яхетська пелька, сама вiда?ш, ненаситна... - Ой вей! Що ти дума?ш? Хiба твоя голова нiчого не варта? Iди й торгуйся! - владно звелiла Рухля. Гершко знову постукав молотком в окуту бляхою браму. - Хто там? - озвався сердитий голос. - Та я ж, я... При?хав до його ясно? мосцi губернатора... маю щось важливе переказати... Ой, яке важливе! - Та хто "я"? - уже крикнув з вежi в маленьке вiконечко воротар. - Ребе Гершко... орендар ?хньо? милостi... потрiбний чоловiк... це я тiльки що розмовляв iз паном. - Чого ж ти, собако, лiзеш знову? Повертай, кажуть тобi, до лiсу... до рябого дiдька в болото... Там у таборi ? осавул - через нього й перекажеш сво? брехнi... - Пане добродз?ю!.. Я вiддячу... я заплачу... хоч мене й пограбували гайдамаки... менi тiльки... побачитись хоч з дозорцею... - Скiльки за це даси? - Дукат... - Що-о?.. Ах ти, поганцю! Та я за таку мiзерiю не стану й тривожити вельможного пана... Геть од брами! - Стривай, пане! Ой, лихо! Скiльки ж пан хоче? - Десять дукатiв, i нi шеляга менше! - I. воротар почав щiльнiше причиняти сво? вiконечко. - На бога! - заблагав Гершко. - Вiзьми, пане, останн?, тiльки впусти! Голова у вiконцi зникла, а за хвилину забряжчали ключi й заскрипiла хвiртка; перед Гершком з'явилася дебела постать жовнiра в драгунськiй формi; жовнiр простят руку, порахував на долонi покладенi Гершком дукати й, осмiхнувшись, мовив: - Ну, якщо це останнi дукати, то повертай дишель... без грошей пан дозорця й говорити з тобою не буде... - Вей мiр! - заволав Гершко. - Впустiть! Для пана ротмiстра у мене ще знайдуться... - Ха-ха-ха! - зареготав воротар i впустив Гершка, звелiвши йому йти за собою. По крутих колiнчатих схiдцях вони пiднялися на самий верх башти, i воротар, штовхнувши ногою невисокi дверi, ввiв Гершка до свiтлицi, де за столом сидiв вiдгодований, з чималим черевцем шляхтич i сьорбав, вiдсапуючи, якусь темну рiдину з келиха. - Ну?! - буркнув вiн голосно, наче бульдог вискаливши зуби. - Клади за право розмови. Гершко мовчки поклав десять дукатiв. - Чого ж ти хочеш? - спитав шляхтич, скоса зиркнувши на стовпчик блискучих кружалець. - Хочу, щоб мене впустили до мiста. - Не можна, - сухо вiдрубав дозорця. - Вас тут i так напхалося через край... - Як буде на одного бiльше, то хiба ж це така бiда? - вкрадливо заговорив Гершко. - Адже ж вельможному пановi згодиться, примiром, ще один кiнь, або кунтуш... або теляги - не з мiдi, не iз сталi, а з чистого срiбла... щоб горiли, як сонце... щоб усi панянки мружили очi, дивлячись на пана... щоб кожен жовнiр вважав пана за гетьмана... Ой, iх бiн а?д, - якщо пан так прибереться... - Не мели язиком, шельмо, - обiрвав його шляхтич, - час дорогий. Скiльки даси? Гершко навiть пiдскочив од радостi, що можна було купити у шляхтича життя, йшлося тiльки про цiну... Але ту ж мить радiсний вираз зник з обличчя ?врея, i вiн, скривившись, почав низько кланятися i зiтхати: - Ох-ох! Скiльки ж вельможний пан хоче?.. Мене пограбували гайдамаки... Нас тiльки тро?... я, сестра й дочка... Наймичку можна вiдправити в табiр... Ми люди вбогi... нещаснi... - Ну-ну! Ти баки не забивай! Жодного зайвого слова... нема? часу, - пiдвищив голос шляхтич. - Скiльки ж, ясновельможний? - тремтячим голосом бурмотiв Гершко. - Ти сам зна?ш, що гайдамаки йдуть сюди i що тiльки в Уманi можна сховатися... То ось тобi останн? слово... за кожен рот по десять таких купок... а всього, крiм цi??, поклади тридцять... - Ой! - скрикнув Гершко, нiби у нього в грудях щось обiрвалося. - Тридцять дукатiв? - перепитав вiн. - Тридцять купок, - гаркнув шляхтич, - по десять дукатiв у кожнiй! Викладай зараз або повiшу, як маму кохам! Бачачи, що шляхтич не жарту?, переляканий Гершко квапливо вiдвернувся i, дiставши з череса потрiбну суму, тремтячими руками поклав ?? перед дозорцею на стiл; той, перелiчивши грошi, ляснув у долонi... На цей знак з'явився воротар, що стояв за дверима. - Впустити цього жида з балабустою i дочкою... тiльки трьох, дивись... - А ?х на возi тро?, та вiн четвертий, - мовив воротар. - Тiльки трьох, кажуть тобi! - гаркнув шляхтич i владним жестом вказав на дверi. Вийшовши за браму, воротар шепнув Гершковi: - Дай десять дукатiв i бери четверту! - На дiдька вона менi? Хiба я тут не знанду служницi? - люто вiдповiв Гершко. - Так-то воно так, - спроквола сказав воротар, - тiльки ось ще трохи зачекай пiд брамою... а я пiду до губернатора... адже йому теж доповiсти треба... - Бери вже! Грабуй до нитки! - вереснув Гершко, тикаючи грошi воротаревi. - Тiльки вiдчиняй швидше браму... Коли нашi подорожнi в'?хали через два пiдйомнi мости до мiста, Рухля стала питатися брата, скiльки вiн заплатив, але Гершко, кидаючи довкола лютi погляди, уперто й понуро мовчав. Тiльки коли вже буда в'?хала на майдан перед губернаторським замком, вiн буркнув, не глянувши нi на сестру, нi на дочку: - Поганяйте он до тi?? крамницi пiд ратушею, де над дверима лисяче хутро висить, спитайте мого приятеля Iцька, рабина... довготелесого такого... що в нас був... i до нього завертайте... а я зайду до ясновельможного цадика: вiн мешка? за цi?ю пишною синагогою. Майдан являв собою невеликий видовжений прямокутник. Лiворуч височiла незграбна двоповерхова будiвля ратушi, на нижньому поверсi яко? мiстилися крамницi, а на горiшньому - магiстрат. Праворуч простятся ряд капуцинських склепiв та погребiв. Трохи збоку вирiзнялась химерними кольорами досить висока дерев'яна синагога, а за нею далi ховалася в закутку обдерта й занедбана церква з камiнними статуями бiля входу, з готичним дахом i великими вiкнами. За костьолом, на пласкому пагорку, у вiнцi зубчастих бiйниць грiзно стояв неприступний губернаторський замок. Йдучи до цадика, Гершко постерiг, що на майданi й на вузьких вулицях юрмилися блiдi, стривоженi люди; вони перешiптувалися, розповiдаючи одне одному щось лихе, мабуть... Гершко квапливо йшов, уникаючи зустрiчей i розпитувань; вiн поминув школу, прослизнув повз церкву i, завернувши у перший провулок, пiдiйшов до нарiжного будиночка, на порозi якого в левiтськiй шапцi стояв сивуватий, з довгою бородою старий; виразистi риси його обличчя зберiгали типову вроду схiдно? раси, а темнi очi свiтилися розумом i якоюсь особливою лагiднiстю. Гершко щiльнiше насунув на сво? пейси ярмулку i, схиливши голову, мовчки простяг обидвi руки, шанобливо прохаючи благословення в цадика. - Мир тобi, сину Iзра?лiв! - лагiдно мовив цадик, поклавши руки на схилену Гершкову голову. - Нехай благословить тебе бог Авраама i хай обдару? тебе благостинею свого милосердя! Гершко пiймав цадика за полу довго? одежi й поцiлував ??. - Прости, святий рабi, - нiяковiючи, заговорив Гершко, - що дочка моя Сара, нерозумна й збита з пантелику нечестивцями, насмiлилась образити твого родича... Як тiльки я не карав ??... замалим не вбив власною рукою... вивiз од проклятих го?в... щоб разом iз сестрою врятувати ?? душу... Але вона, пiдла, в день весiлля випила отрути, щоб уникнути шлюбу й не скоритися батькiвськiй волi... Що менi з нею робити? Вона зрадлива, хоча й мовчить, удаючи, нiби скорилася.... та я ?? бачу наскрiзь... ?? можна зламати, але не зiгнути... - Нащо ж було ламати волю дитини й оздоблювати ?? серце? Шлюб ? союз любовi й дружби, а не породження насильства. О, як далеко вашi серця од велiнь великого ?гови! Дух злоби й користолюбства почорнив вашi душi, i вони вже неспроможнi вiдгукнутися навiть на муки рiдно? дитини! - Але, святий рабi, - збентежений словами цадика, мовив Гершко, - коли б серце мо?? дочки було непокiрне лиш у виборi чоловiка!.. Хоча цей вибiр завжди належав батьковi або пiсля нього матерi, а не дитинi... так велося i за дiдiв наших, i за прадiдiв... Адже Iаков сiм рокiв служив у дядька свого Лiвана за Рахiль, а Лiван увiв до нього Лiю... виходить, i тут - всупереч навiть договоровi, нiхто не мiг опиратися батькiвськiй волi... - А як господь поставився до того ошуканства? Вiд Лiвана вiн одвернув лик свiй, а Iакова обдарував ласкою... Що таке шлюб не з любовi, а з наказу батька?.. Це ? насильство... А яка кара спiткала Сiхона, Емморового сина, за те, що вiн силомiць увiйшов до Дiни, дочки Iакова? Не тiльки Сiхон, але й усi жителi того мiста були знищенi! Не невольте чужих сердець i не закривайте свого нi перед плодами чресел ваших, нi перед рабами й рабинями... - Але хiба до го?в i акимiв можна мати почуття дружби, хiба не велить слово боже ненавидiти й зневажати ?х? - Не мудруйте лукаво: господь лише велить остерiгатися спокуси й берегти його закон... Господь ? суддя над усiма й меча свого в руки смертних не дав!.. - Кожне слово тво?, святий рабi, окуте золотом мудростi! - глибоко зiтхнув Гершко. - Я тому заговорив про го?в, що маю пiдозру... навiть язик нiмi?... маю пiдозру, що дочка моя проклята... одвернула обличчя сво? вiд iстинно? вiри наших батькiв... i спокусилася... вiрою... схизматського бидла... я хотiв убити ??... i вб'ю, якщо... - А ти зна?ш заповiдь божу - "не убий"? Як же ти насмiлю?шся повстати проти велiння ?гови? Та чи не ти ж винен, що не зумiв привернути серця сво?? дитини до себе й до рiдного закону? I в який iще час ти замислив це насильство? У день нашо? смертi... за годину до суду грiзного!.. Скорися i зм'якши серце сво?? дочки... дай волю ?й... I подумай про свою душу... Ходiм! Я поспiшаю в синагогу... Там зiбрались i на молитву, i на раду гнанi сини Iзра?лю... осудженi на кару за грiхи батькiв сво?х... Хоча Гершко по дорозi до Уманi й бачив слiди страшно? розплати, але, в'?хавши до мiста, вiд вiдчув себе в безпецi й одразу дав волю сво?й злобi. Та слова цадика знов нажахали Гершка, i той жах заглушив усi iншi почуття... Мов приречений на смерть, майже непритомний, iшов вiн за цадиком, iшов, нiчого не бачачи довкола, механiчно пересуваючи ноги. У синагозi було повнiсiнько люду; усi ?вре? сидiли в талесах i, похитуючись з боку на бiк, били себе кулаками в груди та жалiбно голосили. Жiнки на хорах просто ридма ридали... Кантор раз у раз заводив журливу мелодiю з трагiчними музикальними фразами, слiдом за якими лунав загальний зойк... Коли цадик увiйшов, всi, як один, пiдвелися i, шанобливо розступившись, дали йому дорогу... Гершко непомiтно сiв у кутку, бо в нього не було з собою талеса... - Благословен бог в Iзра?лi, бог батькiв наших Авраама, Iсаака та Iакова, бог, що врятував нас од ?гипетських мук, берiг нас у пустелi, захищав нас у багатьох гонiннях... Нехай же й тепер не вiдверне вiн ока свого вiд його народу, а пошле нам розум, бадьорiсть i силу! - зворушено промовив цадик, стоячи коло ковчега й простягаючи руки над сво?ми одновiрцями. - Боже, порятуй нас! - пролунав зойк у вiдповiдь на цадикову молитву. - Не плачте й не стогнiть, дiти мо?! - ласкавим голосом заговорив рабi. - Не ридати нам треба, а спокiйно обмiркувати наше становище i знайти можливий спосiб врятуватися од загибелi. - Говори, говори, наш напутнику! - почулися голоси. - Тво? слова для нас наче манна в пустелi. - Що нового трапилось i чого нам треба чекати? - спитав цадик, обводячи лагiдними очима всiх присутнiх. З лави пiдвiвся довготелесий рабин, той самий, до якого Гершко сьогоднi послав свою сестру, й заговорив високим, схвильованим голосом: - Вен мiр! Погибель над нами! Уже наближаються до стiн наших, до порогiв наших вороги, а наших братiв не пускають до мiста й женуть просто в огонь... Хiба тво? вухо, великий учителю, не чу? плачу, що долiта? сюди з боку Грекового лiсу? Але мало того: ще хочуть злi мучителi вигнати половину нас iз наших рiдних осель на розправу хлопам! Чи ж не ми заселили й збагатили Умань? Чи не на нашi ж кровнi грошi обнесено ?? частоколом та бiйницями? А тепер нас - геть! Хто розворушив хлопiв? Вони, цi грабiжники, - ляхи! Хiба не вони обдирали нас i силомiць змушували вiдшкодовувати збитки за рахунок хлопiв, а тепер до них же нас виштовхують на смерть, а самi ховаються за нашим добром! Ой лихо, лихо! Ублагай, рабi, володаря небес, щоб вiн потряс громами сво?ми серця гонителiв наших! Сара з тiткою теж була на хорах: не заставши дома господаря, рудого ра-бина, тiтка розпрягла з Ривкою коней, звелiла ?й стерегти майно, а сама подалася з небогою в синагогу, куди збiглися, як вона дiзналась, усi ?