гостi лисянського губернатора зiбралися у просторiй вiтальнi, опорядженiй у стилi рококо; щоб пiдтримати хороший настрiй товариства, тут же, на мармуровому столi, гостинний господар i його приймачка запалили пунш; його синiй вогник, грайливо коливаючись над масивною срiбною вазою, i самiй вiтальнi, i тим, хто оточував той жертовник, надавав яко?сь фантастично? картинностi. Шановне товариство, забувши про небезпеку, безжурно веселилося: шляхтичi примирились iз збитками цього року, сподiваючись надолужити ?х у майбутньому, а во?нiв заспоко?ло тимчасове затишшя, й вони потiшали себе думкою, що взимку розправлятимуться з "псячою кров'ю". Точилася голосна, жвава розмова. Молодшi лицарi упадали бiля дам, товариство яких тепер набагато збiльшилося - разом з шляхтичами, котрi втекли пiд захист замку, були i ?хнi жiнки та дочки. Дехто з юнакiв вихвалявся перед красним панством, що вони впень знищать схизматiв, що уже й тепер цi пси з переляку порозбiгалися, тому, мовляв, можна дати спокiй суворому Марсовi, а самим вдатися до Кiпрiди, тобто втiшатися насолодами життя; iншi нашiптували вельможним панiям про чарiвнiсть пустотливих жартiв Ерота, а деякi розважали губернаторову приймачку, запевняючи, що ?? наречений захопився здобиччю, щоб засипати кохану дощем дукатiв i кинути до ?? прегарних нiжок цiлi купи скарбiв, або ж пропонували яснiй паннi сво? серце й сво? життя. Солiднi, лiтнi чоловiки гомонiли, звiсно, про полiтику. - Як хочете, панове, - запальне говорив Стемпковський, - а моя рада - дiяти щодо цих клятих схизматiв радикально, тобто, коли вони вилiзуть iз сво?х кри?вок, не обмежуватися звичайними карами, а знищити всiх собак до ноги, та й годi! - Ого! - ущипливе засмiявся Пулавський. - Гм! А хто ж буде на нас працювати? - несмiливо запротестували господарi. - Я так i знав! - перебив ?х Стемпковський. - Я так i знав, що особистiй вигодi ви завжди вiддасте перевагу над розсудливiстю. Адже це бидло неможливо привести до iстинно? вiри... Сотнi лiт минули, i ви могли переконатися, панове, що пiдлi хлопи охочiше здихали на тортурах, нiж приймали унiю. Мокрицький глибоко зiтхнув i схилив голову. - I це бидло таке ж уперте i в баранячiй мовi сво?й, i в диких звичаях i в гадючiй пiдступностi. Коли залишити хоч малу частину цих негiдникiв, вони знову пошлодяться й створять гадючi кубла. А я не знаю. хто захоче жити серед гадюк i щодня наражатися на небезпеку бути ужаленим. Хто працюватиме?! Та населiть цi благодатнi землi мазурами, литвинами, нiмцями, сербами, молдаванами!.. - Легко сказати, - зауважив лiтнiй шляхтич з посесорiв. - А де тих переселенцiв одразу найдеш? Кожному шкода покинути хоча й убогi, але сво? на-сидженi, рiднi мiсця, а ще бiльший страх - переселитися в невiдому Палестину. От i пан, хоч як тривожно жити в нинiшнi поганi часи, а все ж не побажа? зараз переселитися на небо, бодай i в самiсiнький рай, пiд захистом папсько? булли... Кшемуський, почувши таке порiвняння, зареготав, а за ним i всi iншi, не виключаючи навiть самого Мокрицького. - То зовсiм iнше, - спохмурнiв Стемпковський, - туди небесне панство не допуска? переселенцiв для попереднього огляду, а тут - приходь i дивися, вибирай до смаку i землi, i пiльги... - Пшепрашам пана полковника, - знову заговорив посесор, - i тут не дуже вiльно й не вельми до смаку: мазури - то ? хлопи вельможного панства, а воно сво?х пiдданих не одпустить... Виходить, у всьому крулевствi може тiльки знайтися або мiське населення, призвича?не до ремесел i торгiвлi, а не до тяжко? працi хлiбороба, або зубожiла шляхта, якiй гонор не дозволить анi за плугом ходити, анi за ремесло або торгiвлю взятися... А яка ж чужа держава вiдпустить сво?х пiдданцiв для змiцнення сусiда собi на погибель? - Iстинна правда, - сказав Пулавський, кивнувши головою посесоровi. - Пан ма? цiлковиту рацiю... Думка про заселення укра?нських степiв чужоземцями дуже давня. За сто рокiв тих переселенцiв набралося, як кiт наплакав... та й що ?х може сюди привабити? Пiльги, якi обiцяють пани? Але ж вони тимчасовi - на дванадцять, п'ятнадцять, щонайбiльше на двадцять рокiв, а пiсля цього строку переселенцi повиннi стати вiчними рабами! Але й цi пiльговi роки, опрiч сумно? перспективи, нiким не були гарантованi й цiлком залежали од сваволi власника... - Даруйте, пане полковнику! - скипiв Стемпковський. - Цi пiльговi умови занесено в земськi книги й гарантуються законом! - Ха-ха-ха! - розсмiявся Пулавський. - Закони в Польщi? Обов'язковiсть законiв у Коронi для шляхтича! Пан, звичайно, жарту?? - Я не жартую! - пiдвищив голос Стемпковський i кинув на полковника визивний погляд. - Вельми радий, - спокiйно усмiхнувся Пулавський, - i я жадаю, з свого боку, серйозно подiлитися з шановним паном, який посiда? високе становище у вiйську, i з шляхетними лицарями мо?ми думками; вважаю, що ми - в родинному колi й можемо розмовляти вiдверто, не дратуючись i не ображаючись, коли я висловлю думки, хоч i непопулярнi серед шляхти, ба навiть протилежнi ?? традицiям, але знайденi мною на сторiнках нашо? бурхливо?, сповнено? блиску й сумних помилок, iсторi?... Скрiзь однi й тi ж самi симптоми нашо? тяжко? хвороби, що до того ж швидко прогресу?: це крайнiй его?зм i брак усякого громадянського почуття й активно? любовi до вiтчизни... - Але ж це образа... Його мосць занадто вже! - почулося серед слухачiв стримане ремство. Стемпковський слухав мовчки, зцiпивши зуби; Мокрицький зiтхав, а жiноцтво, яке базiкало з сво?ми кавалерами, сумно притихло й почало прихильно дослухатися до слiв молодого полковника. Його вiдкрите обличчя було збуджене, темнi очi палали благородним вогнем, а гучний голос проникав у серце кожного. - Нiкого я не думаю ображати, а хочу сказати правду й порадитися з друзями, як нам з такою правдою жити далi? - упевнено провадив Пулавський. - Якщо я помиляюсь, переконайте мене в iншому, тiльки справжнiми фактами, дiлом, а не пустопорожнiми вигуками. Адже ми дорослi люди, i кожен iз нас, на пiдставi шляхетсько? вольностi, ма? право думати вiльно, як йому велить розум, а не якийсь королiвський чи навiть папський декрет. - Так, такi Шляхтич вiльний, як птах! - пiдхопили слухачi, яким, видно, припав до серця останнiй аргумент Пулавського. Панна Кшемуська встала й почала наливати в келихи мальвазiю, гречно подаючи ?х гостям. - Так, так! Audiatur et altera pars! - промовив губернатор i, пiдiйшовши до сво?? дружини, тихо спитав: - Чого ти така сумна? Адже, хвалити бога, ми в цiлковитiй безпецi, а пани полковники лише фiлософствують. - Нi, не слова полковника засмутили мене, - зiтхнула панi губернаторова, - вiн дуже щира людина, а гнiтить мою душу журба... надто сьогоднi. Сон бачила, - стишила вона голос. - Менi приснився наш загиблий Стась... Дорослий зовсiм, ставний, пишний лицар... - Ох! - закрив очi рукою Кшемуський. - Йому було б нинi рокiв iз двадцять... Нi, що це я, бiльше, двадцять три... - Двадцять чотири, - крадькома витерла очi панi. - Вiн стояв передi мною i з таким докором дивився менi в вiчi, а потiм прошепотiв голосом, вiд якого душа моя здригнулася: "Поглянь, - каже, - мамо, що зi мною зробив рiдний батько!", розгорнув жупан i показав сво? груди - вони були пробитi нижче вiд родимки-зiрочки, а крiзь рану було видно, як трiпотiло його розшматоване серце... я скрикнула вiд жаху i прокинулась... Матко найсв?нтша! Вiн i тепер мов живий, сто?ть передi мною iз страшною раною в грудях, блiдий, скривавлений! - i панi Кшемуська глухо заридала, закривши хусткою зрошене слiзьми обличчя. Гостi неодмiнно звернули б увагу на цю сцену, та всi вони юрмилися коло мармурового стола, приймаючи з рук молодо? вакханки келихи й гучно вихваляючи ?? за мистецьке приготування "напою богiв". - Заспокойся, заспокойся, моя кохана, - шепотiв схвильований губернатор. - Навiщо сво? горе показувати чужим людям? Ми його майже двадцять рокiв хова?мо в грудях, час уже й звикнути... Адже мертвого не воскресиш!.. А нашого бiдолашного хлопчика уже й костi зотлiли. Викрали недолюдки, вбили й труп забрали. I тiльки одна помста лишилася на втiху! - Але ця помста й там, у чистилищi, завда? нещасному лише зайвих мук! - Ми для його заспоко?ння багато жертвували на монастирi, посилали в Рим... Все для душi невинного немовляти... - Ой, не кажи так; не кажи! - сливе крикнула Кшемуська. - Я не хочу вiрити, що вiн помер, менi все зда?ться... - Ох, кохана, це тебе бентежать тi та?мничi листи, котрi ми iнодi отриму?мо... Але то витiвки якогось заклятого ворога, щоб роз'ятрити наше горе... - Ой ?зус-Марiя! Хiба серце матерi може забути таке горе?.. - Тихiше, тихiше, моя люба, моя кохана! Завтра по синовi вiдправимо в монастирi лiтiю. Ходiмо, перед товариством треба бути твердими й сильними!.. Та панi Кшемуська не змогла повернутися до гостей, а пiшла у сво? поко?... Пiсля голосних похвал молодiй господинi й перших ковткiв товариство, з келихами в руках, посiдало й трохи притихло. - З загального дозволу! - пiдвищив голос Пулавський. - Ми слуха?мо пана, - процiдив крiзь зуби Стемпковський, вiдчуваючи, що Пулавський знов скаже щось вороже його переконанням. - Панове! - почав полковник. - Я сказав, що переселенцi не можуть мати певностi у виконаннi панами сво?х зобов'язань, що нi гродськi, нi земськi книги не можуть бути в тому гарантi?ю - i це щира правда; скажу навiть бiльше: у нашому крулевствi закону нема? зовсiм або, лiпше сказати, вiн для шляхти нiщо! I у вiдповiдь на гомiн, який зчинився навколо, Пулавський рiзко повторив: - Так, нiщо - отже, я висловився цiлком слушно, що у нас законiв нема?! Для того, щоб закон виконувався, потрiбна сила, а на яку силу спира?ться наш закон? На державу?! Вона нами обдерта, пограбована й править за iграшку зажерливим сусiдам! Вiйська в не? всього-на-всього тисяч п'ятнадцять-шiстнадцять, а на кожен край не набереться й трьох тисяч... голодних, обiдраних. Прибутки з кварти коронних ма?ткiв падають, бо тi ма?тки всякими способами захопила шляхта, а сама вiдмовилася платити податки: ergo, казни держава теж не ма?! Хiба не правда, що наша Корона нещасна, безсила жебрачка? Не тiльки магнат, а й середньо? руки шляхтич дужчий за короля, не кажучи вже про якийсь там гродський суд. Та, признатися щиро, хiба хто-небудь з нас пiдкориться вироку такого суду? Та кожен з нас iз сво?ю надвiрною командою розжене i суд, i суддю вiдшмага? за вирок не на свою користь! Схвальний смiх був вiдповiддю на цi слова. - Злота воля! - вигукнув хтось. - Ех, воля! - сумно похитав головою Пулавський. - Сваволя, а не воля!.. Цiлковите безправ'я й безладдя... кулачне право! А ще кажуть, що Польща безладдям сильна! Вельми сильна! От ви кричите, панове, що плювати вам на бидло, що те смiття можна мiтлами розмести, канчуками розiгнати, розчавити чоботом... Гай-гай! А якщо воно все пiднiметься, то нас розчавить... далебi! - Pater noster! - крикнув, сплеснувши руками, Мокрицький. - Нi, ми розчавимо тих гадюк, i католицька церква восторжеству?! - Ще не вмерло шляхетне лицарство! - палко вигукнув молодь. - Усе це слова... Все це пориви юного серця... А от гляньте, що робиться кругом i яких заходiв вжива? беззуба Корона й могутнi речники лицарсько? свободи! Всi знають, що вже з весни почалося загальне заворушення, що до нього спричинилися безмiрнi насильства над вiрою, над майном i особою трудiвника. Що ж ми зробили? Для приборкання заколотiв нiчого лiпшого не придумали, як вдатися iз скаргами до московсько? царицi, щоб вона втихомирила нашi домашнi нелади, а Коронi сво?й ми вiдмовили навiть у субсидi? для збiльшення кiлькостi кварцяних вiйськ, для виплати грошей жовнiрам... Що ж це за сила, коли вона неспроможна впоратися з хатньою бiдою! Та кожен з наших сусiдiв легко загарбав би нас! I не безладдям сильнi ми, а вза?мним недовiр'ям сусiдiв... А як тiльки вони порозумiються, то вiд старо? славно? Польщi й слiду не залишиться! - Пан - злобний пророк! - просичав Стемпковський. - I не патрiот! - процiдив Мокрицький. - Не зрозумiв, видно, тi?? велико? мiсi?, яку поклав на Польщу Всевишнiй... - Вогнем i мечем поширювати католицьку вiру? Чи не вам, превелебний отче, доручив ту мiсiю Всевишнiй? Так, вiн свого единородного сина, бога, послав на землю, щоб провiстити всiм любов i братерство... А ви обража?