складену на них зброю та во?нiв, що стояли поблизу, i промовляючи благословення. Юрба заворушилася, усi схиляли голови, протовплювалися вперед, намагаючись стати якомога ближче 'до священнослужителiв. Процесiя з отцем ?лпiдифором i дияконом на чолi, з корогвами, якi майорiли на вiтрi, з хрестами й високими лiхтарями, немов могутня рiка з безлiчi людських голiв, безмовно погойдуючись, рушила по горi до возiв, якi стояли внизу. До кожного воза було прилiплено запаленi восковi свiчки, такi ж самi свiчки горiли в руках багатьох селян, що йшли за процесi?ю. Коли слiпуче сяйво блискавки виривало з темряви монастир i похмурий лiс, який оточував його, у фосфоричному освiтленнi рель?фно вирiзьблювалась i довга низка возiв, i священики в чорних ризах, що кропили зброю, i побожно схиленi голови, i постатi на колiнах... Незважаючи на страшну навислу хмару, повiтря було непорушне, зловiсна тиша сво?м тягарем давила груди... I кожен звук у нiй вiдлунював напружено й тривожно... Вгорi дзвонили дзвони, знизу долинали урочистi спiви, i здавалося, що церква благословля? у святу великодню нiч емблему переможно? любовi, яка заклика? свiт до братерських обiймiв, а не освячу? смертоносну сталь на помсту i винищення. Нарештi всю зброю посвятили. Процесiя повернулася до монастиря, i ?лпi-дифор у супроводi священнослужителiв зiйшов на високу паперть храму. - Мужайтесь, i хай крiпиться серце ваше! - промовив вiн, простягаючи руки над натовпом. - I переможете ворогiв ваших, уповаючи на господа. Хто за бога, за того бог! Настоятель iще раз перехрестив схиленi голови натовпу i зник у храмi. Усi й далi стояли нерухомо. - Чого ж ви онiмiли, браття? - палко вигукнув диякон Аркадiй. - Розбирайте ножi! Свята церква просила на них благословення божого, нинi благодать господня зiйшла на зброю, i страшний, жахливий буде удар цього ножа для ворогiв наших! Хто носитиме його, той не зазна? ран, а ворог, який узрить ножа, тiкатиме, i ангел господнiй гнатиме його, доки не сокрушить до останку. Бо безмежно милостивий бог i страшний у сво?му гнiвi! Вас обрав вiн захищати святий хрест! Вперед же, не гайте часу! Здалеку долинув глухий удар грому. Усi здригнулися. - Чу?те? - екзальтоване крикнув диякон, здiймаючи до неба руки. - Ось голос божий, який заклика? вас до помсти. Чаша терпiння його переповнилась, i гнiв, i кара в десницi його! Iдiть же й творiте волю його! Удари грому дедалi посилювались. - Iдiть, полчища господнiх во?нiв полетять разом з вами! Вдарять громи небеснi, господь пошле вогненнi стрiли сво? на землю содомську i спалить ?? дощенту! Страшний удар грому пролунав над самими головами юрби i з жахливим трiском покотився по небесному склепiнню; водночас у його зенiтi спалахнула блискавка й осяяла зелено-лiловим свiтлом могутню постать Аркадiя з простягнутими до неба руками i гнiвним, палаючим поглядом. Вiд цього моторошного свiтла ризи диякона слiпуче заблищали... Натовп, вжахнувшись, упав на колiна, чекаючи страшного знамення... XX Тi?? ж ночi десятитисячний натовп, що зiбрався довкола Мотронинського монастиря, кинувся пiд проводом Залiзняка й Найди на Чигирин i Жаботин. Цього разу вiйська обох ватажкiв складалися майже виключно iз запорожцiв i гайдамакiв. Уже в полудень i мiсто, i мiстечко були в руках козакiв, хоча в них зiбралася сила-силенна ?вре?в i озбро?но? шляхти, яка за мiськими мурами шукала порятунку вiд страшних гайдамакiв. Нiщо не могло встояти перед бурхливим натиском повстанцiв. Сам вигляд цих страшних месникiв наганяв такий панiчний жах на втiкачiв, що вони кидали зброю, навiть не пробуючи захищатись, або самi собi вкорочували життя, щоб уникнути жорстоких тортур: уся пихатiсть i зухвалiсть лядська вмить змiнилася божевiльною панiкою, хоча в мiстi був чималий загiн конфедератiв. Чигирин сповнився стогоном, зойками, риданнями, i незабаром Залiзняк, оточений сво?м вiйськом, уже в'?жджав на мiський майдан. Козаки так щiльно оточили мiсто, що миша не вислизнула б з нього. Почалася страшна кара. Озлоблений столiтнiм переслiдуванням з боку шляхти, знущанням над вiрою, над сiм'?ю, над усiм, що тiльки ? святого в людини, доведений до вiдчаю страшними тортурами, яких вiн безперервно зазнавав вiд сво?х мучителiв, народ не знав пощади. Панiв, якi особливо прославилися душогубством, спершу катували на майданi, а потiм садовили на палю. Чигирин палав, з усiх кiнцiв освiтлюючи вогнем кривавий бенкет народно? помсти. Незабаром усе було скiнчено. Того ж дня Найда оволодiв Жаботином i вчинив таку саму страшну розправу. Петро, який був у його загонi, показав себе запеклим i нещадним месником. Одразу ж пiсля розгрому мiстечка Найда послав один загiн пiд командою диякона до Лебединського монастиря i звелiв Петровi при?днатися до цього загону. Парубок висловив бажання залишитися при Найдi, але отаман вимагав виконання наказу; а втiм, i доручення було короткочасне - визволити од ляхiв монастир, врятувати черниць i негайно повертатися назад... Звiстка про розгром Чигирина й Жаботина блискавично облетiла всi околицi. Пiд прапори Залiзняка й Найди ринули звiдусiль юрби озбро?них людей, i до вечора наступного дня ватажки очолювали вже сорокатисячне вiйсько. Передусiм вирiшено було оволодiти всiма укрiпленими мiстами Ки?вщини, а тодi вже вирушити далi - на Подiлля, Волинь i на саму Варшаву. Гайдамаки вдалися до свого звичайного способу вiйни: Залiзняк роздiлив вiйсько на кiлька сильних загонiв; ядро кожного з них складалось iз досвiдчених запорожцiв i гайдамакiв, решта ж були нашвидкуруч озбро?нi селяни; кожен загiн очолював випробуваний ватажок. За кiлька днiв цi страшнi загони затопили всю Ки?вщину, Смiлянщину, скрiзь несучи жорстоку помсту. Незабаром перед гайдамаками впали Смiла, Черкаси, Медведiвка, Млi?в. Заграва пожеж освiтила всю Укра?ну, а тим часом наскоки гайдамакiв не зустрiчали з боку Корони нiяко? протидi?. У Польщi на той час було лише двi тисячi коронного вiйська, i через розгнуз дану сваволю магнатiв вiд уряду не можна було добитися жодно? допомоги. Марно шляхтичi слали гiнцiв за гiнцями, благаючи негайно прислати вiйська... Озбро?нi ватаги конфедератiв спричиняли ще бiльше сум'яття: уникаючи зустрiчi з загонами гайдамакiв, вони нападали на беззахисних селян, з нелюдською жорстокiстю зганяли на них свою безсилу злобу i тим викликали ще бiльшу лють у серцях грiзних месникiв i всього населення. Скрiзь, де з'являлися загони гайдамакiв, мiсцевий сiльський люд - парубки, дiди, жiнки й навiть дiти - всi, хто мiг тримати в руках зброю, при?днувалися до них i з несамовитою люттю кидалися на сво?х мучителiв, якi так довго пили ?хню кров. Немов страшна лавина, росли вiйська Залiзняка i Найди. 'У шляхта залишалася тiльки одна надля на порятунок - сховатися за стiнами тих мiст, володарi яких утримували сво? власнi команди. Найбiльш укрiпленою серед таких мiст була Умань. Туди й кинулись усi ляхи, усi ?вре?, яким пощастило втекти вiд гайдамакiв. Але гайдамаки швидко посувалися на пiвдень, розтiкаючись у сво?му русi по Уманщинi й Брацлавщинi. Сгрии привид панiчного жаху мчав перед вiйськами месникiв, хапаючи сво?ми чiпкими, крижаними руками всiх утiкачiв, яких наздоганяв на сво?му шляху. Його моторошний подих долетiв урештi й до Кам'янки, куди Гершко перевiз свою дочку. Коли Сара впала серед свiтлицi, усi вирiшили, що вона померла, тiльки стара Рухля не втратила самовладання. З дитинства вона розумiлася на тих фарбах, знала, як згубно дiють вони на органiзм, але й знала, як рятуватися при отру?ннi ними. Покликавши Ривку, вона з ?? допомогою одразу ж зняла з Сари вбрання, перенесла дiвчину до кiмнати, поклала на постiль, а потiм кинулася в пекарню i повернулася з глеком молока, змiшаного з розколоченими бiлками. Трохи пiдвiвши Сару, Рухля почала вливати ?й у рот цю сумiш, а Ривцi наказала розтирати дiвчинi руки й ноги. Пiдбадьоренi клопотами старо?, яку ?врейське населення вважало за тямущу лiкарку, смiливiшi з гостей почали допомагати ?й. Коли дiвчину примусили ковтнути молока, Рухля намiшала сiрчаного цвiту з вугiллям, розколотила цю сумiш у водi й влила ?? у Сарине горло, потiм обклала небогу пляшками з теплою водою i припарками з гарячого тiста, силкуючись за всяку цiну зiгрiти ??. Нарештi зусилля старо? дали наслiдки: на Сариних губах з'явилася пiна, а слiдом за тим усе ?? тiло затряслося вiд страшних корчiв i з рота полилась яскраво-зелена рiдина. - Пiдведи ?? i пiдтримуй голову! - крикнула Рухля Ривцi й, полегшено зiтхнувши, промовила до гостей i Гершка: - Ну, тепер можна сподiватися на порятунок. Рабин, що був серед гостей, пiдiйшов до Гершка, який у сво?му драному лапсердаку так i вкляк на мiсцi, й, поклавши йому руки на голову, урочисто промовив: - Великий бог Авраама, Iсаака та Iакова, i ти, ребе Гершко, заспокой свою печаль i змiни ?? на радiсть. Якщо господь захотiв врятувати цю дiвчину, то вiн поверне ?? знову до нас i звiльнить тебе вiд тяжкого грiха й ганьби... Ти знову знайдеш дочку, а благородний Ха?м дiстане жiнку, прекрасну й чесну ?врейку, гiдну доньку сво?х праотцiв... Тiльки терпiння, треба дати ?й спершу одужати... I не вдавайтеся до насильства... - Так, так... Передусiм спокiй i сон, - поспiшно заявила Рухля, - а там... тс-с-с! - вона приклала палець до уст i хитнула головою в бiк Сари, яка розплющила очi. - Дайте ?й заснути, а за лiкування я сама вiзьмусь i, якщо бог захоче, вилiкую. В цю мить дiвчина знову заплющила очi i впала на подушки. Гостi злякано обернулись до Рухлi, але стара заспокiйливо кивнула головою, замахала руками й прошепотiла: - Тс!.. тс!.. Це сон - не смерть... Тепер добре... На краще! Усi поквапилися вийти навшпиньках з кiмнати й залишили Сару пiд опiкуванням старо?. Рухля сказала правду: Сара не померла. Лiки старо? ?врейки подiяли й вирвали дiвчину з лап смертi. Та ще три днi свiдомiсть не поверталася до не?. Сара покiрно пила лiки, якi давали ?й, дозволяла розтирати себе, навiть приймала ?жу, котру готувала Рухля з якимись особливими заклинаннями. Та напiвбезтямний погляд дiвчини виразно говорив, що все це викону? тiльки ?? тiло, а душа десь зникла й не бере участi нi в чому. - Дарма, дарма, це на краще! - вiдповiдала Рухля на зiтхання Ривки, яку лякав безтямний погляд Сари. - Якби вона була притомна, гiрше було б: вона не стала б приймати нi ?жi, нi лiкiв, i нам не вдалося б виходити ??. - Ой вей! - недовiрливо похитувала сивою головою Ривка. - Ну, що з того, що ми виходимо ?? тiло, коли господь вiдiбрав у не? розум? - Не турбуйся! Виходимо тiло, тодi повернеться й розум, - запевняла Рухля. - Треба тiльки не хвилювати ??, заспоко?ти, обманути. - Ой вей мiр! От ускочили в халепу! - зiтхнула Ривка. - I так уже набралися через не? стiльки муки, стiльки клопоту! Не знаю тепер, де доведеться скласти сво? старi кiстки?.. Забилися сюди, а тут люди таке кажуть... таке... ой... ой!.. Вiд страху аж ноги тремтять... - Бог змилу?ться над нами... там у вас ще гiрше... Тiльки б виходити ??, то можна втекти далi. - Ой, ой! Коли б тiльки швидше!.. - Скоро вже, скоро, я тепер знаю, що робити... Знайдуться в мене ще кращi лiки. Слова старо? справдилися й цього разу. На шостий день уранцi, коли Рухля, за звича?м, сидiла бiля Сариного лiжка й плела панчоху, раз у раз спiдлоба зиркаючи на хвору, що лежала з заплющеними очима, вона раптом вiдчула на собi чийсь погляд. Рухля швидко пiдвела очi й зустрiлася з пильним поглядом Сари. Але вiн уже був не безтямний i каламутний, як досi, а гострий, палаючий, сповнений ненавистi й так змiнив обличчя дiвчини, що Рухля наче й не впiзнала ??. Та й важко було впiзнати в цiй виснаженiй iстотi колишню красуню Сару. За час хвороби вона страшенно схудла, щоки ?? позападали, риси обличчя загострилися, шкiра й навiть бiлки очей вкрилися густою жовтизною... - Ой мамеле, мамеле! Пiзнала мене, пiзнала мене, моя цуро! - скрикнула Рухля, радiсно сплеснувши руками. - Ну, що, як тобi, адаманте мiй золотий? Вона взяла дiвчину за руку й схилилася над нею з радiсною усмiшкою. Та Сару, очевидячки, не зворушила радiсть тiтки: з неприхованою огидою вона вирвала в не? свою руку й мовила уривчасто: - Перли?.. - Ой-ой! Ось про що згадала, цуро моя! - невимушене заговорила Рухля, нiби й нч помiчаючи ворожого погляду небоги. - Вони тут, у мене, добре захованi: тепер уже нiхто не вкраде. - Де ?