м
потихеньку.
   I таки вблагав жiнку зайти в приземкувату, з грубими вiконницями  оселю
- у нiй жив дух старого сала,  злежаного  одягу,  сушених  груш,  жолуддя,
сирiвцю, дьогтю i давнiх книг, якими була  забита  черевата,  з  червоного
дерева шафа.
   - Книжками чи шафою iнтересу?шся? - перехопив  ??  погляд  Магазаник  i
заграв вiями. - Книги тут рiзнi, i романи, i про старожитностi,  i  навiть
про коханок французьких  королiв,  а  шафа  панська,  аж  з  червоного  та
рожевого дерева, бачиш, як гарно  вилиску??  -  Лiсник  повiсив  на  кiлок
шомполiвку, перехрестив ??, потiм засвiтив саморобну свiчку,  прилiпив  до
рiжка столу, багатозначно глянув на Оксану:  ось  бачиш,  що  перед  тво?ю
красою навiть вдень палю святий вiск, - i вже тодi  проворно  метнувся  до
мисника, до печi, до закомiрка.
   "Чорт  iз  свiчечкою",  -  згадала  Оксана,   як   по-вуличному   звали
Магазаника, пiдiйшла до свiчi, загасила хиткий  вогник,  що  добирався  до
втиснутого бджолиного крила.
   - Це ж для чого? - аж скрикнув лiсник.
   - Негоже воску плакати вдень.
   Магазаник несхвальне покрутив головою,  зiтхнув  i  якийсь  час  мовчки
снував по хатi, споряджаючи старий, теж панський, стiл. Незабаром на ньому
з'явилися рожева, з прорiстю почеревина, брунатне кiльце  свiжо?  ковбаси,
макiтра з неоковирними варениками, щiльник, що  стiкав  медом,  капуста  з
чорнушкою, горохвяники з тертим часником i пляшка нестерпучо?.
   - От i ма?мо сякий-такий передобiдок. Горохвяниками я тебе не  порадую:
вони такi, що й грiм не розiб'?, бо не господиня лiпила ?х.  -  I  хоч  не
хотiв, а згадав оте зеленооччя, в якому тiсно було полум'ю i чаду любощiв.
- А от ковбасу  з  вепрятини  можна  i  в  столицю  везти.  Готувалась  на
черешневих гiлках. Покуштуй! - Лiсник руками розломив кiльце й присунув до
Оксани полумисок.
   Ковбаска,  справдi,  була  на  славу,  та  пахла  не  так  гiлками,  як
мигдалевим цвiтом черешнi, i танула  в  ротi.  Магазаник,  i  сяк,  i  так
припрошуючи Оксану, таки домiгся, щоб вона випила чарку, не за нього, а за
дiтей. А сам випив i за дiтей, i за Оксану, i за ?? красу, i за те, щоб ми
грому не боялись, бо тепер усе може бути. Уже й зараз, восени, фунт  хлiба
кошту? три карбованцi, а зима ж i недозимок великий мають рот.
   Ця мова вибила сльозу в удови, i  лiсник  забiдкався  бiля  не?,  подав
свiжий рушник для очей,  а  себе  назвав  дурнем,  та  й  знов  узявся  за
частування. Коли Оксана сказала, що  ?й  пора  додому,  й  пiдвелася  з-за
столу, Магазаник черпаком руки бережно осадив ?? звуглiле плече:
   - Посидь iще якусь часинку, ощаслив мо? покуття i господу.
   - Вам i так те щастя саме добро плужить.
   - Добро таки в мене плужиться, та  щастя  бродить  стороною,  -  стишив
голос лiсник, придивляючись до ?? очей,  бiля  яких  нестатки  вже  намили
першi зморшки. - Ось ти бачиш, як менi  ведеться,  а  я  добре  знаю  тво?
вдовинi ужитки, на них у цьому роцi нiяк не виживеш. То виходь за  мене...
як не з любовi, так з бiди. А потiм, дивись,  звикнеш,  а  може,  й  любов
прокинеться, - вона ж нерозгадана. Про це i в книгах мудрi голови  пишуть,
- i тицьнув тлустим пальцем на панську шафу.
   Дрож пройшла по всьому тiлi вдови.
   - Не кажiть менi, дядьку, про любов. Сутiнок i жалi  обгорнули  обличчя
лiсника.
   - А чого менi тепер не говорити про любов, коли далi вже буде пiзно, бо
лiта беруть сво?...
   - Хiба ж i я, i люди не знають, яка у вас була любов до сво?? жiнки?
   - Так то ж до не?, а це до тебе! Та й  рiзнi  часи  по-рiзному  цiнують
любов. Тодi я придивлявся до десятин, тепер - до краси.  Зрештою,  подумай
про дiтей! Як ти проживеш на бiлому свiтi?
   - Як уже буде.
   - Не занапасти свою красу, бо, може, я твоя доля! Вдоза вгнiвилася:
   - Не бути вам мо?ю долею!
   Та Магазаник не зважив нi на ?? слова, нi на погляд,  вiн  лiвою  рукою
спiднизу пiдхопив Окса.нину, вдарив по нiй, мов на торгу, правою:
   - Подумай, гарненько подумай i скажи сво? останн? слово.
   - Це ж не ярмарок, дядьку, де говорять останн? слово, -  Оксана  рвучко
вивiльнила руку, а в очах i мiжбрiв'? з'явилась затятiсть.
   - Невже я тобi такий бридкий?
   - Я цього не казала. Бувайте здоровi.
   - Отаку ма?ш до мене поневагу?
   - Думайте собi, що хочете.
   I тодi лихi зморшки розсiкли чоло лiсника, а скособочений  вид  вичавив
пiт i злобу:
   - Дурна й нерозумна ти ?си! Чого  замiсть  того,  щоб  мати  натуральнi
житейськi радощi, сама над собою ставиш хрест? Для кого й для чого бережеш
сво? личко i все? I королеви  так  не  берегли  себе!  Кому,  зрештою,  це
потрiбно? Гляди, щоб пiзнiше,  з  усi?ю  сво?ю  святiстю,  не  стала  мо?ю
полюбовницею...
   Оксана спочатку оторопiла, а потiм лiсник побачив у ??  поширiних  очах
двi блискавки.
   - Хай, спiдничнику, гробова дошка буде тво?ю полюбовницею!  -  Вона  ще
побачила,  як  жорнувате  обличчя  лiсника  витягнулось  у   диню,   стало
мертвотним, i рвучко гайнула з оселi - в сонне рохкання  свиней,  у  сонне
зiтхання глечикiв, що вигрiвались iiа кiлках, у  соннi  клаптi  сонця,  що
стiкали з дерев на загиджене дворище. Тут справдi зупинився чи вмирав час.
   Магазаник не вибiг за нею, бо й вiн отетерiв, розгублено стоячи посеред
хати: i звiдки в не? така затятiсть? I як з ?? уст можуть  зiрватися  такi
шаленi слова? Ох цi жiнки! Всi вони пiшли вiд конотопсько? вiдьми.
   Вiн притулився до вiкна. Та з дворища в лiс мела не рiдня  конотопсько?
вiдьми, а розгнiвана краса, не  помiчаючи,  як  з  ??  кошика  розсипались
опеньки.
   "Розсипай, розсипай; А що ти взимку ?стимеш?.."
   Гнiв швидко, як охопив, так i осипався, а прийшли гiркi  жалi  за  отим
недосяжним, що жило поруч, i сторонилось, i боялось його. Невже так  i  не
зазна? вiн того розкошування, яке да?  чоловiковi  справжня  краса?  Невже
замiсть святостi кохання вiн матиме лише грiховнi любощi?
   Падав  i  не  падав  перший  снiг,  курилась  i  не   курилась   земля,
пiдбиваючись пiд розкошлану димчасту  куделю  осiннього  вечора.  I  зараз
дальнi  дерева  теж  здавалися  шматками  осiннього  вечорового  неба.   У
татарському бродi по-дитячому причмокувала  хвиля  i  смоктала  берег.  Це
нагадало вдовi, як бiля ?? грудей лежали дiти. Вона випросталась на кладцi
i з болем вiдчула, що поменшали ?? перса - недо?дання робило сво?. А хтось
же по?да? ковбаску, засмажену на черешневих гiлочках. Викинь з голови  цей
непотрiб. Ось дiтей треба  якоюсь  затiркою  нагодувати.  Як  вона  тiльки
перезиму?? Де подiти, де прикопати цi гадки й гiркоту  та  самотнiсть,  що
вселились у душу? В тяжких думках вона поклала на кiнцi коромисла  випране
шмаття, зручнiше вмостила коромисло на плече  i,  погойдуючись,  пiшла  до
хати, а навздогiн ?й по-дитячому схлипувала й смоктала берег осiння хвиля.
   Почувши ?? кроки, дiти посхоплювалися з долiвки  i  вже  несуть  матерi
сво? немудре запитання:
   - Мамо, що ми будемо вечеряти?
   I вона мусить посмiхнутися ?м, покласти  руки  на  йоржистi,  чорний  i
золотистий, чубики.
   - Щось-таки будем.
   - А що саме? Крупник?
   - Нi, козацький кулiш.
   - Козацький? - диву?ться Миколка, бо звичайний вiн зна?. - Який же це?
   - Iз димом i шкварками.
   - Iз шкварками i димом?! А де ви сала взяли?
   - Тiтка Марина принесла.
   Оце добре! - зрадiв Миколка. -
   - Тiтка Марина колола кабапа?
   - Нi, вона за сво? малювання заробила.
   - А я в тiтки Марини бачив па стiпi з двору мальованi  квiти.  Як  живi
стоять, - згадав Володимир. - I для чого вони ?й восени?
   - Щоб  нагадували  лiто,  коли  все  родить,  -  зiтхнула  Оксана.  Вже
доварювався кулiш i шкварчала  засмачка,  уже  дiти  нетерпляче  вигравали
дерев'яними ложками по мисцi, як вона  почула  на  подвiр'?  чи?сь  кроки,
потiм клямцнула клямка, друга, i в хату,  пригинаючись  од  ношi,  ввiйшов
Стах Артемепко. Вiн через плече скинув  па  долiвку  мiшок,  i  вiд  нього
вiйнуло духом вiтряка  й  лiта.  Натрудженою  рукою  Стах  витер  спiтнiле
обличчя, нiяково повiв очима на Оксану:
   - Вечiр добрий. Чи  приймете,  чи  проженете  приймака?  Це  "приймака"
налякало  вдову  й  обiзвалося  тi?ю  тривожною   нiччю,   коли   бозна-що
приверзлося ?й i вона кинулась шукати його, як, може, й  тепер  вiн  шука?
??. Жiночим передчуттям розумiла, що Стах уболiва? за нею.  Ранiше  Оксана
не боялась його, а от пiсля тi?? ночi почала боятись i себе, i його.
   Володимир  одразу   ж   пiдбiг   до   свого   рятiвника,   по-дорослому
поздоровкався, запросив сiсти й дiстав з мисника четверту ложку.
   - Зараз ми, дядю Сташе, будемо козацький кулiш ?сти. Як ви на це?
   - Я не знаю, як на це ваша мама? - з надi?ю  покосував  на  Оксану,  що
паленiла чи вiд огню в  печi,  чи  вiд  пекла  в  головi.  Вопа  вiдчувала
недоказане, але вiдповiла нiби спокiйно:
   - Мати, як дiти. Кулешу вистачить, а за хлiб пробачайте, бо  не  те  що
муки, навiть обметицi нема. Стах кивнув на свiй клунок:
   - Може, Оксано, якогось коржа спечеш? Ось принiс вам борошна.
   - Як це принiс?! - аж скрикнула i  з  рогачем  у  руках  обернулась  до
Стаха.
   - Отак i принiс, думаючи про... тво?х дiтей,  про  свого  хрещеника,  -
пригорнув його, а дитя й притулилось до  чоловiка,  аж  Миколцi  заздрiсно
стало.
   - Що ти, Сташс, вигадав? - докором i журбою дивилась па парубка. - Хiба
ма?ш засiк цi?? муки?
   - Нi, це, вважай, майже вся. Ще на один замiс залишив собi.
   - То як же так можна?
   - Можна, Оксано, - сказав твердо, пiдвiвся з-за столу, щоб очi говорили
з очима. - Я, може, хоч трохи зарятую вас цим борошном.
   - А як же сам?
   - Подамся на Кавказ, там, кажуть, i робота ?, там i неврожаю ве було.
   -  Дядю  Сташо,  нe  ?дьте  нiкуди,  оставайтеся  з  нами,  -  попрохав
Володимир. - Ми з вами взимку будемо рибу ловити. Оставайтесь, дядю.
   - От хто мене жалу?, - дрогнув голос у парубка, дрогнули  й  уста.  Вiн
усiм сво?м смутком поглянув на Оксану, мовчки  питав  ??  слова  i  боявся
його, боялась його  й  Оксана,  бо  нащо  це?  Похиливши  голову,  вже  не
прислухалась до печi, а тiльки до юги тих рокiв,  що  збiгли,  як  весняна
вода, - здоганяй - не здоженеш.
   - Мамо, скажiть ви, щоб  дядько  Стах  залишився  з  нами,  -  попросив
Володимир.
   Вдова сумно пiдвела голову. Парубок, темнiючи, вже без надi?  шукав  ??
очей, ?? суду i якось наослiп пiдiйшов до не?.
   Оксана рукою витерла чи мiжбрiв'я, чи вi?, глянула на Стаха.
   - Кажи, Оксано, - мовив не шерхлими устами, а поглядом.
   - Нащо? - нiмотно спитала вона.
   - Бо не можу без тебе.
   - Хiба час говорити про це? - сказала з жалем  до  нього,  з  жалем  до
себе, та, окрiм жалю, ще й суд стояв у душi.
   - А може, кращого вже не буде... Кажи, Оксано...  Все  ще  вагаючись  i
чманiючи вiд думок, вона тихо-тихо прошепотiла:
   - Що ж, коли хочеш, залишайся. На мо? дiти, на мо? злиднi, на мо? лiта.
Тiльки нiколи не суди мене...
   I Стах не повiрив собi: невже Оксана буде його? Потiм вiн хотiв сказати
?й сво? найкращi слова, та не мiг, бо  i  на  не?,  i  на  нього  дивилися
притихлi дiти, що теж вiдчули щось незвичне. I Стах тiльки прошепотiв:
   - Оксано... Оксанко... Оксаночко...
   Це не порадувало, а ножем полоснуло вдову: нащо вiн повернув  ?й  слова
Ярослава? I застигла вона, мов  у  снi,  помiж  двома  вечорами  -  давнiм
Ярославовим i сьогоднiшнiм.
   - Мамо, а козацький кулiш збiга?, - одiрвав ?? од згадок Миколка.
   Оксана кинулась до печi, рогачем виставила горщик, а Стах у недовiрi  й
вiрi ще чекав ?? погляду.
   Вона глянула з-пiд вiй на нього так, як вiн ждав довгi роки. Вiдчувала,
що йому потрiбний такий погляд, то хай i ма?. А яке  сум'яття  було  в  ??
душi - це тiльки вдови можуть знати.
   Пiзнього вечора, коли поснули дiти  i  до  хати  почав  доходити  подих
татарського  броду,  Стах  невмiло  пригорнув  ??,  пiдвiв  до  вiкна,  що
насочилося мiсячною дрiмотою.
   - Яка ти гарна, Оксаночко. I з яко? ти зiрницi зiйшла: з  вечiрньо?  чи
ранково??
   - Не сподiвалася, що менi ще хтось скаже таке, - зажурилась вона.
   - Я тобi таке говоритиму все життя.
   - Чи ж багато його залишилося нам?
   - Ти про що?
   - Хiба сам но зна?ш? -  похнюпилась  вона,  потiм  пiдiйшла  до  дiтей,
поправила па них рядпа, якi сама випряла, виткала i вибiлила па  блакитнiй
веснянiй водi. Чого тiльки не вмiють робити ?? руки,  а  цього  року  вони
сталi? непотрiбними.
   Стах знову пригорнув ??, а вона не так з любовi, як з жалю поклала йому
голову на груди й тихо мовила:
   - I сама не знаю, як воно вийшло...
   - То мо? усi роки вблагали тебе. Як  я  мучився,  думаючи  про  тебе...
Якось напровеснi прилетiв до мо?? шпакiвнi самотнiй  шпак  та  й  почав  i
спiвом, i посвистом, i помахом крил кликати собi пару.  А  ??  нема  та  й
нема. Так, повiр, у спiвi птицi забринiли сльози.
