гарно посмiхнутись людинi.
   - Чого це вас ще зранку на смiх потягло? - одразу розсердився Ступач. -
Раннiй смiх на пiзнi сльози поверта?.
   - От i поговорили, - скорбно хитнула жiнка головою i зникла  за  сонцем
соняшникiв.
   "Язичниця! Залiзла в соняшники й витрушу? дурнi пересмiхи. I всi такi в
селi. Тут на землю дивись, а пiд землю заглядай".
   Конi, вигинаючи ши?, зупинилися бiля контори колгоспу. З будинку вийшов
сивоголовий Ярослав Гримич, в однiй руцi вiн  тримав  серпа,  в  другiй  -
колодку.
   - Дiду, голова в конторi? - з брички запитав Ступач.
   - Ще чого! Наш голова в жнив'яну годину починав день на полi,  а  не  в
конторi!
   - А ви куди зiбралися?
   Старий пiдняв серпа, загорнутого в бiлу пiлочку:
   - У степ, на жнива.
   Ступач насмiшкувато хмикнув:
   - Що ж ви нажнете у вашi лiта?
   - До вечора на полукiпок поволеньки настараюсь. I то якась помiч людям.
Грiх тепер живiй людинi не жнивувати.
   - Хто ж замiсть вас сидiтиме в конторi?
   - А нащо тепер комусь розсиджуватись по конторах? Телефон стерегти? Так
вiн погарчить, погарчить, немов старий собака, та й перестане. Аякже!
   - Непорядок, - несхвальне похитав головою Ступач. - От що, дiду,  йдiть
у поле i розшукайте менi голову, а я посиджу тут.  Старий  змiряв  Ступача
здивованим поглядом, стенув плечима.
   - Що ж, сидiть, коли ? охота, тiльки боюся, що  дуже  довго  доведеться
сидiти.
   - Це ж чому?
   - Данило Максимович загляне сюди тiльки увечерi. Хiба ж  ви  не  зна?те
його?
   - Та знаю, - насупився Ступач. - Тодi сiдайте до нас - i гайда у степ.
   - Отак би й давно! - труснув  сивиною  старий  i  почав  вибиратися  на
бричку. - Чого це ви при?хали? Для розносу? - Й  осiкся,  бо  згадав,  яке
прiзвисько влiпили дядьки Ступачевi: Рознос.
   Але прокурор ще цього не знав, а розносити вiн умiв - i в  мiстi,  i  в
селi. За селом вони наздогнали старого Корнiя, що обважнiло йшов iз серпом
у руцi. Гримич торкнувся плеча вiзника, i той зупинив копi.
   - Сiдайте, Корнiю Iвановичу, пiдвеземо.
   Старий зупинив погляд на Ступачевi, похитав головою:
   - Нi, з цим суддею менi не по дорозi.
   - Це ж чого? - одразу спалахнув Ступач.
   - Ранiше в нас бог був суддею, а що буде, коли суддя етапе богом?..
   Гримич пирхнув, Ступач вилаявся, а вiзник насмiшкувато  вйокнув...  Щоб
якось розвiяти прикру хвилю, Ступач запитав старого:
   - А наш первенець-комбайн справно працю? у вас?
   - Та не працю?, - невесело вiдповiв Гримич.
   - Як це "не працю?"?! Поламали?!  -  I  вид  одразу  став  таким,  наче
напозичався злостi.
   - Та не поламали - в сусiдн? село перекинули,  бо  ми,  мовляв,  i  без
нього впору зберемо хлiб.
   - Ага... - прив'яла злiсть i прив'яли неспокiйнi рум'янцi.  Ступач  сам
собi дорiкнув за гарячковитiсть. Та що поробиш  -  характер!  А  вдачу  не
виплеснеш, як воду з кварти. "Продукт", - позаочi зве його Мусульбас, i що
тiльки за цим одним словом кри?ться?
   Данила Бондаренка застали на косовицi: вiн саме  грабкував  з  косарями
жито i, видно, мав од цього неабияку втiху, дарма що його  бiла  з  хмелем
сорочка аж парувала на плечах. Ступач довгодовго  придивлявся  до  косаря,
шеретував тiнi на обличчi й думки в  головi.  "Хто  ж  вiн?  Хто?"  Потiм,
обережно наступаючи на стерню, щоб не подряпати хромових  чобiт,  пiдiйшов
до нього, глухо поздоровкався, кинув пiдозрiлий погляд на  грабки  i  тихо
запитав:
   - Що, в народники чи в хуторяни записався?
   - Люблю косити, - з жалем  посмiхнувся  Данило,  з  жалем  поглянув  на
грабки, далi поклав ?х так,  щоб  коса  ввiйшла  пiд  покiс,  i  пiшов  за
мовчазним Ступачем, який, шануючи взуття, тримав очi на стернi.
   Вони вийшли на гiнну дорогу, що губилася в  плетивi  березки,  деревiю,
пижма й по-дiвочи довiрливо  дивилась  у  свiт  голубими  очима  Петрового
батога. Високо в небi сумовито проквилив шулiка, а над м'яким золотом  нив
нерiвне, по-ча?ному, пiдiймалися-опадали крила косарок i  до  самого  неба
строкато цвiли постатi жниць, бiля них на  очах  виростали  ошатнi  чубатi
полукiпки. Це  навiть  Ступачевi  сподобалося  -  порядок!  Хоч  голова  й
свавiльник чи, може, щось i гiрше, а в полi порядок... А коли й це  вороже
маскування? Ма?ш собi рiвняння з кiлькома невiдомими. I навiть  зiтхнув  з
жалю до себе.
   Ступач пiдвiв важку настороженiсть зiниць i  почав  ??  всвердлювати  в
Бондаренка.
   - Не дивiться так грiзно, бо перелякаюсь, - посмiхнувся Данило, хоча  в
душi прокинулась тоскнiсть:  як  йому  надокучили  ступачiвськi  нерозумнi
пiдозри, нерозумнi втручання, нотацi?,  нагiнки  й  диктати,  за  якi  ма?
розплачуватися хлiбороб i земля.
   - Недоречнi  жарти,  -  сказав  Ступач,  але  очi  прикрив  важкуватими
повiками, посерединi яких рiвно пройшлися риски ще молодого жиру. -  Тво?й
сваволi, голово, нема? впину.
   - Про яку сваволю суд рече? - Данило жартом намага?ться  вiдбитись  вiд
Ступача.
   - А ти, бiдненький, i не зна?ш?
   - Таки не знаю.
   - Ти ж не будеш заперечувати, що крадькома  вiд  мене  почав  позавчора
видавати хлiб людям? Кажи!
   - Кажу: видавав позавчора, учора, видаю й сьогоднi.
   - I сьогоднi?! - жахнувся i витрiщився  на  Бондаренка  Ступач.  -  Ти,
голово, сповна розуму чи ма?ш великий недорiд на нього?
   - Так зате е врожай у полi.
   - Ти, мабуть, не зна?ш, що робиш з хлiбом?
   - Знаю! - твердо вiдповiв Данило. - Змiцнюю вiру  колгосп-  -у  ника  в
нашу спiльну працю. Впевнений,  що  найбiльший  злочин  -  пiдривати  вiру
людини.
   - Покинь цi високi слова й одноосiбницькi споживацькi тенденцi?! -  вже
зметнулись блискавки пiд вiями Ступача. - Дума?ш: ти  найрозумнiший  серед
нас?
   - Я поки що не замислювався над цим дуже важливим для вас  питанням,  -
почав обурюватись i Данило.
   - Так-от, сво?м безрозсудством ти не  так  змiцню?ш  вiру  селян  свого
села, як пiдрива?ш авторитет бiльшостi голiв свого району! Зрозумiв?
   - Це вже щось нове в теорi?!  -  I  хоч  як  йому  було  гiрко,  Данило
засмiявся.
   - Вiн що й смi?ться!  -  Ступач  ударив  чоботом  по  кущику  петрового
батога, i вiн сполохано затремтiв синiми вогниками. - А що,  дивлячись  на
вас, скажуть колгоспники iнших сiл? Щоб i ?м зараз же  видавали  зерно?  I
почнеться там анархiя щодо виконання плану, як уже  тут  почалась.  Он,  i
вiтряк меле в тебе! - тицьнув руками на  ту  дерев'яну  птицю,  що  завжди
раду? людину, коли маха? крилами.  -  Зараз  же  припини  видачу  зерна  i
зацвяхуй вiтряк.
   Даниловi лячно стало вiд оцих слiв, бо  для  нього  вiтряк  завжди  був
живим, як людина, а тут - забити цвяхами! Як треба бути далеко  вiд  хлiба
насущного, очерствiти, щоб отаке викрутилось у мiзках.
   - У нас вiтряк нiколи не забивали цвяхами! Вiкна забивали, а  вiтряк  -
нi.
   Ступач поморщився:
   - Якось у нас нiколи з тобою не виходить розмова. Ти  дума?ш:  я  менше
переживаю за виконання кампанiй?
   Данило зiтхнув:
   - Може, й так, може, за  кампанi?  ви  бiльше  пережива?те,  тiльки  за
кампанiями ви забули тих, що виконують ?х. Ще з зими ви пита?те  мене:  чи
вивезено гнiй, чи вiдремонтовано реманент, чи  очищено  насiння,  в  якому
станi худоба, i нiколи не спита?те, а в  якому  ж  станi  люди,  чим  вони
живуть, чим мають жити?  Чи  не  спадало  вам  на  думку,  що  ми  повиннi
насамперед дбати про людину, про ?? день сьогоднiшнiй  i  завтрашнiй,  про
хлiб насущний на столi i радiсть у душi. Я, наприклад, нiколи не  вiдчував
вашо? душевностi в степу, в селi, може, ви, ?дучи до нас, залиша?те  ??  у
сво?му кабiнетi?
   Ступач обурено хмикнув: хто ж  сто?ть  за  цими  словами  -  людина  чи
хитромудра тiнь ???..
   - Душевнiсть - це сентименти, особливо в селi, де в  кожному  нутрi  аж
пищить дрiбний власник.
   - Так чим же й турбу?ться наша  держава!  Щоб  з  учорашнього  дрiбного
власника вирiс  новий  господар  землi  -  щедра  в  дiяннях,  у  красi  i
душевностi людина.
   Ступач саркастично глянув на Данила.
   - Скiльки романтичного туману назбиралось у тво?му казанку. Через  свою
селянську душевнiсть i iншi арха?зми - затуркочеш до  грому!  Хотiв  би  я
бачити,  як  ти  тодi  заговориш  про  спокiй,  оббиваючи  пороги   рiзних
iнстанцiй. Отож, поки не пiзно, впрягайся у графiк i тягни його, як чорний
вiл: тобто хватопеком здавай хлiб!
   - От i вся музика, - зiтхнув Данило.
   - Про яку ще музику говориш?
   - Про вашу, про ваш бубон,  про  вашi  тривоги  одного  дня  чи  однi??
кампанi?. Сiльське господарство мав сотнi питань, а ви ?х зводите лишо  до
одного. I принижу?те цим i людей, i  святий  хлiб  -  генiальне  вiдкриття
людини.
   Пiд вилицями Ступача заворушилися два клубочки, але вiн стримав себе.
   - Заговорив фiлософ. А я твою  фiлософiю  знову  мушу  бити  практикою:
негайно вивозь зерно, стрiмголов жени на зсипний  пункт  усi  машини,  усi
конi i навiть воли.
   - Ось там би знадобились вашi громи!
   - На зсипному пунктi? Це ж чого? - незрозумiле знизав плечима.
   - Бо там, як перед ворiтьми раю, стоять люди в довжелезнiй черзi  перед
однi?ю вагою зсипного пункту, та найгiрше  не  це,  а  те,  що  наш  район
повинен скидати в бурти навiть вологе зерно i з болем  дивитись,  як  воно
почина? куритися димом.
   - Чого ж куритися? - розгубився Ступач.
   - Бо ? таке страшне слово - самозiгрiвання, i воно доти  буде  пожирати
нашу працю, гно?ти хлiб, поки  хлiбоприймальнi  пункти  стоятимуть  просто
неба. Подумайте над цим!
   - А то вже не наш клопiт, - махнув рукою Ступач. -  Хай  у  них  болить
голова за свое, а в нас за свое. Що я маю доповiсти про план виконання?
   - Повторите, що план здачi хлiба державi буде виконано i  перевиконано,
що люди вже мають чорний хлiб i сиву паляницю. Ступач хмикнув:
   - Сиву паляницю! Дивись, щоб за цю  паляницю  голова  не  посивiла.  От
закiнчив ти iнститут, а так i залишився тiльки з хлiборобськими болями.
   - По-хлiборобськи люблю Батькiвщину.
   - Ось тут уся твоя обмеженiсть як на долонi.
   - Це слова не мо?, а великого письменника. Ступач скривився, зневажливо
махнув рукою:
   - Письменники теж хоч кому заб'ють баки... Як буде з вiтряком?
   - Вiтряк молотиме, як i належить йому.
   - Так, зрештою, вiн же вiдривав робочi руки вiд жнвв.
   - Нi, вiн дав в руки ту радiсть, яка так потрiбна i  для  жнив,  i  для
людей, i для полiтики.
   - Навiть для полiтики?! - здивувався, але й пом'якшав Ступач.
   - Аякже! Не вам говорити, що дух нашого селянина ще не  звiльнився  вiд
страху перед природою, вiд страху за  завтрашнiй  день,  i  тому  хлiбороб
сьогоднi ще  чiпко  тримавться  сво??  латки  городу.  Гарним  громадським
господарюванням, доброю оплатою, сердечнiстю ми  ма?мо  завтра  ппвiльпитп
його вiд копiйчано? мiзерi?, вiд страху, ма?мо зробити з нього  мислителя,
героя, творця. Це ж народ, мрiючи про майбутн?, сказав: "I хлiба треба,  i
неба треба!" Ось про це, про насущне i високе, ма?мо тепер думати!
   - Он куди ми залетiли! Аж до неба! - зверхньо посмiхнувся Ступач. - Ну,
селянський фiлософе, може, в чомусь ти й ма?ш рацiю, тiльки  не  знаю,  що
скажуть десь про тво? художества. Я категорично проти них! Та, знаючи,  що
ти слiв на вiтер  не  кида?ш,  маю  лише  одне  заспоко?ння  -  план  буде
виконано.
   - I перевиконано. А дочека?мось вересня, то ще,  надiюсь,  здамо  якусь
тисячу понад усякий план.
   - Чого ж у вереснi? - недовiрливо стрепенувся Ступач.
   - Бо лише сьогоднi пiсля озимих сi?мо горох i гречку.'
   - А менi хоч би слово сказав! -  лягло  невдоволення  в  куточках  рота
Ступача. - Що ж, це ви добре придумали.
   - Тож-бо й воно, хочеться думати не про один день кампанiй, а  дивитися
трохи далi, не забувати про складний вiк людини, про ?? радощi на землi  i
вiд землi, по забувати й душевностi.  .
   - Знову те саме! Це ти, наче дятел, довбеш. Не  забув,  як  у  нас  про
дятла казали? Вдень вiн довбе  i  довбе,  а  вночi  стогне,  бо  вiд  того
довбання голова болить. Дивись, щоб i в тебе через  душевнiсть  голова  не
заболiла, - вже не сердячись, повчально сказав Ступач, а про себе вирiшив:
з цього анархiста можна i два плани вибити. Обiйдеться без сиво? паляницi.
Хай поскаче гопки та дибки, а ми будемо на виднотi, - вiн  подав  Даниловi
важкувату руку i пiшов до брички, знову ж .думаючи про анонiмки на голову.
I де в них зерно, а де полова? Що ж, сво?ю самостiйнiстю вiн  багато  може
збунтувати  гарячих  голiв.  Недарма  ж   просив:   дозвольте   менi   так
погосподарювати, як люди хочуть, для експерименту дозвольте, бо  не  можна
одному господарству займатися тридцятьма культурами  -  вiд  жита-пшеницi,
турецького бобу i маку аж до петрушки, чорнушки i пастернаку. Бач,  навiть
риму знайшов, щоб вiдхреститись вiд маку i пастернаку. Отак i сядеш  маком
з таким  господарем.  Хоч  i  розумну  ма?  голову,  та  до  якого  берега
приб'?ться цей розум? Тепер нам  бiля  землi  не  мислителi,  а  виконавцi
потрiбнi. Може, надалi i мислителi  знадобляться,  але  це  гсн-ге?i  коли
буде.
