ка: дати звiстку про себе Петрусевi в Малу Лисянку... А тепер вона й зовсiм сердилась на себе, що ранiше не спробувала зробити цього, маючи ще таку помiчницю, вiрну й вiддану, як мати Естерки. Там уже, може, кров лл?ться... а вона тут, у глухому закутку, не може нi перев'язати ран сво?му коханому, ?диному, нi крикнути йому, що вона його любить бiльше за життя... Або ось зараз з'явиться ?? грiзний кат i скаже ?й свою жахливу волю, а Петро не зна?, де вона, i не прилетить навiть закрити ?й на прощання очi. "Ох! - простогнала Сара. - А час летить i летить! За цi два днi Естерка й не навiдалась сюди... Що робити? Що робити?" - заломила вона руки. В цей час у сусiднiй кiмнатi почулися кроки, i за хвилину ввiйшли до не? батько з тiткою. Сара завмерла й не могла звести очей: вона вiдчувала, як у грудях в не? все похололо, й чекала смертельного удару мовчки... - Саро, дитино моя! - звернувся до не? лагiдним голосом Гершко, й поблiдле обличчя вiдразу вкрилось рум'янцем. - Менi сестра багато про тебе говорила, i з кожним ?? словом мо? серце млiло од радостi... Може, i я був трохи черствий: вiд працi й клопоту кам'янi? наше чоловiче серце... а в жiнок воно м'якше й чутливiше... дай, боже батькiв наших, щоб ти не лукавила душею й по правдi жила, не зраджуючи нi бога, нi мене, анi обраного народу. Я схилив сво? серце до прохання твого i даю при сестрi слово, що збережу тобi свободу, за тво?м бажанням, поки не примусять мене змiнити сво? слово невiдкладнi обставини... Отож старайся забути... все минуле... всi страхiття його... всi помилки... слухайся друго? сво?? матерi... i змiцнюйся у вiрi... Хто зна?? - якось загадково усмiхнувся Гершко. - Може, i я, на старiсть, iще ошалiю... i добрий ?врей, хай навiть i жебрак, здасться менi людиною... Ну, слухай же тiтку, а головне - набирайся сили... Менi ще в справах треба тут недалеко з'?здити, то щоб я тебе застав отаку, - розвiв вiн широко руками. Сара хотiла була, кинутися на шию батьковi, але непереможна сила стримала ??, i вона тiльки покiрно поцiлувала батькову руку. На другий день пiсля вiд'?зду Гершка тiтка зробила Сарi несподiваний сюрприз - взяла ?? з собою прогулятися в мiстечко. Пiсля двотижневого затворницького життя ця прогулянка була для Сари справжньою радiстю. Дитячий, давно забутий захват охопив дiвчину... I каламутна бистра рiка, i навислi гори, i стрiчка зелених садiв бiля ?хнього пiднiжжя, i високе син? небо з розкиданими по ньому перлистими хмаринками - все захоплювало Сару, й вона не могла стриматися вiд радiсних вигукiв. Та найбiльше вона зрадiла, коли зустрiла на базарi Естерку. Дiвчинка в присутностi грiзно? хазяйки вдала, що незнайома з небогою, та проте потайки прокралася за ними й, вибравши слушну хвилину, коли стара зайшла до крамницi, швиденько пiдбiгла до Сари. - Панночко, люба, ой, яка я рада! - Приходь сьогоднi!.. Важливе дiло... - встигла ?й шепнути Сара й помiтила, що Естерка, ховаючись у юрбi, всмiхнулася й кивнула ?й головою. По обiдi Сара вийшла в двiр i почала нетерпляче чекати Естерку. Цiлу нiч мiркувала вона, як би це за допомогою Естерчино? матерi сповiстити свого сокола Петра про себе й дiстати вiд нього звiсточку. Це бажання, або лiпше сказати мрiя, загорiлося днiв три тому в Саринiй душi й тепер пекло ?? вогнем... А Естерка все не приходила! Чи, може, вона не зрозумiла ??, а усмiхалася й кивала головою просто так? Уже посутенiло, й засмучена Сара зiбралася була йти до сво?? свiтлички, як нараз хтось несподiвано шарпнув ?? за рукав. Сара швидко оглянулась. - Ой, це ти, Естерко? Чому так пiзно? - кинулась вона до дiвчинки. - Не можна було... Хазяйка коло хвiртки сидiла... Я, як стемнiло, перелiзла через паркан. - Вей мiр! А мене ось-ось покличуть вечеряти. Що робити? Слухай! - вона вхопила дiвчинку за руку й, одвiвши ?? в далекий куток двору до халупки, де вже лягла темна пелена темряви, почала квапливо шепотiти, весь час тривожно озираючись навколо: - Менi неодмiнно треба побачитися з тво?ю матiр'ю. Дуже, дуже важлива справа! Розумi?ш? Естерка вся перетворилася на слух i, широко розплющивши очi, мовчки кивала головою на знак того, що вона добре все затямила. - Oй, яка важлива! - говорила Сара. - Там далеко-далеко, звiдки привiз мене мiй батько, ? молодий ?врей... жених мiй... Розумi?ш? Тiльки батько не хоче його нiзащо... вiн бiдний... То я хочу написати йому й послати нашому наймитовi листа... вiн зна?, де Абрум, вiн знайде його й передасть... Але, боронь боже, якщо батько дiзна?ться, що я пишу йому. Ой мамеле, що менi тодi буде! Тодi все ферфал! Розумi?ш? Так треба, щоб i муха не знала, щоб i стiна не чула... - Ой-ой, який секрет, розумiю! - мало не задихнулася Естерка вiд хвилювання. - Атож, атож! Так ось що: перекажи матерi... нехай вона про це подума? i порадить, що робити? Або нехай вона спробу? найняти якогось хлопа, щоб повiз листа мого в Лисянку, пiд Чигирин... Я не знаю, скiльки миль туди... ми недовго ?хали... та однаково, я нiчого не пошкодую... Розумi?ш? - Гiт, гiт! - кивнула головою Естерка й прожогом кинулася за рiг хати, почувши хазяйчин голос. - Чого ти, Саро, до ночi стовбичиш тут? - незадоволено мовила Рухля. - А я тебе все жду вечеряти. - Даруйте, мамо! - обняла Сара ?? за шию. - У свiтлицi душно, а тут так гарно, я задумалася i забула про вечерю. - Ну-ну, тiльки не задумуйся: цур ?м, тим думкам! Наступного дня, як посутенiло, Естерка постукала в паркан i через шпарину шепнула Сарi, що мати взялася за ?? справу, бо ладна заради не? перерватися, але що справа ця важка й коштуватиме багато грошей, i додала, нарештi, що коли мати знайде хлопа та обмiрку? гешефт, то тодi навiда?ться... Три днi до пiзньо? ночi просиджувала Сара в сво?му дворику, попросивши дозволу в тiтки й пiсля вечерi дихати годинку-другу чистим повiтрям. Та все було марно: нi Естерка, нi ?? мати не з'являлися нi в дворi, нi пiд парканом. Коли й третього дня нiхто не прийшов, Сару охопив одчай, i вiд цього вона, мабуть, злягла б у лiжко, якби четвертого дня зранку не з'явилася до ?? тiтки з таким нетерпiнням очiкувана Естерчина мати. Це трапилось пiд час снiданку, в присутностi Сари. Жебрачка смiливо ввiйшла до свiтлицi й, не виявивши нiчим, що вона зна? Сару, звернулася до хазяйки, пропонуючи ?й вигiдний гешефт: якийсь економ, мовляв, привiз на базар добру вовняну пряжу в мiтках i недорого править, то вона ладна сторгувати ?? для панi. - А щоб я не помилилася, - додала вона, - то нехай вельможна панi дасть менi для взiрця сво?? нефарбовано? вовни, я порiвняю, котра пухнастiша й м'якша... нехай панi дасть ключi, я знаю, де в коморi лежить вовна. Рухля гостро поглянула на жебрачку й вiдповiла ?й пиховито: - Нi, тобi я не довiрю ключiв, пiду краще сама. Жебрачка низько вклонилась i шанобливо,стала коло дверей, а як хазяйка грюкнула й сiнешнiми дверима, то вона, смiючись, звернулася до збентежено? й сторопiло? Сари: - Я так i знала, що ключiв вона менi не дасть. Ну й гiт! - Моя рiдненька! - кинулась була до не? Сара, але ?врейка спинила ?? рухом. - Нехай панна сидить... на всякий випадок... так безпечнiше... Я б i сама кинулась цiлувати сво?й благодiйницi руки, та боюся... Ну, так слухай: менi Естерка все розповiла. Тiльки важка це справа... Хто вiзьметься в таке пекло ?хати? Хоч i хлоп, а все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, мо? райське яблучко, - треба вибрати вiрну людину, щоб я ??, як себе, знала, щоб вона, коли вiзьметься, хоч i за добрi грошi, то вже по?хала... Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби вхопити грошi... Ой-ой, ще й як погодиться, та тiльки й за околицю не ви?де, а схова? грошi за пазуху, i бувай здоровий, - щоб я мала стiльки добра, коли брешу. - То нема?, виходить, вiрного посланця? - засмучено спитала Сара. - Чому нема?? - мовила ?врейка. - Якщо людина щось хоче знайти, то вона цiлi днi шука?, поки не знайде. ? в мене вiрний i чесний хлоп! Цяця... Ото я все й чекала його, а потiм два днi умовляла. Бо?ться, каже, що це на той свiт треба ?хати. - Вей мiр! - сплеснула Сара в одча? руками. - То що, вiн не погодився? Ой цуре, цуре!! - Не побивайся, кралечко, - махнула рукою жебрачка, - я будь-кого умовлю... ой-ой, та ще як! I його умовила - дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе. - Скiльки вiн хоче? - швидко спитала Сара. - Ой багато! Ой гевулт, як багато! - Скiльки ж? - Цiлi двi сотнi злотих! - У мене грошей нема?... Але за скiльки можна продати оцi перли? - i Сара квапливо зняла з ши? чотири разки рiвних, великих, коштовних перлiв i дала ?х жебрачцi. - Ой-ой! - тихо скрикнула ?врейка. - Цiле щастя, а не перли! Тiльки от бiда: важко на такий товар покупця знайти... Особливо менi, убогiй: кожен подума?, що вкрала... Щоб я так на свiтi жила, якщо не подума?... менi i в руки страшно таке брати... Ой вей, а якщо довiдаються? - i вона, боязко озираючись навколо, вiддала перли Сарi. - Нiхто, нiхто не довiда?ться! Присягаюсь, як перед богом! - захвилювалася Сара. - Ой i страшно, i шкода менi тебе, крулевно моя! Ну, тiльки за перли бiльше не дадуть... коли нагально... як двадцять дукатiв, шкода!.. - Продавай за скiльки хочеш, аби тiльки посланця завтра вiдрядити! - Гiт, гiт! Будь спокiйна! У цей час рипнули дверi в сiнях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарi: - Приготуй же листа. Увечерi, як смеркне, я зайду. Коли тiтка й жебрачка вирядились у мiстечко купувати вовну, Сара пiшла до свiтлицi писати листи - одного вигаданому Абрумовi, а другого - Петровi, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Нi по-укра?нському, нi по-польському вона не вмiла, та й, крiм того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирiшила написати йому по-?врейському. Звичайно, вiн, одержавши такого листа, понесе його до ?врея, i той прочита? йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумiв, у чому рiч, а чужий щоб не мiг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змiстом листа Сара й нарештi вирiшила написати якнайкоротше: головне - повiдомити Петра, де вона перебува?... а про все iнше - то вже буде його клопiт... Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тiльки таке: "Сара, Гершкова дочка, перебува? в мiстечку Кам'янцi, на Днiстрi, недалеко вiд Ямполя. Поспiшай, а то загину". Листа до Абрума вона залiпила воском i просила, передаючи його жебрачцi, щоб посланець нiзащо не вiддавав його Петровi, а взяв би тiльки вiд нього вiдписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днiв сам Абрум по листа не прийде, то щоб вiн листа цього привiз назад. А головне - хоч яку-небудь записочку вiд Петра, на доказ того, що посланець справдi був у Малiй Лисянцi, - це найголовнiше. Наступного дня рано-вранцi ?врейка зайшла знову до Рухлi сказати, що продавець погодився й жде ?? на базарi. Сара випросилась теж прогулятися разом з ними в мiстечко. Вибравши хвилину, коли тiтка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарi, що все зроблено так, як вони умовились. Вiд радостi бiдолашнiй Сарi забило дух, i вона мало не впала: на щастя, в крамницi, бiля яко? вони стояли, була холодна вода, i вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий органiзм дiвчини. Освiжившись водою, Сара сiла на лавi, блаженно усмiхаючись, i нiчого не чула й не помiчала, що робилося навкруги. Все життя, все буття ?? було зосереджено тепер на однiй думцi: "Через тиждень мiй Петро про все довiда?ться, через два може бути тут... а в мене обiцяного строку, мабуть, бiльше, як пiвроку. О господи, аби вiн тiльки живий був!" Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навiть обiдати. Стурбована тiтка пiшла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотiла ?? будити. Сара вийшла з свiтлицi тiльки надвечiр. Тiтка кинулась розпитувати, як вона себе почува?, i коли Сара почала запевняти, що в не? нiчого не болить, стара змiряла ?? недовiрливим поглядом i спинила сво? допитливi очi на Сариному обличчi, що палало як мак. - Ой-ой! Якщо ти здорова, - сказала вона, - то повинна бути голодна, ти ж не обiдала... - Я довго спала, мамо, - опустила очi Сарi, - може, зо сну менi й не хочеться ?сти, але я ?стиму. I вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й з сумнiвом похитувала головою. - Я хотiла тобi сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в кiмнатi, - зауважила вона наприкiнцi Сарi, - а як скида?