, i ту ж мить передовий козак гукнув йому:
   - Обережно, iди просто вперед.
   Iшли вони довго, мабуть, не менше години. Незважаючи  на  лiсову  тiнь,
ставало вже душно, а важка й нерiвна дорога так  стомила  Петра,  що  йому
робилось млосно. Тим часом нiщо не вiщувало скорого кiнця цих мандрiв.
   "Куди  це  вони  ведуть  нас?  Чи  це  часом  не   ляхи,   переодягнутi
гайдамаками?" - починав уже думати Петро, коли раптом старший козак,  який
iшов попереду, скомандував:
   - Стiй!
   Усi зупинилися.
   - Стiйте ж тут i не рухайтесь, чу?те - жодного кроку  нi  праворуч,  нi
лiворуч, - сказав вiн суворо. - Ти, Чоботарю, пантруй ?х, а коли що... сам
зна?ш...
   I Петро почув, як старший кудись пiшов.
   За хвилину його крокiв уже не було чути.
   Петро стояв нерухомо, не зважуючись  заговорити  нi  з  Качуром,  нi  з
козаком,  який  ?х  стерiг.  Йому  хотiлося  визначити  якось,   де   вони
знаходяться. Пересунувши разiв зо два  ногами,  вiн  вiдчув  пiд  чоботями
невеличкi гiлки, сучечки, сухе листя: не було сумнiву в тому, що вони ще в
лiсi, але де, в якiй його частинi, - цього вже Петро нiяк не мiг збагнути.
Сонце пекло йому спину, а тому вiн зрозумiв, що час  уже  наближа?ться  до
вечора, отже, якщо ?х не водили  на  одному  мiсцi,  вони  зайшли  в  саму
гущавину лiсу; однак Лебедине ький лiс розкинувся на широчезному т ?ре нi,
тому цього визначення було ще занадто мало. Упевнившись у  тому,  що  йому
нiяк не вдасться навiть приблизно визначити мiсце, в яке ?х завiв  старший
козак,  Петро  вирiшив  терпляче  чекати  його  повернення.  Проте  козак,
очевидьки, не думав поспiшати. Минуло не менше пiвгодини, а його все ще не
було. Думки про обман i пастку почали знову ворушитися в Петровiй  головi.
Та ось нарештi пролунали поблизу кроки, i Петро почув знайомий уже голос:
   - За мною! Усi рушили вперед. Не пройшли  й  десяти  хвилин,  як  знову
старший гукнув:
   - Нахились!
   Петро виконав наказ i раптом вiдчув, як на нього одразу вiйнуло  якоюсь
незвичайною прохолодною вогкiстю, кроки ж ?хнi разом з тим звучали лунко й
дзвiнко.
   "Що це? - подумав сам собi Петро. - Куди ж ми зайшли тепер?" Вiн кiлька
разiв човгнув ногою й не вiдчув нi листя,  нi  сухих  гiлок,  що  вкривали
землю в густому лiсi, - пiд ногами в нього була гладенька  й  тверда,  мов
камiнь, земля. Петро одхи-лився вбiк i вiдчув,  що  плече  його  вдарилося
також об щось тверде, холодне й вогке. Вiн спробував вiдхилитися в  другий
бiк - вийшло те ж саме. Не залишалося нiякого сумнiву, - вони йшли  якимсь
пiдземним ходом, i, судячи з того, що йти  було  легко,  Петро  догадався:
коридор поволi кудись  заглиблювався.  З  чверть  години  йшли  вони  так;
нарештi Петро вiдчув, що знову вiйнуло на нього сухим, нагрiтим  повiтрям,
напо?ним лiсовими пахощами. З цього вiн зробив висновок, що вони вийшли  з
пiдземного ходу. Тепер провiдник прискорив ходу.  Хвилин  десять  вони  ще
кружляли нiби по якомусь лабiринту, звертаючи то праворуч, то лiворуч,  то
назад.  Нарештi  козак  зупинився.  Хтось  пiдiйшов  до  Петра  й  Качура,
розв'язав ?м руки й познiмав пов'язки з очей. Петро  випростався,  труснув
головою  i  оглянувся  навколо.  Перед  його  очима  постало   несподiване
видовище. Вони опинилися на днi глибокого яру, чи швидше ущелини.  З  усiх
бокiв його стискували порослi лiсом  i  дикими  кущами  крутi  урвища,  що
спускалися майже сторч. Напiвповислi  сосни  з  вивернутим  корiнням,  яке
нагадувало якихось гiгантських змiй, майже переплiталися над урвищем.
   У долинi лежала вже глибока тiнь, i  тiльки  по  верхiв'ях  дерев,  якi
росли на  кручi,  видно  було,  що  сонце  ще  стояло  над  обрi?м.  Трохи
заспоко?вшись пiсля тривало? й  небезпечно?  дороги,  Петро  почав  уважно
розглядати дивне мiсце, в яке вони потрапили.
   Уздовж долини, праворуч i лiворуч,  горiло  кiлька  вогнищ,  над  якими
висiли великi казани. Навколо цих вогнищ лежали й сидiли  групи  озбро?них
людей;
   збоку стояли нав'юченi конi i зовсiм розсiдланi, тут же спокiйно жували
сiно кiлька ситих волiв, прив'язаних за роги до дерев.  У  центрi  ущелини
височiла цiла купа  всiляких  речей,  певно,  недавно  складена.  Тут  був
позолочений i срiбний посуд,  дорогий  одяг,  забризканий  кров'ю,  пояси,
всiляка зброя й торбинки, мабуть, наповненi червiнцями, i навiть  прикраси
з католицького костьолу.
   Збоку од усiх, на розстеленому килимi,  сидiв  лiтнiй  козак  з  довгим
сухим обличчям, з очима  якогось  мертвотно-олов'яного  кольору  й  сивими
вусами, що спускалися на груди. Вiн похмуро курив люльку. Судячи з  усього
його вигляду, з багатого одягу й збро?, це був отаман загону. Глянувши  на
страшеннi кручi, якi стискали ущелину, Петро зрозумiв,  що  добутися  сюди
можна тiльки пiдземним ходом. Та хоч як озирався вiн кругом, нiде не  було
й найменшого натяку на якусь печеру або вихiд з пiдземного коридора.



   VIII

   Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, пiдiйшов  до
отамана й почав йому щось  тихо  говорити,  показуючи  на  приведених,  що
стояли оддалiк; отаман слухав його мовчки,  не  мiняючи  похмурого  виразу
свого обличчя.
   - Пiдведи ?х! - промовив вiн холодним, уривчастим тоном. Старший  подав
знак, i другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й  Качура,  зараз  же
сказав ?м iти за ним.
   Петро й Качур поскидали шапки й, пiдiйшовши  до  отамана,  низько  йому
вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них.  Петро
мимоволi вiдчув, як  холодний  дрож  пробiг  по  його  тiлу  пiд  поглядом
мертвих, олов'яних очей отамана.
   - А чого, хлопцi, ви прийшли? -  промовив  отаман  тим  самим  суворим,
холодним тоном.
   - Просити допомоги, пане отамане, - вiдповiв Качур.
   - Допомоги? Ех ви, гречкосi?, а самi ж що, оборонятися не вмi?те?
   - Куди нам! На вашу ласку тiльки й надiя.
   - На нашу ласку? Тепер i ласкавi ми стали! Ми за вас пiдставля?мо  сво?
голови ляхам, а що ви для нас, для нашо? оборони, робите?
   - Пане отамане, - гаряче мовив Качур, - та невже ж ми?..Та хiба ми  вам
не допомага?мо всiм, чим можемо... та коли б у нас...
   - Не те! Не волiв та коней нам ваших треба. А ви, гречкосi?, тiльки про
свою пельку й дума?те... Сi?те! Сiйте ж, сiйте!..
   - Ой пане отамане! - промовив  з  гiркотою  Качур.  -  Горем  сi?мо,  а
слiзьми полива?мо, гiркими слiзьми!
   - А пожнете пекучою  кров'ю!  -грiзно  вигукнув  отаман.  -Тiльки  тодi
пока?тесь, та буде вже пiзно! Адже ж поки ось вас ляхи не зачепили, то  ви
й мовчали, i байдуже вам було до того, що  дi?ться  на  всiй  Укра?нi!  От
тепер прийшли кликати гайдамакiв, а якби обминуло вас лихо, то  просили  б
бога, щоб вони проминули ваше село! Лежнi! Та чи зна?те ви, що коли так  i
далi житимете, то не виб'?теся нiколи з лядсько? неволi! Що ж буде з того,
що ми порозгонимо ваших ляхiв? Пiдемо ми звiдсiля, - на?дуть до  вас  новi
комiсари й пропишуть на ваших спинах i нашi, й вашi грiхи. Всi за одного й
один за всiх - тiльки тодi буде дiло, а поки ви  гречку  сiятимете,  а  ми
шаблямч орудуватимем, не буде добра нiколи!
   - Та що ж нам робити, пане отамане? Не вмi?мо ми шаблею орудувати!
   - До нас iдiть, навчимо! Бо?теся жiнок i дiтей покинути -  однаково  ?х
ляхи поодбирають у вас, не сьогоднi, то завтра.  А  може,  за  шкури  сво?
труситесь? То й ?х не вдержите!
   - Не за шкури сво? бо?мося ми, пане отамане, -  вiдповiв  iз  стриманим
гнiвом Петро, - а не повста?мо тому, що нiчого ми  самi  з  усiм  злом  не
вдi?мо, от якщо всi...
   - Ха-ха, он що вигадав, хлопче, - вигукнув iз лихим смiхом отаман. - Та
якщо всi так оглядатимуться на iнших,  як  ти,  то  не  дiждеться  нещасна
вiтчизна кращо? долi. Нехай би сидiли по селах калiки та убогi,  а  таким,
як ви, сором ходити за плугом, коли iншi за вас оддають сво? життя!
   - Не ухиля?мось ми, пане отамане, вiд захисту вiтчизни,  а  тiльки,  не
знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, - гаряче вiдповiв  Петро  i  весь
почервонiв од хвилювання. - Тiльки-но з'явиться голова...
   - Голова! Голова, хлопче, без рук нiчого не варта.
   - Руки, пане отамане, пiд головою ростуть... I  виростуть,  аби  тiльки
гукнув хто...
   - Глухi й архангельсько? труби не почують! - сердито пробурчав  отаман.
- То яка в тебе справа до нас? - перебив вiн сам себе.
   Петро розповiв  йому  всю  iсторiю  з  Гершком,  а  також  про  панськi
насильства, вчиненi  у  Лисянцi,  про  смерть  замученого  священика,  про
Залiзнякову пораду...
   Розповiдь його, як видно, справила велике враження на отамана.
   - Ненависнi мучителi, стривайте, дочека?теся ж ви розплати! -  промовив
вiн крiзь зуби й додав голосно, звертаючись до Петра й Качура:  -  Гаразд,
скажiть же вашим панам, що отаман Харко Неживий завiта? до них  iз  сво?ми
хлопцями в гостi. Ти ось, - показав вiн на Качура, - зостанешся з  нами  й
завтра ж проведеш частину нашо? ватаги в який-небудь найближчий до  вашого
села лiсок, а ти, - обернувся вiн до Петра, - по?деш додому  з  кимось  iз
наших, та ось хоч iз дяком, вiн чоловiк спритний, вивiда? там у замку все,
що нам треба, i повернеться до нас на нову стоянку. Ну, а тепер  iдiть  до
коша, вечеряйте.
   Петро й Качур низько вклонилися отамановi, i старший одвiв ?х до одного
з казанiв, коло якого вже сидiв гурт гайдамакiв.
   -  Га,  гречкосi?  вечеряти  прийшли!  -  зустрiли  ?х  гучним   смiхом
гайдамаки, однак посунулися й дали ?м мiсце бiля казана.
   - Ложки ?? - коротко спитав один iз гайдамакiв.
   - ?, - вiдповiв Петро.
   - Ну, то ?жте.
   Петро й Качур, якi давно вже виголодалися, дружно  взялися  до  смачно?
вечерi. Повечерявши, гайдамаки закурили люльки й попростягалися  на  землi
навколо вогнища, яке вже догоряло.
   - Лягайте, мосць панове, де сидите, - звернувся до Петра його сусiд  iз
лiвого боку, молодий гайдамака з сумним обличчям.  -  Перин  i  подушок  у
нашому господарствi нема?.
   Петра й Качура не треба було припрошувати; за хвилину  Качур  уже  спав
мiцним  сном,  Петро  ж,  прилiгши  поруч  нього,  почав  прислухатися   й
придивлятися до того, що  робилося  навкруги.  Серед  гайдамакiв  точилася
жвава розмова, згадувалися сьогоднiшнi подi? -  розправа  з  ляхами;  однi
гайдамаки говорили про них, зловтiшне  смiючись,  iншi  ж  -  iз  злобними
прокляттями.
   Петро слухав розмови вiльних козакiв, i  моторошно,  i  хороше  ставало
йому вiд них. Душа його й здригалася, коли  чув  про  тi  тортури,  котрих
завдавали гайдамаки ненависним гнобителям, але разом з тим i  сповнювалась
якоюсь злою радiстю, коли думав про  те,  що  ненависнi  переслiдувачi  ?х
свято? вiри зазнали нарештi заслужено? кари за  всi  тi  муки,  яких  вони
завдавали беззахисним  селянам  i  смиренним  служителям  Христа.  Петрове
обличчя палало, дике завзяття прокидалося  в  його  душi.  Чого,  справдi,
чекати? Жаль батькiвсько? хати, тихого  сiльського  життя?  Та  яке  ж  то
життя? Тiльки безнастанна праця на панiв, знущання, муки й навiть  смерть!
Нi, покинути все й пристати до цих вiльних орлiв, визволити вкупi  з  ними
батькiвщину, а не пощастить, то хоч раз у життi розправити  широко  крила,
загинути, але помститися так  ворогам,  щоб  i  онуки  ?хнi  пам'ятали  цю
страшну помсту до кiнця сво?х днiв.
   Та не всi гайдамаки брали участь у  цiй  жвавiй  розмовi:  однi  з  них
лежали мовчки, з понурими обличчями, iншi  тихо  розмовляли  помiж  собою,
перериваючи розмову придушеними зiтханнями.  Петрову  увагу  привернув  до
себе особливо  один  гайдамака.  То  був  чоловiк  дуже  високого  зросту,
одягнутий у якесь дивне вбрання, чи то в козацьке,  чи  то  в  чернече,  з
густим кучерявим рудим волоссям, котре спускалося йому на  плечi.  Обличчя
його вiн  не  мiг  роздивитися,  бо  той  дивний  чоловiк  сидiв  оддалiк,
затуливши обличчя й спершись лiктями на колiна: в позi його  було  стiльки
тяжкого горя, що Петро зацiкавився його долею.
   - А дозволь тебе, пане-брате, спитати, - звернувся вiн  тихо  до  свого
сусiда, - хто то сидить там збоку?
   - А то дяк наш, - вiдповiв молодий гайдамака.
   - Чого ж то вiн так зажурився?
   - Горя свого не може забути.
   - Горя? А що ж з ним трапилося?
   - Ех, довго тобi розказувать, парубче. Якби говорити про те,  кого  яке
горе загнало сюди, - не вистачило б часу й до завтрашнього дня...  В  кого
батька, в кого матiр, в кого дружину або дiтей замордували ляхи.
   Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра.
   Петро  замовк.  Слова  молодого  гайдамаки  справили  на  нього  сильне
враження:
   вiн пригадав сво? горе, смерть замученого священика, горе  односельцiв,
горе, розлите по всiй Укра?нi, i думки його оповилися чорною запоною.
   Тим часом розмова козакiв стала лiнивiша: то там, то  там  чулося  тихе
хропiння; одне по  одному  згасли  вогнища.  Тиша  й  морок  запанували  в
глибокiй ущелинi; тiльки високо-високо, крiзь гiлля навислих угорi  дерев,
мерехтiли, мов скалки дiаманта, двi-три зiрки: вони, здавалось, дивилися з
тихою ласкою на дно цi?? глибоко? ущелини, на цих змучених злобою й  горем
нещасних людей.
   Усе спало... або вдавало, що спить...
   Обхопивши голову руками, Петро сидiв, не заплющуючи очей. Але  не  сво?
горе мучило його - нi, душа його тужливо билася й завмирала вiд думки  про
тi страшнi, кривавi сльози,  якi  запеклися  в  серцях  оцих  загартованих
людей, що примусили ?х покинути рiднi спустошенi  хати  й  оселитися,  мов
диких звiрiв, в ущелинах, печерах, непрохiдних лiсах...
   Йому здавалося, що то не нiч пливе вгорi по небу, що то  повзе  страшне
горе, яке розлилося по всiй Укра?нi й зiгнало сюди цих неборак...
   Вранцi, тiльки-но Петро й Качур попрокидалися й  поснiдали,  з'?вши  по
окрайцю хлiба з салом, що ?м запропонував молодий сусiд, до  них  пiдiйшов
дяк, на якого Петро  вчора  звернув  увагу,  й  промовив,  звертаючись  до
парубка, низьким басом:
   - Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелiв менi з  тобою  ?хати.  I
вигляд, i голос дяка одразу викликали прихильнiсть у Петра.
   - Та менi й збиратися нiчого, - вiдповiв вiн, пiдводячись  з  землi.  -
Увесь тут! Тiльки ось кiнь...
   - Коня тобi дадуть на сво?му мiсцi, - добродушно усмiхнувся дяк.  Петро
попрощався з Качуром, який лишався в  загонi,  i  потiм  уклонився  сво?му
вчорашньому сусiдовi.
   - Прощай, пане-брате, спасибi тобi за хлiб i за ласку; може, колись i я
тобi стану в пригодi, то ти те?... Ось тiльки не знаю, як тебе звуть.
   - Погане прiзвисько, Ревою товаришi продражнили, - вiдповiв гайдамака.
   - Рева, то й Рева. То як тобi щось треба  буде...  живемо  ми  в  Малiй
Лисянцi, пiд замком Лисянським, так я завжди готовий...
   - Спасибi за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро.
   - Дасть бог, скоро усi вкупi будемо, - сказав  дяк.  -  Ну,  давай  же,
парубче, я зав'яжу тобi очi.
   Вiн зав'язав Петровi очi i, взявши його за руку, повiв за собою.
   Знову  почалися  довгi  й  чуднi  мандри;  а  втiм,  цього  разу   вони
закiнчилися швидше.
   Години через пiвтори дяк спинився й промовив:
   - Ну, тепер, парубче, реку: "Розв'язуй очi!"
   Петро розв'язав очi й здивовано побачив, що вони стоять  на  перехрестi
тi?? само? стежки, на якiй вони зустрiли вчора гайдамакiв... За деревом ?х
чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впiзнав
свого чалого, а другий - чудовий вороний  кiнь  призначався,  певно,  його
супутниковi.
   Вони посiдали на коней i рушили пiдтюпцем вузькою лiсовою стежкою.
   Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий  молочний  серпанок,  у
лiсi було прохолодно, сповнене свiжiстю повiтря вливалося в груди широкими
живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк ?хали мовчки,  кожен  поринувши  в
сво? думки.
   - А що, хлопче, - звернувся нарештi до Петра дяк,  -  на  якi  села  до
вашо? Лисянки треба правитись?
   - Та менi б хотiлося насамперед у Турову за?хати... справа ? негайна...
пекуча, та й про дорогу там би розпитали.
   - Велелiпно! - радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. - Менi теж треба
конче за?хати в Турову.
   - Теж справи?
   - Еге ж, справи, братiю свою треба побачити.
   - Братiю? А що ж вони там роблять?
   - Сiють, хлопче!
   - Як - сiють? - здивувався Петро.
   - Отак, сiють, - усмiхнувся дяк. - Тiльки не жито й  не  овес,  а  таке
зерно, для котрого нема? нi зими, нi весни, нi осенi, нi лiта,  -а  сiють,
як у притчi, святе слово...
   - Ох, важко тепер його сiяти, - зiтхнув Петро.
   - Так, важко, та тiльки нема? нiчого неможливого для того,  хто  вiру?!
Вiруйте, уповайте, i надiйтеся, i пiдiймайтеся всi, бо  близько  спасiння.
Кiлька хвилин минуло в глибокому мовчаннi.
   - То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? - знову спитав Петро.
   - Нi, парубче, я сам здалека, во днi онi був дияконом у селi  Вишняках,
що по той бiк Вiнницi.
   - А ти ж казав, що братiя твоя в Туровiй?
   - По духу братiя, по духу, парубче, а по сану нема? вже в мене  братi?;
настоятеля нашого, чесного панотця, розтерзали, а церкву  спалили;  я  сам
зостався без парафi?, тепер моя парафiя - вся Укра?на, а  причт  -  низове
товариство!
   - А де ж сiм'я твоя, панотче, були ж у тебе дружина, дiти?..
   - Сiм'я... дружина... дiти, - повторив глухим голосом диякон i  понурив
скуйовджену голову.  -  Про  це  не  питай...  не  питай!..  Прийняв  усiх
господь... звiльнив мене вiд усiх i  вся!  -  Диякон  одвернувся  набiк  i
замовк; мовчав i Петро,  побоюючись  необережним  словом  роз'ятрити  горе
свого супутника, яке знов постало перед ним.
   Майже годину отак ?хали вони мовчки, нарештi диякон заговорив до Петра:
   - Ми вже багато про?хали, скоро  кiнець  лiсу,  а  година  ще  рання...
Полудень нашому братовi -  час  непридатний...  Вiд  лiсу  до  Турово?  ще
верстов п'ять  пере?зду  битим  шляхом;  пани  нашi,  унiати  й  офiцiали,
нишпорять кругом, а я не хотiв би зустрiчатися з ними поки що  -  бачились
уже... То ми те?, звернемо  вже  вбiк...  спочинемо,  потрапезу?мо,  а  як
схилиться сонце до заходу, тодi й ви?демо!
   Хоч Петровi й не зовсiм до серця припала пропозицiя диякона,  та  дiяти
було нiчого, i вiн мусив погодитися. Слово по слову мiж  ними  зав'язалася
щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого  вiн,  власне,  хоче  за?хати  в
Турову, i почув вiд нього всю iсторiю з Сарою.
   Доля нещасливо? ?врейки глибоко зворушила добре серце диякона, i  через
годину-другу Петро й диякон були вже  найщирiшими  друзями.  Час  пролетiв
непомiтно.
   Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, вiн сказав,
що пора ?хати... Новi приятелi  посiдали  на  коней  i  рушили  далi.  Лiс
незабаром почав рiдшати, й через кiлька хвилин вони ви?хали  вже  на  його
узлiсся й поскакали вузьким польовим путiвцем. Про?хавши з пiвверсти  цi?ю
дорогою, диякон звернув убiк i ви?хав з Петром на битий шлях.
   - Ну, тепер, парубче, -  промовив  вiн  пiвголосом,  пильно  озираючись
кругом, - давай швидше, тут до села недалеко, -  пролетiти  б  тiльки  цей
перегiн-Приятелi пiдiбрали повiддя, попригиналися до  коней;  диякон  тихо
свиснув, i конi вихором помчали по рiвному шляху; курява, що знялася з-пiд
копит, приховала вершникiв од стороннього, цiкавого ока...
   За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село,  потонуле  в
садках i левадах.
   - Ну, слава богу, пролетiли! - мовив  диякон,  придержуючи  коня,  зняв
шапку, витер спiтнiле чоло, дихнув разiв зо два на повнi iруди й додав:  -
Запахуще повiтря!
   - Це i ? Турова? - спитав Петро.
   - Вона сама, хлопче.
   - Де ж ми розпита?мо про все?
   - А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще  на  цвинтарi,  -  вiдповiв
диякон. - Зараз тут залишимо коней у мого  приятеля  дяка  й  подамося  до
церкви.
   Петро й диякон звернули в  одну  з  бiчних  вулиць,  залишили  коней  у
привiтно?  дружини  дияконового  приятеля  й   попростували   до   церкви.
Завернувши за рiг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого  й
стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий  вигляд  -  маленька,
дерев'яна, майже вросла в землю;
   стiни  ??  зовсiм  посiрiли  од  часу  й  нiби  вкрилися  якоюсь  сивою
плiснявою, дерев'яна покрiвля поросла мохом i  жовтими  лишаями,  а  такий
самий дерев'яний хрест, колись позолочений,  зовсiм  похилився,  й  тiльки
де-не-де на ньому ще видно було якiсь iржавi, червонуватi  плями.  Зелений
цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кiлька старих
розтовчених могил було видно попiд оградою, вздовж яко?  де-не-де  схиляли
до  землi  сво?  зеленi  вiти  верби,  торкаючись  забутих  могилок.  Щось
надзвичайно сумне було у всiй цiй картинi.
   Петро й диякон поскидали  шапки  й  ввiйшли  в  церковну  ограду;  обо?
церковних дверей були  одчиненi  навстiж;  i  крiзь  них  було  видно,  що
всередину набилося повно людей. Блакитнi клуби кадильного  диму  стелилися
над головами парафiян;  де-не-де  мерехтiли,  розпливаючись,  вогники,  як
маленькi  зiрочки,  й  зрiдка  чувся  тихий  спiв.  Не  всi   люди   могли
протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених схiдцях папертi.
   Гурт молодих селян  оточив  слiпого  бандуриста,  що  сидiв  на  землi,
недалечке вiд схiдцiв. На  другому  кiнцi  юрмились  бiля  когось  дядьки,
молодицi й хлопцi.
   - Кiнча?ться служба, - тихо промовив диякон, зупиняючись  коло  огради.
Петро  теж  спинився  бiля  нього,  обидва  замовкли,   прислухаючись   до
неголосних звукiв, що линули з розчинених дверей. Навколо було тихо, тепло
й надзвичайно сумно... Гiлля похилих  верб  немов  застигло  в  нерухомому
повiтрi. Крiзь молочний серпанок, що  затяг  небо,  загорiлися  на  заходi
червонi смужки й полиски i розлилися тихим сяйвом по  верхiвках  верб,  по
стiнах церкви, по бiлих сорочках селян.
   Кiлька хвилин товаришi стояли мовчки,  поринувши  в  мовчазну  молитву.
Нарештi диякон сказав Петровi:
   - Ану, парубче, ходiмо лишень туди послуха?мо, про  що  люди  гомонять.
Може, воно й нам згодиться.
   Петро кивнув головою, i вони пiдiйшли до  гурту  людей  в  протилежному
кiнцi цвинтаря; проштовхавшись помiж чоловiками й жiнками, Петро й  диякон
побачили трьох жебракiв, що сидiли на землi. У одного з них нога  була  на
дерев'янцi й рука вивернута, iншi два не мали нiякого  калiцтва;  вiдрослi
бороди ?хнi й чуприни були присипанi  сивиною,  очi  поглядали  бадьоро  й
гостро, а зважаючи на здоровi, хоч i худi ?хнi  тiла,  не  можла  було  не
дивуватися, чому цi молодцi записалися в число калiк  i  вирiшили  жити  з
милостинi. Однак гурт, що оточував старцiв,  ставився,  видно,  до  них  з
цiлковитим спiвчуттям. Побачивши жебракiв, диякон ледве стримав здивований
вигук, а потiм ще ближче пiдiйшов до них.
   - Не бiйтеся, панове, не пiддавайтеся ляхам, - говорив кривий  старець,
- ?хнього панування зосталося тiльки сiм днiв, а  вiшання  буде  сiм  лiт!
Цариця за нас заступиться.
   - Цариця, чу?ш, цариця допомогу да?! - рознеслося в гуртi.
   - Дай боже ?й долю! Пошли ?й вiку довгого! - чути було то тут, то там.
   - Та стривайте, хто сказав це? Звiдки вiстi? Чи правда ж? - почулося  з
iншого боку.
   - Правда така, як i те, що в нас сьогоднi свята субота, - провадив далi
кривий старець. - Заступник i молiльник наш, отець Мельхiседек, повернувся
з Росi?, бачив сам яснi очi царицi, й вона йому ласкаве слово сказала...
   - Тепер би й виступити проти ляхiв... Тiльки як? Голими руками  жару  з
печi не вигребеш!
   - Ще б пак! - заговорив знову старець на дерев'янцi.  -  Тiльки  дурень
голими руками за жар хапа?ться, а розумний чоловiк припаса? на той випадок
кочергу.
   - Правда, але де ж ?? взяти?
   - Була б охота... знайдеться, та ще така мiцна,  що  й  сам  дiдько  не
зiгне, - промовив загадково старець на  дерев'янцi  й  значуще  пiдморгнув
бровою.
   - Гм!.. Знову ж таки й голови нема?, ми аки череда без пастиря, - подав
хтось голос з протилежного боку.
   - ? голова, ? такий козак, запорожцi його на те поставили,  -  вiдповiв
калiка.
   - Хто такий?
   - Максим Залiзняк! - промовили разом жебраки.
   - Максим Залiзняк! - залунало в гуртi.
   - Максим Залiзняк? - скрикнув з ?iодивом i Петро.
   - А ти його хiба зна?ш? - спитав диякон.
   - Аякже, батьковi мо?му вiн добрий приятель, тiльки я не думав, що його
всi знають.
   - Ге, батька Максима всi знають од  моря  до  моря,  -  голосно  сказав
диякон. - А як свисне вiн, то  з  усiх  лiсiв  посиплються  тисячi  добрих
козакiв, як горiхи з торби!
   Жебраки почули дияконiв голос,  i  Петро  побачив,  як  вони  непомiтно
кивнули йому головами.
   Тим часом по схiдцях папертi почали сходити, один за одним, селяни, якi
бу в церквi; кожен з них поспiшав при?днатися до гурту, що оточував калiк.
Запитання и вiдповiдi змiшувалися в загальному гомонi.
   - О, Максим Залiзняк - щирий козак, з ним не те що  на  ляха,  а  й  на
турка страшно! - говорив голосно диякон, звертаючись до селян.
   - Правда, правда! Ми всi за нього! - погоджувалися його слухачi. У  цей
час на дверях церкви з'явився високий козак у  дорогому  вбраннi  надвiрнi
козакiв пана Потоцького; його на диво  енергiйне  й  виразисте  обличчя  з
рiзко оi ресленими бровами й  орлиним  носом  одразу  привернуло  до  себе
Петрову  уваг  Значний  козак  поволi   зiйшов   схiдцями   i,   побачивши
схвильований натовп, пiдiйшс до нього й почав прислухатися до того, про що
гомонiли збудженi звiсткою людi
   - Ви тiльки слухайте мене, панове, а я вже  вам  усю  правду  скажу,  -
провади далi жебрак на дерев'янцi. - Не лише батько Максим ста? за нас. Як
тiльки повста не Укра?на, тодi за  нас  пiде  й  преславний  лицар  Богун,
прийме з рук Залiзняка бу лаву, бунчук,  корогву  й  поведе  всiх  нас  на
ворога!
   - Богун? Полковник Богун? Та вiн же вмер  уже  давно!  Вже,  либонь,  i
кiстки йоге потлiли! - почулося кругом.
   - Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досi в Печорському  монастирi.
Нам про це святий чернець з Афонсько? гори сказав,  а  вичитав  це  вiн  в
однiй святiй книзi, що зберiга?ться  в  ?хньому  пречистому  монастирi,  а
сказано там таке: "Господь не захотiв одiбрати  в  Укра?ни  ??  останнього
лицаря-славуту, а сховав його вiд усiх  у  Печерському  монастирi,  спинив
йому лiта й не дозволив смертi торкатися до славного козака, а йому звелiв
лишатися доти схимником у келi?, поки  не  настане  для  Укра?ни  останнiй
скрут, а тодi велiв устати  i  врятувати  ще  раз  рiдний  наш  край...  I
поселився Богун у Печерському монастирi, а через те, що нiхто не знав його
й не вiдав, звiдки прийшов вiн, то й прозвали всi того схимника Найдою. Ми
самi ось ходили навмисне в Печери довiдатися, чи  ?  там  такий  козак,  i
довiдалися, що ? там схимник на прiзвище Найда. А хто вiн такий, звiдки  й
коли з'явився в монастирi - не вiдають  i  найстарiшi  монастирськi  дiди.
Знають тiльки, що звуть його Найда i  що  замурувався  вiн  аж  у  глибинi
дальнiх печер.
   - Диво, диво господн?, - загомонiли слухачi, побожно скидаючи  шапки  й
хрестячись, жiнки заходилися витирати очi.
   Зацiкавившись розповiддю калiк, незнайомий значний  козак  проштовхався
ближче.
   - А хто це такий, пане-брате? - спитав пошепки диякона Петро, показуючи
на козака.
   - Це? Та хiба ти не зна?ш  його?  Сотник  умансько?  надвiрно?  мiлiцi?
Гонта.
   - Iм'я чув, а самого ще не бачив.
   - Що ж робити нам у свiтi? - почулися з усiх бокiв запитання.
   - А те робити, що роблять усi добрi люди по всiй Укра?нi, - кидати хати
й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи.
   - Куди? Як?
   - Цс! - перебив диякон голоси,  що  лунали  з  усiх  бокiв,  i  показав
жебракам очима в той бiк, де стояв Гонта.
   Усi одразу якось збентежилися й перезирнулись.
   - Чого ти? -  здивовано  прошепотiв  Петро.  -  Вiн  же  наш,  схiдного
благочестя!
   - Схiдного благочестя, та не наш, а сотник пана Потоцького, а тому, хто
може проклятим ляхам служити, не можна йняти вiри й на грiш!
   Петро замовк; жебраки перемiнили розмову, й Гонта, помiтивши,  що  його
присутнiсть бентежить селян, одiйшов до бандуриста, який тихо спiвав думу.
   - Ходiм послуха?мо, про що спiва? там старець божий, - звернувся  Петро
до диякона.
   - Ти пiди, хлопче, послухай, а менi ще  треба  перемовитися  словом  iз
сво?ми, - вiдповiв диякон. - Адже ото  всi  нашого  гурту  люди...  Бачиш,
розкинули ми невода по всiй Укра?нi.
   Петро  одiйшов  до  бандуриста,  а  диякон  наблизився  до  жебрака  на
дерев'янцi й почав з ним про щось пошепки радитися.  Петро  став  недалеко
вiд значного козака, прислухаючись до того, що спiвав слiпий бандурист.  А
той спiвав думу про Богдана Хмельницького, i спiв  його  справляв  глибоке
враження на слухачiв, а особливо на Гонту, який стояв  оддалiк,  похиливши
голову.
   Якась незбагненна  сила  притягала  серце  Петрове  до  цього  значного
козака, в обличчi котрого, в кожному  порусi,  в  самiй  ходi  вiдчувалися
надзвичайна сила й енергiя.
   Довго спiвав  бандурист,  воскрешаючи  перед  слухачами  геро?чнi  часи
козацько? сили й слави; усi стояли мов скам'янiлi, не пiдводячи голiв. Тим
часом iз церкви  вийшли  останнi  парафiяни.  Рожевi  вiдблиски  вечiрньо?
зiрницi згасли, тихi сутiнки поволi почали спускатися з  поблiдлого  неба.
До Гонти пiдiйшов титар i сказав, що  батюшка  просить  його  завiтати  до
нього на вечерю й спочити пiсля дороги.
   Гонта стрепенувся; обличчя його одразу ж набрало люб'язного, свiтського
виразу;
   вiн рушив за титарем, i через  кiлька  хвилин  Петро  побачив,  як  вiн
вийшов з церковно? огради в супроводi батюшки, ще молодого, повного  сили,
високого чоловiка, з загорiлим, смаглявим обличчям.
   Люди теж почали розходитись; до Петра пiдiйшов диякон i  запросив  його
на ночiвлю до свого приятеля.
   - Там ти розпита?ш про все - i про дiвчину, i про Гершка, та  й  дорогу
вiн добре зна?, - додав диякон.
   Петро пiшов за ним; господар хати, куди привiв  його  диякон,  виявивсь
вельми гостинною й балакучою людиною. Розпитавши Петра, вiн  пригадав,  що
через ?хн? село справдi про?жджав рудий  ?врей  iз  старою  ?врейкою,  але
молодо? гарно? ?врейки з ними не було. А про дорогу вiн  сказав  йому,  що
одна веде просто з Турово? до Велико? Лисянки, друга ж iде на  пiвдень,  i
цi?ю дорогою можна про?хати й на Бар, i на Вiнницю, й  на  Умань.  Од  цих
вiдомостей Петро впав у глибокий розпач; було ясно, як божий день, що коли
Гершко не повернувся найкоротшою дорогою в Лисянку, то  далi  знайти  його
слiди вже нема? нiяко? надi?. Дорога розгалужувалася по  таких  вiддалених
напрямках, а з часу Гершково? втечi  минуло  так  багато  часу,  що  тепер
тiльки якесь чудо могло вiдкрити те мiсце, куди  сховався  орендар.  Петро
зрозумiв, що йому  лиша?ться  тепер  здатися  на  волю  божу.  Вiн  зайшов
дiзнатися про сво? наболiле ще в кiлька хат i до  корчми,  i  скрiзь  була
одна й та сама вiдповiдь. Повернувшись до хати, Петро не сказав  нiкому  й
слова, а мовчки лiг, повернувшись  обличчям  до  стiни.  До  самого  ранку
пролежав вiн отак i тiльки тодi поринув у важкий сон.
   Прокинулися приятелi досить пiзно, вже люди були  всi  у  церквi,  коли
вони сiли за раннiй снiданок. Пiдкрiпившись i подякувавши  господаревi  за
гостиннiсть, Петро й диякон подалися далi прямим шляхом на Лисянку.
   Не встигли вони од'?хати й пiвтори версти од села, як  до  них  долинув
тривожний дзвiн.
   - Що це, до служби божо?? Нi, не схоже, - здивовано промовив диякон  i,
осадивши коня, уважно прислухався до звукiв, що долiтали здалека.  А  вони
ставали дедалi настiйливiшi й тривожнiшi.  Вони  нiби  кричали,  волали  й
благали про допомогу.
   - Нi, брате, це не до служби, - рiшуче сказав Петро.  -  Якесь  нещастя
трапилось... Це ж дзвiн на сполох!
   - На сполох, так i ?! Гей, хлопче, завертай коня! Через  десять  хвилин
Петро й диякон знову були в Туровiй. Незвичайне сум'яття панувало в  селi.
Жiнки й дiти з голосним лементом бiгли до церкви; здалека чути було  гомiн
численного натовпу, тупiт коней, iржання, стукiт i тривожнi, волаючi звуки
надтрiснутого дзвона, що сповiщав про якесь нещастя...
   - Гей, жiнко, молодице! Та постривайте  ж,  скажiть,  що  трапилося?  -
силомiць зупинив диякон за рукав сорочки жiнку, що кудись бiгла.
   - Ой нещастя, дядечку, остатняя година! - скрикнула жiнка,  заливаючись
слiзьми. - Пан офiцiал при?хав з жовнiрами  одбирати  церкву  нашу!  -  I,
вирвавшись, вона побiгла далi.
   - Он воно що! - пробурмотiв диякон,  i  обличчя  його  почервонiло  вiд
гнiву. - I сюди вже з'явилися!
   Вiн рвонув коня за повiд, кiнь став дибки  й  вихором  помчав  вулицею.
Петро не вiдставав вiд диякона; серце його так колотилося, що,  здавалось,
ось-ось вирветься з грудей. Випереджаючи юрби людей, що бiгли з  плачем  i
зойками, мчали вони вулицею i за кiлька хвилин  вискочили  на  майдан,  де
стояла церква. Перед ними постала страшна картина. Весь цвинтар,.вчора  ще
такий тихий i сумний, був затоплений тепер гамiрливою юрбою  схвильованого
люду. Перед входом до церковно? огради стояла запряжена  четвериком  коней
колимага, в якiй сидiли два ксьондзи.
   Бiля колимаги стовбичив ще третiй  ксьондз,  молодий  i  сухорлявий,  з
блiдим, безкровним обличчям. Бiля ворiт дво?  дужих  жовнiрiв  держали  за
руки священика, якого вчора мигцем бачив Петро. За колимагою  вишикувалась
лава кiнних жовнiрiв.
   - У, i цей  собака,  протопоп  Гдишицький,  тут!  -  пробурчав  диякон,
показуючи на чорного ксьондза. - Стривай, поквита?мося, дасть господь!
   - А то хто ж з ним поруч? - спитав пошепки Петро.
   -  То  теж  не  кращий  собака!  То  офiцiал  унiатського  митрополита,
Мокрицький - лютий гонитель благочестя.
   - Хто ж ?м дав жовнiрiв?
   Але Петрове запитання було заглушене рiзким голосом Мокрицького.
   - Так що? Ти приста?ш на унiю?
   - Нi, - твердо вiдповiв священик, дивлячись йому в вiчi.  -  Присягався
на благочестя!
   - На благочестя? - перебив його  Гдишицький.  -  На  схизму,  а  не  на
благочестя!
   - А чи зна?ш ти, що чека? всiх схизматiв?  -  кричав  ще  верескливiшим
голосом Мокрицький. - Та коли ви ще бунтуватимете й опиратиметесь,  то  не
лишиться в вас на спинах i клаптя вашо? бидлячо? шкiри! Чу?те ви, тварюки,
каналi?, проклятi хлопи! Якщо не присягнете менi зараз же на унiю,  то  не
зостанеться в вас нi хат ваших, нi збiжжя, нi свитки на спинi!  Та  я  вам
придумаю таку кару, - вiн люто застукотiв палицею з дорогим набалдашником,
- яко? ще i в пеклi не запасли для вас! Чу?ш ти, - знов  закричав  вiн  до
священика, - кажу тобi, присягай зараз же на унiю  i  приводь  до  присяги
свою хлопську паству, а нi, то...
   - Не зраджу вiри сво?? i не введу в спокусу нi ?диного вiд малих сих! -
вiдповiв тим же твердим голосом священик. Мокрицький позеленiв увесь.
   - Востанн? наказую тобi: служи мшу! - верескнув вiн i аж  пiдскочив  на
мiсцi.
   - Убий, але служити за тво?ю римською вигадкою не буду! При цих  словах
очi Гдишицького лиховiсне блиснули.
   - Собака! - люто закричав вiн i кинувся на священика.
   - Давай ключi вiд церкви! Ти тут бiльше не пiп!
   - Зв'яжiть його, з ним ми розправимося по-свойому! - крикнув Мокрицький
жовнiрам.
   Тi миттю виконали його наказ.
   -  Ось  ваш  ксьондз,  -  сказав  вiн,  звертаючись  до  селян.  -  Пан
Вишницький; я благословив його й видав йому абсолюцiю,  а  пан  колятор  i
патрон вашо? церкви хорунжий Голембицький видав йому презент; слухайтеся ж
вашого ксьондза i корiться йому.  Вiн  одслужить  вам  зараз  мшу,  i  вiд
сьогоднi церква ваша переходить в унiю. Де ключi? -  обернувся  Мокрицький
до священика.
   - Не дам ключiв i не пущу в храм унiата. Найяснiший круль дозволив  нам
держати в себе благочестя, й ти не смi?ш ламати його  привiлей,  -  твердо
промовив священик.
   Та слово "круль" викликало вибух дико? лютi в ксьондзiв i жовнiрiв.
   - Що? Круль видав тобi привiлей? - закричав  Мокрицький,  вискакуючи  з
екiпажа. - Та якщо круль видав вам такi привiле?, то йому за це...
   - Де ж ключi? Кажи! - знову крикнув вiн.
   - Не скажу! - спокiйно вiдповiв священик,  i  обличчя  його  спалахнуло
такою непохитною рiшучiстю, що Мокрицький посинiв од шаленства.
   - Не скажеш, не скажеш? - заверещав вiн,  тупаючи  ногами  й  бризкаючи
слиною. - Постривай же, не так ти в мене заговориш!  Гей,  панове,  всипте
йому сто бар-бар!
   При цих словах натовп сколихнувся, над ним сплеснув крик жаху.
   - На бога! Зглянься, пане! -  почувся  один  загальний  вигук.  Жовнiри
пiдхопили священика пiд руки й поволокли його по  землi;  але  в  цей  час
пролунав розпачливий зойк, натовп розступився i на  майдан  вибiгла  гарна
молода жiнка.
   - Матушка! Матушка! - почулося звiдусiль. Побачивши, що жовнiри тягнуть
?? чоловiка, матушка кинулась ?м навперейми i, вчепившись одному з  них  у
руку, почала з зусиллям виривати його.
   - Пустiть, на бога! Рятуйте! Пане офiцiале,  згляньтеся!  Порятуйте!  -
кричала вона, задихаючись.
   - Одтягнiть геть вiдьму! - крикнув Гдишицький, звертаючись до жовнiрiв.
   - Хе-хе! Ось я тебе порятую й помилую,  красуне!  -  вигукнув  один  iз
жовнiрiв i, зiскочивши з коня, пiдбiг до дружини священика, обхопив ??  за
стан рукою, перекинув собi через плече й потяг набiк.
   Вiн зробив  це  так  швидко,  що  жiнка  не  встигла  опам'ятатися,  як
опинилася в його мiцних руках.
   - Пусти, собако, жiнку! - заревiв, як дикий  звiр,  диякон,  розпихаючи
юрбу, i кинувся на жовнiра.
   Петро хотiв був кинутись за ним, та натовп,  розступившись,  одштовхнув
його у другий бiк. Коли ж вiн ви?хав з нього, то мiж дияконом  i  жовнiром
кипiла  справжня  боротьба,  але  жiнки   вже   не   було:   скориставшись
несподiваним нападом, вона вислизнула й зникла  в  натовпi.  Жовнiри,  якi
тягли священика, зупинилися, чекаючи кiнця цього ?диноборства.
   У вулицях, за майданом, почулися знову жiночi крики й зойки...
   - Чого ж ви стали? - закричали Мокрицький i Гдишицький. - Тягнiть його!
   - Прощай, жiнко! Прощайте, дiти! Стiйте мiцно! -  крикнув  батюшка.  Ми
пропуска?мо подальшу сцену дико? розправи над священиком, старим титарем i
над двома десятками парафiян. Жертви мовчали... Нi крику,  нi  стогону  не
вирвалося з ?хнiх уст. У натовпi, що юрмився навколо церкви i  досi  стояв
мовчки, понуро, починало закипати глухе хвилювання.  Учорашнiй  жебрак  на
дерев'янцi стояв тепер перед юрбою на двох здорових ногах i про щось палко
кричав, вимахуючи милицею  i  показуючи  нею  на  жовнiрiв  та  ксьондзiв;
недалеко вiд нього Петро помiтив вогненну чуприну диякона i його волохатий
закривавлений кулак, що високо пiдiймався над юрбою. ?диноборця вже з  ним
не було:  вiн  лежав  пiд  ногами  юрби,  весь  облiплений  темно-червоною
багнюкою...
   Петро вдарив коня пiд боки ногами й хотiв був кинутися до диякона,  але
натовп вiдтiснив його так, що йому треба  було  проскакати  через  майдан,
оточений жовнiрами.
   - Гайдамаки! - блискавкою майнула думка в Петра. Вiн  повернув  коня  й
помчав стрiлою по безлюдних вулицях села.
   За загальним галасом не можна  було  розiбрати,  що  кричали  диякон  i
жебрак на дерев'янцi, але глухе ремство,  що  знялося  в  натовпi,  почало
швидко зростати й перетворюватись на грiзний  рев.  То  там,  то  там,  як
сплески пiни  в  бурхливому  морi,  почали  пiдiйматися  стиснутi  кулаки,
палицi...  Гнiвнi  крики  виривалися  з  загального   гомону,   здавалося,
бракувало тiльки одного слова, однi?? iскри, щоб натовп цей  люто  кинувся
на мучителiв.
   Нараз десь iззаду пролунав крик:
   - Пан, пан ?де!
   Над натовпом одразу запанувала тиша,  та  лиховiсна  тиша,  яка  завжди
бува? перед страшною бурею... Навiть  екзекутори  припинили  тортури.  Усi
повернулися в той бiк, звiдки почувся крик, i застигли в  нiмому  чеканнi.
До майдану наближався  на  вороному  конi  в  пишному  убраннi  вершник  -
хорунжий Голембицький,  наречений  дочки  лисянського  губернатора.  Поява
цього нахабного, жорстокого шляхтича  не  могла  обiцяти  нiчого  доброго.
Поруч iз шляхтичем ?хав Гонта.
   Обличчя його було непроникне, здавалося, нiхто не змiг  би  розпiзнати,
що хова?ться за цими насупленими бровами, за цим стиснутим  ротом,  в  цих
темних, потуплених очах. За паном i Гонтою йшло кiлька челядникiв. Жовнiри
миттю  розступилися  перед  вельможним  паном.  Побачивши  видовище,   яке
вiдкрилося перед ними, Гонта здригнув i вiдсахнувся. На якусь хвилину  вiн
утратив самовладання; обличчя його густо почервонiло, темнi  очi  блиснули
страшним гнiвом, але то була тiльки одна мить  -  i  знову  обличчя  Гонти
набуло замкненого, непроникного виразу.
   Шляхтича ж картина катування, навпаки, дуже потiшила. Вiн окинув  увесь
майдан задоволеним поглядом, i на обличчi його  заграла  весела  посмiшка.
Привiтавшись iз Гдишицьким, шляхтич промовив, презирливо мружачи очi:
   - Що, навча?те?
   - Так, проше пана, маленька  дисциплiна:  лайдаки  були  надумали  бунт
учинити.
   - Бунт?! - шляхтич нахмурився, i вродливе обличчя його  одразу  набрало
жорстокого виразу, а в свiтлих очах спалахнув злий вогник. -  Чому  ж  пан
плебан одразу не послав до мене в двiр? Го, я б ?м показав, що  значить  у
мене сама тiльки думка про бунти!
   - Розправились поки що й самi, а  як  потомляться  нашi  жовнiри,  тодi
попросимо панських челядникiв на допомогу.  Лайдаки  надумали  лякати  нас
крулем! Видав, мовляв, ?м привiлей на право держати благочестя!
   - Круль? - шляхтич пiдвiв пиховито голову, брови його поповзли вгору, а
губи скривилися в гоноровиту усмiшку. - А яке ма? право  круль  втручатися
до мо?х хлопiв? - промовив вiн, гордо похитуючись у сiдлi.  -  То  ?  село
князя Любомирського, а я його комiсар i посесор, отже, я тут пан, i суддя,
i цiлковитий господар, а крулевi  сюди  втручатися  -  зась!  Нехай  вида?
привiле? сво?м стайничим i кухарям, а якщо  надума?  втручатися  до  наших
пiдданцiв, то ми швидко вкоротимо йому руки.
   - Насмiлюся доповiсти, що селяни цього села  мають  привiлей  на  право
держати  благочестя   i   вiд   господаря   ?хнього,   вельможного   князя
Любомирського! - промовив Гонта.
   - Нiгди! - вiдрiзав шляхтич,  iще  пиховитiше  пiдводячи  голову.  -  Я
нiколи не чув про такий привiлей.
   - Священик цього села ще вчора увечерi казав менi про це.
   - Бреше! Якби князь видав ?м такий привiлей, вiн би менi сказав про це!
   - Але, запевняю пана, я сам бачив його вчора  на  власнi  очi.  Шляхтич
кинув на Гонту неприязний погляд.
   - В такому разi цiкаво було б побачити його! Пан буде  такий  ласкавий,
що покаже його менi?
   - Вiн зберiга?ться в потайнiй скриньцi у настоятеля цi?? церкви, але де
зберiга?ться - не знаю.
   - Гей, розпитати його!
   Жовнiри, якi били священика, почали його штовхати ногами; але  нещасний
мученик, незважаючи на це, i не поворухнувся; вiн нерухомо лежав ницьма.
   - Ти що,  не  чу?ш,  про  що  вельможний  пан  тебе  пита??  -  крикнув
Гдишицький. Тiло  нещасного  судорожно  здригнулося,  але  вiн  не  пiдвiв
голови.
   - А, уда? мертвого, - вереснув  шляхтич.  -  Пiдвести  його,  ми  хутко
оживимо! Три жовнiри насилу  пiдняли  важке  тiло  панотця;  але  вiн  був
непритомний, голова його безсило падала на груди, блiде, безкровне обличчя
з заплющеними очима здавалося мертвим.
   - Облийте його водою i дайте ковтнути горiлки, - порадив Гонта.
   - Пан дуже турбу?ться про здоров'я цього схизмата, - зауважив з  тонкою
усмiшкою Мокрицький.
   - Я турбуюсь про те, щоб  одержати  вiд  нього  потрiбний  документ!  -
вiдповiв незвичайно сухо Гонта.
   Тонкi брови його ледь-ледь здригнулись, але обличчя залишилося таким же
непроникним.
   - Вiн говорить правду! -  погодився  господар.  -  Документ  подивитися
цiкаво... Води!
   Батюшку облили водою, влили йому в горло трошки горiлки, i через кiлька
хвилин вiн розплющив очi.
   Гонта стояв, одвернувшись убiк; здавалося, вiн не мав  сили  пiдiйти  й
глянути в очi нещасному мучениковi.
   - Ну ж, вацпане, спитай його! - рiзко звернувся до нього шляхтич. Гонта
зробив над собою видиме  зусилля  й,  пiдiйшовши  до  священика,  промовив
лагiдно:
   - Панотче, я доповiдав пановi, що у вас ? привiлей на вiльне додержання
благочестя вiд самого господаря, князя Любомирського; але  пан  не  вiрить
менi без документа; треба б показати... а я не знаю, де вiн...
   Священик заговорив у вiдповiдь так тихо, що Гонта мусив  нахилитися  до
самого його вуха.
   - Про що вiн шепче там? - нетерпляче перебив шляхтич.
   - Вiн каже, що документ той закопаний у нього в скриньцi пiд грубою.
   - Добути! - скомандував Голембицький, звертаючись до сво?х  челядникiв.
Дво? з них притьмом кинулися виконувати наказ свого пана.
   - Цiкаво подивитися, цiкаво! - промовив шляхтич, пiдкручуючи  з  якоюсь
загадковою усмiшкою сво? вуса й легко похитуючись у сiдлi.
   За чверть години з'явилися челядники з маленькою скринькою в руках.
   - Тут? - крикнув шляхтич до священика. Той мовчки нахилив голову.
   - Ну, пане Гонто, вийми лишень i дай нам цей папiрець.
   Гонта вiдкрив скриньку й витяг звiдти великий аркуш пергаменту з важкою
iменною печаттю на шовковому шнурку.
   У натовпi почувся якийсь непевний гомiн - чи то полегшенi зiтхання,  чи
то  радiснi  вигуки.  Гдишицький  i  Мокрицький   квапливо   пiдiйшли   до
Голембицького.
   В очах шляхтича майнув зата?ний вогник. Вiн узяв папiр  iз  рук  Гонти,
уважно обдивився його й печать i сказав голосно:
   - Справжнiй!
   Потiм, пiднявши високо папiр, вiн голосно звернувся до селян:
   - То на цьому паперi ви грунту?те сво? право дотримувати тут благочестя
й опиратися унi??
   У вiдповiдь на це почулися зрадiлi, сповненi надi? голоси.
   - Гаразд, гаразд! - сказав ще голоснiше  шляхтич.  -  Ну,  то  ось  же,
дивiться! I одним порухом шляхтич розiрвав документ пополовинi.
   - Що, не сподiвалися? Бачили? -  кричав  шляхтич,  регочучи  розриваючи
документ на дрiбнi клаптики. - Нате ж, ховайте на  спогад!  -  i  кинув  у
натовп жменю дрiбно розiрваного пергаменту, а потiм, звернувшись до Гонти,
зовсiм   приголомшеного   цi?ю   несподiванкою,   додав   хвальковито,   з
самовдоволеною усмiшкою:
   - Що, пане, не сподiвався?
   - Признаюся! - з зусиллям вiдповiв Гонта. - Вчинок смiливий!
   - Для хлопа, а не для пана! -  Голембицький  змiряв  Гонту  зневажливим
поглядом i, обернувшись до натовпу,  закричав  знову:  -  Слухайте  ж  ви,
лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привiле?м, те ж  саме
буде й з усiма вами, якщо опиратиметесь. А тому слухайте мене й  корiться.
Я ваш господар, патрон i колятор цi?? церкви, а тому моя  над  нею  й  над
вами  воля!  Оголошую  привселюдно,  що  церкву  передаю  у   владу   пана
митрополита унiатського, i вам усiм наказую присягати зараз  же  на  унiю!
Ну, одчиняйте церкву!
   - Не  одчинимо!  -  почувся  у  вiдповiдь  Голембицькому  гучний  голос
диякона. - Не одчинимо й на унiю не присягнемо нiколи!
   - Цо? - почервонiв шляхтич. - Та я вас закатую  всiх.  Але  голос  його
перекрив вибух шаленого обурення натовпу.
   - А, так ось ви як! - заревiв шляхтич, вихоплюючи шаблю. - На палю  ?х!
Бийте всiх, i жiнок, i дiтейi
   Жовнiри кинулися вперед. Почулися пострiли, крики, прокляття,  зойки...
Зав'язалася одчайдушна боротьба...
   У маленьку церкву вели дво? дверей: однi, посерединi, призначалися  для
входу парафiян; другi, невеликi, боковi, одчинялися, власне, для батюшки й
церковного причту.
   На цi два пункти й спрямували всi сво? сили  нападники.  Хоч  кiлькiсть
селян i перевищувала в кiлька разiв число жовнiрiв, та зате тiльки в  дуже
небагатьох iз них були шаблi й пiстолi, бiльшiсть же не мала нiяко? збро?,
крiм палиць, кiс та сокир. Жiнки з праниками, дiти з ожогами2 кидалися  на
жовнiрiв; однак напад ?хнiй не завдавав  велико?  шкоди  кiнним  жовнiрам;
вони виривали  з  натовпу  дiтей,  пiдколювали  ?х  списами,  пiдкидали  в
повiтрi, топтали кiньми, волочили жiнок за коси по  землi...  Але  все  це
тiльки посилювало озлобленiсть юрби. Мов розлюченi левицi, кидалися  жiнки
просто пiд копита коней, впивалися зубами ?м у ши?, стягали  вершникiв  i,
поваливши ?х на землю, добивали важкими праниками,  камiнням  i  всiм,  що
потрапляло пiд руку, дiти допомагали ?м.
   - Рубайте ?х,  панове!  Не  бiйтеся!  За  мною!  -  командував  диякон,
розмахуючи важкою довбнею i завдаючи нею смертельних ударiв ляхам.
   - Не довго вже ?м глумитися над нами! Скоро почепимо ?х усiх на гiлляки
в лiсi! Так, жiнки, так, за мною! Ще, ще  натиснiть,  i  ми  проженемо  це
падло!
   На других дверях  керував  обороною  вчорашнiй  жебрак  на  дерев'янцi;
товаришi його старанно допомагали йому в цьому.
   Запаленi ?хнiм прикладом, селяни геро?чно вiдбивалися од нападу.
   - Кусаються, собаки! - прошипiв шляхтич. - Постривайте ж!  Нехай  скаче
хто-небудь негайно в замок, щоб з'явилася  сюди  вся  моя  команда  i  вся
челядь!
   Потiм  вiн  пiд'?хав  до  священика,  який  лежав  на  землi,  й  почав
допитуватися, де той сховав церковний скарб. Коли ж священик сказав, що  в
нього нема? нiякого  церковного  майна,  Голембицький  звелiв  пекти  його
вогнем.
   Челядники пiдняли панотця, вiн зiбрав останнi сили й з простягнутими до
натовпу руками крикнув на весь голос:
   - Братi?, не пiддавайтесь, Христос, розп'ятий за нас,  -  благословення
ваше!
   - Смерть ляхам! Рятуймо панотця! Не  допустимо  до  кари!  -  пролунали
кругом голоснi крики.
   Частина натовпу кинулась боронити  священика;  зав'язалася  боротьба  з
челяддю.
   За допомогою Гдишицького й самого  Голембицького  селян  через  хвилину
вiдбили, багато хто з них упав з розчерепленою головою; ляхи почали  брати
гору.
   Але селяни вiдчайдушне оборонялися.
   Голембицький почав уже втрачати терпець.
   - Пся крев! Огризаються! - шипiв вiн, кусаючи вiд досади губи.
   - Та ми ?х заспоко?мо за пiвгодини! -  сказав  зi  зловiсною  посмiшкою
Гди-шицький. - На дво? слiв, пане!
   Голембицький  од'?хав  убiк  i  нахилився  до  Гдишицького.  Той  почав
нашiптувати йому щось на вухо, i в мiру того,  як  нашiптував  Гдишицький,
обличчя Голембицького розквiтало посмiшкою.
   - Досконало! - вигукнув вiн. - Хитро  й  забавно!  Присягаюся,  з  пана
протопопа мiг би вийти чудовий вояка! Ха-ха-ха? От розсатанi?  бидло!  Пан
офiцiал згоден?
   - О, звичайно? Я зараз доповiм його  милостi.  Гдишицький  пiдiйшов  до
Мокрицького й почав йому  щось  тихо  говорити.  Його  слова  викликали  в
Мокрицького задоволення так само, як i в Голембицького.
   - Пречудове, - засмiявся вiн. -  Присягаюся  перуном,  це  буде  цiкаве
видовище!
   - В такому разi поспiшаймо, панове!
   - Ми з паном протопопом пiдемо в атаку, а пан офiцiал усе зробить сам.
   - О, нехай пан хорунжий не турбу?ться!
   - До збро? ж, панове! - гукнув iз смiхом Голембицький  i,  в  супроводi
юрби сво?х челядникiв, кинувся на головний вхiд  церкви.  А  Гдишицький  з
десятком жовнiрiв, якi ждали наказу, подався до бiчних дверей.
   Нападники, пiдбадьоренi тим, що  прибуло  пiдкрiплення,  накинулись  на
селян з новою силою; але цей натиск тiльки  посилив  завзяття  селян,  якi
обороняли свою убогу церкву.
   Зав'язалась шалена боротьба.
   Не зважаючи нi на шаблi, нi на списи, жiнки  кидалися  на  жовнiрiв  i,
пронизанi списами, падали тут же пiд копита коней.
   Хоч вони були цiлком безоружнi, вiдчай  робив  ?х  страшними;  дiти  не
вiдставали од матерiв; старшi кидалися на  нападникiв,  меншi  з  лементом
чiплялися за ?хнi руки.
   Жебраки й диякон запалювали юрбу. Уже на  обличчi  диякона  красувалося
кiлька кривавих рубцiв, але вiн не помiчав нiчого й люто кидався то в той,
то в другий бiк, махаючи важкою  довбнею,  i  скрiзь,  де  вiн  з'являвся,
закипала ще запеклiша боротьба.
   Але й жовнiри не вiдступали. Через те, що сталевий  шолом,  кольчуга  й
гарячий кiнь робили Голембицького майже недосяжним для ударiв селян, вiн з
шаленою люттю нападав на безоружних, топчучи  жiнок  i  дiтей,  врiзуючись
шаблею в натовп.
   Гдишицький не вiдставав вiд нього. Боротьба тривала з  рiвними  шансами
для обох сторiн. Крики, зойки, прокльони, iржання коней, брязкiт шабель  -
все це змiшувалось в якомусь оглушливому гвалтi.
   У цьому пекельному вирi, що клекотiв навколо церкви, нiхто з  селян  не
помiтив, що молодий ксьондз, привезений  офiцiалом,  в  супроводi  десятка
челядникiв Голембицького зник з майдану.
   Боротьба тривала... Коли нараз у юрбi  селян  пронiсся  сповнений  жаху
крик:
   - Вдерлись до церкви! Служать!
   Цей крик викликав збентеження серед селян.
   - Звiдки? Як?! - пролунали розпачливi вигуки.
   - Пiдкопались i влiзли! - кричали крайнi.
   - Що робити? Рятуйте!
   - Собаки! - заревiв диякон, кидаючись  iз  сво?ю  довбнею  до  пiдкопу.
Частина людей, якi охороняли головний вхiд у церкву, кинулась за ним. Коло
мiсця пiдкопу вже хвилювався натовп.
   Пiдкопатися пiд церкву  було,  мабуть,  зовсiм  не  важко:  пiдлога  ??
трималась на дерев'яних стояках, якi зовнi, попiд стiнами,  аж  до  землi,
були оббитi дошками й приваленi камiнням;  поодкидати  камiння  й  пробити
поточенi, гнилi  дошки  було  справою  кiлькох  хвилин;  навколо  великого
пролому в стiнi валялися трiски й камiння.
   - Забивай пролом! - закричав гучним  голосом  диякон;  червоне  обличчя
його було страшне в цю хвилину,  нiздрi  широко  роздувалися,  голубi  очi
здавалися бiлими од гнiву, який  душив  його.  Руде  волосся  стояло  круг
голови вогненним ореолом. - Забивай пролом! - кричав вiн, розмахуючи сво?ю
страшною довбнею. - А ви не допускайте ляхiв до дверей; якщо вони  вiдняли
в нас церкву, то не дiстанеться ж  вона  ?м!  Несiть  сюди  вогню,  хмизу,
соломи! Нехай горить, як остатня наша свiчка господу богу!
   - Вогню! Вогню! Не вiддамо ?м  церкви!  -  пiдхопили  всi.  Багато  хто
кинувся в сусiднi хати. Жовнiри помчали ?м  навперейми.  Натовп  змiшався,
однi побiгли допомагати товаришам, другi до  обложених  дверей,  третi  до
пiдкопу. Звiдусiль почулися крики:
   - Ляхи перемагають! На допомогу! Рятуйте!
   I серед цих тривожних вигукiв вирiзнялися радiснi викрики ляхiв.
   Коли несподiвано через увесь майдан прокотився страшний крик:
   - Гайдамаки!
   На мить усi зупинилися - i нападники, i  обложенi,  пильно  оглядаючись
навколо.
   Широкою вулицею села,  що  виходила  просто  на  майдан,  мчало  щодуху
чоловiк п'ятдесят озбро?них вершникiв; конi летiли з такою  швидкiстю,  що
копита ?хнi ледь торкалися землi, довгi гриви маяли на вiтрi. Поприпадавши
до кiнських ший, вершники, здавалось, зрослися з ними; грiзнi покрики ?хнi
стрясали повiтря. Мов чорна хмара, мчали вони, наганяючи на всiх жах.
   Коли Голембицький побачив гайдамакiв, обличчя його вкрилося смертельною
блiдiстю, очi зупинилися, нижня iуба одвисла.
   - Бери, пане, пiд свою руку загiн, а  я  по?ду  по  пiдмогу,  -  насилу
промимрив вiн  до  Гонти  й,  давши  коневi  остроги,  полетiв  стрiлою  в
протилежний бiк.
   Гдишицький i Мокрицький вмить скочили на  коня,  що  стояв  поблизу,  й
помчали за ним. Усi жовнiри, якi були на майданi, кинулися хто куди.
   - Гайдамаки! - радiсно закричав диякон, потрясаючи довбнею й  кидаючись
уперед. - За мною ж, панове, тепер уже цi мосцьпани  не  втечуть  од  нас!
Ловiть перш за все отих ксьондзiв на кобилi.
   Захоплений крик прокотився по натовпу, всi  кинулись  за  дияконом;  та
ляхiв уже було мало на майданi. Лишилися  на  мiсцi  тiльки  пораненi,  та
Гонта стояв посеред майдану з радiсним, трiумфуючим обличчям.
   За мить увесь майдан заповнили гайдамаки; селяни оточили ?х  гамiрливим
натовпом.
   - А де ж ляхи? Кинулися врозтiч? - спитав передовий  гайдамака,  отаман
Неживий, осаджуючи вкритого милом вороного коня.
   - Далеко не втекли, пане отамане, - вiдповiв диякон,  виростаючи  перед
отаманом.
   - Летiть же, хлопцi, доганяйте тхорiв та винишпорте все навколо. I  тут
чи не знайдеться хто! - скомандував Неживий.
   - ?, лишився в церквi ксьондз та десяткiв зо  два  ляшкiв,  -  вiдповiв
диякон.
   - Попались мишi! Тягнiть ?х сюди та паль, вогню, лози наготуйте!
   - А тут ще один, мабуть, iз значних, - почулося за  спиною  отамана,  i
дво? гайдамакiв пiдвели до нього Гонту.
   - Попався, ляшку? - зустрiв його отаман  зловтiшною  посмiшкою.  -  Ну,
тепер же ти менi даси вiдповiдь за всiх.
   - Не лях я, а православний козак, сотник  умансько?  надвiрно?  команди
Iван Гонта, а тому менi нема за кого  вiдповiдати,  -  промовив  твердо  й
упевнено Гонта.
   - Га, Гонта? Чули, чули - преславне iм'я! -  вигукнув  iз  саркастичним
реготом Неживий. - Православний козак i служить сотником надвiрно? команди
в пана католика, щоб допомагати йому ловити  й  мучити  сво?х  же  братiв,
останнiх захисникiв цих нещасних людей?! Такi пси гiршi за проклятих ляхiв
та унiатiв, i нема? ?м гiдно? кари на землi!
   Обличчя отамана густо почервонiло, очi налилися кров'ю.
   - Гей, лози, вогню й паль сюди! - гукнув вiн, пiдводячись  у  сiдлi.  -
Ух, i справимо ж бенкет! Вiдплатимо ?м за всiх i за все!..
   Слова отамана вразили Гонту, мов грiм. Коли вiн почув, що  наближаються
гайдамаки, йому й на думку не спало  тiкати,  навпаки,  звiстка  про  ?хню
появу сповнила його серце радiстю, бо вiн знав,  що  гайдамаки  нiколи  не
чiпають сво?х i завжди подають допомогу братам.  Не  раз  йому  доводилось
зустрiчатися з ними, i багато було в нього серед них приятелiв i знайомих,
i нараз - такий несподiваний кiнець! Усе це  так  вразило  Гонту,  що  вiн
навiть  нiчого  не  вiдповiв  отамановi.  Та  й  що  вiн  мiг  вiдповiсти?
Виправдуватись? Нiхто б не повiрив йому!  Просити  пощади  -  нiхто  б  не
змилосердився! Тiкати, - але тепер уже  й  польова  миша  не  втекла  б  з
майдану, та й власна гордiсть не дозволила б йому це вчинити.  Зоставалося
скоритися сво?й долi й прийняти смерть, яка заскочила його так зненацька i
так безглуздо.
   - Ну що ж, катуй i свого, - промовив  вiн  нарештi,  гордо  кидаючи  на
Неживого сповнений зневаги погляд. - Досi ми знали, що  гайдамаки  служать
оборонi православних од ненависних ляхiв; а тепер знатимем, що  гайдамаки,
як розбiйники, катують кожного, хто попадеться, хоч i свого!
   - Свого? - злобно перебив його Неживий. - Ха-ха-ха! Оце  так  свiй!  Од
таких сво?х ще гiрше трiщить наша шкiра!
   - Ти можеш катувать мене, бо я тепер у тво?й владi, а ганьбити не смiй,
- вiдповiв Гонта похмуро, i в очах його блиснув недобрий вогник. -  Ще  од
мо?? руки не трiщала нiчия шкiра: я фундатор  свято?  церкви  й  оборонець
благочестя!
   - Га, оборонець! А до панiв у  надвiрну  мiлiцiю  ти  чого  пiшов?  Щоб
обороняти благочестя наше?
   - Я служу в князя у мiськiй мiлiцi? як оборонець Уманi, не бiльше!
   - Ха-ха-ха! Спiвай пiснi кому хочеш, а мене не одуриш! Зв'язати його  й
поставити коло нього сторожу.
   Гайдамаки скрутили Гонтi за спиною руки й одтягли  його  набiк.  Петро,
стоячи за кiлька крокiв вiд Неживого, чув цю  розмову;  щось  вабило  його
серце до Гонти, а тому страшна i, як йому здавалося, несправедлива  ухвала
отамана вразила й дуже засмутила його.  Не  знаючи,  як  i  чим  допомогти
козаковi, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним  виросла
велетенська постать диякона.
   - Здоров, пане-брате! - промовив  вiн,  плеснувши  Петра  закривавленою
рукою. - Це ти привiв наших?
   - Я!
   - Оце добре! Коли б не вони, то ми б телiпалися вже тут на мотузках!  I
як у такому пеклi ти вчасно згадав про це? Ех, брате, i чого  тобi  потiти
за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!
   Петро зашарiвся.
   - ?й-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! - провадив далi  диякон.
- Що, згода?
   - Про це потiм, - ухильно вiдповiв Петро. - А ти вже  чув:  пан  отаман
звелiв зв'язати Гонту й намiря?ться закатувати його?!
   - Так йому, собацi, й треба!
   - Що ти! - перебив його Петро. - Та вiн же наш!
   - Ге, наш! Зна?мо ми таких наших! - Диякон махнув рукою й  пiшов  далi.
Тим часом гайдамаки й селяни  швидко  виконували  наказ  Неживого:  церкву
оточили подвiйним рядом сторожi, iз закидано? ями витягли священика,  який
уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусiднiх хат.  Нещасних
селян, засiчених катами, попiдводили, й тих, котрi ще були  живi,  однесли
набiк, де ?х заходилися приводити до пам'ятi; мертвих  же,  -  а  ?х  була
бiльшiсть, - поклали на церковному цвинтарi. Очистивши  майдан,  гайдамаки
взялися до роботи. Забили в землю цiлий ряд гострих паль, розпалили кiлька
вогнищ, поставили шибеницю.
   I ще не встигли вони скiнчити сво? приготування, як почали  повертатися
тi, що кинулися наздоганяти жовнiрiв. Незабаром на майданi зiбралася  сила
людей.
   - Ну що, хлопцi, всiх переловили? - спитав ?х Неживий.
   - Нi, батьку! - вiдповiли ватажки кiлькох загонiв, якi вiдрядженi  були
в рiзнi напрямки. - Багатьох пiймали, а багато й повтiкало.
   - Ну, а ксьондзи i пан?
   - Саме ?х i не впiймали, десь поховалися. Винишпорили скрiзь!
   - Ех ви! - Неживий махнув рукою. - Не гайдамачити вам, а пiр'я дерти  в
запiчку. З-пiд самого носа тiкали, гаспиди, а ви й не  догнали!  Самих  би
вас повiшати отут перед добрими людьми!
   Мовчки стояли вони похнюпившись i слухали грiзнi  слова  отамана,  коли
раптом у заднiх рядах гайдамакiв,  що  оточували  майдан,  почувся  рух  i
вiтальнi вигуки.
   Петро  оглянувся  й  побачив,  що  на  майдан  ви?хав  якийсь   значний
запорожець, оточений козаками.
   Зiркi Петровi очi одразу впiзнали в ньому Максима Залiзняка. Серце його
радiсно забилося.
   - Залiзняк! Ось хто дасть усьому лад i пораду!
   Усi одразу впiзнали Залiзняка. Шапки злетiли вгору, i натовп  загомонiв
вiтаннями.
   Майданом поволi ?хав верхи на конi Залiзняк, уклоняючись  на  всi  боки
селянам i гайдамакам,  якi  махали  йому  шапками.  До?хавши  до  середини
майдану, вiн злiз з коня, пiдiйшов до Неживого й тричi поцiлувався з  ним,
а потiм обернувся до гайдамакiв i гучним голосом промовив до них:
   - Здоровi були, дiтки! А що поробля?те?
   - Сi?мо, батьку! - вiдповiло йому зразу багато голосiв.
   - Сi?те! Час уже й жати: жито виколосилось!
   - Та ось i жнемо потрошку.
   - Це не жнива, а прополювання! Треба всiм у  ряд  ставати  та  разом  з
божою помiччю.
   - Ми готовi.  Починай,  батьку,  зажинки!  -  загомонiли  на  вiдповiдь
радiснi голоси.
   - I почнемо! -  голосно  промовив  Залiзняк,  обводячи  натовп  орлиним
поглядом. - Треба тiльки благословитися та серпи нагострити...
   - Гострi! Всяке стебло перехоплять!  Ось  тут  наскочили  на  будяки  -
вирвали.
   - З корiнням?
   - Ге, ось в тiм-то й бiда, що хлопцi  гав  наловили,  -  понуро  сказав
Неживий. - Одного ксьондза з челяддю тут, у церквi, застукали, ну,  оно  й
оточили сторожею, - вiн показав на церкву. - А всi  ляхи,  що  на  майданi
були, тiльки-но почули тупiт наших коней, кинулися навтiкача... А  поперед
усiх тiкав пан хорунжий.  Ну,  мо?  хлопцi  полетiли  навперейми,  ловили,
ловили, та головних i не впiймали.
   - А хто тут був?
   - Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький, протопоп Гдишицький i пан
комiсар тутешнiй, хорунжий Голембицький.
   - Ге, дiти, шкода, та ще й дуже! - скрикнув Залiзняк i кинув вiд досади
шапку на землю.
   - Та цей же Мокрицький i Гдишицький найлютiшi вороги нашi й  гнобителi,
а Голембицький - хоч i молода шельма, та вредна! От ?х би  сюди  на  палi!
Ех, ви! Щоб таких гадин з рук випустити!
   Гайдамаки нiяково мовчали.
   - Та вони зараз же наберуть у сусiднiх панiв замкових команд i налетять
сюди на розправу,  -  говорив  Залiзняк.  -  Голембицький  той  боягуз,  а
Гдишицький та  Мокрицький  лютiшi  за  найлютiшого  звiра,  ?м  би  тiльки
пiдмогу, то вони помстяться!..
   -  Ой  батечку,  що  ж  нам  робити?  Порятуй!  -  заговорили   селяни,
проштовхуючись крiзь ряди гайдамакiв i виступаючи наперед.
   - А що ж ви думали тодi, як вступали в боротьбу з ляхами та ксьондзами?
Адже те, що повтiкали ксьондзи, нiчого не мiня?. Однаково всiх би ляхiв ви
не передушили, хтось би утiк та й переказав кому слiд; а коли б  навiть  i
нiхто не втiк, то офiцiал  митрополита  унiатського  не  голка,  одразу  б
кинулися шукати його. Ну й вiддячили б вам...
   - Що ж нам робити, батьку, як вiдстояти церкву? Як урятувати себе?
   - Ось по?дете ви - i налетять пани.
   - Ой налетять, як вороння на падло!
   У натовпi почулися зiтхання, стогiн i зойки.
   - Ой пропали ж ми, пропали навiки! - заголосили жiнки.
   - Слухайте ж! Якщо хочете мо?? поради, то не плачте й  не  голосiть,  а
слухайте мого слова! - пiдвищив голос Залiзняк, i всi навколо замовкли.
   - Хоч би ми тут зосталися й зимувати з  вами,  то  церкви  вже  вам  не
вiдстояти! Самi зна?те, коли в нiй ксьондз  одслужив  мшу,  -  церква  вже
прилучена до унi?.
   - Що ж, батьку, невже нам  вiддати  ??  ляхам?  -  почулися  з  натовпу
несмiливi голоси.
   -  Спалити!  -  бовкнув  диякон,  гнiвно  стрiпуючи  сво?ю  розкудланою
головою. - Якщо не нам, то й не ?м! Залiзняк озирнувся в його бiк.
   - Правдиве слово: спалити церкву та й спекти в нiй проклятих ляхiв, якi
зазiхнули на наш убогий храм... Не тужiть, дiти, настане час, - а вiн  уже
близько, - i засяють на нашiй землi сотнi й тисячi благочесних церков.
   - Правда, батьку! Добре! Слушно! Спалити церкву! Не вiддавати ляхам!  -
закричали кругом гайдамаки.
   - А вам, дiти мо?, - провадив далi Залiзняк, звертаючись  до  селян,  -
скажу я коротко: якщо хочете дожити до того щасливого часу,  коли  Укра?на
виб'?ться з-пiд лядсько? кормиги, то йдiть до нас у байраки й лiси. Що вас
тут чека?? Налетять ляхи:  половину  з  вас  перекатують,  поглумляться  з
жiнок, а другу половину, потрiбну ?м для обробiтку землi, повернуть у таку
неволю, що ?? не знесли б i воли пiд'яремнi. Тому, кажу вам, iдiть до нас!
Вже увiрвався терпець по  всiй  Укра?нi.  Усi  вирiшили  або  вмерти,  або
звiльнитися од ляхiв i  запанувати  в  сво?й  хатi.  Запорожцi  пiднялися,
звiдусiль збираються брати, i сором,  i  ганьба  тому,  хто  не  стане  на
оборону вiтчизни в цей час!
   - Орел! Слово сказав, як у око  влiпив!  -  перебили  Залiзнякову  мову
вигуки гайдамакiв.
   - Тому, кажу вам, - провадив Залiзняк, - iдiть у замок; в замку ? запас
збро?. Берiть звiдти що треба, озброюйтесь, берiть  усе  сво?  добро  i  -
гайда до нас у лiси, а там, як прийде  час,  -  у  загони,  i  вперед,  на
визволення вiтчизни!
   - А нашi жiнки й дiти? Хто ж боронитиме ?х?  -  заговорили  селяни,  що
стояли попереду.
   - З собою берiть! Тут ?м смерть або ганьба,  i  нiхто  не  змiг  би  ?х
оборонити. Схова?мо ?х у лiсах чи переправимо на лiвий берег,  а  як  мине
буря, тодi вони спокiйно повернуться у свiй визволений край.
   - Згода! Так, батьку! З тобою! Наказуй, що робити! - вiдповiли  в  один
голос селяни.
   Залiзняк узявся порядкувати. Вiн одiбрав найкмiтливiших iз гайдамакiв i
наказав ?м розташуватися на вiдстанi п'яти верст навколо села на  сторожi,
частину послав разом iз селянами в замок, решту залишив  на  майданi,  для
остаточних розпоряджень.
   - Ну, пане отамане, а що  робитимемо  з  цим  падлом?  -  звернувся  до
Залiзняка Неживий, коли останнi накази було вiддано i гайдамаки з селянами
подалися в рiзнi боки.
   - А що ж, не варто на них часу гаяти, повiсити усiх, та й годi!
   - Мабуть, що й так! - погодився Неживий. -Тiльки ? тут у мене  один,  з
ним так кiнчати шкода... I заслужив вiн бiльшо? кари, та й розпитати  його
про дещо можна!
   - А хто такий?
   - Уманський сотник Гонта.
   - Гонта? Уманський православний козак?
   - Авжеж, православний слуга католика! Таких клятих перевертнiв треба ще
гiрше катувати, анiж самих ляхiв.
   - Нi, ти цього  не  кажи!  -  заперечив  Залiзняк.  -  Iншi  -  правда,
перевертнi - запроданцi лядськi, а Гонта - нi. Я багато вже чув про  нього
й давно стежу за ним. На нього можна покластися, душею вiн наш!
   - А тiлом лядський?
   - Головне, друже, душа.
   - А якщо душею управля? тiло?
   - Тодi, брате, якщо у нього в черепку ? хоч краплина  мозку,  -  а  всi
кажуть, що розумний вiн, як сам  Соломон,  -  то,  кажу  тобi,  само  тiло
пiдкаже, що пора вже душу до нас повернути.
   - А якщо нi?
   - Втратимо небагато! Що вiн може про нас розказати? Що бачив  нас  тут?
Ну, так про це  й  без  нього  довiдаються  ляхи.  А  якщо  нам  пощастить
перетягти його на свiй бiк, то вигра?м багато. Умань у всьому  цьому  кра?
найважливiше мiсто... За Гонтою стоять двi тисячi  наших  рiдних  козакiв,
якi всюди пiдуть за ним. Ти зна?ш, що означа? в дiлi перший успiх?!
   - Твоя воля, пане отамане! -  промовив  Неживий,  нахиляючи  голову.  -
Роби, як зна?ш.
   - Гаразд! - Залiзняк потиснув йому руку. - Ти ж  тепер  кiнчай  з  цими
недовiрками, а я пiду до Гонти. - Залiзняк повернувся  й  пiшов  туди,  де
сидiв на землi Гонта iз зв'язаними руками й ногами.
   Петро давно  вже  чекав  цi??  хвилини  й  зразу  ж  пiдiйшов  до  пана
полковника.
   Залiзняк надзвичайно здивувався цiй зустрiчi.
   - Петро? А як ти тут опинився? Покинув домiвку назавжди?
   - Нi, пане отамане, - вiдповiв  Петро.  -  Ще  не  назавжди:  за  тво?ю
порадою кинувся по допомогу.
   - Як, невже, проклятий, насмiлився?
   - В тiм-то й горе, пане отамане!
   Залiзняк з глибоким обуренням вислухав Петрову розповiдь,  пообiцяв  ще
раз навiдатися в село, передав уклiн Прiсi  й,  попрощавшись  з  парубком,
пiшов до Гонти.
   Гонта сидiв похнюпившись i не чув, як пiдiйшов до нього Залiзняк.
   - Здоров, пане Гонто! - сказав голосно  Залiзняк.  Гонта  здригнувся  й
пiдвiв голову.
   - Здоров! - вiдповiв вiн коротко,  здивовано  глянувши  на  незнайомого
козака.
   - Багато чув я про тебе, пане Гонто, i давно хотiв  познайомитися,  але
не було нагоди, та ось привiв бог.
   - Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину, - вiдповiв з кривою посмiшкою Гонта.
- Не можу подарувати тобi багато часу...  а  втiм,  сiдай,  поговоримо:  з
добрим чоловiком i перед смертю поговорити любо, а  зустрiнемось  на  тому
свiтi колись i закiнчимо бесiду.
   - Бог з тобою, пане сотнику, я прийшов наказати, щоб  розв'язали  тебе.
Отаман не знав тебе, але я поручився, i вiн поверта? тобi  свободу.  Гонта
глянув з подивом на Залiзняка.
   - Гей, хлопцi, розв'яжiть пана сотника  й  принесiть  йому  назад  його
зброю! Гайдамаки, якi стерегли  Гонту,  вмить  виконали  наказ  Залiзняка.
Гонта розправив плечi й пiдвiвся на ноги. Подив змiнився на  його  обличчi
виразом найщирiшо? радостi й подяки.
   - Ху, ти, - промовив вiн, вiддихуючись. - А я вже й  надiю  втратив!  А
зна?ш, брате, при?мно вдруге на свiт народжуватись! Ха-ха! Одначе я тобi й
не подякував, спасибi, друже! - вiн з почуттям потиснув Залiзняковi  руку.
- Спасибi! Тiльки от, даруй,  пане-брате,  не  знаю  нi  iменi  твого,  нi
прiзвища.
   - Максим Залiзняк.
   - Залiзняк? - Гонта здивовано вiдступив на крок. - Залiзняк? То  це  ти
Максим Залiзняк?
   - Я самий, а ти, мабуть, гадав, що вiн на лисого дiдька схожий?
   - Ну, спасибi ж тобi, пане-брате! - з щирим почуттям промовив Гонта, ще
раз потискуючи Залiзняковi руку. - Нехай господь  i  менi  подару?  нагоду
колись вiддячити тобi!
   - За цим дiло не стане! - весело вiдповiв  Залiзняк.  -  Настають  такi
часи, коли, може, не одну сотню дукатiв пообiцяють за мою голову ляхи й не
одну шибеницю приготують для мого тiла. То в разi чого... гм... якщо  тобi
трапиться стерегти мене, може... випустиш... Га?
   Гонта опустив голову, й густий рум'янець  виступив  на  його  смаглявих
щоках.
   - Ну, та що там ще загадувати, -  провадив  весело  Залiзняк,  поклавши
руку на плече Гонти. -  Ходiм  лишень  та  краще  вип'?мо  чарку  за  тво?
народження. Я ж тепер i сам не знаю, чи  повитухою,  чи  хрещеним  батьком
тобi доводжусь. Гей, хлопцi, несiть нам найкращого меду з панського льоху!
   Вiн обняв Гонту за стан i повiв майданом.
   Через пiвгодини вони сидiли вже в просторiй  хатi  за  накритим  чистою
скатертиною столом. На  столi  перед  ними  було  розставлено  хлiб,  сир,
сметану, яйця, два олов'янi пугари й дорогий срiбний дзбан, повний темного
запашного меду.
   Коли вони попо?ли, Залiзняк налив у пугари меду, подав один з них Гонтi
й, цокнувшись, звернувся до нього з запитанням:
   - Ну, пане сотнику, куди ж ти тепер подасися?
   - Куди ж? До сво?? сотнi, в Умань!
   - Гм... - Залiзняк повiв бровою. - Ну, то я проведу тебе, менi  теж  по
дорозi, а то коли б ти часом не попався знову  гайдамакам.  Налетiли  вони
хмарами, а вашого брата,  надвiрних  козакiв,  ненавидять  ще  дужче,  нiж
ляхiв.
   Залiзняк замовк на мить i пильно глянув на Гонту, Гонта понуро мовчав.
   - Воно, правда, не можна вину класти на них  за  це,  -  провадив  далi
Залiзняк. - В той  час,  коли  вони  вiддають  життя  за  вiтчизну,  -  ви
одгулю?тесь пiд панською ласкою, служите ненависним гнобителям-ляхам!
   Останнi слова Залiзняковi прозвучали особливо  в'?дливо  й  презирливо.
Гонта  мовчав  похнюпившись;  на  хвилину  в  хатi  запанувало   напружене
мовчання.
   - Тяжкi  слова  тво?,  пане  полковнику,  -  заговорив  нарештi  Гонта,
пiдводячи голову. - Багато в них правди,  але  багато  й  гiркоти  зайво?,
несправедливо?... Не тiльки гайдамакам дорога вiтчизна, не  тiльки  в  них
болить за не? серце. Та не всi люди однi?? кондицi?. Добре йти в гайдамаки
тому, в кого нема? нiчого, крiм буйно? голови, а в кого сiм'я?..
   - Чим же заважа? сiм'я? Хiба не було на Укра?нi сiмейних козакiв?
   - Козакiв, а не гайдамакiв, котрi гасають зграями, як вовки,  лише  для
того, щоб помститися тому чи тому пановi! Пане полковнику, вони  звитяжцi,
i кожен з нас вважа? ?х за найславнiших дiтей вiтчизни,  тiльки  ж  усякий
чоловiк розумi?, що з ?хньо? помсти не вийде нiчого, крiм нових жертв.
   Залiзняк нахмурився.
   - Тому й не виходило досi нiчого,  -  промовив  вiн  гнiвно,  -  що  не
знаходилося того, хто об'?днав би ?х усiх,  а  якщо  знайдеться,  тодi  ця
страшна сила обрушиться сво?ю жахливою помстою не на окремих панiв,  а  на
всю Польщу, на весь ?? державний лад.
   - Ех, пане полковнику, - вiдповiв, зiтхнувши. Гонта, - повiр  менi,  не
тiльки тобi спадало це на думку, та батогом обуха не переб'?ш:  хоч  би  й
усi гайдамаки об'?дналися, то нiчого б не вийшло, бо не  той,  пане-брате,
тепер час.
   - Чим же теперiшнiй час гiрший за попереднiй? Вiн кращий, - присягаюся,
кращий  у  сто  крат!  -  вигукнув  Залiзняк  i  заговорив   iз   запалом,
присуваючись до Гонти: - Послухай мене, остання година Польщi вже  вдарила
на небесах, i справедлива вiдплата за дику сваволю ?? панства вже  ось-ось
ма? звершитися. Над нею сидять три сусiди, й кожен тiльки й дума? про  те,
який би урвати собi шматок. Ждуть тiльки нагоди, щоб кинутися.
   - Але шляхта  теж  передбача?  це  i  вже  береться  за  розум:  скрiзь
укладаються конфедерацi?...
   - А, ?хнi конфедерацi?!.. Вони викличуть у кра?нi ще бiльше сум'яття, а
сум'яття тiльки прискорить нашу справу. Терпiння народу  вичерпалося  -  в
нього нема? нiчого: нi волi, нi хлiба, нi сiм'? -  нiчого,  крiм  душi,  а
голий дощу не бо?ться. Вiр менi,  не  сьогоднi-завтра  зчиниться  страшний
заколот...
   - I кому ми потрапимо пiд руку, той i забере нас,  як  бунтiвникiв?!  -
мовив з легкою iронi?ю в голосi Гонта й пильно глянув на Залiзняка.
   - Нi, пане-брате, -  впевнено  заперечив  Залiзняк  i,  нахилившись  до
Гонти, заговорив пiвголосом: - Я скрiзь вештаюсь  уже  не  один  рiк.  Все
бачу, все чую, все винюхую, й нiщо не прихова?ться од мене. Тисячi очей  i
тисячi вух дивляться й слухають за мене там, де нiкому й на думку не спаде
зустрiти гайдамакiв. I ось що я  скажу  тобi:  не  сьогоднi-завтра  Польщу
розiрвуть i роздiлять сусiди-друзi,  а  разом  з  тим  одiрвуть  i  нас  i
прилучать до котрогось iз сусiднiх панств. Подумай сам: коли дiстанемо  ми
бiльше свободи й прав, - чи тодi, коли одiрвуть  нас  з  тими  правами,  з
якими ми й зараз живемо в Польщi, тобто з правами пiд'яремно?  худоби,  чи
коли прилучимося ми самi з сво?? волi,  до  кого  захочемо,  iз  збро?ю  в
руках?
   Гонта мовчав. У хатi густiшали сутiнки.
   Залiзняк говорив далi з наростаючим запалом:
   - Не думай, що ми будемо  тодi  згра?ю  бунтiвникiв.  Нi!  Тут  виросте
страшна, грiзна сила. I тодi при?дна?мося ми самi,  до  кого  захочемо,  i
кожен прийме нас з радiстю пiд свiй  протекторат.  Скажи,  кому  кориснiше
прийняти нас пiд свiй протекторат? Росi?!!! Половина нашого краю вже  там,
ми одно? вiри, дiди нашi пiшли з одно? землi, край  наш  принесе  i  берег
Чорного  моря,  найважливiшого  моря  для  Росi?,  i  бувалi,  обстрiлянi,
безстрашнi вiйська. Все це розумiють i там, - Залiзняк  показав  рукою  на
пiвнiч, - а тому й дадуть нам найбiльше прав i привiле?в. А  до  кого  нам
найкраще прилучитися? До Росi?, i бiльше нi до кого!  Там  половина  нашо?
розшарпано?  вiтчизни,  там  нашi  брати,  там  серце  наше,  наше  славне
Запорожжя...
   У хатi стало поночi.
   Слова Залiзняка лилися й лилися, викликаючи перед Гонтою образи  давнiх
гетьманiв:  здавалося,  вони  випливали  з  сиво?  пiвтемряви  й,   грiзно
блиснувши очима, знову тонули в  нiй.  Якийсь  червонуватий  вiдблиск,  ще
кволий,  але  дедалi  яскравiший,   починав   пробиватися   в   хату,   та
спiврозмовники, далеко ширяючи палкою уявою, не помiчали нiчого...
   Гонта мовчав; у темрявi  важко  було  роздивитись  його  обличчя,  але,
судячи з переривчастого дихання, видно було, що  його  глибоко  схвилювали
слова Залiзняка.
   - Ех, друже, все це було б так, - промовив  вiн  нарештi  з  придушеним
зiтханням, - коли б можна було довести дiло до кiнця! А повстання наше, як
i ранiше бувало, на самому початку придушать ляхи.
   - Нiколи! - грiзно в гукнув Залiзняк, гримнувши кулаком по столу. -  То
були повстання, що ?х пiдiймали незначнi ватажки гайдамацькi, вiдомi  лише
сотнi-другiй козакiв, тому й повставали мiзернi купки люду i ляхам неважко
було ?х придушити, а тепер пiднiметься iнше повстання - всi?? землi нашо?,
всього знедоленого панами народу... Повстане, кажу тобi, вся Укра?на!
   Голос Залiзняка зазвучав глухо  й  грiзно,  а  очi  його,  в  червоному
вiдблиску, що наповнив хату, спалахнули лиховiсним вогнем.
   - I лише тi козаки, котрi продалися панам...
   - Зажди, спинися! - перебив його Гонта, здiймаючи  руку.  -  Не  квапся
кинути в товаришiв тяжким докором: згадай тiльки, як глумилися запорожцi з
ре?стрових козакiв, а яку вони подали допомогу Богдановi, i чи був би  без
них визволений наш нещасний край?
   Придушений стогiн вирвався з грудей Залiзняка.
   - Але старшина  ?хня,  старшина?!  -  прошепотiв  вiн,  задихаючись  од
хвилювання й не маючи сили закiнчити фразу.
   - Старшина ?хня тут, - гордо промовив  Гонта,  вдаривши  себе  рукою  в
груди, й додав твердо: - А як прийде слушний час, тодi  всi  узнають,  хто
такий Гонта!
   - Друже, брате мiй! - вигукнув Залiзняк i, схопившись з мiсця,  стиснув
Гонту в сво?х могутнiх обiймах.
   Якусь хвилину  в  кiмнатi  тривало  мовчання,  що  переривалося  тiльки
козацькими поцiлунками.
   - Де бачитись можна? - промовив нарештi уривчасто Залiзняк.
   - У мо?му селi, в Розсiшках, - вiдповiв Гонта, - люди  вiрнi...  тiльки
перемiнити трохи одяг... довгу бороду... абощо...
   - Гаразд, побачимось!.. Вiр же й надiйся. Залiзняк потиснув руку Гонти.
   Гон а одвернувся до вiкна, щоб приховати хвилювання, яке його  охопило,
й тiльки тепер побачив червону заграву, що заливала всю хату.
   - Що це? Пожежа? - промовив вiн, швидко обертаючись до Залiзняка.
   - Мабуть, церкву запалили! - вiдповiв той.
   Обидва приятелi мовчки вийшли з хати й спинилися коло дверей.
   Картина, яку вони побачили, тяжко вразила ?х сво?м глибоким,  безмовним
драматизмом.
   Тиха нiч уже вкрила село.
   Посеред майдану рiвно й тихо, неначе полум'я величезно? свiчки,  палала
церква, освiтлюючи все навколо червоним сяйвом. Увесь майдан  був  забитий
людьми:
   хто, припавши обличчям до землi, неначе завмер у молитвi,  хто  голосно
ридав, здiймаючи руки до неба, а хто стояв мовчки,  понуро,  не  одриваючи
погляду вiд сво?? старо? церкви, коло яко? вони виросли; постарiлись, коло
яко? збиралися вмирати, а тепер мусили спалити сво?ми руками.
   Понуро стояли збоку гайдамаки,  далi  видно  було  вози  iз  селянським
збiжжям, з жiнками й дiтьми, що сидiли зверху.
   - От до чого дожили  ми  на  нашiй  землi,  -  з  глибоким  хвилюванням
промовив Залiзняк, простягаючи руки  до  палаючо?  церкви.  -  Сво?  убогi
святинi ми змушенi палити власними руками, щоб вони не дiсталися  на  глум
ляхам! О, нехай же вони горять, нехай горить уся Укра?на вiд краю до  краю
з Запорожжям, з козаками, з старцями й нерозумними дiтьми!  Нехай  згорить
уся, нехай розвi?ться попелом, щоб ?? й iменi не лишилося на свiтi.



