увають такi вiщi сни, про них розповiда?ться i в святому письмi. Може, тобi судилося здобути тут славу, - мовила Дарина. Отаман неуважно слухав ?? слова, захоплений якоюсь та?мною думою. - Стривай, - зненацька сказав вiн. - Ходiмо зi мною туди... у той покiй... З його вiкон ма? бути видно башту, довкола яко? кружля? сила-силенна голубiв... Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пiшла слiдом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покiй, справдi обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вiкна. Придушений зойк вирвався з грудей отамана, вiн закрив рукою очi й прихилився до стiни. Панна виглянула у вiкно: перед ним височiла башта, на якiй сидiло безлiч голубiв. Даринi стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дiвочих очах промайнуло щось свiтле й радiсне. - Стривай, стривай, друже, - жваво промовила панна, торкаючись до Най-диного плеча. - Даремно ти тривожишся - усе це поясню?ться дуже просто: адже твiй названий батько сказав, що ти син укра?нського шляхтича - отже, ти, певно, й побував колись iз батьками в цьому замку! - Ай справдi! - з полегкiстю зiтхнув Найда, одводячи руки вiд обличчя. - Ох, рiдна моя, ти заспоко?ла мене. Авжеж, саме так воно й було. Мене вивели з рiвноваги сльози цi?? панi, вселивши у серце якусь незбагненну тривогу... Менi стало шкода ??, Дарино. Менi згадалась i моя мати... в калюжi кровi... Вона захищала мене до останнього подиху... - Атож, твоя мати захищала тебе до останнього подиху, - iз стриманим обуренням промовила дiвчина. - А цi пани!.. Згадай, з якою ненавистю вимагали вони смертi усiм хлопам, усiм схизматам? Га?! А хто ж цi схизмати? Нещаснi жiнки, дiти, старi - змученi, обiдранi, що мруть од голоду й страждань; замордованi священики нашi, убогi ченцi, якi, в чистотi сво?? вiри, славлять у лiсових нетрях господа бога... Саме, ?хньо? смертi жадають пани, ?х хочуть обернути у безсловесне бидло!.. О, не вiр панським сльозам! ?хнi сльози - отрута, вогонь, що пожира? наших нещасних братiв!.. - Так, до ?хнiх слiз не може бути милосердя, бо вони його не мають до чужих слiз. На кожному каменi цього замку запеклися краплини кровi дiтей мого названого батька, i прокляття повисло над цим кублом душогубiв. - Найда гаряче потис Даринину руку. - Твоя правда, зiронько!.. Дай же менi ще раз, востанн?, пригорнути тебе до мого серця, - пристрасно зашепотiв вiн, притягаючи дiвчину до себе. - Опам'ятайся, коханий! Щохвилини можуть увiйти... - Нiхто не ввiйде... На одну мить можна забути все!.. Я усiм пожертвував для вiтчизни, Дарино: життям сво?м, волею i навiть коханням до тебе. Через пiвгодини я залишу замок... Хтозна, чи ми побачимося знову? А я кохаю тебе над усе в свiтi, над свою душу! Отаман палко пригорнув дiвчину i вкрив ?? обличчя поцiлунками. - Коханий мiй, соколе мiй! - тихо скрикнула Дарина, припадаючи до козацьких грудей i, раптом вiдсторонившись, квапливо зняла з руки перстень i надiла його на палець Найди. - Ось перстень мiй, - пошепки, уривчасто заговорила панна. - Перед господом богом заручаюся ним з тобою i присягаюсь, що пiду за мо?м судженим хоч на край свiту! Найда притис до уст ?? руку... Але в цю мить почулися кроки. Закоханi поспiхом вернулися до трапезно?. Слiдом увiйшли Кшемуський з Теклею; вiн попрохав вибачення за дружину, яка через нездоров'я не може вийти до гостей, i доручив приймачцi опiкуватися Дариною. Найду ж запросив до себе в кабiнет, вирiшивши написати кiлька слiв Стемпковському. Дарина, виходячи за Теклею, на мить зупинилася, ще раз крiзь сльози глянула на коханого й зникла за дверима. Найда пiшов з Кшемуським у кабiнет. Це й була саме та кiмната, про яку розповiдав отамановi старий запорожець, вона колись правила губернаторовi за спочивальню: на стiнах висiли величезнi портрети володарiв замку - князiв Яблоновських. Увагу Найди вiдразу ж привернув портрет лицаря в срiбних латах, з мечем у руцi i чорними перами на шоломi. Кшемуський сiв до столу писати листа, а Найда став походжати по кабiнету, зупиняючись то бiля одного портрета, то бiля iншого; але його непереможно тягло до лицаря з чорними перами на шоломi. Власне, нiчим особливим портрет не вiдзначався. Вiн висiв так само, як решта, i чорнi очi лицаря, немов виступаючи з рами, дивилися так само виразно, як i очi iнших портретiв. Губернатор писав, не повертаючи голови. "Невже не пощастить перевiрити механiзм?" - думав Найда. Його пекла нестерпна цiкавiсть. Кiлька разiв отаман наближався до портрета й ледве стримувався, щоб не простягти до нього руку. Нарештi Кшемуський пiдвiвся й чемно промовив: - Даруйте, ясний пане! Ще моя дружина хотiла передати щось ясновельможнiй панi Стемпковськiй. Певна рiч, це можна було б i завтра... Але оскiльки пан поспiша?... Серце Найди завмерло вiд радостi. . - Так, так, я поспiшаю, щоб завидна добратися до якого-небудь безпечного мiсця, - вiдповiв вiн, насилу приховуючи жагуче нетерпiння. - В такому разi прошу пана зачекати тут п'ять хвилин - я зараз повернуся. Отаман вклонився, i Кшемуський вийшов з кабiнету. Ледве затихла вдалинi його хода, як Найда одним стрибком опинився бiля портрета й пальцями щосили натиснув на чорнi очi лицаря. Портрет тихо вiдсунувся: за ним були дверi до пiдземного ходу... XXVII Тим часом в Уманi все кипiло: нова мiлiцiя то переносила на стiни фортецi бойове спорядження, то укрiплювала табiр, щоб можна було безпечно користуватися водою з озера; жiнки, що почувалися на силi, також брали дiяльну участь у спiльнiй роботi, слабшi плакали й молилися, а деякi в розпачi, мов сновиди, блукали по мiсту, жахаючи людей сво?м виглядом. Костьоли не зачинялися: вiдправа йшла за вiдправою, тужливий, похоронний дзвiн не змовкав з ранку до пiвночi... У храмах було повно старих i жiнок... Однi били себе кулаками в груди, iншi лежали ниць на чавуннiй пiдлозi, раз у раз протяжно зойкаючи. У переповненiй синагозi гамiр не вщухав нi на мить: розпачливi крики й голосiння долiтали на майдан i навiть до губернаторського замку. Тiльки православна церква була майже порожня. Хоч губернатор i наказав поповi щодня правити службу, а закличнi удари дзвона розлягалися далеко над мiстом, до церкви чвалали тiльки старi й калiки - решта хлопiв та мiщан порозбiгалася... Навiть спокусливi пропозицi? ?врейських купцiв, якi просили мiщан взяти на збереження ?хнiй крам, обiцяючи за це великi грошi, не могли вдержати нiкого. У покоях губернатора теж було не веселiше, нiж у синагозi, - тiльки горе виявляло себе тут не криками, не стогоном, а могильною тишею. З усi?? сiм'? лише сам Младанович i його донька Веронiка виказували цiлковите самовладання й вiдвагу. Шафранський, котрий якщо не по кровi, то за вза?мними симпатiями належав до сiм'? губернатора, пiдтримував бадьорий настрiй в усьому мiстi; вiн з'являвся то на валах, то на торжищах, то на вежах або в таборi - i скрiзь з безжурним смiхом та дотепами запевняв, що його фортеця мiцна й неприступна, що вiн сам хоче якнайшвидше побачити "ту погань" i почастувати ?? з височини мурiв картеччю, а ?дина, мовляв, у нього турбота - це про воду... Мешканцi Уманi, слухаючи Шафранського, переймалися вiдвагою i, стоячи на валах, виглядали ворога навiть з деякою задерикуватiстю... З валiв було видно розставленi Гонтою за версти двi од мiста пiкети, якi оточували Умань довкола - так що-навiть миша не проскочила б до фортецi повз них; така ретельна охорона всiх тiшила й розвiювала пiдозри щодо Гонти. "Якби вiн плекав у душi зраду, то вiдразу б утiк до гайдамакiв, а то нi - твердо сто?ть i охороня? мiсто", - так думав кожен, побувавши на валах... Найвищим пунктом, що панував над усi?ю Уманню, була надбрамна вежа губернаторського замку. У цiй вежi оселився сам Шафранський, а на вишцi в нього зберiгалися рiзноманiтнi астрономiчнi прилади, серед них i пiдзорна труба. Веронiка кiлька разiв на день вибiгала на вишку й кожного разу поверталася звiдти заспоко?