не втрачала надi?. На третiй день кульгавий з побратимами зiбралися рушати назад i прийшли до монастирсько? брами попрощатися з панною. Дарина вийшла до них i попросила кульгавого переказати лицаревi, який прислав ?й подарунок, що вона дяку? йому вiд щирого серця i що за його бажанням прибула в монастир, щоб вiн знав це й пам'ятав... - Та ще ось що перекажи: над цим монастирем нависло лихо, i кожно? хвилини над беззахисними черницями можуть вчинити звiряче насильство. - Це правда, - хитнув головою кульгавий. - Сторож нам такого наговорив, що аж серце похололо!.. - Ну, отак i передай, що панна чека?.. - закiнчила Дарина. - I що без охорони ?й страшно вертатися, що вона, мовляв, рада, дяку? i чека?. Тихо потекло життя Дарини в схованому вiд житейських бур i хвилювань монастирi. День проходив у молитвах, церковному спiвi й побожних розмовах. Розкiшна природа й молитовний настрiй го?ли душевнi болi, гасили вогонь у кровi й наповнювали серце дiвчини лагiдним, примирливим почуттям. Та коли вночi монастир поринав у тихий сон i в тiснiй келi?, освiтленiй тiльки тремтливим вогником лампади, западала насторожена тиша, тодi прокидалися в головi Дарини бентежнi думи й летiли далеко-далеко за стiни монастиря, через лiси, до ?? найдорожчого друга, до дивного лицаря, який уявлявся ?й в ореолi слави, з булавою в руцi. До нього простягалися з вдячним захопленням тисячi рук, звiльнених од тяжких кайданiв... А вона, вона стояла там, не зводячи з нього очей, i палала вiд щастя... I серед незлiченного натовпу лицар впiзнавав ??, i йшов до не?, i говорив голосом, що тремтiв од хвилювання: "Ось вона, обраниця мого серця, дружина моя на все життя!" Але свiтлi картини часто змiнювалися похмурими, уява малювала Даринi ?? героя порубаним, умираючим десь серед поля чи скривавленим i розтерзаним катами на тортурах. Тодi вона схоплювалася з постелi й кидалась iз палкою молитвою до розп'ятого бога... Тiльки коли лунали удари дзвона, що сповiщав про пiвнiч, i нiчний сторож клепалом починав будити луну, тiльки тодi влягалися сполоханi Дарининi думки, i вона склепляла стомленi очi. Та чим бiльше минало днiв, тим сумнiше ставало дiвчинi. Болюче питання - де Найда, що тепер з ним, чи вiн очiку? слушного часу, чи вже кинувся у вир криваво? розплати, - невiдступне стояло перед нею не тiльки в нiчнiй тишi, але й пiд час спiльного молiння в храмi; а замкнуте життя в цих глухих стiнах, схованих у глибокiй долинi за неозорими лiсами, не давало на те запитання нiяко? вiдповiдi. Минув тиждень; вiн не принiс сюди iз зовнiшнього свiту нi звiсточки, нi листа, нi живо? людсько? душi. Це починало гнiтити й тривожити Дарину; адже вона вирвалася з Ки?ва для того, щоб стати ближче до народно? боротьби, стежити за ?? розвитком, жити ?? тривогами, навiть брати в нiй участь, - i раптом потрапила в таке мiсце, куди зовсiм не доходили звуки життя i звiдки вибратися було майже неможливо. Досада почала заповзати в Даринине серце, досада, яка межувала з вiдча?м. Невже вся ?? мiсiя обмежиться цим монастирем? Велична iдея визволення Правобережно? Укра?ни й возз'?днання ?? з другою половиною, для створення великого цiлого, - ось що цiлком полонило дiвчину. I раптом вона виявиться вiдрiзаною од боротьби, замкненою на нiмому кладовищi безцiльно й даремно, бо вплив ?? на двох непевних сестер зда?ться сумнiвним, а в разi прямого насильства i розбою хiба могли б принести якусь користь ?? кволi руки... Дарина сказала матушцi Серафимi, що ?й вкрай потрiбно якомога швидше повернутися додому чи принаймнi в Мотронинський монастир, звiдки жвавiшими були зносини з Ки?вом; але стара рiшуче не пускала дiвчину саму без належно? охорони, побоюючись нападу польських розбiйницьких ватаг, яких з кожним днем ставало бiльше. Сторож, котрий мав зв'язок з сусiднiми висiлками й хуторами, щодня доповiдав iгуменi про новi кривавi вiстi, якi долiтали в його хату з лiсових околиць. Нарештi iгуменя вирiшила послати в Мотронин до отця Мельхiседека гiнця з листом. В листi Дарина просила його превелебнiсть прислати за нею, якщо знайдуться в монастирi чи його околицях вiльнi люди, хоча б чоловiк iз десять охорони, а iгуменя повiдомляла, що довкола Лебединського монастиря нишпорять конфедерати i якщо не буде прислано озбро?но? допомоги, то нападу можна чекати кожно? хвилини. Минуло кiлька днiв, а з Мотронина не було вiдповiдi, й сам посланець пропав безвiсти; вирiшили, що вiн потрапив до рук полякiв i, певно, загинув. Коли це й справдi так сталося, то небезпека, яка загрожувала затворницям, ще збiльшувалася: адже вiдiбранi листи виказували ?хню цiлковиту безпораднiсть i беззахиснiсть, а прохання прислати озбро?ну охорону могло тiльки спонукати ворогiв до нападу... Та поки що в монастирi було тихо, глухо, тоскно. До Дарини почав пiдкрадатися розпач... Якось пiзнiм вечором, коли черницi виходили з церкви i останнiй звук дзвона, хвилюючись, летiв удалину, де згасав у сизiй iмлi, хтось енергiйно постукав у браму. Пiзнiй нетерплячий гiсть у такий неспокiйний час усiх стривожив. Дехто поспiшив до iгуменi, щоб сповiстити ?й про прибуття невiдомо? особи, iншi кинулися до брами. З переговорiв через замкненi кованi ворота з'ясувалося, що пiд захист монастиря, вирвавшись з рук мерзенних убивць, якi розгромили дальнiй виселок, прибiгли двi жiнки: плачучи й стогнучи, благали бiдолашнi впустити ?х якомога швидше в монастир, бо вони помирають од ран, виснаження, спраги й бояться погонi... Дарина перша почала просити матiр iгуменю, щоб вона звiльнила сердешних од зайвих розпитувань i дозволила вiдчинити браму, хоч сонце вже й зайшло. Врештi браму вiдчинили. Жертвами польсько? сваволi виявилися двi ще молодi жiнки, мiцно? статури й високi на зрiст. Сво?м виглядом вони справили на всiх гнiтюче враження: скривавленi обличчя були закутанi в хустки, крiзь дiри подерто? одежi виднiлися синцi й почорнiлi рани. Нещасних оточили зворушливим пiклуванням: та особливе спiвчуття виявила до них сестра ?влалiя: вона попросила матiр iгуменю дозволити ?й прихистити жiнок у сво?й келi?, взявшись обмити й перев'язати ?м рани i доглядати ?х, поки вони не одужають. Цей порив спiвчуття запiдозрено? у зрадi сестри, спiвчуття, яке вона виявила до православних селянок, потерпiлих вiд унiатiв, переконливо свiдчив, що напрям ?? думок змiнився, що колишнi симпатi? повернулися. Мати iгуменя була врадувана такою змiною, приписавши ?? впливу Дарини, й охоче погодилась на просьбу ?влалi?. Селянки ввiйшли до ?? келi? i, озирнувшись довкола, якось особливо перехрестилися. - Iменем найсвятiшого Iсуса, - промовила, стишивши голос, одна з них. - Вся побiдиши, - вiдповiла ?влалiя. - А чи ? добре зiлля? - спитала друга. - Загубив ранковий вiтер... - i черниця показала рукою на схiд сонця. - А нiч оживить! - усмiхнулася перша. Жалiслива черниця заговорила iз сво?ми гостями пошепки. Через кiлька хвилин до келi? ввiйшла Дарина. Вона висловила подив, що ?влалiя ще й не бралася перев'язувати рани. Та збентежилась. - Не утруднюй себе й сестри, вельможна панно, - поспiшила загладити розгубленiсть черницi одна з селянок, - ми самi вiдмовились. Вiддирати од ран ганчiр'я - це така мука, що краще зробити це завтра. А тепер у нас одне бажання - вiдпочити; ниють костi, а вiд утоми й руки не пiдiймаються. - Все-таки лiпше, - порадила Дарина, - перев'язати рани зараз, нiж лишати до ранку, а то ще прикинеться огневиця й вони запаляться... Але селянки жалiбно застогнали. - Змилуйтеся, панно, ми люди простi... хлопи... на хлопськiй шкурi й так заго?ться, присохне, як на собацi... Дiвчину прикро вразили цi грубi й презирливi слова селянок про самих себе, а особливо оте "хлопи". - Нащо ж ви назива?те себе пiдлим лядським прiзвиськом? - обурилася вона. - Ви такi ж люди, як i вони; це пани, захопивши наш край, перетворили вiльних людей на сво?х рабiв. Одна з селянок, та, що голоснiше стогнала, притихла й обпекла Дарину лютим поглядом з-пiд насунуто? хустки, а друга, навпаки, збуджено пiдхопила ?? слова: - Ох, так, так! Клятi, каторжнi ляхи i вiра ?хня клята... Щоб ?м добра не було! Щоб вони щезли навiки! Це вони, клятi, прозвали нас хлопами й бидлом... Це вони завзялися усiх нас винищити: ой, коли ж до нас прибуде допомога вiд московсько? царицi, коли вона перевiша? всiх ляхiв? Ми чули, що вiйська ?? вже тут, пiд лiсом! Кволий голос жiнки раптом змiцнiв i лунав тепер сильно й твердо. Це здивувало дiвчину. - Нi, вiйська iмператрицi поки що пiд Ки?вом, - зауважила вона, - i цариця пошле ?х тiльки тодi, коли сейм вiдмовить ?й у всiх ?? клопотаннях. Та селянка, яка було притихла, закашлялась i знов почала стогнати. - Ну, сестро ?влалi?, - спроквола мовила Дарина, пильнiше придивляючись до жiнок, що сидiли на лавi, - якщо бiдолашнi мученицi так стомилися, то треба ?м якомога швидше приготувати постiль... Трьом у цiй келi? тiсно... Нехай хтось iде до мене. - Спасибi, милостива панно, - вiдказала та, котра щойно стогнала, й перезирну-лася з сво?ю товаришкою, - ми не гiднi тако? честi... Турбувати ясновельможну... Можливо, посланницю царицi... Задля пiдлого люду... - Що за дурницi! - обурилась Дарина. - Я не царська посланниця, а руський люд не пiдлий... Щось ви занадто вже себе принижу?те. - То я збiгаю до сестри Веронiки за коберцем, - перебила дiвчину ?вла-лiя i, не дочекавшись вiдповiдi, швидко вислизнула з келi?. Дарина мовчки провела ?? очима, а потiм почала приглядатися до втiкачок; та вони сидiли похнюпившись, а свiтло лампади було надто тьмяне. У серцi дiвчини заворушилась якась невиразна пiдозра. - Де ваш хутiр? - спитала вона. - Там, далеко... Бiля Мотронина... - вiдповiла селянка, що лаяла ляхiв, а друга почала знову стогнати. - Бiля Мотронина? А що там чувати? - пожвавiшала Дарина. - Чули, що гайдамакiв перебили, тамтешнього iгумена схопили, а монастир пристав на унiю... - Не вiрю! Не такi нинi гайдамаки! А про монастир - брехня, мерзенна брехня! - вигукнула обурена панна. - Поки й свiт сто?ть, руськi не зрадять сво?? вiри! Розбiйники ляхи можуть вирiзати благочестивих, спалити храми, та нема? в свiтi сили, яка б змусила нас зрадити свiй народ i перевернутися на пiдлих латинян. Обидвi жiнки, що, згорбившись, сидiли на лавi, вiд останнiх слiв Дарини пересмикнули плечима й схопилися з мiсця. Почувся шепiт, i дiвчина вловила в ньому щось дуже схоже на "пся крев". Та через мить жiнки знову впали в апатiю. - Що з вами? - пiдозрiливе спитала Дарина. - Ох, морозить i трусить... Зовсiм погано! - застогнала одна з селянок. - Чи не огневиця, бува? - Не гнiвайся на нас, ясна панно, - додала, стогнучи, друга. - За що купили, за те й прода?мо... Люди брешуть, то й ми брешемо... А звiсно, руський люд благочестивий, не те що католики... Та я б сам... - тут селянка, наче подавшись, закашлялась. Дарина встала. В цю мить до келi? ввiйшли сестри ?влалiя i Веронiка з ковдрами й подушками в руках. - Я до себе вiзьму одну хвору, - промовила Веронiка. - От i добре, - всмiхнулася Дарина й вийшла з келi?. Нiчна прохолода, напо?на тонкими пахощами й вологою, остудила ?? розпашiле обличчя й дала полегкiсть грудям. Дiвчина зупинилася, щоб надихатись живлющим повiтрям i обмiркувати, що дiяти далi. Цi втiкачки сво?ю поведiнкою i розмовами одразу збудили в не? пiдозру, а тепер ця пiдозра перейшла в упевненiсть, що вони зовсiм не селянки, а тiльки прикидаються й брешуть, i що навiть, можливо, вони й не жiнки... А коли так, то це - вороги! В цю мить хтось виглянув крадькома з келi? i вiдразу ж зник. Гаятись далi було годi, й Дарина швидко пiшла до матерi iгуменi, щоб повiдомити ?? про небезпеку й вжити завчасу якихось заходiв. Стара була ще на молитвi. Коли дiвчина сказала ?й про сво? пiдозри, вона жахнулась. Негайно розбудили матiр економку i матiр казначею. На короткiй радi вирiшили негайно розвести селянок по iнших келiях, приставити до них сторожу, попередити воротаря й послати його сина в сусiднiй виселок, щоб звiдти ще вночi прибула допомога. Спершу пiшли до ?влалi?... Та як же всi здивувалися, коли, вiдчинивши дверi, побачили, що келiя порожня; мати економка кинулась в сусiдню келiю до Веронiки, але й там не було нiкого... - Бийте на сполох! - звелiла iгуменя. - Бiжiть до брами, щоб нiкого не пропускали! Дарина побiгла до брами. Вона була напiввiдчинена; а коло не? лежали воротар i його жiнка... Дiвчина нахилилася, щоб розбудити ?