- Василю, не вiдривай мене вiд землi. На це iншi знайдуться.
   - Бiдний ти, Данило, ох, i  бiдний,  -  засумували  сизi,  незвичцi  на
темному виду очi.
   - Будеш i ти зi мною бiдним, - пообiцяв Данило.
   - Це ж як?
   - Сiдай, послухай. Нам треба подумати, насамперед, про дiтей. Завтра  ж
для них вiдкрива?мо дитсадок. А що ма?мо для цього? Тiльки два мiшки зерна
та ложку молока з колгоспу. От i допоможи нам.
   - Чим же я можу допомогти? - насторожився Гарматюк.
   - Отим молоком, що приносять тобi на пункт. Звiту?ш ти раз на мiсяць?
   - Раз.
   - То, поки тво? начальство розбереться, що й до чого, ти вiддавай  менi
невелику частку масла. За нього я вторгую все потрiбне дiтям. А з вiдвiйок
будемо робити пiсний сир. Його вийде, як я пiдрахував, по триста грамiв на
людину. А це вже щось важить.
   - Швидко, по-злодiйськи  ти  пiдрахував,  -  огудливо  похитав  головою
Гарматюк.
   - Не я - сама бiда пiдрахувала. Завтра ж рибалок спроваджую на рiчку, i
з улову будемо варити на полi юшку для всiх. Це щастя, що  ма?мо  рiчку  й
лiс.
   Темний вид Гарматюка взявся темною блiднiстю:
   - Даниле, це ж через мiсяць суд нам...
   У Данила затремтiли вуста, вiн обняв друга:
   - Не треба, Василю, тако? сумно?. Не всякий злочин ?  злочином.  Повiр,
люди зрозумiють нас.
   - Коли? - похнюпився Василь.
   - Якщо не тепер, то в четвер...
   Як це недавно i як це давно було. Що ж, i вiн наробив помилок, та  було
й виправдання у нього: для людей вiн не жалiв  нi  свого  часу,  нi  свого
серця...
   - Крийок-крок, крийок-крок, -  вже  ближче,  як  доля  його,  обiзвався
молодий  погонич,  i  Данило  поурмлепою  травою   почав   спускатися   до
татарського броду.
   Гей, броде татарський, явори й калина бережками  та  човни  бiля  самих
зiрок, а щастя так мало...



   VIII

   З  розлогому  полумиску  до  лини,  що  по  самi  вiнця  затiк  сонцем,
колобродиться, виру? ярмарок. Над  картатою  людською  збiрнотою  вiдлуню?
розтiч голосiв, ревище худоби, дзвiн кiс, гучання гончарних виробiв, сумнi
переливи сопiлки, дрiмотне квилiння лiри  й  ще  десятки  згукiв,  що  ма?
ярмарковий коловертень. А над усiм цим, угорi,  обабiч  спадисто?  дороги,
стоять два вiтряки i хрестами крид перелопачують блакитнi шовки неба.
   Семен Магазаник любив i торжища, i гульбища пiсля них, хоча  й  не  раз
доводилося везти з ярмарку додому вже не голову', а дупло з осами.  I  пiд
яким би вiн хмелем не ?хав, завжди,  про?жджаючи  бiля  скитка,  норовисто
обертав од нього голову - i досi не мiг забути нi зерна в ньому,  пi  тi??
колотнечi, що була вiд нього. А сниток, хоч i руйнувався, все одно  тримав
на стiнах горобину, що i в лютi зими червонiла гронами ягiд i  скликала  в
гостi лiсове птаство.
   Сьогоднi  лiсник  при?хав  не  так  щось  купити,  як  прицiнитися   та
домовитися з цибульниками й садiвниками, що вiн може мати вiд них на ранню
осiнь, бо хiба далеко до не?? Зап'?ш косарщину, зап'?ш зажинщини  -  та  й
думай про кожуха i дорогу на Сибiр. Вiд однi??  згадки  про  це  Магазаник
вiдчував холод у мiжплiччi й свiжий карбованець бiля серця.
   Журавлистий, неквапний, мов добра година, Лаврiн Гримич,  який  на  всю
округу славився як найкращий скиртоправ, одразу т ошелешив лiсника:
   - Тобi, Семене, я зможу дати цибулi або часнику тiльки на закуску, -  й
пiдвiв гаряче золото вiй на такi часничини, яких i на виставцi не побачиш.
За цс добро в Сибiру одразу вiдхопиш торбу грошей i ходи кумом королю.
   - Це ж  чого  тiльки  на  закуску?  -  стурбувалося  жорнувате  обличчя
Магазаника, скривилися перестоянi вiхтики вусiв. "Бач, рудий, мов шершень,
а комизиться".
   Та Лаврiновi навiть вiдповiсти лiньки, вiн одверта?ться од  Магазаника,
кидав погляд на ярмаркове юрмовисько й веаворушно дума? про сво?.  От  уже
характер ма?! Двi вiйни вибивали з його тiла кров, виносили й життя, однак
не в силi були винести  доброго  степового  спокою  i  добро?  усмiшки  чи
пересмiху.  Чого  не  трапля?ться  у  житт?вiй  веремi?,  як,  бувало,  не
колотиться, його Олена, а чоловiковi i громи  пе  громи  -  тiльки  бубпи.
Дивиться,  дивиться  собi,  як  якась  недогода  лихоманить  його  жiнкою,
неквапливо поведе золотим вусом, пiд  яким  ча?ться  лагiдна  насмiшка,  й
скаже:
   - Олено, ще й завтра день буде - угомонись на сьогоднi. Думала молодиця
хоч раз на вiку посваритися з чоловiком,  однак  нiчого  не  вийшло  з  ??
заходу, то й ма? собi жiночу зверхнiсть над ним, а вiн спокiй у  свiтi.  А
вже в роботi Лаврiн - вогонь: спробуй - дожени його, неквапного, чи в лузi
з косарями, чи в полi з женцями. I недарма про нього кажуть у селi:  це  з
тих, що робить хлiб. Правда, ма?  чоловiк  i  сво?  багаторiчне  дивацтво:
шукати скарби в прадавнiх степових могилах.
   - Лаврiне, може, в тебе не вродило? - не вiдчеплю?ться лiсник.
   - У мене завжди родить, - навiть не дивиться на нього.
   - То який тебе гедзь  укусив,  що  робиш  менi  безторжя?  -  насупився
Магазаник, маючи сьогоднi вiд Лаврiна  не  шанобу,  а  поневагу.  -  Хочеш
могорич? Зараз же поставлю скаженiвку! Хочеш дармового  палива?  При?жджай
до мене тихцем увечерi! Хочеш меду? Зашпунтую лип'яночку або двi.
   - Гарний мед у цьому роцi? - На вогнистих Лаврiнових щоках  пожвавiшали
кетяги ластовиння.
   - Не мед - саме здоров'я!  А  захочеш  -  навiть  джмелиного  вiд  очей
привезу.
   - У мене поки що очi не болять.
   - Так можуть заболiти вiд цибулi й часнику, - пiдсмiю?ться лiсник.
   На це вiн схоплю? спокiйну вiдповiдь:
   - Чи не пiшов би ти до рудого дiдька?
   - Бiля одного вже стою.
   Тепер i Лаврiн почина? посмiшкою шеретувати  сво?  добро  на  щоках,  а
вродило ж його, вродило! Та нi вiн, нi його  огрядна  гарячоока  жiнка  не
журяться зайвиною рудого кольору й. ластовиння.
   - То чого ти, Лаврiне, затявся з цибулею i часником? Чи не збiднi? твоя
кишеня?
   - Краще мати бiдну кишеню, анiж бiдну  голову,  -  мружиться  Лаврiн  i
склеплю? сво? гаряче золото пiй. -  Впоряди  так,  щоб  я  тебе  не  бачив
ниньки. - I спогордо одходить  вiд  розгубленого  лiсника  туди,  де  бiля
пагорбiв глечикiв, горшкiв, мисок i макiтер гра?  рум'янцями  i  стрiчками
чорнобриве дiвчисько, а бiля не? увива?ться ставний закоханець, що  ма?  в
очах любов та молодече безжур'я.
   - Ось геть, Петре, - нiби сердиться дiвчина i поправля? в косi квiточку
ясмину. - Дай менi хоч ринку вибрати.
   - Нащо тибi ?? вмиираш? Давай закупимо гегь усi та й  по?демо  до  мо??
хати.
   - О, вже й по?демо! Який нетерплячий! - нiяковi? дiвчина и обома руками
вiдпиха? настирливого залицяльника, та згодом власкавлю?ться: - А що ж  ми
тодi з усiма ринками будемо робити?
   - Розставимо в два ряди вiд ворiт до дверей, щоб нiхто не  заблудив  до
нас, - недовго думаючи, пасталака? закоханець, i обо? починають смiятися.
   Пуска? посмiшку в вуса i Лаврiн, не зводячи погляду з молодика.
   - А в тебе ж вистачить грошей на всi ринки? - жартома пита?ться дiвчина
Петра.
   - Мабуть, нi, - не журиться  молодик.  I  тодi  в  розмову  втруча?ться
Лаврiн:
   - Ти ж, хлопче, на ярмарок пiшки прийшов чи хурою при?хав?
   - Абощо? - диву?ться парубок.
   - Не "абощай", а кажи, коли старшi питають.
   - Хурою, - перезира?ться хлопець з дiвчиною i знизу? плечима.
   - То пiджени сюди воза, я вам на нове господарство вкладу  i  ринок,  i
горият, i глечикiв, i макiтер. Лови,  горшкограю,  завдаток.  -  I  Лаврiн
кида? гончаревi калитку.
   - Оце дива! - розгублю?ться парубок. - Хто ж ви, дядьку, такий?
   - Старий друзяка  твого  батька.  Вiн  тобi  часом  не  розповiдав  про
кулеметника Лаврiна?
   - Так це ви Лаврiн Гримич, що мого батька в громадянську врятували?!  -
скрикнув хлопець.
   - Сво?ю парсуною, -  пiдсмiю?ться  Лаврiн,  а  парубок  кида?ться  його
обiймати.
   - Ой дядьку Лаврiне, чого ви так довго у нас не були?
   - А ти ж хiба тепер бува?ш дома вечорами? - смi?ться Лаврiн i зирить на
дiвчину, що паленi? калиною. I де воно в свiтi ця краса береться?
   А тим часом, оминувши щетинникiв, Магазаник зупиня?ться перед Оленою  i
хтивим поглядом ловить ?? темно-вишневi  пiдкасканi  губи,  якi,  напевне,
добре знають смак поцiлункiв. Ма?  ж  бiсiв  Лаврiн  розкошування.  Жiнка,
певне, вгаду? Магазаниковi думки, але не сердиться, а  насмiшкувато  цiну?
його вид.
   - Олено, чого це твiй золотавий отак приндиться та комизиться, наче сам
срiбло-злото виробля?? Чи вiн з тобою ще до ярмаркування погарикався, чи в
нього грошi дармують?
   Молодиця мiря? лiсника гарячим оксамитом iжливо вiдмаху?ться  од  нього
гарною, отороченою вишиттям рукою:
   - Нащо вам усе знати?
   Та Магазаник не вiдчеплю?ться й пуска? ?дь:
   - А може, Лаврiн знайшов у розкоiiищах скарб?
   - Вгадали: таки нарештi викопав, - несiюдiиани нiдиовiдае Олена.
   - Це ж де? - одразу тетерi?, хоч вiрить i не вiрить Магазаник.
   - У степу бiля козацького броду.
   - Бiля козацького броду? - перепиту?, непокоячись, Магазаник. - I що  ж
там було: глиняне череп'я? Чи й золото блиснуло?
   - Були й золотi цяцьки, - лукаво гра? бровами i вiями жiнка.
   - Ти бачиш! I що ви з ними зробили? - переходить на пiвшепiт лiсник.
   Олена так глянула на Магазаника, начеб вiн з мiсяця звалився.
   - Що ж нам робити з ними? Полюбувалися з усiх бокiв, я  навiть  до  ши?
примiряла ?х, а потiм загорнула в пiлочку i... заховала в скриню.
   Магазанику аж дух перехопило. Вiн сюди-туди кинув злодiйськпм  поглядом
i знову пiвшепотом запитав:
   - Олено, а ви поцiнно не продасте менi того золота?  Жiнка  хотiла  теж
перейти на шепiт, але не витримала гри, засмiялась.
   - Ти чого? - незрозумiле глипнув на не? Магазаник. - Га?
   - Та нема цього золота в нас, - вiдгетькуеться  рукою  вiд  лiсника.  -
Однесли  його  в  музей.  Що  вже  там  радостi  було!  А  вам  би   зразу
купувати-крамарювати, - й на пiдкасканих губах молодицi, якi так i  надили
до себе крутивусiв, з'являються глузи.
   - Виходить, у музей накопали добра?.. - розгубився лiсник:
   бач, як осмiяно його? I ким? Перегодя вiн уже спокiйно пита?: - А ти не
зна?ш, чого це Лаврiн передi мною дибки та гопки ста?? Чи вiн не мав  мо??
пiдмоги з лiсу? Чи мо? бджоли зледащiли i гiрший взяток  дають?  Може,  ти
вкоська?ш його?
   - I не подумаю.
   - Чого ж?
   - Лаврiн не трутиться до мо?х курей, а я до його часнику й тютюну.  Хай
робить, як сам хоче. Вiн у мене в усьому голова.
   Магазаник здивовано глянув па жiнку, на свiжу блакить вишиття, пiд яким
споко?м лiта, споко?м материнства дихали високi перса.
   - Потура?ш ти йому, потура?ш. За ним назирцi треба ходити, бо  на  iншу
накине оком.
   - A нього око не лихе:  хай  i  накцце  ыа  когось,  -  апiчутiнi:у  не
печалиться Олена.
   - Дiжки i дiжницi - купляйте, молодицi, - подав голос старий бондар,  в
якого чуприна, вуса й борода заглушили все обличчя.
   - Баби коханi, продавайте  онучi  дранi!  -  заторохтiв  дженджуристий,
вертлявий ганчiрник, що мав скором i в очах, i в примовках...
   - Це без мороки збули б усю вашу цибулю та часник, -  не  вiдчеплю?ться
Магазаник.
   - I ви повезли б на Сибiр? - перебила жiнка.
   - А що ж у тому? Треба ж пособляти людям?
   - Пособляти, але не обдирати. Iдiть уже собi до iнших, - виправля?  вiд
себе лiсника й зводить очi на вiтряки.
   Так що ти скажеш на  таке?  Вже  й  у  Лаврiново?  жiнки  засiялось  на
iдейнiсть! Магазанику, схопивши облизня, треба було б  набурмилитися,  але
вiн уда?, що й не помiтив ?дi, й навiть вичерплю? губами посмiшку:
   - Видно, Лаврiн немало накопав у могилах скарбiв,  що  такими  багатими
стали. Потрусити вас треба, потрусити. -  Розштовхуючи  плечима  ярмарчан,
швидко вiдходить од жiнки, а навколо нього вирують ярмарковi хвилi.
   - Та купляйте, хай не плiснявiють вашi грошi...
   - У вас торгу на копiйку, крику на рубель...
   - Увечерi ж бiля верби! Чого ж ти мовчиш?..
   - Люди он чують.
   - А хiба вони не стояли бiля сво?х верб?
   Невже  й  вiн  стояв  колись  бiля  сво??  верби,  бiля  сво??  любовi,
нашiптував ?й билицi, небилицi та рiзнi дурницi?..  Хоч  би  не  вмовились
цибульникн проти нього, як Лаврiнова пара.
   - Шевче-шкiродравче, скiльки за шкаповi просиш?
   - Усi грошi...
   - А за хромовi?
   - Половину.
   - То мiня?мось, мiняйле?
   - Хто мiня?, той сорочки не ма?.
   - А що я кажу: су?тний свiт, су?тнi люди.
   - I зiлляв бог чашу свого гнiву на пас...
   - Позолоти ручку, вродливий, - кидаю на карти життя.
   - Бублички з маком, самi в ротi тануть!..
   Невдалiк од бублейниць i  паляничниць  заскиглила  лiра,  i  глухуватий
голос лiрника чомусь тривогою озвався в нутрi Магазаника:
   Ой коли кiнець свiта iскончавться,
   Ой тодi страшний суд наближа?ться...