на: Гонта з загоном стояв на мiсцi, а ворога нiде не було видно. Цю заспокiйливу звiстку вигукував на мiських вулицях i оповiсник, вселяючи надiю в серця уманцiв... Першого дня Сара ходила, мов божевiльна; ?? серце краялося вiд болiсних почуттiв i сумнiвiв: не виказати губернаторовi Гонти - означало, на думку Сари, те ж саме, що сво?ми руками вiддати на смерть тисячi уманських мешканцiв, а виказати його - це було все одно, що погубити Залiзняка з повстанцями, ?? братами по хресту, загибель яких спричинилася б до винищення всього православного люду в кра?!.. Неможливiсть знайти якийсь вихiд замалим не довела Сару до божевiлля; та за нiч вона трохи заспоко?лась, i вчорашнi страхи постали в дещо iншому свiтлi: по-перше, дiвчина схилялася до тi?? думки, що нових братiв ?й треба жалiти бiльше - адже ?х усе життя кривдили й мучили... Крiм того, вона, по сутi, зараз нiчого не може вдiяти: Гонта нинi, мов сокiл, на волi - куди захоче, туди й полетить... а при ви?здi сотника з мiста вона ж таки крикнула, щоб йому не вiрили, та на крики ?врейки нiхто не звернув уваги - тож тепер нехай як знають... Заспоко?вши почасти сво? сумлiння, Сара знову почала думати, як би врятуватися й розшукати Петра. Але тепер втекти з мiста не було можливостi: Гонтинi пiкети неодмiнно б ?? схопили, i тодi ?й смерть... Хто повiрив би хоч одному слову ?врейки? Як видно, треба все-таки лишатися в мiстi й з-за частоколу стежити, коли з'являться гайдамаки... Може ж таки ?? хтось пiзна?... А може, вона випадково побачить Петра, пiдiйшовши до частоколу... Сара дiстала собi селянське вбрання. Анi батько, анi тiтка тепер не звертали на не? уваги, не цiкавилися навiть, де вона блука?: кожен думав тiльки про власний порятунок, все iнше було байдуже... Коли Гершко побачив дочку в селянському вбраннi, вiн навiть похвалив ?? за винахiдливiсть. Тим часом, на третiй день уранцi, з вежi Веронiка повiдомила, що iз сизо? iмли виплива? й суне по землi якась чорна лавина, незабаром вона захопила майже третину обрiю. Звiстка про це облетiла мiсто й пiдняла на ноги весь люд: однi кинулися на вали, другi видиралися на частокiл, третi вилiзли на нарiжнi вежi... I всi до слiз напружували зiр, намагаючись роздивитися, що ж то за страховище суне на них з далини? Спершу нiчого не можна було розiбрати, та згодом з вежi почулися тривожнi зляканi вигуки: "Видно... йдуть... вiйсько, зда?ться..." I нарештi хтось крикнув: "Гайдамаки!" Цей крик, мов грiм, розкотився по всiй фортецi. Але Шафранський уже летiв на сво?му румаковi вздовж укрiплень, пiдбадьорюючи гарнiзон войовничими вигуками: - На мiсця! До збро?! - командував вiн. - Ех, коли б Гонта заманив цю погань, то ми б ?? почастували чавунними кавунами: любо буде глянути, як уся гайдамацька наволоч кинеться врозтiч пiд градом картечi й куль! В iншому мiсцi Шафранський заохочував словом нове во?нство: - Бадьорiше, смiлiше, панове! Пам'ятайте, що ви - Маккаве?, i захищайте сво? життя та свою святиню! Але бiдолашнi Маккаве? тремтiли й переляканими очима дивилися в загрозливу далечiнь, прислухаючись до невиразних звукiв, що долинали звiдти, мов рокотання розбурханого моря. Пiд'?хавши до брами, комендант фортецi наказав, щоб засуви на воротях було знято й щоб на перший сигнал Гонти вони розчинилися навстiж для його команди. На майданi й коло синагоги юрмилася сила-силенна ?врейок; там, серед наростаючого гомону, вже чулися ридання, зойки й переляканi крики. Шановний цадик стояв на ганку синагоги й силкувався вгамувати панiку, яка охопила юрбу. - Слухайте, безумнi! - суворо й натхненно говорив вiн, простягаючи руки до юрби. - Не плакати нинi треба, а всiма силами душi постояти за життя ваших синiв i братiв, за скрижалi святого заповiту. Господь Iсаака та Iакова кличе вас усiх до бою, як закликав колись на амаликитян i фiлiстимлян. Чи ж не вiн берiг свiй народ у ?гиптi, чи ж не вiн годував його в пустелi? Чи ж не вiн провiв його через грiзне море, розверзнувши безодню? Чого ж ви страха?тесь нинi й тремтите? Встаньте всi, бо ?гова з вами! Палкi слова цадика заспоко?ли натовп: плач i ридання почали стихати, очi в багатьох загорiлися вiдвагою. А Веронiка в той час з високо? вежi губернаторського замку спостерiгала за наближенням гайдамакiв i з великою тривогою стежила, що ж робитиме Гонта. Вона боялася, щоб одчайдушний сотник не кинувся iз сво?ю командою на чорну лавину повстанцiв; в запалi вiн би неминуче загинув, розбитий ворожими силами, якi мали незмiрну кiлькiсну перевагу. Та Гонта, вишикувавши сво?х козакiв, стояв непорушне i, мабуть, чекав, щоб гайдамаки наблизилися... Ось безладнi юрби пiдiйшли на вiдстань пострiлу й почали шикуватись у бойовi лави. Але сотник, божевiльний, що ж вiн робить? Сто?ть як стiй, не поворухнеться... Дозволя? повстанцям вiдрiзати собi вiдступ, чи що?.. Незбагненна, якась вiдчайдушна безстрашнiсть... Вона, як видно, приголомшила навiть ворога. "Так, приголомшила, - шепоче Веронiка, не зводячи з Гонти труби. - Але, боже, що ж це таке?!" Хтось ви?жджа? з гайдамацьких лав i руша?, в супроводi трьох козакiв чи запорожцiв, до Гонтино? команди. Ось i сотник з осавулом i хорунжим подалися ?м назустрiч. Вiд страшного хвилювання Веронiка мало не випустила з рук пiдзорно? труби... - Що ти там бачиш, дитя мо?? - нечутно ввiйшовши, стурбовано спитав губернатор i кинувся до дочки, щоб самому глянути на далеке поле. - Стривай, батьку... Я сама... будь твердий... на все воля божа! - тремтячими руками Веронiка пiдняла вище пiдзорну трубу й нервово притисла ?? до очей. - ?зус-Марiя! Гонта з ватажком ворогiв обнiмаються... i гайдамаки, i наша команда пiдкидають угору шапки... Когось пiдняли на списи... мабуть. Обуха... - Клятвопорушник! Юда! - вигукнув Младанович, схопившись руками за голову. - Зрада! - глухо мовила панна й, знесилена, майже впала на стiлець. Щось важке, металеве грюкнуло об пiдлогу й покотилося до балюстради балкона. - Що з нами буде? - у розпачi прошепотiв губернатор. - Те, що судилося там! - урочисто вiдповiла Веронiка, показуючи рукою на небо. За мить вона рвучко схопилася з мiсця й пiдбiгла до занiмiлого в розпачi батька. - Коханий, любий мiй батьку! - промовила панна, обвиваючи шию блiдого й тремтячого губернатора сво?ми нiжними руками й припадаючи до його грудей. - Вiдваги, ради бога, вiдваги! Настав вирiшальний час, i вiд тво?? твердостi та стiйкостi залежить доля мiста й тисяч людей, яких вiддав пiд твою опiку i дiдич-князь, i бог... Матерi, дiти, старi нинi простягають до тебе руки... Чу?ш, якi ридання лунають на майданi?.. Поспiшаймо ж туди! Довiримо сво?х кревних захисту панни небесно?! Я певна, батьку, що ти викона?ш свiй обов'язок! Мова доньки пiдбадьорила губернатора, i вiн, схопивши за руку свою любу Веронiку, вигукнув з пiднесенням: - Так, я виконаю свiй обов'язок, мо? кохане дитя, i ти мене в цьому пiдтрима?ш! Спершу звiстка про Гонтину зраду викликала серед мешканцiв Уманi такий розпач, що всi немов очманiли вiд жаху: чоловiки скам'янiли, а жiнки ридали, металися по майдану, били себе в груди й рвали коси; матерi шукали сво?х дiтей i топтали пiд ноги чужих... Стогiн, крики, зойки зливалися в якесь страхiтливе виття, й воно неслося далеко за мiсто, аж до гайдамацьких полчищ. Якби вчасно не наспiли Младанович i Шафранський, то зацiпенiла вiд жаху сторожа не зачинила б навiть брами, i Гонта з Залiзняком увiйшли б у неприступну фортецю без жодного пострiлу. Але Шафранський сво?ми палкими, завзятими словами знову вдихнув одвагу в сторопiлих попервах Маккаве?в i навiть зумiв заспоко?ти жiнок та змусити багатьох iз них припинити марнi плачi й при?днатися до захисникiв фортецi. Пiсля об'?