еними в клубки гадюками. На мить з чорного мороку вихоплювалась стежка, але пiсля короткого спалаху блискавки пiтьма, що оточувала Петра й Прiсю, ставала ще густiшою й непрогляднiшою. Дощу не було, лише зрiдка долинав глухий гуркiт грому; гроза заходила здалека й могла розгулятися тiльки вночi. З пiвгодини подорожнi ?хали мовчки. Нарештi Петро зупинив коня й заклопотано сказав: - Злiзь з коня, Прiсю, i дай менi повiд - пiдемо пiшки, бо так можна й з дороги збитись. Дiвчина скочила з коня, передала його братовi й пiшла поруч. Вони йшли мовчки; Прiся раз у раз спотикалась об пеньки, об переплетене вузлами корiння, але мовчала, тримаючись за братову руку. - Стiй! - нараз промовив Петро. - Треба роздивитися, ми, зда?ться, йдемо не тi?ю стежкою... менi попався пiд ногами пеньок, а ось i другий! - I менi попадалися вже не раз! - Чому ж ти не сказала? - Я думала, що ти й сам помiтив. - Ну, виходить, трапилося те, чого я боявся, - вигукнув у розпачi Петро, - ми збилися з дороги! Його слова сповнили жахом серце Прiсi. - Братику, Петре! - вигукнула вона крiзь сльози, хапаючись за його руку. - Що ж тепер з нами буде? Вертаймося краще назад!.. - Куди назад? А ти зна?ш, де зараз яка сторона у цiй пущi? Стривай, треба насамперед розiбратися, де ми, а тодi вже будемо думати, куди повертатись. Вiзьми коней, я спробую викресати вогню. Прiся взяла за повiддя коней, а Петро, притулившись до стовбура, дiстав з кишенi кремiнь i кресало й почав добувати вогонь... Одна за одною з-пiд його руки посипалися iскри, й незабаром трут загорiвся; Петро знайшов на землi кiлька сухих гiлок, дiстав з кишенi натерте порохом клоччя, запалив його i, пiднявши високо над головою цей iмпровiзований смолоскип, освiтив навколишню мiсцевiсть... Вони стояли на якiйсь просiцi, порослiй травою й молодняком. Просiка була вузька, очевидно, прокладена для верхiвцiв. Петро, вкрай здивований, озирнувся; вiн нiколи не бував у цiй частинi лiсу, нiколи не бачив цi?? глухо? просiки. - Ну, забралися, - пробурчав парубок собi пiд нiс. - Куди тепер повертати? - Назад, назад, братику! Переночу?мо на узлiссi, а вранцi рушимо в дорогу, - вигукнула Прiся, судорожно хапаючись за його руку. - Тут небезпечно... Господи, яка пуща! Ще приманимо цим свiтлом лихих людей! - Твоя правда, сестро, свiтло слiд погасити, а ?хати треба тiльки по цiй просiцi, - хоч назад, хоч уперед; проклали ж ?? колись люди, отже, вона й доведе нас куди-небудь; а звернути вбiк нiяк - тут не те що конем, а й зайцем не проскочиш! Справдi, праворуч i лiворуч вiд просiки тяглися такi густi хащi, що нiчого було й сподiватися зробити по них хоч кiлька крокiв. Прiся мовчки згодилася з братом. Вони повернули коней. Петро погасив свiй смолоскип, узяв Прiсю за руку й рушив загадковою просiкою в протилежний бiк. Блискавка спалахувала, безперестанку освiтлюючи та?мничий пралiс бiлим моторошним свiтлом. Рука дiвчини здригалася; Петро, як мiг, заспокоював сестру, але сам iз жахом помiчав, що вони зовсiм не наближаються до узлiсся, а заглиблюються все далi й далi в лiсовi хащi. - Петре, ми вже йдемо довго, дуже довго, - обiзвалася Прiся тремтячим голосом. - А що, ти втомилась? То можна вiдпочити... - Нi, не те, а тiльки коли ж ми вийдемо з лiсу? - Хто його зна?: можливо, ця дорога довша за ту, якою ми ?хали сюди... Може, ти сядеш на коня? - Нi, тут можна голову розбити об гiлля, я й так не вiдстану. Петро й Прiся прискорили ходу. Вони вже довгенько блукали, не присiвши й на хвилину. Грозовi хмари повiльно пливли над лiсом, пiднiмаючись до зенiту. Раз у раз спалахували бiлястi вогнi, на мить вихоплюючи з мороку страшнi, волохатi чудиська, якi стояли на шляху подорожнiх. Прiся так стомилася, що ледве йшла, але пристрасне бажання вибратись якомога швидше з цього пралiсу подвоювало ?? сили. Ще з пiвгодини минуло в напруженому мовчаннi, аж раптом Петро, що йшов трохи попереду, тихо скрикнув: - Назад! Прiся позадкувала. - Стiй, не ворушись, - звелiв Петро. - Я викрешу вогню, там щось не гаразд-барлiг... безодня... провалля!.. Дiвчина завмерла на мiсцi, вкрай перелякана: ?й здавалося, що досить зробити хоча б один крок в будь-який бiк, i вона впаде в безодню. Блискавка спалахнула на мить, мигнула бiлим сяйвом по чорних стовбурах велетенських дерев i згасла... Здалеку долинув глухий гуркiт. - Грiм! - прошепотiла Прiся. Петро мовчки кивнув головою. У глибокiй темрявi од його кресала зiрочками розсипалися iскри, нарештi трут спалахнув. Парубок зробив новий смолоскип i освiтив мiсцевiсть. Подорожнi стояли перед страшним урвищем, глибину якого оком не можна було змiряти, бо з дна його пiдiймалися високi дерева; дорога обривалася так круто, що якби Петро зробив ще пiвкроку вперед, то вони обо? лежали б на днi урвища з потрощеними кiстками. Петро й Прiся мимоволi позадкували. - Ой Петре, куди це ми зайшли? - з жахом прошепотiла дiвчина, тулячись до брата. - I сам не знаю... нiколи не бачив анi цього урвища, анi просiки. - Що ж нам тепер робити? - Спробу?мо йти понад кра?м! - Нi, нi! - Прiся вчепилася за братiв рукав. - На бога, Петре, краще почека?мо свiтанку, вже недовго... тут досить тiльки оступитися - й смерть... ось i грiм... може, мине гроза... Справдi, здалеку долинув ще удар, глухий, короткий, а за ним прокотилася по лiсi луна. - Чу?ш? - обiзвалась пiсля довгого мовчання Прiся. - I досi луна йде лiсом... аж дивно. - Невже луна? - здригнувся Петро, прислухаючись i собi до лiсових звукiв, якi дiвчина прийняла за луну вiд громовицi. - Нi, це щось iнше... це не грiм... зда?ться, рубають лiс чи що? Обо? почали уважно прислухатися. Рiвномiрнi звуки, справдi схожi на удари, долiтали вiдкiлясь з глибини, нiби з-пiд землi, й виразно лунали в хвилини затишшя... Подорожнi вiдiйшли на кiлька крокiв вiд страшного провалля й посiдали на землю. Хоча Петро i втiшав сестру, та сам дуже непоко?вся: в несходимих Мот-ронинських лiсах було легко заблудитися, а, крiм усiх небезпек, якi могли виникнути внаслiдок цi?? несподiвано? пригоди, ще й по?здка до Уманi по Сару вiдкладалася на невизначений час. Тим часом удари почулися знову. Цi уа?мничi звуки в глухому пралiсi, серед непроглядно? темряви наганяли якийсь незбагненний жах... - Петре! - прошепотiла Прiся, притискаючись тiснiше до брата. - Що б це могло бути?.. Менi лячно! - А ось, зда?ться, що... - спроквола мовив Петро. - Чи не молотять? - спитала дiвчина. - Що ти! - вiдказав Петро. - В глупу нiч, коли хоч в око стрель!.. Еге, он воно що! Це б'ють молотом по ковадлу... так... так... вставай, сестро, ходiмо! - Oй, брате, куди? - сплеснула руками Прiся. - Адже це, може, нечиста сила!.. - Що ти? - засмiявся парубок. - Це, значить, житло поблизу, якийсь лiсовий хутiрець, а може, й село недалеко! Це слава богу - ось що! Дiвчина радiсно схопилася, i вони рушили, обережно намацуючи дорогу понад яром, у той бiк, звiдки долiтали глухi удари; незабаром уже й Прiся не сумнiвалася, що це були звуки вiд ударiв молота по ковадлу. Хоча вони лунали водночас, та можна було розiбрати, що гупало вiдразу кiлька молотiв. Скоро перед подорожнiми здалеку, в глибинi яру блимнув маленький вогник, червонуватий i тремтливий, немов зiрочка. Цi ознаки людського житла викликали в обох страшенну радiсть. - Вогонь, вогонь! Братику, люди! - радiсно вигукнула Прiся. Але Петро притримав ?? за руку. - Тс... - прошепотiв вiн. - Вогонь то вогонь, та бiля вогню, напевно, й люди... тiльки якi? В лiсi, та ще вдвох, не можна пiдходити так довiрливо, а то, бува, вскочиш у халепу. Прив'яжемо тут коней, а самi спершу пiдповземо i роздивимося, хто це й що. Парубок прив'язав коней, потiм лiг на траву й звелiв Прiсi повзти слiдом за ним, намагаючись робити якомога менше шуму. Чим далi вони просувалися, тим легше ставало повзти, бо вогонь освiтлював найближчi до яру дiлянки лiсу. - Стiй! - мовив нарештi Петро. - Тепер поповземо до урвища. Безшумно, звиваючись по вологiй лiсовiй травi, Петро й Прiся гадюками пiдповзли до самого краю урвища i, сховавшись за великим кущем, глянули вниз. Глибокий яр тут ширшав i утворював улоговину; дерева на днi ?? були вирубанi, й на вiльному мiсцi розмiстилося десять величезних кузень. Купи вугiлля яскраво палали, освiтлюючи всю улоговину й сусiднi дiлянки лiсу. Бiля кожно? кузнi метушилося по кiлька голих до пояса людей. Однi велетенськими мiхами роздмухували вогонь, другi пiдносили до палаючих горн лемешi, коси й залiзнi штаби, третi працювали бiля ковадл, четвертi виносили вже готовi ножi й наконечники для списiв i складали ?х у купи. Цi купи блискучо?, щойно викувано? збро? тяг-лися вздовж усi?? улоговини. Здавалося, ?х могло б вистачити на величезне вiйсько. Молоти не замовкали, лише iнколи чулись уривчастi слова ковалiв. Недалеко вiд кузень хропло, розлiгшись на землi, кiлька таких самих напiвголих велетнiв. Затамувавши подих, Петро й Прiся мовчки спостерiгали протягом кiлькох хвилин цю сцену. Несподiване видовище вразило ?х. Для кого готували стiльки збро?, нашi подорожнi зрозумiли вiдразу; але ?м нiколи ще не спадало на думку, що справа повстання зайшла так далеко, що та?мнi люди, якi верховодять усiм цим, володiють такими силами, що скрiзь, по всiх ярах, по всiх пущах, йде гарячкова робота, мета яко? - визволення вiтчизни. А вони ще й досi стоять осторонь вiд боротьби... - Це все вiн, Залiзняк, сокiл, гетьман, - шептала Прiся, мiцно притискуючи руки до серця, що несамовито калатало, i образ Залiзняка виростав перед нею, повитий якоюсь магiчною, надприродною силою. Аж раптом сильний стусан в одну мить розвiяв усi Прiсинi мрi?; дiвчина мало не скотилася в яр i мимохiть голосно скрикнула. - Га, пiдлi тварюки! - пролунав над нею чийсь хрипкий, грубий голос. - Думали пiдглянути й виказати нас, та не вдалося! Запорожцiв не так-то легко обдурити! Прiся з жахом озирнулася i побачила, що ?? трима? за комiр велетенський на зрiст запорожець; такий же велетень держав i Петра. - На бога, панове, що це вам спало на думку? - заговорив Петро. - Та ми ж сво?! - Сво?! - вигукнув iз злобним смiхом запорожець. - На черевi, як гадюки, пiдповза?те та пiдгляда?те з-за кущiв, що робиться внизу? - Хотiли дiзнатися, хто зiбрався вночi, що роблять... Страшно ж так iти, а як побачили, що кують, то й задивилися. - Задивилися? Цiкаво стало? Ну, йдiть же, йдiть та познайомтесь ближче з нашим молотом i ковадлом. При цих словах очi запорожця так страшно блиснули, що в Прiсi вiд жаху пiдломилися ноги. - Змилуйтесь... за що ж нас карати? - закричала вона, падаючи на колiна перед козаком i з благанням простягаючи до нього руки. - Ми сво?... сво?... присягаюся пречистою, спитайте кого хочете... З Мало? Лисянки, лисянського титаря дiти. - Хоч би й самого протопопа! Ви побачили те, чого не можна було бачити нiкому, жоднiй душi в свiтi, - а тому вам бiльше не жити! Прiся затулила обличчя руками й ревно заридала... Петро похнюпився, але жоден м'яз на його обличчi не здригнувся. - Якщо треба карати, то мене карайте, - сказав вiн похмуро, - а дiвчину простiть, вiдпустiть ?? додому, я ?? завiв до лiсу. - Дiвчину? Нi, дiвчина гiрше, нiж три хлопцi: зна?мо ми бабськi язики!.. Та що тут з вами теревенi правити, тягни ?х, брате, до отамана! Запорожець пiдняв ридаючу Прiсю i, перекинувши ?? собi через плече, пiшов попереду, а його товариш зв'язав Петровi руки й попростував iз сво?м полоненим слiдом за ними... XIV До палацу ки?вського генерал-губернатора Федора Матвiйовича Во?йкова раз у раз пiд'?жджали важкi ридвани, запряженi цугом, новомоднi берлiнськi коляски та рiзнi каруци. З екiпажiв, пiдтримуванi слугами, виходили вельможнi гостi. Перед очима простого люду, що стояв на протилежному боцi вулицi, мелькали напудренi перуки, оксамитовi французькi каптани, пошитi в обтяжку, на прусський кшталт мундири, стрiчки, зiрки, позолоченi шаблi, жiночi високi зачiски, штофовi сукнi з низько вирiзаними лiфами й червонi черевички на дуже високих каблуках. Серед цих стро?в, пошитих за останньою французькою модою, вряди-годи з'являлися козацькi жупани, високi кораблики, оздобленi коштовним камiнням, дорогi байбараки й спенсери, а також старопольськi кунтушi. Iз зовнiшнього вигляду гостей можна було судити, що у генерал-губернатора збиралося найрiзноманiтнiше товариство. Та, власне, так воно й було. За останньою угодою, Ки?