х знайшли? - перебила ?? Сара, так впиваючись сво?ми величезними очима в обличчя старо?, що навiть Рухлi стало моторошно. - А де ж, мо? золоте яблучко? У цього клятого скупника Янкеля, щоб його дiти нiколи долi не знали! Божився i присягався менi, що купив у яко?сь циганки-жебрачки, а до нас нiколи нiяка циганка й не заходила. Мабуть, ти десь необачно залишила ?х, а хтось i вкрав, може, й ця сама Ривка, - ребе Гершко за не? не руча?ться. Ну, та байдуже, слава богу, що вдалося вирвати назад. Я вже ?х так сховала, що нiхто не знайде... Може, що-небудь з'?си чи вип'?ш?.. Сара заперечливо похитала головою i заплющила очi. "Бреше тiтка чи говорить правду? О, якщо це так, якщо справдi вона вiдкупила перли у скупника - тодi, виходить, ще ? надiя, виходить, Естерчина мати встигла продати ?х, встигла взяти за них грошi й вiдправити посланця. О, коли б то так! А якщо Петро дiзна?ться, де вона, то прибуде сюди за нею... Коли? Тижнiв через два! Вона ще хвора, ? час... Але якщо тiтка бреше? Якщо вона вирвала перли в Естерчино? матерi? Нi, нi! Тодi б вона так i сказала, навiщо потрiбна була б ?й ця брехня? Так, так! Адже ж i сама жебрачка хотiла збути перли якому-небудь скупниковi. Одне тiльки диву?: чому тiтцi не спало на думку, що ?х могла вкрасти Естерчина мати?" Розмова з тiткою переконала Сару, що на жебрачку нiхто й не подумав. "Отже, ? ще надiя, що Петро одержить звiстку i примчить за нею. О господи, ти недаремно врятував мене од смертi! Ще можна сподiватися, ще можна жити..." Полегшене зiтхання вирвалося з грудей Сари. Радiснi сльози покотилися з ?? очей по худому пожовклому обличчю. У цю щасливу мить дiвчина забула про все на свiтi, а яструбиний тiтчин погляд крадькома уважно стежив за бiдолашною жертвою. Коротка розмова й душевне хвилювання так стомили ще кволий Сарин органiзм, що вона одразу ж поринула в глибокий сон. Вiд того дня Сара почала швидко одужувати, - видно було, що якесь внутрiшн? збудження, якийсь внутрiшнiй вогонь освiтлю? дiвчину i наповню? ?? ?ство почуттям невимовного блаженства. Рухля гордо позирала на всiх довкола, немов бажаючи сказати: ось наслiдок мого лiкування. Вона подво?ла сво? турботи про Сару й зовсiм заспоко?ла ?? тим, що батько дав слово не силувати дочку й не чiплятися до не? з шлюбом, аж поки вона зовсiм не одужа? i поки в усьому кра? не настане мир та спокiй. Одне ще тiльки палке бажання лишалося в дiвчини: за всяку цiну побачити Естерчину матiр. Через тиждень Сара пiдвелася з постелi, але надвiр ?? ще не пускали. "Чи ходить жебрачка, як i ранiше, по шерсть, чи нi?" - весь час мучив дiвчину сумнiв. Однак спитатися про це в Рухлi чи Ривки вона побоювалась, щоб не накликати на жебрачку пiдозри, тому вирiшення болючого питання мусила вiдкласти до того часу, коли ?й знову дозволять виходити надвiр. Днiв через два сама Рухля запропонувала небозi провiтритись, i як же зрадiла дiвчина, коли, ледь переступивши порiг хати, побачила Естерчину матiр, що розвiшувала в глибинi двору шерсть! Вiд хвилювання Сара мало не впала, та Рухля вчасно пiдтримала ??. - Ой, он! Яка ж ти ще квола! - промовила стара, похитуючи головою. - Ну, йди ж, сядь он там, проти сонечка! Гершду, - махнула вона рукою у бiк жебрачки, - iди сюди, одведи Сару до тi?? лавочки, а я побiжу винесу лiки. Жебрачка кинулася виконувати наказ сво?? панi i, обнявши дiвчину за стан, обережно повела ?? до лавочки. - Паннуню люба! Жива, здорова! Ой вей, ой вей! I як таке зробити! Така гарна, така багата! - жебрачка зацмокала губами. - Стривай, стривай! - Сара мiцно стисла ?й руки i, озирнувшись, уривчасто прошепотiла: - По?хав? Послала?? - По?хав! Ой вей мiр! Скiльки я страху набралася, коли знайшли тi перли у Янкеля! ?х бiн а?д, i для рiдно? дочки не зробила б такого вдруге! Змилосердився господь, якось заслiпив очi панi Рухлi! - Знаю, знаю! - нетерпляче перебила ?? дiвчина. - А як посланець? - Вернувся! - Вернувся?! - мимоволi скрикнула Сара. - Ну що ж, що? - вiд хвилювання голос дiвчини урвався, вона вхопила жебрачку за руку i впилася в ?? обличчя сповненим жагучого нетерпiння поглядом. - Ну й що ж? - Парубка того не застав, каже, що бачив якогось батюшку, котрий там живе, та ще батька того парубка, старого титаря, i що вони йому, той батюшка i той титар, сказали, що парубок пiшов до гайдамакiв, але що незабаром повернеться й тодi вони йому скажуть про твого листа, а вiн зробить усе, що тiльки можна... I ще сказали, щоб ти надiялась i ждала. - Боже мiй, господи! - Сара майже впала на лавку, й радiснi, щасливi сльози ринули з ?? очей. В цю мить на порозi з'явилася Рухля iз склянкою лiкiв у руках. - Що це? Ти плачеш? - вигукнула вона, кидаючи суворий, пiдозрiлий погляд на жебрачку. - Гершду! Чи не ти, стара голодранко, наговорила чогось лихого Сарi? - Рухля швидко пiдiйшла до дiвчини. - Щоб я так сво?х дiтей здоровими бачила, щоб я так собi здоров'я бажала... - забелькотiла перелякана жебрачка. - Нi, нi! - перебила ?? Сара й звела на тiтку повнi слiз очi, що iскрилися щастям. - Вона не винна, вона менi нiчого не казала, просто... повiтря таке... сонце, ох, як хороше жити! Рухля ще раз iз пiдозрою глянула на жебрачку, i по ?? тонких губах майнула хитра посмiшка: - От бачиш, дочко моя, а ти що зробити хотiла? Тепер, либонь, дякуватимеш старiй тiтцi, що вирвала тебе з лап смертi. - Довiку, до смертi! - Сара схопила тiтчинi руки й почала ?х палко цiлувати. В Рухлi пiд гачкуватим носом знову майнула ледь помiтна усмiшка. - Ну от i слава богу! - сказала вона, ласкаво гладячи Сарину голову. - Випий же цих лiкiв, щоб швидше очуняти. А ти вже йди додому! - милостиво обернулася Рухля до жебрачки. - Приготуй собi щось до шабашу! З того дня сили дiвчини почали вiдновлюватися з дивовижною швидкiстю; радiсть i надiя настiльки переповнювали ?? серце, що iнодi Сарi здавалося - вона задихнеться вiд ?хнього бурхливого напливу. I Гершко, й Рухля ставились до дiвчини дуже ласкаво i хоча ще рiдко випускали з хати, але вже й не стежили за нею так невсипуще, як досi; про жениха, про весiлля не згадувалось анi словом. Сп'янiла вiд радiсного настрою, Сара не помiчала нiчого пiдозрiлого в поведiнцi рiдних i навiть мимоволi пiддавалася ?хньому лагiдному поводженню. Вона тепер не могла тримати на них нiякого зла, а коли б ?й пощастило повернутися до Петра, то дiвчина ладна була й зовсiм простити всi муки, всi насильства. Одного разу, коли Сара сидiла в свiтлицi i пiд невсипущим поглядом Рухлi гаптувала щось золотом по оксамиту, до кiмнати швидко ввiйшов блiдий, переляканий на смерть Геро?ко i, покликавши стару, квапливо зачинився з нею в сусiднiй кiмнатi. Сара насторожилася. Що б це могло бути? Чи не привiз батько знову жениха? Але нi, чого б же тодi в нього було таке схвильоване, перелякане обличчя? Напевне, трапилось якесь нещастя... Але яке? Що могло так налякати його? Хлопи, гайдамаки? Може, Петро вже прибув за нею? Дiвчина пiдвелася з мiсця й схопилася руками за серце, що несамовито закалатало. - О господи! Коли б то так! - прошепотiла вона, iз пристрасним благанням зводячи очi до неба. На вулицях мiстечка все було спокiйно, нiхто з перехожих не виявляв анi найменшо? тривоги. Через кiлька хвилин Рухля знову повернулася до кiмнати й по обличчю старо? Сара помiтила, що звiстка, яку принiс батько, була, певно, важлива. На Сарине запитання, чого батько такий стривожений, Рухля вiдповiла якось ухильно i, незважаючи на все сво? самовладання, до самого вечора зiтхала,похитуючи головою. I на бругий день, i на третiй настрiй Гершка не змiнився. Ривка також була схвильована. Сара кiлька разiв пробувала випитати в не?, що ско?лося, та Ривка все вiдмагалася. На третiй день, уже смерком, коли Рухля й Гершко вийшли з домiвки, Сара знову причепилася до Ривки, котра в цей день була якось особливо стривожена й стурбована. - Та скажи менi, Ривко, що трапилось? Хай я нiколи не дiждусь щастя, коли розповiм кому-небу дь те, що ти розкажеш менi. - Ой, ой! Та що ж тут критися! Однак ти довiда?шся не сьогоднi, то завтра, - тiльки ж вони не хочуть! - Вони не дiзнаються, вони не здогадаються... Що ж трапилось, що? Скажи! Ривка сторожко озирнулася на дверi й прошепотiла дiвчинi в самiсiньке вухо: - Гайдамаки! - Гайдамаки? Тут? - вигукнула Сара, i обличчя ?? осяяла радiсть. Ривка не помiтила цього й тим самим та?мничим шепотом, озираючись на дверi, вiдповiла: - Тут? Iще чого! Хвалити бога, поки що господь милу?, а там, у нашiй сторонi, таке робиться, що й казати страшно; у Мотронинському монастирi ножi освятили, всi хлопи пiшли в гайдамаки. Уже й тут люд почина? хвилюватися, уже й сюди наближаються гайдамацькi загони. У Сари перехопило дух. - Господи, боже мiй! - захоплено прошепотiла вона. Цей шепiт Ривка витлумачила по-сво?му. - Не бiйся! - ще тихiшим голосом промовила вона. - Ребе Гершко пiшов до вiрно? людини дiзнатися, чи вiльна ще дорога. - Навiщо? - А щоб, коли ще можна, швидше втекти звiдси, поки не всi дiзналися про наближення гайдамакiв. - Нiколи! - вигукнула Сара. - "Втiкати звiдси, коли вона дала знати Петровi про мiсце свого перебування, коли. може, це вiн i поспiша? до не? з гайдамаками?" - Дiвчина вся спаленiла вiд хвилювання i знову твердо промовила: - Н:'коли! Ривка здивовано глянула на не?, але з вулицi в цю мить долинув якийсь гомiн, плач i лемент. Обидвi жiнки кинулися до вiкна. Вузькою вуличкою, на яку виходили вiкна Рухлиного будинку, бiгла цiла юрба ?вре?в - чоловiки, жiнки, дiти. Обличчя у всiх були блiдi, стривоженi. Вони обганяли одне одного i щось кричали, завзято жестикулюючи. - Гевулт! Гайдамаки! - зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками. А Сара так i застигла край вiкна, немов заворожена. Хоч не чути було нi пострiлiв, нi кiнського тупотiння, дiвчина так само. як i Ривка, одразу вирiшила, що до мiста вдерлися гайдамаки. Ця думка сповнила ?? серце почуттям невимовно? радостi. Сара була певна, що це прибув Петро i що от-от вiн з'явиться перед ?? вiкном. Та ось скрипнули кiмнатнi дверi; дiвчина швидко озирнулася, i з ?? обличчя миттю зникла радiсть, змiнившись тривогою чекання. На порозi стояли Рухля й Гершко. Незважаючи на сутiнки, що сповнювали кiмнату, Сара одразу ж помiтила сiро-глинисту блiдiсть ?хнiх облич i наче змертвiлi погляди. Дiвчина мовчки вхопилася за лутку, передчуваючи, що ця поява не вiщу? ?й нiчого доброго. - Збирайся! - промовив Гершко якимось глухим, придушеним голосом. - Куди? - В Умань! - Чого? Навiщо? - Тому що гайдамаки захопили всю Ки?вщину й наближаються вже до Подiлля; я хотiв був податися на Львiв, але й там неспокiйно Треба тiкати у Умань, поки ще всi не кинулися з мiстечка! Сара притислась до стiни й рiшуче промовила, хоча при цьому ?? обличчя смертельно зблiдло: - Я не по?ду, батьку! - Ти не по?деш? - просичав Гершко й, пригнувши голову, як бiгк, що збира?ться завдати смертельного удару, поволi пiдiйшов до дiвчини, стиснув, наче лещатами, ?? руку й знову зловiсно прошепотiв: - Ти не по?деш? - Постривай лишень, ребе Гершку! - Рухля схопила його за рукав - Вона по?де з нами й сама! Саро! - звернулася стара до небоги владним тоном. - Перш за все гайдамаки кинуться на наше мiстечко, бо тут зiбралося багато ляхiв i ?вре?в. Пам'ятай же, що ти передусiм ?врейка, i коли б серед гайдамакiв i знайшовся один такий милосердний, що схотiв би тебе помилувати, то iншi вчинили б над тобою таку кару, вiд яко? волосся тво? побiлiло б, мов снiг. Сара заточилася... - Слухай же тiтку, Саро, i роби все, що вона тобi накаже! - просичав Гершко. - А якщо ти насмiлишся хоч у чому-небудь не послухати ??, то я вб'ю тебе на мiсцi! Вузьким путiвцем поволi котився простий вiз; зморенi конi бiгли пiдтюпцем, понуривши голови. На возi сидiли три жiнки: двi з них, судячи з облич, були старi, хоча в ?хньому чорному, скуйовдженому волоссi, яке виглядало з-пiд червоних хусток, не бiлiло жодно? сиво? волосини, а третя здавалась дуже молодою, та через густий шар сажi й бруду, що вкривав ?? обличчя, важко було роздивитися його риси. На передку воза пiдскакувало якесь опудало з розкошланою чорною бородою, таким самим волоссям i вимазаним у сажу обличчям. На головi в нього стирчала надiта набакир, драна шапка, а на згорблених плечах, поверх червоно? сорочки, обвисала синя чумарка з великими срiбними гудзиками. Фурман раз у раз полохливо озирався i, прицмокуючи губами, посмикував вiжки. Дивлячись на чорне, як смола, волосся, смаглявi обличчя й строкатий одяг подорожнiх, можна було подумати, що це мандрiвнi цигани, та при уважнiшому поглядi одразу впадав в око схiдний тип молодо? дiвчини й гачкуватi носи ?? супутниць. Найменше ж скидався на цигана сам ребе Гершко, який сидiв на передку воза. Досить було тiльки поглянути, як вiн правив кiньми, весь час прицмокуючи й махаючи руками, i кожен пiзнав би в ньому чистокровного ?