   - А далi що?
   - Десь тижнiв два тужив птах, як людина, i дочекався сво?? пари скорiше
людини i тодi на радощах заспiвав солов'?м.
   - Справдi так було?
   - Справдi.
   - Так ти думав... про мо?х дiтей?
   - Увесь час думав i про тебе, i про тво?х дiтей...  Оксаночко,  в  тебе
нема? яко?сь чарки, бо я ж не знав, що таке свято випаде?
   - ? тiльки торiшнiй вишняк. Уточити?
   - Вточи.
   Вона засвiтила свiтло, пiшла в комiрчину, принесла пляшку  з  вишняком,
поставила полив'янi чарки, на яких спiвали мальованi пiвнi.
   - От закусити нема чим.
   - Сьогоднi й так обiйдеться. Стах налив чарки, погасив свiтло.
   - Нащо це?
   - При мiсяцi краще. За тебе, Оксаночко, за нас, за  наших  дiтей  i  за
нашого ?диного свiдка - мiсяць. Ти любиш його?
   - Дуже.
   - А я тебе.
   - Ой, криводушний.
   - Не криводушний, а завидющий.
   - Кому ж ти завиду?ш?
   - Тепер сам собi, - вiн доторкнувся до не? устами i почув, як  ??  уста
пахли вишняком i материнкою...
   Напровеснi до Оксанино? оселi невблаганно  прийшов  тяжкий  переднiвок.
Оксапа ще якось трималася, та дiти зовсiм охляли i  вже  мали  в  очах  не
синiй цвiт, а сiрий туман. Висох i Стах, але, як мiг, утiшав усiх i просив
протриматись до первоцвiту, до щавлю, до липового лi/сту, а там  i  рапi?н
чоргшпн достигне - пiп зпас п лiсi таку черешню, на якiй  прямо  вiночками
ростуть ягоди, та солодкiсолодкi. От до паш Мнi;олка буде розкошувати.
   - А ви мопс пiдсадите на ту черешню? - жалiсно кривився Миколка.
   - Аякже! Хiба менi пе при?мно з таким козаком гайнути в лiс?..
   I на всохлому повосковiлому виду "козака" прокидалося життя.
   - То гайнемо?
   - Авжеж! Л зараз я пiду па рiчку: може, й вона щось подару? нам.
   Якось витрусивши з ятерiв кiлька  линiв,  Стах  поклав  ?х  у  торбу  i
подався в лiси до Магазаника, який хитро, крадькома i  тiльки  "надiйним",
що вмiють тримати язик за зубами, продавав зерно i печений  хлiб.  За  пуд
жита чи пшеницi вiн брав по двiстi п'ятдесят карбованцiв, за фунт хлiба  -
шiсть.
   Хата лiсника була зачинена зсередини. Стах постукав раз i вдруге.  Тодi
з друго? половини хтось обережненько вийшов у сiни, обс'рожненько запитав:
   - Хто там?
   - Це я, Стьопочко, - пiзнав сина Магазаника.
   - Чого вам?
   - Прийшов хлiб купити.
   - Де в нас той хлiб? - нiби здивувався Стьопочка. - Ви чули  дзвiн,  та
пе зна?те, де вiн.
   - Так люди ж казали...
   - Яких лишепь кошелiв не наплетуть люди. Та й на цьому будьте здоровi.
   - Пустi? його, це Стах, - обiзвався з глибини оселi сам Магазаник.
   I тодi Стьопочка загуркотiв  дерев'яним  засувом,  задзвенiв  ланцюгом,
брязнув защiпкою, просунув з дверей пiдкучерявлену, мов кущ  перекотиполя,
голову й пильно оглянув покупця спочатку настороженим, а далi  хитреньким,
чижикуватим поглядом.
   - Заходьте, коли прийшли, - i знову завовтузився бiля засова i ланцюга.
   - От i приймак прибився до нас! - насмiшкою  зустрiв  Стаха  Магазаник.
Вiн сидiв за великим дубовим столом, на якому парував свiжоспечений хлiб i
стояли тальковi ваги та миска з водою; недалеко вiд столу, мов  очеретини,
гнулися двi висохлi жiнки. Магазаник вмочив нiж у воду, рiзонув по хлiбинi
й з парою кинув половину на шальку. - П'ятнадцять карбованцiв, рiвно, як в
доь тецi!
   - Ох, - зiтхнула жiнка, вийняла з пазухи вузликом зав'язану хустинку  й
почала вив'язувати з не? грошi.
   А Магазаник тим часом безсоромно заглядав  ?й  у  вирiз  пазухи.  Жiнка
взяла свiй хлiб, понюхала, вiдщипнула скоринку.
   - Смачний? - запитав Магазаник.
   - Уже й не знаю який, бо вiдвикла... - I  сльози  заблищали  на  чорних
пiдлинялих вiях.
   - От цього й не треба, - заспокiйливо сказав лiсник. - Уже  недалеко  й
до нового хлiба. Так гарно цього року перезимували жито й пшениця.
   Жiнка рукою обiрвала сльози.
   - Коли б дочекатись новини, коли б дочекатись...
   - А ти, приймаче, як  живеш?  -  вгатив  очi  в  Стаха  i,  не  чекаючи
вiдповiдi, стишив голос: - Чого до мене прийшов?
   - Принiс вам рибку, линину, навзамiн.
   - Линину? Ану покажи!  -  пожвавiшало  обличчя  Магазаника.  Вiн  обома
руками полiз до торби, повиймав ще  живих  линкiв,  полюбувався  ними,  та
потiм якась iнша думка майнула по його  виду,  i  вiн  почав  насочуватись
зловтiхою. - Рибки я в тебе, Сташе, не вiзьму.
   - Чому ж?
   - Чому? - помовчав Магазаник. - Зна?ш, як люди кажуть:
   грушка - минушка, сливка - слинка, риба - вода, хлiб -  усьому  голова.
Цього року грiх за дармовину - за рибу значить - давати хлiб.  Мав  би  ти
грошi,  вiдпустив  би  тобi  скiльки  треба.   Бачиш,   який   свiженький,
нiздрюватий, нi тобi закальця, нi остючка.
   - От кому б менжувати при старому режимi, - не витримав Стах та й пiшов
з хати.
   - Я тобi ще згадаю менжування  при  старому  режимi.  А  бовкнеш  лишн?
слово, то й Оксани не побачиш, - засичав позаду Магазаник.
   Насторожений Стьопочка  аж  заграв  м'язами,  одразу  розчинив  сiнешнi
дверi, потiм накинув па них ланцюг i сухо грюкнув засувом.
   Млiсть i весняна п'янкiсть  лiсу  дурманили  Стаха.  Десь  iз  гли-бини
дiброви обiзвалось знайоме: тьоп-тьоп, тьоп-тьоп. Що ж воно таке?  Чоловiк
пройшов кiлька крокiв i побачив,  як  з  просвердлених  берiз  по  жолобах
накрапав у дерев'янi вiдра перший, ще сизуватий сiк. Це колись  його  мати
заправляла березовий сiк сушеними яблуками, на них вiн набирався  шуму  та
моцi й ставав ласощами для дiтвори. Де тi лiта й де той  хрест,  що  стояв
над маминою могилою?..
   Вже й вiн мiг би сподiватися на свою дитину, аби не такий рiк.  Хоч  би
врятувати Оксану i дiтей. Але чим вiн може ?х зарятувати?
   - Тьоп-тьоп, тьоп-тьоп, - заспокiйливо говорив  сiк,  i  Стаховi  знову
згадалися тi роки, коли  мама  старалась  йому  то  на  сорочечку,  то  на
чобiтки; хотiлося  застогнати  вiд  болiстi  сво??,  вiд  слабостi  сво??.
Чоловiк напився i соку i згадок та й, похитуючись, пiшов мiж деревами.
   Заходило  сонце,  заходило  комусь  до  завтрашнього  ранку,  комусь  -
назавжди. Уже в курних вiд  туману  i  вiдпару  сутiнках  Стах  дiйшов  до
окрайку лiсу,  що  обривався  перед  вогким  хрестом  дорiг.  Десь  далеко
забурчали машини. Вони йшли попiд лiсом, а потiм, на цьому рiжку,  де  вiн
сто?ть, напевне, повернуть у лiс. Що ж везуть вони?
   I раптом ще не видимi  машини  повiяли  йому  не  бензином,  не  тенлом
моторiв, а нiжним хмелем зерна. Через хвилину вiн знав, що везуть не якесь
зерно, а тiльки ячмiнь. I вже не  здивувався,  коли  на  першiй  i  другiй
машинi побачив тугi  мiшки.  Машини  дiйшли  до  розпутища,  стишили  бiг,
повернули у лiс. Мов блискавка, щось прорiзало, обпекло болючий мозок.  Як
не можна iнакше, то хай буде так.
   Скрадаючись, вiн дiйшов до крайнього перед узбiччям дубадовговiка, врiс
у нього.  Ось  двi  машини  до?хали  до  перехрестя  i  теж  стишили  хiд,
повертаючи в лiс. I тодi Стах вчепився руками за борт останньо?, вилiз  на
мiшки i припав до  них.  Трохи  призвича?вшись  до  страху,  до  руху,  до
посвисту темряви, вiн розв'язав один  мiшок,  засунув  руку  i  навпомацки
вiдчув, що це ячмiнь. Стах  нахилив  мiшок  до  сво??  торбини,  i  в  не?
зашелестiло зерно, посипалось  його  перше  злодiйство,  перша  безвихiдь,
засипаючи непроцанi лини. Аби вiн продав ?х  Магазанику,  то  цього  б  не
було, то цього б не було, то цього б  не  було...  Думка,  немов  спутана,
товклась i товклась на одному мiсцi, а ще ж треба зав'язати мiшок, щоб  не
розсипалось зерно, ще треба виплигнути з машини.
   З мiшка вiн одiбрав стiльки, що нiхто й не помiтить, нiхто но помiтить,
нiхто не помiтить...  Спочатку  треба  було  б  викинути  торбу,  а  потiм
викинутись самому. Але вiн побоявся, що в темрявi може не знайти  торбини,
i, притискуючи ?? до  себе,  скочив  па  узбiччя,  скочив  невдало,  упав,
ударився обличчям в корiння, що вибилося з-пiд землi, й почув, як  з  щоки
пiшла кров. Стах безтямно пiдклав пiд не? торбину, а потiм злякався: це  ж
кров крiзь рiдку тканину перейде на зерно...
   Утомлений, закривавлений, вiн якось дiйшов до сво?? ново? оселi. Поклав
зерно на призьбу, а сам витягнув  з  криницi  води,  вмився,  вимив  руки,
витерся полою пiджака i тихо-тихо вiдчинив не взятi  на  засув  дверi.  Та
Оксана почула його, скочила на долiвку.
   - Сташе,це ти?
   - Я, Оксано.
   - Де ж так довго був?
   - Та... забарився.
   Вона пiдiйшла до комшiа, навпомацки вiдшукала сiрники, засвiтила свiтло
й зойкнула.
   - Що з тобою?! На тобi кров...
   Стах витер ?? рукою:
   - То минеться, не бiйся...
   - Хто ж тебе?
   - Я впав, Оксано. Дай менi якусь пiлочку.
   Оксана думала, що йому  треба  обтерти  обличчя,  подала  рушник.  Стах
поклав його на лаву, принiс торбу,  ножем  розпоров  ??  там,  де  темнiла
пляма, i вiдповiв на нiмий погляд дружини:
   - Тут моя кров просочилась на зерно. То я його виберу, щоб дiти не  ?ли
з кров'ю, i зразу ж посiю.
   - Ой Сташе, пропали ми! Пропали ми тепер!
   Оксана вхопилась руками за плечi, скулилась у болючу  грудочку.  Бiльше
вона вже нiчого не питала в нього.
   Стах вiдокремив закривавлене зерно, вийшов iз  ним  на  городець,  узяв
лопату та й, згинаючись, почав копати грядку на ячмiнь.  Засiяв  вiн  його
вже при мiсяцi, але вперше в життi не мав нiяко?  радостi  вiд  посiву.  I
пiсля нього не знав що робити: чи йти до хати, чи  пересидiти  цю  нiч  на
призьбi. Бодай нiколи люди не знали таких ночей.
   А вранцi вiд татарського броду до них  пiднялися  мiлiцiонер  Гривко  i
Магазаник. Розкарячивши ноги, лiсник аловiстям став на дверях, втупив свою
зелень з пiщаником у скам'янiлу Оксану:
   - Кажи, кажи нам усе! Не вiдмагайся!  Я  сам  бачив,  як  твiя  увечерi
вискочив на машину. Оце розжилася на приймака!
   У кутку, вiдчуваючи нещастя,, заплакали дiти. Мiлiцiонер Гривко,  якого
ще з  громадянсько?  вiйни  боялися  всi  бандити,  поглянув  на  дiтей  i
зажурився. А в цей час у хату до сво?? двоюрiдно? сестри зайшов Данило  та
й вкляк бiля порога.
   - Говори, говори, Оксано, бо цей бандит не скаже, -  Магазаиик  тицьнув
тлустим пальцем на пополотнiлого Стаха - вiд обличчя i  всiх  вiспинок  на
ньому вiдiйшла жива кров.
   I стрепенулась, вирвалась iз каменю Оксана:
   - Який вiн вам бандит!? Це ти, живо?де, бандит! Ось ця торбинка, в  яку
мiй чоловiк набрав  для  дiтей  ячменю.  Скiльки  тут  було  його?  Фунтiв
п'ятнадцять? А ти вкрав у нас, у держави сотнi пудiв  та  й  по-злодiйськи
видира?ш за кожен фунт нашi сльози.
   - Де ти, навiжена, взяла цi сотнi пудiв? -  визвiрився  Магазаник.  Вiн
уже був не радий, що згарячу увязався в таке дiло. То вчорашня  злiсть  на
Стаха потьмарила мiзки i погнала його, дурня, сюди. А тепер, дивись, пiсля
таких слiв Оксани ще й мiлiцiя щось прикине собi. - Де ти взяла тi сотнi?
   - Iз тво?х пота?мних десятин  у  лiсi.  Iз  того  вшахроваиого,  що  не
до?хало на заготiвлю.
   - Бачите, в яко ми кодло вскочили! -  Магазаiiпк  крiшо  усмiхнувся  до
мiлiцiонера. - Вона кому хочеш баки заб'?,  бо  як  задзвонить  язиком  на
рiздво, то до великодня не спиниться.
   Мiлiцiонер Гривко, який не раз був i на конi, i  пiд  конем,  пiдняв  з
долiвки розпорену торбу, знайшов у нiй кiлька зернин ячменю, подивився  па
засохлу пляму кровi, ще раз глянув на дiтей i шепну?i Магазанику:
   - Нащо нам на це горе ще нагромаджувати лихо? Ви ж бачите, що  он  дiти
горять, наче восковi свiчi.
   - А закон?! -  закам'янiв  пiщаник  в  очах  Магазаника.  -  Як  на  це
подивиться закон?
   Гривка засудомило i, нахилившись до лiсника, зашепотiв йому па вухо:
   - По закону вас би треба змiсити на тiсто для галушок.
   - От до чого ми дожились! - витрiщився на нього Магазаник. - Ось про це
я розкажу нашому опiкуну - прокурору Ступачу. Хай вiн розсудить нас.
   Згадка про Ступача прибила мiлiцiонера.
   - Для чого це вам, дядьку, коли треба рятувати дiтей? - обурено запитав
Данило Бондаренко.
   Але Магазаник уже закусив вудила:
   - Оце так говорить народний учитель? Оце вiн так  прикрива?  обкрадання
держави? Для чого ж вiн тодi кiнчав технiкуми-iнститути? Читав, читав я  в
газетцi, як ти за правду розпинався. Це в газетцi  було,  а  в  життi  хай
Магазаник бореться за правду, а ви збоку станете?
   - Не юродствуйте, дядьку. Ще вiдiллються вам дитячi сльози.
   - А я надiюсь,  що  тепер  не  одна  iнстанцiя  зацiкавиться  тобою,  -
вiдрiзав Магазаник i багатозначно звернувся до Гривка: - То  менi  йти  до
Ступача?
   Гривко похнюпив голову, потiм тихо сказав Стаховi:
   - Збирайся, чоловiче, в район. Жаль тебе, та що зробиш. Вiзьми перемiну
одежi...
