випливаючого вогненного диску блискотливi променi й розсипалися рубiновими iскрами по верхiв'ях дерев, то у не? в серцi теж спалахнуло щось радiсним полум'ям... Дiвчина згадала, що вона не потурбувалася звечора про Найду: нi коня не звелiла приготувати йому, нi снiданку... Ще, чого доброго, бiдолашний чернець пiде пiшки в Печери, а до них вiд хутора добра миля. ?й стало нiяково й прикро за таку негостиннiсть, i вона поспiшила виправити свiй недогляд. Озирнувшись на будинок, вона перебiгла поглядом по квiтнику: оббризканi вранiшньою росою, неначе повми-ванi, квiти весело пiдводили сво? яскравi голiвки й вабили до себе. Дарина спокусилася й нахилилась нарвати собi пучечок чорнобривцiв, нагiдок, горошку, левкою й гвоздик. Раптом почулися кроки. Дiвчина пiдвела голову: до не? наближався, глибоко задумавшись, ?? вчорашнiй гiсть, чернець Найда; вiн, мабуть, не бачив ?? i повiльно йшов повз грядку, де вона рвала квiти. Зустрiч з ченцем обрадувала, але разом з тим i збентежила панну. - Я рада, що велебний пан iще не по?хав, - весело заговорила Дарина, пiдводячись назустрiч сторопiлому й нiби заскоченому зненацька ченцевi. А втiм, i сама вона, незважаючи на бажання надати сво?му голосу безтурботного, грайливого вiдтiнку, вiдчула одразу збентеження в серцi, яке залило гарячою хвилею ?? щоки. - Я забула вчора сказати челядi, щоб приготували тобi снiданок i коня: це менi цiлу нiч не давало спокою. - Чи вартий я того, щоб вельможна панна турбувалася про мене, - вiдповiв Найда. Дарина пiшла поруч з ченцем покрученою дорiжкою серед густолистих кущiв бузку й дикого ясмину; дорiжка вела до ганку будинку, що дивився просто на монастир. - Вельможна панно, - боязко заговорив пiсля довгого мовчання чернець. - Мене страшенно турбу? думка... я й залишився, власне, через це... Невже ти зважишся-таки по?хати до Лебединського монастиря? - Турбу?? - спитала Дарина з радiсним подивом i спинила свiй ясний зiр на ченцевi; в очах ?? променилося стiльки тепла, що вiд нього почало поволi червонiти ченцеве обличчя i вiн змушений був нiяково опустити сво? очi. - Атож, турбу?, - пiдтвердив вiн, - навiть бiльше... млi? од жаху серце... i не диво: панна дорога всiм... вона - янгол-охоронець нещасних, щира вболiвальниця за долю пошматовано? шулiками Укра?ни... то як же допустити, щоб вона наразила на небезпеку свою ясновельможну милость? - Спасибi за щирiсть, тiльки тво? похвали запалили менi все обличчя вогнем: я ?х не варта... Але невже в Лебединi так небезпечно? - Авжеж... Скрiзь нишпорять згра? розбiйницько? шляхти... i панну... особливо саму, без охорони... може спiткати таке лихо... О, не доведи господи - страх подумати. - Мене не насмiляться зачепити: мiй батько - росiйський пiдданець, i за мене б гвалтiвники вiдповiли перед нашою владою. - Коли б вони хоч щось поважали в свiтi; але ж для шляхтича нiчого не iсну?, крiм сваволi та гвалту... Та коли ти так береш до серця долю жiночо? обителi, то напиши листи - я сам одвезу ?х, пiдтримаю там дух i надi?... - Але якщо такi небезпечнi шляхи для мене, то ще небезпечнiшi вони для тебе, - палко заперечила панна. - Схизматського ченця кожен шляхтич вважа? за свiй священний обов'язок замучити. Нi, нiзащо я не погоджуся наразити тво? життя на небезпеку. - Та кому потрiбне це життя, кому воно дороге? - Менi першiй, - швидко мовила Дарина, але, вiдчувши, що кинула зайве слово, тут же додала, переводячи подих: - I кожному, хто любить народ свiй... Тiльки ти закрився рясою од друзiв i та?ш у сво?му серцi холод до них. При цих словах Дарини Найда поблiд i замовк, неспроможний погамувати шалене биття серця: груди його високо пiдiймалися, очi загорiлись вогнем. Десь глибоко на днi серця затрiпотiло щось гаряче, ладне зiрватися з його побiлiлих уст. Зашарiвшись од хвилювання, Дарина не одривала погляду вiд цього збентеженого, але прекрасного й благородного обличчя, ?й здавалося - iще одна хвилина, i вона почу? од ченця щось фатальне i та?мниче, те, що вiн берiг у сво?му серцi пiд складками цi?? холодно? ряси... I вiд цього чекання серце ?? завмерло й спинилося в грудях. Коли нараз ?м заступила дорогу дивна постать. Дарина мимоволi одсахнулася. Перед нею стояла згорблена, кривобока стара в спiдницi i якомусь драному татарському халатi; голова ?? була закутана хусткою так що у вузьку трикутну щiлину тiльки визирали блискучi очi та верхня частина гачкуватого носа. По широких плечах i зiгнутому дугою стану можна було судити, що баба замолоду була високого зросту й геркулесiвсько? будови. - Ясновельможна панно, багата, вродлива та безталанна! - заговорила стара грубим рипучим голосом. - Дозволь менi свою ручку бiлу, скажу тобi всю правду, - що було з тобою, що жде тебе i що в мислях ма? той, на кого дума?ш. Дарина здригнулась: ця потворна вiдьма немов читала у не? в думках i пропонувала вiдповiдь на пекуче питання, яке ?? мучило. - Не бiйся, тако? циганки, як Зоя, свiт ще не бачив: од мого ока нiщо не схова?ться, - провадила стара, - всяку глибину воно осягне, землю й камiнь проб'?, а серце пройме наскрiзь i виявить, що в ньому засiяно i яке зiлля з того може вирости... - I вона блиснула очима на Найду. - Дозволь ручку. Дарина постояла якусь мить нерiшуче, але, поборовши себе, вiдповiла, нарештi, спокiйно: - Спасибi тобi, циганко, за бажання розказати менi про мою долю, але всяке ворожiння я вважаю за грiх, та й чи було б цiкаве життя, коли б ми знали, що з нами завтра станеться? В невiданнi все наше щастя. - Добрий розум дав тобi господь - i пановi обозному личив би, а серце в тебе ?дине на всю Укра?ну!.. Чужа вона менi сторона, а от як поблука?ш по нiй, то од стогону та слiз i циганське серце трiска?ться, як пiд добрим молотом пiдкова. - Ходiм, стара, - рушила до ганку Дарина, - я звелю, щоб тебе нагодували, й дам що-небудь на дорогу. - Постривай хвилинку: милосердя тво? вiдоме по всiх лiсах i яругах... сестрою тебе лiсовики вважають... А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато вiд тебе свiтла йде, i в свiтлi тому грiються голоднi та холоднi, та не тiлом тiльки, а й духом... усi тебе благословляють... та ось тiльки горе, що ти гарна! Краса жiноча на погибель: од краси то? й загартованi серця м'якнуть. - Бог з тобою, стара, - усмiхнулася Дарина, - яка з мене красуня. Тiльки й того, що не страшно дивитися. - Ой, не лукав! Сама зна?ш цiну цi?? диявольсько? сили, краси... - А от хочеш, я тобi поворожу! - нараз звернулася циганка до ченця, що стояв збоку й прислухався iз завмиранням серця до слiв старо?, ?? несподiване звертання примусило його здригнутися й вiдступити назад з якимсь мiстичним жахом. - Одiйди вiд мене, - немов заблагав чернець, i в голосi його почувся трепет. - Хто зрiкся свiту, тому не годиться й слухати тво?х слiв, бо знанням тво?м, якщо воно не ? просто обманом, керують не свiтлi, а темнi сили. Смиренному розумовi й вiдданому на служiння господевi серцю грiшно й подумати навiть пiдняти завiсу майбутнього, опущену перед нашим зором божим провидiнням. - Не хочеш дати руки - не треба; я й без не? бачу тво? серце наскрiзь пiд цi?ю чорною рясою. По очах тво?х читаю твою долю, - люто засичала циганка. - А, злякався, затремтiв! То слухай же. До вiрного ока й мiцно? руки дала тобi доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так, то не на те, щоб ти закопував у землю талант свiй! Не на те вiн урятував тебе вiд леза ножiв i бурi полум'я, щоб ти чернечою рясою затулився од батькiвщини, не на те вiн пом'якшив серця вбивць i вселив у них замiсть злостi любов до тебе, щоб ти вiдплатив за те чорною невдячнiстю! Не на те вiн щитом сво?м прикрив тебе од татарського списа на Базавлуцi осiнньо? ночi... - Хто ти? - з жахом скрикнув чернець, вiдступаючи й захищаючись руками вiд цього страховища, що наступало на нього й погрожувало сучкуватим костуром. - Звiдки тобi вiдоме те, що й вiд мене приховане? Небо тебе посила? сюди чи пекло? - Як хочеш! Але я тво? думки бачу наскрiзь, i ти це зна?ш, а тому й тремтиш... Мужн? серце тво? не вiдало страху на полi бою серед бурi, стогонiв i зойкiв, серед шаленства смертi, а зараз воно тремтить у тво?х грудях, як спiймана пташка, i зна?ш чому? Тому що вiдчува?ш провину й неправду... - А-а! - простогнав Найда i майже впав на лаву, котра, коли вiн одступав, трапилась йому пiд ноги. Вигляд у нього був жалюгiдний. Невимовнi страждання вiдбилися закам'янiлою судорогою на його побiлiлому обличчi: холодний пiт виступив на чолi великими краплями, розширенi вiд переляку очi не вiдривалися од страшно? циганки, що видивилась, мов очкова змiя, на свою жертву. Не менше, нiж Найда, була приголомшена й Дарина, - ?й здавалося, що ця циганка з'явилася сюди просто з пекла, щоб повiдати щось жахливе. - Так! Провина й грiх, страшний грiх лежить на тобi! - говорила циганка. - Вищi сили призначили тво? серце на порятунок вiтчизни, а ти що надумав? Ти хотiв оддати його в руки жiнки... Пам'ята?ш нiч на Трубежi? - Спинись! Нi слова! - скрикнув, мов ужалений. Найда й, кинувшись на циганку, вхопив ?? за плечi. - Або присягаюсь богом, що ця ряса не вряту? тебе!.. - Оце-то так, - захихотiла зловтiшно стара, - спалахнув лицарський дух, а сила, бачу, не пропала... Гляди ж, - провадила вона далi вiщим голосом, одступаючи на крок вiд Найди, - незабаром ударить закличний дзвiн, i коли твоя патериця перетвориться на спис, а чотки - в свинцевi кулi, тодi ти повстанеш i твоя чорна ряса повi?ться чорною хмарою i вкри? всю Укра?ну! Та горе тобi, якщо ти ухилишся вiд заклику, - лиховiсне закричала стара, наступаючи на Найду i блискаючи палаючими очима, - ганьба впаде на твою голову, печать Ка?нова ляже на виду тво?му, одмахнуться вiд тебе люди, навiть звiрi цуратимуться тебе! Нiякi стiни монастирськi не врятують тебе вiд страшно? кари. Сам бог одверне вiд тебе обличчя сво?, тисяча прокльонiв повиснуть над тобою й потягнуть твою душу аж на дно пекла! Мов прибитi громом, стояли непорушне Дарина i Найда, охопленi нелюдським жахом. Коли ж вони отямились i оглянулись кругом, циганки вже не було: вона зникла раптово, мов провалилася в землю. Дарину вивела з зацiпенiння служниця. - Панно, ясновельможна панно! - гукала вона, пiдбiгаючи. - До нас при?хав якийсь значний панотець iз Ки?ва, в рясi ?двабнiй i в клобуцi, може, чесний владика. - Де, де? - стрепенулася Дарина. - Його велебна милость пiшли в будинок, у велику свiтлицю. Дарина прожогом кинулася в пекарню, зробила потрiбнi розпорядження й, причепурившись, поспiшила в свiтлицю до гостя. Назустрiч ?й пiдвiвся високий на зрiст, мiцно?, козацько? статури чернець. При?мне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою пашiло здоров'ям, а очi iскрилися радiстю й надi?ю. На могутнiх грудях архiпастиря видно було панагiю й золотий хрест. - Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець Мельхiседек! - скрикнула Дарина й квапливо пiдiйшла пiд благословення владики. - Хай буде над тобою десниця Всевишнього! - промовив настоятель i тричi перехрестив нахилену голову дiвчини. Пiсля побiжних розпитувань про мандрiвку, про те, чи добре велося отцевi Мельхiседеку в дорозi, чи не зустрiчався вiн з ?? батьком, панна Дарина запросила гостя до трапезно?, де вже парував на столi раннiй снiданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом i прянощами, до грiнок; крiм пива, що споживалося в тi часи, як пiзнiше чай та кава, на столi красувався ще чималий короп у шафранному соусi та карасi в сметанi, якi шкварчали на сковородi, й кiлька пляшок наливок, настоянок i ратафiй. Стара тiтка метушилася бiля столу й, коли ввiйшов Мельхiседек, пiдiйшла до нього пiд благословення, а потiм, присунувши владицi крiсло, заходилася вкупi з Да-риною пильно припрошувати його до снiданку. - Ох, запопадниця наша, - усмiхнувся отець Мельхiседек. - Ченцевi це ж спокуса, черевоугодництво... гаразд iще, що сьогоднi четвер. - У пречесного отця стiльки трудiв i подвигiв для духу, що й тiло пiдтримати не грiх скромною трапезою, - вiдповiла, вклоняючись, Дарина й додала з вишуканою гостиннiстю: - Удостойте, найпревелебнiший дорогий гостю. Владика благословив запропоноване брашно й питво. Пiсля снiданку, за ковшем старого меду, отець Мельхiседек став ще говiркiший. - Сподобився, сподобився уздрiти, люба панночко, i велику, найсвiтлiшу царицю, продовж ?