врея, переодягненого циганом, незважаючи на те, що вогненна Гершкова борода перетворилася на чорну. Та загалом циганська одiж трохи маскувала походження подорожнiх. Придумала цей маскарад обачна й хитра Рухля. З усiх нацiональностей, що проживали на Укра?нi, цигани були найбезне-виннiшi. Селяни й гайдамаки остерiгались ?х як конокрадiв, та взагалi не мали причин ненавидiти ?х, а iнодi навiть були й радi при?зду бродячих ковалiв, - тим-то Рухля й надумала переодягти всiх у циган, щоб безпечно пробратися в Умань. Сара спершу вирiшила нi за що не ви?жджати з Кам'янки; та слова Рухлi мимоволi переконали дiвчину: справдi, важко було розраховувати, при вторгненнi до мiста гайдамакiв, першому потрапити на очi Петровi... Крiм того, Гершко недвозначно сказав дочцi, що при найменшому опорi вб'? ?? одразу. Тим-то в Сари залишався тiльки один вибiр: або ?хати з ними, або померти. А ?й тепер пристрасно хотiлося жити, щоб якомога швидше зустрiтися з Петром, - отже, треба було щонайперше погодитися на вимогу батька. Але де тепер шукати Петра? Адже вiн, одержавши листа, кинеться в Кам'янку, а ?? везуть в Умань. Звичайно, це вже були знайомi мiсця, i Сара, за сприятливих обставин, могла б тепер вирватися i втекти в Малу Лисянку, де ?? знали й любили всi селяни. Щоправда, побачення з Петром вiдкладалося на невизначений час, але з двох лих доводилося вибирати менше, i тому дiвчина, згнiтивши серце, вирiшила пiдкоритися батьковiй волi. Уже сьомий день вони пробирались путiвцями. Доки ?хали Подiллям, усе було бiльш-менш гаразд. Селяни хоч i збирались гуртами бiля корчем та церковних оград, щоб погомонiти про страшнi подi? в крулевствi Польському, але роботи й сво?х домiвок не кидали. Та чим ближче пiд'?жджали подорожнi до Уманi, тим небезпечнiша ставала мандрiвка. Тепер вони уникали за?жджати в села й мiстечка, а бiльше трималися безлюдних мiсць i лiсiв, лише iнодi ризикуючи заглянути, та й то з великою обережнiстю, в якусь самотню хату. Уже два днi ?хав Гершко з сво?ми супутницями Ки?вщиною, i привид жаху, що переслiдував утiкачiв з берегiв Днiстра, врештi наздогнав ?х. Села, якi нинi траплялися по дорозi, або були безлюднi - ?хнi мешканцi, очевидячки, пiшли в гайдамаки, або зруйнованi дощенту ляхами. Якось подорожнiм довелося про?здити повз невелике мiстечко; воно ще курилось, а на ясному тлi вечiрнього неба чорними силуетами рiзьбилися потворнi ру?ни й шибеницi з нерухомими жертвами. Такi картини наганяли божевiльний жах на бiдолашних ?вре?в, i вони поспiшали якомога швидше вибратися з цих страшних мiсць. Разiв зо два подорожнi навiть бачили загони гайдамакiв. Коли ?м траплялося зустрiти якусь жiнку, то Рухля, що знала кiлька слiв по-циганськи, розпитувала про дорогу на Умань i про те, чи нема? поблизу гайдамакiв. Таким чином, об'?жджаючи мiста й села i всiляко уникаючи зустрiчей з селянами та гайдамаками, мандрiвники поволi просувалися вперед. За розрахунками Гершка, вони мали при?хати в Умань на десятий день увечерi, але страх, який стискав ?хнi серця, був такий великий, що подорожнiм здавалося, нiби вони й не доживуть до того щасливого дня. Тiльки Сара зовсiм не боялася, а навпаки - жадала тако? зустрiчi, сподiваючись за допомогою хлопiв або гайдамакiв вирватись од сво?х мучителiв i дiстатися в Малу Лисянку, до Прiсi й отця Хоми. Вiз котився повiльно, усi сидiли мовчки, поринувши в сво? роздуми. Вiдчувши байдужiсть фурмана, конi пiшли ступою. Вiз з'?хав з дороги i, наскочивши на камiнь, замалим не перекинувся. Усi переполошились. - В'?, в'?! - закричав Гершко i, натягнувши вiжки, замахав руками, наче зляканий птах крилами. Конi повернули назад, i вiз знову покотився вузькою дорогою. - Ребе Гершку, ребе Гершку! - повчально мовила Рухля. - Скiльки разiв я казала тобi, щоб ти не кричав "в'?"; коли б тут був хтось iз хлопiв, вiн одразу б зметикував, що ти не циган, а чесний ?врей. - Ой вей, усе забуваю, вiд страху в головi все плута?ться! - Не бiйся! Господь, що вивiв з пустелi батькiв наших, виведе й нас з цього проклятого краю. А чи скоро Умань? Тобi ж знайомi цi мiсця! - Знайомi, знайомi, але ж ми звернули вбiк i я тепер не знаю, куди ?хати. Десь неподалiк ма? бути Кирилiвка, а в нiй шинкар знайомий - Лейба. Коли тут iще спокiйно, - голос Гершка жалiбно затремтiв, - то в нього можна буде й перепочити, i про все розпитати. - Ну, ну! То поганяй же коней; боронь боже, що-небудь... - тут у степу нiде й сховатися. Натяк Рухлi на можливiсть зустрiчi з гайдамаками змусив Гершка щосили засмикати вiжками. Вiн хотiв пiдбадьорити коней ще й сво?м улюбленим "в'?-в'?", але'вчасно схаменувся i тiльки зацмокав губами. Сара не прислухалась до розмови, але при словi "Кирилiвка" вiдразу насторожилася. Це слово було ?й добре знайоме - кiлька разiв вона туди ?здила з батьком у гостi до старого Лейби i дорогу вiд Кирилiвки до Мало? Лисянки знайшла б i зараз; якщо виявиться, що в Кирилiвцi все спокiйно i вони справдi зупиняться вiдпочити у шинкаря, то, можливо, ?й пощастить утекти вiд батька, а вiн, зважаючи на таке тривожне становище в кра?, звичайно, не кинеться навздогiн за нею! Ох, коли б у Кирилiвцi все було гаразд! Сара заломила пiд хусткою руки й застигла в безмовнiй молитвi. "Невже господь не захоче простягти ?й руку порятунку? Нi! Нi! Тiльки треба вiрити й надiятись, i, може, завтра надвечiр вона буде в Малiй Лисянцi". Дiвчина почала озиратися на всi боки, намагаючись вiдгадати, в якому напрямi мала бути Кирилiвка. Нарештi ?? гострий погляд помiтив удалинi ледь помiтний пагорок, на якому чорнiли двi тоненькi рисочки. - Батьку, батьку! - вигукнула Сара. - Прав туди, он на ту могилу! - А ти звiдки зна?ш? - Гершко з подивом i пiдозрою озирнувся на дочку. - Я пам'ятаю, пам'ятаю, коли ми ?здили до Лейби, то завжди там годували коней; на могилi ростуть двi тополi, а внизу ? маленька криничка й гайок. - Вона каже правду! - мовила Ривка Гершковi, який усе ще неприязним, пiдозрiливим поглядом дивився на Сару. - Що ж, ребе Гершку, якщо й Ривка пам'ята?, то повертай туди! - рiшуче сказала Рухля. Гершко знов засмикав вiжками, й конi повернули в той бiк, куди показала Сара. За пiвгодини вони добралися до могили, на котрiй, як i говорила дiвчина, росли двi тополi, а внизу дзюрчав невеликий струмок. А ще через годину на обрi? з'хвтллас.я смужка зелета, серед яко? очг подорожнiх почали незабаром розрiзняти й крила вiтрякiв. - Кирилiвка, Кирилiвка! - радiсно вигукнула Сара. Село розкинулося на рiвнинi, так що здалеку видно було тiльки вузьку смугу зеленi. Гершко зрадiв i, жваво пiдганяючи коней, подався навпростець, щоб iще до заходу сонця при?хати в Кирилiвку. До села зоставалося не бiльше пiвверсти, коли Гершко несподiвано зупинив коней. - Ой вей мiр! - застогнав вiн. - Далi ?хати небезпечно, зда?ться, село горить... Он, бачте, дим стелеться... Невже гайдамаки?! - i вже хотiв круто повернути коней назад. - Стривай, стривай! - закричала Рухля. - Треба роздивитися! - вона стала на возi, приклавши руку до очей. - Ох, який же ти полохливий, ребе Гершку: та хiба ж, коли горить село, дим так стелеться? Вечерю готують селяни, он що! А гайдамакiв тут iще не було, - сказала стара, знов вмощуючись на возi. - Якби були, то витоптали б хлiба, а вони, хвалити бога, он якi колосистi! Гершко мовчки погодився з Рухлею i погнав коней до Кирилiвки. Незабаром в'?хали в село, i вiз покотив безлюдними вулицями. Коли нараз перед очима подорожнiх постало страхiтливе видовище: посеред майдану стояв ряд паль, на яких сидiли вже мертвi ляхи. Тут же поряд, у калюжах кровi, лежали купи порубаних тiл, серед яких можна було розпiзнати i хлопiв, i ляхiв, i ?вре?в. Собаки шматували теплi ще трупи. Побачивши непроханих гостей, вони пiдводили скривавленi морди й глухо гарчали, та не лишали сво?? трапези. Вiд хат, що оточували майдан, тепер зосталися тiльки купи попелу, який густо курiв, розстилаючи над страшним кладовищем смердючий, задушливий дим. За-ндяки безвiтрянiй погодi пожежа не перекинулася далi. Гайдамаки, очевидячки, залишили село зовсiм недавно: Сара навiть виразно чула чийсь тихий стогiн, який долiтав iз купи спотворених тiл. Вiд ?дкого запаху тепло? кровi в дiвчини запаморочилась голова. У цей час два пси, вчепившись в один шматок м'яса, з гарчанням кинулися один на одного. Це примусило отямитися скам'янiлого вiд жаху Гершка; вiн здригнувся й з усi?? сили вдарив вiжками по конях. Та вони не побiгли, а пiшли ступою i бiля корчми, що стояла край села, зупинились. Лейбина корчма, в якiй подорожнi сподiвалися вiдпочити, була розгромлена дощенту. Як видно, гайдамаки плюндрували ?? з особливою ненавистю: вiкна й дверi були зiрванi з петель i валялися тут же, поряд з розбитими барилами, розпоротими перинами, одежею i потрощеними меблями. Сам же Лейба з почорнiлим обличчям i настовбурченими пейсами висiв униз головою на воротях свого двору. Конi стояли нерухомо, стомлено понуривши голови; видно було, що вже нiщо не примусило б ?х рушити з мiсця, та, правда, нiхто й не думав про дальшу дорогу. Гершко i його супутницi теж немов скам'янiли. Тим часом погожий лiтнiй вечiр спускався i над цим зруйнованим гнiздом, розливаючи довкола тиху задуму й нiжну прохолоду. Зацiпенiння, що охопило подорожнiх, тривало недовго: жахливе становище, в яке вони потрапили, примусило ?х швидко отямитись. Першим опам'ятався Гершко. - Що робити? - прошепотiв вiн, обертаючись до сво?х супутниць. - Гайдамаки десь поблизу, вони, либонь, нещодавно покинули село. - Залишатися тут! - вирiшила Рухля. - Тут?.. Ой вей!! - Ривка й Гершко з жахом озирнулися довкола. - Тут! - повторила Рухля. - Конi зараз не потягнуть воза, поглянь - вони замалим не падають, а що буде з нами, коли ми зостанемося без коней? Окрiм цього, раз уже гайдамаки побували тут, вони назад не повернуться... А завтра вранцi можна буде роздивитись i вирiшити, куди ?хати. Останнiх слiв Рухлi Гершко не чув: його обличчя зненацька витяглось i помертвiло, очi зупинились i набрали якогось божевiльного виразу. - Ребе Гершку! Що з тобою? - разом вигукнули Рухля й Ривка, схопившись iз сво?х мiсць. Гершко хотiв щось вiдповiсти, але губи його безгучно заворушилися, i вiн, обернувшись у той бiк, куди, певно, пiшли гайдамаки, показав лише пальцем у далечiнь. Усi занiмiли. Вдалинi не було видно нiчого, але загострений жахом слух жiнок одразу розрiзнив далекий кiнський тупiт. - Iдуть! - жваво промовила Сара. - В'?, в'?! - закричав Гершко i в розпачi засмикав вiжками, але конi стояли нерухомо, бо, либонь, не мали вже сили зрушити з мiсця. - Гевулт! Загинули, загинули! Ой мамеле, тателе! - зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками. В одну мить усi зiскочили з воза. - Тихше! - просичала Рухля, щосили смикаючи Ривку i Гершка. - Занапастити всiх хочете? Рятуватися треба! Та Гершко тiльки тремтiв i дивився на не? божевiльними очима, а Ривка голосила й здiймала руки до неба. Тодi Рухля почала командувати, хоч ?? голос зривався вiд страху: - Постав воза пiд повiтку, коней випряжи й пусти, потiм спiйма?мо... Це ?дуть, певно, не гайдамаки, а хлопи, якi порозбiгалися, а тепер вертаються до села. Швидше ж, швидше випрягай коней, схова?