хотiв був сказати кiлька слiв на сво? виправдання, та козачок, що зненацька вигулькнув з хвiртки, - вiн, без сумнiву, належав до польсько? челядi, але нетутешньо? - спантеличив титаря й примусив його мимохiть здригнутися. - Чи тут живе його превелебнiсть пан ксьондз тутешньо? церкви? - спитав козачок по-укра?нськи, але надто голосно й почасти зухвало. - Тут, хлопче! - вiдповiв стривожений титар. - А що тобi, сину? - з цiкавiстю пiдвiв голову й батюшка. - Пан наказали, щоб ви зараз же йшли до панського двору! - сказав хлопець. - Який пан? Економ наш чи що? - спитав батюшка. - Який економ? - презирливо пирхнув хлопець. - Сам володар тутешнього села. - Його ясна мосць пан губернатор? - вигукнули разом титар i священик i, наче окропом ошпаренi, схопилися на ноги. - Не губернатор, - якось знiтився козачок, - а володар цього села, його мосць пан Левандовський. Отець Хома й титар здивовано перезирнулися: вони такого прiзвища не чули й спершу було подумали, що, мабуть, при?хав новий економ чи новий посесор. Але за мить у титаря майнула страшна думка, що, певно, прибула уповноважена особа, якiй доручено криваву розправу, в першу чергу, з Лисянкою, - i ось для цього пан i звелiв прийти батюшцi. Титар пополотнiв i сказав отцевi Хомi, що самого його не пустить, а пiде з ним разом. - Його мосць кличе тiльки пана ксьондза, - пiдкреслив козачок, - а тому про-вожатих не треба. - Чого ти, пане Даниле, бо?шся? - сумовито усмiхнувся на хлопцевi слова священик. - Без волi отця небесного не впаде жодна моя волосина... То пiд його святою опiкою я й пiду... зараз... тiльки... ось рясу... - отець Хома поспiшив у хату, одяг поверх полотняного грубого пiдрясника, в якому вiн сидiв, свою ?дину рясу з синьо? китайки й у цьому парадному одязi вирушив разом з козачком до свого нового, невiдомого пана. "Що ж? - думав вiн дорогою. - Якщо пан кличе мене, щоб я вручив йому ключi од ввiреного менi храму, то я терпiтиму до останнього подиху, а ключiв йому не вiддам i власною рукою не впущу ворога в господнiй дiм для осквернення нашо? святинi". Коли козачок побiг у внутрiшнi поко? сповiстити пана про прихiд схизматського ксьондза, отець Хома смиренно зупинився бiля вхiдних дверей, у передпоко?, i, схиливши голову, з трепетом ждав свого верховного господаря. Як же вiн здивувався, коли пан, що ввiйшов до передпокою - середнього вiку й при?мно? зовнiшностi, - поквапно пiдiйшов до нього й, простягши обидвi руки, заговорив ласкавим голосом: - Даруйте, панотче, що я потурбував вас; та менi хотiлося якомога швидше з вами познайомитись, спiзнатись i обмiзкувати дещо секретно, а тому я й гадав, що в мене це зробити зручнiше. Пшепрашам!' Я вважатиму найпри?мнiшим обов'язком побувати у вашо? велебно? мосцi, - й вiн, взявши обома руками худу кiстляву руку священика, енергiйно потиснув ??. - Ах, я й забув сказати велебному пановi, хто я! Левандовський, власник подаровано? менi губернатором Лисянки з усiма правами, з яких я й думаю скористатися... Але що ж ми розмовля?мо, стоячи в передпоко?? Прошу до салону. Батюшка був такий вражений цим нечувано ласкавим поводженням, що в першу мить витрiщив на метушливого пана очi, не розумiючи, чи то незвичайна чемнiсть дивного пана, чи витончений глум. Та пан Левандовський, не дочекавшись вiдповiдi, сам повiв батюшку попiд руку до сво?? вiтальнi й, присунувши крiсло, запросив гостя сiсти; мало того, одразу ж звелiв подати меду, щоб випити два-три келихи з ним. Ще й тут думав отець Хома, що все це Левандовський виробля?, аби поглузувати, й що ?хня зустрiч неминуче закiнчиться якимось жахливим знущанням, але пан так сердечно виявляв свою гостиннiсть, що батюшка зовсiм розгубився. А Левандовський тим часом iз щирим спiвчуттям розпитував, як йому живеться, чи не кривдить його хто, чи не терпить вiн нужди. Та батюшка все ще мовчав i тiльки зiтхав, розгублено розводячи руками. - Либонь, не довiря? менi панотець? - заговорив пiсля невелико? паузи Левандовський. - Та й зрозумiло: я поляк i католик... А пани, певно, так усiм остогидли, що в кожному ?хньому теплому словi вбачають тiльки каверзу... - Воiстину... - нарештi промовив отець Хома й, схаменувшись, що бовкнув зайве, знiтився й похнюпився. - Так, так, так! - усмiхнувся Левандовський, пiдливаючи йому в келих меду. - Але я, панотче, зовсiм особливий пан, виродок. По-перше, будучи католиком - я не фанатик, а дотримуюся бiльше вчення Соцiя i вважаю будь-яке релiгiйне насильство злочином... Розум i совiсть мають бути в кожно? людини вiльнi... По-друге, я ненавиджу рабство й вважаю усiх людей, за подобою божою, братами й рiвними в правах, по-трет?, я також, напевне, як i ви, батюшко, люблю тутешнiй край i тутешнiх людей, вважаючи ?х рiдними собi: мiй прапрадiд був значним козаком i звався Левадою, а потiм уже прадiд, покатоличившись, причепив хвостик. - Господи! Вперше за все життя... - сплеснув руками батюшка. - Зроду й не подумав би, i не повiрив би! Швидше перевернеться небо й земля... - Панотець здивований? Та я ще додам, що, крiм учень фiлософських, i саме життя переконало мене, що хваленi безлади й безправ'я, на яких нiбито тiльки й трима?ться Польща, ? страшним, нетерпимим злом, i воно ма? бути вирване з рук свавiльних магнатiв... Там, де закон да? тiльки .одному становi необмежену владу, а iнших позбавля? будь-яких людських прав, там не може бути блага й могутностi, i така держава мусить рано чи пiзно впасти; але там, де вже зовсiм нема? закону, де законом ? сваволя магната, де й ?диний правний стан не гарантований вiд цi?? сваволi, - там годi терпiти й кожен на такий лад ма? право пiдняти руку! - Ясновельможний пане... сину мi'й... даруйте на словi... Але такi високi мислi... i вiд пана... в мене, старого, навiть розум мiша?ться, - плутався схвильований отець Хома. - Тiльки я ось думаю... що лiпше б... якби нiхто не пiднiмав руки... - Коханий панотче!.. - промовив пан Левандовський. - Однi?ю любов'ю i ласкою не переможеш зла, особливо коли воно взяло гору... i нiчого не бачить.... нi на що не зважа?!.. Якби хто вдерся в гурт дiтей i почав ?х рiзати... невже б ми, ?хнi охоронцi, дивилися на це винищення склавши руки i тiльки благали звiра в iм'я любовi зглянутись над дiтьми? Нi, в таку хвилину наша бездiяльнiсть була б злочинною... Сам Христос не стерпiв бешкету в храмi отця свого й не просьбами, а дiянням очистив його вiд осквернителiв... Без сили, панотче, не можна: усе в свiтi трима?ться на силi - i земля, i сонце, i зорi... Ох! - глибоко зiтхнув Левандовський i, потерши рукою чоло, вiв далi ослаблим голосом: - Я теж пережив... власне, не пережив, а переживаю й переживатиму до скону непоквитоване, велике горе... Наш губернатор убив мою дружину й маленьку доньку... Посиротив мене... - Боже всесильний! - вигукнув вражений до глибини душi батюшка. - Невже й шляхетний лицар не убезпечений вiд такого розбою? - Як бачите, отче! Де нема? закону, там кулак - пан... а проти кулака суддею може бути тiльки кулак... Атож, кулак! - гiрко пiдкреслив Левандовський i замовк. Груди його важко здiймались, у горлi щось клекотiло. Левандовський одним духом випив келих i, вiддихавшись, заговорив знову: - Мiсяцiв зо два тому пановi Кшемуському захотiлося трохи розважити гостей i "пожартувати" з мене... Коли я був у нього на дикому, огидному бенкетi, вiн наказав сво?й розбiйницькiй бандi вчинити нiчний на?зд на мiй хутiр, знести все дощенту, спустити став i саме мiсце, де була моя садиба, засадити деревами, щоб не лишилося й слiду житла. Дружину й немовля схопили сонних... Челядь перев'язали й розвезли... а потiм, вчинивши цей страхiтливий розбiй, губернатор запросив гостей разом зi мною на прогулянку в мiй хутiр... Я знепритомнiв, коли побачив, що все знищено. Бiльше мiсяця був несповна розуму, та, на лихо, моя мiцна натура перемогла... а дружина... моя сердешна, моя ?дина Ядвiся й немовлятко... не витримали й померли... Були ось... бiля мо?х грудей... i загинули... з примхи звiра... А вiн живе, пересичуючись всiлякими втiхами... глумиться з чужих, слiз... Мо?? ж розради... мого ангела... мого щастя... нема? на свiтi!.. Нема, й нiхто не може менi повернути ?х! - Левандовський закрив очi рукою i довго сидiв нерухомо, охоплений пекучою тугою i образою... - Ох, любий пане, велике ваше горе, - мовив батюшка тремтячим голосом i витер хусточкою очi. - I я тепер вiд щирого серця вiрю кожному панському слову... Його мосць на собi зазнав те, що терпить майже щоденно народ... Правда, вiн бiльше звик до терпiння, але i йому тяжко... А пановi господь послав випробування й зберiг життя, напевне, для вищо? потреби. Панське серце ще потрiбне тут. Так указу? промисел божий... - Я скоряюся йому, панотче, в тiй же надi?... Ось i цей дар... цiну кровi... я прийняв... щоб бути корисним хоч чим-небудь бiдолашному людовi... Я й вас запросив до себе, коханий ксьондзе, щоб ви були менi в цiй справi помiчником... Що ж до церковно? руги й всiляких господарчих потреб, то вiд мене ви матимете все... А чи не пробували обернути вашу церкву в унiатський костьол? Таке насильство нинi повсюдно твориться... - Поки що господь милував, - здригнувся отець Хома. - То ось вам моя рука, що поки я живий, захищатиму права i вашi, i вашо? церкви... А селянам я хочу здати всi економiчнi землi споловини, по-сусiдськи... Я ?х вважаю за сво?х добрих сусiдiв - менi багато тепер не треба, - так i перекажiть сво?м парафiянам. А громаду я скличу й про землю з нею побалакаю... Та говорити з натовпом по щиростi незручно... то я вже покладаюся на панотця... - Скажу! Скажу! Як же не подiлитися такою радiстю? Така благостиня ?м i не снилася... Справжнього благодiйника ?м послав господь... Зглянувся на сльози сирiт, на стогiн матерiв... Тобi, тво?му милосердю безконечному вклоняюся, о всеблагая мати! - i батюшка, пiдвiвшись з крiсла й простягши руки до iкони Остробрамсько? богородицi, що висiла в кутку вiтальнi, впав на колiна. Левандовський кинувся пiдняти старого й притис його до сво?х грудей. В обох, i в пана, i в старого священика, по обличчю текли щасливi сльози... Пiзно вийшов лисянський священик вiд нового пана. За садибою його зустрiв титар з двома дiдами. Вони весь час стерегли батюшку в засiдцi, чекаючи в страшеннiй тривозi, чим усе це скiнчиться. А на левадi в титаря уже зiбралася громада, й багато хто прийшов з ближчих хуторiв, щоб дiзнатися про новини i в разi потреби допомогти. Вiстi, принесенi батюшкою, громада зустрiла з недовiр'ям. Усi вбачали в щедростi нового пана якусь каверзу з його боку. Та коли отець Хома розповiв людям про невтiшне горе Левандовського, про страшну наругу, яко? той зазнав од губернатора, вони уже з бiльшим довiр'ям поставилися до його обiцянок. Радiсний настрiй запанував серед мешканцiв Лисянки; через годину пiсля повернення батюшки все село вже знало про несподiване щастя, послане Всевишнiм, i зiбралося в садибi Данила Кушнiра. Нiколи ще рада не була така багатолюдна й нiколи ще так не свiтилися щастям очi селян! Як тiльки блиснув перший промiнь сонця, отець Хома запросив усiх до церкви послухати подячний молебень з водосвяттям. Вдарив радiсний дзвiн, i все село, з старезними дiдами, з хворими, з дiтьми, широкою рiкою попливло у вiдчиненi дверi яскраво освiтленого храму... Другого дня пан Левандовський зiбрав селян i оголосив, що всi поля й сiножатi земель Лисянського ключа вiдда? ?м споловини, а пасовиська просто так i що, крiм того, решту податкiв - подимне, шляхове, рiчкове, хлiбне, церковне та iншi, скасову? зовсiм, а церкву ?хню бере пiд свiй захист i заступництво. Благодiяння цi були такi великi, що, незважаючи на попередження отця Хоми, приголомшили громаду. Селяни, поскидавши шапки, стояли мовчки, не смiючи поворухнутись, i тiльки тривожнi погляди спiдлоба виразно промовляли, що кожного мучив сумнiв: чи не з'?хав з глузду пан? Запанувала гнiтюча тиша, яка зовсiм збентежила Левандовського. - Може, ви, панове громадо, не задоволенi? - сумно спитав вiн. - Спасибi! Щиро дяку?мо за ласку! Пошли, боже, пановi вiк довгий! - несмiливо обiзвалося кiлька голосiв. - Вiк довгий! - пiдхопили iншi, вже .трохи дружнiше. - Ви, панове, начебто не довiря?те менi, - вiв далi господар. - То ось що: оберiть сво?