днання повстанцi, кiлькiсть яких уже дiйшла до сорока тисяч пiших i кiнних бiйцiв, на короткiй радi вирiшили негайно штурмувати Умань; Гонта доводив, що жодного справжнього захисника у фортецi не зосталося: всi мiщани й городяни розбiглися, а вельможна шляхта i ?вре? не зможуть чинити стiйкого опору... - Зараз вони всi там почманiли, й коли ?м не дати отямитись, а вдарити, не гаючи часу, з усiх бокiв, то ще до вечора мiсто буде в наших руках! - закiнчив сотник. - Хай буде по-тво?му, - згодився Залiзняк. - Хоча мо? молодцi волiють битися в чистому полi, та для Уманi спробу?мо! Шафранський, поставивши на валах стрiльцiв з мушкетами й пищалями, хотiв був податися через браму до нових шанцiв, якi сполучали мiсто з озером, але його зупинили вигуки вiстових iз веж: - Ворог спiшився й оточу? фортецю! Комендант розгадав намiр гайдамакiв i звелiв бити на сполох, щоб i табiр попередити про небезпеку, а сам тим часом наказав негайно копати пiдземний хiд, котрий би з'?днав мiсто з табором. Не встигли гайдамаки роздiлитися на чотири загони й наблизитися на певну вiдстань до мурiв фортецi, щоб зручнiше було кинутися на приступ i нестримними хвилями знести всi перепони, як з губернаторсько? фортецi гримнули важкi гармати; клуби густого диму вiдразу оповили вежi й бiлою пеленою почали опускатися над мiстом; iз свистом i шипiнням розсiкаючи повiтря, полетiли на гайдамацькi полчища чавуннi ядра й пронизали ?х, поваливши на землю десятки людей. Стрункi лави здригнулися, змiшались i подалися назад, вiдразу перетворившись iз правильних прямокутникiв у безформнi й безладнi юрби; але отамани кинулися вiдновлювати лад у сво?х частинах, запалюючи й пiдбадьорюючи бiйцiв; та ледве вишикувалися лави, як знову гримнули гармати й знову змiшали людей у безладнi юрби... Тодi до вiдступаючих загонiв пiдлетiли головнi ватажки й скомандували: "Вперед! Бiгом!" Усi кинулися вперед i перехопилися через смугу вогню з верхнiх батарей; та комендант передбачив це й заздалегiдь наказав набити гармати нижнього валу картеччю; коли розпаленi бо?м повстанцi добiгли до лiнiй, якi обстрiлювалися нижнiми батареями, Шафранський скомандував: "Вогонь!" Земля здригнулася, в амбразурах спалахнули блискавки й з оглушливим громом понесли назустрiч смiливцям вихор картечi... Залунали крики й стогiн, лави змiшалися, сотнi трупiв перегородили дорогу... Гайдамаки похитнулися... але це була тiльки мить... Залiзняк, Гонта i Найда, зiскочивши з коней, кинулися вперед... Залунали вигуки: "На вали! Там гармати не страшнi! Коли й рубай собак!" - i збуджена маса нестримно, мов ураган, ринула на приступ, не давши обложеним часу знову набити гармати; сп'янiлi вiд дикого шаленства, не бачачи нiчого перед собою, видерлися повстанцi на перший вал, укрiплений низьким частоколом, i остовпiли: за валом iшов глибокий та широкий рiв, оперiзуючи довкола головний, крутий i високий вал; на його гребенi стримiв у два ряди височезний, з дубових колод частокiл з брустверами, бiйницями, вежами й вузькими просвiтами для рушнично? стрiльби; саме за тим частоколом тiсними лавами розмiстилася нова мiлiцiя з Маккаве?в... Шафранський, Младанович, шляхта, що збiглася в Умань, i навiть дочка губернатора Веронiка - усi були на валах i пiдбадьорювали сво?ю безстрашнiстю цих вояк, котрi ще нiколи не були в бою. А втiм, розпач i смерть, що стояла перед очима в обложених, навiть боязким надали шалено? вiдваги: адже нiхто не чекав од ворога нi жалощiв, нi пощади! Коли гайдамаки видерлися на малий вал i почали ламати частокiл, новi Мак-каве? зустрiли ?х таким нищiвним огнем з рушниць, мушкетiв та пищалей, що навiть сам Шафранський здивувався; i хоч ?хнi пострiли й не були такими влучними, як у досвiдчених стрiльцiв, зате вони гримiли часто й безупинно: одному ?вре?вi допомагали ще п'ятеро чи шестеро, набиваючи й мiняючи рушницi... Пороховий дим немовби одурманював ?х, збуджуючи гарячкову енергiю. Повстанцi були враженi цим пекельним трiскотiнням, що виривало з ?хнiх лав десятки товаришiв; покладаючись на Гонтинi слова, вони зовсiм не чекали опору, сподiваючись, що у фортецi, крiм ?вре?в i гладкого панства, нiкого нема?, а тут раптом - справжн? пекло!.. Гайдамаки не запасли нi драбин, нi кiлля, нi мотуззя... як же пiд таким градом куль спускатися в рiв, не маючи можливостi видертися звiдти на високий земляний вал з навислим вгорi бруствером? Приступ вiвся лише з трьох бокiв, бо з четвертого був табiр, теж обгороджений валами. Незважаючи на нищiвний рушничний вогонь, частокiл у багатьох мiсцях першого валу було зруйновано, i вiдчайдушнi смiливцi почали стрибати та на поясах спускатися в рiв, але вибратися з нього на другий, ще вищий, вал не могли й марно гинули вiд куль, що летiли зверху. Першi завзятцi, наклавши головами, остудили запал атакуючих... I вони, замiсть того, щоб розбирати частокiл, почали ховатися вiд куль, що дзижчали навколо роями, за уцiлiлим валом. - Що ж, пане Гонто, - крикнув Залiзняк, обурений цим страшним винищенням, - потрапили в пастку?.. - Прости, батьку, - вiдповiв, знявши шапку, сотник. - Не сподiвався я; бий мене сила божа, коли я чекав, щоб отi вояки стiльки бiди наробили!.. Ну, ми ?х вiзьмемо не ки?м, то палицею!.. Треба тiльки зруйнувати табiр, що по той бiк фортецi, тодi мiсто й два днi без води не протрима?ться... Залiзняк звелiв сурмити вiдступ i сам бiгом проскочив небезпечнi лiнi? вогню. Бачачи вiдхiд ворога, хоробрi Маккаве? зчинили оглушливий радiсний гвалт. Повстанцi пiсля невдалого приступу обложили Умань залiзним кiльцем i, влаштувавши невелику батарею з шести гармат, захоплених у Чигиринi, почали лiниво обстрiлювати фортецю. Уманськi гармати теж вiдповiдали чавунними ядрами... Цi?ю перестрiлкою, яка нi тiй, нi iншiй сторонi не завдавала особливо? шкоди, i закiнчився день. Та коли стемнiло, Залiзняк з Гонтою свiжими силами з двох бокiв ударили на укрiплений табiр i незабаром взяли його. Захисники фортецi з височини стiн бачили, як обложенi спершу вiдповiдали шаленим вогнем, вiдбиваючи чорнi юрби повстанцiв, що, наче демони, видиралися на вали; але згодом стрiлянина вщухла, i гайдамацька лавина, увiрвавшись до шанцiв, затопила ?х сво?ми нестримними хвилями... З жахом прислухалися уманцi до страшних зойкiв, якi долинали з табору, i радiсть, що було охопила ?х пiсля перемоги, змiнилася вiдча?м. - Воду вiдрiзано! Ми загинули! - залементували жiнки. ?хнi крики вiдразу вплинули на самопочуття мiлiцi?... Шафранському довелося докласти чимало зусиль, щоб заспоко?ти переляканих уманцiв: вiн почав гучно всiх запевняти, що в губернаторському ставку ? джерела, i коли ощадливо користуватися водою, то ?? вистачить на кiлька тижнiв; а днiв за три, за чотири сюди, на виручку обложеним, прибуде коронне вiйсько хороброго й славетного регiментаря пана Стемпковського. - А об мiцний частокiл пси розiб'ють сво? лоби! - додавав губернатор. - Вчорашнiй день показав ?м, якi левенята засiли за цими укрiпленнями, - вихваляв вiн хоробрiсть i стiйкiсть молодо? мiлiцi?. Веронiка з свого боку втiшала жiнок та пiдбадьорювала всiх звiсткою, що нiбито росiйськi вiйська вже пiдходять до Лисянського замку й через два, найбiльше через три днi будуть тут. Усi вiрили доньцi губернатора або принаймнi хотiли вiрити й пiдбадьорювали одне одного. Другий день минув цiлком спокiйно: гайдамаки укрiплювали сво? позицi?, лiниво перекидалися бомбами i звужували кiльце довкола мiста, не зважуючись поки що на повторний штурм. Води з губернаторського ставка обложеним роздали в перший день до тридцяти бочок, i вiн одразу так обмiлiв, що в кiлькох мiсцях навiть дно показалося; ця обставина вельми збентежила губернатора; вiн усе-таки сподiвався, що ставка вистачить хоч на тиждень, а виявилося, що його вичерпають уже завтра-пiслязавтра!.. Шафранський порадив наступного дня усiм вiдпускати пиво, а води давати якнайменше. Младанович згодився пожертвувати населенню не тiльки пивнi склади, але й усi винарнi, аби виграти час i яким-небудь способом повiдомити Стемпковського про сво? безвихiдне становище... Звичайно, правду про наявнi запаси води вiд уманцiв приховали, i вони поки що не виявляли особливо? тривоги. Панiка, що було запанувала в мiстi, начебто трохи зменшилася; усi метушились i, хто чим мiг, допомагали мiлiцi?: то пiдносили харчi й набо?, то лагодили пошкоджений пострiлами частокiл. Усi храми були вiдчиненi вдень i вночi; вiдправи в них не припинялися, й богомольцi з палкими молитвами слали до Всевишнього сво? одчайдушнi благання... Сара в цi днi, полишена цiлком на саму себе, мучилась однi?