иле Максимовичу, дасте! Ще й зрадi?те, що дасте, бо такий час! - Ти всiм гендлював, то не гендлюй часом: вiн ще помститься за себе. - Це ми побачимо, кому вiн помститься! То нiяк не дасте? - Нi! - Тодi наше вам! - Навiть торкнувся рукою кашкета i позадкував до порога. - Ви ще не раз згада?те цю годину! Я вирву собi свiй завтрашнiй день, та не знаю, де опиниться ваше завтра! - I Стьопочка хряпнув дверима. Данило зиркнув на старого: - Бачили такого виривача? I як цього тхора могла полюбити Катруся? Сгарий похитав головою: - Любов спочатку любить, а роздивля?ться пiзнiш. Ти ж куди? - До жита, до пшеницi, до зiрок, до вiтряка. - Ех i доля в тебе... - Нiчого, дiду. Нашу долю, хоч i нелегко ?й, Ступач не заб'в цвяхами! XVII На синiх долонях вечора темним смутком горбатився старий вiтряк i в благаннi простягав завмерлi руки чи то до неба, чи то до людей: звикши до драпi, до гурту, вiн нiмотно карався без них, i тихi сльози скапували з його крил, що вбрали в себе дух борошна, дух степу, материнки, усiх чотирьох бродiв i чотирьох вiтрiв. Скiльки приходило i скiльки вiдходило людей од цих крил?! А як славяо пiд ними пiдiймались i вихрили пшеничнi коси Мирослави! Згадавши той вечiр з вечорiв i тi коси, що назбирували ще ранн? мiсячне промiння, i вологi з довiрою, з тривогою й очiкуваииям очi, i того джмеля, що забринiв ?м на довгi роки, Данило нодобрiшав i вiд крил пiшов до висячого ганку вiтряка. Ось вiн: зараз вивiльнить зацвяховацi дверi, скине гальма, засипле кiш i хоч на якусь часину стане мельником - добре, що знав й любить усi тi роботи, якi починаються з зерна й закiнчуються зерном. Напевне, йому для душi треба було стати мельником. Та, окрiм сво?? душi, в обов'язок перед людьми, перед землею i перед тим, що зветься часом. На схiдцях ганку темнiло кiлька мiшкiв: видно, привезли хлiбороби зерно, покружляли бiля мовчазного вiтряка та й у надi?, що розум переважить дурiсть, залишили свою працю на скрипучих, iз слiдами нiг схiдцях. Ще, зда?ться, так недавно по цих схiдцях вiн, малий, пiдiймався з матiр'ю, яка несла на плечах свою вдовину ношу. Iз сонцем на плечi змалювати б ??. Iз сонцем, а не з вдовиною ношею... Був собi журавель та журавка... I не стало ?х. А тобi дiсталася iнша ноша. Тiльки б не зiгнутися, не впасти пiд нею. Неждано бiля самих дверей вiтряка щось заворушилось, а потiм звелася постать людини, i по-старечому заскрипiло, на щось поскаржилось дерево ганку. - Миколо Костянтиновичу, це ви? - вражено знизу запитав Данило. - А хто ж iще може тут човпiти? - журбою поскрипу? голос старого мiрошника. - Оце на ганку серед мiшкiв i ночувати зiбрався. - Чому ж не вдома? - Треба ж комусь бути i тут - бiля хлiба, бiля людсько? працi. Та й не можу я без вiтряка, нiяк не можу - вiн менi в усiх снах шуга? крилами. Я, чусш, навiть раю пе хочу без вiтряка. - Ой дядьку Миколо! - Данило вибiг на ганок, навхрест обняв старого, i той притулився до нього, нiмотно прохаючи захисту. - Мiцно ж забив дверi Ступач? - Та нi, - мельник навпомацки вiдшукав долонею отi гнiздечка, якi пробили цвяхи, - бо дерево крихке, старе, як мо? кiсточки, потягнеш до себе - то й повискаку? залiзо. - А ви вже торгали дверi? - посмiхнувся Данило. - Потроху торгав, а крепко - сумнiвався, бо нема в руках влади, - уже лукавить мiрошяик i скоса погляда? на Данила. - Хитру?те чи пiдсмiю?тесь? - Та нi, бiльше журюся, - зiтхнув старий. - Давно нiхто не гримав на мене, поважаючи мою працю й старiсть. А сьогоднi Ступач котив на мене i громи, i блискавки, i все страхав, що я вiдриваю вiд працi робочi руки. Чи ж зна? невiглас, скiльки вiн, коли зупиниться вiтряк, озлобить рук на жорнах? Як не ма? людина чим думати, то дума? сiдалом, заздрiстю та злобою. Слухаючи мельника, Данило втиснув пальцi обох рук у щiлину мiж обшивкою i дверима, потягнув ?х до себе раз i вдру?е; шорстке дерево вп'ялось у тiло, вигнулось, вiдскочило вiд обшивки, i в теменi вiтряка забовванiв старезний король. - Ось i ма?мо радiсть чи параграф, - знову зiтхнув мельник. - Життя! Так що тепер: посто?мо перед порогом чи пiдемо до крил? - До крил!.. I от у щем i невпокiй приходить радiсть чи подоба ??: поволеньки, ще вiрячи й не вiрячи собi, заскрипiли крила, заскрипiв король, задзвенiло зерно на стiнах ковша i зашелестiв несмiлий теплий струмочок борошна, на якому трима?ться хлiборобська доля. Мельник пiдставив пiд нього руку й сам собi сказав: - Життя! "Таки життя, яке воно не ?", - в думцi вiдповiв йому Данило. Та не встиг мiрошник ще взятися за дерев'яну згрiбачку, як знизу, на схiдцях ганку, швидко загупали чи?сь нетерплячi крокм й незабаром на синiм отворi дверей чорним хрестом розiп'явся захеканий Ступач. Певне, вiд обурення на ньому ворушились торбннп галiфе. Вiдхекавшись, вiн витрiщився на мельника: - Дiду, як ви посмiли? Пiд суд захотiлося? Хто дозволив пускати вiтряк? Хто?! Чого мовчите! - А коли я не хочу говорити з тобою? - несподiвано вiдрiзав сумирний мiрошник. - Бо що ти менi i людям? Ти вже скоро не тiльки з людьми, а й з богом будеш позиватися { все, навiть йемлю, на безплiднiсть зведеш. Ступач отетерiв, i навiть у сутiнках було видно, як осiнньою водою гусли його очi. А Данило раптом почув у вiтряку жалiсивгудiння бджоли. Чи то заблукала вона сюди, чи, вiдробивши сво?, забилася на останнiй спочинок. - Дiду, iще раз питаю: хто дозволив тобi молоти? - вже лиховiсним сичанням запитав Ступач. - Господар. - Який господар, коли я наказав?! - Це я дозволив, - спокiйно обiзвався вiд коша Данило i почав сходити вниз. - Ти?! - Ступач на мить оторопiв. - Для чого? - Щоб декому нагадати: вiтряк ма? крила, людина - теж. - Знову за сво?? - трохи притих Ступач. - Залiзти б рукою в твою душу. - Залазити в чиюсь душу - це таке ж злодiйство, як залазити в чужу комору. - Тобi ще мало було в районi?! Тебе ще мало вчили розуму за цi днi? - Щось я не помiтив розуму в одного iз сво?х навчителiв. - Так скоро помiтиш! - скипiв Ступач. - Досить уже панькатись iз тобою, бо ти надто зарвався. В печiнках сидять тво? пiдозрiлi дi?! - Орати, сiяти, жати - це пiдозрiлi дi??! - не витримав тону Данило, безрозсудство прорвалось у його слово, i вiн, як ножем полоснув по живому: - А як зрозумiти дi? декого, хто ?сть наш хлiб-сiль i толочить нашi душi? У Ступача затремтiли губи й важке пiдборiддя. - Конкретно: це про мене?! - Вгадали. - Чим я толочу ?х? Чим?! - Сво?ю абсурдною пiдозрiливiстю i примiтивiзмом виконавця. Землi виконавця мало. Селяниновi - забагато. - Он як!.. - на якусь мить розгубився Ступач, зиркнув на мельника, потiм на Данила. - Вийдемо звiдси. Киплячи обо?, вони вийшли з вiтряка, i синя чаша вечiрнього степу облягла ?х пахощами лiта i шуганням крил. Чи це крила вiтряка, чи недосяжнi пташинi крила, що пролiтають над нашим вiком? Помовчати б у цю тиху годину, подумати б про життя. - То я, по-тво?му, лише виконавець? - клекочучи вiд обурення, запитав Ступач. Ну, щоб на цю хвилю прикусити, проковнути язика чи якось схитрувати у словi! Та ба, нiяко? тобi хитростi, обережностi. - Не просто примiтивiст, а ще й гiрше, - Бондаренко поверх Ступача глянув на край свiту, що саме з-пiд землi видобував першу скибку мiсяця. - Ще й гiрше?! "Ось коли ворог обiзвався". Який я ще маю злочин? - запитав нiби глумливо, хоча весь аж тiпався вiд злостi. - Один з найбiльших: ви сво?ю пiдозрою четверту?те вiру в людину. Ще в першi днi революцi? великий поет сказав, що вiй хоче слухати музику революцi?. А ви все дума?те не про життя, не про музику, а про подзвiння над людиною. - Йому ще вiри й музики захотiлося в такий час! - ?в грудях Ступача забракло повiтря. - Оце ти, враже, i скажеш на сво?му судi! - видихнув задуху. - Навiть на страшному. - А вiн i буде страшним! - ошалiвши, вигукнув Ступач погрозу. - Я тебе, розумнику, нагодую кров'ю! - Хлiбом, хлiбом треба годувати людей, бузувiре! - обернувся Данило й навмання пiшов у луги. Ступач схаменувся: "Що я сказав? Що?! Невже це ослiплення розуму?.. А коли не ворог вiн? Але чого так багато папiрцiв на нього i чого вiн сам такий? Певне, й дiдько не розбереться в цiй круговертi". I в цей час хтось обережненько торкнувся його рукава. - Стьопочка?! - Еге ж, Прокопе Iвановичу, це я. За вами прийшла машина з району, то я й мотнувся шукати вас... От чули, що Бондаренки сказав у вiчi! А знали б, яке позаочi говорить! I найбiльше, що ваша посада вища за ваш розум! Ох, як я боюся ситуацi?: коли не ви його, а вiн вас... А як я залишуся без вас? - Стьопочко, ти набрiху?ш на Бондаренка? - I Ступач схопив нашiптувача за груди. - Отако?! - ображено похитав головою Стьопочка, ображено поклiпав вiями. - Вiн теж мене i улещав, i хапав за груди, коли я приходив по характеристику. Все хотiв, щоб я подав голос проти вас. - Це правда? - А який Стьопочцi iнтерес говорити неправду? Проявляйте, Прокопе Iвановичу, iнiцiативу сьогоднi, бо хтось проявить ?? завтра, то й спiзнитесь на свiй по?зд. Ступач здригнувся i, не прощаючись, швидко пiшов до села. - Оце так. Наче ошпарений пiвень побiг, - знизав плечима Стьопочка i задумався. - А чого вiн сам так пiзно бродить, по лугах та полях? Це, про всякий випадок, теж треба взяти на замiточку, бо що буде, як не вiн Бондаренка, а Бондаренко його сколупне? I гарний чоловiк, а все може бути... - I Магазаник полiз до кишенi по записника. "Хiба ж ти людина? Бузувiр, та й бiльш нiчого, - в який уже раз повторив у думцi Данило. - Та не один мовчить, i гнеться перед тобою, i годить тобi, неначе лихiй болячцi. Ну, не всякий може собi наплювати в душу. Коли ма?ш скидати шапку, то скидай перед богами, та й то з власно? охоти. Добре так думати, а вже твоя душа, напевне, шерету?ться на папiрцях цього самодура". Безмiрна туга налягла на чоловiка, вiн похилив голову i нiби поменшав. - Вечiр добрий, Данило Максимовичу! - тихенько вiд лугових верб проспiвав дiвочий голосок. - Чому в присiлок не йдете? - Псрод цим з граблями за плечима зупинилася смаглолиця Катря Лебеденко, мiсяць тепло грав на ?? зiницях, на вогких довiрливих устах i косi. - Ще встигну, дiвчино. - Устигнете? А хтось когось чека? - дочекатися не може, - наспiвне струмком жебонить дiвочий голосок, та i в цьому наспiвi вчува?ться смуток. - Може, i тебе хтось не може дочекатись, - приязно, з невеселою усмiшкою оглянув доладну постать, наче вихоплену з вечорово? iмли. - Мене вже не чека?, - здригнулася дiвчина, i мiсяць погас у ?? зiницях. - Чому? - насторожився Данило. - Кажи - щось трапилось у тебе? Катруся похнюпилась, махнула рукою, пiд навскiсними стрiлками бровенят залягла печаль: - Ет, краще не треба. - Чому ж не треба? Може, чимось пособлю. - Тут, надiйсь, запомочi нiде шукати, - тополькою затремтiла дiвчина. - Говори, Катре! - вже наказу? Данило. - Ви ж зна?те, цими днями трапилось лихо з мо?м рiдним дядьком, - болем i довiром глянула на нього. - То й що з того? - А Стьопочка пiсля цього вiдразу й вiдкинувся од мене... Бо вiн оце в район вискочив... Дума? ще й далi пiти, то й говорить, що дружба зi мною йому на характеристику ляже. - А на серце йому нiчого не ляже? - врiзалась лиха складка в мiжбрiв'я Данила. - Про серце в характеристицi не пишуть, там тiльки данi треба... - Тодi, Катре, добре, що вiн зарання вiдкинувся од тебе. Не запаршивлений за?ць, а справжнiй орел знайде свою Катрю. Але як ще прийде Стьопочка до тебе, жени його чим попало: дрючком, кочергою, качалкою, що пiд руку попаде? Ти ж у нас як зiронька, а вiн каплун недорiкуватий, i вообче... - перекривив Стьопочку. Катря з подивом i вдячнiстю глянула на голову. - А ми каплуном Ступача прозвали. - Ступача? I за що його так прозвали? - аж повеселiшало чоловiковi. - За безугавний крик. Тiльки ви, Даниле Максимовичу, не за?дайтеся з ним - недобрий вiн чоловiк. Це такий, що злобу i в могилу забере. Не рубайте йому все з плеча, бо не з його, а з вашого плеча кровця потече. А ви дуже потрiбнi нам. Так усi кажуть у селi i бояться за вас. - Спасибi, серденько, - обома руками притримав дiвочу руку. - Як ти гарно мiсяцем пiдвела сво? уста. - Ой, таке й скажете, - Катря соромливо посмiхнулась, потiм стулила уста i, несучи в сво?