в опинився поблизу польського кордону, й через те в ньому постiйно стикалися три елементи: великоруський, малоруський i польський. Посаду ки?вського генерал-губернатора могла займати лише надзвичайно спритна, хитра й промiтна людина, яка не прогавила б сво?часно повiдомити кому слiд про те, що затiвають ляхи, як дивиться на ту чи iншу справу малоросiйська старшина, що дi?ться на Запорожжi i тому подiбне. У сво?му наказi, виданому росiйським чиновникам, котрих посилали в Малоросiю, Катерина велiла ?м дбати про зближення малоросiян з великоросiянами, а також стежити за поведiнкою тамтешньо? старшини, певна рiч, непомiтно, нишком. Через те, що знищення гетьманщини викликало серед малоросiян глухе, але сильне невдоволення, великоруським чинам, якi управляли кра?м, рекомендувалося бути у всякому дiлi обережними. Нiхто не мiг лiпше виконати волю царицi, нiж ки?вський генерал-губернатор Федiр Матвiйович Во?йков; хитрий i спритний вельможа, випробуваний в мiнли-востях двiрцевого життя, вiн завжди знав, куди вiтер вi?, i вмiв пристосовуватись до будь-яких обставин. Збираючи в себе на бенкетах ки?вську верхiвку, Во?йков добре знав, хто чим диха? i кого до яко? партi? можна вiднести. Ось чому з ки?вського обрiю iнодi безпричинно зникали вельможнi малоросiйськi старшини i йшли вгору незначнi й навiть нiкчемнi особи. Розкiшний губернаторський палац, важко? й пишно? архiтектури, з колонами й левами бiля пiд'?зду, увесь сяяв вогнями. Його навстiж розчиненi дверi, з лакеями, що стояли бiля входу в дорогих лiвреях i перуках, здавалося, зустрiчали однаково радо кожного гостя; та сам господар, пан кавалер i генерал-губернатор Федiр Матвiйович Во?йков, кожного новоприбулого гостя вiтав з тонкою рiзницею, ледь помiтною для стороннього ока. Вiд входу до першо? зали палацу вели короткi, але широкi сходи, застеленi розкiшним килимом; обабiч сходiв горiли важкi бронзовi канделябри, що стояли на високих позолочених колонах; арка, оповита зеленню, вела до першо? зали, уже повно? вельможних гостей; посеред залу, ближче до арки, в яку входили гостi, стояв сам Во?йков, оточений небагатьма найближчими до нього сановниками. Його гладенько поголене, набiлене обличчя з пухлим пiдборiддям, що тонуло в мереживах, здавалося надзвичайно добродушним i привiтним; та коли хто помiчав пронизливий, бистрий погляд вельможi, що iнодi спалахував з-пiд округлих брiв i немовби знову згасав, той одразу упевнювався, що пан генерал-губернатор був зовсiм не такий уже простодушний, як здавалося спершу. Поверх оксамитового каптана, який обтягував опасисте тiло генерал-губернатора, через його плече була почеплена андрi?вська стрiчка. У бiлiй випещенiй руцi, оздобленiй дiамантовими перснями i облямованiй щонайтоншими пуан д'еспан, Во?йков тримав золоту табакерку з портретом царицi; бавлячись табакеркою, вiн пiдтримував невимушену конверсацiю з вельможами i водночас робив належну атенцiю новоприбулим особам. Тим часом гостi уже заповнили ряд залитих яскравим свiтлом залiв, обставлених позолоченими меблями; у всiх кiмнатах стояв жвавий гомiн. Панянки, чекаючи на танцi, обмахувалися вiялами й розмовляли з блискучими офiцерами нещодавно прибулих до Ки?ва полкiв. Офiцери наввипередки розважали панянок, розповiдаючи ?м останнi петербурзькi новини: говорили про нiжнi ланцюги амура, якi скували ту чи iншу особу, про новi зворушливi романси, якi останнiм часом вийшли в Петербурзi, серед них називали наймоднiшi - "Любовный вертоград", "Геройский дух и любовные прохлады" та iншi не менш зворушливi й сентиментальнi; розповiдали про чудеса, що ?х творив граф Сен-Жермен у Петербурзi, i про нову ворожку, яка володi? мистецтвом приборкувати вражене амуром серце, а також го?ти "любов без надi?". Розмовляли про останнi моди: про те, як наклеюють тепер при дворi мушки, i про новий танок, введений нещодавно у Версалi. Поважнi матерi, якi суцiльною шпалерою розмiстилися пiд стiнами зали, гомонiли бiльше про господарськi справи, переказували мiсцевi плiтки, причому з жахом розповiдали про те, що цариця прищепила собi й наслiдниковi вiспу i що у Францi? ченцi розп'яли якусь дiвицю, що вона два днi висiла розп'ята й жива, а на третiй день, коли дiвицю зняли, рани ?? вмить заго?лися. У вiдокремленiй вiд танцювальних зал вiтальнi були розставленi столики для гри. Тут зiбралися поважнi й лiтнi сановники, а втiм, серед них можна було побачити i кiлькох молодих запеклих картярiв; грали в костi й в карти, в рiзнi iгри: в лямур, фараона, рокамболь i вiст-руаяль. Тут розмовляли виключно про полiтику: про невдоволення Порти, про намiри Францi? й Австрi?, про те, що французи перестали вживати у сво?х паперах слово "iмператорська" при титулi величнiсть i на запитання, чому це сталося, вiдповiли, що таке словосполучення суперечить законам французько? мови. Говорили, що цариця, дiзнавшись про це, сказала: "Супроти ж правил мови росiйсько? не приймати грамот без належно? титулатури" i що вiдтодi росiйське посольство перестало приймати французькi грамоти. Найбiльше гомонiли про справи польськi й про дi? князя Р?пнiна; та про сей останнiй предмет говорили обережно, озираючись на всi боки, щоб не почув хтось iз полякiв. Натякали на можливiсть вiйни... Нишком повiдомляли про новi образливi пасквiлi, що з'явилися в Парижi, про самозванцiв, що об'явилися на окра?нах, i про змiну настро?в "там", про помiтне пiдвищення нових осiб. Тим часом до пiд'?зду генерал-губернаторського палацу хвацько пiдкотив дорогий ридван, запряжений шестернею вороних цугом. З передка скочив козачок i, широко вiдчинивши дверцi ридвана, висадив звiдти пана генерального обозного, а слiдом за ним i панну Дарину. На грудях генерального обозного красувався нещодавно одержаний орден; на Даринi був дорогий кунтуш iз рожевого злотоглава, гаптованого золотом; червоний оксамитовий спенсер перехоплював тонкий стан; свiтло-зелена шовкова спiдниця, гаптована внизу золотом, доповнювала ?? вбрання. Нiжну шию панни прикрашали разки коштовних перлiв, топазiв, гранатiв i рожевих коралiв... Попелясте пишне волосся ?? було заплетене в двi коси, i коси цi без будь-яких прикрас спадали по спинi аж до колiн. Незважаючи на те, що на обличчi дiвчини не було нi бiлил, нi рум'ян, його нiжна бiлiсть вражала. Дарина пiднялася сходами слiдом за батьком. Уздрiвши обозного, Во?йков ступив крок уперед i якомога привiтнiше мовив: - А, пан генеральний, при?хав, не забув... А я вже й не сподiвався бачити в себе твою милость... Казали, вiдлучався ти кудись... - На прощу ?здив у Мотронинський монастир... Донька впросила... Клопочеться справами благочестя нашого! - вiдповiв обозний, шанобливо вклоняючись Во?йкову, а сам подумав: "Ого, хитрий москаль, уже й це пронюхав". - Одначе, думаючи про спасения душi сво??, я не забував i про приемну для мене еквiтенцiю i спiшив повернутися до щасливого для мене дня. - Вельми при?мно, пане генеральний, бачити таку щиру до мо?? особи пошану, - мовив, приязно посмiхаючись, Во?йков i, вклонившись Даринi, додав: - Та ще при?мнiше менi бачити в себе Дочку твою, яка, кажуть усi, дуже розумна, обдарована й вiдзнача?ться iншими при?мними якостями. - Не вiрте чуткам, ясновельможний пане, - вiдповiла дiвчина, - бо поголос завжди вихваля? тих, хто цього не вартий. - О нi, цього разу поголос iще довiв сво? убозтво, бо забув згадати про вроду панни, яка зачару? хоч кого. Дивуюся з тебе, пане генеральний, як ти не побоявся повезти такий адамант у землю чужу, де розбiйники, сирiч гайдамаки, сум'яття й бунти, де грабунки повсюдно в такому градусi ростуть, що дворянство польське, як доповiдають нам, змушене у вiйська шукати захисту! При цих словах Во?йкова Дарина трохи зашарiлась. - Нам з татусем не було чого боятися, - вiдповiла вона з легким тремтiнням у голосi, - бо гайдамаки сво?х не чiпають, та й взагалi нападають тiльки на утискувачiв нашого народу й нашого благочестя! По обличчю Во?йкова ковзнув якийсь невловимий вираз, i тут же воно розквiтло в найчарiвнiшiй усмiшцi. - Он як! - мовив вiн. - Вельми радий чути вiд вас, панно, такi слова: досi я вважав гайдамакiв, як це повсякчас менi доповiдали, за розбiйникiв i пiдлих баламутiв, так що дуже радий змiнити свою думку, одержавши про них iстиннi вiдомостi. - Дочка, через свою природну доброзичливiсть i презумпцiю... - хотiв був заперечити генеральний обозний, та Во?йков перебив його i, пiднявши палець угору, мовив урочисто: - Речено бисть у святому письмi: "Господь умудря? младенцiв..." ?м краще видно. Але, - провадив вiн далi, змiнюючи одразу пишномовний тон на легкий, свiтський, - тiшу себе надi?ю, що вiднинi, панно, ви будете окрасою наших свят. - Того ж i я найщирiше бажаю, але обтяжена лiтами мо?ми старiсть... - Хе-хе, пане генеральний, вона не перешкодить тобi зробити ще не один при?мний променад, - лукаво пiдморгнув обозному Во?йков. - А втiм, я сподiваюся, що чарiвна панна знайде собi скоро й вiрнiшу опору. Амур полонив уже серця багатьох iз нашо? армi?, людей поважних i сановних, i менi достоту вiдомо, що в тому винна чарiвна панна, i коли ?м пощастить скорити серця чарiвних укра?нок, то й Гiменей iз його ланцюгами не примусить себе чекати. Обозний вклонився на ласкаве слово генерал-губернатора й вiдiйшов з Дариною вбiк, поступившись мiсцем гостям, якi щойно прибули. У душi його кипiла досада на дочку; вiн страшенно боявся, щоб Во?йков iз ?? слiв про гайдамакiв i особливо iз слiв "вони сво?х не чiпають" не зробив якогось несприятливого для нього висновку; але, приховуючи до часу свою досаду, обозний ?? нiчим не виявив i почав невимушене розмовляти з офiцером росiйсько? армi?, що пiдiйшов до нього. Дарина стояла поруч батька, мало звертаючи уваги на гостей, ?й було не до того; дивна тривога й неспокiй охопили дiвчину. Настiйлива вимога батька при?хати на цей бал, його багатозначнi слова про те, що фортуна звернула на не? свою ласкаву увагу, натяки генерал-губернатора - все це, разом узяте, свiдчило про щось серйозне i не на жарт тривожило Дарину. "Невже жених? - знову й знову поверталася вона до цi?? думки, обводячи тоскним поглядом просторi зали, повнi пишних гостей. - Цiлком можливо. ?? шлюб з кимось iз великоросiйських вельмож мiг би назавжди змiцнити становище батька й пiднести його в очах правителiв Укра?ни й росiйського двору". Тим часом поява Дарини була помiчена багатьма. Врода дiвчини, чудове вбрання, зграбнi, впевненi й природнi рухи одразу вирiзнили ?? серед набiлених i нарум'янених красунь, затягнутих у вузькi лiфи, що не дозволяли ?м почувати себе вiльно. Дами й панянки зашепотiли, кидаючи з-за розпущених вiял глузливi погляди на малоросiянку, але чоловiки поставилися до не? iнакше - незабаром Дарину та ?? батька оточили кiлька офiцерiв з полкiв, якi щойно прибули в Ки?в. Дiвчина неуважно вiдповiдала на ?хнi запитання, коли раптом увагу ?? привернув гомiн, що зчинився бiля дверей. Вона озирнулася. До зали входив високий, огрядний, смаглявий чоловiк з розумним обличчям i проникливим поглядом темних, трохи примружених очей, одягнений у дорогий запорозький жупан; зброя його сяяла позолотою й коштовним камiнням, довгий оселедець, за звича?м запорозьким, був закручений за вухо. Видно було, що новий гiсть належав до значних запорожцiв. - А, пан кошовий отаман, Петро Iванович, батечку, яким побитом? Яким вiтром занесло до нас? - з дещо удаваним здивуванням вигукнув Во?йков, ступаючи кiлька крокiв назустрiч новоприбулому. При словi "кошовий отаман" Дарина мимохiть подалася вперед i насторожилась. - При?хав богу помолитися i найпри?мнiшим обов'язком вважав передусiм з'явитися до вашо? ясновельможно? милостi з привiтом i поклоном. - Радий, радий бачити. Повеселимося разом... А може, одвик? - Вiд веселощiв, правда... - Звикнути не важко буде... Хе, хе!.. У приказцi вашiй сказано: "Терпи, козак, отаманом будеш", а вже отаману що сказати? Терпи, отаман, султаном будеш? При цих словах Во?йков дружньо торкнувся плеча кошового й зупинив на його обличчi допитливий погляд, але Калнишевський не збентежився, тiльки ледь помiтно насмiшкувато примружився. - Якби господь допомiг нам повернути до нiг наймилостивiшо? монархинi нашо? усiх бусурман, - вiдказав вiн з невимушеною посмiшкою, - i найяснiша цариця забажала б поставити мене над пiдвладними ?