, ладнi пiдняти ?? й понести в бурю боротьби. Мельхiседек перебрав управлiння монастирем i церковними справами Укра?ни в той час, коли православ'я в нiй ледь-ледь трималося навiть i в таких пунктах, де польський елемент був слабший, де свiдомiсть народна була наймiцнiша, наприклад, на Смiлянщинi, Черкащинi й Чигиринщинi. Присвятивши себе цiлком, до самозабуття порятунку православно? вiри й русько? народностi, вiн увесь вiддався великiй справi боротьби за вiдновлення людських прав рiдного народу. Серед братi? Мотронинського монастиря було багато ченцiв i з Запорожжя, бо мiж чернецтвом i сiчовим братством iснувала завжди велика спорiдненiсть, i з Лiвобережно? Укра?ни, куди пiсля Прутського договору було переведене все козацтво, i з безправно? маси селян. Усi вони i пiд рясою смирення й забуття мирсько? су?ти ховали в сво?х серцях почуття безмежно? любовi до змучено? батькiвщини й ненавистi до ?? ворогiв. Тому-то дiяльнiсть Мельхiседека знайшла у братi? захоплений вiдгук i щиро прихилила всiх до свого архiпастиря. Найенергiйнiшим помiчником Мельхiседека був намiсник монастиря, що заступав iгумена пiд час його вiдсутностi, заслужений i?ромонах отець ?лпiдифор. Незважаючи на сиву, мов крило голуба, бороду, серце його горiло молодечим вогнем i очi променились одвагою. Пiсля намiсника були особливо близькi до Мельхiседека - рiдний брат його, архiдиякон Аркадiй, i особистий секретар його, молодий i здiбний молдаванин Антон Дзегiль, який разом з тим завiдував i монастирською аптекою. Мельхiседек, бувши взагалi на свiй час рiзнобiчне освiченою людиною, кохався i в медицинi, так що й цим сво?м знанням залучав iще багатьох стражденних до монастиря. Глибоко обмiркувавши план боротьби, боротьби безоружно?, з незламним ворогом, Мельхiседек зрозумiв, що тiльки вiрна юридична постановка справи, спокiйне й тонке ведення ??, при сильному зовнiшньому заступництвi, можуть урятувати Укра?ну, а тому вiн спершу не дратував ворогiв, присипляв ?х мирними домаганнями й прагнув лише змiцнити зв'язок з Переяславською ?пархi?ю, а через не? i з найсвятiшим синодом: тiльки в ?диновiрнiй Росi? вiн бачив тихе пристановище й намагався усiм серцем викликати в нiй спiвчуття й жаль до сво?х нещасних спiввiтчизникiв. Нарештi, з призначенням Мельхiседека правителем укра?нських церков, на Укра?нi, пiсля тривалого безправ'я й безладдя, з'явля?ться перша офiцiйно визнана влада, заводиться конче потрiбний церковно-адмiнiстративний лад i вiдновлю?ться перерваний насильствами ворогiв зв'язок ?? з Переяславським ?пископством. Число тих, що прилучалися до Переяславсько? ?пархi?, почало поступово зростати, утруднену висвяту на сан священика полегшили молдаванськi владики, рукополо-ження яких стверджував Гервасiй; багато силомiць навернених в унiати почали знову переходити в православ'я. Мельхiседек скрiзь поспiшав на допомогу, пiдтримував дух православ'я, реставрував церкви, добивався прав на спорудження нових. Незважаючи на розумну тактику й обережнiсть, вiн все-таки викликав пiдозру у ворогiв i зустрiв з ?хнього боку люту вiдсiч. Спершу, в 1765 роцi, надiйшла вiд унiатського митрополита Володкевича скарга на Мельхiседека ?пископовi Гервасiю, а потiм, у наступному роцi, Мельхiседек одержав вiд комiсара Сонського заяву, що Мотронинський монастир буде повернуто в унiатський. То вже був одвертий виклик, який iгнорувати не було можливостi, тим бiльше, що новий король Станiслав-Август ще не виявив сво?? полiтики. Мельхiседек подався до Переяслава, а звiдти до Петербурга шукати захисту православнiй церквi й православному людовi. Колишнiй мiнiстр iноземних справ граф Панiн прийняв його вельми ласкаво, зблизив з синодом, i iмператриця доручила князевi Р?пнiну, пословi при варшавському дворi, клопотатися перед королем про захист одновiрцiв. Цi клопотання увiнчалися успiхом: Мотронинський монастир поки що не зачепили, але розлючена шляхта почала домагатися знищення цього "царя схизматiв" i переслiдувала нещасних священикiв i селян. Цi жорстокi переслiдування, особливо пiсля утворення конфедерацiй, перетворилися на знущання й викликали потребу вдруге по?хати Мельхiседековi в Росiю, звiдки вiн тiльки через три мiсяцi мiг повернутися до свого рiдного монастиря. З сердечною радiстю вiтала паства Мотронинського монастиря свого владику. Старший i?ромонах, намiсник отець ?лпiдифор, зустрiв архiпастиря з хрестом коло дверей храму, а ченцi шпалерами стали од само? дзвiницi. Отець Мельхiседек вiтався по-братерському з усiма i, ввiйшовши в олтар, упав на колiна перед престолом i вознiс теплу молитву до господа сил, щоб послав вiн ласку свою пригнобленому народу i заспоко?ння облитiй кров'ю землi. Усi присутнi в церквi, i ченцi, i прочани, упали ниць. Пiсля короткого молебня отець Мельхiседек оголосив усiм у трапезнiй радiснi вiстi, передавши з благоговiнням ласкавi слова царицi, якi заронили свiтло i надiю в занiмiлi вiд розпачу серця. Вiн розповiв, що, крiм подарованого йому набедреника й патерицi, iмператриця пожертвувала од щедрот сво?х п'ятнадцять тисяч карбованцiв на пiдтримання старих i спорудження нових православних храмiв, а Мотронинському монастирю пожертвувала ще багату ризницю. Коли до трапезно? внесли й розклали на лавах царськi дари, то пишнота й багатство церковних риз так вразили незвиклi до блиску очi убого? пастви, що в трапезнiй довго чути було тiльки вигуки захвату, знадвору приходили все новi й новi юрби цiкавих. Усi пожвавiшали; погляди ченцiв, привченi до холодно? байдужостi, заiскрилися вогнем радостi, замкнутi мовчанням уста вiдкрилися, й радiсна звiстка з трапезно? перелетiла на монастирське дворище й за браму, а прочани рознесли ?? далi, по хуторах i селах, до братiв, що знемагали в непосильнiй працi. Не склав рук заради вiдпочинку i сам архiпастир, а зараз же пiсля при?зду взявся за дiяльну пропаганду. Почувши про його повернення, до нього почали при?жджати з навколишнiх сiл священики й виборнi вiд громад, прохаючи вiдновити в них православ'я або вiдiбрати землi i майно, якi в них захопили унiати й ксьондзи. На превелику радiсть Мельхiседека, незабаром прибув до нього з Печер наш знайомий Найда i зразу став близьким i енергiйним його помiчником. Чи пiдтримати дух пригнiченого кровожерним насильством села, чи вселити надiю в серця спокушених, чи надихнути на боротьбу знеможених, чи дати притулок i сховище тим, що не мають домiвки, чи тим, якi блукають по лiсах, мов звiрi, - скрiзь архiмандрит посилав Найду, i той виконував з великою ретельнiстю найменшi його доручення. Це нове дiяльне життя захопило Найду цiлком i заглушило болiсну тугу, що гнiздилася в його серцi; картини народного горя, якi вiн бачив навколо, сповнювали його душу глибокою скорботою й примушували замислюватися, чи вiрний вiн обрав собi шлях. Найда був письменний i знав не тiльки церковне, а й свiтське письмо, а в тi часи то було рiдкiстю, i тому, крiм доручень в роз'?здах, вiн почав виконувати ще при Мельхiседеку й обов'язки писаря. Це ще бiльше зблизило його з настоятелем. Мельхiседек i ранiше, вiдвiдуючи Печери, оцiнив серце й розум молодого послушника, який з переконання покинув мирську су?ту для молитов i подвижництва в дiлах церкви, гноблено? i занепало?, а тепер, узнавши його ближче, полюбив всi?ю душею i зробив повiрником сво?х та?мних дум i бажань. Найда, з свого боку, платив за сердечне довiр'я архiпастиря палкою вдячнiстю i високою любов'ю. Вiн би й на мить не задумався вiддати за нього сво? життя. Мельхiседек завiв тепер, у зв'язку з подiями, що назрiвали, дiяльне листування з переяславським ?пископом Гервасi?м та ?пископом бiлоруським Георгi?м Кониським, який перебував саме в Варшавi i клопотався також справами дисидентiв. Оскiльки вища i?рархiя була знищена в Руському кра?, котрий був пiд гнiтом Польщi, то за висвячуванням в i?ре? i навiть в диякони доводилося звертатися до вищого духiвництва Росiйсько? держави. У цьому найбiльшу допомогу подавав переяславський ?пископ, але користуватися нею було вельми нелегко: польськi властi ловили перебiжчикiв на кордонi, вiддавали ?х на тортури й навiть карали на смерть, а тому потрiбно було багато хитрощiв i одчайдушно? вiдваги, щоб висвятитися й живим повернутись додому. Ранiше, як ми вище сказали, цьому горю частково допомагали молдавськi владики, але вони висвячували на священикiв без перевiрки знань iнодi людей навiть зовсiм неписьменних, i Мельхiседековi доводилося спершу навчати ?х письма й служби божо?, а потiм уже просити Гервасiя затвердити ?х. Тепер же, внаслiдок протекторату Росi?, вiдкривалася пряма дорога, хоч i утруднена все ж таки шляхтою, до переяславського ?пископа Гервасiя. З приводу цих висвячувань писав часто Гервасiй, а Кониський повiдомляв про наслiдки сво?х особистих клопотань при варшавському дворi, i кожне його послання приносило все бiльше й бiльше радiсних вiстей; в останньому листi Кониський повiдомляв, що король уже зважився видати декрет, яким дисиденти визнаються державною владою i урiвнюються в правах з католиками та унiатами. Ця звiстка викликала в Мотронинському монастирi щиру радiсть i пiднесений настрiй. З цього приводу було вiдслужено урочистий подячний молебень, на радiсний дзвiн якого вiдгукнулися й церкви навколишнiх сiл, сполохавши тим уперше спантеличених ворогiв. Був жаркий червневий день. Слiпучi потоки свiтла падали майже прямовисне з безхмарно? височини й обливали Мотронинську гору з монастирем i неозорий навколишнiй обшир яскравим сяйвом. Глибоко внизу виблискували сво?ми макiвками величнi шатра зелених масивiв i, зливаючись у хвилясте безмежжя, творили чудову картину. Темнi тiнi скрiзь позбiгали до самого корiння, i тiльки щiлини ярiв та кам'янистих круч згори здавалися страхiтливими чорними змiями. Було душно й тихо. Навiть на верхiвцi гори не вiдчувалося свiжого вiтерця, i тiльки по легких тiнях, що тремтiли на зелених склепiннях, та по iскрах, якi подекуди спалахували смарагдами, можна було догадатися, що легенький подих ледь помiтно ворушив листя. Та, незважаючи на задушливу спеку, в келi? архiмандрита було прохолодно. ?диний кам'яний будинок, у якому мiстилася келiя та ще два поко? настоятеля монастиря, зовсiм тонув у зеленi невеликого садка, що оточував iз схiдного боку церкву. Товстi, масивнi стiни не пропускали всередину зовнiшньо? спеки, а вузькi, високо прорiзанi вiкна, затiненi переплетеним гiллям, не давали пробиватися в келiю яскравому промiнню, а тому в нiй стояло при?мне напiвсвiтло, що лягало м'якими зеленими тiнями на стелю. З висоти склепiння келi? спускалася маленька, на три свiчки, люстра, а в правому од вiкна кутку височiло розп'яття, обабiч якого висiли образи Кирила та Мефодiя - перших просвiтителiв i насаджувачiв православ'я. Бiля вiкна стояв Найда й читав допiру одержане вiд Гервасiя послання. Мельхiседек сидiв проти вiкна в високому дерев'яному крiслi, спершись лiктями на колiна й схиливши на руки голову. Поруч нього, склавши на патерицi руки, сидiв у такому самому крiслi сивий намiсник ?лпiдифор. А коло дверей, одкинувши голову й спершись на одвiрок, стояв атлет у чорнiй рясi й клобуцi без воскрилiй; то був брат Мельхiседека архiдиякон Аркадiй. Молоде, гарне обличчя його, з невеличкою чорною борiдкою, вiдбивало гру почуттiв, якi його хвилювали, а темнi очi горiли енергi?ю, iнколи спалахуючи вогнем. Найда вимовляв кожне слово послання виразно, повiльно, немов бажаючи вдуматися в та?мний його смисл, а слухачi жадiбно й нетерпляче ловили ?х, не порушуючи жодним словом читання. - Хай буде, господи, ласка твоя над нами! - вигукнув, зводячи вгору руки, Мельхiседек. - I хай прийдемо ми до тихо? пристанi вiд бур i напастей! -додав тремтячим вiд хвилювання голосом ?лпiдифор. Далi ?пископ писав, що вiн бачить перемогу православ'я не тiльки в тому, що дечого вдалось домогтися у короля польського i на сеймi, але i в тiй щиростi, з якою унiати, що вiдпали вiд православно? церкви, знову прилучаються до православно? ?пархi?. - "У всьому цьому, - виразно читав Найда, - я зрю плоди високих тво?х трудiв, в бозi собрате, ?диний оборонче й вiдновителю на Укра?нi зганьблено? вiри, а тому я, ?пископ переяславський i боришпiльський, владою, даною менi, грiшному, вiд бога, при благословеннi найсвятiшого синода, ведлуг' заслуг святого подвижника, нинi утверджую тебе, Мельхiседека, в чинi церковного правителя й протектора як над церквами, так i над усiм православним народом на Укра?