вре?. Дiвчина спробувала було покликатися на втому, але тiтка суворо вiдповiла, що не залишить ?? з Ривкою, що потомленим та кволим найлiпший притулок - божий дiм. Сара скорилася досить охоче, бо розраховувала почути там найсвiжiшi новини про гайдамакiв. Увiйшовши до синагоги, вона вiдразу була приголомшена загальним плачем. Збентежена й зворушена спiльним горем, дiвчина забилася в куток... Цадик мовчав, похнюпивши голову. - Iще ось про що тебе, святий рабi, ми блага?мо, - провадив далi рудий. - ?дине вiйсько, котре може захистити нас, - це губернаторська кiннота: але вона з хлопiв, а хлопи всi невiрнi й ненавидять ляхiв... Це бидло тиня?ться по шинках i сп'яну дещо вибовку?... "Як, - кажуть, - ми пiдемо бити сво?х братiв? Хiба вони не однi?? кровi, не однi?? з нами вiри? Хiба пани-ляхи не вороги усiм нам? Мало чого, - кажуть, - що губернатор нас тепер шану?, - тому й шану?, що бiда загрожу?, а мине бiда, то й панська ласка мине... Усiм же вiдомо, що панська ласка до порога!" Ось що вони балакають сп'яну... I як же такому вiйську давати весь уряд, усе отамання iз тих же хлопiв. Якби хоч над ними поставити начальниками шляхту, тодi було б надiйнiше: у шорах кiнь iде туди, куди тягне залiзо, а без шор i вуздечки - куди очi ведуть... Але, мало того, губернатор знову залиша? довудцою цього вiйська Гонту! А Гонта, певно, змовився вже з тим дияволом, пекельним виплодком, iз Залiзняком!.. Почувши iм'я Залiзняка, Сара здригнулася i насторожилась: вона його колись чула... Але де? За яких обставин? Сара почала напружено пригадувати... i нараз ледь не скрикнула: "Так, так! Це той самий високий i ставний козак, що несподiвано прискакав уночi в двiр панотця й застав ?? з Петром! - думкою перелетiла дiвчина в недалеке минуле. - Ще тодi вiн говорив з людьми про ?хн? страшне горе й про ?диний спосiб порятунку - повстати всiм на катiв... Так, так - це, мабуть, той самий, i потiм вiн ще поцiлував Прiсю..." Сара пригадала, скiльки страху вона набралася тодi, боячись, щоб не виявили ?? присутностi, а втекти не можна було... Миттю перед дiвчиною постала вся та картина з любими обличчями, з неповторним вiдчуттям першого щастя, солодкого завмирання серця, коли Петро освiдчився в коханнi... Всi цi спогади наринули на не? гарячою, нестримною хвилею й вiдразу затопили все iнше... - Дiти мо? любi, - тихим голосом заговорив нарештi цадик, - злощаснi нащадки Iзра?лю! Не будемо нарiкати на когось, а лiпше загляньмо всередину себе, у сво? серця, у сво? пота?мнi думки. Чому ви дума?те, що вас повиннi захищати iншi, а не ви самi себе? Огляньтеся довкола: пограбованi, приниженi, затурканi хлопи вважають цю землю сво?ю й за не? несуть сво? голови... Поляки вважають це мiсто за сво? й ладнi захищати його до останньо? краплини кровi... А що ж ми? Шука?мо в ньому лиш свого порятунку! Хiба поляки можуть розраховувати на нашу допомогу? Природно, що ми для них лише тягар, зайвi роти! А кожному своя шкура дорога! З тисячi грудей вирвалося тяжке зiтхання й погасло у мертвiй мовчанцi. - От ви кажете, що на команду з хлопiв не можна покладатися, - провадив цадик, збуджуючись дедалi бiльше, - i просите мого клопотання... Але що ви можете запропонувати губернаторовi замiсть цього ненадiйного вiйська? Нiчого! А тому й ваше прохання, i мо? слово не матимуть ваги... Коли б ви ось що сказали: вiзьми замiсть козацького гарнiзону нас! Ми вмi?мо володiти збро?ю, i ми ладнi за вас та за сво?х вiддати життя... а нас, здатних до оборони, набереться не двi тисячi, а десять... О, тодi б не сказав нi губернатор, нi шляхта, що ми зайвi роти, що ми - тягар... Тодi б нiхто не посмiв докоряти нам шматком хлiба... Ви жадали, дiти мо?, од мене поради - i ось моя ?дина в скорботний час рада: не ховайтеся за чужi спини, станьте в лави захисникiв, пiдпережiться мечами... тодi й вас вважатимуть за друзiв, тодi поруч з вами у бою стане i шляхтич! Облиште сльози й стогiн, - ними нашi предки не врятували ?русалим! Просiть у ?гови бадьоростi духу та вiдваги... Ви менi, певна рiч, вiдповiсте, що не вмi?те орудувати збро?ю, але це наука не мудра... а iзра?льтяни обдарованi розумом... Усе покиньте й учiться... поки ? час... У вашiй стiйкостi та збро? - ?диний ваш порятунок! - пiдвищив голос цадик. - Згадайте братiв Маккаве?в i, не впадаючи у розпач, станьте ними! Якщо ви озбро?тесь, то за цими мiцними мурами вам нiякi гайдамаки не будуть страшнi!.. Натхненна мова цадика магiчно подiяла на юрбу: обличчя у всiх прояснились, голови пiдвелися, очi заiскрилися, - навiть жiнки перестали хлипати i з деякою гордiстю почали поглядати на сво?х чоловiкiв, братiв, синiв... - Усi станемо, усi - i старi, й молодi! - закричали ?вре?. - Веди нас, як Мойсей!.. Нехай губернатор видасть усiм зброю i призначить жовнiрiв, щоб навчали нас! У синагозi знявся неймовiрний гамiр. Цадик жестом руки втихомирив зiбрання й скiнчив схвильованим голосом: - Благаю для вас, дiти мо?, благословення бога Iзра?лю! Хай захистить вiн вашi груди щитами небесних сил i нехай кине з ваших рук громи на наших ворогiв! Берiться ж за дiло: я йду до Младановича, а ви збирайтеся i чекайте мене на майданi перед замком. Iз синагоги юрба посунула на майдан. ?? хвилi у сво?му поривi пiдхопили й Сару з тiткою; у дверях зчинився такий тиск, що дiвчину одiрвали вiд Рухлi й замалим зовсiм не задушили. Вона отямилась тiльки надворi, коли юрба майже на плечах винесла ?? на майдан. Але й тут панувала така сама метушня i тиснява, як ранiше в синагозi. Юрба посувалася до губернаторського замку, де, пiшла чутка, готувалось щось незвичайне, i тягла за собою затиснуту, мов у лещатах, Сару. Ще не зовсiм змiцнiлу пiсля хвороби, ?? кожну мить могли звалити й розтоптати. На щастя, дiвчину вiдштовхнули до якогось ганку, й вона мало не впала на схiдцi, та чиясь благодiйна рука пiдхопила ?? i витягла на рундучок, де було вже цiлком безпечно. Подякувавши сво?м рятiвникам, що, як виявилось, були теж ?вре?-купцi, родичi рудого рабина, Сара зiтхнула вiльнiше й озирнулась навколо. На майданi хвилювалося цiле море голiв; паралельно до стiн замку, вiд костьолу бернардинiв до православно? церкви, зiмкнутою лавою стояли надвiрнi козаки; на вороних конях, у синiх жупанах i жовтих кунтушах, облямованих золотим позументом, у смушевих шапках з жовтими шликами, прикрашеними золотою китицею, у парчевих поясах - кiннота мала ошатний i навiть пишний вигляд. Мiж кiннотою i замковою стiною, якраз напроти брами в нiй, лишався вiльний простiр, де височiв аналой, укритий червоним сукном. - Що це буде? - спитала Сара сво?х випадкових знайомих. - Зараз присягатиме Гонта, - люб'язно вiдповiв молодий ?врей, купецький син, зрадiвши, що ? нагода заговорити до тако? красунi. - Головний начальник он тi?? команди... сотник Гонта, якого призначив губернатор за регiментаря... Дiдич, наш князь, дуже любить його i шану?, хоча вiн з хлопiв... Виклопотав йому шляхетство й подарував два села... Сотник уже двiчi присягав, а тепер ще й втрет? буде... - Чому ж це? - Губернатор не зовсiм довiря? Гонтi, хоч iншого, кращого не може знайти... То вiн хоче скрiпити його вiрнiсть присягою, зв'язати його урочистою клятвою... - Ага! - зацовольнилася поясненням Сара й подумала: "Нi, то, певно, в корчмi був iнший... Той не став би кривити душею i присягатися фальшиво..." У цей час по всiй Уманi задзвонили у дзвони, й тi звуки злилися в безугавний гул, який то наростав, то згасав. З костьолу бернардинiв" на чолi з плебаном, рушила процесiя - з корогвами, хрестами, лiхтарями; з iнших костьолiв i з православно? церкви теж iшли процесi?, прямуючи до брами губернаторського замку. Нарештi брама розчинилася, i з не? вийшов Младанович у супроводi розкiшного почту. Усi зупинилися бiля аналоя. Обабiч вишикувалося католицьке духiвництво, з хрестами й запаленими свiчками в руках, у пишних свiтлих ризах; а православний священик облачився мало не в полотняну ризу й стояв перед анало?м з кипарисовим хрестом у руцi. Iз почту губернатора вийшов наперед гарний, з орлиним носом, чорними пронизливими очима й хвацько закинутим за вухо оселедцем козак; вiн був одягнений у вбрання таких же кольорiв, як i надвiрнi козаки, тiльки воно було з ?двабу й оксамиту, гаптоване золотом, пояс теж був золотокутий, а зброя виблискувала самоцвiтами. - Ото сам Гонта! - загомонiли навколо. - Молодець! Орел, не козак! - чулися то тут, то там схвальнi вiдгуки. Сара перехилилася через поручнi, щоб краще чути й бачити, що вiдбуватиметься коло брами. - Товаришi-козаки! - звернувся Гонта до сво?? команди. - Ми не раз присягалися служити вiрою i правдою нашому ясновельможному князевi, нашому дiдичевi й добродiю. Ми не бачили од нього кривди, а завжди користувалися його благодiяннями i цим завдячу?мо нашому губернаторовi. Нинi цi благодiяння ще примноженi. У кого ж iз нас може зародитися пекельна думка, щоб за добро, за ласку заплатити чорною зрадою? Нi в кого, бо ми ма?мо бога в серцi сво?му й не поклоня?мось Iудi Iскарiотовi... Настають тепер важкi часи... Запорожцi баламутять... Народ повста?, а в помстi сво?й вiн нестримний - платить тi?ю ж монетою. То доведемо ж, друзi, що ми за князiвське добро, за його пiдданцiв ладнi життя вiддати i що нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас од нашого обов'язку, що ми завжди будемо дiяти по совiстi, чесно, i хай буде проклятий кожен iз нас, хто порушить цю присягу! Козаки захвилювалися - скинули шапки й гаркнули щось невиразне. Священик пiдняв хреста й неголосно промовив: - Во iм'я господа сил i свято? тройцi, приступи, раб божий Iоанн, до святого цього ?вангелiя i перед небом святим i перед лицем усього народу прийми присягу! З перших же слiв Гонти Сара пiзнала той самий голос, який вона чула в корчмi, заховавшись у пiдпiччi; дiвчина до краю напружила слух, жадiбно ловлячи кожне слово: тепер у не? не було вже сумнiву, що це той самий козак, який присягався Залiзняковi, що разом з ним ударить на Умань... I слова тi самi вiн промовив, що й у корчмi: "Ми ладнi життя вiддати, й нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас...", - щоправда, кiнчив свою мову тепер iнакше: не про братiв згадав, як у корчмi, а про обов'язок. Почувши вдруге цi Гонтинi слова, вражена Сара не стрималась i голосно скрикнула: - Це вiн! - Хто вiн? - здивовано спитав дiвчину молодий ?врей.. - Панна хiба зна? Гонту?.. Сара знiяковiла, зашарiлась i, затинаючись, вiдповiла: - Я не про Гонту... а про шляхтича... пригадала, що вiн був у нашому селi. ?врей вiдiйшов, а Сара знову почала прислухатися до слiв присяги, яку гучним голосом проказував Гонта, поклавши одну руку на ?вангелi?, а другу, з вiдставленими двома пальцями, звiвши догори. Козаки слiдом за ним теж пiдняли правi руки з однаково складеними пальцями. Сара з трепетом слухала присягу Гонти, яка накликала на голову вiроломця та його нащадкiв усi страхiття i земних, i загробних мук. "Нi, тако? присяги зламати не можна! - зринали в ?? головi бентежнi думки. - Ой, ой! Земля загорiлася б пiд ногами такого клятвопорушника, небо розкололося б i впало на його голову... Виходить, цей Гонта Залiзняковi ворог, виходить, вiн був туди пiдiсланий, щоб заманити славного гетьмана в пастку?.. Який же вiн мерзотник! А Залiзняк йому вiрить... Як вiн обiймав цього ка?на... як говорив, що поклада?ться на нього, наче на кам'яну гору!.. Що ж робити? Як повiдомити гайдамакiв, щоб не вiрили дво?душцевi? Як врятувати Залiзняка вiд очевидно? зради? Тiкати звiдси? Куди? I хто мене випустить?.. Жодно? близько?, знайомо? людини... А може, шепнути якому-небудь козаковi - адже видно, що вони неохоче присягають... I в синагозi говорили, що напiдпитку козаки повсякчас нахваляються помститися... якщо вони дiзнаються, що Гонта йде ловити Залiзняка, то вони проти нього повстануть... або втечуть i попередять гайдамакiв, щоб ?хнiй ватажок не довiряв дво?душцевi... Зупинившись на цiй думцi, Сара трохи заспоко?лась, але водночас дуже сумнiвалася, що ?й пощастить здiйснити бажаний замiр: хто ж ?й дозволить самiй тинятися по мiсту? Як пробратися др корчми й шукати там козакiв, якi спiвчувають Залiзняковi? Нарештi, хто повiрить словам ?врейки? Тим часом урочиста присяга закiнчилася. Духiвництво з корогвами пiшло назад до сво?