й чистiй душi першi дiвочi страждання, пiшла в срiблясто-зеленаву синь вечора. "Чом тобi не царiвна?!" - подумав Данило i, минаючи копицi, почвалав у поля. Над притомленим завороженим степом стояла така тиша, що було чути, як знизу диха? колос, а згори випадають роси i мiсячна обнiж. З настою одволоженого полину i жита гнiздами пробивався дух заспуло? березки, в ?? медвяну пiжнiсть вплiталася пряна гiркуватiсть глухих ланiв. Данило зупинився на гiннiй дорозi, де сходилась сивина жита i перша, тьмяна при мiсяцi, золотiнь пшеницi, одiрвав од колоса одвислу квiтку березки. На долонi ?? скручене, в рожевiй одяганцi, тiльце пiдпливло сльозами, i така невтiшнiсть була в кожнiй ?? складцi, що знову подумалось про людське горе. Заворушились клятi питання, клятi думки i болi; вони звiдусiль лiзли в голову, справляли там i похорони, i поминки. I вже очей i серця не тiшив нi дитячий шепiт колоса, нi тихий зоряний пил, нi мiсячне марево. А воно сiялось i сiялось на срiбно-димчастi поля, на далекi хати, присипляло людей, яким не спалося, заспокоювало землю, коли мучилась вона... "Бач, вiн мене кров'ю нагоду?, бо я не пригнув сво?? душ" до його нiг", - побачив ненавистю начиненi очi, i недобрi передчуття зворушились бiля серця. Стиснути б його, одiрвати рукою всi болi. Та не тi ткачi ?х ткали, ох, не тi! У житах щось зашарудiло, i незабаром на дорогу викотився ?жак. На його оброшених голках дробилися мiсячнi скалки. На мить вiн зупинився бiля людсько? тiнi, засопiв, принюхався, оббiг ?? i зник у пшеницях. "Ти, ?жаче, ма?ш сотнi голок од гадюки, а як рятуватись людинi од сво?? напастi? Навiть коли трапиться зi мною лихо, про нього заговорять, озираючись на всi боки... Еге, а дiд Корнiй не озира?ться". Спробував Ступач настрахати й дiда, викликав його до сiльради, поставив перед собою, а сам, сидячи, повiв допит. Старий слухав-слухав, хитав головою, а далi й сам заговорив, наче суддя: "Чого ти, чу?пт, розсiвся перед мо?ми лiтами, перед мо?м смутком i сивиною? Хiба для цього тебе вченi вчили, а держава на посадi витриму?? I де ти тако? непоштивостi до людей нахапався? Дума?ш, усе почина?ться з тебе, з тво?? недоумкуватостi, яку ти хочеш поверх розуму поставити? З недоумкуватiстю та непоштивiстю можна Йти не до людини, а в свинушник. Що? не подоба?ться мо? слово? А кому ж тво?, залякуванням начинене, подоба?ться? I чому воно оплачу?ться нашими грiшми i сльозами? Але це до недалеко? пори, до недалекого часу..." Згадав про це Данило i охопив голову руками. На розтоцi, де закiнчувалися землi його села, зачорнiв старий хрест, поставлений ще в двадцятому роцi, коли тиф перетягував людське життя на кладовище. I зразу ж у долинi за хрестом тихо-тихо жебонiла-завмирала степова криничка, ?? теж у двадцятому роцi, зразу пiсля бою, викопав партизан Михайло Чигирин. Скiльки про його вiдчайдушнiсть було складено билиць i небилиць, навiть таких, що вiн знався з нечистою силою i тому був заворожений вiд кулi та шаблi. Веселоокий Чигирин не дуже й журився такими вигадками, а коли його страхопуди питали про це, вiн, похитуючи головою, насочувався та?мничiстю i лише коли-не-коли нiби знехотя кидав: - На нечистих можна i нечистого випускати, щоб свiй свого боявся... Добувши живого ключа, Михайло Чигирин почекав, поки перечиститься вода, набрав ?? у брезентове вiдро, пiдхопив його списом, скочив на коня i гордовито по?хав полями до вiтряка, де пiсля шалу битви пiд крилами спочивали його побратими... Тепер постарiлий Чигирин справно голову? в сусiдньому селi, iнколи, хитро примруживши око, ганить Данила за непотрiбний запал i прямолiнiйнiсть, бо ж деколи треба пожалiти розумного лоба, щоб не вiдповiдало дурне нижчеспиння. Це повчання так гарно виходило в нього, що Данило, забувши сво? прикростi, починав розпогоджуватись чи й смiятися, i вони разом ?хали в поле або до партизансько? кринички, за якою тепер потроху догляда? дiд Корнiй. Вiн задернив ??, викохав над нею плакучу вербу, а бiля не? приладнав на двох стовпчиках ослона, по боках якого вниз головами звисали дерев'янi черпаки. Вiдрадно було старому дивитись, як б'?ться серце ключа, як нерiвно дихав вся криничка i наспiвно перечища? води. Тодi приходили на пам'ять рiзнi роки, навiть такi, що були чи й не були, i гори Болгарi?, на яких вiн пiдтiкав кров'ю, i його Меланка, що вiдiйшла вiд нього. "Життя..." Данило пiдiйшов до забутого хреста. Давно вже на ньому нiчого не було, окрiм сiрих печаток лишайникiв. А тепер тут вiн помiтив рушника з вишитими голубами. Чия змучена душа принесла його на перехрестя глухих дорiг?.. - Не спиться, сину? - обiзвався позаду глухий, iз тютюновим хрипом i з задавненою простудою голос. Од партизансько? iфнппчкп до нього, похитуючись од ваги рокiв, пiдiйшов дiд Корнiй. Вiн подав головi обплетену жилами i до блиску протерту чепiгами та мотуззям дзвонiв руку. - Не спиться, - вклонився старому. Дiд Корнiй одним смутком глянув на рушника, потiм на Данила. - Звiдки ж, дитино, така зловiснiсть упала на нас? Ти не думав над цим? Чи за планами заготiвель, виконання i перевиконання не було часу думати? - Ох думав, дiду, вже думки й голови не тримаються. - А хтось, певне, не дуже болiючи i думаючи, вхопився за чорнi папiрцi, за крик, за мiтлу залiзну й заробля? на цьому видвиженi?. А дурiсть на видвиженi? наробить нам достогибелi лиха: одних людей причавить, других поверне до бога, третiх - до злоби, розумним пригасить розум, i вони замовкнуть у журбi, а нахабним примножить нахабства, i вони пiдуть красуватись, як мухомори. То чи ж прийде, сину, через таку скруту справжня мудрiсть до нас? - Неодмiнно прийде, дiду Корнiю, неодмiнно? Iнакше не може бути, - з вiрою i мукою глянув на старого... - От побачите! Дiд сумно похитав головою. - Може, й так, може, й так, вам, молодим, виднiше. Це менi i Михайло Чигирин казав. А я, чу?ш, уже духом надломився - людина ?смь, стара людина. Думаю i журюся: чого ж те добро ма? йти по наших смутках? I на це Данило нiчого не змiг вiдповiсти. Мимоволi потягнувся до старого, обняв його i, боячись зрадливо? сльози, швидко пiшов до сво?? Мирослави. А старий ще довго, похитуючи головою, дивився йому вслiд, потiм глянув на рушника, перехрестився на голуби кохання та й почав думати i про житейське, i про те, що вже зазирнуло йому в притомленi мудрi очi, кликало в останню дорогу. "I напрацювались, i надзвонились ви на вiку, - поглянув на сво? роками пiдсушенi долонi. - Час, щоб i над вами хтось задзвонив. Тiльки хто? Не всякий тобi розумi? тужливу душу дзвонiв. Чи не пора сходити до вербiвського дзвонаря? Напевне пора... Далекi свiти, i зорi, i мiсяць, i рухливi поля, i луки з копичками сiна, i дзвiниця пiдступили до старого; прислухаючись до нерiвного подиху землi, у думах, у тривогах, у гiрких сподiваннях поволi пiшов верстати свою останню путь дiд Корнiй. Ось вiн вузенькою стежиною увiйшов у безгомiння червоних пшениць, стебла яких тримали на собi i вбирали в себе iмлавiсть петрiвчаиського сну. До старого звiдусiль потяглися золотi сережки одволоженого колоса, потяглася i дрiмота, i в тiло поволiповолi почала всотуватись пряжа далеких-далеких рокiв. Аж оглянувся довкола, чи не побачить ?х. Та побачив тiльки тiнi, що крадькома переходили з поля на поле. Хiба ж не цими полями жнив'яно? пори вiн повертався додому зi сво?ю проворною чорнобривою дружиною, на руках яко? то плакав, то агукав, то спокiйним снопиком засинав бiленький вузлик? I тодi не треба йому було нi маминих грудей, нi мамино? колисково?, бо ?? шепотiло колосся, шепотiв бiлочубий сон, шепотiли чотири броди, i припнутi, i неприпнутi човни на них, i верби над ними. - Ти тiльки поглянь, як воно спить! - щасливо оберталась до нього дружина, i вони обо? нахилялись над сном дитини. - Гарний буде орач, як знайдеться для нього земелька. Шестеро, немов сонцем перекупаних, красенiв-орачiв народила йому дружина то в полях, то в лузi бiля бродiв, то в хатi, у вiкна яко? завжди заглядали чи соняшники, чи сонце. Вiйни переполовинили ?хнiх синiв, а журба забрала дружину на цвинтар, i найбiльшою втiхою стали на старiсть йому дзвони та онуки. Добре, що хоч у них, поки малi, менше клопоту, анiж у синiв. I чи то далекi роки, чи колос, чи хата обiзвалися йому: Ой колишу колисочку, Ой колишу колисочку Яворову, Щоб у нiй росла, Щоб у аiй росла Дитина здорова. Вiн простягнув руку над полем так, неначе в нiй було зерно, i сказав далинi: "Ростiть, дiти, здоровi, ростiть гарнi, ростiть працьовитi й добрi". Ниви вбирали в себе тиху мову старого, як вбирали колись його посiв, i вбирали посiв мiсяця, i голос перепiлки, що комусь радила заснути на нiч, а йому назавше. Та хiба це страшно, коли ти чесно звiкував свiй вiк? Хлiбами старий вийшов до татарського броду, що спав i не спав пiд сплески хвилi i риби. Отут колись ординцi гнали ясир до Криму та й до одного загинули вiд вiйська Iвана Сiрка, як ма? гинути все жорстоке у свiтi. I досi в негоду стогнуть оцi береги, бо тяжкий час ходив по них i втиснув сво? слiди у пам'ятi землi. Од татарського броду Корнiй добрiз до дiвочого, де на лузi чи то стояли, чи то потроху ворушились ошатнi копицi сiна. А на плесi, немов дiди, сивiли й шш.шш за течi?ю вiхтi туману. Ось у цьому бродi пiд новий рiк вiн перестрiв свою долго - свою Меланку, що поверталася вiд рiднi з присiлка. З несподiванки вона скрикнула, потiм засмiялась, наче срiбло розсипала на пiдсинене срiбло снiгiв. - Ти чого смi?шся? - не знайшов кращого спитати, а в душi щось тенькнуло i зупинилося. - Бо тебе побачила, - такою посмiшкою окинула його, нiби весна стала поруч iз нею. - Такий я гарний тобi? - Як мiсяць молодий. - Умi?ш ти сказати, - забурмотiв розгублено i взяв ?? за ручата, вони здригнулись, шарпнулись, а далi притихли в довiрi, в чеканнi. - Замерзли? - Замерзли, Корнiю. - Тодi я шапкою погрiю ?х, - скинув свого високу бирку. Дiвчина почала вiднiкуватись, та вiн втиснув ?? руки в шапку i пiшов кригою до берега. А в березi, бiля заснiжених вербичок, Меланка так славно заспiвала йому: Ой учора iзвечора Пасла Меланка два качора. Ой пасла, пасла - загубила, Пiшла шукати - заблудила. Ой вийшла у чисте? поле, А в полi Корнiй плужком оре. Ой оре вiн, оре ще й сiв, А за ним рiлля зеленiв... Наорався i насiявся вiн за свiй вiк. I чорнiла, i зеленiла, i сивiла перед ним i за ним рiлля, а тепер уже й вiн посивiв, як довгий вiк. То й пора прощатися зi свiтом. I очима прощання подивився на тi старi верби, що були вербичками, коли бiля них стояла його Меланка. "Спать пiдем, спать пiдем..." З шелестом ниви, з шелестом старих верб, зi спiвом перепiлки вiн дiйшов до села i попрямував до дзвiницi, в якiй i тепер дрiмали i святковi, i скорботнi голоси його дзвонiв. Корнiй вiдчинив дверi дзвiницi, i враз така слабiсть охопила його, що мусив, тримаючись ?а. варцаби, опуститися на схiдцi. Невже оце прийшло воно? Мiсяць падав йому па сиву голову i випадав з очей, в левадi озивався деркач, а над головою не дзвенiли, а шелестiли дзвони, та все одно ?хнi голоси почали заходити в тiло, i все воно озвалось гудiнням. Тодi скорiше, скорiше до внукiв, бо й попрощатися не поспееш.. Утомлений, спiтнiлий, вiн ледве дочапав до свого двору, а з двору до садочка, де, розкидавшись, спали бiлочубi внучата, як колись спали його сини. Надивившись на те, що звалося життям, вiн нахилився до дiтей, торкнувся до них устами, а дзвони, що затоплювали тiло, почали пiдiймати його вгору. Вiн випростався, рукою, паче землю, поблагословив онукiв: - Ростiть, дiти, здоровi, ростiть гарнi, ростiть красивi й добрi. Прокинулась його . наймолодша невiстка, що мала спокiйну, дрiмливу красу, глянула на батька, скрикнула: - Ой таточку, що з вами?! - Дрiмливiсть звiтрилась з ?? обличчя, продовгуватих очей i довгих вiй, а руки хрестом лягли на груди. - Нiчого, нiчого. Не тривожся, донечко. Це вже моя непевна година за деревами сто?ть, - i оглянувся, нiби мiг ?? побачити. - Не буди дiтей. Може, до ранку перебуду бiля них... Та дзвони, що були в ньому, зойкнули i почали згортати крила... XVIII За татарським бродом молода нiч темнила i висвiчувала присiлок. Уткнувшись у тепло пагорбiв i долинки, вiн спросоння погойдував пiдсиненi оселi, чорнi тополi i сизi од старостi журавлi. Бiля присiлка бiлояра пшениця була молода i вища, а гордi соняшники стояли, як слов'янськi во?, - щитами па схiд. У плесi ворушились затонулi тiнi хат, на них сторч головою дрiмали пiдгонистi лелеки. Десь у густих тiнях саду воркували молодята - любов, як i злочин, шука? темноти. У Шляхових скрадливо скрипнула хвiртка, насмiшкувато обiзвався дiвочий голос, i у вiдповiдь йому бадьоро пролунав надтрiснутий тенорець: - Наше вам! I ти - того, усяко? обмови на мене не слухай... Стьопочка не пiдведе - Стьопочка усю культуру понiма?... - Показавши руками, ши?