й ласка господня царственого вiку!.. Град ?? велiй, краси невимовно?, i рiка повноводая, i притокiв багато, а от тiльки садiв наших та запашного повiтря - дасть бiг: берiзка та осичина!.. Зате палацiв i двiрцiв там сила-силенна; возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський чертог. А царедворцiв бiля велико? владарки така хмара, що й доступитися через них до сонця вельми трудно. Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж пояснив менi погляди на нашу справу найяснiшо? царицi: всi?ю душею вона сто?ть за руський православний люд, iмену? нас братами по кровi й по вiрi, пошле посланцiв до польського короля й зажада?, щоб вiн утихомирив ксьондзiв i шляхту, дав би православним спокiй i всi права, як i католикам. Але одразу вiйська вона посилати не може, бо се? порушило б мирнi трактати, а того не стерплять i iншi коронованi сусiди, нi австрiяки, нi прусси... Довелося б, отже, Росiйськiй державi вступати в вiйну з трьома крулiвствами... та до того ж iще й вiйна з Туреччиною. - Авжеж, це правда, - погодилась Дарина й роздумливо похитала головою. - Тiльки от бiда: король, звичайно, послуха? велику царицю, та пани й ксьондзи без вiйни не дадуть королевому наказу нiяко? цiни. - Воiстину так, - ласкаво усмiхнувся отець iгумен i погладив рукою свою бороду. - Тебе, дитино люба, умудрив господь свiтлим розумом. - А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив? - Удосто?вся, моя дитино, сподобився... Ох, яка велич! Не поко?, а роззолоченi й прикрашенi чудодiйно храми-чертоги... Царедворцi виблискують сво?ми шатами, а сама найяснiша видом сво?м подiбна до сонця, а очi ??, як зорi на небi... Мудрiстю високою сяють... i така привiтна, ласкава, усмiшкою царською зiгрiва? людськi серця. Довго, довго розпитувала вона про горе простого народу... Дивувалася довготерпiнню, а на мо? слова про гайдамацтво зводила мовити так: "Поки, - каже, - проявля?ться воно то поодинцi, то окремими ватагами, - то не повстання, а розбiйництво... Так i польський уряд перед iншими державами його атесту?, а сво? утиски поясню? переслiдуванням ватаг... I оскiльки жодна кра?на розбою терпiти в себе не захоче, тому й держави не можуть заборонити Польщi ловити в себе розбiйникiв i карати ?х... У всякому разi, - каже, - я послала в Варшаву наказ, i Р?пнiн менi повiдомив, що на мо? слово там зважать. Передайте, - каже, - чесний владико, всiм вашим, що моя душа скорботою сповнена за них, день i нiч я про них думаю, i вони менi близькi, як усi мо? пiдданцi..." - Господи! Продовж вiку нашiй царицi на радiсть усiм i на щастя знедолених братiв, - у поривi екстазу промовила Дарина. - Вони ж так давно не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, нiби його й нема нiде на всьому бiлому свiтi! - Хай почу? всемогутнiй молитву твою, порив юно? i чисто? душi! - промовив отець Мельхiседек i, взявши в руки оздоблену самоцвiтами панагiю, додав: - На прощання ?? найяснiша милость, пресвiтла цариця наша, подарувала менi сю панагiю, зело оздоблену й коштовну, щоб я пресвiтле iм'я ?? згадував у сво?х грiшних молитвах, обiцяла навiть, з царсько? ласки, послати менi листа про те, що з ?? наказу учинено буде. - Тако? удачi не можна було й сподiватися, - все дужче й дужче хвилювалася Дарина. - О, тепер, коли цариця прикрила нас сво?м крилом, ми зумi?мо поквитатися з ляхами, - збуджено промовила вона й рвучко пiдвелася. - Ото, горличка може перетворитися на орлицю! - усмiхнувся отець Мельхiседек. - Ох, святий отче! Молiте господа за них, нещасних... i заступiться: нема? в них захисника, нема? в них молiльника! - сказала Дарина. Зворушений проявом такого сильного почуття, Мельхiседек пiдвiвся i, поклавши руку на голову панночки, по-батькiвському поцiлував ?? в чоло й промовив тремтячим голосом: - На тобi хай буде благословення господн?, дух божий живе в серцi тво?му, бережи ж цю святиню! В цей час дверi тихо одчинилися, i в трапезну ввiйшов чернець Найда. Мельхiседек його одразу впiзнав i пiсля благословення сказав, що вiн питав про нього в Печерах, але йому вiдповiли, що чернець на послуху, а тепер вiн дуже радий, що його зустрiв. Дарина, побачивши Найду, мимохiть зашарiлася: вона за метушнею, приймаючи такого дорогого й високого гостя, як отець Мельхiседек, забула про Найду, а вiн, може, голодний десь ждав, що про нього згадають. - Невже панотець не снiдав? - звернулась вона поквапно до Найди. - Я так захопилася бесiдою. - Дякую вельможнiй паннi за ласку, - вiдповiв, низько вклоняючись, чернець. - Я трапезував. - А, спасибi тiтцi, - заспоко?лась Дарина й хотiла була запросити ченця сiсти, але згадала, що без дозволу архiпастиря це було незручно, а тому й утрималась. А отець Мельхiседек, поправляючи рясу, випадково налапав у кишенi папiр i, витяг-ши його, розсмiявся: - Хе, старий же я став: говiркий, а малопам'ятливий... Коли панна питала мене про батька, то я сказав, що бачився з ним, а не передав головного - листа вiд нього: ось вiн! - Лист вiд татонька! - зрадiла Дарина. - Я так давно вже не мала вiстей вiд нього... - I вона, взявши листа, вiдiйшла набiк, до вiкна, й жадiбно почала його читати. - Ну, сiдай, брате во Христi, - добродушно показав Найдi на найближчий фотель iгумен. - Перед його превелебною милостю постояти менi при?мнiше, - ухилився вiд запрошення Найда. - Твоя воля, твоя щирiсть... - з лагiдною усмiшкою мовив iгумен. - А щодо мого давнього прохання чи не передумав ти, сину мiй? Я про тебе говорив з отцем настоятелем печорським, i вiн ласкаво дав дозвiл на переведення тебе в Мотронинський монастир: якщо серцем не охолонув ти потрудитися в мо?й обителi, то врата ?? для тебе широко одчиненi. Дарина, пробiгаючи очима батькового листа, нашорошила вуха й ждала, що вiдповiсть на пропозицiю iгумена Найда. - Нести свiй подвиг пiд благословенням найпревелебнiшого владики серцевi мо?му ? радiсть, - пiсля невеликого роздуму вiдповiв чернець. - Спасибi за ласкаве слово, а менi ти будеш вкрай потрiбен... Дякуючи гос-подевi, ? надiя, що багато одiбраних у нас храмiв i монастирiв будуть повернутi в нашi руки, тодi постане багато тiлесного й духовного труда для прийняття духовних дiбр i пастви... Тепер ти можеш перейти до нас з легкою душею, бо не доведеться тобi сво?х обiтниць ламати i ти до кiнця днiв тво?х не розлучишся з власяницею i вериг на зброю не перемiниш... Останнi слова вразили Дарину; сама не розумiючи чому, вона вiдчула, як вони болiсно врiзалися в ?? серце й змусили його здригнутись i тужливо стиснутись, ?? обличчя раптом вкрилося мертвотною блiдiстю. Навiть отець Мельхiседек помiтив цю перемiну й стурбовано запитав: - Чи не пише батько про щось лихе, крий боже, що так стурбувало панну? - Так... знову затрима?ться... а мене непоко?ть його здоров'я... Вiн так у дорозi не береже себе, - заговорила, розгубившись, Дарина, немов ?? пiймали на чомусь такому, що вона приховувала й та?ла навiть вiд себе само?. - Нi, про справи - то навпаки... Пише батько, - вела вона далi, оговтавшись трохи, - що його затрима? ще закупiвля й звезення харчових запасiв, бо розпорядження ? з Петербурга вирушати вiйськам незабаром сюди до Ки?ва. Виходить, те, що говорили в столицi, - правда, i наймилостивiша цариця наказала пересунути до кордонiв нещасно? кра?ни свою державну допомогу. - Хай буде благословенне ?? iм'я! - побожно промовив архiмандрит. - Одначе менi пора; паства моя занадто довго жде пастиря! Поспiшаю радiсно: приспiв убо слушний час. Коли владика вийшов на ганок, до нього пiдiйшли всi пiд благословення: за панами наблизилась челядь, а за челяддю й лiсовi гостi. Благословляючи лiсових гостей, Мельхiседек сказав ?м загадково: - Калiки й нужденнi! Живете ви iменем Христа, а незабаром, може, й стати за Христа буде потреба! - Звели, найпреосвященнiший владико! - прогудiв октавою колишнiй диякон i почервонiв, знiяковiвши. - Благослови тiльки, - вирвався з натовпу другий голос. - Амiнь! - кинув ?м коротко архiмандрит i зник у просторiй каруцi. Ляснула пуга, й шестерик ситих коней легко пiдхопив екiпаж: здригаючись i погойдуючись, покотила колимага по м'якому зеленому подвiр'ю, а як проминула браму й ви?хала на монастирський шлях, то зняла хмару бiло? куряви, що довго клубочилася вдалинi. - Даруй, вельможна панно, менi теж пора! - мовив Найда до дiвчини й на прощання шанобливо вклонився. - А його превелебнiй мосцi коня? - звернулася Дарина до одного з челядникiв, що стояв ще коло ганку. - Насилу осiдлали, - вiдповiв стайничий, - огир майже не ви?жджений. Тiльки цей i був дома, а то шестерик пiшов пiд святого владику... Не знаю, як ченцевi й сiсти на нього... - Давайте! Менi не первина! - заво?сто вiдповiв Найда, i щоки йому спалахнули полум'ям. Два челядники ледве могли втримати за гнуздечку гарного, але шаленого коня; вiн хропiв, поводив у гнiвi кривавими очима, мотав головою й ставав дибки, та так високо, що, здавалось, ось-ось перекинеться навзнак. Земля грудками летiла з-пiд його копит, а пiна з вудил... - Добрий кiнь! - блиснув очима Найда й смiливо пiдiйшов до огиря. - Будь обережний! - скрикнула Дарина. - Не турбуйся, панно! - усмiхнувся чернець i, скориставшись миттю, коли кiнь став на переднi ноги, блискавично вхопив повiд i скочив на коня. Сторопiвши i злякавшись, огир заiржав i кинувся спершу в один бiк, а потiм у другий, хвицаючи заднiми ногами, стаючи дибки, щоб скинути з спини ненависного вершника, але Найда сидiв у сiдлi, наче прирiс, i так врештi здушив ногами коня, що той одразу вiдчув, що цього супротивника не здолати, - i пiсля кiлькох стрибкiв помчав покiрно вперед. - От так лицар! Бачили?! Такого змiя приборкав! Ху ти, аж душно стало! Козак, на весь свiт козак! - весело загомонiли старцi, а один з них, що ходив на дерев'янцi, навiть вигукнув: - От кого б за гетьмана! Вершник зник з-перед очей; розiйшлася по роботах челядь, старцi пiшли по сво? торби в хату, а Дарина все нерухомо стояла, втупивши очi в туманну далечiнь, i почувала, як холод самотностi пiдкрадався до ?? серця... VII Коли минула перша хвилина зацiпенiння, яке охопило всiх пiсля смертi священика, Петро пiдiйшов до Сари й шепнув ?й на вухо: - Ходiм, баритися не можна, вони можуть побачити, що тебе нема, - тодi всiм нам кiнець. Сара, не кажучи й слова, пiшла за Петром, тихо вийшли вони в двiр i мовчки спустилися до берега рiчки. Була вже пiзня нiч, глибоко в височинi сапфiрового неба стояв уповнi срiблистий мiсяць, i ясне сяйво його, здавалося, лилось широкими потоками на сонну землю й спускалося тремтливими срiблистими дорiжками в та?мничу глибину нерухомо застигло? рiчки. Петро й Сара йшли мовчки, пригнiченi враженням вiд сцени, свiдками яко? допiру були. Нарештi вони повернули в леваду, що прилягала до берега рiчки. - Слухай, Саро, - заговорив Петро, стискуючи руку дiвчини в сво?й руцi, - чи пам'ята?ш ти все те, про що ми говорили тобi? - Пам'ятаю, Петре, - вiдповiла вона тихо. - Пам'ятай же: передусiм, як повернешся додому, прокрадься в свою кiмнату так обережно, щоб тебе нiхто не побачив, а потiм не дай помiтити нi батьковi, нi iншим, що ти чула щось iз ?хньо? розмови. Коло корчми вашо? повсякчас вартуватиме хтось - я, або Прiся, чи хто iнший, i ось, коли твiй батько почне рихтуватися до вiд'?зду, ти то? ж хвилини вивiсь бiлу хустку на сво?му вiкнi. Якщо ж батько надума? щось iнше... ще гiрше, то повiсь на вiкно червону хустку, тодi вже я знатиму, що робити... Крик пугача буде тобi знаком, що я вжив заходiв. - Ой, Петре! Страшно менi... боязко, - прошепотiла Сара, тулячись до нього. - У самого душа завмира?, - похмуро промовив Петро. - Ех, коли б це був не твiй батько, то за одну хвилину я заспоко?в би i тебе, i всiх. Сара вхопилася за плечi парубка i втупила в нього сво? величезнi очi, якi ще дужче розширилися вiд страху. - Нi, нi, будь спокiйна, як домовились, так i буде зроблено. Велика небезпека в тому дiлi, що ми задумали, боронь боже не пощастить, тодi геть усе село загине... Заради тебе тiльки, Саро, на це я зважився, а якщо вже зважився, то знай - слова свого не зламаю! - Петре! Чим вiддячу я тобi? - прошепотiла Сара, припадаючи до його плеча. - Нiчим, Саро, нiяко? менi подяки вiд тебе не треба. Ти врятувала нас, i ми повиннi вволити твою волю... Але ходiм, - вiн м'яко вiдсторонив вiд себе дiвчину. - Мiсяць уже хилиться до рiчки... не можна гаяти часу. Зайва хвилина може зiпсувати все. Вiн узяв Сару за руку, й вони рушили хутко вперед, ?