й невiрами, то й тодi я просив би ?? милость не давати менi цього сану, бо бусурмани суть персональнi й першi вороги козакiв, а найпаче запорожцiв. - Одначе, - лукаво усмiхнувся Во?йков i жартома посварився на кошового отамана пальцем, - ця неприязнь не перешкодила козакам за часiв Мазепи шукати захисту в тих персональних ворогiв. -Якi часи згадав ти, наймилостивiший наш пане! З горя, кажуть, i в море кидаються, а за царювання премудро? царицi нашо? кожен себе щасливим i задоволеним вважа?, та й прислiв'я каже: вiд добра лиха не шукають. - А вiд лиха? - тонко усмiхнувся Во?йков. - Боронь боже навiть подумати таке про царювання наймилостивiшо? царицi, та хоч би якi бiди й напастi посилав на нас господь, сподiва?мося, що не ввергне вiн нас у неволю бусурманську, бо гiршого лиха нема? для християнина в сiй юдолi слiз i зiтхань. - Воiстину, дасть господь, i рукою монархинi святий хрест переможе гордого пiвмiсяця i знову зася? на банях свято? Софi?. - Об тiм i ми господа щиро й повсякчас блага?мо! - Отже, будемо уповати на премудру пильнiсть монархинi й ждати нових часiв, вони не за горами! - багатозначно закiнчив Во?йков. - А поки у нас мир i спокiй панують, вiддамося утiхам. Во?йков злегка обняв за стан кошового отамана й пiшов iз ним у внутрiшнi поко? свого палацу. До них при?дналося ще кiлька вельмож i дехто з старшини малоросiйсько?. Пройшовши анфiладою яскраво освiтлених залiв, повних гостей, Во?йков увiйшов у напiвкруглу вiтальню, що ховалася за оповитою зеленню аркою, вздовж стiн яко? стояли м'якi канапи, i запросив сво?х супутникiв сiсти. Зав'язалася жвава розмова, яка, природно, пiсля двох-трьох фраз одразу ж перейшла на полiтичнi теми, що тривожили в той час уми: на польськi справи, союз з Пруссi?ю, неприязнi стосунки Австрi? i Францi? i деякi ускладнення на пiвднi й сходi. Тим часом на знак господаря загримiла музика, i грацiозним менуетом почалися танцi. Калнишевський уважно прислухався до розмов i вставляв такi влучнi зауваження, що всяк дивувався, як добре вiн обiзнаний з полiтичним становищем усiх держав ?вропи. Пари в залах сплiталися й розплiталися. Дами манiрно присiдали перед сво?ми кавалерами, злегка пiдiймаючи сукнi й показуючи вузькi черевички на дуже високих каблуках. Та ось, супроводжуваний лаке?м, до зали увiйшов високий молодий козак iз смаглявим обличчям i чорним як смола, коротко пiдстриженим пiд макiтру волоссям; обережно пробираючись помiж танцюючих пар, вiн попрямував у вiтальню, де сидiв генерал-губернатор iз сво?ми гiстьми. Побачивши козака, який так несподiвано з'явився в залi i, судячи з вбрання, не був схожий на гостя, Во?йков насторожився. Малоросiйськi старшини також звернули на нього увагу. - Хто це? - звернувся хтось до генерал-губернатора. - Якийсь посланець! - вiдповiв Во?йков. - Треба .гадати, невiдкладна справа. - Значко Трохим, сотник переяславський, брат отця Мельхiседека, - шепнув генеральний обозний Калнишевському, що сидiв поруч з ним. Сотник тим часом увiйшов до вiтальнi, вклонився всiм гостям, а Во?йкову окремо, i, подавши йому грубий пакет, промовив дзвiнким молодим голосом: - Вiд його милостi ясно? в бозi преосвященного ?пископа переяславського й бориспiльського. Во?йков розiрвав пакет i почав читати листа; з перших же рядкiв на обличчi його з'явився вираз погано прихованого невдоволення. - Насмiлюся запитати у вашого високопревосходительства, чи не приносить сi? послання поганих звiсток - наступу ворогiв, бунтiв, заворушень? - сиплим басом вимовив прибулий у Ки?в з полком генерала Кречетникова незграбний широкоплечий полковник з негарним вилицюватим обличчям, до якого страшенно не пасувала напудрена перука. - О нi, - з дещо вимушеною посмiшкою вiдповiв Во?йков, складаючи листа й ховаючи його в кишеню свого камзола. - Преосвященний владика просить нас про внесення в губернськi книги копiй з грамот i привiле?в королiв польських про воль-ностi благочестя, а також копi? з грамоти нинi царствуючого короля, якою грамоти попереднiх королiв конфiрмованi, та копi? з рескрипту ?? iмператорсько? величностi вiд його королiвсько? величностi про безперешкодне й цiлковите додержання всiх звича?в i обрядiв православно? греко-росiйсько? церкви, правобережному руському народовi виданого, а також копi? окремого мирного трактату, укладеного Росi?ю з Короною польською про безборонне утримання церков православних синами православно? схiдно? церкви, щоб ки?вська губернська канцелярiя всi копi? сих грамот в книги губернсько? канцелярi? вписала й видала урядовi виписки з них для посилки в указанi заднiпровськi мiсця. Полковник знизав плечима. - I нащо се преосвященному владицi знадобилося, не розумiю... понеже оригiнал мирного трактату iсну? i як росiйськi, так i польськi державнi чини знають про нього. - Одначе, незважаючи на всi тi, височайшими государями виданi закони й пояснювальнi листи для неухильного виконання ?х, - промовив прибулий з листом ?пископа сотник, - розорителi миру, римляни й унiати, хоча й добре обiзнанi з привiлеями i трактатами, укладеними мiж державою Росiйською й Короною польською, чинячи наперекiр, нехтують i зневажають ?х. - Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький iз сво?м поплiчником роблять на?зди на православний люд, де тiльки кого спiймають - по-звiрячому б'ють, грабують та iнших мук завдають, переманюють усiх пiд унiю, як мирянам, так i священству та чесному чернецтву чинять нестерпнi образи, кривди, грабунки, смертельнi побо?, впень знищити православний народ хочуть, - пролунали голоси малоросiйсько? старшини. Тiльки генеральний обозний уперто мовчав i, важко вiдсапуючи, похмуро дивився на носки сво?х чобiт. - Але чим же сi виписки можуть послужити в захистi оного благочестивого народу й священства? - здивовано й неприязно знову спитав полковник. Во?йков розвiв руками: - Я бачу в сьому прощеннi якiсь новi кон'юнктури. Вiдаю, - його преосвященство пише менi, - що в iгумена Мельхiседека ? справжнi грамоти; в такому разi, нащо йому копi? з них знадобилися i чому сi? ма? бути зроблене не в Коронi польськiй, а в нашiй ки?вськiй губернськiй канцелярi?? - Превелебний iгумен не раз подававшi грамоти в мiстах польських, але його превелебностi всюди рекузували вписати ?х у книги мiськi, - зауважив кошовий отаман, - а понеже вони суть ?дина надiя в оборонi вiд насильства i лише сими грамотами можна гвалтiвникiв у свавiльних вчинках, якими порушу?ться спокiй ?хньо? вiтчизни, викрити, то й просить отець iгумен вписати цi грамоти в книги мiськi й видати з них виписки, бо справжнi грамоти й привiле? остерiга?ться показувати, щоб ляхи ?х не вiдiбрали й не знищили зовсiм. - Так, так, - схиляючи набiк голову, задумливо мовив Во?йков i потiм швидко додав: - Ач, молодець ти, пане кошовий: хоч i далi сидиш, нiж я, а всi справи, як сво? п'ять пальцiв, зна?ш... - Що тут дивного, вельможний пане, ординанси iмператорськi вказують менi паче всього стежити, аби запорожцi в справи польськi не втручалися i в гайдамацтвi участi не брали... отож i належиться менi про все, що в областях дi?ться, знати, - спокiйно вiдповiв кошовий. По обличчю Во?йкова майнула ледь помiтна усмiшка. "Ох i хитрий же ти, старий хохол, - мовив вiн про себе, - але й нас обдурити не так-то легко; ми теж бували в бувальцях!" Во?йков зiтхнув i промовив уголос: Рекузувати - вiдмовляти. - Твоя правда, пане кошовий, та ось i менi такий самий ординанс видано, стараюся що ? сили, а всього осягти не можу, - i, звертаючись до сотника, додав: - Передай, пане сотнику, його преосвященству, що я сердечно дякую йому за се послання i слiзно спiвчуваю фортунi людей греко-росiйсько? нашо? вiри, якi в Польськiй республiцi живуть. А щодо цi?? обставини, сирiч внесення в книгу тутешньо? губернi? конфiрмованих вiд нинiшнього короля польського новою його грамотою привiле?в, наданих колишнiми польськими королями, то про них менi нi рескриптами, нi указами нiколи нiчого не наказувалось, а звiдси виходить, що й вимоги його преосвященства задовольнити не можу. При цих словах Во?йкова серед малоросiйсько? старшини виник ледь помiтний рух. - Одначе свавiльне вiдiбрання церков у всякого народу, що живе пiд законом, анi в якому разi апробовано' бути не може! - стримано зауважив молодий козацький полковник Iскра. - Отець iгумен вжива? резонабельних заходiв, то чому ж не допомогти йому досягти сво?? мети правом? - додав iнший. - Тим паче, - пiдтримав кошовий отаман, - що, наскiльки нам вiдомо, полiтичнi резони росiйськi супроти цього не стоять, бо наймилостивiша цариця наша у височайшому рескриптi оголосила, що всiх переслiдуваних за .благочестя пiд свiй захист прийма?. - А без виписок цих, - мовив сотник переяславський, - насмiлюся доповiсти вашiй ясновельможностi, не зостанеться скоро жодно? православно? церкви в усiй землi заднiпровськiй. - Серцем засмучений... серцем засмучений! - зiтхнув Во?йков, опускаючи голову i здiймаючи руки. - Та справи вiри надто делiкатнi, i в сiй дражливiй факцi?... - Можуть статися новi кон'юнктури i всiлякi шкiдливi пересуди й наслiдки, - прохрипiв полковник, - а для тих, хто пода? до цього привiд, може вийти лиха кон-секвенцiя... - Справедливо й розумно, - мовив генеральний обозний, вiдсапуючи i позираючи спiдлоба, як вовк, на сво?х товаришiв, - у сих справах треба дiяти з величезною обережнiстю, щоб недоречним втручанням не пiдбурити простий народ на небажане ремствування, вiд якого може постати й заворушення... Во?йков обернувся до обозного i, пiднявши догори палець, подивився на всiх таким поглядом, який нiби промовляв: "Слухайте, ось де iстина!" Потiм уголос сказав, з жалем розводячи руками: - Тим паче, що про цi привiле? i польське духiвництво, i шляхта добре знають, отже, коли вони, всупереч ?м, утискують людей грецько? вiри, то щоб виписки, якi просить мотронинський iгумен, могли тих людей належно захистити - надiя мала. А втiм, про все це ти завтра ж одержиш, пане сотнику, з нашо? канцелярi? докладну промеморiю. Во?йков схилив голову на знак того, що посланець вiльний. Сотник переяславський вклонився генерал-губернаторовi й мовчки вийшов з кiмнати; слiдом за ним пiдвiвся молодий секунд-майор i ще дво? з малоросiйсько? старшини; у вiтальнi залишилися тiльки Во?йков, полковник, Калнишевський i обозний. Якусь мить усi мовчали, потiм Во?йков звернувся до Калнишевського з напiвласкавою, напiвсумовитою знiяковiлою усмiшкою. - Ремству?ш, либонь, на мене, пане кошовий; та що вдi?ш - полiтичнi резони... - Аж нiяк, - вiдказав Калнишевський, - ясновельможний пан вчинив резонабельно. Певна рiч, ся ухвала викличе в народi вiдчай, а вiдчай i безмежна лютiсть ляхiв, що зневажили всi закони природи, спонукають його до бунтiв i повстань; коли ж сi смути пiдiймуться в Коронi польськiй, де й без того сум'яття i безладдя в усiх станах в такому градусi, що далi вже нiкуди, то, гадаю, сусiднi держави втрутяться в цi справи, i наймилостивiша цариця наша, яко протекторша всiх народiв греко-русько? вiри, допоможе ?м вiд нестерпно? лядсько? кормиги звiльнитися. При останнiх словах кошового по губах Во?йкова майнула загадкова посмiшка. - На все свiй час, на все свiй час, пане кошовий, - промовив вiн, постукуючи пальцями в дiамантових перснях по кришцi табакерки. - Цариця сама в сво?му рескриптi зволила оголосити, що всiх православних пiд свiй захист прийма?; та не тiльки вона ма? вплив на справи польськi, але й король прусський, i австрiйська iмператриця, а тому вони не допустять такого рiшучого ?? втручання в справи польськi. Однак ти, пане кошовий, вельми слушно зауважив, що цi сум'яття й безладдя в усiх станах Корони польсько? терпимi бути не можуть, i коли онi дiйдуть до такого градуса, що й кордонам сусiднiх держав загрожуватимуть, то тi держави втрутяться, i, цiлком можливо, Росiя назавжди визволить, - на цьому словi Во?йков зробив помiтний притиск, - так, назавжди визволить народ православний з-пiд лядського правлiння... - Якби господь дав! - зiтхнув Калнишевський, зводячи побожно очi до стелi. - Ох. коли б тiльки швидше, а то важко, ой як важко! - А що, пане? - Та от iз запорожцями... Хочу просити Колегiю, аби видали ординанс про розквартирування вiйськ росiйських на кордонах польських, якi лежать поблизу нас. - Що? Бунт, заворушення, смути? - жваво мовив полковник, випростуючись у крiслi. - Нi, хай бог боронить! А от гайдамаки повсякчас у степи нашi вторгаються, ну й чутки рiзнi з Корони польсько? приносять, i наших козакiв спокушають, i заманюють до себе, щоб до захисту благочестя од гвалтiв i смертельних тортур римських готувалися. Досi кiш запорозький суворо карав сих баламутiв i стримував сво?