ю i поглядом, як вiн розумi? всю культуру, Стьопочка хвацько вискочив па велосипед, для форсу дзенькнув дзвоником i гордовито ви?хав на вулицю. Побачивши Данила, вiн спочатку по-заячи пригнувся бiля руля, скособочив погляд, а потiм пiдняв руку i покивав нею i головою у стилi начальника сво?? контори: - Наше вам, Даниле Максимовичу! I хоч як невесело було Бондаренковi, та вiн зупинив недалекого, але спритнуватого жовтодзьоба: - Ти, Стьопочко, не заблудився часом? - Я? Хi-хi... А чого менi? Вродi дороги не знаю, - опустив одну ногу на землю, розвiв по боках чижикувато-хитренькi очi. - Ти ж наче топтав стежку до Катерини Лебеденко. Стьопочка через плече обережно зирнув на хвiртку Шляхових, приклав палець до вуст i перейшов на шепiт: - Бачите, з Катериною, те?, неув'язочка вийшла. Вона, Даниле Максимовичу, конешно, з якого боку не подивись - дiвчина, i на рiвнi щодо симпатичностi, i прочее. Але самi, як дiлове керiвництво, розумi?те: вона може кинути тiнь на анкетку. А на даному етапi анкетка - неабияке дiло для мене, бо Стьопочка iдейним ста?. - Уже прикинув, значить! - недобре подивився на округле, -насочене награним оптимiзмом обличчя Стьопочки. "Цей гно?воз найсвятiшу iдею забруднить. I чим тiльки мiг вiн Ка?рi закрутити голову - нi виду, нi стиду!" - Ви не сумнiвайтесь, я правильно прикинув, - довiрливо заспокою? Стьопочка. - Тодi не буду сумнiватися, - примружився Данило. - IIу, а Шляховi, дума?ш, не кинуть на твою анкетку тiнь? - Нi, тут усе перевiрено? - бадьоро, з чийогось голосу проспiвав Стьопочка. - Може, й так, а може, й нi. А ти часом не чув, як Шляхових по-вуличному звуть-величають? - По вуличному? Цар! Абощо? - В Стьопочки вiд яко?сь думки з обличчя враз зiскочила хитруватiсть, воно стало розгубленим. - Абощо? - вже злякано повторив. - Та нiчого, взагалi. Але пiшла чутка, що це пов'язане з династi?ю Романових. - Невже ? такий слушок? - причмелено запитав Стьопочка i вже з недовiрою i острахом зирнув на хвiртку та й проволiк трохи далi од не? велосипед. - Гляди, а то ще в царенки вскочиш, пораду?ш увесь закордон. Йому таких кандидатiв тiльки подавай. Стьопочка скривився, полiз рукою до потилицi, а Данило не витримав - розреготався. - Я так i анав, що ви жарту?те, - ожив, догiдливе хiхiкнув Стьопочка. - Ната? вам! - i по?хав до татарського броду, роздумуючи, як i чим укусити просмiшника. О, на самотi Стьопочка так мiг вiдповiсти сво?м напасникам, що ?м i не снилося. Та й почерк у Стьопочки на щось пригодиться: жизнь на даному етапi - це боротьба, а не дурнi насмiшечки. Стьопочка гордо нажабився, губи його вiд злостi витягнулись i потоншали. На подвiр'? Мирослави дрiмають стiжки сiна. Бiля перелазу з чорних черешень одвисали важкi краплини ,роси, i земля озивалась на ?хнiй перестук. Скрипнули дверi, на порозi застигла гнучка дiвоча постать з косами русалки. - Данилку, чого так пiзно? - ображено i радiсно прошепотiла вона, погойдуючись на порозi, за нею погойдувались розплетенi коси. - Нiби скучила? - Безсовiсний, - вiдкопилила вуста, обернула голову до лутки дверей. - Справдi безсовiсний? - Скучила за тобою, так скучила, - з довiрою потягнулась до нього. I чи то вiд пережитого за щ днi, чи вiд чогось iншого - до грудей Данила пiдкотилася така хвиля вдячностi до дiвчини, до ?? вiри i любовi, що аж защемiло пiд повiками... Невже не розумi?, що тiнь уже ляга? чи й лягла на ?хню любов... Чим воно тiльки закiнчиться?.. I дивився на свою дiвчину, як на свiтанкову зорю, а далi, немов шукаючи захисту, так пригорнув ??, що Мирослава перелякалась: - Данилку, рiдний, що з тобою? Так перед смертю обiймають... Ой, що я, дурна, сказала? Налякав ти мене. Вiн задумано подивився в нiчну далечiнь i насилу стримав зiтхання. - Не говори про це, бо нiхто тепер не зна?, що воно робиться! - Хтось, може, й зна?, але хто? Ти вечеряв? - заспокiйливо поклала йому голову на груди, а вiн вплiв руку в ?? коси. - Вечеряв з косарями. - I знову галушки? - Галушки. Вони зайшли до хати, ?? долiвка димiлась мiсячною курявою. Данило легко пiдняв дiвчину на руки, бережно поклав на лiжко, застелене паеманистим рядном, i схилився над нею. - Як добре, коли ти в, такий дужий, такий славний, - посмiхнулась i зiтхнула Мирослава, i зiтхпулп ?? вузькуватi грудп. Вiн торкнувся до них рукою. А в цей час почулося гудiння машини. Чого воно так насторожило його? Гудiння наростало, у вiкна вдарило свiтло, i перехрестя рам, переломлюючись, злякано шугнуло на стiнах i столi. Данило скочив з лiжка. - Ти чого занепоко?вся? - здивувалась Мирослава. - Нiчого, нiчого, - тупо глянув на вiкна, що деренчали вiд двигтiння машини. "Зупиниться чи нi? Пiшла далi. Що це зi мною?" Вiн знову схилявся над Мирославою, зазирнув у ?? напiвприплющенi очi. - Як добре, що й ти е на свiтi. Найкраща! - Так уже й найкраща?! - Вiд щастя у не? пробились тi низенькi звуки, якi завжди нагадували та?мничiсть материнства i так хвилювали його. - Тiльки без цього! - вiдкинула парубочу руку. - Можна й без цього, - пробурмотiв, пригортаючи ?? до себе ? задихаючись од пахощiв ?? кiс. - Чим вони пахнуть у тебе? - Степом, любий. - ?вшан-зiллям теж? - Напевне. А в тебе чуб - столочене жито. - Аби тiльки столочений чуб... - Засни трохи. Вiн поклав руку на ?? перса, i вона не вiдкинула ??, а знов повторила: - Засни, любий. - В ?? голосi озвались не любощi, а материнська турбота... Сон якось непомiтно вiддалив його вiд дiвчини,, перекинув у притемнiлий степ, у цвiтiння соняшникiв i в луги з свiжими копичками сiна. А Мирослава довго-довго дивилась i надивитись не могла на свого Данилка, який навiть у снi сердився на свою долю. З такими жалямц-думками й вона увiйшла в сон. I незчулися, як на подвiр'? м'яко загупали чи?сь кроки, як вникнули росами наполоханi черешнi, як зашипiла земля. Казка июбовi, молодостi i ночi приспала обох, бо зараз на бiлому свiтi, на чорнiй землi ?х було тiльки дво?. Але ось на вiкно, як нiчна птиця, опуска?ться чужа рука, перелякано дзенькнула шибка. - Ой, хто там? - скочила на долiвку Мирослава. За нею мiсячним промiнням метнулися коси. - У вас Данило Бондаренко? - чу? вiн знайомий голос i не розумi?: чого вiн тепер забрiв сюди?.. Скочити у вiкно? Данило пiдняв фiранку. З вiкна бiла нiч насову?ться на нього, наче вся хоче увiйти в його очi. Рука настирливiше дзьоба? шибку. - Громадянко Сердюк, у вас Данило Бондаренко? - Хто це? - злякано дивиться на Данила. - Напевно, з колгоспу хтось, - обдурю? ??. - У мене, у мене, - полегшено зiтхнула Мирослава. - Хай вийде надвiр. - Що ж це, Данилку? - знову тривога вчепилась у дiвоче серце. - Нiчого, нiчого, - як мiг, заспокоював ??, а в голову гупала та сама думка: "Як же це?.. Невже найкращий друг заарешту? його?" - Не йди, Данилку, я боюся! - Мирослава охопила його, коли вiн став на порiг. - Почекай, люба... Заспокойся, я зараз. Якесь дiло ? до мене. - Одiрвав од себе дiвчину. Вона, здригаючись, безсило притулилась до одвiрка, а вiн, чуючи, як його знекровлене серце пропо?iскують холоднi потоки, вийшов iз хати. В тiнi бiля порога насторожено стояв Гарматюк. Вiн, заскрипiвши новим ремiнням, ступив крок уперед i чужим, одерев'янiлим голосом прохромив йому груди: - Даниле, ти заарештований. Гойднулось, вибухнуло небо, i шалено захугувала перелякана зоряна метiль, вона з небом налягала на нього, налягали дерева, i стрiха, i тiнi. Вiн хоче руками притримати ?х, але це може здатися, що вiн пiдiйма? ?х угору; тому приклада? руку до серця, що опустилось донизу, але не чу? його, тiльки чув, що пусткою стала його душа. - За що? - пита? не голосом, а пусткою душi, що, зда?ться, аж загудiла. - За що? - ? санкцiя Ступача. Навстiж розчахнулися дворi, i Мирослава упала на Данила. - Скажи, чого прийшли по тебе, чого? Гарматюк одвернувся. - Та заспокойся, Мирославе. Треба у мiсто по?хати, - навiть якось зумiв посмiхнутися ?й i покласти руки на коси. Чи вже вiйнуть вопи колись на нього пахучим дощом? - Уночi ?хати? - загляда? йому в очi, i вiн хова? ?х од по?. - Уночi. Пiсля Купала нiч переважа? день. Ти не замикай дверi - я скоро при?ду. Чу?ш: не замикай дверi! - Справдi? - радiсть одразу висушила ?й сльози. - А я так чогось налякалась... - несе йому винувату посмiшку i поглядом, i устами... - То я буду ждати... - Жди, кохана... Кожному потрiбне чекання жiноче, - поклав руку на ?? мiжплiччя i легенько пiдштовхнув у сiни. На що вiн сподiвався? Коли за нею зачинилися дверi, зiтхнув i крiзь зуби сказав Гарматюку: - Ходiмо. Зразу ж аа хатою бринiла i солодко пахла росяна гречка, за нею, мов слов'янське вiйсько - щитами на схiд, - стояли соняшники, вони чекали сонця, i Данило позаздрив ?м; вiн уже перед собою не бачив сонця - воно було позад нього. Мовчки зупинились край дороги. Данило потягнувся рукою до соняшника. В його серцевинi вiдпочивав пiсля працi джмiль, з його прозорих крилець стiкала мiсячна роса. - Де ж твоя машина? - кусаючи уста, кусаючи душу, з презирством поглянув на вчорашнього друга. У того холодний пiт стягував обличчя, на скронi тiпалась i корчилась неспокiйна жилка. - Машина до тво?? хати по?хала. - Мене там шукають? - Очiкують. - Чого ж ти?.. - Ет, не питай... Хiба так думалось... Даниле, скажи, як на духу: ти не зна?ш, не догаду?шся, за що тебе?.. - У вороги вписали? - рiзко пiдказав Данило. - Знаю, догадуюся. - Справдi? - ще бiльше спохмурнiв Гарматюк. - Ти можеш сказати? - А для чого це тобi? Веди вже до тих, що чекають на мою душу. Гарматюк зiтхнув: - Ще встигнемо, нема куди поспiшати... Аби ж можна було на якомусь рентгенi просвiтити людську душу... То за що? - За те, що я не схотiв дворушничати нi перед крикливим Ступачем, нi перед мовчазною землею, за те, що я хочу, щоб люди землi ?ли хлiб, за те, що не кидаю зерно у мерзлу домовину, а жду тепла i зриваю графiк Ступачевi, бо люди ?дять не графiк, а хлiб. Та збайдужiлим, промерзлим серцям головне не суть людяностi, а криклива цифра. Ступачi ж знущаються над землею, видаючи оте знущання за новаторство. Не подумай, я теж за новаторство учених, а не вискочок, що зумiли на свою безплiднiсть i невiгластво натягти одяганку ортодоксальностi i модних фраз. Така лiва одяганка немало нам наробить лиха, поки люди не побачать, що королi були голi. А я хочу, щоб на землi хлiб рiс без людських слiз. Поглянь на мо? поле, то й побачиш мою душу. Хiба таку пшеницю, таке жито, таку гречку, такi соняшники могла викохати ворожа рука? Ти вiриш у це? Ти ж сам бiля землi ходив! Вiриш? - Не вiрю, Даниле, - тихо вiдповiв Гарматюк. Вiн гойднувся, обняв свого друга, притулився щокою до його щоки, але не поцiлував. - А тепер iди, Даниле. Iди, куди бачиш, куди зна?ш... Ну, якщо спiйма?шся, ма?ш казати: не бачив мене. Ми розминулися. Не пiдведеш? - Та що ти? - розгубився Данило. - Хiба я тебе коли пiдводив... хiба що зараз... А як же ти? Гарматюк нахмурився, недобрий блиск майнув у його очах: - Може, викручусь. Може... Хай нiколи мiж нами не ляже братовбивство. Iди. - Подумай - голову заклада?ш! Хлопець позлiшав: - Ет, помовч про голову... У село не заходь. I до Оксани теж, Iди, пора!.. Тiльки ж куди ти пiдеш? - До Ступача! - i стиснув кулаки. - Навiжений! - обурився Гарматюк. - Який уже ?. - I що ти будеш з ним робити? - Витрушу мерзенну душу! - Хапайся за трохи розумнiшу думку. Да?ш слово честi, що не пiдеш до Ступача? - Мушу дати, - похилив голову Данило. Гарматюк обняв його i тепер поцiлував у щоку. Вiрячи й не вiрячи, Данило, заточуючись, пiшов до татарського броду, в якому сторч головою зависли хати i лелеки на них. Бiля берега озирнувся. Коло соняшникiв уже не було його друга. XIX Нiхто пе зна?, де його доля: попереду, позаду чи збоку. Вiн вiрив, що попереду - в роботi, в невсипущiй роботi, в любовi до землi, до колоса, до людини. До цього страшного вечора вiн мав дуже багато любовi: i до вiрних дiвочих очей, що ча?ли в собi знаду i чари, i до сиво? мудростi, в надбрiв'? яко? сходилося два вiки, i до материнства, що бiля персiв несе не бiлi вузлики, а наше майбутн?, i до того далекого орача, що пiд обрi?