   Прямо на землi сидiв горболобий старець, що маз на  широких  плечах  не
голову, а оберемок залежано? вовни, з яко?  витикався  хрящуватий  носяра,
бiля  старця  лежали  великi  заяложенi  торби  й  глиняна  мисочка,  куди
вряди-годи накрапало дрiбне срiбло й мiдяки. Магазаника  не  так  здивував
сумний кант i патли лiрника, як його сила,  що  вчувалася  пiд  обтрiпаним
брудним одягом. Це дужень, а не старець. Ось срiбна  монетка  впала  не  в
мисочку, а на землю, i  волохань  потягнувся  до  не?  iржавою  лопатистою
рукою, потiм глянув на сво?х  слухачiв  i  неждано  зупинив  жовтi,  як  у
змi??да, очi на лiсниковi. I  знову  якесь  лихе  передчуття  замлостилося
внутрi Магазаника. Зда?ться, нiколи й не бачив цього волоханя, а  середина
аж колотиться. Вiн вийняв калитку,  необачно  витрусив  з  не?  десятинний
червiнець з  головою  царя,  поквапливо  сховав  його,  а  старцевi  кинув
гривеника.
   Якийсь захмелiлий вусань пiднiс лiрнику чумацьку рогову чарку:
   - Випий, чоловiче божий, за грiшнi душi нашi.
   -  Спаси,  господи,  люди  твоя,  -  лiрник   лiвицею   охопив   чарку,
перехрестив, i вона загубилась у хащах його розкуйовдженого волосся.
   - Тату, а ви  чого  тут  прикипiли?  -  здивовано  притерся  до  батька
Стьопочка. - Ви ж ранiше на всiх старцiв i лiрникiв собак напускали.
   - Лiта, Стьопочко, лiта, - невиразно вiдповiв i пiшов помiж возами,  ще
чуючи на собi важкий погляд лiрника. Чого вiн прив'язав сво? очi до нього?
Прямо, якесь диявольське навожденi?.
   - Як у вас, тату, з цибульниками? - чогось радiсно гра? вiями й синькою
очей Стьопочка.
   - Поганувато. А ти ж чого, вулишнику, розвеселився? Трохи десь хильнув?
   - Вгадали! Але нiколи не вгада?те, з ким, - засмiялося чадо.
   - Говори вже.
   - З будищанським батюшкою.
   - З будищанським попом?! - не повiрив лiсник. - Та що ти верзеш? Чи вже
в головi як у млинi?
   - Iстинну правду кажу, - аж пiдроста? Стьопочка. -  Тиняючись  собi  па
ярмарку, прицiнююсь до того, до сього, та й бачу  перед  собою  свiженький
пiдрясник отця Венiмiана. I вiдразу ж згадав будищанське гробовище.  Ви  ж
зна?те, що воно геть усе засаджене яблунями, i не якимись там саблуками, а
найбiльше зимовими ранетами. От  привiтався  з  батюшкою  та  й  гарненько
питаю, чи зародили на кладовищi яблунi?
   - Уже гiлля вгина?ться, - каже батюшка. - А нащо це тобi, чадо?
   - Та пракшiув собi, чи ци молша у вас тишком-ппшком узяти  кладовище  в
оренду.
   I не повiрите: батюшка мало не пiдскочив на радощах. Уже  за  чаркою  я
стямкував, що в нього катма грошей на  ремонт  церкви.  З  усього  видать,
збiднiли будищанськi паравiяни, то недорого панотець i  за  кладовищанськi
яблука заправить.
   - О, ти, Стьопочко, прозорливцем ста?ш! - розчулився батько. -  А  я  й
досi не змiтпв орендувати гробовнща. Це  ж  цвинтарне  яблуко,  либонь,  у
пiвцiни обiйдеться.
   - Та, звiсно, в пiвцiни, а ви кажете, що в мене капустяна голова.
   - Чого не скажеш у гнiвi, - потис мiцнувате плече  сина.  -  Спасибi  -
догодив.
   Неждано-негадано Магазаник побачив перед  собою  великооку  тонкостанну
дiвчину,  що  мала  на  плечах  цiлий  снiп  свiжого  пшеничного  волосся.
Стьопочка, подивившись на незнайому,  розгублено  заграв  млинками  вiй  i
загубив язика в ротi, та й сам лiсник здивувався: з якого ж  поля  взялося
таке диво на ярмарковiй колотнечi?
   - Пробачте, ви не товариш Магазаник? - пильно, немов чита?  його  роки,
вдивля?ться  фiалковими  очима,  де  вмiстились  i  довiра,  i  сполох,  i
вечоровий чар.
   - Ти вгадала, - Магазаник уважно цiну?  дiвоче  личко,  нiжно  обведене
пiдборiддя, довгi вi?, тiльки не може вгадати, що  кри?ться  в  пересвiтах
пiд ними - недоторканiсть чи та принада, що  топить  чоловiкiв:  отак,  не
питаючи броду, шубовсть у воду. - Тобi щось треба вiд мене? Може, лiсу  на
нову хату? - й значуще покосував на Стьопочку.
   - Ой нi, - збентежилась дiвчина, i втемнiла глибiнь ?? очей. Хто збагне
?? i хто втопиться в нiй? - Менi треба ?хати в Тарноруди на роботу.
   - Ага, на роботу, - закивав головою  Магазаник,  i  сяк  i  так  пасучи
дiвочий обрис з голови до нiг. - Ми тебе довезем до свого лiсництва, а там
уже рукою подати до ?арнорудiв. Учителювати ?деш?
   - Нi, агрономом, - з  прихованою  гордiстю  i  навiть  подивом  оказала
дiвчина. I ?й ще новиною гучало це слово.
   - Агрономом?! - витрiщився на не? зеленню  i  пiщаником  лiсник.  -  Ти
закiнчила технiкум?
   - Нi, iнститут.
   - Аж iнститут!.. - спочатку не повiрив, а потiм навiть зiтхнув i глянув
на Стьоночку, який стояв, наче слуп. - Це так гарно з  одного  боку,  а  з
другого - нiяк не завидую тобi.
   - Чого ж? - здивувалася дiвчина, гойднулась, i гойднулася на плечах  ??
свiжа пшениця.
   - Про це й говорити не хочеться, -  i  на  обличчi  Магазапика  почина?
тiнявитись удаване спiвчуття.
   - Говорiть! - тихо наказала дiвчина, i навiть  у  цьому  ?диному  словi
вгадувався характер.
   Лiсник оглянувся, прихилив голову до дiвчини:
   - Тодi скажу по секрету: у нас не голова  колгоспу,  а  якийсь  гаспид.
Вiн, пекельник, не те що людей - сам себе зароганнв роботою. От накладе на
дiвочi плечi волячу ношу, та й звiтрi? твоя краса.
   На довiрливе обличчя дiвчини  вiдразу  лiг  сутiнок,  а  в  очi  зайшов
смуток.
   - Але ви не крепко журiться, - нарештi знайшов свого язика Стьопочка. -
Хоча голова в нас iз товкучих, та люди не зобидять вас, i вообче. - I  так
гiйглянув на батька, що той зрозумiв сво? чадо.
   - Що правда, то правда,  -  погодився  Магазаник.  -  Та  й  село  наше
поволеньки вибива?ться в люди, за хлiбом i до  хлiба  не  ?дуть  тепер  на
базар. А як тебе звати-величати?
   - Мирославото Григорiвною Сердюк.
   - Так-от, Мирославе Григорiвно, довгi думки залиш  на  осiннi  ночi,  а
зараз бери сво? речi, та й по?демо. Може, i наш хлiб незгiрше вашого.
   Мирослава притихла, гойднула станом, потiм рiшуче сказала:
   - А може, козак не без долi, а дiвка не без щастя? Я зараз  же  прийду.
Де ви будете?
   - Он бачиш жовтим лубом укритий вiз i кадубець на ньому? Це наш.
   Дiвчина глянула на вiз, на конi  й  метнулася  од  Магазаникiв,  на  ??
плечах зашелестiв оберемок волосся.
   - Хоч серпом жни, як пшеницю, - сказав лiсник  i  лукаво  повiв  однi?ю
бровою: - Агрономша - це не вчителька! Як вона тобi?
   - Славна. Ви ж менi дайте трохи грошей, - i покосував па батька: що цей
шкрабун нашкребе йому.
   - Грошi, гарна жiнка та добрячi конi - то смерть,  -  у  задумi  сказав
Магазаник, полiз рукою до кишенi й глянув на вiтряки,  якi  аж  навшпиньки
спиналися, пориваючись до неба. I в цей час  вiн  плечима  почув  на  собi
чийсь погляд. Оглянувшись, побачив вервелу - лiрника,  котрий  виносив  iз
ярмаркового шарварку сво? кудли й заяложенi, навхрест почепленi  торби,  в
яких  неволився  святий  хлiб.  За  облисiлими  повiками  старця   таврами
викруглились настороженi вирла.
   "Чого тобi, хребетосилий? Що ти пасеш сво?ми буркалами:
   чиюсь копiйку чи душу?" - повернувся спиною до лiрника.
   А ось з-помiж ярмарчан i дiвчатко вивива?ться зi сво?ю ношею. I на яких
дощах, i на яких зорях воно виростало, i кому вiн повезе па своему возi що
синьооку судьбу? Ех, лiта, лiта. Чому ви пе по-. верта?тесь назад?..  Коли
б у макотертi Стьопочки було трохи бiльше лою, то мiг би закрутити  голову
агрономшi, та, зда?ться, в нього на розум недорiд. Правда, ?  в  хлопця  i
сила, i хитрувата спритнiсть, але зараз всюди бiльше  розуму  питають,  бо
епоха.
   - Ти ж тiльки не дуже патякай перед нею, бiльше очима та вiями пряди  -
ця робота всiм дiвчатам подоба?ться, -  тихенько  шепнув  синовi,  що  вже
подзвонював бiля воза упряжжю.
   Стьопочка щось буркнув i втупив погляд у Мирославу.
   - Ось i я, - довiрливо посмiхнулась дiвчина.
   - Сiдай назад, та не зломи насад, - пожартував лiсник i хотiв  пособити
?й вибратися на воза.
   - Я сама, - вiйнула легким платтячком i вмить опинилась на возi,  ще  й
ноженята спустила з полудрабка - що то селянська дитина.
   З ярмарково? колотнечi  повз  вiтряки  ви?хали  в  рожевий  надвечiрнiй
сонцеграй, що м'яко тремтiв  над  обважнiлими  нивами,  вони  пiдiймали  й
пiдiймали з пагорба на пагорб пiвсон житнiх i пшеничних  корогов.  Навколо
стояла така тиша, що чути було золотий дзвiн переджнивностi.
   Аж тут, у  стелу,  вiд  Магазаника  вiдв'язались  чужi  очi,  й  вiн  з
полегкiстю сказав собi:
   - Поле ж - як тихе море! - I подобрiшав пiщаник в  його  очах,  що  теж
розумiли не тiльки силу, але й красу ниви.
   Та ось позаду почувся тупiт коней. Батько  й  син  одночасно  повернули
голови.
   - Зда?ться, сам товариш Стуиач трюхика?? - I Магазаник притримав конi.
   - Таки вiн, - ствердив Стьопочка, на його i на батьковому виду одразу ж
заграли спочатку хитруватi, а даяi догiдливi посмiшки.
   Це насторожило Мирославу: перед ким вони мають душевне колiнкування?
   Бричка  порiвнялася  з  возом.  Магазаники  запобiгливо  пiдняли  вгору
картузи.
   -  Доброго  здоров'я,   Прокопе   Iвановичу!   Доброго   здоров'я!   На
еамовпевиеаому обличчi Ступача ворухнулась доброзичлива насмiшка:
   - Ще, купцi а Бару - нi грошей, нi товару?
   - От i де вгадали.  Прокопе  Iвановичу!  -  Лiсиик  весело  глипнув  на
Мирославу. - Бачите, який красний товар веземо  з  торгу?!  Одна  брова  -
варта вада, а другiй - i пiяи вемаi Аж агрономом буде в нас. А ви ж,  коли
ие секрет, куди? В Тарнорудя?
   - Тарноруди.
   Магаааник спiвчутливо зiтхнув:
   - Ох i не солодко вам iз пашим правителем, iз Бондаренком, значить.
   Ступач одразу посутенiв, а лiсник м'яко-м'яко пустив голос:
   - Може, Прокопе Iвановичу, по дорозi завернете й до  нашо?  хати?  Вона
вже вас iз весни очiку?.
   - А що там у вас?
   - Та чимось знайдемо пришанувати дорогого гостя:  голодним  i  тверезим
вiд нас не по?дете. У печi стоять душеники i чумацька а  пiдвишениками  та
м'ятою каша.
   - Каша з грибами i м'ятою? - здивувався Ступач. - Про таку заправду  не
чув.
   - А в нас i покушту?те. Та  й  до  кашi  щось  знайдеться,  натуральне,
лiсове, якого в ресторацiях i за щире золото не роздобудеш.
   - Спокуша?те ви мене.
   - Не спокуша?мо, Прокопе Iвановичу, а поважа?мо, як невтомного дiяча  i
людину. Ощасливте нашу оселю. Може, й ми розумнiшими станемо.
   - Ох, i лестун ви, Семене, прямо лис-корсак! - подобрiшав Ступач.
   Магазаник не образився, а пустив облесливу посмiшку по вусах:
   - А коли таке говорите аж ви, то я мовчу, бо  вам  виднiше.  То  ви  на
бричцi - попереду, попереду, а ми возом - за вами,  та  за  вами,  та  пiд
вашим керiвництвом. Правда, дiвонько? - повiв бровою на Мирославу, i в то?
згасла настороженiсть до солодкомовного лиса: жарту? ж чоловiк.
   А чоловiк,  ще  не  приховавши  усмiху,  вже  прикида?,  чим  вiн  буде
заставляти стiл, якого ?жака пiдкотить за столом супроти Бондаренка та  що
покладе в бричку, щоб цього це бачив, але таки побачив Ступач, бо життя  -
це та драбина, по якiй можна i вгору до ворiт раю видряпатись, та можна  й
помiж щаблями гепнути в  чортi-що.  От  сколупне  Ступач  Данила,  тодi  й
побачимо, хто з лiсу вигулькне на голову! Як його руцi, що  зараз  батогом
пiдпалю? конi, потрiбна печатка! Правда, вiн i тепер живе, як  у  бога  за
пазухою, але з печаткою була б iнша кумерцiя.
   На якусь хвилину Магазаник пiрнув у марево  сподiвань,  та  неждано  на
нього глянули вирли ярмаркового старця,  i  пiд  серце  пiдступно  вдарила
холоднеча. Що ж воно?.. Ага, то з небуття проклюнулась, мов рана,  тривога
минулих рокiв. Де взялась вона i на якi ярмарки податися з нею?..
   Лiсник мимоволi зiтхнув, чим немало здивував Стьопочку, що i так i  сяк
грав млинками вiй до дiвчини, а  вона  лише  придивдялась  до  надвечiрнiх
iiпв, що з пагорба па пагорб пiдiймали пiссои житнiх i пшеничних  корогов.
Ох, не пiд цими корогвами спаскудив вiн свою молодiсть. Тепер  тихцем  ?дь
iз ярмарку i не важ на тi часи, що не для тебе  йдуть.  Iз  них  можеш  ти
вирвати червiнця, та навряд чи вирвеш щось бiльше.
   Над дальнiм полем зiйшла вечорова зоря.
   "Як золота печатка", - сумовито подумав Магазаник i  випустив  зiрку  з
очей, а натомiсть знов побачив лиховiснi тавра лiрника. I чомусь  страшним
став йому цей вечiр, i вiн сам собi здався похилим привидом, що  сутiнками
поверта?ться з ярмарку.
   Тьху! Чого, з якого лиха, як ворон, наклика? на себе  бiду?  Ось  до?де
додому i зразу ж притопить тривогу у чарцi, а далi вiзьме лопату й пiде на
ту могилу, де Лаврiн вiдкопав золотi цяцьки. Не  тiльки  ж  гробаря  году?
могила.  Йому  вже  не  терпiлося  вирушити  на  пошуки   золота,   навiть
пожалкував, що запросив Ступача на кашу з грибами.
   Згадка про гриби несподiвано аж струсонула мiзками: чогось нагло  сплив
дурний пiвгрiх, що не став грiхом. Рокiв  з  десять  тому,  коли  паперовi
грошi iшли нарiвнi з золотими, його безсовiсно обшахрував  продавець  Влас
Кундрик. I тодi Магазаник приготував йому червоного  павутинника  -  отого
пота?много осiннього гриба,  який  вбива?  людину  не  зразу,  а  десь  на
десятий-дванадцятий день. Вже й на столi стояла пекельна смаженина,  та  в
осганню хвилину передумав лiсник тру?ти продавця. Коли це було, а й  зараз
моторошно стало. Ох це осiнн? гайвороння згадок! Видко,  з  ярмарку  пiшло
життя, коли все частiше пiд серцем тенька? i дзумить острах...