нi". При цих словах Мельхiседек швидко пiдвiвся й, сплеснувши руками, вигукнув: - Господи, чи достойний я цi?? честi? Нiхто ще в рiдному краю не уповноважувався на таку широку владу, i раптом... душа моя збентежена i сповнена трепету. Високе довiр'я хвилю? мо? груди су?тою радостi, але покладений на рамена мо? обов'язок гнiтить вiдповiдальнiстю душу. - Хай не бентежиться серце тво?, брате мiй во Христi, - заспоко?в Мельхiседека намiсник, - нема? в нас на всiй Укра?нi iншого захисника православ'я, iншого заступника за долю нещасних братiв, крiм тебе!.. I справедливе воздаян-ня в бозi преосвященного отця нашого, переяславського владики, - на радiсть воно всiй братi? i всьому руському людовi! Пiд тво?м воскрилi?м процвiтуть храми й осушаться сльози нещасних... Праведний чин твiй високий, i я йому радiсно вклоняюся! - з цими словами старий низько схилив голову. - Нема? достойнiшого пастиря! - вигукнув i Найда, вiддаючи майже доземний уклiн. - Аксiос, аксiос! - проголосив диякон. - Не менi, мо? дорогi брати й друзi, а ?диному боговi! - вiдповiв iгумен, прийнявши в сво? широкi обiйми отця намiсника i тричi з ним поцiлувавшись в уста i в плече. Потiм вiн обняв Найду й брата i, обернувшись до розп'яття, зворушено промовив: - Тобi, розп'ятому за нас, вiддаю сво? серце й душу; сподоби ж мене, господи, постраждати за народ твiй! Усi були глибоко зворушенi. В благоговiйному мовчаннi минула хвилина, друга... - А що ж, - звернувся нарештi Мельхiседек до Найди, - хiба закiнчилося послання святого владики? - Нi ще, превелебний отче, - вiдповiв Найда. - То читай далi! - i iгумен знову сiв на сво? мiсце. ?пископ Гервасiй наприкiнцi звертався з напученням до братi? i всiх жителiв Укра?ни, закликаючи ?х до терпiння й покори i застерiгаючи, що яких би мук не зазнали вони вiд гонителiв, краще мовчки терпiти ?х, анiж пiдносити оружну руку i за злодiяння платити злодiяннями. Зворушливе послання кiнчалося такими словами: "I такими за вiру тяжкими стражданнями й терпiннями перед усiм християнським свiтом слави ?сте зажили, яку й iсторiя вовiки не зiтре... I сi? ?х, мучителiв ваших, дiло потече повiстями й iсторiями у всi прийдешнi вiки". - Амiнь! - промовив Мельхiседек i побожно поцiлував пiдпис преосвященного владики. Запало досить довге мовчання. Нарештi Мельхiседек заговорив знову: - Так, достойно й праведно ? дiяти по глаголу нашого найпреосвященнiшого владики, i я, брат його во Христi, не раз наказував i пастирям, i парафiянам нашим, щоб терпiли i ждали... з болем у серцi доводилось iнодi втiшати нещасних цими убогими, безпорадними словами. Архiдиякон зiтхнув так глибоко i з такою силою, що навiть полум'я лампади, що блимала перед розп'яттям, похитнулося й замиготiло. - Ну й терпiли ж! - мимохiть зiтхнув i Мельхiседек. - Не вiдаю, чи ? на свiтi iнший такий багатостраждальний i багатотерпеливий народ? Сво?м терпiнням ми зажили собi вiчно? слави, й iсторiя запише це на скрижалях сво?х: сво?м терпiнням, нарештi, заслужили ми в бога велико? ласки - чудо звершу?ться: навкруги пригнiченi й уярмленi пiднiмають голови з теплою надi?ю в очах, дзвiн розносить навкруги радiсну вiсть, навiть i тi, що вiдпали од предкiвсько? вiри, повертаються в лоно рiдно? й iстинно? церкви... - Повертаються в деяких мiсцях, правда, - мовив архiдиякон, - а в iнших латиняни й унiати чинять ще бiльшi розбо? та на?зди. - Це випадки, - заперечив Мельхiседек, - та й, певно, в тих глухих мiсцях, куди не дiйшов ще декрет короля й не долетiла звiстка про високий протекторат ?диновiрно? монархi?. Минуло? седмицi одержали ми про се радiсне повiдомлення од милостивого нашого ясне в бозi преосвященного Георгiя, ?пископа бiлоруського, й розiслали з оного послання й декрета королiвського копi? по всiх наших храмах, нехай радi? i перебува? в надi? народ... - Ох, прости мене за мо? зухвале iнакомислi?, брате мiй во Христi i во плотi, найчеснiший владико! - заговорив Аркадiй. - Але дух мiй бентежиться, i заспоко?ння йому вiд цих радiсних вiстей н?сть нiякiсiнького... Шляхта переродитися не може... Який змалку, такий i до останку! I ранiше ?? настренчували ксьондзи та ?зу?ти гнати й винищувати впень схизматiв, - то яку вагу матиме для них королiвський декрет? - Одначе за цими декретами сто?ть сила могутньо? держави. - Чи сто?ть iще - цього ми певно не зна?мо, яснепревелебний владико, - зауважив Найда. - А коли й сто?ть, - додав ?лпiдифор, - то хiба се примусить одуматися свавiльну, не пiдлеглу нi смиренномудрiю, нi тверезiй обачностi шляхту? У беззаконнi зросла вона, безправнiстю годувалася, для безпутства й для гвалту живе. - Ех, покора i терпiння! - не витримав i прорвався Аркадiй. - Багато вони нам допомогли! Слави мученикiв зажили!.. Ха! А вiру й народ довели до цiлковитого знищення... У славному терпiннi!.. Боронитися од гвалту й розбою терпiнням? Ха-ха! Багато виборемо... - Брате! Не суемудрствуй i бунтiвливу душу свою упокорюй, - суворим голосом мовив Мельхiседек. - Христос сказав: "Аще ударять тебе в лiву ланiту - пiдстав праву, а хто меча пiдняв - од меча й загине". - Коли мова йде про саму тiльки мою шкiру, то й пiдставляй ??... в сво?му дiлi твоя воля чинити так, як зна?ш, - не вгавав Аркадiй, - а якщо руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь стояти - це, на мою думку... Ех! Ще Христом вибивають очi... Та Христос же сам не помилував крамарiв i мiняйл, якi залiзли в його храм i заходилися торгувати, а взяв вiн у руки вiрьовку, столи ?м поперекидав, а самих крамарiв - за дверi! - Ти блюзнiрству?ш! - сплеснув руками Мельхiседек. Архiдиякон одразу змовк. - Отець Аркадiй вiд щирого серця, - заступився за нього Найда, - од гарячо? любовi до народу й до свято? нашо? вiри... I хiба не боляче склавши руки дивитися на муку? Пал душi можна охолодити, але вбити в нiй любов до братiв... не можна! - Маловiри! - гаряче озвався iгумен. - Господь ? промислитель наш: вiн покарання, вiн i суддя? Без волi його не впаде i ?диний волос. Усе твориться в свiтi з волi царя царiв... - Виходить, якби ми пiдняли на розбiйникiв i напасникiв довбню, то це теж було б з волi вседержителя? - буркнув Аркадiй i, схаменувшись, замовк остаточно. Отець Мельхiседек сумно подивився на всiх i нiчого не промовив, тiльки полегшив сво? груди болiсним зiтханням. Але що в тому зiтханнi та?лося? Скорбота за непокiрних духом чи мимовiльна згода з ?хнiми думками? Усi задумалися. "Отже, все скiнчиться примиренням, - майнула в Найдинiй головi думка, - бiдолашний люд примусять заспоко?тися. Як йому житиметься - не нам те знати, а причини здiйняти за нього меча не буде, - i цей пекучий вогонь у грудях повинен буде згаснути, розвiятись... А менi ж як? Спокiйно доживати вiку в монастирi чи впасти в легкодухiсть? Нi, нi! Але душно тут, давить груди ця ряса... нi дiла, нi життя! Ось i Аркадiй, i навiть старець ?лпiдифор не вiрять в обiцяний мир, а вiрять тiльки в силу вiдсiчi... А циганка яких страхiть менi наговорила! Згадаю - i досi волосся на головi ворушиться... Але, видно, набрехала вона: нiчого й схожого на ?? слова нема... Мабуть, доведеться поховати себе тут... Ех, життя!.." Мельхiседек нарештi пiдвiвся з свого мiсця, прошепотiв молитву перед розп'яттям i промовив лагiдно й тепло: - Не будемо бентежити свiй дух сумнiвом, братi?, кольми паче в днi радостi, в днi посланого нам богом торжества! Дай, брате, послання нашого архiпастиря, я покладу його в скарбничку. Низько вклонившись. Найда передав архiмандритовi великий аркуш паперу, списаний в'яззю, iз словотитлами й iншими надрядковими знаками. Мельхiседек розгорнув його, розiклав знову старанно й згорнув у рурку, та коли вiн почав легким постукуванням згортка об ручку крiсла вирiвнювати його кра?, з рурочки несподiвано випав невеликий клаптик паперу й, перевернувшись у повiтрi два-три рази, залетiв пiд лавку. - Щось випало! - стрепенувся Найда й, проворно дiставши з-пiд лави папiрця, подав його архiмандритовi. Мельхiседек узяв той клаптик; на ньому з одного боку було щось написано латинськими лiтерами. Поволi пiднiс вiн до очей сво?х записку й довго до не? придивлявся, немов ледве розбираючи почерк або розгадуючи та?мничий змiст незрозумiлих слiв. Усi з живою цiкавiстю дивилися на архiпастиря, а обличчя його тим часом укривалося мертвотною блiдiстю. - Звiдки взявся папiрець сей? - звернувся нарештi Мельхiседек пiсля довго? мовчанки до Найди. - Не вiдаю, святий отче... Мабуть, був усерединi згортка.  - Але ця приписка не владики й не з Переяслава. - А що в нiй написано? - стурбовано спитав ?лпiдифор. - Смертний вирок менi вiд ляхiв. Усi перезирнулися й закам'янiли. - Заспокойтеся, братi?, це не вперше, - промовив з доброю усмiшкою Мельхiседек. - Тiльки ранiше писали з прокляттями й лайкою, а тепер коротко i врозум-ливо. Спасибi, хоч попереджають. - Але треба вжити всiх заходiв, - захвилювався ?лпiдифор. - В iм'я бога, в iм'я знедоленого люду, - палко вигукнув Найда. - О, якщо вони насмiляться, - смерть ?м! - Без пощади! - крикнув архiдиякон, i очi в нього налилися кров'ю. - Якщо я потрiбен, то господь захистить мене, мо? друзi, - спокiйно сказав iгумен, - а ця погроза не спинить мене на мо?му шляху. У цей час хтось пiдiйшов до дверей келi? i промовив: - Господи, Iсусе Христе! - Помилуй нас! - вiдповiв Мельхiседек i додав тремтячим голосом: - I душу, i життя наше тобi вiддамо! На порозi з'явився молодий послушник i, пiдiйшовши пiд благословення, сказав, що прибули виборнi вiд яко?сь громади з священиком i просять, щоб отець iгумен вийшов до них на пораду. - Поспiшiмо, братi?, до прибулих, - промовив Мельхiседек. - Ти, Найдо, пiдожди мене тим часом тут, щоб написати вiдповiдь преосвященному ?пископу переяславському, а ти, Аркадiю, передай у трапезну, щоб потурбувалися про гостей... усе в руцi божiй! - закiнчив Мельхiседек i поквапно вийшов з келi?. Найда зостався сам i довго ходив схвильований по келi?; вiд його швидко? ходи погасла й почала чадiти лампада, що висiла бiля хреста низько над анало?м. Але Найда нiчого не помiчав, його охопила тривога за життя людини велико? душi, ?диного захисника вiтчизни, що стояв на краю загибелi. В душi ченця закипала злiсть на ошалiлих у сво?й лютi звiрiв, ладних пiдняти руку на все дороге для нього, заповiтне. Перед Найдою постали страшною, кривавою картиною страхiття панських i латинських насильств, якi вiн бачив останнiм часом: серед обгорiлих ру?н спотворенi трупи, заплаканi дiти, кiстяки, що гойдалися на деревах... - Так, правду казала панна, тисячу разiв правду! - вирвалось у нього, i вiн сiв у глибоке крiсло. Думки його мимохiть полинули до Печер, до Лаври, до поко?в отця настоятеля, до Кита?ва, i скрiзь царювала панна... Образ ??, прекрасний, чарiвний, вабив його до себе неземною красою, палив серце, спопеляв мозок, яснiв перед ним, як недосяжна, нездiйсненна мрiя. I чим дужче силкувався вiн одiгнати вiд себе це видiння, тим яскравiше воно випливало з iмли й полонило його цiлковито. Його знову охопила невимовна, гнiтюча туга, близька до слiпого вiдчаю. "Та невже ж не виб'юся я з-пiд влади цих чар i вони до могили шматуватимуть мою душу? Божевiлля, божевiлля! Я, велетень, виявився таким кволим перед примарою! Куди тiкати? На Афон хiба що? Покинути i батькiвщину, i всiх, кого любив, за кого страждав i боровся! Покинути... Та хiба й там не оживуть вони й не вiдгукнуться в кожному ударi серця страшним болем? Ех, рясо! Не владна ти над цим! - Найда похилив на груди голову; розбурханi почуття стали помалу-малу вгамовуватись i'переходити в елегiйнi. Пригадалося Найдi, з якою радiстю, з якою соромливою ласкою зустрiчала його завжди панна Дарина, i не хотiлося йому все це приписувати тiльки ?? патрiотизмовi, прагненню вирвати його з монастиря для боротьби з ворогом, за вiтчизну... Йому здавалось, що вiн мав право пiдозрювати в нiй i iнше, нiжнiше почуття... О, та ласка, та усмiшка, тi очi - вони й занапастили його! Вони звели його з розуму! I от здогади цi i ? смертельна отрута. Хiба дочка вельможного пана, генерального обозного, може подумати про нього, як про рiвну собi людину? Ха-ха! Адже батько ?? сказав йому про це й навiть пояснив, що i в казцi таке було б дурницею! А вiн, знаючи вже непереможну владу чарiвницi, ще слухав ?? i з захватом пив з ?? рук убивчу отруту!.. Дурень, дурень! Коли вже втiк од не? пiд власяницю, то не треба було слухати ?? слiв, ловити ?? погляд... Не виходити навiть з келi?, коли слiпа доля заносила ?? в монастир... О, коли б випекти ?? з пам'ятi, вирвати з цього дурного серця!" - i Найда здушив до болю груди. У цей час до келi? долинув гамiр, що знявся на монастирському подвiр'?, почувся стук молотка в браму, голоси й метушливi накази. Найда поквапне вийшов з келi? й попростував до брами - в не? вже в'?