- Комусь любов, а комусь папiр'я... То як ти, Данило, до мене потрапив?
   - Прийшов, як до батька; порадитися прийшов, що  менi  робити  в  цьому
свiтi... Ви ж усе зна?те про мене?
   - Знаю. Лиха звiстка не лежить, - зiтхнув Дiденко. - Ступач тебе з'?в?
   - Ступач.
   - То безрозсудний жорстокосердець. Колись вiн був наймитчуком у  такого
дяка-викрутня, якого навiть попи називали сатаною. Наковтався там зла та й
почав лихом копати сво? поле. Ох, цi недалекi, озлобленi  копачi...  Що  ж
робити з тобою?
   - Ви дума?те, я знаю? Голова зовсiм  одурiла.  Легко  було  мо?й  рiднi
казати: "Тримайся розуму й плуга". Та iнколи розум i  плуг  не  тримаються
нас...
   - На жаль, - Дiденко заходив по кiмнатi. - Що ж я тобi  можу  порадити,
що можу зробити для тебе? Що? Бо я теж не маю велико? влади...  Колись  ти
менi казав: нам час не дав легко? долi. Пам'ята?ш?
   - Пам'ятаю, - похнюпився Данило.
   - I це, очевидно, правда: поки час не да? легко? долi. Та  хоч  би  яка
доля випала тобi, хоч би якi випробування лягли на тво? днi, ти ма?ш  бути
Людиною. Навiть у найтяжчу хвилину, коли вже все  покида?  нас,  ми  ма?мо
лишатися зi сво?м ?вшанзiллям, з безмiр'ям любовi до Батькiвщини.  А  вона
нас не забуде. Це кажу тобi як людина вiруюча - як бiльшовик i твiй  друг,
що, певне, не дуже зумi? тепер захистите тебе. Розумi?ш?
   - Думаю.
   - То й думай, що воно й до чого, карайся сво?ми болями, а лишатися ма?ш
сином. Це про велике i високе думаючи. А тепер  про  буденне:  зчави  сво?
жалi як мужчина i поки що ставай у мене садiвником. Переходь у курiнь,  що
сто?ть посеред саду, та й орудуй. А далi стане виднiше. Я вiрю  в  це,  бо
вiрю в розум людський, у розум часу. Згоден?
   - Спасибi, - Данило з вдячнiстю глянув пiд втемненi утомою  повiки,  за
якими стояла велика печаль.
   - Пасiка е у вашому саду? - запитав Данило, забуваючи  i  не  забуваючи
сво?.
   - Сто?ть невелика. Роботи ж матимеш ой як багато i в саду, i на пасiцi.
   - Хiба мене колись лякала робота?
   - Це я знаю. Вечеряв?
   - Нi.
   - Повечеря?мо холодною iндичиною, i поведу тебе в курiнь. Там  ?  сiно,
ковдра, подушка.
   - Не знаю, Максиме Петровичу, як i дякувати вам.
   - Обiйдемось без цього.  Ми  ж  радянськi  люди.  Радянськi!  Невже  ти
дума?ш: анонiмка чи нашiптування зможе зробити нас дрiбнiшими?.. Чу?ш?
   - Чую.
   Здалеку заспiвали пiвнi, а в саду сполохано озвалася дiвчина:
   - Ой, уже пiвнi спiвають. Бiжу, бiжу!
   - А вищезли б вони! От капосна птиця. Ну, ще капелиночку постiй.
   - Знаю твою капелиночку. Прощавай, бiжу.
   - Я тебе на руках донесу...
   - От для чого потрiбнi руки людинi, - пiдбадьорюючи Данила, посмiхнувся
Дiденко.



   XXII

   Бiля татарського броду за якихись  пару  тижнiв  зацвiла  пiдснiжником
нова хата-бiлянка, влiтку ?й щось дрiмотливо  гаепоче  зледащiла  хвиля  й
очерет, восени сполоханим дзвоном озиваються припнутi човни,  а  взимку  в
деревинах потрiску? чи дiдом покректу?  мороз  i  у  вiкна  б'ють  крилами
вiтровi?, стукають заметiлi.
   А коли ж постука? Данило?.. Де вiн тепер, де його очi, де  його  великi
добрi руки? Може, час забрав i ?х, i те, що ввижалося-звалось коханням?..
   Вiд тако? думки стогiн вирвався з грудей дiвчини, як з отi?? хурделицi,
що нiяк не може знайти собi пристановища. Отак тепер i душа  Мирослави  не
ма? пристановища: все борса?ться у журбi, у розпачi, у вiдча?, в  шуканнях
тi?? дороги чи стежки, на якiй тiльки в снах  з'явля?ться  Данило.  Тiльки
сни привертають його до не?. Тiльки сни...
   А навколо так шаленi? хуртовина, що не знати, де  небо,  де  земля,  де
рiчка, де присiлок. Навмання, вгрузаючи в кучугури, бреде з гамазею додому
Мирослава. Метелиця вибива? з не? дух зерна, вибива? i сльози.  А  скiльки
?х померло в новiй хатi-бiлянцi, в якiй нiколи не замикаються дверi?!
   "Ти ж не замикай дверей, я скоро прийду..."
   Це "скоро" стало мiсяцями. Та якими мiсяцями?!. Хай ?х  нiхто  i  через
вiки не знатиме...
   Хто з нас у бентежнiй молодостi  хоч  потай  не  мрiяв  про  незвичайне
кохання: ти любитимеш свого судженого, а вiн тебе, ик нiхто не  любив.  Як
нiхто! От i ма? вона таку тюбов, як, певно, мало хто мав. Той  день,  коли
вона довiдалась про все,  став  ??  згубою  i  болючим  чеканням  надi?  -
безнадi?. Навiть сивий тато, при?хавши в гостi до не?, якогось  вечора  ще
бiльше пригнiтив:
   - Уже можна й не ждати. Видать, не судьба. Виходь, донечко, за  iншого.
Бо що дiвоча врода? Блисне, мов роса, i туманцем зiйде, наче роса  улiтку.
А життя ? життям, i воно вимага? свого: коли не любовi, то материнства.
   Може, в цьому теж ? якась мудрiсть старостi, та як любовi змиритись  iз
нею?
   I донька нагадала батьковi, як вiн до не?, ще дитини, прихилив  з  ниви
кiлька сивих, з сльозою колоскiв.
   - Тодi ви, тату, сказали: завжди дбай про колос,  про  хлiб  святий.  А
хiба про людину треба менше дбати?
   Батько похитав зажуреною головою,  що  теж  зазнала  на  вiку  всякого,
подивився на сво? великi руки, якi нiби зважували щось:
   - Так де ж вона, та людина? На землi  чи  в  землi?  Мабуть,  нещадимою
мачухою стала його доля, - i пiшов узяти на нiч дверi на засув.
   - Не зачиняйте, тату.
   - Це ж чому? - стенув плечем, здивовано з'?днав дуги лiплених брiв. "Чи
не ста? його донька причинною?" - А коли хтось улiзе та обiкраде?
   Самою скорботою глянула на нього Мирослава.
   - Найдорожче уже вкрадено, а ганчiр'я не жаль.
   - Воно то так: ганчiр'я не жаль,  а  роду  жаль,  -  мов  сивий  туман,
захитався при дверях старий. - Менi мало не щоночi сняться онуки. Невже  я
не дочекаюся ?х? Може б, ти ви?хала з  цього  села,  щоб  не  журитись  до
знемоги... Щоб забути все?
   - Я нiчого не хочу забувати! Нiчого!..
   I справдi, як вона могла забути ту першу нiч у самотнiх полях, i  першi
жнив'янi турботи пiд  примруженим  поглядом  Данила,  i  отой  вiтряк,  що
пiдiймав ?? коси, i отi руки, що вперше пiдiймали ??,  й  отi  ворота,  що
кигикали чайкою, i тi уста, якi шукали ?? уст? Як пересохли вони тепер.  I
вся вона пересохла, мов покинуте пiсля жнив стебло.
   Хоч журба вижала ?? душу, та не змогла вижати любовi нi до  Данила,  нi
до людей. Мабуть, через те й поважають, i жалiють ?? в  селi.  Навiть  оте
гордовите парубоцтво, що чаклу? бiля машин, не пiдсмiю?ться  над  нею,  як
пiдсмiювалося ранiше. Воно ж i пiдбило присiлок толокою поставити ?й  хату
- може, в новiй оселi поменша? жалiв у молодюсенького  товариша  агронома.
Та  не  вгадало  щиросердне  парубоцтво,  яке  назвало  ??  хату   гнiздом
перепiлки. Це ж треба таке вигадати!..
   Ось i постарiлi прибережнi верби та  гнучкi  верболози.  Тримаючись  за
гiлочки з в'яззю нерозквiтлих котикiв, Мирослава обережно зiйшла  на  лiд,
ступнула кiлька крокiв i вiдчула туман вiдпару, який не змогла подолати  й
хурделиця. То, видко, рябалки попробивали  ополонки  й  до  смерку  ловили
в'юнiв. От i бокуй тепер, щоб не шубовснути у воду.
   Заточуючись од ударiв заметiлi i  знесилення,  вона  перебрела  брiд  i
пiдiйшла до хвiртки, але не змогла ?? вiдчинити - стiльки намело  з  двору
снiгу i темряви. Тодi взялась обома руками за ворота, трохи вiдхилила  ?х,
i вони негадано озвались  тривожним  ча?ним  кигиканням.  Аж  здригнулась:
невже i дерево дереву переда? голос? Чому ж ти не передаси свого голосу?
   Обтрусившись на порозi, Мирослава кiнцем хустки витерла вологе  обличчя
i тихо зайшла в оселю, де густо ворушиться живлющий настiй лiтнього поля i
лугу, бо яких тiльки снопiв, снопикiв i в'язок помас тут?  Побачив  би  ?х
Данило, узяв би ?? руки в сво? i сказав:
   - I чи?й цi ручата не вмiють? Щось чаклунське ? в них.
   - Ти й про очi так говориш?
   - I в очах ? чаклунство. От кинули вечiр та мiсяць у них  ворожбу  -  i
вже сохнеш на тараню.
   - Не мелiть несусвiтне, товаришу голово. I тiльки без рук.
   Де вони, тi руки, тепер?
   Стукнула вiконниця, i Мирослава кинулась до вiкна. Але це тiльки  хвижа
зачепилась за хату й гайнула до татарського броду, i там застогнали верби,
як удови. А хто ж вона? Нi жiнка, нi вдова. Невже ?? доля навiки пропала?
   Наче хтось вовтузиться  на  порозi.  Потiм  стрельнули  сiнешнi  дверi,
рипнули хатнi, i в оселю вскочила розпашiла Яринка.  Сяктак  обтрусивши  з
хустки  i  кожушка  снiг,  вона  повела  завзятим  оком  на  Мирославу   i
продекламувала:
   - Не варила, не пекла - до сiльбуду помела... Як ти на це??
   - У таку метелицю?
   -  Метелиця,  метелиця,  чому  старий  не  жениться?..  А  що  нам   та
метелиця-хурделиця? Ноги ж i не позиченi i не купованi! Хiба ти  не  любиш
завiю?
   - Люблю. Вона так добре вкрила озимину, вже не страшний буде ?й мороз.
   - I як у такому тендiтному тiлi вмiстилися усi хлiборобськi турботи?  -
засмiялась Яринка. - То помели?
   - Ти й! бачиш, що робиться надворi.  Хата  зрива?ться  з  пiдмурка,  ще
полетить у безвiсть.
   - То й що нам негода? Хiба погано бiгти i розшарпувати петлi хуртовини?
   - Ой Ярино, Ярино, кому ти i вродою, i вдачею саме щастя принесеш?
   Дiвчина враз посмутнiла, зiтхнула.
   - А може, не пiдемо до сiльбуду? Разом будемо журитися?.. Коли  вже  ця
журба одiйде вiд тебе? - обняла подругу i  знову  зiтхнула.  -  А  до  нас
позавчора Стьопочка при?жджав, про тебе чогось питався. Вiн уже в  область
збира?ться, бо в районi набив руку. "Наб'ю в  областi  руку  -  i  подамся
вище", - перекривила молодого Магазаника, засмiялась i  почала  поправляти
снопики, що стояли на скринi.  -  Пахощi  вiд  них  оберемками  йдуть.  Ця
пшениця з селекцiйно? станцi??
   - Еге. Торiк менi ученi лишень одну шапочку насiння вiдмiряли, а  цього
року вже ма?мо он скiльки справдi золотого зерна. Як би це радiв Данило.
   - Я тобi хоч вечерю подам, сама готувала, сама й  похвалитися  хочу,  -
Ярина  вiдсунула  заслiнку,  вийняла  миску  з   рибою   i   грибами   та,
прислухаючись, поставила на припiчок. - Чи пе гостi до тебе? Хто б це?
   - Мабуть, Геннадiй Шевчук, - подумала про голову колгоспу.
   - А коли?.. - Ярина з-пiд вiй глянула на подругу.
   - Хiба це може бути? - лякаючись, запитала сама себе Мирослава.
   - То чом не може?.. От  якогось  вечора  постука?  в  дверi,  стане  на
порозi, ось так, усмiхаючись, як вiн умi?, i запита?:
   "Скучила?" А ти його назвеш безсовiсним.
   - Я б його й совiстю сво?ю назвала, аби тiльки голос подав. На присiнку
загупали чи?сь кроки, далi хтось постукав у дверi.
   - Заходьте! Заходьте! - в один голос сказали Ярина й Мирослава.
   I от поволеньки вiдчинилися дверi, й на порозi  картинно  розкапустився
Стьопочка в новому добротному кожушку i сивiй смутшевiй шапцi. Вiн  скинув
??, рукою бережно поправив чуприну,  у  заграв  млинками  вiй.  За  сво?ми
думами i не помiтив, що за ним вiдскочили дверi.
   - Здоровi, чорнобровi! - удавано весело привiтався й почав  розщiбувати
кожушка, щоб i його новiсiнького, з синього сукна френча побачили.
   - I чого тобi тут?! - обурилась Мирослава.
   - А чого вам одразу  вкидатись  у  гнiв?  -  ображено  смикнув  плечима
Стьопочка. - А-а-а! Ви й досi, Мирославе Григорiвно, сердитесь за  колишню
догану в перехiдний перiод? Пора б уже й забути ??.  Кожен  iз  нас,  коли
пошкребти душу, вартий догани, i вообче...
   - Шкреби сво? руки i не лiзь  iз  ними  в  людськi  душi,  -  вiдрiзала
Яринка.
   Стьопочка хитрувато-примирливо посмiхнувся ?й, поклав шапку на серф:
   - А чого менi, скажи, не лiзти до людсько? душi, i вообче, коли  я  вже
поет?
   - Ти - i поет?!
   - Авжеж! -  Стьопочка  з  внутрiшньо?  кишенi  френча  вийняв  учетверо
складену газету. - Ось почитай,  коли  не  розучилась.  Це  нiчого,  що  в
райгазетi. Наб'ю руку в  нiй  -  i  в  обласну,  наб'ю  там  руку  -  i  в
енциклопедiю з портретом.
   Дiвчина спалахнула:
   - Коли б тебе з портретом та в найглибшу ополонку! Ото була б радiсть i
енциклопедi?, i всьому селу.
   - Ет, сiльська самодiяльнiсть, - зневажливо махнув шапкою на Яринку.  -
Ще влiпи якусь реплiку.
   I влiплю: ти не помiтив, що ма?ш в очах пiвпуда нахабства!
   - Чи не бреше твоя вага?!
   - Стьопочко, зроби ласку - щезни туди, звiдки пришвендяв,  -  попросила
Мирослава.
   - Не можу! - заперечливо похитав головою  Стьопочка.  -  Це  вище  мо?х
сердечних i розумових сил. Я, звiсно, знаю, що кожна людина  ма?  солодкий
час любощiв. Був цей час, догадуюсь, i  у  вас,  Мирославе  Григорiвно,  i
вообче. Та солодкий час швидко мина?ться, а приходить реальнiсть, вiд яко?
нiкуди навiть на конi не втечеш. I от, щоб ви повiрили в серйознiсть  мо??
душевностi, я осьдечки ось, навiть при Яринцi, при свiдковi сво??  юностi,
значить, скажу, що маю мрiю i  намiр  одружитися  з  вами...  Отак,  а  не
iнакше.
   Враз iз сiней озвався знайомий голос:
   - Я мимоволi стаю другим  свiдком,  -  i  до  хати  увiйшов  заснiжений
Ступач. Тiльки чого вiн розгублений такий.