   Як у поганому снi, одним болем  виймала  ту  одежу  з  побито?  шашлями
скринi. Стах пiдiйшов до Оксани, поклав ?й руку на плече:
   - Дiстань менi сорочку, яку з бредня пошив: хай i в далеких краях пахне
менi нашими бродами.
   Знайшла ту сорочку Оксана, сльози бризнули з  очей,  i  всерединi  щось
обiрвалось у не?. А Стах так глянув, наче все ?хн? життя хотiв обняти  тим
поглядом.
   - Чекай мене, Оксано... Чекай...
   - Я не чую, я нiчого не чую, - потягнулась до мужа,  справдi  не  чуючи
його. Вона з жахом збагнула, що од розпуки оглухла. Лише  згодом  душа  ??
вiддiлила слова вiд усього, що було тодi...



   VI

   За татарським бродом конi топчуть  яру  руту  й  туман.  За  татарським
бродом, на козачому, iз сивого жита, з червоного маку викотився мiсяць,  а
коло козацько? могили заскрипiв, обертаючись павколо свого короля,  старий
вiтряк. У цьому роцi  буде  йому  вдосталь  роботи:  намаха?ться  крилами,
нагуркочеться жорнами, навiта?ться з людьми. Даниловi  аж  запахло  свiжим
борошном, першим разовим хлiбом, який старi хлiбороби не крають  ножем,  а
по божно розламують руками. Як вiн любив цю переджнив'яну i жнив'яну пору,
коли пiсля всiх тривог тиха  мiстерiя  нив  ставала  радiстю  душi,  коли,
дивлячись на схилений колос, яснiли людськi  думи  i  щось  добре  шептали
вуста.
   Над степом зависла розiмлiла теплiнь. Бреде в нiй Данило Бондаренко,  а
обабiч сиве жито й червона пшениця шепочуть свою колискову. I  вся  земля,
росянiючи, тепер зда?ться колискою, колискою життя, надiй. То  нiчого,  що
будень молотить його цiпами  практицизму,  щодня  обвалю?ться  великими  й
дрiбними турботами, щодня ставить вiч-на-вiч не тiльки з правдою,  а  й  з
грiхоплутством, Данило ма? в душi велику вiру, а в очах оте, що однi звуть
на?внiстю, другi - поезi?ю. Та,  зрештою,  хiба  оце  похилене  жито,  оця
червона пшениця, оце чорноките просо не поезiя? Не  тiльки  той  поет,  що
засiва? вiршами папiр, але й той, що ма? в душi раi дощi й тривогу  хлiба,
радощi й тривогу людини..
   "Отак можна хоч боком притертися до чи??сь слави", - присадив насмiшкою
сво? думки i в цей час од татарського броду почув  неквапливi  кроки.  Теж
комусь не спиться перед жнивами, теж хтось ма? радощi чи тривогу хлiба. Та
нi, це той, хто тiльки на копiйцi завис. Треба ж у таку нiч зiпсувати собi
настрiй. i...
   - О, це ви,  Даниле  Максимовичу?  -  аж  зупиня?ться  з  тi??  радостi
Магазаник, однi?ю рукою вiн поштиво  скида?  прогнуте  решето  картуза,  а
другу вiдтягу? вiд шомполки, що висить за плечима.
   - О, це я, - пуска? вголос частку роблено? Магазаниково? поштивостi.
   Лiсник сiдла? голову картузом, ображено розводить волохатими руками.
   - Ех, Данило Максимовичу, коли те було, що ми розцуралися з вами,  а
ви й досi нiяк не вiрите менi.
   - Таки не вiрю.
   - I надаремно, - зiтха? Магазаник. - Я хотiв би погомонiти з вами, наче
з рiдним, а ви на мене косу?те, немов на Марка Проклятого. I  чого?  Невже
тому, що в наших дуплянках, - торкнувся пальцем чола, - не однаковi бджоли
рояться?
   Данило засмiявся:
   - А я думав, що у гашiй дуплянцi не бджоли,  а  шершнi  гудуть.  Лiсник
знову зiтхнув i заговорив, наче  на  сценi,  де  й  досi  грав  старостiв,
куркулiв i рiзних жмикрутiв:
   - Це все насмiшечки зеленого маю. Що ранн?, то, кажуть, скороминуще.  У
молодостi ми всi ще необтовченi житейською ступою; тодi ми дуже  правдивi,
непримиреннi, носимося з iдеями, сердечностями та правдивостями. А  потiм,
коли зiткнемося вiч-навiч з крутежем часу, з гризотою  серця,  з  людською
веремi?ю, коли побачимо, що iде? чистiшi за  людей,  а  ще  коли  захопимо
нестаткiв, то  й  почнемо  равликом-павликом  залазити  в  свою  рiдненьку
шкаралупу. Iде? - це, звiсно, цвiт, але й вони зжовкнуть,  коли  за  твого
чуба чи  печiнки  вiзьметься  прожиття.  Ось  одружитесь,  розживетесь  на
дiточок, i коли одне скаже "тату", друге - "папи", а жiнка - "неси щось до
хати", то побачите, як довкруги i в душi поменша? романтики. Тодi  й  мене
не будете судити судом отих праведникiв,  яким  досить  iдей  у  головi  i
пiдбитого вiтром пальтечка на плечах.
   Данило з подивом прислухався до кручено? мови Магазаника:
   якесь вариво вiн, певне, й захопив iз рiзних книг та й пристосував його
до сво?? сплюгавiло? душi.
   - Щодо iдей у вашiй головi я маю сумнiв, але  щодо  достаткiв  у  вашiй
хатi й закапелках - тут не сумнiваюсь. На них пiвсела могло б прожити!
   - У чужi криницi легше заглядати,  анiж  свою  викопати,  -  спохмурнiв
Магазаник. - Невже нам, Даниле Максимовичу, мало мiсця на землi? Чи ви  як
нiяк не хочете забути минулого?
   - Не можу.
   - I знову ж таки надаремне! За те минуле я маю бiльше гнiватись на вас,
анiж ви на мене. Так я, забувши сво? збитки, забув ши сво? пропащi тисячi,
забувши печiю i стиск, що мав тодi в грудях, шукаю з вами хоч  сяко?-тако?
злагоди. Пам'ята?те, як ви мене тодi кинули навзнак?
   - Пам'ятаю. А ви хiба забули чого?
   - Знаю, але хотiв би,  щоб  ми  про  це  зовсiм  не  згадували.  От  ви
дорiкнули менi статками-набутками, а я мiг би постаратися й для вас, тобто
для колгоспу, i потро?ти його добро.
   - Ви?! - аж скрикнув з того дива, а далi розсмiявся.
   - Атож, - не бентежиться Магазаник. - Аби ваша добра  згода,  я  навiть
сьогоднi вийшов би з глухоманi лiсiв у колгосп i  он  як  знадобився  G  i
йому, i вам.
   - Чим?!
   - А хочете послухати? - улесливо посмiхнувся Магазаник,
   - Говорiть.
   - Так-от, Данило Максимовичу, сердьтесь чи не сердьтесь, а  скажу  вам:
погано, ох i погано ще ми господарю?мо на землi, нерацiонально, як  пишуть
ученi. А зиiдки ж вiзьметься та рацiональнiсть, коли  ми  й  тепер  он  як
умi?мо прогайнувати копiйку, вмi?мо влiзти в борги, але нiяк не вмi?мо  чи
не хочемо вхопити ту копiйку за  хвоста.  Подумайте,  як  ми  торгу?мо?  ?
готовеньке - прода?м, нема - сидимо, у вус не ду?мо,  бо  так  чи  сяк,  а
жалування йде.  А  грошi  у  нас  же  пiд  ногами  лежать!  Вiзьмiть  таке
паршивеньке, вiчно перелякане дерево осику.  Що  з  нього?  "Нi  хуху,  нi
духу", - кажуть жiнки, палячи пiч. Шипить, сичить, стiка? пiною,  а  толку
нiякого. А в господарських руках з осичини може потекти не пiна, а  золота
сльоза, - Магазаник пiдставив черпак долонi пiд тi невидимi золотi сльози.
- З чого ви кращу гонту зробите? З осичини!  Гонтою  й  помiщики  вкривали
сво? будинки. А ми такими забудьками стали, що в нас уже скоро  без  слiду
вимруть осташii гонтарi. Мало вам гонти - вiзьмiться за осикову стружку, з
яко? роблять квiти.
   - Кому ж потрiбнi тi мертвi квiти?
   - Богам i людям! Подивiться лишень, скiльки цих  квiтiв  у  нас:  i  по
церквах, i на кладовищах, i в оселях. Як нема взимку живо?  квiтки,  то  й
мертва згодиться. Ви гада?те - це копiйчана торгiвля? Нi!  Тут  мiльйонами
пахне!
   - Ого!
   - Точно кажу. Ви не повiрите менi, що одна машина чистого,  без  сучкiв
осикового торцю, перероблена на широку стружку,  да?  п'ятнадцять-двадцять
тисяч прибутку. Скiльки вам треба  тисяч  пудiв  хлiба  продати  на  такий
заробiток?! Звiсно, ви скажете - це спекуляцiя. А от i нi. Хiба не  краще,
щоб грошi  мав  колгоспник,  а  не  спекулянт,  який  всякими  правдами  й
неправдами переводить лiс, найма? фуганщикiв i веде кумерцiю з бабами,  що
роблять квiти?.. Не хочете марудитися цим, вiзьмемо щось iнше.  Скiльки  в
нашiй глушинi кошту? вiдро яблук? П'ятдесят-шiстдесят копiйок. А грушок  -
найбiльше карбованець. А скiльки у нас пропада? падалицi? Тiльки й ма?мо з
не? гниль та плодожерку, яка знову ж таки свiже яблуко  зжоре.  Чи  думали
ви, що черв'як з'?да? бiльше яблук, анiж люди? От  якi  ми  економiсти.  У
вiршах розпису?мо, як цвiтуть сади, але мовчимо, як вони  осипаються.  Так
чому б, к примiру, з падалицi не витиснути сiк, не  наробити  вина?  Вiдро
дармовицi дасть вам якихось законних три-чотири карбованцi в кишеню. Бог з
води робив вино, а ми з дармового соку не хочемо! Або чому б  не  походити
дiловим людям  по  далекому  Сибiру?  Там  одне  яблучко  -  та  й  свiжий
карбованець, там головка часнику - та й другий. Не скажу вам про один рiк,
а за два наш колгосп став би тричi мiльйонером.
   - А ви?
   - Я теж би себе не зобидив: одколупнув би й па свою долю частку. Iншi ж
не  одколупують,  а  рвуть,  бо  час  янголiв  минув!  -  сказав  одверто,
засмiявся. - На  торгiвлi  не  пожалi?ш  конiйки  -  варобиш  карбованець.
Подумайте добре над копiйкою  часу!  -  Х  широко  всмiхнувся,  вдоволений
"копiйкою часу": вiн теж умiв увернути вчене слiвце. - Як ви на таке?
   Данило з бридливiстю i жалем обмiряв Магазаникiв самовдоволений обвiд.
   - Гарно ви говорили i про мертвi квiти, i про мертву копiйку, i про те,
що минув час янголiв i як на чужому горбi можна вигребтися до статкiв.  Не
гендлярський, а щирий хлiборобський буде наш достаток.
   - Коли це що буде, бо стiльки ма?мо труднощiв у сiльському  раюваннi...
- зачепив Магазапик болюче, ще й сiллю посипав: - От  чогось  ви  про  них
мовчите?
   Данило спалахнув:
   - Бо про  них  бiльше  трублять  отi,  що  збоку  стоять.  Ми  з  шкури
вилузу?мось, щоб скрутити в'язи  цим  труднощам,  а  дехто  на  них  славу
праведникiв i грошву воднораз вибива?. I чи не зда?ться  вам,  що  якогось
давнього року  сам  диявол  жадоби  зашморгнув  вашу  душу  в  гендлярську
калитку?..
   - Ет, я вам одно, а ви знову про колишн?! - не зрозумiв чи вдав, що  не
зрозумiв, страшного присуду. - I, зрештою, не дорiкайте менi  жадобою:  на
нiй сотнi  рокiв  тримаються  десятки  держав!  -  накостричившись,  б'ючи
прикладом вагiтнi колоски, Магазаник швидко пiшов до лiсу...
   А Даниловi згадалось оте "колишн?"  -  перший  рiк  його  вчителювання.
Почався вiн для нього в облупленому колi святих i грiшних. Рiч у тому,  що
його школа вибудувалась iз колишнього панського палацу, де були не  тiльки
рiзнi поко?, а й церковиця, розмальована талановитим i  завзятим  мiсцевим
маляром.
   Вiн i для святих, i для грiшникiв частенько брав натуру iз свого  села,
зодягав i взував ?? теж по-сво?му: в козацькi жупани й шаровари, в  чоботи
й постоли.
   Пан, який був  далеким  родичем  славнозвiсного  художника  Рокотова  з
Лiтинщини й ходив у лiбералах, був цим дуже вдоволений i залюбки показував
свою церковицю гостям. Зате батюшка прокляв i пана, i маляра, бо той  його
досить грiшну, нiчим не прикриту статуру помiстив у пекло.  Уздрiвши  таку
дивоглядiю, село реготало кiлька днiв. Та аби ж на цьому окошилося, а то й
далi у сiльськiй церквi час од часу людям  згадувалась  натура  батюшки  в
пеклi, i тодi ii урочисту службу вривався здушений смiх якогось гайдамаки,
а за цим так починали реготати дядьки, що бiля святих свiчки  гасли.  Оцей
регiт i вижив батюшку з парафi?. Ви?жджаючи:, вiн i за  солом  плювався  у
бiк харцизяк-пересмiшникiв...
   Коли одного серпневого надвечiр'я Данило при?хав  до  школи  колгоспно?
молодi, то, заклопотаний ремонтом, сiвбою i  збиранням  шкiльного  врожаю,
завiдуючий скинув на нього карi, пiдсвiченi зсередини очi, -  запропонував
переночувати у колишнiй церковицi.
   -  Тако?  ночiвлi,  напевне,  нiколи  не  матимете,  то  спробуйте  для
iнтересу, - добряче посмiхнувся Максим Петрович, i навколо його уст  гарно
вибились кiлька пiвмiсяцiв зморщок. - Правда, якщо ви  не  з  полохливцiв.
Тут колись нашому фiзику приснилися гоголiвська панночка i Вiй. Бiдолашний
не помер,  як  фiлозоп  Хома  Брут,  але  бiльше  нiколи  не  заглядав  до
церковицi. То й подумайте, чи не присниться вам панночка i Вiй?
   - Для мене досить i панночки,  -  нiяково  сказав  Данило,  не  знаючи,
жарту? чи всерйоз говорить чоловiк, що зiбрав аж кiлька пiвмiсяцiв навколо
пуст. Для чого б таке багатство?
   - А папночку-пронозу знайдете в нас! Прислали мiстечковий кадр,  що  до
мiста не дорiс, а село поневажа?. Ма?мо з ним халепу. Апiт звати  ??.  lie
Ганна,  не  Ганнуся,  а  тiльки  Анiт.   I   собою   нiчогенька,   i   очi
христовоскреснi ма?, i куделиця, адов раннiй  пiдбiл,  золотиться,  тiльки
лихомовство позичала у вiдьмуги. Як не обкрутить когось iз  новеньких,  то
зсiче язиком на капусту. От хто колись  буде  в  пеклi  найгарячiшу  смолу
хлебтати.
   - Вона, мабуть, не тiльки новеньких сiче на капусту?
   - I мене теж, - погодився  Максим  Петрович.  -  За  одну  церковицю  з
пiвсотнi доносiв написала. Так уже ?й кортить богiв замазати глиною.
   - Той пiп, якого маляр уверг у пекло, не був ?? родичем?
   - А це iдея! - засмiявся Максим Петрович. - I таке може бути. Ви  зараз
пiдете вiдпочивати чи, може, поглянете на нашi шкiльнi поля?
   - Та, звiсно, па поля.
   Вони вийшли в сад, у якому стояло зо два десятки вуликiв; недалеко  вiд
пих у курявi останнього промiння згасав старий, iз кущиками  сивини  кiнь;
його  передня  розпухла  нога  торкалася  й  не  торкалася  землi,   а   в
чорнпльно-синiх  очах  загусли  хмари,  роки  та  бiль.  Максим   Петрович
перехопив нiмотне запитання Данила.
   - Працю? в нашiй школi колишнiй червоний козак Терептiй  Шульга,  а  це
його кiнь, певне, iз тих, про яких у щедрiвках спiвалось: "А  я  скочив  -
Дунай перескочив". Не раз вiн рятував життя козакiв, не  раз  i  порапепий
був, а тепер отут дожива? вiку.