ш, то давай краще менi на схов. - Гiт! - ледве чутно вiдповiла Сара й вiдчула, як швидко збiгла з ?? обличчя кров i прилила до серця. Нi жива нi мертва сидiла вона й чекала, що тiтка зажада? принести ?й перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допiру говорила. Попрощавшися з тiткою, Сара мерщiй пiшла в свою кiмнату й замкнула зараз же за собою дверi. Цiлу нiч не заплющила вона очей: ?? думки то линули слiдом за посланцем у Лисянку, примушуючи радiсно битися серце, то поверталися до тiтчиного запитання про перли, i тодi ?? огортав страх. Наступного дня вийшла Сара блiда, з темними колами пiд очима. Стара пильно поглянула на Сарину шию, але не сказала нiчого. Мабуть, ?? стурбував хворобливий вигляд дiвчини й одвернув думки вiд перлiв. День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити фiлiжанку яко?сь настоянки i пiсля не? справдi заспоко?лась i мiцно заснула. А тiтка тим часом разом з Естерчиною матiр'ю заходилася розбирати куплену вовну й дала Сарi цiлковитий спокiй, тiльки наполягаючи за обiдом i вечерею, щоб та ?ла побiльше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тiтцi, Сара не суперечила ?? бажанню. Минуло ще три днi, дiвчина цiлком заспоко?лась, i почуття радостi, що спершу, мов буря, охопило ?? серце, тепер жеврiло тихою вiдрадою i колихало ?? на райдужних хвилях неосяжного щастя. Днiв через два, коли Сара сидiла в затишному куточку подвiр'я, поринувши в мрi?, тiтка гукнула ?? якимсь особливим, неласкавим голосом: - Саро! Батько твiй при?хав i кличе тебе негайно до себе. Сара здригнулась i спершу не зрозумiла, хто ?? кличе й куди; та коли панi Рухля вдруге й голоснiше гукнула ??, вона затремтiла, мов осиковий лист, охоплена якимсь незрозумiлим жахом. Мовчки пiдвелася дiвчина й пiшла на тiтчин поклик, заточуючись, наче в не? пiдгиналися ноги. А тiтка ?? ще й напутила: - Гляди ж, не супереч батьковi! Гершко зустрiв дочку урочисто, поклав ?й на голову руки й, прошепотiвши беззвучно молитву, мовив до не? холодним тоном, який не припускав заперечень: - Суро, дочко моя! Негайно надiвай на себе найкраще вбрання i прикрась себе золотом, перлами та смарагдами... - Навiщо, тату? - спитала тремтячим голосом Сара. Вона стояла перед ним блiда як стiна, вхопившись рукою за горло, нiби намагаючись ослабити зашморг, що затягся круг ?? ши?... - На те, що твiй жених, родич великого цадика уманського, при?хав сюди й жде свою наречену коло школи. З Сариних грудей вирвався страшний крик, i вона впала батьковi в ноги; - Гевулт! Змилуйся! Не вбивай сво?? ?дино? дочки! - заволала, припадаючи до батькових нiг, Сара. - Ти ж дав слово, при мамi ось, що рiк матиму волю! Хоч на пiвроку дай менi ??! Ой... вей, хоч на пiвроку! Гершко насупив сво? навислi, широкi, рудi брови, й з-пiд них блиснули на Сару сповненi злостi сiрi, з зеленими полисками очi. - Я сказав, поки не змусять мене обставини, - засичав Гершко. - А ось тепер i спонукали мене невiдкладнi обставини... кругом здiйма?ться буря... кожен намага?ться втекти в безпечне мiсце... i твiй жених, звiнчавшись, повезе тебе до Львова... Втратити такого жениха я не хочу, а тому й наказую тобi одягтися негайно i йти разом з нами до шлюбу. - Тiтонько! Мамо! Заступiться! - в розпачi впала Сара в ноги Рухлi. - Встань i скорися сво?му батьковi, а мо?му братовi, - похмуро заговорила Рухля. - Вiн тебе вряту? вiд страшного злочинства, од пекельно? зради. Ти хотiла одурити нас, одурити мене? Ти хотiла зрадити свого батька, зрадити сво?х кревних, зрадити свою вiру? Та великий бог Iзра?лiв, i вiн вiддав зрадникiв у руки сво?х вiрних синiв! Чи зна?ш ти, яка тебе чека? кара за такий злочин? За нашим святим законом тебе треба побити камiнням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку... Голос старо? перейшов у якийсь лиховiсний свист; вона пiднесла над Сариною головою стиснутi кулаки, наче хотiла сама в цю ж мить убити ?? на мiсцi. Сара мимоволi схилилась, чекаючи удару. - Але, - додала стара спокiйнiше, - батько твiй милосердний i хоче врятувати тебе вiд цi?? страшно? кари! Встань же й одягайся. Сара встала з колiн; на обличчi ??, спотвореному стражданням, виступили червонi плями, губи були ще синi й тремтiли вiд нервового потрясiння, i тiльки очi блищали гордою вiдвагою. - Я не пiду за вашого Ха?ма замiж, - мовила вона твердо, пiдвiвши голову й окинувши катiв сво?х презирливим поглядом. - Що-о? - заричав Гершко, густо почервонiвши од лютi. - Уб'ю, як паршиву собаку! - Я смертi не боюсь, - спокiйно вiдповiла Сара. - Не бо?шся? - закричав, стиснувши кулаки й затупавши ногами, осатанiлий фанатик. - Не бо?шся проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що ти проклянеш той час, коли на свiт народилася, проклянеш ту хвилину, коли побачила хлопа! .Я придумаю тобi такi катування, якi не спадуть на думку й сатанi в пеклi... я по краплинi точитиму твою чорну кров, я по волосинцi оголю твою голову... я повипiкаю тобi тво? безсоромнi очi... розiрву рота до вух... Згною тво? падло... - скреготiв вiн зубами, щохвилини ладний кинутись на свою жертву. Сара стояла нерухомо, якось зацiпенiвши, наче статуя. Нi один м'яз, нi один промiнь ?? погляду не виказував страху. - Спинися, брате! - голосно мовила Рухля. - Не оскверняй руки сво??, бо ?? обвива? талес i вона торка?ться до десяти заповiдей... та й самi катування нi до чого не приведуть! Ой вей! ?? серце лукаве й жорстоке в слiпотi сво?й, а головне - мета не буде досягнута, - породичатися з такою високою сiм'?ю, як сiм'я святого цадика, i врятувати ?? душу, запродану самому сатанi. Я тобi, брате мiй, ребе Гершку, раджу ось що: якщо вона, змiя, по-доброму скоритися не хоче, зв'язати ?? й повiнчати... хоч i в мо?му дворику: тут, у мiстечку, хлопiв нема?... попiв нема?... всi сво? люди й рабин - своя людина... Нехай вона кричить, хоч i на все мiстечко, хоч на ферфал кричить, а повiнча?мо... вiддамо малжонковi на руки, й вона сьогоднi стане в мо?му домi його дружиною, - я ручуся, - а завтра приставити до не? Ривку й вирядити молодих до Львова. - Розумне тво? слово, сестро, - вiдповiв, заспоко?вшись, Гершко. - За всяку цiну треба повiнчати ?? й вирядити... а тодi хай хоч i здохне - туди ?й i дорога! Я краще помщуся на паршивому хлоповi та на проклятому поповi! Навмисне по?ду до пана Кшемуського... Сара дивилася широко розплющеними очима на сво?х катiв i не помiчала жодно? iскри жалю на ?хнiх обличчях. - Востанн? кажу тобi, - промовив лиховiсним голосом Гершко, - якщо ти по сво?й волi не пiдеш одягатися до шлюбу, то тебе зв'яжуть... Гей, Ривко! - Не клич ??! - сказала Рухля. - Я сама впораюсь... Ой-ой, i не писне! - На всякий випадок обшукай ??... Сара здригнулась i поблiдла. Якщо ?? обшукають, то загине останнiй порятунок вiд ганьби й жаху. Вона похилила голову й промовила тремтячим, ледве чутним голосом: - Якщо мо? благання не зворушують твого серця, тату, якщо твоя воля непохитна... то я скоряюся ?й... i краще доброхiть пiду... Не чини надi мною насильства... Я бачу, що того хоче бог... i йду! - Так, хоче бог, - з подивом мовив Гершко. - Атож., моя дитино, атож, - провела по головi Сари твердою рукою тiтка, - одягайся... та ось i сво? перли надiнь, котрi ти дала менi на схов. Сара швидко глянула на тiтку: та держала в руках ?? перли, тi самi, що вона передала Естерчинiй матерi. Стара простягла ?х Сарi й зловтiшне, диявольськи посмiхалася. Сара скрикнула й ухопилася за стiлець, що стояв поблизу. Гершко був кинувся пiдтримати дочку, але Рухля зупинила його. - Обiйдеться. Вона мiцна тепер... Дай ?й холодно? води! - звелiла вона Ривцi. - Атож, води, - прошепотiла Сара й, притримуючись руками за стiну, за дверi, пiшла в свою кiмнату. Рухля тим часом порадила Гершковi, щоб уникнути вуличного скандалу, привести краще сюди, до не?, рабина, жениха й свiдкiв та й звiнчати молодих якнайшвидше в дворику. Через пiвгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у параднiй свiтлицi виходу сво?? дочки. Господиня дому в пишнiй сукнi вiтала гостей, пошепки сказавши братовi, що Сара зовсiм присмирнiла, вбиралася спокiйно, тiльки двiчi попросила води. Минуло кiлька хвилин, нарештi дверi спальнi розчинилися й на порозi стала в пишному вбраннi, обвинута серпанком, струнка, мов виточена, постать дiвчини; вона хиталася, наче очеретинка, й Ривка з зусиллям пiдтримувала ?? попiд руки. Тiтка поквапно пiдiйшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся до сво?? дочки; гостi закам'янiли, нiчого не розумiючи... Крiзь бiлу, прозору намiтку видно було мертвотно-блiде, безкровне личко... Переступивши порiг, нещасна жертва вхопилася руками за груди, зробила якийсь мимовiльний конвульсивний рух i з страшним стогоном упала на долiвку. Рухля кинулась до не?, стягла серпанок i занiмiла: Сара лежала, простягшись на пiдлозi, судорога ще посмикувала ?? тiло, побiлiлi губи були вкритi густою зеленою рiдиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою червона кров... - Ай, гевулт! - закричала, придивившись, стара. - Вона випила мiдянки: отрута... Все загинуло! - Отру?лась! Прокляття! - люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до пояса шовковий лапсердак. XII Даремно гадав Мельхiседек, що нова хвиля унiатських насильств - це тiльки останнi спалахи гнiву в тих мiсцевостях, куди ще не дiйшли звiстки про королiвський декрет. Насправдi було зовсiм iнакше. Звiстка про королiвський декрет не тiльки не вгамувала насильникiв, але, навпаки, викликала страшенне обурення серед унiатського й католицького духiвництва та серед шляхти: незважаючи на виразно висловлену королiвську волю, незважаючи на волю росiйсько? царицi, шляхта й унiати вирiшили дiяти на свiй страх. А втiм, вони й тут удавалися до ?зу?тського крутiйства. В декретi королiвському було сказано, щоб шляхта не перешкоджала православним вiльно правити свою службу божу, щоб нiхто не вiдбирав у них церков i взагалi не втручався в церковнi ?хнi справи. Через те що останнiм часом унiатам пощастило переслiдуваннями й насильствами навернути майже всю Укра?ну в унiю, то вони на основi цього вирiшили, що декрет ?хньо? пастви не стосу?ться, й оголосили, що кожен, хто захоче знову при?днатися до православ'я, буде трактований як бунтар, гайдамака й розбiйник, а оскiльки православнi, довiдавшись про королiвський декрет, поспiшали вiдновити в себе зганьблене православ'я i радiсний рух охопив увесь правобережний руський край, то через це вся Укра?на, з архiмандритом Мельхi-седеком на чолi, була оголошена митрополитом унiатським i мiсцевою шляхтою бунтiвною i ухвалено було вчинити над нею особливий суд i розправу. Офiцiал митрополита унiатського видав суворий декрет, в якому наказував усiх, на кого падала пiдозра в пiдтримцi православ'я, привозити до Радомишля, у в'язницю; церкви, котрi не хотiли прилучатися до унi?, закривати, священикiв зв'язувати й привозити туди ж, а хлопiв вiддавати на суд свiтсько? влади - комiсарiв i губернаторiв. Крiм того, митрополит унiатський надiслав сво? листи на польськi прикордоннi форпости, по березi Днiпра, з вимогою не пропускати нiкого з православних священикiв i мирян у Переяслав i взагалi на лiвий берег Днiпра. Таким чином, на довершення лиха, яким погрожував декрет, перерванi були тепер цiлком зносини православних укра?нцiв з ?хнiм верховним пастирем. Пiсля сеймика й урочисто? присяги, дано? в Уманi при уповноваженому найсвя-тiшого папи, митрополит унiатський, вкупi з мiсцевою шляхтою, звернувся до вищо? влади з проханням прислати сильне вiйсько для заспоко?ння бунтiв на Укра?нi. Не чекаючи наслiдкiв сво?х розпоряджень i декретiв, Мокрицький узявся за власноручну розправу: вiн вдався по озбро?ну допомогу до мiсцево? шляхти, яка утворила новий видiл конфедерацi?, i вимога його була одразу ж виконана з нелюдською жорстокiстю. То допомагаючи Мокрицькому, то дiючи самостiйно, озбро?нi шляхетськi команди розсипались по всiй Укра?нi, приводячи до послуху нiбито охоплений бунтами народ. По всiй Укра?нi почали чинитися небаченi страхiття. Селян, котрi не хотiли прилучатися до унi?, били, вiшали, садовили на палi, церкви закривали, грабували в них усе церковне майно; священикiв, якi лишалися вiрними православ'ю, нещадно били, виривали ?м бороди, стригли голови, розривали роти, набивали на шию такi важкi колоди, що ?