   - О, це ви нахопились? - розгубився, але водночас i  зрадiв  Стьопочка,
вклонившись, знову приклав шапку до серця. - I як ви втрапили до нас?
   - Хуртовина загнала. Правда, вже нiби пересiда?ться вона.  То  ти  ма?ш
мрiю i намiр одружитися?
   - Точнiсiнько так. Прокопе Iвановичу. Це скажу i при вас, i при  всьому
присiлку, бо вже  i  Стьопочцi  прийшла  сiмейна  пора.  Мирослава  гнiвом
обпекла i жениха, i Ступача:
   - Хай вiн одружу?ться на карбованцi, на якому зависли його  гендлярська
душа i совiсть.
   Ступач приязно глянув на Мирославу i покосував на жениха.
   - Це ви даремно, Степан Семенович -  людина  скупенька,  але  тепер  не
карбованець, а поезiя править ним.
   - Ви ще не розкусили його: вiн за карбованця продасть i поезiю,  i  вас
заразом.
   - Що вона меле як елемент?! - враз налився буряковим соком Стьопочка. -
От у чи?й душi, видать, сидить ворог. Вона й досi любить  того  арештанта,
що он на стiнi висить. З нею треба щось робити.
   Ступач махнув рукою:
   - Це вже не наше дiло.
   - Як не наше, коли вона вiдкида? принципову любов в  iм'я  ворожо??  ??
треба проробляти, громити, i вообче!..
   - Ого, який ти войовничий, Стьопочко. Ти забув, що перед тобою дiвчина.
- I щось затремтiло в голосi  Ступача,  i  провина  майнула  в  очах.  Вiн
обернувся до Мирослави: - Пробачте, що невчасно прийшов. Проси, Стьопочко,
i ти пробачення.
   - Ну, коли аж ви просите, то куди менi дiтись? Здаюсь!
   Хоча б па вашому мiсцi... - Стьопочка пiдняв руки вгору i так вийшов  з
хати.
   Ступач вклонився Мирославi, чогось аiтАнув. Чого б?
   - Ще раз пробачте. Бувайте здоровi. - I  пiшов  слiдом  за  Стьопочкою,
який щось невдоволено мурмотiв у сiнях i повторював сво? "вообче".
   Ярина спровадила непроханих гостей, потiм вбiгла  до  хати,  пригорнула
Мирославу.
   - Звiдки на тебе береться всяка  напасть?  Коли  багато  краси,  то  ще
бiльше клопоту. Ох i розтривожив мерзенний  грiхоплут.  I  все  одно  лихе
минеться, а ти будеш з Данилом, чу? мо? серце! - Вона  знову  пiдiйшла  до
печi. - Пiсля такого сватання  i  повечеряти  можна.  З  яких  ти  позицiй
дивишся на рибу, гриби, i вообче?.. - перекривила Стьопочку.
   - Ой Яринко, Яринко... А де ж тво? кохання?
   - Чого нема, того нема. Та я ще можу почекати. А от чому Роман i Василь
до цього часу нiкого не знайдуть? Стiльки ж в гарних дiвчат...
   - Що вони пишуть?
   - Служать на заставi. Так уже скучила за ними i  ?хнiми  витребеньками.
Вони ж де  не  йдуть,  то  смiх  розтрушують.  О,  метелиця  таки  вщухла.
Прощавай, сестро, - вона  поцiлувала  Мирославу,  вивинулась  з  оселi,  i
пiдкiвки ?? чоботят брязнули на млиновому колi, яке  пiсля  жнив  привезли
Мирославi Роман i Василь.
   Мирослава поснувала по хатi, мерзлякувато  повела  плечима,  глянула  у
вiкно, за яким уже вiдчувалася ворожба ще невидимого мiсяця, i пiдiйшла до
фото Данила. Вiн довiрливо, трохи  сумовито  посмiхався  ?й  чи  комусь...
Може,  й  справдi,  тепер  посмiха?ться  комусь,  забув  ??,  бо  чого  не
трапля?ться в життi? З такими невеселими гадками вона роздяглась  i  знову
глянула на фото.
   "Хоч у сон прийди, коли не можеш iнакше. Чу?ш?"
   Поправивши снопики, вимкнула свiтло i не лягла, а впала на постiль.  Ще
якийсь час чула, як бiля хати, втихаючи, вовтузився i зiтхав вiтер,  потiм
у вiкна так гарно врiзались  перемерзлi  зорi,  у  шибки  постукав  пучкою
мiсяць, загойдалась земля i перенесла ?? у дитинство, коли  вона  з  поля,
бувало, очiкувала матiр, що теж мала спiп золотого волосся i вечоровi очi.
Дуже рано вони пiшли в землю i барвiнковим цвiтом проглянули па могилi.
   Тепер вiтер схлипнув, наче  немовля...  А  батько  так  хоче  дiждатися
внукiв...
   I вже не чула, як стиха брязкнула клямка, скрипнули дверi  i  в  оселю,
скрадаючись, увiйшов Данило.  Вiн  не  зачинив  за  собою  дверi,  боячись
?хнього скрипу, боячись себе, боячись  мiсячного  марева,  в  якому,  наче
женцi в бiлому, стояли снопи. Захлинався насто?м лiта i туги. Отак i стояв
бiля порога люди?тою чи  тiнню  ??.  Як  його  тепер  зустрiне  Мирослава:
прокльоном чи журоою га сльозою? Бо нiчого ж не дав ?й, окрiм горя.
   Коли трохи вгамувалося серце, вiй почув дихання i  обережно  попрямував
до лiжка, схилився над ним, вдивляючись у Мирославу, що була  напiвзакрита
хвилею кiс, вони i курилися, i зблискували в невiрному свiтлi мiсяця.
   Скорбота лежала на ?? пересохлих устах, у мiжбрiв'?, i в снi зворушливо
здригалися вiнчики вiй i тiнi бiля них.  Доторкнутися  б  до  них  устами,
почути, як прокидаються, врозтiч  кидаються  вони,  як  прокидаються  очi,
переляк, а потiм усмiшка. I таке дороге слово: "Безсовiсний".
   Та чи ма?ш ти право на це? Подивись  на  свою  кохану,  мов  на  дороге
малювання, i йди свiт за очi. Не край i не карай цю  красу,  цю  нiжнiсть,
цей смуток.
   I, переломлюючи себе, вiн ступнув назад, ще поглядом прощання глянув на
Мирославу, на нiжки,  що  вибились  з-пiд  тоненько?  ковдри,  на  мiсячну
дрiмоту ?? кiс i обернувся до дверей - так, певне, буде краще для не?. Вiн
залишить ?й свiй подарунок i пiде собi.
   I тут проти розуму збунтували любов чи сумнiви: а  може,  тiльки  тебе,
дурня, й чекала Мирослава, може, для тебе й уночi не зачиняла дверей?
   Ще не знаючи, що робити далi, вiн тихо-тихо пройшовся по хатi,  постояв
бiля снiпкiв пашницi й неждано побачив мiж вiкнами сво? фото.  Де  ж  вона
взяла його? Таке  було  тiльки  в  його  хатi...  Он  воно  що...  Глибока
вдячнiсть зросила, затопила його душу, i вiн, непевно посмiхаючись,  знову
пiдiйшов до лiжка, дивився i надивитись не мiг на сво? кохання.
   "Мирославе, люба", - кликав ?? в думцi, а  далi,  непомiтно  для  себе,
покликав i вголос.
   I  раптом  прокинулась  Мирослава,  кинула  руки  на  груди,  зiтхнула.
Даниловi стало лячно, вiн вiдхилився у тiнь.
   А дiвчина, одгортаючи коси од чола, сiла на лiжко.
   - Так ясно почула його голос... Ой, що це?! -  В  голосi  ??  забринiли
переляк, подив, сльози, а в  настороженi  очi  увiйшов  мiсяць.  I  тiльки
перегодя запитала: - Сон?
   - Сон, Мирославе.
   - Данило! Данилку! Ти?!
   - Я.
   - Прийшов?
   - Прийшов.
   Мирослава з плачем кинулась до Данила, потягла його до вiкна.
   - Данилку, рiдний, це ж ти!.. Не може бути, ой, не може бути! - I впала
йому на груди, вiрячи й не вiрячи, що це вiн. - Не може бути...
   - Виходить, може, - поцiлував i? коси, що й тепер, як у далеку давнину,
назбирували  мiсячне  мево  i  сум   матiоли.   Враз   Мирослава   злякано
вiдсахнулась од нього.
   - О, почекай - я ж роздягнена, - прикривши рукою  вирiз  сорочки,  вона
метнулась до лiжка, пiдняла руки до жердки, залопотiла одягом i вже  через
хвильку, нiяково посмiхаючись i тручи пальцями  вi?,  пiдiйшла  до  нього,
поклала йому руки на плечi, поторгала ?х: чи справдi це Данило?
   - Чому ж тебе так довго не  було?  Чого  я  тiльки  не  передумала.  Як
ти,любий? Данило посутенiв:
   - Як?.. Хiба це життя, будь воно прокляте разом з  тим,  хто  покалiчив
його.
   - Данилку, ти озлобився?!  -  жахнулась  Мирослава,  вiдсторонилась  од
нього.
   - З таким життям, як у мене, й  мертвий  камiнь  озлобиться.  Мирослава
зiбралась у болючу грудочку i,  не  спускаючи  погляду  з  Данила,  твердо
сказала:
   - Що хочеш роби, як  хочеш  роби,  тiльки  не  оздоблюйся.  Тебе  ж  не
Батькiвщина, ие люди судили, а слiпа ненависть Ступача.
   - Оп як! - подобрiшав, розгладив зморшки Данило, пригорнув Мирославу  i
не став пояснювати ?й, що не озлобився вiн, а тiльки  ма?  велику  душевну
скруту. - А для тебе хто я тепер?
   - Ти для мене все: крайня,  муки,  надiя,  муж,  батько  мого  сина  чи
доньки.
   - Невже це може бути? - не повiрив ?й, ве повiрив сво?му майбутньому.
   - Це все буде, Данилку. Побачиш: i я, i вашi дiти, i добрi люди  будуть
ще гордитися тобою, якщо ти ие озлобишся i не здрiбнi?ш,  як  дрiбнiють  у
злобi.
   - Якою ж ти стала!.. - вражено дивився на не? i надивитись не мiг.
   - Якою, Данилку? Старiшою?
   - Нi, мудрою... наче лiто.
   - Хоча й весни в нас не було, - зажурилась Мирослава. - Он у мене за це
лiто й зморшки з'явились.
   - Це не зморшки - це мудрiсть!..
   Данило почав цiлувати отой снiп, що тримав у собi ранок,  отi  очi,  що
тримали в собi вечорину.
   Мирослава горнулася до нього, як нiколiг не горнулась,  не  вiдхилялась
нi од його уст, нi од його рук.
   Щось гупнуло бiля призьби, i вони сполохаю" завмерли.
   - Це, мабуть, грудомаха снiгу впала з даху,  -  пiдiйшла  Мирослава  до
вiкна. - А ще бiля хати iнодi зайцi  гупають.  Я  для  них  снiп  вiвсянки
поклала. О, дивись.
   Припавши до шибок, вони побачили, як по золотисто-бiлiй скатертинi дугу
курився живий клубок, ось вiн вскочив на подвiр'я - i прямо до снопа.
   - От i ма?мо шматок казки, - гiрка посмiшка обвела уста Данила.
   Мирослава обличчям притулилась до його плеча.
   - Не забув, як нам з моля або лiсу батьки приносили хлiб од зайця?
   - Не забув. I я тобi щось принiс. Може, посмi?шся з дурня.
   - Не мели несусвiтне... - I запнулась - мало не  сказала  давн?:  -  Не
мели несусвiтне, товаришу голово.
   Данило розщiбнув портфель, вийняв з нього щось загорнуте в бiлий папiр,
бережно розпеленав його. - Ось тобi, - подав ?й якiсь три стеблинки.
   - Що це? - здивувалася Мирослава.
   - Подивись.
   Вона ввiмкнула  свiтло  i  побачила  три  свiжi  пшеничнi  колоски,  що
нiжно-нiжно бралися цвiтом.
   - Це ж звiдки таке диво?
   - З теплицi Дiденка. Новий надiйний сорт виводить  чоловiк,  а  я  бiля
нього кручуся.
   - Спасибi, Данилку. Хай цей колос буде нашим колосом надi?, щастя.
   - Коли б воно так сталось,  -  спохмурнiв  чоловiк,  а  далi  дiстав  з
портфеля велику тернову хустку. - Ось тобi моя  перша,  хай  не  останньою
буде.
   Мирослава, поклавши колоски, здивовано втопила  руки  в  червоний  цвiт
хустки.
   - Таки пам'ятав?..
   - Не було й години тако?, щоб не думав про тебе.
   - А про мене й не питай. - I сльози з'явилися  в  очах  i  голосi,  щоб
пригасити ?х, сказала буденне: - Данилку, може, повечеря?м?
   Вiн глянув у вiкно, похитав головою зорям, що вже мiнили нiчну барву на
досвiтню, зiтхнув:
   - Менi вже треба йти. Скоро свiтанок.  Мирослава,  напевне,  не  почула
його останнiх слiв.
   - Який ти гарний, Данилку.
   - Я погiршав у сво?й душi.
   - Ти покращав у мо?му серцi.
   - Менi пора.
   - Нi, нi! Ти зараз не пiдеш. Ця нiч буде нашою.
   - Що ти, Мирославе! Я ж поза законом. , Вона пригнула  його  голову  до
себе, вiн чубом торкнувся до ?? персiв.
   - Любов не може бути поза законом.
   - Це говориш ти?
   - Нi, моя любов.
   - Ти не бо?шся ???
   Мирослава самою правдивiстю заглянула йому пiд вi?:
   - Материнства не бояться - ждуть...
   Ця нiч була ?хньою пiччю. Забувши все, Дапило й передлював у Мирослави,
тiльки вона, йдучи в гамазе? перечищати  зерно  на  посiв,  уперше  за  цi
мiсяцi замкнула хату... I  друга  нiч  була  ?хньою,  i  третя.  Вiдтепер,
зда?ться, усе його життя стало очiкуванням оцих зимових мiсячних  вечорiв,
з яких, наче саме кохання, виходила i приходила Мирослава. Вона  приносила
пахощi морозу, розтривоженого зерна i  найкращу  в  свiтi  посмiшку.  Кому
дякувати, кому вклонятись до землi, що ти, доле, ? на землi?..
   А четвертого вечора, коли вже  повернулась  з  роботи  Мирослава,  бiля
?хнiх ворiт зблиснули фари  машини,  потiм  згасли,  i  згасли  на  вiкнах
лисицi. Хтось, наче в кире?, пiдiйшов до хвiртки.
   "Хто б це мiг бути? Невже знову по його душу?"
   Заборсались  пекельнi  думки,  Данило  поблiд,  але  нiчого  не  сказав
Мирославi, яка саме поралась бiля печi. Зда?ться, саме серце  вiдстукувало
кроки невiдомого. Тiльки чого вiн один? Далi не витримав:
   - Мирославе, до нас хтось iде.
   - Ой! То я зараз! - розпачливо  зойкнувши,  заметушилась,  кинулась  до
дверей, зачинила ?х, гуркнула другими.
   "Нема тобi щастя, мiй клопоте чорнобривий". I враз, нiби з  потойсвiту,
почув:
   - Добрий вечiр!
   "Комусь, може, добрий, а комусь..." А  в  голосi  прибульця  нiби  щось
знайоме вчулося. От зараз  i  довiда?шся  про  все.  I  так  подивився  на
пшеничнi з цвiтом колоски, нiби шукав захисту в них.
   Ось вiдчиняються  дверi,  i  вiн  не  вiрить  сво?м  очам:  у  хату  за
Мирославою ступа? осмiхнений Дiденко, вносить з морозом свою  широку,  мов
дзвiн, кирею i кiлька пiвмiсяцiв зморщок навколо вуст.
   - Максим Петрович!
   - Впiзнав? - начо диву?ться чоловiк i не стира? посмiшки з обличчя.
   - Та нiби впiзнаю. Але, як говорять старi люди, яким  побитом?  Дiденко
почоломкався з Данилом, картинно в сво?й кире?  захопив  середину  хати  i
пiдпер бровами високе чоло.
   - Щоб не мучити тебе .здогадами, одразу все розкажу, при  однiй  тiльки
умовi: щоб на столi було смажене, пряжене i так шматками,  бо  через  твою
милiсть голодний, мов старий вовк.
   - Через мене? - не вiрить Данило.