х монастирiв, костьолiв, церков, i передзвiн затих. Тодi Гонта звернувся до губернатора: - Яко? ще присяги зажада? вiд мене ваша ясновельможнiсть? Ще раз кажу, що нi заради дружби, нi заради вигоди я не зречуся свого священного обов'язку перед вiтчизною, а вiддам за не? життя, до останньо? краплини кровi... В iм'я цього найсвятiшого обов'язку я навiть не побоюся душу свою в пекло послати. Невже й досi його ясна мосць ма? сумнiв? - Нi, я тобi вiрю, мiй любий сотнику, - розчулено вiдповiв губернатор i гаряче обняв Гонту. - Вiрю, як собi... i, певно, незабаром поздоровлю пана з чином полковника! - Спасибi! - знiяковiв, почувши таку обiцянку, Гонта. - Та й вас усiх чека? по втихомиреннi краю щедра нагорода! - гукнув до козакiв Младанович. - Спасибi! - загаласувала команда й лавами рушила до мiста. Губернатор з Гонтою i почтом повернувся до свого замку. Люд теж почав розходитися по домiвках. Новi знайомi провели Сару до ?? тiтки й заспоко?ли стару. Пiсля Гонтино? присяги й звiстки про те, що гайдамаки зiбралися пiд Ли-сянкою, щоб почати облогу тамтешнього замку, уманцi трохи заспоко?лись i гарячкове заходилися укрiплювати шлях од мурiв мiста до озера, а також влаштовувати там збройний табiр. Козаки копали рови, а ?вре? i навiть ?врейки кошиками та вiдрами носили на вали землю й утоптували ?? ногами. Опрiч того, усi чоловiки, спроможнi носити зброю, почали вчитися стрiляти, битися на шаблях i виконувати iншi вiйськовi вправи. Шляхтичi, що з'?халися до Уманi, взялися вчити ?вре?в. яких на во?ннi екзерцицi? з'явилося понад три тисячi... Вiд раннього ранку до пiзньо? ночi пiд Уманню стояв войовничий гамiр; в одному мiсцi, на рiвнинi, без упину гримiли пострiли - то окремi, то суцiльними сальвами; на майданах лунав брязкiт сталi, над новим табором здiймався безугавний гомiн... Здавалося, що мiсто з усiх бокiв облягли ворожi сили й штурмують його без перерви, без вiдпочинку! На другий же день по при?здi Сара помiтила, що нагляд за нею послабився: страх перед майбутнiм остудив пристрастi, зосередивши всi помисли тiльки на одному его?стичному прагненнi врятувати сво? життя. Сара могла вiльно виходити на вулицю й блукати мiстом, прислухаючись i придивляючись до життя, що вирувало довкола. Часом вона ходила на мiський вал i, припавши оком до щiлини мiж палями, дивилася в далечiнь. Дiвчину тривожили думки про майбутн?... Особливо напружено думала Сара над тим, як би при першiй появi гайдамакiв дати знати про себе Петровi, - адже коли вони ввiрвуться до мiста, то i ?й, либонь, не уникнути смертi... Чи, може, одягнутись у просте мiщанське вбрання, - купити його, звiсно, неважко, - або дiстати в кого-небудь хреста й повiсити його на шию? Але якщо ?вре? дiзнаються про хрест, то вб'ють ?? ранiше вiд гайдамакiв. Сара сушила собi голову й нiчого не могла придумати... Утекти з Уманi?! Якось непомiтно змiшатися з юрбою тих, хто щоденно йде на роботу до табору, а звiдти, як смеркне, податися полем до першого села або хутора й сповiстити Залiзняка про небезпеку?! Ця думка здавалася дiвчинi здiйсненною, i вона врештi на нiй зупинилася. Передусiм Сара вирiшила обiйти кругом мiськi вали й згори роздивитися, чи нема? поблизу села або хутора. Цiлу нiч вона не спала, думаючи про Петра, Прiсю та батюшку... Любi образи друзiв нiколи не меркли в Саринiй пам'ятi, а як заходила нiч, вони уявлялися ?й ще виразнiше й стояли перед очима, немов живi, особливо коханий Петро... вiн так любо, так пильно дивився в очi дiвчини, що серце ?? тремтiло й завмирало вiд болю... Чи живий вiн, чи, може, вже й загинув? Тодi навiщо i ?й жити, терплячи нескiнченнi муки! Ох, якби знати, де вони всi, що з ними? I Сара стискала руками палаючу голову й непорушно сидiла цiлими годинами... Цi?? ночi дiвчина зважилася вирватись iз сво?? клiтки: взявши трохи харчiв, приготованих ще ранiше, й переступивши через сонну тiтку, вона опинилася на вулицi. ?й в обличчя вiйнула свiжа передсвiтанкова прохолода; Сара бадьоро попростувала кривими вуличками мiста, вибралася на вал i покралася нечутною ходою, заглядаючи у кожну шпарину в частоколi. Ще тiльки починало свiтати, над полями слався туман, голубуватим серпанком повиваючи далину. Сара йшла обережно, напружуючи i слух, i зiр. Мiсто ще спало, й нiщо не порушувало глибоко? тишi... Зненацька за нарiжною вежею почулася тиха розмова. Дiвчина вловила одну фразу: "Не пiдемо проти сво?х братiв нiзащо!" Сара навшпиньках пiдкралася до найближчого виступу вежi i, прича?вшись за ним, почала пiдслухувати. Розмовляло три голоси: один - м'якого баритонального тембру, другий - верескливий, наче пiвнячий, а третiй - хрипкий бас... Говорили про наказ, одержаний вiд сотника, очевидячки, вночi, - на ранок пiдготуватися в похiд. - Щоб Гонта зрадив Укра?ну i продав вiру за ма?ток - не повiрю! - пiвнем викрикував фальцет. - А присяга? - хрипiв бас. - Що "присяга"? - гаряче озвався третiй голос, баритон. - Яка цiна ?й, коли вона да?ться не з добро? волi... i перед ким? Перед ксьондзами, перед латинянами, що ненавидять нас! - Ну, одначе вiн цiлував i свiй хрест... - заперечив хрипун. - Цiлував... а що ж, на твою думку, йому було робити, пане хорунжий? Присягнути, що при?дна?ться до повстанцiв, що пiде проти панiв? - Ха-ха! - засмiявся фальцет. - Добре було б! От би повитягалися голенi пики ксьондзiв i плебанiв... та й Младанович присiв би! - Авжеж, - весело пiдхопив баритон. - Та ви, братця, згадайте, що казав Гонта? Вiн присягав, а за ним i ми, що залишимося вiрнi сво?му обов'язку... А обов'язок до вiтчизни сотник вважа? за найсвятiший i за нього ладен душу чортовi закласти... А щодо дiдича, князя, то Гонта заприсягнув, що вiддасть життя за його пiдданцiв... Тепер розмiркуйте, панове, що ? вiтчизною i для нас, i для нашого ватажка-сотника?.. Невже чужа, ворожа, ненависна Польща з ?? озвiрiлим панством та гадючим латинством? Нi, звичайно, нi! Вiтчизною нам була, ? й буде Укра?на... I ось цi?? замордовано? панами вiтчизни ми не зрадимо, в тому й присягалися! Та ще присягалися захищати княжих пiдданцiв... А хто ж княжi пiдданцi? Та ми ж, колишнi козаки, вiльнi люди, яких ляхи обернули на рабiв, на бидло... То за це бидло ми й понесемо сво? голови, на тому й хреста цiлували. - От так пан осавул! Оце добре... Чорт його батька зна?, як добре! - по-пiвнячому крикнув фальцет. - Якщо i в пана сотника такий розум... - То я йому в ноги чолом... - крекнув вдоволений бас. - Та ось ви розмiркуйте i про цей похiд, який нас чека?... тут штука! - Штука?! - знову вереснув фальцет. - А ти як думав?.. Та побий мене сила божа, коли це не хитрощi, якi ' полякам кiсткою в горлi стануть... Пiшли чутки, що Залiзняк з усiма силами залишив Лисянку й вирушив на Умань. То слiд би, на здоровий глузд, зараз же стягти у фортецю все вiйсько й засiсти в нiй... а тут - оголошують у такий час похiд, щоб лишити фортецю без захисту... - А хто ж це придумав? - спитав бас. - Звiсно, Гонта... Шляхта, гадаю, до цього не додумалась би. - Ой, то це недарма! - зарепетував фальцет. Тут i Сара мимохiть скрикнула: розмова Залiзняка й Гонти у корчмi постала перед нею в новому свiтлi, вона тепер зрозумiла, що Умань приречена на загибель. - Тю на твою голову! - прохрипiв бас. - Ще хтось пiдслуха?... - Та, мабуть, уже й пiдслухав, - з тривогою мовив баритон. - Я наче якийсь крик чув. Он з того боку. - То давайте обшука?мо все навколо! - пiдхопили обидва спiврозмовники й швидко пiшли до протилежно? стiни вежi. Нi жива, нi мертва прича?лась Сара за палями, якi стояли в кутку. - Зда?ться, нема? нiкого... - промовив, озираючись навколо, стрункий козак, що розмовляв баритоном. - Анi бiса! - пiдтримав його фальцет, власником -якого виявився огрядний, приземкуватий лицар. - Пошукаймо ще, - прохрипiв бас. - Атож, такого язика залишати на сво? голови небезпечно! - погодився й баритон. - Ану лишень розкида?мо цi палi, чи не там заховався сатана? Сара вся похолола. "Прощай, Петре! Кiнець!" - майнула в ?? головi остання думка й згасла... Але фальцет зненацька вигукнув: - Стривайте, братця! Он де пiдслухач, шпигун! - i показав на якусь невиразну тiнь, що майнула поблизу. - Переймай його! Не роздумуючи, усi тро? кинулися на влови. Спершу Сара не могла навiть змiркувати, чому ?? не тягнуть на розправу, й сидiла, зацiпенiвши вiд жаху; та коли голоси переслiдувачiв затихли, дiвчина зрозумiла, що вона врятована. Виглянувши з-за паль i пересвiдчившись, що поблизу нема? нiкого, Сара прожогом вискочила iз засiдки, метнулася в протилежний бiк i збiгла косогором на вулицю. Але вона тiльки тодi вiдчула себе в безпецi, коли опинилася на майданi, де вже метушилися люди. Вiд пережитого страху в дiвчини пiдламувались ноги, й вона сiла пiд синагогою перепочити. Довго так просидiла сердешна без думки, без волi, без бажань, поки нарештi отямилась. Тим часом у мiстi зчинилася страшенна тривога: обивателi перебiгали з будинку в будинок, з вулицi на вулицю, збиралися на майданi, де вже стояв гомiн тисяч голосiв, чулися стогiн i плач... Спочатку Сара не звертала уваги нi на метушню, нi на гамiр, та потiм, коли трохи опам'яталась i згадала розмову бiля вежi, вiдразу змiркувала, що звiстка про похiд Залiзняка на Умань уже, мабуть, поширилася по всьому мiсту. - Чого це на майданi такий тиск? - спитала Сара у яко?сь ?врейки. - Чого? - перепитала та. - Ой мамеле! Хiба не зна?ш? Гайдамаки йдуть, розбiйники йдуть... Сто тисяч! Там у губернатора раду радять... Але що та рада поможе? - Невже нема? рятунку? - прошепотiла дiвчина. - Невже мене знову чекають такi страхiття? Нi, тiкати, тiкати! - схопилася вона руками за голову. - Туди, через головну браму до табору... а звiдти... куди? Ох, не знаю!.. Та однаково... на волi лiпше, нiж у цiй в'язницi!.. А на майдан уже ви?жджала команда й шикувалася в лави; пишне вбрання i повне похiдне спорядження надавали вершникам переможного вигляду, який викликав у переляканих уманцiв надiю, що такi орли захистять ?х з жiнками й дiтьми вiд гайдамакiв. Нарештi iз замково? брами ви?хав на сiрому жеребцi губернатор, позаду - Гонта з Шафранським, а за ними - кавалькада виряджено? й озбро?но? до зубiв шляхти. - Шановнi мiщани, городяни й пiдданцi князя, а також пишна шляхта, що з'?халася пiд захист нашо? неприступно? фортецi! - урочисто звернувся до натовпу губернатор. - Бог послав нам випробування, але разом з тим милосердний творець дав нам у руки й надiйний щит од стрiл i мечiв ворожих. Крiм нашо? випробувано? в боях i вiддано? надвiрно? дружини пiд проводом хороброго й славного сотника Гонти, в нас пiд корогвами ? до шести сотень доблесного ясновельможного лицарства та молодо? мiлiцi? - нових Маккаве?в, якi за кiлька днiв досягли дивовижних успiхiв у вояцькiй справi, - набереться до трьох тисяч, та й при потребi ми всi до одного пiдемо на ворога... То невже ж ми, за цими мiцними мурами й глибокими ровами, боятимемося гайдамацьких банд, озбро?них лише косами та дрючками? Ха-ха! Ласкаво просимо до нас у гостi - пiд картеч наших гармат, пiд ро? куль, пiд посвист ядер i бомб... Запасу в нас вистачить на пiвроку, а не далi як через два тижнi прибуде на допомогу мiсту й могутн? вiйсько велико? iмператрицi росiйсько?, з котрою, за певними вiстями, Рiч Посполита вже уклала союз... З'?днавшись, орли - двоголовий i одноголовий - вмить розметають цих поганцiв, так що й слiду не залишиться не тiльки вiд них, але й вiд ?хнiх жiнок та дiтей!.. Над юрбою, мов порив бурi, знявся гомiн, - не то радiсний, не то загрозливий, - i одразу ж ущух. - Ми отримали вiстi, нiбито згра? бидла пiд проводом розбiйника, скаженого пса Залiзняка й запорозько? наволочi, не взявши Лисянського замку, рушили на Умань. Хоча й важко повiрити в можливiсть тако? нечувано? дуростi й зухвальства, проте ми, на всякий випадок, вжили вiдповiдних заходiв. Комендантом фортецi, а отже, i начальником усiх сил ??, як мiлiцi?, так i шановного лицарства, - я призначаю випробуваного у боях, вiдомого стратега й фортифiкатора, його мосць пана Шафранського! У вiдповiдь залунали схвальнi вигуки i вгору злетiли шапки. - Шановному ж довудцовi надвiрно? дружини, нашому сотниковi Гонтi, я доручаю нагляд за околицями Уманi; вiн стане на дорозi, що йде з Лисянки, i розжене гайдамацькi банди, в разi вони зважаться наступати, а якщо стрiнеться з переважаючими силами ворога, тодi, давши ?м вiдсiч, вiдступить до Уманi й при?дна?ться до ?? оборонцiв! Мертвою мовчанкою зустрiла юрба цi слова. Кожному було ясно, що вiдправка ?