х ледве можна було обхопити руками, i так посилали нещасних у Корсунь, резиденцiю митрополита унiатського, на остаточний суд. Суд той здебiльшого закiнчувався жахливою смертю бiдолашних мученикiв: ?м давали по триста канчукiв, шмагали на смерть рiзками, душили димом. Вiддаючись з такою заповзятiстю дикому релiгiйному фанатизму, шляхтичi, а також представники унiатського й католицького духiвництва не забували й про житт?вi вигоди. Для збирання коштiв на спорудження будинку духовно? мiсi? було вирiшено обкласти грошовою пенею всiх, хто чинив опiр унi?. Користуючись з цi?? постанови, шляхтичi взялися грабувати селян, вiднiмали в них усе, що тiльки можна було повернути на грошi, спалюючи в слiпiй жадобi навiть двори пограбованих... Отже, дика розправа Мокрицького в Туровiй не була випадковим явищем, а одним з фактiв насильств, котрi почалися далеко вiд мiсць, якi тут згадуються, але швидко поширились по всiй Укра?нi. Радiсний настрiй, яким перейнявся весь народ пiсля повернення Мельхiседека й при звiстцi про королiвський декрет, що, мов блискавка, пролетiла вiд Днiпра до Днiстра, почав хутко мiнятися на нестямний страх, збентеження й гнiв. Мокрицький i шляхта нетерпляче чекали вiйська, яке мало прибути. У Мотронинському монастирi не знали поки що нiчого про це. Наступного дня, пiсля вiд'?зду Найди, по?хали з монастиря й генеральний обозний з дочкою, i монастирське життя знову ввiйшло в свою колiю. Прочани прибували юрбами; майже щодня з'являлися представники вiд сiльських громад, просячи прилучити ?х до православ'я й прислати благочестивих священикiв; при?жджали посланцi вiд настоятелiв православних церков з проханням прислати ?м списки королiвського декрету, щоб прочитати народовi, i вся монастирська братiя, разом з Мельхiседеком, проводила цiлi днi в посилених трудах i клопотах, то переписуючи копi? королiвських декретiв i грамот, то приймаючи нових прочан, то ?здячи в сусiднi села на церковнi треби. Непомiтно пролетiв тиждень. Повернувшись з Лебединського монастиря, Найда привiз тривожнi вiстi про дi? унiатiв. Достеменно вiн нiчого не взнав, але чув, що в кiлькох селах пани й унiати чинили страшнi свавiльства, грабунки й страти. Звiстки, якi привiз Найда, пiдтверджувалися i втiкачами з пограбованих сiл, але Мельхiседек ще не надавав особливого значення цим фактам i заспокоював усiх, проповiдуючи терпiння й надiю. Якось увечерi, коли в монастирi були вже позамиканi всi ворота й Мельхiседек вiддавав у сво?й келi? останнi накази Найдi, почувся дуже сильний стук у монастирську браму. Найда й Мельхiседек здригнулись i тривожно перезирнулися. За кiлька хвилин у келiю ввiйшов послушник i сказав, що до монастирських ворiт пiд'?хав полковник Залiзняк з козаками, привiз когось хворого й просить, щоб пустили в монастирський двiр. - Впустiть, усiх впустiть! - швидко мовив Мельхiседек. - Залiзняк наш перший лицар. Скажи, щоб добре нагодували чесних козакiв, а пана полковника проси сюди та передай отцю економовi, щоб прислав найкращого меду, хай гiсть пiдкрiпиться з дороги. Послушник уклонився й вийшов. За кiлька хвилин почувся брязкiт засувiв, i двiр одразу сповнився гамором, тупотом коней i покриками козакiв. Почувши про при?зд Залiзняка, Найда страшенно збентежився. "Знову Залiзняк? Видно, сам бог посила? цю людину назустрiч йому. Чим же закiнчиться теперiшн? ?хн? побачення? Чи дiйде ж вiн, Найда, якогось рiшення?" Недаремно ставив перед собою це питання Найда. Вiн почував усiм сво?м серцем, що ця зустрiч iз Залiзняком матиме для нього вирiшальне значення... Дверi вiдчинилися - i в келiю ввiйшов Залiзняк, а за ним отець ?лпiдифор, отець Аркадiй i брат Антонiй Молдован. Отець ?лпiдифор сiв на широкiй лавi, спершись руками на патерицю, а Аркадiй та Антонiй зупинилися коло дверей. Широкими кроками пiдiйшов Залiзняк пiд благословення Мельхiседека й шанобливо поцiлував його в руку. - Ну що, як живеш, пане полковнику? - звернувся до нього Мельхiседек. - Та поки що бог милу? i земля, на досаду ляхам, носить, - вiдповiв Залiзняк, по-молодецькому трiпнувши головою, i нараз побачив Найду, що стояв збоку. - Що це, брате Iване, й ти тут? - вигукнув вiн, засяявши вiд радостi, й, пiдiйшовши до Найди, вхопив його в сво? широкi обiйми. - А як ти потрапив сюди? Ну, та однаково!.. Ех, брате, сам бог послав менi тебе назустрiч, - казаз вiн, перериваючи сво? слова козацькими поцiлунками. - Рук багато, голiв мало... гадаю, тепер уже ти не будеш вiдмовлятись i покликатися на спасiння душi. Настав час!..- I нараз, схаменувшись, Залiзняк круто урвав мову й, обернувшись до Мельхiседека, сказав, нахиливши голову: - Прости, превелебний отче, спалах радостi, - побачив старого бойового товариша, й серце затремтiло. А я до тво?? милостi не сам завiтав, а з гостем. - Радий, радий, тiльки чому ж ти не попросиш його сюди? - здивувався Мельхiседек. - Трудно, може, вiн у цю хвилину боговi душу вiдда?... ледве довезли! - Хто ж то? - Священик села Турово?. - Його вже оглянув брат наш Антонiй, - сказав отець Аркадiй, - каже, що коли господь допоможе, то можна сподiватись удержати його життя. Антонiй на знак згоди нахилив голову й додав: - Зело занепав вiн на силах: я дав йому келих нашо? настоянки... лiпше стало... заснув... - Та що ж з ним? - стурбовано спитав Мельхiседек. - Хвороба звичайна, - з ?дкою усмiшкою вiдповiв Залiзняк, - тепер вона скрiзь ходить. Спершу дали двiстi барбар ляхи, потiм душили димом у ямi гнойовiй. - Де? Коли?! - скрикнув Мельхiседек, а разом з ним Аркадiй i ?лпiдифор. - Та в селi Туровiй... пан офiцiал Мокрицький приводив людей до унi?! I Залiзняк розповiв присутнiм про звiрства, якi чинив Мокрицький у Туровiй. Ця жахлива розповiдь приголомшила всiх. Залiзняк закiнчив, а Мельхiседек усе ще сидiв мовчки в сво?му крiслi, скорботно похиливши голову на схрещенi на патерицi руки... Якусь хвилину всi мовчали. - От, чесний отче, - першим перервав мовчанку Аркадiй сво?м густим басом, що дрижав тепер од внутрiшнього обурення. - А ти ще вмовляв нас бути терпеливими й покiрними, хотiв примусити, щоб ми повiрили в силу королiвських декретiв... Ну, чим же допомогли вони? Чи приборкали Мокрицького й шляхту? - Вони ще не знають про декрет, - вiдповiв Мельхiседек, пiднiмаючи голову i обводячи всiх скорботним поглядом. - Нi, знають! - упевнено мовив на це Залiзняк. - Знають i вирiшили - шляхта й слуги папежа - знищити королiвський декрет! - Звiдки ти зна?ш це? - спитали разом усi присутнi. - Знаю достеменно! В уманського губернатора Младановича зiбралася цього вiвторка вся мiсцева й навколишня шляхта, числом до трьохсот душ, - заговорив схвильовано Залiзняк. - Зiбралися всi для того, щоб обмiркувати, як боротися з гайдамаками i як вирвати з коренем схизму, котра знову пiдвела голову, завдяки трудам тво?м, чесний отче! На зiбрання се прибув архi?пископ гн?знинський i прочитав. усiм присутнiм милостивий папiр од папи Климента XIII. Папа зверта?ться до всiх вiрних католикiв - шляхтичiв польських, заклина? ?х лишатися вiрними лицарями римського костьолу й вирвати з коренем раз назавжди схизму, що проявилася на ?хнiй землi, а для цього не спинятися нi перед чим. I шляхтичi всi до ?диного за-присяглися виконати заповiт папи! Глибокий стогiн вирвався з грудей Мельхiседека. - О господи! - прошепотiв вiн. - Святi слова тво? обернули на отруйнi жала, а заповiт тво?? любовi - на криваву ворожнечу й гординю. - Так, - провадив далi Залiзняк, - i архi?пископ узяв з усiх шляхтичiв страшну клятву, що вони не залишать у Польщi жодного схизмата, а тих, що опиратимуться перед унi?ю, винищуватимуть як розбiйникiв i бунтарiв. - О господи! - сплеснув руками старець ?лпiдифор. - Спалять православнi храми й монастирi, - говорив далi Залiзняк, - порозганяють усiх ченцiв, усiх священикiв наших i перетнуть нам всi шляхи до переяславського владики й на лiвий берег Днiпра. - Смерть ?м, гонителям Христа! - вигукнули разом Аркадiй i Найда. - Не вiвцi ми, i якщо вони вирiшили добути шаблю, то й ми добудемо ножа! При цьому вигуку Найди Залiзняк швидко обернувся й зупинив на ньому радiсний погляд. Бiльше йому не треба було нi слiв, нi розпитувань, нi запевнень: перед ним стояв не смиренний чернець, а розпалений гнiвом запорозький козак. Смагляве обличчя Найди палало, гнiвно зведенi брови надавали йому грiзного вигляду; в чорних, як вуглини, очах спалахували зата?нi iскри. У сво?му чорному чернечому одязi вiн здавався якимсь страшним, караючим ангелом. Зiтхання полегкостi вирвалося з могутнiх Залiзнякових грудей. - А наступного дня, - розповiдав вiн, - зiбрався в Уманi сеймик i на ньому всi одноголосно ухвалили виконати за всяку цiну присягу, яку дали папi, i на сеймi в Варшавi скасувати всi декрети короля й припинити втручання Росi?. - Загибель, смерть! - простогнав отець ?лпiдифор i безсило схилив голову на груди. - Не смерть, а боротьба! - вигукнули разом Аркадiй, Найда й Антонiй. - Живими не здамося проклятим римлянам! Побачимо... - Стривайте! На бога! Заспокойтеся, братi?! - промовив Мельхiседек, простягаючи руки до Найди й Аркадiя. - Пане полковнику, може, це ще не правдивi чутки? - Слова мо? такi ж правдивi, немовби я сам був у ляхiв на сеймику i на сво? вуха чув усе те, про що говорили вони! - поволi карбував слова Залiзняк. Враженi його тоном, усi замовкли. Якусь хвилину в кiмнатi панувала напружена мовчанка. - Навколо, кажу вам, затiва?ться щось лихе, - знову заговорив Залiзняк. - На Росi човни всi порубанi, не пропускають угору нiкого, нi нашого чоловiка, нi жида. По березi Днiпра розставлено сторожу. Вiдрiзують ляхи нас од усього свiту, мабуть, намiряються винищити всiх. Поки ? час, треба рятуватися... Тобi ж, чесний отче, паче всiх. Я поспiшав до тебе чимдужче, щоб остерегти: ляхи постановили на сво?му сеймi найперше знищити тебе, як вони iменують: першого бунтаря схизматського. По обличчю Мельхiседека пробiгла сумна усмiшка. - Про мене не турбуйся, друже: багато разiв одержував я вiд них пiдкиднi листи з усякою лайкою й погрозами, та господь оберiг мене, обереже й далi, коли я ще потрiбний тут, на землi. - Що було ранiше, того не можна порiвняти з тим, що ? нинi! - рiшуче заперечив Залiзняк. - Ранiше були погрози, а тепер будуть справжнi кари. Через тиждень, не пiзнiше, ляхи зберуться в Лисянцi й передусiм кинуться на тебе. Рятуйся, панотче, поки ще не пiзно! Я з козаками проведу тебе до берега Днiпра. - Рятуйся! - скрикнули разом Аркадiй i Антонiй. - Рятуйся! - сказав отець ?лпiдифор, пiдводячись з мiсця й простягаючи до Мельхiседека тремтячi руки. - Заради братi? сво?? рятуйся! Коли Мельхiседек почув вiд усiх пораду "тiкати й рятуватися", обличчя його спалахнуло. - Менi рятуватися?! - промовив вiн обурено й, пiдвiвшись з мiсця, гордо випростався на весь свiй могутнiй зрiст. - Щоб я в час бiди залишив свою паству? Хто мiг порадити менi сi?? Нехай не заволодi? мною страх i не вдасться ляхам похитнути дух мiй! - вигукнув вiн грiзно'i з силою стукнув патерицею об землю. - Зостануся тут до останнього дня, хай не збудеться речене в святому письмi: "Поражу пастиря, i розiйдуться вiвцi!" Безстрашна й горда вiдповiдь Мельхiседека запалила всiх присутнiх. - Так, правда твоя, отче! - гаряче пiдтримав його Аркадiй. - Не личить нам тiкати вiд ляхiв i вiддавати ?м на поталу народ наш! Лишайся з нами i будь спокiйний... Нехай тiльки поткнуться сюди ляхи! Ми ?м приготу?мо добру зустрiч! - Поляжемо всi, а вiдплатимо ?м за всi ?хнi звiрства! - пiдхопив Найда. - Зброя ?сть, запаслися, - поквапно докинув Антонiй. - Вистачить на всю братiю... - У лiсах повно козакiв! А з такими ватажками, - Залiзняк поклав руки на плечi Найди i Аркадiя, - ми перевернемо всю Польщу. - I перевернемо, i розтопчемо це гадюче гнiздо! - гаряче пiдхопили ченцi. - Зупинiться! Що ви глаголите? - заволав Мельхiседек. - Чи ви гада?те, що я пiднiму свою патерицю й оберну ?? на меч? - Гада?мо! - палко вiдповiв Аркадiй. - Первосвященики не раз ставали на захист храму господнього... Мельхiседек iз жахом вiдступив. - У всякому разi, благослови нас, чесний отче, кiнчати це святе дiло! - промовив Залiзняк, схиляючи голову перед Мельхiседеком. - Не так, не так, братi?! - заговорив знову Мельхiседек. - Не мечем, не кров'ю, а правом... Ти зна?ш ухвалу одного сеймика, але ти не зна?