х, i потрапила рукою в теплу липку рiдину: воротар i його жiнка лежали мертвi в теплiй iще калюжi кровi. На страшний Даринин крик iгуменя з ключницею кинулись до брами, а сполоханi дзвоном чернички спросоння заметушилися, не розумiючи, що трапилось, де небезпека, i шукали очима вогню... - Господи, спасе наш! Що сталося? - волала перелякана iгуменя, пiдбiгаючи до Дарини. - Рятуйте! - кричала та в нестямi, пiднявши вгору руки. До брами почали збiгатися чернички. Одна наблизилася з лiхтарем i освiтила панну. Усi побачили, що в не? руки в кровi. - Зарiзали! Брама! - не вгавала Дарина, показуючи рукою на прочиненi ворота. Черницi перелякано закричали, але всi спершу подумали, що лиходi? поранили панну. - На бога! Хто тебе поранив, дитино моя? - кинулась до дiвчини iгуменя. - Не мене!.. Воротар... жiнка... зарiзанi... Брама вiдчинена! Тiльки зараз усi побачили трупи, що плавали в кровi, й зацiпенiли вiд жаху - Замкнути ворота! - першою опам'яталася мати iгуменя й сама пiдбiгла до брами, щоб допомогти черничкам у цiй незвичнiй для них роботi. Слiдом за iгуменею кинулася до важких ворiт i Дарина. Та було вже пiзно. Греблею мчали до брами озбро?нi вершники. За мить дужi руки налягли зокола на ворота, й вони розчинились, примусивши кiлькох черничок вiдскочити вбiк. - За мною, дiти, в трапезну! - твердим голосом промовила мати Серафима, звертаючись до закам'янiлих черничок. - Там помолимося... На все божа воля! Без не? жодна волосина не впаде з голiв наших! Усi пожилицi монастиря, i старi i молодi, кинулися до трапезно?. Iз спотвореними жахом обличчями, заламуючи руки й б'ючи себе в груди, юрмилися вони навколо сво?? матерi; зойки, стогiн та iстеричнi ридання нещасних черниць лунали пiд темним склепiнням, освiтленим лише однi?ю лампадою. - Змiцнiться духом, дiти мо?! Настав-бо час постояти за нашу благочестиву вiру та послужити вiдважно й твердо розп'ятому боговi! Погляньте на цього божественного страдника, - iгуменя показала рукою на образ спасителя в багряницi й терновому вiнку. - Погляньте, з якою усмiшкою високо? любовi гряде вiн на хрест за грiхи нашi, за спасiння наше" То чому ж тут лунають стогiн i плач? Не ридати, а втiшатися душею треба, благоговiти серцем, що господь сподобив нас постраждати в його iм'я: хiба може бути бiльше щастя, вище блаженство на свiтi? Розбiйник, який увiрував у Христа в годи'ну мученицько? смертi, зазнав серцем раю, i душу його осяяла радiсть... Невже ж ми, сповiдуючи благочестя, люблячи вiтчизну свою, покажемо малодушнiсть перед мучителями, перед ляхами, панами, ксьондзами, якi ненавидять нас?.. Наш страх i зневiра впадуть на нашi голови довiчною ганьбою i будуть зустрiнутi презирливим смiхом ворога, а наша твердiсть i стiйкiсть викличуть у насильника-супостата повагу... Заклинаю ж вас в iм'я господа сил... Станьмо крiпко i з непохитною вiрою, без страху перетерпiмо за святу велику справу! Будь-яка мука, будь-яка ганьба, прийнятi за Христа, ? чистим, променистим сяйвом вiнця мученицького... Натхненне слово матерi iгуменi, сказане твердим голосом, справило враження: голосiння i стогiн одразу стихли; черницi пiдбадьорились, ?хнi очi загорiлися завзяттям i жагою подвигу. - Сестри мо?! - в екстазi заговорила Дарина. - Перетерпимо, але не марно! Вiдкиньмо i дiвочу боязкiсть, i лагiднiсть жiночо? душi... Дорого продаймо сво? життя лютим звiрам! Ми беззбройнi й безсилi... Але проти наших катiв ми знайдемо в собi й хитрощi лисицi, й пiдступнiсть змi?. Згадаймо, сестри мо?, Юдiф! Ця жiнка славним подвигом врятувала свiй рiдний народ: вона пiшла у ворожий стан до азiата, пiшла, озбро?на тiльки сво?ю вродою та залiзним серцем, i за свою ганьбу вiдтяла голову супостатовi... Будьмо ж, мо? любi подруги, такими, як Юдiф! - Благословення боже над усiма вами! - закiнчила iгуменя, перехрестивши всiх навколо. Тим часом конфедерати, вдершись у монастир, розставили всюди сторожу, i ватажок банди з десятком шляхтичiв-гусарiв та челяддю кинувся до церкви; оточивши ?? жовнiрами, вiн звелiв привести до себе схизматського попа й iгуменю, а потiм i всiх черниць. Це був той самий хорунжий iз команди Младановича Фелiкс Голембицький, який нещодавно ганебно втiк з Турово? i в жалюгiдному виглядi прибув на раду до Уманi. Нинi вiн, перед беззахисними жiнками, хизувався пихатою вiдвагою i горiв диким бажанням помститися на нещасних за сво? ганебне боягузтво в сутичцi з гайдамаками, а також прагнув довести Мокрицькому, що вiн швидше й лiпше за нього оберта? хлопськi хлiви на католицькi кляштори й костьоли. Тепер Голембицький був невблаганний i лютий; здавалося, що нiякий зойк страждання не може зворушити його серця. Незабаром два жовнiри привели до хорунжого худенького, маленького, згорбленого священика з рiденькою бiлою борiдкою, майже лисого. Ряса на ньому була подерта; запалi, кiстлявi груди ходили ходором. Вiд хвилювання й переляку вiн тремтiв, як осиковий листок. - Давай ключi, лайдаку! - гримнув на нього ватажок загону. Священик мовчав. - Ключi давай, шельмо! - крикнув хорунжий ще лютiше й з такою силою смикнув старого за бороду, що в руцi залишилося пасмо срiблястого волосся. На пiдборiддi священика виступила кров. До вхiдних дверей принесли два смолоскипи; ?хн? миготливе криваве свiтло впало на спотворене скаженою люттю обличчя хорунжого - вродливий пан Фелiкс скидався зараз на розлюченого вепра. Перед ним стояв з пiднятою головою священик; його худе, маленьке, майже дитяче обличчя було надзвичайно блiде, але очi палали вогнем. - Ключi! - несамовито зарепетував пан довудца'. - Ключi вiд храму мого господа я'вiддам тiльки тому, хто менi вручив ?х, - тихим, але твердим голосом вiдповiв батюшка. Хорунжий розмахнувся i що було сили вдарив служителя вiвтаря по обличчю. В нiчнiй тишi дзвiнко пролунав ляпас. Немiчний старий не встояв на ногах i навзнак упав додолу. - Досконале! - крикнув хтось. Вигук був пiдтриманий схвальним реготом конфедератiв. - Пiдвести його! - скомандував шляхетний лицар. Жовнiри кинулись i пiдвели старого. На лiвiй щоцi в нього червонiв слiд вiд пансько? п'ятiрнi, з розбито? губи текла кров. - За що б'?ш? - тихо спитав священик. - Чи за те, що я виконую свiй обов'язок? - За що, пся крев? Ключi!!! - довудца крикнув так, що голос йому урвався i вiн, пополотнiвши вiд лютi й натуги, вибухнув задушливим кашлем. - Це бидло не варте гнiву вельможного пана, - звернувся до Голембицького молодий ксьондз, нещодавно висвячений в Уманi, той самий, що виявив на бенкетi у губернатора Младановича такий дикий фанатизм. - I без його ключiв увiйдемо: цi дверi замкнено зсередини залiзним засувом, тому ?х важко висадити, але ? ще хiд з притвору, i там лише висячий замок... Добрячий удар ломом, i вiн розлетиться в друзки. - Господи! Не допусти амонитян у храм твiй, захисти святиню вiд наруги! - звiвши до неба повнi слiз очi, вигукнув скривавлений священик. - Вибити дверi! - наказав Голембицький. - Правда ваша, що через бидло не варто псувати кровi, але я все-таки без зайво? турбацi? накажу вирвати в нього обценьками язика й просвердлити свердлом очi... - Спасибi скажу, якщо не даси менi узрiти наруги! - Нi! Наругу ти побачиш, налюбу?шся нею доволi. Ось що, велебний отче, - звернувся Голембицький до ксьондза, - сьогоднi ти не служи в цьому хлiвi свято? мшi, сьогоднi ми в ньому досхочу натiшимось... А завтра очистиш його вiд усяко? скверни й освятиш на кармелiтський кляштор. - Вельможний пан ма? рацiю, - погодився ксьондз, - iз схизматськими iконами його й освятити неможливо. Тим часом замок був вiдбитий; жовнiри з лайкою вдерлися через вiвтар до церкви й, вiдсунувши засув, навстiж розчинили головнi дверi. Вельможний довудца конфедератiв, разом iз сво?ми товаришами, переможно ввiйшов до храму i, зупинившись перед вiвтарем, тричi плюнув. Священика теж ввели. - Братi?! - тремтячим вiд глухих ридань голосом заговорив старий. - Чи не ?диному богу ми молимося, чи не ?диного вседержителя славимо? Не оскверняйте його святилища, не слухайте безумного злобителя, який штовха? вас на страшний, незамолимий грiх. Присягаюсь вам сивиною сво?ю, що бог всемогутнiй i що, може, ще нинi гнiв його впаде на вашi голови. - Зiрвати iкони! Вирвати йому язика! - знову заревiв довудца, не стримуючи вже свого гнiву. Жовнiри, якi було завагалися, збентеженi пророчим голосом священика, кинулися з ломами й сокирами до образiв; у церквi лунко загупали удари... Затрiщало дерево... - Боже! Всемогутнiй, всесильний! - вигукнув, знявши вгору руки, батюшка. - Яви нам ласку твою! Захисти вiд цих лиходi?в i осквернителiв святинi чесного храму нашого! Не дай менi узрiти... - Узрiв, одначе... - з пiною на губах просичав Голембицький, коли двi iкони були вирванi ломами з сво?х гнiзд i впали спершу на решiтку перед вiвтарем, а потiм на пiдлогу. - Узрiв... А тепер годi! - Повiсити його! - наказав вiн. Кiлька жовнiрiв, якi, стоячи на складанiй драбинi, засвiчували зеленi восковi свiчки, кинулися до батюшки, кваплячись виконати наказ свого ватажка. Тим часом освiтили всю церкву, наче у велике рокове свято. Коли до храму ввiйшла мати iгуменя з казначе?ю i побачила це жахливе блюзнiрство й насильство, вона гнiвно закричала: - Кровопивцi, душогуби! За що ви замучили праведного старця? Цей мерзенний вчинок вола? до самого неба... О, кара впаде на вашi голови, впаде вона й на ваших дiтей... Ви кати, а не лицарi, ви ненависники бога, виплодки злоби, а не сини католицько? церкви, ви... Але лютий i на самого себе, i на всiх Голембицький не дав ?й скiнчити. Знавiснiвши вiд лиховiсних пророцтв, вiн вихопив шаблю i вдарив нею навiдлiг по обличчю старо?: шабля iз свистом навскiс упала на чоло й разом з клобуком знесла верхню частину черепа. Без крику й стогону впала мати iгуменя до нiг ката-лицаря. - Прийми, господи, душу раби тво?? Серафими й прости ?й грiхи вiльнi й невiльнi! - зворушливо промовила матiр казначея, молитовне склавши руки. - Що ж це? Забава, а не дiло! - заговорив один шляхтич, який був невдо-волений i розправою над священиком. - I пiп, i ця вiдьма потрiбнi були для допиту, а тепер вiд них яка користь... А про монастирськi скарби нам же нiчого не вiдомо. - Згоден, - закусивши губу, вiдказав Голембицький, - що нам скарби потрiбнi, але, проше пана, скарбами завiду? й береже ?х не пiп i не iгуменя, а ось ця погань, - показав вiн на казначею, - та ще ключниця... Де вона? Привести! - кинув вiн мимохiдь осавуловi. - Це по-перше, а по-друге - мiй шляхетний гонор не мiг знести зухвало? мови бидла, по-трет? - я, пане, довудца i маю право вершити суд над цим падлом... Чи пановi шкода цих собак? - Про мене, хоч би й усiх ?х перевiшати, нам тiльки б грошi й схизматськi скарби. - Шляхтич поспiшив одвести вiд себе навiть тiнь пiдозри у спiвчуттi до хлопiв. - Я давно кажу, що цих гадюк треба винищувати, та й годi, а не обертати в унiатiв!.. Мене цiкавлять лише грошi й скарби. - Щодо цього хай пан заспоко?ться, - поблажливо усмiхнувся Голембицький. - Я доручаю пановi вчинити про все це допит, використовуючи для того будь-якi засоби, а тому передаю до панських рук, крiм казначе? та ключницi, усiх старих вiдьом... Отже, ось мiй наказ: усе, що тiльки знайдете цiнного в скринях i келiях черниць, тягнiть сюди... Срiбнi лампади, ставники, посуд, ризи з iкон - усе сюди! Розшук пеньондз' i всiляких скарбiв доручаю пановi ротмiстру... Помiчницею при допитi може бути ще черничка ?влалiя, яка перекинулася до нас, а друга, на жаль, утекла... Голембицький наказав, щоб iз льохiв принесли в церкву найкращi вина, меди й ратафi?, а з комор усе ?стiвне... Жовнiри кинулися виконувати наказ - хто в льохи, хто в комори, хто грабувати по келiях для шляхти й красти для себе; у церквi залишилися тiльки пан Голембицький з двома товаришами та кiлька жовнiрiв, якi почали здирати з iкон срiбнi ризи, золотi вiнцi, хрести й пiдвiски; усе це кидали на одну купу, а священнi чашi та iншi коштовнi речi складали окремо. До церкви ввели нарештi й молодих черниць. Попереду ?