   IX

   У той час Умань була центром  величезних  володiнь  ки?вського  во?води
Сiлезiя Потоцького; ключ цих володiнь захоплював пiвденно-захiдну  частину
Ки?всько? губернi? i майже  всю  Подiльську.  Умань  була  тодi  невеликим
мiстечком, резиденцi?ю  комiсара-губернатора,  але  являла  собою,  як  на
тодiшнi засоби оборони, добре укрiплений  пункт,  що  служив  оплотом  для
всi?? навколишньо? шляхти, i вона поспiшала будувати собi в Уманi  будинки
й пере?жджала туди з  сво?х  ма?ткiв,  пiд  захист  мiцних  стiн,  башт  i
губернаторських корогов.
   Умань сидiла мiцним гнiздом на  невеликому  узвишшi,  що  лежало  серед
безмежно? рiвнини. Захiдний бiк цього узвишшя обривався стрiмкими скелями,
а схiдний спускався  м'якими  схилами  до  болотистого  ставу,  що  огинав
узвишшя з пiвдня. Той став прилягав до Грекового лiсу й вiдокремлював його
вiд мiста. Серед лiсу з-пiд камiння й скель пробивалися джерела  прозоро?,
холодно? води й  наповнювали  грайливими  струмками  водоймище  ставу.  Цi
джерела давали воду й мiстечку, яке не  мало  на  огородженому  частоколом
теренi анi цистерн, анi колодязiв.
   Фортеця була обкопана широким i глибоким  ровом,  а  насип  увiнчувався
високим подвiйним частоколом. Той  частокiл  складався  з  окутих  залiзом
загострених дубових  колод  i  оперiзував  мiсто  неправильним  видовженим
овалом, що розтягся по  самiй  вершинi  узвишшя.  З  боку  степу  в  цьому
частоколi  збудованi  були  двi  укрiпленi  рогатками  брами,  з  мiцними,
кованими залiзом ворiтьми i з зубчастими вгорi бiйницями, звiдки  дивилися
в поле гармати. За першою брамою  одразу  починався  невеликий  майдан;  в
кутку його ховалася за великим будинком ратушi, за крамницями й магазинами
для iноземних купцiв зубожiла,  похила  православна  церква,  а  в  центрi
майдану гордовито й бундючно височiв кафедральний собор,  що  прилягав  до
щойно побудованого колегiуму, вiдданого пiд  опiку  базилiанських  ченцiв.
Просто напроти брами, в  протилежному  од  церкви  кутку,  була  ?врейська
школа. Вiд цього майдану змi?лися тiснi й кривi вулицi до  само?  фортецi,
переплiталися й сходилися знову коло другого ще меншого майдану, де  стояв
костьол. Помiж цими двома майданами,  на  самiй  вершинi  узвишшя,  грiзно
височiв губернаторський замок, огороджений також  подвiйним  частоколом  з
чотирма нарiжними баштами; вони були одноповерховi, але сво?ми  зубчастими
вiнцями здiймалися  над  шпилями  костьолiв  i  дивились  далеко  в  степ.
Губернаторський  замок,  з  високою  гонтовою   покрiвлею,   являв   собою
одноповерхову довгу будiвлю iз загнутими у  виглядi  лiтери  "Г"  кiнцями,
його  оточували  праворуч  i  лiворуч  флiгелi  й  прибудови,  серед  яких
вирiзнялася похмурим виглядом i гратчастими вiкнами кордегардiя. Невеликий
дворик був вимощений плитами вапняку. За губернаторським палацом  тягся  у
видолинок густий, добре виплеканий сад з невеликою штучною сажавкою на днi
балки; та сажавка живилася дощовою й привозною водою iз ставу, вiддаленого
од мiста на двi версти. Саме мiсто, що складалося переважно з  ?врейського
населення, не мало садкiв i красувалося тiльки гостроверхими черепичними й
гонтовими покрiвлями;  але  передмiстя  його,  Туркiв,  що  тулилося  коло
пiднiжжя гори, поблизу ставу, за частоколом, тонуло в  зеленi  садкiв,  що
позливалися в мальовничi заростi. Цього лiтнього  дня  в  губернаторському
замку була особлива метушня: з-пiд усiх навiсiв, ста?нь, повiток та  iнших
господарчих будiвель виглядали кузови й дишла  колимаг,  каруц  i  бричок,
якi, певно, не вмiстились у повiтках. Iз ста?нь чути було голосне iржання.
Коло довгих ясел i возiв, нарихтованих сiном i вiвсом,  стояли  рядами  на
прив'язi чудовi конi.
   Гуртки стайничих i челядi, мабуть, при?жджо?, лiниво грiлися на  сонцi,
перекидаючись грубими жартами, теревенячи, проте iнколи  в  ?хнiй  розмовi
можна було вловити натяк на те, що пани ?хнi  чимось  стривоженi  й  що  в
замку щось ма? вiдбутися.
   Шум, гамiр, iржання коней, гавкання  собак,  добiрна  лайка  i  брязкiт
ножiв, що долiтав з пекарнi, здавалося, висiли в повiтрi.
   У просторому  залi  губернаторського  палацу,  прикрашеному  гербами  й
портретами графiв  Потоцьких,  було  людно  й  гамiрливе.  Серед  молодого
лицарства, яке виблискувало пишнотою  вбрання  й  збро?,  були  й  почеснi
вельможi:  губернатор  лисянський  Кшемуський,  коронний   обозний   Иосиф
Стемпковський, начальник  барських  конфедератiв  полковник  Пулавський  i
настоятель  базилiанського  монастиря  плебан  Ба?вський.  Сам   господар,
Младанович,  сидiв  на  графському  крiслi,  що   стояло   на   невеликому
пiдвищеннi, пiд балдахiном, на взiрець трону.
   Хоч обличчя  гостей  пiсля  доброго  снiданку  й  випитого  вина  сяяли
веселощами, а очi блискали одвагою,  хоч  у  легкiй  розмовi,  пересипанiй
жартами й смiхом, звучало безтурботне молодецтво, проте одразу було видно,
що шляхта зiбралася не заради бенкету, а в серйознiй справi.  Це  зiбрання
нагадувало сеймик, який з'?хався у зв'язку з наближенням грiзних подiй.
   - Я одержав, ясновельможне й пишне лицарство, - звернувся  до  зiбрання
лисянський губернатор Кшемуський, - од свого  патрона  й  мецената,  князя
Яблонов-ського, повiдомлення, що посол московський поставив нашому крулевi
вимогу, щоб права схизматiв були прирiвнянi до прав католикiв i мало не до
прав нашого славного, першого в усьому свiтi шляхетства.
   Почувши  останнi  слова,  гостi,   представники   старшого   поколiння,
гордовито стрiпнули чупринами й розправили пишнi вуса, що спускалися аж на
груди, а молодь, узявшись пiд боки, почала пiдкручувати вгору сво? вусики.
   - I кажуть, - провадив  далi,  пiдкреслюючи  слова,  Кшемуський,  -  що
король уже пiдписав декрет, продиктований московським послом.
   - Побий мене перун, а бiльше терпiти такого запроданця,  як  наш  круль
Понятовський, не можна, - спалахнув полковник  Пулавський.  -  Не  питаючи
згоди сейму, вида? королiвськi декрети,  якi  забороняють  насильства  над
схизматами й дозволяють ?м одбирати назад усi церкви й церковне  майно  та
ще й вiдновлювати свою  i?рархiю  за  допомогою  переяславського  ?пископа
Гервасiя.
   - О sancta mater! - обурився плебан Ба?вський.  -  Невже  ж  горда  Рiч
Посполита  пiдкориться  цьому  обурливому  декрету?  Невже  ж   благородне
лицарство зрадить заповiти вiтчизни? Адже мiсiя Польщi - схилити весь свiт
пiд стопу найсвятiшого папи... i раптом наша славна Рiч, внаслiдок  зради,
змушена буде вiдхилитися вiд призначеного ?й шляху?
   - Нiколи! Довiку! Смерть зрадникам! Загибель  схизматам!  -  закричала,
брязкаючи збро?ю, молодь.
   - Авжеж, цього безумства допустити не можна, -  рiзким,  сухим  голосом
заговорив пан Стемпковський, - це, не кажучи вже про релiгiйнi мiркування,
додало б зухвальства хлопам, i вони чинили б iще бiльший опiр нашiй  волi.
А хлоп мусить бути нiмим рабом, пiд'яремним бидлом, тому  що  бог  створив
його для чорно? роботи й для послуг шляхтi i нiчого не  дав  йому  з  нами
рiвного, крiм душi.
   - Як бога кохам, - мовив на це Младанович. - Ясновельможний пан обозний
сказав велику iстину: тiльки тодi ми, шляхетне лицарство, будемо  спокiйнi
й край процвiтатиме, коли всi хлопи забудуть свою схизму  i  за  допомогою
католицького духiвництва визнають  над  собою  нашу  владу,  коли  вони  з
молоком матерi всмоктуватимуть вiрнiсть i покору нам.
   - А цi  декрети  збунтують  непокiрних  хлопiв,  -  обiзвався  хорунжий
неми-рiвського графа, молодий i  ставний  Кребс.  -  Я  був  нещодавно  на
Смiлянщинi, то там уже почалися заворушення серед бидла.
   - У мене на Уманщинi тихо... В мене не  писне  й  миша!  -  хвальковито
мовив Младанович.
   - А в нас, на Подiллi, - докинув полковник Пулавський, - з'явилися були
банди розбiйникiв-гайдамакiв, але ми спiльними силами  стерли  ?х  з  лиця
землi, знищили. Мало хто врятувався втечею!
   - Смерть схизматам! Загибель москалям! - задерикувато  крикнуло  кiлька
молодих голосiв.
   - О, ця ?ресь! - вигукнув у  фанатичному  озлобленнi  молодий  ксьондз,
недавно висвячений на плебана, i схопився руками за голову. -  Мало  того,
що вона вперта у сво?й темнотi,  вона  спокуша?  ще  й  прийнятих  у  лоно
католицько? церкви дiтей: тi, хто народився й вирiс у римсько-католицькому
обрядi, зраджують його й переходять знову в схизму!
   - А головне, - додав Младанович, - ця пся крев да? якесь право сусiднiй
Росi? заступатися за одновiрцiв. Sapristi. Тисяча дяблiв! Од цих  втручань
тхне погрозою!
   - Отож-то, - вигукнув Пулавський, - його мосць висловив саму суть...  У
залi почулося глухе ремство й брязкiт палашiв та щабель об пiхви.
   - Вiдтодi, - провадив далi полковник, - як зрадник Богдан, за допомогою
клятих хлопiв i розбiйничого гнiзда запорожцiв, одiрвав  од  нас  половину
Укра?ни й прилучив ?? до Москви, вiдтодi ця держава стала швидко  зростати
в сво?й силi й тепер розрослась у  величезне  царство,  стала  iмперi?ю  й
загрожу? поглинути нас...
   - Боже всесильний! - заволав у релiгiйному екстазi Ба?вський. -  Одведи
вiд нас цей жах!
   - Oremus domine! - простогнав ксьондз, склавши руки й  звiвши  до  неба
очi.
   - Тепер нам треба подумати, панове добродiйство, як дати вiдсiч  Росi?,
- знову заговорив Пулавський.
   - Не тiльки вона точить на нас зуби, - докинув Младанович, -  ?  в  нас
iще два добрих сусiди: австрi?ць i пруссак... Тi теж  ждуть  не  дiждуться
нашо? загибелi.
   - Грiм i блискавка! - крикнув Стемпковський. - Ми самi  того  пруссака,
як тевтонського рицаря, пустили в Померанiю й вiддали йому кращi провiнцi?
даром... вiдрiзали себе од Балтики, ми самi сво?ми руками занапастили сво?
велике королiвство й вигодували на себе ж удава!
   - Прокляття тим, хто потурав цьому!  -  вигукнув  хтось  похмуро  серед
пишно? молодi, i  цей  прокльон  примусив  усiх  непри?мно  здригнутися  й
замовкнути.
   - Проте, хоч i як це гiрко, - зiтхнув по довгiй паузi Кшемуський,  -  а
все ж таки, на мою думку, нам безпечнiше  бути  в  кiльцях  того  удава...
Пруссiя прагне протистати зростаючiй могутностi Росi?, i ?й союз з нами на
руку... Може, потiм i в пруссакiв з'являться хижацькi iнстинкти, але тепер
iнтереси Пруссi? й Австрi?, звичайно, суперечать намiрам Росi?, а тому наш
iнтерес  шукати  з  ними  спiлкування   проти   москалiв...   Це   iнтерес
благородного лицарства й кра?ни, а круль Понятовський про це  не  дума?  й
ма? намiр iти на поступки Московi?...
   - Зрадник! Геть його до всiх дяблiв! -  заревло  лицарство,  потрясаючи
кривулями й тупаючи ногами.
   - Авжеж... справдi, - мовив Стемпковський,  -  це  зрада...  Але  що  ж
робить сейм? Верховна влада в нього, а не в Понятовського: давно вже пану?
в нас золота свобода й знищено будь-яку владу короля.
   - А якщо дiйсно з боку Корони помiтне бажання порушувати нашi  верховнi
шляхетськi права, то скликати негайно ж сейм i пiдрiзати королевi крила!
   - Так, це треба вчинити якнайшвидше, - погодився Младанович.
   - Сповiстити наших патронiв i магнатерiю негайно, - додав Кшемуський.
   - Цього мало! - сказав Пулавський. - Сейм, звичайно, не попустить вiжок
королевi, але Понятовський може випросити в Росi? допомогу...
   - Невже до цього доживе Рiч Посполита? - скрикнув схвильовано плебан i,
затуливши руками обличчя, похилив голову, плечi його тихо  здригалися  вiд
стримуваних ридань.
   Щире горе плебана вразило всiх у саме серце.  Старi  провели  рукою  по
очах, а молодь, прикусивши губи, похмуро втупила очi в дубову з  ясеновими
квадратами пiдлогу. Тяжкi зiтхання  почулися  в  пишному  залi  й  гнiтюче
повисли над лицарством. Понуре мовчання тривало довго.
   - Ганьба, ганьба,  -  лиховiсне  промовив  нарештi  Пулавський.  -  Але
впадати в одчай нам iще нема чого: поки в наших жилах  тече  старопольська
кров,  поки  в  юнакiв  наших  горять  одвагою  очi,  поки   нас   захища?
благословення  папи  -  Польща   не   згине!   Найкращi   сини   вiтчизни,
найблагороднiшi i найславнiшi лицарi, заклали  вже  конфедерацiю  в  Барi.
Туди з'?жджа?ться все шляхетство польське iз збро?ю й з сво?ми  командами,
пiд прапор золото? волi шляхетсько? й незалежностi нi вiд кого.
   - Вiват! Н?х жи?! -  вигукнули  всi  присутнi,  охопленi  бадьорiстю  i
надi?ю.
   - Н?х жи?! - пiдхопив полковник.
   - Тiльки треба дружно стати всiм i вкрити конфедерацiями всю Польщу.  У
короля вiйськ нема?, сейм нiколи не дозволить йому посполитого  рушення...
А  в  нас   збереться   кiлька   десяткiв   тисяч   безстрашних   гусарiв,
левiв-драгунiв i тигрiв-латникiв...
   - Славне лицарство! - урочисто виголосив Младанович. -  Я  вiдкриваю  в
Уманi нову конфедерацiю й запрошую пiд свiй стяг, у  замок,  всiх  славних
геро?в, звитяжних захисникiв ойчизни.
   - Ми з вельможним паном ладнi голови покласти за нашу кревну матку,  за
велику Польщу! - гукнули всi в один голос i  витягли  з  пiхов  шаблi,  що
сяйнули холодним блиском лез.
   -  У  всiх  конфедерацiй  повинно  бути  одне  гасло,  -  пiднiс  голос
Пулавський. - Проти короля i за ?днiсть Польщi, за панування  католицизму,
за винищення з корiнням схизми й непокiрних схизматiв.
   - Так, - пiдтвердив Стемпковський. - Краще  впертих  винищити  всiх  до
?диного й заселити пустелю мирними рабами, анiж допустити спокусу.
   У той час, коли  в  залi  дебатувалися  серйознi  полiтичнi  питання  й
обмiрковувалися невiдкладнi в даний момент заходи, дамське товариство,  не
таке численне, як чоловiче, провадило бесiди в просторих салонах замку про
сво?  iнтереси,  про  новi  моди,  що   приходили   на   змiну   колишнiм,
старопольським, про майбутнi шлюби,  про  скандальну  хронiку  магнатських
дворiв... Та проте злоба дня не давала спокою й прекраснiй статi:  говiркi
цокотухи раз у раз переривали сво? улюбленi теми й переходили до тривожних
питань, якi стояли й перед очима безтурботних красунь,  жахаючи  ?х  сво?ю
незбагненнiстю.
   - Вам добре, кохана панi, - говорила уманськiй губернаторшi, зiтхаючи й
вiдсапуючись, товста, аж одутла,  панi  Кшемуська.  -  У  вас  неприступна
фортеця, велика команда, та ось  iще  й  конфедерати  прибудуть;  вам  тут
безпечно, а наш замок i порiвняти з вашим не можна - адже кругом  бунтiвнi
села та гайдамацькi розбiйницькi кублища по непролазних пущах, байраках...
   - То ви, моя люба, переходьте до нас, - ласкаво запропонувала Женев'?ва
Младанович,  яка  сво?ю  худорлявiстю  i  французьким  убранням  становила
цiлковиту протилежнiсть Ядвiзi Кшемуськiй.
   - Ой панi! Хiба це можна? Мiй же малжонок  -  губернатор  усього  ключа
ма?тностей князя Олександра, то хiба йому гонор дозволить  покинути  княже
добро напризволяще в тривожний час?
   - Так, так... Я не подумала. Але його мосць пан Андрiй  може  збiльшити
свою команду, запросити навколишню шляхту... Замок у  панства  надiйний  i
мiцний...
   - Мене не так турбу? й напад, як серце  гризе  туга...  Вельможна  панi
оточена такою чудовою родиною... Сестра  панська,  панi  Паулина,  завiду?
всiм господарством i завiду? досконало. Старша дочка,  Доротея,  красою  й
едукацi?ю чару? серця  пишного  юнацтва...  Я  чула,  що  вже  й  доля  ??
незабаром ма? звершитися.
   - Усе ще в божiй волi й ласцi, - вiдповiла мати,  але  щаслива  усмiшка
виказала ?? родинну та?мницю.
   - Ну, а друга ваша дочка, Веронiка, хiба не гордiсть, не  щастя  сiм'??
Розумом i розвитком  вона  з  будь-яким  офiцiалом,  навiть  iз  сенатором
поспереча?ться!
   - Розумна, розумна... правда, - розчулено погоджувалась панi Женев'?ва.
- I батьковi допомага?... Слово гонору.  Вiн  часто  кличе  ??  на  пораду
навiть у важливих справах, а ще Казимирик мiй - таке славне д?цко.
   - От бачите, скiльки  радостi  й  утiхи!  Ах,  дiти  -  це  таке,  таке
блаженство, з яким би всi злигоднi забулися! - зiтхнула тяжко й сумно панi
Ядвiга.
   - ? в ясно? ж панi дочка Текля чарiвна! I скоро...
   - Текля - не дочка... - перебила Кшемуська й судорожно вхопилася  рукою
за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце.
   - Хiба в панi не було дiтей? - здивувалася Младанович.
   - Були, - похмуро вiдповiла Кшемуська.
   - I померли?
   - He треба... не треба про це, - з болем вирвалося  в  панi  Ядвiги,  й
вона, затуливши хусткою очi, поквапно пiдвелася, щоб приховати вiд цiкавих
поглядiв сво? зата?не горе.
   А в  саду,  коло  невелико?  штучно?  сажавки,  обкладено?  камiнням  i
обсаджено? квiтками, нудилися в самотинi красунi панни: вони чекали пишних
лицарiв, але ?х усе ще затримували в залi.
   Веронiка Младанович стояла  на  мiсточку,  перекинутому  через  ставок,
поряд з Теклею Кшемуською. Обидвi панни мовчки вдивлялися в прозорi  води,
де по золотистому дну пропливали силуети лящiв i коропiв,  якi  то  поволi
збиралися цiлими зграйками, то прожогом кидалися один  поперед  одного  на
поживу... А поживу - шматочки хлiба, кидала старша Младанович, Доротея, що
сидiла з двома паннами на мармуровiй лавi коло самого берега. Недалеко вiд
них плавали два чорнi лебедi,  зграбно  вигинаючи  сво?  довгi  ши?;  вони
ловили шматочки хлiба, крихти вiд яких перепадали рибам.
   Погода стояла чудова; кучерявi верби, що  обступили  ставок,  звiшували
над дзеркальним плесом сво? поникле гiлля, вже побризкане  золотом  першо?
осенi, й надавали всiй картинi елегiйно-сумовито? чарiвностi. Цей  настрiй
передавався й паннам, якi поринули в невеселi думи.
   - А чому не всi сюди з'?хались? -  перервала  нарештi  мовчанку  Текля,
одвернувши зашарiле личко од Веронiки.
   - Як - не всi? - здригнулась  Веронiка,  вiдiрвана  цим  запитанням  од
сво?х
   дум.
   - А так, декого нема?, - зовсiм знiяковiла Текля,  стримуючи  непрохане
зiтхання.
   - A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелiкса? А я  й  не  збагнула
вiдразу... Ми його ждали ще вчора... Не розумiю, що його могло  затримати?
Батько не давав йому нiяких доручень, а вiдпустив минулого  тижня  в  його
посесiю, але пан Голем-бицький ще вчора мав повернутися, - вiн же хорунжий
тутешньо? команди.
   - То з ним, мабуть, трапилось нещастя!  -  Текля  поблiдла  й  зупинила
переляканий погляд на Веронiцi.
   - Боронь боже! Просто  затримався  в  сво?х  справах,  покладаючись  на
батькову добрiсть.
   - То йому, виходить, не цiкаво було... побачитися... ну... з  тими,  що
з'?ха-лися...  послухати  раду,  -  промовила  ображеним  тоном  Текля   й
закопилила губки.
   - Моя кохана! - обняла ?? Веронiка. - Прилетить ще ясний сокiл,  не  на
один же день з'?халося пишне лицарство, дорогi гостi!
   Панни, що сидiли на лавi, вряди-годи перекидалися словом: усiх  гнiтило
грiзне передчуття неминучого лиха.
   - У нас на Подiллi ще гiрше, - говорила худа,  безбарвна  панна,  часто
зiтхаючи  й  зводячи  до  неба  блiдо-сiрi  очi.  -  Тут  не  вiдчува?ться
небезпеки, а тому й дихати вiльнiше, а в нас щодня страх.
   - Та в вас  же  конфедерацiя,  сила  славного  лицарства,  -  промовила
житт?радiсна, червонощока Доротея. - Хiба пiд охороною ?хнього  меча  може
бути страшно? А де з'?жджа?ться лицарство, там стiльки забав,  бенкетiв  i
веселощiв!
   - Не кажи так, панно! Золота молодь гаса? по навколишнiх селах,  грабу?
та палить ?х... а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то
не зна? мiри буйному пияцтву.
   -  Ох,  цi  бойовi  бенкети!  -   простогнала   третя   панна,   повна,
молдаванського типу брюнетка. - Хiба там може  зародитися  нiжне  почуття?
Саме тiльки звiрство.
   У цей час до панни пiдiйшов хорунжий улансько? корогви молодий i гарний
брюнет Кребс.
   - Панно Веронiко! - окинув вiн поглядом панянок. - Його ясна мосць, пан
губернатор, просить до себе свою дочку.
   Дiвчата здригнулися  вiд  несподiванки  й  прибрали  поетичнi  пози,  а
обличчя ?хнi осяяли чарiвнi усмiшки.
   - Батько кличе? - зашарiлася Веронiка.
   - Так, ясна панно.
   - Я зараз.
   Веронiка збiгла з мiсточка й квапливо пiшла на гору,  до  замку;  Кребс
ледве встигав за нею.
   - Панна неначе гiрська сарна, - говорив вiн, - кручi ?й - не кручi.
   - Ну якi ж це кручi? - засмiялася Веронiка. - Пагорки, та й годi! То  в
вас на Подiллi гори iз скелями та урвищами.
   - Я певен, що панна злетiла б i на  скелi,  й  на  бескиди,  мов  легка
пташка.
   - Ого! Це пан грабя' привчив свого хорунжого до таких комплiментiв?
   - Нi, патрон мiй суворий, але сама панна  мимохiть  виклика?  захопленi
похвали... може, й недоречнi... але, падам до нiг, -  вiд  них  утриматись
неможливо... Я вперше у життi зустрiчаю дiвчину з такою освiтою,  з  таким
знанням не тiльки мов та iсторi?, але й усiх iнтересiв нашо? вiтчизни.
   - Пан перебiльшу?. Iсторичнi й державнi  мо?  студi?  обмежуються  лише
житт?писом  королiв  польських  i  розправами  про  Люблiнську   унiю   та
Брестський собор. Та ще газетою Лускiни. Правда, я плакала,  коли  читала,
як короля Попеля ?ли мишi, й жадiбно вивчала напам'ять  цiлi  сторiнки  не
тiльки з життя королiв, але навiть iз житiй святих, але хiба ж це знання?
   - От якби й нашi мудрецi так думали, то не наробили б помилок,  за  якi
розплачуються цiлi поколiння кров'ю, а рiдна кра?на, знесилена  боротьбою,
на наших очах гине.
   - О? Так i я  скажу,  -  здивовано  блиснула  очима  Веронiка.  -  Якби
бiльшiсть  нашого  славного  шляхетства  так  благородно  думала,  як  пан
хорунжий, то ще й тепер можна було б урятувати нашу отчизну.
   Кребс шанобливо вклонився, i  вони  зайшли  до  парадного  залу.  Серед
гостей тепер  з'явилися  француз  iнженер  Шафранський,  якого  Младанович
запросив  обмiряти  й  спланувати  церковнi  землi,  одведенi   пiвтораста
костьолам,  переробленим  iз  православних  церков,  та  полковник   Обух,
начальник надвiрно? козачо? мiлiцi?.
   - Веронiко, - звернувся до дочки Младанович,  -  чи  багато  в  нас  на
складi, що в поко? команди, заготовлено вiйськових припасiв?
   - Сiдел, чапракiв, бердишiв i кривуль досить... - вiдповiла Веронiка, -
вистачило б на кiлькасот лицарiв, а рушниць i пищалей майже нема?  зовсiм,
та й свинцю i пороху дуже мало.
   - C'est juste! Я так i казав, - нiби зрадiв Шафранський, почувши  слова
дiвчини. -Багато збро? для кiнноти, а для пiхоти й гарнiзону  -  нiчого...
Rien! Оборонятиме ж мiсто не кавалерiя... а пiхота... Я тому й прошу,  щоб
заздалегiдь запасти якнайбiльше пороху, свинцю, ядер, картечi,  рушниць  i
хоч три-чотири гармати... У нас ?х зовсiм мало; крiм  того,  я  просив  би
вашу мосць надбудувати замковi башти, щоб з них  можна  було  обстрiлювати
через частокiл i через брами околицi.
   - Ой, ой, cher monsieur, ви мене хочете зруйнувати! Та на це ж потрiбна
сила фошей!.. Я напишу спершу сво?му принципаловi. Француз уклонився.
   - Нi, хай вельможний пан менi дару?, - втрутився Пулавський,  -  але  в
таких серйозних питаннях i  в  такий  тривожний  час  треба  дiяти,  а  не
листуватися.
   - Звичайно, - пiдтримав його Кшемуський.
   - Тим бiльше, тату, - додала Веронiка, -  що  мова  йде  про  захист  i
врятування графського добра й ма?тностей, берегти якi нас i поставлено.
   - Ну, коли  дочка  каже,  -  розвiв  руками  з  радiсною  усмiшкою  пан
Млада-нович, - менi ?? декрети важливiшi за всякi накази.
   - Браво, браво! - загомонiла весело молодь. - Н?х жи?  панна  Веронiка,
наша цариця!
   - Батько мiй жарту?... - знiяковiла Веронiка, почервонiвши.
   - Яскулечка, - усмiхнувся Стемпковський.
   Шафранський витяг свою  шпагу  й  опустив  ??  перед  Веронiкою,  немов
салютуючи, Кребс поспiшив зробити те ж саме, а потiм повиймало сво?  шаблi
та палашi й молоде пишне лицарство.
   Веронiка спалахнула ще дужче, але не розгубилася.
   - Нехай схиляться вашi мечi, славнi лицарi, не  передi  мною,  а  перед
нашою нещасною ойчизною, на захист ?? вiд справжнiх, а не уявних  ворогiв,
для полегшення ?? довгих страждань, а не для заподiяння ?й  нових  ран!  -
схвильовано  промовила  дiвчина,  обводячи  смiливим,  блискучим  поглядом
зiбрання.
   - Вiват!  Пишно!  Досконало!  -  гукнув  захоплено  Кребс;  його  вигук
пiдхопила молодь, а за нею й сивоусе вельможне панство.
   Младанович пiдiйшов до Веронiки й притулив ?? голову до сво?х грудей.
   - Даруйте, панове, не можу стримати  себе...  це  моя  гордiсть  i  моя
радiсть!
   - I наша! - пiдхопив Кшемуський i поцiлував у  чоло  Веронiку.  У  залi
зчинився неймовiрний гамiр. Захопленi вигуки й похвали злилися з брязкотом
збро?. Веронiку так зворушило й схвилювало це загальне пiднесення, що вона
розплакалась i втекла.
   Коли вгамувалися в залi голоснi, радiснi вигуки,  Младанович  заговорив
знову:
   - I пороху, i ядер, i рушниць ми добудемо,  а  може,  розживемся  й  на
три-чотири гармати. Треба буде надбудувати вежi, поглибити  рiв;  поновити
частоколи ми доруча?мо й  довiря?мо  пановi  Шафранському  й  полковниковi
Обуху. Все буде зроблено, але менi зда?ться, що в нас,  власне,  небезпеки
ще  нема?  нiяко?,  скрiзь  тихо.  Ранiше   з'являлися   де-не-де   ватаги
розбiйникiв, а тепер стало зовсiм тихо, спокiйно.
   - Та й по селах скрiзь тихо, як на цвинтарi, - пiдтвердив пан Хмелевич,
наглядач оренд Младановича.
   - Оце саме й пiдозрiло, - зауважив Обух.
   - Перед грозою завжди бува? тиша, - докинув Кребс.
   - Ох, ?зус-Марiя! - зiтхнув плебан.
   Це зiтхання пронеслося по залу, як стогiн безнадiйно хворого,  й  знову
збентежило зiбрання й одiгнало радiсний настрiй, що  був  спалахнув  перед
цим.
   - Ти, вельможний мiй пане, подумай ось про що, - заговорив  генеральний
обозний Стемпковський, - головним  захистом  Уманi  ?  графськi  полки,  в
котрих налiчу?ться понад чотири тисячi козакiв, а козаки - хлопи... В разi
повстання це бидло, цi пси прилучаться одразу ж до згра? собак...
   -  Не  думаю,  вельможний  обозний,  -  вiдповiв  не  зовсiм   упевнено
губернатор, - козаки цi одержують таке утримання, якого не дасть ?м нiхто,
сiм'? ?хнi звiльненi вiд панщини, надiленi землею, одно слово  -  з  ласки
графа ?м так добре живеться, що  нiяких  кращих  вигод  не  може  дати  ?м
повстання.
   - Та цi ж  хами  вiдплатили  вже  раз  чорною  невдячнiстю!  -  докинув
Кше-муський.
   - Цiлком справедливо, -  пiдхопив  Стемпковський,  -  а  тому  я  раджу
перемiнити хоч отаманiв - настановити сотниками вiрних католикiв,  лицарiв
славного меча, а не схизматiв, як Гонта...  Про  нього  й  до  нас  дiйшли
чутки, що то хитра бестiя, - в душi зрадник i ненависник.
   - Au nom du ciel! Це один з мо?х найвiрнiших слуг,  та  до  того  ще  й
фаворит графський. Вiн розумний та едукований по-польськи i хоробрий,  мов
тигр.
   - Ласкавий, як кiт, а в головi пота?мна думка, - буркнув Кшемуський.
   - Пане Обуше! -  звернувся  Младанович  до  полковника.  -  Чого  ж  ви
мовчите? Ви бiльше, анiж хто iнший, мусите знати про поведiнку  й  настрiй
мого сотника, вашого найближчого пiдлеглого.
   - Чесно кажучи, я можу ствердити тiльки те, - вiдповiв Обух, - що Гонта
на службi старанний, у боях хоробрий, в дiлах звитяжний,  та,  проте,  вiн
запеклий схизмат, а тому  прихильностi  до  католикiв  мати  не  може.  До
та?мних же його помислiв докопатися важко... але в очах його,  помiчаю  я,
бiгають iнодi зеленi вогники.
   - Нi, як собi хочете, а поки в мене нема? фактiв, якi б навели на нього
пiдозру, я Гонтi вiрю й ним дорожу, - заявив Младанович.
   У цю мить на губернаторському подвiр'? пролунав тупiт  кiнських  копит,
знялася метушня.
   Усi замовкли й насторожилися.
   Через   хвилину   в   залi   з'явився   хорунжий   Младановича   Фелiкс
Голембиць-кий; весь його одяг був забризканий багнюкою, на блiдому обличчi
застиг жах. За  Голембицьким  увiйшло  до  залу  кiлька  дам,  стурбованих
метушнею; серед них була  й  вихованка  Кшемуських  Текля,  наречена  пана
Фелiкса.
   Голембицький, хитаючись, наблизився до свого принципала  й,  ухопившись
за високу спинку крiсла, щоб утриматися на ногах, промовив, задихаючись:
   -  Ясновельможний  пане...  Нещастя...  На  мо?  село   Турову   напали
гайдамаки.
   - Гайдамаки? - скрикнули враженi слухачi.
   - Так, гайдамаки, -  говорив  Голембицький,  -  все  пограбували,  двiр
спалили, ксьондза, офiцiалiв i ?х команду... перебили.
   - О боже! - простогнав плебан.
   - Pereat! -люто прошипiв ксьондз.
   - Атож, винищимо всiх! - вигукнув Стемпковський.
   Але молодь, зацiпенiвши вiд несподiванки, не обiзвалася на цей заклик.
   - Коли б не Гонта, - провадив Голембицький, - я б загинув: вiн кинувся,
затримав оту бунтiвливу наволоч, допомiг менi втекти, а  сам  потрапив  на
палю.
   - Нещасний! Це засмутить графа... От  бачите,  панове,  -  моя  правда:
Гонта був вiрний слуга... вiн сво?ю жахливою смертю  довiв  тепер,  що  на
нього зводили наклеп.
   - Так, Гонта... - почав був Голембицький, але вiд  утоми  й  пережитого
страху мало не зомлiв. Його пiдтримали пiд руки Кребс  i  Шафранський,  що
стояли поруч.
   - Чи не поранений пан хорунжий?  -  стурбувався  Младанович.  У  дверях
вiтальнi почувся iстеричний жiночий крик.
   -  Нi,  бог  уберiг,  -  з  зусиллям  вiдповiв  хорунжий,  -  просто  я
втомлений... усе бився. - При останнiх словах вiн раптом  почервонiв,  але
за мить його щоки знов поблiдли.
   - То посадiть його, - засмiявся Младанович,  -  та  дайте  йому  добрий
келих старого литовського меду: той одразу воскресить його,  поверне  йому
силу... Пане Шафранський, de grace!
   Шафранський кинувся виконувати наказ губернатора, а Кшемуський поспiшив
до збентежено? Теклi й почав ?? заспокоювати. До них пiдiйшла  Веронiка  й
забрала Теклю у внутрiшнi поко? замку.
   Повертаючись на сво? мiсце, Кшемуський помiтив якогось лiтнього  сивого
шляхтича, що сидiв коло самих дверей.  Вiн  був  одягнений  у  старовинний
польський костюм, чуприна його за старопольським звича?м була пiдголена, а
довгi вуса спускалися на  гаптований  золотом  жупан:  темне,  засмагле  й
огрубiле од вiтру обличчя його  здавалося  майже  чорним,  контрастуючи  з
бiлими вусами й бровами. Рiзкi риси його й чорнi,  мов  вуглини,  очi,  що
поблискували з-пiд навислих брiв,  та  два-три  шрами,  якi  перерiзали  в
рiзних напрямах його обличчя, надавали  йому  якогось  лихого  й  понурого
виразу. Судячи з розкiшного  одягу  й  збро?,  це  був  значний  пан,  але
енергiйне й похмуре обличчя його так вiдрiзнялося вiд  випещених,  гладких
пик вельможних панiв, якi тут зiбралися, що Кшемуський мимохiть звернув на
нього увагу. Якусь хвилину стояв вiн нерухомо перед старим,  не  одриваючи
вiд нього очей i намагаючись пригадати, де й коли бачив вiн його.
   Шляхтич помiтив це й спинив на  Кшемуському  в  свою  чергу  неприязний
погляд. Гадаючи, що  шляхтич  незадоволений  його  безцеремонним  оглядом,
Кшемуський уклонився й промовив гречно:
   - Зда?ться, я не помиляюся: правда ж, я мав честь бачити шановного пана
на бенкетi у себе в Лисянцi?
   Запитання Кшемуського чомусь збентежило шляхтича. А  втiм,  це  тривало
лише одну мить.
   - Авжеж, пан губернатор не помиля?ться, - вiдповiв вiн  сухим,  хрипким
голосом, пiдвiвшись з мiсця i кивнувши Кшемуському головою. - Я мав  утiху
бути в гостях у пана i був свiдком розкiшних видовищ, якi  пан  приготував
для сво?х гостей.
   Усе це старий промовив  так  сухо,  що  Кшемуському  важко  було  вести
розмову далi, а тому вiн уклонився ще раз шляхтичевi й вiдiйшов.
   "Що за дивна постать? - думав Кшемуський, пробираючись серед гостей.  -
Так, вiн справдi був у мене минулого разу на  бенкетi,  але  цей  голос...
очi... Де я ?х iще бачив?.."
   У цей час Младанович попросив  Голембицького  докладно  розповiсти  про
наскок гайдамакiв.
   Кшемуський поспiшив  зайняти  сво?  мiсце  й,  зацiкавлений  розповiддю
хорунжого, вiдразу ж забув про понурого, непривiтного шляхтича.
   Голембицький тим часом устиг випити  два  келихи  литовського  меду,  й
тепер уже щоки його пашiли, а очi горiли одвагою.
   -  Даруйте,  ясновельможний,  -  заговорив  вiн  з   низьким   уклоном,
торкаючись рукою колiна губернатора. - Падам до нуг, за  мою  слабкiсть...
але я так утомився... руки ось право? не чую,  -  i  вiн  потер  ??  лiвою
рукою. - Розбiйникiв налетiла добра сотня! Нi, бiльше!.. Куди там! А  було
так.  Серед  мо?х  хлопiв-схизматiв  знайшлося   чоловiк   п'ять,   котрi,
переконанi мо?ми доказами, погодились пристати до унi?... Згiдно практики,
яку  ми  виробили,  коли  половина  або  хоч  i  менша  частина   парафiян
наверта?ться до  iстинно?  вiри,  то  церква  негайно  переходить  у  ?хн?
володiння. Через те що й п'ять хлопiв вiдносно становлять частину, то я  й
повiдомив його превелебну мосць пана офiцiала Мокрицького, щоб вiн прислав
ксьондза й сам прибув з командою перебрати церкву i ?? майно в сво?  руки.
Звичайно, я мiг би обiйтися й без цi?? безглуздо? формальностi, - промовив
з презирливою усмiшкою Голембицький, - патрон i колятор церкви - я,  отже,
вiд мене й залежить, кому передати ?? - поповi чи пановi ксьондзу, та й тi
хами належать менi цiлком, i з головами, i з душами сво?ми. А  втiм,  вони
цього разу добре це затямили,  -  додав  вiн,  хвальковито  усмiхаючись  i
пiдкручуючи сво? вусики. - Отже, слухайте далi: пана офiцiала я повiдомив,
а сам по?хав оглядати iншi сво? ма?тки. Повертаюся й бачу таку сцену:  все
село з кiлками сто?ть стiною навколо церкви й захища? ??,  а  малочисельна
команда руба? й коле це оскаженiле бидло. Тi лайдаки падають,  мов  снопи,
але на мiсце цього падла встають новi, i стiна сто?ть  знову  стiною...  Я
одразу ж наказав вирвати з натовпу, який  стояв  на  майданi,  з  пiвсотнi
хлопiв, переважно дiвок i жiнок... звелiв позривати з них одяг  i  наказав
шмагати ?м канчуками спини од п'ят i до лопат...
   - Го-го! - зауважив хтось iз молодi. - Видовище, мабуть, було пiкантне.
   - I зворушливе, - хiхiкнув Голембицький. - Ця екзекуцiя одвернула увагу
лайдакiв, якi захищали церкву. Вони хоч i бидло, а все-таки  почувають  до
дружин, сестер i дочок сво?х жаль. А я, скориставшись ?хнiм  збентеженням,
шепнув пановi  офiцiалу,  щоб  вiн  звелiв  призначеному  туди  ксьондзовi
пiдкопатися з причтом пiд церкву, пробити пiдлогу й одслужити мшу.  Так  i
зробили.
   - Генiально! - скрикнув од захвату плебан.
   - Але в цей час, - вiв далi, запалюючись усе бiльше й бiльше, хорунжий,
- коли все було вже зроблено, луна? на майданi крик: "Гайдамаки!" Усi хами
одразу пiдбадьорились, погрозливо загаласували.  А  я  ту  ж  мить  ударив
острогами коня й крикнув: "До збро?! На погибель!" I врiзався  в  банду...
Махну кривулею - i голова з плечей, ударю навiдлiг - двi  летять,  рвонусь
уперед - за мною вулиця. Команда теж руба?, але не встига? догнати мене, а
тут i Гонта пробива?ться до мене й кричить, щоб я не наражав на  небезпеку
сво? життя... Але я кричу: "Гонто! До мене!" I кришу направо й налiво,  як
снопи, цих лайдакiв. А сам i не помiчаю,  що  ?х  прибуло  ще  двi  банди.
Пробився я крiзь них i озирнувся, та й побачив, що розбiйницька банда, мов
рiй бджiл, укрила жменьку мо?х  смiливцiв  з  Гонтою  на  чолi...  Я  йому
гукнув: "Гей, пане сотнику, тримайсь, я зараз  прилечу  з  допомогою!"  Та
коли я мчав бiчними вулицями по команду в сусiднiй фольварк,  то  побачив,
що Гонту вже в'язали i забивали на майданi палю.
   - У пана хорунжого, - зауважив з  у?дливою  усмiшкою  Стемпковський,  -
першi слова трошки розбiгаються з дальшою розповiддю.
   - Од страшенно? втоми, ясновельможний пане, -  вiдповiв,  почервонiвши,
Голембицький. -  Я  не  мiг  спершу  промовити  вiрно  й  слова,  а  потiм
розговорився.
   - Правда, це видно було, - пiдтримав його Младанович.  -  Пан  хорунжий
мiй знесилiв до непритомностi... Але все-таки Гонта загинув?
   - О, бiдолашний! - сумно зiтхнув хорунжий. - Його садовили вже на палю.
   - Ну, а пан з допомогою повернувся?
   - Аякже, - поквапно мовив Голембицький, i очi його забiгали. -  Та  все
село вже обезлюдiло, а на  мiсцi  мого  двору  й  церкви  курилися  тiльки
головешки... Але я  попрошу  в  ясновельможного  пана  дозволу  перемiнити
убрання, бо на такому пишному з'?здi мо? брудне лахмiття, обкурене порохом
битви...
   Младанович  вiдпустив   свого   хорунжого   жестом,   i   Голембицький,
супроводжуваний двозначними усмiшками, поквапливо вийшов iз залу.
   Розповiдь хорунжого справила все-таки  на  зiбрання  гнiтюче  враження:
близька бiда, що заглянула в вiчi, розвiяла одразу  войовничий,  пиховитий
настрiй i примусила всiх замислитись. Младанович звернувся за  порадою  до
присутнiх. Шафранський заявив, що передусiм треба потурбуватися про  воду,
бо мiсто ?? не ма?, а користу?ться  лише  пiдвозною,  i  якщо  супротивник
оточить фортецю, то уманцям не можна буде без води оборонятися, а тому вiн
радив  у  самому  мiстi  почать  копати  великий  колодязь.  Стемпковський
запропонував  одразу  ж  палити  села  й  вiшати  лайдакiв  для  постраху,
Пулавський не  зовсiм  довiряв  Голембицькому,  але  Кшемуський,  навпаки,
вважав небезпеку ще серйознiшою, нiж описував ?? Голембицький.
   З цього приводу почала вже розгорятися  суперечка,  коли  губернаторовi
доповiли, що до нього з'явився  в  надзвичайно  важливiй  справi  головний
орендар  усiх  шинкiв,  як  мiських,   так   i   сiльських,   довготелесий
Лейба-рабин, той самий, що так галасував на зiбраннi ?врейського кагалу  в
Малiй Лисянцi.
   - Ясновельможний пане, - почав вiн тремтячим вiд  переляку  голосом,  -
даруйте  менi  мою  зухвалiсть,  що  я  насмiлився   потурбувати   вас   i
найвельможнiше,  найшановнiше  лицарство,  але  мене  спонукала  до  цього
страшна чутка, така жахлива звiстка...
   - Що таке, Лейбо, в чому справа? - спитав Младанович, стурбований таким
початком.
   - Пресвята Ченстоховська матiр! -  сплеснув  руками  Кшемуський.  Серед
лицарства перебiгло сумне зiтхання, що пролунало придушеним стогоном.
   А Лейба все ще переводив дух i пригладжував  пальцями  сво?  розпатланi
пейси.
   - Та не муч же, - тупнув ногою уманський губернатор, - а кажи швидше, в
чiм рiч?
   - Ясновельможний  пан  зна?  нашого  славного,  святого  цадика,  слово
котрого ма? велику вагу, бо всi до нього прислухаються на  небi,  бодай  я
так любив сво?х дiтей, коли неправда.
   - Ну, ну?
   - Так у того цадика ? небiж, ой, розумний який!  Такий  кантор...  який
нiколи панськiй милостi й не снився.
   - Досить! - гримнув розгнiваний Младанович. - Кажи дiло!
   - Ой вей, даруйте! - верескнув Лейба й злякано  зiгнувся,  немов  ждучи
удару. - Це не я... це мiй дурний язик... все iз-за зубiв вискаку?... коли
почну про цих ой, вi ваг iз а цуре... Я зараз, зараз...  той  самий  Ха?м,
про якого я сказав, що добрий ма? копф2, - захапався Лейба, так i  сиплячи
словами, - ?здив у Малу  Лисянку  сватати  в  тамтешнього  орендаря  дочку
Сару... Ой слiчна, ой пишна! Тако? гарно? ще не було на  свiтi...  iх  бiн
а?д! Тако? не було навiть нi панянки, нi крулевни...
   - Ти глузувати надумав? -  заревiв  Младанович,  ухопившись  за  шаблю.
Серед лицарства почулися теж енергiйнi, загрозливi вигуки.  Лейба  поблiд,
затремтiв i замовк, озираючись на всi боки великими, переляканими очима.
   - Ну! - брязнув Младанович шаблею.
   -  Зараз,  хвилинку!  Ох!  -  стрепенувся  Лейба  й  знову  почав  свою
розповiдь: - Так той Ха?м, коли повертався назад через Мотронинський  лiс,
то чув од вiрного  чоловiка,  од  Абрамки-шинкаря,  коли  зна?те,  що  при
монастирi, так чув, що в Мотронинському лiсi  повно  гайдамакiв,  вiн  сам
бачив це, й тiльки молитва святого цадика його сховала вiд  розбiйницького
ока... Зараз, зараз! Так той Абрамка каже, i Ха?м на власнi вуха  це  чув,
що як повернувся архiмандрит Мельхiседек, то почав  скликати  до  себе,  в
свiй лiс, даруйте  на  словi,  все  розбiйницьке  лайдацтво...  Склика?  i
волоцюг, i хлопiв та й велить, панове добродiйство,  просто  наказу?,  щоб
панiв i орендарiв рiзали до ноги... Ой, гевулт! Що з нами буде! - вхопився
Лейба руками за голову й захитав нею з боку на бiк, примовляючи жалiбно: -
Ой вей, вей!
   - Oremus! - вигукнув молодий ксьондз.
   - Одверни гнiв твiй, боже! - молитовне сплеснув руками плебан.
   - Це ж зовсiм коло мене! - схопився на ноги  пан  Кшемуський,  тремтячи
всiм тiлом. - Це в мо?х володiннях!..
   - Еге ж, у панових, - пiдтвердив Младанович. - I я  дивуюсь,  як  можна
було дозволити розвинутися цiй саранi, а не розчавити ?? п'ятою в зародку.
   - Не знав, не вiдав... Не  було  ранiше...  це  нанесло  ?х  звiдкiлясь
вiтром... чи не з Бара?
   - Можливо, - спокiйно  вiдповiв  Пулавський.  -  Ми  розгромили  кiлька
ватаг... а рештки - полова... може, й залетiли...
   - Але що ж робити? Порадьте, панове добродiйство! Та на мене ж  першого
вдарить ця наволоч, а замок у мене не укрiплений...
   - Передусiм, -  обiзвався  Стемпковський,  -  треба  того  Мельхiседека
скарати: вiн заколотник i пiдбурювач, так з нього й почати.
   - Сам бог вирiк святу  iстину  тво?ми  устами,  сину  мiй,  -  урочисто
промовив плебан Ба?вський.
   - Н?стети! Пiд мо?м крилом така  зграя!  -  вигукнув  Кшемуський.  -  I
схизматський чернець iще й нацькову? цю псю крев! О, кари йому! З руками й
ногами я видам його вам, панове.  А  лiси  мо?  всi,  i  Мотронинський,  i
Лебединський, i Лисянський, даю на полювання за бидлом. Я при?днаю i  сво?
команди до нагоничiв, i влашту?мо  пишнi  влови...  Я  прошу  все  шановне
лицарство, всiх вельможних i славних гостей на полювання: мiй  замок,  мо?
мiстечко з усiм i з усiма до панських послуг!
   Пропозицiя гостинного губернатора була прийнята з  галасливою  радiстю,
перспектива майбутнiх  бенкетiв  з  вакханалiями  одразу  змiнила  понурий
настрiй  товариства  на  грайливий.   Розбещений,   легковажний   характер
шляхетного панства, вироблений на протязi поколiнь свавiллям i гульбищами,
що не знав нiяких перепон i керiвних засад, виявився тут напрочуд яскраво:
небезпека, що висiла досi над головою, а зараз вдарила  вже  грозою,  була
одразу забута, i все товариство захоплено гомонiло про те, як воно гнатиме
з лiсiв цих гайдамакiв, мов мишей, i якi влаштовуватиме видовища,  тортури
й кари. По всiх кутках залу лунали вибухи смiху, чулися оплески  й  навiть
вигуки: "Вiват!", "Н?х жи?!" - на адресу Кше-муського.  Дами,  почувши  не
брязкiт шабель, а грайливий, перемiшаний iз смiхом гомiн, почали входити з
цiкавостi до залу. Поява жiноцтва осяяла обличчя  вболiвальникiв  за  долю
"велико? ойчизни" солодкими усмiшками, запалила очi юнакiв i старих вогнем
i навiяла на всiх вельми житт?радiсний настрiй. Тiльки Лейба стояв збоку i
з острахом, подивом та недовiр'ям поглядав на панiв, якi раптом хто й  зна
чого стали такими хоробрими.
   - Я гадаю, - на весь зал проголосив пан Младанович, пiдвiвшись урочисто
на сво?му тронi,  -  що  всi  державнi  питання  обмiрковано,  засоби  для
винищення гайдамакiв i схизми знайдено i благороднi серця заспоко?нi... Чи
не так, вельможне лицарство?
   - Так, так, ясновельможний! - почулося з усiх бокiв.
   - Mesdames! - I Младанович гречно вклонився паням i панянкам. - Я  можу
заспоко?ти вас цiлковито: нiхто й нiщо не перешкодить вам тiшитись життям,
а нам схилятися перед вашими чарами!..
   - Браво! - вигукнула молодь, забряжчавши шаблями.
   - А тепер, мо? любi гостi, - закiнчив Младанович,  -  гадаю,  що  пiсля
трудiв можна приступити й до трапези, не кривдячи при цьому й виноградного
бога...
   У вiдповiдь на це ласкаве запрошення в залi знявся схвальний,  радiсний
гамiр; усi повставали з мiсць, пiдiйшли до дам i чекали урочисто? хвилини,
коли сам господар поведе ?х до трапезного покою.
   Але тут трапилося щось надзвичайне.
   Тiльки-но Младанович рушив з мiсця,  як  вхiднi  параднi  дверi  широко
розчинилися й на порозi з'явився, пiдтримуваний попiд руки, з патерицею  в
руках, холмський архi?пископ Рило. Несподiвана поява  високого  гостя  так
всiх приголомшила, що нiхто не рушив йому назустрiч, а хто як стояв, так i
застиг на мiсцi. Навiть плебан i настоятель  базилiанського  монастиря  та
новонастановлений ксьондз закам'янiли вiд страху  та  подиву  й  не  могли
ступити й кроку назустрiч сво?му архiбiс-купу. Гамiр,  що  стояв  до  цi??
хвилi в залi, заглушив стукiт екiпажа  й  метушню  челядi,  так  що  поява
архi?пископа здалася просто чудом.
   - Dominus vobiscum! - промовив  нарештi  архiпастир,  простягаючи  сво?
руки над присутнiми, що так i лишилися стояти застиглими групами. Цi слова
примусили всiх здригнутись i опам'ятатися.
   Младанович перший кинувся до архi?пископа й,  ставши  на  одне  колiно,
нахилив голову пiд благословення. За ним посунуло духiвництво, що  було  в
залi, i решта  гостей.  Коли  церемонiал  закiнчився,  архiбiскуп  сiв  на
почесне мiсце пiд балдахiном i звернувся до господаря з таким словом:
   - Молитвами найсвятiшого, непогрiшимого отця  нашого,  папи  римського,
божа благодать спочила  на  тобi,  й  грiхи  тво?,  як  теперiшнi,  так  i
майбутнi, вiдпущенi  на  небесах,  прийми  цей  папiр  як  свiдчення  волi
господньо?, що звершилася по молитвi глави нашо? церкви.
   Младанович упав на колiна i,  прийнявши  до  рук  хартiю  з  привiшаною
печаттю вiд архiпастиря, накрив нею голову. А архiбiскуп говорив далi:
   - Коханi дiти католицько? церкви! I ви, лицарство славне, й ви,  матерi
й  сестри  великих  геро?в!  До  вас  зверта?  святе  слово  сво?,   через
найпревелебнiшого пана нунцiя прислане, найсвятiший папа. Вiн нагаду? вам,
що в скрижалях небесних  заповiдано  Польщi  не  тiльки  стати  стражницею
католицько? церкви, але й поширити ?? вчення до останнiх  меж  свiту.  Час
надiйшов важкий, i хитання йде  навiть  серед  латинян,  причиною  чого  ?
збайдужiння до вiри, а тому найсвятiший отець заклика? вас усiх  повиймати
з пiхов мечi й рушити на винищення схизми. Час надiйшов, пора повиривати з
корiнням плевели, якi глушать пшеничне поле, бо якщо  плевели  переростуть
добрi злаки, то пшениця загине навiки, а нива заросте терням i  бур'янами.
Будьте твердi, виженiть з сердець  ваших  усякий  жаль  до  нерозкаяних  i
винищiть ?х до ?диного, щоб не спокусилися вiд закоренiлого зла незмiцнiлi
члени юно? пастви. Святий отець посила? вам благословення  на  боротьбу  i
розгрiша? сво?ми молитвами всi вашi грiхи.
   Усi, як один, лицарi й дами впали на колiна, схрестивши на грудях  руки
й схиливши голови. Архiбiскуп пiдвiвся  й,  простягши  над  паствою  руки,
прошепотiв безмовну молитву.
   - Присягайтеся ж, - проголосив вiн урочисто, -  присягайтесь,  звитяжнi
лицарi, шляхетським гонором, щастям сво?х родин, славою ойчизни  i  святим
костьолом! Присягайтеся виконати волю небесного глави вашого, передану вам
через намiсника земного, найсвятiшого римського папу!
   - Присяга?мось! - закричали пани, пiдвiвшись на ноги й повиймавши  сво?
шаблi.
   - Нi пощади, нi жалю до схизматiв!
   - Нi пощади, нi жалю! - глухо прогуло в залi.
   - Винищити всiх до ?диного!
   - До ?диного! - вигукнув з фанатичною пристрастю молодий ксьондз.
   - До ?диного! - понурим хором повторив натовп.
   - I всi ?хнi храми обернути на попiл i вугiлля!
   - Стерти з лиця землi!
   Цi слова прокотилися через весь зал, понурий  шляхтич,  що  сидiв  бiля
дверей, нараз спалахнув весь i зiрвався з мiсця; очi його  люто  блиснули,
рука судорожно схопилася  за  пiстоль,  вiн  подався  вперед,  але  раптом
зупинився... рука його поволi опустилася, очi згасли, й вiн знову  сiв  на
сво? мiсце...
   Захопленi урочистiстю хвилини, присутнi в залi  не  помiтили  дивног  i
спалаху старого.
   - Amen! - мовив нарештi архiпастир i, склавши руки, занiмiв у безмовнiй
молитвi.
   В епоху, про яку тут  iдеться,  вся  Правобережна  Укра?на  була  густо
вкрита лiсами; а мiсцевiсть од рiчки Тясьмину до Гнилого Тiкича - верст на
двiстi на захiд, i од рiчки Рось до херсонських степiв - верст на сiмдесят
на  пiвдень,  тобто  весь  нинiшнiй  Чигиринський,  частина  Корсунського,
Ольвiопiльського, ?лисаветградського, Олександрiйського повiтiв, - вся  ця
площа являла собою  суцiльну,  майже  непрохiдну  гущину  диких  пралiсiв,
перетятих горами, скелями, глибокими ярами, м'якими улоговинами, рiчками й
болотами. Величезнi лiсовi урочища, розмежованi  або  вузькими  просiками,
або  чорними  кряжами,  або  рiчками,  мали  рiзнi  назви.  Мотронин   лiс
(найближчий  до  Днiпра),  Жаботинський,  Круглий,  Цибуль-ський,  Найдин,
Гончарний, Лебединський,  -  та,  власне  кажучи,  всi  вони  зливалися  у
неосяжний лiсовий край. Серед цих диких нетрiв, де привiльне жилося  хижим
звiрам, куди важко було пробратися  грабiжниковi  й  розбiйнику,  тулилися
монастирi й вабили в сво? мiцнi стiни, пiд  захист  хреста,  знедолених  i
скривджених, - гнаний руський люд.
   Майже з перших часiв християнства правобережжя Днiпра було  розсадником
чернецтва. Чудова природа й тиша  незайманих  лiсiв  принаджували  сюди  i
втомлених  життям,  i  тих,  хто  не  знайшов  в  ньому  радощiв,  -   для
подвижництва, для високих i  чистих  молитов,  для  заспоко?ння  бентежно?
душi; до анахоретiв прилучалися iншi, шукали надiйний сховок  i  закладали
спершу убогий зруб - церковцю, а  потiм  i  монастир.  Багато  укра?нських
монастирiв були щедро обдарованi сво?ми фундаторами, за  згодою  польських
королiв, а  також  гетьманами  малоросiйськими  -  просторими  й  багатими
угiддями; цi дарунки примножувалися власними надбаннями, i монастирi могли
б користуватися великими прибутками, коли  б  неспокiйний  час,  нестримна
сваволя шляхти й цiлковите беззаконня не позбавляли ?х прав i не  розоряли
раз у раз вогнем i мечем. Та, незважаючи на все це, монастирi все-таки, як
останнi притулки православ'я, росли й росли, i ?х мiж Ржищевом i Чигирином
було  тодi  п'ятнадцять:   Чигиринський,   Медведiвський,   Мотронинський,
Жаботинський, Лебединський, Мошногорський, Iрдинський,  чи  Виноградський,
Корсунський, Богуславський,  Трахтемирiвський,  Канiвський,  Ржи-щiвський,
Лисянський i Манькiвський. Перше  мiсце  серед  них  посiдав,  безперечно,
Мотронинський монастир: вiн вирiзнявся серед усiх укра?нських монастирiв i
стародавнiстю, i кiлькiстю братi?, i сво?м пречудовим мiсцем.
   Мотронинський монастир був заснований ще задовго до навали Батия, у XII
столiттi, якоюсь княгинею Мотроною, вiд iменi яко? й дiстав свою назву.
   На пiвдень вiд Чигирина мiсцевiсть ста? горяна; вершини гiр з химерними
обрисами товпляться зубчастим пасмом до Днiпра, пiдiймаючись терасами вище
й  вище,  то  набiгаючи  одна  на  одну,  то  обриваючись  кручами,  немов
скам'янiлi гiгантськi хвилi.  Усi  цi  гори  вкритi  були  тодi  лiсами  й
височiли серед темного, безмежного моря лiсiв. В одному  мiсцi,  у  центрi
замкнутого овала,  здiймалася  конусом  гора-особняк,  пануючи  над  усi?ю
мiсцевiстю, а на вершинi цi?? гори спочивав у мiцному гнiздi Мотронинський
монастир. Його золотi хрести було видно за кiлька миль, сонячного дня вони
виблискували зорями в синявi лiсiв i, мов  рятiвний  маяк,  привертали  до
себе погляди нещасного пiд'яремного люду, вселяючи  в  його  змучену  душу
надiю.
   Монастирський Святотро?цький храм був  дерев'яний,  з  наддашником,  що
утворював нiби галерею, яка  звалася  кружганком;  п'ять  бань  його  було
пофарбовано в  синiй  колiр  i  засiяно  срiбними  зорями.  Цей  храм  був
оновлений  i  оздоблений  заходами  нинiшнього  настоятеля,   архiмандрита
Мельхiседека  Значко-Яворського,  якого  одноголосно   обрала   братiя   й
затвердив на цiй посадi переяславський ?пископ Гервасiй Линцевський у 1753
роцi. Навколо монастиря пiдiймався високий земляний вал, увiнчаний  мiцним
дубовим частоколом; цей укрiплений вiнець замикався брамою, неначе врослою
в земляний насип; а вже над  брамою  стояли  двi  гармати,  а  праворуч  i
лiворуч  уся  передова  лiнiя  укрiплена  була  бруствером  i   бiйницями.
Всерединi монастирського двору,  попiд  валами,  тяглися  дугами  низенькi
дерев'янi келi? братства й iншi господарськi  прибудови.  За  валом,  коло
пiднiжжя гори, тулилися,  ховаючись  то  за  камiнням,  то  за  виступами,
халупки й землянки прийшлого люду - i укра?нцiв, i  молдаван,  i  волохiв,
якi знайшли собi притулок пiд охороною монастирських стiн. З  протилежного
боку долина глибшала й по нiй, звиваючись i ховаючись у кущах  папоротi  й
тернику, змi?лася рiчечка, зливаючись далi з Тясьмином. По той бiк рiчечки
тяглася скеляста круча, у вигинах яко? та?лися входи  у  глибокi  й  довгi
печери, котрi сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а  другим
навiть  до  батька  Днiпра.  Подейкували,  що  з  само?  вершини  гори,  з
монастирського цвинтаря, iшов пiдземний хiд у тi печери... I  справдi,  не
раз пiд час переслiдувань рятувалися в них приреченi на смерть жертви.
   Кра?вид з валiв Мотронинського монастиря був чудовий; темне море лiсiв,
котячись удалину, набирало сизих, димчастих тонiв, а на розкиданих широким
розмахом терасах вирiзнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й
скелi - i все це десь на обрi? зливалося в свiтло-синю й рожеву млу, серед
яко? з одного боку виблискував срiбною  ниткою  сам  Днiпро.  У  чудовому,
напо?ному пахощами повiтрi дихали вiльно груди, погляд тонув у  безмежному
просторi, серце билося одвагою i нiби незримi крила  виростали  в  людини,
ладнi пiдняти ?? й понести в бурю боротьби.
   Мельхiседек  перебрав  управлiння  монастирем  i  церковними   справами
Укра?ни в той час, коли православ'я в нiй ледь-ледь трималося навiть  i  в
таких пунктах, де польський елемент був  слабший,  де  свiдомiсть  народна
була  наймiцнiша,  наприклад,  на  Смiлянщинi,  Черкащинi  й  Чигиринщинi.
Присвятивши себе цiлком, до  самозабуття  порятунку  православно?  вiри  й
русько?  народностi,  вiн  увесь  вiддався  великiй  справi  боротьби   за
вiдновлення людських прав рiдного народу.
   Серед братi? Мотронинського монастиря було багато ченцiв i з Запорожжя,
бо  мiж  чернецтвом   i   сiчовим   братством   iснувала   завжди   велика
спорiдненiсть, i з Лiвобережно? Укра?ни, куди  пiсля  Прутського  договору
було переведене все козацтво, i з безправно? маси селян. Усi  вони  i  пiд
рясою смирення й забуття мирсько? су?ти  ховали  в  сво?х  серцях  почуття
безмежно? любовi до  змучено?  батькiвщини  й  ненавистi  до  ??  ворогiв.
Тому-то дiяльнiсть Мельхiседека знайшла у братi? захоплений вiдгук i  щиро
прихилила  всiх   до   свого   архiпастиря.   Найенергiйнiшим   помiчником
Мельхiседека був намiсник монастиря, що  заступав  iгумена  пiд  час  його
вiдсутностi, заслужений i?ромонах отець ?лпiдифор. Незважаючи на сиву, мов
крило голуба, бороду, серце його горiло молодечим вогнем i очi променились
одвагою. Пiсля намiсника були особливо близькi до  Мельхiседека  -  рiдний
брат його, архiдиякон  Аркадiй,  i  особистий  секретар  його,  молодий  i
здiбний  молдаванин  Антон  Дзегiль,  який  разом  з   тим   завiдував   i
монастирською аптекою. Мельхiседек, бувши взагалi на свiй  час  рiзнобiчне
освiченою людиною, кохався i в  медицинi,  так  що  й  цим  сво?м  знанням
залучав iще багатьох стражденних до монастиря.
   Глибоко обмiркувавши план боротьби, боротьби  безоружно?,  з  незламним
ворогом, Мельхiседек зрозумiв, що тiльки вiрна юридична постановка справи,
спокiйне й тонке ведення ??, при сильному зовнiшньому заступництвi, можуть
урятувати Укра?ну, а тому вiн спершу не  дратував  ворогiв,  присипляв  ?х
мирними домаганнями й  прагнув  лише  змiцнити  зв'язок  з  Переяславською
?пархi?ю, а через не? i з найсвятiшим синодом: тiльки в ?диновiрнiй  Росi?
вiн бачив тихе пристановище  й  намагався  усiм  серцем  викликати  в  нiй
спiвчуття й жаль до сво?х нещасних спiввiтчизникiв.
   Нарештi, з призначенням Мельхiседека правителем укра?нських церков,  на
Укра?нi, пiсля тривалого безправ'я й безладдя, з'явля?ться перша  офiцiйно
визнана влада, заводиться конче потрiбний церковно-адмiнiстративний лад  i
вiдновлю?ться перерваний насильствами ворогiв зв'язок ?? з  Переяславським
?пископством. Число тих, що прилучалися до Переяславсько? ?пархi?,  почало
поступово  зростати,  утруднену  висвяту  на   сан   священика   полегшили
молдаванськi владики, рукополо-ження  яких  стверджував  Гервасiй;  багато
силомiць навернених  в  унiати  почали  знову  переходити  в  православ'я.
Мельхiседек скрiзь поспiшав  на  допомогу,  пiдтримував  дух  православ'я,
реставрував церкви, добивався прав на  спорудження  нових.  Незважаючи  на
розумну тактику й обережнiсть, вiн все-таки викликав пiдозру у  ворогiв  i
зустрiв з ?хнього боку люту вiдсiч. Спершу,  в  1765  роцi,  надiйшла  вiд
унiатського митрополита  Володкевича  скарга  на  Мельхiседека  ?пископовi
Гервасiю, а потiм, у наступному роцi,  Мельхiседек  одержав  вiд  комiсара
Сонського заяву, що Мотронинський монастир буде повернуто в унiатський. То
вже був одвертий виклик, який iгнорувати не було можливостi,  тим  бiльше,
що новий король Станiслав-Август ще не виявив сво?? полiтики.  Мельхiседек
подався до Переяслава, а звiдти до Петербурга шукати захисту  православнiй
церквi й православному людовi. Колишнiй мiнiстр iноземних справ граф Панiн
прийняв його вельми ласкаво, зблизив з  синодом,  i  iмператриця  доручила
князевi Р?пнiну, пословi при варшавському дворi, клопотатися перед королем
про захист одновiрцiв. Цi  клопотання  увiнчалися  успiхом:  Мотронинський
монастир поки що не  зачепили,  але  розлючена  шляхта  почала  домагатися
знищення цього "царя схизматiв"  i  переслiдувала  нещасних  священикiв  i
селян. Цi жорстокi переслiдування, особливо пiсля утворення  конфедерацiй,
перетворилися   на   знущання   й   викликали   потребу   вдруге   по?хати
Мельхiседековi в Росiю, звiдки вiн тiльки через три мiсяцi мiг повернутися
до свого рiдного монастиря.
   З  сердечною  радiстю  вiтала  паства  Мотронинського  монастиря  свого
владику. Старший i?ромонах, намiсник отець ?лпiдифор, зустрiв  архiпастиря
з хрестом коло дверей храму, а ченцi шпалерами стали  од  само?  дзвiницi.
Отець Мельхiседек вiтався по-братерському з усiма i,  ввiйшовши  в  олтар,
упав на колiна перед престолом i вознiс теплу молитву до господа сил,  щоб
послав вiн ласку свою пригнобленому народу i  заспоко?ння  облитiй  кров'ю
землi. Усi присутнi в церквi, i ченцi, i прочани, упали ниць.
   Пiсля короткого молебня отець Мельхiседек  оголосив  усiм  у  трапезнiй
радiснi  вiстi,  передавши  з  благоговiнням  ласкавi  слова  царицi,  якi
заронили свiтло i надiю в занiмiлi вiд розпачу серця.  Вiн  розповiв,  що,
крiм подарованого йому набедреника й патерицi, iмператриця пожертвувала од
щедрот  сво?х  п'ятнадцять  тисяч  карбованцiв  на  пiдтримання  старих  i
спорудження  нових  православних  храмiв,   а   Мотронинському   монастирю
пожертвувала ще багату ризницю. Коли до трапезно?  внесли  й  розклали  на
лавах царськi дари, то пишнота  й  багатство  церковних  риз  так  вразили
незвиклi до блиску очi убого? пастви,  що  в  трапезнiй  довго  чути  було
тiльки вигуки захвату, знадвору приходили все новi й  новi  юрби  цiкавих.
Усi  пожвавiшали;  погляди  ченцiв,  привченi  до   холодно?   байдужостi,
заiскрилися вогнем радостi, замкнутi мовчанням уста вiдкрилися, й  радiсна
звiстка з трапезно? перелетiла на  монастирське  дворище  й  за  браму,  а
прочани рознесли ?? далi, по хуторах i селах, до братiв,  що  знемагали  в
непосильнiй працi.
   Не склав рук заради вiдпочинку i  сам  архiпастир,  а  зараз  же  пiсля
при?зду взявся за дiяльну пропаганду.  Почувши  про  його  повернення,  до
нього почали при?жджати з навколишнiх сiл священики й виборнi вiд  громад,
прохаючи вiдновити в них православ'я або вiдiбрати землi i  майно,  якi  в
них  захопили  унiати  й  ксьондзи.  На  превелику  радiсть  Мельхiседека,
незабаром прибув до нього з Печер наш знайомий Найда i зразу став близьким
i енергiйним його помiчником. Чи пiдтримати дух  пригнiченого  кровожерним
насильством села, чи вселити надiю в серця  спокушених,  чи  надихнути  на
боротьбу знеможених, чи дати притулок i сховище тим, що не мають  домiвки,
чи тим, якi блукають по лiсах, мов звiрi,  -  скрiзь  архiмандрит  посилав
Найду, i той виконував з великою ретельнiстю найменшi його доручення.
   Це нове дiяльне життя захопило Найду цiлком i заглушило  болiсну  тугу,
що гнiздилася в його серцi; картини народного горя, якi вiн бачив навколо,
сповнювали його душу глибокою скорботою й  примушували  замислюватися,  чи
вiрний вiн обрав собi шлях.
   Найда був письменний i знав не тiльки церковне, а й свiтське письмо,  а
в тi часи то було рiдкiстю, i тому, крiм доручень в роз'?здах,  вiн  почав
виконувати ще при Мельхiседеку й обов'язки писаря. Це ще  бiльше  зблизило
його з настоятелем. Мельхiседек i ранiше, вiдвiдуючи Печери, оцiнив  серце
й розум молодого послушника, який з переконання покинув мирську су?ту  для
молитов i подвижництва в дiлах церкви, гноблено?  i  занепало?,  а  тепер,
узнавши його ближче, полюбив всi?ю душею i зробив повiрником сво?х та?мних
дум i бажань. Найда, з свого боку, платив за сердечне довiр'я  архiпастиря
палкою вдячнiстю i високою любов'ю. Вiн би й на мить не задумався  вiддати
за нього сво? життя.
   Мельхiседек завiв тепер, у зв'язку з  подiями,  що  назрiвали,  дiяльне
листування з переяславським ?пископом Гервасi?м та  ?пископом  бiлоруським
Георгi?м Кониським, який перебував  саме  в  Варшавi  i  клопотався  також
справами дисидентiв.
   Оскiльки вища i?рархiя була знищена в Руському  кра?,  котрий  був  пiд
гнiтом Польщi, то за висвячуванням в i?ре? i навiть в  диякони  доводилося
звертатися до вищого духiвництва Росiйсько?  держави.  У  цьому  найбiльшу
допомогу подавав переяславський ?пископ, але користуватися нею було вельми
нелегко: польськi властi ловили перебiжчикiв на кордонi, вiддавали  ?х  на
тортури й навiть карали на смерть, а тому потрiбно було багато хитрощiв  i
одчайдушно? вiдваги, щоб висвятитися й живим повернутись  додому.  Ранiше,
як ми вище сказали, цьому горю частково допомагали молдавськi владики, але
вони висвячували на священикiв без  перевiрки  знань  iнодi  людей  навiть
зовсiм неписьменних, i Мельхiседековi доводилося спершу навчати ?х  письма
й служби божо?, а потiм уже просити  Гервасiя  затвердити  ?х.  Тепер  же,
внаслiдок протекторату Росi?, вiдкривалася пряма дорога, хоч  i  утруднена
все ж таки шляхтою, до переяславського ?пископа Гервасiя.
   З приводу цих висвячувань писав часто Гервасiй, а Кониський  повiдомляв
про наслiдки сво?х особистих клопотань при  варшавському  дворi,  i  кожне
його послання приносило все бiльше й бiльше радiсних вiстей; в  останньому
листi Кониський повiдомляв, що король уже  зважився  видати  декрет,  яким
дисиденти визнаються державною владою i урiвнюються в правах з  католиками
та унiатами. Ця звiстка викликала в Мотронинському монастирi щиру  радiсть
i пiднесений настрiй. З цього приводу було вiдслужено  урочистий  подячний
молебень, на радiсний дзвiн якого вiдгукнулися й церкви  навколишнiх  сiл,
сполохавши тим уперше спантеличених ворогiв.
   Був  жаркий  червневий  день.  Слiпучi  потоки  свiтла   падали   майже
прямовисне з безхмарно? височини й обливали Мотронинську гору з монастирем
i неозорий навколишнiй обшир яскравим сяйвом. Глибоко  внизу  виблискували
сво?ми макiвками величнi шатра зелених масивiв i,  зливаючись  у  хвилясте
безмежжя, творили чудову картину.
   Темнi тiнi скрiзь позбiгали до самого корiння, i тiльки щiлини ярiв  та
кам'янистих круч згори здавалися страхiтливими чорними змiями.
   Було душно й тихо. Навiть  на  верхiвцi  гори  не  вiдчувалося  свiжого
вiтерця, i тiльки по легких тiнях, що тремтiли на зелених  склепiннях,  та
по iскрах, якi подекуди спалахували смарагдами, можна було догадатися,  що
легенький подих ледь помiтно ворушив листя.
   Та,  незважаючи  на  задушливу  спеку,  в   келi?   архiмандрита   було
прохолодно.
   ?диний кам'яний будинок, у  якому  мiстилася  келiя  та  ще  два  поко?
настоятеля монастиря, зовсiм тонув у зеленi невеликого садка, що  оточував
iз схiдного боку церкву. Товстi, масивнi  стiни  не  пропускали  всередину
зовнiшньо? спеки, а вузькi, високо прорiзанi вiкна, затiненi  переплетеним
гiллям, не давали пробиватися в келiю яскравому промiнню,  а  тому  в  нiй
стояло при?мне напiвсвiтло, що лягало м'якими зеленими тiнями на стелю.  З
висоти склепiння келi? спускалася маленька, на три  свiчки,  люстра,  а  в
правому од вiкна кутку височiло  розп'яття,  обабiч  якого  висiли  образи
Кирила та Мефодiя - перших просвiтителiв i насаджувачiв православ'я.
   Бiля вiкна стояв Найда й читав допiру одержане вiд  Гервасiя  послання.
Мельхiседек сидiв проти вiкна  в  високому  дерев'яному  крiслi,  спершись
лiктями на колiна й схиливши на  руки  голову.  Поруч  нього,  склавши  на
патерицi руки, сидiв у такому самому крiслi сивий  намiсник  ?лпiдифор.  А
коло дверей, одкинувши голову й спершись на одвiрок, стояв атлет у  чорнiй
рясi й клобуцi без воскрилiй; то був брат Мельхiседека архiдиякон Аркадiй.
Молоде, гарне обличчя його, з невеличкою чорною  борiдкою,  вiдбивало  гру
почуттiв,  якi  його  хвилювали,  а  темнi  очi  горiли  енергi?ю,  iнколи
спалахуючи вогнем. Найда вимовляв кожне слово послання виразно,  повiльно,
немов бажаючи  вдуматися  в  та?мний  його  смисл,  а  слухачi  жадiбно  й
нетерпляче ловили ?х, не порушуючи жодним словом читання.
   - Хай буде, господи, ласка твоя над нами!  -  вигукнув,  зводячи  вгору
руки, Мельхiседек.
   - I хай прийдемо ми до  тихо?  пристанi  вiд  бур  i  напастей!  -додав
тремтячим вiд хвилювання голосом ?лпiдифор.
   Далi ?пископ писав, що вiн бачить  перемогу  православ'я  не  тiльки  в
тому, що дечого вдалось домогтися у короля польського i на сеймi, але i  в
тiй щиростi, з якою унiати, що  вiдпали  вiд  православно?  церкви,  знову
прилучаються до православно? ?пархi?.
   - "У всьому цьому, - виразно читав Найда, - я зрю плоди  високих  тво?х
трудiв,  в  бозi  собрате,  ?диний  оборонче  й  вiдновителю  на   Укра?нi
зганьблено? вiри, а  тому  я,  ?пископ  переяславський  i  боришпiльський,
владою, даною менi, грiшному, вiд  бога,  при  благословеннi  найсвятiшого
синода,  ведлуг'  заслуг  святого   подвижника,   нинi   утверджую   тебе,
Мельхiседека, в чинi церковного правителя й протектора  як  над  церквами,
так  i  над  усiм  православним  народом  на  Укра?нi".  При  цих   словах
Мельхiседек швидко пiдвiвся й, сплеснувши руками, вигукнув:
   - Господи, чи достойний я цi??  честi?  Нiхто  ще  в  рiдному  краю  не
уповноважувався на таку широку владу, i раптом... душа  моя  збентежена  i
сповнена трепету. Високе довiр'я хвилю?  мо?  груди  су?тою  радостi,  але
покладений на рамена мо? обов'язок гнiтить вiдповiдальнiстю душу.
   - Хай не бентежиться серце тво?,  брате  мiй  во  Христi,  -  заспоко?в
Мельхiседека намiсник, - нема? в нас  на  всiй  Укра?нi  iншого  захисника
православ'я, iншого заступника за долю нещасних  братiв,  крiм  тебе!..  I
справедливе воздаян-ня в бозi преосвященного отця нашого,  переяславського
владики, - на радiсть воно всiй братi? i всьому руському людовi! Пiд тво?м
воскрилi?м процвiтуть храми й осушаться сльози нещасних...  Праведний  чин
твiй високий, i я йому радiсно вклоняюся! - з цими словами  старий  низько
схилив голову.
   - Нема? достойнiшого  пастиря!  -  вигукнув  i  Найда,  вiддаючи  майже
доземний уклiн.
   - Аксiос, аксiос! - проголосив диякон.
   - Не менi, мо? дорогi брати й  друзi,  а  ?диному  боговi!  -  вiдповiв
iгумен, прийнявши в сво? широкi  обiйми  отця  намiсника  i  тричi  з  ним
поцiлувавшись в уста  i  в  плече.  Потiм  вiн  обняв  Найду  й  брата  i,
обернувшись до розп'яття, зворушено промовив:
   - Тобi, розп'ятому за нас, вiддаю сво? серце й душу;  сподоби  ж  мене,
господи, постраждати за народ твiй!
   Усi були глибоко зворушенi. В благоговiйному мовчаннi  минула  хвилина,
друга...
   - А що ж, - звернувся нарештi Мельхiседек до Найди, - хiба  закiнчилося
послання святого владики?
   - Нi ще, превелебний отче, - вiдповiв Найда.
   - То читай далi! - i iгумен знову сiв на сво? мiсце.
   ?пископ Гервасiй наприкiнцi звертався з напученням  до  братi?  i  всiх
жителiв Укра?ни, закликаючи ?х до терпiння й  покори  i  застерiгаючи,  що
яких би мук не зазнали вони вiд гонителiв, краще мовчки терпiти  ?х,  анiж
пiдносити оружну руку  i  за  злодiяння  платити  злодiяннями.  Зворушливе
послання кiнчалося такими словами: "I такими за вiру тяжкими  стражданнями
й терпiннями перед усiм християнським свiтом  слави  ?сте  зажили,  яку  й
iсторiя вовiки  не  зiтре...  I  сi?  ?х,  мучителiв  ваших,  дiло  потече
повiстями й iсторiями у всi прийдешнi вiки".
   -  Амiнь!  -  промовив   Мельхiседек   i   побожно   поцiлував   пiдпис
преосвященного владики.
   Запало досить довге мовчання. Нарештi Мельхiседек заговорив знову:
   -   Так,   достойно   й   праведно   ?   дiяти   по   глаголу    нашого
найпреосвященнiшого владики, i я, брат його во Христi, не раз наказував  i
пастирям, i парафiянам нашим, щоб терпiли  i  ждали...  з  болем  у  серцi
доводилось iнодi втiшати нещасних цими убогими, безпорадними словами.
   Архiдиякон зiтхнув так глибоко i  з  такою  силою,  що  навiть  полум'я
лампади, що блимала перед розп'яттям, похитнулося й замиготiло.
   - Ну й терпiли ж! - мимохiть зiтхнув i Мельхiседек. - Не вiдаю, чи ? на
свiтi iнший  такий  багатостраждальний  i  багатотерпеливий  народ?  Сво?м
терпiнням ми зажили собi вiчно? слави, й iсторiя запише  це  на  скрижалях
сво?х: сво?м терпiнням, нарештi, заслужили ми в бога велико? ласки -  чудо
звершу?ться: навкруги пригнiченi й уярмленi  пiднiмають  голови  з  теплою
надi?ю в очах, дзвiн розносить навкруги радiсну вiсть,  навiть  i  тi,  що
вiдпали од предкiвсько?  вiри,  повертаються  в  лоно  рiдно?  й  iстинно?
церкви...
   - Повертаються в деяких мiсцях, правда, - мовив архiдиякон, - а в iнших
латиняни й унiати чинять ще бiльшi розбо? та на?зди.
   - Це випадки, - заперечив Мельхiседек, - та  й,  певно,  в  тих  глухих
мiсцях, куди не дiйшов ще декрет короля й не долетiла звiстка про  високий
протекторат ?диновiрно? монархi?.  Минуло?  седмицi  одержали  ми  про  се
радiсне повiдомлення од милостивого  нашого  ясне  в  бозi  преосвященного
Георгiя, ?пископа бiлоруського, й розiслали з  оного  послання  й  декрета
королiвського копi? по всiх наших храмах, нехай радi? i перебува? в  надi?
народ...
   - Ох, прости мене за мо? зухвале iнакомислi?, брате мiй во Христi i  во
плотi,  найчеснiший  владико!  -  заговорив  Аркадiй.  -   Але   дух   мiй
бентежиться,  i  заспоко?ння  йому   вiд   цих   радiсних   вiстей   н?сть
нiякiсiнького... Шляхта переродитися не може... Який змалку,  такий  i  до
останку! I ранiше ?? настренчували ксьондзи та ?зу?ти гнати  й  винищувати
впень схизматiв, - то яку вагу матиме для них королiвський декрет?
   - Одначе за цими декретами сто?ть сила могутньо? держави.
   - Чи сто?ть iще - цього ми певно не зна?мо, яснепревелебний владико,  -
зауважив Найда.
   - А коли й сто?ть, - додав ?лпiдифор, - то хiба се примусить  одуматися
свавiльну, не пiдлеглу нi смиренномудрiю, нi тверезiй обачностi шляхту?  У
беззаконнi зросла вона, безправнiстю  годувалася,  для  безпутства  й  для
гвалту живе.
   - Ех, покора i терпiння! - не витримав i прорвався  Аркадiй.  -  Багато
вони нам допомогли! Слави мученикiв зажили!.. Ха! А вiру й народ довели до
цiлковитого знищення... У славному  терпiннi!..  Боронитися  од  гвалту  й
розбою терпiнням? Ха-ха! Багато виборемо...
   - Брате! Не суемудрствуй i бунтiвливу душу  свою  упокорюй,  -  суворим
голосом мовив Мельхiседек. - Христос сказав:  "Аще  ударять  тебе  в  лiву
ланiту - пiдстав праву, а хто меча пiдняв - од меча й загине".
   - Коли мова йде про саму тiльки мою шкiру,  то  й  пiдставляй  ??...  в
сво?му дiлi твоя воля чинити так, як зна?ш, - не вгавав Аркадiй, - а  якщо
руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь  стояти
- це, на мою думку... Ех! Ще Христом вибивають очi... Та Христос же сам не
помилував крамарiв  i  мiняйл,  якi  залiзли  в  його  храм  i  заходилися
торгувати, а взяв вiн у руки  вiрьовку,  столи  ?м  поперекидав,  а  самих
крамарiв - за дверi!
   - Ти блюзнiрству?ш! - сплеснув руками  Мельхiседек.  Архiдиякон  одразу
змовк.
   - Отець Аркадiй вiд щирого серця, - заступився за  нього  Найда,  -  од
гарячо? любовi до народу й до  свято?  нашо?  вiри...  I  хiба  не  боляче
склавши руки дивитися на муку? Пал душi можна охолодити, але вбити  в  нiй
любов до братiв... не можна!
   - Маловiри! - гаряче озвався iгумен. - Господь ? промислитель наш:  вiн
покарання, вiн i суддя? Без  волi  його  не  впаде  i  ?диний  волос.  Усе
твориться в свiтi з волi царя царiв...
   - Виходить, якби ми пiдняли на розбiйникiв i напасникiв довбню,  то  це
теж було б з волi вседержителя? - буркнув Аркадiй i, схаменувшись,  замовк
остаточно.
   Отець Мельхiседек сумно подивився на всiх i нiчого не промовив,  тiльки
полегшив сво? груди болiсним зiтханням. Але що в  тому  зiтханнi  та?лося?
Скорбота за непокiрних духом чи мимовiльна згода з ?хнiми думками?
   Усi задумалися.
   "Отже, все скiнчиться примиренням, - майнула в Найдинiй головi думка, -
бiдолашний люд примусять заспоко?тися. Як йому  житиметься  -  не  нам  те
знати, а причини здiйняти за нього меча не буде, - i цей пекучий вогонь  у
грудях повинен буде згаснути, розвiятись... А менi ж як? Спокiйно доживати
вiку в монастирi чи впасти в легкодухiсть? Нi, нi! Але душно  тут,  давить
груди ця ряса... нi дiла, нi  життя!  Ось  i  Аркадiй,  i  навiть  старець
?лпiдифор не вiрять в обiцяний мир, а вiрять тiльки в  силу  вiдсiчi...  А
циганка яких страхiть менi наговорила! Згадаю - i досi волосся  на  головi
ворушиться... Але, видно, набрехала вона: нiчого й  схожого  на  ??  слова
нема... Мабуть, доведеться поховати себе тут... Ех, життя!.."
   Мельхiседек нарештi пiдвiвся з свого мiсця,  прошепотiв  молитву  перед
розп'яттям i промовив лагiдно й тепло:
   - Не будемо бентежити свiй дух сумнiвом,  братi?,  кольми  паче  в  днi
радостi, в днi посланого нам богом торжества! Дай, брате, послання  нашого
архiпастиря, я покладу його в скарбничку.
   Низько вклонившись. Найда передав архiмандритовi великий аркуш  паперу,
списаний  в'яззю,  iз  словотитлами   й   iншими   надрядковими   знаками.
Мельхiседек розгорнув його, розiклав знову старанно й згорнув у рурку,  та
коли вiн почав легким постукуванням згортка об  ручку  крiсла  вирiвнювати
його кра?,  з  рурочки  несподiвано  випав  невеликий  клаптик  паперу  й,
перевернувшись у повiтрi два-три рази, залетiв пiд лавку.
   - Щось випало! - стрепенувся Найда  й,  проворно  дiставши  з-пiд  лави
папiрця, подав його архiмандритовi.
   Мельхiседек узяв той клаптик; на ньому з одного боку було щось написано
латинськими лiтерами. Поволi пiднiс вiн до очей сво?х записку й  довго  до
не? придивлявся, немов ледве розбираючи почерк  або  розгадуючи  та?мничий
змiст незрозумiлих слiв. Усi з живою цiкавiстю дивилися на архiпастиря,  а
обличчя його тим часом укривалося мертвотною блiдiстю.
   - Звiдки взявся папiрець сей? -  звернувся  нарештi  Мельхiседек  пiсля
довго? мовчанки до Найди.
   - Не вiдаю, святий отче... Мабуть, був усерединi згортка.   -  Але  ця
приписка не владики й не з Переяслава.
   - А що в нiй написано? - стурбовано спитав ?лпiдифор.
   - Смертний вирок менi вiд ляхiв. Усi перезирнулися й закам'янiли.
   - Заспокойтеся, братi?, це не вперше,  -  промовив  з  доброю  усмiшкою
Мельхiседек. - Тiльки ранiше  писали  з  прокляттями  й  лайкою,  а  тепер
коротко i врозум-ливо. Спасибi, хоч попереджають.
   - Але треба вжити всiх заходiв, - захвилювався ?лпiдифор.
   - В iм'я бога, в iм'я знедоленого люду, - палко вигукнув  Найда.  -  О,
якщо вони насмiляться, - смерть ?м!
   - Без пощади! - крикнув архiдиякон, i очi в нього налилися кров'ю.
   - Якщо я потрiбен, то господь захистить мене,  мо?  друзi,  -  спокiйно
сказав iгумен, - а ця погроза не спинить мене на мо?му шляху.  У  цей  час
хтось пiдiйшов до дверей келi? i промовив:
   - Господи, Iсусе Христе!
   - Помилуй нас! - вiдповiв Мельхiседек i додав тремтячим  голосом:  -  I
душу, i життя наше тобi вiддамо!
   На порозi з'явився молодий послушник i, пiдiйшовши  пiд  благословення,
сказав, що прибули виборнi вiд яко?сь громади з священиком i просять,  щоб
отець iгумен вийшов до них на пораду.
   - Поспiшiмо, братi?, до прибулих, - промовив Мельхiседек. - Ти,  Найдо,
пiдожди мене тим часом тут, щоб написати вiдповiдь преосвященному ?пископу
переяславському, а ти, Аркадiю, передай у трапезну, щоб потурбувалися  про
гостей... усе в руцi божiй! - закiнчив Мельхiседек  i  поквапно  вийшов  з
келi?.
   Найда зостався сам i  довго  ходив  схвильований  по  келi?;  вiд  його
швидко? ходи погасла й почала чадiти лампада, що висiла бiля хреста низько
над анало?м. Але Найда нiчого не помiчав, його охопила  тривога  за  життя
людини  велико?  душi,  ?диного  захисника  вiтчизни,  що  стояв  на  краю
загибелi. В душi ченця закипала злiсть на ошалiлих у  сво?й  лютi  звiрiв,
ладних пiдняти руку на все  дороге  для  нього,  заповiтне.  Перед  Найдою
постали  страшною,  кривавою  картиною  страхiття  панських  i  латинських
насильств, якi вiн бачив останнiм часом: серед обгорiлих  ру?н  спотворенi
трупи, заплаканi дiти, кiстяки, що гойдалися на деревах...
   - Так, правду казала панна, тисячу разiв правду! - вирвалось у нього, i
вiн сiв у глибоке крiсло. Думки його мимохiть полинули до Печер, до Лаври,
до поко?в отця настоятеля, до Кита?ва, i скрiзь  царювала  панна...  Образ
??, прекрасний, чарiвний, вабив його до себе неземною красою, палив серце,
спопеляв мозок, яснiв перед ним, як недосяжна, нездiйсненна  мрiя.  I  чим
дужче силкувався вiн одiгнати вiд себе  це  видiння,  тим  яскравiше  воно
випливало з iмли й полонило його цiлковито. Його знову охопила  невимовна,
гнiтюча туга, близька до слiпого вiдчаю.
   "Та невже ж не  виб'юся  я  з-пiд  влади  цих  чар  i  вони  до  могили
шматуватимуть мою душу? Божевiлля, божевiлля! Я, велетень, виявився  таким
кволим  перед  примарою!  Куди  тiкати?  На  Афон  хiба  що?  Покинути   i
батькiвщину, i всiх, кого любив, за кого страждав i  боровся!  Покинути...
Та хiба й там не оживуть вони й не  вiдгукнуться  в  кожному  ударi  серця
страшним болем? Ех, рясо! Не владна ти над цим! - Найда похилив  на  груди
голову; розбурханi почуття стали помалу-малу вгамовуватись i'переходити  в
елегiйнi. Пригадалося Найдi, з якою  радiстю,  з  якою  соромливою  ласкою
зустрiчала його завжди панна Дарина, i не хотiлося йому все це приписувати
тiльки ?? патрiотизмовi, прагненню вирвати його з монастиря для боротьби з
ворогом, за вiтчизну... Йому здавалось, що вiн мав право пiдозрювати в нiй
i iнше, нiжнiше почуття... О, та ласка,  та  усмiшка,  тi  очi  -  вони  й
занапастили його! Вони звели його з розуму! I от здогади цi i ? смертельна
отрута. Хiба дочка вельможного пана, генерального обозного, може  подумати
про нього, як про рiвну собi людину? Ха-ха! Адже батько ?? сказав йому про
це й навiть пояснив, що i в казцi таке було б дурницею! А вiн, знаючи  вже
непереможну владу чарiвницi, ще слухав ?? i з захватом пив з ?? рук убивчу
отруту!.. Дурень, дурень! Коли вже втiк од не? пiд власяницю, то не  треба
було слухати ?? слiв, ловити ?? погляд... Не виходити навiть з келi?, коли
слiпа доля заносила ?? в монастир... О,  коли  б  випекти  ??  з  пам'ятi,
вирвати з цього дурного серця!" - i Найда здушив до болю груди.
   У цей час до келi? долинув гамiр, що знявся на монастирському подвiр'?,
почувся стук молотка в браму, голоси й метушливi  накази.  Найда  поквапне
вийшов з келi? й попростував до брами -  в  не?  вже  в'?жджала  запряжена
шестериком гнiдих коней простора колимага. Отець iгумен iз старшою братi?ю
стояли на схiдцях монастирського ганку, зустрiчаючи  з  особливою  радiстю
новоприбулих гостей.
   Перша вискочила з колимаги висока,  струнка,  мов  тополя,  панночка  й
пiдбiгла пiд благословення до отця архiмандрита.
   - Панна Дарина! - мимохiть скрикнув Найда i завмер на мiсцi.
   Пiсля радiсних слiв привiту  i  перших  запитань  Мельхiседек  запросив
почесних гостей у трапезну; пан обозний i Дарина пiшли за ним.
   Дарина помiтила подив i хвилювання, що охопили  Найду  при  зустрiчi  з
нею, i серце ?? стислося так трепетно, так солодко, що вона вся спалахнула
вiд радостi й соромливо опустила очi. Коли ж панна  знову  оглянулася,  то
Найди вже не було; засмучена й схвильована, пiшла вона слiдом за батьком i
Мельхiседеком, не беручи участi  в  ?хнiй  розмовi:  думки  ??  були  коло
суворого й мовчазного ченця.
   Хоч вона бачила його обличчя тiльки одну мить, та все ж таки  помiтила,
що Найда дуже схуд за цей час, а в очах його  з'явився  гострий,  зата?ний
блиск.
   "Чому, побачивши мене, вiн так  змiнився  на  обличчi,  чому  зник,  не
сказавши  й  слова?"  -  думала  Дарина,  йдучи  за  батьком   прохолодним
монастирським коридором.
   Тим часом Мельхiседек увiв почесних гостей до  просторо?  монастирсько?
трапезно?, де ченцi нашвидку вже готували щедрий почастунок.
   Гостi посiдали до столу.
   Дарина озирнулася, маючи та?мну надiю  побачити  Найду,  але  нi  серед
присутнiх за столом, нi серед послушникiв, якi прислужували  в  трапезнiй,
Найди не було.
   Крiм Мельхiседека, обозного й Дарини, за  столом  сидiли  ще  i?ромонах
?лпiдифор та i?родиякон Аркадiй.
   Очевидно,  до  трапези  були  запрошенi  тiльки  найпочеснiшi  мешканцi
монастиря.
   Заспоко?вшись на цiй думцi, Дарина почала терпляче ждати кiнця трапези,
сподiваючись зустрiти  Найду  якщо  не  в  церквi,  то  на  монастирському
подвiр'?.
   У трапезнiй було свiжо й прохолодно; крiзь  гратчастi  вiкна  заглядала
зелень розкiшного монастирського саду. Бiля iкон сяяли великi  лампади.  З
пахощами кипариса зливалася лiсова пречудова свiжiсть. Пiсля жаркого дня й
важко? курно? дороги все це одразу ж навiяло  на  пана  обозного  при?мний
настрiй.
   - Ху, та й гарно ж у  вас,  преподобнi  отцi,  -  промовив  вiн,  важко
вiддихуючись i витираючи шовковою хусткою пiт з  лисини.  -  Тиша,  мир  i
благолiпнiсть.
   - Еге ж, -  вiдповiв  Мельхiседек,  -  охоронив  господь  серед  бур  i
напастей сей  захисток  i  притулок  благочесних,  а  скiльки  разiв  лютi
гонителi i на монастир сей, i на життя  мо?  посягали.  Та  господь  почув
молитви нашi... Одначе покуштуй, вельможний пане, сього нашого  меду:  вiн
холодний - з льоду.
   Мельхiседек подав знак, i служка  наповнив  важкий  срiбний  келих,  що
стояв коло пана обозного.
   Мед був такий холодний, що на срiблi келиха навiть виступили росинки.
   Пан обозний надпив кiлька ковткiв i, поставивши келих на стiл,  сказав,
проводячи хусткою по вусах:
   - Та це ж липовець! Ге-ге, добрячий! Чи й у Печерах  ?  такий!..  Ну  й
лiси в вас, угiддя... розкiш!.. - провадив вiн далi, вибираючи  з  тарiлки
жирнi куснi й запиваючи ?х медом.  -  Хлiб  скрiзь  уродив...  про?жджали,
милувались усiм... земля обiтована, як здавна прозвали ??  ляхи...  Тiльки
от села занедбанi...
   - Так, - сумно зiтхнув  Мельхiседек.  -  Кругом  благодать  i  достаток
плодiв земних, а несть миру свiтовi; про часи  мирнi  повсякденно  господа
бога просимо.
   - I господь почув вашi молитви, - вiдповiв пан генеральний  обозний.  -
Чи вiдомо вам  про  ласкаву  iнтерцесiю  царицi?  Цариця  видала  ординанс
вельможному князевi вчинити у дворi польському як письмову, так i словесну
вимогу в такiй силi, щоб православним нi в якому  разi  нiяких  кривд  вiд
римлян i унiатiв не чинилося; також вона прийма? всiх одновiрцiв пiд  свiй
монарший захист... I король прихилився вухом до премудрих слiв монархинi й
видав уже декрет.
   - Сподобились почути й побачити його! - радiсно промовив Мельхiседек. -
Рачитель i брат во Христi архi?пископ Георгiй прислав нам одразу  ж  точнi
списки з Варшави й сповiстив iще, що його мосць королiвський  канцлер,  за
мо?м  клопотанням,  писав  до  унiатського  ?пископа,  просячи   припинити
насильства й вимагаючи покарання винних... Такi ж листи написанi й  до  ?х
милостей князiв потентатiв.
   - Всюди декрет польський по церквах братiя наша народовi чита?, - додав
?лпiдифор. - Радiсть велика й надiя всiх обуяли.
   - Люди скрiзь ожили, - палко пiдхопив i?родиякон Аркадiй, -  не  хочуть
слухатись нi двору панського, нi зверхностi унiатсько?!
   При останнiх словах отця Аркадiя пан обозний одсунув вiд  себе  тарiлку
й, пiднiсши догори палець, зауважив повчально:
   - Се даремно:  паче  всього  старайтеся,  преподобнi  отцi,  щоб  народ
слухняним був i бунти проти сво?х властей, а також i кровопролиття не смiв
чинити.
   При  цих  словах  обозного  чорнi  брови  Аркадiя  нахмурились,  а   на
смаглявому обличчi Мельхiседека з'явився суворий вираз.
   - Хто каже про те, пане обозний, - мовив вiн, зiтхнувши. - Старалися ми
досi i в майбутнi часи домагатимемося свого права судом i  терпiнням.  Аз,
грiшний раб, почав уже de fundamentis справу про кривди...  Зiгрiва?мо  ми
весь кревний люд словом надi?; та коли б  не  стало  в  нього  терпiння  i
повстав би на гнобителiв, то паки реку - i цар небесний не осудив би за це
народ свiй великомученицький.
   - Воiстину, народ православний укра?нський у такiй тут тiснотi й  нуждi
перебува?, яка була хiба що в  часи  апостольськi!  -  скорботно  зауважив
?лпiдифор.
   - Вiрю i  знаю,  -  погодився  обозний.  -  Але  хай  не  дерза?  народ
повставати на правителiв сво?х: "Несть-бо влади, аще не вiд бога". Та й  у
розпач йому впадати нема чого, коли такi заходи  королiвським  двором  для
захисту вас вiд озлобителiв уживаються. Покладайтеся на протекцiю  царицi,
подавайте скарги й протести, спокус i погроз не бiйтеся, а народ  терпiння
й благочестя навчайте.
   - Трудимось, ясновельможний пане, в мiру сил сво?х. Що не  день,  то  й
повертаються до благочестя стародавнi храми нашi.
   I Мельхiседек заговорив iз запалом про змiни, викликанi декретом короля
в усьому кра? Укра?нському.
   Аркадiй  та  ?лпiдифор  жваво  пiдтримували  розповiдь  отця   iгумена.
Схвильовано слухала Дарина iгумена й намiсника,  не  вiдриваючи  очей  вiд
мужнiх облич во?нiв Христових.
   -  А  чи  не  зна?те  ви,  превелебний  отче,  -  звернулася  вона   до
Мельхiседека, коли вiн закiнчив свою  розповiдь,  -  як  сто?ть  справа  в
жiночому Лебединському монастирi? Чи одвiз послушник Найда мого листа?
   - Одвiз, ясна панно, i словом умовляв, бо й  там  зчинилася  колотнеча.
Римляни й унiати в багатьох iще страх i сумнiви пробуджують: гомонять,  що
сейм не затвердить нiколи королiвського декрету.
   - Затвердить, у тому сумнiву не майте, - заперечив обозний. - Не  токмо
Росiя, а й iншi королiвськi двори гноблену православну церкву визнають.
   - О, безумству ляхiв нема? меж! - зiтхнув отець ?лпiдифор.
   - Та якщо вони опиратимуться в сво?му безумствi,  тим  краще  буде  для
нас, - гаряче озвалася Дарина. - Тодi Росiя пошле сво? вiйська  i  збройне
примусить ляхiв виконати всi нашi вимоги.
   - Те-ге-ге! - розсмiявся обозний. -  Гаряча  голiвка  в  тебе,  доню...
Збройно? Державам треба обережно поводитись iз збро?ю...
   Розмова перейшла на iншi, менш цiкавi для Дарини теми, а тому думки  ??
знову повернулися до Найди, i  вона  з  нетерпiнням  почала  чекати  кiнця
трапези.
   Але трапезi, здавалося, не буде кiнця. Ченцi  вирiшили  почастувати  на
славу вельможного гостя. Страви подавалися за стравами, меди, пиво, вина й
усiлякi присмаки з'являлися все в бiльшiй i бiльшiй кiлькостi.
   Та все ж таки Дарина дiждалась кiнця.
   Обважнiлий i пiдпилий пан обозний пiшов спочити перед вечернею.  Дарина
ж  вiдмовилася  вiдпочивати  й,  за  порадою  отця   iгумена,   вийшла   в
монастирський сад. В душi ?? та?лася надiя зустрiтися там  з  Найдою,  але
сподiванка виявилась марною. Найди не було нiде.
   Засмучена  й  трохи  ображена,  поволi  йшла  Дарина  дорiжкою  густого
фруктового саду, що прилягав до монастиря.
   В душi ?? почала розгорятися досада; самолюбство було уражене.
   "Вiн повинен був менi розказати хоч би про  Лебединський  монастир,  як
виконав мо? доручення i в якому станi  знайшов  черничок...  Це  обов'язок
кожного посланця... Адже там, на хуторi, вiн так турбувався про мене,  так
просив не ризикувати життям у небезпечнiй дорозi... А тепер  наче  й  дiла
йому нiякого нема? нi до монастирiв, нi до вiтчизни!.. Чому?.."
   - Ох, цi настирливi думки дiймають, як мухи  в  спасiвку,  i  нiчим  не
вiдженеш ?х!
   Промовивши останню фразу вголос,  Дарина  боязко  оглянулась  навкруги,
нiби злякавшись, що хтось мiг пiдслухати ??; але в саду було тихо й душно,
з жарким струменем повiтря долинали звiдкись пахощi меду й резеди. Дiвчина
повернула на вужчу стежку помiж широколистими яблунями й сiла на  дерновiй
лавi: попереду вiдкривалася вузенька прогалина, через яку пролягла глибока
долина, вся залита золотим, миготливим блиском.
   "Чому це мене так цiкавить кожен погляд його,  кожне  зiтхання  i  чому
менi прикро вiд його байдужостi? - думала  Дарина.  -  Невже  завжди  мене
засмучувало й тепер засмучу? тiльки те, що молодий лицар надiв чорну рясу?
Невже я тiльки через любов до багатостраждально? вiтчизни прагну заглянути
в душу цього ченця, щоб вивiдати, яка панi чи дiвчина розбила його  життя?
Нi, тисячу разiв нi! - сама собi рiшуче мовила Дарина, пiдводячись на ноги
й стискуючи руками голову. У скронях в не?  стукало,  i  в  очах  миготiли
червонi iскри... - Лицемiрство й брехня. Ох, що  ж  цеi  Вир  якийсь...  i
берег тiка? з-пiд нiг..."
   Вiд цi?? думки серце Дарини болiсно стислося, невимовне гостре  почуття
самотностi й туги охопило ??. Побоюючись зустрiтися з ким-небудь стороннiм
у саду, вона подалася квапливо до монастирсько?  церкви,  тим  бiльше,  що
дзвiн уже кликав до вечернi.
   У церквi було  багато  прочан,  коли  Дарина  ввiйшла  туди;  незабаром
потяглися в храм довгою чорною низкою й ченцi.
   Вони зупинилися бiля протилежного криласа. Дарина глянула в той  бiк  i
вiдразу ж побачила Найду; очi ?хнi зустрiлися на  одну  тiльки  мить,  але
зразу ж Найда потупив погляд i так i не  обернувся  до  Дарини  до  самого
кiнця служби.
   Погано спала тi?? ночi панна i  вранцi  встала  сумна  й  збентежена...
Цiлий день провела вона  знову  в  монастирi,  але  Найда,  видно,  уникав
зустрiчi з нею, й Дарина була цьому рада: вона боялася.
   На третiй день, пiд час раннього  снiданку,  отець  Мельхiседек  сказав
сво?м  почесним  гостям,  що  вiн  допiру  одержав   листа   вiд   iгуменi
Лебединського жiночого монастиря, котру знову  охопив  великий  страх,  бо
митрополит унiатський ма? намiр за всяку цiну вирвати  в  не?  монастир  i
повернути його в унiатський. Митрополит спантеличу? усiх, кажучи, що  вiн,
Мельхiседек, поширю? тiльки неправдивi чутки про королiвськi  декрети,  що
король одхилив усi прохання схизматiв та iнтерцесi? iноземних  дворiв,  що
схизма всюди буде знищена, а тi, що доброхiть не приймуть зараз  же  унi?,
будуть жорстоко покаранi, i  от  деякi  з  черниць,  маловiрнi,  починають
вагатися, а якщо хоч одна з них  погодиться  прийняти  унiю,  то  монастир
загинув, бо митрополит оголосив усiм, що коли в монастирi хоч мала частина
братi? захоче перейти в унiю, то такий монастир переходить уже до  ?пархi?
митрополита  унiатського,  а  тому  мати  iгуменя   просить   його,   отця
Мельхiседе-ка, прислати ?й автентичний  список  королiвського  декрету,  а
також когось iз вiрних статечних людей, щоб умовити й утримати маловiрних.
   - Я по?ду, таточку, - промовила Дарина, звертаючись  до  батька.  -  Ви
обiцяли вiдпустити мене.
   - Обiцяв, але вирiшив, що тобi краще буде ви?хати туди  з  Ки?ва;  тво?
слово мало ?м допоможе, а я попрошу  в  Ки?вi  у  пана  губернатора  точне
пiдтвердження королiвсько? вiдповiдi царицi, та й з тобою пошлю козакiв  з
десяток-другий, а для охорони тво?? ще вiзьму в пана губернатора листи  до
знатних польських осiб.
   - О, сi? не пошкодить, не зважаючи нi на що, - погодився Мельхiседек. -
А я тим часом пошлю ?м сьогоднi автентичний список королiвського  декрету,
одвезе його наш чернець Найда. Краще за нього нiхто  не  зумi?  переконати
малодушних. Вiн став тепер мо?м першим помiчником.
   Дарина зашарiлась.
   "Найду пошлють сьогоднi з монастиря, вони ви?дуть до  Ки?ва,  i,  отже,
вона вже не побачиться з ним... можливо, нiколи... Нi!  Треба  побачитись,
треба поговорити".
   I нараз у не? мимохiть загорiлося бажання побачити Найду, повiдати йому
про все й попрощатися, хоч би й навiки...
   "А що, коли та, котра розбила його серце нездiйсненною мрi?ю, як  казав
вiн, чи як ?й здавалося, що вiн казав, виявиться несподiвано..."
   Дарина тихо скрикнула.
   - Що з тобою, дитя мо?? - сполошився обозний.
   - Щось ужалило... Мабуть, оса... - знiяковiло вiдповiла  Дарина,  хутко
обернувшись  до  вiкна,  i  потiм,  опанувавши  сво?  хвилювання,  додала,
звертаючись до батька: - Я згодна, шановний батечку, виконати  вашу  волю,
але дозвольте менi в такому разi написати хоч листа до превелебно?  матерi
iгуменi й повiдомити ?? про мiй скорий при?зд.
   - Добре, доню! - погодився обозний.
   - То я пiду в свою келiю i приготую листа, а ви,  превелебний  панотче,
звелiть, коли ваша ласка, зайти до мене  тому  ченцевi,  я  передам  через
нього листа.
   При останньому словi Дарина знову  почервонiла,  але  уклiн  сховав  ??
збентеження.
   - Усе викона?мо, ясна панно, пiклувальнице  наша,  викона?мо  все.  Ох,
господь благословив тебе, пане обозний, дочкою  й  призначив,  мабуть,  ?й
високу долю, - додав з ласкавою усмiшкою  iгумен,  благословляючи  Дарину,
яка схилилася перед ним.
   -  Авжеж,  -  вiдповiв  самовдоволено  обозний,  проводячи   рукою   по
гаптованих золотом грудях жупана. - Правда, дякую повсякчасно Всевишньому:
не соромно назвати  сво?ю,  i  розумом,  i  красою  видалася  серед  усiх,
задивляються на не? й сiятельнi  росiйськi  особи,  i  доля  ?й,  справдi,
судилася висока! - пан обозний багатозначно  всмiхнувся  й  поправив  свiй
короткий вус.
   Останнiх батькових слiв Дарина вже не чула; поквапною ходою вийшла вона
з трапезно? й подалася до призначено? ?й келi?.
   Ввiйшовши в келiю, Дарина  причинила  дверi,  поклала  на  столi  аркуш
паперу, гусяче перо, поставила важкий каламар i присiла до столу.
   Минуло хвилин десять, але дiвчина й не доторкнулася до пера.
   "Що скаже вона ще Найдi? Навiщо  покликала  його  сюди?  Для  чого?"  -
ро?лися в ?? головi бентежнi думки, а в серцi разом з  тим  росла  страшна
тривога; i жах, i надiя, i передчуття чогось невiдомого, що одним  помахом
лама? життя, охопили ?? тремтячi груди.
   Та ось коло дверей келi? почулися кроки, i знайомий голос промовив:
   - Во iм'я отця, i сина, i святого духа!
   - Амiнь! - вiдповiла нетвердим голосом Дарина. - Ввiйди!
   Дверi вiдчинилися, в келiю зайшов Найда; ступивши  кiлька  крокiв,  вiн
низько, по-чернечому, вклонився дiвчинi й зупинився.
   Незважаючи на вдаваний  спокiй,  видно  було,  що  послушник  теж  дуже
схвильований.
   Дарина  пiдвелась,  хотiла  щось  сказати,  але,  глянувши  на   Найду,
збентежилась i змовкла.
   Запала нiякова мовчанка.
   - Ясновельможна панно, - промовив Найда, - отець  iгумен  посила?  мене
сьогоднi в  Лебединський  монастир:  ти  хотiла  дати  й  вiд  себе  деякi
ординанси.
   - Так... хотiла, ось поки що лист! -  заговорила,  збиваючись,  Дарина,
опустивши очi на чистий аркуш паперу. - А потiм  з  Ки?ва  сама  при?ду...
привезу ?м автентичнi декрети...  -  i  нараз,  урвавши  свою  мову,  вона
промовила схвильованим тоном, звiвши на Найду очi: - Скажи менi... ось уже
третiй день, як я живу у вашому монастирi... Чому ти нi разу  не  пiдiйшов
до мене?
   Це одверте запитання дiвчини збентежило Найду.
   - Справи... клопiт... - вiдповiв вiн ухильно.  -  Весь  час  прибувають
богомольцi.
   - Справи, клопiт! - з гiркотою мовила Дарина. - Справи тво? лишаться  з
тобою, а я по?ду, i хто зна?, чи побачимося ще  коли!  Я  ж  i  так  ледве
умовила батька при?хати сюди.
   - То це ти умовила його? - жваво спитав Найда.
   - Я... Незважаючи на мир, вiн побоювався ?хати сюди,  Дарина  замовкла.
Найда мовчав теж...
   - Ти перейшов сюди одразу ж пiсля того, як бачився з владикою в нас  на
хуторi? - заговорила знову Дарина.
   - Так... А ти звiдки довiдалась про це?
   - Питала в Печерах. Ну, як тобi живеться тут?
   - Допомагаю  в  мiру  сил  сво?х  отцевi  iгумену...  ?жджу  по  селах,
монастирях, пiдбадьорюю слабких, умовляю тих, що вiдпали...
   - I довго ти гада?ш залишатися тут?
   - До кiнця днiв мо?х.
   - Як? То, виходить, незважаючи нi на що, ти не скинеш ряси? - скрикнула
Дарина.
   - Нащо? - мовив на це Найда. Дарина замовкла й опустила очi.
   - Тепер кругом мир i спокiй i мо? сили не потрiбнi нiкому!  -  стримано
додав Найда.
   - Отже, ти задовольнився, що Росiя заступилася за одновiрцiв у  справах
церкви, й на тому заспоко?вся? А приниження пограбованих,  убогих,  що  ?х
мають за худобу, тебе не обходить?
   - Авжеж, панно! - глибоко зiтхнув Найда. - Стогони i  зойки  навколо...
Та хiба мало ?  на  свiтi  горя,  перед  котрим  треба  смиритися.  Дарина
спалахнула.
   - Чому ти говориш зi мною так холодно, так вороже?  -  заговорила  вона
швидко й гаряче. - Чому ранiше ти говорив правдиво  й  сердечно?  Адже  ти
обманю?ш мене!.. Ти не дума?ш так, як кажеш. Якщо й гризе тво? серце якесь
та?мне сердечне горе, то невже не зосталося  в  тебе  жодного  правдивого,
ласкавого слова для мене?
   Найда мовчав.
   - Але якщо це правда! - з щирим смутком скрикнула Дарина. - Якщо ти так
змiнився, якщо в тебе серце для всього обросло мохом, то краще б менi було
й не зустрiчатися з тобою!
   Голос панни урвався, вона закрила обличчя руками й припала  головою  до
стiни.
   - Панно... панно...  -  схвильовано  промовив  Найда,  ступивши  кiлька
крокiв до не?. - Ти плачеш... Дарино... - додав вiн несмiливо.  Останнього
слова Дарина не чула.
   - Так, плачу, - заговорила вона уривчасто й рiзко, вiднiмаючи руки  вiд
очей i обертаючи до Найди обличчя. На вiях ?? ще блищали сльози,  але  очi
паленiли гнiвно й збуджено. - Плачу. Але  що  тобi  до  того,  преподобний
отче? Тобi байдуже i до мене, i до нещасно? вiтчизни! Iди ж бий поклони  й
радiй спасiнню сво?? душi!
   - Панно, що ти говориш?
   - Те, що ?! - запально  казала  Дарина.  -  Не  про  себе  турбуюсь  я:
вiтчизни доля рве менi душу, бо не бачу вже  нi  ?дино?  людини,  котра  б
могла ще врятувати ??. Ти докоряв батьковi за те, що вiн  продав  волю  за
млини й хутори: твоя правда була. Але ти?  Ти  продав  порятунок  нещасно?
Укра?ни за порятунок сво?? душi! Невже ти можеш вiрити в цей мир? Чи зна?ш
ти справжнi намiри держав? Нi, не зна?ш, а я знаю, тому що батько  вже  не
раз прохоплювався словом про це. Досi  я  думала,  що  ти  ще  любиш  свою
батькiвщину, але бачу - помилилася я в тобi, смиренний отче.
   Останнi слова Дарина промовила голосом, сповненим зневаги.
   Обличчя Найди спалахнуло, немов од удару.
   - Нi, - перебив вiн Дарину, - ти не помилилась: перед тобою  сто?ть  не
смиренний чернець, а Найда - гайдамацький отаман.
   Найда розправив плечi й гордо пiдвiв голову; вiд цього руху  вiн  став,
здавалося, ще вищий i могутнiший.
   - Ти не помилилася в менi, я зрозумiв усе  й  давно  вже  прочитав  мiж
рядками королiвських декретiв i милостивих iнтерцесiй те, про що ти  кажеш
менi зараз. I знай: як тiльки сейм одхилить нашi вимоги,  як  тiльки  ляхи
простягнуть знову руку на нашу вiру й наш народ, я скидаю рясу  й  скликаю
пiд свiй стяг козакiв, гайдамакiв i всiх, кому ще дорогий наш край.
   Радiсний крик вирвався в Дарини, обличчя ?? прояснилося;  вона  ступила
крок уперед i застигла на мiсцi, чекаючи якогось вирiшального  слова,  що,
здавалось, ось-ось мало зiрватися з уст ченця.
   - Вiдчай, ганебна слабкiсть i нещасне  кохання  привели  мене  сюди,  -
говорив далi Найда, - але я ?х поборов у собi, i вiдчай, i кохання.
   - Хiба та, котру ти коха?ш, померла? - несмiливо перебила його Дарина.
   - Нi, вона жива.
   - Не коха? тебе?
   - Не смi? кохати, бо вища за мене сво?м становищем, - при цих словах по
устах Найди майнула ?дка усмiшка. - Безмiрно вища за мене.
   - Вища за тебе! - палко мовила Дарина. - Та коли  б  вона  була  навiть
королевою, то не могла б стояти вище за рятiвника вiтчизни!
   - Рятiвника вiтчизни! - повторив з гiркою усмiшкою Найда. - Не  кожному
пощастить урятувати вiтчизну, хоча б вiн поклав за не? тисячу  разiв  сво?
життя. Колись рятiвникiв вiтчизни ждали булава, й шана, та слава, а  тепер
?х жде тiльки шибениця й паля.
   - Що таке шана, й булава, й слава! - палко мовила Дарина.  -  Той,  хто
загине за вiтчизну, стократ дорожчий  за  того,  хто  доживе  до  славного
кiнця. Для такого лицаря можна забути все на свiтi. За ним можна з радiстю
пiти всюди, навiть на шибеницю, на палю, на тиранськi муки й саму смерть.
   - Це говориш  ти,  вельможна  панно,  дочка  генерального  обозного?  -
скрикнув у свою чергу Найда, пiдходячи до Дарини.
   - Так, я, вельможна панна, - твердо вiдповiла Дарина, не одриваючи  вiд
Найди сяючих очей, - така ж сама козачка, як i ти. Там,.де йдеться про мо?
серце, я не поступлюся нi перед ким...
   - I ти б вiддала його... - завмираючим голосом промовив  Найда.  I,  не
закiнчивши фрази, зупинив на Даринi палкий благальний погляд.
   - Я вiддам його тiльки тому, хто не пошкоду? життя заради  батькiвщини,
- твердо промовила Дарина, не одриваючи вiд Найди очей.
   У цей час коло дверей почулися кроки, хтось постукав i сказав голосно:
   - Брате Iоанне, владика кличе тебе негайно до себе.
   - Зараз буду, - вiдповiв Найда i взяв  Дарину  за  обидвi  руки.  Якусь
хвилину
   вiн дивився на  не?  сповненим  кохання  й  захвату  поглядом  i  потiм
промовив рочисто, стискуючи ?? руки в сво?х руках. - Пам'ятай же,  Дарино,
що ти сказала менi.
   - Буду пам'ятати й ждатиму.