м iшов за плугом, i до тi?? жницi, що тримала на руках снопи i лiто, i до тих лелек, якi вдосвiта будили його або вiн будив ?х. Данило любив, як, вигинаючись, б'ючи на сполох, аж до самого неба половiли ниви, i мав радiсть, коли червень клав сивину на жито, а золотiнь на пшеницю; вiн любив, коли вдосвiта липень клепав коси, коли серпень цiлими днями тиховiйне сiяв у рахманну землю зерно i надi?, а вересень стишував напiвсонну пiсню джмеля; вiн любив, як лiтнi вечори бринiли макiвками, а осiннi - тримали в пiдволохачених гнiздах зорi; вiн любив пахощi свiжого хлiба i золоту задуму соняшникiв; довiрливий i вразливий, вiн бентежно прислухався до чийогось життя, i до плину води, що жебонить i гра? у корiннi, i до всi?? сво?? хлiборобсько? сторони, що трималась на сивому житi i добрих спокiйних орачах. Ось i зараз заграла вода в корiннi, але вiн не зрадiв - здригнувся. Це все, що було його, - вже не його, i вже не господарем вiн iде по сво?й землi, а сполоханою тiнню, яку ляка? спiв води в корiннi i сплеск весла в татарському бродi. Гей, броде татарський... Два береги, два мiсяцi тут, а життя одне, та й те неповне... Велика образа, великий бiль i перша втома духу скволили його тiло, роз'ятрили серце, тьмарили мозок. От i ввiрвалась у твою молодiсть туга осенi, i не викинеш ??, i не спека?шся ??. Жаль було себе, жаль було дiлечка i задумiв сво?х, жаль було свiта всього, па який ще й надивитись не встиг. Знав тiльки одно: за цей свiт, за рiдну землю зумiв би достойно вмерти. I на полi бою вiн був би косарем. Так чому ж Ступач робить його ворогом? Оте копито, що звикло вбивати сво? примiтиви в голови та цвяхи у вiтряки? Будь-що-будь, а вiн повiк не стане глиною в таких руках... Як же не станеш, коли тебе вирвали з землi, мов стеблину з лану, що тiльки-тiльки почав красуватися. Скошеними вiд болю очима, очима прощання вiн поглянув на татарський брiд, де горбкувата вода бавилась у пiжмурки iз мiсячним промiнням, на долину, за якою iмлилося болото. Ось туди йому, певне, мандрувати: якщо и буде погоня, навряд чи хто зважиться поткнутися в це гибле мiсце. А може, й справдi треба було не господарем, а потакачем тихо сидiти в сво?му дуплi й усе робити з чужого голосу й наказу, хоч би яким вiн був. Нi, вiн не завинив нi перед людьми, нi перед державою. Оце тiльки й може бути його виправданням. Але як мало цього Ступачу, котрий забув, що минули часи колiнкування. Що ж у тобi, Ступаче? Ложка пiдлостi, ложка догiдливостi й вiдро шанолюбства! Так невже ця сумiш ма? нести комусь загибель? Завiя думок. Темна завiя думок. Данило борсався в нiй i виборсатися не мiг, вiн iшов iз нею, iз болями i скалками холоднечi й остраху. А над ним, на блакитнiй оболонi неба, висяював мiсяць i срiбними вервечками пiдтягував до себе й погойдував обезлюднiлу землю та ?? тiнi, погойдував, як i тодi, коли Данило, падаючи вiд утоми, повертався з матiр'ю додому. Тодi мiсяць сiдав на плече матерi, де погойдувався серп, тодi руки матерi вiяли доспiлим житом i материнкою, а на ?? устах лежав удовиний смуток. - Утомилась дитина? Ось ми зараз додому прийдемо, вечерю зготу?мо... - На хвилину повернувся до свого дитинства, до материно? руки, побачив ?? плече, на яке сiдав мiсяць, почув ?? пiсню, в якiй жив собi журавель та журавка... Неждано за соняшниками, де стояв ячмiнь, Данило почув шаржакання коси, i це пе порадувало - сполохало його. А вiн так любив косовицю й косарiв. Коли бачив бiлий косарський ключ, йому завжди здавалося: вiн виходив iз лона само? iсторi?. Данило зупинився, прислухався. Хто ж це такий нетерплячий першим вийшов жнивувати? Берегом пiднявся до соняшникiв, що назбирували в золотi полумиски мiсячний сон, стежиною вийшов до ячменю i поперед себе побачив високу постать косаря, який широко й гарно вiв ручку. Ячмiнь спалахував на грабках i гас на покосi, спалахував мiсяцем i бриль косаря. Данило усе вiддав би, щоб тiльки стати таким косарем, вести свiй широкий покiс собi на втiху, людям на добро. Та, виходить, i цього простого щастя вiн не може мати. А косар неквапно, упевнено дiйшов до гiн, пiдкинув грабки, вмостив ?х на плече й пiшов бiля покосу назад. Та це ж Лаврiн Гримич. Данило межником пiшов йому назустрiч. - Не спиться, Лаврiне Ярославовичу? - запитав косаря, а сам пильно оглянув його: чи зна?, що сталося з ним? Нi, зда?ться, навiть рисочка не здригнулась на виду чоловiка. - Я нiколи спокiйно не сплю нi перед сiнокосом, нi перед жнивуванням, - i косар нiяково посмiхнувся. - Мене тодi мiсяць хвилю?, наче вагiтну жiнку. Природа! Який гарний ма?мо ячмiнь цього року. - Гарний, - з болем подивився, як попереду з ячмiнного вуса скапувало й скапувало мiсячне марево. - Дайте менi грабки. - Хочете покосити? - здивувався Лаврiп. - Нащо це вам... уночi? - Пройду хоч один покiс. Правда, я такого широкого, як ви, не займу. - Кожен ма? свiй покiс - один у руках, а другий у душi, - Лаврiн зняв з плеча грабки, вiддав головi. Данило пiдiйшов до соняшникiв, обернувся, вони сво?ми оброiпеними решетами зачепили його плечi, й чоловiковi на якусь мить при?мно стало пiд цi?ю шершавою вагою лiта. От i увiйшла коса в ячмiнь, вiн зашипiв, неначе його пiдпалили знизу, i з колиски грабкiв постелився на стерню. I знову прийшла якась полегкiсть, а ?? придовбнила гiрка думка: невже це мiй останнiй укiс? - Рiвно ведете, наче пiд шнур, - похвалив Лаврiн i зiтхнув. Чого ще тобi зiтхати, чоловiче? Я на тво?му мiсцi землi не чув би пiд собою. Як ми не вмi?мо цiнувати простих радощiв життя до першого грому, до першого нещастя. Данило дiйшов до дороги, i тодi Лаврiн узяв з його рук грабки. - Чого ви? Я ще пройду ручку. Косар заперечливо повiв головою. - Не треба, Даниле Максимовичу. - Чому? - Вам пора йти. - Куди? Лаврiн журно глянув на нього: - У свiт. А свiт не без добрих людей. Не вони, а тiльки дрiбний Ступач замахнувся сво?ю косою на вас. То йдiть. Через якийсь час, надiйсь, усе перемелеться, тодi ми й накосимося, i наоремося, i насi?мось у свою волю. А зараз вам треба йти... "Чи це йому таке говорять, чи це тiльки сон?" - Якою ж дорогою iти? - Непримiтною. До сьогоднi ви йшли дуже примiтною дорогою, i не всi радiли з цього, злобний та ледачий не порадi? працею роботящого. Бережiть себе, бо ви ой як потрiбнi людям, - Лаврiн вийняв з кишенi кисета з тютюном. - Вiзьмiть на дорогу. - Я ж не курю. - Бiда навчить. Вiн узяв кисета, охопив руками косаря, а той злегка стиснув його могутнiми руками: - Iдiть, бо хтось, може, теж не спить, шукаючи вас. Щасти вам. - Яке вже там "щастя". - Що ж, i щастя не бува? без чи??сь заздростi. Iдiть. - Зараз побреду. А вас попрошу заглянути до мо?? хати, ключ на призьбi пiд дощечкою лежить, далi вiдчините скриню i в прискринку знайдете грошi; заносiть ?х вдовi Пастушенко. Хай моя копiйка ?? дрiбним дiтям пособить. То й бувайте здоровi. I Данило, втопивши руку в ячмiнь, самотньо побрiв низькодолом до того гиблого шматка землi, над яким висiли клаптi туману, а позаду ще довго чув шаржаканпя коси: косар робi?в сво?. На журавлинiй оболонi Данило зупинився, тоскно оглянувся навсебiч. Куди ж вiн вiдходить?.. Нi, то вiд нього вiдходило лiто, вiдходила дрiмота колоса, вiдходила доля. Наздоганяй - не здоженеш, i все одно треба йти... Колись, у дитинствi, вiн знав, що край землi сто?ть золота брама, а за нею сходить сонце. А де ж тепер його брама i що сто?ть за нею? Напевне, усе лихе, окрiм сонця. Зсутулившись, вiн потягнув за собою приторблену тiнь, i, зда?ться, навiть вона зараз мала вагу. Позаду почувся приглушений скрик. Данило сполохано озирнувся. До нього нерiвне, як лугова чайка, бiгла якась жiнка. Ось вона зупинилась бiля самотньо? верби, благальне пiдняла руки - i на них, i в широкi рукави сорочки почали натiкати тiнi чи небо. Хто б це? Невже Оксана? Так воно i б. З простягнутими руками Оксана добiгла до нього, схлипуючи, впала йому на груди, обдала розплетеними зi сну косами. - Данилку, братику, за що ж тебе? За що посиротили нас?.. - I такi жалi, i така вiковiчна туга матерiв була в ?? голосi, що в нього затремтiли повiки. - Не плач, сестро, не треба. - Це не я, це моя доля плаче, - сказала давнiми словами. - Як же менi без тебе у свiтi, - i оглянулась на свiт, що мовчки пiдiймав трави, розхилював колос, тремтiв мiсячним смутком i озивався скрипом деркача. - Дiтей, Оксаночко, доглядай та хоч iнколи згадуй мене. Iди. - Вiн тричi поцiлував сестру, одiрвав ?? од себе i швидко пiшов до болота. Коли оглянувся, Оксана ще стояла па журавлинiй оболонi, притримуючи рукою серце. Де оболонь переходила в болото, йому в вiчi впала трилиста вахта, ота добра рослина, що i лiку? людину, i попереджа?: не йди далi, бо вже починаються небезпечнi мiсця. Оцi небезпечнi мiсця вiйнули на нього важким духом баговиння, жабурникiв i того зiлля, яке чаклунки збирають для трути. Пiд ногами почала м'яко вгинатися прогнила земля, яка невiдь-що ховала пiд собою i для чогось смертельнi продухи затягувала безневинними незабудками. Вдень цi вiкна можна обiйти, а як уночi"' в облудному свiтлi мiсяця? Повертай, чоловiче, поки не пiзно, назад. Але до кого, до чого? Що ти лишив за собою?.. Свою працю, сво? лiто, свiй колос, але вони мовчазнi, не можуть захистити тебе, та ще тодi, коли й люди мовчать. Нi, назад вороття нема?. Болото, немов живе, хапало його за ноги, зяовiсно чмокало, трiскалось, а далi почало хрипiти, наче в його глибинi прокинулись голоси затягнутих ним людей. Страх поповз по спинi Данила. Здавалося ж, знав, як перейти це гибле мiсце, та ба - збився поночi. Ще такого бракувало йому. I чи вирветься вiн з цього передсмертного хрипiння, чи заляшиться в ньому навiки, отак як i не було на свiтi людини? Дурманний сiк, дурманнi трави навколо, дурманi думи в тобi. А треба жити, треба ж якось жити! Не тiльки ж для себе, вiн ще й для когось потрiбний. А може, й непотрiбний з сьогоднiшньо? ночi? Яку чаклунську силу ма? папiрець, коли на нього ляже бездушна рука... Розриваючи болото, грузнучи i вириваючись з нього, Данило вже вибива?ться iз сил, страх i отупiння охоплюють його. I раптом замiсть передсмертного хрипiння тванi вiн чу? попереду чисте переливчасте срiбло пташиного голосу... Так це ж озвалася досвiтня журавлина сурма! "Був собi журавель та журавка..." От i йди до них, бо ж обережнi птахи хоч i живуть у болотах, але гнiзда мостять на сухому. I, оживаючи, Данило пiшов на той журавлиний голос, що, мов доля, озвався до нього i замовк. Ось попереду затемнiли кущi вiльхи, вiн добився до них, а за ними темно зблиснуло плесо чорно?, важко? води. Тепер можна й зiтхнути: тут не таке гибле мiсце. Вiн добира?ться до води, яка нацiлилась на нього списами частухи i стрiлолисту, полоха? пару лисух, що ногами й крилами б'ють плесо й довго не можуть вiдiрватись од нього. Виходить, i тут ? життя. Але де той журавель, що рятував його? I чим вiддячити тобi, добра птице нашого дитинства?.. У чорнiй водi Данило обмився, вимив чоботи, стоячи перепочив i пiшов понад берегом. Вiн напав на ледь примiтний слiд, що петляв болотом. Тепер легше було йти: хоч i грузнув, але драговина вже не озивалася голосами тих, що залишилися тут. Ось i верби натуманились, i несподiвано за ними вiн побачив злиганих волiв, на розкiшних пiвмiсяцях ?хнiх рогiв кришилося мiсячне промiння, а в косих очах стояв спокiй степу чи давнини. I цей спокiй ножами полосонув середину Данила. За болотом якийсь чарiвник одразу змiнив землю - хвилясте рiдхопив ?? вгору, ближче до мiсяця, i вона од тi?? радостi кинула К золотий танець чубатi соняшники, а за соняшниками заяснiло фиве жито, i пшениця, i овес, f ячмiнь, i замигтiли бiлими та фiалковими вогниками картопля i все те, що живе для людини i чим iкиве людина. Святковими iшвами, закинутими путiвцями, напiвзабутими стежинами вiн дiйшов до Копайгородка, що нiколи не був городком, а тiльки звичайним селом, яке згадувалося ще в лiтописах тринадцятого вiку i входило до складу загадково? Болоховсько? землi. Уже зовсiм поблiд мiсяць i зорi, коли вiн поза городами добрався до химерних ворiтець сво?? тiтки: вони впиралися не в дерев'яний стовп, а в з'?дений камiнь пласколицьо? половецько? баби, що стояла колись на горбкуватому загонцю Гордi?