х з блiдим обличчям i палаючими очима гордо виступала панна Дарина. Голембицький одразу звернув на не? увагу. - Що це? Черничка в свiтському одязi? - здивовано вигукнув вiн, не одриваючи очей вiд гарного, сповненого благородства обличчя дiвчини й стрункого ?? стану. - Присягаюся богинею насолоди, що кращого подарунка вона менi не могла послати. - Та й гарна ж достобiса! Га! - товаришi пiдтримали пана Фелiкса, милуючись Дариною. - Хто ти, красуне? - спитав дiвчину пан Фелiкс, простягаючи до ?? пiдборiддя свою замазану кров'ю руку. - Я росiйська пiддана, - вiдсахнулась од нахаби Дарина. - Донька генерального обозного з Ки?ва, i прошу пана, в iм'я лицарсько? доблестi, поставитися з повагою як до мене, так i до нещасних, нi в чому не винних сестер мо?х по народностi й по вiрi. - Ага! Он ти хто! - пiдскочив, наче вжалений, Голембицький, знову наливаючись люттю. - Росiя ставить нам королiв i хоче разом з ними загнуздати наше вiльне, благородне лицарство? О, сто перунiв! Не буде цього повiк! Як бога кохам, ми самi крулi! Конфедерати це доведуть i зiтруть на порох схизму... Плювати ми хотiли на унiверсали!.. А може, ти шпиг московський, га?! Ось я тобi покажу, як iз шпигами розправляються! Канчукiв! Тро? жовнiрiв кинулися до панни. Вона зблiдла й випросталась. - Зупини, пане, катiв! - пiдвищила Дарина голос. - Ти свавiллям i розбо?м губиш свою вiтчизну... Пiд Ки?вом сто?ть п'ятдесят тисяч грiзного вiйська... Вони чекають тiльки приводу, щоб ринутись на вас... А який же кращий привiд, як не ця нечувана наруга, - вказала дiвчина рукою на зруйнований вiвтар, на скинутi iкони й на трупи, - який кращий привiд, як не цей ганебний гвалт над беззахисними, який кращий привiд, як не образливi проти могутньо? монархi? слова?.. Адже коли рушать сюди вiйська, - а ви ?х бешкетами накличете, - то шляхта на вiки вiчнi попроща?ться iз сво?ю волею i долею! Смiлива мова дочки обозного справила враження. ?? слова про вiйська, що стоять на кордонi, примусили всiх боязко озирнутися, а ксьондза навiть присiсти; та Голембицький, який злякався бiльше за iнших, не хотiв цього показати... - Ще смi?ш погрожувати? - скажено затупотiв вiн ногами. - Канчукiв! - Геть! - крикнула панна, вихопивши кинджал. - Живою нiкому не дамся на наругу! - i вона замахнулася кинджалом, нацiливши вiстря собi в груди. Жовнiр вiдскочив. Та улан в латах, що стояв поруч панни, встиг схопити ?? за руку й зупинити смертоносний удар. - Бач, гадюка! - мовив уже стриманiше довудца. - Прив'яжiть ?? до тi?? колони й лишiть - хай охолоне... А ми поки що займемося черничками. Перш за все скиньте з них цi потворнi ковпаки, бо не можна до ладу роздивитися красунь, - грайливо додав шляхетний лицар. Скуфiйки й клобуки вмить були зiрванi. Незаплетене в коси, пiдстрижене волосся розсипалося по дiвочих плечах, блiдi личка вiд чорного одягу здавалися ще блiдiшими. - Непоганi на вроду! - Голембицький обвiв сво? жертви задоволеним поглядом. - Бiленькi, пухкенькi, - захихикав улан. - Он у тi?? якi губки - розкiш! - безцеремонно розглядав черничок третiй, уже ожирiлий шляхтич. - А ось у цi?? оченята, наче в газелi, а носик, як виточений... - Роздягти б ?х, обшукати... - запропонував хтось. - Якщо це не збентежить його велебну мосць, - ощирився в посмiшцi Го-лембицький, кинувши улесливий погляд на ксьондза. - Не соромтеся, панове, - вiдповiв той, опустивши скромно очi, - справа вiйськова... безпека того вимага?... - Так, велебний отче, справдi так, - загорлали i шляхта, i челядь, i жовнiри. - В такому разi, роздягти ?х! - потираючи руки, наказав довудца. - На бога! Згляньтеся! - з плачем попадали на колiна приреченi на ганьбу дiвчата. - Не застудитесь! - заспокоював ?х опасистий шляхтич. - Нiч тепла. - I нiчого з вами не станеться, не зурочимо, - зауважив довудца. - Краще вбийте! - голосили чернички. - Роздягти! - сухо скомандував довудца. Челядь, регочучи, кинулась виконувати наказ свого ватажка. XVI Вечiрн? сонце наближалося до заходу, коли до безлюдного берега рiчки Саксаганки пiд'?хали два вершники. Обидва вони були добре озбро?нi й одягненi в козацькi стро?, обидва були високi на зрiст, мiцно? статури, тiльки смагляве обличчя одного з них облямовувала густа кучерява чорна борiдка та з-пiд шапки виглядали пасма довгого чорного волосся. Обидва тримали на поводi ще по одному нав'юченому коневi. Це свiдчило, що вершники вирядились у далеку дорогу. В'?хавши у рiчку й попустивши поводи, щоб розгаряченi конi могли напитися, вершники озирнулися навколо. Скiльки сягало око, лежав степ, широкий, безлюдний, що на обрi? сво?ми квiтучими берегами зливався з велетенським шатром неба. Рiчка, серед яко? стояли вершники, звивалася по степу срiблястою змiйкою i губилася за обрi?м. Крiм цi?? срiблясто? стрiчки, нiщо не порушувало одноманiтностi квiтучого степу... Тiльки птахи, що з голосними криками шугали в повiтрi, сповнювали гомоном цей зачарований свiт. - Ну й простiр! - мимохiть вигукнув бородатий вершник, вдихаючи на повнi груди розкiшне степове повiтря. - Ще наш, iще не вiдiбрали! Нiхто не впiзнав би в цих могутнiх козаках i?родиякона Мотронинського монастиря Аркадiя та ченця Найду. Аркадiй скинув шапку i обмахнув нею сво? розпашiле обличчя. Волосся густою хвилею розсипалося по плечах i виказало його чернечий сан. - Ще наш, не вiдiбрали! - з саркастичною посмiшкою вiдказав Найда. Вiн уже мав вигляд справжнього козака: волосся було пiдстрижене за козацьким звича?м, над рiзко окресленими губами чорнiли вуса. - Окра?ни вже захопили, незабаром доберуться й до самого серця. - Не доберуться: зуби поламають. - Правда твоя! Впадати у вiдчай нам iще не слiд. - Отож-бо й воно! А тепер за дiло, ондечки й вона сама, Саксаганка. Хвалити бога, до?хали. Де ж, по-тво?му, Суха Комiсарiвка? - А он, дивись! - Найда приклав руку до очей i показав на пiвнiч. - Бачиш, на самому обрi? бовванi? щось?.. - Ну, бачу... - То це i ? Савур-могила, а вiд тi?? могили вже недалеко й Комiсарiвка: ще до ночi можна дiстатися туди. - Овва, чи не помиля?шся? - Я?! Та цим же шляхом, щоб обдурити сторожу, повз Комiсарiвку i Савур-могилу запорожцi завжди в польську Укра?ну пробираються. Не раз я мiряв цей шлях. Не будь я Найда, коли перед нами не Савур-могила! - Ну, виходить, нам пощастило, я вже думав, що ми, звернувши од тих клятих татар на пiвдень, зiб'?мося з дороги, а воно, бач, саме на потрiбне мiсце й трапили. Отже, ?х нам бог на помiч прислав. - То з богом i в дорогу! Адже Петро-Павло не за горами, а через цих бусурманiв i так два зайвих днi у степу проблукали. Мало з дороги не збилися. - Тепер уже не запiзнимося. До ночi на березi Комiсарiвки будемо, а вдосвiта вирушимо в дорогу. У записцi сказано, що на те мiсце, де закопано скарб, прибудеш другого дня, а в нас iще цiлий тиждень у запасi. Нумо ж, з богом! Товаришi потягли коней за поводи, конi форкнули i, чалапаючи ногами по грузькому дну, вийшли на берег. Вершники стисли ?х острогами й помчали вздовж звивистого берега рiчки до могили, що ледь чорнiла вдалинi. Якийсь час обидва мовчали, зачарованi величчю навколишньо? природи. Захiд уже починав лелiти золотисто-рожевою млою; повiвало вечiрньою прохолодою. Серед цi?? квiтучо? безлюдно? рiвнини, що потонула в розтопленому золотi вечiрнього сонця, якось дивно озивався глухий тупiт кiнських копит. Нарештi Аркадiй порушив мовчанку, звернувшись до Найди: - Зна?ш, брате Iване, от я все думаю, хто б мiг бути цей невiдомий доброчинець, що повiдомив тебе про скарб? I сяк i так гадаю... А iнодi западе й така думка: чи не лях це якийсь або ?зу?т вигадав таке, щоб хитромудре виманити якнайбiльше наших ченцiв i, скориставшись з ?хньо? вiдсутностi, напасти на монастир? Вiн i подумати не мiг, що ми вирушимо за скарбом тiльки вдвох! - Нi, друже! - вiдказав Найда. - Я твердо вiрю, що все написане в цiй записцi - щира правда. А я тобi ще ось що скажу: важко повiрити, але мене вже кiлька рокiв невiдступне супроводить якийсь незримий хранитель. Я певен, що вiн зна? й про цю записку, i коли б тут був обман, вiн попередив би мене. Чи вскочу я в якусь халепу - вiн мене вируча?, чи нацiлить татарин у мо? груди списа - вiн закрива? мене сво?м щитом, чи охопить мою душу вiдчай - вiн посила? менi втiху... Але хто вiн, навiщо знадобилося йому мо? життя? Навiщо вiн оберiга? його? Я цього не знаю. Аркадiй обернувся до Найди. - Та як же вiн рятував тебе? Коли? - Багато разiв, i те, що робив вiн, не могло бути у владi людини... Я пам'ятаю одну нiч. Страшну нiч на Трубежi... - Найда провiв рукою по чолу й заговорив з глухим, тамованим хвилюванням: - Тi?? ночi душа моя краялася на шматки, в нiй не було найменшого просвiтку... Нiч смертi, духовно? смертi застилала ?? непрозiрною пеленою, i довкола мене чорнiла така ж сама безпробудна нiч. Я сидiв на березi Трубежу, на зеленому горбi... Кругом було тихо, мертво й безлюдно; менi здавалося, що душа моя вже вiддiлилась од тiла й полинула в якийсь iнший свiт. Земля i небо злилися пiд чорним саваном ночi, у мертвiй тишi не чутно було й шелесту трави, тiльки внизу сумовито хлюпотiв Трубiж. Я сидiв нерухомо, не чуючи и не бачачи нiчого, погребаючи в цiй темрявi свою змучену душу... Аж раптом надi мною щось свиснуло в повiтрi й навколо ши? обвився аркан, я хотiв скинути його, але аркан затягнувся й поволiк мене... Очi мо? налилися кров'ю, голова запаморочилась, я вже втрачав свiдомiсть... Та ось аркан лопнув... I невидима рука зняла з мо?? ши? зашморг... - Ну, ну... Хто ж то був? - жваво мовив Аркадiй. - Цього я не бачив, бо в очах мо?х усе потемнiло... Коли я нарештi опам'ятався, уже горiв день, а бiля мене лежав перерубаний аркан i дво? мертвих татар. - Незбагненне! - розвiв руками Аркадiй. - А куди ж подiвся той, хто врятував тебе? - Його вже не було... Я довго блукав степом, шукаючи хоча б його слiд, але не знайшов... Незабаром я пiшов на Правобережну Укра?ну в Печери, i нiхто не знав, що трапилося зi мною тi?? ночi. Аж раптом нинiшньо? весни зустрiв я циганку: потворна, сива... Ще й зараз завмира? серце, коли згадаю ??; вона розповiла менi про все, що було зi мною, нагадала й ту страшну нiч. Вона прочитала в мо?й душi най-пота?мнiшi мо? думки, навiть тi, якi я сам гнав вiд себе. - Ну й що ж циганка напророкувала тобi? - Вона не пророкувала нiчого, вона наказала менi скинути рясу й пiдняти меч на захист народу й вiри, не гаючи жодно? хвилини з того дня, як моя патериця перетвориться на спис, а чотки на кулi. - Господь не раз сповiщав свою волю через пророчиць! - прошепотiв здивований Аркадiй. - Ну, й що ж далi? - Тi?? ночi, коли я знайшов у проскурi записку, мо? чотки перетворилися на кулi, а патериця на спис. Диякон iз забобонним жахом вiдсахнувся од товариша. Якусь мить обидва мовчали. - Се чудо, брате Iване, звершилося над тобою, - виходить, господь вiдзначив тебе i обрав визволителем нашим, - промовив Аркадiй. - Чого ж ти не розповiв про все це владицi? - Навiщо менi було турбувати його бриднею старо? циганки?.. Хiба я думав, що це чудо воiстину звершиться? - Однак воно звершилося! - Владика поспiшно ви?хав того ранку до Варшави. - Шкода! Вiн би роз'яснив нам се, але й без нього я скажу тобi, брате: якщо господь послав тобi такого незримого хранителя, значить, вiн обрав тебе для вищо? мети, - не супереч: не токмо серед пастирiв, а й серед пастви шука? господь сво?х обранцiв... - О, коли б це було так, коли б господь зглянувся над нами!.. Я б життя сво? вiддав за батькiвщину, тiльки б урятувати ??. - I ти вряту?ш ??! Тiльки молись i слухайся волi божо?. Твiй незримий хранитель ? не хто iнший, як слуга господнiй, - iз запалом провадив далi Аркадiй. - Це вiд наших пралiсiв i обителi чернечо? возсiя? слава церкви Христово? i спасiння вiтчизни. Хай же буде благословенне iм'я господа, який сказав: "Пiднесу слабосилих, поражу сильних, i нерозумнi хай поразять розумних!" - Амiнь! - схвильовано промовив Найда, скинувши шапку й побожно перехрестившись. - Досi, брате Аркадiю, я не думав зрiкатися послушницького сану, але, побачивши се знамення, вирiшив скоритися тiй волi, яка спрямову? мене на цю путь. - I благо сотворив. То була воля господня. Я бачу ?? i вiрю тепер у наше спасiння... Але скажи, чи давно ти почав помiчати бiля себе такi та?мничi знамення? - Уже кiлька рокiв... - Незбагненне, незбагненно? - пошепки сказав Аркадiй. - Знову ж i записка про скарб, це так дивно, так чудодiйно! Тим-то я й вiрю ?й - усе вiщу? нам удачу. - Так, так... Тiльки знайдемо скарб, одразу ж на Запорожжя. Господь поможе, все щасливо скiнчиться, - з грiшми справа пiде швидше. А згодом Залiзняк об'?