кий, наречений племiнницi господаря панни
Теклi. Младанович ще був не старий,  хоч  i  дуже  пом'ятий  надмiрностями
життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткi штани,
черевики, вiн мав при боцi шпагу, а не шаблю: в його зовнiшностi й зачiсцi
вже  нiчого  не  було  старопольського,  а  скорiше  помiчалося  намагання
здаватись маркiзом; губернатор носив гостру борiдку й маленькi, пiдкрученi
тоненькими хвостиками догори  вуса,  любив  пересипати  мову  французькими
виразами й трошки шепелявив. Фiзiономiя його була трохи комiчна:  товстий,
кирпатий, з широкими нiздрями нiс  у  темно-червоних  полисках,  банькатi,
олов'яного кольору, широко розставленi очi й роздво?на верхня  губа,  з-за
яко? виглядали два зуби, немов вiн завжди смiявся.
   Цiлковитою протилежнiстю свого родича був  молодий  хорунжий:  ставний,
гарний, у  пишному  польському  вбраннi  -  рожевому  атласному  жупанi  й
срiблисто-бiлому глазетовому кунтушi, обшитому темним соболем;  стан  його
був стягнутий дорогою шаллю, на лiвому боцi брязкала кривуля.
   Младанович ледве волiк ноги й тер рукою  спiтнiлий,  розгарячiлий  лоб,
похитуючи з боку на бiк обважнiлою вiд  хмелю  головою.  Доплентавшись  до
першо? гранiтно? лави, що стояла бiля грота, вiн важко на не? опустився.
   - Ху, важко,  Фелiксе,  -  вiддихувався  й  пихкав,  поводячи  бровами,
Младанович. - Вже  не  прийма?  стiльки  утроба,  як  колись...  C'est  la
viellesse! Сто дяблiв! Ранiше легко випивав дзбан меду, а венгржину -  без
кiнця-краю... i як з гуски вода! А тепер от... задихаюся!
   Губернатор кiлька разiв перевiв дух i знову заговорив:
   - А добре году? колега... добре,  донесхочу...  Але,  але,  mon  cher2,
кухня в нього груба, не французька, та вишуканiша й  тонша...  А  втiм,  в
усьому тут видно розкiш, менi до смаку був кабан, начинений курiпками, i в
кожнiй сюрприз на пам'ять... Такий тесть, та foi3, згодиться,  i  ти  менi
повинен дякувати.
   - Спасибi, дядечку, - Голембицький поцiлував  у  плече  Младановича.  -
Тiльки ця надмiрна марнотратнiсть не раду?:  адже  всi  оцi  ма?тностi  не
його, а становлять власнiсть князiв Яблоновських, то розсудливiше  було  б
величезнi прибутки вiд них складати до сховку,  а  не  розтринькувати  так
нерозумно: адже коли б умер сьогоднi його мосць,  то  завтра  пiсля  нього
зостанеться дуля!
   - Ха-ха! Ось що тебе турбу?! Але ти щодо цього можеш заспоко?тися:  пан
Кшемуський у великому фаворi в князя i напевне виклопоче для свого зятя  в
спадщину це ж саме губернаторство.
   - Вiн i менi про це натякав.
   - Отже, нема чого тобi й турбуватися... А тут гарно, кра?вид  чарiвний,
i ця в'юнка зелена рiчка, i озеро, i все. Повiтря  запахуще,  -  чу?ш  дух
сiна? А добру збудував вiн фортецю - не гiрша  за  мою  уманську:  дивись,
який глибокий рiв за мурами,  а  далi  землянi  окопи  й  на  них  дубовий
подвiйний частокiл... Досконале! Треба буде i в Уманi так зробити.
   - Зайвi витрати, - знизав плечима Голембицький,  -  Умань  i  без  того
неприступна...
   - Mais oui. Звичайно! Та все-таки для безпечностi... Нехай  план  спише
мiй Гонта. A propos, де вiн?.. В трапезнiй його теж не було...
   - Та, мабуть, запросили в офiцiни... де замкова команда...
   - Однак це прикро: вiн у мене - права рука... Я привiз його... Нарештi,
вiн фаворит мого патрона Силезiя Потоцького...
   - А все ж таки схизмат... iз хлопiв...
   - Гонта - не слуга, не простий хлоп, - загарячкував Младанович,  -  вiн
тепер нобiлiтований, шляхтич i едукований... це голова!..
   - Вельможний до нього занадто прихильний... щоб не пошкодував потiм...
   - Ну, облишмо, - обiрвав Младанович  i,  помiтивши  в  гротi  мармурову
статую, почав до не? придивлятися. - Ось дивися, який  мармур  у  гротi...
Зда?ться, втiкаюча дрiада, -  заговорив  вiн  грайливо.  -  Тьху  ти!  Яка
краса!.. Якi чарiвнi деталi! А що, коли б твоя  Текля  стала  ось  тут  на
п'?десталi? Хе-хе, i морозом, i жаром обсипало б? Га?
   - Але, коханий дядечку...
   - Ревну?ш? Го-го! Нi, ти тiльки уяви...  замiсть  холодного  мармуру  -
рожеве, ароматне тiло... A, sacrebleux!  Грiм  i  блискавка!  Але  я  тобi
раджу, mon cher, бути в подружньому життi  лiберальним  i  вiльнолюбним...
Шлюб нам потрiбен тiльки для зв'язкiв, для збiльшення  ма?тностей,  а  для
радощiв життя - вiн отрута: це хробак, який пiдточу? всi нашi  втiхи...  а
життя  ж  brevis  est!  А  тому  дотримуватися  треба   тiльки   зовнiшнiх
конвенансiв  i  поза  пристойним  родинним  вогнищем  треба  завести  свiй
вiльний, широкий парадиз, якого й вимага? справжня шляхетська порода:  наш
лицарський дух жде вiльного простору й величi...
   - Я, власне, не старовiр, - посмiхнувся Голембицький, -  i  визнаю,  що
шлюб установлено заради iнтересiв роду, а кохання - заради iнтересiв серця
i що ?х сполучати нелегко... Але  я  здивувався,  що  високошановний  пан,
маючи...
   - Дiтей, - перебив  Младанович,  -  i  додам  ще:  прекрасних  дiтей...
особливо дочку... i розумну, й красуню, й чарiвницю! Але, хай  поб'?  мене
перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого  життя  в  насолодах...  саме  в
насолодах, i мудрий тiльки той, хто зумi? рiзноманiтити  ?х,  витончувати:
все для цього i все в цьому.
   - Вiддаватися насолодам можна тiльки  тодi,  коли  людина  перебува?  в
цiлковитiй безпецi i коли над ?? головою не висить бiда...
   - А що ж висить над мо?ю головою?
   - Поки що нiчого, але навкруги збираються хмари, i може вдарити  гроза.
По-перше, щось затiвають бестi? хлопи: мовчать, але  дивляться  вовками...
По-друге, знову починають прориватися клятi гайдамаки...
   - Стонадцять дяблiв i вiдьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги,
- вiшати, на палю садовити, топити,  шкварити...  Що  вони  тепер  можуть?
Плюнув, розтер, та й годi!
   - Ясновельможний помиля?ться, якщо так легко на це дивиться, - серйозно
зауважив хорунжий, - погань то погань, але цю погань пiдтриму? й наставля?
ки?вська схизматська i?рархiя, а Москва... вона, можливо, про людське  око
й стриму? запорожцiв, але та?мно...  ого-го!  Адже  вона,  наш  ворог,  не
тiльки заступа?ться за сво?х нiбито одновiрцiв, але й велить Понятовському
потурати ?м... Ну, звичайно, вiн "падам до нiг"!
   - Грiм i блискавка! Той Понятовський ось де в  мене  сидить!  -  ударив
себе кiлька разiв по потилицi Младанович.
   - Та й у всiх! Це ж ганьба! Ми, вiльна, гонорова  шляхта,  i  в  якiйсь
пiдлеглостi, когось повиннi слухатися!
   - Oui, oui!' Обурливо!
   - От багато  хто  з  благородного  лицарства  й  повстав  проти  такого
становища й утворили конфедерацi?, щоб протидiяти московському  шпигуновi,
зрадниковi! I протидiяти не тiльки йому, а й  усьому  впливу  схизматсько?
Росi?.
   - Браво! Браво! Це менi подоба?ться... Це менi нагаду? стару  Польщу...
Я сам ладен прилучитися до конфедератiв.
   - Пречудове!.. Головне - конфедерацiя вiд нас недалеко, в Барi. Я  член
??... Ясновельможний пан буде щонайповажнiшим...
   - Радий, радий i клопотатимусь за Пулавського...
   У цей час до спiврозмовникiв пiдiйшло кiлька гостей;  виявилося,  що  й
вони провадили жваву бесiду на ту ж саму тему;  але  серед  них  знайшовся
один, який зовсiм розходився з думкою бiльшостi: його  слова  й  викликали
гарячi заперечення, що перейшли в бурхливу суперечку.
   - Задушили, задушили поспiльство цiлком! - кричало кiлька голосiв.
   - Нi, панове, не задушили ви поспiльство, воно тiльки зата?ло злiсть, а
нас, шляхту, ненавидить до глибини душi.
   - Ха, - обiзвався один шляхтич зневажливо, -  а  пановi  дуже  потрiбна
любов  того  бидла?  Пан,  може,  хоче  обнiматися  й  цiлуватися  з  тими
схизматами?
   Весь гурт дружно зареготав, але суперечник  не  збентежився  вiд  цього
брутального глузування,  а  дивився  на  всiх  ясно,  спокiйно,  навiть  з
поблажливою усмiшкою, що грала на його великих,  м'яко  окреслених  губах.
Хоч вiн був i негарний, худорлявий i непоказний, але  прекрасно  розвинена
його  голова,  з  благородно   окресленим   чолом   i   розумними,   трохи
короткозорими очима, справляла  симпатичне  враження  i  свiдчила,  що  ця
людина сповнена внутрiшньо?,  приховано?  сили.  То  був  молодий  учений,
шляхтич Левандовський,  що  оселився  недавно  в  сво?му  родовому  хуторi
поблизу Лисянки.
   - Не святкуйте, панове, перемоги i не дивiться так легко на  тривожний,
близький до кризи час, - провадив вiн  серйозно,  не  звертаючи  уваги  на
безтурботний, веселий, пiдiгрiтий  алкоголем  настрiй  сво?х  слухачiв.  -
Ненависть люду, який стогне  пiд  несправедливим  гнiтом  ваших  економiв,
отаманiв i рiзних жондцiв, може за першо?-лiпшо? нагоди  проявитися  таким
вибухом помсти, який захита? всю вашу видиму могутнiсть i вжахне свiт...
   - Вiтаю пана Левандовського! - зухвало кинув у вiчi шляхтичевi  один  з
його опонентiв.  -  Якщо  пан  бо?ться  цi??  поганi,  то  йому  слiд  усе
пробачити: хто бо?ться, тому в очах дво?ться!
   - А може, пан хоче бути ватажком в того бидла? - зауважив другий.
   - Можливо, - пiдхопив третiй, - звiдси й пророкування.
   - Протестуюсь! - крикнув Левандовський.
   Усi загаласували.
   - Та нам тепер не страшнi, - кричав перший опонент, - не тiльки  хлопи,
а й круль, i сейм, i сам диявол!
   - Ми  самi  тепер  крулi!  -  крикнуло  кiлька  шляхтичiв,  дзенькнувши
острогами й брязнувши шаблями.
   - По-перше, панове, ви не  крулi,  -  перечекавши,  поки  затих  галас,
заговорив знову Левандовський, - а тiльки служите в командах у крулiв,  а,
по-друге, саме в цьому й безсилля Речi Посполито?, що  олiгархiя  захопила
владу в сво? руки, знищила  значення  закону,  сейму  й  державно?  влади;
можновладцi розбили славну й сильну колись Польщу на кiлька ворожих  помiж
собою таборiв i взяли собi на розум, що ?хнi дрiбнi особистi iнтересики та
свавiлля й становлять усю суть Речi Посполито?.
   - Це нахабство! Зрада! Чи не з дисидентiв пан? - з  погрозою  обступила
Левандовського група опонентiв.
   - Панове лицарство! - палко мовив, пiднiсши руки, Младанович i пiдiйшов
з сво?м хорунжим до товариства. - Я бував у Францi?, в  Парижi  i  всiлякi
диспути чував, там вони скрiзь провадяться безборонне. Це дуже корисно для
розуму, але не  повинно  викликати  розлюченостi...  Це,  так  би  мовити,
лицарський турнiр слова...  а  на  турнiрах,  шановне  панство,  переможця
прикрашають вiнком.
   - Але, ясновельможний, - вже стриманiше загомонiли деякi голоси, -  цей
пан обража? нас i Рiч Посполиту сво?ми словами...
   -  Нiкого  я,  панове,  не  маю  намiру  ображати,   -   пiднiс   голос
Левандовський. - Я кажу щиро  i  кажу,  за  сво?м  глибоким  переконанням,
правду. Я католик, справжнiй, а не фанатичний... Я був недавно за кордоном
i зустрiчався з видатними особами сусiднiх держав: усi цi  моцарства  -  й
Австрiя, й Пруссiя, й Московiя - дивляться на Польщу, як на  вмираючу  вiд
внутрiшнього безсилля й  безладдя  державу.  Ви  обурю?тесь,  що  Московiя
заступа?ться за ?ретикiв, сво?х одновiрцiв, та нiмцi, повiрте,  ще  бiльшi
нашi вороги: вони до часу не втручатимуться в нашi чвари,  а  ще,  либонь,
заохочуватимуть розгнузданiсть нашого вельможного панства...
   - Ого! Одначе! - почулося кiлька роздратованих голосiв.
   - Занадто смiливо, - зауважив i Младанович.
   - Я ще раз кажу - розгнузданiсть, - пiдкреслив Левандовський, - бо  всi
багатства й прибутки кра?ни вiдiбранi в Речi Посполито?  i  перебувають  у
руках магнатства, а воно ?х витрача? на лукулiвськi  бенкети,  на  безумнi
забаганки та на дикi забави; держава ж позбавлена прав i  знесилена.  Хiба
при  такому  станi  речей  може  Рiч  Посполита  дати  вiдсiч  зовнiшньому
вороговi?
   Пiд час цi?? останньо? тиради непомiтно пiдiйшов до гурту  суперечникiв
господар замку i став з подивом прислухатися  до  мови  свого  пiдвладного
шляхтича.
   - Що вона ма? для самозахисту? - тим часом провадив далi Левандовський.
- Нi влади, нi грошей, нi вiйська!
   - Помиля?шся, пане! - рiзко перервав його хорунжий Младановича. -  ?  у
Речi Посполито? оборонцi, тi оборонцi - ми, благородне лицарство, найкраще
в свiтi вiйсько: нiхто ще з нас не розучився орудувати  списом  i  шаблею,
нiхто з нас не дозволяв ще нiкому наступити  собi  на  ногу...  i  ось  ми
утворю?мо конфедерацi? проти Москви за шляхетську вольнiсть!
   - Браво? Вiват! От справжнiй патрiотизм!  ?ще  Польска  н?  згiнела!  -
вибухнули захопленi вигуки натовпу на адресу хорунжого Голембицького.
   - Спасибi, мiй майбутнiй зятю, - несподiвано почувся голос  губернатора
Кшемуського; старий вийшов наперед з натовпу, що  розступився  перед  ним,
пiдiйшов до хорунжого й ласкаво поклав йому на плече руку. - Старопольське
серце в пана, а душею, видно, вiн справжнiй католик. Але менi  сподобалась
i  смiлива  мова  пана,  -  кинув  вiн  крижаний  погляд  на  знiяковiлого
Левандовського. - Як бога кохам - це смiливо й оригiнальне; звичайно,  пан
iз-за кордону вивiз сво? переконання, але це цiкаво... А я, зда?ться, знаю
пана, - придивлявся до нього, хижо примруживши очi, Кшемуський. - Ми часто
зустрiчалися...
   -  Так,  я  мав  честь  кiлька  разiв  бути  присутнiм  на  його  мосцi
полюваннях, i вельможний пан звернув увагу на мiй хутiр, милувався ним...