нкiв. Вiки тiнявились на довгастих очних западинах, на обвислих грудях нерозгадано? камени, якiй вклонялися половцi-кипчаки. Де тi половцi, перед якими тремтiли навiть печенiги, де ?хня дика сила, де ?хня жага руйнувань? Все це перетлiло, згнило в землi. А на землi пiсля них залишився тiльки вiдгомiн творiння - оцей загадковий камiнь з пласкими обличчями i пласкими неприкритими персами. Ось i подвiр'я тiтки Марини. З-за дровiтнi Данило глянув на хату й оторопiв - прямо iз бiло? стiни до нього потягнулися гарячi сопяшпики. Якесь чортовиппя?.. Чи це в нього тьмариться розум? Боячись себе, ще ступив крок, другий до стiни i, нарештi, збагнув: це ж мальованi соняшники виходили з стiни, щоб дотягнутися до живих. От яке диво можуть зробити руки його рiдно? тiтки. Як тiльки вона прийме його? I добиватись чи не добиватись до не?, щоб не накликати лихо на цю добру оселю, яка зiбрала кольори з усi?? землi? Та куди ж йому подiтись тепер, коли вже скоро й днiти почне? Данило нерiшуче постояв пiд захистом мальованих соняшникiв, нерiшуче постукав у вiкно i, сам злякавшись стуку, зирнув на вулицю. У хатi застугонiли кроки, як йому колись давно-давно стугонiли материнi кроки, потiм засвiтилося свiтло i до вiкна припало стурбоване обличчя тiтки:. - Хто там? - Це я, Данило. - Ой Данилку! Я зараз! - Тiтка вiдхилилась од вiкна, заметушилась по хатi, видно, шукаючи одяг, потiм пiдбiгла до дверей, загрюкала засувом i впала в обiйми Давила. В ?? ще звужених сном очах було стiльки щиро? радостi, що захотiлося припасти до не? обважнiлою головою, як колись, дитиною, припадав до матерi: - Який же ти молодець, що надумався провiдати свою тiтку! Ходiмо ж до хати! Вiн переступив порiг i увiйшов у настiй молодих папiровок, свiжого хлiба i свiжих фарб. На стiнi недалеко вiд покуття в рамках з втемнiло? осики красувався тiтчин малюнок: на лiсовiй галявинi гiнко, по-лелечи пiдвелася копичка сiна, а неподалiк од не? на сiножатi з косою i граблями стояли журавель i журавка. Древлянський на?вний свiт зворушливо дивився на людину вiщими очима птиць i споко?м лiта. "Був собi журавель та журавка..." - Сiдай, Данилку. Я зараз постiль приберу, скупорощу снiданок, - веретеном закрутилася тiтка. - А може, не треба, - сiв у знемозi на лаву. - Чого ж цс по треба? Хiба я гостю не рада? - Марина, несучи посмiшку пiд вiями, пiдiйшла до Данила, та вiдразу стривожилась: - Ти чогось таким марним став? Чи не занедужав, бува? - Нi, - Данило пiдiйшов до свiтла й загасив його. - Це нащо? - Щоб не накликати на вас лихо. - Що ж сталось, Данилку?! - скрикнула жiнка й тривожно повела тонким станом. - Оце ж, тiточко, i я вскочив у халепу: хочуть мене заарештувати. - Тебе?! - зойкнула, не повiрила жiнка. - Не жартуй так страшно. Невже це правда? - Як чу?те. От i пiшов я зi свого села, сам не знаючи куди. - Добре зробив, що до мене прибився. Тiльки ж чим я тобi пособлю? - Вона безпорадно припала головою до його грудей. - Не треба, тiтко Марино, не треба, - торка?ться рукою ?? обличчя, ?? кiс, що пахнуть лiтом i сном. Жiнка вiдхилилась, глянула на нього: - Що ж ми, Данилку, будемо робити? Я ж збиралася восени на тво?му весiллi погуляти, а бач, якого дочекалась весiлляМирослава ж зна?? - А вже, либонь, знав. Погана звiстка не лежить. - Це б тiльки жити, тiльки тiшитись вам. - Коли можна, я день-два перебуду у вас? - Хоч i рiк. Удень сидiтимеш у клунi, там уже сiно ?, а вночi тут. Це ж ти навiть малюнкiв не побачиш. За них менi Ки?в премiю дав. Ой, що я, дурна, кажу. Хiба тепер до цього?.. Вже благословлялося на свiт, коли вiн перебрався до старо? клунi, вилiз на засторонок, де його чекала немудра постеля - дво? ряден i подушка. Цей день отягнувся йому за рiк. I що тiльки не передумалось, i що не згадалось, а рятунку не було i сну не було. Вiн довго 'дивився, як на бантинi вгодований павук ткав павутину, як зблискував хрестом з прогнилого срiбла; потiм на другому засторонку, де лежала торiшня солома, почув тихеньке попискування i неголосне квоктання курки. I знову попискування, i знову квоктання, З цiкавостi добрався до засторонка й у кутку його побачив занековону квочку, бiля не? не вмило жовтими грудочками подиймались i падали вогкi, щойно вилупленi курчата. В намистинах ?хнiх очей ще не було жодно? тривоги. А ось понад самим током ворухнулась земля i хвилястою смугою почала пiдiйматися: якийсь невiдомий орач спiднизу вiв свою борозну, а землю пiдводив угору. Данило до краю проорано? борозенки приклав руку, i невидимий орач боляче дряпнув ??: не заважай працювати. Or i маеиi урок навiть од крота. Повернувшись на свiй засторонок, Данило побачив, що з-пiд подушки вибився рiжок яко?сь книжки. Це були укра?нськi думи. Вiн розгорнув ?х i з жадобою, як, зда?ться, нiколи, припав до трагедiйного й геро?чного слова, до трагедiйно? й геро?чно? iсторi?, i вона почала тамувати його болi бiльшими болями й го?ти його надламану гiлку духу. Вiн бачив далеке кили?мське поле, i козака Голоту в бою, i ту годину, коли з блакитного вечора ви?жджав червоний козак Терентiй. Ой поле кили?мське! Бодай же ти лiто й зиму зеленiло, Як ти мене при нещасливiй годппi сподобило! Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли, Хорошi мислi маля I неприятеля пiд нозi топтали. Слава не вмре, не поляже Од нинi до вiка, Даруй, боже, на многi лiта! Уже надвечiр'ям заблакитнавився день, уже й сизi тiнi шугнули в клуню, за селом пiшло рiзноголосе ревище корiв, а вулицi повiяло пилом, луками й молоком, коли дверцята клунi вiдчинила й одразу ж зачинила тiтка Марина. - Данилку, як ти там? - аж чути, що б'?ться тривога не тiльки в словi, а й у сетщi жiнки. - Вчу думи, може, колись знадобиться, - навiть сяку-таку посмiшку вибив устами. - Цю книжку менi теж у столицi подарували. А а_ тобi ?сти принесла: першу молоду картоплю з_ укропом. Ти любив ?? колись, i твiй батько любив, - метнулась до закутка, звiдти винесла дiжечку, фартухом обтерла ??, поставила на току, перевернула догори двом, вместила на днище горня, що здiмало пару, глечик в холодним кисляком, хлiб i огiрки - просту селянську вечерю, яка нагадала йому тi лiта, коли ще_ жону його тато й мама. - Може, разе" повечеря?мо? 7 - Та нi, - зiтхнула жiнка, вийняла а його чуба стеблину сiна, а коли Даию?о- почав вечерятiг, скорбно пiдперла рукою щоку. Отак i його маги в турботву годину стояла бiля нього. Крiзь щiлини заглянуло мiсячне промiння, воно ще бiльше пiдвело тiнi жiночого смутку, i Данило не знав, що йому сказати, як подякувати цiй добрiй душi, для яко? завжди чи?сь гере було ?? горем. - Спасибi, тiточко. - Нема за що, - знову зiтхнула. - А тобi, Данилку, десь треба безпечнiшого мiсця шукати. Вiн нiмо поглянув на жiнку. - Це ж нещодавно, як iз пекла, придимiв недоламок - Стьопочка Магазаник - i никав навколо хати, i в хату поткнувся, за гебе питався. А потiм навiть у хлiв заглянув - там дверi були вiдчиненi. Я й спитала: - Може, й у клуню хватить совiстi влiзти? Блимнув вiн очима, наче вовк, пробурмотiв про такий час i вообче та й повiявся кудись. От i випадав тобi знову дорога. Тiтка Марина притулилась до його плеча. Данило почув ?? трепет, ?? бiль. - Не треба, тiточко, - поцiлував жiнку, кклонився ?й. - Я зараз i пiду. - Ще рано. Хай споночi?. Я тобi ще торбинку принесу: там хлiб, шматок сала, рушник... Хай нiхто не збира? так рiдних у дорогу, як збираю я тебе, - провела пальцем по вiях, пригнулась i, наче тiнь, вийшла iз клунi. I знову нiч тривоги, i полиново? гiркостi, i невiдомостi. Обережно тiтчиним садочком вiн виходить до тороднiх ворiтець i оторопiло зупиня?ться: йому здалося, що раптом почала оживати половецька баба. Марево? Нi, насправдi ворухнулась стара камена, роздво?лась, i вiд не? вiддiлилась принишкла якась постать. - Стьопочка?! - несамохiть вирвалось у Данила. - Еге ж, вiн! - зловтiшно озвався Стьопочка, потiм сквапливо гайнув од половецько? камени до стежки, стиснув уважистi Кулаки. - Так-от, громадянине Бондаренку, ви не хотiли менi нi написати, нi пiдписати характеристику. А зараз я вам напишу свою характеристику! - радiсно злий, переможно став насупроти Данила. - А хiба ти досi не писав ва мене сво?х характеристик-до- иосiв? - Писав! Самохiть i завчасно писавi I вiрно робив, бо це мiй актив! Тiльки не здумайте тiкати, бо я криком пiдiйму на йоги всю вулицю i дело. - Або сам, негiднику, злетиш iз нiг! - розлютився i з усi?? 'JptoOl вгатив кулак у Стьопочку, той похитнувся, пригнувсь, i пiд i 'рудй, пiд дихання вдарив Данила, та зiд другого удару впав долiлиць на огудиння, застогнав. Данило нахилився над ним. - Не бийте... Я бiльше не буду, - куцьорблячись, Стьопочка охопив руками голову, а Даннло поглянув на свiй кулак. Цс ж уперше вiн бив людину... А може, нелюда? За великим ясеновим столом, теж, як усе в оселi, змайстрованим Лаврiном, журно сидiла сiм'я. Нi тобi пересмiхiв близнят, нi задерикуватостi Ярини, нi насмiшки чи командування Олени. Тiльки й мови - шелест огню у печi та шепiт очеретiв i хвилi iз броду. "Давно так смуток не ступав по нашiй хатi. От i ма?м не снiдання, а поминки, - зiтхнув Лаврiн i знову ж повернувся до ночi, коли прощався з Данилом. - Де вiн тепер шмату? душу?" Чоловiк перший поклав ложку, пiдвiвся i застиг, прислухаючись: на подвiр'? загупали чи?сь кроки. Чи? ж? У сусiдiв нема тако? нетерплячки в ногах. I от негадано, вносячи в хату свiжi торбинки галiфе, рвучко входить Ступач. Кого-кого, а такого гостя нiхто не сподiвався. Десятеро очей пiдвелося па нього, i хоч би тобi одне слово. Ступач скида? картуза, шанобливо кладе його на долоню i насмiшкувато нацiлю?ться на господаря, що чогось мiниться на виду: чи не страх заповза? в нього? - Не помiщав? - Поки нi, - понуро каже Лаврiн. Воно б треба запросити гостя до столу, але хай його рогатi в казани просять. - Дядьку Лаврiне, ви, кажуть, уночi бачили Бондаренка? - Бачив, - ще бiльше хмарнi? господар. - Куди вiн тiкав? - уже почина? в душi гнiватись Ступач, бо навiть сiсти не запросили його. - Не тiкав, а йшов собi. - Але куди йшов? - грiзнiша? Ступач, i йоржi його брiв вискакують на чоло. На це Роман i Василь одразу пiдводяться з лави. - Куди вiн прямував, я вам потiм скажу, - господар вийшов з-за столу i твердо став насупроти Ступача, високий, золотавий, мов соняшник. - Коли ж це потiм?! - нетерпеливиться прибульцю. Лаврiн скида? на нього погляд, в якому ширя? не страх, а затятiсть чи щось iнше. - Ось послухайте. Ви, навiть не поздоровкавшись, уже задали менi три питання. Задам i я вам хоч одне. - Задавайте, - зверхньо примружився Ступач: що йому може сказати цей повiльний, як минулий вiк, дядько? Про сiно-солому? - От ви вчилися по школах, по iнститутах, сушили голову над книгами та науками, а чи хоч раз колись подумали: як i для чого живете на свiтi? - Це що?! - ошелешено скрикнув Ступач. Вiн побачив друге обличчя Лаврiна, на якому вже металися презирство i гнiв. - Що це?! - Питання, i тiльки одне. Як не хочете вiдповiдати, то я вам скажу. За всi сво? роки ви не стали нi орачем, нi сiячем у полi, нi порадником у хатi. Чого ж ви отак хватопеком кинулися щербити нашу силу й життя? Чи у вас вiд злоби розум вилисiв? - Мовчи! - вигукнув Ступач, стиснув кулаки. - А може, ти помовчиш передi мною, бо я тебе, нечестивцю, хлiбом, а не цвинтарною землею годую. - Тату! - скрикнули близнята, що теж не пiзнавали свого спокiйного батька, i стали бiля нього, ладнi змолотити на снiп Ступача. Лаврiн зирнув на них, втихомирив ?х порухом руки. - Еге ж, сини, я таки ваш тато. А спитайте цього: чи вiн може зватися батьком для сво?х дiтей? Ступач хотiв щось сказати, але захлинувся недоказаним i рвонув до порога. - Думати треба, - навздогiн йому вже тихо сказав Лапрiп. Бо що воно i служба, i вченiсть, i всi лiта без гарно? мислi й дiлечка?.. Наче з полум'я, вискочив Ступач на подвiр'я, розполохав курей i качок, а гуси, витягнувши ши?, засичали i посунули на нього. Ще, дивись, гусак, який чогось ма? лебедину, з вiночком голову, i довбоне тебе на радiсть дебелому фурману, що за ворiтьми пiдпира? спиною бричку. - Гиля, гиля, клятi! - млинку? руками чоловiк, а ноги скорiше виносить на вулицю. - Ху! - Жарко? - весело кривить писок круглолиций стiжкуватий машталiр Лаврик, який завжди решету? пiд вiями пересмiх зi сльозою. - Жени! - Алюр три хрести? - пирха? вiзник i зарання рукою лiзе до очей. - Ще менi щось дуже розумне бовкни! - Мовчу - води не сколочу, - стуля? неслухнянi варги, яким так хочеться повеселитись, погуляти по просторому виду. Лаврик викида? на бричку свою вагу, трусить вiжками, i лисавi конi, розбризкуючи росу з кучерявого споришу, трюхикають на середину вулицi. - Ох i гарно ж тут! А берег аж спiва? човнами. Подамося бродом? - Поганяй на пором, - сурмониться Ступач, не знаючи, як бути з Гримичем: чи якось прищемити його, чи махнути рукою на все. За сво?