те бога, приписуючи йому прагнення до насильства! Iдеал християнства - свобода духу, лагiднiсть, покiрливiсть, прощення кривд, молитва за ворогiв... а ви ангела нiжно? любовi перетворили на демона нетерпимостi й злоби, з закривавленим обличчям, iз знаряддями тортур у руках... - О, то дисидентськi наклепи! - заволав Мокрицький. - Найсв?нтша панна! Справдi, наступають останнi часи, коли вже й шляхетнi лицарi стають дисидентами! - I ладнi захищати права бидла, того дикого звiра, здатного лиш до пияцтва, грабунку та люто?, скажено? помсти, яка не милу? нiчого й нiкого! Це ганьба! - обурився Стемпковський, не стримавши ненавистi до вiльнодумства Пулавського. - Дикий звiр, невиправний ненависник! - гостро кинув Пулавський. - А хто його таким зробив? Ми! Звiдки темному людовi брати приклад, кого наслiдувати? Нас, панiв! Погляньмо ж на себе: хiба вельможнi пани не чинять грабiжницьких на?здiв на сво?х же братiв? Хiба нашi лицарi не тiшаться справжнiсiнькими грабунками й не здобувають собi розбо?м багатства, а то й не пристають отаманами до гайдамакiв? Хiба не переодягаються хлопами й не одягають сво? команди в сiряки, щоб, пiд виглядом гайдамакiв, палити й грабувати околишню шляхту?.. Скажете - нi?.. А Юзеф Монасинський, Казимир Глодич, Ян Башевич?.. Та що шляхта! Прiори монастирiв у нас збирають розбiйницькi банди й грабують... навiть католицькi монастирi, а то ще наймають для розбою i короннi вiйська!.. Я не вигадую, ясновельможний пане офiцiале! Згадайте горезвiсного Хому Кше-совського, Iгнацiя Конiжицького! То як же серед страхiтливих, кривавих бешкетiв кидати камiнь у темних пригнiчених смердiв, коли вони беруть приклад з гонорового панства? Слова Пулавського були такi влучнi й правдивi, що нiхто прямо не ризикнув йому заперечувати. Мокрицький i Стемпковський кидали на полковника лютi погляди, мимрячи прокляття; губернатор роздратовано смикав свого вуса, дами збентежено похнюпили голови, але молодь була на боцi Пулавського, вiдомого сво?ю мужнiстю й шаленою вiдвагою. А втiм, незабаром серед покаянно? тишi почулися нарiкання, якi швидко iз самовиправдань обернулись на ворожi звинувачення. - Шановний пан iще забув до списку лицарiв при?днати й Левандовського, який очолив хлопський бунт, - зауважив Кшемуський. - Пан полковник так висловлювався про хлопiв, схизматiв i взагалi про всiх... не знаю вже, як пановi при?мнiше ?х назвати, що, може, й сам не вiд того, щоб стати гетьманом чернi?.. - Годi! - вставши, рiзко зупинив Стемпковського Пулавський. - Спростовуйте мене, доводьте помилковiсть наведених мною фактiв скiльки завгодно, але ображати себе безглуздими пiдозрами я не дозволю! Пулавський нi перед якою небезпекою не пасував, меч Пулавського вiдомий ворогам, Пулавський не ховався вiд служби Речi Посполитiй у сво?х ма?тках, як iншi; коли Пулавський рiзко заговорив, то це вiд сердечного болю, вiд усвiдомлення, що гине кохана ойчизна, гине вiд наших же рук, якi пограбували ?? для сво?? особисто? вигоди! Пулавський вола? до честi й гонору синiв Польщi, закликаючи ?х рятувати свою матiр, а хто цьому не вiрить, той нехай схрестить свою шаблю з мо?ю! Стемпковський позеленiв од злостi, зрозумiвши, що виклик адресовано йому, i чуючи схвальний гомiн у всiх кутках вiтальнi, але прийняти той виклик не вiдважився. Губернатор виручив його з непри?много становища: - На бога, панове! Окраса нашого лицарства! - заговорив вiн стривожено, звертаючись то до Стемпковського, то до Пулавського. - Ви наша ?дина опора... Але в цю мить до свiтлицi поквапно ввiйшов гайдук i перепинив сварку: - Ясновельможний пане! Жидки прибiгли до брами з якоюсь страшною звiсткою... Впустити? - Веди ?х до мого кабiнету, - тремтячим голосом звелiв губернатор i вийшов слiдом за гайдуком. Усi затихли в напруженому чеканнi, передчуваючи щось лихе. Господар недовго барився. Вiн увiйшов до свiтлицi блiдий, iз перекривленим вiд жаху обличчям. - Бiда, панове, погибель! - прошепотiв Кшемуський, хапаючись рукою за високу спинку крiсла. - Тисячi запорожцiв вдерлися до нашого краю, усе поспiльство повстало й згуртувалося в гайдамацькi загони, вибравши собi за ватажкiв Залiзняка i якогось мiфiчного ченця Найду; у Мотронинському монастирi освячено ножi... I от учора бунтiвники взяли Чигирин... Всю шляхту вирiзано... А сьогоднi, зараз, горять Млi?в i Смiла! - Ой рятуйте! - зарепетували дами; почулися ридання та iстеричнi викрики. Молодь кинулася втiшати жiноцтво; старi хрестилися й зiтхали, Мокрицький голосно почав читати молитву. Стемпковський розлючено скреготав зубами. - Нема чого, панове, занепадати духом! - пiдвищив голос Пулавський. - Гроза збиралася давно, а ми безтурботно бенкетували... То вiзьмiмося ж за дiло хоч тепер, коли вже вдарив перун! Тутешнiй замок неприступний, а тому ви, окраса нашого життя, пишнi панi й чарiвницi панянки, можете бути цiлком спокiйнi!.. - Еге ж, замок мiй... те?... замок - фортеця, - забелькотiв i губернатор, силкуючись пiдбадьорити себе й перейнятися вiрою в слова Пулавського. - I менi тут нiякий дябел не страшний, як бога кохам! - Та й ми сво?ми грудьми й шаблями посто?мо! - загукала молодь, брязкаючи острогами й шаблями. - О, me miserum! - вигукнув Мокрицький. - Усьому злу причиною той баламут Мельхiседек!.. Я давно казав, що проклятого попа треба знищити, та його ясна мосць, пан бiскуп, усе не зважувався... Ох, правда, я й сам мiг дати наказ, та схибив... Меа culpa, mea maxima culpa! А заварив кашу цей схизматський пес, ця бестiя! Вiн усюди ?здив iз скаргами - i в Ки?в, i в Петербург, i до Варшави; вiн скрiзь розсилав iз свого схизматського гнiзда бунтiвникiв i шпигунiв, вiн вигадав байку i про Найду: нiбито цей чернець ? Богун, якому господь послав Мафуса?лiв вiк i якого призначив стати на чолi повстанцiв... Бараняче бидло повiрило цiй байцi й носиться нинi з тими героями, як дурень iз ступою... Але я присягаюсь iм'ям найсвятiшого папи, що цього головного пророка, цього хлопського месiю Мельхiседека знищу, розчавлю... i всi ?хнi надi? розсиплються на порох! Днiв три тому я одержав звiстку, що мотронинський iгумен подався до Гервасiя у Переяслав i що його мало не схопили бiля Сокиринцiв, та вiн вислизнув, - але це йому вдруге не вдасться!.. I я його скараю на горло! Ось навiть зараз по?ду туди... - А я того Найду посаджу на палю!.. Бий мене триста перунiв, коли не посаджу! - вигукнув Стемпковський. - Так! Поражу пастиря, i розбредуться вiвцi! - напутливе промовив Мо-крицький. - Ось що, панове! - владним голосом заговорив Пулавський. - Я негайно вирушаю в Радомишль, де сто?ть наше кварцяне вiйсько, i примчу з ним сюди... Треба вдарити зненацька й приголомшити ворога! - Цiлком слушно, - пiдхопив Стемпковський. - I я по?ду з паном колегою! - Хай зiйде на вас beneditio! - пiдняв руки Мокрицький. - Я теж ?ду разом з вами, панове, пiд вашим крилом!.. - I гайда зараз же! Тепер жодно? хвилини гаяти не можна! - вирiшив Пулавський. - Але, ласкавi панове, браття мо?! - запротестував губернатор. - Як же ви мене залиша?те самого... в розпалi пожежi? - Шановний пане! - вiдповiв Пулавський. - Цю твердиню захища? хоробрий i досвiдчений комендант, а ми вмi?мо битися тiльки в чистому полi. Крiм того, гарнiзону в пана бiльш нiж досить... Я навiть побоююсь, що пiд впливом поганих звiсток усе околишн? й дальн? шляхетство злетиться сюди, так що й мiсця для всiх не вистачить, а тому прошу пана дати нам загiн для супроводу. - На бога! - заволав Кшемуський. - 3 чим же я лишусь? - Я вже сказав пановi, що тут гарнiзону бiльш нiж досить... А зайвi люди при оборонi тiльки збiльшують метушню i перешкоджають швидкостi маневру... Нарештi, ми вiд'?жджа?мо, щоб повернутися з вiйськом, принести вам i всьому краю порятунок. - Amen! - закiнчив Мокрицький. Усе заметушилося. Пулавський перебрав владу до сво?х рук i почав вiддавати накази на свiй розсуд. Уже через годину сотня драгунiв була готова до походу; багато хто охоче приставав до цього загону, i коли б воля, то за полковником вирушила б уся надвiрна команда: кожному здавалося, що в полi, на привiллi, не так страшно, як у цiй кам'янiй клiтцi. Надвечiр одчинилася брама, i з не? ви?хали обидва полковники й Мокрицький, у супроводi добро? сотнi драгунiв та невеликого обозу. Випровадивши загiн з усiлякими добрими побажаннями, а головне з проханням швидше повернутися з вiйськом, усi, хто залишався в замку, знову зiбралися в ту ж вiтальню. Панiка, яка була охопила ?х, тепер почасти вляглася, ?? заступила дiяльна тривога. У фортецi подво?ли варту й встановили найсуворiший порядок, немов пiд час облоги; комендант фортецi, хоробрий ротмiстр Рустицький, присягався господаревi й дамам, що коли б замок облягло i п'ятдесятитисячне вiйсько, то й таку облогу вiн витрима? принаймнi пiвроку. Губернатор погоджувався i на чотири мiсяцi, розумiючи, що до того часу зима й так розжене обiдрану голоту, а росiйськi вiйська прийдуть на допомогу навiть ранiше. Запропонований господарем старий мед i добрий венгжин ще бiльше пiднесли дух, i безтурботний настрiй потроху знову почав опановувати товариство. Навiть панi Кшемуська, вийшовши до гостей, була тепер не така пригнiчена. Коли серед жвавого гомону вже залунали веселi вигуки й голосний смiх, у дверях вiтальнi з'явився гайдук з якимсь вузликом у руцi, всi вiдразу замовкли в тривозi. - Ясновельможний пане! - доповiв гайдук, подаючи губернаторовi вузлик. - Якийсь лицар пiд'?хав щойно до брами й засурмив у рiг. Воротар йому розтлумачив, що по заходi сонця до замку нiкого не впускають, тодi лицар вручив цей вузлик i звелiв його передати вашiй ясновельможностi, та ще додав, що той, хто носив цю сорочку, - живий, здоровий i славний на весь свiт лицар, але що вельможне панство, мовляв, побачить його тодi, коли розквита?ться iз старим боргом. Панi Кшемуська рвучко кинулася до чоловiка й, вихопивши з його рук вузлик, розв'язала. До ?? нiг упала шовкова дитяча сорочечка. - Сорочечка! - скрикнула панi i втупилася в не? безтямними очима. - Ай! - зойкнула вона за мить нелюдським голосом. - Сорочечка Стася!.. Мiй Стась живий! - i, знепритомнiвши, впала на пiдлогу. Усi кинулися приводити до пам'ятi нещасну матiр. Губернатор, схопивши сорочечку, судорожно притискав ?? до обличчя, пристрасно шепочучи: "Стась, Стась! Коханий, незабутнiй!" А потiм, опам'ятавшись, наказав негайно знайти того лицаря. Полетiли у всiх напрямках десятки гiнцiв, та невiдомий лицар щез, наче крiзь землю провалився. XXIII Був теплий лiтнiй вечiр; сонце вже заходило, кидаючи останнi променi на багряно-золоте листя в саду Грудського монастиря. Ясновельможний пан Зубревський, грудський губернатор, сидiв на широкiй терасi, яка виходила в сад, i благодушно попивав мед у товариствi шановного прiора монастиря. Грудський монастир належав до суворого ордену босоногих кармелiтiв; та, незважаючи на це, його монахи славилися також майстерним приготуванням пива й меду, i цi благороднi напо? переповнювали льохи й шлунки чесно? братi?. Сам прiор зовсiм не вiдповiдав тому аскетичному iдеалу, який вiн мусив наслiдувати: хоча на його босих, випещених i товстих ногах були тiльки простi шкiрянi сандалi, але кругленьке черевце й гладенько виголене пухляве рум'яне обличчя, облямоване кружалом срiблястих кучерiв, свiдчили про те, що шановний прiор i не думав дотримуватися тих правил посту й помiрностi, якi передбачав суворий статут ордену. Прiора можна було б прийняти за благодушного дiдка, коли б не орлиний гачкуватий нiс i гострi, як у хижого птаха, очi, що кидали з-пiд сивих брiв швидкi, пронизливi погляди. Спiвбесiдник його, грудський губернатор, сухорлявий сивуватий шляхтич, з суворою зовнiшнiстю старого рубаки, у всьому був повною протилежнiстю прiоровi. Губернатор мовчки пив мед, а прiор, зрiдка сьорбаючи з келиха, солодким, вкрадливим голосом переконував його: - Цiлком справедливо, нiчого кращого не можна й придумати... Замурованi вiкна й дверi згодом можна буде й вiдмурувати, а тим часом задушливе повiтря зробить сво? i таким чином Укра?на й Польща позбудуться найзапеклiшого бунтiвника, який терза? паству, довiрену нам найсвятiшим папою. О, коли не стане сього царя схизматського, коли буде вiдрубана голова проклято? хлопсько? гiдри, тодi тiльки в Польщi запану? християнський мир i вельможна шляхта спокiйно користуватиметься правами й привiлеями, наданими ?