жджала запряжена шестериком гнiдих коней простора колимага. Отець iгумен iз старшою братi?ю стояли на схiдцях монастирського ганку, зустрiчаючи з особливою радiстю новоприбулих гостей. Перша вискочила з колимаги висока, струнка, мов тополя, панночка й пiдбiгла пiд благословення до отця архiмандрита. - Панна Дарина! - мимохiть скрикнув Найда i завмер на мiсцi. Пiсля радiсних слiв привiту i перших запитань Мельхiседек запросив почесних гостей у трапезну; пан обозний i Дарина пiшли за ним. Дарина помiтила подив i хвилювання, що охопили Найду при зустрiчi з нею, i серце ?? стислося так трепетно, так солодко, що вона вся спалахнула вiд радостi й соромливо опустила очi. Коли ж панна знову оглянулася, то Найди вже не було; засмучена й схвильована, пiшла вона слiдом за батьком i Мельхiседеком, не беручи участi в ?хнiй розмовi: думки ?? були коло суворого й мовчазного ченця. Хоч вона бачила його обличчя тiльки одну мить, та все ж таки помiтила, що Найда дуже схуд за цей час, а в очах його з'явився гострий, зата?ний блиск. "Чому, побачивши мене, вiн так змiнився на обличчi, чому зник, не сказавши й слова?" - думала Дарина, йдучи за батьком прохолодним монастирським коридором. Тим часом Мельхiседек увiв почесних гостей до просторо? монастирсько? трапезно?, де ченцi нашвидку вже готували щедрий почастунок. Гостi посiдали до столу. Дарина озирнулася, маючи та?мну надiю побачити Найду, але нi серед присутнiх за столом, нi серед послушникiв, якi прислужували в трапезнiй, Найди не було. Крiм Мельхiседека, обозного й Дарини, за столом сидiли ще i?ромонах ?лпiдифор та i?родиякон Аркадiй. Очевидно, до трапези були запрошенi тiльки найпочеснiшi мешканцi монастиря. Заспоко?вшись на цiй думцi, Дарина почала терпляче ждати кiнця трапези, сподiваючись зустрiти Найду якщо не в церквi, то на монастирському подвiр'?. У трапезнiй було свiжо й прохолодно; крiзь гратчастi вiкна заглядала зелень розкiшного монастирського саду. Бiля iкон сяяли великi лампади. З пахощами кипариса зливалася лiсова пречудова свiжiсть. Пiсля жаркого дня й важко? курно? дороги все це одразу ж навiяло на пана обозного при?мний настрiй. - Ху, та й гарно ж у вас, преподобнi отцi, - промовив вiн, важко вiддихуючись i витираючи шовковою хусткою пiт з лисини. - Тиша, мир i благолiпнiсть. - Еге ж, - вiдповiв Мельхiседек, - охоронив господь серед бур i напастей сей захисток i притулок благочесних, а скiльки разiв лютi гонителi i на монастир сей, i на життя мо? посягали. Та господь почув молитви нашi... Одначе покуштуй, вельможний пане, сього нашого меду: вiн холодний - з льоду. Мельхiседек подав знак, i служка наповнив важкий срiбний келих, що стояв коло пана обозного. Мед був такий холодний, що на срiблi келиха навiть виступили росинки. Пан обозний надпив кiлька ковткiв i, поставивши келих на стiл, сказав, проводячи хусткою по вусах: - Та це ж липовець! Ге-ге, добрячий! Чи й у Печерах ? такий!.. Ну й лiси в вас, угiддя... розкiш!.. - провадив вiн далi, вибираючи з тарiлки жирнi куснi й запиваючи ?х медом. - Хлiб скрiзь уродив... про?жджали, милувались усiм... земля обiтована, як здавна прозвали ?? ляхи... Тiльки от села занедбанi... - Так, - сумно зiтхнув Мельхiседек. - Кругом благодать i достаток плодiв земних, а несть миру свiтовi; про часи мирнi повсякденно господа бога просимо. - I господь почув вашi молитви, - вiдповiв пан генеральний обозний. - Чи вiдомо вам про ласкаву iнтерцесiю царицi? Цариця видала ординанс вельможному князевi вчинити у дворi польському як письмову, так i словесну вимогу в такiй силi, щоб православним нi в якому разi нiяких кривд вiд римлян i унiатiв не чинилося; також вона прийма? всiх одновiрцiв пiд свiй монарший захист... I король прихилився вухом до премудрих слiв монархинi й видав уже декрет. - Сподобились почути й побачити його! - радiсно промовив Мельхiседек. - Рачитель i брат во Христi архi?пископ Георгiй прислав нам одразу ж точнi списки з Варшави й сповiстив iще, що його мосць королiвський канцлер, за мо?м клопотанням, писав до унiатського ?пископа, просячи припинити насильства й вимагаючи покарання винних... Такi ж листи написанi й до ?х милостей князiв потентатiв. - Всюди декрет польський по церквах братiя наша народовi чита?, - додав ?лпiдифор. - Радiсть велика й надiя всiх обуяли. - Люди скрiзь ожили, - палко пiдхопив i?родиякон Аркадiй, - не хочуть слухатись нi двору панського, нi зверхностi унiатсько?! При останнiх словах отця Аркадiя пан обозний одсунув вiд себе тарiлку й, пiднiсши догори палець, зауважив повчально: - Се даремно: паче всього старайтеся, преподобнi отцi, щоб народ слухняним був i бунти проти сво?х властей, а також i кровопролиття не смiв чинити. При цих словах обозного чорнi брови Аркадiя нахмурились, а на смаглявому обличчi Мельхiседека з'явився суворий вираз. - Хто каже про те, пане обозний, - мовив вiн, зiтхнувши. - Старалися ми досi i в майбутнi часи домагатимемося свого права судом i терпiнням. Аз, грiшний раб, почав уже de fundamentis справу про кривди... Зiгрiва?мо ми весь кревний люд словом надi?; та коли б не стало в нього терпiння i повстав би на гнобителiв, то паки реку - i цар небесний не осудив би за це народ свiй великомученицький. - Воiстину, народ православний укра?нський у такiй тут тiснотi й нуждi перебува?, яка була хiба що в часи апостольськi! - скорботно зауважив ?лпiдифор. - Вiрю i знаю, - погодився обозний. - Але хай не дерза? народ повставати на правителiв сво?х: "Несть-бо влади, аще не вiд бога". Та й у розпач йому впадати нема чого, коли такi заходи королiвським двором для захисту вас вiд озлобителiв уживаються. Покладайтеся на протекцiю царицi, подавайте скарги й протести, спокус i погроз не бiйтеся, а народ терпiння й благочестя навчайте. - Трудимось, ясновельможний пане, в мiру сил сво?х. Що не день, то й повертаються до благочестя стародавнi храми нашi. I Мельхiседек заговорив iз запалом про змiни, викликанi декретом короля в усьому кра? Укра?нському. Аркадiй та ?лпiдифор жваво пiдтримували розповiдь отця iгумена. Схвильовано слухала Дарина iгумена й намiсника, не вiдриваючи очей вiд мужнiх облич во?нiв Христових. - А чи не зна?те ви, превелебний отче, - звернулася вона до Мельхiседека, коли вiн закiнчив свою розповiдь, - як сто?ть справа в жiночому Лебединському монастирi? Чи одвiз послушник Найда мого листа? - Одвiз, ясна панно, i словом умовляв, бо й там зчинилася колотнеча. Римляни й унiати в багатьох iще страх i сумнiви пробуджують: гомонять, що сейм не затвердить нiколи королiвського декрету. - Затвердить, у тому сумнiву не майте, - заперечив обозний. - Не токмо Росiя, а й iншi королiвськi двори гноблену православну церкву визнають. - О, безумству ляхiв нема? меж! - зiтхнув отець ?лпiдифор. - Та якщо вони опиратимуться в сво?му безумствi, тим краще буде для нас, - гаряче озвалася Дарина. - Тодi Росiя пошле сво? вiйська i збройне примусить ляхiв виконати всi нашi вимоги. - Те-ге-ге! - розсмiявся обозний. - Гаряча голiвка в тебе, доню... Збройно? Державам треба обережно поводитись iз збро?ю... Розмова перейшла на iншi, менш цiкавi для Дарини теми, а тому думки ?? знову повернулися до Найди, i вона з нетерпiнням почала чекати кiнця трапези. Але трапезi, здавалося, не буде кiнця. Ченцi вирiшили почастувати на славу вельможного гостя. Страви подавалися за стравами, меди, пиво, вина й усiлякi присмаки з'являлися все в бiльшiй i бiльшiй кiлькостi. Та все ж таки Дарина дiждалась кiнця. Обважнiлий i пiдпилий пан обозний пiшов спочити перед вечернею. Дарина ж вiдмовилася вiдпочивати й, за порадою отця iгумена, вийшла в монастирський сад. В душi ?? та?лася надiя зустрiтися там з Найдою, але сподiванка виявилась марною. Найди не було нiде. Засмучена й трохи ображена, поволi йшла Дарина дорiжкою густого фруктового саду, що прилягав до монастиря. В душi ?? почала розгорятися досада; самолюбство було уражене. "Вiн повинен був менi розказати хоч би про Лебединський монастир, як виконав мо? доручення i в якому станi знайшов черничок... Це обов'язок кожного посланця... Адже там, на хуторi, вiн так турбувався про мене, так просив не ризикувати життям у небезпечнiй дорозi... А тепер наче й дiла йому нiякого нема? нi до монастирiв, нi до вiтчизни!.. Чому?.." - Ох, цi настирливi думки дiймають, як мухи в спасiвку, i нiчим не вiдженеш ?х! Промовивши останню фразу вголос, Дарина боязко оглянулась навкруги, нiби злякавшись, що хтось мiг пiдслухати ??; але в саду було тихо й душно, з жарким струменем повiтря долинали звiдкись пахощi меду й резеди. Дiвчина повернула на вужчу стежку помiж широколистими яблунями й сiла на дерновiй лавi: попереду вiдкривалася вузенька прогалина, через яку пролягла глибока долина, вся залита золотим, миготливим блиском. "Чому це мене так цiкавить кожен погляд його, кожне зiтхання i чому менi прикро вiд його байдужостi? - думала Дарина. - Невже завжди мене засмучувало й тепер засмучу? тiльки те, що молодий лицар надiв чорну рясу? Невже я тiльки через любов до багатостраждально? вiтчизни прагну заглянути в душу цього ченця, щоб вивiдати, яка панi чи дiвчина розбила його життя? Нi, тисячу разiв нi! - сама собi рiшуче мовила Дарина, пiдводячись на ноги й стискуючи руками голову. У скронях в не? стукало, i в очах миготiли червонi iскри... - Лицемiрство й брехня. Ох, що ж цеi Вир якийсь... i берег тiка? з-пiд нiг..." Вiд цi?? думки серце Дарини болiсно стислося, невимовне гостре почуття самотностi й туги охопило ??. Побоюючись зустрiтися з ким-небудь стороннiм у саду, вона подалася квапливо до монастирсько? церкви, тим бiльше, що дзвiн уже кликав до вечернi. У церквi було багато прочан, коли Дарина ввiйшла туди; незабаром потяглися в храм довгою чорною низкою й ченцi. Вони зупинилися бiля протилежного криласа. Дарина глянула в той бiк i вiдразу ж побачила Найду; очi ?хнi зустрiлися на одну тiльки мить, але зразу ж Найда потупив погляд i так i не обернувся до Дарини до самого кiнця служби. Погано спала тi?? ночi панна i вранцi встала сумна й збентежена... Цiлий день провела вона знову в монастирi, але Найда, видно, уникав зустрiчi з нею, й Дарина була цьому рада: вона боялася. На третiй день, пiд час раннього снiданку, отець Мельхiседек сказав сво?м почесним гостям, що вiн допiру одержав листа вiд iгуменi Лебединського жiночого монастиря, котру знову охопив великий страх, бо митрополит унiатський ма? намiр за всяку цiну вирвати в не? монастир i повернути його в унiатський. Митрополит спантеличу? усiх, кажучи, що вiн, Мельхiседек, поширю? тiльки неправдивi чутки про королiвськi декрети, що король одхилив усi прохання схизматiв та iнтерцесi? iноземних дворiв, що схизма всюди буде знищена, а тi, що доброхiть не приймуть зараз же унi?, будуть жорстоко покаранi, i от деякi з черниць, маловiрнi, починають вагатися, а якщо хоч одна з них погодиться прийняти унiю, то монастир загинув, бо митрополит оголосив усiм, що коли в монастирi хоч мала частина братi? захоче перейти в унiю, то такий монастир переходить уже до ?пархi? митрополита унiатського, а тому мати iгуменя просить його, отця Мельхiседе-ка, прислати ?й автентичний список королiвського декрету, а також когось iз вiрних статечних людей, щоб умовити й утримати маловiрних. - Я по?ду, таточку, - промовила Дарина, звертаючись до батька. - Ви обiцяли вiдпустити мене. - Обiцяв, але вирiшив, що тобi краще буде ви?хати туди з Ки?ва; тво? слово мало ?м допоможе, а я попрошу в Ки?вi у пана губернатора точне пiдтвердження королiвсько? вiдповiдi царицi, та й з тобою пошлю козакiв з десяток-другий, а для охорони тво?? ще вiзьму в пана губернатора листи до знатних польських осiб. - О, сi? не пошкодить, не зважаючи нi на що, - погодився Мельхiседек. - А я тим часом пошлю ?м сьогоднi автентичний список королiвського декрету, одвезе його наш чернець Найда. Краще за нього нiхто не зумi? переконати малодушних. Вiн став тепер мо?