   - Атож, -  коротко  вiдказу?  Дiденко  i  вже  серйозно,  навiть  якось
урочисто почина? так говорити, мовби  читав  грамоту.  -  Такот,  чоловiче
добрi?ii, писав тi? по iнстанцiях листи про себе, а я тихенько  писав  про
тебе. Завмираючи, очiкував ти вiдповiдi, тривожачись,  чекав  i  я.  I  от
сьогоднi до мене прилетiла звiстка, як ластiвка.
   - Звiдки?! - поблiдши, не голосом - душею запитав Данило i приклав руку
до грудей: чи то серце, чи свiт пiшли обертом...
   - З Центрального Комiтету! Спасибi  йому,  всю  напасть  вiдкинуто  вiд
тебе. Чу?ш?
   - Ой! - скрикнула Мирослава, ступила  крок  до  Максима  Петровича,  та
зупинилась i глянула на Данила.
   А  той  у  круговертi  думок  завмер  i  став  безмовним,   потiм   тай
стрепенувся, даче визволявся з непорушностi каменя i з безодень туги.  Вiн
мовчки пiдiйшов до Дiденка i мовчки,  здригаючись,  почав  його  обнiмати.
Припала до гостя й Мирослава, не витираючи слiз, що котились i котились по
щоках.
   - Та годi, годi, - удавано невдоволепо почав  вiдгетькуватися  вiд  них
чоловiк. - Кирея стане мокрою од слiз. - А далi повiв оком на пiч: - Бату,
самому доведеться варити картоплю, бо вам уже ие до мене.
   Мирослава i Данило посмiхнулись,  ще  вiрячи  й  не  вiрячи  в  те,  що
сталось.
   - Пiдсмiюються над старим,  -  махнув  рукою  Дiденко  i  тiльки  тепер
побачив на Столi у вазочцi сво? колоски i знову зламом брiв пiдпер чоло: -
Злодiйство напоказ?
   - Отакий менi подарунок привiз. А я й сказала: хай цей колос буде нашим
колосом надi?, щастя, - ; защебетала Мирослава. - I збулося загадане.
   - Хай так i далi буде! - Знов урочистiсть пробилася в голосi Дiденка. -
З  цi??  нагоди  прочитаю  вам  слова  видатного  польського   письменника
Жеромського: "Добути з голо? землi щось, таке та?мниче, таке чудесне сво?ю
будовою, сво?м життям i смертю, як колос пшеницi, хiба це не означа?  бути
спiвтворцем дива?"
   - Гарно сказано! Це слова осягнень! -  нарештi  ожила  мова  Данила,  а
обличчя його й досi то блiдло, то лихом анил ось вогнем.  Максим  Петрович
пильно подивився на Данила:
   - Знаю, ти вже в мене працювати не  будеш,  то  хоч  скажи,  що  дума?ш
робiт"?
   I той, торкнувшись снопа, твердо вiдповiв:
   - Знову орати, сiяти, вивчати мудрiсть землi, ростити врожай, людянiсть
та любов.
   - Ростити врожай, людянiсть та любов... - задумано повторив Дiденко.  -
Для цього варто жити i працювати, навiть до знемоги...




   ЧАСТИНА ДРУГА


   I

   - Ти вже йдеш? - пита?ться, як питалися у тi днi, не голосом, а пекучим
болем.
   - Iду, люба, - хоче якось утiшити сво?  кохання  i  не  зна?,  як  його
втiшити, бо що нашi слова в години розлук?
   Дiвочi руки, дiвочi очi, уста шукають  його;  беззахиснiстю,  стогоном,
вiдданiстю, материнством вона обвива?ться  навколо  нього,  не  пуска?  до
порога, бо хто зна, чи повернеться вiн до цього порога.
   - Почекай ще, Данилку. Почекай!
   - Пора вже.
   - Пора, пора, - погоджу?ться Мирослава. - Але ти пожди.
   - Я ждав би, так час^ не жде, - вiдрива? i пе вiдрива? ?? вiд  себе,  а
сам чу? за вiкнами знайомий скрип  -  то  деркач,  як  i  п?рше,  вiдчиня?
досвiту хвiртку.
   У Мирослави засiпались уста, засiпались повiки.
   - Данилку, а як ми будемо без тебе?
   I хоч так тяжко на душi, вiн журно посмiха?ться:
   - Хто ж це - ми?
   Вона скида? на  нього  сльозою  приiмлений  погляд,  а  голос  ??  ста?
по-материнськи низинним:
   - Я... i дитина наша. Ти не думав про не??
   "Дитина?!"  I  вперше  -  у  ??  першiм  передчуттi,  у  першiй   та?нi
материнства - вiн вчува? повiв того, для чого ми живемо, того, що ма? бути
з нами i пiсля нас.
   - Люба... - хоче щось сказати i не зна? що,  а  серце  вже  займа?  всi
груди. Справдi, як не подумав, що в них може бути дитина, яко?, можливо, й
не побачить вiн. То вже  судьба.  А  зараз  з  вдячнiстю  прихиля?ться  до
Мирослави, пригорта?, вицiлову? ?? уста, брови, очi, що тепер  тримають  у
собi не синю вечорину, а втемнiлу печаль вiкiв.
   - Я скрiзь буду думати про тебе... про вас... - Вiн пiдiйма? ??,  немов
дитину, на руки, притуля?ться головою до ?? персiв, а на пам'ять приходить
мамин голос: "Був собi журавель та журавка, накосили сiнця повнi ясельця".
От i прощавай, журавко, прощавай,  бо  журавель  iде  назустрiч  вiйнi  чи
смертi...
   Не жаль було себе i сво?? молодостi, а жаль  було  всього  окривдженого
свiту, i сво?? журавки, i рук сво?х, якi ще й досi не паробилися  дiлечка.
Так у вiйну наробляться, будь проклята тiоня!
   Вiрив: не схибить його око,  засилаючи  смертi  смерть;  вiрив,  що  до
останньо? краплини кровi буде битися iз недолею, до останньо?, бо  ж  хiба
вiн не син сво?? землi?
   Вiн бережно ставить Мирославу па долiвку, встелену шаблями  татарського
зiлля, зазира? у вiкно, за яким ранок розмика? вi? i вода  в  бродi  пода?
голос, а молоде жито розгорта? над собою сизий  сон.  I  на  жита  вiн  не
надивився, не намилувався, як лебедiють вони, не наслухався  ?хнiх  шумiв,
та й чи наслуха?ться вже?..
   - От i.прощавай, мо? серце...
   - Дапилку, побудь iще трохи з нами, - стогоном озива?ться такий  рiдний
i такий зараз незвичний  голос,  i  знову  Мирослава  обвива?ться  навколо
нього, не пускаючи вiд себе.
   - Не можу, кохана.
   - Чому ж ти не можеш? - наче зi сну пита?, про що й питати не треба,  i
дивиться, як нiколи не дивилась: з далини чи з давнини. - Чого?..
   - Бо вже ранок.
   - Бо ти вже там? - повела головою туди, де ширяла смерть. Стояла  перед
ним беззахисна i журна, немов стеблина в росi, а руки все шукали й  шукали
його i падали вниз.
   - I там, i з тобою... Тiльки ти, люба, як воно вже не ?, не  дивися  на
свiт крiзь сльози. Сльозами не захистиш нi  себе,  нi  нашого  дитяти,  нi
когось. Чу?ш?
   - Чую, Данилку... Кого тiльки благати, щоб ти повернувся?..
   - Я прийду до тебе, неодмiнно прийду.
   - Прийдеш?.. - для чогось перепиту? вона. - Чекатиму тебе як долю свою.
   Його чекатимуть як долю!.. То вже за це  варто  жити,  страждати  i  до
загину битися з чорним вороном недолi.
   Коли Данило по шаблях татарського  зiлля  дiйшов  до  порога,  що  став
порогом прощання, Мирослава стрепенулась, зойкнула, заголосила:
   - Почекай, Данилку! Почекай! Я зараз...  -  Зметнувши  сво?м  пшеничним
снопом, вона кинулась до одяганок, зашелестiла ними, потiм  рукою  витерла
вi?, перепеченi уста i через якусь хвилину, тримаючись його руки, як тiнь,
iшла i до Гримичiв, i до Оксани, i до  татарського  броду,  за  яким  сизо
волохатився ранок i жiночою  печаллю  журилися  луговi  чайки.  А  де  той
погонич-птах, що почами виспiвував: крийок-крок,  крийок-крок?  I  де  той
журавель, що рятував  його  в  болотах?  Тепер  ти  сам  ма?ш  стати  отим
журавлем, що ряту? життя...
   Данило так подивився довкола - i на  землю  поранкову,  i  на  блакиття
неба, - наче весь обшир хотiв увiбрати в себе, ще  раз  пригорнув,  охопив
вузлом рук Мирославу i швидко,  вже  боячись  себе,  пiдiйшов  до  берега,
зiрвав з ослизлого прикорня ланцюг,  зiпхнув  човен  на  воду,  ускочив  у
нього. Гойднувся човен, гойднувся його зелений свiт,  гойднулося  все,  що
роками влягалося в Душу.
   - Прощавай, кохана!
   - Ой! - кинулась до нього Мирослава, та вже смуга  води  з  затопленими
тiнями верб, з затопленим смутком очеретiв пролягла мiж ними.
   - Даниле! Данилку!.. - в благаннi простягла руки до нього,  до  легкого
вербового човника, до нерозгаданого свiту.
   Сплеснув зойк, сплеснуло весло, вiдштовхнувся берег,  з  очей  скапнула
сльоза, з весла - краплина часу. Знову i знову бухикнуло весло - i вже  на
цьому березi вона, а на тому - вiн, а мiж  ними  вогке  золото  обмiлин  i
заспане чи приспане сонце у бродi.
   Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне - та й  те
неповне...
   У райвiйськкоматi Данило без жодних  ускладнень  пройшов  мобiлiзацiйну
комiсiю i, полегшено  зiтхнувши,  вийшов  на  просторе,  заросле  споришем
подвiр'я, яке  тепер  стало  сумним  юрмовиськом  рiдних  та  кревних,  що
прощались i проститись не могли, крадькома випивали по чарцi, а  впивалися
журбою.
   Оминаючи  гуртки  i  пари,  оминаючи  жалi  матерiв,  вiн  пiшов  понад
огорожею, за якою через дорогу, не знати куди,  бiгли  спалахи  i  сполохи
жита, Придивляючись до  них  i  вбираючи  в  себе  неспокiй  ниви,  Данило
схилився на плiт, а житами, оживаючи, пiшли його роки,  добрi  й  недобрi,
пiшли його спомини, пiшли його тривоги, сплеснули  хвилею  рiднi  броди  i
озвалися ?? голос, ?? шепiт, ?? сльози. Журавкою звала  Мирославу  мати...
"Був собi журавель та журавка", - i от коса  смертi  замахнулась  на  них,
замахнулась на все.
   Негадане збоку тихий скрик:
   - Данилку!
   Вiн оторопiв. До нього бiгла вона, бiгли маки на ??  платтячку,  бiгли,
перетрушуючи тi маки, ?? ноженята, бiг вiтрець у ?? косах, що  мали  повiв
степу i смуток матiоли. "Звiдки ж ти? З якого ти поля, з якого  ти  чару?"
Аж не повiрилось, що це його наречена, що вiн пригортав, милував ??, що ??
пшеничнi коси дозрiвали на його руцi i що крiзь сон вопа довiрливо кликала
його: "Данилку".
   Мирослава, водночас посмiхаючись i журячись,  кида?  через  плiт  руки,
мiцно схоплю? шию Данила, як може, притиска?ться до нього.
   - Данилку, рiдний...
   - Прийшла?
   - Прибiгла... Як ти?
   - Як i люди.
   - Ось я зараз кинусь до вартових, щоб пропустили, - i бiгцем  метнулась
од нього, i бiгцем прилетiла до нього, вже тримаючи руку бiля серця.
   - Ти не сердишся, що... ми прийшли? - зорi? на нього.
   I як тiльки було сказано це - ми!
   Знову хвиля  вдячностi  сколихнула  йиги  дужим  тiлом.  Вiн  пригорнув
Мирославу, цiлуючи, надивляючись на не? i дивуючись  з  ??  голосу,  що  з
сьогоднiшнього досвiту вже озивався та?ною материнства. З якого ти поля, з
якого ти чару?
   - Любий... Найкращий...
   - Це ти найкраща.
   - Чи буде час, коли ми хоч надивимось на тебе?
   - Буде, кохана.
   - I на раннiх, i на вечiрнiх зорях благатиму долю, щоб берегла тебе,  -
вже звертаючись до невидимих зiрок,  сказала  тай,  як  кажуть  нашi  сивi
матерi. - Може, ми вийдемо з цього дворища он до того житечка?
   - Не можна, люба, до житечка: вартовi без перепустки не пустять.
   - Пустять... Я  говорила  з  ними.  Назвалась  тво?ю  дружиною.  Данило
похитав головою:
   - I що вони?
   - Сказали: "Коли вже така жiнка просить, то вiдпустимо чоловiка. На двi
години". Як ти?
   - Ще двi години щастя.
   - Коли ж побiльша? його?
   - Ще прийде наш добрий час.
   - Тодi до житечка, щоб нам було життячко, - сказала як заклинання.
   - Тодi до житечка, - глянув на  ниви,  що  бiгли  та  бiгли  до  самого
небокраю, пересiваючи сонце i тiнi.
   I в цей час чиясь рука нахабно,  мiцно  лягла  йому  на  плече.  Данило
обернувся. Навпроти нього, насочившись зловтiхою, широко стояв  осмiхнений
Стьопочка  Магазаник,  за  його  спиною  вiтрець  ворушив  сатиновий  горб
сорочки.
   - Кого я тiльки бачу i кого виджу?! От не думав, не гадав, i вообче!..
   - Чого тобi, Стьопочко? - Данило хотiв порухом плеча скинути руку,  але
вопа вже клiщем учепилася в нього.
   З обличчя Стьопочки зiскочила посмiшка, i воно  стало  крижанiти,  а  в
скостенiлих очах проклюнулись колючi iскорки.
   - Пита?ш, чого менi треба?  -  I  процiдив  по  складах:  -  Довiдочки!
Колись, пригадай, яку мав  наругу  вiд  тебе:  я  аж  згинався,  вимолюючи
довiдочку. А тепер хоч з печiнок вийми i покажи мопi свою!
   - Яко? тобi довiдочки!?  -  блiднучи,  скрикнула  Мирослава.  Стьопочка
самою ?ддю полоснув ??:
   -  А  чого  це  ви,  товаришу  агроном,  нiби  наполохались  i   навiть
перелякались? Видать, не все в  порядку  у  вашiй  любовi?  Хай  мспi  ваш
доброчсспик у самого воспкома документально  пiдтвердить,  що  вiн  iде  в
армiю при всiх справних документах. Як ви на це?, i вообче?
   Данило розлючено зiрвав з плеча Стьопоччину руку.
   - Я зараз дам таку довiдочку, що й сонце потемнi? тобi!
   Стьопочка вiдскочив, переляк шугонув йому пiд жовтуватi  вi?,  але  вiн
переклiпав його, загрозливо пiдняв руку, рiзонув нею повiтря.
   - Вiн ще й норовиться! Як не пiдеш зi мною до во?нкома, зараз же  гукну
людей!
   - Стьопочко, ти не зробиш цього! - жахнулась Мирослава.
   - Ще й  як  зроблю!  -  i  кивнув  на  Данила.  -  Стьопочка  теж  хоче
перевiрити, звiдки i чому вiн  прийшов  сюди.  Тепер  кожна  душа  повинна
пройти перевiрку.
   Чавлячи свою гордiсть i гiднiсть, ще надiючись на щось,  Данило  тоскно
запитав:
   - А може, вiйна перевiрить нашi душi?
   Стьопочка ошкiрився радiсною посмiшкою:
   - Вiйна ще десь, а Стьопочка тут перевiря? пильнiсть. Пiшли  чи  гукати
людей?
   - Не жируй, смерде, на чужому горi - зi сво?м зустрiнешся.
   - Це ще ми побачимо, хто з чим зустрiнеться. Аякже! Ходiмо!
   - Данилку, рiдний, - надломлюючись, припала до нього Мирослава.
   - Почекай мене. Я прийду, - сказав, як i в хвилину прощання, одiрвав од
себе ?? руки i швидко пiшов до будинку вiйськкомату.