й вiд самого бога. - Так незабаром i буде! - вiдповiв губернатор. - Я одержав та?мнi iнструкцi? якнайшвидше тихим способом позбутися клятого бунтiвника. - I треба вiддати належне ясному пановi: спосiб, придуманий його мосцю, - чудовий, швидкий, тихий, не залишить нiяких слiдiв, одно слово, все звершиться lege artis. - При тих словах прiор навiть потер вiд вдоволення руки. В цю мить коло тераси, на дорiжцi, пiд чи?мись ногами заскрипiв пiсок, i вiн жваво додав: - Та ось я бачу, до нас iде пан дозорця, може, вже несе втiшну звiстку. Губернатор оглянувся. Справдi, до тераси наближався невеличкий кругленький чоловiчок, з червоним носом, настовбурченими жовтими вусами i в'язкою важких ключiв, якi висiли в нього на поясi. - Го, пан дозорця! - привiтав його губернатор. - Ну, проше, проше, що скажеш, як посува?ться робота? Пан д зорця пiднявся схiдцями тераси й зупинився на деякiй вiдстанi од губернатора. - Вiкна й дверi, ясний пане, вже замуровано, лишився тiльки невеликий отвiр цеглини в двi. - Ну? Чому ж ти не звелиш замурувати його? - Та от не знаю, чи варто?.. - Хiба в'язень?.. - жваво пiдхопив губернатор. - Якщо не згинув ще, то згине за годину, другу! - вiдповiв дозорця. - Бардзо весь посинiв, майже не дише й очей розплющити не може. - Хай же простить йому господь усi тяжкi його грiхи! - прошепотiв прiор, побожно зводячи очi до неба. - I хай звiльнить швидше душу вiд тiла!.. - Ну, то залиш так, не замуровуй до кiнця, щоб iще не спало комусь на думку вигадати байку, нiби ми задушили його... - Ох, так, так! - пiдхопив прiор. - Язики людськi злi, а така байка, коли дiйде до хлопiв, може викликати бунт... - Ага, там iще прибув якийсь вельможний пан з командою, поспiшають при?днатися до вiйська, - провадив далi дозорця, - питають твою милость, чи не можна вiдпочити в замку, поки мiсяць зiйде? - Впустити, впустити! Грудський замок нiколи не вiдмовляв у гостинностi польському шляхтичевi. А як звуть пана? - Ян Заблоцький! З ним при?хали також купцi московськi, просять твою милость, чи не можна i ?м глянути на те бидло... - Московськi купцi? - здивувався губернатор. - Звiдки ж вони взялися в загонi пана? - ?хали до Москви з Варшави, та в дорозi ?х пограбували гайдамаки, уже й повiсити збиралися, але, на ?хн? щастя, на ватагу наскочив пан iз сво?м загоном, ну, хлопи навтiкача, та, втiкаючи, забули й москалiв, - пан пiдiбрав ?х. Тепер вони хочуть добратися з ним до Радомишля, а далi, як бог дасть... - Хе-хе! - зловтiшне засмiявся губернатор. - Виходить, гайдамаки добже поскубли ?х... Тим лiпше, тепер i самi розкажуть у Москвi, за яку вiру клопочеться те нiкчемне бидло... - Ого-го, розкажуть... У старшого вiд страху майже вiдiбрало мову... То дозволити ?м подивитися на превелебного владику? - з глузливою усмiшкою спитав дозорця. - Пан теж хотiв би глянути на того ведмедя... - А чого ж, пустiть... хай дивляться, нехай усi бачать, що нiякi хлопи з ?хнiми бунтiвливими попами не зламають сили шляхетства польського, а всякий, хто хоч голос проти нього наважиться пiднести, дiждеться тако? ж долi, як цей проклятий пiп!.. - Amen! - зiтхнувши, озвався прiор на гнiвнi слова губернатора. - Тiльки нi, стривай... - щось пригадав губернатор. - Ти кажеш, що й московськi купцi хочуть поглянути на попа? - Вони найпаче!.. - Гм... - губернатор на мить замислився. - От що... - заговорив вiн жваво. - Коли пiп i так здиха?, то звели вiдмурувати дверi, знiмiть з нього кайдани й викиньте його з темницi, покладiть коло порога чи що; але сторожi нi в якому разi не вiдсилай... На обличчях прiора й дозорцi вiдбилося крайн? здивування. - Сину мiй, - урочисто почав прiор, - не розумiю, що спонука? тебе до такого вчинку? Милосердя - заслуга перед господом, але милосердя до слуг диявола - то ? грiх, тяжкий грiх i неспокутний. Наша суворiсть наштовхнула б цього слугу диявольського на думки про каяття i полегшила б загробнi страждання його душi, а милосердя тiльки спонука? попа й далi триматися сво?х помилок. - Високошановний пане прiоре, це милосердя триватиме доти, доки тут перебуватимуть московськi купцi. Слiд пам'ятати, що цей запеклий бунтiвник - це пiп i пiдданець росiйсько? i?рархi?, i коли б московськi купцi пустили чутку про те, що ми замордували його, то цим могли б вельми нашкодити нам при дворi росiйському, а, як вiдомо вашiй мосцi, Рiч Посполита нинi шука? допомоги проти гайдамакiв i хлопiв у росiйсько? iмператрицi... - Sapienti sat, mi fili, - мовив прiор, схиляючи голову. - Iди ж, пане, - сказав губернатор дозорцi, - впусти вельможного шляхтича до замку й попроси завiтати до нас, а його челядникам дай пристойне помешкання; коли ж викона?ш усе, що я тобi сказав, то можеш i попа ?м показати. Дозорця вклонився i, зiйшовши з тераси, зник за деревами саду. А губернатор пiдвiвся з мiсця i разом з прiором пiшов зустрiчати вельможного гостя. Незабаром почулися звуки сурем, сторожа спустила пiдйомний мiст i в ворота замку, оточений сво?м пишним почтом, в'?хав Найда; у розкiшному одязi й блискучих гусарських латах, вiн так змiнився, що всякий, угледiвши його, мiг би заприсягтися, що бачить перед собою уродженого магната й польського шляхтича. Пишний почет був гiдний свого пана. Тiльки диякон, одягнений у незвичне для нього московське вбрання, вирiзнявся серед усiх сво?ю велетенською постаттю й незграбними рухами. Особливо чудернацьке враження справляла його кошлата чорна борода. Уся замкова челядь висипала у двiр, з цiкавiстю розглядаючи новоприбулих гостей i обмiнюючись ущипливими зауваженнями на адресу росiйського купця. Найда скочив з коня i, спритно кинувши поводи челядниковi, що пiдбiг до нього, поквапився назустрiч господаревi. Привiтавши гостя, губернатор запросив його разом з почтом до замку, а через пiвгодини отаман з п'ятьма сво?ми козаками вже сидiв у трапезнiй за розкiшно сервiрованим столом. - Ясний пане, - звернувся губернатор до Найди, - що ж ми вчинимо з тво?ми супутниками, з московитами? Може, i ?х запросити повечеряти з нами? При цих словах господаря Найда зробив такий рух, немовби до нього д торкнулась якась бридка гадина: - На бога, пане, хiба ж можна тих хамiв садовити за один стiл з благородними шляхтичами?! Адже вони й шматка до рота пiднести на вмiють! Литовський ведмiдь шляхетнiший за них! - Ха-ха-ха! - зайшовся вдоволеним реготом губернатор, а за ним i гостi. - Пан правду мовить, тому московському ведмедевi тiльки заправити кiльце в губу - i показуй на ярмарку... Закладаюся, що кожен прийняв би його за природженого ведмедя! - i, вдоволений дотепом, пан господар знову зайшовся смiхом. - Одначе що ж з ними робити? - перепитав губернатор Найду. - Викотити ?м туди у двiр барило горiлки, та й годi; вони надудляться, як свинi, i то для них найкращий бенкет! Як бога кохам, коли б не та вимушена згода з Москвою, я б нiзащо не взяв з собою те природжене бидло! - Правда! - згодився губернатор i звелiв одному з челядникiв послати московитам горiлки й пива i ще там чого на за?жку. - Та нагодувати й пахолкiв панських! Челядник пiшов виконувати наказ, а губернатор, продовжуючи перервану розмову, знову звернувся до Найди: - Я ще й досi не спитав пана, - звiдки пан, з яких мiсць? З Литви чи з Корони? Отаман чекав цього запитання i в думцi вирiшив вибрати найглухiше, най-вiддаленiше мiстечко на Волинi; але вiн там не бував i тому назвав ?дине вiдоме йому мiстечко Гоща, яке загубилося десь у нетрях Полiсся. - Нi, я з Волинi, - вiдповiв Найда невимушене. - Якщо чували, з мiстечка Гощi... - ?зус-Марiя! - сплеснув губернатор . руками й пiдвiвся, схвильований, з крiсла. - 3 Гощi? З Гощi Волинсько?? Та як же менi не чувати про це мiстечко, як менi не знати його, коли я там народився, хлопцем гасав по лiсах, плавав у душогубцi по озерах i плесах, полював i тинявся навколо нього, доки на верхнiй губi не вирiс пушок!.. Найда зблiд, слухаючи швидку мову господаря i в душi проклинаючи ту Гощу, яка так фатально потрапила йому на язика. - Ах, який я радии, який я щасливий, - провадив губернатор сво??, - що приймаю в себе любого сусiду... Пан менi розповiсть i про мо?х рiдних, i про все, що дi?ться нового на мо?й коханiй батькiвщинi... Адже, либонь, чверть вiку минуло, вiдколи я востанн? побував у рiдних мiсцях. Боже, який я радий! Дозволь, любий пане, обняти тебе!.. Отаман зрадiв тим обiймам - адже вони давали можливiсть виграти трохи часу - i довго не випускав господаря з сво?х рук: уже одне те, що губернатор не був у Гощi понад двадцять рокiв, набагато полегшувало безвихiдне становище Найди, а розпач спонукав його до зухвальства - вiн вирiшив iти напролом. Блiдi щоки отамана спалахнули густим рум'янцем... - Як бога кохам, я й не сподiвався на таку зустрiч, - знову заторохтiв балакучий господар, насилу звiльняючись iз залiзних обiймiв любого гостя. - Пан, напевно, син шановного мосцiпана Казимира Зборовського? Адже так? - Пан губернатор вгадав, - рiшуче вiдповiв Найда й гордовито пiдкрутив вуса. - От уже не сподiвався... та людина з людиною не так, як гора з горою... Але зiзнаюсь, що я зовсiм не впiзнав пана! - Ха-ха! Ще б пак! Адже коли я востанн? бачив пана, то вiн, так би мовити, ще пiд стiл пiшки ходив... Та й я б тебе, пане, не пiзнав нiколи: пригадую, малим ти був бiлоголовий, а нинi чорний як ворон. А втiм, природа з нами часто жарту?: тодi в мене волосся було чорнiше за вугiль, а ось незабаром стане свiтлiше вiд льону... Ха-ха! - i губернатор вдоволено засмiявся. У Найди потроху вiдлягло од серця: господар сво?м базiканням давав йому можливiсть оговтатись i хоч сяк-так зiбратися з думками. - Тiльки постривай, пане, постривай! - вигукнув, схаменувшись, губернатор. - Що ж воно виходить? Адже дозорця сказав менi, що до замку пiд'?хав Ян Заблоцький... Чи не так, панове? - спитав вiн офiцера, який сидiв поруч. - Так, саме так! - вiдповiв офiцер i пiдозрiливе глянув на отамана. - Переплутав, либонь, - зухвало вiдповiв Найда. - Зборовський, Заблоцький - недочув, певно... - Ха-ха! Ну, та бiда невелика. Звичайно, коли б я не дiзнався зовсiм, що приймаю в себе сусiду, сина, так би мовити, мого приятеля, друга, тодi б я шельмi повiк не простив тако? помилки. Але, шановний пане, розкажи ж менi, що там дi?ться у нас на батькiвщинi? Як пожива? твiй батечко й шановна панi? А Фелiця, Казя, Вiня?.. А пан Вацлав?.. Ха-ха-ха! Який вiн тепер? Ех, та й при?мно ж, далебi, при?мно згадати давнину, перенестися в далеке минуле. Найда врештi почав вiдповiдати на запитання губернатора; кiлька разiв вiн замалим не вклепався, та добре, що, розвеселившись, господар бiльше говорив сам, нiж розпитував. Раз у раз отаман поривався змiнити небезпечну тему розмови, але перепинити спогади губернатора було не так-то легко. Все-таки Найда вибрав хвилину й запитав його про Мельхiседека. - А, ти, ясновельможний пане, ще хотiв поглянути на того бунтiвника, царя схизматського!.. Якщо хочеш, то поспiшай, бо стара лисиця ось-ось здохне! - Туди йому й дорога! - з презирливою усмiшкою вiдповiв Найда. - Але я думаю, що те схизматське бидло не заслугову?, щоб заради нього благородний шляхтич бив ноги! Бачив я на сво?му вiку немало таких дурнiв i думаю, що сей горезвiсний Мельхiседек нiчим не цiкавiший за iнших бородатих попiв! От мо? московити бажали поглянути на нього, то коли вельможний пан буде ласкавий... - Я вже звелiв показати ?м попа, хоча вiн i подиха?... - А скiльки часу минуло вiдтодi, як ця бестiя попалася? - Та вже тижнiв зо три! - Тижнiв зо три! - скрикнув Найда. - I досi його не посадили на палю? Чого ж дожидалося шляхетство? Якби його ранiше посадили на палю, то не було б i тих бунтiв хлопських!.. А на замковому дворi тим часом вiдбувалося ось що. Недалеко вiд кам'яно? будiвлi, де було ув'язнено Мельхiседека, на розiсланих килимах розташувалося веселе товариство... Посерединi сидiли диякон i Дарина, навколо них iншi переодягненi гайдамаки, а далi щiльною стiною юрмилась замкова челядь. Тут же, на килимi, стояла й "розрада", презентована губернатором. Диякон розважав товариство якимись небилицями з московського побуту, i чим оповiдання було безглуздiше, тим бiльше захоплення воно викликало серед слухачiв; це захоплення пiдсилювалося ще добрячою пиятикою, в якiй особливо активну участь брала замкова челядь. - Та що ви сто?