ш, що ухвалили iншi! - Усi зiйдуться на одному! - перебили Мельхiседека вигуки присутнiх. - Але сейм коронний!.. Там буде репрезентант Росi?; ми напишемо в Петербург, проситимем, благатимем; менi обiцяли там велику допомогу... - На допомогу Росi? ми й сподiва?мось, весь народ надi?ться на не?! - вiдповiв Залiзняк. - Але ти бачив сам, превелебний отче, як поважа? шляхта волю iмператрицi! - Слово Росi? в ляхiв не допомогло нам нiчим, тепер лиша?ться надiятись тiльки на ?? зброю. - На бога, братi?, надiйтеся! Бiльше терпiли, потерпiть ще!.. - Для чого? Навiщо? Чого нам iще ждати? Хiба того, щоб ляхи налетiли на нас зненацька, i вчинили наругу над нашою святинею, й остаточно спустошили цей край? - палко заговорив Залiзняк. - Нi, нi, панотче, не хитай нашо? волi! - Сам бог кара? тих, хто вiдда? свою святиню на наругу ворогам! - палко скрикнув Найда. - Так, брате! I ми не вiдступимось вiд не?, - говорив далi Залiзняк. - Повiдай, превелебний отче, чи не тобi сказали там, що коли на Вкра?нi через утиски почнеться бунт, то тодi Росiя може втрутитися збройне й примусити шляхту ствердити в Польщi право й потоптаний закон? Мельхiседек схилив голову на знак згоди. - А чи видали ж тобi на пiдкрiплення сих слiв якусь грамоту чи листа? - Нi, се говорилося словесно, й важко було зрозумiти, чи ховали цi слова щось бiльше. - Ех, горе! - з досадою вигукнув Залiзняк. - Хоч би грамота, хоч лист, хоч тро? написаних слiв... - Що? Про що говориш ти? - зацiкавились усi присутнi. - Звiстка про те, що було сказано тобi, превелебний отче, облетiла весь народ, усi надiються на допомогу царицi, скрiзь ходить чутка, що вона видала тво?й милостi золоту грамоту до всього укра?нського народу, щоб повставав вiн, а вона пришле на допомогу сво? вiйсько. Залiзняковi слова страшенно всiх зацiкавили, особливо ж отця Антонiя. Смагляве обличчя його почервонiло. - Правда, правда! - озвався вiн квапливо, ступивши вiд дверей на середину келi?. - Чував я не раз про якусь золоту грамоту, та тiльки не знаю, до чого це? - Нi, - сумно заперечив Мельхiседек. - Грамоти менi не давали нiяко?, а на словах обiцяли... - Що слова! - вигукнув з досадою Залiзняк. - Слово - не папiр! Та коли б нам така грамота - все Запорожжя, вся Укра?на... та що там - море повстало б кругом! Отець Антонiй не одривав очей вiд натхненного обличчя Залiзняка. - Превелебний отче, - вирвалося в нього мимохiть, слiдом за словами Залiзняка. - А чи не можна попросити таку грамоту? - Нi! - сумно зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек. - Справи державнi вельми делiкатнi, i нiхто не захоче одверто виказати сво? намiри. - Що там просить! Та якби я тiльки в науцi писарськiй мастак був... Отець Антонiй зупинив на Залiзняковi нетерплячий, сповнений чекання погляд, та Залiзняк нараз круто урвав свою мову. Усi насторожились. В монастирськi ворота хтось нетерпляче стукав. Присутнi завмерли, чекаючи чогось лихого. За кiлька хвилин у келiю Мельхiседека ввiйшов послушник i сказав, даючи iгуменовi згорнутий аркуш паперу з прикрiпленою до нього печаттю: - Лист тво?й милостi вiд офiцiала унiатського Мокрицького. Мельхiседек мерщiй вирвав згорток з рук послушника й, зiрвавши печать, розгорнув довгий, списаний великими лiтерами аркуш. Та ледве дочитав вiн до половини послання, як папiр затремтiв у його руцi, а обличчя густо почервонiло. - Що, що там таке?! - скрикнули разом усi присутнi. - Ну, братi?, - мовив Мельхiседек сповненим обурення голосом, - кличуть мене до права! Мокрицький виклика? мене на суд до себе, вимага?, щоб я пристав на унiю й листом безчесним перепросив би його й прощення благав! А якщо не буде мо?? згоди на се, то щоб чекав кари, як перший бунтiвник! Усi занiмiли вiд обурення... Захоплений страшним вихором, що знявся над Туровою, Петро забув на час про сво? особисте горе; та тiльки-но вони з Залiзняком ви?хали з Турово?, думки про нещасну Сару знову заволодiли ним цiлком. Вiн не посмiв сказати про сво? горе Залiзняковi, не посмiв i вiдмовитися супроводити його до Мотронинського монастиря. А втiм, монастир лежав якраз по дорозi на Лисянку, а туди линули тепер усi думки Петровi. У Туровiй вiн довiдався, що через не? йшло тiльки два шляхи: один, найко-ротший, вiв назад у Лисянку, а другий iшов на пiвдень, розгалужуючись у свою чергу на багато дорiг. Петро не припускав думки, щоб Гершко залишив свiй план помсти й ви?хав iз Сарою кудись на пiвдень, тому вiн i зупинився на тому, що Гершко повернувся з Турово? назад до Лисянки. Новий його приятель, диякон, з котрим Петро за цi кiлька днiв мiцно здружився, також переконував його в цьому. Коли ж парубок довiдався, що ляхи намiрились зiбратися в Лисянцi й кинутися звiдти передусiм на Малу Лисянку, то гадка його перейшла в цiлковиту впевненiсть. Тепер вiн хотiв якнайшвидше дiстатися до Мотронинського монастиря, щоб звiдти негайно рушити в Лисянку. Тривога за долю Сари й рiдного села та залишених там беззахисних близьких мучила його впродовж усi?? недовго? дороги. Увечерi Залiзняк iз сво?ми супутниками прибув до монастиря, i Петро вирiшив наступного ж ранку переговорити з полковником про свiй намiр. Звiстка про зухвалу вимогу Мокрицького, надiслану Мельхiседековi, розлетiлася з надзвичайною швидкiстю по всьому монастирi. То був дзвiн на сполох, що примусив захвилюватись, дзвiн на сполох, який сповiщав про наближення страшного лиха. Петра ж ця звiстка приголомшила ще дужче, нiж iнших: вiн зрозумiв - це початок, i кожна згаяна хвилина може коштувати життя близьким, дорогим серцю людям. Цiлу нiч не склепив вiн очей вiд хвилювання й нетерплячки, а, вставши вранцi, вибрав слушну хвилину i пiдiйшов до Залiзняка. - Пане полковнику, - мовив вiн, низько вклоняючись, - чутка пройшла, що превелебний отець iгумен дiстав позов вiд Мокрицького? - Так! - вiдповiв Залiзняк. - Виходить, ляхи вже починають розправу? - Якщо вже не почали... - I перша на ?хньому шляху Лисянка. - Авжеж! - Так от я хочу зараз вирушити туди з дияконом, як ми умовилися з Неживим, а то ж там боронитися нiкому: всi хворi, старi, та малi, та жiнки... - Твоя правда, парубче! - заклопотано заговорив Залiзняк. - ?дь негайно, треба заздалегiдь десь переховати жiнок та старих... особливо жiнок... Умов отця Хому при?хати сюди... та хай вiн бере з собою неодмiнно й сестру твою Прiсю, на лихо собi вона така гарна, то вже ?? не помилують ляхи... Я про охорону села потурбуюсь... а козакiв у нас вистачить i на пiв-Польщi! То вирушай же не зволiкаючи та привези сюди i. Прiсю, i отця Хому... Пам'ятай, що ?? ждуть найгiршi муки! Петро попрощався з Залiзняком i зразу ж вирушив разом з дияконом у дорогу. Минув тиждень вiдтодi, як при?хав Залiзняк, i що не день надходили новi й новi пiдтвердження його слiв. Щодня прибували втiкачi з близьких i далеких сiл укра?нських i розповiдали про звiрства унiатiв, ляхiв. Залiзняк раз у раз ви?жджав з монастиря, iнодi сам, iнодi з Найдою, з котрим вiн часто радився наодинцi в його вiдлюднiй келi?. Iнодi вiн не повертався й ночувати в монастир. Уся братiя монастирська ставилася з надзвичайною пошаною до Залiзняка, особливо ж отець Аркадiй i отець Антонiй. Мельхiседек теж не дрiмав. З гарячковою поквапнiстю поспiшав вiн ужити всiх легальних заходiв, щоб зупинити дi? ляхiв. Вiн одiслав Мокрицькому рiзку вiдповiдь, у котрiй переконував його облишити сво? намiри, бо вони можуть призвести до фатальних наслiдкiв, якi впадуть на голови порушникiв миру й справедливостi в державi. Вiн надiслав листи до комендантiв форпостiв на Днiпрi, благаючи ?х не чинити утискiв православним, що ?дуть у релiгiйних справах до Переяслава, до свого ?пископа. До кожного з цих листiв вiн приклав копiю королiвського декрету; такi ж копi? вiн розiслав i в найближчi мiстечка та мiста для оголошення населенню. Через те що в монастирях не було спецiальних писарiв, то вся братiя, котра вмiла писати, засiла за цю роботу. Таких мастакiв було небагато, i тому сам Мельхiседек просиджував днi й ночi з пером у руцi. Та всi його старання не мали й найменшого успiху. Мокрицький нiчого не вiдповiв на його листи, а, неначе глузуючи з слiв iгумена, кинувся ще з бiльшою лютiстю на православних. Начальники форпостiв порадили Мельхiседековi вдатися до вищо? влади, а в мiстах не дозволили оголосити королiвських декретiв. Усi цi невдачi не вбили невтомно? енергi? Мельхiседека; в душi його ще жеврiла надiя на ухвалу варшавського сейму, й, незважаючи на всi погрози ляхiв, вiн готувався до ново? подорожi у Варшаву. Але братiя монастирська втратила надiю на мирне вирiшення справи. Гiркота кривд, утискiв i мук, що ?х зазнавали в Польщi православне духiвництво й весь православний народ, сповнювали ?хнi душi страшною образою, i образа ця шукала iншого виходу. По всiх келiях потай вiд отця iгумена точилися та?мнi розмови, в монастирських льохах переховувалися якiсь барила й мiцно зав'язанi паки. А тривожнi звiстки тим часом усе ширились i ширились. Був паркий лiтнiй вечiр. Небо, обкладене з усiх бокiв чорними хмарами, кидало синювату мертву тiнь на землю, що застигла, чекаючи страшно? грози. Жоден листок не ворушився на деревах, нерухомо застигло повiтря, й, незважаючи на те, що не вiдчувалося кругом i найменшого вiтерця, важкi чорнi хмари, прорiзанi бiлими клуботливими звивами, поволi випливали з захiдного боку неба й застилали весь небосхил. На землю насувалася чорна тiнь. Наляканi страшним явищем природи, птахи то з голосними криками кружляли навколо сво?х гнiзд, то забивалися пiд покрiвлю дзвiницi, пiд карнизи церков i будинкiв. Гудiв монастирський дзвiн, сповiщаючи про кiнець вечернi. Люди юрмилися в дворi Мотронинського монастиря й, чекаючи виходу отця iгумена, тихо розмовляли мiж собою, переказуючи жахливi новини. Та ось останнiй стогiн дзвона завмер у нерухомому повiтрi; з церкви ринув натовп прочан, а слiдом за ним показалася могутня постать архiмандрита з хрестом у руках; за iгуменом iшов Залiзняк, а за ним уже сунула чорною валкою i вся монастирська братiя. Побачивши отця iгумена, всi, хто був у дворi, дуже захвилювались: однi почали протовплюватись до Мельхiседека, кваплячись пiдiйти пiд благословення, iншi ставали на колiна, падали перед ним ниць... Почулися стогони, плач, iстеричнi зойки. - Гинемо, отче! Гинемо! - волали люди. - Смертна година наближа?ться... Порятуй... помилуй... i захисти!.. Рука Мельхiседека, що високо тримала хреста, помiтно здригнулася; скорботний погляд його пробiг по головах убого? пастви, яка простягала до нього в останнiй надi? руки, i серце його стислося вiд невимовно? муки. - Братi? моя возлюблена! - заговорив вiн, задихаючись од хвилювання. - Чим можу допомогти вам, убогий, безсилий пастир ваш? Се ?диний захист наш, - високо пiдняв вiн над головою великого хреста з розп'яттям. - Сим переможемо! На темному тлi неба золотий хрест яскраво засяяв над головами натовпу, що стояв на колiнах. Почулися слова молитви, зiтхання, стогони... Усi схилилися перед сяючим хрестом. - Не втрачайте ж надi?, стiйте твердо, спокус i погроз не бiйтеся, - говорив Мельхiседек. - Господь пошле i захист, i покров тим, хто поклада?ться на його ласку. Ще не вiдома нам ухвала сейму; росiйська цариця, а з нею й iншi держави клопочуться за нас. Надiйтеся ж на господа й вiруйте, яко вiн сам гнаним за вiру ? захисник. Але путi господнi невiдомi, - з грудей Мельхiседека вирвалося скорботне зiтхання, та голос його звучав твердо й упевнено, - i якщо хоче вiн, щоб ми постраждали за святу вiру нашу, на те його свята воля! I ми не вiдступимось вiд не? заради благ i радостей свiту, приймемо мученицьку смерть, пам'ятаючи слова господнi: хто перетерпiв до кiнця, той спасенний буде. У вiдповiдь на слова отця iгумена звiдусiль почувся голосний плач. Похмурий стояв Залiзняк поруч Мельхiседека, не смiючи перервати його слова, i тiльки поглядав мовчки з-пiд насуплених брiв на натовп, що ридав, стоячи на колiнах. Коли нараз до слуху всiх присутнiх виразно долинув кiнський тупiт, i за кiлька хвилин у двiр монастирський влетiв укритий курявою вершник. Осадивши свого змиленого коня, верхiвець зiскочив з сiдла й, пiдiйшовши до Мельхiседека, промовив голосно, низько вклоняючись отцевi iгуменовi: - Од його превелебно? мосцi ?