   - От так, не iнакше, хоча могло бути й Iнакше, - Стьопочка  й-за  плеча
зирнув  на  Мирославу,  защiбнув  губи  й  потрюхикав  за   Данилом,   сам
сумнiваючись: чи треба йому було ув'язуватись у таке дiло, коли не  знати,
що буде завтра. Та, може,  проявивши  пильнiсть,  вiн  залишиться  тут,  у
районi? Хай  iншi  рвуться  на  фронт,  а  голова  Стьопочки  i  в  районi
знадобиться.
   Ось вони зупинились перед кiмнатою во?нкома. Стьопочка постукав кулаком
у дверi, пропустив поперед себе Данила, якого почина? тiпати дрож.
   "Вгомонися, вгомонися ж!" - наказував  ?й  Данило  i  до  болю  стискав
кулаки..
   З-за столу пiдвiвся майор Зiновiй Сагайдак, насупроти якого сидiв  Стах
Артеменко. Во?нком не раз колись стрiчався з Данилом не раз  захищав  його
на пленумах райкому вiд Ступача i не раз розповiдав  у  ?хньому  селi  про
червоних козакiв, бо сам вилетiв iз цього звитяжного племенi.  Вiн  кивнуи
Даниловi чорним, як галка, чубом, невесело посмiхнувся. Але  що  вiщу?  ця
посмiшка? Колись вiд нього  почув,  що  кожна  людина  ма?  чотири  броди:
блакитний, як досвiт, -  дитинство,  потiм,  наче  сон,  -  хмiльний  брiд
кохання, далi безмiрно? роботи i турботи, а зрештою - онукiв i прощання. А
тут хоч би до сво?? дитини дожити... Стояв, кам'янiв у напрузi, i все одно
чув мову чотирьох бродiв сво?? рiки, i чув, як час проходив крiзь нього, i
чув, як у серцi стиналися болi i жалi. Чого ж вiн такий невезучий?  Чи  не
тому, що й досi не навчився хитрувати нi з людьми, нi з землею?
   - Ми, товаришу во?нком, до вас, - береться догiднiстю не тiльки вид,  а
й уся постать Стьопочки.
   - Сiдайте. Розказуйте, - Сагайдак пильно дивиться не на Стьопочку, а на
Данила, цiну? його обличчя чи душу, i знову жуйний  усмiх  лягав  на  його
темнi уста. Який же ти гарний, чоловiче, та доля  теж  не  жалувала  тебе:
залишила сво? шрами i на тiлi, i на душi... - Розказуйте!
   - Але ж тут ? свiдок, - глипнув Стьопочка на Стаха. - А  нам  би  треба
без свiдка, бо дiла, i вообче...
   - Тодi ми, товаришу Артеменко, трохи пiзнiше погомонимо, - сухо  сказав
майор,  а  коли  Стах  вийшов,  насмiшкувато  глянув   на   Стьопочку.   -
Розповiдайте без свiдкiв.
   Стьопочка,  вихлюпуючи  медоточивiсть  во?нкому   i   глибоку   пiдозру
Даниловi, швидко-швидко заговорив:
   - Товаришу военкоме, я  осьдечки  персонально  i  власноручно  мало  не
волоком приволiк до вас Данила Бондаренка, хоч i впирався вiн.
   Сагайдак трiпонув чубом, що  впав  на  стрiлчастi  брови,  насмiшкувато
примружився:
   - Навiть упирався? Чого ж?
   - О, тут дiло по  всiх  параграфах  непевне,  а  може,  й  темне!  -  I
Стьопочка так розчепiрю? руки, наче ма? в  когось  уп'ястися  ними.  -  Ви
добре зна?те попередню iсторiю Бондаренка. Якось,  правдою  чи  неправдою,
вiн вискочив з не?, принишк був трохи в сво?? кохано?, а далi при допомозi
непровiрених вигулькнув на керiвну йосаду в колгоспi i зразу ж узявся  усе
крутити на свiй триб, пiдривати економiку,i вообче.
   - Пiдривати економiку? Факти! - кинув Сагайдак.
   - Ось вам найсвiжiший: цi?? весни вiн органiзував на полi ?дальню i  не
бере у людей за обiди i вечерi жодно? копiйки.  То  як  це  зрозумiти,  що
доросла душа не платить за пропiтанi?? Хiба отаке  не  ?  економдиверсi?ю?
Вiдповiднi органи вже мають сигнали i порушили справу.  То  чи  не  втiка?
Бондаренко вiд сво?? справи в армiю?
   Данило зiтхнув, глянув на военкома, але той перевiв погляд на Стьопочку
i глухо запитав його:
   - Товаришу Магазаник, ви пам'ята?те, за що вас недавно зняли з роботи?
   - Та... - зам'явся Стьопочка. - Хiба ж тепер, коли вiйна, до цього?
   - Кажiть, чого ви нiде не знайдете собi  пристановища?  Голос  военкома
прикував Данила. Що ж воно? А Стьопочка поморщився, махнув тi?ю рукою, яка
нещодавно жмакала Данилове плече:
   - Знеславили мене, товаришу военком. Обмовили пiдозрiлi, i вообче.
   - Майте хоч трошки мужностi! - похмуро сказав Сагайдак. -  Не  вас,,  а
ви, де могли, обмовляли i згризали чесних  людей,  як  згризали  колись  i
тепер гризете товариша Бондаренка.
   Данило  отетерiв:  невже  не  причулось?  А  ти,  дурню,  вже  й  одчаю
ковтпув...
   На побiлiлих щелепах Стьопочки спухнули роздво?нi жовна.
   - Але ж сам товариш Ступач...
   - Не ховайтесь за чи?сь прiзвище. Ви зна?те, як вас прозивали  у  вашiй
конторi?
   - Нi.
   - Нiкчемником  i  дьогтемазом!  I  не  безпiдставно.  Iдiть!  Стьопочка
найоржився i огризнувся:
   - Як же менi йти, коли я маю пiдозру...
   I тодi Сагайдак рубонув його словом, як шаблею:
   - А тво? препильне нутро нiколи не пiдiймалось вище пiдозри. Нiколи!  I
мене тепер можеш узяти на замiточку, бо ж  я  iз  тих  неперевiрених,  якi
пiдтримували Бондаренка. Iди!
   - Я пiду, бо мушу коритись, i вообче,  але  гляньте,  чи  в  Бондаренка
справнi документи! - заволав Стьопочка. Во?нком презирливо вiдповiв:
   - Документи в нього справнi i совiсть також.  Не  розсудив  вас  мирний
час, то, може, розсудить вiйна.
   - Щось тут, видиться, нiби не те?. От незадача, - розгубився Стьопочка.
- Тодi дозвольте менi на пару годин одвихнутись до мiста.
   - Не дозволяю!
   - Але ж чому?! - розпачливо скрикнув Стьопочка.
   - Бо з Жмеринки вже вийшли за вами машини залiзпичношляхового полку.
   - I я буду разом iз ним? - переляк аж струсопуя Магазаником.
   - Разом.
   - Отако?!.. Попав з-пiд ринви на дощ... - зчавив обурення  Стьопочка  i
побокував до дверей, тут сiц  оборпувся  i,  про  всякий  випадок,  кивнув
головою во?нному: - Наше вам...
   - Iди.
   Розчепiрена постава Стьопочки зникла за дверима.
   Сагайдак мiцно стиснув Даниловi руку:
   - Ось як воно бува, хлопче. Бiс i  життя  робить  бiсiвським.  Посидьмо
перед дорогою, перед судьбою. Хай оберiга? тебе доля вiд усього_ лихого.
   - Спасибi, Зiновiю Васильовичу, спасибi!
   - Найшов за що дякувати! - I кивнув головою на  дверi:  -  Дьогтемаз  i
богiв обквеця? дьогтем. А нам тепер треба люто битися з ворогом, може,  до
останнього подиху битися. Знаю, яким ти був ревним хлiборобом, а  зараз  у
кожнiм прожилку ма?ш почути кров солдата, так тепер треба Вiтчизнi! Чу?ш?
   - Чую, Зiновiю Васильовичу. Вiрте менi.
   - Я тобi завжди вiрив, бо ж бачив, який ти в роботi, який серед  людей.
Менi не треба нагадувати тобi: з людьми ми дужi, з народом -  непереможнi.
Хто ж вiдступиться вiд цього, - пропаде i для себе, i  для  всiх...  Що  ж
наостанку сказати тобi, людинi, яка пороху не нюхала?  Найтяжче,  не  собi
знаю, буде перед першим бо?м i в першому бою. Не  скаменiй,  коли  почу?ш,
коли побачиш, як бiля тебе стане орудувати смерть, - стрiляй у не?, кляту,
ломи ??, безжалiсну, бо, видать, така  наша  доля:  нiхто  не  зломить  ?й
хребта, окрiм нас: Iванiв, Данилiв, усiх синiв, що вiрнiстю живуть.  Та  й
будь здоровим. Посидiли б трохи бiльше, але час не жде.
   Вони обнялися, притулились головами один до одного, а на  порозi  стали
близнята Гримичi й Стах Артеменко. Невже i в них негаразд з документами?..
   - Данило Максимовичу, i  ви  з  нами?!  -  зрадiли  близнюки,  трiпнули
буйними, з сонцем чубами.
   - У Данила Максимовича iнша  дорога,  -  строго  подивився  на  хлопцiв
Сагайдак.
   - А жаль, - одразу посмутнiли парубки: у них же так - почне смiятись чи
журитись один, зараз же засмi?ться чи зажуриться i другий.



   II

   Провiвши Стьопочку до вiйськкомату,  Магазаник  самотньо  повертався  в
лiси.
   Обабiч липового шляху, як i полись, з  пагорба  на  иагорб  пiдiймалися
корогви молодого жита, але сьогоднi й вони не  заспокоювали,  а  тривожили
душу. Що, що,  а  жита  Магазаник  любив  тi?ю  неспокiйною  любов'ю,  яка
невiдомо з яко? предковiчпостi входить у кров селянина. Любив вiн i  тiнi,
що мiнливими плесами перехлюпувались iз жита на жито, iз жита за  обрiй  i
мали в собi бентежнiсть утемнiлого  срiбла.  Але  тепер  i  тiнi  загубили
срiбний повiв, поважчали, поважчало i сонце в небi: вiйна!
   Тiльки безнадiйний дурень та безнадiйний злостивець може радiти вiйнi -
отому страшному посiву здичавiння, свинцю  i  смертi.  Магазаник  по  собi
добре знав, що таке вiйна i ?? крученi  та  скалiченi  шляхи,  бо  вона  ж
спочатку поманила його фальшивими шовками  гетьманських  шликiв,  а  потiм
кинула на тi загидженi дороги, про якi й тепер лячно згадувати. Коли б  не
вона  зi  сво?м  брудом  щодення,  менше  довелось  би  потiм   шахрувати,
викручуватись, плюгавити i, певно, його нутро не було  б  до  краю  забите
усяким грiхоплутством.  О,  грiхи  нашi,  грiхи;  обсiда?те  ви  людину  i
паршивою копiйкою, i злобою, i солодкими любощами,  обсiда?те  все  життя,
щоб жила вона зi страхом i вмирала зi страхом. Якби ж то можна було  знову
повернутися  до  рокiв  свого  дитинства,  коли  звичайний  цвiт  кульбаби
здавався червiнцями, а кожнi очi, кожен придолинок, лужок, i рiчка, i лiс,
i вiтряк, що блакитнавився бiля  самого  неба,  тримали  в  собi  хвилюючi
та?мницi.
   Та минула пора та?мниць, настав час спустошення, хоча  й  не  один  раз
видирав ти любощi, хоч i ма?ш у пота?мних закапелках не цвiт  кульбаби,  а
справжн? срiбло-золото... Вилiкуй мене, господи, бо стривожились костi мо?
i душа стривожилась моя.
   Чи не вперто за довгi роки Магаза?шк отак вiдчув i тягар сво?х  грiхiв,
i гнiтючий тягар самотностi, бо яким не був  його  Стьопочка,  а  все-таки
син, та ще й одинак. Даремно свого часу вiн, Семен, так  остерiгався  мати
дiтей. Бо що ж тепер одип син?.. Ох, як знову подешевша? людське життя,  а
подорожча? хлiб, сiль i золото. Солi вiн уже двi пiдводи завiз у лiси, хоч
якими словами обзивали його жiнки. Тiльки одним трохи втихомирив ?х:
   - У мепо ж лiсництво па плечах, а у вас пiдинiдуальпi роти!
   А як тiльки достигне жито - все до зернини треба впакувати в сховок, бо
хто зна?, на яких шалених вагах теперiшня вiйна буде важиш насущний хлiб.
   Тихо-тихо мають короговки молодого жита, тихо-тихо поскрипують  колеса,
i скрипить всерединi печаль, обмотуючись i згадками пройдешнього, i журбою
сьогодення, i тим дрiб'язком, що, певне, нiколи не витiкав iз його жил. То
й що з того? Вiн же не високими матерiями чи iдейностями живе, та й що  не
кажи, а в людини бiльше дрiбних справ, анiж великих, - хотiв перед  кимось
виправдати себе, але не виправдав i ще раз глянув на розливи жита.  Чогось
стало жаль ?х, нiби по них котилася невблаганна колiсниця вiйни i  смертi.
А покотиться ж, бо сiли фашисти не в шарабани, а  в  танки.  Це  так  йому
колись  говорив  Оникiй  Безбородько,  якого  аж   лихоманила   злоба   до
бiльшовикiв. Де вiн тепер трусить заяложеними патлами i до кого  прив'язу?
жовтi печатi очей?
   I знову в безоднi минулих рокiв  вигойднулись  гетьманськi  шибеницi  i
петлi, нашмарованi сiрим солдатським милом, i витягнутi ши?  пiд  ними  та
мiж небом i землею молодi, iз вiтром чуби.
   Невже це було?!
   Невже це буде?!
   Незвична тиша стояла довколо його лiсово?,  щойно  облагоджено?  оселi.
Нiде не озветься нi жiночий голос, нi коса косаря, нi пiсня  чи  пересмiхи
громадiльниць. Отак, неначе в мертве царство ввiйшов.
   Обходить Магазаник сво? володiння - i лiси, i галявини, i кортунок,  де
над осамотiлими пнями п'янко пiдсиха? нескошена трава, а  бiля  пнiв  млiв
достигла дика полуниця, - i нiде нi лялечки, i нiде нi  слова,  тiльки  на
пасiцi бджоли розстеляють тремтливе золоте снування.  Для  кого  вони  так
стараються на мед: для сво?х чи для чужих? А якi вулики в  нього!  Усi  на
вiсiмнадцять та на двадцять чотири рамки! Уже пора вiдокремити на головний
медозбiр маток од бджiл, щоб менше було черви, а бiльше меду... Найшов чим
турбуватися тепер.
   Отут па пасiцi колись до нього, як молодiсть сама, пiдiйшла легкостанна
Марiйка з такими косами, що гордовито вiдхиляли ?й голову. А в  тих  косах
заплуталась  стрiчка  бабиного  лiта  i  пе  знала,  що  ?й   робити:   чи
пригорнутись до людини, чи злетiти у небо. Bin  саме  вирiзав  з  дуплянки
щiльники i спочатку не помiтив дiвчини. А коли побачив - скам'янiв  од  ??
погляду, од ?? усмiшки. Боже, що то була за усмiшка! Святiсть i лукавство,
непевнiсть i жадання чогось, довiра i опаска мiнились, вражали  у  нiй.  I
вражали весняно-зеленi очi з та?мничою iмлою чи хмелем юностi.
   По знаючи куди подiти руки, з яких  тягуче  стiкав  мед,  вiн  паронiтi
вичавив з себе:
   - Чого тобi, дiвчiно?
   - Роботи, дядечку, шукаю, - наспiвно прожеоонiла вона i  онов  освiтила
йому сво?м поглядом.
   - А що ти вмi?ш робити?
   Дiвчина глянула на сво? завеликi рученята i вже посмiхнулася ?м:
   - _Полоти, прати, мити, варити, жати, орати, сiяти, косити.."
   - I навiть косити?
   - I навiть косити. Ми рано зосталися  без  батька,  -  враз  посмутнiла
заробiтчанка, i бiля уст ?? зникли пота?мнi ямки, що вибивались усмiхом.
   Магазаник травою витер руки.
   - Тодi он бiля возовнi вiзьми косу i  пройди  покiс,  -  не  так  хотiв
бачити косьбу, як бiльше побути з дiвчиною, з ?? голосом, з ?? посмiшкою.
   Марiя хутенько метнулася до возовнi, потiм пiдiйшла до нього  i  вмiло,
по-косарськи, махнула косою, а на плечах ?? гойднулися  важкi,  з  бабиним
лiтом коси.