те, хлопцi, сiдайте до гурту, то й веселiше, i привiльнiше буде! Чого тут манiжитися? Що купець, що стрiлець, коли добра людина - сiдай i пий! У нас на Москвi все попросту: гуляй душа нарозпашку! - i диякон молодецьким рухом розправив на грудях червону шовкову сорочку. - Правду пан купець каже: коли гуляти - то гуляти! - вигукнув Петро, який удавав одного iз слуг вельможного пана. - Адже шляхетне панство бенкетуватиме до ранку, то чого ж нам постити? Сюди, панове! - вiн посунувся i рухом руки запропонував сво?м товаришам дати мiсце тим, хто стояв. - Вистачить мiсця для всiх, та й горiлки ще на цiлу ватагу ?! - Що горiлка? - загаласував диякон, вдаряючи рукою об землю. - Коли вже бенкет, то бенкет на всю губу! Ану бiжи, Сенько, та пошукай там у поклажi, надiсь, зосталося в нас од тих проклятих гайдамакiв хоч барил зо два заморського трунку... Сiдайте, друзi, всiх запрошую! Дарина схопилась i разом з Петром подалася до прив'язаних осторонь коней; а замкова челядь, пересмiюючись i пiдштовхуючи один одного, поспiшила зайняти мiсця довкола кумедного й гостинного московита; сподiвання на добру випивку ще бiльше пожвавило й згуртувало веселу компанiю; однi потирали руки, другi добродушно покректували, третi вже запанiбрата поплескували по плечу щедрого москаля. - Гей! Розсуньтеся, хлопцi! - хвацько гукнула Дарина, пiдкочуючи з Петром дво? барил вина. - Набiк, дорогу! - загомонiли всi, розсовуючись. - Славному гостевi честь i мiсце! - виголосив диякон, вiдсовуючи набiк пиво й горiлку. - Сюди, сюди ?х, голубчикiв! Вiдбивай, наливай i абi? наливай! - скомандував вiн. - Коряки сюди, келихи, черпаки! Давай всяк, хто що може! Команду диякона зустрiли вибухом п'яного смiху. Звiдусiль простяглися руки з коряками, келихами, склянками... Миттю барила були вiдбитi, й дорогоцiнна золотиста волога наповнила пожадливо пiдставлений посуд. - За здравi? наших дорогих сусiдiв! - проголосив диякон, високо пiднiмаючи чару. - За здоров'я всiх московитiв! - пiдхопили, розвеселившись, гостi. - I на погибель пiдлим хлопам! - вигукнув Петро, люто потрясаючи кулаком. - Вiват! - загримiло кругом. У цей час до бенкетуючих наблизився кругленький пан дозорця. - Гей, ви, чого розсiлися? - гукнув вiн, намагаючись перекричати п'янi голоси. - Московськi купцi, що прибули з загоном вельможного пана, тут чи нi? Галаслива компанiя на крик дозорцi не звернула нiякiсiнько? уваги, але Петро й диякон почули його вiдразу ж. - Тут, тут! Ласкаво просимо, сiдай до нас, не погребуй, твоя милость, випити чару винця! - сказав диякон, пiдводячись назустрiч начальниковi варти. - Гей, ви, розступiться, швидше пропустiть шановного пана! Тiльки тепер замковi челядники звернули увагу на новоприбулого i, пiзнавши в ньому пана дозорцю, трохи збентежились. - Дякую, пан? добродз?ю, але я не належу до тих свиней, якi й на вартi здатнi нажлуктитись! - бундючно вiдповiв дозорця, зневажливо глянувши в бiк замково? челядi; та коли погляд начальника варти майнув по наповнених iскристим вином келихах, очi в нього мимоволi стали вологими й масними. - Його милость, пан губернатор, дозволив московським купцям подивитися на колишнього iгумена Мотронинського монастиря! - Е, та ще встигнемо! Бiжи ти, Сенько, а зараз i ми пiдiйдемо. Тiльки ти, пане, попереду випий з мо?х рук - без цього не вiдпущу! Не скривдь! - диякон наповнив коряк вином i пiдiйшов з ним до пана дозорцi. - Надiсь, московськi купцi не часто у вас бувають, та й вино дiлу не завадить, на те й прислiв'я ?: "пий, та дiло розумiй!" - Хе-хе! Добре прислiв'я, хай йому дiдько! - вiдповiв з люб'язною усмiшкою дозорця. - Тiльки кепсько, що начальство не бере його до уваги. - А начальство що, хiба воду нинi дудлить? Ач, який гомiн, - либонь, не вiд води розгаласувалися так! - Диякон показав рукою в бiк освiтлених вiкон замку i, вклонившись до пояса шановному гостевi, сказав: - Зроби ласку, покуштуй вина заморського, не скривдь, а на людей плюнь: на всякого не догодиш. - Хiба щоб не скривдити! - глибокодумно мовив дозорця i, взявши коряк з рук диякона, пiднiс його до уст. Ледве тiльки вiн зробив перший ковток, як його обличчя розпливлося в блаженну усмiшку, дозорця одхилив голову вбiк, нiби не довiряючи собi, зажмурив очi, зробив ще один ковток i, проказавши "ого-го", одним духом осушив коряк. - Iз самого Царграда! До двору царського везли, та гайдамаки, окаяннi, пограбували! - Диякон наповнив коряк знову й пiднiс його дозорцi. - А чи не забагато? - усмiхнувся той i нерiшуче одвiв коряк рукою. - Ха-ха-ха! Та ти красна дiвиця чи що? Та мiй хлопчисько переп'? тебе! - Оце вже нi! - дозорця хвальковито задер голову й пiдкрутив вуса. - Ще не народився той смiливець, який би мене перепив... Не раз пили ми - сто кiп чортiв - i за столом пана графа Потоцького, i князя Радзiвiлла, - вся шляхта покотом лежала, а пан Гжибовський нiколи! - Ха-ха-ха! - добродушно зареготав диякон. - Та хiба у вас умiють так пити, як у нас, на Москвi? - На Москвi! Та я у Варшавi в самого круля випивав - i хiба ж таке вино, як це! - дозорця взяв коряк iз рук диякона й одним духом випив його. - Квасок... - сказав вiн з поблажливо-глузливою посмiшкою. - Квасок? - перепитав диякон. - А от iду в заклад, що я переп'ю тебе, i не вип'?ш ти цих трьох корякiв, як уже не встанеш з мiсця! - Що ставиш? - запально вигукнув розчервонiлий дозорця. - Двадцять червiнцiв! - i з тими словами диякон кинув на землю свою ставку. Коли дозорця побачив золото, очi його заiскрилися. - Згода! - крикнув вiн чванливо. - Подивимось, чи переважить москаль ляха! - Перебивай руки! - звернувся диякон до найближчого сусiди. Один iз замкових челядникiв перебив руки, i всi з голосними вигуками присунулися ще ближче, щоб стежити за цiкавим парi. - А ви, хлопцi, себе не забувайте, наливайте повнiше! - звернувся диякон до челядникiв i, наповнивши два коряки, крикнув дозорцi: - Ану, пане, починай! Тим часом Дарина з Петром i ще з двома-трьома товаришами пiшли до кам'яно? будiвлi, в якiй був ув'язнений Мельхiседек. Бiля дверей темницi, заздрiсне поглядаючи на веселе товариство, сидiло п'ять сторожiв. - А що, панове, схизматський пiп тут? - звернувся Петро до сторожi по-польськи. - Його мосць, пан губернатор, дозволив московитам подивитися на нього! - То йдiть дивiться! - вiдповiв один iз сторожi, не пiдводячись з мiсця. - Цiлий день нема спокою, диво яке знайшли: ?здять та й ?здять дивитися на нього, хоча б хлопи, а то й шляхетнi панове. I чого панькаються з цим ворогом, прикiнчили б, та й годi! А то ?м забавка, а добрiй людинi нiколи й чарку горiлки випити! - Що правда, то правда! - пробурчали iншi, трохи вiдiйшовши вбiк i пропускаючи Дарину й Петра в темницю. Решта козакiв зосталася бiля входу погомонiти з невдоволеними сторожами; дверi темницi були вiдчиненi, кругом валялися купи щебеню й цегли. Завмираючи вiд жалю та хвилювання, Дарина переступила високий порiг i ввiйшла до вузького й тiсного кам'яного склепу, в якому мав бути живцем похований настоятель Мотронинського монастиря. Затхле й смердюче повiтря вiдразу вдарило в обличчя, Дарина аж вiдсахнулася. - Крiпись! - шепнув ?й Петро. Вони ступили крок уперед, напружуючи зiр, щоб побачити владику. Через те, що вiкно було замуроване, у склепi панувала темрява, й тiльки бiля вхiдних дверей, коли ?х ширше вiдчинили, стало трохи свiтлiше. - Ось вiн! - шепнув Даринi Петро, показуючи на щось темне в кутку. Дiвчина широко вiдкрила очi й, пронизуючи поглядом темряву, побачила владику, що лежав майже голий, непорушний i нiмий на напiвзогнилiй соломi, прикритий якоюсь драною ксьондзiвською хламидою. - Помер! - придушеним голосом скрикнула Дарина. - Тихше! - Петро стис паннi руку i, швидко озирнувшись на дверi, прошепотiв ледве чутно: - Подивимось! Вiд дверей долетiв голосний регiт сторожiв. Петро з полегкiстю зiтхнув i, ступивши два кроки до Мельхiседека, припав вухом до його грудей: серце ледве чутно билося. - Живий, живий! - прошепотiв парубок, задихаючись од радостi. - Панно, давай сюди вино! З допомогою Дарини Петро трохи пiдняв голову владики й, розкривши йому рота, влив трохи вина. Через кiлька секунд ледь помiтна судорога пробiгла по тiлу нещасного, i з вуст його почувся слабкий стогiн. - Святий отче, владико, чи ти чу?ш нас? - гарячкове зашепотiла Дарина, нахиляючись до вуха страдника. Мельхiседек ледь поворухнувся. - То слухай же, слухай мене, святий отче, - провадила далi дiвчина, - це я говорю з тобою, я, Дарина, дочка генерального обозного ки?вського. Ми прибули сюди з Найдою... Збери всi сво? сили, сьогоднi вночi ми вряту?мо тебе! - Годi! - шепнув Петро. - Воронь боже - помiтять... - i, смикнувши дiвчину за руку, швидко пiдвiвся й разом з нею пiшов до виходу. - А пiп у вас вже сконав, панове! - розв'язно сказав Петро, зупиняючись у дверях. - Нарештi! - сердито пробурчав один iз сторожiв. - Справжнiй камiнь, iнший давно б уже сконав, а цей - двожильний, - двiчi тру?ли, i то не взяло! - То на якого бiса стерегти трупа? - вигукнув один з козакiв, котрi прийшли з Петром. - Гайда з нами, - там московський купець розходився i таким вином часту?, що, дiдько його бери, чи куштував таке вино й сам круль! - Та от, начальство велить! - похмуро вiдповiли сторожi. - Охота ?х слухати! - Петро зневажливо махнув рукою. - Свiй розум кращий вiд усякого начальства! Та й куди вiн тепер утече од вас, хiба в пекло? Ну, то душа його вже напевно там, а якщо чорти захотять поцупити й тiло, хоч би тут i тисячi людей стерегли, однак вони сво? дiло справлять! - Правда! - погодилися сторожi. - Проти нечисто? сили нiчого не вдi?ш! - Ну, то ходiмо, вип'?мо чарку-другу, - адже це тут поруч, на очах! - запросив iще раз гостинний козак. - Так-то воно так, - мовив, розтягаючи слова, старший сторож i з досадою сплюнув набiк, -але що скаже пан дозорця? - Дозорця? Та вiн же там... без заднiх нiг уже... - Петро iз смiхом показав рукою в бiк гомiнко? компанi?. - Гуля? з московитом, а де начальство, там i сторожi належить бути! - Сто дяблiв, справдi! - рiшуче вигукнув старший сторож. - На якого бiса нам стерегти тут мертвяка? Коли панство гуля?, то хiба не можна й доброму шляхтичевi промочити горло? Гайда, панове, вип'?мо по келиху, адже нiч довга, а вартувати до свiтанку! - Слушно! - одностайно пiдтримала його решта сторожiв, i вся ватага з веселим смiхом подалася до бенкетуючих. Видовище, яке постало перед сторожами, змусило ?х зайтися реготом: посерединi на килимку з буряковим спiтнiлим обличчям, з посоловiлими очима сидiв пан дозорця i белькотiв неслухняним язиком, похитуючись з боку на бiк: - Не переп'?ш, бiсiв москалю!.. Я i в Варшавi, i в Краковi, i з самим крулем... Ще один коряк, i дукати мо?!.. Його рука тримала наповнений коряк; та марно пан дозорця намагався пiднести вино до рота: у тремтячiй руцi воно розхлюпувалося, обливаючи бороду i вбрання шляхтича. Осторонь вiд компанi?, уткнувшись обличчям у землю, лежав "купець" i голосно хропiв; бiльшiсть гостей також валялася кругом, наче мертвяки, й тiльки три чи чотири жовнiри, котрi оточували дозорцю, ще тяглися за вином, вивергаючи п'янi прокляття, розливаючи вино й штовхаючи один одного. - Ге-ге! Та тут уже мертве царство, - весело зауважив Петро, окинувши вдоволеним поглядом усю компанiю. - Та й московит уже звалився! - з досадою сказав старший сторож. - А на дiдька нам московит? Було б тiльки його вино! Петро без усяко? церемонi? переступив через розпростертi тiла, узяв барило i, пiднявши його вгору, переможно вигукнув: - Ге-ге! Та тут iще пiвбарила - нам вистачить! Гей, панове, повiдтягайте вбiк цi колоди, - вiн показав на переодягнених гайдамакiв, що лежали долi. - Сюди ?х кладiть i розбирайте келихи... Ось так! З допомогою Дарини та ?? супутникiв сторожi вiдтягли вбiк, як ?м здавалось, п'яних мов хлюща челядникiв прибулого пана й посiдали навколо Петра. Вiн налив ?м келихи, а сам високо пiдняв барило й весело крикнув: - Ну! Н?х жи? ясне панство! - i почав нахильцi пити. - Ого-го! Добре дудлить! - схвально загомонiла сторожа, осушуючи келихи. - Та, гляди, не все випивай, залиш i нам! - Залишу, залишу! - i Петро знову наповнив ?м келихи. - А не... не... не переп'?