ми думками вiн i не почув, що позаду закували пiдкови. Лаврик лiньки скалиться ira сонце, поверта? конi па перехрестя i враз, зiщулившись, наполохано оберта?ться до Ступая: - Пригинайте голову! - Чого ти? - Пригинайте скорiш! Враз над головами Ступача i Лаврика зметнулось, перелетiло щось темне i важке. Якийсь навiжоний вершник перестрибнув через бричку i, збиваючи куряву, гайнув уперед. - Чи не бiсiв парубок?! - i злякано, i захоплено вирвалось у Лаврика. - Як святий Юрiй летить! - Хто це? - оторопiло запитав Ступач. - Та Роман Гримич. Бачте, йому не вистачило дороги, то вiн навпростець майнув через нас. А ось брат його культурненько! омина? нашу каруцу, - i фурман так почина? реготати, що сльози одразу зволожують його очi, вi? i всi зморшки на щоках. А Ступач тiльки тепер приклав руку до голови. Василь догнав Романа вже в полях. I одразу напосiвся на нього: - _Ти очманiв, чи змалiв, чи твiй баняк догори дном перовернувся?! Роман щиросердно розсмiявся, притримав коня, що зразу ж почав грати пiд ним. - Чого ти, брате, так заговорив зi мною, наче ми вже й не рiдня - _Вiн ще й пита?! А коли б кiнь зачепив копитом голову Ступача. - То, може б, тодi в нiй всi клепки вакурат стали на сво? мiсце, - безтурботно вiдказав Роман i запишався: - А славно ж я перескочив через бричку i той гамуз, який сидiв у нiй? - Тiльки що будем мати за цi перескоки? - зажурився Василь. - Та нiчого не будем мати. Як Ступачевi захочеться позиватися зi мною, то скажу: зноровився кiнь. Хай позива?ться з ним... - Сьогоднi ми жниварi, а ким будемо завтра через тво? вибрики? - похитав головою Василь. - Думати треба все-таки головою, а не копитом. - Покинь, брате, свою лементацiю, бо вiд не? i деиь скисне. А вам ще стiльки дiлечка треба переробити! - Роман пустив коня риссю, ще ft мкурникав пiсеньку про ту Гандзю иилу, що купервасом брови накрасила... XX Стьопочка Магазаник не дув i же сушив мiзки круговертю життя - на його далекi сторiнки не долiтав навiть оком, а до близьких прицiлювався з ?диною думкою: що вiд них можна ввiрвати собi. I вривав i з лiсу, i з поля, i з саду, навiть з любовi, бо i в нiй без ворохобництва не обiйдешся. До чого ж тепер довiрливi пiшли дiвчата! Нафасонишся увечерi, пiдкрутиш цвяхом чи веретеном чуба - i чешеш на куток, де мiсяць вибiлю? дiвочi коси; надзиглю?шся бiля яко?, шепнеш се, те в одне, в друге вухо, позiтха?ш, скажеш, що вона найкраща в свiтi, та й прибивайся тихцем до верби чи в садочок, i знову ж не мовчи - вихай язиком, як помелом, але рукам попервах волi не давай, бо обпечешся. Найголовнiше в залицяннi - це втовкмачити чорнявiй чи бiлявiй, що вона найкраща вся або очима чи нiжками i що ти без не? сохнеш, як трава на сонцi. А решту вже довершить нiчка-звiдниця та хмiль поцiлункiв. Отак Стьопочка i входив у любощi, а з них вищулювався зайцем, найбiльше боячись дiвочих слiз. Де вони тiльки беруться в них? Правда, i Стьопочку було охопило справжн? сум'яття чи любов - це коли вiн зустрiвся з Мирославою. Зустрiвся - й отетерiв. Не однiй брехав, що вона найкраща, а ця була така гарна, що ?й i правду лячно було сказати. Де й на яяих харчах виросло це дивовиння? I хто з ним наважиться вийти ввечерi пiд мiсячну нiч, i хто його зумiв вкоськати? Таки правду каже тато: гарне личко - серцю неспокiй. Позiтхав тодi Стьопочка день, позiтхав i другий, а на третiй подався до татарського броду, щоб зустрiтися з Мирославою.. I зустрiвся, i, мов старець, скинув картуза перед ?? красою, потiм навiть доплентався до подвiр'я Гримичiв, що згори скапувало росою з черешень, а знизу дихало матiолою. Тут вiн зiтхнув, як ве раз це робив вечорами, i розгублено заграв млинками вiй. - Чого ви, Степане Семеновичу, зiтха?те, мов останн? спекли? - засмiялась Мирослава. ?? смiх пiдбадьорив Стьопочку: хiба вона не з такого самого тiста, що й iншi дiвчата? Хiба i ?й не кортить помлiти в чи?хось обiймах? Вiн знову зiтхнув i, надавши обличчю того, що зветься подобою правди, зажурено сказав: - От вiрте, Мирославе Григорiвно, чи не вiрте, а ви найкраща в свiтi. Але дiвчина не посмiхнулася, не глянула на нього, а в'?дливо вiдрiзала: - Ви, Степане Семеновичу, багатьом дiвчатам отак задурювали голови? - Нi, нiкому! - вигукнув Стьопочка. - ?й-бо, правду кажу, що ви найкращi. - Iдiть додому, проспiться, а завтра у вас змiниться думка. До побачення! - Мирослава стрiпонула снопом волосся й вiдчинила хвiртку. Стьопочка в розпачi заволав: - Мирославе Григорiвно, я цiлу нiч простою тут, коли ви ще не побудете зi мною. - Так уже робив один дурень, - безжалiсно вiдрiзала дiвчина. - Хто ж це? - Мефiстофель. Чули про такого? - Нi... В нашому селi такого не було. - То почитайте. Для залицяльникiв вашого типу це може згодитися, - i швиденько пiшла до хати. Стьопочка сперся на ворота, не знаючи, що йому робити: вистоювати нiч на чужому подвiр'? чи йти вечеряти, бо любощi любощами, а ?сти треба. В цей час iз поля надiйшла Олена Петрiвна, здивувалась i потiм нiби зрадiла: - От спасибi, Стьопочко, що ти прийшов пiдпирати нашi ворота, бо мiй сушиголова нiяк не знайде часу облагодитись. - О, це ви?! - розгубився невдатний залицяльник, а вi? його запрацювали, наче в них прокинувся вiтер. - О, це я! Не впiзнав? - I аж в боки взялася. - Чи ти, може, Мирославу Григорiвну виманю?ш сво?ми баранячими пачiсками? Тодi шкода твого часу i крутежу. - Якi ви, тiтко, злоязичнi, - напиндючився Стьопочка i пiшов вiд тих необлагоджених ворiт, якi, здавалося, також скрипiли насмiшкою. Пiсля того вiн ще кiлька разiв, наче ненароком, перестрiвав Мирославу, та не мав радостi вiд того й подався на зальоти до Катрi Лебеденко, а та одразу й повiрила його лукавому слову. I навiть голублячи смаглолицю Катрю, вицiловуючи ?? вогкi несмiливi уста, вiн не раз замiсть ?? обличчя бачив iнше. Отак i минали його вечори: пригортав одну чи другу, а думав про Мирославу й глухо злостився на те зiлля, що зветься дiвчатами, i на Данила Бондаренка, який замакiтрив голову агрономшi. I от сьогоднi вранцi ?здовий з лiсництва привозить ?м хлiб i новину про Бондаренка. Нарештi сталося! - Це правда, дядьку Дмитре? - А чого б менi брехати? - насупився ?здовий. Стьопочка па радощах спочатку ошелешено дивиться на ?здового, а бачить Мирославу, далi, посмiхаючись, запрошу? чоловiка до оселi й дiста? з мисника якусь з'?жу та пляшку слив'яш:п. Збагнувши, чого радi? Стьопочка, дядько Дмитро одверта?ться од столу i йде з хати. - Чого ж ви, дядьку? - диву?ться Стьопочка. - Хоч одну чарку перехилiть. - Не треба менi тво?? трути, - сердито вiдповiда? ?здовий i щось неприязно бурмоче про тих гидюкiв, якi тiльки знають одне: згризати когось. Але Стьопочка не зверта? уваги на те бурмотiння; радiсть i тривога схрещуються в ньому то як два мечi, то як два променi, а на них висвiтлю?ться Мирослава. Тепер, коли бiда постукала i в тво? вiкно, не будеш гордувати, тепер Стьопочка етапе на твiй порiг, як саме щастя. Парубок насамперед кида?ться до дзеркала i сяк, i так вдивля?ться в себе, залиша?ться задоволений i собою, i сво?ми пачiсками, якi вчора нацвяховував до Марi? Шляхово?. Теж менi щастячко вербове: вiдразу почала докоряти Катрею Лебеденко... А куди ж зник ?хнiй голова? Тiльки в сво?х десь перехову?ться! Ось так воно й виходить: коли хтось високо злетить, то неодмiпно низько сяде. Головне в життi - триматися середини, а як припече, можна й трохи податися на лiву сторону, не забуваючи, що ? й права. Був би Стьопочка головою колгоспу, вiн би все согласував i поволеньки просувався вперед. Поволеньки! Вiн поперед батька в пекло не полiзе. Стьопочка не якийсь плошак! Отак розмiрковуючи, вiн проворненько мете до скринi, змережено? залiзним кованим квiтом, жужмом вийма? свiй залежаний одяг, не знаючи, чим найкраще принадити Мирославу. Ось цей з iскрою пiджак вiн вимiняв на переднiвку в якогось антилiгента за двадцять фунтiв жита. Антилiгент хотiв двадцять п'ять, та мусив поступитися. Тепер вiн i не глянув би на Стьопочку... Ет, знайшов про що згадувати. Стьопочка мало не влазить у дзеркальце, врiзане в ляду, та вже бачить у ньому не так себе, як Мирославу. Агроном при тобi - це теж непогано! От що тiльки вдягнути до не? i як хитромудро говорити iз нею? Тато увесь час в'?да?ться, що вже пора пiти по розум до голови, а не зна?: як перейде Стьопочка на сво? господарювання та буде при карбованцi, тодi й розум вродить. Стьопочка ще покаже себе, i вообче. I поки вiн роздуму? над цим, до хати заходить батько. Побачивши розкиданий по скринi й лiжку одяг, вiн спочатку супиться, бо любить у всьому порядок, та, щось прикинувши, розпогоджу?ться, почина? хитрувато посмiхатися. Старий гриб одразу зметикував, що й до чого, але Стьопочцi нiчого не каже. Вирядившись у найкраще, сип зашурхотiв одежинкою, обернувся до батька: - Як менi? - Знизу широко, вгорi вузько, а сiдницi тiсно. - Внизу так i повинно бути - мода! А чули про Бондаренка? - Авжеж. - I що скажете? - Не знаю, чи вiн ворог державi, а менi таки був ворогом. Як вiн тодi пiдкосив нас у скитку! Давав уже йому й десять, i п'ятнадцять, i двадцять тисяч давав, але такий дурень, видать, i на мiльйони не поласився б. - Справжнiсiнький дурень! От i йди тепер до грому. I негадапо почув од батька: - Не кляни його так тяжко. - Це ж чого?! - Бо нiхто не зна?, де його грiм ночу?. - I це правда, - погодився Стьопочка, труснув жовтими пачiсками. "Вони в тебе такi гарнi, як весною рапс, коли цвiте", - лебедiла йому Катря. Як це, зда?ться, давно було, хоча скiльки того часу минуло? От що тепер йому скаже Мирослава i з якого боку пiд ступитися до не?? Чи напасти попервах на Данила, який увiв ?? в оману, чи пiдкотитися iз спiвчуттям? Та на мiсцi буде виднiше. - Я пiшов, тату, - зачинив скриню, а ключi поклав до кишенi. - Iди з богом, коли напала кортячка женитись, тiльки не дуже барися, бо в нас роботи до само? суботи. - Аби тiльки до суботи, - хмикнуло чадо. - Ось хто менi характеристику дасть? Я вже думав ударити чолом Бабенку. - Не поклоняйся постолу, коли можна вклонитися чоботу. - Якщо вийде по-тво?му, скажеш Мирославi, що в нас доволi ? картоплi, бо дуже вона марна, нiяк не може вiдiйти пiсля наук, - i засмiявся, а потiм посмутнiв: навряд чи виклепавться щось у чада, бо до голови його не прив'язав бог розуму. З лiсiв Стьопочка вийшов у просторiнь притихлих полiв, у безмiр'я похиленого колоса, що чека? не дочека?ться женцiв i косарiв. Опереджагочи ?х, над нивами зависла гаряча пiвденна суховiйнiсть, сушачи стебло й колос. "Ох i гарний та чистий хлiб навколо! - здивувався Стьопочка, котрий не дуже придивлявся до колгоспних нив. - Це теж частка Бондаренка. Який лишень тепер ти сам матимеш хлiб?!" - подумав зi злiстю й одразу ж прояснiв: поперед нього мiж пшеницями тихо йшла Мирослава. Справдi, вона була топоитка, мов горстка матiрки, бо ;к мота?ться в тих полях од зорi ii до зорi, а потiм ще й над книжками чманi?. Стьопочка наздогнав дiвчину, вопа обернулась па його кроки, i на обличчi ?? вiн побачив печаль стспопо? юги, що висушу? стебло, зорiю чи й душу. I навiть пролазлиному Стьопочцi стало нс по собi сiд тi?? печалi, що черкнула його, i uauin, у Стьопочья iюгадано прокинулося спiвчуття. Bin скипун картуза, вклонився Мирославi. - Чого тобi, Стьопочко? - зiтханням i журбою запитала вопа. - У мепс, Мирославе Григорiвно, аж душа заболiла, коли я почуп про таке... - У тебе i душа заболiла? - перепитала неживим голосом, а сама вдивлялась в степи, мов щось вичитувала в них. - Еге ж, Мирославе Григорiвно, дуже заболiла, бо я знаю, що тепер може бути. - Що ж тепер може бути? - мерзлякувато повела утлими плечима, на яких гойднулася хвиля мiсячного волосся. - Як що?! - здивувався Стьопочка. - Хiба ж ви нiчого це прикидали собi в головi? - Нi, не прикидала. - Так от, зараз почнуться шепоти, розмови, а потiм що й оргвисновки будуть. Матимете пам'ятного. Це я достеменно знаю. - Оргвисновки? Якi? - Менi по хочеться про це казати. - Тодi не кажи, - Мирослава обернулася i, погойдуючи етап i погойдуючи коси, пiшла у жита, що одразу зiмкнулися за пою. Стьопочка обiгнав дiвчину, став насупроти не?. - Не втiкайте, Мирославе Григорiвно, бо вже, певпо, нiкуди пе втечете вiд сво?? долi. - I вiд оргвисновкiв? - хоч трохи щось iкивого, в'?