м першим помiчником. Дарина зашарiлась. "Найду пошлють сьогоднi з монастиря, вони ви?дуть до Ки?ва, i, отже, вона вже не побачиться з ним... можливо, нiколи... Нi! Треба побачитись, треба поговорити". I нараз у не? мимохiть загорiлося бажання побачити Найду, повiдати йому про все й попрощатися, хоч би й навiки... "А що, коли та, котра розбила його серце нездiйсненною мрi?ю, як казав вiн, чи як ?й здавалося, що вiн казав, виявиться несподiвано..." Дарина тихо скрикнула. - Що з тобою, дитя мо?? - сполошився обозний. - Щось ужалило... Мабуть, оса... - знiяковiло вiдповiла Дарина, хутко обернувшись до вiкна, i потiм, опанувавши сво? хвилювання, додала, звертаючись до батька: - Я згодна, шановний батечку, виконати вашу волю, але дозвольте менi в такому разi написати хоч листа до превелебно? матерi iгуменi й повiдомити ?? про мiй скорий при?зд. - Добре, доню! - погодився обозний. - То я пiду в свою келiю i приготую листа, а ви, превелебний панотче, звелiть, коли ваша ласка, зайти до мене тому ченцевi, я передам через нього листа. При останньому словi Дарина знову почервонiла, але уклiн сховав ?? збентеження. - Усе викона?мо, ясна панно, пiклувальнице наша, викона?мо все. Ох, господь благословив тебе, пане обозний, дочкою й призначив, мабуть, ?й високу долю, - додав з ласкавою усмiшкою iгумен, благословляючи Дарину, яка схилилася перед ним. - Авжеж, - вiдповiв самовдоволено обозний, проводячи рукою по гаптованих золотом грудях жупана. - Правда, дякую повсякчасно Всевишньому: не соромно назвати сво?ю, i розумом, i красою видалася серед усiх, задивляються на не? й сiятельнi росiйськi особи, i доля ?й, справдi, судилася висока! - пан обозний багатозначно всмiхнувся й поправив свiй короткий вус. Останнiх батькових слiв Дарина вже не чула; поквапною ходою вийшла вона з трапезно? й подалася до призначено? ?й келi?. Ввiйшовши в келiю, Дарина причинила дверi, поклала на столi аркуш паперу, гусяче перо, поставила важкий каламар i присiла до столу. Минуло хвилин десять, але дiвчина й не доторкнулася до пера. "Що скаже вона ще Найдi? Навiщо покликала його сюди? Для чого?" - ро?лися в ?? головi бентежнi думки, а в серцi разом з тим росла страшна тривога; i жах, i надiя, i передчуття чогось невiдомого, що одним помахом лама? життя, охопили ?? тремтячi груди. Та ось коло дверей келi? почулися кроки, i знайомий голос промовив: - Во iм'я отця, i сина, i святого духа! - Амiнь! - вiдповiла нетвердим голосом Дарина. - Ввiйди! Дверi вiдчинилися, в келiю зайшов Найда; ступивши кiлька крокiв, вiн низько, по-чернечому, вклонився дiвчинi й зупинився. Незважаючи на вдаваний спокiй, видно було, що послушник теж дуже схвильований. Дарина пiдвелась, хотiла щось сказати, але, глянувши на Найду, збентежилась i змовкла. Запала нiякова мовчанка. - Ясновельможна панно, - промовив Найда, - отець iгумен посила? мене сьогоднi в Лебединський монастир: ти хотiла дати й вiд себе деякi ординанси. - Так... хотiла, ось поки що лист! - заговорила, збиваючись, Дарина, опустивши очi на чистий аркуш паперу. - А потiм з Ки?ва сама при?ду... привезу ?м автентичнi декрети... - i нараз, урвавши свою мову, вона промовила схвильованим тоном, звiвши на Найду очi: - Скажи менi... ось уже третiй день, як я живу у вашому монастирi... Чому ти нi разу не пiдiйшов до мене? Це одверте запитання дiвчини збентежило Найду. - Справи... клопiт... - вiдповiв вiн ухильно. - Весь час прибувають богомольцi. - Справи, клопiт! - з гiркотою мовила Дарина. - Справи тво? лишаться з тобою, а я по?ду, i хто зна?, чи побачимося ще коли! Я ж i так ледве умовила батька при?хати сюди. - То це ти умовила його? - жваво спитав Найда. - Я... Незважаючи на мир, вiн побоювався ?хати сюди, Дарина замовкла. Найда мовчав теж... - Ти перейшов сюди одразу ж пiсля того, як бачився з владикою в нас на хуторi? - заговорила знову Дарина. - Так... А ти звiдки довiдалась про це? - Питала в Печерах. Ну, як тобi живеться тут? - Допомагаю в мiру сил сво?х отцевi iгумену... ?жджу по селах, монастирях, пiдбадьорюю слабких, умовляю тих, що вiдпали... - I довго ти гада?ш залишатися тут? - До кiнця днiв мо?х. - Як? То, виходить, незважаючи нi на що, ти не скинеш ряси? - скрикнула Дарина. - Нащо? - мовив на це Найда. Дарина замовкла й опустила очi. - Тепер кругом мир i спокiй i мо? сили не потрiбнi нiкому! - стримано додав Найда. - Отже, ти задовольнився, що Росiя заступилася за одновiрцiв у справах церкви, й на тому заспоко?вся? А приниження пограбованих, убогих, що ?х мають за худобу, тебе не обходить? - Авжеж, панно! - глибоко зiтхнув Найда. - Стогони i зойки навколо... Та хiба мало ? на свiтi горя, перед котрим треба смиритися. Дарина спалахнула. - Чому ти говориш зi мною так холодно, так вороже? - заговорила вона швидко й гаряче. - Чому ранiше ти говорив правдиво й сердечно? Адже ти обманю?ш мене!.. Ти не дума?ш так, як кажеш. Якщо й гризе тво? серце якесь та?мне сердечне горе, то невже не зосталося в тебе жодного правдивого, ласкавого слова для мене? Найда мовчав. - Але якщо це правда! - з щирим смутком скрикнула Дарина. - Якщо ти так змiнився, якщо в тебе серце для всього обросло мохом, то краще б менi було й не зустрiчатися з тобою! Голос панни урвався, вона закрила обличчя руками й припала головою до стiни. - Панно... панно... - схвильовано промовив Найда, ступивши кiлька крокiв до не?. - Ти плачеш... Дарино... - додав вiн несмiливо. Останнього слова Дарина не чула. - Так, плачу, - заговорила вона уривчасто й рiзко, вiднiмаючи руки вiд очей i обертаючи до Найди обличчя. На вiях ?? ще блищали сльози, але очi паленiли гнiвно й збуджено. - Плачу. Але що тобi до того, преподобний отче? Тобi байдуже i до мене, i до нещасно? вiтчизни! Iди ж бий поклони й радiй спасiнню сво?? душi! - Панно, що ти говориш? - Те, що ?! - запально казала Дарина. - Не про себе турбуюсь я: вiтчизни доля рве менi душу, бо не бачу вже нi ?дино? людини, котра б могла ще врятувати ??. Ти докоряв батьковi за те, що вiн продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасно? Укра?ни за порятунок сво?? душi! Невже ти можеш вiрити в цей мир? Чи зна?ш ти справжнi намiри держав? Нi, не зна?ш, а я знаю, тому що батько вже не раз прохоплювався словом про це. Досi я думала, що ти ще любиш свою батькiвщину, але бачу - помилилася я в тобi, смиренний отче. Останнi слова Дарина промовила голосом, сповненим зневаги. Обличчя Найди спалахнуло, немов од удару. - Нi, - перебив вiн Дарину, - ти не помилилась: перед тобою сто?ть не смиренний чернець, а Найда - гайдамацький отаман. Найда розправив плечi й гордо пiдвiв голову; вiд цього руху вiн став, здавалося, ще вищий i могутнiший. - Ти не помилилася в менi, я зрозумiв усе й давно вже прочитав мiж рядками королiвських декретiв i милостивих iнтерцесiй те, про що ти кажеш менi зараз. I знай: як тiльки сейм одхилить нашi вимоги, як тiльки ляхи простягнуть знову руку на нашу вiру й наш народ, я скидаю рясу й скликаю пiд свiй стяг козакiв, гайдамакiв i всiх, кому ще дорогий наш край. Радiсний крик вирвався в Дарини, обличчя ?? прояснилося; вона ступила крок уперед i застигла на мiсцi, чекаючи якогось вирiшального слова, що, здавалось, ось-ось мало зiрватися з уст ченця. - Вiдчай, ганебна слабкiсть i нещасне кохання привели мене сюди, - говорив далi Найда, - але я ?х поборов у собi, i вiдчай, i кохання. - Хiба та, котру ти коха?ш, померла? - несмiливо перебила його Дарина. - Нi, вона жива. - Не коха? тебе? - Не смi? кохати, бо вища за мене сво?м становищем, - при цих словах по устах Найди майнула ?дка усмiшка. - Безмiрно вища за мене. - Вища за тебе! - палко мовила Дарина. - Та коли б вона була навiть королевою, то не могла б стояти вище за рятiвника вiтчизни! - Рятiвника вiтчизни! - повторив з гiркою усмiшкою Найда. - Не кожному пощастить урятувати вiтчизну, хоча б вiн поклав за не? тисячу разiв сво? життя. Колись рятiвникiв вiтчизни ждали булава, й шана, та слава, а тепер ?х жде тiльки шибениця й паля. - Що таке шана, й булава, й слава! - палко мовила Дарина. - Той, хто загине за вiтчизну, стократ дорожчий за того, хто доживе до славного кiнця. Для такого лицаря можна забути все на свiтi. За ним можна з радiстю пiти всюди, навiть на шибеницю, на палю, на тиранськi муки й саму смерть. - Це говориш ти, вельможна панно, дочка генерального обозного? - скрикнув у свою чергу Найда, пiдходячи до Дарини. - Так, я, вельможна панна, - твердо вiдповiла Дарина, не одриваючи вiд Найди сяючих очей, - така ж сама козачка, як i ти. Там,.де йдеться про мо? серце, я не поступлюся нi перед ким... - I ти б вiддала його... - завмираючим голосом промовив Найда. I, не закiнчивши фрази, зупинив на Даринi палкий благальний погляд. - Я вiддам його тiльки тому, хто не пошкоду? життя заради батькiвщини, - твердо промовила Дарина, не одриваючи вiд Найди очей. У цей час коло дверей почулися кроки, хтось постукав i сказав голосно: - Брате Iоанне, владика кличе тебе негайно до себе. - Зараз буду, - вiдповiв Найда i взяв Дарину за обидвi руки. Якусь хвилину вiн дивився на не? сповненим кохання й захвату поглядом i потiм промовив рочисто, стискуючи ?? руки в сво?х руках. - Пам'ятай же, Дарино, що ти сказала менi. - Буду пам'ятати й ждатиму. XI Лiвий берег Днiстра, зокрема мiж Могилевом i Ямполем, явля? собою гiрський кряж, який то вiдступа?, то наближа?ться до рiки. Цi вапняковi, з гранiтними брилами гори спускаються до Днiстра страшними кручами, прямовисними скелями, увiнчаними подекуди природними бiйницями, котрi народ прозвав "чортовими пальцями". Вузька долина, вiд пiднiжжя гiр до рiки, що подекуди губиться зовсiм, геть уся вкрита виноградниками, i ?? весела зелень контрасту? з похмурими урвищами, що пооранi, нiби зморшками, блiдо-жовтими трiщинами. Бiля мiстечка Кам'янки лiвобережнi гори досягають найбiльшо? височини й грiзно насуваються на рiку сво?ми скелями та бескидами. Догоряв жаркий, задушливий день. Темно-червоний диск сонця опускався й тонув у рожевiй iмлi, що оповила безмежну широчiнь, яка ховалася ще за крутим пiдйомом кам'яно? дороги. По дорозi, гуркочучи й пiдскакуючи на камiннi, тяглася довга бричка, без буди, з накиданими в задку бебехами'. Серед тих бебехiв стирчали, немов загрузли в них, двi людськi постатi: голова чоловiка була прикрашена знизу рудою бородою, збитою в бруднi ковтуни, а зверху прикрита оксамитною, посiрiлою вiд пилу ярмулкою, з-пiд яко? телiпалися мокрi, розкрученi, мов мачула, пейси. Голова жiнки була запнута й закутана хусткою. Бричку тягли добрi конi, але далека дорога виснажила ?х зовсiм. Пара була припряжена до дишля самими шлеями й ледве йшла ступою, спотикаючись i зупиняючись досить часто. Вiзник не звертав на коней нiяко? уваги й, уткнувшись головою в подушку, дрiмав. Та коли конi дiйшли до сторчуватого каменя, за яким одразу обривалася дорога й розверза-лося страшне провалля, вони не тiльки зупинилися, але навiть позадкували i цим рухом так трусонули бричку, що вiд поштовху у вiзника впала з рудо? голови ярмул-ка i весь вiн стрепенувся вiд переляку. - Ой, гевулт! - злякано крикнув ?врей i зашарпав вiжками. Конi, круто повернувши назад, почали дертися на кам'яну кручу, ковзатись i битися; бричка перехилилася. - Ферфал! - закричала стара ?врейка, скидаючи з голови хустку й намагаючись зiскочити з брички. Вiд цього крику схопилася в бричцi й третя людина, що лежала в довгому передку. Це була молода й надзвичайно гарна дiвчина, але на ?? худому, блiдому личку з великими чорними очима лежав вiдбиток нелюдських страждань, немов смертельна недуга до?дала ледве розквiтлий органiзм. Молода ?врейка злякано озирнулась i почала теж кричати. - Тпру! Тпру! Проклятi! Щоб ви здохли! - заспокоював вiзник переполоханих коней, насилу вискочивши з брички. - А ви, мешiгене, мовчiть! - повернувся вiн до жiнок. - Тiльки коней ляка?те! Ну, Сара - дитина ще, ?й i бог простить, а тобi, Ривко, старiй дурепi, соромно. - Oй пане Гершку, випустiть iз брички, на бога! - волала Ривка, не звертаючи уваги на слова господаря. Так, це були нашi давнi знайомi, якi зникли безслiдно з Мало? Лисянки. Але Гершко не мiг одiйти вiд коней; вiн тiльки лаявся, держав ?