ш! Тисячу вiдьом з хвостами... сто тисяч дяблiв... - бурмотiв дозорця, безтямно витрiщаючи п'янi очi. - Еге, та вiн, бiдолаха, до рота коряка нiяк не донесе, треба йому допомогти! I Петро, притуливши коряка до губ пана дозорцi, змусив його випити все до дна. Дозорця ще буркнув щось недоладне, похитнувся раз-другий i звалився на одного з челядникiв, що лежали покотом. За чверть години всi були п'янi. - Готово! - прошепотiв Петро, пiдводячись з мiсця. - Ну, панове, тепер до роботи! Почувши це, диякон i гайдамаки, якi лежали осторонь, швидко посхоплювалися. - Ну, друзi, напружте тепер i розум, i очi, i душу! - пошепки сказав диякон товаришам. - Бо доки з них ще не вийшов дурман, треба закiнчити роботу. Ти, панно, лягай сюди на мо? мiсце та розкинь ширше руки, - коли хто й гляне, то з п'яних очей не второпа?; ви, - диякон вiддiлив частину гайдамакiв, - залишайтеся на сторожi, та на випадок, коли прокинеться хто, - приспiть його по-нашому, а ви - гайда за мною! Диякон, Петро i ще зо два чи зо три козаки квапливо подалися до темницi Мельхiседека. - Хто тут? - ледве чутно прошепотiв владика. - Ми, чесний отче, рятiвники тво?! - вiдповiв диякон. - Треба поспiшати... Чи можеш ти встати, панотче? - Нема? сили... Ноги... - вiдповiв Мельхiседек кволим голосом. - Стривай, отче, не розмовляй, не витрачай марно сил... Хлопцi, пiдведiть владику й одягнiть у мо? вбрання. Диякон швидко зняв iз себе вбрання московського купця, пiд яким була одежа панського пахолка, а козаки насилу пiдвели майже непритомного Мельхiседека й почали натягати на нього купецький одяг. Та коли довелося взувати владику, мимовiльний крик жаху вихопився в Петра i його помiчникiв: ноги Мельхiседека страшенно розпухли, з потрiскано? шкiри сочилася сукровиця, а в мiсцях, ранiше стиснутих кайданами, тепер були суцiльнi рани. З великими зусиллями козаки натягли чоботи на ноги Мельхiседека; вiн кiлька разiв непритомнiв, та диякон ще двiчi дав йому випити мiцного вина, й воно знову пiдкрiпило владику. - Тепер пiдеш з нами, превелебний отче, i слухай, що я тобi казатиму: ти московський купець, ти такий п'яний, що не можеш нi стояти, нi говорити, - ти чу?ш мене? Мельхiседек ствердно кивнув головою; та коли гайдамаки поставили владику на ноги, вiн заточився й знов упав би на землю, якби Петро не пiдхопив його. - Гм, кепськi справи! - диякон iз сумнiвом похитав головою. - Коли вiн на ногах стояти не може, то як ми його на коня посадимо? Хiба що всiм удавати п'яних? Так, так... ну, то що ж, пiднiмiть отця iгумена на руки й вiднесiть його якомога швидше на те мiсце, де лежав я, та покладiть долiлиць, а ми з Петром дещо тут зробимо i миттю до вас. Козаки пiдняли на руки безвладне тiло Мельхiседека й понесли його до вказаного мiсця. - Ну, Петре, тепер не барися, - скомандував диякон. - Я тут робитиму опудало, а ти збiгай i принеси менi вiдро води, та дивися, щоб хто не помiтив нас... - Знаю! - парубок вискочив з темницi, а диякон взявся робити опудало. Скрутивши з соломи сяку-таку подобу людського тулуба, диякон натягнув на нього зняту Мельхiседеком ксьондзiвську хламиду, а на голову накинув ганчiрку. Закiнчивши свою роботу, диякон вiдiйшов убiк, глянув на опудало й задоволене пробурмотiв: - Пречудове! П'яному воно справжньою людиною здасться! Потiм сiв на землю, дiстав з кишенi ножицi й заходився стригти свою бороду, залишаючи тiльки довгi вуса. Кiнчивши з цi?ю процедурою, диякон, за козацьким звича?м, постриг сво? волосся пiд макiтру. - Де ж це в дiдька пропав хлопець? - стурбовано пробурчав вiн i, прочинивши дверi, виглянув у двiр. Петра не було видно, а захiдний край неба помiтно посвiтлiшав: очевидячки, незабаром мав зiйти мiсяць. - Тьху ти, чи не попався вiн десь? А мiсяць от-от зiйде. Ех, бий його нечиста сила, i не здогадались же взяти з собою води!.. Диякон сердито плюнув i знову с в на землю. Минуло ще кiлька хвилин, важких, довгих, диякона опанувало нетерпiння, а згодом пiдкрався й справжнiсiнький страх: певно, Петро десь попався. Нiчим iншим не можна було пояснити таку довгу його вiдсутнiсть: звiсно, шкода хлопця, але ще страшнiше те, що, коли вiн попався, загине й владика, i Найда, i всi вони! Далi не можна було чекати, небезпечне становище вимагало якихось заходiв, i хоч кострубате пострижена голова могла привернути увагу ляхiв, диякон рiшуче пiдвiвся й попрямував до виходу. Тим часом Петро, вискочвши з темницi, подався розшукувати колодязь у замковому дворi. Це не становило особливих труднощiв, i за кiлька хвилин парубок знайшов його; але - о жах! На коловоротi телiпалася тiльки вiрьовка, а вiдра не було... Не гаючи й хвилини на марнi жалi, Петро кинувся шукати вiдра десь в iншому мiсцi. Але виявилося, що знайти його не так легко... У замковому дворi всi вже поснули, у монастирi також, - куди не кидався парубок - скрiзь дверi були позамиканi. Пробiгавши отак кiлька хвилин, вiн натрапив, зрештою, на яскраво освiтлену кухню губернатора; дверi ?? були розчиненi навстiж, бiля погаслого вогнища порався кухар... Зрадiлий Петро влетiв туди й, забувши, що ма? вдавати ляха, спитав укра?нською мовою: - А чи не можна у вас, пане кухарю, роздобути вiдра на часинку? Той змiряв парубка сердитим пiдозрiливим поглядом i погрозливо вигукнув: - А ти звiдки тут, пiдлий хлопе, взявся? - Прошу вибачення: я не хлоп, а слуга вельможного пана, який прибув до замку. Хоча цi слова й було сказано по-польськи, та вони мало переконали кухаря. - Слуга вельможного пана! Нiби пан не знайшов би собi слуг серед полякiв, а набирав таких гайдамакiв, розбiйникiв! Навiщо тобi вiдро? Вiдливати сво?х товаришiв? Бач, яку корчму влашт вали на замковому дворi, не могли хоч сюди, в пекарню, зайти. Та хiба порядний шляхтич стане пити надворi, мов те бидло? Чого доброго, ще й сторожiв спо?те?! Ось я пiду зараз до пана губернатора та й розкажу йому, що ви тут затiяли у дворi, хай лишень помаца? вас, що ви за птахи i яке на вас пiр'я!.. При цих словах Петро вiдчув, як ноги його похололи й приросли до пiдлоги. - Господь з вами, пане кухарю! - вiдповiв вiн, з усiх сил намагаючись зберегти спокiйний тон. - Чи не вiд страху вам скрiзь ввижаються гайдамаки? - Ну, ну, йди собi! - сердито пробурчав кухар. - А я ось пiду зараз i доповiм про все його мосцi, нехай лишень розмiрку?, що можна, а що й зась! Петро знизав плечима i, все ще зберiгаючи спокiйний вигляд, вийшов iз кухнi; але, ступивши кiлька крокiв, мимохiть зупинився. Погрози кухаря були не такi, щоб ними можна нехтувати: якщо навiть губернатор i не запiдозрить у ньому гайдамаку, а тiльки побачить поснулу сторожу й замкову челядь, то й тодi все пропало: кинуться до в'язня, виявлять, що вiн зник, дiзнаються, хто це зробив, i загинуть не лише всi вони, але й майбутня доля Укра?ни. ?диний порятунок - мерщiй тiкати з замку, поки цей озлоблений п'яниця, як видно, ображений, що його не запросили взяти участi в бенкетi, не здiйснив свого намiру. Але як змiнити зовнiшнiсть диякона, щоб його не впiзнали? Чим зачерпнути води? Хiба барилом? - несподiвано спало Петровi на думку: "Так, так, прив'язати його до мотуза i спустити". Вiн схопив порожн? барило й почав прив'язувати до коловорота, але в нього нiчого не виходило. - Та навiщо менi це? - мимоволi вголос промовив парубок. - Адже там зосталася горiлка, а вона зми? фарбу ще лiпше, нiж чопа. В цю мить чи?сь дужi руки зненацька схопили Петра за плече й струсонули так сильно, що барило випало в нього з рук. - Не втечеш, шельмо! - непомiтно пiдкравшись, лросичав над самим зухом Петра кухар. - Ах ти, схизматський пес, бидло! Зна?мо тепер, що ви за птахи! Гей! Гвалт! - крикнув вiн на все горло. Хвилина була вирiшальна: досить прогаяти одну мить - i на хрик ляха прибiжить уся челядь... Петро не довго думав: в його руцi, мов блискавка, мигнув нiж i по саму колодочку увiйшов у кухареве горло; струменем бризнула кров, i лях, захрипiвши, навзнаки упав додолу. Не гаючи й хвилини, Петро кинувся туди, де недавно бенкетували, схопив барило горiлки i щодуху, не оглядаючись, побiг з ним до колишньо? темницi Мельхiседека. Петро вже добiг був майже до ?? дверей, як нараз чиясь велетенська постать заступила йому дорогу, а могутня рука вп'ялася в горло, i над самим вухом одурiлого вiд страху парубка почулося сичання: - Нi, голубчику, не вирвешся з мо?х лап! Почувши той голос, Петро отямився. - Пане дияконе! - скрикнув вiн неголосно. - Та це я, Петро, що ви!.. - Ти? - диякон розцiпив руку й енергiйно сплюнув набiк. - Тьху ти, мара!.. З переполоху ледь-ледь не задушив хлопця. Де пропадав? - Бiда, пане дияконе, треба поспiшати... Можуть застукати, та й мiсяць от-от зiйде... - Знаю... швидше-бо! Вода ?? - Не вода, а горiлка! - Дарма - лий! Через п'ять хвилин чуприна й вуса диякона були старанно помитi й з чорних знову, як i ранiше, стали рудими. Уламком коси Петро ще попiдголював йому бороду й скронi, i диякон змiнився зовсiм: тепер нiхто не пiзнав би в цьому рудому вусаневi московського купця. Пiд час цi?? процедури парубок розповiв дияконовi про сутичку з кухарем. - Ну, - схвильовано промовив диякон, - тепер мерщiй тiкати!.. Вони поквапно пiдiйшли до сво?х товаришiв, що сидiли навколо п'яних, як нiч, полякiв. - Бiда, треба поспiшати, панове, - тихо заговорив диякон. - Ви, - звернувся вiн до частини гайдамакiв, - вiднесiть цих сторожiв та й самого дозорцю туди до дверей темницi, а ви - вiдтягнiть кудись пiд стiну цю наволоч, - показав вiн на замкову челядь, - та позакидайте ?х так, щоб не потрапили нiкому на очi. А ти, Петре, пiди та скажи отаману, що мiсяць уже зiйшов i загiн на конях чека? вельможного пана. А що, панно, - спитався диякон Дарини, - як превелебний владика? - Диха? й чу?, що кажуть, тiльки сам говорити не може: дуже ослаб. - Так! - диякон зiтхнув i розвiв руками. - Як же ми його мосць на коня посадимо? Хiба от що, друзi, - усiм треба вдавати п'яних, похитуватися в сiдлах i пiдтримувати один одного. - Розумi?мо, - тихо вiдповiли гайдамаки й з запалом взялися до роботи. Хвилин за десять все було скiнчено... Сторожiв попереносили до темницi, посадовили на землю й попритуляли до стiни, - так що здаля, у нiчнiй темрявi, ?хнi постатi мали цiлком природний вигляд; замкову челядь гайдамаки порозтягали куди попало, а самi заходилися швиденько сiдлати коней. З великими зусиллями вдалося ?м посадити Мельхiседека на коня, а що владика був дуже кволий i не мiг триматися в сiдлi, його прив'язали. Обiруч владики сидiли на сво?х конях диякон i ще один здоровенний гайдамака. Усе вже було напоготовi, коли з замку повернувся Петро й повiдомив, що пан отаман зараз вийде. - Коли б тiльки швидше, а то владика може звалитися з коня, - пробурчав диякон. - Ну, а ви, хлопцi, ведiть панських коней до ганку, та спритнiше подавайте стремена! Через кiлька хвилин у вiкнах замку замиготiли вогнi, на ганок вийшла челядь з палаючими смолоскипами, а слiдом у супроводi Найди й пишних гостей губернатор. Попрощавшись з усiма й подякувавши за гостиннiсть, отаман поквапне спустився схiдцями ганку й скочив на пiдведеного йому коня, коли нараз почув оклик господаря: - Гей, пане коханий, зоставайся лiпше до ранку, глянь, як перепилися тво? пахолки, всi хитаються... У Найди похололо серце, вiн з жахом поглянув на сво?х гайдамакiв i надто на Мельхiседека, який майже повис на ши? в коня. Однак Найда опанував себе i, обернувшись до губернатора, безтурботно вiдповiв: - Дарма! На свiжому повiтрi хутко витверезяться й прийдуть до тями... - Дивись, адже квапитися нема чого, лiпше зостанься до ранку! - переконував губернатор. - Хоч у нас ще й тихо, а все-таки... Я дам пановi й провiдника до Радомишля. - Я роздумав ?хати в Радомишль, - вiдповiв Найда. - За наказом, збiрний пункт призначено в Бiлiй Церквi... То, мабуть, кварцянi вiйська вже вирушили туди... - Щось не чував... Але на Бiлу Церкву це ж в iнший бiк... важка дорога, а панська команда ледве на конях держиться... - I московита ще загубиш, пане! - смiючись, додав один з офiцерiв. - ?й-богу, загубиш! - весело пiдхопила решта. Найда похолов, але з вiдвагою приреченого кинув жартома: - Не загубимо! Ми його впаку?