мось у цiй корчмi, - сюди нiхто не загляне! Рухля, Ривка й Сара з гарячковою квапливiстю заходилися допомагати Герш-ковi, у якого з переляку так тремтiли руки, що вiн, незважаючи на всi зусилля, нiчого не мiг зробити. Тим часом тупiт чувся ближче й ближче. - Швидше, швидше! - пiдганяла Рухля. Нарештi коней сяк-так розпрягли, й вони, вiдчувши волю, одразу ж почвалали за ворота, у степ, що зеленiв довкола. - За мною, сюди! - крикнула Рухля, прожогом кидаючись до корчми; за нею подалися й iншi. Забiгши в сiни, вони одразу ж ускочили до велико? свiтлицi, але там не знайшлося нiяко? схованки. Скрiзь було видно слiди несамовито? лютi гайдамакiв: потрощенi меблi, побитий посуд... На пiдлозi стояли калюжi горiлки й пива. Рухля метнулась у пекарню, сподiваючись знайти хоч який-небудь закапелок, де можна було б сховатися, але й тут панував такий самий хаос, навiть пiч була розвалена... А тупiт тим часом уже лунав майже бiля самих ворiт. Переляканi до смертi, не знаючи, що робити, подорожнi знову кинулися в сiни; нараз Рухля помiтила драбину, що вела на горище. - За мною нагору! - крикнула вона й з незвичайною для ?? рокiв швидкiстю полiзла по крутiй драбинi. За нею - Гершко й Ривка. Забувши спохвату про Сару, вони спустили за собою важку ляду. Дiвчина лишилася внизу одна - безпорадна, беззахисна, чекаючи страшно? зустрiчi з гайдамаками. Тепер ?й навiть не спадало на думку скористатися з сво?? волi й утекти вiд батька: тiкати - означало кинутися назустрiч смертi; треба рятуватися, ховатись, але куди? Лiзти на драбину, грюкати й кричати, щоб вiдчинили ляду, було занадто довго й небезпечно, бо тупiт наближався. У розпачi, не знаючи, що робити, Сара знову кинулась у пекарню, i раптом ?й впала в око розвалена пiч з широким i глибоким пiдпiччям, звiдки виглядала солома й трiски. Довго не розмiрковуючи, дiвчина залiзла в пiдпiччя й зарилася в солому. Вершники, не зупинившись бiля корчми, з гучним тупотiнням промчали далi, та тiльки-но Сара хотiла вилiзти з сво?? схованки, як тупiт знову посилився .. Ось вiн уже зовсiм близько... I нараз припинився бiля самiсiньких ворiт. Через якусь мить дiвчина почула, як хтось сильно рвонув сiнешнi дверi. Серце в не? завмерло. - Та от хоч би й тут погомонимо, друже, стiни й дах залишилися, а нам бiльше нiчого й не треба! Сiдаймо на цих барилах. - То й сiдаймо! - вiдповiв другий гблос, i Сара почула, як хтось важко сiв. - Ну, Максиме, як справи? - провадив той самий голос. - Не кепсько, та ти, пане сотнику, певно, й сам чув про нашi справи! - вiдповiв той, кого товариш назвав Максимом. - I чую, i бачу, - сказав сотник. - Тiльки достеменно не знаю, бо звiстки приносять усе ляхи та жиди, а в них з десятка гайдамакiв вироста? сотня, iз сотнi - тисяча. Скiльки зiбралося, друже, справжнього вiйська? - Справжнього вiйська з гайдамакiв, козакiв i запорожцiв сорок тисяч, а в запасi весь народ укра?нський. - Гаразд! Такого вiйська вже давно не бачила Укра?на... Що дума?те робити далi, полковнику? - Вiдвоювати свою вiтчизну. Ки?вщина уже вся наша! - Уся, та не зовсiм! - Правда, зосталася ще Умань, а коли вiзьмемо i ??, тодi в ляхiв не лишиться жодного мiстечка на Ки?вщинi, а далi вся Укра?на, Подiлля, Волинь простеляться перед нами, мов скатертина. Одна тiльки Умань i непоко?ть: все-таки двi тисячi вiйська... та ще козацького, надiйного... Може затримати, а треба кувати залiзо, поки гаряче. Сотник вiдкашлявся i п омовив, як здалося Сарi, трохи знiяковiло: - Гм... ну, припустiмо, що ви вiзьмете й Умань, тодi що? - Тодi? Тодi поставимо тут сво?х сотникiв, полковникiв та iнших начальникiв i рушимо далi через Укра?ну на Польщу, до само? Варшави. - Ех, Максиме, Максиме! - сотник важко зiтхнув. - Серце в тебе лицарське, а душа дитяча. Це правда, що в ляхiв нема? вiйська, що вони не встигнуть зiбрати його, а коли й зберуть, то всi розлетяться перед вами, як осiнн? листя вiд пориву бурi, - але ж за Польщею стежать тепер три держави, i вони не дозволять вам знищити ??. Пам'ятай, Максиме, король польський - ставленик росiйсько? царицi. - Знаю, знаю... А чому цариця поставила саме його, а не когось iншого, чи зна?ш ти, пане Гонто? Полковник на мить замовк, а далi провадив сповненим презирства й глузування голосом: - Тому, що цей король лише лялька в королiвському вбраннi. Ге, якби вiн був людина з залiзною волею, ще й тепер мiг би врятувати Польщу. Але не про це я хочу казати тобi, друже, а про те, що сусiди Польщi чекають слушного часу, щоб кинутися на не?, тiльки кожен бо?ться починати, зважаючи на суперника, тому-то й треба, щоб почав це дiло хтось стороннiй. I от вибiр упав на нас! - Що? - Вибiр упав на нас; ми дзвонимо вiдхiдну старiй Польщi. Найстрашнiший сусiд ??, Росiя, вiдда? на наш суд всю землю польську. - Що ти кажеш? - вигукнув сотник. - Звiдки тобi вiдомо це? - Ось звiдки! Читай сам! Сара почула шелестiння паперу. Якийсь час тривала мовчанка... Та ось пролунав схвильований голос сотника, якого - дiвчина запам'ятала - звали Гонтою. - Хто тобi дав цей папiр? Чи не ? це грубий обман, яким хочуть занапастити нас? - Його дав менi превелебний отець iгумен мотронинський! - урочисто вiдповiв полковник. - Йому вручили грамоту, коли вiн був там. А що це не ? обман, можеш судити з того, що в нашому вiйську з'явилися тисячi запорожцiв, а хiба випустили б ?х, якби наше повстання'не було на руку Росi?! - Так, так, - схвильовано вiдповiв сотник. Сара почула грюкiт вiдсунутого барила й енергiйнi кроки - один iз спiврозмовникiв ходив по кiмнатi. Нараз кроки стихли й знову заговорив сотник: - Але невже ти дума?ш, полковнику, що все це робиться з ласки до нас i при подiлi здобичi нам вiддадуть кращий кусень Польщi? Ех, Максиме, Максиме... - Ти гада?ш, це пустi обiцянки?.. Слушно. Але ж ми тепер не дурнi. Навчили нас добрi друзi розуму. Сядь, брате, i послухай, що переказав орел наш бiлозорець пан кошовий. Полковник стишив голос. Хоч як дослухалася Сара, та не могла розiбрати, про що вiн говорив; до не? долiтали лише окремi слова: "Туреччина... вiйна... бiльше волi... поповнити ре?стри... кошовий... Запорожжя... обидва береги Днiпра..." Але, не знаючи, про що розмовляли козаки, дiвчина не могла зрозумiти тих слiв. Полковник говорив довго й палко Його мову iнодi переривали тiльки захопленi вигуки спiвбесiдника. - Ну, друже, все одно, - пролунав нарештi рiшучий голос сотника, - чи пощастить нам на цей раз визволити й утвердити Укра?ну, чи доведеться загинути всiм - ось вам моя рука: Iван Гонта у важкий час не залишить вiтчизни. Ось вам моя рука, i серце, i шабля, а разом з нею i шаблi всiх уманських надвiрних козакiв. Ми всi ладнi життя вiддати, й нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас од братiв. Пан або пропав - усе одно! Змучилася душа в неволi. Розправимо востанн? сво? крила, а там хоч i смерть! Коли не захоче господь дати Укра?нi долi, то хоч не вкри? соромом нас, ?? дiтей! - Я так i знав, я вiрив у тебе, друже! - вигукнув полковник, i Сара почула звук мiцних козацьких поцiлункiв, - Стягай же всi загони пiд Умань! - заговорив знову сотник. - Ви ?? вiзьмете без бою, а там - там уже вирiшимо, куди i як рушати далi. Ходiмо ж, чого нам сидiти тут поночi, адже тепер не страшно розмовляти i в полi. Але до часу, брате Максиме, про це - нiчичирк... Розумi?ш? - Не турбуйся! Сара почула, як козаки пiдвелись i, грюкнувши дверима, вийшли у двiр. Через кiлька хвилин пролунав кiнський тупiт i невдовзi завмер удалинi. Якийсь час Сара ще сидiла в сво?й засiдцi, потiм розгребла солому i обережно вилiзла з-пiд печi Вiд задухи й тч радiсного хвилювання серце дiвчини билося так сильно, що вона аби не впасти мусила притулитися до печi. "Господь почув ?? молитву i в той час, коли вона вже впала у розпач приготував порятунок . Тепер козаки зберуть в Умань усi загони, i. якщо тiльки ?й вдасться щасливо добрэтися до того мiста, вона нарештi зустрiнеться з Петром!" У цей час почувся боязкий шепiт Рухлi: - Саро, дитино моя, де ти? - Тут! Тут! - радiсно вигукнула дiвчина. - Виходьте, не бiйтеся, гайдамакiв уже нема?. XXI Напад на переодягнену Дарину за ворiтьми Лебединського монастиря був такий несподiваний i блискавичний, що вона не встигла отямитись, як вiдчула, що мiцнi руки затисли ?й рот, загорнули в накинуту кирею й понесли невiдомо куди, - кричати було марно, чинити опiр неможливо... Дiвчина задихалася в кире? i почувала, що це прийшла ?? остання година. - Нащо нам тарганити цього ляшка? - почула Дарина крiзь шум в ушах чийсь грубий голос. - А що? Вiн не важкий, - вiдповiв другий голос м'якшого баритонального тембру. - Та на якого бiса? - рикнув бас. - Прикiнчити - й квит! - An справдi, - мовив баритон i зупинився. Дарину не вельми делiкатно кинули на землю. - Тiльки ось що, - пiсля деяко? паузи заговорив баритон знову. - Прикiнчити завжди встигнемо, а нам язик потрiбний... Поляки, як видно з усього, вже у монастирi, то треба розпитати, скiльки ?х, що i як?.. - Ну й гаразд! Роздягнемо та розпита?мо по-нашому, пар зо двi пасiв вирiжемо... У мене, до речi, ? для присипки й рiжок з табакою, i дрiбна сiль... - Нi, лiпше одведемо до отця диякона, бо коли б не розсердився, - вiдказав баритон. - Вiн сам любить допитувати... та й хвилина гаряча, треба поспiшати! - Гайда! - гаркнув бас. Дарину знову безцеремонне схопили за голову й за ноги i швидко понесли, мов куль соломи. Пiд час коротко? зупинки вона все ж устигла вiдгорнути трохи кирею, дихати стало легше... У головi в дiвчини зринали й плуталися неяснi думки й фатальнi запитання: хто схопив ?? - сво? чи поляки? Коли поляки - вона загинула... Та, певно, сво?, бо розмовляють же не по-польськи... а втiм, хто його зна?? Але якщо диякон - то сво?... Вiд цi?? гадки гаряча хвиля прилила до серця Дарини, та за мить дiвчина знову похолола вiд страху... А ?? все несли й несли. "А якщо сво?, чи признаватись ?й одверто, хто вона? - знову постало перед дiвчиною запитання. - I як до цього поставиться свавiльна, зачерствiла юрба?.. Приниження, образи, може, ганьба!.. Нi, нiзащо в свiтi!" У цей час тi, що несли ??, зупинились i спустили свою ношу на землю. - Ну, розiмнися, скинь кирею!.. Чи, може, задихнувся? - прохрипiв бас. - А що, Петре, роздобули язика? - спитав бородатий, з заплетеною рудою кiскою козак, очевидячки - ватажок загону. - Злапали, панотче, ляшка й приволокли до твого превелебiя, - вiдповiв молодший з тих двох, що схопили Дарину. То був справдi Петро, що мусив при?днатися до ватаги отця диякона, котрого Найда послав на допомогу Лебединському монастирю. Тiльки тепер панна Дарина випручалась з широко? кире?, в яку ?? загорнули, наче в пелюшки. Перед очима дiвчини постав глибокий яр з навяслими над ним деревами; крiзь ?хн? переплетене гiлля де-не-де свiтлими пляма -й пробивався свiтанок; навколо ж iще панував вологий морок, в якому невиразно окреслювалися постатi людей, що лежали на землi. Перед самою панною сидiв на пеньку отець диякон i нетерпляче чухав п'ятiрнею свою бороду. - Отрок, гм! - сказав вiн, пильно вдивляючись у гарне, збентежене личко Дарини. Дiвчина все намагалася глибше насунути на голову конфедератку, щоб сховати сво? волосся; хоч косу й вiдрiзала, але пишнi кучерi могли видати ?? - тако? зачiски не носили нi паничi, нi джури, нi простi хлопцi. - Ну, ляшок, кажи, одвiтствуй на мо? запитання, рци ' слово твердо й справедливо, - почав крижаним тоном дияхон, - бо за малу брехню велика мзда належить, а джерела вiдплати за зло можуть бути невичерпнi й рiзноманiтнi. - Я не лях, панотче, а руський i грецького закону, я православний! - Що-о? - аж пiдвiвся здивований ватажок. - В лядськiй збро? i лядськiй шкурi? - Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш... щоб легше було втекти. - Припустiмо... сi? можливо... Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православно? вiри? - Та чим хочеш, панотче... Ось, дивiться ж, i розмовляю, i хрещусь по-нашому! - Гм! I вiри гiдне, i вiрити не подоба?, - вагався диякон. - Розмовляти й хреститися не штука, - пiдозрiливе мовив бас, - цього ляхи в наших краях навчилися. - Iстинно глаголиш, - погодився диякон. - А ти ось краще прокажи нашi молитви... Зна?ш? - Аякже, - зрадiла Дарина й почала пiдряд проказувати i "Отче наш", i "Царю небесний", i "Богородицю", i "О, всепiтая мати", i "Да воскресне бог"... Диякон зупинив ?? на половинi псалма Давида "Помилуй мя, боже". - Воiстину православний, братцi! - сказав вiн козакам, якi принесли полонянку. - Та й молитви зна? так добре, що хоч зараз до отця ?лпiдифора на крилас! - От так штука! - засмiявся скрипучим смiхом старший козак. - А я, бач, хотiв штрикнути його ножем, та Петро не дав... Тiльки постривай! Як же то мiж черничок опинився хлопець? Це ж, зда?ться... - Возбраня?ться, - пiдхопив диякон. - А тому, - звернувся вiн суворо до дiвчини, - оци, хто ти ?си, якого звання, звiдки прибув i з яко? причини помiж черничок вешта?