Михайло Старицький. Останнi орли ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I Минуло сто рокiв вiдтодi, як Богдан Хмель при?днав разом з iншими землями й Ки?в до Росiйсько? держави. Не одна буря й напасть прокотилися над сивою головою матерi городiв руських за це столiття: не раз ?? грабували, палили, руйнували i поляки, i татари в шаленiй боротьбi за цей ласий шматок; довго боролася й Москва з сусiдами, щоб удержати в сво?х руках цю дорогу святиню, й змушена була навiть поступитися Польщi Правобережною Укра?ною, вiддати до рук мучителям сво?х кревних ?диновiрцiв, аби тiльки викупити Ки?в навiки. Тепер уже йому не було чого потерпати за сво? iснування, - захищений од зовнiшнiх ворогiв, пiд опiкою росiйських царiв, вiн почав швидко розквiтати й розвиватися; з пожарищ i ру?н знов зводились великi ки?вськi святинi - Лавра, яка згорiла майже дощенту у двадцятi роки вiсiмнадцятого столiття, вiдродилася знову з попелу, завдяки щедрим пожертвам монархiв i монархинь, починаючи з Петра I, а особливо завдяки щедротам ?лизавети Петрiвни. Малоросiйськi гетьмани, запорожцi, а також магнати велико? й мало? Росi?, та й увесь православний люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмiв у Пе-черську. Споруджено було мурований славетний храм Успiння пресвято? богородицi, велику соборну церкву, що iсну? й нинi; ?? заснували ще 1073 року преподобнi Антонiй i Феодосiй Печорськi, а потiм вона була вщент зруйнована татарами в 1240 роцi; i аж пiсля двохсотлiтнього запустiння ?? вiдбудував князь Симеон Олелькович; i нинi, пiсля численних розорень мечем i вогнем, вознеслася вона з 1729 року сiмома позолоченими банями до неба, прикрасилась чудовим живописом, возсiяла внутрiшньою лi-потою. Незабаром, по закiнченнi храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому свiтовi, й велика дзвiниця, яка сягнула хрестом сво?м хмар у небi й навiяла сво?ю надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч i лiворуч од велико? церкви уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерховi мурованi будiвлi келiй i простяглись густi але? черемхи, лип i безу; весь двiр оточив високий мур, а в серединi його з'явилося багато менших церков - святих апостолiв Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита ки?вського, святого Сергiя, радонезького чудотворця, живоначально? тройцi, святого Миколая та iншi, а головний вхiд прикрасився чудовою брамою. По Святiй горi серед виплеканих, пишних садiв повитикалися зеленi покрiвлi кам'яниць; вся гора заблискотiла, немов зорями, золотими банями й святими хрестами, а велетень дзвiниця стала сторожем над усiма святинями й з вершини гори, з захмарно? височини огляда? донинi на пiвсотнi верст околицi, що лежать бiля ?? пiднiжжя... Сповнилося пророцтво преподобного лiтописця: "Чи бачите гори сi?, яко на сих горах возсiя? благодать божа, i град великий ма? бути, i церков багато ма? бути споруджено". Так, Ки?в уже виблискував красою, й щасливi мешканцi його тiшилися пiд захистом святинi й охороною ?диновiрно? держави споко?м i безпекою; але поруч з Ки?вом, всього тiльки за сiмдесят верст, за польським кордоном знемагав i падав у боротьбi з ляхами й ксьондзами рiдний, православний народi В одiрванiй вiд сво?х братiв i славного Запорожжя Правобережнiй Укра?нi почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависникiв, винищувачiв руського племенi. Мов шулiки, мов гайвороння, налетiли звiдусiль на безталанну, осиротiлу Укра?ну унiати, ксьондзи й пани; знову з'явилася на Укра?нi страшна, кривава примара унi? й почалася дика розправа... Позбавлена ?пископiв i вищого духiвництва, вiддана в руки лише темних, безправних селян i майже таких самих сiльських попiв, бiдолашна руська церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими командами, що налетiли на не?. Мов пiдстрелена ластiвка, трiпотiла вона й рвалася до рiдного гнiзда; та кордон польський вiдокремлював ?? вiд кревно? святинi... Тiльки здалеку виблискував перед нею високо в блакитному небi золотий хрест лаврсько? дзвiницi. Близький, але недосяжний, вiн усе-таки пробуджував у серцях нещасних мученикiв i вiру, й надiю, - i не вгасала вона багато й багато рокiв! З'явилися по всiй Укра?нi шибеницi, вогнища, кривавi палi, запалали православнi церкви, стогоном i голосiнням сповнилася рiдна земля, та чим дужче шаленiли гнобителi, тим з бiльшою одвагою й самовiдданою любов'ю боронив бiдолашний люд свiй убогий, принижений храм! Пiвстолiття тривала нерiвна, згубна боротьба, - нарештi переповнилося гнiвом i.одча?м серце народу, i спалахнуло востанн? козацьке серце! Мов рiка крiзь прорвану греблю, ринули запорожцi з Сiчi, зняли в народi страшнi хвилi повстання й затопили кривавою повiддю всю Правобережну Укра?ну. Кров'ю ворогiв i сво?ю страдницькою кров'ю залили вони землю, але вiдстояли рiдну церкву од злохижих ворогiв i принесли свiй хрест до ки?вських святинь! Мир вашим тiням, темнi, невiдомi свiтовi страдники; не дочекалися ви за життя пишних трiумфiв, дiставши в нагороду за подвиг терновий вiнок, не залишили й iмен сво?х на скрижалях iсторi?, але, як говорить ?пископ Гервасiй, "нелюдськими за вiру стражданнями й терпiнням перед усiм християнським свiтом слави зажили, яку не зiтруть вiки, i з мучеництва вашого дiло славне потече повiстями, iсторiями у всi прийдешнi вiки". Стояла рання, тепла весна... Яскраве сонце променилось i виблискувало на позолочених банях i хрестах печорських церков, обливало м'яким свiтлом срiблистi хвилi квiтучих садiв i лягало теплими тонами на уступах гiр, що збiгали до широко розлитого безбережною синявою Днiпра... В глибинi небесно? блакитi поволi пливли й танули прозоро-бiлi хмаринки. В повiтрi повiвало нiжними пахощами молодо? зеленi й меду... З садiв линули спiви солов'?в, а десь високо бринiла срiблиста трель жайворонка... Все було сповнене нiжними пестощами першо? весни. На широкому лаврському подвiр'?, викладеному кам'яними плитами, ряботiли мальовничими гуртками прочани: однi мовчки стояли, поскидавши шапки, коло папертi головного храму, iншi сидiли навкруги пречудово? дзвiницi, третi, посхилявшись на паркани, що вiдгороджували цiлi але? квiтучо? черемхи вiд церковного подвiр'я, тихо розмовляли, а деякi просто, розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотiв, пiдкрiплюючи сво? сили убогим снiданком i милуючись з височини сизою безмежною далиною лiсiв i широким плесом батька Днiпра, що розлився коло пiднiжжя гiр; тiльки в час благовiсту вставали з сво?х мiсць чисто всi прочани, побожно хрестилися й потiм знову починали промiж себе тиху розмову; на подвiр'? стояв стриманий гомiн, як ото бджоли гудуть, повилiтавши навеснi з вулика... - Ой, лишенько! - не вгавала вiд подиву й захоплення молоденька, з гарним овалом личка й великими чорними очима дiвчина, задираючи вгору свою голiвку, уквiтчану золотистою кульбабою й лiловими фiалками, щоб роздивитися хрест на дзвiницi. - I хто мiг побудувати таку дзвiницю? Висока, височенна... Такого високого нема? нi дуба, нi явора! Оно хрест аж за хмари хова?ться... - А хто б же мiг таке чудо та диво збудувати, - звичайно, святi! - промовила до дiвчини лiтня жiнка в намiтцi. - Будували сю дзвiницю дванадцять братiв, будували, молилися й пестилися; тiльки що збудують за рiк - а воно i ввiйде в землю, що вибудують - а воно i ввiйде... Так ото п'ять лiт минуло. Один брат не витримав, кинув i пiшов собi; може, вiн не дуже постився абощо... тiльки не витримав... а одинадцять братiв заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рiк будувати баню, а на нiй золоте яблуко й хрест... Збудували, ченцi i владика освятили все, а люди цiлу нiч стояли на колiнах та молилися... I що ж би ви думали? - звернулася оповiдачка до всiх слухачiв, що стовпилися коло не?. - На свiтанку вся дзвiниця вийшла з землi i вперлася хрестом у самi хмари... - Господи, спаси й помилуй! - побожно зашепотiли слухачi. - I всi, кажуть, цi брати, що будували дзвiницю, в печерах? - поцiкавився молодий, схожий на дiвчину, парубок у простiй, але гарно пошитiй свитцi. - Там, тамечки всi до ?диного, - пояснила стара прочанка. - Одинадцять братiв присвятилися й лягли рядочком у склепi печерному, а дванадцятий довго поневiрявся по бiлому свiтi та каявся, а наостанку прийшов-таки помирати в Ки?в, прийшов i одразу до братiв, що лежали вже нетлiннi, та так тiсно мiж стiнами, що й мiсця не зоставили... От вiн, дванадцятий, - до них: "Що ж ви, брати мо? любi, не зоставили менi, дванадцятому, мiсцечка та найменшого брата до себе не пустили?" I як вiн це сказав, так одразу одинадцять братiв зсунулися ще щiльнiше й пустили дванадцятого до стiни: вiн зараз же лiг i проставився; тiльки права нога не помiстилася - мусив зiгнути ??... - Ох, прости, господи, нашi грiхи! - зiтхнули жiнки в бiлих намiтках, - через те ?х i звали "бiлоголовими". - Ох, та й гарно ж тут, у святому мiстi, - рай ра?м! - захоплювалася молода дiвчина. - Куди не глянь - усе чудо та диво! I очей не одiрвеш, а серце так i завмира?... - Ти, дiвонько, ось що скажи, - обiзвався старий козак на дерев'янцi, спираючись на милицю, - вiльно тут усiм молитися православним по рiдному нашому благочестю, нiхто грецько? вiри не утиску?, нiхто церков не руйну?, а ще прикраша?, i множаться вони щедротами царiв i цариць православних, - вiд того й благолiпно тут усе. - Так, такi - обiзвалися на цi слова старiшi прочани. - Тут благодать... а в нас... Хiба в нашому богом забутому кра? можуть удержатися православнi церкви? Проклятi унiати та ляхи палять ?х, повертають на костьоли, а то й на стайнi, хлiви... - Ох, так уже напосiлися на нас напасники, гвалтiвники, насильники нашi, що кiнець усiм приходить, - втрутилась у розмову одна молодиця з виразистим гарним обличчям i блискучими вiд гнiву очима. - Накинулись на нас, як скаженi собаки... Оно в нас, у Погребищi, церкву розвалили, батюшку повiсили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували, скалiчили, майже все мiстечко спалили. Усi похмуро замовкли. - Матiр божа! - сплеснула, руками молода дiвчина, зблiднувши, як полотно, при словi "титар", i звернулася пошепки до парубка: - У мене, Петре, й душi нема? за нашого тата: i вони ж титарi.. - Що ти, Прiсю? - здригнув i парубок вiд тривоги. - Таке вигаду?ш! Де Погребище, а де Лисянка? - I ви попустили таке безправ'я, таку наругу? - обурився нарештi старий козак. - Та з того й пiшло, - пожвавiла молодиця, - начальник лядський ?здив ото по економiях, ганяв по ревiзi?... обдирав нещасних селян i забирав у наших попiв землi та оддавав ?х ксьондзам... Ну, так от за?хав вiн, на лихо, i в наше мiстечко, а за ним i жмикрутiв-панiв на?хала сила. От прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у свiтi божому робити? Мало людей у селi: молодi то на роботи пiшли, то економи навмисне розiслали ?х по далеких селах, а дома зосталися самi хворi, та дiди, та жiнота, та малi дiти... Зiбралися ми, руки лама?мо, а вiдсiчi дати проти гвалту-насильства не можемо... А тут ще панськi отамани ходять по хатах i загадують - кличуть до панського двору гарних дiвчат i молодиць... Ну, всi були спершу заголосили i намiрилися в лiс утiкати... Та от знайшлась молодиця, - якось затнулась i загадково посмiхнулася оповiдачка, - знайшлась i одрадила: "Однаково, - каже, - переловлять i закатують... Ми краще пiдемо та за потiху - потiшимось i 'самi... хоч i закатують потiм - так недаремно!" - Ну, ну! - зацiкавилися розповiддю слухачi й приступили ближче. - Ну й пiшли... прости наш грiх. Лавро свята, - перехрестилася молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. - До ранку всi чортовi пани були передушенi, а наших i слiд завiяло!.. Один тiльки начальник ?хнiй утiк... прогавила якось Одарка... Ех, у мене б не втiк, - додала молодиця з погрозливим рухом. - Козак-молодиця! Любо глянути! - схвально вигукнув хтось у шапцi з випущеним червоним верхом. - Ну й що ж? - Та отож, - кинула йому, блиснувши очима, молодиця, - потiм налетiла команда та й розправу вчинила по-розбiйницькому. - Та ви б сюди до нас тiкали, - подав голос якийсь чоловiк середнього вiку, в довгiй коричневiй свитцi, пiдперезанiй широким зеленим поясом, як видно, мiщанин, - у нас просторо й вiльно, та и сама ясна цариця всiх православних заклика? до себе... указом. - Авжеж, на не?, неньку, тiльки й надiя! - обiзвалися жiнки, а чоловiки зiтхнули. Майже од само? дзвiницi до головно? папертi стояли рядами старцi й калiки: цих останнiх було найбiльше, i дивно, що здебiльшого вони були без правих рук i без лiвих нiг; цi нещаснi, покалiченi, певно, рукою ката, спиралися на одну милицю i на дерев'янку, прив'язану ремiнцями до кульшi. Далi, за цi?