мо в солому! Та необережне слово призвело раптом до найнесподiванiшого наслiдку: - Ай справдi! - вiдразу крикнуло кiлька п'яних шляхтичiв. - Упакувати московита! Соломи, вiрьовок сюди! Шляхта зустрiла цю пропозицiю дружним реготом, i навiть губернатор зацiкавився дотепною вигадкою. В одну мить офiцери збiгли з ганку й кинулися до Найденого загону. Це було так несподiвано, що i Найда, i його товаришi розгубилися й похололи вiд жаху, чекаючи страшного кiнця. Переодягненi пахолками гайдамаки вiдразу перестали хитатися в сiдлах. Уже офiцери були за два кроки вiд загону, коли зненацька Дарина повернула коня й, пiдскакавши до Найди, заговорила швидко тремтячим од надмiрного хвилювання голосом: - На бога, вельможний пане, заступись!.. Не допусти зганьбити хазя?на!.. Та хiба ж велика провина в тому, що людина випила зайве: з ким грiх не трапля?ться?.. Зглянься, Христа ради, заступись!..'Хазя?на вся Москва зна?, сама цариця й царедворцi до нас по крам посилають, а пiсля такого посмiховища - як йому людям в очi дивитися? Дарина зiскочила з коня, пiдбiгла до губернатора i, впавши перед ним на колiна, заговорила ще палкiше: - Зроби ласку, шановний пане, заступися, притримай бешкетникiв, сама цариця вiддячить тобi, що не дав на наругу слуги ?? вiрного! - Стривайте, панове! - закричав губернатор до офiцерiв, що метнулися були до московита. - Облиште ви того ведмедя, цур йому! - I, обернувшись до Дарини, додав: - Iди, нiхто твого хазя?на не зачепить, а ти пильнуй його, щоб не впав! Дарина подякувала губернаторовi, скочила на коня й знову при?дналася до загону. Iз грудей Найди мимохiть вирвалося полегшене зiтхання. Вiн пiдняв над головою шапку, ще раз подякував господаревi й подав гайдамакам знак рушати. Мовчки й швидко мчав загiн вузькою просiкою. Попереду ?хав посланець, який вручив Найдi листа вiд Мельхiседека: з мiркувань безпеки його були лишили за милю до монастиря в лiсi, з двома охоронцями, а тепер, на зворотному шляху, вони знову при?дналися до загону. Пiсля двох годин швидко? ?зди густий лiс став рiдшати. Блiдий мiсяць освiтлював дорогу. Конi помчали ще швидше й незабаром винесли вершникiв на широку галяву. Тiльки тепер зупинив Найда свiй загiн i, перехрестившись широким хрестом, пiд'?хав до Мельхiседека. - Отче святий! Як же ви себе почува?те? - запитав вiн iз спiвчуттям блiдого, скоцюрбленого владику, що повис на руках Петра й диякона. - Кепсько, сину мiй, - ледь чутно прошепотiв страдник. I - Владика так не до?де, - зауважила й Дарина. - То ми ось що зробимо, - сказав, хвилину подумавши, отаман. - Зв'яжемо двох коней вуздечками й попругами, до сiдел гарненько прилашту?мо кирею i на не? покладемо владику: так йому буде зручнiше - лежачи, а не сидячи... Певна рiч, з обох бокiв ?хатимуть дозорцi, щоб тримати коней за вуздечки й пильнувати святого отця. Вiд'?хавши од Мельхiседека, Найда сказав дияконовi, що нi в Бiлу Церкву, нi в Радомишль вони не по?дуть: адже ж завтра вранцi туди за ними напевно помчить погоня, а тому треба податися зовсiм в iнший бiк i збити ворогiв з пантелику. - Розпитай у провiдника, - додав отаман, - як звiдси трапити до Днiпра найближчим i найбезпечнiшим шляхом. Диякон, трохи перегодя, повiдомив Найду, що звiдси найближче Глiбiвка i коли ?хати глухими стежками, навпростець, то на переправу можна, певно, прибути вже десь пiд раннiй обiд. - Ну й гараздi - вирiшив отаман. - Не будемо гаяти часу. Тiльки, на бога, бережiть владику. - Я не вiдступлю й на крок вiд нього, - озвалась Дарина. - Моя радосте! - тихенько мовив Найда i вiдразу ж голосно крикнув: - Гайда! З богом! Отця Мельхiседека поклали на iмпровiзованi ношi, влаштувавши навiть зручне узголiв'я, дали йому кiлька ковткiв вина й бадьоро помандрували далi. Дорога пролягала пагористою долиною, облямованою справа й злiва лiсами. Мiсцевiсть була безлюдна: до самого свiтанку вони не зустрiли жодно? душi. На свiтаннi загiн в'?хав у густий лiс i, розтягтись по вузькiй стежцi,' мусив просуватися дуже повiльно, поки не вибрався на невелику галявину. - Ну, тепер дiдька лисого нас хто знайде! - самовдоволено сказав провiдник. - Тут можна смiливо зупинитись i дати коням перепочити й напитися... онде бiля того струмка. - А скiльки ще до Глiбiвки? - спитав Найда. - Миль зо двi, не бiльше... Тiльки далi пiдуть гори... i лiс до само? переправи на Днiпрi, - вiдповiв провiдник. - А лядських посiпак нема? на переправi? - Де б вони взялися? Тут, власне, й переправи справжньо? нема?, а ? в рибалок великi човни й дуби... "Господь наш притулок!" - подумав отаман i звелiв трохи перепочити й напувати коней. Через годину, коли скiснi променi сонця пронизали лiсовi хащi, обливши верховiття дерев багрянцем, подорожнi вирушили в путь. Двi милi, впродовж яких крутi узвози чергувалися з небезпечними спусками, видалися за добрi чотири, й деякi скептики вже почали сумнiватися, чи не завiв ?х провiдник у пастку. Але синява велично? багатоводно? рiки, що заблищала крiзь просвiти в листi, одразу розвiяла всi пiдозри. Проте Найда не ви?хав на берег, а, зупинившись на узлiссi, послав з дияконом i Петром провiдника, щоб вони найняли для пере?зду на лiвий берег Днiпра великий байдак, сам же пiшов до отця Мельхiседека, допомiг зняти його з коня й покласти долi, на м'якiй пiдстилцi. Владика виглядав значно краще: зручнi ношi й чисте запашне повiтря зробили сво?... Та й Дарина вже встигла перев'язати йому скалiченi ноги й тим хоч трохи вгамувала страшенний бiль. - Хай вас бог благословить радiстю i щастям, мо? дiти, за вашу великодушнiсть... за вашу самопожертву ради мене, грiшного, - зворушено прошепотiв отець Мель-хiседек, урочисто поклавши руки на схиленi до нього голови Найди й Дарини. Цiлком зрозумiло, що в юному шляхтичевi напiвживий iгумен не мiг пiзнати дочки генерального обозного, а благословив ?? i Найду як вiдданих друзiв, як вiрних синiв Укра?ни; але для дiвчини й лицаря це благословення набрало iншого змiсту й примусило молодi серця забитися жвавiше. Щасливi, до слiз зворушенi благословенням, вони припали устами до висохло? руки архiпастиря. Тим часом байдак, широкий i мiсткий, причалив до берега з чотирма добрими веслярами й стерничим на кормi. Отця Мельхiседека перенесли й поклали на киреях у переднiй частинi байдака. Найда хотiв був попрощатися з владикою, але щось помiркував i пiдкликав до себе диякона. - Зна?ш, панотче, що менi зараз спало на думку? - А що, пане отамане? - зацiкавився диякон. - Слухай лишень! Щоб дiстатися до Жаботина, де наш гетьман призначив мiсце для загального збору, нам треба буде пробиратися повз Радомишль, Фастiв, Бiлу Церкву, Корсунь, куди пряму? i кварцяне вiйсько. Зустрiч з ним для нашого загону не дуже бажана. Та, крiм того, тепер i в замку зчинився переполох i, певно, звiдти вислали за нами погоню. То нам довелося б крутитись мiж двох огнiв... - Iстинно так! - вирiк диякон. - Але камо убо грясти? - А ось куди! Переправитися всiм на цьому байдаку... конi плавом... i махнути лiвим берегом... до само? Чигирин-Дiброви... Тут i дорога вiдома, i нашi кревнi брати нiкому нас не викажуть, а проведуть добрими стежками... .В Чигирин-Дiбровi переправимося через Днiпро знову на правий берег, та ще, напевно, й залучимо когось до свого загону - i гайда; невеликий перегiн, рукою подати: Круглий лiс, за ним перелiски, степи, Мотронинськi лiси, а там i Жаботин. - Амiнь! - захоплено виголосив диякон. - Господь глаголе тво?ми устами. Саме лiвим берегом... поки тi кварцянi вiйська збиратимуться в похiд, то нашого й слiду не буде, а потiм ми ?х уже гуртом зустрiнемо й розмета?мо... - Отак i буде, - упевнено потвердив Найда. - А тепер сiдайте! Подив i радiсть охопили повстанцiв, коли вони почули команду свого отамана. Швидко зв'язавши повiддя коней, усi розмiстилися на байдаку. Стерничий крикнув: "Наляж"; байдак схитнувся i навскоси, проти течi?, рушив до того берега; звичнi до води конi довгою низкою потяглися за ним плавом. Ще тодi, як отця Мельхiседека поклали в лiсi на киреях, вiн одразу ж заснув мiцним житт?дайним сном, - його сонного i на байдак перенесли... Дарина сiла у нього в головах, влаштувавши щось подiбне до шатра над посивiлою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на серединi байдака i пильно вдивлявся, чи нема? де на березi пiдозрiло? метушнi, чи не виткнуться з-за прибережно? шелюги ворожi човни. Його обличчя було холодне й спокiйне, але вогники, якi спалахували в очах, свiдчили, що вiн дуже хвилювався. Мить була вирiшальна i для порятунку дорогого, всiма шанованого владики, i для купки завзятцiв, що зважилися на такий одчайдушний подвиг. Усi це розумiли i, стискаючи в руках набитi рушницi, тривожно вдивлялися в голубу далечiнь рiки... Але нiде нiчого пiдозрiлого не було помiтно. Лагiднi днiпровi хвилi плавно гойдали байдак, вiд ритмiчних ударiв весел вiн злегка здригався i йшов проти течi?, поволi наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля була за два-три сажнi, а високий польський берег уже вкривався прозоро-сизою iмлою. - Ху! Пронiс господь! - радiсно вигукнув отаман i, глибоко зiтхнувши, сiв на лавочку. - Избранному во?водi побiдительна! - заспiвав був диякон, але в ту ж мить байдак ударився об пiдводний камiнь i так похитнувся, що диякон, мимохiть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радiсний настрiй вилився в добродушний регiт. Тим часом вiд поштовху прокинувся i владика; мiцний двогодинний сон, видно, пiдкрiпив його. - Де я? - тихо спитав Мельхiседек, пiдводячи голову й здивовано поглядаючи довкола. - Серед безмежно вiдданих друзiв, - вiдповiв Найда, - i на руськiй землi, далеко вiд наших ворогiв. - Помiчник i заступник послав менi рятунок! - тихо мовив владика i з сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височiнь, поринув у безмовну молитву. Отаман, розпитавши стерничого про сусiднi хутори, негайно послав Петра в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного отця у Переяслав. Один з веслярiв, поважний дiд, взявся супроводити його аж до Переяславського монастиря; цей провiдник став у пригодi ще й тим, що був знахарем i зараз же приклав до ран iгумена листя, яке полегшило нестерпний бiль. Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Дiброви iнша й Найда, цiнуючи кожну хвилину, поспiшав, вiн не мiг супроводити владику, який, з огляду на тяжкий стан, мусив ?хати дуже поволi. Провiвши Мельхiседека милi за двi од берега, колишнiй чернець попрощався з ним, заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужа?. Зворушливим було ?хн? прощання... Iгумен розчулився до слiз: - Хай господь воздасть вам, дiти мо?, за ваше добре дiло. Не за себе я дякую вам, славнi лицарi, а за нещасну, розтерзану Укра?ну. Що менi життя? Що менi це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях небесних... коли б удосто?в мене, грiшного, милосердний господь, - там заспоко?ння вiд усiх турбот, там свiтло вiчно? любовi й туди повинен прагнути дух наш. Але Всевишнiй одвiв вiд мене сю годину... послав менi рятунок... Певно, життя мо? ще потрiбне на землi, потрiбне Укра?нi. Воно завжди належало й належатиме ?й. Благословляю ж тебе, любий сину, озбро?ний мечем для захисту братiв i ?хнiх святинь. Перст божий над тобою... Прямуй же туди, куди вказу? вiн... i поклади душу свою за вiру i за друзi сво?... Вiддай життя цiлком вiтчизнi, не спокушаючись принадами свiту цього! Амiнь!.. При останнiх словах владики Найда й Дарина мимохiть глянули одно на одного й вiдчули, як ?хнi серця стис крижаний холод... Блiдi, схвильованi, вони попрощалися з настоятелем i мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому летi розвiяти тяжке, гнiтюче почуття, що охопило ?х... Вершники, котрi супроводили отамана, ледве встигали за ним та його джурою. Озирнувшись назад i побачивши, що загiн трохи вiдстав, Найда нарештi заговорив до Дарини: - Невже мою кохану панну збентежили простодушнi слова шановного отця... чи, може, навiть похитнули? - Нi, - твердо вiдповiла дiвчина, - нiхто й нiщо не може похитнути мого серця, а гаряче, пройняте високою любов'ю слово владики не могло збентежити вже тому, що ми' насамперед викона?мо свiй обов'язок! - Ангел небесний! - в поривi почуття вигукнув отаман. - Ти - мiй свiточ, ти - моя зiрка провiдна! Швидко, без особливих пригод i ризикованих зустрiчей ?хали вниз понад Днiпром нашi подорожнi. Тiльки коло само? Чигирин-Дiброви росiйська прибережна сторожа мало не схопила ?х як польських шпигунiв; але запевнення провiдникiв i дукати уладнали непорозумiння, яке могло скiнчитися великою непри?