   Минувши  огорожу  саду,  вопи  зупинилися  перед  сво?рiдним  пейзажем:
попереду земля в могутньому подиху викруглилась  горбами,  що  бiля  обрiю
пiдбивалися пiд сипiй круг лiсiв.
   - Отут менi вчува?ться первородне материнство землi,  -  сказав  Максим
Петрович. Очi його, вдивляючись у далечiнь, поглибшали  i  взялися  доброю
iмлою.
   Над серпневим  мовчазним  степом  з  густого  призахiдного  рiзнобарв'я
ткалась i курилась ота рожева задумана година, яку добрi люди називають  -
ще не вечiр, але вже й не день. Iще край неба  не  йшов  по  землi,  однак
готувався в свою путь, поближче до осель. ? в таку пору  бентежна  ?днiсть
мiж людиною й тишею природи;
   природа дума? про нiчний перепочинок людини,  а  та  -  про  завтрашнiй
день.
   Придивляючись до Максима Петровича, Данило знову сподiвався  вiд  нього
поетичного слова, та почув звичайну буденщину:
   - На цих горбах земвiддiл нарiзав нашiй школi шiстдесят гектарiв землi.
   - Чого ж на горбах?
   - Бо iншо? не було. Тут, видно, бог мав цi горби не для хлiборобства, а
для спускання на санчатах.
   Данило виразно побачив i зиму, i те, як ветхий бог, осiдлавши  санчата,
самотньо спуска?ться з гори, засмiявся.
   - Вода з цих горбiв не зносить гумус?
   - Зносила, так ми багаторiчiшми травами, особливо люцерною, яка нам да?
за лiто чотири укоси, змiцню?м i  культиву?мо  грунт.  Ось  тут,  на  диво
людям, нашi учнi й  вирощують  по  двадцять  п'ять  -  тридцять  центнерiв
"укра?нки".
   - А по Укра?нi тепер середнiй урожай  лише  дванадцять  i  одна  десята
центнера пшеницi.
   - Це коло бiдностi, коло вiдсталостi. З 1913 року  врожайнiсть  пшеницi
зросла тiльки на якихось два пуди. Розумi?те - на два! Ви самi бачите,  як
треба допомагати землi, щоб i вона допомагала  нам.  Ось  уже  юнаки,  якi
закiнчать нашу школу, почнуть розривати це коло. У нас  усi  учнi  -  дiти
землi, здебiльшого учорашнi наймити, так що не дивуйтеся, коли  в  п'ятому
чи шостому класi побачите парубiйкiв пiд вусом.
   У нерiвнi пiднiжжя горбiв хвилями затiкала синява, небо  опустилося  на
лiси та й, скрадаючись, пiшло по землi; iз само?  синяви  ви?хав  вершник,
щось епiчне, горде  було  в  його  поставi  i  в  тому,  як  з  вечорового
присмерку, наче з рiки, вибирався  кiнь.  Дивлячись  на  вершника,  Максим
Петрович озвався голосом давнини:
   Ой полем, полем кили?мським,
   То шляхом битим гординським,
   Ой там гуляв козак Голота,
   Не бо?ться нi огня, нi меча, нi третього болота...
   - А щось таки ? в ньому вiд козака Голоти, - сказав  Дапилг",  i  якесь
тривожне почуття почало охоплювати його: де вiн бач ?? в  цього  вершника,
що з вечора чи з минувшини наближався до нього?
   - У повстанцях, а потiм у червоних козаках  пролетiла  його  молодiсть.
Чотири рази розстрiлювали ??. Чотири! Але вижив козак, тiльки змiняв праву
ногу на  вербову  та  й  прибився  до  напiо?  школи  сiяти  жито-пшеницю,
доглядати пасiку та викохувати сад,
   Вершник наблизився до вчителiв, вiн мав довгообразе, перепечене  сонцем
обличчя, на якому викарбувались задума та роздуми.
   -  Добрий  вечiр  добрим  людям,  -  при?мною  мiддю  загучало  вiтання
вершника.
   "I голос нiби знайомий!"
   - Доброго здоров'я, Терентiю Iвановичу, - сердечно вiта?ться  вершником
Дiденко. - З iсiв ?дете?
   - З лiсiв.
   - I що там?
   - Серпень з шумом бавиться, а з лiсових яблунь падають i падають плоди.
   "Де ж, з яко? давнини гучав йому цей голос? Колись вiн чув його. Але де
i коли?.."
   - Збирали ?х на насiння?
   - Та нi.
   - Чому?
   -  Оце  ж  натрапив  на  стародавнi  записки   одного   ченця-садовода.
Небезiнтересно пише!  I  на  кiлькох  сторiнках  доводить,:  що  не  можна
культивувати сад на дичцi: в не? погано розгалужена коренева система, вона
не зможе прохарчувати крону культурного дерева.
   - Он як! Знайомтесь -  це  до  нас  прибув  учитель  Данило  Максимович
Бондаренко.
   - Данило  Максимович  Бондаренко?  -  перепитав,  i  чогось  посмутнiло
обличчя вершника.
   "Тiльки чого?" - подумав Данило, придивляючись до тих очей,  що  чотири
рази стрiчали смерть.
   - Ви не з Тарнорудiв? - Ще якась надiя прокинулась у поглядi вершника.
   - З Тарнорудiв. Абощо? - здивувався Данило,  однак  Терентiй  Iванович,
нiчого не вiдповiвши, злегка торкнув коня вербовою ногою.
   - Що це з ним сьогоднi? - знизав плечима Максим Петрович...
   Пiсля блакитних степiв темна  церковиця  здалася  темницею,  що  докупи
зiбрала задавненi тiнi святих i грiшникiв. Та коли Теронтiй Iванович  унiс
лампу, святi одразу вiддiлились од грiшни'iв i суворою красою, i одягом, i
збро?ю. Але ?к це не святi, а чубатi запорозькi праведники, що при  шаблях
i пiстолях зайшли до церковицi!
   - Звiдки таку розкiш узяв маляр?! - дивуючись, запитав Данило.
   - З давнини, - вiдповiв Терептiй Iванович.
   - З яко? давнини? - Спогади знову заборсались у минувшинi, де чув такий
чи подiбний голос.
   Терентiй Iванович висвiтив образ, схожий на кошового, в його виразистих
очах, якi дивилися крiзь час, ще дотлiвали давнi пожарища чи побо?ща.
   - Та з тi??, де свiтське переходило в церковне, переходило не  так  для
молитви, як для роздуму, для згадок, щоб i ми не забували, чим  жили  нашi
дiди та прадiди. Було ж у нас колись преславне  Запорожжя,  мало  воно  не
тiльки гарних во?нiв, але й гарних малярiв. От  i  в  вашiй  тарнорудськiй
церквi в iконостасi було кiлька запорозьких праведникiв зi збро?ю на поясi
i з оселедцями на головi. То владика,  побачивши  ?х,  так  затрусився  од
злостi, що залихоманились  на  його  ризi  гаптованi  апостоли,  i  звелiв
спалити крамолу.
   - Спалити iкони?
   - Еге ж, i козацькi iкони, i божницi, i  грамоти,  щоб,  мовляв,  i  не
пахло гайдамаччиною. Отакий  був  у  нас  преосвященний;  коли  вiн  що  й
полюбляв, то найбiльше монастирськi пивницi. Але тодiшнiй церковний  титар
не був у тiм'я битий: забрав цi iкони, забрав  рiзне  добро  й  заховав  у
пiдземеллi дзвiницi. Там ?х i надибав наш Марко та й  дещо  перемалював  з
них... Хай моя жiнка принесе вам кисляку? Вона  й  пайок  зможе  випiкати.
Знову чогось тих, що на  службi,  перевели  на  пайок.  Щось  на  дощ  моя
дерев'яна важча?, - вдарив рукою по вербовiй нозi. - Хоч вона й вербова, а
погоду чус.
   - Де вас отак?
   Терентiй Iванович  помовчав,  роздумуючи,  казати  чи  змовчати.  Потiм
рiшуче глянув у вiчi вчителевi:
   - На Золотiй Липi, на отiй, звiдки й ваш батько по повернувся.
   - А ви знали його?! - аж зойкнуло в душi Данила.
   - Та знав, дитино, знав, - Теронтiй Iванович похилив голову, що бралася
першою памороззю, його очi, наче в кошового, теж подивилися крiзь час. - В
одному ескадронi служили, з одного котелка ?ли, однi?ю голкою  обшивалися,
тiльки не однi?ю, а двома шаблями рубали, кого  треба  було  рубати...  Ти
дуже з лиця на батька схожий: i очi, i вуста такi, i чуб такий.
   - Чого ж ви нiколи до нас не прийшли, не  розказали?  -  журно  запитав
Данило, в душi обзиваючи Терентiя Iвановича безсердечним.
   Чоловiк похнюпився:
   - Боявся.
   - Кого ж?
   - Слiз жiночих i дитячих. Бо що я вам мiг принести до хати?
   Одну скорботу. Та й не знав, чи пережила б мо? вiдвiдини твоя мати.
   - Мусила б.
   - Це вже нiхто, опрiч серця, не вiда?.
   - I ви нiколи не надумались заглянути до нас?
   - Як тобi сказати? Я й заглядав, та не признавався.  Разiв  зо  три  то
перед рiздвом, то перед новим  роком  яблук  завозив  вам,  нiби  од  Дiда
Мороза. Ти малим ще був.
   I враз, немов завiя, на Данила налетiли, захугували далекi  роки,  а  з
?хнього якогось вечора вийшов  у  заснiженiй  кире?,  з  торбою  на  плечi
знiяковiлий чолов'яга, який назвав себе Дiдом Морозом.
   "Молодi ви для Дiда Мороза, - посмiхнулась тодi мати.  -  Може,  онуком
доводитесь йому?.."
   - Так он звiдки знайомий менi ваш  голосi  I  чому  ж  тодi  нiчого  не
розповiли нам?
   - Знову ж кажу: боявся... Мати одразу спитала  б  мене,  де  могила  ??
мужа. А що б я сказав, коли не довелося нам  поховати  Максима?..  -  I  в
чоловiка затремтiли уста. - Бiля отi?? Золото? Липи збрело йому  в  голову
самотужки захопити ворожу батарею - таким уже одчайдухом вродився. Його ми
Ене?м звали, бо в сiдлi возив i читав "Ене?ду", напам'ять  добру  половину
знав ?? i душу мав Ене?ву. Iще возив твiй батько  будьопiвку  для  тебе  i
пучок дуже пахучо? травицi, яку називав ?вшан-зiллям. -  Оце  й  усi  його
скарби були... Так-от, неждано навiть для мене перелетiв наш Еней на  конi
колючий французький дрiт, що з Вейганом прибув, блиснув шаблюкою  -  i  до
чужо? батаре?, бо дуже треба було, щоб вона стала нашою. I ось тодi  прямо
в здибленого коня вдарив снаряд, охопив огнем нашого Максима, i  не  стало
йому нi сонця згори, нi Золото? Липи знизу, та й усе, тiльки зламану шаблю
знайшли. То ховали ??, а не Максима. Отак  ми,  сину,  за  тво?  теперiшн?
вчителювання воювали...
   У церковицi надовго запала тиша, тепер i Данило крiзь час дивився на ту
Золоту Липу, що хвилями болю накотилась на нього...
   - От бачиш, як воно  було...  -  зам'явся  Терентiй  Iванович  i  повiв
плечем, нiби струшував з них ношу жалiв.  За  дверима  вихопився  спiвучий
жiночий голос:
   - Терентiю, де ти?
   - Моя гука?. Я зараз скажу Марi?, щоб принесла кисляку i якогось коржа,
а за хлiб вибачай, бо я хоч i з вербовою ногою, але на  сiмейку  розжився,
та все хлопцi ростуть. Не знаю, по яких що  Золотих  Липах  доведеться  ?м
вiддiляти правду вiд кривди...
   Цi?? ночi, у колi святих  i  грiшних,  Данило  довго-довго  не  мiг  нi
заснути, нi знайти собi мiсця. Перед  очима  невiдступне  стояв  тато,  на
якого вiн так схожий з лиця. А чи ж буде схожий завзяттям,  душею?  Данило
вперше вiдчув на собi вагу рокiв i за одну нiч постаршав пiд нею.
   Пiсля третiх пiвнiв вiн вийшов на просторе шкiльне подвiр'я i  навманвя
побрiв у тишу серпнево? терпкаво? ночi, що  м'яко  сивiла  розкиданими  по
пагорбах i долинках хатами. Спочивало село, спочивали  люди,  спочивали  й
небеснi сiячi, що устигли обсiяти всю землю росами, а небо пшеницею. I  чи
болить кому, окрiм нього, серце за тим сiячем,  що  розсiявся  на  далекiй
Золотiй Липi та й прорiс травою чи казковим ?вшан-зiллям,  щоб  ми  довiку
мали безмiр любовi до рiдно? землi.
   Поруч, без вiтру, просто вiд давнини чи дум зiтхнув посивiлий журавель,
до одного кiнця його навiки була ув'язана колода, на другому  -  у  свiжiй
баддi вода  перехоплювала  теплу  зоряну  обнiж.  А  в  долинцi  скрадливо
воркувала  рiчка,  розмиваючи  берег,  розмиваючи  нiч,  i  тихо  скрипiло
загальмоване колесо млина. Надивляйся на все це,  прислухайся,  як  збiга?
вода, як збiга? час, i думай про свiй час i сво? ?вшан-зiлля...
   Мов сновида, повернувся Данило до школи, погасив свiтло i лiг. До вiкна
одразу ж пiдступили зорi, зiтхнула  темрява  чи  хтось  iз  грiшникiв  або
святих, а вiн поволеньки, як  у  воду,  забрiв  у  сон.  Йому  не  снилися
фантасмагоричнi гегелiвськi образи -  до  нього  прийшла  невiдома  Золота
Липа, тiльки не рiчкою, а осiннiм деревом, що не зна?,  куди  подiти  сво?
журливе золото. I вросло це дерево бiля його стареньких ворiт, що  й  досi
кигикають чайкою. А потiм уже в хатi вiн бачив свого матiр.  Вона  вийняла
йому зi скринi смушкову шапку, зiтхнула:
   - Оце ж батькова. Примiряй прокинувся вiн уранцi пiд думними  поглядами
святих i потягнувся до одежi, поверх яко? лежала сива, ще парубоцька шапка
його тата. Оце i все, що лишилося од нього  на  бiлому  свiтi,  та  ще  на
далекiй чорнiй землi проросло трохи зiлля. У дверi хтось постукав.
   - Заходьте?
   Скрипливi дверi вiдчинив Максим Петрович i став на  порозi,  тепер  уже
втома зiйшда з його обличчя i гнiздилася тiльки в зморшках бiля очей.
   - О! - здивованим поглядом змiряв Данила. - Вя наче  постаршали  за  цю
нiч. '
   - Невже видно? - запитав, аби запитати, та й знов у думках ввернувся до
батька.
   - Таки видно. Як вам спалося серед святих i грiшних?
   - Ви ма?те на увазi, що не тiльки увi  снi  чатують  на  пас  святi  та
грiшнi?
   Завiдуючий иримружився:
   - Чую лiтератора, але хочу бачити ще й хлiбороба, агронома, бо це  дуже
потрiбно тепер. Дуже!
   - Постараюсь бути вчителем i учнем.
   - Це серйозно? - недовiрливо покосував на Данила Максим Петрович.
   - Цiлком! Я ж дитя чорно? землi: ?? тривоги - мо? тривоги.
   - Тодi спасибi. Коли ви належите до оглашенних, як тут  прозвали  мене,
то й агрономом зможете стати. А нам так  треба  ворожити  над  тим  добрим
зiллям, що виведе нас iз безхлiб'я!
   Данило шанобливо глянув на Максима Петровича: у такий рiк, коли довкола
ходить стiльки смутку, так думати i так жити майбутнiм не кожен зумi?.
   - Я й хотiв стати агрономом, та не вийшло.