ю групою, стояли теж калiки, тiльки ноги в них не були поодрубуванi, а лише зiгнутi й поприв'язуванi до дерев'янок, зате в багатьох одрiзанi були вуха або носи, повикручуванi руки й вивернутi повiки очей. Коли поблизу не було прочан, серед калiк знiмався тихий, стриманий, але буркотливий гомiн. Це сперечалися за мiсця. - Ти чого сюди влiз? - виштовхував милицею якогось нового прибульця сусiд. - А що, братцi? - обстоював той сво? мiсце. - Се дiм божий, тут усi рiвнi - коли Христовим iменем просимо, то якi вже привiле?? - А такi, - бурчав сусiд, - що не лiзь у чужий хлiв; тут у кожного сво? мiсце, можна сказати, вибите ногами. - А хiба ти платиш за нього? - Плачу. - То й ми дамо, що належить, а мiсце i я витопчу... Тут усi рiвнi i перед богом, i перед людьми... - А коли рiвнi, то й ставай отам у хвостi! - Ех, господи! Вже й без того нас порiвняли ляхи, позначивши однаково, а вам усе-таки хочеться привiле?в. А в гуртi менше покалiчених точилися зовсiм iншi розмови. - Ну, що нового принiс Корито? - допитував високий, з перекошеним обличчям старець свого сусiда. - Звiра в Мотронинському нема?? - ? два добрi барлоги, i в Лебединському знайдеться, - вiдповiв той тихо, - та полювати поки що трудно. - Не прибува? Степовий, - зiтхнув третiй, - а тенета розставленi. - Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що, звiдти ждуть красного звiра. - То, виходить, i на влови? - вигукнув косоокий. - Псюрникiв розвелося... - Що ж, з них би й почати... - Ех, сверблять руки, старцювати набридло! - зiтхав високий старець i, наглядiвши пана або мiщанина, що виходили з церкви, починав жалiсно тягнути: - Подайте, милостивцi, подайте нещасному старцевi, мучениковi за вiру православну, християнську. Подайте за упокiй родителiв ваших, за сво? душеньки, за прощення грiхiв i за здравi?. Слiдом за заспiвувачем пiдхоплював хор жебракiв i супроводив обивателя, аж поки вiн не проходив крiзь стрiй простягнутих рук i не зникав за брамою, де теж iнодi перекочувався, завмираючи акордом, хор iнших, не допущених на церковне подвiр'я старцiв. За головним храмом, пiд мурованою високою стiною, в затiнку розкiшних лип сидiв гурт селян середнього вiку, худих, обшарпаних, i провадив тиху розмову з поселенцем Слобiдсько? Укра?ни. - Кажу вам, добрi люди, - переконував правобережних селян добре одягнутий слобожанин, - всi переходьте на Слобожанщину, в нас усякi пiльги й придоби... перше, всi однi?? вiри, й нiхто тобi не боронить молитися, а друге - добрi землi й займанщини - скiльки оком сягнеш! Жидiв теж у нас нема. - А цариця як, - чи буде за нас заступатися, старшинi кривдити не дасть? - допитували недовiрливо лiвобережця. - Аякже! Сама заклика?, та ще б не заступалася? Недарма ж i звуть ?? матiнкою! - А що ж, брати панове, - звернувся старший до сво?х односельцiв, - хоч i як нам шкода рiднi гнiзда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж нам - без кiнця терпiти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, пiд охорону православно? царицi, пiд ?? ласкаву руку. - Не iнакше, як туди, до сво?х: нема? друго? нам дороги! - дружно обiзвалися всi. - Ви подавайтеся зi мною, - радив слобожанин, - та виберiть, облюбуйте землю... а потiм i рушайте з богом! - Правда, що з богом! - зауважив старший. - Без нього не проберемося й до Днiпра: скрiзь розставлена сторожа i переселенцiв та втiкачiв ловлять i б'ють, як собак... В цей час пролунав з високо? дзвiницi удар дзвона. Густий низький звук застогнав у повiтрi тремтливим гудiнням i полинув перекатами в синяву заднiпровських борiв. Одразу примовкли всi прочани, повставали й побожно почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третiй... Благовiстили на "Достойно". Тим часом з нижнiх печер пiдiймалася нескiнченними дерев'яними сходами на гору, до Лаври, нова юрба богомольцiв. Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбраннi ставний, кремезний козак середнього вiку, при квiтучому здоров'?; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив цi сповненi енергi? й життя риси, цi полум'янi, iскристi очi, цей орлиний нiс i розмаянi вуса, - той нiколи не мiг забути ?х. I постать, i хода цього значного козака, i всi рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпота?мнiших куточкiв серця й примушував його тривожно битися... При появi цього запорожця по всiх гуртках пробiгло помiтне пожвавлення. - Залiзняк! Полковник Залiзняк!.. - загомонiли по дворищу, i всi попiдводи-лися, щоб глянути на славного запорожця. - Яким вiтром? - спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак у шапцi з висячим червоним верхом. - Низовим, Свириде! - усмiхнувся той ледь помiтно. - Гай, гай!... Зда?ться, у вас той вiтер затих... а верхнiй усе дме... пiвнiчний... - Поки не потягне з моря... - моргнув вусом запорожець i пiшов далi. Серед iнших вискочила наперед i цiкава Прiся, потягши за собою й парубка, котрого вона звала Петром. - Та куди ти, дзиго? - опирався той. - Залiзняк оно йде, бачиш? Залiзняк, сiчовий полковник, лицар, про якого тато багато розказували... - Ага, ага! - зацiкавився й хлопець. - Ох, який же вiн, братику, славний!.. Наче сонце ся?, i жупан на ньому який пишний, мов на ясновельможному пановi... Залiзняк, помiтивши гарненьку дiвчину, що не вiдривала вiд нього погляду, спинився й, на превеликий страх ?? й збентеження, заговорив до не?. - Звiдки ти, дiвчино люба? - спитав ?? ласкаво Залiзняк. - Видно, не тутешня? Прiся зашарiлася й опустила очi. - З Лисянки, вельможний пане, - вiдповiв за не? парубок. - З Лисянки? Що недалеко вiд Мотронинського монастиря? Так, так... Бував не раз там, а батюшка у вас, зда?ться, отець Хома? - Вони, вони i ?, я в них тепер служу... - Це добре. А ти, юначе, родич ?й?.. Чи, може, просто до серця? - кинув лукавий погляд лицар на дiвчину. На цей жарт запорожця ближчi з цiкавих, що товпилися навколо, засмiялися, а парубок, гордо вирiвнявшись, вiдповiв: - Я, пане, брат ?й рiдний. Залiзняк подивився на нього пильно. - Мабуть, що й правда... а чи? будете? - Данила Кушнiра, титаря лисянського... - Данила Кушнiра?.. Знаю... Тож-то сестра твоя й пригадала менi когось близького... так живий ще старий Данило? - Хвалити бога, живi, - насмiлилась врештi докинути сво? слово й дiвчина. - Радий, радий, моя макiвко... Кланяйтеся йому од Максима, якщо пам'ята?. - Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують, - вiдповiла вже смiливiше Прiся. - Спасибi, сердечне спасибi! Перекажи йому, що обов'язково за?ду в Лисянку побачитися з ним i з отцем Хомою. I Залiзняк, кивнувши головою, попрямував повз старцiв i калiк до цвинтаря. Старцi давно вже чекали сво?? жертви, i ледве до них наблизився Залiзняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всi разом свою звичайну пiсню, пересипаючи ?? улесливими епiтетами, зверненими до благодiйника, що йшов повз них: - Преславний лицарю, заступнику наш, благодiйнику наш, захистку наш, батьку наш, славонько наша! - Не вийте, всiм дам! - гукнув запорожець i, дивлячись на всiх цих калiк, з болем у серцi й тремтiнням у голосi додав: - Ех, ви, сердешнi! Один до одного: без лiвих нiг i без правих рук... Яке лихо вас так порiвняло? - А те саме, - похмуро вiдповiв один з калiк, - котре повернуло весь наш край на ру?ну... - Напевне, велике то лихо, коли цiлий край не здолав його? - Здолали б... та бог одвернувся... Покровителi перев'язали овець та й кинули ?х на загибель. - Якщо всi вiвцi - то туди ?м i дорога! - гостро вiдповiв запорожець i заходився вiдсипати старцям у жменi мiдяки. Усi притихли, ждучи сво?? черги, а тi, що одержали милостиню, дякували жертводавцевi теплими побажаннями - зичили й здоров'я, i всяких гараздiв, i втiхи для душi, й царства небесного. Коли Залiзняк пiдiйшов до менш покалiчених, то окинув усiх пильним поглядом iз двозначною усмiшкою. - А, та тут, зда?ться, й старi знайомi ?, - примружився вiн, приглядаючись то до одного, то до другого обличчя. - А ?, пане полковнику, батьку Максиме! - вiдповiв старець з перекошеним обличчям. - А що тебе покалiчило? - Недоля та неволя. - А чого ж ви ?х не сiдла?те? - Бджоли матки ждуть... - Вiд ченцiв? - I од ченцiв, коли в степу вивелись... - Ой чи так? - кинув запорожець оком на ряди старцiв. - А так! - Скажи краще, що бджоли перевелися на ос. - А в степу, пане, чи не завелися шершнi? I пролетiти бджолi тепер важко. - Шершнi, брате, тiльки про людське око... а коли що... то й гайда! - Ех, батьку, коли б тво? слово, - щедро обдарувавши всiх, Залiзняк швидкою ходою подався до головного входу в Лавру. Увiйшовши до храму, вiн пiдiйшов до ченця, що продавав свiчки. Той, побачивши полковника, зблiд i опустив очi. "Що це? - подумав Залiзняк, придивляючись до знiяковiлого ченця. - Гра уяви, нечувана подiбнiсть чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордiсть усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирi? Нi, нi, цього бути не може! Це помилка, неймовiрна схожiсть... Проте чому ж чернець так страшенно знiяковiв?" Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залiзняк вирiшив зараз же з'ясувати свiй сумнiв. Натовп уже був вiдтiснив його вiд того пiдвищення, на якому стояв молодий чернець, що продавав свiчки, але Залiзняк знову проштовхався до нього й промовив зовсiм тихо: - Отче! Даруй, але обличчя тво? так нагаду? менi мого покiйного друга, що не можу я заспоко?тися... Скажи менi, чи не брат ти, чи не родич славному запорожцевi Найдi, чи, може, ти воiстину сам вiн, врятований вiд смертi божим чудом? Почувши цi слова запорозького полковника, молодий чернець поблiд ще дужче, якусь хвилину, здавалося, вiн вагався, не знаючи, що вiдповiсти... Та ось опущенi його повiки здригнулися, пiдвелися: на Залiзняка глянули темнi сумнi очi молодого ченця, i серце в запорожця стислося вiд цього погляду. - Ти впiзнав мене, пане полковнику, - вiдповiв чернець тихим голосом. - Я i ? той самий запорожець, котрого називали в мирi Найдою. Якби тепер чернець схотiв навiть вiдмовитися вiд свого iменi, то Залiзняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому. Бурхлива радiсть сповнила його серце. - Так це ти, любий, коханий мiй, брате мiй! - майже голосно скрикнув вiн, забуваючи, що кругом них товпляться люди, якi почали вже звертати увагу на цю цiкаву сцену. - Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що примусило тебе кинути шаблю й надiти цю чорну рясу? - Тут не мiсце, не час, пане полковнику... - з зусиллям вiдповiв молодий чернець, але голос його затремтiв i урвався. - Та хоч одне слово... Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому? - Потiм... потiм, - уривчасто промовив чернець, показуючи очима Залiзняковi на юрбу прочан кругом. Справдi, ?хня коротка розмова привернула до себе увагу людей. Залiзняк поспiшив одiйти набiк, але так, щоб не згубити з очей молодого ченця. До слуху його долинули гармонiйнi звуки, що врочисто розливалися по церквi, почувся шум вiд руху багатолюдного натовпу, який ставав навколiшки... Залiзняк машинально перехрестився, але молитва не заворушилася в його душi. Несподiвана зустрiч з дорогим товаришем, котрого вiн давно вважав загиблим, перевернула нараз усi його думки i сповнила груди i радiстю, i тривогою, i подивом. Отже, цей блiдий i суворий чернець i ? той самий запорожець Найда, котрий два роки тому пропав безвiсти з Сiчi? Що ж могло примусити цього славного звитяжця сховати сво? палке серце пiд холодними складками чернечо? ряси? Яка та?мниця хова?ться в його суворому й сумному поглядi, ранiше такому вiдважному, гордому й смiливому? Залiзняк задумався. Йому було вiдоме все життя Найди, i нiщо в цьому життi, здавалося, не могло провiщати такого сумного кiнця. Вiн знав Найду майже з дитячих лiт: запорожцi, якi брали участь в одному з гайдамацьких походiв, знайшли десь цього хлопчика ще зовсiм маленького й забрали з собою в Сiч, де вiн став незабаром загальним улюбленцем. Хлопчик рiс, розвивався i виявляв усе бiльше й бiльше здiбностей до вiйськових наук i письма. Запорожцi вирiшили вiдправити його для вищо? науки до Ки?