   - А, пам'ятаю,  пам'ятаю...  пречудовий  куточок,  сад,  долина,  став,
млини... Так, так... Хотiв був ще за?хати, але молода дружина в пана  була
хвора.
   - Цiлковита правда, ясновельможний, вона  збиралася  стати  матiр'ю,  i
тому я позбавлений був утiхи й честi...
   - Ми пана винагородимо i завтра  ж  у  нього  будемо...  Менi  хочеться
ближче з паном зiйтися, але я не пригадую, де цей хутiр, то  пан  сам  нас
проведе...
   - Я попрошу в такому разi дозволу по?хати ранiше й попередити дружину.
   - Не вiдпущу, - зловтiшне посмiхнувся Кшемуський, - ми зробимо сюрприз,
а про почастунок не турбуйся: все вiзьмемо з собою...
   Левандовський  низько  вклонився  й  замовк.  Кшемуський  пiдiйшов   до
Младановича, i гостi шанобливо вiдiйшли, щоб дати можливiсть  губернаторам
поговорити наодинцi.
   Левандовський кинув гамiрливий гурт i заглибився в одну з темних  алей;
серце його щемiло вiд образи, а душу  охопив  такий  морок,  таке  ганебне
вiдчуття рабства, що в  грудях  його  билося  тiльки  одне  бажання:  пiти
звiдси, нiкого не бачити й нiколи сюди не повертатися.
   На перехрестi вiн здибав незнайомого у  багатому  козачому  вбраннi,  з
золотою китицею на правому плечi, що свiдчила про  звання  сотника.  Козак
був ставний, плечистий, i вiд усi?? постатi його  била  мужня  сила,  але,
незважаючи на атлетичну будову, вiн не був позбавлений грацi? i  плавностi
рухiв.
   Та Левандовського особливо вразило обличчя сотника: воно було  сповнене
контрастiв i належало до числа тих фiзiономiй, якi, раз потрапивши на очi,
не забуваються вже нiколи.
   Довгастий овал  його  обличчя  був  гарний,  але  до  пiдборiддя  надто
звужений, правильнiсть лiнiй порушував лоб: бiлий, дуже розвинений,  немов
мармуровий, вiн здавався вiд  пiдголено?  чуприни  ще  бiльшим,  засмаглi,
вкритi густим рум'янцем щоки вилискували бронзою. Чорнi мигдалеподiбнi очi
незнайомого поставленi були трохи зашироко, але оскiльки  вони  були  дуже
великi, то ця вада лишалася непомiтною,  чому  сприяли  ще  брови,  темнi,
тонкi, смiливо пiднятi вгору бiля скронь i опущенi коло  перенiсся.  З-пiд
цих брiв погляд незнайомого здавався пильним i гострим; тонкий з  горбиком
нiс надавав демонiчного виразу всьому обличчю, а  втiм,  його  пом'якшував
добродушний вираз трохи заширокого рота, завжди  готового  вiдкритися  для
веселого смiху, показуючи при цьому два ряди мiцних бiлих зубiв.
   З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом
i хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною
енергi?ю, що променилась з кожно? риси його обличчя, але за мить  враження
це пом'якшувалось, i в грiзному обличчi козака можна  було  побачити  таку
одверту  доброзичливiсть,  що  перше  враження   змiнювалося   довiрливою,
сердечною прихильнiстю.
   Сотник, побачивши Левандовського, швидко пiдiйшов до нього.
   - Дозволь, шановний пане, привiтати тебе, - заговорив козак по-польськи
звучним i дуже при?мним баритоном, простягаючи  до  Левандовського  обидвi
руки. - Шановний пане, - пiдкреслив вiн, - присягаюся богом, що я вперше в
життi промовляю з таким благоговiнням це привiтання. Дозволь же  потиснути
твою благородну руку. Я чув смiливу, правдиву й чесну панову мову: в  мене
серце затремтiло в грудях вiд подиву й захвату, я мало не  кинувся  пановi
на шию, але придворний звичай та обережнiсть стримали мiй запал.
   - Я дуже радий... - Левандовський стиснув простягнутi сотниковi руки  i
весь почервонiв вiд задоволення. - За весь час  мого  перебування  тут  це
перше спiвзвучне слово... ?, щоправда, два-три юнаки, яких  ще  не  зовсiм
отру?ли ?зу?ти, вони нiби й спiвчувають правдi, але спiвчуття ?хн? безсиле
й незабаром потоне в хвилях розгулу...
   -  Прости,  вельможний  пане,  за  пораду,   -   сказав   спiврозмовник
Левандовського, - ти наража?ш себе на велику небезпеку... Я помiтив, як  у
тутешнього господаря люто горiли очi, коли вiн пiдслухував... Раджу пановi
остерiгатися...
   - В мене одна думка - втекти... хоч  i  шкода  рiдного  гнiзда,  та  що
зробиш! А бути байдужим спостерiгачем огидного насильства - тяжко.
   - I пiдло! - додав,  насупившись,  козак,  i  в  очах  його  спалахнула
блискавка. - Але тут  незручно  говорити...  За  кожним  рогом  може  бути
шпиг... а шановний пан такий довiрливий i одвертий... Я не хочу зловживати
щирiстю пансько? душi i вводити його в оману: адже я хоч  i  нобiлiтований
тепер, але не католик, а схизмат, - пiдкреслив сотник.
   - О? Але це мене аж нiяк не бентежить, а ще  збiльшу?  прихильнiсть  до
пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такiй мiрi фанатики, як нашi.
   - Навiть зовсiм не фанатики, пане; нiколи нам i  на  думку  не  спадало
силомiць перехрещувати в свою вiру татарина, турка... Ми тiльки сто?мо  за
те, щоб нас не перехрещували...
   - Либонь, так, i тут  проляга?  глибока  прiрва  мiж  нашою  шляхтою  й
козацтвом: i вашi, i нашi прагнуть свободи; але вашi шукають ?? для себе,
не позбавляючи свободи iнших, а нашi хотiли б увесь свiт обернути на сво?х
челядникiв i рабiв, залишивши тiльки для  себе  цю  золоту  свободу,  або,
краще сказати, свавiлля...
   - Пане мiй, друже мiй! Даруй смiливiсть, - палко промовив  схвильований
спiврозмовник. - Коли б сота частина вашого лицарства подiляла тво? думки,
то ми по?дналися б по-братерському... Але сюди  йдуть...  Ще,  дасть  бог,
зустрiнемося... Про шановного пана я розпитав - i все знаю... А  сам  я  -
сотник умансько? козачо? корогви Iван Гонта...  Нехай  це  дружн?  ?днання
католика iз схизматом буде запорукою бажано?  братерсько?  любовi...  -  I
вiн, притиснувши до сво?х широких грудей нового побратима,  квапливо  зник
за поворотом але?.
   Вечорiло. Багрець заходу пригасав, змiнюючись на  нiжнiшi  тони.  М'якi
сутiнки серпанком лягали на  сад.  З  замку  виходили  новi  групи  пишних
лицарiв i дам: строкатi гуртки розсипались по галявинi й тонули  в  темних
просiках алей.
   Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима  й  кирпатим
носиком,  iшла  пiд  руку  з  дочкою  Младановича  Веронiкою,   гарненькою
шатенкою. Праворуч, поряд з  цi?ю  парою,  йшла  якась,  видно,  багата  й
манiрна панна.
   - Ах, ви помiтили, як цей страшний Потоцький, староста  канiвський,  на
нас дивився? Я ледве всидiла на мiсцi: вiн просто пiк мене  поглядом...  А
про нього ж розповiдають жахливi речi...
   - То кажуть про простих дiвчат, - обiзвалася  Текля,  -  i  хоч  вiн  i
староста, але не насмiлиться щось подiбне вчинити iз значною шляхтянкою  -
це неймовiрно!..
   - Одначе  цей  Миколай  Потоцький,  -  зауважила  Веронiка,  -  справдi
безчинству? й доходить до злочинiв, я сама чула про нього таке, що волосся
сторч ста?. Вiн нiкого не милу?, якщо треба - вiнча?ться живосилом,  а  на
другий день зашива? жiнку в мiшок i кида? ?? з кручi просто в Днiпро...
   - Ах! - завищала панна. - Я туди не пiду, - i вiдсахнулась, коли  панни
ввiйшли до темно? але?.
   - Чого панна бо?ться? - засмiялася Текля. - Потоцький же в замку, а  не
за кущами.
   - Але там може бути в засiдцi  його  посiпака...  а  то  i  який-небудь
гайдамака!
   - Гайдамака? У нас гайдамака? - сплеснула руками Текля. - Та ?х  скрiзь
уже перевiшали, а в нас, у мого батька, й поготiв, ?х i за  грошi  тут  не
знайдеш!
   - Не кажи так, люба, - мовила поважно  Веронiка,  -  у  нас,  в  Уманi,
одержано недобрi  вiстi  -  народ  почина?  хвилюватися  i  про  щось  усе
змовля?ться по лiсах та ярах, i  з  Ки?ва  засилають  бунтiвникiв,  звiдти
обiцяють ?м пiдтримку...
   - Ну, то байка! - махнула рукою Текля. - Це бидло, ця голота нещадима й
писнути тепер не посмi?!
   - Коли б воно так було! - вiдповiла  на  це  манiрна  панна,  сполохано
озираючись  кругом  i  поспiшаючи  назад  до   майданчика,   де   починали
спалахувати  рiзноколiрнi  лiхтарi.  -  От  у  нас,  на  Брацлавщинi,  уже
з'явилися знову гайдамаки, спалили два фiльварки, настрахали всiх навкруги
звiрствами i втекли вiд команд. Там у нас без  охорони  небезпечно  ?здити
навiть i вдень, хоч i близько.
   - А я не боюсь на човнi кататися сама з хлопом... У нас тут ? вiдважний
такий, Петро...
   До панн пiдiйшов гурт молодих елегантних гусарiв та уланiв  на  чолi  з
нареченим Теклi хорунжим.
   - А, нарештi-таки, - вигукнув вiн з пафосом,  -  фортуна  зглянулась  i
показала менi нитку Арiадни, яка й привела мене знову до мого щастя.
   - Але лицаря, - кокетливо вiдповiла Текля, - мабуть, та нитка водила  й
до iнших утiх: ми були  в  небезпецi,  а  наш  оборонець  усе  по  якомусь
лабiринтi блукав...
   - Що таке, панно? - сполохався хорунжий.
   - Яка небезпека? Де? - забрязкали шаблями його товаришi.
   - Там гайдамаки! - показала на темну алею Текля й розреготалася.
   - Це жарт, - заспоко?ла молодь юна Младанович, - але ось панна каже,  -
i це правда, - що на Подiллi з'явилися гайдамаки i  що  серед  поспiльства
помiтний неспокiй...
   -  А  ось  ми  цей  неспокiй  вгаму?мо  скоро!  -   запально   вигукнув
Голембицький. - Це буде перше дiло конфедератiв: повиривати останн?  пiр'я
з крил у хлопства й налякати його так, щоб воно й тiнi сво?? боялося.
   - Добра думка, - пiдтримали його товаришi.
   Тим часом весь  сад  уже  був  освiтлений  i  очам  вiдкрилося  чарiвне
видовище:
   на всiх деревах уздовж алей були порозвiшуванi рiзноколiрнi  лiхтарики,
й здавалося, що зоряне небо впало й  розсипалося  по  саду  зiрочками;  та
особливо чарiвним був  став,  залитий  кривавим  вiдблиском  запалених  на
березi смоляних бочок: наче розтоплений чавун, вiн свiтився й вихоплював з
темряви блiдо-рожевi обриси мiстечка, розкинутого на протилежному боцi.
   - Чудово! - милувався цi?ю  картиною  Потоцький,  стоячи  з  господарем
замку край майданчика, звiдки вже починався крутий спуск гори. -  Хвалю...
У пана добродiя багато смаку... Сюди б iще нiмф: пiд зоряним небом  i  при
такому освiтленнi вони були б пречарiвнi...
   - Будуть, ваша ясновельможнiсть,  -  з  догiдливою  усмiшкою  шанобливо
схилив голову губернатор. - Його мосць староста - улюбленець  Кiприди,  то
вона повинна потiшити його душу прекрасним.
   - О? Коли так, то гостиннiсть панська мене полонить цiлком, - примружив
очi Потоцький, - i я, чого доброго, покину свiй Канiв i оселюся в пана...
   - Був би невимовне щасливий, - схрестив на грудях руки Кшемуський.
   -  Хе-хе!  Я  набридну...  Але  панська   привiтнiсть   i   гостиннiсть
безмежнi... i я неодмiнно напишу мо?му приятелевi князевi Олександровi про
надзвичайну гречнiсть пана и попрошу в  нього  дозволу  переселитися...  -
Потоцький лукаво глянув на  губернатора  й  провадив  весело:  -  Нi,  без
жартiв, i замок, i сад, i природа тут чарiвнi... В мене, правда,  ширше...
i грандiознiше... Днiпро, звичайно, поспереча?ться з цi?ю калюжею,  одначе
й тут принадно. Ось i  мiстечко  гарно  вирiзьблю?ться  з  темряви;  шкода
тiльки, що не дуже виразно - якби з тилу сильний вогонь, - вiн  ефектно  б
осяяв i костьол, i магiстрат, i всi високi будiвлi.
   - А що ж, слушно! Щаслива думка в пана старости.
   - Що пан надумав? Мiстечко палити?
   - Воронь боже! У  мене  там  по  той  бiк  хлопського  селища  складенi
величезнi ожереди соломи, то я ними й освiтлю мiстечко.
   - Але вiд ожередiв можуть зайнятися й хати.
   - Якщо й займеться щось, то спершу схизматська церква, а  потiм  уже  i
?хнi хлiви.
   - Ну, коли так, то й прекрасно...
   Кшемуський  поспiшив  вiддати  потрiбнi  розпорядження.  Пан  пiдчаший,
найближча в iнтимних справах особа,  доповiв  мiж  iншим  губернатору,  що
дiвчини, попово? вихованки, першо?, на його  думку,  красунi  в  мiстечку,
поки що не знайшли: вона або сховалася, або  справдi  кудись  вiдлучилася,
але що вiн неодмiнно ?? розшука?.
   - Та й припровадиш у замок... Ну, хоч би за  поко?вку  до  панни  Теклi
абощо.
   - Слухаю, ясновельможний пане!
   - Неодмiнно, - додав губернатор i почав щось та?мниче  шепотiти  сво?му
довiреному.
   А той тiльки все вклонявся та казав:
   - Слухаю, все буде зроблено.
   Тим часом дами, ждучи процесi?, посiдали на терасi,  а  чоловiки  стали
шпалерами вздовж але?, якою мав проходити казковий похiд,  вихоплений,  як
висловлювався господар, iз садiв Магомета.
   В альтанцi, що була в центрi широкого майданчика, розмiстився  оркестр;
тiльки-но господиня махнула рукою, вiн гримнув урочистий полонез, -  ту  ж
мить  спалахнули  потiшнi  вогнi,  що  осяяли   червоними,   смарагдовими,
голубими, золотими тонами i кущi, i дерева, i гостей, якi вп'яли пожадливi
погляди в широку просiку, що вела до альтанки.
   Але  процесiя  не  з'являлася:  ждали  господаря.  Панi   Ядвiга   була
роздратована його вiдсутнiстю, нетерпiння гостей зростало.
   Нарештi Кшемуська, довiдавшись, що чоловiк ?? в якихось справах подався
на дворище замку, обурилась i поспiшила туди.
   Губернатор, вiддавши останнi розпорядження, пiшов був назад до  гостей,
але тут його перестрiла дружина.
   - Ти збожеволiв чи що? - накинулась вона одразу на чоловiка. -  Залишив
вельможного гостя... затриму?ш процесiю...
   - Давав розпорядження, моя сувора панi, вiдносно цi?? само? процесi?, а
тепер ходiмо: все буде гаразд...
   У цей час  пiдiйшов  до  нього  маршалок  i  доповiв,  що  схизматський
священик давно чека? ясновельможного пана з якоюсь скаргою.