шся? Дарина розгубилась: вона не чекала таких запитань i не знала, що вiдповiсти, боячись плутаними поясненнями накликати на себе пiдозру; сказати ж чисту правду дiвчина не одважувалася, не бачачи тут жодно? знайомо? людини, яка б пiдтвердила правдивiсть ?? слiв, а на випадок чого й заступилась би... - Я ки?вського генерального обозного, - мало не зiрвалось у Дарини з язика - "дочка", але вона вчасно утрималась i затнулася, - генерального обозного. син. Був присланий сюди мо?м батьком i настоятелем Мотронинського монастиря отцем Мельхiседеком з листами, в яких вони обiцяли черницям у скорiм часi допомогу й просили, щоб тi не спокушалися принадами унi?, а твердо стояли в православнiй вiрi, тодi й цариця заступиться... Ну, я сюди прибув... а тут на?зд конфедератiв. Двох черниць вони пiдкупили, й тi вiдчинили ?м браму. Поляки вдерлися... а я заманила одного пана в келiю... заманив, - поправилася Дарина, - i вбив... А вбивши, переодягся в усе лядське i, вибравши хвилину, коли всi до безтями напилися, вислизнув через браму й ну тiкати... А тут мене тво? люди й схопили... - Так, так, - пiдтвердив Петро, - панич тiльки-но кинувся навтiкача пiд верби, а я йому на голову кирею та й злапав. - Велелiпно! - усмiхнувся диякон. - А то я вже хотiв тебе трохи пiдсмажити, щоб вийшов лядський душок, та от шкода... Ну, ми сво? надолужимо, - i вiн з такою силою стис i потер сво? руки, що аж пальцi хруснули. - То ти, отроче, повiдав нам iстинну й чисту правду? - Присягаюсь Всевишнiм i мо?ю поневоленою вiтчизною Укра?ною! - Гарна присяга! - хитнув головою панотець. - Ну, глаголай же, але не вiд лукавого: ляхл-конфедерати, виходить, тепер там, у монастирi? - Там, з ночi... - А багато ?х? - Напевно сказати не можу, а коли вони вдерлися в головну церкву i влаштували там свiй нелюдський бенкет, то ?х було з пiвсотнi... Ну, частина ще стояла на вартi, а хто грабував по льохах i келiях... усiх набереться, мабуть, добра сотня. - Ну, а нас буде десяткiв iз шiсть, - сказав диякон. - Отже, на кожну руку по ляховi, стукнув лобом об лоб - i дух спустять! - мiркував вiн уголос. - Що ж вони, тi розбiйники, наробили? Пограбували все? Вирiзали сердешних черниць? - знову звернувся ватажок до полонянки. - Гiрше! - вiдповiла Дарина i з невластивою паничевi соромливiстю почала обережно розповiдати, щоб не збитися в родових закiнченнях слiв, про все, що сталося цi?? ночi. ?? розповiдь, сповнена щиростi й благородного обурення, викликала гнiв отця диякона й iнших слухачiв. Пролунав одностайний вигук: "Смерть ляхам!" - Гей, до збро?! - гаркнув диякон. - На коней! - На коней! До збро?! - луною покотилася команда по яру, i в синюватiй iмлi його посхоплювались i заметушилися людськi постатi. - Слухай, панотче, батьку-отамане! - знову заговорив недовiрливий бас. - Що клятих панiв треба знищити всiх до одного, то це - справедливо, що нашу святиню треба визволити з рук латинян, то це й бог велiв. Але ж нам треба бути обережними: береженого, кажуть, i бог береже. - Iстинно глаголиш... - погодився ватажок i схилив голову на знак уваги. - Це хлоп'я, чи нехай i паненя, з усього видно, православне й письменне, - похмуро провадив бас, - та в душу до нього нiхто не залазив... на словах у нього все гаразд виходить, а от язик часом заскаку?, та й очi, мов не зна? куди подiти ?х... Добре, що вiн православний, але хiба помiж православними не може бути зрадника? А що, коли вiн польський шпигун, коли вiн прикида?ться й хоче заманити нас у пастку? Що тодi? - То на палю його! - озвалося кiлька голосiв. - На палю! На шибеницю! На страшнi муки! - палко вигукнула Дарина. - Якщо такi недолюдки й зрадники можуть завестися серед нещасного, пограбованого народу, то нема й не може бути ?м пощади! I шановний пан радчий ма? цiлковиту рацiю... в цi часи особлива обережнiсть потрiбна. А мо? слово до вас таке, чеснi браття: прив'яжiть мене отут, поставте ще варту, яку хочете, i коли виявиться, що я дурив когось чи замишляв якусь каверзу, - вчинiть зi мною те, що вам на думку спаде. Але богом великим молю вас, хрестом його сина й сльозами його матерi благаю, не гайте й хвилини! Брама не зачинена... Я ж пробралася! - знову обмовилась Дарина. - Усi ляхи, i пани, i жовнiри, i челядь, п'янi, як нiч, сплять непробудно... коло брами лежать дво?... А на свiтанку сон, та ще сон п'яний, особливо мiцний... Ви ?х усiх перев'яжете, як баранiв, - присягаюсь усiма святими, а головне, вряту?те сестер-черничок, бо багато хто з них захоче сховати свою ганьбу на днi озера, а багатьох недолюдки можуть повбивати... Зi мною робiть що хочете, але поспiшайте до монастиря i рятуйте черниць, - гарячим закликом кiнчила свою схвильовану мову Дарина. Енергiйне, щире слово полонянки вiдразу прихилило до не? гайдамакiв, навiть самого скептика-баса. - Гм! - крекнув вiн. - Добре панич сказав... козацька щирiсть, а серце, видно, не з боязких... То ти даруй менi, старому! - Спасибi за добре слово, - вклонилась Далина. - Побiльше б нам таких старих i розумних голiв, то й Укра?на запанувала б пишно, без панiв, без катiв, на волi. - Ну, амiнь. Ми вiримо тобi, - сказав диякон. - А все-таки зв'яжiть мене для певностi, - порадила дiвчина. Пропозицiю ?? зустрiли добродушним смiхом. - Ну, що ж, - осмiхнувся ватажок, - вволимо паничеву волю. Зв'язати йому руки й ноги та приставити двох вартових, а сiмох до коней. А ти, Петре, коло них за старшого... поки ми впора?мось... Го-го! Вiзьмемо! В разi чого на перший поклик кинешся до нас з кiньми на допомогу... Ну, гайда! Показуй дорогу! - За мною, але нишком! - сказав бас i, пiднявши руку, в якiй тримав шапку, пiшов до крутого виходу, що вiв з яру; за ним, дишучи помстою, безшумно подалася ватага. Лишившись в таборi, Петро поглянув на коней, розставив, де треба, сторожу i вернувся до зв'язаного панича. Пiдкотивши до нього колоду, що валялася поблизу, парубок сiв i закурив люльку. Сонце уже зiйшло, та з цих нетрiв було видно гiльки рожевий вiдблиск, який наповнював та?мничi лiсовi глибини радiсними свiтлотiнями... - От що хотiлось би менi знати, ясновельможний паничу, - пiсля довго? мовчанки звернувся до Дарини Петро. - Твоя милость сказав, що батько твiй ки?вський обозний... генеральний, чи як... а менi велено довiдатися про дочку обозного... то як же воно, не второпаю: або ж не один обозний ? не те що на свiтi, а й у Ки?вi навiть, або ж у нього не син, а дочка... чи не дочка, а син? - Хто тебе просив довiдатися про дочку обозного? - жваво спитала дiвчина, i очi ?? заблищали. - Хто? Батько наш, гетьманiв товариш... - Чернець Найда? - не стрималася Дарина й геть вся зашарiлась; добре, що рожевий свiтанок сховав це, а то б у Петра виникла пiдозра. - Як? Ти зна?ш його iм'я? - здивувався парубок. - А хто ж iз православних його не зна?! - збуджено заговорила панна. - Лицар, орел! Його весь Ки?в зна?. Вiн посланий самим богом для порятунку Укра?ни, Всевишнiй покликав його з келi? i дав йому до рук меч замiсть патерицi! - ?й-богу, так! Що лицар, то лицар... I вiн усiх ляхiв переможе, орлом налi-татиме на ?хнi замки, вже скiльки ?х упало пiд його перначем! - То велика справа вiтчизни вже почалася? - захоплено вигукнула Даринз. - Боже, почуй i мо? благання, зглянься! Нехай воно разом з голосiнням i стогоном нещасних летить до тво?х ясних осель! - I панна простягла сво? зв'язанi руки до неба, що проглядало крiзь листя, мов крiзь зелену сiтку. - Дай боже, - сказав i Петро, скинувши шапку. - То я ось, - почав вiн знову, докладаючи чималих зусиль, щоб розкурити люльку, - хочу розпитати вельможного панича про дочку генерального обозного... чи це iнший обозний, чи той , самий, твiй батько? - Той самий, той самий, - лукаво усмiхнулася Ларина. - А як же це? Отаман Найда про дочку, a виходить, син... -Нi, i дочка... - I дочка? - розгублено подивився на дiвчину Петро. - I дочка, - кивнула вона головою. Вiд одержаних звiсток в душi Дарини грала така радiсть, розцвiтала така надiя на майбутн? рiдно? кра?ни, що вона ладна була й танцювати. - То як же воно... виходить, панич... - Виходить, панич паничем, а панянка панянкою, - жартувала дiвчина, в той же час розмiрковуючи, як найзручнiше спекатися цього допиту. На мить у не? навiть з'явилася була думка вiдкритися перед цим чесним i симпатичним парубком, якому Найда, певно, довiряв; та вона не знала iнших, а тому й вирiшила продовжувати байку: - У його ясно? мосцi генерального ки?вського обозного ? й дочка, Дарина... - Так, так... панна Дарина... i батько отаман казав: бережи ??, як зiницю ока, - зрадiв Петро, що згадав iм'я. - Ну, от i Дарина ?, - задихалась од радостi панна, - i син Павло ?, це я... Ми обо? гостювали в монастирi... - Ось воно що, а менi й невтямки... Авжеж, якщо ? дочка, то чому ж i синовi не бути?.. Тiльки... як же ясний панич сам утiк, а сестру там залишив на муки? - стривожився раптом Петро; парубок змiркував тепер, що нещастя з панною завдасть великого горя отамановi, а вiн, його посланець, навiть не кинувся сам у монастир рятувати ??, а зостався з кiньми. - Заспокойся, козаче, - мовила Дарина, вгадавши Петровi думки. - Я сестру випустив ранiше, а сам вискочив, коли ?й небезпека вже не загрожувала. - Гей, паничу, ти щось плута?ш... Нiкого ми не пропустили, нiкого, i, крiм тебе, по греблi жодна душа не пройшла... - Твоя правда, - спаленiла збентежена панна, - сестру я не пустив через греблю... боявся, вона пройшла пiд стiною - праворуч ? стежка... понад озером... а сам я вже пiзнiше... подався навпростець... i попався... - Ага! - задовольнився вiдповiддю Петро й замовк. - Ми з сестрою хотiли пробратися в Мотронинський монастир... То я за нею мусив пильнувати... Дарина теж змовкла, помiтивши, що Петро поринув у задуму. Жахливе становище панни, яка пiсля втечi, мабуть, заблудила в лiсi, де, крiм звiрiв, гасали озвiрiлi вiд злоби люди, нагадало йому iншу дiвчину, котрiй вiн оддав усе сво? серце, усю свою душу й котру невiдомо де подiли недолюдки. "Де вона? Чи жива ще? Чи врятую ??? - гострими жалами впивалися запитання в парубкове серце й стискали його жагучою тугою. - Ех, коли б швидше до батька Найди, в мiстечка й мiста, де ховаються ?вре?... може, серед них я знайду мою голубку... знайду, неодмiнно знайду..." - рвався з глибини його iстоти нестримний крик шаленого розпачу й помсти. А дiвчина полинула думками теж туди, до Найди, але не з кривавими мрiями, а з палким самовiдданим коханням. Довго тривала мовчанка. Час минав. Дарина не помiтила, як з високостi в ?хнiй яр заглянуло сонце й оббризкало щирим злотом i покручене корiння напiв-вивернутих дубiв, i смарагдове склепiння прозорого листя, i хвилястi пасма ?? свiтлого, пiдiбраного пiд конфедератку волосся. Серед тишi, що панувала довкола, iнколи чувся то брязкiт пут, то пирхання коней, то тихе посвистування дозорцiв... Та ось нараз почувся з боку монастиря тупiт... Конi, що паслися в яру, шарахнули вбiк i тривожно заiржали... Петро, наче спросоння, схопився на ноги й вiдразу не мiг второпати, що воно за гамiр. На схилi, помiж деревами, з'явилися вершники й почали спускатися в яр. Всi вони були одягненi в розкiшнi польськi кунтушi, а на багатьох iз них виблискували ще й срiбнi лати. - Ляхи! - скрикнула Дарина. Та на цей крик був вiдповiддю дружний регiт. - Нi, чадо мо?, - заговорив, пiд'?жджаючи на вороному чистокровному конi, отець диякон. - Ляхи вже спочивають сном, тiльки не праведних, а грiшних: з ними й мороки майже не було, - багатьох i без нас хтось прикiнчив, а решту ми упоко?ли тихо й благолiпно... Та вони, клятi, запаскудили нашу святиню, перебили силу невинних страдниць. Три чернички самi собi смерть заподiяли. Ех, не було часу возитися з гаспидами, треба поспiшати назад, а то б... Тепер ось що, панове, - звернувся ватажок до всiх, - так залишити монастир на самих жiнок не можна, - та й тих половина вцiлiла... а челядь усю перебито. От я й мислю лишити тут десяткiв зо два братi? пiд орудою старого Грача... А ми всi вертаймося швидше до нашого орла-бiлозорця... хай порядку?, а отець ?лпiдифор пришле сюди нового попа, освятить церкви i все монастирище. Почали питати, хто бажа? зостатися, й пiсля коротко? суперечки вирiшили цю справу добровiльно; ватажок запевнив тих, котрi лишалися, твердим словом, що здобич дiлитимуть на всiх порiвну, не минаючи ?х. - А паничевi випада? побути тут... поки хтось не ?