пископа Георгiя з Варшави, - i подав Мельхiседековi запечатаний пакет. Рiзким рухом зiрвав Мельхiседек з пакета товсту воскову печать i, розгорнувши папiр, почав читати його... Натовп, що юрмився на подвiр'?, нараз завмер. Сотнi очей стежили за отцем iгуменом. А вiн не одривався вiд списаного аркуша паперу. Запала хвилина напружено? мовчанки, що збiглася з лиховiсним затишшям, яке охопило природу. Нараз обличчя отця iгумена вкрилося смертельною блiдiстю, папiр випав у нього з рук, страшний зойк вирвався з його грудей. Вiн ухопився руками за голову, похитнувся i впав би навзнак, якби його не пiдхопив Залiзняк. Миттю вся братiя оточила отця iгумена. - Що сталося, отче? На бога! - почулися з усiх бокiв розпачливi голоси. - Гнiв божий... кара! - насилу вимовив Мельхiседек. - Сейм закiнчився, прохання нашi всi вiдхилено, й декларацi? милостиво? царицi та iнших монархiв, за нас чиненi, залишено без уваги! Зойк жаху вирвався з грудей присутнiх i прокотився над юрбою, i в цей час долинув здаля глухий, зата?ний гуркiт грому... Слiдом за ним ще i ще... Жах опанував мешканцiв монастиря. Страшнi пориви вiтру налiтали на юрбу, що зiбралася в дворi, зриваючи хустки з голiв жiнок, куйовдячи волосся, рвучи одiж, i з диким свистом мчали далi, нагинаючи дерева, здiймаючи перед собою стовпи куряви. Обливаючись слiзьми, падали селяни на колiна, простягаючи до неба руки. Крики й зойки натовпу змiшались iз стогоном столiтнього лiсу. Удари грому посилювались, небесне склепiння двигтiло й, здавалось, ось-ось упаде на землю... Мигнула блискавка, й небо загорiлося з усiх бокiв. Хитаючись i спираючись на руку брата Аркадiя, пiднявся Мельхiседек по схiдцях монастирського ганку; за ним iшли Залiзняк i старша братiя. Ввiйшовши в келiю, Мельхiседек мовчки опустився у сво? крiсло й затулив обличчя руками; отець ?лпiдифор сiв на лаву й похилив голову на груди; Залiзняк, Найда, Аркадiй i Антонiй стояли похнюпившись бiля вiкна. Нiхто не зважувався порушити тишу цi?? страшно? хвилини. Глибокi сутiнки, що сповнювали келiю, часом прорiзували яскравi спалахи блискавки й на мить усе осявалось бiлим свiтлом, а потiм густий морок знову повивав нерухомi постатi. - Навiщо ти залишив нас, господи! - простогнав нарештi Мельхiседек, одриваючи руки вiд обличчя й безсило опускаючи ?х на бильця крiсла. - Тому що ми залишили його й дозволили осквернителям чинити наругу над його святинями, а самi пильнували, аби тiльки бути покiрними й довготерпеливими! - промовив глухо Залiзняк. - Не нам належить кара: "Менi вiдомщення, i аз воздам", - суворо вiдповiв Мельхiседек. - Умерти, братi?, умерти всiм! - простогнав старець ?лпiдифор. - Всiм умерти, але вмерти немарно! - гнiвно вигукнув Залiзняк. - Правда, чесний владико, господевi належить вiдомщення, але знаряддям сво?? помсти вiн обрав нас i ми мусимо виконати волю його! При цих словах молодi ченцi заворушилися. - Так, правда, владико й отче наш, - палко заговорив Аркадiй, виступаючи вперед; смагляве обличчя його палало, а густий бас дрижав вiд глухого обурення. - Чи не сам господь сказав через Саму?ла Сауловi: "Я згадав про те, що вчинив Амалик Iзра?левi, як вiн став йому на дорозi, коли вiн iшов з ?гипту. Тепер iди, й порази Амалика, й знищи все, що ? в нього, i не давай пощади йому, але побий смертю вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти!" I згадай, пречесний владико, чи не вiдступив господь вiд Саула, коли Саул пощадив ?диного царя амаликитянського. А чи не гiршi за амаликитян ляхи? Чи не в ?гипетському полонi ми перебували й перебува?мо в них? Амаликитяни були язичники, а вони ж християни! I не соромляться переслiдувати християн, чинити наругу над храмами святими, над чесним священством, мордувати жiнок та дiтей! Нi, чесний владико, воiстину вони в стократ гiршi за всiх амаликитян, фiлiстимлян i амореян, покараних господом. Смерть ?м усiм, вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти! - Не проти чоловiка согрiшили вони, а проти духа святого, - палко пiдхопив Антонiй. - I нема? ?м пощади нi на землi, нi в небесах! - Нема? пощади! Ударила година справедливо? помсти! - полум'яне вигукнув Найда. - Господь уже простяг над ними караючу руку: ми слуги його... - Безумцi! Зупинiться! Що ви говорите! - скрикнув Мельхiседек, простягаючи до ченцiв руки. - Хай не баламутяться серця вашi! Вiруйте в милосердя боже; я завтра ж по?ду до Варшави. Ще надiюся на заступництво Росi?... ще... - Заступництво Росi? не привело нi до чого, - перебив його Залiзняк. - Тепер, кажу ще раз, нам лишилося тiльки надiятися на зброю Росi?, лишилося виконати те, про що говорили тобi... Страшний грiм вдарив над самими головами присутнiх i розкотився грiзним трiскотом по всьому небосхилу. - Ось голос, що кличе нас i нагаду? про помсту! - урочисто мовив Залiзняк, здiймаючи до неба руки. - Невже ж ми й тепер ще будемо баритися? Нi, всi засоби вже випробувано, зостався тiльки один, котрий уже не раз рятував нас i вiру нашу, - шабля козацька: вона не зрадить i тепер! Благослови ж нас на славний подвиг, отче: я скликаю до себе всiх, всякого стану й преложенства' людей, - чи то селянина, чи то послушника, ченця чи схимника, кожного, хто тiльки може держати ножа в руках! Усе вже готове в нас. Ех, якби нам тiльки грамота! Адже вiд цього паперу залежить усе: майбутн? Укра?ни, порятунок вiри, порятунок усього святого для нас! Пiвжиття вiддав би за цей папiр - i нема де його взяти! Останнi слова Залiзняк мовив з особливою палкiстю. Мельхiседек здригнувся i пiдвiв похилену голову. - Превелебний отче, ти ж усе життя сво? поклав за врятування вiри, - гаряче говорив Залiзняк. - Ти - пастир наш: ми продовжу?мо те, що розпочав ти, за хрест святий несемо й ми сво? життя! Допоможи ж нам: може, ти знайдеш хоч якого-небудь листа од царицi... хоч... - Спинися! Що ти говориш? - збуджено скрикнув Мельхiседек, простягаючи до Залiзняка руку, немов хотiв стримати слово, що ладне було зiрватися з його уст. - Годi... годi!.. . Залiзняк замовк, мовчав i Мельхiседек, але видно було, що слова Залiзняковi глибоко його схвилювали. - Iдiть з миром, братi?, - промовив нарештi Мельхiседек уже спокiйнiше. - Стоятимемо твердо й покладатимемо надiю на бога: без волi його не впаде й волосина з людсько? голови. Хай же не бентежаться серця вашi, йдiть i молiться. Довлi? кожному дневi злоба його. Нiхто не посмiв заперечити архiмандритовi: всi мовчки один за одним пiдiйшли до нього пiд благословення i вийшли з келi?. Мельхiседек лишився сам. Якусь хвилину вiн сидiв нерухомо, потiм глибоке зiтхання вирвалося з його грудей i голова схилилась на руки. - Звершилося, - прошепотiв вiн беззвучно й знову застиг нерухомо в сво?му високому крiслi. Тупий, безпросвiтний одчай важким каменем налiг на його душу й нiби скував усе тiло. Якийсь час сидiв вiн отак нерухомо, без думи, без почуттiв, немов скам'янiлий, але ось тривожна думка знову заворушилася в його мозку: "Невже ж звершилося? Невже всi засоби вичерпано й мирний шлях не приведе нi до чого?" Мельхiседек пiдвiв голову i втопив скорботний погляд в куток келi?, потонулий в мороцi, наче хотiв знайти там вiдповiдь на сво? тривожне запитання. "Так, - почулося з глибини серця, - всi мирнi засоби вже випробуванi й не привели нi до чого. Слово не досяга? серця, заслiпленого шаленством". Невже ж вони, Залiзняк i його товаришi, суть продовжувачi почато? ним справи? "Так, - почулося знову з глибини серця, - вони кiнчають те, що почав ти". Але боже мiй! Я шукав миру мировi, а не кровопролиття й борнi, захвилювався iгумен. Невже ж мiй шлях привiв ?х до ножа? Невже ж не лишилося нiчого, крiм ножа? "Iншого шляху не лишилося тепер", - пролунало в серцi iгумена так виразно, так чiтко, нiби цi слова промовив хтось над самим його вухом. Мельхiседек здригнувся. "То, виходить, правда на ?хньому боцi, виходить, вiн злочинець, бо стримував i зупиняв ?х. Виходить, його проповiдь покори й терпiння тiльки вiддаляла день миру й наближала день загибелi вбого? пастви його. I цього допустився вiн, натхненний пастир, поставлений над усi?ю Укра?ною!" - О, горе пастирям, котрi занапащають i розгублюють овець пастви сво??! - промовив уголос Мельхiседек i, вставши з крiсла, схвильовано пройшовся по кiмнатi. Що ж робити тепер? Як урятувати сей багатостраждальний народ, сю убогу церкву вiд то? долi, яку призначили ?м ляхи? Просити, клопотатись, позиватися? Нi, тепер уже це все марне. Давно вже Мельхiседек утратив надiю на клопотання й заступництво iноземних дворiв перед сеймом польським, але, як людина, тонучи, хапа?ться за соломинку, так хапався вiн за цю останню надiю. Тепер же вiн не мiг i на мить заспоко?ти себе цi?ю маною. Жах дiйсностi стояв перед його очима, немов живе страховище, й невблаганно вимагав вiдповiдi. Що робити? Виконати те, на що натякали йому там, на пiвночi? Зчинити бунт i ждати втручання iнших держав? Так, так! Нема? сили бiльше терпiти! Переповнилась чаша терпiння... Та чи буде успiх? Там обiцяли йому допомогу, обiцяли на словах... Як передати сi слова народовi? Один спосiб: вiдтворити ?х на паперi. Залiзняк бачить у цьому весь успiх дiла... Всi повстануть... Мельхiседек на хвилину замислився. - Нi, нi! Одiйди, сатано! - скрикнув вiн. - Навiщо спокуша?ш мене? Кров, пожежi, убивства! Чи менi ?х викликати? Чи менi прийняти на душу сей страшний грiх? О господи! Ти настановив мене пастирем над кра?м сим. Вiдкрий же менi твою волю, навчи мене, вкажи рабовi тво?му незрячому тво? путi! Мельхiседек упав на колiна й так, долiлиць, застиг у безмовнiй молитвi перед розп'яттям, що висiло на стiнi. Навколо було тихо, тiльки страшнi удари грому стрясали час вiд часу стiни монастиря. Мельхiседек не пiдводився, не чутно було нi слова, нi стогону, здавалося, в келi? не було жодно? душi, тiльки блискавка, часом прорiзуючи густий морок, освiтлювала на мить постать архiмандрита, простягнуту ницьма перед розп'яттям. Хвилина спливала за хвилиною повiльно, лiниво... Минула година. Мельхiседек нарештi з зусиллям пiдвiвся з пiдлоги, витер пiт, що виступив на обличчi, й знову сiв у крiсло. - Терпiти, терпiти й прощати, - прошепотiв вiн сам собi, - й не ставати проти зла? А якщо це зло загрожу? поглинути цiлий край? Загрожу? поглинути й розтлити душi тисяч i тисяч людей? Якщо це зло здiйма? руку й на святиню святинь, невже ж i тодi терпiти? Нi-нi, терпiти таке зло - согрiшити перед господом. Чи не озбро?лися ж сини первосвященика Маккавея на захист храму господнього? Чи не поховав же Самсон пiд ру?нами храму ненависних фiлiстимлян? Чи не вигнав же сам Христос гендлярiв iз храму? Мельхiседек пiдвiвся з свого крiсла й знову схвильовано заходив по келi?. - Усе в цьому паперi, каже вiн! - вихопилось нарештi в отця архiмандрита, й, стиснувши голову руками, вiн притулився чолом до вiконно? шибки. Гроза минала; здаля ще докочувалося глухе гуркотiння грому, але в природi все вже заспоко?лось; чути було, як тихо падали з обважнiлого листя краплi дощу. . - "Хто любить мене, душу свою погубить..." - прошепотiв ледве чутно Мельхiседек i знову почав ходити по келi?. Болiсна, глибока боротьба розривала його душу. - Нi, нi... нащо обман?.. Нащо ?зу?тство? Правди, правди? Чи буде успiх? Чи пощастить? Чи виконають обiцяне? Чи не буде остання година гiрша за першу? О господи, помiчник i покровитель мiй! Навiщо поставив ти мене вершити долю людей? - знов вихопилось у нього. Довго ходив так архiмандрит по келi?, то зупиняючись, стиснувши голову руками, то падаючи перед розп'яттям на колiна й болiсно ламаючи руки. - Але хай буде над усiма нами воля твоя! - промовив вiн нарештi твердим голосом, зупиняючись перед розп'яттям. - Хто бо?ться вiтру - тому не сiяти, i хто дивиться на хмари - тому не жати. Молодий служка, що спав поруч з келi?ю Мельхiседека, чув цiлу нiч за стiною кроки архiмандрита. Коли на сходi зажеврiла рожева, ясна зiрниця й просвiтлiла висока глибiнь неба, Мельхiседек покликав служку й звелiв йому сповiстити отця Антонiя, шоб той якнайшвидше прийшов до нього. Отець Антонiй ввiйшов до келi? архiмандрита й мимохiть вiдсахнувся - так постарiв i змiнився за цю нiч iгумен. - Сину мiй, - звернувся Мельхiседек до Антонiя,- чи ? в нашiй аптецi золоте чорнило? - ?, превелебний отче, - жваво вiдповiв Антонiй. - Так... Доведеться менi скомпонувати один папiр, але сi? потiм! - рiзке урвав iгумен i додав: - Сьогоднi ви?жджаю. - Ти, превелебний отче? Куди? - У Варшаву! - Владико, - жахнувся Антонiй, мимохiть подавшись уперед. - Я - пастир ваш, менi належить за всiх терпiти й вiдповiдати. Але не на те покликав я тебе. Я ви?