х козакiв, але далi, боюся, не стане сили; а тим часом ця обставина вельми важлива, бо без втручання запорожцiв усi полчища гайдамакiв, яко людей в науцi вiйськовiй недосвiдчених, дуже шкiдливi для Польщi бути не можуть; при втручаннi ж запорожцiв тi полчища можуть увесь лад Корони польсько? розвалити. У цiй дражливiй факцi? я й хотiв просити вашо?, ясновельможний, благорозсудливо? поради. - Кошовий пильно глянув на Во?йкова, але той усе ще тарабанив пальцями по кришцi табакерки. - Ох, - нарештi промовив Во?йков, сумовито схиляючи голову набiк, - яку ж пораду можу я дати тобi, любий пане кошовий? Цiлком натурально й резонно, що запорожцi, чуючи про насильства, чиненi над братами, обурюються й прагнуть захистити ?х i вiддячити мучителям... Дуже натурально! I воiстину, за всiма божими й людськими законами, запорожцiв нiхто не може й осудити за це; та хоч як схиля?ться цариця серцем до злигоднiв рiдного нам народу, але видати ординанс вiйську сво?му на вiдкритий захист народу укра?нського не може, бо ця обставина, тобто саме ординанс цей, - пiдкреслив вiн, - був би для iнших держав свiдченням Тi явного втручання у справи Польщi. - Виходить, вiйська, якi прибули сюди, не... - На захист права й порядку державного i на випадок чого... сподiваюся, пiдтримають персональну славу ?? величностi, - обернувся Во?йков до полковника. Почувши це, полковник випростався, наче лiнiйка, в крiслi й багатозначно крекнув. - А втiм, - вiв далi Во?йков, звертаючись знову до Калнишевського з найлюб'язнiшою посмiшкою, - найшановнiший наш пане кошовий, маючи на увазi слова мо?, чини у всьому, як тобi природна твоя розсудливiсть пiдкаже! Кошовий низько схилив голову. На мить у вiтальнi запала мовчанка, яку порушували тiльки звуки менуета, що долинали з залу, та човгання нiг. Нарештi Калнишевський пiдвiвся з мiсця i, звертаючись до Во?йкова, промовив: - Даруй, ясновельможний пане, менi треба ще побачити добродiя секретаря в однiй приватнiй справi. - Зроби ласку! Та ось пан генеральний обозний i проведе тебе до нього. - Охоче! - квапливо промовив обозний, схиляючи голову, i пiдвiвшись вийшов слiдом за Калнишевським. Во?йков довго дивився ?м услiд глузливим поглядом i, коли вони зникли за танцюючими парами, звернувся з посмiшкою до полковника: - Хитрий хохол... - Авжеж, з такими вести компанство неспокiйно - кого завгодно обдурять... - Та не завжди вда?ться! - А ?пископам та iгуменам у свiтськi справи втручатися i такими турбацiями народ до сум'яття й бунту пiдбурювати не слiд! - Про се вже й сiятельний князь Р?пнiн у Петербург вiдписував; базiкають вони багато, чого й не було, а хоча б i було, то нам тепер на справи дисидентськi особливо натискати нема чого, бо цi?ю справою не токмо ми, але й король прусський вельми цiкавиться, а понеже в православнiй вiрi залишився в Коронi польськiй тiльки чорний люд, що не ма? нiяких прав, тодi як лютеранськi та iншi протестантськi толки сповiду? сила-силенна людей знатних i багатих, то таке зрiвняння прав дисидентiв дало б королевi прусському, яко государевi держави протестантсько?, великi переваги й загрожувало б вирвати з наших рук увесь вплив на справи ?вропейськi. - Неодмiнно... Марнi мрiяння... - хрипiв полковник. - Тим паче, що якби було апробовано зрiвняння дисидентiв, сирiч православних, у всiх iз шляхтою польською правах, а також у вiльному сповiданнi релiгi?, то це породило б велику спокусу в малоросiйському народi, який живе пiд росiйським скiпетром. А беручи до уваги факцi?, якi мали мiсце нещодавно, - до невдоволення i ремствування привело б,.. - Покласти край, ваше високопревосходительство, - перебив полковник. - Вiдхилити, - поправив його з лагiдною посмiшкою Во?йков. - Тим паче що милостива наша цариця спiвчува? дисидентам i втруча?ться в справи Корони польсько?, i коли господь допоможе, - Во?йков загадково усмiхнувся, - урiвня? ?х з народом росiйським у правах, чинах i рангах, як i народи малоросiйськi, котрi живуть по сей бiк. - Це, одначе, не вiдповiдатиме справедливостi, - мовив, густо почервонiвши, полковник, - рiвняти росiйськi вiйська, вiрних слуг отечества й престолу, з розбiйниками, мазепинцями, яких не раз викривали в зрадi. - Що робити! - Во?йков розвiв руками. - Полiтичнi резони... Цариця дба? про злиття... Та мало надiй, щоб це здiйснилось, бо кожен хохол сидить i дума? про гетьмана... Ось навiть цей обозний, що тiльки про сво? хутори помишля?, i той, либонь, у душi iнше та?ть... - Хе-хе! А про хутори оного мазепи, батечку Федоре Матвiйовичу, ви iстиннi вiдомостi ма?те? - Iстиннi... Багатий, несказанно багатий, i ?дина донька, бiльш нiкого... i гарна з себе. - Це байдуже! - полковник усмiхнувся. - Казна... в походах розтрусилась... - Одразу поправите сво? дiла; шлюб цей, як я вже казав вам, усiм нам буде на користь... - I кишенi полата?. - Мене весiльним батьком запрошуй! Ощасливлений полковник дзенькнув острогами. - А сам же вiн, мазепа цей? - Я балакав з ним: з дорогою душею! - Ну, а дочка?.. - Завзята хохлушка, а втiм, думаю, не всто?ть... Невже во?н росiйський не здобуде цi?? вiкторi?? - Охо-хо! Надiюсь... одначе не завадить пiти й засвiдчити ?й свою пошану. - До того ж вона й нудьгу? сама. Полковник пiдвiвся, ще раз дзенькнув острогами, вклонився Во?йкову i попрямував важкими кроками до зали. Пройшовши мiж танцюючими парами, вiн розшукав генерального обозного, який розмовляв з одним iз росiйських вельмож. - Дуже поспiшав, пане генеральний, засвiдчити мою венерацiю щодо резонiв, висловлених вами в розмовi з паном генерал-губернатором. - Щиро вдячний, - вiдповiв генеральний обозний, потискуючи руку полковниковi, - штатськi резони перш за все. - Вельми при?мно чути такi резонабельнi слова, але де ж ваша дочка? Я б хотiв побачити ??, засвiдчити ?й свою естимацiю... - Ходiмо, ходiмо... Сподiваюся, що пан полковник не вiдмовиться за?хати до нас на хутiр, по-простому, без фасонiв, на хлiб-сiль? - Це... кгм... залежатиме вiд однi?? чарiвницi, - а ось i вона! Генеральний обозний пiдiйшов з полковником до вiкна, бiля якого сидiла Дари-на; вона схилила голову на руку й неуважно стежила за фiгурами танцю, витаючи думками далеко звiдси, в монастирi, що сховався в Мотронинському лiсi. - Доню, Дарино! - покликав ?? обозний. Дiвчина стрепенулась i оглянулася. - Пан полковник, Iван Сидорович Хрущов, бажа? познайомитися з тобою! - Багато чував про розум ваш i про всiлякi iншi привабливi якостi вашi, - прохрипiв полковник, ще раз вклонившись Даринi й дзенькнувши острогами. - Але я бачу, що ви в танцях не берете участi, а тому чи не краще зробити при?мний для думок i для очей променад? - Далебi, тут страшенно душно, - погодилась дiвчина. Полковник ще раз дзенькнув острогами, вклонився, подав Даринi руку i, випнувши груди, рушив з сво?ю дамою через залу до розчинених дверей, якi провадили в сад. Величезний сад генерал-губернатора, розбитий в дикому гаю, що вкривав усi гори, якi тяглися понад правим берегом Днiпра, освiтлювався рiзноколiрними лiхтариками. А втiм, освiтлена була лише незначна частина саду, решта ж, що збiгала до берега Днiпра, тонула в глибокiй тiнi; де-не-де стояли лави, на яких тепер вiдпочивали стомленi танцями пари. По освiтлених дорiжках i на верандi палацу походжали молодi офiцери, голосно смiючись i розмовляючи про сво? справи. У саду було прохолодно; нiжними хвилями розливалися в повiтрi пахощi квiтiв; звуки музики, пом'якшенi вiдстанню, здавалося, пливли, танучи пiд зеленим склепiнням лип. Дарина пiдвела очi на всiяне зорями небо. - Ой хороше! - вирвалося в не? з грудей глибоке зiтхання. - Пречудово? - голосно вiддихуючись, мовив полковник. - Панна не танцю?, та й я у мистецтвi цьому не майстер. Он вони, шаркуни, жевжики, - кивнув вiн у бiк молодих офiцерiв, - а пусти ?х у дiло - нiкудишнi! Гвардiйцi, - шематони, петиметри, для парадiв, а в дiлi армiя ?х усiх на сво?х плечах виносить! Полковник заговорив про перевагу пiхоти перед усiма росiйськими вiйськами, про ?? заслуги, про те, що гвардi? несправедливо вiддають бiльшу шану. Дарина майже не слухала, про що говорила ?й ця чужа людина; дiвчину мучила iнша думка: навiщо вiн розмовля? з нею, навiщо батько рекомендував його з такою радiсною усмiшкою, навiщо вiн привiв ?? сюди? А що, коли вони вже вирiшили цю справу? Що тодi? Полковник помiтив нарештi, що Дарина слуха? його дуже неуважно. - А втiм, у прекрасних малоросiянок вiйська росiйськi, зда?ться, не в авантажi? - Чому? - здивувалася Дарина. - Якщо вони не чинять нам зла... - Зла? Боронь боже! Ми лише встановлю?мо скрiзь спокiй i порядок, припиня?мо крамолу, бунти, сваволю... - А в Польщi ви встановите мир i спокiй? - За одним лише словом наймилостивiшо? царицi. - А чи узна? вона про те, що ко?ться в Польщi, чи вiзьме близько до серця цю справу? - Кгм... Справа ця в нас на першому планi, й цариця пильно стежить за всiм, що вiдбува?ться в Польщi. - То, виходить, ви тут пробудете... - Аж поки не встановимо спокою... - О, слава богу! - А панна цiкавиться справами полiтично? ваги? Я гадав досi, що це жiночому нiжному серцю не властиве, а може, панна бо?ться вторгнення ляхiв? То це, зважаючи на присутнiсть армi? росiйсько?, даремно... - Нi, мене тривожить доля рiдного народу. - Кгм! - полковник голосно крекнув, скоса поглянув на Дарину, але вiв далi, намагаючись надати сво?му хрипкому басу по можливостi бiльшо? лагiдностi. - Похвально. Схильнiсть до добра прикраша? жiноче серце... Кгм... Про добросердiсть вашу говорять усi довкола, i я бачу, що це щира правда. Дарина мовчала. - Кгм...- провадив полковник,- шановний батечко ваш зробив менi при?мне й люб'язне запрошення вiдвiдати його; я отвiтствував, що вельми радий за?хати й вiддати йому агенцiю та що ця вiзитацiя моя залежатиме вiд одно? чорноброво? чарiвницi, а саме - чи перебува? моя особа у не? в авантажi? Бо не хотiлося б менi вiдступати з чималою конфузi?ю... Дiвчина трохи поблiдла, але вiдповiла спокiйно: .Ми, пане полковнику, радi кожному гостевi, хто б вiн не був, але вам здасться нудно в нас: простий наш козацький звичай не пасу? полковниковi росiйсько? армi?. Полковник крекнув: - Кгм... Звичайно. Але зауважу, що шановний батечко ваш рангом дорiвню? генерал-бригадировi; а через те, що й наймилостивiша цариця наша прагне урiвняти, оскiльки це дозволяють полiтичнi резони, вiйська малоросiйськi з росiйськими, то й нам перед вами чванитися не випада?. Та я й сам не шематон гвардiйський, не шаркун, не петиметр, а чесний i доброзвичайний солдат... Кгм... I хоча дурощами любовними не займаюся, одначе як справжнiй християнин не супроти мар'яжу; звичайно, жiнку шукав би не модницю й манiрницю, а просту, покiрливу й хазяйновиту... А тому прошу вас сказати менi... кгм... просто, без фасонiв... Дарина похолола, та полковник не закiнчив сво?? мови, бо в цю мить ?х наздогнав захеканий молоденький офiцер i доповiв, що генерал Кречетников просить полковника до себе. Полковник звiв плечi, дзенькнув острогами i, вклонившись паннi, промовив: - Пробачте, обов'язок служби... - Може, я продовжу з вами, панно, цей при?мний променад? - послужливо запропонував молодий офiцер. Але Дарина вiдмовилась. - Нi, дякую, щось голова наморочиться... Я сяду тут i вiдпочину... - Поспiшатиму, наскiльки дозволить обов'язок мо?? служби,- полковник ще раз трусонув еполетами i, випинаючи груди, поспiшив за молодим офiцером до яскраво освiтленого палацу. Як тiльки вони зникли, Дарина встала з лави й пiшла в глибину саду. ?й було страшно навiть подумати про зустрiч iще з ким-небудь. Туга й розпач стискали дiвчинi гру- ди. Увесь цей бал, усi цi пишно вирядженi гостi, розмови... такi далекi ?й, такi бай- дужi!.. I цей полковник. Господи! Невже ж вiн говорив серйозно? О, безумовно! Адже такий служака не марнуватиме часу на пустопорожнi розмови... Очевидно, вiн уже розмовляв з ?? батьком, i той, звичайно, зрадiв нагодi видати доньку замiж за пол- ковника росiйсько? армi?. "Ох, батьку! - Дарина до болю заломила руки й ще швидше пiшла але?