дна? всю Укра?ну, грамота державно? царицi в нього. - Так-то воно так, але мене тривожить доля нашого монастиря. Не в пору ви?хав владика... От i я вiдлучився, залишився тiльки отець ?лпiдифор... Коли б не наскочили ляхи та унiати й... - А брат Антонiй? Коли що ско?ться, вiн одразу ж сповiстить Залiзняка або когось iз його пiдручних, а лiс наш увесь кишить гайдамаками. Нi, брате Аркадiю, треба надiятись на бога. Вiн не захоче падiння свято? обителi нашо?! У такiй жвавiй розмовi подорожнi непомiтно до?хали до могили i, залишивши коней унизу, зiйшли на ?? вершину. Сонце вже стояло над самим обрi?м, торкаючись сво?м розпеченим червоним диском землi. Увесь степ курився золотисто-рожевою iмлою, рiчка подекуди виблискувала, немовби була вкрита яхонтовою лускою, а подекуди лежала нерухомим дзеркалом, у якому нiжно розпливалися обриси рожевих хмарок... - Ну, а де ж Комiсарiвка? - спитав Аркадiй у Найди, котрий мимохiть зами-лувався чудовим кра?видом. - А он дивися туди, на пiвнiч! Аркадiй, приклавши руку до очей, пильно поглянув в тому напрямi, куди показував товариш; крiзь нiжну iмлу, що застилала степ, вдалинi блиснула тонка срiбна нитка. - ?! -радiсно промовив вiн. - Ну, то з богом i в дорогу! - Куди? Проти ночi? Нi, це вже ми вiдкладемо на завтра, треба дати вiдпочинок i коням! Аркадiй погодився з Найдою. Вони зiйшли з могили, розсiдлали коней i пустили ?х пастися, а самi нашвидку повечеряли, помолилися на схiд сонця i полягали бiля пiднiжжя могили на шовковистiй травi. Вогнища не запалювали, побоюючись привернути увагу степових волоцюг. Аркадiй одразу ж поринув у мiцний сон, а Найда ще довго не мiг заснути, линучи думкою далеко-далеко, до сивих берегiв батька Днiпра... Рано-вранцi, як тiльки благословилося на свiт, приятелi повставали, осiдлали коней i рушили в дорогу. За годину- не бiльше - вони досягли того мiсця, де в Саксаганку впадала невелика рiчка, що протiкала в низьких, болотистих берегах. - Ну, оце ж i вона! - трiумфуючим голосом промовив Найда й показав на рiчку. Приятелi розташувалися на березi Саксаганки, поснiдали, вiдпочили й по?хали далi. День минув без будь-яких пригод. Пiсля коротко? ночiвлi, ледве тiльки розвиднiлося, вони знову осiдлали коней i подалися лiвим берегом рiчки. Чим ближче пiдходив час, коли, за словами записки, подорожнi повиннi були побачити кручу й на нiй дивний камiнь, тим бiльше охоплювало ?х нетерпiння; Аркадiй раз у раз пiдводився на стременах i, прикриваючи очi рукою, вдивлявся в синю далину; та нiяко? кручi не знаходив, хоча ?? можна було б помiтити здалеку, бо рiчка лелiла в низьких рiвних берегах. Тим часом сонце перейшло вже на захiд, а скiльки око сягало - нiякого пiдвищення вздовж рiчки не було видно. Приятелi мовчки скакали з блiдими й напруженими обличчями, пильно вдивляючись у далечiнь. Уже скiснi променi сонця простяглися через увесь степ, а кручi все ще не було. Нарештi Аркадiй осадив змиленого коня, що важко дихав, i, звертаючись до Найди, розпачливо вигукнув: - Нема! - Постривай, може, ще зарано: нашi конi стомилися з дороги, а в записцi сказано "добрим конем". - Де там! - перебив Аркадiй. - Конi в нас добрi, й ?демо, майже не зупиняючись! Збилися з дороги, та й годi! - Не збилися, даю голову на вiдсiч, що ця рiчечка - Суха Комiсарiвка, а ранiше вона звалася Малим Гнилим Тiкичем... - Ех, друже! Хiба в степу мало таких могил i таких рiчечок! Нема чого втiшати себе! Збилися з дороги! Усе загинуло! - Та чого ж загинуло? Адже це рiчка Саксаганка, а це Комiсарiвка - тут i сперечатися нема чого. Ну, про?демо вгору чи вниз, не сьогоднi-завтра, а кручу все-таки знайдемо! - А скiльки ж часу мине! Адже поки ми блукатимемо по цих берегах, мине не тiльки Петра й Павла, але й Маковiя! - з досадою вигукнув Аркадiй. - Що ми на тому каменi побачимо? Та й на Запорожжя, i всюди запiзнимось! - Зажди, не впадай у розпач! - вiдказав Найда. - Може, ще й завтра знайдемо: кiнь на коня не схожий, та й днi не завжди однаковi. - Тепер саме найдовшi днi, - iз гiркою посмiшкою перебив його Аркадiй. - Нi, брате, треба облишити цю справу! Нiчого не вийде, бо ми зовсiм не зна?мо, куди ?хати! - Як це "не зна?мо"? - А так, що, може, нам на Саксаганку i зовсiм не треба було ?хати! Хiба мало рiчок у степу, назва яких почина?ться на букву "С"? I Синюха, i Синявка, та я сам можу нарахувати тобi з пiвдюжини! От i роз'?жджай по ?хнiх берегах!.. Вiд розсудливо? мови Аркадiя Найду пойняло смертельним холодом. "А що, як вiн i справдi помилився, i скарб треба шукати зовсiм не на берегах Саксаганки? Ця перша частина записки, яку вiн тодi так легко вiдновив, виявлялася тепер найважчою. Адже справдi, вiн вписав назву рiчки Саксаганки тiльки тому, що в записцi вцiлiла буква "С"; знову ж таки й притока, - чому вiн назвав ?? Сухою Комiсарiвкою? Хiба мало ? iнших рiчок, якi носять подвiйну назву, та от хоча б Жовтi Води, Сорочий Брiд i сила-силенна iнших; але вiн зупинився на Сухiй Комiсарiвцi, бо пiдбирав рiчку з притокiв Саксаганки i, вирiшивши, що це вона, зробив висновок, що й дорогу треба починати вiд Незаймалiвського гарду. Так легковажно, так необачно був зроблений цей висновок! Отже, гард вiн назвав, зважаючи на близькiсть Сухо? Комiсарiвки, Суху Комiсарiвку вибрав тому, що вона ? притокою Саксаганки, а саму Саксаганку вписав тому, що вiд назви рiки, берегом яко? треба було ?хати, вцiлiла в записцi буква "С", - ще раз сам собi повторив Найда хiд сво?х мiркувань. Чи ж можна було по таких догадках робити рiшучi висновки i, спираючись на них, вирушати в дорогу? А що, як вони помилковi, а що, коли ма? рацiю Аркадiй i вся ця iсторiя ? не чим iншим, як витiвкою когось iз ляхiв? Адже кулi и спис вказували йому, що треба негайно пiднiмати повстання, а вiн по?хав за якимось казковим скарбом! А коли все це вигадка чи навiть iстина, вiрний шлях до яко? втрачено для нього назавжди, - скiльки тодi часу згаяно марно i, можливо, непоправно!" Охоплений цими сумнiвами. Найда мовчки злiз з коня, пiдiйшов до рiчки i, сiвши на березi, стиснув руками голову й поринув у глибоку задуму. Кiлька разiв вiн розгортав та?мничу записку, перечитував ?? i ховав за пазуху, потiм знову напружено думав, - здавалося, забувши про все на свiтi. Так сидiв Найда, поки Аркадiй не нагадав йому, що час вiдпочити. У найпохмурiшому настро? товаришi повкладалися спати. Вранцi Аркадiй запропонував знову спробувати щастя - ?хати берегом до самого вечора. Найда мовчки погодився. Вони з невеликими перепочинками ?хали цiлий день, нарештi Аркадiй зупинив коня i похмуро мовив: - Годi, ?хати далi нема чого, все загинуло! Найда нiчого не вiдказав i теж злiз з коня. Вони розташувалися на березi рiчки; зморенi конi стояли поруч, сумовито похнюпивши голови. Мовчки, непорушне сидiли приятелi з чверть години, жодним звуком не порушуючи навколишньо? тишi. Нарештi Найда засунув руку за вилог жупана, дiстав звiдти складений вчетверо аркушик паперу, розклав його на колiнах i почав читати. Аркадiй невдоволено поглянув на свого товариша, та Найда, заглибившись у читання, не помiтив цього. Кiлька хвилин диякон мовчки дивився на приятеля, чекаючи, що вiн заговорить. Але той мовчав, i Аркадiй почав сам: - Нi, брате, як хочеш, далi блукати берегами цi?? рiчки безглуздо: туди вгору днiв п'ять дороги, та назад, а якщо круча залишилась за нами, - стiльки ж. Коли ж це не на Саксаганцi, а на якiйсь iншiй рiчцi, то так можна про?здити цiлий рiк i нiчого не знайти, а справу нашого повстання прогавити. - Хто ж каже! Не про те я думаю. - А про що ж? - Про те, як би дiзнатися, на котру ж рiчку вказував той, хто писав записку, i чи справдi ми збилися з дороги? - Гм... Як же це ти додума?шся? - А от як! Дивись: ось те мiсце записки, яке вказу? дорогу, вiд нього вцiлiли тiльки слова: "вiд... гарду до?деш до рiчки С... в тому мiсцi, де впада? в не? рiчка... звана, поверни коня й по?деш лiвим берегом угору проти течi?". - Ну, цього, брате, надто мало, щоб вiдшукати дорогу в степу! - Хвалити бога, що й те ?. Бачиш... - А не сказано там, чи треба пере?жджати рiчку? - перебив Аркадiй. - Нi, не сказано. А що? - Та от, якби сказано було... А то невiдомо. Найда допитливо глянув на Аркадiя, але той сумно мовчав, очевидно, не знаходячи потрiбно? нитки... Проте його запитання примусило задуматися Найду. - А зна?ш що, брате Аркадiю? - пiсля довго? мовчанки жваво й рiшуче заговорив Найда. - Ти знiчев'я спитав, а тво? запитання дуже важливе... Менi це й на думку не спало. - Ну, ну! В чiм рiч? - стрепенувся Аркадiй i звiв на товариша очi, що спалахнули цiкавiстю. - Ми ?демо з пiвночi на пiвдень i, наблизившись до витокiв Саксаганки, могли повернути i праворуч, i лiворуч: тобто по?хати правим берегом чи лiвим. - Звичайно. Але ми по?хали лiвим, ближче до Днiпра... Бо гадали, що запорожець заховав скарб у сво?му степу, а не в Буджацькому... - Цiлком вiрно. Тiльки одного ми не врахували, що в записцi не сказано, чи пере?жджати рiчку, а просто: до?деш до тако?-то притоки i попряму?ш лiвим берегом вгору... - Ну, ну! - пожвавiшав Аркадiй, вiдчуваючи, що в цих мiркуваннях, може, й справдi щось кри?ться. - А якщо ми ?демо лiвим берегом Саксаганки, то тутешнi притоки ?? течуть з боку Днiпра й до нас, отже, повернутi правим берегом... - Стривай, стривай! - схопився на ноги Аркадiй. - Виходить, щоб пiднятися лiвим берегом притоки вгору, треба ?? переплисти? - Авжеж! Бачиш, друже: така проста думка, а в голову не прийшла. Тiльки ти напоумив... - Та що я... - знiтився Аркадiй. - Тiльки в записцi ж не сказано пере?жджати... - В тому-то й рiч! - радiсно вигукнув Найда. - Ми не тим берегом рiчки по?хали: якби попрямували правим берегом Саксаганки, то ?? притока була б до нас повернута лiвим берегом, отже, ми, не переправляючись, могли б вирушити прямо за течi?ю вгору. - Саме так... Не туди по?хали.... Це татари нас збили... Ну й голова ж у тебе, друже, ох i голова! - захоплювався Аркадiй, стрiпуючи сво?ю розкiшною чуприною. - Отже, пере?демо на той берег - та й гайда? - Стривай, змiрку?мо ще, якi на тому боцi ? притоки. Щодо головно? рiчки й гарду я, зда?ться, не помилився: в цiй окрузi ? ще двi рiчки, якi починаються на "С" - Синюха й Синявка, але ?хнi назви короткi, а вiдсутн? мiсце в записцi велике, якраз пiдходить до слова Саксаганка, - отже, тут усе вiрно. - Авжеж! - переконано кивнув головою Аркадiй. - То й гард, виходить, цей самий, бо другого поблизу нема?! - А звiдки йому взятися? - знизав плечима диякон, немовби й справдi знав уздовж i впоперек усi околицi. - А якщо це той самий гард, то на протилежному березi, поблизу нього, ма? впадати в Саксаганку рiчечка, i ця рiчечка неодмiнно мусить носити подвiйну назву. Я знаю, що на тому боцi ? притока Жовтоводська... ?? по-простому звуть Жовтi Води, - це саме тi Жовтi Води, де блаженно? пам'ятi наш славний гетьман Богдан розбив ляхiв... Там i мiсцевiсть байрачна... Адже в Княжих Байраках, у гайку, i молодий Потоцький загинув. - Друже, голубе! - Аркадiй кинувся обiймати Найду. - Та це ж i ? саме те мiсце... Присягаюся пресвятою богородицею, воно, iншого й не шукай, про iнше й не думай! I за всiма прикметами воно якраз запорожцевi до вподоби... - Я й сам так думаю... I якщо по той бiк, бiля гарду, ? рiчечка й зветься вона Жовтi Води, то, анiтрохи не вагаючись, треба ?хати лiвим берегом вгору, та й годi! - То не гаймо часу. Назад до гарду! - весело гукнув отець Аркадiй. Приятелi скочили на коней i щодуху помчали назад. Тiльки другого дня надвечiр вони до?хали до Саксаганки, та переправитись на той бiк бiля гарду не змогли: береги були такi багнистi, що конi грузли по черево. Треба було пiднятися вгору й знайти зручне для переправи мiсце. ?м довелося про?хати милi зо двi на пiвнiч. Трохи вiдпочивши на правому боцi Саксаганки й пiдкрiпивши сво? сили скромним снiданком - таранею й хлiбом, подорожнi рушили вниз за течi?ю. Незабаром ?м перетнула дорогу невелика рiчечка, що впадала в Саксаганку, але вона була така мала, що товаришi не вагаючись перебрели ?? й по?хали далi, пильно придивляючись, чи не покажеться де заросла тирсою стежка. Та степ був безлюдний, золотистими хвилями переливалося море трави, й тiльки праворуч на видноколi синiли горби й могили. - Ох, боюся тiшити себе надi?ю, але щось нiби на дiло скида?