ю невiдступною думкою: як врятуватися, як дати комусь iз сво?х знати, що вона в Уманi... Тому-то дiвчина використовувала кожну нагоду, щоб пiдiйти ближче до частоколу й виглянути назовнi. Але частокiл височiв суцiльною стiною, та й гайдамаки стояли вiд фортецi за дво?-тро? гiн - сажнiв за чотириста, а на такiй вiдстанi ?? не впiзнав би i сам Петро, навiть коли б вона вилiзла на вежу, на самiсiнький шпиль! Сповнена тупого вiдчаю, Сара одного разу йшла майданом i випадково натрапила на православну церковку, в якiй щодня ревно били поклони бабусi й дiди, що не могли через свою немiчнiсть втекти з Уманi... I раптом у дiвчини сяйнула думка: "Тут, тут мiй порятунок! Бiля розп'ятого бога, який з любов'ю кличе всiх стражденних i обтяжених пiд свiй захист". - Авжеж, - прошепотiла Сара, звiвши очi на хрест, - там, там! I як менi ранiше не спало це на думку? Адже в душi я давно християнка... Сам батюшка, святий отець, благословив мене... а я, замiсть того, щоб шукати захисту в отця небесного, весь час блукала в пiтьмi, мучила тугою душу, каламутила серце отрутою злоби... А тут, перед мо?ми слiпими очима, було тихе пристановище любовi й милосердя... Вiд зворушення по щоках Сари котилися сльози; та вона цього, охоплена молитовним настро?м, не помiчала. - Нi, бiльше не хочу ховатися! Я хочу вмерти християнкою! - i, нехтуючи обережнiстю, навiть не озирнувшись, дiвчина рвучко увiйшла до церкви. Всерединi було порожньо й тихо; три баби й два дiди тулилися по кутках; священик у рясi та ?пiтрахилi тихо читав вiдпускну молитву... Та ось вiн, закiнчивши ?? вигуком "яко благ i чоловiколюбець", благословив молiльникiв хрестом i простят його для цiлування. Сара перша пiдiйшла до хреста з якимось внутрiшнiм трепетом i вiдчайдушною рiшучiстю; вона побожно поцiлувала хрест, руку батюшки й промовила тихо-тихо: "Панотче! Менi... треба вам сказати..." Священик, худенький дiдок, ласкаво глянув на дiвчину й кивнув головою на знак згоди. Вiдпустивши сво?х парафiян, вiн пiдкликав Сару до аналоя. Вона впала перед батюшкою на колiна й заридала. - Чого плачеш, чого тужиш, дитя мо?? - спитав священик, накривши ?пi-трахиллю Сарину голову, немов для сповiдi. - Повiдай менi тво? горе, вiдкрий свою душу... перед цим хрестом! - Ой отче святий... я не достойна ще... Адже й те, що я пiдступила до хреста, може, страшний грiх, - схлипувала дiвчина. - Нема? такого грiха на свiтi, якого не можна було б омити сльозами пiд покровом хреста, бо розп'ятий на ньому спокутував сво?ми муками всi грiхи свiту... i якщо ти вiриш... - О так, вiрю, вiрю! - пристрасно вигукнула Сара, перебиваючи священика. - Вiрю в цього доброго бога... але ще не смiю торкнутися до святинi... я ?врейка!.. - ?врейка? - здивувався батюшка. - Атож, ?врейка, ще не хрещена... Але мене вже благословив панотець... батюшка лисянсько? церкви... - схвильовано заговорила дiвчина, кваплячись висловити перед цим добрим, сивеньким дiдусем усi болi сво?? змучено? душi... - Вiн одкрив менi очi, вiн просвiтив мою душу, вiн влив у мо? серце струмочок братньо? любовi... I я полюбила го?в, нещасних, гнаних... - О мо? нове чадо! - зворушено промовив священик. - Нема? бiльшо? радостi на небi, як знайти заблудле ягня... Ти в серцi вже носиш Христа... отже, ти хрещена духом... А тому благословляю тебе цим хрестом, нехай вiн стане тво?м щитом i провiдною зiркою в життi... Ти християнка!.. Сара побожно припала до хреста й вiдчула в сво?му серцi той наплив релiгiйного ентузiазму, який веде мученикiв на вогнища, осяваючи ?хнi обличчя усмiшкою блаженства. - Лисянський священик iмення ще тобi не дав? - спитав батюшка. - Нi... Вiн уже мав охрестити й повiнчати мене... - зашарiлася дiвчина й знову залилася слiзьми, - але мiй батько, несподiвано... завiз мене на Подiлля... а тепер в Умань... Розлучив навiки... Де тепер Петро, син титаря лисянсько? церкви, я не знаю... я помру християнкою... i там зустрiнуся... - Бiдолашне дитя мо?! Надiйся i вiруй... а в бурю тебе збереже сей храм... його дверi й для тебе будуть вiдчиненi... Даю ж тобi ймення Варвари-великомученицi, в iм'я отця, i сина, i святого духа... Амiнь, - i священик тричi перехрестив Сару. В поривi пристрасного релiгiйного почуття дiвчина упала ниць перед анало?м i занiмiла в безмовнiй молитвi... Настав третiй день облоги. Настрiй в обложених усе ще був бадьорий. Пиво й мед з погребiв Младановича збуджували енергiю. Справжню причину цi?? щедростi панство приховувало, але та?мниця от-от мала розкритись, бо в губернаторському ставку-цистернi воду вже вичерпали... На лихо, стояла страшенна спека - лiто було в самому розпалi. Ще з раннього ранку на вишках усiх веж юрмилися люди: вони озирали околицi й дiлилися сво?ми спостереженнями з натовпом, що стояв внизу... На запитання: "Чи не видно королiвських вiйськ? Чи не прийшли москалi?" - з веж лунала одна й та сама вiдповiдь: "Нi, не видно нiкого!" Цi невтiшнi повiдомлення пiдривали вiру в обiцянки губернатора й посилювали тривогу; але уманцi все ще крiпилися, боячись втратити останню надiю... На четвертий день облоги, надвечiр, по мiсту прокотилася жахлива чутка, що нiде нема? й краплини води. Уже двi доби населення не одержувало ??, але терпiло спрагу, вважаючи, що вода зберiга?ться на випадок крайньо? скрути; нинi ж фатальна дiйснiсть постала перед мешканцями Уманi в усiй сво?й жорстокостi, ?х охопив божевiльний розпач. Зчинився страшенний гамiр: довкола залунали безтямнi вигуки, несамовитi зойки, надривнi благання й шаленi прокляття, а до них долучилося ще й жалiбне ревiння худоби... З настанням ночi панiка посилилась... люди, мов божевiльнi, з перекривленими вiд жаху обличчями й палаючими люттю очима блукали мiстом, щось вигукуючи; деякi матерi в нестямi власними руками душили сво?х дiтей... На ранок загальне збудження дiйшло до тако? межi, що розлючена юрба, зiбравшись коло замково? брами, з погрозами й лайкою почала викликати губернатора... Вiн вийшов у супроводi Веронiки й Шафранського. Знавiснiлий люд зустрiв ?х погрозами й прокляттями, посипалися докори, - мовляв, ще з весни почали укрiплювати фортецю, а про воду й не подумали. Шафранський нагадав, що колодязь копали. - Вниз би тебе головою у той колодязь! - крикнув хтось у юрбi. - I губернатора туди ж! - озвався iнший голос. Кiлька каменюк полетiло в браму, але вiдстань поки що гарантувала безпеку представникам влади. - Посилай просити миру! - знову гаркнув перший голос. - Миру! Милосердя! Пощади! - пiдхопив натовп, чiпляючись за цю думку, немов потопаючий за соломинку. Тiльки один рудий ?врей, з запаленими божевiльними очима, видряпавшись на спини сусiдiв, замахав руками й несамовито зарепетував: - Смерть гайдамакам! Та його самотнiй голос юрба заглушила буйним ревом. Губернатор i сам вважав, що капiтуляцiя була ?диним виходом iз жахливого становища, а тому, вислухавши вимоги населення, звелiв пiдняти на вежi бiлий прапор. Шафранський, жестом руки угамувавши крики натовпу, урочисто оголосив, що вiн сам по?