   - Турбувати мене такими дурницями! - гнiвно гримнув Кшемуський.
   - Провчити б слiд... - додала панi.
   - Падам до нуг, - пробурмотiв зблiдлий маршалок, - я його вижену  зараз
же!
   - Нi, поклич негайно сюди! - грiзно звелiла панi Кшемуська. - Коли  вже
потурбував ясновельможного, то ти з ним поговори...  поговори,  уконтентуй
його!
   За хвилину перед грiзним можновладцем стояв сивенький дiдок з рiденькою
борiдкою у сiрiй пiстрявiй рясi. Вiн злякано клiпав  очима  i  раз  у  раз
вклонявся. Панi Ядвiга з огидою одвернулась i вiдiйшла.
   - Ну? - кинув йому губернатор.
   Вiд того грiзного "ну" мороз побiг по зiгнутiй спинi священика, й  вiн,
затинаючись,  перериваючи  мову  зiтханнями,  почав   говорити   тремтячим
старечим голосом:
   - Ваша  ясновельможнiсть,  наш  опiкун  i  заступник,  будьте  батьком,
захистiть во iм'я господа бога i його свято? правди...
   - Ну! - ще грiзнiше гримнув Кшемуський i бридливо вiдступив назад.
   - Нашiй церквi, во iм'я Iоанна Предтечi, що на  фiльварках,  здавен,  з
дня ?? фундацi?, князi Яблоновськi подарували ругу, затверджену  й  князем
Олександром...
   - Ну?!
   - Ао отцi базилiани вiдняли ?? й вивезли звiдти  до  себе  на  тiк  той
хлiб, який ми сiяли й жали, - останнiй наш прожиток.
   - I добре зробили.
   - Але в нас ? княжi записи, вони внесенi i в  мiськi  книги,  вiдомi  й
братству.
   - Ти ще нагаду?ш менi про братство й про мiськi книги? Учити мене хочеш
чи погрожувати? От я ж тобi пропишу записи!.. Гей! - ляснув вiн у  долонi,
i на цей поклик з'явилося кiлька челядникiв.
   - Вiзьмiть його, я з ним розправлюся потiм.
   Упав приголомшений старий у ноги сво?му катовi й заблагав:
   - Зглянься, ясновельможний пане, на мiй сан, на мою немiчну старiсть...
Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя...
   Пiсля  того,  як  вийшла  панi  губернаторова,  товариство  ще   бiльше
збентежилось:
   тi, що ждали урочисто? процесi?, почали шепотiтися помiж  собою,  кпити
одне з одного, вельможнi гостi теж були нi в сих нi в тих i  шукали  очима
господарiв,  а  музика  грала  й  гула,  ще  дужче  дратуючи  гостей,  якi
ремствували на зволiкання з забавою.
   Текля страшенно  хвилювалась;  вона  помiтила,  що  веселий  настрiй  в
товариствi пiдупав, i не знала, в чому рiч... У  когб  б  спитати,  де  ??
названi батько й мати? Вона озирнулась, але  поблизу  не  було  нiкого  iз
знайомих; недалеко стояв тiльки один лицар, мабуть, при?жджий, той  самий,
що сердечно розмовляв з Левандовським, i Текля зважилась його потурбувати.
   - Даруй, пане, - промовила вона до нього, - тисячу  пробачень.  Ставний
лицар  обернувся,  швидко  пiдiйшов  до  тераси  й,  зграбно  вклонившись,
промовив дзвiнким голосом:
   - Падам до нуг, весь до панських послуг.
   Текля глянула йому в очi й занiмiла: якесь моторошне почуття, зiткане з
страху, подиву й захвату, охопило ?? цiлком; кокетливий жарт, приготований
для незнайомого, завмер на устах, i вона ледве могла боязко промовити:
   - Ох, я помилилась... Думала, що наш...
   - Придiли,  ясновельможна,  й  чужому  хоч  краплину  уваги...  Дозволь
прислужитись i менi...
   - Пан такий ласкавий... менi хотiлося, щоб батько мiй... вiн, певно, на
замковому дворищi... щоб швидше повернувся до гостей, його чекають...
   - Лечу передати бажання вельможно? панни, - i лицар вклонився, зробивши
елегантний жест шапкою з червоним висячим верхом.
   - Хто це говорив з тобою? - з жахом спитала  манiрна  панна,  коли  вiн
поквап-но вiдiйшов.
   - Не знаю, - вiдповiла Текля.
   - Чи не диявол з пекла?
   - Якщо й диявол, то привабливий.
   - Ха-ха! Люба! - щиро засмiялася Веронiка Младанович. - От  вигадала  -
диявол! Та це найчистiша i найвiдданiша  батьковi  душа,  це  наш  славний
сотник Гонта.
   - Простий козак? - розчаровано процiдила Текля.
   - Нi, шляхетний, нобiлiтований, iз замково? козачо? мiлiцi?.
   Гостi, що юрмились коло широко? але?, заворушилися, це привернуло увагу
й  дам;  незабаром  почулись  вiтальнi  вигуки:  то   з'явилося   подружжя
господарiв.
   Кшемуський махнув хусткою, i з фортецi гримнула гармата; музика заграла
урочистий марш... Усi щiльнiше обступили алею i зата?ли подих.
   Почувся глухий гуркiт. З темряви  ви?хала  на  високих  колесах  золота
бочка, в яку запряжена була пара волiв бiло? мастi, прикрашених  червоними
стрiчками;
   на бочцi верхи  сидiв  Бахус,  якого  пiдтримували  два  сатири;  бочку
супроводили вакханки. Личка богинь  веселощiв  були  чарiвнi,  ?х  постатi
стрункi й зграбнi, але самий  вираз  облич  не  пасував  до  ?хнiх  ролей:
замiсть веселощiв у поглядах нiмф тремтiв переляк i страждання.
   Поява Бахуса  викликала  гучне  схвалення  в  глядачiв,  а  коли  Бахус
заходився з сво?? бочки черпати мальвазiю й розсилати ковшi тим,  хто  був
ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату...
   - Досконале, досконале! - хрипiв, прицмокуючи, Потоцький  i  потискував
вдячно руку господаревi.
   Младанович не мiг устояти на мiсцi, вiн пiдбiгав з сво?ми  зауваженнями
то до господаря, то до Потоцького.
   - Delicilux! Пречудово? - шепотiв вiн.
   Слiдом за Бахусом  поплив  у  якiйсь  розмальованiй  мушлi,  запряженiй
дельфiнами,  Нептун  з  тризубом;  його  супроводили,  лежачи  на  довгому
помостi, драпiрованому у синю термаламу, неначе хвилi, ру  алки  й  наяди.
Нептун роздавав на сво?му тризубi гостям усiляку рибу; то були якiсь  дуже
хитромудре приготованi цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачiв квiтами.
   Слiдом за Нептуном з'явилася процесiя народiв, якi  представляли  рiзнi
кра?ни;
   звичайно,  перша  фiгурувала  Польща,  ??  зображувала  пишна  панна  в
старопольському  багатому  вбраннi;  панну  оточувало  пишне  лицарство  з
бiскупами та ?зу?тами. Вся ця група мальовничо розташувалась на  великому,
прикрашеному рiзноманiтною збро?ю, помостi;  ??  везли  запряженi  в  ярма
православнi хлопи, одягнутi в лахмiття. Поява цi??  групи  викликала  бурю
захоплених вигукiв:
   - Вiват! Н?х жи?! Смерть схизматам!
   Про кожну перемiну в процесi? сповiщалося пострiлом  гармати  й  змiною
потiшних вогнiв, а появу Польщi було зустрiнуто  сальвою  всi??  фортечно?
"армати". Цей гуркiт гармат, змiшаний з несамовитими криками очманiло? вiд
хмелю й захвату шляхти, докотився до мiстечка, розбудив i його  фiльварки,
i далекi висiлки. Усi злякано попрокидалися; спросоння  здавалось,  що  на
замок напали татари. А коли слiпучо спалахнула пожежа за околицею, жителiв
охопив жах.
   Усi в одча? заметушилися по вулицях i з зойками:  "Пожежа,  горимо!"  -
кинулись на майдан, а то й до найближчого лiсу.
   Давно вже пiдпаленi були з чотирьох бокiв довжелезнi ожереди Лисянсько?
економi?, та гостi, захопленi незвичайним видовищем,  не  помiчали  спершу
далеко? заграви, а  коли  з'явилася  в  процесi?  Польща,  пожежа  досягла
страшно? сили: по той бiк мiстечка здiймалося й вирувало в нiчнiй  темрявi
цiле  море  полум'я,  темнi  силуети  найближчих   будiвель   виблискували
вогненними контурами, а церква, немов розпечена, тонула в тому полум'?.
   Розкiшна постать Польщi,  пишне  лицарство,  запряженi  в  ярма  селяни
здавалися тепер облитими кров'ю i надавали  всiй  цiй  картинi  зловiсного
характеру.
   Шаленi вигуки гостей, що зiбралися в саду, пiд  тиском  цього  враження
почали стихати й змiнюватись якимсь пригнiченим мовчанням.
   - То не жарт, пане,  -  заклопотано  мовив  Потоцький,  нахилившись  до
Кше-муського, - може все мiстечко згорiти.
   - Пусте! - заспоко?в його господар.
   А процесiя тим часом посувалась  далi.  Пройшли  народи  ?вропи,  Азi?,
Африки й Америки. Хоч валка рiзних  народностей  була  дуже  мальовнича  й
характерна,  але  пересичене  гостротою  вражень   почуття   глядачiв   не
вiдгукувалось на цi строкатi картини й чекало сильнiших вiдчувань.
   Сам тiльки Левандовський з двома молодими  шляхтичами,  якi  спiвчували
його iдеям, стояв збоку, обурений до глибини душi всiма цими витiвками.
   - Держава  виснажена,  сто?ть  на  краю  загибелi,  а  вони  витрачають
награбованi багатства на таку мерзоту!
   Але ось музика гримнула щось веселе; пролунав знову салют гармат,  i  з
темно? зеленi з'явився пишний кортеж богинi Кiприди.  ??  колiсницю  везли
три  пари  бiлих,  як  снiг,  цапiв  з  позолоченими  рогами,   обвiшаними
гiрляндами троянд; цапiв вели амури з райдужними крильцями  й  сагайдаками
стрiл за плечима;  такi  самi  амури  оточували  колiсницю  й  завершували
процесiю.
   А навколо лунали дикi, шаленi крики:
   - Вiват! Н?х жи?!
   Пiсля дико?  оргi?  пiзно  попрокидалося  панство,  прочумувалося  воно
лiниво, з тупим болем голови, з вiдчуттям  тваринного  пересичення...  Але
його чекали новi забавки.
   На дворищi замку стояли вже запряженi  в  рiзнi  екiпажi  ситi  конi  в
дорогiй кракiвськiй збру? i верховi чистокровнi румаки.
   Вийшов iз замку Кшемуський, ведучи пiд руку Потоцького;  яскраве  сонце
одразу викрило  фальш  свiжих  лиць  i  виявило  цiлу  сiтку  зморщок,  що
променились коло очей i губ старости.
   Широкий, пишний ридван на високих ресорах чекав вельможного гостя  коло
ганку; в нього був запряжений упростяж четверик вороних. Господар  посадив
Потоцького на почесне мiсце, а сам, разом з  уманським  губернатором,  сiв
проти старости на передньому сидiннi.
   - Зна?ш дорогу на  панський  хутiр?  -  спитав  господар  у  машталiра,
показуючи головою на пана Левандовського.
   - Не знаю, ясновельможний пане, - вiдповiв той.
   - То сiдай, пане, на козли й показуй йому дорогу, - звернувся  господар
до Левандовського.
   Той мовчки вилiз на козли. Машталiр стьобнув довгою пугою, переднi конi
стали дибки, дишловi рвонули, i ридван, хитнувшись з боку  на  бiк,  важко
рушив з мiсця.
   Слiдом за ридваном  покотили  колимаги,  коляси,  каруци  й  натачанки;
наввипередки з ними поскакали блискучi вершники,  перекидаючись  з  дамами
грайливим словом, комплiментом, вiтанням; знялася хмара  куряви  i  вкрила
весь по?зд золотаво-сiрим серпанком. Левандовський  показував  машталiровi
дорогу, котру, мiж iншим, усi в замку добре  знали.  Треба  було  про?хати
якусь милю битим Уманським шляхом, а потiм на перехрестi бiля корчми взяти
праворуч i гiн тро? про?хати на Вiльшану путiвцем, попiд узлiссям.  А  там
уже, мов на долонi, буде  видно  хутiр.  Перед  очима  Левандовського  вже
малювалася  люба,  дорога  картина.  Ось  ставок  дзеркалом  виблиску?   в
срiблястiй зеленi верб та осокорiв; вiн лежить у мальовничiй долинi, схили
яко? засадженi прекрасним фруктовим  садом;  за  ставом  виструнчився  ряд
пiрамiдальних тополь, а серед них  бiлi?  критий  черепицею  будиночок;  з
темно? зеленi лип i дубiв визирають теж червоними плямами  покрiвлi  iнших
будiвель. Через став тягнеться гребля, а в кiнцi ??  виблискують  колесами
гомiнливi млини - все це видивля?ться в чистi води ставу й немов  смi?ться
iз затишних куточкiв зеленi. Левандовський у думцi вже пригортав до грудей
дружину й голубив дитя. Але  в  нього  чомусь  болiсно  стискалося  серце.
Звичайно, хiба мiг бути комусь при?мний на?зд тако? буйно? ватаги? Дружина
зляка?ться... вона не звикла до таких вакханалiй... та й образити  можуть:
хiба ручиться хто за стриманiсть цi?? дико? орди?
   Такi думки сповнювали серце пана Левандовського тривогою, i воно щемiло
вiд болю й туги...
   А екiпаж, похитуючись, котився далi, й Левандовський чув, як Кшемуський
вихваляв Потоцькому його хутiр... Раз вiн звернувся й до Левандовського:
   - А що, чи так нас фурман везе? Чи не збився?
   - Вночi з зав'язаними очима знайду сво? гнiздечко.
   - Правда? А все-таки краще розпитай жида.
   Левандовський на цю пораду тiльки посмiхнувся.  Екiпаж  саме  зупинився
бiля корчми. Вискочив корчмар i почав догiдливе вклонятися ясновельможному
панству. Левандовський добре знав корчмаря, це був Гершко, його найближчий
сусiд, а тому вiн i звернувся до нього iз  звичайним  запитанням,  чи  все
гаразд на хуторi.
   Гершко лаконiчно вiдповiв:
   - Нiчого, пане, не знаю.
   - I дружини мо?? не бачив?
   - Може, пане, бачив, а може, й нi...
   - Як - може? Хiба не був на хуторi?
   - Може, був, а може, й не був...
   - Гайда! - перервав цей дiалог губернатор. - Варто розпитувати жида:  в
нього вiд страху аж пейси спiтнiли... Вiн не зна?, з ким говорить i про що
говорить. Швидше до?демо, й сам у  сво??  панi  розпита?ш  про  все.  Гей,
рушай!
   Екiпаж  знову  покотився  попiд  темним  лiсом.   Праворуч   мiсцевiсть
понизилась i заглибилася в долину, котра, розширяючись, потяглася поряд  з
дорогою.
   "Через десять хвилин поворот, - думав Левандовський, - а звiдти до мого
двору  ?хати  хвилин  п'ять,  не  бiльше...  Ото  здиву?ться  голубка,   -
переляка?ться, подума?, що справжнiй на?зд. Добре, що я в першому екiпажi,
- зараз ?? заспокою... Ех, коли б уже скорiше  додому!  Як  менi  тяжко  й
огидно бувати в цього понурого деспота, та нiчого не вдi?ш: у нас же нема?
закону й нема? захисту  вiд  свавiльного  насильства  можновладцiв,  ну  й
змушений бувати, запобiгати... Ех, нещасний край! Тiльки й спочиваю  душею
в мо?му гнiздечку, серед мо?? любо?, дорого? серцю сiм'?!"