ться, - показав на них рукою Аркадiй. - Я й сам бачу, - вiдповiв Найда. - А он попереду мрi? щось, наче блищить: або пухнасте волоття шовково? трави срiблиться на сонцi, або iскриться вода... I справдi, праворуч, вдалинi, ховаючись у зеленi, раз у раз щось поблискувало. - Рiка! - вигукнув Аркадiй. - ?й-богу, рiка! Ану, брате, наддай! За пiвгодини товаришi досягли невелико? рiчки, що ховалася в низьких, порослих густим очеретом берегах. - Вона! Присягаюсь, - вона! - вигукнув Аркадiй. - Ну от, немов серце чу?, що вона! - Менi й самому зда?ться! - вiдповiв Найда. - Глянь, яка в нiй каламутна вода... - Ну, вiдпочивати тепер не час! Прямо вгору лiвим берегом! Гайда! Товаришам дедалi частiше стали зустрiчатися урвища, камiння й скелi... Та хоч жодна iз скель не нагадувала голови вепра, нетерплячий Аркадiй вилазив майже на кожну з них, сподiваючись побачити де-небудь лiс. Найда кiлька разiв казав, що час уже дати коням вiдпочинок, та диякон нiчого не слухав i вперто ?хав уперед i вперед. Найда вже твердо вирiшив зупинитись, коли до нього долинув несамовитий крик Аркадiя: - ?, ?! Серце Найди здригнулося вiд радiсного передчуття, вiн пiдвiвся на стременах, свиснув на коня i в одну мить наздогнав товариша. Аркадiй стояв пiд високою кручею, на вершинi яко? стримiв великий сiрий камiнь, що справдi нагадував собою голову вепра. Трохи пiднятi кра? каменя здавалися нашорошеними вухами тварини, а найвужча частина його з обламаними боками, далеко видовжуючись над урвищем, була точнiсiнькою копi?ю кабанячого рила з грiзно вищиреними iклами. Здавалося, страхiтливий вепр висунув голову й приготувався кинутись на зухвалого мандрiвника, котрий стояв внизу. - Вiн, вiн! - вигукнув Найда i, задихаючись вiд радостi, скочив з коня й кинувся слiдом за Аркадi?м, який уже дерся на кручу. Скоро Найда теж вибрався на не? i, притримуючись за уламки дивовижного каменя, полiз на його верхiвку. Коли зненацька до нього долинув сповнений вiдчаю крик Аркадiя... Найда аж здригнувся i, випроставшись на весь зрiст, скам'янiв од жаху: в долинi вiн побачив невеликий гайок, перед яким широкою смугою чорнiли самi пеньки. Хвилин з п'ять Найда стояв зацiпенiлий, не зводячи очей з жахливого видовища, нарештi обернувся, машинально вилiз на вершину каменя й опустився поруч з товаришем. Аркадiй сидiв нерухомо. Скинута, як видно, в поривi вiдчаю, шапка валялася коло нього; побачивши Найду, вiн безнадiйно промовив: - Усе загинуло! - Та чого ж загинуло? Не впадай у розпач, брате! Уже як зле було, та й то господь напоумив вiдшукати дорогу, може, й тепер щось вимiрку?мо. - Що вимiрку?мо? - сердито перебив його Аркадiй. - Дивись оно! - вiн показав на гайок, що лишився вiд лiсу. - I жодного дуба не видно, а тут... ну, що можна по цих пеньках узнати? Найда нiчого не вiдповiв i, пiдперши голову, задумався. Записка лежала в нього на колiнах; вiн то заглядав мигцем у не?, то знову пильно дивився на гайок, що нагадував зелену шапку. Та хоч скiльки вглядався Найда, дубового гiлля там не знаходив. А тим часом з цього мiсця, за словами записки, було добре видно розчахнутого дуба; виходить, вiн колись рiс на вирубанiй тепер дiлянцi, але в якому ж мiсцi? Звичайно, не так важко встановити по пеньку породу дерева, але тут ?х стримiло не сотнi, а тисячi, й передивитись усе те двом людям було не пiд силу. О, коли б встановити, хоч приблизно, в якому напрямi треба шукати цей пеньок! Якийсь час Найда сидiв мовчки, нарештi рiшуче пiдвiвся й почав швидко спускатися з каменя. - Постривай! Куди ж ти? - покликав його Аркадiй. - Пiдожди, посидь там, зараз повернуся! - крикнув Найда. Лiс був не бiльше як за пiвверсти вiд кручi, та коли Найда спустився вниз, то одразу помiтив, що розмiри видимо? оку частини лiсу набагато зменшилися вiд змiни мiсця, а кра? його зовсiм зникли з поля зору. - Так i ?! - промовив вiн уривчасто й швидко попрямував до лiсу. Пройшовши помiж пенькiв i зупинившись поблизу високо? крислато? берези, за якою лiс, заокруглюючись пiвколом, уже щезав з очей, коли людина стояла внизу бiля кручi, Найда пiдняв велику гiлку, прив'язав до не? свого червоного пояса i, вилiзши на березу, прикрiпив цей iмпровiзований прапор на однiй iз верхнiх гiлок. Спустившись додолу, вiн швидко пiшов до Аркадiя, що нетерпляче чекав його на вершинi кручi. Вилiзши на камiнь, Найда приклав руку до очей i одразу ж побачив прикрiплений на деревi прапор. - Так воно i ?! - радiсно вигукнув вiн. - Що таке? - похмуро спитав Аркадiй, пiдводячись з мiсця й пiдходячи до Найди. - Знайшов! - Та що знайшов? - Знайшов мiсце, вiд якого нам треба шукати дуба. - Де? Звiдки? Як? - Звiдки? А ось послухай! У записцi сказано, що треба вийти на кручу, сiсти на праве камiнне вухо й тодi побачиш гай, а в ньому розчахнутий дуб. Для того, щоб побачити гай, не треба було б i вилазити на кручу, та ще саме на правий бiк, бо його видно як на долонi й вiд пiднiжжя кручi; отже, вирiшив я, дуб мав бути в тiй частинi гаю, яко? знизу не видно... А яко? ж частини гаю не видно знизу? Он тi?? далеко?. Але мiсцевiсть тут рiвна, навiть далi до середини немовби пiдiйма?ться, i якби дуб був десь за цi?ю зеленою шапкою, то його не можна було б i розгледiти. Та й заради цього не треба сiдати з правого боку кручi - досить би було просто зiйти на не?. Отже, я вирiшив, що дуба треба шукати в глибинi лiсу, але де саме? Яку ще частину лiсу видно тiльки звiдси, з вершини кручi, i саме з ?? правого боку? Я довго думав i нарештi догадався: дивись, ти бачиш - лiс тут iде пiвколом. Якщо спуститися вниз, то крил його зовсiм не видно, а видно тiльки ту частину, яка доходить до знаку, почепленого мною ген на тiй березi; ось чому треба шукати дуба тiльки в цьому мiсцi - помiж березою i он тi?ю кострубатою вербою на краю. Обличчя Аркадiя засяяло вiд захоплення. - ?й-богу, все правда до останнього слова! - вигукнув вiн, опускаючи руку на плече Найди. - Адже так просто, так зрозумiло все, а от я, хоч би й цiлий рiк просидiв тут, нiколи б не додумався! Ох i голова ж у тебе, брате! Берiмося до роботи: руки сверблять! Я сам усi цi пеньки порубаю, а дуба знайду! - Стривай, куди ти? Уже ж нiч заходить! - зупинив товариша Найда. - Це вже залишимо до завтра, а тепер не завадило б i попо?сти, адже-ми цiлий день i крихти в ротi не мали. - Згода, - вiдповiв Аркадiй. - Алчу й жажду! Вони спустилися вниз, набрали хмизу, якого багато валялося на узлiссi, розпалили вогнище й почали вечеряти. Допiзна не змовкала дружня розмова; нарештi полягали спати, але Найда ще довго дивився в глибину зоряного неба, вiдшукуючи серед зiрок ту, яка дивиться зараз в очi його кохано? Дарини... Рано-вранцi товаришi повставали й, нашвидку по?вши, взялися до роботи... Розв'язали в'юки, вийняли з них заступи й розiйшлися в рiзнi кiнцi вiдзначено? Найдою дiлянки. I для Найди, i для Аркадiя не становило нiяких труднощiв, трохи надрубавши пеньок, розпiзнати, до яко? породи належало дерево, але ця робота, на перший погляд така легка, насправдi виявилася набагато важчою. На деяких пеньках, правда, вiдросли пагiнцi, - тут не треба було й рубати, але бiльшiсть ?х струхлявiла, або поросла деревними грибами, чи так почорнiла й затвердiла, що доводилося докладати чимало зусиль, щоб вiдрубати вiд пенька кiлька трiсок. Незважаючи на це, друзi працювали з непослабним завзяттям, але досi серед дерев, породу яких ?м' пощастило розпiзнати, вони не виявили жодного дуба. Усе це було м'яке дерево: липа, береза, осокiр. Довго працював Найда, нарештi, стомившись, кинув сокиру й взяв заступ, щоб вiдкопати вкритi землею пеньки. Взяв i, спершись на нього, замислився. Так простояв Найда хвилин iз п'ять, потiм стрiпнув головою i з силою встромив заступ у землю. Вiн уже хотiв вiдкинути брилу, вивернуту заступом, коли нараз його гострий погляд помiтив у нiй щось таке, вiд чого серце козака радiсно затремтiло. Вiн швидко нахилився й пiдняв з землi якусь маленьку грудочку - то був жолудь. - Дуб! - вирвався в Найди радiсний вигук. I тi?? ж митi несамовито закричав Аркадiй: - Дуб! Дуб! Ще дуб! Цiлий дубняк!.. Найда остовпiв, де й подiвся його радiсний настрiй: вiн гадав, що вже сто?ть бiля мети сво?х пошукiв, що вже знайшов заповiтного дуба, - i раптом цих дубiв виявля?ться безлiч. "Який же з них той, що ?м потрiбний? Як тепер розпiзнати по цих напiвзотлiлих пеньках, на котрому з них рiс розчахнутий дуб?" Холодний вiдчай охопив Найдину душу. Довго стояв вiн, спершись на заступ. Нарештi наполегливий голос Аркадiя, що кликав його до себе, примусив Найду опам'ятатися. Вiн пiдiйшов до товариша, кинув заступ i мовчки опустився на землю. Аркадiй, не розгинаючи спини, робив на пеньках якiсь зарубки. Обличчя його почервонiло вiд утоми й спеки, але працював вiн швидко, з енергi?ю людини, щасливо? iз сво?? знахiдки. - Що, i в тебе дуб? - спитав диякон, не пiдводячи голови. - Дуб! - вiдповiв Найда таким сумним голосом, що Аркадiй одразу ж вiдставив заступ i здивовано глянув на товариша. - Та що з тобою? На тобi лиця нема?! - стурбовано промовив вiн. - Стомився?.. Зате добралися нарештi до дубiв! - Тим гiрше... - Ти що, розуму вiдбiг? Сам шукав дуба, а тепер... - Шукав дуба, а знайшов дуби й тiльки тепер зрозумiв, що нiчого з нашого дiла не вийде! - Та що ти верзеш? Чому не вийде? Уже все вiдшукали, а ти тепер кажеш - не вийде? - Не вийде, бо неможливо з'ясувати головне: на якому з цих пенькiв рiс розчахнутий дуб! - Як? - вигукнув Аркадiй, з силою встромивши заступ у землю. - Вiдмовитись од скарбу? Нiзащо!.. Не зiйду з цього мiсця, доки не знайду його. - Лобом муру не проб'?ш, треба скоритися! - Нiзащо! Читай записку, будемо думати, обмiзку?мо все... - Нiчого не поможе! Та якщо хочеш, слухай ще раз! Найда дiстав iз-за пазухи записку й, розгорнувши ??, прочитав, вставляючи слова, яких не вистачало: - "Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб, одну половину якого розбила блискавка, а друга росте, похилившись над самою землею". Як же ти тепер дiзна?шся, на якому з пенькiв рiс розчахнутий дуб i в який бiк росла його похила сторона? Аркадiй нiчого не вiдповiв. Кiлька хвилин вiн сидiв мовчки, вперто насупивши сво? густi чорнi брови, нарештi пiдвiвся, перекинув через плече заступ i пiшов помiж пенькiв. - Куди ти? - гукнув Найда. - Не сидiтиму ж склавши руки! - похмуро вiдповiв Аркадiй. - Iду шукати пеньок! - Та по чiм же ти його впiзна?ш? - Та вже знаю по чiм! На тому деревi, в яке вдарить блискавка, повинна бути обпалена кора. - Бува? iнодi! - погодився Найда; - Та не завжди. - Дарма, треба випробувати все, що можна. - Слушно, - погодився Найда, пiдводячись з мiсця. - Випробу?мо все, що можна, щоб потiм не докоряти собi. Дуб рiс або на самому узлiссi, або поблизу його; огляньмо ж спочатку цi пеньки, а потiм i решту! Друзi енергiйно взялися до роботи. Бiльшiсть пенькiв вони оглянули вже ранiше, та ще залишалося чималенько й неоглянутих. Товаришi пiдрубували пеньки, робили на них позначки и шукали слiдiв обпалено? блискавкою кори. Розглядаючи один широкий, розкарякуватий пень, Найда помiтив, що бiля нього валялося багато шматкiв кори, обрубаного гiлля й трiсок. Як видно, це дерево очищали тут, на мiсцi порубу, й валили його не на узлiсся, а чомусь у глибину лiсу. Ця обставина здивувала козака, але, захопившись роботою, вiн швидко забув про не?. - Ну, годi! - через якийсь час мовив Найда, встромляючи заступ у землю. - Все одно нiчого не видно. Треба вiдпочити й обмiркувати, що робити далi. Аркадiй теж припинив роботу. Приятелi розпалили багаття й, почепивши над ним казанок, стомленi й змученi, простяглися на землi. - Ну, брате, що ж ми робитимемо завтра? - звернувся до товариша Найда. - Шукатимемо! - уперто вiдповiв Аркадiй. - А завтра ж Петра й Павла. - Дарма-Мовчки повечеряли, мовчки полягали. Та цi?? ночi ?