де у ворожий табiр, i заприсягся головою домогтися, щоб при здачi Уманi було збережено життя i майно ?? жителiв. Хвилину тому юрба ладна була закидати Шафранського камiнням, а тепер, коли з'явилась надiя на порятунок, вiтала його вигуками радостi. Через годину Шафранський повернувся, виконавши свою обiцянку. Гетьман Залiзняк дав лицарське слово, що гаранту? всiм безпеку й збереження майна, за яке вiзьме лише помiрний викуп, але застерiг, що все мiсто, уся панська й державна власнiсть iз збро?ю й запасами переходить до гайдамакiв. ?врейське населення радiло. Пани покiрливо мовчали. Незабаром гайдамацькi загони пiдiйшли до головно? брами. Усе начальство фортецi, на чолi з губернатором, який держав у руках хлiб-сiль, вишикувалося перед брамою, щоб урочисто зустрiти гетьмана. Ось вiн у супроводi Найди, Гонти й цiлого почту значних козакiв на чистокровному конi в'?хав на фортечний мiст... Загули дзвони в храмах, вийшло з хрестами духiвництво... Орлиний погляд Залiзняка свiтився ласкавою усмiшкою. Вiн поминув браму... I нараз з юрби уманцiв пролунав пострiл-Крик жаху знявся над майданом. Пострiл був влучний: куля пробила шапку Залiзняка, вiн навiть вiдчув, як шалена черкнула по його чупринi. З-пiд шапки потекла яскраво-червона цiвка кровi. Обличчя гетьмана лиховiсне зблiдло, в душi його кипiв страшний гнiв. - Друже, тебе поранено? - сполошився Гонта, почервонiвши вiд лютi. - Дряпнуло! - кинув йому Залiзняк, зневажливо примруживши очi, i, поволi знявши з голови прострелену шапку, глянув у той бiк, звiдки пролунав пострiл. Младанович, Шафранський, шляхта i ?вре?, якi вийшли назустрiч гайдамакам, вiдчули, що цей пострiл вирiшив ?хню долю, й мимохiть слiдом за гетьманом озирнулися на зухвальця. Юрба розступилася. Всi побачили рудобородого ?врея, обличчя якого палало несамовитою злобою. Залiзняк вiдразу впiзнав його: це був Гершко, той самий Гершко, якого вiн на прохання покiйного лисянського батюшки колись помилував. Очi гетьмана блиснули страшним вогнем... - Спасибi за ласку, вельможнi пани, - з кривою посмiшкою промовив вiн, умисне чемно вклоняючись губернаторовi. - Тiльки шкода, що зiпсували шапку й подряпали лоба, та ще й чуприну обсмалили... - На бога, вельможний пане, прости! Ми не знали про замiр зухвальця... Його негайно скарають на горло, як тiльки твоя милость накаже! - разом заговорили Младанович i Шафранський, полотнiючи й мимохiть вiдступаючи назад. - Що ж, бiда невелика, - iз зловiсною усмiшкою вiдповiв Залiзняк, - доведеться лише справити нову шапку!.. Тiльки ж я не король тут, а гетьман: треба порадитися з товариством, як вiддячити вам за щире вiтання!.. I Залiзняк швидко обернувся до козакiв, якi супроводили його. В одну мить гетьман змiнився: обличчя спалахнуло, брови нахмурились, стан гордовито випростався. - Гей, панове-товаришi! - гучним голосом крикнув вiн, високо пiдiймаючи прострiлену шапку. - Ось як зустрiли нас ляхи за те, що ми погодилися милостиво дарувати ?м життя!.. Вирiшуйте ж, як вiддячити нашим вiрним приятелям? - Смерть! Смерть iродам! - люто вигукнули повстанцi. Цей вигук прокотився над юрбою, i все живе кинулося з майдану в рiзнi боки. За хвилину вiн спорожнiв... Губернатор i шляхта, пустивши коней учвал, встигли сховатись в замку; решта побiгли в найближчi церкви, костьоли, синагоги, шукаючи захисту бiля священних вiвтарiв... Але все було марно! Наче хвилi, що прорвали греблю, слiдом за втiкачами ринули гайдамаки... Незабаром вони роздiлилися: однi подалися вслiд за Гонтою до замку, де зачинилася шлях i з, iншi з палаючими головешками кинулися вулицями мiста. Пекельне полум'я .жхором закрутилося над Уманню... Сара, з дозволу батюшки заховавшись у ризницi православно? церкви, не бачила нiчого. Вона тiльки чула, як iз замку до брами проскакав iз сво?м почтом губернатор - зустрiчати страшних гостей. Завмираючи вiд жаху, Сара жадiбно дослухалася до звукiв, що долiтали ззовнi, очiкуючи, чим скiнчиться небезпечна зустрiч. Якийсь час було тихо. Та раптом до дiвчини докотився грiзний крик гайдамакiв... Сара вiдразу зрозумiла, що сталося... В першу мить вона немов скам'янiла, але страх смертi й пристрасна жага життя надали дiвчинi сили. В розпачi, не тямлячи себе, вона кинулась у вiвтар; бiля престолу стояв священик i, звiвши до iкон очi, тремтячими вустами творив молитву. - Смерть, смерть, панотче! - закричала Сара, падаючи перед старим на колiна. - Гайдамаки вдерлися до мiста... Врятуйте, врятуйте мене... Я жити хочу!.. Iз спотвореним вiд жаху обличчям вона чiплялася за руки й за ноги батюшки, немов потопаючий, що хапа?ться за щоглу корабля, який iде на дно... - Молись, молись! - тремтячим голосом, сповненим урочистостi й жаху, мовив священик i пiдтягнув дiвчину до велико? iкони розп'ятого Христа. - Йому молися!.. Вiн один всемогутнiй... Вiн урятував i отрокiв у палаючiй печi... Молися, проси чуда... Вiн усе може... Захлинаючись од ридань, Сара почала вигукувати слова молитви, плутаючи слов'янськi слова з ?врейськими i благальне простягаючи до iкони руки та б'ючи себе кулаками в груди... Гамiр наростав... Повз церкву iз зойками й риданнями бiгли юрби людей... Ось кривавим блиском спалахнули вiкна, усю церкву багряним сяйвом освiтила заграва; пролунав страшенний гуркiт, вiд якого задрижали стiни, i в ту ж мить дверi храму розчинилися навстiж пiд натиском юрби. - Гайдамаки! - не сво?м голосом крикнула Сара i, заслiплена жахом, знов кинулася до священика. Але то були не гайдамаки... З несамовитими зойками до церкви вбiгли ?врейськi жiнки - старi, молодi, дiвчата. У багатьох на руках були дiти... Церква сповнилася риданнями й криками. Сара зрозумiла, що тепер уже й храм не захистить: уся ця юрба нещасних жiнок теж прибiгла шукати порятунку в ньому, й тепер нiхто з гайдамакiв не повiрить ?й. Сарi, що вона прийшла сюди як справжня християнка. - Замикайте дверi, завалюйте вхiд! - кричав хтось iстеричним голосом. - Хрести, хрести всi надiньте! Берiть у руки iкони, ?гова заради дiтей простить нам! - чулося вперемiж з риданнями. - Молiтеся, молiтеся Христовi-спасителю, молiтеся зi мною разом, - проголосив, тремтячи, блiдий священик, з'являючись у царських вратах i високо пiдносячи напрестольний хрест. - Його кличте, вiн всесильний i благий, вiн може убогим стiнам цього храму дати неприступну мiць залiза, вiн може перенести храм на недосяжну гору. Покайтеся й молiтеся... Милосердю Христа нема? меж. Вигляд старого сивого батюшки, його голос, тремтячий, але сповнений вiри, сльози, що котилися по лагiдному обличчю, - все це привело юрбу в екзальтацiю, - серця жiнок жарким полум'ям охопила судорожна остання надiя. - Змилуйся! Змилуйся! - закричали вони, падаючи на колiна й простягаючи до священика немовлят. - Молися за нас, хрести нас! Ми вiримо в твого Христа! - Нi, нi! - зненацька пролунав хрипкий, пронизливий голос, i на амвон вискочила страшна стара жiнка з розпатланим сивим волоссям. - Прокляття тому, хто це зробить! Мовчiть, божевiльнi, ваше вiдречення не вряту? вас од смертi. Вона летить за вами на широких чорних крилах! Кривава, жахлива! Тут, тут, уже близько! Чу?те, як регоче, як люту? вона довкола! Ввiйдiть же на той свiт, не опоганенi хлопською вiрою. Прокляття на голову того, хто посмi? послухати священика! Хай захлинеться зрадник у кровi дiтей сво?х, нехай духи пекла терзають його й пiсля смертi!.. Моторошний голос старо? змусив усiх замовкнути. Жiнки мимохiть озирнулися i завмерли, прикутi до мiсця якоюсь незбагненною силою. Сара вискочила з вiвтаря, з жахом глянула на страшну жiнку - i нараз пiзнала ??. Це була Рухля... Але не та, хитра й вкрадлива, котру дiвчина звикла бачити у Кам'янцi, - нi, перед нею стояла зловiсна фурiя, вiд самого вигляду яко? холола кров. Хрипким голосом вона викрикувала дикi прокляття. - Покайся, покайся, безумна! - нарештi вигукнув батюшка, високо пiдiймаючи хреста. Та страшенний грюкiт у дверi заглушив його слова. Жiнки несамовито закричали. ?