   IX

   Вечiр уиав на сiлок, i в мiсячному снi притихли  збезлюдненi  сiножатi,
ниви й бiлi хмари за нивами. А Оксана, сновидою, все снувала  то  городом,
то подвiр'ям. Чогось ?й непоко?лось нинi, чогось скiмлив смуток в душi,  а
думки все пiдмивали i пiдмивали ??. Ось iзнову, не знати  чого,  бреде  на
город,  зупиня?ться  перед  латкою  оброшеного  ячменю,   що   палахкотить
вогниками червоного маку. Це ж з того ячменю, який  у  давню  страшну  нiч
принiс зi сво?ю кров'ю Стах. Вона потягнулася рукою до пелюсткiв маку, але
злякано вiдсахнулась: чогось ?й приверзлося - це не мак, а  Стахова  кров,
що стала маком. Дурна ж вона, дурна.
   А де тепер Стах, що так любив ??? I мав за цю любов спiвчуття i печаль,
бо в такий час прийшов до не?. I де тi лiси, i де тi дороги, з яких прийде
чоловiк? I хоч би коли прийшов, i хоч би яким прийшов, вона чекатиме його,
вона сiятиме його ячмiнь, у ньому бачитиме Стаха, у соняшниках - Ярослава.
Ось така жiноча доля. Ще дiвчиною, а  потiм  молодицею  гадалось,  що  все
життя, як одну годину, проживе зi сво?м судженим, ?й страшно  було  навiть
подумати про тих вихилясниць, якi дво?ли себе, якi  накидали  оком  ще  па
когось,  крiм  мужа,  якi  розтринькували  любов  на  рiзнi   принади   чи
жировиська. Вона й за жiнок ?х не мала, обходила десятою дорогою,  щоб  не
забруднитись нечестивiстю.
   У татарському бродi несподiвано бухикнуло весло, потiм озвався щасливий
дiвочий смiх: напевно, молодята в любощах стрiчають свою нiчку, як i  вона
колись iз Ярославом стрiчала. I що тi любощi? Сон, чи пiвсон, чи  снивода?
I минаються вони швидко, як весняна вода.
   Над бродом тихепько-тихсiiько стрепенулася пiсня:

   Ой чи цвiт, чи не цвiт
   Калинопьку ломить,
   Ой чи сон чи посон
   Головоньку клонить.

   I вона колись у снi чи пе в снi клонила голову судженому  на  груди,  а
Стаховi вже клонила з жалю до нього, та вiн, мабуть, i не догадувався  про
це. А як до нього потяглися дiти! От тiльки жаль" що пе повiв ?х  до  тi??
черешнi, яка родить кетяги ягiд. Миколка й досi згаду? про не?.
   Знову бухикнуло весло, а лслсчнха  на  хатi  схлипнула  крiзь  сон,  як
схлипу? немовля. Схлипування подруги, певно,  розбудило  й  лелича,  який,
вкладаючись спати, завжди хова? голову пiд крило.
   - Це вiн бо?ться нежитi, - пiдсмiювався Володимир.
   Ось лелич  потягнувся,  заклекотiв  -  щось  занепоко?ло  його.  Оксана
стежкою пiдiйшла до ворiтець, якi вели з городу в садочок. Цi  ворiтця  не
зачинятимуться до само? осенi, бо  на  них  поплелося  огудиння  гарбузiв,
позав'язувало над землею в'язь, то не треба тривожити ??.
   Лелич знов заклекотiв i стрiпонув крилами. Кого ж вiн  побачив?  Раптом
тихеиько-тихенько скрапнули вiд  вулицi  ворота  й  хтось  увiйшов  на  ??
подвiр'я. Лиха людина? Та що ж у не? красти? Хiба що одну душу? Так  i  ??
встигли обiкрасти. А  невiдомий  увiйшов  у  тiнь,  потiм  з'явився  перед
дверима, пiдвiв руку, щоб  постукати,  але  не  постукав,  понад  призьбою
дiйшов до причiлкового вiкна, сiв на призьбу й провiв долонею по чолу,  як
проводять люди пiсля важко? працi. Щось скорботне було i в цьому русi, i в
усiй постатi невiдомого.
   "Та це ж вiн! Biн! - скрикнула душою, стерила  й  почула  в  собi  таку
слабiсть, що мусила вхопитися за ворiтця, за огудиння, щоб  не  впасти.  -
Чого ж вiн так тяжко сидить на призьбi? Чом не йде до хати? А може,  це  й
не  Стах?"  -  Так  само,  тримаючись  за  ворiтця  й  шорстку   прохолоду
батоасиння, вона чи то запитала, чи покликала:
   - Сташе?!
   Чоловiк стрепенувся од несподiвання, пiдвiвся,  пiшов,  а  далi  побiг,
вiдкидагочи вiд обличчя шелест вишень i  мiсячну  дрiмоту  на  них.  От  i
наближа?ться вiн iз синьо? ночi, з мiсячно? дрiмоти, чи з метелицi,  чи  з
рокiв, наближа?ться його подив, його сум, його радiсть.
   - Оксано... Оксаночко!
   - Сташе... Прийшов?
   - Прийшов, - i через ворiтця охопив ?? руками.
   - Оксано!
   I вона вперше побачила його  сльози,  ?х  не  вичавив  з  нього  навiть
присуд, а вичавило кохання до  не?.  Тепер  Оксана  почула,  що  i  в  нiй
стрепенулася не тiльки жiноча жалiсть.
   - Прийшов? Милий... - вперше сказала йому це слово.
   -  Спасибi,  Оксаночко,  -  у  Стаха  затiпались  уста.  Виходить,  вiн
догадався, що зараз робиться з нею, виходить, вiн-знав, що ранiше в не? не
було до нього любовi. - А я думав: ти вже забула мене.
   - Що ти, Сташе! - I вода, як могла,  через  ворiтця,  обвилась  навколо
нього.
   Стах легко пiдняв Оксану над ворiтцями, притулив до  себе,  вицiловуючи
брови,уста, лице.
   - Сташе, хiба так можна? - заборсалась на його дужих руках.
   - Чому ж не можна?
   - Ще хтось побачить.
   - I хай бачить.
   - А  як  зурочить?  -  уже  лукавить  од  радостi  й  диву?ться  сво?му
лукавству: хiба до нього було ще якусь хвилю тому? Стах бережно опустив ??
на землю.
   - Як же ти, Оксаночко? Як дiти?
   - Усi ми дуже скучили за тобою. Усi! А Миколка й  сьогоднi  згадував  i
тебе, i твою черешню.
   - Завтра пiдемо до не?.
   - I ти, Сташе, назовсiм? - прокинулась тривога.
   - Назовсiм, - заспокiйливо поклав ?й великi  руки  на  плечi.  -  Ти  ж
зна?ш, я семижильний. Робив у тих лiсах за трьох. Та й провина  ж  моя  не
така, як Ступач розписав. Переглянули справу - i вiдпустили  до  тебе,  до
дiтей. От i знову ми стрiнемось iз Ступачем, - злоба погасила  радiсть  на
виду чоловiка.
   - Сташе, не думай про нього!
   - А чому я маю не думати про тих, що виплоджують нам горе?
   - Кинь про нього! - притулилась до чоловiка.
   - Кидаю, - Стах полiз правицею до внутрiшньо?  кишенi  пiджака.  -  Ось
тобi коралi, не дуже дорогi, та й не дешевi, -  обвив  шию  подарунком.  -
Думав, якщо забула мене, кину ?х у татарський брiд.
   - Ой дурний ти, Сташе, - засмiялась i  притихла,  чуючи  на  собi  його
подарунок, його руки, його чекання, любов.
   Потiм, вбираючи одежею пахощi купальського  городу,  вони  пiдiйшли  до
латки ячменю, що присвiчувався тендiтними вогниками маку.
   - Оце ж тут щоднини згадувала тебе.
   - Невже щодня? - не повiрив Стах, а очi аж засяяли.
   - Згадувала й кликала.
   - От я й повернувся на твiй голос,  -  втопив  руки  в  ячмiнь,  а  той
солодко зашерехтiв по них достиглим вусом. - Говори ж, Оксанко,говори.
   - Що ж тобi говорити?
   - Що хочеш, аби голос твiй чути, - i прихилився до ?? плеча. -  Скучила
хоч трохи?
   - Ох i нерозумний ти, - вплела руку в його чуба, що взявся памороззю.
   - Який уже ?. Говори щось, Оксанко, - торка?  руками  ??  косу,  плечi,
стан.
   - Здорожився? ?сти хочеш?
   - I не питай.
   - Я зараз нашпортаю картоплi, ти  ж  вирви  кiлька  свiжих  огiркiв,  а
квашо?ii дома ?. Тiльки  огудиння  не  потолочи.  Стах  гласно  засмiявся,
поцiлував ??:
   - Господинько моя...
   Оксана  пригнулась  i  прямо  пальцями  почала  пiдкопувати  для  нього
картоплю. Стах зверху дивився на жiнку, на ?? пальцi,  що  почали  чорнiти
вiд волого? землi, на картоплю, що й при мiсяцi червонiла, i  мав  радiсну
бентежнiсть на серцi - воно вивiльнялось i вивiльнялось од рiзно? каламутi
й кiптяви. Коли ма? чоловiк вiрну дружину, то це вже он яке щастя.  Оксана
зiбрала картоплю в подiл спiдницi,  i  тепер  босi  ноги  жiнки  до  колiн
оброшувала роса.
   - Якi в тебе гарнi ноженята.
   - Он краще вирви огiркiв.
   Стах навпомацки знайшов огiрок, вiдщипнув од огудиння, понюхав  його  й
потягнувся очима до Оксани, до латки ячменю за ?? спиною, до  матiрки,  до
соняшникiв i до вибiлених мiсяцем хмар, що притулилися до землi.
   - Гарно ж у нас. I тiльки такий дурень, як Ступач, мiг подумати,  що  я
люблю оцю землю менше за нього.
   - Вiн i людей i землю судить та все шука? комусь  лиха,  поки  собi  не
знайдо, - зiтхнула Оксана. - Ходiмо ж до оселi.
   У хатинцi, де влiтку було холоднiше, на лiсовому сiнi спали дiти.  Стах
схилився над ними, поторгав великою рукою.
   - Як виросли вони. А Миколка в  кучерi  оберемок  сонця  захопив.  -  I
притулився устами до меншого, а потiм до старшого. А Оксана i всмiхнулась,
i зiтхнула.
   - Чи ж слухають тебе?
   - Слухають, помагають... Ходiмо. Треба мужу вечерю готувати.
   У хатi Стах обняр дружину, торкнувся ?? западинки, вiд яко? розходились
перса.
   - Аж пе вiриться, що я з тобою! - прихилився до персiв, до ?хнього  сну
i чекання.
   - Зi мною, чоловiче, - пiдвела вi? на нього,  з  яких  скапував  пiзнiй
мiсяць.
   I тiльки тепер чоловiк повiрив, що  вiн  удома...  що  його  чекали.  В
нiмотнiй  вдячностi  вiн  поклав  голову  на  плече  дружини   i   завмер,
прислухаючись до якогось дива,  прислухаючись  до  не?  i  до  свiту,  що,
погойдуючись, кудись плив з двома сво?ми дiтьми.
   Другого дня Стах iз Миколкою  i  Володимиром  пiшов  у  лiс,  там  вони
знайшли оту черешню, де ягоди  чорними  кетягами  обсiли  гiлля,  пiдсадив
дiтей, а сам горiлиць лiг на землю, головою п шапку чебрецю. Цiлюще  зiлля
пощипувало  йому  потилицю,  обдавало  густими  духмяними  хвплями.  Бiлою
хмарою, сонячним променем i переливом iволги  стiкав  тут  час,  i  добрий
спокiй входив у кожну кровинку чоловiка. Але  другого  дня  вiн  розхлюпав
його.
   Затемна, коли ще Оксана вiдпочивала, вiн вийшов у двiр,  пiшов  городом
до сво?х червоних макiв у ячменi, а далi зiбрався на  риболовлю.  Недалеко
вiд берега сполохав чубатеньку чайку, вона злетiла з  купини  i  захурчала
крилами.  Це  характерне  хурчання  озвалося  в  серцi  чоловiка   далеким
дитинством. Bin довго-довго стежив за нерiвним, хвилястим  летом  пташини,
прислухався до хурчання ?? крил та сумовитого квилiння: чи? ви? Чи? ви?
   "Сво?? матерi дiти", - вiдповiв у думцi, а коли чайка  упала  в  траву,
витягнув з берега човен, знайшов сво? старе мiсце  на  водi,  що  проросло
зеленими серцями латаття, заякорився та й прикипiв до двох поплавкiв,  але
не так бачив ?х, як Оксану. Неждано через якийсь час вiн почув  ненависний
голос:
   - Добрий ранок, Сташе, - на березi з рушницею за  плечима  стояв  Семен
Магазаник i щиросердно посмiхався.
   - Добрий ранок, - тихо вiдповiв Стах.
   - Клю??
   - Потроху клю?.
   - I що спiймав?
   - З пiвдесятка линкiв.
   - Линкiв? Оце риба! Може, продасиш?
   - А чого ж, можу й продати, - не пiдводив очей од води,  на  яку  лягла
тiнь лiсника. - Пiд'?жджайте.
   Магазаник знайшов неприв'язаного човна, поклав у нього рушницю й руками
почав гребти до Стаха. Ось i торкнувся човен човна.
   - А  ти  не  перемiнився,  Сташе,  -  привiтно,  привiтно  посмiха?ться
Магазаник, i все його обличчя сочиться радiстю: аякже, це так при?мно,  що
чоловiк повернувся з далеких дорiг. - Де ж тво? линки?
   - Линки? Зараз покажу, - Стах пiдвiв свою  обплетену  м'язами  руку  та
простяг ?? не до торби з рибою, а до грудей Магазаника.
   - Що ти робиш?! - зойкнув лiсник. Стах зчавив його сорочку  на  грудях,
шарпнув до себе лiсника i з силою опустив у воду,  а  потiм  пiдтягнув  до
себе.
   - Втопиш, iроде! - несамовито закричав Магазаник.
   - Не втоплю, - заспоко?в його Стах. -  То  ти  мене  топив,  а  я  тебе
купаю...



   X

   Споночiло. Заснула хвиля у бродi, заснув i присiлок над  бродом.  А  до
нього нiяк не дотягне сво?  снування  отой  волохатий,  що  так  дитинство
нагаду?, сон: перед жнивами вiн завжди тiльки скрада?ться  за  Данилом,  а
коли й прихопить його, то лише на якусь часину. Переджнив'я!
   Це та пора, коли в серцi селянина сходяться радощi й тривоги  хлiба,  а
мiж ними снуються  й  снуються  древнi,  певно,  ще  з  язичницького  вiку
прихопленi хлiборобськi жалi. Жаль  було  сивого  й  золотого  колоса,  що
нагойдався, нашелестiвся, наспiвався за  лiтечко  в  полi  i  вже  завтра,
зiтхаючи, впаде на землю, по?де до добрих людей,  ляже  теплим  хлiбом  на
столi.
   До колоса, до цар-колоса Данило мав незмiнний трепет душi, чекав iз ним
зустрiчi ще тодi, коли вiн лише вгадувався в зеленому весняному  сповитку,
милувався, як на його по-дiвочому нiжних вiях тихо бринiли  цвiт  i  роса,
радiв, коли вiн набирався сили, й у тиховiйнiй задумi схиляв голову. I хоч
скiльки Давило дивився на це чудо, що з року в рiк нiби  повторювалось,  -
надивитись не мiг, i навiть синi волошки, здавалося йому, виростали  тому,
що стiльки очей милувалося колосом.
   А тепер у цю сяйливу нiч вiн прощався iз ним, бо iнакше не мiг,  i  мав
смуток, i мав радiсть од того прощання. От i перегорнув час iще один  рiк.
Як прожито його помiж людьми i з людьми?  Нелегко,  в  розумних  i  дурних
клопотах, у невсипущiй працi, в шуканнях, у надiях та в гризотi з деякими,
що навчилися примiтивiзмом витолочувати i хлiб, i людську гiднiсть.
   Спасибi журналiстам, що захистили i  врожай,  i  його.  Та  ней  захист
породив i заздрiсть.
   - Щось багато про тебе в газетi почади писати, - в'?в його Ступач.