   XI

   Лiвий берег Днiстра, зокрема  мiж  Могилевом  i  Ямполем,  явля?  собою
гiрський кряж, який то вiдступа?, то наближа?ться до рiки. Цi вапняковi, з
гранiтними  брилами  гори  спускаються  до  Днiстра   страшними   кручами,
прямовисними скелями,  увiнчаними  подекуди  природними  бiйницями,  котрi
народ прозвав "чортовими пальцями". Вузька долина,  вiд  пiднiжжя  гiр  до
рiки, що подекуди губиться зовсiм, геть уся вкрита  виноградниками,  i  ??
весела зелень контрасту? з похмурими урвищами, що пооранi, нiби зморшками,
блiдо-жовтими трiщинами. Бiля мiстечка Кам'янки лiвобережнi гори досягають
найбiльшо? височини  й  грiзно  насуваються  на  рiку  сво?ми  скелями  та
бескидами.
   Догоряв жаркий, задушливий день. Темно-червоний диск сонця опускався  й
тонув у рожевiй iмлi, що оповила безмежну широчiнь,  яка  ховалася  ще  за
крутим пiдйомом кам'яно? дороги. По дорозi,  гуркочучи  й  пiдскакуючи  на
камiннi, тяглася довга бричка, без буди, з накиданими в  задку  бебехами'.
Серед тих бебехiв стирчали, немов загрузли в  них,  двi  людськi  постатi:
голова чоловiка була прикрашена  знизу  рудою  бородою,  збитою  в  бруднi
ковтуни, а зверху прикрита оксамитною, посiрiлою вiд пилу ярмулкою,  з-пiд
яко? телiпалися мокрi, розкрученi, мов мачула, пейси.  Голова  жiнки  була
запнута й закутана хусткою. Бричку тягли добрi  конi,  але  далека  дорога
виснажила ?х зовсiм. Пара була припряжена до дишля самими шлеями  й  ледве
йшла ступою, спотикаючись i зупиняючись досить часто. Вiзник не звертав на
коней нiяко? уваги й, уткнувшись головою в подушку, дрiмав. Та  коли  конi
дiйшли  до  сторчуватого  каменя,  за  яким  одразу  обривалася  дорога  й
розверза-лося страшне провалля, вони  не  тiльки  зупинилися,  але  навiть
позадкували i цим рухом так трусонули бричку, що вiд  поштовху  у  вiзника
впала з рудо? голови ярмул-ка i весь вiн стрепенувся вiд переляку.
   - Ой, гевулт! - злякано крикнув ?врей i зашарпав вiжками.  Конi,  круто
повернувши назад, почали дертися на кам'яну  кручу,  ковзатись  i  битися;
бричка перехилилася.
   - Ферфал! -  закричала  стара  ?врейка,  скидаючи  з  голови  хустку  й
намагаючись зiскочити з брички.
   Вiд цього крику схопилася в бричцi й третя людина, що лежала в  довгому
передку. Це була молода й надзвичайно гарна дiвчина,  але  на  ??  худому,
блiдому  личку  з  великими  чорними  очима  лежав   вiдбиток   нелюдських
страждань, немов смертельна  недуга  до?дала  ледве  розквiтлий  органiзм.
Молода ?врейка злякано озирнулась i почала теж кричати.
   -  Тпру!  Тпру!  Проклятi!  Щоб  ви  здохли!   -   заспокоював   вiзник
переполоханих коней,  насилу  вискочивши  з  брички.  -  А  ви,  мешiгене,
мовчiть! - повернувся вiн до жiнок. - Тiльки коней  ляка?те!  Ну,  Сара  -
дитина ще, ?й i бог простить, а тобi, Ривко, старiй дурепi, соромно.
   - Oй пане Гершку, випустiть iз брички, на  бога!  -  волала  Ривка,  не
звертаючи уваги на слова господаря.
   Так, це були нашi давнi знайомi, якi зникли безслiдно з Мало?  Лисянки.
Але Гершко не мiг одiйти вiд  коней;  вiн  тiльки  лаявся,  держав  ?х  за
вуздечку й намагався повернути на дорогу.  Жiнки  безпорадно  борсались  у
бричцi й злякано верещали. Нарештi Ривцi пощастило вискочити, але Сара  не
могла цього зробити, бо в не? були зв'язанi ноги.
   - Ой вей! На бога! Рятуйте! У  мене  зв'язанi  ноги...  Я  не  можу!  -
благала Сара, охоплена страхом, бо бричка щомитi могла перекинутися.
   - Вiзьми ось ножа! - крикнув Гершко.
   Ривка  пiдскочила  до  брички,  мерщiй  поперерiзувала   вiрьовки,   що
повпивалися в бiле тiло темно-червоними рубцями, й допомогла Сарi  вилiзти
з брички. Дiвчина була така квола, що стояти не могла i зараз же  сiла  на
кам'яному виступi.
   Довго прововтузився Гершко з кiньми, поки заспоко?в ?х, вивiв на шлях i
перепряг, бо бричка майже була перекинулася.
   - Заждiть мене тут, я огляну  спуск,  -  сказав  нарештi  вiн,  додавши
пошепки Ривцi: - Ти гляди, стара, за Сарою, - з ока не спускай!
   Та за Сарою нiчого було наглядати; вона, мов тiнь,  безсило  сидiла  на
каменi, i хiба що вiтер мiг пiдхопити ?? i понести в золотисту млу...
   Довго не повертався Гершко; вiн блукав десь поблизу, бо чути було лайку
то лiворуч, то праворуч. Та ось нарештi почувся  його  голос  по  той  бiк
нависло? скелi. Йому вiдгукнувся жiночий.
   - Другого спуску пуриц' не знайде; нашi конi до  нього  звикли  й  самi
спускаються, iх бiн а?д,  -  казала,  виходячи  з-за  скелi  й  розмахуючи
руками, не дуже стара, досить при?мна ?врейка, одягнута в лахмiття. - А ви
загальмуйте колесо й зведiть сво? конi за вуздечку.
   - Що ж, нiчого не зробиш, доведеться скакати з  цi??  кручi,  -  бурчав
Гершко, чухаючи потилицю.
   - Я можу провести  жiнок...  я  знаю  слiчну  стежку,  -  запропонувала
жебрачка сво? послуги.
   - Хоч ?м допоможи, добра iзра?льтянко, - зiтхнув Гершко  й,  звiвши  до
неба очi, додав: - А ?гова заплатить тобi за добре дiло сторицею.
   - I заплатить ?гова через вас, шановний  мiй  пурице.  Я  жiнка  бiдна,
убога, живу тiльки милостинею й щедротами обранцiв божих...
   - Добре, гiт, тiльки проведи ?х!
   ?врейка низько вклонилася Ривцi й Сарi на знак  того,  що  вона  готова
служити ?м.
   Ривка встала, але Сара хоч i пiдвелася насилу, не могла рушити з мiсця.
Ривка
   з жебрачкою змушенi були взяти ?? попiд руки й повести, а правдивiше  -
майже
   понести з гори вниз.
   - Чого це вона в вас така хвора? - поцiкавилась жебрачка.
   - У дорозi захворiла... Лежала все... ну, ноги  й  попухли,  -  ухильно
вiдповiла Ривка.
   - Зо? Бува?, бува?... Ось у  нашому  мiстечку  моя  знайома  теж  довго
лежала: так у не? ноги, як ось i в панночки, аж посинiли!
   У цей час нашi подорожнi вийшли з-за скелi й пiшли понад  кра?м  кручi.
Перед ними вiдкрився чудовий кра?вид. Долина Днiстра  здавалася  глибокою,
прорiзаною ущелиною, на днi яко? вирувала й билася об скелi досить широка,
але вся вкрита каламутною пiною рiка. Протилежний берег був теж високий  i
горяний, але контури його лягали м'якими  лiнiями  й  кучерявилися  темною
зеленню лiсiв, що задивлялися в воду. З  височини,  на  якiй  стояли  нашi
подорожнi, було видно, що за смугою лiсiв розляглися смарагдовим оксамитом
ниви, по яких подекуди пробiгав свiтло-срiблястий полиск.
   - Ой мамо, як гарно тут i страшно! - скрикнула Ривка.
   - Чого страшно? - здивувалася жебрачка. - Тут, хвала боговi, спокiйно й
безпечно. Ми там, унизу, сидимо й  до  нас,  через  цей  кам'яний  мур,  -
показала вона рукою на високий,  прямовисний  кряж  лiвого  берега,  -  не
долiта? нiякий шум, нiякий гвалт з гори й з iнших бокiв... Ми там  у  ямi,
як на тому свiтi. Хлопiв у мiстечку мало, ми майже всi сво?... Ну, й тихо!
До нас докочуються чутки, нiбито на горi бунтують  хлопи  проти  панiв,  а
пани наче зiбрали конфедератiв i рiжуть хлопiв, палять  ?хнi  села,  а  де
запопадуть, то й наших грабують та вiшають... Такi  страхiття  розказують,
мов тi кари ?гипетськi, або як за  Гамана...  борони,  боже!  -  торохтiла
говiрка ?врейка, обережно ступаючи кра?м урвища. - А до  нас  нiхто  й  не
загляда?... В нас онде й дороги  путящо?  нема?.  Стрибай,  як  хочеш,  iз
скель!
   Слова ?врейки, "що в цiй  ямi  кiнець  свiту",  "що  сюди  нiхто  й  не
загляне", били в серце Сари ножами, вина з  тугою  озиралася  кругом  i  з
жахом  ступала  тремтячими  ногами,  неначе  кожен  крок  наближав  ??  до
вiдкрито? могили... нi, не до могили, - вона б у могилу  пiшла  з  радiстю
вiд сво?х катiв, вiд ?х нелюдських катувань,  -  а  ??  ведуть  у  кам'яну
в'язницю, звiдки нiхто не визволить ??,  звiдки  не  долинуть  до  дорогих
людей нi зойки ??, нi останнiй крик нерiвно? боротьби.
   - Вус? Я не про тi страхи, - заговорила нарештi Ривка. - Вiд  хлопських
страхiв пуриц мiй втiк, i, правду кажучи, кращого мiсця, бiльш прихованого
нема? на цiлому свiтi! А я ось про що: про цi урвища, що й дна не видно, а
коли йдеш, то в головi наморочиться, у вухах  дзвенить  i  в  очах  зеленi
кола. Я ось про цi провалля...  Ну  що,  коли  зiрватися  тут,  кiсток  не
позбира?ш!
   - Авжеж, не  позбира?ш!  -  кивнула  головою  жебрачка.  -  Цi??  весни
зiрвався он з того мiсця, що перед нами, а може, й з сво?? охоти стрибнув,
якийсь подорожнiй, - так до дна  не  долетiв:  розiрвало  його  об  гостре
камiння на шматки, i знайшли на днi тiльки шапку та цiпок...
   Сара здригнулась i на хвилину зупинилася.
   "А що, коли?.. I за мить усе щезне, всi страхiття, муки!" -  промайнула
в не? думка. Урвище було за п'ять ступнiв.
   - Ой вей! Замовкни! Не розказуй такого!  Оно  перелякала  ??...  Та  не
встигла Ривка доказати, як  Сара,  зiбравши  останнi  сили,  рвонулася  й,
вислизнувши з рук сторопiлих супутниць, кинулася  до  прiрви.  Одчайдушний
крик завмер на устах жiнок; жах прикував ?х на мiсцi... Ривка  бачила,  як
Сара хитаючись наблизилась до страшного урвища й  кинулась  туди,  витягши
руки вперед... Стара скрикнула й затулила очi руками, та через секунду  ??
штовхнула жебрачка:
   - Вона зачепилась, бiжимо!
   Коли Ривка вiдкрила очi, жебрачка вже була на краю прiрви й, напружуючи
всi сили, щось тягла.
   - Допоможiть! Вислиза?! - гукала вона, задихаючись.
   Ривка пiдбiгла до не?.
   Жебрачка держала в руках край Сарино?  спiдницi  й  намагалася  вхопити
ноги дiвчини; мабуть, нещасна кинулась у  провалля,  не  добiгти  до  краю
урвища, - тiло ?? перевалилося, але падiння затримав  гострий  камiнь,  за
який зачепилася ?? спiдниця. А втiм, легка тканина рвалася,  й  непритомна
жертва, що висiла над прiрвою, ось-ось мала зiрватися вниз.
   Багато довелось докласти обом жiнкам зусиль, поки ?м пощастило  схопити
Сару за ноги й витягти на найближчий карниз.
   Але вона лежала  непритомна,  а  пiд  руками  не  було  води.  Жебрачка
порадила вiдтягти Сару подалi вiд урвища, на вiтер.
   У цей  час  до  них  пiдбiгла  кучерява  обiдрана  дiвчинка  з  чорними
виразистими очима.
   - Ой мамо! Ти мене покинула, я тебе скрiзь шукаю! -  кинулась  вона  до
жебрачки, скоса поглядаючи на Ривку, та коли погляд дiвчинки впав на Сару,
що лежала нерухомо, очi  ??  заiскрилися  сльозою,  й  вона,  припавши  до
матерi, зашепотiла: - Ой мамулю! Це вона ?? задушила,  ця  вiдьма?  Ой  як
жаль! Тiкаймо, а що буде нам! Битимуть!
   - Мо? золоте ябко, - обняла дiвчинку мати. - Вона не зовсiм  гешторбен,
вона тiльки знепритомнiла. Побiжи, Естерко, принеси нам  з  криницi  води,
там пiд каменем i коряк.
   Дiвчинка швиденько побiгла вниз, а стара заходилася знову терти руки  й
ноги нещаснiй Сарi. А втiм, до зомлiло?, видно, поверталося життя. Обличчя
з синьо-червоного ставало блiдiше  й  блiдiше,  груди  починали  помiтнiше
здiйматися.
   - От покарав мене бог, що допустив найнятися в  Гершка,  -  скаржилась,
ламаючи в розпачi руки, Ривка. - I надало ж менi,  бодай  я  не  дiждалась
маци, за мiзернi копiйки найнятися до такого гаспида!  Пильнуй,  каже,  за
дiвкою, та й годi! Добре пильнуй! Не гойка ж я якась остання, щоб  у  мене
серця зовсiм не було!.. I зла я на не?, i жаль менi  дiвчини;  тиха  вона,
сумирна, води не скаламутить, а ??, мов ту  вовчицю....  на  ланцюг  та  в
мiшок або пiд перини. Коли б одразу, а то...
   - Ой! Що ви, золота моя, - скрикнула жебрачка, сплеснувши руками. -  За
що ж таке ?й катування? Хто вона буде господаревi?
   - Дочка рiдна, ось хто! - не вгавала роздратована Ривка. - А за що  вiн
?? мучить, достеменно й не знаю, силу? замiж за нелюба, а вiд  того,  кого
вона любить, далеко везе... тiльки, видно, любить вона такого,  що  хазя?н
мiй убив би ?? зразу, та когось бо?ться. При менi кричав ?й:  "Задушив  би
тебе, як гадюку, коли б не був зв'язаний словом".
   - Ой мамеле, тателе! Таке верзти на рiдну доню!
   - Кричати? Та вiн бив ?? батогом i вiжками... душив... Як вона ще  досi
не здохла, я й сама не знаю, присягаюся торою! Як задумав мiй хазя?н уночi
тiкати з Лисянки, то Сару зв'язав i вкинув у лантух, а на лантух поклав ще
двi перини й погнав степом коней, бездорiжжям, щоб збити погоню... Коли ми
од'?хали миль зо три, тiльки тодi вiн скинув з Сари перини й витяг  ??  на
вiтер... Така була бiла, як сорочка, а на  синiх  губах  темнiла  запечена
кров... насилу ми одволали... Далi вiн побоявся класти перини  на  Сару  й
держав ?? тiльки в лантусi iз зв'язаними руками й ногами... А на четвертий
день дозволив розв'язати ?й руки й iнодi сидiти... а ноги я розв'язала  ?й
оце тiльки зараз, - i Ривка на доказ сво?х  слiв  вiдкрила  опухлi  Саринi
ноги.
   Жебрачка вжахнулася й завела жалiбним голосом:
   - Ой вей, вей! Сирiточка, нiкому заступитися...  Ох,  я,  безпритульна,
годуюся божою рукою, а щасливiша за не?, пишну...  I  хороша,  i  красуня,
антик... А як долi нема?, то й плач цiлий вiк... не дивно, що вона  шукала
собi смертi...
   - Це уже вдруге, - пояснила  Ривка.  -  Перший  раз  вона  хотiла  була
кинутись пiд лотоки, втопитись, так ?? вдержали. Ой, i катував же вiн  ??,
вей мiр! Я боюсь йому й сказати тепер - заморду?...
   -  Навiщо  ж  виказувати  нещасну,  -  проговорила  зворушеним  голосом
жебрачка, немов благаючи спiвчуття в Ривки.  Та  Ривка  й  не  думала  про
спiвчуття, бо гнiв Гершка повернувся б у першу чергу проти не? само?.
   У цей час повернулася дiвчинка з  корячком  свiжо?  води.  Вiд  кiлькох
ковткiв ?? Сара вiдразу опритомнiла. Вона розплющила  сво?  великi  очi  й
обвела всiх безтямним поглядом. А потiм, пригадавши все, нараз  затремтiла
й почала благати рятiвникiв сво?х, щоб зглянулись над нею й пустили б ?? з
цього свiту.
   - Навiщо вам мо? страждання? -  ламала  вона  руки.  -  Навiщо?  Ривко,
пожалiй мене! В тебе ж ? теж дочка. Ой пустiть мене! Пустiть!
   - Ой вей, мамеле! - несподiвано й iстерично  заридала  на  цi  благання
Естерка. - Пустiть ??, не мучте! Вона така добра... очi в не?...  ой  вей,
не бийте панни, не бийте! Пустiть: менi так ?? жаль!
   Це благання дитини, висловлене так щиро, прорвало нарештi  гiркоту,  що
назбиралася в змученому Сариному серцi,  й  вона,  притиснувши  дитину  до
сво?х грудей, залилася сльозами.
   - Не плач, панно, не  плач,  адамант  мiй!  -  втiшала  Сару  жебрачка,
цiлуючи ?? холоднi руки. - Велике в тебе горе, та око ?гови його бачить, а
раз всемогутнiй береже тебе од грiха, то не на муку ж, а на радiсть...  на
його терезах наше життя, i ми не смi?мо переступити його волi...  Вже  яке
гiрке мо? життя, простягнутою рукою дитинку годую, а на бога батькiв наших
не повстану.
   Цi простi, теплi слова чужо? стражденно? людини  пiдбадьорили  Сару,  а
сльози, крiм того, полегшили бiль, що стискав ?й  груди.  Вона  поцiлувала
жебрачку, ще раз притиснула до грудей ?? дочку,  навiть  обняла  Ривку  й,
прошепотiвши тихо: - Так, ще не  пробила  моя  остання  година,  ще  треба
терпiти, - пiдвелася з зусиллям на ноги  й  сказала  сво?м  супутницям:  -
Ведiть мене, не бiйтеся!
   Коли вони спустилися до пiднiжжя гори, то в  глибокiй  улоговинi  лежав
уже густий морок. Гершко з сво?ю бричкою  стояв  давно  бiля  корчми  коло
в'?зду до мiстечка.
   - Де це ти, стара вiдьмо, так довго тинялася?  -  накинувся  був  зразу
Гершко на Ривку.
   Але та не розгубилася й собi закричала у вiдповiдь:
   - Де тинялася! Несла на руках разом' з цi?ю жебрачкою рiдну дочку  ребе
Гершка... На ноги стати не  може,  погляньте  якi!  Нехай  господар  дасть
лiхтаря - од мотузкiв це. Та й до того двiчi зомлiвала вона, iх бiн а?д!..
Я гадала, що ми донесемо мерця... Ой вей, вей! Що робиться на свiтi!
   - Ну, гершду, годi! - зупинив ?? Гершко, але не  гнiвним,  а  лагiдним,
нiби благальним голосом. - Слабка, хвора... Ну, ноги й те?... А  ти,  якщо
втомилася, можеш пiдкрiпитися пивом.
   - Дякую, ребе, але й вона, ось ця бiдна жiнка, вибилася з сили... та  й
Сару пiдкрiпити слiд було б.
   - То налийте нам два ока пива, -  наказав  Гершко  й  дав  жебрачцi  ще
трояка.
   Стояла  вже  над  Кам'янкою  нiч,  коли  Гершкова  бричка  з   гуркотом
зупинилася бiля однi?? брами, що сховалася серед акацiй ближче до Днiстра.
Сара, сидячи в бричцi, вiдчувала по розлитiй у повiтрi  вологiй  прохолодi
близькiсть води.
   Гершко довго стукав у браму й гукав; нарештi у  дворi  заметушилися,  з
страшенним гавкотом,  брязкаючи  ланцюгами,  заскакали  собаки,  i  ворота
розчинилися.
   З брами вийшла жiнка, висока на зрiст, трохи  сутулувата.  У  непевному
свiтлi лiхтаря здавалося, що на всьому ?? обличчi переможно  панував  лише
довгий, гачкуватий нiс.
   - Ану, покажи лишень менi, покажи, братику,  свою  Сару!  -  заговорила
вона ласкаво, пiднiмаючи вище лiхтаря.
   Ривка пiдштовхнула до не? дiвчину, яку досi мiцно тримала за руку. Сара
мовчки поцiлувала родичцi руку.
   - О, красуня! Очi, як у небiжки... немов бачу ??. Тiльки шлехт -  хвора
вона в тебе! Як вiск личенько, а сама, мов очеретинка, хита?ться... Ну, та
ми ?? тут швидко поправимо! - говорила вона привiтно. - У мене всяке зiлля
?, я ж знахарка! - засмiялася стара й, погладивши по щоцi знiяковiлу Сару,
звернулася до Гершка: - Спасибi, спасибi,  братику,  що  завiтав  до  нас.
Тепер багатi родичi цураються бiдних, та й  часи  такi,  що  кого  рiк  не
бачив, то вважай краще за мертвого. Ну, хай буде благословен бог  Авраама,
Iсаака й Iакова! Хай прийде з вами радiсть i мир у дiм мiй!
   Гершко пiдiйшов iще раз до руки сво?? родички й разом з  нею  та  Сарою
ввiйшов у свiтлицю. Низенька невелика кiмната, з  розмальованою  стелею  i
товстими стiнами, прикрашеними вишитими  птахами  i  яскравими  килимками,
приваблювала сво?м затишком i прохолодою,  а  накритий  стiл,  заставлений
пляшками та полумисками, надив щедрою гостиннiстю... Та й господиня так  i
упадала коло сво?х родичiв. Вона голубила й пригощала  Сару,  хоч  дiвчина
ледве доторкалася до ?жi й тiльки на дуже  пильне  прохання  тiтки  випила
невеликий келих меду. Бачачи надзвичайне виснаження Сари, господиня одвела
?? в свою спальню, де була приготована  постiль,  а  сама  повернулася  до
брата i довго про щось стиха розмовляла  з  ним...  Веселий  ранок  застав
спiвбесiдникiв за келихами, i вони  мусили  вiдкласти  вирiшення  багатьох
питань до наступного дня.
   А Сара,  лiгши  на  сво?й  новiй  постелi,  вiдчула  тiльки  зараз,  як
змучилось ?? тiло, як натомились i опухли ноги  й  руки,  як  надiрвалися,
неначе розбитi на шматки, ?? груди.  Ця  надмiрна  знемога  не  давала  ?й
заплющити очi, та й пережитий страх стояв iще перед ?? очима.
   Щирi слова жебрачки дзвенiли в ?? вухах i вiдлунювалися в биттi  серця.
"Грiх великий не  вiрити  в  милосердя  бога!"  -  сказала  ?врейка,  -  а
християнка повинна б iще бiльше вiрити  в  любов  i  милосердя  розп'ятого
бога! - зринали в ?? розгарячiлiй головi думки. - Мене  одчай  штовхав  на
страшний грiх, а мiй любий сокiл, мiй рай, мiй  Петрусь  iще  може  знайти
свою Сару й вирвати ?? з неволi! Адже все у божiй волi... Та що це я, вей,
вей! Хто мене зможе знайти тут? Хто перенесе  дорогому  Петрусевi  стогони
мого розбитого серця? Я на тому свiтi, живцем похована  в  могилi!  Ох,  i
кiсток мо?х не занесе на батькiвщину ворон!" - Сара почала до болю  ламати
сво? руки й застогнала. Потiм нараз блискавкою майнула перед нею  тривожна
думка й примусила пiдвестися. "А  може,  батько  вiддав  до  рук  катiв  i
Петруся, i його батька, й батюшку? Але  нi,  батько  останнi  три  днi  не
вiдлучався з корчми й на мить. А Петро, ой мамо моя, вiн i  догадатися  не
мiг, куди ми по?хали, iнакше б нас догнав... Я три днi його ждала, а потiм
утратила надiю. Ой не взна? вiн нiколи, нiколи,  куди  мене  завезли...  i
завезли на погибель!.. Що ж, до останньо? хвилини я терпiтиму...  Та  якщо
силою свого домагатимуться, то... тодi прости мене, боже!"
   Сарi пригадалось лагiдне обличчя батюшки i його  тихi,  сповненi  щиро?
ласки слова: "Дитя мо?, зло на цьому свiтi не вiчне;  вiд  дихання  любовi
воно тане i втрача? свою отруту, а серед людей розвива?ться все  бiльше  й
бiльше любовi..." Нарештi втома взяла сво?, й дiвчина заснула мов убита.
   Наступного  дня  пiзно  прокинулась  Сара  й,  не   розплющуючи   очей,
намагалася розiбратися в хаосi вражень i  знайти  рятiвну  нитку  в  нових
обставинах свого життя. Батько, звичайно, все розповiв хазяйцi i  вкупi  з
нею обмiркував  найсуворi-ший  нагляд  за  кожним  ??  кроком,  за  кожним
поглядом i за кожним ударом серця;
   треба скоритися - це неминуче; щоправда, на те ? один спосiб - але вона
присяглася милосердному боговi терпiти до останнього... Та й,  крiм  того,
сторожа ??, напевне, буде пильна й завбачлива...  Сара  розплющила  очi  й
уважно обвела ними свою кiмнату. ?? вразило, як усе змiнилося навколо  вiд
учора: стiни зовсiм оголилися, а вчора в них було понабивано багато гачкiв
i цвяхiв, на яких висiв одяг i  всяке  домашн?  начиння;  шафу  з  ножами,
виделками й посудом, котру вона бачила  онде  в  тому  кутку,  зараз  було
винесено, одно слово - в кiмнатi лишилося тiльки два лiжка та один  ослiн,
i спальня вiдразу перетворилася на камеру одиночного ув'язнення.
   "Отак, - усмiхнулася Сара. - Вони дуже заклопотанi  тим,  щоб  зберегти
ув'язнену живою  до  при?зду  головного  ката...  Але  як  полегшити  тугу
ув'язнення,  як  пом'якшити  серця  приставлених  сторожiв?  Ривка  хоч  i
жорстока, та ?? завжди можна було купити за кухоль меду, а  от  як  тiтка?
Вона схожа на сову - i очi пронизливi, i нiс гачкуватий... Вчора вона була
ласкава, а от сьогоднi, пiсля ради... О, якщо  вона  мене  вiзьме  в  сво?
кiгтi, то не втекти менi..."
   "От хiба що, - стрепенулася Сара, - менi одне лишилося: вiдтягти час, i
на це в мене один спосiб - хвороба. Отже,  треба  всiляко  не  пiддаватися
лiкуванню знахарки-тiтки, а приспати ?? ласкою... I, крiм того,  треба  на
грiзний час мати пiд рукою такий порятунок, котрий би кожно?  хвилини  мiг
мене вирвати з рук катiв... Це головне, головне! - захвилювалась  вона.  -
Тiльки так я зможу терпiти й спокiйно ждати останньо? хвилини".
   Спинившись на цiй  думцi,  Сара  стала  спокiйнiша;  молодий  органiзм,
пiдкрiплений цiлющим сном, знову  сповнився  житт?радiсною  бадьорiстю,  в
серцi  зажеврiли  надi?...  Сонячний  промiнь,  пробившись  крiзь   щiлину
вiконницi, вигравав у золотiй курявi всiма кольорами веселки  й  сповнював
кiмнату ласкавим напiвсвiтлом. Навкруги панувала цiлковита тиша, тiльки  з
вулицi чи з двору чути було iнодi задерикуватий крик пiвня та якась пташка
пiдлiтала до вiкна, й видовжена тiнь ?? то трiпотiла на протилежнiй стiнi,
то зникала.
   Сара схопилася була досить бадьоро з лiжка, але зараз же  змушена  була
сiсти, бо ноги в не? i всi кiстки дуже заболiли. Та все ж таки треба  було
одягтися, а сукня була порвана. Поволi пiдiйшла Сара до дверей: вони  були
защепнутi з того боку. Дiвчина постукала й прислухалася, але вiдповiдi  не
почула. У сусiднiй свiтлицi, де приймала ?х тiтка, певно, нiкого не було.
   "Однак це зовсiм незручно", - подумала Сара й почала голосно кликати до
себе Ривку, в сусiдню кiмнату хтось зайшов, i за хвилину на порозi спальнi
з'явився батько з господинею дому.
   Сара накинула на плечi велику хустку й покiрно  схилилася,  нiби  ждучи
вiд мучителiв, якi ввiйшли до кiмнати, неминучих ударiв. Блiде личко ?? ще
бiльше поблiдло, темнi вi? закрили очi.
   - Хай буде мир над  тобою,  дитино  моя,  -  лагiдно  промовив  Гершко,
урочисто простягаючи до не? руки.
   Такий початок був вельми незвичайний, i Сара пiдвела очi на батька, щоб
роздивитися краще вираз його обличчя. Довга стрiлчаста тiнь пробiгла по ??
щоках i знову зникла: обличчя Гершка, незважаючи на лагiднiсть тону,  було
суворе й та?ло в зморшках сво?х лють.
   Сара покiрно поцiлувала  простягнуту  руку  й  здригнулась  усiм  сво?м
худеньким тiлом од внутрiшнього холоду.
   - Ти сирота, - говорив далi тим же тоном Гершко,  -  i  тiтонька  Рухля
найближча i ?дина твоя родичка; ти ?? повинна шанувати й  любити  так,  як
свою, ох, небiжку матiр, i кожне слово ?? мусить  бути  для  тебе  таке  ж
страшне, як божий наказ, викарбуваний на каменi.
   Сара здригнулася знову, й на темнiй крайцi ?? повiк блиснули двi  чистi
росинки.
   - Не  страшне,  нi,  -  заперечила  стара  грубуватим,  низьким,  немов
чоловiчим, голосом. - Я не хочу, щоб Сара мене боялася. Я хочу ??  любити,
як любила свою померлу дочку Дебору... Ой вей, яка  вона  була!  Перша  на
цiлий свiт i розумом, i вродою... Ой мамо, що то була за дитина! - i Рухля
витерла непрохану сльозу, висякавши при цьому й  гачкуватого  носа.  -  Ой
сирiтко, як тобi, - провадила вона, - не  вистача?  материнсько?  ласки  й
теплого серця, котре б обiзвалося з любов'ю на тво? сльози,  так  i  менi,
старiй сиротi, не вистача? дитячо? любовi, яку нам бог посила? в  нагороду
за вiру й за нашi клопоти. От я тебе й хочу любити, як рiдну дитину, i хай
буде в тебе не страх до мене, а цiлковита довiра  й  любов...  -  i  Рухля
пiдiйшла до Сари, обняла кощавими руками ?? голову й поцiлувала в чоло.
   Сара впiймала руки старо? i вкрила ?х поцiлунками, а тiтка погладила по
голiвцi свою нову дочку.
   - Бачиш, i не заслужила ти  такого  щастя,  -  заговорив  Гершко,  -  а
милосердний наш бог, що виявив стiльки ласки до свого обраного народу, бог
Iзра?лiв, котрого ти не раз зневажала, - вiн невичерпний у щедротах  сво?х
i дару? тобi другу матiр, дару? без плати, набiр:  ти  це  пам'ятай  i  не
забувай! За таку ласку й  ти  мусиш  заплатити  чимось  боговi.  Ой,  тво?
минуле, тво? грiхи й провини, так само, як i тво? зрадливе  серце,  вiдомi
тво?й тiтцi, як вiдомi були й менi, нещасному,  зганьбленому  батьковi,  а
тому, якщо тво? серце не з каменю, то ти мусиш вiдкрити його сво?й матерi:
в нiй, у ?? ласках тво? радощi, а в покiрливостi  тво?й  i  в  цiлковитому
послуховi ?диний порятунок. Кажу ще раз, - грiзно пiднiс голос  Гершко,  -
що менi легше бачити тебе зотлiлою в могилi, анiж мерзенною тварюкою серед
живих, i що я не зiгну нi перед чим i нi перед ким сво?? волi!
   Сара випросталась. На ?? щоках виступили двi червонi плями й  розлилися
рожевою хвилею по всьому личку.
   - З тво?м словом, тату, я згодна, - стримано прошепотiла вона, - смерть
лiпша за ганебне життя.
   - Вперта, - проскрипiв Гершко, втрачаючи самовладання.
   - Уся в тебе, - всмiхнулася Рухля. - I батько повинен не  гнiватись,  а
радiти, якщо дитина схожа на нього. Я от ще й не знаю  дочки,  а  бачу  ??
серце наскрiзь - адже я знахарка.
   Сара з забобонним страхом глянула на свою названу матiр, i ?й  здалося,
що, незважаючи на жартiвливий, ласкавий тон, пiд гачкуватим носом  в  тi??
змi?лася ?хидна усмiшка.
   - Так от я й бачу, - вела сво? стара, - що просьбою  та  ласкою  з  нею
можна все зробити, а погрозами нiчого не вiзьмеш...  Гершду,  мiй  старший
родичу! Ти просив мене заступити тво?й дочцi рiдну матiр, то дай  i  права
менi материнськi:
   Сару нiчим не лякай, бо вона й хвора ще...  а  хвороба  може  будь-кого
зламати, не те що...
   - Хоч би одужати й вiдпочити! - простогнала Сара.
   - Так, так, дитино моя, - заступилася тiтка, -  нiхто  тебе  й  прикрим
словом не скривдить, заспокойся й вiдпочивай... а я ще  зiлля  приготую...
то ти в нас до зими як огiрочок будеш.
   Гершко нiяково мовчав, кидаючи з-пiд навислих брiв на свою  дочку  лихi
погляди. Вiн хотiв, як видно, поблажливо всмiхнутися, але замiсть посмiшки
його рот скривила зла гримаса.
   - Нехай буде по-тво?му, сестро, - нарештi  сказав  вiн,  -  може,  я  й
слiпий, як Товiт, а ти менi вловиш рибу, жовчю яко? зцiляться  мо?  очi...
Будь ?й за матiр, а права материнськi я тобi передаю цiлком... Тiльки  май
на увазi, що спускати ??  з  ока  й  на  хвилину  не  можна:  вона  хотiла
заподiяти собi смерть... вона на все здатна...
   - Ой-ой-ой, не бiйся, брате мiй: од мого ока й думка ?? не схова?ться.
   - Ну, хай благословить вас господь, - мовив нарештi Гершко й вийшов  iз
спальнi. За ним поспiшила й нова опiкунка Сарина,  кинувши  дiвчинi:  -  Я
Ривку пришлю до тебе, дочко!
   Так почалося в цьому закинутому  куточку  нове  Сарине  життя.  Спершу,
незважаючи на запевнення знахарки-тiтки в ?? материнських  почуттях,  Сара
все-таки перебувала в справжньому ув'язненнi. Якщо вона лишалася сама,  то
?? замикали в спальнi, не дозволяючи навiть  Ривцi  переступити  порiг,  i
лише з тiткою дiвчина могла посидiти в  сусiднiй  свiтлицi,  не  далi.  На
вулицю ж i в двiр ?й  було  зовсiм  заборонено  виходити:  очевидно,  Сару
випробовували, й поширення ?? прав  цiлком  залежало  вiд  тiтки.  Сара  з
першого дня збагнула це й старалася переконати опiкунку в цiлковитiй сво?й
покiрливостi, але на одвертiсть з  нею  не  йшла,  тим  бiльше,  що  тiтка
всякими хитрощами намагалася випитать в  не?  ??  та?мницю,  а  сама  була
замкнута й нещира, та?лася з усiм вiд сво?? названо? дочки,  -  навiть  не
хотiла сказати, як зветься мiсце ?? ув'язнення... Тому-то й Сара не  могла
?й довiритися нi в  чому,  а  на  всi  спроби  викликати  ??  на  сердечну
одвертiсть одмовчувалася або вiдповiдала на?вно, вiдхиляючи зовсiм в iнший
бiк тiтчинi пiдозри. В одному тiльки  вона  хотiла  переконати  тiтку,  що
жорстоке поводження батька довело ??  до  озлоблення  й  зовсiм  пiдiрвало
здоров'я, а що iнше ставлення могло б викликати й iншi  наслiдки:  все  це
зрештою послабило недовiр'я опiкунки, й вона почала  давати  Сарi,  хоч  i
дуже обережно, трохи бiльше волi.
   А незабаром до цього долучилась iще нова полегкiсть:  Гершко  ви?хав  у
сво?х гешефтах зовсiм з мiстечка i ви?хав, як казала тiтка, надовго...  Не
бачити свого мучителя, не тремтiти перед його  холодними,  зеленими  очима
було для Сари справжнiм щастям, i вона тепер могла вiльно дихати й  навiть
тiшитися мрiями в сво?й самотинi.
   Одного тiльки Сара тепер боялася - хутко одужати й не знайти, не мати в
руцi певного засобу, який би мiг у будь-яку мить звiльнити ?? вiд мук.
   Одужання в ?? план не входило, навпаки - на  хворобi  вона  сподiвалася
виграти час, а може, й свiй порятунок, а тому вирiшила знахарчиного  зiлля
не пити, а обманювати тiтку й  виливати  все  за  вiкно,  та,  крiм  того,
якнайменше ?сти. Що ж до друго? обставини, то думка про не? не давала Сарi
спокою нi вдень нi вночi, невiдступне переслiдуючи ?? й доводячи майже  до
божевiлля. Нi мотузка, нi рiка не були надiйними засобами - кати в хвилину
насильства завжди могли вiдрiзати ?й цей шлях... "От якби нiж, кинджал або
отрута... але де ?х добути, де ?х  знайти?"  -  мучила  себе  Сара  такими
запитаннями, не знаходячи на них вiдповiдi.
   Пiсля вiд'?зду Гершка тiтка зайшла раз до Сари й завела розмову:
   - Ти все ще блiда, як лiлея, й мало  ?си...  Тужиш,  моя  дитино?  Сара
поцiлувала, як звичайно, ?? в руку й мовчки опустила очi.
   - Авжеж, тужиш... я бачу, - вкрадливо говорила Рухля. - Та й не  дивно:
у двох таких  покоях  можна  задихнутися...  без  простору,  без  вiльного
духу... Давно б я тобi волю дала, та твiй батько наговорив менi, що  ти  i
потайна, i зла, що тобi вiрити не можна... I  справдi,  я  нiякою  ласкою,
нiякою щирiстю не можу заслужити в тебе цiлковитого довiр'я:  бачу  добре,
що тебе гризе туга, а ти все-таки нi слова! Як же я допоможу тобi, коли не
знаю причини. Я могла б порадити дещо й батьковi, походила б коло нього...
якби знала, про що клопотатися й чого  остерiгатися...  а  слiпому  шукати
дорогу важко... Ну, та бог з тобою, може, ти, гарненько  узнавши  мене,  й
полагiднiша?ш, а все-таки я, на свiй страх, хочу тобi дозволити  гуляти  в
нашому дворi.
   Сара зрадiла цьому дозволу й гаряче  розцiлувала  тiтку,  пояснивши  ?й
свою недовiрливiсть деспотизмом батька, який залякав ?? з дитинства.
   Двiр, в якому тiтка дозволила гуляти Сарi, був невеликий  чотирикутник,
оточений з усiх бокiв високим парканом, увiнчаним зверху гребенем  гострих
цвяхiв; в кутку двору стояла якась халупка з  широким  димарем.  Двiр  був
зовсiм порожнiй, i жодна жива iстота - нi собака, нi кiшка, нi курка -  не
порушувала в ньому тишi, а  тому,  сидячи  в  дальньому  кiнцi  двору  пiд
парканом, можна було чути плескiт тихо? рiки й шурхiт рiнi. Та, незважаючи
на те, що цей тiсний двiр був зовсiм вiдрiзаний вiд  навколишнього  свiту,
Сара невимовне зрадiла, побачивши над собою клапоть ясно? блакитi,  а  над
черепичним дахом будинку, в якому вона жила,  нескiнченну  стiну  гiр,  що
химерними  бiлястими  силуетами  вирiзувалися  на  м'якiй   синявi   неба,
зливаючись вдалинi з високим пасмом хмар.
   Сара приходила сюди й, сiдаючи на призьбi  халупки,  вдихала  на  повнi
груди  струменi  запашного  повiтря,  прислухалася  до  плескоту  хвиль  i
залiтала думками за скелястi верховини, за туманну млу, в далекий край, до
дорогих людей...
   Тiтка, помiтивши, що чисте повiтря добре вплива? на вiдновлення  сил  у
Сари й що вона  пiд  час  прогулянок  поводиться  спокiйно,  дозволяла  ?й
частiше гуляти, так що дiвчина проводила майже цiлi днi в дворi.
   Якось уранцi, сiвши на сво? улюблене  мiсце  на  призьбi,  Сара  раптом
почула, що в порожнiй халупцi хтось нiби  переливав  з  горщика  в  горщик
воду. Вiд несподiванки дiвчина перелякалась. Не встигла вона заглянути  до
халупи, як  низенькi  дверi  вiдчинились  i  на  порозi  показалась  якась
дiвчинка, вся обвiшана мокрими пасмами вовни. Дiвчинка хутко пройшла  повз
Сару й заходилася розвiшувати на вiрьовцi мокру, допiру пофарбовану вовну.
Сара затулила рукою рот, щоб криком не виявити сво?? присутностi. Але крик
все-таки вирвався, коли дiвчинка обернулася до не? личком: Сара впiзнала в
нiй Естерку, дочку жебрачки, яка врятувала  ??  вiд  смертi.  Дiвчина  так
зрадiла  цiй  зустрiчi,  що  мало  не  кинулася  обiймати   Естерку,   але
стрималась, щоб не привернути увагу сво?х стражниць. Коли мала верталася в
халупку, Сара тихо ?? покликала:
   - Естерко!
   Дiвчинка здригнулась, здивовано глянула на Сару й потiм, упiзнавши  ??,
вся спалахнула вiд радостi й кинулась до не? з криком:
   - Ой вей!
   - Цить, дитинко! За мною стежать! - застерегла ?? Сара, притиснувши  до
грудей. - Ти одiйди i вдавай, що мене не зна?ш, що нiколи мене не  бачила.
Не дивись на мене так i, розмовляючи, не оглядайся, щоб нiкому й на  думку
не спало, що я тобою цiкавлюся, що я тебе про щось розпитую.
   - Гiт, але ж чому? - здивувалася Естерка. - Тебе  лаятимуть,  що  ти  з
бiдною дiвчинкою водишся?
   - Нi, не те, пiсля розкажу... Ти собi розвiшуй  вовну...  Я  одiйду  до
паркана... отак, мiй адамантику... Тепер, одвернувшись одне вiд одного,  й
будемо потихеньку розмовляти... Що це за вовна й навiщо ти ?? розвiшу?ш?
   - Щоб вiтром сушилася... Мама приходить сюди  й  варить  бiлу  вовну  в
рiзних фарбах... От коли вона вивариться, то я  переполiскую,  викручую  й
розвiшую, щоб сушилася.
   - Навiщо ж хазяйцi стiльки вовни?
   - Вона взимку плете панчохи та коци й прода?.
   - I мама твоя сюди приходить?
   - Влiтку рiдше... тiльки тодi, як фарбу?, а взимку й до  панчiх,  i  до
коцiв.
   - Ага! Виходить, ви служите в цi?? хазяйки?
   - Атож, - зiтхнула дiвчинка. - Да? нам стару одiж...  а  коли  -  то  й
хлiба. Панi Рухля дуже скупа...
   - Ой, ой! Бiднi ви! Якби в мене були грошi... а то лише дещо з речей...
   - Мама за одiж дiста? грошi... Ходить на базар  i  дiста?,  -  щебетала
Естерка. - Вона багато всього носить i на руцi, i на плечi... Купу?  сама,
а то й випрошу? в добрих людей... а потiм дома чистимо,  лата?мо  -  i  на
базар... I я з мамою ходжу. Панна не була на базарi?
   - Нi, - сумно всмiхнулася Сара. - Мене не пускають... Слухай,  Естерко,
мама твоя, коли я про щось попрошу, не розкаже хазяйцi?
   - Ой, вей! Борони боже! Мама все плакала за  панною...  Зi  мною  разом
плакала... "Так, - каже, - шкода, що пальця б собi  урiзала..."  Мама  моя
така добра, сама не ?сть, а все менi...
   - Я так i думала, - зрадiла Сара, i очi ?? засяяли. - Я  б  через  тебе
передала перстень. У мене ?х багато... продайте... я й вам  допоможу...  i
менi треба грошей. Тiльки мовчiть, щоб мама не призналася, що  зна?  мене,
що зi мною ма? гешефт.
   - Ой, хiба ми не зна?мо! Багато речей треба  продавати  потайки,  з-пiд
поли. Нехай панна буде спокiйна.
   - Ну то пiдiйди сюди з вовною, а я передам.
   Естерка  збiгала  в  халупу,  вхопила  там  цiлий  оберемок  вовни   й,
пiдiйшовши до
   Сари, спритно й непомiтно взяла  в  не?  перстень.  У  Сари  промайнула
думка, чи не на ферфал вона його вiддала. Але дiвчина  засоромилася  сво??
пiдозри й безтурботно спитала в Естерки:
   - А яке це мiстечко?
   - Кам'янка.
   - А рiчка як зветься?
   - Днiстро.
   Сара задумалась. Таких назв  вона  не  чула,  а  тому  й  вирiшила,  що
потрапила просто на  той  свiт.  Далi  розпитувати  ?й  було  важко,  вона
замовкла, а потiм, почувши тiтчин голос, поспiшила пiти  в  хату,  щоб  не
зустрiтися з нею.
   Наступного дня Сара вийшла в звичайний час погуляти  надвiр  i  застала
вже там Естерку. Дiвчинка радо посмiхалася до  не?  й  кивала  з-за  вовни
голiвкою. Сара сiла на оцупку пiд парканом i ждала, поки  Естерка  пiдiйде
до не?.
   - Мама вiта?, - прошепотiла вона, дивлячись убiк. - Ой леле!  Яка  вона
рада! Спершу злякалася за перстень... "Дорогий,  -  каже,  -  боюсь..."  А
потiм я впросила... багато дали за нього, осьо!.. - простягла  вона  з-пiд
поли руку й висипала на колiна  Сарi  жменю  срiбних  монет  -  талярiв  i
злотих.
   - Ой мамо! - вигукнула здивовано Сара й, затулившись  полою,  швиденько
сховала грошi в кишеню. П'ять талярiв вона вiддала назад  Естерцi.  У  цей
час почувся грiзний хазяйчин голос.
   - Ти! Байстря! - закричала вона.
   - Що панi хоче?  -  обiзвалася  Естерка,  вiдскочивши  вбiк,  i  боязко
пiдiйшла до хазяйки.
   - Вус? Ти ?си фарби разом iз сво?ю матiр'ю-злодiйкою? Га?! - накинулась
на не? Рухля.
   - Боронь боже! Шановна панi! Хiба фарби можна ?сти? Вiд них  смерть!  -
Естерка поблiдла й затремтiла, а в очах у не? забринiли сльози.
   - Ось попробуй мiдянку, проковтни хоч щiпку й  матерi  дай!..  Жебраки,
дармо?ди, а чужого добра не бережете! Чуже  добро  вам  за  нiц?..  Так  i
звикли жебрами жити!.. Чи ж давно я дала вам рiзних фарб, вистачило  б  на
два пуди вовни, а твоя мама - бодай ?? взяла яма! -  пофарбувала  менi  не
бiльше як пуд, i вже ферфал, уже,  кажуть,  знову  приходила  по  фарби!..
Гевулт!
   - Ой панюню! Ой вей мiр! Нiхто з нас i крихiтки не  з'?в,  -  заплакала
Естерка.
   - Не з'?в! Дурепа! Звичайно, не з'?в, якщо не полопались... А  хiба  тi
фарби продати не можна?
   - Мама прода? тiльки старi жечi, - схлипнула Естерка.
   - Ну, ну, знаю, - пом'якшала господиня, а  може,  помiтивши  в  глибинi
двору Са-ру, вирiшила зам'яти сварку. -  А  ти  вже  й  справдi?..  Як  не
наглядати за вами, то ви й бога забудете!.. Герш-ду! Я  тво?й  матерi  даю
постiйний заробiток, то вона мусить про це пам'ятати й берегти  кожен  мiй
шеляг... Скажеш, щоб вона завтра прийшла: дам  фарб,  а  як  треба,  то  й
борошна, нехай торбу вiзьме!
   Естерка пiдбiгла до господинi,  поцiлувала  простягнуту  руку  й  знову
заходилася розвiшувати вовну, а господиня пiшла в хату, не обiзвавшись  до
Сари й словом, нiби не бачила ??.
   Сара тiльки й чекала, поки  пiде  хазяйка:  ??  пекла  одна  думка,  що
зненацька блиснула ?й у головi.
   - Слухай, Естерко, - звернулась  вона  до  дiвчинки.  -  Яка  то  фарба
мiдянка?
   - Зелена, оно, як та шерсть, - вiдповiла Естерка, витираючи руками  очi
й усе ще тихенько схлипуючи.
   - Ах, яка гарна, просто диво! Очей не вiдiрвеш!.. А  навiщо  ж  хазяйка
радила ?сти й тобi, й мамi? Хiба вона смачна?
   - Навiщо? А щоб ми одразу здохли...
   - Ой мамеле! Хiба хазяйка така зла?
   - Недобра, ой вей, яка недобра! Бiдну людину скривдити й вилаяти ?й  за
нiц! Сара зiтхнула й замовкла. Естерка порозвiшувала всю вовну  й,  нишком
попрощавшись iз Сарою, хотiла була вже йти, але та затримала ??.
   - Слухай, Естерко, а яка ото фарба червона, що аж горить?
   - Якiсь темнi корiнчики...
   Сара похнюпилась, замовкла. Естерка почала чухати  одна  об  одну  босi
ноги.
   - А коли знову? - пiдвела голову Сара.
   - Днiв через три... А хiба що?
   - У мене до тебе ? прохання, мiй дукатику... - зам'ялася Сара.
   - Яке? Все, все зроблю! - жваво мовила Естерка.
   - Данке! Тiльки ти й мамi  сво?й  не  кажи,  -  нiкому  анi  мур-мур!!!
Естерка кивнула головою.
   - Бачиш, менi хочеться перефарбувати сво? стрiчки... в мене багато  ?х,
я й тобi подарую... перефарбувати в такий червоний, шкарлатний колiр  i  в
такий, як ото, зелений... То ти дiстань менi й червоно?, i мiдянки...  хоч
трошки... Не чiпай хазяйсько?, щоб не перепало тобi, а краще  купи...  Ось
вiзьми таляр... можна?
   - Ой мамо! Чому не можна? Можна! Я для панни - хоч зараз!
   Сара вся спалахнула  вiд  хвилювання,  а  потiм  нараз  поблiдла.  Але,
глибоко разiв зо два передихнувши,  вона  рiшуче  дала  дiвчинцi  таляр  i
притиснула ?? мiцно-мiцно до сво?х грудей.
   Минуло кiлька днiв, i тiтка почала помiчати, що Сара рiзко змiнилась на
краще - i зовнi, i настро?м: темнi кола  пiд  очима  зникли,  зеленкуватий
колiр обличчя змiнився на бiлий, на щоках зрiдка спалахував рум'янець, очi
заблищали прихованою радiстю, голос став дзвiнкiший, та  й  у  всiх  рухах
з'явилась енергiя. Таке полiпшення панi  Рухля  приписувала  сво?й  хитрiй
полiтицi й  сво?му  знахарству,  i  це  тiшило  ??  самолюбство  й  вельми
радувало, бо вона могла тепер похвалитися перед братом.  Хазяйка  подво?ла
ласку до сво?? затворницi, намагаючись всiляко примусити ?? бiльше ?сти; й
Сара  мимохiть  спокушалася  помалу-малу  смачними  стравами,  якi   тiтка
готувала для не?.
   Ривка теж стала ласкавiша з сво?ю пiднаглядною; вона дiставала тепер од
Сари щодня по злотому - на мед i  на  пиво,  i,  не  доскiпуючись,  звiдки
взялися цi грошi, нишком випивала на них...
   Сара зустрiчалася з Естеркою зрiдка, обережно,  не  даючи  пiдстав  для
пiдозр i приховуючи вiд усiх сво? знайомство з нею. Одного разу,  смерком,
вона навiть бачилася з матiр'ю дiвчинки. Жiнка ?й дуже дякувала за грошi й
присягалася в сво?й вiдданостi й готовностi  виконати  будь-яке  доручення
сво?? добродiйницi. Радiсть добросердо? ?врейки при  зустрiчi  з  Сарою  i
запевнення ??  були  такi  щирi,  що  дiвчина  мало  не  розплакалася  вiд
зворушливих слiв i пестощiв жебрачки й пообiцяла давати ?й  через  Естерку
рiзнi доручення, а також просити ?? поради й допомоги в  скрутну  хвилину.
Цi двi вiдданi iстоти в пiдневiльному життi  Сари  серед  чужих,  байдужих
людей були ?? ?диною втiхою та надi?ю. Дiвчина навiть почала плекати знову
несмiливi надi? i в  довгi  години  самотини  вигадувати  рiзнi  плани,  з
допомогою яких можна було б вирватися з цi?? жахливо? неволi та з'?днатися
знову з друзями i з любим, ?диним Петром.
   Якось у свiтлицю до не? прийшла тiтка, принесла  медяникiв,  наливки  й
завела дружню розмову. Останнiм часом тiтчина  ласкавiсть  трохи  розвiяла
Сарине недовiр'я до не?, i хижий дзьоб та яструбинi очi старо?  почали  ?й
здаватися  не  такими  страшними;  але  Сара  все-таки  була  насторожi  й
хитрувала з нею, прикидаючись одвертою.
   - А ти з кожним днем усе краща?ш, моя Сурочко, - спiвала  тiтка.  -  Не
натiшуся тобою... Так полюбилася ти менi... Ой вей, як полюбилася,  неначе
воскресла моя покiйна Дебора!
   Сара поцiлувала тiтчину руку, а  та  пригорнула  ??  голiвку  до  сво?х
широких, плескатих грудей.
   - Ой дукатику мiй, скарбе дорогий! - вела свою пiсню Рухля. - Бачиш, як
ти до мене з теплою душею, то я й розiрвуся за тебе й батька твого зламаю.
Спершу я тобi не довiряла, думаю собi: як же б це вiн ?дину свою дочку  не
жалiв? А тепер бачу, що твоя правда: ласкою та тихим словом можна з  тобою
все зробити, а на грiзьбу ти ?жак ?жаком... Випий iще  чарочку  наливки  -
вона тобi на користь...
   - Боюсь, мамо, - сором'язливо вiдповiла Сара. - Зовсiм уп'юся, в мене й
так голова наморочиться...
   - Пусте! Це квасок, - пiдлила вона знову ?й у чарку. - Заснеш  краще  -
та й квит! Турбу? мене ось що: батька твого довго нема?, чи запропав десь,
чи, може, гешефти затримали? Обiцяв через тиждень повернутися, та ось  уже
й другий мина?, а його нема...
   У Сари мало не вихопилось "i слава богу!", але вона стрималась i тiльки
зашарiлася та зробила стурбоване обличчя, хоч ?? й  зраджували  iскорки  в
очах.
   - Недобрi вiстi чула я на базарi, - провадила Рухля, - ой  мамеле,  якi
недобрi! Бодай ?х нiколи не чути!..  Кажуть,  що  за  Баром  i  за  Уманню
з'явилися  знову  гайдамаки,  що  всi  хлопи  тiкають  у  лiси  й   стають
гайдамаками... Ох, ферфал! Що буде, боже мiй, що буде!
   - Всi хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? - стрепенулася  Сара  й  почала
уважно дослухатися до тiтчиних слiв.
   - Усi, кажуть, як один! ?х пани вiшають, рiжуть, а вони панiв палять...
Ой, Содом i Гоморра! Вони собi рiжуться,  а  нам,  бiдним  синам  Iзра?лю,
найгiрше! Запопаде хлоп - вiша?, запопаде шляхтич - вiша?...  Ох,  ох!  На
всiх розбiйникiв i ши? не вистачить!
   - I сюди прийдуть гайдамаки? - особливо зацiкавлено спитала Сара.
   - Хто його зна?! Сюди ранiше нiякий бiс не  заглядав...  Та  й  навколо
Бара конфедерати попалили, винищили всi хлопськi села, а  втiм,  хто  його
зна?! Такi часи настають, як за фараона в ?гиптi... Куди нам тiкати i  хто
виведе народ твiй, боже Iзра?лю? - майже заголосила Рухля, вельми налякана
звiстками i добре-таки розчулена мiцною наливкою.
   Сару ж, навпаки, охопив настрiй зовсiм не  вiдповiдний  до  звiсток,  i
вона не могла його навiть приховати. "Ех, коли б гайдамаки сюди! - вихором
налетiли на не? гарячi думки. - Вони б урятували мене!  Тiльки  на  них  i
надiя!.. Я б ?м сказала, що я вже не ?врейка, що серцем i  душею  я  давно
?хньо?  вiри,  що  молюся  потай  розп'ятому  боговi  й  на   його   любов
сподiваюсь... Не повiрять, може? То я б  послалась  на  Петра...  а  його,
лицаря, напевне всi знають... Ну, а якби й вбили,  то  смерть  лiпше,  нiж
насильство, нiж ненависний шлюб! А втiм,  це  менi  тепер  не  страшне,  -
усмiхнулась вона, - та й гайдамаки мусять знати Петра... А  може,  й  вiн,
скарб мiй, дiамант мiй, прибув би теж сюди... Ех, якби вiн знав, то перший
знав." - Ця думка блискавкою вдарила Сарi в серце й примусила його болiсно
стиснутись.
   - Ох, тi пiдлi хлопи! - скаржилась Рухля. - Через  них  i  пани  чинять
гвалти.
   - А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сидiли б? - заперечила  Сара.
- Пани ж грабують хлопiв i примушують ?х мiняти  вiру...  а  вiра  кожному
дорога.
   - Так, так! Вiра дорога... вiра батькiв священна! - палко мовила Рухля.
- За не? можна вмерти, i  хай  той  буде  проклятий  з  роду  в  рiд,  хто
вiдступиться вiд сво?? вiри!
   - Я думаю, що проклятий i лях, - додала Сара, - вiн  силомiць  наверта?
до сво?? вiри.
   - I той проклятий! - погодилась стара й, щоб  угамувати  роздратування,
випила ще чарку наливки. Це вплинуло на не? благодiйно, зморшки  на  лобi,
прикритому чорною,  погано  зробленою  перукою,  розгладились,  i  в  очах
засвiтився масний полиск. - Ось що,  мо?  райське  яблучко,  -  поцiлувала
Рухля кiлька разiв у щоку i в лоб Сару. - Скажи менi одверто,  як  матерi,
чого так батько в'?вся в тебе,  що  й  тепер  аж  пiнить,  коли  про  тебе
говорить?
   Сара  поблiдла  й  задумалась  на  хвилину,  а  потiм  стрепенулась   i
заговорила, немов нiяковiючи й соромлячись сво?х iнтимних признань.
   - Я вам, як  рiднiй  матерi,  признаюся,  тiльки,  на  бога,  нi  слова
батьковi, а то вiн уб'? мене...
   - Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь нi перед ким i словом, -  забожилася
Рухля, тремтячи вiд цiкавостi й пiдливаючи знову Сарi в  чарку  темнувато?
рiдини.
   - Батько, щоправда, й ранiше зi мною був суворий, - почала  Сара,  -  i
вимогливий. Я боялася не тiльки його слова, а й погляду...  Тiльки,  треба
сказати, що вiн не шкодував на мене грошей i дарував менi часто й перли, й
дукати, й адамашок, i оксамит.
   - Ой-ой! - кивала захмелiлою головою Рухля, пронизуючи  з-пiд  навислих
сивих брiв яструбиними очима Сару.  -  Виходить,  вiн  все-таки  по-сво?му
любив свою дочку...
   - Не знаю, може, вiн бiльше любив себе, - мовила Сара, - та все ж  таки
менi ще так-сяк жилося... Тiльки не було в мене нi подруги, нi рiдних... i
я жила, нудячись в самотинi... ну й сама не знаю, як покохала одного...
   - Кого, кого? - видивилась на не? зеленими хижими очима стара,  задерши
вгору свого гачкуватого, як у сови, носа.
   - Ой мамо! Вам же однаково... ви не зна?те... - нiяковiла, червонiла  й
блiдла Сара.
   - Нi, нi, скажи: це на твою користь...
   - Ох, батько нiколи й нiзащо не погодиться видати мене за нього  замiж.
Я й тодi це знала, а тепер ще бiльше впевнена в тому.
   - Це ще побачимо, ти тiльки скажи, - наполягала тiтка.
   - Гаразд...  Але,  на  бога,  -  нiкому...  Анi  словечка,  а  батьковi
особливо!.. Я навiть не смiла й натякнути йому, а тiльки одвертала пiдозру
зовсiм в iнший бiк... У Великiй Лисянцi, куди ми часто з батьком ?здили, ?
бiдний крамар, що на головi носить лоток з  медяниками  й  цукерками.  Вiн
такий гарний i такий нещасний, що серце мо? одразу до нього прикипiло,  ми
перемовились словом, другим - i зрозумiли одне одного...
   - I це правда? - суворо спитала стара.
   - ?х бiн а?д, -  вiдповiла  з  ледве  помiтною  усмiшкою  Сара.  -  Ну,
подумайте ж самi, моя мамо, - зацокотiла вона,  щоб  приховати  вiд  тiтки
сво? пота?мне, - хiба ж батько  погодиться  вiддати  мене  за  старця,  за
лоточного крамаря? Я й сама не мрiяла  про  це,  а  так  тiльки  крадькома
любила та старалася морочити батька. I все було  б  нiчого,  якби  вiн  не
надумав вiддавати мене замiж... та ще зразу, силою...
   - А як твого коханого на iм'я? - несподiвано спитала ?? тiтка. Але Сара
була готова до цього запитання й вiдповiла спокiйно:
   - Абрум Мiнц.
   - Ось воно що! - розвела Рухля руками й опустила на груди обважнiлу вiд
хмелю голову. - Тiльки чого ж це вiн, дурень?.. Не втямлю...
   - Менi тодi, та й тепер, усi чоловiки, крiм Абрума, - нiж  у  серце,  а
тут раптом силують... Якби менi дали хоч на деякий час спокiй, щоб я могла
забути свого Мiнца, а то ж не дають... "Виходь зараз замiж, я  наказую!.."
Ну, а менi тодi, та й тепер - краще смерть,  анiж  насильство.  Тому  я  й
благаю вас, мамо, - упрохайте батька, щоб дав менi спочинок хоч на  рiк...
Я за цей час забуду Мiнца й тодi  виконаю  батькову  волю  беззаперечно...
Менi  б  тiльки  рiк  один,  щоб  забути...  Я  ось  i  тепер  уже   трохи
заспоко?лась, а за рiк, певно, вилетить  у  мене  з  голови  ця  примха...
Тiльки рiк прошу я, моя дорога мамо! - й вона кинулася цiлувати й обнiмати
стару.
   - Ой дитино моя люба, моя сирiточко, - щиро рознiжилася тiтка й  почала
голубити Сару. - Все, все заради тебе зроблю... ублагаю, умовлю  батька...
А вiн менi зовсiм не те... дурницю якусь молов, а  я  бачу,  що  ти  добра
дитина й справедливо просиш... Не знаю, чи виклопочу тобi спокiй на рiк, а
що до весни, то напевне. Будь спокiйна, мiй адамантик дорогий!
   - Мамо! Рiдна моя! Рятiвнице моя! Вiк за вас  молитимусь!  -  скрикнула
Сара й кинулась в обiйми до сво?? опiкунки.
   Через два днi пiсля цi?? розмови  повернувся  Гершко,  й  повернувся  в
доброму настро?. Рухля страшенно зрадiла з цього, а Сару, навпаки, обiйняв
холодний трепет. Про гайдамакiв Гершко вiдгукнувся зневажливо: ?х, мовляв,
передушать усiх, як блощиць, якщо вони тiльки надумають поворушитися. А  в
Польщi починаються новi часи; набридли вже панам хлопи,  i  вирiшили  вони
раз назавжди поквитатися з ними, а замiсть ?х iнших  поселити,  а  з  тими
закордонними, котрi заступаються за них i втручаються в  справи  Польсько?
держави, вирiшено просто... повигонити ?х з Польщi й Варшави, та й взагалi
йдеться до того, щоб запровадити в Польщi всi старi звича?.
   - Ой вей, а що ж буде з нами? - запитала  тривожно  Рухля.  -  Захотiли
поквитатися з хлопами, то, може, схочуть i за ?вре?в узятися?
   - Нi, про це не турбуйся: ?вре?в пани не чiпатимуть. Ну, хiба може  пан
жити без ?врея? Пхе! Пановi без ?врея те саме, що рибi без води... Кишеню,
звичайно, потрусять, та й то тiльки там, на Днiпрi, а сюди до нас нiхто  й
не загляне сто лiт! Там уже почалася розправа, - провадив  Гершко.  -  Ой,
ой! Що робиться: пани й конфедерати збираються в команди, а наляканi хлопи
тiкають iз сiл, мов мишi вiд пожежi...
   Сара, блiда й збентежена, слухала  батькову  розповiдь,  i  кожне  його
слово впивалося стрiлою в ?? серце.
   А Гершко був з чогось дуже задоволений: чи цi вiстi пiдбадьорили  його,
чи вiн встиг укласти з новим паном добрий гешефт, чи, може,  десь  знайшов
скарб... Усе це зовсiм заспоко?ло й пiдбадьорило Рухлю. Тiльки Сара сидiла
мовчки, наче опущена в воду.
   А Гершко поглядав задоволене на дочку й ще бiльше радiв.
   - От спасибi тобi, сестро, за тво? турботи, й за лiкування Сари  -  теж
спасибi! - заговорив вiн, весело потираючи руки. - Дiвку просто  не  можна
впiзнати, красунею  стала  i  Соломон  був  би  радий  узяти  ??  собi  за
дружину... бодай я сво?х пейсiв не побачив!
   - Красунею Сара й ранiше була, - вiдповiла Рухля, -  поки  не  замучили
??... Але крiм краси, вона багата ще добрим i покiрним серцем...  Щасливий
той батько, якому бог дару? таку дочку, як Сара... Я  ??  добре  взнала  й
полюбила всiм серцем.
   У Сари вiд тiтчиних слiв затрiпотiло серце й бризнули з очей двi великi
сльози...
   - То, виходить, вона знову стала мо?ю  дочкою?  -  скрикнув  Гершко.  -
Виходить, ?гова повернув менi дитину мою?.. О, тодi я з радiстю скажу...
   - Брате мiй! - перебила його Рухля.  -  Менi  з  тобою  треба  серйозно
поговорити про Сару. Твоя дитина, - ось при нiй кажу, -  варта  того,  щоб
мо? слова не були пущенi за вiтром.
   - Добре, сестро! - усмiхнувся Гершко. -  Мо?  вухо  охоче  слуха?  твою
мову, бо кожне тво? слово таке ваговите, як щире золото...
   Гершко й Рухля залишили  Сару  в  свiтлицi,  а  самi  вийшли  до  iншо?
кiмнати. Сара страшенно  хвилювалася,  чекаючи,  чим  закiнчиться  тiтчине
клопотання. Вона була певна, що тiтка на ?? боцi, але сумнiвалася в  тому,
що вона зможе побороти деспотичну батькову впертiсть, тим бiльше, що  його
радiсний настрiй вселяв у не? страшну пiдозру.
   Зневажливим батьковим словам про гайдамакiв вона  не  надавала  велико?
ваги, бо добре знала тих орлiв i була впевнена,  що  коли  вони  залишають
сво? рiднi, на-сидженi гнiзда, то не для того, щоб втекти вiд панiв, а для
того, щоб зiбратися в грiзнi ватаги i дружно вдарити на мучителiв...  Сару
тiльки бентежив цiлковитий спокiй Гершка: його б  не  переконала  бундючна
хвальковитiсть якогось п'яного шляхтича, - вiн знав цiну ?хньо? одваги,  -
а, певно, в цьому кра? було цiлком спокiйно,  i  батько  сам  упевнився  в
тому, якщо кпив з перебiльшених боягузами чуток. Отже, коли  й  спалахнуло
випадково десь повстання, то, звичайно, не тут, а там, далеко,  ближче  до
Днiпра...
   Два днi тому, коли тiтка частувала Сару наливкою, ?й  пiд  час  розмови
спала шалена думка: дати звiстку про себе Петрусевi в  Малу  Лисянку...  А
тепер вона й зовсiм сердилась на себе, що  ранiше  не  спробувала  зробити
цього, маючи ще таку помiчницю, вiрну й вiддану, як мати Естерки. Там уже,
може,  кров  лл?ться...  а  вона  тут,  у  глухому  закутку,  не  може  нi
перев'язати ран сво?му коханому, ?диному, нi крикнути йому, що  вона  його
любить бiльше за життя... Або ось зараз з'явиться ?? грiзний кат  i  скаже
?й свою жахливу волю, а Петро не зна?, де  вона,  i  не  прилетить  навiть
закрити ?й на прощання очi.
   "Ох! - простогнала Сара. - А час летить i летить! За цi два днi Естерка
й не навiдалась сюди... Що робити? Що робити?" - заломила вона руки.
   В цей час у сусiднiй кiмнатi почулися кроки, i за  хвилину  ввiйшли  до
не? батько з тiткою. Сара завмерла й не могла звести очей: вона вiдчувала,
як у грудях в не? все похололо, й чекала смертельного удару мовчки...
   - Саро, дитино моя! - звернувся  до  не?  лагiдним  голосом  Гершко,  й
поблiдле обличчя вiдразу вкрилось рум'янцем. - Менi сестра багато про тебе
говорила, i з кожним ?? словом мо? серце млiло од радостi... Може, i я був
трохи черствий: вiд працi й клопоту кам'янi? наше чоловiче  серце...  а  в
жiнок воно м'якше й чутливiше...  дай,  боже  батькiв  наших,  щоб  ти  не
лукавила душею й по правдi жила,  не  зраджуючи  нi  бога,  нi  мене,  анi
обраного народу. Я схилив сво? серце до прохання твого i  даю  при  сестрi
слово, що збережу тобi свободу, за тво?м бажанням, поки не примусять  мене
змiнити сво? слово невiдкладнi обставини... Отож  старайся  забути...  все
минуле... всi страхiття  його...  всi  помилки...  слухайся  друго?  сво??
матерi... i змiцнюйся у вiрi... Хто зна??  -  якось  загадково  усмiхнувся
Гершко. - Може, i я, на старiсть, iще ошалiю... i добрий ?врей, хай навiть
i жебрак, здасться менi людиною...  Ну,  слухай  же  тiтку,  а  головне  -
набирайся сили... Менi ще в справах треба тут недалеко з'?здити, то щоб  я
тебе застав отаку, - розвiв вiн широко руками.
   Сара хотiла була,  кинутися  на  шию  батьковi,  але  непереможна  сила
стримала ??, i вона тiльки покiрно поцiлувала батькову руку.
   На другий день пiсля вiд'?зду Гершка тiтка  зробила  Сарi  несподiваний
сюрприз - взяла ?? з собою  прогулятися  в  мiстечко.  Пiсля  двотижневого
затворницького життя ця  прогулянка  була  для  Сари  справжньою  радiстю.
Дитячий, давно забутий захват охопив дiвчину... I каламутна бистра рiка, i
навислi гори, i стрiчка зелених садiв бiля ?хнього пiднiжжя, i високе син?
небо з розкиданими по ньому перлистими хмаринками - все захоплювало  Сару,
й вона не  могла  стриматися  вiд  радiсних  вигукiв.  Та  найбiльше  вона
зрадiла, коли зустрiла на базарi Естерку. Дiвчинка в  присутностi  грiзно?
хазяйки вдала, що незнайома з небогою, та проте потайки прокралася за ними
й, вибравши слушну хвилину,  коли  стара  зайшла  до  крамницi,  швиденько
пiдбiгла до Сари.
   - Панночко, люба, ой, яка я рада!
   - Приходь сьогоднi!.. Важливе дiло...  -  встигла  ?й  шепнути  Сара  й
помiтила, що Естерка, ховаючись у юрбi, всмiхнулася й кивнула ?й головою.
   По обiдi Сара вийшла в двiр i почала нетерпляче  чекати  Естерку.  Цiлу
нiч мiркувала вона, як би це за  допомогою  Естерчино?  матерi  сповiстити
свого сокола Петра про себе й дiстати вiд нього звiсточку. Це бажання, або
лiпше сказати мрiя, загорiлося днiв три тому в Саринiй душi й тепер  пекло
?? вогнем... А Естерка все не приходила! Чи, може, вона не зрозумiла ??, а
усмiхалася й кивала головою просто так?
   Уже посутенiло, й засмучена Сара зiбралася була йти до сво?? свiтлички,
як нараз хтось несподiвано шарпнув ?? за рукав.
   Сара швидко оглянулась.
   - Ой, це ти, Естерко? Чому так пiзно? - кинулась вона до дiвчинки.
   - Не можна було... Хазяйка  коло  хвiртки  сидiла...  Я,  як  стемнiло,
перелiзла через паркан.
   - Вей мiр! А мене ось-ось покличуть вечеряти. Що робити? Слухай! - вона
вхопила дiвчинку за руку й, одвiвши ?? в далекий куток двору  до  халупки,
де вже лягла темна пелена темряви,  почала  квапливо  шепотiти,  весь  час
тривожно озираючись навколо:
   - Менi неодмiнно треба побачитися з тво?ю матiр'ю. Дуже,  дуже  важлива
справа! Розумi?ш?
   Естерка вся перетворилася на слух i,  широко  розплющивши  очi,  мовчки
кивала головою на знак того, що вона добре все затямила.
   - Oй, яка важлива! - говорила Сара. - Там далеко-далеко, звiдки  привiз
мене мiй батько, ? молодий ?врей... жених мiй... Розумi?ш?  Тiльки  батько
не хоче його нiзащо... вiн бiдний... То я хочу  написати  йому  й  послати
нашому  наймитовi  листа...  вiн  зна?,  де  Абрум,  вiн  знайде  його   й
передасть... Але, боронь боже, якщо батько дiзна?ться, що я пишу йому.  Ой
мамеле, що менi тодi буде! Тодi все ферфал! Розумi?ш?  Так  треба,  щоб  i
муха не знала, щоб i стiна не чула...
   - Ой-ой, який секрет,  розумiю!  -  мало  не  задихнулася  Естерка  вiд
хвилювання.
   - Атож, атож! Так ось що: перекажи матерi... нехай вона про це  подума?
i порадить, що робити? Або нехай вона спробу? найняти якогось  хлопа,  щоб
повiз листа мого в Лисянку, пiд Чигирин... Я не знаю, скiльки миль туди...
ми недовго ?хали... та однаково, я нiчого не пошкодую... Розумi?ш?
   - Гiт, гiт! - кивнула головою Естерка й прожогом кинулася за рiг  хати,
почувши хазяйчин голос.
   - Чого ти, Саро, до ночi стовбичиш тут? - незадоволено мовила Рухля.  -
А я тебе все жду вечеряти.
   - Даруйте, мамо! - обняла Сара ?? за шию. - У свiтлицi душно, а тут так
гарно, я задумалася i забула про вечерю.
   - Ну-ну, тiльки не задумуйся: цур ?м, тим думкам!
   Наступного дня, як посутенiло,  Естерка  постукала  в  паркан  i  через
шпарину шепнула Сарi, що мати взялася за ?? справу, бо  ладна  заради  не?
перерватися, але що справа ця важка й коштуватиме багато грошей, i додала,
нарештi,  що  коли  мати  знайде  хлопа  та  обмiрку?  гешефт,   то   тодi
навiда?ться...
   Три днi до пiзньо? ночi просиджувала Сара в сво?му дворику,  попросивши
дозволу в тiтки й пiсля вечерi дихати годинку-другу  чистим  повiтрям.  Та
все було марно:
   нi Естерка, нi ?? мати не з'являлися нi в дворi, нi пiд парканом.  Коли
й третього дня нiхто не прийшов, Сару охопив  одчай,  i  вiд  цього  вона,
мабуть, злягла б у лiжко, якби четвертого дня зранку не  з'явилася  до  ??
тiтки з таким нетерпiнням очiкувана Естерчина мати.
   Це трапилось пiд час снiданку, в присутностi Сари.
   Жебрачка смiливо ввiйшла до свiтлицi й, не виявивши нiчим, що вона зна?
Сару, звернулася до хазяйки, пропонуючи ?й вигiдний гешефт: якийсь економ,
мовляв, привiз на базар добру вовняну пряжу в мiтках i  недорого  править,
то вона ладна сторгувати ?? для панi.
   - А щоб я не помилилася, - додала вона, - то нехай вельможна панi дасть
менi для взiрця сво?? нефарбовано? вовни, я порiвняю, котра  пухнастiша  й
м'якша... нехай панi дасть ключi, я знаю, де в коморi лежить вовна.
   Рухля гостро поглянула на жебрачку й вiдповiла ?й пиховито:
   - Нi, тобi я не довiрю ключiв, пiду краще сама.
   Жебрачка низько вклонилась i шанобливо,стала коло дверей, а як  хазяйка
грюкнула й сiнешнiми дверима, то вона, смiючись, звернулася до збентежено?
й сторопiло? Сари:
   - Я так i знала, що ключiв вона менi не дасть. Ну й гiт!
   - Моя рiдненька! - кинулась була до не? Сара, але  ?врейка  спинила  ??
рухом.
   - Нехай панна сидить... на всякий випадок... так безпечнiше...  Я  б  i
сама кинулась цiлувати  сво?й  благодiйницi  руки,  та  боюся...  Ну,  так
слухай:  менi  Естерка  все  розповiла.  Тiльки  важка  це  справа...  Хто
вiзьметься в таке пекло ?хати? Хоч i хлоп, а  все-таки  свого  життя  йому
шкода. Та ще й про таке подумай, мо?  райське  яблучко,  -  треба  вибрати
вiрну людину, щоб я ??, як себе, знала, щоб вона, коли вiзьметься,  хоч  i
за добрi грошi, то  вже  по?хала...  Так,  на  галай-балай,  усякий  охоче
погодиться, аби вхопити грошi... Ой-ой, ще й як погодиться, та тiльки й за
околицю не ви?де, а схова? грошi за пазуху, i бувай здоровий, - щоб я мала
стiльки добра, коли брешу.
   - То нема?, виходить, вiрного посланця? - засмучено спитала Сара.
   - Чому нема?? - мовила ?врейка. - Якщо людина щось хоче знайти, то вона
цiлi днi шука?, поки не знайде. ? в мене вiрний i чесний хлоп! Цяця... Ото
я все й чекала його, а потiм два днi умовляла. Бо?ться, каже, що це на той
свiт треба ?хати.
   - Вей мiр! - сплеснула Сара в одча? руками. - То що, вiн не  погодився?
Ой цуре, цуре!!
   - Не побивайся, кралечко, -  махнула  рукою  жебрачка,  -  я  будь-кого
умовлю... ой-ой, та ще як! I його умовила  -  дорого  хоче,  але  якщо  ти
погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.
   - Скiльки вiн хоче? - швидко спитала Сара.
   - Ой багато! Ой гевулт, як багато!
   - Скiльки ж?
   - Цiлi двi сотнi злотих!
   - У мене грошей нема?... Але за скiльки можна продати оцi  перли?  -  i
Сара квапливо зняла з ши? чотири разки рiвних, великих, коштовних перлiв i
дала ?х жебрачцi.
   - Ой-ой! - тихо скрикнула ?врейка. - Цiле щастя, а не перли! Тiльки  от
бiда: важко на такий товар покупця знайти... Особливо менi, убогiй:  кожен
подума?, що вкрала... Щоб я так на свiтi жила, якщо не подума?... менi i в
руки страшно таке брати... Ой вей, а якщо довiдаються? -  i  вона,  боязко
озираючись навколо, вiддала перли Сарi.
   -  Нiхто,  нiхто  не  довiда?ться!  Присягаюсь,  як  перед   богом!   -
захвилювалася Сара.
   - Ой i страшно, i шкода менi тебе, крулевно моя! Ну,  тiльки  за  перли
бiльше не дадуть... коли нагально... як двадцять дукатiв, шкода!..
   - Продавай за скiльки хочеш, аби тiльки посланця завтра вiдрядити!
   - Гiт, гiт! Будь спокiйна!
   У цей час рипнули дверi в сiнях. Жебрачка  поквапно  сховала  перли  за
пазуху, шепнувши Сарi:
   - Приготуй же листа.  Увечерi,  як  смеркне,  я  зайду.  Коли  тiтка  й
жебрачка вирядились у мiстечко купувати  вовну,  Сара  пiшла  до  свiтлицi
писати листи - одного вигаданому Абрумовi, а другого -  Петровi,  але  тут
виникла перешкода. Як йому писати? Нi  по-укра?нському,  нi  по-польському
вона не вмiла, та й, крiм того, не знала  напевно,  чи  письменний  Петро.
Вона вирiшила  написати  йому  по-?врейському.  Звичайно,  вiн,  одержавши
такого листа, понесе його до ?врея, i той прочита? йому й пояснить.  Отже,
треба так написати, щоб Петро зрозумiв, у чому рiч, а  чужий  щоб  не  мiг
уторопати, про що йде мова. Довго думала над змiстом листа Сара й  нарештi
вирiшила написати  якнайкоротше:  головне  -  повiдомити  Петра,  де  вона
перебува?... а про все iнше - то вже буде його клопiт...
   Вона написала докладну Петрову  адресу,  а  йому  тiльки  таке:  "Сара,
Гершкова дочка, перебува? в мiстечку Кам'янцi, на  Днiстрi,  недалеко  вiд
Ямполя. Поспiшай, а то загину".
   Листа  до  Абрума  вона  залiпила  воском  i  просила,  передаючи  його
жебрачцi, щоб посланець нiзащо не вiддавав його Петровi, а взяв би  тiльки
вiд нього вiдписку, що  той  одержав  свого  листа.  Якщо  ж  до  посланця
протягом трьох днiв сам Абрум по листа не прийде, то щоб вiн  листа  цього
привiз назад. А головне - хоч яку-небудь записочку  вiд  Петра,  на  доказ
того, що посланець справдi був у Малiй Лисянцi, - це найголовнiше.
   Наступного дня рано-вранцi ?врейка зайшла знову до  Рухлi  сказати,  що
продавець погодився й жде ?? на базарi. Сара випросилась  теж  прогулятися
разом з ними в мiстечко. Вибравши хвилину, коли  тiтка  розраховувалася  з
продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарi, що все зроблено  так,  як
вони умовились. Вiд радостi бiдолашнiй Сарi забило дух,  i  вона  мало  не
впала: на щастя, в крамницi, бiля яко? вони стояли, була холодна  вода,  i
вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий органiзм
дiвчини. Освiжившись водою, Сара сiла на  лавi,  блаженно  усмiхаючись,  i
нiчого не чула й не помiчала, що робилося навкруги. Все життя,  все  буття
?? було зосереджено тепер на однiй думцi: "Через тиждень мiй Петро про все
довiда?ться, через два може бути тут... а в мене обiцяного строку, мабуть,
бiльше, як пiвроку. О господи, аби вiн тiльки живий був!"
   Сара так перехвилювалася, що, повернувшись  додому,  не  вийшла  навiть
обiдати. Стурбована тiтка пiшла була в спальню до небоги, але,  побачивши,
що вона спить, не схотiла ?? будити.
   Сара вийшла з свiтлицi тiльки надвечiр.
   Тiтка кинулась розпитувати, як вона себе почува?, i  коли  Сара  почала
запевняти, що в не?  нiчого  не  болить,  стара  змiряла  ??  недовiрливим
поглядом i спинила сво? допитливi очi на Сариному обличчi,  що  палало  як
мак.
   - Ой-ой! Якщо ти здорова, - сказала вона, - то повинна бути голодна, ти
ж не обiдала...
   - Я довго спала, мамо, - опустила очi Сарi, - може, зо сну  менi  й  не
хочеться ?сти, але я ?стиму.
   I вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й
з сумнiвом похитувала головою.
   - Я хотiла тобi сказати,  щоб  ти  коштовних  речей  так  не  кидала  в
кiмнатi, - зауважила вона наприкiнцi Сарi, - а як скида?ш, то давай  краще
менi на схов.
   - Гiт! - ледве чутно вiдповiла Сара й вiдчула, як швидко  збiгла  з  ??
обличчя кров i прилила до серця.
   Нi жива нi мертва сидiла вона й чекала, що тiтка  зажада?  принести  ?й
перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допiру говорила.
   Попрощавшися з тiткою, Сара мерщiй пiшла  в  свою  кiмнату  й  замкнула
зараз же за собою дверi. Цiлу нiч не заплющила  вона  очей:  ??  думки  то
линули слiдом за посланцем у Лисянку, примушуючи радiсно битися серце,  то
поверталися до тiтчиного запитання про перли, i  тодi  ??  огортав  страх.
Наступного дня вийшла Сара блiда, з темними колами пiд очима. Стара пильно
поглянула на Сарину шию, але  не  сказала  нiчого.  Мабуть,  ??  стурбував
хворобливий вигляд дiвчини й одвернув думки вiд перлiв.
   День для Сари минув без клопоту. Вона мусила  випити  фiлiжанку  яко?сь
настоянки i пiсля не? справдi заспоко?лась i мiцно заснула.  А  тiтка  тим
часом разом з Естерчиною матiр'ю заходилася розбирати куплену вовну й дала
Сарi цiлковитий спокiй, тiльки наполягаючи за обiдом i вечерею, щоб та ?ла
побiльше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тiтцi, Сара не суперечила
?? бажанню.
   Минуло ще три днi, дiвчина цiлком заспоко?лась, i почуття  радостi,  що
спершу, мов буря,  охопило  ??  серце,  тепер  жеврiло  тихою  вiдрадою  i
колихало ?? на райдужних хвилях неосяжного щастя.
   Днiв  через  два,  коли  Сара  сидiла  в  затишному  куточку  подвiр'я,
поринувши в мрi?, тiтка гукнула ?? якимсь особливим, неласкавим голосом:
   - Саро! Батько  твiй  при?хав  i  кличе  тебе  негайно  до  себе.  Сара
здригнулась i спершу не зрозумiла, хто ?? кличе й куди; та коли панi Рухля
вдруге й  голоснiше  гукнула  ??,  вона  затремтiла,  мов  осиковий  лист,
охоплена якимсь незрозумiлим жахом. Мовчки пiдвелася дiвчина  й  пiшла  на
тiтчин поклик, заточуючись, наче в не? пiдгиналися ноги. А тiтка ??  ще  й
напутила:
   - Гляди ж, не супереч батьковi!
   Гершко зустрiв дочку урочисто, поклав ?й на голову руки й, прошепотiвши
беззвучно  молитву,  мовив  до  не?  холодним  тоном,  який  не  припускав
заперечень:
   - Суро, дочко моя! Негайно надiвай на себе найкраще вбрання i  прикрась
себе золотом, перлами та смарагдами...
   - Навiщо, тату? - спитала тремтячим голосом Сара. Вона стояла перед ним
блiда як стiна, вхопившись  рукою  за  горло,  нiби  намагаючись  ослабити
зашморг, що затягся круг ?? ши?...
   - На те, що твiй жених, родич великого цадика уманського, при?хав  сюди
й жде свою наречену коло школи.
   З Сариних грудей вирвався страшний крик, i вона впала батьковi в ноги;
   -  Гевулт!  Змилуйся!  Не  вбивай  сво??  ?дино?  дочки!  -   заволала,
припадаючи до батькових нiг, Сара. - Ти ж дав слово, при мамi ось, що  рiк
матиму волю! Хоч на пiвроку дай менi ??! Ой... вей, хоч на пiвроку!
   Гершко насупив сво? навислi, широкi, рудi брови, й з-пiд  них  блиснули
на Сару сповненi злостi сiрi, з зеленими полисками очi.
   - Я сказав, поки не змусять мене обставини, - засичав Гершко. -  А  ось
тепер i спонукали мене невiдкладнi обставини... кругом здiйма?ться буря...
кожен намага?ться втекти в безпечне мiсце... i  твiй  жених,  звiнчавшись,
повезе тебе до Львова... Втратити такого  жениха  я  не  хочу,  а  тому  й
наказую тобi одягтися негайно i йти разом з нами до шлюбу.
   - Тiтонько! Мамо! Заступiться! - в розпачi впала Сара в ноги Рухлi.
   - Встань  i  скорися  сво?му  батьковi,  а  мо?му  братовi,  -  похмуро
заговорила Рухля. - Вiн тебе вряту? вiд страшного злочинства, од пекельно?
зради. Ти хотiла одурити  нас,  одурити  мене?  Ти  хотiла  зрадити  свого
батька, зрадити сво?х кревних, зрадити свою вiру? Та великий бог Iзра?лiв,
i вiн вiддав зрадникiв у руки сво?х вiрних синiв! Чи зна?ш  ти,  яка  тебе
чека? кара за такий злочин? За нашим  святим  законом  тебе  треба  побити
камiнням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку...
   Голос старо? перейшов у якийсь  лиховiсний  свист;  вона  пiднесла  над
Сариною головою стиснутi кулаки, наче хотiла сама в цю ж мить убити ??  на
мiсцi. Сара мимоволi схилилась, чекаючи удару.
   - Але, - додала стара спокiйнiше, -  батько  твiй  милосердний  i  хоче
врятувати тебе вiд цi?? страшно? кари! Встань же й одягайся.
   Сара встала з колiн; на обличчi ??, спотвореному стражданням, виступили
червонi плями, губи були ще синi й тремтiли вiд  нервового  потрясiння,  i
тiльки очi блищали гордою вiдвагою.
   - Я не пiду за вашого Ха?ма  замiж,  -  мовила  вона  твердо,  пiдвiвши
голову й окинувши катiв сво?х презирливим поглядом.
   - Що-о? - заричав Гершко,  густо  почервонiвши  од  лютi.  -  Уб'ю,  як
паршиву собаку!
   - Я смертi не боюсь, - спокiйно вiдповiла Сара.
   -  Не  бо?шся?  -  закричав,  стиснувши  кулаки  й  затупавши   ногами,
осатанiлий фанатик. - Не бо?шся проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що
ти проклянеш той час, коли на свiт народилася, проклянеш ту хвилину,  коли
побачила хлопа! .Я придумаю тобi такi катування, якi не спадуть на думку й
сатанi в пеклi... я по краплинi точитиму твою чорну кров, я  по  волосинцi
оголю твою голову... я повипiкаю тобi тво? безсоромнi очi... розiрву  рота
до вух... Згною тво? падло... - скреготiв  вiн  зубами,  щохвилини  ладний
кинутись на свою жертву.
   Сара стояла нерухомо, якось зацiпенiвши, наче статуя. Нi один м'яз,  нi
один промiнь ?? погляду не виказував страху.
   - Спинися, брате! - голосно мовила Рухля. - Не оскверняй руки сво??, бо
?? обвива? талес i вона  торка?ться  до  десяти  заповiдей...  та  й  самi
катування нi до чого не приведуть! Ой вей! ?? серце лукаве  й  жорстоке  в
слiпотi сво?й, а головне - мета не буде досягнута, - породичатися з  такою
високою сiм'?ю, як сiм'я святого цадика, i врятувати  ??  душу,  запродану
самому сатанi. Я тобi, брате мiй, ребе Гершку, раджу ось  що:  якщо  вона,
змiя, по-доброму скоритися не хоче, зв'язати ?? й  повiнчати...  хоч  i  в
мо?му дворику: тут, у мiстечку, хлопiв нема?... попiв  нема?...  всi  сво?
люди й рабин - своя людина... Нехай вона кричить, хоч i на  все  мiстечко,
хоч на ферфал кричить, а повiнча?мо... вiддамо малжонковi на руки, й  вона
сьогоднi стане в мо?му  домi  його  дружиною,  -  я  ручуся,  -  а  завтра
приставити до не? Ривку й вирядити молодих до Львова.
   - Розумне тво? слово, сестро, - вiдповiв, заспоко?вшись, Гершко.  -  За
всяку цiну треба повiнчати ?? й вирядити... а тодi хай хоч i здохне - туди
?й i дорога! Я краще помщуся на паршивому хлоповi та на проклятому поповi!
Навмисне по?ду до пана Кшемуського...
   Сара дивилася широко розплющеними очима на сво?х катiв  i  не  помiчала
жодно? iскри жалю на ?хнiх обличчях.
   - Востанн? кажу тобi, - промовив лиховiсним голосом Гершко, -  якщо  ти
по сво?й волi не пiдеш одягатися до шлюбу, то тебе зв'яжуть... Гей, Ривко!
   - Не клич ??! - сказала Рухля. - Я сама впораюсь... Ой-ой, i не писне!
   - На всякий випадок обшукай ??...
   Сара здригнулась i поблiдла. Якщо  ??  обшукають,  то  загине  останнiй
порятунок вiд ганьби й жаху. Вона похилила голову й  промовила  тремтячим,
ледве чутним голосом:
   - Якщо мо? благання не зворушують твого серця,  тату,  якщо  твоя  воля
непохитна... то я скоряюся ?й... i краще доброхiть пiду...  Не  чини  надi
мною насильства... Я бачу, що того хоче бог... i йду!
   - Так, хоче бог, - з подивом мовив Гершко.
   - Атож., моя дитино, атож, -  провела  по  головi  Сари  твердою  рукою
тiтка, - одягайся... та ось i сво? перли надiнь, котрi  ти  дала  менi  на
схов.
   Сара швидко глянула на тiтку: та держала в руках ?? перли, тi самi,  що
вона передала Естерчинiй матерi. Стара  простягла  ?х  Сарi  й  зловтiшне,
диявольськи посмiхалася.
   Сара скрикнула й ухопилася за стiлець, що  стояв  поблизу.  Гершко  був
кинувся пiдтримати дочку, але Рухля зупинила його.
   - Обiйдеться. Вона мiцна тепер... Дай ?й холодно? води! - звелiла  вона
Ривцi.
   - Атож, води, - прошепотiла Сара й, притримуючись руками за  стiну,  за
дверi, пiшла в свою кiмнату.
   Рухля тим часом порадила Гершковi,  щоб  уникнути  вуличного  скандалу,
привести краще сюди, до не?,  рабина,  жениха  й  свiдкiв  та  й  звiнчати
молодих якнайшвидше в дворику.
   Через пiвгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у параднiй  свiтлицi
виходу сво?? дочки. Господиня дому в пишнiй сукнi вiтала  гостей,  пошепки
сказавши братовi, що Сара зовсiм присмирнiла, вбиралася  спокiйно,  тiльки
двiчi попросила води.
   Минуло кiлька хвилин, нарештi дверi спальнi  розчинилися  й  на  порозi
стала в  пишному  вбраннi,  обвинута  серпанком,  струнка,  мов  виточена,
постать дiвчини;
   вона хиталася, наче очеретинка, й  Ривка  з  зусиллям  пiдтримувала  ??
попiд руки.
   Тiтка поквапно пiдiйшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся  до  сво??
дочки;
   гостi закам'янiли, нiчого не розумiючи... Крiзь бiлу,  прозору  намiтку
видно було мертвотно-блiде, безкровне личко...
   Переступивши порiг, нещасна жертва вхопилася руками за  груди,  зробила
якийсь мимовiльний конвульсивний  рух  i  з  страшним  стогоном  упала  на
долiвку.
   Рухля кинулась  до  не?,  стягла  серпанок  i  занiмiла:  Сара  лежала,
простягшись на пiдлозi, судорога ще посмикувала  ??  тiло,  побiлiлi  губи
були вкритi густою зеленою рiдиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою
червона кров...
   - Ай, гевулт! - закричала, придивившись, стара. - Вона випила  мiдянки:
отрута... Все загинуло!
   - Отру?лась! Прокляття! - люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до
пояса шовковий лапсердак.



