, вона нiби злякалася свого зухвальства. Вся минула сцена, пiднесення духу в затурканих селян, запальна промова Залiзняка, висока рiшучiсть панотця, якого вона так любила, хвилювали ?? душу новими могутнiми враженнями й пере носили iз сфери дитячих, безтурботних мрiй у грiзний вир суворого життя, котре вимагало подвигiв: за цi кiлька годин Прiся змужнiла душею; вона тепер дивилася розчулено й з новим захопленням на цього прекрасного героя, оборонця й рятiвника ?хнього вiд напасникiв, i вiдчувала, як у ?? молодих трепетних грудях росло й буяло таке свiтле, широке почуття, якого вона ранiше не знала. - Де ж та дiвчина, що сво?м палким словом осяяла нашi темнi душi? - спитав Залiзняк, обвiвши всiх очима. У Прiсi пiд ногами похитнулася земля, й вона вхопилася рукою за дерево. Усi оглянулись. Петро помiтив сестру й, пiдiйшовши до не?, сказав: - Вийди лишень: тебе шукають. Але Прiся не могла рушити з мiсця. Залiзняк швидко пiдiйшов до не? i, взявши за руку, вивiв з тiнi в смугу мiсячного свiтла; дiвчина, спалахнувши рум'янцем, опустила голову. - Спасибi тобi, голубко моя, за тво? палке слово, - урочисто сказав Залiзняк, - в ньому виявилась душа твоя, свiтла та хороша. Вiзьми ж на згадку вiд побратима цi святощi, - вiн зняв iз сво?? ши? великого золотого хреста на ланцюжку i вклав його в похололу руку дiвчини, - iди з ним i за нього скрiзь! А тепер дозволь обняти тебе, як сестру. - I, не чекаючи дозволу остаточно розгублено? дiвчини, Залiзняк притиснув ?? до сво?х могутнiх грудей, потiм, скочивши на коня й гукнувши "гайда", помчав iз сво?ми товаришами в срiблисту млу... Усi кинулися за ворота побажати друзям сво?м добро? путi, а Прiся нерухомо стояла з хрестом у руцi й не чула, як радiснi сльози котилися одна за одною по ?? зблiдлому личку... V Сара була вже дома, коли пара ?хнiх коней, запряжених у бричку, пiдбiгла до брами й сильно вдарила в не? дишлем. Батька вона ще не бачила, - вiн не застав ?? вдома й помчав до батюшки, - а тому й була здивована, що конi самi вернулись додому; але, пiдбiгши до брички, вона побачила батька, який лежав на днi ?? й стогнав. - Що з вами, тату? - кинулась вона до нього страшенно перелякана, намагаючись допомогти йому пiдвестися. Блiдий Гершко, обливаючись холодним потом, тiльки дрижав i бурмотiв щось незрозумiле. Сара могла розiбрати тiльки три слова: "гайдамаки", "повiсив" i "ге-шторбен"'. Майже цiлу нiч промучилась Сара з очманiлим вiд переляку батьком, який дiстав мало не нервову гарячку; над ранок вiн нарештi заснув, але й весь наступний день схоплювався з лiжка й кричав: "Держи дверi... гайдамаки!" Аж на третiй день Гершко очумався й, покликавши до себе Сару, заговорив з нею спокiйним, крижаним тоном. - Слухай, Саро, - почав вiн урочисто, - i хай кожне слово мо? змi?м Мойсея вповзе в тво? серце й зцiлить його вiд чорно?, страшно? недуги або вб'? його отрутою! Справжнiй, чесний ?врей повинен зневажати гоя, бо, за мудрим висловом шулхан-аруха, гой - гiрший за собаку! - Але мiж ними ? добрi й чеснi люди, - тихо мовила Сара. - Вей з мiр!2 - скрикнув Гершко, почервонiвши вiд гнiву, i пiдступив до Сари. - Де це ти знайшла тих чесних людей? У хлопiв? Ха! Так он куди тво? серце лежить! Мало не повiсили твого батька... так, так, так - у попа ховалися гайдамаки... а дочка за розбiйникiв заступа?ться! Прокляття, що я дожив до тако? ганьби! Якщо ти ще раз пiдеш туди, я уб'ю тебе, а всiх тво?х приятелiв викажу пановi губернатору! Пiсля цi?? розмови Гершко перестав говорити з сво?ю дочкою, але ходив за нею i вдень i вночi, мов тiнь, а коли ви?жджав, то замикав на замок, приставивши ще до не? за дозорця стару Ривку. Гершко, однак, не ви?жджав нiкуди надовго; вiн щодня шмигляв то в Лисянку, то в Вiльшану, то в Мотронiвку, то ще до якихось ?вре?в, - але на нiч майже завжди повертався додому. Страшний привид лютого гайдамаки та його товаришiв переслiдував його скрiзь i гнав у сутiнках до сво?? хати; Гершко не раз поривався розповiсти про появу розбiйникiв пановi губернатору й пошукати пiд його охороною захисту, але Залiзнякова погроза морозила йому кров i сковувала волю... Мов убита, ходила Сара, машинально пораючись по господарству й живучи душею там, у доброго батюшки, бiля дорого? подруги та ?? коханого брата; спогади про них злилися в ?? серцi в якийсь спiвучий звук, що тяг ?? з цi?? душно? тюрми, вiд цього змi?ного сичання злоби туди, на волю, на сонячне свiтло, на широчiнь, де ласкою всмiхалися уста, де любов'ю свiтилися очi. Але що ж вона мала робити, де могла знайти захист? В ?? головi ро?лися пiдбитi, безкрилi думки. Махнути рукою на прокляття й це нудне, одноманiтне життя та пiти до них назавжди... Але вони, бiдолашнi, такi слабкi й безсилi: вона б принесла ?м новi муки, новi напастi, та й годi!.. О, ?й сама смерть не страшна: вона тiльки визволить ?? вiд насильства батька й кагалу!.. Хоч би звiсточка якась, хоч би знати, що там дi?ться пiд тополями?! Так минали днi за днями в марнiй тузi. Сара поблiдла й схудла; чорнi очi ?? стали ще чорнiшi й бiльшi... Вдень, у метушнi й клопотi, ?й було легше, а коли надходив вечiр, тодi пiдповзала вкупi з сутiнками туга, а Ривка ще крякала, як крук, над сво?ю жертвою й тягла ?? в довгу, вузьку свiтличку, що була поруч з батькiвським великим поко?м i правила дiвчинi за спочивальню, де й замикала ??, а сама лягала коло порога, мов цербер, на цiлу нiч. ?дине вiкно у спальнi було забите цвяхами й навiть закле?не папером; але, придивившись до нього добре, Сара виявила, що одна шибка, пiд папером, була розбита; зрадiвши цьому, вона обережно пiдрiзала знизу папiр i, пiдiймаючи його, могла чути, хто проходив чи про?жджав повз них. Тепер, замикаючись у сво?й в'язницi ввечерi, Сара сiдала коло цього вiкна й, пiднявши папiр, прислухалася до звукiв життя, що похмуро текло каламутним струмком i безрадiсно згасало в темрявi ночi... Сарi раз пощастило почути якусь тихеньку пiсеньку, що повторювалася через однаковi промiжки часу то в тому, то в другому мiсцi, поблизу корчми. Мабуть, пiсенька та була сигналом, i Сара почала уважно прислухатися: - Господи! Та цей же голос я знаю, - скрикнула вона тихо, вхопившись рукою за груди. - Так, так... то спiва? Прiся... вона хоче подати менi звiсточку... Але як вiдгукнутися, як подати знак, що я тут? Сара пiдiйшла до дверей: Ривка не спала. - Дай менi води! - гукнула Сара ?й крiзь дверi, й коли стара пiшла в сiни, Сара пiдбiгла до вiкна й квапливо крикнула: - Завтра сюди! Цiлий день думала Сара, як би позбутися Ривки, тим паче, що й батько по?хав з дому; та бiльше нiчого вона не могла придумати, як тiльки напо?ти вiдьму: дiвчина знала, що Ривка любить мед i що батько майже нiколи не частував ?? таким дорогим напо?м. Надвечiр Сара збiгала в погрiб i наточила добрий кухоль старого, мiцного меду, та ще влила в нього чарки двi горiлки, а собi взяла слабкого молодого меду. Покликавши Ривку, вона дала ?й великого кухля, попросивши не казати батьковi про цi ?? маленькi пустощi. Ривка побожилася, що за мед ?? не викаже й що цю невинну втiху можна буде повторити ще; вона хутко спорожнила кухоль, i мед незабаром зробив сво?: навiть дiйти до свого поста не змогла Ривка, а, вiдповзши трохи, тут-таки, в сiнях, i захропла. Тепер Сара сама зосталася в корчмi. Вона взяла на засув усi дверi й, пройшовши в свою комiрчину, пiдняла папiр i в розбиту шибку виставила свою голiвку. Коли стих вечiрнiй гамiр вулицi й на потемнiлому небi вирiзався золотий серп мiсяця, недалеко знову почулася вчорашня пiсенька. - Сюди, сюди! Я тут! - гукнула Сара, знехтувавши будь-яку обачнiсть. Якась тiнь майнула з-за повiтки й, боязко озираючись, почала пiдкрадатися до вiкна. - Ти? Прiся? - схвильовано спитала Сара. - Я, я! - вiдповiв ?й пошепки знайомий, дорогий голос. - Ходи ближче, не бiйся! Зараз нiкого нема?... Прiся пiдiйшла до вiкна й, пiдвiвши голову, заговорила з деякою обережнiстю: - Чому тебе не видно? Ми всi так занудилися i втямки не вiзьмемо, що трапилося! Батюшка бо?ться, чи з тобою часом чого лихого не сталося... брат сам не свiй... - О боже! - зiтхнула Сара, наче простогнала. - Яка ж менi гризота, яка туга! Руки б на себе наклала, коли б не сподiвалася вас побачити ще хоч раз... - То чого ж ти не навiда?шся? Бо?шся? - Боюсь, Прiсю, тiльки не за себе, а за вас... Батько нахвалявся вбити мене, а вас усiх виказати губернаторовi... Ой, який же вiн лютий на вас i на мене, який немилосердний! - протягла Сара спiвуче. - Заборонив менi й ногою до вас ступати, замика? на замок та ще приставив до мене Ривку. - Серце мо? чуло, - промовила Прiся, - що ти наша, що ти всiм нам рiдна, а менi рiднiша за сестру... Не дiстану тебе, а то обняла б мiцно! - Розкажи ж менi про всiх... Як живуть, що думають, чого ждуть? - квапливо питала Сара. - Брат мiй ?здив кудись i повернувся таким орлом, аж не впiзнати: втiша? всiх нас, каже, щоб бадьорилися, не занепадали духом, що й захисники знайдуться... От, виходить, i тебе захистимо... Петро тiльки скуча?... туга його сушить... а журиться вiн усе за тобою... - Ой вей! - скрикнула, мов од пекучого болю, Сара й захлинулася слiзьми. - Ти плачеш! -здивувалася Прiся. - Од щастя й од горя, - заговорила ?врейка швидко. - Я така рада, така рада, що тебе бачу... що чую про ваших... Як же твiй тато й панотець? - Тато мiй i батюшка все доглядають покалiченого отця ?ларiона; мабуть, помре... без тебе привезли, у панському замку покалiчили... Цi?? митi почувся в чуткому нiчному повiтрi далекий стукiт колiс. - Чи не батько? - сполошилася Сара. - Тiкай обережнiше. I пам'ятай: коли ви менi скажете - переходь до нас, то я пiду не вагаючись. А ти щовечора приглядайся здаля до цього вiкна: як воно темне буде, то не пiдходь, а якщо хоч трошки освiтиться, то можна... Отодi й з братом пiдбiжи... хоч на хвилину! - Гаразд, прощавай! - Усiм, усiм вклонися! - уже вслiд гукнула ,ара й вiдчула такий приплив щастя, якого вона ще зроду не вiдчувала, яке п'янило ?? й пiдбивало на дитячi пустощi, на дзвiнкий смiх. Другого ранку Гершко покликав Сару в свою свiтлицю й, зачинивши добре дверi, сказав, що ма? для не? важливу звiстку. Гершко не говорив з дочкою вiдтодi, як мiж ними вiдбулася ота гостра розмова, i новина, яку вiн мав сказати, певно, не вiщувала Сарi нiчого хорошого; в не? одразу впало серце. - Слухай, Саро, й знай, що мого слова нiхто не злама?, навiть сама смерть, - почав вiн суворо, навiть не глянувши на дочку. - Ти ранiше вiдпросилася од жениха, i я з добростi не наполягав на сво?му; але тепер - край! Я висватав тебе й руку перебив за Ха?ма Гольда, вiнницького купця, хорошого, старовинного роду, родича славетного цадика. Ти будеш його дружиною! Сара спокiйно вислухала батька: вона була така впевнена в неможливостi вчинення над нею цього насильства, так ?? серце було сповнене коханням до iншого, що це повiдомлення навiть викликало на губах ?? ледве помiтну глузливу усмiшку. - Я продав корчму, - провадив далi Гершко, - i поладнав усi сво? справи... Лиша?ться тiльки скласти речi - й можна рушати хоч зараз на край свiту. При цих словах Сара поблiдла. - Так от, на тому тижнi ми ви?жджа?мо в Умань, там буде й весiлля, - це раз, а друге, найважливiше: сьогоднi ввечерi в мене збереться багато ?вре?в - i сусiдiв, i рабинiв, при?де й сам великий цадик! Щоб почастунок був приготований якнайлiпше i щоб усе це лишилося та?мницею для чужого вуха й ока: ми радитимемось, що далi чинити з гоями. Я зараз ?ду дещо купити, а ти хазяйнуй, та не надумайся тiкати... Смерть! - просичав вiн i вийшов iз свiтлицi, а Сара лишилася й стояла довго, мов громом прибита. "Проти го?в замишля?ться щось лихе", - раз у раз зринала в не? думка. Але вона мусила давати господарськi розпорядження Ривцi. Треба було ще найняти якусь жiнку, щоб устигнути до вечора наготувати всяко? всячини для гостей. Хоч-не-хоч, а довелося бiгати на село старiй вiдьмi - то за помiчницею, то по провiзiю, то до рiзника, - а Сара зосталася сама й придумувала всякi способи, як би пiдслухати, що затiвають цi ненависники проти ?? друзiв. Свiтлиця, де мав зiбратися кагал, була поруч з ?? спальнею i сполучалася з нею невеликими дверима, якi одчинялися в спальню, але тепер були забитi. Пiсля неабияких зусиль Сарi пощастило-таки вiдбити ?х i одчинити: виявилось, що до них, з боку свiтлицi, була приставлена висока й широка шафа, яка щiльно закривала отвiр, а в самiй шафi було повно всякого одягу. Сара задумалась. Нарештi ?