ю саду, яка закiнчувалась урвищем, що збiгало до самого Днiп- ра.- Там тиранять, катують рiдний народ, братiв по кровi й по вiрi, приневолюють усiх до унi?, чинять звiрства, яких i свiт не бачив, а йому байдуже! Замiсть того, щоб тут шукати ради, просити допомоги, вiн бо?ться, аби його не запiдозрили в спiв- чуттi до бунтiвних хлопiв; клопочеться про те, щоб видати свою ?дину доньку за чужу людину! Невже вона погодиться? Нiколи! Та хiба це в людських силах?! Та якби Найда, кохаючи ??, i не покинув монастиря, вона все-таки залишилася б вiр- ною йому на все життя!" - Дарина схопилася рукою за серце, що тривожно кала- тало в грудях. "Де вiн тепер, що робить? Чи залишив уже монастир? Ох, лицар, герой Укра?ни! О, якщо тiльки вiн стане на чолi повстання, усе рушить за ним! I цей герой коха? ??, Дарину, ?? одну! - Дiвчина згадала Найдинi слова, його голос, весь його образ, могутнiй, прекрасний, i серце ?? застогнало, защемiло вiд щастя й болю. - Чи дума? вiн тепер про не?? Коли пiднiме повстання? Чи прилине за нею? Вона пам'ята?, вона жде... Коли ж? Коли?" - з грудей Дарини вирвалося важке зiтхання. Вона спустилася до краю урвища й, сiвши там, затулила обличчя руками. Думки ?? полинули далеко-далеко, до Мотронинського монастиря, до пралiсiв, де ще блукала давня воля й згасаюча слава далеких лiт... Глибоко внизу, бiля пiднiжжя скелi, котив сво? води Днiпро, похмурий, широкий, темний... Протилежний берег тонув у пiтьмi, розсовуючи межi могутньо? рiки. На безхмарному обрi? спалахували та?мничi зiрницi, освiтлюючи на мить глибину неба й темну широчiнь рiки... Там, внизу, у природi, все було величне й мовчазне... Та за тим мовчанням крилося щось грiзне, й Дарина вiдчувала це сво?ю збентеженою душею. З пiвгодини сидiла вона отак, не чуючи й не бачачи нiчого довкола себе, аж раптом ?? вивiв iз задуми звук укра?нсько? мови, що пролунала десь поблизу. Дарина прислухалась. Розмовляли дво?, повiльно наближаючись до того мiсця, де сидiла дiвчина. Вона майже iнстинктивно сховалася за розлогим кущем, який рiс неподалiк. - Авжеж, Петре, чужi пiвнi весело спiвають, а нашi понiмiли, - почула Дарина. Вона здригнулась, цей сухий, скрипучий старечий голос був знайомий ?й, вона вже його чула десь... Але де й коли? Цього дiвчина не могла пригадати. - Та й не дивно, -.вiдповiв другий, - нi свiтла, нi простору .нема. - Сядьмо тут, - перебив його перший голос. - Коли б не пiдслухав хто. - Нi, там урвище, а з цього боку, вiд палацу, нам буде видно всiх, а нас закри? тiнь. - I справдi! Дарина почула, як обидва спiвбесiдники сiли на лаву, що стояла пiд розлогою липою. Вона глянула в той бiк, але нiчого не побачила: спiвбесiдникiв закривала тiнь дерева. Якусь мить пiд липою панувала цiлковита тиша. - Ну що ж, допитався? - знову пролунав сухий, скрипучий голос. - Так, допитався. - Що ж? - О-хо-хо! Розумнi люди завжди чужими руками жар вигортають, а дурнi поперед батька в пекло лiзуть... Коли в Польщi пiдiймуться ще бiльшi чвари та гайдамацькi бунти i, скориставшись iз цього, на не? почнуть чинити на?зди запорожцi або козаки, тодi втрутяться з вiйськами й москалi задля оборони сво?х кордонiв, сирiч помiняють правлiння Корони, якiй не пiд силу тримати в покорi пiдвладнi ?й народи, i подiлять Польщу помiж iнших держав, що встановлять скрiзь залiзний порядок. - То, виходить, бунти цi бажанi, й вiйська, що прибули в Ки?в, ?х не придушуватимуть? - Авжеж! Не гнiваються навiть на запорожцiв, якi беруть у цих бунтах участь! - Так, -вiдповiв на це скрипучий голос. -То вже давно не ? мiстерiум, що тим, хто прибува? сюди звiдти, видано ординанса мати вовчi зуби й лисячий хвiст... Чому б i нам не мати орлиний погляд i змi?не жало? - Гай-гай, друже прозорливий, погляд то залишився, але з жала отруту вже витягли, сичить тiльки, а вжалити не може... - Наберемося сили, тiльки б роздивитись довкола! Що в туркiв? - Заварю?ться каша. Французи пiддають жару, - бути вiйнi!.. До нас вiд султана листи йдуть... М-м... Хитрий цей москаль... Уже пронюхав щось... Треба буде замести слiди. - А як справа за Днiпром? - Росте, шириться... - тут голос стишився так, що Дарина вже не могла розiбрати окремих слiв. Нарештi старечий голос знову стало чути виразнiше: - Ех, друже! Навiщо тiльки господь продовжу? днi мо?? Чи не для того, щоб я на власнi очi побачив похорони любо? Укра?ни? Адже i орел ?, i сокiл... а орлят... тiльки б клекiт почули... До осенi б упоралися з Польщею, покiнчили б справу... Та ось доводиться оглядатися на iнших... Нас стережуть, щоб вирвати здобич. А вiйна турецька нам на руку. - Що й казати, адже тепер i на нас, запорожцiв, не тим духом дихають. Подобрiшали й на деякi справи крiзь пальцi дивляться, вольностi повертають. Без нашо? ж допомоги, тiльки сво?м вiйськом, з турком не впораються. Адже ми всю ?хню вдачу, всi звича?, всi ходи й виходи зна?мо. - От тепер би, друже, спираючись на це ?хн? бажання, роздмухати повстання в Польщi, пiдняти б запорожцiв звiдусiль, начебто на допомогу братам, та пiд час турецько? вiйни й перекинутися всiм пiд турка! Адже тодi вони могли б вiдмахнути пiд султанову руку весь наш рiдний край... - Самi об тiм повсякчас дума?мо... Але тяжко... Все-таки бусурман... Святий хрест пiд пiвмiсяцем... Он i Дорошенко на тому опiкся. А ще й друге: скрiзь нас пильна сторожа обсiла... За кожним кроком стежать. От тiльки в разi вiйни... Ех, якби вся старшина наша козацька, не токмо Запорожжя, об'?дналася, як один, тодi б нам нiхто не був страшний... Адже ми сила! Та тiльки розплодилося серед нас немало юд, таких ось, як генеральний обозний, примiром. При цих словах Дарина вiдчула, як уся кров ударила ?й в обличчя i перед очима застрибали червонi кола. Раптом пролунав пострiл, щось з рiзким свистом прорiзало повiтря, i слiдом за цим почулися гучнi оплески. Дарина пiдвела голову й побачила гроно блискучих рiзнобарвних зiрок, що розсипалися над садом. Слiдом за першим пострiлом пролунав ще один, i друга ракета ще вище шугонула в небо й розсипалася над садом золотим дощем. - Ходiмо, потiшнi вогнi пускають, помiтять нашу вiдсутнiсть, - промовив один iз спiвбесiдникiв. Вони пiдвелися з мiсця й рушили але?ю, що вела до палацу. Дiвчина виглянула iз сво?? схованки; тепер, на тлi освiтлено? але?, перед нею виразно вимальовувалися постатi обох спiвбесiдникiв; в одному з них Дарина вiдразу ж пiзнала кошового отамана Калнишевського, а другий, на ?? превеликий подив, був одягнений у росiйський вiйськовий мундир, з густими еполетами i в бiлiй перуцi. Зачекавши, поки кошовий з офiцером вiдiйшли на чималу вiдстань, Дарина вийшла iз сво?? схованки й теж попростувала до палацу. "Хто цей офiцер? Де вiн мiг навчитися так добре розмовляти по-укра?нськи? Звiдки одержав такi докладнi вiдомостi про всi та?мнi заднiпровськi справи? Чому кошовий виявля? до нього таке довiр'я i чому голос офiцера, скрипучий, рiзкий, такий знайомий ?й? Де вона чула його?" - розмiрковувала Дарина, повiльно йдучи але?ю. Тим часом ракета за ракетою злiтали в небо. За кожним удалим ?х вибухом зривалися гучнi оплески. Усi гостi вийшли з зали i, розташувавшись на верандi та на лужку, розбитому перед палацом, милувалися фейерверком, який тiльки нещодавно ввiйшов у моду. Дарина вийшла на лужок i при?дналася до товариства; в самому центрi його, на схiдцях веранди, стояв Во?йков i задоволене слухав захопленi похвали гостей. Але ракети були тiльки першим сигналом до початку фейерверка. Одразу ж на деревах, що оточували лужок, спалахнули й закрутилися велетенськi колеса, розсипаючи довкола снопи вогняних iскор, i в центрi ?х засяяли щити з вензелями iмператрицi. Слiдом за цим чарiвним видовищем у рiзних мiсцях саду загорiлися бенгальськi вогнi, i вiн казково засяяв. Незважаючи на душевне хвилювання, Дарина мимоволi замилувалася фейерверком, коли зненацька почула позад себе хрипкий голос; вона оглянулась i побачила полковника, котрий швидко пiдходив до не?. - Шукав, - засапавшись, мовив вiн, - по всiй дистанцi? i ближнiх бастiонах, бажаючи продовжити з вами, панно, таку цiкаву й люб'язну конверсiю... Але, побачивши це захоплююче видовище, вiдкладаю ?? до мого при?зду до вас i тiшу себе надi?ю одержати належну милостиву резолюцiю! - з цими словами полковник узяв Дарину пiд руку i, ступивши кiлька крокiв уперед, зупинився неподалiк од Во?йкова, серед сановникiв, що розташувалися пiвколом, на лужку. З глибини саду вирвався цiлий снiп ракет i з свистом i трiскотiнням розсипався над деревами потоком дiамантових зiрок. Вибух захоплення зустрiв чудове видовище. У цей час сходами веранди, спритно пробираючись помiж гостей, спустився лакей з невеликою тацею в руках, на якiй лежав запечатаний пакет, i, пiдiйшовши до Во?йкова, промовив неголосно, але так, що полковник, Дарина й гостi, що були поблизу, почули його слова: "Привiз гонець iз Польщi". Во?йков нетерпляче розiрвав пакет. Звiстка про те, що прибув гонець iз Польщi, швидко поширилася серед гостей i вiдвернула увагу товариства вiд фейерверка. - Що? Що там? Лихi вiстi? Зiрвали сейм? Вiдкинули наказ? - почулося серед гостей. - Бунт, заколот? - мовив полковник, ступаючи вперед. - Нi, заспокойтеся, любi гостi, небезпеки поки що не передбача?ться. Пуста звiстка. Повiдомляють, що якийсь мотронинський чернець Найда скинув рясу i збира? до себе гайдамакiв! При цих словах губернатора з Дарининих грудей вирвався глухий зойк; вона похитнулась i, напевне, упала б, якби полковник не пiдтримав ??. Усi здивовано озирнулись на дiвчину. - Лякатися, панно, вам нема? чого, - звертаючись до не?, зауважив з тонкою посмiшкою губернатор. - Росiйськi вiйська захистять нашi кордони вiд цих головорiзiв. - На арканах усiх приведемо! - гаркнув полковник i по-молодецькому дзенькнув острогами. Пiсля сито? вечерi з тостами й тушами, якою закiнчився пишний бал у губернатора, гостi почали роз'?жджатися. Нарештi й Дарина з батьком сiли в свiй ридван i рушили безлюдними вуличками мiстечка Печер. Спустившись лiсовою дорогою у вузьку долину, якою протiкав глибокий струмок Хрещатик, i поминувши старi мiськi вали, вони по?хали широким шляхом, що пролягав по нерiвнiй мiсцевостi; обабiч дороги час вiд часу траплялися поодинокi хати. Переправившись через греблю коло Михайлiвських млинiв на Либедi, ридван в'?хав у невеликий виселок i, пiднявшись на гору, помчав зовсiм безлюдними полями. Обважнiлий пiсля щедрого частування генеральний обозний всю дорогу вiд Печер до свого хутора проспав, вiдкинувшись у куток ридвана, а Дарина навiть не склепила очей. Припавши до опущеного вiкна, вона жадiбно впивала в себе свiже передсвiтанкове повiтря. Конi мчали ридван, дорога швидко втiкала з-пiд колiс, вiтрець розвiвав м'якi пасма Дарининого волосся i охолоджував ?? розпашiле обличчя. Нi думки про слова полковника, нi тривога за майбутн? не каламутили тепер дiвочу душу: вона була свiтла й радiсна i сповнена передчуття ясного щастя, як це безхмарне небесне склепiння. Одна дума сповнювала дiвчину невимовним щастям: Найда скинув рясу - вiн коха? ??. При?хавши на хутiр, Дарина вiдразу пiшла в свою свiтлицю, але, незважаючи на втому, не могла заснути; вона роздяглась, погасила свiчку, розчинила навстiж вiкно й поклала голову на схрещенi на пiдвiконнi руки. Вiкно ?? свiтлицi виходило на захiд, i крiзь нього мрiли втопаючi в бiлому морi туману химернi плями лiсiв. Починало свiтати. З кожною хвилиною небо яснiшало дедалi бiльше; у свiтло-блакитнiй глибинi його тихо загорявся ясно-червоний вiдблиск i розливався по всьому небосхилу. I подiбно до цього нiжного вiдблиску розгорялось i вiдчуття щастя в душi дiвчини, сповнюючи вщерть ?? серце. "Вiн коха?, коха?! - повторювала сама собi Дарина сотнi разiв. - Вiн покохав ?? з першого дня ?хньо? зустрiчi, а вона не знала, i не здогадувалась, i сумувала, i тривожилась... А вiн думав, що вона не любить його, i пiшов у монастир! Через не? пiшов! Нi, не через не?! - гордо вiдкинула дiвчина ганебну для козака думку. - Пiшов вiн, зневiрившись у визволеннi вiтчизни! Але тепер зневiра зникла, вiдчай змiнився надi?ю: орел стрепенувся, розправив могутнi крила - вiн визволить Укра?ну й прилетить за нею! Боже, яке щастя! Як же вона коха? його, як палко, до нестями любить! Невже це не сон, не мрiя? Невже ж це здiйсниться? Невже ж стрепенеться закатована Укра?