м тепер треба було перейти найнебезпечнiшу частину дороги - пустирище коло корчми. Дiйшовши до краю левади, Петро й Сара зупинилися в тiнi розлого? старо? липи й обдивилися кругом. Мiсяць уже хилився до заходу й здавався тепер великою золотою кулею. - Нiкого, - тихо прошепотiв Петро. - Зда?ться, нiхто не помiтив, що тебе нема? дома. Дивися, дверi так само замкнутi, навколо тихо. - Еге ж, еге, - вiдповiла пошепки Сара. - Вони так кричали, що, мабуть, не чули нiчого. - Ходiмо ж, вони можуть почати роз'?жджатися до свiтанку. - Ой Петре! - придушене ридання вирвалося з грудей Сари, i вона з слiзьми припала до грудей парубка. - Не бiйся, Саро, заспокойся... Спи спокiйно, цiлу нiч не одiйду я вiд твого дому, i коли що... - очi парубка так блиснули пiд чорними бровами, що Сара й без слiв зрозумiла, що жде того, хто б намiрився важити на ?? життя. - Щастя мо?, золото мо?! - скрикнула вона тихо, обнявши Петра за шию. Петро палко притиснув до себе дiвчину й заговорив глухим, уривчастим голосом, одхиляючись вiд не? й дивлячись кудись убiк. - Слухай, Саро, зараз нам треба попрощатися хтозна на який час... а коли той жид, якого батько ?дна? тобi за чоловiка, коли вiн, собака, наважиться... - Петре! - палко перебила його Сара, здiймаючи до неба руки. - Богом великим, якого я пiзнала в вас, присягаюся тобi, що, крiм тебе, не назву нiкого, нiкого сво?м чоловiком, i коли що, то будь спокiйний: не побоюсь i вмерти, щоб лишитися вiрною тобi i тво?му боговi, котрий став тепер i мо?м. - Мила моя! - палко промовив Петро й нiжно пригорнув до себе дiвчину. - Господь милосердний не допустить тебе до смертi, вiн захистить i вряту? нас. Пам'ятай лише все, i тiльки-но я пiдсаджу тебе в вiкно, ти зараз же зачини його й постарайся закласти все так, як було. - Пам'ятаю, пам'ятаю. - Прощай же! - Серце мо?! - Дiвчина знову припала до грудей парубка й застигла в поривi нiмого одчаю. Якусь хвилину Петро мовчки пригортав ?? до себе. Маленька хмаринка набiгла на мiсяць i вкрила та?мничою тiнню всю околицю. Петро насилу вiдiрвався од Сари й промовив рiшуче: - Ходiм... Треба поспiшати. Вiн узяв Сару за руку, й вони кинулися бiгти через пустирище. Перебiгши його й перескочивши через лiсу, вони повернули в провулок i дiйшли до плоту, що оточував корчму. Петро перелiз через плiт, пересадив Сару, й, ховаючись у довгiй тiнi, що простяглася вiд корчми, вони нечутно пiдкралися до вiкна Сарино? свiтлицi й, зата?вши подих, зупинилися коло стiни. Сарине вiкно лишалося вiдчинене, так як вона його й покинула, а крiзь щiльно зачиненi вiкна велико? свiтлицi просочувалися тоненькi, як волосинка, смужки свiтла й чути було голоси. Парубок з полегкiстю зiтхнув. - Вони не помiтили, - прошепотiв вiн упевнено. - Прощай же, серце мо?. - Прощай, мiй соколе! Прощай, мо? щастя! - Сара обняла Петра за шию й припала до нього довгим беззвучним поцiлунком. Петро пiдняв ??, мов пiр'?нку, пiдсадив у вiкно, ще раз припав до ?? гарячих уст, ще раз прошепотiв ?й: - Пам'ятай усе! - i хутко зник у тiнi. Зоставшись сама в сво?й свiтличцi, Сара насамперед скинула сукню й, нечутно пiдкравшись до сво?? засiдки, завмерла, чуйно насторожившись. Але в сусiднiй кiмнатi не чути було нiчого. "Що це, чи не пороз'?жджалися вони всi?" - здивовано подумала Сара, але в цей час у кiмнатi почувся шепiт, а потiм голосно й озлоблено заговорив рабин: - Пам'ятай же, Гершку, i зроби усе точнiсiнько так, як ми сьогоднi вирiшили. Через три днi, як ви?деш з дочкою в Умань, по дорозi за?дь у Лисянку й розкажи губернаторовi все, що зна?ш, про цих проклятих го?в-гайдамакiв: нехай ляхи покарають ?х так, щоб i iншим не кортiло переховувати цих розбiйникiв. - I нехай потiм за цю розправу помстяться самим ляхам гайдамаки, - пiдхопив другий голос. - А тi клятi го? хай рвуть одне одного до скону днiв, мов скаженi пси, - просичав третiй, - i нехай загинуть усi, як фiлiстимляни, як вавiлоняни, як полчища фараоновi! Сара вхопилася руками за груди й ледве стримала радiсний крик, що ладний був вирватися в не?. Слава богу, отже, все буде так, як казав ?й Петро, i через три днi вiн вирве ?? назавжди з uborq ненависного ?й гнiзда! Нечутно пiдвiвшись з пiдлоги, вона пiдiйшла до вiкна, подивилась, чи не помiтно там чого, i кинулась у свою пухову постiль. Радiсть i хвилювання цього дня так знесилили дiвчину, що вона за хвилину вже спала мiцним сном, десь в глибинi свого серця вiдчуваючи, що тут же, недалеко вiд не?, не спить ?? коханий, любий Петро й не переста? думати про не?, оберiгаючи ?? сон. Прокинулась Сара зовсiм пiзно, коли сонце вже стояло посеред неба. Ту ж мить ?й спливли в думцi всi вчорашнi подi?; дiвчина хутко пiдвелася, сiла на лiжку й прислухалася: навколо все було тихо. "Пороз'?жджалися, тим краще", - подумала сама собi Сара й знову лягла на подушку, щоб iще раз проказати в думцi тi чарiвнi слова, якi говорив ?й учора Петро. У цей час дверi тихенько скрипнули, i в щiлину спершу просунулася голова Гер-шка, а потiм увiйшов i вiн сам. - Прокинулась уже, цурко моя, мо? золоте яблучко, - заговорив вiн, пiдходячи до доччиного лiжка. - Виспалась? Вiдпочила? Гостi нашi вже пороз'?жджалися, а я все ходжу круг тво?? свiтлицi, боюся, щоб тебе не розбудити. Гершко говорив якось надто вже ласкаво; давно вже Сара на чула вiд нього такого нiжного тону, й серце в ?? грудях стислося вiд думки, що вона вiддала батька до рук християн. Однак, переборюючи докори совiстi в сво?й душi, вона вiдповiла весело й привiтно: - Зараз, зараз, тателе, я одягнуся й прибiжу до вас. - Ну, гаразд, я тебе ждатиму, любуню, iз снiданком, - вiдповiв Гершко й, вийшовши з кiмнати, причинив за собою дверi. Сара моторно зiскочила з лiжка, за якусь хвилину одяглася й поспiшила вийти у велику свiтлицю, котра правила ?м за все. Коло столу, на якому стояло молоко, лежав бiлий хлiб, печенi яйця та цибуля, сидiли Гершко й стара Ривка. Вони зустрiли Сару вельми привiтно, i в Сари знову защемiло серце вiд думки про те, що вона ?х навiки зрадила. Пiсля снiданку Гершко звернувся до Сари: - Слухай, Саро, доню моя, час тепер небезпечний, ой-ой, який небезпечний! Так i жди, що налетять на село гайдамаки, а вони, зна?ш, як нас частують, нещасних жидкiв? Якщо бог допомага?, то життя ще можна врятувати, а вже щодо грошей та iншого майна... Ой вей! Не залишать i нитки. Тому прошу тебе, позбирай тут з Ривкою все, що ? в нас цiнного: золото, адамашки, перли; грошi я сам зберу... i запакуйте все разом, а вночi я це закопаю десь у льоху. - Добре, тателе, - охоче погодилась Сара. - Завiсьте ж чим-небудь вiкна, а я замкну з сiней дверi. - Навiщо? - здивувалася Сара. - Ой, ой! Нерозумне дитя мо?, ще пита? навiщо, - вiдповiв Гершко, зателiпавши пейсами. - Хоч тепер час i робочий, але ж у нас корчма: кожно? хвилини може нагодитися якийсь хам, i якщо побачить у нещасного жидка хоч одну срiбну ложку, то до вечора цi собаки рознесуть усю нашу корчму. - Ой вей, правда! Ой, яка правда! - пiдхопила Ривка. - Тут так страшно ста?, що i вдень бо?шся виглянути надвiр. Сара мовчки погодилася з словами батька: вiн i справдi мав рацiю, та ще й до того цi збори обiцяли ?й скорiший порятунок. Гершко вiддав ключi Сарi, а сам вийшов у сiни й замкнув за собою дверi; Ривка ж позапинала старими лапсердаками вiкна й заходилася з Сарою коло роботи. Усi шкатулки, ящики, шафи й схованi в пiдпiллi скринi були поодчинянi. До самого вечора пакували Сара й Ривка Гершкове майно. Сама Сара не сподiвалася, що його набереться так багато. Дорогий шовковий одяг, хутрянi шуби, перли, перснi, сережки, золотi ланцюжки й -iншi дрiбнi коштовнi речi вони зашили в двi великi паки, а срiбний i золотий посуд повкладали в два барила, пересипавши його половою й сiном, щоб вiн не брязкотiв, потiм позабивали барила й навiть позаливали ?х смолою. Коли сонце почало вже хилитися до заходу, Сара й Ривка закiнчили нарештi свою роботу й, стягши барила й паки в льох, дали лад усьому iншому мотлоху, розкиданому по хатi. "Тепер вибiжу на хвилинку на вулицю, хоч переморгнуся з Прiсею", - подумала сама собi Сара й, пiдiйшовши до дверей, тихо постукала в них. Через хвилину замок клацнув, i до кiмнати зайшов Гершко. - А, це ти, любуню, - звернувся вiн до Сари, -скiнчили роботу? От i добре, а я хотiв тебе якраз попросити допомогти менi шинкувати. Це прохання здивувало Сару: досi батько, побоюючись появи козакiв або панiв, нiколи не випускав ?? в шинок; тепер же раптом сам просить ?? допомогти йому. Сара здивувалася, але разом з тим i зрадiла. У шинку завжди було багато селян, i це давало ?й можливiсть перекинутись з потрiбною людиною знаком чи словом, а головне - почути щось про панотця та його сiм'ю, i тому вона охоче пiшла слiдом за батьком. У шинку сидiло кiлька чоловiк, але то все були про?жджi. Забiгли ще дiвчинка й хлопчик iз сусiднiх хат по кварту горiлки, зайшли випити по чарцi два господарi з протилежного кiнця села, але Сарi було незручно переказати ?м щось, бо вона не була впевнена в тому, що вони знають про останнi подi?. Розчарована й сумна, дiвчина мовчки допомагала батьковi наливати горiлку, коли несподiвано до шинку зайшли два одвiдувачi, i Сара зразу ж упiзнала Качура й Довгоноса. Серце ?? забилося й обличчя все спалахнуло вiд радостi. Гершко, на щастя, не помiтив цього, бо наливав саме горiлку з барила, що стояло долi. - Гершку! Двi чарки горiлки! - голосно промовив Качур, сiдаючи з Довгоносом за крайнiм столом. - Саро, ну, подай же шановним гостям те, чого вони просять, - звернувся Гершко до Сари, не пiдводячись з долiвки. Сара проворно налила двi олов'янi чарки й пiдiйшла до селян. - Ну, що? - спитав Качур так тихо, що Сара скорiше вгадала цi слова з поруху губ його, анiж почула ?х. - Усе гаразд, - шепнула вона у вiдповiдь. В цей час Гершко пiдвiвся з долiвки; Сара поставила на стiл чарки й повернулася на сво? мiсце. Качур i Довгонос випили горiлку й, розквитавшись, вийшли з шинку. Зайшло ще кiлька одвiдувачiв, не цiкавих для Сари. Цього дня Гершко зачинив шинок ранiше, нiж звичайно. Сонце ще стояло на обрi?, коли Сара повернулася в велику свiтлицю, де Ривка закiнчувала укладати якесь шмаття. - Ну й стомилася я! - вигукнула Сара, кидаючись на лаву. - А треба тобi ще потрудитися, любуню! - мовила Ривка, сiдаючи бiля Сари й витираючи брудною полою пiт з обличчя. - А що ж iще? - Допоможеш менi, серце, корiв подо?ти й телят позагонити. - А де ж наймит наш? - здивувалася Сара. - Де вiн? А бiс його зна?, - протягла ?врейка, - одпросився в хазя?на, нiбито на ярмарок у Вiльшану, а хто його зна?, куди пiшов, може, й до гайдамакiв. Роботи тепер багато, не можна було вiдпускати. Та такий час настав, ой вей! Треба всякому хлоповi догоджати! Звiстка ця не стурбувала Сару: вона про все домовилась з Петром i була певна того, що незримий ?? охоронець невiдступне варту? недалеко вiд корчми. Мерщiй пiдвелася вона з мiсця й сказала старiй: - Гаразд, ходiмо ж. Ривко... я чую, череда вже поверта?ться. Справдi, незабаром бiля ворiт заревли корови. Ще з годину поралися Сара й Ривка бiля корiв. Кiлька разiв поривалася дiвчина вибiгти за ворота й обдивитися кругом, але щоразу, як навмисне, назустрiч ?й попадалися то Гершко, то Ривка. А втiм, один раз ?й пощастило на мить виглянути за ворота, i вона помiтила, як iз-за дупласто? верби, що стояла край левади, Г?рiся махнула ?й бiлою хусткою, але ту ж мить на порозi корчми з'явився Гершко й Сара змушена була вернутися в двiр. Проте й цей маленький знак Прiсi влив Сарi в душу спокiй; усвiдомлення свого щастя й сво?? безпеки охопило ?? живлющою хвилею, i Сара, рада, заспоко?на, повернулася до корчми. Пiсля коротко? вечерi Гершко сказав ?й: - Ну, дитя мо?, любуню моя, будемо лягати спати; для бiльшо? безпеки хай Ривка ляга? з тобою. На всякий випадок треба бути всiм укупi. Цi батьковi слова дуже засмутили Сару: вона сподiвалася виждати час, коли поснуть Гершко й Ривка, вiдчинити вiкно й пiдкликати до себе Прiсю або й самого Петра, - вона була певна, що вiн десь близенько. Тепер же було ясно, що зробити це не вдасться; в не? ще залишалася надiя пiдпо?