   Дорiжка звивалася то узлiссям, то гадючкою  втiкала  пiд  тiнь  високих
ясенiв; на одному закрутi  ??,  пам'ятав  Левандовський,  уже  видно  було
вузьку свiтлу смужку ставу... i тепер вiн з нетерпiнням ждав  того  мiсця,
але не дiждався... мабуть, прогавив... Та однаково, ось кiнча?ться  лiс...
Зараз, ось iз-за цi?? купи дерев, так i блисне в вiчi плесо ставу, вигляне
й хутiрець-Щасливий господар його не одривав погляду  вiд  останнiх  кущiв
високого козолисту, що закрили кра?вид; але ось вони  лишились  позаду,  i
Левандовський скрикнув вiд жаху, божевiльне витрiщивши очi: нi  ставу,  нi
млина, нi саду, нi будь-яких ознак житла! Перед ним лежало  голе  хвилясте
поле, на якому не було жодного кущика.
   -  Ой!  Я  божеволiю!..  Де  ж  це  все?  Провалилося?  -  залементував
Левандовський, вхопившись руками за голову.
   Кшемуський з ?хидною посмiшкою торкнувся колiна Потоцького.
   - Дружина... дитя! - приголомшений ударом,  прохрипiв  Левандовський  i
впав непритомний з козел.
   Такий поворот жарту не входив у програму губернатора: замiсть смiху  та
веселощiв, усiх охопило моторошне почуття.
   -  Пiдведiть  скорiше  цього  дурня,  облийте  водою,  -   захвилювався
Кшемуський, - од перепою сам збився з дороги i, як баба, ще й непритомнi?.
   - То панський жарт - потiха! - зауважив Потоцький.
   - Геть-чисто все розiбрали за одну нiч i вирiвняли...  -  самовдоволено
вiдповiв Кшемуський.
   Челядь i гостi кинулись допомогти Левандовському,  хто  пробував  влити
йому в рот рому, хто почав  старанно  змочувати  йому  голову  й  бризкати
холодною водою в обличчя.
   Спiльними  зусиллями  пощастило  нарештi  повернути  Левандовського  до
життя, але вiн так i не отямився. Опритомнiвши, нещасний схопився на  ноги
й, волаючи "рятуйте!", кинувся був бiгти до свого хутора, який,  iз  зло?,
пекельно? волi, провалився крiзь землю.  Та  Левандовського  наздогнали  i
втримали; тодi вiн забився на руках у челядi й почав усе на собi рвати.
   - Та заспокойте цього йолопа! - гукав з колимаги Кшемуський. - Пояснiть
йому, що й хутiр, i сiм'я його не  пропали,  а  що  вiн  тiльки  збився  з
дороги!
   Та нiякi слова не впливали на шляхтича: вiн ?х не чув i не  розумiв;  з
божевiльними, налитими кров'ю очима, з перекошеним обличчям i  пiною  коло
уст вiн бiснувався, кричав i посилав комусь прокльони.
   - Кровопивцi, злодюги! Зрадники, згубники велико? i славно? Польщi!  Ви
все святе втоптали в смердюче багно... Прокляття на вашу голову, прокляття
з роду в рiд! О, невже небо не помститься вам? Помститься,  помститься,  -
якщо не воно, то замучений вами  народ!  Вогонь  пожере  ваше  награбоване
добро, в кровi потоне все i вашi родини... чужа нога наступить  п'ятою  на
вашi груди!
   Збентежений господар зовсiм розгубився перед сво?ми гостями й не  знав,
чим угамувати несамовитого Левандовського. Без них би вiн розпорядився, та
при вельможних свiдках було незручно, до того ще й  гостi  були  очевидьки
приголомшенi словами божевiльного.
   На щастя, з цього скрутного становища його вивiв гонець, що несподiвано
прискакав iз замку.
   Гонець передав на словах, що в замок  зволив  прибути  найпревелебнiший
кардинал, нунцiй найсвятiшого папи, й що, крiм того, одержано з Варшави  й
Ки?ва тривожнi вiстi.
   На останню звiстку панство не звернуло жодно? уваги; але при?зд  нунцiя
схвилював усiх, i про Левандовського одразу забули.
   Гонець  тим  часом  передав  губернатору  листа   вiд   дружини   його,
ясновельможно? панi Ядвiги.
   Лист був лаконiчний, змiст його був такий:
   "Знову пiдкинуто в замок та?мничу записку, писану тi?ю ж самою рукою; в
нiй говориться те ж саме, що й ранiше: "Оплакане вами живе i завдасть  вам
ще бiльше слiз!"
   Кшемуський, прочитавши цього листа, зблiд i похитнувся, наче пiдрубаний
дуб, i коли б його не пiдтримали, вiн би так i гримнув на землю...



   IV

   Теплий  травневий  вечiр  тихо  спускався  над  невеликим  селом  Малою
Лисянкою, що розкинулось уздовж мальовничого берега рiчечки Лисянки,  там,
де вона впада? в Синюху.
   Косе промiння сонця обливало золотом бiленькi стiни хат,  що  виступали
iз зеленi садiв, виблискувало кривавим вогнем  в  маленьких  вiконечках  i
зливалося в нiжне  сяйво  над  потьмянiлим  хрестом  невелико?  дерев'яно?
церкви, яка височiла над стрiмкою кручею край села.
   I церква, i дзвiниця мали надзвичайно убогий вигляд: перекошенi стiни й
солом'яна покрiвля потемнiли вiд часу,  i  навiть  хрест  на  гостроверхiй
вишцi,  колись  вкритий  позолотою,  геть  почорнiв.  Невеликий   цвинтар,
порослий високою зеленою травою, оточував церкву; бiля огради  його  видно
було кiлька низеньких могил з похилими дерев'яними хрестами, а то й зовсiм
без хрестiв.
   Згра? веселих птахiв з галасом вилiтали з  дзвiницi  й,  покружлявши  в
повiтрi, сiдали на гiллi розлогих верб уздовж церковно? огради.
   Було щось надзвичайно сумне в цьому убогому цвинтарi, в цiй старенькiй,
похиленiй церквi.
   Бiленькi хати оточували щiльним кiльцем  свою  старезну  церкву,  немов
хотiли захистити ?? од нападу ворогiв.
   До  церковно?  огради  прилягала  садиба  священика.  Вона   нiчим   не
вiдрiзнялася вiд звичайно?  садиби  селянина,  тiльки  бiленька  хата,  що
стояла посеред двору, була значно бiльша й вища вiд селянсько? i дiлилася,
як видно, на двi половини, бо обабiч вхiдних дверей було  по  дво?  вiкон.
Праворуч i лiворуч од хати стояли необхiднi господарчi будiвлi,  й  хоч  у
всiй цiй садибi  свiтилось  убожество,  але  чистота  й  лад  надавали  ?й
веселого, привiтного вигляду.
   Вiкна хати були обведенi синiми й червоними смугами, призьба  пiдмазана
яскраво-рудою  глиною.  Чисте  зелене  подвiр'я  з   утоптаними   стежками
оточувало хату, а коло плоту  пiдiймалися  пишнi  кущi  царсько?  борiдки,
гвоздик та iнших квiтiв.
   На широкiй призьбi сидiв, грiючись пiд ласкавим промiнням сонця, старий
священик, такий же старезний i вбогий, як i його церква. Худе, зморшкувате
обличчя його, обросле бiлим, як снiг, волоссям i такою ж  бородою,  носило
на собi слiди тяжко прожитого життя.  Яснi  голубi  очi  старого  дивилися
ласкаво й сумно; на ньому був старенький  полотняний  пiдрясник  i  великi
мазанi чоботи. Бiля нiг його просто на травi сидiло дво?  молодих  дiвчат:
одна з них, з  темними  косами  й  дитячим  виразом  великих  карих  очей,
здавалась iще зовсiм дитиною; надзвичайно  гарне  обличчя  ??  було  тепер
звернене до батюшки. Друга, що обхопила рукою  стан  ??,  була  красуня  в
повному розумiннi цього слова.
   При першому поглядi на не?, навiть незважаючи на одяг, можна було зразу
сказати, що вона ?врейка: риси ?? обличчя вражали правильнiстю  й  красою;
вогненно-золотисте волосся ?? спускалося  пишними  безладними  хвилями  на
плечi; на бiлому, як снiг, лобi, що немов сяяв сво?ю надзвичайною бiлiстю,
вигиналися дугами тонкi густi брови; великi чорнi  очi  ?врейки,  сповненi
невимовного смутку, були теж  зверненi  на  священика,  а  гарно  вирiзанi
нiздрi ?? нервово здригалися; нiжний  рум'янець  просвiчував  крiзь  тонку
шкiру й то спалахував, то згасав од хвилювання.
   - В убогiй печерi народився  вiн,  -  тихо  говорив  священик,  ласкаво
проводячи рукою по голiвцi темнокосо? дiвчини, - i матiр божа, дiва Марiя,
поклала його на сiнi, просто в ясла... Нiч була тепла, зоряна, в  широкому
степу мирно спали коло отари пастухи, i побачили вони, що небо розверзлося
й  ангели  злетiлись  над  землею  й  заспiвали  "Слава  в  вишнiх  богу",
сповiщаючи ?х, що на землi народився Христос, син божий,  який  прийшов  у
свiт для того, щоб принести грiшним людям милость,  прощення  й  любов.  I
тодi взяли пастухи гирлиги сво? й пiшли до печери вклонитися йому, а потiм
прийшли волхви й царi з дарами i теж уклонилися синовi божому, а вiн, дитя
предвiчне, лежав у яслах i з лагiдною усмiшкою дивився  на  людей,  заради
яких вiн спустився з неба, щоб урятувати ?х i прийняти за те  вiд  них  же
мученицький вiнець...
   Зата?вши подих, слухали  обидвi  дiвчини  старого:  перед  зором  ?хнiм
проходили один за одним великi й святi образи, i нiщо не  порушувало  тишi
цього чарiвного куточка...
   На заходi тихо розливалося нiжне, пригасаюче сяйво  вечiрньо?  заграви.
На землю спускалися тонкi прозорi тiнi й  стелилися  легким  серпанком  по
широкому степу. Високо в глибинi блiдого неба, немов малесенькi  дiаманти,
загорялися першi зорi: тихий вечiр вже  ласкаво  обiймав  стомлену  денною
спекою землю.
   - Але як же господь допустив,  щоб  люди  замучили  сина  його?  Як  не
покарав вiн ?х, як не помстився ?м стократ?! - палко мовила ?врейка.
   - Тому що син божий того й зiйшов у свiт, щоб узяти на себе  всi  грiхи
свiту й прийняти за людей смерть на хрестi.
   - За тих, хто повiрив у його вчення, хто пiшов за ним, але  не  за  тих
же, що гнали його все життя?
   - За таких, Саро, ще бiльше, нiж за тих, що визнали його, бо душi  ?хнi
перебували пiд тягарем страшного грiха i вiн просив господа послати мир  i
любов у ?хнi затьмаренi злобою серця...
   - Нi, нi, панотче, - палко заперечила ?врейка, - тим нема? прощення  нi
на землi, нi на небi! У святому письмi сказано: око за око, зуб за зуб!
   - То сказано в бiблi?, Саро; Христос же вчив нас  молитися  за  ворогiв
сво?х i благословляти тих, хто ненавидить нас.
   -  Прощати  ворогам?  Та  невже  ж  ви  проща?те   панам-ляхам,   котрi
переслiдують вашу вiру, одбирають у вас церкви, пригнiчують вас?
   - Молюся, Саро, й прошу бога, щоб  простив  ?х,  -  не  вiдають-бо,  що
творять, - смиренно зiтхнувши, промовив старий.
   У цей час на перелазi з'явився широкоплечий, огрядний  лiтнiй  селянин.
Переступивши  через  перелаз,  вiн  пiдiйшов  до  невеличкого  гуртка,  що
розташувався бiля хати, й, не бажаючи порушувати тиху  розмову,  шанобливо
спинився поблизу, скинувши шапку.
   Це  був  iще  бадьорий,  дужий  чоловiк  рокiв  шiстдесяти,   одягнений
по-селянському. Чуприна його  була  пiдстрижена  пiд  макiтру,  сивi  вуса
спускалися на груди, а з-пiд чорних, ледь тiльки зачеплених  сивиною  брiв
дивилися ще гостро й упевнено чорнi, як вуглини, очi. Через навислi  брови
й довгi вуса обличчя його спершу здавалося понурим  i  сердитим,  але  хто
уважнiше придивлявся до його очей, той зразу ж  упевнявся,  що  перед  ним
лагiдний дiдусь з чистою дитячою душею.  Поринувши  в  задуму,  дiвчата  й
старенький священик не помiтили його приходу.
   - А хто ж каратиме ?х за злочинства? Хiба може господь простити  ?м?  -
допитувалась ?врейка. - Невже ж перед ним усi рiвнi - праведник i грiшник?
   - Бог наш, Саро, ?сть бог любовi, а не помсти.
   - Як навчитися тако? любовi й прощення, панотче? - промовила ?врейка, i
голос ?? затремтiв.
   - Пiзнати Христа, - тихо вiдповiв  старий  i  задумливо  глянув  поверх
голiвок дiвчат, що сидiли бiля його нiг. Навкруги панувала тиша. - Пастиря
доброго, всеблагого, всепрощаючого, - прошепотiв старий, нiби ведучи  далi
сво? думки, i знову замовк.
   Селянин почекав  якусь  хвилину,  потiм  неголосно  кашлянув  i  ступив
уперед. Обидвi дiвчини здригнули, оглянулись i хутенько посхоплювалися.
   - Це ти, пане титарю? - привiтно мовив батюшка.
   - Я, панотче, - вiдповiв селянин, нахиляючи голову, й,  звернувшись  до
Прiсi, додав: - Ти, дочко, доглянь за коровою, та не забудь приготувати ?й
пiйло.
   - Зараз, тату, - вiдповiла Прiся.
   - Я до тебе ще забiжу, - шепнула Прiсi ?врейка.
   - Гаразд, гаразд, - зрадiла  та,  i  обидвi  дiвчини  швидко  зникли  в
глибинi двору.
   - Ну що, довiдався, чого  то  вчора  така  заграва  була?  -  звернувся
батюшка до титаря.
   - Не зовсiм, панотче, - вiдповiв титар,  з  пошани  сiдаючи  на  певнiй
вiдстанi вiд священика. - Що пожежа була в мiстечку, то це так, а що  саме
згорiло - невiдомо... З'?халося панство туди й забавля?ться.  Може,  замок
знову пiдпалили, а певнiше, що селянськi хати.
   - Ох, господи! - зiтхнув священик. - Та що ж це ?м  заманулося  в  таку
суш та пускати вогонь!
   - А хiба вони про це думають, панотче? - провадив  далi  титар.  -  Аби
забава, а що пiсля то? забави з людьми нещасними буде, то  ?м  байдуже.  -
Вiн безнадiйно  махнув  рукою  й,  зiтхнувши,  мовив  далi:  -  Оно  Мотря
Шапувалова втекла од панiв... i тепер ?? сховали за болотом  у  байрацi...
Докiя втопилася в панському ставку...
   - Пощо ти залиша?ш нас, господи! - тихо  прошепотiв  священик  i  сумно
похилив голову.
   - Кажуть, що ?х усiх зiгнали на панський двiр, ну,  котрi  смiливiшi  -
кинулись навтiкача... от i Докiя з Мотрею...  Мотря  якось  сховалася  вiд
погонцiв, Докiя не встигла... бачить, що доганяють, ну вона й  кинулась  у
воду.
   Коли  ж  урветься  тво?  довготерпiння,  господи?  -  скрикнув  обурено
старенький священик i, неначе злякавшись свого ремства, безгучно зашепотiв
слова молитви.
   Титар почав розповiдати батюшцi й про iншi знущання та  насильства,  що
?х чинили по хуторах економи.
   Мовчки слухав священик слова титаря, затуливши обличчя долонями.
   - Що ж робити нам, панотче? - спитав, перечекавши якусь хвилину, титар.