й спало на думку виламати задню стiнку шафи, вибрати трохи одягу до самих дверець i закрити дiрку дверима; тодi можна буде влiзти в шафу й вiльно пiдслухувати крiзь ?? дверцi. Сара заходилася виконувати свiй задум; та на дiлi це виявилося нелегко: стiнки шафи були скле?нi з мiцних дощок, i виламати ?х з допомогою самого тiльки кухонного ножа було важко; та нестримне бажання й напружена воля подолали перешкоду: до пiвдня двi дошки було виламано, одяг винесено, а слiди вилому старанно приховано. У присутностi Ривки Сара метушилася, допомагала ?й на кухнi, прибирала свiтлицю i взагалi виявила таку стараннiсть у всьому, що вiдвела будь-яку пiдозру. Надвечiр повернувся батько й лишився задоволений запопадливiстю сво?? дочки; все це вiн сприйняв як знак ?? слухняностi й добровiльно?, спокiйно? покори батькiвськiй волi. Гершко обдивився все й в поривi радостi навiть ласкаво погладив по головi свою дочку. Незабаром почали з'?жджатися й очiкуванi гостi. Останнiм при?хав у критiй колимазi уманський цадик, якого ?вре? вважали за пророка. Всi кинулись до екiпажа, одчинили дверцята, одсунули завiси й вивели пiд руки старезного дiда; вiн був згорблений, довга сива борода його, обрамлюючи худе й зморщене обличчя, лягала легкими срiблистими пасмами на груди; очi трохи сльозилися, але в них свiтилася лагiднiсть; одяг цадика нагадував убрання стародавнiх левiтiв, навiть на головi його красувалася рогата шапочка. Усi пiдходили до цадика, а вiн покладав на них руки й шепотiв молитви. Гершко попросив дозволу й пiдвiв до цадика свою дочку, вкриту покривалом. Старий довго держав на головi ?? руки й вiдпустив з ласкавим словом: "Будь щаслива й вiльна душею!" Це побажання глибоко запало ?й у душу. Коли господар провiв почесних гостей до свiтлицi, Сара пiдiйшла до нього й попросила дозволу пiти до сво?? кiмнати й лягти, бо вiд кухонного чаду в не? страшенно розболiлася голова. Гершко не заперечував. Тим бiльше, що на кухнi лишалася Ривка, а дочку при потребi можна було збудити. У великiй свiтлицi вiкна були зачиненi вiконницями й позавiшуванi коцами, а всерединi вона була застелена килимами й ясно освiтлена свiчками, що горiли в канделябрах. Для цадика приготували на пiдвищеннi особливо почесне мiсце, перед яким горiло два свiтильники. Цадик пiдвiвся зi свого мiсця й, пiднiсши руки догори, прочитав урочисту молитву перед вiдкриттям iмпровiзованого авiфе. Лагiдним, тремтячим голосом, часом зупиняючись для перепочинку, благав вiн благословення божого давньо?врейською мовою. Запала хвиля побожного мовчання. Цадик нарештi перервав його й звернувся до всiх з тихим запитанням: - До того, хто поринув у розмови з Незбагненним, мало доходить гомiн житейсько? хвилi; та останнiм часом гуркiт наростаючо? бурi досяг i мого слуху. Повiдайте, що вiдбува?ться навкруги i звiдки пiдiймаються грiзнi хмари? Устав довготелесий чорний рабин з короткою вищипаною борiдкою й туго скрученими пейсами. - Ой рабi премудрий, - почав вiн високим фальцетом, - хмари вже не пiдiймаються, а насунулись i закрили око ?гови... Вельможнi пани та п'яне лицарство зовсiм ошаленiли, вони ранiше тiльки одне знали: брати грошi й грабувати кого попало - хлопа, ?врея, а то й свого брата, - i одразу ж пропивали й розтринькували награбоване на такi забаганки, про якi... фе! - i говорити ?вре?вi не можна, бо те слово осквернить його уста. Ранiше ?й, цiй розбiйницькiй шляхтi, байдужiсiнько було до вiтчизни, вони цим словом тiльки хизувалися, - нехай би й шматували ?хню Рiч Посполиту, то ?м було однаково, аби тiльки ?хнього добра не чiпали. А тепер зненацька зчинили гвалт, що не хочуть цього короля! В Барi тепер справжн? пекло! Ой, гевулт, що дi?ться! З'?жджаються пани з командою, з челяддю, з собаками - i все це збiговисько треба годувати й по?ти... Ну, вони й нишпорять по мiстечках, по селах, усiх грабують, палять... i передусiм нашого брата... Ох, плаче Iзра?ль, як на рiках вавiлонських! - Боже! Коли ж вичерпа?ться фiал гнiву твого? - зойкнув цадик i похилив голову. - Цурес! Цурес! - обiзвався кагал тихим стогоном на зойк цадика. - Що вони ще надумали! - заговорив опасистий, незграбний ?врей, вогненно-рудий, у ластовиннi, iз скуйовдженими пейсами i бородою. - Знову за старе взялися й нашими руками собi жар загрiбають: оддають - та де там оддають! - канчуками накидають нам оренду хлопських шляхiв, мостiв, димiв; з нас деруть зразу чистi дукати - ой вей - золото, а нам велять обдирати голого хлопа. Добрий гешефт! Пановi не дай грошей - вiн зараз до шаблi й до мотузки, а хлопа обдери, то гайдамака до ножа й до списа! - Тож-то й бiда, - обiзвався Гершко, - що пани запродують нам хлопа, а привести ту гадюку до послушенства не можуть i гайдамакiв нiяк не перевiшають... Ой-ой, якби можна було спокiйно збирати грошi з цих го?в, який би то був золотий гешефт! - Ох, ох, коли б не страх, заробiтки з оренди церков, як то нам пропонують пани, були б добрячi! - пiдтвердили декотрi, почухавши голови пiд ярмулками. - Не оскверняйте язик ваш, нещаснi, не накликайте такими грiховними думками i вчинками нового гнiву ?гови на сво? голови! - пiднiс голос цадик, сплеснувши руками. - Чи вам, темним, не вiдомо, що талмуд забороня? ?вре?вi не те що торкатися до священних гойських речей, а навiть ховатись у затiнку ?хнього храму в спеку! - О, висока твоя мудрiсть! - вигукнув чорний кощавий ?врей. - Не нам вимiряти глибину ??! Благоговiйний шепiт пробiг по свiтлицi й стих. Слова цадика справили враження, хоч i не припали до смаку слухачам. Запала глибока мовчанка, навiть чути було, як стукотiли в грудях схвильованi серця. Нараз серед цi?? напружено? тишi почувся в кiмнатi трiск, нiби стеля розкололася або щось незриме зламалося й упало до нiг цадика. Усi здригнулися, перезирнулись i зацiпенiли. З жахом вискочила Сара з шафи i, як пiдрубана, опустилася на пiдлогу, спираючись на руку, щоб не впасти; мов прибита громом, сидiла вона, закам'янiвши на мiсцi, i хоч i чула шум та метушню в сусiднiй кiмнатi, не могла навiть поворушитися; здавалося, що переляк одiбрав у не? всi сили. Безумними очима водила вона навколо, бачила, що дверi в сiни напiводчиненi й смуга яскравого свiтла пада? звiдти на розчиненi нею дверi до свiтлицi й освiтлю? проламану стiнку шафи, вона бачила навiть страшенне безладдя в сво?й комiрчинi - розкиданий на пiдлозi й на лiжку одяг, безладдя, яке викривало ?? злочин, - i не робила нiчого, щоб приховати цi слiди... А час збiгав, тривожний гомiн i метушня в сусiднiй свiтлицi не тiльки не вгамувалися, а навiть зростали... Сара бачила весь жах свого становища, однак, мов паралiзована, не рухалась з мiсця. Хтось крикнув за дверима: - Оглянути весь дiм! Iнший голос, зда?ться, батькiв, пiдтримав цю пропозицiю: - Знадвору i всерединi! Вiд останнього вигуку Сара нарештi опам'яталася: вона схопилась на ноги i з несамовитою квапливiстю заходилася жбурляти в шафу дорогi сукна, халати, лапсердаки й шуби... На щастя, спершу всi кинулися надвiр, i за гупанням нiг i стуком дверей не чути було Сарино? метушнi, а то передусiм заглянули б до ?? свiтлицi. Тим часом дiвчина встигла повкидати в шафу весь одяг, а сумiжнi дверi причинити, загнувши над ними гвiздки, i навiть завiсити ?х сво?ю сукнею; сама ж вона, роздягнувшись, кинулася на постiль, не забувши пiдсунути пiд лiжко й поламану дошку. Коли нарештi Гершко, разом з деким iз гостей, зайшов до кiмнати сво?? дочки й освiтив ?? лiхтарем, то перед ?хнiми очима постала така картина: на забитих наглухо дверях висiв оксамитний, гаптований золотом спенсер i адамашкова спiдниця, а на лiжку, розкидавши по подушцi пишнi коси, в недбалiй позi спала красуня Сара. У вузенькiй, маленькiй кiмнатi не виявилось нiчого пiдозрiлого: вiкно було щiльно зачинене, з меблiв, крiм лiжка, стояв тiльки один ослiнчик. - Ой мамо! - не втерпiв високий кощавий ?врей середнього вiку, показуючи очима на Сару, i вхопився за пейси. - Ой мамо! Яка гарна! Вiрсавiя не могла б з нею зрiвнятися! Гершко, почувши таку похвалу, задоволено почухав бороду й вiдповiв: - Вона, ребе', спить i не чу?, що ми говоримо, а то похвала дорогого гостя примусила б ?? сховати сво? обличчя. - Вей-вей! - зацмокав молодий ?врей, що теж зайшов до кiмнати. - Спить, як ангел небесний! А довготелесий ?врей, нахиляючись i присiдаючи, з усiх бокiв розглядав лiжко. - Гевулт! - скрикнув вiн нараз. - Онде причина! - i показав пальцем пiд лiжко. Усi нахилились. Сара завмерла вiд страху i, щоб приховати сво? збентеження, одвернулася до стiни. Пiд лiжком була поламана дощечка. - Ха-ха! От i причина, - мовив довготелесий ?врей, задоволено усмiхаючись.-- Пiд панною Сарою поламалася дощечка i всiх нас так налякала. - Вiн правду каже, - мовив рудий. - Тiльки як же це, шановний господарю, - провадив довготелесий, - ви да?те для сво?? красунi дочки такi поганi лiжка? Вей-вей! - Даруйте, дорогi гостi, - низько вклонявся Гершко. - Таке вже трапилось! - Тьху ти, а налякала як! - розсмiявся й молодий ?врей. I, заспоко?нi, всi вийшли у якнайвеселiшому настро? з Сарино? кiмнати, а Гершко замкнув за собою на ключ дверi. Коли непроханi гостi вийшли з кiмнати, Сара сiла на лiжку й довго не могла вiддихатися; у скронях стукало, руки й ноги були холоднi як лiд, i вся вона тремтiла мов у лихоманцi, - одно слово, якби нерви ?? були слабшi, в не? почалася б iстерика, але дiвчина перемогла себе й навiть не постукала в сiни, щоб ?й дали води. Коли ?? хвилювання вгамувалося й нерви заспоко?лись, вона насамперед узяла вихiднi дверi на гак iзсередини. "Це принаймнi не дасть ?м можливостi вдертися зненацька, - вирiшила вона, - i, крiм того, буде цiлком природним виправданням ?? вчинку: не хоче пускати стороннiх людей у свою спальню". Забезпечивши себе вiд несподiваного вторгнення, Сара стала обмiрковувати сво? становище: з одного боку, вона вiдчувала живу радiсть, що уникла, просто дивом, жахливого викриття, котре могло занапастити ?? остаточно; але, з другого, вона ще не довiдалася, що ж вирiшив кагал i якi небезпеки ждуть ?? друзiв, та ще й не всi слiди ?? пiдслухування були прихованi. Вона знову одяглася й заходилась навпомацки, в темрявi одчиняти сумiжнi дверi, за якими стояла шафа з виламаною стiнкою: треба було поодтинати гвiздки, вiдсунути засувку i все це зробити без найменшого шуму й шереху, щоб не викликати пiдозри. Коли нарештi, пiсля тривало?, напружено? роботи, дверi пiддалися, на Сару полетiв увесь напханий до шафи одяг. Звiльнившись од нього й переконавшись, що у свiтлицi на ?? метушню нiхто не звернув уваги, бо в цей час про щось голосно й швидко говорив довготелесий рабин, - Сара впiзнала його голос, - вона склала одяг i почала його розвiшувати, одну рiч за другою, в шафi, а потiм прилягла на порозi й, простягтись до самих дверець шафи, стала знову прислухатися до розмови, що точилася в кагалi. Говорив тихим, повчальним голосом знаменитий уманський цадик. - Розсудiть же, братове мо?, холодним розумом сво? дiло. I хлоп, i пан однаковi то? для нас: але з ким iз них нам вигiднiше, певнiше мати гешефт? Щоправда, пан багатий, вiн загарбав усе до сво?х рук i хлопа задушив; крiм того, пан не турбу?ться сво?м багатством, йому аби пити та гуляти, а з багатим та недбалим добре вести сво? справи! - Ой-ой! Як добре! - вiдповiли схвальнi голоси. - Отож-то, братове! Та от лихо: пан не ма? совiстi, а на пана нема? закону! - зiтхнув цадик. - I крiм того, кожний пан вважа?, що ?врей гiрший за пса... - Ляхи клятi! - почувся лютий вигук рудого. - Замовкнiть i слухайте! - пiднiс голос цадик. - Найкраще вам жилося в козакiв, коли тут був гетьман: козак у мирний час нiколи не зачiпав ?врея, ну, пiд час повстання iнша справа. - Ой вей, вей! - почулися жалiснi стогони кругом. - Козак i гендлю не робить, уся вигода була в ваших руках, i коли б тепер тут були козаки, то я б радив держати ?хню руку; але козаки загинули, а хлопство - злиденне, то, виходить, i вигоди вiд нього нiяко?. Тепер заворушилися пани й хлопи теж: у тих конфедерацiя, а в других гайдамаччина. I вiд того, й вiд того нам загибель. Але хто з них вiзьме гору? Не тi, що б'ються, а третiй, котрий уже держить одного з них за чуба. А хто ж той третiй?.. Москва... Не бiйтеся: це для Iзра?