жджаю й не маю зайвого часу. - Мельхiседек зупинився на мить i потiм провадив далi дещо збентежено: - Полковник говорив учора про грамоту царську... ти чув усе... Сьогоднi вночi я пригадав, що коли був у Петербурзi, то справдi одержав вiд монархинi якусь грамоту... Писано було в тiй грамотi, що монархиня всiх нас пiд свiй захист прийма? i обiця? допомогти нам проти ляхiв. З напруженою увагою прислухався Антонiй до слiв Мельхiседека, обличчя його вiд хвилювання почервонiло, а очi так i вп'ялися в iгумена. - Але, - провадив Мельхiседек, - я не маю часу вiдшукати ??, а тому залишаю тобi ключi вiд цi?? потайно? скриньки: знайди ту грамоту i вiддай ?? пановi полковниковi. Ти зрозумiв мене? - I Мельхiседек пильно подивився в очi Антонi?вi. - Зрозумiв, превелебний отче, - скрикнув Антонiй у поривi неприхованого захвату. - Будь спокiйний, усе виконаю! Захоплений вигук Антонiя примусив Мельхiседека здригнутися й змiнитись на виду. - Стривай! - промовив вiн швидко й, пiдвiвшись з мiсця, пiдiйшов до Антонiя i взяв його за руку. - Чи розумi?ш ти, - заговорив вiн поволi, впиваючись у нього очима й мiцно стискаючи його руку в сво?й руцi, - чи розумi?ш ти, що викличе сей папiр? Чи розумi?ш ти, на який шлях штовхне вiн усiх? Чи розумi?ш ти, що з того шляху не буде вже повороту, що вся доля вiтчизни залежатиме вiд цього паперу... тiльки вiд нього? - Розумiю, - прошепотiв Антонiй, опускаючи очi перед пронизливим поглядом Мельхiседека. - Присягнися ж менi богом всемогутнiм, - Мельхiседек пiднiс до розп'яття руку, i голос його залунав урочисто й суворо. - Присягнися спасiнням душi сво??, присягнись стражданнями розп'ятого за нас, що ти вiддаси полковниковi сей папiр лише тодi, як воiстину вдарить наша остання година! - Присягаюсь! - прошепотiв Антонiй, стаючи перед розп'яттям на колiна. - Хай же буде над нами воля твоя! - мовив наприкiнцi тремтячим голосом Мельхiседек. Вийшовши з келi? iгумена, Залiзняк узяв Найду за руку й, придержавши його, промовив тихо: - Пора! Завтра треба вирiшити, кому податися на Запорожжя, а кому лишитись тут... Буду завтра... Зараз треба до сво?х... Залiзняк випустив руку Найди й поспiшив прилучитися до ченцiв, що пiшли вперед... Найда уповiльнив ходу, щоб дати час товаришам одiйти, i попростував до сво?? келi?: йому хотiлося зостатися самому, i будь-яке товариство, навiть найближчих друзiв, було в цю хвилину небажане для нього. Груди його розпирало непогамовне хвилювання... Уся ненависть до ляхiв, уся палка любов до батькiвщини, вся вiдданiсть вiрi батькiв, уся гордiсть козацька спалахнули в його серцi яскравим полум'ям, коли вiн почув звiстку, привезену гiнцем. Тепер вiн горiв бажанням будь-що врятувати вiтчизну, поставити все на карту, але добути ?й волю. Залiзняковi слова наелектризували його ще бiльше. Завтра ма? вирiшитися все... треба спiшити... А втiм, Залiзняк не дрiмав: Укра?на вже вся напоготовi, жде тiльки гасла... Але треба передусiм заручитися пiдтримкою Росi?, послати когось та?мно... та й до iнших сусiдiв вдатися не завадить... Австрiяк... Пруссак... скрiзь треба кинутись: усi зазiхають на труп старо? Польщi... треба все обмiркувати, все зважити... Запорожцi, гайдамаки... так, а маса селянства - i не озбро?на, i не навчена... Добре, якщо допоможе Росiя, а коли доведеться дiяти лише сво?ми силами та з голими руками?.. Ех, якби можливiсть була найняти союзникiв... Прикупити збро?, вiйськового припасу!.. Пойнятий такими думками, Найда повернувся до сво?? келi? й, узявши на засув дверi, пiдiйшов до вiкна. Гроза ще лютувала, але Найда одчинив навстiж вiкно - його схвильованiй душi була близька ця бурхлива стихiя. Припавши обличчям до залiзних грат вiкна, вiн почав жадiбно вдихати свiже повiтря. Блискавки прорiзували темряву, що оповила землю, грiм раз у раз потрясав склепiння неба, а душа Найди все росла й росла, розправляючи сво? могутнi крила пiд звуки цi?? страшно? грози... З пiвгодини отак простояв Найда коло вiкна, не бачачи нiчого навколо, прислухаючись тiльки до тi?? пречудово? гармонi?, що росла в його душi, коли нараз, зробивши необережний рух, вiн штовхнув стола й мало не перекинув його. Iз столу впало щось важке. Вiн нахилився й намацав на пiдлозi велику проскуру. Ця знахiдка надзвичайно здивувала Найду. Роздивляючись i перевертаючи в руках так дивно знайдену проскуру, Найда раптом помiтив, що знизу на нiй було щось написано великими слов'янськими лiтерами. Пiдiйшовши ближче до лампади, що жеврiла бiля iкони, вiн прочитав: - "О здравi? раба божого Iвана Найди, гетьмана правобережного укра?нського". Слова цi, вимовленi вголос, примусили Найду здригнутися всiм тiлом. Вiн iз жахом оглянувся, неначе це промовив не вiн, а хтось iнший, але в кiмнатi не було нiкого. Не довiряючи сво?му слуховi й сво?му зоровi, вiн ще раз глянув на проскуру й знову прочитав: - "О здравi? раба божого Iвана Найди, гетьмана правобережного укра?нського". Моторошне почуття охопило Найду. Що це: глум чи фатальне пророцтво? Хто поклав йому цю проскуру, хто зробив цей страшний напис? Хто цей незримий супутник, що скрiзь його супроводжу?, куди б не кидала його доля? Приголомшений, нерухомо стояв Найда посеред кiмнати, а нерозв'язнi питання вихором проносились в його головi. Непомiтно для самого себе вiн вiдкусив добрий кусень проскури, вiдчувши голод. Проскура була черства, та молодi зуби ченця легко ?? дрибушили. Нараз Найда вiдчув у ротi щось не?стiвне... Здивований i вражений, вiн поквапне витяг з рота м'якушку й помiтив у нiй клаптик паперу. Тремтячими вiд хвилювання руками пiднiс вiн його до лампадки; папiрець був списаний дрiбними лiтерами, частина слiв добре збереглася, в iнших же мiсцях, од слини, чорнило розпливлося, на паперi лишилися тiльки плями. Найда напружив зiр i прочитав уцiлiлi на паперi слова: "скарб... червi... та рiзних кош... в потайному... кому належить визволити... тому вiдкриваю та?мницю сю... я цiле життя... вiтчизнi Нашiй... шлях та?мний..." Найда похитнувся i ухопився за стiну, щоб не впасти. "Що це? Сон? Маячня?.. Чи я збожеволiв? Хтось показу? менi на скарб? Так, скарб, - це слово стояло на папiрцi виразно й чiтко. Чи диво це господн?? Чи злий якийсь жарт? Нi, нi! Хто б так жартував? Навiщо? Для чого?" Найда знову пробiг очима по клаптику папiрця. "Нi-нi, це не може бути жарт, це якийсь невiдомий доброчинець, що цiле життя збирав шеляг до шеляга на користь вiтчизнi, переда? йому свiй скарб. Як розшукати його?" Найда знову пiднiс до очей порваний клаптик паперу. - "Шлях та?мний", - прочитав вiн останнi слова, далi папiрець обривався. Здушений крик вирвався з грудей Найди: "Що ж це? Невже я з'?в решту записки?" Вiд цi?? думки холод пробiг поза спиною в Найди. Вiн почав пильно роздивлятися папiрець, i йому вiдлягло вiд серця. Смужка паперу, що зосталася з одного боку, була досить довга - отже, весь папiрець був чималий, а тому вiн не мiг проковтнути його непомiтно: певно, клаптик лишився десь у проскурцi. "А що, коли чорнило на ньому зблякло вiд жару? А що, коли я проковтнув найважливiшу частину?.." Та Найда недовго розмiрковував: хутко зняв вiн з ланцюжка лампадку, поставив ?? на столi й, присiвши до не?, почав обережно розламувати проскуру. Проскура добре вже таки зачерствiла, а тому треба було докласти деяке зусилля, щоб розломити ?? обережно. Найда вiдломив один шматочок, у ньому не було нiчого, другий - теж, третiй - i радiсний крик вирвався з його грудей: iз середини вiдламаного шматочка стирчав рiжок папiрця. Обережно витяг Найда цей клаптик, розгорнув його, приклав до того, який вже був у нього, й побачив, що новий клаптик прийшовся до першого якнайкраще. Тепер можна було прочитати таке: "...жий козак запорозький..." Далi чорнило зовсiм зблякло, а ще далi стояло слово "скарб". "Закопав скарб!" - пiдставив у думцi Найда й почав розбирати далi. "Грошi, аби постаткувати доро... зiбрав я червiнцiв два..." Тут стояла теж замiсть слова блiда чорнильна пляма. "Чого ж два? Два казани? Два мiшки? Два барила? - промайнула думка в Найди. Не затримуючись на цьому, вiн побiг очима далi. - "...кий дiамантiв та рiзних кош... i все се за..." "Закопав, - пiдставив Найда, - в потайному... кому належить визволити... тому вiдкриваю та?мницю сю... я цiле життя... вiтчизнi нашiй... шлях та?мний..." Хоч тепер уже було цiлком ясно, що в записцi йдеться про якийсь величезний скарб, схований запорозьким козаком, але де його закопано, куди податися шукати його, було, як i ранiше, невiдомо. Записка кiнчалась тими ж словами: "шлях та?мний". А втiм, цi клаптики становили, як видно, незначну частину записки, запечено? в проскурi: треба було передусiм зiбрати всi iншi ?? частини. Задихаючись од нетерпiння, кинувся Найда розламувати й решту проскури, обережно виймаючи з не? клаптики паперу. Уже вся проскура була розламана, i йому лишалося тiльки скласти свою моза?ку, як зненацька сильний порив вiтру дмухнув у вiкно, змiв iз столу на пiдлогу всi клаптi й загасив лампадку. Розпачливий зойк вирвався з грудей Найди, вiн насилу зачинив вiкно й заходився збирати розвiянi клаптики паперу, але в темрявi нiчого не бачив. Тодi вiн кинувся в сусiдню келiю по свiтло, не забувши при цьому замкнути за собою дверi. Повернувшись iз свiчкою, Найда насамперед глянув на пiдлогу й полегшено зiтхнув - клаптики паперу лежали тут, розкиданi вiтром. Найда старанно замкнув дверi, запнув вiкно, засвiтив лампадку й поставив ?? коло iкон. Воскову свiчку вiн прилiпив до столу й, зiбравши всi клаптi, сiв ?х складати. Чималенько довелося йому поморочитися, поки всi клаптi було складено. Та, закiнчивши цю роботу, вiн iз жахом помiтив, що в кiнцi записки не вистачало трьох маленьких клаптикiв i самий кiнець був одiрваний. Притиснувши складенi клаптики товстою бiблi?ю, щоб вони часом знову не розлетiлися, Найда кинувся шукати тi, яких бракувало. Вiн перевернув усю келiю, поодсовував усi сво? простенькi меблi, перетрусив постiль, обдивився кожну шпаринку, але папiрцiв не було нiде... - Куди вони могли подiтися? Невже ?х занесло вiтром? Лоб Найди вкрився холодним потом... У тих загублених клаптиках було, певно, головне. В одча? кинувся вiн надвiр, сподiваючись хоч там знайти тi клаптики, але вiдразу ж зрозумiв, що сподiванка ця безглузда... Дощ лив, як з ринви, i коли б навiть занесенi вiтром папiрцi й лежали тут, то вода б за цей час зовсiм позмивала чорнило... Та навiть i змитих папiрцiв нiчого було шукати, бо потоки води, що бiгли по двору, мусили б уже давно понести ?х за собою. Чи вiн iз'?в клаптики, яких бракувало, чи ?х занiс вiтер - однаково: треба було примиритися з фактом - так чи iнакше, вони загинули. Не марнуючи часу на даремне бiдкання, Найда повернувся в свою келiю. Через те, що загубленi клаптики нiяк не можна було розшукати, вiн вирiшив спробувати вiдтворити змiст записки по тих уривках, якi лишилися. Взявши товстий аркуш паперу. Найда тонко намазав його медом i накле?в на нього пiдiбранi клаптики. Тепер записка набрала такого вигляду: "Року божого вiд народження панського 1750 я, раб божий, козак запорозький... скарб... Цiле життя сво? збирав грошi, аби постаткувати дорогiй вiтчизнi мо?й, зiбрав я червiнцiв два... битих талярiв казан великий, дiамантiв та рiзних коштовних речей казан малий... i все се за... у потайному мiсцi... Тому, кому належить визволити край наш з лядсько? неволi, тому вiдкриваю та?мницю сю, хай обряще вiн усе те, що збирав я цiле життя, i хай добуде за його допомогою волю вiтчизнi нашiй. На нього надiюсь: перст божий вказу? на нього - шлях та?мний... вiд... гарду до?деш до рiчки С... в тому мiсцi, де впада? в не? рiчка... звана, поверни коня й по?