   - У нас вийде, - впевнено сказав Максим Петрович, - Аби  тiльки  землю,
як душу, любили, ?й дуже потрiбна  наша  любов,  а  не  розбiй,  -  i  вiн
довiрливоупiвголоса додав: - На сво?х дiлянках я вже вирощую по  двiстi  з
лишком пудiв пшеницi. Але яка вона примхлива: посi?ш на десять-п'ятнадцять
днiв пiзнiше, - i не добереш половини врожаю, та й iржа точить  ??,  гiрше
нiж залiзо. Нових,  нових  сортiв  треба  людям,  щоб  двiстi  пудiв  було
середнiм урожаем!  I,  думаю,  'настав  час  чаклувати  над  низькорослими
сортами, бо в стеблистих соки землi йдуть не так у эеряо, як у солому.  Ще
за Хмельниччини Павло Алепський,  син  антiохiиського  патрiарха  Макарiя,
подорожуючи по Укра?нi, дуже радiв, що в  наших  житах  та  пшеницях  може
сховатися верхiвець. А от про  зерно  нiчого  не  писав  -  тут,  напевне,
радостi було менше. По?демо на поде чи в село кватирю шукати?
   - На поле. Що ви тепер робите?
   - Сi?мо жито з пiдсiвом конюшини, копа?мо картоплю,  шатку?мо  капусту,
квасимо помiдори та огiрки - ми ж самi себе й харчу?мо.
   На  зарослому  споришевому  подвiр'?  бiля   криницi   в   упряжi   не'
герпеливились добрi гостровухi конi, а бiля коней широко стояв на живiй  i
вербовiй нозi червоний козак Терентiй Шульга i ждав  очима  сонця.  Ось  i
встало воно, i  передосiннiй  туманець  чи  тiнi  почали  перебiгати  йому
дорогу.
   Дивним був цей ранок. Про?хали вони мимо придорожньо? верби, i Даниловi
здалося, що на не? якось  незвично  дивиться  'Терентiй  Iванович,  певне,
тому, що ма? ногу з верби, i це  немудре  дерево  стало  йому  рiдним,  як
завжди при болях ста? рiднiшою природа людинi. Тiльки краще б не було  цих
болей.



   VII

   Так думалось, так бачилось, i крiзь усi  думи,  крiзь  усi  видiння  до
Данила наближалася Золота Липа, з'являвся тато. Вiн  забув  його  обличчя,
голос, але вiдчував руку, що колись, напевне, перед походом, лягла йому на
дитячу голiвку...
   О руки наших батькiв! Чого  ви  одлiта?те,  мов  голуби,  i  передчасно
ста?те землею, травицею та росою?
   - Ви, напевне, далеко залетiли думками? - запитав Максим IIетрович.
   - У праосiнь злотаву i синю, - згадав чи?сь слова.
   - Щось таки ? в цьому образi! -  глянув  Максим  Петрович  у  засновану
бабиним  лiтом далечiнь i з усмiхом чи насмiшкою перехопив мову Данила: -
Ось подивiться, як напатлались останнi днi  тепла,  як  ще  мiцно  серпень
трима?ться за лiто, а снування i згуки вже ма? осiннi.
   - О, та ви поет! - навiть не помiтив мовного лукавства Данило.
   - Хворий на лiрику, але на все життя запрягся  в  буденнi  турботи  про
хлiб насущний, - тепер уже серйозно сказав Дiденко. -  Тут  не  спить  моя
думка, не спить i душа... Ви ж добре пам'ята?те, як ми ще  недавно  ходили
бiля землi - зорали як-небудь, засiяли чим-небудь, помолилися на сонце, та
й роди, боже, на роботящого i ледащого. I  земля-годувальниця  родила,  що
могла: то зерно, то сукровицю свою. Чиновникам од землi й тепер байдуже до
копiтко? роботи бiля  не?,  ?м  би  скорiше  вичавити  соки  з  родючостi,
виконати план сьогоднi, не заглядаючи, що нас чека? завтра.
   Вони ви?хали на липовий шлях, вiн  згори  запалив  сво?  свiчi  смутком
згасання, а знизу, у дуплах, тримав чутке  вiдлуння  вiтрiв.  I  це  знову
нагадало  тривожну  Золоту  Липу  i  того  вершника,  що   крiзь   колючий
французький дрiт кинувся на ворожу  батарею,  i  той  ворожий  снаряд,  що
пiдняв коня i вершника в небо. Невже це був його тато?..
   Отак  i  почався  у  школi  перший  день  сiльського   вчителя   Данила
Бондаренка, простого, довiрливого  i  затятого  хлопця  з  пiдкучерявленим
житнiм чубом,  чутливого  до  людського  болю,  непримиренного  до  всього
ницого, лихого; отак ще довгi-довгi роки з одного боку шляху йому скрипiла
верба, а з другого - Золота Липа;
   не рiчка, а дерево, що зросло чи то над рiчкою, чи то бiля тi?? хатини,
яка по-ча?ному прокигикала через усе його дитинство.
   А далi пiшли iншi днi,  зi  сво?ми  клопотами,  турбацiями,  зi  сво?ми
тiнями й просвiтками, зi святим словом  i  дрiбнотою  доносiв  несамовито?
Анiт на тому ж паперi, в який можна  вписати  незрiвнянний  образ  i  жало
гадюки. У такi днi вiн згадував свого тата на здибленому конi, згадував  i
коло святих i грiшних у старiй церковицi та й,  згнiтивши  сво?  болi,  ще
упертiше  осягав  мудрiсть  книг,  вивчав  закони  спадно?  i   пiдвищено?
родючостi землi, силу сортiв або йшов у  завiяну  дiброву  чи  в  маленьку
теплицю Максима Петровича, а  в  того  завжди  була  якась  новина,  якесь
захоплення, якась незвична думка, незвичне слово, хоча б  про  закоханiсть
соняшникiв у сонце або про сон листя. В теплицi  стояло  лiто,  надворi  ж
покректував мороз або  хугувала  хвижа,  i  тепер  звичайнiсiнький  житнiй
колос, що думав про цвiт, нахилявся до тебе казкою чи святом.
   - З колосочка буде жмiнька, а з снопика мiрка? - згадував колядку.
   - Дочека?мось i такого часу, коли будемо не ?дцями, а творцями. Скiльки
люди в печалi нестаткiв посилали Всевишньому  молитов,  щоб  дав  ?м  хлiб
насущний! А як мало ми прислуха?мось до мови  колоса  i  полiв.  Зустрiчаю
якось свого друга  молодостi,  теж  агронома,  чоломка?мось,  тиснемо,  як
парубiйки, один одного ручищами, згаду?мо зеленi роки, далi ж питаю:
   - Як тобi сi?ться жито-пшениця? I посмутнiв мiй друг:
   - Хоч вiр не вiр, а я вже забув, як шелестить житнiй i пшеничний колос,
вiн, коли й знаходить мене, то тiльки в снах.
   - Це ж з якого лиха?!
   - Бо пiдшиваю та розшиваю  папери,  складаю  та  розсилаю  циркуляри  i
сiю... обiжники. За всi останнi роки лише раз був у житах:  коли  заболiли
нирки, порадили менi лiкувати ?х житнiм цвiтом. Як злодiй, крадькома  рвав
його, та не встерiгся i заробив од розгнiвано? селянки "паразита". I досi,
як згадаю про це, печуть ?? слова.
   - Так чому ж ти не кинеш сво? мертве дiло канцеляриста?
   - Маю за нього живу копiйку.
   - От i подумайте пiсля цього, як мiзерна копiйка з агронома,  з  творця
робить ?дця. Хiба iiс страшно, коли селянська  дитина  вже  не  думав  про
достаток хлiба для людей, коли  вона  забула,  як  шелестять  чи  стiкають
сльозою жита. Це я сумно? завiв. А от послухайте, про яке  чудо  довiдався
вiд ленiнградського вченого! - зацвiтали бездоннi очi, промiнилось сухе, з
пiвмiсяцями зморщок обличчя Максима Петровича.
   - IIевже чуди? - робив вигляд, що сумнiва?ться.
   - Справжнiсiньке! - запалювався Дiденко. - Ми, живучи  зерном,  ще  так
по-варварськи мало зна?мо iсторiю, життя i прямо-таки вибухову силу зерна.
Тiльки подумайте, що може зробити лише  передпосiвна  обробка  насiння!  В
журналi санкт-петербурзько? Академi? наук "Собрание новостей" за  листопад
1775 року повiдомлялось,  як  один  селянин  обробляв  посiвне  насiння  у
вапняковому й живильному розчинах. Наслiдки були разючi!  Уявля?те,  кожне
зерно жита .й ячменю виганяло по тридцять-сорок могутнiх колоскiв, а кожен
колосок мав понад сто зернин. З однi?? зернини виходило майже чверть фунта
врожаю. При такiй сiвбi вiн витрачав  на  гектар  насiння  в  чотири  рази
менше, нiж витрача?мо ми.  Так  це  ж  на  одному  посiвi,  коли  взяти  в
державному масштабi, можна зекономити мiльярд пудiв! Що ви на це скажете?
   - Коли б це так було! I чому ж ми не знали про це чудо?
   - Сон рокiв чи  байдужiсть  приспали  його!  -  розгнiвався  на  когось
Дiденко. - Яка  страшна  ця  хвороба  -  байдужiсть!  Вона  вбива?  апарат
мислення, сердечний апарат, залиша? тiльки механiчний.
   - Ви вже ворожите, як вiдновити в себе цей посiв?
   - Авжеж! Тiльки подумайте, яку полегкiсть можуть мати люди й держава!..
А ви чогось засумували?
   - Тепер уже нi - ви розвiяли мiй смуток.
   - Чим? - щиросердно дивувався Максим Петрович.
   - Сво?ю самопосвятою землi.
   - He говорiть таких високих слiв, - спохмурнiв Дiденко. - Я  не  вартий
?х.
   - А хто ж тодi вартий?
   - ? такi люди, що заглядають у  непiзнаний  свiт,  -  опустив  на  руки
заважку голову Дiденко.
   - Про що ви, Максиме Петровичу?
   - Та про одного знайомого свого, схожого на Сократа.
   - Теж фiлософа?
   - Нi, лiкаря, дуже  талановитого  лiкаря,  якого  не  заслiпила  оманна
гонитва за славою. А мiг би вже бути i професором. Та, на жаль,  залишився
вiн у тiнi, в неславi. Познайомився я з ним у свiй трагедiйний час:  тяжко
захворiла моя любов - моя вiрна дружина. Поклали ?? пiд нiж, потiм зашили,
i вже менi по секрету  передали,  щоб  я  чекав  найгiршого,  бо  поки  що
медицина безсила. В безнадi? кинувся тодi по всiх усюдах, i недоля чи доля
привели мене в  селище  недалеко  вiд  Днiпра,  де  над  травами  чаклував
молодий, але вже сивоголовий  лiкар  Величко.  Оглянув  вiн  мою  дружину,
перечитав усi ?? медичнi папiрцi й гарно, гарно посмiхнувся:
   - Коли у вас, жiнко добра, знайдеться дитина,  то  неодмiнно  запросiть
мене кумом. Дуже люблю кумувати.
   Що ж говорити далi? Вилiкував вiн сво?м зiллям мою дружину, вилiкував i
десятки приречених людей, а заздрiсники весь час обтинають йому  крила,  i
досi ходить вiн у шарлатанах вiд медицини, у  знахарях,  ворожбитах,  хоча
все його життя - це трави  хворi, хворi й трави. I, головне,  не  нарiка?
вiн на долю, тiльки iиколи скаже, що жаль буде, коли його досвiд  i  трави
скосить коса байдужостi... О,  чу?те  голос  чечiтки?  Че-чет!  Пi-ю-пi...
Чи-чи-чи...
   Напровеснi Данило почув, що Магазаник по шкуродерних цiнах прода? хлiб,
одразу ж скипiв неиавистго до гендляра  й  вирiшив  знайти  його  кри?вку.
Пiсля урокiв вiн кружляв по  тих  лiсах,  де  ча?вся  зi  сво?ми  скарбами
лiсник. Одначе не так легко було його присочити. Зерно  й  хлiб  Магазаник
продавав обережно и вроздрiб, то спасаючись сто двадцять сьомо? статтi  за
спекуляцiю, то потерпаючи, що продешевить. Сподiвався: цiна пiднiметься на
найвищий гребiнь, i тодi вiн збуде пшеницю тим купцям, яких знав  не  один
рiк. Поспiшив тiльки з картоплею, побоюючись,  що  вона  пiде  в  паростя,
побабчиться i зменшиться у вазi.
   Шiстсот пудiв вiн продав  оптом  вiнницьким  зашкiрним  спекулянтам  за
шiстдесят тисяч карбованцiв, упакував ?х у залiзну скриньку та й удосвiта,
коли Стьопочка ще вiдлежував у постелi боки, скрадаючись, пiшов до лiсово?
улоговини, де здавна оселилися борсуки. Тут ?х нiхто не тривожив, нiхто не
бив на  жир,  то  вони  спокiйно  й  розмножились  собi,  -  он  якi  нори
насвердлили, а бiля них понасипали чималенькi купи землi.
   Магазаник довго прислухався й придивлявся до лiсу, що  прорiс  негустим
туманом, потiм скинув  обшиту  ременем  свиту,  обгорйув  нею  скриньку  й
обережно-обережно почав копати яму. Далi знов позирнув довкола. Хтось наче
скрада?ться помiж деревами? Копач застиг на мiсцi й не швидко збагнув,  що
то на злежаний торiшнiй лист скапував отой нетерплячий березовий сiк, який
сам розрива? кору дерев.
   За столiтнiми дубами позiхнуло сонце. А ось  i  перша  бджола,  шукаючи
поживи, золотим жолудцем упала на мачушник, забринiла йому ранкову пiсню i
почала набирати пилок у сво? кошики. Жаль, що ?х тiльки дво? у не?, а  мав
шестеро нiг... Лiзе ж таке в голову.
   Лiсник вавинув iз свитки скриньку, тремтячими пальцями опустив у яму i,
зата?вши подих, почав ?? засипати. Купку землi над  ямою  вiн  опорядкував
точнiсiнько так, як опорядковували борсуки. Враз попереду  почувся  шерех.
Страх охопив з  пiг  до  голови,  ?жаком  заворушився  у  чубi.  Магазанак
скособочив наполоханi очi туди, звiдки чулося шарудiння, - i здивувався, i
полегшено зiтхнув: то побiля крайньо? нори вовтузилася з дитям  борсучиха.
Щой?ю витягнувши з пiдземелля бiлястого  нащадка,  вона  дбайливо  поклала
його на осонпя, поторсала головою та й знову полiзла в нору.
   I негадано лiсника вкусила непотрiбна думка: навiть борсук  iз  темряви
виносить на сонце сво? дитя, а ти i себе, i сво? чадо вштовхнув у темряву.
Тьху, найшов годину на покаяття...
   Чортихнувшись, вiн згинцем пiщов до сво?? оселi, що глухла вiд весняних
шумiв.  Коли  крутнув  закрутку  хвiртки,  з  тольцево?   клунi   виглянув
Стьопочка, на його ваду ще бурмосився сон,  а  жовтi  вi?,  як  i  завжди,
трiпотiли млинками, пiд ними проглядали очi рiдкувато?  синьки.  Побачивши
батька, Стьопочка пiдозрiло скривив губи.
   - Куди це ви, татуню, так зарання повiялися?
   - Служба, Стьопочко, служба: державний лiс  стережу.  Державний!  -  ще
згадав борсучиху з дитям на осоннi. У Стьопотки недовiра стерла з  обличчя
рештки сну.
   - Чого ж ви стережете державаий лiс не з шомполiвкою, а з лопатою? Га?
   - Усе будеш знати - швидко постарi?ш,  а  тобi  ще  женитися  треба,  -
вiдповiв, посмiхаючись устами й лютуючи в душi:  вже  й  воно,  недомiрок,
вахлак, пантру? за батьком; маю обмiнчука, а не сина. - Перестань  клiпати
очимга. Краще послухай, що  святий  апостол  Павло  писав  римлянам:  "Нiч
минула, а день наблизився, тож вiдкиньмо вчинки темряви  i  зодягнемось  у
зброю свiтла". Воiстину нiч минула й треба думати про новий день.
   Стьопочка трохи розпогодився, i навiть млинки його вiй притишили працю.
   - А я вже подумав, що ви десь потайки проклятеннi закопували.
   - Якi проклятеннi?! Що це тобi приверзлося?! I коли вже розвидниться  у
тво?й головi? - люто глипнув на сина, та не злякав його.
   - Ви, тагуню, не печiть мене qkom, бо  не  дуже  угнiвив  вас.  Хiба  я
нiчого не бачу, нiчого не здаю? А коли треба закопати, то й мене берiть iз
собою, бо все може трапитись i пiде мiй спадок хробакам на споживу.