во-Братсько? академi?. Молодий запорожець звернув i в академi? на себе увагу ректора сво?м бистрим розумом i неабиякими здiбностями; та душа його рвалася до рiдного Запорожжя i вiйськового життя. Дiйшовши до фiлософi?, юний Найда покинув академiю i втiк на Сiч, де всi?ю душею захопився вiйськовими подвигами. Усе Запорожжя, починаючи вiд кошового i кiнчаючи останнiм кашоваром, полюбило Найду, як рiдного сина, i за його одвагу, i за його щиру козацьку душу, вiддану вiрi, батькiвщинi й товариству. Залiзняк, бувши вже о тiй порi курiнним отаманом, запросив Найду до свого куреня й записав його бунчуковим товаришем, i молодий звитяжець незабаром прославився на всю Укра?ну сво?ми блискучими подвигами - i в сутичках з татарами, i в та?мних гайдамацьких наскоках на Польщу. I несподiвано цей герой, на якого покладалися такi гордi надi?, кида? все, вiдмовля?ться од свiту й замика?ться за монастирською стiною? Залiзняк глянув у бiк Найди. Незважаючи на зовнiшнiй спокiй, видно було, що чернець боровся з сильним душевним збентеженням: руки його тремтiли, вiн раз у раз випускав то свiчки, то грошi, якi йому давали богомольцi; на блiдому обличчi його то спалахував, то згасав тривожний рум'янець. Здавалося, в цю хвилину вiн був так само далекий вiд молитви, як i Залiзняк. I звiдки могла з'явитися в цьому палкому серцi ненависть до життя й прагнення до чернечого сану? Звiдки? Залiзняк ще раз пробiг у думцi всi вiдомi йому факти з життя Найди i не знайшов у них вiдповiдi на сво? запитання. Рокiв зо два тому Найду було послано вiд Запорозького вiйська до Глухова, у гетьманську канцелярiю, та в iншi мiсця з листами до значно? козацько? старшини. Пробув вiн там мiсяцiв два i без пригод повернувся назад. Правда, пригадалося Залiзняковi, повернувся вiн трохи заклопотаний чи засмучений, але не бiльше. Потiм вiн пiшов з гайдамаками в Польщу, та там i пропав. В однiй сутичцi з ляхами, коли перевага виявилась на боцi полякiв i гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало. Його шукали товаришi скрiзь, але марно, i всi подумали, що Найду наздогнали ляхи i вбили. I нараз ця зустрiчi Залiзняк почав з нетерпiнням чекати закiнчення служби. Чекав вiн недовго. Незабаром почувся голос i?ромонаха, що промовляв слова останньо? заамвонно? молитви. Люди заворушилися; однi пiшли до виходу, iншi почали проштовхуватися вперед, щоб поцiлувати хрест. Залiзняковi довелося пустити в хiд сво? могутнi плечi, щоб проштовхатися до дверей. Догнав вiн молодого ченця вже на папертi. Той, як видно, чекав його. - Менi треба поговорити з тобою, друже мiй коханий, зараз, негайно, - звернувся Залiзняк до Найди, пильно дивлячись йому в обличчя. - Радий бачити тебе, пане полковнику, - вiдповiв чернець, потуплюючи очi. - Але тiльки поговорiмо без свiдкiв. ? в тебе окрема келiя? - ?, прошу пана полковника iти за мною. Найда показав рукою на ряд довгих одноповерхових будинкiв з маленькими гратчастими вiкнами, що тяглися по обидва боки монастирського двору, i сам пiшов уперед; за ним рушив Залiзняк, ?м довелося пробиратися крiзь густий натовп прочан, що заповнив весь монастирський двiр. Мовчки йшов Залiзняк, поринувши в сво? думки, як нараз дзвiнкий голос почувся ззаду i примусив його зупинитися. - Братику, братику! Дивись, онде знову той самий запорожець, що розмовляв з нами! - долинув до його слуху молодий жiночий голос. - Господи, який же вiн i гарний, i страшний! Залiзняк оглянувся й зустрiвся з захопленим поглядом Прiсi. Вони з братом стояли тут же, осторонь вiд iнших прочан, i дивилися, як виходили люди з церкви. На суворому обличчi Залiзняка з'явилася ласкава усмiшка. - Страшний? - промовив вiн весело, пiдходячи до Прiсi. - Ну, на ось тобi цю абищицю, щоб пам'ятала "страшного", - вiн зняв з свого пальця перстень i дав його дiвчинi, що так i зашарiлася. - А тобi, парубче, - додав вiн, - я подарую, як за?ду до вас, шаблю на ворогiв i напасникiв наших. Кланяйтеся ж там од Залiзняка, од Максима, панотцевi Хомi й сво?му татовi. Сказавши це, вiн квапливо рушив за Найдою. Пiдiйшовши до довго? будiвлi, молодий чернець вiдчинив низенькi надвiрнi дверi, й Залiзняк слiдом за ним увiйшов до невелико? напiвтемно? келi?. То була тiсна, низька кiмната з малесеньким гратчастим вiкном i склепiнчастою стелею. У кутку, праворуч вiд дверей, стояв сяк-так збитий тапчан з кинутим на нього снопом соломи; бiля вiконця притулився такий же збитий з дощок стiл, на якому лежали двi-три книги в шкiряних товстих оправах i велика проскура. В кутку перед образом блимала лампадка; два грубих дерев'яних ослони доповнювали убогу обставу келi?. Усе в нiй було таке суворе i вбоге, таким холодом вiяло вiд ?? бiлих оголених стiн i вiд сiро? кам'яно? пiдлоги, що серце Залiзняковi стислося при думцi, що його юний товариш доброхiть ув'язнив себе в цiй тiснiй домовинi. Схвильований, приголомшений, вiн мовчки спинився посеред келi?. Чернець помiтив, яке враження справило його житло на Залiзняка. - Сiдай, пане полковнику, - промовив вiн, показуючи на ослiн, - будь дорогим гостем, даруй тiльки, що нiчим менi тепер пригостити тебе, як бувало колись. - Ех, яке там пригощання! - з сумом промовив Залiзняк. - Дай обняти тебе щиро, мiцно, по-козацькому, дай притиснути до серця!.. Отак, отак! - примовляв вiн, стискаючи Найду в обiймах i гаряче пригортаючи його до сво?х могутнiх грудей. - Подумай тiльки, два роки тебе оплакувала вся Сiч, усе Запорожжя, два роки вважали, що ти загинув! А ти хоч би словом озвався!.. - Знаю... але я не мiг... - Не мiг? Ех, ех, отак дiти про матiр пам'ятають! Та розкажи, голубе, що приключилося з тобою? Як ти потрапив у монастир? Я й розуму не доберу... в мене мозок горить... Я ж тебе, як рiдного брата, люблю, та й усi, всi... Слова Залiзняка схвилювали й зворушили ченця; в очах його засвiтилася ясна радiсть, а обличчя зашарiлося. Вiд глибокого хвилювання йому перехопило подих... - Врятувався од ворогiв i сховався в цiй обителi, - промовив вiн з зусиллям. - То ти, виходить, сховався тiльки на час пiд цi?ю чорною рясою вiд переслiдування панiв? - радiсно запитав Залiзняк. Якусь хвилину Найда мовчав, потiм пiдвiв поволi голову й промовив хоч тихо, але твердо, не опускаючи очей перед поглядом Залiзняка. - Нi, пане полковнику, я вирiшив не скидати ?? вiдтепер нiколи. Залiзняк мимохiть вiдсахнувся. - О господи! - скрикнув вiн iз щирим смутком. - До чого ж ти дожилася, нещасна Укра?но, коли найкращi сини тво? цураються тебе й лишають на загибель? - Не цураються й не лишають, батьку, - поквапно мовив Найда, - i за монастирською стiною можна послужити вiтчизнi й вiрi... - Ха-ха-ха! - злим смiхом перебив його Залiзняк. - Жарту?ш, друже! Ти служитимеш постом та молитвою собi, а не Укра?нi! А ляхи тим часом поневолять народ, повернуть всiх у пiд'яремних волiв, заведуть силомiць в унiю, знищать до-брочестя, поруйнують нашi храми! Де прихилить голову тодi наш нещасний народ? Нi, нi, не так ти думав ранiше, не так говорив! Не час тепер для посту й молитви! Голос Залiзняка зазвучав грiзно й суворо. - Воiстину настав час, коли не тiльки козаки, а й дiти повиннi оперезатися мечем i виступити на брань! - Для чого, навiщо? - зiтхнувши, запитав чернець. - Навiщо? - перепитав Залiзняк i подивився на Найду сповненим обурення поглядом. - Чи я одбiг розуму, чи тво? серце замерзло в грудях! На те, що коли ми й тепер не згурту?мося й не вiзьмемо в руки меча, то наша Укра?на загине навiки! - Вона й так приречена на загибель, - тяжко зiтхнув Найда. - Нема? звiдки ждати допомоги... остання надiя згасла! - Тим паче, тим паче повиннi ми зiбрати всi сили, щоб пiдтримати вiтчизну, оборонити ?? од ворогiв, не допустити до загибелi. - Даремно! - з грудей Найди вирвалося вже не зiтхання, а болiсний стогiн. - Даремно, пане полковнику, - сказав вiн знову похмуро, - не буде з того пива нiякого дива! Я сам ранiше сподiвався, сам вiрив, а тепер бачу, що нiхто нам не допоможе, нi нам, нi Укра?нi, нiщо не вряту? нас!.. I самi ми нiчого не вдi?мо, i люд наш нещасний захлинеться у власнiй кровi. Ох, пане полковнику! Немало пережив я горя, поки переконався в тому... Що можуть зробити нашi поодинокi гайдамацькi повстання? - Якi це повстання? - перебив його Залiзняк. - Розправа з панами i з жидами - та й годi! I то тiльки там, де заллють уже через край сала за шкуру. - Ну, а iншого повстання вже тепер чекати даремно: знесилiли всi, збезлюднiв край... козацтво винищене. - Та й Польща ж здрiбнiла. - Одна тiльки надiя була i в мене, та, мабуть, i в усiх, на Росiю, але надiя ця марна! - з смутком провадив далi Найда. - Коли мене посилав пан кошовий до козацько? старшини i до гетьмана в Глухiв, тодi я зрозумiв усе й збагнув, що надi? нема?: Росiя зв'язана з Польщею мирним договором, та там тепер i не на часi дiла цi... а без не? й без Запорожжя не приведуть нi до чого гайдамацькi наскоки... - То що ж, по-тво?му, - гнiвно перебив його Залiзняк, - скласти всiм руки й дивитися, дожидатись, як покiнчать ляхи з нашою вiрою, i з волею, i з народом? - З богом, пане полковнику, не сперечатися. Душа шука? волi й визволення, а не буйних наскокiв, коли ж нема? на перемогу надi?, коли прирiк сам господь нас на загибель, треба скоритися його волi... - Звiдки ти зна?ш, ченче, ту господню волю? Господь милосердний: вiн лихом тiльки випробову? нас! Скоритися?.. Не для козака вигадане це слово! - грiзно мовив Залiзняк. - I ганьба вiчна тому, хто промовить його! Поки серце б'?ться в грудях, поки очi дивляться на свiт божий, не скориться козак ляховi. Нiколи! - вiн з силою вдарив себе в могутнi груди й говорив далi гаряче й обурено: - Правда, тепер тяжко, та чи не гiрший час був за славно? пам'ятi гетьмана Богдана, а пощастило ж йому пiдняти всю Укра?ну й вирватись з лядсько? неволi! - То був один час, пане полковнику, а тепер настав iнший. То були ми i все Запорожжя пiдвладнi однiй Польщi, а тепер нас жменя, а Росiя не почне з Польщею вiйни. - Не треба ?й i починати ??! Упора?мось i самi! Блаженно? пам'ятi цар Олексiй не йшов на Польщу вiйною, а коли гетьман Богдан при?днався до царя Олексiя, тодi вiн прийняв усю Укра?ну пiд свою руку, то може таке бути й тепер... - Була тодi, кажу знову, цiла Укра?на, а тепер тiльки правий берег без Запорожжя, без лiвобережних козакiв... - Була тодi й стара, славна Польща з Жолкевськими, Лянцкоронськими, Потоцькими, Вишневецькими, а тепер... тепер зосталося тiльки панське падло з Зайончковськими та Тхоржевськими! - Був тодi, пане полковнику, i гетьман Богдан, котрий зумiв по?днати весь народ... - Так, був гетьман, богом даний, а хто тобi сказав, що не дасть нам господь i другого такого? Може, ? голова, може, осяяв уже ?? господь святими думками, - голос Залiзняка зазвучав якось особливо сильно й грiзно, - може, жде вона тiльки часу... - Щоб пообрубували ?й руки, - перебив його Найда. - Якщо ?х буде тiльки двi, а якщо ?х набереться сто тисяч, тодi... - Не набереться! Без Запорожжя, без Росi? не повстане весь народ, бо вже стомили його всi утиски-муки, вмерла вже й надiя. - Авжеж, якщо найкращi сини одiйдуть од нього, залишать на смерть, на поталу, - гнiвно промовив Залiзняк, - а якщо всi з'?днаються, стануть, мов скеля, навколо одного прапора, тодi й кволi стануть мiцнi, й вiвцi перекинуться на левiв, i в горлиць повиростають кiгтi... Нi! - Залiзняк стукнув кулаком по столi з такою силою, що важкi його нiжки заскрипiли й похитнулися. - Ще поборемось з ляхами! Надiя в нас, та не зарiкаюся побачити й допомогу. А щодо Запорожжя, то сам вiда?ш, що серцем воно незмiнне... А коли що... то на всяку ж криву дiрку, - каже приказка, - знайдеться й кривий кiлок. Якщо тiльки це примусило тебе пiти в монастир, ти повинен кинути його й повернутися зi мною на Сiч! Живий бог i жива душа наша! При останнiх словах Залiзняка якась сумна хмарка набiгла на обличчя молодого ченця; тяжке придушене зiтхання вирвалося з його грудей i завмерло в тишi, яка нараз закралася в сувору келiю. - Нi, пане полковнику, - промовив чернець пiсля хвилинного мовчання, - прости мене сам i проси простити все наше славне товариство. Нехай борються тi, в кого ? й сила, i надiя, i вiра, а я - мрець, умерла моя душа, i не людинi воскресити ??! - Вона воскресне, воскресне, кажу тобi! - скрикнув Залiзняк, пiдводячись з мiсця. - Ця темна келiя, цi похмурi печери, пости й молитви заглушили в тво?