   Вiн любувався ними, i дiвочим станом, i попалiлими  литочками,  на  якi
осипалась передосiння роса. Чи для роботи, чи для грiховно? зваби родилася
ти? Недарма ж кажуть: грiх родився недалеко вiд краси.
   I того ж дня лiсник потягнувся до Марi?, що так манила i  лячно  тiкала
вiд нього, знову ж таки манячи до себе. Вiд синього передосiння  до  бiло?
зими тягнулася ця гра. А  як  опустились  на  землю  хуртовини  -  прийшла
дiвчинi бiда. I вже не радiсть, -а сльози забринiли на ?? сполоханих вiях.
Та й вiн небагато мав утiхи з того солодкого  i  грiховного  зеленооччя  -
холодного  беззоряного  вечора  довелося  пота?мно   справити   Марiю   до
баби-знахарки, бо не хотiв, щоб у Стьопочки з'явився братик чи  сестричка.
А тепер би за щастя мав дитячий щебет бiля себе. От i нема кому принести з
пасiки меду, нема кому покласти руку на голiвку,  нема  вiд  кого  почути:
тату!
   I тепер Магазанику стало жаль Марi?, яка десь  зникла  з  сво?м  горем,
жаль стало i ненародженого життя, та й себе жаль, що не  став  при  всьому
розумi хоча б просто людиною.  Але  не  хтось  же  обкрадав  тебе,  а  сам
обкрадав i витолочував свого душу.
   Гай-гай, де тепер тi вiтряки i червiнцi кульбаби  твого  дитинства?  Де
той спокiй душi, що його мав звичайний хлiбороб i коло свого плуга, i коло
сво?? родини? Магазаник пiдiйшов до дерев'яно?  бездопки,  на  якiй  стояв
покутнiй вулик. Отут пiд бсздопкою була закопана частина золота з головами
останнього царя. То й що iз цього пота?много скарбу? Навiть  ти  не  бачиш
його. Л по раа думалось, що буде любуватися ним iз Оксаною. Ох та  Оксана!
Коли б не вона, то, певне, по сталося б отак iз Марi?ю.
   Мiж деревами бiлими шатами замаячила висока постать конюха Гордiя, який
i до цього часу влiтку ходив лише  в  полотнi.  Теплий  пополудепь  .човив
промiнням i тiнями старого, а вiн iшов мiж ними, як сама журба.
   - Гей, дiду! - гукнув Магазаник, радiючи, що хоч одна жива душа забрела
в лiси.
   Старий сумно пiдiйшов до лiсника, сумно привiтався, i навiть у  диханнi
його озивалися болi.
   - Як воно? - i сам не зна?, про що тепер говорити.
   - Провiв онукiв на вiйну. Пiшли хлопцi, мов саме здоров'я, а скiльки  ж
калiцтва наробить iз них вiйна?.. Видать, не ма?  проклятий  Гiтлер  сво?х
дiтей.
   - Таки пе ма?. Iдiть до худобини, дiду, - i лiсничу, i  мою  догляньте,
бо сьогоднi нiхто не приходив. Старий похилив голову:
   - А хто ж прийде, коли така осмута пiшла свiтом?
   - Ви ж i ночуйте в лiсi.
   - Тепер, мабуть, i ночувати буду, бо пiшли всi мо? онуки на вiйну. Знов
земля залишилась на руки старих та малих.
   - Скiльки ж у вас онукiв було?
   - Допризовникiв  дванадцять  -  як  апостолiв.  Та  все  такi,  наче  з
малювання вийшли. - Гордiй стягнув з сиво? голови перепiчку картуза, витер
ним прив'ялi повiки й, заточуючись, побрiв не до лiсникового  подвiр'я,  а
до старих, сивих од негоди бортiв, бо дуже кохався в бортiвництвi.
   Довго дивився йому вслiд Магазаник, а потiм iз  пасiки  навмання  пiшов
розiмлiлим чорнолiссям, що вже зблискувало рожевою ряснотою черешнi.  Край
самого лiсу, до якого  стiкались  ще  не  розквiтлi  гречки,  вiн  побачив
хлопчика i дiвчинку, вони пригинцем збирали суницi,  що  тепер  нагадували
йому краплини кровi. Почувши кроки, дiти пiдвелися,  сторожко  глянули  на
нього. I враз лiсник побачив такi до болю знайомi зеленi  очi,  що  навiть
йому  стало  лячно.  I  кучерики  так  само  в'ються   бiля   вух.   Може,
примарилось?.. Та нi!  Сто?ть  же  перед  ним  дiвчинка,  свiтить  зеленою
задумою, в яку потiм роки, напевне, внесуть сполох i чар кохання.
   - Ви ж звiдки, дiти? - тихо запитав, жадаючи й боячись вiдповiдi.
   - Яз Балина, а Олена аж iз другого району, вона при?хала до нас, бо  ми
?? рiдня, - охоче вiдповiв хлопчик.
   - Оленко, а як твою матiр звати?
   - Марi?ю, - не дивлячись  на  нього,  вiдказала  дiвчинка.  Бiль  лапою
зчавив середину Магазаника, вiн оглянувся на невидиму пасiку, почув давнiй
дзвiн коси, побачив тi ноженята, на
   якi пспппласi, рога.
   - Олсико, а батько в тебе ??
   - ?, - здивовано i з острахом вiдповiла дiвчинка.
   - I як його звати?
   - Дмитром, - замiсть Оленки сказав хлопчак.
   - Гарне iм'я, - похвалив Магазаник. "Таки вийшла за  когось  Марiя.  От
наче i ? в нього дитина, та насправдi нема, а  вже  i  старiсть  на  плечi
сiда?".
   - А ви ж хто, дядьку? - спитала Оленка.
   - Пасiчник, - насилу виморщив непевну посмiшку. - Ходiмо, дiти, до хати
лiсника. Я вам виносу меду.
   - Ми туди не пiдемо, - сполохано вiдказала дiвчинка i вiдступила назад.
   - Чого, Оленко?
   - Мама казала, щоб ми обминали хату лiсника, бо то закляте мiсце.
   Магазаник здригнувся:
   - Отак i казала?!
   - Еге!
   Забобонний острах на якусь мить охопив лiсника, вiн кинув око туди,  де
мала стояти його оселя: а що, коли й справдi то закляте  мiсце?  Потiм  ще
раз покрадьки поглянув на Оленку, яка, вже  збираючи  суницi,  гнулася  до
трави, та й, одриваючи обважнiлi ноги вiд землi, пiшов узлiссям. Коли  вiн
оглянувся, дiтей не було видно. А от очi, i дитячi, i Марi?нi, млостили  й
млостили, та ще в пам'ятi шаржакала коса, що входила не в трави, а в болi.
Може б, пiти в отой Балин, розшукати Марiю? Але що тодi  замелять  людськi
язики?.. О грiхи нашi, грiхи. Не раз душа пада? у вашу страшну купiль, яка
не змивав бруду дорiг i часу.
   Напевне, нiщо iнше, як самотнiсть i отi слова Оленки про закляте мiсце,
погнали Магазаника не до лiсово? оселi, а в село, де тепер пусткою  стояла
його перша хата, що колись не раз у  негоду  лякала  полохливу  дружину  i
малого Стьопочку...
   Коли  у  вiсiмнадцятому  роцi  гетьман  Скоропадський   утiк   до   фон
Гiнденбурга, Магазаник накивав п'ятами з вiйська. У якогось хуторянина, що
мав  обтерненi  тини  i  скажених  вовкодавiв,  вiн  обмiняв  гетьманський
кожушок, синi  шаровари,  смушеву,  з  золотою  китицею  шапку,  чоботи  з
по-турецьки загнутими носками i по-турецьки криву шаблю на свитку,  iршанi
штани  ',  полатанi  шкарбанища  та  батiг  i  тихцем  прибився  до  свого
посивiлого батька. Почоломкались на порозi, i чепуристий  батько,  який  у
всьому любив охайнiсть, одразу запитав:
   - Так що ти привiз iз вiйська: грошви чи вошви?
   - I того, i другого, - засмiявся Семен.
   Старий бридливо поморщився:
   - То зараз не заходь до хати - роздягайся в  сiнях.  Тво?  лахмання  ми
спалимо, тебе вiдми?мо, а тодi можеш i душу розважити: самогону вистачить.
   Напровеснi батько, якого аж вернуло вiд пожадливостi сина,  почав  його
вiддiляти. Насамперед вони вибрали мiсце,  де  вибуду?ться  нова  простора
хата, i привезли з панського лiсу грубезнi дубовi пiдвалини. Обдивився  ?х
старий, любовно поторгав руками i пожалiв вiк дерева:
   - Не в землю, а  на  камiнь  треба  покласти  його,  -  тодi  два  вiки
стоятиме.
   - Де ж ми того каменю вiзьмемо, коли кар'?ри аж у  Вiнницi?  I  тодi  в
розмову  втрутився  крамар-пройда  Влас  Кундрик,  що  саме   при?хав   iз
сусiднього села купити чи вициганити в батька меду.
   - Можна i ближче знайти, - не знати на що та?мниче натякнув крамар.
   - Де?
   - У пана  Дашкiвського,  -  Кундрик  заснував  усе  обличчя  павутинням
лукавостi.
   Семен згадав дивака-пана, який жив рiзною старожитнiстю i з  усiх  усюд
звозив на сво? подвiр'я половецьких та скiфських баб. Цi неоковирнi камени
стояли проти неба, лякаючи дiтвору i вагiтних жiнок.
   - Де ж у нього камiнь узявся?
   - А хiба отi баби, що колись на могилах стояли, не  камiнь?  Пан  тепер
кудись утiк, то й набереш тихцем пiд  пiдвалини  того  добра,  а  менi  за
пораду могорич поставиш.
   - За цим дiло не стане, але ж цi баби - iсторiя.
   - Кому ця iсторiя  потрiбна,  а  камiнь  згодиться,  -  смi?ться  тонке
павутиння зморщок, що довчасно почало пробиватися на обличчi крамаря...
   Вiн так i зробив: за одну нiч кiлька  разiв  обернувся  з  наймитом  за
каменами, а потiм почав укладати ?х у неглибокi рiвчаки. Щоб камiнь  рiвно
лiг по кутках, довелося розбити чотири камени i нарiвно покласти де  ноги,
де груди, де голови. Того ранку, як на камiнь мали  зрихтувати  пiдвалини,
густо випала роса, i коли Магазаник з  майстрами  пiдiйшов  до  камен,  то
побачив у ?хнiх очах сльози.
   - Не на добро плаче камiнь, - похитав головою  старий  майстер,  котрий
зводив пе одну оселю.
   - Забобони, - вiдказав батько, хоча i йому не дуже хотiлося  закопувати
камiнних жiпок.
   - Навряд, - вiдповiв майстер i старими  руками  почав  витирати  очпицi
камен, щоб не йшли нони в землю з сльозами.
   Магазанi?к довго не мiг  забути  цi  сльози  па  камiнних  жiнках.  Та,
очевидно, не вгада?i старий майстер: добро  звiдусiль  попливло  до  ново?
хати, i тiльки непоко?ла вопа сiм'ю, коли шалопiли вiтри чи  хуртовини.  В
таку пору з-пiд пiдвалин чувся стогiн i голосiння засипаних землею  камен.
Його полохлива жiнка  не  витримувала  цього  голосiння,  хапала  на  руки
Стьопочку й тiкала до батька чи сусiдiв. Тодi в самотинi навiть Магазапику
iнодi ставало моторошно вiд камiнно? туги вiкiв.
   Про таке, звiсно, довiдались люди, i селом пiшли  чутки,  що  Магазаник
зна?ться з нечистою силою. Хтось iз жiноцтва при молодому мiсяцi бачив, як
з комина його хати на вогненному помелi  вилетiла  молода  напiвроздягнена
вiдьма. IIа ??  оголених  грудях  красувалися  виновий  i  чирвовий  тузи;
тримаючись ?х i помела, вона покружляла, покружляла над селом,  спустилась
i шугнула в повiтку Приходькiв. Вiдтодi в бiдолашних Приходькiв зманчилась
корова. З часом цi чуткi? притихли, та не стихали в негоду камени...
   Чи втихомирились нарештi вони за цi роки, якi вiн прожив у лiсах? Усе ж
мас свiй початок i кiнець.
   Походивши просторим зеленим подвiр'ям та городом i  нiде  не  побачивши
жодно? людини, лiсник неохоче вiдiмкнув колодку, вiдчинив рипливi дверi  i
переступив порiг, що вже почав порохнявiти. Дух пустки  одразу  повiяв  на
нього. В оселi клубки i  мотуззя  павутиння  пообплiтало  кутки,  i  старе
дзеркало,  i  вицвiлi  фотографi?,  i  божницю  з  дорогими,  ще   матiр'ю
купованими образами.
   "Ох, Одарко, Одарко, за що ж я тобi на дурнпчку вiдпускаю дрова? I чи?м
деревом ти облагодилась?" - звернувся в думцi до вдови-сусiдки, що сяк-так
доглядала за його хатою i городом.
   Вiн повiдчиняв усi вiкна, потiм зв'язав з чорнобилю вiник, позмiтав ним
павутиння, далi дiстав iз шафи пляшку горiлки, чарку та полумисок добiрних
волоських горiхiв iз свого гiллявого горiха, що прожив iз двiстi  рокiв  i
досi родив. Можна  було  б,  гукнувши  дугастоброву  Одарку,  i  зготувати
мудрiший пiдвечiрок, але сьогоднi, напевно, i вона  зустрiне  його  тiльки
скорботою.
   Вже наливаючи чарку, вiн знову побачив зеленi дитячi очi та й  притопив
?х i спомини  горiлкою.  Лiсник  швидко  захмелiв,  скинув  чоботи  i,  не
роздягаючись, лiг на скрипуче лiжко. У  сон  йому  теж  прийшли  Оленка  i
Марiя, прийшов i посвист коси. Але яко? коси?.. Що тне  вона  -  траву  чи
життя?.. А  потiм  вiн  виразно  почув  плач  i  голосiння.  Вiд  цього  й
прокинувся, гадаючи, що  його  розбудили  половецькi  й  скiфськi  камени.
Тiльки чого це вони вже голосять зараз, коли навiть не шеберхне  вiтерець?
Навiки, певне, зледащiла його хата. Чи пересипати ??, чи продати? Ну  чого
ти голосиш, навiжена?
   Сердячись на свою оселю, вiн босонiж вийшов на заросле подвiр'я, вмочив
ноги в росу i тiльки тут зрозумiв, що не мертвий  камiнь  лихоманить  його
сновидiння: то на сусiдському дворищi голосили не камени,  а  матерi,  якi
сьогоднi попрощались зi сво?ми дiтьми.
   А над скорботою  матерiв,  над  ?хнiми  сльозами,  наче  з  потойсвiту,
захлинаючись  ядухою,  летiли  пити  кров  упирi  двадцятого  вiку  -  отi
бомбовози, що невiдомо чого тримали на собi хрести.



   III

   "Браття i дружино? Бог нiколи не вiдпав був  Русько?  землi  i  руських
синiв на безчестя: по всiх усюдах вони вiдбирали свою честь".
   (Галицько-волинський лiтопис)_

   Переджнивнiсть лягла на засмученi подiльськi ниви, а трохи далi - на
захiд - iшли жнива, невблаганно жорстокi жнива.
   Чорними  вогнями  до  самого  неба  пiднiмалися  мiста,  палали   бiлi,
по-дiвочому беззахиснi села, горiли розстрiлянi жита, горiла у  лiтаках  i
танках наша юнiсть, i, пiдваженi багряними вибухами снарядiв, вiдходили  у
вiчнiсть гармашi.
   То був трагедiйний час, не тiльки наш, а й усi?? землi, хоча не всi  ??
дiти розумiли i розумiють це. Тодi на ваги  людства  нещадно  були  кинутi
життя i смерть, i, як  здавалося  багатьом,  переважувала  смерть.  Сво?ми
слiпими  очницями  i  притемненими  зелено-блакитними   очима   новiтнього
василiска вона вже бачила тiнь свастики над усi?ю  планетою.  У  переможно
опереточнi пози ставав Адольф Гiтлер - "вождь армiй, що  перемогли  долю".