деш лiвим берегом угору проти течi?. Наступного дня надвечiр побачиш на лiвому березi рiчки високу кручу, а на вершинi ?? великий сiрий камiнь, подiбний до голови вепра. Вийди на кручу, сядь на той камiнь, нiби на праве вухо, й побачиш... а... розчахнутий дуб, одну по... блискавка, а друга... похилившись... пройди пiд... роною, спинися пiд... звiдти сто крокiв уперед там пi... пiвсписа... камiнь... на тому мiсцi... ра й Павла... сонця сiмдесят три кроки, там по..." Тут рiжок записки був одiрваний, на цьому клаптику вона й закiнчувалась. Найда взявся до роботи. Перша частина записки збереглася цiлком, за винятком кiлькох слiв, котрi вiн пiдставив без будь-яких труднощiв. Перше змите слово, без сумнiву, було "закопав", тим паче, що в iншому мiсцi пiсля слiв: "I все се" - стояв початок слова "за...", а далi розмазана пляма. Найда пiдставив i сюди слово "закопав" i прочитав: "i все се закопав у потайному мiсцi". Тiльки над рядком: "зiбрав я червiнцiв два... битих талярiв казан великий, дiамантiв та iнших коштовних речей казан малий" - довелося трохи задуматися. - Чого два? Два барила, два казани, два мiшки? А втiм, це не мало особливого значення, та оскiльки далi згадувалося слово "казан", Найда пiдставив його сюди i прочитав: "Червiнцiв два казани, битих талярiв казан великий, дiамантiв та рiзних коштовних речей казан малий". Це була величезна сума, i свiдомiсть того, що вiн може стати володарем всього цього, розпалила ще дужче бажання Найди вiдновити втрачений змiст записки. Далi йшло таке неясне мiсце: "вiд ...гарду до?деш до рiчки С... в тому мiсцi де впада? в не? рiчка... звана". Тут знову було двi плями. Для будь-кого iншого було б вельми нелегко на основi таких невиразних даних визначити дорогу, якою слiд ?хати, але для Найди це було справою кiлькох хвилин. Вiн знав напам'ять назви всiх малих i великих рiчок у запорозькому степу, розташування мiст, мiстечок, селищ i навiть окремих хуторiв. Перебравши все це в пам'ятi, Найда досить легко вiдновив назву рiчки, вiд яко? збереглась лише початкова лiтера "С". "До рiчки Саксаганки",- прочитав вiн. Пiдставленi лiтери якраз заповнили розмите мiсце. Тепер уже зовсiм легко було вiдкрити назву гарду, i Найда без усякого вагання вписав слово: "Незаймалiвського". Таким чином, уся перша частина записки була вiдтворена: Залишалася друга, неясна, заплутана. Поволi, слово по слову, читав Найда неяснi мiсця: "Вийди на кручу, сядь на той камiнь, нiби на праве вухо, й побачиш", - далi йшов пропуск. - Що ж побачиш там? - спитав себе Найда. Пiсля пропуску стояла лiтера "а", потiм знову пропуск i "розчахнутий дуб". "А" сполучало цi два речення. "Побачиш щось, а в тому, що ти там побачиш, ? й отой розчахнутий дуб". Але що це може бути? "Побачиш гору, а на нiй розчахнутий дуб"? - пiдставив у думцi Найда, але зараз же вiдкинув цю гадку. Якби та гора була вища за кручу, то не можна було б побачити з кручi дуба, що росте на тiй горi, а якби вона була нижча, то дуб було б так само видно й з рiвного мiсця, як i з кручi. У всякому разi, в записцi мало б бути сказано так: побачиш гору, вийди на не?, й там росте дуб. Тодi, може, "яр"? Це коротеньке слово теж пiдходило до змитого мiсця, що лишилося на паперi. - Побачиш яр, а в тому яру розчахнутого дуба, - голосно промовив Найда й зараз же вiдкинув цю думку. Хто б же закопував скарб у яру? Адже щовесни дощi розмивають яр водою; крiм того, й дуби не ростуть на низинi. Що ж це можна було побачити з тi?? кручi? Лiс, гай? Цi коротенькi слова також пiдходили до пропущених мiсць. Але навiщо ж треба було видиратися на кручу й на камiнь, щоб побачити гай? Гай же не голка, i в степу його можна побачити за десяток верст. Чому ж виникла потреба в автора та?мничо? записки так точно вказувати мiсце, з котрого треба було дивитися на той гай? Найда на мить задумався, та ось обличчя його спалахнуло, очi загорiлися, i вiн кинувся до столу. - Чому? - мало не скрикнув вiн уголос. - Та тому, що йому треба було точно вказати напрямок, в якому слiд шукати того дуба, тому додано ще й ознаку: дуб розчахнутий. Так, так! Якби той дуб був тiльки один, то вказувати так докладно його мiсце не було б потреби, а через те, що вiн рiс у гаю, то авторовi записки й треба було точно вказати напрямок, у якому шукати дуба i як вiн вигляда?! Так, так, iнакше не могло й бути! Найда вписав потрiбнi слова й прочитав уголос: - "Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб". Очевидно, так i було в записцi. Нестримна радiсть охопила Найду, i, пiдiгрiтий першим успiхом, вiн iще з бiльшим запалом узявся розгадувати змiст та?мничо? записки. Далi йшла фраза: "Одну по... блискавка, а друга р... похилившись". Розкрити змiст цi?? фрази було не важко. Що могла зробити блискавка з дубом? Звичайно, спалити або розбити. В даному випадку тiльки розбити, бо одна, розбита блискавкою, половина протиставилася другiй. Та й на спалене дерево не мiг би вказувати та?мничий хазя?н скарбу, бо таке дерево мусило б скоро всохнути й загинути. Отже, одну половину його розбила блискавка, а друга... Далi в записцi йшло пропущене слово. Що ж робить вона, похилившись... сто?ть, лежить?! Нi! Яке ж тут ма? бути слово? На що воно мусить указувати? Коли про одну половину сказано, що ?? розбила блискавка, а друга протиставля?ться ?й - виходить, вона здорова, не всохла, вона росте... - Авжеж, якраз саме росте! - радiсно скрикнув Найда, знайшовши слово, котре шукав. - Одну розбила блискавка, а друга росте, похилившись до землi. - Ще один крок до розкриття змiсту записки було зроблено. Слово по слову почав розбирати Найда далi. - "Пройди пiд... роною", - прочитав вiн наступну фразу, - "...роною", - тут, певно, одiрваний початок слова: "сто..." Найда приписав його й прочитав: "Пройди пiд... стороною". - Але пiд котрою з двох? - спитав вiн себе. - Пiд похилою чи пiд розбитою? Та чи вказував би хазя?н скарбу на половину, яку розбила блискавка? Звичайно, нi, бо вона згодом все одно мала усохнути. Та коли б ця розбита частина й правила за вказiвку, то не було б потреби так детально говорити про iншу, похилену. Отже, найпевнiше, в записцi мало стояти: "Пройди пiд похилою стороною". Найда знову схилився над запискою. - "Спинися пiд... - читав вiн далi, - звiдти сто крокiв уперед". Але звiдки? В записцi було сказано: "Пройди пiд похилою стороною, спинися пiд..." "Пiд нею", - вирiшив сам собi Найда, але зараз же засумнiвався. Цього було б замало, щоб почати вiдлiчувати кроки, треба було мати точнiшу вказiвку, з якого саме мiсця це робити. Яка ж могла бути точна вказiвка? Вигляд гiлок, сама кiлькiсть ?х за цей час, певно, змiнилася. Вони могли розростися або всохнути, попереплiтатись. Ознака мусила бути бiльш постiйна. Що б це могло бути у вцiлiло? половини дерева: початок чи кiнець ??? Таким чином, сама по собi з'явилася вiдповiдь. Але якби треба було лiчити кроки вiд початку цi?? сторони, тобто вiд стовбура, то було б просто сказано: вiдлiчи вiд стовбура пiд похилою стороною, а оскiльки в записцi сказано було: "Пройди пiд похилою стороною, спинися пiд...", то природно гадати, що хазя?н скарбу написав так: "Спинися пiд кра?м ?? i вiдлiчи звiдти сто крокiв уперед", i таке пояснення видалось Найдi цiлком правдоподiбним. Тепер йому лишалося тiльки доповнити останню фразу, але в цьому й були найбiльшi труднощi. Тут уцiлiло всього кiлька зовсiм дивних i незрозумiлих слiв. "Там пi... пiвсписа... камiнь... на тому мiсцi... ра й Павла... сонця сiмдесят три кроки, там по..." Що могли означати цi розрiзненi слова? Думка Найди працювала з гарячковою швидкiстю. Обхопивши голову руками, з розпаленiлим обличчям, схилився вiн над папером, не вiдриваючи очей вiд та?мничих слiв, якi нiби дражнили його сво?ю недосказанiстю. Невже вiн не розгада? ?х, невже вiн не розкри? змiсту останнiх рядкiв записки? Невже вiн не знайде цього скарбу? На саму думку про це мимовiльний жах охопив Найду. - Нi-нi! - мовив вiн гаряче й з новим запалом узявся до працi. Про який камiнь тут iдеться? "На тому мiсцi..." Чи не закопаний на тому мiсцi, пiд тим каменем, скарб? Нi! Адже далi говориться про сiмдесят три кроки, отже, вiд того каменя треба ще вiдлiчити сiмдесят три кроки. Як же пiзнати той камiнь? Де знайти його? Що означа? оте "пiвсписа"? Мiра його? Завдовжки пiвсписа? Правда, це можливо, але певностi в Найди не було, бо вiн нiколи не чув, щоб довжину предметiв вимiрювали списом. Крiм того, дивувало ще й таке: навiщо було так точно описувати ознаки каменя, якби вiн лежав якраз на вiдстанi ста крокiв вiд похило? сторони дерева? Адже кожен, вiдлiчивши сто крокiв, наткнувся б просто на нього. А тим часом у записцi було ясно сказано: "Вiдлiчи звiдти сто крокiв уперед там пi... пiвсписа... камiнь..." Отже, камiнь лежить на вiдстанi ста крокiв. Але де ж вiн може лежати, якщо потрiбнi ще точнiшi вказiвки? Де звичайно лежить камiння? Адже не на деревах, а тiльки на землi, або в водi, або пiд землею. При останньому словi наче блискавка осяяла мозок Найди, вигук захоплення вирвався в нього з грудей. - Так! I не може бути iнакше: камiнь - пiд землею на пiвсписа! Встромивши в землю спис, можна його вiстрям дiткнутися каменя, так завжди й пробують грунт. От чому й треба було в записцi на це вказати. Тремтячи вiд радостi, Найда вписав на вiльних мiсцях: "Там, пiд землею на пiвсписа, лежить камiнь" - i з новою енергi?ю заходився розбирати записку далi. Насамперед йому впали в око дивнi слова "...ра й Павла". Що це означа?? Павла? Якого Павла? Та ще сказано: "...й Павла". Кого ж iще? Чи не Петра й Павла? Звичайно, так! Петро й Павло, цi два "iменi називаються поряд, коли мова йде про свято. Але чому виникла потреба в автора записки вказати саме на це свято? Може, вiн закопав скарб саме в той день? Але це аж нiяк не з'ясову?, де ж саме закопано скарб, а слова "Петра й Павла", мабуть, поставленi були тут для точнiшого визначення мiсцевостi. На що ж вони могли вказувати Може, на тому мiсцi закопано образ Петра й Павла? Але чому в такому разi сто?ть пiсля слiв "Петра й Павла..." "сонця сiмдесят три кроки"? Найда встав i заходив по кiмнатi. Вiн зайшов у глухий кут - не мiг нiчогiсiнько придумати. Образ? Нi, коли так точно сказати про камiнь, подробиця щодо iкони зовсiм зайва, та й слова "закопано образ" "знаходиться образ" нi в якому разi не могли б лягти на те мiсце, що лишилося в рядку... "Чому пiсля слiв "Петра й Павла" сто?ть слово "сонця"? - раз у раз питав себе Найда, кусаючи з досади губи. Яке значення може мати сонце при визначеннi мiсцевостi. Правда, можна було б вказати на схiд, на захiд сонця, але тодi при чому тут "Петра й Павла"? Що дi?ться з сонцем на Петра й Павла? Воно свiтить так само, як i на рiздво, як i на стрiтення, як i в будь-яке iнше свято. Найда задумався. Вiдгадуючи втрачений змiст та?мничого листа, вiн i не помiтив, що нiч уже минула - свiчка кволо мерехтiла на столi, а тьмяний вогник ?? тонув у потоках ясного рожевого свiтла, що пробивалося до келi?...'Найда пiдвiв голову й, помiтивши це, зняв запинало з вiкна й загасив свiчку. Гроза вже давно минула, краплини дощу вигравали кришталем на листi. З вiкна келi? видно було всю далину з лiсом, що збiгав схилом гори, з синьою смугою далеких гiр... Найдине вiкно виходило на схiд. Ясна, рожева зiрниця розгорялася на небi, кидаючи нiжний полиск на далекi синi гори... Небо, прокидаючись, було таке величне й прекрасне, що Найда мимохiть зами-лувався ним. - Сонце, сонце! - говорив вiн сам собi, не вiдриваючи очей од вiкна. - Та хiба сонце не однаково свiтить i в свято, i в будень? Найда напружував думку, намагаючись розгадати та?мничий зв'язок мiж словами "сонце" та "Петро й Павло" й не мiг нiчого придумати. Зоря горiла дедалi яскравiше. Ось неначе золота стрiла шугнула в саму середину неба, а за хвилину викотився вогненний диск сонця й кривавий промiнь ударив Найдi просто в очi. Найда мимоволi зажмурився й здивувався: як вiн не помiчав цього ранiше, - адже коли вiн при?хав сюди, в монастир, то сонце, як сходило, не било йому просто в очi, а тепер, а тепер... куди пересунулось? А це ж було коли? Прибув вiн сюди якраз пiсля великодня... а тепер... Найда задумався: щось крутилося в нього на думцi, немов якесь забуте слово. Вiн болiсно напружував мозок, намагаючись упiймати його - i не мiг! Раптом його охопило незвичайне хвилювання: вiн рвучко схопився з мiсця й застиг, приголомшений несподiваною думкою. I йому вмить усе стало ясно. - "Стань на тому мiсцi на Петра й Павла i вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки", - промовив вiн уголос. - Так, так, iнакше й бути не могло! Не мiг же автор записки написати просто: вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки, бо сонце сходить зимою й лiтом не в одному мiсцi. Ось чому й сказано про день, у котрий треба вiдлiчити вiд певного мiсця сiмдесят три кроки. "Але схiд сонця чи захiд?" - задумався був вiн, але зараз же заспоко?