   - Що робити, сину  мiй?  Вiрувати,  надiятись  i  терпiти!  -  вiдповiв
старий, вiднявши долонi рук вiд обличчя  i  звiвши  на  титаря  скорботний
погляд. - Нiщо не дi?ться без волi господньо?, жодна волосина не  впаде  з
нашо? голови без волi його! Може, вiн, всеблагий, i посила? нам  цi  муки,
щоб змiцнити нас у вiрi й терпiннi:
   прийде час, i всi ми станемо перед господом - i малi,  i  сильнi  свiту
цього, i всякому воздасть господь за дiла його, i не забуде вiн нi  ?дино?
сльози, пролито? убогим i гнаним...
   - Ох, так, панотче, - зiтхнувши, вiдповiв титар,  -  там-то  нагородить
господь, а що ж робити нам тут?
   - Терпiти й надiятися на ласку божу: хто перетерпить  до  кiнця  -  той
спасеться.
   - Добре терпiти за себе, панотче, а як же терпiти за рiдну  дитину,  як
дивитися на глум та на муки ??? Нi, нi, вже  коли  пани  хапають  собi  на
потiху наших жiнок i наших дочок, тодi не  можна  терпiти!  Та  краще  вже
самим повбивати ?х, нiж вiддати ляхам на поталу!
   - Ох, дiти мо?, бiдна моя паство! Як зможу я  захищати  вас,  безсилий,
убогий пастир, од злохитрих  вовкiв?  -  простогнав  священик.  -  Я  можу
молитися, молитися Всевишньому, а ви, - вiн розвiв руками, - скаржтеся...
   - Кому скаржитися, панотче? - з гiркотою промовив титар. - Чи коронному
гетьмановi,  чи  сенатовi,  чи  самому  королевi?  Та  для  всiх   же   ?х
благочестивий християнин гiрше пса! От, - провадив далi  титар,  понизивши
голос, - у мене душа мре за Прiсю, - вiн глянув  у  бiк  молодо?  дiвчини,
яка, впоравшись  iз  сво?ю  роботою,  стояла  коло  перелазу  й  задумливо
дивилася на широку сiльську вулицю, що бiгла в безкра?й степ. - Уже й так,
учора чи позавчора, про?здив тут один молодий панок  через  наше  село,  з
тих, iз замкових, побачив Прiсю, й, видно, сподобалась вона йому,  заводив
мову про се й те, хотiв червiнця подарувати, та я вже одiслав ??... Ну що,
як надумають i ?? потягти в замок?
   - Будемо сподiватись на ласку господню, - тихо промовив священик,  -  а
поки що одвести б ?? куди-небудь звiдси подалi... не вiк же  бенкетуватиме
тут панство!
   - Я й сам так думав, панотче... Та куди вести? Скрiзь однакове горе.  I
там пани, i тут пани!.. Ех, видно, вже свiт клином  зiйшовся  для  нас!  -
Титар стримав зiтхання й похилив голову  на  руку.  Кiлька  хвилин  обидва
старi мовчали.
   - Ось Петра нема?, - заговорив знову титар, - погнали на роботу, а  вiн
такий гарячий... боюсь я...
   - Бог милостивий.
   - Ох, ох! Казали дiти, що полковник Залiзняк бачив ?х у Ки?вi та обiцяв
i до нас за?хати.
   - Хоч би при?хав, може, порадив би щось. Почувши цi слова, Прiся швидко
озирнулась.
   - Та тiльки нi, - провадив далi титар, - навряд чи вiн за?де: хiба мало
в нього сво?х справ?.. Тут уже такий скрут  приходить,  що  й  сказати  не
можна! - вiн розвiв руками й  похилив  на  груди  голову.  Прiся  стримала
зiтхання й обернулася знову до вулицi.
   "А що ж, батько правду каже! - промайнуло у не? в думцi. - Певно, вiн i
не при?де. Господи, а як би хотiлося побачити його ще  раз!  Який  же  вiн
хороший, ласкавий, такого лицаря я не бачила ще нiколи!"
   Давно, ще в дитячi лiта, коли батько розповiдав про славного полковника
Залiзняка, оборонця православно? вiри й бiдних селян, Прiсi  все  хотiлося
побачити того веяетня; бувало, довгими зимовими ночами вона все думала про
нього, який вiн iз себе, i де живе, i що робить, i  як  вiн  говорить,  як
убира?ться? I все вона бачила його перед собою  i  гарним,  i  ставним,  i
вiдважним, i розумним; але таким, яким вiн  виявився  насправдi,  вона  не
бачила його i ввi  снi.  "Чи  ?,  -  Прiся  задумливо  глянула  в  iмлисту
золотаво-рожеву далину, - в нього  сестра,  мати?  Якi  вони  щасливi,  що
можуть завжди бути коло нього, слухати його,  догоджати  йому?  Чи  при?де
вiн, чи ?й уже не судилося бiльше бачити його  нiколи,  нiколи?"  -  Прiся
глибоко зiтхнула й, похиливши  голiвку,  знову  поринула  в  хаос  неясних
болiсних дум. Тим часом робочий день уже догорiв i  для  села  настав  час
вечiрнього вiдпочинку й вечiрнiх клопотiв.
   З пашi поверталася череда: в клубах  сiро?  куряви  дрiбненько  трюхали
вiвцi, а за ними вже виступали поволi, повагом солiднi круторогi корови.
   Село одразу сповнилось гамором. Скрiзь верещали свинi,  мукали  корови,
погукували господарi. Три вiвцi, загубивши дорогу, збилися посеред  вулицi
й одчай-душно бекали, не рухаючись з мiсця.
   Почулося тихе форкання коней; кiлька хлопцiв про?хало в поле, ведучи на
поводi по дво?, по тро?  коней;  прорипiв  вiз,  запряжений  парою  волiв;
потяглися вздовж вулицi втомленою ходою жiнки й чоловiки,  повертаючись  з
поля.
   Теплий, мирний  вечiр  тихо  спускався  над  стомленим  селом...  Якась
незрима ласка  почувалася  в  ясному  високому  небi,  в  лагiдному  сяйвi
пригасаючо? вечiрньо? заграви  i  в  самому  повiтрi,  напо?ному  пахощами
квiтуючих хлiбiв. Здавалося, господь створив цей привабливий  куточок  для
тихого щастя й працi, та проте на обличчях селян, що  поверталися  додому,
не було помiтно  й  найменших  слiдiв  радостi  й  веселощiв.  Зрiдка  хто
порушував понуре мовчання; тiльки дiти, якi нiколи не втрачають  здатностi
веселитися, iз смiхом i  галасом  купалися  в  стовпах  золотаво?  куряви,
збито? на шляху; та жвавий смiх ?хнiй звучав якось тужливо, сумно в  цьому
принадному затишку.
   У цей час коло плоту почувся радiсний вигук Прiсi:
   - Тату, панотче! Петро йде! Петро йде!
   - Ну й слава богу! - промовили разом батюшка й титар  i  перехрестилися
широким хрестом; титар прикрив долонею очi й глянув  туди,  куди  показала
Прiся. Справдi, вздовж вулицi поволi йшло кiлька парубкiв i лiтнiх  селян;
бiлi сорочки ?хнi були  iусто  припорошенi  курявою,  а  засмаглi  обличчя
здавались стомленими й змученими... Наблизившись до церковно? садиби, один
з них, ставний молодий парубок  з  гарним  смаглявим  обличчям  i  чорними
бровами, вiдокремився  од  сво?х  товаришiв  i,  ставши  однi?ю  ногою  на
приступку перелазу, перескочив у двiр.
   - Здоров був, Петре! - радiсно гукнула Прiся, кидаючись йому назустрiч.
- Чого так довго барився?
   - Здорова, сестро! - уривчасто вiдповiв  Петро  на  радiсне  привiтання
Прiсi й,  не  помiчаючи  ??  руху,  подався  до  хати.  Вiн  пiдiйшов  пiд
благословення батюшки, поцiлував шанобливо руку  батьковi  й,  скинувши  з
плечей торбу, важко сiв на траву.
   - Що, втомився, сину? - ласкаво звернувся до нього священик.
   - Не чую, панотче, нi плечей, нi рук, нi голови!
   - Чого так довго держали? - спитав титар.
   - Робота була, батьку.
   - А яка робота?
   - Важна  та  хитра!  -  голос  молодого  парубка  прозвучав  сердито  й
насмiшкувато, а уста скривила зла посмiшка.
   - А що таке? - промовили разом батюшка й титар.
   - Шляхтичевi будинок руйнували, сад викорчовували  та  на  мiсцi  всi??
його садиби орали поле...
   - Навiщо ж то?
   - На-потiху пановi губернаторовi та його можновладним гостям. Цiлу  нiч
держали нас на роботi, не дали й хвилини спочити, а щоб скорiше йшло дiло,
спалили в цього самого шляхтича i будинок, i хлiб,  i  все  його  добро...
гаразд хоч жiнку з дитиною витягли та вiдпровадили до якогось сусiда.
   - О  господи!  Та  що  ж  це  ко?ться?  -  вигукнув  з  болем  батюшка,
простягаючи до неба руки.
   - Шляхтич той як побачив,  що  на  мiсцi  його  фiльварку  саме  тiльки
гладеньке поле, - розповiдав Петро, - гримнув на землю, мов мертвий, ледве
одволали, та й то, кажуть, з розуму зсунувся. Ну, зате панство потiшилося,
добряче потiшилось! Оце одна наша робота була, а друга теж весела: дуби та
берези в лiсi корчували та перевозили на пiсок, за одну нiч лiс посадили!
   - Господи! А гречка ще й досi не сiяна, - промовив, зiтхнувши, титар.
   - Не буде зiбране й сiно, тату! - говорив далi з  якоюсь  ?дкою  злiстю
Петро.  -  Однi  бенкети  закiнчились,  почнуться  iншi.   Панство   знову
збира?ться, мабуть, затiва? щось нове.
   - Ох-ох! - зiтхнув батюшка, опускаючи  руки.  -  Терпiти  треба,  дiти,
терпiти...
   - Та терпимо ж, - вiдповiв Петро iз злою посмiшкою,  i  в  чорних  очах
його блиснув прихований вогник, - тому  ж  i  поводиться  з  нами  панство
гiрше, нiж з дворовими псами сво?ми!
   Нiхто нiчого не вiдповiв на ?дкi слова парубка. Запала важка  мовчанка.
На обрi? показався мiдно-червоний край мiсяця, а за кiлька хвилин випливло
i все червоне око й нiби повисло в синюватому туманi.
   - Що ж, Прiсю, - промовив нарештi  титар,  звертаючись  до  дочки,  яка
допiру пiдiйшла вiд перелазу, -  давай  же  нам  вечеряти.  Жити  все-таки
треба, треба й ?сти.
   Повечеряли мовчки, нiхто не промовив i слова.  У  всiх  було  тяжко  на
серцi й слова самi завмирали на устах.
   Прибравши  вечерю,  Прiся  знову  пiдiйшла  до  перелазу  й,  сiвши  на
приступцi, поклала голову на руку i втупила свiй сумний  погляд  в  залиту
срiбним мiсячним сяйвом далину.
   Петро пiдвiвся з мiсця, перехрестився й пiдiйшов до  Прiсi.  Йому  було
жаль сестри й хотiлося загладити непри?мне враження вiд суворо? зустрiчi.
   - Чого зажурилася, сестро? - промовив вiн, ласкаво доторкаючись  до  ??
плеча.
   - Так собi, братику, нудно чогось.
   - Хiба знов трапилось щось лихе на селi? - швидко спитав парубок. -  Як
Сара?
   - Нi, нiчого, слава богу, все гаразд, i Сара була в нас щойно!
   - Ну що ж вона казала?
   - Та так, нiчого; ото тiльки каже, що батько ??  сердиться  за  те,  що
вона бiга? до нас.
   - Ач, жид проклятий, а йому ж що таке? - iз злiстю промовив Петро.
   - Як то що? - здивувалася Прiся. - Вони жиди, а ми християни... Ну,  от
вони й ненавидять нас.
   - Гм! - Петро якось непевно крекнув i спересердя оджбурнув гiллячку, що
потрапила йому пiд ноги.
   - Розпитувала Сара про тебе, Петре, коли ти вернешся, - додала Прiся.
   - Ну, а ти що ж?
   - Сказала, що не знаю.
   - Не знаю... гм... ну, так... звичайно, - промовив  Петро  й  пiшов  до
повiтки.
   - Стривай, куди ти? - спинила його дiвчина.
   - Та от хочу по?хати з кiньми в степ.
   - Та куди тобi, ти й так  натомився,  та  й  Сара  казала,  що  пiзнiше
забiжить до нас.
   - А! - протяг Петро й додав: - Либонь, правда твоя, - втомився я  дуже.
Вiн сiв на товсту колоду, що лежала коло перелазу, й,  вийнявши  з  кишенi
кресало та кремiнь, заходився викрешувати вогонь.
   Мiсяць пiднявся ще вище й залив цiлим морем чарiвного свiтла село. Один
по одному завмирали всi клопiтливi звуки села. Надходила нiч.
   - Прiсю, - озвалось тихо коло перелазу, - ти тут?  Почувши  той  голос,
Петро хутко обернувся.
   - Тут, - швидко  вiдповiла  дiвчина,  -  ходи  сюди,  Саро,  Петро  вже
повернувся. За хвилину молода  ?врейка  сидiла  на  колодi  мiж  Прiсею  й
Петром.
   - А що, вирвалась? - говорила Прiся, смiючись i обнiмаючи Сару.
   - Вирвалась, - вiдповiла та з усмiшкою.
   - Батько не пуска?? - спитав Петро, не виймаючи люльки з рота.
   - Сердиться страх як! Куди я ото не подивлюся,  тiльки  у  вас  менi  й
добре, не вийшла б нiкуди звiдси, а додому хоч би й не  вертатися  нiколи,
не розлучалася б з вами й на хвилину! - вирвалося  в  ?врейки  гаряче,  i,
нiби схаменувшись, вона швидко спитала: - Ну, розкажи ж менi, Петре,  чого
тебе кликали?
   Парубок спохмурнiв.
   - Не розпитуй, - промовив  вiн  суворо,  -  скажи  краще  менi,  що  ти
поробляла без мене?
   - Я нiчого... А батько ?здив у Бар; сватають мене туди. I  батько  хоче
видати мене скорiше, каже, що за теперiшнього часу  жiнцi  легше  прожити,
нiж дiвчинi.
   - Гм!.. Воно так, - протяг Петро й додав якимсь удавано недбалим тоном:
- Ну, а ти ж пiдеш?
   - Нiколи! - палко скрикнула Сара. - Швидше в рiчку кинуся, а  замiж  не
пiду.
   Петро швидко глянув на Сару й потупив очi. Осяяна  мiсячним  промiнням,
вона здавалася ще кращою, i чорнi очi ?? блищали на блiдому  обличчi,  мов
два величезнi дiаманти.
   - Та вони ж тебе й не питатимуть, силою оддадуть, - буркнув вiн понуро,
не дивлячись на Сару.
   - Нi, нi! Не оддадуть, - скрикнула вона, - я прийшла  до  вас  просити,
щоб батюшка охрестив мене.
   - Тебе? Охрестити? - скрикнув Петро. - Та хiба ти?..
   - Хочу бути християнкою, хочу бути вашо? вiри, хочу любити вашого бога,
доброго, лагiдного, милостивого, хочу  пiзнати  його  й  носити  в  сво?му
серцi, - схвильованим голосом заговорила Сара. - Якщо  вас  гонять,  нехай
гонять i мене разом з вами, якщо вас мучать, нехай мучать i мене, все, все
хочу роздiлити з вами!
   - Саро! - прошепотiв схвильованим голосом Петро й спинився.
   - Голубко моя! - гаряче скрикнула  Прiся  i,  обнявши  молоду  ?врейку,
почала ?? цiлувати.
   - А чи подумала ти, Саро, про те, що батько  проклене  тебе,  вижене  з
дому? - заговорив Петро.
   - Я й сама не лишусь... Душно менi там, нудно! Туга  гризе.  Тяжко  вiд
?хньо? ненавистi  й  злостi,  -  палко  заговорила  ?врейка,  i  голос  ??