лю благо й порятунок. Там, де ? закон, - туди нам i хилитися, бо всякий закон можна обiйти, на те потрiбен тiльки мудрий розум... - О, хай справдиться слово тво?, мудрий! - заволав рабин. - Так от моя порада, - провадив далi цадик. - Панам служити тiльки з необхiдностi, але потай пiдточувати ?х; хлопiв не дратувати; з них тепер мало користi, але все може змiнитися. I якщо прийдуть сюди московськi вiйська, то одразу стати проти панiв i за Москву. Вам же вiдомо, як добре живеться нашим братам у московськiй Гетьманщинi!.. Та ще радив би я села кидати й поспiшати всiм у мiстечка й мiста. - Я й сам про це думав i негайно зроблю все за тво?ю мудрою порадою, - заговорив Гершко. Сара з жахом притулилася вухом до щiлини, що була в дверцях шафи. - Я тут i корчму, i всi гешефти передав у другi руки i взяв бариш; за три днi я з дочкою покину навiки цей край i переселюся в Умань; там незабаром i весiлля одгуляю. Я з твого благословення перебив руку з родичем тво?? милостi. - Знаю, - ласкаво промовив цадик, - i хай вона буде щаслива, як Ревекка, i плодюча, як Лiя! - А тiльки-но ви?ду, - додав Гершко, - вiдразу дам знати в Лисянський замок самому губернаторовi, що в тутешнього священика гайдамацьке кубло! Нехай пан губернатор по-свойому розправиться з ними!.. Од страху та обурення в Сари потемнiло в очу: спершу в не? спалахнуло нездоланне бажання крикнути й послати ?м усiм прокляття, але вона стрималась. Обережно вилiзши з шафи, дiвчина знову замкнула дверi, позагинала гвiздки, подряпавши при цьому палець, але навiть не помiтила того, поглинута однi?ю думкою. "Хто зна?, - думала з тугою Сара, - може, з завтрашнього дня замкнуть мене на замок або вирядять до старого дядька, в мiстечко... Боже розп'ятий, прости мене! Я не можу прощати ворогам мо?м, не можу! Я на батька рiдного ладна звести руку: адже вiн занапастить усiх, хто менi дорогий, вiн мене силомiць хоче видати замiж. Що менi робити? Коли я зараз, ось тут, у цiй кiмнатi, повiшуся, то цi?ю смертю не врятую ?х... О, не врятую! Батько зробить те, що сказав, вiн викаже ?х, а ляхи не помилують, замучать Петра! Як же остерегти ?х, як? Завтра зв'яжуть... Але сьогоднi... зараз... не зв'язана ж я? А вони, мо? любi, ждуть мене там, за рогом... А може, вони й ближче?" - Сама пiду до них, - що буде, те й буде! - промовила вона голосно останню фразу й квапливо почала одягатись. Зважившись, вона вже бiльше нi про що не думала, нiчого не боялась, i тiльки пiдiйшовши до дверей, згадала, що батько ?х замкнув. "Що ж робити? А вiкно?!" - майнула думка в Сари. Вона пiдбiгла до вiкна й почала його потихеньку смикати, але воно не пiддавалося: може, було забите або набрякло й засмiтилося вiд часу... Вчора вона розмовляла через кватирку, кватирка вiдчинялася й тепер, але пролiзти в не? було неможливо. Саме вiкно було високо, i, стрибаючи з нього, можна було зламати собi ногу, та це не турбувало Сару. "А що, коли вони поставили пiсля переполоху вартового i я потраплю ?м просто в руки? - майнула в не? друга тривожна думка. - А, однаково!" - вирiшила вона й почала смiливiше шарпати вiкно. В нестямi Сара й не помiтила, якого шуму наробила: вiкно пiд ?? руками стукало й дзвенiло, навiть уламок скла вiдлетiв i, дзеленькнувши, розбився об стiну, але дiвчина нiчого не помiчала, а ще в бiльшому розпачi розхитувала раму, що нiяк не пiддавалася. На щастя, саме в цей час у свiтлицi знялася суперечка, й рiзкий iз завиванням гвалт кагалу заглушив усi сторони звуки, а стара Ривка поралася на кухнi, готуючи вечерю. Нараз Сара почула пiд вiкном голос, вона вiдсахнулась, зацiпенiла. Але той голос не волав, не кликав на допомогу, i тут вона розiбрала, що хтось називав ?? iм'я. - Саро, Сарочко, це ти? - допитувався хтось у темрявi, пiд самим вiкном. Сара впiзнала той голос i висунула голову в розбиту кватирку. - Я, я, Прiсю... менi хоч умри, а треба побачити вас, над нами висить бiда... та ось вiкна не вiдчиню... Петро тут? - Тут, тут, за тином... - А високо од вiкна до землi? - Не дуже. - Подивись, чи нема? кого коло корчми? - Добре, тiльки ти пiдожди: я гукну брата. Довiдавшись, що дорога ?й людина тут, близько, Сара загорiлася бажанням побачити Петра й розповiсти йому про все, про все, про сво? сердечнi муки, про сво? серце, розбите батьком, про свою щиру любов до християнського бога, до ?хньо? сiм'? й до нього, до нього, до Петра, для котрого вона всю кров свою вiддала б, краплину по краплинi! О, тепер ?й байдуже! Нехай вискочить увесь кагал, нехай кинеться з ножем на не? батько, вона готова вмерти за Петра й за ?х усiх, й нiхто ?? не вдержить тут бiльше. Сара вилiзла на пiдвiконня i всi?ю вагою свого тiла почала натискати на раму. Вiкно затрiщало, рама нараз пiддалася й з дзенькотом розчинилася... Сара, втративши рiвновагу, вилетiла за вiкно й, певно, переломила б собi руку чи ногу, коли б у цю мить не нагодився Петро. Вiн пiдхопив дiвчину на руки й обережно поставив ?? на землю. - Серденько, - прошепотiв Петро, - як я тужив за тобою!.. Сара стиснула його руку й насторожилась. Хтось одчинив вхiднi дверi корчми, виглянув, обдивився й, не помiтивши в темрявi нiчого пiдозрiлого, зайшов назад, добре причинивши дверi й брязнувши важким залiзним засувом. - Не помiтили, - шепнула Сара, - ходiм звiдсiля скорiше, щоб не догнали. Вони всi тро? поквапне рушили вiд корчми, зайшли за рiг, потiм повернули в провулок, перелiзли через плiт i подалися бiгцем до левади, вiд яко? було вже недалеко до титарево? садиби, що стояла край села; сама ця левада була вузькою прибережною смугою з купами високих яворiв, осокорiв i верб, що посхилялися майже до води; за вербами вже тяглися заростi густо? й високо? лози, - одно слово, левада стала б добрим сховком од переслiдувачiв, але широке пустирище перед нею було зовсiм вiдкрите й могло викрити втiкачiв. Риск збiльшувала ще та обставина, що далеко на обрi? вирiзьблювався вже мiдно-червоний диск мiсяця в кривавому ореолi, наче за ним росла й пiдiймалася заграва велико? пожежi, а тому втiкачi, переходячи через широке вiдкрите пустирище, не зронили й слова. Коли ж вони сховалися в тiнi високих верб, то Сара заговорила збуджено й квапливо: - Вам усiм треба тiкати й рятуватися... Батько мiй хоче донести губернаторовi, що в панотця кубло гайдамакiв. Вiн каже, що губернатор тебе посадить на палю, а батюшку й титаря повiсить i всiх, всiх перекату?. - Ах вiн юда! - вигукнув обурений Петро. - Шкода, що Залiзняк не задушив його, та вiн цього не мине! - Треба зараз сповiстити наших i ще декого, -перервала його стурбована Прiся. - Ой, ой, як треба! - пiдхопила Сара. - Я того й видерлась iз вiкна, щоб попередити... - Зна?ш що, Прiсю, - заговорив поважним, розпорядливим тоном Петро, - поки ми з Сарою дiйдемо до нашо? хати, збiгай на село й поклич на раду Ляща, Качура й Довгоноса... Зна?ш, де вони? - Знаю, знаю! Я миттю... а ви теж поспiшайте, - усмiхнулася вона ласкаво й полетiла стрiлою по левадi. Сара й Петро зосталися самi, й, поки чути було тупiт Прiсиних нiг, вони мовчали, пригнiченi тяжкими почуттями. - Коли нахвалявся Гершко вiддати нас до рук ляхам? - спитав нарештi Петро глухим голосом, в якому звучала зата?на злiсть. - Через три днi, - вiдповiла Cap .. - Отже, в нас ? ще три днi. За цей час усе село не зможе втекти. Крiм того - не можна забрати з собою всiх дiтей i всiх хворих... ? один тiльки засiб... - Який? - Не дати Гершковi змоги побачити губернатора. - Ой вей! Не вдержить його нiхто: раз вiн сказав, то свого слова дотрима?; нi рабин, нi навiть цадик його не спинять! - А я спиню! - похмуро сказав Петро. - Як? - здригнула Сара i мiцно вхопилася за його руку. - А ось як! - нагнувся Петро й, витягши щось iз-за халяви, махнув рукою в повiтрi: у смузi мiсячного свiтла сяйнуло холодне металiчне лезо. - Нiж! - скрикнула Сара й закрила руками очi. - Так, нiж, i це ?диний спосiб уникнути переслiдування! Сама ж кажеш, що нiхто не спинить його, навiть цадик, а я ще додам, що навiть i страх смертi не задушить у Гершка його пекельно? лютi. Залiзняк уже був потяг його до дерева, щоб повiсити, та на прохання нашого милосердного панотця випустив пiд присягою, що вiн до смертi мовчатиме, а якщо нi, то обiцяв знайти його й на днi моря... I що ж? Тiльки-но вiн знайшов мiсце, куди втекти... а куди, до речi, вiн хоче ви?хати? - В Умань, - прошепотiла Сара тремтячим голосом. - Ха-ха-ха! Далекий свiт! Палицею докинути! Бач, знайшов од Залiзняка схованку! I от варто було його дурнiй довбешцi тiльки подумати, що вiн пiд захистом, як одразу ж зважився на помсту, на зраду!.. Виходить, для тако? гадини й для нашого порятунку ?диний порадник ? нiж! - Але вiн мiй батько! - вирвався в Сари зойк. - А! - застогнав Петро. - Я й забув, що ти дочка цього гаспида... Для мене й для всiх нас вiн - перший лиходiй, вiн - кат! В руках у нього мотузка, якою вiн зашморгнув нам усiм ши?. Вiд то? петлi, сама бачиш, нема? можливостi втекти не те що всiм, а навiть i батюшцi... Панотець заприсягся, що страху ради сво?? церкви не покине, та, крiм того, в нього на руках тепер умира? замучений губернатором отець ?ларiон... - Ой, горе! - забiдкалась Сара, ударивши себе кулаками в груди. - Що ж менi робити, що робити? Серце мо? розрива?ться! - заломила вона в розпачi руки. - Слухай, Саро! - заговорив Петро хрипким од хвилювання голосом. - Я думав, що ти, жалiючи нас, втекла вiд того виродка, втекла, щоб урятувати нас вiд загибелi... Я думав... серце мо? шептало, що ти й до вiри нашо? прихильна душею. Я думав... Ех, пропадай моя голова! Я думав... Що думав? Цiлими днями мучився, ночi не спав... жив i дихав цi?ю думкою, - а от насправдi виходить, що ти прибiгла тiльки повiдомити нас про день нашо? смертi, а жаль тобi не нас, а свого батька... - Нi, нi! Вас... А вiн?.. Вiн мене вбити хотiв... Вiн мене пiд замком держав... Вiн мене зв'язану хоче в Умань везти й видати замiж за якогось цадикового родича... - То як же ти, пiсля всього цього, за нього заступа?шся? - Петре, золото мо?! - склала вона благальне руки. - Це ж вийде, що я, дочка, вiддаю його в руки месникiв, це ж вийде, що я сама сво?ми руками занапастила рiдного батька... А пiдняти на батька руку - страшний грiх. Адже й ваш бог такого грiха не простить. Ваш бог вимага? прощати ворогiв... Вiн сам молився за них... Ой Петре, Петре! Вiн не простить менi тако? жорстокостi, вiн вiдштовхне мене, i я зостануся сама серед пустелi, далеко вiд усiх, проклята всiми... Невже ти хочеш нещаснiй Сарi тако? жахливо? долi? - i Сара, обливаючись слiзьми, впала йому на груди й забилася на них, мов пiдстрелена пташка. - Не плач, Саро, не плач! - збентежився ще дужче Петро. - Тво? сльози, мов розтоплена мiдь, падають менi на груди й пропiкають ?х наскрiзь. Ти кажеш, що занапаща?ш рiдного батька... Який же вiн тобi батько? Вiн ненавидить тебе, йому байдуже до твого серця, до тво?х мук! Нi, вiн тобi не батько: батьком можна вважати тiльки того, хто любить свою рiдну дитину. Сара мовчала, тiльки з поривчастих зiтхань i судорожного здригання тiла можна було зрозумiти, якi нелюдськi муки розривали ?? бiдолашне серце. - I хiба ти могла б пота?ти вiд друзiв смертний вирок ?хнiй? - розпалювався бiльше й бiльше Петро. - Хто ж вiдштовхне тебе за добре дiло? Адже бог бачить тво? серце! Це ж уже не твоя провина, а наша, як надума?мо захистити себе вiд загибелi. От я й вiддам за братiв сво? нiкчемне життя... - На бога!.. Менi дороге тво? життя! - Не потрiбне воно менi, - говорив далi, не слухаючи Сару, Петро. - Там, у корчмi, зiбрався кагал наших мучителiв, вони раду радять, як висмоктати з нас останню кров, перед ними присяга?ться корчмар потiшитися нашими муками... О, не дiждете! - потряс вiн кулаком. - Побiгти туди, пiдперти всi дверi й вiконницi... та запалити з чотирьох бокiв ту корчму... - Петре! Ти не зробиш цього! - заволала Сара й, упавши навколiшки, обхопила його ноги руками. - Або ж убий i мене!.. Менi з таким жахом жити не можна... Убий мене, убий цим ножем: менi буде легше... Одного благаю: це так швидко i так легко! Вдар, у тебе рука мiцна, - билась вона коло його нiг, рвучи на собi коси. - Ти збожеволiла, чого ти просиш? Та й чия ти, нарештi, - наша чи ?хня? - намагався Петро пiдвести Сару з землi. - Твоя... ваша... навiки! Не ?