м не спалося. Найда чув, як Аркадiй раз у раз перевертався з боку на бiк, сам вiн теж не склепив очей... Десь вдалинi моторошно завивали вовки. Уже сiрiло, й навколишнi предмети чiткiше виступали з темряви, коли Найда врештi задрiмав. Та не минуло й пiвгодини, як його розбудив сповнений радiсно? тривоги голос Аркадiя: - Ти спиш, друже? - Нi! - вiдповiв Найда, квапливо протираючи очi. Аркадiй уже встав, обличчя його було збуджене, очi горiли. - Ну, то вставай, я додумався, як шукати! - Невже? Як саме? - вигукнув Найда. - Кажу тобi, все розмiркував! Слухай, у записцi сказано, що похила сторона росте над самою землею, отже, пiд нею не могло нiчого рости; виходить, у той бiк од пенька, куди росла похила сторона, ма? бути чисте мiсце, без жодного пе-ньочка. - Ай справдi! - вигукнув Найда. - Менi теж цiлу нiч не давала спокою одна думка, та, з горя чи з досади, не мiг дiбрати в нiй толку, а тепер одразу все збагнув... Я покажу тобi, де стояв цей дуб i в який бiк росла його похила сторона. Не тямлячи себе вiд радощiв. Найда, перестрибуючи через пеньки й колоди, добрався до того мiсця, де вiн учора серед розкиданого сухого гiлля побачив дубовий пеньок. Аркадiй не вiдставав од нього. Хвилин через п'ять вони вiдшукали пеньок. Глянувши пильно довкола, Найда радiсно скрикнув: - Тут, тут! Без сумнiву, вiн... Аркадiй зупинився поруч з Найдою i вхопився рукою за груди. Од велико? радостi вiн не мiг вимовити й слова. Сонце ще не зiйшло, але все довкола було добре видно. - Вiн, вiн! - не вгавав Найда, насилу зводячи дух. - Поглянь, як густо кругом, особливо з цього боку, стоять пеньки-i широкi, старi, й молодi, а тут, бачиш, усе чисто, аж до пенька тi?? сосни. Тiльки шматочки кори та обрубане гiлля. Збоку усохло? половини росли дерева, а ось ця, що росла, нахилившись до землi, заглушила все пiд собою, i з цього боку валя?ться й гiлля. Бачиш, скiльки його, i це незаперечне доводить, що саме в цей бiк була нахилена жива половина дуба... Бачиш, усi дерева валили в той бiк, до степу, i там уже очищали ?х вiд кори й гiлля, а що розчахнутий дуб похилився в протилежний бiк, то його тiльки туди й можна було валити, тому вiн i впав у бiк лiсу, тут його й очистили. - Воiстину все це так! - промовив Аркадiй. - Подякуймо ж господовi, що явив нам свою ласку, й продовжуватимемо свою роботу, може, вже сьогоднi ввечерi й назад вирушимо. Незабаром зiйде сонце, треба вже вiдрахувати кроки! Найда стрепенувся. - Правда, - погодився вiн, - але насамперед ма?мо встановити, як далеко сягала похила сторона дерева. - Що ж, менi зда?ться, це не важко встановити. Адже сосни в лiсi ростуть так, що стовбур ?х лиша?ться голий i тiльки на вершинi розроста?ться гiлля, отже, похила сторона дуба могла вiльно рости майже до цi?? зрубано? сосни, сво?? найближчо? сусiдки. - Аркадiй вiдмiряв од пенька сосни невелику вiдстань, крокiв п'ять чи десять. - Так! - погодився Найда. - В усякому разi, якщо ми й помилимося, то всього на кiлька крокiв уперед чи назад, а це легко можна буде виправити! - Тепер я побiжу за списами, заступами, сокирами, за всiм знаряддям. Сонце ось-ось зiйде! Аркадiй побiг до скелi, бiля пiднiжжя яко? вони склали всi сво? речi, й за кiлька хвилин повернувся назад. Вiд позначеного Аркадi?м мiсця товаришi голосно, щоб не помилитися, почали вiдраховувати кроки. Взятий напрям повiв ?х по схилу якогось горба. Боячись помилитися в лiчбi й напрямi, товаришi жодного разу не поглянули кудись убiк i, промовивши "сто", одразу вдарили списами, що, не зустрiвши нiяко? перепони, глибоко ввiйшли в м'яку землю. - Далi! - уривчасто крикнув Найда, вiдчувши, що його охопив жах вiд само? тiльки думки про те, що й тут ?х могла спiткати невдача. Та цього разу товаришам не довелося довго марудитись: спробувавши списами в кiлькох мiсцях землю, вони нарештi намацали щось тверде. - Камiнь! - вигукнув Аркадiй. - Камiнь! - пiдхопив Найда i, швидко копнувши кiлька разiв, справдi побачив сiру камiнну брилу. - Тут! - разом крикнули приятелi. - Хай буде благословенне iм'я господн?! - промовив Аркадiй, скидаючи шапку. - На вiки вiчнi! - тремтячим вiд хвилювання голосом вiдповiв Найда. - Тепер я вiрю, що господь допоможе нам знайти скарб! Обидва глибоко зiтхнули, випростались i тiльки тепер пiдвели голови й озирнулися довкола. Друзi стояли на досить високому горбi. З того боку, звiдки вони йшли, пiдйом був ледь помiтний, а з протилежного - набагато крутiший. Вершина горба була гола, й тiльки на ?? схiдному боцi росли, сплiтаючись корiнням, двi старi сосни. З горба далеко виднiвся степ, поруб i рiчка... - Ну, та й привiльне ж тут, гарно, наче й дихати легше! - озираючись довкола, захоплено промовив Аркадiй. - Ех ти, друже мiй, i як це нам одразу не спало на думку, що дуб повинен був рости якщо не на узлiссi, то на вершинi якогось горба чи бiля його пiднiжжя, одне слово, в такому мiсцi, з якого i в лiсi можна б бачити i схiд, i захiд сонця? - Поночi, брате, i в сво?й хатi заблудишся, а в чужiй i поготiв, - усмiхнувся Найда. - I так без божо? допомоги ми б не второпали цi?? записки. Одначе помовчiмо. Дивись, край неба уже червонi?, зараз зiйде сонце. Товаришi завмерли, чекаючи цi?? митi. За кiлька хвилин на видноколi, саме помiж двома соснами, виринув край вогненного диску... - Сюди, праворуч, помiж цими двома соснами. Лiчи! - кидаючись уперед, вигукнув Найда. Аркадiй попростував за ним, голосно вiдраховуючи кроки. Вiдлiчивши п'ятдесят крокiв, приятелi опинилися бiля пiднiжжя горба й, тримаючись узятого напряму, ввiйшли в лiс, обiгнули велике дерево й побачили перед собою на вiдстанi п'яти-шести крокiв великий сiрий камiнь, весь оброслий мохом, - вiн у виглядi конуса виступав з-пiд землi. - Тут, тут! Напевне, пiд цим каменем! - вигукнув Аркадiй i побiг. Найда теж прискорив ходу, пiдiйшов до каменя й промовив: - Сiмдесят п'ять! Сiмдесят п'ять крокiв! А в записцi сказано сiмдесят три! - Це байдуже! - заспоко?в Аркадiй. - Його крок мiг бути ширший за наш. - Не iнакше, як тут! - Стривай, тепер уже будемо дiяти обережно, щоб не зробити помилки: треба почитати записку. - А що в нiй сказано? - Та ось! - Найда дiстав iз-за пазухи записку й вголос прочитав: "Стань на тому мiсцi на Петра й Павла й вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки, там побачиш..." - Ну, що ж побачиш? - Та тут клаптик вiдiрвано... - Гм... Шкода!.. А великий був клаптик? - Нi, ось поглянь, тут рiжок, не вистача? одного рядка, не бiльше. - Побачиш! Гм... Тут нiчого цiкавого, крiм каменя, не побачиш! - сказав Аркадiй, уважно роздивляючись довкола. - Дерева як дерева, одне в одне, без будь-яких прикмет. Ну, а ти що скажеш? - Я теж думаю, що скарб пiд каменем. У рядку, якого не вистача?, мала бути точна вказiвка на мiсце, де його заховано. Скарби завжди закопують у такому мiсцi, котре можна було б одразу знайти. А тут хоч як дивлюся, не бачу, крiм цього каменя, нiчого примiтного: земля рiвна, анi горбочка, нi рову, нi ями, - стирчить тiльки цей камiнь, отже, пiд ним i закопано скарб. Аркадiй якусь мить помовчав, зважуючи Найдинi слова, i потiм рiшуче сказав: - Так, у цьому останньому рядку мало бути вказано мiсце, де сховано скарб; певно, там писалося: "Побачиш камiнь, а пiд тим каменем закопано скарб". Аркадiй i Найда дружно взялися до робити. Настрiй в обох був чудовий, i робота кипiла в ?хнiх руках. Пiдкопавши камiнь з одного боку, товаришi побачили, що вiн розширю?ться донизу, й зрозумiли, що доведеться немало попрацювати, поки вдасться вивернути його iз землi. - Нi, стривай, так нiчого не вийде! - нарештi промовив Найда, розгинаючи спину й витираючи з чола пiт. - Треба спершу знайти в землi хоча б один край цього каменя, звiдти й копати. Бери списа! Товаришi взяли списа й заходилися пробувати землю навколо каменя. Але списи входили в грунт на аршин, на пiвтора й одразу ж натикалися на щось тверде. Друзi зрозумiли, що пiдняти цей камiнь було б над людську силу, отже, й скарбу пiд ним не могло бути. Вони знову перемiряли кроки: камiнь лежав вiд вершини горба за сiмдесят три кроки. I коли автор записки, який так точно описував усi прикмети мiсцевостi, вказував на камiнь, то виходило, що цей камiнь являв собою тiльки вихiдну точку, вiд котро? ще треба було шукати мiсце, де сховано скарб. Але як же його знайти, те мiсце, коли кiнець записки був вiдiрваний i назавжди втрачений? Товаришi ще раз оглянули всю мiсцевiсть поблизу каменя, але нiчого примiтного - анi горбочка, анi ямки - так i не виявили. Лiс теж стояв рiвний, густий, жодне дерево не привертало до себе уваги якою-небудь особливiстю... А за вузькою смугою лiсу вже тягся степ. - Годi! - похмуро мовив Аркадiй, стромляючи заступ у землю. - Нiчого з цього не вийде... Кiнець! Страшне прокляття зiрвалося з уст Найди, i вiн з диким зойком у розпачi впав на землю. Першим отямився Аркадiй. - Стривай, ще ? надiя, - глухо сказав вiн, торкаючись Найдиного плеча. - Ми вiдраховували кроки на схiд, а може, треба було навпаки - на захiд? - Шукай уже ти, я бiльше не хочу, - не пiдводячись, похмуро вiдповiв Найда. - Гаразд, сонце ще не зайшло. Жди мене тут. Аркадiй швидко зник за деревами. За кiлька хвилин вiн вилiз на вершину горба й, важко дихаючи, зупинився бiля каменя, вiд якого треба було рахувати кроки. Сонце вже хилилося на захiд. Установивши вихiдну точку й встромивши тут списа, Аркадiй почав спускатися з горба в захiдному напрямку, голосно вiдраховуючи кроки. З цього боку спуск був дуже крутий. Диякон сходив обережно, притримуючись руками за кущi, але, вiдлiчивши крокiв тридцять, раптом спiткнувся й, покотившись схилом горба, важко упав бiля його пiднiжжя. Найда довго чекав Аркадiя, але той не повертався. Козак почав непоко?тись i вже вирiшив був iти на розшуки товариша, як зненацька до нього долинув радiсний крик Аркадiя: - ?, ?! - Та що ?? Де ти подiвся? Iди сюди! - гукнув Найда. - Iду, iду! - вiдгукнувся диякон. - ? прикмета! Почулося голосне шарудiння, затрiщало гiлля. Найда кинувся назустрiч Арка-дi?вi. - Що ?? Яка прикмета? Де ти пропадав так довго? - засипав вiн питаннями товариша. - Важлива прикмета! - ледве переводячи дух, заговорив Аркадiй. - Коло горба тече струмок, а витiка? вiн з печери, яка йде пiд цим горбом... - Печера? - вражено вигукнув Найда. - А за скiльки крокiв вiд каменя? - Точно не скажу, щось близько сiмдесяти трьох... Повiдомлення Аркадiя востанн? пробудило енергiю Найди й розвiяло його вiдчай. Печера, джерело, горб... Усе це були пiдхожi й надiйнi прикмети, якi давали тверду впевненiсть друзям, що вони нарештi знайшли вiрну дорогу. Справдi, найчастiше скарби закопують у печерах i льохах. - Ну, ходiмо швидше, - сказав Найда, - поки ще сонце не зайшло... Щоб добратися до печери, приятелi мусили знову зiйти на горб i спуститися з нього крутим захiдним схилом. Це ?м пощастило зробити без будь-яких нових пригод. Крокiв за сорок вони побачили невеликий струмок, що жебонiв у замулених берегах; пiшовши проти його течi?, вони дiстались хвилин за двi до печери, про яку говорив Аркадiй. Товаришi, зiгнувшись, ввiйшли пiд ?? склепiння й вiльно випростались: печера була тут досить висока й широка. - Ну, що скажеш? - спитав Найду Аркадiй, пильно вдивляючись у його заклопотане обличчя. - Шукати, шукати! Тiльки хiба що в стiнах, а тут. - Найда показав собi пiд ноги, - i дурень не закопав би скарбу! Приятелi обiйшли всю печеру, постукуючи в стiни, сподiваючись по звуку знайти в них порожнисте мiсце, але нiчого не виявили. Захеканi, вийшли вони з печери на свiже повiтря й мовчки обiперлися на сво? заступи. - Ну, де ж тепер шукати? - пiсля довго? мовчанки запитав Аркадiй. - Де хочеш, тiльки не тут! - вiдповiв Найда. - Все-таки треба продовжувати пошуки, а не ?хати звiдси дурнями! - сказав Аркадiй. - Шукай, коли ма?ш охоту, а я пiду, зберу нашi речi. - Ну, йди! Баба! - в запалi вигукнув диякон. - А я копатиму тут доти, доки не згину! Найда мовчки пiшов. Перебравшись через горб, вiн дiйшов до злощасного каменя й знесилений упав на землю. Страшна, несамовита лють опанувала козака. При самiй тiльки думцi про те, що лише завдяки фатальному пориву вiтру, який пiдхопив рiжок записки, вiн не може вiдшукати заповiданого йому скарбу, котрий, можливо, лежить тут, поруч, Найда впадав у дику нестяму. Вiн ладен був з досади розбити собi голову об камiнь, але його стримувала думка про необхiднiсть виконати взятий ним на себе великий обов'язок. Отак сидiв Найда, знемагаючи вiд безсило? лютi, як нараз його увагу привернуло шарудiння листя над головою. Козак швидко пiдвiв голову й побачив, що з-за гiлок на самому вершку велетенсько? липи, пiд якою вiн сидiв, вигляда? червона вивiрка, освiтлена останнiми вогненними променями сонця; ?? гостренька мордочка дивилася на Найду так лукаво, наче пiдсмiювалася з його безвихiдного становища. Вигляд цього вдоволеного, пустотливого звiрятка одразу пiдняв усю лють, що клекотiла в грудях Найди. - Смi?