Так, зневажаючи iсторiю розуму,  возвеличив  вiя  себе  недолугим  розумом
самозакоханого тирана. Вiрячи в свою генiальнiсть, вiрячи  в  прихильнiсть
до нього провидiння i гороскопiв, вiрячи в сво? володарювання над  свiтом,
вiн не вiрив, що кiнець усiх тиранiв однаковий, i шматував життя  з  усi?ю
сатанинською винахiдливiстю пайжахливiшого ката  двадцятого  вiку  i  всiх
вiкiв. Нiколи земля не випила стiльки слiз i кровi... Нiколи гайвороння не
виклювало стiльки очей... Нiколи дика жорстокiсть не мала  таких  страшних
жнип... Перед вiйною у якiйсь закордоннiй  радiопередачi  Данило  чув,  як
диктор,  говорячи  про  "геополiтику"  фашизму,  назвав  Гiтлера   янголом
руйнування. Чи навмисне помилився ти, радiовiщун,  переплутавши  янгола  з
нiчним дияволом. Нiчний диявол! З яко? страшно? трутизни, з яких  згусткiв
темряви, з яких примар середньовiччя виклiщився ти?
   Колись  Данило  в  бiблiотецi  Академi?  наук  прочитав  розвiдку   про
демонологiю схiдних слов'ян. Яких  там  не  було  страховиськ,  що  лякали
довiрливi душi i сни наших  предкiв.  Але  всi  цi,  навiть  разом  узятi,
страховиська не йшли нi в яке порiвняння  з  Гiтлером  i  його  бiсiвським
сонмом.
   Що ж тебе, зловiсний могильнику, який сам себе назвав "лiдером  нацi?",
зробило таким? Невже тiльки отi двi пухлини, що звуться безмежнiстю  влади
i расовою зверхнiстю?.. Як i завжди, розпадеться ва попiл  тиранiя,  як  i
завжди, розсиплеться на тлiн фальш жорстоких теорiй. Але скiльки  це  буде
коштувати нашим невтiшним матерям i пiдстреленим народам?..
   Пiд одноманiтний перестук колiс болiспо б'ються думки, i нiщо тепер  не
може заспоко?ти серця: нi лагiдна синя вечорина, що  попаски  наближа?ться
до тебе, нi зiтхання колоса, що сполохано саха?ться  колiс,  нi  потемнiлi
степовi байраки, нi отi ставки, де волошкова снивода купа?  вечiрню  зорю,
нi отi першi жницi, що жнуть недостиглi жита i сльозою проводжають бiйцiв.
Ох тi жiночi сльози на снопах. Та аби тiльки на снопах... Не думати б,  не
думати про це, та не можна не думати, поки ти живий.
   За  чорним  паровозом  "Е"  стугонять,  здригаються,  перестукують  двi
звичайнi платформи з незвичайним смертельним вантажем - толовими  шашками,
глiцерином, селiтрою, запалювальними трубками. Спочатку страшно було ?хати
з таким вантажем, та людина звика? до всього - навiть спати  на  мiшках  з
вибухiвкою.  Ось  i  зараз  бiйцi  лягають  на  смерть,  сяк-так  прикриту
шкарубким брезентом, i  тiльки  бiля  зелених  спарених  кулеметiв,  немов
лелеки, чатують кулеметники. Вже не перший раз на  них  випадають  ранковi
роси i свинцева роса вiйни. Спочатку, побачивши,  як  на  тебе  сторчголов
налiта? ворожий лiтак, хотiлося на всьому ходу  скочити  з  платформи,  та
потiм звиклось.
   I знову жницi в хлiбах з-пiд руки i сльози проводжають  ?х,  i  жодного
чоловiка в полях. Он лише пiд двома снопами червонi? з верболозу колиска -
може, хоч у нiй пiд колосом росте майбутнiй орач. "Дитя спить, а доля його
росте". Яка ж буде твоя доля, дитино?..
   Чи?сь пальцi скрадливо-скрадливо лягають Даниловi на плече i пронизують
усе тiло дрожем - одразу  згадався  отой  паскудний  випадок  на  подвiр'?
вiйськкомату. Невже й зараз Стьопочка? Так, це вiн, тiльки  нема  тепер  у
його руцi i на обличчi колишнього нахабства.
   - Чого тобi? - скида? з плеча руку й понуро дивиться на Стьопочку.
   - Та нiчого, - зiтха? той i опуска?ться на скриньку з  толом.  -  Сумно
стало всерединi, i вообче. То й думаю собi: пiдiйду до земляка, бо до кого
осьдечки тут пiдiйдеш, коли всi чужi? Ще не лягасте?
   - Як бачиш.
   - ? я нiяк не можу заснути, бо смерть шнурку? i згори, i пiд боком, i в
узголов'?. От ма?мо сусiдство - гiрше анiж на цвинтарi.
   - Звикай.
   - Легко сказати: звикай! - найоржився Стьопочка  i  тицьнув  пальцем  у
скриньку. - Один дух толу вбива? душу кислятиною. Думаю, ви  теж  не  дуже
звикли до нього? Не дай бог детонацiю, так i клаптика  шмаття,  но  то  що
тiла, з усiх нас не знайдуть, i вообче.
   - Чого, Стьоаочко, думати про найгiрше?
   - А де, за якi грошi тепер вiзьмеш краще? - I знизив голос до шепоту: -
Чули ж?
   - Що?
   - Залишили нашi Львiв. Уже фашисти там на капусту  шаткують  людей.  То
хiба це вiйна?
   - А що ж це?
   - Одне самогубство. Де ж та чужа територiя, на  якiй  ми  поввннi  бити
ворога?
   - Буде i ця територiя!
   - Але коли ж вона, пита?ться в задачцi, буде? Як нас не буде?
   - I таке може  статися.  На  те  й  вiйна.  Обличчя  Стьопочки  болiсно
скривилось, i вiн безнадiйно махнув рукою.
   - Я, Даниле Максимовичу, надiявся втiху якусь почути,  а  ви  теж  наче
полiтрук. Ось i ми вже завтра полiземо в пащеку смертi...
   - А як же iнакше?
   - От i я гадаю: а як же iнакше? -  щось  каже,  та  чогось  не  доказув
Стьопочка. - Уже Львiв здали... А де ж нашi "три  танкiсти,  тро?  веселих
друзiв"?
   - Не панiкуй, Стьопочко, не панiкуй, - хоче якось  заспоко?ти  його.  -
Побачиш, що змiниться фортуна вiйни.
   - Коли б то побачити, але, щось видиться, - не  до  того  йде.  А  далi
впаковую язака на два замiси: за .губи i зуби. Та й на добранiч,  хоча  де
тепер та добра нiч? Попереду чи позаду?.. - Стьопочка, так i не  доказавши
чогось, впакував язика на два замки i пiшов спати. Вiн довго вовтузився на
мiшку а селiтрою, а в цей час од спарених  кулеметiв  тихо  озвався  голос
кулеметника Iвана Переделюка:
   - Василю, ти спиш?
   - Уже дрiмаю.
   - А в тебе нема чогось по?сти?
   - О господа, невже тобi зараз ?дло в головi? - пiдвiвся зi  свого  ложа
веселогуби", з гнiздом кучерiв на головi сержант Василь Мiрошник.
   - Я завжди, коли хвилююсь, то дуже хочу ?сти. Таку вже маю душу.
   Мiрошник тихо засмiявся:
   - Душу чи шлунок?
   - I те, i друге, - анiтрохи  пе  бентежиться  Перепелюк.  -  Якось,  як
умирав мiй дiд-пасiчник, я, сидячи бiля  нього,  щоразу  з'?дав  полумисок
меду.
   - Полумисок?! - не повiрив, пирснув Мiрошник. - I що далi буяо?
   - Далi мiй скупенький дiд, дивлячись, як  я  трощу  його  мед,  од  тих
збиткiв видужав, а я трохи заслаб. То в в тебе щось?
   - Нема. Ось краще заспiва?мо, - Мiрошник струсонув  гнiздом  кучерiв  i
пiдiйшов до Перепелюка.
   - Так сплять же солдати,  -  завагався  кулеметник,  що  мав  неабиякий
тенор.
   - А ми так пустимо пiсню, щоб не  збудити,  а  приспати  ?х.  Про  зорю
вечiрню.
   - Де там нашi вечiрнi зiрки i  зiроньки?  -  аж  зiтхнув  Перепелгок  i
оглянувся на ту далину, яку вони покидали. - Стоять собi десь пiд вербами,
а нiде нi одного хдопця. Оце б покласти  руку  на  пазуху  сво??  любо?  i
почути од не?: "Тiльки без рук..." Що ж, почнемо.
   I тихо-тихо, чи то вiд житечка, чи то до житечка стрепенулася пiсня, до
ладу по?дналися два голоси:
   Зоре моя вечiрняя,
   Зiйди над горою...
   Та не вгадали хлопцi, що ?х ие почують. То тут, то  там  з  скряньок  i
мiшкiв вибухiвки почали пiдводитися бiйцi i  при?днувати  сво?  голоси  де
голосiв кулеметникiв. Пiдвiвся i кремезний  круглолиций  лейтенант  Вiктор
Кириленко. Вiн хотiв гримнути на спiвакiв,  але  передумав  i  сам  хвилею
густо? октави пiдмив ?хнi голоси.
   На якомусь уже попустошеному  безшибному  полустанку  почула  цю  пiсню
лiтня, в чуга?нi жiнка, яка невiдомо кого  виглядаяа  а  темряви,i  одразу
заплакала.
   - Мамо, не плачте! Ми вернемося! - посмiхаючись, гукнув ?й Мiрошник.
   - Ой вертайтесь, синочки! Ой вертайтесь,  рiдненькi,  бо  як  жити  без
вас?..
   - Вiн знав, що повернеться, - прогугнi.в Стьопочка, який  теж  пiдiйшов
до спiвакiв. - Чи не з богом радився?
   Мiрошник почув це, злегка двома пальцями поторсав Стьопоччине вухо:
   - У тебе вiд страху заячi вуха ростуть.
   - I ноги теж, - в'?в Перепелюк.
   За рiкою вже спадав шал битви. За рiкою чорними масними вогнями  горiли
й догорали танки, нiмецькi i нашi. За рiкою, роздираючи небо i душу,  дико
вищали, падаючи на цiль, штурмовики, тiльки нiмецькi, i  противно  дрякали
мiномети. Не плуги - бомби, мiни й снаряди високо  пiдважували  прибережну
землю, вона, тяжко стогнучи, вкривалася вирвами, i  вони  одразу  затiкали
чорною водою. Кому й для кого  захотiлося  отак  копати  криницi,  в  яких
опинялися мертвi й живi?
   Це було за рiкою. А над рiкою на залiзничному  мосту  теж  iшла  битва,
мовчазна битва за час. Мостом з того боку проходили й про?жджали пораненi,
а пiд мостом i над  мостом,  зцiпивши  зуби,  бiйцi  лейтенанта  Кириленка
пiдвiшували до нижнiх i верхнiх поясiв ферм квадратнi  пакунки  вибухiвки,
переплiтали ?х детонуючим шнуром i скрiплювали з електрокабелем, який  уже
був  з'?днаний  iз  капсулем-детонатором,  що  йшов  од  толово?   криницi
середнього бика до пiдривно? машинки. Ця невеличка машинка, вiд iскри яко?
тепер залежала доля i мосту, i бiйцiв, сумирно лежала на  зеленому  березi
рiки, а бiля не? скоцюрбився молоденький  русочубий  сапер  i,  округливши
очi, напружено ждав свого часу; вiн вiрив i не вiрив, що вiд  одного  руху
його руки злетить угору таке громаддя.
   - Ти тiльки поглянь! - вражено зупинився бiля нього Iван Перепелюк.
   - Що воно? - наполохано пiдвiвся сапер, пiд сорочкою  якого  ворушилась
лихоманка. ,_
   - _Не туди дивишся. Он!
   На тому березi, з-за верболозу, у  завченому  строю  виходили  осiдланi
конi, але жодного вершника не було на них чи бiля  них.  Жодного!  Переднi
конi пiдiйшли до рiчки, зупинились, а далi з тихим iржанням ступили у воду
- i вплав. Усi вони перебралися на цей берег  i,  подзвонюючи  стременами,
понуро пройшли повз онiмiлих пiдривникiв.
   От i не стало вже вершникiв - конi пережили ?х...
   Мостом пробiгали пiхотинцi; згинаючись од ваги  плит  i  труб,  пройшли
мiнометники, проскочило кiлька машин, потiм у шаленому  летi  промчали  па
конях закiптюженi гармашi, далi прогуркотiв  броневик  i  два  танки,  вiд
одного з них пiдiймалася вгору чадна смолиста смуга воiню. А через  кiлька
хвилин з долини, нагнiтаючi? рокiт, почали виповзати нiмецькi  темно-сiрi,
з роздво?ними хрестами танки, iз  ?хнiх  тремтливих  гармат  вибивались  i
гасли снопи вогню. За танками,  тримаючи  на  животах  автомати,  бiгли  в
землистих з рiжками касках автоматники.
   Поблiдши, лейтенант Кириленко  скотився  з  мосту  на  берег,  до  бiля
машинки коцюрбився молоденький сапер. Побачивши командира, вiн  одну  руку
поклав на машинку, другою взявся за ключ.
   - Зажди!
   Ось першi танки рвонулись на мiст.
   - Давай!
   Сапер повернув ключ раз, i вдруге, i втрете, потiм з жахом подивився на
отвори затискувачiв: чи не вискочили з них дроти. Нi, не вискочили. I тодi
до лейтенанта:
   - Десь осколок перебив кабель! Що робити?!
   - Бори машинку - i до платформ!
   Як вiтром пiдхопило командира. Не чуючи затерплого серця,  вiн  кинувся
до моста, назустрiч танкам. Пiт вiдчаю котився з його округлого побiлiлого
обличчя. Так по-дурному ма? загинути i його праця, i  його  взвод.  Ще  не
добiгши до першо?, гнуто? на райдугу ферми,  вiн  помiтив,  як  мостом  до
середнього бика пiдповзав  сержант  Василь  Мiрошник,  пiлотка  злетiла  з
голови, i вiтрець бавився гнiздом його кучерiв.  Побачивши  в  руцi  бiйця
запалений прядивляний шнур, лейтенант зрозумiв усе i мимоволi зiтхнув. Ось
здригнувся бо?ць: на плечi його кров'ю почала пiдпливати гiмнастерка.
   Лейтенант упав на землю i теж поповз по мосту.
   - Товаришу сержант...
   - Нiчого, нiчого, - пiдвiв  голову  бо?ць,  навiть  посмiхнувся  i  для
чогось показав командиру запалений шнур. - Повертайтеся  назад!  Я  сам...
Вiдводьте платформи.
   Мiрошник доповз до середнього бика, вчепився  руками  в  залiзо  ферми,
знайшов ногами отвiр толово? криницi i обережно опустився на  смертоносний
вантаж, що  роки  чекав  свого  часу.  Тут  юнак  вирвав  уже  непотрiбний
електродетонатор, замiсть нього вставив цурпалок бiкфорда  i,  завагавшись
на хвильку, приклав до  нього  прядивляний  шнур.  Вогненне  око  бiкфорда
смертю глянуло на хлопця. Над собою вiн ще почув  рев  i  гудiння  ворожих
танкiв, а з учорашнього вечора прибився шматок пiснi: "Зоре моя  вечiрняя,
зiйди над горою". От i не  зiйде  бiльше  над  ним  зоря  -  обiрвалась  у
вiсiмнадцять неповних лiт...
   Блиснули блискавки, струсонулась земля I рiка, моторошно пiднявся угору
середнiй бик, роздалися в боки залiзнi ферми  i  настил  мосту,  i  тiльки
потiм шалено прогуркотiв вибух...
   На  двох  платформах,  вантажених  вибухiвкою,  селiтрою,   глiцерином,
детонуючими шнурами, пiдвелися, скинули пiлотки, мовчки вклонилися рiчцi i
сво?му товаришу бiйцi.
   I лише один Стьопочка, вже надiвши пiлотку, не витримав!
   - От i повернувся один синочок...
   - Помовч, блазню! - мало не вдарив його Данило. Стьопочка  змiряв  його
ненависним поглядом, хотiв сказати щось дошкульне, та передумав  i  тiльки
презирливо буркнув:
   - Ох цi вченi. Чекай од них добра...



   IV

   Щo наближаючись до самого пекла фронту, то вискакуючи з його  вогнiв  i
механiзованих лапищ, невтомно нiс свою небезпечну службу взвод  лейтенанта
Кириленка. Висаджуючи в  повiтря  мости  i  станцi?,  залiзничнi  колi?  i
телеграфнi лiнi?, вiн одкочувався од лапищ  вiйни,  чорнiючи  вiд  кiптяви
вибухiв i болю утрат.
   Почорнiв, постарiв за цi днi i Данило Бондаренко. Вiд командування  вiн
уже мав двi подяки - першi подяки за руйнування. Чи ж думалось колись  про
таке людинi, яка жила зеленими сходами, бiлим цвiтом i обважнiлим  колосом
сво??  добро?,  рахманно?  землi?  А  тепер  вiн  здиблю?,  перепалю?   ??