   Магазаник мовчки жбурнув лопату на дровiтню.
   - Чого ви все злу?те, коли заговориш про копiйку? -  знову  прокинулась
пiдозра у Стьопочки, що батько, скнаруючи, хова? в лiсах грошву.
   - Нe злую, дурню, а думаю: звiдки ти вискiпкався такий?
   - З вапюго достатку та з  вашого  скупердяйства,  татуню,  -  не  полiз
Стьопочка в кишеню за словом i негадано розвеселив ним батька.
   - Е, та на тво?му язицi бiльше розуму, нiж у головi: бач, яке вихляпав!
- засмiявся Магазаник, потiм зирнув па лiси, що бавилися з вiтром. - Як ти
гада?ш, сину, чи lie пора нам розкрити льох пiд скитком?
   Стьопочка скривився, ледарювато пограв м'язами на руках:
   - Це ж знову я, мов проклятий, буду одну нiч вигрiбати землю,  другу  -
вантажити та розвантажувати мiшки, а ви менi за це тицьнете в  зуби  якусь
паршиву тридцятку, та й годi. То що менi по цьому i по тому?
   Магазаник повчально вiдповiв сину:
   - Сергiй Радонезький  ще  немовлям  вiдмовився  в  пiснi  днi  смоктати
материне молоко, а ти, чадо недостойне, i в пiснi, i в скоромнi днi  хочеш
тягнути й тринькати батьковi грошi. Пам'ятай: хто  не  дорожить  копiйкою,
сам гроша не варт, так що менше помишляй про мо? грошi.
   - Про що ж лиша?ться думати Стьопочцi?
   - Увiйшов ти в лiта, увiходь i в розум. Подумай про  iнший  прожиток  -
про службу в мiстi, про якесь видвиженi?, бо тепер епоха!
   - Так пристройте мене в якiйсь конторi чи до яко?сь кумерцi?. Я  й  сам
не хочу в лiсi трубити з вовками та гризтися з рiдним батьком.
   - I пристрою. Все буде чин чином, бо маю руку в районi. Може, хоч там з
тебе щось виклепа?ться. А зерно iз скитка все одно ма?мо вивезти...
   Старий облуплений скиток. У ньому ще до двадцять другого року проживало
кiлька пустельникiв, даючи притулок то бандитам,  то  дезертирам.  Не  раз
одвiдував скиток i отаман Якiв Гальчевський,  що  найменував  себе  Орлом,
переховувалась тут i його дружипа Марiя.  А  потiм  цi  "орли",  як  сови,
дременули до папсько? Польщi,  щоб  уже  не  обрiзом,  а  отруйним  словом
стрiляти в молоду державу.
   Згодом скитники покинули лiси, тут на якийсь час залишився був один, та
й той перегодя подався в село кравцювати. Негода  ж  зiрвала  покриття  iз
скитка, обваленi  стiни  його  несподiвано  зсередини  поросли  горобиною.
Врослi в камiнь деревця весною цвiли пухнастим цвiтом, а восени  червонiли
гронами ягiд.
   Пам'ять людська забула i ченцiв, i Гальчевського, i скиток, i тiльки  в
тридцять другому роцi про нього згадав Семен Магазаник: адже  иiд  скитком
був льох, де ченцi тримали збiжжя i харчi,
   То для чого йому копати в лiсах яму, коли  можна  i  в  льоху  заховати
зерпо, - i вшахровапс, i зiбране на лiсових галявинах у та  зрубах?  Рiвно
сто мiшкiв жита, пшеницi й проса вневолив Магазаник у чернецький  льох,  а
дверцята до нього засипав землею й тинком. Якщо навiть  оптом  продати  це
зерно спекулянтам, матиме сто тисяч, а можна ж i по пудику,  по  пiвпудика
збути людям, тодi ще набiжить кiлька тисяч. Треба  хапати  ?х,  бо  бiльше
такого року вже не буде. Може, пiсля нього по?хати собi  на  Кавказ  чи  в
Крим, купити будинок i спокiйно, в теплi  та  добрi,  доживати  вiку  бiля
синього, моря? Правда, там не буде тако? розкошi, як в  оцих  лiсах,  зате
матиме спокiй для серця. Бо хiба далеко Вiнниця од Полтави? Може, хтось  i
вижив iз тих смертникiв, що колись потрапили  до  державно?  варти.  Може,
хтось iз друзiв Човняра приб'?ться  до  нього  купувати,  хлiб,  а  забере
життя?
   Доля не говорить людинi про сво? дороги. Чогось  вiн  зараз  полохливим
став. Чи це вже старiсть всiда?ться на плечi, чи голод  тривожить  великим
та непевним карбованцем i непевним покупцем? Нi,  таки  треба  збути  хлiб
оптовикам та й добиватись до синього моря. Там вiн загубиться  в  людськiй
веремi?, як голка в сiнi. Та враз йому защемiло всерединi, i крiзь поля, i
крiзь  лiси  прибився  блакитнавий  полиск  Оксашгаих  очей.   Надовго   ж
укоренилася ти в серцi, як ота горобина на каменi сюитка.
   "Не ти носиш корiння, а корiння тебе", - знову прийшло на пам'ять святе
письмо. А може, ще раз сходити до не?. Зрештою, повинен же голод  якщо  не
зломити, то надломити жiнку, надломити ?? честь. Зчавить голод тiло, то  й
нечисть у душу забреде. Ось тодi й дiзна?шся, чого вона  варта  i  чи  все
купу?ться-прода?ться.
   З такими думками вiн зайшов до оселi, поклав у кишеню  свiжу  пампушку,
зняв з кiлочка рушницю, перевiрив, чи заряджена, та й рушив  у  дорогу  за
сво?ю любов'ю чи, може, за ганьбою.
   - Куди ви, тату? - зупинив його  Стьопочка.  I  тепер  в  його  поглядi
прокльовувалась пiдозра.
   - У присiлок маю пiти.
   - А хто ж два печива хлiба продасть?
   -  Продавай,  Стьопочко,  ти,  а  грошi  собi  на  гульки  забереш,   -
розщедрився батько, в душi задобрюючи перед дорогою долю.
   - Усi?! - зрадiло чадо i випустило пiдозру з очей.
   - Усi.
   - От спасибi, тату! - В Стьопочки вiд подиву навiть зiпсувалися  млинки
вiй; це ж зразу якихось чотириста карбованцiв покладе у гаман.  I  радiсно
ошкiрився, притискаючи до зубiв губи i посмiшку.
   "Навiть посмiхнутись по-розумному не вмi?".
   Магазаник сумно подивився на сво? пронозувате, падке на  копiйку  чадо,
похитав головою; пема в нього справжнього нащадка, а  е  пiвголовок.  Коли
корiнь грiховний, то й гiлки грiховнi. На службу, тiльки на  службу  треба
його, шябеного, опредiлити, бо як наткнеться на захованi грошi, то й скарб
забере, i вiк твiй укоротить. Ох, Оксано, Оксано...
   Чорноголова, вихудла за зиму синичка,  повертаючись  то  хвостиком,  то
головою до нього, неголосно, одноманiтно затвердила одно:
   - Чо-о-ло-вiк, чо-о-ло-вiк, чо-о-ло-вiк.
   Чи не помилилась ти, пташко? Нема тут чоловiка, а е купцiпродавцi.  Оце
так розтривожив нежданий погляд Оксани. У не? вiн  хоче  знайти  для  себе
душевний затишок, та навряд чи його душа десь знайде спокiй.
   У татарському бродi вiн побачив на човнi Оксаниного Володимира. Хлопчак
чи тiнь його пригаслими очима дивився на поплавок i мерзлякувато кутався в
катанку, що стала завеликою на його кiстки. I на цих, i на других  кiстках
швидко б наросло м'ясо, якби Оксана розумнiшою була... А човен той  самий!
Чого ж вiн i досi страха?ться його,  як  страха?ться  громовицi?  Час  уже
рвати забобонну пуповину. Час!
   - Гей, хлвпче, подай перевозу!
   Володимир пiдвiв заважку тепер для  його  ши?  голову,  потiм  повiльно
змотав вудочку, вдарив веслом по зеленiй хвилi.  Вiн  мовчки  добрався  до
берега, мовчки вiдштовхнувся вiд нього, тiльки  весло  сумовито  говорило:
хов-хов, хов-хов, неначе збиралось ховати когось.
   - Мама ж дома?
   - Дома.
   - Що вона робить?
   - Слабу?.
   - I вiд чого?
   Дитя з докором поглянуло на нього, а потiм кинуло гiльки одне слово:
   - Сiдайте.
   Човен, зашипiвши, вткнувся  в  берег,  що  аж  висяював  щирим  срiблом
котикiв. Магазаник пiдвiвся, вийняв з кишенi пампушку, подав хлопчаковi:
   - Ось, ма?ш за перевiз.
   Володимир спочатку розгубився, потiм обома ручатами вхопив бiле  тiльце
хлiба.
   - Спасибi вам, дядьку. - А далi гукнув: - Миколко, Микояко!
   Недалеко вiд берега з луговини  пiдвiвся  Миколка.  Брат  покавав  йому
пампушку, й мале, немов пiдбите пташеня, заспiшило до хлiба. Вони тут  же,
на березi, розломили пампушку, вiдразу з'?ли ??, а потiм згадали матiр.
   - Я ?м щавлику нарву, - виправдуючись, сказав Миколка i  знов  пiдбитим
пташенятком погуцикав на луг, а Володимир сiв на човен,  закинув  вудочку,
сподiваючись на рибальське щастя.
   Магазапик дiйшов до Оксаниного двору, побачив  за  типом  почорнiлi,  з
вiдкрученими головами соняшники, побачив  папiвi?iдчиненi  сiнешнi  дверi,
блакитнавi,  як  Оксанинi  очi,  вiкна,  кущ  калини  бiля  них  i  чогось
по-дурному завагався, не змiг навiть зайти на  подвiр'я,  а  сперся  обома
руками на ворота. Вони заскрипiли пiд його вагою  i  насторожили  цибатого
лелеку на хатi, що мав принести,  та  не  принiс  щастя  в  оселю.  Лелека
змахнув крилами i злетiв у вологi, мiнливi шовки неба, яке  не  знало,  що
йому робити: чи посiяти дрiбний  без  грому  дощ,  чи  пошукати  заблукало
сонце.
   Небо ма? сво? клопоти, а людина сво?. От, як i мрiялось,  вiн  у  лiсах
дожив до багатства, хай до пота?много, але ж до багатства: до  золота,  до
срiбла, до дiамантiв, цiну яких пiзнав що в громадянську  вiйну.  Знову  ж
таки бiсiв Безбородько навчив його цiнувати i видирати цi камiннi  сльози,
- згадав свого страшного зверхника по державнiй вартi. Багатство!  Скiльки
воно манило, i манить, i слiпить  людей.  Вище  за  нього  не  пiдiймалася
тривожна думка срiблолюбця...
   Але чого ж вiн, багач, наче старець, сто?ть  бiля  благеньких,  крихких
ворiтець, якi вiдчиняють i зачиняють жiночi руки?.. Може, й  нема  любовi,
але щось таки ?, що  бентежить  душу  i  трохи  очища?  ??  од  житейсько?
скверни. I хоч скiльки гiркоти принесла йому Оксана, та вiн зна? одно:  не
буде таких  вiрних  Оксан,  то  здрiбнi?  життя  людське,  наблизиться  до
скотського.
   Iз сiней тихо вийшла Оксана, зняла з тину дитячу бiлизну i,  тулячи  ??
до грудей, наче спросоння,  пiшла  до  хати.  Йому  стало  жаль  ??,  жаль
дочасних зморщок, якi поснував не час, а безхлiб'я, i воднораз прокинулась
надiя: зараз, може, жiнку легше буде укоськати чи прихилити до себе, а  що
буде далi - знову ж таки покаже час.
   - Оксано, - покликав одним уболiванням. Навiть не знав, що воно в нього
може бути таким щирим.
   Вона  зупинилась,   журно   поглянула   на   ворота,   похитнулась   од
несподiванки, гордо випросталась, а вiн помiтив пiд ?? очима  синi  смуги.
От його достатки через тиждень-другий i змиють ?х.
   - Чого вам, невiдчепний?.. Як ви посмiли?
   - Знову гнiва?шся. I нащо, i для чого це? Сама бачиш, яка ти  сьогоднi:
легка, немов обмолочений снiп, - зовсiм  звутлiла,  аж  дивитися  жалко...
Приходь до мене. Як хочеш приходь: чи жiнкою, чи куховаркою, чи  так...  у
гостi.
   - Хай до вас у гостi лихо  з  бiдою  приходять!  -  I  пiшла  до  хати,
хапаючись руками за дитячу одежу чи за сво? серце,  а  на  хату  опустився
лелека. Чи принесе вiн щастя комусь iз цi?? оселi?
   Як старець, прийшов i, як старець, поплентався Семен Магазапик  у  сво?
лiси. Не судилося  йому  принести  до  сво??  оселi  красу,  не  судилося.
Напевне, доведеться передчасно самому, без Оксани, без Стьопочки ?хати  до
синього моря, до весело? музики, що мас берег вiдпочинку, де бiльшi  торги
та бiльш доступнi жiнки. А сьогоднi вiн пiде до Василини,  вп'?ться  сво?ю
горiлкою i хмiльним чаром  та  й  засне  па  ??  персах,  з  яких,  певне,
змивалась не одна скороминуща любов. Коли не ма?ш  справжньо?  любовi,  то
знаходь хоч поденщицю, бо, як писав протопоп Авакум, вода в  усiх  жiночих
криницях однакова; теж, певно, досадило йому вiдьомське зiлля.
   Лихий на себе, на все жiноче кодло i на Василину, з якою  ма?  перебути
нiч, вiн навiть не помiча? дня, що десь загубив сонце.
   Лiси зустрiли його тривожним шумом, а вiн, як забобонна людина, черпнув
тривогу ще з Оксаниного подвiр'я,  i  вона  бродила  по  його  тiлi  лихим
передчуттям. Скрадаючись, добрiв до борсучих нiр, обколесував ?х,  знайшов
першi пiсля зимово? сплячки слiди звiрiв, знайшов уже просохлу купку землi
на сво?му скарбi, трохи поправив ?? хворостиною i попрямував до оселi,  бо
любов - любов'ю, а обiд - обiдом. Та й Василинi треба щось приготувати.  в
в свiтi свята краса, але е й грiшна спокуса,  то  хоч  нею  перебуде  сво?
невдачi.
   Вже доходячи до лiсництва, вiн нагло зупинився на стежцi: чомусь згадав
зустрiч з Данилом Бондаренком, який не перший день милувався  його  лiсом.
Знайшов дивовижу! Щось дуже iдейний вiн, таким i Ярослав Хоролець був. Нi,
тривога не дасть спокiйно й ложку борщу з'?сти. От  уже  й  думай  не  про
Василину, а про Данила. Що йому треба тут?
   Лiсник узяв лiворуч i пiшов до того мiсця, де стояв  скиток,  вибиваючи
зi сво??, колись мальовано? утроби перекошенi  деревця  горобини.  Скорiше
треба з тамтого пiдземелля вихопити зерно. Легко сказати,  п'ятсот  пудiв!
Село можна зараз зарятувати ними! Сама тiльки думка про це  злякала  його.
Одна справа -  подаруйати  потрiбнiй  людинi  вiдеркову  липiвку  меду  чи
запечатаний щiльник, а зерно тепер он який скарб! Це ж пристановище його -
син?, як Океании погляд, море. Та не зiйшовся свiт  клином  на  ??  чарах,
знайдуться й iншi, а поки що хай передпi? день i настане вечiр.
   Ось уже й скиток засiрiв мiж деревами, ось уже зi стiн його  проглянула
горобина, що пробилася з голiв i  плечей  святого  малювання.  А  непогано
придумав: сховати святе зерно в святому  мiсцi,  продавати  ж  можна  й  у
грiшному. Магазаник обходить скиток, щоб хоч здалеку глянути  на  засипанi
землею i тинком  дверi.  I  раптом  його  ноги,  все  його  тiло  на  мить
кам'янiють, а стара будова з молодою горобиною розповза?ться в очах: чи це
диявольське павождепiе, чи й справдi бiля стiн  вiн  бачить  свiжi  купини
землi?
   Магазаник, вiрячи й не вiрячи собi, притулився до старо? берези, на очi
йому наповза? потривожена перекопана земля, а  вухо  чу?,  як  на  iржавих
завiсах поскрипують кованi дверi пiдземелля. Хто ж  так  нагло  пограбував
його серед бiлого дня? I що тепер робити йому?  Напевне,  найкраще  кинути
сво? добро та й тихцем зашитися до оселi. Хай хтось давиться його  зерном,
його скарбом, щоб не вiдхопити сто двадцять сьомо? статтi... А  може,  там
Стьопочка потайки стара?ться, поки батько шука? любощiв? Нi,  в  Стьопочки
на це не  вистарчить  смiливостi.  Скорiше,  скорiше  назад  од  заклятого
скарбу! Але ноги не слухають його, i не переляк,  сама  жадоба  веде  його
далi! От i накликала Оксана сво?м словом напасть.
   Знову скрипнули iржавi завiси. Аж  серце  дiрчавi?  вiд  цього  скрипу.
Магазаник зупинився. Iти чи не йти? Iти чи не йти? Зараз  уся  земля  йому
стала хиткою кладкою, а вiн старцем сто?ть на нiй перед сво?ю недолею.  Не
гнiви ??, не гнiви. Тихенько iди по пiдснiжниках додому, гризи там  пальцi
або запивай свою гризоту казенною горiлкою  та  бий  лихом  об  землю,  бо
iнакше ось зараз лице в лице стрiнешся з бiдою. Та нема сили  вiдвернутись
од багатства, хоч на ньому його лихо сидить. То в громадянську  вiйну  вiн
одного разу кинув у пельку сво?му лиху одноокому калитку  з  червiнцями  i
дорогими камiнцями. I на це треба було завзяття, а тепер його нема...  Iти
чи не йти?..
   А тим часом з пiдземелля пiднiма?ться його лиходiй. Як i думав - це був
вiн, - Данило Бондаренко. Iдейний! Поки не бачить, може, подалi вiд грiха?
Одначе враз усе збунтувалося  проти  тако?  ганебно?  втечi,  а  кров  так
шугонула в голову, що аж загудiла вона.  Магазаник  люте  зривав  з  плеча
рушницю, пiдводить мушку пiд серце Данила i -  пан  чи  пропав  -  хрипить
якимсь незнайомим, розтрiсканим голосом:
   - Стiй! Стрiляти буду!
   Данило здригнувся, потiм здивовано пiдвiв  голову,  зустрiвся  очима  з
лiсником i не злякався шомполiвки, а щиро зареготав:
   - Це ви, дядьку Семене, жарту?те з перепою чи й  справдi  бабахнете  зi
сво?? гакiвницi? Ото буде i менi, i вам печалi.
   - Стiй! - уже почув свiй голос, i звiдкись долинули  похороннi  дзвони.
Це минуле озвалося дзвонами, коли  вiн  отак  колись  тримав  у  руках  не
шомполiвку, а трьохлiнiйку. - Стрiлятиму.
   Данило паче злякано пригнувся, ще смiхотливо зирпув  на  Магазапиiга  й
весело гукнув у дверi пiдземелля:
   - Хлопцi, ховайтеся по всiх закутках, бо Магазаник  збира?ться  воювати
пае! - I знов безтурботно засмiявся, а пiдземелля щось загугпiло йому.
   "Виходить, привiв, пекельник, цiлу бригаду. Ще вранцi  пiдземелля  було
скарбом, а тепер ста? судом". I  чого  вiн  не  вiдiйшов  од  свого  лиха?
Тремтячими руками лiсник спуска? рушницю,  потiм  сяк-так  закида?  ??  на
плече й поволеньки пiдходить до Данила.
   - Що ви тут робите? - пита? якомога спокiйнiше.
   - А ви, дядьку, не зна?те? -  аж  пiдскакують  бiсики  в  сiроблакитних
очах. - Ну й перелякали ж ви  мене  -  серце  i  досi,  як  заячий  хвiст,
б'?ться.
   - Тодi звиняй. То чого ви тут порпа?тесь?  Старовину  якусь  чи  скарби
шука?те в скитку? Було тут колись усяко? всячини, навiть образ вiд Богдана
Хмельницького. Не за ним пантру?те?
   - Ох, дядьку, дядьку, чи не хитрим лисом ви пiдшитi?  -  похиту?  чубом
Данило i пегадапо, махнувши  руками,  як  птах,  зрива?  з  плеча  лiсника
рушницю.
   - А це що?! - обурено скрику? Магазаник, не тямлячи, що воно й до чого.
   - Смерть забираю  од  вас,  дядьку,  бо  нащо  вам  такий  спiльник?  -
насмiха?ться Бондаренко.
   I тiльки тепер лiсник збагнув,  що  його  пiддурив  оцей  жовтодзюб:  у
пiдземеллi ж, окрiм луни, нiкого нема.  Нiкогiсiнько!  Вiн  чу?,  як  лють
пасманисто вибива?ться на щоках, i щосили б'?  Данила  ногою  в  пах.  Але
хлопець вчасно вiдскочив, потiм, наче довбнею, ударив  кулаком  лiсника  в
груди, i той навзнак упав на землю, набухаючи  шумом  кровi  й  лiсу.  Вiд
образи, вiд безсило? лютi  хотiлося  заплакати,  заголосити.  Як  же  його
пiдманули! I хто? А вiн, дурень, стояв бiля скитка, наче  пiдмiнений.  Хоч
голову зарятовуй тепер, i, куцьорблячись,  охоплю?  ??  обома  руками.  Та
хлопець не б'? його, а добива? словом:
   - Як воно, дядьку? Прогрiвся грунт пiд вами? "Щоб тебе  чорти  у  пеклi
прогрiвали".
   - Даниле, що ти зробиш зi мною? - спитав, встаючи з волого?  землi,  де
пiдводились i не пiдводились притолоченi ним пiдснiжники.
   - Поки що нiчого, але зараз пiд цi?ю цяцькою,  -  гойднув  рушницею,  -
поведу когось у село. Там ви трохи прохолонете, а ми тим часом заберемо  з
пiдземелля, що треба забрати.
   - В село ти мене пе поведеш, бо не пiду, а стрiляти ж не будеш. I  нащо
тобi мо? безчестя? - сказав сумовито. - . Краще пiдемо на  мирову.  Так  i
менi з Стьопочкою, i тобi буде лiпше.
   Данило зрозумiв, що Магазаник таки нiкуди не зрушить з лiсу. I  рушниця
не настрахав його. Що ж робити тепер? Пiдеш сам у село, так, дивись,  поки
повернешся, вiд зерна i слiд прохолоне. От незадача...  Вiн  покосував  на
лiсника:
   - Як же ви хочете миритися? Хитруванням  та  мудруванням?  '  Магазаник
оглянувся:
   - Вважай, по-королiвськи, ?й-богу. - I знову  озирнувсь.  -  Пiдемо  до
мо?? оселi, i я тобi з руки в руку покладу аж десять тисяч  карбованцiв  -
стiльки, скiльки ти не заробиш i за п'ять рокiв свого  вчителювання.  Воно
iде? iдеями, а ?сти щось треба.,То по руках?
   Данило не то зморщився, не то посмiхнувся, покрутив головою:
   -  Малувате,  дядьку,  малувато.  За  iде?  бiльше  платять.  Магазаник
здивувався, насупився:
   - Це ж дурнi тобi грошi пливуть, а ти кажеш  малувато.  -  I  докiрливо
глипнув на хлопця: - Але торг ? торгом. Давай свою долоню.
   - А ви вiдхопите ?? з плечем - я ж знаю вас, -  прода?  зуби  Данило  i
нiчутiньки по журиться. Що воно за людина?
   Лiсник кинув очi на землю, на знiвеченi ним  пiдснiжники  i  впiвголоса
пробурмотiв:
   - Тодi бери, парубоче, п'ятнадцять тисяч i  не  морочи  бiльше  голови.
Чого ще тобi треба? Це ж десять рокiв тво?? працi!
   - I все життя безчестя! - нагло обрiзав Данило, i золотавi колоски його
брiв  шарпнулись  навсебiч.   -   Невже   ви   дума?те,   що   й   совiсть
купу?ться-прода?ться?
   - Так чого ж тодi ти торгу?шся зi мною?! - обурю?ться Магазаник.
   - Хотiв побачити, який ви  в  торгу.  Може,  це  i  менi  згодиться,  -
насочу?ться ?ддю кожне слово.
   - А коли я тобi двадцять тисяч дам?
   - Навiть мiльйони, дядьку, не пособлять нi вашi, нi чи?сь. Отаке-то...
   I Магазаник збагнув, що вiн  нiчим  не  спокусить  цього  дивака,  який
тiльки й статкiв ма?, що  черевики  на  ногах  та  виношене  пальтечко  на
хребтi. От цi iдейнi! Не було через вас життя в революцiю, нема  й  тепер.
Переляк кам'янить його нутро, i вiн, похнюпившись, ледве вичавив слово:
   - Що ж ти хочеш робити зi мною? Зерно, як пофортунить, може, й вивезеш.
Може! А мене до суду?
   - Мабуть, так воно й буде.
   - А ти подумай - i не дуже старайся, - вже  не  прохання,  а  прихована
погроза озвалася в голосi лiсника.
   - Це ж чому?
   - Бо мало буде радостi в усiх судах i тобi, i менi. Ти, скажiмо, почнеш
топити мене, а я впрусь на сво?му: не мо? просо, не мо? й горобцi. Свiдкiв
же в тебе нема, а за мене хтось може й заступитись, ще й  тiнь  на  когось
кинути.
   - Яку тiнь? - i диву?ться, i хмарнi? Данило.
   - Хоча б, к примiру, таку: чого ти, а не хтось iнший знайшов це  зерно?
Може, ти з кимсь у спiлцi в цьому дiлi? Воно ж  так  у  свiтi:  над  одним
гримить, а другого блискавка б'в. Хтось мудро  вигадав:  обережно  iди  по
землi, бо завалишся.
   Данило тiльки головою похитав i торкнувся пальцем чола.
   - Скiльки ж хитрих ходiв у вашому кротовищi. Так-от: судитись я не буду
- вiзьму грiх па душу, якщо ви допоможете завезти збiжжя в село  на  ваших
конях. Не подумайте, що пiдступностi побоявся, - про зерно думаю.
   - Спасибi й на цьому, - похмуро подякував лiсник.
   - Пiшли по конi.
   - Ходiм, - витиснув iз себе Магазаник i  поплентався  поперед  учителя.
Бiля стайнi, де чогось непоко?лись конi, зупинився, втупив очi в  учителя:
- Iще раз долею сво?? дитини питаю: не будеш топити мене?
   - Я вже усе сказав. Виводьте худобу. Не сво?ми ногами  пiдiйшов  лiсник
до дверей стайнi i на якусь хвилю притулився до них, а в  болючостi  його,
вiд яко? спухала голова,  вже  починав  прокльовуватись  завтрашнiй  день,
завтрашн? слiдство. Пiдозру  воно  таки  буде  мати  на  нього.  А  як  ??
пiдкинути комусь? Було ж ранiше зерно i в  дзвiницi,  i  в  скитку.  Ченцi
розбрелися по свiту, а старi  запаси  залишились...  Старi  запаси!  Та  й
прокурор Ступач не повинен дуже насiдати, бо ж нiколи без меду не ви?жджа?
од нього... Здурiти можна вiд цього жовтодзюба, - кинув ненависний  погляд
на свого ворога, який зараз бавився його шомполiвкою...
   Цього ж дня Данило Бондаренко, голова колгоспу й голова сiльради склали
списки родин, яким доконче потрiбна була допомога, й до ночi роздали людям
зерно, лише два мiшки залишили про всякий випадок.
   А другого дня до школи на бричцi примчав прокурор  Прокiп  Ступач,  вiн
постукав у дверi класу, де вiв урок Данило, i в широкому  напiввiйськовому
одязi став на дверях, красивий, лихий,  непримиренний,  на  його  виду  аж
вибивалися печатi погорди i самонадi?. й^Тiльки яка ця самовпевненiсть: чи
та, що виросла на перебiльшенi  сво??  значимостi,  чи  та,  що  прикрива?
вiдсутнiсть значимостi?"
   -  Ви  Данило  Бондаренко?!  -   пiдвiв   припухлi   повiки,   обраменi
темно-фiалковими вiями, що  згодилися  б  i  гарячоокiй  красунi.  Так.  Я
прокурор вашого району.
   - Дуже при?мно, - вiдповiв банально i вiдчув, як  на  вустах  iдморзала
тривожна посмiшка. Чого б?..
   - Прошу за мною!
   - Але тiльки-по продзвонив дзвопик...
   - Що?! - вiд несподiванки i подиву брови Ступача йоржами  хжлетiлiг  на
чоло, а вуста скособочило презирство. - Дума?те, шкiльний  дзвоник  бiльше
важить прокурорського? - Вiн повернувся i круто почав втискати  в  пiдлогу
скрип новеньких хромових чобiт, на  яких  пiдстрибували  здрiбнiлi  хрести
вiкон.
   В учительськiй Ступач кинув на  стiл  опухлий  портфель  i,  округдюючи
характернi очi кольору перестиглого бузку, одразу  гнiвом  i  ?ддю  вдарив
Данила:
   - Ви за сво?ми переконаннями анархiст?
   - Нi, комунiст, - коротко вiдповiв Данило i теж набичився, бо  хiба  ще
хвилину тому вiн мiг сподiватися на таке безглузде питання? Це ж для  чого
одразу напускати на тебе пiдозру чи переляк?
   - Комунiст?! - чи то здивувався,  чи  то  задихнувся  вiд  несподiванки
Ступач, а потiм на скрижанiлих устах з кутка в куток перекотив недовiру. -
Чим ви доведете це? Чим?
   Таке питання озлобило Данила.
   - Невже сво? переконання треба доводити свiдками чи довiдками?
   - Неодмiнно? - вигукнув Ступач. - Який ваш перший свiдок?
   - Зараз мiй перший свiдок - бiль серця! - з гiркотою вiдповiв Данило.
   - Що, що?! - здивувався, не зрозумiв Ступач,  i  в  подивi  окреслились
його квасолистi нiздрi. - Ви нiби захища?тесь медициною, терапi?ю?
   -  Нi,  я  захищаюся  звичайнiсiнькою   людянiстю.   Як   комунiст,   я
переконаний, що в кожно? порядно? людини повинно болiти  серце  за  людей.
Ступач знову ?ддю i непримиреннiстю вдарив Данила:
   - Це демагогiя на даному етапi?
   - Це переконання на все життя.
   - Ви людянiстю хочете прикрити розбазарювання зерна  i  врятувати  свою
шкуру? Хто вам дав право розтринькувати хлiб?
   - Час.
   - Який час? - не зрозумiв Ступач.
   - Нелегкий.
   - Ви менi облиште цi штучки - теорiю нелегкого часуi Я вам з  нелегкого
часу викрою тiсний час! Чули про нього? Данило вже ледве стримував  вибухи
гнiву:
   - Чув? Я теж цiкавився фiлософi?ю, думаючи, що це наука гуманiтарна!
   - Це натяк на мою професiю? - Ступач уже  розсiкав  його  скособоченими
очима, де шаленiв колiр бузкового одцвiту.
   - Нi, це натяк на ваш характер та на вашi покрики.
   - Як ви говорите, хлопчисько?! Чи розумi?те, перед  ким  сто?те?!  -  I
Ступач ударив кулаком по столi. Тепер Данило якомога спокiйнiше сказав:
   - Не бийте кулаком нi мертву, нi живу матерiю, навчiться шанувати ??.
   Ступач задихнувся вiд обурення:
   - Я сподiвався, хлопчисько, що ви пока?тесь, визна?те сво? помилки,  що
розбазарили хлiб.
   - А я сподiвався, що ви поцiкавитесь, хто заховував хлiб.
   - Не вчи ученого. Тепер ми з вами побалака?мо в iншому мiсцi, хоча менi
й жаль вашо? гордо? молодостi. Гордих час швидко скручу? в баранячий  рiг!
- Вiн вискочив iз-за столу, схопив нортЙ"едь, грюкнув  дверима  i  подався
шкiльним подвiр'ям на вулицю, де стояла його бричка.
   I тепер противний холод ударив  Данила  пiд  серце,  усiвся  на  плечi,
пригнув ?х сво?ю вагою. Хлопець трiпнув ними, сквдаючх  цю  вагу,  приклав
руку до серця. Чого ти злякався? Не бiйся, но дрiбнiй. Чу?ш?