х за вуздечку й намагався повернути на дорогу. Жiнки безпорадно борсались у бричцi й злякано верещали. Нарештi Ривцi пощастило вискочити, але Сара не могла цього зробити, бо в не? були зв'язанi ноги. - Ой вей! На бога! Рятуйте! У мене зв'язанi ноги... Я не можу! - благала Сара, охоплена страхом, бо бричка щомитi могла перекинутися. - Вiзьми ось ножа! - крикнув Гершко. Ривка пiдскочила до брички, мерщiй поперерiзувала вiрьовки, що повпивалися в бiле тiло темно-червоними рубцями, й допомогла Сарi вилiзти з брички. Дiвчина була така квола, що стояти не могла i зараз же сiла на кам'яному виступi. Довго прововтузився Гершко з кiньми, поки заспоко?в ?х, вивiв на шлях i перепряг, бо бричка майже була перекинулася. - Заждiть мене тут, я огляну спуск, - сказав нарештi вiн, додавши пошепки Ривцi: - Ти гляди, стара, за Сарою, - з ока не спускай! Та за Сарою нiчого було наглядати; вона, мов тiнь, безсило сидiла на каменi, i хiба що вiтер мiг пiдхопити ?? i понести в золотисту млу... Довго не повертався Гершко; вiн блукав десь поблизу, бо чути було лайку то лiворуч, то праворуч. Та ось нарештi почувся його голос по той бiк нависло? скелi. Йому вiдгукнувся жiночий. - Другого спуску пуриц' не знайде; нашi конi до нього звикли й самi спускаються, iх бiн а?д, - казала, виходячи з-за скелi й розмахуючи руками, не дуже стара, досить при?мна ?врейка, одягнута в лахмiття. - А ви загальмуйте колесо й зведiть сво? конi за вуздечку. - Що ж, нiчого не зробиш, доведеться скакати з цi?? кручi, - бурчав Гершко, чухаючи потилицю. - Я можу провести жiнок... я знаю слiчну стежку, - запропонувала жебрачка сво? послуги. - Хоч ?м допоможи, добра iзра?льтянко, - зiтхнув Гершко й, звiвши до неба очi, додав: - А ?гова заплатить тобi за добре дiло сторицею. - I заплатить ?гова через вас, шановний мiй пурице. Я жiнка бiдна, убога, живу тiльки милостинею й щедротами обранцiв божих... - Добре, гiт, тiльки проведи ?х! ?врейка низько вклонилася Ривцi й Сарi на знак того, що вона готова служити ?м. Ривка встала, але Сара хоч i пiдвелася насилу, не могла рушити з мiсця. Ривка з жебрачкою змушенi були взяти ?? попiд руки й повести, а правдивiше - майже понести з гори вниз. - Чого це вона в вас така хвора? - поцiкавилась жебрачка. - У дорозi захворiла... Лежала все... ну, ноги й попухли, - ухильно вiдповiла Ривка. - Зо? Бува?, бува?... Ось у нашому мiстечку моя знайома теж довго лежала: так у не? ноги, як ось i в панночки, аж посинiли! У цей час нашi подорожнi вийшли з-за скелi й пiшли понад кра?м кручi. Перед ними вiдкрився чудовий кра?вид. Долина Днiстра здавалася глибокою, прорiзаною ущелиною, на днi яко? вирувала й билася об скелi досить широка, але вся вкрита каламутною пiною рiка. Протилежний берег був теж високий i горяний, але контури його лягали м'якими лiнiями й кучерявилися темною зеленню лiсiв, що задивлялися в воду. З височини, на якiй стояли нашi подорожнi, було видно, що за смугою лiсiв розляглися смарагдовим оксамитом ниви, по яких подекуди пробiгав свiтло-срiблястий полиск. - Ой мамо, як гарно тут i страшно! - скрикнула Ривка. - Чого страшно? - здивувалася жебрачка. - Тут, хвала боговi, спокiйно й безпечно. Ми там, унизу, сидимо й до нас, через цей кам'яний мур, - показала вона рукою на високий, прямовисний кряж лiвого берега, - не долiта? нiякий шум, нiякий гвалт з гори й з iнших бокiв... Ми там у ямi, як на тому свiтi. Хлопiв у мiстечку мало, ми майже всi сво?... Ну, й тихо! До нас докочуються чутки, нiбито на горi бунтують хлопи проти панiв, а пани наче зiбрали конфедератiв i рiжуть хлопiв, палять ?хнi села, а де запопадуть, то й наших грабують та вiшають... Такi страхiття розказують, мов тi кари ?гипетськi, або як за Гамана... борони, боже! - торохтiла говiрка ?врейка, обережно ступаючи кра?м урвища. - А до нас нiхто й не загляда?... В нас онде й дороги путящо? нема?. Стрибай, як хочеш, iз скель! Слова ?врейки, "що в цiй ямi кiнець свiту", "що сюди нiхто й не загляне", били в серце Сари ножами, вина з тугою озиралася кругом i з жахом ступала тремтячими ногами, неначе кожен крок наближав ?? до вiдкрито? могили... нi, не до могили, - вона б у могилу пiшла з радiстю вiд сво?х катiв, вiд ?х нелюдських катувань, - а ?? ведуть у кам'яну в'язницю, звiдки нiхто не визволить ??, звiдки не долинуть до дорогих людей нi зойки ??, нi останнiй крик нерiвно? боротьби. - Вус? Я не про тi страхи, - заговорила нарештi Ривка. - Вiд хлопських страхiв пуриц мiй втiк, i, правду кажучи, кращого мiсця, бiльш прихованого нема? на цiлому свiтi! А я ось про що: про цi урвища, що й дна не видно, а коли йдеш, то в головi наморочиться, у вухах дзвенить i в очах зеленi кола. Я ось про цi провалля... Ну що, коли зiрватися тут, кiсток не позбира?ш! - Авжеж, не позбира?ш! - кивнула головою жебрачка. - Цi?? весни зiрвався он з того мiсця, що перед нами, а може, й з сво?? охоти стрибнув, якийсь подорожнiй, - так до дна не долетiв: розiрвало його об гостре камiння на шматки, i знайшли на днi тiльки шапку та цiпок... Сара здригнулась i на хвилину зупинилася. "А що, коли?.. I за мить усе щезне, всi страхiття, муки!" - промайнула в не? думка. Урвище було за п'ять ступнiв. - Ой вей! Замовкни! Не розказуй такого! Оно перелякала ??... Та не встигла Ривка доказати, як Сара, зiбравши останнi сили, рвонулася й, вислизнувши з рук сторопiлих супутниць, кинулася до прiрви. Одчайдушний крик завмер на устах жiнок; жах прикував ?х на мiсцi... Ривка бачила, як Сара хитаючись наблизилась до страшного урвища й кинулась туди, витягши руки вперед... Стара скрикнула й затулила очi руками, та через секунду ?? штовхнула жебрачка: - Вона зачепилась, бiжимо! Коли Ривка вiдкрила очi, жебрачка вже була на краю прiрви й, напружуючи всi сили, щось тягла. - Допоможiть! Вислиза?! - гукала вона, задихаючись. Ривка пiдбiгла до не?. Жебрачка держала в руках край Сарино? спiдницi й намагалася вхопити ноги дiвчини; мабуть, нещасна кинулась у провалля, не добiгти до краю урвища, - тiло ?? перевалилося, але падiння затримав гострий камiнь, за який зачепилася ?? спiдниця. А втiм, легка тканина рвалася, й непритомна жертва, що висiла над прiрвою, ось-ось мала зiрватися вниз. Багато довелось докласти обом жiнкам зусиль, поки ?м пощастило схопити Сару за ноги й витягти на найближчий карниз. Але вона лежала непритомна, а пiд руками не було води. Жебрачка порадила вiдтягти Сару подалi вiд урвища, на вiтер. У цей час до них пiдбiгла кучерява обiдрана дiвчинка з чорними виразистими очима. - Ой мамо! Ти мене покинула, я тебе скрiзь шукаю! - кинулась вона до жебрачки, скоса поглядаючи на Ривку, та коли погляд дiвчинки впав на Сару, що лежала нерухомо, очi ?? заiскрилися сльозою, й вона, припавши до матерi, зашепотiла: - Ой мамулю! Це вона ?? задушила, ця вiдьма? Ой як жаль! Тiкаймо, а що буде нам! Битимуть! - Мо? золоте ябко, - обняла дiвчинку мати. - Вона не зовсiм гешторбен, вона тiльки знепритомнiла. Побiжи, Естерко, принеси нам з криницi води, там пiд каменем i коряк. Дiвчинка швиденько побiгла вниз, а стара заходилася знову терти руки й ноги нещаснiй Сарi. А втiм, до зомлiло?, видно, поверталося життя. Обличчя з синьо-червоного ставало блiдiше й блiдiше, груди починали помiтнiше здiйматися. - От покарав мене бог, що допустив найнятися в Гершка, - скаржилась, ламаючи в розпачi руки, Ривка. - I надало ж менi, бодай я не дiждалась маци, за мiзернi копiйки найнятися до такого гаспида! Пильнуй, каже, за дiвкою, та й годi! Добре пильнуй! Не гойка ж я якась остання, щоб у мене серця зовсiм не було!.. I зла я на не?, i жаль менi дiвчини; тиха вона, сумирна, води не скаламутить, а ??, мов ту вовчицю.... на ланцюг та в мiшок або пiд перини. Коли б одразу, а то... - Ой! Що ви, золота моя, - скрикнула жебрачка, сплеснувши руками. - За що ж таке ?й катування? Хто вона буде господаревi? - Дочка рiдна, ось хто! - не вгавала роздратована Ривка. - А за що вiн ?? мучить, достеменно й не знаю, силу? замiж за нелюба, а вiд того, кого вона любить, далеко везе... тiльки, видно, любить вона такого, що хазя?н мiй убив би ?? зразу, та когось бо?ться. При менi кричав ?й: "Задушив би тебе, як гадюку, коли б не був зв'язаний словом". - Ой мамеле, тателе! Таке верзти на рiдну доню! - Кричати? Та вiн бив ?? батогом i вiжками... душив... Як вона ще досi не здохла, я й сама не знаю, присягаюся торою! Як задумав мiй хазя?н уночi тiкати з Лисянки, то Сару зв'язав i вкинув у лантух, а на лантух поклав ще двi перини й погнав степом коней, бездорiжжям, щоб збити погоню... Коли ми од'?хали миль зо три, тiльки тодi вiн скинув з Сари перини й витяг ?? на вiтер... Така була бiла, як сорочка, а на синiх губах темнiла запечена кров... насилу ми одволали... Далi вiн побоявся класти перини на Сару й держав ?? тiльки в лантусi iз зв'язаними руками й ногами... А на четвертий день дозволив розв'язати ?й руки й iнодi сидiти... а ноги я розв'язала ?й оце тiльки зараз, - i Ривка на доказ сво?х слiв вiдкрила опухлi Саринi ноги. Жебрачка вжахнулася й завела жалiбним голосом: - Ой вей, вей! Сирiточка, нiкому заступитися... Ох, я, безпритульна, годуюся божою рукою, а щасливiша за не?, пишну... I хороша, i красуня, антик... А як долi нема?, то й плач цiлий вiк... не дивно, що вона шукала собi смертi... - Це уже вдруге, - пояснила Ривка. - Перший раз вона хотiла була кинутись пiд лотоки, втопитись, так ?? вдержали. Ой, i катував же вiн ??, вей мiр! Я боюсь йому й сказати тепер - заморду?... - Навiщо ж виказувати нещасну, - проговорила зворушеним голосом жебрачка, немов благаючи спiвчуття в Ривки. Та Ривка й не думала про спiвчуття, бо гнiв Гершка повернувся б у першу чергу проти не? само?. У цей час повернулася дiвчинка з корячком свiжо? води. Вiд кiлькох ковткiв ?? Сара вiдразу опритомнiла. Вона розплющила сво? великi очi й обвела всiх безтямним поглядом. А потiм, пригадавши все, нараз затремтiла й почала благати рятiвникiв сво?х, щоб зглянулись над нею й пустили б ?? з цього свiту. - Навiщо вам мо? страждання? - ламала вона руки. - Навiщо? Ривко, пожалiй мене! В тебе ж ? теж дочка. Ой пустiть мене! Пустiть! - Ой вей, мамеле! - несподiвано й iстерично заридала на цi благання Естерка. - Пустiть ??, не мучте! Вона така добра... очi в не?... ой вей, не бийте панни, не бийте! Пустiть: менi так ?? жаль! Це благання дитини, висловлене так щиро, прорвало нарештi гiркоту, що назбиралася в змученому Сариному серцi, й вона, притиснувши дитину до сво?х грудей, залилася сльозами. - Не плач, панно, не плач, адамант мiй! - втiшала Сару жебрачка, цiлуючи ?? холоднi руки. - Велике в тебе горе, та око ?гови його бачить, а раз всемогутнiй береже тебе од грiха, то не на муку ж, а на радiсть... на його терезах наше життя, i ми не смi?мо переступити його волi... Вже яке гiрке мо? життя, простягнутою рукою дитинку годую, а на бога батькiв наших не повстану. Цi простi, теплi слова чужо? стражденно? людини пiдбадьорили Сару, а сльози, крiм того, полегшили бiль, що стискав ?й груди. Вона поцiлувала жебрачку, ще раз притиснула до грудей ?? дочку, навiть обняла Ривку й, прошепотiвши тихо: - Так, ще не пробила моя остання година, ще треба терпiти, - пiдвелася з зусиллям на ноги й сказала сво?м супутницям: - Ведiть мене, не бiйтеся! Коли вони спустилися до пiднiжжя гори, то в глибокiй улоговинi лежав уже густий морок. Гершко з сво?ю бричкою стояв давно бiля корчми коло в'?зду до мiстечка. - Де це ти, стара вiдьмо, так довго тинялася? - накинувся був зразу Гершко на Ривку. Але та не розгубилася й собi закричала у вiдповiдь: - Де тинялася! Несла на руках разом' з цi?ю жебрачкою рiдну дочку ребе Гершка... На ноги стати не може, погляньте якi! Нехай господар дасть лiхтаря - од мотузкiв це. Та й до того двiчi зомлiвала вона, iх бiн а?д!.. Я гадала, що ми донесемо мерця... Ой вей, вей! Що робиться на свiтi! - Ну, гершду, годi! - зупинив ?? Гершко, але не гнiвним, а лагiдним, нiби благальним голосом. - Слабка, хвора... Ну, ноги й те?... А ти, якщо втомилася, можеш пiдкрiпитися пивом. - Дякую, ребе, але й вона, ось ця бiдна жiнка, вибилася з сили... та й Сару пiдкрiпити слiд було б. - То налийте нам два ока пива, - наказав Гершко й дав жебрачцi ще трояка. Стояла вже над Кам'янкою нiч, коли Гершкова бричка з гуркотом зупинилася бiля однi?? брами, що сховалася серед акацiй ближче до Днiстра. Сара, сидячи в бричцi, вiдчувала по розлитiй у повiтрi вологiй прохолодi близькiсть води. Гершко довго стукав у браму й гукав; нарештi у дворi заметушилися, з страшенним гавкотом, брязкаючи ланцюгами, заскакали собаки, i ворота розчинилися. З брами вийшла жiнка, висока на зрiст, трохи сутулувата. У непевному свiтлi лiхтаря здавалося, що на всьому ?? обличчi переможно панував лише довгий, гачкуватий нiс. - Ану, покажи лишень менi, покажи, братику, свою Сару! - заговорила вона ласкаво, пiднiмаючи вище лiхтаря. Ривка пiдштовхнула до не? дiвчину, яку досi мiцно тримала за руку. Сара мовчки поцiлувала родичцi руку. - О, красуня! Очi, як у небiжки... немов бачу ??. Тiльки шлехт - хвора вона в тебе! Як вiск личенько, а сама, мов очеретинка, хита?