й душi надiю. Скинь тiльки оцю страшну, чорну рясу, вирвись iз цi?? душно? келi? на свiтлий простiр, дай вiйнути тобi в обличчя нашому вiльному степовому вiтру - i надiя знову повернеться до тебе: вона ?, кажу тобi. - Залiзняк пiдiйшов до Найди, нахилився до нього й заговорив: - Терпiння всюди вичерпалося; народ кругом - як порох, для бочки пороху досить i однi?? iскри, iскра знайдеться... вона вже... У цей час легенький стук перервав його слова. Залiзняк одразу урвав свою мову й хутко вiдiйшов до вiкна. Найда пiдвiвся з мiсця й одчинив дверi. У келiю зайшов молодий монастирський служка. Шанобливо вклонившись Залiзняковi, вiн промовив звичайне вiтання i сказав, що превелебний отець архiмандрит печорський просить пана полковника до себе на трапезу, що з мiста Ки?ва прибули архiмандрит Мотронинського монастиря i ясновельможний пан генеральний обозний Свiчка з дочкою, що всi вже в трапезнiй i ждуть тiльки пана полковника. - Гаразд, - вiдповiв Залiзняк, глибоко переводячи подих. - Iду. А з тобою, друже мiй, я не прощаюсь, - промовив вiн, обертаючись до Найди. I нараз зупинився здивований, вражений раптовою змiною, що сталася в ньому. Молодий чернець стояв коло дверей бiлий як полотно, тримаючись за стiну рукою. Здавалося, коли б не ця пiдпора, вiн не змiг би встояти на ногах. Чорна ряса пiдiймалася на його грудях високо й поривчасто. - Не прощаюся, - сказав знов Залiзняк, опускаючи свою руку на плече Найди. - Побачимося ще раз i поговоримо про все. Молодий чернець нiчого не вiдповiв, - здавалося, вiн навiть не чув цих слiв. Залiзняк глянув на нього, з сумнiвом похитав головою i, взявши з столу свою шапку, вийшов слiдом за служкою на монастирський двiр. Як тiльки дверi за ним зачинилися" глибокий, тяжкий стогiн вирвався з грудей ченця, i, закривши обличчя руками, вiн знесилено сiв на свiй дерев'яний тапчан. II У просторому, але суворо чернечому помешканнi настоятеля Печорського монастиря сидiли вже за столом, у трапезнiм поко?, запрошенi гостi. Мурований двоповерховий будинок, де були архiмандритськi поко?, стояв осiбно праворуч вiд Лаври, вiн притулився на схилi гори, що спускалася до Днiпра крутими терасами, порослими виноградниками та квiтучими фруктовими деревами, i тонув у ?хнiх срiблисто-рожевих хвилях. Архiмандритська трапезна була невеликою кiмнатою з неймовiрно товстими стiнами, в котрих вузькi, заокругленi згори вiкна мали вигляд справжнiх бiйниць; стеля трапезно? була склепiнчаста, i з вершка ??, де сходились кути, спускалася вниз люстра, або, точнiше сказати, панiкадило, весь схiдний куток покою займали iкони, в центрi ?х вирiзнявся великий образ Iсуса Христа в багряницi й терновому вiнку, а обабiч його висiли зображення преподобних подвижникiв Антонiя й Феодосiя Печорських. Перед образами в кутку свiтилися три лампадки, а попереду стояв, помiж двома ставниками з зеленими восковими свiчами, накритий чорним оксамитом аналой, взагалi весь цей куток нагадував невеликий iконостас. Вiкна в трапезнiй були вiдчиненi, в них заглядали розквiтлi гiлки вишень i груш, над якими роями гули й метушилися бджоли. В покою стояв важкий дух ладану, та аромат садiв, що лився в вiкна вкупi з ласкавим повiтрям, пом'якшував той дух до нiжних пахощiв. На почесному мiсцi, ближче до iконостаса, сидiв у глибокому крiслi з високою спинкою сам iгумен печорський. Чорна камлотова ряса облягала його маленьке, худорляве тiло, на головi був пiдкапок, скуфiйка, венецiанського Оксамиту, з вишитим срiбним хрестом та адамовою головою й кiстками пiд ним. Вся маленька постать отця iгумена майже ховалася в крiслi; пасмо срiблисто-бiлого волосся, що вибилося з-пiд скуфiйки, така сама iз жовтизною борода й виснажене, воскового кольору обличчя з глибоко запалими очима виказували його похилий вiк. Цiлковиту протилежнiсть являв собою почесний гiсть, що сидiв праворуч, - архiмандрит Мотронинського монастиря отець Мельхiседек Значко-Яворський: огрядний, широкоплечий, високого росту, у чорнiй шовковiй рясi i чорному високому з "крепи хiнсько?" клобуцi; з такою ж довгою пелериною, - вiн мав вигляд людини, повно? житт?вих сил i майже молодо?: смугляве, з легким темним рум'янцем обличчя його, обрамлене густою, чорною, як смола, бородою, було сповнене мужньо? козачо? краси; чорнi тонкi брови, що зрослися на перенiссi, виявляли тверду, вперту волю ченця; з-пiд них iскрились енергi?ю темнi довгастi очi; цi зрослi брови й великий з горбиком нiс надавали деяко? суворостi його фiзiономi?, хоч ця суворiсть пом'якшувалась теплою, привабною усмiшкою. Лiворуч вiд архiмандрита сидiв генеральний обозний в каптанi з адамашки, - важко? шовково? з опуклими квiтами матерi? синього кольору, - пiдбитому бiлим легким глазетом й облямованому золотим позументом, з такими ж китицями й гудзями. Голене, випещене, гладке обличчя обозного лиснiло й сяяло задоволенням, на верхнiй тонкiй губi його майже не росло нiчого, чуприна, рiдка, з сивиною, вже не нагадувала колишньо? козацько? зачiски. Обозний був дуже вгодований, ледве вмiщався в крiслi, важко дихав i часто витирав шовковою червоною хусткою лоба. Поруч нього сидiла його ?дина дочка, панна Дарина, блондинка з фарфоровою бiлiстю шкiри й нiжним рум'янцем; обличчя ?? не можна було назвати бездоганно гарним, - риси його були трохи зiм'ятi, але темнi брови дугою й карi вогнистi очi, вiдтiненi довгими вiями, надавали йому яко?сь оригiнально? привабливо? чарiвностi; особливо гарнi були очi, - виразистi, великi, з поволокою, вони здавалися на сяючому бiлiстю лобi ще бiльшими; кожен перед ними зупинявся, сп'янiлий вiд захвату, i не мiг без сердечного болю вiдiрватися вiд тих очей. Коло панни Дарини сидiв Залiзняк, а мiж ним i отцем Мельхiседеком примостився згорблений, в убогiй полотнянiй рясi священик. Зморшкувате, темне обличчя його вкривали шрами; гладенько зачесане сиве волосся було заплетене ззаду в тонку кiску, що стирчала вгору; бороди в нього майже зовсiм не було, - куйовдилося кiлька жмутiв волосся, а серед них вирiзнялися чорнi синяки чи струпи; у батюшки, замiсть правого ока, зяяла червона яма, та й ?в вiн якось особливо чудно, стиснувши губи й перекидаючи з щоки за щоку ?жу. Обiд був на серединi. Горiлка з солодкими закусками - варенням, медовими шишечками, iмбиром у цукрi й iншими солодощами - вже була прибрана зi столу. На бiлоснiжнiй скатертинi з'явилися срiбнi тарiлки з юшкою iз минькiв i стерлядi, а замiсть пляшок з усякими горiлками - шафрановою, деревi?вкою, березiвкою, полинiвкою й перегiнною на вишневих кiсточках, - з'явилися сулi? з мальвазi?ю, ратафi?ю та наливками й дзбани з медами та пивами мiсцевого чернечого виготовлення. Пан обозний i пан Залiзняк вiддавали ?м належну шану, старанно частуючи один одного. Розмова пiсля кожного нового заздоровного слова жвавiшала, ставала все бiльше й бiльше невимушена i зразу ж iз загальних пустих фраз перейшла на злобу дня, на пекучi, животрепетнi для всiх питання. - Чим же ви возраду?те нас, ясновельможний пане? - звернувся отець Мельхi-седек до генерального обозного. - Чи благоволила ваша мосць бачитися з генерал-губернатором, ясно-превосходительним вельможею паном Во?йковим, i чи довiдалися ви, пане мiй, про те, як Росiйська держава на наше лихо дивиться, i чи не може найласкавiша цариця простягти десницю свою на захист ?диноплемiнних одновiрцiв, без вини вiдданих на поталу папiстам i на винищення таке тяжке? При словах архiмандрита, якi зачепили кожного за живе, всi змовкли й сумно похилили голови; почулося стримане зiтхання, й присутнi завмерли, чекаючи вiдповiдi пана Свiчки, але обозний мовчав; Мельхiседек пронизував його поглядом. Панна Дарина, гадаючи, що батько ?? не розчув слiв архiмандрита, поспiшила перервати нiякову мовчанку й вiдповiла за батька: - Ясновелебний отче, батько мiй був у його ясно? милостi Во?йкова, i пан генерал був у нас! - I що ж, вельможна панно? - перевiв Мельхiседек погляд вiд панни до обозного. - Що, превелебний отче? - скинув той очима, обдумавши, певно, вiдповiдь. - Цариця вболiва? серцем за сво?х одновiрцiв; всiх скривджених заклика? до себе на лiвобережнi землi, на слобiдськi, i на донськi степи, а в пресвiтло? монархинi вистачить на всiх вас i земель, i лiсiв, i угiдь. Але оружною рукою на Польщу пiти ?? державнiй милостi не випада? - бо замоцований ? Прутський мир, та й сусiднi ма?стати тому опiр чинять. - Ох, горе, горе! - тяжко зiтхнув iгумен. - Доки, господи, одвертатимеш слух свiй од зойкiв i стогону народного? - Спасибi матiнцi царицi за ласку, - обiзвався, помовчавши, Залiзняк, - продовж ?й, боже, вiку! Та тiльки ось у чому лихо, - з ласки ?? нiхто покористуватися не зможе: всi шляхи на лiвий берег Днiпра затасованi, пани сторожу поставили по Днiпру... втiкати не вiльно, - хiба що птахом перелетиш, а кого на дорозi впiймають, то для спочинку й посадять на палю... а то ще й лiпше вигадають: пани на цi штуки мастаки! - Не так пани, як тi пiдпанки, ксьондзи та вiдступники унiати! - зауважив Мельхiседек. - А якою злобою та ненавистю переповненi ?хнi серця - i повiрити важко! Звiр лютий не шмату? так здобичi сво??, як християни мучать братiв сво?х християн, - одбирають у православних все, здирають навiть останн? рам'я; нашi храми палять або повертають на костьоли, святинi оскверняють, i нема? на латинiв суду! Звiра жене голод, а ситiсть гаму? його шаленство; гонителiв же наших не вгамову? нiщо: нi благання нашi, нi стогони, нi рiки гарячо? кровi - ковзаються, тонуть у нiй жертви й викликають лише вящу лютiсть у ворогiв наших, непогамовне алкання кровi... - Блаженнi ?сте, аще виженуть вас мене ради, - тихо, немов про себе, мовив iгумен, - бо узрять сонце правди, а гонителi од лютостi сво?? загинуть. - Загинуть! - енергiйно пiдтримав Залiзняк. - А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма! - Ви, панове, - посмiхнувся зверхньо пан обозний, - розбiй повсякчас чините. Мало не пiвстолiття лл?ться у вас кров, i хто зна?, може, це розбiйникування й виклика? лють з другого боку. - Ясновельможний пане, - блиснув на нього Залiзняк запаленiлим поглядом, - не розбiйники гайдамаки, а месники за хрест святий i за свою волю! Нападники, розбiйники, саме розбiйники, силомiць вдерлись у наш споконвiчний край! Нашi дiди й прадiди були його володарями, а не ляхи! А спустошителi нашi по-розбiйницькому напали на нас, вiдняли в нас землi, добро, вiдняли волю... Нас повернули на пiд'яремний скот, на бидло i не дають навiть молитися нашому боговi, як молилися нашi батьки! Обозний трохи знiяковiв вiд палкого заперечення Залiзняка i вiд тих фактiв, якi той виставив; але вiн не подiляв крайнiх поглядiв запорожця, а тому спробував хоч i несмiливо, а таки обстояти свою думку. - Я генеральне не решпектую звiрства, i впорядкована держава нiколи його не потерпить, та й безладдя не потерпить! А ви всi, купно з поспiльством, за панiв себе вважа?те i без правди добро наживати хочете. Гульнею, та розбоями, та насильствами живете... - Ех, пане обозний генеральний, - вiдповiв з гiркотою i навiть з вiдтiнком зневаги Залiзняк, - взяв ти, твоя ясна мосць, грiх на душуi Поспiльство не бидло, й не можна нарiкати на нього за те, що воно не заклада? охотою шию в ярмо, не пiдставля? з ласкавою усмiшкою спини пiд канчуки... Тадже й справжня худоба, коли ?? почнеш бити повсякчасно, то й вона оскаженi? й пiднiме сво?х мучителiв на роги! - Все сi? того у вас чиниться, що в Польщi нема? нi ладу, нi влади... а тiльки гуля? кулак... - Ну, а якщо кулак - то хто кого? Проти гвалту - гвалт, проти ножа - нiж! Нема? iншо? ради! - О tempora! Виходить, один одного рiж? При такому резонi чого ж вам i нарiкати? - Як же не нарiкати? - захвилювався Залiзняк, i в його голосi почувся страшний бiль. - Та ми ж залили сво?ю кров'ю весь край i одбилися-таки - визволилися з лядсько? неволi, щоб при?днатися до сво?х братiв, стати пiд високу руку Москви, а нас вiддали ляхам на згубу? Що ж нам зоста?ться чинити, як не рiзатися до останньо? голови з ворогом? Вельможний пан диву?