вибухiвкою на печину i ма? порох цi?? почини не тiльки в чубi, а й у самiй
душi.
   Сьогоднi теж довелося...
   Ранок почався  майже  так,  як  усi  цi  ранки.  Десь  у  самому  небi,
вiдриваючи його вiд землi, шаленiли гарматнi громи i блискавки, пiд  небом
захлинались од перевтоми бомбовози, а тут,  за  обезлюйиеним,  зруйнованим
полустанком, бiйцi ворожили бiля громiздко?, зварено? iз п'яти рейок петлi
Черв'якова. Ось ??, незграбу, пiдвели пiд  збуренi  колi?,  лейтенант  дав
знак машинiсту, паровоз рушив, -  i  петля  почала  з  м'ясом  виривати  i
розкидати по боках рейки, шпали, костилi. Робота була  непосильна:  метал,
вириваючи метал, вибивав iз себе скрегiт i жалi, далi починав нагрiватися,
розжарюватись   i    десь    пiсля    дванадцяти-п'ятиадцяти    кiлометрiв
розвалюватись. Тодi треба було ?хати в депо, знову зварювати рейки  i  все
починати спочатку.
   Саме, коли трiсиула петля,  до  лейтенанта  Ки-риденка  охляп  на  конi
пiдскакав зв'язкiвець з батальйону i подав пакета.
   По виду командира бiйцi прочитали, що нiчого втiшного не  було  в  тому
пакетi.
   -  На  конi  -  махнув  рукою  лейтенант,  а  сам  швидко  пiдiйшов  до
закiптюженого машинiста, що, мов  шпак  iз  шпакiвнi,  виглядав  зi  свого
вiкоиця.
   - В депо? - запитав той.
   - Нi, троют ближче, - показав кружалко на картi. -  Женiть,  як  тiльки
можна!..
   - ?сть гнати, яв тiльки можна! - по-вiйськовому вiдповiв машинiст, хоча
був сугубо цивiльною людиною.
   Степова станцiя зустрiла ?х зеленим шумом молодих осокорiв  i  червоним
цвiтом мальви. Начальник станцi?, прочитавши  наказ,  поблiд,  для  чогось
скинув картуза i отак побiг виводити сво?х пiдлеглих з примiщення станцi?.
А бiйцi Кириленка, не дляючись, почали ?? мiнувати.  Потiм  настала  черга
великого мурованого зерносховища, що стояло по той бiк дороги; обабiч  не?
бiгли до блискучих ниток колiй спалахи квiтучо? мальви, а  за  колiями  на
обсадженiй акацiями дорозi нетерпеливилось четверо осiдланих коней.
   Коли Данило з  вибухiвкою  на  плечах  увiйшов  до  зерносховища,  його
вразило добiрне золото пшеницi, що пiдiймалось мало не до самого даху.
   "Уся сортова", - подумав i зiтхнув, не наважуючись скинути на це  добро
смертоносний вантаж.
   - Жаль робити з пшеницi попiл? - тихо запитав лейтенант Кириленко, який
теж вийшов iз хлiборобського роду.
   - Ще який жаль. Я цi?ю пшеницею все поле, до самого неба, обсiяв би.
   - А ми до самого неба пустимо пожарину, -  лейтенант  черпнув  у  жменю
зерна. - Колись у цiй  пшеницi  перепiлка  дiтей  виводила...  -  I  гiрко
посмiхнувся: - Ох, цi селянськi жалi...
   - Прорвалися нiмцi?
   - Прорвались... Робiть ямки! - наказав бiйцям. Солдати руками  вигребли
в пшеницi ямки, поставили в них смертоноснi лантухи, трохи присипали ?х  i
почали з'?днувати детонуючим шнуром. Коли все було  готове,  лейтенант  ще
раз смутком окинув золоте родовище i запитав Данила:
   - Пiдпалиш? Не затремтить рука?
   - Тут i камiнна рука затремтiла б... Але мушу пiдпалити.
   - Дивись.
   - Краще було б не дивитись на таке.
   Данило витягнув iз кишенi прядивляний обрiзок шнура,  запалив,  дмухнув
на нього i, вгрузаючи в пшеницю, пiдiйшов до того мiшка, в який була вбита
запалювальна трубка. Пiднеси вогонь до не? - i  вся  людська  праця  стане
тлiном. Нiколи в життi не доводилось йому кинути на  вiтер  хоча  б  жменю
зерна, а зараз  вiн  вiддавав  на  поталу  сотнi  тисяч  пудiв...  Ох,  цi
селянськi жалi...
   Коли з зерносховища повискакували бiйцi, Данило приклав свiй вогонь  до
запалювально? трубки i кинувся бiгти вiд того приреченого золота,  що  вже
не пораду? землю, людину i птаха. З теменi  його  ослiпили  сонце  i  цвiт
мальви, на очах забринiли сльози. Лл? не так зрозумiв цi сльози  лейтенант
Кириленко.
   - Терпи, козаче, отаманом будеш.
   - Чи пе багато тепер отаманiв появиться?.. - Данило в напрузi обернувся
до зерносховища, з  опаскою  дивлячись  на  нього.  Ось  воно  рiвно-рiвно
пiднялося вгору, на мить застигло, наче зупинилось у повiтрi,  i,  курявою
беручись, почало розвалюватись. I тiльки пiсля цього грi?шiув вибух. Тепер
вивiльненi дим i вогопь одраяу почали жерти й отруювати людську працю.
   - От i все. Нi собi, пi людям, - похмуро сказав лейтенант. -  На  конях
умi?ш ?здити? - I глянув за колi?, де норовились ув'язанi до акацiй конi.
   - Чому ж не вмiю.
   - Тодi з Ромашовим i Магазаником залишайтесь  на  станцi?,  -  i  пiшов
вiддавати наказ, щоб увесь  взвод  ?хав  у  депо,  де  тепер  розташувався
батальйон.
   Коли паровоз,  набираючи  швидкiсть,  зник  з  очей,  лейтенант  звелiв
Ромашову й Магазанику вилiзти  на  дах  станцi?  i  стежити  за  всiм,  що
робиться довкола. Данила вiн залишив на перонi,  а  сам  пiшов  у  кiмнату
начальника станцi?.
   Збираючись лiзти па дах, Стьопочка, який отупiв за цi  днi  чи  то  вiд
вибухiв, чи вiд пота?мних думок, запитав Данила:
   - Чи довго ми будемо нищити все на землi?
   - Хiба це ми нищимо? Це лихо наше оруду?.
   - Не думав я, що ви пустите з димом оцю пшеницю,  -  показав  рукою  на
пожарину, од яко? солодкувато вiяло димом i тугою святого хлiба.
   - Я теж не думав, - понуро вiдповiв Данило, не можучи одiрвати  погляду
вiд ру?ни, вчинено? його ж руками. - Лiзь на дах!
   - Бондаренко, нiчого не видно?! - висунув голову з вiкна лейтенант.
   Данило пильно оглянув увесь обшир, що сиво достигав у  тремкому  маревi
лiта.
   - Нiчого, тiльки пшениця горить.
   - А не чу?ш: наче гармати ближче б'ють?
   - Нiби ближче. - I враз у далеких полях вiн побачив, як з-пiд спекотно?
юги вихопилось кiлька танкiв. - На заходi з'явилися танки.
   - Танки! - крикнув з даху Ромашов.
   - Нашi?!
   - Не видно. Зда?ться, нiмецькi.
   Лейтенант вискочив з будинку, пiдбiг до Данила, пiднiс до очей бiнокля.
   - Нiмецькi.
   - До нас iдуть. Треба скорiше по коням - i дьору! - закрутився на  даху
Стьопочка.
   - Помовч трохи! - обiзлився Ромашов. Вiн перший помiтив, як iз степово?
дороги вискочили три гарматнi запряжки, розвернулися i з ходу  вдарили  по
танках. Один iз них клюнув гарматою донизу i зупинився.
   - Прощай, життя, - сказав Стьопочка.
   - Чого ти рознюнявся? - витрiщився на нього завжди спокiйний Ромашов.
   - Тю на тебе! Це ж я не про себе, а про  отi  гарматнi  "сорокап'ятки".
Хiба не зна?ш, що ?х прозвали - "Прощай, життя"? О, а танки повернули  вiд
них. Дива!
   Справдi, танки, вiдстрiлюючись, повернули назад, але  не  втиснулись  у
небо, а через якийсь час розтяглися ланцюжком бiля самого небозводу.
   - Як там? - звернувся до Ромашова лейтенант.
   - Танки йдуть стороною.
   - Ох, коли б не вiдрiзали нас, - заскiмлив Стьопочка. Лейтенант  вiкном
вскочив у кiмнату начальника станцi?, подзвонив i,  чавлячи  невдоволення,
поклав трубку.
   - Що батальйон? - запитав Данило.
   Гiркi складки затремтiли бiля уст лейтенанта.
   - Сказали, щоб не панiкувати...  Це  ми  панiку?мо!..  У  цей  час  вiд
невелико?  пристанцiйно?  площi  Данило   почув   скрип   возiв   i   тихе
погейкування:
   - Гей-гей, воли!
   - Гей, гей!
   Коли вiн глянув за лiнiю осокорiв,  то  спочатку  не  повiрив  собi:  з
обсаджено? мальвами вулицi до  зерносховища  тяглося  з  двадцять  пiдвiд,
запряжених великорогими степовими волами.  Бiля  них  у  бiлих  полотняних
сорочках поволi, нiби у вiчнiсть, iшли сивоголовi дiди. I так  вони  йшли,
що це вже здавалось не дiйснiстю, а кадрами  генiального  фiльму,  екраном
для якого стали вся земля i все небо.
   Валка наблизилась до пожарища, i тепер тяжко заревiла  худоба,  боячись
пiдiйти до вогню. Дiди почали словом i руками заспокоювати ??, потiм взяли
рядна з возiв, пiдiйшли до пшеницi i враз, наче змовившись, кинули  рядна,
впали на них i почали зривати з зерна обвуглену скоринку. Через якийсь час
на сонцi, курячись, зблиснула пшениця, а дiди почали темнiти.
   Данило кинувся до пожарин.
   - Люди добрi! - гукнув щосили.
   Перед ним поволi почали пiдiйматися дiди,  скинули  на  нього  сивi  од
рокiв i печалi погляди.
   - Чого тобi?
   - ?дьте звiдси скорiше. Ось-ось нiмцi пiдiйдуть!  Чу?те  стрiлянину?  -
махнув рукою на далину, яку пiдривали вибухи.
   I тодi до нього  пiдiйшов  статурний,  з  високим,  уздовж  i  впоперек
переораним зморшками чолом дiд, на однiй бровi його темнiв пилок спаленого
зерна,  на  другiй  тримався  сонячний  пилок  мальви.  Вiн   заспокiйливо
подивився на Данила:
   - Ти не тривожся, сину.  Вони  собi  стрiляють,  бо  така  ?хня  собача
служба, а нам треба поле сiяти; земля тепер переходить на нашi руки.
   - Так убити ж можуть!..
   - Це ми теж зна?мо, бо час такий - кроволитний. Тому усi в бiлi сорочки
вбралися! До бога треба в бiлiй сорочцi йти. - Старий глянув на небо,  що,
певне, чекало його, зачерпнув з кушши вiдро  курно?  пшеницi  i  понiс  до
свого воза, де тривожились степовi косоокi воли. На ?хнiх  лискучих  рогах
тiнявився дим пожарища, на ?хнiх губах од  переляку  повиступали  краплини
поту.



   V

   Курилась, горiла пшениця, скриплячи ярмами, ревiли  круторогi,  чорнiли
червонi мальви,  чорнiли  сивi  дiди,  i  невiдворотнiсть  наближалася  до
станцi?. Сумовито пристогнуючи, наче не вони несли  смерть,  а  нiби  самi
буди пораненi, пролiтали снаряди, i попереду,  i  позаду  вiдлунювались  i
вiдлунювались вибухи. Пора б висаджувати станцiю - i до сво?х. Та командир
батальйону знову сказав лейтенантовi:
   - Не панiкуйте!
   На що вiн тiльки сподiвався.?
   - Товаришу капiтан, але нiмецькi танки вiд нас уже за якийсь кiлометр!
   I у вiдповiдь насмiшкуватий голос:
   - Вам страх ковта? кiлометри?
   - Правду кажу - кiлометр, вiд сили - пiвтора.
   - Станцiю не обстрiлюють?
   - Нi.
   - Чекайте наказу до останньо? хвилини!
   - ?сть чекати наказу до останньо? хвилини.
   "Хто тiльки визначить ту останню хвилину?"
   Недобрi передчуття охоплюють  лейтенадта,  але  про  них  не  ска~  жеш
командиру. Кириленко через вiкно вискаку? на перон, пригнiчено дивиться иа
захiд.
   У  золотому  розливi  соняшникiв,  спустошуючи   ?х   зламаною   лiнi?ю
коливалося громаддя танкiв, жерла ?хнiх гармат, обмацуючи долину,  раз  од
разу вихукували вогонь. Танки били кудись далi, за станцiю, в оту трепетну
тополину пiсню, до яко? в бiлих сорочках тулилися переляканi  хати  i  над
якою спливали барокковi банi старо? церкви. Ось звiдти  ударив  на  сполох
дзвiн, вибухи снарядiв приглушували жалобу мiдi,  та  вона  знову  й  знов
пiдiймалася  вгору,  марно  благаючи  порятунку.  Випереджаючи  танки,  на
розп'яття степових дорiг, наче ляльки, вискочили мотоциклiсти,  несамовита
трiскотнява i курява розкололи степ, розкололи мiзки.
   - Злiзайте - i до коней! -  темнiючи,  крикнув  лейтенант  Ромашову  та
Магазанику i розгублено подивився на Бондаренка: - Що ж робити, голово?
   Данило, неначе зi спу, вiдiрвав погляд  од  збито?  дороги,  зирнув  на
станцiю.
   - Висаджувати! Негайно!
   - Без наказу?
   - Вже пiзно чекати його,  -  ще  глянув  на  розбухлу  куряву,  в  якiй
розпливчасте клубилися мотоциклiсти, женучи ?? i поперед себе,  i  тягнучи
позад себе. Данило метнувся до станцi?, щоб пiдпалити  бiкфордiв  шнур.  I
тiльки вогонь зажеврiв у руцi, як ниюча iiопевнiсть  охопила  чоловiка:  а
що, коли якимсь чудом нашi вiдiб'ють фашистiв? Тодi  тобi  можуть  згадати
все...
   Вiн зчавив острах, ще сумно подивився на дорогу. Вона котила  до  нього
темну,  мов  хмара,  кушпелу,  яку  переганяли  й   перегнати   не   могли
автоматники.
   "Тепер навряд чи встигну проскочити до коней", - зирнув  за  колi?,  що
плавились на сонцi, приклав прядивляний шнур до бiкфордового, i, коли  той
взявся розжевреною крихiткою вогню, Данило метнувся пероном до  коней,  до
яких саме добiгли Кириленко, Ромашов i Стьопочка. Ось вони  вже  вхопились
за поводи, вiдв'язуючи ?х. Лейтенант махнув йому  рукою:  мовляв,  скорiше
бiжи! Та бiжу!
   I в цей час:
   - Хальт! Хальт! Хальт!
   Скошеним од напруги оком Данило бачить уже на перонi закурених, пiтних,
iз закасаними рукавами мотоциклiстiв, що мчать прямо на  нього.  I  навiть
"хальт" вони кричать не  грiзно,  а  весело,  бо  куди  ж  подiтися  ?хнiй
здобичi?
   "Запiзнився! - зчавлю? холод мiзки. - I не дочека?ться тебе твiй  кiнь.
Як буде, так i буде..."
   Не зупиняючись, Данило з-за  пояса  вишарпнув  гранату,  зубами  зiрвав
кiльце i жбурнув ?? в автоматникiв. Вiн ще помiтив, як ?хнi веселi обличчя
одразу видовжив страх, як шалено крутнулись  врозтiч  од  нього  колеса  i
всiченi мордочки кулеметiв, як щось iз гуркотом злетiло з перону  i  вгору
зiрвався крик.  Та  вибуху  сво??  гранати  не  почув,  бо  саме  гримнула
вибухiвка - i громаддя диму та вогню вiддiлило його вiд нiмцiв,  а  позаду
обiрвалося розпачливе ревiння волiв. Охоплений нудотно-солодкуватим чадом,
вiн зiскаку? на колiю залiзницi i, несучи у розпухлих вухах  вагу  вибуху,
петля? до сво?х.