   XII

   Даремно гадав Мельхiседек, що нова  хвиля  унiатських  насильств  -  це
тiльки останнi спалахи гнiву в тих мiсцевостях, куди ще не дiйшли  звiстки
про королiвський декрет.
   Насправдi було зовсiм iнакше. Звiстка про королiвський декрет не тiльки
не вгамувала насильникiв, але, навпаки, викликала страшенне обурення серед
унiатського й католицького духiвництва  та  серед  шляхти:  незважаючи  на
виразно висловлену королiвську волю, незважаючи на волю росiйсько? царицi,
шляхта й унiати вирiшили дiяти на свiй страх. А втiм, вони й тут удавалися
до ?зу?тського крутiйства.  В  декретi  королiвському  було  сказано,  щоб
шляхта не перешкоджала православним вiльно правити свою службу  божу,  щоб
нiхто не вiдбирав у них церков i взагалi  не  втручався  в  церковнi  ?хнi
справи. Через те що останнiм часом унiатам  пощастило  переслiдуваннями  й
насильствами навернути майже всю Укра?ну в унiю, то вони на  основi  цього
вирiшили, що декрет ?хньо? пастви не стосу?ться, й  оголосили,  що  кожен,
хто захоче знову при?днатися до православ'я, буде трактований  як  бунтар,
гайдамака  й  розбiйник,   а   оскiльки   православнi,   довiдавшись   про
королiвський декрет, поспiшали вiдновити в себе зганьблене  православ'я  i
радiсний рух охопив увесь правобережний руський  край,  то  через  це  вся
Укра?на,  з  архiмандритом  Мельхi-седеком   на   чолi,   була   оголошена
митрополитом унiатським i  мiсцевою  шляхтою  бунтiвною  i  ухвалено  було
вчинити над нею особливий суд i розправу.
   Офiцiал митрополита унiатського видав суворий декрет, в якому наказував
усiх, на  кого  падала  пiдозра  в  пiдтримцi  православ'я,  привозити  до
Радомишля, у в'язницю;  церкви,  котрi  не  хотiли  прилучатися  до  унi?,
закривати, священикiв зв'язувати й привозити туди ж, а хлопiв вiддавати на
суд свiтсько? влади - комiсарiв  i  губернаторiв.  Крiм  того,  митрополит
унiатський надiслав сво? листи на польськi прикордоннi форпости, по березi
Днiпра, з вимогою не пропускати нiкого з православних священикiв i мирян у
Переяслав i взагалi на лiвий берег  Днiпра.  Таким  чином,  на  довершення
лиха,  яким  погрожував  декрет,  перерванi  були  тепер  цiлком   зносини
православних укра?нцiв з ?хнiм верховним пастирем.
   Пiсля сеймика й урочисто? присяги, дано?  в  Уманi  при  уповноваженому
найсвя-тiшого папи,  митрополит  унiатський,  вкупi  з  мiсцевою  шляхтою,
звернувся  до  вищо?  влади  з  проханням  прислати  сильне  вiйсько   для
заспоко?ння бунтiв на Укра?нi.
   Не чекаючи наслiдкiв сво?х розпоряджень i декретiв,  Мокрицький  узявся
за власноручну розправу: вiн  вдався  по  озбро?ну  допомогу  до  мiсцево?
шляхти, яка утворила новий видiл конфедерацi?, i вимога його була одразу ж
виконана з нелюдською жорстокiстю.
   То допомагаючи Мокрицькому, то дiючи  самостiйно,  озбро?нi  шляхетськi
команди розсипались по всiй Укра?нi, приводячи до послуху нiбито охоплений
бунтами народ.
   По всiй Укра?нi почали чинитися небаченi страхiття.
   Селян, котрi не хотiли прилучатися до унi?, били, вiшали,  садовили  на
палi, церкви закривали, грабували в них усе  церковне  майно;  священикiв,
якi лишалися  вiрними  православ'ю,  нещадно  били,  виривали  ?м  бороди,
стригли голови, розривали роти, набивали на шию такi важкi колоди,  що  ?х
ледве можна було обхопити руками,  i  так  посилали  нещасних  у  Корсунь,
резиденцiю митрополита унiатського, на остаточний суд. Суд той здебiльшого
закiнчувався жахливою смертю бiдолашних мученикiв:  ?м  давали  по  триста
канчукiв, шмагали на смерть рiзками, душили димом.
   Вiддаючись з такою заповзятiстю дикому релiгiйному фанатизму, шляхтичi,
а також представники унiатського й католицького духiвництва не забували  й
про житт?вi вигоди.
   Для збирання коштiв на спорудження будинку духовно? мiсi? було вирiшено
обкласти грошовою пенею всiх, хто чинив опiр унi?.
   Користуючись  з  цi??  постанови,  шляхтичi  взялися  грабувати  селян,
вiднiмали в них усе, що тiльки можна було повернути на грошi,  спалюючи  в
слiпiй жадобi навiть двори пограбованих...
   Отже, дика розправа Мокрицького в Туровiй не була випадковим явищем,  а
одним з фактiв  насильств,  котрi  почалися  далеко  вiд  мiсць,  якi  тут
згадуються, але швидко поширились по всiй Укра?нi.
   Радiсний  настрiй,  яким  перейнявся  весь   народ   пiсля   повернення
Мельхiседека й при звiстцi про королiвський  декрет,  що,  мов  блискавка,
пролетiла вiд Днiпра до Днiстра, почав хутко мiнятися на нестямний  страх,
збентеження й гнiв. Мокрицький i шляхта  нетерпляче  чекали  вiйська,  яке
мало прибути. У Мотронинському монастирi не знали поки що нiчого  про  це.
Наступного дня, пiсля вiд'?зду Найди, по?хали з  монастиря  й  генеральний
обозний з дочкою, i монастирське життя знову ввiйшло в свою колiю. Прочани
прибували  юрбами;  майже  щодня  з'являлися  представники  вiд  сiльських
громад, просячи прилучити  ?х  до  православ'я  й  прислати  благочестивих
священикiв; при?жджали посланцi  вiд  настоятелiв  православних  церков  з
проханням  прислати  ?м  списки  королiвського  декрету,   щоб   прочитати
народовi, i вся монастирська братiя, разом з Мельхiседеком, проводила цiлi
днi в посилених трудах  i  клопотах,  то  переписуючи  копi?  королiвських
декретiв i грамот, то приймаючи нових прочан, то ?здячи в сусiднi села  на
церковнi треби.
   Непомiтно пролетiв тиждень.
   Повернувшись з Лебединського монастиря, Найда привiз тривожнi вiстi про
дi? унiатiв. Достеменно вiн нiчого не взнав, але чув, що в  кiлькох  селах
пани й унiати чинили страшнi свавiльства, грабунки й страти.
   Звiстки, якi привiз Найда, пiдтверджувалися i втiкачами з  пограбованих
сiл, але Мельхiседек ще  не  надавав  особливого  значення  цим  фактам  i
заспокоював усiх, проповiдуючи терпiння й надiю.
   Якось увечерi, коли в  монастирi  були  вже  позамиканi  всi  ворота  й
Мельхiседек вiддавав у сво?й келi?  останнi  накази  Найдi,  почувся  дуже
сильний стук у монастирську браму.
   Найда й Мельхiседек здригнулись i  тривожно  перезирнулися.  За  кiлька
хвилин у келiю ввiйшов послушник  i  сказав,  що  до  монастирських  ворiт
пiд'?хав полковник Залiзняк з козаками, привiз когось хворого  й  просить,
щоб пустили в монастирський двiр.
   - Впустiть, усiх впустiть! - швидко мовив Мельхiседек. -  Залiзняк  наш
перший  лицар.  Скажи,  щоб  добре  нагодували  чесних  козакiв,  а   пана
полковника проси сюди та передай отцю економовi,  щоб  прислав  найкращого
меду, хай гiсть пiдкрiпиться з дороги.
   Послушник уклонився й вийшов.
   За кiлька хвилин почувся  брязкiт  засувiв,  i  двiр  одразу  сповнився
гамором, тупотом коней i покриками козакiв.
   Почувши про при?зд Залiзняка, Найда страшенно збентежився.
   "Знову Залiзняк? Видно, сам бог посила? цю людину назустрiч  йому.  Чим
же закiнчиться теперiшн? ?хн? побачення? Чи дiйде ж  вiн,  Найда,  якогось
рiшення?"
   Недаремно ставив перед собою це питання Найда. Вiн почував  усiм  сво?м
серцем,  що  ця  зустрiч  iз  Залiзняком  матиме  для   нього   вирiшальне
значення...
   Дверi вiдчинилися -  i  в  келiю  ввiйшов  Залiзняк,  а  за  ним  отець
?лпiдифор, отець Аркадiй i брат Антонiй Молдован. Отець ?лпiдифор  сiв  на
широкiй лавi, спершись руками на патерицю, а Аркадiй та Антонiй зупинилися
коло дверей.
   Широкими кроками пiдiйшов Залiзняк  пiд  благословення  Мельхiседека  й
шанобливо поцiлував його в руку.
   - Ну що, як живеш, пане полковнику? - звернувся до нього Мельхiседек.
   - Та поки що бог милу? i земля, на досаду  ляхам,  носить,  -  вiдповiв
Залiзняк, по-молодецькому трiпнувши головою, i  нараз  побачив  Найду,  що
стояв збоку.
   - Що це, брате Iване, й ти тут? - вигукнув вiн, засяявши  вiд  радостi,
й, пiдiйшовши до Найди, вхопив його в  сво?  широкi  обiйми.  -  А  як  ти
потрапив сюди? Ну, та однаково!.. Ех, брате,  сам  бог  послав  менi  тебе
назустрiч, - казаз вiн, перериваючи сво? слова козацькими  поцiлунками.  -
Рук багато, голiв мало... гадаю, тепер уже  ти  не  будеш  вiдмовлятись  i
покликатися на спасiння душi. Настав час!..-
   I нараз, схаменувшись, Залiзняк круто  урвав  мову  й,  обернувшись  до
Мельхiседека, сказав, нахиливши голову:
   - Прости, превелебний отче, спалах радостi, - побачив старого  бойового
товариша, й серце затремтiло. А я до тво?? милостi не  сам  завiтав,  а  з
гостем.
   - Радий, радий, тiльки чому ж ти не попросиш його  сюди?  -  здивувався
Мельхiседек.
   - Трудно, може, вiн у цю хвилину боговi душу вiдда?... ледве довезли!
   - Хто ж то?
   - Священик села Турово?.
   - Його вже оглянув брат наш Антонiй, - сказав отець Аркадiй, - каже, що
коли господь допоможе, то можна сподiватись удержати його  життя.  Антонiй
на знак згоди нахилив голову й додав:
   - Зело занепав вiн на силах: я дав йому келих нашо? настоянки...  лiпше
стало... заснув...
   - Та що ж з ним? - стурбовано спитав Мельхiседек.
   - Хвороба звичайна, - з ?дкою усмiшкою вiдповiв Залiзняк, - тепер  вона
скрiзь ходить. Спершу дали двiстi барбар ляхи, потiм душили  димом  у  ямi
гнойовiй.
   - Де? Коли?! - скрикнув Мельхiседек, а разом з ним Аркадiй i ?лпiдифор.
   - Та в селi Туровiй... пан офiцiал Мокрицький приводив людей до унi?!
   I Залiзняк розповiв присутнiм про  звiрства,  якi  чинив  Мокрицький  у
Туровiй.
   Ця  жахлива  розповiдь  приголомшила   всiх.   Залiзняк   закiнчив,   а
Мельхiседек
   усе ще сидiв мовчки в сво?му  крiслi,  скорботно  похиливши  голову  на
схрещенi на
   патерицi руки...
   Якусь хвилину всi мовчали.
   - От, чесний отче, - першим  перервав  мовчанку  Аркадiй  сво?м  густим
басом, що дрижав тепер од внутрiшнього обурення. - А  ти  ще  вмовляв  нас
бути терпеливими й покiрними, хотiв примусити,  щоб  ми  повiрили  в  силу
королiвських  декретiв...  Ну,  чим  же  допомогли  вони?  Чи   приборкали
Мокрицького й шляхту?
   - Вони ще не знають про  декрет,  -  вiдповiв  Мельхiседек,  пiднiмаючи
голову i обводячи всiх скорботним поглядом.
   - Нi, знають! - упевнено мовив на це Залiзняк. - Знають  i  вирiшили  -
шляхта й слуги папежа - знищити королiвський декрет!
   - Звiдки ти зна?ш це? - спитали разом усi присутнi.
   - Знаю достеменно! В уманського губернатора Младановича зiбралася цього
вiвторка вся мiсцева й  навколишня  шляхта,  числом  до  трьохсот  душ,  -
заговорив схвильовано Залiзняк. - Зiбралися всi для того, щоб обмiркувати,
як боротися з гайдамаками i як  вирвати  з  коренем  схизму,  котра  знову
пiдвела голову, завдяки трудам тво?м, чесний отче! На зiбрання  се  прибув
архi?пископ гн?знинський i прочитав. усiм присутнiм  милостивий  папiр  од
папи Климента XIII. Папа зверта?ться до всiх вiрних католикiв -  шляхтичiв
польських, заклина? ?х лишатися  вiрними  лицарями  римського  костьолу  й
вирвати з коренем раз назавжди схизму, що проявилася на ?хнiй землi, а для
цього не спинятися нi перед чим. I шляхтичi всi до  ?диного  за-присяглися
виконати заповiт папи!
   Глибокий стогiн вирвався з грудей Мельхiседека.
   - О господи! - прошепотiв вiн. - Святi слова тво? обернули  на  отруйнi
жала, а заповiт тво?? любовi - на криваву ворожнечу й гординю.
   - Так, - провадив далi Залiзняк, - i архi?пископ узяв з усiх  шляхтичiв
страшну клятву, що вони не залишать у Польщi жодного схизмата, а  тих,  що
опиратимуться перед унi?ю, винищуватимуть як розбiйникiв i бунтарiв.
   - О господи! - сплеснув руками старець ?лпiдифор.
   - Спалять православнi храми й монастирi, -  говорив  далi  Залiзняк,  -
порозганяють усiх ченцiв, усiх священикiв наших i перетнуть нам всi  шляхи
до переяславського владики й на лiвий берег Днiпра.
   - Смерть ?м, гонителям Христа! - вигукнули разом Аркадiй i Найда. -  Не
вiвцi ми, i якщо вони вирiшили добути шаблю, то й ми добудемо ножа!
   При цьому вигуку Найди Залiзняк швидко обернувся  й  зупинив  на  ньому
радiсний погляд. Бiльше йому не треба було нi  слiв,  нi  розпитувань,  нi
запевнень: перед ним стояв  не  смиренний  чернець,  а  розпалений  гнiвом
запорозький козак. Смагляве обличчя Найди  палало,  гнiвно  зведенi  брови
надавали йому грiзного вигляду; в чорних,  як  вуглини,  очах  спалахували
зата?нi iскри. У  сво?му  чорному  чернечому  одязi  вiн  здавався  якимсь
страшним, караючим ангелом.
   Зiтхання полегкостi вирвалося з могутнiх Залiзнякових грудей.
   - А наступного дня, - розповiдав вiн, - зiбрався в Уманi  сеймик  i  на
ньому всi одноголосно ухвалили виконати за всяку цiну  присягу,  яку  дали
папi, i на сеймi в  Варшавi  скасувати  всi  декрети  короля  й  припинити
втручання Росi?.
   - Загибель, смерть! -  простогнав  отець  ?лпiдифор  i  безсило  схилив
голову на груди.
   - Не смерть, а боротьба! - вигукнули разом Аркадiй, Найда й Антонiй.  -
Живими не здамося проклятим римлянам! Побачимо...
   - Стривайте! На бога! Заспокойтеся,  братi?!  -  промовив  Мельхiседек,
простягаючи руки до Найди й Аркадiя. - Пане полковнику,  може,  це  ще  не
правдивi чутки?
   - Слова мо? такi ж правдивi, немовби я сам був у ляхiв на сеймику i  на
сво? вуха чув усе те, про  що  говорили  вони!  -  поволi  карбував  слова
Залiзняк.
   Враженi його тоном, усi замовкли.  Якусь  хвилину  в  кiмнатi  панувала
напружена мовчанка.
   - Навколо, кажу вам, затiва?ться щось лихе, - знову заговорив Залiзняк.
- На Росi човни всi порубанi,  не  пропускають  угору  нiкого,  нi  нашого
чоловiка, нi жида. По березi Днiпра розставлено сторожу.  Вiдрiзують  ляхи
нас од усього свiту, мабуть, намiряються винищити всiх. Поки ? час,  треба
рятуватися... Тобi ж, чесний отче, паче всiх. Я поспiшав до тебе чимдужче,
щоб остерегти: ляхи постановили на сво?му сеймi найперше знищити тебе,  як
вони iменують: першого бунтаря схизматського.
   По обличчю Мельхiседека пробiгла сумна усмiшка.
   - Про мене не  турбуйся,  друже:  багато  разiв  одержував  я  вiд  них
пiдкиднi листи з усякою  лайкою  й  погрозами,  та  господь  оберiг  мене,
обереже й далi, коли я ще потрiбний тут, на землi.
   - Що було ранiше, того не можна порiвняти з тим, що ?  нинi!  -  рiшуче
заперечив Залiзняк. - Ранiше були погрози, а тепер будуть  справжнi  кари.
Через тиждень, не пiзнiше, ляхи зберуться в Лисянцi й  передусiм  кинуться
на тебе. Рятуйся, панотче, поки ще не пiзно! Я з козаками проведу тебе  до
берега Днiпра.
   - Рятуйся! - скрикнули разом Аркадiй i Антонiй.
   - Рятуйся! - сказав отець ?лпiдифор, пiдводячись з мiсця й  простягаючи
до Мельхiседека тремтячi руки. - Заради братi? сво?? рятуйся!
   Коли Мельхiседек почув вiд усiх пораду "тiкати й  рятуватися",  обличчя
його спалахнуло.
   - Менi рятуватися?! - промовив вiн обурено й, пiдвiвшись з мiсця, гордо
випростався на весь свiй могутнiй зрiст. - Щоб я в час бiди  залишив  свою
паству? Хто мiг порадити менi сi?? Нехай не  заволодi?  мною  страх  i  не
вдасться ляхам похитнути дух мiй! - вигукнув вiн грiзно'i з силою  стукнув
патерицею об землю. - Зостануся тут до останнього дня,  хай  не  збудеться
речене в святому письмi: "Поражу пастиря, i розiйдуться вiвцi!"
   Безстрашна й горда вiдповiдь Мельхiседека запалила всiх присутнiх.
   - Так, правда твоя, отче! - гаряче пiдтримав його Аркадiй. - Не  личить
нам тiкати вiд ляхiв i вiддавати ?м на поталу народ наш! Лишайся з нами  i
будь спокiйний... Нехай тiльки поткнуться  сюди  ляхи!  Ми  ?м  приготу?мо
добру зустрiч!
   - Поляжемо всi, а вiдплатимо ?м за всi ?хнi звiрства! - пiдхопив Найда.
   - Зброя ?сть, запаслися, - поквапно докинув Антонiй. - Вистачить на всю
братiю...
   - У лiсах повно козакiв! А з такими ватажками, - Залiзняк  поклав  руки
на плечi Найди i Аркадiя, - ми перевернемо всю Польщу.
   - I перевернемо, i розтопчемо це  гадюче  гнiздо!  -  гаряче  пiдхопили
ченцi.
   - Зупинiться! Що ви глаголите? - заволав Мельхiседек. - Чи ви  гада?те,
що я пiднiму свою патерицю й оберну ?? на меч?
   - Гада?мо! - палко вiдповiв Аркадiй. - Первосвященики не раз ставали на
захист храму господнього...
   Мельхiседек iз жахом вiдступив.
   - У всякому разi, благослови нас, чесний отче, кiнчати це святе дiло! -
промовив Залiзняк, схиляючи голову перед Мельхiседеком.
   - Не так, не так, братi?! - заговорив знову Мельхiседек. - Не мечем, не
кров'ю, а правом... Ти зна?ш ухвалу одного сеймика, але ти  не  зна?ш,  що
ухвалили iншi!
   - Усi зiйдуться на одному! - перебили Мельхiседека вигуки присутнiх.
   - Але сейм коронний!.. Там  буде  репрезентант  Росi?;  ми  напишемо  в
Петербург, проситимем, благатимем; менi обiцяли там велику допомогу...
   - На допомогу Росi? ми й сподiва?мось, весь народ надi?ться на  не?!  -
вiдповiв Залiзняк. - Але ти бачив сам, превелебний отче, як поважа? шляхта
волю iмператрицi!
   - Слово Росi? в ляхiв не допомогло нам нiчим, тепер лиша?ться надiятись
тiльки на ?? зброю.
   - На бога, братi?, надiйтеся! Бiльше терпiли, потерпiть ще!..
   - Для чого? Навiщо? Чого нам iще ждати? Хiба того, щоб ляхи налетiли на
нас зненацька, i вчинили наругу над нашою святинею, й остаточно спустошили
цей край? - палко заговорив Залiзняк.
   - Нi, нi, панотче, не хитай нашо? волi!
   - Сам бог кара? тих, хто вiдда? свою святиню на наругу ворогам! - палко
скрикнув Найда.
   - Так, брате! I ми не вiдступимось вiд не?, - говорив далi Залiзняк.  -
Повiдай, превелебний отче, чи не тобi сказали  там,  що  коли  на  Вкра?нi
через утиски почнеться бунт, то  тодi  Росiя  може  втрутитися  збройне  й
примусити шляхту ствердити в Польщi право й потоптаний закон?
   Мельхiседек схилив голову на знак згоди.
   - А чи видали ж тобi на пiдкрiплення сих слiв якусь грамоту чи листа?
   - Нi, се говорилося словесно, й важко  було  зрозумiти,  чи  ховали  цi
слова щось бiльше.
   - Ех, горе! - з досадою вигукнув Залiзняк. - Хоч би грамота, хоч  лист,
хоч тро? написаних слiв...
   - Що? Про що говориш ти? - зацiкавились усi присутнi.
   - Звiстка про те, що було сказано тобi, превелебний отче, облетiла весь
народ, усi надiються на допомогу царицi,  скрiзь  ходить  чутка,  що  вона
видала тво?й милостi золоту грамоту до  всього  укра?нського  народу,  щоб
повставав вiн, а вона пришле на допомогу сво? вiйсько.
   Залiзняковi слова страшенно всiх зацiкавили, особливо ж  отця  Антонiя.
Смагляве обличчя його почервонiло.
   - Правда, правда! -  озвався  вiн  квапливо,  ступивши  вiд  дверей  на
середину келi?. - Чував я не раз про якусь золоту грамоту,  та  тiльки  не
знаю, до чого це?
   - Нi, - сумно заперечив Мельхiседек. - Грамоти менi не давали нiяко?, а
на словах обiцяли...
   - Що слова! - вигукнув з досадою Залiзняк. - Слово - не папiр! Та  коли
б нам така грамота - все Запорожжя,  вся  Укра?на...  та  що  там  -  море
повстало б кругом! Отець Антонiй не одривав очей вiд  натхненного  обличчя
Залiзняка.
   - Превелебний отче, - вирвалося в нього  мимохiть,  слiдом  за  словами
Залiзняка. - А чи не можна попросити таку грамоту?
   - Нi! - сумно зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек. - Справи державнi вельми
делiкатнi, i нiхто не захоче одверто виказати сво? намiри.
   - Що там просить! Та якби я тiльки в науцi писарськiй мастак був...
   Отець Антонiй зупинив на  Залiзняковi  нетерплячий,  сповнений  чекання
погляд, та Залiзняк нараз круто урвав свою мову.
   Усi насторожились.
   В монастирськi ворота хтось нетерпляче стукав.
   Присутнi завмерли, чекаючи чогось лихого.
   За кiлька хвилин у келiю Мельхiседека ввiйшов послушник i сказав, даючи
iгуменовi згорнутий аркуш паперу з прикрiпленою до нього печаттю:
   - Лист тво?й милостi вiд офiцiала унiатського Мокрицького.  Мельхiседек
мерщiй вирвав згорток з  рук  послушника  й,  зiрвавши  печать,  розгорнув
довгий, списаний великими лiтерами аркуш. Та ледве дочитав вiн до половини
послання, як папiр затремтiв у його руцi, а обличчя густо почервонiло.
   - Що, що там таке?! - скрикнули разом усi присутнi.
   - Ну, братi?, - мовив Мельхiседек сповненим обурення голосом, - кличуть
мене до права! Мокрицький виклика? мене на суд до  себе,  вимага?,  щоб  я
пристав на унiю й листом безчесним перепросив би його й прощення благав! А
якщо не буде мо?? згоди на се, то щоб чекав кари, як перший бунтiвник!
   Усi занiмiли вiд обурення...
   Захоплений страшним вихором, що знявся над Туровою, Петро забув на  час
про сво? особисте горе; та тiльки-но вони з Залiзняком ви?хали з  Турово?,
думки про нещасну Сару знову заволодiли ним цiлком.
   Вiн  не  посмiв  сказати  про  сво?  горе  Залiзняковi,  не  посмiв   i
вiдмовитися супроводити його до Мотронинського монастиря. А втiм, монастир
лежав якраз по дорозi на Лисянку, а туди линули тепер усi думки Петровi.
   У Туровiй вiн довiдався, що через не?  йшло  тiльки  два  шляхи:  один,
найко-ротший,  вiв  назад  у  Лисянку,   а   другий   iшов   на   пiвдень,
розгалужуючись у свою чергу на багато дорiг.
   Петро не припускав думки, щоб Гершко залишив свiй план помсти й  ви?хав
iз Сарою кудись на пiвдень, тому  вiн  i  зупинився  на  тому,  що  Гершко
повернувся з Турово? назад до Лисянки.
   Новий його приятель, диякон, з котрим Петро за  цi  кiлька  днiв  мiцно
здружився, також переконував його в цьому.
   Коли ж парубок довiдався, що ляхи  намiрились  зiбратися  в  Лисянцi  й
кинутися звiдти передусiм на  Малу  Лисянку,  то  гадка  його  перейшла  в
цiлковиту впевненiсть.
   Тепер вiн хотiв якнайшвидше дiстатися до Мотронинського монастиря,  щоб
звiдти негайно рушити в Лисянку. Тривога за долю Сари й  рiдного  села  та
залишених там беззахисних близьких мучила  його  впродовж  усi??  недовго?
дороги.
   Увечерi Залiзняк iз сво?ми супутниками прибув  до  монастиря,  i  Петро
вирiшив наступного ж ранку переговорити з полковником про свiй намiр.
   Звiстка  про  зухвалу  вимогу  Мокрицького,  надiслану  Мельхiседековi,
розлетiлася з надзвичайною швидкiстю по всьому монастирi. То був дзвiн  на
сполох, що примусив захвилюватись, дзвiн  на  сполох,  який  сповiщав  про
наближення страшного лиха. Петра ж ця звiстка приголомшила ще  дужче,  нiж
iнших: вiн зрозумiв - це початок, i кожна згаяна  хвилина  може  коштувати
життя близьким, дорогим серцю людям.
   Цiлу нiч не склепив вiн очей вiд хвилювання й нетерплячки,  а,  вставши
вранцi, вибрав слушну хвилину i пiдiйшов до Залiзняка.
   - Пане полковнику, - мовив вiн, низько вклоняючись, - чутка пройшла, що
превелебний отець iгумен дiстав позов вiд Мокрицького?
   - Так! - вiдповiв Залiзняк.
   - Виходить, ляхи вже починають розправу?
   - Якщо вже не почали...
   - I перша на ?хньому шляху Лисянка.
   - Авжеж!
   - Так от я хочу зараз вирушити туди  з  дияконом,  як  ми  умовилися  з
Неживим, а то ж там боронитися нiкому:  всi  хворi,  старi,  та  малi,  та
жiнки...
   - Твоя  правда,  парубче!  -  заклопотано  заговорив  Залiзняк.  -  ?дь
негайно, треба заздалегiдь десь переховати  жiнок  та  старих...  особливо
жiнок... Умов отця Хому при?хати сюди... та хай вiн бере з собою неодмiнно
й сестру твою Прiсю, на лихо собi вона така гарна, то вже ?? не  помилують
ляхи... Я про охорону села потурбуюсь... а козакiв у нас  вистачить  i  на
пiв-Польщi! То вирушай же не зволiкаючи та привези сюди i. Прiсю,  i  отця
Хому... Пам'ятай, що ?? ждуть найгiршi муки!
   Петро попрощався з Залiзняком i зразу ж  вирушив  разом  з  дияконом  у
дорогу.
   Минув тиждень вiдтодi, як при?хав Залiзняк, i що не день надходили новi
й новi пiдтвердження його слiв.
   Щодня  прибували  втiкачi  з  близьких  i  далеких  сiл  укра?нських  i
розповiдали про звiрства унiатiв, ляхiв.
   Залiзняк раз у раз ви?жджав з монастиря, iнодi сам, iнодi з  Найдою,  з
котрим вiн часто радився наодинцi в його вiдлюднiй  келi?.  Iнодi  вiн  не
повертався й ночувати в монастир.
   Уся братiя монастирська ставилася з надзвичайною пошаною до  Залiзняка,
особливо ж отець Аркадiй i отець Антонiй.
   Мельхiседек теж не дрiмав.
   З гарячковою поквапнiстю поспiшав вiн ужити всiх легальних заходiв, щоб
зупинити дi? ляхiв.
   Вiн одiслав Мокрицькому рiзку  вiдповiдь,  у  котрiй  переконував  його
облишити сво? намiри, бо вони можуть призвести до фатальних наслiдкiв, якi
впадуть на голови порушникiв миру й справедливостi в державi.
   Вiн надiслав листи до комендантiв форпостiв на Днiпрi, благаючи  ?х  не
чинити утискiв православним, що ?дуть у релiгiйних справах до  Переяслава,
до свого ?пископа.
   До кожного з цих листiв вiн приклав копiю королiвського декрету; такi ж
копi? вiн  розiслав  i  в  найближчi  мiстечка  та  мiста  для  оголошення
населенню.
   Через те що в монастирях не було спецiальних писарiв,  то  вся  братiя,
котра вмiла писати, засiла за цю роботу. Таких мастакiв було  небагато,  i
тому сам Мельхiседек просиджував днi й ночi з пером у руцi.  Та  всi  його
старання не мали й найменшого успiху. Мокрицький  нiчого  не  вiдповiв  на
його листи, а, неначе глузуючи  з  слiв  iгумена,  кинувся  ще  з  бiльшою
лютiстю на  православних.  Начальники  форпостiв  порадили  Мельхiседековi
вдатися до вищо? влади, а в мiстах  не  дозволили  оголосити  королiвських
декретiв.
   Усi цi невдачi не вбили невтомно? енергi? Мельхiседека; в душi його  ще
жеврiла надiя на ухвалу варшавського сейму, й, незважаючи на  всi  погрози
ляхiв, вiн готувався до ново? подорожi у Варшаву. Але братiя  монастирська
втратила надiю на мирне вирiшення справи. Гiркота кривд, утискiв i мук, що
?х зазнавали в Польщi православне духiвництво й весь  православний  народ,
сповнювали ?хнi душi страшною образою, i образа ця шукала iншого виходу.
   По всiх келiях потай  вiд  отця  iгумена  точилися  та?мнi  розмови,  в
монастирських льохах переховувалися якiсь барила й мiцно зав'язанi паки.
   А тривожнi звiстки тим часом усе ширились i ширились.
   Був паркий лiтнiй вечiр. Небо, обкладене з усiх бокiв чорними  хмарами,
кидало синювату мертву тiнь на землю, що застигла, чекаючи страшно? грози.
   Жоден листок не ворушився на деревах,  нерухомо  застигло  повiтря,  й,
незважаючи на те, що не вiдчувалося кругом  i  найменшого  вiтерця,  важкi
чорнi хмари, прорiзанi бiлими клуботливими  звивами,  поволi  випливали  з
захiдного боку неба й застилали весь небосхил.
   На землю насувалася чорна тiнь.
   Наляканi страшним явищем природи, птахи то з голосними криками кружляли
навколо сво?х гнiзд, то забивалися  пiд  покрiвлю  дзвiницi,  пiд  карнизи
церков i будинкiв.
   Гудiв монастирський дзвiн, сповiщаючи про кiнець вечернi. Люди юрмилися
в дворi Мотронинського монастиря й,  чекаючи  виходу  отця  iгумена,  тихо
розмовляли мiж собою, переказуючи жахливi новини.
   Та ось останнiй стогiн дзвона завмер у  нерухомому  повiтрi;  з  церкви
ринув  натовп  прочан,  а  слiдом  за  ним  показалася   могутня   постать
архiмандрита з хрестом у руках; за iгуменом iшов Залiзняк, а  за  ним  уже
сунула чорною валкою i вся монастирська братiя.
   Побачивши отця iгумена, всi, хто був у дворi, дуже захвилювались:  однi
почали   протовплюватись   до   Мельхiседека,   кваплячись   пiдiйти   пiд
благословення, iншi ставали на колiна, падали перед ним  ниць...  Почулися
стогони, плач, iстеричнi зойки.
   - Гинемо, отче! Гинемо! - волали люди. - Смертна година наближа?ться...
Порятуй... помилуй... i захисти!..
   Рука Мельхiседека,  що  високо  тримала  хреста,  помiтно  здригнулася;
скорботний погляд його пробiг по головах убого? пастви, яка простягала  до
нього в останнiй надi? руки, i серце його стислося вiд невимовно? муки.
   - Братi? моя возлюблена! - заговорив вiн, задихаючись од хвилювання.  -
Чим можу допомогти вам, убогий, безсилий пастир ваш? Се ?диний захист наш,
- високо пiдняв вiн над  головою  великого  хреста  з  розп'яттям.  -  Сим
переможемо!
   На темному тлi неба золотий хрест яскраво засяяв над головами  натовпу,
що стояв на колiнах. Почулися  слова  молитви,  зiтхання,  стогони...  Усi
схилилися перед сяючим хрестом.
   - Не втрачайте ж надi?, стiйте твердо, спокус i погроз  не  бiйтеся,  -
говорив  Мельхiседек.  -  Господь  пошле  i  захист,  i  покров  тим,  хто
поклада?ться на його ласку. Ще  не  вiдома  нам  ухвала  сейму;  росiйська
цариця, а з нею й iншi держави клопочуться за нас. Надiйтеся ж на  господа
й вiруйте, яко вiн сам гнаним  за  вiру  ?  захисник.  Але  путi  господнi
невiдомi, - з грудей Мельхiседека вирвалося скорботне зiтхання,  та  голос
його звучав твердо й упевнено, - i якщо хоче вiн, щоб  ми  постраждали  за
святу вiру нашу, на те його свята воля!  I  ми  не  вiдступимось  вiд  не?
заради благ i радостей свiту, приймемо мученицьку смерть, пам'ятаючи слова
господнi: хто перетерпiв до кiнця, той спасенний буде.
   У вiдповiдь на слова отця iгумена звiдусiль почувся голосний плач.
   Похмурий стояв Залiзняк поруч Мельхiседека, не  смiючи  перервати  його
слова, i тiльки поглядав мовчки з-пiд насуплених брiв на натовп, що ридав,
стоячи на колiнах.
   Коли нараз до слуху всiх присутнiх виразно долинув кiнський тупiт, i за
кiлька хвилин у двiр монастирський влетiв укритий курявою вершник.
   Осадивши свого змиленого коня, верхiвець зiскочив з сiдла й, пiдiйшовши
до Мельхiседека, промовив голосно, низько вклоняючись отцевi iгуменовi:
   - Од його превелебно? мосцi ?пископа  Георгiя  з  Варшави,  -  i  подав
Мельхiседековi запечатаний пакет.
   Рiзким рухом зiрвав Мельхiседек  з  пакета  товсту  воскову  печать  i,
розгорнувши папiр, почав читати його...
   Натовп, що юрмився на подвiр'?, нараз завмер.
   Сотнi очей стежили за отцем iгуменом.
   А вiн не одривався вiд списаного аркуша паперу.
   Запала хвилина напружено? мовчанки, що збiглася з лиховiсним  затишшям,
яке охопило природу.
   Нараз обличчя отця iгумена вкрилося смертельною блiдiстю, папiр випав у
нього з рук, страшний зойк вирвався з його грудей. Вiн ухопився руками  за
голову, похитнувся i впав би навзнак, якби його не пiдхопив Залiзняк.
   Миттю вся братiя оточила отця iгумена.
   - Що сталося, отче? На бога! - почулися з усiх бокiв розпачливi голоси.
   - Гнiв божий... кара! - насилу вимовив Мельхiседек. - Сейм  закiнчився,
прохання нашi всi вiдхилено,  й  декларацi?  милостиво?  царицi  та  iнших
монархiв, за нас чиненi, залишено без уваги!
   Зойк жаху вирвався з грудей присутнiх i прокотився над юрбою, i  в  цей
час долинув здаля глухий, зата?ний гуркiт грому...  Слiдом  за  ним  ще  i
ще...
   Жах опанував мешканцiв монастиря.  Страшнi  пориви  вiтру  налiтали  на
юрбу, що зiбралася в дворi,  зриваючи  хустки  з  голiв  жiнок,  куйовдячи
волосся, рвучи одiж, i з  диким  свистом  мчали  далi,  нагинаючи  дерева,
здiймаючи перед собою стовпи куряви.
   Обливаючись слiзьми, падали селяни на колiна, простягаючи до неба руки.
Крики й зойки натовпу змiшались iз стогоном столiтнього лiсу. Удари  грому
посилювались, небесне склепiння двигтiло й, здавалось,  ось-ось  упаде  на
землю...
   Мигнула блискавка, й небо загорiлося з усiх бокiв.
   Хитаючись i спираючись на руку брата Аркадiя, пiднявся  Мельхiседек  по
схiдцях монастирського ганку; за ним iшли Залiзняк i старша братiя.
   Ввiйшовши в келiю, Мельхiседек мовчки опустився у сво? крiсло й затулив
обличчя руками; отець ?лпiдифор сiв на лаву й  похилив  голову  на  груди;
Залiзняк, Найда, Аркадiй i Антонiй стояли похнюпившись бiля  вiкна.  Нiхто
не зважувався порушити тишу цi?? страшно?  хвилини.  Глибокi  сутiнки,  що
сповнювали келiю, часом прорiзували яскравi спалахи блискавки  й  на  мить
усе осявалось бiлим свiтлом, а потiм густий морок знову  повивав  нерухомi
постатi.
   - Навiщо ти залишив нас, господи!  -  простогнав  нарештi  Мельхiседек,
одриваючи руки вiд обличчя й безсило опускаючи ?х на бильця крiсла.
   - Тому що ми залишили його й дозволили осквернителям чинити наругу  над
його  святинями,  а  самi  пильнували,  аби  тiльки   бути   покiрними   й
довготерпеливими! - промовив глухо Залiзняк.
   - Не нам належить кара:  "Менi  вiдомщення,  i  аз  воздам",  -  суворо
вiдповiв Мельхiседек.
   - Умерти, братi?, умерти всiм! - простогнав старець ?лпiдифор.
   - Всiм умерти, але  вмерти  немарно!  -  гнiвно  вигукнув  Залiзняк.  -
Правда, чесний владико, господевi належить вiдомщення, але знаряддям сво??
помсти вiн обрав нас i ми мусимо виконати волю його!
   При цих словах молодi ченцi заворушилися.
   -  Так,  правда,  владико  й  отче  наш,  -  палко  заговорив  Аркадiй,
виступаючи вперед; смагляве обличчя його палало, а густий бас  дрижав  вiд
глухого обурення. - Чи не сам господь сказав  через  Саму?ла  Сауловi:  "Я
згадав про те, що вчинив Амалик Iзра?левi, як вiн  став  йому  на  дорозi,
коли вiн iшов з ?гипту. Тепер iди, й порази Амалика, й знищи все, що  ?  в
нього, i не давай пощади йому, але побий смертю вiд чоловiка до жони,  вiд
отрока до немовляти!" I згадай, пречесний владико, чи не вiдступив господь
вiд Саула, коли Саул пощадив ?диного царя амаликитянського. А чи не  гiршi
за  амаликитян  ляхи?  Чи  не  в  ?гипетському  полонi  ми  перебували   й
перебува?мо в них? Амаликитяни були язичники, а вони  ж  християни!  I  не
соромляться переслiдувати християн, чинити наругу над храмами святими, над
чесним священством, мордувати жiнок та дiтей! Нi, чесний владико, воiстину
вони в стократ гiршi за всiх амаликитян, фiлiстимлян i амореян,  покараних
господом. Смерть ?м усiм, вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти!
   - Не проти чоловiка согрiшили вони,  а  проти  духа  святого,  -  палко
пiдхопив Антонiй. - I нема? ?м пощади нi на землi, нi в небесах!
   -  Нема?  пощади!  Ударила  година  справедливо?  помсти!  -  полум'яне
вигукнув Найда. - Господь уже простяг над  ними  караючу  руку:  ми  слуги
його...
   -  Безумцi!  Зупинiться!  Що  ви  говорите!  -  скрикнув   Мельхiседек,
простягаючи до ченцiв руки. - Хай не баламутяться серця  вашi!  Вiруйте  в
милосердя боже; я завтра ж по?ду до Варшави. Ще  надiюся  на  заступництво
Росi?... ще...
   - Заступництво Росi? не привело нi до чого, - перебив його Залiзняк.  -
Тепер, кажу ще раз, нам лишилося тiльки надiятися на зброю Росi?, лишилося
виконати те, про що говорили тобi...
   Страшний грiм вдарив над самими головами присутнiх i розкотився грiзним
трiскотом по всьому небосхилу.
   - Ось голос, що кличе нас  i  нагаду?  про  помсту!  -  урочисто  мовив
Залiзняк, здiймаючи до неба руки. - Невже ж ми й тепер ще будемо баритися?
Нi, всi засоби вже випробувано, зостався тiльки один, котрий  уже  не  раз
рятував нас i вiру нашу, -  шабля  козацька:  вона  не  зрадить  i  тепер!
Благослови ж нас на славний подвиг, отче: я скликаю до себе всiх,  всякого
стану й преложенства' людей, - чи то селянина, чи то послушника, ченця  чи
схимника, кожного, хто тiльки може держати ножа в руках! Усе вже готове  в
нас. Ех, якби нам тiльки грамота! Адже  вiд  цього  паперу  залежить  усе:
майбутн? Укра?ни,  порятунок  вiри,  порятунок  усього  святого  для  нас!
Пiвжиття вiддав би за цей папiр - i нема де його взяти!
   Останнi слова Залiзняк мовив з особливою палкiстю.
   Мельхiседек здригнувся i пiдвiв похилену голову.
   - Превелебний отче, ти ж усе життя сво? поклав за  врятування  вiри,  -
гаряче говорив Залiзняк. - Ти - пастир наш: ми продовжу?мо те, що розпочав
ти, за хрест святий несемо й ми сво?  життя!  Допоможи  ж  нам:  може,  ти
знайдеш хоч якого-небудь листа од царицi... хоч...
   - Спинися! Що ти говориш? - збуджено скрикнув Мельхiседек,  простягаючи
до Залiзняка руку, немов хотiв стримати слово, що ладне було  зiрватися  з
його уст. - Годi... годi!..
   . Залiзняк замовк, мовчав i  Мельхiседек,  але  видно  було,  що  слова
Залiзняковi глибоко його схвилювали.
   - Iдiть з миром, братi?, - промовив нарештi Мельхiседек уже спокiйнiше.
- Стоятимемо твердо й покладатимемо надiю на бога: без волi його не  впаде
й волосина з людсько? голови. Хай же не бентежаться серця  вашi,  йдiть  i
молiться. Довлi? кожному дневi злоба його.
   Нiхто не посмiв заперечити архiмандритовi: всi  мовчки  один  за  одним
пiдiйшли до нього пiд благословення i вийшли з келi?.
   Мельхiседек лишився  сам.  Якусь  хвилину  вiн  сидiв  нерухомо,  потiм
глибоке зiтхання вирвалося з його грудей i голова схилилась на руки.
   - Звершилося, - прошепотiв вiн беззвучно  й  знову  застиг  нерухомо  в
сво?му високому крiслi. Тупий, безпросвiтний одчай важким каменем налiг на
його душу й нiби скував усе тiло. Якийсь час сидiв вiн отак нерухомо,  без
думи, без почуттiв,  немов  скам'янiлий,  але  ось  тривожна  думка  знову
заворушилася в його мозку: "Невже ж звершилося? Невже всi засоби вичерпано
й мирний шлях не приведе нi до чого?"
   Мельхiседек пiдвiв голову i втопив скорботний  погляд  в  куток  келi?,
потонулий в мороцi, наче хотiв  знайти  там  вiдповiдь  на  сво?  тривожне
запитання. "Так, - почулося з  глибини  серця,  -  всi  мирнi  засоби  вже
випробуванi й не привели нi до чого. Слово не досяга? серця,  заслiпленого
шаленством". Невже ж вони, Залiзняк i  його  товаришi,  суть  продовжувачi
почато? ним справи? "Так,  -  почулося  знову  з  глибини  серця,  -  вони
кiнчають те, що почав ти". Але  боже  мiй!  Я  шукав  миру  мировi,  а  не
кровопролиття й борнi, захвилювався iгумен. Невже ж мiй шлях привiв ?х  до
ножа? Невже ж не лишилося нiчого, крiм ножа?  "Iншого  шляху  не  лишилося
тепер", - пролунало в серцi iгумена так виразно, так чiтко, нiби цi  слова
промовив  хтось  над  самим  його  вухом.  Мельхiседек  здригнувся.   "То,
виходить, правда на ?хньому боцi, виходить, вiн злочинець, бо стримував  i
зупиняв ?х. Виходить, його проповiдь покори й  терпiння  тiльки  вiддаляла
день миру й наближала день загибелi вбого? пастви його. I цього допустився
вiн, натхненний пастир, поставлений над усi?ю Укра?ною!"
   - О, горе пастирям, котрi занапащають i розгублюють овець пастви сво??!
- промовив уголос Мельхiседек i, вставши з крiсла,  схвильовано  пройшовся
по кiмнатi.
   Що ж робити тепер? Як урятувати сей багатостраждальний народ, сю  убогу
церкву вiд  то?  долi,  яку  призначили  ?м  ляхи?  Просити,  клопотатись,
позиватися? Нi, тепер уже це все  марне.  Давно  вже  Мельхiседек  утратив
надiю  на  клопотання  й  заступництво  iноземних  дворiв   перед   сеймом
польським, але, як людина, тонучи, хапа?ться за соломинку, так хапався вiн
за цю останню надiю. Тепер же вiн не мiг i на мить  заспоко?ти  себе  цi?ю
маною. Жах дiйсностi стояв перед його  очима,  немов  живе  страховище,  й
невблаганно вимагав вiдповiдi. Що робити? Виконати те, на що натякали йому
там, на пiвночi? Зчинити бунт i ждати втручання iнших  держав?  Так,  так!
Нема? сили бiльше терпiти!  Переповнилась  чаша  терпiння...  Та  чи  буде
успiх? Там обiцяли йому допомогу, обiцяли  на  словах...  Як  передати  сi
слова народовi? Один спосiб: вiдтворити ?х на паперi.  Залiзняк  бачить  у
цьому весь успiх дiла... Всi повстануть...
   Мельхiседек на хвилину замислився.
   - Нi, нi! Одiйди, сатано! - скрикнув  вiн.  -  Навiщо  спокуша?ш  мене?
Кров, пожежi, убивства! Чи менi ?х викликати? Чи менi прийняти на душу сей
страшний грiх? О господи! Ти  настановив  мене  пастирем  над  кра?м  сим.
Вiдкрий же менi твою волю, навчи мене, вкажи рабовi тво?му незрячому  тво?
путi!
   Мельхiседек упав на колiна й так, долiлиць, застиг у безмовнiй  молитвi
перед розп'яттям, що висiло на стiнi.
   Навколо було тихо, тiльки страшнi удари грому  стрясали  час  вiд  часу
стiни монастиря. Мельхiседек не пiдводився, не чутно  було  нi  слова,  нi
стогону, здавалося, в келi? не було жодно? душi, тiльки  блискавка,  часом
прорiзуючи  густий  морок,  освiтлювала  на  мить  постать   архiмандрита,
простягнуту  ницьма  перед  розп'яттям.  Хвилина  спливала   за   хвилиною
повiльно, лiниво...
   Минула година. Мельхiседек нарештi з зусиллям пiдвiвся з пiдлоги, витер
пiт, що виступив на обличчi, й знову сiв у крiсло.
   - Терпiти, терпiти й прощати, - прошепотiв вiн сам собi, - й не ставати
проти зла? А якщо це зло загрожу? поглинути цiлий край? Загрожу? поглинути
й розтлити душi тисяч i тисяч людей? Якщо це зло здiйма? руку й на святиню
святинь, невже ж i тодi терпiти? Нi-нi, терпiти таке зло - согрiшити перед
господом. Чи не озбро?лися ж сини первосвященика Маккавея на захист  храму
господнього?  Чи  не  поховав  же  Самсон  пiд  ру?нами  храму  ненависних
фiлiстимлян? Чи не вигнав же сам Христос гендлярiв iз храму?
   Мельхiседек пiдвiвся з свого крiсла  й  знову  схвильовано  заходив  по
келi?.
   -  Усе  в  цьому  паперi,  каже  вiн!  -  вихопилось  нарештi  в   отця
архiмандрита, й, стиснувши голову руками, вiн притулився чолом до вiконно?
шибки.
   Гроза минала; здаля ще  докочувалося  глухе  гуркотiння  грому,  але  в
природi все вже заспоко?лось; чути було,  як  тихо  падали  з  обважнiлого
листя краплi дощу.
   . - "Хто любить мене, душу свою погубить..." - прошепотiв  ледве  чутно
Мельхiседек i знову почав ходити по келi?.
   Болiсна, глибока боротьба розривала його душу.
   - Нi, нi... нащо обман?..  Нащо  ?зу?тство?  Правди,  правди?  Чи  буде
успiх? Чи пощастить? Чи виконають обiцяне? Чи не буде остання година гiрша
за першу? О господи, помiчник i покровитель мiй! Навiщо поставив  ти  мене
вершити долю людей? - знов вихопилось у нього.
   Довго ходив так архiмандрит по келi?, то зупиняючись, стиснувши  голову
руками, то падаючи перед розп'яттям на колiна й болiсно ламаючи руки.
   - Але хай буде над усiма нами воля твоя! - промовив вiн нарештi твердим
голосом, зупиняючись перед розп'яттям. -  Хто  бо?ться  вiтру  -  тому  не
сiяти, i хто дивиться на хмари - тому не жати.
   Молодий служка, що спав поруч з келi?ю Мельхiседека, чув  цiлу  нiч  за
стiною кроки архiмандрита.
   Коли на сходi зажеврiла  рожева,  ясна  зiрниця  й  просвiтлiла  висока
глибiнь неба, Мельхiседек покликав служку й звелiв  йому  сповiстити  отця
Антонiя, шоб той якнайшвидше прийшов до нього.
   Отець Антонiй ввiйшов до келi? архiмандрита й  мимохiть  вiдсахнувся  -
так постарiв i змiнився за цю нiч iгумен.
   - Сину мiй, - звернувся Мельхiседек до Антонiя,- чи ?  в  нашiй  аптецi
золоте чорнило?
   - ?, превелебний отче, - жваво вiдповiв Антонiй.
   - Так... Доведеться менi скомпонувати один  папiр,  але  сi?  потiм!  -
рiзке урвав iгумен i додав: - Сьогоднi ви?жджаю.
   - Ти, превелебний отче? Куди?
   - У Варшаву!
   - Владико, - жахнувся Антонiй, мимохiть подавшись уперед.
   - Я - пастир ваш, менi належить за всiх терпiти й вiдповiдати.  Але  не
на те покликав я тебе. Я ви?жджаю й не маю  зайвого  часу.  -  Мельхiседек
зупинився на мить i потiм  провадив  далi  дещо  збентежено:  -  Полковник
говорив учора про грамоту  царську...  ти  чув  усе...  Сьогоднi  вночi  я
пригадав, що коли був у Петербурзi, то справдi одержав вiд монархинi якусь
грамоту... Писано було в тiй грамотi,  що  монархиня  всiх  нас  пiд  свiй
захист прийма? i обiця? допомогти нам проти ляхiв.
   З напруженою увагою прислухався Антонiй до слiв  Мельхiседека,  обличчя
його вiд хвилювання почервонiло, а очi так i вп'ялися в iгумена.
   - Але, - провадив Мельхiседек, - я не маю часу  вiдшукати  ??,  а  тому
залишаю тобi ключi вiд цi?? потайно? скриньки: знайди ту грамоту i  вiддай
?? пановi полковниковi. Ти зрозумiв мене? - I Мельхiседек пильно подивився
в очi Антонi?вi.
   - Зрозумiв, превелебний отче, - скрикнув Антонiй у поривi неприхованого
захвату. - Будь спокiйний, усе виконаю!
   Захоплений вигук Антонiя примусив Мельхiседека здригнутися й  змiнитись
на виду.
   - Стривай! - промовив вiн швидко й, пiдвiвшись  з  мiсця,  пiдiйшов  до
Антонiя i взяв його за руку. - Чи розумi?ш ти,  -  заговорив  вiн  поволi,
впиваючись у нього очима й мiцно стискаючи його руку в сво?й  руцi,  -  чи
розумi?ш ти, що викличе сей папiр? Чи розумi?ш ти, на  який  шлях  штовхне
вiн усiх? Чи розумi?ш ти, що з того шляху не буде  вже  повороту,  що  вся
доля вiтчизни залежатиме вiд цього паперу... тiльки вiд нього?
   - Розумiю,  -  прошепотiв  Антонiй,  опускаючи  очi  перед  пронизливим
поглядом Мельхiседека.
   -  Присягнися  ж  менi  богом  всемогутнiм,  -  Мельхiседек  пiднiс  до
розп'яття руку, i голос його  залунав  урочисто  й  суворо.  -  Присягнися
спасiнням душi сво??, присягнись стражданнями розп'ятого  за  нас,  що  ти
вiддаси полковниковi сей папiр лише тодi, як воiстину вдарить наша остання
година!
   - Присягаюсь! - прошепотiв Антонiй, стаючи перед розп'яттям на колiна.
   - Хай же буде над нами воля твоя! - мовив наприкiнцi тремтячим  голосом
Мельхiседек.
   Вийшовши з келi? iгумена, Залiзняк узяв Найду за  руку  й,  придержавши
його, промовив тихо:
   - Пора! Завтра треба вирiшити,  кому  податися  на  Запорожжя,  а  кому
лишитись тут... Буду завтра... Зараз треба до сво?х...
   Залiзняк випустив руку Найди й поспiшив прилучитися до ченцiв, що пiшли
вперед...
   Найда уповiльнив ходу, щоб дати час товаришам одiйти, i попростував  до
сво?? келi?: йому хотiлося зостатися самому, i будь-яке товариство, навiть
найближчих друзiв, було в  цю  хвилину  небажане  для  нього.  Груди  його
розпирало непогамовне хвилювання...
   Уся ненависть до ляхiв, уся палка любов до батькiвщини, вся  вiдданiсть
вiрi батькiв, уся гордiсть  козацька  спалахнули  в  його  серцi  яскравим
полум'ям, коли вiн  почув  звiстку,  привезену  гiнцем.  Тепер  вiн  горiв
бажанням будь-що врятувати вiтчизну, поставити все на карту, але добути ?й
волю. Залiзняковi слова наелектризували його ще бiльше.
   Завтра ма? вирiшитися все...  треба  спiшити...  А  втiм,  Залiзняк  не
дрiмав:  Укра?на  вже  вся  напоготовi,  жде  тiльки  гасла...  Але  треба
передусiм заручитися пiдтримкою Росi?, послати когось та?мно...  та  й  до
iнших сусiдiв вдатися не завадить... Австрiяк... Пруссак...  скрiзь  треба
кинутись: усi зазiхають на труп старо? Польщi...  треба  все  обмiркувати,
все зважити... Запорожцi, гайдамаки...  так,  а  маса  селянства  -  i  не
озбро?на, i не навчена... Добре, якщо допоможе Росiя,  а  коли  доведеться
дiяти лише сво?ми силами та з голими руками?.. Ех,  якби  можливiсть  була
найняти союзникiв... Прикупити збро?, вiйськового припасу!..
   Пойнятий такими думками, Найда повернувся до сво?? келi? й,  узявши  на
засув дверi, пiдiйшов до вiкна.
   Гроза ще лютувала, але Найда одчинив навстiж вiкно - його  схвильованiй
душi була близька ця бурхлива стихiя. Припавши обличчям до  залiзних  грат
вiкна, вiн почав жадiбно  вдихати  свiже  повiтря.  Блискавки  прорiзували
темряву, що оповила землю, грiм раз у раз потрясав склепiння неба, а  душа
Найди все росла й росла, розправляючи сво? могутнi крила  пiд  звуки  цi??
страшно? грози...
   З пiвгодини отак простояв Найда коло вiкна, не бачачи  нiчого  навколо,
прислухаючись тiльки до тi?? пречудово? гармонi?, що росла  в  його  душi,
коли нараз, зробивши  необережний  рух,  вiн  штовхнув  стола  й  мало  не
перекинув його. Iз столу впало щось важке.  Вiн  нахилився  й  намацав  на
пiдлозi велику проскуру. Ця знахiдка надзвичайно здивувала Найду.
   Роздивляючись i перевертаючи в руках так дивно знайдену проскуру, Найда
раптом помiтив, що знизу на нiй було щось написано великими  слов'янськими
лiтерами.
   Пiдiйшовши ближче до лампади, що жеврiла бiля iкони, вiн прочитав:
   -  "О  здравi?  раба  божого  Iвана  Найди,   гетьмана   правобережного
укра?нського".
   Слова цi, вимовленi вголос, примусили Найду здригнутися всiм тiлом. Вiн
iз жахом оглянувся, неначе це промовив  не  вiн,  а  хтось  iнший,  але  в
кiмнатi не було нiкого.
   Не довiряючи сво?му слуховi й сво?му  зоровi,  вiн  ще  раз  глянув  на
проскуру й знову прочитав:
   -  "О  здравi?  раба  божого  Iвана  Найди,   гетьмана   правобережного
укра?нського".
   Моторошне почуття охопило Найду.
   Що це: глум чи фатальне пророцтво? Хто поклав  йому  цю  проскуру,  хто
зробив цей страшний напис? Хто  цей  незримий  супутник,  що  скрiзь  його
супроводжу?, куди б не кидала його доля?
   Приголомшений, нерухомо стояв  Найда  посеред  кiмнати,  а  нерозв'язнi
питання вихором проносились в його головi. Непомiтно для самого  себе  вiн
вiдкусив добрий кусень проскури, вiдчувши голод.
   Проскура була черства, та молодi зуби ченця легко ?? дрибушили.
   Нараз Найда вiдчув у ротi щось не?стiвне...
   Здивований i вражений, вiн поквапне витяг з рота м'якушку й  помiтив  у
нiй клаптик паперу.
   Тремтячими вiд хвилювання руками пiднiс вiн його до лампадки;  папiрець
був списаний дрiбними лiтерами, частина слiв добре збереглася, в iнших  же
мiсцях, од слини, чорнило розпливлося, на паперi лишилися тiльки плями.
   Найда напружив зiр  i  прочитав  уцiлiлi  на  паперi  слова:  "скарб...
червi... та рiзних кош... в потайному... кому належить  визволити...  тому
вiдкриваю  та?мницю  сю...  я  цiле  життя...   вiтчизнi   Нашiй...   шлях
та?мний..."
   Найда похитнувся i ухопився за стiну, щоб не впасти.
   "Що це? Сон? Маячня?.. Чи я збожеволiв? Хтось показу?  менi  на  скарб?
Так, скарб, - це слово стояло на папiрцi  виразно  й  чiтко.  Чи  диво  це
господн?? Чи злий якийсь жарт? Нi, нi! Хто б  так  жартував?  Навiщо?  Для
чого?"
   Найда знову пробiг очима по клаптику папiрця.
   "Нi-нi, це не може бути жарт, це якийсь невiдомий доброчинець, що  цiле
життя збирав шеляг до шеляга на користь вiтчизнi, переда? йому свiй скарб.
Як розшукати його?"
   Найда знову пiднiс до очей порваний клаптик паперу.
   -  "Шлях  та?мний",  -  прочитав  вiн  останнi  слова,  далi   папiрець
обривався.
   Здушений крик вирвався з грудей Найди:
   "Що ж це? Невже я з'?в решту записки?"
   Вiд цi?? думки холод пробiг поза спиною в Найди.
   Вiн почав пильно роздивлятися папiрець,  i  йому  вiдлягло  вiд  серця.
Смужка паперу, що зосталася з одного боку, була досить довга - отже,  весь
папiрець був чималий, а тому вiн не мiг проковтнути його непомiтно: певно,
клаптик лишився десь у проскурцi.
   "А що, коли чорнило на ньому зблякло вiд жару? А що, коли я  проковтнув
найважливiшу частину?.."
   Та Найда недовго розмiрковував: хутко зняв  вiн  з  ланцюжка  лампадку,
поставив ?? на столi  й,  присiвши  до  не?,  почав  обережно  розламувати
проскуру.
   Проскура добре вже таки зачерствiла, а тому треба було  докласти  деяке
зусилля, щоб розломити ?? обережно.
   Найда вiдломив один шматочок, у ньому не було  нiчого,  другий  -  теж,
третiй - i радiсний крик вирвався з його грудей: iз  середини  вiдламаного
шматочка стирчав рiжок папiрця.
   Обережно витяг Найда цей клаптик, розгорнув його, приклав до того, який
вже був у  нього,  й  побачив,  що  новий  клаптик  прийшовся  до  першого
якнайкраще.
   Тепер можна було прочитати таке:  "...жий  козак  запорозький..."  Далi
чорнило зовсiм зблякло, а ще далi стояло слово "скарб".
   "Закопав скарб!" - пiдставив у думцi Найда й почав розбирати далi.
   "Грошi, аби постаткувати доро... зiбрав я червiнцiв два..."
   Тут стояла теж замiсть слова блiда чорнильна пляма.
   "Чого ж два? Два казани? Два мiшки? Два барила? -  промайнула  думка  в
Найди. Не затримуючись на цьому, вiн побiг очима далi. - "...кий дiамантiв
та рiзних кош... i все се за..."
   "Закопав,  -  пiдставив  Найда,  -   в   потайному...   кому   належить
визволити... тому  вiдкриваю  та?мницю  сю...  я  цiле  життя...  вiтчизнi
нашiй... шлях та?мний..."
   Хоч тепер уже було  цiлком  ясно,  що  в  записцi  йдеться  про  якийсь
величезний скарб, схований запорозьким козаком, але де його закопано, куди
податися шукати його, було, як i ранiше, невiдомо.
   Записка кiнчалась тими ж словами: "шлях та?мний".
   А втiм, цi клаптики становили,  як  видно,  незначну  частину  записки,
запечено? в проскурi: треба було передусiм зiбрати всi iншi ?? частини.
   Задихаючись од нетерпiння, кинувся Найда розламувати й решту  проскури,
обережно виймаючи з не? клаптики паперу. Уже вся проскура була  розламана,
i йому лишалося тiльки скласти свою моза?ку, як  зненацька  сильний  порив
вiтру дмухнув у вiкно, змiв iз столу  на  пiдлогу  всi  клаптi  й  загасив
лампадку.
   Розпачливий зойк вирвався з грудей Найди, вiн насилу  зачинив  вiкно  й
заходився збирати розвiянi клаптики паперу, але в темрявi нiчого не бачив.
Тодi вiн кинувся в сусiдню келiю по свiтло, не забувши при цьому  замкнути
за собою дверi.
   Повернувшись iз свiчкою, Найда насамперед глянув на пiдлогу й полегшено
зiтхнув - клаптики паперу лежали тут, розкиданi вiтром.
   Найда  старанно  замкнув  дверi,  запнув  вiкно,  засвiтив  лампадку  й
поставив ?? коло iкон. Воскову свiчку вiн прилiпив до  столу  й,  зiбравши
всi клаптi, сiв ?х складати.
   Чималенько довелося йому поморочитися, поки всi клаптi  було  складено.
Та, закiнчивши цю роботу, вiн iз жахом помiтив,  що  в  кiнцi  записки  не
вистачало трьох маленьких клаптикiв i самий кiнець був одiрваний.
   Притиснувши складенi клаптики товстою бiблi?ю, щоб вони часом знову  не
розлетiлися, Найда кинувся шукати тi, яких бракувало. Вiн  перевернув  усю
келiю,  поодсовував  усi  сво?  простенькi  меблi,   перетрусив   постiль,
обдивився кожну шпаринку, але папiрцiв не було нiде...
   - Куди вони могли подiтися? Невже ?х занесло вiтром?
   Лоб Найди вкрився холодним потом... У тих  загублених  клаптиках  було,
певно, головне.
   В одча? кинувся вiн надвiр, сподiваючись хоч там  знайти  тi  клаптики,
але вiдразу ж зрозумiв, що сподiванка ця безглузда... Дощ лив, як з ринви,
i коли б навiть занесенi вiтром папiрцi й лежали тут, то вода б за цей час
зовсiм позмивала чорнило...  Та  навiть  i  змитих  папiрцiв  нiчого  було
шукати, бо потоки води, що бiгли по двору, мусили б уже давно  понести  ?х
за собою.
   Чи вiн iз'?в клаптики, яких бракувало, чи ?х занiс  вiтер  -  однаково:
треба було примиритися з фактом - так чи iнакше, вони загинули.
   Не марнуючи часу на даремне бiдкання, Найда повернувся  в  свою  келiю.
Через те, що загубленi клаптики нiяк не можна було розшукати, вiн  вирiшив
спробувати вiдтворити змiст записки по тих уривках, якi лишилися.
   Взявши товстий аркуш паперу. Найда тонко намазав його медом  i  накле?в
на нього пiдiбранi клаптики. Тепер записка набрала такого вигляду:
   "Року  божого  вiд  народження  панського  1750  я,  раб  божий,  козак
запорозький... скарб... Цiле життя сво?  збирав  грошi,  аби  постаткувати
дорогiй вiтчизнi мо?й, зiбрав  я  червiнцiв  два...  битих  талярiв  казан
великий, дiамантiв та рiзних коштовних речей казан малий... i все се за...
у потайному мiсцi... Тому, кому належить визволити  край  наш  з  лядсько?
неволi, тому вiдкриваю та?мницю сю, хай обряще вiн усе  те,  що  збирав  я
цiле життя, i хай добуде за його допомогою волю вiтчизнi нашiй.  На  нього
надiюсь: перст божий вказу? на нього - шлях та?мний... вiд... гарду до?деш
до рiчки С... в тому мiсцi, де впада? в не? рiчка... звана, поверни коня й
по?деш лiвим берегом угору проти течi?. Наступного дня надвечiр побачиш на
лiвому березi рiчки високу кручу, а на вершинi ??  великий  сiрий  камiнь,
подiбний до голови вепра. Вийди на кручу, сядь  на  той  камiнь,  нiби  на
праве вухо, й побачиш... а... розчахнутий дуб,  одну  по...  блискавка,  а
друга... похилившись... пройди пiд... роною,  спинися  пiд...  звiдти  сто
крокiв уперед там пi...  пiвсписа...  камiнь...  на  тому  мiсцi...  ра  й
Павла... сонця сiмдесят три кроки, там по..."
   Тут  рiжок  записки  був  одiрваний,   на   цьому   клаптику   вона   й
закiнчувалась. Найда взявся до роботи.
   Перша частина записки збереглася  цiлком,  за  винятком  кiлькох  слiв,
котрi вiн пiдставив  без  будь-яких  труднощiв.  Перше  змите  слово,  без
сумнiву, було "закопав", тим паче, що в iншому мiсцi пiсля  слiв:  "I  все
се" - стояв початок слова "за...", а далi розмазана пляма. Найда пiдставив
i сюди слово "закопав" i прочитав: "i все се закопав у  потайному  мiсцi".
Тiльки над рядком: "зiбрав я червiнцiв два... битих талярiв казан великий,
дiамантiв  та  iнших  коштовних  речей  казан  малий"  -  довелося   трохи
задуматися.
   - Чого два? Два барила, два казани, два мiшки?
   А втiм, це не мало особливого значення, та  оскiльки  далi  згадувалося
слово "казан", Найда пiдставив його сюди i прочитав:
   "Червiнцiв два казани, битих талярiв казан великий, дiамантiв та рiзних
коштовних речей казан малий".
   Це була величезна сума, i свiдомiсть того, що вiн може стати  володарем
всього цього, розпалила ще дужче бажання Найди вiдновити  втрачений  змiст
записки.
   Далi йшло таке неясне мiсце: "вiд ...гарду до?деш до рiчки С... в  тому
мiсцi де впада? в не? рiчка... звана". Тут знову було двi плями.
   Для будь-кого iншого було б вельми нелегко на основi  таких  невиразних
даних визначити дорогу, якою слiд ?хати, але для  Найди  це  було  справою
кiлькох хвилин. Вiн знав напам'ять назви всiх  малих  i  великих  рiчок  у
запорозькому степу, розташування мiст, мiстечок, селищ  i  навiть  окремих
хуторiв.
   Перебравши все це в пам'ятi, Найда досить легко вiдновив  назву  рiчки,
вiд яко? збереглась лише початкова лiтера "С".
   "До  рiчки  Саксаганки",-  прочитав  вiн.  Пiдставленi   лiтери   якраз
заповнили розмите мiсце.
   Тепер уже зовсiм легко було вiдкрити назву гарду, i Найда  без  усякого
вагання вписав слово: "Незаймалiвського".
   Таким чином, уся перша  частина  записки  була  вiдтворена:  Залишалася
друга, неясна, заплутана.
   Поволi, слово по слову, читав Найда неяснi мiсця: "Вийди на кручу, сядь
на той камiнь, нiби на праве вухо, й побачиш", - далi йшов пропуск.
   - Що ж побачиш там? - спитав себе Найда. Пiсля пропуску  стояла  лiтера
"а", потiм знову пропуск i "розчахнутий дуб".
   "А" сполучало цi два речення. "Побачиш  щось,  а  в  тому,  що  ти  там
побачиш, ? й отой розчахнутий дуб". Але що це може бути?
   "Побачиш гору, а на нiй розчахнутий дуб"? - пiдставив  у  думцi  Найда,
але зараз же вiдкинув цю гадку. Якби та гора була вища  за  кручу,  то  не
можна було б побачити з кручi дуба, що росте на тiй горi, а якби вона була
нижча, то дуб було б так само видно й з рiвного мiсця, як  i  з  кручi.  У
всякому разi, в записцi мало б бути сказано так: побачиш  гору,  вийди  на
не?, й там росте дуб. Тодi, може, "яр"? Це коротеньке слово теж  пiдходило
до змитого мiсця, що лишилося на паперi.
   - Побачиш яр, а в тому яру розчахнутого дуба, - голосно промовив  Найда
й зараз же вiдкинув цю думку.
   Хто б же закопував скарб у яру? Адже щовесни дощi розмивають яр  водою;
крiм того, й дуби не ростуть на низинi.
   Що ж це можна було побачити з тi?? кручi? Лiс, гай?
   Цi коротенькi слова також пiдходили до пропущених мiсць. Але  навiщо  ж
треба було видиратися на кручу й на камiнь, щоб побачити гай?  Гай  же  не
голка, i в степу його можна побачити за  десяток  верст.  Чому  ж  виникла
потреба в автора та?мничо? записки так точно вказувати  мiсце,  з  котрого
треба було дивитися на той гай?
   Найда  на  мить  задумався,  та  ось  обличчя  його   спалахнуло,   очi
загорiлися, i вiн кинувся до столу.
   - Чому? - мало не скрикнув вiн уголос. - Та тому, що  йому  треба  було
точно вказати напрямок, в якому слiд шукати того дуба, тому  додано  ще  й
ознаку: дуб розчахнутий. Так, так!  Якби  той  дуб  був  тiльки  один,  то
вказувати так докладно його мiсце не було б потреби, а через  те,  що  вiн
рiс у гаю, то авторовi записки й треба  було  точно  вказати  напрямок,  у
якому шукати дуба i як вiн вигляда?! Так, так, iнакше не могло й бути!
   Найда вписав потрiбнi слова й прочитав уголос:
   - "Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб".
   Очевидно, так i було в записцi.
   Нестримна радiсть охопила Найду, i, пiдiгрiтий першим успiхом, вiн  iще
з бiльшим запалом узявся розгадувати змiст та?мничо? записки.
   Далi йшла фраза: "Одну по... блискавка, а друга р... похилившись".
   Розкрити змiст цi?? фрази було не важко.
   Що могла зробити блискавка з дубом? Звичайно, спалити  або  розбити.  В
даному випадку тiльки  розбити,  бо  одна,  розбита  блискавкою,  половина
протиставилася другiй.  Та  й  на  спалене  дерево  не  мiг  би  вказувати
та?мничий хазя?н  скарбу,  бо  таке  дерево  мусило  б  скоро  всохнути  й
загинути. Отже, одну половину його розбила блискавка, а  друга...  Далi  в
записцi йшло пропущене слово. Що ж  робить  вона,  похилившись...  сто?ть,
лежить?! Нi! Яке ж тут ма? бути слово? На що воно мусить  указувати?  Коли
про  одну  половину  сказано,   що   ??   розбила   блискавка,   а   друга
протиставля?ться ?й - виходить, вона здорова, не всохла, вона росте...
   - Авжеж, якраз саме росте! - радiсно скрикнув Найда,  знайшовши  слово,
котре шукав. - Одну розбила  блискавка,  а  друга  росте,  похилившись  до
землi. - Ще один крок до розкриття змiсту записки було зроблено. Слово  по
слову почав розбирати Найда далi.
   - "Пройди пiд... роною", - прочитав вiн наступну фразу, - "...роною", -
тут, певно, одiрваний  початок  слова:  "сто..."  Найда  приписав  його  й
прочитав:
   "Пройди пiд... стороною".
   - Але пiд котрою з двох? - спитав  вiн  себе.  -  Пiд  похилою  чи  пiд
розбитою? Та чи  вказував  би  хазя?н  скарбу  на  половину,  яку  розбила
блискавка? Звичайно, нi, бо вона згодом все одно мала усохнути. Та коли  б
ця розбита частина й правила  за  вказiвку,  то  не  було  б  потреби  так
детально говорити про iншу, похилену.
   Отже, найпевнiше, в записцi мало стояти: "Пройди пiд похилою стороною".
   Найда знову схилився над запискою.
   - "Спинися пiд... - читав вiн далi, - звiдти сто крокiв уперед".
   Але звiдки? В записцi  було  сказано:  "Пройди  пiд  похилою  стороною,
спинися пiд..."
   "Пiд нею", - вирiшив сам собi Найда, але зараз же  засумнiвався.  Цього
було б замало, щоб почати  вiдлiчувати  кроки,  треба  було  мати  точнiшу
вказiвку, з якого саме мiсця це робити.
   Яка ж могла бути точна вказiвка? Вигляд гiлок, сама кiлькiсть ?х за цей
час,   певно,   змiнилася.   Вони   могли   розростися    або    всохнути,
попереплiтатись. Ознака мусила бути бiльш постiйна. Що б це могло  бути  у
вцiлiло? половини дерева: початок чи кiнець ???
   Таким чином, сама по собi з'явилася вiдповiдь.
   Але якби треба було лiчити кроки вiд початку цi??  сторони,  тобто  вiд
стовбура, то було б просто  сказано:  вiдлiчи  вiд  стовбура  пiд  похилою
стороною, а оскiльки в записцi сказано було: "Пройди пiд похилою стороною,
спинися пiд...",  то  природно  гадати,  що  хазя?н  скарбу  написав  так:
"Спинися пiд кра?м  ??  i  вiдлiчи  звiдти  сто  крокiв  уперед",  i  таке
пояснення видалось Найдi цiлком правдоподiбним.
   Тепер йому лишалося тiльки доповнити останню фразу, але в цьому й  були
найбiльшi труднощi. Тут уцiлiло всього кiлька зовсiм дивних i незрозумiлих
слiв.
   "Там пi... пiвсписа... камiнь... на тому мiсцi... ра й  Павла...  сонця
сiмдесят три кроки, там по..."
   Що могли означати цi розрiзненi слова?
   Думка Найди працювала з гарячковою швидкiстю. Обхопивши голову  руками,
з розпаленiлим обличчям, схилився вiн над папером, не вiдриваючи очей  вiд
та?мничих слiв, якi нiби дражнили його сво?ю недосказанiстю.
   Невже вiн не розгада? ?х, невже вiн не розкри? змiсту  останнiх  рядкiв
записки?  Невже  вiн  не  знайде  цього  скарбу?  На  саму  думку  про  це
мимовiльний жах охопив Найду.
   - Нi-нi! - мовив вiн гаряче й з новим запалом узявся до працi.
   Про який камiнь тут iдеться?
   "На тому мiсцi..." Чи не закопаний на  тому  мiсцi,  пiд  тим  каменем,
скарб?
   Нi! Адже далi говориться про сiмдесят три кроки, отже, вiд того  каменя
треба ще вiдлiчити сiмдесят три кроки.
   Як же пiзнати той камiнь? Де знайти його? Що  означа?  оте  "пiвсписа"?
Мiра його? Завдовжки пiвсписа?
   Правда, це можливо, але певностi в Найди не було, бо вiн нiколи не чув,
щоб довжину предметiв вимiрювали списом. Крiм того, дивувало  ще  й  таке:
навiщо було так точно описувати ознаки каменя, якби  вiн  лежав  якраз  на
вiдстанi ста крокiв вiд похило? сторони дерева? Адже кожен, вiдлiчивши сто
крокiв, наткнувся б просто на нього. А  тим  часом  у  записцi  було  ясно
сказано:  "Вiдлiчи  звiдти  сто  крокiв  уперед  там   пi...   пiвсписа...
камiнь..."
   Отже, камiнь лежить на вiдстанi ста крокiв.
   Але де ж вiн  може  лежати,  якщо  потрiбнi  ще  точнiшi  вказiвки?  Де
звичайно лежить камiння? Адже не на деревах, а  тiльки  на  землi,  або  в
водi, або пiд землею.
   При  останньому  словi  наче  блискавка  осяяла  мозок   Найди,   вигук
захоплення вирвався в нього з грудей.
   - Так! I не  може  бути  iнакше:  камiнь  -  пiд  землею  на  пiвсписа!
Встромивши в землю спис, можна його вiстрям дiткнутися каменя, так  завжди
й пробують грунт. От чому й треба було в записцi на це вказати.
   Тремтячи вiд радостi, Найда вписав на вiльних мiсцях: "Там, пiд  землею
на пiвсписа, лежить камiнь" -  i  з  новою  енергi?ю  заходився  розбирати
записку далi.
   Насамперед йому впали в око дивнi слова "...ра й Павла". Що це означа??
Павла? Якого Павла? Та ще сказано: "...й Павла". Кого ж iще? Чи не Петра й
Павла? Звичайно, так! Петро й Павло, цi два "iменi називаються поряд, коли
мова йде про свято.
   Але чому виникла потреба в автора записки вказати  саме  на  це  свято?
Може, вiн закопав скарб саме в той день? Але це аж нiяк не з'ясову?, де  ж
саме закопано скарб, а слова "Петра й Павла", мабуть, поставленi були  тут
для точнiшого визначення мiсцевостi. На що ж вони могли вказувати Може, на
тому мiсцi закопано образ Петра й Павла? Але чому  в  такому  разi  сто?ть
пiсля слiв "Петра й Павла..." "сонця сiмдесят три кроки"?
   Найда встав i заходив по кiмнатi. Вiн зайшов у  глухий  кут  -  не  мiг
нiчогiсiнько придумати.
   Образ? Нi, коли так точно сказати  про  камiнь,  подробиця  щодо  iкони
зовсiм зайва, та й слова "закопано образ" "знаходиться образ" нi  в  якому
разi не могли б лягти на те мiсце, що лишилося в рядку...
   "Чому пiсля слiв "Петра й Павла" сто?ть слово  "сонця"?  -  раз  у  раз
питав себе Найда, кусаючи з досади губи. Яке значення може мати сонце  при
визначеннi мiсцевостi. Правда, можна було б  вказати  на  схiд,  на  захiд
сонця, але тодi при чому тут "Петра й Павла"? Що дi?ться з сонцем на Петра
й Павла? Воно свiтить так само, як i на рiздво, як i на стрiтення, як i  в
будь-яке iнше свято.
   Найда задумався.
   Вiдгадуючи втрачений змiст та?мничого листа, вiн i не помiтив,  що  нiч
уже минула - свiчка кволо мерехтiла на столi, а тьмяний вогник ?? тонув  у
потоках ясного рожевого свiтла, що пробивалося  до  келi?...'Найда  пiдвiв
голову й, помiтивши це, зняв запинало з вiкна й загасив свiчку.
   Гроза вже давно минула, краплини дощу вигравали кришталем на  листi.  З
вiкна келi? видно було всю далину з лiсом, що збiгав схилом гори, з синьою
смугою далеких гiр...
   Найдине вiкно виходило на схiд.
   Ясна, рожева зiрниця розгорялася на  небi,  кидаючи  нiжний  полиск  на
далекi синi гори...
   Небо, прокидаючись, було таке величне й прекрасне,  що  Найда  мимохiть
зами-лувався ним.
   - Сонце, сонце! - говорив вiн сам собi, не вiдриваючи очей од вiкна.  -
Та хiба сонце не однаково свiтить i в свято, i в будень?
   Найда напружував думку, намагаючись  розгадати  та?мничий  зв'язок  мiж
словами "сонце" та "Петро й Павло" й не мiг нiчого придумати.
   Зоря горiла дедалi яскравiше.
   Ось неначе золота стрiла шугнула в саму середину  неба,  а  за  хвилину
викотився вогненний диск сонця й кривавий промiнь ударив  Найдi  просто  в
очi.
   Найда мимоволi зажмурився й здивувався: як вiн не помiчав цього ранiше,
- адже коли вiн при?хав сюди, в монастир, то сонце, як  сходило,  не  било
йому просто в очi, а тепер, а тепер... куди  пересунулось?  А  це  ж  було
коли?
   Прибув вiн сюди якраз пiсля великодня... а тепер...
   Найда задумався: щось крутилося в нього на думцi,  немов  якесь  забуте
слово. Вiн болiсно напружував мозок, намагаючись упiймати його - i не мiг!
   Раптом його охопило незвичайне хвилювання: вiн рвучко схопився з  мiсця
й застиг, приголомшений несподiваною думкою. I йому вмить усе стало ясно.
   - "Стань на тому мiсцi на  Петра  й  Павла  i  вiдлiчи  на  схiд  сонця
сiмдесят три кроки", - промовив вiн уголос. - Так, так, iнакше й  бути  не
могло!
   Не мiг же автор записки написати просто: вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят
три кроки, бо сонце сходить зимою й лiтом не в одному мiсцi.  Ось  чому  й
сказано про день, у котрий треба вiдлiчити вiд певного мiсця сiмдесят  три
кроки. "Але схiд сонця чи захiд?"  -  задумався  був  вiн,  але  зараз  же
заспоко?вся тим, що це можна буде перевiрити на мiсцi.
   Наче камiнь упав йому з душi. Вiн вписав  знайденi  слова  в  пропущенi
мiсця записки й, ще раз перечитавши ??, старанно склав i сховав у себе  на
грудях.
   Тепер уже всю записку було розгадано й вiн  мiг  смiливо  вважати  себе
володарем величезного скарбу.
   Мов зачарований, стояв Найда коло  вiкна...  I  радiсть,  i  передчуття
чогось надзвичайного сповнювали його серце; вiн вiдчував, як за  спиною  в
нього  виростали  могутнi  крила,  готовi  понести  його  з  цього  тихого
пристановища в самий вир житейського моря...
   Навколо  все  було  тихо...  все  спочивало  ще  в   солодких   обiймах
вранiшнього сну...
   Нараз повiльний удар дзвона сколихнув iще сонне повiтря, й гудiння його
попливло далеко-далеко в далину, через синi гранi лiсiв...
   Найда стрепенувся, побожно перехрестився й пiдiйшов до свого ложа,  щоб
узяти патерицю i чотки й пiти до церкви.
   Сповнений  тривожних  мрiй,  вiн  простяг  руку  i   з   диким   криком
вiдсахнувся...
   На ложi його, замiсть патерицi й  чоток,  лежали  спис  i  довга  низка
куль...