шся! - скочивши на ноги, вигукнув вiн i вихопив з-за пояса пiстоль. - Ну, почекай, посмi?шся ти в мене! Козак звiв пiстоль i, прицiлившись, вистрiлив у вивiрку. Пострiл був влучний: звiрятко махнуло лапками й полетiло вниз. Найда глянув на землю, шукаючи очима 'вивiрку, але ?? не було. - Зачепилася за вiття чи що? - пробурмотiв вiн. Але й на деревi вивiрки не було видно. "Що за чортовиння? - з досадою подумав козак. - Невже ж я розучився стрiляти?.. Чого доброго..." Ця думка зачепила Найду, чудового стрiльця, за живе. "Нi, не може бути, треба перевiрити, - вирiшив вiн. - I, до речi, з верхiв'я востанн? огляну всю мiсцевiсть". Козак полiз на дерево. Та це виявилося нелегкою справою, бо дуже товстий стовбур липи нiяк не можна було обхопити руками. Найда зробив на ньому сокирою кiлька зарубок i в такий спосiб вилiз на дерево й добрався до того мiсця, де стовбур розгалужувався на кiлька великих гiлляк. "Чи не зачепилася вона там?" - подумав Найда й вирiшив лiзти вище. Козак уперся ногами в стовбур i тiльки хотiв вхопитися за одну з гiлляк, як зненацька пiд ним щось затрiщало й вiн, втративши опору, полетiв у якусь безодню... Мимовiльний крик вирвався з грудей Найди, вiн судорожно простяг руки, намагаючись ухопитись за що-небудь, але на голову йому посипалися трiски, пилюка, смiття... Аркадiй уже спускався з горба, коли пролунав Найдин пострiл. Кинувши заступ, вiн щодуху помчав до товариша i нараз почув його крик... "Напад? Вбивство?" - майнуло в головi диякона, але на сво? здивування пiд липою вiн нiкого не побачив, на землi валявся тiльки Найдин пiстоль. Сповнений найжахливiших передчуттiв, Аркадiй кинувся оглядати все довкола, але нiде не видно було анi звiра, анi людини. Дивуючись i гублячись у здогадах, вiн ще раз повернувся на старе мiсце й знову побачив там тiльки пiстоль. "Що ж сталося з Найдою? Може, звiр напав i кудись понiс? Але ведмедi тут не водяться... Вовк? Дурниця!.. Але ж вiн виразно чув товаришiв голос i саме з цього мiсця... Отже, Найда був тодi десь поблизу, - куди ж вiн мiг зникнути за цi кiлька хвилин? Не провалився ж крiзь землю?" Диякон iз забобонним жахом оглянувся довкола: а що, бувають же такi заклятi скарби?! Немовби бажаючи вiдiгнати од себе цi страшнi думки, Аркадiй стрiпнув головою, аж раптом до нього долинув глухий крик, що виходив наче з-пiд землi. Диякон увесь затремтiв. - Ти, Найдо? - щосили гукнув вiн. Крик повторився знову, але такий дивний, глухий, пiдземний, що Аркадiя охопив непереборний жах. Перша його думка була тiкати з цього заклятого мiсця, та за мить вiн опанував себе, прикликав на допомогу боже iм'я й почав оглядатися довкола, намагаючись збагнути, звiдки доносилось те моторошне волання. Зда?ться, з боку старо? липи, десь наче з-пiд землi. Не розумiючи, в чому справа, Аркадiй безпорадно озирався довкола, як нараз помiтив зарубки, що ?х зробив Найда на стовбурi дерева. Радiсний крик вирвався з грудей диякона, й вiн, гукнувши: "Я тут, тут, Iване!" - полiз на липу. Чим вище пiдiймався Аркадiй, тим виразнiше чув голос Найди; вiн мiг уже розiбрати й його слова: - Я тут, тут, у дуплi! Видершись нарештi на верх стовбура, диякон побачив, що вiн всерединi порожнiй. Величезне дупло було трохи замасковане уламками кори, яка нещодавно провалилася пiд вагою Найди. Над дуплом на корi дерева був вирiзаний великий чотирикутний хрест, а пiд ним рiк, зазначений у та?мничiй записцi. А втiм, охоплений страхом за долю товариша, Аркадiй не помiтив цих деталей; вiн засунув голову в дупло й крикнув що було сили: - Iване, ти тут? - Тут! - почув у вiдповiдь. - Цiлий? Здоровий? - Пом'яло трохи! Та кiстки, зда?ться, цiлi. - Ех, i понесло ж тебе сюди! - з досадою мовив Аркадiй. - Цур ?м, тим скарбам! Нiчого шукати ?х! ?дьмо на Запорожжя - й край. - Та скарб, друже, тут! - крикнув з глибини Найда. - Тут? - вiд здивування диякон мало й сам не впав у дупло. - Тут, пiдi мною, - вiдповiв Найда. - Кинь-но менi кремiнь i кресало, та й свiчку... Зараз оглянемо все! Аркадiй швидко злiз додолу i, дiставши iз в'юкiв речi, якi попросив товариш, знову видерся на дерево й спустив ?х на вiрьовцi в дупло. У глибинi дупла почулися короткi сухi удари, заблищали iскри й нарештi спалахнула свiчка. Найда пiднiс ?? високо над головою i лише тепер роздивився мiсце свого несподiваного ув'язнення. Це було велетенське дупло, розширене, певно, рукою людини. Дно його вкривав густий шар зiв'ялого листя й моху. Найда швидко розгрiб цей покрив, i... радiсний крик вирвався в нього з грудей: вiн побачив щiльно вмощенi в дуплi дерева три казани; два з них були досить великi, а третiй трохи менший. - Що трапилось? Чого ти репету?ш? - крикнув згори Аркадiй, нахиляючись над дуплом i намагаючись розгледiти, що робиться внизу. - Усi три казани тут, пiдi мною! Ох i важкi ж, як ми ?х витягнемо звiдси? - Обв'язуй вiрьовкою, я потягну. - Де там! Я не можу зрушити ?х з мiсця. Тягни мене нагору, проруба?мо дерево знизу, так буде швидше. Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадi?м одразу взялися до роботи, й через годину, не бiльше, в нижнiй частинi липи був уже прорубаний отвiр, крiзь який приятелi нарештi витягли важкi казани. Тремтячими вiд нетерпiння руками вони розкрили один iз казанiв: вiн був повен червiнцiв. Аж дух перехопило в Найди й Аркадiя. Якусь мить обидва стояли мовчки перед цими незлiченними багатствами... - Ну, брате! - вигукнув Найда, зводячи очi до неба. - Подякуймо ж господевi милосердному: тепер усе закипить навколо... XVII Жахливий бенкет досяг апогею потворностi. Сердешнi черницi, прив'язанi до колон i бiля намiсних iкон, висiли, наче розп'яття; вiрьовки врiзалися в ?хн? тiло, надто на руках; iз саден сочилася кров... З виразу облич i з тихих надривних стогнань можна було судити, якi страшнi фiзичнi муки, не кажучи вже про моральнi, терпiли страдницi: багато хто з них втрачав свiдомiсть, але ?х обливали вином i приводили до тями. Шляхта пила, блюзнiрствувала й лихословила. П'яна челядь конкурувала з сво?ми панами в лайцi й неподобствах... Коли п'янi дотепи, сповненi цинiзму й образ, були вичерпанi, одному старому ротмiстровi спала на думку нова забава - стрiляти з пiстолiв у черниць, голосно називаючи частини тiла, в якi мають вцiлити кулi. - У лiву руку он тi??, панове! В долоню! - крикнув ротмiстр i, вихопивши з-за пояса пiстоль, вистрелив, майже не цiлячись. Але вiн був занадто п'яний i не мiг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту рiзьбу, зачепивши тiльки палець нещасно?. Дехто, спотикаючись i падаючи, кинувся перевiряти наслiдки пострiлу. - Маху дав, пане ротмiстр! Ха-ха! - почувся смiх. - Еге, уже постарiв пан... рука схибила. Це зачепило за живе старого рубаку, вiн вихопив другий пiстоль i, крикнувши: "Вiдiйдiть, панове! Прямо в серце!" - вистрiлив. Цього разу ротмiстровi не зрадили нi око, нi рука. Куля вцiлила в груди черницi й пронизала серце... Нi крику, нi стогону не вирвалося з уст мученицi; тiльки на мить розплющились переляканi очi, здригнулось тiло, й голова повiльно схилилася... Iз рани поволi потекла темно-червона цiвка кровi, закривавились посинiлi уста. - Вiват! Досконале! Пiдрiзав, наче курiпку! - закричали найближчi свiдки пострiлу. - За здоров'я пана ротмiстра! - пiдхопили тi, що сидiли за столом. - Влучно! - пiдтримала гучну радiсть i челядь. Але навiть на п'яний, жорстокий i дикий натовп смерть безневинно? страдницi справила враження; молоде тiло, ще мить тому сповнене сил, висiло тепер перед напасниками живим докором ?хнього звiрства... Голоснi вигуки й регiт стихли, i в оскверненому храмi на якийсь час запала тяжка, гнiтюча тиша... Чути було навiть шепотiння тих, що молилися за вбиту черницю. - Упокой, господи, в лонi праведних рабу твою ?фросинiю, яка прийняла мученицький вiнець, i вiзьми ?? в селища горнi, де нема? нi злоби, нi слiз, нi страждань, - голосно молилася Дарина. - Вiчна пам'ять тобi, наша сестро, - тремтячими голосами обiзвалися подруги. Цей зворушливий шепiт ще бiльше потьмарив настрiй шляхти. Кожен вiдчув у душi якусь мерзоту. Порив шалених веселощiв ущух, конфедерати спохмурнiли. Бенкет припинився сам собою, i пан Голембицький, мiцно вхопивши за руку Дарину, квапливо повiв ?? до келi? iгуменi. Хоч який вiн був п'яний, врода панни справила на нього величезне враження. Не раз спотикався й падав пан Фелiкс, поки доплентався до келi?... Бiдолашна полонянка могла б легко втекти вiд нього, та з усiх закапелкiв монастиря долинали п'янi крики й дикий регiт, i вона боялася потрапити до лап iншого звiра. До того ж з монастиря не було iншого виходу, крiм головно? брами. Тому залишалося одне - вирватися з лабет ката й накласти на себе руки. Та Дарина не хотiла так дешево продати сво? життя... Ввiйшовши до келi?, шляхетний лицар дiстав вино, налив келихи собi й Даринi i наказав ?й випити. Дiвчина спершу вiдмовлялася, але нараз в ?? головi блиснула смiлива думка. - Спершу випий ти, пане, за мо? здоров'я! Чи вже не здужа?ш? - лукаво спитала Дарина. - Я не здужаю? - образився пан Голембицький. - Ого! Я ще вип'ю скiльки завгодно... Я всiх переп'ю... Пан Фелiкс... сильнiший за Геркулеса... десять левiв задушу... Хай мене вб'? перун, коли не задушу... А гайдамакам... пся крев... та я сам... сотням зiтну голови... махну... i нема десяти шельм... махну... бррр... Дарина, користуючись з кожно? паузи в п'яному базiканнi пана Фелiкса, примусила його спорожнити келих до дна. - Ну, тепер сюди, до мене на груди! - гукнув пан Фелiкс i, ледве тримаючись на ногах, поклав на стiл пiстоль, вiдчепив шаблю й важко сiв на лаву. - Зачекай же, мiй любий пане, я ще не випила за тво? здоров'я, - i дiвчина почала маленькими ковтками пити вино, раз у раз звертаючись до славного лицаря з найкращими побажаннями. Червоне обличчя пана довудци посинiло, очi то безтямно витрiщались, то зовсiм злипалися, вiн дихав з хрипiнням i клекотом. В цю мить Голембицький був такий огидний, що бридливе почуття примушувало Дарину внутрiшньо здригатися, але вона з усiх сил намагалася приховати це й гарячково думала, як скористатися з першого-лiпшого сприятливого моменту. Дiвчина похапцем налила ще один келих, проте впоратися з ним пан Фелiкс уже не змiг i, не допивши, упав на лаву... Кiлька разiв вiн iще силкувався розплющити повiки, але так i не змiг. П'яний сон звалив його... - Тут врятована... а там?.. Е, вiд сво?? долi не втечеш! - прошепотiла Дарина й з гарячковою швидкiстю почала переодягатись у вбрання хорунжого, яке вона насилу стягла з нього. На щастя, довудца був худий i невисокий на зрiст, так що жупан та кунтуш ?й пiдiйшли, тiльки чоботи були надто великi, й панна залишила на ногах сво? сап'яновi чобiтки iз срiбними пiдкiвками. Пiдперезавшись туго поясом, вона засунула за нього пару набитих пiстолiв i до боку почепила шаблю. Розшукавши ножицi, Дарина вiдрiзала свою косу, надiла конфедератку й перетворилася на красеня-юнака, здатного полонити навiть королiвну. Тiльки незвичайна нiжнiсть обличчя й квiтуча молодiсть могли виказати панну в ?? новiй ролi. Вона зупинилась на мить перед катом, перед цим заклятим ворогом усього того, що було для не? святе, i в ?? серцi закипiла боротьба... Почуття справедливостi волало, що залишати живим цього недолюдка на горе знедоленим було б злочином, але на вбивство у дiвчини не пiднiмалася рука... Опиралась ?? природа... Та й чим убити його? Шаблею? Вона не вмiла нею орудувати. Непевний удар тiльки розбудить його... Вистрелити в лоб iз пiстоля - але, звук пострiлу викличе переполох, i ?? спiймають на мiсцi злочину... Ех, коли б у не? був кинджал... Та його, як на зло, вiдняли. Що робити?.. "А ножицi?" - майнуло в головi Дарини, й вона судорожно вхопила ?х знову. Панна пригадала в цю мить мученицьку смерть батюшки, вбивство iгуменi, наругу над святинею й мордування сестер... I в ?? серце впилося жало криваво?, невгасимо? образи... У бурхливому поривi цього почуття дiвчина кинулась до Голембицького, який голосно хропiв, вiдкинувши назад голову, i всадила ножицi йому в горло. Довудца судорожно сiпнувся й захарчав... I з рота струменем вдарила кров. Не тямлячи себе вiд жаху, Дарина вискочила з келi? й вибiгла на монастирський двiр. Вiн був зовсiм безлюдний; усi, певно, вже спали мертвим сном. Пiд захмареним небом страхiтливо чорнiла безмiсячна нiч; коли-не-коли спалахувала далека блискавка, наче небо блимало страшним оком, i тодi на мить виступали з пiтьми силуети дзвiниць, тополь i дахiв найближчих будiвель. Прохолода ночi трохи пiдбадьорила Дарину; вона знову загорiлася бажанням втекти вiд катiв i врятувати сво? життя... Але як i куди тiкати? Монастир був оточений високою стiною, ?