   Коли Данило добiг до лiсосмуги,  лейтенант,  Ромашов  i  Магазаник  уже
сидiли на зноровлених конях;  вивертаючи  вогкi,  з  кривавими  прожилками
бiлки, вони ставали дибки i перелякано  iржали.  Одним  помахом  ножа  вiн
перерiзав повiд i вискочив на гривастого гнiдка. I тiльки тепер од станцi?
на них бризнули автоматнi черги, на дорогу впали вiдщепленi гiлки i кора.
   - Алюр три хрести! - сказав лейтенант i з  копита  пустив  учвал  свого
шпака.
   Припавши до коней, злившись iз ними, вони  помчали  пiд  густим  вiттям
акацi?, що безжально шматувала ?м одежу й тiло. I  який  тiльки  мудрагель
вигадав садити акацiю там, де нема носухи?
   З посадки вискочили в чисте поле, воно  замигтiло  ?м  настояною  тишею
червоно? пшеницi, рожевих гречок i  золоточубих  соняшникiв.  "Курли-юрли,
курли-юрли", -  журавлино  спiвали  копита  коней,  i  вiд  шаленого  лету
здригався на гарячих хвилях обрiй, здригалося сопце па пшеницях, з  гречок
злiтали бджоли i вiдхилялися святi голови соняшникiв.  Переганяйте,  конi,
смерть, переганяйте! Та ось вона знову подала голос -  позаду,  пiдкосивши
тишу, озвалося трiскотiння мотоциклiв.
   Утiкайте, конi, утiкайте од смертi! I бiла пiна шматками летiла на бiлi
гречки, па  червонi  пшеницi,  на  чорну  дорогу.  А  смерть  наближалась!
Механiчнi копi наздоганяли живих, цiлились  у  них  тупорилими  мордочками
кулеметiв. Але автоматники ще чомусь не стрiляли.
   - Капець нам! - обернувшись, промимрив Стьопочка, i обличчя його  стало
мокрим.
   - Замовч, боягузе! - розсердився Кириленко, зупинив  свого  норовистого
жереба, змiряв вiдстань до мотоциклiстiв. - На конях не втечемо.
   - Авжеж, не втечемо, - Стьопочка першим  зiскочив  на  землю,  випустив
повiд з руки. Воронець, почувши волю, крутнувся i,  сам  ве  знаючи  куди,
помчав по загуслих хвилях гречки.
   - Отож у поля! - наказав лейтенант. - Тут якось одiрвемось вiд них.
   Згинцем вони вскочили в  п'янку  пашiнь  пшеницi,  i  тепер  ?х  почали
наздоганяти ненависне "хальт",  а  потiм  -  автоматнi  черги.  Затремтiли
пiдкошенi  стебла,  але  не  падали  на  землю  -  ?х,  неначе  поранених,
пiдтримували вусатi колоски.
   Чи то з переляку, чи заплутавшись, Стьопочка впав, хекаючи, вилаявся  i
знову через кiлька крокiв упав.
   - Не барись! - переганяючи  його,  крикнув  Данило.  Витолочуючи  задом
пшеницю, Стьопочка злобно скривився i якось непевно вiдказав:
   - Зараз.  Тiльки  чоботи  скину:  муляють,  зарази.  Данило  пiдбiг  до
неглибокого човноподiбного виярка, посеред  якого  стояла  прибита  громом
дика груша, оглянувся, не повiрив собi:  посеред  моря  червоно?  пшеницi,
клешняво пiдвiвши руки, самотньо накульгував до нiмцiв Стьопочка. Недалеко
вiд нього при дорозi купкою зупинялися мотоциклiсти.
   "Зрада! Зрадник! От i проходить душа перевiрку..." Данило в лютi зiрвав
гвинтiвку, приклав до плеча, прицiлився, вистрелив. У  Стьопочки,  наче  в
ляльки, смикнулась голова, смикнулась рука, вiн хутенько  прилiпив  ??  до
ши?, озирнувся i перескоком подався до нiмцiв. Де й кульгавiсть подiлася!
   - Бондаренко, не вiдставати!..
   - Я iще раз...
   - Дiдько з ним... Он нiмцi...
   У пшеницях зашерехтiли кулi, по пшеницях пройшовся дрож.
   На вузьку гiнну дорогу ви?жджали мотоциклiсти, i тепер треба було брати
лiворуч, ближче до шляху, який, напевне, теж пiдминало чуже вiйсько. Важко
хекаючи, вони побiгли пшеницями,  надiючись,  що  автоматники  не  в'?дуть
сюди.
   Через  якусь  часину  мотоциклiсти  перестали  переслiдувати,  i  вони,
втомленi, спiтнiлi, знеможено, як у марево, впали в гаряче золото пшениць,
яким, здавалось, не було кiнця-краю... Чи дрiмота став шепотом колосся, чи
шепiт колосся ста? дрiмотою i все-вое,  навiть  смерть,  вiддаля?ться  вiд
тебе, бо ? бiля тебе земля, а над тобою колискова колоса. Колискова!
   - Отак  воно,  братцi,  -  нарештi  обiзвався  лейтенант.  -  Виходить,
вискочили.
   - Може, й вискочили.
   - А вода в когось ??
   - Нема нi краплинки.
   Тiльки тепер вони вiдчули, що вмирають од спраги.
   Данило пiдвiвся, озирнувся довкола. Усюди мрiли спекотнi плеса  пшениць
та сиве спадання перестоявого жита. Чи ?-де в свiтi вода? А ноги вiд утомх
гудуть, наче давони в негоду, а середина  зсиха?ться,  волаючи  води,  хоч
застояно?, хоч заплiснявiло?, аби мокро?. Тiльки де ??  дiстати?  Вiн  б'?
рукою по гарячiй баклажцi, та вибива? з не? сухий шепiт металу...
   На золотi неводи ланiв вечiр опуска? синiй  сон.  Тихо-тихо  сгiка?  на
землю зерно - перестоянi сльози степiв, тихо-тихо бредуть на схiд солдати,
прислухаючись, чи не подасть десь зцiлющого голосу вода. Але  не  вона,  а
тiльки далекi мотори подають голоси - i на землi, i в  пебi.  Як  хотiлося
вiрити, що шляхом ?дуть нашi машини. I вони дiйшли до шляху, та нам сунули
i  сунули  чужинцi,  брязкали  гусеницi  танкiв,  важко  пiдмивала   землю
десятитоннi "хеншелi", щось сумирне грали чужi гармошки,  рiзко  озивалися
чужi голоси, спалахували чужi вогнi.
   - Навiть фар не гасять.
   - Де ж тепер нашi? - ве зватм кого запитав  лейтенант.  -  Не  мовчiть,
хлопцi!
   - А що скажеш, коди перепечений язик аж шелестить.
   - Води хоча б ковток 
   Вони повернули вiд шляху, що й  досi  гарчав  нужим  залiзом.  I  знову
iiшешщi, iiлькн не червонi - обвугдеаi дi?чю. I хоч би краплинка вологи на
вих. Як же тут живе верещака, що он пода? голос: спать пiдем, спать пiдем.
Кажуть, втяна рвою нап'?ться. А де ж вона? Чи  тепер  i  роса  вiяцураяась
землi?
   Обважнiлi ноги заплiтаються в хлiбах, трiскаються уста, i густа спекота
палить голову, палить середину. Хоча б ковток води. А десь же б i  степовi
кринички, i степовi озеречка, i ча?ний жаль над ними. Коли б тiльки  дiйти
до нього.  Переставля?ш  ноги,  мов  колоди.  I,  зда?ться,  навiть  вони,
пухнучи, волають про воду.
   Попереду шершаво зашелестiли соняшники. I вночi вони, яи люди, дивились
на схiд.
   - Живемо, братцi! - враз повеселiв голос лейтенанта.
   - Воду чуете? - з надi?ю запитав Ромашов.
   - Нi, соняшники!
   - А що ж у них?
   - Щось схоже на воду! - лейтенант пригнув до себе голову соняшника,  що
й у темрявi свiтився м'яким золотом, провiв рукою, вирвав  кiлька  молодих
зериив i кинув до рота. - I серцевина теж мав воду. Розкошуйте!
   Вони накинулись  на  молоде  насiння,  на  бiлу  серцевину  соняшникiв,
втамовуючи i  не  можучи  втамувати  спрагу.  Та  все-таки  настала  якась
полегкiсть, а потiм сон непомiтно накрив ?х сво?ми круками.
   I в снi вони висаджували мости i станцi?,  вiдстрелювалися  од  ворога,
умирали i, вмираючи, чули вибухи,  ревiння  волiв  i  спрагу.  Вiд  не?  й
попрокидались  удосвiта  i  побачили,  що  роса  не  вiдцуралась  землi  -
поблискувала в пазушках листя  соняшникiв  i  синьою  iмлою  тремтiла  вад
рожевими нивами.
   - Де ж тепер нашi?..
   I ввi тро? нiмотне поглянули на  смугу  придорожнiх  лип,  у  яких  уже
пройдавея гуркiт машии.
   З?гневенi, задурманенi спекою, пригнiченi чадом i ревом  чужих  малаiв,
вони пiзнiм смерком,  вибрались  iз  неводiв  степу  на  долину,  по  якiй
хвилясто бiгли покоси незгорненого пересохлого сiна. I хоч  би  один  тобi
стiг чи копичка, тiльки на тому боцi пiд Чумацьким Шляхом,  як  у  забутiй
картинi, з синього вечора  пророста?  самотня  хата-бiлянка,  а  бiля  не?
дрiмають кiлька тополь i високий журавель. Лише молодика браку? над ними.
   - Нарештi! Ось де ми вволю нап'?мось! - хрипко вирвалось у  лей?еяанта,
i, не шукаючи стежини, вiн навпростець почвалав до хати, однак через якусь
хвилину зупинився бiля високого куща каявни, пригнувся, повiв нiздрями.  -
Водою пахне!
   Пригнулися i Данило з Романовим.
   - Ось вона, довгождана? - аж засмiявся лейтенант. - Вiн кину  на  траву
картуза, лiг долiлиць i зручнiше припав до  лугово?  кринички,  в  глибину
яко? Чумацький Шлях струсив одну-однiсiньву аiрку. Кириленко наполохав  ??
i жадiбно, крекчучи i стогнучи вiд пасолоди, почав  пити.  Зараз  чоловiк,
зда?ться, забув про все на свiтi, окрiм води. Зрiдка вiн  вiдхиляв  голову
од не?, щоб передихнути, й знову, захлинаючись, пив.
   - Отак усю криничку можна  висмоктати,  -  пiдморгнув  Данилу  Ромашов,
скидаючи з плеча гвинтiвку.
   - Досить, товаришу лейтенант. Перепочиньте.
   У вiдповiдь тiльки щось забулькало.
   Данило теж поклав гвинтiвку на покiс, готуючись припасти до Кринички, i
враз iз подивом i навiть острахом помiтив, скiльки увiбрав води чоловiк  -
його тiло, як на подушцi, пiдiймалось на переповненому животi.
   - Так i заслабнути можна, - вiн плечем вiдтер лейтенанта вiд  кринички.
Той блаженно засмiявся, перевернувся горiлиць i знову засмiявся.
   Пили i напитись не могли. Коли ж  нарештi  вдовольнились,  вiдчули,  що
наче сп'янiли. А пiсля цього оп'янiння озвався голод.
   - Трохи перепочинемо i потихеньку почапа?мо до хати. А там  люди  добрi
одразу ж метнуться до печi, до мисника, покладуть на стiл  свiжу  хлiбину,
поставлять борщ та кашу, i ми вдаримо ложками  в  миски,  як  у  бубни,  -
блаженно просторiкував Кириленко, пiдводячись i знову падаючи на траву.
   - А може, там коло хати чи в хатi фашист вiдлежу?  боки  i  нам  щодуху
доведеться драпати в степи, - у тон лейтенантовi  вiдповiда?  Ромашов,  що
ма? привабливе, з дiвочими рум'янцями обличчя, навiть  спека  i  вiйна  не
перепалили ?х.
   - I це може бути, - вже похмуро згоджу?ться Кириленко, рвучко зводиться
i дивиться на той бiк долини. - Коли там буде з пару  машин,  то  наробимо
шелесту! Пiдйом!
   Пiдвелися,  перевiрили  гвинтiвки  i,  пригинаючись,   сторожко   пiшли
долиною, яка, здавалося, зiбрала докупи усi пахощi лугу i степу.
   Ось збоку на невидимiй водi озвалися пташинi крила, i тишатиша, нiби  й
не було, нiби й нема во?н на землi.  Чому  ж  якiйсь  купцi  ненависних  i
пожадливих до всього так хочеться чи??сь смертi? За це все наздожене своя,
i скорiше, нiж могла б наздогнати.
   I знову трiпотiння пташиних крил i шарудiння перестояного сiна, з якого
зiскакують соннi коники.
   В очах збiльшуються, виростають тополi, i  вже  на  хатi  видно  гнiздо
лелеки. На дорозi нема слiдiв машин, тому Данило  смiливiше  пiдходить  до
ворiт. На просторому подвiр'? сто?ть бiля прикриничного жолоба  вiз,  коло
нього ?дять траву довгогривi коненята, а з жолоба  -  по  краплинi  скапу?
вода.
   - Зда?ться, нiде нiкого, -  шепоче  Ромашов  i  зненацька  стрепенувся,
схопився за гвинтiвку,  а  потiм  тихо  засмiявся:  то  на  хатi  пiдвiвся
сторожкий лелека, завовтузились у гнiздi лелечата, але полiнувалися  стати
на ноги.
   - А що я вам казав? - пiдходячи до бiйцiв,  пiдсмiю?ться  лейтенант.  -
Метнуться люди добрi до печi, до мисника, i ми вдаримо ложками в миски, як
у бубни, - i навiть пальцем показав, як вiн ударить ложкою.
   - I звiдки це знаття, що тут живуть добрi  люди?  -  нiби  сумнiва?ться
Ромашов, хоча так йому хочеться вiрити в слова лейтенанта.
   -  Лелека  бiля  погано?  людини  не  оселиться,  -  впевнено  вiдповiв
Кириленко i вiдчиня? хвiртку.
   У двiр вони заходять спокiйно, навiть чогось прояснюються,  коли  перед
порогом бачать старе млинове коло, а на стовпцi  з  кiлками  -  набакиренi
глечики.
   - Виходить, i корiвка тут ?.
   - От жаль  тiльки  будити  сон  людей,  -  зiтха?  Кириленко,  нерiшуче
береться за клямку i клямка? раз-вдруге, а далi вухом припада? до дверей.
   Незабаром у хатi чу?ться  якесь  шамотiння,  занепоко?ний  шепiт,  далi
скриплять дверi, i з хати озива?ться непривiтний чоловiчий голос:
   - Кого там по ночах марудить?
   - Сво?х, чоловiче добрий, сво?х, - тихо озива?ться Кириленко.
   - Отих сво?х, що по ночах конi водять? - ще бiльше неприязнi входить  у
голос господаря.
   Кириленко на цю мову посмiха?ться дверям:
   - Та вашi конi бiля жолоба стоять i траву жують. Пробачте, що  збудили:
вiдчинiть, будь ласка.
   Хазя?н ще щось невдоволено забубонiв, забухикав грудьми i  чобiтьми  i,
нарештi, вiдчинив дверi. Це був високий лiтнiй чолов'яга, який,  зда?ться,
пiдвiв розпатлану голову не з подушки, а  з  само?  зими.  Вiн  ста?  бiля
одвiрка, згина?ться, немов кульбака, кривить  пожмаканi  вуста  i  сердито
пита?:
   - Чого вам?
   - Добрий вечiр, - ще посмiха?ться лейтенант.
   - Кому вечiр, а кому й нiч. Злодi? саме в таку пору людей обкрадають.
   -  Та  ви  що?..  -  торопi?  Кириленко.  -  Може,  прийма?те  нас   за
вищезгаданих?
   - Нi за кого я вас не приймаю i нiкого вночi  не  приймаю,  -  вiдрiзав
госиодар. - Iдiть собi, звiдки прийшли, i не колотiть  дурно-пусто  людей.
Запала тиша. А далi в нiй тихо забринiв насмiшкуватий голос Ромашова:
   - А люди добрiметнуться до печi, до мисника, покладуть  на  стiл  свiжу
паляницю, поставлять борщ та кашу.
   Лейтенант обернувся, сердито глянув на бiйця, а господар загугнiв сво?:
   - От i шукайте собi в довхресних селах таких добрих