   XIII

   Пiсля розмови з Залiзняком Петро не став баритися жодно?  хвилини;  вiн
одразу розшукав на монастирському подвiр'?  диякона  й  вирушив  з  ним  у
дорогу. Шлях був йому добре знайомий, тож другого дня вранцi вони  прибули
в Малу Лисянку без будь-яких пригод. У дорозi  в  Петровому  серцi  кiлька
разiв з'являлося бажання - перш нiж вирушити в  Малу  Лисянку,  за?хати  в
мiстечко й розвiдати, чи ? там Гершко  й  Сара?  На  поворотi,  де  дорога
розходилася в мiстечко i в село, це бажання стало  особливо  сильним,  але
свiдомiсть небезпеки, яка щохвилини загрожувала його рiдним, усьому  селу,
взяла гору над его?стичними прагненнями, i Петро рiшуче повернув  коня  на
Малу Лисянку.
   Небагато часу минуло, як вiн ви?хав з рiдного села, а над його  головою
прокотилося стiльки приголомшуючих подiй, що здавалося, нiби вiдтодi, коли
вiн жив у Лисянцi, минула цiла вiчнiсть.
   При в'?здi в село Петро за звичкою глянув праворуч i  побачив  спустiлу
корчму, з вiдчиненими вiкнами й  дверима  i  розкиданим  по  всьому  двору
мотлохом. Це видовище викликало в Петровому серцi пекучий бiль i  нагадало
йому ту страшну нiч, коли вiн проводив Сару  назад  до  корчми,  коли  вiн
присягався не залишати ?? до скону.
   Хiба не сам вiн одвiв ?? на заклання? А як вона боялася,  як  знемагала
?? душа! Йому пригадалися  останнi  слова  Сари,  ??  шаленi  пестощi,  ??
клятви... i серце його стислося вiд невимовно? туги...
   "Що з нею? Чи вона ще жива, чи вже в усьому широкому  свiтi  не  знайде
вiн сво?? кохано? голубки, не побачить ?? очей, не почу? ?? голосу?.."
   Сповнений гнiтючих передчуттiв, Петро в'?хав з дияконом у село;  вигляд
села ще бiльше посилив його  побоювання:  скрiзь  було  безлюдно  й  тихо,
тiльки де-не-де порпалися  в  пилюцi  дiтлахи,  а  з  дорослих  нiкого  не
зустрiли.
   З душевним хвилюванням пiд'?хав Петро  до  батькiвсько?  хати...  Та  в
дворi усе було гаразд, тiльки теж безлюдно. Собаки, що  мирно  дрiмали  на
осоннi, голосно загавкали й кинулися до вершникiв, але,  побачивши  Петра,
заспоко?лись  i  з  радiсним  скавучанням  застрибали   навколо   молодого
господаря, намагаючись лизнути йому руку.
   Петро скочив з коня й пiшов був  вiдчиняти  ворота,  коли  почув  ззаду
дзвiнкий дiвочий голос:
   - Петре, ти?!
   Парубок обернувся i побачив Прiсю, яка поспiшала йому назустрiч.
   - Я, я, голубко! - вiдповiв вiн, нiжно обiймаючи сестру.
   - Господи! Ми вже думали, що тебе й живого нема?! Ой Петре!  Голубчику,
як страшно! Що робиться навколо... Хвалити бога, хоч ти вернувся!
   Дiвчина витерла рукавом сльози, що виступили на очах, i  ще  раз  мiцно
поцiлувала  Петра,  не  випускаючи  його  руки  з  сво??,  та,   помiтивши
незнайомого вершника за ворiтьми, знiяковiла й вiдiйшла од брата.
   - Це мiй товариш, - мовив Петро, кивнувши головою в бiк диякона. - А де
ж панотець, де батько? Де всi?
   - У церквi... сьогоднi  недiля...  та  й  батюшка  хотiв  сказати  всiм
останн? слово.
   - У церквi! Ох ти господи, а  ми  за  цими  клопотами  й  недiлю  святу
забули! - обiзвалися разом диякон i Петро.
   - Ну, - додав диякон, звертаючись до парубка, - ти попорай мого коня, а
я не буду баритися, пiду просто на цвинтар!
   Диякон скочив з коня, передав повiд Петровi, а  сам  пiшов  до  церкви.
Парубок узяв коней, завiв у двiр i хотiв  уже  розсiдлати  ?х,  але  Прiся
притримала його за руку.
   -   Зачекай...   нехай   охолонуть...   Скажи   менi,    чи    дiзнався
тягяl^&-нeбyдь про Сару?
   - Нiчого!
   - Але де ж вона, що з нею?..
   - Я знаю стiльки ж, скiльки й ти!
   - Але ж ти ?здив розвiдати, вистежити!
   - I розвiдав тiльки те, що вони при?хали до Турово?,  а  куди  подiлися
потiм - не знаю. Там уже  дорога  розходиться:  одна  йде  бозна-куди,  на
пiвдень, а друга напрямки поверта? назад до Велико? Лисянки. Я й  поспiшав
оце сюди як тiльки мiг - хочу податися до замку, чи не повернувся  жид  до
мiстечка кружним шляхом?..
   - Нi, - тихо мовила Прiся й сумно похнюпилась, -  ?х  там  нема?,  нашi
дiзнавалися вже не раз...
   - Нема?? - скрикнув Петро i в розпачi схопився за голову. - Куди ж  вiн
подiвся?.. Де ?? тепер шукати? Куди податися?
   "Загинула... загинула!.."
   Парубок сiв на колоду, що  лежала  посеред  двору,  i  затулив  обличчя
руками. Прiся сiла поруч з ним; у глибоких, печальних очах дiвчини бринiли
сльози; вона мовчки тримала братову руку, не знаючи, як утiшити його.
   Кiлька хвилин вони сидiли нерухомо, пригнiченi страшним горем;  нарештi
Петро  пiдвiв  голову  й  заговорив   знову,   глухо,   уривчасто,   немов
розмiрковуючи сам iз собою:
   - Шукай тепер! Дорога йде на пiвдень... Хiба мало  мiст  обабiч  не??..
Щоб обшукати всi, не вистачить i життя... Та,  мабуть,  Гершко  бачився  з
Кшемуським i розповiв йому про все, через те пани  й  вирiшили  насамперед
обрушити свою кару на Лисянку... Бачився... Але де ж вiн подiвся  потiм?..
Де?..
   - Ох, нiхто не зна?, братику! - Прiся глибоко зiтхнула й  знов  витерла
рукавом очi.
   - Чи не можна розпитатися в челядi?
   - Пани як по?хали в Умань,  то  й  досi  не  поверталися.  Петро  жваво
обернувся до не?.
   - Ще не поверталися? Ще в Уманi? То, виходить, вiн там!..
   - Братику! - радiсно скрикнула Прiся. - Не може бути!..
   - Нi, справдi, - вiв далi Петро, - нiхто iнший не мiг би повiдомити  ?м
про те, що затiвалося в нашому селi... i дорога... так, ? коротша  дорога,
але можна про?хати в Умань i через Турову, а жид,  певно,  вибрав  кружний
шлях, щоб збити нас з пантелику... Так, так!.. Вiн чкурнув на Умань слiдом
за панами й залишився там, побоюючись повертатися без них назад.
   - То ти розшука?ш його?! Ти вряту?ш Сару?
   - Врятую! Якщо це тiльки в людських силах, то я врятую ??!  Сьогоднi  ж
ми, не гаючи й хвилини, вирушимо  з  тобою  у  Мотронинський  монастир,  а
звiдти я подамся з товаришами в Умань.
   - Зi мною в монастир? - здивувалася Прiся. - Навiщо?
   - Так, з тобою! - квапливо  заговорив  Петро.  -  Пани  вирiшили  тяжко
покарати Лисянку; на жiнок чека? безчестя,  а  найстрашнiша  доля  спiтка?
тебе, Прiсю, бо ти найгарнiша!  Тому-то  ми  й  вирiшили  сховати  тебе  в
монастирi...
   - Нi, Петре, нi! Тата я не покину: якщо всiм нам судилася страшна кара,
я теж хочу прийняти ??, - стримано, але твердо вiдповiла дiвчина.
   - Прiсю, не переч! Так вирiшив полковник Залiзняк, i  ми  погодилися  з
ним!
   - Полковник Залiзняк?! - радiсно вигукнула дiвчина.
   - Так, Залiзняк... За ним тепер  iде  вся  Укра?на,  йому  пiдкоря?ться
кожен, не тiльки ти: усi жiнки покинуть село i сховаються в Мотронинському
лiсi, але тебе вiн просив привезти негайно.
   - Мене?!
   - Так, тебе...
   - Навiщо ж? Чому... мене?
   - Тому, що вiн побою?ться,  аби  тебе  не  схопили  ляхи...  Не  бiйся,
Залiзняк
   там усе влашту?; вiн i сам тепер у Мотронинському монастирi. Ну,  ти  ж
збирай
   собi, що потрiбно, а я пiду на цвинтар. Пам'ятай, чим швидше ми ви?демо
звiдси,
   тим швидше вирвемо Сару з Гершкових пазурiв!
   Петро ступив через перелаз i швидкою ходою  подався  до  церкви.  Прiся
залишилась на мiсцi. Кiлька хвилин дiвчина сидiла мовчки, поринувши
   в задуму; погляд ?? нiби потонув у залитiй сонцем далинi, вона не  чула
й не бачила
   нiчого.
   - За ним тепер iде вся Укра?на, йому пiдкоряються  всi,  -  ледь  чутно
прошепотiла Прiся. Легке зiтхання вирвалося в не? з грудей, вона  затулила
обличчя руками й завмерла, сповнена якихось невиразних мрiй.
   Петро переказав батюшцi й громадi пересторогу Залiзняка i його пораду -
сховати якомога швидше жiнок,  дiвчат,  дiтей  i  взагалi  усiх  кволих  i
нездатних до бою, а сильним об'?днатися i дати напасникам вiдсiч.
   Лисянськi селяни й до Петрового при?зду були у великiй тривозi,  а  вiд
передано? ?м звiстки,  що  панська  розправа  ма?  розпочатися  з  ?хнього
рiдного села, всi зацiпенiли. Серед похмурого мовчання пролунав  стогiн  i
дитячий плач... Але диякон пiдвищив голос i заглушив смутний настрiй:
   - Не час плакати! - вигукнув вiн рiшуче. - Сльозами горю не поможеш,  а
стогнаннями не  умилостивиш  наших  катiв...  Супроти  звiра  треба  стати
звiром, а заступники в нас лишилися однi - нiж i вогонь... За кров - кров,
за наших жiнок i дiтей - ?хн? падло!!
   Вихором рознеслися в натовпi слова диякона й запалили помстою i  злiстю
сотнi очей...
   На бурхливiй, але короткiй радi вирiшили: диякону  залишатися  в  селi,
щоб у разi небезпеки негайно сповiстити загiн Неживого, який  розташувався
в лiсi неподалiк вiд Лисянки, спорядити пiдводи, скласти майно й  разом  з
обозом вiдправити дiтей, жiнок i хворих до лiсу, а Петровi  з  Прiсею,  не
гаючись, поспiшати до монастиря; що ж до батюшки, то,  незважаючи  на  всi
Петровi умовляння, незважаючи на прохання i сльози  всiх  парафiян,  отець
Хома навiдрiз вiдмовився виконати волю Залiзняка й рiшуче заявив,  що  вiн
помре бiля того вiвтаря, служителем якого поставив його господь.
   Пiсля тако? категорично? вiдповiдi Петровi не залишалося нiчого iншого,
як тiльки мовчки скоритися волi батюшки й готуватися до вiд'?зду з Прiсею.
Його квапили титар i отець Хома, котрi  розумiли,  яка  страшна  небезпека
загрожувала дiвчинi.
   Того ж дня, надвечiр, Петро iз сестрою вирушили в дорогу на двох добрих
конях, бо Прiся з дитинства чудово ?здила верхи.
   День був дуже паркий, i хоча сонце вже хилилося до  заходу,  в  повiтрi
зовсiм  не  вiдчувалося  прохолоди.  Повите  бiлястою  iмлою  небо  дихало
нестерпною спекою. Жоден листок не ворушився; пилюка, яку здiймали  копита
коней, довго висiла в повiтрi й повiльно осiдала на розпечену дорогу...
   Петро й Прiся ?хали мовчки, поринувши в сво? думи... Дiвчина раз по раз
озиралась назад, щоб iще поглянути на сво? тихе гнiздечко, в якому  зросла
i з якого вирвали ?? нинi й несли невiдомо куди бурi житейського моря...
   Та хатки села, збiгаючись ближче й ближче,  злилися  в  одну  смужку  i
врештi зовсiм зникли за обрi?м.  Глибоке  зiтхання  вирвалося  з  Прiсиних
грудей,  вона  глянула  востанн?  на  повиту  iмлою  далину,   i,   рiшуче
обернувшись; наздогнала Петра та поскакала поруч з ним.
   Так вони  мовчки  про?хали  ще  верст  iз  п'ять.  Петро  кiлька  разiв
стурбовано оглядався  назад,  але  Прiся,  заглиблена  в  сво?  думки,  не
помiчала цього.
   -  Ех,  буде  гроза!  -  вимовив  нарештi  з  досадою  парубок,   знову
оглядаючись назад.
   Прiся озирнулась.
   Хоча не вiдчувалося й найменшого подиху вiтерця,  захiдним  кра?м  неба
повiльно пливли темнi хмари, i ?х обриси рiзко вимальовувалися на свiтлому
тлi неба.
   - Пiдганяй коня, Прiсю, хоч би завчасу дiстатися до  лiсу!  -  зауважив
Петро.
   Обо? пустили коней вчвал.
   Тим часом хмари швидко росли й заволiкали  небосхил.  Призахiдне  сонце
просвiчувало  крiзь  них  кривавою  плямою,  кидаючи  на  землю  зловiсний
вогненний вiдблиск. Здалеку почувся глухий гуркiт грому... Швидко темнiло.
   Нарештi на обрi? показалася зубчаста смуга лiсу, i  незабаром  Петро  й
Прiся вузькою стежкою в'?хали пiд склепiння дубiв.
   - Ну, слава богу, що добралися!  -  промовив  Петро,  обмахуючи  шапкою
розпашiле обличчя. - Тут уже безпечно. Ти не бо?шся грози, сестро?
   - Нi, чого ж ?? боятись, а от чи скоро ми до?демо до монастиря?
   - Скоро... тiльки ось стемнiло,  хоч  навпомацки  йди...  Та,  зрештою,
байдуже: я добре знаю дорогу.
   Прiся оглянулась: уже i в полi стемнiло, а в лiсi й поготiв;  тiльки-но
подорожнi вiд'?хали на кiлька крокiв вiд узлiсся, як одразу  ж  пiрнули  в
непроглядну пiтьму;
   вона пiд деревами була така густа, що,  здавалося,  стовбури  тонули  в
чорнiй стоячiй водi. Вгорi крiзь просвiти, мiж  гiллям,  проглядало  майже
чорне  небо.  Лиховiсне  шумiло   над   головами   подорожнiх   верховiття
велетенських дерев, раз у раз спалахувала блискавка, зненацька  освiтлюючи
бiлим сяйвом та?мничу глибiнь лiсу; гiлки дерев при цьому слiпучому свiтлi
здавалися страшними, сплетеними в клубки гадюками.
   На мить з чорного мороку  вихоплювалась  стежка,  але  пiсля  короткого
спалаху блискавки пiтьма, що оточувала Петра й Прiсю, ставала ще  густiшою
й непрогляднiшою. Дощу не було, лише зрiдка долинав глухий  гуркiт  грому;
гроза заходила здалека й могла розгулятися тiльки вночi.
   З пiвгодини подорожнi  ?хали  мовчки.  Нарештi  Петро  зупинив  коня  й
заклопотано сказав:
   - Злiзь з коня, Прiсю, i дай менi повiд - пiдемо пiшки, бо так можна  й
з дороги збитись.
   Дiвчина скочила з коня, передала його братовi й пiшла поруч. Вони  йшли
мовчки;
   Прiся раз у раз спотикалась об пеньки, об переплетене вузлами  корiння,
але мовчала, тримаючись за братову руку.
   - Стiй! - нараз промовив Петро.  -  Треба  роздивитися,  ми,  зда?ться,
йдемо не тi?ю стежкою... менi попався пiд ногами пеньок, а ось i другий!
   - I менi попадалися вже не раз!
   - Чому ж ти не сказала?
   - Я думала, що ти й сам помiтив.
   - Ну, виходить, трапилося те, чого  я  боявся,  -  вигукнув  у  розпачi
Петро, - ми збилися з дороги!
   Його слова сповнили жахом серце Прiсi.
   - Братику, Петре! - вигукнула вона  крiзь  сльози,  хапаючись  за  його
руку. - Що ж тепер з нами буде? Вертаймося краще назад!..
   - Куди назад? А ти зна?ш, де зараз яка сторона  у  цiй  пущi?  Стривай,
треба насамперед розiбратися, де  ми,  а  тодi  вже  будемо  думати,  куди
повертатись. Вiзьми коней, я спробую викресати вогню.
   Прiся взяла за повiддя коней, а Петро, притулившись до стовбура, дiстав
з кишенi кремiнь i кресало й почав добувати вогонь... Одна за одною  з-пiд
його руки посипалися iскри, й незабаром трут загорiвся; Петро  знайшов  на
землi кiлька сухих гiлок, дiстав з кишенi натерте порохом клоччя,  запалив
його i, пiднявши високо над головою цей iмпровiзований смолоскип,  освiтив
навколишню мiсцевiсть...
   Вони стояли на якiйсь просiцi, порослiй травою  й  молодняком.  Просiка
була вузька, очевидно, прокладена для верхiвцiв.
   Петро, вкрай здивований, озирнувся; вiн нiколи не бував у  цiй  частинi
лiсу, нiколи не бачив цi?? глухо? просiки.
   - Ну, забралися, -  пробурчав  парубок  собi  пiд  нiс.  -  Куди  тепер
повертати?
   - Назад, назад, братику! Переночу?мо на  узлiссi,  а  вранцi  рушимо  в
дорогу, - вигукнула  Прiся,  судорожно  хапаючись  за  його  руку.  -  Тут
небезпечно... Господи, яка пуща! Ще приманимо цим свiтлом лихих людей!
   - Твоя правда, сестро, свiтло слiд погасити, а ?хати  треба  тiльки  по
цiй просiцi, - хоч назад, хоч уперед; проклали ж  ??  колись  люди,  отже,
вона й доведе нас куди-небудь; а звернути вбiк нiяк - тут не те що  конем,
а й зайцем не проскочиш!
   Справдi, праворуч i лiворуч вiд просiки тяглися  такi  густi  хащi,  що
нiчого було й сподiватися зробити по них хоч кiлька крокiв.
   Прiся мовчки згодилася з братом. Вони повернули  коней.  Петро  погасив
свiй  смолоскип,  узяв  Прiсю  за  руку  й  рушив  загадковою  просiкою  в
протилежний бiк.
   Блискавка спалахувала, безперестанку освiтлюючи та?мничий пралiс  бiлим
моторошним свiтлом.
   Рука дiвчини здригалася; Петро, як мiг, заспокоював сестру, але сам  iз
жахом помiчав, що вони зовсiм не наближаються до узлiсся, а  заглиблюються
все далi й далi в лiсовi хащi.
   - Петре, ми вже йдемо довго, дуже довго, - обiзвалася  Прiся  тремтячим
голосом.
   - А що, ти втомилась? То можна вiдпочити...
   - Нi, не те, а тiльки коли ж ми вийдемо з лiсу?
   - Хто його зна?: можливо, ця дорога довша за ту, якою ми ?хали  сюди...
Може, ти сядеш на коня?
   - Нi, тут можна голову розбити об гiлля, я й так не вiдстану.  Петро  й
Прiся прискорили ходу. Вони  вже  довгенько  блукали,  не  присiвши  й  на
хвилину. Грозовi хмари повiльно пливли над лiсом, пiднiмаючись до  зенiту.
Раз у раз спалахували бiлястi вогнi, на мить вихоплюючи з мороку  страшнi,
волохатi чудиська, якi стояли на шляху подорожнiх. Прiся так стомилася, що
ледве йшла, але  пристрасне  бажання  вибратись  якомога  швидше  з  цього
пралiсу подвоювало ?? сили. Ще з пiвгодини минуло в напруженому  мовчаннi,
аж раптом Петро, що йшов трохи попереду, тихо скрикнув:
   - Назад!
   Прiся позадкувала.
   - Стiй, не ворушись, - звелiв Петро. - Я викрешу  вогню,  там  щось  не
гаразд-барлiг... безодня... провалля!..
   Дiвчина завмерла на мiсцi, вкрай перелякана: ?й  здавалося,  що  досить
зробити хоча б один  крок  в  будь-який  бiк,  i  вона  впаде  в  безодню.
Блискавка спалахнула на мить, мигнула бiлим  сяйвом  по  чорних  стовбурах
велетенських дерев i згасла... Здалеку долинув глухий гуркiт.
   - Грiм! - прошепотiла Прiся.
   Петро мовчки  кивнув  головою.  У  глибокiй  темрявi  од  його  кресала
зiрочками розсипалися iскри, нарештi трут спалахнув. Парубок зробив  новий
смолоскип i освiтив мiсцевiсть. Подорожнi стояли перед  страшним  урвищем,
глибину якого оком не можна було змiряти, бо з дна його пiдiймалися високi
дерева; дорога обривалася так круто, що  якби  Петро  зробив  ще  пiвкроку
вперед, то вони обо? лежали б на днi урвища з потрощеними кiстками.  Петро
й Прiся мимоволi позадкували.
   - Ой Петре, куди це ми зайшли? - з жахом прошепотiла дiвчина,  тулячись
до брата.
   - I сам не знаю... нiколи не бачив анi цього урвища, анi просiки.
   - Що ж нам тепер робити?
   - Спробу?мо йти понад кра?м!
   - Нi, нi! - Прiся вчепилася за братiв рукав. - На  бога,  Петре,  краще
почека?мо свiтанку, вже  недовго...  тут  досить  тiльки  оступитися  -  й
смерть... ось i грiм... може, мине гроза...
   Справдi,  здалеку  долинув  ще  удар,  глухий,  короткий,  а   за   ним
прокотилася по лiсi луна.
   - Чу?ш? - обiзвалась пiсля довгого мовчання Прiся. - I  досi  луна  йде
лiсом... аж дивно.
   - Невже луна? - здригнувся  Петро,  прислухаючись  i  собi  до  лiсових
звукiв, якi дiвчина прийняла за луну вiд громовицi. - Нi, це щось  iнше...
це не грiм... зда?ться, рубають лiс чи що?
   Обо? почали уважно прислухатися.
   Рiвномiрнi звуки, справдi схожi на удари, долiтали вiдкiлясь з глибини,
нiби з-пiд землi, й виразно лунали в хвилини затишшя...
   Подорожнi вiдiйшли на кiлька крокiв вiд страшного провалля  й  посiдали
на землю. Хоча Петро i втiшав сестру, та сам дуже непоко?вся: в несходимих
Мот-ронинських лiсах було легко заблудитися, а, крiм  усiх  небезпек,  якi
могли виникнути внаслiдок цi?? несподiвано? пригоди, ще й по?здка до Уманi
по Сару вiдкладалася на невизначений час.
   Тим часом удари почулися знову. Цi уа?мничi звуки  в  глухому  пралiсi,
серед непроглядно? темряви наганяли якийсь незбагненний жах...
   - Петре! - прошепотiла Прiся, притискаючись тiснiше до брата. - Що б це
могло бути?.. Менi лячно!
   - А ось, зда?ться, що... - спроквола мовив Петро.
   - Чи не молотять? - спитала дiвчина.
   - Що ти! - вiдказав Петро. - В глупу нiч, коли хоч в око стрель!.. Еге,
он воно що! Це б'ють молотом по ковадлу... так... так... вставай,  сестро,
ходiмо!
   - Oй, брате, куди? - сплеснула руками Прiся. - Адже це,  може,  нечиста
сила!..
   - Що ти? - засмiявся парубок. -  Це,  значить,  житло  поблизу,  якийсь
лiсовий хутiрець, а може, й село недалеко! Це слава богу - ось що!
   Дiвчина радiсно схопилася, i вони  рушили,  обережно  намацуючи  дорогу
понад яром, у той бiк, звiдки долiтали глухi удари; незабаром уже й  Прiся
не сумнiвалася, що це були звуки вiд ударiв молота по ковадлу.  Хоча  вони
лунали водночас,  та  можна  було  розiбрати,  що  гупало  вiдразу  кiлька
молотiв. Скоро перед подорожнiми здалеку, в глибинi яру блимнув  маленький
вогник, червонуватий i тремтливий,  немов  зiрочка.  Цi  ознаки  людського
житла викликали в обох страшенну радiсть.
   - Вогонь, вогонь! Братику, люди! - радiсно вигукнула Прiся.  Але  Петро
притримав ?? за руку.
   - Тс... - прошепотiв вiн. - Вогонь то вогонь, та бiля вогню, напевно, й
люди... тiльки якi? В лiсi, та ще вдвох, не можна пiдходити так довiрливо,
а то, бува,  вскочиш  у  халепу.  Прив'яжемо  тут  коней,  а  самi  спершу
пiдповземо i роздивимося, хто це й що.
   Парубок прив'язав коней, потiм лiг  на  траву  й  звелiв  Прiсi  повзти
слiдом за ним, намагаючись  робити  якомога  менше  шуму.  Чим  далi  вони
просувалися, тим легше ставало повзти, бо вогонь освiтлював  найближчi  до
яру дiлянки лiсу.
   - Стiй! - мовив нарештi Петро. - Тепер поповземо до урвища.
   Безшумно, звиваючись по вологiй лiсовiй травi, Петро й  Прiся  гадюками
пiдповзли до самого краю урвища i, сховавшись за  великим  кущем,  глянули
вниз.
   Глибокий яр тут ширшав i утворював улоговину; дерева  на  днi  ??  були
вирубанi, й на вiльному мiсцi розмiстилося десять величезних кузень.  Купи
вугiлля яскраво палали, освiтлюючи всю улоговину й сусiднi  дiлянки  лiсу.
Бiля кожно?  кузнi  метушилося  по  кiлька  голих  до  пояса  людей.  Однi
велетенськими мiхами роздмухували вогонь, другi пiдносили до палаючих горн
лемешi, коси й  залiзнi  штаби,  третi  працювали  бiля  ковадл,  четвертi
виносили вже готовi ножi й наконечники для списiв i складали ?х у купи. Цi
купи блискучо?, щойно викувано? збро?  тяг-лися  вздовж  усi??  улоговини.
Здавалося, ?х могло б вистачити на величезне вiйсько.
   Молоти не  замовкали,  лише  iнколи  чулись  уривчастi  слова  ковалiв.
Недалеко вiд кузень  хропло,  розлiгшись  на  землi,  кiлька  таких  самих
напiвголих велетнiв.
   Затамувавши подих, Петро й Прiся мовчки спостерiгали  протягом  кiлькох
хвилин цю сцену. Несподiване видовище вразило ?х.
   Для кого готували стiльки збро?, нашi подорожнi зрозумiли вiдразу;  але
?м нiколи ще не спадало на думку, що справа повстання зайшла  так  далеко,
що та?мнi люди, якi верховодять усiм  цим,  володiють  такими  силами,  що
скрiзь, по всiх ярах, по всiх пущах, йде гарячкова  робота,  мета  яко?  -
визволення вiтчизни. А вони ще й досi стоять осторонь вiд боротьби...
   - Це  все  вiн,  Залiзняк,  сокiл,  гетьман,  -  шептала  Прiся,  мiцно
притискуючи руки до серця,  що  несамовито  калатало,  i  образ  Залiзняка
виростав перед нею, повитий якоюсь магiчною, надприродною силою.
   Аж раптом сильний стусан в одну мить розвiяв усi Прiсинi мрi?;  дiвчина
мало не скотилася в яр i мимохiть голосно скрикнула.
   - Га, пiдлi тварюки! - пролунав над нею чийсь хрипкий, грубий голос.  -
Думали пiдглянути й виказати нас, та  не  вдалося!  Запорожцiв  не  так-то
легко обдурити!
   Прiся з жахом озирнулася i побачила, що ?? трима? за комiр велетенський
на зрiст запорожець; такий же велетень держав i Петра.
   - На бога, панове, що це вам спало на думку? - заговорив Петро. - Та ми
ж сво?!
   - Сво?! - вигукнув iз  злобним  смiхом  запорожець.  -  На  черевi,  як
гадюки, пiдповза?те та пiдгляда?те з-за кущiв, що робиться внизу?
   - Хотiли дiзнатися, хто зiбрався вночi, що  роблять...  Страшно  ж  так
iти, а як побачили, що кують, то й задивилися.
   - Задивилися? Цiкаво стало? Ну, йдiть же, йдiть та познайомтесь  ближче
з нашим молотом i ковадлом.
   При цих словах очi запорожця так страшно блиснули, що в Прiсi вiд  жаху
пiдломилися ноги.
   - Змилуйтесь... за що ж нас карати? - закричала вона, падаючи на колiна
перед козаком i з благанням  простягаючи  до  нього  руки.  -  Ми  сво?...
сво?... присягаюся пречистою, спитайте кого  хочете...  З  Мало?  Лисянки,
лисянського титаря дiти.
   - Хоч би й самого протопопа! Ви побачили те, чого не можна було  бачити
нiкому, жоднiй душi в свiтi, - а тому вам бiльше не жити!
   Прiся затулила обличчя руками й ревно заридала... Петро похнюпився, але
жоден м'яз на його обличчi не здригнувся.
   - Якщо треба карати, то мене карайте, - сказав вiн похмуро, - а дiвчину
простiть, вiдпустiть ?? додому, я ?? завiв до лiсу.
   - Дiвчину? Нi,  дiвчина  гiрше,  нiж  три  хлопцi:  зна?мо  ми  бабськi
язики!.. Та що тут з вами теревенi правити, тягни ?х, брате, до отамана!
   Запорожець пiдняв ридаючу Прiсю i, перекинувши  ??  собi  через  плече,
пiшов попереду, а його товариш зв'язав Петровi руки й попростував iз сво?м
полоненим слiдом за ними...



   XIV

   До палацу ки?вського генерал-губернатора  Федора  Матвiйовича  Во?йкова
раз у раз пiд'?жджали важкi ридвани, запряженi цугом, новомоднi берлiнськi
коляски та  рiзнi  каруци.  З  екiпажiв,  пiдтримуванi  слугами,  виходили
вельможнi гостi. Перед очима простого люду, що стояв на протилежному  боцi
вулицi, мелькали напудренi перуки, оксамитовi французькi каптани, пошитi в
обтяжку, на прусський кшталт мундири, стрiчки,  зiрки,  позолоченi  шаблi,
жiночi високi зачiски, штофовi сукнi з низько вирiзаними лiфами й  червонi
черевички на дуже високих каблуках.
   Серед цих стро?в, пошитих за останньою  французькою  модою,  вряди-годи
з'являлися  козацькi  жупани,  високi   кораблики,   оздобленi   коштовним
камiнням, дорогi байбараки й спенсери, а також старопольськi кунтушi.
   Iз   зовнiшнього   вигляду   гостей   можна   було   судити,    що    у
генерал-губернатора збиралося найрiзноманiтнiше  товариство.  Та,  власне,
так воно й було. За останньою угодою,  Ки?в  опинився  поблизу  польського
кордону,  й  через  те  в   ньому   постiйно   стикалися   три   елементи:
великоруський,    малоруський    i    польський.     Посаду     ки?вського
генерал-губернатора  могла  займати  лише  надзвичайно  спритна,  хитра  й
промiтна людина, яка не прогавила б сво?часно повiдомити кому слiд про те,
що затiвають  ляхи,  як  дивиться  на  ту  чи  iншу  справу  малоросiйська
старшина, що дi?ться на Запорожжi i тому подiбне.
   У сво?му наказi, виданому  росiйським  чиновникам,  котрих  посилали  в
Малоросiю,  Катерина  велiла  ?м  дбати   про   зближення   малоросiян   з
великоросiянами, а також стежити за поведiнкою тамтешньо? старшини,  певна
рiч, непомiтно, нишком. Через те, що знищення гетьманщини викликало  серед
малоросiян  глухе,  але  сильне  невдоволення,  великоруським  чинам,  якi
управляли кра?м, рекомендувалося бути у всякому дiлi обережними.
   Нiхто   не   мiг   лiпше   виконати   волю   царицi,   нiж    ки?вський
генерал-губернатор Федiр Матвiйович Во?йков; хитрий i  спритний  вельможа,
випробуваний в мiнли-востях двiрцевого життя, вiн завжди знав, куди  вiтер
вi?, i вмiв пристосовуватись до будь-яких обставин.  Збираючи  в  себе  на
бенкетах ки?вську верхiвку, Во?йков добре знав, хто чим диха?  i  кого  до
яко? партi? можна вiднести. Ось чому з ки?вського обрiю iнодi  безпричинно
зникали вельможнi малоросiйськi старшини i йшли вгору  незначнi  й  навiть
нiкчемнi особи.
   Розкiшний  губернаторський  палац,  важко?  й  пишно?  архiтектури,   з
колонами  й  левами  бiля  пiд'?зду,  увесь  сяяв  вогнями.  Його  навстiж
розчиненi дверi, з лакеями, що стояли  бiля  входу  в  дорогих  лiвреях  i
перуках,  здавалося,  зустрiчали  однаково  радо  кожного  гостя;  та  сам
господар, пан  кавалер  i  генерал-губернатор  Федiр  Матвiйович  Во?йков,
кожного новоприбулого гостя вiтав з тонкою  рiзницею,  ледь  помiтною  для
стороннього ока.
   Вiд входу до  першо?  зали  палацу  вели  короткi,  але  широкi  сходи,
застеленi  розкiшним  килимом;  обабiч  сходiв   горiли   важкi   бронзовi
канделябри, що  стояли  на  високих  позолочених  колонах;  арка,  оповита
зеленню, вела до першо? зали, уже повно? вельможних гостей; посеред  залу,
ближче  до  арки,  в  яку  входили  гостi,  стояв  сам  Во?йков,  оточений
небагатьма найближчими до  нього  сановниками.  Його  гладенько  поголене,
набiлене обличчя з пухлим пiдборiддям, що тонуло  в  мереживах,  здавалося
надзвичайно добродушним i привiтним;  та  коли  хто  помiчав  пронизливий,
бистрий погляд вельможi, що iнодi спалахував з-пiд округлих брiв i немовби
знову згасав, той одразу упевнювався, що пан генерал-губернатор був зовсiм
не такий  уже  простодушний,  як  здавалося  спершу.  Поверх  оксамитового
каптана, який обтягував  опасисте  тiло  генерал-губернатора,  через  його
плече  була  почеплена  андрi?вська  стрiчка.  У  бiлiй  випещенiй   руцi,
оздобленiй дiамантовими перснями i облямованiй щонайтоншими пуан  д'еспан,
Во?йков тримав золоту табакерку з портретом царицi; бавлячись  табакеркою,
вiн пiдтримував невимушену  конверсацiю  з  вельможами  i  водночас  робив
належну атенцiю новоприбулим особам.
   Тим часом гостi уже  заповнили  ряд  залитих  яскравим  свiтлом  залiв,
обставлених позолоченими меблями; у  всiх  кiмнатах  стояв  жвавий  гомiн.
Панянки, чекаючи на танцi, обмахувалися вiялами й розмовляли з  блискучими
офiцерами  нещодавно  прибулих  до  Ки?ва  полкiв.  Офiцери   наввипередки
розважали панянок, розповiдаючи ?м останнi петербурзькi  новини:  говорили
про нiжнi ланцюги амура, якi скували ту чи iншу особу, про новi зворушливi
романси, якi останнiм  часом  вийшли  в  Петербурзi,  серед  них  називали
наймоднiшi - "Любовный вертоград", "Геройский дух и любовные прохлады"  та
iншi не менш зворушливi й сентиментальнi; розповiдали про  чудеса,  що  ?х
творив граф Сен-Жермен у Петербурзi,  i  про  нову  ворожку,  яка  володi?
мистецтвом приборкувати вражене амуром серце, а  також  го?ти  "любов  без
надi?". Розмовляли про останнi моди: про те, як наклеюють тепер при  дворi
мушки, i про новий танок, введений нещодавно у Версалi.
   Поважнi матерi, якi суцiльною шпалерою розмiстилися пiд  стiнами  зали,
гомонiли бiльше про  господарськi  справи,  переказували  мiсцевi  плiтки,
причому  з  жахом  розповiдали  про  те,  що  цариця  прищепила   собi   й
наслiдниковi вiспу i що у Францi? ченцi розп'яли якусь дiвицю, що вона два
днi висiла розп'ята й жива, а на третiй день, коли дiвицю зняли,  рани  ??
вмить заго?лися.  У  вiдокремленiй  вiд  танцювальних  зал  вiтальнi  були
розставленi столики для гри. Тут зiбралися поважнi й  лiтнi  сановники,  а
втiм, серед них можна було побачити i кiлькох молодих  запеклих  картярiв;
грали в костi й в карти, в рiзнi  iгри:  в  лямур,  фараона,  рокамболь  i
вiст-руаяль. Тут розмовляли виключно про полiтику: про невдоволення Порти,
про намiри Францi? й Австрi?, про те,  що  французи  перестали  вживати  у
сво?х паперах слово "iмператорська" при титулi величнiсть i на  запитання,
чому це сталося, вiдповiли, що  таке  словосполучення  суперечить  законам
французько?  мови.  Говорили,  що  цариця,  дiзнавшись  про  це,  сказала:
"Супроти  ж  правил  мови  росiйсько?  не  приймати  грамот  без  належно?
титулатури"  i  що  вiдтодi  росiйське   посольство   перестало   приймати
французькi грамоти. Найбiльше гомонiли про справи польськi й про дi? князя
Р?пнiна; та про сей останнiй предмет говорили обережно, озираючись на  всi
боки, щоб не почув хтось  iз  полякiв.  Натякали  на  можливiсть  вiйни...
Нишком повiдомляли про новi образливi пасквiлi, що з'явилися в Парижi, про
самозванцiв, що об'явилися на окра?нах, i про змiну  настро?в  "там",  про
помiтне пiдвищення нових осiб.
   Тим часом до пiд'?зду генерал-губернаторського палацу хвацько  пiдкотив
дорогий ридван, запряжений  шестернею  вороних  цугом.  З  передка  скочив
козачок  i,  широко  вiдчинивши  дверцi  ридвана,  висадив   звiдти   пана
генерального  обозного,  а  слiдом  за  ним  i  панну  Дарину.  На  грудях
генерального обозного красувався нещодавно одержаний орден; на Даринi  був
дорогий кунтуш  iз  рожевого  злотоглава,  гаптованого  золотом;  червоний
оксамитовий  спенсер  перехоплював  тонкий  стан;  свiтло-зелена   шовкова
спiдниця, гаптована внизу золотом, доповнювала ?? вбрання. Нiжну шию панни
прикрашали разки коштовних перлiв, топазiв, гранатiв i рожевих  коралiв...
Попелясте пишне волосся ?? було заплетене  в  двi  коси,  i  коси  цi  без
будь-яких прикрас спадали по спинi аж до колiн. Незважаючи на  те,  що  на
обличчi дiвчини не було нi бiлил, нi рум'ян, його нiжна  бiлiсть  вражала.
Дарина пiднялася сходами слiдом за батьком.
   Уздрiвши обозного, Во?йков ступив  крок  уперед  i  якомога  привiтнiше
мовив:
   - А, пан генеральний, при?хав, не забув... А  я  вже  й  не  сподiвався
бачити в себе твою милость... Казали, вiдлучався ти кудись...
   -  На  прощу  ?здив  у  Мотронинський  монастир...  Донька  впросила...
Клопочеться справами благочестя  нашого!  -  вiдповiв  обозний,  шанобливо
вклоняючись Во?йкову, а сам  подумав:  "Ого,  хитрий  москаль,  уже  й  це
пронюхав". - Одначе, думаючи про спасения душi сво??, я не забував  i  про
приемну для мене еквiтенцiю i спiшив повернутися  до  щасливого  для  мене
дня.
   - Вельми при?мно, пане генеральний, бачити  таку  щиру  до  мо??  особи
пошану, - мовив, приязно  посмiхаючись,  Во?йков  i,  вклонившись  Даринi,
додав: - Та ще при?мнiше менi бачити в себе Дочку твою, яка,  кажуть  усi,
дуже розумна, обдарована й вiдзнача?ться iншими при?мними якостями.
   - Не вiрте чуткам, ясновельможний  пане,  -  вiдповiла  дiвчина,  -  бо
поголос завжди вихваля? тих, хто цього не вартий.
   - О нi, цього разу поголос iще довiв сво? убозтво, бо забув згадати про
вроду панни, яка зачару? хоч кого. Дивуюся з тебе, пане генеральний, як ти
не побоявся повезти такий адамант  у  землю  чужу,  де  розбiйники,  сирiч
гайдамаки, сум'яття  й  бунти,  де  грабунки  повсюдно  в  такому  градусi
ростуть, що дворянство польське, як доповiдають  нам,  змушене  у  вiйська
шукати захисту!
   При цих словах Во?йкова Дарина трохи зашарiлась.
   - Нам з татусем не  було  чого  боятися,  -  вiдповiла  вона  з  легким
тремтiнням у голосi, -  бо  гайдамаки  сво?х  не  чiпають,  та  й  взагалi
нападають тiльки на утискувачiв нашого народу й нашого благочестя!
   По обличчю Во?йкова ковзнув якийсь невловимий  вираз,  i  тут  же  воно
розквiтло в найчарiвнiшiй усмiшцi.
   - Он як! - мовив вiн. - Вельми радий чути вiд вас, панно,  такi  слова:
досi я вважав гайдамакiв, як це повсякчас менi доповiдали, за  розбiйникiв
i пiдлих баламутiв, так що дуже радий змiнити свою  думку,  одержавши  про
них iстиннi вiдомостi.
   - Дочка, через свою природну доброзичливiсть i  презумпцiю...  -  хотiв
був заперечити генеральний обозний, та Во?йков перебив  його  i,  пiднявши
палець угору, мовив урочисто:
   - Речено бисть у святому  письмi:  "Господь  умудря?  младенцiв..."  ?м
краще видно. Але, - провадив вiн далi, змiнюючи одразу пишномовний тон  на
легкий, свiтський, - тiшу  себе  надi?ю,  що  вiднинi,  панно,  ви  будете
окрасою наших свят.
   - Того ж i я найщирiше бажаю, але обтяжена лiтами мо?ми старiсть...
   - Хе-хе, пане генеральний, вона не перешкодить тобi зробити ще не  один
при?мний променад, - лукаво пiдморгнув  обозному  Во?йков.  -  А  втiм,  я
сподiваюся, що чарiвна панна знайде  собi  скоро  й  вiрнiшу  опору.  Амур
полонив уже серця багатьох iз нашо? армi?, людей поважних  i  сановних,  i
менi достоту вiдомо, що в тому винна чарiвна панна, i  коли  ?м  пощастить
скорити серця чарiвних  укра?нок,  то  й  Гiменей  iз  його  ланцюгами  не
примусить себе чекати.
   Обозний вклонився на ласкаве слово  генерал-губернатора  й  вiдiйшов  з
Дариною вбiк, поступившись мiсцем гостям, якi щойно прибули.
   У душi його кипiла досада на дочку; вiн страшенно боявся,  щоб  Во?йков
iз ?? слiв про гайдамакiв i особливо iз слiв "вони сво?х  не  чiпають"  не
зробив якогось несприятливого для нього висновку; але, приховуючи до  часу
свою досаду, обозний ?? нiчим не виявив i почав  невимушене  розмовляти  з
офiцером росiйсько? армi?, що пiдiйшов до нього.
   Дарина стояла поруч батька, мало звертаючи уваги на гостей, ?й було  не
до того; дивна тривога  й  неспокiй  охопили  дiвчину.  Настiйлива  вимога
батька при?хати на цей бал, його багатозначнi слова  про  те,  що  фортуна
звернула на не? свою ласкаву увагу, натяки генерал-губернатора -  все  це,
разом узяте, свiдчило про щось серйозне i не на жарт тривожило Дарину.
   "Невже жених? - знову й знову поверталася вона до цi?? думки,  обводячи
тоскним поглядом просторi зали, повнi пишних гостей. - Цiлком можливо.  ??
шлюб з  кимось  iз  великоросiйських  вельмож  мiг  би  назавжди  змiцнити
становище батька й пiднести його в очах правителiв Укра?ни  й  росiйського
двору".
   Тим часом поява Дарини була помiчена багатьма.
   Врода дiвчини, чудове вбрання, зграбнi, впевненi й природнi рухи одразу
вирiзнили ?? серед набiлених i нарум'янених красунь, затягнутих  у  вузькi
лiфи, що не дозволяли ?м почувати себе вiльно. Дами й панянки  зашепотiли,
кидаючи  з-за  розпущених  вiял  глузливi  погляди  на  малоросiянку,  але
чоловiки поставилися до не? iнакше - незабаром Дарину та ?? батька оточили
кiлька офiцерiв з полкiв, якi  щойно  прибули  в  Ки?в.  Дiвчина  неуважно
вiдповiдала на ?хнi запитання, коли раптом увагу ??  привернув  гомiн,  що
зчинився бiля дверей. Вона озирнулася. До зали входив  високий,  огрядний,
смаглявий чоловiк з розумним обличчям i проникливим поглядом темних, трохи
примружених очей, одягнений у дорогий запорозький жупан; зброя його  сяяла
позолотою й коштовним камiнням, довгий оселедець, за звича?м  запорозьким,
був закручений за вухо. Видно було, що  новий  гiсть  належав  до  значних
запорожцiв.
   - А, пан кошовий отаман, Петро Iванович, батечку,  яким  побитом?  Яким
вiтром занесло до нас? - з дещо  удаваним  здивуванням  вигукнув  Во?йков,
ступаючи кiлька крокiв назустрiч новоприбулому.
   При  словi  "кошовий  отаман"  Дарина  мимохiть   подалася   вперед   i
насторожилась.
   - При?хав богу помолитися i найпри?мнiшим обов'язком  вважав  передусiм
з'явитися до вашо? ясновельможно? милостi з привiтом i поклоном.
   - Радий, радий бачити. Повеселимося разом... А може, одвик?
   - Вiд веселощiв, правда...
   - Звикнути не важко буде... Хе, хе!.. У приказцi вашiй сказано: "Терпи,
козак, отаманом будеш", а вже отаману що сказати? Терпи, отаман,  султаном
будеш?
   При цих словах Во?йков дружньо торкнувся плеча кошового  й  зупинив  на
його обличчi допитливий погляд, але Калнишевський не  збентежився,  тiльки
ледь помiтно насмiшкувато примружився.
   - Якби господь допомiг нам повернути до нiг  наймилостивiшо?  монархинi
нашо? усiх бусурман, - вiдказав вiн з невимушеною посмiшкою, - i найяснiша
цариця забажала б поставити мене над пiдвладними ?й невiрами, то й тодi  я
просив би ??  милость  не  давати  менi  цього  сану,  бо  бусурмани  суть
персональнi й першi вороги козакiв, а найпаче запорожцiв.
   - Одначе, - лукаво усмiхнувся Во?йков i жартома посварився на  кошового
отамана пальцем, - ця неприязнь не перешкодила  козакам  за  часiв  Мазепи
шукати захисту в тих персональних ворогiв.
   -Якi часи згадав ти, наймилостивiший наш пане! З горя, кажуть, i в море
кидаються, а за царювання премудро? царицi нашо?  кожен  себе  щасливим  i
задоволеним вважа?, та й прислiв'я каже: вiд добра лиха не шукають.
   - А вiд лиха? - тонко усмiхнувся Во?йков.
   - Боронь  боже  навiть  подумати  таке  про  царювання  наймилостивiшо?
царицi, та хоч би якi бiди й напастi посилав на нас господь, сподiва?мося,
що не ввергне вiн нас у неволю бусурманську, бо  гiршого  лиха  нема?  для
християнина в сiй юдолi слiз i зiтхань.
   - Воiстину, дасть господь, i  рукою  монархинi  святий  хрест  переможе
гордого пiвмiсяця i знову зася? на банях свято? Софi?.
   - Об тiм i ми господа щиро й повсякчас блага?мо!
   - Отже, будемо уповати на премудру пильнiсть монархинi  й  ждати  нових
часiв, вони не за горами! - багатозначно закiнчив Во?йков. - А поки у  нас
мир i спокiй панують, вiддамося утiхам.
   Во?йков злегка обняв  за  стан  кошового  отамана  й  пiшов  iз  ним  у
внутрiшнi поко? свого палацу. До них при?дналося ще кiлька вельмож i дехто
з старшини малоросiйсько?.
   Пройшовши анфiладою яскраво освiтлених залiв,  повних  гостей,  Во?йков
увiйшов у напiвкруглу вiтальню, що ховалася  за  оповитою  зеленню  аркою,
вздовж стiн яко? стояли м'якi канапи, i запросив сво?х супутникiв сiсти.
   Зав'язалася жвава розмова, яка, природно, пiсля двох-трьох фраз  одразу
ж перейшла на полiтичнi теми, що тривожили в  той  час  уми:  на  польськi
справи, союз з Пруссi?ю, неприязнi стосунки  Австрi?  i  Францi?  i  деякi
ускладнення на пiвднi й сходi.
   Тим часом на знак господаря загримiла  музика,  i  грацiозним  менуетом
почалися танцi.
   Калнишевський уважно прислухався  до  розмов  i  вставляв  такi  влучнi
зауваження, що  всяк  дивувався,  як  добре  вiн  обiзнаний  з  полiтичним
становищем усiх держав ?вропи.
   Пари в залах сплiталися й розплiталися. Дами  манiрно  присiдали  перед
сво?ми кавалерами, злегка пiдiймаючи сукнi й показуючи вузькi черевички на
дуже високих каблуках. Та ось, супроводжуваний  лаке?м,  до  зали  увiйшов
високий молодий козак iз смаглявим обличчям i  чорним  як  смола,  коротко
пiдстриженим пiд макiтру волоссям; обережно пробираючись  помiж  танцюючих
пар, вiн попрямував у вiтальню,  де  сидiв  генерал-губернатор  iз  сво?ми
гiстьми.
   Побачивши козака, який так несподiвано з'явився  в  залi  i,  судячи  з
вбрання, не був  схожий  на  гостя,  Во?йков  насторожився.  Малоросiйськi
старшини також звернули на нього увагу.
   - Хто це? - звернувся хтось до генерал-губернатора.
   - Якийсь посланець! - вiдповiв Во?йков. -  Треба  .гадати,  невiдкладна
справа.
   - Значко Трохим,  сотник  переяславський,  брат  отця  Мельхiседека,  -
шепнув генеральний обозний Калнишевському, що сидiв поруч з ним.
   Сотник тим часом увiйшов до вiтальнi, вклонився всiм гостям, а Во?йкову
окремо, i, подавши йому грубий пакет, промовив дзвiнким молодим голосом:
   - Вiд його милостi ясно? в бозi преосвященного ?пископа переяславського
й бориспiльського.
   Во?йков розiрвав пакет i почав читати листа;  з  перших  же  рядкiв  на
обличчi його з'явився вираз погано прихованого невдоволення.
   - Насмiлюся запитати у вашого високопревосходительства, чи не приносить
сi? послання поганих звiсток -  наступу  ворогiв,  бунтiв,  заворушень?  -
сиплим басом вимовив  прибулий  у  Ки?в  з  полком  генерала  Кречетникова
незграбний широкоплечий полковник  з  негарним  вилицюватим  обличчям,  до
якого страшенно не пасувала напудрена перука.
   - О нi, - з дещо вимушеною посмiшкою вiдповiв Во?йков, складаючи  листа
й ховаючи його в кишеню свого камзола. - Преосвященний владика просить нас
про внесення в  губернськi  книги  копiй  з  грамот  i  привiле?в  королiв
польських  про  воль-ностi  благочестя,  а  також  копi?  з  грамоти  нинi
царствуючого короля, якою  грамоти  попереднiх  королiв  конфiрмованi,  та
копi? з рескрипту  ??  iмператорсько?  величностi  вiд  його  королiвсько?
величностi про безперешкодне й цiлковите додержання всiх звича?в i обрядiв
православно? греко-росiйсько?  церкви,  правобережному  руському  народовi
виданого, а також копi? окремого мирного  трактату,  укладеного  Росi?ю  з
Короною польською про  безборонне  утримання  церков  православних  синами
православно? схiдно? церкви, щоб ки?вська губернська канцелярiя всi  копi?
сих грамот в книги губернсько? канцелярi? вписала й видала урядовi виписки
з них для посилки в указанi заднiпровськi мiсця. Полковник знизав плечима.
   - I нащо се преосвященному владицi знадобилося,  не  розумiю...  понеже
оригiнал мирного трактату iсну? i як росiйськi, так  i  польськi  державнi
чини знають про нього.
   - Одначе, незважаючи на всi тi, височайшими государями виданi закони  й
пояснювальнi листи для неухильного виконання ?х,  -  промовив  прибулий  з
листом ?пископа сотник, - розорителi миру, римляни й унiати, хоча й  добре
обiзнанi з привiлеями i трактатами, укладеними мiж державою  Росiйською  й
Короною польською, чинячи наперекiр, нехтують i зневажають ?х.
   - Офiцiал  митрополита  унiатського  Мокрицький  iз  сво?м  поплiчником
роблять  на?зди  на  православний  люд,  де  тiльки   кого   спiймають   -
по-звiрячому б'ють, грабують та iнших мук завдають, переманюють  усiх  пiд
унiю, як мирянам, так i священству та чесному чернецтву  чинять  нестерпнi
образи, кривди, грабунки, смертельнi  побо?,  впень  знищити  православний
народ хочуть, - пролунали голоси малоросiйсько? старшини.
   Тiльки генеральний обозний уперто мовчав i, важко  вiдсапуючи,  похмуро
дивився на носки сво?х чобiт.
   - Але чим же сi виписки можуть послужити в захистi оного благочестивого
народу й священства? -  здивовано  й  неприязно  знову  спитав  полковник.
Во?йков розвiв руками:
   - Я бачу в  сьому  прощеннi  якiсь  новi  кон'юнктури.  Вiдаю,  -  його
преосвященство пише менi, - що в iгумена Мельхiседека ? справжнi  грамоти;
в такому разi, нащо йому копi? з них  знадобилися  i  чому  сi?  ма?  бути
зроблене  не  в  Коронi  польськiй,  а  в  нашiй   ки?вськiй   губернськiй
канцелярi??
   - Превелебний iгумен не раз подававшi грамоти в мiстах  польських,  але
його превелебностi всюди рекузували вписати ?х у книги мiськi, -  зауважив
кошовий отаман, - а понеже вони суть ?дина надiя в оборонi вiд  насильства
i лише сими грамотами  можна  гвалтiвникiв  у  свавiльних  вчинках,  якими
порушу?ться спокiй ?хньо? вiтчизни, викрити, то  й  просить  отець  iгумен
вписати цi грамоти в книги мiськi й видати  з  них  виписки,  бо  справжнi
грамоти й привiле? остерiга?ться показувати, щоб ляхи ?х не вiдiбрали й не
знищили зовсiм.
   - Так, так, - схиляючи набiк голову, задумливо мовив  Во?йков  i  потiм
швидко додав: - Ач, молодець ти, пане кошовий: хоч i далi сидиш, нiж я,  а
всi справи, як сво? п'ять пальцiв, зна?ш...
   - Що тут дивного, вельможний  пане,  ординанси  iмператорськi  вказують
менi паче всього стежити, аби запорожцi в справи польськi не втручалися  i
в гайдамацтвi участi не брали... отож i належиться  менi  про  все,  що  в
областях дi?ться, знати, - спокiйно вiдповiв кошовий.
   По обличчю Во?йкова майнула ледь помiтна усмiшка.
   "Ох i хитрий же ти, старий хохол, - мовив вiн про себе,  -  але  й  нас
обдурити не так-то легко; ми теж бували в бувальцях!"
   Во?йков зiтхнув i промовив уголос:
   Рекузувати - вiдмовляти.
   - Твоя правда, пане кошовий, та ось i менi такий самий ординанс видано,
стараюся що ? сили, а всього осягти не можу, - i, звертаючись до  сотника,
додав: - Передай, пане сотнику, його преосвященству, що я  сердечно  дякую
йому за се послання i  слiзно  спiвчуваю  фортунi  людей  греко-росiйсько?
нашо? вiри, якi в Польськiй республiцi  живуть.  А  щодо  цi??  обставини,
сирiч внесення в книгу тутешньо?  губернi?  конфiрмованих  вiд  нинiшнього
короля  польського  новою  його  грамотою  привiле?в,  наданих   колишнiми
польськими королями, то про них менi нi  рескриптами,  нi  указами  нiколи
нiчого не наказувалось, а звiдси виходить, що й вимоги його преосвященства
задовольнити не можу.
   При цих  словах  Во?йкова  серед  малоросiйсько?  старшини  виник  ледь
помiтний рух.
   - Одначе свавiльне вiдiбрання церков у  всякого  народу,  що  живе  пiд
законом, анi в якому разi апробовано' бути не може!  -  стримано  зауважив
молодий козацький полковник Iскра.
   - Отець iгумен вжива? резонабельних заходiв, то  чому  ж  не  допомогти
йому досягти сво?? мети правом? - додав iнший.
   - Тим паче, - пiдтримав кошовий отаман, -  що,  наскiльки  нам  вiдомо,
полiтичнi резони росiйськi супроти  цього  не  стоять,  бо  наймилостивiша
цариця наша у височайшому рескриптi оголосила, що всiх  переслiдуваних  за
.благочестя пiд свiй захист прийма?.
   - А без  виписок  цих,  -  мовив  сотник  переяславський,  -  насмiлюся
доповiсти вашiй ясновельможностi, не зостанеться скоро жодно? православно?
церкви в усiй землi заднiпровськiй.
   - Серцем засмучений... серцем засмучений! - зiтхнув Во?йков,  опускаючи
голову i здiймаючи руки. -  Та  справи  вiри  надто  делiкатнi,  i  в  сiй
дражливiй факцi?...
   - Можуть  статися  новi  кон'юнктури  i  всiлякi  шкiдливi  пересуди  й
наслiдки, - прохрипiв полковник, - а для тих, хто пода? до  цього  привiд,
може вийти лиха кон-секвенцiя...
   - Справедливо й розумно, -  мовив  генеральний  обозний,  вiдсапуючи  i
позираючи спiдлоба, як вовк, на сво?х товаришiв, -  у  сих  справах  треба
дiяти з величезною обережнiстю, щоб  недоречним  втручанням  не  пiдбурити
простий  народ  на  небажане  ремствування,  вiд  якого  може  постати   й
заворушення...
   Во?йков обернувся до обозного i, пiднявши догори палець,  подивився  на
всiх таким поглядом, який нiби промовляв: "Слухайте, ось де iстина!" Потiм
уголос сказав, з жалем розводячи руками:
   - Тим паче, що про цi привiле? i польське духiвництво, i  шляхта  добре
знають, отже, коли вони, всупереч ?м, утискують людей  грецько?  вiри,  то
щоб виписки, якi просить мотронинський iгумен,  могли  тих  людей  належно
захистити - надiя мала. А втiм, про все  це  ти  завтра  ж  одержиш,  пане
сотнику, з нашо? канцелярi? докладну промеморiю.
   Во?йков схилив голову  на  знак  того,  що  посланець  вiльний.  Сотник
переяславський вклонився генерал-губернаторовi й мовчки вийшов з  кiмнати;
слiдом за ним пiдвiвся молодий секунд-майор i  ще  дво?  з  малоросiйсько?
старшини; у вiтальнi залишилися тiльки Во?йков, полковник, Калнишевський i
обозний.
   Якусь мить усi мовчали, потiм Во?йков  звернувся  до  Калнишевського  з
напiвласкавою, напiвсумовитою знiяковiлою усмiшкою.
   - Ремству?ш, либонь, на мене, пане кошовий; та  що  вдi?ш  -  полiтичнi
резони...
   - Аж нiяк,  -  вiдказав  Калнишевський,  -  ясновельможний  пан  вчинив
резонабельно. Певна рiч, ся ухвала викличе в народi  вiдчай,  а  вiдчай  i
безмежна лютiсть ляхiв, що зневажили всi закони природи,  спонукають  його
до бунтiв i повстань;
   коли ж сi смути пiдiймуться в Коронi польськiй, де й без того  сум'яття
i безладдя в усiх станах в такому градусi, що далi вже нiкуди, то,  гадаю,
сусiднi держави втрутяться в цi справи, i наймилостивiша цариця наша,  яко
протекторша всiх народiв греко-русько? вiри, допоможе  ?м  вiд  нестерпно?
лядсько? кормиги звiльнитися.
   При останнiх  словах  кошового  по  губах  Во?йкова  майнула  загадкова
посмiшка.
   - На все свiй час, на все свiй  час,  пане  кошовий,  -  промовив  вiн,
постукуючи пальцями в дiамантових перснях по кришцi  табакерки.  -  Цариця
сама в сво?му рескриптi зволила оголосити, що всiх православних  пiд  свiй
захист прийма?; та не тiльки вона ма? вплив  на  справи  польськi,  але  й
король прусський, i австрiйська iмператриця,  а  тому  вони  не  допустять
такого рiшучого ?? втручання в справи польськi. Однак  ти,  пане  кошовий,
вельми слушно зауважив, що цi сум'яття й безладдя  в  усiх  станах  Корони
польсько? терпимi бути не можуть, i коли онi дiйдуть до такого градуса, що
й кордонам сусiднiх держав загрожуватимуть, то тi держави  втрутяться,  i,
цiлком можливо, Росiя назавжди визволить, - на цьому словi Во?йков  зробив
помiтний притиск, -  так,  назавжди  визволить  народ  православний  з-пiд
лядського правлiння...
   - Якби господь дав! - зiтхнув Калнишевський,  зводячи  побожно  очi  до
стелi. - Ох. коли б тiльки швидше, а то важко, ой як важко!
   - А що, пане?
   - Та от iз запорожцями... Хочу просити Колегiю, аби видали ординанс про
розквартирування вiйськ  росiйських  на  кордонах  польських,  якi  лежать
поблизу нас.
   - Що? Бунт, заворушення, смути? - жваво мовив полковник,  випростуючись
у крiслi.
   - Нi,  хай  бог  боронить!  А  от  гайдамаки  повсякчас  у  степи  нашi
вторгаються, ну й чутки  рiзнi  з  Корони  польсько?  приносять,  i  наших
козакiв спокушають, i заманюють до себе,  щоб  до  захисту  благочестя  од
гвалтiв i смертельних тортур римських  готувалися.  Досi  кiш  запорозький
суворо карав сих баламутiв i стримував сво?х козакiв, але далi, боюся,  не
стане сили; а тим часом ця обставина  вельми  важлива,  бо  без  втручання
запорожцiв  усi  полчища  гайдамакiв,  яко  людей   в   науцi   вiйськовiй
недосвiдчених, дуже шкiдливi для Польщi бути не можуть;  при  втручаннi  ж
запорожцiв тi полчища можуть увесь лад Корони польсько? розвалити.  У  цiй
дражливiй факцi? я й хотiв просити вашо?, ясновельможний, благорозсудливо?
поради. - Кошовий пильно глянув на Во?йкова,  але  той  усе  ще  тарабанив
пальцями по кришцi табакерки.
   - Ох, - нарештi промовив Во?йков, сумовито схиляючи голову набiк, - яку
ж пораду можу я  дати  тобi,  любий  пане  кошовий?  Цiлком  натурально  й
резонно,  що  запорожцi,  чуючи  про  насильства,  чиненi   над   братами,
обурюються  й  прагнуть  захистити  ?х  i  вiддячити   мучителям...   Дуже
натурально! I воiстину, за всiма божими й людськими  законами,  запорожцiв
нiхто не може й осудити за це; та  хоч  як  схиля?ться  цариця  серцем  до
злигоднiв рiдного нам  народу,  але  видати  ординанс  вiйську  сво?му  на
вiдкритий захист народу укра?нського не може, бо ця обставина, тобто  саме
ординанс цей, - пiдкреслив вiн, - був би для iнших  держав  свiдченням  Тi
явного втручання у справи Польщi.
   - Виходить, вiйська, якi прибули сюди, не...
   - На захист права й порядку державного i на випадок чого... сподiваюся,
пiдтримають персональну  славу  ??  величностi,  -  обернувся  Во?йков  до
полковника.
   Почувши  це,  полковник  випростався,  наче   лiнiйка,   в   крiслi   й
багатозначно крекнув.
   - А втiм, - вiв далi Во?йков, звертаючись  знову  до  Калнишевського  з
найлюб'язнiшою посмiшкою, - найшановнiший наш пане кошовий, маючи на увазi
слова мо?, чини у всьому, як тобi природна твоя розсудливiсть пiдкаже!
   Кошовий низько схилив голову. На мить у вiтальнi запала  мовчанка,  яку
порушували тiльки звуки менуета, що долинали з залу, та човгання нiг.
   Нарештi Калнишевський пiдвiвся з  мiсця  i,  звертаючись  до  Во?йкова,
промовив:
   - Даруй, ясновельможний пане, менi треба ще побачити добродiя секретаря
в однiй приватнiй справi.
   - Зроби ласку! Та ось пан генеральний обозний i проведе тебе до нього.
   - Охоче! - квапливо промовив обозний,  схиляючи  голову,  i  пiдвiвшись
вийшов слiдом за Калнишевським.
   Во?йков довго дивився ?м услiд глузливим поглядом i, коли  вони  зникли
за танцюючими парами, звернувся з посмiшкою до полковника:
   - Хитрий хохол...
   -  Авжеж,  з  такими  вести  компанство  неспокiйно  -  кого   завгодно
обдурять...
   - Та не завжди вда?ться!
   - А ?пископам  та  iгуменам  у  свiтськi  справи  втручатися  i  такими
турбацiями народ до сум'яття й бунту пiдбурювати не слiд!
   - Про  се  вже  й  сiятельний  князь  Р?пнiн  у  Петербург  вiдписував;
базiкають вони багато, чого й не було, а хоча б i було, то  нам  тепер  на
справи дисидентськi особливо натискати нема чого, бо цi?ю справою не токмо
ми, але й король прусський вельми цiкавиться, а понеже в православнiй вiрi
залишився в Коронi польськiй тiльки чорний люд, що  не  ма?  нiяких  прав,
тодi як лютеранськi та iншi  протестантськi  толки  сповiду?  сила-силенна
людей знатних i багатих, то таке зрiвняння прав дисидентiв дало б королевi
прусському, яко государевi  держави  протестантсько?,  великi  переваги  й
загрожувало б вирвати з наших рук увесь вплив на справи ?вропейськi.
   - Неодмiнно... Марнi мрiяння... - хрипiв полковник.
   - Тим  паче,  що  якби  було  апробовано  зрiвняння  дисидентiв,  сирiч
православних, у всiх iз шляхтою  польською  правах,  а  також  у  вiльному
сповiданнi релiгi?, то це породило  б  велику  спокусу  в  малоросiйському
народi, який живе пiд росiйським скiпетром. А беручи до уваги факцi?,  якi
мали мiсце нещодавно, - до невдоволення i ремствування привело б,..
   - Покласти край, ваше високопревосходительство, - перебив полковник.
   - Вiдхилити, - поправив його з лагiдною посмiшкою Во?йков. -  Тим  паче
що милостива наша цариця  спiвчува?  дисидентам  i  втруча?ться  в  справи
Корони польсько?, i коли господь допоможе, - Во?йков загадково усмiхнувся,
- урiвня? ?х з народом росiйським у правах, чинах i рангах,  як  i  народи
малоросiйськi, котрi живуть по сей бiк.
   -  Це,  одначе,  не  вiдповiдатиме  справедливостi,  -   мовив,   густо
почервонiвши,  полковник,  -  рiвняти  росiйськi  вiйська,   вiрних   слуг
отечества й престолу, з розбiйниками, мазепинцями, яких не раз викривали в
зрадi.
   - Що робити! - Во?йков розвiв руками. - Полiтичнi резони... Цариця дба?
про злиття... Та мало надiй, щоб це здiйснилось, бо кожен хохол  сидить  i
дума? про гетьмана... Ось навiть цей обозний, що тiльки  про  сво?  хутори
помишля?, i той, либонь, у душi iнше та?ть...
   - Хе-хе! А про хутори оного  мазепи,  батечку  Федоре  Матвiйовичу,  ви
iстиннi вiдомостi ма?те?
   -  Iстиннi...  Багатий,  несказанно  багатий,  i  ?дина  донька,  бiльш
нiкого... i гарна з себе.
   -  Це  байдуже!  -  полковник  усмiхнувся.   -   Казна...   в   походах
розтрусилась...
   - Одразу поправите сво? дiла; шлюб цей, як я вже казав  вам,  усiм  нам
буде на користь...
   - I кишенi полата?.
   - Мене весiльним батьком  запрошуй!  Ощасливлений  полковник  дзенькнув
острогами.
   - А сам же вiн, мазепа цей?
   - Я балакав з ним: з дорогою душею!
   - Ну, а дочка?..
   - Завзята хохлушка, а втiм, думаю, не всто?ть... Невже во?н  росiйський
не здобуде цi?? вiкторi??
   - Охо-хо! Надiюсь... одначе не  завадить  пiти  й  засвiдчити  ?й  свою
пошану.
   - До того ж вона й нудьгу? сама.
   Полковник пiдвiвся, ще раз дзенькнув острогами,  вклонився  Во?йкову  i
попрямував важкими кроками до зали.
   Пройшовши мiж танцюючими парами, вiн  розшукав  генерального  обозного,
який розмовляв з одним iз росiйських вельмож.
   - Дуже  поспiшав,  пане  генеральний,  засвiдчити  мою  венерацiю  щодо
резонiв, висловлених вами в розмовi з паном генерал-губернатором.
   -  Щиро  вдячний,  -  вiдповiв  генеральний  обозний,  потискуючи  руку
полковниковi, - штатськi резони перш за все.
   - Вельми при?мно чути такi резонабельнi слова, але де ж ваша дочка? Я б
хотiв побачити ??, засвiдчити ?й свою естимацiю...
   - Ходiмо, ходiмо... Сподiваюся, що пан полковник не вiдмовиться за?хати
до нас на хутiр, по-простому, без фасонiв, на хлiб-сiль?
   - Це... кгм... залежатиме  вiд  однi??  чарiвницi,  -  а  ось  i  вона!
Генеральний обозний пiдiйшов з полковником до  вiкна,  бiля  якого  сидiла
Дари-на; вона схилила голову на руку й неуважно стежила за фiгурами танцю,
витаючи думками далеко звiдси, в монастирi, що сховався  в  Мотронинському
лiсi.
   -  Доню,  Дарино!  -  покликав  ??  обозний.  Дiвчина  стрепенулась   i
оглянулася.
   - Пан полковник, Iван Сидорович Хрущов, бажа? познайомитися з тобою!
   - Багато чував про розум ваш i про всiлякi iншi привабливi якостi вашi,
- прохрипiв полковник, ще раз вклонившись Даринi й дзенькнувши  острогами.
- Але я бачу, що ви в танцях не берете участi, а тому чи не краще  зробити
при?мний для думок i для очей променад?
   - Далебi, тут страшенно душно, - погодилась дiвчина.
   Полковник ще раз дзенькнув острогами, вклонився, подав Даринi  руку  i,
випнувши груди, рушив з сво?ю дамою через залу до розчинених  дверей,  якi
провадили в сад.
   Величезний сад генерал-губернатора, розбитий в дикому гаю,  що  вкривав
усi  гори,  якi  тяглися  понад  правим   берегом   Днiпра,   освiтлювався
рiзноколiрними лiхтариками. А втiм, освiтлена була лише  незначна  частина
саду, решта ж, що збiгала  до  берега  Днiпра,  тонула  в  глибокiй  тiнi;
де-не-де стояли лави, на яких тепер вiдпочивали стомленi танцями пари.  По
освiтлених дорiжках i на верандi палацу походжали молодi офiцери,  голосно
смiючись i розмовляючи про сво? справи. У саду  було  прохолодно;  нiжними
хвилями розливалися в повiтрi  пахощi  квiтiв;  звуки  музики,  пом'якшенi
вiдстанню, здавалося, пливли, танучи пiд зеленим склепiнням лип.
   Дарина пiдвела очi на всiяне зорями небо.
   - Ой хороше! - вирвалося в не? з грудей глибоке зiтхання.
   - Пречудово? -  голосно  вiддихуючись,  мовив  полковник.  -  Панна  не
танцю?, та й я у мистецтвi цьому не майстер. Он вони, шаркуни, жевжики,  -
кивнув вiн у бiк молодих офiцерiв, -  а  пусти  ?х  у  дiло  -  нiкудишнi!
Гвардiйцi, - шематони, петиметри, для парадiв, а в дiлi армiя ?х  усiх  на
сво?х плечах виносить!
   Полковник  заговорив  про  перевагу  пiхоти  перед  усiма   росiйськими
вiйськами, про ?? заслуги,  про  те,  що  гвардi?  несправедливо  вiддають
бiльшу шану.
   Дарина майже не слухала, про що говорила ?й  ця  чужа  людина;  дiвчину
мучила iнша думка: навiщо вiн розмовля? з нею, навiщо батько  рекомендував
його з такою радiсною усмiшкою, навiщо вiн привiв ?? сюди? А що, коли вони
вже вирiшили цю справу? Що тодi?
   Полковник помiтив нарештi, що Дарина слуха? його дуже неуважно.
   - А втiм, у прекрасних малоросiянок вiйська росiйськi, зда?ться,  не  в
авантажi?
   - Чому? - здивувалася Дарина. - Якщо вони не чинять нам зла...
   - Зла? Боронь боже! Ми  лише  встановлю?мо  скрiзь  спокiй  i  порядок,
припиня?мо крамолу, бунти, сваволю...
   - А в Польщi ви встановите мир i спокiй?
   - За одним лише словом наймилостивiшо? царицi.
   - А чи узна? вона про те, що ко?ться в Польщi,  чи  вiзьме  близько  до
серця цю справу?
   - Кгм... Справа ця в нас на першому планi, й цариця пильно  стежить  за
всiм, що вiдбува?ться в Польщi.
   - То, виходить, ви тут пробудете...
   - Аж поки не встановимо спокою...
   - О, слава богу!
   - А панна цiкавиться справами полiтично? ваги?  Я  гадав  досi,  що  це
жiночому нiжному серцю не  властиве,  а  може,  панна  бо?ться  вторгнення
ляхiв? То це, зважаючи на присутнiсть армi? росiйсько?, даремно...
   - Нi, мене тривожить доля рiдного народу.
   - Кгм! - полковник голосно крекнув, скоса поглянув на Дарину,  але  вiв
далi, намагаючись  надати  сво?му  хрипкому  басу  по  можливостi  бiльшо?
лагiдностi. - Похвально. Схильнiсть до  добра  прикраша?  жiноче  серце...
Кгм... Про добросердiсть вашу говорять усi довкола, i я бачу, що  це  щира
правда.
   Дарина мовчала.
   - Кгм...- провадив полковник,- шановний батечко ваш зробив менi при?мне
й люб'язне запрошення вiдвiдати його;  я  отвiтствував,  що  вельми  радий
за?хати й вiддати йому агенцiю та що ця вiзитацiя моя залежатиме вiд одно?
чорноброво? чарiвницi, а саме - чи перебува? моя особа у не?  в  авантажi?
Бо не хотiлося б менi вiдступати з чималою конфузi?ю...
   Дiвчина трохи поблiдла, але вiдповiла спокiйно:
   .Ми, пане полковнику, радi кожному гостевi, хто б вiн не був,  але  вам
здасться нудно в нас: простий наш козацький звичай не  пасу?  полковниковi
росiйсько? армi?.
   Полковник крекнув:
   - Кгм... Звичайно. Але зауважу, що шановний батечко ваш рангом дорiвню?
генерал-бригадировi; а через те, що й наймилостивiша  цариця  наша  прагне
урiвняти, оскiльки це дозволяють полiтичнi резони, вiйська малоросiйськi з
росiйськими, то й нам перед вами чванитися не  випада?.  Та  я  й  сам  не
шематон гвардiйський, не шаркун, не петиметр, а  чесний  i  доброзвичайний
солдат...  Кгм...  I  хоча  дурощами  любовними  не  займаюся,  одначе  як
справжнiй християнин не супроти  мар'яжу;  звичайно,  жiнку  шукав  би  не
модницю й манiрницю, а просту, покiрливу й хазяйновиту... А тому прошу вас
сказати менi... кгм... просто, без фасонiв...
   Дарина похолола, та полковник не закiнчив сво?? мови, бо в цю  мить  ?х
наздогнав захеканий молоденький офiцер i доповiв, що  генерал  Кречетников
просить полковника до себе.
   Полковник  звiв  плечi,  дзенькнув  острогами  i,  вклонившись   паннi,
промовив:
   - Пробачте, обов'язок служби...
   - Може, я продовжу з вами, панно, цей при?мний променад?  -  послужливо
запропонував молодий офiцер. Але Дарина вiдмовилась.
   - Нi, дякую, щось голова наморочиться... Я сяду тут i вiдпочину...
   - Поспiшатиму, наскiльки дозволить обов'язок мо?? служби,- полковник ще
раз трусонув еполетами i, випинаючи груди, поспiшив за молодим офiцером до
яскраво освiтленого палацу.
   Як тiльки вони зникли, Дарина встала з лави й пiшла в глибину саду.  ?й
було страшно навiть подумати про зустрiч iще з ким-небудь. Туга  й  розпач
стискали дiвчинi гру- ди. Увесь цей бал, усi  цi  пишно  вирядженi  гостi,
розмови... такi далекi ?й, такi бай- дужi!..  I  цей  полковник.  Господи!
Невже ж  вiн  говорив  серйозно?  О,  безумовно!  Адже  такий  служака  не
марнуватиме часу на пустопорожнi розмови... Очевидно, вiн уже розмовляв  з
?? батьком, i той, звичайно, зрадiв нагодi видати  доньку  замiж  за  пол-
ковника росiйсько? армi?. "Ох, батьку! - Дарина до болю заломила руки й ще
швидше пiшла але?ю саду, яка закiнчувалась урвищем, що збiгало  до  самого
Днiп- ра.- Там тиранять, катують рiдний народ, братiв по кровi й по  вiрi,
приневолюють усiх до унi?, чинять звiрства, яких i свiт не бачив,  а  йому
байдуже! Замiсть того, щоб тут шукати ради, просити допомоги, вiн бо?ться,
аби його не запiдозрили в спiв- чуттi до бунтiвних хлопiв; клопочеться про
те, щоб видати свою ?дину доньку за чужу людину!  Невже  вона  погодиться?
Нiколи! Та хiба це в людських силах?! Та якби  Найда,  кохаючи  ??,  i  не
покинув монастиря, вона все-таки залишилася б вiр- ною йому на все життя!"
- Дарина схопилася рукою за серце, що тривожно кала- тало в грудях.
   "Де вiн тепер, що робить? Чи залишив уже  монастир?  Ох,  лицар,  герой
Укра?ни! О, якщо тiльки вiн стане на чолi повстання, усе рушить за ним!  I
цей герой коха? ??, Дарину, ?? одну! - Дiвчина згадала Найдинi слова, його
голос, весь його образ,  могутнiй,  прекрасний,  i  серце  ??  застогнало,
защемiло вiд щастя й болю. - Чи дума? вiн  тепер  про  не??  Коли  пiднiме
повстання? Чи прилине за нею? Вона пам'ята?, вона жде... Коли ж? Коли?"  -
з грудей Дарини вирвалося важке зiтхання. Вона спустилася до  краю  урвища
й, сiвши там, затулила обличчя руками. Думки ?? полинули далеко-далеко, до
Мотронинського монастиря, до пралiсiв, де ще блукала давня воля й згасаюча
слава далеких лiт... Глибоко внизу, бiля пiднiжжя скелi, котив  сво?  води
Днiпро, похмурий, широкий, темний... Протилежний  берег  тонув  у  пiтьмi,
розсовуючи межi могутньо? рiки. На безхмарному обрi? спалахували  та?мничi
зiрницi, освiтлюючи на мить глибину неба й  темну  широчiнь  рiки...  Там,
внизу, у природi, все було величне  й  мовчазне...  Та  за  тим  мовчанням
крилося щось грiзне, й Дарина вiдчувала  це  сво?ю  збентеженою  душею.  З
пiвгодини сидiла вона отак, не чуючи й не бачачи нiчого довкола  себе,  аж
раптом ?? вивiв  iз  задуми  звук  укра?нсько?  мови,  що  пролунала  десь
поблизу. Дарина прислухалась. Розмовляли дво?,  повiльно  наближаючись  до
того мiсця, де  сидiла  дiвчина.  Вона  майже  iнстинктивно  сховалася  за
розлогим кущем, який рiс неподалiк.
   - Авжеж, Петре, чужi пiвнi весело спiвають, а нашi понiмiли,  -  почула
Дарина.
   Вона здригнулась, цей сухий, скрипучий старечий голос був знайомий  ?й,
вона вже його  чула  десь...  Але  де  й  коли?  Цього  дiвчина  не  могла
пригадати.
   - Та й не дивно, -.вiдповiв другий, - нi свiтла, нi простору .нема.
   - Сядьмо тут, - перебив його перший голос.
   - Коли б не пiдслухав хто.
   - Нi, там урвище, а з цього боку, вiд палацу, нам буде  видно  всiх,  а
нас закри? тiнь.
   - I справдi!
   Дарина почула, як обидва спiвбесiдники сiли  на  лаву,  що  стояла  пiд
розлогою  липою.  Вона  глянула  в  той  бiк,  але  нiчого  не   побачила:
спiвбесiдникiв закривала  тiнь  дерева.  Якусь  мить  пiд  липою  панувала
цiлковита тиша.
   - Ну що ж, допитався? - знову пролунав сухий, скрипучий голос.
   - Так, допитався.
   - Що ж?
   - О-хо-хо! Розумнi люди завжди чужими руками жар  вигортають,  а  дурнi
поперед батька в пекло лiзуть... Коли в Польщi пiдiймуться ще бiльшi чвари
та гайдамацькi бунти i, скориставшись iз  цього,  на  не?  почнуть  чинити
на?зди запорожцi або козаки, тодi втрутяться з вiйськами й  москалi  задля
оборони сво?х кордонiв, сирiч помiняють правлiння Корони, якiй не пiд силу
тримати в покорi пiдвладнi  ?й  народи,  i  подiлять  Польщу  помiж  iнших
держав, що встановлять скрiзь залiзний порядок.
   - То, виходить, бунти цi бажанi, й вiйська, що прибули в  Ки?в,  ?х  не
придушуватимуть?
   - Авжеж! Не гнiваються навiть на запорожцiв, якi беруть  у  цих  бунтах
участь!
   - Так, -вiдповiв на це скрипучий голос. -То вже давно не  ?  мiстерiум,
що тим, хто прибува? сюди звiдти,  видано  ординанса  мати  вовчi  зуби  й
лисячий хвiст... Чому б i нам не мати орлиний погляд i змi?не жало?
   - Гай-гай, друже прозорливий, погляд то залишився, але  з  жала  отруту
вже витягли, сичить тiльки, а вжалити не може...
   - Наберемося сили, тiльки б роздивитись довкола! Що в туркiв?
   - Заварю?ться каша. Французи пiддають жару, - бути вiйнi!.. До нас  вiд
султана листи йдуть... М-м... Хитрий цей москаль... Уже  пронюхав  щось...
Треба буде замести слiди.
   - А як справа за Днiпром?
   - Росте, шириться... - тут голос стишився так, що Дарина вже  не  могла
розiбрати окремих слiв.
   Нарештi старечий голос знову стало чути виразнiше:
   - Ех, друже! Навiщо тiльки господь продовжу? днi мо?? Чи не  для  того,
щоб я на власнi очi побачив похорони любо?  Укра?ни?  Адже  i  орел  ?,  i
сокiл... а орлят... тiльки б клекiт  почули...  До  осенi  б  упоралися  з
Польщею, покiнчили б справу... Та ось доводиться  оглядатися  на  iнших...
Нас стережуть, щоб вирвати здобич. А вiйна турецька нам на руку.
   - Що й казати, адже тепер i на нас, запорожцiв, не тим  духом  дихають.
Подобрiшали  й  на  деякi  справи  крiзь   пальцi   дивляться,   вольностi
повертають. Без нашо? ж допомоги,  тiльки  сво?м  вiйськом,  з  турком  не
впораються. Адже ми всю ?хню вдачу, всi звича?, всi ходи й виходи зна?мо.
   - От тепер  би,  друже,  спираючись  на  це  ?хн?  бажання,  роздмухати
повстання в Польщi, пiдняти б запорожцiв звiдусiль,  начебто  на  допомогу
братам, та пiд час турецько? вiйни й перекинутися  всiм  пiд  турка!  Адже
тодi вони могли б вiдмахнути пiд султанову руку весь наш рiдний край...
   - Самi об тiм повсякчас дума?мо... Але  тяжко...  Все-таки  бусурман...
Святий хрест пiд пiвмiсяцем... Он i Дорошенко  на  тому  опiкся.  А  ще  й
друге: скрiзь нас пильна сторожа обсiла... За кожним  кроком  стежать.  От
тiльки в разi вiйни... Ех, якби  вся  старшина  наша  козацька,  не  токмо
Запорожжя, об'?дналася, як один, тодi б нам нiхто не був страшний...  Адже
ми сила! Та тiльки  розплодилося  серед  нас  немало  юд,  таких  ось,  як
генеральний обозний, примiром.
   При цих словах Дарина вiдчула, як уся кров ударила ?й в обличчя i перед
очима застрибали червонi кола. Раптом  пролунав  пострiл,  щось  з  рiзким
свистом прорiзало повiтря, i слiдом за цим почулися гучнi оплески.  Дарина
пiдвела  голову  й  побачила  гроно  блискучих  рiзнобарвних   зiрок,   що
розсипалися над садом. Слiдом за першим  пострiлом  пролунав  ще  один,  i
друга ракета ще вище шугонула в  небо  й  розсипалася  над  садом  золотим
дощем.
   - Ходiмо, потiшнi вогнi пускають, помiтять нашу вiдсутнiсть, - промовив
один iз спiвбесiдникiв.
   Вони пiдвелися з мiсця й рушили  але?ю,  що  вела  до  палацу.  Дiвчина
виглянула iз сво?? схованки; тепер, на  тлi  освiтлено?  але?,  перед  нею
виразно вимальовувалися постатi обох спiвбесiдникiв; в одному з них Дарина
вiдразу ж  пiзнала  кошового  отамана  Калнишевського,  а  другий,  на  ??
превеликий подив, був одягнений у росiйський вiйськовий мундир, з  густими
еполетами i в бiлiй перуцi.
   Зачекавши, поки кошовий з офiцером вiдiйшли на чималу вiдстань,  Дарина
вийшла iз сво?? схованки й теж попростувала до палацу.
   "Хто  цей  офiцер?  Де  вiн  мiг   навчитися   так   добре   розмовляти
по-укра?нськи? Звiдки одержав  такi  докладнi  вiдомостi  про  всi  та?мнi
заднiпровськi справи? Чому кошовий виявля? до нього таке  довiр'я  i  чому
голос офiцера, скрипучий, рiзкий, такий знайомий ?й? Де вона чула його?" -
розмiрковувала Дарина, повiльно йдучи але?ю.
   Тим часом ракета за ракетою злiтали в небо. За кожним удалим ?х вибухом
зривалися гучнi оплески. Усi гостi вийшли  з  зали  i,  розташувавшись  на
верандi та на лужку, розбитому перед палацом, милувалися фейерверком, який
тiльки нещодавно ввiйшов у моду.
   Дарина вийшла на лужок i при?дналася до  товариства;  в  самому  центрi
його, на схiдцях веранди, стояв  Во?йков  i  задоволене  слухав  захопленi
похвали  гостей.  Але  ракети  були  тiльки  першим  сигналом  до  початку
фейерверка.  Одразу  ж  на  деревах,  що  оточували  лужок,  спалахнули  й
закрутилися велетенськi колеса, розсипаючи довкола снопи вогняних iскор, i
в центрi ?х засяяли щити з вензелями iмператрицi. Слiдом за  цим  чарiвним
видовищем у рiзних мiсцях саду загорiлися бенгальськi вогнi, i вiн казково
засяяв.
   Незважаючи  на  душевне  хвилювання,   Дарина   мимоволi   замилувалася
фейерверком,  коли  зненацька  почула  позад  себе  хрипкий  голос;   вона
оглянулась i побачила полковника, котрий швидко пiдходив до не?.
   - Шукав, - засапавшись, мовив  вiн,  -  по  всiй  дистанцi?  i  ближнiх
бастiонах, бажаючи продовжити  з  вами,  панно,  таку  цiкаву  й  люб'язну
конверсiю... Але, побачивши це захоплююче видовище, вiдкладаю ??  до  мого
при?зду до вас i тiшу себе надi?ю одержати належну милостиву резолюцiю!  -
з цими словами полковник узяв Дарину пiд руку i,  ступивши  кiлька  крокiв
уперед,  зупинився   неподалiк   од   Во?йкова,   серед   сановникiв,   що
розташувалися пiвколом, на лужку.
   З глибини саду вирвався цiлий снiп ракет i  з  свистом  i  трiскотiнням
розсипався  над  деревами  потоком  дiамантових  зiрок.  Вибух  захоплення
зустрiв чудове видовище.
   У цей час сходами веранди, спритно пробираючись помiж гостей, спустився
лакей з невеликою тацею в руках,  на  якiй  лежав  запечатаний  пакет,  i,
пiдiйшовши до Во?йкова, промовив неголосно, але так, що полковник,  Дарина
й гостi, що були поблизу, почули його слова: "Привiз гонець iз Польщi".
   Во?йков нетерпляче розiрвав пакет.
   Звiстка про те, що прибув гонець iз  Польщi,  швидко  поширилася  серед
гостей i вiдвернула увагу товариства вiд фейерверка.
   - Що? Що там? Лихi вiстi? Зiрвали сейм?  Вiдкинули  наказ?  -  почулося
серед гостей.
   - Бунт, заколот? - мовив полковник, ступаючи вперед.
   - Нi, заспокойтеся, любi гостi, небезпеки поки  що  не  передбача?ться.
Пуста звiстка. Повiдомляють, що якийсь мотронинський чернець Найда  скинув
рясу i збира? до себе гайдамакiв!
   При цих словах губернатора з Дарининих  грудей  вирвався  глухий  зойк;
вона похитнулась i, напевне, упала б, якби полковник не пiдтримав ??.
   Усi здивовано озирнулись на дiвчину.
   - Лякатися, панно, вам нема? чого, - звертаючись  до  не?,  зауважив  з
тонкою посмiшкою губернатор. - Росiйськi вiйська  захистять  нашi  кордони
вiд цих головорiзiв.
   - На арканах усiх приведемо!  -  гаркнув  полковник  i  по-молодецькому
дзенькнув острогами.
   Пiсля сито? вечерi з тостами й тушами, якою  закiнчився  пишний  бал  у
губернатора, гостi почали роз'?жджатися. Нарештi й Дарина з батьком сiли в
свiй ридван i рушили  безлюдними  вуличками  мiстечка  Печер.  Спустившись
лiсовою дорогою у вузьку долину, якою протiкав глибокий струмок  Хрещатик,
i поминувши старi мiськi вали, вони по?хали широким шляхом, що пролягав по
нерiвнiй мiсцевостi; обабiч дороги час вiд часу траплялися поодинокi хати.
Переправившись через греблю коло Михайлiвських млинiв  на  Либедi,  ридван
в'?хав у невеликий виселок i, пiднявшись на гору, помчав зовсiм безлюдними
полями.
   Обважнiлий пiсля щедрого частування генеральний обозний всю дорогу  вiд
Печер до свого хутора проспав, вiдкинувшись  у  куток  ридвана,  а  Дарина
навiть не склепила очей. Припавши до опущеного вiкна, вона жадiбно впивала
в себе свiже передсвiтанкове повiтря. Конi  мчали  ридван,  дорога  швидко
втiкала з-пiд колiс, вiтрець розвiвав м'якi  пасма  Дарининого  волосся  i
охолоджував ?? розпашiле  обличчя.  Нi  думки  про  слова  полковника,  нi
тривога за майбутн? не каламутили тепер дiвочу душу: вона  була  свiтла  й
радiсна i сповнена  передчуття  ясного  щастя,  як  це  безхмарне  небесне
склепiння.
   Одна дума сповнювала дiвчину невимовним щастям: Найда скинув рясу - вiн
коха? ??.
   При?хавши  на  хутiр,  Дарина  вiдразу  пiшла  в  свою  свiтлицю,  але,
незважаючи на втому, не могла заснути; вона роздяглась,  погасила  свiчку,
розчинила навстiж вiкно й поклала голову на схрещенi на  пiдвiконнi  руки.
Вiкно ?? свiтлицi виходило на захiд, i крiзь нього мрiли втопаючi в бiлому
морi туману химернi плями лiсiв. Починало свiтати. З кожною хвилиною  небо
яснiшало дедалi бiльше; у свiтло-блакитнiй  глибинi  його  тихо  загорявся
ясно-червоний вiдблиск i розливався по  всьому  небосхилу.  I  подiбно  до
цього нiжного вiдблиску розгорялось  i  вiдчуття  щастя  в  душi  дiвчини,
сповнюючи вщерть ?? серце.
   "Вiн коха?, коха?! - повторювала сама собi Дарина сотнi  разiв.  -  Вiн
покохав ??  з  першого  дня  ?хньо?  зустрiчi,  а  вона  не  знала,  i  не
здогадувалась, i сумувала, i тривожилась... А вiн думав, що вона не любить
його, i пiшов у монастир! Через не? пiшов!  Нi,  не  через  не?!  -  гордо
вiдкинула дiвчина ганебну для козака думку. - Пiшов  вiн,  зневiрившись  у
визволеннi вiтчизни! Але тепер зневiра  зникла,  вiдчай  змiнився  надi?ю:
орел стрепенувся, розправив  могутнi  крила  -  вiн  визволить  Укра?ну  й
прилетить за нею! Боже, яке щастя! Як же вона коха?  його,  як  палко,  до
нестями любить! Невже це не сон, не мрiя? Невже ж це здiйсниться? Невже  ж
стрепенеться  закатована  Укра?на?  Стрепенеться,  оживе!   Герой   очолив
повстання, лицар-славута, якого  ще  не  було  з  часiв  Богдана,  склика?
козакiв пiд свiй прапор, i всi повстануть, усi, як один! Вiн вирве Укра?ну
з лядсько? неволi, й тодi прибуде до не?, i вiзьме ??  з  собою.  О,  вона
ждатиме його, вона очi сво?  видивиться,  очiкуючи  його,  висушить  мозок
свiй, думаючи про нього!
   А вiн? Чи дума? тепер про  не??  Чи  згаду?  у  вирi  повстання,  серед
небезпек, пiдступностi? О, дума?, дума?! Скрiзь, де б вiн не був,  хоч  би
що трапилося з ним! Адже так, як вiн ?? коха?, не кохав нiхто на землi!  I
щоб вона його залишила, щоб вона погодилась?.. Нiколи! Там, у тiй келi?, в
ту страшну хвилину господь заручив ?х, i вона не покине  свого  нареченого
нiколи! Померти з ним - щастя, тортури за нього прийняти -  блаженство!  З
ним, з ним i на смерть!"
   Дарина витерла щасливi сльози.
   Але що робити з полковником? Найда далеко, вона тут  сама,  батькiвська
воля, настирливiсть полковника, бажання самого Во?йкова... Що ж робити?
   Серце дiвчини защемiло, але радiснi думки прилинули знову  i  заглушили
?? тривогу.
   Тим  часом  небо  розгорялося  дедалi   яскравiше,   в   глибинi   його
вимальовувалися рожевi обриси легеньких хмаринок.
   Кiлька разiв Дарина лягала, кладучи втомлену  голову  на  подушки,  але
заснути не могла: щастя й захоплення, що сповнювали ?? серце, не давали  й
на хвилину задрiмати.
   "Ох, побачити б коханого, пригорнутися до його грудей,  розповiсти,  як
вона страждала цi довгi мiсяцi... Нi, нi, довгi роки, бо з  тi??  хвилини,
коли Найда по?хав од них iз Переяслава, вона вже кохала його й журилася за
ним. Розповiсти милому все, припасти  до  його  гордого  серця  та  так  i
померти разом з ним!"
   Тiльки вранцi, коли сонце вже запалило верхiв'я далекого  лiсу,  Дарина
трохи задрiмала.
   Прокинулась вона вiд того, що хтось сильно  термосив  ??  за  плече.  З
подивом i переляком дiвчина розплющила очi й побачила  схилене  над  собою
лагiдне тiтчине обличчя.
   - Ото розiспалася, ледащо, - мовила з доброю усмiшкою стара, помiтивши,
що ?? зусилля вже дали деякi наслiдки,  -  буджу,  буджу,  а  вона  лежить
крижем, хоч з гармати стрiляй! Вставай-но швидше, ми вже з  батьком  давно
поснiдали. Та  й  батько  якийсь  похмурий  сьогоднi,  слова  з  нього  не
витягнеш. Ну ж бо, поспiшай. Розкажи, як там приймали вас учора.
   При цих словах Дарина вiдразу пригадала все, що сталося вчора, i  щастя
знову могутньою хвилею затопило ?? серце. Вона швидко схопилася з постелi,
обняла тiтку й дзвiнко поцiлувала.
   - Ге-ге, та з тобою, видно, трапилося щось  незвичайне,  -  з  ласкавою
посмiшкою зауважила тiтка, здивована такою незвичною  жвавiстю  небоги.  -
Може, якогось вельможного пана в сильце спiймала чи генерала,  а  може,  й
самого князя або графа?
   - Спiймала, тiтусю, спiймала не князя, а самого гетьмана!
   - Бач, чого захотiла! - тяжко зiтхаючи, промовила тiтка. - Ну, вдягайся
ж хутчiй: батько чека?.
   Тiтка вийшла з кiмнати, а Дарина почала одягатися. Усе горiло того  дня
у не? в руках, на серцi було так легко, так ясно,  що  дiвчинi  здавалося,
нiби вона не ходить, а пурха?, i тiло ?? стало легким, мов пiр'?нка.
   Хвилин через п'ять Дарина була вже готова. Радiсна  й  сяюча  пiшла  до
трапезно?. Тiтка кудись вийшла - на столi стояв ?? незакiнчений  снiданок,
- батько сидiв у  крiслi  понурий,  невдоволений  i  читав  "Петербургские
ведомости", привезенi з Ки?ва.
   Дiвчина привiталася й сiла за стiл.
   Кiлька хвилин пан обозний похмуро мовчав, потiм обернувся до  Дарини  й
докiрливо сказав:
   - А я тобi, дочко, ще не подякував: спасибi за розумну бесiду  з  паном
губернатором; заробимо  тепер  нагороду,  ох  заробимо!  Дарина  здивовано
глянула на батька.
   - Не розумi?ш! - похмуро вiв далi генеральний обозний. - А вчора що  ти
наговорила пановi губернатору: "Гайдамаки сво?х не чiпають", - передражнив
вiн дочку. - Га?
   - То й що? Хiба це неправда, тату?
   - Правда, правда... Не з  усякою  правдою  в  очi  лiзь.  Та  й  зовсiм
неправда, - вигукнув вiн, вдаривши по столу кулаком. - Не гайдамака я,  не
розбiйник, i гайдамаки мене за свого не мають.  Я  -  генеральний  обозний
вiйська ?? пресвiтло? царсько? милостi! По лiсах iз  ножем  не  ховаюсь  i
добрих людей не грабую!
   - I вони не грабують, вони за хрест святий iдуть!..
   - Ха-ха! За хрест iдуть, - перебив дочку iз злобним смiхом обозний. - А
кишенi  не  забувають.  Розбiйники,  гвалтiвники,   лотри!   Га!   Нiякого
послушенства знати не хочуть. Для них i шибеницi мало!
   - Батьку, та хiба ви забули про те, що казав нам  отець  iгумен  i  вся
братiя в Мотронинському монастирi? Хiба не крають  вам  серця  страхiтливi
вiстi, що ?х приносять утiкачi з польсько? землi? Господи боже!  -  Дарина
сплеснула руками. - Адже ж тако? муки, яку терпить там  нещасний  люд,  не
терпiв ще нiхто на землi!
   - Терпить, терпить! - пробурчав обозний. - Коли  господь  попуска?,  то
нам, людям, мудрувати нема чого  -  на  все  його  воля:  отже,  треба  ?й
скоритися.
   -  Скоритися?  -  з  запалом  вигукнула  дiвчина.  -  Нi,  ми   повиннi
об'?днатися всi, всi - козаки, гайдамаки й запорожцi -  i  визволитись  од
полякiв.
   - Тс! - просичав обозний, хапаючи Дарину за руку. -  Схаменися,  що  ти
верзеш? Хочеш, либонь, щоб батько твiй прогулявся на заслання? Га?  Багато
хто з нашо? братi? вже зробив цей веселий променад.
   Дарина мовчала похнюпившись, тiльки груди ?? високо  здiймалися  та  на
щоках горiли яскравi плями.
   Обозний випустив доччину руку й заговорив уже спокiйнiше:
   - Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогоднi ми б з тобою
тут не сидiли... Гей, дочко, покинь цi химери, не дивися на  дурнiв,  якi,
певно, за канчуками  скучили.  Щоб  я  бiльше  таких  слiв  не  чув!  Бач,
хвилюються, галасують... А  яка  користь?  Навiщо  нам  встрявати  в  чужi
справи? Моя хата скраю - нiчого не знаю! Коли не наша  сила,  то  мовчи  i
пам'ятай завжди: на чи?му возi ?деш, того й пiсню спiвай.
   Дарина подивилася на батька з глибоким докором. Та обозного анiтрохи не
збентежив доччин погляд, вiн навiть не зрозумiв його i вiв далi:
   - Губернатор ласкавий, ласкавий, а на зуб йому не потрапляй! Уже  й  на
мене скоса дивиться тiльки за те, що я ?здив у Мотронинський  монастир.  А
все ти, дочко: не хотiв я - ти умовила... Ну, та, може, бог дасть, пронесе
хмару, вдруге будемо обачнiшi. - Обозний важко зiтхнув i сiв у  крiсло.  -
Добру новину скажу тобi, дочко.
   А що Дарина мовчала, то обозний з самовдоволеною посмiшкою вiв далi:
   - Жених трапля?ться, та ще такий, що шапка з  голови  впаде,  перш  нiж
поглянеш на нього.
   У вiдповiдь дiвчина здригнулась i насилу вимовила:
   - Хто ж такий?
   - Хто? Наче й сама не здогаду?шся? Та полковник же, отой, що  розмовляв
з тобою: не сьогоднi-завтра генералом буде!
   - Ви жарту?те, тату! - тремтячим голосом промовила Дарина.
   - Де там жартую, коли  вчора  мав  з  ним  вельми  довгу  благомисленну
розмову: при?де до нас для остаточно? резолюцi?.
   - Тату, я не пiду за нього, - рiшуче сказала Дарина.
   - Що-о?.. - обозний пiдвiвся в крiслi, притримуючись руками за  бильця,
i втупив очi в дочку, немовби не зрозумiвши сказаних нею слiв. - Не пiдеш?
То якого ж тобi ще принца треба? Самого губернатора чи сiятельного князя?
   - Не князя i не губернатора, а нашого козака.
   - Козака?! - обличчя  генерального  обозного  вкрилося  темно-червоними
плямами. - Щоб я тебе, доньку генерального обозного, вiддав за козака? Нi,
не для того я видряпувався i боком, i поповзом нагору, щоб знову скотитися
в багно... Годi дурiти! Будеш за полковником.
   - Тату, та вiн же москаль...
   - То це й на краще! Сама цариця до нього милостива, чу?ш?  Та  з  таким
зятем можна он куди вилiзти! Дарина спалахнула.
   - Хоч би там що, а за полковника не пiду! - промовила вона твердо. -  Я
його не люблю, а шлюб без любовi - то великий грiх перед богом, i на такий
грiх мене нiхто не змусить  пiти.  Ваша  воля,  тату,  для  мене  свята  й
нерушима, та божий закон вищий за людську волю.
   - Ти, ти... Ти смi?ш? - обозний схопився з мiсця, обличчя  його  палало
гнiвом.  В  цю  мить  дверi  вiдчинилися,  увiйшов  козачок   з   пакетом,
повiдомивши, що його привiз гонець од генерал-губернатора з Ки?ва.
   Почувши це, обозний одразу змiнився на  обличчi.  Вiдпустивши  козачка,
вiн розiрвав конверт i швидко пробiг очима присланий папiр;  обличчя  його
набрало стурбованого виразу.
   - Губернатор кличе негайно  до  себе  у  важливiй  справi,  -  промовив
обозний уривчасто, не дивлячись на дочку. -  Дай  боже,  щоб  се  не  було
наслiдком тво?х слiв. Зараз вирушаю, довiдаюсь, в чiм  рiч.  -  Вiн  склав
папiр, сховав його в кишеню  каптана  i,  обернувшись  до  Дарини,  сказав
неголосно, але з таким  лютим  притиском,  немов  хотiв,  щоб  слова  його
голками впились у мозок дiвчини: - Слухай, дочко, я не знаю, чи  повернуся
сьогоднi... Якщо без мене при?де полковник, прийми його  пристойно,  як  i
личить нашому званню i рангу. Та пам'ятай, щоб я бiльше вiд  тебе  дурниць
не чув... Пiст незабаром кiнча?ться. I коли на те буде  божа  воля,  через
два тижнi ти будеш дворянкою, полковницею.
   Обозний круто повернувся i вийшов.
   Приголомшена, обурена батьковими  словами,  Дарина  так  i  закам'янiла
посеред кiмнати.  Тим  часом  у  дворi  зчинилася  метушня,  i  хвилин  за
п'ятнадцять дiвчина побачила, як з двору ви?хав ридван, у котрому  поважно
розсiвся генеральний обозний, спираючись на товсту дорогу  палицю.  Слiдом
за  ним  помчав  i  губернаторський  гонець.  Челядь  зачинила  ворота  i,
перемовляючись, пiшла до сво?? роботи.  Незабаром  затих  i  стукiт  колiс
ридвана.
   З Дарининих грудей вирвалося полегшене зiтхання; знесилено опустилася в
крiсло, та, помiтивши у дворi тiтку, яка швидко йшла вiд  льоху  до  хати,
квапливо пiдвелася й вийшла через другi  дверi  в  сад.  Дiвчинi  хотiлося
нiкого не бачити, залишитись хоч на якийсь час самiй; на  одну  думку  про
розпити, нарiкання i умовляння тiтки вона здригнулась,  наче  доторкнулася
до чогось огидного й бридкого. Дарина швидко  пройшла  сад  i,  вiдчинивши
хвiртку, ступила в лiс; тут вона звернула на знайому  улюблену  стежину  й
пiшла повiльнiше. ?й раптом пригадалося, як на цiй самiй  стежинi  страшна
циганка ворожила Найдi... Даринi здалось, нiби вона й зараз чу? той  сухий
i скрипучий голос... Дiвчина здригнулась,  але  тривожнi  думки  одразу  ж
стерли цей спогад...
   Пiсля розмови з  батьком  Даринi  все  уявлялося  в  похмурому  свiтлi.
Очевидно, вiн твердо вирiшив вiддати дочку за полковника, а  що  полковник
теж, певна рiч, не зверне уваги нi на ?? сльози, нi на ?? благання, нi  на
?? вiдразу до нього, то батько, певно, схоче силомiць доскочити  свого.  У
не? лишався тиждень строку; за цей тиждень треба було знайти вихiд.  Що  ж
робити? Як врятуватися вiд цього  жахливого  шлюбу?  Втекти?  Куди  i  як?
Повiдомити Найду? Але ж вiн покинув монастир, i хто скаже, де його шукати?
Може, подався на Запорожжя, може, хова?ться в лiсах, збираючи  гайдамакiв?
А може, вже пiдняв десь повстання? Та якби вона навiть  i  знала,  де  вiн
нинi, то кого б послала до нього? Нема? в не? тако? вiрно? людини.
   Одначе треба щось придумати! Не чекати ж того часу,  коли  ??  силомiць
потягнуть до вiнця! О господи, як це ?м обом не спало на думку, що  батько
може вiддати ?? замiж? Адже повстання трива? не день i не тиждень. За  цей
час батько, побоюючись гайдамакiв, може пере?хати  з  нею  десь  на  лiвий
берег, куди не долетить навiть звiстка про коханого! Та  вони  тодi  й  не
подумали про це... А тепер що дiяти?
   Дарина  зупинилась  на  мить  у  затiнку  розлого?  липи,  з   болiсним
напруженням  перебираючи  можливi  вiдповiдi  на  сво?  запитання,  i,  не
знайшовши жодно? задовiльно?, пiшла далi. "Невже ж вiн, Найда, буде битися
там один, щохвилини ризикуючи життям, а вона залишиться тут, чекаючи, коли
нарештi ?? вiддадуть замiж за полковника? Нi, нi! В не? не вистачить  сили
так жити. Мучитися повсякчас, не знаючи, де вiн, що  з  ним,  щодня  ждати
звiстки про його смерть у бою або страту? Нi, тако? муки вона не витрима?!
Туди, до нього! Так, до нього! - ще раз рiшуче мовила сама собi Дарина.  -
Батька покине, бо який же вiн батько, коли сьогоднi  вранцi  мiг  таке  ?й
сказати? Авжеж, вона по?де до  коханого,  щоб  подiлити  з  ним  усе  -  i
небезпеку, i смерть, i славу!
   Але як знайти його, як добитися до нього? Нема?  в  не?  нi  охоронного
листа, нi вiрних супутникiв; одразу ж на кордонi ??  схоплять  ляхи  i,  в
кращому разi, вiдiшлють назад, до батька. А якби ?й i пощастило пробратися
через  польськi  форпости,  скiльки  б  небезпек  чигало  на  не?  у  вирi
повстання!  Якщо  вже  Найда  покинув  монастир,  то,   значить,   терпець
увiрвався, значить, злоба лядська виявилась тепер на повну силу. Але що ?й
небезпеки? Що навiть сама смерть у порiвняннi з цi?ю страшною,  нестерпною
розлукою! Так: один вихiд - втекти звiдси. Але як?" - охоплена  тривожними
думками, Дарина все далi й далi заглиблювалася в лiс.  Розпач  у  ??  душi
змiнювався надi?ю на порятунок, а надiя знову поступалася мiсцем розпачу.
   Нарештi, втомлена  й  розбита,  дiвчина  сiла  спочити  край  глибокого
урвища. ?? охопила якась дивна байдужiсть... Сонце вже давно  хилилося  до
заходу й заливало розтопленим золотом зубчастi верхiвки  лiсу,  що  збiгав
схилом яру. Довго так сидiла Дарина, охоплена апатi?ю,  коли  раптом  десь
позаду пролунав чоловiчий голос. Дiвчина виразно почула сво? iм'я.
   Вона здригнулась i миттю схопилася на ноги,  збагнувши,  що  зустрiч  з
незнайомою людиною в цiй глухiй пущi, далеко од домiвки, не  вiщу?  нiчого
доброго. Iз  застиглим  вiд  жаху  серцем  Дарина  оглянулась  i  побачила
високого на зрiст чоловiка  в  полатанiй  одежi,  з  торбою  через  плече.
Смагляве обличчя жебрака, з розкуйовдженим чорним волоссям i  одним  оком,
здалося дiвчинi знайомим.
   - Добрий вечiр,  ясновельможна  панно,  -  промовив  жебрак,  шанобливо
вклоняючись. - Злякалася? Не впiзнала? Не лякайся: тобi нас  боятися  нема
чого.
   - Не впiзнала, хоча тво? обличчя знайоме менi,  -  вiдповiла  здивована
Дарина, - я десь тебе бачила.
   - Авжеж, бачила, та й, либонь, не один раз: i в  Лаврi,  i  на  великих
дорогах. Був я i в тебе на хуторi, - пам'ята?ш, навеснi з побратимами,  ще
про справи лядськi розповiдали й панна почастувала нас?
   - Навеснi? Так-так, - спроквола мовила Дарина, пригадавши,  як  до  не?
приходили п'ятеро гайдамакiв, розповiдали про польськi справи, про  Найду;
тепер ?? страх де й подiвся, а в серцi заворушилася радiсна  надiя  почути
вiд жебрака щось певне про коханого. - Але ж ти, зда?ться,  був  на  однiй
нозi, - сказала дiвчина.
   - Був i на однiй, i на двох, як зручнiше, - усмiхнувся жебрак.
   - Звiдки ж теперечки?
   - Iду з польсько? Укра?ни до тебе, ясновельможна панно.
   - До мене? - здивувалася Дарина.
   - Атож! До тебе послав мене один значний козак i звелiв  передати  тобi
ось цю рiч, - жебрак витяг з-за пазухи чотки з чорного дерева з пiдвiшеним
до них великим залiзним хрестом. Дарина здригнулась i тихо скрикнула... Цi
чотки вона бачила не раз на грудях у Найди.
   Жадiбно вихопивши чотки з рук жебрака, дiвчина мимоволi припала до  них
губами.
   Чотки являли собою разок круглих чорних намистин, на кожнiй з яких були
вирiзанi прапори й сурми запорозькi та  iм'я  одного  iз  вiдомих  лицарiв
Укра?ни, починаючи вiд Наливайка i  кiнчаючи  iменами  славних  гайдамакiв
останнiх рокiв. На кiнцi цього  разка  висiв  великий  залiзний  хрест;  з
одного боку на ньому було викарбувано герб - запорозький козак з  мушкетом
на плечi, а з другого вирiзьблено: "В миру козак  запорозький  Iван  Найда
волею божою помре" i рiк вступу Найди до монастиря.
   Даринине серце аж затремтiло вiд радостi: це вiн, вiн,  коханий,  пода?
?й звiсточку про те, що покинув монастир!
   - Орле мiй,  соколе  мiй,  життя  мо?,  -  стиха  прошепотiла  дiвчина,
притискуючи  чотки  до  грудей;  та  згадавши,  що  поруч  сто?ть   Найдин
посланець, вся зашарi-лась i хутко промовила: - А хто ж тобi дав ?х?
   - Козак якийсь, видно, значний...
   - Вiн не сказав тобi свого ймення?
   - Нi, тiльки дав менi ?х iз  словами:  "Вручи  це  доньцi  генерального
обозного i скажи ?й, що орел розбив сво? пута..."
   - А далi, далi?
   - Ще додав: "Скажи, що пiднiма?ться страшна буря, на те  й  посилаю  ?й
хрест сей, щоб вiн оберiгав ?? всюди..."
   - А ще?
   - А бiльше нiчого. Нi,  нi,  ще  сказав,  щоб  панна  чимось  допомогла
Лебедин-ському жiночому монастирю, бо там  щось  недобре  затiвають  ляхи,
пiдмовляють черниць пристати на унiю, а сама iгуменя не може дати ?м ради.
   - А ще що?
   - А ще сказав наостанку, щоб панна ждала, а чого - не сказав.  При  цих
словах жебрака щоки Дарини вкрилися гарячим рум'янцем.
   - Ну, а як же там, на Укра?нi, що ляхи... гайдамаки? - заговорила  вона
швидко, намагаючись приховати вiд жебрака сво? хвилювання.
   - Остання година прийшла -  пани,  кажуть,  постановили  всiх  попiв  i
благочестивих християн вирiзати; але це  ?м  не  вдасться:  усi  гайдамаки
збираються до одного коша. Подейкують,  що  замурований  у  Печерах  лицар
Найда скинув чернечу рясу i взяв козацьку шаблю. Знiметься така  завiрюха,
яко? не бачили з часiв Богдана.
   - Слава богу! А люди? Запорожцi? Та нi, стривай, ходiмо... Ти,  либонь,
стомився, зголоднiв... Там усе розповiси. Або  нi,  зажди;  чи  зможеш  ти
зробити менi одну послугу?
   - Хоч десять.
   - Спасибi, я вiддячу тобi. Менi потрiбна вiрна людина.
   - Покладись на мене у всьому.
   - Гаразд, але про це потiм... Зараз треба  додому,  вже  пiзно:  можуть
кинутись шукати мене, виникне пiдозра... То я пiду, а ти приходь надвечiр.
   - Гаразд. - Жебрак вклонився паннi й зник  у  хащах.  Дарина  пiшла  на
хутiр.
   Iшла вона швидко, квапилась, ?? хода, рухи,  вираз  обличчя  виказували
сильне хвилювання. У головi дiвчини ро?лися радiснi й тривожнi думки.  Сам
бог послав цього жебрака - вiн тепер допоможе ?й у всьому. Але хто прислав
чотки? Звичайно, Найда. Це вiн зробив  на  знак  того,  що  розпрощався  з
монастирем навiки. Ох, цi чотки! Скiльки разiв перебирав вiн ?х  у  години
безмовно? молитви, скiльки кривавих козацьких слiз скотилося на них!
   Дарина знов припала до  чоток  губами.  Ця  рiч,  така  близька  Найдi,
здавалася тепер дiвчинi частиною його самого.
   - Любий мiй, коханий мiй, ?диний мiй, - повторювала  вона,  перериваючи
свiй шепiт палкими поцiлунками. У вiтах щось зашелестiло: червона  вивiрка
виткнула з листя свою гостреньку мордочку i, побачивши пiд деревом  молоду
дiвчину, яка палко цiлувала чотки,  здивовано  розпустила  свiй  пухнастий
хвостик i миттю сховалася.
   Дарина спам'яталась, ?й стало соромно свого пориву. Що б  подумали  про
не? люди, якби побачили? Треба перебороти сво? хвилювання. Потiм, потiм...
Зараз дорога кожна хвилина, треба скористатися з перебування тут жебрака й
вирiшити, що робити.
   Дарина надiла на себе чотки й швидко пiшла далi.
   "Передусiм треба уяснити собi, що означають Найдинi слова, -  мiркувала
дiвчина, - що вiн мав на увазi, коли  просив  ??  допомогти  Лебединському
монастирю? Тут кри?ться якийсь iнший, пота?мний змiст, бо що  може  важити
??  слабка  помiч  при  такому  повстаннi,  вiд  якого  захитаються  зубцi
польсько?  Корони?  Може,  Найда,  нагадуючи  ?й  про  долю  Лебединського
монастиря, хоче, щоб вона по?хала туди сама? Так  воно  i  ?!  -  мало  не
крикнула вголос Дарина й мимохiть зупинилася. - Вiн хоче, щоб  вона  ?хала
туди; вiн прислав чотки, аби вони оберiгали ?? в  дорозi,  вiн  i  жебрака
послав, щоб той допомiг ?й добратися до монастиря.  О,  вона  по?де,  вона
ждатиме! Жебрак допоможе, вiн проведе ?? туди, а  цей  хрест  убереже  вiд
усякого лиха! А батько? - Дiвчина знову зупинилася. - Що вiн скаже?  Втеча
розлучить ?х навiки. Вiн проклене дочку, бо ?? вчинок  одверне  вiд  нього
ласку губернатора i, хтозна, чи й бiльшого лиха  не  накличе?  Що  робити?
Втекти - значить, вiдректися вiд  батька;  залишитись,  скоритись  йому  -
значить, вiдректися вiд коханого й побратися з нелюбом. Нi, нi!" -  Дарина
палко притисла до грудей залiзний хрест i швидко пiшла, майже побiгла...
   Дома вона застала перелякану тiтку, але одразу ж заспоко?ла ??; дiвчина
навiть задовольнила тiтчину цiкавiсть щодо вчорашнього балу й  очiкуваного
жениха. Про все це Дарина говорила з такою  невимушеною  веселiстю,  що  в
тiтки не виникло нiякого сумнiву в ?? щиростi. Пiд кiнець  ?хньо?  розмови
ввiйшла служниця й сказала, що прийшов якийсь жебрак i просить  милостинi.
Дарина звелiла нагодувати його й залишити на нiч; а що вона завжди  давала
притулок всiм убогим, то це розпорядження не здивувало  нiкого.  Посидiвши
ще трохи, дiвчина пiдвелася й  сказала  тiтцi,  що  пiде  до  свого  покою
вiдпочити...
   Уже коли тiтка з Дариною вечеряли, з Ки?ва примчав вiд обозного  гонець
i привiз листа. В листi обозний просив доньку негайно вислати  йому  деякi
потрiбнi речi, бо вiн у важливiй  справi  ма?  вирушити  завтра  на  лiвий
берег, у Переяслав, де, мабуть, доведеться пробути не менше двох тижнiв.
   Дарина аж почервонiла вiд радостi й мiцно стиснула  в  руцi  листа:  ця
звiстка давала ?й певну надiю здiйснити свiй намiр.
   Вона щось придума?, аби не викликати нiяких пiдозр  у  тiтки...  А  два
тижнi - немалий час...