х виборних i розмежуйте помiж себе, за згодою, мо? лани й сiножатi... А за побажання менi здоров'я - велике спасибi, а також зичу вам здоров'я i всякого добра... Тiльки насухо зичити - не випада?... То йдiть до корчми, i хай орендар викотить на громаду цiлу бочку горiлки вiд мене. - Спасибi! Оце пан, так пан! Дай, боже, пановi! Ну й пан! Спасибi! Спасибi! Пошли, боже! - одностайно закричала й загомонiла юрба, пiдкидаючи шапки вгору, i посунула до корчми. Дозвiл пана зараз же взятися до подiлу його ланiв i запропоноване частування одразу розвiяли всi сумнiви й викликали в натовпi шалену радiсть. Горiлка розпалила серця ще бiльшою втiхою. Даремно диякон, який не схотiв навiть пити на панську ласку, намагався протверезити захоплених селян i збити ?х iз мирного настрою; його не слухали. - Та не вiрте ви пановi, - надривався диякон. - Паки й паки реку, не вiрте! Вiн хитрий як лисиця, от щоi Бачить, що всi селяни ховаються по лiсах, що села й хутори спустiли, а жнива наближаються... От вiн i вдався до хитрощiв, що, мовляв, половину даю... Ха-ха! Та чи ? на свiтi такий дурень, щоб готового вiддав половину? Нема! Тож-бо й воно!.. А вiн вас дурить, щоб вижали йому хлiб i звезли, - а другу половину вiн i сам забере з ваших токiв. От що! Збагнули? Дехто з селян чухав потилицю й мимрив: "Еге ж, отець диякон, може, й ма? рацiю". Але ?х не слухали: "Та що ви базiка?те? Батюшка запевня?... А йому кожен повiрить... Та й одразу видно, що добрий пан... Його самого скривдили... А хiба мало панiв на Запорожжя тiкало? Вiн же одразу звелiв ниви дiлити... виходить, без обману... i частування, як слiд". - Слухайте, дурнi? - посинiвши, кричав диякон i потрясав у повiтрi могутнiми кулаками. - Ех, ви! Нажлуктилися пансько? горiлки та й вуха собi позатикали! Та якби й справдi пан надумався вiддати вам землю, то не допустить же такого шляхта: це був би ?м усiм пiдрив... Якщо пан зовсiм вiдбiг розуму, то в нього вiднiмуть ма?ток. Так чи iнакше, але нi пани, нi губернатор, нiже сам князь Яблоновський не вiддадуть хлопам землi: ?? тiльки силою можна взяти! - Ех, отче! - докоряли дияконовi за цi слова хмiльнi голови. - Тобi б тiльки одне - гайдамачити!.. Та якщо вiвцю можна спiймати за хвоста, то навiщо пiднiмати на не? голоблю? - А я кажу, - гарячкував диякон, - що коли ви повiрите в панськi обiцянки й згорнете руки, то вас передушать, як курей... Вiдомо, що дурня i в церквi б'ють, а береженого й бог береже. Та хоч як надривався вiн, а пiдпилий натовп був настро?ний миролюбно й волiв веселитися, а не воювати. Навiть на другий день слова диякона мало вплинули на селян: однi квапились у поле дiлити панськi лани, iншi поспiшали перевезти з лiсу в село сво? сiм'? i, незважаючи на всi умовляння диякона не ризикувати принаймнi жiнками й дiтьми, не могли вiдмовитись вiд спокуси знову зажити по-людському... Войовничий диякон нарештi плюнув, назвав Лисянку новою Гоморрою i подався на сусiднi хутори збирати загiн. Цiлий тиждень в Лисянцi кипiло життя, наче стояв там ярмарок; на всiх кутках села заскрипiли вози з домашнiм добром; бiля вiдчинених хат заметушилися баби, молодицi, бiля колодязiв почали збиратися дiвчата; з веселим криком забiгала по вулицi дiтвора, здiймаючи хмари пилюки... Вечорами знову мекали вiвцi й ревли корови, а вночi лунали на левадi сумовитi пiснi парубкiв i дiвчат. Батюшка розчулено поглядав, як село потроху знову поверта?ться до мирного життя, й, дiставши дозвiл правити службу в церквi, коли тiльки забажа?, користувався ним майже щоденно. Звiсно, в буднi, сповненi клопоту, до церкви приходили тiльки старi - вони побожно слухали палкi молитви священика. Так минув тиждень. Того дня господарi з раннього ранку подалися хто на царину, хто на розподiл ланiв, а парубки на сiножать, бо на високих мiсцях уже горiла трава. Батюшка, вiдправивши ранню обiдню, разом з титарем i паламарем був iще у вiвтарi, а в церквi шепотiли останнi молитви три сивi дiди й одна беззуба пiдслiпувата бабуся. Раптом до церкви вбiг блiдий, переляканий хлопець i заволав не сво?м голосом: - Хто в бога вiру?, рятуйте! З гори мчать... уже близько... - Хто мчить? - стривожено спитав з вiвтаря батюшка; вiн уже скинув рясу й був тiльки в полотняному пiдряснику, а в руках тримав довгу патерицю й бриля. - Ой панотче, поляки!.. По конях i по збру? видно... Ой лихо! - заламував руки переляканий хлопець. Усi зблiдли. Iз безладних хлопцевих слiв i священик, i всi присутнi зрозумiли, що над церквою й селом нависла смертельна небезпека. - Слухай, пане Даниле i ви, мо? любi дiди, - квапливо заговорив отець Хома. - На все воля божа! Я пiду додому... Зле, коли мене застукають у храмi... А ти, друже Даниле, разом з дiдами рятуйте всi священнi речi з вiвтаря й ризницi... Щоб не дiсталися вони до рук латинян... Ключ також доручаю тобi... хоч у рiчку закинь! Хай вдеруться до церкви, аки татi, аки розбiйники, а не ввiйдуть мирно... Благослови вас, боже! А мене простiть i розрiшiть, аще був що не гаразд вчинив. - Що ви, панотче, батьку наш рiдний? - пiдходячи до батюшки за благословенням, сказали титар i дiди. - Хiба ж завинила коли перед ким-небудь ваша свята душа? - Ох, простiть i прощайте! Хай береже вас господь! - тремтячим голосом промовив отець Хома i, перехрестивши схиленi голови дiдiв, вийшов iз церкви. Ледве вiн дiйшов до садиби титаря, як назустрiч йому вискочив добрий десяток вершникiв. Попереду мчав на баскому гнiдому жеребцi молодий улан з пихатим виразом обличчя, небiж Кшемуського. - Гей, попе, сюди! - гукнув вiн, осадивши бiля ворiт змиленого коня. Батюшка, скинувши бриля, пiдiйшов i шанобливо зупинився перед довудцою. - Слухай, ти, - погiрдливо заговорив улан, - сейм постановив, щоб в крулевствi не було бiльше нiяко? схизми, розумi?ш, нi-я-ко?! Щоб усе населення було католиками або принаймнi унiатами - i квит! I жодне покровительство й заступництво вам не допоможе, жодне! - червонiв од роздратування шляхтич, погрожуючи на-га?м. - Нi ваш гайдамака Мельхiседек, якого цими днями посадять на палю, нi Москва, проти яко? пiднялося все лицарство... I я тобi зараз доведу, що гонорове слово сейму i святе, i тверде! Слухай мiй наказ: ти задля свого спасiння й блага мусиш негайно, до при?зду губернатора, присягнути сам i привести в церквi парафiян до присяги на унiю. Даю тобi на це двi години. Якщо запiзнишся i його ясна мосць ще застане тут схизму, тодi пощади не буде! Отець Хома слухав зухвалу мову молодого улана скорботно й схвильовано; в нього була спалахнула надiя на заступництво нового пана, але зараз же згасла, - вiн раптом зрозумiв усю ?? ефемернiсть i подумав, що тисячу разiв мав рацiю диякон, коли закликав нi в чому не покладатися на панiв. А втiм, вислухавши улана, батюшка оволодiв собою, i в його ясних очах засвiтився непохитний спокiй вiри. - Пане, - тремтячим голосом заговорив вiн пiсля коротко? паузи. - Я нiкого не силую iз сво?х парафiян. Всяк ма? свою волю й свiй розум... Склич ?х i поясни сам волю найяснiшого короля й могутнього сейму... Насильством, пане, не можна анi насадити, анi знищити вiру... За не?, пане, люди йшли на хрест i на вогнище... Що ж до мене, смиренного служителя вiвтаря, то нiякi принади свiту цього, нiякi блага його не можуть спокусити мене на нечестивий вчинок... Я не зламаю присяги, дано? мною у вiвтарi мого рiдного храму, й зрадником не стану! Нiякi погрози мене до цього не змусять... Смертi я не боюся, за ?? межею - сонце правди й сiяння вiчно? любов ! I радощi життя, i муки його - все тлiн, усе скороминуще... Тiльки там - вiчне! - гучним, урочистим голосом закiнчив отець Хома, указавши перстом на глибоке блакитне небо. Спокiй й мужнi його слова так розлютили улана, що вiн позеленiв, задихнувся i якусь мить не мiг вимовити й слова. - То ти не приста?ш до унi?? - просичав довудца, на?жджаючи конем на священика. - Нi, - рiшуче вiдповiв батюшка. - Чому? - Бо не хочу зрадити вiри мого народу, вiри батькiв мо?х. - Ключi вiд церкви! - крикнув довудца. - У мене ?х нема?! - тихо вiдповiв священик. - Ключi! - несамовито заревiв шляхтич. - Присягаюсь... У мене ?х нема?... та я б i не дав... Хоч би якi ти муки вигадав... я ?х за благо прийму: вони стануть менi блаженством... - Повiсити його! - Благослови тебе, господи, сину мiй! - пiдняв угору руки священик. - Яке щастя, що ти прискорю?ш менi путь до Христа й встеля?ш його спокутною мукою... А в церквi, пiсля того, як пiшов батюшка, титар з дiдами кинулись у вiвтар i ризницю, щоб винести священнi речi й надiйно сховати ?х. Усi церковнi облачения, срiбнi й кипарисовi хрести, плащаниця, срiбнi канделябри, лампади й iкони в окладах виносилися з вiвтаря i з само? церкви, передавалися парафiянам, а тi розносили священнi речi по селу й ховали, а срiбло закопували в землю. Та зосталися на жертовнику чаша й потир з ложицею, а на престолi ковчег iз освяченими дарами. Торкнутися цi?? святинi нiхто не зважувався, а тим часом найпекучiша потреба була саме в тому, щоб винести й сховати ?? вiд напасникiв-унiатiв, тому що без цi?? святинi ксьондз не мiг служити мшу, а отже, й фактично перетворити православний храм в унiатський костьол. Час минав. До церкви, дедалi наростаючи, долинали з вулицi крики й тривожний гомiн. Били на сполох... Сумнi, мiрнi звуки дзвона пливли важкими хвилями й розносили по околицях тривожну звiстку. - Боже! Що ж робити? - у вiдча? заволав титар. - Ось-ось увiрвуться вороги... Я вже чую тупiт... I тодi все загинуло... Дiду, ви старший... Вiзьмiть он ту шовкову хустку, що покрива? чашу й потир, i загорнiть у не? дари. - Недостойний, недостойний я, грiшний, i торкнутися, - застогнав дiд. - Може б, ви, Охрiме? - звернувся вiн до свого товариша. Але той покрутив головою i перелякано замахав руками: - Ой на бога! Що ви? Адже менi з мо?ю скверною... i пiдступитися грiх! Нiкому це зробити, пане титарю, опрiч вас... - Oй що ж дiяти, що чинити? Якщо захоплять дари, храм загинув. А я, грiшний... недостойний... оскверню сво?ми руками... Не за себе я боюся... Хай би мене й грiм небесний за мо? зухвальство убив. тiльки б урятувати храм... Але осквернити святиню... Не смiю, не смiю!! В цю мить бiля само? церковно? огради пролунав кiнський тупiт. - Рятуйте дари! Замкнiть церкву! - крикнули обидва дiди, беручи на засув вхiднi дверi. Титар розгубився: вiн кинувся був до малого притвору, щоб замкнути дверi, та потiм мерщiй повернувся у вiвтар i впав на колiна перед запрестольним образом: - Милосердний, ласкавий боже!.. Карай мене, але допусти врятувати дари! Мати божа! Вiн пiдвiвся блiдий, тремтячий, з розчуленим поглядом; похапцем обмотавши руки шовковою хусткою, що лежала на жертовнику, титар, з трепетом священного жаху, взяв iз жертовника чашу й потир, накинув на них другу хустку i з належною обережнiстю зав'язав. Перед ковчегом вiн упав був ницьма, але дiди квапили, бо зовнi посилився гомiн. З таким же трепетом i благоговiнням зняв титар з престолу ковчег i загорнув його в ту саму хустку; взявши обома руками дорогоцiнну ношу й тримаючи ?? перед собою так, щоб вона не доторкалася його одежi, титар обережно вийшов у сiнцi й попросив дiда виглянути, чи нема? поблизу ляхiв. На щастя, виявилося, що стукiт i гомiн зчинились од возiв, на яких селяни поверталися з поля. Господарi зупиняли коней бiля церковно? огради, а самi бiгли до сво?х хат, щоб дiзнатись, чи не сталося чого з ?хнiми сiм'ями. Таких возiв стояло вже чотири, пiд'?жджав п'ятий. - Поспiшай, пане титарю! - сказав дiд. - Хвалити бога - це сво?, можна пройти. - Замкни ж дверi на засув i на замок... Ключi забери... I мерщiй за мною! - сказав титар i квапливою ходою, крадькома, прошмигнув у бiчну хвiртку, а звiдти в провулок i зник iз дiдом у буйнiй гущавинi левад... Тим часом звiстка про на?зд докотилася на царину; найближчi встигли при?хати, деякi пiшки бiгли в село, сповiщаючи зустрiчних хуторян про наглу бiду, а iншi, щоб повiдомити односельцiв, подалися на сiножатi й дальнi ниви... На лихо, новий пан був десь на хуторах, i дво? верхiвцiв помчали його розшукувати. Тiльки-но титар з дiдом сховалися в провулку, як до церковно? огради пiдскакав пан довудца. Там уже стояло вряд шiсть розпряжених возiв, бо на конях в усiх напрямах помчали хлопцi й дiвчата. На цвинтарi бiля замкнених дверей церкви юрмилося чоловiк дванадцять лiтнiх статечних господарiв. З найближчо? вулицi й з поля поспiшали люди. - Вiдiмкнiть церкву! - крикнув довудца селянам, якi сидiли на папертi. Тi встали, скинули шапки й, перезирнувшись помiж себе, нiчого не вiдповiли. - Вiдiмкнiть! - ще голоснiше крикнув шляхтич. - А нi - всiх посаджу на палю... - Змилуйся, пане, - вiдповiв статечний господар, що стояв попереду, - чим же ми вiдiмкнемо, коли в нас ключiв нема?? - Ага! У вас ключiв нема?? Де ж вони? У кого? У кого? - лютував довудца, на?