ти Ривку, але й вона незабаром розвiялась, бо Гершко сам позамикав кругом усi дверi й сховав у кишеню ключi вiд замкiв. Дiяти було нiчого, й засмучена Сара мовчки лягла в лiжко; стомлена турботами довгого дня, вона зразу ж заснула мiцним молодим сном. Настала нiч; нечутно й непомiтно поповзли, клубочачись, з заходу незримi хмари й затягли пеленою весь небосхил. Мiсяць ще не сходив. Кругом було темно, мов у склепi. Спокiйно спала Сара, як ось нараз почула крiзь сон, що дверi ?? кiмнати тихо одчинилися; вона одразу розплющила очi й сiла на лiжку: на порозi стояв Гершко з свiчкою в руках. - Ну, Саро, вставай, одягайся, - промовив вiн коротко, - час ?хати. Почувши його голос, такий холодний i владний у цю хвилину, Сара вся здригнулася з голови до нiг; страшне передчуття стисло ?й серце. - ?хати... Куди ?хати? - ледве прошепотiла вона, дивлячись на батька сповненими страхом очима. - В Умань, не можна гаяти й хвилини: я одержав страшнi вiстi. Сара з жахом закрила обличчя руками. В одну мить безвихiднiсть ?? становища постала перед нею в усiй сво?й безнадi?! Очевидячки, ?? не залишать саму й на хвилину... Як же ж тепер сповiстити Петра?.. Вивiсити у вiкнi хустку? Ой боже мiй! Хто ж цi?? темно? ночi розгледить хустку на вiкнi! А вони з Петром i не умовилися, що робити в тому випадку, якщо вночi трапиться переполох! I ще, як на лихо, вона сама заспоко?ла ?х, сказавши Качуровi: "Усе гаразд". Господи, може, по ?? слову заспоко?лися всi й нiкого тепер нема? на вартi? Сара вiдчула, як волосся заворушилося в не? на головi. - Ти, Ривко, допоможи тут Сарi одягтися, - говорив тим часом Гершко, - а я пiду до коней. Сара швидко одняла руки вiд обличчя i зацiпенiла. Нiчого особливого не побачила вона, тiльки один погляд... погляд, який Гершко кинув на Ривку, але вiд того погляду Сара вiдчула смертельний холод у грудях. Сарин переляк помiтив i Гершко. - Не бiйся, любуню, - поспiшив вiн заговорити лагiднiшим тоном, - доправимось тiльки до Велико? Лисянки, а там уже нема чого боятися гайдамакiв. З цими словами Гершко передав свiчку Ривцi й вийшов з кiмнати. Свiчка! Мов блискавка, мигнуло нараз у головi Сарi, може, вона дасть ?м зрозумiти про небезпеку. Сара мерщiй схопилася з лiжка й, накинувши на вiкно бiле простирадло, нiби для того, щоб запнути його, взяла iз столу свiчку й поставила ?? на вiкно перед простирадлом. Потiм вона почала одягатися, але тремтячi руки майже не слухались ??. "Побачить чи не побачить? Зрозумi? чи не зрозумi?? Встигне чи не встигне? - ро?лися в ?? головi думки, як вогненнi iскри безпросвiтно? ночi. - Протягти б час... Але як?" - Сара навмисне впускала додолу то те, то те iз свого одягу, пiдiймала й знову впускала. Та все це могло загаяти час на якусь хвилину, не бiльше. Що робити далi, Сара не могла вже змiркувати. Розбити шибку в вiкнi... крикнути?.. Але батько ту ж мить задушить ??, та й гострi очi метко? й дужо? Ривки стежили за нею невiдступне, мов очi кiшки за мишею... Та ось дверi одчинилися знову й до кiмнати зайшов Гершко. - Як, ти ще й досi не одяглася, Саро? - спитав вiн суворо. - А свiчку навiщо поставила на вiкно? - додав вiн, кидаючи на дiвчину пiдозрiливий погляд. - Свiтло може привернути стороннi погляди. Сказавши це, вiн узяв свiчку з вiкна й переставив ?? в глибину кiмнати на пiдлогу й, обернувшись до Ривки, гримнув сердито: - А ти ж чого тут возилася, стара вiдьмо?! Щоб за хвилину все було готове! Ну! Ривка кинулась одягати Сару, напнула ?й на голову велику чорну хустку i, взявши за руку, вивела слiдом за Гершком. Вони вийшли з сiней i попрямували не до ворiт, а в глиб двору. - Що ж це? Куди ми йдемо? - спитала Сара, зупиняючись. - Цс!.. - просичав Гершко i, взявши Сару мiцно за руку, так, що вона вiдчула, що ?й не вирватися, пошепки додав: - До брички, доню. Нiч була темна, душна... Але Сара вiдчула, як смертельний холод пробiг по ?? тiлу вiд плечей до п'ят; ноги в не? затремтiли, i вона так одразу знесилiла, що коли б не Гершко та Ривка, то впала б тут же на землю. - Куди ж ми ?демо? - насилу вимовила вона. - У Велику Лисянку, - прошепотiв Гершко, - а звiдти в Умань... Тiльки ми ви?демо з того боку, об'?демо село полем, щоб стукотом не розбудити цих псiв. У Сари оддягло од серця. О, якби тiльки Петро помiтив, зрозумiв... устиг! В нiмiй i гарячiй молитвi вона пiдвела очi до неба... Але небо було темне, мов склепiння льоху, здавалось, воно насунулось усi?ю сво?ю вагою на землю. Крiзь чорне запинало мороку ледве просвiчували двi-три зiрки. Тим часом Гершко пiдвiв Сару до запряжено? парою добрих коней брички, що стояла в глибинi двору, проти пролому в огорожi. Посадивши дочку поруч з Ривкою на задньому сидiннi, вiн вилiз на козли. Незважаючи на темряву, Сара помiтила, що батько пiдняв з землi великий мiшок i довгий пояс i пiдмостив усе це пiд себе. Серце ?? тьохнуло й завмерло в грудях. Навколо було тихо й темно, як у могилi... Нараз моторошну тишу ночi прорiзав протяжливий, схожий на стогiн крик пугача. Сара здригнулась i тихо скрикнула. У цьому протяжливому крику, що пролунав тричi, вона впiзнала Петрiв голос. - Що з тобою, Саро? - пiдозрiло спитав Гершко, швидко обернувшись до дочки. - Пугач злякав мене, - вiдповiла, тамуючи подих, Сара. - Поганий птах... завжди вiщу? нещастя... - пробурчав Гершко. - Але бог Ав-раама, Iсаака й Iакова, бог вiрних синiв Iзра?лю хай помилу? нас! Гершко пiдiбрав вiжки, конi рвонули й помчали бричку в темряву, що розiслалася над землею... I Сара не помилилася в сво?й надi?. Петро зрозумiв ?? знак. Зважаючи на тривожнi обставини, вiн не по?хав сам у лiс сповiстити гайдамацькi ватаги, якi там переховувалися, про навислу над селом небезпеку, а послав туди одного з кмiтливих парубкiв; сам же, вiддавши потрiбнi накази Качуру, Лящевi й Довгоносовi, подався знову до липи, що росла край левади проти Гершково? корчми. Качур, Довгонос, Лящ, а з ними й Прiся кинулися сповiщати всiх мешканцiв села про небезпеку й велiли всiм складати сво? майно та бути на всякий випадок напоготовi. Скiнчивши цi справи, вони повернулись до Петра. Густе листя на деревi добре ховало парубка й робило цей пункт надзвичайно зручним для спостереження. На короткiй радi було вирiшено, що вони учотирьох по черзi вартуватимуть на цьому пунктi, решта ж тро? засядуть тим часом у кущах на березi рiчки з осiдланими кiньми, збро?ю i всяким запасом. Так i зробили. Увечерi черга вартувати припала Лящевi. Зручно примостившись на деревi, вiн почав спостерiгати за корчмою. Настала нiч, темна й душна; кругом панувала тиша; низьке чорне небо, здавалося, поглинало найменшi звуки, що народжувались на землi. Вже кiлька разiв зрадливий сон пiдступав до Ляща, але вiн вiдганяв його. Корчма поринула в густий морок i ледве бовванiла за плотом; та ось нараз в одному з ?? вiкон, десь далеко в глибинi, мигнув кволий вiдблиск свiтла. Лящ увесь стрепенувся, насторожився й, просунувши голову крiзь листя, витяг уперед шию. Через кiлька хвилин свiтло з'явилося в Саринiй кiмнатi й на вiкнi ?? повисло бiле простирадло, осяяне з того боку вогнем. "Бiда! - промайнуло в думцi Лящевi. - Сара знак пода?, виходить, Гершко зважився скористатися темрявою ночi й податися сьогоднi ж у дорогу. Е, треба сповiстити швидше!" Лящ клубком скотився з дерева й кинувся в кущi, де сховалися Петро, Качур i Довгонос. - Ви?жджа?, панове! - задихавшись, прошепотiв Лящ, пiдбiгаючи до товаришiв, якi дрiмали в кущах. - Хто ви?жджа?? - скрикнув Петро. - Га! Що там таке? - пiдхопили Довгонос i Качур, пiдводячись з землi. - Гершко ви?жджа? з корчми. - Що-о? - Не тямите хiба: Гершко ви?жджа?. - Не може бути! - скрикнув Качур. - Сьогоднi ж сама Сара сказала нам, що все гаразд! - Одурив i ??, а тепер, кажу вам, ?де: Сара знак пода?. - Ходiм! - рiшуче промовив Петро й кинувся вперед, за ним подалися й iншi. За кiлька хвилин вони стояли вже коло липи. У корчмi було зовсiм темно, в жодному вiкнi не свiтилося. - Що ж це? - здивовано промовив Качур. - Скрiзь темно? - А свiтилося, от ?й-богу, як вас бачу, так бачив сам, що свiтилося, - побожився Лящ. - Загасив, мабуть, Гершко, догадався, - прошепотiв Петро. - Я дам ?й знак - i гайда через степ! Петро гукнув тричi пугачем i прислухався. - Що це? - прошепотiв вiн. - Крикнув хтось? - Нi, то причулося тобi, - вiдповiв йому Лящ. - Кругом тихо. Не гаймо ж часу, а то як випустимо Гершка з рук, тодi вже не пiйма?мо. Усi четверо кинулися бiгом назад до схованих серед кущiв коней, i за хвилину вже мчали щодуху степом до призначеного мiсця - до греблi на Росi. Обмотанi ганчiрками копита коней м'яко тупотiли по високiй травi, що вкривала безлюдний степ. Мовчки мчали чотири вершники, тiльки кире? ?хнi, що маяли, немов чорнi крила, iз свистом розтинали повiтря. Нiхто не вимовив i слова; здавалося, якiсь чорнi духи безшумно летiли крiзь безпросвiтну темряву, навислу над степом. Хвилин через двадцять товаришi звернули вбiк i ви?хали на дорогу. Минуло не бiльше чвертi години такого шаленого чвалу, коли Петро рiзко осадив свого коня. - Тут, - прошепотiв вiн, важко переводячи подих. Усi зупинилися й злiзли з коней. - Ну, Качуре, одведи коней подалi та поприв'язуй ?х, а ми тут улашту?мось, - пошепки промовив Лящ. Качур узяв за повiддя коней i одвiв ?х набiк, а Петро з товаришами засiли в яру, що тягся лiворуч вiд дороги, саме там, де росла стара верба. Через кiлька хвилин до них прилучився й Качур. Усi обдивилися ще раз сво? довгi ножi, засунутi за халяви чобiт, i знову прича?лися. Кругом було тихо й темно. Петро виразно чув, як дзвенiла й переливалася кров у нього в вухах, наповнюючи мертву тишу ночi та?мничим шумом. Нараз серед чорно? тишi пролунав якийсь протяжливий, тужливий звук. - ?дуть! - шепнув Петро, схоплюючись з мiсця, i судорожно затиснув у руцi мотузку, яку захопив з собою, щоб зв'язати Гершка. - Нi, то бугай крикнув на рiчцi, - сказав Лящ. - Iдуть... Стукотить... Я чую... - знову прошепотiв Петро й навiть подався вперед. - Причулося, кажу тобi. Але Петро не слухав Ляща; витягши вперед голову, вiн завмер, насторожившись. Кiлька хвилин минуло в напруженому чеканнi. Слух Петра загострився до тако? мiри, що, здавалось, i шелесту трави не пропустив би. Зата?вши подих, парубок застиг на мiсцi. Вiн виразно чув якийсь тихий, розмiрений шум, але, на його подив, шум той не посилювався, а чути його було нiби на тiй самiй вiдстанi. Так минуло кiлька хвилин. - Та сядь же, ще насто?шся! - сказав Петровi Лящ i потяг його за полу чумар-ки. - То в вухах кров дзвенить. Петро сiв на землю й стиснув голову руками. Сидячи в засiдцi, вiн нi про що не думав, тiльки прислухався, намагаючись уловити найменший звук, що завмирав у нiчнiй тишi. Проте iнодi думка його зупинялася на зовсiм незначних подiях, на тому, як вiн позавчора поламав косу, як Ничипiр лаявся з сво?м кумом, а потiм парубок знову весь насторожувався, завмираючи в болiсному, напруженому чеканнi. Хвилини повзли повiльно, немов якiсь страховища, важкi, неповороткi, нiмi... Петро не мiг би сказати, скiльки часу минуло вiдтодi, як вони засiли в яру: година чи цiла вiчнiсть? Коли раптом тишу ночi знову прорiзав якийсь протяжливий звук, що вже виразно нагадував рипiння колеса. - ?дуть! - шепнув, задихаючись, Петро i вмить схопився на ноги. - Мабуть, що й так, - погодилися його товаришi. - За мною, панове! Заляжемо край дороги: дво? з цього боку, а дво? з того. Петрова команда була негайно виконана. Скрип почувся знову, вдруге i втрет?, i за хвилину товаришi не мали вже сумнiву, що до них наближа?ться якийсь вiз чи бричка, запряжена парою коней. Серце завмерло в Петрових грудях. "Вони, вони!" - стукало йому в головi. Через хвилину вiн держатиме в руках цього зрадника. Iуду, вiн вирве в нього навiки Сару i вряту? все село. Вiз наближався; у темрявi ще не можна було його роздивитись, але до яру виразно долинало тюпання конячок i гуркiт розхитаних колiс. Мабуть, вiн був уже зовсiм близько. Нарештi в темрявi показалися понурi голови шкап, i вiз порiвнявся з тими, хто сидiв у засiдцi. - Стiй! - закричав Петро й, кинувшись поперед коней, повис на дишлi. Конi ту ж мить зупинились, а Петровi товаришi оточили воза. - Ой матiнко! Ой царице небесна! - жалiсно заволала якась жiнка. - Порятуйте, голубчики, не занапастiть душi християнсько?! Почувши цi слова, Петро мимохiть випустив дишель з рук i кинувся до воза. На возi сидiли старий дiд i молодиця з дитиною на руках. У дiда, мабуть, од страху вiдiбрало мову, а молодиця тремтiла й, заливаючись слiзьми, тулила до грудей дитину. - Тьху ти, хай йому дiдько! - плюнув спересердя Качур. - Тiльки перелякали на смерть добрих людей. Ну, ?