затремтiв невимовною тугою. - Вони ненавидять  усiх  вас;  в  ?хнiх  душах
тiльки злiсть i помста... Нi, нi! Не можу я жити з ними: чужi вони менi!
   - Але ж ти ?м не чужа. Вони цього не  допустять,  вони  можуть  тебе  i
вбити! - промовив Петро суворо, насупивши брови.
   - Що ж, нехай убивають! - гаряче скрикнула Сара. - Душа моя дорожча  за
життя!
   - Нiколи, нiколи не вб'ють! - швидко  перебила  ??  Прiся.  -  Хiба  ми
дозволимо тебе вбити? Ми схова?мо тебе, оборонимо... Ти житимеш з нами, ти
будеш мо?ю сестричкою! Правда, Петре, правда?  -  перепитала  вона  кiлька
разiв, пригортаючи й голублячи ?врейку й ласкаво заглядаючи братовi в очi.
- Та чого ж ти мовчиш, Петре, скажи, хiба ти дозволиш жидам убити Сару?
   - За одну ?? волосинку я ?м шкуру  спушу!  -  несподiвано  вирвалось  у
Петра, i очi його блиснули пiд чорними  бровами.  С  ара  потупила  очi  й
зашарiлась.
   - Тiльки чи погодиться панотець охрестити мене? - промовила вона  тихим
невпевненим голосом, зводячи на Петра знову глибокi, чудовi очi.
   - Погодиться, погодиться! - жваво озвалася Прiся, схоплюючись з мiсця й
беручи Сару за руку. - Ходiм до нього!
   Сара й Петро пiдвелися  з  мiсця...  Але  несподiвано  здалеку  долинув
швидкий тупiт кiлькох коней.
   Усi хутко оглянулись.
   Вулицею села мчало учвал кiлька озбро?них козакiв. Поперед  усiх  летiв
на чудовому бiлому, як снiг, конi якийсь ставний, широкоплечий козак.
   - Братику, голубчику, та це ж вiн, вiн! - скрикнула Прiся тремтячим  од
хвилювання голосом i, вхопивши Петра за руку, гаряче  стисла  ??  в  сво?й
руцi.
   - Та хто вiн? Хто такий? - промовив  здивовано  Петро,  та  не  встигла
Прiся вiдповiсти братовi, як передовий вершник крикнув гучним голосом:
   - Гей, хто там! Одчиняйте ворота! Приймайте далеких гостей!
   - Полковник Залiзняк! - радiсно  вигукнув  Петро  й  прожогом  метнувся
одчиняти гостям ворота.
   Коли минули першi хвилини радiсно? зустрiчi, батюшка  запросив  дорогих
гостей у хату вiдпочити й закусити, чим бог послав.
   - Навiщо, отче Хомо, в хату? - весело вiдповiв  Залiзняк,  розправляючи
сво? могутнi плечi. - Тут, пiд  божим  наметом,  i  просторiше,  i  дихати
вiльнiше!
   - Ну й гаразд, - погодився батюшка.
   За пiвгодини всi вже сидiли круг розстеленого рядна, на якому  Прiся  й
Петро порозставляли все, що тiльки знайшлося кращого в них у господi. Круг
рядна посiдали Залiзняк, тро? його товаришiв, отець Хома й титар; Петро не
посмiв сiсти в  присутностi  таких  поважних  гостей,  а  лишився  стояти,
прислужуючи гостям i часом вкидаючи до ?хньо? розмови й сво? слово.  Прiся
ж спинилася в хатнiх дверях. Серце ?? калатало, личенько розчервонiлося  й
вiд клопоту, й вiд захвату, а очi так i сяяли, так i променились,  одверто
виявляючи всю палку радiсть, яка охопила ?? чисту iстоту. Вона не одривала
очей вiд Залiзняка.  Вся  облита  мiсячним  сяйвом,  маленька  постать  ??
вирiзьблювалась на тлi темних сiней якимсь легким, свiтлим видiнням.
   - Еге ж, пане  полковнику,  -  говорив  з  радiсною  усмiшкою  батюшка,
звертаючись до Залiзняка, - i говорили менi дiти, що ти обiцяв за?хати  до
нас, а все-таки не вiрилося нам з титарем.
   - Чому ж не вiрилось, отче Хомо? Хiба я коли забував давнiх друзiв,  та
ще яких давнiх! Хо-хо! Мабуть, рокiв двадцять знайомi: я ж тодi ще  зовсiм
безвусий хлопець був.
   - Так, так,  -  батюшка  ласкаво  усмiхнувся.  -  Пам'ятаю,  з  батьком
при?жджав. Багато вiдтодi часу минуло.
   - Багато, - тихо мовив i титар, сумно киваючи головою.
   - Багато, - зiтхнувши, промовив Залiзняк. - Багато  й  горя  навалилося
вiдтодi на нашi плечi. Ну, та що там горе лiчити, - перебив вiн сам себе з
веселою усмiшкою, - не тако? ми мудро? науки,  щоб  могли  перелiчити  все
сво? горе, - то  вже  панам-ляхам,  ?зу?там  або  звiздарям  якимсь  легше
зробити, а не нам! Та цур йому й пек! - вiн, усмiхнувшись, махнув рукою й,
звернувшись до священика, додав: - Та як же ви живете, отче  Хомо?  Ми  ж,
либонь, рокiв десять з вами не бачилися.
   - Так, так... десять. А що я? - старенький нiяково усмiхнувся. -  Дякую
roc-подевi милосердному: ось поховав панiматку...  то  пан  титар  прийняв
мене до себе... году? й грi?, а я не можу нiчим i вiддячити йому, не  можу
через свою убогiсть...
   - Панотче... ну й як таки отаке, - заговорив титар, увесь  почервонiвши
од хвилювання, - я для вас не те що, а навiть...
   - Знаю, знаю, - з ласкавою усмiшкою перебив його отець Хома, -  ти  для
мене нiчого не пошкоду?ш, та тiльки не вартий  я  того,  немiчний,  убогий
пастир!
   - Ви не вартi? - вигукнув титар i, знiяковiвши, затнувся.
   - Про це вже не вам судити, панотче, - зауважив i Залiзняк,  -  а  нам,
грiшним, що потребу?мо молитов ваших. Ну, а як ти,  пане  титарю,  -  теж,
видно, повдовiв?
   - Осиротiв, пане полковнику, - журливо  зiтхнувши,  вiдповiв  титар.  -
Зосталося ось тiльки двiйко дiток.
   - Бачив, бачив: парубок хоч куди козак! Такого жаль дома держати.  Чому
не посила?ш сина на Запорожжя?
   - Куди вже нам! Хiба пустять?
   - А ти й не  питай!  Хе-хе!  Хiба  запорозькi  землi  од  Польщi  муром
кам'яним одгородженi? Та вiльному птаховi й мури не стоять  на  перешкодi,
от що! Парубок хороший, я його по дочцi тво?й признав, схожа на  покiйницю
матiр.
   - Еге ж, усякий впiзна?.
   - Красуня! - Залiзняк з усмiшкою глянув на Прiсю.
   Пiд його поглядом дiвчина зовсiм знiяковiла й опустила очi.
   - На горе собi, - важко зiтхнувши, вiдповiв титар.
   - На горе собi?  Вiдколи  ж  це,  пане  титарю,  краса  за  горе  стала
вважатися?
   - Вiдтодi, пане полковнику, як пани зовсiм опанували нас... Е, та що це
ми, - перебив вiн себе, - такi розмови завели! Призволяйтесь, гостi  любi,
даруйте, нема? господинi, дочка ще дитина  зовсiм,  а  я  не  вмiю  гаразд
пригостити. Ось слив'яночка, ось варенуха, а це ось сало копчене,  тараня,
паляниця... Вибачайте, не звикли ви до тако? ?жi, та - що бог послав.
   - Годi, годi, пане титарю, - перервали Залiзняк та його товаришi.  -  У
нас руки звичнi, самi знайдуть дорогу, та й зубiв припрошувать не треба...
а страва й питво - саме ласощi для нашого горла.
   - Ну, а що ж ти поробляв, синку? - спитав священик.
   - Я? - Залiзняк повiв бровою й вiдповiв загадково. - Та ?здив же все...
сiяв... у "хлiбороби" пошився...  Не  знаю  тiльки,  якi  будуть  "жнива".
Правду кажучи, добре поливають люди землю i кров'ю,  й  слiзьми,  можна  б
сподiватися добрих сходiв... Ну, поживем, побачимо. А тим  часом  одмовляв
людей вiд поодиноких повстань, просив ?х поберегти сво? сили  до  слушного
часу: та  що  робити,  адже  важко  стримати  того,  кому  до  горла  ножа
приставили. - Залiзняк глибоко зiтхнув i додав уже iншим тоном: - А  тепер
ось до вас просто iз святого нашого града Ки?ва.
   - От, пане полковнику, i розкажи нам, що робиться там.
   -  Та  що  ж,  панотче?  Вiдомо,  як  у  Ки?вi:  все  ся?   лiпотою   й
благообразнiстю.  Свята  Лавра  вся  наново  прикрашена.   Дзвiницю   таку
побудували, що вершиною сво?ю мало хмар небесних  не  сяга?.  Був  у  отця
архiмандрита, добре в нього: всюди лад,  всюди  достаток.  Душа  радi?,  i
просто подумав би, що в рай  небесний  попав,  коли  б  не  нашi  прочани!
Старцi, покалiченi ляхами, як почнуть розказувать про те, що дi?ться в них
по селах, так од жаху волосся на головi пiдiйма?ться. Не знаю,  нащо  люди
мiстять пекло в серединi землi, коли воно в нас тут - у серцi Укра?ни!..
   - Ох, як тяжко нам, бiдолашним! - заговорив священик. - Зовсiм лишилися
ми без голови; нема? в  нас  нi  митрополита,  нi  архi?рея,  навмисне  не
допускають ляхи обрати ?х, щоб ми заблудились усi  в  темрявi  нiчнiй,  як
отара  без  пастуха.  Звернулися  ми,   всi   пастирi,   до   архiмандрита
переяславського Гервасiя, щоб прийняв нас у свою  ?пископiю...  i  прийняв
святий отець, не побоявся; та все ж таки далеко, через Днiпро; а до  Ки?ва
близенько i своя земля... тiльки одiрвали нас...
   - А що ж у вас, - спитав Залiзняк, - теж переслiдують?
   - Та поки що цi?? убого? церкви нашо? не чiпали, - вiдповiв батюшка,  -
а як уже людей мордують, то й сказати не можна!
   - А хто ж у вас пан? - спитав один iз супутникiв Залiзнякових.
   - Та пан-то Яблоновський, а править усiм губернатор Кшемуський.
   - Кшемуський? - з подивом перепитав сивоусий козак, який  супроводжував
Залiзняка. - Ге, чув я давно це прiзвище!
   - Еге ж, еге, знайоме щось, - докинули й обидва його товаришi.
   - Старий вiн уже тепер, мабуть, - провадив сивоусий козак,  спорожнивши
кухоль i смачно закушуючи шматком сала з паляницею.  -  А  рокiв  двадцять
п'ять тому, та, либонь, так, - то, ?й-богу, звiр  неситий  був;  певно,  й
серед ляхiв такого важхо було знайти.  Боже,  боже,  чого  вiн  тiльки  не
виробляв по всiй околицi! Та ось розповiдають, - запорожець розправив сво?
богатирськi вуса й вiв далi. -  Жив  тут  недалеко  один  наш  запорозький
козак. Виписався з коша, одружився, ну  й  зажив  сiм'?ю.  Так  на  завадi
стало, бач, пановi губернаторовi щастя бiдного козака; от i  вигадав  вiн,
що козак бунтар, що навмисне оселився тут,  щоб  допомагати  гайдамакам  i
бунтувати людей. Ну й вирiшив, що  треба  покарати  його.  От  виждав  вiн
хвилину, коли козака не було дома, налетiв мов шулiка, спалив хату,  жiнку
виволiк i вiддав челядi, а дiтей - i  сказати  тяжко  -  звелiв  на  списи
пiдняти. Ох, старий Таран мало розуму не одбiг. Налетiв вiн  з  товаришами
на замок губернатора, спалив його, пограбував, але губернатор  сам  кудись
сховався - не знайшов його Таран, так i не заго?в свого горя. Кажуть,  вiн
живий i досi, тiльки хова?ться десь, не хоче нi знати, нi бачити людей!
   - Так, так, чув i я про це давн? дiло, - промовив Залiзняк.
   - Не лiпшi й новi його витiвки, - похмуро мовив Петро, - кату?  вiн  не
тiльки пiдвладних людей, а й свого брата, шляхту.
   - I нiде шукати на нього права, - додав титар, махнувши  рукою,  -  сам
тут королю? над усiма! Кажуть, у нього вiд злостi розум каламутиться!
   - У нього розум каламутиться, а  ми  повиннi  у  нього  в  послушенствi
ходити, - iз злiсною посмiшкою мовив Петро. - Чого вiн тiльки не  вигаду?,
щоб потiшити сво?х гостей, i всi цi витiвки на  наших  спинах  кiнчаються.
Однi ось бенкети скiнчились, почнуться другi. Панство збира?ться:  мабуть,
затiва? щось нове...
   - Го-го! - значливо протяг Залiзняк. - I це ти, хлопче, напевне зна?ш?
   - А хто його зна?, тiльки бачу, що все збираються  пани,  радяться  про
щось, а разом з цим, звичайно, й бенкети, й усiлякi забави, й знущання над
хлопами, над схизматами.
   - Треба б наглядати за ними, - промовив Залiзняк,  поводячи  бровою,  -
добру новину повiдомив ти нам, хлопче, ?й-богу!  Що  б  там  не  затiвали,
однаково згоди  мiж  ними  не  буде,  роздiляться  вони  на  Потоцьких  та
Чарторийських i Радзiвiллiв та й  заходяться  воювати  однi  з  одними,  а
тодi... - протяг вiн значливо й спинився.
   - Що тодi? - швидко спитав Петро й  подививсь  на  Залiзняка  пильно  й
допитливо.
   Залiзняк обернувся до хлопця й тiльки-но хотiв вiдповiсти йому, як бiля
перелазу почулися кроки й голоси кiлькох селян.
   - Петре, Петре! - загукав хтось. - А йди лишень сюди.
   Петро пiдiйшов до перелазу. На вулицi стояло кiлька селян з  шапками  в
руках.
   - А що, хлопче, чи правда, що до отця Хоми завiтав з козаками полковник
Залiзняк? - спитав його селянин iз смаглявим, подзьобаним вiспою обличчям,
що стояв попереду.
   - Тут вiн, у нас. А що?
   - Та так, хотiли порадитися з його милостю.
   - Порадитися, то йдiть, iдiть, панове; я радий з братами поговорити,  -
голосно обiзвався Залiзняк, встаючи з мiсця.
   - Благослови, панотче! - звернулись селяни до батюшки.
   - Iдiть, iдiть, дiти мо?, - вiдповiв  отець  Хома,  теж  пiдводячись  з
мiсця. Селяни зайшли в двiр i спинилися коло ворiт. Залiзняк i отець  Хома
пiшли  ?м  назустрiч;  козаки,  що  сидiли  навколо  рядна,  й  титар  теж
попiдводились з мiсця й при?дналися до Залiзняка.
   - Будь здоровий, батьку! - заговорили разом селяни, низько  вклоняючись
Залiзняковi.
   - Здоровi були, братове любi, - вiдповiв Залiзняк i також уклонився ?м.
- А що скажете хорошого?
   - Де вже там  про  хороше  говорити?..  Порадитись  прийшли...  Що  нам
робити, батьку? - загомонiли разом селяни.
   - А що сталося, друзi?
   - Жити нам несила, - сказав селянин, що стояв попереду.
   - Несила, - мов луною вiдгукнулися й iншi.
   - Що ж таке? Нещастя якесь трапилося? Неврожай, пожежа?
   - Яке нещастя? Що нам неврожай! Однаково пани все до  рубця  забирають,
знущаються, катують! - заговорили одразу всi селяни.