   XV

   Серед непрохiдних у тi часи Лебединських лiсiв, що тяглися верст на сто
на захiд за Мотронинськими, у  глибокiй  улоговинi,  на  березi  вигнутого
дугою  озера,  притулився  жiночий  монастир,  який   дiстав   назву   вiд
навколишньо? мiсцевостi.  Вiн  був  заснований  ще  в  XVI  вiцi,  в  часи
панування Литви, i мав грамоти, що стверджували його права на великi землi
й угiддя i вiд польських королiв - Жигмунта, Владислава IV i Яна-Казимира.
Католицьке духiвництво, а потiм i унiатське, давно  вже  зазiхало  на  цей
притулок   переслiдуваного   православ'я,   але    королiвськi    декрети,
заступництво колишнiх гетьманiв,  особливо  Дорошенка,  i  розташування  в
диких лiсових хащах оберiгали його вiд  хижакiв  i  грабiжникiв.  Останнiм
часом, коли козацтво i автономiя Укра?ни впали, а руський народ i  грецька
вiра були приреченi лютим католицтвом i свавiльною  шляхтою  на  цiлковите
знищення,  правобережнi  монастирi  стали  ?диною  опорою  переслiдуваного
руського  пiд'яремного  люду.  Це  й  спонукало  трiумфуючих  ненависникiв
вiдняти у "схизматського бидла" тi останнi оази православ'я.
   На свiтанку жаркого червневого дня  крутою  стежкою,  що  вилася  серед
високих ясенiв i в'язiв, якi утворювали сво?м  переплетеним  гiллям  густе
зелене склепiння, спускалися в долину чотири вершники. Попереду кавалькади
?хала на гнiдому конi донька генерального обозного, панна Дарина,  за  нею
кульгавий жебрак, котрий нинi добре орудував обома ногами; ?х  супроводило
ще дво? колишнiх калiк, якi тепер стали  бравими  вершниками.  Зеленуватий
присмерк, що огортав лiс, кидав на обличчя подорожнiх, а особливо  Дарини,
вiдтiнок надмiрно? втоми. Кульгавий давно вже тривожно поглядав на панну i
нарештi сказав ?й iз сердечною турботою:
   - Вiдпочила б ти, ясновельможна панно,  он  на  тiй  галявинi,  адже  ж
стомилася: легко сказати, третiй день не злазиш  з  коня  -  це  й  нашому
братовi, що до всього звик, ломитиме кiстки, а що вже  говорити  про  таке
тендiтне створiння? Зблiдла он - хоч би хвороба не причепилася...
   - Ото ще, - усмiхнулася дiвчина, - не медяник я, не  зламаюся...  Може,
трохи й стомилася, але верхи я не раз ?здила...
   - Що й казати, справдешня козачка... А все-таки в каруцi було  б  тво?й
милостi...
   - Насмiшив! Ото добре було б ?хати в каруцi по  цих  крутих  стежечках,
переплетених корiнням: вона б застрягла помiж перших же дубiв!..
   - Не iнакше! - весело пiдхопили ?хнi супутники. - Кульгавий на  вигадки
майстер!
   - Воно й правда... - почухав провiдник потилицю.  -  3  каруцою...  ге,
ге... Але я гадав, що паннi було б спокiйнiше...
   - I не спокiйнiше, - вiдказала Дарина. - Передусiм разом з каруцою менi
треба було б узяти свою челядь i сказати тiтцi, куди я збираюся  ?хати,  а
це б стривожило ??... Вона почала б умовляти мене,  щоб  я  не  ?хала  без
батька в польське пекло, та й у каруцi мене б одразу затримали... А  верхи
я по?хала начебто в Печери i можу пробути там хоч би й два тижнi, i  нiхто
навiть не кинеться, що мене нема;
   i мимо польських ватаг хащами про?хали щасливо. Тiльки так ми  й  могли
дiстатися сюди...
   - Так-то воно так, а от вельможна панна наче з хреста знята...
   - Вiдпочину й минеться... Адже монастир у цiй долинi?
   -  Рукою  подати  -  он  i  озеро  видно,  -   показав   провiдник   на
свiтло-блакитну гладiнь, що блискотiла внизу помiж дерев.
   Пiсля двох поворотiв нашi  подорожнi  ви?хали  на  галявину,  i  Дарина
зупинила коня, вражена чудовою картиною.  Перед  ??  очима  лежала  широка
улоговина, яка нагадувала собою велетенську овальну чашу з свiтлим дном; з
?? синявих вiнець збiгав донизу оксамитними хвилями лiс, обриваючись  бiля
озера прямовисною стiною.
   Плесо озера було нерухоме i, як найкраще дзеркало,.. вiдбивало все,  що
заглядало в нього: схований в зеленi монастир,  частину  зубчасто?  стiни,
череп'янi дахи, невеличкий мiсток i купу сивих, похилених  верб;  усе  це,
вiдбившись у чистих прозорих водах, виблискувало там такими  самими,  коли
не свiжiшими барвами, - навiть блакить, яку подекуди торкнув рожевий подих
ранку, здавалась у вiдображеннi ще яскравiшою.
   "Певно, в цьому тихому притулку, далеко вiд житейських бур i насильств,
добре молитися, споглядаючи в прозорiй високостi пiднiжжя божого престолу,
- розчулено подумала дiвчина. - I невже лиходi? обернуть цей мирний рай на
криваве, страшне пекло? О нi! Ти, невидимий творець, не дозволиш блюзнiрам
осквернити найкраще творiння  сво?х  рук!"  -  Думки  Дарини  полинули  до
Мотронин-ського монастиря, i вона мимоволi стала порiвнювати враження  вiд
обох цих монастирiв. Вони були зовсiм  рiзнi:  картина  тутешньо?  природи
заспокоювала людськi пристрастi, й вiд того душа поринала в тихе  забуття;
а Мотронинський монастир, розташований на високiй горi,  здавалося,  ширяв
над неозорим простором i сво?м виглядом збуджував енергiю, окриляв душу на
подвиг.
   Години через три подорожнi пiд'?хали до брами, але й тут ?м довелося ще
довгенько  постояти,  поки  докладнi  розпити  й  вiдповiднi   докази   не
переконали черниць, що прибулi в монастир - ?хнi друзi, а не вороги  i  що
гостя - справдi донька ки?вського  генерального  обозного...  Та  й  пiсля
цього у  внутрiшнiй  монастирський  двiр  впустили  тiльки  Дарину,  а  ??
супутникам запропонували скористатися гостиннiстю монастирського  сторожа,
який мешкав iз сiм'?ю в хатi за брамою.
   Дарину з щирою радiстю i зворушливими молитовними побажаннями  зустрiла
сама ясновелебна мати iгуменя й одразу ж запросила дорогу гостю  до  сво??
келi?. Вiдпочивши  з  дороги  й  пiдкрiпившись  келихом  гарячого  пива  й
смаженими в олi? сухарями з чорного хлiба, дiвчина  в  iнтимнiй  бесiдi  з
iгуменею почала розповiдати ?й про полiтичнi вза?мини  сусiднiх  держав  i
про  надiю  на  збройне  заступництво  Росi?,   на   яке,   проте,   можна
розраховувати лише в тому разi, коли тутешнiй православний народ  повстане
на захист вiри й сво?х потоптаних прав та коли це  повстання  розростеться
до грiзних розмiрiв; тiльки тодi, побачивши цiлковите  безсилля  сусiдньо?
кра?ни,  небезпечне  для  росiйських  кордонiв,  iмператриця  пошле   сво?
вiйська, щоб навести лад.
   - Небагато втiхи привезла ти, люба панно, - сумно зiтхнула  iгуменя.  -
Рветься наша надiя, мов павутиння, бо коли б нещасному руському  людовi  й
пощастило рiками кровi вгамувати хиже насильство латинян  i  люту  сваволю
панiв, то й тодi, виходить, до знесилено? шляхти прийде могутня допомога i
встановить лад, сирiч втихомирить чернь, яка збунтувалася проти панiв.
   - О нi, не те, свята мати Серафиме, - палко вiдказала Дарина.  -  Намiр
царицi, наскiльки менi вдалося те вивiдати, - забрати цей  давнiй  руський
край пiд свою державу; вона шука? тiльки  слушно?  нагоди  для  втручання,
понеже без не? сусiднi держави - Австрiя i  Пруссiя,  якi  також  вважають
себе протекторами Польщi, можуть виявити невдоволення.
   - Ох,  видно,  прогнiвили  ми  господа,  -  сумовито  захитала  головою
iгуменя, - i вiн одвернув од нас,  недостойних,  лик  свiй!  Загинути  нам
лиша?ться, чесно померти, та й  годi!  Бо  поки  ясновельможнi  протектори
гнутимуть один перед одним кирпу, шляхта нас  геть  заморду?  i  винищить,
благочестя, храмiв i  слiду  не  зостанеться,  православного  люду  -  анi
душi... А поки учиниться найяснiшо? царицi державна воля, то пiд крило  ??
вiдiйде  лише  пустеля,  усiяна  козацькими   кiстьми,   напо?на   кров'ю,
прикрашена ру?нами та пожарищами... - голос iгуменi затремтiв, сльоза,  що
бринiла на вi?, упала на блiду, немов пергаментну, щоку виснажено?  постом
i подвижництвом старенько? й повiльно скотилася по глибокiй зморшцi.
   - Ясновельможна панi! Не тужiть,  не  плачте,  -  з  палким  спiвчуттям
кинулася Дарина до матерi Серафими i в  сердечному  поривi  обцiлувала  ??
руки. - Я вiрю i уповаю, стогiн народу прокотиться з краю в край по рiднiй
нашiй землi й розбудить орлiв, що дрiмають у путах. Усi як один, i  жiнки,
i дiти повстануть i розiб'ють вiковi лядськi кайдани!
   - Що важить повстання беззбройно? i темно? юрби? Марний акт помсти - не
бiльше! Ти, дорога дитино моя, тiшиш себе нездiйсненними  гадками...  Поки
не була розшматована надво? наша вiтчизна, поки у великiй кра?нi росли  та
мiцнiли великi душi, доти й тривала боротьба за ?? свободу, а нинi в цьому
нещасному куточку нашо? Укра?ни вже  нема?  нi  шляхти,  нi  козацтва,  нi
мiщанства, а лишився тiльки простий, сiрий, замордований у  неволi  народ.
Де ж серед цих злиденних, темних рабiв знайдуться лицарi, здатнi  запалити
всiх великою думою?
   - ? такий орел! А коли вiн заклекоче, то й орлят пiднiметься багато!  -
захоплено почала Дарина. - Запорожцi рвуться  сюди  i  з  братньо?  любовi
ладнi покласти за нас сво? голови, лiвобережна шляхта й козацтво хоча й не
смiють без волi царицi вiдверто втрутитися в боротьбу,  але  щирим  серцем
потай спiвчувають нам, та й сама цариця про нашi бiди особисто уболiва?  i
пiклу?ться про наш народ перед польським урядом.
   - Чула, чула... I отець Мельхiседек повiдомля? мене про це в листi,  та
тiльки  всi  турботи  царицинi  залишаються  марнi.  Не  зважають  на  них
латиняни-поляки, проти короля повстали й жахом сповнюють кра?ну...  Хто  ж
насмiлиться проти цi?? страшно? сили пiднести голос,  коли  навiть  велика
цариця, заради полiтики, не наважу?ться пiдняти на них свою могутню руку?
   - Насмiляться! - збуджено вигукнула дiвчина. - Залiзняк насмiлиться,  i
Найда насмiлиться!
   -  Найда?  -  поблажливо  усмiхнулася  iгуменя  у  вiдповiдь  на   щире
захоплення панни. - Та це ж байка, казка, вигадана народом!
   - Нi, не казка, а правда!
   - Як правда? Адже люди гомонять - i я чула, - нiби Богун i  досi.  живе
древнiм схимником у Печерах i назива?ться Найдою i що нiбито в слушний час
вiн скине рясу, знову пiдпережеться мечем i визволить  з  неволi  Укра?ну,
злучивши обидвi частини ?? во?дино... I що нiбито вiн уже  скинув  рясу  й
подав навiть бойовий клич.
   - I про це ваша ясновелебнiсть чула? Уже  заговорили  й  про  це?  -  в
шаленому захопленнi вигукнула Дарина.
   - Атож, гомонять... Цими днями навiть прочанки розповiдали,  але  ж  це
байка, i радiти ?й, моя дитино, не подоба?: адже  славному  Богуновi  нинi
було б двiстi рокiв, а хiба життя людське може бути таке довге?
   - Звiсно, нi. Про Богуна - це байка, але не про  Найду!  Найда  -  жива
людина...  I  молодий  ще,  сповнений  сил,  високо?  доблестi,  лицар   i
могутнiстю, i духом, орел-козак,  окраса  Запорожжя!  -  палко  вела  далi
Дарина, виблискуючи очима й зашарiвшись. - Вiн справдi був ченцем,  спершу
в Печерах, а потiм  у  Мотронин-ському  монастирi;  з  туги  попрощався  з
свiтом, не бачачи порятунку любiй його серцю вiтчизнi, а нинi вiн пiднiсся
духом, запалився надi?ю i кинувся  у  вир  боротьби,  щоб  врятувати  душi
улюблених братiв... Народ пам'ята? Богуна, славного лицаря, того й  плута?
його iм'я з Найдою...
   - Он воно що, - спроквола мовила iгуменя, пильно дивлячись на  дiвчину.
- Видно, кохана дитино моя, що ти вiд щирого серця  вiриш  цим  лицарям  i
глибоко шану?ш ?х... Дай боже... Дай боже! Тво? останнi слова  i  в  мене,
стару, вселили бадьорiсть i надiю... Усе, звичайно, в  руцi  промислителя.
Його воля i його сила! Але й нам, рабам його  велiнь,  потрiбна  твердiсть
духу i уповання, понеже зневiра вкрива? серце iржею... О господи,  владико
наш! - iгуменя молитовне склала руки й пiдвела очi  до  лика  спасителя  в
терновому вiнку. - Не дай менi скнiти в неробствi й зневiрi!  -  i  потiм,
пiсля коротко? молитви, додала, звертаючись до  Дарини:  -  Ти,  моя  люба
ясновельможна панно, пiдбадьор сво?м словом i сво?ю  гарячою  вiрою  дочок
мо?х, черничок... Ох, потребують вони зело' твердостi  й  змiцнення  духу:
враг убо сильний, а плоть немощна... А  вiд  пiдступних  i  лютих  латинян
iдуть спокуси та пiдкупи... Уже  якiсь  баламути  проникли  в  саме  серце
благочесного монастиря i отру?ли душi двох новеньких черничок  ?влалi?  та
Веронiки...  Либонь,  отру?ли,  бо  сi  чернички   вже   пробували   потай
переконувати деяких сестер, що бог для всiх один i байдуже, як поклонятися
йому! То навiщо ж, мовляв, ця впертiсть? Тiльки дурнi вiвцi впертi... Риба
- i та шука?, де глибше, а людина - де лiпше... Це,  бачте,  все  до  того
мовиться, що за унiю офiцiал ?хнього митрополита Мок-рицький  обiця?  усiм
пiльги й розкошi, а за вперте дотримання благочестя,  яке  нашi  напасники
iменують схизмою, погрожу? бiдами й винищенням.
   - Хiба вони смiють? - обурилась Дарина. - Адже ваш монастир  древнiй  i
права його скрiпленi королями!
   - Що для них королiвськi декрети й грамоти? Ось губернатор  Кшемуський,
що в Лисянцi, - йому наш монастир i не пiдляга?, а вiн одняв у  нас  майже
всi пасовиська й сiножатi... А митрополит унiатський, з благословення папи
римського, постановив унiверсалом, що де з'явиться - чи то в монастирi, чи
то в парафi? - хоча б  кiлькох  охочих  пристати  до  унi?,  то  храм  вiд
православних вiдбирати й перетворювати на костьол. Того-то  й  потерпаю  я
так за нашу святиню: якщо, не доведи господи, вдереться сюди  офiцiал,  та
ще з бандою конфедератiв, котрi  нинi  всюди  чинять  на?зди,  то  цi  двi
сестри... вiд страху, згодяться на унiю, i тодi монастир  наш  перейде  до
рук латинян...
   - Невже православнi сестри зважаться на таку мерзенну зраду?
   - Ох,  спокуса  велика?  За  православ'я  нiхто  не  заступиться:  воно
безправне, а за унi?ю - i сила, i мирськi спокуси...
   - I ясновелебна мати вважа?, що Мокрицький пiде в цi нетрi?
   - Уже двiчi був i домагався розвалити браму.
   Дарина похнюпилась. У цей час задзвонили  до  ранньо?  обiднi.  Iгуменя
встала, перехрестилася i хотiла  вже  вийти,  та,  помiтивши,  що  дiвчина
заметушилася, зупинила ?? ласкавим жестом:
   - Не утруднюй себе, дитино моя,  а  вiдпочинь  пiсля  довго?  й  важко?
дороги;
   i  тобi,  i  нам  тво?  сили  потрiбнi...  Встигнеш  iще  помолитися  i
вклонитися нашим святиням... А зараз краще засни до  трапези...  Тебе  нам
господь послав, бажана й довгождана  госте,  тво?  гаряче  серце,  уповаю,
зiгрi? серця наших черниць, змiцнить ?хнiй дух i, може,  навiть  заблудлих
овець наставить на путь iстини...
   - О, вiддам на це всi сили, всю любов мою...
   - Iди ж з миром, дочко моя, спочинь, а ми за  тебе  й  за  твою  велику
справу щиро помолимося, - i,  перехрестивши  Дарину,  мати  Серафима  тихо
вийшла з келi?.
   Пiсля лiтургi? iгуменя, щоб не порушити сну дорого?  гостi,  навi?ь  не
заходила до сво?? келi?, та коли вдарив дзвiн до  трапези,  вона  обережно
ввiйшла i здивувалась, заставши Дарину на ногах i  бадьорою.  У  трапезнiй
iгуменя вiдрекомендувала почеснiй гостi i заслужених черниць, i  новеньких
-  бiлиць;  до  значних  i  найстарiших  черниць   дiвчина   пiдiйшла   за
благословенням, а з молодими сестрами дружньо обнялася. За  трапезою  мати
iгуменя почала розпитувати  Дарину  про  царицю,  про  очiкувану  вiд  не?
допомогу, про новини з сусiдньо? Укра?ни i взагалi про надi? на визволення
нещасного краю з польського ярма, причiм розпитувала так, немовби до  того
не розмовляла з панною про все це. Дарина з великим  запалом  переказувала
радiснi новини: що народ уже весь пiднявся на захист сво?? вiри й волi, що
на чолi народно? боротьби  стали  великi  геро?  -  полковник  запорозький
Залiзняк i лицар-чернець Найда,  посланий  богом,  що  завдяки  клопотанню
славного   заступника,   найпревелебнiшого   отця   Мельхiседека,   цариця
росiйська, як ласкава матiр, звернула погляд на багатостраждальний, рiдний
по кровi й вiрi народ, що вона вже зiбрала на  кордонi  непереможнi  сили,
щоб допомогти йому, i що вся Лiвобережна Укра?на горить одним  бажанням  -
за знаком царицi кинутися в обiйми сво?х братiв.
   - Уповайте ж, сестри, - закiнчила свою натхненну оповiдь Дарина,  -  на
допомогу милосердного бога й велико? бiло? царицi.  Вона  твердо  вирiшила
вирвати сво?ю всесильною рукою цей край iз лядсько? i латинсько? неволi...
Отже, бiдi й насильству незабаром прийде край, i днi згубно?  сваволi  уже
полiченi. Кожний, хто перетерпить, матиме спасiння не тiльки там, де пану?
вiчна правда, але буде нагороджений i тут,  на  землi,  щедротами  велико?
монархинi, а всяк, хто спокуситься i не всто?ть, буде затаврований  вiчною
ганьбою й покараний як зрадник i Ка?н!
   Натхненна мова дiвчини всiх пiдбадьорила,  почулися  радiснi  вигуки  й
палкi  молитви  до  бога.  На  обличчях  у  всiх  засвiтилася  надiя,  очi
загорiлися вогнем свято? вiри... Тiльки двi молодi чернички  при  останнiх
словах Дарини помiтно зблiдли й похнюпились, ховаючи збентеженi погляди.
   Келiйку собi Дарина обрала по  сусiдству  з  запiдозреними  сестрами  -
?вла-лi?ю i Веронiкою, щоб частiше бувати з ними й тiснiше  зблизитись  та
по дружбi дiзнатися про  ?хнi  думки,  а  потiм  i  вплинути  на  них,  по
можливостi. А втiм, першi Дарини-нi  спроби  не  дали  бажаних  наслiдкiв:
?влалiя  залишилася  замкнутою,  мовчазною,  Веронiка,  правда,  виявилася
чутливiшою i податливiшою, але й  вона  в  розмовах  була  дуже  обережна,
насторожена й бiльше сама випитувала, нiж задовольняла цiкавiсть  сусiдки;
проте дiвчина ще не втрачала надi?.
   На третiй день кульгавий з побратимами зiбралися рушати назад i прийшли
до монастирсько? брами попрощатися  з  панною.  Дарина  вийшла  до  них  i
попросила кульгавого переказати лицаревi, який прислав  ?й  подарунок,  що
вона дяку? йому вiд щирого серця i що за його бажанням прибула в монастир,
щоб вiн знав це й пам'ятав...
   - Та ще ось що перекажи: над цим  монастирем  нависло  лихо,  i  кожно?
хвилини над беззахисними черницями можуть вчинити звiряче насильство.
   - Це правда, - хитнув головою кульгавий. - Сторож нам такого наговорив,
що аж серце похололо!..
   - Ну, отак i передай, що панна чека?.. - закiнчила Дарина. - I  що  без
охорони ?й страшно вертатися, що вона, мовляв, рада, дяку? i чека?.
   Тихо потекло життя Дарини в схованому вiд житейських  бур  i  хвилювань
монастирi. День проходив у молитвах, церковному спiвi й побожних розмовах.
Розкiшна природа й молитовний настрiй го?ли душевнi болi, гасили вогонь  у
кровi й наповнювали серце дiвчини лагiдним, примирливим почуттям. Та  коли
вночi монастир поринав у тихий сон i в  тiснiй  келi?,  освiтленiй  тiльки
тремтливим вогником лампади, западала насторожена тиша, тодi прокидалися в
головi Дарини бентежнi думи й летiли  далеко-далеко  за  стiни  монастиря,
через лiси, до ?? найдорожчого друга, до дивного лицаря, який уявлявся  ?й
в ореолi слави,  з  булавою  в  руцi.  До  нього  простягалися  з  вдячним
захопленням тисячi рук, звiльнених од  тяжких  кайданiв...  А  вона,  вона
стояла там, не зводячи з  нього  очей,  i  палала  вiд  щастя...  I  серед
незлiченного натовпу лицар впiзнавав ??, i йшов до не?, i говорив голосом,
що тремтiв од хвилювання: "Ось вона, обраниця мого серця, дружина  моя  на
все життя!"
   Але свiтлi картини часто змiнювалися похмурими, уява малювала Даринi ??
героя порубаним, умираючим десь серед поля чи скривавленим  i  розтерзаним
катами на тортурах. Тодi вона схоплювалася з постелi й кидалась iз  палкою
молитвою до розп'ятого бога...
   Тiльки коли лунали удари дзвона,  що  сповiщав  про  пiвнiч,  i  нiчний
сторож клепалом починав  будити  луну,  тiльки  тодi  влягалися  сполоханi
Дарининi думки, i вона склепляла стомленi очi.
   Та чим бiльше минало днiв, тим сумнiше ставало дiвчинi. Болюче  питання
- де Найда, що тепер з ним, чи вiн очiку? слушного часу, чи вже кинувся  у
вир криваво? розплати, - невiдступне стояло перед нею не тiльки  в  нiчнiй
тишi, але й пiд час спiльного молiння в храмi;  а  замкнуте  життя  в  цих
глухих стiнах, схованих у глибокiй долинi за неозорими лiсами,  не  давало
на те запитання нiяко? вiдповiдi.
   Минув тиждень; вiн не принiс сюди iз зовнiшнього свiту нi звiсточки, нi
листа, нi живо? людсько? душi. Це починало  гнiтити  й  тривожити  Дарину;
адже вона вирвалася з  Ки?ва  для  того,  щоб  стати  ближче  до  народно?
боротьби, стежити за ?? розвитком, жити ?? тривогами, навiть брати  в  нiй
участь, - i раптом потрапила в таке мiсце, куди зовсiм не  доходили  звуки
життя i звiдки вибратися було майже неможливо. Досада почала  заповзати  в
Даринине серце, досада,  яка  межувала  з  вiдча?м.  Невже  вся  ??  мiсiя
обмежиться цим монастирем? Велична iдея визволення Правобережно? Укра?ни й
возз'?днання ?? з другою половиною, для створення великого цiлого,  -  ось
що  цiлком  полонило  дiвчину.  I  раптом  вона  виявиться  вiдрiзаною  од
боротьби, замкненою на нiмому кладовищi безцiльно й даремно, бо  вплив  ??
на двох непевних сестер зда?ться сумнiвним, а в разi прямого насильства  i
розбою хiба могли б принести якусь користь ?? кволi руки...
   Дарина сказала матушцi Серафимi, що ?й вкрай  потрiбно  якомога  швидше
повернутися додому чи принаймнi в Мотронинський монастир, звiдки жвавiшими
були зносини з Ки?вом; але  стара  рiшуче  не  пускала  дiвчину  саму  без
належно? охорони, побоюючись нападу польських розбiйницьких ватаг, яких  з
кожним днем  ставало  бiльше.  Сторож,  котрий  мав  зв'язок  з  сусiднiми
висiлками й хуторами, щодня доповiдав iгуменi про новi кривавi вiстi,  якi
долiтали в його хату з лiсових околиць. Нарештi iгуменя вирiшила послати в
Мотронин до отця Мельхiседека гiнця з листом. В листi Дарина просила  його
превелебнiсть прислати  за  нею,  якщо  знайдуться  в  монастирi  чи  його
околицях вiльнi  люди,  хоча  б  чоловiк  iз  десять  охорони,  а  iгуменя
повiдомляла, що довкола Лебединського монастиря  нишпорять  конфедерати  i
якщо не буде прислано озбро?но? допомоги, то нападу  можна  чекати  кожно?
хвилини. Минуло кiлька днiв, а  з  Мотронина  не  було  вiдповiдi,  й  сам
посланець пропав безвiсти; вирiшили, що вiн потрапив  до  рук  полякiв  i,
певно,  загинув.  Коли  це  й  справдi  так  сталося,  то  небезпека,  яка
загрожувала затворницям, ще збiльшувалася: адже вiдiбранi листи виказували
?хню цiлковиту безпораднiсть i беззахиснiсть, а прохання прислати озбро?ну
охорону могло тiльки спонукати ворогiв до нападу...
   Та поки що в монастирi  було  тихо,  глухо,  тоскно.  До  Дарини  почав
пiдкрадатися розпач...
   Якось пiзнiм вечором, коли черницi виходили з церкви  i  останнiй  звук
дзвона, хвилюючись, летiв удалину, де згасав у сизiй iмлi, хтось енергiйно
постукав у браму. Пiзнiй нетерплячий гiсть у такий  неспокiйний  час  усiх
стривожив. Дехто поспiшив до  iгуменi,  щоб  сповiстити  ?й  про  прибуття
невiдомо? особи, iншi кинулися до брами.
   З переговорiв через замкненi кованi ворота з'ясувалося, що  пiд  захист
монастиря, вирвавшись з  рук  мерзенних  убивць,  якi  розгромили  дальнiй
виселок,  прибiгли  двi  жiнки:  плачучи  й  стогнучи,  благали  бiдолашнi
впустити  ?х  якомога  швидше  в  монастир,  бо  вони  помирають  од  ран,
виснаження, спраги й бояться погонi...
   Дарина перша почала просити матiр iгуменю, щоб вона звiльнила сердешних
од зайвих розпитувань i дозволила вiдчинити браму, хоч сонце вже й зайшло.
   Врештi браму вiдчинили. Жертвами польсько?  сваволi  виявилися  двi  ще
молодi жiнки, мiцно? статури  й  високi  на  зрiст.  Сво?м  виглядом  вони
справили на всiх гнiтюче враження: скривавленi  обличчя  були  закутанi  в
хустки, крiзь дiри подерто? одежi виднiлися синцi й почорнiлi рани.
   Нещасних оточили зворушливим пiклуванням: та особливе спiвчуття виявила
до  них  сестра  ?влалiя:  вона  попросила  матiр  iгуменю  дозволити   ?й
прихистити жiнок у сво?й келi?, взявшись обмити й перев'язати  ?м  рани  i
доглядати ?х, поки вони не одужають. Цей порив  спiвчуття  запiдозрено?  у
зрадi  сестри,  спiвчуття,  яке  вона  виявила  до  православних  селянок,
потерпiлих вiд унiатiв, переконливо свiдчив, що напрям ?? думок  змiнився,
що колишнi симпатi? повернулися. Мати iгуменя була врадувана такою змiною,
приписавши ?? впливу Дарини, й охоче погодилась на просьбу ?влалi?.
   Селянки ввiйшли до ?? келi?  i,  озирнувшись  довкола,  якось  особливо
перехрестилися.
   - Iменем найсвятiшого Iсуса, - промовила, стишивши голос, одна з них.
   - Вся побiдиши, - вiдповiла ?влалiя.
   - А чи ? добре зiлля? - спитала друга.
   - Загубив ранковий вiтер... - i черниця показала рукою на схiд сонця.
   - А нiч оживить! - усмiхнулася перша. Жалiслива черниця  заговорила  iз
сво?ми гостями пошепки. Через кiлька хвилин до келi? ввiйшла Дарина.  Вона
висловила подив, що  ?влалiя  ще  й  не  бралася  перев'язувати  рани.  Та
збентежилась.
   - Не утруднюй себе й сестри, вельможна  панно,  -  поспiшила  загладити
розгубленiсть черницi одна з селянок, - ми самi вiдмовились. Вiддирати  од
ран ганчiр'я - це така мука, що краще зробити це завтра.  А  тепер  у  нас
одне бажання - вiдпочити; ниють костi, а вiд утоми й руки не пiдiймаються.
   - Все-таки лiпше, - порадила Дарина,  -  перев'язати  рани  зараз,  нiж
лишати до ранку, а то ще прикинеться огневиця  й  вони  запаляться...  Але
селянки жалiбно застогнали.
   - Змилуйтеся, панно, ми люди простi... хлопи... на  хлопськiй  шкурi  й
так заго?ться, присохне, як на собацi...
   Дiвчину прикро вразили цi грубi й презирливi слова  селянок  про  самих
себе, а особливо оте "хлопи".
   - Нащо ж ви назива?те себе пiдлим  лядським  прiзвиськом?  -  обурилася
вона. - Ви  такi  ж  люди,  як  i  вони;  це  пани,  захопивши  наш  край,
перетворили вiльних людей на сво?х рабiв.
   Одна з селянок, та, що голоснiше стогнала, притихла  й  обпекла  Дарину
лютим  поглядом  з-пiд  насунуто?  хустки,  а  друга,  навпаки,   збуджено
пiдхопила ?? слова:
   - Ох, так, так! Клятi, каторжнi ляхи i вiра ?хня клята... Щоб ?м  добра
не було! Щоб вони щезли навiки! Це вони, клятi,  прозвали  нас  хлопами  й
бидлом... Це вони завзялися усiх нас винищити: ой, коли ж до  нас  прибуде
допомога вiд московсько? царицi, коли вона перевiша? всiх ляхiв? Ми  чули,
що вiйська ?? вже тут, пiд лiсом!
   Кволий голос жiнки раптом змiцнiв i лунав тепер  сильно  й  твердо.  Це
здивувало дiвчину.
   - Нi, вiйська iмператрицi поки що пiд Ки?вом, -  зауважила  вона,  -  i
цариця пошле ?х тiльки тодi, коли сейм вiдмовить ?й у всiх ?? клопотаннях.
Та селянка, яка було притихла, закашлялась i знов почала стогнати.
   - Ну, сестро ?влалi?, - спроквола мовила Дарина, пильнiше придивляючись
до жiнок, що сидiли на лавi, - якщо бiдолашнi мученицi так  стомилися,  то
треба ?м якомога швидше приготувати постiль... Трьом у цiй келi?  тiсно...
Нехай хтось iде до мене.
   - Спасибi, милостива панно, - вiдказала та,  котра  щойно  стогнала,  й
перезирну-лася з сво?ю товаришкою, - ми не гiднi тако? честi...  Турбувати
ясновельможну... Можливо, посланницю царицi... Задля пiдлого люду...
   - Що за дурницi! - обурилась Дарина.  -  Я  не  царська  посланниця,  а
руський люд не пiдлий... Щось ви занадто вже себе принижу?те.
   - То я збiгаю до  сестри  Веронiки  за  коберцем,  -  перебила  дiвчину
?вла-лiя i, не дочекавшись вiдповiдi, швидко вислизнула з келi?.
   Дарина  мовчки  провела  ??  очима,  а  потiм  почала  приглядатися  до
втiкачок; та вони сидiли похнюпившись, а свiтло лампади було надто тьмяне.
У серцi дiвчини заворушилась якась невиразна пiдозра.
   - Де ваш хутiр? - спитала вона.
   - Там, далеко... Бiля Мотронина... - вiдповiла селянка, що лаяла ляхiв,
а друга почала знову стогнати.
   - Бiля Мотронина? А що там чувати? - пожвавiшала Дарина.
   - Чули, що гайдамакiв перебили, тамтешнього iгумена схопили, а монастир
пристав на унiю...
   - Не вiрю! Не такi нинi гайдамаки! А про монастир  -  брехня,  мерзенна
брехня! - вигукнула обурена панна. - Поки й свiт сто?ть, руськi не зрадять
сво?? вiри! Розбiйники ляхи можуть вирiзати благочестивих, спалити  храми,
та  нема?  в  свiтi  сили,  яка  б  змусила  нас  зрадити  свiй  народ   i
перевернутися на пiдлих латинян.
   Обидвi жiнки, що, згорбившись, сидiли на лавi, вiд останнiх слiв Дарини
пересмикнули плечима й схопилися з мiсця. Почувся шепiт, i дiвчина вловила
в ньому щось дуже схоже на "пся крев". Та через мить жiнки знову  впали  в
апатiю.
   - Що з вами? - пiдозрiливе спитала Дарина.
   - Ох, морозить i трусить... Зовсiм погано! - застогнала одна з селянок.
- Чи не огневиця, бува?
   - Не гнiвайся на нас, ясна панно, - додала, стогнучи, друга.  -  За  що
купили, за те й прода?мо... Люди брешуть, то й  ми  брешемо...  А  звiсно,
руський люд благочестивий, не те що  католики...  Та  я  б  сам...  -  тут
селянка, наче подавшись, закашлялась.
   Дарина встала. В цю мить до келi? ввiйшли сестри ?влалiя i  Веронiка  з
ковдрами й подушками в руках.
   - Я до себе вiзьму одну хвору, - промовила Веронiка.
   - От i добре, - всмiхнулася Дарина й вийшла з келi?.
   Нiчна прохолода,  напо?на  тонкими  пахощами  й  вологою,  остудила  ??
розпашiле обличчя  й  дала  полегкiсть  грудям.  Дiвчина  зупинилася,  щоб
надихатись живлющим повiтрям i обмiркувати, що  дiяти  далi.  Цi  втiкачки
сво?ю поведiнкою i розмовами одразу збудили в  не?  пiдозру,  а  тепер  ця
пiдозра перейшла в упевненiсть,  що  вони  зовсiм  не  селянки,  а  тiльки
прикидаються й брешуть, i що навiть, можливо, вони й не  жiнки...  А  коли
так, то це - вороги!
   В цю мить хтось виглянув крадькома з келi? i вiдразу  ж  зник.  Гаятись
далi було годi, й Дарина швидко пiшла до матерi iгуменi, щоб повiдомити ??
про небезпеку й вжити завчасу якихось заходiв.
   Стара була ще на молитвi. Коли дiвчина сказала  ?й  про  сво?  пiдозри,
вона жахнулась. Негайно розбудили матiр  економку  i  матiр  казначею.  На
короткiй  радi  вирiшили  негайно  розвести  селянок  по   iнших   келiях,
приставити до них сторожу, попередити  воротаря  й  послати  його  сина  в
сусiднiй виселок, щоб звiдти ще вночi прибула допомога.
   Спершу пiшли до ?влалi?... Та як же всi здивувалися,  коли,  вiдчинивши
дверi, побачили, що келiя порожня; мати економка кинулась в сусiдню  келiю
до Веронiки, але й там не було нiкого...
   - Бийте на сполох! - звелiла iгуменя. - Бiжiть до брами, щоб нiкого  не
пропускали!
   Дарина побiгла до брами. Вона була напiввiдчинена; а  коло  не?  лежали
воротар i його жiнка...
   Дiвчина нахилилася, щоб розбудити ?х, i потрапила рукою в  теплу  липку
рiдину: воротар i його жiнка лежали мертвi в теплiй iще калюжi кровi.
   На страшний Даринин крик iгуменя  з  ключницею  кинулись  до  брами,  а
сполоханi  дзвоном  чернички  спросоння  заметушилися,  не  розумiючи,  що
трапилось, де небезпека, i шукали очима вогню...
   -  Господи,  спасе  наш!  Що  сталося?  -  волала  перелякана  iгуменя,
пiдбiгаючи до Дарини.
   - Рятуйте! - кричала та в нестямi, пiднявши вгору руки. До брами почали
збiгатися чернички.
   Одна наблизилася з лiхтарем i освiтила панну. Усi побачили,  що  в  не?
руки в кровi.
   - Зарiзали! Брама! - не вгавала Дарина, показуючи  рукою  на  прочиненi
ворота.
   Черницi перелякано закричали,  але  всi  спершу  подумали,  що  лиходi?
поранили панну.
   - На бога! Хто тебе поранив, дитино моя? - кинулась до дiвчини iгуменя.
   - Не мене!.. Воротар... жiнка... зарiзанi... Брама вiдчинена!
   Тiльки зараз усi побачили трупи, що плавали в кровi, й  зацiпенiли  вiд
жаху
   - Замкнути ворота! - першою опам'яталася мати iгуменя й  сама  пiдбiгла
до брами, щоб допомогти черничкам у цiй незвичнiй для них  роботi.  Слiдом
за iгуменею кинулася до важких ворiт i Дарина. Та було вже пiзно.
   Греблею мчали до брами озбро?нi вершники. За  мить  дужi  руки  налягли
зокола  на  ворота,  й  вони  розчинились,  примусивши  кiлькох   черничок
вiдскочити вбiк.
   - За мною, дiти, в трапезну! - твердим голосом промовила мати Серафима,
звертаючись до закам'янiлих черничок. -  Там  помолимося...  На  все  божа
воля! Без не? жодна волосина не впаде з голiв наших!
   Усi пожилицi монастиря, i старi i молодi,  кинулися  до  трапезно?.  Iз
спотвореними жахом  обличчями,  заламуючи  руки  й  б'ючи  себе  в  груди,
юрмилися вони навколо сво?? матерi; зойки,  стогiн  та  iстеричнi  ридання
нещасних черниць лунали пiд  темним  склепiнням,  освiтленим  лише  однi?ю
лампадою.
   -  Змiцнiться  духом,  дiти  мо?!  Настав-бо  час  постояти   за   нашу
благочестиву вiру  та  послужити  вiдважно  й  твердо  розп'ятому  боговi!
Погляньте на цього божественного страдника, - iгуменя  показала  рукою  на
образ спасителя в  багряницi  й  терновому  вiнку.  -  Погляньте,  з  якою
усмiшкою високо? любовi гряде вiн на хрест  за  грiхи  нашi,  за  спасiння
наше" То чому ж тут лунають стогiн i плач? Не ридати,  а  втiшатися  душею
треба, благоговiти серцем, що господь  сподобив  нас  постраждати  в  його
iм'я: хiба може бути бiльше щастя, вище блаженство  на  свiтi?  Розбiйник,
який увiрував у Христа в годи'ну мученицько? смертi, зазнав серцем раю,  i
душу його осяяла радiсть... Невже ж  ми,  сповiдуючи  благочестя,  люблячи
вiтчизну свою,  покажемо  малодушнiсть  перед  мучителями,  перед  ляхами,
панами, ксьондзами, якi ненавидять нас?.. Наш страх i зневiра  впадуть  на
нашi голови  довiчною  ганьбою  i  будуть  зустрiнутi  презирливим  смiхом
ворога, а наша твердiсть  i  стiйкiсть  викличуть  у  насильника-супостата
повагу... Заклинаю ж  вас  в  iм'я  господа  сил...  Станьмо  крiпко  i  з
непохитною вiрою, без страху перетерпiмо за святу велику справу!  Будь-яка
мука, будь-яка ганьба, прийнятi за Христа, ?  чистим,  променистим  сяйвом
вiнця мученицького...
   Натхненне слово  матерi  iгуменi,  сказане  твердим  голосом,  справило
враження: голосiння i стогiн одразу стихли; черницi  пiдбадьорились,  ?хнi
очi загорiлися завзяттям i жагою подвигу.
   - Сестри мо?! - в екстазi заговорила  Дарина.  -  Перетерпимо,  але  не
марно! Вiдкиньмо i дiвочу боязкiсть, i лагiднiсть жiночо?  душi...  Дорого
продаймо сво? життя лютим звiрам! Ми беззбройнi  й  безсилi...  Але  проти
наших катiв ми знайдемо в собi й  хитрощi  лисицi,  й  пiдступнiсть  змi?.
Згадаймо, сестри мо?, Юдiф!  Ця  жiнка  славним  подвигом  врятувала  свiй
рiдний народ: вона пiшла у ворожий стан до азiата, пiшла, озбро?на  тiльки
сво?ю  вродою  та  залiзним  серцем,  i  за  свою  ганьбу  вiдтяла  голову
супостатовi... Будьмо ж, мо? любi подруги, такими, як Юдiф!
   - Благословення боже над усiма вами! - закiнчила iгуменя, перехрестивши
всiх навколо.
   Тим часом конфедерати, вдершись у монастир, розставили всюди сторожу, i
ватажок банди з десятком шляхтичiв-гусарiв та челяддю кинувся  до  церкви;
оточивши ?? жовнiрами, вiн звелiв привести до себе  схизматського  попа  й
iгуменю, а потiм i всiх черниць.
   Це був той самий хорунжий iз команди Младановича  Фелiкс  Голембицький,
який нещодавно ганебно втiк з Турово? i в жалюгiдному  виглядi  прибув  на
раду до Уманi. Нинi вiн, перед  беззахисними  жiнками,  хизувався  пихатою
вiдвагою i горiв диким бажанням помститися на  нещасних  за  сво?  ганебне
боягузтво в сутичцi з гайдамаками, а також прагнув довести Мокрицькому, що
вiн швидше й лiпше за нього оберта? хлопськi хлiви на католицькi  кляштори
й костьоли.
   Тепер Голембицький був невблаганний i лютий; здавалося, що нiякий  зойк
страждання не може зворушити його серця.
   Незабаром два жовнiри  привели  до  хорунжого  худенького,  маленького,
згорбленого священика з рiденькою бiлою борiдкою, майже  лисого.  Ряса  на
ньому була подерта; запалi, кiстлявi груди ходили ходором. Вiд  хвилювання
й переляку вiн тремтiв, як осиковий листок.
   - Давай ключi, лайдаку! - гримнув на  нього  ватажок  загону.  Священик
мовчав.
   - Ключi давай, шельмо! - крикнув хорунжий ще лютiше  й  з  такою  силою
смикнув старого за бороду, що в руцi залишилося пасмо срiблястого волосся.
На пiдборiддi священика виступила кров.
   До вхiдних дверей  принесли  два  смолоскипи;  ?хн?  миготливе  криваве
свiтло впало на спотворене скаженою люттю обличчя  хорунжого  -  вродливий
пан Фелiкс скидався зараз на розлюченого вепра. Перед ним стояв з пiднятою
головою  священик;  його  худе,  маленьке,  майже  дитяче   обличчя   було
надзвичайно блiде, але очi палали вогнем.
   - Ключi! - несамовито зарепетував пан довудца'.
   - Ключi вiд храму мого господа я'вiддам тiльки тому,  хто  менi  вручив
?х, - тихим, але твердим голосом вiдповiв батюшка.
   Хорунжий розмахнувся  i  що  було  сили  вдарив  служителя  вiвтаря  по
обличчю. В нiчнiй тишi дзвiнко пролунав ляпас. Немiчний старий  не  встояв
на ногах i навзнак упав додолу.
   - Досконале! - крикнув хтось.
   Вигук був пiдтриманий схвальним реготом конфедератiв.
   - Пiдвести його! - скомандував  шляхетний  лицар.  Жовнiри  кинулись  i
пiдвели старого.  На  лiвiй  щоцi  в  нього  червонiв  слiд  вiд  пансько?
п'ятiрнi, з розбито? губи текла кров.
   - За що б'?ш? - тихо спитав священик. - Чи за те,  що  я  виконую  свiй
обов'язок?
   - За що, пся крев? Ключi!!!  -  довудца  крикнув  так,  що  голос  йому
урвався i вiн, пополотнiвши вiд лютi й натуги, вибухнув задушливим кашлем.
   -  Це  бидло  не  варте  гнiву  вельможного  пана,   -   звернувся   до
Голембицького молодий ксьондз, нещодавно висвячений в Уманi, той самий, що
виявив на бенкетi у губернатора Младановича такий дикий фанатизм. - I  без
його ключiв увiйдемо: цi дверi замкнено зсередини залiзним  засувом,  тому
?х важко висадити, але ? ще хiд з притвору, i там  лише  висячий  замок...
Добрячий удар ломом, i вiн розлетиться в друзки.
   - Господи! Не допусти амонитян у храм твiй, захисти святиню вiд наруги!
- звiвши до неба повнi слiз очi, вигукнув скривавлений священик.
   - Вибити дверi! - наказав Голембицький. - Правда ваша, що  через  бидло
не варто псувати кровi, але я все-таки без зайво? турбацi? накажу  вирвати
в нього обценьками язика й просвердлити свердлом очi...
   - Спасибi скажу, якщо не даси менi узрiти наруги!
   - Нi! Наругу ти побачиш, налюбу?шся нею доволi. Ось що, велебний  отче,
- звернувся Голембицький до ксьондза, - сьогоднi ти не служи в цьому хлiвi
свято? мшi, сьогоднi ми в ньому досхочу  натiшимось...  А  завтра  очистиш
його вiд усяко? скверни й освятиш на кармелiтський кляштор.
   - Вельможний пан ма? рацiю, - погодився  ксьондз,  -  iз  схизматськими
iконами його й освятити неможливо.
   Тим часом замок був вiдбитий; жовнiри з лайкою вдерлися через вiвтар до
церкви й, вiдсунувши засув, навстiж розчинили головнi дверi.
   Вельможний довудца конфедератiв, разом iз сво?ми товаришами,  переможно
ввiйшов до храму i, зупинившись перед вiвтарем,  тричi  плюнув.  Священика
теж ввели.
   - Братi?! - тремтячим вiд глухих ридань голосом заговорив старий. -  Чи
не ?диному богу ми  молимося,  чи  не  ?диного  вседержителя  славимо?  Не
оскверняйте його святилища, не слухайте безумного злобителя, який  штовха?
вас на страшний, незамолимий грiх. Присягаюсь вам сивиною  сво?ю,  що  бог
всемогутнiй i що, може, ще нинi гнiв його впаде на вашi голови.
   - Зiрвати iкони! Вирвати  йому  язика!  -  знову  заревiв  довудца,  не
стримуючи вже свого гнiву.
   Жовнiри, якi було завагалися, збентеженi  пророчим  голосом  священика,
кинулися з ломами й сокирами до образiв; у церквi лунко загупали  удари...
Затрiщало дерево...
   -  Боже!  Всемогутнiй,  всесильний!  -  вигукнув,  знявши  вгору  руки,
батюшка. - Яви нам ласку твою! Захисти вiд цих  лиходi?в  i  осквернителiв
святинi чесного храму нашого! Не дай менi узрiти...
   - Узрiв, одначе... - з пiною на губах просичав Голембицький,  коли  двi
iкони були вирванi ломами з сво?х гнiзд i впали спершу  на  решiтку  перед
вiвтарем, а потiм на пiдлогу. - Узрiв... А тепер годi!
   - Повiсити його! - наказав вiн.
   Кiлька жовнiрiв, якi, стоячи на складанiй драбинi,  засвiчували  зеленi
восковi свiчки, кинулися  до  батюшки,  кваплячись  виконати  наказ  свого
ватажка.
   Тим часом освiтили всю церкву, наче у велике рокове свято.
   Коли до храму ввiйшла мати iгуменя з казначе?ю i  побачила  це  жахливе
блюзнiрство й насильство, вона гнiвно закричала:
   - Кровопивцi, душогуби!  За  що  ви  замучили  праведного  старця?  Цей
мерзенний вчинок вола? до самого неба... О, кара  впаде  на  вашi  голови,
впаде вона й на ваших дiтей... Ви кати, а не лицарi, ви ненависники  бога,
виплодки злоби, а не сини католицько? церкви, ви...
   Але лютий i на самого себе, i на всiх Голембицький не дав ?й  скiнчити.
Знавiснiвши вiд лиховiсних  пророцтв,  вiн  вихопив  шаблю  i  вдарив  нею
навiдлiг по обличчю старо?: шабля iз свистом навскiс упала на чоло й разом
з клобуком знесла верхню частину черепа. Без крику й  стогону  впала  мати
iгуменя до нiг ката-лицаря.
   - Прийми, господи, душу раби тво?? Серафими й прости ?й грiхи вiльнi  й
невiльнi! - зворушливо промовила матiр казначея, молитовне склавши руки.
   - Що ж це? Забава, а не  дiло!  -  заговорив  один  шляхтич,  який  був
невдо-волений i розправою над священиком. - I пiп, i  ця  вiдьма  потрiбнi
були для допиту, а тепер вiд них яка користь... А про монастирськi  скарби
нам же нiчого не вiдомо.
   - Згоден, - закусивши губу, вiдказав  Голембицький,  -  що  нам  скарби
потрiбнi, але, проше пана, скарбами завiду?  й  береже  ?х  не  пiп  i  не
iгуменя, а ось ця погань, - показав вiн на казначею, - та  ще  ключниця...
Де вона? Привести! - кинув  вiн  мимохiдь  осавуловi.  -  Це  по-перше,  а
по-друге - мiй шляхетний гонор не мiг знести зухвало? мови бидла, по-трет?
- я, пане, довудца i маю право вершити суд над  цим  падлом...  Чи  пановi
шкода цих собак?
   - Про мене, хоч  би  й  усiх  ?х  перевiшати,  нам  тiльки  б  грошi  й
схизматськi скарби. -  Шляхтич  поспiшив  одвести  вiд  себе  навiть  тiнь
пiдозри у спiвчуттi до  хлопiв.  -  Я  давно  кажу,  що  цих  гадюк  треба
винищувати, та й годi, а не обертати  в  унiатiв!..  Мене  цiкавлять  лише
грошi й скарби.
   -  Щодо  цього  хай   пан   заспоко?ться,   -   поблажливо   усмiхнувся
Голембицький. - Я доручаю пановi вчинити про все це допит,  використовуючи
для того будь-якi засоби, а тому передаю до панських рук, крiм казначе? та
ключницi, усiх старих вiдьом...  Отже,  ось  мiй  наказ:  усе,  що  тiльки
знайдете цiнного в  скринях  i  келiях  черниць,  тягнiть  сюди...  Срiбнi
лампади, ставники, посуд, ризи з iкон  -  усе  сюди!  Розшук  пеньондз'  i
всiляких скарбiв доручаю пановi ротмiстру... Помiчницею  при  допитi  може
бути ще черничка ?влалiя, яка перекинулася  до  нас,  а  друга,  на  жаль,
утекла...
   Голембицький наказав, щоб iз льохiв принесли в  церкву  найкращi  вина,
меди й ратафi?, а з комор усе ?стiвне...
   Жовнiри кинулися виконувати наказ - хто в  льохи,  хто  в  комори,  хто
грабувати по келiях для шляхти й красти  для  себе;  у  церквi  залишилися
тiльки пан Голембицький з двома товаришами та кiлька жовнiрiв, якi  почали
здирати з iкон срiбнi ризи, золотi вiнцi, хрести й пiдвiски; усе це кидали
на одну купу, а священнi чашi та iншi коштовнi речi складали окремо.
   До церкви ввели  нарештi  й  молодих  черниць.  Попереду  ?х  з  блiдим
обличчям i палаючими очима  гордо  виступала  панна  Дарина.  Голембицький
одразу звернув на не? увагу.
   - Що це? Черничка в свiтському одязi?  -  здивовано  вигукнув  вiн,  не
одриваючи очей вiд гарного,  сповненого  благородства  обличчя  дiвчини  й
стрункого ?? стану. - Присягаюся богинею насолоди,  що  кращого  подарунка
вона менi не могла послати.
   - Та й гарна ж достобiса!  Га!  -  товаришi  пiдтримали  пана  Фелiкса,
милуючись Дариною.
   - Хто ти, красуне? - спитав  дiвчину  пан  Фелiкс,  простягаючи  до  ??
пiдборiддя свою замазану кров'ю руку.
   - Я росiйська пiддана,  -  вiдсахнулась  од  нахаби  Дарина.  -  Донька
генерального обозного з Ки?ва, i прошу пана, в iм'я  лицарсько?  доблестi,
поставитися з повагою як до мене, так i до нещасних, нi в чому  не  винних
сестер мо?х по народностi й по вiрi.
   - Ага! Он ти хто!  -  пiдскочив,  наче  вжалений,  Голембицький,  знову
наливаючись люттю. - Росiя  ставить  нам  королiв  i  хоче  разом  з  ними
загнуздати наше вiльне, благородне лицарство?  О,  сто  перунiв!  Не  буде
цього повiк! Як бога кохам, ми  самi  крулi!  Конфедерати  це  доведуть  i
зiтруть на порох схизму... Плювати ми хотiли на унiверсали!.. А  може,  ти
шпиг московський, га?! Ось я тобi покажу, як  iз  шпигами  розправляються!
Канчукiв!
   Тро? жовнiрiв кинулися до панни. Вона зблiдла й випросталась.
   - Зупини, пане, катiв! - пiдвищила  Дарина  голос.  -  Ти  свавiллям  i
розбо?м губиш свою вiтчизну... Пiд Ки?вом сто?ть п'ятдесят тисяч  грiзного
вiйська... Вони чекають тiльки приводу, щоб ринутись на вас... А  який  же
кращий привiд, як не ця  нечувана  наруга,  -  вказала  дiвчина  рукою  на
зруйнований вiвтар, на скинутi iкони й на трупи, - який кращий привiд,  як
не цей  ганебний  гвалт  над  беззахисними,  який  кращий  привiд,  як  не
образливi проти могутньо? монархi? слова?.. Адже коли рушать сюди вiйська,
- а ви ?х бешкетами накличете, - то шляхта на вiки вiчнi  попроща?ться  iз
сво?ю волею i долею!
   Смiлива мова дочки обозного справила враження.
   ?? слова про вiйська, що  стоять  на  кордонi,  примусили  всiх  боязко
озирнутися, а ксьондза навiть присiсти;  та  Голембицький,  який  злякався
бiльше за iнших, не хотiв цього показати...
   - Ще смi?ш погрожувати? - скажено затупотiв вiн ногами. - Канчукiв!
   - Геть! - крикнула панна, вихопивши кинджал. - Живою нiкому не дамся на
наругу! - i вона замахнулася кинджалом, нацiливши вiстря собi в груди.
   Жовнiр вiдскочив. Та улан в латах, що стояв поруч панни, встиг  схопити
?? за руку й зупинити смертоносний удар.
   - Бач, гадюка! - мовив уже стриманiше довудца. - Прив'яжiть ?? до  тi??
колони й лишiть - хай охолоне... А ми поки що займемося  черничками.  Перш
за все скиньте з них цi потворнi ковпаки, бо не можна до ладу  роздивитися
красунь, - грайливо додав шляхетний лицар.
   Скуфiйки й клобуки вмить були зiрванi. Незаплетене в коси,  пiдстрижене
волосся розсипалося по дiвочих  плечах,  блiдi  личка  вiд  чорного  одягу
здавалися ще блiдiшими.
   - Непоганi на вроду!  -  Голембицький  обвiв  сво?  жертви  задоволеним
поглядом.
   - Бiленькi, пухкенькi, - захихикав улан.
   - Он у тi?? якi губки  -  розкiш!  -  безцеремонно  розглядав  черничок
третiй, уже ожирiлий шляхтич. - А ось у цi?? оченята,  наче  в  газелi,  а
носик, як виточений...
   - Роздягти б ?х, обшукати... - запропонував хтось.
   - Якщо це не збентежить його  велебну  мосць,  -  ощирився  в  посмiшцi
Го-лембицький, кинувши улесливий погляд на ксьондза.
   - Не соромтеся, панове, - вiдповiв той, опустивши скромно очi, - справа
вiйськова... безпека того вимага?...
   - Так, велебний отче, справдi так, - загорлали i шляхта,  i  челядь,  i
жовнiри.
   - В такому разi, роздягти ?х! - потираючи руки, наказав довудца.
   - На бога! Згляньтеся! - з  плачем  попадали  на  колiна  приреченi  на
ганьбу дiвчата.
   - Не застудитесь! - заспокоював ?х опасистий шляхтич. - Нiч тепла.
   - I нiчого з вами не станеться, не зурочимо, - зауважив довудца.
   - Краще вбийте! - голосили чернички.
   - Роздягти! - сухо скомандував довудца.
   Челядь, регочучи, кинулась виконувати наказ свого ватажка.



   XVI

   Вечiрн? сонце наближалося до заходу, коли до  безлюдного  берега  рiчки
Саксаганки пiд'?хали два вершники.  Обидва  вони  були  добре  озбро?нi  й
одягненi в козацькi стро?, обидва були високi на  зрiст,  мiцно?  статури,
тiльки смагляве обличчя одного з них  облямовувала  густа  кучерява  чорна
борiдка та з-пiд шапки виглядали пасма  довгого  чорного  волосся.  Обидва
тримали на поводi  ще  по  одному  нав'юченому  коневi.  Це  свiдчило,  що
вершники вирядились у далеку дорогу.
   В'?хавши у рiчку  й  попустивши  поводи,  щоб  розгаряченi  конi  могли
напитися, вершники озирнулися навколо.
   Скiльки сягало око, лежав степ, широкий, безлюдний, що на обрi?  сво?ми
квiтучими берегами зливався з велетенським шатром неба. Рiчка, серед  яко?
стояли вершники, звивалася по  степу  срiблястою  змiйкою  i  губилася  за
обрi?м. Крiм цi?? срiблясто? стрiчки, нiщо  не  порушувало  одноманiтностi
квiтучого степу...
   Тiльки птахи, що з  голосними  криками  шугали  в  повiтрi,  сповнювали
гомоном цей зачарований свiт.
   - Ну й простiр! - мимохiть  вигукнув  бородатий  вершник,  вдихаючи  на
повнi груди розкiшне степове повiтря. - Ще наш, iще не вiдiбрали!
   Нiхто не впiзнав би в цих могутнiх козаках  i?родиякона  Мотронинського
монастиря Аркадiя та ченця Найду.
   Аркадiй скинув шапку i обмахнув нею  сво?  розпашiле  обличчя.  Волосся
густою хвилею розсипалося по плечах i виказало його чернечий сан.
   - Ще наш, не вiдiбрали! - з саркастичною посмiшкою вiдказав Найда.  Вiн
уже мав вигляд справжнього козака: волосся було пiдстрижене  за  козацьким
звича?м,  над  рiзко  окресленими  губами  чорнiли  вуса.  -  Окра?ни  вже
захопили, незабаром доберуться й до самого серця.
   - Не доберуться: зуби поламають.
   - Правда твоя! Впадати у вiдчай нам iще не слiд.
   - Отож-бо й воно! А тепер за дiло, ондечки  й  вона  сама,  Саксаганка.
Хвалити бога, до?хали. Де ж, по-тво?му, Суха Комiсарiвка?
   - А он, дивись! - Найда приклав руку до очей i  показав  на  пiвнiч.  -
Бачиш, на самому обрi? бовванi? щось?..
   - Ну, бачу...
   - То це i ? Савур-могила, а вiд тi?? могили вже недалеко й Комiсарiвка:
ще до ночi можна дiстатися туди.
   - Овва, чи не помиля?шся?
   - Я?! Та цим же  шляхом,  щоб  обдурити  сторожу,  повз  Комiсарiвку  i
Савур-могилу запорожцi завжди в польську Укра?ну пробираються.  Не  раз  я
мiряв цей шлях. Не будь я Найда, коли перед нами не Савур-могила!
   - Ну, виходить, нам пощастило, я вже думав, що  ми,  звернувши  од  тих
клятих татар на пiвдень, зiб'?мося з дороги, а воно, бач, саме на потрiбне
мiсце й трапили. Отже, ?х нам бог на помiч прислав.
   - То з богом i в дорогу! Адже Петро-Павло не за  горами,  а  через  цих
бусурманiв i так два зайвих днi у  степу  проблукали.  Мало  з  дороги  не
збилися.
   - Тепер уже не запiзнимося. До ночi на  березi  Комiсарiвки  будемо,  а
вдосвiта вирушимо в дорогу. У записцi сказано, що на те мiсце, де закопано
скарб, прибудеш другого дня, а в нас iще цiлий тиждень у запасi. Нумо ж, з
богом!
   Товаришi потягли коней за поводи, конi форкнули i, чалапаючи ногами  по
грузькому дну, вийшли на берег. Вершники стисли  ?х  острогами  й  помчали
вздовж звивистого берега рiчки до могили, що ледь чорнiла вдалинi.  Якийсь
час обидва мовчали, зачарованi величчю навколишньо? природи.
   Захiд уже починав лелiти  золотисто-рожевою  млою;  повiвало  вечiрньою
прохолодою.  Серед  цi??  квiтучо?  безлюдно?  рiвнини,  що   потонула   в
розтопленому золотi вечiрнього сонця, якось дивно  озивався  глухий  тупiт
кiнських копит. Нарештi Аркадiй порушив мовчанку, звернувшись до Найди:
   - Зна?ш, брате Iване, от я все думаю, хто  б  мiг  бути  цей  невiдомий
доброчинець, що повiдомив тебе про скарб? I сяк i  так  гадаю...  А  iнодi
западе й така думка: чи не лях це  якийсь  або  ?зу?т  вигадав  таке,  щоб
хитромудре виманити якнайбiльше наших ченцiв  i,  скориставшись  з  ?хньо?
вiдсутностi, напасти на монастир? Вiн i подумати не мiг, що ми вирушимо за
скарбом тiльки вдвох!
   - Нi, друже! - вiдказав Найда. - Я твердо вiрю, що все написане  в  цiй
записцi - щира правда. А я тобi ще ось що скажу: важко повiрити, але  мене
вже кiлька рокiв невiдступне  супроводить  якийсь  незримий  хранитель.  Я
певен, що вiн зна? й про цю записку, i коли б тут був обман, вiн попередив
би мене. Чи вскочу я в якусь  халепу  -  вiн  мене  вируча?,  чи  нацiлить
татарин у мо? груди списа - вiн закрива? мене сво?м щитом, чи охопить  мою
душу вiдчай - вiн посила? менi втiху... Але хто  вiн,  навiщо  знадобилося
йому мо? життя? Навiщо вiн оберiга? його? Я цього не знаю.
   Аркадiй обернувся до Найди.
   - Та як же вiн рятував тебе? Коли?
   - Багато разiв, i те, що робив вiн, не могло бути у владi  людини...  Я
пам'ятаю одну нiч. Страшну нiч на Трубежi... - Найда провiв рукою по  чолу
й заговорив з глухим, тамованим хвилюванням: - Тi?? ночi душа моя краялася
на шматки, в нiй не було  найменшого  просвiтку...  Нiч  смертi,  духовно?
смертi застилала ?? непрозiрною пеленою, i довкола  мене  чорнiла  така  ж
сама безпробудна нiч. Я сидiв на  березi  Трубежу,  на  зеленому  горбi...
Кругом було тихо, мертво й безлюдно;  менi  здавалося,  що  душа  моя  вже
вiддiлилась од тiла й полинула в якийсь iнший свiт. Земля i  небо  злилися
пiд чорним саваном ночi, у мертвiй тишi не чутно  було  й  шелесту  трави,
тiльки внизу сумовито хлюпотiв Трубiж. Я сидiв нерухомо,  не  чуючи  и  не
бачачи нiчого, погребаючи в цiй темрявi свою  змучену  душу...  Аж  раптом
надi мною щось свиснуло в повiтрi й навколо ши?  обвився  аркан,  я  хотiв
скинути його, але аркан затягнувся й  поволiк  мене...  Очi  мо?  налилися
кров'ю, голова запаморочилась, я вже втрачав свiдомiсть...  Та  ось  аркан
лопнув... I невидима рука зняла з мо?? ши? зашморг...
   - Ну, ну... Хто ж то був? - жваво мовив Аркадiй.
   - Цього я не бачив, бо в очах мо?х  усе  потемнiло...  Коли  я  нарештi
опам'ятався, уже горiв день, а бiля мене лежав перерубаний  аркан  i  дво?
мертвих татар.
   - Незбагненне! - розвiв руками Аркадiй. - А куди  ж  подiвся  той,  хто
врятував тебе?
   - Його вже не було... Я довго блукав степом, шукаючи хоча б його  слiд,
але не знайшов... Незабаром я пiшов на Правобережну Укра?ну  в  Печери,  i
нiхто не знав, що трапилося зi мною тi?? ночi. Аж раптом  нинiшньо?  весни
зустрiв я циганку:
   потворна, сива... Ще й зараз  завмира?  серце,  коли  згадаю  ??;  вона
розповiла менi про все, що було зi мною, нагадала й ту страшну  нiч.  Вона
прочитала в мо?й душi най-пота?мнiшi мо? думки, навiть тi, якi я сам  гнав
вiд себе.
   - Ну й що ж циганка напророкувала тобi?
   - Вона не пророкувала нiчого, вона наказала менi скинути рясу й пiдняти
меч на захист народу й вiри, не гаючи жодно? хвилини з того  дня,  як  моя
патериця перетвориться на спис, а чотки на кулi.
   - Господь не раз сповiщав  свою  волю  через  пророчиць!  -  прошепотiв
здивований Аркадiй. - Ну, й що ж далi?
   - Тi?? ночi, коли я знайшов у проскурi записку, мо? чотки перетворилися
на кулi, а патериця на спис.
   Диякон iз забобонним жахом вiдсахнувся од товариша. Якусь  мить  обидва
мовчали.
   - Се чудо, брате Iване,  звершилося  над  тобою,  -  виходить,  господь
вiдзначив тебе i обрав визволителем нашим, - промовив Аркадiй. - Чого ж ти
не розповiв про все це владицi?
   - Навiщо менi було турбувати його  бриднею  старо?  циганки?..  Хiба  я
думав, що це чудо воiстину звершиться?
   - Однак воно звершилося!
   - Владика поспiшно ви?хав того ранку до Варшави.
   - Шкода! Вiн би роз'яснив нам се, але й без нього я скажу тобi,  брате:
якщо господь послав тобi такого незримого хранителя,  значить,  вiн  обрав
тебе для вищо? мети, - не супереч: не токмо  серед  пастирiв,  а  й  серед
пастви шука? господь сво?х обранцiв...
   - О, коли б це було так, коли б господь зглянувся над нами!.. Я б життя
сво? вiддав за батькiвщину, тiльки б урятувати ??.
   - I ти вряту?ш ??! Тiльки молись i слухайся волi божо?.  Твiй  незримий
хранитель ? не хто iнший, як слуга господнiй, - iз запалом  провадив  далi
Аркадiй. - Це вiд наших пралiсiв i обителi чернечо? возсiя?  слава  церкви
Христово? i спасiння вiтчизни. Хай же  буде  благословенне  iм'я  господа,
який сказав: "Пiднесу слабосилих, поражу сильних, i нерозумнi хай поразять
розумних!"
   - Амiнь!  -  схвильовано  промовив  Найда,  скинувши  шапку  й  побожно
перехрестившись.  -  Досi,   брате   Аркадiю,   я   не   думав   зрiкатися
послушницького сану, але, побачивши се  знамення,  вирiшив  скоритися  тiй
волi, яка спрямову? мене на цю путь.
   - I благо сотворив. То була воля господня. Я бачу ??  i  вiрю  тепер  у
наше спасiння... Але скажи, чи давно ти  почав  помiчати  бiля  себе  такi
та?мничi знамення?
   - Уже кiлька рокiв...
   - Незбагненне, незбагненно? - пошепки  сказав  Аркадiй.  -  Знову  ж  i
записка про скарб, це так дивно, так чудодiйно! Тим-то я й вiрю ?й  -  усе
вiщу? нам удачу.
   - Так, так... Тiльки знайдемо скарб, одразу  ж  на  Запорожжя.  Господь
поможе, все щасливо скiнчиться, - з грiшми справа пiде  швидше.  А  згодом
Залiзняк об'?дна? всю Укра?ну, грамота державно? царицi в нього.
   - Так-то воно так, але мене тривожить доля нашого монастиря. Не в  пору
ви?хав владика... От i я вiдлучився, залишився тiльки  отець  ?лпiдифор...
Коли б не наскочили ляхи та унiати й...
   - А брат Антонiй? Коли що ско?ться, вiн одразу ж  сповiстить  Залiзняка
або когось iз його пiдручних, а лiс  наш  увесь  кишить  гайдамаками.  Нi,
брате Аркадiю, треба надiятись на  бога.  Вiн  не  захоче  падiння  свято?
обителi нашо?!
   У такiй  жвавiй  розмовi  подорожнi  непомiтно  до?хали  до  могили  i,
залишивши коней унизу, зiйшли на ?? вершину. Сонце вже  стояло  над  самим
обрi?м, торкаючись сво?м розпеченим  червоним  диском  землi.  Увесь  степ
курився золотисто-рожевою iмлою, рiчка подекуди виблискувала, немовби була
вкрита яхонтовою лускою, а подекуди лежала нерухомим  дзеркалом,  у  якому
нiжно розпливалися обриси рожевих хмарок...
   - Ну, а де ж Комiсарiвка? - спитав Аркадiй  у  Найди,  котрий  мимохiть
зами-лувався чудовим кра?видом.
   - А он дивися туди, на пiвнiч!
   Аркадiй, приклавши руку до очей, пильно поглянув в тому  напрямi,  куди
показував товариш; крiзь нiжну iмлу, що застилала степ,  вдалинi  блиснула
тонка срiбна нитка.
   - ?! -радiсно промовив вiн. - Ну, то з богом i в дорогу!
   - Куди? Проти ночi? Нi, це вже ми  вiдкладемо  на  завтра,  треба  дати
вiдпочинок i коням!
   Аркадiй погодився з Найдою. Вони зiйшли з могили,  розсiдлали  коней  i
пустили ?х пастися, а самi нашвидку повечеряли, помолилися на схiд сонця i
полягали бiля пiднiжжя могили на шовковистiй травi.
   Вогнища не запалювали, побоюючись привернути увагу степових волоцюг.
   Аркадiй одразу ж поринув у мiцний сон, а Найда ще довго не мiг заснути,
линучи думкою далеко-далеко, до сивих берегiв батька Днiпра...
   Рано-вранцi, як тiльки благословилося  на  свiт,  приятелi  повставали,
осiдлали коней i рушили в дорогу.
   За годину- не бiльше - вони досягли того мiсця, де в Саксаганку впадала
невелика рiчка, що протiкала в низьких, болотистих берегах.
   - Ну, оце ж i вона! - трiумфуючим голосом промовив Найда й  показав  на
рiчку.
   Приятелi розташувалися на березi  Саксаганки,  поснiдали,  вiдпочили  й
по?хали далi.
   День минув без будь-яких пригод. Пiсля коротко? ночiвлi,  ледве  тiльки
розвиднiлося, вони знову осiдлали коней i подалися  лiвим  берегом  рiчки.
Чим ближче пiдходив час, коли, за словами записки, подорожнi повиннi  були
побачити  кручу  й  на  нiй  дивний  камiнь,  тим  бiльше  охоплювало   ?х
нетерпiння; Аркадiй раз у раз пiдводився на стременах i,  прикриваючи  очi
рукою, вдивлявся в синю далину; та нiяко? кручi не знаходив, хоча ?? можна
було б помiтити здалеку, бо рiчка лелiла в низьких рiвних берегах.
   Тим часом сонце перейшло вже на захiд, а скiльки око сягало  -  нiякого
пiдвищення вздовж рiчки не було видно. Приятелi мовчки скакали з блiдими й
напруженими обличчями, пильно вдивляючись у далечiнь.
   Уже скiснi променi сонця простяглися через увесь степ, а кручi  все  ще
не було.
   Нарештi Аркадiй осадив змиленого коня, що важко дихав,  i,  звертаючись
до Найди, розпачливо вигукнув:
   - Нема!
   - Постривай, може, ще зарано: нашi конi стомилися з дороги, а в записцi
сказано "добрим конем".
   - Де там! - перебив Аркадiй. - Конi в нас  добрi,  й  ?демо,  майже  не
зупиняючись! Збилися з дороги, та й годi!
   - Не збилися, даю голову на вiдсiч, що ця рiчечка - Суха Комiсарiвка, а
ранiше вона звалася Малим Гнилим Тiкичем...
   - Ех, друже! Хiба в степу мало таких могил i таких рiчечок!  Нема  чого
втiшати себе! Збилися з дороги! Усе загинуло!
   - Та чого ж загинуло? Адже це рiчка Саксаганка, а це Комiсарiвка -  тут
i сперечатися нема чого. Ну, про?демо вгору чи вниз, не сьогоднi-завтра, а
кручу все-таки знайдемо!
   - А скiльки ж часу мине! Адже поки ми блукатимемо по цих берегах,  мине
не тiльки Петра й Павла, але й Маковiя! - з досадою вигукнув Аркадiй. - Що
ми на тому каменi побачимо? Та й на Запорожжя, i всюди запiзнимось!
   - Зажди, не впадай у розпач! - вiдказав Найда.  -  Може,  ще  й  завтра
знайдемо: кiнь на коня не схожий, та й днi не завжди однаковi.
   - Тепер саме найдовшi днi, - iз гiркою посмiшкою перебив його  Аркадiй.
- Нi, брате, треба облишити цю справу! Нiчого не вийде, бо  ми  зовсiм  не
зна?мо, куди ?хати!
   - Як це "не зна?мо"?
   - А так, що, може, нам на Саксаганку i зовсiм не треба було ?хати! Хiба
мало рiчок у степу, назва яких почина?ться  на  букву  "С"?  I  Синюха,  i
Синявка, та я сам можу нарахувати тобi з пiвдюжини!  От  i  роз'?жджай  по
?хнiх берегах!..
   Вiд розсудливо? мови Аркадiя Найду пойняло смертельним холодом.
   "А що, як вiн i справдi помилився, i скарб треба шукати  зовсiм  не  на
берегах Саксаганки? Ця перша частина  записки,  яку  вiн  тодi  так  легко
вiдновив, виявлялася тепер найважчою. Адже справдi, вiн вписав назву рiчки
Саксаганки тiльки тому, що в записцi вцiлiла буква "С";  знову  ж  таки  й
притока, - чому вiн назвав ?? Сухою Комiсарiвкою? Хiба мало ? iнших рiчок,
якi носять подвiйну назву, та  от  хоча  б  Жовтi  Води,  Сорочий  Брiд  i
сила-силенна iнших; але вiн зупинився на Сухiй  Комiсарiвцi,  бо  пiдбирав
рiчку з притокiв Саксаганки i, вирiшивши, що це вона, зробив висновок,  що
й дорогу треба починати вiд Незаймалiвського гарду.  Так  легковажно,  так
необачно був зроблений цей висновок! Отже, гард вiн  назвав,  зважаючи  на
близькiсть Сухо? Комiсарiвки, Суху Комiсарiвку  вибрав  тому,  що  вона  ?
притокою Саксаганки, а саму Саксаганку вписав тому,  що  вiд  назви  рiки,
берегом яко? треба було ?хати, вцiлiла в записцi буква "С", - ще  раз  сам
собi повторив Найда хiд сво?х мiркувань.
   Чи ж можна було по таких догадках робити рiшучi висновки i,  спираючись
на них, вирушати в дорогу? А що, як вони помилковi, а що, коли  ма?  рацiю
Аркадiй i вся ця iсторiя ? не чим iншим, як витiвкою когось iз ляхiв? Адже
кулi и спис вказували йому, що треба негайно пiднiмати  повстання,  а  вiн
по?хав за якимось казковим скарбом!  А  коли  все  це  вигадка  чи  навiть
iстина, вiрний шлях до яко? втрачено для нього назавжди,  -  скiльки  тодi
часу згаяно марно i, можливо, непоправно!"
   Охоплений цими сумнiвами. Найда мовчки злiз з коня, пiдiйшов  до  рiчки
i, сiвши на березi, стиснув руками голову  й  поринув  у  глибоку  задуму.
Кiлька разiв вiн розгортав та?мничу записку, перечитував  ??  i  ховав  за
пазуху, потiм знову напружено думав,  -  здавалося,  забувши  про  все  на
свiтi. Так сидiв Найда, поки Аркадiй не нагадав йому, що час вiдпочити.  У
найпохмурiшому  настро?  товаришi  повкладалися  спати.   Вранцi   Аркадiй
запропонував знову спробувати щастя -  ?хати  берегом  до  самого  вечора.
Найда мовчки погодився. Вони з невеликими перепочинками ?хали цiлий  день,
нарештi Аркадiй зупинив коня i похмуро мовив:
   - Годi, ?хати далi нема чого, все загинуло!
   Найда нiчого не вiдказав i теж злiз з коня.
   Вони розташувалися на березi рiчки; зморенi конi стояли поруч, сумовито
похнюпивши голови.
   Мовчки, непорушне сидiли приятелi з чверть  години,  жодним  звуком  не
порушуючи навколишньо? тишi. Нарештi Найда засунув руку за  вилог  жупана,
дiстав звiдти складений вчетверо аркушик паперу, розклав його на колiнах i
почав читати.
   Аркадiй невдоволено поглянув на свого товариша, та Найда,  заглибившись
у читання, не помiтив цього.
   Кiлька хвилин диякон  мовчки  дивився  на  приятеля,  чекаючи,  що  вiн
заговорить. Але той мовчав, i Аркадiй почав сам:
   - Нi, брате, як хочеш, далi блукати берегами цi?? рiчки безглуздо: туди
вгору днiв п'ять дороги, та назад, а якщо  круча  залишилась  за  нами,  -
стiльки ж. Коли ж це не на Саксаганцi, а на якiйсь  iншiй  рiчцi,  то  так
можна про?здити цiлий рiк i нiчого не знайти, а  справу  нашого  повстання
прогавити.
   - Хто ж каже! Не про те я думаю.
   - А про що ж?
   - Про те, як би дiзнатися, на котру ж рiчку  вказував  той,  хто  писав
записку, i чи справдi ми збилися з дороги?
   - Гм... Як же це ти додума?шся?
   - А от як! Дивись: ось те мiсце записки, яке вказу? дорогу,  вiд  нього
вцiлiли тiльки слова: "вiд... гарду до?деш до рiчки С... в тому мiсцi,  де
впада? в не? рiчка... звана, поверни коня й  по?деш  лiвим  берегом  угору
проти течi?".
   - Ну, цього, брате, надто мало, щоб вiдшукати дорогу в степу!
   - Хвалити бога, що й те ?. Бачиш...
   - А не сказано там, чи треба пере?жджати рiчку? - перебив Аркадiй.
   - Нi, не сказано. А що?
   - Та от, якби сказано було... А то невiдомо. Найда допитливо глянув  на
Аркадiя, але той сумно мовчав, очевидно, не знаходячи  потрiбно?  нитки...
Проте його запитання примусило задуматися Найду.
   - А зна?ш що, брате Аркадiю? - пiсля довго?  мовчанки  жваво  й  рiшуче
заговорив Найда. - Ти знiчев'я спитав, а тво?  запитання  дуже  важливе...
Менi це й на думку не спало.
   - Ну, ну! В чiм рiч? - стрепенувся Аркадiй i звiв на товариша  очi,  що
спалахнули цiкавiстю.
   - Ми ?демо з пiвночi на пiвдень i, наблизившись до витокiв  Саксаганки,
могли повернути i праворуч, i лiворуч: тобто  по?хати  правим  берегом  чи
лiвим.
   - Звичайно. Але ми по?хали лiвим, ближче до  Днiпра...  Бо  гадали,  що
запорожець заховав скарб у сво?му степу, а не в Буджацькому...
   - Цiлком вiрно. Тiльки одного ми не врахували, що в записцi не сказано,
чи пере?жджати рiчку, а просто: до?деш до  тако?-то  притоки  i  попряму?ш
лiвим берегом вгору...
   - Ну, ну! - пожвавiшав Аркадiй, вiдчуваючи, що в цих мiркуваннях, може,
й справдi щось кри?ться.
   - А якщо ми ?демо лiвим  берегом  Саксаганки,  то  тутешнi  притоки  ??
течуть з боку Днiпра й до нас, отже, повернутi правим берегом...
   - Стривай, стривай!  -  схопився  на  ноги  Аркадiй.  -  Виходить,  щоб
пiднятися лiвим берегом притоки вгору, треба ?? переплисти?
   - Авжеж! Бачиш, друже: така проста думка, а в голову не прийшла. Тiльки
ти напоумив...
   - Та що я... - знiтився Аркадiй.  -  Тiльки  в  записцi  ж  не  сказано
пере?жджати...
   - В тому-то й рiч! - радiсно вигукнув Найда. - Ми не тим берегом  рiчки
по?хали: якби попрямували правим берегом Саксаганки, то ?? притока була  б
до нас повернута лiвим берегом, отже,  ми,  не  переправляючись,  могли  б
вирушити прямо за течi?ю вгору.
   - Саме так... Не туди по?хали.... Це татари нас збили... Ну й голова  ж
у тебе, друже, ох  i  голова!  -  захоплювався  Аркадiй,  стрiпуючи  сво?ю
розкiшною чуприною. - Отже, пере?демо на той берег - та й гайда?
   - Стривай, змiрку?мо ще, якi на тому  боцi  ?  притоки.  Щодо  головно?
рiчки й гарду я, зда?ться, не помилився: в цiй окрузi ? ще двi рiчки,  якi
починаються на "С" - Синюха й Синявка, але ?хнi назви короткi, а  вiдсутн?
мiсце в записцi велике, якраз пiдходить до слова Саксаганка, -  отже,  тут
усе вiрно.
   - Авжеж! - переконано кивнув головою Аркадiй.
   - То й гард, виходить, цей самий, бо другого поблизу нема?!
   - А звiдки йому взятися? - знизав плечима  диякон,  немовби  й  справдi
знав уздовж i впоперек усi околицi.
   - А якщо це той самий гард, то на протилежному березi,  поблизу  нього,
ма? впадати в Саксаганку рiчечка, i ця  рiчечка  неодмiнно  мусить  носити
подвiйну назву. Я знаю, що на  тому  боцi  ?  притока  Жовтоводська...  ??
по-простому звуть Жовтi Води, -  це  саме  тi  Жовтi  Води,  де  блаженно?
пам'ятi наш славний  гетьман  Богдан  розбив  ляхiв...  Там  i  мiсцевiсть
байрачна... Адже в Княжих Байраках, у гайку, i молодий Потоцький загинув.
   - Друже, голубе! - Аркадiй кинувся обiймати Найду. - Та це ж i  ?  саме
те мiсце... Присягаюся пресвятою богородицею, воно, iншого й не шукай, про
iнше й  не  думай!  I  за  всiма  прикметами  воно  якраз  запорожцевi  до
вподоби...
   - Я й сам так думаю... I якщо по той  бiк,  бiля  гарду,  ?  рiчечка  й
зветься вона Жовтi Води, то, анiтрохи  не  вагаючись,  треба  ?хати  лiвим
берегом вгору, та й годi!
   - То не гаймо часу. Назад до гарду! - весело гукнув отець Аркадiй.
   Приятелi скочили на коней i щодуху помчали назад.
   Тiльки  другого  дня  надвечiр   вони   до?хали   до   Саксаганки,   та
переправитись на той бiк бiля гарду не змогли: береги були такi  багнистi,
що конi грузли по черево. Треба було пiднятися вгору й знайти  зручне  для
переправи мiсце.
   ?м довелося про?хати милi зо двi на пiвнiч. Трохи вiдпочивши на правому
боцi Саксаганки й пiдкрiпивши сво? сили скромним  снiданком  -  таранею  й
хлiбом, подорожнi рушили вниз за течi?ю.
   Незабаром  ?м  перетнула  дорогу  невелика  рiчечка,   що   впадала   в
Саксаганку, але вона була така мала, що товаришi не вагаючись перебрели ??
й по?хали далi, пильно придивляючись, чи не покажеться де  заросла  тирсою
стежка. Та степ  був  безлюдний,  золотистими  хвилями  переливалося  море
трави, й тiльки праворуч на видноколi синiли горби й могили.
   - Ох, боюся тiшити себе надi?ю, але щось нiби  на  дiло  скида?ться,  -
показав на них рукою Аркадiй.
   - Я й сам бачу, - вiдповiв Найда. -  А  он  попереду  мрi?  щось,  наче
блищить:
   або пухнасте волоття шовково? трави срiблиться на сонцi, або  iскриться
вода...
   I справдi, праворуч, вдалинi,  ховаючись  у  зеленi,  раз  у  раз  щось
поблискувало.
   - Рiка! - вигукнув Аркадiй. - ?й-богу, рiка!  Ану,  брате,  наддай!  За
пiвгодини  товаришi  досягли  невелико?  рiчки,  що  ховалася  в  низьких,
порослих густим очеретом берегах.
   - Вона! Присягаюсь, - вона! - вигукнув Аркадiй. - Ну  от,  немов  серце
чу?, що вона!
   - Менi й самому  зда?ться!  -  вiдповiв  Найда.  -  Глянь,  яка  в  нiй
каламутна вода...
   - Ну, вiдпочивати тепер не час! Прямо вгору лiвим берегом! Гайда!
   Товаришам дедалi частiше стали зустрiчатися урвища, камiння й  скелi...
Та хоч жодна iз скель не  нагадувала  голови  вепра,  нетерплячий  Аркадiй
вилазив майже на кожну з них, сподiваючись побачити де-небудь лiс.
   Найда кiлька разiв казав, що час уже дати коням вiдпочинок,  та  диякон
нiчого не слухав i вперто ?хав уперед i вперед.
   Найда вже твердо вирiшив зупинитись, коли до нього долинув  несамовитий
крик Аркадiя:
   - ?, ?!
   Серце Найди здригнулося  вiд  радiсного  передчуття,  вiн  пiдвiвся  на
стременах, свиснув на коня i в одну мить наздогнав товариша.
   Аркадiй стояв пiд високою кручею, на вершинi яко? стримiв великий сiрий
камiнь, що справдi нагадував собою голову вепра. Трохи пiднятi кра? каменя
здавалися  нашорошеними  вухами  тварини,  а  найвужча  частина   його   з
обламаними боками, далеко  видовжуючись  над  урвищем,  була  точнiсiнькою
копi?ю кабанячого рила з грiзно вищиреними iклами.
   Здавалося, страхiтливий вепр висунув голову й приготувався кинутись  на
зухвалого мандрiвника, котрий стояв внизу.
   - Вiн, вiн! - вигукнув Найда i, задихаючись вiд радостi, скочив з  коня
й кинувся слiдом за Аркадi?м, який уже дерся на кручу.
   Скоро Найда теж вибрався на не? i, притримуючись за уламки  дивовижного
каменя, полiз на його верхiвку. Коли зненацька до нього долинув  сповнений
вiдчаю крик Аркадiя...
   Найда аж здригнувся i, випроставшись на весь зрiст, скам'янiв од  жаху:
в долинi вiн побачив невеликий гайок, перед яким  широкою  смугою  чорнiли
самi пеньки.
   Хвилин з п'ять Найда стояв зацiпенiлий, не  зводячи  очей  з  жахливого
видовища,  нарештi  обернувся,  машинально  вилiз  на  вершину  каменя   й
опустився поруч з товаришем.
   Аркадiй сидiв нерухомо. Скинута,  як  видно,  в  поривi  вiдчаю,  шапка
валялася коло нього; побачивши Найду, вiн безнадiйно промовив:
   - Усе загинуло!
   - Та чого ж загинуло? Не впадай у розпач, брате! Уже як зле було, та  й
то господь напоумив вiдшукати дорогу, може, й тепер щось вимiрку?мо.
   - Що вимiрку?мо? - сердито перебив його Аркадiй. - Дивись  оно!  -  вiн
показав на гайок, що лишився вiд лiсу. - I жодного дуба не видно, а тут...
ну, що можна по цих пеньках узнати?
   Найда нiчого не вiдповiв i, пiдперши голову, задумався.
   Записка лежала в нього на колiнах; вiн то заглядав  мигцем  у  не?,  то
знову пильно дивився на гайок, що нагадував зелену шапку. Та  хоч  скiльки
вглядався Найда, дубового гiлля там не  знаходив.  А  тим  часом  з  цього
мiсця, за словами записки, було добре видно розчахнутого  дуба;  виходить,
вiн колись рiс на вирубанiй тепер дiлянцi, але в якому ж мiсцi?
   Звичайно, не так важко встановити по пеньку породу дерева, але  тут  ?х
стримiло не сотнi, а тисячi, й передивитись усе те двом людям було не  пiд
силу. О, коли б встановити, хоч приблизно, в якому  напрямi  треба  шукати
цей пеньок!
   Якийсь час Найда сидiв мовчки, нарештi рiшуче пiдвiвся й  почав  швидко
спускатися з каменя.
   - Постривай! Куди ж ти? - покликав його Аркадiй.
   - Пiдожди, посидь там, зараз повернуся! - крикнув  Найда.  Лiс  був  не
бiльше як за пiвверсти вiд кручi, та коли Найда спустився вниз,
   то одразу  помiтив,  що  розмiри  видимо?  оку  частини  лiсу  набагато
зменшилися
   вiд змiни мiсця, а кра? його зовсiм зникли з поля зору.
   - Так i ?! - промовив  вiн  уривчасто  й  швидко  попрямував  до  лiсу.
Пройшовши помiж пенькiв i зупинившись поблизу високо? крислато? берези, за
якою лiс, заокруглюючись пiвколом, уже щезав з очей,  коли  людина  стояла
внизу бiля кручi, Найда  пiдняв  велику  гiлку,  прив'язав  до  не?  свого
червоного пояса i, вилiзши на березу, прикрiпив цей iмпровiзований  прапор
на однiй iз  верхнiх  гiлок.  Спустившись  додолу,  вiн  швидко  пiшов  до
Аркадiя, що нетерпляче чекав його на вершинi кручi.
   Вилiзши на камiнь, Найда приклав  руку  до  очей  i  одразу  ж  побачив
прикрiплений на деревi прапор.
   - Так воно i ?! - радiсно вигукнув вiн.
   - Що таке? - похмуро спитав Аркадiй, пiдводячись з мiсця й пiдходячи до
Найди.
   - Знайшов!
   - Та що знайшов?
   - Знайшов мiсце, вiд якого нам треба шукати дуба.
   - Де? Звiдки? Як?
   - Звiдки? А ось послухай! У записцi сказано, що треба вийти  на  кручу,
сiсти на праве камiнне вухо й тодi побачиш гай, а в ньому розчахнутий дуб.
Для того, щоб побачити гай, не треба було б i вилазити  на  кручу,  та  ще
саме на правий бiк, бо його видно як на долонi й вiд пiднiжжя кручi; отже,
вирiшив я, дуб мав бути в тiй частинi гаю, яко? знизу не видно... А яко? ж
частини гаю не видно знизу? Он тi?? далеко?.  Але  мiсцевiсть  тут  рiвна,
навiть далi до середини немовби пiдiйма?ться, i якби дуб був десь за  цi?ю
зеленою шапкою, то його не можна було б i розгледiти. Та й заради цього не
треба сiдати з правого боку кручi - досить би було просто  зiйти  на  не?.
Отже, я вирiшив, що дуба треба шукати в глибинi лiсу, але де саме? Яку  ще
частину лiсу видно тiльки звiдси, з вершини кручi, i  саме  з  ??  правого
боку? Я довго думав i нарештi догадався: дивись, ти бачиш -  лiс  тут  iде
пiвколом. Якщо спуститися вниз, то крил його  зовсiм  не  видно,  а  видно
тiльки ту частину, яка доходить до знаку,  почепленого  мною  ген  на  тiй
березi; ось чому треба шукати дуба тiльки в цьому мiсцi - помiж березою  i
он  тi?ю  кострубатою  вербою  на  краю.  Обличчя  Аркадiя   засяяло   вiд
захоплення.
   - ?й-богу, все правда до останнього слова! -  вигукнув  вiн,  опускаючи
руку на плече Найди. - Адже так просто, так зрозумiло все, а от я, хоч  би
й цiлий рiк просидiв тут, нiколи б не додумався! Ох i  голова  ж  у  тебе,
брате! Берiмося до роботи:
   руки сверблять! Я сам усi цi пеньки порубаю, а дуба знайду!
   - Стривай, куди ти? Уже ж нiч заходить! - зупинив товариша Найда. -  Це
вже залишимо до завтра, а тепер не завадило б i  попо?сти,  адже-ми  цiлий
день i крихти в ротi не мали.
   - Згода, - вiдповiв Аркадiй. - Алчу й жажду!
   Вони спустилися вниз, набрали хмизу, якого багато валялося на  узлiссi,
розпалили вогнище й почали вечеряти. Допiзна не змовкала  дружня  розмова;
нарештi полягали спати, але Найда ще  довго  дивився  в  глибину  зоряного
неба, вiдшукуючи серед зiрок ту, яка дивиться зараз  в  очi  його  кохано?
Дарини...
   Рано-вранцi  товаришi  повставали  й,  нашвидку  по?вши,   взялися   до
роботи... Розв'язали в'юки, вийняли з них заступи  й  розiйшлися  в  рiзнi
кiнцi вiдзначено? Найдою дiлянки.
   I для Найди,  i  для  Аркадiя  не  становило  нiяких  труднощiв,  трохи
надрубавши пеньок, розпiзнати, до яко?  породи  належало  дерево,  але  ця
робота, на перший погляд така легка, насправдi виявилася набагато  важчою.
На деяких пеньках, правда, вiдросли пагiнцi, - тут не треба було й рубати,
але бiльшiсть ?х  струхлявiла,  або  поросла  деревними  грибами,  чи  так
почорнiла  й  затвердiла,  що  доводилося  докладати  чимало  зусиль,  щоб
вiдрубати вiд пенька кiлька трiсок.
   Незважаючи на це, друзi працювали з  непослабним  завзяттям,  але  досi
серед дерев, породу яких ?м' пощастило розпiзнати, вони не виявили жодного
дуба. Усе це було м'яке дерево: липа, береза, осокiр.
   Довго працював Найда, нарештi, стомившись, кинув сокиру й взяв  заступ,
щоб вiдкопати вкритi землею пеньки. Взяв i, спершись на нього, замислився.
   Так простояв Найда хвилин iз п'ять, потiм стрiпнув головою  i  з  силою
встромив  заступ  у  землю.  Вiн  уже  хотiв  вiдкинути  брилу,  вивернуту
заступом, коли нараз його гострий погляд помiтив у нiй щось таке, вiд чого
серце козака радiсно затремтiло.
   Вiн швидко нахилився й пiдняв з землi якусь маленьку грудочку - то  був
жолудь.
   - Дуб! - вирвався в Найди радiсний вигук.  I  тi??  ж  митi  несамовито
закричав Аркадiй:
   - Дуб! Дуб! Ще дуб! Цiлий дубняк!..
   Найда остовпiв, де й подiвся його радiсний настрiй: вiн гадав,  що  вже
сто?ть бiля мети сво?х пошукiв, що  вже  знайшов  заповiтного  дуба,  -  i
раптом цих дубiв виявля?ться безлiч.
   "Який же з них той,  що  ?м  потрiбний?  Як  тепер  розпiзнати  по  цих
напiвзотлiлих пеньках, на котрому з них рiс розчахнутий дуб?"
   Холодний вiдчай охопив Найдину душу.
   Довго стояв вiн, спершись на заступ.
   Нарештi наполегливий голос Аркадiя, що кликав його  до  себе,  примусив
Найду опам'ятатися.
   Вiн пiдiйшов до товариша, кинув заступ i  мовчки  опустився  на  землю.
Аркадiй, не розгинаючи спини, робив на пеньках якiсь зарубки. Обличчя його
почервонiло вiд утоми й спеки, але працював вiн швидко, з енергi?ю людини,
щасливо? iз сво?? знахiдки.
   - Що, i в тебе дуб? - спитав диякон, не пiдводячи голови.
   - Дуб! - вiдповiв Найда таким  сумним  голосом,  що  Аркадiй  одразу  ж
вiдставив заступ i здивовано глянув на товариша.
   - Та що з тобою? На тобi лиця  нема?!  -  стурбовано  промовив  вiн.  -
Стомився?.. Зате добралися нарештi до дубiв!
   - Тим гiрше...
   - Ти що, розуму вiдбiг? Сам шукав дуба, а тепер...
   - Шукав дуба, а знайшов дуби й  тiльки  тепер  зрозумiв,  що  нiчого  з
нашого дiла не вийде!
   - Та що ти верзеш? Чому не вийде? Уже все вiдшукали, а ти тепер кажеш -
не вийде?
   - Не вийде, бо неможливо з'ясувати головне: на якому з цих пенькiв  рiс
розчахнутий дуб!
   - Як? -  вигукнув  Аркадiй,  з  силою  встромивши  заступ  у  землю.  -
Вiдмовитись од скарбу? Нiзащо!.. Не зiйду з цього мiсця,  доки  не  знайду
його.
   - Лобом муру не проб'?ш, треба скоритися!
   - Нiзащо! Читай записку, будемо думати, обмiзку?мо все...
   - Нiчого не поможе! Та якщо хочеш, слухай ще раз!  Найда  дiстав  iз-за
пазухи записку й, розгорнувши ??,  прочитав,  вставляючи  слова,  яких  не
вистачало:
   - "Побачиш гай, а в тому  гаю  розчахнутий  дуб,  одну  половину  якого
розбила блискавка, а друга росте, похилившись над самою землею". Як же  ти
тепер дiзна?шся, на якому з пенькiв рiс розчахнутий дуб i в який бiк росла
його похила сторона?
   Аркадiй нiчого не вiдповiв. Кiлька  хвилин  вiн  сидiв  мовчки,  вперто
насупивши сво? густi чорнi брови, нарештi пiдвiвся, перекинув через  плече
заступ i пiшов помiж пенькiв.
   - Куди ти? - гукнув Найда.
   - Не сидiтиму ж склавши руки! - похмуро вiдповiв Аркадiй. - Iду  шукати
пеньок!
   - Та по чiм же ти його впiзна?ш?
   - Та вже знаю по чiм! На тому деревi, в яке вдарить блискавка,  повинна
бути обпалена кора.
   - Бува? iнодi! - погодився Найда; - Та не завжди.
   - Дарма, треба випробувати все, що можна.
   - Слушно, - погодився Найда, пiдводячись з мiсця. - Випробу?мо все,  що
можна, щоб потiм не докоряти собi. Дуб рiс  або  на  самому  узлiссi,  або
поблизу його;
   огляньмо ж спочатку цi пеньки, а потiм i решту!
   Друзi енергiйно взялися до роботи.
   Бiльшiсть пенькiв вони оглянули вже ранiше, та ще залишалося чималенько
й неоглянутих.
   Товаришi пiдрубували пеньки, робили на них  позначки  и  шукали  слiдiв
обпалено? блискавкою кори.
   Розглядаючи один широкий, розкарякуватий пень, Найда помiтив,  що  бiля
нього валялося багато шматкiв кори, обрубаного гiлля й трiсок.  Як  видно,
це дерево очищали тут, на мiсцi порубу, й валили його  не  на  узлiсся,  а
чомусь у глибину лiсу.
   Ця обставина здивувала козака, але,  захопившись  роботою,  вiн  швидко
забув про не?.
   - Ну, годi! - через якийсь час мовив Найда, встромляючи заступ у землю.
- Все одно нiчого не видно. Треба вiдпочити й обмiркувати, що робити далi.
   Аркадiй теж припинив роботу.
   Приятелi розпалили багаття й, почепивши над  ним  казанок,  стомленi  й
змученi, простяглися на землi.
   - Ну, брате, що ж ми робитимемо завтра? - звернувся до товариша Найда.
   - Шукатимемо! - уперто вiдповiв Аркадiй.
   - А завтра ж Петра й Павла.
   - Дарма-Мовчки повечеряли, мовчки полягали. Та цi?? ночi ?м не спалося.
Найда чув, як Аркадiй раз у раз перевертався з боку на бiк, сам вiн теж не
склепив очей... Десь вдалинi моторошно завивали вовки.
   Уже сiрiло, й навколишнi предмети чiткiше  виступали  з  темряви,  коли
Найда врештi  задрiмав.  Та  не  минуло  й  пiвгодини,  як  його  розбудив
сповнений радiсно? тривоги голос Аркадiя:
   - Ти спиш, друже?
   - Нi! - вiдповiв Найда, квапливо протираючи  очi.  Аркадiй  уже  встав,
обличчя його було збуджене, очi горiли.
   - Ну, то вставай, я додумався, як шукати!
   - Невже? Як саме? - вигукнув Найда.
   - Кажу тобi, все розмiркував! Слухай,  у  записцi  сказано,  що  похила
сторона росте над самою землею, отже,  пiд  нею  не  могло  нiчого  рости;
виходить, у той бiк од пенька, куди росла похила сторона, ма?  бути  чисте
мiсце, без жодного пе-ньочка.
   - Ай справдi! - вигукнув Найда. - Менi теж цiлу нiч  не  давала  спокою
одна думка, та, з горя чи з досади, не мiг дiбрати в нiй  толку,  а  тепер
одразу все збагнув... Я покажу тобi, де стояв цей дуб i в який  бiк  росла
його похила сторона.
   Не тямлячи себе  вiд  радощiв.  Найда,  перестрибуючи  через  пеньки  й
колоди, добрався до того мiсця, де  вiн  учора  серед  розкиданого  сухого
гiлля побачив дубовий пеньок.
   Аркадiй не вiдставав од нього.
   Хвилин через п'ять вони  вiдшукали  пеньок.  Глянувши  пильно  довкола,
Найда радiсно скрикнув:
   - Тут, тут! Без сумнiву, вiн...
   Аркадiй зупинився поруч з Найдою i вхопився рукою за груди. Од  велико?
радостi вiн не мiг вимовити й слова.
   Сонце ще не зiйшло, але все довкола було добре видно.
   - Вiн, вiн! - не вгавав Найда, насилу зводячи дух. - Поглянь, як  густо
кругом, особливо з цього боку, стоять пеньки-i широкi, старi, й молодi,  а
тут, бачиш, усе чисто, аж до пенька тi?? сосни. Тiльки  шматочки  кори  та
обрубане гiлля. Збоку усохло? половини росли дерева, а ось ця,  що  росла,
нахилившись до землi, заглушила все пiд собою, i з цього боку валя?ться  й
гiлля. Бачиш, скiльки його, i це незаперечне доводить, що саме в  цей  бiк
була нахилена жива половина дуба... Бачиш, усi дерева валили в той бiк, до
степу, i там уже очищали ?х  вiд  кори  й  гiлля,  а  що  розчахнутий  дуб
похилився в протилежний бiк, то його тiльки туди й можна було валити, тому
вiн i впав у бiк лiсу, тут його й очистили.
   - Воiстину все це так! - промовив Аркадiй. - Подякуймо ж господовi,  що
явив нам свою ласку, й продовжуватимемо свою роботу,  може,  вже  сьогоднi
ввечерi й назад вирушимо. Незабаром зiйде  сонце,  треба  вже  вiдрахувати
кроки!
   Найда стрепенувся.
   - Правда, - погодився вiн, - але насамперед ма?мо встановити, як далеко
сягала похила сторона дерева.
   - Що ж, менi зда?ться, це  не  важко  встановити.  Адже  сосни  в  лiсi
ростуть  так,  що  стовбур  ?х  лиша?ться  голий  i  тiльки   на   вершинi
розроста?ться гiлля, отже, похила сторона дуба могла вiльно рости майже до
цi?? зрубано? сосни, сво??  найближчо?  сусiдки.  -  Аркадiй  вiдмiряв  од
пенька сосни невелику вiдстань, крокiв п'ять чи десять.
   - Так! - погодився Найда. - В усякому разi, якщо ми  й  помилимося,  то
всього на кiлька крокiв уперед чи назад, а це легко можна буде виправити!
   - Тепер я побiжу за списами, заступами, сокирами,  за  всiм  знаряддям.
Сонце ось-ось зiйде!
   Аркадiй побiг до скелi, бiля пiднiжжя яко? вони склали всi сво? речi, й
за кiлька хвилин повернувся назад.
   Вiд позначеного Аркадi?м мiсця товаришi  голосно,  щоб  не  помилитися,
почали вiдраховувати кроки. Взятий напрям повiв ?х по схилу якогось горба.
Боячись помилитися в лiчбi й напрямi, товаришi жодного разу  не  поглянули
кудись убiк i, промовивши "сто", одразу вдарили списами, що, не  зустрiвши
нiяко? перепони, глибоко ввiйшли в м'яку землю.
   - Далi! - уривчасто крикнув Найда, вiдчувши, що  його  охопив  жах  вiд
само? тiльки думки про те, що й тут ?х могла спiткати  невдача.  Та  цього
разу товаришам не довелося довго марудитись: спробувавши списами в кiлькох
мiсцях землю, вони нарештi намацали щось тверде.
   - Камiнь! - вигукнув Аркадiй.
   - Камiнь! - пiдхопив Найда i, швидко  копнувши  кiлька  разiв,  справдi
побачив сiру камiнну брилу.
   - Тут! - разом крикнули приятелi.
   - Хай буде благословенне iм'я господн?! -  промовив  Аркадiй,  скидаючи
шапку.
   - На вiки вiчнi! - тремтячим вiд хвилювання голосом вiдповiв  Найда.  -
Тепер я вiрю, що господь допоможе нам знайти скарб!
   Обидва глибоко зiтхнули, випростались i тiльки тепер пiдвели  голови  й
озирнулися довкола.
   Друзi стояли на досить високому горбi. З того боку, звiдки  вони  йшли,
пiдйом був ледь помiтний, а з протилежного - набагато крутiший.
   Вершина  горба  була  гола,  й  тiльки  на  ??  схiдному  боцi   росли,
сплiтаючись корiнням, двi старi сосни. З горба далеко виднiвся степ, поруб
i рiчка...
   - Ну, та й привiльне ж тут, гарно, наче й дихати  легше!  -  озираючись
довкола, захоплено промовив Аркадiй. - Ех ти,  друже  мiй,  i  як  це  нам
одразу не спало на думку, що дуб повинен був рости якщо не на узлiссi,  то
на вершинi якогось горба чи бiля  його  пiднiжжя,  одне  слово,  в  такому
мiсцi, з якого i в лiсi можна б бачити i схiд, i захiд сонця?
   - Поночi, брате, i в сво?й хатi заблудишся, а  в  чужiй  i  поготiв,  -
усмiхнувся Найда. - I так без  божо?  допомоги  ми  б  не  второпали  цi??
записки. Одначе помовчiмо. Дивись, край неба  уже  червонi?,  зараз  зiйде
сонце.
   Товаришi завмерли, чекаючи цi?? митi.
   За кiлька хвилин на видноколi, саме помiж двома соснами,  виринув  край
вогненного диску...
   - Сюди, праворуч, помiж цими двома соснами. Лiчи! -  кидаючись  уперед,
вигукнув Найда. Аркадiй попростував за ним, голосно вiдраховуючи кроки.
   Вiдлiчивши п'ятдесят крокiв, приятелi опинилися бiля пiднiжжя горба  й,
тримаючись узятого напряму,  ввiйшли  в  лiс,  обiгнули  велике  дерево  й
побачили перед собою на вiдстанi п'яти-шести крокiв великий сiрий  камiнь,
весь оброслий мохом, - вiн у виглядi конуса виступав з-пiд землi.
   - Тут, тут! Напевне, пiд цим каменем! - вигукнув Аркадiй i побiг. Найда
теж прискорив ходу, пiдiйшов до каменя й промовив:
   - Сiмдесят п'ять! Сiмдесят п'ять крокiв! А в записцi  сказано  сiмдесят
три!
   - Це байдуже! - заспоко?в Аркадiй. - Його крок мiг бути ширший за  наш.
- Не iнакше, як тут!
   - Стривай, тепер уже будемо дiяти обережно,  щоб  не  зробити  помилки:
треба почитати записку.
   - А що в нiй сказано?
   - Та ось! - Найда дiстав iз-за пазухи записку й вголос прочитав: "Стань
на тому мiсцi на Петра й Павла й вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки,
там побачиш..."
   - Ну, що ж побачиш?
   - Та тут клаптик вiдiрвано...
   - Гм... Шкода!.. А великий був клаптик?
   - Нi, ось поглянь, тут рiжок, не вистача? одного рядка, не бiльше.
   - Побачиш! Гм... Тут нiчого цiкавого, крiм каменя, не побачиш! - сказав
Аркадiй, уважно роздивляючись довкола. - Дерева як дерева,  одне  в  одне,
без будь-яких прикмет. Ну, а ти що скажеш?
   - Я теж думаю, що скарб пiд каменем. У рядку, якого не  вистача?,  мала
бути точна вказiвка на мiсце, де його заховано. Скарби завжди закопують  у
такому мiсцi, котре можна було б одразу знайти. А тут хоч як  дивлюся,  не
бачу, крiм цього каменя, нiчого примiтного: земля рiвна, анi горбочка,  нi
рову, нi ями, - стирчить тiльки цей  камiнь,  отже,  пiд  ним  i  закопано
скарб.
   Аркадiй якусь мить помовчав, зважуючи Найдинi  слова,  i  потiм  рiшуче
сказав:
   - Так, у цьому останньому рядку мало бути  вказано  мiсце,  де  сховано
скарб;
   певно, там писалося:  "Побачиш  камiнь,  а  пiд  тим  каменем  закопано
скарб".
   Аркадiй i Найда дружно взялися до робити. Настрiй в обох був чудовий, i
робота кипiла в ?хнiх руках. Пiдкопавши камiнь  з  одного  боку,  товаришi
побачили, що вiн розширю?ться донизу, й зрозумiли,  що  доведеться  немало
попрацювати, поки вдасться вивернути його iз землi.
   -  Нi,  стривай,  так  нiчого  не  вийде!  -  нарештi  промовив  Найда,
розгинаючи спину й витираючи з чола пiт. - Треба  спершу  знайти  в  землi
хоча б один край цього каменя, звiдти й копати. Бери списа!
   Товаришi взяли списа й заходилися пробувати землю навколо  каменя.  Але
списи входили в грунт на аршин, на пiвтора й одразу ж натикалися  на  щось
тверде.
   Друзi зрозумiли, що пiдняти цей камiнь було б над людську силу, отже, й
скарбу пiд ним не могло бути.
   Вони знову перемiряли кроки: камiнь лежав вiд вершини горба за сiмдесят
три кроки. I коли автор записки, який  так  точно  описував  усi  прикмети
мiсцевостi, вказував на камiнь, то виходило, що  цей  камiнь  являв  собою
тiльки вихiдну точку, вiд котро? ще треба було шукати  мiсце,  де  сховано
скарб.
   Але як же його знайти, те мiсце, коли кiнець записки був  вiдiрваний  i
назавжди втрачений?  Товаришi  ще  раз  оглянули  всю  мiсцевiсть  поблизу
каменя, але нiчого примiтного - анi горбочка, анi ямки - так i не виявили.
Лiс теж стояв рiвний, густий, жодне дерево не  привертало  до  себе  уваги
якою-небудь особливiстю... А за вузькою смугою лiсу вже тягся степ.
   - Годi! - похмуро мовив Аркадiй, стромляючи заступ у землю. - Нiчого  з
цього не вийде... Кiнець!
   Страшне прокляття зiрвалося з уст Найди, i вiн з диким зойком у розпачi
впав на землю. Першим отямився Аркадiй.
   - Стривай, ще ? надiя, - глухо сказав вiн, торкаючись Найдиного  плеча.
- Ми вiдраховували кроки на схiд, а може, треба було навпаки - на захiд?
   - Шукай уже ти, я бiльше не хочу, - не  пiдводячись,  похмуро  вiдповiв
Найда.
   - Гаразд, сонце ще не зайшло. Жди мене тут.
   Аркадiй швидко зник за деревами.
   За кiлька хвилин вiн вилiз на вершину горба й, важко дихаючи, зупинився
бiля каменя, вiд якого треба було рахувати кроки.
   Сонце вже хилилося на захiд.
   Установивши  вихiдну  точку  й  встромивши  тут  списа,  Аркадiй  почав
спускатися з горба в захiдному напрямку, голосно вiдраховуючи кроки.
   З  цього  боку  спуск  був  дуже  крутий.   Диякон   сходив   обережно,
притримуючись руками за кущi,  але,  вiдлiчивши  крокiв  тридцять,  раптом
спiткнувся й, покотившись схилом горба, важко упав бiля його пiднiжжя.
   Найда  довго  чекав  Аркадiя,  але  той  не  повертався.  Козак   почав
непоко?тись i вже вирiшив був iти на розшуки  товариша,  як  зненацька  до
нього долинув радiсний крик Аркадiя:
   - ?, ?!
   - Та що ?? Де ти подiвся? Iди сюди! - гукнув Найда.
   - Iду, iду! -  вiдгукнувся  диякон.  -  ?  прикмета!  Почулося  голосне
шарудiння, затрiщало гiлля. Найда кинувся назустрiч Арка-дi?вi.
   - Що ?? Яка прикмета? Де ти пропадав так довго? - засипав вiн питаннями
товариша.
   - Важлива прикмета! - ледве переводячи дух, заговорив Аркадiй.  -  Коло
горба тече струмок, а витiка? вiн з печери, яка йде пiд цим горбом...
   - Печера? - вражено вигукнув Найда. - А за скiльки крокiв вiд каменя?
   - Точно не скажу, щось близько сiмдесяти трьох... Повiдомлення  Аркадiя
востанн? пробудило енергiю Найди й розвiяло його вiдчай. Печера,  джерело,
горб... Усе  це  були  пiдхожi  й  надiйнi  прикмети,  якi  давали  тверду
впевненiсть  друзям,  що  вони  нарештi  знайшли  вiрну  дорогу.  Справдi,
найчастiше скарби закопують у печерах i льохах.
   - Ну, ходiмо швидше, - сказав Найда, - поки ще сонце не  зайшло...  Щоб
добратися до печери, приятелi мусили знову зiйти на горб  i  спуститися  з
нього крутим захiдним схилом. Це ?м пощастило зробити без будь-яких  нових
пригод. Крокiв за сорок вони побачили  невеликий  струмок,  що  жебонiв  у
замулених берегах; пiшовши проти його течi?, вони дiстались хвилин за  двi
до печери, про яку говорив Аркадiй.
   Товаришi, зiгнувшись, ввiйшли пiд ?? склепiння й  вiльно  випростались:
печера була тут досить висока й широка.
   - Ну, що скажеш? - спитав Найду  Аркадiй,  пильно  вдивляючись  у  його
заклопотане обличчя.
   - Шукати, шукати! Тiльки хiба що в стiнах, а тут. - Найда показав  собi
пiд ноги, - i дурень не закопав би скарбу!
   Приятелi обiйшли всю печеру, постукуючи в стiни, сподiваючись по  звуку
знайти в них порожнисте мiсце, але нiчого не виявили.
   Захеканi, вийшли вони з печери на свiже повiтря й мовчки обiперлися  на
сво? заступи.
   - Ну, де ж тепер шукати? - пiсля довго? мовчанки запитав Аркадiй.
   - Де хочеш, тiльки не тут! - вiдповiв Найда.
   - Все-таки треба продовжувати пошуки, а  не  ?хати  звiдси  дурнями!  -
сказав Аркадiй.
   - Шукай, коли ма?ш охоту, а я пiду, зберу нашi речi.
   - Ну, йди! Баба! - в запалi вигукнув диякон. - А я копатиму  тут  доти,
доки не згину!
   Найда мовчки пiшов. Перебравшись через горб, вiн дiйшов  до  злощасного
каменя й знесилений упав на  землю.  Страшна,  несамовита  лють  опанувала
козака. При самiй тiльки думцi про те, що лише завдяки  фатальному  пориву
вiтру, який пiдхопив рiжок записки, вiн  не  може  вiдшукати  заповiданого
йому скарбу, котрий, можливо, лежить  тут,  поруч,  Найда  впадав  у  дику
нестяму. Вiн ладен був з досади розбити собi голову об  камiнь,  але  його
стримувала думка про необхiднiсть виконати  взятий  ним  на  себе  великий
обов'язок.
   Отак сидiв Найда, знемагаючи вiд безсило? лютi,  як  нараз  його  увагу
привернуло шарудiння листя над головою.
   Козак швидко пiдвiв голову й побачив, що з-за гiлок  на  самому  вершку
велетенсько? липи, пiд якою вiн сидiв, вигляда? червона вивiрка, освiтлена
останнiми вогненними променями сонця; ?? гостренька мордочка  дивилася  на
Найду так лукаво, наче пiдсмiювалася з його безвихiдного становища. Вигляд
цього вдоволеного,  пустотливого  звiрятка  одразу  пiдняв  усю  лють,  що
клекотiла в грудях Найди.
   - Смi?шся! - скочивши на  ноги,  вигукнув  вiн  i  вихопив  з-за  пояса
пiстоль. - Ну, почекай, посмi?шся ти в мене!
   Козак звiв пiстоль i, прицiлившись, вистрiлив у  вивiрку.  Пострiл  був
влучний: звiрятко махнуло лапками й полетiло вниз. Найда глянув на  землю,
шукаючи очима 'вивiрку, але ?? не було.
   - Зачепилася за вiття чи що? - пробурмотiв вiн.
   Але й на деревi вивiрки не було видно.
   "Що за чортовиння? - з досадою подумав козак. -  Невже  ж  я  розучився
стрiляти?.. Чого доброго..."
   Ця думка зачепила Найду, чудового стрiльця, за живе. "Нi, не може бути,
треба перевiрити, - вирiшив вiн. - I, до речi, з верхiв'я востанн?  огляну
всю мiсцевiсть".
   Козак полiз на дерево.  Та  це  виявилося  нелегкою  справою,  бо  дуже
товстий стовбур липи нiяк не можна було обхопити руками. Найда  зробив  на
ньому сокирою кiлька зарубок i в такий спосiб вилiз на дерево  й  добрався
до того мiсця, де стовбур розгалужувався на кiлька великих гiлляк.
   "Чи не зачепилася вона там?" - подумав Найда й вирiшив лiзти вище.
   Козак уперся ногами в стовбур  i  тiльки  хотiв  вхопитися  за  одну  з
гiлляк, як зненацька пiд  ним  щось  затрiщало  й  вiн,  втративши  опору,
полетiв у якусь безодню... Мимовiльний крик вирвався з грудей  Найди,  вiн
судорожно простяг руки, намагаючись ухопитись за що-небудь, але на  голову
йому посипалися трiски, пилюка, смiття...
   Аркадiй уже спускався з горба, коли пролунав  Найдин  пострiл.  Кинувши
заступ, вiн щодуху помчав до товариша i нараз почув його  крик...  "Напад?
Вбивство?" - майнуло в головi диякона, але на сво?  здивування  пiд  липою
вiн нiкого не побачив, на землi валявся тiльки Найдин пiстоль.
   Сповнений  найжахливiших  передчуттiв,  Аркадiй  кинувся  оглядати  все
довкола, але нiде не  видно  було  анi  звiра,  анi  людини.  Дивуючись  i
гублячись у здогадах, вiн ще раз повернувся на старе мiсце й знову побачив
там тiльки пiстоль.
   "Що ж сталося з Найдою? Може, звiр напав i кудись  понiс?  Але  ведмедi
тут не водяться... Вовк? Дурниця!.. Але ж вiн виразно чув товаришiв  голос
i саме з цього мiсця... Отже, Найда був тодi десь поблизу, -  куди  ж  вiн
мiг зникнути за цi кiлька хвилин? Не провалився ж крiзь землю?" Диякон  iз
забобонним жахом оглянувся довкола: а що, бувають же такi заклятi скарби?!
   Немовби бажаючи вiдiгнати од себе цi страшнi  думки,  Аркадiй  стрiпнув
головою, аж раптом до нього долинув глухий крик,  що  виходив  наче  з-пiд
землi.
   Диякон увесь затремтiв.
   - Ти, Найдо? - щосили гукнув вiн.
   Крик повторився знову, але такий дивний, глухий, пiдземний, що  Аркадiя
охопив непереборний жах. Перша його думка була тiкати  з  цього  заклятого
мiсця, та за мить вiн опанував себе, прикликав на  допомогу  боже  iм'я  й
почав оглядатися  довкола,  намагаючись  збагнути,  звiдки  доносилось  те
моторошне волання. Зда?ться, з боку старо? липи, десь наче з-пiд землi.
   Не розумiючи, в чому справа, Аркадiй безпорадно  озирався  довкола,  як
нараз помiтив зарубки, що ?х зробив Найда на стовбурi дерева.
   Радiсний крик вирвався з грудей диякона, й вiн, гукнувши: "Я тут,  тут,
Iване!" - полiз на липу.
   Чим вище пiдiймався Аркадiй, тим виразнiше чув голос Найди; вiн мiг уже
розiбрати й його слова:
   - Я тут, тут, у дуплi!
   Видершись нарештi на верх стовбура, диякон побачив,  що  вiн  всерединi
порожнiй. Величезне  дупло  було  трохи  замасковане  уламками  кори,  яка
нещодавно провалилася пiд вагою Найди.
   Над дуплом на корi дерева був вирiзаний великий чотирикутний  хрест,  а
пiд ним рiк, зазначений у та?мничiй записцi.
   А втiм, охоплений страхом за долю  товариша,  Аркадiй  не  помiтив  цих
деталей;
   вiн засунув голову в дупло й крикнув що було сили:
   - Iване, ти тут?
   - Тут! - почув у вiдповiдь.
   - Цiлий? Здоровий?
   - Пом'яло трохи! Та кiстки, зда?ться, цiлi.
   - Ех, i понесло ж тебе сюди! - з досадою мовив Аркадiй. - Цур  ?м,  тим
скарбам! Нiчого шукати ?х! ?дьмо на Запорожжя - й край.
   - Та скарб, друже, тут! - крикнув з глибини Найда.
   - Тут? - вiд здивування диякон мало й сам не впав у дупло.
   - Тут, пiдi мною, - вiдповiв Найда. - Кинь-но менi кремiнь  i  кресало,
та й свiчку... Зараз оглянемо все!
   Аркадiй швидко злiз додолу i, дiставши iз  в'юкiв  речi,  якi  попросив
товариш, знову видерся на дерево й спустив ?х на вiрьовцi в дупло.
   У глибинi дупла почулися короткi сухi удари, заблищали iскри й  нарештi
спалахнула свiчка. Найда  пiднiс  ??  високо  над  головою  i  лише  тепер
роздивився мiсце свого несподiваного ув'язнення.
   Це було велетенське дупло, розширене, певно,  рукою  людини.  Дно  його
вкривав густий шар зiв'ялого листя й моху.
   Найда швидко розгрiб цей покрив, i... радiсний крик вирвався в нього  з
грудей:
   вiн побачив щiльно вмощенi в дуплi дерева три казани; два  з  них  були
досить великi, а третiй трохи менший.
   - Що трапилось? Чого ти репету?ш? - крикнув згори Аркадiй,  нахиляючись
над дуплом i намагаючись розгледiти, що робиться внизу.
   - Усi три казани тут, пiдi мною! Ох i  важкi  ж,  як  ми  ?х  витягнемо
звiдси?
   - Обв'язуй вiрьовкою, я потягну.
   - Де там! Я не можу зрушити ?х з мiсця. Тягни мене  нагору,  проруба?мо
дерево знизу, так буде швидше.
   Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадi?м одразу взялися до  роботи,
й через годину, не бiльше, в нижнiй частинi липи був уже прорубаний отвiр,
крiзь який приятелi нарештi витягли важкi казани.
   Тремтячими вiд нетерпiння руками вони розкрили один iз казанiв: вiн був
повен червiнцiв.
   Аж дух перехопило в Найди й Аркадiя. Якусь мить  обидва  стояли  мовчки
перед цими незлiченними багатствами...
   - Ну, брате! - вигукнув Найда, зводячи  очi  до  неба.  -  Подякуймо  ж
господевi милосердному: тепер усе закипить навколо...