   Ступач обернувся, поглянув  на  вiтряк,  що  весело  вiдхрещувався  вiд
нього, на вперту постать Данила, який поспiшав до вiтряка.
   Цей не у вiтряк, а в тебе заб'? цвяхи самоволi, а ще й  про  душевнiсть
говорить. Будеш мати, Прокопе, душевнiсть, коли  за  роздане  зерно  хтось
почне здiймати з тебе стружку. Страх розчопiреною п'ятiрнею  пройшовся  по
нутрощах Ступача, i вiн тепер дивився на  вiтряка  i  на  гарячу  югу,  що
тремтiла за вiтряком, як на сво?х ворогiв. Дарма,  ось  як  накинемо  селу
подвiйний шiал, то Й вiтряк опустить крила.
   - По?демо, - пiдiйшов  до  машталiра,  поставив  погу  на  пiдступку  й
носовичком почав обтирати з чобота пилюку.
   - Можна й по?хати. Це я вас, Прокопе Iвановичу, сьогоднi востанн? везу.
   - Як це - востанн??
   - Тепер уродило, люди гарно обжинаються, то я повертаюся до житечка, до
пшеницi, до землi, бо землю сам бог орав.
   - Це ж де ти бачив бога за плугом? - глумливо спитав Ступач.
   - Не бачив, а чув у пiснях.
   - Корчувати цi пiснi, цей арха?зм i етнографiзм треба! Корчувати!
   - Чого ж корчувати, коли там i про врожай так спiва?ться, як колись нам
уродить земля: з колосочка буде жмiнька, а з снопика - мiрка. I в давнину,
видать, про агротехнiку думали.
   Ступач,аж  присвиснув  од  тако?  несподiвано?  "фiлософi?",  а   потiм
сокрушно похитав головою:
   - Темна ти нiч, темне село. Машталiр пайоржився:
   - Хоч i темний я, а бiльше ваше сiдалище возити не буду...
   Ви?жджаючи на шлях, Ступач зустрiвся з военкомом  Зiновi?м  Сагайдаком,
що верхи ?хав по вкорочених тiнях лип.
   - До свого улюбленця,  який  ближче  до  жита-пшеницi?  -  з  насмiшкою
запитав. Ступач.
   - Так, ви - юридичний ясновидець, - не залишився в боргу Сагайдак. -  У
нашiм районi один живе ближче до жита-пшеницi, а другий - до пирога.
   Ступач одразу пiдкис:
   - Це жарт чи натяк?
   - Розумiйте як хочете, -  безневинно  дивиться  на  нього  Сагайдак.  -
Вольному - воля, а спасенному - рай. Як там Бондаренко?
   - При доброму здоров'? i в доброму  настро?.  Але  сьогоднi  доведеться
зiпсувати йому настрiй.
   - Це ж чого?
   Когось копiюючи, Ступач одноманiтно прогугнiв:
   - ?сть принципова  думка  стягти  з  нього  подвiйний  плап.  Вiн  його
витягне, кректатиме, але витягне.
   - Жарту?те? - насторожився Сагайдак.
   - Правду кажу.
   Босиком нахмарився, скочив з коня, кивнув  головою,  i  Ступач  неохоче
злiз з брички. Накостриченi, вони пiдiйшли до лип,  що  стояли  в  золотiй
дрiмотi сонця, цвiту i бджолиного дзвону.
   - Прокопе  Iвановичу,  ви  не  перший  рiк  крутитесь  бiля  сiльського
господарства, зна?те, якi в нас зараз великi труднощi з селом, з хлiбом, з
трудоднем, з селянською долею. Зна?те i те, як ми  радi?мо,  коли  той  чи
iнший колгосп чесно, без копiйчаних  хитрувань,  вибива?ться  у  передовi.
Чого ж ви хочете оте господарство, що вже сьогоднi тягне бiльшу  за  iнших
ношу, пiдiрвати i зробити слабосилим?
   - А селянство взагалi треба притиснути, - безжурно вiдповiв  Ступач.  -
Не бiйтесь пригнути його перед олтарем iндустрiалiзацi?.
   Темне красиве обличчя Сагайдака спалахнуло рум'янцями:
   - Не пiдiймайте руку на життя! А взагалi, ви лiвак i невiглас. Вас i на
гарматний пострiл не можна пiдпускати до села, бо зiйдемо тодi на старцi.
   В Ступача одвисла нижня щелепа.
   - Ви... ви селянський iдеолог! - вигукнув вiп.
   - Не психуйте. Iдеологiя у нас одна, а от голови рiзнi! Мiняйте навар у
сво?й. - I Сагайдак швидко пiшов до коня, вскочив у сiдло i помчав  не  до
Бондаренка, а в райком.
   Ступач одразу догадався, до кого по?хав во?нком, i кинувся до колишньо?
махновсько? брички.
   - Переганяй його! - крикнув вiзниковi. А той тiльки одним  вусом  вибив
посмiшку:
   - Та що з вами? Де вже клешнi рака змагатися з кiнським копитом.
   "Чи це вiн так собi сказав, чи ще й на щось натяка?? Ох це село..."
   За колотнечею думок, що аж розпирали голову, мало не  прогавив  Михайла
Чигирина, який на дурничку скоком-боком хотiв проскочити повз нього.
   - А куди це так боку?, навiть не поздоровкавшись, хвалений голова?
   Чигирин зупинив мальованих, з туманцем i  срiблом,  коней,  на  обличчя
вочевидь натягу? машкару перебiльшено? покори. Теж продукт!
   - Я ж вам махнув рукою, а  ви  не  повели  й  ногою.  Машталiр  Ступача
пирхнув, а Ступач спалахнув:
   - Коли язик гуля?, то нижчеспиння  вiдповiда?.  Чигирин  охоче  закивав
бородою, в яку вже забиралася осiнь.
   - Авжеж, авжеж: як нема в язицi розуму, то його в нижчеспиннi  шукають,
- i вчвертьока поглянув на Ступача.
   "От  якi  тiльки  бiси  шугають  у  цих  очах?  Аби  не  тво?   колишн?
партизанство, так би не розмовляв зi мною".
   - Так чого голова ыо жниву?, а дорогу вимiря?? Чигирин охоче вiдповiв:
   - Оце ж ?здив у район вибивати запчастини.
   - У жнива?! - аж лихоманить Ступача.
   - Так це ж чи не найкраща година: усi жнивують, нiхто не оббива? пороги
iнстанцiй, а ти ловиш слушну хвилину, - знову ж так  поясню?  Чигирин,  що
вже й Ступач не розумi? - чи це насмiшка на язицi, чи недорiд в головi.
   - Яке ж ви ма?те- право виривати  запаснi  частини,  коли  треба  жати,
молотити й вивозити хлiб?! Це ж державний злочин!
   Ось тепер машкара покори зiскаку? з засмаглого обличчя Чигирина, i воно
ста? упертим, затятим.
   - Чого це ви одразу вхопилися за злочин?
   - А хто ж iз голiв дозволить собi таку розкiш, щоб  кудись  вiдлучитись
тепер?
   - Мало хто, - погодився Чигирин, - I я,  ставши  головою,  о  четвертiй
ранку бiг на поле, а о дванадцятiй ночi падав па лiжко:
   усе треба було перевiрити - i як закладають пашу  худобi,  i  як  доять
корiв, i як орють-боронують, i як стрижуть овець, i як  сiють  петрушку  i
чорнушку. За все хапався - i на все не вистачало  часу,  навiть  у  газети
рiдко ааглядував. Тодi й крику в менi було багато, а толку менше. А тепер,
коли згуртував людей, повiрив ?м, ми так працю?мо, що й в театр ма?мо  час
?здити.  По?дьте  хоч  раз  iз  нами.  Квиток  -  безкоштовний!  -  I,  не
попрощавшись, дзвоном торкнув коней, а тi,  граючись,  понесли  бричку  по
тiнях липового шляху.



   XIII

   У луговiй криничцi, над якою верба  трима?  молодий  вiнець,  купаються
зорi, а мiсяць ще не забрiв до них. Вiн залазить  сюди  так,  як  оброслий
сивиною дiд забреда? iз саком у ставочок, що он посусiдився з криничкою. I
хоча порiвняння мiсяця з дiдом надто довiльне, одначе Данило  посмiха?ться
сво?й думцi: i збреде ж таке!  Вiн  пiдходить  до  облямованого  очеретом,
кугою та вербами ставочка i справдi бачить, як з  очерету  старим  мiсяцем
вирина? сива голова дiда Ярослава; дiд, зда?ться, не йде, а пливе зеленою,
тримаючи на плечi благенького, розхитаного сака.
   У далекому полi  мiсяць  розсiва?  срiбло  i  сон,  звiдусiль  виходять
копички й полукiпки. Старий поверта? на схiд голову й говорить собi:
   - Ось i козацьке сонце зiйшло, а далi роса почне випадати. Який  же  ти
гарний, бiлий свiте, а треба буде покидати тебе. - I нема зараз на обличчi
дiда й крихiтки ?дi, а ? один супокiй i зажура.
   Данило пiдходить до зарогу, що пописку?  пiд  ногами,  перечiку?,  поки
старий поговорить iз собою,  придивля?ться  до  очеретинки,  яку  торкнула
риба, прислуха?ться до жеботiння струмка, що нiяк не вкладеться на нiч,  i
вiд усього цього з нього сповза? зiбрана за день утома i спекота.
   - Дiду, а щось путяще в в цiй водi?
   - А зараз i побачимо, чи ? щось тут, чи,  мб,  дiвчата  позаганяли  все
живе в очерети. Увечерi тут купаються дiвчата з поля  i  зорi  з  неба,  а
вночi - самi русалки, - старий пiдводить угору  вибiлену  голову,  добряче
придивля?ться до неба: що воно принесе завтра? I щось рiдне, прихисткове i
вiчне ? в цьому читаннi небесного письма.
   - То на погоду чи негоду? - пiдсмiю?ться Данило.
   - На погоду! - переконано й навiть урочисто  каже  старий  i  в  усьому
бiлому виходить з очеретiв. - Гарне цього року лiто, i зерном,  i  погодою
гарне. Шкода тiльки, що в мо? кiсточки заходить осiнь.
   - Та нащо ж вам бродити по водi? Рибалка зiтхнув:
   - Коли я в мо? лiта почну думати тiльки про  старiсть,  то  це  вже  не
життя, а синiй смуток. Купатимешся?
   - Почекаю, поки ви впiйма?те свою золоту рибку, - мружиться Данило.
   - Золото? вже не спiймаю - не тi ро?ш. От  карася  чи  липка,  напевне,
добуду. А коли ж ми з тобою вловимо пiвпудового коропа?
   - Аж шудороги? Це 'гриба iiочекати. Двохсотграмового вже ма?мо.
   - Люблю, коли вода багата  рибою,  а  не  п'явкою,  -  старий  обережно
занурю? сака в ставок, пiдводить ближче до  берега,  натиску?  долонею  на
дужку, а ногою iз грузького дна колошка? рибу, потiм проворно вийма?  свою
снасть, виходить iз нею на берег i витрушу? все, що ? в нiй, на траву.
   - Тепер дивись!
   У куширi зблиснули, дрiбно затрiпотiли два карасi з долоню завбiльшки.
   - Не густо, але й не пусто, - каже старий. - А було  ж  колись  отут  i
води, i риби! Ставочки один за одним, як намисто,  блищали.  Та  поменшало
звiра в лiсi, птицi в небi, риби у водi, а бджоли пiд ногою вже  й  зовсiм
не знайдеш.
   - Хай прийдемо до тями з хлiбом, тодi й за бджоли та ставки  вiзьмемось
- не все зразу, - розважливо вiдповiда? Данило.
   - Поки в баби спечуться кпишi, - в дiда по етапе душi. Оцей же ставочок
i силянку ставочкiв за ним колись я доглядав. Тодi чирята i качки до  мо?х
нiг пiдпливали, а зараз без пам'ятi летять од людини. Зараз птицi до  мене
тiльки у снах пiдпливають. I чого ми такi немилосерднi стали до  птицi  чи
того зайця? Дiтям про нього казочки розповiда?мо, а  самi  вибива?мо  його
впень. Завтра прийдеш до мене на рибку?
   - Навряд, дiду. Жнива!
   - Тодi я тобi на поле принесу. Все у вас нема? часу. А от у нас було  й
часу бiльше, i нервiв менше. Iнколи дивишся: таке молоде, таке ще  зелене,
а в нього i се болить, i те болить, там кривить, а там муля?, ще  й  нерви
мота? собi i комусь. Ми щось про цi нерви й не чули.
   - Ви так говорите, дiду, нiби у вас нiчого не болiло. Старий задумався,
щось згадуючи.
   - Та болiло, сину, одного разу й в мене. Живота впоперек схопило.
   - I вiд чого той бiль узявся?
   - Панський жеребець ударив  копитом.  А  в  нього  ж,  клятого,  копито
вiдерковйм було, Данило розсмiявся:
   - Дiду, це ви правду кажете чи вигаду?те?
   - Сущу правду. Колись був  я  здоровий,  як  лут,  а  ось  тепер  осiнь
заходить у костi, в очi - уже й нитку не аасилю в голку, Лiта, лiта, -  та
й знову поволi, статечно, в усьому полотняному, побрiв  у  воду,  нагнувся
над саком, щось зашепотiв йому, чи очерету, чи рибi...
   М'якою луговою стсжпiюю Данило вийшов па степову дорогу й попрямував не
в село, а до вiтряка, силует якого  так  гарно  вписуваисн  в  довколишнiй
свiт. Там пiд гуркiт жорен, поскрипування снастi й теплий шерех муки  його
прихопить короткий степовий сон. ? ж розкiш у свiтi! Тiльки треба розумiти
??! А хiба не розкiш, як мiж крилами вiтряка пiдводиться мiсяць  i  знову,
вибиваючись iз темряви, та?мниче ожива?, куриться степ?
   Висячими  схiдцями,  якi  скрипом  перелiчують   кожен   крок,   Данило
пiдiйма?ться на ганочок, що сто?ть пiд  двосхилим  дашком,  i  заходить  у
вiтряк.  Вiд  коша  оберта?ться  старий   похилий   мельник,   чуб   його,
наволохаченi джмелi брiв вуса i навiть зморшки на обличчi присипанi пилком
свiжого пшеничного борошна.
   - Де ж, Миколо Костянтиновичу, люди?
   - А люди  вiдпочивають  собi,  бо  коротка  нiчка-петрiвочка,  -  всiма
зморшками посмiха?ться мельник, i вони осипають борошно.
   - I ви оце самi засипа?те, самi й мелете?
   - Атож! Це мiй час - жнива! - Старий теплим поглядом обводить мiшки, що
нiчлiжанами полягали навкруг мучника. - Заночу?ш у мене?
   - Заночую, коли не надокучив.
   - I не кажи такого, - посмутнiшав мельник. - Сини  мо?  роз'?хались  по
морях-океанах, i ?м уже не до  старого  вiтряка,  не  до  старого  батька.
Навiть листи лiнуються писати -  усе  б'ють  телеграми.  А  я  чогось  цих
телеграм i досi боюсь - хтозна, що вони можуть принести. Ти ж чув, що  мiй
старшенький аж теплохiд водить?
   - Чув, Миколо Костянтиновичу.
   - На тому теплоходi, розказував, може  вмiститися  усеньке  наше  село,
навiть з хуторами й присiлками. Просив при?хати до нього  на  море,  та  я
нiяк не можу покинути свого вiтряка: врiс у нього  тiлом  i  душею,  та  й
годi. У мене в диня-качанка, може, покушту?ш? Медом пахне. Що то  лiтечко!
- Старий пiдiйшов до сипанки, вийняв звiдти диню, черкнув по нiй ножем - i
медвянi пахощi одразу забили пахощi борошна. - Лiтечко! -  знову  повторив
мельник, поставив догори дном сипанку, поклав на не? диню. - Це не те,  що
зимова цибулина, - потiм вигрiб борошно  з  мучника,  зав'язав  матроським
вузлом мiшок i поплескав його, як любовно плескають рукою дiтей.
   Отак i живе чоловiк на свiтi бiля крил - у роботi, в  любовi  до  хлiба
насущного, до людини, до слова людяного, i ? щось святе в його руках, коли
вiн по схiдцях пiдiйма?ться до коша й засипав зерно чи коли  прислуха?ться
до теплого шепоту муки  та  до  шугання  крил.  Бiля  вiтряка  загуркотiли
колеса, потiм почувся веселий дiвочий смiх. Мельник повiв сивою од рокiв i
борошна головою на розчиненi дверi:
   - Що хтось молоти пiд'?хав. I почi по заспав.