дьте з богом! Гей! - сказав вiн тихо й махнув рукою. Конi смикнули й помалу потюпали далi. Якусь хвилину товаришi стояли мовчки серед дороги. - От прикро, - мовив Лящ. - Я вже гадав добренько пом'яти Гершка в сво?х руках, а тут ма?ш! Однак, парубче, - звернувся вiн до Петра, - не можна так кидатися на кожного про?жджого. Зчинимо тiльки гвалт i наляка?мо, чого доброго, Гершка, - вiн, гляди, з пiвдороги назад i поверне. Треба ранiше придивитися, хто ?де. - Авжеж, це правда, тiльки хiба що сам дiдько розгледить щось тако? темно? ночi, - вiдповiв на це Качур. - А от я й не дiдько, а бачу тво? слiпе око. - Ай справдi, наче свiтлiше стало, - погодився Качур, - одначе це погано, виходить, скоро й свiтати почне. Петро оглянувся: дiйсно, густий морок ночi починав нiби рiдшати, i можна було хоч i не зовсiм добре, уже розгледiти обличчя товаришiв, неначе присипанi густим сiрим попелом. - Так чи так, панове, а базiкати серед шляху нема чого, - похмуро зауважив Довгонос. Усi мовчки погодилися з його зауваженням i розiйшлися по сво?х мiсцях. Петро знову сiв i втупив очi в землю. Тепер уже не нетерплячка, а страшний сумнiв пiк його душу нестерпним вогнем. "Чого це Гершко не ?де? Що трапилось? Що могло з ним статися? - щохвилини запитував вiн себе тривожно. - Невже ж вiн про?хав ранiше за них чи злякався його крику й звернув кудись убiк?" У безсилiй злостi й одча? Петро мовчки стискував до болю сво? руки. "А що, коли Гершко вислизнув з ?хнiх рук i забрав iз собою Сару? Це ж вiн, Петро, з жалю до Сари придумав таке ризиковане дiло, а тепер, завдяки його малодушностi, може загинути не тiльки нещасна дiвчина, але й усе село. Налетять ляхи, пограбують, спалять усе... людей поб'ють... А Сара? О, коли Гершко довiда?ться, що вона хоче бути з нами... тодi ?? жде смерть, так, смерть i нiщо iнше..." Хутко наближався свiтанок; на сходi, край чорно? банi небосхилу, вирiзнилася каламутна, сiра смуга. Пiтьма пiдiймалася все вище й вище, густiючи посеред неба. Починався похмурий, сiрий день, а Гершко все не ?хав. Знову здалека почувся гуркiт колiс i кiнський тупiт. Петро здригнувся i, забуваючи про будь-яку обережнiсть, мерщiй пiдвiвся з землi. Але й цього разу вiн помилився: повз них швидко про?хало на великих возах-драбиняках кiлька селян, мабуть, на послушенство в замок. - Нi, панове, як хочете, а далi чекати тут не можна! Кожно? хвилини може статись нещастя! - промовив Петро схвильовано, виходячи з засiдки, коли вози зникли з очей. - Отож-то й воно, - сказав Лящ, i собi пiдводячись з землi. - А чи не краще було послухати мо?? ради. Все обiйшлося б тишком-нишком, а от тепер... - Що казати про те, що вже минуло, - нетерпляче перебив його Петро. - Треба поспiшати в замок i за всяку цiну впiймати Гершка й навiки заткнути йому горлянку! - Отако?! Уже зараз i в замок, - заговорив Качур, пiдходячи разом з Довгоносом до Петра й Ляща. - Треба довiдатися ранiше, чи ви?хали жиди з корчми, може, вони й досi сидять там та ждуть ясного дня, щоб вирушити в дорогу. Певно, Сара виставила свiчку на той знак, що Гершко вирiшив ви?хати не через три днi, як гадалося ранiше, а сьогоднi, але ж вона не сказала, о котрiй годинi надумав вирушати Гершко, а може, й сама не знала. Не вiриться менi, щоб Гершко зважився ви?хати глухо? ночi, мабуть, вiн дожидався свiтанку. От тому я й раджу, панове, передусiм податися назад до корчми й довiдатися, чи там ще Гершко? Вiд Качурових слiв у Петра якось одразу полегшало на серцi. I справдi, як йому ранiше не спала така проста думка? - Правда твоя! - погодився вiн. - То гайда ж, панове, до корчми. - Е, нi, парубче, стривай, - спинив Качур Петра, - всiм не можна рушати з мiсця: може бути й таке, що Гершко ви?хав з корчми й ховався до ранку десь у кущах або в очеретах, а через те, що в Лисянку нема? iншо? переправи, як ця, то тут треба стерегти, бо ранiше'чи пiзнiше, а цього мiсця вiн не мине. - Гаразд, - погодився Петро, - ну, то ?дьте ви з Довгоносом, а ми з Лящем зостанемося тут. Качур i Довгонос поскакали до села, а Петро й Лящ знову пiшли в засiдку. Минуло ще томливих пiвгодини, година... Тим часом зовсiм розвиднiлося; почав накрапати дрiбний дощик i незабаром затяг туманом усю околицю. Петро й Лящ загорнулися в сво? кире? й перебралися пiд гiлля верби. Минуло ще пiвгодини: про?хало ще кiлька возiв... Нарештi на шляху показалися Качур i Довгонос вкупi з трьома селянами. - Ну, що? - кинувся до них Петро. - Нiкого, нi душi... Корчма порожня, i коней нема? на стайнi, - вiдповiв Качур. Петро немов скам'янiв. - Що ж це означа?, панове? Де вони подiлися? - заговорив вiн через якусь мить з великим хвилюванням, переводячи розгублений погляд з одного товариша на другого. - Не могли ж вони про?хати ранiше за нас? Ми ж верхи помчали навпростець, а вони ?хали на бричцi з поклажею. - I пропустити ми ?х не могли, - зауважив Довгонос. - Авжеж! - докинув Лящ. - I пропустити ми ?х не могли, i про?хати тут ранiше за нас вони не могли, i нiяк ?м було проминути це мiсце; тут же гребля, а iншо? переправи нема?. - ?, - зауважив один iз селян, - правда, гак треба зробити верст iз десять, а все-таки можна перебратися на той берег i доправитись до замку. - Де ж це? Як? - спитали разом присутнi. - А на Боярин i на Сидорiвку! - Правда, правда, - погодились Качур i Довгонос, - могло бути й так. - Так воно i ?! - скрикнув у розпачi Петро. - Виходить, вони вже там, у замку, в губернатора! - Ну, мабуть, ще нi, - заперечив Качур. - Якщо вiн по?хав на Боярин i на Си-дорiвку, то туди ще не до?хав, отже, ма?мо час придумати, що робити... - "Придумати", - пробурчав з досадою Лящ, - багато ми тепер придума?мо! Треба було послухати одразу мо?? ради, а тепер пiймай його... - Одначе хоч би що там трапилося, пане-брате, треба виправляти становище, а не гаяти час на марнi розмови, - сказав Качур. - Правда, правда! - пiдтримали його всi присутнi. - Я ?ду в Лисянку! - рiшуче сказав Петро. - Нi, стривай! - спинив його Качур. - Тебе в Лисянцi добре знають, може виникнути пiдозра, а мiй хлопець служить там у палацi, от вiн i довiда?ться про все, та й корчмар, той, що коло замково? брами держить корчму, теж знайомий менi... Тому ось яка моя рада: в Лисянку по?демо зараз я й Довгонос, Петро з Лящем зостануться ще тут стерегти, - коли що - впораються i вдвох; ви ж, панове, - звернувся вiн до селян, що прийшли з ним, - iдiть скорiше додому, сiдлайте коней i розсиптеся в рiзнi боки: на Тальну, на Боярин, на Сидорiвку... розпитайте в добрих людей, чи не ?хали через ?хнi села нашi жиди? Петро спробував був обстояти свiй намiр податися разом з Качуром у Лисянку, але змушений був скоритися зрештою загальнiй ухвалi. Товаришi роз'?халися, i за кiлька хвилин Петро й Лящ зосталися знову вдвох на вартi. Тепер уже Петро не горiв од нетерпiння: душу його охопила якась похмура, дика злiсть. А втiм, як тiльки долинав гуркiт колiс, надiя знову спалахувала в його серцi, але пiсля кожного нового розчарування ця злiсть ставала все похмурiшою. Дощ тим часом ряснiшав, кире? на Петровi й Лящевi понамокали й настовбурчились, наче дзвони. Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помiчав нiчого: нi голоду, нi втоми, нi вогкостi, що пронизувала його, одна тiльки думка про те, що вiн малодушнiстю сво?ю занапастив i Сару, й себе, i все село, впиналася в його мозок розпеченим цвяхом. Нарештi здалеку почувся гучний кiнський тупiт, i Петро з Лящем побачили, що до них чвалом мчать Качур i Довгонос. Обличчя в обох були стурбованi. - Нема?, нiде й не про?жджали, - заговорив Качур ще здаля, - а час би вже й бути, якщо вони туди по?хали; на всякий випадок я доручив сво?му хлопцевi й iншим стерегти, i якщо тiльки вони з'являться, то зразу ж, не зволiкаючи, примусити Гершка замовкнути навiки. Тiльки навряд чи вiн тепер i по?де туди: пан губернатор з панi?ю, панною i всiма панами вибираються кудись iз замку, допiру повози про?хали, кажуть, в Умань. На день, на два ми ще врятованi, але що робити? - В погоню за ним! - нестямно скрикнув Петро. - Розшукати його слiди, в нього кованi конi. - Слiди?! - перебив його Лящ. - Хоч би й були якiсь слiди, то цей дощ уже давно змив ?х. - Нi, нi, панове! Не можна це самим вирiшувати: йдеться про все село, а тому треба порадитися з громадою й з панотцем, - заперечив Качур. - Та й оглянути Гершкiв двiр теж не вадить. - Правда, - одривчасто промовив Петро. - То ?дьмо ж туди, у Гершкiв двiр, i скликати всiх... Товаришi поскакали. Тим часом дощ ущух, хмари розiрвалися й розпливлися по небу. Косе промiння сонця ринуло на землю, i все кругом заблискотiло. - Ого-го! - промовив Лящ, оглядаючись на сонце. - Одначе вже не рано, i дуже не рано! На слова його нiхто не вiдповiв; усi були охопленi тривогою й страшним передчуттям. До?хавши до Гершково? корчми, вони побачили вже гурт селян, що юрмився в дворi. Швидко позiскакувавши з коней, вони змiшалися з юрбою. - Що там, що там таке? - закричав Петро, проштовхуючись уперед. - Та ось що! - вiдповiв йому один iз селян, що стояв попереду. - Ми чека?мо його там, на греблi, а вiн зовсiм в iнший бiк подався! - Як же так? - А ось дивися сам, це ж вiн навмисне й лiсу розiбрав. Селянин показав Петровi й товаришам його на розiбрану лiсу з того боку, куди вночi ви?хав Гершко. Не могло бути нiякого сумнiву, що лiсу розiбрали тут саме з цi?ю метою; на землi неподалiк валялася частина збру?, батiг, якого Гершко, мабуть, забув, хапаючись, i ще кiлька речей. - Так i ?! Одурив, проклятий! - скрикнув у розпачi Лящ. - Ну от, а тепер шукай вiтра в полi! - Авжеж, - обiзвалися голоси, - ви?хав у степ, а потiм бiс його зна?, куди повернув! Не вiдповiдаючи нiчого на цi зауваження, Петро кинувся за лiсу, сподiваючись знайти хоч якi-небудь слiди. - Ге, слiдiв шука?ш, хлопче, - заговорив до нього сивий дядько. - Думали й ми про це, теж оглянули все: якби 'не цей дощ, то можна було б по травi розшукати слiд, а тепер пропало! Петро глянув на степ, що стелився за лiсою, i одразу ж переконався в правдивостi цих слiв, - найменшого слiду не видно було в степу, трава, рясно обсипана важкими краплинами дощу, хилилася до землi i вкривала степ рiвним оксамитним килимом. Якусь хвилину стояв вiн так у нiмому розпачi, - коли нараз до його слуху долинув гучний крик: - Пустiть, пропустiть! ? звiстка. Петро зразу ж упiзнав голос Семена Гудзя, одного з сво?х односельцiв, яких було послано в розвiдку. Усi розступилися, i задиханий Гудзь з батогом у руцi i з збитою на потилицю шапкою вискочив уперед. - ? звiсточка! Бачили, бачили! - закричав вiн. - Де? Коли? Як? - почали питати з усiх бокiв. - У Кирилiвцi рано-вранцi... - У Кирилiвцi? Ого, далеченько! - здивовано вигукнув Качур. - У Кирилiвцi... - говорив, затинаючись, Гудзь, насилу переводячи подих. - Кiлька душ бачило. У парокiннiй бричцi рудий жид iз старою... - А Сара? - з тривогою перебив його Петро. - Нi, молодо? не бачили з ними. - Так то не вони! - скрикнув Петро. - Авжеж, - пiдхопив i Качур, - не вони; Сара була з ними. - Вони, побий мене бог, - гаряче запевняв Гудзь. - I бричка ?хня, i конi - один буланий, а другий чорний з лисиною на лобi. Люди розказували, та й стара жидiвка, кажуть, називала жида Гершком. Вони там коней годували. Дуже, кажуть, змученi конi були. - Нi, не вони, не вони! Де ж би могла подiтися Сара? - скрикнув у вiдча? Петро. - Гм... Де могла подiтися? Та це зрозумiло. Якщо тiльки Гершко довiдався, що вона християнка... - заговорив Качур, але нараз, глянувши на Петра, зупинився. I всi збентежено замовкли... Вузькою лiсовою стежкою поволi ?хали Качур i Петро. Потомленi далекою дорогою i лiтньою спекою, конi ступали лiниво, понуривши голови. У лiсi було прохолодно. Столiтнi дуби й граби, сплiтаючись сво?м могутнiм гiллям, утворювали над головами подорожнiх ажурне смарагдове склепiння; крiзь нього пробивалося яскраве промiння сонця й падало м'якими свiтлими плямами на зелений мох i траву, що встеляли пiднiжжя дерев. Петро й Качур ?хали мовчки; спека й утома давалися взнаки. Ледве отямившись од розпачу, Петро, в супроводi Качура, кинувся, за згодою громади, до сусiднього лiсу, де, як сказав Залiзняк, стояла велика ватага гайдамакiв; але там ?х уже не було: гайдамаки, як ?м сказали селяни з найближчих сiл, перейшли до Лебединського лiсу. Не спочивши й хвилини, Петро й Качур подалися туди: вирiшили за?хати спершу в Кирилiвку, щоб iще раз розпитати самим, куди звiдти повернув Гершко. Петро плекав iще в глибинi душi надiю, що довiда?ться там щось про Сару; але те, що вiн узнав, було зовсiм невтiшне. Усi, хто бачив Гершка, потвердили, що молодо? ?врейки Сари не було з ними. Втекти од Гершка в дорозi, здавалося б, не було в не? нiяко? можливостi. Звичайно, пiд час ночiвлi, стоянки це ще можна було б зробити, але навряд чи зупинявся Гершко до Кирилiвки, тому Петровi залишалося тiльки одне страшне припущення, пiдказане Качуром... Вистежити Гершка, впiймати його, вирвати в нього жахливу iстину - ось чого жадав тепер Петро. Вiд Кирилiвки йшли тiльки два шляхи - один на Турову, а другий на Кальниболото й Лисянку; через те що Гершко назад не повернув, то не залишалося сумнiву, що вiн подався на Турову. Цей невизначений напрямок Гершка не загрожував Малiй Лисянцi нiякою небезпекою, тим бiльше, що й губернатор з усi?ю сво?ю командою подався в Умань, а тому перший намiр Петра був кинутися зараз же в Турову; та, незважаючи на те, що серце його стискалося вiд болю, вiн переборов себе й вирiшив з Качуром насамперед по?хати до Лебединського лiсу, щоб попередити гайдамакiв, якi там переховувалися, про небезпеку, що загрожувала селу, й просити в них захисту. Мовчки ?хали обидва вершники, поринувши кожен у сво? думки. Петро нiяк не мiг одiрвати думок вiд образу дорого? Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив ?й життя. Перед очима Петра невiдступне стояла картина страшного насильства. Темна нiч, нiма, глуха, безпросвiтна. Рудий Гершко iз спотвореним вiд лютi обличчям... Ривка... Чiпкi пазури ?хнi впиваються в тонку шию Сари... Вона судорожно б'?ться, вирива?ться з ?хнiх рук, та все даремно: важким каменем навалилися на груди убивцi! Востанн? розплющу? вона очi, сподiваючись побачити його, свого коханого, свого рятiвника Петра, але кругом нема нiкого, нi душi... вона намага?ться впiймати за руки сво?х убивць, вона напружу? всi сили, щоб вирватися... крикнути... дихнути... нема? порятунку! Чiпкi руки душать ?й шию залiзним кiльцем... нема чим дихати! Кров залива? вуха, голову, серце... кривава пiна виступа? на губах нещасно? жертви, передсмертне хрипiння завмира? в не? на устах... Нiма, глуха нiч накрива? чорним саваном убивць. А вiн, Петро, ?диний ?? захисник, ?дина близька ?й людина в усьому свiтi, сидить за десятки верст у засiдцi, в яру, i навiть на думцi не ма? того, що його щастя, його кохана, люба Сара вмира? вiд рук страшних душогубiв! Серце Петровi нестерпно, боляче щемiло, немов стиснуте обценьками; вiн робив над собою нелюдське зусилля, намагаючись одiгнати цю жахливу картину, а вона знову випливала перед ним з усiма страшними подробицями. Йому здавалося, що вiн чу? тут, коло самого свого вуха, передсмертне хрипiння Сари... I разом з тим якийсь та?мничий голос нашiптував йому маленьку надiю на те, що Сара врятувалась, утекла, сховалася десь у заростях i зрештою все-таки повернеться до нього! О, коли б скорiше в Турову - довiдатись, куди по?хав Гершко. У лiсi було тихо й урочисто, наче в забутому храмi. Лунко стукотiли кiнськi копита об корiння дерев, що переплiталося через стежку. - I що воно далi буде? - перервав нарештi мовчанку Качур. - Чув, що казали про?жджi люди в Кирилiвцi? - А що? - хутко спитав Петро, вiдiрвавшись од сво?х дум. - Та там, у Кирилiвцi, коли ти розпитував про Гершка, стояли про?жджi люди й розказували, що в них уже таке ко?ться, що боронь боже! Пан офiцiал унiатський з командою ?здить i силомiць одбира? в православних церкви. А селянам тим, котрi вiдмовляються присягати на унiю, завдають всяку муку. Ox-ox! - Качур глибоко зiтхнув. - Чи зна? про те король? - Зна?, - вiдповiв iз злою усмiшкою Петро. - Самочинно митрополит унiатський не розпочинав би справи, та й звiдки б вiн узяв команду? Усе це робиться за згодою короля й сейму. - А чув ти, подейкують люди, що iгумен мотронинський по?хав до царицi скаржитися на ляхiв? Петро хотiв щось вiдповiсти, але його несподiвано перервав якийсь протяглий, мов стогiн, звук. - Що це? - спитав Качур, швидко повертаючись у сiдлi. - Ти чув? - Чув: то пугач. - Пугач? - здивовано перепитав Качур. - Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь. - Гм... - Качур повiв бровою й замовк. Кiлька хвилин обо? ?хали в глибокому мовчаннi. - А що будемо робити, коли й до нас унiати прийдуть? - заговорив знову Качур. - Те ж саме, що й iншi, - похмуро вiдповiв Петро, звiвши докупи чорнi брови. - Не залякають командами? До унi? не пристанемо, хоч би вони й перевiшали нас усiх до одного. У цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче. - Чув? - злякано прошепотiв Качур. - Чув, - знову вiдповiв Петро голосно, здивовано глянувши на Качура. - Пугач. - В тiм-то й рiч, що пугач. - Ну, то чого ж ти злякався? - А того, що скiльки на свiтi живу, то ще не чув, щоб пугач удень пугав. Коли б нам не вскочити в халепу. - Обережнiсть не завадить, - промовив Петро, обдивляючись свою зброю. Качур зробив те ж саме. Обидва приятелi туго натягли повiддя i, пiдштовхнувши коней разiв зо два попiд боки, по?хали швидкою риссю вперед. Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула. Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як перед ними, наче з-пiд землi, виросли три озбро?нi з нiг до голови козаки й заступили ?м дорогу. - Стiй! - почувся грiзний покрик, i ту ж мить конi Петра й Качура були схопленi за вуздечки. - Хто такi? Куди ?дете? Чого? - суворо запитав старший козак. - Лисянськi селяни, ясновельможний пане, - вiдповiв Качур. - Який я пан! - гнiвно перебив його козак. - Не пан я, а чесний козак. Ач, звикля перед панами гнутися, панськi пiднiжки! Куди ?дете? - Не прогнiвись, брате, - промовив Петро, - шука?мо гайдамакiв. - Гайдамакiв шука?те? А на якого бiса вони вам? Самi записатися до коша хочете? - Нi, куди нам, - вiдповiв Качур. - Хочемо просити допомоги та оборони вiд панiв i ксьондзiв. - Оборони вiд панiв? - протяг козак, допитливо дивлячись на Петра й Качура, i раптом закричав гнiвно: - А брешете ж ви, собачi сини, перевертнi, недолюдки, зрадники! Це вас навмисне послали ляхи, щоб ви вистежили наше гнiздо, а потiм нас i виказали ляхам! Гадали, що натрапили на дурнiв! Та чи зна?те ви, що я з вами за це зроблю? На ваших же поясах повiшу вас отут серед шляху! - Коли хочеш, то спробуй, - похмуро промовив Петро, - тiльки ж ми так не дамося, дарма що ми мужики, а несправедливо? кривди не потерпимо. Петрова вiдповiдь, видно, сподобалася козаковi. - Ге, та ти, парубче, вмi?ш, як я бачу, й зуби вишкiряти, - вiдповiв вiн уже лагiднiшим тоном. - Можу i вкусити, коли треба... - Кусай свою хлiбину, а за залiзо не берись, щоб зубiв часом не поламати. Одначе хто направив тебе до гайдамакiв? Звiдки ви довiдалися, що ми сто?мо табором у Лебединському лiсi? - Полковник Залiзняк був у нас i радив, на випадок небезпеки, кинутись по допомогу до гайдамакiв. Вiн i вказав нам на ваш табiр. - А хто над тим табором отаман? - Харко Неживий. - А чим доведеш ти, що полковник Залiзняк посилав тебе до нас? - Ось чим: вiн дав менi на знак свiй полковничий пернач. Сказавши це, Петро витяг з пазухи невелику залiзну рiч, що являла собою цiлковиту копiю полковничого пернача. Старший козак узяв ?? з рук Петра, роздивився з усiх бокiв i потiм сказав уже зовсiм спокiйним тоном: - Зда?ться, слова вашi правдивi; в такому разi злазьте з коней i знiмайте всю вашу зброю. Петро й Качур ту ж мить виконали наказ козака. - А тепер, хлопцi, - казав далi старший, - зав'яжiть ?м очi та зв'яжiть за спиною руки. Хлопцi зараз же скрутили гостям руки й прив'язали до ?хнiх поясiв iще по поясу. - Ну, тепер за мною, - скомандував старший. Один iз козакiв одвiв убiк коней, а дво? iнших узяли в руки пояси, прив'язанi до очкурiв Петра й Качура, i рушили вперед, один за одним. Мовчки просувалася дивна процесiя. Iнодi тiльки мовчанку порушували вигуки старшого: "Обережнiш! Нахились!" - та тихi крики пугача, що лунали то лiворуч, то праворуч. Через те, що очi були зав'язанi, Петро не мiг собi скласти й найменшого уявлення про напрям i мiсцевiсть, по якiй вони йшли. Але, у всякому разi, вiн виразно вiдчував, що мiсцевiсть ця була дуже нерiвна: то йому здавалося, що вони пiдiймаються на кручу, то вiдчував, що спускаються схилом; ноги його весь час спотикалися об корiння дерев, попадали у вибо?ни i ями. Один раз йому навiть здалося, що вони йдуть через якесь болото, бо коли ступив ненароком убiк, нога його так сильно загрузла, що вiн ледве не впав, i ту ж мить передовий козак гукнув йому: - Обережно, iди просто вперед. Iшли вони довго, мабуть, не менше години. Незважаючи на лiсову тiнь, ставало вже душно, а важка й нерiвна дорога так стомила Петра, що йому робилось млосно. Тим часом нiщо не вiщувало скорого кiнця цих мандрiв. "Куди це вони ведуть нас? Чи це часом не ляхи, переодягнутi гайдамаками?" - починав уже думати Петро, коли раптом старший козак, який iшов попереду, скомандував: - Стiй! Усi зупинилися. - Стiйте ж тут i не рухайтесь, чу?те - жодного кроку нi праворуч, нi лiворуч, - сказав вiн суворо. - Ти, Чоботарю, пантруй ?х, а коли що... сам зна?ш... I Петро почув, як старший кудись пiшов. За хвилину його крокiв уже не було чути. Петро стояв нерухомо, не зважуючись заговорити нi з Качуром, нi з козаком, який ?х стерiг. Йому хотiлося визначити якось, де вони знаходяться. Пересунувши разiв зо два ногами, вiн вiдчув пiд чоботями невеличкi гiлки, сучечки, сухе листя: не було сумнiву в тому, що вони ще в лiсi, але де, в якiй його частинi, - цього вже Петро нiяк не мiг збагнути. Сонце пекло йому спину, а тому вiн зрозумiв, що час уже наближа?ться до вечора, отже, якщо ?х не водили на одному мiсцi, вони зайшли в саму гущавину лiсу; однак Лебедине ький лiс розкинувся на широчезному т ?ре нi, тому цього визначення було ще занадто мало. Упевнившись у тому, що йому нiяк не вдасться навiть приблизно визначити мiсце, в яке ?х завiв старший козак, Петро вирiшив терпляче чекати його повернення. Проте козак, очевидьки, не думав поспiшати. Минуло не менше пiвгодини, а його все ще не було. Думки про обман i пастку почали знову ворушитися в Петровiй головi. Та ось нарештi пролунали поблизу кроки, i Петро почув знайомий уже голос: - За мною! Усi рушили вперед. Не пройшли й десяти хвилин, як знову старший гукнув: - Нахились! Петро виконав наказ i раптом вiдчув, як на нього одразу вiйнуло якоюсь незвичайною прохолодною вогкiстю, кроки ж ?хнi разом з тим звучали лунко й дзвiнко. "Що це? - подумав сам собi Петро. - Куди ж ми зайшли тепер?" Вiн кiлька разiв човгнув ногою й не вiдчув нi листя, нi сухих гiлок, що вкривали землю в густому лiсi, - пiд ногами в нього була гладенька й тверда, мов камiнь, земля. Петро одхи-лився вбiк i вiдчув, що плече його вдарилося також об щось тверде, холодне й вогке. Вiн спробував вiдхилитися в другий бiк - вийшло те ж саме. Не залишалося нiякого сумнiву, - вони йшли якимсь пiдземним ходом, i, судячи з того, що йти було легко, Петро догадався: коридор поволi кудись заглиблювався. З чверть години йшли вони так; нарештi Петро вiдчув, що знову вiйнуло на нього сухим, нагрiтим повiтрям, напо?ним лiсовими пахощами. З цього вiн зробив висновок, що вони вийшли з пiдземного ходу. Тепер провiдник прискорив ходу. Хвилин десять вони ще кружляли нiби по якомусь лабiринту, звертаючи то праворуч, то лiворуч, то назад. Нарештi козак зупинився. Хтось пiдiйшов до Петра й Качура, розв'язав ?м руки й познiмав пов'язки з очей. Петро випростався, труснув головою i оглянувся навколо. Перед його очима постало несподiване видовище. Вони опинилися на днi глибокого яру, чи швидше ущелини. З усiх бокiв його стискували порослi лiсом i дикими кущами крутi урвища, що спускалися майже сторч. Напiвповислi сосни з вивернутим корiнням, яке нагадувало якихось гiгантських змiй, майже переплiталися над урвищем. У долинi лежала вже глибока тiнь, i тiльки по верхiв'ях дерев, якi росли на кручi, видно було, що сонце ще стояло над обрi?м. Трохи заспоко?вшись пiсля тривало? й небезпечно? дороги, Петро почав уважно розглядати дивне мiсце, в яке вони потрапили. Уздовж долини, праворуч i лiворуч, горiло кiлька вогнищ, над якими висiли великi казани. Навколо цих вогнищ лежали й сидiли групи озбро?