   XVII

   Жахливий бенкет досяг апогею потворностi. Сердешнi черницi,  прив'язанi
до колон i бiля намiсних iкон, висiли, наче розп'яття; вiрьовки  врiзалися
в ?хн? тiло, надто на руках; iз саден сочилася кров... З виразу облич i  з
тихих надривних стогнань можна було судити, якi страшнi фiзичнi  муки,  не
кажучи вже про моральнi, терпiли  страдницi:  багато  хто  з  них  втрачав
свiдомiсть, але ?х обливали  вином  i  приводили  до  тями.  Шляхта  пила,
блюзнiрствувала й лихословила. П'яна челядь конкурувала з сво?ми панами  в
лайцi й неподобствах...
   Коли п'янi дотепи, сповненi цинiзму й  образ,  були  вичерпанi,  одному
старому ротмiстровi спала на думку нова забава -  стрiляти  з  пiстолiв  у
черниць, голосно називаючи частини тiла, в якi мають вцiлити кулi.
   - У лiву руку  он  тi??,  панове!  В  долоню!  -  крикнув  ротмiстр  i,
вихопивши з-за пояса пiстоль, вистрелив, майже не цiлячись.  Але  вiн  був
занадто п'яний i не мiг твердо  тримати  руку:  куля  вдарилась  у  золоту
рiзьбу, зачепивши тiльки палець нещасно?. Дехто, спотикаючись  i  падаючи,
кинувся перевiряти наслiдки пострiлу.
   - Маху дав, пане ротмiстр! Ха-ха! - почувся смiх. - Еге,  уже  постарiв
пан... рука схибила.
   Це зачепило за живе старого  рубаку,  вiн  вихопив  другий  пiстоль  i,
крикнувши:
   "Вiдiйдiть, панове! Прямо в серце!" - вистрiлив.
   Цього разу ротмiстровi не зрадили нi око, нi рука. Куля вцiлила в груди
черницi й пронизала серце... Нi крику,  нi  стогону  не  вирвалося  з  уст
мученицi; тiльки на мить розплющились переляканi очi, здригнулось тiло,  й
голова повiльно схилилася... Iз рани поволi  потекла  темно-червона  цiвка
кровi, закривавились посинiлi уста.
   - Вiват! Досконале!  Пiдрiзав,  наче  курiпку!  -  закричали  найближчi
свiдки пострiлу.
   - За здоров'я пана ротмiстра! - пiдхопили тi, що сидiли за столом.
   - Влучно! - пiдтримала гучну радiсть i челядь.
   Але навiть на п'яний,  жорстокий  i  дикий  натовп  смерть  безневинно?
страдницi справила враження; молоде  тiло,  ще  мить  тому  сповнене  сил,
висiло тепер перед напасниками живим докором ?хнього звiрства...
   Голоснi вигуки й регiт стихли, i в оскверненому  храмi  на  якийсь  час
запала тяжка, гнiтюча тиша... Чути було навiть шепотiння тих, що  молилися
за вбиту черницю.
   - Упокой, господи, в лонi праведних рабу твою ?фросинiю,  яка  прийняла
мученицький вiнець, i вiзьми ?? в селища горнi,  де  нема?  нi  злоби,  нi
слiз, нi страждань, - голосно молилася Дарина.
   - Вiчна пам'ять тобi, наша сестро,  -  тремтячими  голосами  обiзвалися
подруги.
   Цей зворушливий шепiт ще бiльше потьмарив настрiй шляхти. Кожен  вiдчув
у  душi  якусь  мерзоту.  Порив  шалених   веселощiв   ущух,   конфедерати
спохмурнiли.
   Бенкет припинився сам собою, i пан Голембицький, мiцно вхопивши за руку
Дарину, квапливо повiв ?? до келi? iгуменi. Хоч який вiн був п'яний, врода
панни справила на нього величезне враження.
   Не раз спотикався й падав пан  Фелiкс,  поки  доплентався  до  келi?...
Бiдолашна полонянка могла б легко втекти вiд нього, та з  усiх  закапелкiв
монастиря долинали п'янi крики й дикий регiт, i вона боялася потрапити  до
лап iншого звiра. До того ж  з  монастиря  не  було  iншого  виходу,  крiм
головно? брами. Тому залишалося одне - вирватися з лабет ката  й  накласти
на себе руки. Та Дарина не хотiла так дешево продати сво? життя...
   Ввiйшовши до келi?, шляхетний лицар дiстав вино, налив  келихи  собi  й
Даринi i наказав ?й випити. Дiвчина спершу вiдмовлялася, але  нараз  в  ??
головi блиснула смiлива думка.
   - Спершу випий ти, пане, за мо? здоров'я! Чи вже не здужа?ш?  -  лукаво
спитала Дарина.
   - Я не здужаю? - образився пан Голембицький. - Ого! Я ще вип'ю  скiльки
завгодно... Я всiх переп'ю...  Пан  Фелiкс...  сильнiший  за  Геркулеса...
десять  левiв  задушу...  Хай  мене  вб'?  перун,  коли  не  задушу...   А
гайдамакам... пся крев... та я сам... сотням зiтну  голови...  махну...  i
нема десяти шельм... махну... бррр...
   Дарина, користуючись з кожно? паузи в п'яному базiканнi  пана  Фелiкса,
примусила його спорожнити келих до дна.
   - Ну, тепер сюди, до мене на  груди!  -  гукнув  пан  Фелiкс  i,  ледве
тримаючись на ногах, поклав на стiл пiстоль, вiдчепив шаблю й важко сiв на
лаву.
   - Зачекай же, мiй любий пане, я ще не випила  за  тво?  здоров'я,  -  i
дiвчина почала маленькими ковтками пити вино, раз  у  раз  звертаючись  до
славного лицаря з найкращими побажаннями.
   Червоне обличчя пана довудци посинiло, очi то безтямно витрiщались,  то
зовсiм злипалися, вiн дихав з хрипiнням i клекотом. В цю мить Голембицький
був такий огидний,  що  бридливе  почуття  примушувало  Дарину  внутрiшньо
здригатися, але вона з  усiх  сил  намагалася  приховати  це  й  гарячково
думала, як скористатися з першого-лiпшого сприятливого моменту.
   Дiвчина похапцем налила ще один келих, проте впоратися з ним пан Фелiкс
уже не змiг i, не допивши, упав на лаву... Кiлька разiв вiн iще силкувався
розплющити повiки, але так i не змiг.
   П'яний сон звалив його...
   - Тут врятована... а там?.. Е, вiд сво?? долi не втечеш! -  прошепотiла
Дарина й з гарячковою швидкiстю почала переодягатись у вбрання  хорунжого,
яке вона насилу стягла з нього. На щастя, довудца був худий i невисокий на
зрiст, так що жупан та  кунтуш  ?й  пiдiйшли,  тiльки  чоботи  були  надто
великi, й панна залишила на  ногах  сво?  сап'яновi  чобiтки  iз  срiбними
пiдкiвками. Пiдперезавшись  туго  поясом,  вона  засунула  за  нього  пару
набитих пiстолiв i до  боку  почепила  шаблю.  Розшукавши  ножицi,  Дарина
вiдрiзала свою косу, надiла конфедератку й перетворилася на красеня-юнака,
здатного полонити навiть королiвну. Тiльки незвичайна нiжнiсть  обличчя  й
квiтуча молодiсть могли виказати панну в ?? новiй ролi.
   Вона зупинилась на мить перед катом, перед цим заклятим ворогом  усього
того, що було для не? святе, i в ??  серцi  закипiла  боротьба...  Почуття
справедливостi  волало,  що  залишати  живим  цього  недолюдка   на   горе
знедоленим було б злочином, але  на  вбивство  у  дiвчини  не  пiднiмалася
рука... Опиралась ?? природа... Та й чим убити його? Шаблею? Вона не вмiла
нею орудувати. Непевний удар тiльки розбудить його... Вистрелити в лоб  iз
пiстоля - але, звук пострiлу викличе переполох, i ??  спiймають  на  мiсцi
злочину... Ех, коли б у не? був кинджал... Та його, як на зло, вiдняли. Що
робити?..
   "А ножицi?" - майнуло в головi Дарини,  й  вона  судорожно  вхопила  ?х
знову.
   Панна пригадала в цю мить мученицьку смерть батюшки, вбивство  iгуменi,
наругу над святинею й мордування сестер...  I  в  ??  серце  впилося  жало
криваво?, невгасимо? образи...
   У бурхливому поривi цього почуття дiвчина  кинулась  до  Голембицького,
який голосно хропiв, вiдкинувши назад голову,  i  всадила  ножицi  йому  в
горло. Довудца судорожно сiпнувся й захарчав... I з рота струменем вдарила
кров.
   Не тямлячи себе вiд  жаху,  Дарина  вискочила  з  келi?  й  вибiгла  на
монастирський двiр. Вiн  був  зовсiм  безлюдний;  усi,  певно,  вже  спали
мертвим сном. Пiд захмареним небом  страхiтливо  чорнiла  безмiсячна  нiч;
коли-не-коли спалахувала далека  блискавка,  наче  небо  блимало  страшним
оком, i тодi на мить виступали з пiтьми силуети дзвiниць, тополь  i  дахiв
найближчих будiвель. Прохолода ночi трохи пiдбадьорила Дарину; вона  знову
загорiлася бажанням втекти вiд катiв i врятувати сво? життя...  Але  як  i
куди тiкати? Монастир був оточений високою стiною, ?диний вихiд  -  браму,
певна рiч, охороняли жовнiри. "Хiба сховатися? - промайнула думка.  -  Але
де? На який час? Нема? сумнiву, що Мокрицький настановить  тут  католицьку
адмiнiстрацiю. Так чи iнакше ?? врештi спiймають i вiддадуть на  нелюдськi
тортури... А втiм, вiд тортур нинi ? чим урятуватися! - I дiвчина помацала
рукою пiстолi. - Та все-таки треба використати всi  засоби,  всi  шляхи...
Лiтня нiч коротка..."
   Тривожно прислухаючись до найменшого шелесту i вдивляючись  розширеними
очима в слiпу темряву, Дарина навпомацки посувалася вздовж  стiни.  Раз  у
раз вона з жахом озиралася  назад,  тремтячи  вiд  думки,  що  ось-ось  ??
наздожене й схопить облитий кров'ю, з ножицями в  горлi,  довудца.  Минали
хвилини, якi здавалися дiвчинi вiчнiстю... Раптом десь  поблизу,  мало  не
бiля не?, почувся глухий звук вiд падiння чогось важкого й м'якого. Дарина
здригнулась i хотiла була кинутися в глиб  двору,  та  в  не?  пiдломилися
ноги...  Вхопившись  за  стiну  руками,  втiкачка  зата?ла   дух.   Минула
хвилина-друга, але  довкола  було  тихо.  Дарина  нарештi  озирнулася,  ?й
здавалося, що позаду промайнула якась тiнь... Майже  iнстинктивно  дiвчина
подалася вперед, та не  встигла  вона  зробити  й  кiлька  крокiв,  як  за
прочиненими дверима однi?? з келiй,  що  тяглися  вздовж  стiни,  почулося
борюкання й збудженi, захеканi голоси.
   - Нi, шельмо, не втечеш, - хрипiв грубий голос.
   - Пусти! - кричала якась жiнка.  -  Пусти!..  Геть!..  Я  ?влалiя...  Я
католичка... Я привела вас сюди...
   - А дiдько з тобою, ?влалiя ти чи Мотря!..  Ти  менi  сподобалась  -  i
край!
   - Ой рятуйте! - заверещала ?влалiя, борсаючись у темрявi. - Я  пiду  до
пана довудци... Ти вiдповiси за насильство!
   ?влалiя вискочила з сiнешнiх дверей, - жовнiр за нею.
   В цю мить спалахнула блискавка й  освiтила  блiдим  холодним  сяйвом  i
?влалiю, що борюкалася з жовнiром, i Дарину, що притиснулася до стiни...
   - Он пан довудца! -  простягаючи  руки  до  Дарини,  крикнула  ?влалiя.
Жовнiр скам'янiв вiд несподiванки, у нього  в  головi  блискавкою  майнула
думка, що коли випустити ?влалiю живою, то вона викри? його в злочинi,  за
який доведеться поплатитись головою.
   - То ти доносити, гадюко? - прошипiв вiн i встромив ?й у спину кинджал.
?влалiя несамовито закричала i впала крижем до нiг Дарини, а жовнiр щез  у
нiчнiй пiтьмi.
   Недовго  стогнала  ?влалiя,  -  швидко  слабнучи,  вона   ще   зiтхнула
раз-другий i затихла... Минали найзручнiшi для втечi хвилини, а Дарина все
ще стояла непорушне й раз у раз шепотiла:
   - Божий суд! - Нарештi вона озирнулась i помiтила,  що  на  сходi  небо
почало потроху яснiшати... Принаймнi, добре вдивившись,  тепер  уже  можна
було розрiзнити на темному тлi неба обриси всiх п'яти бань храму...  Треба
було взяти себе в руки й негайно дiяти...
   Дiвчина  обережно,  але  швидко  рушила  до  брами.  Пiдкравшись,  вона
побачила, що четверо жовнiрiв, певно, п'яних як  нiч,  спали,  простягшись
долi, а брама була не тiльки не замкнена, а навiть трохи прочинена.
   Не тямлячи себе вiд радостi, Дарина пiдбiгла до не? i, не  помiтивши  в
чорнiй пiтьмi пiд склепiнням брами дозорця, що  теж  спокiйнiсiнько  спав,
наступила йому на руку. На щастя,  вiн  не  прокинувся,  тiльки  промимрив
якусь лайку й  вiдсмикнув  руку.  Дарина  налягла  на  важку  браму,  вона
заскрипiла, але не пiддалася...  Нараз  паннi  причулись  якiсь  пiдозрiлi
звуки, схожi на тихий стукiт... Холодний  пiт  виступив  у  не?  на  чолi,
вiдчай подво?в  сили,  й  вона  нарештi  розчинила  браму  настiльки,  щоб
прослизнути в щiлину...
   Пiдйомний мiст був спущений, за ним тяглася довга гребля, що губилася в
густих вербах, за якими починався лiс.  Переходити  мiст  i  греблю,  коли
ось-ось мало зiйти сонце, було небезпечно: по високiй стiнi  могли  ходити
вартовi... Але за  вербами  Дарина  вже  могла  вважати  себе  в  безпецi.
Зупинившись  на  мить  пiд  дашком   брами,   вона   озирнулася   довкола,
перехрестилась i кинулася бiгти... Та  ледве  дiвчина  вскочила  у  вологу
пiтьму пiд вербами, як ?? схопили ззаду чотири залiзних руки й накинули на
голову важку кирею...



   XVIII

   Грiзнi вiстi, що ?х привiз  Петро,  страшенно  стривожили  селян  Мало?
Лисянки. Вони ще ранiше  були  наляканi  погрозами  Гершка  й  пiсля  його
несподiвано?  втечi  ждали  розправи,   але   тепер   вона,   неминуча   й
невiдворотна, вже стояла зовсiм поряд i примушувала стискатись  серце  вiд
жаху. Зараз селяни були вiльнi вiд роботи: хлiба, навiть пiзню гречку, вже
давно посiяли, а жнива  ще  не  починались.  Правда,  пiдходив  час  орати
толоку, готувати ниви на майбутнiй господарський рiк пiд озимину,  та  про
це майбутн? нiхто  не  думав.  Уже  з  само?  ранньо?  весни  серед  селян
вiдчувалося якесь незвичайне хвилювання; не те щоб ?х з зими почали бiльше
гнобити, - гнiт i поневолення народу були явищем не  новим  i  за  останн?
десятилiття досягли, мабуть, свого апогею, - та докотилася звiдкись чутка,
що  настав  слушний  час  скинути  польське  ярмо,  врятувати  i  себе,  i
православну вiру вiд погибелi.
   А втiм, такi чутки виникали вже не раз i пробуджували  в  пригнобленого
селянина надiю, проте ненадовго.  Невеликий  загiн  захоплених  волелюбною
мрi?ю  селян  пiд  керiвництвом  якого-небудь  запорожця  зчиняв,  бувало,
веремiю,  але,  зруйнувавши  й  спаливши  кiлька   панських   ма?ткiв   та
перевiшавши з пiвсотнi економiв, зрештою зазнавав  поразки  вiд  сильнiшо?
польсько?  команди.  Пiсля  кожного  такого  гайдамацького  заворушення  й
страхiтливо? за нього розплати народ втрачав надiю  на  визволення  й  пiд
непосильним тягарем лиха дедалi нижче й нижче схиляв свою голову, хоч,  як
i ранiше, прагнув помсти.
   За останнi п'ять рокiв припинилися  навiть  гайдамацькi  виступи,  тому
пани, посесори й економи були  переконанi,  що  хлопське  бидло  остаточно
приборкане, й ставились до селян, наче до пiд'яремно?  худоби,  нiчого  не
боячись. Та з весни помiтили, що "бидло" немовби ожило, пiдняло  голову  й
хоча ще вперто мовчало, але в цьому грiзному мовчаннi вiдчувалася стихiйна
сила, яка примушувала i економiв, i посесорiв утримуватись вiд канчукiв та
паль;  польськi  урядовцi  вважали,  що  цi  настро?  селян  ?   наслiдком
московського вiтру -  хоч  насправдi  цього  й  не  було,  -  i  до  появи
конфедерацiй уникали рiшучих заходiв.
   Люди хоча й виходили ще на панщину, але  дуже  неохоче,  здебiльшого  ж
збиралися гуртками й гомонiли  помiж  себе  про  новi  чутки,  занесенi  з
ярмаркiв, з цвинтарiв, з корчем убогими, прочанами  й  про?жджими;  в  цих
чутках, поряд з вигадками, були й правдивi вiдомостi  про  те,  що  скрiзь
селяни готуються до останньо? боротьби й до них, щоб покiнчити з панами  й
назавжди визволити православну церкву вiд католикiв та унiатiв, пристануть
i запорожцi... Саме цi чутки й ?днали людей, i пiдносили ?х дух.
   Так було i в Малiй Лисянцi, що правила  за  центр  багатьох  розкиданих
довкола хуторiв. Пiсля вiд'?зду Петра по допомогу до гайдамакiв  у  садибi
титаря щоночi потай  збиралися  впливовi  люди  з  села  й  хуторiв;  вони
приходили  дiзнатися,  чи  не  одержано  вiд  Петра  якихось  звiсток,   i
подiлитися почутими новинами. Та виявлялося, що вiд  парубка  не  було  нi
слуху нi духу, тому багато хто вважав, що його схопили ляхи, а з базарiв i
корчем надходили тiльки звiстки, що пани з'?жджаються й  готуються  рiзати
всiх православних. Оскiльки ж досi пани в селах не з'являлися, а, навпаки,
навiть вiд'?жджали з сво?х замкiв на  конфедератськi  з'?зди,  то  тривога
почала потроху влягатись. Щоправда, вдень села були майже зовсiм  безлюднi
- жiнки й дiти ховалися в  найближчих  лiсах  та  байраках,  тiльки  вночi
виходячи iз сховищ, щоб потай дiстатися  до  сво?х  хат  i  взяти  дещо  з
харчiв. Останнiм часом, коли тривога трохи вщухла, втiкачi  вже  смiливiше
навiдувались до сво?х покинутих  осель,  жвавiше  метушилися  в  щоденному
клопотi.
   Аж тут несподiвано повернувся Петро з грiзною звiсткою, що Мала Лисянка
й близькi хутори та висiлки приреченi на винищення.  Це  повiдомлення  мов
громом прибило всiх селян, i вони не знали, на що зважитись. Диякон доклав
багато зусиль, щоб заспоко?ти  приголомшених  селян;  вiн  присягався,  що
гайдамацькi загони недалеко й що Петро приведе ?х; та коли  пiсля  кiлькох
днiв очiкування гайдамаки не з'явились, а Петро з сестрою пропав безвiсти,
тодi й диякон розгубився. Не покладаюч  сь  уже  на  гайдамакiв,  на  ?хню
негайну допомогу, вiн узявся збирати мiсцевий заг н,  переконуючи  .селян,
що ?м перш за все самим треба озбро?тись i бути готовими до вiдсiчi.
   - Боже поможи, а сам не лежи! Пiд лежачий камiнь  i  вода  не  тече!  -
проповiдував диякон на нiчних радах у  титаря,  пiдбадьорюючи  розгублених
селян тим, що, мовляв, нам не вперше ляхiв лущити, що  й  батьки,  й  дiди
нашi на них набили руку i що не такий уже чорт страшний, як його малюють!
   Палка мова диякона, який уже  понюхав  пороху  та  й  умiв,  де  треба,
докинути i божественне слово з святого письма, i гостру народну  приказку,
пiддавали духу похмурим слухачам,  i  вони,  пiдбадьоренi  його  словом  i
ласкою титаря, iшли по  домiвках  припасовувати  до  гострих  ножiв  довгi
ратища, а до кiс короткi держаки.
   Серед цих гарячкових  приготувань  минав  час,  роботи  вистачало  всiм
чоловiчим рукам, вiд юнакiв до старих. Та й  ж  нки  хоч  i  тремтiли  вiд
страху, але допомагали в роботi чоловiкам або виносили з сiл домашн? майно
й ховали його в яругах, байраках,  лiсах,  а  то  й  просто  закопували  в
землю...
   Вечорiло.
   Пiсля двотижнево? спеки, яка обпалила i трави, i хлiба, i  дерева,  над
Лисянкою нарештi пролилася зливою давно очiкувана й  така  жадана  грозова
хмара. Правда,  вона  захопила  село  тiльки  крилом,  посунувши  далi  на
пiвдень, але й  пiвгодинний  рясний  дощ  освiжив  i  зелень,  i  повiтря,
напо?вши його пахощами щойно скошено? в левадi трави. Пiвнiчний край  неба
вже виблискував чистою, прозорою блакиттю, а на заходi ще зловiсно чорнiла
темно-багряна хмара, з яко? проглядало вечiрн? сонце. Його скiсне промiння
золотило свiжу лапату зелень густих  кленiв  та  срiблястi  пасма  немовби
розчесаних верб i райдужними iскрами грало в дощових краплинах, що повисли
на листi.
   Батюшка з титарем вийшли з душно? хати й сидiли  на  призьбi,  вдихаючи
цiлюще повiтря i втiшаючись чудовим  вечором;  3  тихою  усмiшкою  дивився
отець Хома i на чорну хмару, яку прорiзували вогненнi змiйки, i  на  ясний
захiд сонця,  i  на  палаючi  багрянцем  вiкна  хат,  i  на  пурпуровi,  у
самоцвiтах, верховiття дерев.
   - Ох, велик ?си, боже наш, у  творiннях  рук  тво?х!  -  тихо  промовив
батюшка, звiвши очi в синю височiнь неозорого неба. - Дивний i  прекрасний
свiт i в грiзнiй борнi стихiй, i в лагiдному сяяннi вечора... Свiте тихий,
свiте слави безсмертного отця небесного... -  молитовне  зашепотiв  вiн  i
затих у нiмому спогляданнi.
   Титар довго мовчав, не бажаючи порушувати настрiй свого любого батюшки,
i тiльки згодом наважився заговорити.
   - Ех, панотче, - зiтхнув вiн, потерши  рукою  сво?  волохатi  груди,  -
красен свiт божий, то правда, та не  красними  iстотами  населений  вiн...
Одне одного силку?ться пожерти... Вовк вовка не  зачепить,  а  от  католик
заповзявся всiх нас пожерти, щоб i кiсток не лишилось...  То  навiщо  ж  i
краса цього свiту, коли в ньому таке паскудство?
   - Е, не кажи так, пане Даниле! - лагiдно вiдказав отець Хома. - Не нам,
смертним, збагнути думу творця всесвiту,  навiть  херувими  й  восьмикрилi
серафими не можуть прозирнути в та?мницю його творiнь... Але  й  незрячими
очесами ми бачимо, що тьма неминуча... I дивись, поряд з нею ще  яскравiше
виблиску? вiчне сонце; гроза теж потрiбна, бо пiсля  йе?  наста?  тихий  i
чарiвний вечiр... Бiльше того, коли б у свiтi не було зла, то й  добро  не
мало б цiни... Усе супротивне iсну? для боротьби, i  як  свiтло  переборю?
тьму, так i добро зрештою мусить подолати зло,  а  правда  -  кривду...  Я
вiрю, що й народне горе мине, як чорна хмара, й пiсля нього возсiя? красою
наш край i заплаканi обличчя засвiтяться усмiшкою! Тiльки ревно молiтеся й
черпайте уповання з джерела милосердя й любовi, не поклада-ючись на князiв
i на синiв  людських,  а  тим  паче  на  меч;  бо  яка  рiзниця  буде  мiж
напасниками, лиходiями й вами,  якщо  й  у  вас  руки  будуть  заплямованi
кров'ю? - останнi слова батюшка вимовив тремтячим голосом i схилив голову.
   Данило хотiв був сказати кiлька слiв на сво? виправдання,  та  козачок,
що зненацька  вигулькнув  з  хвiртки,  -  вiн,  без  сумнiву,  належав  до
польсько? челядi, але нетутешньо? - спантеличив  титаря  й  примусив  його
мимохiть здригнутися.
   - Чи тут живе його превелебнiсть пан ксьондз тутешньо? церкви? - спитав
козачок по-укра?нськи, але надто голосно й почасти зухвало.
   - Тут, хлопче! - вiдповiв стривожений титар.
   - А що тобi, сину? - з цiкавiстю пiдвiв голову й батюшка.
   - Пан наказали, щоб ви зараз же  йшли  до  панського  двору!  -  сказав
хлопець.
   - Який пан? Економ наш чи що? - спитав батюшка.
   - Який економ? - презирливо пирхнув хлопець. - Сам  володар  тутешнього
села.
   - Його ясна мосць пан губернатор? - вигукнули разом титар i священик i,
наче окропом ошпаренi, схопилися на ноги.
   - Не губернатор, - якось знiтився козачок, - а володар цього села, його
мосць пан Левандовський.
   Отець Хома й титар здивовано перезирнулися:  вони  такого  прiзвища  не
чули й спершу було подумали, що, мабуть, при?хав  новий  економ  чи  новий
посесор. Але за мить у титаря майнула страшна думка,  що,  певно,  прибула
уповноважена особа, якiй доручено  криваву  розправу,  в  першу  чергу,  з
Лисянкою, - i ось для цього пан i звелiв прийти батюшцi.
   Титар пополотнiв i сказав отцевi Хомi, що самого  його  не  пустить,  а
пiде з ним разом.
   - Його мосць кличе тiльки пана ксьондза, - пiдкреслив козачок, - а тому
про-вожатих не треба.
   - Чого ти, пане Даниле, бо?шся? - сумовито усмiхнувся на хлопцевi слова
священик. - Без волi отця небесного не впаде жодна моя волосина... То  пiд
його святою опiкою я й пiду... зараз... тiльки... ось рясу... - отець Хома
поспiшив у хату, одяг поверх полотняного грубого пiдрясника, в  якому  вiн
сидiв, свою ?дину рясу з синьо? китайки й у цьому парадному одязi  вирушив
разом з козачком до свого нового, невiдомого пана.
   "Що ж? - думав вiн дорогою. - Якщо пан кличе мене, щоб  я  вручив  йому
ключi од ввiреного менi храму, то я  терпiтиму  до  останнього  подиху,  а
ключiв йому не вiддам i власною рукою не впущу ворога в господнiй дiм  для
осквернення нашо? святинi".
   Коли козачок  побiг  у  внутрiшнi  поко?  сповiстити  пана  про  прихiд
схизматського ксьондза, отець Хома смиренно зупинився бiля вхiдних дверей,
у передпоко?,  i,  схиливши  голову,  з  трепетом  ждав  свого  верховного
господаря. Як же вiн здивувався, коли пан,  що  ввiйшов  до  передпокою  -
середнього вiку й при?мно? зовнiшностi, - поквапно пiдiйшов  до  нього  й,
простягши обидвi руки, заговорив ласкавим голосом:
   - Даруйте, панотче, що я  потурбував  вас;  та  менi  хотiлося  якомога
швидше з вами познайомитись, спiзнатись i  обмiзкувати  дещо  секретно,  а
тому я й гадав, що в мене це зробити  зручнiше.  Пшепрашам!'  Я  вважатиму
найпри?мнiшим обов'язком побувати у вашо? велебно? мосцi, - й вiн,  взявши
обома руками худу кiстляву руку священика, енергiйно потиснув ??. - Ах,  я
й  забув  сказати  велебному  пановi,  хто   я!   Левандовський,   власник
подаровано? менi губернатором Лисянки з усiма правами, з яких  я  й  думаю
скористатися... Але що ж ми розмовля?мо, стоячи  в  передпоко??  Прошу  до
салону.
   Батюшка був такий вражений цим  нечувано  ласкавим  поводженням,  що  в
першу  мить  витрiщив  на  метушливого  пана  очi,  не  розумiючи,  чи  то
незвичайна  чемнiсть  дивного   пана,   чи   витончений   глум.   Та   пан
Левандовський, не дочекавшись вiдповiдi, сам повiв батюшку попiд  руку  до
сво?? вiтальнi й, присунувши крiсло,  запросив  гостя  сiсти;  мало  того,
одразу ж звелiв подати меду, щоб випити два-три келихи з ним.
   Ще й тут думав отець  Хома,  що  все  це  Левандовський  виробля?,  аби
поглузувати, й що  ?хня  зустрiч  неминуче  закiнчиться  якимось  жахливим
знущанням, але пан так  сердечно  виявляв  свою  гостиннiсть,  що  батюшка
зовсiм розгубився.
   А Левандовський тим часом  iз  щирим  спiвчуттям  розпитував,  як  йому
живеться, чи не кривдить його хто, чи не терпить вiн нужди.
   Та батюшка все ще мовчав i тiльки зiтхав, розгублено розводячи руками.
   - Либонь, не довiря? менi панотець? - заговорив пiсля  невелико?  паузи
Левандовський. - Та й зрозумiло: я поляк i католик... А пани,  певно,  так
усiм остогидли,  що  в  кожному  ?хньому  теплому  словi  вбачають  тiльки
каверзу...
   - Воiстину... - нарештi промовив отець Хома й, схаменувшись, що бовкнув
зайве, знiтився й похнюпився.
   - Так, так, так! - усмiхнувся Левандовський, пiдливаючи  йому  в  келих
меду. - Але я, панотче, зовсiм особливий пан,  виродок.  По-перше,  будучи
католиком - я не фанатик,  а  дотримуюся  бiльше  вчення  Соцiя  i  вважаю
будь-яке релiгiйне насильство злочином... Розум i  совiсть  мають  бути  в
кожно? людини вiльнi... По-друге, я ненавиджу рабство й вважаю усiх людей,
за подобою божою, братами й рiвними в правах, по-трет?, я також,  напевне,
як i ви, батюшко, люблю  тутешнiй  край  i  тутешнiх  людей,  вважаючи  ?х
рiдними собi: мiй прапрадiд був значним козаком i звався Левадою, а  потiм
уже прадiд, покатоличившись, причепив хвостик.
   - Господи! Вперше за все життя... - сплеснув руками батюшка. - Зроду  й
не подумав би, i не повiрив би! Швидше перевернеться небо й земля...
   - Панотець здивований? Та я ще додам, що, крiм  учень  фiлософських,  i
саме життя переконало мене, що хваленi безлади й безправ'я, на яких нiбито
тiльки й трима?ться Польща, ? страшним, нетерпимим злом, i воно  ма?  бути
вирване з рук свавiльних магнатiв... Там,  де  закон  да?  тiльки  .одному
становi необмежену владу, а iнших позбавля? будь-яких людських  прав,  там
не може бути блага й могутностi, i  така  держава  мусить  рано  чи  пiзно
впасти; але там, де вже зовсiм нема? закону, де законом ? сваволя магната,
де й ?диний правний стан не гарантований вiд  цi??  сваволi,  -  там  годi
терпiти й кожен на такий лад ма? право пiдняти руку!
   - Ясновельможний пане... сину мi'й...  даруйте  на  словi...  Але  такi
високi мислi... i вiд пана... в мене, старого, навiть розум  мiша?ться,  -
плутався схвильований отець Хома. - Тiльки я ось думаю...  що  лiпше  б...
якби нiхто не пiднiмав руки...
   - Коханий панотче!.. - промовив пан Левандовський. - Однi?ю  любов'ю  i
ласкою не переможеш зла, особливо коли воно  взяло  гору...  i  нiчого  не
бачить.... нi на що не зважа?!.. Якби хто вдерся в гурт дiтей i  почав  ?х
рiзати... невже б ми, ?хнi охоронцi, дивилися на це винищення склавши руки
i тiльки благали звiра в iм'я любовi зглянутись над  дiтьми?  Нi,  в  таку
хвилину наша бездiяльнiсть була б  злочинною...  Сам  Христос  не  стерпiв
бешкету в храмi отця свого й не просьбами,  а  дiянням  очистив  його  вiд
осквернителiв... Без сили, панотче, не можна: усе в  свiтi  трима?ться  на
силi - i земля, i сонце, i зорi... Ох! - глибоко зiтхнув Левандовський  i,
потерши рукою чоло, вiв далi ослаблим голосом: - Я теж пережив...  власне,
не пережив, а переживаю й  переживатиму  до  скону  непоквитоване,  велике
горе... Наш губернатор убив мою дружину  й  маленьку  доньку...  Посиротив
мене...
   - Боже всесильний! - вигукнув вражений до глибини душi батюшка. - Невже
й шляхетний лицар не убезпечений вiд такого розбою?
   - Як бачите, отче! Де нема? закону, там кулак - пан... а  проти  кулака
суддею  може  бути  тiльки  кулак...  Атож,  кулак!  -  гiрко   пiдкреслив
Левандовський  i  замовк.  Груди  його  важко  здiймались,  у  горлi  щось
клекотiло.  Левандовський  одним  духом  випив  келих   i,   вiддихавшись,
заговорив знову: - Мiсяцiв зо два тому пановi Кшемуському захотiлося трохи
розважити гостей i "пожартувати" з мене... Коли я був у нього  на  дикому,
огидному бенкетi, вiн наказав сво?й  розбiйницькiй  бандi  вчинити  нiчний
на?зд на мiй хутiр, знести все дощенту, спустити став  i  саме  мiсце,  де
була моя садиба, засадити деревами, щоб не лишилося й слiду житла. Дружину
й немовля схопили сонних... Челядь  перев'язали  й  розвезли...  а  потiм,
вчинивши цей страхiтливий розбiй, губернатор запросив гостей разом зi мною
на прогулянку в мiй хутiр... Я знепритомнiв, коли побачив, що все знищено.
Бiльше  мiсяця  був  несповна  розуму,  та,  на  лихо,  моя  мiцна  натура
перемогла... а дружина... моя сердешна, моя ?дина Ядвiся  й  немовлятко...
не витримали й померли... Були ось... бiля мо?х грудей... i загинули...  з
примхи звiра... А вiн живе, пересичуючись всiлякими втiхами... глумиться з
чужих, слiз... Мо?? ж розради... мого ангела...  мого  щастя...  нема?  на
свiтi!.. Нема, й нiхто не може менi повернути ?х! -  Левандовський  закрив
очi рукою i довго сидiв нерухомо, охоплений пекучою тугою i образою...
   - Ох, любий пане, велике ваше горе, - мовив батюшка тремтячим голосом i
витер хусточкою очi. - I я тепер вiд щирого серця вiрю  кожному  панському
слову... Його мосць на собi зазнав те, що терпить майже  щоденно  народ...
Правда, вiн бiльше звик до терпiння, але i йому тяжко... А пановi  господь
послав випробування й зберiг життя, напевне, для  вищо?  потреби.  Панське
серце ще потрiбне тут. Так указу? промисел божий...
   - Я скоряюся йому, панотче, в тiй же надi?... Ось  i  цей  дар...  цiну
кровi...  я  прийняв...  щоб  бути  корисним  хоч  чим-небудь  бiдолашному
людовi... Я й вас запросив до себе, коханий ксьондзе, щоб ви були  менi  в
цiй справi помiчником... Що ж до церковно?  руги  й  всiляких  господарчих
потреб, то вiд мене ви матимете все... А чи  не  пробували  обернути  вашу
церкву в унiатський костьол? Таке насильство нинi повсюдно твориться...
   - Поки що господь милував, - здригнувся отець Хома.
   - То ось вам моя рука, що поки я живий,  захищатиму  права  i  вашi,  i
вашо? церкви... А селянам я хочу здати  всi  економiчнi  землi  споловини,
по-сусiдськи... Я ?х вважаю за сво?х добрих сусiдiв - менi багато тепер не
треба, - так i перекажiть сво?м парафiянам. А громаду я скличу й про землю
з нею побалакаю... Та говорити з натовпом по щиростi незручно... то я  вже
покладаюся на панотця...
   - Скажу! Скажу! Як же не подiлитися такою радiстю? Така благостиня ?м i
не снилася... Справжнього благодiйника ?м послав господь...  Зглянувся  на
сльози сирiт, на стогiн матерiв...  Тобi,  тво?му  милосердю  безконечному
вклоняюся, о всеблагая мати! - i батюшка, пiдвiвшись з крiсла й  простягши
руки до iкони Остробрамсько? богородицi, що висiла в кутку вiтальнi,  впав
на колiна.
   Левандовський кинувся пiдняти старого й притис його до сво?х грудей.  В
обох, i в пана, i в старого священика, по обличчю текли щасливi сльози...
   Пiзно вийшов лисянський священик  вiд  нового  пана.  За  садибою  його
зустрiв титар з двома дiдами. Вони весь час стерегли  батюшку  в  засiдцi,
чекаючи в страшеннiй тривозi, чим усе це скiнчиться. А на левадi в  титаря
уже зiбралася громада,  й  багато  хто  прийшов  з  ближчих  хуторiв,  щоб
дiзнатися про новини i в разi потреби допомогти.
   Вiстi, принесенi батюшкою, громада зустрiла з недовiр'ям. Усi вбачали в
щедростi нового пана якусь  каверзу  з  його  боку.  Та  коли  отець  Хома
розповiв людям про невтiшне горе Левандовського, про страшну наругу,  яко?
той зазнав од губернатора, вони уже з бiльшим довiр'ям поставилися до його
обiцянок.
   Радiсний настрiй запанував серед мешканцiв Лисянки; через годину  пiсля
повернення батюшки все село  вже  знало  про  несподiване  щастя,  послане
Всевишнiм, i зiбралося в садибi Данила Кушнiра. Нiколи  ще  рада  не  була
така багатолюдна й нiколи ще так не свiтилися щастям очi селян! Як  тiльки
блиснув перший промiнь сонця, отець Хома запросив усiх до церкви послухати
подячний молебень з водосвяттям. Вдарив радiсний  дзвiн,  i  все  село,  з
старезними дiдами, з хворими, з дiтьми, широкою рiкою попливло у вiдчиненi
дверi яскраво освiтленого храму...
   Другого дня пан Левандовський зiбрав селян i оголосив, що  всi  поля  й
сiножатi земель Лисянського ключа вiдда? ?м споловини, а пасовиська просто
так i що, крiм того, решту податкiв - подимне, шляхове,  рiчкове,  хлiбне,
церковне та iншi, скасову? зовсiм, а церкву ?хню бере пiд  свiй  захист  i
заступництво.  Благодiяння  цi  були  такi  великi,  що,   незважаючи   на
попередження отця Хоми, приголомшили громаду.  Селяни,  поскидавши  шапки,
стояли мовчки, не смiючи поворухнутись, i тiльки тривожнi погляди спiдлоба
виразно промовляли, що кожного мучив сумнiв: чи не з'?хав  з  глузду  пан?
Запанувала гнiтюча тиша, яка зовсiм збентежила Левандовського.
   - Може, ви, панове громадо, не задоволенi? - сумно спитав вiн.
   - Спасибi! Щиро дяку?мо за ласку! Пошли, боже,  пановi  вiк  довгий!  -
несмiливо обiзвалося кiлька голосiв.
   - Вiк довгий! - пiдхопили iншi, вже .трохи дружнiше.
   - Ви, панове, начебто не довiря?те менi, - вiв далi господар. - То  ось
що:
   оберiть сво?х виборних i розмежуйте помiж себе, за згодою, мо?  лани  й
сiножатi... А за побажання менi здоров'я - велике спасибi,  а  також  зичу
вам здоров'я i всякого добра... Тiльки насухо зичити -  не  випада?...  То
йдiть до корчми, i хай орендар викотить на громаду цiлу бочку горiлки  вiд
мене.
   - Спасибi! Оце пан, так пан! Дай, боже,  пановi!  Ну  й  пан!  Спасибi!
Спасибi! Пошли, боже! - одностайно закричала й загомонiла юрба, пiдкидаючи
шапки вгору, i посунула до корчми.
   Дозвiл пана зараз же взятися  до  подiлу  його  ланiв  i  запропоноване
частування одразу розвiяли  всi  сумнiви  й  викликали  в  натовпi  шалену
радiсть. Горiлка розпалила серця ще бiльшою втiхою.
   Даремно диякон, який не схотiв навiть пити на панську ласку,  намагався
протверезити захоплених селян i збити  ?х  iз  мирного  настрою;  його  не
слухали.
   - Та не вiрте ви пановi, - надривався диякон. - Паки й  паки  реку,  не
вiрте! Вiн хитрий як лисиця, от щоi Бачить, що  всi  селяни  ховаються  по
лiсах, що села й хутори спустiли, а жнива наближаються... От вiн i  вдався
до хитрощiв, що, мовляв, половину даю... Ха-ха! Та чи  ?  на  свiтi  такий
дурень, щоб готового вiддав половину? Нема! Тож-бо й  воно!..  А  вiн  вас
дурить, щоб вижали йому хлiб i звезли, - а другу половину вiн i сам забере
з ваших токiв. От що! Збагнули?
   Дехто з селян чухав потилицю й мимрив: "Еге ж, отець  диякон,  може,  й
ма? рацiю". Але ?х не слухали: "Та що ви базiка?те? Батюшка запевня?...  А
йому кожен повiрить... Та й одразу видно, що  добрий  пан...  Його  самого
скривдили... А хiба мало панiв на Запорожжя тiкало? Вiн же  одразу  звелiв
ниви дiлити... виходить, без обману... i частування, як слiд".
   - Слухайте, дурнi? - посинiвши, кричав  диякон  i  потрясав  у  повiтрi
могутнiми кулаками. - Ех, ви! Нажлуктилися пансько? горiлки та й вуха собi
позатикали! Та якби й справдi пан  надумався  вiддати  вам  землю,  то  не
допустить же такого шляхта: це був би ?м усiм пiдрив...  Якщо  пан  зовсiм
вiдбiг розуму, то в нього вiднiмуть ма?ток. Так чи iнакше, але нi пани, нi
губернатор, нiже сам князь Яблоновський  не  вiддадуть  хлопам  землi:  ??
тiльки силою можна взяти!
   - Ех, отче! - докоряли дияконовi за цi слова хмiльнi голови. -  Тобi  б
тiльки одне - гайдамачити!.. Та якщо вiвцю можна спiймати  за  хвоста,  то
навiщо пiднiмати на не? голоблю?
   - А я кажу, - гарячкував диякон,  -  що  коли  ви  повiрите  в  панськi
обiцянки й згорнете руки, то вас передушать, як курей... Вiдомо, що  дурня
i в церквi б'ють, а береженого й бог береже.
   Та хоч як надривався вiн, а пiдпилий натовп був настро?ний миролюбно  й
волiв веселитися, а не воювати. Навiть на другий день слова  диякона  мало
вплинули на селян:  однi  квапились  у  поле  дiлити  панськi  лани,  iншi
поспiшали перевезти з  лiсу  в  село  сво?  сiм'?  i,  незважаючи  на  всi
умовляння диякона не ризикувати  принаймнi  жiнками  й  дiтьми,  не  могли
вiдмовитись вiд спокуси знову  зажити  по-людському...  Войовничий  диякон
нарештi плюнув, назвав Лисянку новою Гоморрою i подався на сусiднi  хутори
збирати загiн.
   Цiлий тиждень в Лисянцi кипiло життя, наче стояв там ярмарок;  на  всiх
кутках села  заскрипiли  вози  з  домашнiм  добром;  бiля  вiдчинених  хат
заметушилися баби, молодицi, бiля колодязiв почали  збиратися  дiвчата;  з
веселим криком забiгала  по  вулицi  дiтвора,  здiймаючи  хмари  пилюки...
Вечорами знову мекали вiвцi й ревли  корови,  а  вночi  лунали  на  левадi
сумовитi пiснi парубкiв i дiвчат.
   Батюшка розчулено поглядав,  як  село  потроху  знову  поверта?ться  до
мирного життя, й, дiставши дозвiл правити службу  в  церквi,  коли  тiльки
забажа?,  користувався  ним  майже  щоденно.  Звiсно,  в  буднi,  сповненi
клопоту, до церкви приходили тiльки старi -  вони  побожно  слухали  палкi
молитви священика.
   Так минув тиждень. Того дня господарi з раннього ранку подалися хто  на
царину, хто на розподiл ланiв, а парубки на сiножать, бо на високих мiсцях
уже горiла трава. Батюшка, вiдправивши ранню обiдню,  разом  з  титарем  i
паламарем був iще у вiвтарi, а в церквi шепотiли останнi молитви три  сивi
дiди й одна беззуба пiдслiпувата бабуся. Раптом  до  церкви  вбiг  блiдий,
переляканий хлопець i заволав не сво?м голосом:
   - Хто в бога вiру?, рятуйте! З гори мчать... уже близько...
   - Хто мчить? - стривожено спитав з вiвтаря батюшка; вiн уже скинув рясу
й був тiльки в полотняному пiдряснику, а в руках тримав довгу  патерицю  й
бриля.
   - Ой панотче, поляки!.. По  конях  i  по  збру?  видно...  Ой  лихо!  -
заламував руки переляканий хлопець.
   Усi зблiдли. Iз безладних хлопцевих слiв i  священик,  i  всi  присутнi
зрозумiли, що над церквою й селом нависла смертельна небезпека.
   - Слухай, пане Даниле i ви, мо? любi дiди, - квапливо  заговорив  отець
Хома. - На все воля божа! Я пiду додому... Зле,  коли  мене  застукають  у
храмi... А ти, друже Даниле, разом з дiдами рятуйте всi  священнi  речi  з
вiвтаря й ризницi... Щоб не дiсталися вони до рук  латинян...  Ключ  також
доручаю тобi... хоч у рiчку закинь! Хай вдеруться до церкви, аки татi, аки
розбiйники, а не ввiйдуть мирно... Благослови вас, боже! А мене простiть i
розрiшiть, аще був що не гаразд вчинив.
   - Що ви,  панотче,  батьку  наш  рiдний?  -  пiдходячи  до  батюшки  за
благословенням, сказали титар  i  дiди.  -  Хiба  ж  завинила  коли  перед
ким-небудь ваша свята душа?
   - Ох, простiть i прощайте! Хай береже вас господь! - тремтячим  голосом
промовив отець Хома i,  перехрестивши  схиленi  голови  дiдiв,  вийшов  iз
церкви.
   Ледве вiн дiйшов до садиби титаря, як назустрiч  йому  вискочив  добрий
десяток вершникiв.
   Попереду мчав на баскому гнiдому жеребцi молодий улан з пихатим виразом
обличчя, небiж Кшемуського.
   - Гей, попе, сюди! - гукнув вiн, осадивши бiля  ворiт  змиленого  коня.
Батюшка, скинувши бриля, пiдiйшов i шанобливо зупинився перед довудцою.
   - Слухай, ти, - погiрдливо заговорив улан, -  сейм  постановив,  щоб  в
крулевствi не було бiльше  нiяко?  схизми,  розумi?ш,  нi-я-ко?!  Щоб  усе
населення було католиками  або  принаймнi  унiатами  -  i  квит!  I  жодне
покровительство й заступництво вам  не  допоможе,  жодне!  -  червонiв  од
роздратування шляхтич, погрожуючи на-га?м. - Нi ваш гайдамака Мельхiседек,
якого цими днями посадять на палю, нi Москва,  проти  яко?  пiднялося  все
лицарство... I я тобi зараз доведу, що гонорове слово  сейму  i  святе,  i
тверде! Слухай мiй наказ: ти задля свого спасiння й блага  мусиш  негайно,
до при?зду губернатора, присягнути сам i привести  в  церквi  парафiян  до
присяги на унiю. Даю тобi на це двi години. Якщо запiзнишся  i  його  ясна
мосць ще застане тут схизму, тодi пощади не буде!
   Отець Хома слухав зухвалу мову молодого улана скорботно й  схвильовано;
в нього була спалахнула надiя на заступництво нового пана,  але  зараз  же
згасла, - вiн раптом зрозумiв усю ??  ефемернiсть  i  подумав,  що  тисячу
разiв мав рацiю диякон, коли закликав нi в чому не покладатися на панiв. А
втiм, вислухавши улана, батюшка  оволодiв  собою,  i  в  його  ясних  очах
засвiтився непохитний спокiй вiри.
   - Пане, - тремтячим голосом заговорив вiн пiсля  коротко?  паузи.  -  Я
нiкого не силую iз сво?х парафiян. Всяк ма?  свою  волю  й  свiй  розум...
Склич ?х i поясни  сам  волю  найяснiшого  короля  й  могутнього  сейму...
Насильством, пане, не можна анi насадити,  анi  знищити  вiру...  За  не?,
пане, люди йшли на  хрест  i  на  вогнище...  Що  ж  до  мене,  смиренного
служителя вiвтаря, то нiякi принади  свiту  цього,  нiякi  блага  його  не
можуть спокусити мене на нечестивий вчинок... Я не зламаю  присяги,  дано?
мною у вiвтарi мого рiдного храму, й зрадником  не  стану!  Нiякi  погрози
мене до цього не змусять... Смертi я не боюся, за ?? межею - сонце  правди
й сiяння вiчно? любов ! I радощi життя,  i  муки  його  -  все  тлiн,  усе
скороминуще... Тiльки там - вiчне! - гучним,  урочистим  голосом  закiнчив
отець Хома, указавши перстом на глибоке блакитне небо.
   Спокiй й мужнi його  слова  так  розлютили  улана,  що  вiн  позеленiв,
задихнувся i якусь мить не мiг вимовити й слова.
   - То ти не приста?ш до унi?? - просичав довудца,  на?жджаючи  конем  на
священика.
   - Нi, - рiшуче вiдповiв батюшка.
   - Чому?
   - Бо не хочу зрадити вiри мого народу, вiри батькiв мо?х.
   - Ключi вiд церкви! - крикнув довудца.
   - У мене ?х нема?! - тихо вiдповiв священик.
   - Ключi! - несамовито заревiв шляхтич.
   - Присягаюсь... У мене ?х нема?... та я б i не дав...  Хоч  би  якi  ти
муки вигадав... я ?х за благо прийму: вони стануть менi блаженством...
   - Повiсити його!
   - Благослови тебе, господи, сину мiй! - пiдняв угору руки  священик.  -
Яке щастя, що ти прискорю?ш менi путь до Христа й встеля?ш його  спокутною
мукою...
   А в церквi, пiсля того, як пiшов батюшка, титар  з  дiдами  кинулись  у
вiвтар i ризницю, щоб винести священнi речi  й  надiйно  сховати  ?х.  Усi
церковнi  облачения,  срiбнi  й  кипарисовi  хрести,   плащаниця,   срiбнi
канделябри, лампади й iкони в окладах  виносилися  з  вiвтаря  i  з  само?
церкви, передавалися парафiянам, а тi розносили священнi речi  по  селу  й
ховали, а срiбло закопували в землю.
   Та зосталися на жертовнику чаша й потир з ложицею, а на престолi ковчег
iз освяченими дарами. Торкнутися цi?? святинi нiхто не зважувався,  а  тим
часом найпекучiша потреба була саме в тому, щоб винести й сховати  ??  вiд
напасникiв-унiатiв, тому що без цi?? святинi ксьондз не мiг служити мшу, а
отже, й фактично перетворити православний храм в унiатський костьол.
   Час минав. До церкви, дедалi наростаючи,  долинали  з  вулицi  крики  й
тривожний гомiн. Били  на  сполох...  Сумнi,  мiрнi  звуки  дзвона  пливли
важкими хвилями й розносили по околицях тривожну звiстку.
   - Боже! Що ж робити? - у вiдча? заволав  титар.  -  Ось-ось  увiрвуться
вороги... Я вже чую тупiт... I тодi все загинуло...  Дiду,  ви  старший...
Вiзьмiть он ту шовкову хустку, що покрива? чашу й потир, i загорнiть у не?
дари.
   - Недостойний, недостойний я, грiшний, i торкнутися, - застогнав дiд. -
Може б, ви, Охрiме? - звернувся вiн до свого товариша.  Але  той  покрутив
головою i перелякано замахав руками:
   - Ой на бога! Що ви? Адже менi з мо?ю скверною... i пiдступитися  грiх!
Нiкому це зробити, пане титарю, опрiч вас...
   - Oй що ж дiяти, що чинити? Якщо захоплять дари,  храм  загинув.  А  я,
грiшний... недостойний... оскверню сво?ми руками... Не за себе я  боюся...
Хай би мене й грiм небесний за мо? зухвальство убив.  тiльки  б  урятувати
храм... Але осквернити святиню... Не смiю, не смiю!!
   В цю мить бiля само? церковно? огради пролунав кiнський тупiт.
   - Рятуйте дари! Замкнiть церкву! -  крикнули  обидва  дiди,  беручи  на
засув вхiднi дверi. Титар розгубився: вiн кинувся був до малого  притвору,
щоб замкнути дверi, та потiм мерщiй повернувся у вiвтар i впав  на  колiна
перед запрестольним образом:
   - Милосердний, ласкавий боже!.. Карай мене, але допусти врятувати дари!
Мати божа!
   Вiн  пiдвiвся  блiдий,  тремтячий,  з  розчуленим  поглядом;   похапцем
обмотавши руки  шовковою  хусткою,  що  лежала  на  жертовнику,  титар,  з
трепетом священного жаху, взяв iз жертовника чашу й потир, накинув на  них
другу хустку i з належною обережнiстю зав'язав. Перед  ковчегом  вiн  упав
був ницьма, але дiди  квапили,  бо  зовнi  посилився  гомiн.  З  таким  же
трепетом i благоговiнням зняв титар з престолу ковчег i загорнув його в ту
саму хустку; взявши обома руками дорогоцiнну  ношу  й  тримаючи  ??  перед
собою так, щоб вона не доторкалася його одежi,  титар  обережно  вийшов  у
сiнцi й попросив  дiда  виглянути,  чи  нема?  поблизу  ляхiв.  На  щастя,
виявилося,  що  стукiт  i  гомiн  зчинились  од  возiв,  на  яких   селяни
поверталися з поля. Господарi зупиняли коней бiля церковно? огради, а самi
бiгли до сво?х хат, щоб дiзнатись, чи не сталося чого  з  ?хнiми  сiм'ями.
Таких возiв стояло вже чотири, пiд'?жджав п'ятий.
   - Поспiшай, пане титарю! - сказав дiд. - Хвалити бога - це сво?,  можна
пройти.
   - Замкни ж дверi на засув i на замок... Ключi  забери...  I  мерщiй  за
мною! - сказав титар i квапливою  ходою,  крадькома,  прошмигнув  у  бiчну
хвiртку, а звiдти в провулок i зник iз дiдом у буйнiй гущавинi левад...
   Тим часом звiстка про на?зд докотилася  на  царину;  найближчi  встигли
при?хати, деякi пiшки бiгли в  село,  сповiщаючи  зустрiчних  хуторян  про
наглу бiду, а iншi, щоб повiдомити односельцiв,  подалися  на  сiножатi  й
дальнi ниви... На лихо, новий пан був десь на хуторах,  i  дво?  верхiвцiв
помчали його розшукувати.
   Тiльки-но титар з дiдом сховалися в провулку, як  до  церковно?  огради
пiдскакав пан довудца. Там уже стояло вряд шiсть розпряжених возiв, бо  на
конях в усiх напрямах помчали хлопцi й дiвчата. На цвинтарi бiля замкнених
дверей церкви юрмилося чоловiк дванадцять лiтнiх статечних  господарiв.  З
найближчо? вулицi й з поля поспiшали люди.
   - Вiдiмкнiть церкву! - крикнув довудца селянам, якi сидiли на  папертi.
Тi  встали,  скинули  шапки  й,  перезирнувшись  помiж  себе,  нiчого   не
вiдповiли.
   - Вiдiмкнiть! - ще голоснiше крикнув шляхтич. - А нi - всiх посаджу  на
палю...
   - Змилуйся, пане, - вiдповiв статечний господар, що стояв  попереду,  -
чим же ми вiдiмкнемо, коли в нас ключiв нема??
   - Ага! У вас ключiв нема?? Де  ж  вони?  У  кого?  У  кого?  -  лютував
довудца, на?жджаючи конем на людей.
   - Не зна?мо, пане, в панотця або в титаря...
   - Ведiть титаря!
   Селяни переступали з ноги на ногу, але нiхто не рушав з мiсця.
   - Сокир! Рубайте дверi! Чу?те? Зараз же менi рубайте дверi!.. Чого ж ви
сто?те, хами? Я ?х висаджу сам!.. -  i  вiн,  стиснувши  коня,  помчав  до
дверей.
   Селяни зiмкнулись i заступили дорогу,  замахнувшись  на  коня  цiпками.
Кiнь рвонувся вбiк i мало не скинув з сiдла завзятого улана.
   - Церкви не дамо! - глухо обiзвалися з натовпу.
   -  Не  дасте,  пся  крев?!  -  зарепетував,  скажено  блискаючи  очима,
розлючений довудца. - Та я вас на капусту  посiчу!  -  i  вiн,  повернувши
коня, вихопив шаблю й кинувся був на  селян;  та  зваживши,  що  ?х  стало
бiльше й що вони зiмкнулися щiльною  лавою,  миттю  повернув  до  ворiт  i
крикнув на все горло:
   - Гей, сюди! До збро?!
   На цей крик до нього пiдскакав гусар.
   - Гвалт! Рятуйте! - закричали  селяни  й  всi,  як  один,  кинулися  до
титаревого двору.
   Довудца й гусар  шарахнули  вiд  натовпу  вбiк,  гукнувши  на  допомогу
команду, що саме наближалась до церкви. Шлях був  вiльний,  i  селяни,  не
звертаючи уваги на гусарiв, кинулись прямо до  титаря.  Вони  не  помiтили
навiть, що з протилежного  боку  майдану  мчав  .новий  загiн,  чоловiк  з
двадцять драгунiв, на чолi з осавулом  полковника  Стемпковського;  осавул
повiдомив довудцовi, що губернатор уже ви?хав iз замку в  супроводi  сотнi
команди й прибуде сюди через пiвгодини найпiзнiше.
   До прибуття драгунiв довудца не тiльки не мав намiру чiпати  розлючених
селян, але й подумував уже про вiдступ; та й тепер, хоч i прибула пiдмога,
вiн не зважувався атакувати чималий натовп, який показав,  що  зможе  дати
вiдсiч:  адже  довудца  розраховував,  що  матиме  справу  з  беззахисними
вiвцями. "А коли це не вiвцi,  а  вовки...  то  лiпше,  поки  нема?  явно?
переваги, не рискувати, - думав губернаторiв небiж. - Тим бiльше, що  його
основне завдання - вiдiмкнути й приготувати церкву, отже, на не?  i  треба
вдарити, добре, що хлопи залишили ?? без захисту". I вiн наказав  драгунам
оточити церкву, а сам з гусарами в'?хав в ограду.
   Спiшившись, гусари кинулись до дверей, але  всi  дверi  були  взятi  на
засув i дуже мiцнi - дубовi й кованi залiзом; висадити ?х не вдавалося...
   Довудца пiдбiгав то до одних, то до других, але, бачачи, що всi зусилля
марнi,  дедалi  бiльше  лютився.  Час  летiв,  щохвилини   мiг   над'?хати
губернатор, а довудца, посланий  його  ясною  мосцю,  й  досi  не  виконав
доручення  та  ще  поквапився  стратити  священика,  який   знадобився   б
губернатору i для допиту, i для кари... Головне ж,  згаяв  час:  коли  вiн
прибув, у селi було порожньо, а зараз з усiх кiнцiв збiгаються бунтiвники.
А тут цей дзвiн... б'? на сполох, склика?... Ще, чого доброго,  з'являться
й гайдамаки.
   А дзвонар, побачивши, що жовнiри ламають церковнi дверi,  та  помiтивши
вдалинi загiн вершникiв, почав дзвонити швидше: мiдний стогiн, що  жалiбно
лунав з дзвiницi, хвилями котився на всi чотири сторони, наче волаючи  про
страшне лихо й закликаючи все живе на допомогу.
   - Це вiн, пся крев,  збунтував  усiх!  -  немовби  зрадiв  довудца,  що
нарештi знайшов винуватця сво?х невдач. А дзвонар' тим часом,  вигинаючись
то в той, то в другий бiк, розгойдував, що було сили, важке серце великого
дзвона.
   - Зняти його, шельму! На палю! - гаркнув на гусарiв довудца. Тро? з них
кинулось шукати драбину...
   - Слухай-но, ти, шельмо! - крикнув дзвонаревi пан довудца.  -  Якщо  ти
зараз же не перестанеш дзвонити, то я на тво?х очах усю твою  сiм'ю  спечу
на повiльному вогнi, а тебе посаджу на палю... Якщо ж  перестанеш  -  усiм
дарую життя.
   Дзвонар почув цей ультиматум i на мить був задумався...  Та  ось  дзвiн
знову судорожно застогнав.
   - Подихай же! -  несамовито  загорлав  довудца  й,  вихопивши  пiстоль,
вистрелив у дзвонаря; але куля, не влучивши в  нього,  зачепила  маленький
дзвоник, i той жалiбно зойкнув, наче вiд болю.
   У цей час до пана довудци  пiдбiг  один  iз  гусарiв  i  повiдомив,  що
маленькi заднi дверi вибито. Довудца поспiшив за ним i через вiвтар зайшов
до церкви, де гусари вже ламали дверi на  дзвiницю.  Вдершись  туди,  вони
скинули дзвонаря вниз. Упавши, нещасний зламав ногу, а  руку  йому  одразу
вiдрубав розлючений пан довудца.
   А з гори тим часом спускалася в  Лисянку  величезна  каруца,  запряжена
восьмериком вороних коней цугом. За нею в  хмарi  густо?  куряви  мелькали
конфедератки, каски, черкеськi папахи й козацькi шлики конвойного загону.
   У  каруцi  сидiли  старий  Кшемуський  з  Мокрицьким,   а   проти   них
примостилися плебан базилiанського монастиря  й  полковник  Стемпковський,
запеклий ненависник схизматського бидла.
   - Я за всi села й мiстечка ясновельможного пана губернатора  спокiйний,
- сказав плебан при в'?здi в село. - Тут хлопи не опиратимуться; але  далi
до Турово? - iнша рiч: там лiси й лiси, а вони кишать гайдамаками,  та  ще
ми одержали вiдомостi, що до цих волоцюг прориваються розбiйницькi банди з
гадючого гнiзда - Запорожжя.
   - Нинi цi вовки беззубi, й триста дияволiв та вдво? бiльше вiдьом, якщо
я ?х не знищу! - вигукнув Стемпковський. - Хай тiльки уповноважать, то я з
?хнього гнiзда зроблю мiсиво, далебi, мiсиво - з вугiлля, попелу й кровi!
   - Нiхто не сумнiва?ться! Пан полковник - вiдомий лицар, слава Корони! -
люб'язно мовив Кшемуський.
   Каруца зупинилася бiля церкви. Молодий довудца ту ж мить  пiдскочив  до
не? й доповiв сво?му дядечковi, що церкву вiдчинено, що титар, який  чинив
опiр, заарештований (вiн справдi, сховавши священнi  речi,  повернувся  на
цвинтар i був схоплений гусарами), а пiп нагло помер; дзвонар  же,  котрий
скликав хлопiв на бунт, з вiдрубаною правою рукою лежить бiля церкви.
   - То цей пiп не схотiв схилити сво?? парафi? до послушенства  й  прирiк
?? на загибель? - поспитав, пiдводячись iз свого мiсця, Кшемуський.
   - Бiльше того, мiй найяснiший дядечку, вiн пiдбурював парафiян на  бунт
i велiв бити на сполох,  -  вiдповiв  небiж,  допомагаючи  ясновельможному
вилiзти з каруци.
   - Гадюка! Шкода, що помер так швидко... Я б з ним побалакав...  Ну,  та
залишилося ще двi гадини й цiла отара... Грядiть же, превелебний отче,  до
церкви й перетворiть ?? святою мшею в костьол.
   - Во славу божу i  в  торжество  вiчне  католицько?  вiри!  -  урочисто
промовив Мокрицький, а плебан склав руки на грудях i звiв очi до неба.
   А натовп на титаревiй вулицi зростав i зростав; з  найближчих  висiлкiв
через леваду пiдходили все новi люди; у дворi теж було повно... Скорботний
настрiй селян поступився тепер мiсцем  почуттю'обурення,  що  наростало  з
кожною хвилиною:  чулось  глухе  ремство,  очi  блищали  похмурим  вогнем,
внутрiшн? хвилювання пробивалося назовнi...
   - Ех, не послухали диякона! Повiрили пановi! - лунало в одному кутку.
   - Та де ж цей новий володар, який обiцяв захищати i нас, i нашу церкву?
- ремствували в iншому.
   - Усi вони гаспиди! Усе брехня! - котилося вiд гурту до гурту.
   - Душогуби! Грабiжники! Кровопивцi! Отепер би на них диякона!
   - Що ж це? Погибель?  Кiнець?  -  голоснi  розмови  й  запальнi  вигуки
зливалися в похмурий гомiн, що, посилюючись, нагадував рокотання бурi.
   Нараз серед цього гомону людських голосiв  рiзко  пролунав  один  крик,
немовби вiдчайдушний зойк людини, що гинула.
   Усiх пройняв дрож, i кожен обернувся на той крик.
   Бiля трупа отця Хоми, якого зняли з шибеницi й поклали  посеред  двору,
стояла середнього вiку ставна жiнка. Виразисте обличчя  вiдбивало  душевну
бурю, що охопила  всю  iстоту  молодицi,  очi  ??  виблискували  зловiсним
вогнем, розлючена, простоволоса, з розпущеними косами, якi розвiвав вiтер,
вона була живим втiленням Не-мезiди.
   - Що ж ви сто?те над небiжчиком i чуха?те потилицi?  -  кричала  жiнка,
розмахуючи руками, i голос ?? краяв серце. - Захистили  свого  заступника,
батька нашого ?диного? Захистили? Ось  вiн  лежить,  розтерзаний,  i  наче
молиться за вас... А ви вмi?те тiльки скиглити над святим мучеником... Ех,
люди, ви, люди! Кожен звiр захища? сво? лiгво! Вовчиця боронить дiтей,  не
боячись смертi... Навiть голуб метиться за голубку... А ви? Ха-ха-ха! Вашi
ж батьки вiльними козаками були, а вас пани обернули в бидло, i ви  живете
й терпите! Та на дiдька вам таке життя? Нащо вам це ярмо? Чу?те ви чи  нi?
А нам? А нам, жiнкам, уже несила, несила!.. - несамовито кричала молодиця,
рвучи на собi коси й б'ючи себе в груди. - Нема?  вже  нашого  заступника,
нема?  нашого  молiльника,  нема?  нашого  сонця  праведного!  А   вбивцi,
розбiйники й кати знущаються над нашою вiрою,  руйнують  церкву...  То  не
варто i нам жити! Дiтей сво?х задушу  цими  руками,  батька  зарiжу...  На
смерть! На погибель! Хай у кровi сама захлинуся, а задушу-таки хоч  одного
недолюдка, ката! За мною! - i жiнка рвучко кинулася вперед.
   Палке слово молодицi так вразило натовп, що вiн спершу онiмiв, а  потiм
вибухнув страхiтливим ураганом крикiв. Неначе удари грому, лунали вигуки:
   - Бий ?х, на смерть, на погибель!
   I багатоголове чудовисько  стрепенулося,  на?жачилось,  немов  щетиною,
списами,  косами  й  кинулося  шаленим,  клекочучим  валом  за  войовничою
жiнкою...