   Незабаром на порозi з'явилися Ярппа i Мирослава.
   - Добрий вечiр, дiдусю! Ви  прямо  наче  з  кiно  зiйшли!  Як  вам  ту?
ведеться? Не застудились на всiх протягах? - зразу ж заторохтiла Ярина.
   - Не знаю, хто метля?ться на всiх протягах, - ласкаво дивиться старiсть
на молодiсть.
   - Змелете менi?
   - Якщо на весiльний коровай, то не тiльки змелю, а й спетлюю.
   - О, таке ви, дiдусю, скажете! Менi треба на галушки змолоти.
   - А коли, Яринко, на коровай? Дуриш, дуриш хлопцям  голови,  а  весiлля
все вiдклада?ш.
   Ярина зашарiлась, потiм лукаво повела  бровами,  пiдвелася  навшпиньки,
щось зашепотiла старому  на  вухо,  й  обо?  розреготались.  А  Мирослава,
дивуючись, побачила в тiнях вiтряка Данила.
   - I ви тут?
   - I я тут, товаришко агроном.
   - Данило Максимович дуже любить вiтряк i його господаря,  -  защебетала
Яринка, вже несучи зерпо до коша. - Вони, вiдцурапшися на все  лiто  сво??
хати, навiть ночують тут: кинуть па тапчан яко?сь трушеницi i не журяться.
   - Справдi? - не повiрила Мирослава. Вона, погойдуючись, стояла в дверях
вiтряка й назбирувала на коси ще ранн? мiсячне промiння. - Як же в  такому
гуркотi можна заснути?
   Данило приязно глянув на дiвчину:
   - Цей гармидер я полюбив з дитинства. Так  славно  було,  ще  з  мамою,
прийти на вiтряк, обнишпорити  всi  його  закутки,  притулитися  вухом  до
короля чи стати бiля самих крил, щоб вони пiдiймали вгору  твого  чуба,  а
думки до неба.
   Посмiшка лягла на дiвочi вуста:
   - Ви так це сказали, що й менi хочеться притулитися до короля,  -  вона
руками i станом притулилась до того див-дерева, що тримало на  собi  увесь
вiтряк.
   - Як воно?
   - Гуде, мов неспокiйна доля.
   - А нам час не дав тихо? долi.
   Мирослава здивовано пгдвела вi?, а  вухом  ще  тiснiше  притулилась  до
короля.
   - Гуде! Наче сердиться на мене?
   - На добрих людей нiколи не сердиться душа вiтряка, -  обiзвався  згори
Микола Костянтинович. - Це я знаю, бо звiкував бiля крил.
   - Може, пiдемо до крил, бiля яких нишпорять вiтри? Мирослава  допитливо
подивилась на Данила: чи не пiдсмiю?ться над ?? довiрливiстю?
   - Ходiмо!
   Дiвчина  обережно,  наче  в  холодну  воду,  спускалася  по  скрипливих
схiдцях, а мiсяць i тiш грали па ?? обличчi, на косах i  легенькiй  сукнi,
що  встигла  увiбрати  пахощi  вiтряка.  Даниловi  здалося,  що  вiн   уже
давно-давно зна? Мирославу, ?? мiсячнi коси, ??  характерну  дiвочу  ходу,
яка ча?ть у собi щось нерозгадане, жiноче. Коли пiдiйшли  до  крил,  вiтер
знизу иiдхоиив дiвочi коси, i вони золотим снопом пiднялися вгору.
   - Ой! - спочатку злякалася Мирослава, вхопилася обома руками  за  коси,
щоб не занесло ?х кудись, потiм засмiялася й  вiдступила  од  вiтряка,  що
намотував i намотував на сво? крила мiсячне ткання.
   - Невже, Данило Максимовичу, можна цiлий вiк прожити бiля крил вiтряка?
   - То було б щастям: прожити вiк бiля крил! Мирослава пильно глянула  на
Данила:
   - Це вже лiтература?
   - Нi, переконання. Хiба погано звiкував наш мельник? Без  метушнi,  без
галасу, без житейсько? мiзерi? вiн усе життя стара?гься людям  на  теплий,
як душа, хлiб, i всi мають  до  старого  тiльки  любов.  I  коли  ти  десь
вичита?ш про бiблiйних пророкiв, то згадай доброго  сивого  мельника  бiля
посивiлих крил.
   - Це, може, й так. Але вже скоро не буде вiтрякiв i отаких,  схожих  на
пророкiв, мельникiв.
   - Тодi, напевне, сумнiшими стануть  нашi  степи,  а  може,  й  душi,  -
задумався Данило. - Не скрiзь повинен брати гору практицизм, особливо той,
що висоту? з нас душевнiсть. I все одно на кожнiй роботi ми повиннi думати
про крила, бо iнакше сiренько, осiннiм  туманцем,  стече  наше  життя.  Як
тобi? Не нудно в нас?
   - Бiля чорнозему та бiля зерна не занудьгу?ш, - щиро сказала  Мирослава
й знову вхопилася руками за свiй снiп, що не май спокою бiля крил.
   Данило посмiхнувся:
   - Багато ж у тебе куделi.
   - У мо?? матерi було ще бiльше, - й сумнi  згадки  скували  Мирославинi
очi. - Ви теж без матерi?
   - Маю тiльки вишню на цвинтарi замiсть матерi,  -  повернув  голову  до
невидимого кладовища. - Звiдки  б  i  коли  не  приходив  я,  вона  завжди
вiдчиняла менi дверi. А тепер нема? кому ?х вiдчиняти.
   Вони ще мовчки постояли бiля вiтряка, що стугонiв зсередини, стараючись
людям на добрий хлiб, а тут поривався  й  поривався  вгору,  наметуючи  на
крила вiтер i нiч. Несподiвано бiля них низько прогудiв джмiль i  впав  на
конюшину, що росла бiля вiтряка.
   - Бачиш, який роботящий! - Данило понишпорив очима по конюшинi.
   - А ви чули, що джмелi навiть  у  приморозки,  коли  бджоли  вже  давно
вiдпочивають, збирають мед?
   - Нi, цього не чув, - i потягнувся до дiвочих очей, до ?? снопа кiс, до
тоненького стану, що й зараз  бiля  неспокiйного  шугання  крил  ледь-ледь
погойдувався собi i мав у тому погойдуваннi иринаду i звабу.
   - Джмелiв треба берегти, - сказала крилам, що так i норовили побавитись
дiвочими косами.
   "I тебе, русалко,  теж  треба  берегти",  -  подумав  Данило  трохи  зi
спiвчуттям, трохи з доброю насмiшкою, бо саме згадався отой  ставочок,  де
ввечерi купаються дiвчата й зорi, а вночi - самi русалки.  А  нiч  i  далi
брела заколисаним степом, згори обсiвала  його  росою,  а  знизу  дзвенiла
стотисячним стрекотом коникiв. За конюшиною бiлою повiнню  стояли  гречки,
над ними в удовинiй самотинi сумувала груша-дичка, а  бiля  не?  перепiлка
розпачливим голосом скликала сво?х дiток, яких порозгублювала  на  зжатому
полi.
   Таке життя: то матiр розгублю? дiтей, то дiти залишаються без  матерiв.
I все одно хтось нам повинен вiдчиняти дверi. Але хто? Чи не ця  рука,  що
пiд крилами притриму?  коси?  Що  ж  у  тобi,  дiвчино?  Довiра  навпiл  з
тривогою, та вологi очi, та шерхлi вуста, що бояться любовi,  що  прагнуть
любовi, i досвiтн? завзяття до свого  дiлечка.  I  найбiльше  ?й  хочеться
сiяти. Ось зараз вхопилася за люцерну. Вже  й  пiдрахувала  йому,  скiльки
пожнивний укiс дасть ?м трави. Така, певне, й на полюсi почне  щось  сiяти
чи садити.
   Тепла хвиля пiдкотилася Данилу до серця, i  гарно  стало  йому  з  оцим
старим вiтряком, з мельником у ньому, з  людьми,  що  ввечерi  при?жджають
сюди, а вдень жнивують, i з оцi?ю золотокосою грудочкою селянсько? долi, в
яко? руки, коли вона хапа?ться за коси, стають схожими на голубiв. Куди  ж
вони залетять, цi голуби, i хто ?х буде шанувати чи кривдити?
   - А зна?те, славно! - раптом озвалася Мирослава.
   - Що славно?
   - Оцей степ, оцей вiтряк, оцi крила, що аж просяться в музику, в  душу!
Чого я ранiше не розумiла ?х?
   З вiтряка вийшла Ярина, на плечах ?? лежав мiшок, на грудях коса.
   - Менi вже треба додому, - сказала Мирослава. Данило пiдiйшов до Ярини,
зняв з ?? плечей мiшок:
   - Пiдiрвешся, дiвко. Не можеш пiдводи почекати?
   - Так я хочу ще  сьогоднi  наварити  вам  галушок,  -  злукавила  вража
дiвчина.
   - I не полiну?шся варити вночi?
   - Чари завжди варять вночi, - кинула одним оком па  Данила,  другим  на
Мирославу.
   Щи ти скажеш такiй беажурi? Данили помовчав, iще iiигляиув  на  вiтряк,
який намотував на крила куделю мiсяця i час. Що тiльки вiн готу? нам?..
   Враз десь аж на дальнiх дорогах, що  збiгали  до  старого  лiсу,  гарно
злетiла парубоча пiсня:
   Ой у полi криниченька,
   Там холодна водиченька,
   Там холодна, ще й погожа,
   Там дiвчина так, як рожа.
   Ярина стала посеред дороги, поклала руку на плече Мирославi.
   - Це наш Роман i Василь виводять, ?дуть на конях  та  й  спiвають  усiм
степам i бродам. Такi вони завзятцi у нас.
   - Як славно йде пiсня над степом, - зачудувалась Мирослава.
   А Ярина приклала долонi до обличчя i щосили гукнула в степ:
   - Романе! Василю! Гов-гов!
   Пiсня обiрвалася, за мить стрельнули  кiнськi  копита,  i  незабаром  з
опiвнiчного мрева вилетiли два вершники. Данило, Ярина i Мирослава  зiйшли
з дороги, а вершники, домчавши до них, здибили конi i засмiялись.
   - Опришки! Вiтрогони! - гримнула на них сестра.
   - Яриночко, не сердься, бо сердитi скоро старiють. Добрий вечiр, Даниле
Максимовичу! А чия це дiвчина? - вдають, що не впiзнали Мирослави. - Чи не
з нашо? пiснi вийшла: погожа, як та рожа?
   - Замололи, загалакали, - ще гнiва?ться  чи  вда?,  що  гнiва?ться,  на
братiв Ярина. - Он краще муку вiзьмiть.
   - Та ми й вас можемо взяти на  конi,  -  Роман,  пригнувшись,  пiдхопив
Ярину, та верескнула й вирвалася з братових рук.
   - Навiжений! Недарма вас навiть мама так прозива?.
   - Тож люблячи, Яринко. Мама i тата обзива? то прудивусом, то очманою, а
сама й досi аж сохне за ним. Правда ж, дiвчино мила? -  Горбоносi  красенi
трiпнули буйними чубами i подивились на Мирославу.
   - Опришки! - посмiхнулась ?м дiвчина. - Краще заспiвайте.
   - А яко?? - зiскочили хлопцi з коней. - У  нас  найбiльше  люблять  про
кохання. Ви ось цю зна?те? - Роман притулився плечем до братового плеча  i
щиросердним голосом запитав далини:

   Червоная калинонька,
   А бiле деревце,
   Чом не ходиш, не говориш,
   Мо? любе серце?..

   I притихло все у стопу перед чарами голосу, перед белом чийогось серця.
   Коли Роман обiрвав пiсню, Ярина вдавано зiтхнула, зиркнула на  брата  i
прошепотiла одне слово:
   - Артист.
   - Цить, пащекувата! - Роман  грiзно  витрiщився  на  сестру,  а  Василь
посмiхнувся, пiдвiв брову точнiсiнько так, як батько.
   Мирослава догадалась, що Яринка натякнула  на  якусь  кумедну  iсторiю,
одну з тих, якi, зда?ться, нiколи не переводилися в оселi Гримичiв.
   - З чим це ви кри?тесь, Романе?
   - Еге, так вiн i скаже, - пирснула Ярина. - Кому хочеться свою  парсуну
виставляти на посмiховище.
   - Так тодi ж Роман ще  дитиною  був,  -  примирливо  сказав  Василь.  -
Розкажи, брате.
   - Мабуть, доведеться, - подобрiшав парубок i глиппув па сестру, - Бо як
не розповiси сам, то це зiллячко прибреше, паче циганка на ярмарку...
   - Еге ж, еге ж, - нiби погодилася Ярина  i  пiдперла  долонею  щоку,  -
Говори вже, коли язик не присох до зубiв.
   - Оце ж рокiв з вiсiм тому наш  драмгурток  ставив  агiтку  "Урожай  за
царiв i за влади селян та робiтникiв". Щоб усiм було ясно,  як  родило  за
царiв i як родить  тепер,  -  на  кожну  культуру  чоловiчого  роду  брали
хлопчика i парубка, а на  жiночого  роду  -  дiвчинку  i  дiвчину,  малечу
втискали в мiшечок, дорослих у чувал, гузир в'язали пiд самим горлом, а  в
чуби i коси втикали колоски жита, пшеницi чи iншо? пашницi.  На  мою  долю
випало грати дореволюцiйний ячмiвь. Зв'язали  мене  в  мiшечку,  поставили
поруч з дебелим Володимиром Клименком i наказали мовчати до кiнця вистави.
Стою я,  стоять  зав'язанi  всi  дореволюцiйнi  i  теперiшнi  культури,  а
керiвник драмгуртка тиця? в нас паличкою  i,  якi  треба,  цифри  назива?.
Застоявсь я пiд цi цифри i все потерпаю, щоб не засмiятися, бо з передньо?
лави то мати пиша?ться мною, то батько вусом пiдморгу?, то школярi тицяють
пальцями на тебе, наче ?й з мiсяця звалився. Переступаю, переступаю з ноги
на ногу, аж дивлюся, Клименко задрiмав у сво?му кулi. З  цього  дива  я  й
засмiявся тихенько. А тут, як на грiх, у цю саме хвилю замовк  керiвник  i
всi почули мо? неподобство. От i пiшов гуляти по  лавах  смiх.  А  що  вже
батько з матiр'ю реготали, то ж не питайте. Пiсля вистави посходились ми в
хатi, посiдали за стiл, а тато так приязно дивиться на мене й каже:
   - Не сподiвався, сину, що в тебе такий хист грати на сценi.
   - Який там хист, - вiднiкуюсь я, а в душi щось i тенькнуло. - Менi ж  i
слова не дали сказати.
   - Що там слово, коли ти стояв найкраще за всiх i справдi був схожий  на
ячмiнь.
   - Та хто ж мене бачив за тим мiшком? - вiрю i не вiрю я.
   - Усi бачили! От хай наша мама скаже.
   - Авжеж, авжеж! - лагiдно озива?ться  од  печi  мама,  i  тiльки  Ярипа
кривить i придушу? рукою варги.
   - А вже як ти розсмiявся, то всiх розвеселив,  -  продовжу?  батько.  -
Сказано, талант!
   - Ой тату... - ще якось вiднiкуюсь, а  в  головi  на  радощах  метелики
кружляють.
   - От сам помiркуй: чи хтось хоч раз засмiявся, коли твiй  керiвник  усi
слова казав i в усiх тицяв паличкою? Тобi ж досить було пирснути, - i всiх
розвеселив. А коли б ще заспiвав? В тебе ж он який голос!  Так  що,  сину,
пряма тобi дорога в артисти. - I отим словом батько доконав мене,  бо  нам
усiм мамина колиска i степ голоси наколихали.
   Пiсля вечерi тато зi мною пiшов спати  па  сiно,  i  там  на  самотi  я
наважився спитати:
   - А що треба, щоб стати артистом? Батько, недовго думаючи, вiдповiв:
   - По?хати в Ки?в до нашого дядька Миколи, який у театрi  гра?  кумедi?,
вiн тебе й опредiлить в артисти.
   - Як же, тату, по?хати до того Ки?ва?
   - От чого не знаю, того не знаю, бо в  нас  зараз  не  гурт  грошей,  -
сказав тато i пiрнув у сон. Менi ж за тим театром  не  спалося  до  третiх
пiвнiв.
   Через кiлька днiв вирiшив я зайцем податися  до  дядька  Миколи.  Аж  у
Вiнницi на станцi? батько перехопив мене.  А  ця  язичниця,  -  насварився
поглядом на Яринку, - i досi дражнить мене артистом...
   - I дуже сварив тато вас? - посмiхнулася Мирослава.
   - Та нi. Пригорнув до себе i каже: "Хiба ж можна, сину, ?хати  босим  в
артисти? Та й  Ки?в  -  не  село,  там  ноги  об  камiння  прочовга?ш.  Як
розстара?мось тобi на хромовi з рипом чоботи, щоб усi  навiть  по  чоботях
чули тебе, тодi щось придума?м".
   - Такий у нас батько уже добрий, що й у свiтi не знайдеш, - з  почуттям
сказала Ярипа. - Навiть мене нiколи не сварив.
   - А жаль, - вколов ?? Роман. - От за ким березова каша суму?.
   Близнята вискочили на коней, по?хали, i небавом над степом знялися  два
голоси, виливаючи тугу про отих двох голубiв, що  пили  воду  коло  млина,
коло броду.
   - Чом не красенi! - неждано вихопилось у Ярини, яка проводжала поглядом
братiв.
   - Гарно ж як у свiтi! - I Мирослава притулилась до Ярини.



   XIV

   Земля вiддала людям, що могла вiддати, i, чи то з жалю до  себе,  чи  з
жалю до людей, заплакала осiнньою сльозою i неспокiйно ввiйшла  в  зимовий
сон. Ох як люто, на шаленiй коловертi вiтрiв, зачинався цей сон:  спочатку
вiтровiям i снiговицi  хотiлося  пiдважити,  вирвати  з  насиджених  мiсць
переляканi хати, розметати золото скирт i вдарити на сполох спiвучою мiддю
дзвонiв. А потiм вони втихомирились, поскочувались, прищулились у  яругах,
i тепер люди по колiна бредуть у снiгу, що вечорами шерету? крихти  срiбла
та виколиху? блакитнi дими й волошкове цвiтiння.
   Як гарно зараз довкола! Ошатнi, в бiлих свитках  хати  притихли,  немов
дiвчата перед весiльним танцем; ось ударить бубон мiсяця, цьвохне  смичком
вiтрець, i вони поведуть  свiй  танок  зачарованими  долинками,  левадами,
садками i виведуть його - усе вгору та вгору - аж на той  шлях,  по  якому
минулий вiк проскрипiв чумацькими мажами,  а  -цей  вiк,  як  блискавками,
спалахнув козацькими шаблями Котовського i Примакова.
   А що тепер робить червоний козак Терентiй Iванович  Шульга?  I  Данило,
згадавши недавню бувальщину, мимоволi зупинився бiля  придорожньо?  верби,
погладив рукою намерзлий  стовбур.  А  той  згори  струсив  на  нього  дим
паморозi, а знизу озвався гучанням - то вiтрець прокинувся в дуплi й знову
задрiмав, як маля. А он хтось мiж вербами  мрi?,  вискрипу?  чоботятами  i
ронить на снiг шматки пiснi. Чия ж це така пiзня?..
   I давн? очiкування, сподiвання чи передчуття озвалися в ньому,  i  десь
чи з паморозi, чи з ночi затремтiли тi вi?, за якими ча?вся синiй вечiр. У
дуплi знову шеберхнув вiтрець, а на шляху стихла пiсня. Де ж те дiвча,  що
наче йшло назустрiч? Данило подався далi шляхом, та вже на ньому  не  було
нi дiвочо? постатi, нi пiснi. Отак i виходить воно на тво?му шляху.
   Неждано внизу, на крихiтнiй левадi, що пiдбiгла до  само?  дороги,  вiн
почув характерне шипiння, зирнув i не повiрив сво?м  очам:  на  виковзанiй
смужцi льоду, яка аж палахкотiла холодним  сяйвом,  самотиною,  в  кожушку
нарозхрист ковзалась знайома постать. Ось  вона  з  ковзанки  вилетiла  на
снiг, мало не впала, вивинулась уже од само? землi, засмiялася  сама  собi
i, вигинаючись тонким станом  та  граючи  розведеними  руками,  легковажно
зашурхотiла по крижанiй стежцi,  видобуваючи  з  не?  шарудiння  й  нiжний
посвист; за плечима дiвчини погойдувався, вигравав мiсяцем снiп пшеничного
волосся, що так i дихнув йому минулим лiтом.
   Данило, притулившись до пригорблоно? верби,  з  захопленням  стежив  за
дiвчиною: iч, що витворя?, наче маленька. А вiн  усе  думав,  що  вона  не
по-дiвочи серйозна чи  то  вiд  iнститутсько?  науки,  чи  зроду.  Не  раз
намагався якось порозумiтися з нею, та  дiвчина  в  такi  хвилини  вiдразу
натягувалась, немов струна, i полохливо сторонилася його. А коли вiн хотiв
провести ?? пiсля свята врожаю, то  побачив,  як  одразу  взялося  тiнями,
замкнулось  ??  обличчя,  а  на   шерхлих,   замкнених   устах   прочитав:
"Безсовiсний". Це тодi ошелешило його:  чого  вона  така?  Напевне,  перше
кохання чи захоплення прибило ?? i тому уника?  чийогось  погляду,  чи??сь
прихильностi. А ось тут, на безлюддi, в зимовому снi, на якусь часину вона
стала сама собою.
   Ось дiвчина вилетiла з криги на снiг, зойкнула, упала, лежачи поправила
спiдничку,  засмiялася,  потiм  скочила  на  ноги  та  й   почала   весело
обтрушувати одежу й коси. Скiльки ж у не? дитячо? i  дiвочо?  принади.  От
тобi й строгий товариш агроном, що все з чимось сiкався до нього i  навiть
розкидався  такими  словами,  як  хуторянство,  консерватизм,   тупцювання
агромислi. А якi тепер мислi грають  пiд  отим  пшеничним  снопом,  що  аж
iскриться проти мiсяця? I ввiйде вiн у  чиюсь  оселю  сонячним  ранком,  а
фiалковi очi заграють доброю довiрою.  Данило  ловить  себе  на  тому,  що
матиме жаль, коли цей ранок з вечориною оминуть його душу, його  хату.  Що
це?.. Зимова казка... чи судьба? I так  славно  згадався  той  вечiр  бiля
вiтряка i тi крила, що пiдiймали вгору ?? коси. Чим  вони  пахнуть  тепер?
Тодi од них iшли пахощi вiтряка i смуток матiоли. А як би вiн  хотiв,  щоб
вони повiяли чорнобривцями  його  занедбаного  двору,  чорнобривцями  його
матерi, яку вiн стрiча? тiльки в спогадах i снах.
   Данило, тримаючись за вербу, обережно спуска?ться з шляху на левадку, а
Мирослава знову шерехтить чоботятами по ковзанцi i набира?, i  струшу?  зi
свого пшеничного снопа мiсячний чар. Ось  ?й  не  тiльки  ковзатися,  а  й
танцювати заманулося; приспiвуючи  собi  "метелицю",  вона  закружляла  по
снiгу, а потiм по-хлоп'ячому, на пiдкiвках, вилетiла на ковзанку  i  знову
закружляла, розколисуючи дзвоном спiдничину.
   - I що це наш товариш агроном витворя? вночi?
   - Ой мамо! Ой! - злякано задзвенiв голос дiвчини, вона обiрвала  танок,
обернулась  до  нього,  i  сором'язливiсть  проступила  рум'янцями  на  ??
обличчi.
   - Так що ти витворя?ш, дiвчино? - пiдходить до  не?,  а  вона  закрива?
обличчя руками й зiтха?. - Ти не мовчи  .менi,  а  щось  вiдповiдай,  коли
старшi питають. Не протерла на ковзанцi чоботята?
   - Поки що не протерла, - нарештi випуска? з-пiд рук слово.
   Данило бережно кладе сво? долонi па  ??,  вiдривав  ?х  вiд  обличчя  i
вражено  застига?:  тепер  не  знiченiсть,  не  сором'язливiсть,  а   саме
лукавство бiсенятами глянуло на нього й кинулося врозтiч. Де  вона  тiльки
прихопила його? А лукавство  знов  повернулося  до  не?,  ще  й  забринiло
насмiшкою:
   - А ви, товаришу голово, не хочете  поковзатись  пiд  мiсяцем?  Це  так
славно...
   - I коли пада?ш - теж славне?
   - Теж гарно, бо тодi iскри i зорi кружляють в очах.
   - Ти вже докружлялась, що й руки задубiли, Де тво? рукавички?
   - Рукавички?.. У дорозi, - вiдповiла непевно i чогось глянула ва шлях.
   Вiн скинув сво?:
   - Може, цi нагрiють? Мирослава пирхнула:
   - У таку рукавицю ягня влiзе. Хто це вам виплiтав ?х?
   - Дiд Гримич.-Вiн усе на вирiст робить, - невмiло почав надiвати ва  ??
ручата сво? рукавицi, i дивпо, дiвчина не пручалась,  "  притихла,  тiльки
дрож пройшовся по ?? тiлi.
   - Ти ж зовсiм замерзла.
   - А для чого тодi зяма?
   - Та вже ж не для того, щоб пiсля ковзанки бухикати на печi.  Зараз  же
ходiмо до мене, хоч якимсь ча?м напою.
   - Ви навiть чай умi?те варити? - знову самим лукавством змiряла його.
   Данило здивовано повiв бровами:
   - Де ти замiсть слiв нахапалася шершнiв? Чи це тiльки для мене?
   - Ой, нi, - хитнула Мирослава головою i сво?м снопом,  пiдняла  руки  i
посмiхнулась рукавицям, - Стирчать, як глеки на кiлках.
   - То ходiмо.
   - А як хтось побачить? - Враз уся гра  аiвшла  в  дiвочого  обличчя,  i
тепер на иьому вибились розгубленiсть та занепококо?нвя.
   - Коли хтось i побачить, то тiльки позаздрить менi, -  з  доброго  дива
бовкнув. - Хоч на мою хату подивишся. Вона в мене цiлий рiк  чорнобривцями
пахне.
   - То... нам'ять любовi? - зненацька спитана Мирослава.
   - Пам'ять любовi до матерi. Як ручата? Вiдiйшли трохи?
   - Ще нi.
   - Ходiмо?
   - Менi боязко, - правдиво глянула, збентежила ? порадувала його.
   - Чого ж тобi боязко?
   - Це ви повиннi бiльше знати... Так же не можна.
   - Чому не можна? Ти. ж не iiйршшi деиъ аиаьш мене.
   - Краще ходiм до татарського броду, до Гримичiв.
   - Нi, до мене. Я не хочу завтра гнати конi по лiкаря, I дiвчина обпекла
його:
   - Так дуже шкода коней?
   - I тебе трохи, - вiн поклав  руки  на  дiвочi  плечi,  обернув  ??  до
мiсяця. - Ось там i сто?ть моя хата, а ворота бiля не? кигикають чайкою.
   Мирослава з-за плеча пильно глянула на нього:
   - А чиясь дiвоча доля од  вас  не  кигикала  чайкою?  Вiн  зрозумiв  ??
побоювання.
   - Такого, дiвчино, не було. I коли ма?ш до мене довiру - не називай  на
"ви", - вiн узяв ?? притихлу  руку,  й  вони  з  левади  повернули  на  Ту
вуличку, де плетенi тини i верби-пiдлiтки бiля них  вели  до  напiвзабуто?
оселi. Iшов i  милувався  дiвчиною,  ?.?  снопом,  ??  ходою  -  легкою  i
красивою. Зведки ж ти взялася? З якого поля, з яко? пiспi? I здавалось, що
в цього вже був такий вечiр надiй i притихле вiд сполоху дiвча бiля нього,
яке не зна?, за що триматись рукою - за тендiтнi в паморозi  верби  чи  за
серце.
   Ось i його ворота. Мирослава, випереджаючи Данила, поторгала ?х, i вони
справдi кигикнули чайкою.
   - Наче в казцi, - здивувалась i чомусь зрадiла дiвчина.  Пiдiйшовши  до
вiкна, на якому клубочками дрiмала мiсячна сновiйнiсть, Данило постукав  у
шибку.
   - У вас хтось живе? - пройшовся переляк по обличчi Мирослави.
   - Нi.
   - А чого ж ви стука?те?
   - Згадую свою матiр. Вона завжди на стук вiдчиняла менi дверi. А  тепер
нема кому.
   - I це тяжко, Даниле? - сама не помiтила, як назвала його на iмення.
   - Тяжко, Мирославе. А ключ у мене завше лежить на призьбi пiд  вербовою
дощечкою, пiд тi?ю, про яку дiвчата весною  спiвають:  "Вербовая  дощечка,
дощечка, там ходила Настечка, Настечка",  -  i  знову  згадав  не  вербову
дощечку, а вербову ногу Шульги. Це ж треба навiдатись до нього i  Дiденка,
якогось гостинця завезти.
   Даияло вiдчинив сiнешнi й хатнi  дверi,  Мирослава  все  ще  з  опаскою
ступила в темряву хати.
   - Справдi, тут вереснем i чорнобривцями пахне. Ви любите ?х?
   - Дуже. I люблю,  коли  дiвочi  коси  вiють  чорнобривцями,  -  нечутно
торкнувся ?? снопа. - Уявля?ш: снiг i чорнобривцi! - Вiн засвiтив  свiтло,
i гостя одразу ж пiдiйшла до фою матерi, пород яким свiтився снiп жита.
   - Це ваша мати?
   - Матiр.
   Мирослава посмутнiла.
   - I в мо?? такi добрi очi були. I звала вона мене чогось Журавкою.
   - А моя часто спiвала про журавку... Щось незвичне було в ?? вдачi.  Як
вона  тiльки,  вже  з  рiздва,  виглядала  весну,   як   тiшилась   першим
пiдснiжником, як прислухалась до спiву зерна, до шелесту макiвок, до всi??
землi. I до колоса, i до трави, i до деревця у не? була своя любляча мова,
пiсня. Найбiльше я; наспiвувала на луках, бо там стiльки птаства знаходило
притулок i в травi, i в березi, i на водi. Бувало, гляне на  якусь  чубату
ча?чку або на виводок диких качат, що пливуть за качкою, i зiтхне:  "Боже,
як то славно, коли е крила", - та й тихенько заспiва? травi чи копичкам:
   А журавка ходить
   Та пiр'ячко ронить...
   А ти, малий, одразу  й  побачиш:  i  журавля  в  журавлиному  бродi,  i
журавочку, i ?? двiйко цибатих дiток. Мати не раз втiшала мене, що. в  мою
подушку зашила журавлинi пера. Це щоб у сон  приходило  птаство,  травиця,
поля, а не рiзна погань.
   - Це ж треба, - аж зiтхнула Мирослава. - Добра i тиха матiр.
   - Що добра, то добра, а  от  чи  тиха  -  не  знаю.  Одного  разу  вона
здивувала усiх односельцiв. Це сталося у двадцятому роцi. Бiля самого села
партизани на шаблях врубалися в банду  Гальчевського.  То  була  до  зубiв
озбро?на зграя, а отаманив у нiй  вчений  жорстокосердець,  що  нахвалявся
вирiзали бiльшовикiв до сьомого колiна. Як побiгли городами i вулицями без
вершникiв конi, я з мамою вийшов у двiр.  Аж  до  нас  на  змиленому  конi
пiдлiтав розпашiлий од битви партизан Михайло Чигирин. Ти зна?ш його - вiн
тепер головою колгоспу працю?. Ще з вулицi гукнув матерi:
   - Ганно, допоможи пораненим - винеси  полотна  перев'язати  рани,  -  i
зiскаку? зi свого воронця, веде його на подвiр'я. А кiнь аж  хита?ться  од
утоми.
   - Де ж я того  полотна  вiзьму?  -  одразу  пожалiснiла  матiр.  -  Усе
повiддавала то за оранку, то за хлiб.
   - А може, щось завалялось? Бiда хлопцям: лежать  на  бiлих  гречках,  а
гречки вже червоними стали.
   В оселi кинулась мати до скринi, та хiба знайдеш те, чого нема?
   - Що ж, таке дiло, - похилив  голову  Чигирин.  -  Доведеться  багатi?в
потрусити. А так не хочеться, щоб на такому полотнi  були  чужi  лайки  та
нарiкання.
   - Почекай, Михайло, - враз стрепенулася мати, застигла на якусь  хвилю,
а далi метнулася до божницi, стала на лаву й  почала  здiймати  рушники  з
образiв.
   - Ти що, жiнко добра? - здивувався, не повiрив собi Чигирин.