жджаючи конем на людей. - Не зна?мо, пане, в панотця або в титаря... - Ведiть титаря! Селяни переступали з ноги на ногу, але нiхто не рушав з мiсця. - Сокир! Рубайте дверi! Чу?те? Зараз же менi рубайте дверi!.. Чого ж ви сто?те, хами? Я ?х висаджу сам!.. - i вiн, стиснувши коня, помчав до дверей. Селяни зiмкнулись i заступили дорогу, замахнувшись на коня цiпками. Кiнь рвонувся вбiк i мало не скинув з сiдла завзятого улана. - Церкви не дамо! - глухо обiзвалися з натовпу. - Не дасте, пся крев?! - зарепетував, скажено блискаючи очима, розлючений довудца. - Та я вас на капусту посiчу! - i вiн, повернувши коня, вихопив шаблю й кинувся був на селян; та зваживши, що ?х стало бiльше й що вони зiмкнулися щiльною лавою, миттю повернув до ворiт i крикнув на все горло: - Гей, сюди! До збро?! На цей крик до нього пiдскакав гусар. - Гвалт! Рятуйте! - закричали селяни й всi, як один, кинулися до титаревого двору. Довудца й гусар шарахнули вiд натовпу вбiк, гукнувши на допомогу команду, що саме наближалась до церкви. Шлях був вiльний, i селяни, не звертаючи уваги на гусарiв, кинулись прямо до титаря. Вони не помiтили навiть, що з протилежного боку майдану мчав .новий загiн, чоловiк з двадцять драгунiв, на чолi з осавулом полковника Стемпковського; осавул повiдомив довудцовi, що губернатор уже ви?хав iз замку в супроводi сотнi команди й прибуде сюди через пiвгодини найпiзнiше. До прибуття драгунiв довудца не тiльки не мав намiру чiпати розлючених селян, але й подумував уже про вiдступ; та й тепер, хоч i прибула пiдмога, вiн не зважувався атакувати чималий натовп, який показав, що зможе дати вiдсiч: адже довудца розраховував, що матиме справу з беззахисними вiвцями. "А коли це не вiвцi, а вовки... то лiпше, поки нема? явно? переваги, не рискувати, - думав губернаторiв небiж. - Тим бiльше, що його основне завдання - вiдiмкнути й приготувати церкву, отже, на не? i треба вдарити, добре, що хлопи залишили ?? без захисту". I вiн наказав драгунам оточити церкву, а сам з гусарами в'?хав в ограду. Спiшившись, гусари кинулись до дверей, але всi дверi були взятi на засув i дуже мiцнi - дубовi й кованi залiзом; висадити ?х не вдавалося... Довудца пiдбiгав то до одних, то до других, але, бачачи, що всi зусилля марнi, дедалi бiльше лютився. Час летiв, щохвилини мiг над'?хати губернатор, а довудца, посланий його ясною мосцю, й досi не виконав доручення та ще поквапився стратити священика, який знадобився б губернатору i для допиту, i для кари... Головне ж, згаяв час: коли вiн прибув, у селi було порожньо, а зараз з усiх кiнцiв збiгаються бунтiвники. А тут цей дзвiн... б'? на сполох, склика?... Ще, чого доброго, з'являться й гайдамаки. А дзвонар, побачивши, що жовнiри ламають церковнi дверi, та помiтивши вдалинi загiн вершникiв, почав дзвонити швидше: мiдний стогiн, що жалiбно лунав з дзвiницi, хвилями котився на всi чотири сторони, наче волаючи про страшне лихо й закликаючи все живе на допомогу. - Це вiн, пся крев, збунтував усiх! - немовби зрадiв довудца, що нарештi знайшов винуватця сво?х невдач. А дзвонар' тим часом, вигинаючись то в той, то в другий бiк, розгойдував, що було сили, важке серце великого дзвона. - Зняти його, шельму! На палю! - гаркнув на гусарiв довудца. Тро? з них кинулось шукати драбину... - Слухай-но, ти, шельмо! - крикнув дзвонаревi пан довудца. - Якщо ти зараз же не перестанеш дзвонити, то я на тво?х очах усю твою сiм'ю спечу на повiльному вогнi, а тебе посаджу на палю... Якщо ж перестанеш - усiм дарую життя. Дзвонар почув цей ультиматум i на мить був задумався... Та ось дзвiн знову судорожно застогнав. - Подихай же! - несамовито загорлав довудца й, вихопивши пiстоль, вистрелив у дзвонаря; але куля, не влучивши в нього, зачепила маленький дзвоник, i той жалiбно зойкнув, наче вiд болю. У цей час до пана довудци пiдбiг один iз гусарiв i повiдомив, що маленькi заднi дверi вибито. Довудца поспiшив за ним i через вiвтар зайшов до церкви, де гусари вже ламали дверi на дзвiницю. Вдершись туди, вони скинули дзвонаря вниз. Упавши, нещасний зламав ногу, а руку йому одразу вiдрубав розлючений пан довудца. А з гори тим часом спускалася в Лисянку величезна каруца, запряжена восьмериком вороних коней цугом. За нею в хмарi густо? куряви мелькали конфедератки, каски, черкеськi папахи й козацькi шлики конвойного загону. У каруцi сидiли старий Кшемуський з Мокрицьким, а проти них примостилися плебан базилiанського монастиря й полковник Стемпковський, запеклий ненависник схизматського бидла. - Я за всi села й мiстечка ясновельможного пана губернатора спокiйний, - сказав плебан при в'?здi в село. - Тут хлопи не опиратимуться; але далi до Турово? - iнша рiч: там лiси й лiси, а вони кишать гайдамаками, та ще ми одержали вiдомостi, що до цих волоцюг прориваються розбiйницькi банди з гадючого гнiзда - Запорожжя. - Нинi цi вовки беззубi, й триста дияволiв та вдво? бiльше вiдьом, якщо я ?х не знищу! - вигукнув Стемпковський. - Хай тiльки уповноважать, то я з ?хнього гнiзда зроблю мiсиво, далебi, мiсиво - з вугiлля, попелу й кровi! - Нiхто не сумнiва?ться! Пан полковник - вiдомий лицар, слава Корони! - люб'язно мовив Кшемуський. Каруца зупинилася бiля церкви. Молодий довудца ту ж мить пiдскочив до не? й доповiв сво?му дядечковi, що церкву вiдчинено, що титар, який чинив опiр, заарештований (вiн справдi, сховавши священнi речi, повернувся на цвинтар i був схоплений гусарами), а пiп нагло помер; дзвонар же, котрий скликав хлопiв на бунт, з вiдрубаною правою рукою лежить бiля церкви. - То цей пiп не схотiв схилити сво?? парафi? до послушенства й прирiк ?? на загибель? - поспитав, пiдводячись iз свого мiсця, Кшемуський. - Бiльше того, мiй найяснiший дядечку, вiн пiдбурював парафiян на бунт i велiв бити на сполох, - вiдповiв небiж, допомагаючи ясновельможному вилiзти з каруци. - Гадюка! Шкода, що помер так швидко... Я б з ним побалакав... Ну, та залишилося ще двi гадини й цiла отара... Грядiть же, превелебний отче, до церкви й перетворiть ?? святою мшею в костьол. - Во славу божу i в торжество вiчне католицько? вiри! - урочисто промовив Мокрицький, а плебан склав руки на грудях i звiв очi до неба. А натовп на титаревiй вулицi зростав i зростав; з найближчих висiлкiв через леваду пiдходили все новi люди; у дворi теж було повно... Скорботний настрiй селян поступився тепер мiсцем почуттю'обурення, що наростало з кожною хвилиною: чулось глухе ремство, очi блищали похмурим вогнем, внутрiшн? хвилювання пробивалося назовнi... - Ех, не послухали диякона! Повiрили пановi! - лунало в одному кутку. - Та де ж цей новий володар, який обiцяв захищати i нас, i нашу церкву? - ремствували в iншому. - Усi вони гаспиди! Усе брехня! - котилося вiд гурту до гурту. - Душогуби! Грабiжники! Кровопивцi! Отепер би на них диякона! - Що ж це? Погибель? Кiнець? - голоснi розмови й запальнi вигуки зливалися в похмурий гомiн, що, посилюючись, нагадував рокотання бурi. Нараз серед цього гомону людських голосiв рiзко пролунав один крик, немовби вiдчайдушний зойк людини, що гинула. Усiх пройняв дрож, i кожен обернувся на той крик. Бiля трупа отця Хоми, якого зняли з шибеницi й поклали посеред двору, стояла середнього вiку ставна жiнка. Виразисте обличчя вiдбивало душевну бурю, що охопила всю iстоту молодицi, очi ?? виблискували зловiсним вогнем, розлючена, простоволоса, з розпущеними косами, якi розвiвав вiтер, вона була живим втiленням Не-мезiди. - Що ж ви сто?те над небiжчиком i чуха?те потилицi? - кричала жiнка, розмахуючи руками, i голос ?? краяв серце. - Захистили свого заступника, батька нашого ?диного? Захистили? Ось вiн лежить, розтерзаний, i наче молиться за вас... А ви вмi?те тiльки скиглити над святим мучеником... Ех, люди, ви, люди! Кожен звiр захища? сво? лiгво! Вовчиця боронить дiтей, не боячись смертi... Навiть голуб метиться за голубку... А ви? Ха-ха-ха! Вашi ж батьки вiльними козаками були, а вас пани обернули в бидло, i ви живете й терпите! Та на дiдька вам таке життя? Нащо вам це ярмо? Чу?те ви чи нi? А нам? А нам, жiнкам, уже несила, несила!.. - несамовито кричала молодиця, рвучи на собi коси й б'ючи себе в груди. - Нема? вже нашого заступника, нема? нашого молiльника, нема? нашого сонця праведного! А вбивцi, розбiйники й кати знущаються над нашою вiрою, руйнують церкву... То не варто i нам жити! Дiтей сво?х задушу цими руками, батька зарiжу... На смерть! На погибель! Хай у кровi сама захлинуся, а задушу-таки хоч одного недолюдка, ката! За мною! - i жiнка рвучко кинулася вперед. Палке слово молодицi так вразило натовп, що вiн спершу онiмiв, а потiм вибухнув страхiтливим ураганом крикiв. Неначе удари грому, лунали вигуки: - Бий ?х, на смерть, на погибель! I багатоголове чудовисько стрепенулося, на?жачилось, немов щетиною, списами, косами й кинулося шаленим, клекочучим валом за войовничою жiнкою... XIX Прискакавши з Лисянки в Мотронинський монастир. Залiзняк застав там Аркадiя i Найду, повернення яких вiн нетерпляче чекав. Напередоднi вони прибули з Запорозько? Сiчi й привезли важливi вiстi. ?хня по?здка на Запорожжя увiнчалася цiлковитим успiхом. Запорожцi одностайно вирiшили допомагати, наскiльки буде можливо, гайдамакам, тим бiльше що кошовий сказав, що на цю допомогу росiйський уряд да? хоча й неофiцiйну, але цiлком певну згоду. З Найдою прибуло рiзними шляхами п'ятсот запорожцiв, а з дня на день мало прибути ще двi тисячi. Кошовий отаман вiдправив посланцiв i на Дiн, щоб кликали вiльних людей на допомогу повстанцям. У татар i туркiв закупили цiлий обоз збро?, i вiн незабаром мав прибути в Мотронинський монастир. Та найважливiша звiстка була та, що кошовий отаман, а з ним i все Запорожжя вiдправили хитрих послiв у Туреччину, щоб спонукати цю державу якнайшвидше оголосити вiйну Росi?: оскiльки Польща була союзницею Туреччини, то ця обставина пiдняла б проти Польщi Росiю. Запорожцi добре знали, де знаходяться головнi пружини турецько? державно? машини, а що Найда дав послам ще й величезну суму грошей, то, беручи до уваги полiтичнi непорозумiння, якi виникли серед супротивних держав, цiлком можливо було розраховувати на успiх цi?? справи. З такою ж метою були вiдрядженi посли з багатими подарунками й до татарських мурз, i до хана. Кошовий вiрно розрахував, що пiд час вiйни Запорожжя дiстане можливiсть вiльнiше дiяти, а також одержить дозвiл збiльшити кiлькiсть свого вiйська. Саме це вiн i сподiвався використати для визволення Укра?ни. Про та?мний план кошового й запорожцiв Найда розповiв тiльки Залiзняковi, i ця звiстка так врадувала полковника, що вiн мимоволi просльозився. - Ех, серце ж у нашого кошового та в братiв-орлiв! - вигукнув Залiзняк, сердито змахуючи непрохану сльозу. - Хоч i не дала доля рiднiй кра?нi щастя, зате вже серця... Ех! Не шкода й головою накласти! Бiльшу частину скарбу Найда й Аркадiй привезли в монастир. Розповiдь Найди про чудесне здобуття скарбу остаточно оточила його особу i в очах братi?, i в очах народу якимось незвичайним ореолом та ще бiльше змiцнила в ?хнiх серцях надiю на успiх задуманого. Звiстка про мученицьку смерть лисянського священика, отця Хоми, блискавкою облетiла Укра?ну, i все довкола сколихнулося. Це страхiтливе, нечуване звiрство було останньою краплиною, що переповнила чашу терпiння народного! А тим часом конфедерати й унiати, ще не розумiючи того, що пiднiма?ться навколо, чинили й далi сво? буйнi на?зди й кривавi розправи; щодня приходили звiстки про новi звiрства, новi тортури... Запорожцi, кинувши сво? села й хутори, ринули з усiх усюд у польську Укра?ну i незабаром утворили сотнi невеликих загонiв. За короткий час становище на Укра?нi змiнилося: ще недавно по селах i хуторах бешкетували ватаги конфедератiв, чути було стогiн i зойки катованих людей та зухвалi вигуки сп'янiлих од кровi шляхтичiв, тепер же там стало тихо; скрiзь побiля церков збиралися юрби селян, якi кинули косовицю й жнива, що вже почалися подекуди, й економи не зважувалися виганяти "бидло" на лани... У повiтрi запахло порохом. ?