дливого пробилося ?й в голосi. - Це вже як поведетеся. Скажете одразу, що вирвали його з серця, то, може, й минеться. - Ти, Стьопочко, сказав би так? - Неодмiнно! - аж скрикпув Стьопочка. - А як жо iнакше, коли вiн ворог! Юга в очах Мирослави стала темнiшою: - Виходить, вiн ворог, а ти друг? Стьопочка вiдчув у голосi Мирослави зневагу до себе i вiдрiзав: - Не виходить, а вже вийшло! Ви, певне, за переживаннями ще не все зважили на вазi. - Дай менi, Стьопочко, спокiй. Важ, коли ма?ш що важити па сво?й вагiвiпiцi, тiльки не лiзь iз нею в чиюсь душу. - Я, Мирославе Григорiвно, шануючи вас, люблячи вас! - Навiть люблячи? - гiрко здригнулись двi риски навколо пересохлих уст. "От у Катерний вуста завжди вогкi". - А таки люблячi?! - заквапився Стi.опочка. - Я люблю що з того дпя, як уперше побачив вас. Пам'ята?те вечiр, коли зустрiвся з вами? Ви тодi пасмiшочкою нагнали мене, та все одпо я нiколи вас не забував! - I Катерину Лсбедонко, i Марiю Шляхову тож нiколи не забував? - Так то ж не любощi, а флiрт! - скрикнув Стьопочка. - От щоб повiрили менi, я й прийшов у цю важку годину до вас: тiльки одно слово - i я одружусь, вiзьму на себе всю оту неславу i наругу, що може пiти за вами. От бачите! Як ви па це?? Мирослава вiдповiла не йому, а житам: - Як ти можеш говорити таке, коли я люблю його? - I що з того? Ця любов накине па вас чорпу тiнь, поговiр i обчикрижить молодi лiта, а моя - захистить вас. - Коли б ти, Стьопочко, знав чи хоча б догадувався, що таке любов, - не грiшив би криводушним словом, - та й пiшла помiж колосками, зiщулена, болюча, але неприступна. Стьопочка розгнiвався, стиснув кулаки, знову забiг наперед: - Ще подумайте, Мирославе Григорiвно! Подумайте, поки не пiзно! - Думати нiколи не пiзно, навiть перед смертю. - Хай вiн думав перед сво?ю смертю, а ви станьте перед сво?м весiллям! - Геть, негiднику! - не скрикнула, а так прошепотiла Мирослава, що парубок поточився од не?. - Я негiдник?! - У Стьопочки зсудомилось обличчя, а в розрiджену синьку очей вступила блiдавiсть. - Тодi як назвати того, хто захища? ворога?.. Ви ще, певне, тiшите себе тим, що вiн утiк вiд закону. Так не втече од мене! - Що ти, мерзенний, хочеш робити? - застогнала Мирослава. - Зараз я кинусь перетрушувати його рiдню й сусiдiв - i таки витрушу вашу любов, коли не скажете менi свого останнього слова. - Дочека?шся й ти свого останнього слова, - i, мало не стусонувши Стьопочку, дiвчина швидко пiшла помiж хлiбiв. Стьопочка довго дивився ?й услiд, розмiрковуючи, що, може, це й на краще, бо ти не будеш ломити ?? норов, а вона поверне все на свiй триб. Таке мiзерненьке, непоказне вагою, а скiльки характеру! I водночас бiль смоктав його середину, як нiколи ранiше пе смоктав... Як зцiiждп, земля багато говорила Мирославi i виходячи зi сну, i входячи в соп, як часто вона розмовляла з нею - iз яблуневим цвiтом, i зеленою травою, i сипьою хвилею, i дзвонами колосся. Це все ввiйшло в дiвчину з самого дитинства, ще вiдтодi, як одяого разу взяв ??, малу, батько па жпииа, пiдняв у полi на руки й сказав: - Дивись, донечко, яка гарна селянська доля, коли навкруги ? колос. Та завжди дбай про колос. Отой колос, земля i стали ?? долею. Та мовчить тепер ?? доля, не дивиться у вiчi нi колосом, нi волошкою, пi квiткою маку, тiльки болiсна юга щемить пiд вiями. Великий свiт, а де подiтись у ньому людинi зi сво?м горем? В яку пiти сторону, в яку югу? Була людина - й не стало людини. Чому?! Та мовчить земля, ладнаючись вiддати людям увесь урожай. А чи людина вiдда? людинi увесь свiй урожай, вiддiливши вiд нього непотрiб?.. Оргвисновки! Любов i оргвисновки!.. Яка гарна селянська доля, коли ? навкруги колос. Та й колос нинi запечалений, бо пе стало бiля нього ще одного хлiбороба. Де ж ти? Де? Мовчить земля, ох як тяжко мовчить земля. Упасти б на ?? груди, заридати, заголосити. Та не стане голосу на це, тiльки сполоха?ш ним перепiлку чи жайвора, що й тепер в'?ться над тобою. До самого вечора проблукала Мирослава в степу, побродила i по тих полях, де вперше побачив ?? Данило, пiдiйшла й до вiтряка, де зародилася ?хня любов. Чого ж i ти мовчиш, сивий вiтряче? Ось привезуть до тебе хлiб, i ти весело загомониш, замаха?ш сво?ми крилами, а хтось у мовчаннi згорне сво? крила. Невже це й зветься життям? Нi, нi, життя - це вгору пiднятi крила, як у то? чайки, що летить ночувати на степове озеречко. А Даниловi ворота кигикають чайкою, i вiн ?х любить за це. А як йому страшно було, коли постукав у сво? вiконце i не почув iз хати материних крокiв... ?й теж страшно без його крокiв. А може, оглянешся - i побачиш його? Мирослава оглянулась i справдi побачила в полi чоловiчу постать з маховими вилами i граблями за плечима. Це з лугiв повертався золотовусий дядько Лаврiн, якого завжди так при?мно стрiча? тiтка Олена: "О, вiйсько йде, короговки мають". Так, маяли короговки вояцькi, мають i похороннi... Дядько Лаврiп теж побачив Мирославу i журавлино пiшов до не?, несучи на виду золотавiсть лiта i передосiннiй смуток. Ось вiн, зiтхаючи, кладе край стежини сво? знаряддя, опуска? руки па плечi Мирослави, пальцями перебира? ?? снiп волосся. - Зсохлася дуже.Дитино, журись, але й не вбивайся так - побережи себе й для дiток сво?х, щоб вони здоровiшими були. - Ой що ви кажете, дядьку Лаврiне! - стримала себе, щоб не заголосити. - Мушу й таке сказати, бо матерi не ма?ш, вона б тобi це краще сказала, - вiн пригорнув ??, поцiлував. - То зцов те саме прошу: не вбипайся так. От ходiмо додому, я тобi косарську вечерю зготую. - Спасибi, дядечку, я ще полями пройдуся. Вже поночi, мов сновида, Мирослава пiдiйшла до Данилово? хати. А може?.. Вона пiдважу? ворiтця, i в них прокида?ться ча?не кигикання. Як би добре було, аби за цими ворiтцями на подвiр'? зустрiли ?? мати i Данило. Та матiр уже нiколи не стрiне. А вiн?.. Дiвчина, скулюючись, пiдходить до вiконця, що трима? в собi мiсячний смуток, i стука? так, як завжди стукав Данило. Та нема кому ?й вiдчинити дверi, як не було кому вiдчинити ?х i Даниловi. Тодi вона бiля призьби знаходить старий дерев'яний ключ, вставля? його в темне око отвору, i дверi, нiби чекаючи ??, вiдскакують од порога. Навпомацки Мирослава заходить до хати й тихо кличе Данила, а ?й у вiдповiдь зiтха? хата, зiтхають торiшнi снопи рiзно? пашницi. От i прийшла вона сюди не господинею, а страдницею, не знаючи, чого в не? тепер бiльше: любовi чи болю? Засвiтити б свiтло, так не можна, бо ще прилiзе Стьопочка i почне варнякати про любов i оргвисновки. При мiсячному мевi вона знаходить фото Данилоно? матерi, здiйма? з стiни, пiдходить до вiкна. До не? усмiхнене придивляються добрi селянськi очi, що все життя турбувалися хлiбом насущним та невсипущою працею. "Хiба ж ви, мамо, могли народити лиху людину?" - мовчки пита?ться в матерi, яка не дочекалася ??. Посмiхаються селянськi очi, що тримають у собi задуму степiв, посмiхаються для тебе i для дiтей наших, прощають нам наше недосконале, сподiваються на наше краще. "Я буду вашою донькою, як не розлюбить мене Данило, - говорить не голосом, а сльозами i згаду? його пiсню в години осмути: "Мати, наша мати, де тебе узяти? Може, тебе, мати, та й намалювати? На?хали малярi iз чужо? сторони, змалювали матiр на бiлiй стiнi. Змалювали очi, змалювали брови, та не змалювали тихо? розмови..." А хто i де змалю? тепер твою розмову? I раптом вона чу? тихий шепiт: - Мирославе, Мирославе. "Звiдки ж вiн?" - не може второпати дiвчина й ставить фото на стiл. - Мирославе, ти тут? - Хто це? - Знайшлася, - чу? полегшене зiтхання, обережнi кроки, - i з сiней виходить Яринка. - Я всюди шукала тебе. - Пащо я тобi тепер? - Таке скажеш! Ти так налякала мене, i маму, i тата. Коли я оббiгала всi поля, то й здогадалась, що ти пiшла до Данила. - А Данила нема, - сказала так, начеб про це не знала Ярина. - Вiн повернеться, неодмiнно повернеться! - Ти вiриш у це чи заспокою?ш мене? - Вiрю, Мирославе. Налягло горе, та все переiнакшиться. От побачиш. - Подивись, яка гарна мати в Данилка. Ярина пильно глянула на подругу, взяла фото i теж пiдiйшла до вiкна. - Я трохи знала ??. - Знала? - не повiрила Мирослава. - Якою ж вона була? - Смаглолицьою, не такою, як Данило, вiн у батька вдався. I лагiдна, мов погожа лiтня днина. А одягалася в усе чорне - носила журбу по чоловiковi. - Розповiдай, розповiдай, Яринко. Дiвчина безпорадно розвела руки: - А бiльше нiчого не запам'ятала, бо малою була, - i притулилась до Мирослави. - Так ти його дуже любиш? - Бiльше себе! I не знаю тепер, куди подiтися в бiлому свiтi. Яринка ще тiснiше притулилася до Мирослави i довiрливо сказала: - Я теж хочу мати велику любов або нiяко?. От завтра ж нажену сво?х залицяльникiв i скажу ?м: зась! - Тодi посмутнiють вечори без твого смiху. - Нiчого не станеться нi тим вечорам, нi мо?м залицяльникам. Ходiмо вже додому. - Побудьмо, бо хто зна?, чи доведеться ще бути тут. Вони притихли перед невiдомим, перед прийдешнiм, перед отим мiсячним сумом, що колись був ув очах Данилово? матерi, що ? в наших очах, поки ми люди, поки ми вболiва?мо над людською долею. XXI Видолипками та тоярами - Данило вибрано? на зарослий зiллям путiвець; обабiч нього синi ?? житнiй сон, иiн поетапне висипався пiд колосом, бо завтра-позантра вже ляже на сторнi. Оце б i собi прилягти бiля колоса i пiд шерех стебла заснути до того свiтанкового багаття чи до того вiнця, яким сонце розтина? нiч. Пiд ногами щось шорстко зашарудiло, Данило спочатку здригнувся, цотiм прихилився, i його руку залоскотав кущ перекотиполя, який ще мiцно тримався землi, от i вiп, Данило, зараз ста? порокотиполем. "То куди ж, куди подiтися тенор?" - пiмотно пита? ниву i самотнього соняшника, що якимось чудом вирiс у житах. Та нiмують жита, нiму? i соняшник; вони мають свою мовчазну турботу: вiддати людям увесь, до зернини, врожай, а вже як люди мають жити - це не ?хнiй клопiт. А ось i вiвса тулять один до одного сво? дзвiночки i здригаються навiть од голосу перепiлки. "Спать пiдем, спать пiдем", - дрiмотно обманю? сво?м слоном перепiлка, бо ж дума? не про соп, а про любощi. А що дума? тепер Мирослава? Чи оплаку?, чи проклина? епос кохання? Навiщо вiн сказав, що по?де до мiста? Це ж може викликати пiдозру, що справдi вiн крився з чимось од не?. Хотiв якось заспоко?ти дiвчипу, а зробив гiрше. "Спать пiдем, спать пiдем". Куди ж йому зараз пiти, куди занести себе, сво? серце, що мло?ться i ни?? Може, заглянути до школи, до того чолов'яги, який схожий па козака Голоту, чи до Максима Дiденка? Як не зляка?ться, то щось порадить, бо ма? i розум, i розмисл у головi. На шляху забурчали машини. Що вони везуть людям: добро чи лиховiстя? Машини затихли, а вдалинi, насупроти Данила, з'явився вершник. Як славно було ранiше зустрiтися з вершником у полi, погомонiти про се, про то, прислухатись до ночi, по якiй никають соннi тумани. Та це було колись... I, чавлячи свою гордiсть, Данило вбира? голову в плечi, навзирцi входить у жита, подалi вiд людини, ближче до перепiлки, припада? до землi. Нiколи ще вiн не лежав у житах, не витолочував ?х, а цо так ганебно хова?ться. I вiд кого? Вiд людини! Земля лунко переда? тупiт копит i курникання верхiвця: ?де колак з Укра?ни - Мушкет за плечима,, За ним плаче дiвчинонька З чорними очима. Недарма стi'iьки дiвочих слiз ма?мо мii в пiсгiях. Недарма! Вiдклоналiт копита, стихла пiсня, i Данило пiдвiвся з землi. Житнi колоски бплись йому в грудiт, об плечi й ронили росу чи слi,о:iii на рукiт. I тут славно житечко викохали людiг, от тiльки iiiii по жнипуiiатимо з пими, по пройдеться з косою, по зв'яже тупiй, .