   - Нiчого, нiчого, - заспоко?ла його матiр. - На цьому полотнi  не  буде
нi лайок, нi нарiкань - воно святих сповивало...
   - Оце так... - широко розкрила очi  Мирослава:  в  них  входили  далекi
видiння. - А що ж далi? Данило зiтхнув:
   - Далi вона все ждала батька, ждала навiть пiсля того, як дiйшли чутки,
що його вбито. А голос ?? з кожним роком смутнiв i смутнiв.  Незадовго  до
смертi вона якось попрохала мене: - Данилку, заспiвай менi про журавку, що
ходить та пiр'ячко ронить, бо я чогось нинi не можу...
   Останню дорогу матерi люди вiд хати до цвинтаря встелили цвiтом. А  над
?? хрестом завжди висить рушник i взимку, i влiтку ма? сво?ми крилами...
   - От i думай собi, що таке життя... - зажурилась дiвчина. - А  чого  ви
перед образом матерi поставили жито? Данило журно глянув на. Мирославу.
   - Бо все життя мо?? матерi пройшло в житах чи бiля жита,  бiля  чорного
хлiба i на безхлiб'?. Отак, напевне, бiля житечка, на оранцi, на сiвбi, на
жнивах пройдуть i мо?, i тво? роки, якщо контри  чи  замiжжя  не  заберуть
тебе вiд ниви та перепiлки в нiй.
   - Надiюсь, не  заберуть!  -  переконано  сказала  дiвчина  i  допитливо
подивилась на Данила: - А що для вас головне в життi - жито,  перепiлка  в
ньому та жайворонок над ним?
   - Селянська доля! - задумливо вiдповiв  Данило  i  на  нiмотний  погляд
Мирослави невесело посмiхнувся: - Це ж може здатися нудним  чи  обмеженим,
як визначив великий знавець параграфiв i планiв Ступач.
   - Розкажiть! - пошепки звелiла Мирослава i стала ближче до снопа.
   - З чого тiльки й почати? Менi й досi зда?ться i, напевне, завжди  буде
здаватися, що крiзь мою душу, крiзь мо? очi, крiзь мо? болi та  сподiвання
пройшла iсторiя селянсько? долi i смуток  житечка,  яке  й  досi  не  може
нагодувати людей. Це, певне, тому, що не встиг огрубiти, хоча  й  не  мало
бачив грубого, навiть жорстокого в селi. Так-от про  селянську  долю,  про
селянськi  сподiвання.  Убогими,  стражденними,  причавленими  були  вони.
Щоденно серце хлiбороба обкiльцьовував страх i перед  податками,  i  перед
злиднями, i перед силами природи. I тiльки в пiснях  пробивався  не  такий
уже й великий свiт надiй, що в самого бога можна випрохати щастя: жита  на
хлiб, пшеницi на паляницi, а ще гречки на варенички. Як бачиш, не  дуже  й
багато просили хлiбороби в бога. А тепер  ми  самi  повиннi  ставати  тими
богами, що змiнюють селянську долю,  виводять  хлiбороба  у  свiт  великих
надiй, у свiт великого врожаю i душевностi. Ти не  раз,  певне,  сумувала,
слухаючи пiсню про бiдну вдову, що засiяла сво? поле, зволочила i сльозами
примочила. То хiба не варто присвятити свiй вiк тому, щоб  нi  сльозо,  вi
злиднi, нi безхлiб'я не ломили нi вдову, нi сироту, нi всю селянську долю?
Так я розумiю турботи нашо? держави, так я розумiю i свою  непоказну,  але
ревну працю, - Данило занепоко?но глянув на дiвчину: чи ве подума?, що вiн
якесь патякало, i вже, глузуючи над собою, закiнчив: - Тому,  зважаючи  на
вищесказане,  не  доведеться  менi  шкаповi  селянськi  чоботи  мiняти  на
модельне взуття.
   - Гарно сказали ви про все, окрiм модельного взуття. Про  щось  подiбне
думала i я. Тiльки чи всi зрозумiють вас, романтику вашу? Недовiрливий  ще
наш селянин, ох який недовiрливий.
   - Не все, Мирославе, зразу приходить. Буде правда - прийде i вiра!  Хто
б iще кiлька рокiв тому з селян повiрив, що ?хнi дiти прямо в  полотняному
одязi, в летчиках чи а босонiж пiдуть у високу науку? Будь моя воля,  я  з
щирого аоиота поставив би  пам'ятник  тим  людям,  тобто  бiльшовикам,  що
здогадалися за розкладкою  комiтетiв  незаможних  селян  посилати  вчитися
малописьменну моходь у робiтфаки, а потiм i в iнститути.  Там,  як  цiлину
орали, - важко давалася нам  наука,  але  мужицькою  впертiстю,  безсонням
долали ?? i виходили в люди. Такого нi в яких Кембрiджах  i  Овсфордах  не
'було.  Ти  ж  не  можеш  уявити,  щоб  порiг  Оксфордського  унiверситету
переступив парубiйко в батькiвськiй ки-. ре? i постолах!
   Мирослава глипнула десь у далину, засмiялась:
   - Теж гарно! А ма?те ж ви самi радiсть од  сво??  щоденно?  празвi?  Чи
тягнете ??, бо звикли тягнути?
   - Пита?ш, чи не чорний я вiл, що тягне свое ярмо? Ця мiрка не для мене,
бо маю в руках жагу працi, зда?ться, розумiю i  радiсть  поля,  i  радiсть
хлiба, не хуторянську, де навiть безсмертне зерно охороня?ться пiвпудовими
колодками i собаками, а ту, вiд  яко?  яснiють  людськi  очi  i  ширшають,
надi?. Ти, ввiсио, чула старовинну легенду про ?вшан-зiлля,  про  безмiрну
любов до сво?? землi. То я маю в собi це ?вшан-зiлля. Оцю любов,  од  яко?
на плечах крила сорочку рвуть! А ти про пiд'яремного вола  подумала,  -  i
щиро, по-хлоп'ячи засмiявся.
   Засмiялась i Мирослава.
   - Говорiть, говорiть, Даниле.
   - Що ж тобi iще?.. I,  крiм  дуже  великого,  маю  меншi,  тiльки  сво?
радощi: це коли тиховiйна  сi?ться  зерно  i  пробива?ться  прорiст,  коли
маленькими корабликами пливе полями молодий горох, коли бринить  цвiтом  i
музикою гречка, коли дiвочою рукою кличе когось до себе  вояоття  проса  i
коли сто?ть тихий дзвiн достжгао? ниви. Щоденно  щось  у  широкополi  мене
хвилюв, радув, бо зрiсся, зрiднився з  ним.  Я  нещодавно  почув  улюбленi
слова нашого великого вченого про вчених: "Ми повиннi стояти на  глобусi".
От i селянство ваше так повинно стояти на глобусi,  осiваючи  свiт  зерном
життя. Отож, певне, догаду?шся, що я маю чим жити. I романтика теж ма? чим
жити, хоча i ??, i селянство не  милу?  демагогiя  та  невiрство  грамових
дiячiв, - i нахмурився, згадавши щось сво?, замовк.
   Нахмурилась i гостя, приклала руку  до  чола  i  тихо,  не  знати  кого
запитала:
   - Чого так часто дрiб'язковiсть, погроэа чи пiдшепiт прибивають велике?
Ви не бо?тесь, що нашу високу  романтику  може  вдушити  занадто  активний
бюрократ?  Для  цього  вiн  i   господарчими   розрахунками   козирне,   i
вiдповiдними цитатами блисне, i правдоподiбнiстю прикри?ться.
   Данило невесело здивувався, невесело посмiхнувся.
   - Фiлософ мiй з золотими косами! Мирослава не розгубилась.
   - Якщо ви мене так велеречиво охрестили, то  дайте  вiдповiдь  на  одне
приземлене питання.
   Хлопець уклонявся i жартiвливо, як iсаансьхi гранди  в  п'?сах,  провiв
рукою бiля само? долiвки.
   - З охотою, синьйорино!
   - Тодi скажiть, вельмишановний товаришу голово, до якого вже  залiтають
гостi навiть з областi, чого у вашiй хатi i досi долiвка,  а  не  пiдлога?
Любов до старовини, патрiархальщини?
   - До вбогостi не може бути любовi.
   - Це не вiдповiдь, а вiдписка.
   - А тепер вiдповiдь, - уже серйозно сказав Данило; - Я  постелю  пахучу
пiдлогу з живицею, з  прожилками,  з  гнiздечками  сучкiв,  що  так  гарно
дивляться на тебе, тодi, коли в селi не залишиться жодно? долiвки. Жодно?!
   - Он як! - насмiшкувато хмикнула Мирослава.  -  Тодi  продовжуйте  свою
думку i про хату.
   - I продовжу. Ти зна?ш вдову Галину Пастушенко? , - Оту, що ма? п'ятеро
дiтей?
   - Так.
   - Яка гарна жiнка, - посмутнiла  Мирослава,  i  вся  гра  зiйшла  з  ??
обличчя.
   - От коли ця гарна жiнка i всi нашi вдови вже будуть мати новi справжнi
оселi, тодi я i подумаю про свою хату.
   - Довго вам, напевне, доведеться чекати.
   - Я терпеливий - дочекаюсь.
   - Не тiльки терпеливий, а й упертий, - пiд вiями  дiвчини  стрепенулась
посмiшка. - А спите ви... на цвяхах?
   - Нi, на  сiнi,  -  засмiявся  Данило.  -  Сiно  ж  застеляю  рядном  -
пасманистим або в гречечку.
   - I це вже добре, - дiвчина зирнула на те пасманисте рядно, пiдiйшла до
стiни, перед якою стояла стара, з випаленими квiтами скриня.
   - Що це за дiвчинка? - глянула на фото, з якого пильно дивилось на  не?
милогубе дитинча. Сум обметав парубочi уста.
   - Це Оленка...
   - Ваша рiдня?
   - Якщо i рiдня, то, напевне, далека-далека. Мирослава пильно подивилась
на Данила.
   - Чого ж напевне?
   - Як тобi сказати?.. - завагався.
   - Кажiть, як ?! - вже нетерпеливилась дiвчина, а в голосi ??  забринiла
пiдозра.
   - Не хочеться, щоб ти чула про грiхи чи грiховнiсть життя.
   - Яку грiховнiсть? - насторожилась Мирослава, а в душi почула,  як  там
щось обрива?ться... Чого б це?
   - Тодi слухай... Кiлька рокiв тому йшов я увечерi до  сво??  двоюрiдно?
сестри Оксани. Тиша, тiнi i мiсячна гра пасманили  i  луги,  i  татарський
брiд. Враз од берега цю тишу розкололо таке невтiшне схлипування, що  менi
моторошно стало. Бiгцем кинувся до броду i над бистрою, в кущах верболозу,
побачив дiвчину, яка, очевидно, прощалася з життям. Вихопив  безщасницю  з
води, винiс на берег, пiзнав ?? i,  як  що,  почав  утiшати.  Сто?ть  вона
передi мною i ронить  мовчазнi  сльози  на  прибережний  пiсок.  Бачу,  не
заспокою Марiю - так звали цю дiвчину. Тодi посадив ?? на човен,  пере?хав
брiд - i до Оксани. Та вже якось вiдходила ??.
   - Що ж  то  за  iсторiя  була?  -  зажурилась  Мирослава.  Данило  враз
обiзлився на когось.
   - Ота сама,  споконвiчна,  але,  бач,  нiяк  не  може  остерегти  надто
довiрливих дiвчат. Звiв Магазаник поденщицю, яка працювала в його лiсах, а
коли в не? пiд серцем забилося життя, погнав до знахарки. Дякуючи  Оксанi,
воно якось обiйшлося, i в Марi? з'явилася донечка, а в мене ось це фото, -
вже посмiхнувся i дитпнi, i Мирославi.
   - А Марiя ж де? - глухо спитала Мирослава.
   - Вийшла замiж за доиру людину i пере?хала  в  сусiднiй  район.  Зрiдка
пише Оксанi й менi... Ти чарочку дерецiнки вип'?ш, щоб розiгрiтись?
   - Нi, - сумно похитала головою i для чогось зняла шапочку.
   - А тернiвки?
   - Хiба ж сьогоднi свято?
   Вiн зазирнув пiд ?? нерiвнi вi?, де нiяковiла ота зваба, яка вже  цавно
зачарувала його.
   - Для мене - свято.
   - I це правда? - спитала не голосом, а порухом уст.
   - Iстинна правда, - вiдповiв напiвпошепки i побачив на ?? куделi кiлька
зернин пшеницi. - А це ж звiдки взялася пашниця?
   - Хiба ж ви забули, що я сьогоднi ?здила до селекцiонерiв?
   - I що вони?
   Мирослава удавано зiтхнула:
   - Тiльки на мо? гiркi сльози зважили: насипали свого чарiвного зерна  в
шапочку. Я тодi скинула рукавицi, щоб  i  в  них  сипнули,  та  не  вийшло
по-мо?му.
   - Отам, у селекцiонерiв, i залишила рукавички?
   - Еге.
   Данило засмiявся:
   - I там вони будуть рости?
   - Такi, як у вас, не виростуть.
   - Як тво? рученята?
   - Вiдходять.
   - Iди до грубки, вона ще тепла. I чого тiльки не вмiють  цi  ручата,  -
приклав ?х до кахлин кольору ранньо? весни й пiшов  до  комiрчини  зiбрати
щось на вечерю.
   Тiльки тепер страх охопив дiвчину. Чого вона пiшла до чужо? хати?  Хiба
можна ?й тут бути, вечеряти? Може, не одна вже приходила сюди, може,  того
й ворота кигикають ча?ним розпачем? Може, не раз вiн мав свято. А як хтось
мався пiсля того  свята?  Вона  в  сум'яттi  одiйшла  вiд  груби  i  знову
зустрiлась з поглядом матерi. Вiн трохи заспоко?в дiвчину.
   А тим часом розпашiлий од радостi Данило  вже  ввiйшов  з  тарiлками  i
здивувався:
   - Ти чого, Мирославе, стала такою?
   - Якою?
   Вiн пошукав слова:
   - Наче щойно вийшла з поганого сну. I дiвчина призналась:
   - Менi лячно.
   - Чого?
   - Так дiвчата не роблять.
   - Як?
   - Щоб самим iти в хату до хдоиця.
   Вiн пiдiйшов до не?.
   - Так ти уяви, що ця хата твоя.
   - Як же це уявити? - не зна?, чи журитися, чи посмiхнутись.  Вигада?  ж
таке!
   - Гаразд, я тобi ?? сьогоднi продаю!.. Вважай, це вже твоя  хата,  а  я
прийшов до тебе в гостi. Тепер берися за роботу i  готуй  вечерю  гостевi,
головi, значить.
   "Безсовiсний", - так само сказала не голосом, а порухом уст  i  почула,
як потроху стали зникати сумнiви.
   - Не безсовiсний, а  закоханий,  -  i  тихо  заспоко?в  ??  тривогу.  -
Справдi, закоханий.
   - Коли ж це сталося? - теж не знайшла нiчого розумнiшого спитати.
   - Тi?? ночi, як вiтряк бавився снопом тво?х кiс, - поклав  руки  на  ??
коси.
   - Тiльки без рук, - вивинулась, не знаючи, що ?й робити:
   радiти чи сумувати...
   I в цей час хтось легенько постукав у сiнешнi  дверi.  "Хто  б  це?"  -
сполохано, без голосу запитала Мирослава. "Не знаю", - дивуючись, вiдповiв
Данило й пiшов вiдчиняти. На порозi в широкiй, мов дзвiн,  кире?  тупцював
дiд Корнiй, а бiля ворiт стояли заволохаченi памороззю конi.
   - То ти дома?
   - Дома. Добрий вечiр вам. Щось, може, трапилось?
   - Та нiчого такого й не трапилось, - полегшено зiтхнув дiд i простягнув
Даниловi обкручену жилами руку.
   - Вам чогось треба?
   - А чого менi треба вiд тебе? - диву?ться чи хитру? старий. -  Хiба  не
можна достукатись до людини без усяко? потреби?
   - Та можиа. Заходьте до хати.
   - Так снiгу нанесу. Краще по?ду собi  до  стайнi,  бо  конi  потомились
нiвроку, - захрипiв давньою простудою старий.
   - I все-таки що у вас?
   Старий знову зiтхнув, заклiпав вiями, на яких поблискувала паморозь.
   - I не хотiлось би проти ночi казати чортi-що, але, напевно,  й  треба.