   - Не так про мене, як  про  землю,  про  врожай,  який  викохали  люди,
всупереч отому графiку, що судомив нас. Ступач тодi одразу скипiв:
   - Побув би ти на мо?му мiсцi - i тебе засудомило б!
   - Тодi краще ви побудьте на мо?му, спокiйнiшому,  мiсцi.  Але  на  його
мiсце Ступач нiколи не позаздрить: вiн сво? честолюбство  не  нахилить  до
землi, а пронесе через усi службовi щаблi, щоб пiднятися чи злетiти вгору.
Ступач розумi?, що Данило розкусив  його,  й  тому  ще  бiльше  по  злюбив
норовистого голову. Та Даниловi байдуже до його любовi, тiльки пе  байдуже
до його канцелярсько? запопадливостi й самовпевнеиостi: в ж  такi  щасливi
люди, що нiколи не сумнiваються в сибi. Так, це щасливi люди для себе, але
це нещастя для iнших...
   Данило тихо входить у  накупаний  i  нагойданий  мiсяцем  присiлок,  що
вийшов чи то iз синього сну, чи з малювання, чи з  татарського  броду.  То
град-Кiтеж увiйшов у воду, а наш присiлок вийшов з води та й купа?  у  нiй
тiнi хат i лелек, i не  дзвони  дзвонять  над  ним,  а  мiсяць  пригорщами
розсiва? сво? зерно... Як добре, що й ми тепер будемо з хлiбом: уродило  ж
цього року. Уродило! А нарiк ще краще ма? вродити, бо люди  вже  не  слiпо
вiрять у силу зерна, пiднiмають його не тiльки турботою душi, а й  розумом
науки. Незабаром мають i агронома прислати ?м. Аби ж  вiн  був  схожий  па
Максима Дiденка - отого вчителя й невтомного практика, котрий мрi? вивести
таку пшеницю, що не боятиметься нi морозу, нi вилягання, нi хвороб.
   Давно  вiн,  Данило,  не  бачив  нi  Максима  Петровича,  нi   Терентiя
Iвановича, нi його верби, повз яку нiколи спокiйно не пройдеш. Пiсля  жшiв
неодмiнно по?де до пих.
   На Оксанинiй хатi його ходу почув лелич, витягнувся  i  клацнув  сво?ми
кастань?тами. Це найчутливiший i дуже товариський лелич  у  присiлку,  вiн
дружить з Оксаниними дiтьми й пастушками, навiть  iнодi  загляда?  у  ?хнi
торбинки: а що там смачного?
   - Лелеко, лелеко, до  осенi  далеко?  -  завжди  радiсно  питають  його
хлопчаки.
   Лелич поважно дибне на сво?х дибах i закива? дзьобом: мовляв, недалеко.
   Вже виходячи з тiней i свiтла присiлка, Данило несподiвано почув:
   - Добрий вечiр, Данилку!
   Вiн оглянувся. Налiгши обома руками на ворота, йому приязно посмiхалася
Олена Гримич, яка все тепер ворожить бiля соняшв никiв.
   - Доброго здоров'я, Олено Петрiвно, - Данило  пiдiйшов  до  ворiт,  над
якими кронами зiйшлися черешнi. З подвiр'я рiзко  вiяло  матiолою  -  оцим
непримiтним  зiллям,  що  ма?  в  собi  чи  то  вдовину,  чи   передосiнню
сумовитiсть. - Чом не вiдпочива?те?
   - Та  чекаю  i  Яринку,  i  хлопцiв,  i  свого  придибайла  з  лугу,  -
посмiхнулася Олена Петрiвна, i навiть у жартiвливому "придибайло"  бринiла
любов. - Уже й вечеря перестояла, а ?х нема: Яринка, видно, на  драмгурток
побiгла, хлопцi - на гульки або до коней, а  старий  десь  останню  скирту
вивершу?. Вони ж у нього такi гарнi виходять, - i зiтхнула. - Боюсь  я  за
свою Ярпнку, ох як боюсь.
   - I чого? - здпвувапся Даiiпло. - Воца ж  у  вас  гарна,  як  весна,  а
завзята, наче вiхола.
   - Отож i потерпаю за ту вiхолу, щоб не дуже захурделилось у ??  головi.
Це ж коли було в нас iз Ки?ва кiно, заставили ?? грати. I кого б ти думав?
Сiльську  шинкарку.  Пiдмалювали  ??,  зробили  брови  по  чверть  аршина,
причепили отакеннi вi? i зняли це неподобство. А тепер ось прийшов лист iз
кiно, що знову хочуть на якусь роль узяти. Мабуть, забракло  ?м  шинкарки.
То як на по матерi дивитись? А ти ж чого не спиш?
   - Така година - переджнивна.
   - Що то молодi лiта. I менi колись не спалося з ними, а  ще  як  назвав
мене мiй дурисвiт найкращою, то зовсiм задурманив голову. Бувало, мати так
уже зирить, та все одно одкрадешся i до самого досвiту туманi?ш  зi  сво?м
туманом. - Жiнка гарно примружилась, глянула в далину,  туди,  куди  пiшли
молодi лiта чи  звiдки  мав  прийти  чоловiк.  I  все  в  ??  постатi,  що
притулилась до ворiт, в ?? устах, що тримали посмiх, в ?? свiжiй сорочцi з
барвiнком на грудях вiяло тi?ю жiночою принадою, без яко?  поменшав  би  й
цей свiт i душевнiсть у пьому.
   Вiд  броду  загупали,  заклекотiли  копита:   хтось   сторчголов   мчав
присiлком, здiймаючи над ним хмару куряви.
   - Посторонись, Данилку! Це мо? оглашеннi летять. - Тiтка  Олена  швидко
метнулась од  ворiт  пiд  захист  черешнi,  а  на  вулицi  з'явилося  двое
вершникiв. Ось вони повернули коней, i  тi  -  один  за  одним  -  птицями
перелетiли ворота, пробiгли подвiр'ям та й повернули до дверей оселi.
   - Навiженi! - крикнула на дiтей тiтка Олена. - Хату розвалите!
   "Навiженi" весело засмiялись, скочили на  землю,  пiдбiгли  до  матерi,
один поцiлував ?? в одну щоку, другий в другу.
   - Ось ми, осьдечки ось, - i знову засмiялись.
   - Бач, як пiддобрюються, - зирнула жiнка на Данила.
   - О, Данило Максимович! - водночас  виструнчились  статурнi  веселогубi
близнюки i, вiтаючись, трiпнули вогнистими чубами. - А ми  й  не  побачили
вас.
   - Де вже побачити кого вертопрахам, коли неодмiнно ?м  треба  то  через
рiчку, то через ворота перескакувати. Це ж, бува?, вечеря?мо iз старим,  а
вони скрадуться - i один кiпь всову? голову в одне вiкно,  а  другий  -  в
друге.
   Близнюки гигикнули:
   - Хiба ви мали збитки вiд цього?
   - Тiльки одного разу Воронець перекинув глечик з молоком.
   - Ще й гигикають! - I  звернулась  до  Данила:  -  Все  ?м  то  червоне
козацтво, то партизанська тачанка сняться. Iдiть уже вечеряти.
   - То ми зараз! - i, пклиппсшпсь Дашiлу, близнюки помоли до хати.
   - Як ви ?х вiдрiзня?те одного вiд другого? - диву?ться Данило. - Я нiяк
не можу вгадати, де Василь, а де Роман.
   - Я то вiдрiзняю, а от Лаврiн iнодi помиля?ться. До чого вже вони  один
в одного вдались i вродою, i вдачею. - Кiнь пiдiйшов до жiнки, поторгав ??
плече губами. - Бач, який довiрливий. Це той, що молоко пролив. А  що  вже
очi розумнi, то нiби в людини. О, вiйсько йде, короговки  мають!  -  Тiтка
Олена i руками, i всiм тiлом потягнулась до вулицi, голос ?? поглибшав,  а
пiд  вiями  стрепенулась  i   загадковiсть,   i   жiноча   зверхнiсть   чи
переможнiсть. От i розберися, що воно й до чого.
   Посеред вулицi з'явля?ться журавлиста  постать  з  верховими  вилами  й
граблями за плечима. Це знаряддя тепер, справдi, чимсь  нагадало  Даниловi
короговку.
   - Чого це ти, чоловiче, так забарився? - вдавано бурмоситься жiнка.
   - Хотiв, щоб хтось мене виглядав на воротях, то й забарився,  -  весело
каже дядько Лаврiп, па топкому  засмаглому  виду  вiн  ма?  вислi  перчини
вусiв, що за пiвверсти чадять скаженющим тютюном; як тiльки  його  терпить
жiнка? - Драстуйте, Даниле Максимовичу.
   - Я його Данилком зову, а ти...
   - Вам, жiнкам,  бiльше  дано  волi  до  нашого  брата,  -  насмiшкувато
вiдповiда? чоловiк, скида? з плеча сво? знаряддя  i  ставить  по  той  бiк
ворiт. - Дiти вже, бачу, дома?
   - Примчали на хвилину. Як оглашеннi. Гарнi ж стоги стогував?
   - Славнi. От i минулась косовиця, та й заходить жнивовиця. А сiно цього
року пахуче, немов приворотне зiлля, дихай - не надиха?шся. Людям перепаде
щось? - поверта? високочолий вид до голови.
   - Людям буде отава.
   - Уся? - не повiрив найкращий скиртоправ.
   - Вважайте, вся, окрiм Круглика.
   Лаврiн посмiхнувся, i на щоках його заворушилися кетяжини веснянок.
   - А що па це скаже товариш Ступач? Вiн усе  бо?ться,  щоб  хлiбороб  не
розжився на хлiб, на ложку молока чи копiйку. От хто  в  пана  старався  б
економом.
   - Аби тiльки це, - зiтхнула Олена  Петрiвна  й  вiдповiла  на  нiмотний
погляд чоловiка: - Страшно, коли така людина жде чи??сь помилки, як  ворон
кровi, i, зрештою, сама ста? вороном.
   - Оце влiпила характеристику! - здивувався i посмутнiв дядько Лаврiн.
   Посмутнiв i Данило, бо ж, справдi, Ступач нетерпляче  очiкував  i  його
помилок, та й без них клював, наче кiбець. Щось i в  поставi  його  е  вiд
хижого птаха.
   - Не будемо проти ночi згадувати Ступача, бо ще в  сон  прийде,  -  цур
йому,  -  нарештi  озвалася  Олена  Петрiвна.  -  Краще  ходiмо  до  хати,
повечеря?мо.
   - I жiнка може путн? слово сказати. Що в тебе ??
   - Свiжа картопелька з соминою i красноголовцями. Данило здивувався:
   - Так рано красноголовцi наросли?
   - Пiсля дощу. I де? Не в осичнячку, а в грабинi. Такi краснюки? А  сома
цi?? ночi Лаврiн спiймав на цiлого рака. Чоловiк мiй нюхом чу?, де ? риба.
А от мисливець з нього нiкудишнiй. Чи порох тепер не той?
   - Почни сво?, - Лаврiн вибачливо пустив посмiшку в золотi вуса.
   - I почну, i докажу, -  не  вгава?  жiнка:  так  ?й  хочеться  докинути
впшпливе слiвце. - Якось спересердя i кинула йому: хоч би ти одного  зайця
убив. А мiй iдол i вiдповiда?: "Так я одного  сплячого  вуханя  до  смертi
налякав, не пострiлом, а голосом".
   - Гарно спав собi зайчик, - знову посмiхнувся Лаврiн.
   - То й ходiмо до хати.
   - Спасибi, Олено Петрiвно. Я вже вечеряв на вiтряку.
   - Од сомини й  красноголовцiв  грiх  вiдмовлятись,  -  став  наполягати
дядько Лаврiв.
   А коли Данило почав однiкуватись, тiтка Олена слинила мужа:
   - I не проси, чоловiче. Хiба  вже  не  видно,  що  Данилка  хтось  отак
вигляда? з ночi, як я тебе  колись  виглядала.  Дядько  Лаврiв  зневажливо
махнув рукою:
   - У жiнок завжди в головi крутиться те саме колесо з  одних  виглядань,
стрiчань та любощiв. Це ж i моя: соняшники догляда?, а все  в  романи  про
любов зирить. Iнодi, чекаючи мене, навiть при мiсяцi гортав ?х.
   Лукавiсть обметала уста Олени Петрiвни:
   - Тепер так мало пишуть про любов, що вже й не зва?ш, хто ?? забув:  чи
люди, чи письменники.
   - Уже й  до  письменникiв  добралася!  -  засмiявся  чоловiк,  вiдчинив
хвiртку й плечем у плече з жiнкою пiшов просторим  подвiр'ям,  що  тримало
сплески татарського броду i вдовине сум'яття матiоли. От хто за  всi  роки
не покосував одвн на одного навiть поглядом.
   З присiлка Данило виходить у поля, якi завтра  мають  упасти  людям  до
нiг, i знову житнiй смуток заповзав в душу. Напевне, все  життя  вiн  буде
мати i радiсть хлiбiв, i житнiй смуток, що перейшов до  нього,  може,  вiд
пращурiв-полян. Чи забобоннiсть, чи обмеженiсть це? Нi,  не  забобоннiсть,
не обмеженiсть, а святiсть до того доброго зiлля, до того  зерна,  що  да?
людям снагу i життя.
   Вже медово погустiшало мiсячно  марево,  у  видолинку  завчено  озвався
деркач, i тиша-тиша над свiтом, що навiть чути, як житнiй колос  розмовля?
з пшеничним, як поводить скрипучим вусом  ячмiнь.  Благословенна  ця  тиша
дозрiвання землi, дозрiвання  надiй  хлiбороба.  А  йому  ж  так  хотiлося
недаремно прижити iюмiж людьми для людей; впiзнавши, що  таке  добро,  вiн
хотiв його творити, не  жалiючи  себе.  ?  шматок  хлiба,  кухоль  молока,
сяка-така одсжипа - i з нього досить. От аби землю по-справжньому збагнути
та не зобидити  даремно  людини.  I  все-таки  телепень  Ступач.  Якось  у
пересварцi насiвся на нього:
   - Ти менi, хлопче, без молодечих фантазiй i рiзного  романтизму.  То  в
громадянську вiйну був час романтики, коли полками й дивiзiями командували
двадцятилiтнi завзятцi, а тепер  настав  час  реалiзму,  вiн  за  фантазi?
обламу? крила.
   Еге ж, безкрилий Ступач не народить крилатого, а  приборкати  когось  -
приборка?.  Цей  мiзерi?ю  здрiбнить  i  сво?,  i  чи?сь  життя,  поки  не
ттогорбатi? та не перейде на  пенсiю.  Тьху,  знов  усяка  погань  лiзе  в
голову.
   Неждано на вузенькому путiвцю, де сходились жита  з  пшеницями,  Данило
побачив постать дiвчини чи жiнки. В мiсячнiй повенi вона йшла  вiд  нього,
ось зупинилася, нагнулась до колосся, щось  поворожила  й  знову  неквапно
пiшла, погойдуючи .тонкий стан i коси, що встелили плечi.
   Хто б це мiг бути? Польова царiвна, яку стрiв колись Чiпка навеснi?  Та
минув  час  польових  царiвен.  Ось  знову  зупинилась,  перебира?  руками
житечко. I не лячно самiй уночi? Пiшла тихцем. А щось принадне, звабливе е
в тому, як вона несе в мiсячну повiнь гонкий стан i коси; зародили ж  вони
в не?, зародили.
   Данило прискорив ходу, його кроки почула невiдома, сторожко обернулась,
зупинилася,  торкаючись  станом  колоскiв.  Справжнiсiнька  тобi   польова
царiвна з м'яким сяйвом у косах, з настороженiстю в мiжбрiв'?  i  в  очах,
над якими тремтять довгi вi? i наколихують на обличчя тiнявiсть. Такi самi
вi? мала i його матiр. Та ми якось не помiча?мо цього, коли нашi матерi ще
не покинули нас.
   - Добрий вечiр, дiвчино. Ти не заблудилась у наших полях?
   - Нi, - коротко вiдповiла й ще трохи подалась до колоскiв,  прикриваючи
?х косами.
   - Звiдки ж ти?
   - Здалеку, - пильно-пильно дивиться на  нього,  i  гасить  вiями  вогке
мiсячне сяйво.
   - I це вiдповiдь, - насмiшкувато кивнув головою. - Що ж ти  робиш  отут
поночi?
   - Дивлюся на вашi зошп.
   - Це вже цiкаво. I що ж ти помiтила?