ться, що пiвстолiття точиться рiзанина! Iнакше й бути не може! Не призна?мо ми над собою панами ляхiв! Майте на увазi, вельможний пане, що гайдамачить i шляхта. - Ну, ну? - усмiхнувся обозний. - ?й-богу! Навiть чи не бiльше вона, анiж простий, пiд'яремний люд! Збере шляхтич команду, попереодягаються всi, як наш брат, та й розбiйничають, чинять на?зди на села iнших панiв i на ?хнi замки: рiжуть, палять i грабують не згiрше найзапеклiших гайдамакiв! - Воiстину так, - пiдтвердив Мельхiседек, - а насильства унiатiв... Ех, i язик прилипне до гортанi! - Чутки йдуть, святий отче, чував, - погодився обозний. - Тiльки ось i губернатор, його превосходительна милость, в сих рiзких словах деяке перебiльшення вбача?! - Нi, мiй таточку! Це все правда, що пан полковник мовить, чиста правда! - зашарiлась панна Дарина. - Я чула од багатьох, ще в Переяславi. Пам'ята?те, посол був, - загорiлась вона ще дужче вiд хвилювання, - та й тут, на хуторi... i калiки, i народ - всi в один голос... Хiба можна, таточку мiй, не вiрити? - О велелюбна панно! - заговорив Мельхiседек зворушеним голосом. - Хай осiнить тво? серце благодать божа i хай захистить тебе вiд напастей десниця його! Ось погляньте, превелебнi й премилостивi панове, на сього мученика, отця i?рея. Оскаженiлi унiати вдерлися в храм православний, пограбували, осквернили його, а сьому служителевi олтаря вирвали бороду, висвердлили праве око свердлом i вiдрiзали язика... Невже вам, маловiрнi, не досить цього свiдчення? Усi з жахом подивилися на священика. Його жалюгiдний хворобливий вигляд збуджував i ранiше в них спiвчуття, а мовчання пояснювалося затурканiстю й нiяковiстю, але тепер, при словах отця Мельхiседека, жах охопив усiх присутнiх, а коли нещасний мученик, вiдкривши рота, видав жалiсний звук, то жах перейшов у страшне обурення. - Боже сил! - вигукнув отець iгумен. - Пощо убо iспиту?ш народ твiй? Панна затулила обличчя руками й заплакала... - О, це жахливо, - прошепотiв обозний, опустивши очi. - Прокляття! - скрикнув Залiзняк, з грюкотом вiдсунувши стiльця; але, схаменувшись, зараз же стримав себе. - Даруйте менi, ясновелебнi святi отцi, мою запальнiсть. Нелюдськi муки, яких завдали цьому нещасному знавiснiлi кати, крають мо? серце... Душа бентежиться, й скорбота мене гризе, а наша кривда затуманю? розум! Хiба можна сидiти спокiйно в куренi, склавши руки? Адже й туди долiтають зойки матерiв, сестер, крики дiтей i стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце й покласти замiсть нього камiнь, щоб не кинутись на катiв! Треба повиривати очi, щоб не дивитися, як ?х виверчують у пастирiв наших! Ох, отцi святi, молiльники за нас перед господом! Простiть менi хули мо? у цьому мiсцi святому, але горить в менi все, i я не можу бути спокiйним., - Сину мiй! - пiдвищив голос Мельхiседек. - В тобi вола? любов до Укра?ни та жаль до принижених i зневажених, i от вона, ця любов, запалила гнiв у тво?му серцi. Але глаголю тобi, гнiв цей шляхетний i означа? велич духу: хай же зiйде на тебе ласка господня! - I Христос вигнав вервi?м осквернителiв храму, - лагiдно додав iгумен. Залiзняк устав i пiдiйшов пiд благословення обох iгуменiв. Обозний почував себе трохи нiяково, його дочка, осушивши мимовiльнi сльози, тепер дивилася захоплено на Залiзняка, i в ?? темних, бездонних очах загорялося бентежне полум'я. - Чого ж, пане, - спитала вона в Залiзняка, - ви мовчите й не допоможете в бiдi братам сво?м, коли до вас долинають ?хнi стогони? - Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть все суворiшi й суворiшi... Ех, коли б нам розв'язали руки! Ми б - нiбито од себе, свавiльно... Мельхiседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що збуджував у нього новi думки. - Справдi, iншого й викруту нема?! Нужда напосiлася на козака, загризла його до смертi. Найкращi лицарi, цвiт Запорожжя, не витримують уже, тiкають до чорногорцiв, до волохiв, а то кидають шаблюки й мiняють ?х на чотки... - Старi вже, - зауважив iгумен печорський. - Ех, коли б старi, то було б i по закону, i за звича?м - на горе, йдуть юнаки, якi щойно досягли слави... Ось i в вашо? ясновелебностi перебува? в ченцях Найда, наш славний запорожець... - Юнак i в ченцях? З яко? причини? - здивувався Мельхiседек. - Не знаю, а тiльки шкода: така втрата! - зiтхнув Залiзняк. - Найда... Найда, - щось не пригадаю, - згадував уголос iгумен. - Може, вiн, святий отче, iнакше назвався тут, - отой, що свiчкарем у головному храмi. - А-а! Ось хто! - розвiв руками iгумен. - Тiльки зда?ться менi, вiн ще не посвячений остаточно... А втiм, треба довiдатись. - Ех, коли б, пане полковнику, у всiх запорожцiв було тво? серце й твоя душа! - запальне мовив Мельхiседек. - Аби тiльки нам дозволили... - почав був Залiзняк. - Зрю душею, - натхненно промовив iгумен, - що нi благочестя, нi знедолений люд не загинуть i, аки фенiкс, вiдродяться в славi. - Я раджу вам, превелебний отче, - сказав обозний Мельхiседековi, - самим податися до Петербурга i там усе пояснити. - Нехай збудеться по глаголу тво?му! - сказав Мельхiседек. - А я, грiшний раб i служитель церкви, дерзаю! - Амiнь! - промовив отець iгумен i пiдвiвся з крiсла сотворити молитву. Обiд кiнчився, всi, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з образами i, хрестячись, промовили в думцi за святим отцем слова зворушливо? молитви. Отець iгумен запросив гостей до сусiднього покою, а сам звернувся до обозного: - Ваша милость цiкавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас проводжу. - Менi нiяково турбувати вашу ясновелебнiсть, - зам'явся обозний. - О, пройтися в добрий час нешкiдливо, - усмiхнувся старий. I вони вийшли з трапезно?; за ними пiшов i покалiчений священик. Коли Мельхiседек, Залiзняк i панна Дарина перейшли до сусiднього покою, то iгумен Мотронинського монастиря згадав про Найду. - То ти кажеш, пане полковнику, що славний лицар, краса Сiчi й бич невiрних, пiшов сюди, промiняв меч на чотки, надiв на себе власяницю? - Авжеж, превелебний отче, вiн тут ченцем, - заговорив Залiзняк, - у мене серце мало не вискочило вiд радостi, коли я його побачив живого, - ми ж його за мертвого вважали, - а потiм, коли вiн менi сказав, що навiки розпрощався з мечем, то мене ще гiрше охопив жаль i, мов кiлок, пробила груди туга... Якщо й обителi почнуть одбирати в Укра?ни ?? кращих синiв, то де ж ?й тодi шукати оборонцiв? - Авжеж, авжеж... це так... - задумався архiмандрит. - Менi здалося, що превелебний iгумен сказав, нiбито Найда ще не зовсiм чернець... То, може, його ще можна вiдмовити, узнати причину, - зауважила панна. - Так, менi треба його побачити, поговорити. - Це найлегше зробити, - похопився прислужитись Залiзняк. - Я звелю послушниковi покликати його до вашо? ясновелебно? милостi. Залiзняк розпорядився. Всi, чекаючи цього та?мничого ченця, притихли й задумалися. Та ось з'явився в дверях келар i доповiв отцевi Мельхiседеку, що покликаний чернець жде його розпоряджень. Панна хутко обернулася й спинила сво? здивованi очi на блiдому, збентеженому обличчi ченця, який переступив порiг... Пiдiйшовши пiд благословення отця Мельхiседека, Найда вiдступив набiк i мовчки зупинився коло дверей, потупивши очi. Мельхiседек уважно подивився на Найду; суворе, енергiйне обличчя молодого ченця справило на нього, як видно, надзвичайно при?мне враження. - Чого ж ти одiйшов, сину мiй? Сядь тут, коло нас, - звернувся вiн до нього привiтно. Чернець мовчки пiдiйшов i сiв на одному з ослонiв; хоч вiн i не пiдводив очей, але вiдчував, що панна, яка була в келi?, не одрива? допитливого, пильного погляду вiд його обличчя, i вiд того якийсь дрож пробiгав по тiлi ченця, але вiн не виказував свого хвилювання. - Пан полковник, - тим часом ласкаво провадив Мельхiседек, - так багато менi розповiдав про тебе, про твою вiдданiсть святому нашому благочестю, про славнi подвиги, якими ти встиг уже, два роки тому, прославитися на Запорожжi. - Два роки тому, на Запорожжi? - перепитала швидко Дарина, обернувшись здивовано до отця iгумена, i, не дочекавшись вiд нього вiдповiдi, звернулася до Найди й промовила швидко: - Господи! Та невже ж то був ти, той молодий запорожець, котрий при?жджав до нас посланцем вiд запорозького коша? - Так, ясновельможна панно, то був я, - спокiйно вiдповiв Найда й пiдвiв голову. - I ти... ти... пiсля всього, що говорив тодi в нас, зважився пiти в монастир? Але чому? Чому? На щоках Дарини виступив гарячий рум'янець, вона раптом рiзко урвала свою мову й зупинила на обличчi молодого ченця запитливий, здивований погляд. - Ага! - скрикнув Залiзняк. - Диву? й тебе, ясновельможна панно, що Найда покинув Укра?ну, та ти бачила його раз чи двiчi на сво?му вiку, а як же не дивуватися менi, як не вболiвати серцем, коли я бачу, що найкращий наш запорозький лицар сам iз сво?? волi пiшов навiки в монастир? Ех, та й лицар же який був!.. Честь i слава всього Запорожжя! Орел, а не козак! Побачила б ти його в бою, вельможна панно, то ще б i не так здивувалася! Що за рука була, що за орлиний погляд, що за одвага! I Залiзняк захоплено почав розповiдати про колишнi подвиги Найди. З якоюсь тривожною цiкавiстю слухала панна Дарина Залiзняковi слова; на щоках ?? то спалахував, то згасав рум'янець; кiлька разiв пiдводила вона на ченця очi, намагаючись прочитати на його обличчi причину цього не зрозумiлого всiм кроку, та обличчя його було холодне й незворушне, мiж соболиними бровами лежала сувора риса. Здавалося, Залiзняковi слова не дiйшли до слуху молодого ченця... - I ось тепер, у таку хвилину, коли всiм треба згуртуватися й повстати проти спiльного ворога, - гаряче закiнчив Залiзняк, - наш найкращий орел сам наклада? на себе пута! Надiя всього Запорожжя кида? його, залиша? все й замика?ться за монастирською стiною! Залiзняк сердито пiдвiвся з мiсця й вiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в монастирський сад. Найда мовчав. - Сину мiй! - неголосно промовив Мельхiседек, торкаючись рукою колiна Найди. - Якщо сi? не тяжко для душi тво??... Повiдай менi, що примусило тебе зректися свiту i взяти на себе чернечий сан? Щось болiсне промайнуло в рисах молодого ченця. - Стомився, превелебний отче iгумене, вiд свiтського життя... схотiлося послужити боговi, - вiдповiв вiн коротко й сухо. - Стомився! Не ти б казав це i не я б слухав! - скрикнув Залiзняк, швидко обертаючись од вiкна. - Чи це нечиста сила якась втрутилась у нашу долю, чи зурочив його хто? Отець Мельхiседек спинив Залiзняка поглядом. - Сину мiй, - заговорив вiн повчально, звертаючись до Найди, - пан полковник казав менi, що зневiра в майбутньому батькiвщини привела тебе до монастиря, але пам'ятай - зневiра ? найбiльший грiх перед господом богом. Ми не смi?мо впадати в розпач: розпач - зневiра, а вiра в милосердя боже хай не оскудiва? в нас до кiнця днiв наших. Путi господнi невiдомi: ми бачимо тiльки путь наших злигоднiв i бiд, але не вiда?мо, до якого кiнця вiн веде нас. - Голос Мельхiседека зазвучав гучно й владно. - I я вiрую, i всi ми повиннi вiрувати в те, що не залишить нас господь навiки в руках католика. Ось ?ду я тепер до православно? царицi, й вiрую, i надiюся, що серце ?? прихилиться до наших страждань i що вона заступиться за святе благочестя. Ворог сильний, не можна тепер пiклуватися тiльки про спасiння сво?? душi, треба думати про спасiння багатьох з малих сих, котрих ловлять день у день в сво? злохитрi сiтi й унiат, i католик. Ти сказав, що схотiв послужити боговi? Повернися тодi в свiт, бо в свiтi тепер ти послужиш бiльше господевi милосердному, нiж за монастирською стiною. Чернечий подвиг можна зберегти i в життi, а вмертвiння плотi залиш немiчним старцям, нездатним до боротьби. Залiзняк з надi?ю перевiв погляд з обличчя отця iгумена на обличчя Найди. - Правдиве тво? слово, превелебний отче iгумене, - стримано вiдповiв Найда, - хто може служити господевi милосердному в свiтi - нехай трудиться в ньому; але в житт?вiй боротьбi знесилюються не лише старi; i хто знесилiв, нехай послужить боговi хоч сво?ю вбитою душею... - Ех, панно моя! - з прикрiстю мовив Залiзняк, звертаючись до Дарини. - А ти ще казала: "Чому мовчить Запорожжя?" Та як же йому не мовчати, коли, бачиш, скрутила його так доля, що й найкращi його сини втрачають силу до боротьби! Дарина збентежено мовчала, видно було, що вся ця сцена дуже ?? хвилювала. - Сину мiй, - тим часом задумливо провадив далi отець Мельхiседек, - коли не обiтниця, чи присяга, чи заповiт батькiвський, а ?