Розумi?ш, поверта?мося  ми  з  Ярославом  Гримичем  аж  з  Кам'янця  та  й
стрiча?мо на дорозi якесь одоробадо, схоже на зарiзяку - носяра в нього от
така, а  очi  совою  свiтять.  Попросив  цей  головорiз,  щоб  його  трохи
пiдвезли. Як пiдвезти, то й пiдвезти, бо ж зима. Сiв носань на  сани,  мов
дiдько, почав те-се теревенити, а  коли  довiдався,  звiдки  ми,  нагло  й
запитав:
   - А вашого хваленого голову ще не посадили?
   - За що ж його мають посадити? - остовпiли ми.
   - Щоб по був таким розумним, - зареготав той дiдько, - Щоб  дивився  не
тiльки на переднi, а й на заднi колеса.
   - Ти не з пекла родом? - запитали його та й зiпхнули з саней у снiг,  а
самi чимдуж додому. В селi дiзналися, що тут усе гаразд, то Ярослав  пiшов
до себе, а я оце заглянув до тебе, бо той гаспид нагнав холоду i страху  в
мою душу. I де беруться такi виплодки? А ти не зважай на це: вовк  ви?,  а
мiсяць свiтить. Бувай здоров, сину, хай тебе доля  i  бог  береже.  -  Вiн
обернувся, пiшов до ворiт,  i  вони  тепер  озвалися  Даниловi  не  ча?ним
кигиканням, а самим болем.
   Що ж це: чи нерозумний жарт лихо? людини, чи й справдi бiля  його  долi
закружляла недоля? Розгубленим поглядом  вiн  подивився  на  заволохачених
коней, що кудись вiдвозили його спокiй  i  радiсть,  на  приiмлений  свiт.
Чогось полiз рукою до кишенi i вийняв звiдти пригрiте  зiллячко  жита.  Це
сьогоднi, розгорнувши снiги,  придивлявся,  як  зимуеться  житечку.  А  як
перезиму?ш тирЙого плеча тихо торкнулася рука Мирослави:
   - Данилку, у тебе щось недобре? - Так спитала, що вiн вiдчув, як б'? на
сполох дiвоче серце.
   Хлопець обернувся, побачив на ?? виду вболiвання.
   - Нi, нi, все гаразд, - вдячно посмiхнувся й  пригорнув  до  себе  отой
трепет, оту недовiру й оту знаду, що разом зветься дiво?им сподiванням.
   - Тiльки без рук! - вислизнула з обiймiв i метнулась до ворiт, до  яких
знову повернувся ча?ний голос.
   - Мирославе, куди ж ти?!
   - За татарський брiд! - обiзвалася уже  в  вулицi  й  зникла  в  маревi
зимового вечора.
   Данило кинувся до хати, погасив свiтло, потiм узяв на засув хатвi дверi
й вибiг iз подвiр'я на переметену снiгом  вулицю,  а  з  вулицi  на  шлях,
шукаючи поглядом дiвочу постать. Але нiде нiкого, тiльки мiсяць у небi  та
мороз скрада?ться попiдтинню. Оце так} Де ж вона загубилась мiж снiгами  i
мiсяцем? Вiн зверяув у вузький завулок, де  за  плотами  в  бiлих  свитках
стояли верби, спадистою стежкою побiг помiж кучугурами i незабаром вдалииi
.побачив самотню дiвочу постать. Але чого вона йде не до татарського, а до
дiвочого броду, що завжди заростав  високим  очеретом,  даючи  там  взимку
притулок i зайцям, i лисицям?
   Iз завулка дiвчина вийшла на луг, де стояли стоги  отави,  i  зиякла  в
стiнi очеретiв. Чого ж вона  не  виходить  на  рiчку?  Чи  в  потравила  в
промо?ну? Занепоко?ний Данило теж узiйшов Яi очерети,  пробив  ?х  плечем,
вийшов на заметений брiд, оглянувся довкола. I тут його вразила  дивовижна
неправдоподiбна краса зимово? ночi,  що  легкими  хмаринами  напливала  на
пiдтемнепий мiсяць, що  блакитним  снуванням  ?днала  небо  з  землею,  що
спалахами вибухала навколо засiйжо?шх верб  i  стогiв.  Отаке  чародiйство
змiг би змалювати тiльки Ку?нджi... Але де Мирослава?.. I  зовсiм  неждано
побачив ?? бiля само? стiни очеретiв. Пригнувшись, вона  притулила  голову
до кущика очеретин, наче прислухаючись до  них.  I  що  отут  почу?ш,  мiй
клопоте чорнобривий?
   - Ти що робиш?
   - Ой! - злякано скрикнула дiвчина, потiм нiяково  посмiхнулась.  -  Ось
пригнiться, послухайте, як зима гучить в очеретяну дудку. Я так  люблю  ??
слухати.
   Вiн пригнувся i справдi почув  гучання  очеретяно?  дудки  i  незвiдане
гучання почуттiв у собi.
   - А ще що ти любиш? - запитав, аби запитати.
   - I люблю весняний спiв ?жака.
   - ?жака?! - не повiрив Данило.
   - Еге ж, його спiв схожий на пiсню дрозда. I люблю назирити борсука  за
роботою, коли вiн збира? листя на зимiвлю:
   назгрiба? купку, охопить ?? лапами, притисне головою i суне до нори...
   - Скiльки свiта, стiльки й дива.
   - А що ви любите? Жито-пшеницю...
   - I теплий, як душа, хлiб на столi у  людей,  i  пiсню  над  свiтом,  i
калиновий вiтер у свiтi.
   - Як гарно: калиновий вiтер у свiтi - вiтер добра, краси, надiй...
   Мирослава ще нижче пригнулась до очерету, i з ?? голови спада  шапочка,
Данило знову на дiвочих косах побачив зернятко пшеницi.  Вiн  ледве  чутно
приторкнувся устами до ?? кiс, що пахли зерном i смутком матiоли.  Чого  ж
матiоли?
   Данило й не догадувався: то для нього дiвчина мила коси матiолою,  коли
дiзналась, що вiн любить цю вечiрню квiтку.
   Вже скрадалась передпiвнiчна година, коли розпашiлий, осмiхнений Данило
поверта?ться iз присiлка в село. I всю дорогу йому  ворiли  вечоровi  очi,
над якими так гарно тремтять нерiвнi прииолоханi вi?. Де ви взялись на мою
голову? Дивувався, чудувався i радiв, що таки зустрiвся iз тим  дивом,  iз
тим святом, якого роками очiкував то з  сумовитого  чару  веснянок,  то  з
вечорового туману сподiвань, то з тих передчуттiв,  якi  тiльки  молодiсть
наколясуi в душу.
   "Ох i дiвчина!" - не раз казав сам  собi,  похитував  головою  I  знову
дивувався. От тiльки спровадила його не  дуже,  щоб  дуже.  Цровiв  ??  по
подвiр'я Гримичiв, а вона подала руку i хватопеком аж зашурхотiла в  теплу
оселю. То й мусив стовбичити бiля ворiт, ваче той Стьопочка Магазаник. Але
як вона глянула з-пiд вiй! "Подивилась ясно - заспiвали скрипки..." А  тут
навiть снiги спiвають. Наслання, та й годi. Данило спиною притуля?ться  до
дико? грушi, що трима? на собi з чистого срiбла корону,  знову  зирить  на
присiлок i знову посмiха?ться. Певне, всi закоханi отакi iiричмеленi.
   На iскристiй пiдсиненiй рiвнинi ожив якийсь клубок i, збиваючи  снiгову
куряву, покотився, покотився до села. Ось вiн завмер, пiдрiс, витягнувся -
i став зайцем.
   "Зголоднiв, вуханю?" - i зайцевi  посмiха?ться  Данило,  ще  й  клапоть
яко?сь дитячо? казки пригаду?.
   Звiрятко повело вухами, нiби почуло думки чоловiка, черкпуло  обмерзлою
лапкою об лапку, а потiм втопило ?х у снiг отак, наче  вклонилось  комусь,
стрибнуло i знову стало рухливим клубком. То  й  котись  до  ожередiв,  що
мають золоту розмову з мiсяцем i вiтерцем. Та  недалеко  вiд  з'?жi  знову
зупинилося, знову витягнулося, прислухаючись до села -  до  отi??  музики,
яку притихлими хвилями нахлюпував гучномовець, i побiгло не до ожереду,  а
на музику. Дива, та й годi!
   Коли Данило вийшов на шлях, тут мiж вербами негадано заколивалася якась
висока кустрата постать. Щось вопа посла чи ?? несло?.. Та це ж старець  з
навхресними торбами. Звiдки ти взявся такий пiзнiй? А йде, певне, здалеку,
бо паморозь проросла на всьому оберемку вовни, з  яко?  вибивалися  тiльки
носище й очi.
   - Добрий вечiр, дiду! - здивовано погляда? на пiзнього мандрьоху.
   - А добрий...  та  холодний,  -  непривiтно  озвався  старий,  стомлено
хекнув, прихилився до верби i поклав на заяложенi  торби  руки;  в  чорних
рукавицях вони лежали, мов принишклi кроти.
   - Куди це ви, ночi не боячись? Старий похитав оберемком свой? вовни:
   - Десь пристановище треба шукати - або нiчне, або... прикiнцеве. Насилу
дочалапав до вашого села.
   - I нема тут знайомих?
   - Аби то були.
   - Тодi ходiм до мене на нiчлiг.
   - До тебе? - нiби завагався старець, поцiнував Данила совиними очима. -
От спасибi, парубче, що не  буду  чужих  собак  дражнити.  А  ти  ж  мене,
холодного та голодного, спершу до голови сiльради чи колгоспу не поведеш?
   - Нi, не поведу.
   - Це ж чому?
   - Я сам голова колгоспу.
   - Ти?! -  чогось  нагло  здивувався  i  витрiщився  старий,  а  далi
спохватився, спокiйнiше забурмотiв: - Такий молодий - i вже голова. Видно,
стара?шся i собi, i  громадi?  -  I  щось  непри?мне  просочилось  у  тому
"стара?шся".
   - Таки стараюся. То й потюпали! -  не  дуже  придивляючись  до  старця,
Данило пiшов попереду, повернув у завулок, де верби  спроквола  на  решета
тiней натрушували паморозь.  Дорогою  майже  не  думав  про  несподiваного
гостя, бо знову ж усi гадки крутилися навколо Мирослави. А коли обернувся,
- старого вже не було.
   "Що за мана?!" Данило озирнувся навкруги, гукнув кiлька разiв:  "Дiду!"
Але нiхто не обiзвався, тiльки  десь  на  шляху  шурхотiли  чоботиська  чи
копаницi.
   "Дива!" - сам собi сказав чоловiк, стенув плечима, а  в  пам'ятi  ожила
розповiдь дiда Корнiя. Чи не з цим старцем зустрiвся вiн? I чогось тривога
охопила хлопця, наче вiн вiдслонив штору, за якою вча?лось якесь зловiстя.
Не так стало лячно за себе, як за Мирославу. Що це: забобони, передчуття?
   Недовго думаючи, вiн круто повернув i швидко пiшов,  а  далi  побiг  до
присiлка. А чого? I сам не знав. I знову йому зорiли вечоровi очi,  тiльки
не було спокою нi в них, нi в ньому.
   Ось i присiлок, що врiс у хвилясту скатертину снiгiв. Ось i  скрипливий
смуток дерев'яних  журавлiв,  i  забу'пя  завiяних  вербових  човникiв  на
подвiр'ях, i самотнiй вогник у вiкнi Мирослави. Скрадаючись, Давило зайшов
на  подвiр'я  i  в  прихопленому  лисицями  вiквi  побачив  рухливу  тiнь:
Мирослава чесала коси - отой пшеничний снiп, що  зародив  на  щастя  йому.
Тiльки - чи йому? Бач, як югнула вiд нього! Але ж посмiхнулась як!
   I враз усi недобрi передчуття, увесь непотрiб  вiдлетiв  од  хлопця,  а
прийшли радiсть i вдячнiсть невiдомо кому, хай навiть  отому  вiконцю,  де
коливалась i коливалась дiвоча тiнь. Так що: стукати в це вiконце чи мести
додому? Данило поснував подвiр'ям, сiв на нiс заснiженого  човна.  "Сядемо
та подума?мо, - поглузував над собою, -  бо  як  говорить  старий  Гримич?
Спочатку думай, а потiм роби!"
   А дiвоча тiнь колива?ться...
   Уже пора б i додому вертатися, але прикипiли очi до вiкна, вросли  ноги
у снiг, хоч бiля серця зрiдка й проскаку? холодок:
   аби хтось iз насмiшкуватих Гримичiв не навинувся - ото буде  радостi  i
?м, i йому. Може, зарання прича?тися у тiнях, що згорбились бiля клунi, на
якiй i досi здрига?ться пучок самосiйного  жита.  Влiтку  в  ньому  навiть
волошку бачив, дивилася на свiт дiвочим оком i не журилась. Поки вiн дума?
про сховок, з хати озвалася впiвголоса пущена пiсня, в нiй, певне,  вiками
настоювався смуток:
   Та нема гiрш нiкому,
   Як тiй свротинi:
   Нiхто не пригорне
   При лихiй годинi.
   Та не пригорне батько,
   Не пригорне мати,
   Тiльки той пригорне,
   Що дума? взяти.
   Та налетiли гуси
   З далекого краю, Замутили воду
   В тихому Дуна?.
   По-новому вражений тугого чи??сь осиротiло? душi, i голосом  Мирослави,
i щемом, який до болю в'?вся у серце, вiн згадав сво? сирiтство i в думках
обiцяв пiвсиротинi, що нiколи-нiколи не зобидить ??, коли стане  тим,  хто
пригорне ??. От зараз i пiде iз цим до  хати,  зiрве  на  порозi  шапку  з
голови i скаже недоказане... Що ж вiн скаже? "Ти найкраща  в  свiтiЬ  Дуже
оригiнальне вийде. Може, краще: "Ти моя доля!"  А  воiiа  й  приголомшить:
"Моя доля не з цього села". Ох цей вечiр,  i  мiсяць  на  ньому,  i  дурна
голова пiд ним. Та хiба в закоханих вона бував розумною?  А  нiби  спроста
Мирослава так глянула на нього?
   Вiдриваючи -холодину сумнiвiв, Данило  торкнувся  рукою  шапки  i  таки
пiшов до вiкна, вже намiрився постукати в примальовану морозом шибку,  але
саме в цю хвилю почув тупiт копит. Напевне, несамовитi  близнята  зривають
вiтри? Теж знайшли слушну годину. Пригнувшись,  глянув  на  вулицю,  що  в
мiсячному пiвснi була схожа на казковий мiст.  З  двох  ??  кiнцiв  шалено
летiли вершники. Ось зблиснули, вихопленi з пiхов, шаблi,  на  всiм  скаку
зблизились конi, а  над  головами  одчайдухiв  брязнула,  зойкнула  криця,
висiкаючи iскри.
   - Навiженi! Пошатку?те один одного! - крикнув Данило, коли  розчепилися
шаблi й конi.
   На його голос Роман i Василь повернули  гривастих  до  ворiт,  па  ходу
вкинули шаблi в пiхви, перезирнулись  i  одразу  насочились  перебiльшеною
смиреннiстю.
   - Добрий вечiр вам, Даниле Максимовичу! От кого не сподiвались  у  таку
пору, так не сподiвались. Це ви до нас чи до товариша агронома? -  хитрющо
блимнули па освiтлене вiкпо, й, наче  остерiгаючись,  прикусили  варги,  i
залишились задоволенi собою. Теж менi артисти!
   З хати в кожушку наопашки вибiгла простоволоса Мирослава,  побачивши  з
близнятами Данила, од несподiванки ойкнула i,  розгублена,  стала  посеред
подвiр'я.
   - Що ви тут роблте?!
   - Зорi лiчимо собi, - невинно вiдказав Василь. - Стiльки ж  ?х  насiяно
сьогоднi, що нiяк не заснеш.
   - Знову на шаблях бились?
   - А чого ж?..
   - Ти на цьому сливi бувайте здоровi, - гарно,  без  насмiшки  вклонився
Роман i Мирославi, i Даниловi. - Нам ще треба конi завести.
   Близнята здибили скакунiв, здибили  куряву  i  в  нiй  галопом  гайнули
вздовж вулицi.
   - Як ви тут знову опинилися? - стена? плечима  Мирослава.  I  вже  нема
посмiшки, а б невдоволення i в бровах, i навколо уст.