х менi жаль, - гарячково говорила Сара, задихаючись од хвилювання. - Менi тебе жаль. Я тебе люблю, кохаю сильнiше за всiх! - I це правда? Говори, говори! - Тебе! Тебе менi жаль... Ой вей мiр! Як шкода! Слухай, якщо вони згорять, то налетить сюди з мiстечка команда... Ти ж казав, що й за три днi не можна всiм утекти, то як же втекти за три години? Подумай, як вони помстяться! Ти ж тiльки серце потiшиш, а не вряту?ш сво?х! Ти занапастиш ?х, - билась вона в нього на руках i припадала до грудей, цiлуючи йому руки. - Що ти робиш зi мною? Тво? слова одбирають у мене силу. Ох, пропав я! - I вiн зiрвав iз сво?? голови шапку й кинув нею об землю. - Та коли я щадитиму, заради свого серця, ворогiв, то який же я син Укра?ни? Та перед любов'ю ж до не? все повинно впасти ниць, усе! А якщо ласки можуть купити мою душу, то, виходить, вона - запроданка! - Не заради себе благаю я! - пiдвищила Сара голос. - Нi, я за свою любов не вимагаю нiчого! Я в iм'я тво?х i мо?х майбутнiх братiв благаю! Твiй справедливий гнiв тепер ?х занапастить... - Ех, сили нема?! Я вирву з грудей це негiдне серце й кину його тобi пiд ноги! Воно не потрiбне козаковi, воно годиться тiльки жiнцi. Щемить, рветься до тебе... - Слухай, ось що менi спало на думку: почека?мо три днi, поки батько збереться ?хати... А як вiн ви?де з села до мiстечка, то ви переймiть його, мене одбийте, а його зв'яжiть i десь заховайте... тiльки не вбивайте, не вбивайте. Присягайсь менi! - А якщо вiн вирветься? - Закуйте в ланцюги, повезiть iз собою в лiс... на край свiту, - тiльки, на бога, не вбивайте! Його смерть розiб'? мо? щастя... - Ну, гаразд... Присягаюся!.. Тiльки ось що скажи... щиро, одверто: бий навiдлiг! Скажи, чи схочеш ти потiм стати мо?ю навiки? - Петре! Та я ж люблю тебе! - скрикнула Сара, обнявши, парубка. - Отже, моя нав ки? - палко пригорнув дiвчину до свого серця Петро, обсипаючи ?? гарячими поцiлунками. - Твоя, щастя мо?! - i вона припала до нього тремтячими грудьми й занiмiла в невимовному поривi блаженства... У простiй сiльськiй хатi пана титаря було майже темно; каганець, що стояв на припiчку, тьмяно, нiби завмираючи, освiтлював лише невеличкий куточок запiчка, а по всiй хатi лежали темнi, тремтливi тiнi. На широкому полу, що прилягав узголiв'ям до печi, нерухомо лежав умираючий. За постiль йому правив лiжник та подушка. В пiвтемрявi важко було його роздивитися. Свiтло лежало невиразними тонами на сiрiй подушцi й вихоплювало з сутiнкiв лише голову страдника, ?? обрамляло сiре волосся з продiлом посерединi й рiденька жовтувата борода; худе обличчя з загостреним носом здавалося, в порiвняннi з срiблистим волоссям, майже чорним. По зведених бровах з глибокою складкою посерединi, по запечених, вкритих смагою губах можна було догадатися про страждання, якi терпiв умираючий, але вiн ?х не виявляв нi стогоном, нi скаргами; тiльки глибокi зiтхання, якi зрiдка пiдiймали плесковатi, запалi груди, показували, що життя iще тлiло в цьому худому, змученому тiлi. Бiля узголiв'я на низенькому ослiнчику с дiла, зiгнувшись, друга постать, але вона вся була повита мороком, i лише з деяких рухiв цi?? чорно? тiнi можна було догадатися, що той, хто сидiв, мовчки молився. Хворий повернув голову до того, що молився, й, напiврозплющивши очi, спинив на ньому довгий, вдячний погляд. - Брате мiй у Христi, друже мiй! - прошепотiв ледве чутно хворий. - Ти все, мене ради, не спиш, тiло сво? томиш, серце сво? журиш... За чим тужити й сумувати? Тобi ж, служителю олтаря, вiдомо, що не впаде й волосина без волi отця нашого небесного, а якщо була на те його воля свята, то нам, грiшним, не годиться ремствувати й сумувати. - Я не ремствую, отче страднику, що прийняв терновий вiнок, я не ремствую... я молюся тiльки йому, розп'ятому, за полегшення тво?х страждань... Але душа моя немiчна й болить за тебе... за нещасний народ, приречений на загибель... О, перед таким горем затуманю?ться мiй розум i журба душу роздира?. - Ох, духу засмучення не даждь мi! - тихо зiтхнув хворий i замовк од знемоги. - Як же тобi, отче? - пiсля хвилi мовчання спитав старий священик лисянсько? церкви. Вiн з тривогою дивився в розплющенi очi страдника i з завмиранням серця стежив за тим, як ледве помiтно пiдiймалися його запалi груди. - Менi легше... Бiль втиха?... На серцi таке солодке заспоко?ння, душа тремтить вiд радостi... Не треба бентежитись... - тихо говорив умираючий, майже не ворушачи губами, так що звуки його голосу нагадували легкий шелест колосся пiд повiвом сонного вiтерця. - Боже всесильний! Хай нашi молитви долинуть до тебе! - промовив отець Хома i похилив голову на груди. Знову запала глуха, важка тиша. Хворий лежав нерухомо, а поруч нього застиг лисянський священик, пригнiчений безнадiйною скорботою. Трохи згодом почулася з вулицi кваплива хода й долинув стриманий гомiн. За хвилину тихо одчинилися дверi в сiни, а потiм i в другу половину хати: сiни роздiляли двi свiтлицi - батющину й титареву. - Тату! Люди вас просять! - тихо промовила Прiся. - А що там, доню? - обiзвався титар стурбовано. - Сара вирвалась од жидiв, вона пiдслухала, що ?? батько збира?ться розказати губернаторовi, нiби в нас гайдамаки ховаються, i наведе сюди з мiстечка команду. - Ой господи, що ж нам робити? - Я ж i закликала на раду Ляща, Качура, Довгоноса... Петра теж. - Iду, iду... Ох... не життя це, доню!.. Вже краще б, зда?ться, смерть одразу, - бурчав титар, пробираючись навпомацки до дверей. - Сюди, сюди, татусю, - й Прiся одчинила ширше дверi, а коли титар пiдiйшов, то, взявши його за руку, додала: - Треба б пана полковника сповiстити, щоб прибув на допомогу... Вiн обiцяв, - все це вона промовила одним духом i вiдчула, нiби щось стиснуло ?? серце й гаряча хвиля залила все обличчя. - Шукай вiтра в полi, - кинув титар i мовчки почав вiтатися з прибулими гостями. Усi посiдали на призьбi титарево? половини, щоб не турбувати хворого, й, поспиравшись на цiпки, мовчали. Петро стояв, спершись лiктями на стовп з кiлькома забитими в нього кiлочками, на якi вiшали горщики, макiтерки та глечики. Сара й Прiся вiдiйшли трохи вбiк, у затiнок дерев. Нарештi Петро порушив мовчанку й розказав присутнiм те, що розповiла Сара, про неминучi наслiдки доносу. - Мало того, що не залишать цi дияволи в нас каменя на каменi, - говорив Петро, - мало того, що винищать тих, хто не зможе втекти в лiси, на край свiту вiд пекла, - вони ще кинуться шукати гайдамакiв по всiх околицях i почнуть грабувати, палити й вирiзувати села й хутори... Ось яке лихо висить над нами, панове, то яка буде на те ваша рада? Довго мовчали запрошенi на раду, понуро дивлячись на кiнцi сво?х цiпкiв; нарештi заговорив широкоплечий Лящ: - Що ж, братчики, важко нам захиститися вiд польсько? команди; поки не з'являться тут справжнi гайдамацькi загони, селяни побояться повстати... то хiба дати знать зараз... ось Петро зна?, куди й кому... це моя перша рада. - Так-то воно так, панове громадо, - зiтхнув титар, - але полковник говорив, щоб до слушного часу готувалися, змовлялись, а сидiли б тихо, як бджоли у вулику зимою... Може, Москва сво? вiйська на ляхiв вишле, - от що!. - Чували й ми це... поголоска йде, - обiзвався Довгонос, високий i тонкий, мов голобля, з невеликим, зовсiм приплесканим носом. - Чули, що православна Москва захистить нашу вiру й нас вiд напасникiв та й забере край пiд свою руку... Тiльки коли те буде? - Це ж саме i я кажу: на iнших покладайся, а сво?х рук не складай! - знову подав голос Лящ. - Так ось яка друга моя рада: поки повернеться з лiсу Петро, часу гаяти не слiд: вдома збирати й ховати збiжжя, добро, худобу вигонити, хворим i дiтям знайти заранi сховок, а самим готувати ножi, та списи, та шаблi й рушницi, в кого що знайдеться... Сповiстити про все по сусiдству надiйних людей, щоб теж були напоготовi... Коли пiдоспi? загiн, тодi дати одкоша замковим командам. Сухорлявий, але ставний i мiцний тiлом Качур, що весь час мовчав, схвально крекнув i пересунув кивком голови шапку; мiсячне свiтло впало на його праву щоку й осяяло зяючу яму вибитого ока, вiд котрого йшов синiй шрам по щоцi до самого вуха. - Добра твоя рада, Ляще, - сказав титар, - тiльки от замок руйнувати без гасла, без наказу пана полковника не слiд, не годиться свавiльно, для власно? потiхи: цим можна пошкодити загальнiй справi. - Так побити команду, а самим пiти в лiс до загонiв або розсипатися по всiх селах з добрим словом - ось моя третя рада. Почулися схвальнi не то зiтхання, не то гомiн. - Добра твоя рада, - промовив, пiсля короткого мовчання, титар. - Господь умудрив тебе розумом i надiлив серцем козачим, лицарським: тiльки от, не одкидаючи тво?х порад, чи не можна було б придумати чогось, щоб не дати Гершковi брехати на нас... Це було б найкраще: ми б готувалися, i ляхи б сидiли... до слушного часу. Ех, якби вдержати Гершка! - Це найпростiше, - обiзвався нарештi Качур, - пiти й зарiзати його, як барана! - Хе, пане дядьку! - вiдповiв Петро. - I я так попервах подумав,.та не виходить дiло. Гершко ж сказав усьому кагаловi про гайдамакiв. Раз Гершка буде вбито, то всi жиди кинуться до замку й роздзвонять про нас i про гайдамакiв: на другий же день у нас будуть замковi гостi. - То всiх перерiзати й корчму спалити, - запропонував Качур. - Теж не гаразд, - засмiявся Петро. - На пожежу злетяться з мiстечка, довiдаються, в чому рiч, й заварять тут червоне пиво. - Якщо нам i три днi мало для порятунку, то однi?? ночi, та ще й коротко?, то вже й зовсiм буде мало. Дозвольте, панове, i менi ще сказати слово... Молоде воно, щоправда, але од серця, а ви його змiцнiть сивим розумом, то, може, воно й пригодиться. Три днi, ось дiвчина Сара каже, Гершко нас не зачепить: цадика виряджатиме, укладатиме сво? речi... Адже так, Саро? - Так, так!.. - поривчасто вiдповiла Сара, ледве вимовляючи слова вiд хвилювання. - Щонайменше ?м треба три днi на сво? справунки. Тiльки на четвертий день... i то навряд чи можна зiбратися. - Отже, нам за цi три днi, - провадив Петро, - слiд зробити все те, що радив Лящ, тiльки, додам я, треба стежити за Гершком, не спускати з нього ока, стерегти й тiнь його, а на четвертий день, як вiн вибереться звiдси й подасться в мiстечко, то перейняти його й... - Посадити на палю, - перебив Качур. Сара скрикнула, Прiся поспiшила забрати ?? в сiни. - Перелякав, пане-брате, дiвчину, - зауважив титар. - Вона, як сестра, прибiгла сповiстити нас, а ми ?? батька на палю! - Еге ж, тату! - говорив далi Петро. - Я теж ?й заприсягся, що батька ?? не вб'?мо, але й не випустимо з рук. На мою думку, Гершка треба зв'язати й запакувати в лiсi, а для певностi - хоч викопати для нього яму, як на пашню, та там i держати; його язик нам пригодиться, та й дукати... - Сину мiй! Радiсть моя! - вигукнув зворушений титар. - Що, панове, дума?те? - звернувся вiн до всiх. - Як його думка? - Та пошли, боже, й нам на старiсть таку, - промовив Довгонос. - Звичайно, дiло говорить. - Воно так, - погодився й Качур, - а все б краще порiшити його, - почухав вiн потилицю пiд шапкою. - Та не вискочить вiн, пане дядьку, з пашенно? ями, - посмiхнувшись, з певнiстю сказав Петро. - Головою ручуся - не вискочить. А от як доведеться брати замок, то вiн нам i пригодиться: вiн, шельма, зна? там усi ходи й виходи... та, крiм того, може пiдкупити й жида замкового. - Ну, то поки що х й йому дiдько! - згодився Качур. Усi якось пiдбадьорилися й повеселiшали, але вибiгла з сiней Прiся й збентежила всiх несподiваною звiсткою. - Тату! - заговорила вона тремтячим од слiз голосом. - Панотець кличуть... Батюшка вiдходять... - Господи! - скрикнув приголомшений звiсткою титар, звiвши руки до неба. - Твоя воля! Усi, поскидавши шапки, побожно перехрестилися. - Панотець усiх просять, щоб зайшли попрощатися, - додала Прiся й, не маючи сили стримати плачу, вибiгла в сiни. Титар теж поспiшив слiдом за дочкою, а за титарем рушили й усi. Освiтленi мiсячним сяйвом, пiдходили постатi до дверей i поринали в чорну млу, неначе зривалися з порога в якесь провалля. Запрошенi боязко ввiйшли до свiтлицi й, перехрестившись, спинилися пiвколом бiля дверей. Перед ?хнiми очима постала така картина: на полу лежав умираючий; обличчя його, виснажене стражданнями, було зовсiм спокiйне; якась невиразна усмiшка блукала коло зiмкнутих уст; напiврозплющенi очi були спрямованi на тих, що ввiйшли. В головах отця ?