дина лише втрата надi? привела тебе в монастир, то паки реку тобi: повертайся в свiт. Ти кажеш, що втратив силу трудитися в ньому, - повернися туди i ти ?? обрящеш. Надiя ?; господь допоможе нам захистити свiй храм вiд нападу унiатських i католицьких вовкiв, але треба з'?днати всi сили... Не личить тому, хто може пiдняти на сво?х раменах пуд, пiдiймати гiрчичне зерно. Бiльший подвиг перед богом сотвориш ти, коли послужиш йому тепер у свiтi... Подумай про це. - Превелебний отче, я вже про все подумав i все вирiшив, - твердо вiдповiв Найда. Залiзняк хотiв був щось заперечити, але отець Мельхiседек стримав його порухом руки. - Зачекай, пане полковнику, - мовив вiн суворо, - якщо в монастир привела його така тверда воля, то силувати душу не можна. Хто зна?, може, господь призначив його для свого духовного во?нства... Нехай буде його свята воля! - Отець iгумен звiв очi до потемнiлого образа, осяяного ' лампадою, й пiдвiвся з мiсця. - А тепер, пане полковнику, - звернувся вiн до Залiзняка, - може, придiлиш менi кiлька хвилин для одно? приватно? розмови? Залiзняк квапливо встав i вийшов за отцем архiмандритом з кiмнати. Слiдом за ними пiдвiвся й Найда, зробивши рух у напрямi до дверей. - Як, ти вже йдеш? - промовила Дарина, i тонкий рум'янець залив ?? обличчя. Найда зупинився: - Ясновельможна панна ма? щось сказати менi? - Так, маю... хочу... зостанься!.. Дарина збентежилась i замовкла. Молодий чернець пiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в сад, i спинився. Наставав ясний, прозорий i тихий весняний вечiр... Крiзь обсипанi бiлим цвiтом гiлки яблунь i вишень просвiчувало нiжне, з рожевим вiдтiнком небо. За садом, що збiгав з гори вниз, видно було на обрi? синю смугу широко розлитого Днiпра. У келi? вже сутенiло, в кутку перед старовинним образом яскраво свiтилась велика лампада. Чернець стояв мовчки, прихилившись плечем до гратчастого вiкна. Його блiде обличчя, освiтлене з одного боку сяйвом лапмади, вирiзнялося надзвичайно рель?фно на тлi нiжного рожевувато-блакитного неба, яке видно було крiзь розчинене вiкно. Легенький подих вiтру ледь ворушив темне хвилясте волосся молодого ченця, що вибилося з-пiд чорно? оксамитно? шапочки. Вiн був напрочуд гарний у цю хвилину, тiльки похмуро стиснутi брови надавали суворостi його прекрасному обличчю. З саду вiяло ласкавим, теплим повiтрям, напо?ним пахощами квiтучих дерев. Якась солодка, нiжна туга вливалася разом з ним у душу. У келi? було тихо, звiдкись здалека-здалека, може, з берега Днiпра, долинали звуки сумно? мелодiйно? пiснi. I чернець, i панна Дарина мовчали. - Ти пам'ята?ш Переяслав? - промовила нарештi тихо Дарина, пiдводячи на молодого ченця лагiднi, оксамитовi сво? очi, що заволоклися нараз якимось смутком. - Пам'ятаю, ясновельможна панно. - I тво? суперечки з мо?м батьком? I нашi довгi розмови? - Я не забував ?х нiколи. - Коли ти по?хав вiд нас, я довго згадувала тебе i тво? слова... Щось невловне промайнуло на мить у поглядi ченця. - Спасибi за пам'ять, ясновельможна панно, - вiдповiв вiн стримано, схиляючи голову. - Я так само не раз згадував тебе... Але скажи менi, яким побитом опинилися ви тут, у Ки?вi? Адже панотець твiй служив у Переяславськiм полку. - Тепер вiн уже виписався з полку й купив пiд Ки?вом хутiрець. Ми оселилися тут назавжди. - Пiд Ки?вом? Назавжди? - промовив якось занадто квапливо й тривожно чернець. - Так, назавжди, - пiдтвердила Дарина. - Чого ж це тебе так диву?? Вiд цього запитання Дарини чернець трохи знiяковiв, обличчя його ледь помiтно зашарiлось, i вiн мовчки потупив очi. - Ми живемо тут уже бiльше як пiвроку, - говорила тим часом Дарина, - i були кiлька разiв у Печерах, тiльки не знали, що ти тут. Господи! Та хiба могло кому на думку спасти, що ти пiдеш у монастир? Остання фраза вирвалася в Дарини з якимсь особливим болем. Молодий чернець не вiдповiв i слова. У келi? знову запала мовчанка. Сумна, мелодiйна пiсня ледве чутно линула здалека. Цi нiжнi звуки немов шепотiли про щось далеке, втрачене, безповоротне... З грудей панни Дарини вирвалося тихе, придушене зiтхання. - Скажи менi, - заговорила вона знову, пiдводячи на ченця, що нерухомо стояв коло вiкна iз схрещеними на грудях руками, свiй засмучений погляд. - Скажи менi, чому ти пiшов у монастир? Нi, нi, стривай, - промовила вона квапливо, помiтивши, що Найда хоче сказати щось, - ти говорив ?м, що втомився од свiтського життя; та я не вiрю цьому, не вiрю! Згадай тiльки сво? палкi слова... Згадай сво? надi?... - Я, панно, втратив у них вiру... Переяслав убив ?х i показав, що всi вони марнi й безнадiйнi. - Чим же Переяслав винен? Якщо батько i наша старшина були не згоднi з тобою, то ти ж не з тих людей, котрi пiддаються й зупиняються на пiвдорозi. Якесь горе, певно, пiдбило тебе. Скажи менi. По обличчю ченця пробiгла болiсна судорога, вiн стиснув губи й обернувся до осяяно? iкони, червонуватий вiдблиск вогненною лiнi?ю окреслив його профiль. - Або нi, стривай, не треба... мовчи... не говори... - квапливо промовила Дарина, помiтивши враження, яке справили ?? слова, - прости мене... прости мене! - додала вона зовсiм тихо i теж потупила очi. - Не тривож себе, ясновельможна панно, - вiдповiв Найда лагiдним, але сповненим туги голосом. - Що було - те вiдiйшло i не повинно вертатися. Дарина боязко притихла. У келi? знову запанувало мовчання. Пiснi вже не було чути, вона вiдпливла кудись далеко-далеко, за синю смугу плеса, що пригасало на обрi?... - Та що б з тобою не трапилось, - заговорила знову тихим голосом панна, - прошу тебе, не занапащуй себе... вернися до життя, втiху дасть тобi батькiвщина... - Ти так дума?ш, панно? - промовив чернець з якимсь особливим виразом. - Авжеж, авжеж, думаю, знаю..', певна того! - скрикнула палко Дарина. - Вона пiдтрима? тебе, вона вiдшкоду? тобi всi втрати. Нема? такого горя на свiтi, яке б не заго?ла вона. - Так, так, - повторив за нею Найда, - нема? такого горя, яке не заго?ла б вона, i я не залишу ?? й не перестану ?й служити цiле життя сво?... - Але не постом i молитвою! Хай це чинять iншi: старi, калiки, слiпi, кривi й убогi! - перебила його палко Дарина. - Вернись до того, до чого покликав тебе господь. Ти ось уже два роки перебува?ш за цими стiнами i не зна?ш про тi страхiття, що кояться. Ти чув, що казав пан полковник i превелебний отець iгумен? - I Дарина палко почала розповiдати Найдi все, що почула вiд отця Мельхiседека й Залiзняка. Вiд хвилювання обличчя ?? розпашiлося яскравим рум'янцем, очi спалахнули - вся вона була само пiднесення в цю хвилину. Молодий чернець мовчки слухав Дарину, не одриваючи вiд не? свого погляду. - Ти помиля?шся, панно, - промовив вiн, коли Дарина замовкла, - все це я знаю незгiрше за них. - I все-таки вирiшив поховати себе навiки в цьому монастирi? - Перш нiж. прийти сюди, ясновельможна панно, я думав не одну нiч... - Господи! - з щирою тугою скрикнула Дарина. - Та невже ж нiщо, нiщо не зможе вирвати тебе звiдси й повернути до радостi, до життя? В темних очах ченця нараз спалахнув яскравий вогонь, - мимовiльним рухом вiн подався вперед, здавалось, якесь щире, тепле слово ось-ось мало зiрватися з його уст. У цей час коло дверей почулися кроки. В одну мить погляд ченця згас, губи його мiцно стислися. Вiн ще ближче притулився до вiкна, холодна тiнь упала на його обличчя, i воно знову стало замкнуте й суворе. Дверi вiдчинилися, i в кiмнату ввiйшли отець Мельхiседек, а за ним i Залiзняк. - Ось що, сину мiй, - промовив отець iгумен, пiдходячи до Найди. - Якщо ти вирiшив непохитно присвятити себе боговi, якщо душа твоя прагне християнського подвигу, переходь до нас, у Мотронинський монастир. Тут, у святому градi Ки?вi, пiд захистом православно? держави, все мирне, все спокiйне, а там у нас у боротьбi з унiатами й католиками ти зможеш воiстину послужити Христу. Я збираю собi сильне й свiтле духовне во?нство, чи хочеш ти стати в ряди його? На блiдому обличчi ченця виступив яскравий рум'янець. - Превелебний отче iгумене, - вiдповiв вiн, низько схиляючи голову, - за честь велику приймаю твою пропозицiю, i якщо тiльки його мосць, отець iгумен, дозволить менi... - Про це не журися, я сам переговорю з його милостю, та ось, зда?ться, й вiн... - Мельхiседек оглянувся. Справдi, в кiмнату входили отець iгумен i генеральний обозний. - Не турбуйтеся нi про що, превелебний отче, - говорив обозний, нахиляючись до отця iгумена, - все передам пановi губернаторовi. Коли трапиться якась потреба, прошу звертатися просто до мене, - радий послужити, чим можу. - Нехай благословить за се? господь твою милость. - Вашими святими молитвами, - низько схилив голову перед iгуменом обозний, i, звернувшись до Дарини, яка мовчки стояла збоку з сумним обличчям, промовив голосно й жваво: - Ну, дочко, дякуй його превелебностi за хлiб, за сiль та за ласку i збирайся в дорогу. - Ох, пане генеральний, - промовив отець iгумен, зiтхнувши, - паки й паки кажу тобi, зостанься краще переночувати в нас: надворi темнi?, дорога до Ки?ва через лiс небезпечна... коли б не налякав хто панну! - Го-го, - посмiхнувся обозний, - та невже ж ото й нам гайдамакiв лякатися? Конi в нас добрi, козакiв доволi, та й дочка наша не з полохливого десятка. Чи так я кажу, Дарино? Але Дарина нiчого не вiдповiла на цi жартiвливi батьковi слова; мовчки пiдiйшла вона пiд благословення отця iгумена печорського й отця Мельхiседека й стала коло дверей, ждучи батька. Генеральний обозний почав прощатися з усiма присутнiми. Розпрощавшись з архiмандритом печорським i Залiзняком, вiн пiдiйшов пiд благословення до отця Мельхiседека. - Добро? путi i в дiлах успiху, превелебний отче iгумене, - промовив вiн, нахиляючись до його руки. - Звичайно, тепер держава Росiйська не може виступити вiйною проти Польщi, але в майбутньому все може змiнитися... "Толцит? i отверзеться вам", - сказано в святому письмi. - Дерзаю, дерзаю! - зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек. - А без дозволу не зважуйтесь нi на що, превелебний отче, щоб не вийшло з цього ще гiршого сум'яття. Прошу ж вашу милость навiдати мене ще раз у мо?му хуторi, - додав обозний, мiняючи тон, - я постараюся приготувати листи до деяких мо?х доброчинцiв, якi проживають у столицi. Мельхiседек ще раз подякував пановi обозному за ласку. А той ще раз попрощався з усiма й вийшов у супроводi Дарини з кiмнати. Молодого ченця, який мовчазно стояв коло вiкна, вельможний пан i не помiтив. Дарина також пройшла повз нього, не пiдводячи голови. Слiдом за обозним рушили з келi? i всi iншi, а разом з ними й Найда. Провiвши шановного гостя до ганку свого дому, отець архiмандрит ще раз попрощався з ним i, звернувшись до Найди, звелiв йому провести вельможного пана до ворiт. Найда мовчки нахилив голову й пiшов слiдом за обозним та його дочкою. За брамою лаврсько? вежi пана генерального обозного вже чекав його повiз. Як тiльки вельможний показався в брамi, зразу ж до нього пiдкотив незграбний, великий, але пишно розцяцькований ридван, запряжений шестериком вороних коней. На козлах сидiв кучер з довгою пугою у руках, поруч з ним примостився козачок, а на переднiх конях - машталiр. Усi були одягнутi в бiлi сукнянi жупани й кармазиновi кунтушi, прикрашенi золотим позументом. Таке ж убрання було й на десятьох верхiвцях-козаках, що оточували карету й становили почет обозного. Козачок миттю зiскочив з козел i вiдчинив перед вельможним паном дверцi ридвана. Важко крекчучи i спираючись на дорогу палицю й на козачкову руку, влiз в екiпаж пан генеральний обозний. Дарина вже взялася була рукою за дверцi ридвана, щоб ускочити в нього, але, обернувшись до молодого ченця, що стояв мовчки бiля монастирсько? стiни, спинила на ньому довгий i сумний погляд... - Гей, доню, чого ж ти баришся? - почувся з глибини колимаги нетерплячий голос. Дарина тiльки мовчки кивнула головою Найдi й стала на пiднiжок. Козачок зачинив дверцi колимаги й вискочив на козли, кучер ляснув довгою пугою, i кортеж рушив у дорогу. Уже пишний повiз вельможного пана зник зовсiм з-перед очей, а молодий чернець все ще стояв непорушне коло брами, не одриваючи погляду вiд легко? хмарки куряви, що змi?