   - Дуже гарнi у вас пивi?, а луги вже гiршi: i кротовипа ?,  i  кiнський
щавель буя?. Певне, сплюх ваш лугар чи оболонник - не  знаю,  як  ви  його
звете.
   Данило здивувався:
   - Ти навiть луги оглядала?
   - Еге.
   - Для чого ж тобi цi оглядини?
   Дiвчина помовчала, потiм довiрливо поглянула на Данила:
   - Прикидала собi, чи залишитися тут, чи ?хати далi. А ви хто будете?
   - Я?.. Учитель.
   - Оце добре, - чогось зрадiла дiвчина. - А ви не скажете, як ваш голова
колгоспу?
   - Голова як голова, - невиразно вiдповiв Данило.
   - Кажуть, вiн дуже лихий? Данило збентежився:
   - Хто ж це таке сказав тобi?
   - Люди.
   - Тi, що на полi працювали?
   - Нi, дорожнi. То дуже вiн лихий?
   - Не дуже, але риба не без костi, а чоловiк не без  злостi.  Хто  ж  ти
будеш, що нашими полями зацiкавилась?
   - Агроном. Я щойно закiнчила iнститут,  i  мене  послали  до  вас.  Але
почула в дорозi про лихого голову, та й вiдпала охота зоставатися тут. Я з
дитинства боюся лихих людей. - I на виду дiвчини з'явилася  та  зворушлива
безпораднiсть, яку завжди чоловiки  хотять  узяти  пiд  захист.  -  Що  ви
скажете на таке?
   Данило  посмiхнувся:  йому  сподобалась  дiвоча   безпосереднiсть,   ??
тривога, та й личком, i станом дiвчина була наче виворожена. А  який  снiп
волосся у не?! Таки справжня польова царiвна!
   - Що ж менi сказати молодому агрономовi? - наморщив чоло. - Ти сьогоднi
ввечерi почала знайомитися з полем, з лугом, завтра ж познайомся з людьми,
з головою, то, може, пiслязавтра й розвидниться в головi.
   Дiвчина подумала, а далi пожвавiшала:
   - Ай справдi, може, розвидниться.
   - Де ж тво? речi?
   - В лiсi.
   - У лiсi? - не повiрив Данило.
   - Еге ж, у вашого лiсника. Вiн мене пiдвозив  з  району.  "Так  он  якi
"люди" зробили мене дуже лихим".
   - Наш лiсiшк видався тобi добрим?
   - Наче нiчого. Вiн увесь час турбувався про мене. Оце ж маю туди йти на
ночiвлю, але вже так иiзно: незчулася, як i споночiло,
   Данило вiдзначив про себе, що дiвчина, видно, з тих,  якi  захоплюються
роботою, а ?й сказав:
   - Ночiвлю тобi знайдемо в присiлку, бо до лiсу в таку  пору  небезпечно
йти: ще вовк перестрiне, й зостанемось ми без агрономi?.
   - А у вас ? вовки?! - Тiнi переляку пробiгли по дiвочому личку.
   - I вовки, i лисицi, i кабани, й борсуки, i кiзочки, схожi на тебе.  Як
тебе звати?
   - Мирославом.
   - Яке славне i незвичне для нас iм'я. Я  його  тiльки  в  творах  Iвана
Франка зустрiчав, а тепер - на сво?му полi. Ну то як, дiвчино, в лiс чи  в
присiлок?
   - Напевне, в присiлок. Вiн так гарно й та?мничо загубився посеред почi,
а мiсяць згори, а вода знизу заколисують i заколисують його.
   - Ти вiршiв не писала?
   - Слухала, як музику. А ви?
   - Теж люблю, наче музику. То й  пiшли,  бо  люди  всю  нiч  по  шматках
розберуть.
   - Так i моя мати колись казала, - посмiхнулась i одразу  ж  спохмурнiла
дiвчина.
   "Напевне, сирота", - подумав Данило, i йому захотiлося  чимсь  пособити
цiй довiрливостi, що тiльки почина? розгортати книгу життя. Як  воно  ляже
на ?? утлi плечi?
   Вони  мовчки  дiйшли  до  подвiр'я  Лаврiна  Гримича.  Данило  вiдчинив
хвiртку, пропустив попереду дiвчину, кивнув головою на хату.
   - Отут i переночу?ш.
   - Незручно так пiзно колошкати людей, - знiтилась Мирослава.
   - Вони ще й не заснулхi, тiльки  подвiр'я  спить,  -  клямцнув  клямкою
Данило.
   Небавом iз сiней озвалася господиня:
   - Хто там?
   - Це я вам, Олено Петрiвно, привiв гостю на гриби й  сомину.  Не  по?ли
все?
   - Знайдеться i для гостi, i для  тебе,  -  повеселiшав  жiночий  голос.
Незабаром тiтка  Олена  стала  на  порiг,  пильно  глянула  на  Мирославу,
сплеснула повними руками: - Яку ж гарнюсеньку назорив дiвчину! Ось до кого
ти поспiшав проти ночi.
   - Та нi, я вперше бачу ??.
   - Так я й повiрю тобi!
   - Правду кажу, тiточко. Це до нас прислали а такими косами агронома.
   - Така молодюсенька, а вже агроном?! -  знову  сплеснула  руками  Олена
Петрiвна. - Ти ж хоч цими пальчиками умi?ш у землi порпатись?
   - Умiю, - засоромлено посмiхнулася дiвчина. - Я з хлiборобського роду.
   - Тодi зовсiм добре. А жити, як захочеш, можеш у  нас  -  займай  другу
половину хати й живи, чи сама, чи з мо?ю Яринкою. Усi городськi кажуть, що
у нас, над бродом, i гарно, i затишно. Картопля, хлiб  i  молоко  ?,  риби
наловимо, шкварку присмалимо, а на  рiзнi  там  городськi  витребеньки  та
марципани - вибачай.
   - Спасибi вам, Олено Петрiвно, - подякував Данило й почав  прощатися  з
Мирославом. - Не журiться, товаришу агроном, тут вас доглянуть, як свою, -
та й пiшов, а з думки не сходили  ??  довiрливий  погляд,  ??  мiсяцем  чи
сонцем накупанi коси й те погойдування стану, що так принадно входило в цю
нiч.
   Iдучи за Оленою Петрiвною на другу половину хати, Мирослава сказала:
   - Видать, душевний у вас учитель.
   - Який учитель? - здивувалася жiнка.
   - Оцей, що привiв мене до вас.
   - Бог з тобою, дiвчино! Який же це  вчитель,  коли  вiн  голова  нашого
колгоспу, - здивовано вiдповiла, а потiм розсмiялася Олена Петрiвна.
   - Голова?! - ошелешено перепитала  Мирослава  й  почула,  як  на  щоках
спалахнули рум'янцi, - Оце так!
   - Виходять, пожартував?
   - Безсовiсний!.. - мимоволi  вирвалось  у  Мирослави.  Олена  Петрiвна,
схрестивши руки на грудях, похитала головою:
   - Та нi, дiвчино, вiн дуже совiсний, справедливий  i  до  людей,  i  до
хлiба святого; за це деякi й не люблять його. Ото вже безсовiснi.
   - Як чути у вас матiолою, - в мiшанинi думок пiдiйшла до вiкна.
   - А бiля не? сну?ться дух татарського зiлля -  це  вже  з  броду.  Тобi
покласти городський матрац чи на лiсовому сiнi будеш спати? Нiколи не буде
так пахнути сiно, як пахне в молодостi.
   - Iв дитинствi теж, - зiтхнула дiвчина, прислухаючись до броду.
   Другого ранку збентежена Мирослава прийшла до голови в кабiнет i  стала
на порозi.
   "Неначе доля! - подумав собi Данило. - З якого  ти  поля,  з  якого  ти
чару?.."
   А доля навiть не пiдводила на нього очей.
   "Якi вони в не??"
   - Залишайся, Мирославе, з нами, - попрохав Данило. - Люди в нас  добрi,
а голова не дуже лихий.
   "Безсовiсний", - для себе, вже без огуди, сказала"  дiвчина  й  пiдвела
довгi нерiвнi вi? на "безсовiсного".
   Вiн приязно глянув на не? i сказав собi:  "Польова  царiвна!"  I  знову
побачив ?? у полях.
   А польова царiвна, погойдуючись тополькою, пiдiйшла до нього:
   - Вам зараз вiддати документи?
   - Нащо менi цей клопiт: тримай ?х при собi. А тепер  можна  по?хати  до
лiсника.
   - Я зараз по?хала б чи пiшла  у  поля,  -  Мирослава  кинула  очима  на
невидимi ще поля i гарно посмiхнулася ?м.
   "Славна. Землю, певне,  любить.  А  коси  пахнуть  матiолою,  зiллячком
смутку".
   - Тодi я тобi дам, як у пiснi, сивого коня та чорну бричку - i  ?дь  на
оглядини.
   - А кiнь норовистий?
   - Спокiйний. Тiльки не пiдставляй йому коси - подумав, що пшениця.
   Мирослава стулила припухлi уста, не знаючи, як ?й повестися: промовчати
чи щось сказати з перцем...
   А вдосвiта другого дня, коли вона босонiж вийшла на подвiр'я, до  якого
з броду пiдiйшов туман, з вулицi озвався веселий голос:
   - Не спиться, бо хлiб сниться?
   - Ой! -  здригнулась,  розгубилася  дiвчина  i  зразу  ж  поправила  ще
прим'яту косу. - Куди це так рано?
   - Краще спитай: звiдки? - всмiха?ться, пiдходить до ворiт i тре щоку, в
не? в'?лось бджолине жало.
   - Кажiть, коли хочете.
   - З пасiки, яку вивезли на гречки.
   - Так меду заманулось? - в'?ла за вчорашню "пшеницю".
   - Я до меду не дуже охочий. Оце з дiдом Петром уже третю нiч марудимось
бiля вуликiв - поступово поверта?м вiчками на пiвнiч. Вдень  цього  робити
не можна.
   - Чому ж на пiвнiч? - здивувалась Мирослава.
   - Бо тепер спека, i  не  треба  нею  втомлювати  бджолу.  А  в  льоток,
повернений на пiвнiч, гарно пада? i ранкова, i вечiрня зоря та й продовжу?
медозбiр. То весною чи восени ми ставимо вулики вiчками на пiвдень -  тодi
треба вловити сонце.
   - Скiльки свiту, стiльки дива. I це неодмiнно треба робити головi?
   - Аякже! Я, наче гоголiвський. Рудий ГГанько, люблю пасiку i  менше  ??
вiдвiдувачiв-медо?дiв, - посмiхнувся лукаво. - У Гримичiв тобi добре?
   - Гарно. Тут смiх завжди кружля? по хатi.
   - А ластiв'яче гнiздо над сво?м  вiкном  бачила?  -  кинув  погляд  пiд
стрiху.
   - Нi.
   - Хм.
   - Це гнiздо - етнографiчна цiннiсть?
   - Ластiвки  лiтають,  бо  лiта?ться...  -  сказав  загадково.  -  Бувай
здорова! - I пiшов.
   "По?хав Хома до Харкова". Що воно  за  чоловiк?  А  над  вiчками  треба
подумати. От зараз побреду до пасiчника, звiрю контрольний вулик, -  знову
поправила косу, глянула на порепапу грудочку ластiв'ячого гнiзда i  двором
пiшла до татарського броду.
   За городом з пухнастих вiй верболозу проглянула дрiмливим оком копанка.
Тонконогi незабудки зопалу вскочили по колiна в не? i злякались:  а  може,
тут так глибоко, що й блакитнi хусточки утопимо? Угорi просвистiли крилами
чирята, у бродi скинулась риба, потiм гарно озвалося весло, i ранок  почав
розгортати туман.



   XI

   Семена Магазаника збудило  з  передгроззя.  Його  тепер  завжди  будять
передгроззя i грози; на землю вони заносять дощ, а в його нутро тривогу. О
грiхи нашi, грiхи, де розсiяти, де прикопати вас?
   Зiскочивши з широкого, ще панського, лiжка, що мало на  собi  дерев'янi
напатланi голови звiрини й потемнiлi бронзовi лапи,  лiсник  перехрестився
на куток, з якого сам же  повиносив  втемнiлi  вiд  часу  iкони,  засвiтив
громову свiчку, прилiпив  ??  на  рiжок  столу  й  тiльки  тодi  глянув  у
розчинене  вiкно.  За  ним  чорним   наполоханим   громаддям   ворушилася,
розшумовувалася й на когось гнiвалась розбурхана душа  чорнолiсся,  а  над
нею аж стогнав у хмарi темно-сизий проливень чи град.  Коли  б  тiльки  не
град!..
   Високо спалахнула надломлена блискавка, i грiм, обвалюючись, увiгнав ??
в лiси. Та не ця й  не  друга,  а  тiльки  четверта  блискавка  вкинула  в
холодний пiт лiсника:  вона  була  такою  ж  згадюченою,  як  i  тодi  над
татарським бродом. Ох той брiд i синiй,  глибинний,  мов  з  другого  неба
вихоплений, корiнь громовицi! I час не стира? вас iз пам'ятi...
   Магазаник одвернувся од вiкна, простягнув руки до свiчки, що  тремтiла,
мов скарб.
   - Вилiкуй мене, господи, бо стривожились костi мо? i душа  стривожилась
моя.
   Еге ж, тривога, як ?й тiльки хотiлося,  ходила  в  ньому;  отак  ходить
гостець по болючих костях.
   За вiкном рiзко, простуджено киркнув старезний ворон, якому довгий  вiк
змiнив голос i покульгавив ноги. Ворон кособоко, шматком чорно?  роздерто?
хустини, пiднявся  врiвень  з  чорнолiссям;  i  вiн  чогось  тривожився  в
передгроззя, по-гадючи шипiв крилами, покинувши в  гнiздi  свою  принишклу
пару.
   Навiть старезний ворон ма? сяку-таку пару, а в нього,  вважай,  пусткою
вi? домiвка: не  прийшла  сюди  Оксана,  не  прийшла  й  друга  вдовиця  з
Лiтинецькпх Майданiв, яка мала поставу королеви й начорно пiдсмаленi брови
отим карим сяйвом, що спалахувало у ?? то святих, то грiховних очах. Ох цi
очi! Вона теж назвала його дядьком i в гнiвi, коли  вiн  почав  домагатися
любощiв, влiпила противне слiвце: "Слизькоокий!" I на  багатство  його  не
ласиться жiноча врода, от i вдовольпяйся тим, що крадькома вихопиш у лiсах
у тих поденщиць, у яких грiх не перебродив на каяття.
   Знову на рентгенах хмар зазмi?лися блискавицi, ?х мертвитно-блакитнавий
одсвiт по саму стелю затопив хату, перенiс Магазаника i до страшно? ночi в
татарському бродi, i до того далекого оманливого часу, коли  вiн  з  весни
1918 року служив на Полтавщинi в державнiй вартi його  свiтлостi  гетьмана
Скоропадського, по-дурному надiючись тодi, що гетьман нарiже вiрним слугам
земельки. Та гетьман, неначе  злодiй,  уночi  потай  залишив  напризволяще
сво?х поплентачiв, а сам утiк на чужi хлiба в Берлiн. Сам  фон  Гiнденбург
вшанував його ма?тком, вшанував i пенсi?ю. А чи згаду? коли його свiтлiсть
про сво?х слуг - "експедиторiв", що вiддiляли мужицькi душi вiд тiла i пiд
нашвидкуруч збитими шибеницями шмарували петлi сiрим солдатським милом?
   Коли що й було гарного за гетьмана, то це тiльки форма: короткi червонi
кожушки та чорнi смушевi шапки, на яких вiтер метляв довгi червонi  шлики.
Вiн i досi iнодi чу? це маяння, тiльки тодi воно  оксамитне  шелестiло  на
плечах, а тепер, при самiй згадцi, шипить, мов  гадина...  Ох,  тi  петлi,
нашмарованi сiрим солдатським милом, та витягнутi ши?  пiд  ними,  та  мiж
небом i землею молодi, iз вiтром чуби... Щезнiть,  розлетiться  на  чотири
вiтриi Вiн же нiколи сам не вiшав. До цього мав  хист  i  ухiття  колишнiй
гласний губернсько?  земсько?  управи  Оникiй  Безбородько,  який  пишався
сво?ми дiдичними маетностями, знатним родом i сановитою поставою.
   За царя вiн мрiяв про камергерськi штани i всюди бив  у  бубон  "?дино?