на? Стрепенеться, оживе! Герой очолив повстання, лицар-славута, якого ще не було з часiв Богдана, склика? козакiв пiд свiй прапор, i всi повстануть, усi, як один! Вiн вирве Укра?ну з лядсько? неволi, й тодi прибуде до не?, i вiзьме ?? з собою. О, вона ждатиме його, вона очi сво? видивиться, очiкуючи його, висушить мозок свiй, думаючи про нього! А вiн? Чи дума? тепер про не?? Чи згаду? у вирi повстання, серед небезпек, пiдступностi? О, дума?, дума?! Скрiзь, де б вiн не був, хоч би що трапилося з ним! Адже так, як вiн ?? коха?, не кохав нiхто на землi! I щоб вона його залишила, щоб вона погодилась?.. Нiколи! Там, у тiй келi?, в ту страшну хвилину господь заручив ?х, i вона не покине свого нареченого нiколи! Померти з ним - щастя, тортури за нього прийняти - блаженство! З ним, з ним i на смерть!" Дарина витерла щасливi сльози. Але що робити з полковником? Найда далеко, вона тут сама, батькiвська воля, настирливiсть полковника, бажання самого Во?йкова... Що ж робити? Серце дiвчини защемiло, але радiснi думки прилинули знову i заглушили ?? тривогу. Тим часом небо розгорялося дедалi яскравiше, в глибинi його вимальовувалися рожевi обриси легеньких хмаринок. Кiлька разiв Дарина лягала, кладучи втомлену голову на подушки, але заснути не могла: щастя й захоплення, що сповнювали ?? серце, не давали й на хвилину задрiмати. "Ох, побачити б коханого, пригорнутися до його грудей, розповiсти, як вона страждала цi довгi мiсяцi... Нi, нi, довгi роки, бо з тi?? хвилини, коли Найда по?хав од них iз Переяслава, вона вже кохала його й журилася за ним. Розповiсти милому все, припасти до його гордого серця та так i померти разом з ним!" Тiльки вранцi, коли сонце вже запалило верхiв'я далекого лiсу, Дарина трохи задрiмала. Прокинулась вона вiд того, що хтось сильно термосив ?? за плече. З подивом i переляком дiвчина розплющила очi й побачила схилене над собою лагiдне тiтчине обличчя. - Ото розiспалася, ледащо, - мовила з доброю усмiшкою стара, помiтивши, що ?? зусилля вже дали деякi наслiдки, - буджу, буджу, а вона лежить крижем, хоч з гармати стрiляй! Вставай-но швидше, ми вже з батьком давно поснiдали. Та й батько якийсь похмурий сьогоднi, слова з нього не витягнеш. Ну ж бо, поспiшай. Розкажи, як там приймали вас учора. При цих словах Дарина вiдразу пригадала все, що сталося вчора, i щастя знову могутньою хвилею затопило ?? серце. Вона швидко схопилася з постелi, обняла тiтку й дзвiнко поцiлувала. - Ге-ге, та з тобою, видно, трапилося щось незвичайне, - з ласкавою посмiшкою зауважила тiтка, здивована такою незвичною жвавiстю небоги. - Може, якогось вельможного пана в сильце спiймала чи генерала, а може, й самого князя або графа? - Спiймала, тiтусю, спiймала не князя, а самого гетьмана! - Бач, чого захотiла! - тяжко зiтхаючи, промовила тiтка. - Ну, вдягайся ж хутчiй: батько чека?. Тiтка вийшла з кiмнати, а Дарина почала одягатися. Усе горiло того дня у не? в руках, на серцi було так легко, так ясно, що дiвчинi здавалося, нiби вона не ходить, а пурха?, i тiло ?? стало легким, мов пiр'?нка. Хвилин через п'ять Дарина була вже готова. Радiсна й сяюча пiшла до трапезно?. Тiтка кудись вийшла - на столi стояв ?? незакiнчений снiданок, - батько сидiв у крiслi понурий, невдоволений i читав "Петербургские ведомости", привезенi з Ки?ва. Дiвчина привiталася й сiла за стiл. Кiлька хвилин пан обозний похмуро мовчав, потiм обернувся до Дарини й докiрливо сказав: - А я тобi, дочко, ще не подякував: спасибi за розумну бесiду з паном губернатором; заробимо тепер нагороду, ох заробимо! Дарина здивовано глянула на батька. - Не розумi?ш! - похмуро вiв далi генеральний обозний. - А вчора що ти наговорила пановi губернатору: "Гайдамаки сво?х не чiпають", - передражнив вiн дочку. - Га? - То й що? Хiба це неправда, тату? - Правда, правда... Не з усякою правдою в очi лiзь. Та й зовсiм неправда, - вигукнув вiн, вдаривши по столу кулаком. - Не гайдамака я, не розбiйник, i гайдамаки мене за свого не мають. Я - генеральний обозний вiйська ?? пресвiтло? царсько? милостi! По лiсах iз ножем не ховаюсь i добрих людей не грабую! - I вони не грабують, вони за хрест святий iдуть!.. - Ха-ха! За хрест iдуть, - перебив дочку iз злобним смiхом обозний. - А кишенi не забувають. Розбiйники, гвалтiвники, лотри! Га! Нiякого послушенства знати не хочуть. Для них i шибеницi мало! - Батьку, та хiба ви забули про те, що казав нам отець iгумен i вся братiя в Мотронинському монастирi? Хiба не крають вам серця страхiтливi вiстi, що ?х приносять утiкачi з польсько? землi? Господи боже! - Дарина сплеснула руками. - Адже ж тако? муки, яку терпить там нещасний люд, не терпiв ще нiхто на землi! - Терпить, терпить! - пробурчав обозний. - Коли господь попуска?, то нам, людям, мудрувати нема чого - на все його воля: отже, треба ?й скоритися. - Скоритися? - з запалом вигукнула дiвчина. - Нi, ми повиннi об'?днатися всi, всi - козаки, гайдамаки й запорожцi - i визволитись од полякiв. - Тс! - просичав обозний, хапаючи Дарину за руку. - Схаменися, що ти верзеш? Хочеш, либонь, щоб батько твiй прогулявся на заслання? Га? Багато хто з нашо? братi? вже зробив цей веселий променад. Дарина мовчала похнюпившись, тiльки груди ?? високо здiймалися та на щоках горiли яскравi плями. Обозний випустив доччину руку й заговорив уже спокiйнiше: - Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогоднi ми б з тобою тут не сидiли... Гей, дочко, покинь цi химери, не дивися на дурнiв, якi, певно, за канчуками скучили. Щоб я бiльше таких слiв не чув! Бач, хвилюються, галасують... А яка користь? Навiщо нам встрявати в чужi справи? Моя хата скраю - нiчого не знаю! Коли не наша сила, то мовчи i пам'ятай завжди: на чи?му возi ?деш, того й пiсню спiвай. Дарина подивилася на батька з глибоким докором. Та обозного анiтрохи не збентежив доччин погляд, вiн навiть не зрозумiв його i вiв далi: - Губернатор ласкавий, ласкавий, а на зуб йому не потрапляй! Уже й на мене скоса дивиться тiльки за те, що я ?здив у Мотронинський монастир. А все ти, дочко: не хотiв я - ти умовила... Ну, та, може, бог дасть, пронесе хмару, вдруге будемо обачнiшi. - Обозний важко зiтхнув i сiв у крiсло. - Добру новину скажу тобi, дочко. А що Дарина мовчала, то обозний з самовдоволеною посмiшкою вiв далi: - Жених трапля?ться, та ще такий, що шапка з голови впаде, перш нiж поглянеш на нього. У вiдповiдь дiвчина здригнулась i насилу вимовила: - Хто ж такий? - Хто? Наче й сама не здогаду?шся? Та полковник же, отой, що розмовляв з тобою: не сьогоднi-завтра генералом буде! - Ви жарту?те, тату! - тремтячим голосом промовила Дарина. - Де там жартую, коли вчора мав з ним вельми довгу благомисленну розмову: при?де до нас для остаточно? резолюцi?. - Тату, я не пiду за нього, - рiшуче сказала Дарина. - Що-о?.. - обозний пiдвiвся в крiслi, притримуючись руками за бильця, i втупив очi в дочку, немовби не зрозумiвши сказаних нею слiв. - Не пiдеш? То якого ж тобi ще принца треба? Самого губернатора чи сiятельного князя? - Не князя i не губернатора, а нашого козака. - Козака?! - обличчя генерального обозного вкрилося темно-червоними плямами. - Щоб я тебе, доньку генерального обозного, вiддав за козака? Нi, не для того я видряпувався i боком, i поповзом нагору, щоб знову скотитися в багно... Годi дурiти! Будеш за полковником. - Тату, та вiн же москаль... - То це й на краще! Сама цариця до нього милостива, чу?ш? Та з таким зятем можна он куди вилiзти! Дарина спалахнула. - Хоч би там що, а за полковника не пiду! - промовила вона твердо. - Я його не люблю, а шлюб без любовi - то великий грiх перед богом, i на такий грiх мене нiхто не змусить пiти. Ваша воля, тату, для мене свята й нерушима, та божий закон вищий за людську волю. - Ти, ти... Ти смi?ш? - обозний схопився з мiсця, обличчя його палало гнiвом. В цю мить дверi вiдчинилися, увiйшов козачок з пакетом, повiдомивши, що його привiз гонець од генерал-губернатора з Ки?ва. Почувши це, обозний одразу змiнився на обличчi. Вiдпустивши козачка, вiн розiрвав конверт i швидко пробiг очима присланий папiр; обличчя його набрало стурбованого виразу. - Губернатор кличе негайно до себе у важливiй справi, - промовив обозний уривчасто, не дивлячись на дочку. - Дай боже, щоб се не було наслiдком тво?х слiв. Зараз вирушаю, довiдаюсь, в чiм рiч. - Вiн склав папiр, сховав його в кишеню каптана i, обернувшись до Дарини, сказав неголосно, але з таким лютим притиском, немов хотiв, щоб слова його голками впились у мозок дiвчини: - Слухай, дочко, я не знаю, чи повернуся сьогоднi... Якщо без мене при?де полковник, прийми його пристойно, як i личить нашому званню i рангу. Та пам'ятай, щоб я бiльше вiд тебе дурниць не чув... Пiст незабаром кiнча?ться. I коли на те буде божа воля, через два тижнi ти будеш дворянкою, полковницею. Обозний круто повернувся i вийшов. Приголомшена, обурена батьковими словами, Дарина так i закам'янiла посеред кiмнати. Тим часом у дворi зчинилася метушня, i хвилин за п'ятнадцять дiвчина побачила, як з двору ви?хав ридван, у котрому поважно розсiвся генеральний обозний, спираючись на товсту дорогу палицю. Слiдом за ним помчав i губернаторський гонець. Челядь зачинила ворота i, перемовляючись, пiшла до сво?? роботи. Незабаром затих i стукiт колiс ридвана. З Дарининих грудей вирвалося полегшене зiтхання; знесилено опустилася в крiсло, та, помiтивши у дворi тiтку, яка швидко йшла вiд льоху до хати, квапливо пiдвелася й вийшла через другi дверi в сад. Дiвчинi хотiлося нiкого не бачити, залишитись хоч на якийсь час самiй; на одну думку про розпити, нарiкання i умовляння тiтки вона здригнулась, наче доторкнулася до чогось огидного й бридкого. Дарина швидко пройшла сад i, вiдчинивши хвiртку, ступила в лiс; тут вона звернула на знайому улюблену стежину й пiшла повiльнiше. ?й раптом пригадалося, як на цiй самiй стежинi страшна циганка ворожила Найдi... Даринi здалось, нiби вона й зараз чу? той сухий i скрипучий голос... Дiвчина здригнулась, але тривожнi думки одразу ж стерли цей спогад... Пiсля розмови з батьком Даринi все уявлялося в похмурому свiтлi. Очевидно, вiн твердо вирiшив вiддати дочку за полковника, а що полковник теж, певна рiч, не зверне уваги нi на ?? сльози, нi на ?? благання, нi на ?? вiдразу до нього, то батько, певно, схоче силомiць доскочити свого. У не? лишався тиждень строку; за цей тиждень треба було знайти вихiд. Що ж робити? Як врятуватися вiд цього жахливого шлюбу? Втекти? Куди i як? Повiдомити Найду? Але ж вiн покинув монастир, i хто скаже, де його шукати? Може, подався на Запорожжя, може, хова?ться в лiсах, збираючи гайдамакiв? А може, вже пiдняв десь повстання? Та якби вона навiть i знала, де вiн нинi, то кого б послала до нього? Нема? в не? тако? вiрно? людини. Одначе треба щось придумати! Не чекати ж того часу, коли ?? силомiць потягнуть до вiнця! О господи, як це ?м обом не спало на думку, що батько може вiддати ?? замiж? Адже повстання трива? не день i не тиждень. За цей час батько, побоюючись гайдамакiв, може пере?хати з нею десь на лiвий берег, куди не долетить навiть звiстка про коханого! Та вони тодi й не подумали про це... А тепер що дiяти? Дарина зупинилась на мить у затiнку розлого? липи, з болiсним напруженням перебираючи можливi вiдповiдi на сво? запитання, i, не знайшовши жодно? задовiльно?, пiшла далi. "Невже ж вiн, Найда, буде битися там один, щохвилини ризикуючи життям, а вона залишиться тут, чекаючи, коли нарештi ?? вiддадуть замiж за полковника? Нi, нi! В не? не вистачить сили так жити. Мучитися повсякчас, не знаючи, де вiн, що з ним, щодня ждати звiстки про його смерть у бою або страту? Нi, тако? муки вона не витрима?! Туди, до нього! Так, до нього! - ще раз рiшуче мовила сама собi Дарина. - Батька покине, бо який же вiн батько, коли сьогоднi вранцi мiг таке ?й сказати? Авжеж, вона по?де до коханого, щоб подiлити з ним усе - i небезпеку, i смерть, i славу! Але як знайти його, як добитися до нього? Нема? в не? нi охоронного листа, нi вiрних супутникiв; одразу ж на кордонi ?? схоплять ляхи i, в кращому разi, вiдiшлють назад, до батька. А якби ?й i пощастило пробратися через польськi форпости, скiльки б небезпек чигало на не? у вирi повстання! Якщо вже Найда покинув монастир, то, значить, терпець увiрвався, значить, злоба лядська виявилась тепер на повну силу. Але що ?