диного регулярного вiйська кудись у степ, та ще в таку критичну хвилину, ? нiчим не виправданий риск, який може мати фатальнi наслiдки: шлях на Умань iде степами, його видно з усiх бокiв, i ворог, помiтивши вiд'?зд з фортецi вiйська, може вдарити з протилежного боку й вiдрiзати Гонту зовсiм; крiм того, вiдправка двох тисяч козакiв проти п'ятдесяти, - а дехто вважав - проти сотнi тисяч гайдамакiв, - здавалась усiм божевiльною вигадкою: цю жменьку було легко оточити й зiм'яти; та й, зрештою, зустрiвшись вiч-на-вiч зi сво?ми кревними братами, одновiрцями, чи встоять козаки перед спокусою ?днання? Усе це iнстинктивно зрозумiла або вiдчула серцем юрба, а тому пiсля кiлькох секунд важко? мовчанки прокотилося спершу глухе ремство, почулися окремi вигуки: "Що ж це таке? Нас залишають без захисту? Зi зв'язаними руками вiддають на погибель гайдамакам?" - що незабаром переросли в загальний крик... Младанович зблiд, пишне панство збентежилося... Але Гонта, ви?хавши наперед, звернувся до схвильованого люду iз палкою промовою: - Високошановнi городяни! Вашi нарiкання свiдчать про вашу надiю на вiрне вiйсько й про страх з приводу його вiд'?зду з фортецi... За таку втiшну для нас думку я сердечно дякую вам i вiд себе, i вiд хороброго козацтва! Та дозвольте менi заспоко?ти вашу тривогу: я не полишаю, не кидаю мiста, а тiльки йду в передову охорону, не втрачаючи й на хвилину зв'язку з фортецею. Адже необачно залишати твердиню без варти зовнi - тодi ворог мiг би вночi, потай, пiдповзти i вдарити на сонних. Я виступаю з Уманi, щоб оберiгати ваш сон, щоб при першiй появi розбiйникiв затримати ?х, дати вiдсiч i поспiшити на захист рiдного й любого нам мiста... Може, ви зата?ли сумнiв щодо мо?? вiрностi? Але ж я присягався перед господом богом... Якщо вам не досить присяги, то подумайте: риба шука?, де глибше, а людина - де лiпше; та де ж менi може бути лiпше, нiж у князя? Хто менi може дати бiльше добра, як князь? То який же дiдько спокусить мене? Втiкач-гайдамака з Сiчi чи що? Коли вам i цього мало, то знайте: як i ясному пановi губернаторовi, менi вiдомо, що росiйськi вiйська стоять на кордонi, а може, й перейшли вже його. Отже, й порозбiйничати з гайдамаками менi довелося б з тиждень, не бiльше... i за цю коротку втiху к погодився б утратити всi мо? ма?тностi, знедолити сiм'ю i потрапити на палю? Та невже ж я такий дурень?! Та коли й цього вам мало, то чи не безпечнiше тримати ненадiйну людину за мурами, нiж усерединi: там, на полi, ми тiльки спроможнi збiльшити на двi тисячi душ п'ятдесятитисячне гайдамацьке вiйсько, а тут, схотiвши зради, зможемо вiдчинити браму, перекинути мости й впустити ворога в самiсiньку Умань... Натовп спершу понуро мовчав, та чим далi говорив Гонта, тим яснiшi ставали обличчя слухачiв, а при останнiх його словах уже почувся схвальний гомiн i вигуки: - Правда, правда! Ми тобi вiримо! - А мо?х козакiв що може схилити до вiроломства? - вiв далi сотник. - Тижневий грабунок, за який буде тiльки одна нагорода - шибениця або паля?! Гай-гай! Вони знають, що князь дав ?м волю, що ?хнi сiм'? звiльнено вiд усяких повинностей i поборiв, а тепер iще оголошую сво?м козакам, що князь за ?хню вiрнiсть при втихомиреннi хлопiв дару? ?м у вiчне й спадкове володiння i садиби, i землi, по десять моргiв на душу. - Спасибi князевi! Пошли йому, боже, вiк довгий! - збуджено загомонiли козаки, щиро зрадiвши з князiвського дарунка. Сара слухала Гонту з надзвичайним хвилюванням, вона тепер уже не мала сумнiву: сотник лукавить i дво?душнича?, щоб ви?хати з мiста й вiддати його в гайдамацькi руки... А вона мовчить i не викрива? зрадника! О, який жахливий злочин! Але якщо вона викаже Гонту, то гайдамаки будуть розбитi, замордованi... Цi душевнi муки довели дiвчину до такого нервового напруження, що вона вже ледве стояла на ногах i майже втрачала свiдомiсть... Раптом, заломивши руки, Сара скрикнула в розпачi: - Господи! За що ти поставив мене помiж двома мечами?! Сусiди кинулись були до дiвчини, та, глянувши в безтямнi очi, одвернулися, зрозумiвши, що страх i горе потьмарили ?? розум. - Чи вiрите ви тепер, дорогi земляки, менi й мо?м козакам? - на весь майдан вигукнув у цю мить Гонта. - Вiримо! - одностайно вiдповiла юрба. Тут нервове збудження Сари дiйшло до крайньо? межi, й вона, зiбравши останнi сили, крикнула: - Не вiрте: вiн зрадник! Крикнула i впала, мов нежива, бiля дверей синагоги. Метушня, що було знялась поблизу дiвчини, лишилась непомiченою серед загального збудження й звукiв урочистого маршу надвiрно? команди, яка вирушала в похiд. XXV Найда iз сво?м загоном годин зо три мчав, раз у раз оглядаючись назад; i лише переконавшись, що погоня вiдстала, спокiйно по?хав далi, в душi дякуючи боговi за свiй порятунок. Усi повеселiшали, гнiтюча мовчанка змiнилася гомоном, жартами й дотепами. Загiн без особливих пригод досяг Довгого лiсу, перепочив там, пiсля чого отаман вирiшив за?хати в Мотронинський монастир, там улаштувати панну й розпитати, де саме перебувають нинi головнi сили Залiзняка. Отець диякон, добре знаючи всi стежки, всi нетрi та яруги Мотронинсько? пущi, вивiв загiн на вiрну дорогу, й надвечiр того ж дня гайдамаки вже пiдiймалися на круту монастирську гору. Нi в Довгому, нi в Мотронинському лiсi вони нiкого не зустрiли, а ?м дуже хотiлося дiзнатися про успiхи повстання; цiкавiсть i тривога пiдганяли подорожнiх, тому, вибравшись на Монастирський шлях, загiн по?хав швидше... Але тут Найду збентежила та обставина, що, по-перше, навiть перед самим монастирем шлях був безлюдний - жодно? живо? душi не побачили гайдамаки, а по-друге, - у вечiрнiй час чомусь мовчали дзвони. - Тривожиться дух мiй, - сказав диякон Найдi, зненацька осадивши коня. - Що нiкого ми не зустрiли дорогою, це ще не бiда: усе живе пiшло в загони, та й годi... А от що дзвони мовчать напередоднi свята... то це не гаразд. - Я, отче, вже давно занепоко?вся, тому й коня пiдганяю, - мимохiть зiтхнув отаман i гукнув, обернувшись назад: - Пильнуй! До збро?! Усi вiдразу насторожились, перевiрили зброю i, натягнувши повiддя, стали пильно роздивлятися довкола. У глибинi лiсу, густiшаючи бiля корiння могутнiх дубiв, уже прича?вся присмерк, кругом стояла гнiтюча, мертва тиша. З важким передчуттям пiдiймалися подорожнi на монастирську гору. В одному мiсцi у кущах Найда побачив труп i мовчки показав на нього дияконовi. Той пiд'?хав до мертвяка, глянув на нього i, повернувшись, шепнув отамановi: - Монастирський служка! - Бiда! - тихо кинув отаман i пришпорив коня. - Невже щось трапилось? - болiсно скрикнула Дарина й вихопилась уперед конем. - На бога, панно!.. Тут небезпечно... - зупинив ?? Найда i поскакав удвох з дияконом до того мiсця, де дорога повертала до свято? брами. Перед ними постало видовище, яке' прояснило все одразу: кам'янi стiни брами були пробитi й обваленi; замiсть каплицi з янголом на шпилi чорнiли обгорiлi стовпи й балки; одна половина ворiт, перекосившись, висiла на стовпi, друга - розтрощена - лежала долi; висячий мiст було зiрвано з ланцюгiв i кинуто в широкий рiв, викопаний довкола муру. Крiзь роззявлену пащеку брами виднiвся уже повитий сутiнками монастирський двiр; але позолоченi банi головного храму ще блищали високо над мурами, вiдбиваючи теплi тони призахiдного сонця. Тепер не залишалося нiякого сумнiву - монастир захопили вороги, а що не зруйнували його дощенту, то це, певно, через несподiвану тривогу або ж через те, що вирiшили зберегти примiщення для католицького кляштора. - Горе! Зруйновано опору нашу! - iз стогоном вигукнув отаман. - Нашу святиню! - з жахом сплеснула руками панна й поскакала до брами. - Назад! - владно крикнув Найда. - Там засiдка! - Нi, пане отамане, там нема? нiкого, - сумно зауважив отець диякон. - Проклятi iроди сплюндрували святиню, перебили братiю i втекли, наче злодi?, зруйнувавши i ?дине сполучення з монастирем... Аще б вони там засiли, то браму й мiст зберегли б. - Правда, - погодився Найда, пильно розглядуючись довкола. Весь загiн уже зiбрався бiля зруйновано? брами i, скинувши шапки, скрушно хрестився, закликаючи бога у свiдки такого блюзнiрства й даючи безмовну клятву помститися за цю наругу. Кiлька гайдамакiв об'?хали навколо монастирський вал, але нiчого пiдозрiлого не помiтили: i кам'яний мур з бiйницями вцiлiв, i рiв не був засипаний. Тепер треба було витягти з рову розбитий мiст i якось полагодити його, щоб дiстатися до монастирського двору. Козаки дружно заходилися бiля мосту, а диякон сво?м трубним гласом заповзявся потрясати околицi: - Го-го-го-го! - волав вiн. - Озовись, хто живий! Го-го! Але нiхто не озивався, тiльки луна прокинулась у лiсi й сполохано покотила дияконовi вигуки кудись у темну далечiнь. Найда нетерпляче чекав, коли встановлять мiст; та це не так легко було зробити: козаки не мали пiд руками анi пiдойм, анi вiрьовок i голiруч та на власних спинах виволiкали з рову колоди й потрощенi частини мосту. Бачачи, що ця робота може затягтися на цiлу нiч, отаман вирiшив якось перебратися через рiв i оглянути двiр, храм та келi?... I якщо там не знайдеться жодно? живо? душi, то, не гаючи часу, поспiшити до Залiзняка, щоб вiн прислав сюди загiн... Дарина хотiла йти разом iз Найдою, та вiн рiшуче запротестував; отаман не взяв з собою навiть отця диякона, доручивши йому загiн, а сам з двома товаришами, Петром i Охрiмом, по живiй драбинi з козацьких спин вибрався на протилежний бiк рову. Уже стемнiло. На монастирському дворi де-не-де виднiлися якiсь чорнi купи, але розiбрати, що воно таке, було неможливо. Козаки зараз же запалили смолоскипи й, освiтлюючи собi шлях мигтючим червонуватим полум'ям, рушили далi. Як тiльки темнi купи потрапили в червоне коло свiтла, виявилось, що це були трупи замордованих ченцiв i сторожi... Iз страшенним болем у серцi дивився Найда на сво?х товаришiв i братiв по Христу, якi вiд рук мерзенних убивць постраждали за святе благочестя. Вiн був такий схвильований i вражений, що не мiг рушити з мiсця i, сповнений невимовно? скорботи, стояв з опущеними руками, немов надгробок на цьому кладовищi. - Ми ?м удесятеро вiдплатимо за це, - похмуро мовив Петро, витираючи кулаком мимовiльну сльозу. - I за це, i за все iнше... - Так, вiдплатимо... - заскрипiв зубами отаман. - Нехай простить мене всевишнiй... та людське серце не може не жадати помсти за такi злочини. Ну, ходiмо далi! Козаки подалися до головного монастирського храму, ще так недавно вiдбудованого й прикрашеного стараннями превелебного владики Мельхiседека. Нинi цей храм являв собою страшне видовище: дверi та вiкна були виламанi, й крiзь них зяяла чорна середина церкви; на сходах, залитих калюжами кровi, валялися трупи ченцiв; коло закiптюжених стiн дотлiвали рештки вогнищ, розкладених, мабуть, для того, щоб подушити димом ченцiв, котрi сховалися в церквi. З душею, сповненою горя i жаху, зiйшли Найда, Петро й Охрiм по слизьких сходах до храму. Та коли вони переступили порiг i зупинилися посеред церкви, перед ?хнiми очима постала така жахлива картина, вiд яко? козацькi серця здригнулися i завмерли в грудях. Полум'я смолоскипiв освiтило всю церкву, i його кривавий вiдблиск надав цiлiй картинi ще трагiчнiшого вигляду. Скрiзь було видно слiди страхiтливого звiрства й блюзнiрсько? наруги над святинею: образи з iконостаса та стiн, потрощенi, валялися на пiдлозi; царськi врата, зiрванi з петель i порубанi шаблями, лежали тут же; покрови з вiвтаря й жертовника теж було здерто, священний посуд зник - певно, його забрали нечестивi бузувiри, якi так по-блюзнiрському глумилися над господнiм домом. I на цю страшну ру?ну широко дивилися мертвi очi отця ?лпiдифора, прибитого до стiни величезними цвяхами. З обох бокiв вiд намiсника висiли вниз головами, торкаючись пасмами сивого волосся камiнних плит пiдлоги, старшi за саном ченцi. ?хнi обличчя вiд приливу кровi здавалися зовсiм чорними; руки нещасним страдникам викрутили й зв'язали за спиною. Скрiзь - i у вiвтарi, i в церквi - валялися порубанi, знiвеченi тiла ченцiв: в одних були просвердленi очi, в других - повiдрубуванi руки й ноги, у третiх - роздертi до самих вух роти. На перекладинах, на рамах вiкон, на панiкадилi - скрiзь висiли трупи ченцiв, спотворенi озвiрiлими фанатиками. Найда вiдчув, що на його головi заворушилось волосся. Якусь мить усi тро? стояли непорушне, зацiпенiвши вiд жаху та обурення. Уся ця страхiтлива картина яскравiше за будь-якi слова, сльози й зойки свiдчила про шалений опiр, що його чинили беззахиснi ченцi, намагаючись вiдстояти свою святиню вiд осатанiлих недолюдкiв. - Ходiмо звiдси... нема? сили... - глухим, здавленим од хвилювання голосом промовив нарештi отаман. Козаки похилили голови й мовчки вийшли. Сполоханi ?