ларiона стояв мiсцевий священик i шепотiв одходну молитву. - Нашого молiльника й заступника кличе до себе творець милосердний, розлуча? нас... Його свята воля! Попрощайтеся! - сказав отець Хома, закiнчивши молитву; голос його тремтiв вiд скорботи, рвався вiд жалю. Усi перехрестилися, зворушенi тяжкою хвилиною, i безнадiйно посхиляли на груди голови. Тяжке зiтхання повисло безсилим стогоном у низькiй i похмурiй свiтлицi. - Як же ?х щадити, наших мучителiв i катiв? - пролунав серед цi?? гнiтючо? тишi якимсь дисонансом сповнений обурення й протесту голос Качура. - Як же щадити? Дивiться - це ж дiло ?хнiх рук! Хто не знав дорогого нам панотця? Коли в нуждi хто - вiн останнiй свiй шаг несе, останнiй свiй шматок переломить! Скривдять кого - iде, заступа?ться... до диких звiрiв iде... i ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось вiн, наш милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, сто?мо склавши руки й тiльки зiтха?мо! - говорив збуджено й дедалi голоснiше Качур. - Сто?мо й зiтха?мо, - пiдвищив вiн голос, - а кати, глита? бенкетують i смiються з нас! Як же нам ?х щадити? О, присягаюся перед цi?ю святою страдницькою душею помститися за все, за все i за цього мученика! Слова Качура схвилювали всiх: багато хто плакав, але й зрошенi слiзьми очi загорялися мстивим, похмурим вогнем. Умираючий чув цю надгробну промову, i вона, як видно, справила на нього враження: спершу засвiтилася в старого усмiшка в пригаслих очах, а потiм по обличчю заходили якiсь тiнi. Помiтно було, що страдник силкувався зiбрати останнi, майже згаслi сили, щоб промовити прощальне слово. - Сину мiй! - заговорив мiсцевий священик. - Не нам, грiшним, судити братiв сво?х, не нам воздавати за дiяння ?хнi. ? над усiма нами, вище за зорi небеснi, господь. 'Хiба може бути справедливий суд людський? Хiба серця нашi можуть бути сповненi милостi й любовi? Ось i тепер гонителiв наших обуяли темнi, нечистi сили. Нам би сумувати й молитися за них, а ми горимо люттю й помстою. Не будемо ж бентежити душу, яка вiдходить вiд нас, грiховними помислами й бажаннями: вона вже вiдстраждала й, радiсна, прагне до джерела свiтла й джерела вiчно? любовi. Присоромленi словом свого улюбленого священика, присутнi ще нижче похилили чубатi голови; в тяжких зiтханнях ?хнiх чулася марна туга, безпросвiтна журба. Прiся, припавши до одвiрка, голосно ридала, а Сара, виступивши вперед i мiцно стиснувши руки, ловила кожне слово священика. Умираючий розплющив широко очi, повiльно обвiв присутнiх поглядом i ворухнув рукою. Усi зата?ли подих, Сара пiдступила ще ближче, майже до самого полу. I нараз страдник заговорив тихо, майже беззвучно, але виразно: - Не вболiвайте, не тужiть за мною, любi мо?... Я щасливий: у душi мо?й нема? нiкому докору... За вас вона молитиме бога любовi... i я вiрую... я бачу, що милосердний заступиться: все буде зважено, й ваша доля оновиться пiд могутньою рукою. Простiть мене, якщо словом, чи дiлом, чи помислом... простiть! Тiльки себе жалiйте, а мо?х мучителiв... Христос усiх прощав. - Йому й вашому боговi вiрю я! - несподiвано скрикнула Сара, охоплена релiгiйним екстазом, зворушена до самозабуття. - Йому поклоняюся... До нього припадаю!.. А ви, слуги розп'ятого, - святi, святi! До вас порива?ться моя душа! Ви вчите любити всiх, жалiти всiх, з усiма дiлитися останнiм, ви навча?те прощати кривдникiв, ви молитесь за ворогiв... О, приймiть же мене на сво? лоно! - I вона, обливаючись слiзьми, впала на колiна й притислася до руки вмираючого. - Ти вiднайшла вже душею Христа, дочко моя, - сказав зворушений священик i поклав Сарi на голову свою руку. - Незабаром i церква наша прийме тебе: будь же благословенна в серцi сво?му i хай не оскудi? твоя вiра довiку! Умираючий глянув з усмiшкою на Сару й, ворухнувши рукою, благословив ??. Потiм ще раз обвiв поглядом присутнiх i промовив останн? слово: - Простiть, молiтеся... - Одходить, - сказав священик i почав тихо молитися. Усi мовчки стали навколiшки... VI У той час, коли на Правобережнiй Укра?нi напружувалась у всiх верствах суспiльства житт?ва боротьба, а в повiтрi чути було запах кровi й пороху, в той самий час на лiвому березi Днiпра було цiлком спокiйно. Звичайно, внутрiшнiй зв'язок мiж двома половинами одного й того самого народу не переривався, традицiйне прагнення до возз'?днання братiв зростало, та проте зовнiшн? спiлкування було послаблене. Заборона польсько? Корони переходити пiдданцям на другий берег Днiпра i суворий прикордонний нагляд хоч i не припинили емiграцi?, але все ж таки ?? утруднили; незважаючи на це, втiкачi проривалися й розповiдали про страхiття панського гнiту, про жорстокiсть орендарiв, панiв i ксьондзiв i про зусилля всiх католикiв та ?зу?тiв придушити й зовсiм знищити православну вiру. Цi розповiдi обурювали всiх - i шляхту, i козакiв, i поспiльство, - всi вони, спiвчуваючи горю й бiдi братiв, потiшали ?х надi?ю, що цариця захистить вiру i ?х, скривджених, вiзьме пiд свою опiку; сподiванки цi, передаючись з уст в уста, прикрашалися авторськими додатками й доходили вже у фантастичнiй формi до лiсiв i байракiв, де ховалися месники за вiкову образу й кривду. Ки?в, що одiйшов iще за Андрусiвською угодою до Росiйсько? iмперi?, з невеликою лише смужкою землi, хоч i стояв на самому кордонi з Польщею, яка вирувала пристрастями, але тяжiв уже бiльше до сво?? метрополi?. Щоправда, вiн придивлявся до хмари, що пiдiймалася праворуч, i прислухався до глухих ударiв грому, але безпосередньо? участi в подiях, якi грiзно насувалися, не брав i тiльки обхiдними шляхами намагався дати ?м бажаний напрямок. За Печерами, на вiдстанi п'яти-шести верст за течi?ю Днiпра, на правому високому березi його темнiв кошлатими деревами непрохiдний лiс; меж його не було видно, вiн то пiдiймався зеленими схилами, наче висока стiна, то спускався м'якими хвилями в широкi й глибокi улоговини й, розширюючись, захоплюючи пiвобрiю, бiг у далечiнь сизим серпанком. Тут, у цьому чудовому куточку, де й нинi сто?ть Кита?вська пустинь, а до князя Володимира було сторожове укрiплення Китайгород, тут у тi часи стояла садиба генерального обозного, оточена господарськими будiвлями й десятком хат. Одноповерховий, досить довгий будинок, критий червоною черепицею, виглядав iз зеленi саду надзвичайно привабливо: широкий рундук, пiдтримуваний точеними й строкато розмальованими колонами, дивився привiтно з височини на велику улоговину з блискотливим ставом, за яким високою горою пiдiймався лiс. На фонi цi?? темно? зеленi блищали позолоченi банi монастиря й вiдбивалися перекинутими в ставку. Лiворуч видно було синю, з срiблистими переливами стрiчку Днiпра, за якою розстилалася безмежна рiвнина Лiвобережно? Укра?ни, облямована сизою крайкою бору, а прямо, в прозорiй далинi, виступали з мли ясними хмарами силуети приднiпровських гiр. Взагалi кра?вид був i розгонистий, i привiльний, i сповнений невимовного чару. Повiтря, пом'якшене великою кiлькiстю води й напо?не ароматами лук i лiсiв, було таке чисте й живодайне, що кожен новий одвiдувач не мiг надихатися ним i п'янiв вiд достатку кисню й пахощiв. Тiльки пересиченi груди й стомлене око могли бути байдужi до тако? благодатi. У тi часи Кита?вськi пущi зливалися з лiсами, якi тяглися за Василькiв до Таращi й Сквири, i були прекрасним шляхом утiкачам до Ки?ва, а звiдти й на лiвий берег Днiпра; крiм того, по тих лiсах знаходили притулок i борцi за волю, гайдамаки, котрi орлами налiтали на панськi ма?тки й замки, щоб поквитатися з сво?ми гнобителями, а тому панам i економам було вкрай небезпечно селитися поблизу густих i диких лiсiв: такi необачнi поселенцi щохвилини могли чекати непроханих i несподiваних гостей, одвiдини яких обходилися занадто дорого. Але пан обозний, очевидьки, зневажив такi мiркування й оселився пiд лiсом, за двi милi вiд польського кордону. Правда, вiн, бувши православним i пiдданцем Росiйсько? держави, мiг розраховувати, що гнанi поляками не будуть помщатися на ньому; та проте голод i нужда могли завжди штовхнути втiкачiв на звичайний грабунок i розбiй, тим паче, що сам хутiр не мав нiякого захисту й укрiплень, за винятком частоколу, що його оточував. З огляду на заворушення й небезпеку пан обозний пропонував дочцi на час його вiдсутностi ви?жджати до одного з ?хнiх заднiпровських ма?ткiв, але Дарина завжди вiдмовлялася й заспокоювала батька тим, що пiд охороною свято? обителi вона буде в цiлковитiй безпецi. Та й чого ?й було боятися? Лiсових гостей вона жалiла, допомагала ?м i давала притулок, а ?хньому протесту спiвчувала всiм серцем: душа ?? горiла високою любов'ю до рiдного народу. Чутку про добродiйну панну Дарину лiсовi блукачi передавали з уст в уста, й популярнiсть ?? росла й перебiгала з одного лiсистого терену на iнший, проникаючи до пота?мних ям i яруг. Зрештою, цi небезпечнi для кожного мешканцi нетрищ були панночцi вiрнi й вiдданi слуги, найкращi охоронцi ?? спокою. Був тихий i теплий травневий вечiр. Сонце, заходячи, кидало червоне промiння на порослi лiсом кручi по той бiк ставу, клало м'якi тiнi на западини й схили, ефектно вихоплювало пiдвищення, запалювало то в одному, то в другому мiсцi червоним полум'ям став i пiдсвiчувало рожевий серпанок далини. На ганку сидiла знайома нам панна Дарина i, видно, не звертала нiяко? уваги нi на чудовий ласкавий вечiр, нi на чарiвну картину бiля сво?х нiг, нi на прегарну панораму околиць: ?? задумливий погляд тонув у туманному виступi Печорсько? гори, за якою звiдсiля не видно було Лаври. Пiсля того, як Дарина побувала напровеснi з сво?м батьком у Печерах, де вони трапезували в настоятеля монастиря з полковником Залiзняком, вельможний пан обозний по?хав на лiвий берег; його кликали й сво? справи - по господарству великих ма?ткiв, i службовi - побачення де з ким, а особливо з ?пископом переяславським. Треба було повiдомити в столицю про настро? на Лiвобережнiй Укра?нi, про впливи на не? глухобунтiвливо? сусiдки - Польщi, а також про стан хлiбних запасiв, на випадок, коли б довелося послати сюди вiйська. I от уже минуло бiльше мiсяця, а батько не тiльки не повертався додому, але не присилав навiть про себе нiяких звiсток. Це починало турбувати Дарину, i вона з цього приводу двiчi ?здила в Печери, але нiяких новин про батька не дiзналася. Настоятель сказав, що вiн мав тiльки послання вiд превелебного отця Гервасiя, в якому згадувалося й про пана обозного, який одвiдав його; але куди вiн потiм подався, було невiдомо. Святитель тим часом благав, щоб усi iстинно вiруючi звернули сво? погляди на православну церкву в Польщi, яка загибала вiд напастi латинян, i на сво?х братiв, що там знемагали. Пiд час першо? подорожi Дарина, бувши в Лаврi на службi, бачила знову в храмi ченця Найду; вiн дивився на не? неодривним, полум'яним поглядом, вогонь якого доходив до ?? серця й заважав молитися. Панна мимохiть оберталася в той бiк, де стояв чернець, зустрiчалася поглядом з його очима й знiяковiло опускала вi?. А втiм, перед закiнченням вiдправи Найда зник, i, незважаючи на зата?не бажання побачити його знову й поговорити про його настрiй, панна не знайшла ченця нi в лаврському дворi, нi в архiмандрита; послати ж навмисне по нього ?й було незручно. За другим при?здом до Лаври вона, на превеликий свiй жаль, не зустрiла вже нiде загадкового запорожця-ченця. Сьогоднi панна Дарина була в гостях у i?ромонаха Кита?всько? пустинi отця Пафнутiя; вiн, мiж iншим, повiдомив ?й при?мну новину, що одержано звiстку вiд отця Мельхiседека: iмператриця прийняла його вельми ласкаво, журилася лихом i православного люду, i православно? церкви в Польщi. Вiд цi?? звiстки Дарина, вiддана до ентузiазму справi вiри й долi братiв, якi загибають у тяжкiй польськiй неволi, страшенно зрадiла; пiд впливом свiтлих надiй вона цiлий день була в надзвичайному збудженнi, але надвечiр ?? охопила якась туга, подруга сердечно? самотностi. Спершись рукою на поренчата балюстради, Дарина думками поринула в недавн? минуле, мимовiльно переносячись вiд однi?? картини до друго?. Настрiй у не? був журливий, i смуток пiдкрадався до ?? серця якимсь тяжким передчуттям. Нарештi ?? думки почали кружляти коло Переяслава й перенесли ?? туди цiлком, ?й пригадався той час, коли вони жили в тому мiстi, i нараз вона вiдчула в сво?му серцi приплив гострого жалю за тими хвилинами, що вiдлетiли у вiчнiсть... Вона не могла дати собi вiдповiдi, чого саме ?й було жаль, але почувала, що було жаль... Перед ?? очима воскрес при?