лася далеко по дорозi, освiтленiй останнiм променем сонця... III Наприкiнцi друго? третини XVIII столiття Польща, як держава, судорожно билася в агонi?, розтрачуючи в якiйсь слiпiй лютi останнi житт?вi сили. Пiсля невдало? спроби Владислава IV приборкати свавiлля магнатства, змiцнити королiвську владу, пiднести закон, створити третiй стан i запровадити в державi правду й силу значення королiв почало занепадати. Вже Ян-Казимир, ?зу?тський послугач, не мiг витримати боротьби нi з звитяжним козацтвом, нi з свавiльною шляхтою, котра урiзувала його владу на кожному кроцi й сiяла розбрат у нещаснiй ойчизнi, - вже вiн не мiг витримати до кiнця й, кинувши престол, утiк з Речi Посполито?. Пiсля Андрусiвсько? угоди, за якою було при?днано бiльшу частину Укра?ни до Росi?, залишена пiд польською кормигою правобережна частина вже не могла так успiшно боротися з свавiллям шляхти, як ранiше. Щоправда, боротьба ця не припинялася, в нiй брали участь, як i колись, i татари, але наслiдком ?? були розорення i спустошення багатого, населеного краю i перетворення його на велику ру?ну. Запорожцi не могли вже вiдкрито допомагати правобережцям у цiй боротьбi; козацтво або гине в кривавих сiчах, або перебира?ться разом з селянами на лiвий берег - так що наприкiнцi XVII столiття воно майже зовсiм зника? в польськiй Укра?нi. З XVII столiття об'?днаний релiгiйне шляхетський стан, не маючи в поневоленiй кра?нi серйозних суперникiв, поширю? свою владу до цiлковито? неповаги закону, до безмежного свавiлля; йому тепер не треба вже нi королiвсько? влади, нi посполитих рушень для охорони вiд внутрiшнiх ворогiв сво?х прав, а тому воно й прагне звести короля лише до ролi парадного фiгуранта шляхетсько? пихи. Польська аристократiя, довiвши наприкiнцi столiття сво? самовладдя до безмежного деспотизму, з таким презирством i зневагою вже дивиться на сво?х королiв, що навiть цiлком байдуже ставиться до настановлення ?х росiйським урядом, немов зрiкаючись свого головного споконвiчного права. Така була доля театральних представникiв Речi Посполито? - Михайла Вишневенького, Августа II Саксонського й Станiслава Лещинського. В одному тiльки польська шляхта дала сво?м останнiм королям цiлковиту свободу: переслiдувати православне духiвництво i його паству, немов це переслiдування було покликанням фанатизовано? шляхти й символом iснування Польського королiвства. Пiсля остаточного вiдокремлення вiд Польщi Лiвобережно? Укра?ни польський уряд почина? смiливо й зухвало дiяти проти православ'я в залишенiй пiд його владою частинi Пiвденно-Руського краю: ?пископi? передаються унiатським владикам, а православним священикам не дозволя?ться навiть пiдтримувати стосунки з ки?вським митрополитом; у православного духiвництва вiдбира?ться все церковне майно, й воно прирiка?ться на цiлковитi злиднi й отупiння: братства, цi колишнi оплоти православ'я, позбавляються сво?х споконвiчних прав i пiдпорядковуються цiлком мiсцевим владикам - унiатам... Усi новi постанови сейму i декрети короля, спрямованi на приниження русько? i?рархi?, звели зрештою особу священика до хлопа, навiть нижче-до позбавленого прав банiти. Губернатори й економи польських ма?ткiв почали примушувати священикiв працювати нарiвнi з селянами; та, прирiвнюючи останнiх до робочо? худоби, дiдичi все ж таки не дозволяли нiкому чужому експлуатувати свою власнiсть; що ж до схизматського священика, то вважалося, що вiн належить усiм, i кожен католик мiг мучити його, як йому заманеться... Нiкому було за нього заступитися: селянство було пригноблене, мiщани й купцi - знедоленi, пограбованi й майже зрiвнянi з хлопами. Чуже, нiмецьке магдебурзьке право, дароване польськими королями для пiднесення мiст i змiцнення третього стану, не дало бажаних наслiдкiв: з одного боку - старости, присво?вши собi верховну владу, принижували самоврядування, з другого - державнi й володiльницькi побори знищували будь-яку можливiсть розвитку промислiв i торгiвлi, з третього - суворий цеховий лад, монополiзувавши працю, убив внутрiшн? змагання, допускаючи конкуренцiю ?вре?в, якi захопили врештi усе в сво? руки. Шляхетський стан, позбавивши прав усе iнше населення Речi Посполито?, сам розклада?ться, втрача? благороднi прагнення славних часiв Августа-Сигiзмунда, замiнюючи ?х вузькими, брудними его?стичними цiлями, шаленством фанатизму, як релiгiйного, так i станового. ?зу?ти, прибравши до сво?х рук виховання шляхетського юнацтва, витравили з нього високi традицi? свободи совiстi, любовi до батькiвщини й розвинули тiльки одне прагнення - навернути всiх iновiрцiв у лоно католицько? церкви або стерти ?х з лиця землi: одно слово, шляхтич зрештою перестав бути сином ойчизни, а став лише слiпим виконавцем велiнь слуг Лойоли в iм'я величi папи. Кiлька магнатських родин, роздiливши мiж собою територiю Речi Посполито?, завели окремi держави в ойчизнi, ворожi не лише центральнiй владi, але й одна однiй. При такiй сваволi, при ототожненнi загальних державних iнтересiв з особистими iнтересами шляхти, або, краще мовити, окремих шляхетських родiв, при знищеннi третього стану, при вiдсутностi виконавчо? влади й полiцiйних установ, при низькому рiвнi освiти, на якому тодi стояла шляхетська маса, цiлком зрозумiло, що польський становий i релiгiйний фанатизм мусив зрештою дiйти на Правобережнiй Укра?нi до несамовитого самодурства. А якщо до цього додати, що самi володарi й не заглядали в сво? ма?тностi, а марнотратили життя то в Варшавi, то в Краковi, а то й за кордоном, доручаючи управлiння ма?тками губернаторам, уповноважуючи ?х необмеженою владою для визиску бiльших прибуткiв, то можна собi уявити, до яких страхiть був доведений пiд'яремний православний народ, а особливо духiвництво. Православ'я й руське плем'я не занепали остаточно завдяки лише трьом причинам: стiйкостi селян, заступництву Росi? й цiлковитому розкладовi шляхетського стану. Ось у якому становищi перебувало суспiльство й населення Правобережно? Укра?ни в епоху подiй, якi тут описуються. Мiстечко Лисянка, що й нинi ? в Звенигородському повiтi Ки?всько? губернi?, в той час було оточене густими лiсами. Заснували його ще за Сигiзмунда III, який прагнув давати грамоти на спорудження замкiв у мало заселеному кра?; замки цi мали стати й оплотами вiд татарських наскокiв, i центрами заселення безлюдного краю. Пiд крилом таких замкiв селилися мiщани; кожний мiщанин зобов'язувався мати добру рушницю, не менше двох фунтiв пороху, шiстдесяти куль i цiлком пiдлягати комендантовi. Володар, з свого боку, надавав оборонцям замку рiзнi пiльги й випрошував у короля для ?хнього збагачення ярмарки; це приваблювало поселенцiв, i самотнi маленькi фортецi, якi повиростали в непрохiднiй глушинi, незабаром облiплювались хатками, що тулилися коло пiднiжжя замку, на пiдзамчому; цi пiдзамковi висiлки розросталися потiм у мiстечка, обкопувалися теж невеликими валами й ставали iнодi значними торговельними центрами. Лисянка спершу належала родинi Чермiнських, а потiм, у 1622 роцi, ввiйшла до складу чигиринського староства за Даниловича, котрий обвiв замок стiнами, озбро?в його, а також завiв у пiдзамчому ярмарок. У цьому мiстечку за часiв Даниловича народився й вирiс Хмельницький, - за одними переказами - батько Богданiв, Михайло, а за iншими - сам Богдан. У 1762 роцi на Лисянку, занесену в королiвськi добра, дiстав привiлей Ян Яблоновський. Яблоновський надбудував замок, спорудив сторожовi вежi, розвiв розкiшнi сади, загатив рiчки Тiкич i Лисянку, побудував великi млини, розширив мiстечко й збiльшив ярмарки, так що Лисянка одразу збагатiла й стала центром торгiвлi; навкруги не? почали виростати хутори, села; дрiмучi нiмi лiси, колишнi притулки хижого звiра, сповнились гомоном i пiснею народу. Хоча з часiв Дорошенка Лисянка й була двiчi розгромлена й гетьманом, i татарами, але в половинi XVIII столiття, коли останнi спалахи козацько? боротьби згасли, замок Лисянка звiвся з ру?н у новiй пишностi, а мiстечко почало процвiтати ще бiльше. На той час уже дiдичi Яблоновськi не жили в родових укра?нських ма?тках, а ?х замiнили уповноваженi вiд них губернатори; вони були й представниками влади сво?х патронiв, i господарями ?хнiх ма?тностей. В часи, якi тут описуються, губернатором мiстечка Лисянки i всiх ма?ткiв Олександра Яблоновського на Ки?вщинi був вельможний пан Андрiй Кшемуський. В часи губернаторства Кшемуського мiстечко Лисянка розрослося до городка, дiстало магдебурзьке право й почало обирати сво?х бурмистрiв i войтiв. З'явилися в мiстечку й православнi церкви, й костьоли, й крамницi, i за?жджi двори, i шинки... Тiльки мiщанськi подвiр'я та хати почали з року в рiк занепадати, i страшнi злиднi пiдкралися останнiм часом пiд ?хнi стрiхи: всiлякi побори й видеркаси од двору, за курiння горiлки й пива, за продаж напо?в, збори од мiрки хлiба, за в'?зд у мiстечко, за городи, за торгiвлю й iнше - геть розоряли мiщан, нищили ?хнi промисли, а коли додати до цих поборiв ще й натуральнi повинностi, котрi вони несли на замок, та фанатичне переслiдування вiд губернаторiв, бурграбiв, економiв, ксьондзiв за православну вiру, то буде зрозумiло, чому мiщан одразу задушили упривiлейованi конкуренти - ?вре?; цi конкуренти тепер почали оселятися в центрi мiстечка, тобто на торговому майданi, витiсняючи мiщан далi на околицi. Замок, мов вовкулака, висмоктував з усi?? йому пiдвладно? людностi i пiт, i кров, жирiючи й збагачуючись за рахунок сво?х покiрних пiдданцiв; зате вiн красувався тепер i розкiшшю, i суворою величчю. На вершинi положисто? невелико? гори, вкрито? синiми хвилями лiсiв, що бiгли вдалину, на широкiй просiцi височiли зiгнутi колiнами зубчастi високi мури замку з прорiзаними в них бiйницями i двома круглими вежами по краях; iз-за цих стiн пiдiймалася над мурами гостра, вкрита черепицею покрiвля самого замку й дивилася слуховими вiкнами вниз на дзеркало чистого ставу, що лежав коло пiднiжжя гори, обрамлений зеленню оситнягу та оксамитом очеретiв; до цього ставу збiгав од замку по горi розкiшний тiнистий сад, примхливо помережаний алеями, прикрашений штучними скелями, водоспадами, фонтанами, статуями, квiтниками, альтанками й теплицями; сад той теж був оточений гарною високою кам'яною оградою, з виходом унизу на маленьку пристань, бiля яко? завжди стояли баркаси й розмальованi дуби для панських прогулянок. Теперiшнiй замок з усiма мурами й прибудовами стояв на новому замчищi, та й з кладки свiтлих, ще не закурених стiн i з яскравостi дахiв i верхiвок башт зразу було видно, що вiн побудований недавно. Праворуч вiд нього чорнiли стiни зруйнованого замку, на мiсцi якого стояла тепер грандiозна й похмура споруда кляштора базилiан, що його побудував для ордену той же Олександр Яблоновський. За ставом розкинулось мiстечко, тонучи на околицях у зеленi садiв i рудiючи гостроверхими дахами в центрi. Здалеку, з височини замку, воно здавалося надзвичайно мальовничим i вабило до себе привiллям. Лiворуч, за довгою греблею, що перетинала став, видно було млини, над колесами яких завжди стояв райдужний водяний пил, виграючи прегарними переливами свiтлотiней; праворуч од ставу вигадливо звивалася й губилась у сивiй зеленi верб синя стрiчка Тiкича, а далеко на широкiй хвилястiй рiвнинi, серед яскраво? зеленi пишних лук i темних плям гайкiв та пасiк, ряхтiли золотом i бронзою клаптики нив, нiби розкиданi то там, то там аж до обрiю розкiшнi, дорогi плахти... Авжеж, втiшно було дивитися з баштово? вишки на веселий, привiльний, вбраний у пишнi шати край навкруги замку, та ще втiшнiше було жити в тому замку; з ранку до вечора лунали там веселi вигуки й пiснi, шумувала хмiльна радiсть, не стихав нестримний смiх. Старий губернатор замку Андрiй Кшемуський, що проживав там уже третiй десяток рокiв, збирав величезнi прибутки з княжих ма?ткiв, одсилав сво?му патроновi мiзерну частку ?х, а решту витрачав на бенкети для навколишньо? шляхти, на безумнi забаганки й нечуванi витiвки; правда, невичерпнi багатства дозволяли йому всiлякi надмiрностi, а збирати ?х i приховувати не було для кого: подружжя Кшемуських не мало дiтей i на схилi вiку взяло собi на виховання убогу племiнницю, панну Теклю... Та приймачка - не рiдна дитина, i пiклування про не? не могло погамувати в старого Кшемуського его?