них людей; збоку стояли нав'юченi конi i зовсiм розсiдланi, тут же спокiйно жували сiно кiлька ситих волiв, прив'язаних за роги до дерев. У центрi ущелини височiла цiла купа всiляких речей, певно, недавно складена. Тут був позолочений i срiбний посуд, дорогий одяг, забризканий кров'ю, пояси, всiляка зброя й торбинки, мабуть, наповненi червiнцями, i навiть прикраси з католицького костьолу. Збоку од усiх, на розстеленому килимi, сидiв лiтнiй козак з довгим сухим обличчям, з очима якогось мертвотно-олов'яного кольору й сивими вусами, що спускалися на груди. Вiн похмуро курив люльку. Судячи з усього його вигляду, з багатого одягу й збро?, це був отаман загону. Глянувши на страшеннi кручi, якi стискали ущелину, Петро зрозумiв, що добутися сюди можна тiльки пiдземним ходом. Та хоч як озирався вiн кругом, нiде не було й найменшого натяку на якусь печеру або вихiд з пiдземного коридора. VIII Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, пiдiйшов до отамана й почав йому щось тихо говорити, показуючи на приведених, що стояли оддалiк; отаман слухав його мовчки, не мiняючи похмурого виразу свого обличчя. - Пiдведи ?х! - промовив вiн холодним, уривчастим тоном. Старший подав знак, i другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й Качура, зараз же сказав ?м iти за ним. Петро й Качур поскидали шапки й, пiдiйшовши до отамана, низько йому вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них. Петро мимоволi вiдчув, як холодний дрож пробiг по його тiлу пiд поглядом мертвих, олов'яних очей отамана. - А чого, хлопцi, ви прийшли? - промовив отаман тим самим суворим, холодним тоном. - Просити допомоги, пане отамане, - вiдповiв Качур. - Допомоги? Ех ви, гречкосi?, а самi ж що, оборонятися не вмi?те? - Куди нам! На вашу ласку тiльки й надiя. - На нашу ласку? Тепер i ласкавi ми стали! Ми за вас пiдставля?мо сво? голови ляхам, а що ви для нас, для нашо? оборони, робите? - Пане отамане, - гаряче мовив Качур, - та невже ж ми?..Та хiба ми вам не допомага?мо всiм, чим можемо... та коли б у нас... - Не те! Не волiв та коней нам ваших треба. А ви, гречкосi?, тiльки про свою пельку й дума?те... Сi?те! Сiйте ж, сiйте!.. - Ой пане отамане! - промовив з гiркотою Качур. - Горем сi?мо, а слiзьми полива?мо, гiркими слiзьми! - А пожнете пекучою кров'ю! -грiзно вигукнув отаман. -Тiльки тодi пока?тесь, та буде вже пiзно! Адже ж поки ось вас ляхи не зачепили, то ви й мовчали, i байдуже вам було до того, що дi?ться на всiй Укра?нi! От тепер прийшли кликати гайдамакiв, а якби обминуло вас лихо, то просили б бога, щоб вони проминули ваше село! Лежнi! Та чи зна?те ви, що коли так i далi житимете, то не виб'?теся нiколи з лядсько? неволi! Що ж буде з того, що ми порозгонимо ваших ляхiв? Пiдемо ми звiдсiля, - на?дуть до вас новi комiсари й пропишуть на ваших спинах i нашi, й вашi грiхи. Всi за одного й один за всiх - тiльки тодi буде дiло, а поки ви гречку сiятимете, а ми шаблямч орудуватимем, не буде добра нiколи! - Та що ж нам робити, пане отамане? Не вмi?мо ми шаблею орудувати! - До нас iдiть, навчимо! Бо?теся жiнок i дiтей покинути - однаково ?х ляхи поодбирають у вас, не сьогоднi, то завтра. А може, за шкури сво? труситесь? То й ?х не вдержите! - Не за шкури сво? бо?мося ми, пане отамане, - вiдповiв iз стриманим гнiвом Петро, - а не повста?мо тому, що нiчого ми самi з усiм злом не вдi?мо, от якщо всi... - Ха-ха, он що вигадав, хлопче, - вигукнув iз лихим смiхом отаман. - Та якщо всi так оглядатимуться на iнших, як ти, то не дiждеться нещасна вiтчизна кращо? долi. Нехай би сидiли по селах калiки та убогi, а таким, як ви, сором ходити за плугом, коли iншi за вас оддають сво? життя! - Не ухиля?мось ми, пане отамане, вiд захисту вiтчизни, а тiльки, не знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, - гаряче вiдповiв Петро i весь почервонiв од хвилювання. - Тiльки-но з'явиться голова... - Голова! Голова, хлопче, без рук нiчого не варта. - Руки, пане отамане, пiд головою ростуть... I виростуть, аби тiльки гукнув хто... - Глухi й архангельсько? труби не почують! - сердито пробурчав отаман. - То яка в тебе справа до нас? - перебив вiн сам себе. Петро розповiв йому всю iсторiю з Гершком, а також про панськi насильства, вчиненi у Лисянцi, про смерть замученого священика, про Залiзнякову пораду... Розповiдь його, як видно, справила велике враження на отамана. - Ненависнi мучителi, стривайте, дочека?теся ж ви розплати! - промовив вiн крiзь зуби й додав голосно, звертаючись до Петра й Качура: - Гаразд, скажiть же вашим панам, що отаман Харко Неживий завiта? до них iз сво?ми хлопцями в гостi. Ти ось, - показав вiн на Качура, - зостанешся з нами й завтра ж проведеш частину нашо? ватаги в який-небудь найближчий до вашого села лiсок, а ти, - обернувся вiн до Петра, - по?деш додому з кимось iз наших, та ось хоч iз дяком, вiн чоловiк спритний, вивiда? там у замку все, що нам треба, i повернеться до нас на нову стоянку. Ну, а тепер iдiть до коша, вечеряйте. Петро й Качур низько вклонилися отамановi, i старший одвiв ?х до одного з казанiв, коло якого вже сидiв гурт гайдамакiв. - Га, гречкосi? вечеряти прийшли! - зустрiли ?х гучним смiхом гайдамаки, однак посунулися й дали ?м мiсце бiля казана. - Ложки ?? - коротко спитав один iз гайдамакiв. - ?, - вiдповiв Петро. - Ну, то ?жте. Петро й Качур, якi давно вже виголодалися, дружно взялися до смачно? вечерi. Повечерявши, гайдамаки закурили люльки й попростягалися на землi навколо вогнища, яке вже догоряло. - Лягайте, мосць панове, де сидите, - звернувся до Петра його сусiд iз лiвого боку, молодий гайдамака з сумним обличчям. - Перин i подушок у нашому господарствi нема?. Петра й Качура не треба було припрошувати; за хвилину Качур уже спав мiцним сном, Петро ж, прилiгши поруч нього, почав прислухатися й придивлятися до того, що робилося навкруги. Серед гайдамакiв точилася жвава розмова, згадувалися сьогоднiшнi подi? - розправа з ляхами; однi гайдамаки говорили про них, зловтiшне смiючись, iншi ж - iз злобними прокляттями. Петро слухав розмови вiльних козакiв, i моторошно, i хороше ставало йому вiд них. Душа його й здригалася, коли чув про тi тортури, котрих завдавали гайдамаки ненависним гнобителям, але разом з тим i сповнювалась якоюсь злою радiстю, коли думав про те, що ненависнi переслiдувачi ?х свято? вiри зазнали нарештi заслужено? кари за всi тi муки, яких вони завдавали беззахисним селянам i смиренним служителям Христа. Петрове обличчя палало, дике завзяття прокидалося в його душi. Чого, справдi, чекати? Жаль батькiвсько? хати, тихого сiльського життя? Та яке ж то життя? Тiльки безнастанна праця на панiв, знущання, муки й навiть смерть! Нi, покинути все й пристати до цих вiльних орлiв, визволити вкупi з ними батькiвщину, а не пощастить, то хоч раз у життi розправити широко крила, загинути, але помститися так ворогам, щоб i онуки ?хнi пам'ятали цю страшну помсту до кiнця сво?х днiв. Та не всi гайдамаки брали участь у цiй жвавiй розмовi: однi з них лежали мовчки, з понурими обличчями, iншi тихо розмовляли помiж собою, перериваючи розмову придушеними зiтханнями. Петрову увагу привернув до себе особливо один гайдамака. То був чоловiк дуже високого зросту, одягнутий у якесь дивне вбрання, чи то в козацьке, чи то в чернече, з густим кучерявим рудим волоссям, котре спускалося йому на плечi. Обличчя його вiн не мiг роздивитися, бо той дивний чоловiк сидiв оддалiк, затуливши обличчя й спершись лiктями на колiна: в позi його було стiльки тяжкого горя, що Петро зацiкавився його долею. - А дозволь тебе, пане-брате, спитати, - звернувся вiн тихо до свого сусiда, - хто то сидить там збоку? - А то дяк наш, - вiдповiв молодий гайдамака. - Чого ж то вiн так зажурився? - Горя свого не може забути. - Горя? А що ж з ним трапилося? - Ех, довго тобi розказувать, парубче. Якби говорити про те, кого яке горе загнало сюди, - не вистачило б часу й до завтрашнього дня... В кого батька, в кого матiр, в кого дружину або дiтей замордували ляхи. Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра. Петро замовк. Слова молодого гайдамаки справили на нього сильне враження: вiн пригадав сво? горе, смерть замученого священика, горе односельцiв, горе, розлите по всiй Укра?нi, i думки його оповилися чорною запоною. Тим часом розмова козакiв стала лiнивiша: то там, то там чулося тихе хропiння; одне по одному згасли вогнища. Тиша й морок запанували в глибокiй ущелинi; тiльки високо-високо, крiзь гiлля навислих угорi дерев, мерехтiли, мов скалки дiаманта, двi-три зiрки: вони, здавалось, дивилися з тихою ласкою на дно цi?? глибоко? ущелини, на цих змучених злобою й горем нещасних людей. Усе спало... або вдавало, що спить... Обхопивши голову руками, Петро сидiв, не заплющуючи очей. Але не сво? горе мучило його - нi, душа його тужливо билася й завмирала вiд думки про тi страшнi, кривавi сльози, якi запеклися в серцях оцих загартованих людей, що примусили ?х покинути рiднi спустошенi хати й оселитися, мов диких звiрiв, в ущелинах, печерах, непрохiдних лiсах... Йому здавалося, що то не нiч пливе вгорi по небу, що то повзе страшне горе, яке розлилося по всiй Укра?нi й зiгнало сюди цих неборак... Вранцi, тiльки-но Петро й Качур попрокидалися й поснiдали, з'?вши по окрайцю хлiба з салом, що ?м запропонував молодий сусiд, до них пiдiйшов дяк, на якого Петро вчора звернув увагу, й промовив, звертаючись до парубка, низьким басом: - Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелiв менi з тобою ?хати. I вигляд, i голос дяка одразу викликали прихильнiсть у Петра. - Та менi й збиратися нiчого, - вiдповiв вiн, пiдводячись з землi. - Увесь тут! Тiльки ось кiнь... - Коня тобi дадуть на сво?му мiсцi, - добродушно усмiхнувся дяк. Петро попрощався з Качуром, який лишався в загонi, i потiм уклонився сво?му вчорашньому сусiдовi. - Прощай, пане-брате, спасибi тобi за хлiб i за ласку; може, колись i я тобi стану в пригодi, то ти те?... Ось тiльки не знаю, як тебе звуть. - Погане прiзвисько, Ревою товаришi продражнили, - вiдповiв гайдамака. - Рева, то й Рева. То як тобi щось треба буде... живемо ми в Малiй Лисянцi, пiд замком Лисянським, так я завжди готовий... - Спасибi за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро. - Дасть бог, скоро усi вкупi будемо, - сказав дяк. - Ну, давай же, парубче, я зав'яжу тобi очi. Вiн зав'язав Петровi очi i, взявши його за руку, повiв за собою. Знову почалися довгi й чуднi мандри; а втiм, цього разу вони закiнчилися швидше. Години через пiвтори дяк спинився й промовив: - Ну, тепер, парубче, реку: "Розв'язуй очi!" Петро розв'язав очi й здивовано побачив, що вони стоять на перехрестi тi?? само? стежки, на якiй вони зустрiли вчора гайдамакiв... За деревом ?х чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впiзнав свого чалого, а другий - чудовий вороний кiнь призначався, певно, його супутниковi. Вони посiдали на коней i рушили пiдтюпцем вузькою лiсовою стежкою. Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий молочний серпанок, у лiсi було прохолодно, сповнене свiжiстю повiтря вливалося в груди широкими живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк ?хали мовчки, кожен поринувши в сво? думки. - А що, хлопче, - звернувся нарештi до Петра дяк, - на якi села до вашо? Лисянки треба правитись? - Та менi б хотiлося насамперед у Турову за?хати... справа ? негайна... пекуча, та й про дорогу там би розпитали. - Велелiпно! - радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. - Менi теж треба конче за?хати в Турову. - Теж справи? - Еге ж, справи, братiю свою треба побачити. - Братiю? А що ж вони там роблять? - Сiють, хлопче! - Як - сiють? - здивувався Петро. - Отак, сiють, - усмiхнувся дяк. - Тiльки не жито й не овес, а таке зерно, для котрого нема? нi зими, нi весни, нi осенi, нi лiта, -а сiють, як у притчi, святе слово... - Ох, важко тепер його сiяти, - зiтхнув Петро. - Так, важко, та тiльки нема? нiчого неможливого для того, хто вiру?! Вiруйте, уповайте, i надiйтеся, i пiдiймайтеся всi, бо близько спасiння. Кiлька хвилин минуло в глибокому мовчаннi. - То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? - знову спитав Петро. - Нi, парубче, я сам здалека, во днi онi був дияконом у селi Вишняках, що по той бiк Вiнницi. - А ти ж казав, що братiя твоя в Туровiй? - По духу братiя, по духу, парубче, а по сану нема? вже в мене братi?; настоятеля нашого, чесного панотця, розтерзали, а церкву спалили; я сам зостався без парафi?, тепер моя парафiя - вся Укра?