зд до батька з Запорожжя молодого посла. Його гарне, енергiйне обличчя, ставна, атлетична постать, а головне - палкi слова, в яких iскрилася i самовiддана любов до пригнiчено? батькiвщини, i прагнення з молодою вiдвагою боротися за не? до останньо? краплини кровi, - привернули ?? увагу й викликали спiвчуття. Вона пригадала жвавi з ним бесiди, в яких юнак малював ?й картини страхiть i мук; вiн говорив, що стогiн сто?ть за Днiпром i лине по всiй руськiй землi. Звичайно, вона чула й ранiше про пригноблення правослаэного люду в Польщi, але намальованi вогненним словом запорожця картини пiдiймали в ?? серцi почуття кривди й викликали в ньому новi, не вiдомi ранiше пориви - пiти на допомогу страдникам i послужити батькiвщинi. Само собою зрозумiло, що й запорожець в ?? очах був геро?м, який прагнув великого подвигу, а тому й прихиляв до себе ?? душу: а втiм, ?хн? сердечне зближення було перерване його раптовим вiд'?здом, а незабаром вона з батьком пере?хала в пiдмiський хутiр Кита?в, бо обозному треба було часто бувати в Ки?вi у службових справах. Минуло два роки... I ось вона несподiвано зустрiла того завзятого запорожця в чернечiй рясi, збайдужiлого до iнтересiв життя... Авжеж... у не? саме вiд того й щемить серце: хто ж поряту? конаючий народ, коли найкращi сини Укра?ни одiйдуть вiд боротьби й поховаються - чи по хуторах, чи в похмурих монастирях?.. О, як ?й шкода цi?? молодо? сили, що гине марно в найпотрiбнiший час... "Що примусило його вiдмовитися вiд славного подвигу? Хто вирвав з його серця любов до батькiвщини? Хто погасив полум'я, яке палахкотiло в ньому?" - цi питання давно мучили дiвчину, а тепер з новою непереборною впертiстю точили ?й душу. "Та чи погасло воно?" - закрадався сумнiв, i перед ?? очима, нiби живий, постав чернець; гарне обличчя його, опушене невеликою борiдкою, зда?ться вiд чорного покривала особливо блiдим, але в кожнiй рисочцi його тремтить життя; рiвний з маленьким горбиком нiс i смiливо окресленi брови надають йому особливо? виразностi, а блискучий погляд... "Нi, полум'я в ньому не згасло, воно тiльки та?ться й бризка? iскрами, але може кожно? митi спалахнути страшним вогнем... Нi, пiд цi?ю рясою б'?ться вiдважне серце, але в глибинi його кри?ться якась незбагненна та?мниця!" - Дарина зiтхнула й провела рукою по холодному лобi, немов стираючи з нього надокучливу, настирливу думку... У цей час на порозi дверей, що вели до внутрiшнiх кiмнат, з'явилася дiвчина й сказала ясновельможнiй паннi, що якiсь старцi просяться на нiч, то чи пустити. - Старцi? Жебраки? - стрепенулася вiд задумливостi Дарина. - Звiдки? - Не питала! - вiдповiла служниця. - Прийми, прийми ?х, - пожвавiшала панна. - Дай ?м мiсце в великiй хатi, що бiля пекарнi... та зараз же нагодуй: вони, мабуть, голоднi... може, кiлька днiв i крихти в ротi не мали. - На те вони й жебраки... всякому сво?. - Тож бiжи та скажи ще тiтцi Мотрi, щоб налила ?м корцiв зо два пива i по чарцi оковито? дала... А я потiм зайду розпитаю ?х. Коли через пiвгодини панна Дарина ввiйшла до велико? хати, старцi, пiдкрiпившись уже доброю вечерею та оковитою, вiдпочивали, попиваючи пивце. Тро? сидiло за столом, а дво? розляглося на лавах. Засмаглi, обвiтренi обличчя ?хнi, змарнiлi вiд утоми й голодування, зовсiм не нагадували зморщених облич старцiв; вiдрослi бороди й чуприни не свiтилися сивиною, а очi дивились пильно й часом спалахували похмурим вогнем. Стрункi постатi ?хнi були гнучкi, а крiзь дiрки в лахмiттi видно було залiзнi м'язи, що свiдчили про фiзичну силу. Серед цих лiсових гостей був i той високий старець, який стояв коло папертi Лаври на дерев'янцi, без ноги, з викрученою рукою. Тепер вiн стояв посеред хати на двох довгих i мiцних ногах, потираючи здоровi руки, й пахкав люлькою. При появi панни Дарини всi посхоплювалися з сво?х мiсць i, низько вклонившись, почали вiтати й дякувати ?й за хлiб, за сiль, за ласку, ?хнi темно-бронзовi, суворi обличчя свiтилися щирою усмiшкою, а голоси навiть тремтiли вiд розчулення, коли вони висловлювали паннi сердечне спасибi й усякi побажання, закликаючи на не? ласку господню. - Не менi, браття, дякуйте, а милосердному боговi, - вiдхилила вiд себе подяку Дарина. - Ну, та чого ж ви сто?те? Потомилися, здорожилися? Сiдайте, сiдайте, i я сяду та й поговоримо щиро: ви зна?те, що хата моя - покришка. - Зна?мо, зна?мо, вельможна панно! - весело загомонiли всi. - Не тiльки ми зна?мо тебе, панно, добродiйнице наша! Кожен iде до тебе, як до сестри чи до янгола! - Саме як до янгола, - пiдхопили iншi. - Що ви, панове? - спалахнула й зашарiлась Дарина. - Грiх величати мене, грiшну, таким словом! Скажiть краще, звiдки ви й куди? - Та ми з рiзних мiсць, - вiдповiв високий жебрак, який бував уже в Ки?вi не раз. - Оцей кирпатий з-пiд Бара, з нього, чисту правду сказавши, п'ятнадцять шкур здерли - полюбився, видно, економовi й орендаревi-жидовi... За п'ятнадцятим разом таки надумався: пустив ?м червоного пiвня та й до нас у лiси та байраки на прохолоду подався. - А цей ось - теж з Подiлля, - провадив далi ки?вський жебрак, показуючи на iншого прочанина. - Служив у Немировi, в княжого економа, пана Лемкiвського; той економ, жонатий уже, навiть двох дiтей мав, - накинув оком на його молоду жiнку та й одняв! Ну, це йому не сподобалося, взяв вiн панського доброго, у срiбнiй оправi, ножа й зарiзав економа, а потiм йому стало жаль молодо? вдови й сирiток, то вiн од доброго серця i ?х порiшив... - А його молода дружина? - спитала Дарина. - Дружина повiсилась того ж дня... трохи ранiше, - похмуро вiдповiв прочанин з Немирова й одвернувся. - А ось вони з Вишнякiв, що за Вiнницею, пан диякон... - Що? - здивувалася Дарина, переводячи погляд на прочанина атлетично? будови: кошлата, вогненного кольору борода й таке ж настовбурчене в усi боки волосся обрамляли його рябе з широким носом обличчя, надаючи йому звiрячого виразу; але синi лагiднi очi суперечили всьому його вигляду й пом'якшували враження. - Воiстину, ясновельможна панно, - вiдповiв низьким басом, що виявляв оксамитну октаву, атлет, який стояв у кутку, освiтлений промiнням вечiрнього сонця. - Я колишнiй служитель вiвтаря, диякон Воскресенський; губернатор вiнницький одняв у добродiйника мого, отця Антонiя, церковну руту, а ?гда ж той почав обстоювати землю, то звелiв зацькувати його псами... Пошматували смердючi пси чесного отця, а губернатор при?хав з ксьондзами повернути нашу православну церкву на костьол... Ну, я не дав ?м чинити наругу над нашою святинею: замкнув тих панiв i ксьондзiв у церквi i пiдпалив ??. Гаразд, що збiглися нашi селяни й допомогли, нанесли соломи. Церква горiла, як свiчка, i вкупi з вогнем несла до неба нашi останнi молитви. - Годi? - спинила його вражена до глибини душi панна. Вона була надзвичайно блiда, а очi ?? блищали сльозою. - Годi про цi страхiття; розповiдi про них падають на мо? серце вогнем. А як же ?х бачити чи пережити душею! Бiднi ви, бiднi страдники! У вас усi втiхи вiднято, й лишилася замiсть них сама помста. Та чи радiсть вона, друзi? Нi! Зойк знiвеченого життя, крик останньо? боротьби! Ох, братове мо?, не пiддавайтеся ви цiй утiсi, вона п'янить, але не да? сили й стiйкостi в боротьбi!.. Треба всiм з'?днатися й дiяти спiльно, щоб визволяти себе з лядсько? неволi й захистити вiд латинян святу православну церкву. - Слова тво?, ясновельможна панно, сама iстина! - зарокотав октавою диякон i зупинився. - Та плоть немiчна й прагне воздати кожному по дiлах його... - А що ж, братове, нового нiчого нема?? - заговорила знову пiсля короткого мовчання Дарина. - Чи не вгамовуються в сво?х звiрствах ляхи, чи не соромляться свого блюзнiрства латиняни? - Де там соромляться! - мотнув головою диякон. - 3 кожним днем гвалт над простим людом росте... Що виробля? канiвський Потоцький, то й пекло не нахвалиться... А губернатор лисянський прагне самого Потоцького за пояс заткнути. Тепер пани вирiшили викоренити гайдамакiв, а понеже в кожному хлоповi вони гайдамаку вбачають, то вони замислили винищити й хлопiв. - Ой, останнi часи надходять! - зiтхнув один iз старiших селян, що сидiв у кутку. - Пропадемо всi, коли нiхто не подасть допомоги! - заговорив другий. - Он у нас, у Барi, зiбралося шляхетне панство... конфедератами себе велича?: пани ?здять iз псарями, п'ють, бенкетують i гвалтують... - Тепер що не день, то й чутка йде про грабунки та розбо?... а про церкви й казати нема чого: з конфедератами ?здять ксьондзи, - старенькi церкви просто палять, а кращi повертають на костьоли, - пiдтвердив перший. - Плач сто?ть на рiках вавiлонських: рида? мати невтiшно за дочкою i роздира? ризи сво? родитель за загиблим сином, - обiзвався диякон. - Ох, багато нещасного люду по лiсах та яругах i тепер з голоду пухне... а що буде взимку? Одним вовкам-сiроманцям пожива, - докинув ки?вський жебрак. - Господи, не попусти! - сплеснула руками Дарина, схвильована й збентежена до слiз. - Слухайте, братове, - почала вона, опанувавши себе. - Я вас порадую добрими вiстями: отець Мельхiседек, настоятель Мотронинського монастиря, по?хав до царицi просити ?? пресвiтлу милость подати вам, нашим братам ?диновiрним, оружну допомогу i вирвати святi православнi храми з рук латинян. Поки що сам владика ще не повернувся, але написав уже його превелебнiй мосцi, отцевi iгуменовi Лаври, що цариця прийняла його ласкаво й обiцяла всякi милостi. - Хай не зайде сонце в ?? державi i хай укриються славою днi ?? на многi лiта! - проголосив диякон. Усi пiдбадьорилися й повеселiшали. - Пошли ?й, господи, всякого щастя! - Дай, боже, ?й вiку довгого! - Ех, якби вона й нас забрала од ляхiв! - Одна в нас думка, щоб бути всiм укупi, як колись! - посипались з усiх бокiв побажання. - Тут ось що, - заговорив ки?вський жебрак. - Питала твоя милость, куди ми пряму?мо. А просто в Печери. А спитай, панно, тепер, чого? А ось воно яка справа. По всiх лiсах i байраках, по всiх степах i ру?нах, по всiх селах i мiстечках пiшла одна поголоска, а занiс ?? в край чернець з Афонсько? гори, що сто?ть посеред моря-кияна. То з-пiд то? гори чернець, виходить, переплив море-киян i прибився до нашого краю та й пророчить, що нiбито славний лицар Богун, який ще за Богдана Хмельницького воював, не вмер, а замурований у Печерах ченцем пiд прiзвиськом Найда... i що як знайдуть його, то вiн знову вiзьме в руки меча й визволить увесь край i вiру од лядсько? неволi! То ось ми i йдемо розшукувати там славного лицаря. Дарина слухала мiстичну розповiдь жебрака, створену народною фантазi?ю, та при словi "Найда" вона здригнулась i вiдчула, що в не? само? з цим iменем ? якийсь та?мничий зв'язок. Але ж не про нього, молодого юнака, йде мова, - цей мiф пов'язаний з Хмельницьким, мабуть, народ тiльки й може ждати визволення вiд таких, як вiн, геро?в, що давно зiйшли в могилу... - Ну, вiдпочивайте ж, - сказала панна й пiдвелася, привiтно вклонившись. - Потомилися ви, намучилися, то спочиньте... Якщо схочете, то перебудьте в мене денькiв зо два, а то й зо три. А потiм i я по?ду в Печери, разом шукатимемо того Найду... - Пошли, господи, тобi, милостивице наша, заступнице наша, всього, всього, чого тiльки душа твоя бажа?, - загомонiли зворушено потайнi гостi. Дарина вийшла з хати, але, поминувши будинок, попрямувала в сад. Вечiр уже зовсiм догоряв; на небi боязко засвiчувалися зiрочки; лiс чорнiв темною безформною масою, а внизу, серед клубiв мороку, вiдбивалися в ставу два блiдi червонуватi вогники, неначе дво? очей страховища, яке виринуло з глибини й прича?лося, чекаючи здобичi. Улоговина здавалася тепер безмежною темною безоднею... Вiд не? вiяло холодною вогкiстю. Дарина пройшлася разiв зо два темною але?ю, щоб остудити нiчною прохолодою схвильованi груди i втишити тривожне калатання серця; але якийсь внутрiшнiй жар i наркотичний аромат, що линув од квiтникiв, дратували ?й нерви. Уривки картин тортур i страхiть, якi розлилися по краю широкою хвилею, вир мiнливих вiдчуттiв, рiй несподiваних думок... i серед цього хаосу - образ Найди, що стояв перед нею, мов загадковий сфiнкс, - все це хвилювало й збуджувало молоду кров. Дарина сiла на лавi пiд широколистим кленом i задумалась над сво?м життям. Майже з раннього дитинства вона втягнута була у вир громадського життя й, закрутившись у ньому, забула, або, лiпше сказати, не зазнала зовсiм особистих тихих радощiв i мирних утiх. Рано вона зосталася сиротою, ледве пам'ята? нiжнi материнi пестощi, в родинi ?