недiлимо?". У часи Центрально? ради Безбородько одразу перешерстився i вже
вiнцем  державно?  творчостi  вважав  федеративний  устрiй  i   вiдстоював
дроблення Укра?ни на самостiйнi кра? за взiрцем швейцарських кантонiв,  бо
так легше йому самому буяо стати значним правителем. А коли Берлiн  зробив
гетьманом Укра?ни  царського  генерала  Скоропадського,  "державобудiвник"
Беабородько,  не  тямлячи  себе  од  радостi,   що,   нарештi,   дiждалися
гетьмансько? корогви, булави й бунчука, почав писати гетьманськi закони на
мужицьких спинах i вiшати бунтарiв. "Смертовбивство за гетьмана  -  це  не
грiх, а честь", - повчав цей виросток iз старовинного пня. ?дине, що  тодi
не подобалося Безбородьковi, -  це  офiцiйний  титул  гетьмана:  для  чого
писати   "його   свiтлiсть",    коли    ма?мо    предковiчне    -    "його
ясновельможнiсть"?.. Таки вiрно хтось укусив гетьманця: "З  тако?  парсуни
кравець може викро?ти будь-якого, навiть чорта..."
   Чого це я про нього? I повiв плечима,  наче  в  них  таврами  вбивались
вирла ярмаркового старця. Щезнiть, паскуднi.
   На блясi нестерпно, як пострiли, залопотiла перша дрiб граду, але скоро
вiн ущух, бо хмара подумала, подумала собi щось та й  понесла  сво?  торби
стороною, i в них стали вмирати громовицi.  На  подвiр'я,  шиплячи  сохлим
.крилом, почав падати кульгавий ворон. Ось вiн торкнувся  землi  i  боком,
боком покривуляв до  жолобцiв,  з  яких  ?ли  кури.  Колись  вiн  шматував
курятину, а тепер краде курячi недо?дки.
   Магазаник, вiдганяючи привиди минулого, дмухнув на свiчку  й  пошелепав
постолами на другу половину  оселi,  де,  розкидавшись,  вилежувався  його
мiцпотiлий розкучмлений дiвчачур. Ох i голiнний же вiн у нього до  дiвчат,
а до роботи ледачий, мов церковна брама. Через лiнощi вже з друго? контори
виганяють недбальця, а йому хоч би за  вухом  свербiло:  удень,  дармуючи,
прода? зуби поденщицям, а ввечерi чеше на  село  до  дiвчат.  I  всю  свою
спритнiсть вгатив на залицяння, а хто ж ма? думати про видвиженi?? Почувши
скрип дверей, Стьопочка насилу роздер повiки, потiм на  ввесь  вид  набрав
кваснини й зашелестiв жовтими млинками вiй: "От старий сновигач. I сам  не
спить, - морду?ться, мов бiс у потоках, i другому не да?".
   - Вставай, вставай, дрiмайло. Годi барложитись у постелi  га  гайнувати
час, бо час робить грошi, а погода - сiно.
   - Чого такий поспiх? - спросонку бурмилиться Стьопочка. -  Ще  ж  чорти
навкулачки не бились.
   - А ти в пеклi вештався, що таке городиш?  -  не  сердиться  батько.  -
Продрiмись, доволi в постелi барложитись, не влежуйся на гнилицю.
   - Хто лежить, той не впаде, - лiнюх  вивiльню?  з-пiд  вiй  невдоволену
рiдкувату синьку. - Чого вам?
   - Медозбiр очiку? нас. Будемо з дуплянок добувати мед.
   - Знову ма?мо бджiл викурювати сiркою? - ва дiдька скривився  Стьопочка
.i "ашлянув, нiби вже давився бiсiвською кров'ю сiрки.
   Та батько не розсердився, а лагiдно сказав:
   - Спробу?мо повиганяти бджiл у рiйницi. Ось перекусимо зайчатини  та  й
до солодко? роботи.
   -  Зайчатина  з  начинкою?  -  пожвавiшав  Стьопочка,  який  нiколи  не
скаржився на апетит.
   - Як завжди. Василина звечора готувала, а вона ж  так  готув  -  пальцi
оближеш.
   Чадо  згадало  пишнотiлу  вдовицю,  яку  жiнки   заочi   прозивали   то
соромiтницею, то непотребницею, чижикувато глипнуло на  батька,  мугикнуло
собi щось пiд нiс  i  з  нехiттю  почало  виповзати  зi  складок  широко?,
запiвдарма вимiняно? ковдри.
   - Як до зайчатини, то до зайчатини. - I ?ло ж воно ту страву, як у  мiх
кидало.
   - Дивись, черево напасеш, мов барило, - не витримав батько.
   - Не вашим ногам  його  носити,  -  недбало  вiдмахнувся  рукою.  Пiсля
снiданку, повдягавши сiтки, вони вже порались  бiля  старих  дупляпок,  що
стояли на бсздопках i наскрiзь пропахли медом, воском та  лiсовим  зiллям.
Воно б можна було перейти тiльки ни вулики, але невибагливi  дуплянки  теж
давали зиск й iнодi заносили  Магазаника  в  далеке  дитинство  на  пасiку
батька, який узимку i влiтку ходив у кожусi, бо мав пiсля поранень холодну
кроз. Тодi в душi Семена не було нi теперiшнього паскудства,  нi  тривоги,
нi страху. Що б вiн тiльки дав, аби знову повернутися дитям  у  неквапливi
роки батькiв, бо в сво?х роках, i теперiшнiх, i тих, що прийдуть,  уже  не
матиме втiхи; вiн свiй вiк як по груддi проволiк та й  ма?  з  нього  одне
лахмiття в нутрi.
   "Вилiкуй мене, господи, бо стривожились костi мо? i  душа  стривожилась
моя...  Може,  хоч  спiвуче  снування  бджоли  та  ?хнiй   пожиток   трохи
втихомирять ??". А пожиток небесна худiбка несла справно, бо  навчився  од
батька доглядати за нею i весною, i  влiтку,  i  в  осiнь,  а  на  зимiвлю
залишав тiльки молодi вересневi бджоли.
   Не встиг Магазаник вирiзати колодачем до перших  снiзок  стiльники,  як
вiд оселi почувся дзвiн ланцюга i несамовите валування блохастого кунделя,
що глушив джмелине дзижчання лiри й голос лiриика:
   Мимо раю проходжу,
   Гiрко плачу i тужу,
   Ой горе, горе нам превелике...
   З  дворища,  вiд  возовнi,  де  розсихалися  старi   вози   i   мажари,
придивляючись чи принюхуючись до всього, iшов на точок той самий  старець,
якого  Магазаник  побачив  на  ярмарку.  Масний   млинець   його   картуза
пiдсмажувався на непокiрних рудувато-сiрих кудлах, а задичавлений волоссям
вид, хрящуватий носяра та жовтуватi текучi очi  нагадували  щось  недобре,
совине.
   "Такому ночами бiльше  пасу?  конi  красти,  анiж  лiрою  вимантачувати
копiйку".
   Приплентач пiдiйшов до Магазаникiв,  ледь-ледь  кивнув  головою  i,  як
сторчак, мовчки  став  край  задернiлого  саду,  чекаючи,  поки  на  нього
звернуть увагу.
   - Чого тобi, божий чоловiче? - неприязно спитав лiсник. -  Бачиш,  люди
мають роботу! - I пiдвiв куцуватi руки, з яких уже  тягуче  стiкав  мед  з
утопленими бджолами i чарунками понiвечених стiльникiв.
   -  Я  пожду  людей,  маю  час.  От  вставите  денце  в  дуплянку,  тодi
погомонимо, -  багатозначно,  навiть  насмiшкувато  мовив  пришелець,  вiн
опустив на очi синцюватi облисiлi капшуки повiк, полiз лопатистою  iржавою
рукою до кишенi, вийняв цигарку, кинув ?? до рота й почав  перекочувати  з
кутка в куток.
   Лiсниковi здалося, що вiн десь чув цей голос, десь бачив таку саму  гру
з цигаркою.
   - Нам, старче, нiколи точити ляси,  -  розшнурову?  варги  Стьопочка  й
огуркувато оглядав торбептника. - Хоч у нас ложапого хлiба нема, та  якусь
скибку винесу, вiд собаки проведу, i ходiть собi далi.
   Тепер уже прибулець не олi?ю, а жовчю подивився на Семенового виплодка.
   - Ти, бачу, не по роках клепаний на язик. Що ж, непоштивцю, тобi, може,
за походеньками та гульками й  нема  часу  для  мене,  а  батько,  надiсь,
знайде! - смачно затягнувся, пустив дим над  дуплянкою  й  почав  бавитися
перiстою бородою.
   Магазаник тривожно оглянув нахрапистого закрутиголову, який  вгрузав  у
нього тягучим поглядом i не прохав, а наказував iти на розмову.  Всерединi
заскiмлив страх. Зiтхнувши, лiсник ще потримав над  ночовками  розчепiренi
руки, щоб до решти стiк мед, ще  крадькома  глянув  на  лiрника  i  сказав
синовi:
   - Ти менi обережненько впусти бджiл у дуплянку, а ми з божим  чоловiком
пiдемо до хати.
   - ? з ким ходити, - чадо нiяк не  могло  зрозумiти  такого  дивацтва  й
невдоволено стулило варги i вi?.
   - Тебе, вертигузе, не  покропили  бiси  злосмрадною  водою?  -  Старець
глянув на Стьопочку, наче на недоробка, i в того злiсть вибила на  обличчi
рум'янцi.
   - Може б, ви, божа людино, пiшли з нашо? пасiки пiд  три  чорти  чи  до
грому!
   - От у кого в головi ще й не орано, а пиша?ться,  мов  свячене  порося.
Колись батько забувся тебе гарненько откудовчити i лозиною  нагнати  розум
до голови, - насмiшкувато вiдказав лiрник, обернувся до  нечеми  спиною  й
крутнув ручкою лiри, що теж обiзвалась насмiшкою.
   Переступивши порiг лiсово? оселi, непроханий  гiсть  пiдняв  руку,  щоб
перехреститися, але  одразу  й  опустив  ??  донизу,  втупився  вирлами  в
господаря:
   - Ти, Семене, богозневажником став? У тебе старий бог з покуття зiйшов,
а нового не встиг поставити?
   -  Хто  ти,  чоловiче?!  -  скрикнув  у  якомусь  недоброму  передчуттi
Магазаник, наступаючи ногою на волохату тiнь прошака.
   В очах старця поширшала олiйнiсть - хоч гнотики запалюй па нiй. Де  вiн
бачив цю текучу олiю, цього носяру, що виткнувся з хащiв волосся?
   - Iще не впiзнав? - викривлю?ться недобра посмiшка.
   - Нi.
   - От як лiта вивiтрюють пам'ять, - старець  випростався,  повiйськовому
стукнув закаблуками розбитих чобiт i велеречиво  прорiк:  -  То  гарненько
потруси, пошеретуй роками, папе й добродiю найшановнiший!
   - Оникiй! Оникiй Безбородько, - з жахом  прошепотiв  тремтячими  устами
лiсник; вiн вiдчув, як одразу йому повечорiло в очах, як померхло обличчя,
як пересохло в ротi. Вiдвiвши вiд  "папа  й  добродiя  найпiапопттiттiого"
невидющий погляд, понишпорив безтямно по втемнiлих  вiкнах.  Але  за  ними
нiчого не побачив; перед ним мертво  розступився  час  i  загойдав  петлi,
нашмарованi сiрим солдатським милом, а  бiля  них  скорботу  приречених  i
жорстоку невблаганнiсть Безбородька. Хоч Оникiй був справжнiм  недолюдком,
але всюди пишався, що його  старовiчний  родовiд  iде  ще  вiд  ки?вського
полковника Олександра Безбородька, який  пiсля  смертi  Катерини  II  став
мiнiстром i довiреною  особою  царя  Павла.  I  ось  тепер  цей  шляхетний
недогарок прадавнього царедворця пiд машкарою  прошака  звалився  на  його
бiдну голову. I не затернiв за ним слiд, i нi вiйна, нi оперативнi трiйки,
нi Чека не спiймали цього пройду.
   - Впiзнав нарештi? - iз задичавленого, перестояного волосся  протягнули
в кривiй посмiшцi синюватi, мов напiврозчипенi скойки, вуста. -  Чого  так
заблимав вiями, чого так залихоманило тебе?
   - Такий гiсть i мертвого в домовинi  залихоманить,  -  сказав  зiв'ялим
голосом i мерзлякувато повiв плечима, щоб  струсити  з  них  бодай  частку
морозу i страху.
   - Он як ти заговорив! Етикетально? - повiльно спалахнула  Беабородькова
олiя. - Л колись у державнiй вартi ми мали а тобою братання.
   "Не братання, а полигання", - подумав Магазаник, але вголос сказав:
   - Сiдай, коли прийшов.
   Та Безбородько не квапився сiсти за стiл, а все позирав на вiкна.
   - Добре ти тут, на вiддiлi, обгнiздився, господарю!
   - Обгнiздився як умiв: багатства не доскочив, а якусь мализну тримаю  в
руках, - прибiднився Магазаник.  -  Вигулькнув,  виходить,  аж  через  два
десятки рокiв. От як воно бував в життi.
   - Життя - це довга нива, i що  тiльки  не  родить  на  нiй.  "I  такого
бузувiра, як ти", - подумав лiсник, бо мав меншi грiхи, анiж Безбородько.
   - Що, згадав молодiсть? - знову насмiшкувато  кривить  синюватi  скойки
вуст.
   - Мусив.
   Оникiй ще позирив по  вiкнах,  заглянув  у  ванькир,  в  закоморок,  де
обсихав закипiлий кров'ю линтвар, i тiльки тодi почав скидати з себе лiру,
торбу, обстрiпаиий пiджак i  перетлiлу  сорочку,  вишиту  узором  гетьмана
Полуботка.
   - А борода в тебе не скида?ться?
   У Безбородьковiй олi? спалахнув лихий полиск ошалiння:
   - Поки що не скида?ться. Поки що! Але як настане час ново? влади,  тодi
скину i бороду, i вуса, i чи?сь шкури од плечей донизу буду риати -  буиня
вичиню з них i iiiд ?хню музику шиу цигансько? халяндри.  Ще  я  дочекаюся
цих обертасiв! Од них не одному стане шкварко!
   Вiд  такого  дикого  знавiснiння  навiть  Магазинику  стало  лячно:  не
забулось, не перетлiло минуле в душi сановитого жебрака чи слiпця. Йому ще
цигансько? халяндри заманулось. Старцюй, як старцю?ться, та радiй, що ма?ш
хоч жебраний хлiб. Ти ж не хлiбом, а свинцем та мотуззям годував людей.
   Безбородько вiдчув, що Магазинику не сподобалась його мова,  презирливо
повiв хрящуватим носярою.
   - Щось не те в твою розумну голову  завiялось.  Може,  усамiтнившись  у
лiсах, дума?ш прожити мирним хлiбом та медом слов'янства i вже не вiриш  у
перемiну влади?
   Лiсника обурила чванькуватiсть Безбородька.
   -  Вгадав:  таки  не  вiрю.  То  в  громадянську  вiйну  були   в   нас
сякi-такi-iкони, а залишилося з них одне порохно... Тодi ще  вiрилось,  що
нiмецькi шарабани привезуть нам i гетьмана, й самостiйнiсть.  Ох,  якi  то
були шарабани! Три роки вiйни про?здили - i не скрипiли, бубнами гули!
   - Почекай про шарабани! - поморщився Безбородько. - Чому ти в  перемiну
не вiриш?
   - А чого менi вiрити? Де знайдеш тi дрiжджi, на яких зiйде нова  влада?
Усе, що колись шумувало голубою концепцi?ю, або загинуло, або подалось  на
безплiддя   по   всiх   заграницях,   або   на   безвiк   розсипалось   на
смiття-термiття.
   - На старi дрiжджi таки нема надi?; усе в них усохло, окрiм  злостi,  -
погодився Оникiй i спохмурнiв: згадав вибух сво?? злоби. - А чи зна?ш  ти,
Семене, що зараз робиться на Заходi, на мiжнародностях?
   - У мене за тi мiжнародностi голова не болить. Бачив ?х у громадянську:
англiйськi свiтоправителi бояться, що французькi захоплять Чорне  море,  а
французи спасаються, щоб англiйцi i нiмцi  не  прибрали  до  рук  Балтику,
навiть саму  Америку  лихоманило,  опасалась,  що  японцi  обшахрують  ??.
Поживши на свiтi, надивившись на всяке вертiйство, я таки  повiрив  одному
письменнику: вся iсторiя людей - се iсторiя обману.