   - Та стривайте ж, не всi  разом,  -  почулися  голоси,  -  нехай  Дзюба
говорить.
   - Та що ж тут говорити, - похмуро почав  рябий  селянин.  -  Сам,  пане
полковнику, зна?ш, яке тепер наше на Вкра?нi життя? Ранiше, кажуть батьки,
як оселились ми тут, то зобов'язалися пановi два днi на тиждень робити,  а
тепер уже так вийшло, що не ма?мо нi дня, нi ночi для сво?? роботи.  Нема?
нам i свята, день у день робимо на пана. Та не тiльки на панськi роботи, а
й на панськi потiхи ганяють нас економи - i дiвчат, i жiнок, i  старих,  i
хворих! А коли що вночi зробиш для  себе,  то  все  вiдберуть  економи  на
замок! Б'ють, калiчать, безчестять сiм'? нашi!
   - Так, так, пане полковнику, - загомонiли селяни, обступивши Залiзняка.
   - З церкви нашо? глумляться, з вiри знущаються, - провадив далi  Дзюба,
- жидовi владу дали над храмом божим...  дере  вiн  з  нас  за  все  -  за
хрестини, за вiнчання, за похорон, i багато хто, не маючи  чим  заплатити,
дiтей не хрестять, покiйникiв без попа ховають.
   - Несила терпiти! - заговорили  кругом  селяни,  перебиваючи  Дзюбу.  -
Несила!
   - А хто ж вам велить терпiти? - спитав Залiзняк, блиснувши очима.
   - Недоля наша! - почулось тихе у вiдповiдь.
   - Що ж робити нам? - промовив Дзюба.
   - Не впадайте в розпач, дiти мо?, - заговорив отець Хома, -  покладайте
надiю на  господа:  вiн  пошле  вам  свою  ласку.  Вiрте,  дiти,  ждiть  i
надiйтеся... отець Мельхi-седек по?хав до Петербурга просити за всiх нас!
   - По?хати-то по?хав, - сказав на це Залiзняк, -  та,  мабуть,  дiла  не
буде. Вiрив би й я, коли б тут iшлося тiльки  про  наше  благочестя;  адже
нiчого простiшого нема?, як заступитися за вiру сво?х землякiв;  зда?ться,
вiд того нiкому б не сталося нiяко? кривди. А тiльки поткнулася  б  Москва
це зробити, i заварилася б тут каша. Вiрю я, що цариця  заступилася  б  за
благочестя наше, вiрю я i в те, що Москвi нiчого не варто знищити  Польщу;
та якби ж Польща сама була, в тiм-то  й  горе  наше,  що  навкруги  Польщi
лежить ще кiлька панств i сидить кiлька  королiв.  Та  й  пани  нiзащо  не
послухалися б, з добро? волi, слова царицi... Щоб ото вони дали  вiльностi
й права - дожидайтесь! Та швидше вони собi  горлянки  поперерiзують,  анiж
погодяться на це. Почали б оборонятися... розгорiлася б вiйна, а  в  вiйну
встряли б сусiди... заварилася б каша, i в тому-то  й  рiч,  що  невiдомо,
кому б тодi довелося висьорбати  лихо!  Тому  я  й  кажу  вам:  нема  чого
сподiватись на чужу допомогу, нiхто заради нас не розпочне вiйни!
   - То що ж робити, пане полковнику? Навчи! - заговорили селяни разом.
   - Що робити? Треба самим за себе турбуватися,  зна?те,  як  у  приказцi
говориться: хто дба?, той i ма?!
   - Та чи ж ми не дба?мо, батьку? Ox-ox, - простогнав  сивуватий  селянин
iз змученим обличчям. - Вночi вста?мо, при мiсяцi сi?мо, при мiсяцi жнемо,
та яка з того користь? Наскочить економ i загарба? все,  всю  нашу  працю,
геть до зернини...
   - Виходить, i дба?те не собi, а сво?му вороговi,  одгодову?те  неситого
собi на погибель!
   - Та як же його позбутися? Як захиститися?
   - А ви помiркуйте гарненько... В кожному селi набереться селян  чоловiк
iз п'ятсот, а то й тисяча, а в мiстечку - то й учетверо бiльше... Ну, а на
селi сидить один жид, один економ i чоловiк десять  коло  нього  надвiрно?
челядi...
   - При замку набереться бiльше команди, - почулися понурi голоси.
   - Авжеж, при замках, у мiстечках, набереться й селян бiльше, та  й  наш
брат ще вешта?ться... Одно  слово,  збери  всiх  економiв,  усiх  панiв  з
пiдпанками й жидiв та перемiшай з усiма нами, то в великiй  громадi  й  не
знайдеш ?х, загубляться, мов кукiль у пшеницi.
   - ?й-богу, правда!  Так,  пане  полковнику!  -  спiвчутливо  й  смiливо
обiзвалося вже бiльше голосiв; але старi вперто мовчали, чухаючи потилицi.
   - Так-то воно так, - зауважив Дзюба, - та ось що: в цi?? купки й списи,
й шаблi, й рушницi, й гармати, а в нас кулаки тiльки та дрючки.
   - Та сокири, та ножi, та вила, та коси, - перебив Залiзняк.
   - Правда, правда, - запальне вигукнув Петро. - Ех, аж руки сверблять!
   - Рушницi можна роздобути в панiв, - вiв далi Залiзняк,  -  якщо  добре
попросити, то вони "позичать"; i гармат можна  прихопити  в  замках,  адже
коменданти теж "подобрiшають", коли до них гуртом звернутися...
   В юрбi почувся смiх, похмурий настрiй поступово змiнювався  бадьорiстю,
i обличчя пожвавiшали не тiльки в молодих, але й у старих.
   - А як же це так зробити? Важко,  батьку,  неможливо,  -  загомонiли  у
вiдповiдь селяни.
   - Важко! Неможливо! - палко заговорив Залiзняк, пiдступаючи  ближче.  -
Та хiба не було так само важко батькам нашим за славно?  пам'ятi  Богдана?
Було ще важче, нiж нам тепер, бо Польща тодi була страшна, сильна держава,
грiзна й для  сво?х  сусiдiв;  одначе  зумiли  дiди  нашi  вiдстояти  себе
назавжди вiд напасникiв, вiд-сахнути навiки  вiд  сво??  землi  ненависних
ляхiв, оборонити церкву свою вiд ксьондзiв!
   - Та то ж був гетьман Богдан, пане  полковнику,  -  несмiливо  зауважив
Дзюба.
   - Знайшовся б i тепер  такий  самий,  -  мовив  хтось  iз  Залiзнякових
супутникiв.
   - Справа не в гетьмановi, а в нас! Без нас, грiшних, i  гетьман  Богдан
нiчого б не вдiяв! А що заважа? нам, друзi мо?, з'?днатися  всiм  знову  -
всiм, посполитим, мiщанам, козакам, гайдамакам, попам i  дякам?  Чого  нам
боятися  й  що  нам  втрачати?  Знайте,  що  нiхто  не  пришле  нiзвiдкiль
допомоги... тiльки два шляхи зосталися нам: або терпляче ждати, поки  ляхи
здеруть з нас останню шкуру, або спробувати щастя; або запанувати в  сво?й
хатi, або загинути, а якщо загинути, то перед смертю  помститися  як  слiд
ляхам!
   - Слушно!!! Так, батьку!!! Правда!!! - побадьорiшали селяни.
   - На бога, пане полковнику, схаменися!  -  схвильовано  промовив  отець
Хома. - Подумай, на що ти намовля?ш людей? На братовбивчу, жахливу  вiйну!
Правда, ляхи тяжко кривдять нас, але нехай господь судить ?х за ?хнi дiла.
Згадай слово господа, спаса нашого: "Хто пiднiме меч - вiд меча й загине!"
   - Нехай i загинемо, - палко заперечив Залiзняк,  -  та  поки  живi,  ми
захищатимем нашi святинi, нашу вiру й нашу землю! Свою кривду  я  ще  можу
простити,  але  дивитися  склавши  руки,  як   рiжуть   брата   мого,   як
блюзнiрствують над храмом господнiм, о, нi! Я  терпiти  не  буду!  Кiстьми
ляжу за них... i хiба що через труп мiй пiдступить до них ворог...  Ну,  а
тодi що ж! Мертвi сорому не вiдають!
   У натовпi пробiг схвальний шепiт.
   - Але господевi - вiдмщення... Вiн воздасть, - знову  заговорив  тихим,
лагiдним голосом батюшка, - а нам лише без нарiкань скорятися його  святiй
волi... Що нам це земне життя? Одна мить, а потiм, - вiн показав  на  синю
глибину неба, осяяну мiсяцем, - там чека? нас життя, йому ж не буде кiнця;
там уготу? милосердний блаженство для  принижених  i  зневажених  тут,  на
землi.
   - Тим паче, любий панотче, - збуджено говорив  далi  Залiзняк,  -  нема
чого  й  жалкувати  за  таким  життям!  Вiддамо  його  на  захист  святого
благочестя й наших братiв!
   - Нi, друже, не нам втручатися в дiла  господнi;  все  дi?ться  з  його
волi, i без не? не впаде жодна ваша волосина... - зiтхнув батюшка.
   - От, от! - радiсно пiдхопив Залiзняк. - I якщо ми повстанемо на ворога
й захистимо оружною рукою  нашi  святинi,  то  це  вчиниться  теж  з  волi
господньо?.
   Серед натовпу почулися вже бiльш спiвчутливi голоси.
   Батюшка розвiв безпорадно руками, схилив  покiрно  голову,  одiйшов  до
дверей хати й сiв на призьбi.
   - Я не пiдбиваю ?х на помсту, на розбiй, - пiдвищив голос Залiзняк, щоб
його чув i священик, - я  ?м  кажу,  що  один  порятунок  для  всiх  -  це
боротьба... Боротьба проти нiкчемно? держави, яка не  ма?  сили  захистити
сво?х пiдданцiв од сваволi панiв.
   - Все це так, - заговорив по хвилi мовчання Дзюба,  -  та  чи  вийде  з
цього дiло? Бували ж, та й  тепер  не  перевелися,  смiливцi,  наскакували
загонами на панськi добра, навiть на замки, i мстилися за сво?  кривди  та
образи: захлиналися кров'ю замки й  палаци,  а  добра  переходили  до  рук
покривджених... Та чим  це  кiнчалося?  Деякi  щасливi  й  врятувались,  а
десятки невинних накладали за них сво?ми  головами.  Ось  уже,  либонь,  з
пiвсотнi рокiв трива? гайдамаччина, а панського насильства не  знищила:  з
кожним днем посилюють пани сво? буйство й душать нас усе дужче й дужче.
   Слова Дзюби знову гнiтюче вплинули на гурт, почулися тяжкi зiтхання.
   - Спасибi, друже Дзюбо, - палко заговорив Залiзняк, - ти,  може,  й  не
хотiв, а пiдтримав мою мову. Хто такий гайдамака? Месник за  сво?  кривди,
за свою власну шкуру... Сам ти кажеш, що збереться загiн смiливцiв, котрим
залили за шкуру сала, помститься кривдникам та й утече, а  iншi  за  нього
терплять... От i виходить, що всi тi загони виступали не за спiльне  дiло,
не за вiру, не за нашi права, а лише за сво? кривди... Тому й ляхи ?х мали
за розбiйницькi ватаги, та й тi iншi, що за них терплять, теж,  певно,  не
дякують ?м. Тому-то за п'ятдесят рокiв гайдамаччина й не  принесла  кра?вi
користi, не захистила нас вiд напасникiв... Адже й ранiше,  давно,  ще  до
блаженно? пам'ятi батька нашого Богдана, теж  повставали,  й  не  так,  як
гайдамаки, не заради особисто? помсти, не для розбою, а щоб оборонити вiру
й Укра?ну, - i Наливайко, i Косинський, i Тарас Трясило, i Гуня... А  дiло
?хн? пропало, наклали вони буйними головами... А чому? Тому,  що  повстали
не всi разом; а от як славний наш Хмель зняв завiрюху по всiй Укра?нi,  то
й прикусили язика ляшки-панки й воскрес  рiдний  край,  запанував  давньою
волею, радiсно задзвонив у всi дзвони.
   - Тiльки ненадовго, - вiдповiв Дзюба. - Всi ми боролися, а скористалась
тiльки половина, що по той бiк Днiпра,  а  ми,  друга,  нещасна  половина,
попали ще в гiршу неволю.
   - То вина не Богданова,  а  iнших  гетьманiв,  -  з  гiркотою  вiдповiв
Залiзняк. - Попустили розiрвати нас надво?, а от коли  ми  одiб'?мося  вiд
ляхiв, то Москва нас теж прийме пiд свою руку... Поки ми мовчимо, нiхто за
нас не заступиться, а якщо ми самi почнемо боротися й не захочемо бути пiд
кормигою ляхiв, тодi iнше дiло!
   - Та де тепер нам, половинi, боротися? - не вгавав Дзюба.  -  Поляки  ж
зосталися тi самi, навiть поповнилися нашими перевертнями, а нас - жменя!
   - Ну, Дзюбо, - засмiявся Залiзняк, - якi  тi  самi?  Тодi  в  них  було
сильне вiйсько, а серед магнатiв зустрiчалися  лицарi,  завзятi  вояки.  А
тепер: вiйська нема?, ладу в Речi Посполитiй нiякого, а саме тiльки  п'яне
панство! Та й  менше  ?х  набагато  стало:  адже  Москва  вiдколола  добру
половину Литви. То воно й  виходить,  що  коли  прадiди  нашi  насмiлились
повстати проти сильно? оружно? держави, то онукам пiти на теперiшн? дiло й
бог велiв.
   - Та хай заарканить мене  татарин,  коли  все  це  не  щира  правда!  -
вигукнув Петро. - Що не скаже  пан  полковник,  то  наче  залiзним  цвяхом
приб'?!
   - На те вiн i ? Залiзняк, славний Залiзняк, надiя наша  й  порада!  Дай
йому, боже, вiку довгого! -  загомонiв  пiдбадьорений  натовп,  пiдкидаючи
шапки.
   Раптом почувся верескливий крик у супроводi гуркоту колiс, i  до  ворiт
батющиного будинку пiдкотила тарадайка. В нiй сидiв гладкий,  широкоплечий
?врей з вогненно-рудою бородою; на  ньому  був  чорний  лапсердак,  висока
хутряна шапка, з-пiд яко? телiпалися довгi рудi пейси. Все  обличчя  його,
червоне, гладке, з чорними банькатими очима й чорними ж широкими  бровами,
що сходилися над перенiссям, аж пашiло нахабством i пиховитiстю.
   Довга тiнь, що простяглася вiд клунi уздовж двору, ховала гурт  козакiв
i селян, так що ?врей зразу не помiтив ?х.
   - Гей ти, попе! - закричав вiн  рiзким  голосом,  придержуючи  коня.  -
Гершку, йди сюди.
   - Чого тобi, Гершку? - обiзвався батюшка, важко пiдводячись iз призьби.
   - Я не просто Гершко, я  -  пан  Гершко!  -  крикнув  ?врей  ще  дужче.
Залiзняк стиснув  кулаки  й  так  заскреготав  зубами,  що  навiть  селяни
перезирнулись; але вiн стримав перший порив обурення.
   - Слухай ти, попе, - говорив корчмар, - знову моя дочка  сидiла  тут  у
тебе? Що? Будеш брехати, що не була?
   - Була.
   - Була? Була?! Чу?ш, коли я ще хоч раз дiзнаюсь, що вона була  тут,  то
свiт тобi немилий стане!
   - Я не кличу ??, Гершку, - сама приходить.
   - Сама? Сама?.. Брешеш! Ти ?? заманю?ш, хочеш навернути  в  свою  вiру.
Постривай, постривай! Ось при?де сюди пан економ, вiн з вами розправиться!
   - Не смiй казати так про вiру, не смiй кричати на панотця, а то ми тобi
так боки полата?мо, що й чортам непереливки буде! - глухим  од  стриманого
гнiву голосом промовив Петро, виступаючи наперед.