хнiй не було нiяко? близько? родички, котра могла б заступити сиротi матiр, а тому Дарина й зосталася коло батька подiляти з ним його бурхливе життя: доля ?х кидала i в Варшаву з дорученнями вiд Малоросiйсько? колегi?, i на Запорожжя з наказами вiд генерал-губернатора... Вiд цих мандрiв, сповнених тривог i прикростей, вона останнiм часом стомилася, вiдчула потяг до тихого життя в мирних клопотах i зворушливих молитвах; коли вони пере?хали до Ки?ва, вона упрохала батька оселитися в Кита?вському хуторi, ближче до свято? обителi, але, на диво, знову потрапила не в смугу тишi й особистих душевних радощiв, а на рубiж розбурханих стихiй, що ось-ось вибухнуть страшною бурею. - Ясновельможна панно! Панно Дарино, де ви? - хтось гукав ?? в саду. Дарина здригнулась, i якась незрозумiла тривога стиснула ?й серце. - Що там? Я тут! - обiзвалася вона голосно й квапливо пiшла на поклик. За поворотом дорiжки зустрiла ?? дiвчина-поко?вка i сказала, що якийсь посланець привiз паннi листа вiд його високопревелебно? мосцi отця архiмандрита. - Де ж той лист? - стурбувалася Дарина й знову вiдчула, як у ?? серце вп'ялося холодне жало. - Ось! - i поко?вка подала ?й великий пакет. Дарина, охоплена якимсь лиховiсним передчуттям, майже прибiгла у велику свiтлицю, де горiли на столi двi восковi свiчки, а в кутку, перед кiотами, мерехтiли три високi лампади; вона зiрвала з пакета печать i почала читати послання, написане тремтячою, старечою рукою. Спершу Дарина була зацiпенiла вiд жаху, гадаючи, що лист сповiща? про нещастя з ?? батьком, а може, й про його смерть; але, похапцем прочитавши послання, вона не знайшла в ньому iменi свого батька, а в приписцi стояло, що нi з столицi, нi з Переяслава нiчого нового поки що нема?. Дарина почала спокiйнiше, слово по слову, розбирати писання. Архiмандрит сповiщав, що вiн одержав скорботного листа вiд iгуменi жiночого Пречистенського монастиря, од чесно? матерi Серафими: пише, що пани й ксьондзи грабують i вже роблять спроби заволодiти монастирем i повернути його на латинський кляштор, що вони пробують пiдкупити ??, матiр iгуменю, та матiр економку i панотця i?ромонаха, обiцяють вiдпустити всiх черниць з миром i дозволяють навiть забрати з собою православнi святинi; але якщо монастир у сво?му дикому безумствi опиратиметься, то погрожують забрати все гвалтом i не помилувати вже тодi нiкого. "Внаслiдок цього, - дода? iгуменя, - iде в обителi вагання, бентежиться дух i нема? жодно? сильно? душi, яка б укрiпила переполоханi тут нашi душi". У сво?му листi архiмандрит просив Дарину, щоб вона по?хала в монастир, передала од нього послання iгуменi, при цьому додане, i сама сво?м палким, пройнятим вiрою словом змiцнила в них надiю на господню ласку. Вiн же, з свого боку, напише i найяснiшiй царицi, щоб заступилася за одновiрцiв i не попустила б храму святого на розтерзання, а також дасть знати i ?? батьковi, щоб поспiшив до не? в монастир. Усе це Дарина прочитала не одразу: тремтячий почерк i слов'янський правопис страшенно утруднювали читання й примушували ?? замислюватись i напружувати думку майже на кожному словi. Прочитавши вдруге листа, Дарина звернула увагу на таку фразу: "Сi? послання мо? барзо розумному чорноризцю доручаю; оний же посланець розповiсть тобi, вельможна панно, ширше й про стогiн нещасних черниць, i про мо? молiння". Дарина звелiла зараз же ввести цього посланця од владики, а сама вся поринула в послання, яке зняло в нiй цiлу бурю почуттiв. Тихо рипнули дверi, i хтось несмiливо ввiйшов до свiтлицi; але Дарина, заглибившись у читання, нiчого не чула... Нарештi прибулий ненароком чи з намiром кашлянув. Панна здригнулась i, обернувши до вхiдних дверей обличчя, побачила чорну постать коло одвiрка... Нараз вона тихо скрикнула й вiдсахнулася вiд несподiванки: перед нею стояв Найда! - Ти? - радiсно вирвалося в Дарини; вона швидко пiдвелася з мiсця й мимоволi подалася вперед. - Звiдки? Як? - Дихання спинилося в ?? грудях, обличчя зашарiлось, i вона стала посеред кiмнати, розгублена, збентежена, з листом iгумена в руках. - Мене прислав до тво?? милостi, ясновельможна панно, превелебний отець i молiльник наш iгумен печорський, - вiдповiв, шанобливо вклонившись. Найда. - Справдi... так... Вiн пише про це... - отямилась дiвчина й почервонiла ще дужче. - Але я не сподiвалася побачити... Я гадала, що тебе вже нема? тут... ми були з батьком ще раз у Печерах... i не бачила тебе... - Я нiколи не виходжу з сво?? келi?... ранiше я стояв коло ящика з свiчками, а тепер попросив, щоб мене увiльнили вiд цього послуху... Я сьогоднi вперше ви?хав... Але де ясновельможний пан, батько твiй? Отець iгумен наказав передати йому уклiн... - Батька нема?... вiн по?хав у справах вiйськових на лiвий берег i досi ще не повернувся. - То ти тут сама? - Сама з думами сво?ми, - додала тихо Дарина, й голос ?? прозвучав чомусь сумовито. - Сама в такому вiдлюдному лiсовому хуторi? Хiба мало що може тут учинитися! - з тривогою промовив iнок. - Ну, зi мною живе старенька тiтка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшнi менi... Та чого ж ти сто?ш? Розкажи, що зна?ш; пан iгумен пише, що ти ма?ш щось на словах менi передати. Дiвчина знову сiла на сво? мiсце коло столу, а Найда присiв на один з ослiнчикiв, що стояли бiля вiкна, й почав розповiдати паннi про утиски, якi чинять ляхи жiночому Лебединському монастиревi. Вiн сказав ?й, що отець iгумен уже одписав пановi генерал-губернаторовi ки?вському, прохаючи його докласти всiх можливих зусиль, щоб захистити цей нещасний монастир, але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала ясновельможного родителя свого одписати про те ж саме пословi чи комусь iз знайомих осiб польських, щоб вони "в сьому дiлi допомогу тому монастиревi чинили та оборонили його од зазiхань латинян". Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; ?? довгi вi? були опущенi й прикривали очi, але груди високо пiдiймалися, виказуючи глибоку схвильованiсть дiвчини. - О господи! - промовила вона, коли Найда замовк. - Що ж робити тепер? Батька нема?, i не знаю, коли вiн повернеться... А мого слова не послуха? нiхто. Та чим тут допоможуть нашi слова?.. - Вона махнула рукою й додала швидко: - А що, чи не чути чого вiд отця Мельхiседека?.. - Нема? нiяких вiстей! - От i батько по?хав на той берег Днiпра. Дiстав наказ заготувати для вiйська провiант, а куди тi вiйська рушать - не зна?, тiльки думка була, чи не на Польщу. - Нi, панно, на це мало надi?, - вiдповiв чернець. - Москвi нема? коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотiла вона, то не могла б заступитися, бо сусiднi держави не дозволили б. - Ну, вони ?й не страшнi, та й батько завжди казав, що Росi? бажано було б прийняти пiд свою протекцiю i правий берег. - Про це нема чого й сперечатися... i буде це напевне... та тiльки тодi, як розпадеться Польща... а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися сво?ю головою. - Доки сонце зiйде, роса очi ви?сть! - зiтхнула Дарина. - Що ж буде з цим кра?м до того часу? - Ру?на, - похмуро вiдповiв чернець. - Ох, не говори так холодно, так суворо! - зойкнула з болем у голосi Дарина й навiть мимохiть простягла руки до молодого ченця. - Тепер пiдiйма?ться таке повстання, яке було за славно? пам'ятi гетьмана Богдана!.. Воно вiдiрве назавжди вiд Польщi Укра?ну! Так, вiдiрве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однiмай у мене цi?? останньо? надi?, без яко? вже нема? менi щастя на землi! У голосi Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко пiдвiв опущенi додолу очi й здивовано глянув на дiвчину. - Авжеж, - пiднесено говорила дiвчина, - тепер не те! Ти покинув свiт, ти замкнувся в сво?й келi? й не зна?ш, не бачиш нiчого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутiр, навiдуються лiсовi гостi, вони розповiдають про те, що робиться навкруги. Народ скрiзь готовий, вiн тiльки жде гетьмана й гасла! Ось i сьогоднi прибилося до нас п'ятеро таких калiк... Вони йдуть шукати у Печорський монастир ватажка. - У Печорський монастир? - здивовано промовив чернець. - Так, у Печорський монастир; вони кажуть, що по всiй Укра?нi розiйшлася чутка, нiби в Печорському монастирi хова?ться од свiту уславлений лицар Найда, який живе ще з часiв славного гетьмана Богдана, й що, коли вiн скине рясу й пiднiме булаву над Укра?ною, тодi, - натхненно говорила Дарина, - всi зберуться до нього, загримить давня слава Укра?ни, пiдлетять останнi орли, й одiрвуть ?? вiд Польщi, й понесуть на сво?х крилах до ново? слави й долi!.. - Звiдки вони довiдались про мо? iм'я?.. Навiщо сплели його з цi?ю казкою? - схвильовано промовив чернець. - Народ пам'ята? про тво? лицарськi звитяги! Скiльки разiв говорили менi гайдамаки про тебе, про тво? славнi дiла, - чого ж дивуватися, що вони пов'язали тво? iм'я з iменем гетьмана Богдана i ждуть од тебе такого ж порятунку, як i вiд нього?.. - Дарина помовчала хвилину й потiм додала з гiркотою: - Нещаснi? Вони шукають лицаря Найду, а знайдуть тiльки Найду-ченця! Чернець нiчого не вiдповiв... Вiн знову втупив очi в землю, тiльки обличчя його стало непроникне й блiде, а чорна ряса то пiдiймалась, то опускалась на грудях, виказуючи його сильне хвилювання. У Дарини вирвалося стримане зiтхання... В кiмнатi запала мовчанка, в розчинене вiкно влетiв тихий нiчний вiтрець i принiс iз собою хвилю пахощiв квiтучих лип... Здалеку долинув протяглий дзвiн... Найда здригнув, пiдвiвся з мiсця й перехрестився. Дверi свiтлицi тихенько рипнули, i в кiмнату ввiйшла лiтня жiнка, убрана в дорогий байбарак з коштовним намистом на ши? й довгою бiлою намiткою на головi. - Благослови, отче, - промовила вона побожно й, схиливши голову, пiдiйшла до Найди. - Не достойний я, вельможна панi, смиренний чернець, роздавати благословення, - вiдповiв Найда й, пiдвiвши голову до божницi, заставлено? iконами, додав: - Але хай буде ласка господня з усiма вами! - Амiнь, - вiдповiла панi й, перехрестившись, звернулася до Дарини: - Проси ж, доню, чесного панотця хлiба-солi нашо? скуштувати. - Не вiдмовся, пане! - промовила, вклонившись, Дарина. Найда мовчки погодився, i всi тро? пiшли до трапезного покою. Трапезна в пана генерального обозного вже багато чим вiдрiзнялася вiд старосвiтських поко?в козацько? старшини. На чисто побiлених стiнах хоч i висiли портрети гетьмана Богдана та козака Мамая, але тут же поряд висiло й кiлька iнших картин в дорогих позолочених рамах. Мiж старовинних липових лав, накритих за давнiм звича?м червоними сукнами й килимами, стояло кiлька фотелiв, оббитих голубим адамашком; бiла кахляна груба з зеленими по нiй малюнками далеко виступала вперед. На стiнi висiв годинник, на довгих полицях виблискував дорогий позолочений i срiбний посуд, а в заскленiй шафi стояв англiйський порцеляновий сервiз. Довгий стiл, накритий бiлим обрусом, був заставлений усiлякими стравами й напоями. Посеред столу у високих бронзових канделябрах горiли восковi свiчки. В одчиненi вiкна свiтлицi вливалася чудова прохолода тихо? лiтньо? ночi. Усi посiдали за стiл... Незважаючи на пильнi припрошування, Найда ?в мало й неохоче. Пiсля перших двох-трьох фраз розмова знову перейшла до теми, яка всiх цiкавила, - до людського лиха, що дедалi зростало на Правобережнiй Укра?нi. - Ох, горе, та й годi! Кара? нас, отче, господь за нашi грiхи! - промовила, зiтхнувши, панi. - А з чим присила? до нас отець i молiльник наш iгумен печорський! - З прикрою звiсткою, вельможна панi, - i Найда розповiв ?й про листа iгуменi Лебединського монастиря, в якому писала вона про погрози й страшнi намiри полякiв. Панi сумно слухала розповiдь молодого ченця, склавши на грудях бiлi пухкi руки з нанизаними на пальцях дорогими перснями. - Алжеж, авжеж... горе гряде звiдусiль, - заговорила вона, сумно похитуючи головою, коли Найда кiнчив розповiдати. - Ось i до нас прибилося сьогоднi п'ятеро калiк, розказують, що там ко?ться в польськiй сторонi. Тiльки слуха?ш, i то серце кров'ю облива?ться! Ох, господи, i що воно буде! - стара голосно зiтхнула. Нiхто нiчого не вiдповiв. - Пiду ще, звелю ?м, сердешним, дати повечеряти... В Печери йдуть, а чого шукають? Якогось лицаря Найду. Ох, ох, та навряд чи ?