й небезпеки? Що навiть сама смерть у порiвняннi з цi?ю страшною, нестерпною розлукою! Так: один вихiд - втекти звiдси. Але як?" - охоплена тривожними думками, Дарина все далi й далi заглиблювалася в лiс. Розпач у ?? душi змiнювався надi?ю на порятунок, а надiя знову поступалася мiсцем розпачу. Нарештi, втомлена й розбита, дiвчина сiла спочити край глибокого урвища. ?? охопила якась дивна байдужiсть... Сонце вже давно хилилося до заходу й заливало розтопленим золотом зубчастi верхiвки лiсу, що збiгав схилом яру. Довго так сидiла Дарина, охоплена апатi?ю, коли раптом десь позаду пролунав чоловiчий голос. Дiвчина виразно почула сво? iм'я. Вона здригнулась i миттю схопилася на ноги, збагнувши, що зустрiч з незнайомою людиною в цiй глухiй пущi, далеко од домiвки, не вiщу? нiчого доброго. Iз застиглим вiд жаху серцем Дарина оглянулась i побачила високого на зрiст чоловiка в полатанiй одежi, з торбою через плече. Смагляве обличчя жебрака, з розкуйовдженим чорним волоссям i одним оком, здалося дiвчинi знайомим. - Добрий вечiр, ясновельможна панно, - промовив жебрак, шанобливо вклоняючись. - Злякалася? Не впiзнала? Не лякайся: тобi нас боятися нема чого. - Не впiзнала, хоча тво? обличчя знайоме менi, - вiдповiла здивована Дарина, - я десь тебе бачила. - Авжеж, бачила, та й, либонь, не один раз: i в Лаврi, i на великих дорогах. Був я i в тебе на хуторi, - пам'ята?ш, навеснi з побратимами, ще про справи лядськi розповiдали й панна почастувала нас? - Навеснi? Так-так, - спроквола мовила Дарина, пригадавши, як до не? приходили п'ятеро гайдамакiв, розповiдали про польськi справи, про Найду; тепер ?? страх де й подiвся, а в серцi заворушилася радiсна надiя почути вiд жебрака щось певне про коханого. - Але ж ти, зда?ться, був на однiй нозi, - сказала дiвчина. - Був i на однiй, i на двох, як зручнiше, - усмiхнувся жебрак. - Звiдки ж теперечки? - Iду з польсько? Укра?ни до тебе, ясновельможна панно. - До мене? - здивувалася Дарина. - Атож! До тебе послав мене один значний козак i звелiв передати тобi ось цю рiч, - жебрак витяг з-за пазухи чотки з чорного дерева з пiдвiшеним до них великим залiзним хрестом. Дарина здригнулась i тихо скрикнула... Цi чотки вона бачила не раз на грудях у Найди. Жадiбно вихопивши чотки з рук жебрака, дiвчина мимоволi припала до них губами. Чотки являли собою разок круглих чорних намистин, на кожнiй з яких були вирiзанi прапори й сурми запорозькi та iм'я одного iз вiдомих лицарiв Укра?ни, починаючи вiд Наливайка i кiнчаючи iменами славних гайдамакiв останнiх рокiв. На кiнцi цього разка висiв великий залiзний хрест; з одного боку на ньому було викарбувано герб - запорозький козак з мушкетом на плечi, а з другого вирiзьблено: "В миру козак запорозький Iван Найда волею божою помре" i рiк вступу Найди до монастиря. Даринине серце аж затремтiло вiд радостi: це вiн, вiн, коханий, пода? ?й звiсточку про те, що покинув монастир! - Орле мiй, соколе мiй, життя мо?, - стиха прошепотiла дiвчина, притискуючи чотки до грудей; та згадавши, що поруч сто?ть Найдин посланець, вся зашарi-лась i хутко промовила: - А хто ж тобi дав ?х? - Козак якийсь, видно, значний... - Вiн не сказав тобi свого ймення? - Нi, тiльки дав менi ?х iз словами: "Вручи це доньцi генерального обозного i скажи ?й, що орел розбив сво? пута..." - А далi, далi? - Ще додав: "Скажи, що пiднiма?ться страшна буря, на те й посилаю ?й хрест сей, щоб вiн оберiгав ?? всюди..." - А ще? - А бiльше нiчого. Нi, нi, ще сказав, щоб панна чимось допомогла Лебедин-ському жiночому монастирю, бо там щось недобре затiвають ляхи, пiдмовляють черниць пристати на унiю, а сама iгуменя не може дати ?м ради. - А ще що? - А ще сказав наостанку, щоб панна ждала, а чого - не сказав. При цих словах жебрака щоки Дарини вкрилися гарячим рум'янцем. - Ну, а як же там, на Укра?нi, що ляхи... гайдамаки? - заговорила вона швидко, намагаючись приховати вiд жебрака сво? хвилювання. - Остання година прийшла - пани, кажуть, постановили всiх попiв i благочестивих християн вирiзати; але це ?м не вдасться: усi гайдамаки збираються до одного коша. Подейкують, що замурований у Печерах лицар Найда скинув чернечу рясу i взяв козацьку шаблю. Знiметься така завiрюха, яко? не бачили з часiв Богдана. - Слава богу! А люди? Запорожцi? Та нi, стривай, ходiмо... Ти, либонь, стомився, зголоднiв... Там усе розповiси. Або нi, зажди; чи зможеш ти зробити менi одну послугу? - Хоч десять. - Спасибi, я вiддячу тобi. Менi потрiбна вiрна людина. - Покладись на мене у всьому. - Гаразд, але про це потiм... Зараз треба додому, вже пiзно: можуть кинутись шукати мене, виникне пiдозра... То я пiду, а ти приходь надвечiр. - Гаразд. - Жебрак вклонився паннi й зник у хащах. Дарина пiшла на хутiр. Iшла вона швидко, квапилась, ?? хода, рухи, вираз обличчя виказували сильне хвилювання. У головi дiвчини ро?лися радiснi й тривожнi думки. Сам бог послав цього жебрака - вiн тепер допоможе ?й у всьому. Але хто прислав чотки? Звичайно, Найда. Це вiн зробив на знак того, що розпрощався з монастирем навiки. Ох, цi чотки! Скiльки разiв перебирав вiн ?х у години безмовно? молитви, скiльки кривавих козацьких слiз скотилося на них! Дарина знов припала до чоток губами. Ця рiч, така близька Найдi, здавалася тепер дiвчинi частиною його самого. - Любий мiй, коханий мiй, ?диний мiй, - повторювала вона, перериваючи свiй шепiт палкими поцiлунками. У вiтах щось зашелестiло: червона вивiрка виткнула з листя свою гостреньку мордочку i, побачивши пiд деревом молоду дiвчину, яка палко цiлувала чотки, здивовано розпустила свiй пухнастий хвостик i миттю сховалася. Дарина спам'яталась, ?й стало соромно свого пориву. Що б подумали про не? люди, якби побачили? Треба перебороти сво? хвилювання. Потiм, потiм... Зараз дорога кожна хвилина, треба скористатися з перебування тут жебрака й вирiшити, що робити. Дарина надiла на себе чотки й швидко пiшла далi. "Передусiм треба уяснити собi, що означають Найдинi слова, - мiркувала дiвчина, - що вiн мав на увазi, коли просив ?? допомогти Лебединському монастирю? Тут кри?ться якийсь iнший, пота?мний змiст, бо що може важити ?? слабка помiч при такому повстаннi, вiд якого захитаються зубцi польсько? Корони? Може, Найда, нагадуючи ?й про долю Лебединського монастиря, хоче, щоб вона по?хала туди сама? Так воно i ?! - мало не крикнула вголос Дарина й мимохiть зупинилася. - Вiн хоче, щоб вона ?хала туди; вiн прислав чотки, аби вони оберiгали ?? в дорозi, вiн i жебрака послав, щоб той допомiг ?й добратися до монастиря. О, вона по?де, вона ждатиме! Жебрак допоможе, вiн проведе ?? туди, а цей хрест убереже вiд усякого лиха! А батько? - Дiвчина знову зупинилася. - Що вiн скаже? Втеча розлучить ?х навiки. Вiн проклене дочку, бо ?? вчинок одверне вiд нього ласку губернатора i, хтозна, чи й бiльшого лиха не накличе? Що робити? Втекти - значить, вiдректися вiд батька; залишитись, скоритись йому - значить, вiдректися вiд коханого й побратися з нелюбом. Нi, нi!" - Дарина палко притисла до грудей залiзний хрест i швидко пiшла, майже побiгла... Дома вона застала перелякану тiтку, але одразу ж заспоко?ла ??; дiвчина навiть задовольнила тiтчину цiкавiсть щодо вчорашнього балу й очiкуваного жениха. Про все це Дарина говорила з такою невимушеною веселiстю, що в тiтки не виникло нiякого сумнiву в ?? щиростi. Пiд кiнець ?хньо? розмови ввiйшла служниця й сказала, що прийшов якийсь жебрак i просить милостинi. Дарина звелiла нагодувати його й залишити на нiч; а що вона завжди давала притулок всiм убогим, то це розпорядження не здивувало нiкого. Посидiвши ще трохи, дiвчина пiдвелася й сказала тiтцi, що пiде до свого покою вiдпочити... Уже коли тiтка з Дариною вечеряли, з Ки?ва примчав вiд обозного гонець i привiз листа. В листi обозний просив доньку негайно вислати йому деякi потрiбнi речi, бо вiн у важливiй справi ма? вирушити завтра на лiвий берег, у Переяслав, де, мабуть, доведеться пробути не менше двох тижнiв. Дарина аж почервонiла вiд радостi й мiцно стиснула в руцi листа: ця звiстка давала ?й певну надiю здiйснити свiй намiр. Вона щось придума?, аби не викликати нiяких пiдозр у тiтки... А два тижнi - немалий час... XV Серед непрохiдних у тi часи Лебединських лiсiв, що тяглися верст на сто на захiд за Мотронинськими, у глибокiй улоговинi, на березi вигнутого дугою озера, притулився жiночий монастир, який дiстав назву вiд навколишньо? мiсцевостi. Вiн був заснований ще в XVI вiцi, в часи панування Литви, i мав грамоти, що стверджували його права на великi землi й угiддя i вiд польських королiв - Жигмунта, Владислава IV i Яна-Казимира. Католицьке духiвництво, а потiм i унiатське, давно вже зазiхало на цей притулок переслiдуваного православ'я, але королiвськi декрети, заступництво колишнiх гетьманiв, особливо Дорошенка, i розташування в диких лiсових хащах оберiгали його вiд хижакiв i грабiжникiв. Останнiм часом, коли козацтво i автономiя Укра?ни впали, а руський народ i грецька вiра були приреченi лютим католицтвом i свавiльною шляхтою на цiлковите знищення, правобережнi монастирi стали ?диною опорою переслiдуваного руського пiд'яремного люду. Це й спонукало трiумфуючих ненависникiв вiдняти у "схизматського бидла" тi останнi оази православ'я. На свiтанку жаркого червневого дня крутою стежкою, що вилася серед високих ясенiв i в'язiв, якi утворювали сво?м переплетеним гiллям густе зелене склепiння, спускалися в долину чотири вершники. Попереду кавалькади ?хала на гнiдому конi донька генерального обозного, панна Дарина, за нею кульгавий жебрак, котрий нинi добре орудував обома ногами; ?х супроводило ще дво? колишнiх калiк, якi тепер стали бравими вершниками. Зеленуватий присмерк, що огортав лiс, кидав на обличчя подорожнiх, а особливо Дарини, вiдтiнок надмiрно? втоми. Кульгавий давно вже тривожно поглядав на панну i нарештi сказав ?й iз сердечною турботою: - Вiдпочила б ти, ясновельможна панно, он на тiй галявинi, адже ж стомилася: легко сказати, третiй день не злазиш з коня - це й нашому братовi, що до всього звик, ломитиме кiстки, а що вже говорити про таке тендiтне створiння? Зблiдла он - хоч би хвороба не причепилася... - Ото ще, - усмiхнулася дiвчина, - не медяник я, не зламаюся... Може, трохи й стомилася, але верхи я не раз ?здила... - Що й казати, справдешня козачка... А все-таки в каруцi було б тво?й милостi... - Насмiшив! Ото добре було б ?хати в каруцi по цих крутих стежечках, переплетених корiнням: вона б застрягла помiж перших же дубiв!.. - Не iнакше! - весело пiдхопили ?хнi супутники. - Кульгавий на вигадки майстер! - Воно й правда... - почухав провiдник потилицю. - 3 каруцою... ге, ге... Але я гадав, що паннi було б спокiйнiше... - I не спокiйнiше, - вiдказала Дарина. - Передусiм разом з каруцою менi треба було б узяти свою челядь i сказати тiтцi, куди я збираюся ?хати, а це б стривожило ??... Вона почала б умовляти мене, щоб я не ?хала без батька в польське пекло, та й у каруцi мене б одразу затримали... А верхи я по?хала начебто в Печери i можу пробути там хоч би й два тижнi, i нiхто навiть не кинеться, що мене нема; i мимо польських ватаг хащами про?хали щасливо. Тiльки так ми й могли дiстатися сюди... - Так-то воно так, а от вельможна панна наче з хреста знята... - Вiдпочину й минеться... Адже монастир у цiй долинi? - Рукою подати - он i озеро видно, - показав провiдник на свiтло-блакитну гладiнь, що блискотiла внизу помiж дерев. Пiсля двох поворотiв нашi подорожнi ви?хали на галявину, i Дарина зупинила коня, вражена чудовою картиною. Перед ?? очима лежала широка улоговина, яка нагадувала собою велетенську овальну чашу з свiтлим дном; з ?? синявих вiнець збiгав донизу оксамитними хвилями лiс, обриваючись бiля озера прямовисною стiною. Плесо озера було нерухоме i, як найкраще дзеркало,.. вiдбивало все, що заглядало в нього: схований в зеленi монастир, частину зубчасто? стiни, череп'янi дахи, невеличкий мiсток i купу сивих, похилених верб; усе це, вiдбившись у чистих прозорих водах, виблискувало там такими самими, коли не свiжiшими барвами, - навiть блакить, яку подекуди торкнув рожевий подих ранку, здавалась у вiдображеннi ще яскравiшою. "Певно, в цьому тихому притулку, далеко вiд житейських бур i насильств, добре молитися, споглядаючи в прозорiй високостi пiднiжжя божого престолу, - розчулено подумала дiвчина. - I невже лиходi? обернуть цей мирний рай на криваве, страшне пекло? О нi! Ти, невидимий творець, не дозволиш блюзнiрам осквернити найкраще творiння сво?