хнiй крик злетiв пiд склепiння i вiдразу затих. Усi занiмiли в моторошному чеканнi... Сара стояла непорушне, приготувавшись до найстрашнiшого. "А може, Петро з ними... - останнiм вогником спалахнула надiя в душi дiвчини. - Може, це вiн ломиться сюди, щоб врятувати ??? Ох!.." - Задихаючись од стримуваних ридань, Сара пiдвела очi на осяяний загравою пожежi образ Христа. I в цю мить дверi з гуркотом упали: до церкви вдерлися гайдамаки. Сара швидко озирнулась... Це були страшнi люди, ?хнi очi палали жадобою помсти; Петра серед них не було. Попереду всiх бiгли отаман Неживий i диякон. - Змилуйтесь, ради бога! - заволали жiнки, падаючи на колiна й простягаючи до гайдамакiв руки. - Ради бога?! - громовим голосом перепитав Неживий, зупиняючись посеред церкви. - Якого бога? Тим, хто хоче хреститися, буде даровано життя. - Ми, ми! - залунали довкола вигуки; але ?х заглушив владний голос Рухлi: - Нi, нi! - закричала вона, потрясаючи над головою кулаками. - Нiхто з нас не хреститиметься, будьте ви проклятi! - За коси витягнiть стару вiдьму, - звелiв Неживий. Козаки пiдскочили до Рухлi, i в цей час вона побачила небогу. - Саро, Саро, до мене! - заволала стара. З грудей дiвчини мимоволi вирвався крик. - Дочку, дочку до матерi! - загукали гайдамаки. Усi озирнулися на Сару. Блiда, з палаючими, немов чорнi дiаманти, очима, вона в цю мить була така гарна, що козаки остовпiли вiд подиву. - Нi, цю залиште! - понуро мовив Неживий. - Я ?? беру собi... Сара майже не тямила, що ко?ться з нею. Коли ?? вивели з церкви, вона трохи спам'яталася, але, озирнувшись, мало знову не знепритомнiла: синагоги, костьоли й iншi будiвлi, котрi височiли довкола майдану, були охопленi пожежею; гуготiння полум'я, трiск i гуркiт будинкiв, що падали в огнi, зойки жертв, вигуки розлючених гайдамакiв - все це зливалося в один жахливий рев. - Тягнiть сюди столи й ослони, несiть мед i горiлку! - наказав Неживий. В одну мить його наказ було виконано. Отаман сiв за стiл на чiльне мiсце й поруч себе посадовив Сару. Почалася гульня... Тим часом Петро, увiрвавшись до мiста, взявся розшукувати наречену. Гершка, який стрiляв у пана гетьмана, вiн пiзнав одразу i тому зрозумiв, що й Сара ма? бути десь поблизу. Парубок тямив, яка небезпека ?й загрожувала, жах охопив його серце, але вiн не втратив розуму й притьмом узявся за розшуки. Не знаючи, куди бiгти, Петро хотiв був податися до замку, коли раптом до нього долинув несамовитий жiночий крик... Щось знайоме почулося Петровi в тому голосi; вiн кинувся туди, звiдки лунав крик, i натрапив на гайдамакiв, що бенкетували за довгим столом. Бенкет уже кiнчався. Отаман Неживий стояв бiля столу, тримаючи на руках якусь знепритомнiлу дiвчину, ?? кучерi, що спадали з плечей густою хвилею, вiдразу привернули увагу Петра. - Сара! - вигукнув вiн не сво?м голосом i в одну мить опинився коло Неживого. . Так, це була Сара; але ?? блiде обличчя здавалося мертвим, очi були заплющенi. - Жива, вмерла? - схопивши дiвчину за руку, крикнув Петро. - А тобi яке дiло? - суворо спитав Неживий, вiдштовхуючи парубка. - Я скрiзь ?? шукав, вона моя наречена! - з вiдча?м гукнув Петро. - Аз сьогоднiшнього дня моя! - перебив його Неживий. - Змилуйтесь, порятуйте! - кричав парубок. - Сам пан гетьман засвiдчить, що вона моя наречена! Вiд розпачливого крику Петра Сара опритомнiла; ?? вi? затремтiли й пiднялися, i... раптом дiвчина впiзнала коханого. - Петро! - несамовито заволала вона й з такою силою рвонулася до свого нареченого, що Неживий не встиг ?? притримати. Обхопивши Петрову шию руками, сердешна ревно заридала. Та Неживого це анiтрохи не розжалобило, навпаки - вiн ще бiльше розлютився. - Пусти дiвчину! - гримнув отаман, пiдступаючи до Петра з палаючими очима. - Хоч убий мене на мiсцi, - вигукнув Петро, - а я не поступлюся; ходiмо до гетьмана, нехай вiн нас розсудить, - присягаюсь, що погоджуся з усiм, що вiн скаже. Сльози Сари й горе Петра, якого у вiйську всi любили, зворушили гайдамакiв. - До гетьмана, до гетьмана! - закричали навколо. - Добре! - промовив Неживий. - До гетьмана, то й до гетьмана! Згода! Отаман мiцно схопив дiвчину за руку i потягнув вулицею, Петро пiшов слiдом, рушили за ними й гайдамаки юрбою. Через кiлька хвилин вони вийшли на одну з бiчних, не зачеплених пожежею вулиць. Посеред вулицi за довгим, заставленим горiлкою, медом i всякою ?жею столом в оточеннi старшини сидiли Гонта, Залiзняк i Найда. Козаки ?м прислужували, Прiся була тут же. Процесiя на чолi з Неживим, що вiв якусь красуню, вiдразу привернула до себе загальну увагу. - А що там, дiтки? Петре, i ти тут? - звернувся до парубка Залiзняк. - Що трапилось? Розповiдайте! - Батьку, пане гетьмане, порятуй! Ти все зна?ш... - почав Петро, затинаючись вiд хвилювання. - Сара... Наречена моя... - Сара? - скрикнула Прiся, спершу не пiзнавши у цiй блiдiй, змученiй жiнцi сво?? колишньо? подруги. - Жива, здорова й тут з нами!.. Вона кинулася на шию Сарi, й обидвi подруги залилися гарячими сльозами... Залiзняк, Гонта й Найда вислухали розповiдь Петра i, на загальну радiсть усiх гайдамакiв, звелiли вiддати дiвчину йому. Вирiшено було спершу охрестити ??, а потому вiдгуляти весiлля. Залiзняк i Гонта були за весiльних батькiв, а за дружок - Прiся й дочка Младановича, яку гайдамаки на вимогу Гонти залишили в живих. Молодих щедро надiлили грiшми й подарунками. До пiзньо? ночi гуляли козаки. На другий день Петро випросив собi дозвiл перевезти Сару на лiвий берег, щоб там знайти ?й безпечний притулок. Залiзняк охоче згодився на це й дозволив козаковi цiлий мiсяць пробутл з молодою дружиною. Петро й Сара упрошували й Прiсю ?хати з ними, та вона рiшуче вiдмовилась. Розпрощавшись з товариством, щасливi молодята нарештi залишили страшне мiсто й подалися мостити собi для щастя й кохання затишне гнiздечко... А Умань горiла... Далi зоставатися в палаючому мiстi було неможливо. Гетьман наказав вивести вiйська в чисте поле, до Чорного лiсу. ХХVIII Пiсля здобуття Уманi весь край, вiд Бiло? Церкви до запорозько? границi, був у руках народу; усiх панiв, економiв, посесорiв i орендарiв повстанцi прогнали або знищили, - один тiльки Лисянський замок ще стояв ворожим оплотом, а тому Залiзняк i доручив Найдi взяти його... Про це вони умовились iще в Уманi, але гетьман вiдрядив побратима з сотнею козакiв лише з нового табору. За провiдника взяли диякона, бо вiн пробув у Лисянцi та ?? околицях майже два тижнi й мiсцевiсть вивчив досконало. На загальнiй радi дiйшли згоди пiдкрастися до замку не з боку мiстечка, а з-за гори, лiсом. Той лiс пiдходив до самого муру, за яким починався великий сад; у лiсi, недалеко вiд ставка, був i тайник, що вiв до губернаторських поко?в, а поблизу вiд нього - нижня брама, укрiплена набагато слабше, нiж головна. Отаман знав, що iз замку ? вихiд у сад - цей вихiд захищали тiльки простi дубовi дверi... З Уманi до Лисянки загiн дiстався за два днi, без пригод i перепон; не тiльки якихось польських команд, жодно? живо? душi не зустрiли гайдамаки на безлюднiй дорозi. Надвечiр вони пiд'?хали до лiсу, який майже до самого замку тягся пологим узгiр'ям, а праворуч збiгав схилом до рiчки. Вiд узлiсся до замку лишалося миль зо двi, але ?х треба було про?хати лiсом та ярами, по бездорiжжю. Заглибившись у хащi, отаман дав перепочити змореним коням i зiбрав раду, в якiй взяли участь диякон, колишнiй кривий жебрак, що знав тут кожну стежку, й один досвiдчений дiд. Усi погодилися, що вночi, та ще в таку темряву, - а нiч справдi була безмiсячна, небо обклали важкi хмари, - ?хати небезпечно i лiпше переночувати в лiсi, щоб на свiтанку рушити в дорогу. Але потiм Найда заперечив проти цi?? пропозицi?: напад на Лисянську фортецю мiг вдатися тiльки глупо? ночi, - виходить, цiлий день довелося б стояти за сто крокiв вiд замку, що було ризиковане та й забарно; а в отамана, крiм стратегiчних мiркувань, нiмiло серце вiд журби за Дариною i поривалося до не? з усi?