   - Хтось мене сьогоднi вже й на "ти" називав, - забубонiв Данило. -  Ось
кожушок по-людськи одягни. За цим i прийшов.
   - А я так налякалась, почувши... чийсь крик.  Сама  собi  не  повiрила.
Треба ж таке.
   - Напевне, треба, - пiдiйшов ближче. - А повiриш, коли я скажу щось?..
   Дiвчина зiщулилась, прикрила очi наполоханими вiями i прошепотiла:
   - Не треба.
   - Чого ж? - теж перейшов на шепiт Данило.
   - Бо не треба.
   От i зiзнався! Зiрвав шайку  з  гиловиi  I  замiсть  щось  вiн  сяк-так
пробурмотiв:
   - То я хоч у кожушок одягну фiлософа з золотими косами, - нахилився  до
?? пшеничного снопа, в якому бавився мiсяць, i знову почув повiв матiоли -
зiллячка сум'яття i смутку.
   Мирослава благальне глянула на нього:
   - Iди вже, Даниле, бо скоро близнята прибiжать.  Переведуть  вони  менi
завтра день на кпини.
   - Може, тобi подякувати, що женеш?
   - Як хочеш.
   - Та не хочу.
   У повiтцi залопотiли крила, озвався  простуджений  голос  пiвня,  а  на
нього вiдразу вiдповiв забiяка з Оксаниного двору.
   - Уже першi пiвнi спiвають, - не зна?, що говорити, що  робиться  з  ??
вiями, з ?? серцем.
   - А зна?ш, що вони виспiвують?
   - Нi.
   - Вони кажуть, що вiд перших пiвнiв неодмiнно треба постояти до третiх.
   - Я нiколи й до перших не стояла. г
   - То я вже починаю пишатись, - замiсть справжнього верзе  таке,  за  що
треба язика виривати.
   - Iди. Це ж новий день настав!.. Що ма?ш робити сьогоднi?
   - Насамперед ще вдосвiта пiду по хатах, де е сироти, i,  чим  зможу,  -
пособлю. Це все твоя пiсня про сиротину робить.
   - Справдi? - зачудовано запитала Мирослава.
   - Справдi.
   - Тодi пiдемо разом!
   - Хоч зараз, коли разом!
   - Товаришу голово, iдiть додому i не дурiть пiсля перших пiвнiв  чи??сь
голови, -  нарештi  посмiхнулась,  пiдiйшла  до  хвiрки,  вiдчинила  ??  i
вклонилась: - Прошу вас!
   - Коли вже так просять, то пiду, - теж вклоня?ться... i кладе  руки  на
дiвочi плечi.
   - Тiльки без рук! - вивинулась лозиною, побiгла до хати,
   та бiля рогу озирнулась.
   Данило спиною зачинив хвiртку.
   - Я тут до ранку простою.
   - Вже один нахвалявся до ранку пiдпирати ворота.
   - Хто це?! - одразу обурився парубок.
   - Я ж казала: Стьопочка Магазаник, - разочком розсипала смiх i  зникла,
наче марево.
   То хоч трохи любить чи це все марево мiсячно? ночi?  "Налетiли  гуси  з
далекого краю, замутили воду в тихому Дуна?". I негадано в сум'яття  думок
втелющився з торбами старець-мандрьоха. До ти взявся, бiсiв гусак?!



   XV

   Тим часом старець, по шкодуючи нiг i чобiт, чимдуж поспiшав  до  лiсiв,
що забрели в самiсiньке небо. Трусилася його вовна,  трусилася  шапка,  на
яку пiшло кiлька зайцiв, трусилися торби з примороженим хлiбом  i  одежею,
лихоманилось i нутро заволоки.
   - Оце мiг би вскочити! Та як ускочити, - здував слова на  сво?  хащi  i
так товк чоботиськами дорогу, нiби вбивав сва?. Уже чавив його пiт, чавила
одежа i хлiб. Вiн залюбки викинув би десь торбу, але тодi хлiб  мiг  стати
його суддею. Вiд цi?? несподiвано? думки аж пересмикнуло дiдугу.  Сторожко
оглянувся навкруги, скинув шапку,  що  вже  пахла  не  зайцем,  а  чортом,
рукавом витер чоло i upo всякий випадок повернув  з  дороги  до  лiсу,  та
вiдразу яс передумав: у дiбровi слiди його чоботиськ  i  слiпий  побачить.
Тому товчи дорогу та поглядай i на переднi, й на заднi колеса.  Заманулося
ж йому, дурневi, знову повернутись на старе мiсце. I чого б?
   Нарештi вигулькнуло  довгождане  дворище  Магазаника,  дихнуло  стогами
лiсового  сiна,  озвалося  невгавучим  гавкотiнням  кунделя,  а   далi   -
сполоханим рохканням свиней, отих, що вiд весни i до  зими  випасаються  в
лiсах i навiть сусiдять з дикими родичами.
   Старець  спочатку  ста?  бiля  телятника,  пiд  стiною  якого  замерзав
мальований янгол  -  це  ж  iз  скитка  Магазаник  видер  дверi  з  святим
малюванням i притулив до грiшно? будови. А кундель i тут сатанi? од злостi
i так оруду? лапами, що аж плiт ходором ходить, а  з  стовпчакiв  злiтають
бiлi шапочки. Чого ж так довго нiму? оселя? Чи не перебрався  Магазаник  в
село, бо й там ма? хату.
   В нутрi оселi забився вогник,  погас  i  знову  ожив.  Далi  забряжчали
двернi засуви, i на  порозi  з  рушницею  в  руках  став  напiвроздягдений
Магазаник. Старець аж побiг до ворiт.
   - Хто там i вночi товчеться? - неласкаве обiзвався лiсник.
   - Це я, Семене, - налiг на ворота старець i  вiдсахнувся,  бо  пес  уже
хапав його за полу.
   - Хто - "я"!
   - Оникiй.
   - Оникiй? - аж  пересмикнуло  Магазаником.  Вiн  мовчки  постояв  якусь
хвилину, далi крикнув на кунделя i, держачи рушницю па?iпсроваги, пiшов до
вор?т. - Таки Оникiй!.. Тебе, видать, i вночi не прихоплю? сон?
   - Усяке бува?, - невиразно вiдповiв Безбородько. - У тебе нiкого нема?
   Лiсник помовчав, думаючи-, що сказати: як збрешеш, чи не гiрше буде.
   - Тiльки Василина. Вона iнодi пора?ться, догляда? за всiм домашнiм.  Ти
ж до мене?
   - Виходить так.
   - То пiшли, - кинув рушницю на плече, а Безбородько вiдчинив i  зачинив
ворота.
   - Чогось ти насурмонений дуже.
   - Це ще сон вилежу?ться в менi.
   Переступивши порiг хати, Безбородько аж прикипiв вирлами до  пишнотiло?
жiнки, на  обличчi  яко?  ще  не  одцвiтали  густi  рум'янцi  i  сво?рiдна
грубувата краса. Хоч ва плакат перемальовуй!
   Побачивши такого гостя, молодиця в переляцi  переломила  повпi  чутливi
вуста, прикрила рукою вирiз сорочки i метнулась у  ванькир,  на  пригнутих
плечах ?? зашелестiла хвиля осiннього
   волосся.
   - Зготуй нам щось, Василино, - кинув навздогiн Магазаник i звернувся до
Безбородька: - Скидай свою ношу, скидай шати, перекусимо щось, та й залазь
у сни на другiй половинi хати.
   - Стьогночки там?
   - Нi, у мiстi, - зiтхнув Магазаник. - Теж, як i  ти,  не  може  нагрiти
собi  мiсця.  Хеледну  зайчатину  будеш  ?сти?  Чи   пiдiгрiти?   Сьогоднi
свiженького пiдстрелив.
   - Пiдiгрiй чимось iншим, краще корiнковим пiйлом. Не перевелось воно  в
тебе? - Безбородько не так прислуха?ться до лiсника,  як  до  шарудiння  у
ванькирi, а роздягнувшись, мало  не  влiз  у  дзеркало,  поправляючи  сво?
кудли.
   Незабаром Василина, розгойдуючи драбинкою одягненi спiдницi,  поставила
на стiл i хлiб, i зайчатину, i тушковану капусту,  i  чарки,  а  Магазаник
налив у них з гранчасто? пляшки яко?сь темнооко? ядухи.
   - Сiдай, молодице, з нами, - запросив Безбородько господиню до столу.
   - Спасибi, вечеряйте самi, - злегка  вклонилась,  лукаво  покосувала  i
понесла свою дорiдну постать у ванькир, ще й дверi зачинила за собою.
   I одразу очi Оникiя посмутнiли.
   За вечерею Магазаник напустився на непроханого гостя:
   - Ти чого энову наклика?ш лихо i на себе, i на мене? Забулось торiшн??
   - Не забулось нi торiтiто, нi те, що було, вважай, двадцять рокiв тому.
   - Згадала баба дiвера - що замолоду дiяла? - криво посмiхнувся лiсник.
   - Напевне, так. Я тобi торiк розказував про свою жiнку.
   - Що вона на вроду, як ясна зоря у погоду, - згадав Магазаиик.
   - От повiр: кращо? за не? нiде  не  стрiчав,  хоча  з  усякими  були  i
стрiчання i прощання. А оце довiдався, що вона вчителю? у  вашому  районi,
то й вдарив лихом об землю. Зроби, Семене, послугу - дiзнайся  завтра,,  у
якому вона селi й чи вийшла замiж, чи залишилася солом'яною вдовою.  Повiк
цього не забуду тобi.
   - I нащо це, i до чого це? - обурився лiсник. - Ти ж сам казав, що вона
така iдейна...
   - Iде? одне, а гарне тiло - друге, -  посмутнiв  Безбородько.  -  Може,
якось змириться, коли перемiниться життя.
   - Жди тих перемiн! - буркнув Магазаник i перехилив чарку. -  Як  же  ти
мiг знову старцем з'явитися? Хоч би в якого дяка чи попа перешерстився.
   - Часу не вистачило, бо оце тiльки вчора прочув про не?. - То по?деш?
   Магазаник виделкою витяг серце зайця.
   - Мушу, хоч сам бог бачить: це голоколiнна дурiсть.
   - Хай буде й так. Спасибi, Семене. То й по останнiй на сьогоднi,  -  i,
перехиливши питво, пiшов на другу,  холоднiшу  половину  хати,  де  стояли
сипанки i дiжницi з медом, салом, сиром, мукою, маком i всякою всячиною. -
Не замерзну я тут?
   - Стьопоччиною периною вкри?шся. I не полiнуйся протопити  в  врубi,  -
дрова сухi, як перець, - господар позiхнув, перехрестив рота та й пiшов до
дверей, а гiсть позаздрив йому:  бач,  яку  ма?  кралю.  З  такою  i  лiси
здадуться ра?м.
   Лiсник удосвiта по?хав до мiста, а  Безбородько,^  накинувши  на  плечi
яргачину, довго з  ножицями  крутився  перед  дзеркалом,  вкорочував  сво?
патли, звужував брови i прислухався,  як  на  подвiр'?  гелкотiли  гуси  i
рохкали свинi, дикiшi з них норовили поживитись пташиним крилом.
   Коли вiн, причесаний, вимитий i  навiть  напахчений,  зайшов  па  другу
половину хати, там уже проворно орудувала Василина, а  на  столi  парувало
снiдання i стояла вчорашня пляшка з ядухою.
   - Я вже хотiла гукати вас, -  здивовано  глянула  на  гостя,  загадково
посмiхнулась. - Сiдайте, бо картопля зачахне.
   - Спасибi. Сiдай i ти, - i поплескав господиню по плечi,  що  одразу  ж
взялося дрожем.
   - Я вже поснiдала, - вiдповiла рiвно,  а  Безбородько  знову  позаздрив
Магазанику.
   - Тодi хоч так сядт, - псе веселiше буде, -  випасав  очi  па  жiночому
виду i мимоволi зiтхнув.
   - Чого ви? - здивувалась, повела бровами.
   - Ох i гарна ж ти, жiночко.
   - Найшли тi?? краси, - зневажливо махнула рукою i посмутнiла.
   - Нелегко тобi у Семена?
   - I не питайте, - Василина помовчала, далi смiливо зирнула на гостя.  -
А чого ви, такий молодий, дужий, у старцi записались? Вам би краще  личило
бути приймаком, а не старцем. Чи робити лiньки?
   Що ти скажеш цiй простотi? Безбородько скрушно похитав головою.
   - То я собi середину роботою пiдвередив, а середина - таке дiло...
   - Щось не схоже на це.
   - Чому так дума?ш? -  аж  занепоко?вся  Безбородько:  чи  не  примiтила
чогось гемонська молодиця.
   - Бо ви i ?сте та й зирите не так, як тi, що мають усерединi ганч, - ще
й так посмiхнулась, наче на цiдилку перецiджувала його забаганки.
   - Як не зирити на тебе, коли ма?ш таку звабу?! - жартома  нахилив  сво?
патли до не?, а вона вiдсунулась од них, i це ще  бiльше  розбурхало  його
почуття. Пiсля чарки вiн потягнувся до руки  Василини,  та  вiдвела  ??  й
похитала головою.
   - Виходить, i в старiй грубi чорти топлять?
   - Таки топлять, Василино. Життя ? життям! От подаруй менi поцiлунок,  а
я для тебе навiть золото? цяцьки не пожалiю. Не пока?шся.
   - Золото??! - чи то  здивовано,  чи  глузливо  запитала,  кинула  брови
врозтiч.
   - Золото?, мо? золотко. От побачиш! - I вiн  обняв  жiнку,  та  неждано
отримав такого ляща, що мало не злетiв на  долiвку.  Оце  сила!  Аж  перед
очима темна метелиця закрутилась.
   - А тепер, старче, вставай, щоб не прирiс до лавки! -  гнiвно  наказала
Василина. - I в один чирк вимiтайся звiдси! Золото ж при собi тримай!
   Вона пiдхопила Безбородькову свиту i торбу з одягом, винес^ла з хати  i
кинула далеко за порiг, ближче до свиней...
   Розлютований Безбородько пiдхопився з лави,  заступив  у  сiнях  дорогу
жiнцi, всвердлив у не? очi змi??да.
   - Ти, придзигльована, притримай свiй норов для iнших, бо коли я пiдведу
руку, то в декого вiдвалиться шия. Ану  зараз  же  Ьринеси  менi  торбу  й
свиту!
   - Хай тобi нечистi з пекла приносять тво?  шмутки!  Чого  сво?  буркала
витрiщив, як Гнатко-Безп'ятко?! - зашипiла Василина,  плечем  вiдштовхнула
старця, вбiгла до хати,  миттю  одшнулась,  ще  и  лихим  оком  зирнула  в
дзеркальце i так гайнула  иа  подвiр'я,  що  аж  всi  спiдницi  залопотiли
злiстю; мiж заснiженими деревами ?? червоний кожушок  зацвiтав  i  гаснув,
мов кущ багаття.
   "Оце характер!  Ма?  ж  Магазаник  i  рай,  i  пекло  по  сумiсництву".
Безбородько вiдчув, як злiсть почала сповзати з  душi,  дарма  що  й  досi
щемiла щока. Вiн, позиривши на всi боки, зiбрав  у  оберемок  сво?  добро,
пiшов до оселi, потiм зачинив на засув вхiднi сiнешнi дверi, з других, якi
виводили в лiс, зняв штабу, а далi почав мiряти кроками хату  й  зирити  в
усi морозом пiдмальованi вiкна.
   I незчувся, коли в його нутро вбивцi  i  старця  заодно  заглянули  отi
темно-сiрi, а грозою i цвiтом очi, якi й досi тривожать, дарма що не  однi
очi цiлував, не до  одних  жiночих  грудей  тулив  розiмлiлу  вiд  любощiв
голову. А може, постарiли тi очi, пригнувся чи роздався тополиний  стан  i
насправдi тп побачиш пс вроду, а жалюгiднi залишки ???
   Вважай, майже двадцять рокiв минуло вiдтодi, коли вiн  утiкав  од  не?,
непримиренно? i все одно прекрасно? в спалахах гнiву. Чи не  перетлiли  аа
цей час i гиiв, i краса? Ех,  гетьмане,  ясновельможний  гетьмане,  тiльки
через тебе твiй вiрний слуга позбувся всього. Чи не краще  було  б  тихцем
зашитися у ведмежий закуток, в  якесь  полiське  лiсництво  i  клацати  на
рахiвницi дебети-кредити? На це пiдбивала його дружина, надiючись, що  вiн
чесною працею хоч трохи зможе спокутати сво? грiхи. Та, напевне, шпалерами
цифр не закрив би вiн страшнi одиницi шибениць. Але  й  це  хтось  повинев
робити, i до цього ще повернеться вiн, коли настане  слушний  час.  А  вiн
повинен прийти.