ться... Ну, та ми ?? тут швидко поправимо! - говорила вона привiтно. - У мене всяке зiлля ?, я ж знахарка! - засмiялася стара й, погладивши по щоцi знiяковiлу Сару, звернулася до Гершка: - Спасибi, спасибi, братику, що завiтав до нас. Тепер багатi родичi цураються бiдних, та й часи такi, що кого рiк не бачив, то вважай краще за мертвого. Ну, хай буде благословен бог Авраама, Iсаака й Iакова! Хай прийде з вами радiсть i мир у дiм мiй! Гершко пiдiйшов iще раз до руки сво?? родички й разом з нею та Сарою ввiйшов у свiтлицю. Низенька невелика кiмната, з розмальованою стелею i товстими стiнами, прикрашеними вишитими птахами i яскравими килимками, приваблювала сво?м затишком i прохолодою, а накритий стiл, заставлений пляшками та полумисками, надив щедрою гостиннiстю... Та й господиня так i упадала коло сво?х родичiв. Вона голубила й пригощала Сару, хоч дiвчина ледве доторкалася до ?жi й тiльки на дуже пильне прохання тiтки випила невеликий келих меду. Бачачи надзвичайне виснаження Сари, господиня одвела ?? в свою спальню, де була приготована постiль, а сама повернулася до брата i довго про щось стиха розмовляла з ним... Веселий ранок застав спiвбесiдникiв за келихами, i вони мусили вiдкласти вирiшення багатьох питань до наступного дня. А Сара, лiгши на сво?й новiй постелi, вiдчула тiльки зараз, як змучилось ?? тiло, як натомились i опухли ноги й руки, як надiрвалися, неначе розбитi на шматки, ?? груди. Ця надмiрна знемога не давала ?й заплющити очi, та й пережитий страх стояв iще перед ?? очима. Щирi слова жебрачки дзвенiли в ?? вухах i вiдлунювалися в биттi серця. "Грiх великий не вiрити в милосердя бога!" - сказала ?врейка, - а християнка повинна б iще бiльше вiрити в любов i милосердя розп'ятого бога! - зринали в ?? розгарячiлiй головi думки. - Мене одчай штовхав на страшний грiх, а мiй любий сокiл, мiй рай, мiй Петрусь iще може знайти свою Сару й вирвати ?? з неволi! Адже все у божiй волi... Та що це я, вей, вей! Хто мене зможе знайти тут? Хто перенесе дорогому Петрусевi стогони мого розбитого серця? Я на тому свiтi, живцем похована в могилi! Ох, i кiсток мо?х не занесе на батькiвщину ворон!" - Сара почала до болю ламати сво? руки й застогнала. Потiм нараз блискавкою майнула перед нею тривожна думка й примусила пiдвестися. "А може, батько вiддав до рук катiв i Петруся, i його батька, й батюшку? Але нi, батько останнi три днi не вiдлучався з корчми й на мить. А Петро, ой мамо моя, вiн i догадатися не мiг, куди ми по?хали, iнакше б нас догнав... Я три днi його ждала, а потiм утратила надiю. Ой не взна? вiн нiколи, нiколи, куди мене завезли... i завезли на погибель!.. Що ж, до останньо? хвилини я терпiтиму... Та якщо силою свого домагатимуться, то... тодi прости мене, боже!" Сарi пригадалось лагiдне обличчя батюшки i його тихi, сповненi щиро? ласки слова: "Дитя мо?, зло на цьому свiтi не вiчне; вiд дихання любовi воно тане i втрача? свою отруту, а серед людей розвива?ться все бiльше й бiльше любовi..." Нарештi втома взяла сво?, й дiвчина заснула мов убита. Наступного дня пiзно прокинулась Сара й, не розплющуючи очей, намагалася розiбратися в хаосi вражень i знайти рятiвну нитку в нових обставинах свого життя. Батько, звичайно, все розповiв хазяйцi i вкупi з нею обмiркував найсуворi-ший нагляд за кожним ?? кроком, за кожним поглядом i за кожним ударом серця; треба скоритися - це неминуче; щоправда, на те ? один спосiб - але вона присяглася милосердному боговi терпiти до останнього... Та й, крiм того, сторожа ??, напевне, буде пильна й завбачлива... Сара розплющила очi й уважно обвела ними свою кiмнату. ?? вразило, як усе змiнилося навколо вiд учора: стiни зовсiм оголилися, а вчора в них було понабивано багато гачкiв i цвяхiв, на яких висiв одяг i всяке домашн? начиння; шафу з ножами, виделками й посудом, котру вона бачила онде в тому кутку, зараз було винесено, одно слово - в кiмнатi лишилося тiльки два лiжка та один ослiн, i спальня вiдразу перетворилася на камеру одиночного ув'язнення. "Отак, - усмiхнулася Сара. - Вони дуже заклопотанi тим, щоб зберегти ув'язнену живою до при?зду головного ката... Але як полегшити тугу ув'язнення, як пом'якшити серця приставлених сторожiв? Ривка хоч i жорстока, та ?? завжди можна було купити за кухоль меду, а от як тiтка? Вона схожа на сову - i очi пронизливi, i нiс гачкуватий... Вчора вона була ласкава, а от сьогоднi, пiсля ради... О, якщо вона мене вiзьме в сво? кiгтi, то не втекти менi..." "От хiба що, - стрепенулася Сара, - менi одне лишилося: вiдтягти час, i на це в мене один спосiб - хвороба. Отже, треба всiляко не пiддаватися лiкуванню знахарки-тiтки, а приспати ?? ласкою... I, крiм того, треба на грiзний час мати пiд рукою такий порятунок, котрий би кожно? хвилини мiг мене вирвати з рук катiв... Це головне, головне! - захвилювалась вона. - Тiльки так я зможу терпiти й спокiйно ждати останньо? хвилини". Спинившись на цiй думцi, Сара стала спокiйнiша; молодий органiзм, пiдкрiплений цiлющим сном, знову сповнився житт?радiсною бадьорiстю, в серцi зажеврiли надi?... Сонячний промiнь, пробившись крiзь щiлину вiконницi, вигравав у золотiй курявi всiма кольорами веселки й сповнював кiмнату ласкавим напiвсвiтлом. Навкруги панувала цiлковита тиша, тiльки з вулицi чи з двору чути було iнодi задерикуватий крик пiвня та якась пташка пiдлiтала до вiкна, й видовжена тiнь ?? то трiпотiла на протилежнiй стiнi, то зникала. Сара схопилася була досить бадьоро з лiжка, але зараз же змушена була сiсти, бо ноги в не? i всi кiстки дуже заболiли. Та все ж таки треба було одягтися, а сукня була порвана. Поволi пiдiйшла Сара до дверей: вони були защепнутi з того боку. Дiвчина постукала й прислухалася, але вiдповiдi не почула. У сусiднiй свiтлицi, де приймала ?х тiтка, певно, нiкого не було. "Однак це зовсiм незручно", - подумала Сара й почала голосно кликати до себе Ривку, в сусiдню кiмнату хтось зайшов, i за хвилину на порозi спальнi з'явився батько з господинею дому. Сара накинула на плечi велику хустку й покiрно схилилася, нiби ждучи вiд мучителiв, якi ввiйшли до кiмнати, неминучих ударiв. Блiде личко ?? ще бiльше поблiдло, темнi вi? закрили очi. - Хай буде мир над тобою, дитино моя, - лагiдно промовив Гершко, урочисто простягаючи до не? руки. Такий початок був вельми незвичайний, i Сара пiдвела очi на батька, щоб роздивитися краще вираз його обличчя. Довга стрiлчаста тiнь пробiгла по ?? щоках i знову зникла: обличчя Гершка, незважаючи на лагiднiсть тону, було суворе й та?ло в зморшках сво?х лють. Сара покiрно поцiлувала простягнуту руку й здригнулась усiм сво?м худеньким тiлом од внутрiшнього холоду. - Ти сирота, - говорив далi тим же тоном Гершко, - i тiтонька Рухля найближча i ?дина твоя родичка; ти ?? повинна шанувати й любити так, як свою, ох, небiжку матiр, i кожне слово ?? мусить бути для тебе таке ж страшне, як божий наказ, викарбуваний на каменi. Сара здригнулася знову, й на темнiй крайцi ?? повiк блиснули двi чистi росинки. - Не страшне, нi, - заперечила стара грубуватим, низьким, немов чоловiчим, голосом. - Я не хочу, щоб Сара мене боялася. Я хочу ?? любити, як любила свою померлу дочку Дебору... Ой вей, яка вона була! Перша на цiлий свiт i розумом, i вродою... Ой мамо, що то була за дитина! - i Рухля витерла непрохану сльозу, висякавши при цьому й гачкуватого носа. - Ой сирiтко, як тобi, - провадила вона, - не вистача? материнсько? ласки й теплого серця, котре б обiзвалося з любов'ю на тво? сльози, так i менi, старiй сиротi, не вистача? дитячо? любовi, яку нам бог посила? в нагороду за вiру й за нашi клопоти. От я тебе й хочу любити, як рiдну дитину, i хай буде в тебе не страх до мене, а цiлковита довiра й любов... - i Рухля пiдiйшла до Сари, обняла кощавими руками ?? голову й поцiлувала в чоло. Сара впiймала руки старо? i вкрила ?х поцiлунками, а тiтка погладила по голiвцi свою нову дочку. - Бачиш, i не заслужила ти такого щастя, - заговорив Гершко, - а милосердний наш бог, що виявив стiльки ласки до свого обраного народу, бог Iзра?лiв, котрого ти не раз зневажала, - вiн невичерпний у щедротах сво?х i дару? тобi другу матiр, дару? без плати, набiр: ти це пам'ятай i не забувай! За таку ласку й ти мусиш заплатити чимось боговi. Ой, тво? минуле, тво? грiхи й провини, так само, як i тво? зрадливе серце, вiдомi тво?й тiтцi, як вiдомi були й менi, нещасному, зганьбленому батьковi, а тому, якщо тво? серце не з каменю, то ти мусиш вiдкрити його сво?й матерi: в нiй, у ?? ласках тво? радощi, а в покiрливостi тво?й i в цiлковитому послуховi ?диний порятунок. Кажу ще раз, - грiзно пiднiс голос Гершко, - що менi легше бачити тебе зотлiлою в могилi, анiж мерзенною тварюкою серед живих, i що я не зiгну нi перед чим i нi перед ким сво?? волi! Сара випросталась. На ?? щоках виступили двi червонi плями й розлилися рожевою хвилею по всьому личку. - З тво?м словом, тату, я згодна, - стримано прошепотiла вона, - смерть лiпша за ганебне життя. - Вперта, - проскрипiв Гершко, втрачаючи самовладання. - Уся в тебе, - всмiхнулася Рухля. - I батько повинен не гнiватись, а радiти, якщо дитина схожа на нього. Я от ще й не знаю дочки, а бачу ?? серце наскрiзь - адже я знахарка. Сара з забобонним страхом глянула на свою названу матiр, i ?й здалося, що, незважаючи на жартiвливий, ласкавий тон, пiд гачкуватим носом в тi?? змi?лася ?хидна усмiшка. - Так от я й бачу, - вела сво? стара, - що просьбою та ласкою з нею можна все зробити, а погрозами нiчого не вiзьмеш... Гершду, мiй старший родичу! Ти просив мене заступити тво?й дочцi рiдну матiр, то дай i права менi материнськi: Сару нiчим не лякай, бо вона й хвора ще... а хвороба може будь-кого зламати, не те що... - Хоч би одужати й вiдпочити! - простогнала Сара. - Так, так, дитино моя, - заступилася тiтка, - нiхто тебе й прикрим словом не скривдить, заспокойся й вiдпочивай... а я ще зiлля приготую... то ти в нас до зими як огiрочок будеш. Гершко нiяково мовчав, кидаючи з-пiд навислих брiв на свою дочку лихi погляди. Вiн хотiв, як видно, поблажливо всмiхнутися, але замiсть посмiшки його рот скривила зла гримаса. - Нехай буде по-тво?му, сестро, - нарештi сказав вiн, - може, я й слiпий, як Товiт, а ти менi вловиш рибу, жовчю яко? зцiляться мо? очi... Будь ?й за матiр, а права материнськi я тобi передаю цiлком... Тiльки май на увазi, що спускати ?? з ока й на хвилину не можна: вона хотiла заподiяти собi смерть... вона на все здатна... - Ой-ой-ой, не бiйся, брате мiй: од мого ока й думка ?? не схова?ться. - Ну, хай благословить вас господь, - мовив нарештi Гершко й вийшов iз спальнi. За ним поспiшила й нова опiкунка Сарина, кинувши дiвчинi: - Я Ривку пришлю до тебе, дочко! Так почалося в цьому закинутому куточку нове Сарине життя. Спершу, незважаючи на запевнення знахарки-тiтки в ?? материнських почуттях, Сара все-таки перебувала в справжньому ув'язненнi. Якщо вона лишалася сама, то ?? замикали в спальнi, не дозволяючи навiть Ривцi переступити порiг, i лише з тiткою дiвчина могла посидiти в сусiднiй свiтлицi, не далi. На вулицю ж i в двiр ?й було зовсiм заборонено виходити: очевидно, Сару випробовували, й поширення ?? прав цiлком залежало вiд тiтки. Сара з першого дня збагнула це й старалася переконати опiкунку в цiлковитiй сво?й покiрливостi, але на одвертiсть з нею не йшла, тим бiльше, що тiтка всякими хитрощами намагалася випитать в не? ?? та?мницю, а сама була замкнута й нещира, та?лася з усiм вiд сво?? названо? дочки, - навiть не хотiла сказати, як зветься мiсце ?? ув'язнення... Тому-то й Сара не могла ?й довiритися нi в чому, а на всi спроби викликати ?? на сердечну одвертiсть одмовчувалася або вiдповiдала на?