мнiстю. А втiм, завдяки цiй сутичцi з'ясувалося, що в Чигирин-Дiбровi сто?ть якась московська рота й стежить за другим берегом Днiпра, де з'явилися польськi команди. Ця обставина змусила Найду негайно переправитися на той бiк. Дарина особливо наполягала на цьому: вона страшенно боялася, щоб ?? не впiзнали батьковi знайомi, та й з ним самим побоювалася зустрiчi. Найняли кiлька човнiв, i темно? ночi маленька флотилiя рушила до польського берега. Переправа вдалася якнайкраще, i подорожнi щасливо висадилися в дикому, безлюдному мiсцi, серед rip i ярiв, помiж селами Воронiвкою й Бужином. Зiйшовши на берег, загiн, не вiдпочиваючи, рушив гористою мiсцевiстю до Чигирина. Але темрява, рясний та дрiбний дощ i небезпечнi стежки, протоптанi по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали шлях: конi йшли поволi, обережно ступаючи. Уже почало свiтати, а подорожнi встигли вiд'?хати од Днiпра не далi, як на милю, лише тепер вибравшись на рiвне поле. Загiн зупинився в невеличкому гайку, який, немов оазис, розрiсся на степовому рубежi. Змученi конi потребували вiдпочинку, й людям треба було вiдновити сили. - Коли б нам тiльки проскочити цей голий степ, то ми б тодi були як у бога за пазухою, - сказав диякон пiсля легкого снiданку. - А там же, що буде за цим степом? - спитала Дарина. - Ге, шановна панно, там почнуться лiси, а лiс для нашого брата - i хата, i замок! Ось перший лiс буде Кругляк... авжеж, Кругляк найближче звiдси, - ствердно кивнув головою диякон i випустив з-пiд навислих вусiв цiлий клубок диму. - А за Кругляком пiде одразу ж... нi, не одразу, там миль зо три перегону теж полями... а там пiде Довгий лiс, а за Довгим майже суспiль потягнуться непролазнi пущi - Мотронинська, Гончарна, Лебединська... - А до Кругляка далеко звiдси? - перебив балакучого диякона Найда. - Та миль iз п'ять або шiсть... На добрих конях пiвдня ?хати без перепочинку... - Нашi конi не з гiрших, - зауважив отаман. - Хай тiльки вiдпочинуть та попасуться... - Що й казати, - позiхнув диякон i, зручнiше умощуючись на травi, додав: - Ми теж якусь часинку поспимо... вартовi на сво?х мiсцях... а рушимо в обiдню пору... якраз... до вечора в Кругляку... там i спочинемо... - Богатирське хропiння перервало його мову. Конi, вилежавшись у затiнку, щипали тепер на узлiссi соковиту траву; вартовi двiчi змiнилися, а всi iншi спали. Було вже геть-геть за полудень, як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний свист... Сигнал одразу пiдняв на ноги весь загiн... - Що трапилось? Де ворог? До збро?! - залунали тривожнi голоси, i за хвилину гайдамаки вже були на конях i чекали наказу свого отамана. У цей час пiдскакав до загону вартовий. - А що там, Голобле? - спитав його Найда. - Та за милю, а може, й бiльше, пане отамане, показався спершу, наче цятка, один вершник, потiм десь зник, а незабаром з'явилось уже дво? i знову щезли. - Теж, певно, сторожа... дозорцi... А не помiтив - нашi чи поляки? - Не розбереш... важко розпiзнати на такiй вiдстанi... От наче чорнi цятки. - Треба вирушати! - скомандував отаман. - I швидше, щоб нам не перетяли шляху... Тепер, панотче, уже ти нас веди, тобi цi кра? вiдомi! - Аки п'ятериця перстiв, - озвався басом диякон. - То за мною ж, не гайте часу!.. - Гайда! - гукнув отаман, i вся команда навскач вилетiла з гайка й помчала рiвниною на захiд, куди вже й сонце хилилося. На обрi? позаду загону знову з'явилися три-чотири рухливi цятки, але незабаром десь пощезали. То були передовi вершники загону Стемпковського, котрий простував у напрямi Бiло? Церкви, щоб з'?днатися з головними силами кварцяного вiйська; до цього загону, по ви?здi з Лисянського замку, почали дорогою приставати й iншi шляхтичi з сво?ю челяддю, так що ?х зiбралося тепер понад сiмсот чоловiк. Години двi без зупинки ?хали нашi подорожнi, не помiчаючи навкруги нiчого пiдозрiлого: голий степ розстилався тепер велетенським колом; на рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тiльки праворуч i лiворуч позаду з'являлися iнодi поодинокi рухомi цятки, - це могли бути й дрохви, що вiльно розгулювали в степу. Найда на хвилину зупинив свiй загiн, щоб дати коням перепочити. - Далеко ще до Кругляка? - спитав вiн диякона. - Ген вiд тих могил буде милi три з гаком, - невпевнено вiдповiв диякон. - Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, - сказав отаман. - А я думаю, що то не дрохви, - показав вiн назад. Диякон почухав потилицю i, свиснувши, помчав уперед, а за ним i всi гайдамаки. Та тiльки-но загiн порiвнявся з могилами, що височiли за пiвмилi, як iз-за них справа й злiва кинулися на гайдамакiв сотнi вершникiв... - Ляхи! - крикнув Петро. - Вперед! - скомандував отаман i з присвистом гукнув на коня. Розумнi тварини, прищуливши вуха, помчали вихром. Жоден козак не вiдстав од свого отамана. Дарина скакала поруч нього, а диякон вихопився навiть уперед, щоб показувати дорогу. Незабаром стало видно, що важкiй польськiй кiннотi не угнатися за легкими козацькими кiньми; вiдстань мiж переслiдувачами й жменькою втiкачiв поступово збiльшувалась, i замiсть того, щоб перетяти шлях гайдамакам по дiагоналi, поляки зiмкнули сво? лави вже позаду й тепер гналися за втiкачами всi разом. Якби поблизу був лiс, то Найда тiльки посмiявся б з ворожого загону; та, на лихо, лiсу не було видно, а поляки невiдступне переслiдували козакiв... - Стiй! - скомандував отаман. - Ми попереду на пiвмилi, поки ляхи наблизяться - конi перепочинуть... iнакше позаганя?мо ?х... Усi зупинили коней i навiть позлазили на землю, щоб дати ?м змогу вiдсапнути й набратися сили; а коли погоня наблизилася на два пострiли, гайдамаки знову скочили на коней i вихром помчали вперед. Кiлька разiв вони вдавалися до цього способу. Пiсля кожно? тако? зупинки було видно, що гладкi шляхетськi конi бiгли дедалi повiльнiше й важче. Але й козацькi конi вже напружували останнi сили. Пiсля першо? зупинки вони ще помчали швидко, навiть iнодi зриваючись на галоп, пiсля друго? побiгли iноходдю, пiсля третьо? пiшли ступою. Нарештi, коли вже зайшло сонце, на золотаво-червонiй смузi обрiю показалась темна стяга лiсу; але козацькi конi так заморилися, що пiдiгнати ?х було неможливо. Вже на очах у ворога гайдамаки в'?хали в Кругляк, а поляки, не пiдступаючи близько, обложили лiс, щоб вранцi зробити облаву й заполювати красного звiра. Заглибившись у лiсовi хащi, гайдамаки розсiдлали коней, а самi зiбрали раду. Становище було безвихiдне: якби вони мали свiжих коней, то пiд покровом ночi могли б смiливо ?хати далi й, поки розвидниться, добралися б до майже неприступних лiсiв. Та, на лихо, козацькi конi були такi виморенi, що не схотiли навiть ?сти, а попадали на землю, важко, зi свистом дихаючи. Гайдамаки розумiли, що вранцi поляки, якi мають кiлькiсну перевагу майже в десять разiв, напевно стиснуть ?х у цьому невеличкому лiсi залiзним кiльцем, наче лисиць у пастцi... На радi було висловлено кiлька пропозицiй: однi пропонували окопатись i витримати облогу, поки не прибуде допомога, iншi - диякон, наприклад, - волiли вночi пiдкрастися до полякiв, перебити ?х десяток-другий i на ?хнiх конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетськi конi ще бiльш змученi й менш надiйнi, а тому лiпше негайно вирушати пiшки, поки ще поляки не встигли оточити весь лiс, i за нiч вiдiйти бодай милi на двi... Бiльшiсть козакiв пристала на цю думку, та диякон висунув проти не? серйознi заперечення: на всьому просторi вiд Кругляка до Довгого лiсу простяглася гладенька, мов скатерка, рiвнина, без могил, без гайкiв, без байракiв, а тому ворожа розвiдка виявила б ?х негайно. - Слухайте, панове! - рiшуче промовив отаман. - Перебити ворогiв, скiльки зможем, завжди встигнемо, навiть в останнiй сутичцi, адже живими в руки не дамося, але ж нам треба знайти спосiб дiстатися до Жаботина... Наказ батька Залiзняка - передусiм! - Атожi - озвався диякон, пiдтриманий схвальним гомоном. - Тут казали, - провадив Найда, - що ляхи до ранку не рушать з мiсця й не оточать лiс, а менi зда?ться - вони вже всi попереду й перетяли нам дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових - не бiльше. То, на мою думку, пiдгодувавши коней, нам треба податися в той бiк, де нас не чекають, а п'яти-шести юнакам сховатися край узлiсся з тилу; коли настане глупа нiч i ми всi будемо готовi, котрийсь iз п'яти пострiлом подасть гасло. Тодi всi п'ятеро повиннi зчинити страшенний гвалт, палити з пiстолiв i рвонутися назад, у напрямi Днiпра. Ляхи кинуться а погоню, а ми тим часом проскочимо боком, тодi шукай вiтра в полi... - Велелiпно! - у захватi вигукнув диякон. - Тiльки треба тiкати лiворуч... а потiм податися прямо. А з хлопцями пiду я i дам гасло. Бо коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись... доганяти вас. - Лiпше й не вигада?ш, дорогий панотче! - зрадiв отаман. - Я був i сам хотiв тебе просити... Тут треба людину вiдважну, досвiдчену, обережну... - Та я вже не просплю! Воiстину! - урочисто проголосив диякон, i на тому погодилася вся рада. Наближалася пiвнiч. Конi вiдпочили й попаслись, отже, можна було знов рушати в дорогу. Товаришi перехрестились, попрощалися i, взявши коней за поводи, розiйшлися в рiзнi боки. Диякон з Петром та ще з трьома гайдамаками пiшов назад; поставивши товаришiв по краях узлiсся, сам вiн розташувався посерединi. Прив'язавши коня, диякон поповзом вибрався з лiсу й наблизився до ворожого ар'?ргарду. Навколо панувала мертва тиша, тiльки десь з правого боку долинав ледве чутний гомiн: "Ще з пiвгодини зачекати - i гасло!" - подумав диякон i знов поповзом вернувся до свого коня. - Ех, добряче б зараз закурити люльку! - промовив вiн тихо й дiстав з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же, в кисетi, кремiнь i кресало; але в кисетi кременя не було. Диякон знов перетрусив кисет i всi кишенi - кремiнь зник. Розлючений такою невдачею, вiн заходився лаяти на всi заставки i кремiнь, i кисет, i кишенi, а, налаявшись досхочу, згадав, що в пiстолi, яким вiн мав подавати сигнал, у курку, ? кремiнь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка, вийняв гострий кремiнь i викресав вогню; забравшись у густий кущ i прикривши люльку листям, вiн з насолодою почав курити, а докуривши, поквапне заховав люльку з кисетом за пазуху i витяг пiстоля, щоб знову вставити в нього кремiнь i подати гасло. Але - о жах! Кременя не було... Похоловши од цi?? несподiванки, та ще в таку хвилину, диякон заходився шукати по всiх кишенях, обмацувати землю навкруги, шарити помiж корiнням, обдираючи об нього руки, але все марно - кремiнь як у воду впав! Диякон у розпачi схопився за чуприну й почав ?? немилосердно рвати. А час минав, i становище загону ставало дедалi небезпечнiшим. Найда вiд нетерпiння й тривоги кусав собi губи; йому було невтямки, що ж могло трапитися з дияконом, чому вiн не пода? гасла й змушу? ?х гаяти найсприятливiший час. - Он уже наче посвiтлiшало на сходi, i Великий Вiз опустився... - бурмотiв отаман, не знаючи, на що зважитись. - Чи, бува, не схопили наших поляки? - Швидше до дяка! - нарештi шепнув вiн одному з козакiв. - Дiзнайся, що там? - Я миттю! - вiдповiв той i зник в темрявi. А диякон, пересвiдчившись, що кременя вiн не знайде i гасла подати не зможе, у вiдча? скочив на коня й почав гарцювати по узлiссю, вигукуючи щосили: - Стрiляйте! Тiкайте! Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками, подумав, що то галасують ляхи, i поспiшив повiдомити про це отамана; але в темрявi заблудився та ще й, бiжучи, зачепив курком рушницi за сучок, вона несподiвано вистрелила. Поляки сполохались... Знявся страшенний гармидер... А козаки, чекаючи гасла вiд диякона (випадковий пострiл хлопця пролунав з iншого боку), не рушали з мiсця. Хвилини збiгали... небезпека зростала... Позаду гримнуло кiлька пострiлiв, почулися войовничi вигуки... - За мною, вперед! - крикнув Найда, розумiючи, що кожна згаяна хвилина загрожу? смертю, i помчав iз сво?м загоном лiворуч. На сходi вже почало розвиднятися. Пострiли, збивши з пантелику ляхiв, погнали бiльшiсть ?х назад, але частина вершникiв кинулась i в глиб лiсу, туди, звiдки пролунав перший пострiл. Одно слово, через кiлька хвилин втiкачiв було виявлено - блiдий свiтанок виказав напрямок ?