хатиме в Печери, - сказав диякон. - На бога, пане отамане! - почала благати злякана Дарина. - Менi залишатися не можна... моя сестра десь сама... в лiсi... та я повинен ще й передати вiд батька... од московського уряду превелебному отцевi Мельхiседеку важливi вiстi... - Гм... аще так... - зам'явся диякон. - У панича справдi сестра... - втрутився в розмову й Петро. - Батько Найда казав, щоб берегли ??... - Ну, то гайда з нами! Хлопцi, на коней! Зайвих вiзьмiть на повiд! З богом! I загiн, вирушив у зворотну путь, попрощавшись з товаришами, якi зосталися при монастирi. Загiн посувався вперед обережно, розтягнувшись по звивистих стежках густого лiсу; ?хали мовчки, та в очах гайдамакiв свiтилася горда свiдомiсть виконаного обов'язку. Петро уважно поглядав на всi боки, вiд'?жджаючи то праворуч, то лiворуч вiд стежки в глибiнь лiсу, й вигукував: "Го-го! Панно! Тут!" Дарина зовнi мусила подiляти його тривогу й не могла додуматись, як же виплутатися з цi?? халепи; але свiдомiсть того, що вона на волi й з кожним кроком наближа?ться до свого друга, славного борця за зневажену Укра?ну, сповнювала ?? такою радiстю, що навiть Петро почав поглядати на цього "братика" з пiдозрою. Пробираючись дуже повiльно гористою мiсцевiстю, через лiсовi нетрi й глибокi яруги, загiн тiльки надвечiр ви?хав на узлiсся. Тут гайдамаки злiзли з коней, спутали ?х i по-богатирському розляглися спочивати. Отець диякон теж лiг на м'якiй травi. Вiн поглядав на призахiдне сонце i розмiрковував, чи рушати зараз далi, чи дати вiдпочинок коням. До нього пiдiйшов Петро. - А що, пане отамане, накажеш рушати в дорогу? Уже всi зiбралися... - Та от саме про це i я думаю, - вiдповiв диякон. - Пiдночувати - не пiдночувати, а все ж лiпше дiждатися мiсяця - козацького сонця. - Авжеж! - погодився й Петро. - А то я йду ген отам понад узлiссям i бачу, що за дальнiм горбом прича?лось якихось дво? людей. Я ?м свиснув, а вони дременули до лiсу... чи не лиходi? якiсь? - А в якiй одежi - не розiбрав? - Далеко було, а вже смерка?... Тiльки нi, зда?ться, в простих свитках. - Ха, ха! - розсмiявся диякон. - Подорожнi! Побачили стiльки ляхiв, ну й утекли вiд страху. - I то правда... - почухав потилицю Петро. - А ще не гаразд ось що - цей панич: спершу все хотiв кинутися на пошуки сестри, а як ви?хали, то й забув про не?... Я зупиняюсь раз у раз, шукаю ??... батько Найда просив поберегти, вiд обозного з Ки?ва була тривога, а братик тiльки посмiха?ться та пiдганя? мене; навiть уже з лiсу почали ви?жджати, а йому й байдуже... Щось воно не те?... а чортзна-шо... як же менi тепер батьку Найд; на сiлi показатися? - А приведи лишень того хлопця-молодця, я з ким тепер не так побалакаю! Петро квапливо пiшов i довго не повертався. Вже з лiсу поповзли у видолинки нiчнi тiнi, вже вечiрня заграва перетворилась на блiдо-золотисту смужку й блиснули в небеснiй глибинi двi-три зiрочки, коли нарештi з'явився Петро, мiцно тримаючи за руку Дарину. - Тiкати був надумав, насилу догнав, - захекавшись вiд утоми, доповiв парубок. - Е, то це штучка! - протяг диякон, пiдводячись на лiктi й спрямовуючи на дiвчину грiзний погляд. - Авжеж! - пiдтримав його Петро. - Я кажу, ступай, мовляв, паничу, до отамана на допит, подивимося, який ти брат ?си. А вiн оглянувся, i на коня! Та добре, що потрапив на буланка. якого я привчив до свого посвисту, а то б - шукай вiтра в полi! Я кричу - лови його, лиходiя, а вiн як пiрнув у бiлу млу, та й щез... нашi - хто сюди, хто туди... а конi стриноженi... Ну, догадався я нарештi, свиснув... кiнь i почув, заiржав здаля, я ще... I хоч як пришпорював панич буланка. а вiрний кiнь не послухався його й принiс шпигуна до господаря. Дарина стояла нi жива, нi мертва, розумiючи, що потрапила в критичне становище, з якого вже не було виходу, - спробою втекти вона зробила непоправну дурницю й спалила за собою кораблi. Залишався один порятунок - признатися... Але як тепер подивляться на це признання? Перевiрятимуть? ?? огорнуя жах... Дiвчина мовчала, геть розгубившись. - Ну, - пiдступив до не? iз стиснутими кулаками диякон, - хто ж. ти ?си? Га? Братик тi?? панни, доньки обозного? Га? Братик? - Нi! - нарештi вiдповiла з одчайдушною рiшучiстю панна. - Виходить, ти все брехав? - заскреготiв зубами ватажок. - Мимоволi... а тепер по чистiй совiстi... як перед богом. - Скажеш правду? Ха-ха! - люто зареготав диякон. - Хто ж тобi повiрить. Ах ти, негiдник: Брехнею свiт пройдеш, а назад не вернешся!. Та як ти зважився дурити шановних людей?.. Паки реку - не повiрю! А поки що, перед тим, як допитувати, вiзьми, Петре, козацький канчук та всип йому гарячих з пiвсотнi... - На бога! Постривайте! -розпачливо вигукнула Дарина. - Я не дамся на ганьбу... - I вона схопилась за шаблю. Але Петро, передбачаючи цей рух, грубо пiймав дiвчину за руку й далеко вiдкинув ?? шаблю та пiстолi. Нiхто вже не слухав нi слiз, нi протестiв, н' зойкiв Дарини. Нiхто не звертав уваги й на чотки, якими вона одчайдушно вiдбивалася. З не? вже здерли кунтуша... Слабкими руками дiвчина ще чiплялася за жупан, та все було б даремно, якби не сталося щось несподiване, незвичайне, що одразу всiх пiдняло на ноги. З лiсу нараз пролунали пострiли й слiдом за тим на козакiв, якi безпечно лежали в травi, ринули десятки вершникiв з вигуками: - Смерть ляхам! Бий собак! Не розiбравши тих вигукiв i не бачачи нападникiв в обличчя, ошелешенi гайдамаки вступили було в бiй, та вiдразу ж порозбiгалися i кинулися до коней, а iншi - до поставлених у козли списiв i мушкетiв. Звичайно, про Дарину в ту хвилину забули, й вона знову встигла накинути на плечi кунтуш i схопити свою зброю. Ватажок загону нападникiв, мов буря, летiв попереду вигукуючи: "Палiть по конях, переймайте, щоб жоден лях не втiк! Диякон закам'янiв, немов громом прибитий, але то була одна мить. я потiм вiн кинувся в самiсiньку гущу бою i загорлав несамовито: "Схаменiться, дурнi! Цур вам! Ми сво?! Ми не ляхи, чортяки ви!" Цi вигуки, пiдхопленi десятками голосiв, викликали замiшання в обох загонах, а незабаром у загальному лементi почулись i регiт, i добiрна лайка. Крик диякона ошелешив, як обухом по лобi, й лицаря, що мчав попереду нападникiв, та вiн не мiг на всьому скаку зупинити коня i. налетiвши на Дарину, схопив ?? за плече й вигукнув: - Хто ти? Дiвчина здригнулася, почувши той голос; вона глянула в обличчя лицаревi й, пiзнавши його, скрикнула: - Найда! Рятiвник наш! - Боже! Дарина? - вигукнув у свою чергу отаман i упустив шаблю додолу... Голосний вигук Найди привернув загальну увагу, навколо нього зараз же зiбрався натовп "полякiв" i ?хнiх "ворогiв". Отець диякон теж поспiшив до батька-отамана. - Чи багато ми бiди нако?ли? - тривожно звернувся до всiх Найда. - Поранили чоловiк iз п'ять, - вiдповiв, чухаючи потилицю, диякон, - та кулями з десяток коней покалiчили.,. Тро? не встануть... Добре, що хоч люди лежали у видолинку, а вашi стрiляли по конях, а то б було "житейське море воздвиза?ме..." - Що ж це ти, отче, такий необачний. - кинуа Найд ватажковi гiркий докiр, - не розставив дозорцiв навколо загону. Адже коли б вони були, то не трапилось би цього лиха! Ми б якогось iз них схопили i одразу довiдались би, якi це ляхи та й вiн би нас впiзнав - не ворогiв а братiв сво?х. - Та ми хотiли зараз рушати. - А в похiд хiба вирушають без передових? Коли не стерегтися, то можна в таку халепу вскочити, що й костей не збереш! Адже я подався до Лiбединського лiсу. дiставши звiстку, що навколо монастиря нишпорять загон ляхiв: от i поспiшив до вас на виручку, а тут замiсть конфедератiв... ах ти, господи! Треби зараз же знахарiв до поранених.. - Не турбуйся, батьку, вже два дiди там. - повiдомив Петро. - Ну от, - заспоко?вся Найда. - А як же вашi справи? - спитар вiн збентеженого диякона. - Та справи, - зiтхнув той, - аки подоба?: ляшкiв-панкiв усiх ублаготворили, тому-то й одяглися в ?хню шкуру. Монастир визволили... я для пiдмоги черницям лишив десяткiв зо два людей, при добрих гарматах, - не вгризе тепер черниць нiякий бiс... От тiльки тут нещастя... - Ну, спасибi, друже, - обняв засмученого диякона отаман. - I вам, хлопцi, за лицарську розправу... слава й честь! А в нещастi ми всi виннi. Вiдповiддю на слова отамана був добродушний смiх. Загальний настрiй знову став бадьорий i радiсний; довкола почувся стриманий, але веселий гомiн. Дарина пiд час цi?? розмови стояла тут же, не зводячи з Найди захоплених очей. - А що, братця, в тутешнiх пущах ляхiв не зустрiчали? - спитав вiн уже спокiйним голосом. - Язика в дорозi не здобули? - Ага, - спохватився диякон, - та от же перед тобою, пане отамане, сто?ть якийсь шпигун чи що... Ми тiльки були взялися за допит, а тут твоя милость - "бий ляхiв"! Ну й мусили припинить... - Де шпигун? Який шпигун? - здивувався отаман. - Та ось цей отрок, - показав диякон на Дарину й повернув ?? обличчям, що палало щастям, до Найди. - Хоч, видно, з православних, а лукавий... Iстинно глаголю, лукавий; попервах вiн назвав себе сином ки?вського генерального обозного, братом дочки його Дарини... - Тi??, що ясновельможний отаман велiв берегти як зiницю ока, - докинув Петро. - Так, так, - усмiхнувся Найда, - у Лебединському монастирi справдi гостювала дочка росiйського магната, нашого заступника... а, опрiч того, й пiдданця велико? царицi, що простягла нам свою державну руку... То наш обов'язок - не дати навiть порошинцi впасти на голову ясновельможно? панни!.. - Ну от, i ми всi так думали... - I добре думали, спасибi вам! - гаряче мовив отаман. - Ге-ге! - осмiхнувся диякон. - А оцей панич, що сто?ть перед тво?ю ми-лостю, усе змiркував, i коли привели... Петро його спiймав за брамою... - Еге ж, я з дiдом! - озвався парубок. - Ми пiдповзли до брами, щоб розвiдати, чи ? там ляхи й скiльки ?х... Коли дивимося, аж якийсь ляшок бiжить греблею... Ми його й злапали... Повели до пана диякона!.. - Так i було, - кивнув головою диякон. - На допитi панич почув про нашу панну й видав себе за ?? брата... Спершу про ляхiв, про черниць i про себе, що православний, - сказав правду, а от про сестру... про те, що вiн брат панни, почав вигадувати, а потiм, коли прискiпались, то зiзнався в брехнi... а брехня ?сть од диявола, бо вiн батько ??... То i сей хлопчина, виходить, дияволiв син, а тому й розпитати його слiд добренько, по-нашому... - Ха-ха-ха! - зайшовся веселим реготом Найда. - То це шпигун? Та серед нас нема? нiкого вiрнiшого й вiдданiшого нашiй Укра?нi, нiж цей панич! Почувши такi слова, диякон остовпiв. - Ой, не заслуговую я на це! - знiяковiло прошепотiла Дарина, охоплена таким щастям, що ледь стримувала сльози радiсного зворушення. - Грiх i рiвняти когось до обранця божого, до визволителя Укра?ни з лядського ярма, до нашого орла-бiлозорця! - Можна! - захоплено вiдповiв отаман. - Можна до найкращих лицарiв i дiтей Укра?ни прирiвняти тебе, панну Дарину, нашу заступницю, дочку генерального обозного ки?вського! - Панна? Дочка? - загомонiли спантеличенi козаки. - Та що ж це таке? - не мiг отямитися вiд здивування диякон. - ?гипетська на мене тьма напала чи що? Та хiба ж можуть бути такi ланити в хлопця? А очеса? Здурiв на старiсть, та й годi! - Даруйте, шановнi лицарi, - в свою чергу заговорила збентежена й радiсна панна, вклоняючись гайдамакам. - Не сердьтеся за те, що я мимоволi ввела вас в оману... я боялась вiдкритись, не знаючи, куди потрапила... - I мало не постраждала, вельможна панно, - буркнув знiчений диякон... - Во й мiж нашою братi?ю трапля?ться всяка скверна... Е, та що там! Прости нас за те, що так непоштиво повелися з тобою... Хоча, реку, кожного взяв би сумнiв: то журився, що сестра в лiсi загубилась, а як узнав, що ми до тебе, пане отамане, ?демо, то й про сестру забувся, гарцю? на конi та радi?, аж очi сяють. При цих словах диякона Дарина густо почервонiла, а Найда не мiг стримати бурхливо? радостi й, щоб приховати збентеження дiвчини, перебив оповiдача веселим смiхом: - Ну, ну, панотче, досить уже перепрошувати! Обдурила вас дiвчина, та й годi. дякувати боговi, що так обiйшлося! Поставте ж кругом сторожу та приготуйте паннi добру вечерю!.. - Все, все зробимо! Не турбуйся, пане отамане! - вiдповiли гайдамаки й розбрелися в рiзнi боки. Найда й Дарина на якийсь час лишились самi. Нiчна темрява охопила ?