вно, вiдхиляючи зовсiм в iнший бiк тiтчинi пiдозри. В одному тiльки вона хотiла переконати тiтку, що жорстоке поводження батька довело ?? до озлоблення й зовсiм пiдiрвало здоров'я, а що iнше ставлення могло б викликати й iншi наслiдки: все це зрештою послабило недовiр'я опiкунки, й вона почала давати Сарi, хоч i дуже обережно, трохи бiльше волi. А незабаром до цього долучилась iще нова полегкiсть: Гершко ви?хав у сво?х гешефтах зовсiм з мiстечка i ви?хав, як казала тiтка, надовго... Не бачити свого мучителя, не тремтiти перед його холодними, зеленими очима було для Сари справжнiм щастям, i вона тепер могла вiльно дихати й навiть тiшитися мрiями в сво?й самотинi. Одного тiльки Сара тепер боялася - хутко одужати й не знайти, не мати в руцi певного засобу, який би мiг у будь-яку мить звiльнити ?? вiд мук. Одужання в ?? план не входило, навпаки - на хворобi вона сподiвалася виграти час, а може, й свiй порятунок, а тому вирiшила знахарчиного зiлля не пити, а обманювати тiтку й виливати все за вiкно, та, крiм того, якнайменше ?сти. Що ж до друго? обставини, то думка про не? не давала Сарi спокою нi вдень нi вночi, невiдступне переслiдуючи ?? й доводячи майже до божевiлля. Нi мотузка, нi рiка не були надiйними засобами - кати в хвилину насильства завжди могли вiдрiзати ?й цей шлях... "От якби нiж, кинджал або отрута... але де ?х добути, де ?х знайти?" - мучила себе Сара такими запитаннями, не знаходячи на них вiдповiдi. Пiсля вiд'?зду Гершка тiтка зайшла раз до Сари й завела розмову: - Ти все ще блiда, як лiлея, й мало ?си... Тужиш, моя дитино? Сара поцiлувала, як звичайно, ?? в руку й мовчки опустила очi. - Авжеж, тужиш... я бачу, - вкрадливо говорила Рухля. - Та й не дивно: у двох таких покоях можна задихнутися... без простору, без вiльного духу... Давно б я тобi волю дала, та твiй батько наговорив менi, що ти i потайна, i зла, що тобi вiрити не можна... I справдi, я нiякою ласкою, нiякою щирiстю не можу заслужити в тебе цiлковитого довiр'я: бачу добре, що тебе гризе туга, а ти все-таки нi слова! Як же я допоможу тобi, коли не знаю причини. Я могла б порадити дещо й батьковi, походила б коло нього... якби знала, про що клопотатися й чого остерiгатися... а слiпому шукати дорогу важко... Ну, та бог з тобою, може, ти, гарненько узнавши мене, й полагiднiша?ш, а все-таки я, на свiй страх, хочу тобi дозволити гуляти в нашому дворi. Сара зрадiла цьому дозволу й гаряче розцiлувала тiтку, пояснивши ?й свою недовiрливiсть деспотизмом батька, який залякав ?? з дитинства. Двiр, в якому тiтка дозволила гуляти Сарi, був невеликий чотирикутник, оточений з усiх бокiв високим парканом, увiнчаним зверху гребенем гострих цвяхiв; в кутку двору стояла якась халупка з широким димарем. Двiр був зовсiм порожнiй, i жодна жива iстота - нi собака, нi кiшка, нi курка - не порушувала в ньому тишi, а тому, сидячи в дальньому кiнцi двору пiд парканом, можна було чути плескiт тихо? рiки й шурхiт рiнi. Та, незважаючи на те, що цей тiсний двiр був зовсiм вiдрiзаний вiд навколишнього свiту, Сара невимовне зрадiла, побачивши над собою клапоть ясно? блакитi, а над черепичним дахом будинку, в якому вона жила, нескiнченну стiну гiр, що химерними бiлястими силуетами вирiзувалися на м'якiй синявi неба, зливаючись вдалинi з високим пасмом хмар. Сара приходила сюди й, сiдаючи на призьбi халупки, вдихала на повнi груди струменi запашного повiтря, прислухалася до плескоту хвиль i залiтала думками за скелястi верховини, за туманну млу, в далекий край, до дорогих людей... Тiтка, помiтивши, що чисте повiтря добре вплива? на вiдновлення сил у Сари й що вона пiд час прогулянок поводиться спокiйно, дозволяла ?й частiше гуляти, так що дiвчина проводила майже цiлi днi в дворi. Якось уранцi, сiвши на сво? улюблене мiсце на призьбi, Сара раптом почула, що в порожнiй халупцi хтось нiби переливав з горщика в горщик воду. Вiд несподiванки дiвчина перелякалась. Не встигла вона заглянути до халупи, як низенькi дверi вiдчинились i на порозi показалась якась дiвчинка, вся обвiшана мокрими пасмами вовни. Дiвчинка хутко пройшла повз Сару й заходилася розвiшувати на вiрьовцi мокру, допiру пофарбовану вовну. Сара затулила рукою рот, щоб криком не виявити сво?? присутностi. Але крик все-таки вирвався, коли дiвчинка обернулася до не? личком: Сара впiзнала в нiй Естерку, дочку жебрачки, яка врятувала ?? вiд смертi. Дiвчина так зрадiла цiй зустрiчi, що мало не кинулася обiймати Естерку, але стрималась, щоб не привернути увагу сво?х стражниць. Коли мала верталася в халупку, Сара тихо ?? покликала: - Естерко! Дiвчинка здригнулась, здивовано глянула на Сару й потiм, упiзнавши ??, вся спалахнула вiд радостi й кинулась до не? з криком: - Ой вей! - Цить, дитинко! За мною стежать! - застерегла ?? Сара, притиснувши до грудей. - Ти одiйди i вдавай, що мене не зна?ш, що нiколи мене не бачила. Не дивись на мене так i, розмовляючи, не оглядайся, щоб нiкому й на думку не спало, що я тобою цiкавлюся, що я тебе про щось розпитую. - Гiт, але ж чому? - здивувалася Естерка. - Тебе лаятимуть, що ти з бiдною дiвчинкою водишся? - Нi, не те, пiсля розкажу... Ти собi розвiшуй вовну... Я одiйду до паркана... отак, мiй адамантику... Тепер, одвернувшись одне вiд одного, й будемо потихеньку розмовляти... Що це за вовна й навiщо ти ?? розвiшу?ш? - Щоб вiтром сушилася... Мама приходить сюди й варить бiлу вовну в рiзних фарбах... От коли вона вивариться, то я переполiскую, викручую й розвiшую, щоб сушилася. - Навiщо ж хазяйцi стiльки вовни? - Вона взимку плете панчохи та коци й прода?. - I мама твоя сюди приходить? - Влiтку рiдше... тiльки тодi, як фарбу?, а взимку й до панчiх, i до коцiв. - Ага! Виходить, ви служите в цi?? хазяйки? - Атож, - зiтхнула дiвчинка. - Да? нам стару одiж... а коли - то й хлiба. Панi Рухля дуже скупа... - Ой, ой! Бiднi ви! Якби в мене були грошi... а то лише дещо з речей... - Мама за одiж дiста? грошi... Ходить на базар i дiста?, - щебетала Естерка. - Вона багато всього носить i на руцi, i на плечi... Купу? сама, а то й випрошу? в добрих людей... а потiм дома чистимо, лата?мо - i на базар... I я з мамою ходжу. Панна не була на базарi? - Нi, - сумно всмiхнулася Сара. - Мене не пускають... Слухай, Естерко, мама твоя, коли я про щось попрошу, не розкаже хазяйцi? - Ой, вей! Борони боже! Мама все плакала за панною... Зi мною разом плакала... "Так, - каже, - шкода, що пальця б собi урiзала..." Мама моя така добра, сама не ?сть, а все менi... - Я так i думала, - зрадiла Сара, i очi ?? засяяли. - Я б через тебе передала перстень. У мене ?х багато... продайте... я й вам допоможу... i менi треба грошей. Тiльки мовчiть, щоб мама не призналася, що зна? мене, що зi мною ма? гешефт. - Ой, хiба ми не зна?мо! Багато речей треба продавати потайки, з-пiд поли. Нехай панна буде спокiйна. - Ну то пiдiйди сюди з вовною, а я передам. Естерка збiгала в халупу, вхопила там цiлий оберемок вовни й, пiдiйшовши до Сари, спритно й непомiтно взяла в не? перстень. У Сари промайнула думка, чи не на ферфал вона його вiддала. Але дiвчина засоромилася сво?? пiдозри й безтурботно спитала в Естерки: - А яке це мiстечко? - Кам'янка. - А рiчка як зветься? - Днiстро. Сара задумалась. Таких назв вона не чула, а тому й вирiшила, що потрапила просто на той свiт. Далi розпитувати ?й було важко, вона замовкла, а потiм, почувши тiтчин голос, поспiшила пiти в хату, щоб не зустрiтися з нею. Наступного дня Сара вийшла в звичайний час погуляти надвiр i застала вже там Естерку. Дiвчинка радо посмiхалася до не? й кивала з-за вовни голiвкою. Сара сiла на оцупку пiд парканом i ждала, поки Естерка пiдiйде до не?. - Мама вiта?, - прошепотiла вона, дивлячись убiк. - Ой леле! Яка вона рада! Спершу злякалася за перстень... "Дорогий, - каже, - боюсь..." А потiм я впросила... багато дали за нього, осьо!.. - простягла вона з-пiд поли руку й висипала на колiна Сарi жменю срiбних монет - талярiв i злотих. - Ой мамо! - вигукнула здивовано Сара й, затулившись полою, швиденько сховала грошi в кишеню. П'ять талярiв вона вiддала назад Естерцi. У цей час почувся грiзний хазяйчин голос. - Ти! Байстря! - закричала вона. - Що панi хоче? - обiзвалася Естерка, вiдскочивши вбiк, i боязко пiдiйшла до хазяйки. - Вус? Ти ?си фарби разом iз сво?ю матiр'ю-злодiйкою? Га?! - накинулась на не? Рухля. - Боронь боже! Шановна панi! Хiба фарби можна ?сти? Вiд них смерть! - Естерка поблiдла й затремтiла, а в очах у не? забринiли сльози. - Ось попробуй мiдянку, проковтни хоч щiпку й матерi дай!.. Жебраки, дармо?ди, а чужого добра не бережете! Чуже добро вам за нiц?.. Так i звикли жебрами жити!.. Чи ж давно я дала вам рiзних фарб, вистачило б на два пуди вовни, а твоя мама - бодай ?? взяла яма! - пофарбувала менi не бiльше як пуд, i вже ферфал, уже, кажуть, знову приходила по фарби!.. Гевулт! - Ой панюню! Ой вей мiр! Нiхто з нас i крихiтки не з'?в, - заплакала Естерка. - Не з'?в! Дурепа! Звичайно, не з'?в, якщо не полопались... А хiба тi фарби продати не можна? - Мама прода? тiльки старi жечi, - схлипнула Естерка. - Ну, ну, знаю, - пом'якшала господиня, а може, помiтивши в глибинi двору Са-ру, вирiшила зам'яти сварку. - А ти вже й справдi?.. Як не наглядати за вами, то ви й бога забудете!.. Герш-ду! Я тво?й матерi даю постiйний заробiток, то вона мусить про це пам'ятати й берегти кожен мiй шеляг... Скажеш, щоб вона завтра прийшла: дам фарб, а як треба, то й борошна, нехай торбу вiзьме! Естерка пiдбiгла до господинi, поцiлувала простягнуту руку й знову заходилася розвiшувати вовну, а господиня пiшла в хату, не обiзвавшись до Сари й словом, нiби не бачила ??. Сара тiльки й чекала, поки пiде хазяйка: ?? пекла одна думка, що зненацька блиснула ?й у головi. - Слухай, Естерко, - звернулась вона до дiвчинки. - Яка то фарба мiдянка? - Зелена, оно, як та шерсть, - вiдповiла Естерка, витираючи руками очi й усе ще тихенько схлипуючи. - Ах, яка гарна, просто диво! Очей не вiдiрвеш!.. А навiщо ж хазяйка радила ?сти й тобi, й мамi? Хiба вона смачна? - Навiщо? А щоб ми одразу здохли... - Ой мамеле! Хiба хазяйка така зла? - Недобра, ой вей, яка недобра! Бiдну людину скривдити й вилаяти ?й за нiц! Сара зiтхнула й замовкла. Естерка порозвiшувала всю вовну й, нишком попрощавшись iз Сарою, хотiла була вже йти, але та затримала ??. - Слухай, Естерко, а яка ото фарба червона, що аж горить? - Якiсь темнi корiнчики... Сара похнюпилась, замовкла. Естерка почала чухати одна об одну босi ноги. - А коли знову? - пiдвела голову Сара. - Днiв через три... А хiба що? - У мене до тебе ? прохання, мiй дукатику... - зам'ялася Сара. - Яке? Все, все зроблю! - жваво мовила Естерка. - Данке! Тiльки ти й мамi сво?й не кажи, - нiкому анi мур-мур!!! Естерка кивнула головою. - Бачиш, менi хочеться перефарбувати сво? стрiчки... в мене багато ?х, я й тобi подарую... перефарбувати в такий червоний, шкарлатний колiр i в такий, як ото, зелений... То ти дiстань менi й червоно?, i мiдянки... хоч трошки... Не чiпай хазяйсько?, щоб не перепало тобi, а краще купи... Ось вiзьми таляр... можна? - Ой мамо! Чому не можна? Можна! Я для панни - хоч зараз! Сара вся спалахнула вiд хвилювання, а потiм нараз поблiдла. Але, глибоко разiв зо два передихнувши, вона рiшуче дала дiвчинцi таляр i притиснула ?? мiцно-мiцно до сво?х грудей. Минуло кiлька днiв, i тiтка почала помiчати, що Сара рiзко змiнилась на краще - i зовнi, i настро?м: темнi кола пiд очима зникли, зеленкуватий колiр обличчя змiнився на бiлий, на щоках зрiдка спалахував рум'янець, очi заблищали прихованою радiстю, голос став дзвiнкiший, та й у всiх рухах з'явилась енергiя. Таке полiпшення панi Рухля приписувала сво?й хитрiй полiтицi й сво?му знахарству, i це тiшило ?? самолюбство й вельми радувало, бо вона могла тепер похвалитися перед братом. Хазяйка подво?ла ласку до сво?? затворницi, намагаючись всiляко примусити ?? бiльше ?сти; й Сара мимохiть спокушалася помалу-малу смачними стравами, якi тiтка готувала для не?. Ривка теж стала ласкавiша з сво?ю пiднаглядною; вона дiставала тепер од Сари щодня по злотому - на мед i на пиво, i, не доскiпуючись, звiдки взялися цi грошi, нишком випивала на них... Сара зустрiчалася з Естеркою зрiдка, обережно, не даючи пiдстав для пiдозр i приховуючи вiд усiх сво? знайомство з нею. Одного разу, смерком, вона навiть бачилася з матiр'ю дiвчинки. Жiнка ?й дуже дякувала за грошi й присягалася в сво?й вiдданостi й готовностi виконати будь-яке доручення сво?? добродiйницi. Радiсть добросердо? ?