хньо? втечi. Хоча загiн, скориставшись iз замiшання полякiв, i вiдiрвався трохи вiд них, але тепер становище переслiдувачiв було набагато вигiднiше, нiж учора: частина загону Стемпковського, що вискочила вперед, кинулася навперейми втiкачам, а друга погналася за ними, перетинаючи шлях до Днiпра... Козацькi конi летiли мов вiтер, але кожен з утiкачiв почував, що iз замкнутого ворогом трикутника вискочити неможливо. Наближалась фатальна хвилина останньо? вiдчайдушно? сутички... Гайдамаки, усвiдомлюючи жахливу безвихiдь свого становища, напружували останнi сили i все ще випереджали ворогiв, якi обходили ?х праворуч i лiворуч... Коли втiкачi обiгнули невеликий горб, до них несподiвано при?дналися диякон з Петром - вони наче з-пiд землi вигулькнули... - Лiворуч забирай, лiворуч! - кричав диякон i летiв, щодуху розмахуючи руками. - Праворуч за тi?ю грушею упоперек довгий яр... Скачiть межею... в хлiбах схова?мося! Найда оглянувся назад: ляхи вiдставали, забираючи праворуч, навперейми... Ех, коли б проскочити через яр!.. Та, на лихо, зморенi козацькi конi теж почали знесилюватись, а сильний супротивний вiтер заважав ?м бiгти. Але от попереду прослалися ниви пшеницi й кукурудзи, ще не зачепленi нi серпом, нi косою, i втiкачi, розтягшись вервечкою по межi, загубилися в лiсi густих i високих стебел... Добру годину ?хали козаки хлiбами, нарештi ниви скiнчилися i за ними почалася безконечна рiлля; зорана ще навеснi, вона поросла бур'яном та реп'яхами; ?хати по нiй було б важко навiть свiжими кiньми, а змученими й поготiв. Козаки зупинилися. Отаман ви?хав на горбок, де стояла фiгура, i озирнувся навколо. Попереду, за кiлька гiн, височiли просторi будiвлi багатого помiщицького хутора. Чи вiн був зайнятий якоюсь польською командою, чи стояв зовсiм порожнiй - втiкачi не знали; але одне те, що хутiр залишився цiлий, уже свiдчило: гайдамаки сюди ще не заглядали. Загiн полякiв, огинаючи ниви лiворуч, ?хав риссю низами, а правого флангу зовсiм не було видно: чи вiн, об'?хавши яр, тепер наближався до гайдамакiв з фронту, чи, зiткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви й зник у високiй кукурудзi. До Найди пiдскакали диякон з Дариною. - Кепськi справи!.. - сказав отець диякон. Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав i тер рукою чоло. - А як конi? - спитав вiн. - Далi не пiдуть, геть з нiг падають, - похнюпившись, вiдповiв диякон. - Звелися нi на що пiсля вчорашнього... - Виходить, кiнець... Але дешево ми не продамо сво? життя, розважимо наостанку козацьку душу... щоб ляхи знали ?? цiну! - Що ж, поборемось, коли настав час, - почухав потилицю диякон. - Тiльки чи не спробувати... - Ось що, кохана панно, - звернувся Найда до Дарини, й голос його затремтiв i погас, немов звук обiрвано? струни. - На все воля господня... що без не? нашi уповання? I радiсть, i щастя - все тлiн! Ми викона?мо свiй обов'язок... покладемо голови за вiтчизну... Але ти, панно, така молода i життя тво? ще знадобиться батькiвщинi... Скажи, що ти дочка росiйського вельможi, й iм'ям царицi вимагай захисту... - Мiй орле! - гордо вiдповiла Дарина. - Ти мене обража?ш. Щоб я у ляхiв випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась i вимолювала собi життя... i в яку хвилину? Коли мо? друзi жертвують ним за сво?х братiв, за вiру? О нi! Для мене i щастя, i честь загинути разом з вами, дивлячись вороговi прямо у вiчi... Та й навiщо менi без вас... без лицарiв, без отамана... життя? - Пробач! - тихо мовив Найда. - Я знав твою велику душу, але не мiг подолати сердечного болю... Однак стривай! Не чекати ж нам кирпато?, склавши руки... - Авжеж! - ожив диякон. - Залишити коней i кинутись у кукурудзу! - Нi! - похитав головою отаман. - Ховатися, мов зайцi - то не козацький звичай! Тiкати - тiкали ми вiд сильнiшого ворога, щоб з'?днатися з братами, з головними силами, бо ми ?м потрiбнi, а ховатися од смертi - це ганьба! - То гайда на хутiр, там захищатися зручнiше... - Можливо... А що, коли й коней там знайдемо? - I справдi, пане отамане! ?й-богу, дiло! У цю мить сильний вiтер зiрвав з диякона шапку й погнав ?? на кукурудзяну ниву. Найда раптом ударив себе рукою по лобi, його охопило незвичайне збудження. - Врятованi! - радiсно вигукнув вiн. - Якщо бог не вiдступиться, врятованi! Пiдпалюй з цього кiнця кукурудзу! Вогонь зупинить ?х, а ми махнемо на хутiр. - Друже! Батьку! Оце дiло, так дiло! Вогню! Пiдпалюй у кiлькох мiсцях з цього краю! Мерщiй! Пали!! - шаленiв од захвату диякон. За мить уже горiло клоччя i пiдбадьоренi козаки кинулись у всi кiнцi пiдпалювати посохлi високi стебла кукурудзи. Сильний вiтер одразу роздмухав полум'я, воно закрутилося вогненними кучерями, завирувало i, злившись в один суцiльний вал, покотилося вперед. Не минуло й десяти хвилин, як страшне, оповите димом море вогню з пекельним гоготiнням охопило майже пiвобрiю... Козаки стояли, не одриваючи погляду вiд розлючено? стихi?, що грiзно насувалася на приголомшених ворогiв. - На коней, гайда на хутiр! - скомандував отаман i поскакав вперед. Пiдганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за сво?м батьком; у декого по дорозi на хутiр попадали конi, й вершники побiгли за товаришами пiшки. Найда перший прискакав до ворiт; вони були замкненi зсередини, отже, в садибi були люди. - Гей, вiдчиняй ворота! - гукнув отаман. - Чу?те, глушмани! Ще хвилина, i я з чотирьох кiнцiв пiдпалю ваше гнiздо! - Та це нашi!.. Справдi, нашi, не ляхи! - почувся у подвiр'? гомiн, i ворота, зарипiвши, одразу ж розчинилися навстiж. - Стривайте! Хто ви? Грецько? вiри? - кинувся Найда до переляканих хуторян, що збилися купою серед двору. - Православнi, сво?, ясновельможний пане... - А ляхи тут ?? - Небагато... Та вони всi поховалися. - А конi ?? - Цiлий табун сто?ть у стайнi... - Господня ласка! - отаман побожно скинув шапку й гукнув до товаришiв: - Гей, друзi! Берiть сiдла! Гайда вибирати коней!.. А ви, хлопцi, - звернувся Найда до хуторян, - хто хоче постояти за свою вiру, за рiдну землю i помститися ляхам, теж берiть коней - i за мною до гайдамацьких загонiв! Не минуло й чвертi години, як загiн Найди, збiльшившись на двадцять чоловiк, на добрячих конях ви?хав iз ворiт. - А чи далеко звiдси Довгий лiс? - спитав у нових товаришiв диякон. - Милi зо двi, та, мабуть, i того не буде... Он на ту могилу й пр iвтеся! - Пречудове! - зрадiв диякон. - Тепер можемо ?хати спокiйно: через те вогненне море нiякий дiдько не перехопиться, я навiть не певен, чи встигне вискочити з кукурудзи бодай частина команди, - либонь, смажаться зараз ляшки-панки, як на сковорiдцi! - добродушно засмiявся вiн. - А чого ми, панове, залиша?мо цiлим оте добро? - показав отаман на хутiр. - Пустимо з чотирьох бокiв червоного пiвня! I нам у дорозi посвiтить, i польських економiв та десятникiв трохи пригрi?. Кiлька гайдамакiв кинулося до будiвель, i трохи перегодя в рiзних мiсцях знялися важкi клуби чорного диму. Найда пильно поглянув навкруги: за морем вогню, який вихрився i праворуч, i лiворуч, не було видно нiкого. Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця: - Господь чудом нас урятував! Тож з ним i за нього, друзi. Усi побожно перехрестилися i вирушили в путь... XXIV В Уманi, в час описуваних нами подiй, панував уже страшенний переполох. На додаток до жахливих чуток, якi йшли з Поднiпров'я, Младанович iще одержав листа вiд Кшемуського; у ньому лисянський губернатор повiдомляв, що Залiзняк, зiбравши незлiченнi юрби хлопiв та запорожцiв, сплюндрував уже всю Чигирин-шину й Смiлянщину, а тепер зосереджу? сили, щоб узяти Лисянку й вирушати на Умань. А втiм, Кшемуський обiцяв затримати Залiзняка бiля мiцних мурiв свого замку на цiлий мiсяць, якщо Младанович пришле йому на допомогу кiлька кiнних загонiв, котрi б тривожили обложникiв з тилу. А до того часу, - додавав вiн, - повернеться з кварцяним вiйськом Стемпковський i розмета? гайдамакiв, наче солому. Хоча звiстка про вiд'?зд Стемпковського до кварцяного вiйська i втiшила уманського губернатора, бо вiн знав, що полковника призначено польним гетьманом для втихомирення бунту, - а як полководець вiн дiяв навальне й жорстоко, - однак Младанович не послав у Лисянку жодного козака, а заходився ще ретельнiше укрiплювати Умань i стягати на захист ?? всi сили. Укрiплення мiста почалося з само? весни, проте Младанович вирiшив викопати ще один рiв, з новим частоколом, - так що утворилося два вали - верхнiй i нижнiй, з-за яких можна було обстрiлювати околицю. Коли ж хлопськi заворушення почастiшали, то Младанович, за порадою Шафранського, надбудував стiни та вежi свого замку, таким чином у самому мiстi утворилася ще й третя, над усiм пануюча фортеця, - Тi гармати могли стрiляти поверх двох перших лiнiй. Отож, щоб захопити Умань, треба було взяти три лiнi? укрiплень, штурмуючи ?х пiд потрiйним вогнем потужних, як на той час, батарей. Козаки взагалi не полюбляли брати фортецi приступом, а для недисциплiнованих, узятих од плуга вiйськ, що майже не мали артилерi?, здобуття тако? мiцно? твердинi, як Умань, було й поготiв неможливе. Це розумiв i Шафранський, котрий не раз, милуючись сво?м творiнням, чванливо казав: - Скiльки б не зiбралося то? поганi, а на мо?й Уманi поламають зуби... Та що гайдамаки? Нехай прийдуть сюди московськi, справжнi вiйська, хоч п'ятдесят тисяч, то, як бога кохам, я смiло протримаюсь пiвроку! Слова Шафранського пiдбадьорювали губернатора, але вiн усе ж не мiг заспоко?тись i з кожним днем виявляв у сво?х заходах дедалi бiльше метушнi й розгубленостi. Було у фортецi два вразливих пункти, усунути якi, при всiх сво?х знаннях i винахiдливостi, Шафранський не мiг: це - вiдсутнiсть у мiстi води й ненадiйнiсть козацького гарнiзону. У викопаному на майданi проти магiстрату колодязi, незважаючи на його страшенну глибину, води не виявилось; а ставочок у губернаторському саду був штучний, без джерел i надто малий. На околицi, пiд Грековим лiсом, тяглося чимале озеро з проточною водою, але до нього було далеко вiд мiських стiн, i пiд час облоги воно все одно потрапило б до рук ворога. Щоб усунути цю небезпеку,, Шафранський вирiшив улаштувати мiж стiнами мiста й озером укрiплений табiр для ?вре?в та шляхти, що прибували до Уманi з усiх усюд, i окопати його справа й злiва шанцями - одно слово, створити живий мiст до води... Та на це потрiбний був час, а подi? не чекали... Що ж до гарнiзону, то весь вiн складався з православних козакiв, з сотником Гонтою на чолi, який вiдiгравав у загонi значно важливiшу роль, нiж полковник Обух. I шляхта, i ?вре? боялися схизматiв i доносили на них Младановичу; але в нього не було ким замiнити цих вiйськ, та й Гонта завоював довiр'я губернатора й завжди умiв розвiяти всякi пiдозри, - тож Младановичу зоставалося тiльки одне: козакiв прихилити до себе грiшми й пiльгами, а Гонту - купити, надавши йому шляхетство й подарувавши два села... Гонта двiчi, разом з командою, давав присягу на вiрнiсть i вiдданiсть Польщi... та й на дiлi доводив свою вiдданiсть i сiм'? Младановича, i державним iнтересам... Саме цими турботами губернатор Уманi був пригнiчений i тодi, коли до головно? брами мiста пiд'?хала буда з якимись циганами. Молода циганка з цiкавiстю позирала на високий з дубових колод, скрiплених залiзними скобами, частокiл i на широкi та глибокi рови, котрi оперезували Умань подвiйним кiльцем: чи ж вийде вона з цього мiста на волю, у свiт, для радощiв i щастя, чи, може", знайде тут в'язницю й могилу? Старий циган, очевидячки, глава цi?? сiм'?, яка складалася з двох лiтнiх жiнок i дiвчини, пiдiйшов був до брами, постукав, та, побалакавши про щось iз воротарем, повернувся дуже стривожений назад i сповненим розпачу голосом промовив: - Ферфал! Не впускають! - Як не впускають? Що ти, Гершку? - скрикнула одна з циганок. - Не впускають... Кажуть - не велено! Нiкого! - за?каючись од хвилювання, вiдповiв наш старий знайомий Гершко, який тимчасово обернувся на цигана. - Кажуть, нiби набилось у фортецю стiльки люду, що нi харчiв, нi води не вистачить... то не пускають до мiста, а велять ?хати пiд Грекiв лiс... на поле... прямо пiд гайдамацькi ножi... - Вус? - вигукнула Рухля. - I ти повезеш нас туди на загибель? Хiба ти, ребе, не зна?ш, що дукат сильнiший, нiж залiзо, i вiдмика? всi на свiтi замки? - Знаю i говорив, але бiля воротаря ника? шляхтич-дозорця... А шл