хнiми кроками кажани, що ховалися пiд високим склепiнням храму, шугнули з тихим шурхотiнням в зяючi отвори вiкон... Вийшовши на монастирський двiр, козаки подалися до кам'яних поко?в владики. Там вони також побачили слiди грабунку, звiрства й дико? злоби. Найда з сво?ми товаришами мовчки ходив по кiмнатах, скрiзь натикаючись на трупи, на розбитi скринi, столи й шафи, на зiрванi й порубанi iкони. У спустошенi поко? з моторошним стогоном вривався вiтер. Кiлька разiв Найда мимохiть зупинявся й витирав сльози: ?диний свiточ вiри, ?диний маяк, що сяяв нещасному кра?вi провiдною зiркою серед навколишнього мороку, був тепер зруйнований, знищений, пограбований. Служителi вiри, напутники й захисники народнi нинi лежали понiвеченi, мертвi, лишившись вiрними сво?й святинi до останнього подиху. - Невже ж не зосталося нiкого в живих? Анi ?дино? душi?! - скрикнув отаман. - Адже дияволи налетiли на монастир, видно, недавно, днiв зо два тому... - Певно, так, батьку, - погодився Петро. - Ще й трупи не смердять... А чи не сховався хто-небудь он у тих келiях? Козаки вийшли з поко?в владики й повернули до довго? низько? будiвлi, де були келi? ченцiв. I тут на них чекала та сама нiма картина, що краяла серце. Багатьох ченцiв було задушено в келiях пiд час молитви - ?хнi задубiлi трупи лежали ниць бiля анало?в. Здавалося, над цим безмовним кладовищем зависло розпачливе волання про помсту. Найда з товаришами, обдивившись келi?, вийшов до сiней, коли нараз iз темного кутка долинув тихий стопн. - Хтось стогне! - скрикнув отаман, зупинившись i прислухаючись. - Стогне, стогне! - пiдхопили козаки. - Он там, у кутку, за дверима. Усi кинулись туди й побачили розпростертого долi сивого запорожця велетенсько? будови. На його головi, прикрашенiй бiлим, як снiг, оселедцем, зяяла широка рана, - кров на нiй запеклася й перетинала весь череп почорнiлим рубцем; очi в старого були заплющенi, обличчя вкривала смертельна блiдiсть. Найда швидко опустився на колiна й, припавши головою до грудей запорожця, радiсно вигукнув: - Живий, живий! Потому вiн уважно оглянув оану на головi: - Нiчого страшного, ослаб тiльки, можна ще виходити... Ану, панове, пiднiмiмо лишень його та швидше покладiмо десь у затишному мiсцi! Козаки насилу пiдняли запорожця й перенесли в одну з келiй. Там його поклали на ослонi з дерев'яним узголiв'ям, пiдмостивши кире?. Розбите вiкно завiсили рясото, що валялася на пiдлозi, й засвiтили вцiлiлу вiд розгрому лампаду. Дiдовi влили в рот трохи горiлки й побризкали його водою, пiсля чого вiн одразу прийшов до пам'ятi. Отаман тепер глянув на запорожця уважнiше, i йому здалося, що вiн уже десь бачив це мужн? обличчя, мало того - воно збудило в його серцi якесь радiсне хвилювання. "Авжеж, це той запорожець, який часто на?жджав у Сiч, турбувався про нього, ще хлопця, розпитував про його успiхи у вiйськовiй науцi й бойовiй звитязi, той самий, що не раз дарував йому дорогу зброю i примовляв: "Старайся, синку, вчись... будь лицарем; станеш оборонцем нашо? неньки Укра?ни й месником за ?? рани!" - Славний лицарю, дiду любий! Чи ви пiзна?те мене? - спитав Найда, схиляючись до самого обличчя запорожця. Той пильно подивився на отамана, i раптом у тьмяних очах його блиснув радiсний вогник: - Аякже, аякже... пiзнав, коли я ще на сьому свiтi i якщо менi не ввижаються привиди... Найда? Атож! Лицар, посланий богом врятувати народ! - Раб смиренний його свято? волi, - вiдповiв отаман. - Найда? - ледве чутно перепитав запорожець. - Еге ж, дiду, коханий мiй, Найда. - Отже, господь явив менi свою ласку... - спроквола заговорив поранений. - I врятував мене... хоч я, може, й чужого вiку зажив, та ще не виконав узятого на себе обов'язку... i послав любого й рiдного мо?му серцю... з яким хоч перед смертю розважу душу. - Та ви, батьку мiй, пораненi не смертельно, а тiльки ослабли вiд утрати кровi. - Я й сам так думаю, - згодився запорожець. - Мене ще й дрючком не доб'?ш... Рани, як на собацi, присохнуть. I я цi?ю рукою ще немало покладу наших ворогiв! - пiдвищив вiн голос. - Тiльки дай менi напитися студено? води... А то нiяк не мiг доповзти до колодязя... Вода вiдразу освiжила дiда. Покликали й старого знахаря, що був у Найди-ному загонi; вiн оглянув рани, змочив ?х горiлкою, присипав порохом i вмiло перев'язав, а хворому порадив випити склянку горiлки. Пiсля перев'язки поранений тiльки трохи скривився i, усмiхнувшись, сказав: "Мовби щипа?... та дарма!" - i навiть пiдвiв голову, спершись на руку. - Каторжнi ляхи, - розповiдав старий запорожець, - пробралися в монастир, мов злодi?... та?мним лазом... i напали зненацька... перебили охорону... Що нако?ли гаспиди-розбiйники - то й подумати страшно. Я лежав пiд трупами й нiчого не бачив уже... - Дяка боговi, батьку, що вашi очi не бачили цих страхiть, а то б ви самi вирвали ?х iз лоба, щоб бiльше й на свiт божий не дивитися! - О! - простогнав запорожець. - Пiдведи тiльки, господи, мене iз смертного ложа, i вони ще згадають дiда Свирида Тарана! I як усе це сталося - втямити не можу! Я з двома хлопцями привiз сюди поранених, щоб пiдлiкувати ?х i тебе дочекатися, - чула моя душа, що тут я з тобою, рiдним, зустрiнуся... I ось, коли кругом нашi орли-бiлозорцi б'ють шулiк i гадюк, коли довкола палають панськi ма?тки й княжi замки - нараз чималий загiн з команди проклятого Кшемуського, пiд проводом того звiра Стемпковського, вирина? тут... Вночi чую тривогу i передсмертнi крики... Вибiгаю й бачу, що вже висаджують дверi в церквi... А монахи там замкнулися з велебними i?рархами... Я кидаюсь iз сво?ми хлопцями в самiсiньку гущу... Кришу направо й налiво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене... У головi враз закрутилося, наче в млинi, а в ушах задзвенiло... i земля стала пiдi мною хитатися... Блиснула думка, що кiнець менi приходить... то я до хлопцiв: "Тiкайте, - мовляв, - i мерщiй кличте сюди Залiзняка!.." Один iз них прорвався через браму до лiсу, а другий десь заховався... От уже не знаю, як i чого... тiльки вiн як гукне: "Панове! Гайдамаки!" - то ляхи й кинулися навтiкача! Я лежу напiвживий i чую, як Стемпковський команду?, щоб замикалися в монастирi, бо тут, за мурами, оборонятися легше... Та куди там - не слухають: "Брама, - репетують, - зламана!" I всi - до лясу! А насправдi гайдамакiв i не було, хлопець навмисне обдурив... Тiльки де вiн потiм дiвся - не знаю... Я вже другий день на цьому кладовищi; вилiз з-пiд трупiв i доповз до сiней, усе шукав води... спрага мене мучила... Ну, й дуба дав би, звiсно, коли б господь не послав вас, мо?х рятiвникiв... Ця розповiдь стомила знесиленого вiд втрати кровi дiда, i вiн, ледве доказавши останнi слова, впав у забуття; стривожений отаман кинувся до кухля з холодною водою, щоб привести старого до тями, та знахар зупинив його: - Це вiн не зомлiв, а наче б те?... заснув од безсилля... То нехай спочине: це на краще! Найда прислухався до тихого дихання пораненого i заспоко?вся. - А чи можна його взяти з собою? - пiсля довго? мовчанки спитав знахаря отаман. - Навряд... Дороги, либонь, не витрима?... Рана тяжка, а сили поки що замало... З тиждень би йому полежати треба та добре, як водиться, по?сти й попити - ну i прибуло б кровi... Тодi зовсiм iнша справа... Ач який велетень, старовинного заводу... Хiба такий не витрима?? Еге! Тiльки що не кажи, а на це потрiбен час! - Тодi хай побуде тут, - вирiшив Найда. - Але треба залишити п'ять-шiсть надiйних хлопцiв, щоб доглядали його i на випадок, коли нападе яка-небудь лядська банда, дали ?й вiдсiч-Отаман послав Петра з наказом до козакiв будь-що полагодити мiст, а надто браму, i звелiв, щоб прийшло кiлька чоловiк копати братськi могили й ховати мученикiв. У монастирських майстернях знайшовся рiзний столярний iнструмент i вiрьовки - це допомогло швидше полагодити мiст i ворота. Тим часом у храмi з гакiв i цвяхiв знiмали трупи замордовано? братi? i клали ?х посеред церкви, а на цвинтарi копали глибокi й широкi ями. Отець диякон з Дариною готувалися ховати вбитих. Знахар не вiдходив од запорожця, пильнуючи його неспокiйний сон. А Найда в цей час устиг обiйти iз смолоскипом монастирськi стiни та рови й переконався, що вони не пошкодженi. Бiля брами отамана наздогнав Охрiм i сказав, що знахар просить його зайти до пораненого запорожця - вiн щойно прокинувся. Коли Найда зайшов у келiю, дiд Свирид уже напiвсидiв, спираючись спиною й лiктями на попiдмощуванi кире?. - А що, батьку, як вам? - спiвчутливо спитав отаман. - Та бачиш, сину, вже сиджу... - посмiхнувся запорожець. - А завтра стоятиму, а пiслязавтра... чого доброго, й ворога битиму. - Тiльки для сього треба те?... набратися сил... а для сил ось це зiлля помiчне... - I знахар подав якусь настоянку, в котрiй за основу правили горiлка й мед. Хворий випив запропоноване питво й поманив Найду ближче до себе. - Це ти, сину мiй коханий, справедливо велича?ш мене батьком... - лагiдно заговорив вiн. - Багато що тобi вiдомо... багато дечого я давно збирався тобi розповiсти, та ось замалим не забрав сво?? та?мницi в могилу... Але господь не схотiв того... Пане знахарю, голубе, залиш нас з отаманом самих на часинку: менi треба побалакати з ним... - Гаразд, - вiдповiв знахар, - тiльки б лiпше пановi лицарю зараз спати, нiж теревенити... - Встигнемо, голубе! Виспатися можна i в могилi, а поки язик поверта?ться в ротi, то чого ж i не потеревенити? - Та воно так, звiсно... як помiркувати... - знахар не доказав i вийшов з келi?. - Сину мiй! - вже мiцнiшим голосом, хоч i перепочиваючи раз у раз, почав запорожець, коли вони залишились удвох. - Я маю право назвати тебе цим iм'ям i пригорнути, як батько, до сво?х старечих грудей... - I вiн простят жилавi руки до Найди, що сидiв перед ним на низенькому ослiнчику. Отаман вiд несподiванки здригнувся, поцiлував дiдовi руку й припав до його грудей. - Так, - вiв далi, трохи заспоко?вшись, запорожець, - я врятував тобi життя... I ти менi заступив мо?х дiтей, якi загинули... Слухай же, настав час, коли я мушу тобi вiдкрити все... Хтозна, чи ми ще побачимося з тобою! Хоч я й уповаю на господа, що вiн пiдтрима? мо? сили... I що я доживу до хвилини розплати... Але людина гада?, а бог чинить свою волю... та й часи такi настали - сьогоднi пан, а завтра пропав... I певно, господь послав тебе нинi, щоб я мiг вiдкрити тобi мою душу й висловити останню волю. Запорожець змовк i, спершись на руку, довго й пильно вдивлявся в одну точку, нiби там перед ним розгорталися картини прожитого життя, з усiма його давнiми ранами, з усiма його болями, якi старий хотiв повiдати сво?му названому синовi... - Так, так... пам'ятаю... усiх вас... мов живi! - простогнав запорожець, швидко обернувшись до Найди. - Слухай i не перебивай. Лiт iз двадцять тому я був, звiсно, i молодший, i дужчий, i щасливiший. Вiдтодi серце мо? скам'янiло-Колись у мене була люба сiм'я... i жiнка-порадниця в хатi, кохана дружина, мила розмова, i дiтки - щебетливi пташенята: два синочки, мов яворочки... та пiдлiток дiвчинка, рокiв чотирнадцяти, краща за ясну зiроньку... Як я тiшився сво?ю сiм'?ю, жив, немов у раю! Ех, не вернеться! Тяжке зiтхання вирвалося з козакових грудей, голова з сивим оселедцем, закрученим за вухо, важко похилилась, а по бiлому з жовтизною вусовi скотились i впали на стиснутi кулаки двi важкi, пекучi сльозини. Найда ловив кожне слово, кожен звук, i вони вогненними стрiлами впивалися в його серце. - ? тут, у мiстечку Лисянцi, губернатор Кшемуський, - продовжував свою розповiдь старий запорожець. - Кшемуський... так! Напевно, чував про нього, сину?.. Гаспид над гаспидами, звiр, сатана з самiсiнького дна пекла! Я жив на хуторi миль за п'ять од Лисянки, а цей розбiйник десь поблизу полював i, на лихо, побачив мою доньку-красуню, побачив - i накинув на не? сво?м неситим оком... командi було наказано взяти дiвчинку в замок. Але дружина моя, справжня козачка - я був тодi на Сiчi - гордо зустрiла непроханих гостей, заявивши, що вона не пiдданиця губернатора, а вiльна, i дiти ?? - вiльнi люди, що чоловiк ?? запорожець i земля, на котрiй сидить, - власна, запорозька, а не панська... У нас на той час гостювало двi родички та брат ?хнiй, молодий парубок... Посланцi повернулися до того диявола Кшемуського й переказали йому смiливу вiдповiдь мо?? дружини... Осатанiв губернатор!.. Вiн не мiг стерпiти, щоб хтось перечив його волi, й звелiв привезти дiвчинку силою, а коли хто чинитиме опiр... знищити всю сiм'ю!.. Так i сталося: на мою беззахисну родину напала зграя розбiйникiв... Але три молодицi з парубком не далися в руки живими, та й дочка теж боролася... поки не заарканили ??... Вони макогонами та ножами душ iз десять на той свiт спровадили... Та сила була на боцi гаспидiв... Дружину й синiв порубали, а хутiр пiдпалили... Сердешну ж дiвчинку, зв'язавши, вiдвезли у сво? чортяче гнiздо... Що там було з бiдолашною - не знаю... Але дитя не знесло ганьби й втопилося в лисянському ставку... А! - заскреготав зубами запорожець i вхопився за груди, аж нiгтi впилися в тiло, i з-пiд них виступила кров. - Не вдалося менi й трупiв побачити, попрощатися навiки, - хрипким голосом провадив вiн далi. - Усi вони згорiли... i вугiль iз спалено? хати змiшався з дорогим попелом... Запала тяжка мовчанка; вражений отаман не смiв перервати ?? жодним звуком... - Чи зна?ш ти, сину мiй, що то ? одразу втратити все найдорожче в свiтi, - нарештi глухим голосом знову заговорив дiд, - i залишитись одному, як палець, на кладовищi? Таке горе на шматки рве людське серце, сушить мозок, вибiлю? голову... Нi, тако? муки не пережити, не забути!.. -Старий козак змахнув з очей сльози, що застилали йому свiт, вдарив себе кулаком у груди й розпачливо вигукнув:- Але ? ще страшнiша мука! Це прагнути помсти й не мати змоги вiдплатити вороговi!.. Тако? муки нема? навiть у пеклi!.. Ця мука примушу? людину жити, терзатися життям i чекати, чекати хвилини, щоб вiдплатити вороговi, поквитатися з ним - i поквитатися сповна... - Авжеж, поквитатися, - палко пiдхопив отаман. - I так, щоб найстрашнiшi тортури проклятому катовi здалися iграшкою порiвняно з цi?ю помстою! - I ти теж так дума?ш, сину мiй, любе дитя мо?? - нiби в нестямi вигукнув запорожець i сво?ми жилавими руками притис Найду до грудей. - Так, так, батьку, я допоможу тобi помститися! - Нехай же буде благословенний той час, коли я в серцi назвав тебе сином! - почав був старий, але збудження i нестерпний бiль змусили його замовкнути; вiн обхопив руками голову, вiдкинувся назад i з стогоном заплющив очi. Найда кинувся до дiда, подумавши, що вiн зомлiв, але старий був при пам'ятi i тiльки стогнав вiд болю. - Дай води, а то в грудях пече вогнем... - прошепотiв запорожець. Найда подав старому напитися i спiвчутливо поцiлував його в руку. Запорожець глянув на молодого отамана теплим, сповненим любовi поглядом i тяжко задумався: тiнi, що пробiгали по його суворому обличчю, виказували страшну душевну боротьбу. Нарештi, подолавши ??, дiд заговорив знову: - Слухай! Я залишився iз сво?ю безутiшною журбою жити на свiтi лише для того, щоб вiдплатити вороговi; але вiдплатити я жадав не вбивством, а такою мукою, яка б хоч трохи була подiбна до мо??. Багато я думав про це... ночi не спав... а помста не давалася менi в руки. Не раз я цiлими ночами блукав навколо замку... Прокрадався всередину, до само? спочивальнi губернатора... але зупинявся: нi пiдпал, нi вбивство не квитували мого пекельного горя! Я замалим не збожеволiв, мало з глузду не зсунувся... Тодi на якийсь час я покинув цього диявола, хотiв виждати й придумати щось сатанинське... А щоб хоч трохи розвiяти свою тугу, пристав до гайдамакiв, вирiшивши зiбрати якнайбiльше грошей, аби було чим справити поминки по мо?й замордованiй сiм'?... Ми грабували панiв, палили ?хнi ма?тки, вiшали економiв, орендарiв... I я при кожнiй нагодi кричав ?м: "Ось так ви мо?х дiтей рiзали, то й вам те саме!" Старий запорожець перевiв дух, витер рукою пiт з лоба i, загадково осмiхнувшись, розповiдав далi: - Грабували ми, рiзали, та й нам не раз давали перцю... Власне, й не нам, - ми завжди встигали щасливо вискочити з бiди, - а от замiсть нас перепадало зовсiм безневинним людям. Збере, бувало, лях банду та й почне з помсти грабувати й рiзати кого попало. Якось ми пробиралися лiсами по Волинi, дивимось - на узлiссi горить з чотирьох бокiв, видно, пiдпалений, виселок i панський двiр... Думаю собi, чи не наш брат похазяйнував? Хотiв уже був про?хати мимо, але наче хтось на вухо шепнув менi: "Заверни!" Ну, завернули. Вiд одного пораненого дiзналися, що то справдi був на?зд - тiльки не гайдамацький, а лядський. Чортовi панки-ляшки давно вже вигадали собi забаву: переодягаються гайдамаками та пiд нашим iм'ям i грабують свого ж брата, а трапиться, то й укра?нського шляхтича. Рушили ми мерщiй до двору... думка була - застукати гайдамакiв панських зненацька, та ?х уже й слiд пропав: знедолили укра?нського шляхтича, та й - гайда! Повернули ми назад, коли чую - в огнi крик. Я туди - полум'я вже охопило стелю... жар сиплеться... задушливий дим хмарою стелеться... Пробiгаю один покiй - нiкого; чую - у сусiдньому поко? затрiщало... Стеля обвалилася... а крик чути... не то крик, не то стогiн уже. Я лiворуч - в iнший покiй. Дивлюсь - а тут, на щастя, стеля в одному мiсцi трiснула, й полум'я крiзь щiлину так i шугонуло вниз язиками, стало видно. Бачу - бiля мо?х нiг лежить убита панi, голова розрубана, а коло не? дитя, рокiв трьох-чотирьох, уже ледве пищить. Я швидше його на оберемок та з полум'я... Насилу вискочив! I чуприну трохи обсмалив, i жупан затлiвся. Як вискочив, то й спалахнув увесь, але мене облили водою... а дитя виявилось хлопчиком, ну, я й прозвав його Найдою... - То це ви мене врятували? - скрикнув отаман i кинувся обнiмати свого рятiвника й другого батька. - Атож, тебе, мiй сину! - запорожець мiцно притис до сво?х грудей голову Найди i поцiлував його в лоб. - Тебе, кохане дитя! Як глянув тодi, то й прикипiв до тебе серцем навiки. Усе мо? горе немов покрилося цi?ю знахiдкою. Але де ж менi, бездомному, було притулити тебе? Думав я, думав: нiкого й нiчого у мене не зосталося - нi кола, нi двора, нi родини, сирота кругом, тiльки й зосталося роду, що Сiч-мати, - от я i вирiшив одвезти тебе туди, довiрити матерi сво? ?дине й кохане дитя. Там, на зимiвнику у дiда Свердла, я й улаштував тебе, а братчикiв попросив доглянути, до розуму довести й звитязi лицарськiй навчити. - Пам'ятаю, пам'ятаю, - жваво заговорив Найда. - I пасiку, i дiда... Вiн любив мене й пестив, розповiдав про походи, про ворогiв Укра?ни, говорив, що козак для того й народжу?ться на свiт божий, щоб захищати од ворогiв-панiв рiдний люд i рiдну вiру... - Еге ж... Дiд помер, а тебе згодом узяв пiд свою опiку кошовий i приставив двох доглядачiв. - Квача й Передерихату? Я цих добре пам'ятаю: i суворi, i людянi. А при них уже кожного року навiдувались до мене й ви, батьку мiй, привозили всякi гостинцi й дорогу зброю. - При?жджав, при?жджав, мiй любий, - розчулено мовив запорожець. - I тi хвилини були найщасливiшi в мо?му життi, та я не хотiв тобi признаватися у всьому - ще зарано було... А от коли ти став лицарем i в походах показав свою звитягу - я подумав: "Ну, нинi вiдпуска?ш раба твого, господи, з миром", - ? в мене кому передати свою помсту, сво? надi?... ? й грошi для цього. - I присягаюся святим небом, - палко вигукнув отаман, - що батько в менi не помилився: я помщуся цьому гаспидовi, цьому сатанi Кшемуському так, як не снилося й звiру Яремi! Запорожець схопився руками за отаманове плече й засмiявся таким моторошним хрипким смiхом, що Найда мимохiть здригнувся, а серце його похололо. - Я вiрив i вiрю, що син... - тут старий урвав мову i якийсь час мовчав. - Та коли, - почав вiн знову, - ти несподiвано пiшов у ченцi - це мене замалим не вбило! Адже я невiдступне, мов тiнь, стежив за кожним тво?м кроком, знав усе, що ти робив, знав навiть тво? думки... I раптом, у розквiтi тво?? слави, тодi, як усе товариство вшанувало тебе довiр'ям, - ти щез, зник безслiдно, невiдомо куди! Я шукав тебе скрiзь, розпитував - нiхто нiчого не мiг сказати. Усi вирiшили, що ти загинув десь у бою або що тебе схопили й стратили ляхи. Ох, коли б ти знав, що робилося в мо?му серцi! Знайти собi сина, знайти собi ?дину втiху за всi муки - i знову його втратити!.. Старий запорожець мiцно стис Найдину руку i, ще бiльше хвилюючись, вiв далi: - Але в стократ тяжче менi стало, коли я дiзнався, що ти пiшов у ченцi... О, з мо?м горем не могло зрiвнятися нiщо! Присвятити тобi все життя, ростити, викохувати для того, щоб перелити в тебе всю душу, - i нараз побачити твою зраду! Так, зраду, - наголосив запорожець, до болю стискаючи Найдi руку. - Тому що тiльки зрадник може думати про порятунок сво?? душi в той час, коли гине рiдний край!.. Найда весь спаленiв, а потiм побiлiв, наче полотно. Старий важко перевiв дух i заговорив хрипким од хвилювання голосом: - В першу мить я хотiв убити i тебе, i себе... Та серце мене стримало, воно пiдказало менi, що ти повернешся до нас, що ти не зрадиш! Я стежив за тобою повсякчас, я не спускав тебе з ока, я чекав... я благав бога... I ти повернувся! Повернувся тим самим лицарем-козаком! Ох, коли б ти знав, як мучився я вiд думки, що, може, ти вже й любити розучився наш знедолений край! - Батьку, як ви могли подумати таке? - гаряче промовив отаман i знову весь спаленiв вiд незаслужено? кривди. - Так, я батько тобi по духу, але не по плотi, - з болем сказав запорожець. - А от якби ти зустрiв свого рiдного батька, хiба б ти не залишив для нього всiх нас? Хiба б ти не перейняв усiх його думок, його... - старий замовк i впився очима в .Найдине обличчя. - Але ж ви самi казали, що батько мiй був укра?нський шляхтич. Та коли б вiн був ?врей, турок, поляк - присягаюся вам, я на нього не промiняв би вiтчизни! Тепер нiхто й нiщо не вирве Укра?ни з мого серця! - Так, так! - скрикнув дiд, задихаючись вiд якогось несамовитого збудження. - Сину мiй! Радосте моя! Втiхо моя! Вiн палко обняв названого сина i якусь мить мовчки притискав його до сво?х грудей. Найда чув тiльки, як сильно билося серце старого i з яким важким свистом виривалося дихання з його грудей... - На тебе надiюсь, у тебе вiрю, - через хвилину заговорив дiд, злегка вiдхиляючи од себе Найду й з невимовною гордiстю вдивляючись у його прекрасне обличчя. - Пересели в себе мою душу, врятуй Укра?ну й не забудь помститися душогубовi за дiтей i за батька... - Присягаюсь, - урочисто промовив отаман. - Вiрю, вiрю... - прошептав запорожець i, знесилений страшенним хвилюванням, упав на тверде узголiв'я. Смертельна блiдiсть вкрила його обличчя, очi заплющились... Найда стривожено нахилився до старого, але той похитав головою i прошепотiв: - Нi, нi, сину, мо?? залiзно? натури радiсть не вб'?. У цей час почулися чи?сь кроки... До келi? ввiйшов Петро й доповiв, що все уже готово до вiд'?зду, ворота полагодженi й нещаснi мученики похованi. - Поставили й хреста, - додав вiн, - не встигли тiльки високо? могили насипати. - Насиплють ?м могилу думи й пiснi нашi, - похмуро вiдказав отаман. - I тi?? могили вже нiхто не зруйну?. До ранку ще далеко? - Вже свiта?. Почувши Петровi слова, дiд розплющив очi. - Свiта?? - пошепки спитав вiн, звертаючись до Найди. - Чу?ш, свiта?... поспiшай же... ти ще встигнеш, не гай же й хвилини... Пам'ятай присягу!.. - Пам'ятаю, пам'ятаю, батьку... Але як я вас тут залишу? Хижаки можуть знову повернутися!.. На обличчi запорожця промайнула зневажлива усмiшка, вiн махнув рукою i сказав: замiсть вас полечу й знайду та?мний хiд, я присягався i знову присягаюсь: помщусь за вас лиходiям так, як помстився б за свого рiдного батька! - Так, так, ти помстишся! - гарячкове заговорив запорожець, впиваючись очима в обличчя Найди. - Ти - син мiй, мiй тепер син! Мiй! Ох, сину, я стiльки рокiв та?вся вiд тебе й лише нинi можу пригорнути тебе до серця. Йди ж до мене... дай обняти тебе ще раз! Запорожець з якоюсь нелюдською силою притис отамана до сво?х грудей i, задихаючись од хвилювання, промовив: - Мiй син, мiй! Укра?нець серцем i душею i страшний месник ляхам! - Укра?нець серцем i душею i страшний месник ляхам! - повторив за ним i Найда. З грудей запорожця вирвався несамовитий крик трiумфу. - Дякую тобi, господи! - прошептав вiн, зводячи очi до неба. - Ти вже тут, на землi, заспоко?в мо? розтерзане серце... Iди ж, сину... iди, але бережи себе: в тобi ?диному мо? життя, моя радiсть... - Бережiть себе, батьку! - тремтячим голосом промовив отаман i припав устами до сухих дiдових рук. Старий запорожець прихилив ближче голову Найди i, поклавши на не? руки, ледве чутно мовив: - То нехай же благословить тебе бог! - i, ще раз поцiлувавши козака в чоло, знесилено лiг i заплющив очi. Ще сонце не сходило, як Найда iз сво?м загоном ви?хав з монастиря й поспiхом, через дрiмучий лiс, подався на захiд, в напрямку Вiльшано? та Лисянки. Усi ?хали мовчки, пригнiченi жахом щойно баченого; але, крiм цi?? спiльно? причини похмурого настрою, у багатьох було це й сво? особисте горе, яке посилювало душевний тягар: Петро, наближаючись до рiдних мiсць, мимоволi згадав замученого ляхами батька; Найда перебував пiд враженням жахливо? розповiдi старого запорожця й нового почуття любовi й обов'язку, скрiпленого присягою, даною отаманом сво?му рятiвниковi; Дарина переживала близьку розлуку з коханим - невiдоме майбутн? будило в ?? душi невиразне передчуття фатальних втрат, дiвчина серцем уже чула бiду, що насувалася з чорно? iмли. Та й у кожного напередоднi кривавих бо?в зринали з пота?мних глибин душi зворушливi спогади. Коли втомленi конi побiгли повiльнiше, Дарина пiд'?хала до Найди й тихо спитала його: - Об чiм, коханий, так задумався? - Га?! - здригнувся отаман вiд несподiваного запитання, яке порушило його задуму. - Це ти, моя люба, моя зоре? - Ох, коли б тiльки бурi та грози не розлучили нас навiки, - мовила дiвчина. - Ти ось зажурився, друже мiй, i в мо? серце теж запала печаль... Справдi, куди менi тепер податися? Мотронинський монастир розграбовано... там тепер нi менi, нi пораненим нема? притулку; у Ки?в, поки не скiнчиться ця велика боротьба, я не вернусь нiзащо, та й потому вернуся туди хiба що з тобою, вiрною дружиною, яку дав менi бог... - Щастя мо?, радосте моя, вся надiя в тобi, все життя для тебе! - прошепотiв у вiдповiдь Найда, сп'янiлий вiд захоплення. - Так, - тихо, але твердо вела панна, - без тебе менi не жити. Але як пiд час цi?? бурi... не сховатися вiд не?, нi, навпаки - як хоча чим-небудь бути корисною в смертельнiй борнi? Я б з радiстю полетiла з вами в похiд! - Боронь боже! - вигукнув отаман. - Це неможливо. Тривога за тебе, за тво? життя зв'язала б менi крила. - Але яка мука, друже мiй, не бачити тебе, сидiти десь згорнувши руки й думати щохвилини, чи не трапилося з мо?м жаданим якогось лиха! - Нi, не тривожся: не трапиться! Я вiрю в свою фортуну, i якщо душею буду спокiйний, то гори зрушу... - Про що ж ти думав? - Не про небезпеку, нi, - посмiхнувся Найда. - Але я в монастирi дiзнався багато про що вельми важливе вiд старого пораненого запорожця... почув од нього несподiванi речi... Виявля?ться, вiн мiй названий батько, вiн урятував менi життя й виховав мене; його сiм'ю з нелюдською жорстокiстю знищив Кшемуський, губернатор лисянський, i я заприсягся вiдплатити катовi за цей злочин. Лисян-ський замок неприступний, Дарино, але страдник розповiв менi, що там ? потайний лаз, через який можна дiстатися до самiсiнько? спочивальнi губернатора... Мiй батько рокiв двадцять тому, скориставшись цим лазом, зумiв пробратися в замок. От я й думаю, голубко моя кохана, як би дiзнатися, чи зберiгся той лаз i донинi? Залiзняк тепер обложив Лисянку, та ця облога забере багато часу й дасть змогу ляхам отямитись i зiбрати сили, а негайний штурм вимага? великих жертв. От якби пробратися до замку через потайний хiд, тодi б ми легко здобули його!.. Саме про це я й думав, моя зоре. - О! То важлива новина! Треба помiркувати й допомогти нашому гетьмановi, - задумливо сказала Дарина. - Я спершу було навiть зрадiла, що монастир... нi, не тому, що вiн зруйнований, - схаменулася дiвчина й мимоволi почервонiла, - тi страхiття i кривавi злочини... ох, вiд них у мене i досi кров холоне й серце стиска?ться... Але я було зрадiла, коли мiй кiнь ступив за ворота й знову помчав поруч з тво?м. Ох, тiльки тепер мене мучить сумлiння, що я не залишилася бiля твого батька. Йому потрiбний догляд, а я лише про себе думала; та я ж не знала, що це твiй батько i благодiйник. - Не тривожся, моя люба, коло нього лишився знахар, - заспоко?в дiвчину отаман. - Ну, слава богу, а я, може, й тут стану в пригодi, - загадково промовила Дарина. У цей час до Найди пiд'?хав диякон i перебив розмову: - А що, батьку отамане, либонь, по?демо швидше? Конi вiдпочили! - Гаразд, - погодився Найда й махнув рукою: Козаки пiдiбрали повiддя, свиснули й помчали мов вiтер. Незабаром подорожнi прибули у Вiльшану, де, як виявилося, стояв Залiзняк з головними силами. Ще в дорозi, розпитавши зустрiчних козакiв. Найда дiзнався, що Залiзняк вiдмовився од свого намiру здобути Лисянський замок i сьогоднi ж вируша? на Умань. Ця звiстка i вразила, i засмутила Найду. Що могло змусити Залiзняка так несподiвано змiнити рiшення? Певно, трапилось щось важливе! Може, ляхи зiбрали вiйсько або знайшли собi союзникiв i Залiзняк поспiша? ?м навперейми? Чи встигли ж при?днатися до нього Найдинi загони? Чи знайшли ?х в умовленому мiсцi посланi гiнцi?.. Що ж, зрештою, вирiшили робити з Лисянським замком? Усi цi питання дуже тривожили Найду. Козацька душа була ще сповнена кривавими слiзьми старого запорожця, його страшними словами, страшними клятвами - i думка про те, що нелюдське горе названого батька залишиться непоквитованим, що йому, Найдi, не пощастить заспоко?ти старече змучене серце - ця думка важким болем озвалася в грудях отамана. Дарина вiдразу помiтила змiну в настро? коханого й вiдразу ж зрозумiла ?? причину. Обличчя дiвчини спохмурнiло... Закусивши губу й звiвши сво? соболинi брови, вона зосереджено дивилася в далечiнь, обмiрковуючи, певно, щось важливе. Найда час вiд часу поглядав на Дарину, але, охоплений тривогою, не помiчав незвичайного виразу ?? обличчя. Через пiвгодини загiн, пiд гучнi переможнi крики козакiв, уже в'?жджав до гомiнкого табору, що велетенським залiзним кiльцем охоплював мiстечко Вiльшану. Дiзнавшись про прибуття славного отамана, козаки звiдусiль ринули назустрiч Найдi, й незабаром навколо наших подорожан зiбралася тисячна юрба, яка на сво?х плечах донесла ?х до намету гетьмана Залiзняка. Залiзняк, котрий уже знав про чудесний порятунок Мельхiседека, але втратив усяку надiю дочекатися Найди, тепер, побачивши його, страшенно зрадiв i довго не випускав побратима iз сво?х обiймiв, раз у раз примовляючи: "I де ж ти досi пропадав? Замучив! Геть замучив нас!.." Коли нарештi вщухли першi радощi, коли Залiзняк дiзнався, яким чином у Найдиному загонi опинилася Дарина, вiн посадовив гостей у сво?му наметi, звелiвши подати ?м усе необхiдне, щоб пiдкрiпитися з дороги. Увагу Дарини вiдразу привернув стрункий блiденький джура Залiзняка, з дiвочим обличчям i великими сумними очима. Панна також помiтила, що й Петро дуже радiсно зустрiв юного джуру й довго притискав його до свого серця. "Певно, брат його", - подумала Дарина i, уважнiше глянувши на чарiвного джуру, справдi помiтила, що мiж ним i Петром була безсумнiвна родинна подiбнiсть, але обличчя козака вiдзначалося мужньою, суворою красою, тодi як м'якi риси тендiтного джури ховали в собi стiльки ласки й печалi, що личко його мимохiть приваблювало кожного. Коли прибулi пiдкрiпилися i розпитали про останнi найважливiшi новини, розмова зосередилася на головному: - Вчасно ти поспiв, соколе, - промовив Залiзняк, торкаючись рукою до Найдиного колiна, - саме впору, адже сьогоднi вируша?мо на Умань. - Чув, чув, - вiдповiв Найда. - Але скажи, чому ти роздумав брати Лисянсь-кий замок? - Нема? рацi?, друже; оглядали ми замок: чортове гнiздо так укрiплене, що його можна й рiк в облозi держати, i зуби на ньому поламати, а дорогий час зга?мо: в Умань нинi зiбралася шляхта, либонь, з усього краю... Вони там подурiли од страху - отож треба застукати ?х, поки не встигли попросити пiдмогу... А коли вiзьмемо Умань, тодi вже увесь цей край стане справдi нашим. - Так-то воно так, - згодився Найда,;- але як же нам iти на Умань, залишаючи позаду себе такий мiцний замок? Ми ж ризику?мо опинитися мiж двох огнiв. Адже Умань теж мiцна! - Ха-ха-ха! ? в нас до не? ключик, а значення Лисянського замку ти, брате, перебiльшу?ш: замок сам по собi неприступний, але його гарнiзон загрози не становить, хоч там i засiло душ iз двiстi з самим катом Кшемуським на чолi. Адже ж то такi боягузи, що скорше згодяться перегризти один одному горло, нiж вийти в поле назустрiч нам. - А все-таки шкода залишати таку укрiплену фортецю! - вiдказав Найда. - Якщо там навiть i боягузи тепер, то можуть же прибути й справжнi вiйська, а коли вони засядуть на скелi, то покажуть свою силу, i ми завжди матимемо в себе за спиною нагострений нiж... Нi, друже, слiд негайно зруйнувати прокляте кубло, та й часу на це пiде небагато, тому що я маю вiдомостi про та?мний хiд, який веде до замку: треба тiльки спершу якось пробратися в самий замок, щоб переконатися, чи ? той хiд i тепер. - ? тайник?.. Це iнша справа! - Залiзняк на мить задумався, але потому рiшуче промовив: - Нi й нi! По-перше, невiдомо, чи тайник зберiгся... Треба буде шукати його, i якщо не знайдемо, то шкода й заходу... Страшно згаяти дорогий час!.. А якщо ми навiть i знайдемо та?мний хiд, то все ж, щоб здобути замок, треба буде затратити днiв зо три, чотири, а нам не можна гаяти й чотирьох хвилин: фортуна може зрадити... Гетьман нахилився до побратима й тихо сказав кiлька слiв, яких Дарина не розчула. Обличчя Найди вiдразу стало зосереджене: важко було, наперекiр здоровому глузду, наполягати на здобуттi замку... Але як же тодi виконати клятву, котру вiн дав нещасному старому? - Ну, чого ж ти насупився? - спитав Залiзняк, помiтивши змiну в Найдиному обличчi. - Хiба Кшемуський твiй особистий ворог? - Атож! - вiдповiв Найда. - Ненависний ворог, i я заприсягся, спасiнням сво?? душi заприсягся помститися йому! - I ми розквита?мося з ним, не забудемо нiчого. Дай тiльки спершу здобути Умань! - Дозвольте, панове отамани! - несподiвано заговорила Дарина, i вiд незвички й хвилювання ?? голос помiтно затремтiв. - Дозвольте... якщо тiльки менi можна висловити свою думку, то я насмiлюсь запропонувати один спосiб... - Говори, говори, ясна панночко! - з подивом сказав Залiзняк, а Найда зупинив на спаленiлiй дiвчинi захоплений погляд. Дарина переборола мимовiльне збентеження i промовила: - Отаман Найда каже, що треба пробратися в замок i розвiдати, чи ще ? та?мний хiд. А тому я пропоную вам, панове, ось що: нехай пан Найда з кiлькома козаками одвезе мене в Лисянський замок, нiбито для того, щоб мене, як росiйську пiдданицю, охороняли там вiд гайдамакiв, а потiм вiдпровадили у Ки?в... Пан Найда може ?хати зi мною, як поляк, як лицар шляхетсько? корогви... Адже, коли визволяли отця Мельхiседека, ясний пан так чудово вдавав польського магната, що жоден лях нiчого не помiтив... i слуги для ясновельможного пана ?... i вбрання для всiх... - Чудова думка! - пiдхопив Найда. - I за два днi ми зваримо пиво... навiть дожену вас пiд Уманню... Менi тiльки пройтися берегом ставка та кинути оком на спочивальню губернатора... i доволi. А коли все добре вдасться, то пiсля Уманi я пiду з десятком молодцiв, i ми вiдчинимо лисянську браму. - Ех, орле мiй, оце гарно! - скрикнув Залiзняк, звертаючись до Найди. - Та з такими соколами я не то що Укра?ну вирву з лабет Польщi, а й саму ?? осiдлаю... Але ти ж i орел, брате мiй! Куди не вдариш знаскоку, чудеса виходять, та й годi! Отже, як панна сказала, так тому й бути! - Та й для панни буде спокiйнiше, - додав Найда. - Не на нашому ж кривавому бенкетi ?й мiсце! А Кшемуський росiйську пiдданицю берегтиме як зiницю ока... Усi ляхи нинi "падам до нуг" перед Москвою... - Xa-xa-xa! To в добрий час! Господь благослови вас! - i Залiзняк палко обняв свого товариша, а паннi, немов галантний кавалер, звиклий до салонних звича?в, поцiлував руку. Вирiшивши, кого з собою брати, Найда запропонував Даринi пiти у приготований для не? намет, щоб вiдпочити й зiбратися в дорогу. Вони вийшли разом, за ними поспiшив Петро - йому було доручено передати козакам накази отамана. В наметi залишилися тiльки Залiзняк i Прiся. Кiлька хвилин гетьман сидiв мовчки, поринувши в сво? думи. Дiвчина потихеньку прибирала зi столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметi. Але ось Залiзняк пiдвiв голову й, помiтивши Прiсю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив: - Ти тут, Прiсю? А я саме думав про тебе. - Про мене? - з боязкою радiстю, зашарiвшись, перепитала дiвчина. - Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бiдна моя квiточко, одiрвана вiд рiдно? гiлки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене. Прiся несмiливо пiдiйшла до Залiзняка й сiла поруч на ослонi. - Ось що, дитино моя, - заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прiсину, - звiдси ми вируша?мо на Умань; хтозна, що там чека? нас... числимо на перемогу, а от серце все чогось ни?, немов бiду вiщу?... То ось я що надумав: панна, дочка генерального обозного росiйського, ?де в замок Кшемуського, ти ж чула це... От я вирiшив i тебе вiдправити з нею, нiби ти ?? служниця, чи що... Пересидиш там бурю i в разi не пощастить нам пiд Уманню, то вельможна панна не покине тебе... Почувши цi слова, Прiся зблiдла, на очах у не? виступили сльози. - Батьку, пане гетьмане, за що? За що ви хочете вiдправити мене?.. Хiба я чим... Ой господи! - Дiвчина в розпачi сплеснула руками й закрила ними обличчя. - Прiсю, дитино моя, та хiба я це роблю, сердячись на тебе? Лiпшого джури в мене не буде; але ж треба подумати й про твiй спокiй, про тво? життя, треба влаштувати тебе на випадок яко?-небудь бiди... - Спокiй! - з болем скрикнула Прiся. - Та хiба я матиму хоч одну хвилину спокою, якщо не знатиму, що дi?ться з вами? Я виплачу очi сво?, серце мо? розiрветься... Боже мiй, та я збожеволiю, щохвилини думаючи, що, може, лях уже всадив вам ножа в серце... Ой нi, нi, батьку, не вiдсилайте мене! Лiпше менi до ляхiв на муки потрапити, нiж пропадати десь далеко од вас! Прiсин голос урвався. - Спасибi тобi за ласку, дитино! - нiжно промовив Залiзняк, опускаючи руку на плече дiвчини. - Тiльки чого це ти так тривожишся за мене? У вiдповiдь на гетьмановi слова з грудей Прiсi вирвався глибокий болiсний зойк. Вона затулила обличчя руками, i все ?? тiло затряслося вiд судорожного ридання. З сумною ласкою дивився на дiвчину Залiзняк, нарештi мовчки обняв ?? i пригорнув до грудей. Прiся схопила його руку й почала цiлувати. Та гетьман, нiчого не кажучи, вивiльнив свою руку й, пiдвiвши Прiсину голову, нiжно поцiлував дiвчину в чоло. Якусь мить вiн сумно дивився на блiде, засмучене личко Прiсi, а потiм, зiтхнувши, сказав: - Ех, дiвчино, дiвчино! Не в добру годину причепила ти свiй човник до мого байдака. За мо?м байдаком iде крута хвиля, вона залл?, розiб'? твiй човник, не дасть йому дiстатися до тихо? пристанi. - Хоч на днi моря, хоч у самiсiнькому грозовому вирi, тiльки б з вами! - в поривi невимовного кохання скрикнула Прiся й припала до грудей Залiзняка. XXVI Лисянський замок був милi за двi од Вiльшано?, i надвечiр того ж дня пишна кавалькада, яка складалася з шляхетного лицаря, вирядженого в оксамит, золото й коштовностi, молодо? красунi-амазонки та десяти пишно одягнених слуг, зупинилася недалеко вiд брами. Один з шляхетського кортежу ви?хав наперед i засурмив. Iз замку довго не вiдповiдали, нарештi по великiй паузi з надбрамно? вежi засурмили. Передовий - то був отець диякон - пiд'?хав ближче. - Хто ти? - гукнули з вежi. - Осавул його мосцi молодого пана Ржевуського; а ?де вiн до ясного пана губернатора з дорученням од ясновельможного нашого регiментаря i просить гостинностi... Знову запала мовчанка. Очевидячки, слова осавула були переказанi губернаторовi, i вiн захотiв перевiрити - друзi чи вороги напрошуються до нього в гостi. - А хто у нас тепер за регiментаря? - з височини вежi спитав осавула сам губернатор. - Хоробрий i преславний полковник Стемпковський; вiн у Бiлiй Церквi вже перебрав командування кварцяним вiйськом... - вiдповiв диякон. - А звiдки вiн туди прибув i коли? - Прибув вiн учора... Звiдки - пан капiтан краще зна?... а я чув, нiбито вiд його ясно? мосцi, пана тутешнього губернатора. Цi двi слушнi вiдповiдi розвiяли сумнiви Кшемуського, та й, крiм того, якийсь десяток людей не становив небезпеки. Губернатор звелiв одчинити браму. Гостей вiн зустрiв у сво?й параднiй залi вельми урочисто i, разом з тим, дуже привiтно; а з вельможною панною, росiйською пiдданицею, нiбито вiдбитою Стемпковським у гайдамакiв, повiвся навiть пiдлесливо, сказавши, що замок та команда й усi люди - до ?? послуг - i що, при першiй можливостi, вiн сам вважатиме за честь для себе супроводити панну в Ки?в. Цього разу Найдi щастило: прiзвище, яким вiн назвався, було вельми вiдомим i шанованим, але, на щастя, сам губернатор з цим родом не мав знайомства, тому отаман мiг бути спокiйний, що його не пiймають на вигадцi, а новини про грудського губернатора, викрадення Мельхiседека, становище кварцяного вiйська або вiстi з Росi? - вiн знав чудово i тому мiг вiльно, у рiзних варiацiях, iмпровiзувати на цi теми. Пiсля коротко? бесiди губернатор запросив гостей у трапезну, де ?х зустрiли панi Кшемуська й Текля. Приймачка, на знак жалоби по вбитому нареченому, носила тепер чорну сукню i була дуже засмучена. Панi губернаторова зустрiла гостей надзвичайно привiтно. Дарина хоч i не зовсiм вiльно, а все ж говорила по-польськи, й тому за столом незабаром зав'язалася жвава розмова. Дiвчина була змушена вдруге розповiсти про страхiття, яких вона нiбито зазнала в полонi у гайдамакiв, i про несподiване сво? врятування. Пiд час розмови панi Кшемуська кiлька разiв зупиняла пильний погляд на обличчi Найди. Спершу отаман на цi погляди не зважав, та згодом вони потроху почали пробуджувати в його душi якесь тривожне почуття. "А чи не бачила мене де-небудь ця панi - в Печерах або серед козакiв? - подумав сам собi отаман. - Ото славна штука буде!" Губернатор теж помiтив пильнi погляди дружини й спитав ??: - Ядвiго, ти хiба ранiше де-небудь зустрiчалася з вельможним паном? - Ранiше нi... нiде... правда ж, пане? - якось непевно вiдповiла Кшемуська, з останнiми словами звертаючись до Найди. - Але нехай пробачить юний пан - його обличчя таке менi миле... голос його... погляд пронизують серце... Ох, i мiй Стась нинi був би в такому вiцi... - зiтхнувши, додала вона. - I теж чорнявий... i теж був би славний лицар! О, яка щаслива та мати, що дочекалася такого сина! - Панi губернаторова змахнула з очей мимовiльну сльозу й замовкла. В душi отамана ворухнулись жалощi... Це почуття навiть обурило його. Вiн прагнув гартувати сво? серце ненавистю... i раптом жалощi! - У шановно? панi був син? - спiвчутливо запитав Найда. - Так, був... ?диний... i загинув... - зробивши над собою зусилля, вiдповiла Кшемуська. - Ядвiго, облиш, - перебив ?? губернатор. - Навiщо краяти сво? серце? Бог дав, бог i взяв, як каже пан пробощ. - Так, так, - погодилася панi, ковтаючи сльози, - але пiсля при?зду того дивного лицаря, пiсля того вузлика... не можу... не можу! - Годi, годi, Ядвiго! - зупинив Кшемуський дружину. - У Польщi не одне тепер материнське серце облива?ться кров'ю, тому всiм нам треба поки що забути сво? власнi жалi й думати тiльки про те, як би навiки знищити тих ненависних хлопiв, схизматiв, котрих ми самi розплодили, завдяки сво?й легковажностi i, нiде правди дiти, - завдяки лiнощам, авжеж, лiнощам i безтурботностi... - Правда, правда! - з несамовитою люттю вигукнула Текля. - Усiм треба забути сво? жалi й думати тiльки про те, як би вiдплатити проклятим хлопам, як би знищити ненависну схизму! Смерть ?м усiм! Усiм, без пощади, без милосердя! - Смерть, смерть усiм - вiд старих до немовлят! - пiдхопила й панi Кшемуська. Обличчя ?? спаленiло, очi загорiлися дикою ненавистю. Цi вигуки викликали в Найди зловтiшне почуття. - Бiдолашнi, - промовив Кшемуський, нiжно дивлячись на дружину й приймачку. - Не крайте свого серця, наше вiдважне лицарство, - тут вiн глянув на отамана, - зумi? помститися за всi шляхетськi сльози, зумi? вiдстояти шляхетську вольнiсть i обернути збунтованих хлопiв у безсловесне бидло, яким i призначив бути ?м сам пан бог. - Пан не помилився! Присягаюсь, що ми вiдплатимо за всiх i за все! - палко вигукнув Найда. Губернатор пiдняв келих за його здоров'я, i розмова знову перейшла на останнi подi?. Кшемуський розпитував отамана про становище в Уманi, про рух Залiзнякових вiйськ. Найда на всi запитання вiдповiдав смiливо. Жiнки теж з цiкавiстю слухали його розповiдь, бо ж вона стосувалася всiх. Трапеза вже скiнчилась, як зненацька в кiмнатi пролунав тихий, мелодiйний дзвiн. То бив годинник, що стояв на виступi величезного камiна. Вiдзначаючись рiдкiсною красою, цей годинник одразу привернув до себе увагу Дарини й Найди... Вiн мав вигляд готичного собору з башточкою, перед якою було прироблено чималий майданчик. Било шосту годину, i разом з цими ударами на майданчик з дверей башточки вийшла мати божа, Iсус Христос i чотири ?вангелiсти. Якусь мить Найда мовчки дивився на годинник, потiм несподiвано промовив: - А вночi й опiвднi виходять усi дванадцять апостолiв. - Так, так, - пiдтвердив Кшемуський. - Але хiба пан ранiше бачив цей годинник? - Цього, певно, не бачив, бо в тутешньому замку не бував, але подiбний до нього... - Подiбних нема? нiде, - посмiхнувся Кшемуський. - Цей годинник зроблено на спецiальне замовлення одного з князiв Яблоновських. - Невже? - здивувався Найда. - А я був ладен закладатися на найлiпшого коня, що колись його бачив... Дивлюся - i мовби пригадую кожну колонку, кожне вiконечко... - Нi, нi! - похитав головою губернатор. - Пан мiг бачити щось схоже, але тiльки не цей годинник: такого бiльше нiде нема... - Вранцi i ввечерi вiн гра? молитви, - додала, зiтхнувши, господиня. - Ах, мiй Стась так тiшився ним. - При цих словах в ?? голосi забринiли сльози; панi закрила обличчя хусткою й вiдкинулася на спинку крiсла. - Ти втомилася, Ядвiго, ходiмо я вiдведу тебе у твою спочивальню, - промовив Кшемуський, пiдводячись з мiсця. - Вельможне панство пробачить... Ти ж, Текле, постарайся розважити любих гостей. Найда й Дарина поквапилися виявити свою цiлковиту згоду, i губернатор вийшов з трапезно?, обережно пiдтримуючи дружину. У поко? лишилися тiльки Найда, Дарина й Текля. Бесiда знову перейшла на страхiття, яких нiбито зазнала Дарина у гайдамакiв. Отаман слухав розмову двох дiвчат неуважно, не беручи в нiй участi; вiн пiдходив то до дверей, з яких видно було довгу анфiладу поко?в, то до картин, що прикрашали стiни, то знову повертався на сво? мiсце. - Але де ж, власне, панну захопили гайдамаки? - спитала Текля. - У Лебединському монастирi, - вiдповiла Дарина. - У Лебединському монастирi? - Текля зблiдла й промовила крiзь сльози: - Ох, там же загинув i мiй коханий Фелiкс! Гайдамаки по-звiрячому вбили його, встромивши ножицi в горло. - То це був наречений панни? - мимохiть скрикнула Дарина. - Боже мiй! А я не знала... - Хiба панна бачила його? - жваво спитала Текля. - Нi-нi, не бачила, але чула, як гайдамаки розмовляли про це... Тут до трапезно? ввiйшла поко?вка й покликала Теклю до панi Ядвiги. Текля перепросила гостей i слiдом за служницею поквапне вийшла. Переконавшись, що вони залишились самi, Дарина швидко нахилилась до Найди i пошепки спитала: - Коханий мiй, що з тобою? Ти чимось стривожений?.. Отаман провiв рукою по чолу i з надзвичайним хвилюванням заговорив: - Щось дивне дi?ться зi мною... - а що - не можу тобi пояснити... Цей замок... Адже я нiколи не був у ньому, а тим часом усе тут таке знайоме менi... немовби вiн снився менi колись... немовби увi снi я ходив цими покоями... От я сидiв тут i слухав вашу розмову, а якийсь голос у мо?му серцi шепотiв: "Встань, подивися, там, за цi?ю трапезною, ма? бути покiй, обставлений позолоченими меблями, а по кутках того покою стоять лицарi з позолоченою збро?ю". Я пiдвiвся, глянув - i побачив той покiй, - усе в ньому було так, як нашiптував менi та?мний голос. - Тут нема? нiчого незвичайного, друже! Панство завжди так прикраша? сво? поко?, - зауважила Дарина. - Нi, нi, - з гарячковим хвилюванням перебив Тi Найда, - не те! Присягаюсь, не те... Ох, щось дивне ко?ться зi мною... В головi наморочиться - я хочу пригадати щось далеке, давн?, забуте... - Отаман схвильовано пройшовся по кiмнатi. - От i цей годинник... Я ладен дати голову собi вiдрубать, що бачив його колись... Невже ж це мiг бути сон? Найда зупинився перед дiвчиною i задумався. - Чому б i нi? Б