   - Вус?' - закричав корчмар. - Ти  ще  смi?ш  тут  патякати?  Бунтiвник,
гайдамака, ось як угрiю тебе батогом, то прикусиш язика.
   Серед селян почулося глухе ремство. Гершко пiдвiвся в бричцi  й  тiльки
тодi помiтив схованих у тiнi селян. Хоробрiсть його одразу де й  подiлася,
i вiн, злякано озираючись навколо, почав смикати за вiжки; але все ж таки,
не бажаючи принизити себе перед хлопами, не переставав погрожувати ?м, хоч
i знизив тон.
   - То вас тут цiла зграя! А, бунт затiва?те? Стривайте  ж!  Ми  з  паном
економом вас прикрутимо  ще  не  так!  Якщо  ви,  свинi,  насмiлитесь  хоч
писнути, то затрiщать у вас спини... Менi пан економ на вiдкуп вiддав  усе
село!
   - Цить, поганець!  -  гучно  крикнув  Залiзняк,  виступаючи  з  тiнi  й
кидаючись до ворiт. - Поки ти ще почнеш дерти з них шкуру, я тебе вб'ю, як
погану гадину! Коли ?врей побачив озбро?ного козака, душа його  шугнула  в
п'яти.
   - Ой, гевулт! Гайдамаки! - зарепетував вiн не сво?м голосом i хотiв був
уперiщити коня батогом, але в цей час залiзна рука Залiзнякова  опустилася
з такою силою йому на шию,  що  вiн  похитнувся  i  впав  на  дно  брички.
Зляканий кiнь рвонувся й кинувся вбiк, але його вхопили за  вуздечку  дво?
iз Залiзнякових супутникiв.
   - Гей, хлопцi! - гукнув Залiзняк, не випускаючи  з  рук  ?врея.  -  Ану
лишень пошукайте височенького дерева тут недалеко...
   Почувши козаковi слова, ?врей в одча? засовався на днi брички.
   - Змилуйтесь, ясновельможний пане, - забелькотiв  тремтячим  од  страху
голосом ?врей, - я пожартував...
   - Пожартував? Ось i я пожартую, - рикнув Залiзняк, придержуючи  Геро?ка
правою рукою, а лiвою стягаючи з себе довгого  шовкового  пояса,  -  пояса
свого шовкового не пошкодую... Ну, не крутись, - штовхнув вiн його кулаком
у спину i обкрутив йому шию поясом.
   - На бога, що ти  робиш,  сину?  -  скрикнув  батюшка,  пiдступаючи  до
Залiзняка й хапаючи його за руку.
   - А що ж, панотче? Може, скажете помилувати того,  хто  нахваля?ться  з
вас три шкури здерти? - промовив гнiвно Залiзняк i скрутив на  потилицi  в
?врея свого пояса. - Ннi, хай же вiн тепер розплатиться за  всi  тi  муки,
котрих завдавав убогим людям! Тягнiть його, хлопцi!
   Петро перший кинувся до Гершка, до  парубка  пристало  ще  дво?-тро?  з
молодих селян.
   - Спинися, сину!  Спинися!  Схаменiться,  -  батюшка  кинувся  рятувати
?врея. - Подумай, що робиш?! Якщо ти повiсиш Гершка,  наскочить  економ  i
перевiша? усiх ?х, - вiн показав на  гурт  селян.  -  Мало  того,  що  вiн
зруйну? церкву нашу, розорить усе село, але вiн не помилу?  нi  жiнок,  нi
дiтей... Зглянься, сину... схаменись!
   Залiзняк слухав батющинi слова, i обличчя його дедалi хмурнiшало.
   - Правда твоя, панотче, слушний час iще не настав  i  суд  попереду,  -
нарештi промовив вiн суворим голосом i, повернувши  одним  рухом  руки  до
себе ?врея, помертвiлого од жаху, промовив,  карбуючи  кожне  слово  таким
тоном, вiд якого той весь з нiг до голови вкрився холодним потом.
   - Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей i святого отця я поки що  дарую
тобi життя.
   - Ой вей! Пануню мiй золотий, ясновельможний гетьмане! - упав ?врей  на
колiна, вiдчувши, що його вiдпустили гайдамаки, й не розумiючи з переляку,
що йому каже Залiзняк. -  Змилуйся!  Пусти  тiльки  живого,  пожалiй  мо?х
дiтей, ой вей! Що з ними буде? Я  все  для  пана,  я  озолочу  пана...  Ой
мамеле! Не губiть! Це не я - це мiй дурний язик...
   - Годi белькотiти! - тупнув ногою Залiзняк i, вхопивши ?врея за бороду,
пiдняв його майже до свого обличчя так,  що  Гершко  витягся  й  перебирав
ногами, шукаючи собi на землi опори. - Дивись на  мене  й  запам'ятай  мо?
обличчя, а ще краще  запам'ятай,  що  я  скажу,  -  карбував  кожне  слово
Залiзняк. - Коли через тебе постражда? в цьому селi не те що  дорогий  наш
панотець, свята наша церква чи хтось iз селян,  але  хоч  найменша  частка
?хнього добра... то я  з  тебе  живого  шкуру  здеру  й  живого  посолю...
Пам'ятай же мо? слово, - трусив Залiзняк Гершка за бороду.  -  Пам'ятай  i
придивись добре до мого обличчя! Нiде  ти  од  мене  не  схова?шся:  нi  в
Львовi, нi в Краковi, нi в Варшавi, сотнi очей стежитимуть за тобою, сотнi
вух пiдслухуватимуть... i на днi моря знайду i тодi вже нiхто не захистить
тебе - нi король, нi вся Рiч Посполита!
   Очманiлий вiд страху, ?врей не мiг промовити й слова: якiсь булькотливi
звуки, що нагадували стогiн i схлипування,  виривалися  з  його  горла,  а
налитi кров'ю очi безпорадно озиралися й благали змилуватись.
   Залiзняк зняв з ши? Гершка свiй пояс i зневажливим рухом руки  штовхнув
його до тарадайки.
   - Гляди ж менi, жиде, - закiнчив вiн свою мову. - Про  те,  що  сталося
тут, анiтелень! Коли ж ти хоч щось насмiлишся бовкнути, то краще б тобi  й
на свiт не родитися.
   Запорожцi пiдхопили корчмаря пiд руки й кинули  на  дно  брички,  потiм
хльоснули коней, вони рвонули й помчали вчвал знайомою дорогою.
   Якусь хвилину всi мовчали, приголомшенi цi?ю сценою.
   - Що ж, панотче, - схвильовано промовив Залiзняк, - скажете, що й тепер
можна терпiти? Жид погрожу? i погрожу? насправжки - мало руку  не  здiйма?
на священика! А ви й далi мовчатимете?
   - Не мовчатимемо бiльше! - запально крикнув Петро. - Годi!
   - Годi! Скажи, пане полковнику, що нам робити? - почулися  серед  гурту
селян глухi голоси.
   - Я сказав, що робити тому, кому жити в ярмi  тяжко,  а  кому  солодко,
тому нема чого й питатись мене.
   - Та як же, батьку, - звернувся до Залiзняка Дзюба, виступаючи з гурту,
-як же всiм нам разом повстати? Коли ми всi повстанемо,  то  знайдуться  в
Польщi добрi сусiди, якi допоможуть ?й задушити нас.
   - Але й ми знайдемо собi вiд них захист.
   - Де?
   Залiзняк показав рукою на пiвнiч i промовив твердим, упевненим голосом:
   - У Росi?!
   Схвильованi розмовою й сценою з ?вре?м i батюшка, й  титар,  та  й  сам
Залiзняк зовсiм забули про Прiсю, а вона тим часом стояла в дверях  блiда,
приголомшена, ледве переводячи подих од хвилювання; за цi  пiвгодини  вона
нiби вся переродилася: з блiдого личенька злетiла дитяча усмiшка, коло губ
лягла скорботна риска, великi, потемнiлi вiд збудження очi ?? з застиглими
слiзьми  були  сповненi  невимовного  жаху  i  страждання.  Тримаючись  за
одвiрок, дiвчина вся подалася вперед i  завмерла  в  нiмому  поривi;  вона
жадала всiма фiбрами свого ?ства почути те, про що говорив  Залiзняк,  але
не всi його слова долiтали до не?...
   Раптом на вулицi почувся якийсь рух, i з-за рогу виступив гурт селян, -
босi, з непокритими головами, сумнi, вони несли щось  на  марах,  прикрите
драною свиткою;
   за ними йшли, тихо  плачучи,  жiнки  й  дiти  з  клунками  в  руках.  I
Залiзняк, i всi, хто був  у  батющиному  дворi,  здивовано  обернулися  до
вулицi. Процесiя, видно, посувалася саме сюди. Всi мовчки поскидали шапки.
   - Небiжчик? - тихо спитав Залiзняк.
   - Не розберу, - теж неголосно вiдповiв титар i знизав плечима.  -  Щось
дивне, й люди не нашi.
   Тим часом стогiн  жiнок  i  плач  дiтей  розбудили  мешканцiв  села;  з
сусiднiх хат вибiгали молодицi, дiди, дiвчата  й,  здивованi  несподiваною
появою цi??  процесi?,  юрмились  на  вулицi;  через  кiлька  хвилин  коло
батющиного двору стояв цiлий натовп  стривожених  людей.  Та  ось  переднi
селяни, що несли мари, пiдiйшли до ворiт.
   -  Розступiться,  розступiться!   -   почувся   тихий   голос.   Натовп
розступився, i в воротях панотця показалися мари, на яких  лежав  чоловiк;
тiло його, до само? ши?, було накрите драною чорною свитою, й лише  голова
з довгим сивим чубом i такою ж бородою залишалась вiдкрита. На  смертельно
блiдому  обличчi  старого  з  заплющеними  очима  лежав  вiдбиток   нiмого
страждання й суворого докору. Селяни обережно опустили  мари  на  землю  й
поставали коло них. Батюшка пiдiйшов ближче i нараз одсахнувся.
   - Що це, панове? - спитав вiн вражено. - Отець ?ларiон? Селяни ствердно
похилили голови.
   - Сконав! - з жахом прошепотiв  старий,  придивляючись  до  безкровного
обличчя отця Iларiона.
   - Одходить, - вiдповiв тихо один з тих, що несли мари.
   - Що ж це з ним приключилося?  Чи  давно  ж  був  у  мене?  -  з  болем
прошепотiв отець Хома.
   - Ксьондзи-базилiани одiбрали  в  нашого  причту  ругу;  батюшка  пiшов
просити в губернатора поради й захисту... I от  ляхи  замучили  його...  -
Селянин помовчав якусь хвилину й провадив далi, дивлячись  у  землю:  -  А
потiм пан губернатор звелiв запалити для потiхи солому, що  складена  була
на фiльварку за мiстечком; кругом того фiльварку тулилося хат iз  двадцять
сiльських, а в кiнцi  й  церква  стояла;  ну,  вiтер  перекинув  огонь  на
виселок, i все геть-чисто згорiло, згорiла  й  церква  наша,  i  все  наше
добро, лишилися ми на вулицi з малими дiтьми. На бога, дайте притулок  хоч
панотцевi! Одходить вiн... i нема йому де голови прихилити...
   Тихi жiночi схлипування перервали його слова.
   Усi стояли навкруги, занiмiлi вiд жаху та обурення.
   - От до чого доводить  ваше  терпiння!  -  заговорив  нарештi  Залiзняк
тремтячим вiд гнiву голосом, показуючи на  нерухоме  тiло,  що  лежало  на
марах. - I ви все ще не зна?те, на що зважитись?!
   Старий священик, стоячи на колiнах бiля  свого  мученика-побратима,  не
чув тих докорiв. Очi його, повнi слiз, були зведенi до неба,  рука  лежала
на сивiй головi вмираючого, а уста творили сповнену чисто? вiри молитву.
   Залiзняк теж пiдiйшов до вмираючого, i вигляд цього мученика  сколихнув
його душу й запалив серце вогнем.
   - Цей мученик святий  вопi?  про  помсту...  вопi?  до  тих  зiрок,  що
миготять нам з неба, нiби докоряючи... I я присягаюся, що  помщуся  за  цю
жертву! А ви, - зневажливо мовив вiн до  занiмiлого  натовпу,  -  терпiть,
терпiть далi! Кращо? долi ви не вартi! Прокляття пiде слiдом за вами, люди
вiд вас одвертатимуться, звiрi дикi тiкатимуть, щоб не зустрiтися з  вами,
й господь вас забуде, забуде!
   - Нi, нi! - пролунав  у  цей  час  iстеричний  жiночий  крик,  i  Прiся
кинулася до нiг Залiзняковi. - Ми не  залишимо  сво?х  храмiв...  ми  все,
все... все життя наше вiддамо, умремо всi... з тобою разом, а  не  вiддамо
ляхам на наругу нашо? святинi! Не вiддамо!
   - Правда, дiвчино! Всi помремо! Правду сказала! Життя сво?  вiддамо!  -
пролунали кругом грiзнi вигуки.
   - Господь заговорив до вас устами цi??  дитини,  -  зворушено  промовив
Залiзняк i, пiдвiвши Прiсю з землi, притулив ?? голову до сво?х грудей.
   - Готуйтеся ж i чекайте, коли я  скажу:  "Пора!"  -  сказав  наприкiнцi
Залiзняк. Тi?? ж ночi Залiзняк ви?хав  з  Лисянки,  давши  пораду  селянам
з'?днатися громадою й наготувати колодi?в та списiв,  бо  й  слiпий  тепер
бачить, що тiльки оружною рукою можна захистити сво? життя, а безоружних i
нерiшучих розчавить п'ята лютого ненависника. Батюшка не заперечував проти
войовничих закликiв Залiзняка: його приголомшив вигляд умираючого...
   Селяни, збудженi словами  запорожцiв,  пiдбадьорились,  в  очах  у  них
заблищала вiдвага, щоправда, ?х,  непiдготованих  до  боротьби,  бентежила
думка про те, що зробить губернатор, коли довiда?ться про напад на Гершка,
- а в тому, що шинкар донесе, нiхто не сумнiвався.
   - Ось що, друзi,  -  сказав,  вiд'?жджаючи,  Залiзняк,  -  якщо  шельма
Гершко, незважаючи на мою пересторогу, вас  викаже,  то  нехай  хто-небудь
навiда?ться в
   Мотронинський лiс, у Вовчi Нори, а там уже  покажуть,  куди  далi  йти.
Посвистом обiзвiться, й знайдуться помiчники: дадуть i товаришiв за халяву
i самi прилетять побалакати з панами-ляхами. Воно хоч i не час вилiтати  з
сво?х гнiзд орлятам, та коли вам буде скрут, то нехай спробують крила.
   Це остаточно пiдбадьорило селян. Усi дякували, вклоняючись  запорожцям,
вихваляли Залiзняка й покладали на нього  велику  надiю.  Петро  зохотився
негайно вирядитись у вказане  мiсце  для  переговорiв,  бо  розбiйницького
наскоку можна було чекати й на  завтра.  Залiзняк  схвалив  його  намiр  i
сказав, що з такого юнака буде в пуття. Наприкiнцi вiн попросив селян, щоб
в разi тривоги вони сховали батюшку в лiсi, бо на ньому першому  окошиться
злiсть ляхiв.
   Але батюшка вiдповiв на це спокiйно й рiшуче, що  нiкуди  не  пiде  вiд
храму, дорученого йому, служителю бога, що  коли  господь  сподобить  його
мученицько? смертi, то вiн умре тут, коло вiвтаря,  а  не  зганьбить  себе
втечею. I, незважаючи нi на якi вмовляння Залiзняка, запорожцiв  i  селян,
вiн лишився не похитним.
   Нарештi  прийшов  час  ?хати;  Залiзняк  прощався  з  усiма,   особливо
зворушливо з батюшкою й титарем, i, перед тим  як  сiдати  на  коня,  став
шукати очима Прiсю. А дiвчина стояла тут же коло перелазу,  схована  тiнню
осокора; не стримавши пориву почуттiв i висловившись так  енергiйно  перед
старшими,  а  особливо  перед  Залiзняком