   Надворi зривалась метелиця, i душа лiсу стогнала,  наче  людина.  Отак,
дивись, iз нутра хуртовини i вигулькнуть непроханi гостi.  Пригнувшись  до
вiкна, Безбородько вийняв з кишенi  пiстоля,  постукав  дулом  по  долонi,
кинув оком на тiльця набо?в, що проглядали з черева  збро?,  i  завмер,  а
потiм полегшено зiтхнув:
   на подвiр'я в'?хав заснiжений Магазаник. Яку  новину  привiз  йому?  Як
довго вiн пора?ться бiля коней, як довго  оббива?  чоботи  на  порозi,  як
довго вовтузиться бiля дверей. Що ж ти несеш, хитромудра бестi??
   Нарештi Магазаник з харчовою торбинкою в руцi заходить до хаги,  скида?
смушкову шапку, з снiгом кида? на лаву.
   - Хурделить. - А погляд в нього якийсь чудний, розгублений. -  Василина
дома?
   - Не тiльки дiзнався, а й бачив, - навiть зiтхнув чогось.
   - Не може бути! - в тривозi i надi? округлив облисiлi очi.
   - Виходить, може, - скида? лiсник задубiлу свиту, бере ?? за комiр, щоб
обтрусити снiг, i тепер вона ста? схожою на обезголовлену людину.
   - Говори ж! Не тягни!
   - Скажу, - повiсив одежину на кiлок, пiдiйшов до шафи,  налив  у  чарки
горiлки, одну подав Безбородьку. - Замерз, - i одразу перехилив литво.
   - Говори ж, нарештi.
   - А що говорити? Бачив я в сво?му життi одну красуню бiляву, - i  знову
зiтхнув. - А це побачив чорняву. Справдi,  на  вроду  -  як  зоря  у  ясну
погоду.
   - Не звiтрилась краса?
   - Виходить, не звiтрилась.
   - До ж ти ?? побачив?
   - У райнаросвiтi. Прийшов до завiдуючого, щоб вiн,  мовляв,  вивозив  з
мо?? дiлники дрова, а  тут  а  якоюсь  учителькою  нагодилась  твоя  Ольга
Сергi?вна. Ольга! Вип'?мо за ?? вроду... - I ще бiльше посмутнiв.
   Уже вечеряючи, Магазаник запитав:
   - Скажи, Оникiю, як  ти  змiг  привернути  до  себе  таку  князiвну  чи
королiвну?
   - Не князiвну i не королiвну, а вдовину дочку, -  затарабанив  пальцями
по столу i потягнувся до кiнви.
   - Вдовiвна! Княгиня Ольга! Не могла вона  за  тебе  спроста  вийти.  Не
могла! А в чари, особливо тво?, не повiрю.
   - Якi там чари, коли маю носище, мов постiл.
   - Розкажи. Хоч пожуримось, що мав i ти в сво?й сiтi золоту рибку.
   - Таки справдi допомогла менi сiть вiйни, - перехилив чарку.  -  Влiтку
1918 гуляла наша карна експедицiя на Полтавщинi, а  як  гуляла  -  ти  сам
зна?ш. I от одного разу, коли я в сво?му кабiнетi переглядав карнi справи,
на порiг стала дiвчина, та така дiвчина, що навiть мо? убивцi  при  дверях
без слова дали ?й дорогу. Мимоволi пiдвiвся i я з-за столу.
   - Що вам, панночко?
   - Брата мого заарештовано, - глянула такими очима, що не забуваються.
   - Сiдайте, панночко. Як прiзвище вашого брата?  -  шукаю  не  так  сво?
списки, як ?? очi.
   - Iван Дорошенко!
   - Iван Дорошенко!.. - похитав я головою. - I прiзвище гарне, i  хлопець
вiн гарний, тiльки  бунтар,  заколотник,  -  на  чужу  власнiсть  i  землю
зазiхпув. А п нас,  панночко,  влада  не  бiльшовикiв,  а  ясновельможного
гетьмана та хлiборобiв-демократiв.
   - Пособiть звiльнити: його.
   - Не можу, панночко. I хотiв би, так не можу.
   - Чому ж?
   - Бо вiн уже не пiд мо?ю орудою, а пiд владою повiтового старости.
   - I що ж загрожу? братовi?
   - Шибениця, панночко.
   Вона розплакалась, а  я  очима  нагнав  сво?х  душогубцiв  i  почав  ??
утiшати. А потiм було майже  так,  наче  в  якомусь  романi  чи  оперi:  я
влаштував ?й побачення з братом i пообiцяв, що  доб'юся  його  звiльнення,
коли вона вийде за мене. Поплакала панночка-вчителька i  над  братовою,  i
над сво?ю судьбою та й дала менi слово, зажадавши  тiльки  одного:  щоб  я
зразу ж покинув державву варту. Отак воно й бува? у житт?вiй веремi?.
   - I що ж далi?
   - А далi я не покинув державно? варти, i Ольга вiдкинулась од мене,  бо
не могла ?? правдивiсть сусiдити з убивством.
   - Ох, i дурень ти! За таку красу я не тiльки задрипану державну  варту,
а й велике князiвство покинув би.
   - Бо в тебе не було чи навiки заснув голос iдей!  -  одразу  розiзлився
Безбородько. - Ти - лише виконавець у життi! Спалахнув i Магазаник:
   - А з тво?ми iдеями тiльки ходити до свиней, а не до людей.



   XVI

   За що вопо тiльки робиться?..  Село,  немов  чуми,  сторонилося  Семена
Магазаника, який тепер чорним вороном  налiтав  зi  сво?ю  шомполiвкою  на
людську безпомiчнiсть. Правда, це вiн старався лише  при  Ступачевi,  коли
той при?жджав робити рознос, а без Ступача  i  Магазаник  притихав,  ще  й
Стьопочпi наказував не дуже розшнуровувати варги, бо кожний час  ма?  сво?
ваги. Вже й так  за  тi  виступи,  яких  вимагав  од  нього  Ступач,  люди
перестають здоровкатися, а старий Ярослав Гримич при зустрiчах самою  ?ддю
допиту?ться, коли вiн устиг iз простого чорта зi свiчечкою  перешерститися
на пiдпомогача самому дзяблу?
   Тодi жорнувате обличчя лiсника вiдразу напухало кров'ю i гнiвом:
   -  Не  варнякайте,  дiдуi  Ви  зна?те,  якi   тепер   мiжнародностi   й
внутреностi?!
   - Де вже нам знати внутреностi, коли ти в них залiз, як щур у  борошно,
- глузував старий. - Я знаю тiльки одне: хто дияволу служить, той з чортом
дружить. Ге ж, правду кажу?
   - Це я служу дияволу?! - несамовитiв Магазаник i хапався за шомполiвку.
   - I служиш, i служив! Не тiльки сьогоднi парша роз'?дав твою душу, - на
щось натякав Гримич.
   Вiд цього "щось" холонуло нутро лiсника. Що ж зна? про нього старий?
   I знову його розтривожену пам'ять  бичами  молотили  нашмарованi  сiрим
солдатським милом петлi, а мiж небом i землею коливалися молодi, iз вiтром
чуби. Цю минувшину не зiтреш i теперiшньою запопадливою пильнiстю.
   А коли Гримич бачив Магазаника iз Стьопочкою, то презирливо бурмотiв:
   - Який бiс печений, такий i варений.
   I дивно дивне?: скiльки Магазаник не ставав цапки на старого, однак  не
вкинув на нього жодного доноса, чим немало дивував Стьопочку.
   - Ви ж чули, тату, що вiн галамага? про нас: який бiс печений, такий  i
варений. То доки йому давати попуст? Чи не пора уговкати його, i вообче?..
   Магазаник,  зiтхаючи,  вбирав  голову  в  плечi,  виморщував  на   чолi
глибокодумнiсть.
   - Не будемо пiдшукувати приключку на чиюсь  старiсть,  бо  й  так  вона
скоро вiддiлиться вiд свiту гробовими дошками. А от товаришу Ступачу треба
допомогти: треба ще пiдпустити пiдшопоту про Данила.
   - Менi ж у нього характеристику доведеться брати.
   - Це одне одному не завадкь. Вiн уже, вважай,  у  мiшку,  тiльки  треба
зав'язати...
   - Зав'яжемо!..
   Сьогоднi передсвятковий день. Бондаренко ще зранку повiз себе  в  район
на догани, бо вже не ма? того захисту, що  мав,  го  й  стружуть  з  вьото
стружку ступачi. Шкода хлопця, але що поробиш?
   - Коли ж при?де Данило? -  зiтхав  в  кабiнетi  голови  мельник  Микола
Костянтинович, яквй прийшов посумувати до Ярослава  Гримкча.  Ще  вдосвiта
Ступач забив на цвяхи дверi  вiтряка,  i  тепер  мельник  мав  достогябелi
нудного й непевного часу.
   Старi сидять собi бiля столу, прислухаються до  вулицi,  до  вiтру,  що
мiнив та й мiнив бiлi розкуйовдженi хмари й погоду.
   - То цвяхами забив дверi? - журпо перепиту? Гримич.
   - Забив, як домовину. Гатить вiн цвяхи " дерево, а менi зда?ться - мене
цвяху?. Опустився на схiдцi, посидiв, та й  уже  не  сво?мж  ногам  почав,
обходити вiтряк. Пiдiйшов до крил, а вони плачуть.  Поки  крутились  -  не
бачив ?хнiх слiз.
   - Отак i людина - зупини ?? працю, мимоволi заплаче.
   - I звiдки цей бiсiв ненависник узявся?  I  як  вiн  думав  жити  помiж
людьми?
   - Ось уже й лiтечко ма?м, а внутрi холоднеча.
   - Лiта.
   - I лiта, i журба.
   Мельник похиту? головою, пiдводиться.
   - Десь пiду я собi до вiтряка.
   - Так вiн же зацвяхований.
   - Хоч бiля крил посиджу, хоч ?хнiй  скрип  почую.  А  може,  Данило  ще
вивiльнить вiтряк? Ти скажи йому.
   - Скажу, як не докона? його Ступач.
   - Не дай бог... Як тяжко на душi, коли  крила  мовчать,  -  журно  каже
мельник, безнадiйно маха? рукою й чоломка?ться в Ярославом, бо хтозна,  що
буде завтра. Щось воно не тев. I все одно треба йти до крил,  якi  стiльки
напрацювалася аа свiй вiк i стали сизими вiд часу та иегоди.
   На дзвiницi тривожно загув дзвiн. То  старий  дзвонар  Корнiй  справляв
подзвiння по чи?йсь душi. А Ступач i оо вiтряковi  справив  подзвiння.  То
мав вiн серце чя замiсть нього ворушиться там жаба?
   Залишившись на самотi, Ярослав Гримич дiстав з-пiд лави вербовий  кошик
з пахучим  купальським  зiллям,  понюхав  його  i  почав  розтрушувати  по
пiдлозi. Оцi трави, чи ?хнiй дух, чи та земля, де росли вони, навiвають на
нього рiзнi думки, i ?х ста? стiльки, що починають проситися вголос:
   - От чого тiльки не повигаду? природа? I татарське зiлля, i чебрець,  i
м'яту, i лисохвоста, i шелихвостiв, i дурнiв заодно.
   Поринувши в думи, старий уже не помiча?, як на лутку  вiкна  спира?ться
Василь Гарматюк, а за ним пряде вухами вiрний кiнь.
   - Еге ж, i дурнiв заодно. Але якось дурень у давнину не вмiв нi читати,
нi писати i вiдсиджувався на печi. А теперiшнiй дурень, ох, як навчився  i
читати, i писати, i когось штовхати пiд бiк чи пiд печiнку.  Це  ж  колись
пришелепуватий кричав собi, як хотiв, та нiхто й вухом не вiв. А тепер вiн
за крик ма? зарплату - раз, командировочнi - два, добовi - три, премiальнi
- п'ять. Пiднявся дурень у цiнi. От якби лiквiдувати грамотнiсть дурнiв  -
i знову ?х iз посади на пiч! Подумати;; яку б економiю мала держава!
   - Ви, дiду, чогось не трима?те  на  прив'язi  слова,  -  сумно  похитав
головою Гарматюк.
   - Коли ув'яжеш слово, ув'яжеш серце, - чотириногим станеш, -  не  полiз
до кишенi за вiдповiддю старий. - Ти до нашого Данила при?хав?
   - Заскочив по дорозi. Як вiн?
   - Погано йому, ой,  погано  стало,  вiдколи  ви?хав  з  району  товариш
Мусульбас. Тепер Ступач нашому Данилу печiнки пере?да?.
   - А вiн мовчить?
   - Аби ж мовчав! Як врiже правду без недомовок, так не зна?ш,  пiд  який
грiм попаде. Пiсля цього Ступач ма? роботу - подавати сигнали. А в  Данила
одна робота - поле та ми, неперероблена стихiя. Це ж отак Ступач говорить.
Теоретик! Ти ще не вискочив у такi теоретики?
   - Поки що нi. Де ж ваша Яринка?
   - На лузi з громадiльниками. Ма?мо не дiвчину, а вiхоть огню. Що  то  з
не? буде, як ще зустрiне любов? Василь одвiв обличчя вiд старого.
   - Дiду, а що таке, по-вашому, дюбов?
   - Любов - це той солодкий дар, з якого люди роблять гiркiсть.
   - Оце сказали! -  журно  посмiхнувся  Гарматюк.  -  Передасте  Даниловi
вiтання. Та й будьте здоровi! - пригнувшись, вискочив на  коня,  i  той  з
копита взяв чвалом на дорогу.
   А Гримич знову почав говорити сам iз собою i про зiлля, i про врем'я, а
далi здiйняв з стiни аж чорну вiд старостi кобзу, провiг. пiдсушеною рукою
по струнах i заграв свою улюблену:
   Ой Морозе, Морозенку,
   Ти славний козаче,
   За тобою, Морозенку,
   Вся Вкра?на плаче.
   Вiн незчувся, як до  кабiнету  ввiйшов  Данило  й  тихенько  став  бiля
дверей, слухаючи пiсню.  От  i  вiджурилася  вона,  i  на  Данила  глянули
сумовитi очi. старого. Вiн поклав вироблену руку на струни.
   - То як, сину, здiймали з тебе стружку?
   - Стружку столяр здiйма?, а мене по-плотницьки "обтесували".
   - Ступач найбiльше старався?
   - Вiн.
   - I вiтряка згадував?
   - I нiтряка, i хл?б, i сiно, i слово.
   - А хто ж йому загадав, що вiн удосвiта забив вiтряка на гри цвяхи?
   Давило вiдразу нозлiшав.
   - Таки забив?! Зараз же пiду повириваю!
   - Хiба тобi ще мало?
   - Напевне, мало.
   - Не доливай собi лиха.
   I в цей час хтось обережненько-обережненько постукав У дверi.
   - Заходьте! - гукнув Данило.
   На порiг,  поштиво  усмiхаючись,  став  у  святковому  одязi  Стьопочка
Магазаник.
   - Драстуйте вам. Я не помiшав, I вообче?
   У Данила бiля уст зморшками вибилась огида.
   - Що тобi? Якийсь папiрець на торг?
   Стьопочка заграв млинками вiй, пiдiйшов ближче до столу.
   - Та нi. Який тепер улiтку торг? То осiнь сво? вiзьме.  Характеристичку
менi справну треба, бо вже, по сутi, поволеньки  перебрався  на  службу  в
район.
   Бондаренко насупився:
   - Поки я буду головою, для тебе пером не поведу.
   Стьопочка  не  дуже  збентежився  вiдповiддю,  а  дiловито   розстебнув
внутрiшню кишеню пiджака, вийняв  спочатку  англiйську  шпильку,  а  потiм
згорнутий учетверо аркуш паперу:
   - Тодi, може, пiдпишете? Я  сам  написав,  не  перебiльшуючи  та  й  не
применшуючи сво?? ролi й заслуг.
   - I цю пiдпиту, i по дам!
   Тiльки тепер молодий Магазаник найоржився i мимоволi стиспуо iсулаки.
   - Iнтересне виходить кiно. Це ж по якому праву, чого i як ви  не  дасте
менi довiдочки?
   - Отак.
   Стьсшочка позлiшав, витягнувся, иигриза бризнула з очей i слова:
   - Тепер, Дан