х рук!" - Думки Дарини полинули до Мотронин-ського монастиря, i вона мимоволi стала порiвнювати враження вiд обох цих монастирiв. Вони були зовсiм рiзнi: картина тутешньо? природи заспокоювала людськi пристрастi, й вiд того душа поринала в тихе забуття; а Мотронинський монастир, розташований на високiй горi, здавалося, ширяв над неозорим простором i сво?м виглядом збуджував енергiю, окриляв душу на подвиг. Години через три подорожнi пiд'?хали до брами, але й тут ?м довелося ще довгенько постояти, поки докладнi розпити й вiдповiднi докази не переконали черниць, що прибулi в монастир - ?хнi друзi, а не вороги i що гостя - справдi донька ки?вського генерального обозного... Та й пiсля цього у внутрiшнiй монастирський двiр впустили тiльки Дарину, а ?? супутникам запропонували скористатися гостиннiстю монастирського сторожа, який мешкав iз сiм'?ю в хатi за брамою. Дарину з щирою радiстю i зворушливими молитовними побажаннями зустрiла сама ясновелебна мати iгуменя й одразу ж запросила дорогу гостю до сво?? келi?. Вiдпочивши з дороги й пiдкрiпившись келихом гарячого пива й смаженими в олi? сухарями з чорного хлiба, дiвчина в iнтимнiй бесiдi з iгуменею почала розповiдати ?й про полiтичнi вза?мини сусiднiх держав i про надiю на збройне заступництво Росi?, на яке, проте, можна розраховувати лише в тому разi, коли тутешнiй православний народ повстане на захист вiри й сво?х потоптаних прав та коли це повстання розростеться до грiзних розмiрiв; тiльки тодi, побачивши цiлковите безсилля сусiдньо? кра?ни, небезпечне для росiйських кордонiв, iмператриця пошле сво? вiйська, щоб навести лад. - Небагато втiхи привезла ти, люба панно, - сумно зiтхнула iгуменя. - Рветься наша надiя, мов павутиння, бо коли б нещасному руському людовi й пощастило рiками кровi вгамувати хиже насильство латинян i люту сваволю панiв, то й тодi, виходить, до знесилено? шляхти прийде могутня допомога i встановить лад, сирiч втихомирить чернь, яка збунтувалася проти панiв. - О нi, не те, свята мати Серафиме, - палко вiдказала Дарина. - Намiр царицi, наскiльки менi вдалося те вивiдати, - забрати цей давнiй руський край пiд свою державу; вона шука? тiльки слушно? нагоди для втручання, понеже без не? сусiднi держави - Австрiя i Пруссiя, якi також вважають себе протекторами Польщi, можуть виявити невдоволення. - Ох, видно, прогнiвили ми господа, - сумовито захитала головою iгуменя, - i вiн одвернув од нас, недостойних, лик свiй! Загинути нам лиша?ться, чесно померти, та й годi! Бо поки ясновельможнi протектори гнутимуть один перед одним кирпу, шляхта нас геть заморду? i винищить, благочестя, храмiв i слiду не зостанеться, православного люду - анi душi... А поки учиниться найяснiшо? царицi державна воля, то пiд крило ?? вiдiйде лише пустеля, усiяна козацькими кiстьми, напо?на кров'ю, прикрашена ру?нами та пожарищами... - голос iгуменi затремтiв, сльоза, що бринiла на вi?, упала на блiду, немов пергаментну, щоку виснажено? постом i подвижництвом старенько? й повiльно скотилася по глибокiй зморшцi. - Ясновельможна панi! Не тужiть, не плачте, - з палким спiвчуттям кинулася Дарина до матерi Серафими i в сердечному поривi обцiлувала ?? руки. - Я вiрю i уповаю, стогiн народу прокотиться з краю в край по рiднiй нашiй землi й розбудить орлiв, що дрiмають у путах. Усi як один, i жiнки, i дiти повстануть i розiб'ють вiковi лядськi кайдани! - Що важить повстання беззбройно? i темно? юрби? Марний акт помсти - не бiльше! Ти, дорога дитино моя, тiшиш себе нездiйсненними гадками... Поки не була розшматована надво? наша вiтчизна, поки у великiй кра?нi росли та мiцнiли великi душi, доти й тривала боротьба за ?? свободу, а нинi в цьому нещасному куточку нашо? Укра?ни вже нема? нi шляхти, нi козацтва, нi мiщанства, а лишився тiльки простий, сiрий, замордований у неволi народ. Де ж серед цих злиденних, темних рабiв знайдуться лицарi, здатнi запалити всiх великою думою? - ? такий орел! А коли вiн заклекоче, то й орлят пiднiметься багато! - захоплено почала Дарина. - Запорожцi рвуться сюди i з братньо? любовi ладнi покласти за нас сво? голови, лiвобережна шляхта й козацтво хоча й не смiють без волi царицi вiдверто втрутитися в боротьбу, але щирим серцем потай спiвчувають нам, та й сама цариця про нашi бiди особисто уболiва? i пiклу?ться про наш народ перед польським урядом. - Чула, чула... I отець Мельхiседек повiдомля? мене про це в листi, та тiльки всi турботи царицинi залишаються марнi. Не зважають на них латиняни-поляки, проти короля повстали й жахом сповнюють кра?ну... Хто ж насмiлиться проти цi?? страшно? сили пiднести голос, коли навiть велика цариця, заради полiтики, не наважу?ться пiдняти на них свою могутню руку? - Насмiляться! - збуджено вигукнула дiвчина. - Залiзняк насмiлиться, i Найда насмiлиться! - Найда? - поблажливо усмiхнулася iгуменя у вiдповiдь на щире захоплення панни. - Та це ж байка, казка, вигадана народом! - Нi, не казка, а правда! - Як правда? Адже люди гомонять - i я чула, - нiби Богун i досi. живе древнiм схимником у Печерах i назива?ться Найдою i що нiбито в слушний час вiн скине рясу, знову пiдпережеться мечем i визволить з неволi Укра?ну, злучивши обидвi частини ?? во?дино... I що нiбито вiн уже скинув рясу й подав навiть бойовий клич. - I про це ваша ясновелебнiсть чула? Уже заговорили й про це? - в шаленому захопленнi вигукнула Дарина. - Атож, гомонять... Цими днями навiть прочанки розповiдали, але ж це байка, i радiти ?й, моя дитино, не подоба?: адже славному Богуновi нинi було б двiстi рокiв, а хiба життя людське може бути таке довге? - Звiсно, нi. Про Богуна - це байка, але не про Найду! Найда - жива людина... I молодий ще, сповнений сил, високо? доблестi, лицар i могутнiстю, i духом, орел-козак, окраса Запорожжя! - палко вела далi Дарина, виблискуючи очима й зашарiвшись. - Вiн справдi був ченцем, спершу в Печерах, а потiм у Мотронин-ському монастирi; з туги попрощався з свiтом, не бачачи порятунку любiй його серцю вiтчизнi, а нинi вiн пiднiсся духом, запалився надi?ю i кинувся у вир боротьби, щоб врятувати душi улюблених братiв... Народ пам'ята? Богуна, славного лицаря, того й плута? його iм'я з Найдою... - Он воно що, - спроквола мовила iгуменя, пильно дивлячись на дiвчину. - Видно, кохана дитино моя, що ти вiд щирого серця вiриш цим лицарям i глибоко шану?ш ?х... Дай боже... Дай боже! Тво? останнi слова i в мене, стару, вселили бадьорiсть i надiю... Усе, звичайно, в руцi промислителя. Його воля i його сила! Але й нам, рабам його велiнь, потрiбна твердiсть духу i уповання, понеже зневiра вкрива? серце iржею... О господи, владико наш! - iгуменя молитовне склала руки й пiдвела очi до лика спасителя в терновому вiнку. - Не дай менi скнiти в неробствi й зневiрi! - i потiм, пiсля коротко? молитви, додала, звертаючись до Дарини: - Ти, моя люба ясновельможна панно, пiдбадьор сво?м словом i сво?ю гарячою вiрою дочок мо?х, черничок... Ох, потребують вони зело' твердостi й змiцнення духу: враг убо сильний, а плоть немощна... А вiд пiдступних i лютих латинян iдуть спокуси та пiдкупи... Уже якiсь баламути проникли в саме серце благочесного монастиря i отру?ли душi двох новеньких черничок ?влалi? та Веронiки... Либонь, отру?ли, бо сi чернички вже пробували потай переконувати деяких сестер, що бог для всiх один i байдуже, як поклонятися йому! То навiщо ж, мовляв, ця впертiсть? Тiльки дурнi вiвцi впертi... Риба - i та шука?, де глибше, а людина - де лiпше... Це, бачте, все до того мовиться, що за унiю офiцiал ?хнього митрополита Мок-рицький обiця? усiм пiльги й розкошi, а за вперте дотримання благочестя, яке нашi напасники iменують схизмою, погрожу? бiдами й винищенням. - Хiба вони смiють? - обурилась Дарина. - Адже ваш монастир древнiй i права його скрiпленi королями! - Що для них королiвськi декрети й грамоти? Ось губернатор Кшемуський, що в Лисянцi, - йому наш монастир i не пiдляга?, а вiн одняв у нас майже всi пасовиська й сiножатi... А митрополит унiатський, з благословення папи римського, постановив унiверсалом, що де з'явиться - чи то в монастирi, чи то в парафi? - хоча б кiлькох охочих пристати до унi?, то храм вiд православних вiдбирати й перетворювати на костьол. Того-то й потерпаю я так за нашу святиню: якщо, не доведи господи, вдереться сюди офiцiал, та ще з бандою конфедератiв, котрi нинi всюди чинять на?зди, то цi двi сестри... вiд страху, згодяться на унiю, i тодi монастир наш перейде до рук латинян... - Невже православнi сестри зважаться на таку мерзенну зраду? - Ох, спокуса велика? За православ'я нiхто не заступиться: воно безправне, а за унi?ю - i сила, i мирськi спокуси... - I ясновелебна мати вважа?, що Мокрицький пiде в цi нетрi? - Уже двiчi був i домагався розвалити браму. Дарина похнюпилась. У цей час задзвонили до ранньо? обiднi. Iгуменя встала, перехрестилася i хотiла вже вийти, та, помiтивши, що дiвчина заметушилася, зупинила ?? ласкавим жестом: - Не утруднюй себе, дитино моя, а вiдпочинь пiсля довго? й важко? дороги; i тобi, i нам тво? сили потрiбнi... Встигнеш iще помолитися i вклонитися нашим святиням... А зараз краще засни до трапези... Тебе нам господь послав, бажана й довгождана госте, тво? гаряче серце, уповаю, зiгрi? серця наших черниць, змiцнить ?хнiй дух i, може, навiть заблудлих овець наставить на путь iстини... - О, вiддам на це всi сили, всю любов мою... - Iди ж з миром, дочко моя, спочинь, а ми за тебе й за твою велику справу щиро помолимося, - i, перехрестивши Дарину, мати Серафима тихо вийшла з келi?. Пiсля лiтургi? iгуменя, щоб не порушити сну дорого? гостi, навi?ь не заходила до сво?? келi?, та коли вдарив дзвiн до трапези, вона обережно ввiйшла i здивувалась, заставши Дарину на ногах i бадьорою. У трапезнiй iгуменя вiдрекомендувала почеснiй гостi i заслужених черниць, i новеньких - бiлиць; до значних i найстарiших черниць дiвчина пiдiйшла за благословенням, а з молодими сестрами дружньо обнялася. За трапезою мати iгуменя почала розпитувати Дарину про царицю, про очiкувану вiд не? допомогу, про новини з сусiдньо? Укра?ни i взагалi про надi? на визволення нещасного краю з польського ярма, причiм розпитувала так, немовби до того не розмовляла з панною про все це. Дарина з великим запалом переказувала радiснi новини: що народ уже весь пiднявся на захист сво?? вiри й волi, що на чолi народно? боротьби стали великi геро? - полковник запорозький Залiзняк i лицар-чернець Найда, посланий богом, що завдяки клопотанню славного заступника, найпревелебнiшого отця Мельхiседека, цариця росiйська, як ласкава матiр, звернула погляд на багатостраждальний, рiдний по кровi й вiрi народ, що вона вже зiбрала на кордонi непереможнi сили, щоб допомогти йому, i що вся Лiвобережна Укра?на горить одним бажанням - за знаком царицi кинутися в обiйми сво?х братiв. - Уповайте ж, сестри, - закiнчила свою натхненну оповiдь Дарина, - на допомогу милосердного бога й велико? бiло? царицi. Вона твердо вирiшила вирвати сво?ю всесильною рукою цей край iз лядсько? i латинсько? неволi... Отже, бiдi й насильству незабаром прийде край, i днi згубно? сваволi уже полiченi. Кожний, хто перетерпить, матиме спасiння не тiльки там, де пану? вiчна правда, але буде нагороджений i тут, на землi, щедротами велико? монархинi, а всяк, хто спокуситься i не всто?ть, буде затаврований вiчною ганьбою й покараний як зрадник i Ка?н! Натхненна мова дiвчини всiх пiдбадьорила, почулися радiснi вигуки й палкi молитви до бога. На обличчях у всiх засвiтилася надiя, очi загорiлися вогнем свято? вiри... Тiльки двi молодi чернички при останнiх словах Дарини помiтно зблiдли й похнюпились, ховаючи збентеженi погляди. Келiйку собi Дарина обрала по сусiдству з запiдозреними сестрами - ?вла-лi?ю i Веронiкою, щоб частiше бувати з ними й тiснiше зблизитись та по дружбi дiзнатися про ?хнi думки, а потiм i вплинути на них, по можливостi. А втiм, першi Дарини-нi спроби не дали бажаних наслiдкiв: ?влалiя залишилася замкнутою, мовчазною, Веронiка, правда, виявилася чутливiшою i податливiшою, але й вона в розмовах була дуже обережна, насторожена й бiльше сама випитувала, нiж задовольняла цiкавiсть сусiдки; проте дiвчина ще