ю силою бурхливого кохання... Тодi диякон запропонував скористатися з нiчно? темряви iнакше: по?хати не лiсом, а полем, попiд лiсом, - удень чи при мiсячному свiтлi ?х iз стiни замку, звiсно, побачили б, а в такiй пiтьмi нiякий бiс i за десять крокiв нiчого не помiтить. Найда схвалив цю пропозицiю, додавши, що за дво? гiн вiд замку все-таки треба звернути з поля в лiс i спуститися до само? рiчки. Вирiшили ?хати через годину i, прибувши на мiсце, роздiлити загiн надво?: однiй частинi розташуватись нагорi поблизу головно? брами, а другiй - спуститися до нижньо?; за гасло, що брама вiдчинена, верхньому загоновi правитиме крик сови, а нижнiй загiн пiсля пострiлу повинен через стiну пробратися в сад, добiгти до замку i, виламавши згадуванi вже дубовi дверi, вдертися до губернаторських поко?в, а через них у замковий двiр; сам же отаман з десятком молодцiв пробереться в тайник i спробу? вiдчинити головну браму. Близько пiвночi загiн щасливо досяг призначеного мiсця, i Найда зi сво?ми хлопцями пiсля довгих пошукiв у густому тернику знайшов нарештi завалений камiнням вхiд до пiдземно? галере?. А Кшемуський з дружиною не спали вже третю нiч, та й навряд чи в замку знайшлася б хоч одна жива душа, яка могла б спокiйно спати останнiм часом... Три днi тому до головно? брами прибiг натовп ?вре?в i, голосячи, почав благати притулку; як виявилося, серед них було два втiкачi з Уманi - вони й розповiли, що мiсто в руках гайдамакiв. Ця звiстка приголомшила й губернатора, й гарнiзон: не ждав i не гадав нiхто, щоб таку твердиню могла взяти безладна, кепсько озбро?на юрба... Досi кожен вважав становище Лисянського замку i сво? перебування в ньому цiлком безпечними: всi були певнi, що повстанцi, обложивши Умань, стоятимуть там добрий мiсяць, а тим часом вiд коронних вiйськ прийде надiйна пiдмога... I раптом - Умань упала в огнi й ру?нах; пiдмоги тепер нема вiд кого чекати й з дня на день жди, що перед стiнами замку з'являться незлiченнi сили лютих ворогiв. Уже другу нiч подружжя Кшемуських проводило в молитовнi, розташованiй мiж спальнею й кабiнетом. Цього вечора вони довго молилися, а тепер сiли перепочити. Усi ?хнi думки були паралiзованi жахливим передчуттям неминучо? смертi. - I той юний лицар, який справив на мене таке незабутн? враження, i вiн ошукав нас! - промовила панi Ядвiга. - Обiцяв негайно повернутися з регiмента-рем i пiдмогою, та, певно, й забув про свою обiцянку. - А може, його вбили гайдамаки? - зiтхнув губернатор. - Ой, на бога! Не кажи такого... Не край мого серця... Я й так змучилася... Вони замовкли. Кшемуський, походивши по кiмнатi, знову сiв. Нараз з кабiнету почулись якiсь дивнi звуки. Перша звернула на них увагу панi Ядвiга: - Чу?ш? У кабiнетi завелися щурi... - Що-о? - опам'ятався Кшемуський. - Якi щурi? - А ось прислухайся! Тепер з кабiнету долинув тихий скрип i якесь пiдозрiле шарудiння, немовби хто пролазив через вузький отвiр. Щось брязнуло. Губернатор зблiд, схопився був на ноги, але знову опустився в крiсло. - Ай! Хтось ходить там, - скрикнула панi, та вiд страху в не? перехопило подих i з горла вирвався ледве чутний хрип: - Це злодi?! - Цсс! Анi слова! - Кшемуський затис дружинi рота й шепнув ?й на вухо: - Це не злодi?, а зрадники... Переборовши жах, вiн кинувся в куток i натиснув ногою на якусь педаль. У стiнi почувся глухий стук. Шарудiння в кабiнетi вiдразу стихло. Губернатор на руках винiс з молитовнi панi Ядвiгу, знепритомнiлу вiд страху. А в кабiнетi стояв Найда, випростуючи занiмiлу вiд напруження спину; за ним уже пролiзли й обережно обмацували стiни ще четверо козакiв. Зненацька за стiною у тайнику немовби щось обвалилося. Усi занiмiли в тривожному чеканнi... Минула хвилина, друга... - нiхто з ?хнiх товаришiв бiльше не з'являвся в отворi... Отаман кинувся назад, на кiлька схiдцiв спустився в пiдземну галерею i наткнувся на якусь брилу, що загородила вхiд; за нею було чутно метушню i стурбованi голоси... Найда спробував зрушити брилу, та вiдразу зрозумiв, що це не пiд силу людинi. - Поспiшайте назад! Ми вiдрiзанi? - крикнув вiн. - Нехай диякон iз загоном мерщiй перелазить через огорожу й здобува? замок... Ми ще спробу?мо вiдчинити браму. Потiм, повернувшись у кабiнет, Найда прошепотiв до товаришiв: - Нас пiдстерегли... Та хоч би там що - гайда за мною! Тiльки швидкiсть i вiдвага ще можуть урятувати нас! Навпомацки отаман знайшов дверi в коридор; вiн знав, що в кiнцi його були сiни з двома виходами: один вiв до брами, другий - у сад. Ледве чутно ступав Найда, а за ним товаришi... Але тiльки-но вiн вийшов у сiни, як раптом збоку на нього кинувся добрий десяток озбро?них людей-То були слуги Кшемуського. Попереду ?х стояв сам губернатор, що вiдразу пiзнав у полоненому свого недавнього гостя, якого в замку так ласкаво усi приймали, вважаючи його за польського лицаря. - А! То ти ось яка птиця! - зловiсно мовив губернатор. - Атож, я запорожець! Найда, коли твоя мосць чула це iм'я! - твердо вiдповiв отаман, дивлячись прямо в вiчi ненависному вороговi. - Шкода, що мене схопили тво? посiпаки, а то ми звели б старi рахунки, пане губернаторе. - Якi рахунки? - здивувався Кшемуський. - Чим я завинив перед тобою або тво?ми товаришами? - Чим? Згадай, скiльки ти пролив людсько? кровi, скiльки сирiт пустив по свiту, скiльки слiз виточив у нещасних!.. Та в тих сльозах тебе можна втопити! Ще раз кажу, шкода, що ти втечеш од мо?? руки... Ну, дарма - прийде iнший месник! Веди ж мене на страту, недолюдку, але затям, що в тебе за плечима сто?ть смерть... страшна смерть! Найдинi слова так вразили губернатора, що вiн спершу й слова не мiг промовити, тiльки цокотiв зубами вiд злоби й страху. Шляхта, що його оточувала, люто загаласувала: - Заткни ж йому пельку, ясновельможний пане! - На шибеницю! - ревнув нарештi Кшемуський, бажаючи якнайшвидше позбутися зловiсного пророка. Отамана потягли в двiр... У цей час надiйшла стривожена панi Ядвiга й, побачивши полоненого, заточилася. - ?зус-Марiя! - хотiла вона крикнути, але голос у не? обiрвався. - Що це ко?ться? Наш коханий гiсть, славний лицар вiтчизни... - Не хто iнший, - перебив дружину Кшемуський, - як хлопський шпигун, довудца гайдамакiв, диявол iз пекла, проклятий Найда! - Ой, води! - скрикнула панi губернаторова i, коли б не офiцери, якi стояли поблизу, впала б додолу. - Ти, люба, не тривожся! - почав заспокоювати Кшемуський дружину, що потроху приходила до пам'ятi. - Цей схизмат не вирветься з мо?х рук, нi! Вiн був у нас тодi з пiдступною метою: вивiдати пота?мнi ходи... i хотiв по-зрадницькому, як Юда, продати нас... Але тепер вiроломний зрадник у мо?х руках i за кiлька хвилин його повiсять! - На бога! Не треба! У мене серце розрива?ться! Тут щось не так... Цього не може бути... Це жахливо... Вiн не може бути злочинцем... Хiба такi очi... i голос... можуть бути у розбiйникiв? - голосила панi, не тямлячи, що говорить i чому захища? Найду. - Що ти? Що ти? - силкувався припинити потiк ?? диких, несамовитих слiв губернатор. - Опам'ятайся! За кого ти просиш? Тобi ж кажуть, що це Найда... заклятий ворог наш... Вiн i сам признався, тут щойно всiм погрожував смертю... проклинав нас... Вiн не поляк, вiн - хлоп!.. Вiн шпигун i зрадник! - Ой боже мiй, що ж це? - ламала руки панi губернаторова. Вона не могла перебороти сво?? незбагненно? симпатi? до Найди. Тим часом жовнiри, що тягли отамана на страту, зупинилися. Шляхта, невдо-волена затримкою, почала ремствувати. - Що ж це? Невже заради примхи... через незрозумiлий жаль... уникне страти такий злочинець? - чулися голоси. Найду теж вразило це заступництво, торкнувши в його серцi давно замовклi струни... I тепер вони бринiли, немов забута пiсня, гамуючи злобу й навiваючи якусь дивну розчуленiсть. Отамановi раптом стало жаль свого молодого життя... "Умерти на порозi щастя - це безглуздя, але вмерти, не попрощавшись з коханою, - це найстрашнiше! Та де вона? Може, губернатор уже вiдпровадив ?? додому? Але Дарина не по?