м тепер i той лицар допоможе. Панi пiдвелася з мiсця й вийшла з свiтлицi. Дарина й Найда лишилися самi; кiлька хвилин вони не зважувались порушити мовчанку. - Лицаря Найду... - нiби про себе мовила Дарина, i прикра усмiшка торкнула ?? уста. - Зна?ш, - промовила вона, пiдводячи на Найду сво? темнi, оксамитовi очi, - вiдтодi, як ми повернулися з Печер, ти не йшов у мене з думки! - i лиця ?? зашарiлися. - Я думала все про те, що ти пiшов у монастир, - додала вона швидко. На обличчi ченця промайнув якийсь невловний вираз, усi риси його раптом пожвавiли на якусь мить, з-пiд опущених вiй блиснув швидкий погляд, та за секунду обличчя його знову нiби скам'янiло, i риси застигли в суворому виразi. - Справдi, все думала про тебе, - промовила якимсь настiйливим тоном Дари-на. - Коли б менi сказали, що сонце зiрветься з неба, я б скорiше повiрила цьому, анiж тому, що побачу тебе в чорнiй рясi! Пiсля всього, що ти казав! Серце стиска?ться, коли подумаю про це! Останнi слова вирвалися в Дарини з щирим болем. Найда мовчав. Освiтлене жовтавим сяйвом воскових свiчок, блiде обличчя його було надзвичайно гарне в цю хвилину; з-пiд чорно? шапочки падало на високе чоло кiлька чорних, мов смола, кучерiв, мiж орлиними бровами лежала сувора складка, - щось скорботне вiдчувалося в кутиках м'яко окресленого рота. Погляд панни на мить зупинився на обличчi молодого ченця, i смуток затьмарив ?? очi... - Скажи, - спитала Дарина Найду, - чи давно ти пiшов у монастир? - Вже бiльш як пiвтора року... - А ми два роки не бачилися з тобою... Дарина якусь хвилину подумала й промовила несмiливо: - Куди ж ти подався вiд нас? - Од вас, з Укра?ни, на Запорожжя, звiдти на лядську Укра?ну, пройшовся з гайдамаками по панських ма?тках та й прибув до Ки?ва. - Певно, журилися тво? батько й мати, коли довiдалися про твiй намiр! -У мене нiкого нема?, панно. - Ти сирота? - жваво промовила Дарина, i голос ?? забринiв надзвичайно тепло й спiвчутливо. - Бiльше, нiж сирота, панно! - вiдповiв Найда. - Як так? - А ось як: сво?х батька й матерi я зовсiм не бачив, та й не знаю, хто вони були, чи живi, чи померли? Привезли мене запорожцi в Сiч пiсля одного гайдамацького наскоку; кажуть - ?м дав мене якийсь козак, знайшов десь у порожнiй хатi; достеменно нiхто цього менi не мiг розповiсти, навiть не згадають, в якому селi знайшли мене, десь тут, на Ки?вщинi, а де саме - не знають. Запорожцi й привезли мене на Сiч i полюбили, мов рiдного сина, всього навчили й навели на розум. - А козак той? - промовила панна схвильовано. Видно було, що розповiдь Найди надзвичайно зацiкавила ??. - Навiдувався... Кажуть, часто на?жджав у Сiч, подарунки менi привозив... Пам'ятаю його, мов крiзь сон, високий, сивий... Останнiй раз я бачив його пiдлiтком, менi було рокiв тринадцять... Вiн подарував менi дорогу зброю й сказав, що побачиться зi мною не скоро, тодi, коли я виконаю те, що менi належить виконати!.. Вiдтодi я не бачив його, мабуть, помер... - Вiн родич тобi? - тихо спитала Дарина. - Нi, родичiв у мене, кажу тобi, нема? нiяких, тут я весь зi сво?м родом. Найда - i край! Бачиш, який значний 'козак! Останнi слова чернець промовив з якоюсь гiркою iронi?ю. - Нема? в мене нi родичiв, нi близьких. - Нiкого близького? - перепитала Дарина й допитливо глянула в очi ченцевi. - Нiкого, панно, нi ?дино? душi! А тому нема кому й журитися за мною. - Нi, ? кому! - нараз голосно промовила Дарина. - Так, запорожцi, братчики, я про них забув - тi журяться, тi сумують i зараз, особливо друг i наставник мiй, полковник Залiзняк, а бiльше нiкому. - ? кому, - палко перебила його Дарина. Вiн швидко пiдвiв голову й кинув на дiвчину здивований погляд. Щоки ?? спалахнули густим рум'янцем, але вона враз схаменулась i швидко заговорила про iнше, не вiдриваючи од ченця очей: - Нi, нi, не говори менi про одчай, про зневiру, - вона простягла руку, мов бажаючи зупинити його заперечення. - Я не повiрю цьому, не повiрю нiколи! Якесь незвичайне горе привело тебе в монастир. Дарина затнулась, але переборола свою нiяковiсть i провадила далi обережно, несмiливо, зупиняючись на кожному словi: - Можливо... це... даруй менi... я не повинна, не смiю тривожити чуже серце... Та коли це... сердечне горе... то його заго?ть час... ти ще такий молодий... може... адже все у волi божiй... ти ще можеш знайти сво? щастя... По устах ченця майнула гiрка усмiшка, але вiн енергiйно трiпнув головою й заговорив гаряче й сильно: - Менi, вельможна панно, про щастя не мрiяти! Таким людям, як я, нема? тепер щастя на нашiй землi, одне зоста?ться: або чернеча ряса, або паля. Бачиш, старшина наша й значне козацтво примирилися з долею нещасно? батькiвщини, продали волю за хутори та чини... Та я не ?хньо? породи! - гордо промовив чернець, i обличчя його раптом змiнилось: очi гнiвно блиснули пiд вигнутими бровами, в усiй його постатi, в кожному поруховi вiдчулося щось владне, непохитна. - Атож, - говорив вiн пiднесено, - я не з ?хнього числа: мо?? душi не куплять нi хуторами, нi млинами, нi навiть гетьманською булавою; небагато нас зосталося, таких завзятцiв, але ми не можемо йти слiдом за iншими, душi сво?? не можемо наситити хуторами й шанобою, а тому й нема? нам мiсця на рiднiй землi. Що ляхи? Сво? ж козаки значнi й старшина переслiдують нас, як бунтарiв. Даруй, вельможна панно, але й батько твiй до них належить. От i залиша?ться нам або покинути свiт i йти в монастир, а якщо кров i образа закипають у серцi, якщо зойки кревного люду долiтають до нас у келiю й через монастирськi мури - кидати все й знову братися за шаблю! А через те, що несила наша пiдняти справжню вiйну, то йдемо ми в гайдамацькi ватажки й кiнча?мо на шибеницi або на палi! - Найда перевiв дух, провiв рукою по чолi й додав з у?дливою посмiшкою: - От яка моя доля, вельможна панно! Мiж знедоленими й володарями щастя лежить безодня, яко? не переступити. Щасливою, як бачиш, не можна мо?? долi назвати. Помiркуй сама, чи хтось би згодився подiлити ??? З невимовним хвилюванням слухала Дарина цi слова: так палко, так сильно й правдиво ще не говорив з нею нiхто; при останнiх же словах Найди хвилювання ?? досягло найвищо? мiри. I сором за батька, i надзвичайний жаль до цього лицаря-ченця охопили ?? серце, гаряча хвиля кинулася ?й до лиця, кутики рота затремтiли, на очах виступили сльози... Щоб приховати сво? збентеження, вона потупила очi й схилила голову на руку. У кiмнатi запала мовчанка. Кiлька хвилин Найда пильно дивився на Дарину. Вона мовчала, не пiдводячи голови. Здалеку, вiд монастиря, долинуло глухе калатання церковного сторожа. - Що ж звелиш, ясновельможна панно, переказати вiд тебе йог милостi, отцевi iгуменовi й наставниковi нашому? - холодно спитав нарештi Найда. Дарина здригнулась вiд цього холодного тону й швидко пiдвела голову; перед нею вже сидiв не гордий, непохитний лицар з залiзною волею й непiдкупним серцем, а замкнутий у собi чернець, з холодним, незворушним обличчям. - Скажи йому, що батька нема? дома й не вiдаю, коли повернеться, - вiдповiла вона. - Мо? ж слово нiчого-не важить для ляхiв, а тому я краще по?ду сама в монастир. - Ти дума?ш туди ?хати? - поквапне перебив ?? Найда. - Так, по?ду, може, менi пощастить збудити вiдвагу в сестер. - Нi, ти цього не зробиш, - заговорив чернець з невластивим для нього пожвавленням. - Тепер небезпечно в лядському кра?: ляхи гайдамачать по лiсах, по дорогах... Самi стiни монастиря не можуть бути захистком. Боронь боже тобi туди ?хати! - Нi, пане, - стримано, але твердо промовила Дарина. - Я по?ду, i нiякi небезпеки не стримають мене. Та й чи можу я про них думати, коли таке горе охопило весь мiй край. - Нi, нi, ще раз прошу тебе, облиш цю думку! Батько твiй... - В такому дiлi я не зважатиму на батька: Христос ближчий i за батька, i за матiр, i за дiтей. I якщо я... В цей час заскрипiли дверi. Дарина урвала мову. До свiтлицi ввiйшла панi господиня. - Даруй, отче, - заговорила вона, звертаючись до Найди, не помiчаючи схвильованостi на обличчях обох спiврозмовникiв. - Ти, мабуть, утомився, спочити хочеш, а я забарилася. Отцевi iгуменовi карасикiв сухих зiбрала, - усмiхнулася вона вельми задоволене. - Вiн любить нашi озернi. Ну, а тепер прошу, будь ласка, iти за мною. Час пiзнiй. Найда пiдвiвся, мовчки вклонився Даринi й пiшов слiдом за господинею. Чути було, як вони пройшли через сiни й ступили з ганку в двiр. Кiлька хвилин Дарина сидiла за столом, схиливши голову на руки, потiм поволi встала й пiшла в свою свiтлицю. У невеликiй ?? кiмнатi було темно, але вiдблиск ясно? мiсячно? ночi давав можливiсть бачити навколишнi речi. Дарина не засвiтила свiчки й, причинивши за собою дверi, просто пiдiйшла до одчиненого вiкна й сiла на ослiн, що стояв коло нього. Над землею пливла вже повна нiч; тепла, душна, вона далеко вiдганяла сон. Кругом було тихо. Над темними вершинами нерухомо застиглого лiсу розкинулось прозоре, кришталеве небо з розсипаними по ньому великими iскристими зорями; тепле повiтря дихало нiжною свiжiстю лiсу й пахощами квiтучих лип. Дарина схилила голову на руку й задумалась. Якийсь тихий смуток охопив ?? душу. Прекрасний i суворий образ лицаря-ченця не йшов ?й з думки, а його правдивi, вогненнi слова, здавалося, ще дзвенiли в ?? вухах. I такий козак мав загинути для свiту в суворих стiнах монастиря! З душi вирвалося глибоке зiтхання. Так, тiльки страшне горе могло загнати це смiливе серце в монастир. Тепер вона вже не ма? сумнiву, вiн любить когось... якусь нерiвню, й не сподiва?ться на вза?мнiсть... Дiвчину чи замiжню? Нашу чи полячку? Однаково... але яка щаслива повинна бути та жiнка, котру любить такий лицар-звитяжець!.. З грудей Дарини знову вирвалося тихе, стримане зiтхання, i нараз ?й здалося, що протилежне вiкно в однiй з бокових хат, куди одвела господиня Найду, тихо вiдчинилося. "Що це? Невже вiн?" - промайнула в не? думка. Дiвчина вся здригнулася, насторожилась, витягла голову й завмерла. Але скрiзь було тихо, сонно й нерухомо. "Нi, то, мабуть, ворухнулась гiлка берези", - подумала Дарина й сумно притулилася до пiдвiконня головою. Чому вона така самотня, така нещасна?! Заворушилися в головi ?? тужливi думки: "Чому в не? нема? жодно? близько? людини, жодно? рiдно? душi? Чому нiхто не коха? ??? Батько, що батько! Правду казав про нього Найда... Не друг вiн ?й, нi! Чому ж нема? коло не? ось зараз, у цю хвилину, друга вiрного, незрадливого, котрому вона могла б розповiсти все те, що гнiтить ?? душу цi?? тепло?, тихо? ночi?" Ласкавий вiтрець поворушив шовковi пасма Дарининих кiс, припав до ?? палаючого лоба. I з цим поцiлунком вiтерця в серце дiвчинi вп'ялася гостра, невiдступна туга. Не спалося паннi Даринi цi?? ночi, - чи то душно було в ?? свiтлицi, чи то дратувало нерви напо?не пахощами повiтря, чи не давав поринути в сон голосний спiв солов'?в, - а не спалося, теплий вiтрець залiтав часом в одчинене вiкно, навiваючи елегiйний настрiй: нiби вона слухала якусь чарiвну, неземну мелодiю, i ?й ставало, при солодких i разом з тим сумних звуках, когось i чогось невимовне жаль... А лiтня нiч коротка: не встигла й задрiмати Дарина, як свiтлиця ?? сповнилася житт?радiсним голубим промiнням; панна схопилася з лiжка, поспiшила одягтися й вийшла бiчними дверима в сад; а сад прилягав до лiсу, що простятся по узвишшю над глибокою долиною. Коли Дарина вийшла й озирнулася, пишний ранок уже розгорявся урочисто на небi й лягав свiжими барвами на гори, на Днiпро. Обрiй в одному мiсцi червонiв яскравим сяйвом, згра? легких хмар, облямованих знизу золотом, нагадували собою казкових птахiв, що летiли в безмежну височiнь; густий туман лежав iще хвилями по долинi, i в ньому немов плавали п'ять золотих хрестiв свято? обителi. На горах, на вершинах лiсу, на далекiй смузi Днiпра, на самiй блакитi неба лежав рожевий вiдтiнок, а прозорi яскраво-голубi тiнi, вкупi з ним, надавали картинi якогось чарiвливого освiтлення. Дарина вставала завжди рано й звикла вже до краси i вранiшнiх, i вечiрнiх годин у сво?му поетичному куточку, але сьогоднiшнiй свiтанок справив на не? нове, сильне враження. Вона спинилася пiд липою, над кра?м улоговини, яка збiгала вниз, де клубочився бiластий туман, i не могла одiрвати очей вiд нiжних пiвтонiв серпанку, що повив далину, серед яко? вогненною стрiчкою починав палахкотiти Днiпро. Дарина глибоко вдихала свiже, бадьорливе повiтря, i нiчний примарний смуток танув у ?? серцi разом з нiчними тiнями, поступаючись мiсцем свiтлому настрою дня; а коли бризнули з