вре? з гарячковою поспiшнiстю тiкали в найближчi мiста, прихопивши з собою тiльки найцiннiше з свого майна. - Хлопи бунтують! - прокотилося по Укра?нi. Окремi загони в рiзних мiсцях уже почали страшну помсту. Народне повстання загрожувало перейти в страхiтливу рiзню, якби не з'явилася людина, котра об'?днала пiд сво?м стягом усi сили й очолила ?х. Залiзняк зрозумiв, що настав час або пiднятися на гребенi народно? хвилi, або залишитися осторонь вiд руху. Iм'я Залiзнякове мало таку популярнiсть по всiй Укра?нi, що досить було б йому вiдкрито пiдняти свiй стяг, як усi ринули б до нього. Та цього було замало. Дiстати визнання повстанцiв - це ще не все, головне - щоб уся Укра?на визнала його гетьманом i пiшла за ним; треба було, щоб до цього руху i лiвобережне козацтво, i сусiднi держави поставилися не як до бунту хлопiв, а як до великого народного повстання. Але хто мiг настановити його гетьманом, хто мiг освятити такий рух, надати йому характеру хрестового походу? В часи Богдана це зробила Запорозька Сiч, тому що вона була святинею для укра?нцiв i виразницею народних iдеалiв, захисницею народних iнтересiв. Та нинi Правобережна Укра?на була вже давно вiдiрвана од Сiчi; нi гетьмана, нi власного уряду не залишилося в не?, вона не мала навiть вищого духiвництва, i не було ?й звiдки почути рiшуче слово; ?диною зорею нещасному народовi сяяв ще Мотронинсь-кий монастир. Туди стiкався люд з усiх кiнцiв Укра?ни. Загальна жадоба помсти була така велика, що навiть ченцi й священики ладнi були кинутися в бiй. Незважаючи на те, що, здавалося, всi сусiди мовчки погодились на поголовне винищення православного люду в Польщi, серед селян уперто трималася чутка про золоту грамоту, видану росiйською царицею Мельхiседековi. Безперервно новi й новi юрби збуджених людей прибували до стiн Мотронинсько-го монастиря. Багато хто знав про те, що Залiзняк призначив тут збiр, а бiльшiсть несвiдомо горнулася до цього останнього оплоту православ'я, шукаючи тут поради й порятунку. I ось Залiзняк вирiшив, що монастир повинен освятити ?хн? повстання. В глупу пiвнiч скликали вони з Найдою у колишню Мельхiседекову келiю старшу монастирську братiю й оголосили ?й про свiй намiр. Усi одностайно схвалили пропозицiю Залiзняка й Найди; вирiшено було першого серпня, на Маковiя, вiдслужити урочисту вiдправу й освятити з усi?ю сумною пишнiстю зброю козакiв, якi поклялися вiддати життя за святий хрест. У монастирi почали дiяльно готуватися до майбутнiх подiй: укрiплювали стiни, заготовляли провiант для вiйська. Охопленi ентузiазмом, монахи тягли в сво? льохи все, що тiльки можна, аби заготувати харч для вiйська й сотень жiнок та дiтей, котрi знайшли притулок бiля стiн монастиря. Залiзняк i Найда теж енергiйно готувалися до наступно? вiйни. Розумiючи, що на успiх справи можна розраховувати лише в тому разi, якщо зненацька ринутись на ляхiв i приголомшити ?х несподiваним ударом, вони вирiшили одразу ж пiсля освячення збро? роздiлити вiйсько на двi частини й кинутися на переповненi шляхтою мiста, а тому до всiх гайдамацьких загонiв розiслали гiнцiв з наказом збиратись у Мотронинському лiсi. Днi збiгали в гарячковiй роботi й необхiдних приготуваннях. Нарештi настав переддень призначено? вiдправи. На монастирському дворi панувало незвичайне пожвавлення. З комiр i льохiв виносили барила й мiшки, вантажили ?х на похiднi козацькi вози; по монастирських стiнах снували козаки, оглядаючи бiйницi й амбразури. Ченцi з хрестами й кропилами в руках обходили людей, що юрмилися бiля монастирських стiн. До брами раз у раз пiд'?жджали гiнцi i, скочивши з коней, заходили в двiр. Залiзняк i Найда походжали по двору, наглядаючи за всiма приготуваннями, вiддаючи накази й вислуховуючи донесення гiнцiв. - Ну, друже мiй, - сказав Залiзняк, зупиняючись бiля церковних дверей, - зда?ться, зроблено уже все, тепер хоч i наскочать ляхи, то об цi стiни поламають зуби! - Та ?х тепер сюди й калачем не заманиш, - усмiхаючись, вiдповiв Найда. - Он знову прибули люди, кажуть, що ляхи, як мишi, тiкають iз сiл у мiста, добро сво? на дорогах кидають. - Воно-то правда, а все ж обережнiсть не завадить, - треба нам, друже, берегти цю святу обитель, як око в лобi. Поки вона цiла, доти й народ вiрить у благословення господн?! Завтра вдосвiта ми виступимо звiдси, i хоч залишимо для захисту монастиря з сотню козакiв, проте мусимо передбачити все, - тому оглянь, друже, ще пота?мний хiд, а я пiду подивлюся на стiни; та поспiши й приходь до мене: треба дати гасло й розставити вартових. Найда подався до старо? монастирсько? церкви, уже закрито? для богослужiння, й, вiдiмкнувши бiчнi дверi важким ключем, ввiйшов у ризницю; тут вiн насилу пiдняв одну з плит у пiдлозi, викресав вогню, засвiтив воскову свiчку й обережно спустився по крутих сходах у вузький пiдземний коридор, який закiнчувався замаскованим виходом у лiсову хащу. Все тут було справне. Вийшовши з церкви. Найда попрямував до Залiзняка, коли раптом його покликав чийсь голос: - Козаче, козаче, та почекай же, не чу?ш чи що? Найда озирнувся: до нього поспiшав кульгавий жебрак, що при потребi вмiв добре ходити обома ногами. Це його Найда посилав з чотками до Дарини. Коли Найда побачив жебрака, серце його затремтiло вiд жагучого бажання якомога швидше розпитатись про Дарину. Чи жива вона, чи здорова? Вiн кинувся до жебрака й промовив з ледь прихованим нетерпiнням: - Ну, що? Знайшов? Побачив? - Знайшов, побачив, - вiдповiв жебрак. - I привiз... - Привiз? Кого? - Панну... - Панну? Доньку обозного? - вигукнув здивований Найда. - Авжеж, ??! - Де ж вона? Тут? - Та нi! У Лебединському монастирi, велiла розшукати тебе й переказати, що пам'ята? тебе i жде. - Пам'ята? i жде, - мимохiть прошепотiв Найда. - Чого ж вона прибула туди... в такий час?.. Господи... адже все може трапитись!.. Радiсть i тривога охопили Найду вiд звiстки, принесено? жебраком. "Дарина тут, так близько вiд нього, прибула, не побоялася - козачка, королева! Вiн ?? просив чимось допомогти монастиревi, а вона сама при?хала туди! Авжеж, смiливий, вiдважний вчинок, але який ризикований!.. В цей час, коли всюди нишпорять конфедерати й унiати, вона в жiночому монастирi! О, не доведи господи! Щохвилини на не? чигають смерть, муки ще гiршi вiд смертi! - Найда замислився. - Що ж робити? Не можна залишити ?? там саму... По?хати, привезти сюди або вiдвезти додому, до батька?" Але козак одразу ж вiдкинув цю думку. Хоч би там що, а в цей час вiн не залишить вiйська нi на одну хвилину! Доля Укра?ни лежить на терезах, i якби зараз вiн почав думати про сво? почуття, самiй Даринi було б соромно за нього... Залиша?ться одно: послати за нею невеликий загiн i прохати прибути сюди, в Мотронинський монастир. Поки що тут найбезпечнiше мiсце. Заспоко?вшись на цiй думцi, Найда пiшов до монастирських стiн, щоб разом з полковником вiддати останнi розпорядження. А тим часом Залiзняк, оглянувши монастирськi стiни, вийшов за ворота подивитися ще на вали й шанцi, спорудженi за його вказiвкою на деякiй вiдстанi довкола монастирських стiн. Тепер увесь простiр мiж стiнами й валами був заповнений людом, переважно жiнками й дiтьми. Дехто тулився на возах i пiд возами, iншi просто на землi - на розстелених свитах; бiля кожно? сiм'? лежали клунки - все, що люди встигли захопити з собою; до деяких возiв були прив'язанi воли, корови, а подекуди стояли, збившись купою, вiвцi. Людський гомiн перемiшувався з меканням овець, ревiнням корiв i кукурiканням пiвнiв. Збоку можна було подумати, що навколо монастирських стiн розташувався велетенський ярмарок, якби обличчя людей, що сидiли гуртками, не були такi сумнi, якби в загальний гомiн не вривалися сльози й стогнання жiнок та дiтей. Коли до валiв пiд'?хав Залiзняк, усi, перешiптуючись, шанобливо поскидали шапки; полковник оглянув укрiплення й повернув назад. Бiля ворiт його зустрiв козак i повiдомив, що до пана полковника з дуже важливою звiсткою прибули ковалi. - Ну, то веди ?х сюди, в сторожку! - наказав Залiзняк i зайшов у невеличку келiйку монастирського сторожа. За хвилину туди ж увiйшли дво? високих на зрiст запорожцiв i, вклонившись Залiзняковi, гучно мовили: - Здоров був, батьку! - Доброго здоров'я, дiти! - приязно вiдповiв полковник. - Ну що, скiнчили роботу? - Скiнчили, все сховано недалечке, у Вовчому байрацi. - А скiльки? - Тисяча шабель, та ножiв з чотири тисячi, та наконечникiв до списiв тисячi двi. - Славно! Добре попрацювали, не грiх i по чарцi! - Зараз не треба, батьку: нап'?мося в панських замках хмiльного пива. - Дай боже! А що ви iще скажете? - Пiймали двох шпигунiв польських. - Шпигунiв? - здивувався й стривожився Залiзняк. - Де ж, як? - Та в лiсi ж, - хотiли нас вистежити! - Ну й що ж? - Не вдалося, вартовий спiймав; ми хотiли ?х там самi рiшити, а потiм подумали, що, може, ти розпита?ш ?х про що. - Добре... А хто ж вони? - Брехали багато... Ну, та сам побачиш - хлопець i дiвчина. - Хлопець i дiвчина? - перепитав Залiзняк. - Та ось вони тут з нами, зараз приведу! - мовив один iз запорожцiв i, вийшовши за дверi, повернувся з Прiсею й Петром. Коли Залiзняк побачив ?х, у нього мимохiть вирвався вигук здивування; вiн швидко пiдвiвся й, пiдiйшовши до дiвчини, взяв ?? за руки. Прiся дуже зблiдла й схудла за час свого полонення, та коли побачила полковника, ?? змарнiле личко зашарiлося нiжним рум'янцем, а очi засяяли незвичайним щастям. - То це шпигуни? - промовив Залiзняк, з любов'ю поглядаючи на Петра й Прiсю, i з посмiшкою озирнувся на запорожцiв. - Та як вам таке на думку спало? А ти, Петре, чого ж не сказав ?м про мене? - Та вони, либонь, казали, - знiяковiло зауважив старший запорожець. - Дiвчина й перстень твiй показувала, але ми не повiрили... За таких, бач, обставин попалися... Вночi пiдповзли до нашого яру, видивлялися, винюхували... - Гай-гай! - усмiхнувся Залiзняк. - Як можна було подумати на таку красуню, що вона шпигунка? Вiн ласкаво взяв Прiсю за пiдборiддя, i збентежена дiвчина спаленiла ще бiльше. - Ну, та слава богу, що хоч живими до мене привезли. I як це тобi, Петре, надало до них, - вiн пiдморгнув у бiк запорожцiв, - у гостi потрапити? - Заблудилися в лiсi з сестрою, - похмуро мовив Петро. - Ну, почули - гупа? молот, на те гупання й пiшли, але боялися вiдразу пiдходити... Спершу хотiли роздивитись... пiдповзли, ну й схопили нас. А батько й отець Хома не захотiли, пане полковнику, ?хати зi мною: сказали, що ?м належить захищати святу церкву. Залiзняк здивовано глянув на Петра: певно, бiдолашнi дiти ще нiчого не знали про смерть свого батька. Якусь хвилину полковник мовчав, немовби не наважуючись завдати ?м смертельного удару, та потiм сказав збентежено й сумно: - Вони свято виконали свiй обов'язок... Захищали церкву до останнього подиху... Уже в голосi, яким були промовленi цi слова, Петро й Прiся одразу вiдчули щось лиховiсне. - До останнього подиху? - тремтячим голосом перепитав парубок. - Ой мати божа! - скрикнула Прiся, звiвши на Залiзняка сповненi жаху очi. - Хiба ляхи вже напали на Лисянку? - тривожно допитувався Петро. - Авжеж, дiти... - I батько?.. - у вiдча? сплеснула руками Прiся. - Прийняв мученицький вiнець. Тихий зойк вирвався з Прiсиних грудей, i вона, наче пiдрiзана косою квiтка, похитнулась i впала на руки полковника, що пiдбiг до не?. Петро теж кинувся до сестри, по його щоках котилися сльози. Коли бiдолашну дiвчину привели до пам'ятi, вона тихо, безутiшно заридала. - Недолюдки, христопродавцi, гаспиди! - хрипiв Петро, притискуючи Прiсю до грудей. - Ех, чого ж мене не було там?.. Я або захистив би, або хоч натiшився б!.. - Батько ваш тепер у ясних оселях божих iз святими мучениками й праведниками; там йому краще, нiж тут, на землi. А ми вже справимо по ньому таку панахиду, яко? й свiт не бачив. Ти, Петре, залишишся з нами; знайдемо недолюдкiв, якi знущалися з твого батька... А ти, Прiсю, не журися, ми не кинемо тебе. Залiзняк ласкаво погладив дiвчину по голiвцi. У цей час дверi вiдчинилися, й до сторожки ввiйшов Найда. - Ну, панове, одведiть дiвчину до людей, - звернувся Залiзняк до запорожцiв. - Тут ? й лисянськi селяни, а до нас пришлiть Неживого. Ти ж, Петре, коли хочеш, залишайся з нами. - Берiть i життя мо?! - з запалом вiдповiв Петро. Запорожцi з Прiсею вийшли, а через хвилину до сторожки ввiйшов Харко Неживий з дванадцятьма надiйними козаками. - Доброго здоров'я, батьку! - привiталися козаки. - Що скажеш? - А ось що, брати, - вiдповiвши на' привiтання, заговорив Залiзняк. - Завтра опiвночi зберуться в Мотронинському лiсi всi козаки, запорожцi, гайдамаки й селяни - вся Укра?