хала б... А якщо не по?хала, то чому не йде сюди? Усе в замку пiднялося на ноги... вона б на гамiр прибiгла перша... Чи не кинув ?? у льох цей негiдник?" - такi думки ро?лися в головi Найди, й вiн, щоб вiдтягти якось час, лагiдно мовив до Кшемусько?: - Панi... тво? заступництво зворушило мене... I я б вiддячив тобi тим же... Але доля позбавля? мене тако? можливостi... У цю мить залунав пронизливий зойк: на сходах з'явилася Дарина. Найда похитнувся. Дiвчина знала про падiння Уманi й нетерпляче чекала свого судженого в замку... I раптом гамiр, крики... Вона кинулась до дверей, але покiй було замкнено ззовнi. Довго панна кликала слуг i смикала дверi, поки нарештi вони розчинились... Побачивши зв'язаного Найду, Дарина зрозумiла, що справу програно й що страшний кiнець неминучий; з розпачем приречено? вона кинулася губернаторовi в ноги й почала благати: - Зглянься! Змилуйся! Мiй батько вiддячить тобi сторицею!.. Не може вмерти цей лицар! Вiн - мiй наречений! - Ха-ха! То ось яка ти дочка генерального обозного! - зловтiшне просичав Кшемуський. - Це одна зграя... - Змилуйся! - не тямлячи себе, волала Дарина, хапаючись за полу губернато-рового жупана. - Зглянься, пане! - Ах ти, гадюка! - крикнув Кшемуський i затупотiв ногами. - Мотузку на них обох! Тiльки ?? спочатку прив'язати до стовпа, до шибеницi, поки вiн не здохне... хай милу?ться на свого коханця... а потiм i ??! - Не принижуйся перед цим негiдником, моя люба! - промовив отаман, не зводячи з дiвчини очей. - Коли так судилося, то помремо чесно, не зганьбивши себе. На Укра?нi все влашту?ться i без нас... Дарина пiдвелась i, обвiвши презирливим поглядом катiв, кинулась до Найди. - Орле мiй! Наша славо! Я не принижусь бiльше!.. Прощай! Там побачимось! - i вона обвила шию коханого руками, злившись iз ним душею в останньому передсмертному поцiлунку. - Вiдтягнiть ??! - зненацька крикнула панi губернаторова, вiдчувши в сво?му серцi якiсь ревнощi до цi?? дiвчини. Найду потягли в двiр, а за ним i непритомну Дарину... Юрби цiкавих i в дворi, i на стiнах замку нетерпляче чекали страти. Панi Ядвiгу Кшемуський наказав вiдвести в поко?. - Слухайте, божевiльнi! - востанн? заговорив отаман, звертаючись до жовнiрiв. - Ви чините волю лиходiя, приреченого на жахливу смерть... i цим самi себе засуджу?те на загибель... Залiзняк уже звiльнив увесь край i йде сюди! Польськi вiйська розбито... Весь народ повстав... Вiн не лишить тут каменя на каменi... i за мою голову вiдплатить вам пекельними муками! Присягаюся всiм святим - не страх смертi змушу? мене говорити, я не раз дивився в вiчi кирпатiй, а менi шкода вас... Схаменiться, перейдiть на бiк правди й скарайте наших мучителiв. Першого хапайте недолюдка-губернатора!.. Було видно, що отамановi слова справили враження - жовнiри захвилювалися i почали ремствувати: - Ай справдi, панове, супроти Залiзняка нам не встояти... то чого ж гинути нi за цапову душу? Скрегочучи зубами вiд злоби й нетерплячки, губернатор чекав, поки встановлять шибеницю. Нарештi все було готово, й вiн люто вигукнув: - Взяти його! А цю, - показав вiн на Дарину, - прив'язати поки що до стовпа! Челядь, проте, не квапилась... Тодi наказ губернатора кинулася виконувати вельможна шляхта, переймаючи на себе обов'язки катiв. А Кшемуський скаженiв: - Найда все бреше! От-от прибуде Стемпковський! Отамана пiдвели до шибеницi, накинули зашморг... На щастя, Дарина не бачила нiчого: вона так i не прийшла до пам'ятi, навiть тодi, коли ?? прив'язували до стовпа. Але в той час, коли Кшемуський тiшився муками сво?х жертв, у замку несподiване зчинився страшенний гамiр: вiн виник десь у внутрiшнiх покоях i, наближаючись, наростав, мов буря... Усi скам'янiли... Почувся жiночий вереск, i знавiснiла панi губернаторова, в супроводi Теклi й iнших жiнок, вискочила у двiр з криком: - Рятуйте! Гайдамаки в замку! Вдерлися через садовi дверi! Ще не встигли сторопiлi жовнiри й шляхта збагнути жах свого становища, як iз вхiдних дверей вихором вилетiла юрба гайдамакiв; на чолi ?? був старий запорожець Таран, котрий приспiв з Мотронинського монастиря i при?днався до нижнього загону. - Де Найда? - кинувся вiн до скам'янiлого вiд переляку губернатора. - Онде! - тремтячою рукою показав Кшемуський на шибеницю. - Мертвий? Ой орле мiй! - захлинувся слiзьми старий. - Що ж тобi, нелюде, зробити? Скажи, яку кару тобi придумати? Губернатор трусився й не мiг вимовити жодного слова. - Ти зна?ш, кого ти стратив? Зна?ш? - Дiд з ненавистю струсонув губернатора, а потiм, схопивши за руку його дружину, також приволiк ?? до нещасно? жертви. - Зна?ш, кого цей гаспид повiсив? Сина свого, рiдного сина: це - ваш Стась! Кшемуська несамовито крикнула i впала. - Приведiть ?? до тями! Вiдлийте водою! Нехай втiша?ться смертю рiдно? дитини, яку вбив диявол-батько... Весело тобi дивитися на мертвого сина? Та ще якого сина!.. Лицаря!.. Ось так i я мучився, коли ти закатував мою дружину й дiтей!.. Придивись, я - Свирид Таран... Пам'ята?ш - молодий, ставний, щасливий... а тепер сивий дiд... Та серце в мене те саме, що й колись було: останнi двадцять рокiв воно билося для помсти й дочекалося ??!.. Запорожець пiдiйшов до прив'язано? Дарини й нахилився. - Вона ще жива, тiльки непритомна... Розв'яжiть мотузку! А втiм, стривайте! Яке буде ?? життя? Сама мука.. Нi, ?й лiпше не знати цього, не бачити свого орла мертвим... а швидше з ним зустрiтися там... Боже, прости i мене, i ??! - вiн вихопив з-за пояса пiстоль i вистрiлив. Дiвчина навiть не розплющила очей, вона тiльки стрепенулася й поникла, всiм тiлом повисши на мотузцi. - Дивися, неситий звiрю, i ти, гадюко! - знову звернувся дiд до Кшемуського й опритомнiло? панi. - Ви, ка?ни, може, не вiрите мо?м словам? То гляньте ж на родимку, що була у вашого сина на грудях... - I старий розгорнув на тiлi Найди, якого гайдамаки вже зняли з шибеницi, жупан. - Мiй син! Стась!.. - вирвався несамовитий крик з уст матерi, й вона, наче мертва, впала на землю. - Дорiжте ??, коли ще жива, - звелiв запорожець. - А його прив'яжiть до жiнчиного трупа й покладiть ось тут, бiля шибеницi: нехай здиха? з голоду... А ви, дiтки, грабуйте замок, рiжте всiх до ноги... Справте по нашому славному лицаревi страшнi поминки! Головна брама була вже вiдчинена, через не? увiрвався другий загiн. Чинити опiр нiхто й не думав... Гайдамацький рух зазнав поразки. Тяжко поранений Залiзняк з рештками свого вiйська подався на пiвдень, у запорозький степ. За добу шалено? гонитви гайдамаки вiд'?хали так далеко, що були в цiлковитiй безпецi. Але нiщо вже не могло врятувати ?хнього ватажка: надвечiр наступного дня його не стало. Перед смертю, зупинившись у чистому полi. Залiзняк звелiв вивести себе на високу могилу, аби ще раз поглянути на милий серцю край; потiм попрощався з товаришами, нiжно обняв Прiсю, востанн? глянув на призахiдне сонце, що багряним золотом заливало широкий степ, i, припавши до рiдно? землi, навiки склепив сво? орлинi очi. Козаки накрили гетьмана прострiленою кулями червоною корогвою i мовчки опустилися на колiна. Вранцi вони шаблями викопали яму, наносили шапками землi й насипали сво?му батьковi високу могилу... Гонту в Сербиновi замучили ляхи. Гордо терпiв вiн пекельнi тортури й мужньо зустрiв смерть. Зазеленiли степи й луки, зацвiли на кривавих нивах квiти. Пам'ять про страшнi гайдамацькi битви перейшла в пiснi й думи; заго?лися рани в серцях людей... Та не заго?лася рана у серцi Прiсi... Хоч як благали ?? Сара й Петро, вона пiшла в монастир i там, вiдцуравшись свiту, жила спогадами про гетьмана Максима...