врейки при зустрiчi з Сарою i запевнення ?? були такi щирi, що дiвчина мало не розплакалася вiд зворушливих слiв i пестощiв жебрачки й пообiцяла давати ?й через Естерку рiзнi доручення, а також просити ?? поради й допомоги в скрутну хвилину. Цi двi вiдданi iстоти в пiдневiльному життi Сари серед чужих, байдужих людей були ?? ?диною втiхою та надi?ю. Дiвчина навiть почала плекати знову несмiливi надi? i в довгi години самотини вигадувати рiзнi плани, з допомогою яких можна було б вирватися з цi?? жахливо? неволi та з'?днатися знову з друзями i з любим, ?диним Петром. Якось у свiтлицю до не? прийшла тiтка, принесла медяникiв, наливки й завела дружню розмову. Останнiм часом тiтчина ласкавiсть трохи розвiяла Сарине недовiр'я до не?, i хижий дзьоб та яструбинi очi старо? почали ?й здаватися не такими страшними; але Сара все-таки була насторожi й хитрувала з нею, прикидаючись одвертою. - А ти з кожним днем усе краща?ш, моя Сурочко, - спiвала тiтка. - Не натiшуся тобою... Так полюбилася ти менi... Ой вей, як полюбилася, неначе воскресла моя покiйна Дебора! Сара поцiлувала тiтчину руку, а та пригорнула ?? голiвку до сво?х широких, плескатих грудей. - Ой дукатику мiй, скарбе дорогий! - вела свою пiсню Рухля. - Бачиш, як ти до мене з теплою душею, то я й розiрвуся за тебе й батька твого зламаю. Спершу я тобi не довiряла, думаю собi: як же б це вiн ?дину свою дочку не жалiв? А тепер бачу, що твоя правда: ласкою та тихим словом можна з тобою все зробити, а на грiзьбу ти ?жак ?жаком... Випий iще чарочку наливки - вона тобi на користь... - Боюсь, мамо, - сором'язливо вiдповiла Сара. - Зовсiм уп'юся, в мене й так голова наморочиться... - Пусте! Це квасок, - пiдлила вона знову ?й у чарку. - Заснеш краще - та й квит! Турбу? мене ось що: батька твого довго нема?, чи запропав десь, чи, може, гешефти затримали? Обiцяв через тиждень повернутися, та ось уже й другий мина?, а його нема... У Сари мало не вихопилось "i слава богу!", але вона стрималась i тiльки зашарiлася та зробила стурбоване обличчя, хоч ?? й зраджували iскорки в очах. - Недобрi вiстi чула я на базарi, - провадила Рухля, - ой мамеле, якi недобрi! Бодай ?х нiколи не чути!.. Кажуть, що за Баром i за Уманню з'явилися знову гайдамаки, що всi хлопи тiкають у лiси й стають гайдамаками... Ох, ферфал! Що буде, боже мiй, що буде! - Всi хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? - стрепенулася Сара й почала уважно дослухатися до тiтчиних слiв. - Усi, кажуть, як один! ?х пани вiшають, рiжуть, а вони панiв палять... Ой, Содом i Гоморра! Вони собi рiжуться, а нам, бiдним синам Iзра?лю, найгiрше! Запопаде хлоп - вiша?, запопаде шляхтич - вiша?... Ох, ох! На всiх розбiйникiв i ши? не вистачить! - I сюди прийдуть гайдамаки? - особливо зацiкавлено спитала Сара. - Хто його зна?! Сюди ранiше нiякий бiс не заглядав... Та й навколо Бара конфедерати попалили, винищили всi хлопськi села, а втiм, хто його зна?! Такi часи настають, як за фараона в ?гиптi... Куди нам тiкати i хто виведе народ твiй, боже Iзра?лю? - майже заголосила Рухля, вельми налякана звiстками i добре-таки розчулена мiцною наливкою. Сару ж, навпаки, охопив настрiй зовсiм не вiдповiдний до звiсток, i вона не могла його навiть приховати. "Ех, коли б гайдамаки сюди! - вихором налетiли на не? гарячi думки. - Вони б урятували мене! Тiльки на них i надiя!.. Я б ?м сказала, що я вже не ?врейка, що серцем i душею я давно ?хньо? вiри, що молюся потай розп'ятому боговi й на його любов сподiваюсь... Не повiрять, може? То я б послалась на Петра... а його, лицаря, напевне всi знають... Ну, а якби й вбили, то смерть лiпше, нiж насильство, нiж ненависний шлюб! А втiм, це менi тепер не страшне, - усмiхнулась вона, - та й гайдамаки мусять знати Петра... А може, й вiн, скарб мiй, дiамант мiй, прибув би теж сюди... Ех, якби вiн знав, то перший знав." - Ця думка блискавкою вдарила Сарi в серце й примусила його болiсно стиснутись. - Ох, тi пiдлi хлопи! - скаржилась Рухля. - Через них i пани чинять гвалти. - А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сидiли б? - заперечила Сара. - Пани ж грабують хлопiв i примушують ?х мiняти вiру... а вiра кожному дорога. - Так, так! Вiра дорога... вiра батькiв священна! - палко мовила Рухля. - За не? можна вмерти, i хай той буде проклятий з роду в рiд, хто вiдступиться вiд сво?? вiри! - Я думаю, що проклятий i лях, - додала Сара, - вiн силомiць наверта? до сво?? вiри. - I той проклятий! - погодилась стара й, щоб угамувати роздратування, випила ще чарку наливки. Це вплинуло на не? благодiйно, зморшки на лобi, прикритому чорною, погано зробленою перукою, розгладились, i в очах засвiтився масний полиск. - Ось що, мо? райське яблучко, - поцiлувала Рухля кiлька разiв у щоку i в лоб Сару. - Скажи менi одверто, як матерi, чого так батько в'?вся в тебе, що й тепер аж пiнить, коли про тебе говорить? Сара поблiдла й задумалась на хвилину, а потiм стрепенулась i заговорила, немов нiяковiючи й соромлячись сво?х iнтимних признань. - Я вам, як рiднiй матерi, признаюся, тiльки, на бога, нi слова батьковi, а то вiн уб'? мене... - Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь нi перед ким i словом, - забожилася Рухля, тремтячи вiд цiкавостi й пiдливаючи знову Сарi в чарку темнувато? рiдини. - Батько, щоправда, й ранiше зi мною був суворий, - почала Сара, - i вимогливий. Я боялася не тiльки його слова, а й погляду... Тiльки, треба сказати, що вiн не шкодував на мене грошей i дарував менi часто й перли, й дукати, й адамашок, i оксамит. - Ой-ой! - кивала захмелiлою головою Рухля, пронизуючи з-пiд навислих сивих брiв яструбиними очима Сару. - Виходить, вiн все-таки по-сво?му любив свою дочку... - Не знаю, може, вiн бiльше любив себе, - мовила Сара, - та все ж таки менi ще так-сяк жилося... Тiльки не було в мене нi подруги, нi рiдних... i я жила, нудячись в самотинi... ну й сама не знаю, як покохала одного... - Кого, кого? - видивилась на не? зеленими хижими очима стара, задерши вгору свого гачкуватого, як у сови, носа. - Ой мамо! Вам же однаково... ви не зна?те... - нiяковiла, червонiла й блiдла Сара. - Нi, нi, скажи: це на твою користь... - Ох, батько нiколи й нiзащо не погодиться видати мене за нього замiж. Я й тодi це знала, а тепер ще бiльше впевнена в тому. - Це ще побачимо, ти тiльки скажи, - наполягала тiтка. - Гаразд... Але, на бога, - нiкому... Анi словечка, а батьковi особливо!.. Я навiть не смiла й натякнути йому, а тiльки одвертала пiдозру зовсiм в iнший бiк... У Великiй Лисянцi, куди ми часто з батьком ?здили, ? бiдний крамар, що на головi носить лоток з медяниками й цукерками. Вiн такий гарний i такий нещасний, що серце мо? одразу до нього прикипiло, ми перемовились словом, другим - i зрозумiли одне одного... - I це правда? - суворо спитала стара. - ?х бiн а?д, - вiдповiла з ледве помiтною усмiшкою Сара. - Ну, подумайте ж самi, моя мамо, - зацокотiла вона, щоб приховати вiд тiтки сво? пота?мне, - хiба ж батько погодиться вiддати мене за старця, за лоточного крамаря? Я й сама не мрiяла про це, а так тiльки крадькома любила та старалася морочити батька. I все було б нiчого, якби вiн не надумав вiддавати мене замiж... та ще зразу, силою... - А як твого коханого на iм'я? - несподiвано спитала ?? тiтка. Але Сара була готова до цього запитання й вiдповiла спокiйно: - Абрум Мiнц. - Ось воно що! - розвела Рухля руками й опустила на груди обважнiлу вiд хмелю голову. - Тiльки чого ж це вiн, дурень?.. Не втямлю... - Менi тодi, та й тепер, усi чоловiки, крiм Абрума, - нiж у серце, а тут раптом силують... Якби менi дали хоч на деякий час спокiй, щоб я могла забути свого Мiнца, а то ж не дають... "Виходь зараз замiж, я наказую!.." Ну, а менi тодi, та й тепер - краще смерть, анiж насильство. Тому я й благаю вас, мамо, - упрохайте батька, щоб дав менi спочинок хоч на рiк... Я за цей час забуду Мiнца й тодi виконаю батькову волю беззаперечно... Менi б тiльки рiк один, щоб забути... Я ось i тепер уже трохи заспоко?лась, а за рiк, певно, вилетить у мене з голови ця примха... Тiльки рiк прошу я, моя дорога мамо! - й вона кинулася цiлувати й обнiмати стару. - Ой дитино моя люба, моя сирiточко, - щиро рознiжилася тiтка й почала голубити Сару. - Все, все заради тебе зроблю... ублагаю, умовлю батька... А вiн менi зовсiм не те... дурницю якусь молов, а я бачу, що ти добра дитина й справедливо просиш... Не знаю, чи виклопочу тобi спокiй на рiк, а що до весни, то напевне. Будь спокiйна, мiй адамантик дорогий! - Мамо! Рiдна моя! Рятiвнице моя! Вiк за вас молитимусь! - скрикнула Сара й кинулась в обiйми до сво?? опiкунки. Через два днi пiсля цi?? розмови повернувся Гершко, й повернувся в доброму настро?. Рухля страшенно зрадiла з цього, а Сару, навпаки, обiйняв холодний трепет. Про гайдамакiв Гершко вiдгукнувся зневажливо: ?х, мовляв, передушать усiх, як блощиць, якщо вони тiльки надумають поворушитися. А в Польщi починаються новi часи; набридли вже панам хлопи, i вирiшили вони раз назавжди поквитатися з ними, а замiсть ?х iнших поселити, а з тими закордонними, котрi заступаються за них i втручаються в справи Польсько? держави, вирiшено просто... повигонити ?х з Польщi й Варшави, та й взагалi йдеться до того, щоб запровадити в Польщi всi старi звича?. - Ой вей, а що ж буде з нами? - запитала тривожно Рухля. - Захотiли поквитатися з хлопами, то, може, схочуть i за ?вре?в узятися? - Нi, про це не турбуйся: ?вре?в пани не чiпатимуть. Ну, хiба може пан жити без ?врея? Пхе! Пановi без ?врея те саме, що рибi без води... Кишеню, звичайно, потрусять, та й то тiльки там, на Днiпрi, а сюди до нас нiхто й не загляне сто лiт! Там уже почалася розправа, - провадив Гершко. - Ой, ой! Що робиться: пани й конфедерати збираються в команди, а наляканi хлопи тiкають iз сiл, мов мишi вiд пожежi... Сара, блiда й збентежена, слухала батькову розповiдь, i кожне його слово впивалося стрiлою в ?? серце. А Гершко був з чогось дуже задоволений: чи цi вiстi пiдбадьорили його, чи вiн встиг укласти з новим паном добрий гешефт, чи, може, десь знайшов скарб... Усе це зовсiм заспоко?ло й пiдбадьорило Рухлю. Тiльки Сара сидiла мовчки, наче опущена в воду. А Гершко поглядав задоволене на дочку й ще бiльше радiв. - От спасибi тобi, сестро, за тво? турботи, й за лiкування Сари - теж спасибi! - заговорив вiн, весело потираючи руки. - Дiвку просто не можна впiзнати, красунею стала i Соломон був би радий узяти ?? собi за дружину... бодай я сво?х пейсiв не побачив! - Красунею Сара й ранiше була, - вiдповiла Рухля, - поки не замучили ??... Але крiм краси, вона багата ще добрим i покiрним серцем... Щасливий той батько, якому бог дару? таку дочку, як Сара... Я ?? добре взнала й полюбила всiм серцем. У Сари вiд тiтчиних слiв затрiпотiло серце й бризнули з очей двi великi сльози... - То, виходить, вона знову стала мо?ю дочкою? - скрикнув Гершко. - Виходить, ?гова повернув менi дитину мою?.. О, тодi я з радiстю скажу... - Брате мiй! - перебила його Рухля. - Менi з тобою треба серйозно поговорити про Сару. Твоя дитина, - ось при нiй кажу, - варта того, щоб мо? слова не були пущенi за вiтром. - Добре, сестро! - усмiхнувся Гершко. - Мо? вухо охоче слуха? твою мову, бо кожне тво? слово таке ваговите, як щире золото... Гершко й Рухля залишили Сару в свiтлицi, а самi вийшли до iншо? кiмнати. Сара страшенно хвилювалася, чекаючи, чим закiнчиться тiтчине клопотання. Вона була певна, що тiтка на ?? боцi, але сумнiвалася в тому, що вона зможе побороти деспотичну батькову впертiсть, тим бiльше, що його радiсний настрiй вселяв у не? страшну пiдозру. Зневажливим батьковим словам про гайдамакiв вона не надавала велико? ваги, бо добре знала тих орлiв i була впевнена, що коли вони залишають сво? рiднi, на-сидженi гнiзда, то не для того, щоб втекти вiд панiв, а для того, щоб зiбратися в грiзнi ватаги i дружно вдарити на мучителiв... Сару тiльки бентежив цiлковитий спокiй Гершка: його б не переконала бундючна хвальковитiсть якогось п'яного шляхтича, - вiн знав цiну ?хньо? одваги, - а, певно, в цьому кра? було цiлком спокiйно, i батько сам упевнився в тому, якщо кпив з перебiльшених боягузами чуток. Отже, коли й спалахнуло випадково десь повстання, то, звичайно, не тут, а там, далеко, ближче до Днiпра... Два днi тому, коли тiтка частувала Сару наливкою, ?й пiд час розмови спала шалена дум