   - Ти дивись! - Безбородько вибалушив очi на лiсника. - Навiть Магазаник
укинувся в лiтературу! Диво дивне! Та, крiм лiтератури, ? полiтика.  Що  ж
тодi головне ма?ш у  мiзках?  Ти  гада?ш,  бiльшовики  довго  дадуть  тобi
прожити хуторянином? Тодi давно не метено пiд тво?м чубом.
   - А в когось i пемито пiд чубом, - спалахнув Магазаник.
   - Облиш сво? дурнi жарти, скоро буде не до них.
   - Чого ти мене страха?ш полiтикою i мiжнародностями!
   - Бо такий час на порозi сто?ть. Хiба ти не чув про Гiтлера?
   - Так то ж людожер!
   - Хай i  так,  -  неохоче  погодився  Безбородько.  -  Але  iсторiя  нс
обходиться  без  жорстоко?  карностi!  не  тiльки  iсторiя,  навiть   iде?
вимагають жертв. А на теперiшню iсторiю, щоб  вилущити  з  не?  корiння  й
насiння   соцiалiстичного   ?вангелiя,   треба   владування   не   якогось
слабовольного царя Миколи, а саме Адольфа  кривавого.  Вiн,  узявши  силу,
наведе порядки в ?вропi, бо посадив армiю не в шарабани, а в танки.
   Хоч Магазаник i розумiвся на соцiалiзмi, мов крiт на зорях, i,  звiсно,
нiяко? приязнi пе мав до нього, проте не подiляв надiй Оникiя.
   - А що з того, коли твiй Гiтлер пiде воювати  соцiалiзм?  Заярмить  вiн
нашу землю, запалить нашу хату, а якщо й принесе добро,  то  тiльки  сво?м
гiтлерякам.
   Оникiй строго подивився на лiсника:
   - Ти ще не зна?ш, як нам треба, щоб  стати  господарями,  пройти  крiзь
цiдилок нiмецького життя.
   - На цьому ж цiдилку ми не залишимо все? - навiдлiг б'б  Безбородька  i
сам пиша?ться ударом. - Нi, я сво? господарювання i свою хату не змiняю на
чужу.
   - Тепер годi думати про свою хату, треба думати про всесвiтню.
   Магазаник скривився: цей головодур хоч кому заб'? баки.
   - Маючи за плечима торбу, можна багатiти й такими думками. А я не  хочу
нi всесвiтньо? хати, нi гiтлерiвсько? пустки, для мене цiлком досить  мо??
оселi й спокою в нiй.
   Безбородько зчавив обурення i заговорив з великим запалом;
   - О, заспiвав канон за померлi душi! Чи ти хитру?ш передi  мною,  чи  в
тво?й головi зiв'яла розсада i  дума?ш  прожити  тихим  гречкосiйством  та
пасiчникуванням? Але де тепер ? спокiй на грiшнiй землi? Нам з тобою  може
дати якийсь спокiй тiльки нова влада. Як прийде Гiтлер, вiн зразу посадить
правувати на гетьманський дзиглик старого Скоропадського, бо ж недарма сам
Герiнг став пiдскарбi?м гетьмана - вида? йому кошти i на булаву i на двiр.
Про велику Укра?ну з правителем Скоропадським i чув, i читав я.
   - Виходить, народ зiрвав  промiння  з  гетьмансько?  булави,  а  фашизм
засвiтить ?х, як свiчi? - блиснув позиченим словом Магазаник.
   - Хоча б I так.  Хiба  тобi  не  хочеться  знову  побачити  гетьмана  в
соболинiй шапцi i. з шаблею при жупанi? Хiба не хочеться  почути  святковi
дзвони Софi?? А тодi, за гетьманщини, й нашi голови на щось згодяться,  бо
хоч як ти хитруй, а ми два гриби в одному борщi. Коли б ти тiльки знав, як
надокучило носити на собi це подiрчавлене  гноття,  цю  бороду,  цю  лiру,
прикидатися жебраком i збирати в торбу чужi об'?дки. Це менi, що мав сво?х
пiвтисячi десятин  орно?  землi,  -  в  широко  розставлених  очах  Оникiя
заблимали олiйпi жалi.
   Магазанику стало шкода його чи ?хньо?  молодостi,  про  яку  навiть  на
самотi страшно згадувати. Прогайнував ?? нiзащо, та й пiшов вiк  стороною,
як злодiй од людей, i  нiчого  доброго  не  згада?ш  у  ньому.  Бо  що  та
гетьманська соболина шапка? Бридня i омана.
   - Чого ж, Оникiю, коли так надокучило тобi старцювати,  не  пристро?вся
десь на службу? Ти ж  учився  в  унiверситетi,  та  й  голова  в  тебе  не
заплiшена.
   - Така моя лукава доля, - знову запантрував очима по вiкнах. - Менi  не
можна бути хоч на якiйсь виднотi: минуле не дозволя?, та й вид  мiй  легко
запам'ятати. Спробував якось в одному закутку сукновалити,  а  потiм  став
салотопом  i  мало  Сибiру  не  доскочив.  От  i  мушу  старечими  патлами
приховувати свою пику i те, що було у вiсiмнадцятому.
   - Дiла... - не зна?, що на таке сказати лiсник. - А тво?  жебрання  да?
щось? Чи перебива?шся з хлiба на  воду?  Безбородько  зневажливо  розлiпив
губи.
   - То тiльки у великих мiстах, кажуть,  деякi  хитрi  жебраки  доскочили
багатства, а в селах про це нiхто споконвiку не чував. Однак  ранiше  i  в
нас крутилась якась копiйка, а тепер, вважай, замулило ??.
   - Це ж чого? - здивувався Магазаник. - Зараз люди нiби  щедрiший  мають
грiш.
   - Воно то так, але  ?  й  iнше,  -  зсунувся  зi  свого  старого  мiсця
повiльний селянський розум. Ти ж зна?ш: колись наш дядько бiльше  вболiвав
за худiбку, нiж за себе. Молишся ти в його хатi, - то вiн тiльки  вiдчiпне
подасть, а помолишся бiля корови чи коня - iншу ма?ш заплату.
   - I що ти казав скотинi? - пожвавiшав Магазаник.
   - Та всяке,  -  неохоче  вiдказав  Безбородько.  -  А  найбiльше  таке:
"Христе, боже наш, опасай i оберiгай худобицю вашу удень пiд сонцем, уночi
пiд мiсяцем,  пiд  ясними  зорями,  i  на  пiзнiм  ляганнi,  i  на  раннiм
вставаннi, i на досвiтнiх годинах, де вона роси спаса?,  де  води  спивав.
Сохрани, боже, ?? вiд звiра лютого, вiд  язика  клеветущого,  i  вiд  гада
гадовитого, i вiд чоловiка лукавого, i вiд всiлякого зла, аби прибувало на
худiбцi усього i з роси, i з води, i з прекрасного цвiту..." Прибутне таке
було слово. А тепер порозумнiшало  село  i  до  худоби  тiльки  зоотехнiка
кличе. Та годi про це... Як у вас люди: втомилися  бiльшовицькими  планами
виконання i перевиконання?
   - У нас стараються одне поперед одного, бо мають не  голову,  а  такого
завзятця, що нi в чому не замiлить лемеша. У пього iде?, i хлiб,  i  надi?
водно зiйшлися. Цей, дбаючи про людей, навiть у свято не додивиться  свого
сну. А чого тебе людська втома тривожить?
   - Утомити, розтривожити, пересварити людей - цс велике  дiло  для  нас.
Ну, а коли твого голову господь покарав  таким  розумом,  то  треба  якось
хитромудре применшити його  чи  й  штовхнути  на  печерування  ракiв.  Вiд
розумних бiльшовикiв нам уся бiда йде, а за неризумцiй чи тих, хто квасить
душу в горiлцi, тримайся руками й ногами.
   - Он як, - промимрив лiсник. - Може,  досить  уже  нам  полiтикуватись,
треба й за почаступок подумати. Я?чнею не погребу?ш?
   - Можна i я?чнею, тiльки на салi, щоб шкварчала пательня, немов у пеклi
для грiшникiв.
   - Скiльки тобi я?ць бити?
   - Пiвдесятка вистачить, - пожвавiшав Безбородько. - У мене, коли  добре
наб'ю животисько, душа наче на подушцi лежить. Розкiш у тебе  в  лiсах,  -
згадав про щось Безбородько, посмутнiв. - Розкiш приходить  зi  смаком,  а
мина?ться з болем. Я не дуже зобиджу тебе, коли назву сво?м жертводавцем?
   - Що це i до чого?
   - Не догаду?шся? Спроможись на якусь тисячу карбованцiв. Не таку вже  й
велику потребу маю. Магазаник насупився:
   - Де менi аж тисячу взяти? Хiба не зна?ш, яку плату ма? лiсник?
   Безбородько засмiявся, посварився бруднуватим пальцем:
   - Але я ще знаю i якi приварки ма? лiсник.
   - - Не так приварки, як людський поголос. Усяк iз чужо? торби хлiба  не
жалi?.
   Олiйна ?дь пронизала непроханого гостя, де й взялася така, гидомирна.
   - Семене, не  будь  свинею,  коли  тебе  люди  величають,  i  не  бреши
вочевидяч, я ве сьогоднi з'явився на  свiт.  Знаю,  що  ти  свiй  грiш  не
пропустиш крiзь горло, знаю твою ненаситнiсть i знаю, скiльки хтось колись
уторгував за хлiб i картоплю! Згадав?! Отож, не скаржся на безгрошiв'я,  а
мерщiй клади тисячу на стiл, бо можу передумати й зажадати бiльше.
   - Зажадати! - насупився лiсник. - А коли я не дам тобi нi шеляга?
   - Даси! Ще й подяку?ш, що вiзьму! - граючи синцями вуст, зухвало сказав
Оникiй. - Ти ж зна?ш, яку  шанобу  останнiм  часом  мають  натуркування  i
папiрцi? Кинеш у скриньку на когось кiлька слiв, а  вони  й  вигублять  iз
життя кiлька рокiв.
   На жорнуватому обличчi Магазаника виступили краплi поту, вiн обтер його
рукою.
   - Як ти страшно жарту?ш у мо?й хатi.
   - З тобою - тiльки жартую, а деякi по Сибiрах видихають мо?  папiрцi  i
крючкотворiю, - уже не очi, а шершнi нацiлились на Магазаника. - Копiйка ж
твоя дуже потрiбна менi, бо збiднiв зараз.
   - Або дай, або видеру, - прогутнiв лiсник.
   - Хоча б i так, - не образився, а в усмiшцi вилущив з хащiв  перестиглi
бобини зубiв. - Я теж хочу пожити по-людськи: не  в  соломi,  а  в  чистiй
постелi поспати,  смаковиту  молодицю  пригорнути,  бо  старець  я  тiльки
одягом, а не тiлом. У тебе нема яко?сь литкасто? та кульшасто? пiдтiпанки,
що поцiнно бере за любощi?
   - У нашому селi нема халяндр, i нiхто з жiноцтва не  править  грошi  за
грiхолюбство, - гордо сказав лiсник. Хоча вiн не раз  виривав  у  молодиць
любощi, та нiколи мерзенна копiйка не потьмарила ?х.
   - Наше жiноцтво ще в цьому дiлi занадто арха?чне i  перелюбство  вважа?
за найбiльший грiх, - потрусив патлами Оникiй. - Воно  й  досi  носить  на
собi спiдницю до п'ят, а  в  собi  сантимонти  недоторканостi.  I  тут  ми
вiдстали вiд iноземщини. А вiд цього чоловiки мають менше радощiв у життi.
   - Чоловiки чи розпусне тiло? - навiть Магазаник не  витерпiв  патякання
жеребила. - Де ж ти свою жiнку покинув?
   Безбородько насупився, махнув на вiкно заволохаченою рукою:
   - То цiла iсторiя, Семене. Вирвав колись i я шматок щастя;
   про таке, за веремi?ю i грiхами того часу, вже й не  снилось:  прияомив
до себе красуню учительку, що тiльки й мрiяла про чужi  дитячi  голiвки  i
правду на землi. Це була iз тих, яка й у вогонь би стала, а  не  пiшла  на
зваблювання. Коли, ковтаючи сльози, виходила замiж, зажадала одного -  щоб
я покинув державну варту i грiбся до людського берега. Довелось  пообiцяти
уволити ?? волю, та не уволив, i вона одразу вiдкинулась од мене.  Згодом,
вже при червоних,  крадькома  прийшов  до  не?,  i  моя  красуня  мало  не
впакувала мою грiшну душу за грати. Ледве тодi  винiс  ноги  з  ??  оселi.
Тепер теж учителю?, служить комунiстам i сама комунiсткою стала.
   - Замiж не вийшла?
   - Не вийшла i навряд чи вийде: вона дуже iдейна i бiльше однi??  любовi
не визна?. Таку нiщо не переважить... - Негадане тiнi жалiв  пройшлись  по
його оберемковi вовни, i вiн вже сумом глянув у вiкно чи в далекi роки.  -
А була ж на вроду, мов яспа зоря у погоду.
   - Як же до тебе прибилась така врода? - Магазаник  не  дуже  делiкатним
поглядом змiряв Безбородька.
   - Чого тiльки не вчинить вiйна. Чував, що вона пере?хала вчителювати на
Подiлля, - нiби зiтхнув усерединi i зразу  ж  махнув  лопатою  руки,  нiби
вигрiбаючи сво? жалi. -  Ти  не  розгнiва?шся,  коли  я  в  тебе  залишуся
переночувати?
   Магазаник полiз рукою до потилицi.
   - Як хочеш. Але ховатися ма?ш вiдлюдком у  лiтпяку  чи  в  сушарцi,  що
сто?ть за огорожею, бо в хатi й бiля хати багато товчеться людей.
   - Не пересушиш мене в нiй? - Безбородько так блиснув  сво?ю  олi?ю,  що
Магазанику стало моторошно. Але вiн удав, що не зрозумiв натяку.
   - Коли тебе старцювання не пересушило, то проживеш  i  в  сушарцi.  Там
навiть стiни пахнуть сушнею.
   До оселi, згинаючись, увiйшов Стьопочка, поперед себе вiн нiс ночовки з
щiльниками, що пахуче стiкали медом i ворушились зав'язлими бджолами.
   - Куди ?х, тату? Може, в бортяницю?
   - Став на стiл. Як балювати, то балювати: бог  послав  нам..,  дорогого
гостя.
   Стьопочка збагнув, що патлань, певне, був колись немалим цабе,  i,  вже
приязно  посмiхаючись  йому,  висадив  ночовки  на  стiл,  до  якого  була
прилiплена громова  свiчка,  та  й  знову  пiшов  до  дуплянок.  Магазаник
засвiтив свiчку.
   - Перед богами, а не передi мною свiти  ??,  -  засмiявся  Безбородько,
пройшовся по хатi, i на кожен його крок свiчечка вiдповiдала дрожем.  Так,
певне, i  його,  Магазаника,  душа  тремтiла  вiд  крокiв  i  слова  цього
камiнносердного викрутня.
   Незабаром нiздрювата я?чня пухирилась на чорнiй, з  колесо  завбiльшки,
пательнi, яку Магазаник поставив прямо  на  стiл,  а  бiля  не?  вродилася
пляшка темнаво?, уже на колiр спокусливо?  нежурницi,  вишнева,  з  бiлими
розводами i масними сльозами шинка, що пахла присмаками i влежаним  димом,
грубенний шмат сала,  розрiзаний  навхрест,  свiжовiдкинутий  з  мереживом
клiтин полотна  сир  та  круг  прилито?  смальцем  ковбаси,  яку  господар
виколупав iз ошатно? свiжо? дiжечки.
   "Треба ж доброю потравою ублаговолити утробу цього пекельника,  щоб  не
зача?в злоби пiд отим серцем, яке не знало i, видать, не зна? жалю".
   Пекельник таки справдi  розпогодився,  а  коли  одним  духом  перехилив
чарку, здивовано й радiсно вибалушив очi на господаря:
   - Це така скаженiвка, що тiльки поцмокуй! Де ??, стобiсову, добува?ш?
   - ? в мене один дiд-болотяник, який оцю мокруху настою? на вiсiмнадцяти
помiчних зiллях i корiннях. Вiд усiх хвороб, окрiм сердечних, допомагав.
   - Того ти й здоровий, як грiм?
   - Та ще, хвалити бога, ? сириця в тiлi, - глянув на потрiсканi  черпаки
рук, що теж не гуляли без дiла.
   - А як здоров'я цього дiда? - ще вiдхекувався пiсля пекельно? коренiвки
Безбородько.
   - Паливне, нiчого, кили в сiмдесят рокiв, через недогляд,  як  вiн  сам
сказав, розстарався на дитину.