   Трохи заспоко?вшись, вiн  знову  повернувся  до  класу,  до  принишклих
дiтей, спромiгся для них на посмiшку, спокiй i таки аакiнчив урок, а потiм
пiшов блукати в луги, якi вже на сво?х  долонях  тримали  зелень  i  першi
кетяги первоцвiття. Кому воно, розкривши вi?, завтра дивитиметься в очi? I
знову холоднеча хвилями перекочувалася по плечах i в мiжплiччi. Та хай, що
буде, те й буде, а вiв, не кидаючи'на важницю обережнiсть,  якось  допомiг
людям. Але ? й iнша мудрiсть:  обережно  iти  но  землi.  Таке  ходiння  i
плазуванням може стати...
   Бiля райкому Ступач  пружно  скочив  в  брички,  додбало  махнув  рукою
вiзнику  i,  покосувавши  на  свiй  вiйськовий  одяг,  швидко   пiшов   до
приймальнi. З порога вiн коротко запитав секретарку:
   - Я? - I кинув сво? характерне око на дверi.
   - Будь ласка, будь ласка,  Прокопе  Iвановичу,  -  враз  заквапилася  i
почервонiла дiвчина, яка хоч невiдомо чого побоювалась  професi?  Ступача,
та не страхалась його вiзантiйських очей. Секретарка багато читала  i  все
нерозгадане чи пота?мне називала вiзантiйщиною.
   Ступач гарно подивився на дiвчину, зовсiм збивши ?? з пантелику, i зник
за дверима.
   - А  начадили  -  хоч  шаблю  вiшай!  -  театрально  зупинився  посеред
просторого кабiнету. - В приказцi вiн сокиру замiнив шаблею, бо перед  ним
сидiли колишнi червонi  козаки  -  секретар  райкому  Вiктор  Мусульбас  i
вiйськовий комiсар Зiновiй Сагайдак.
   -  Таки  начадили,  -  погодився  Мусульбас  i   поклав   люльку   бiля
чорнильницi. На горбоносiм виду його пiсля хвороби тлiли рiвнi рум'янцi.
   "Наче материки  на  нiмiй  картi",  -  прикинув  собi  Ступач,  який  i
недолюблював, i побоювався секретаря, бо той i досi не  може  забути  його
лiвих заскокiв. Минулися ж вони, минулися! Та й хiба ж тепер на роботi  не
вилузуюсь зi шкiри?
   - Сiдайте, розказуйте,  коли  ?  що  розказувати,  -  трусонув  чорними
кучерями темнолиций Сагайдак.
   - Я й постою, бо в ногах,  кажуть,  нема  правди,  -  знову  вдався  до
народно? творчостi Ступач. - Що ж його вам? Був я  i  в  Магазаника,  i  в
скитку, i в Бондаренка. Зерно, на мою думку, залишилося ще вiд ченцiв, якi
вмiли таки господарювати - в ?хньому пiдземеллi i досi  сухо,  хоч  перець
тримай. А от Бондаренка треба покарати!
   - Так уже й покарати? - сумнiв i наче  невдоволення  тiнями  пройшли  в
горiхово-карих очах Мусульбаса.
   - Неодмiнно! Щоб свiй свого боявся! - I Ступач так рубонув рукою,  наче
й вiн був у червоному козацтвi. - Дума?те, Бондаренко покаявся? Коли б  не
так! Я йому одне, а вiн менi друге, я йому друге, а вiн менi трет?...
   - Ви йому трет?, а вiн вам четверте, - насмiшкувато продовжив Сагайдак.
- У вас до сотого не дiйшло? Ступач образився:
   - Поговорiть ще ви з ним, то й до сотого дiйдете.
   - Та поговоримо, - загадково пообiцяв Сагайдак.
   - От вiн i покаже свiй норов, як менi показав!
   - А як ви з ним говорили? - пильно-пильно подивився Мусульбас. -  Часом
не страхали?
   - Не обiйшлося без цього.
   - А для чого це вам?
   - Як для чого? - I Ступач навiть посмiхнувся. - Треба ж мати зi  страху
зиск.
   - Що, що?! - аж пiдвiвся Мусульбас, i пiдвелись його материки.
   Вiн переглянувся з Сагайдаком i, не сiдаючи, запитав Ступача:
   - Ви не догаду?тесь, якi з цього зиску можуть бути втрати?
   - Менi?
   - На жаль, нам! Ступач стенув плечима:
   - Хiба ж вам невiдомо, що в нашiй професi? через страх можна  добратись
i до корiння, i до насiння.
   - Не доберiться ним до нещастя, - зiтхнув Мусульбас. - Ви не думали, що
страх з людини робить  уже  не  людину,  а  знаряддя?  Коли  не  думали  -
подумайте, коли не погоджу?тесь з цим, мiняйте  скорiше  професiю.  Ще  не
пiзно.
   - Але i по рано, - похмуро вiдповiв Ступач...
   Уже дрiмало надвечiр'я, коли Данило побачив у лугах Терентiя Iвановича.
Вгрузаючи вербовою ногою в луговину, чоловiк  пiдiйшов  до  нього,  чогось
просвiтлений i наче помолодiлий. З якого б це дива?
   - Посутенiло, - глянув на небо.
   - I надворi, i в душi, - буркнув Данило.
   - Чи не рано - в душi? - засумнiвався Терентiй Iванович.
   - Ступач казав - не рано.
   - Так час iде не за годинником Ступача. А за вами знову струс.
   - Тi самi гостi в ту саму хату? - одразу накостричився. - Тодi не пiду!
   - Не вгадали - секретар райкому i вiйськовий комiсар при?хали.
   - Ого! - мимоволi вигукнув Данило, i  в  куточках  уст  вибилась  гiрка
посмiшка. - Яко? честi доскочив...
   - А може, й честi, - розважливо сказав Шульга, висмикнув дерев'яну ногу
з луговини, i витиснутий нею слiд почав затiкати водою. Отак  iде  чоловiк
по землi i залиша? за собою джерельця. - Ти ж не дуже переживай, бо  серце
ма?ш одне, i таке, що й комусь знадобиться, - i  добра  посмiшка  вiд  уст
перекинулась на його пiдкучерявленi вуса.
   - Ступачевi вже знадобилось.
   - Що Ступач? То одноденка. Правда,  не  одному  ця  одноденка  поранить
душу, але й це треба пережити.
   - А хто ж тi, що при?хали зараз? Що вони за люди?
   - Коли були в червоних козаках, тодi хороша слава  ходила  за  ними,  а
тепер не знаю, бо нещодавно з'явилися  в  нас.  Прiзвище  ж  секретар  ма?
чудернацьке - Мусульбас, а в комiсара запорозьке - Сагайдак, хлопцi  звали
його Сагайдачним. I от, повiриш, Мусульбас пiзнав мене, хоча й бачились ми
в громадянську лише разiв зо три. Подивився на мене, на мою вербичку, знов
на мене, обiйняв i заплакав. То й подумалось тодi: як буде в нас ось  така
справжня душевнiсть, то все нам буде по силi...
   В учительськiй Данило застав Дiденка, бiлявого  бритоголового,  що  мав
журнi очi, секретаря райкому i статурного, з циганською  вродою  комiсара.
Торопiючи, збираючись у вузлик, зупинився бiля порога.
   - Ви Бондаренко? - без прелюдi? запитав секретар, пiдвiвся,  ступив  до
Данила i подав руку, на якiй бiлiло рубцювате перехрестя шрамiв.
   - Бондаренко.
   - Славне  прiзвище!  Iсторi?ю  пахне,  -  пильно  вдивля?ться  в  нього
Мусульбас. - Бондарювати ж умi?те чи розгубили батькiвський спадок?
   - Трохи вмiю.
   - А коли зробите бочку на  огiрки,  розсiл  буде  витiкати  чи  аi?  дг
негадане запитав стрiлчастобровий Сагайдак,
   Данила здивувало таке запитання: насмiшка, чи що? I  вiй  теж  вiдповiв
по-селянськи:
   - Якщо бочку робитиму для добро? людини, то розсiл  не  витече,  а  для
погано? - то й огiрки не вдержаться.
   - Данило Максимович у  нас  молодець!  -  втрутився  в  розмову  Максим
Петрович i поглядом пiдбадьорив свого вчителя. - Прошу вибачення, бо  менi
треба ще на вечiрнiй урок, - i вийшов з учительсько?.
   - Шапка батькова? - глянув секретар на смушеву шапку, яку Данило тримав
у руках.
   - Батькова.
   - I вдача така ж запальна, як у батька була? - примружився Сагайдак.
   - Не знаю.
   - Зна?ш! Так роздав, хлоаче, хлiб? - перейшов на "ти" Мусульбас.
   - Роздав, - щось крижиною тенькнуло всерединi, вiн зiбрав на  перенiссi
упертi  зкоршки  i  зовсiм  недоречно  згадав  улюблену  приказку  Богдана
Хмельницького: "Що буде, то буде, а буде -  як  бог  дасть".  Що  буде,  а
стоятиму на сво?му.
   - I не ка?шся?
   -  Роздавати  добро  -  не  грiх,  ховатися  з  ним  -  грiх.  Сагайдак
посмiхнувся, переглянувся з Мусульбасом.
   - Ступача злякався? - запитав той.
   - Не дуже, але радостi вiд його крику й погроз не  мав,  бо,  зда?ться,
вiн належить до спадко?мцiв князя Iзяслава, який ще  в  дванадцятому  вiцi
глаголив: "Аби дав бог здоров'я, а месть буде". Не дай бог такому  крикуну
доскочити велико? влади.
   Мусульбас довго, вивчаючи, дивився на Данила, потiм правицею  полiз  до
голови, з яко? тиф громадянсько? зняв кучерi.
   - Далеко ти заглянув. I, на жаль, щось  iстотне  пiдмiтив  у  характерi
деяких нетерплячих. Напевне, натерпимося ми ще з ними. А тепер  про  тебе:
вiрно зробив, що роздав хлiб, бо насамперед треба рятувати людей.
   - Спасибi, - ожив Данило.
   - Зажди дякувати. Послухай старшого роками. Роздати зерно - не така вже
й велика мудрiсть, аби воно тiльки буде, - i посмутнiв чоловiк, бо  й  вiн
не мав його. - Мудрiше - виростити хлiб. Ти вмi?ш ходити бiля землi?
   - Наче вмiю.
   - А ти менi без "наче". Зна?ш хоча б те, що робить ваша школа?
   - Цей курс науки, зда?ться, вивчив.
   - А це правда, що хотiв бути агрономом? - запитав Сагайдак.
   - Правда. Та за розкладкою губкомiтету незаможних селян мене послали на
робiтфак при педiнститутi.
   - Це добре, що тебе послало село, виходить, вiрило тобi. А  за  людську
вiру треба вiдробляти, - вже повчально сказав Мусульбас.
   - Постараюсь, аякже, - не знайшов чогось кращого вiдповiсти.
   - Так-от, Даниле, я не буду тебе страхати,  як  Ступач.  Страхайся  сам
собi. Ми сьогоднi пiсля Ступачевого наскоку говорили про тебе,  згадали  й
твого батька, а тут я дещо розпитав у  Максима  Петровича.  I  думка  наша
така: пошлемо тебе в сво? село головою колгоспу.
   - Мене?! - оторопiв Данило. - "Вiд суду до посади..."
   - Тебе!.. Злякався?
   - Та вже ж не зрадiв.
   - Одним тебе втiшати можу: не святi горшки лiплять. Скiльки  разiв  чув
цю приказку Данило, але, зда?ться, тiльки  тепер  вiн  збагнув  ??  вимiр.
Борсаючись у круговертi думок, запитав:
   - А школа ж як?..
   - От земля i люди будуть тобi новою школою... Допоможи людям дочекатися
нового хлiба, - пiдвiв  на  Данила  сум  i  бiль  горiхово-карих  очей.  -
Розумi?ш, хлопче, який тягар кладемо на тво? ще незатвердiлi плечi?
   - Розумiю, - нiмотне дякував несподiваним гостям за довiру  i  водночас
потерпав перед сво?м завтрашнiм днем.
   - Серце в тебе добре, хай труднощi  не  пiдiрвуть  його,  хай  недалекi
людцi не озлоблять його. То по руках? Данило зiтхнув:
   - Що тiльки тепер буде i головi, i рукам?
   - Спiймав на словi, - покрутив лисою головою Мусульбас  i  прихопив  на
не? вiдблиски лампи. - Ось тепер i суши  голову  над  усiм  та  думай,  як
спiва?ться на весiллi: "Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай". Тепер  тво?
село - твiй Дунай. Вибивайся, хлопче, бо нам зараз дуже сутужно. Дуже!
   - На якiсь фонди можна надiятись?
   - Нема? цих фондiв, - зiтхнув Мусульбас.  -  Однi  гiркоти  в.  З  них,
зловтiшаючись, скористаються нашi вороги. Та з ними нам дiтей не хрестити.
Нам за всяку цiну треба рятувати людей. Отож, повторюю: вибивайся!
   - А ви хоч одне око приплющите, коли якось буду вибиватись?
   - Не  маю  права  приплющувати  очi,  але  й  за  чуба  тебе  зразу  не
хапатимемо. Що тебе ще муля??
   - Надраннiй сiв. Заборонiть його. Це ж дурiсть. Мусульбас зiтхнув:
   - I дурiсть не завжди заборониш...  Сiй,  коли  треба  сiяти,  i  рятуй
людей. А зараз ми тебе пiдкинемо в тво? село.
   - Поночi? - здивувався Данило.
   - Що для нас нiч, коли ма? зiйти козацьке сонце? - заграв стрiлами брiи
Сагайдак.
   - А як переберетесь тепер до мене i до себе через броди?
   - Коли проскочимо козацький, то проскочимо й  татарський,  броди  -  не
журба! -  I щось сво? згадав Сагайдак. - А  от  ?  iншi  в  людини  броди
блакитний, як досвiт, - .дитидсз-ва, потiм,  наче  Сон,  -  хмiльний  брiд
кохання, далi - безмiрно? роботи. i турботи, а зрештою - рукi i  прощання.
Жiй дiд, бувало, казав: чотирма бродами стiкають води життя,  а  назад  не
повертаються...
   - То й по конях, - обiрвав  Сагайдака  Мусульбас.  I  вони  при  мiсяцi
проскакували хмiльнi води, кiлька разiв полоуали на лугах сонних качок,  а
коли зупинилися перед будинком Правлiння, Мусульбас вийняв з кишенi не  то
торбинку, не то кисет i подав Даниловi.
   - Ось тобi влада в руки - печатка, тiльки бiльше орудуй годовою,  а  не
печаткою. - Вiн простягнув Даниловi руку. - То й бувай.
   - Куди ж ви? Може, в мене переночу?те?
   - Вважай, мина?ться нiчка, треба ранок зустрiчати, - вiдповiв Сагайдак.
А коли Мусульбас пiшов до коней, тихо запитав  Данила:  -  Ти  чув,  як  у
ставках Цукротресту скидалася риба?
   - Чув.
   - I що подумав собi?
   - Уночi забрести в ставок, а вранцi хоч дiтям наварити юшки.
   - Догадливий ти, - примружився Сагайдак... - На тво?му мiсцi i я зробив
би це. То не вiдкладай таке дiло.
   "I що воно за людина?  Пiдсмiю?ться,  насмiха?ться  чи  насправдi  хоче
якось допомогти?"
   Сагайдак, певне, зрозумiв, що дума? Данило, i шепнув йому:
   - А хочеш, я тобi пособлю.
   - Це ж як? - оторопiв ще необраний голова.
   - Завтра пiсля зборiв ми з тобою вкрадемся на  найбiльший  став,  де  й
пiвпудовi коропи вигулюються. Там господарю? мiй  добрий  знайомий,  то  й
пiдкотимось до нього з возом i мiшками. А пiслязавтра вари юшку i дiтям, i
орачам.
   - Збива?ш хлопця з пуття? - негадано обiзвався од брички Мусульбас.
   На це Сагайдак невинно вiдповiв:
   - Та нi. Це ми, як рибалки, про королiвську юшку говорили.
   - Королiвську чи циганську? - запитав без огуди...
   Отак негадаио i розгорнулась  нова  нелегка  сторiнка  iiиго  життя.  I
перше, з чого вiн почав, головування, - обiйшов усi хати села, заглянув  у
очi i старих i малих, набрався в них журби та й пiшов на сепаратний пункт,
де господарював його друг Василь Гарматюк, веселий чорнявий красень,  який
нещодавно  повернувся  додому  з  далеко?  прикордонно?   застави.   Друзi
обнялися, мiцнiший Василь легко пiдняв Данила вгору.