вся тим, що це можна буде перевiрити на мiсцi. Наче камiнь упав йому з душi. Вiн вписав знайденi слова в пропущенi мiсця записки й, ще раз перечитавши ??, старанно склав i сховав у себе на грудях. Тепер уже всю записку було розгадано й вiн мiг смiливо вважати себе володарем величезного скарбу. Мов зачарований, стояв Найда коло вiкна... I радiсть, i передчуття чогось надзвичайного сповнювали його серце; вiн вiдчував, як за спиною в нього виростали могутнi крила, готовi понести його з цього тихого пристановища в самий вир житейського моря... Навколо все було тихо... все спочивало ще в солодких обiймах вранiшнього сну... Нараз повiльний удар дзвона сколихнув iще сонне повiтря, й гудiння його попливло далеко-далеко в далину, через синi гранi лiсiв... Найда стрепенувся, побожно перехрестився й пiдiйшов до свого ложа, щоб узяти патерицю i чотки й пiти до церкви. Сповнений тривожних мрiй, вiн простяг руку i з диким криком вiдсахнувся... На ложi його, замiсть патерицi й чоток, лежали спис i довга низка куль... XIII Пiсля розмови з Залiзняком Петро не став баритися жодно? хвилини; вiн одразу розшукав на монастирському подвiр'? диякона й вирушив з ним у дорогу. Шлях був йому добре знайомий, тож другого дня вранцi вони прибули в Малу Лисянку без будь-яких пригод. У дорозi в Петровому серцi кiлька разiв з'являлося бажання - перш нiж вирушити в Малу Лисянку, за?хати в мiстечко й розвiдати, чи ? там Гершко й Сара? На поворотi, де дорога розходилася в мiстечко i в село, це бажання стало особливо сильним, але свiдомiсть небезпеки, яка щохвилини загрожувала його рiдним, усьому селу, взяла гору над его?стичними прагненнями, i Петро рiшуче повернув коня на Малу Лисянку. Небагато часу минуло, як вiн ви?хав з рiдного села, а над його головою прокотилося стiльки приголомшуючих подiй, що здавалося, нiби вiдтодi, коли вiн жив у Лисянцi, минула цiла вiчнiсть. При в'?здi в село Петро за звичкою глянув праворуч i побачив спустiлу корчму, з вiдчиненими вiкнами й дверима i розкиданим по всьому двору мотлохом. Це видовище викликало в Петровому серцi пекучий бiль i нагадало йому ту страшну нiч, коли вiн проводив Сару назад до корчми, коли вiн присягався не залишати ?? до скону. Хiба не сам вiн одвiв ?? на заклання? А як вона боялася, як знемагала ?? душа! Йому пригадалися останнi слова Сари, ?? шаленi пестощi, ?? клятви... i серце його стислося вiд невимовно? туги... "Що з нею? Чи вона ще жива, чи вже в усьому широкому свiтi не знайде вiн сво?? кохано? голубки, не побачить ?? очей, не почу? ?? голосу?.." Сповнений гнiтючих передчуттiв, Петро в'?хав з дияконом у село; вигляд села ще бiльше посилив його побоювання: скрiзь було безлюдно й тихо, тiльки де-не-де порпалися в пилюцi дiтлахи, а з дорослих нiкого не зустрiли. З душевним хвилюванням пiд'?хав Петро до батькiвсько? хати... Та в дворi усе було гаразд, тiльки теж безлюдно. Собаки, що мирно дрiмали на осоннi, голосно загавкали й кинулися до вершникiв, але, побачивши Петра, заспоко?лись i з радiсним скавучанням застрибали навколо молодого господаря, намагаючись лизнути йому руку. Петро скочив з коня й пiшов був вiдчиняти ворота, коли почув ззаду дзвiнкий дiвочий голос: - Петре, ти?! Парубок обернувся i побачив Прiсю, яка поспiшала йому назустрiч. - Я, я, голубко! - вiдповiв вiн, нiжно обiймаючи сестру. - Господи! Ми вже думали, що тебе й живого нема?! Ой Петре! Голубчику, як страшно! Що робиться навколо... Хвалити бога, хоч ти вернувся! Дiвчина витерла рукавом сльози, що виступили на очах, i ще раз мiцно поцiлувала Петра, не випускаючи його руки з сво??, та, помiтивши незнайомого вершника за ворiтьми, знiяковiла й вiдiйшла од брата. - Це мiй товариш, - мовив Петро, кивнувши головою в бiк диякона. - А де ж панотець, де батько? Де всi? - У церквi... сьогоднi недiля... та й батюшка хотiв сказати всiм останн? слово. - У церквi! Ох ти господи, а ми за цими клопотами й недiлю святу забули! - обiзвалися разом диякон i Петро. - Ну, - додав диякон, звертаючись до парубка, - ти попорай мого коня, а я не буду баритися, пiду просто на цвинтар! Диякон скочив з коня, передав повiд Петровi, а сам пiшов до церкви. Парубок узяв коней, завiв у двiр i хотiв уже розсiдлати ?х, але Прiся притримала його за руку. - Зачекай... нехай охолонуть... Скажи менi, чи дiзнався тягяl^&-нeбyдь про Сару? - Нiчого! - Але де ж вона, що з нею?.. - Я знаю стiльки ж, скiльки й ти! - Але ж ти ?здив розвiдати, вистежити! - I розвiдав тiльки те, що вони при?хали до Турово?, а куди подiлися потiм - не знаю. Там уже дорога розходиться: одна йде бозна-куди, на пiвдень, а друга напрямки поверта? назад до Велико? Лисянки. Я й поспiшав оце сюди як тiльки мiг - хочу податися до замку, чи не повернувся жид до мiстечка кружним шляхом?.. - Нi, - тихо мовила Прiся й сумно похнюпилась, - ?х там нема?, нашi дiзнавалися вже не раз... - Нема?? - скрикнув Петро i в розпачi схопився за голову. - Куди ж вiн подiвся?.. Де ?? тепер шукати? Куди податися? "Загинула... загинула!.." Парубок сiв на колоду, що лежала посеред двору, i затулив обличчя руками. Прiся сiла поруч з ним; у глибоких, печальних очах дiвчини бринiли сльози; вона мовчки тримала братову руку, не знаючи, як утiшити його. Кiлька хвилин вони сидiли нерухомо, пригнiченi страшним горем; нарештi Петро пiдвiв голову й заговорив знову, глухо, уривчасто, немов розмiрковуючи сам iз собою: - Шукай тепер! Дорога йде на пiвдень... Хiба мало мiст обабiч не??.. Щоб обшукати всi, не вистачить i життя... Та, мабуть, Гершко бачився з Кшемуським i розповiв йому про все, через те пани й вирiшили насамперед обрушити свою кару на Лисянку... Бачився... Але де ж вiн подiвся потiм?.. Де?.. - Ох, нiхто не зна?, братику! - Прiся глибоко зiтхнула й знов витерла рукавом очi. - Чи не можна розпитатися в челядi? - Пани як по?хали в Умань, то й досi не поверталися. Петро жваво обернувся до не?. - Ще не поверталися? Ще в Уманi? То, виходить, вiн там!.. - Братику! - радiсно скрикнула Прiся. - Не може бути!.. - Нi, справдi, - вiв далi Петро, - нiхто iнший не мiг би повiдомити ?м про те, що затiвалося в нашому селi... i дорога... так, ? коротша дорога, але можна про?хати в Умань i через Турову, а жид, певно, вибрав кружний шлях, щоб збити нас з пантелику... Так, так!.. Вiн чкурнув на Умань слiдом за панами й залишився там, побоюючись повертатися без них назад. - То ти розшука?ш його?! Ти вряту?ш Сару? - Врятую! Якщо це тiльки в людських силах, то я врятую ??! Сьогоднi ж ми, не гаючи й хвилини, вирушимо з тобою у Мотронинський монастир, а звiдти я подамся з товаришами в Умань. - Зi мною в монастир? - здивувалася Прiся. - Навiщо? - Так, з тобою! - квапливо заговорив Петро. - Пани вирiшили тяжко покарати Лисянку; на жiнок чека? безчестя, а найстрашнiша доля спiтка? тебе, Прiсю, бо ти найгарнiша! Тому-то ми й вирiшили сховати тебе в монастирi... - Нi, Петре, нi! Тата я не покину: якщо всiм нам судилася страшна кара, я теж хочу прийняти ??, - стримано, але твердо вiдповiла дiвчина. - Прiсю, не переч! Так вирiшив полковник Залiзняк, i ми погодилися з ним! - Полковник Залiзняк?! - радiсно вигукнула дiвчина. - Так, Залiзняк... За ним тепер iде вся Укра?на, йому пiдкоря?ться кожен, не тiльки ти: усi жiнки покинуть село i сховаються в Мотронинському лiсi, але тебе вiн просив привезти негайно. - Мене?! - Так, тебе... - Навiщо ж? Чому... мене? - Тому, що вiн побою?ться, аби тебе не схопили ляхи... Не бiйся, Залiзняк там усе влашту?; вiн i сам тепер у Мотронинському монастирi. Ну, ти ж збирай собi, що потрiбно, а я пiду на цвинтар. Пам'ятай, чим швидше ми ви?демо звiдси, тим швидше вирвемо Сару з Гершкових пазурiв! Петро ступив через перелаз i швидкою ходою подався до церкви. Прiся залишилась на мiсцi. Кiлька хвилин дiвчина сидiла мовчки, поринувши в задуму; погляд ?? нiби потонув у залитiй сонцем далинi, вона не чула й не бачила нiчого. - За ним тепер iде вся Укра?на, йому пiдкоряються всi, - ледь чутно прошепотiла Прiся. Легке зiтхання вирвалося в не? з грудей, вона затулила обличчя руками й завмерла, сповнена якихось невиразних мрiй. Петро переказав батюшцi й громадi пересторогу Залiзняка i його пораду - сховати якомога швидше жiнок, дiвчат, дiтей i взагалi усiх кволих i нездатних до бою, а сильним об'?днатися i дати напасникам вiдсiч. Лисянськi селяни й до Петрового при?зду були у великiй тривозi, а вiд передано? ?м звiстки, що панська розправа ма? розпочатися з ?хнього рiдного села, всi зацiпенiли. Серед похмурого мовчання пролунав стогiн i дитячий плач... Але диякон пiдвищив голос i заглушив смутний настрiй: - Не час плакати! - вигукнув вiн рiшуче. - Сльозами горю не поможеш, а стогнаннями не умилостивиш наших катiв... Супроти звiра треба стати звiром, а заступники в нас лишилися однi - нiж i вогонь... За кров - кров, за наших жiнок i дiтей - ?хн? падло!! Вихором рознеслися в натовпi слова диякона й запалили помстою i злiстю сотнi очей... На бурхливiй, але короткiй радi вирiшили: диякону залишатися в селi, щоб у разi небезпеки негайно сповiстити загiн Неживого, який розташувався в лiсi неподалiк вiд Лисянки, спорядити пiдводи, скласти майно й разом з обозом вiдправити дiтей, жiнок i хворих до лiсу, а Петровi з Прiсею, не гаючись, поспiшати до монастиря; що ж до батюшки, то, незважаючи на всi Петровi умовляння, незважаючи на прохання i сльози всiх парафiян, отець Хома навiдрiз вiдмовився виконати волю Залiзняка й рiшуче заявив, що вiн помре бiля того вiвтаря, служителем якого поставив його господь. Пiсля тако? категорично? вiдповiдi Петровi не залишалося нiчого iншого, як тiльки мовчки скоритися волi батюшки й готуватися до вiд'?зду з Прiсею. Його квапили титар i отець Хома, котрi розумiли, яка страшна небезпека загрожувала дiвчинi. Того ж дня, надвечiр, Петро iз сестрою вирушили в дорогу на двох добрих конях, бо Прiся з дитинства чудово ?здила верхи. День був дуже паркий, i хоча сонце вже хилилося до заходу, в повiтрi зовсiм не вiдчувалося прохолоди. Повите бiлястою iмлою небо дихало нестерпною спекою. Жоден листок не ворушився; пилюка, яку здiймали копита коней, довго висiла в повiтрi й повiльно осiдала на розпечену дорогу... Петро й Прiся ?хали мовчки, поринувши в сво? думи... Дiвчина раз по раз озиралась назад, щоб iще поглянути на сво? тихе гнiздечко, в якому зросла i з якого вирвали ?? нинi й несли невiдомо куди бурi житейського моря... Та хатки села, збiгаючись ближче й ближче, злилися в одну смужку i врештi зовсiм зникли за обрi?м. Глибоке зiтхання вирвалося з Прiсиних грудей, вона глянула востанн? на повиту iмлою далину, i, рiшуче обернувшись; наздогнала Петра та поскакала поруч з ним. Так вони мовчки про?хали ще верст iз п'ять. Петро кiлька разiв стурбовано оглядався назад, але Прiся, заглиблена в сво? думки, не помiчала цього. - Ех, буде гроза! - вимовив нарештi з досадою парубок, знову оглядаючись назад. Прiся озирнулась. Хоча не вiдчувалося й найменшого подиху вiтерця, захiдним кра?м неба повiльно пливли темнi хмари, i ?х обриси рiзко вимальовувалися на свiтлому тлi неба. - Пiдганяй коня, Прiсю, хоч би завчасу дiстатися до лiсу! - зауважив Петро. Обо? пустили коней вчвал. Тим часом хмари швидко росли й заволiкали небосхил. Призахiдне сонце просвiчувало крiзь них кривавою плямою, кидаючи на землю зловiсний вогненний вiдблиск. Здалеку почувся глухий гуркiт грому... Швидко темнiло. Нарештi на обрi? показалася зубчаста смуга лiсу, i незабаром Петро й Прiся вузькою стежкою в'?хали пiд склепiння дубiв. - Ну, слава богу, що добралися! - промовив Петро, обмахуючи шапкою розпашiле обличчя. - Тут уже безпечно. Ти не бо?шся грози, сестро? - Нi, чого ж ?? боятись, а от чи скоро ми до?демо до монастиря? - Скоро... тiльки ось стемнiло, хоч навпомацки йди... Та, зрештою, байдуже: я добре знаю дорогу. Прiся оглянулась: уже i в полi стемнiло, а в лiсi й поготiв; тiльки-но подорожнi вiд'?хали на кiлька крокiв вiд узлiсся, як одразу ж пiрнули в непроглядну пiтьму; вона пiд деревами була така густа, що, здавалося, стовбури тонули в чорнiй стоячiй водi. Вгорi крiзь просвiти, мiж гiллям, проглядало майже чорне небо. Лиховiсне шумiло над головами подорожнiх верховiття велетенських дерев, раз у раз спалахувала блискавка, зненацька освiтлюючи бiлим сяйвом та?мничу глибiнь лiсу; гiлки дерев при цьому слiпучому свiтлi здавалися страшними, сплет