   XIX

   Прискакавши з Лисянки в Мотронинський  монастир.  Залiзняк  застав  там
Аркадiя i Найду, повернення яких вiн нетерпляче  чекав.  Напередоднi  вони
прибули з Запорозько? Сiчi й привезли важливi вiстi.
   ?хня по?здка на  Запорожжя  увiнчалася  цiлковитим  успiхом.  Запорожцi
одностайно вирiшили допомагати, наскiльки буде  можливо,  гайдамакам,  тим
бiльше що кошовий сказав, що на цю допомогу росiйський  уряд  да?  хоча  й
неофiцiйну, але цiлком певну згоду.
   З Найдою прибуло рiзними шляхами п'ятсот запорожцiв, а з  дня  на  день
мало прибути ще двi тисячi.
   Кошовий отаман вiдправив посланцiв i на Дiн, щоб кликали вiльних  людей
на допомогу повстанцям. У татар i туркiв закупили цiлий обоз збро?, i  вiн
незабаром мав прибути в Мотронинський монастир.
   Та найважливiша звiстка була та, що кошовий  отаман,  а  з  ним  i  все
Запорожжя вiдправили хитрих послiв у Туреччину, щоб спонукати  цю  державу
якнайшвидше  оголосити  вiйну  Росi?:  оскiльки  Польща   була   союзницею
Туреччини, то ця обставина пiдняла б проти Польщi Росiю.
   Запорожцi  добре  знали,  де  знаходяться  головнi  пружини   турецько?
державно? машини, а що Найда дав послам ще й величезну  суму  грошей,  то,
беручи до уваги полiтичнi непорозумiння,  якi  виникли  серед  супротивних
держав, цiлком можливо було розраховувати на успiх цi?? справи.
   З такою ж метою були вiдрядженi  посли  з  багатими  подарунками  й  до
татарських мурз, i до хана.
   Кошовий вiрно розрахував, що пiд час вiйни Запорожжя дiстане можливiсть
вiльнiше дiяти, а також одержить дозвiл збiльшити кiлькiсть свого вiйська.
Саме це вiн i сподiвався використати для визволення Укра?ни.
   Про  та?мний  план  кошового  й  запорожцiв   Найда   розповiв   тiльки
Залiзняковi, i ця  звiстка  так  врадувала  полковника,  що  вiн  мимоволi
просльозився.
   - Ех, серце ж у нашого кошового та в братiв-орлiв! - вигукнув Залiзняк,
сердито змахуючи непрохану сльозу. - Хоч i  не  дала  доля  рiднiй  кра?нi
щастя, зате вже серця... Ех! Не шкода й головою накласти!
   Бiльшу частину скарбу Найда й Аркадiй привезли  в  монастир.  Розповiдь
Найди про чудесне здобуття скарбу остаточно оточила його особу  i  в  очах
братi?, i в очах народу якимось незвичайним ореолом та ще бiльше  змiцнила
в ?хнiх серцях надiю на успiх задуманого.
   Звiстка  про  мученицьку  смерть  лисянського  священика,  отця   Хоми,
блискавкою облетiла Укра?ну, i все довкола сколихнулося.  Це  страхiтливе,
нечуване звiрство було останньою краплиною, що переповнила  чашу  терпiння
народного! А тим часом конфедерати й унiати,  ще  не  розумiючи  того,  що
пiднiма?ться навколо, чинили й далi сво? буйнi на?зди й кривавi  розправи;
щодня приходили звiстки про новi звiрства, новi тортури...
   Запорожцi, кинувши сво? села й хутори, ринули з усiх  усюд  у  польську
Укра?ну i незабаром утворили сотнi  невеликих  загонiв.  За  короткий  час
становище на Укра?нi змiнилося: ще недавно по селах i хуторах  бешкетували
ватаги конфедератiв, чути було стогiн i зойки катованих людей  та  зухвалi
вигуки сп'янiлих од кровi шляхтичiв,  тепер  же  там  стало  тихо;  скрiзь
побiля церков збиралися юрби селян, якi кинули косовицю й  жнива,  що  вже
почалися подекуди, й економи не зважувалися виганяти "бидло" на лани...  У
повiтрi запахло порохом. ?вре? з гарячковою поспiшнiстю тiкали в найближчi
мiста, прихопивши з собою тiльки найцiннiше з свого майна.
   - Хлопи бунтують! - прокотилося по Укра?нi.
   Окремi загони в  рiзних  мiсцях  уже  почали  страшну  помсту.  Народне
повстання загрожувало перейти  в  страхiтливу  рiзню,  якби  не  з'явилася
людина, котра об'?днала пiд сво?м стягом усi сили й очолила ?х.
   Залiзняк зрозумiв, що настав час  або  пiднятися  на  гребенi  народно?
хвилi, або залишитися  осторонь  вiд  руху.  Iм'я  Залiзнякове  мало  таку
популярнiсть по всiй Укра?нi, що досить було б йому вiдкрито пiдняти  свiй
стяг, як усi ринули б до нього.
   Та цього було замало.
   Дiстати визнання повстанцiв - це ще не все, головне - щоб  уся  Укра?на
визнала його гетьманом i пiшла за ним; треба було, щоб  до  цього  руху  i
лiвобережне козацтво, i сусiднi держави поставилися не як до бунту хлопiв,
а як до великого народного повстання.
   Але хто мiг настановити його гетьманом, хто  мiг  освятити  такий  рух,
надати йому характеру хрестового походу?
   В часи Богдана це зробила Запорозька Сiч, тому що  вона  була  святинею
для  укра?нцiв  i  виразницею  народних   iдеалiв,   захисницею   народних
iнтересiв. Та нинi Правобережна Укра?на була вже давно вiдiрвана од  Сiчi;
нi гетьмана, нi власного уряду не залишилося в не?, вона  не  мала  навiть
вищого духiвництва, i не було ?й звiдки почути рiшуче слово; ?диною  зорею
нещасному народовi сяяв ще Мотронинсь-кий монастир. Туди  стiкався  люд  з
усiх кiнцiв Укра?ни.
   Загальна жадоба помсти була така велика, що навiть  ченцi  й  священики
ладнi були кинутися в бiй. Незважаючи на те,  що,  здавалося,  всi  сусiди
мовчки погодились на поголовне  винищення  православного  люду  в  Польщi,
серед селян уперто трималася чутка про золоту грамоту,  видану  росiйською
царицею Мельхiседековi.
   Безперервно  новi  й  новi  юрби  збуджених  людей  прибували  до  стiн
Мотронинсько-го монастиря. Багато хто знав про те, що  Залiзняк  призначив
тут збiр, а бiльшiсть  несвiдомо  горнулася  до  цього  останнього  оплоту
православ'я, шукаючи тут поради й порятунку.
   I ось Залiзняк вирiшив, що монастир повинен освятити ?хн? повстання.
   В глупу пiвнiч скликали вони з Найдою у  колишню  Мельхiседекову  келiю
старшу монастирську братiю й оголосили ?й про свiй намiр.
   Усi одностайно схвалили пропозицiю Залiзняка  й  Найди;  вирiшено  було
першого серпня, на Маковiя, вiдслужити  урочисту  вiдправу  й  освятити  з
усi?ю сумною пишнiстю зброю козакiв, якi поклялися вiддати життя за святий
хрест.
   У монастирi почали дiяльно готуватися до майбутнiх  подiй:  укрiплювали
стiни, заготовляли провiант  для  вiйська.  Охопленi  ентузiазмом,  монахи
тягли в сво? льохи все, що тiльки можна, аби заготувати харч для вiйська й
сотень жiнок та дiтей, котрi знайшли притулок бiля стiн монастиря.
   Залiзняк  i  Найда  теж  енергiйно  готувалися  до   наступно?   вiйни.
Розумiючи, що на успiх справи можна розраховувати лише в тому  разi,  якщо
зненацька ринутись на ляхiв i приголомшити ?х  несподiваним  ударом,  вони
вирiшили одразу ж пiсля освячення збро? роздiлити вiйсько на двi частини й
кинутися на переповненi шляхтою мiста, а тому до всiх гайдамацьких загонiв
розiслали гiнцiв з наказом збиратись у Мотронинському лiсi.
   Днi збiгали в гарячковiй роботi  й  необхiдних  приготуваннях.  Нарештi
настав переддень призначено? вiдправи.
   На монастирському дворi панувало  незвичайне  пожвавлення.  З  комiр  i
льохiв виносили барила й мiшки, вантажили ?х на похiднi козацькi вози;  по
монастирських стiнах снували козаки, оглядаючи бiйницi й амбразури.
   Ченцi з хрестами й кропилами в руках обходили людей, що  юрмилися  бiля
монастирських стiн. До брами раз у раз пiд'?жджали  гiнцi  i,  скочивши  з
коней, заходили в двiр.
   Залiзняк  i   Найда   походжали   по   двору,   наглядаючи   за   всiма
приготуваннями, вiддаючи накази й вислуховуючи донесення гiнцiв.
   - Ну, друже мiй, - сказав Залiзняк, зупиняючись бiля церковних  дверей,
- зда?ться, зроблено уже все, тепер хоч i наскочать ляхи, то об  цi  стiни
поламають зуби!
   - Та ?х тепер сюди й калачем не заманиш, - усмiхаючись, вiдповiв Найда.
- Он знову прибули люди, кажуть, що ляхи, як мишi, тiкають iз сiл у мiста,
добро сво? на дорогах кидають.
   - Воно-то правда, а все ж обережнiсть не завадить, - треба нам,  друже,
берегти цю святу обитель, як око в лобi. Поки  вона  цiла,  доти  й  народ
вiрить у благословення господн?! Завтра вдосвiта ми  виступимо  звiдси,  i
хоч  залишимо  для  захисту  монастиря  з  сотню  козакiв,  проте   мусимо
передбачити все, -  тому  оглянь,  друже,  ще  пота?мний  хiд,  а  я  пiду
подивлюся на стiни; та поспiши й приходь  до  мене:  треба  дати  гасло  й
розставити вартових.
   Найда  подався  до  старо?  монастирсько?  церкви,  уже  закрито?   для
богослужiння, й, вiдiмкнувши бiчнi дверi важким ключем, ввiйшов у ризницю;
тут вiн насилу пiдняв одну з плит  у  пiдлозi,  викресав  вогню,  засвiтив
воскову свiчку й обережно спустився по крутих сходах у  вузький  пiдземний
коридор, який закiнчувався замаскованим виходом у  лiсову  хащу.  Все  тут
було справне.
   Вийшовши з церкви. Найда попрямував  до  Залiзняка,  коли  раптом  його
покликав чийсь голос:
   - Козаче, козаче, та почекай же, не чу?ш чи що?
   Найда озирнувся: до нього поспiшав кульгавий  жебрак,  що  при  потребi
вмiв добре ходити обома ногами. Це його Найда посилав з чотками до Дарини.
   Коли Найда побачив жебрака, серце його затремтiло вiд жагучого  бажання
якомога швидше розпитатись про Дарину.  Чи  жива  вона,  чи  здорова?  Вiн
кинувся до жебрака й промовив з ледь прихованим нетерпiнням:
   - Ну, що? Знайшов? Побачив?
   - Знайшов, побачив, - вiдповiв жебрак. - I привiз...
   - Привiз? Кого?
   - Панну...
   - Панну? Доньку обозного? - вигукнув здивований Найда.
   - Авжеж, ??!
   - Де ж вона? Тут?
   - Та нi! У Лебединському монастирi, велiла розшукати тебе й переказати,
що пам'ята? тебе i жде.
   - Пам'ята? i жде, - мимохiть прошепотiв Найда. - Чого  ж  вона  прибула
туди... в такий час?.. Господи... адже все може трапитись!..
   Радiсть i тривога  охопили  Найду  вiд  звiстки,  принесено?  жебраком.
"Дарина тут, так близько вiд  нього,  прибула,  не  побоялася  -  козачка,
королева! Вiн ?? просив чимось допомогти монастиревi, а вона сама при?хала
туди! Авжеж, смiливий, вiдважний вчинок, але  який  ризикований!..  В  цей
час, коли всюди нишпорять конфедерати й унiати, вона в жiночому монастирi!
О, не доведи господи! Щохвилини на не? чигають смерть, муки ще  гiршi  вiд
смертi! - Найда замислився. - Що  ж  робити?  Не  можна  залишити  ??  там
саму... По?хати, привезти сюди або вiдвезти додому, до батька?"
   Але козак одразу ж вiдкинув цю думку. Хоч би там що, а в цей час вiн не
залишить вiйська нi на одну хвилину! Доля Укра?ни  лежить  на  терезах,  i
якби зараз вiн почав думати про сво? почуття, самiй Даринi було б  соромно
за нього... Залиша?ться одно: послати за нею  невеликий  загiн  i  прохати
прибути сюди, в Мотронинський монастир. Поки що тут найбезпечнiше мiсце.
   Заспоко?вшись на цiй думцi, Найда  пiшов  до  монастирських  стiн,  щоб
разом з полковником вiддати останнi розпорядження.
   А тим часом Залiзняк, оглянувши монастирськi стiни,  вийшов  за  ворота
подивитися ще на вали й шанцi, спорудженi  за  його  вказiвкою  на  деякiй
вiдстанi довкола монастирських стiн.
   Тепер  увесь  простiр  мiж  стiнами  й  валами  був  заповнений  людом,
переважно жiнками й дiтьми.
   Дехто тулився на возах  i  пiд  возами,  iншi  просто  на  землi  -  на
розстелених свитах; бiля кожно? сiм'? лежали клунки - все, що люди встигли
захопити з собою; до деяких возiв були прив'язанi воли, корови, а подекуди
стояли, збившись купою, вiвцi. Людський  гомiн  перемiшувався  з  меканням
овець, ревiнням корiв i кукурiканням пiвнiв.
   Збоку можна було подумати, що навколо монастирських  стiн  розташувався
велетенський ярмарок, якби обличчя людей, що сидiли гуртками, не були такi
сумнi, якби в загальний гомiн не вривалися сльози  й  стогнання  жiнок  та
дiтей.
   Коли  до  валiв  пiд'?хав  Залiзняк,  усi,  перешiптуючись,   шанобливо
поскидали шапки; полковник оглянув укрiплення й повернув назад.
   Бiля ворiт його зустрiв козак i повiдомив, що до пана полковника з дуже
важливою звiсткою прибули ковалi.
   - Ну, то веди ?х сюди, в  сторожку!  -  наказав  Залiзняк  i  зайшов  у
невеличку келiйку монастирського сторожа.
   За  хвилину  туди  ж  увiйшли  дво?  високих  на  зрiст  запорожцiв  i,
вклонившись Залiзняковi, гучно мовили:
   - Здоров був, батьку!
   - Доброго здоров'я, дiти!  -  приязно  вiдповiв  полковник.  -  Ну  що,
скiнчили роботу?
   - Скiнчили, все сховано недалечке, у Вовчому байрацi.
   - А скiльки?
   - Тисяча шабель, та ножiв з чотири тисячi, та  наконечникiв  до  списiв
тисячi двi.
   - Славно! Добре попрацювали, не грiх i по чарцi!
   - Зараз не треба, батьку: нап'?мося в панських замках хмiльного пива.
   - Дай боже! А що ви iще скажете?
   - Пiймали двох шпигунiв польських.
   - Шпигунiв? - здивувався й стривожився Залiзняк. - Де ж, як?
   - Та в лiсi ж, - хотiли нас вистежити!
   - Ну й що ж?
   - Не вдалося, вартовий спiймав; ми хотiли ?х там самi рiшити,  а  потiм
подумали, що, може, ти розпита?ш ?х про що.
   - Добре... А хто ж вони?
   - Брехали багато... Ну, та сам побачиш - хлопець i дiвчина.
   - Хлопець i дiвчина? - перепитав Залiзняк.
   - Та ось вони тут з нами, зараз приведу! - мовив один iз запорожцiв  i,
вийшовши за дверi, повернувся з Прiсею й Петром.
   Коли Залiзняк побачив ?х, у нього мимохiть вирвався  вигук  здивування;
вiн швидко пiдвiвся й, пiдiйшовши до дiвчини, взяв ?? за руки.
   Прiся дуже зблiдла й схудла за час свого полонення,  та  коли  побачила
полковника, ?? змарнiле личко зашарiлося нiжним рум'янцем, а  очi  засяяли
незвичайним щастям.
   - То це шпигуни? - промовив Залiзняк, з любов'ю поглядаючи на  Петра  й
Прiсю, i з посмiшкою озирнувся на запорожцiв. - Та як вам  таке  на  думку
спало? А ти, Петре, чого ж не сказав ?м про мене?
   - Та вони, либонь, казали, - знiяковiло зауважив старший запорожець.  -
Дiвчина й перстень твiй показувала, але ми не повiрили... За  таких,  бач,
обставин  попалися...  Вночi  пiдповзли  до   нашого   яру,   видивлялися,
винюхували...
   - Гай-гай! - усмiхнувся Залiзняк. - Як  можна  було  подумати  на  таку
красуню, що вона шпигунка?
   Вiн ласкаво взяв Прiсю за пiдборiддя, i збентежена дiвчина спаленiла ще
бiльше.
   - Ну, та слава богу, що хоч живими до мене  привезли.  I  як  це  тобi,
Петре, надало до них, -  вiн  пiдморгнув  у  бiк  запорожцiв,  -  у  гостi
потрапити?
   - Заблудилися в лiсi з сестрою, - похмуро мовив Петро. - Ну,  почули  -
гупа? молот, на те гупання  й  пiшли,  але  боялися  вiдразу  пiдходити...
Спершу хотiли роздивитись... пiдповзли, ну й схопили нас. А батько й отець
Хома не захотiли, пане полковнику, ?хати зi мною: сказали, що ?м  належить
захищати святу церкву.
   Залiзняк здивовано глянув на Петра: певно, бiдолашнi дiти ще нiчого  не
знали про смерть свого батька. Якусь хвилину полковник мовчав, немовби  не
наважуючись завдати ?м смертельного удару, та потiм  сказав  збентежено  й
сумно:
   - Вони свято виконали свiй обов'язок... Захищали церкву  до  останнього
подиху...
   Уже в голосi, яким були промовленi  цi  слова,  Петро  й  Прiся  одразу
вiдчули щось лиховiсне.
   - До останнього подиху? - тремтячим голосом перепитав парубок.
   - Ой мати божа! - скрикнула Прiся, звiвши на  Залiзняка  сповненi  жаху
очi.
   - Хiба ляхи вже напали на Лисянку? - тривожно допитувався Петро.
   - Авжеж, дiти...
   - I батько?.. - у вiдча? сплеснула руками Прiся.
   - Прийняв мученицький вiнець.
   Тихий зойк вирвався з Прiсиних грудей, i  вона,  наче  пiдрiзана  косою
квiтка, похитнулась i впала на руки полковника, що пiдбiг  до  не?.  Петро
теж кинувся до сестри, по  його  щоках  котилися  сльози.  Коли  бiдолашну
дiвчину привели до пам'ятi, вона тихо, безутiшно заридала.
   - Недолюдки, христопродавцi, гаспиди! - хрипiв Петро, притискуючи Прiсю
до грудей. - Ех, чого ж мене не було там?.. Я або  захистив  би,  або  хоч
натiшився б!..
   - Батько ваш тепер  у  ясних  оселях  божих  iз  святими  мучениками  й
праведниками; там йому краще, нiж тут, на землi.  А  ми  вже  справимо  по
ньому таку панахиду, яко? й свiт не бачив. Ти, Петре,  залишишся  з  нами;
знайдемо недолюдкiв, якi знущалися з  твого  батька...  А  ти,  Прiсю,  не
журися, ми не кинемо тебе. Залiзняк ласкаво погладив дiвчину по голiвцi. У
цей час дверi вiдчинилися, й до сторожки ввiйшов Найда.
   - Ну, панове, одведiть  дiвчину  до  людей,  -  звернувся  Залiзняк  до
запорожцiв. - Тут ? й лисянськi селяни, а до нас пришлiть Неживого. Ти  ж,
Петре, коли хочеш, залишайся з нами.
   - Берiть i життя мо?! - з запалом вiдповiв Петро.  Запорожцi  з  Прiсею
вийшли, а через хвилину до сторожки ввiйшов Харко Неживий  з  дванадцятьма
надiйними козаками.
   - Доброго здоров'я, батьку! - привiталися козаки. - Що скажеш?
   - А ось що, брати, - вiдповiвши на' привiтання, заговорив  Залiзняк.  -
Завтра опiвночi зберуться в Мотронинському  лiсi  всi  козаки,  запорожцi,
гайдамаки й селяни - вся Укра?на; завтра опiвночi ми освятимо нашу зброю i
заприсягнемося полягти всi, як один, за матiр Укра?ну i за  хрест  святий.
Вiйська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора i козакiв,  i
селян, - тому вiзьмiть кожен з собою ще по кiлька душ i засядьте  на  всiх
дорогах i стежках, якi ведуть до  монастиря,  щоб  ляхи,  довiдавшись  про
завтрашнiй день, не прорвалися крiзь лiс i не оточили  нас  зненацька.  Бо
тут буде серце Укра?ни, i якщо  вони  поразять  його,  тодi  вже  нiщо  не
воскресить трупа.
   - Розумi?мо, батьку, мишi не пропустимо! - заговорили разом козаки.
   - З лiсу теж не випускати нiкого! - додав Найда. -  Хiба  що  тiльки  з
нашим листом чи перначем, а в лiс тiльки тих, хто на запитання "Хто  йде?"
дасть вiдповiдь: "Лисянський титарi" - "Куди?" - "На прощу в монастир".  А
коли ?хатиме обоз, то гасло таке: "Хто йде?" - "Чумаки  з  Криму!"  -  "Що
везете?" - "Сушену тараню!"
   - А якщо хто помiтить  ляхiв  i  не  зможе  зупинити  ?х,  -  вiв  далi
Залiзняк, - то хай  тричi  вистрелить  iз  мушкета,  i  кожен,  хто  почу?
пострiли, хай повiдомить iншому, а той повинен негайно  послати  гiнця  до
нас. Розумi?те, дiтки?
   - Розумi?мо, батьку! Усе зробимо, як кажеш, будь певен!
   - Вiримо, друзi! - Найда i Залiзняк пiдвелися. - Нам  i  вам,  однаково
всiм, господь востанн? да? нагоду врятувати  Укра?ну,  востанн?,  бо  часи
мiняються: ви - останнi орли Укра?ни. Вiддамо ж, друзi, все, що ма?мо, - i
життя, i душу, щоб хоч цього разу вирвати батькiвщину з кайданiв!
   - Амiнь! - разом вiдповiли запорожцi.
   Усi мiцно обнялися, потисли один одному руки, й запорожцi вийшли.
   Залишилися тiльки Залiзняк i Найда. Обидва якусь мить мовчали.
   - Ну, друже, - глибоко зiтхнувши, сказав полковник.  -  Тепер  уже  все
скiнчили, залишилося тiльки вирiшити нам помiж себе: на  якi  мiста  зараз
рушати? Перш нiж ми нападемо на Умань, треба взяти кiлька менших мiст, щоб
наше вiйсько повiрило в сво? сили i  щоб  нагнати  страху  на  ляхiв...  У
Чигиринi й Жаботинi зiбралося багато  шляхти,  то  як  ти  гада?ш,  чи  не
податися нам щонайперше туди?
   - Згоден!.. Але ось що, друже: перш нiж ми гомонiтимемо про  справи,  я
хотiв  тобi  сказати  про  одну  приватну  рiч!  -  Найда  вiдкашлявся.  -
Пiдiйма?ться буря, жiночий Лебединський  монастир  сто?ть  без  будь-якого
захисту, а на нього давно  гострять  зуби  ляхи...  От  я  й  вирiшив,  що
неодмiнно треба туди, про всяк випадок, послати сотню козакiв...  Гiрко  ж
буде, коли й ця свята обитель загине, як iншi...
   - Ох, друже, шкода, що тобi так пiзно спало  це  на  думку!  -  зiтхнув
Залiзняк.
   - Чому пiзно? - стривожено спитав Найда.
   - Бо я щойно одержав звiстку. Ляхи, либонь, уже напали на  Лебединський
монастир i, очевидячки, перетворили його в кляштор!..
   А що ж дiялося в нещаснiй Лисянцi пiсля вбивства доброго  отця  Хоми?..
Мокрицький i плебан у супроводi губернатора, полковника й чотирьох молодих
офiцерiв  увiйшли  до  церкви;  найпревелебнiший  офiцiал,  пiдiйшовши  до
вiвтаря, зняв руки вгору й заспiвав фальцетом "Те deum laudamus" плебан, а
за ним i всi присутнi рiзноголосе пiдхопили, й переможний гiмн  верескливо
i дико залунав пiд склепiнням  гвалтом  узято?  церкви.  Потiм  Мокрицький
увiйшов через царськi врата у вiвтар,  а  плебан  через  дияконський  вхiд
поспiшив у ризницю. За хвилину вони обидва вийшли з вiвтаря з перекошеними
вiд гнiву обличчями:
   -  Злочинство!  Святотатство!  Нечуване  блюзнiрство!   -   зарепетував
офiцiал, хапаючись руками за голову.
   - Мшi не можна  вiдправити:  всi  шати  забрано...  Усi  священнi  речi
вкрадено... I навiть ковчег i чашi  зникли,  -  тремтячи  вiд  хвилювання,
пояснив плебан.
   - Грiм i блискавка! Хто насмiлився?  Роздеру  на  шматки!  -  закричав,
синiючи вiд лютi, Кшемуський i витрiщився на небожа.
   - У всякому разi, найяснiший  пане,  не  пiп,  -  вiдповiв  переляканий
шляхтич. - Я його захопив зненацька, й нiкого з ним не  було,  нiкому  при
менi передати ключiв вiн не мiг. Потiм  розпочався  допит...  А  коли  пiп
помер, я поквапився сюди; церква була замкнена, й  нам  довелося  виламати
дверi... Виходить, хтось iз бидла...
   - Який пекельний злочин! - жахався Мокрицький. -  Наруга  над  богом  у
його святилищi... Осквернення "Secula seculorum"... О ?зус-Марiя!
   - Блюзнiрство впаде на нашi голови! - вторив офiцiаловi плебан.
   - Знайти менi винного! - затупотiв ногами на небожа губернатор. - Або я
не подивлюся, що ти шляхтич! Пан ? галган, а не довудца!
   - Проше найяснiшого пана дядю...  -  спробував  був  тремтячим  голосом
запротестувати шляхтич, але Кшемуський несамовито закричав на нього:
   - Тихо! Замовч! Ти повинен був одразу пiд'?хати до церкви,  оточити  ??
сторожею, а ти по городах тинявся... I не зна?ш, хто був тут  у  той  час,
хто давав розпорядження, хто звелiв бити на сполох!
   - Я ось титаря...
   - Стiй! Я вже сам  займуся  допитом  i  карою...  I  слово  гонору,  що
жахнеться пекло! - i Кшемуський, повернувшись  спиною  до  небожа,  вийшов
розлючений на паперть. За губернатором рушили iншi.
   Неподалiк вiд папертi стояло  кiлька  зв'язаних  полонених,  захоплених
жовнiрами, - три баби, слiпий дiд i титар. Тут же лежав, спливаючи кров'ю,
дзвонар i тихо стогнав. Драгуни на конях оточили церкву, а решта  команди,
спiшившись, розташувалась на вiдпочинок по всьому цвинтарi й за оградою.
   - До свого десятка,  пане,  за  ограду!  -  скомандував  Кшемуський,  i
блiдий, похнюплений довудца, тремтячи вiд переляку, вийшов за ворота.
   - Слухайте ви, пси, гадюки! - звернувся до полонених губернатор. - Якщо
зараз же на цьому мiсцi ви не назвете менi  ту  бестiю,  котра  забрала  з
церкви священнi речi, то не дожити менi до вечора, коли я не перерiжу  усе
ваше село, починаючи з щенят.
   - Не покладай гнiву на людей безневинних, найяснiший пане, -  обiзвався
титар. - Усi священнi речi iз церкви винiс з власно? волi, а не за чи?мось
наказом, я.
   - Ти? Ха-ха! - зрадiв Кшемуський i потер вiд задоволення руки. - А де ж
ти ?х, собако, подiв? - спитав вiн трохи м'якшим, навiть ласкавим голосом,
втiшаючись збентеженням жертви.
   - Де я подiв ?х, найяснiший пане, то вiдомо ?диному боговi й менi.
   - Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. I принесеш усе назад, якщо
ми попросимо? - губернатор ставав дедалi нiжнiший i нiжнiший.
   - Не скажу й нiкому нiчого не вiддам! - твердим голосом вiдповiв титар.
   - Чи ти ба, який упертий! - здивувався Кшемуський i спокiйно додав: - А
принесiте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщi йому за  халяви.
Цей засiб дуже корисний i розв'язу? iнодi язики.
   Через десять хвилин на жаровнi було розпечено вугiлля.  Прив'язаний  до
стовпа титар стояв блiдий як полотно, але цiлком спокiйний;  очi  в  нього
палали релiгiйним екстазом, уста шепотiли молитву. Кати насипали  йому  за
халяви жару, i скоро юхта в багатьох  мiсцях  прогорiла;  дим  тремтливими
пасмами пiднявся вгору й окутав обличчя, страдника.
   Але титар мовчав, навiть не застогнав.
   - Вельможний  губернаторе!  -  сказав  полковник  Стемпковський.  -  Ця
гадюка, зда?ться, ма? лагiдне серце... I, певно,  не  стерпить  мук  сво?х
ближнiх за себе...
   - Так, слушно, пане, - осмiхнувся  Кшемуський.  -  А  от  спита?мо  цих
свiдкiв!.. Тiльки бiдолахам холодно босонiж  стояти  на  сирiй  землi,  то
поставте ?х для зручностi на розпечене вугiлля!..
   Слiпий дiд навiть не здригнувся:  чи  вiн  недочув  наказу  губернатора
поставити "бидло" на вогонь, чи  йому  було  вже  все  байдуже.  Так  само
мовчазно  сприйняла  наказ  i  одна  з  жiнок,  але  друга  впала  до  нiг
Кшемуського й почала голосити.
   - Вони не бачили... вони нiчого не знають, - тихо, через силу  промовив
титар.
   - Вiрю, - погодився Кшемуський, - але менi  хочеться  знати,  наскiльки
тверде тво? серце? Адже ти одним словом можеш врятувати  ?х...  Жiнко!  Не
мене проси, а пана титаря. Це в його волi...
   Титар застогнав, але швидше вiд морально? муки, нiж од фiзично?.
   - Простiть мене, грiшного, простiть, добрi люди!.. Але я не  можу,  бог
бачить, не можу вiддати наших святинь i нашо? вiри на наругу  латинянам...
Перетерпiмо ж за Христа вiд катiв.
   Слуги виконали жорстокий наказ губернатора.
   - Та пiдведiть ще й цього дзвонаря, - додав Кшемуський. - На дябла йому
валятися? Кiнчайте з ним швидше. Нехай дзвонить i склика?  бунтiвне  бидло
на тому свiтi.
   У цей час бiля ворiт почувся стукiт колiс i тупiт кiлькох  коней;  гурт
жовнiрiв, що стояв там з паном довудцою, розступився й пропустив в  ограду
нового володаря Мало? Лисянки  пана  Левандовського  в  супроводi  кiлькох
гайдукiв.
   - По якому праву на мою Лисянку вчинено на?зд? -  напруженим  вiд  лютi
голосом вигукнув Левандовський.  -  Хто  смi?  порушувати  мо?  власницькi
права?
   - Я! - вiдповiв Кшемуський.
   - Пан губернатор? - здивувався Левандовський, спершу не помiтивши свого
кривдника-ворога. - Поставлений вельможним дiдичем для того, щоб у  княжих
володiннях панувала справедливiсть i не порушувалось право?  А  вельможний
пан сам скрiзь насаджу? насильство, грабунки й  сваволю?  Ха!  Вiд  такого
управлiння не буде добра нi пановi, нi дiдичевi.
   - Цо-о? - посинiв губернатор i схопився за свою дамашiвку.
   - А те, що  я  не  дозволю  в  сво?му  майонтку  порушувати  шляхетськi
власницькi права! - i Левандовський видобув свою шаблю.
   - Ха! А хто ж пану дав цей майонтек? Я! Захочу й сьогоднi ж вiдберу!
   - Я знаю, що пан здатний на нечуване злочинство... Але цей майонтек дав
менi найяснiший князь, з дiда-прадiда володар усiх тутешнiх  ма?ткiв...  А
що пан клопотався, то не по охотi, а тому, що  задля  примхи  розорив  мiй
родовий хутiр!.. То це не подарунок менi, а тiльки сплата боргу.
   - А! Зухвальство? То я ж покажу пановi,  хто  я!  Чому  ще  й  досi  не
введено тут унiю й чому ця церква не перетворена на костьол?
   - Тому що я дозволив мо?м пiдданцям сповiдувати  свою  вiру...  А  пан,
немов розбiйник, кату? чужих нi в чому не винних людей!..
   - О tempora! - сплеснувши руками, вигукнув Мокрицький.
   -  Сини  католицько?  церкви  здiймають  руку  на  пресвяту  матiр!   -
простогнав плебан.
   - Як пан дозволив? - скаженiв губернатор.  -  Адже  наше  лицарство  на
сеймиках  ухвалило,  щоб  не  було  бiльше  схизми...  щоб  вирiзати  всiх
схизматiв i дисидентiв!
   - Та хiба ж ваше лицарство може мене позбавляти шляхетських прав?  Адже
кожен iз нас ма? право навiть на сеймi крикнути "veto" й  зiрвати  сейм...
То ось я у сво?му власному селi й кричу "veto"!
   - Це зрада!
   - Прокляття! Вiчнi  муки  вiроломцям!  -  у  фанатичнiй  лютi  вигукнув
Мокрицький.
   - Взяти його! - крикнув, не тямлячи себе, Кшемуський.
   - Вiзьми сам! - ступив крок  уперед  Левандовський.  -  Чого  ти  iнших
примушу?ш? Оточив себе розбiйницькою ватагою i за ?хнiми  спинами  люту?ш?
О, настане час, i вся  пролита  тобою,  недолюдком,  кров  упаде  на  твою
голову, i ви всi захлинетесь  у  нiй...  Слiпi  звiрi,  безумцi!  Хiба  не
тямите, що ваша сваволя довела весь край до вiдчаю?  Хiба  не  зна?те,  що
замучений народ грiзно пiднiма?ться на сво?х катiв, сп'янiлих вiд кровi?..
Прислухайтесь! Стогiн i зойки нещасних перетворились уже в лютi крики, якi
закликають до помсти, до вiдплати, а  ?х  же,  скривджених,  море!  I  ви,
безумцi, в таку хвилину, коли  загибель  загрожу?  всiй  вiтчизнi,  ви  ще
пiдсипа?те жару в огонь, кида?те iскру в порох! То ж не я, а ви погубителi
вiтчизни, зрадники! А ти - головний злочинець i пiдлий боягуз! Виходь  же,
коли в тебе ще ? хоч краплина шляхетського гонору, виходь звести  зi  мною
рахунки за смерть мо?? дружини, мо?? дитини й за всi цi звiрства!  Виходь!
Я тебе називаю грабiжником, злодi?м, який  ганьбить  шляхетське  звання...
Виходь же, лицарю, змий кров'ю свою образу, сво? безчестя, ганьбу!
   Слова  Левандовського  сво?ю  смiливiстю  й  грiзним   пророцтвом   так
приголомшили ляхiв, що всi вони зацiпенiли,  а  губернатор,  посинiлий,  з
виряченими очима, весь тремтiв i тiльки щось мимрив.
   - Зв'язати цього негiдника! - нарештi  просичав  вiн,  задихаючись  вiд
лютi.
   - I розстрiляти! - додав спокiйно Стемпковський.
   - Хто пiдступить - смерть! - крикнув Левандовський, змахнувши шаблею;
   вiрнi його гайдуки стали в оборонну позицiю позаду. Ближчi драгуни,  що
зробили були крок до смiливця, вiдступили назад.
   - Що ж ви, боягузи?! - гукнув полковник. - Ха! Сто на одного напасти не
зважу?тесь?
   - Зв'язати! - гаркнув на все горло губернатор.
   Купка драгунiв нарештi кинулася на Левандовського, та  вiн  був  добрий
рубака, гайдуки теж  не  поступалися  йому  в  майстерностi...  Три  шаблi
прийняли удари цiлого десятка.  Замигтiли  холоднi  блискавки,  задзвенiла
сталь. Один iз нападни кiв  упав  навзнак  з  розсiченою  головою,  другий
присiв, схопившись лiвою рукою за праву,  що  безвладно  повисла...  Решта
вiдскочила... На допомогу ?м кинулись iншi...
   Звичайно, Левандовський мiг ще зарубати чоловiк  п'ять-шiсть  драгунiв,
та все ж вороги,  маючи  таку  перевагу  в  кiлькостi,  зрештою  неодмiнно
перемогли б  його.  Але  в  цей  час  з  боку  майдану  почувся  зловiсний
наростаючий гомiн... Усi сторопiли, зблiдли, насторожились... Драгуни,  що
напали на Левандовського, опустили зброю, i це дало йому змогу  вiдступити
з сво?ми двома гайдуками за ограду. Губернатор i його почет втупили очi  в
безлюдний поки що майдан... Та ось над тинами прилеглих  вулиць  виткнувся
лiс кiлкiв i шапок, що швидко наближались до церкви. За хвилину  розлюченi
юрби винеслись бурхливими потоками на  майдан,  змiшалися,  завирували  й,
наче страхiтливий вал, ринули на ворогiв.
   - Бунтi - ослаблим голосом  прошепотiв  губернатор  i  затремтiв,  наче
осиковий лист.
   - Oremus domine! - пiдняли руки вгору ксьондзи.
   - Рятуйтесь! - захвилювалися офiцери, збiгаючи з папертi.
   - До збро?! -  крикнув  Стемпковський,  блиснувши  очима  й  шаблею.  -
Замкнути ворота! Мушкетери, вперед! Виждати - й залп! Пiкiнери -  в  лави,
до стрiльцiв! Решта на коней!
   Рiшучий голос полковника  одразу  пiдбадьорив  розгублених  вояк;  його
гучна команда  наче  розбудила  шляхту.  Усi  кинулися  виконувати  наказ.
Офiцери при?дналися до сво?х жовнiрiв.
   Вигнаний з огради довудца стояв з гусарами за ворiтьми; побачивши юрбу,
що котилася просто на  нього,  шляхтич  скам'янiв  од  жаху:  "Що  робити?
Пробиватися вперед - божевiлля, захищатися - теж... Сховатися  за  ограду?
Але брама зачинена". Залишалося одне - кинутися праворуч чи лiворуч вздовж
огради й десь перескочити на цвинтар... Та хвилина розгубленостi вiдрiзала
шлях до  вiдступу...  Купку  одурiлих  вiд  страху  вояк  оточила  юрба...
Попереду мчала фурiя з розпатланими косами, налитими кров'ю очима й  пiною
на губах.
   - Ага, ось вони, вбивцi мого сина! - захрипiла вона й голiруч  кинулась
на озбро?ного з нiг до голови довудцу.  Напад  був  такий  несподiваний  i
навальний, що довудца не встиг опустити пiднято? шаблi й  упав,  збитий  з
нiг. Жiнка не випустила сво?? жертви, а, навалившись,  вп'ялася  руками  й
зубами в горло ката. Юрба в нестримному русi розтоптала ?х,  в  одну  мить
зiм'яла купку гусар, що вже й не думали оборонятись, i ринула до церковних
ворiт. Та раптом iз-за огради пролунав трiскучий залп  iз  мушкетiв.  Юрба
зойкнула. З десяток скривавлених тiл упало в перших лавах, змусивши  iнших
податися назад.  Але  на  них  напирали,  збиваючи  з  нiг,  заднi...  Все
змiшалося...
   - Чого стали? - крикнув Левандовський, який  одразу  ж  при?днався  до.
атакуючих. - Швидше! Не давайте ?м часу набити мушкети. Ми  ?х  зiмнемо...
Ану вперед!
   Голос пана, який встиг заслужити довiр'я селян,  пiдбадьорив  лави,  що
були похитнулися; пролунали  крики:  "Бий  ?х!",  "Смерть  ляхам!"  Натовп
сколихнувся, але вперед не рушив. Збiгав найдорожчий час:  поляки  дiстали
можливiсть знову набити мушкети  i,  скориставшись  розгубленiстю  хлопiв,
самим кинутися на ворога... Сотня вершникiв порубала б селян, бо, напевне,
усi кинулися б врозтiч, пiдставляючи пiд удари шабель беззахиснi  потилицi
й спини... Левандовський розумiв це i старався вдихнути  вiдвагу  в  серця
повстанцiв, якi ще не звикли до бойового вогню.
   - Смiливiше! Дружнiше! Вперед! - надривався вiн, розмахуючи  шаблею,  -
Ми ?х розчавимо... Хiба мало ще знущалися цi розбiйники з  ваших  жiнок  i
дочок? Хоч церкви не вiддайте ?м у руки! Он  гляньте,  нещасному  титаревi
спекли ноги й руки... Полум'я  розгоря?ться...  Вирвемо  ж  iз  рук  катiв
мученика! Вперед! За мною!
   Вигляд титаря, що горiв живцем, страшенно вразив усiх, i натовп кинувся
за Левандовським. Але пролунав другий залп i вiдкинув атакуючих назад.
   Левандовський вiдчув: iще  одна  втрачена  мить  -  i  замiшання  селян
перейде в панiку.
   - До возiв! - скомандував вiн, не даючи ?м часу опам'ятатися.  -  Он  у
вас  рушницi...  Стрiляйте  по  ляхах   iз-за   возiв...   Почастуйте   ?х
по-запорозькому свинцевим горохом!
   Слова Левандовського знову пiдбадьорили селян.
   - Веди нас! - пролунали в натовпi вигуки.
   - За мною ж, друзi! До возiв!  -  крикнув  Левандовський,  i  слухняний
натовп кинувся за ним. Вози, а ?х було не менше десяти,  стали  справжньою
барикадою.
   Кшемуський  трохи   заспоко?вся.   Стемпковський   пропонував   негайно
атакувати "бидло", але команда губернатора вважала за краще не ризикувати.
Кшемуський  наказав  кiльком   жовнiрам   прокрастися   через   ограду   з
протилежного боку й запалити з чотирьох бокiв село. Вiн вважав, що  пожежа
примусить селян рятувати майно, отодi на них можна й ударити.
   Тим часом iз-за возiв пролунали пострiли: по дво?. по тро?  односельцiв
допомагали кожному стрiльцевi набивати рушницi. Влучнi, хоч i нечастi кулi
зацокали по тонких штахетах огради, виводячи з ладу воякiв Кшемуського.
   Нiкому з полякiв  i  на  думку  не  могло  спасти,  щоб  у  затурканих,
зубожiлих хлопiв знайшлася вогнепальна зброя, а тому несподiвана пальба  з
укрiплено? засiдки викликала панiку...
   Шляхетськi пострiли, майже не завдаючи шкоди, почали стихати,  тому  що
стрiльцi шукали надiйнiшого прикриття,  тодi  як  кулi  повстанцiв,  маючи
добру цiль, не пропадали марно. То там, то тут iз стогоном падали строкато
одягненi  поляки...  Пораненi  конi  заметалися  в  навколишнiй   тиснявi,
кидаючись на людей i збiльшуючи  замiшання...  Затрiщала  ограда...  Серед
гамору й крику не чути було слiв команди... Одна куля  вцiлила  плебана  в
плече й змусила Кшемуського вiдразу ж сховатися в церквi...
   Стемпковський, бачачи загальну панiку, скочив на чийогось коня й владно
крикнув:
   - Усi на коней! В атаку!
   Голос полковника знову примусив  полякiв  пiдкоритися  його  командi...
Розчинилися ворота, й кiннота пiд проводом осавула кинулася на селян,  але
вони тепер уже стояли за сво?ми барикадами  твердо.  Конi  ставали  дибки,
налiтали на вози й наражалися на списи, коси, загостренi кiлки... Шаблi не
дiставали селян за прикриттям,  а  прорвати  його  було  важко...  Тi,  що
проскочили всередину. були розшматованi юрбою... Спробувавши  кровi,  вона
п'янiла вiд лютi... Перше почуття страху минуло.
   -  Славно,  хлопцi!  Так  ?м,  псам!  Так  ?х!  -  пiдбадьорював   усiх
Левандовський, перебiгаючи поза возами. - Вiдомстiть ?м, катам,  за  ваших
жiнок i дiтей... усiх бийте, нiкого не милуйте! Тiльки  губернатора  дайте
менi... Благаю, дайте менi живцем цього гаспида в руки!
   Панський двiр уже горiв, охоплений з усiх бокiв полум'ям. Високо в небо
шугали червонi язики, розсипаючи навколо iскри...  На  протилежному  кiнцi
села пiдiймалися, клубочучись, двi чорнi хмари... Та нiхто не  звертав  на
це уваги.
   Шалена атака захлинулася... Дехто з полякiв повернув коней назад.
   - За мною тепер! На ляхiв! - кинувшись уперед, вигукнув Левандовський.
   Наелектризований натовп не ждав повторення  команди:  неначе  бурхливий
потiк, що прорвав греблю, вiн ринувся iз  засiдки  й  навально  вдарив  на
розгублену команду; першi лави були одразу зiм'ятi, iншi  подалися  назад,
тиснучи один одного й збиваючи з нiг... За мить всi ляхи кинулися тiкати.
   Захопленi успiхом, розпаленi помстою, в  шаленому  поривi  переслiдуючи
кiнний загiн, пiшi селяни розсипалися по майдану безладною  юрбою...  Цi??
хвилини й  чекав  Стемпковський;  пробравшись  з  пiвсотнею  уланiв  через
розiбрану ограду по той бiк церкви, вiн  ударив  з  тилу  на  розпорошених
повстанцiв. Слiпий жах охопив ?х; замiсть того, щоб  зiмкнутися  в  щiльнi
лави й дати вiдсiч, селяни почали захищатися кожен окремо,  збиваючи  один
одного з нiг i падаючи пiд ударами шабель та списiв чи гинучи пiд копитами
коней... Протягом трьох-чотирьох хвилин майдан вкрився трупами  повсталих;
решта, розгубившись,  подалися  в  три  вузькi  вулицi  й  застрягли  там;
Стемпковський навально насiдав i рубав з фронту, а розбитi  ранiше  улани,
що кинулись було тiкати, повернувши коней назад, напали з  тилу...  Селяни
опинилися в жахливому  становищi.  Хоча  Левандовський  i  кричав  щосили:
"Молодцi, лицарi, орли! Заманули ворога в пастку, а  тепер  бийте!"  -  та
лише найближчi чули його заклики, а далi все тонуло в хаосi диких звукiв.
   Неминуча смерть вселила енергiю в оточених:  затиснутi  з  усiх  бокiв,
вони почали вiдчайдушне захищатися. Тини, хати  й  вузькi  вулицi  хоча  й
посилювали страшенну тисняву, та разом з  тим  захищали  селян  вiд  атаки
кiнноти розгорнутим фронтом.
   Стемпковський, зваживши на опiр повстанцiв i неможливiсть успiшно дiяти
кiннотою, дав пекельний наказ: "Заднiм лавам спiшитись! Гайда  на  левади,
пiдпалюйте хлiви! Ми ?х живцем засмажимо!"
   Страшна хвилина наближалась; уже спалахнули  двi  стрiхи  й  задушливий
дим, стелячись низом, обгортав оточених селян чорною  пеленою,  уже  серед
полякiв пролунав трiумфуючий регiт... Та зненацька десь неподалiк почулися
несамовитi вигуки й тупiт...
   Поляки спершу не  звернули  уваги  на  цi  звуки;  та  ось  заднi  лави
обернулися й скам'янiли: на них вихором летiла цiла сотня добре  озбро?них
гайдамакiв на чолi з дияконом.
   - Бий ?х, катiв! - пролунав страшний вигук.
   - Смерть ляхам! - гаркнули гайдамаки i вдарили в спини уланiв  списами.
Польських вояк загнали в  тiсний  кут,  де  вони  не  могли  захищатися...
Зчинився страшенний гамiр;  у  ньому  було  чути  i  стогiн,  i  зойки,  i
прокляття, й iржання коней, i дикi  вигуки  людей,  i  регiт,  i  пекельне
пронизливе завивання.
   Селяни, побачивши пiдмогу, вмить розiбрали тини й  кинулися  в  городи,
щоб вiдрiзати вороговi вiдступ. Тепер ролi перемiнилися: улани  й  драгуни
зiскакували з коней i тiкали на левади, сподiваючись там знайти порятунок,
але ?х скрiзь наздоганяли й нещадно вбивали... Баби  й  молодицi,  якi  не
встигли сховатися в лiсi й сидiли, позамикавшись у хатах, тепер повибiгали
з качалками й трощили голови усiм, хто потрапляв ?м пiд руку...
   - Гей, пане дияконе! - кричав Левандовський, вже гарцюючи  на  конi.  -
Спасибi, що виручив!.. Дай менi десяткiв зо  два  орлiв  -  бiля  левад  ?
загiн... треба вирiзати, бо втече!
   - Не втече! Там кругом непролазне болото! - заспоко?в його диякон,  але
людей послав.
   Левандовський кинувся перш за все на цвинтар; вiн хотiв довiдатись,  чи
не сховався в церквi губернатор з ксьондзами. Та церква була порожня.
   На цвинтарi в рiзних мiсцях лежали вже задубiлi трупи; серед них були й
двi  жiнки  з  дiдом,  розтоптанi  кiньми.  Левандовський,   здригнувшись,
одвернувся й попрямував до дзвiницi. "Може, вони там?" - майнула думка. Та
ледве  вiн  наблизився  до  входу,  як  страшне  видовище   змусило   його
вiдсахнутися: бiля стовпа стояв прив'язаний титар,  замiсть  рук  у  нього
стирчали двi гострi, обвугленi кiстки, почорнiлi груди були теж пропаленi,
але обличчя вогонь не зачепив. Мертвi очi страдника були зверненi на хрест
церкви.
   - О,  за  цей  труп  пролл?ться  багато  кровi!  -  з  гiркотою  сказав
Левандовський. - I недолюдки заслужили вiдплату!
   Зазирнувши в дзвiницю, вiн нiкого не побачив,  тiльки  мертвий  дзвонар
сидiв на закривавленiй палi й стерiг сво? дзвони.
   - Прокляття! Де ж цей Кшемуський? - вигукнув Левандовський,  пiдбiгаючи
до коня.
   - Даремно, пане, шука?ш, - простогнав хтось поблизу.
   Левандовський обернувся. Неподалiк вiд папертi конав поранений шляхтич.
   - Даремно... - вдруге мовив вiн через силу. -  Губернатор...  будь  вiн
проклятий... одразу ж, побачивши небезпеку... сiв у каруцу з ксьондзами...
тепер вони в замку...
   - Сто дяблiв! Я  знайду  його  й  там!  -  крикнув  володар  Лисянки  й
пришпорив коня.
   Вiн помчав iз сво?м загоном на другий кiнець села, але там  селяни  вже
кiнчали з  жменькою  уланiв:  загнавши  ?х  у  болото,  вони  заарканювали
вершникiв, витягали ?х на берег i розправлялися по-сво?му.
   Левандовський повернувся на майдан.  Тут  уже  було  все  спокiйно.  На
цвинтарi селяни копали двi ями: одну невелику - для батюшки  й  титаря,  а
другу - широку, братську - для решти.
   Старшi з гайдамакiв i селян зiбралися на раду.  Левандовський  пiд'?хав
до  них  i  згарячу  почав  переконувати,  щоб,  не   даючи   опам'ятатися
Кшемуському, негайно вчинити напад на  його  замок  i  розгромити  чортове
гнiздо... Але диякон засмiявся на цю пропозицiю.
   - Ну, пане, в'?вся ти на цього гаспида - i се добре... Та не настав iще
час... У нього там,  за  мурами,  набереться  сотнi  зо  три  жовнiрiв  та
гармати... То коли б нам не поламати сво?х зубiв - це одне; а друге  -  он
при?хав вiд отамана Неживого посланець: полковник Залiзняк  склика?  всiх,
хто може тримати шаблю в руцi й ладен вiддати життя за кревний люд  та  за
вiру, щоб на Маковiя поспiшали в Мотронинський  монастир;  там  вiн  дасть
усiм розпорядження, там розправлять крила нашi орли i вдарять звiдти  ошую
й одесную на демонiв!
   - I менi можна туди ?хати? - несмiливо спитав пан Левандовський.
   - Ти хоч i католик, а серце в тебе руське... Ми тобi вiримо...
   - Такому пановi не вiрити? Адже ж  вiн  довiв...  Вiримо,  як  собi!  -
загомонiли селяни.
   - I побрататися, братi?, з таким паном за честь! -  промовив  диякон  i
притиснув католика-пана до сво?х широких грудей.
   - За честь! За честь! - пiдхопили всi, поскидавши шапки.
   - Спасибi, панове! - подякував Левандовський.
   Чоловiки взялися пiдбирати зброю, кинуту  шляхтою,  та  ловити  дорогих
коней, а жiнки розшукували на майданi, на вулицях i в левадах  тiла  сво?х
батькiв, братiв, чоловiкiв... З суворою печаллю на обличчях схилялися вони
над дорогими небiжчиками, вiддаючи ?м останн? цiлування. Не чути  було  нi
стогону, нi плачу... Тiльки iнодi блiдi губи шепотiли прокльони...
   Тим часом село горiло, нiхто й не думав його гасити...  Вiльний  вогонь
перелiтав з однi?? хати на iншу, пiдкрадався тинами до ожередiв  соломи...
Задушливий дим  чорними  хвилями  коливався  по  вулицях  та  провулках  i
застилав небо жовто-бурою пеленою... Тiльки церква серед майдану, вкритого
трупами, виблискувала багрянцем,  немов  ??  хрести  й  банi  були  облитi
кров'ю.
   Настав похмурий, задушливий вечiр. Важкi чорнi хмари затягли все небо i
вкрили землю вогкою мертвотною тiнню. Вiтер ущух,  нерухоме  повiтря  наче
застигло. Низько над землею  носилися  чимось  занепоко?нi  ластiвки.  Усе
провiщало страшну нiч; та, незважаючи на  це,  дорогою  до  Мотронинського
монастиря повiльно посувалися юрби прочан.
   В цьому, звичайно, не було нiчого дивного, бо завтра в  монастирi  мала
вiдбутись урочиста вiдправа з нагоди свята Маковiя. Але вигляд прочан  мiг
нагнати мимовiльний страх на кожного  зустрiчного:  обличчя  у  всiх  були
похмурi, у декого з-пiд свит виглядали кiнцi шабель, iншi ж, незважаючи на
завтрашн? свято, несли на плечах коси й сокири; жiнок  i  дiтей  не  видно
було зовсiм.
   Пiших прочан обганяли озбро?нi з нiг до голови вершники.
   Посеред дороги поволi рухалися  велетенськi  чумацькi  мажi,  до  верху
навантаженi й укритi кiнськими  шкурами;  подекуди  з-пiд  шкур  виглядали
хвости в'ялено? таранi.
   Великi чумацькi воли насилу везли  цю  поклажу.  Певно,  рибу  закупила
жалiслива монастирська братiя, щоб почастувати на  Маковiя  прочан;  дивне
було тiльки те, що на вибоях у  навантажених  копченою  i  в'яленою  рибою
возах щось металево-глухо бряжчало. Погоничi у довгих важких  свитах,  якi
геть ховали ?хнi обличчя й постатi, неквапливо, мовчки ступали бiля  сво?х
возiв. Либонь, вони так поодягалися, боячись грози, а може, й  iнша  якась
причина, примiром можливiсть небажаних зустрiчей, примусила ?х ховати сво?
обличчя.
   Перед тим, як в'?хати в лiс, вози зупинялися.
   - Хто ?де? - лунав iз хащi тихий оклик.
   - Вози з таранею! - вiдповiдали чумаки й зникали в темнiй глибинi лiсу.
Швидко  насувалася  нiч,  край  неба  раз  у  раз  спалахували   лиховiснi
блискавицi, а чорна паща лiсу поглинала все новi й  новi  юрби  загадкових
прочан.
   Тим часом  на  монастирському  дворi  стояла  велика  метушня.  Мовчки,
нечутно шастали  по  двору  ченцi,  готуючи  все  потрiбне  для  вiдправи:
розставляли нещодавно прибулi вози з  залiзною  таранею  -  спочатку  бiля
церкви пiвколом, а коли вже там не було мiсця -  по  крутому  схилу  гори,
виносили з церкви анало? та iкони, розстеляли килими.
   Брама  не  зачинялась,  а  тiльки   охоронялася   посиленою   сторожею.
Монастирський двiр не мiг умiстити сили-силенно? прибулих  прочан  -  вони
строкатими гуртами снували по всiй околицi.
   Згори здавалося, що  глибоко  внизу  серед  кущiв  i  низьких  заростей
стривожено метушаться цiлi полчища мурашнi.
   Люд, який заповнив монастирський двiр, мовчки стежив за приготуваннями,
тiльки приглушенi вигуки вряди-годи порушували лиховiсну тишу.
   Дверi церкви були розчиненi навстiж. У глибинi, бiля намiсних  образiв,
блимали двi-три лампади, наповнюючи церкву та?мничими сутiнками.
   Обриси монастирських будiвель уже потопали в темрявi, й на чорному  тлi
яскраво рiзьбилися лише освiтленi вiкна келi? отця архiмандрита.
   У нiй зiбралися i?ромонахи, диякон Аркадiй, отець  Антонiй,  настоятель
?лпiдифор, Залiзняк i Найда.
   В кутку, перед образами, темнiв аналой з iконою  i  хрестом  на  ньому.
Бiля аналоя стояв отець  ?лпiдифор;  поверх  чорно?  ряси  на  ньому  була
траурна ?пiтра-хиль; присутнi оточили його тiсним колом;  обличчя  у  всiх
були зосередженi й сповненi суворо?  мужностi.  Тiльки  на  обличчi  Найди
крiзь зовнiшню суворiсть виразно проглядала страшна, пота?мна мука.
   За цю добу вiн пережив непосильну й для козацького серця  боротьбу,  та
все-таки вийшов з не? переможцем.
   Гонець, посланий ним у Лебединський монастир, привiз лише пiдтвердження
страшно? звiстки, передано? Найдi Залiзняком: справдi,  сильний  польський
загiн обложив монастир з усiх бокiв, i пройти туди було неможливо.
   Страшний вiдчай охопив козакове серце, але залiзна воля взяла  гору,  i
Найда залишився  на  мiсцi,  влаштовуючи  й  готуючи  все  для  наступного
фатального дня.
   У келi? було тихо. Отець  ?лпiдифор  погортав  требник,  розкрив  його,
поклав на аналой i звернувся до всiх схвильованим старечим голосом:
   - Братi?, поки нога наша не  переступила  порога  цi??  келi?,  усе  ще
перебува? в смиренному споко? на нашiй бiдолашнiй  Укра?нi;  та  тiльки-но
вийдемо ми за порiг, по всьому рiдному краю спалахне пожежа, й  нiхто  вже
не спроможний буде погасити ??. Що вона передвiща? нам - порятунок  чи  ще
гiрше лихо? ?диний вседержитель свiту вiда? про  це.  Можливо,  ми,  слiпi
слуги його, ведемо в цей час на  заклання  вiтчизну  свою!  Помолимося  ж,
братi?, йому, всевiдаючому i всеблагому, хай пошле вiн нам свою  допомогу:
бо не помсти шука?мо, не користi й земно? слави, а спасiння святого хреста
нашого й захисту для старих, вдiв i сирiт. На страшну справу зважились ми,
не вiдаючи волi промислителя... Помолимося  ж  йому  щирим  серцем,  усi?ю
душею, хай зглянеться вiн на нашi страждання i пошле сво? благословення!..
   Усi мовчки опустилися на колiна;  настоятель  тремтячим  голосом  читав
молитви; присутнi повторювали за ним  пошепки  кожне  слово,  з  надi?ю  i
благанням зводячи очi  на  темнi  лики  святих.  Нарештi  отець  ?лпiдифор
обернувся до молiльникiв, проказав звичайний вiдпуст i перехрестив усiх.
   Першими пiдiйшли до хреста Залiзняк i Найда.
   - Чада мо? возлюбленi! - сказав ?лпiдифор, пiдносячи ?м  хрест.  -  Вам
вручили ми долю свято? церкви  й  нашого  краю.  Заприсягнiться  ж  у  цей
страшний час, що не для користi, не для слави поведете ви за  собою  малих
сих!
   - Присяга?мось муками  Христа,  спасителя  нашого!  -  промовили  разом
Залiзняк i Найда, пiдiймаючи вгору руки. - За вiру i  за  волю  народу  ми
вiдда?мо сво? життя i життя тисяч братiв, i коли хоч одна горда, себелюбна
думка скаламутить наше серце, коли хоч  раз  рука  пiдiйметься  з  велiння
нашо? гординi, - хай  ми  тодi  не  матимемо  вiчного  спасiння,  хай  нас
вiдлучать вiд свято? церкви нашо? навiки!
   - Амiнь, - закiнчив ?лпiдифор,  обнiмаючи  Залiзняка  й  Найду.  -  Хай
благословить вас господь i дару? вам перемогу.
   - Вiримо, пречесний отче, i надi?мося! - палко мовив  Залiзняк.  -  Ех,
шкода тiльки, що нема? превелебного отця iгумена... Коли б менi той папiр,
присягаюся, з ним перевернув би я всю Польщу!
   - Папiр ?!  -  обiзвався  хтось  за  спиною  Залiзняка  тихим  голосом.
Полковник швидко  обернувся  й  побачив  за  собою  отця  Антонiя.  З  уст
Залiзняка замалим не зiрвався мимовiльний вигук, але  Антонiй  подав  йому
ледве помiтний знак i пошепки сказав:
   - Коли вийдемо з келi?, пiдеш за мною.
   Присутнi почали пiдходити до хреста - слiв отця Антонiя не почув нiхто.
   Нарештi всi поцiлували хрест.
   - Чи все у вас готове, чеснi отцi? - спитав Залiзняк.
   - Все!
   - Незабаром пiвнiч! Iди ж. Найдо, у двiр, а я зараз теж пiду за тобою.
   - Попроща?мося ж, братi?! - мовив отець ?лпiдифор. - Хай буде над  вами
воля господня.
   Усi мiцно обнялися й почали виходити з келi?.
   Залiзняк пiшов слiдом за Антонi?м.
   Вийшовши в коридор, що  вiв  од  келi?  отця  iгумена  на  ганок,  вони
повернули праворуч i вступили в маленьку келiйку.  Тут  мiстилася  аптечка
Мельхiседека, а також зберiгалися в пота?мних скриньках  усi  монастирськi
папери.
   Келiйку  тьмяно  освiтлювала,  ледь  блимаючи  бiля  образiв,  невелика
лампада. Антонiй старанно зачинив за собою  дверi;  потiм,  пiдiйшовши  до
однi?? iз стiн, вiдчинив пота?мну шафочку й дiстав звiдти товстий  згорток
паперу, перев'язаний золотим шнурком.
   - Що це? - схвильовано спитав Залiзняк, жадiбно стежачи за кожним рухом
отця Антонiя.
   - Указ царицi росiйсько?, - урочисто вiдповiв той i,  зiрвавши  шнурок,
розгорнув перед полковником товстий аркуш  пергаменту,  списаний  золотими
слов'янськими лiтерами.
   - Читай, читай! - задихаючись, вигукнув Залiзняк i, схопивши Антонiя за
плече, пiдвiв його до лампади.
   - "Ми, божою милостю Катерина II, цариця i самодержиця всеросiйська..."
-  почав  Антонiй  i,  повiльно  карбуючи  слово   за   словом,   прочитав
полковниковi весь указ, в якому нiбито  вiд  iменi  Катерини  наказувалося
всiм козакам, селянам i запорожцям укра?нським,  пiд  проводом  Залiзняка,
винищити по всiй Укра?нi ворогiв православно? вiри й руського  народу,  бо
цариця  не  хоче  бiльше  терпiти  насильств  i   звiрств   лядських   над
православною церквою та православним рiдним народом  i  обiця?  йому  свою
швидку й сильну допомогу.
   - Друже мiй, брате  мiй!  -вигукнув  Залiзняк,  коли  Антонiй  прочитав
папiр. - Та хто тобi дав, та де ти роздобув цей папiр? Чого ти  ранiше  не
сказав менi про нього?
   - Бо ще не настала остання хвилина.
   - Хто тобi дав його?
   - Знайшов у пота?мнiй скриньцi отця Мельхiседека...  -  вiдповiв  отець
Антонiй, опустивши очi.
   - Чи так це, отче?  -  i  Залiзняк  пронизав  отця  Антонiя  допитливим
поглядом.
   - Не час, козаче, дошукуватися,  звiдки  указ  i  хто  привiз  його!  -
збудженим голосом вiдповiв отець Антонiй. - Благо, що вiн ?!  Сплюндрована
Укра?на  й  свята  церква  волають  про  допомогу...  Лише  це  волання  ?
непреложною iстиною... Iди ж i переможи ненависних латинян,  сокруши  ?хню
гординю й визволи кра?ну вiд ?гипетського ярма... А для цього  -  будь-яка
зброя придасться... Амiнь! - закiнчив вiн.
   - Присягаюсь, що з цим папером, - вигукнув Залiзняк, стискаючи  в  руцi
пергамент, - усе пiде за мною, i душi замучених полетять попереду  вiйська
на люту кару ворогам!
   Полковник мiцно обняв отця Антонiя i, сховавши за  пазуху  дорогоцiнний
папiр, поспiшно вийшов у присiнок.
   Не встиг вiн ступити й кiлька крокiв, як за його спиною  почулося  тихе
шарудiння й двi тонкi руки схопили його за рукав.
   Залiзняк швидко озирнувся i, здивований, побачив Прiсю. У  напiвтемрявi
присiнка важко було розгледiти вираз ?? обличчя.  Полковник  бачив  тiльки
великi чорнi очi дiвчини, якi з тугою дивилися на нього.
   - Це ти, Прiсю, дитя мо?? Що з тобою? - ласкаво промовив вiн.
   -  Господи  боже!  -  тремтячим  голосом  заговорила  Прiся.   -   Пане
полковнику, зараз ножi святитимуть, вранцi похiд i пан полковник  залишить
нас!
   - Нi, нi, голубко моя! - перебив ?? Залiзняк. - Я  не  залишу  тебе,  я
домовився з отцем намiсником, ти житимеш у монастирi.
   - Не те, не те! - з тугою вигукнула дiвчина. -  Пан  полковник  пiде  з
козаками, а на вiйнi, ой боже милий,  -  усе  може  трапитись!  Страшно  й
подумати!
   - Господь над усiма нами!
   - Над усiма нами, а батька замучили! - Прiсин голос урвався, i все тiло
?? затрусилося вiд глухого ридання.
   Залiзняк, як мiг, заспокоював Прiсю.
   - Хто за бога, за того й  бог.  Не  переможуть  нас  ляхи,  а  монастир
укрiплений, i я залишу в ньому достатньо вiйська.
   - Не про себе я, не про себе... - палко вiдказала дiвчина. -  Хай  мене
закатують, хай мене спалять, хай посадять на палю ляхи, -  хто  я?  Дурна,
нiкому не потрiбна дiвчина, а якщо... Ой боже мiй, боже мiй!..
   - Та що з тобою? - здивовано спитав Залiзняк. Прiся зiбралась iз силами
й заговорила швидко-швидко, наче боялася втратити рiшучiсть:
   - У мене ? прохання, таке прохання... Якби пан полковник погодився, я б
усе життя... Я знаю, що я недостойна, але, як собака, слухатимусь  кожного
слова, доглядатиму пайового коня... Нiхто не  дiзна?ться,  я  обрiжу  собi
коси, одягну жупан... Ох, якби пан полковник погодився... Я  не  можу  тут
залишитись, я помру вiд туги, вiд страху, що пан полковник сам  на  вiйнi,
що нiкому захистити його!
   - Ти, ти збира?шся захищати мене?! - вражено вигукнув Залiзняк. - Бiдна
маленька дитино, та чи зна?ш ти,  що  таке  вiйна?  Там  смерть  щохвилини
загляда? у вiчi.
   - Усе, усе витерплю! - вигукнула Прiся, судорожно  чiпляючись  за  руку
Залiзняка.  -  Кiстьми  ляжу,  душу  свою  занапащу,  тiльки  б  з   паном
полковником...
   - То хай же буде по-тво?му, мiй маленький джуро, тiльки пам'ятай  -  не
ти мене, а я тебе захищу вiд будь-якого напасника! -  полковник  пригорнув
до себе дiвчину й нiжно поцiлував ?? в чоло.
   - Ви... ви... мене... - Прiся схопила Залiзнякову руку  i,  заливаючись
сльозами, почала палко ?? цiлувати.
   Якийсь сумнiв, якийсь невиразний здогад ворухнувся в душi козака.
   - Прiсю! - запитливо промовив вiн  i,  взявши  дiвчину  за  пiдборiддя,
пiдвiв ?? голову й пильно заглянув у вiчi.
   Але Прiся вмить випорснула iз  Залiзнякових  рук  i  зникла  в  глибинi
двору.
   Якусь мить полковник стояв здивований i  зворушений  цi?ю  несподiваною
сценою, коли нараз почув протяжний удар дзвона.
   Залiзняк труснув головою i рiшуче пiшов до виходу.
   Вийшовши на високий ганок,  вiн  на  мить  зупинився,  вражений  красою
велично? картини, яку являв тепер собою монастирський двiр.
   Увесь майдан, аж до самих  возiв,  поставлених  пiвколом,  був  поспiль
забитий людом. Усi стояли, скинувши шапки,  тихо,  мовчазно,  нерухомо,  з
нетерпiнням чекаючи початку вiдправи.
   Перед пiвколом возiв яскраво горiли у важких ставниках восковi  свiчки,
а вниз схилом гори, немов розсипанi  зiрочки,  збiгали  вогники.  З  возiв
поздiймали ножi й шаблi, ?хнi вiдточенi леза тьмяно блищали, коли  на  них
падало тремтливе, мигтюче свiтло.
   На чорному тлi ночi горiв i сяяв огнями  храм,  ще  рiзкiше  вiдтiнюючи
навколишнiй морок. Крiзь вiдчиненi дверi храму видно було  його  середину,
залиту свiтлом панiкадил.
   Зiрницi спалахували частiше й частiше, блискавки розтинали чорну пелену
ночi й немовби виривали на мить iз пiтьми обриси страшних, потворних хмар,
якi розповзалися по всьому небу, й контури дрiмучого лiсу, що з усiх бокiв
оточував гору, на котрiй стояв монастир.
   Грому  не  було  чутно;  навiть  найменший  подих  вiтерця  не  колихав
нерухомого повiтря, але небо  дихало  якоюсь  страшною  загрозою,  i  щось
зловiсне було в безшумному летi мигтючих блискавок.
   Натовп  стояв  нерухомо,  мовчки,  затамувавши  подих,  чекаючи  чогось
страшного.
   Та ось царськi врата в храмi розчинились,  в  них  з'явився  у  повному
парадному облаченнi намiсник монастиря - отець  ?лпiдифор  -  i  рушив  до
виходу в супроводi дияконiв, хлопчикiв iз свiтильниками та хору, а  слiдом
за  ним  потяглася  довга  вервечка  i?ромонахiв,  ченцiв  i  послушникiв.
Мимовiльний шепiт пробiг по юрбi, i все раптом затихло.
   ?лпiдифор зупинився бiля аналоя, поряд з  яким  було  укрiплено  ветхий
запорозький прапор, у багатьох мiсцях пробитий  кулями  й  почорнiлий  вiд
порохового диму.
   За ним стали шiсть старших священнослужителiв, а по праву руку  Аркадiй
у  дияконському  облаченнi  та  Антонiй.  Хор  i  решта   ченцiв   оточили
священнослужителiв. Залiзняк i Найда стали перед вiйськовим прапором.
   - Благословен бог наш! - виголосив отець ?лпiдифор.
   Усi схилили голови й почали хреститися.
   - Благословен, господе мiй, укрiпи руки мо? на ополчення i  персти  мо?
на брань, - голосно почав читати отець Антонiй. - I врятуй мя з рук  синiв
чужих, ?хнi-бо уста глаголють су?ту, i десницi ?хнi сiють неправди.
   В тишi, що запала навкруги, голос Антонiя лунав гучно й  чiтко;  натовп
пошепки повторяв слова псалма i з вiрою й надi?ю ревно хрестився.
   Та ось Антонiй замовк, i грянув хор.
   - З нами бог, розумiйте язицi й покоряйтеся, яко з нами бог!
   Урочистий спiв широкими хвилями розливався довкола, i  бадьорi,  владнi
звуки його проникали в серця людей,  наповнюючи  ?х  звитягою;  здавалося,
люди вiдчували, як з кожним звуком ?хнi сили мiцнiшали i в душах  зростала
вiдвага.
   Коли хор замовк, Антонiй знову виступив уперед i почав читати молитву.
   Чим далi вiн  читав,  тим  натхненнiше  бринiв  його  голос,  непохитна
впевненiсть вiдчувалася в ньому й передавалась усiм присутнiм.
   А блискавки страшними зигзагами розтинали чорне склепiння  неба,  немов
свiдчили  про  велич  всесильного  бога,  який  може   прихиляти   небеса,
запалювати свiтила й збурювати моря.
   Замовк Антонiй, i наперед виступив отець Аркадiй.
   Його смагляве обличчя в ореолi чорних кучерiв було мужн? й суворе,  очi
свiтилися гнiвом.
   Натовп заворушився.
   Аркадiй звiв очi до неба i почав проголошувати урочисту  ?ктенiю.  Його
могутнiй бас, наче грiм, прокотився над головами людей  i  досяг  останнiх
рядiв.
   Молитву за молитвою читав отець Аркадiй,  i  за  кожною  з  них  натовп
хрестився i падав на колiна...
   Останнi Аркадi?вi  слова,  якими  вiн  закликав  на  голови  ворогiв  i
зрадникiв кару господню, прозвучали страшним пророцтвом. I в ту ж  хвилину
чорне склепiння неба розверзлося, на  мить  показалася  бездонна  глибiнь,
сповнена тремтливого слiпучо-бiлого свiтла, немов iз-за розiрвано? завiси,
що вiддiляла небо вiд землi, глянуло на  оповитий  мороком  дiл  нестерпно
блискуче око.
   Усi на мить зажмурили очi, але чорна завiса неба  знову  зiмкнулась,  i
пролунав голос отця ?лпiдифора:
   - Яко ти ?си крiпость i пристановище людям сво?м i тобi  подоба?  всяка
слава, честь i поклонiння, отцю, синовi й святому духу, нинi, i прiсно,  i
во вiки вiкiв. Амiнь!
   Служба йшла сво?ю чергою, урочистий спiв змiнювався молитвами.
   Петро стояв у переднiх рядах i сам не розумiв, що дi?ться з ним:  немов
якiсь могутнi крила виростали в нього за  плечима,  немов  душа  росла,  й
ширилася в грудях, i рвалася вперед, назустрiч грiзному невiдомому,  немов
м'язи його мiцнiшали й наливалися залiзною, незламною силою, i все  минуле
життя, i всi злигоднi, й смерть батька, i  загибель  Сари,  i  всi  власнi
образи й кривди - все це вiдходило далеко назад, а серце  охоплювало  одне
пристрасне бажання: вiддати сво? життя за рiдний край.
   Настрiй однi?? людини передавався,  iншим,  наелектризований  натовп  з
блiдими обличчями й блискучими очима горiв одним бажанням,  i  якби  в  цю
хвилину його оточило навiть стотисячне вiйсько, воно було б розбите,  воно
не встояло б перед страшною силою геройського духу, що пробудився в серцях
змученого люду.
   Та ось настоятель ?лпiдифор повернувся обличчям на захiд i, знявши руки
до неба, почав читати молитву на всю силу свого старечого голосу:
   - Господи, боже наш, що послухав Мойсея,  який  простяг  до  тебе  руки
сво?... Ти i нинi почуй нашу молитву й во?в, що зiбралися тут, благослови,
i укрiпи, i дай ?м серце мужн? на  супротивних  ворогiв,  ангела  свiтлого
пошли ?м, щоб ворога подолати...
   При перших словах молитви всi попадали на колiна.
   Отець ?лпiдифор окропив свяченою водою прапор i, насилу пiднявши  важке
древко, передав його Залiзняковi, який побожно опустився навколiшки.
   - Прийми корогву сiю,  небесним  благословенням  освячену,  -  промовив
настоятель, поклавши руку на похилену Залiзнякову голову. -  Хай  же  буде
вона ворогам християнського роду страшна  й  жахлива,  i  хай  дасть  тобi
господь благодать i допоможе во славу iменi його пресвятого пройти  мужньо
ворожi полчища неушкодженим. Во iм'я отця, сина i святого духа. Амiнь!
   Залiзняк з благоговiнням прийняв корогву  iз  старечих  рук.  ?лпiдифор
пiдняв кропило й пiд голосний спiв окропив свяченою водою найближчi ряди.
   Як тiльки стих заключний хор, настоятель зупинився проти  Залiзняка  i,
простягши руки до натовпу, iз зусиллям заговорив високим голосом:
   - Чада мо? возлюбленi! Засмученi й беззахиснi дiти! Господь нинi  почув
стогiн i ридання  нашi  й  повелiв  змiнитися  скорботi  на  радiсть.  Вам
належить визволити святу церкву i край рiдний вiд мук та наруги  лядсько?.
Не бiйтеся сильних i прегордих ляхiв. Господь, який дарував перемогу людям
Iзра?левим над сильним Амаликом, господь, який  укрiпив  отрока  Давида  i
допомiг йому перемогти Голiафа, господь, який звелiв  сонцю  зупинитися  i
колись  дарував  нашому  преславному  гетьмановi  Богдану   перемогу   над
полчищами лядськими, дару? й вам перемогу, i укрiпить серця вашi, i  пошле
на допомогу полчища сво? небеснi, i оберне гордiсть лядську  в  переляк  i
жах, i утвердить, i возвеличить церкву нашу на вiки вiчнi. Не бiйтеся,  та
аще кого й спiтка? смерть, хай не бентежиться серце його, бо нiхто так  не
угоден боговi, як той, хто поклав душу за вiру свою. Вiруйте й  надiйтеся,
братi? моя, i вiрою вряту?тесь! Не вболiвайте за жiнками й дiтьми сво?ми -
владичиця небесна покри? ?х святим сво?м омофором. Вiдкладiть  нинi  всякi
земнi дбання! За вiру, за хрест святий вставайте всi:  чоловiки,  жiнки  й
старi?
   У натовпi почулися натхненнi вигуки й схлипування жiнок. Вiд  душевного
хвилювання голос ?лпiдифора набрав ще бiльшо? сили:
   - Сього мужа, - промовив вiн, показуючи на  Залiзняка,  що  стояв  бiля
нього з прапором у руцi, -  свята  церква,  ?дина  нинi  заступниця  ваша,
благословля? вiйськами; серце його чисте перед богом! Вiн  поведе  вас  на
ворога, i всi тiкатимуть перед ним, i щезнуть вороги  нашi,  -  настоятель
пiдняв високо над головою срiбний хрест, - перед хрестом  цим,  яко  щеза?
тьма перед лицем сонця!
   - Присягаюся перед лицем всемогутнього бога! - вигукнув Залiзняк  дужим
голосом, що, проте, на мить затремтiв од хвилювання. - Присягаюся, - i вiн
зняв до неба праву руку, - що життя мо? до останньо? краплини кровi вiддам
за нашу святу зганьблену вiру, за вас, мо? рiднi брати, i за нещасний  наш
край!
   - Слава, слава батьковi Максиму! - пролунав з натовпу захоплений  вигук
у вiдповiдь. - I ми присяга?мося померти  за  вiру,  за  тебе,  батьку,  i
помститися за рiдний край!
   Бурхливi вигуки пiдхопила луна й понесла вниз по горi, де вони  гримiли
з новою силою i котилися в непроглядну далечiнь.
   - А ось - брат i товариш мiй Найда! Його iм'я вiдоме  всiм  вам,  друзi
мо?! - голосно мовив Залiзняк, обнявши за плечi свого помiчника.
   - Найда! - пролунало звiдусiль. -  Чернець  Найда!  Г  погляди  всiх  з
забобонним жахом звернулися до  козака,  про  якого  в  народi  уже  давно
розповiдали чудеса.
   - Так, Найда, - палко вiв далi Залiзняк. - Чернець, якого бог  покликав
для свято? бранi, вiн поведе вас разом зi мною!
   - I я перед усiма вами  присягаюся,  -  схвильованим  голосом  промовив
Найда, - що поки не побачу визволеним мiй край, поки не почую  переможного
спiву в наших церквах, доти не буде менi життя!
   - Слава Найдi! Помста ворогам! - крикнули всi одностайно.
   - Так, друзi, так, помстимося! - iз запалом вигукнув Залiзняк,  i  його
могутнiй голос заглушив крики натовпу,  люди  одразу  змовкли.  -  За  всi
сльози, пролитi батьками нашими, за муки, за наругу й  за  страшну  смерть
святого мученика Данила, спаленого живцем! Нагада?мо ?м i Корсунь, i Жовтi
Води, i Пилявцi. Хiба ж не тi в нас шаблi, якi й ранiше перемагали  ляхiв?
Тi, тi самi! Присягаюся богом, тiльки ще бiльше отру?нi кров'ю i сльозами!
Розiб'?мо ж впень ляхiв i заживемо в сво?й власнiй хатi! Велика ?диновiрна
цариця московська обiця? нам свою могутню допомогу; ось грамота, яку  вона
прислала нам!
   Залiзняк, дiставши папiр, розгорнув його i пiдняв високо над головою.
   - Цариця московська обiця? нам свою допомогу!
   - Грамота, грамота, царська грамота! - лунали навколо радiснi вигуки.
   - Атож, царська грамота! - вiв далi Залiзняк. - I  ось  що  написано  в
нiй. Полковник гучним голосом прочитав дану йому Антонi?м грамоту; вона ще
бiльше розпалила натовп, захопленi вигуки заглушили голос Залiзняка.
   - Смерть ляхам! На погибель! - гримiло по горi.
   - Смерть! - грiзно крикнув Залiзняк, заглушаючи все навколо,  й  високо
пiдняв запорозький прапор. Пiд цим прапором ми пройдемо вiд краю  до  краю
всю Укра?ну, розтопчемо й виженемо геть ненависних гадiв, що впилися в  ??
серце;
   або поляжемо всi, як  один,  або  запану?мо  у  сво?й  кра?нi!  Настав,
браття, останнiй час: якщо зараз ми з шаблею в руках  не  вiдсто?мо  сво??
волi, Укра?на не встане повiк. За вiру ж, за край наш, браття! -  громовим
голосом вигукнув Залiзняк, потрясаючи прапором. - До смертi, до погибелi!
   - До смертi, до погибелi! - грiзною луною вiдгукнувся натовп.
   Та ось знову почувся голос ?лпiдифора, i гомiн  одразу  вщух.  Почалася
вiдправа, лишалося ще освятити зброю.
   Петро не чув уже нi молитов, нi спiву.
   В станi екзальтацi?, що опанувала весь натовп, вiн жадiбно  чекав  лише
тi?? митi, коли вiзьме в руки нiж i почу? заклик: "Вперед!"
   Нарештi ?лпiдифор опустив кропило в  свячену  воду  i,  звiвши  очi  до
чорного неба, натхненно виголосив:
   - Нехай же благословення боже зiйде на зброю i на тих, хто вiзьме ?? на
захист iстини Христово?. Амiнь!
   У супроводi пiвчих i дияконiв святителi рушили помiж возами, окроплюючи
свяченою водою складену на них зброю  та  во?нiв,  що  стояли  поблизу,  i
промовляючи благословення.
   Юрба  заворушилася,  усi  схиляли   голови,   протовплювалися   вперед,
намагаючись стати якомога ближче 'до священнослужителiв.
   Процесiя з отцем ?лпiдифором i  дияконом  на  чолi,  з  корогвами,  якi
майорiли на вiтрi, з хрестами й високими лiхтарями, немов могутня  рiка  з
безлiчi людських голiв, безмовно погойдуючись, рушила по  горi  до  возiв,
якi стояли внизу.
   До кожного воза було прилiплено запаленi восковi свiчки,  такi  ж  самi
свiчки горiли в руках багатьох селян, що йшли за процесi?ю.
   Коли слiпуче сяйво блискавки виривало з  темряви  монастир  i  похмурий
лiс,   який   оточував   його,   у   фосфоричному   освiтленнi    рель?фно
вирiзьблювалась i довга низка  возiв,  i  священики  в  чорних  ризах,  що
кропили зброю, i побожно схиленi голови, i постатi на колiнах...
   Незважаючи на страшну навислу хмару, повiтря було  непорушне,  зловiсна
тиша сво?м тягарем давила груди... I кожен звук у нiй вiдлунював напружено
й тривожно...
   Вгорi дзвонили дзвони, знизу долинали урочистi спiви, i  здавалося,  що
церква благословля? у святу великодню нiч емблему переможно?  любовi,  яка
заклика? свiт до братерських обiймiв, а не освячу?  смертоносну  сталь  на
помсту i винищення.
   Нарештi всю зброю  посвятили.  Процесiя  повернулася  до  монастиря,  i
?лпi-дифор у супроводi священнослужителiв зiйшов на високу паперть храму.
   - Мужайтесь, i хай крiпиться серце ваше! -  промовив  вiн,  простягаючи
руки над натовпом. - I переможете ворогiв ваших, уповаючи на господа.  Хто
за бога, за того бог!
   Настоятель iще раз перехрестив схиленi голови натовпу i зник у храмi.
   Усi й далi стояли нерухомо.
   - Чого ж ви  онiмiли,  браття?  -  палко  вигукнув  диякон  Аркадiй.  -
Розбирайте ножi! Свята церква просила на них  благословення  божого,  нинi
благодать господня зiйшла на зброю, i страшний, жахливий буде  удар  цього
ножа для ворогiв наших! Хто носитиме його, той не  зазна?  ран,  а  ворог,
який узрить ножа, тiкатиме,  i  ангел  господнiй  гнатиме  його,  доки  не
сокрушить до останку. Бо безмежно  милостивий  бог  i  страшний  у  сво?му
гнiвi! Вас обрав вiн захищати святий хрест! Вперед же, не гайте часу!
   Здалеку долинув глухий удар грому.
   Усi здригнулися.
   - Чу?те? - екзальтоване крикнув диякон, здiймаючи до неба руки.  -  Ось
голос  божий,  який  заклика?  вас   до   помсти.   Чаша   терпiння   його
переповнилась, i гнiв, i кара в десницi його!  Iдiть  же  й  творiте  волю
його!
   Удари грому дедалi посилювались.
   - Iдiть, полчища господнiх во?нiв полетять разом з вами! Вдарять  громи
небеснi, господь пошле вогненнi стрiли сво? на землю содомську  i  спалить
?? дощенту!
   Страшний удар грому пролунав над самими  головами  юрби  i  з  жахливим
трiском  покотився  по  небесному  склепiнню;  водночас  у   його   зенiтi
спалахнула блискавка  й  осяяла  зелено-лiловим  свiтлом  могутню  постать
Аркадiя з простягнутими до неба руками i гнiвним, палаючим поглядом.
   Вiд цього моторошного свiтла ризи диякона слiпуче заблищали...  Натовп,
вжахнувшись, упав на колiна, чекаючи страшного знамення...



   XX

   Тi?? ж ночi десятитисячний натовп, що зiбрався  довкола  Мотронинського
монастиря, кинувся пiд проводом Залiзняка й Найди на  Чигирин  i  Жаботин.
Цього разу вiйська обох ватажкiв складалися майже виключно iз запорожцiв i
гайдамакiв.
   Уже в полудень i мiсто, i мiстечко були в руках  козакiв,  хоча  в  них
зiбралася сила-силенна ?вре?в i озбро?но? шляхти, яка за  мiськими  мурами
шукала порятунку вiд страшних гайдамакiв.  Нiщо  не  могло  встояти  перед
бурхливим натиском повстанцiв. Сам вигляд цих  страшних  месникiв  наганяв
такий панiчний жах на втiкачiв, що вони кидали зброю, навiть  не  пробуючи
захищатись, або  самi  собi  вкорочували  життя,  щоб  уникнути  жорстоких
тортур: уся пихатiсть i зухвалiсть  лядська  вмить  змiнилася  божевiльною
панiкою, хоча в мiстi був чималий загiн  конфедератiв.  Чигирин  сповнився
стогоном,  зойками,  риданнями,  i  незабаром  Залiзняк,  оточений   сво?м
вiйськом, уже в'?жджав на мiський майдан.
   Козаки так щiльно оточили мiсто, що  миша  не  вислизнула  б  з  нього.
Почалася страшна кара. Озлоблений столiтнiм переслiдуванням з боку шляхти,
знущанням над вiрою, над сiм'?ю, над усiм, що тiльки ? святого  в  людини,
доведений до вiдчаю страшними тортурами, яких вiн безперервно зазнавав вiд
сво?х мучителiв, народ не знав пощади.
   Панiв, якi  особливо  прославилися  душогубством,  спершу  катували  на
майданi, а потiм садовили на палю.
   Чигирин палав, з усiх кiнцiв освiтлюючи вогнем кривавий бенкет народно?
помсти.
   Незабаром усе було скiнчено.
   Того ж  дня  Найда  оволодiв  Жаботином  i  вчинив  таку  саму  страшну
розправу. Петро, який був у його загонi, показав себе запеклим i  нещадним
месником.
   Одразу ж пiсля розгрому мiстечка Найда послав один загiн  пiд  командою
диякона до Лебединського монастиря i звелiв Петровi при?днатися  до  цього
загону.
   Парубок висловив бажання  залишитися  при  Найдi,  але  отаман  вимагав
виконання наказу; а втiм, i доручення було  короткочасне  -  визволити  од
ляхiв монастир, врятувати черниць i негайно повертатися назад...
   Звiстка про  розгром  Чигирина  й  Жаботина  блискавично  облетiла  всi
околицi.
   Пiд прапори Залiзняка й Найди ринули звiдусiль юрби озбро?них людей,  i
до вечора наступного дня ватажки очолювали вже сорокатисячне вiйсько.
   Передусiм вирiшено було оволодiти всiма укрiпленими мiстами Ки?вщини, а
тодi вже вирушити далi - на Подiлля, Волинь i на саму Варшаву.
   Гайдамаки вдалися до свого звичайного способу вiйни: Залiзняк  роздiлив
вiйсько на кiлька сильних  загонiв;  ядро  кожного  з  них  складалось  iз
досвiдчених запорожцiв i гайдамакiв, решта  ж  були  нашвидкуруч  озбро?нi
селяни; кожен загiн очолював випробуваний ватажок.
   За кiлька днiв цi страшнi загони  затопили  всю  Ки?вщину,  Смiлянщину,
скрiзь несучи жорстоку помсту.
   Незабаром перед гайдамаками впали Смiла, Черкаси, Медведiвка, Млi?в.
   Заграва пожеж освiтила всю Укра?ну, а тим часом наскоки  гайдамакiв  не
зустрiчали з боку Корони нiяко? протидi?.
   У Польщi на той час було лише двi тисячi  коронного  вiйська,  i  через
розгнуз дану сваволю магнатiв вiд уряду  не  можна  було  добитися  жодно?
допомоги.  Марно  шляхтичi  слали  гiнцiв  за  гiнцями,  благаючи  негайно
прислати вiйська...
   Озбро?нi ватаги конфедератiв спричиняли ще  бiльше  сум'яття:  уникаючи
зустрiчi з загонами гайдамакiв, вони  нападали  на  беззахисних  селян,  з
нелюдською жорстокiстю зганяли на них свою безсилу злобу i  тим  викликали
ще бiльшу лють у серцях грiзних месникiв i всього населення.
   Скрiзь, де з'являлися  загони  гайдамакiв,  мiсцевий  сiльський  люд  -
парубки, дiди, жiнки й навiть дiти - всi, хто мiг тримати в  руках  зброю,
при?днувалися до них i з несамовитою люттю кидалися  на  сво?х  мучителiв,
якi так довго пили ?хню кров.
   Немов страшна лавина, росли вiйська Залiзняка i Найди.
   'У шляхта залишалася тiльки одна надля  на  порятунок  -  сховатися  за
стiнами тих мiст, володарi яких утримували сво? власнi команди.
   Найбiльш укрiпленою серед таких мiст була Умань. Туди  й  кинулись  усi
ляхи, усi ?вре?, яким пощастило втекти вiд гайдамакiв.
   Але гайдамаки швидко посувалися на пiвдень, розтiкаючись у сво?му  русi
по Уманщинi й Брацлавщинi.
   Сгрии привид панiчного жаху  мчав  перед  вiйськами  месникiв,  хапаючи
сво?ми чiпкими, крижаними руками всiх утiкачiв, яких наздоганяв на  сво?му
шляху. Його моторошний подих долетiв урештi й  до  Кам'янки,  куди  Гершко
перевiз свою дочку.
   Коли Сара впала серед свiтлицi, усi вирiшили, що вона  померла,  тiльки
стара Рухля не втратила самовладання.
   З дитинства вона розумiлася на тих фарбах, знала, як згубно дiють  вони
на органiзм, але й знала, як рятуватися при отру?ннi ними.
   Покликавши Ривку, вона з ?? допомогою одразу ж зняла  з  Сари  вбрання,
перенесла дiвчину до кiмнати, поклала  на  постiль,  а  потiм  кинулася  в
пекарню i повернулася з глеком молока, змiшаного з розколоченими  бiлками.
Трохи пiдвiвши Сару, Рухля почала вливати ?й  у  рот  цю  сумiш,  а  Ривцi
наказала розтирати дiвчинi руки й ноги.
   Пiдбадьоренi клопотами  старо?,  яку  ?врейське  населення  вважало  за
тямущу лiкарку, смiливiшi з гостей почали допомагати ?й.
   Коли дiвчину примусили ковтнути молока, Рухля намiшала сiрчаного  цвiту
з вугiллям, розколотила цю сумiш у водi й влила ?? у Сарине  горло,  потiм
обклала небогу пляшками з теплою водою  i  припарками  з  гарячого  тiста,
силкуючись за всяку цiну зiгрiти ??.
   Нарештi зусилля старо? дали наслiдки: на Сариних губах з'явилася  пiна,
а слiдом за тим усе ?? тiло  затряслося  вiд  страшних  корчiв  i  з  рота
полилась яскраво-зелена рiдина.
   - Пiдведи ?? i пiдтримуй голову! - крикнула Рухля  Ривцi  й,  полегшено
зiтхнувши, промовила до гостей i Гершка: - Ну, тепер можна сподiватися  на
порятунок.
   Рабин, що був серед гостей, пiдiйшов до Гершка, який у  сво?му  драному
лапсердаку так i вкляк на мiсцi, й, поклавши йому руки на голову, урочисто
промовив:
   - Великий бог Авраама, Iсаака та Iакова, i ти,  ребе  Гершко,  заспокой
свою печаль i змiни ?? на  радiсть.  Якщо  господь  захотiв  врятувати  цю
дiвчину, то вiн поверне ?? знову до нас i звiльнить тебе вiд тяжкого грiха
й ганьби... Ти знову знайдеш дочку,  а  благородний  Ха?м  дiстане  жiнку,
прекрасну й чесну ?врейку, гiдну доньку сво?х праотцiв... Тiльки терпiння,
треба дати ?й спершу одужати... I не вдавайтеся до насильства...
   - Так, так... Передусiм спокiй i сон, - поспiшно  заявила  Рухля,  -  а
там... тс-с-с! - вона приклала палець до уст i хитнула головою в бiк Сари,
яка розплющила очi. - Дайте ?й заснути, а за лiкування я сама вiзьмусь  i,
якщо бог захоче, вилiкую.
   В цю мить дiвчина знову заплющила очi i впала на подушки. Гостi злякано
обернулись до Рухлi, але  стара  заспокiйливо  кивнула  головою,  замахала
руками й прошепотiла:
   - Тс!.. тс!.. Це сон -  не  смерть...  Тепер  добре...  На  краще!  Усi
поквапилися вийти навшпиньках з кiмнати й залишили  Сару  пiд  опiкуванням
старо?.
   Рухля сказала правду: Сара не померла. Лiки старо?  ?врейки  подiяли  й
вирвали дiвчину з лап смертi. Та ще три днi свiдомiсть не  поверталася  до
не?. Сара покiрно пила лiки, якi  давали  ?й,  дозволяла  розтирати  себе,
навiть  приймала  ?жу,  котру  готувала   Рухля   з   якимись   особливими
заклинаннями. Та напiвбезтямний погляд дiвчини виразно говорив, що все  це
викону? тiльки ?? тiло, а душа десь зникла й не бере участi нi в чому.
   - Дарма, дарма, це на краще! - вiдповiдала Рухля на зiтхання Ривки, яку
лякав безтямний погляд Сари. - Якби вона була притомна, гiрше було б: вона
не стала б приймати нi ?жi, нi лiкiв, i нам не вдалося б виходити ??.
   - Ой вей! - недовiрливо похитувала сивою головою  Ривка.  -  Ну,  що  з
того, що ми виходимо ?? тiло, коли господь вiдiбрав у не? розум?
   - Не турбуйся! Виходимо тiло, тодi повернеться  й  розум,  -  запевняла
Рухля. - Треба тiльки не хвилювати ??, заспоко?ти, обманути.
   - Ой вей мiр! От ускочили в халепу! -  зiтхнула  Ривка.  -  I  так  уже
набралися через не? стiльки муки,  стiльки  клопоту!  Не  знаю  тепер,  де
доведеться скласти сво? старi кiстки?.. Забилися сюди,  а  тут  люди  таке
кажуть... таке... ой... ой!.. Вiд страху аж ноги тремтять...
   - Бог змилу?ться над нами... там у вас ще гiрше...  Тiльки  б  виходити
??, то можна втекти далi.
   - Ой, ой! Коли б тiльки швидше!..
   - Скоро вже, скоро, я тепер знаю, що робити...  Знайдуться  в  мене  ще
кращi лiки. Слова старо? справдилися й цього разу.
   На шостий день уранцi, коли Рухля, за  звича?м,  сидiла  бiля  Сариного
лiжка й плела панчоху, раз у раз спiдлоба зиркаючи на хвору, що  лежала  з
заплющеними очима, вона раптом вiдчула на собi чийсь погляд.
   Рухля швидко пiдвела очi й зустрiлася з пильним поглядом Сари. Але  вiн
уже був не безтямний i каламутний, як досi, а гострий, палаючий, сповнений
ненавистi й так змiнив обличчя дiвчини, що Рухля наче й не впiзнала ??. Та
й важко було впiзнати в цiй виснаженiй iстотi колишню красуню Сару. За час
хвороби  вона  страшенно  схудла,  щоки  ??   позападали,   риси   обличчя
загострилися, шкiра й навiть бiлки очей вкрилися густою жовтизною...
   - Ой мамеле, мамеле! Пiзнала мене, пiзнала мене, моя цуро! - скрикнула
   Рухля, радiсно сплеснувши руками. -  Ну,  що,  як  тобi,  адаманте  мiй
золотий? Вона взяла дiвчину  за  руку  й  схилилася  над  нею  з  радiсною
усмiшкою. Та Сару, очевидячки, не зворушила радiсть тiтки: з  неприхованою
огидою вона вирвала в не? свою руку й мовила уривчасто:
   - Перли?..
   - Ой-ой! Ось про що згадала, цуро моя! - невимушене  заговорила  Рухля,
нiби й нч помiчаючи ворожого погляду небоги. - Вони  тут,  у  мене,  добре
захованi: тепер уже нiхто не вкраде.
   - Де ?х знайшли? - перебила ?? Сара, так впиваючись сво?ми  величезними
очима в обличчя старо?, що навiть Рухлi стало моторошно.
   - А де ж, мо? золоте яблучко? У цього клятого скупника Янкеля, щоб його
дiти нiколи долi не знали! Божився i присягався менi, що  купив  у  яко?сь
циганки-жебрачки, а до нас нiколи нiяка циганка й не заходила. Мабуть,  ти
десь необачно залишила ?х, а хтось i вкрав, може, й ця сама Ривка, -  ребе
Гершко за не? не руча?ться. Ну, та байдуже, слава богу, що вдалося вирвати
назад. Я вже ?х так сховала, що нiхто не знайде... Може,  що-небудь  з'?си
чи вип'?ш?..
   Сара заперечливо похитала головою i заплющила очi.
   "Бреше тiтка чи говорить правду? О, якщо  це  так,  якщо  справдi  вона
вiдкупила перли у  скупника  -  тодi,  виходить,  ще  ?  надiя,  виходить,
Естерчина мати встигла продати ?х, встигла взяти за них грошi й вiдправити
посланця. О, коли б то так!
   А якщо Петро дiзна?ться, де вона,  то  прибуде  сюди  за  нею...  Коли?
Тижнiв через два! Вона ще хвора, ? час... Але якщо тiтка бреше? Якщо  вона
вирвала перли в Естерчино? матерi? Нi, нi! Тодi  б  вона  так  i  сказала,
навiщо потрiбна була б ?й ця брехня? Так, так!  Адже  ж  i  сама  жебрачка
хотiла збути перли якому-небудь скупниковi. Одне тiльки диву?: чому  тiтцi
не спало на думку, що ?х могла вкрасти Естерчина мати?"
   Розмова з тiткою переконала Сару, що на жебрачку нiхто й не подумав.
   "Отже, ? ще надiя, що Петро одержить  звiстку  i  примчить  за  нею.  О
господи, ти недаремно врятував мене од смертi! Ще  можна  сподiватися,  ще
можна жити..."
   Полегшене зiтхання вирвалося з грудей Сари. Радiснi сльози покотилися з
?? очей по худому пожовклому обличчю.
   У цю щасливу мить дiвчина забула про все на свiтi, а яструбиний  тiтчин
погляд крадькома уважно стежив за бiдолашною жертвою.
   Коротка розмова й  душевне  хвилювання  так  стомили  ще  кволий  Сарин
органiзм, що вона одразу ж поринула в глибокий  сон.  Вiд  того  дня  Сара
почала швидко одужувати, -  видно  було,  що  якесь  внутрiшн?  збудження,
якийсь внутрiшнiй вогонь освiтлю? дiвчину i  наповню?  ??  ?ство  почуттям
невимовного блаженства.
   Рухля гордо позирала  на  всiх  довкола,  немов  бажаючи  сказати:  ось
наслiдок мого лiкування.
   Вона подво?ла сво? турботи про Сару й  зовсiм  заспоко?ла  ??  тим,  що
батько дав слово не силувати дочку й не чiплятися до не? з шлюбом, аж поки
вона зовсiм не одужа? i поки в усьому кра? не настане мир та спокiй.  Одне
ще тiльки палке  бажання  лишалося  в  дiвчини:  за  всяку  цiну  побачити
Естерчину матiр.
   Через тиждень Сара пiдвелася з постелi, але надвiр ?? ще не пускали.
   "Чи ходить жебрачка, як i ранiше, по шерсть, чи нi?" - весь  час  мучив
дiвчину сумнiв.
   Однак спитатися про це в  Рухлi  чи  Ривки  вона  побоювалась,  щоб  не
накликати на жебрачку пiдозри,  тому  вирiшення  болючого  питання  мусила
вiдкласти до того часу, коли ?й знову дозволять виходити надвiр.
   Днiв через два сама Рухля запропонувала небозi провiтритись,  i  як  же
зрадiла дiвчина, коли, ледь переступивши порiг  хати,  побачила  Естерчину
матiр, що розвiшувала в глибинi двору шерсть! Вiд хвилювання Сара мало  не
впала, та Рухля вчасно пiдтримала ??.
   - Ой, он! Яка ж ти ще квола! - промовила стара,  похитуючи  головою.  -
Ну, йди ж, сядь он там, проти сонечка! Гершду, - махнула вона рукою у  бiк
жебрачки, - iди сюди, одведи Сару до тi?? лавочки, а я побiжу винесу лiки.
   Жебрачка кинулася виконувати наказ сво?? панi  i,  обнявши  дiвчину  за
стан, обережно повела ?? до лавочки.
   - Паннуню люба! Жива, здорова! Ой вей, ой вей! I як таке зробити!  Така
гарна, така багата! - жебрачка зацмокала губами.
   - Стривай, стривай!  -  Сара  мiцно  стисла  ?й  руки  i,  озирнувшись,
уривчасто прошепотiла:
   - По?хав? Послала??
   - По?хав! Ой вей мiр! Скiльки я страху набралася, коли знайшли тi перли
у Янкеля! ?х бiн а?д, i для рiдно?  дочки  не  зробила  б  такого  вдруге!
Змилосердився господь, якось заслiпив очi панi Рухлi!
   - Знаю, знаю! - нетерпляче перебила ?? дiвчина. - А як посланець?
   - Вернувся!
   - Вернувся?! - мимоволi скрикнула Сара. - Ну що ж, що? - вiд хвилювання
голос дiвчини урвався, вона вхопила  жебрачку  за  руку  i  впилася  в  ??
обличчя сповненим жагучого нетерпiння поглядом. - Ну й що ж?
   - Парубка того не застав, каже, що бачив якогось  батюшку,  котрий  там
живе, та ще батька того парубка, старого  титаря,  i  що  вони  йому,  той
батюшка i той титар, сказали, що  парубок  пiшов  до  гайдамакiв,  але  що
незабаром повернеться й тодi вони йому скажуть  про  твого  листа,  а  вiн
зробить усе, що тiльки можна... I ще сказали, щоб ти надiялась i ждала.
   - Боже мiй, господи! - Сара майже впала на лавку,  й  радiснi,  щасливi
сльози ринули з ?? очей.
   В цю мить на порозi з'явилася Рухля iз склянкою лiкiв у руках.
   - Що це? Ти плачеш?  -  вигукнула  вона,  кидаючи  суворий,  пiдозрiлий
погляд на жебрачку. - Гершду!  Чи  не  ти,  стара  голодранко,  наговорила
чогось лихого Сарi? - Рухля швидко пiдiйшла до дiвчини.
   - Щоб я так сво?х дiтей здоровими  бачила,  щоб  я  так  собi  здоров'я
бажала... - забелькотiла перелякана жебрачка.
   - Нi, нi! - перебила ?? Сара й  звела  на  тiтку  повнi  слiз  очi,  що
iскрилися щастям. - Вона не винна, вона менi нiчого не  казала,  просто...
повiтря таке... сонце, ох, як хороше жити!
   Рухля ще раз iз пiдозрою глянула на жебрачку,  i  по  ??  тонких  губах
майнула хитра посмiшка:
   - От  бачиш,  дочко  моя,  а  ти  що  зробити  хотiла?  Тепер,  либонь,
дякуватимеш старiй тiтцi, що вирвала тебе з лап смертi.
   - Довiку, до смертi! - Сара схопила тiтчинi  руки  й  почала  ?х  палко
цiлувати. В Рухлi пiд гачкуватим носом знову майнула ледь помiтна усмiшка.
   - Ну от i слава богу! - сказала вона, ласкаво гладячи Сарину голову.  -
Випий же цих лiкiв, щоб швидше очуняти. А ти вже йди додому!  -  милостиво
обернулася Рухля до жебрачки. - Приготуй собi щось до шабашу!
   З того дня сили дiвчини почали вiдновлюватися з  дивовижною  швидкiстю;
радiсть i надiя настiльки переповнювали ?? серце, що iнодi Сарi  здавалося
- вона задихнеться вiд ?хнього  бурхливого  напливу.  I  Гершко,  й  Рухля
ставились до дiвчини дуже ласкаво i хоча ще рiдко випускали  з  хати,  але
вже й не стежили за нею так невсипуще, як досi; про жениха, про весiлля не
згадувалось анi словом.
   Сп'янiла вiд радiсного настрою, Сара не помiчала нiчого  пiдозрiлого  в
поведiнцi  рiдних  i  навiть  мимоволi   пiддавалася   ?хньому   лагiдному
поводженню. Вона тепер не могла тримати на них нiякого зла, а  коли  б  ?й
пощастило повернутися до Петра, то дiвчина ладна була  й  зовсiм  простити
всi муки, всi насильства.
   Одного разу, коли Сара сидiла в  свiтлицi  i  пiд  невсипущим  поглядом
Рухлi гаптувала щось  золотом  по  оксамиту,  до  кiмнати  швидко  ввiйшов
блiдий, переляканий  на  смерть  Геро?ко  i,  покликавши  стару,  квапливо
зачинився з нею в сусiднiй кiмнатi.
   Сара насторожилася. Що б це могло  бути?  Чи  не  привiз  батько  знову
жениха? Але нi, чого б же тодi в нього було таке  схвильоване,  перелякане
обличчя? Напевне,  трапилось  якесь  нещастя...  Але  яке?  Що  могло  так
налякати його? Хлопи, гайдамаки? Може, Петро вже прибув за нею?
   Дiвчина пiдвелася з мiсця й схопилася руками за  серце,  що  несамовито
закалатало.
   - О господи!  Коли  б  то  так!  -  прошепотiла  вона,  iз  пристрасним
благанням зводячи очi до неба.
   На вулицях мiстечка все було спокiйно, нiхто з перехожих не виявляв анi
найменшо? тривоги.
   Через кiлька хвилин Рухля знову повернулася до  кiмнати  й  по  обличчю
старо? Сара помiтила, що звiстка, яку принiс батько, була, певно, важлива.
   На Сарине запитання, чого батько  такий  стривожений,  Рухля  вiдповiла
якось ухильно i, незважаючи на все сво?  самовладання,  до  самого  вечора
зiтхала,похитуючи головою. I на бругий день, i на третiй настрiй Гершка не
змiнився. Ривка  також  була  схвильована.  Сара  кiлька  разiв  пробувала
випитати в не?, що ско?лося, та Ривка все вiдмагалася. На третiй день, уже
смерком, коли Рухля й Гершко вийшли з домiвки, Сара знову  причепилася  до
Ривки, котра в цей день була якось особливо стривожена й стурбована.
   - Та скажи менi, Ривко, що трапилось? Хай я нiколи  не  дiждусь  щастя,
коли розповiм кому-небу дь те, що ти розкажеш менi.
   - Ой, ой! Та що ж тут критися! Однак  ти  довiда?шся  не  сьогоднi,  то
завтра, - тiльки ж вони не хочуть!
   - Вони не дiзнаються, вони  не  здогадаються...  Що  ж  трапилось,  що?
Скажи!  Ривка  сторожко  озирнулася  на  дверi  й  прошепотiла  дiвчинi  в
самiсiньке вухо:
   - Гайдамаки!
   - Гайдамаки? Тут? - вигукнула Сара, i обличчя ?? осяяла радiсть.  Ривка
не помiтила цього й тим самим  та?мничим  шепотом,  озираючись  на  дверi,
вiдповiла:
   - Тут? Iще чого! Хвалити бога, поки що господь милу?, а  там,  у  нашiй
сторонi, таке робиться, що й казати страшно;  у  Мотронинському  монастирi
ножi освятили, всi  хлопи  пiшли  в  гайдамаки.  Уже  й  тут  люд  почина?
хвилюватися, уже й сюди наближаються гайдамацькi загони.
   У Сари перехопило дух.
   - Господи, боже мiй! - захоплено  прошепотiла  вона.  Цей  шепiт  Ривка
витлумачила по-сво?му.
   - Не бiйся! - ще тихiшим голосом промовила вона. - Ребе Гершко пiшов до
вiрно? людини дiзнатися, чи вiльна ще дорога.
   - Навiщо?
   - А щоб, коли ще можна, швидше втекти звiдси, поки не всi дiзналися про
наближення гайдамакiв.
   - Нiколи! - вигукнула Сара. - "Втiкати звiдси,  коли  вона  дала  знати
Петровi про мiсце свого перебування, коли. може, це вiн i поспiша? до  не?
з гайдамаками?" - Дiвчина вся спаленiла  вiд  хвилювання  i  знову  твердо
промовила: - Н:'коли!
   Ривка здивовано глянула на не?, але з вулицi в цю мить  долинув  якийсь
гомiн, плач i лемент.
   Обидвi жiнки кинулися до вiкна.
   Вузькою вуличкою, на яку виходили вiкна Рухлиного будинку,  бiгла  цiла
юрба  ?вре?в  -  чоловiки,  жiнки,  дiти.  Обличчя  у  всiх  були   блiдi,
стривоженi.  Вони  обганяли  одне   одного   i   щось   кричали,   завзято
жестикулюючи.
   - Гевулт! Гайдамаки! - зарепетувала Ривка, хапаючись за голову  руками.
А Сара так i застигла край вiкна, немов заворожена.
   Хоч не чути було нi пострiлiв,  нi  кiнського  тупотiння,  дiвчина  так
само. як i Ривка, одразу вирiшила, що  до  мiста  вдерлися  гайдамаки.  Ця
думка сповнила ?? серце почуттям невимовно? радостi.
   Сара була певна, що це прибув Петро i що от-от вiн з'явиться  перед  ??
вiкном.
   Та ось скрипнули кiмнатнi дверi; дiвчина  швидко  озирнулася,  i  з  ??
обличчя миттю зникла  радiсть,  змiнившись  тривогою  чекання.  На  порозi
стояли Рухля й Гершко. Незважаючи на сутiнки, що сповнювали кiмнату,  Сара
одразу ж помiтила сiро-глинисту блiдiсть  ?хнiх  облич  i  наче  змертвiлi
погляди.
   Дiвчина мовчки вхопилася за лутку, передчуваючи, що ця поява  не  вiщу?
?й нiчого доброго.
   - Збирайся! - промовив Гершко якимось глухим, придушеним голосом.
   - Куди?
   - В Умань!
   - Чого? Навiщо?
   - Тому що  гайдамаки  захопили  всю  Ки?вщину  й  наближаються  вже  до
Подiлля; я хотiв був податися на Львiв, але й там неспокiйно Треба  тiкати
у Умань, поки ще всi не кинулися з мiстечка!
   Сара притислась до стiни й рiшуче промовила, хоча при цьому ??  обличчя
смертельно зблiдло:
   - Я не по?ду, батьку!
   - Ти не по?деш? - просичав Гершко й,  пригнувши  голову,  як  бi