диний вихiд - браму, певна рiч, охороняли жовнiри. "Хiба сховатися? - промайнула думка. - Але де? На який час? Нема? сумнiву, що Мокрицький настановить тут католицьку адмiнiстрацiю. Так чи iнакше ?? врештi спiймають i вiддадуть на нелюдськi тортури... А втiм, вiд тортур нинi ? чим урятуватися! - I дiвчина помацала рукою пiстолi. - Та все-таки треба використати всi засоби, всi шляхи... Лiтня нiч коротка..." Тривожно прислухаючись до найменшого шелесту i вдивляючись розширеними очима в слiпу темряву, Дарина навпомацки посувалася вздовж стiни. Раз у раз вона з жахом озиралася назад, тремтячи вiд думки, що ось-ось ?? наздожене й схопить облитий кров'ю, з ножицями в горлi, довудца. Минали хвилини, якi здавалися дiвчинi вiчнiстю... Раптом десь поблизу, мало не бiля не?, почувся глухий звук вiд падiння чогось важкого й м'якого. Дарина здригнулась i хотiла була кинутися в глиб двору, та в не? пiдломилися ноги... Вхопившись за стiну руками, втiкачка зата?ла дух. Минула хвилина-друга, але довкола було тихо. Дарина нарештi озирнулася, ?й здавалося, що позаду промайнула якась тiнь... Майже iнстинктивно дiвчина подалася вперед, та не встигла вона зробити й кiлька крокiв, як за прочиненими дверима однi?? з келiй, що тяглися вздовж стiни, почулося борюкання й збудженi, захеканi голоси. - Нi, шельмо, не втечеш, - хрипiв грубий голос. - Пусти! - кричала якась жiнка. - Пусти!.. Геть!.. Я ?влалiя... Я католичка... Я привела вас сюди... - А дiдько з тобою, ?влалiя ти чи Мотря!.. Ти менi сподобалась - i край! - Ой рятуйте! - заверещала ?влалiя, борсаючись у темрявi. - Я пiду до пана довудци... Ти вiдповiси за насильство! ?влалiя вискочила з сiнешнiх дверей, - жовнiр за нею. В цю мить спалахнула блискавка й освiтила блiдим холодним сяйвом i ?влалiю, що борюкалася з жовнiром, i Дарину, що притиснулася до стiни... - Он пан довудца! - простягаючи руки до Дарини, крикнула ?влалiя. Жовнiр скам'янiв вiд несподiванки, у нього в головi блискавкою майнула думка, що коли випустити ?влалiю живою, то вона викри? його в злочинi, за який доведеться поплатитись головою. - То ти доносити, гадюко? - прошипiв вiн i встромив ?й у спину кинджал. ?влалiя несамовито закричала i впала крижем до нiг Дарини, а жовнiр щез у нiчнiй пiтьмi. Недовго стогнала ?влалiя, - швидко слабнучи, вона ще зiтхнула раз-другий i затихла... Минали найзручнiшi для втечi хвилини, а Дарина все ще стояла непорушне й раз у раз шепотiла: - Божий суд! - Нарештi вона озирнулась i помiтила, що на сходi небо почало потроху яснiшати... Принаймнi, добре вдивившись, тепер уже можна було розрiзнити на темному тлi неба обриси всiх п'яти бань храму... Треба було взяти себе в руки й негайно дiяти... Дiвчина обережно, але швидко рушила до брами. Пiдкравшись, вона побачила, що четверо жовнiрiв, певно, п'яних як нiч, спали, простягшись долi, а брама була не тiльки не замкнена, а навiть трохи прочинена. Не тямлячи себе вiд радостi, Дарина пiдбiгла до не? i, не помiтивши в чорнiй пiтьмi пiд склепiнням брами дозорця, що теж спокiйнiсiнько спав, наступила йому на руку. На щастя, вiн не прокинувся, тiльки промимрив якусь лайку й вiдсмикнув руку. Дарина налягла на важку браму, вона заскрипiла, але не пiддалася... Нараз паннi причулись якiсь пiдозрiлi звуки, схожi на тихий стукiт... Холодний пiт виступив у не? на чолi, вiдчай подво?в сили, й вона нарештi розчинила браму настiльки, щоб прослизнути в щiлину... Пiдйомний мiст був спущений, за ним тяглася довга гребля, що губилася в густих вербах, за якими починався лiс. Переходити мiст i греблю, коли ось-ось мало зiйти сонце, було небезпечно: по високiй стiнi могли ходити вартовi... Але за вербами Дарина вже могла вважати себе в безпецi. Зупинившись на мить пiд дашком брами, вона озирнулася довкола, перехрестилась i кинулася бiгти... Та ледве дiвчина вскочила у вологу пiтьму пiд вербами, як ?? схопили ззаду чотири залiзних руки й накинули на голову важку кирею... XVIII Грiзнi вiстi, що ?х привiз Петро, страшенно стривожили селян Мало? Лисянки. Вони ще ранiше були наляканi погрозами Гершка й пiсля його несподiвано? втечi ждали розправи, але тепер вона, неминуча й невiдворотна, вже стояла зовсiм поряд i примушувала стискатись серце вiд жаху. Зараз селяни були вiльнi вiд роботи: хлiба, навiть пiзню гречку, вже давно посiяли, а жнива ще не починались. Правда, пiдходив час орати толоку, готувати ниви на майбутнiй господарський рiк пiд озимину, та про це майбутн? нiхто не думав. Уже з само? ранньо? весни серед селян вiдчувалося якесь незвичайне хвилювання; не те щоб ?х з зими почали бiльше гнобити, - гнiт i поневолення народу були явищем не новим i за останн? десятилiття досягли, мабуть, свого апогею, - та докотилася звiдкись чутка, що настав слушний час скинути польське ярмо, врятувати i себе, i православну вiру вiд погибелi. А втiм, такi чутки виникали вже не раз i пробуджували в пригнобленого селянина надiю, проте ненадовго. Невеликий загiн захоплених волелюбною мрi?ю селян пiд керiвництвом якого-небудь запорожця зчиняв, бувало, веремiю, але, зруйнувавши й спаливши кiлька панських ма?ткiв та перевiшавши з пiвсотнi економiв, зрештою зазнавав поразки вiд сильнiшо? польсько? команди. Пiсля кожного такого гайдамацького заворушення й страхiтливо? за нього розплати народ втрачав надiю на визволення й пiд непосильним тягарем лиха дедалi нижче й нижче схиляв свою голову, хоч, як i ранiше, прагнув помсти. За останнi п'ять рокiв припинилися навiть гайдамацькi виступи, тому пани, посесори й економи були переконанi, що хлопське бидло остаточно приборкане, й ставились до селян, наче до пiд'яремно? худоби, нiчого не боячись. Та з весни помiтили, що "бидло" немовби ожило, пiдняло голову й хоча ще вперто мовчало, але в цьому грiзному мовчаннi вiдчувалася стихiйна сила, яка примушувала i економiв, i посесорiв утримуватись вiд канчукiв та паль; польськi урядовцi вважали, що цi настро? селян ? наслiдком московського вiтру - хоч насправдi цього й не було, - i до появи конфедерацiй уникали рiшучих заходiв. Люди хоча й виходили ще на панщину, але дуже неохоче, здебiльшого ж збиралися гуртками й гомонiли помiж себе про новi чутки, занесенi з ярмаркiв, з цвинтарiв, з корчем убогими, прочанами й про?жджими; в цих чутках, поряд з вигадками, були й правдивi вiдомостi про те, що скрiзь селяни готуються до останньо? боротьби й до них, щоб покiнчити з панами й назавжди визволити православну церкву вiд католикiв та унiатiв, пристануть i запорожцi... Саме цi чутки й ?днали людей, i пiдносили ?х дух. Так було i в Малiй Лисянцi, що правила за центр багатьох розкиданих довкола хуторiв. Пiсля вiд'?зду Петра по допомогу до гайдамакiв у садибi титаря щоночi потай збиралися впливовi люди з села й хуторiв; вони приходили дiзнатися, чи не одержано вiд Петра якихось звiсток, i подiлитися почутими новинами. Та виявлялося, що вiд парубка не було нi слуху нi духу, тому багато хто вважав, що його схопили ляхи, а з базарiв i корчем надходили тiльки звiстки, що пани з'?жджаються й готуються рiзати всiх православних. Оскiльки ж досi пани в селах не з'являлися, а, навпаки, навiть вiд'?жджали з сво?х замкiв на конфедератськi з'?зди, то тривога почала потроху влягатись. Щоправда, вдень села були майже зовсiм безлюднi - жiнки й дiти ховалися в найближчих лiсах та байраках, тiльки вночi виходячи iз сховищ, щоб потай дiстатися до сво?х хат i взяти дещо з харчiв. Останнiм часом, коли тривога трохи вщухла, втiкачi вже смiливiше навiдувались до сво?х покинутих осель, жвавiше метушилися в щоденному клопотi. Аж тут несподiвано повернувся Петро з грiзною звiсткою, що Мала Лисянка й близькi хутори та висiлки приреченi на винищення. Це повiдомлення мов громом прибило всiх селян, i вони не знали, на що зважитись. Диякон доклав багато зусиль, щоб заспоко?ти приголомшених селян; вiн присягався, що гайдамацькi загони недалеко й що Петро приведе ?х; та коли пiсля кiлькох днiв очiкування гайдамаки не з'явились, а Петро з сестрою пропав безвiсти, тодi й диякон розгубився. Не покладаюч сь уже на гайдамакiв, на ?хню негайну допомогу, вiн узявся збирати мiсцевий заг н, переконуючи .селян, що ?м перш за все самим треба озбро?тись i бути готовими до вiдсiчi. - Боже поможи, а сам не лежи! Пiд лежачий камiнь i вода не тече! - проповiдував диякон на нiчних радах у титаря, пiдбадьорюючи розгублених селян тим, що, мовляв, нам не вперше ляхiв лущити, що й батьки, й дiди нашi на них набили руку i що не такий уже чорт страшний, як його малюють! Палка мова диякона, який уже понюхав пороху та й умiв, де треба, докинути i божественне слово з святого письма, i гостру народну приказку, пiддавали духу похмурим слухачам, i вони, пiдбадьоренi його словом i ласкою титаря, iшли по домiвках припасовувати до гострих ножiв довгi ратища, а до кiс короткi держаки. Серед цих гарячкових приготувань минав час, роботи вистачало всiм чоловiчим рукам, вiд юнакiв до старих. Та й ж нки хоч i тремтiли вiд страху, але допомагали в роботi чоловiкам або виносили з сiл домашн? майно й ховали його в яругах, байраках, лiсах, а то й просто закопували в землю... Вечорiло. Пiсля двотижнево? спеки, яка обпалила i трави, i хлiба, i дерева, над Лисянкою нарештi пролилася зливою давно очiкувана й така жадана грозова хмара. Правда, вона захопила село тiльки крилом, посунувши далi на пiвдень, але й пiвгодинний рясний дощ освiжив i зелень, i повiтря, напо?вши його пахощами щойно скошено? в левадi трави. Пiвнiчний край неба вже виблискував чистою, прозорою блакиттю, а на заходi ще зловiсно чорнiла темно-багряна хмара, з яко? проглядало вечiрн? сонце. Його скiсне промiння золотило свiжу лапату зелень густих кленiв та срiблястi пасма немовби розчесаних верб i райдужними iскрами грало в дощових краплинах, що повисли на листi. Батюшка з титарем вийшли з душно? хати й сидiли на призьбi, вдихаючи цiлюще повiтря i втiшаючись чудовим вечором; 3 тихою усмiшкою дивився отець Хома i на чорну хмару, яку прорiзували вогненнi змiйки, i на ясний захiд сонця, i на палаючi багрянцем вiкна хат, i на пурпуровi, у самоцвiтах, верховiття дерев. - Ох, велик ?си, боже наш, у творiннях рук тво?х! - тихо промовив батюшка, звiвши очi в синю височiнь неозорого неба. - Дивний i прекрасний свiт i в грiзнiй борнi стихiй, i в лагiдному сяяннi вечора... Свiте тихий, свiте слави безсмертного отця небесного... - молитовне зашепотiв вiн i затих у нiмому спогляданнi. Титар довго мовчав, не бажаючи порушувати настрiй свого любого батюшки, i тiльки згодом наважився заговорити. - Ех, панотче, - зiтхнув вiн, потерши рукою сво? волохатi груди, - красен свiт божий, то правда, та не красними iстотами населений вiн... Одне одного силку?ться пожерти... Вовк вовка не зачепить, а от католик заповзявся всiх нас пожерти, щоб i кiсток не лишилось... То навiщо ж i краса цього свiту, коли в ньому таке паскудство? - Е, не кажи так, пане Даниле! - лагiдно вiдказав отець Хома. - Не нам, смертним, збагнути думу творця всесвiту, навiть херувими й восьмикрилi серафими не можуть прозирнути в та?мницю його творiнь... Але й незрячими очесами ми бачимо, що тьма неминуча... I дивись, поряд з нею ще яскравiше виблиску? вiчне сонце; гроза теж потрiбна, бо пiсля йе? наста? тихий i чарiвний вечiр... Бiльше того, коли б у свiтi не було зла, то й добро не мало б цiни... Усе супротивне iсну? для боротьби, i як свiтло переборю? тьму, так i добро зрештою мусить подолати зло, а правда - кривду... Я вiрю, що й народне горе мине, як чорна хмара, й пiсля нього возсiя? красою наш край i заплаканi обличчя засвiтяться усмiшкою! Тiльки ревно молiтеся й черпайте уповання з джерела милосердя й любовi, не поклада-ючись на князiв i на синiв людських, а тим паче на меч; бо яка рiзниця буде мiж напасниками, лиходiями й вами, якщо й у вас руки будуть заплямованi кров'ю? - останнi слова батюшка вимовив тремтячим голосом i схилив голову. Данило