   - Оце недогляд! - повеселiшав, засмiявся Безбородько, ще потягнувся  до
чарки, й вона одразу зникла в диких хащах його волосся, що, зда?ться,  теж
насочилося веселощами. - Розкiш у тебе, Семене, розкiш! Живеш ти, як нирка
на салi. Тому й не хочеш ново? влади?
   - Таки не хочу сунути свою  голову  в  чужий  глек,  -  почаркувався  з
Безбородьком. - Нова влада - то журавель у небi, та ще той журавель,  який
несе не весну, а вiйну.
   - Виходить, ти  заприязнився  з  бiльшовиками?  -  знову  позлiшав  вид
Безбородька, позлiшали вирла, бодай ?х на потилицю вивернуло.
   Насупився i Магазаник:
   - Варняка?ш несусвiтне. Як я можу заприязнитися  з  бiльшовиками,  коли
вони ось так тримають мене в кулацi? Ти кажеш:
   я маю розкiш у лiсах. Та хiба  це  розкiш,  коли  щоразу  за  найменший
набуток ма?ш потерпати: мовляв, i пасися, i стережися! Я ж виколупую  собi
якийсь карбованець тодi, коли тишком-нишком украдуся в  тутешнiй  торг  чи
десь гайну. Але хiба  це  кумерцiя,  якщо  повсякчас  вiд  страху  в  тебе
вiдвалю?ться шкiра? Може, в мо?й головi сидить мiнiстр торгiвлi,  може,  з
мого баняка вироювалося б торгове золото i для держави, i для  себе,  а  я
мушу крутити  мiзками,  як  по-злодiйськи  роздобувати  якийсь  вагон  пiд
овочi-фрукти i як його погнати на Сибiр. То де ж у мене  вiзьметься  любов
до тi?? влади, яка вчавлю? мо? мiзки нижче гриба, що сидить у землi?  -  З
жалю до сво?х причавлених талантiв перехилив чарку i теж вибалушив очi  на
Безбородька.
   Того зворушила мова  лiсника.  "Справдi,  ця  жорнувата  пика  могла  б
дорости до якогось Терещенка чи його пiдхвiстка".
   - Тодi яко? ж ти хочеш влади?
   -  Яко??  -  подумав  Магазаник,  i  враз  у  посмутнiлiй  зеленi  його
розбишакувато заграв сiрий пiщаник. - Тi??, що вже навряд чи  повернеться.
Не знаю, як тобi жилося на сво?х пiвтисячi десятин, а я тiльки й думав про
свiй чорнозем, тлустий, наче ло?м змащений.  Пам'ята?ш,  про  що  мрiяв  у
п'?сi "Сто тисяч" Герасим Калитка? Я колись на сiльськiй сценi грав  цього
Калитку i його слiв не забуду навiть до  страшного  суду:  "Ох,  земелько,
свята земелько, - божа ти дочечко! Як радiсно тебе згрiбати докупи, в однi
руки. Приобрiтав би тебе без лiку!.. ?деш день  -  чия  земля?  Калитчина!
?деш три - чия земля? Калитчина!" На такiй землi я з радiстю, вiдпочиваючи
та богу дякуючи, розпластався б хрестом i лiг би пiд хрестом,  знаючи,  що
це мо?.
   - Ого! - здивовано вигукнув Безбородько. - За стiльки рокiв i не  вбити
в собi Калитку.
   - Таке не вбиваьтi.сн, Сiо  це  рай  мо??  душi,  -  перекопано  прорiк
Магазаник.
   - Але до твого господарчого раю ще треба при?днати  й  пекло  полiтики:
тепер без цього не  iiроживешi  Навiть  найбагатшi  володарi  землi  зараз
вимочують сво? чуби й голови в полiтицi. Розумi?ш, як i нуди  в  сучасному
свiтi тече вода?
   - Не зовсiм, - признався Магазаник.
   - Жаль, - похитав коловоротом волосся Безбородько. - Ти не повiриш,  що
навiть i до кохання з усiма його зiтханнями,  з  усiма  соловейками  тепер
причетна полiтика.
   - Це вже, Оникiю, ги так загнув, що далi нiкуди, - засмiяiiся лiсник.
   - Почекай смiятися, -  насупився  Безбородi,ко.  -  Ось  я  тобi  зараз
намалюю шматок сучасно? казкi?. Уяiiii собi божественну  нiч  iз  мiсяцем,
коли видно, хоч голки збирай, та iiиноiо  бутафорiсм,  для  закоханих.  От
кого ти поставиш у тану нiч десь бiля верби, ставочка чи нолiкунка?
   - Хоча б панюго голену Данила Бондаренка.
   - Якого треба прибрати?
   - Iдо й як треба, бо так падозолип нонi...
   - Зупинимось на ньому. Ось вiн бiля  полукiпка  очiку?;  свое  кохання.
Скрадаючись, приходи гь воно, i вже закоханi в сно?х любощах по чують,  як
на них осипаються зорi, випада? роса i тому подiбне, що масмо в романах...
Л десь за морем у сво?й кам'яницi сидить великий  полiтик,  сидить  чорний
генiй, перед яким уже тремтять ?вропейськi держави. I дума?.  вiн  нiч,  i
дум к: другу, ото, щоб цi Данили снопами лягли бiля споничи нулнся  рабами
перед новими правителями. I не  тiльки  дума?;,  а  й  вичавлю?  на  це  i
свинець, i сталь, i золото-срiбло. Це тiльки  довильнiй  приклад,  щоб  ти
побачнв, як усе, навiть любов, тепер переплетено з полiтикою.
   - Хоча воно й пустодзвоннiсть, але  страшна  твоя  казка,  -  задумався
Магазаник.
   - А вiк добрих казок уже минув! Чу?ш?!
   - Та чую. Мене диву? тiльки одно: як  ти,  Опикiю,  при  такому  розумi
пiшов у старцi? Чом не тiкав до земель того чорного генiя!
   - Тiпав i туди, - зiтхнув Безбородько. - Тiпав... У цей час па  дворищi
одночасно завищав дрiт i клубками лютi вибухнув вiишiй кундель.  Магазаппк
i Безбородько глипнули у  вiь'по  i  скам'янiли:  нi  шляху  мiж  деревами
вигулькнув на сiрому конi верхiвець.
   - Хто це? - стривожився Безбородько.
   - -Лейтенана Василь Гарматюк, з органiв, - неслухняiнiм язиком вiдповив
Магазаник. - Кращий друг нашого голови.
   - От i маю сушарку, а ще ii не наситився,  --  засичав  Бсзборедько,  в
один чирк  илiз  у  сорочку,  пiджак  i  квапливо  почав  обвiшувати  себе
причандаллям старця, проте не забув укинути в торбу хлiбину й шмат сала. -
У тебе другий вихiд ? чи вiкном?..
   - Через сiпи в лiс,  -  сказав  лiсник,  прихапком  ховаючи  тремтячими
руками ?жу й питво.
   Безбородько сквапно вискочив у сiни, пригинаючись, вiдчинив дверi,  якi
вели и дубняк, обернувся до Магазаника й навiть  вичавив  сво?ми  скойками
синю посмiшку:
   - То й бувай, пане й приятелю... Я ще, коли споночiп, загляну до  тебе.
Шинку не переведи.
   - Б тiкай скорiше, - благальне зашепотiв лiсник. - Що ж менi лейтенанту
брехати?
   - Та вiзми себе в руки! - розсердився Оникiй.  -  Щоб  iiе  вклепатися,
скажеш: був у тебе якийсь старець, випив водички,  в'?в  хлiба-солi  та  й
пiшов на шлях. - Безбородько вислизнув  iз  сiней  i  зник  за  стовбурами
дубкiв.
   "Осi. тобi й передгроззя, ось тобi й ворон. Хоч бц вiн щастя з хати  не
винiс". - Магазаппк зайшов до оселi й так почав поратися бiля  меду,  нiби
його бiльше нiчого ни цiкавило в свiтi, та вуха й серце вiдлiчували  кожен
крок знадвору.
   До хати ввiйшов Гарматюк,  навiть  не  здоровкаючись,  вiн  заклопотано
занитан:
   - Дядьку Семене, у вас гостей не було?
   - Гостей? - удав щире здивовання Магазаник.  -  Сьогоднi  будень,  а  в
будень я нiколи нiкого пе скликаю.  Та  й  яке  перед  жнивами  може  бути
гостювання у наших лiсах? Сiдай, Василю.
   - I нiякий волоцюга не заходив до вас? -  нишпорить  госгрi?м  оком  по
його виду й хатi.
   Магазаник неидоiюлено махнув рукою:
   - Та приходив старець-приплентач, я саме па  пасiцi  порався,  сотi?  з
дуплянок вирiзав. Там вiн i проспiвав: "Мимо раю проходжу..."
   - Давно був? - стрепенувся Гарматюк.
   - Нi, недавно.
   - Лiра була па ньому?
   - Лiра? Була.
   -Вiн ось гонорив iз вами?
   - Якi можуть бути балачки мiж лiсником i старцем? Бiп прогугнявив  менi
свiй псалм, я вкинув йому в торбу хлiба, та ii бувай здоровий.
   - Куди ж вiн подався?
   - От чого не знаю, того не знаю. Вийшов iз хати, пiшов нiби на шлях,  а
куди повернув - один биг кiдав. А нащо тобi цей шкарбун?
   Ало Гарматюк не вiдповiв, а iiибiг з хати, скочив на коня i  помчав  до
шляху. Може, господь i пронiс хмару над лiсовою оселею.
   У дверi обережненько втиснувся Стьопочка, пiд жовтими  млинками  вiй  у
нього злякано щулилися ворушкi очi.
   - Чого це Гарматюк при?жджав? Чи не пронюхав про нас?
   - Нi, про старця допитувався.
   - Про старця? Кому потрiбне це одоробало?
   - Виходить, потрiбне. Може, вiн не тiльки псалми,  а  й  контрреволюцiю
спiва?. ? ж такi.
   За подвiр'ям заторохкотiв вiз. Син i тато злякано втупились у вiкно.
   - Та це ж Мирослава Григорiвна, агрономша, при?хала по сво? пожитки,  -
полегшено зiтхнув Магазаник.  -  Стьопочко,  льотом  причепурись  -  i  до
дiвчини. Тiльки ж видлубай для не? якесь розумне, зичливе слово.
   Стьопочка стрiлою вилетiв на другу половину оселi й затанцював по  нiй,
скидаючи буденне й одягаючи святешне. Незабаром вiн, посмiхаючись,  вийшов
на порiг i поплескав у долонi, чим немало здивував дiвчину.
   - А ми вас, Мирославе Григорiвно, ще вчора ждали, увечерi, Аж на дорогу
для iнтересу виходили.
   - Для якого ж це iнтересу?
   - У вас одна брова - варта вола... - видлубав Стьопочка розумне слово.
   - Ви i ваш батько все цiну?те на воли?
   - Пожили б ви в наших лiсах, навчилися б цiнувати i брови,  i  коси,  i
очi, i вообче. У нас, живеш, як у пнi, а дiвчат лише в грибну пору бачиш.
   - А гриби у вас ??
   - Хоч греблю гати, коли зна?ш мiсця. Я залюбки вам покажу ?х, то будете
i смажити, i солити, i маринувати. Ви умi?те маринувати?
   - Умiю.
   - Ходiмо ж до хати, ми вас свiженьким стiльниковим медом почасту?мо. Це
не мед - саме здоров'я, на ньому ще гарнiшими станете.
   - Спасибi, менi, Степане Семеновичу, зараз же треба ?хати.
   - Зовiть мене по-простому - Стьопочкою. Вам ще не надокучило наше село?
   - Нi.
   - То надокучить, бо нема в ньому для душi iнтелiгентностi. От у  нас  у
конторi було ??.
   Мирослава стримала посмiшку, а Стьопочка  замовк,  щоб  знову  видобути
якесь культурне слiвце, бо така дiвчина варта була  i  найкращих  слiв,  i
волiв.



   XII

   В село на легкокрилiй бричцi при?хав Ступая; красивий,  похмурий,  вiн,
як iдол, сидiв позаду машталiра i щось судив недовiрливими, твердими очима
i насупленим чолом. Усе сьогоднi по подобалося Ступачевi:  i  спекотний  з
маревом ранок, i курна дорога, i труська бричка, i задуманий,  тугий,  мов
смичок, машталiр. Вiн не гнав  iз  вiтром  коней,  бо  ж  вони  виробленi,
недоглянутi по судах - погляньте лише па потрiсканi копита.
   На копита Ступач не дивився, а з-пiд копит донесхочу наковтався пилюги.
А який ще пил йому пустить в очi Бондаренко? I хто  вiн  зрештою:  упертий
фантазер чи замаскований ворог? На ворога наче не схожий, та  два  папiрцi
прийшли! Чого б ?м даремпо приходити? А ти й тривожся,  щоб  не  прогавити
пiд самим носом ворожо? агентури. Ох цо  слово!  Кого  тiльки  не  плодить
воно? Цiпами треба вимолочувати, а на решетах i  густих  ситах  пересiвати
його... Тодi на самому днi, дивись, i вигулькне якийсь Бондаренко.  Тiльки
чому за нього руку тягне Мусульбас? Знову вузлик? Так, життя понав'язувало
рiзних вузликiв, а розв'язувати доводиться йому.  I  Ступач  хмуриться,  i
брижить зморшки, i ганя? думки, наче хортiв на полюваннi... Ну, хай  i  не
ворог Бондаренко, але яка радiсть  од  нього?  Ти  йому  кажеш  -  починай
жнивувати, а вiн тебе й пiдкусить: "Я молочко не буду жати, у мене  корови
дають молочко". I летить графiк дiдьковi  в  зуби.  Могли  б  вирватись  у
передовi по району, - не вирвались, i в зведеннi примостилися поближче  до
хвоста. Та ба, не голова, а прокурор журиться  цим.  Правда,  вiн  теж  не
гiрше за Бондаренка розумi?, що не  треба  жати  зелене,  але  вказiвка  ?
вказiвкою, i кому хочеться пекти раки на рiзних нарадах?.. Або як вийшло з
коровами?  Тишком  вибракував  непородистих,   нишком   сплавив,   пакупив
сименталок i ще чогось, одразу ж зменшив поголiв'я колгоспу на четвертину,
ще й |}е визнав сваволi: мовляв,  людям  потрiбнi  не  роги  i  хвости,  а
молоко. I знову,  анархiст,  залихомапив  зведення  усього  району.  I  що
потому? Схопив догану i не печалиться!.. А може, таки ворог? Ох цо сало!
   Ступач за звичкою, немов пiдсудних, обмацу?  поглядом  хатибiлянки,  що
вiдгороджуються  вiд  нього  то  вишняками,  то  вербами,  то  мальвами  i
пересмiюються iз самим сонцем. Народившись у мiстечку, вiн не  знав  i  не
хотiв знати села, але мав свою думку про нього, бо ще  в  двадцятих  роках
нахраписте, безжалiсне лiвацтво скособочило  йому  мiзки,  нашпигувало  ?х
пiдозрою, а з душi вигребло те, що там повинно бути, - душевнiсть.
   - О боже, - зiтхнула з-за тину тiтка Олена й опустила на  очi  бiлу,  з
пилком соняшникiв, хустку. - Таке ж гарне, а скiльки неприязнi  трима?  на
всьому виду.
   Ступач почув шелест ?? слiв, обернувся, i  на  мить  йому  здалося,  що
побачив свою матiр, яка дуже любила ходити  в  бiлих,  аж  блакитпавпх  од
сiiш.кп, хусточках. Bin поклав руку на плече машталiра, щоб той  притримав
конi.
   - Ви щось менi, тiточко, сказали? - i посмiхнувся бiлозубе до жiнки.
   - О боже!  -  оторопiла  Олена,  не  знаючи  що  ?й  вiдповiсти.  Помiж
соняшникiв, що золотими решетами пересiвали  сонце,  стояла  спокiйна,  як
саме лiто, молодиця, та пiд вiями ?? тремтiв материнський осмуток.
   - Ви щось, жiнко добра,  ма?те  до  мене?  -  уже  спiвчутливо  запитав
Ступач.
   - Та нi, нема нiчого до вас, - махнула зачерствiлою вiд зiлля рукою.
   - I все одно?
   - Дурне подумала собi, - Олена Петрiвна  стерла  соняшниковий  пилок  з
обличчя, довiрливо зiбрала зморшки навколо  повних  уст.  -  Я,  пробачте,
навiть не сподiвалася, що ви вмi?те так