на, а причт - низове товариство! - А де ж сiм'я твоя, панотче, були ж у тебе дружина, дiти?.. - Сiм'я... дружина... дiти, - повторив глухим голосом диякон i понурив скуйовджену голову. - Про це не питай... не питай!.. Прийняв усiх господь... звiльнив мене вiд усiх i вся! - Диякон одвернувся набiк i замовк; мовчав i Петро, побоюючись необережним словом роз'ятрити горе свого супутника, яке знов постало перед ним. Майже годину отак ?хали вони мовчки, нарештi диякон заговорив до Петра: - Ми вже багато про?хали, скоро кiнець лiсу, а година ще рання... Полудень нашому братовi - час непридатний... Вiд лiсу до Турово? ще верстов п'ять пере?зду битим шляхом; пани нашi, унiати й офiцiали, нишпорять кругом, а я не хотiв би зустрiчатися з ними поки що - бачились уже... То ми те?, звернемо вже вбiк... спочинемо, потрапезу?мо, а як схилиться сонце до заходу, тодi й ви?демо! Хоч Петровi й не зовсiм до серця припала пропозицiя диякона, та дiяти було нiчого, i вiн мусив погодитися. Слово по слову мiж ними зав'язалася щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого вiн, власне, хоче за?хати в Турову, i почув вiд нього всю iсторiю з Сарою. Доля нещасливо? ?врейки глибоко зворушила добре серце диякона, i через годину-другу Петро й диякон були вже найщирiшими друзями. Час пролетiв непомiтно. Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, вiн сказав, що пора ?хати... Новi приятелi посiдали на коней i рушили далi. Лiс незабаром почав рiдшати, й через кiлька хвилин вони ви?хали вже на його узлiсся й поскакали вузьким польовим путiвцем. Про?хавши з пiвверсти цi?ю дорогою, диякон звернув убiк i ви?хав з Петром на битий шлях. - Ну, тепер, парубче, - промовив вiн пiвголосом, пильно озираючись кругом, - давай швидше, тут до села недалеко, - пролетiти б тiльки цей перегiн-Приятелi пiдiбрали повiддя, попригиналися до коней; диякон тихо свиснув, i конi вихором помчали по рiвному шляху; курява, що знялася з-пiд копит, приховала вершникiв од стороннього, цiкавого ока... За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село, потонуле в садках i левадах. - Ну, слава богу, пролетiли! - мовив диякон, придержуючи коня, зняв шапку, витер спiтнiле чоло, дихнув разiв зо два на повнi iруди й додав: - Запахуще повiтря! - Це i ? Турова? - спитав Петро. - Вона сама, хлопче. - Де ж ми розпита?мо про все? - А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще на цвинтарi, - вiдповiв диякон. - Зараз тут залишимо коней у мого приятеля дяка й подамося до церкви. Петро й диякон звернули в одну з бiчних вулиць, залишили коней у привiтно? дружини дияконового приятеля й попростували до церкви. Завернувши за рiг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого й стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий вигляд - маленька, дерев'яна, майже вросла в землю; стiни ?? зовсiм посiрiли од часу й нiби вкрилися якоюсь сивою плiснявою, дерев'яна покрiвля поросла мохом i жовтими лишаями, а такий самий дерев'яний хрест, колись позолочений, зовсiм похилився, й тiльки де-не-де на ньому ще видно було якiсь iржавi, червонуватi плями. Зелений цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кiлька старих розтовчених могил було видно попiд оградою, вздовж яко? де-не-де схиляли до землi сво? зеленi вiти верби, торкаючись забутих могилок. Щось надзвичайно сумне було у всiй цiй картинi. Петро й диякон поскидали шапки й ввiйшли в церковну ограду; обо? церковних дверей були одчиненi навстiж; i крiзь них було видно, що всередину набилося повно людей. Блакитнi клуби кадильного диму стелилися над головами парафiян; де-не-де мерехтiли, розпливаючись, вогники, як маленькi зiрочки, й зрiдка чувся тихий спiв. Не всi люди могли протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених схiдцях папертi. Гурт молодих селян оточив слiпого бандуриста, що сидiв на землi, недалечке вiд схiдцiв. На другому кiнцi юрмились бiля когось дядьки, молодицi й хлопцi. - Кiнча?ться служба, - тихо промовив диякон, зупиняючись коло огради. Петро теж спинився бiля нього, обидва замовкли, прислухаючись до неголосних звукiв, що линули з розчинених дверей. Навколо було тихо, тепло й надзвичайно сумно... Гiлля похилих верб немов застигло в нерухомому повiтрi. Крiзь молочний серпанок, що затяг небо, загорiлися на заходi червонi смужки й полиски i розлилися тихим сяйвом по верхiвках верб, по стiнах церкви, по бiлих сорочках селян. Кiлька хвилин товаришi стояли мовчки, поринувши в мовчазну молитву. Нарештi диякон сказав Петровi: - Ану, парубче, ходiмо лишень туди послуха?мо, про що люди гомонять. Може, воно й нам згодиться. Петро кивнув головою, i вони пiдiйшли до гурту людей в протилежному кiнцi цвинтаря; проштовхавшись помiж чоловiками й жiнками, Петро й диякон побачили трьох жебракiв, що сидiли на землi. У одного з них нога була на дерев'янцi й рука вивернута, iншi два не мали нiякого калiцтва; вiдрослi бороди ?хнi й чуприни були присипанi сивиною, очi поглядали бадьоро й гостро, а зважаючи на здоровi, хоч i худi ?хнi тiла, не можла було не дивуватися, чому цi молодцi записалися в число калiк i вирiшили жити з милостинi. Однак гурт, що оточував старцiв, ставився, видно, до них з цiлковитим спiвчуттям. Побачивши жебракiв, диякон ледве стримав здивований вигук, а потiм ще ближче пiдiйшов до них. - Не бiйтеся, панове, не пiддавайтеся ляхам, - говорив кривий старець, - ?хнього панування зосталося тiльки сiм днiв, а вiшання буде сiм лiт! Цариця за нас заступиться. - Цариця, чу?ш, цариця допомогу да?! - рознеслося в гуртi. - Дай боже ?й долю! Пошли ?й вiку довгого! - чути було то тут, то там. - Та стривайте, хто сказав це? Звiдки вiстi? Чи правда ж? - почулося з iншого боку. - Правда така, як i те, що в нас сьогоднi свята субота, - провадив далi кривий старець. - Заступник i молiльник наш, отець Мельхiседек, повернувся з Росi?, бачив сам яснi очi царицi, й вона йому ласкаве слово сказала... - Тепер би й виступити проти ляхiв... Тiльки як? Голими руками жару з печi не вигребеш! - Ще б пак! - заговорив знову старець на дерев'янцi. - Тiльки дурень голими руками за жар хапа?ться, а розумний чоловiк припаса? на той випадок кочергу. - Правда, але де ж ?? взяти? - Була б охота... знайдеться, та ще така мiцна, що й сам дiдько не зiгне, - промовив загадково старець на дерев'янцi й значуще пiдморгнув бровою. - Гм!.. Знову ж таки й голови нема?, ми аки череда без пастиря, - подав хтось голос з протилежного боку. - ? голова, ? такий козак, запорожцi його на те поставили, - вiдповiв калiка. - Хто такий? - Максим Залiзняк! - промовили разом жебраки. - Максим Залiзняк! - залунало в гуртi. - Максим Залiзняк? - скрикнув з ?iодивом i Петро. - А ти його хiба зна?ш? - спитав диякон. - Аякже, батьковi мо?му вiн добрий приятель, тiльки я не думав, що його всi знають. - Ге, батька Максима всi знають од моря до моря, - голосно сказав диякон. - А як свисне вiн, то з усiх лiсiв посиплються тисячi добрих козакiв, як горiхи з торби! Жебраки почули дияконiв голос, i Петро побачив, як вони непомiтно кивнули йому головами. Тим часом по схiдцях папертi почали сходити, один за одним, селяни, якi бу в церквi; кожен з них поспiшав при?днатися до гурту, що оточував калiк. Запитання и вiдповiдi змiшувалися в загальному гомонi. - О, Максим Залiзняк - щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на турка страшно! - говорив голосно диякон, звертаючись до селян. - Правда, правда! Ми всi за нього! - погоджувалися його слухачi. У цей час на дверях церкви з'явився високий козак у дорогому вбраннi надвiрнi козакiв пана Потоцького; його на диво енергiйне й виразисте обличчя з рiзко оi ресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе Петрову уваг Значний козак поволi зiйшов схiдцями i, побачивши схвильований натовп, пiдiйшс до нього й почав прислухатися до того, про що гомонiли збудженi звiсткою людi - Ви тiльки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, - провади далi жебрак на дерев'янцi. - Не лише батько Максим ста? за нас. Як тiльки повста не Укра?на, тодi за нас пiде й преславний лицар Богун, прийме з рук Залiзняка бу лаву, бунчук, корогву й поведе всiх нас на ворога! - Богун? Полковник Богун? Та вiн же вмер уже давно! Вже, либонь, i кiстки йоге потлiли! - почулося кругом. - Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досi в Печорському монастирi. Нам про це святий чернець з Афонсько? гори сказав, а вичитав це вiн в однiй святiй книзi, що зберiга?ться в ?хньому пречистому монастирi, а сказано там таке: "Господь не захотiв одiбрати в Укра?ни ?? останнього лицаря-славуту, а сховав його вiд усiх у Печерському монастирi, спинив йому лiта й не дозволив смертi торкатися до славного козака, а йому звелiв лишатися доти схимником у келi?, поки не настане для Укра?ни останнiй скрут, а тодi велiв устати i врятувати ще раз рiдний наш край... I поселився Богун у Печерському монастирi, а через те, що нiхто не знав його й не вiдав, звiдки прийшов вiн, то й прозвали всi того схимника Найдою. Ми самi ось ходили навмисне в Печери довiдатися, чи ? там такий козак, i довiдалися, що ? там схимник на прiзвище Найда. А хто вiн такий, звiдки й коли з'явився в монастирi - не вiдають i найстарiшi монастирськi дiди. Знають тiльки, що звуть його Найда i що замурувався вiн аж у глибинi дальнiх печер. - Диво, диво господн?, - загомонiли слухачi, побожно скидаючи шапки й хрестячись, жiнки заходилися витирати очi. Зацiкавившись розповiддю калiк, незнайомий значний козак проштовхався ближче. - А хто це такий, пане-брате? - спитав пошепки диякона Петро, показуючи на козака. - Це? Та хiба ти не зна?ш його? Сотник умансько? надвiрно? мiлiцi? Гонта. - Iм'я чув, а самого ще не бачив. - Що ж робити нам у свiтi? - почулися з усiх бокiв запитання. - А те робити, що роблять усi добрi люди по всiй Укра?нi, - кидати хати й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи. - Куди? Як? - Цс! - перебив диякон голоси, що лунали з усiх бокiв, i показав жебракам очима в той бiк, де стояв Гонта. Усi одразу якось збентежилися й перезирнулись. - Чого ти? - здивовано прошепотiв Петро. - Вiн же наш, схiдного благочестя! - Схiдного благочестя, та не наш, а сотник пана Потоцького, а тому, хто може проклятим ляхам служити, не можна йняти вiри й на грiш! Петро замовк; жебраки перемiнили розмову, й Гонта, помiтивши, що його присутнiсть бентежить селян, одiйшов до бандуриста, який тихо спiвав думу. - Ходiм послуха?мо, про що спiва? там старець божий, - звернувся Петро до диякона. - Ти пiди, хлопче, послухай, а менi ще треба перемовитися словом iз сво?ми, - вiдповiв диякон. - Адже ото всi нашого гурту люди... Бачиш, розкинули ми невода по всiй Укра?нi. Петро одiйшов до бандуриста, а диякон наблизився до жебрака на дерев'янцi й почав з ним про щось пошепки радитися. Петро став недалеко вiд значного козака, прислухаючись до того, що спiвав слiпий бандурист. А той спiвав думу про Богдана Хмельницького, i спiв його справляв глибоке враження на слухачiв, а особливо на Гонту, який стояв оддалiк, похиливши голову. Якась незбагненна сила притягала серце Петрове до цього значного козака, в обличчi котрого, в кожному порусi, в самiй ходi вiдчувалися надзвичайна сила й енергiя. Довго спiвав бандурист, воскрешаючи перед слухачами геро?чнi часи козацько? сили й слави; усi стояли мов скам'янiлi, не пiдводячи голiв. Тим часом iз церкви вийшли останнi парафiяни. Рожевi вiдблиски вечiрньо? зiрницi згасли, тихi сутiнки поволi почали спускатися з поблiдлого неба. До Гонти пiдiйшов титар i сказав, що батюшка просить його завiтати до нього на вечерю й спочити пiсля дороги. Гонта стрепенувся; обличчя його одразу ж набрало люб'язного, свiтського виразу; вiн рушив за титарем, i через кiлька хвилин Петро побачив, як вiн вийшов з церковно? огради в супроводi батюшки, ще молодого, повного сили, високого чоловiка, з загорiлим, смаглявим обличчям. Люди теж почали розходитись; до Петра пiдiйшов диякон i запросив його на ночiвлю до свого приятеля. - Там ти розпита?ш про все - i про дiвчину, i про Гершка, та й дорогу вiн добре зна?, - додав диякон. Петро пiшов за ним; господар хати, куди привiв його диякон, виявивсь вельми гостинною й балакучою людин