зму i яко?сь хворобливо? жадоби бучних розваг. Дивувало те, що вельможний магнат, який славився широкою гостиннiстю, завжди був похмурий, не лише на самотi, але й на сво?х гамiрливих бенкетах, - подейкували, що колись давно його спiткало якесь горе, котре примусило i його самого, i дружину його Ядвiгу, з роду Дембжицьких, передчасно посивiти; казали, що час лише осiв iржею на серце пана Андрiя, зробив його жорстоким, але не заго?в страшно? рани i що вiд нестерпного болю вiн i шукав забуття в бенкетах безумних... А втiм, можливо, поговiр цей i не мав пiдстав, але губернатор справдi був завжди понурий i нестриманий як у гнiвi, так i в сво?х диких витiвках, i цей шалений настрiй проявлявся в нього раптовими пароксизмами. Панi Ядвiга користувалася такими нападами шаленства свого чоловiка й щоразу пiдбивала його на всiлякi жорстокостi, немов прагнучи комусь мстити. В останнi роки, внаслiдок грiзних втручань Росi? у справи Речi Посполито? i заворушень придушеного й покрiпаченого народу, навколишня шляхта почала частiше навiдуватись до лисянського губернатора, радитися з ним про сво? справи й гуляти в його неприступному замку на бучних бенкетах. Гостинний господар з тих же причин навстiж розчиняв для гостей свою браму i майже не вiдпускав ?х од себе, маючи на увазi, на випадок раптово? небезпеки, укомплектувати ними i сво? надвiрне вiйсько, i гарнiзон фортецi. Просторi поко? замку ледве вмiщали шляхетних гостей, що прибували сюди з сво?ю челяддю i навiть псами, менш значна шляхта знаходила притулок у стiнах базилiанського монастиря, а дрiбна розквартировувалася в мiстечку. У залах замку й на дворищi його завжди було гамiрно й людно, але сьогоднi там стояв незвичайний тиск, а жвавий i гучний гамiр зростав з кожною хвилиною. Сьогоднi святкував вельможний пан Кшемуський заручини сво?? небоги Теклi з Фелiксом Голембицьким, а сватом його зволив бути сам губернатор Уманi пан Младанович. Ця подiя зiбрала в стiни замку не тiльки навколишню шляхту, а й гостей здалека, серед яких несподiваним i найпочеснiшим був староста канiвський, вiдомий магнат Микола Потоцький, - при?зд його й викликав у Лисянцi особливу метушню та хвилювання. У великому замковому залi, прикрашеному портретами всього роду Яблоновських, княжими гербами й рiзноманiтною збро?ю, наближався до кiнця парадний обiд; серед радiсного гамору й смiху вихоплювались вигуки: "Вiват!", "Н?х жи?!" - в супроводi гарматних салютiв... Хазя?н нарештi вийшов з-за столу i тим дав гостям сво?м цiлковиту свободу; але бiльшiсть ?х, незважаючи на довгий обiд та надмiрну кiлькiсть випитого вина, й на думцi ще не мала вiдриватись од келихiв i залишати трапезний покiй... На широкiй мармуровiй терасi, з котро? вели напiвкруглi сходи в сад, з'явилася гладка постать самого господаря замку. Брезкле обличчя його, навислi й зрослi на перенiссi сивi брови, налитi кров'ю очi, що поблискували недобрим вогнем, високий, порiзаний зморшками лоб i низько опущенi вуса - все це разом вiдбивало таку пиховитiсть i неприступну жалощам волю, що сам погляд цього пана навiвав на кожного холод i примушував стрiчного сахатися. За вельможним губернатором смиренно ступав плебан базилiанiв ксьондз Ба?вський. Його довга, кощава постать у чорнiй сутанi, безвусе, голене, немов засушене обличчя були цiлковитим контрастом до огрядностi господаря, пишно вбраного до того ж в яскравий оксамит, парчу, адамашок... - То пан плебан одержав з Рима листа? - промовив низьким хрипким голосом губернатор, провадячи далi почату ранiше розмову. - Так, ясновельможний пане, - вiдповiв фальцетом ксьондз, притримуючи правою рукою на грудях сутану й нахиляючи голову, - од ясновелебного нунцiя. - I що ж вiн пише? - Про монастир, про деякi новини в Римi, про те, нарештi, що найсвятiший, непогрiшний отець наш, довiдавшись про благодiяння, якими осипа? панська милость наших базилiан, та вiдданiсть його мосцi ?динiй, iстиннiй католицькiй вiрi, возносить молитви про вiдпущення ясновельможному пановi усiх грiхiв вiльних i невiльних, уже содiяних i якi ще мають бути содiянi, омиваючи панську душу вiд усяко? скверни, - хай увiйде очищена молитва найсвятiшого в митарства i вознесеться з них бiлою голубицею до престолу Всевишнього. - О, велику, радiсну звiстку принiс ти менi, отче! Вона ?ле?м помастила рани душi мо??, поточено? пристрастями й пекельними болями... Та чи гiдний я, раб нечестивий, пойнятий гординею й шаленствами, облитий кров'ю, чи гiдний я молитов найсвятiшого папи? - промовив схвильованим i навiть розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана глибоко його зворушили. - Приниження паче гордостi, - похитав головою плебан, - найсвятiший бачить i за тисячi миль нашi душi й не буде заступатися за недостойних. На ясновельможному кров не братiв його, а кров ворогiв: бузувiрiв, схизматiв, а така кров не погубля? душу, а очища? ??, як очища? й гарту? залiзо вогонь горнила. В насильствi iнодi виявля?ться велика любов: ми кара?мо дiтей сво?х, люблячи ?х i бажаючи ?м добра, а хто не виправля? й не кара? - ненавидить ?х... Та й нема? моцарства, котре не переслiдувало б осквернителiв закону... Закону, скажу, людського, а як же не переслiдувати осквернителiв закону божого? I хто ж може бути бiльшим осквернителем його, як не схизмат? Схизмати й лютерани суть нашi найзапеклiшi вороги. Спiвбесiдники, розмовляючи, ввiйшли в темну липову алею й сiли в затишнiй, схованiй у густiй лiщинi альтанцi. Кшемуський слухав мову плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли красномовнiсть його духовного наставника вичерпалась, вiн пiдвiв очi д'горi, тяжко зiтхнув i похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка була непри?мна для плебана. - Святий кардинал обiця? ощасливити нас незабаром сво?ми одвiдинами, -виждавши трохи, провадив далi плебан вкрадливим голосом. - Вiн привезе тодi ясновельможному пановi й iндульгенцiю. - Ох! - зiтхнув знову Кшемуський i злегка вдарив себе тричi кулаком у груди. - Недостойний!.. Все це так, i кожне тво? слово, святий отче, пече вогнем мо? серце... врiзу?ться в нього з болем, виклика? новi бурi, але не да? менi бажаного спокою, життя мина?, сили виснажуються, вже чути дух могили сиро?, а спокою менi нема?, нема? й забуття! Нi в запалi гнiву, нi в жадобi помсти, нi в буйствi, нi в хмелю, нi навiть у молитвi нема? цього забуття давнього болю, нема?! Все дав менi Всевишнiй, i владу, i могутнiсть, i багатство, тiльки не дав менi щастя родинного, i в цьому я вбачаю караючу десницю... - Боже! - скрикнув, пiднiсши руки, плебан. - Невже пан почува? себе нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвiдданiшою католичкою, панею Ядвiгою? - Е, не про те мова, хоч i сама панi не вмиротворя?, а роз'ятрю?. - Розумiю, вельможний жадав дiтей... - Не говори, отче, про дiтей... - Тобi, коханий мiй пане, боляче... Але в господа сил усе можливе: згадай Авраама i Сару... А може, провидiння, заради твого ж добробуту, вiдхилило вiд тебе цю юдоль! В тебе, сину мiй, лежить щось на серцi чи, може, давно колись йому завдано удару незабутнього... Повiдай, вельможний, духовному отцевi сво? горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами проситиму небо, щоб воно дало тобi цiлюще забуття. - Нi, не можу, та чи й не однаково? Була радiсть, щезла й не вернеться!.. Молись, святий отче, за грiшного Андрiя... Та облишмо про це... Чи нема? ще чогось нового? - Як же! Про головне я ще й не говорив... Рим пропону? й вимага?, щоб Рiч Посполита, якiй Всевишнiй дав високе призначення, поширила на всiй сво?й територi? католицьку вiру, а потiм понесла свою мiсiю i в iншi кра?ни, запроваджуючи в усьому свiтi iстинну католицьку церкву... О, яка велика роль на землi доручена божественною десницею обранiй помiж усiма народами Польщi i яка уготована ?й пречудова, невимовно блаженна доля там! - урочисто показав плебан пальцем д'горi. - Рим зверта?ться до Речi Посполито?, тобто до вас, можновладцiв, до благородного лицарства, котре й становить стовпи вiтчизни. Непогрiшимий рече, що зараз усе сильне, здатне володiти збро?ю в схизматiв уже знищене: руське схизматське панство давно вже вiдреклося вiд хлопсько? вiри й припало до лона нашо? церкви, мiщанськi братства, цi розбiйничi гнiзда, - викорiненi, ?ретична i?рархiя i попи знищенi... i зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що тиня?ться степами, ergo, боротися тепер нi з ким, а в боротьбi вдаватися до хитрощiв, напiвзаходiв, - просто принизливо! Пора смiливо завдати рiшучого й останнього удару цьому ненависному православ'ю! - Авжеж, либонь, пора! - збуджено промовив Кшемуський, багатозначно стиснувши кулак. - Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, - усе жвавiшав плебан, - схизматка Росiя почина? втручатися в нашi справи i навiть насмiлю?ться пiдносити голос до наказiв i погроз! - О ?зус-Марiя! - з жахом мовив Кшемуський. - Так, це попуск божий за нашу нерiшучiсть, малодушнiсть i зневагу до справ вiри, ео ipso, до iнтересiв отчизни. Росiя ма? ?диний привiд для втручання - це турбота про сво?х одновiрцiв: цей привiд i сусiднiм нашим державам зда?ться законним. Та коли б не було тут ?? одновiрцiв - i приводу б не iснувало; отже, для знищення цього приводу треба якнайскорiше i найрiшучiше позбавитися цих одновiрцiв. Усi попереднi заходи - хитрощi Шумлянських i Жабокрицьких - тепер уже не потрiбнi, - та, правду кажучи, вiд них i тодi була невелика користь: вiддали всi церковнi ма?тностi i всю владу в руки унiатсько? i?рархi?, та самi унiати небажанi теж: це якийсь недозрiлий, шкiдливий плiд - перехiдний, кривий щабель, з якого легко й зiрватися... Вони ранiше, може, й були кориснi, щоб одвести очi вiд iстинно? нашо? мети, але далi ?х Рим не потерпить... Та зараз не про них мова: поки що йдеться про схизматiв, тепер здебiльшого темних, диких. Ми й далi будемо панькатися з цими лайдаками? Адже всi заходи, до яких вда?ться благородне лицарство, щоб навернути ?х до iстинно? вiри, виявляються безсилими: цi тварюки впертi й черствi серцем, мов звiрi... А от через них iмператриця докуча? й вимага? в короля всiляких декретiв i пiльг для цих недовiркiв. То пiднесiться ж духом, волелюбнi, гордi сини сво?? славно? вiтчизни, вiрнi дiти костьолу! Повстаньте i проти короля, i проти iноземних впливiв та iменем найсвятiшого папи оголосiть, що в Речi Посполитiй може бути тiльки одна вiра - католицька! - Та що нам круль? Давно вони в нас тiльки параднi ляльки! Нi для кого з шляхти ?хнi постанови не мають значення! Тiльки от бiда: вигнати бидло легко, а як без нього обiйтися?.. Де ми добудемо робочих рук? - Пустий страх! По-перше, якщо пiд загрозою смертi наказати всiм перейти в католицтво або хоч в унiю i негайно взятися виконувати цю погрозу... принаймнi поки що нiхто не стане на завадi - то повiр, сину, хоч i якi впертi твердолобi хлопи, а залiзо й вогонь - переконливi... Знайдеться, звичайно, кiлька одчайдушних п'яниць, таких, що й на палю сядуть, але бiльшiсть вiддасть перевагу запропонованим пiльгам. - Але ж минуле да? iншi приклади. Ми бачили, що нiчим не можна було спокусити прокляте бидло. - Минуле - не закон: тодi бидло мало пiдтримку в козацтвi i в Запорожжi, а тепер цього нема! Та й заходiв ми не вживали належних... А римська курiя радить скористатися слушним моментом i одразу знищити схизму. Очi в плебана блискотiли похмурим вогнем нещадно? злоби й жорстокостi, а голос його вiд збудження пiдвищився до рiзких крикливих нот: - Так, знищити: церкви попалити, попiв перевiшати, непокiрних селян повибивати, не пускаючи нiкого за креси... Людей дасть i Волощина... там голодних - не злiчити... Треба тiльки дiяти дружно, енергiйно й нещадно, а все iнше само прийде... Господь тодi воздвигне об'?днану духом Польщу й возвеличить ?? понад усi держави, а поборникiв об'?днання церкви вознесе в оселi горнi?!.. - Так, це велика думка, навiяна небом, - запалився й Кшемуський, - треба, щоб вона заполонила всiх. - Amen! - розчулено промовив плебан, заспокоюючись. А з залу тим часом виходили на терасу i в сад подихати свiжим повiтрям розгарячiлi й спiтнiлi вiд непосильних трудiв гостi. Губернатор уманський Младанович iшов похитуючись, його пiдтримував молодий хорунжий Фелiкс Голембиць