х нiжною прохолодою; спалахували одна за одною зорi, засiваючи небо блискучими золотими цятками... Здаля долинав гомiн гайдамацького табору... Але закоханим здавалося, що життя i всi люди вiдiйшли кудись далеко-далеко i що вони тепер на цiлому свiтi самi... Близько одно вiд одного... I що в цiй близькостi - весь свiт, все життя, всi радощi, якi судилися людинi... Вони стояли непорушне, сп'янiлi й приголомшенi сво?м щастям... Душа Дарини була сповнена екстазом - дiвчинi хотiлося i говорити, i плакати, i смiятися, та Найда мовчав, i це мовчання бентежило ??; Дарина намагалася пронизати очима пiтьму й уловити вираз обличчя коханого, але нiч була темна, й до панни долiтало лише глибоке, схвильоване дихання могутнiх грудей... Раптом вона вiдчула, як дужа рука мiцно стисла ?? руку... Серце Дарини завмерло вiд солодкого болю... - Чи ти любиш мене, життя мо?, зоре моя, свiте мiй? - прошепотiв Найда, стискаючи дужче дiвочу руку. Сльози щастя бризнули з очей панни, вона в поривi кохання схилилася до лицаря-козака й жагуче прошепотiла: - Люблю, люблю! Над усе в свiтi, бiльше за життя, бiльше, нiж душу! Найда рвучко, бурхливо пригорнув Дарину, припав до ?? уст i занiмiв у блаженному сп'янiннi. Та за мить козак знову оволодiв собою i, вiдiрвавшись од дiвчини, спитав ?? з боязкою тривогою: - Ти плачеш, щастя мо?? Що сталося? Може, я образив тебе? - Нi, нi! - уривчасто прошепотiла Дарина. - Це вiд радостi, од щастя!.. Кохала тебе все життя... i ось мрi?... господи! Не пережити такого раю... Серце не витрима?... - То ти не погребу?ш стати мо?ю дружиною? Королево, царице, богине моя! Я всю Польщу кину тобi до нiг, а вiльна Укра?на сплете нам щастя вiнець!.. - У тобi ?диному все - i життя, i радiсть, i щастя! - скрикнула дiвчина й обвила шию Найди руками. Вiн притис ?? до сво?х могутнiх грудей i палко прошепотiв: - Бери ж мою буйну голову й гаряче серце навiки! У цей час якась постать виринула з навколишнього мороку й попростувала прямо до них; Найда ледве встиг одскочити вiд Дарини й прибрати шанобливо-байдужого вигляду. То був Петро - вiн принiс килим i дво? козацьких сiдел замiсть стiльцiв. - Отець диякон пита?, - звернувся парубок до отамана, - куди звелиш ?хати й коли? - Скажеш панотцевi, щоб прийшов вечеряти, тут i домовимось, а вирушати треба, як мiсяць зiйде, i ?хати швидше до Днiпра, провести ясновельможну панну до Ки?ва. Як тiльки Петро вiдiйшов, Дарина схвильовано запитала. - Ги це так навмисно сказав ?м, Iване, чи справдi вирiшив одiслати мене назад? Найда на мить сторопiв: - Як? Хiба ти дума?ш залишатися? - Авжеж, думаю лишитися з тобоюi - твердо сказала Дарина. - I нiхто мене звiдси не вирве, хiба що ти сам накажеш силомiць одвезти мене! - Люба моя! Кохана моя! - Найда нiжно поцiлував ??. - Моя вiдчайдушна голiвко! Але хiба це можливо? Подумай, тут кожно? хвилини чига? на тебе страшна небезпека, смерть, муки, наруга!.. - А хiба на тебе не чига? те саме? Та й що менi всi небезпеки в свiтi, коли ти будеш разом зi мною? В надiйному, безпечному мiсцi я змучусь душею за тебе бiльше, нiж тут, у самому пеклi бою... Нi, я не залишу тебе нiколи! - Щастя мо?, як менi дякувати тобi за таке кохання! - захоплено промовив Найда, стискаючи руки дiвчини. - Але, але... бачиш... - вiн розгублено за-тнувся. - Усi знають... - Виходить, ти таки не хочеш узяти мене з собою! - скрикнула Дарина й рiзким рухом вирвала сво? руки з Найдиних... - Я не хочу?! Та якби менi господь дав померти край тво?х нiжок - я б кращо? долi не бажав собi. Тiльки... ось що... зрозумiй мене, моя кохана, моя люба, - усi знають, що ти дiвчина, а при вiйську держати жiнок заборонено. Почнуть говорити, що отаман, пробач на словi, возиться з бабою. А коли така розкiш дозволена отамановi, то чому ж ?? не дозволити й усiм? Нiхто навiть не повiрить, що ти дочка росiйського генерального обозного, скажуть - брехня, пiдуть чвари, розбрат, а разом з ними... - Ти не любиш мене. коли можеш розлучитися; - з гiрким докором мовила панна. - Я не люблю? Бiйся бога, Дарино! Так, як я кохаю тебе, не зможе кохати нiхто! Люблю тебе над усе в свiтi, бiльше, нiж спасiння сво?? душi, з першого дня, коли побачив тебе ще там, у Переяславi! - Як? Там, у Переяславi? - здивовано спитала Дарина. - Чому ж ти не вiдкрився менi?.. - Тому, що батько твiй, вгадавши, мабуть, мо? почуття, сказав, що нiколи не вiддасть сво?? дочки за гультяя-запорожця i що взагалi просить цих добродi?в обминати його двiр. Ой Дарино, коли б не тi слова, то, може, на козацькiй головi нiколи б не було чернечого клобука... - Любий мiй! - i Дарина сбвилд руками шию козака - О, якби ж я тодi знала! - Що ж би ти моглда вдiяти, голубо? - Нiяка батькiвська воля не зв`язала б мене: Пiшла б за тобою на край свiту... Бо ж i я тебе покохала вiдразу й навiки! - Орлице моя! - Найда пристрастно обняв дiвчину. Поблизу почулось шарудiння. Козак швидко випустив панночку з могутнiх обiймiв i шанобливо вiдсторонився. Дарина оглянулась - не було нiкого; у темрявi бовванiв лише силует коня. - Але якщо ти коха?ш мене так, якщо для тебе нема? нiкого на свiтi дорожчого, нiж я, то не вiдштовхуй мене од себе! - через якусь мить благальне заговорила дiвчина. - Якщо ти бо?шся злих язикiв, я навiть не розмовлятиму з тобою, не пiдходитиму до тебе - менi тiльки б бути тут поблизу, хоч бачити тебе, хоч чути!.. - Ох, Дарино, - з жалем перебив ?? Найда, - ти не зна?ш людей!.. Якби нас з тобою роздiляла височенна гора - злi язики згладили б ?? в долину, коли б рiка пролягла мiж нами - вони перекинули б через не? мiст... - Та люди ж не звiрi, врештi! - мовила панна i в голосi ?? забринiли сльози. - Вони побачать, повiрять... Адже я не зупинятиму тебе, не умовлятиму уникати небезпеки... Нi, нi, йди. лети вперед, у саме пекло, тiльки я полечу з тобою поруч. Чу?ш? Разом життя - разом i смерть! Дарина стиснула руку Найди i, близько-близько прихилившись до його обличчя обпекла коханого жагучим поглядом сво?х великих, потемнiлих од хвилювання очей. - З тобою життя, з тобою i смерть!.. Ех, i доля ж щаслива! - прошепотiв, мов у нестямi, козак, обхопивши руками голову. Запала мовчанка, сповнена поривiв бурхливо? пристрастi. Кругом панувала глибока нiч. Вогкий туман повiльно виповзав з байракiв i вже коливався вдалинi край лiсу... Стомленi тривожним пере?здом, гайдамаки голосно хропли, розлiгшись на травi, кашовари мовчки метушилися коло вогнищ, готуючи вечерю... Навколо було тихо, тiльки десь далеко кричав пугач - то перекликалася сторожа, Першим опам'ятався Найда. - Нi, нi... - прошепотiв вiн схвильовано, - не тумань менi голови, кохана, не спокушай мого серця! Нi на що не зважив би я, коли б був простим козаком, а не отаманом. Подумай сама сво?ю свiтлою голiвкою - адже всi цi чвари похитнуть, а може, й зовсiм зруйнують ту владу, котру я маю нинi над вiйськом. Усi мене вважають за вождя, мало не за божого посланця, який лише тимчасово, до визволення вiтчизни, змiнив чорну рясу на меч. Невже ж ти, козачко моя, захочеш, щоб заради нашого щастя я втратив вiру людей, ?хню повагу до мене i щоб загинула наша свята справа? Обличчя Дарини смертельно зблiдло, але вона випросталась i скрикнула: - Нi, не хочу я того... твоя правда!.. Тiльки... тiльки... я помру, я зiв'яну в розлуцi з тобою! - додала вона ослаблим голосом, ледве чутно. - Нi! Ти не помреш, ти моя сильна, моя горда козачка, ти зумi?ш знести розлуку й дочекатися тi?? хвилини, коли я вiддам тобi все мо? життя! Дарина мовчала, тiльки ?? зблiдле обличчя виказувало, яку душевну муку вона переживала. - Та й час той пролетить швидко, непомiтно, я передаватиму вiстi про себе... - Переконував Найда дiвчину, голублячи ?? руки. - Не сумуй же, мо? серце. Розкажи менi краще, як ти опинилася в Лебединському монастирi, як ти вирвалася звiдти? - Коли ти прислав на хутiр гiнця з чотками, я зрозумiла, що ждеш мене!.. - Що я жду тебе сюди, у це пекло? - здивовано перепитав отаман. - Я тiльки просив тебе чимось допомогти монастиревi, а чотки послав, щоб на всякий випадок - адже пiд час вiйни все бува? - вони охороняли тебе... Але щоб сюди!.. Хай бог боронить... - А я зрозумiла, що ти ждеш мене тут, - палко вiдказала Дарина, - бо мiй лицар не мiг би кохати полохливо? голубки, котра хова?ться в батькiвському гнiздi, тодi як орел з вiдкритими грудьми летить назустрiч ворогам! Найда нiжно пригорнув кохану, а вона почала йому розповiдати про всi страхiття, що пережила в Лебединському монастирi. Спочатку дiвчина говорила якось неохоче, здавалось, вона думала про щось iнше, та з кожним словом ?? дедалi бiльше хвилювали воскреслi в пам'ятi подi?. Кiлька разiв Дарина мимоволi здригалася, пригадуючи пережитий жах. Отаман мовчки слухав розповiдь панни, стискаючи ?? руку, i тiльки очi його, що похмуро блищали, свiдчили про гнiв, який кипiв у козацькiй душi; коли ж Дарина розповiла про те, як вона вбила ненависного ляха, - в очах Найди спалахнуло захоплення. - Королево моя! Орлице моя! - прошепотiв вiн жагуче. - Корона мусить прикрашати твою голову, i, присягаюся цим небом, коли на те буде божа воля - ти матимеш ??! Дарина щасливо усмiхнулася, милуючись прекрасним обличчям коханого, яке сяяло натхненням, та нараз спохмурнiла: - Так, ти ма?ш рацiю! - промовила вона уривчастим голосом. - Менi не можна тут залишатися... Та коли вже так судилося, вези мене куди хочеш, тiльки не в Ки?в, не до батька... - Чому не до батька? - Там на мене чека? ще гiрша небезпека! Батько хоче мене силомiць вiддати за росiйського полковника... вiдвезуть у Москву! - Тебе... силомiць? - обличчя Найди потемнiло. - О нi, в такому разi я не вiдпущу тебе! Я тепер не вiддам тебе нiкому! Але ж куди, куди?.. - У Мотронинський монастир: там я все-таки буду в центрi боротьби й не сидiтиму склавши руки, а доглядатиму поранених, недужих, немiчних, там уже нiхто нiчого не подума? - i все ж я буду ближче до тебе! - Чудово! Тобi там нiщо не загрожуватиме, монастир добре укрiплений, залишено вiйсько... я присилатиму туди вiстi, а коли дозволить час - сам прилiтатиму до кохано?. Отець Мельхiседек дуже любить тебе i вся братiя теж! Захопленi сво?ю розмовою, Дарина й Найда не помiтили, як пiдiйшов Петро. - Батьку отамане! - промовив той голосно. - Пiймали двох лядських шпигунiв, що накажеш робити з ними? Найда швидко обернувся до Петра, обличчя його вiдразу стало суворим: - Вчинили ?м допит? - Хотiли були, та вони просять, благають, щоб привели ?х до отамана. Навiть плачуть. Дивне щось... а втiм, розмовляють по-нашому. - Ведiть! - коротко звелiв отаман. За кiлька хвилин до того мiсця, де сидiли Найда й Дарина, пiдiйшли диякон i Неживий, а за ними, оточенi козаками, серед котрих був i Петро, якiсь два невiдомi в мундирах польських жовнiрiв. Побачивши Найду, спiйманi жовнiри впали йому до нiг. - На бога, пане отамане, зглянься! - зарепетували вони, простягаючи до Найди руки. - А, сво?, запроданцi лядськi! - з презирством кинув отаман. - Якому патовi продали душу? - Служимо в коменданта Грудського замку. - Куди прямували? - У Ки?в, з паперами вiд коменданта.. - Певно, просити росiйських вiйськ для втихомирення гайдамакiв? Ах ви, негiдники, запроданцi пiдлi! - гнiвно вигукнув отаман. - Як тiльки земля вас держить на лонi сво?му? - Спалити ?хнi папери й самих на шибеницю! - порадив Неживий. - Смерть ?м! - гукнули козаки. - На бога! - закричав старший iз жовнiрiв, кидаючись до Найди. - Хоч вислухай... одну хвилину... Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа, хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасiнням сво?? душi доставити ?? туди i, коли не виконаю присяги, господи, що буде зi мною? У голосi полоненого було стiльки щирого розпачу, що Найда мимохiть зацiкавився його словами. - Од кого ж ти вiз цидулу в Переяслав? - уже м'якше спитав вiн. - Од колишнього iгумена Мотронинського монастиря, отця Мельхiседека. - Од превелебного владики? - скрикнули всi, враженi цими словами. - Де ж вiн? Чому тобi доручив везти цидулку? - У головi Найди нараз ворухнулася пiдозра. - Ану стривай, давай лишень ?? сюди! - звелiв вiн жваво. Жовнiр слухняно скинув з голови шапку i, розпоровши пiдбивку, витяг звiдти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найдi. Один з козакiв кинувся до вогнища, що горiло поблизу, й принiс головешку. Отаман розгорнув цидулку. Усi завмерли в напруженому чеканнi. На сiрому клаптику паперу якоюсь сiрою рiдиною було написано, а скорше надряпано, кiлька слiв; незважаючи на перекошенi, ледве виднi лiтери, Найда вiдразу ж упiзнав руку Мельхiседека. - "Владико святий! - прочитав вiн уголос. - Тяжко страждаю; смертельно хворий, у кайданах жорстоких... вiддаю боговi дух свiй!.." Крик жаху, обурення й розпачу прокотився у натовпi. - Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? - вигукнули разом Найда i Дарина, а за ними й решта. - О господи праведний, як сталося, - те я сам бачив... Вони, слуги проклятого Мокрицького й митрополита унiатського, привезли його до нас такого, що не можна було дивитися без слiз! На простому возi, на соломi, без шапки, босонiж; двi куцi ксьондзiвськi одежини покривали його тiло, а на ногах i на руках залiзнi кайдани, такi тiснi й важкi, що руки й ноги сердешного владики посинiли, розпухли i вкрилися ранами, груди його теж були всi в ранах, вiд отрути повипадали зуби. - Вiд отрути?! - вжахнулися Найда , й Дарина. - Хто ж йому дав ??? Де схопили його? Розповiдай! - Отр ту ляхи давали - i не раз, та господь усе ще берiг владику, а тепер уже не знаю, що буде з ним! - Та де ж вiн, хто схопив його? - перепитав отаман. - Тепер вiн у Грудках; схопили його ляхи й челядь Мокрицького та митрополита унiатського. Схопили на днiпровськiй переправi, пограбували до останньо? нитки, .одягли в ксьондзiвську одежу, закували в кайдани й повезли в Корсунь. Там над ним глумилися всiляко, били його i канчуками, i барбарами, змушуючи пристати на унiю, не давали ?сти й пити, двiчi пiдносили отруту, та господь врятував владику... Тодi вони перевезли його в Радомишль, а звiдти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть... Перестали давати йому ?сти й пити... Був у владики слуга вiрний, кудись подiли його, тодi я почав крадькома носити владицi ?сти й пити, та оце мене послали в Ки?в, i вiн зостався тепер сам... А губернатор та iншi ляхи, з нетерпiнням чекаючи його смертi, вирiшили якнайшвидше згубити владику й звелiли замурувати i дверi, i вiкна темницi, щоб вiн задихнувся в нiй. Я владицi заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав i в Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я ви?жджав з Грудок, почали замуровувати дверi темницi! Полонений голосно заридав. Усi стояли мовчки, занiмiвши вiд жаху та обурення... - Скiльки верстов до Грудок? - перервав моторошну тишу Найда. Обличчя його було смертельно блiде, очi горiли, як двi розпеченi жарини, голос дрижав од лютi. - За два днi доскачемо! - вiдповiв жовнiр. - Ти проведеш нас? - Хоч на край свiту! - Замок укрiплений? - Неприступний! - А скiльки жовнiрiв? - Душ iз триста. - Нас вiсiмдесят, виходить, майже по чотири жовнiри на хозака. Замок неприступний... Гм... Отже, силою не вiзьмемо... - Найда нервово прикусив вус... Усi стояли мовчки, не одриваючи вiд отамана очей. А вiн напружено щось обмiрковував... До гурту, що зiбрався коло Найди, пiдходили й пiдходили гайдамаки; товаришi пошепки розказували ?м про страшне нещастя, яке спiткало владику. Найда все ще мовчав, насупивши брови й нервово покусуючи вус. - Пане отамане, а вiйсько наше? Адже ти велiв закладати кiш у Круглому лiсi... Як же ми вiдiб'?мося так далеко однi? - почувся з натовпу чийсь несмiливий голос. Вiд цього запитання Найда здригнувся, наче вiд удару. - Однi? - гнiвно перепитав вiн, обертаючись до натовпу. - А як же вiн один ?здив скрiзь, не шкодуючи життя свого, щоб захистити нас од ляхiв? Сором, ганьба тому, хто промовив цi слова! Коли життя владики, ?диного заступника нашого, в небезпецi - тодi не можна думати нi про що iнше, тодi всi повиннi жертвувати сво?м життям i не зважати на небезпеку! - Усi, усi! - одностайно закричали гайдамаки. - Веди нас, батьку, життя не пошкоду?мо, а визволимо!.. - Вiрю, дiти! - натхненно вiдповiв отаман. - I якщо господь захоче й ви докладете всiх зусиль, ми визволимо владику! - Та шкiри здирай з нас, коли на те ? потреба! - вигукнув диякон, мало не плачучи й потрясаючи могутнiми кулаками. - Оце дiло! - Найда мимоволi усмiхнувся й потому заговорив енергiйним, дiловим тоном: - Панове, хто з вас умi? розмовляти по-лядськи, та тiльки не "проще пана", а добре, як природжений поляк? Обличчя отамана палало, очi iскрилися натхненням. Усi вiдчули, що вiн захопився якоюсь смiливою думкою, i його натхнення вiдразу передалося всiм. - Я, я... i я... - залунали голоси, i з натовпу вийшло наперед кiлька бравих козакiв. - П'ять! - вiдрахував Найда. - Цiлком досить! Одягнiть же найкраще польське вбрання i лати, - бач, i згодяться лядськi цяцьки, та вiдберiть кращих коней, i причепурiть ?х пишно, по-панськи. А ви, - звернувся вiн до решти гайдамакiв, - одягнiться теж у польськi жупани, - та тiльки в простiшi, в такi, як носить ?хня челядь. - Розумi?мо, розумi?мо! - загомонiли козаки. - А тепер мова до тебе, пане дияконе! - сказав отаман. - Тут я! - гаркнув панотець i вийшов наперед. Найда окинув уважним поглядом могутню, широкоплечу постать диякона й промовив нiби сам до себе: - Гм... Добре... Зiйде! - i вже голосно звернувся до гайдамаки: - А чи зможеш ти, панотче, пофарбувати свою голову й бороду в чорний колiр? - Хоч у дьоготь, коли треба! - палко вигукнув диякон. - Чудово, друже, iди ж та приготуйся, а ви, хлопцi, пошукайте швидше, чи не знайдеться в нас росiйсько? купецько? одежини? Ну там зiпунiв, чи як вони звуться в них? Кiлька козакiв кинулося до нав ючених коней. - Нi, батьку, - промовив Неживий, - такого краму, либонь, в тороках не знайдеться... усе лядськi кунтушi, оксамит - Козаки незабаром повернулися й пiдтвердили слова Неживого. - От халепа! - у розпачi скрикнув отаман. - Що ж тепер робити? Без цього i вся наша справа не вигорить... - Хiба пошити? - порадив хтось. - Хто ж його зумi? пошити? Та й часу обмаль! - з досадою вiдказав Найда. Усi збентежено замовкли. - Стривай, батьку! - нараз порушив загальну мовчанку радiсний вигук Петра. - Через пiвгодини я тобi добуду i косовороток, i зiпунiв скiльки завгодно, - ген пiд тим гайком живуть пилипони - миттю злiтаю! Найда несказанно зрадiв. - Лети ж хутчiй! - звелiв вiн. - Добудь двi пари одежi - тiльки не грабунком, а за грошi... Одну розмiром приблизно на панну, а другу - як на отця диякона... Адже ти не вiдмовишся допомогти нам, ясновельможна панно? - звернувся отаман до Дарини, яка стояла поруч нього. - Як може пан питати! - вiдповiла дiвчина. - Лечу, батьку! Гей, хлопцi, хто зi мною? - вигукнув Петро, кидаючись до осiдланих коней. Через кiлька хвилин гайдамаки почули кiнський тупiт, який швидко вiддалявся. Усi гарячкове взялися за приготування. Поки iмпровiзованi ляхи переодягались i вбирали у розкiшнiшу збрую коней, Найда встиг вiдрядити двох козакiв у Круглий лiс до коша: вони мали повiдомити наказного отамана, щоб вiн чекав ?хнiй загiн не ранiше як за чотири днi. Не встигли ще всi попереодягатися, як здалеку долинув частий кiнський тупiт i за кiлька хвилин на галяву вилетiв Петро в супроводi двох козакiв. Поперек його сiдла лежав чималий клунок. - Добули, батьку, купили! - закричав парубок, ще здалеку переможно вимахуючи клунком. За чверть години весь загiн уже був на конях. Невеликий почет, у розкiшному польському вбраннi, оточив Найду; а трохи позаду вишикувався загiн панських челядникiв, серед котрих був i диякон, одягнений у росiйську купецьку одежу; кучеряве волосся його, пофарбоване тепер у чорний колiр i густо нашмароване ло?м, вибивалося пасмами з-пiд шапки, а широка чорна борода робила диякона зовсiм схожим на росiйського купця. Поруч з ним гарцювала на конi й Дарина, одягнена в червону косоворотку, синю пiддьовку й такi самi шаровари. Найда окинув поглядом свiй загiн i, видно, лишився вдоволений. - Ну, панове, - промовив вiн, пiдiймаючи шапку над головою, - з богом! I не жалiти коней! Гайда! XXII Переляканий до краю Кшемуський мчав з двома ксьондзами в каруцi i тремтiв, як осиковий лист; вiн раз у раз озирався назад, шепотiв молитву й покрикував фурмановi: "Швидше!" Обидва ксьондзи сидiли мовчки, лиш один з них раз по раз стогнав, пiдтримуючи правою рукою поранену лiву. Коли каруца, гуркочучи, влетiла в мiстечко Лисянку, губернатор, страхаючись нападу хлопiв, забився в куток i, скулившись, закрив очi руками; раптом Мокрицький несамовито зарепетував: "Погоня!" Справдi, коли екiпаж ви?хав на греблю, позад нього почувся тупiт копит... Охоплений жахом, Кшемуський заволав: "На бога! Щодуху! До брами!". Заляскав батiг по спинах коней, i каруца, високо пiдскакуючи на вибоях, помчала вгору, але загiн вершникiв все ж наздогнав ?? коло самих ворiт - виявилось, на загальну радiсть, що то були не гайдамаки, а рештки губернаторсько? команди на чолi з полковником Стемпковським. Тiльки в замку, оточений шляхтою, пiсля доброго келиха меду, губернатор нарештi отямився. Один з його гостей, хоробрий полковник Пулавський, який не побажав брати участi в полюваннi на беззбройних людей, з iронiчною усмiшкою вислуховував тепер ламентацi? ' Кшемуського про невдалий похiд та несподiваний напад цiлих полчищ гайдамакiв i запорожцiв, що лише завдяки сво?й кiлькiснiй перевазi, мовляв, змогли перемогти ?хнiй невеликий загiн. Стемпковський скреготiв зубами й вимагав помсти, та Кшемуський одразу ж вiддав наказ негайно пiдготувати замок до оборони. Марно Стемпковський доводив губернаторовi, що замок i без додаткових оборонних заходiв неприступний, що без артилерi? його взяти неможливо i що лiпше, нiж затрачати на це зайву працю, сили й час - сю ж хвилину вiдрядити з ним, Стемпковським, загiн жовнiрiв i вiн розiб'? бунтiвникiв та гайдамакiв у Малiй Лисянцi й на самому початку погасить пожежу, навiвши жах на околицi. Але Кшемуський не слухав його й тiльки вимагав укрiплення замку та зосередження в ньому усiх сил. Крiм того, i самi жовнiри скептично ставилися до закликiв полковника, вважаючи за краще лишатися за мiцними мурами замку. Минуло кiлька днiв. До замку раз у раз в'?жджали вози, навантаженi провiантом i бойовим спорядженням, яке зберiгалося ще й в пiдвалах сусiднього базилiанського монастиря. На замкових стiнах i вежах з ранку до вечора метушилися сотнi людей. 3 кожною новою гарматою, встановленою в амбразурi бiйниць, настрiй у Кшемуського пiдвищувався i боягузтво знову поступалося мiсцем пихатiй чванливостi. Пулавський щодня поривався залишити замок та при?днатися до кварцяного вiйська, що стояло на пiвночi Ки?вщини, але губернатор благав полковника зостатися, доки не з'ясу?ться ситуацiя, i не давав йому для охорони навiть десятка людей. В часи, про якi тут iдеться, усього коронного вiйська в Польщi було близько вiсiмнадцяти тисяч. Воно складалося з двох частин - литовсько? та польсько?; польсько? було тiльки дванадцять тисяч, i вона, в свою чергу, подiлялася на чотири вiддiли: великопольський, малопольський, сандомирський та укра?нський, кожен пiд орудою окремого регiментаря - отже, на цiлу велику й багатолюдну Укра?ну вiйська було лише тисяч зо три; з цим вiйськом i хотiв полковник Пулавський несподiваним ударом придушити селянський бунт. Але Стемпковський вважав за ганьбу кидати проти тако? поганi солiднi сили. Тим часом чутка про бунт у Лисянцi й розгром команди Кшемуського поширювалась з блискавичною швидкiстю. Уярмлений люд, що терпiв до останнього, пiдвiв тепер голову, й од села до села покотилося: "Настав вирiшальний час!" Посесори, економи, шляхта i ?вре?, зачувши це, притьмом кидали села й шукали притулку в найближчому замку. Кшемуський охоче приймав усiх гостей, крiм ?вре?в, i зобов'язував кожного новоприбулого ставати пiд його корогву на захист замку, - таким чином, гарнiзон фортецi з кожним днем збiльшувався i хоробрiсть губернатора зростала. ?вре? ж селилися в наметах пiд замковими стiнами i щодня на базарi вiд навколишнiх жителiв та втiкачiв вивiдували останнi новини, якi й передавали негайно в замок. В такий спосiб губернатор дiзнався, що в мiстечку теж двiчi збиралася громада, але що недавно й мiстечко, й села спустiли. Ця звiстка почасти врадувала Кшемуського й заспоко?ла мешканцiв замку: очевидячки, бунт селян набрав пасивного характеру, тобто вони почали тiкати од панщини, а не збиратись у ватаги для нападiв: отже, до зими шляхта встигне укрiпити сво? замки, стягне сюди короннi вiйська, а морози й голод виженуть хлопiв iз лiсiв та байракiв, i вони самi приповзуть до панських нiг... Пiсля ситого й п'яного обiду веселi