на; завтра опiвночi ми освятимо нашу зброю i заприсягнемося полягти всi, як один, за матiр Укра?ну i за хрест святий. Вiйська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора i козакiв, i селян, - тому вiзьмiть кожен з собою ще по кiлька душ i засядьте на всiх дорогах i стежках, якi ведуть до монастиря, щоб ляхи, довiдавшись про завтрашнiй день, не прорвалися крiзь лiс i не оточили нас зненацька. Бо тут буде серце Укра?ни, i якщо вони поразять його, тодi вже нiщо не воскресить трупа. - Розумi?мо, батьку, мишi не пропустимо! - заговорили разом козаки. - З лiсу теж не випускати нiкого! - додав Найда. - Хiба що тiльки з нашим листом чи перначем, а в лiс тiльки тих, хто на запитання "Хто йде?" дасть вiдповiдь: "Лисянський титарi" - "Куди?" - "На прощу в монастир". А коли ?хатиме обоз, то гасло таке: "Хто йде?" - "Чумаки з Криму!" - "Що везете?" - "Сушену тараню!" - А якщо хто помiтить ляхiв i не зможе зупинити ?х, - вiв далi Залiзняк, - то хай тричi вистрелить iз мушкета, i кожен, хто почу? пострiли, хай повiдомить iншому, а той повинен негайно послати гiнця до нас. Розумi?те, дiтки? - Розумi?мо, батьку! Усе зробимо, як кажеш, будь певен! - Вiримо, друзi! - Найда i Залiзняк пiдвелися. - Нам i вам, однаково всiм, господь востанн? да? нагоду врятувати Укра?ну, востанн?, бо часи мiняються: ви - останнi орли Укра?ни. Вiддамо ж, друзi, все, що ма?мо, - i життя, i душу, щоб хоч цього разу вирвати батькiвщину з кайданiв! - Амiнь! - разом вiдповiли запорожцi. Усi мiцно обнялися, потисли один одному руки, й запорожцi вийшли. Залишилися тiльки Залiзняк i Найда. Обидва якусь мить мовчали. - Ну, друже, - глибоко зiтхнувши, сказав полковник. - Тепер уже все скiнчили, залишилося тiльки вирiшити нам помiж себе: на якi мiста зараз рушати? Перш нiж ми нападемо на Умань, треба взяти кiлька менших мiст, щоб наше вiйсько повiрило в сво? сили i щоб нагнати страху на ляхiв... У Чигиринi й Жаботинi зiбралося багато шляхти, то як ти гада?ш, чи не податися нам щонайперше туди? - Згоден!.. Але ось що, друже: перш нiж ми гомонiтимемо про справи, я хотiв тобi сказати про одну приватну рiч! - Найда вiдкашлявся. - Пiдiйма?ться буря, жiночий Лебединський монастир сто?ть без будь-якого захисту, а на нього давно гострять зуби ляхи... От я й вирiшив, що неодмiнно треба туди, про всяк випадок, послати сотню козакiв... Гiрко ж буде, коли й ця свята обитель загине, як iншi... - Ох, друже, шкода, що тобi так пiзно спало це на думку! - зiтхнув Залiзняк. - Чому пiзно? - стривожено спитав Найда. - Бо я щойно одержав звiстку. Ляхи, либонь, уже напали на Лебединський монастир i, очевидячки, перетворили його в кляштор!.. А що ж дiялося в нещаснiй Лисянцi пiсля вбивства доброго отця Хоми?.. Мокрицький i плебан у супроводi губернатора, полковника й чотирьох молодих офiцерiв увiйшли до церкви; найпревелебнiший офiцiал, пiдiйшовши до вiвтаря, зняв руки вгору й заспiвав фальцетом "Те deum laudamus" плебан, а за ним i всi присутнi рiзноголосе пiдхопили, й переможний гiмн верескливо i дико залунав пiд склепiнням гвалтом узято? церкви. Потiм Мокрицький увiйшов через царськi врата у вiвтар, а плебан через дияконський вхiд поспiшив у ризницю. За хвилину вони обидва вийшли з вiвтаря з перекошеними вiд гнiву обличчями: - Злочинство! Святотатство! Нечуване блюзнiрство! - зарепетував офiцiал, хапаючись руками за голову. - Мшi не можна вiдправити: всi шати забрано... Усi священнi речi вкрадено... I навiть ковчег i чашi зникли, - тремтячи вiд хвилювання, пояснив плебан. - Грiм i блискавка! Хто насмiлився? Роздеру на шматки! - закричав, синiючи вiд лютi, Кшемуський i витрiщився на небожа. - У всякому разi, найяснiший пане, не пiп, - вiдповiв переляканий шляхтич. - Я його захопив зненацька, й нiкого з ним не було, нiкому при менi передати ключiв вiн не мiг. Потiм розпочався допит... А коли пiп помер, я поквапився сюди; церква була замкнена, й нам довелося виламати дверi... Виходить, хтось iз бидла... - Який пекельний злочин! - жахався Мокрицький. - Наруга над богом у його святилищi... Осквернення "Secula seculorum"... О ?зус-Марiя! - Блюзнiрство впаде на нашi голови! - вторив офiцiаловi плебан. - Знайти менi винного! - затупотiв ногами на небожа губернатор. - Або я не подивлюся, що ти шляхтич! Пан ? галган, а не довудца! - Проше найяснiшого пана дядю... - спробував був тремтячим голосом запротестувати шляхтич, але Кшемуський несамовито закричав на нього: - Тихо! Замовч! Ти повинен був одразу пiд'?хати до церкви, оточити ?? сторожею, а ти по городах тинявся... I не зна?ш, хто був тут у той час, хто давав розпорядження, хто звелiв бити на сполох! - Я ось титаря... - Стiй! Я вже сам займуся допитом i карою... I слово гонору, що жахнеться пекло! - i Кшемуський, повернувшись спиною до небожа, вийшов розлючений на паперть. За губернатором рушили iншi. Неподалiк вiд папертi стояло кiлька зв'язаних полонених, захоплених жовнiрами, - три баби, слiпий дiд i титар. Тут же лежав, спливаючи кров'ю, дзвонар i тихо стогнав. Драгуни на конях оточили церкву, а решта команди, спiшившись, розташувалась на вiдпочинок по всьому цвинтарi й за оградою. - До свого десятка, пане, за ограду! - скомандував Кшемуський, i блiдий, похнюплений довудца, тремтячи вiд переляку, вийшов за ворота. - Слухайте ви, пси, гадюки! - звернувся до полонених губернатор. - Якщо зараз же на цьому мiсцi ви не назвете менi ту бестiю, котра забрала з церкви священнi речi, то не дожити менi до вечора, коли я не перерiжу усе ваше село, починаючи з щенят. - Не покладай гнiву на людей безневинних, найяснiший пане, - обiзвався титар. - Усi священнi речi iз церкви винiс з власно? волi, а не за чи?мось наказом, я. - Ти? Ха-ха! - зрадiв Кшемуський i потер вiд задоволення руки. - А де ж ти ?х, собако, подiв? - спитав вiн трохи м'якшим, навiть ласкавим голосом, втiшаючись збентеженням жертви. - Де я подiв ?х, найяснiший пане, то вiдомо ?диному боговi й менi. - Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. I принесеш усе назад, якщо ми попросимо? - губернатор ставав дедалi нiжнiший i нiжнiший. - Не скажу й нiкому нiчого не вiддам! - твердим голосом вiдповiв титар. - Чи ти ба, який упертий! - здивувався Кшемуський i спокiйно додав: - А принесiте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщi йому за халяви. Цей засiб дуже корисний i розв'язу? iнодi язики. Через десять хвилин на жаровнi було розпечено вугiлля. Прив'язаний до стовпа титар стояв блiдий як полотно, але цiлком спокiйний; очi в нього палали релiгiйним екстазом, уста шепотiли молитву. Кати насипали йому за халяви жару, i скоро юхта в багатьох мiсцях прогорiла; дим тремтливими пасмами пiднявся вгору й окутав обличчя, страдника. Але титар мовчав, навiть не застогнав. - Вельможний губернаторе! - сказав полковник Стемпковський. - Ця гадюка, зда?ться, ма? лагiдне серце... I, певно, не стерпить мук сво?х ближнiх за себе... - Так, слушно, пане, - осмiхнувся Кшемуський. - А от спита?мо цих свiдкiв!.. Тiльки бiдолахам холодно босонiж стояти на сирiй землi, то поставте ?х для зручностi на розпечене вугiлля!.. Слiпий дiд навiть не здригнувся: чи вiн недочув наказу губернатора поставити "бидло" на вогонь, чи йому було вже все байдуже. Так само мовчазно сприйняла наказ i одна з жiнок, але друга впала до нiг Кшемуського й почала голосити. - Вони не бачили... вони нiчого не знають, - тихо, через силу промовив титар. - Вiрю, - погодився Кшемуський, - але менi хочеться знати, наскiльки тверде тво? серце? Адже ти одним словом можеш врятувати ?х... Жiнко! Не мене проси, а пана титаря. Це в його волi... Титар застогнав, але швидше вiд морально? муки, нiж од фiзично?. - Простiть мене, грiшного, простiть, добрi люди!.. Але я не можу, бог бачить, не можу вiддати наших святинь i нашо? вiри на наругу латинянам... Перетерпiмо ж за Христа вiд катiв. Слуги виконали жорстокий наказ губернатора. - Та пiдведiть ще й цього дзвонаря, - додав Кшемуський. - На дябла йому валятися? Кiнчайте з ним швидше. Нехай дзвонить i склика? бунтiвне бидло на тому свiтi. У цей час бiля ворiт почувся стукiт колiс i тупiт кiлькох коней; гурт жовнiрiв, що стояв там з паном довудцою, розступився й пропустив в ограду нового володаря Мало? Лисянки пана Левандовського в супроводi кiлькох гайдукiв. - По якому праву на мою Лисянку вчинено на?зд? - напруженим вiд лютi голосом вигукнув Левандовський. - Хто смi? порушувати мо? власницькi права? - Я! - вiдповiв Кшемуський. - Пан губернатор? - здивувався Левандовський, спершу не помiтивши свого кривдника-ворога. - Поставлений вельможним дiдичем для того, щоб у княжих володiннях панувала справедливiсть i не порушувалось право? А вельможний пан сам скрiзь насаджу? насильство, грабунки й сваволю? Ха! Вiд такого управлiння не буде добра нi пановi, нi дiдичевi. - Цо-о? - посинiв губернатор i схопився за свою дамашiвку. - А те, що я не дозволю в сво?му майонтку порушувати шляхетськi власницькi права! - i Левандовський видобув свою шаблю. - Ха! А хто ж пану дав цей майонтек? Я! Захочу й сьогоднi ж вiдберу! - Я знаю, що пан здатний на нечуване злочинство... Але цей майонтек дав менi найяснiший князь, з дiда-прадiда володар усiх тутешнiх ма?ткiв... А що пан клопотався, то не по охотi, а тому, що задля примхи розорив мiй родовий хутiр!.. То це не подарунок менi, а тiльки сплата боргу. - А! Зухвальство? То я ж покажу пановi, хто я! Чому ще й досi не введено тут унiю й чому ця церква не перетворена на костьол? - Тому що я дозволив мо?м пiдданцям сповiдувати свою вiру... А пан, немов розбiйник, кату? чужих нi в чому не винних людей!.. - О tempora! - сплеснувши руками, вигукнув Мокрицький. - Сини католицько? церкви здiймають руку на пресвяту матiр! - простогнав плебан. - Як пан дозволив? - скаженiв губернатор. - Адже наше лицарство на сеймиках ухвалило, щоб не було бiльше схизми... щоб вирiзати всiх схизматiв i дисидентiв! - Та хiба ж ваше лицарство може мене позбавляти шляхетських прав? Адже кожен iз нас ма? право навiть на сеймi крикнути "veto" й зiрвати сейм... То ось я у сво?му власному селi й кричу "veto"! - Це зрада! - Прокляття! Вiчнi муки вiроломцям! - у фанатичнiй лютi вигукнув Мокрицький. - Взяти його! - крикнув, не тямлячи себе, Кшемуський. - Вiзьми сам! - ступив крок уперед Левандовський. - Чого ти iнших примушу?ш? Оточив себе розбiйницькою ватагою i за ?хнiми спинами люту?ш? О, настане час, i вся пролита тобою, недолюдком, кров упаде на твою голову, i ви всi захлинетесь у нiй... Слiпi звiрi, безумцi! Хiба не тямите, що ваша сваволя довела весь край до вiдчаю? Хiба не зна?те, що замучений народ грiзно пiднiма?ться на сво?х катiв, сп'янiлих вiд кровi?.. Прислухайтесь! Стогiн i зойки нещасних перетворились уже в лютi крики, якi закликають до помсти, до вiдплати, а ?х же, скривджених, море! I ви, безумцi, в таку хвилину, коли загибель загрожу? всiй вiтчизнi, ви ще пiдсипа?те жару в огонь, кида?те iскру в порох! То ж не я, а ви погубителi вiтчизни, зрадники! А ти - головний злочинець i пiдлий боягуз! Виходь же, коли в тебе ще ? хоч краплина шляхетського гонору, виходь звести зi мною рахунки за смерть мо?? дружини, мо?? дитини й за всi цi звiрства! Виходь! Я тебе називаю грабiжником, злодi?м, який ганьбить шляхетське звання... Виходь же, лицарю, змий кров'ю свою образу, сво? безчестя, ганьбу! Слова Левандовського сво?ю смiливiстю й грiзним пророцтвом так приголомшили ляхiв, що всi вони зацiпенiли, а губернатор, посинiлий, з виряченими очима, весь тремтiв i тiльки щось мимрив. - Зв'язати цього негiдника! - нарештi просичав вiн, задихаючись вiд лютi. - I розстрiляти! - додав спокiйно Стемпковський. - Хто пiдступить - смерть! - крикнув Левандовський, змахнувши шаблею; вiрнi його гайдуки стали в оборонну позицiю позаду. Ближчi драгуни, що зробили були крок до смiливця, вiдступили назад. - Що ж ви, боягузи?! - гукнув полковник. - Ха! Сто на одного напасти не зважу?тесь? - Зв'язати! - гаркнув на все горло губернатор. Купка драгунiв нарештi кинулася на Левандовського, та вiн був добрий рубака, гайдуки теж не поступалися йому в майстерностi... Три шаблi прийняли удари цiлого десятка. Замигтiли холоднi блискавки, задзвенiла сталь. Один iз нападни кiв упав навзнак з розсiченою головою, другий присiв, схопившись лiвою рукою за праву, що безвладно повисла... Решта вiдскочила... На допомогу ?м кинулись iншi... Звичайно, Левандовський мiг ще зарубати чоловiк п'ять-шiсть драгунiв, та все ж вороги, маючи таку перевагу в кiлькостi, зрештою неодмiнно перемогли б його. Але в цей час з боку майдану почувся зловiсний наростаючий гомiн... Усi сторопiли, зблiдли, насторожились... Драгуни, що напали на Левандовського, опустили зброю, i це дало йому змогу вiдступити з сво?ми двома гайдуками за ограду. Губернатор i його почет втупили очi в безлюдний поки що майдан... Та ось над тинами прилеглих вулиць виткнувся лiс кiлкiв i шапок, що швидко наближались до церкви. За хвилину розлюченi юрби винеслись бурхливими потоками на майдан, змiшалися, завирували й, наче страхiтливий вал, ринули на ворогiв. - Бунтi - ослаблим голосом прошепотiв губернатор i затремтiв, наче осиковий лист. - Oremus domine! - пiдняли руки вгору ксьондзи. - Рятуйтесь! - захвилювалися офiцери, збiгаючи з папертi. - До збро?! - крикнув Стемпковський, блиснувши очима й шаблею. - Замкнути ворота! Мушкетери, вперед! Виждати - й залп! Пiкiнери - в лави, до стрiльцiв! Решта на коней! Рiшучий голос полковника одразу пiдбадьорив розгублених вояк; його гучна команда наче розбудила шляхту. Усi кинулися виконувати наказ. Офiцери при?дналися до сво?х жовнiрiв. Вигнаний з огради довудца стояв з гусарами за ворiтьми; побачивши юрбу, що котилася просто на нього, шляхтич скам'янiв од жаху: "Що робити? Пробиватися вперед - божевiлля, захищатися - теж... Сховатися за ограду? Але брама зачинена". Залишалося одне - кинутися праворуч чи лiворуч вздовж огради й десь перескочити на цвинтар... Та хвилина розгубленостi вiдрiзала шлях до вiдступу... Купку одурiлих вiд страху вояк оточила юрба... Попереду мчала фурiя з розпатланими косами, налитими кров'ю очима й пiною на губах. - Ага, ось вони, вбивцi мого сина! - захрипiла вона й голiруч кинулась на озбро?ного з нiг до голови довудцу. Напад був такий несподiваний i навальний, що довудца не встиг опустити пiднято? шаблi й упав, збитий з нiг. Жiнка не випустила сво?? жертви, а, навалившись, вп'ялася руками й зубами в горло ката. Юрба в нестримному русi розтоптала ?х, в одну мить зiм'яла купку гусар, що вже й не думали оборонятись, i ринула до церковних ворiт. Та раптом iз-за огради пролунав трiскучий залп iз мушкетiв. Юрба зойкнула. З десяток скривавлених тiл упало в перших лавах, змусивши iнших податися назад. Але на них напирали, збиваючи з нiг, заднi... Все змiшалося... - Чого стали? - крикнув Левандовський, який одразу ж при?днався до. атакуючих. - Швидше! Не давайте ?м часу набити мушкети. Ми ?х зiмнемо... Ану вперед! Голос пана, який встиг заслужити довiр'я селян, пiдбадьорив лави, що були похитнулися; пролунали крики: "Бий ?х!", "Смерть ляхам!" Натовп сколихнувся, але вперед не рушив. Збiгав найдорожчий час: поляки дiстали можливiсть знову набити мушкети i, скориставшись розгубленiстю хлопiв, самим кинутися на ворога... Сотня вершникiв порубала б селян, бо, напевне, усi кинулися б врозтiч, пiдставляючи пiд удари шабель беззахиснi потилицi й спини... Левандовський розумiв це i старався вдихнути вiдвагу в серця повстанцiв, якi ще не звикли до бойового вогню. - Смiливiше! Дружнiше! Вперед! - надривався вiн, розмахуючи шаблею, - Ми ?х розчавимо... Хiба мало ще знущалися цi розбiйники з ваших жiнок i дочок? Хоч церкви не вiддайте ?м у руки! Он гляньте, нещасному титаревi спекли ноги й руки... Полум'я розгоря?ться... Вирвемо ж iз рук катiв мученика! Вперед! За мною! Вигляд титаря, що горiв живцем, страшенно вразив усiх, i натовп кинувся за Левандовським. Але пролунав другий залп i вiдкинув атакуючих назад. Левандовський вiдчув: iще одна втрачена мить - i замiшання селян перейде в панiку. - До возiв! - скомандував вiн, не даючи ?м часу опам'ятатися. - Он у вас рушницi... Стрiляйте по ляхах iз-за возiв... Почастуйте ?х по-запорозькому свинцевим горохом! Слова Левандовського знову пiдбадьорили селян. - Веди нас! - пролунали в натовпi вигуки. - За мною ж, друзi! До возiв! - крикнув Левандовський, i слухняний натовп кинувся за ним. Вози, а ?х було не менше десяти, стали справжньою барикадою. Кшемуський трохи заспоко?вся. Стемпковський пропонував негайно атакувати "бидло", але команда губернатора вважала за краще не ризикувати. Кшемуський наказав кiльком жовнiрам прокрастися через ограду з протилежного боку й запалити з чотирьох бокiв село. Вiн вважав, що пожежа примусить селян рятувати майно, отодi на них можна й ударити. Тим часом iз-за возiв пролунали пострiли: по дво?. по тро? односельцiв допомагали кожному стрiльцевi набивати рушницi. Влучнi, хоч i нечастi кулi зацокали по тонких штахетах огради, виводячи з ладу воякiв Кшемуського. Нiкому з полякiв i на думку не могло спасти, щоб у затурканих, зубожiлих хлопiв знайшлася вогнепальна зброя, а тому несподiвана пальба з укрiплено? засiдки викликала панiку... Шляхетськi пострiли, майже не завдаючи шкоди, почали стихати, тому що стрiльцi шукали надiйнiшого прикриття, тодi як кулi повстанцiв, маючи добру цiль, не пропадали марно. То там, то тут iз стогоном падали строкато одягненi поляки... Пораненi конi заметалися в навколишнiй тиснявi, кидаючись на людей i збiльшуючи замiшання... Затрiщала ограда... Серед гамору й крику не чути було слiв команди... Одна куля вцiлила плебана в плече й змусила Кшемуського вiдразу ж сховатися в церквi... Стемпковський, бачачи загальну панiку, скочив на чийогось коня й владно крикнув: - Усi на коней! В атаку! Голос полковника знову примусив полякiв пiдкоритися його командi... Розчинилися ворота, й кiннота пiд проводом осавула кинулася на селян, але вони тепер уже стояли за сво?ми барикадами твердо. Конi ставали дибки, налiтали на вози й наражалися на списи, коси, загостренi кiлки... Шаблi не дiставали селян за прикриттям, а прорвати його було важко... Тi, що проскочили всередину. були розшматованi юрбою... Спробувавши кровi, вона п'янiла вiд лютi... Перше почуття страху минуло. - Славно, хлопцi! Так ?м, псам! Так ?х! - пiдбадьорював усiх Левандовський, перебiгаючи поза возами. - Вiдомстiть ?м, катам, за ваших жiнок i дiтей... усiх бийте, нiкого не милуйте! Тiльки губернатора дайте менi... Благаю, дайте менi живцем цього гаспида в руки! Панський двiр уже горiв, охоплений з усiх бокiв полум'ям. Високо в небо шугали червонi язики, розсипаючи навколо iскри... На протилежному кiнцi села пiдiймалися, клубочучись, двi чорнi хмари... Та нiхто не звертав на це уваги. Шалена атака захлинулася... Дехто з полякiв повернув коней назад. - За мною тепер! На ляхiв! - кинувшись уперед, вигукнув Левандовський. Наелектризований натовп не ждав повторення команди: неначе бурхливий потiк, що прорвав греблю, вiн ринувся iз засiдки й навально вдарив на розгублену команду; першi лави були одразу зiм'ятi, iншi подалися назад, тиснучи один одного й збиваючи з нiг... За мить всi ляхи кинулися тiкати. Захопленi успiхом, розпаленi помстою, в шаленому поривi переслiдуючи кiнний загiн, пiшi селяни розсипалися по майдану безладною юрбою... Цi?? хвилини й чекав Стемпковський; пробравшись з пiвсотнею уланiв через розiбрану ограду по той бiк церкви, вiн ударив з тилу на розпорошених повстанцiв. Слiпий жах охопив ?х; замiсть того, щоб зiмкнутися в щiльнi лави й дати вiдсiч, селяни почали захищатися кожен окремо, збиваючи один одного з нiг i падаючи пiд ударами шабель та списiв чи гинучи пiд копитами коней... Протягом трьох-чотирьох хвилин майдан вкрився трупами повсталих; решта, розгубившись, подалися в три вузькi вулицi й застрягли там; Стемпковський навально насiдав i рубав з фронту, а розбитi ранiше улани, що кинулись було тiкати, повернувши коней назад, напали з тилу... Селяни опинилися в жахливому становищi. Хоча Левандовський i кричав щосили: "Молодцi, лицарi, орли! Заманули ворога в пастку, а тепер бийте!" - та лише найближчi чули його заклики, а далi все тонуло в хаосi диких звукiв. Неминуча смерть вселила енергiю в оточених: затиснутi з усiх бокiв, вони почали вiдчайдушне захищатися. Тини, хати й вузькi вулицi хоча й посилювали страшенну тисняву, та разом з тим захищали селян вiд атаки кiнноти розгорнутим фронтом. Стемпковський, зваживши на опiр повстанцiв i неможливiсть успiшно дiяти кiннотою, дав пекельний наказ: "Заднiм лавам спiшитись! Гайда на левади, пiдпалюйте хлiви! Ми ?х живцем засмажимо!" Страшна хвилина наближалась; уже спалахнули двi стрiхи й задушливий дим, стелячись низом, обгортав оточених селян чорною пеленою, уже серед полякiв пролунав трiумфуючий регiт... Та зненацька десь неподалiк почулися несамовитi вигуки й тупiт... Поляки спершу не звернули уваги на цi звуки; та ось заднi лави обернулися й скам'янiли: на них вихором летiла цiла сотня добре озбро?них гайдамакiв на чолi з дияконом. - Бий ?х, катiв! - пролунав страшний вигук. - Смерть ляхам! - гаркнули гайдамаки i вдарили в спини уланiв списами. Польських вояк загнали в тiсний кут, де вони не могли захищатися... Зчинився страшенний гамiр; у ньому було чути i стогiн, i зойки, i прокляття, й iржання коней, i дикi вигуки людей, i регiт, i пекельне пронизливе завивання. Селяни, побачивши пiдмогу, вмить розiбрали тини й кинулися в городи, щоб вiдрiзати вороговi вiдступ. Тепер ролi перемiнилися: улани й драгуни зiскакували з коней i тiкали на левади, сподiваючись там знайти порятунок, але ?х скрiзь наздоганяли й нещадно вбивали... Баби й молодицi, якi не встигли сховатися в лiсi й сидiли, позамикавшись у хатах, тепер повибiгали з качалками й трощили голови усiм, хто потрапляв ?м пiд руку... - Гей, пане дияконе! - кричав Левандовський, вже гарцюючи на конi. - Спасибi, що виручив!.. Дай менi десяткiв зо два орлiв - бiля левад ? загiн... треба вирiзати, бо втече! - Не втече! Там кругом непролазне болото! - заспоко?в його диякон, але людей послав. Левандовський кинувся перш за все на цвинтар; вiн хотiв довiдатись, чи не сховався в церквi губернатор з ксьондзами. Та церква була порожня. На цвинтарi в рiзних мiсцях лежали вже задубiлi трупи; серед них були й двi жiнки з дiдом, розтоптанi кiньми. Левандовський, здригнувшись, одвернувся й попрямував до дзвiницi. "Може, вони там?" - майнула думка. Та ледве вiн наблизився до входу, як страшне видовище змусило його вiдсахнутися: бiля стовпа стояв прив'язаний титар, замiсть рук у нього стирчали двi гострi, обвугленi кiстки, почорнiлi груди були теж пропаленi, але обличчя вогонь не зачепив. Мертвi очi страдника були зверненi на хрест церкви. - О, за цей труп пролл?ться багато кровi! - з гiркотою сказав Левандовський. - I недолюдки заслужили вiдплату! Зазирнувши в дзвiницю, вiн нiкого не побачив, тiльки мертвий дзвонар сидiв на закривавленiй палi й стерiг сво? дзвони. - Прокляття! Де ж цей Кшемуський? - вигукнув Левандовський, пiдбiгаючи до коня. - Даремно, пане, шука?ш, - простогнав хтось поблизу. Левандовський обернувся. Неподалiк вiд папертi конав поранений шляхтич. - Даремно... - вдруге мовив вiн через силу. - Губернатор... будь вiн проклятий... одразу ж, побачивши небезпеку... сiв у каруцу з ксьондзами... тепер вони в замку... - Сто дяблiв! Я знайду його й там! - крикнув володар Лисянки й пришпорив коня. Вiн помчав iз сво?м загоном на другий кiнець села, але там селяни вже кiнчали з жменькою уланiв: загнавши ?х у болото, вони заарканювали вершникiв, витягали ?х на берег i розправлялися по-сво?му. Левандовський повернувся на майдан. Тут уже було все спокiйно. На цвинтарi селяни копали двi ями: одну невелику - для батюшки й титаря, а другу - широку, братську - для решти. Старшi з гайдамакiв i селян зiбралися на раду. Левандовський пiд'?хав до них i згарячу почав переконувати, щоб, не даючи опам'ятатися Кшемуському, негайно вчинити напад на його замок i розгромити чортове гнiздо... Але диякон засмiявся на цю пропозицiю. - Ну, пане, в'?вся ти на цього гаспида - i се добре... Та не настав iще час... У нього там, за мурами, набереться сотнi зо три жовнiрiв та гармати... То коли б нам не поламати сво?х зубiв - це одне; а друге - он при?хав вiд отамана Неживого посланець: полковник Залiзняк склика? всiх, хто може тримати шаблю в руцi й ладен вiддати життя за кревний люд та за вiру, щоб на Маковiя поспiшали в Мотронинський монастир; там вiн дасть усiм розпорядження, там розправлять крила нашi орли i вдарять звiдти ошую й одесную на демонiв! - I менi можна туди ?хати? - несмiливо спитав пан Левандовський. - Ти хоч i католик, а серце в тебе руське... Ми тобi вiримо... - Такому пановi не вiрити? Адже ж вiн довiв... Вiримо, як собi! - загомонiли селяни. - I побрататися, братi?, з таким паном за честь! - промовив диякон i притиснув католика-пана до сво?х широких грудей. - За честь! За честь! - пiдхопили всi, поскидавши шапки. - Спасибi, панове! - подякував Левандовський. Чоловiки взялися пiдбирати зброю, кинуту шляхтою, та ловити дорогих коней, а жiнки розшукували на майданi, на вулицях i в левадах тiла сво?х батькiв, братiв, чоловiкiв... З суворою печаллю на обличчях схилялися вони над дорогими небiжчиками, вiддаючи ?м останн? цiлування. Не чути було нi стогону, нi плачу... Тiльки iнодi блiдi губи шепотiли прокльони... Тим часом село горiло, нiхто й не думав його гасити... Вiльний вогонь перелiтав з однi?? хати на iншу, пiдкрадався тинами до ожередiв соломи... Задушливий дим чорними хвилями коливався по вулицях та провулках i застилав небо жовто-бурою пеленою... Тiльки церква серед майдану, вкритого трупами, виблискувала багрянцем, немов ?? хрести й банi були облитi кров'ю. Настав похмурий, задушливий вечiр. Важкi чорнi хмари затягли все небо i вкрили землю вогкою мертвотною тiнню. Вiтер ущух, нерухоме повiтря наче застигло. Низько над землею носилися чимось занепоко?нi ластiвки. Усе провiщало страшну нiч; та, незважаючи на це, дорогою до Мотронинського монастиря повiльно посувалися юрби прочан. В цьому, звичайно, не було нiчого дивного, бо завтра в монастирi мала вiдбутись урочиста вiдправа з нагоди свята Маковiя. Але вигляд прочан мiг нагнати мимовiльний страх на кожного зустрiчного: обличчя у всiх були похмурi, у декого з-пiд свит виглядали кiнцi шабель, iншi ж, незважаючи на завтрашн? свято, несли на плечах коси й сокири; жiнок i дiтей не видно було зовсiм. Пiших прочан обганяли озбро?нi з нiг до голови вершники. Посеред дороги поволi рухалися велетенськi чумацькi мажi, до верху навантаженi й укритi кiнськими шкурами; подекуди з-пiд шкур виглядали хвости в'ялено? таранi. Великi чумацькi воли насилу везли цю поклажу. Певно, рибу закупила жалiслива монастирська братiя, щоб почастувати на Маковiя прочан; дивне було тiльки те, що на вибоях у навантажених копченою i в'яленою рибою возах щось металево-глухо бряжчало. Погоничi у довгих важких свитах, якi геть ховали ?хнi обличчя й постатi, неквапливо, мовчки ступали бiля сво?х возiв. Либонь, вони так поодягалися, боячись грози, а може, й iнша якась причина, примiром можливiсть небажаних зустрiчей, примусила ?х ховати сво? обличчя. Перед тим, як в'?хати в лiс, вози зупинялися. - Хто ?де? - лунав iз хащi тихий оклик. - Вози з таранею! - вiдповiдали чумаки й зникали в темнiй глибинi лiсу. Швидко насувалася нiч, край неба раз у раз спалахували лиховiснi блискавицi, а чорна паща лiсу поглинала все новi й новi юрби загадкових прочан. Тим часом на монастирському дворi стояла велика метушня. Мовчки, нечутно шастали по двору ченцi, готуючи все потрiбне для вiдправи: розставляли нещодавно прибулi вози з залiзною таранею - спочатку бiля церкви пiвколом, а коли вже там не було мiсця - по крутому схилу гори, виносили з церкви анало? та iкони, розстеляли килими. Брама не зачинялась, а тiльки охоронялася посиленою сторожею. Монастирський двiр не мiг умiстити сили-силенно? прибулих прочан - вони строкатими гуртами снували по всiй околицi. Згори здавалося, що глибоко внизу серед кущiв i низьких заростей стривожено метушаться цiлi полчища мурашнi. Люд, який заповнив монастирський двiр, мовчки стежив за приготуваннями, тiльки приглушенi вигуки вряди-годи порушували лиховiсну тишу. Дверi церкви були розчиненi навстiж. У глибинi, бiля намiсних образiв, блимали двi-три лампади, наповнюючи церкву та?мничими сутiнками. Обриси монастирських будiвель уже потопали в темрявi, й на чорному тлi яскраво рiзьбилися лише освiтленi вiкна келi? отця архiмандрита. У нiй зiбралися i?ромонахи, диякон Аркадiй, отець Антонiй, настоятель ?лпiдифор, Залiзняк i Найда. В кутку, перед образами, темнiв аналой з iконою i хрестом на ньому. Бiля аналоя стояв отець ?лпiдифор; поверх чорно? ряси на ньому була траурна ?пiтра-хиль; присутнi оточили його тiсним колом; обличчя у всiх були зосередженi й сповненi суворо? мужностi. Тiльки на обличчi Найди крiзь зовнiшню суворiсть виразно проглядала страшна, пота?мна мука. За цю добу вiн пережив непосильну й для козацького серця боротьбу, та все-таки вийшов з не? переможцем. Гонець, посланий ним у Лебединський монастир, привiз лише пiдтвердження страшно? звiстки, передано? Найдi Залiзняком: справдi, сильний польський загiн обложив монастир з усiх бокiв, i пройти туди було неможливо. Страшний вiдчай охопив козакове серце, але залiзна воля взяла гору, i Найда залишився на мiсцi, влаштовуючи й готуючи все для наступного фатального дня. У келi? було тихо. Отець ?лпiдифор погортав требник, розкрив його, поклав на аналой i звернувся до всiх схвильованим старечим голосом: - Братi?, поки нога наша не переступила порога цi?? келi?, усе ще перебува? в смиренному споко? на нашiй бiдолашнiй Укра?нi; та тiльки-но вийдемо ми за порiг, по всьому рiдному краю спалахне пожежа, й нiхто вже не спроможний буде погасити ??. Що вона передвiща? нам - порятунок чи ще гiрше лихо? ?диний вседержитель свiту вiда? про це. Можливо, ми, слiпi слуги його, ведемо в цей час на заклання вiтчизну свою! Помолимося ж, братi?, йому, всевiдаючому i всеблагому, хай пошле вiн нам свою допомогу: бо не помсти шука?мо, не користi й земно? слави, а спасiння святого хреста нашого й захисту для старих, вдiв i сирiт. На страшну справу зважились ми, не вiдаючи волi промислителя... Помолимося ж йому щирим серцем, усi?ю душею, хай зглянеться вiн на нашi страждання i пошле сво? благословення!.. Усi мовчки опустилися на колiна; настоятель тремтячим голосом читав молитви; присутнi повторювали за ним пошепки кожне слово, з надi?ю i благанням зводячи очi на темнi лики святих. Нарештi отець ?лпiдифор обернувся до молiльникiв, проказав звичайний вiдпуст i перехрестив усiх. Першими пiдiйшли до хреста Залiзняк i Найда. - Чада мо? возлюбленi! - сказав ?лпiдифор, пiдносячи ?м хрест. - Вам вручили ми долю свято? церкви й нашого краю. Заприсягнiться ж у цей страшний час, що не для користi, не для слави поведете ви за собою малих сих! - Присяга?мось муками Христа, спасителя нашого! - промовили разом Залiзняк i Найда, пiдiймаючи вгору руки. - За вiру i за волю народу ми вiдда?мо сво? життя i життя тисяч братiв, i коли хоч одна горда, себелюбна думка скаламутить наше серце, коли хоч раз рука пiдiйметься з велiння нашо? гординi, - хай ми тодi не матимемо вiчного спасiння, хай нас вiдлучать вiд свято? церкви нашо? навiки! - Амiнь, - закiнчив ?лпiдифор, обнiмаючи Залiзняка й Найду. - Хай благословить вас господь i дару? вам перемогу. - Вiримо, пречесний отче, i надi?мося! - палко мовив Залiзняк. - Ех, шкода тiльки, що нема? превелебного отця iгумена... Коли б менi той папiр, присягаюся, з ним перевернув би я всю Польщу! - Папiр ?! - обiзвався хтось за спиною Залiзняка тихим голосом. Полковник швидко обернувся й побачив за собою отця Антонiя. З уст Залiзняка замалим не зiрвався мимовiльний вигук, але Антонiй подав йому ледве помiтний знак i пошепки сказав: - Коли вийдемо з келi?, пiдеш за мною. Присутнi почали пiдходити до хреста - слiв отця Антонiя не почув нiхто. Нарештi всi поцiлували хрест. - Чи все у вас готове, чеснi отцi? - спитав Залiзняк. - Все! - Незабаром пiвнiч! Iди ж. Найдо, у двiр, а я зараз теж пiду за тобою. - Попроща?мося ж, братi?! - мовив отець ?лпiдифор. - Хай буде над вами воля господня. Усi мiцно обнялися й почали виходити з келi?. Залiзняк пiшов слiдом за Антонi?м. Вийшовши в коридор, що вiв од келi? отця iгумена на ганок, вони повернули праворуч i вступили в маленьку келiйку. Тут мiстилася аптечка Мельхiседека, а також зберiгалися в пота?мних скриньках усi монастирськi папери. Келiйку тьмяно освiтлювала, ледь блимаючи бiля образiв, невелика лампада. Антонiй старанно зачинив за собою дверi; потiм, пiдiйшовши до однi?? iз стiн, вiдчинив пота?мну шафочку й дiстав звiдти товстий згорток паперу, перев'язаний золотим шнурком. - Що це? - схвильовано спитав Залiзняк, жадiбно стежачи за кожним рухом отця Антонiя. - Указ царицi росiйсько?, - урочисто вiдповiв той i, зiрвавши шнурок, розгорнув перед полковником товстий аркуш пергаменту, списаний золотими слов'янськими лiтерами. - Читай, читай! - задихаючись, вигукнув Залiзняк i, схопивши Антонiя за плече, пiдвiв його до лампади. - "Ми, божою милостю Катерина II, цариця i самодержиця всеросiйська..." - почав Антонiй i, повiльно карбуючи слово за словом, прочитав полковниковi весь указ, в якому нiбито вiд iменi Катерини наказувалося всiм козакам, селянам i запорожцям укра?нським, пiд проводом Залiзняка, винищити по всiй Укра?нi ворогiв православно? вiри й руського народу, бо цариця не хоче бiльше терпiти насильств i звiрств лядських над православною церквою та православним рiдним народом i обiця? йому свою швидку й сильну допомогу. - Друже мiй, брате мiй! -вигукнув Залiзняк, коли Антонiй прочитав папiр. - Та хто тобi дав, та де ти роздобув цей папiр? Чого ти ранiше не сказав менi про нього? - Бо ще не настала остання хвилина. - Хто тобi дав його? - Знайшов у пота?мнiй скриньцi отця Мельхiседека... - вiдповiв отець Антонiй, опустивши очi. - Чи так це, отче? - i Залiзняк пронизав отця Антонiя допитливим поглядом. - Не час, козаче, дошукуватися, звiдки указ i хто привiз його! - збудженим голосом вiдповiв отець Антонiй. - Благо, що вiн ?! Сплюндрована Укра?на й свята церква волають про допомогу... Лише це волання ? непреложною iстиною... Iди ж i переможи ненависних латинян, сокруши ?хню гординю й визволи кра?ну вiд ?гипетського ярма... А для цього - будь-яка зброя придасться... Амiнь! - закiнчив вiн. - Присягаюсь, що з цим папером, - вигукнув Залiзняк, стискаючи в руцi пергамент, - усе пiде за мною, i душi замучених полетять попереду вiйська на люту кару ворогам! Полковник мiцно обняв отця Антонiя i, сховавши за пазуху дорогоцiнний папiр, поспiшно вийшов у присiнок. Не встиг вiн ступити й кiлька крокiв, як за його спиною почулося тихе шарудiння й двi тонкi руки схопили його за рукав. Залiзняк швидко озирнувся i, здивований, побачив Прiсю. У напiвтемрявi присiнка важко було розгледiти вираз ?? обличчя. Полковник бачив тiльки великi чорнi очi дiвчини, якi з тугою дивилися на нього. - Це ти, Прiсю, дитя мо?? Що з тобою? - ласкаво промовив вiн. - Господи боже! - тремтячим голосом заговорила Прiся. - Пане полковнику, зараз ножi святитимуть, вранцi похiд i пан полковник залишить нас! - Нi, нi, голубко моя! - перебив ?? Залiзняк. - Я не залишу тебе, я домовився з отцем намiсником, ти житимеш у монастирi. - Не те, не те! - з тугою вигукнула дiвчина. - Пан полковник пiде з козаками, а на вiйнi, ой боже милий, - усе може трапитись! Страшно й подумати! - Господь над усiма нами! - Над усiма нами, а батька замучили! - Прiсин голос урвався, i все тiло ?? затрусилося вiд глухого ридання. Залiзняк, як мiг, заспокоював Прiсю. - Хто за бога, за того й бог. Не переможуть нас ляхи, а монастир укрiплений, i я залишу в ньому достатньо вiйська. - Не про себе я, не про себе... - палко вiдказала дiвчина. - Хай мене закатують, хай мене спалять, хай посадять на палю ляхи, - хто я? Дурна, нiкому не потрiбна дiвчина, а якщо... Ой боже мiй, боже мiй!.. - Та що з тобою? - здивовано спитав Залiзняк. Прiся зiбралась iз силами й заговорила швидко-швидко, наче боялася втратити рiшучiсть: - У мене ? прохання, таке прохання... Якби пан полковник погодився, я б усе життя... Я знаю, що я недостойна, але, як собака, слухатимусь кожного слова, доглядатиму пайового коня... Нiхто не дiзна?ться, я обрiжу собi коси, одягну жупан... Ох, якби пан полковник погодився... Я не можу тут залишитись, я помру вiд туги, вiд страху, що пан полковник сам на вiйнi, що нiкому захистити його! - Ти, ти збира?шся захищати мене?! - вражено вигукнув Залiзняк. - Бiдна маленька дитино, та чи зна?ш ти, що таке вiйна? Там смерть щохвилини загляда? у вiчi. - Усе, усе витерплю! - вигукнула Прiся, судорожно чiпляючись за руку Залiзняка. - Кiстьми ляжу, душу свою занапащу, тiльки б з паном полковником... - То хай же буде по-тво?му, мiй маленький джуро, тiльки пам'ятай - не ти мене, а я тебе захищу вiд будь-якого напасника! - полковник пригорнув до себе дiвчину й нiжно поцiлував ?? в чоло. - Ви... ви... мене... - Прiся схопила Залiзнякову руку i, заливаючись сльозами, почала палко ?? цiлувати. Якийсь сумнiв, якийсь невиразний здогад ворухнувся в душi козака. - Прiсю! - запитливо промовив вiн i, взявши дiвчину за пiдборiддя, пiдвiв ?? голову й пильно заглянув у вiчi. Але Прiся вмить випорснула iз Залiзнякових рук i зникла в глибинi двору. Якусь мить полковник стояв здивований i зворушений цi?ю несподiваною сценою, коли нараз почув протяжний удар дзвона. Залiзняк труснув головою i рiшуче пiшов до виходу. Вийшовши на високий ганок, вiн на мить зупинився, вражений красою велично? картини, яку являв тепер собою монастирський двiр. Увесь майдан, аж до самих возiв, поставлених пiвколом, був поспiль забитий людом. Усi стояли, скинувши шапки, тихо, мовчазно, нерухомо, з нетерпiнням чекаючи початку вiдправи. Перед пiвколом возiв яскраво горiли у важких ставниках восковi свiчки, а вниз схилом гори, немов розсипанi зiрочки, збiгали вогники. З возiв поздiймали ножi й шаблi, ?хнi вiдточенi леза тьмяно блищали, коли на них падало тремтливе, мигтюче свiтло. На чорному тлi ночi горiв i сяяв огнями храм, ще рiзкiше вiдтiнюючи навколишнiй морок. Крiзь вiдчиненi дверi храму видно було його середину, залиту свiтлом панiкадил. Зiрницi спалахували частiше й частiше, блискавки розтинали чорну пелену ночi й немовби виривали на мить iз пiтьми обриси страшних, потворних хмар, якi розповзалися по всьому небу, й контури дрiмучого лiсу, що з усiх бокiв оточував гору, на котрiй стояв монастир. Грому не було чутно; навiть найменший подих вiтерця не колихав нерухомого повiтря, але небо дихало якоюсь страшною загрозою, i щось зловiсне було в безшумному летi мигтючих блискавок. Натовп стояв нерухомо, мовчки, затамувавши подих, чекаючи чогось страшного. Та ось царськi врата в храмi розчинились, в них з'явився у повному парадному облаченнi намiсник монастиря - отець ?лпiдифор - i рушив до виходу в супроводi дияконiв, хлопчикiв iз свiтильниками та хору, а слiдом за ним потяглася довга вервечка i?ромонахiв, ченцiв i послушникiв. Мимовiльний шепiт пробiг по юрбi, i все раптом затихло. ?лпiдифор зупинився бiля аналоя, поряд з яким було укрiплено ветхий запорозький прапор, у багатьох мiсцях пробитий кулями й почорнiлий вiд порохового диму. За ним стали шiсть старших священнослужителiв, а по праву руку Аркадiй у дияконському облаченнi та Антонiй. Хор i решта ченцiв оточили священнослужителiв. Залiзняк i Найда стали перед вiйськовим прапором. - Благословен бог наш! - виголосив отець ?лпiдифор. Усi схилили голови й почали хреститися. - Благословен, господе мiй, укрiпи руки мо? на ополчення i персти мо? на брань, - голосно почав читати отець Антонiй. - I врятуй мя з рук синiв чужих, ?хнi-бо уста глаголють су?ту, i десницi ?хнi сiють неправди. В тишi, що запала навкруги, голос Антонiя лунав гучно й чiтко; натовп пошепки повторяв слова псалма i з вiрою й надi?ю ревно хрестився. Та ось Антонiй замовк, i грянув хор. - З нами бог, розумiйте язицi й покоряйтеся, яко з нами бог! Урочистий спiв широкими хвилями розливався довкола, i бадьорi, владнi звуки його проникали в серця людей, наповнюючи ?х звитягою; здавалося, люди вiдчували, як з кожним звуком ?хнi сили мiцнiшали i в душах зростала вiдвага. Коли хор замовк, Антонiй знову виступив уперед i почав читати молитву. Чим далi вiн читав, тим натхненнiше бринiв його голос, непохитна впевненiсть вiдчувалася в ньому й передавалась усiм присутнiм. А блискавки страшними зигзагами розтинали чорне склепiння неба, немов свiдчили про велич всесильного бога, який може прихиляти небеса, запалювати свiтила й збурювати моря. Замовк Антонiй, i наперед виступив отець Аркадiй. Його смагляве обличчя в ореолi чорних кучерiв було мужн? й суворе, очi свiтилися гнiвом. Натовп заворушився. Аркадiй звiв очi до неба i почав проголошувати урочисту ?ктенiю. Його могутнiй бас, наче грiм, прокотився над головами людей i досяг останнiх рядiв. Молитву за молитвою читав отець Аркадiй, i за кожною з них натовп хрестився i падав на колiна... Останнi Аркадi?вi слова, якими вiн закликав на голови ворогiв i зрадникiв кару господню, прозвучали страшним пророцтвом. I в ту ж хвилину чорне склепiння неба розверзлося, на мить показалася бездонна глибiнь, сповнена тремтливого слiпучо-бiлого свiтла, немов iз-за розiрвано? завiси, що вiддiляла небо вiд землi, глянуло на оповитий мороком дiл нестерпно блискуче око. Усi на мить зажмурили очi, але чорна завiса неба знову зiмкнулась, i пролунав голос отця ?лпiдифора: - Яко ти ?си крiпость i пристановище людям сво?м i тобi подоба? всяка слава, честь i поклонiння, отцю, синовi й святому духу, нинi, i прiсно, i во вiки вiкiв. Амiнь! Служба йшла сво?ю чергою, урочистий спiв змiнювався молитвами. Петро стояв у переднiх рядах i сам не розумiв, що дi?ться з ним: немов якiсь могутнi крила виростали в нього за плечима, немов душа росла, й ширилася в грудях, i рвалася вперед, назустрiч грiзному невiдомому, немов м'язи його мiцнiшали й наливалися залiзною, незламною силою, i все минуле життя, i всi злигоднi, й смерть батька, i загибель Сари, i всi власнi образи й кривди - все це вiдходило далеко назад, а серце охоплювало одне пристрасне бажання: вiддати сво? життя за рiдний край. Настрiй однi?? людини передавався, iншим, наелектризований натовп з блiдими обличчями й блискучими очима горiв одним бажанням, i якби в цю хвилину його оточило навiть стотисячне вiйсько, воно було б розбите, воно не встояло б перед страшною силою геройського духу, що пробудився в серцях змученого люду. Та ось настоятель ?лпiдифор повернувся обличчям на захiд i, знявши руки до неба, почав читати молитву на всю силу свого старечого голосу: - Господи, боже наш, що послухав Мойсея, який простяг до тебе руки сво?... Ти i нинi почуй нашу молитву й во?в, що зiбралися тут, благослови, i укрiпи, i дай ?м серце мужн? на супротивних ворогiв, ангела свiтлого пошли ?м, щоб ворога подолати... При перших словах молитви всi попадали на колiна. Отець ?лпiдифор окропив свяченою водою прапор i, насилу пiднявши важке древко, передав його Залiзняковi, який побожно опустився навколiшки. - Прийми корогву сiю, небесним благословенням освячену, - промовив настоятель, поклавши руку на похилену Залiзнякову голову. - Хай же буде вона ворогам християнського роду страшна й жахлива, i хай дасть тобi господь благодать i допоможе во славу iменi його пресвятого пройти мужньо ворожi полчища неушкодженим. Во iм'я отця, сина i святого духа. Амiнь! Залiзняк з благоговiнням прийняв корогву iз старечих рук. ?лпiдифор пiдняв кропило й пiд голосний спiв окропив свяченою водою найближчi ряди. Як тiльки стих заключний хор, настоятель зупинився проти Залiзняка i, простягши руки до натовпу, iз зусиллям заговорив високим голосом: - Чада мо? возлюбленi! Засмученi й беззахиснi дiти! Господь нинi почув стогiн i ридання нашi й повелiв змiнитися скорботi на радiсть. Вам належить визволити святу церкву i край рiдний вiд мук та наруги лядсько?. Не бiйтеся сильних i прегордих ляхiв. Господь, який дарував перемогу людям Iзра?левим над сильним Амаликом, господь, який укрiпив отрока Давида i допомiг йому перемогти Голiафа, господь, який звелiв сонцю зупинитися i колись дарував нашому преславному гетьмановi Богдану перемогу над полчищами лядськими, дару? й вам перемогу, i укрiпить серця вашi, i пошле на допомогу полчища сво? небеснi, i оберне гордiсть лядську в переляк i жах, i утвердить, i возвеличить церкву нашу на вiки вiчнi. Не бiйтеся, та аще кого й спiтка? смерть, хай не бентежиться серце його, бо нiхто так не угоден боговi, як той, хто поклав душу за вiру свою. Вiруйте й надiйтеся, братi? моя, i вiрою вряту?тесь! Не вболiвайте за жiнками й дiтьми сво?ми - владичиця небесна покри? ?х святим сво?м омофором. Вiдкладiть нинi всякi земнi дбання! За вiру, за хрест святий вставайте всi: чоловiки, жiнки й старi? У натовпi почулися натхненнi вигуки й схлипування жiнок. Вiд душевного хвилювання голос ?лпiдифора набрав ще бiльшо? сили: - Сього мужа, - промовив вiн, показуючи на Залiзняка, що стояв бiля нього з прапором у руцi, - свята церква, ?дина нинi заступниця ваша, благословля? вiйськами; серце його чисте перед богом! Вiн поведе вас на ворога, i всi тiкатимуть перед ним, i щезнуть вороги нашi, - настоятель пiдняв високо над головою срiбний хрест, - перед хрестом цим, яко щеза? тьма перед лицем сонця! - Присягаюся перед лицем всемогутнього бога! - вигукнув Залiзняк дужим голосом, що, проте, на мить затремтiв од хвилювання. - Присягаюся, - i вiн зняв до неба праву руку, - що життя мо? до останньо? краплини кровi вiддам за нашу святу зганьблену вiру, за вас, мо? рiднi брати, i за нещасний наш край! - Слава, слава батьковi Максиму! - пролунав з натовпу захоплений вигук у вiдповiдь. - I ми присяга?мося померти за вiру, за тебе, батьку, i помститися за рiдний край! Бурхливi вигуки пiдхопила луна й понесла вниз по горi, де вони гримiли з новою силою i котилися в непроглядну далечiнь. - А ось - брат i товариш мiй Найда! Його iм'я вiдоме всiм вам, друзi мо?! - голосно мовив Залiзняк, обнявши за плечi свого помiчника. - Найда! - пролунало звiдусiль. - Чернець Найда! Г погляди всiх з забобонним жахом звернулися до козака, про якого в народi уже давно розповiдали чудеса. - Так, Найда, - палко вiв далi Залiзняк. - Чернець, якого бог покликав для свято? бранi, вiн поведе вас разом зi мною! - I я перед усiма вами присягаюся, - схвильованим голосом промовив Найда, - що поки не побачу визволеним мiй край, поки не почую переможного спiву в наших церквах, доти не буде менi життя! - Слава Найдi! Помста ворогам! - крикнули всi одностайно. - Так, друзi, так, помстимося! - iз запалом вигукнув Залiзняк, i його могутнiй голос заглушив крики натовпу, люди одразу змовкли. - За всi сльози, пролитi батьками нашими, за муки, за наругу й за страшну смерть святого мученика Данила, спаленого живцем! Нагада?мо ?м i Корсунь, i Жовтi Води, i Пилявцi. Хiба ж не тi в нас шаблi, якi й ранiше перемагали ляхiв? Тi, тi самi! Присягаюся богом, тiльки ще бiльше отру?нi кров'ю i сльозами! Розiб'?мо ж впень ляхiв i заживемо в сво?й власнiй хатi! Велика ?диновiрна цариця московська обiця? нам свою могутню допомогу; ось грамота, яку вона прислала нам! Залiзняк, дiставши папiр, розгорнув його i пiдняв високо над головою. - Цариця московська обiця? нам свою допомогу! - Грамота, грамота, царська грамота! - лунали навколо радiснi вигуки. - Атож, царська грамота! - вiв далi Залiзняк. - I ось що написано в нiй. Полковник гучним голосом прочитав дану йому Антонi?м грамоту; вона ще бiльше розпалила натовп, захопленi вигуки заглушили голос Залiзняка. - Смерть ляхам! На погибель! - гримiло по горi. - Смерть! - грiзно крикнув Залiзняк, заглушаючи все навколо, й високо пiдняв запорозький прапор. Пiд цим прапором ми пройдемо вiд краю до краю всю Укра?ну, розтопчемо й виженемо геть ненависних гадiв, що впилися в ?? серце; або поляжемо всi, як один, або запану?мо у сво?й кра?нi! Настав, браття, останнiй час: якщо зараз ми з шаблею в руках не вiдсто?мо сво?? волi, Укра?на не встане повiк. За вiру ж, за край наш, браття! - громовим голосом вигукнув Залiзняк, потрясаючи прапором. - До смертi, до погибелi! - До смертi, до погибелi! - грiзною луною вiдгукнувся натовп. Та ось знову почувся голос ?лпiдифора, i гомiн одразу вщух. Почалася вiдправа, лишалося ще освятити зброю. Петро не чув уже нi молитов, нi спiву. В станi екзальтацi?, що опанувала весь натовп, вiн жадiбно чекав лише тi?? митi, коли вiзьме в руки нiж i почу? заклик: "Вперед!" Нарештi ?лпiдифор опустив кропило в свячену воду i, звiвши очi до чорного неба, натхненно виголосив: - Нехай же благословення боже зiйде на зброю i на тих, хто вiзьме ?? на захист iстини Христово?. Амiнь! У супроводi пiвчих i дияконiв святителi рушили помiж возами, окроплюючи свяченою водою