отнатттнй спiп, не поставить полукiпка, з якого удопь стiкатиме сопцс, а вночi - мiсяць. Була людина, а стало перекотиполе чи навiть щось гiрнiо. I все одно, хоч який чавить тебе невикрут, ма?iiг щось дiяти. Дiяти! Данило сторожко перейшов па Другу дорогу, вже не дослухаючись до шелесту ниви, до голосiв перепiлок, а лише придивляючись до затоплено? мiсяцем долини, яка зараз тiльки по низинках вибипала кущi туману. "Ой тумане, тумане, мiй латаний талане!.." Латаний з учорашнього чи позавчорашнього вечора; до того "к як посмiхався йому i падiями, i людськими очима. Невже До все нiколи не повернеться до нього? А може, пiти з повинною? Тiльки з якою повинною? Хiба вiп, а не Ступач провинився перед людьми, перед державою? Нi, за Ступачову помилку чп злобу вiн не понесе свою голову па покарання, i так вона кара?ться бiльше, нiж треба. Л став би Ступачевим потакачем, то й не шматували б твою долю. Робити щось, робити треба! Тiльки що? Як настирливо товчуться однi й тi самi думки, аж мозок пухне вiд них... Biн i незчувся, як помiж хлiбами ще виринула постать верш пика. Цей ?хав тихо-тихо, додивляючись до ниви чи ночi, а для вий копии його, опустивши голову, пiдмiтав гривою дорогу i смачпо гриз траву. Знову ховатись? Та обурилась, аж застугонiла гордiсть, i Данило, випроставшись, папробiй пiшов до верхiвця. Той, почувши кроки, поводом зупинив коника, пiдвiвся на стремепах. "Наче Михайло Чигирин кива? бородою? Авжеж вiн!" - пiзнав невтомного голову колгоспу, який на старостi лiт почав заочно вчитися в iнститутi, бо ранiше земля мала молитву, а тепер ?й треба мати науку. I Чигирин пiзнав Данила, сквапно скочив на землю, нацiлив па нього невеликi очi й спiп бороди, в якiй гуля? бiлий цвiт, пою вiн ще в двадцятому роцi поховав глибокий шабельний шрам. - Невже ти?.. - диву?ться i нiяково посмiха?ться чоловiк, - Виходить, я, - не зна?, що вiдповiсти, Данило. - Дiла... - трусить бородою Чигирин, простяга? невелику гудзувату руку. I увесь вiн невеликий, мiцнотiлий, дивовижно схожий на гриба-боровика. - То як воно?.. - Погано, Михаиле Iвановичу. - Вiрю, - враз посмутнiв чоловiк, потiм глянув у далину. - Невмивана совiсть у того Ступача, i коли вже переведуться такi? Та будем надiятись на правду. Ти ж писав кудись? - Нi. - I дарма. Десь у свiй невикрут перебувай цi днi, а до правди добивайся. Коли ж потрiбний буде свiдок, то i на мене можеш послатися. Скажу, що знаю тебе з колиски. В Данила засiпались уста. - Кому тепер потрiбна моя колиска? - I не кажи такого! Зловражому та гадюкуватому, звiсно, нi колиска, нi матiр над нею, нi наша ревна праця, нi наша доля не потрiбнi. Але йому не запогубити наш день i час. - Куди ж ви проти ночi зiбрались? - Я люблю i вечiрню, i запiвнiчну годину в хлiбах. Оце ж собi надивляюсь на колос, бо завтра-пiслязавтра тут буде тiльки стерня, а вона вже осiнь нагадав. - Помовчавши, Чигирин поклав руку на плече Данила й стиха пробурмотiв: - От ? у мене дивацьке питання. Досi нi до кого не потикався з ним, щоб не обiзвали дурнем. - Питайте. - Це ж два роки тому спрактикувався, що жито-пшениця краще родять, коли сiяти рядки зi сходу на захiд. Чи тодi сонце щедрiше обмива? ?х ранньо? i призахiдно? години, чи щось iнше тут ?? Звiрив у минулому роцi - та сама картина. Ти часом не примiчав такого? - Не помiчав, - здивовано вiдповiв. "От тобi й гриб-боровик!" - То, як схочеш, перевiр у себе. Це може людям згодиться. - Коли це свято буде в мене?.. - Неодмiнно буде. Може, потихеньку подиба?м до мене? Бо ти, видать, здорожився. Моя стара нас душениками почасту?, пожуримось разом, подума?м разом. Як ти на це?? - Я далi зiбрався. - Теж розумiю, - погодився Чигирин. - Бувай живим i здоровим. - Вiн стиснув Данила в обiймах i швидко пiшов до свого косматоногого коника, якому мiсяць визолочував гриву. I знов пшеницi та жита, бiлопiннi гречки та чубатi соняшники, i погойдування мiсячних неводiв, i загадковiсть далини. А ось i дрiмливi верби позначають шлях дрiмотно? рiчечки, i кладка, що пописку?, як в'юн, i дикi пiвники, якi так гарно пiдвели жовтi свiчада цвiту, i ошатнi, в напатланих спiдничках, копички, i прив'ялений смуток татарського зiлля. За рiчкою бiля пригаслого багаття спали косарi, а ?хнiй сон охороняв скрип деркача. I Данило не витримав, щоб не пiдiйти до нiчлiжан, якi привiльно розметалися на свiжому сiнi. Над посизiлим багаттям, на розсохах, висiв задимлений казан, -у якому гусла немудра селянська страва - пшоняний кулiш, що пахнув не лавровим листом, а м'ятою. Погляд Данила зупинився на обличчi бiлочубого вiястого парубка, що негадано почав посмiхатися у снi. Чи, може, прокинувся хлопець i з-пiд вiй дивиться на нього. Данило завмер, а парубок ледь чутно запитав свого сну: - Це ти, Оксано?.. Було за пiвнiч, коли Данило зайшов на дворище тi?? школи, у якiй колись кiлька днiв прожив помiж святими i грiшниками. Тодi вiн бiльше придивлявся до святих, бо маляр дав ?м усе краще, що мали люди. На вiкнах школи докришувався одволожений мiсяць, а довкола стояла така тиша, що було чути, як з прикриночного жолоба по краплинi скапувала вода. Як же його прийме тепер Терентiй Iванович, котрий чотири рази стрiчав смерть? Що скаже мудрий Дiденко? Це ж удосвiта доведеться колошкати ?х. Данило сiв на схiдцях, що вели до школи. Навпроти стояла стара катрага, в якiй i зараз поблискувала криця плугiв, праворуч вигинав руки заряснiлий сад, а далi горбами бовванiла шкiльна земля, по якiй i вiн вiв плуга, сiяв зерно. До нього звiдусiль почали стiкатися спогади й утома. Згадалася й тiтка Марина, i половецька камена, i самотнiй соняшник у полi, i вершник помiж житами, i нiчлiжани, i отой бiлочубий парубiйко, що i в снi кликав свою Оксану... - Це ти, Мирославе? - запитав вiн. - Даниле Максимовичу, як ти?.. Яким побитом? Данило стрепенувся i, виборсуючись зi сну, злякано пiдвiвся. Перед ним у подивi стояв Терентiй Iванович, на його вислих вусах згасав пiзнiй мiсяць. - Прийшов до вас, до школи, - ще не зна?, що сказати, Данило. - До школи? - здивувався Терентiй Iванович i вже пiсля мовчанки: - I не побоявся? - навсiбiч озирнувся. - Вже скоро й свiтатиме. Куди подiти тебе вiд лихого ока? - Може, в оту церковицю, до грiшникiв? З чи??сь вини i я став грiшником, - охопив голову руками. - Як це страшно, Терентiю Iвановичу. Як це страшно!.. Iшов до вас полями, а назустрiч людина, i я мусив ховатися од не? в житах. - Колись i в мене була пригода в житах, - згадав минуле Терентiй Iванович. - Зiткнулися ми у вiсiмнадцятому роцi з державною вартою Скоропадського. Вдарили по нiй! А коли скоропадчикам наспiла пiдмога, кинулися в стиглi жита. Та осатанiлi "експедитори", недовго думаючи, з усiх бокiв пiдпалили хлiб. Горить вiн, горимо й ми, i мусили, палаючи, немов снопи, пiдвестися з землi, це йшла тодi моя третя смерть... I найстрашнiшим тодi було - отi блакитнi вогнi, якими догорали i просвiчувались гно? побратими. Блакитнi... Що ж, Данилку, робити з тобою? - У церковицю до грiшникiв. - I грiшппкiп, i святих замазали глиною. Анiт таки домоглася свого, а тепер маже дьогтем людей; недарма кажуть: павчена вiдьма завжди злiша вiд родимо?. Навiть завивало на головi ма? вiдьомське. Тьху! - Як же Максим Петрович на це? - Хiба ти не зна?ш нiчого? - Нi. - Максим Петрович уже з мiсяць працю? директором радгоспу в сусiднiй областi. Тепер вiн розвернеться на тисячах гектарiв. Мабуть, i я перейду до нього, бо не тiльки душа, а й моя вербова нога суму? за ним, - повiв сво?ю сухою вербичкою, що знизу була окована залiзом... - Це ж якось весною бiля рiчки я вирiзав собi двi ноги про запас, обтесав знизу, а тут рибалки йдуть на човнах, до себе запрошують. Встромив я сво? вербовi ноги в берег та й по?хав на риболовлю. Впiймали ми тодi й риби, i ракiв, затаганували юшку, випили по-християнськи чарупину i аж тiльки вранцi повернулися додому. А тут саме наспiло роботи, закрутився я в фурманцi й повернувся на берег до сво?х нiг десь днiв через десять. Дивлюсь, а одна нога вже й листячко дрiбне викида?. Не зачепив я ??, то й почала рости моя нога i вербичкою стала, шумить собi листом, цвiте, а росу ма? гiрку. Життя! - Невже пробували на смак? - вiрить i не вiрить усiй розповiдi чи притчi червоного козака. - Пробував, - правдиво дивиться на нього Терептiй Iванович. - При сво?х чотирьох смертях якого я тiльки зiлля не пробував i все одно вiрив, що буду жити. I ти, дитино, ма?ш жити, - вiн ступив вербовою ногою, обняв Данила. - Де ж ти передню?ш у мене? Може, в лiсовiй смолокурнi? Туди нiхто влiтку не загляда?. - Де скажете, - скорботно, душею дякував людипi. I довiра козака, i його сповiдь вразили Данила i запам'яталися на все життя. - Тодi ти трохи зажди, а я запряжу сво?х вiтрогонiв, - та й у лiси. - А може, не треба? - раптом завагався Данило. - Чого не треба? - не зрозумiв, насупився Терептiй Iванович. - Що бiду накличете на себе. - Коли б я не вiрив тобi, то iнше дiло. А поки в нас добра вiра, доти пас не зломить нещастя. От побачиш: усе минеться, а правда залишиться. - I, постукуючи вербовою ногою, вiн пiшов до шкiльно? стайнi. Незабаром конi були запряженi. Данило вискочив на обшитий полудрабок нового воза, i колеса зашипiли iю росистому споришу. Ви?хавши з шкiльного подвiр'я, Торентiй Iванович повернув не в село, а до рiчки, мiж деревами яко? вже волохатився досвiт. "Утеча вiд недолi", - з гiркiстю думав Данило. То ранiше вiн, як мiг, доганяв селянську долю, а тепер утiкав од сво?? педолi. То хiба це життя? Терептiй Iванович поклав йому руку на плече. Данило стрепенувся, водночас ловлячи зором i плесо рiчки, i верби над нею, i човпи у березi. - Он бачиш розпадисту вербу над самою водою? Бiля не? човен гойда?ться. - Бачу. - Так це вона з мо?? ноги виросла... А потiм якийсь парубiйко зробить iз не? човен i повезе свою кохану. Коли б тiльки спокiйно було в свiтi. Та, на бiду, вхопився Гiтпер за лопату смертi... Пiзнiй жнив'яний вечiр, коли навiть дороги пахнуть житом. Л до цих степових пахощiв у селi при?дну?ться повiв щойно розквiтлих соняшникiв, папiровки, молодого укропу i молодо? картоплi, яку, очiкуючи косарiв та женчикiв, варять не в хатах, а на подвiр'ях. Ось над таганком, пiд яким зiтха? полум'я, схилилася бабуся; щось шепчучи, вона, немов чари, сипле в картоплю сiль, пiдводиться, i вогонь вибива? на ?? зморшках iще слiди крiпаччини. Почувши кроки на вулицi, повертав голову до ворiт i пита? ?х: - Це ви, нарештi? - Нi, бабусю, це не тi, яких ви очiку?те, - з жалем вiдповiда? Данило, заздрячи в душi простому селянському вжитку. Стара випросту?ться, пiдходить до ворiт: - А хто ж ти, дитино, звiдки будеш? - Я здалеку. - Тодi заходь до пас. Скоро прийдуть мо? дiти, внуки, то й повечеря?ш iз нами, - i така добрiсть сто?ть у ?? старечих очах, що невiдомо в кого хочеться випросити ?м ще довшого вiку. - Ви не зна?те, до живе директор вашого радгоспу? - Чому ж, дитино, но знаю, де живе добра людина? То з поганою не хочеться знатися. Он перейдеш мiсток через Сниводу, то й зразу бери на лiву руку до школи, а вiд не? на праву руку, го прямо й дiйдеш до панського палацу. Незабаром Данило добива?ться до колишнього панського, v_ бiлих колонах будинку. Тут лигпе в двох вiкнах свiтилося свiтло. Хлопець припада? до одного, папiврозчинепого, й одразу ж бачить зiгнуту над столом постать Максима Дiденка. З олiвцем у руцi вiн хмуриться над якимсь зведенням-скатертиною i тихенько наспiву? йому: Скатертино, скатертино, Над тобою марно гину. I хоч як тривожно па душi в Данила, але вiн не витриму?: - Максиме Петровичу, не гиньте, живiть собi й нам на втiху. - А це хто?! - скрикнув Дiденко, пiдiйшов до вiкна, скигiув брови угору й пошепки запитав: - Ти? - Я, - притих Данило, мов перед судом. Дiденко для чогось мимохiть озирнувся. - То заходь мерщiй. Данило зайшов у просторий, обвiшаний плакатами i грамотами кабiнет, у кутку якого стояв дорiдний сьогорiчний снiп жита. Дiденко поклав руки на плечi парубка, наморщився, не знаючи, що розпитувати, що казати. Залягла нiякова тиша, у якiй Данило чув биття свого серця. А в цей час iз того вiкна, що виходило в сад, обiзвалися тихi голоси: - Якi в тебе очi гарнi. - Хiба ?х зараз видно? - не вiрила дiвчина хлопцевi. - Я ?х завжди бачу перед собою. - В темрявi? - В темрявi вони менi свiтять, неначе зорi. - Ой! - болем стрепенулось у дiвчини. - Ти чого? - Мама казали, що ?й змолоду це саме говорив i батько. А як одружився, то й почав пригашувати тi зорi. - Так то за капiталiзму було. У нас такого нiколи не буде. - I не повинно бути... Тiльки ти без рук... Дiденко нiяково посмiхнувся: