людев. Вони вам  до
борщу i кашi, може, й чарку поставлять, а в мене  на  хуторi  нiчогiсiнько
нема.
   - А совiсть у вас е?! - не витримав Кириленко.
   - I совiстi нема, - подумавши, вiдповiв хазя?н. - Тепер на всiх  ??  не
напасешся.
   Клубок обурення i образи застряг у горлi щиросердого Кириленка, а  його
кругла обличiчя почало напухати гнiвом, i вiн перейшов на зловiсний шепiт:
   - Так для нас у тво?му гадючнику не вистачило совiстi?  А  на  фашистiв
вистачав? I хто ти?! Куркуль, перевертень чи церковний  староста,  що  так
воском тхнеш? Дума?ш, фашисти принесуть тобi ладан  i  смирну?  Болячку  i
погибель принесуть вони вам, усiм холуям i запроданцям!
   I, негадано для всiх, господар  випростався,  з  приязню  подивився  на
розлюченого' командира, дивакувато посмiхнувся, а далi тихенько засмiявся.
Це так було несподiвано, що Кириленко осiкея,  вибалушив  очi  i  мало  не
покрутив пальцем бiля лоба.
   - Чого це ви пая? добродiю, так  розвеселилися?  -  знову  перейшов  на
"ви".
   - Бо тепер бачу iстинно сво?х. Добрий вечiр, товаришу командире, добрий
вечiр, хлопцi.
   - А перед пвм кого ви бачили? - спантеличено запитав лейтенант.
   - I не питайте, - махнув кощавою рукою господар i знову  нахмурився.  -
Сьогоднi вранцi прибилося ж доi мене двое  вервел.  з  оружiем  при  собi.
Прийняв ?х як людей, в&годуваа, наво?в,  торба  харчами  напакував,  а
вони, песиголовцi, далi й присiкались: чого я даю притулок червоним.
   - Ми тебе так припечемо, що смальцем  закапавшу  -  визвiрився  один  з
приблуд та й почав кудись тягти з подвiр'я. Так стара насилу  сльозами,  i
харчами вiдкупилась од них. То тепер я й подумав, що знову когось зi сво??
шатi? пiдiслали. Ходiмо ж до хати,  перекусите,  там  знайдеться  хлiб,  i
бррщ, i каша, i ще дещо. Г не гнiвайтесь на старого. I не куркуль я, i  не
перевертень, i не церковний староста. А воском пахну, бо увесь  вiк  бiля.
бджiл звiкував...
   У сiнях щось зашелестiло. Лейтенант схопився за зброю, та  одразу  ж  i
опустив руки: з темряви тихо-тихо вийшла невисока  босонога  жiнка,  чорна
скорботна хустка обiпгнаяа г? скорботне обличчя.
   - _Синочки, дiточки... - зашепотiла  словом  навпiл  iз  сльозою.  Вона
обвела всiх поглядом i припала до Ромашова: - Таке молоцюсеньке, а вже мав
воювати.
   - Менi ж, мамо,  скоро  буде  дев'ятнадцять  рокiв,  -  нiяково  сказав
Ромашов. Жiнка зiтхнула.
   - I моему найыашпому дев'ятнадцять минуло па Купала. Iваном його звати,
Iваном Чорнобривцем. Чи, бува, не чули, чи десь не бачили?,. -  I  пiдвела
руки, нк пiдбитi крила.
   Данило здригнувся: йому здалося, що вiн з  давнини  почув  голос  сво??
матерi, яка на шляхах, i в спiлому срiблi жита, i  коло  бродiв  так  само
допитувалась про свого чоловiка... Коли це минеться на  бiлому  свiтi,  на
чорнiй аемлi?
   - Ходiть же, дiточки, до хати, переодягнетесь,  повечеря?те,  а  я  вам
шмаття поперу. Ходiть... - Вона обернулась, i навiть на  утлих  плечах  ??
здригалася скорб.



   VI

   Не до?жджаючи до лiсництва, Магазаник поверта? конi в березнячок, що по
колiна сто?ть у  м'якiй  травi,  розпряга?  ?х  i  вже  вкотре  дума?:  чи
з'явитися на яснi очi лiсничого, чи  зашитись  од  них  у  якийсь  лiсовий
закуток? З'явишся - неодмiнно знайдеться на  тебе  якась  вказiвка,  а  не
з'явишся - чим вiдбрешешся, коли сам лiсовий цар - Iван Соболь -  застука?
тебе?
   Давно вони недолюблюють один одного, i давно б лiсник сторчголов  летiв
iз лiсiв, аби не пiдтримка Ступача. А що йому буде за цю пiдтримку, коли й
сюди прийдуть нiмцi? Хiба ж зна? людина, на чому зможе зависнути ?? життя?
Жив за бiльшовикiв - мав одну стiну страху, а тепер наближа?ться друга,  i
мета?ться мiж  ними  нутро,  немов  зацькований  за?ць.  Може  б,  i  собi
попроситись в евакуацiю? Так хiба можна полишити все, що нажив  за  вiк  i
роботою, i хитруваннями? Якби йому хто навiчно подарував  спокiй  у  цьому
свiтi, то вiн дав би обiтницю жити лише бiля золото? бджоли  i  нiкого  не
зачепити навiть у помислах.
   Тiльки тепер зрозумiв, чого так у свою осiнь кохався  на  бджолах  його
небiжчик батько. Рiзнi можуть бути  шаленства  в  життi,  га  мудрiсть  на
шаленствi не проросте. От доп'ясти б той старий батькiв хутiрець на  шiсть
десятин, поставити там пасiку, розшукати Марiю i Оленку - та й доживати на
оддiлi з ними вiку. Так на тобi вiйну i новi тривоги.
   Неква'пом пiдiйшовши  до  застояного  карасюватого  ставу,  де  осокiнь
вибуяла метрiв на три, Магазаник не бере до лiсництва,  а  спуска?ться  до
води, на якiй куня? напiвзатоплений, почорнiлий од часу човен. Бiля  нього
зiркою розцвiла бiла лiлея, а на нiй синя бабка сушить прозорi крила. Чи ж
давно в такому човнi вiн дитиною хлюпався на сво?му прихутiрному ставочку,
де так гарно жебонiли, перечищалися води. Тодi до нього на берег  виходила
русокоса мати i втiшалась, i боялася за свою дитину,  i  наспiвувала  собi
"Пливе човен води повен". А куди тепер поверне твiй неспокiйний човен?
   З маревом далеких рокiв Магазаник ста? на човен, майже зовсiм притоплю?
його, для чогось зрива? лiлею i враз  застига?:  далеко-далеко  на  заходi
озвався глухий грiм.
   Лiсник ще не повiрив собi, злякано, головою вниз, кипув лiлею, вискочив
на берег, оглянувся довкола.  Над  лiсами,  пiдпливаючи  спекою,  тремтiла
пiдлиняла блакить  неба,  в  ньому  танули  тонкi  крижини  бiлих  хмарин.
Нiзвiдки й не пахло грозою - i небо, i  лiси  мали  дрiмливий  перепочинок
лiта. Та знову, десь за козацьким бродом, обiзвався грiм, отой, що  сво?ми
цiпами безжалiсно обмолочу? життя... От, уважай, i  переходиш  ти  в  щось
iнше, як на другу планету. I хай горить  тепер  лiсництво  зi  всiма  його
турботами, зi всiма начальниками i пiдначальниками. Досить надриватися  на
них. Тепер треба подумати й про свою шкуру, бо вона в нього одна.
   Толочачи розма?те еiлля i цвiт, вiн пригiнцом добiг до коней,  поправив
на них упряж i погнав чимдуж до сво?? лiсово? оселi, а за плечима його все
колихався i колихався отой страшний грiм. За що ж хапатись  тепер?  Чи  за
вкопане золото, чи за свинi, що розбрелися по лiсах, чи за мед,  який  уже
втрет? треба качати? Коли тiльки була така достогибель меду?
   Мiж деревами замаячила ставна постать з карабiном на  плечi.  Магазаник
притримав конi й з подивом упiзнав военкома  Зiновiя  Сагайдака.  Чого  чи
кого  вiн  тепер  шукав  в  дiбровах?  Лiсник  притриму?  конi,  шанобливо
вклоня?ться начальству.
   - Може, пiдвезти, Зiновiю Васильовичу?
   - Обiйдеться, - пiдходить до нього  во?нком,  пiд  чорними  вiями  його
темнi? сум, i Магазаник розумi?: чоловiк бачить  не  його,  а  щось  iнше,
певне, те, що коловротиться за лiсами.
   - Ви ж чули? - стишу? голос i кива? головою на захiд.
   - Чув, - вiдповiда? во?нком не йому, а комусь чи сво?м думкам.
   - I що ви скажете на це?
   - Трудно щось на це сказати.
   - Вiдiб'?мо нiмця?
   - Що вiдiб'?мо, то вiдiб'?мо...
   - Тiльки не знати  де...  -  пiдказу?  Магазаник.  -  Кажуть,  страшною
машинерi?ю пре. Вiд першого замаху ?? падають деякi держави.
   - Це правда, що машинерi?ю пре. Мало не вся ?вропа працю? на  нього,  -
Сагайдак так дивиться на захiд, немовби хоче  розгадати  його  нерозгадане
письмо.
   "Та що ти розгада?ш у ньому? Колись перед шаблею твого козацтва тремтiв
захiд. А що тепер перед силою-силенною шабля чи гвинтiвка? Дитяча iграшка,
та  й  бiльш  нiчого.  Проморгали  щось  отi,  що  i  тепер   на   кiнноту
понадiялись".
   I знову загримiло вдалинi.
   - От i пiдходить вiйна вже до нашого порога, - похиливши  голову,  каже
Магазаник. - Сiдайте - скорiше додому доберетеся.
   - Я не поспiшаю додому: нiхто не жде там  -  жiнки  нема,  а  сини  вже
воюють, - та й, пе прощаючись, пiшов у лiси.
   Лишоць нащо вони йому тепер? Правда, во?нком  i  ранiше  любнв  блукати
чорнолiссям  -  взимку  при?жджав  па  лижах,  весною   приходив   збирати
пiдснiжники, яких тут було наче роси, а в осiнню пору - гриби. Коли багато
було рижикiв i груздiв, вiн i солив ?х у дiжницях лiсника, а  потiм  щедро
дiлився з ним цi?ю смакотою. У  пору  грибарства  во?нком  був  схожий  на
доброго сiльського вчителя, а не на грiзного вояку,  що  колись  шаблею  з
ходу врубувався у ворожi полки. А шабля у нього мов блискавка була. Еге ж,
як не дивно, а справжнiм во?номудався цей нiби спокiйний чолов'яга. Колись
ходила голосна слава про нього, а що тепер залишиться од не?? I  все-таки,
чого йому зараз блукати в нетрях? Може, партизанство збира?? Так  що  вона
проти танкiв i всi?? бiсово? машинерi?? Тiльки забавка  у  вiйну.  Але  як
недоброхiть  засурганять  чоловiка  на  таке   дiло,   i   о-мусить'   iз_
гвинтiвочкою iти проти танкiв. Та бог iз ним, бо й вiдсво?х клопотiв  гуде
голова, мов дуплянка.
   За рiзнимiг турботами, що шарпали i  тривожили  його,  Магазаник  i  не
помiтив, як конi дотрюхикали в низинку, вона вузькою смугою вiддiляла одне
урочище лiсу вiд другого. Тут саме  бiлою  хвилею  солодко  цвiли  гречки,
пiдворушуючи над собою чи в собi теплу музику лiта. Тепер сюди за  взятком
летять i його бджоли. Не перший мед, як роблять iншi пасiчники, а ось  цей
та липовий залишить вiн бджолам i собi на зиму, бо в перший  комахи  часто
приносять падь.
   Господи, про що дума? в таку годину i чи  доживе  ще  вiн  до  зими?  I
мимоволi потягнувся  головою  до  заходу:  чи  знову  не  по^  чу?  звiдти
страшного грому? Та не почув - побачив: у гречцi, безбожно витолочуючи  ??
дiвочу красу, бродили чи?сь  породистi,  важкотiлi  корови.  Магазаник  за
сво?- життя не раз бачив, як худоба толочила молоде жито,  пшеницю,  овес,
ячмiнь. Але навiть найбiльший збитошник нет заганяв худобу  в  гречки,  бо
щось беззахисне i святе було у ?хньому цвiтi.  I  ось  тепер  табун  корiв
пожирав, змiшував цвiт iз землею i залишав пiсля себе  чорнi  стежки.  Ось
таким було для нього перше видиво вiйни.
   Магазаник здогадався, звiдки взялася ця приблукла  худоба.  Учора,  уже
надвечiр, фашистськi кроволюби пролетiли бiля татарського броду i  вдарили
з кулеметiв по чередi й гуртоправах, якi саме розклалiг вогник бiля  води"
збираючись варити вечерю. Тепер там, де тремтiв  сумирний  вогник,  чорнi?
могила,, а поранена i цiла худоба розбрелася по всiх усюдах... Що ж робити
з цi?ю чередою, яка забилася у гречки i немилосердно витолочувала ?х?
   Враз  невчасна  злодiйська  думка  скособочтгяа   обличчя   Магазаника:
приносить вiйна незчисленнi збитки, та хай принесе i якiсь  прибутки.  Ось
вiн зажене цей табун поки що до себе в обору, напо?ть, а там буде.  видно:
знайдеться господар, - добре, не знайдеться - ще краще.
   Лiсник повернув конi до лiсу, розпрiг, спутав ?х i ввiйшов у гречку, що
бризнула бджолами. Навiть тепер жаль .було толочити нiжне стебло  i  цвiт.
На його кроки i голос корови пiдiймали голови i, щось пригадавши, починали
ревти. У деяких корiв на гречки сочилось недо?не молоко. Сяк-так вiн  збив
череду докупи i гоном погнав до сво?? обори.
   Ще не кiнчились гречки, як його  перестрiв  муруговидий  Влас  Кундрик,
отой, що мало не все життя крамарював у сусiдньому  селi.  Вiн  був  таким
спритним на гарбаннi, що мiг навiть решетом ухопити сонце. I не  тiльки  в
торгiвлi петрав улазливий махляр: умiв доладне виступити на всiх зборах  i
святах, умiв усюди  так  увернути  сво?  слово,  щоб  i  його  заслуги  не
залишались  забутими,  бо  ж  у  громадянську  i  вiн,  ризикуючи  життям,
допомагав партизанам. Правда, злi язики плескали, що в  революцiю  Кундрик
був i нашим, i вашим, i ще чи?мсь, але ж з трибуни видзвонювали ве вони, а
красномовний Влас, який теж знав, кого i чим можна  взяти  за  печiнку  чи
селезiнку.
   Побачив крамник.лiсника, поглянув лукаво на  корiв,  щось  прикинув  на
всьому павутиннi зморщок, i  покруч  облудно?  посмiшки  заграла  на  його
задавакуватих губах, бiля носа та в борозенках бiля ояей. Зупинившись, вiн
манiрно запитав:
   - Так що, дорогенький Семене, вже  крадькома  пiдробля?ш  на  людському
горi? Чи не зарання?
   Магазаника аж затрусило: хто б уже говорив йому про чеснiсть, тiльки ве
цей  скорббрех,  баболюб  i  гешефтяр,  який  пучки  протер  на  слизькому
карбованцевi. Набичившись, лiсник мовчки виходить з гречки на вибiлену, як
полотно, стежку i навiдлiг б'в лавушника словами:
   - На це, недорогенький, на дво? верзякання я можу сказати тiльки  одне:
не запускай з наскоку сво? пазурi у чи?сь печiнки. Ось бери .мiй батiг i,
коли зовсiм не зледащiв, хватопеком жени худобу в село, бо в  мене  й  так
вистача? во?нного клопоту по лiнi? лiсництва. То й мотайся до ста вiтрiв!
   У Кундрика одразу на обличчя лягла пелена образи,  а  на  пригорбленому
м'ясистому носi вибилось двi ямки, нi в кого Магазаиик не  бачив  на  носi
таких ямок.
   - З тобою, бачу, i пожартувати не можна,  -  нарештi  якось  невпевнено
одбороня?ться гендляр i докiрливо похиту? головою.
   - Навiть iепер iтебе iздуру .на жарти тягне? Хiба не чув,  що  робиться
там? - I Магазаиик.повiв .поглядом на захiд.
   - Чув иль не чув? - не дуже вда?ться в-журбу Дундрик.
   - Невже дiйдуть до нас?
   - Чого не знаю, того не  знаю,  тiльки  в  душi  й  очах  померкло,  бо
людозвiр не пожалi? нас, - .навмисне говорить .полiтичне для Кундрика. - А
ти чого в лiсах вешта?шся? Дома чи в крамницi роботи нема?
   - Помовч про роботу,  коли  вiйна  вочевидячки  супе,  -  розгублю?ться
Купдрик.
   - Тому й вирiшив прогулятися тут? Чи не ма?вки згадав? -  добива?  ?ддю
продавця.
   - Тебе тiльки зачепи, - не зна? що сказати Кундрик. - Шкварчиш, як сало
на пательнi.
   - А може, ти отут партизанити зiбрався? Щось я кра?м вуха чував про це.
   Кундрик розтривожився.
   - Яке там партизанство, коли вже нема спромоги навiть на любов.
   - Виходить:  молодому  коневi  -  до  бою,  а  старому  -  до  гною?  -
пiдсмiю?ться лiсник. - Що ж, може, хоч пособиш загнати черiдку до  стiйла.
А там хай уже забирають ?х властi, - одводить од себе усяку пiдозру.
   I зна? лавушник, що хитру? лiсник, i зна? лiсник,  що  не  вiрить  йому
лавушник, та затято несе на обличчi саму видимiсть правди.
   - Якi ж славнi корови мали люди, - перегодя каже Кундрик. - Он  у  тi??
вим'я наче дiжа.
   - Аж до землi обвисло,  а  молоко  само  сочиться.  Природа!  -  пильно
прислуха?ться лiсник до мови Кундрика i вже догаду?ться, куди хилить той.
   - От собi таку придбати б корiвчину, бо моя тiльки роги ма? гарнi.
   Магазаник вда?, що нiчого не розумi?.
   - I я не вiдмовився б од тако?.
   - Так скiльки ж того дiла? - не витриму?  лавушник  i  обмацу?  лiсника
пожадливим поглядом. - Зажени найкращу коровицю  в  глухомань,  де  якийсь
струмочок дзюркоче, оббий дерева  воринням,  хай  там  перестiйлу?  кiлька
днiв, та й споживай молочко на здоров'я.
   - Воно б то можна, а коли дiзна?ться хто? Я дав собi  зарок  не  чiпати
чужого, - хмарнi? зовнi, та пiдсмiю?ться всерединi Магазаник,  бо  ж  хiба
дума? про одну корову? Вiн i цiну прикинув усiй чередi.
   - Хто тепер буде за  коровою  побиватися,  коли  вже  й  за  людьми  не
побиваються? Може, Семене, i менi по знайомству одну  корiвчину  вiдпустив
би? Стань у пiдмозi.
   Магазаник нiби завагався, крекчучи, полiз рукою до жирiв потилицi:
   - Спокуша?ш ти мене, Власе, в грiх уводиш. Недарма  кажуть:  де  пiп  з
хрестом, там i дiдько з хвостом.
   Лавушник не розсердився, а засмiявся:
   - От не знаю, хто з нас з хрестом, а хто з хвостом. Так вiдпустиш  одну
корiвчину? Ось хоча u цю, що молоком бризка?? - пiдставив руку пiд  дiйки,
потiм лизнув молоко. - Жири тут високi.
   - Спокусник i лиходiй ти, Власе, - ще нiби  вага?ться  Магазаник.  -  I
тебе жаль, i свого огузка жаль, бо перепаде йому у во?нне врем'я.
   - Чого ти, дорогенький Семене, сумнiва?шся, коли вже гримить над  нами?
- перешерстю?ться продавець на пiдлесника. - Якi не були года, а нiколи не
пiдвiв тебе, - i кладе руку на гаман.
   - Года, як вода: пройшли - й нема, - засумував Магазаник. - Що ж, бери,
Власе, корiвчину, ховай десь подалi вiд людського ока, а  менi  привези  з
сво?? крамницi солi, бо, по-всьому видать, сутуж буде  на  не?.  Ми  ж  iз
тобою добре зна?мо, як жити без солi.
   - Тодi я зараз i змотаюсь по не?.
   На заходi знову глухо озвались гармати, i навiть корови пiдвели  голови
на той далекий грiм.
   - Ось так воно... - не зна? що  сказати  Магазаник.  -  То  й  поженемо
корiв.
   - Ти вже сам орудуй, а я на тво?х вiтроногих  крутнуся  по  сiль.  Нащо
гайнувати час.
   - I це дiло, - погодився лiсник. - Тiльки не пережени худобу на мило. З
сiллю ж ?дь не до хати, а в лiтняк: зараз краще приснаститись  подалi  вiд
зайвих очей.
   - Вiрно, Семене, - чогось зрадiв Кундрик, видать, i йому тепер хотiлося
зашитися в якийсь закоморок.
   Через пару годин лавушник привiз шiсть мiшкiв солi, привiз i двi пляшки
горiлки. Лiсник розклав у лiтняку  сякий-такий  пiдвечiрок  та  й  сiв  iз
гостем побавити душу горiлкою, бо чого зарання сушити мiзки: що буде, те й
буде, а живий ма? думати про живе i оглядатись на всi боки.
   Кундрик, прислухаючись до лiсу, налив чарки, напiвпошепки сказав:
   - Тво? здоров'я, Семене!
   - I тво?, - правицею пiдiйма? чарку,  а  вухом  прислуха?ться  до  тишi
вечора: що тiльки може проклюнутись iз нього? - А чого, Власе, ти никав  у
лiсах?
   - Знову за рибу грошi. Вiд тво?х  слiв  i  горiлка,  i  за?док  смакоту
втратять.
   - Коли не хочеш, не кажи. Я тут, окрiм тебе, i Сагайдака бачив.
   - Давно? - стривожився Кундрик.
   - Ще вдень. Чогось iз карабiном був... Чу?ш, як ревуть корови?
   - Молоко горить. Чи вопи також вiйну  чують?  Земля  горить,  i  молоко
горить, - нiби засумував продавець, та одразу ж сум прибив гендлярством: -
Перепаювати б ?х тихцем, тобi бiльша половина, менi менша. А солi  я  тобi
ще привезу.
   - Будуть з тебе, нечестивцю, чорти в iiеклi витиi?лювати лiй, - крутить
головою i пiдсмiю?ться лiсник.
   - Це  вже  ?хня  служба,  -  не  журиться  лавушник  i  лiзе  рукою  до
почервонiлого вуха, схожого на гаманець. - То як ти про корови?
   - Не пiдбивай мене на мародерство. Не хочу я брати на  душу  грiха  тчи
постраху, - повчально каже Магазаник,  пiдiйма?  склянку  пiд  бодiсни^рев
худоби i негадане, як довбешкою, б'? продавця: - То,'виходить,  попрощався
з партизанством?
   I Кундрик заверетенився, наче в-окрiп попав:
   - I що ти тiльки мелеш?! Нащо практичнiй людинi  партиванство?  То  хай
рiзнi жовтодзьоби i дуже iдейнi партизанять.  Благаю  тебе,  не  печи  мою
душу.
   - Коли вона в тебе ?, то не буду, - косу? одним  оком  на  продавця,  й
другим на лiси.



   VII

   Недалеко вiд нашвпересохлого лiсового болiтця вiхтем  вогню  проскочила
лисиця, проскочила неквапно, рiвно тримаючи  довгий  червоний  хвiст.  Уже
кiлька разiв стрiчав в цiй мiсцинi гостроморду Зiновiй Сагайдак.  Напевне,
десь поблизу вена ма?  свою  нору,  сво?х  дiток.  Отже,  мiсце  для  бази
непогане. Хоч яка це, по сутi, база? Вiсiм неглибоких  ям,  куди  заховано
кiлька десяткiв пар чобiт, ватяних курток,  штанiв,  шапок-вушанок,  трохи
солi, муки, саяа, цукру, пшона, крупи, набо?в та амоналу.
   За отим поспiхом, що йото принесли навальнi  во?ннi  дi?,  не  добилися
узяти'хоча'б частку добра iз крамниць райспоживспiлки. Тепер воно сьогоднi
чи завтра пiде тим, хто ма? не дуже соромливi очi i руки.
   Та не це тривожило Сагайдака, ох, не це. Де ж заподiлися отi, лихо мали
налагодити пiдпiлля? Як вiн ?х чекав! Аж до першого гарматного грому чекав
- i не дочекався. Що ж iз ними? Уже гармати молотять край його  району,  а
вiн i уявлення не ма? про  сво?х  вiрних  помiчникiв.  Невже  потрапили  в
лапища ворога? Тривожило недруге: чи правиявно вони роблять, що  сьогоднi,
коли нiмцi пiдiйшли до ?хньо?- округи, розходяться  по  сво?х  домiвках  i
консиiратияних квартирах? Вiн наполягав; щоб партизани вже зараз  були  в
лiсах, але перемогла iнша; обережнiша думка: прокотиться нiмецька навала -
i тодi почнуть дiяти народнi месники. Може, ця обережнiсть i  потрiбна.  А
що як вона згубно вплине на декого з слабкодухих? Нi, партизан, коли вiн е
партизаном, свою судьбу ма? стрiчати не в хатi, а в лiсi. Але що вирiшено,
то вирiшено, i вiн сьогоднi теж пiде до сво?? конспiративно? пос?лi.
   Iще раз оглянувши ями, поправивши  свiжонарiзаний  дерн  на  Ирих,  вiн
перескаку? блакитний, мов цвiт сон-трави, струмок i  пiдiвдним  спиня?ться
на пагорбi, що став мiсцем ?хнiх зборiв. Тут, войшов травi, бiля  старого,
в три обiймища дуба,  його  вже  чекають  партизани,  ще  без  збро?  i  в
звичайному буденному одягу. Зiновiй ъович вiта?ться, перелiчу? ?х очима  i
насторожу?ться:
   - А чого я не бачу Власа Кундрика?
   Опасаюсь, що ми й не побачимо Кундрика, - пiсля довго? танки вiдповiда?
учитель Марко Ярошевко. Як тiльки прочоловiк i все чогось боявся, що  його
не вiзьмуть у партизани. Ще з шкiльно? парти жив партизанською  романтикою
i тепер поза нею не бачив життя.
   - Чого ви так дума?те?
   - Бо ми трохи зна?мо  Кундрика,  -  поволi,  нiби  неохоче,  озива?ться
незворушний дужепь Петро Саламаха, над яким посмiюються,  що  вiдколи  вiн
одружився, то все носить жiнку на руках. - Кундрик, як  дума?ться,  це  iз
тi?? кендюшно? породи, яка все хоче взяти вiд життя, але  нiчого  не  дати
життю.
   - Перевiримо, - не знати для чого кида? шаблонне слово, бо  хiба  ж  не
ста? перевiркою ця тяжка година? Буде вона перевiряти всiх його хлопцiв  i
голодом, i холодом, i вогнем, i свинцем, Нiхто ще з них не зна?,  що  таке
вiйна. А в книжках не вичита?ш того, що везе вона на сво?х сталевих огирах
i трима? в сво?х катiвнях.
   От i зажурився вiн над долею побратимiв, тiльки за себе не журився,  бо
всього зазнав у свiй час: i на розстрiлах стояв, i з ескадроном врiзався в
полки, i в кровi iз мертвими вiдходив на той свiт, i знову одчайдухом мчав
на конi, вiдмикаючи шаблею замкнутi свiти.
   Минули роки, як весняна повiнь, i знову нiби  юнiсть  тобi  дивиться  у
вiчi очима молодих побратимiв. Один тiльки ? серед них лiтнiй чолов'яга  -
непосидючий завгосп, який правдою i неправдою виривав щось для  партизанiв
i вирвати не мiг, бо майже нiхто  з  господарникiв  не  пiдтримав  його  i
навiть обурювався: як це можна без законних пiдстав i паперiв забрати щось
на складах? Сьогоднi, напевне, i вони знайшли б закон, та вже пiзно.
   Далина  знову  озвалась  гарматними   громами.   Мовчки   переглянулись
партизани, мовчки потяглись до кисетiв, а на очi сутiнню лягла  задума.  I
все одно ще вiрилось - не вiрилось, що це вже смерть ста? на ?хнiй  порiг.
Згинь, лихоманна...
   "Недалеко, десь на вододiлi рiчок, б'ють", - прикида?  Марко  Ярошенко,
який знав кожне урочище, кожну рiчечку свого району.
   - Може, в когось щось ?? - перегодя пита? Зiновiй Васильович.
   - Поки що нема, але, видко, буде... -  багатозначно  мовив  чорнобровий
веселун Демко Бойко, i на всiх  обличчях  вибились  посмiшки.  Сказати  б,
чого?
   I це порадувало командира: славнi пiдiбралися хлопцi у  нього.  Славнi!
Отакi i в червоних козаках виривали долю з лапищ недолi.
   - Так що ж, товаришi, послухали чужого грому - i до свого дому. А рiвно
через вiсiм днiв збира?мось тут. Коли щось змiниться -  зв'язкiвцi  дадуть
знак.
   - Чи не викопати про всяк випадок землянку? Лопати в нас  ?,  i  навiть
вiдточенi,  -  напiвжартома,  напiвсерйозно  каже  присадкуватий   Михайло
Чигирин, який i зараз сушить голову господарчими турботами.
   - Воно б i можна було, та почека?мо.
   - Чого ж, Зiновiю Васильовичу, чокати?
   - Щоб хтось не наскочив на землянку i не зробив засiдку.
   - I це може бути, - зажурився Чигирин, - бо не  зна?ш  тепер,  з  якого
боку пiдкрада?ться до тебе лихо. Ой не зна?ш...
   Хоч сумно? завiв завгосп,  та  не  сумують  хлопцi,  особливо  близнята
Гримичi, навiть пiдсмiюються над сво?м  запасливим  Дiдом  Морозом,  i  це
раду? командира.
   - А тепер пiсню на дорогу.
   - Яко? ж? - стрепенувся веселогубий Демко Бойко, що  мав  не  голос,  а
голосище.
   - Та нашо? ж: "Ой пущу я кониченька  в  саду".  I  тихо-тихо  забринiла
старовинна пiсня, де була рада i порада батька-матерi з молодим вояком, де
вiйсько запорозьке iшло, короговки маяли, а попереду музиченьки грали... I
хоч гримлять зараз чужi громи, та ще замають нашi короговки, де й не маяли
- замають!..
   Хрест-навхрест обiймаються  партизани,  бо  хто  зна?,  яким  буде  цей
тиждень, i зникають за розiмлiлими високостовбурними ду,. бами, серед яких
у рожевих сукенках стояли отi черешнi, що .мають бiльше ягiд, анiж  листу.
"Усього ж зародило в цьому роцi". Бiля командира залишаються тiльки  Роман
i  Василь  Гримичi  ,та  Петро  Саламаха.  Пiд  чорними  пiддашками   брiв
тракториста ча?ться тривога.
   - Що вас непоко?ть, Петре?
   Саламаха незворушно дивиться на командира.
   - Усе ж вiн - бiсiв Кундрик. За таким i чиста вода скаламутиться.
   - Пустiть нас до лавушника! - водночас трiпнули  вогнисти:.  ми  чубами
горбоносi, мiцнотiлi, мов з мiдi вилитi, близнюки.
   - I що ви дума?те робити з ним?
   - Поговоримо. А коли треба - потрусимо душу, як грушу!
   - А коли захворiв чоловiк?
   - Тiльки на хитрощi,  -  впевнено  вiдповiда?  Саламаха.  -  То  возкий
чоловiк. - Вiн, коли я iшов сюди, та?вся чи крутився в лiсах, але  до  нас
не прийшов, на якихось вагах зважував день сьогоднiшнiй i день завтрашнiй.
А Кундрик важити навчився i прятатися теж.
   - Ранiше про це не можна було сказати? - насупився Сагайiк; сам вiн  до
цього часу Купдрика пс зпав, його  ж  так  гарпо  яв  пiд  крильце  голова
райспоживспiлки. "Сам, дiдько, не допопартизанам, а Кундрика пiдкинув,  як
зозуляче яйце". Саламаха пустив погляд вбiк.
   - Про оцю очману  скажи  щось,  то  будеш  пiввiку  видихати  лихо.  I,
по-друге, подумалось: в таку годину одвi?ться погань навiть  од  Кундрика.
Та, видать, не одвiялась...
   Сагайдак повiв плечем i сам себе запитав:
   - Тодi не знаю, чого вiн так настирно просився в партизани?
   - Теж знайшов вигоду: щоб в армiю не взяли. Кундрик без вигоди кроку не
ступить. А це почув, що гримить, - i в нору. I ще не знати, як i яким  вiн
буде, коли вилiзе з нори.
   - Бо?тесь? - I сам бо?ться вимовити те, що нагло зупинилось у думцi,  -
зради.
   - Опасаюсь спiдлевого. Пiти до нього? - I Саламаха стиснув кулаки, i ще
бiльше зламались темнi пiддашки брiв.
   - Заждiть. Ще подума?мо над цим.
   - Щоб потiм, Зiновiю Васильовичу, не було пiзно, - похмурнiли близнята.
   Що ?м сказати - молодим, зеленим?
   - Я сам навiдаюсь до нього.
   - Вам виднiше.  -  Обнявшись,  вони  прощаються.  Близнюки  i  Саламаха
повертають на дорогу, а Сагайдак ще довго проводжа? ?х поглядом.
   Ось i крути мiзки та решетуй здогади: хто ж  цей  Кундрик?  Боягуз,  що
тихцем заши?ться в закуток, чи боягуз, що може продати всiх? От i  мотайся
до -нього, нiби нема в тебе iнших турбот. I  Сагайдак  легким  мисливським
кроком  ще  лiсами,   переходить   понiвеченi   худобою   гречки,   омина?
Магазаникову оселю i виходить на шлях. Повз нього проскочило кiлька  машин
з пiхотинцями. Це до фронту. А вiд фронту пройшла санiтарна, в якiй лежали
й сидiли пораненi бiйцi, i кров чорнiла на ?хнiх  свiжих  бинтах,  i  болi
повбивались на ?хнiх юних обличчях.
   У  селi  Балин  Зiновiй  Васильович  допитався  до  оселi  Кундрика.  В
огородженому воринням садку вiн побачив дiвчину, в яко? на смаглявому виду
так несподiвано зорiли виразнi сiрi очi;  чорнявка  мала  на  ногах  легкi
поморщенi постолики, а на головi якесь  барвисте  завивайлечко.  Звiдки  б
йому взятись у селi? Щось  зворушливе  було  в  усiй  ??  тугiй,  доладнiй
постатi, в ображених  припухлих  устах,  у  поглядi,  де  тiерегойдувались
задума зi смутком.
   - Драстуй, дiвчино.
   - Драстуйте i вам, - вклонилась, пiдiйшла до огорожi чорнявка. - Ви  до
нас? Тодi заходьте в двiр.
   - Коли так просиш... - посмiхнувся Сагайдак, вiдчинив хвiртку й  зайшов
на широке дворище, де все - i велика пiд цинком хата, i клуня, i стайня, i
комора, i сите розскавня в хлiвi говорило про достаток.
   А де твiй батько?
   - Ви ж кого пита?те? - чогось сполохались вi?,  сполохались  ."ямки  на
округлому виду.
   - Власа Кундрика.
   -  _Це  мiй  чоловiк,  -  сором'язливо  спалахнула  темними   румянцями
смаглява.
   - Чоловiк? Та не може бути! - розгубився Зiновiй Васильович.
   - Еге ж... Я в нього третя жiнка, - сумно, пiвголосом сказаi скинула  з
голови свою химерну латку шовку. Чи не цим та  Кришим  ганчiр'ям  спокусив
твою молодiсть пiдстаркуватий дiдькiв? - I не думайте, що я  така  молода:
вже маю двадцять чотири роки.
   - От нiколи не сказав би!
   Хтось  пройшов  вулицею,  шаиав  товариша  военкома,  поздоровкався   i
позаздрив Ользi, що мав'таяого гостя. - Ви товариш во?нком?! - здивувалась
господиня, силеснуЦ ла руками, - А де ж тодi мiй?..
   - Це я й хотiв у тебе дiзнатись, - пильно  дивиться  на  молодицю,  яку
молодицею важко назвати.
   - Так вiнсказав, що пiшов до вас у лiси. Попрощався зi бою, нiби вже на
фронт зiбрався, навiть очi рукою потер. - Я не дiждався його.
   - Ой лишенько, яким же вiн свiтом пiшов у таке врем'я?  -  вжалiснiшало
все обличчя молодицi. - Чи не трапилося щось, в, може, но дорев  встряв  у
якусь комерцiю? Бо  коли  вона,  пад?iюча,  трвяяявтвея;  вiя,  що  когось
обморочити, забував все на свiтi. Заходьте ж до хати, почекайте його. Коли
вiн був у лiсах, то пригребе додому. Я вам ?сти зготую.
   Зiновий Ната?льович iз спiвчуттям подивився на Ольгу:
   - А готув стяг вiя чи ни?
   - Таке скажете! - знову спалахнула молодиця. - Хiба вiн эда, щось  умi?
зварити? Вiн зна? лише коверзувати та вичив,  як  йому  готувала  перша  i
друга жiнка. - I передала голос рика: - Перша краще за тебе готувала борщ,
локшини i все ого тiста, а друга, як для царя, смажила iндичку й  качатину
iнками.
   - Але, не знала ти, кому принести свою  молодiсть  i  красу.  Виходить,
утопила голову? - запитав Сагайдак iз спiвчутка.
   Утопила ж, - похнюпилась Ольга. - Не жаль було б голоiби вiн не  був  з
голови до п'ят гендлярем. Вже зовсiм намiь покинути його, так оце ж  вiйна
почалась, а вiн сказав, партизани пiде. То знов жаль стало його  крученого
та верi вiкова жiноча мудрiсть, мудрiсть уболiвання, жертовпостi, вибилась
на ?? засмученому виду. Де це тiльки й береться в жiноцтва?
   - Яка ти гарна, Ольго, - торкнувся рукою ?? тугого плеча, i в  молодицi
безпомiчно затремтiли довгi пiвкола вiй. Напевне, вона давно вже  не  чула
доброго слова.
   - Ходiмте ж до оселi.
   У хатi його вразила картина мальованого вiтру,  що  росяно  вихрився  i
вибухав у ранкових клубках верболозiв та верб, за якими  ставала  на  диби
потемнiла вода. Вiтер так був виписаний, що, здавалось,  його  можна  було
взяти в оберемок.
   - Звiдки у вас таке диво?
   - Кундрик у голодний рiк купив цю картину за десять  фунтiв  муки...  Я
тодi ще не знала його.
   I замовкли обо?. Вiд картини Ольга метнулась до печi, вихопила  рогачем
один i другий горщик, насипала борщу в полумисок, на обiдку якого  нерiвне
письмо благало, щоб бог дав щастя людям.
   - Вам перчити?
   - Перчи так, щоб язик три днi крутився в ротi, як в'юн.
   - Таке скажете, - Ольга поставила полумисок на стiл, вiдбатувала кiлька
грубих косарських луст хлiба,  поправила  килиминку  i  сiла  край  столу,
по-материнськи дивлячись на гостя.
   - Чого ж ти не обiда?ш?
   - Спасибi. Я вже.
   - Ох i борщ смачний у тебе!
   - Справдi? - вже по-дитячому посмiхнулась  вона,  потiм  щось  згадала,
прожогом вибiгла з хати i нескоро прийшла, знiчена, засмучена.
   - Що з тобою, жiнко добра?
   - Нiчого, - поставила на стiл горiлку. -  Оце  забiгла  в  крамницю,  а
сторож сказав, що при?жджав кручений, заднив бочечку меду для себе,  потiм
нагрузив пiдводу  сiллю  -  i  кудись  повiявся.  Видать,  на  спекуляцiю.
Перекотиполе не зна?, що таке справжн? корiння. Покину його, ошуканця, хоч
i вiйна...



   VIII

   Сонце вже почало спуска тись по гiлках старо? роз падисто? яблунi, коли
Сагайдак пiдвiвся з лави, над якою  все  шу  мував  i  шумував  мальований
вiтер.
   - Я вже пiду, Ольго. Час.
   - I я теж! - Рiшучiсть i хвилювання лягають на обличчя молодицi.
   - Куди?
   - До сво?? мами. Хай вiн западеться з усiм добром, з усiма хитрощами! -
Вона кинулась до скринi, вихопила звiдти  поли  нялу,  ще,  видно,  дiвочу
хустину, запнулась i завихрила по хатi, збираючи свiй  одяг.  -  Казали  ж
сестри: не йди за нього, а я, дурна...
   - _Якi сестри? - здивувався, насторожився Зiновiй Васильович, бо  перед
цим Ольга сказала, що в не? нiкого нема, окрiм матерi.
   - З лiкарнi. Я там тiльки-тiльки почала працювати сестрою, аж поки туди
не привезли Кундрика з його апендицитом. Кимвiн тiльки не прикидався  тодi
передi мною, - i таки пiдманув. - Вона тоскним поглядом  окинула  хату.  -
Ось, зда?ться, i все. Нiчого не взяла його. Хай тепер шукав собi  четверту
жiнку. Що сказати на таке,  Сагайдак  не  знав.  Жаль  було  цi??  ледь  .
розквiтло? юностi, яка опинилась у лапищах гендляра i  не  зазнала  навiть
крихти жiночого щастя. А недобре передчуття мло?лось i мло?лось, бо ж  вiд
Кундрика, видно, всього можна  ждати.  Як  нас  часто  запродують  тi,  що
всiляко крутяться на виднотi та нашiп тують на  когось  i  очима  недовiри
обмацують увесь свiт. Було це колись, не загинуло й тепер.  I  вiн  колись
знав свого кундрика, який усе не довiряв йому ще в Червоному  козацтвi.  А
потiм, коли в молодих житах стояв перед смертю, побачив цього кундрика т -
й-серед сво?х катiв.
   - А ви чогось зажурились? - довiрливо пiдiйшла до нього Ольга. -  Це  я
вас засмутила?
   - Усе, зiронько, усе потроху,  -  несамохiть  пригорнув  жiнку,  iшу  й
назвати жiнкою не можна було, бо сама молодiсть оповидав ??.
   Вона схлипнула, а вiн заспокiйливо поклав руки на ??  плечi,  :  поклав
би. сво?й дитинi. Таки жаль, що в нього не було доньки.
   - Це ж ви, Зiповiю Васильовичу, знову пiдете в лiси? - з-пiд вогких вiй
глянула на нього.
   - Его ж.
   - То я вам покажу свою хату. Може, доведеться колись забiгти. Ми б  вам
шмаття попрали, бо ж як там без наших  рук?  -  уже  заговорила  по-жiночи
розсудово.
   - Спасибi, Ольго.
   - Не забудьте нас i прiзвища нашого: Ткачуки.
   - Не забуду. А ти, як сестра, коли зможеш,  роздобудь  бинтiв,  йоду  -
першу допомогу партизанам. Дати тобi грошi?
   - Нi, нi. Я сьогоднi ж збiгаю в нашу аптеку - там моя подруга працю?. -
I ще раз поглядом прощання обвела оселю. - Нiчого  не  жаль,  тiльки  жаль
отут залишати це малювання.
   - Так забирай iз собою.
   - А потiм Кундрик буде з мене душу виймати.
   - Я напишу йому записку, що картину взяв собi,  -  i  почав  виймати  з
рамок мальований вiтер. - Як прибiжить за  нею  -  заплачу  десять  фунтiв
муки...
   Ольжина хата стояла на белебнi бiля низинного лугу,  що  порiс  осокою,
верболозом i кущуватими вiльхами. За лугом починалося оте гибле болото, на
якому вiд не раз полював птицю. Iнодi тут i зимували качки, з'юрмившись ва
болотяному озеречку. А як пройти до цього забутого озеречка,  його  навчив
Стах Артемеико i золоточубий Миколка, що мав синi, з  степовим  пiдсмутком
очi. I звiдки це в дитини?
   Вони зупинились бiля стареньких хрещатих ворiт, точнiсiнько такi ворота
були в Данила Бондаренка. Де вiн тепер?
   Ольга вiдчинила хвiртку.
   - Зайдiть хоч на хвильку до нас.
   - Не можу.
   - Неодмiнно зайдiть, бо я задумала, - по-дитячи благав увесь ?? вид.
   - Коли задумала, то що зробиш, - розвiв руками Зiновiй Васильович.
   У сiнях його здивував новий сак, що виглядав з отвору горища.
   - Це ж хто у вас ловить рибу?
   - Я, - застилалась Ольга. - Коли була малою, то цiлi днi  талапалась  у
водi, а побiльшала - так тiльки  вечорамж,  щоб  люди  не  смiялися.  Мама
називала мене несамовитим забрiдчиком.
   Вiн заходить у звичайну селядську оселю а татарським зiллям на глинянiй
долiвцi, з лавами попiд стiнами, з чорним хлiбом i сiльницею на  столi,  з
рушниками i старими iконами на стiвах. Матерi вдома не було.
   - _Вони в колгоспi дояркою працюють. Уже й погнали табуни  на  схiд,  а
матiр усе ходить до корiв, яких нема, - сказала Ольга, кинулась у хатину i
незабаром повернулася з туго набитою полотняною торбиною.  -  Тут  вам  на
дорогу двi хлiбини, шматок сала i кiлька  сушених  карасiв.  Хлiб  я  сама
пекла.
   - Не треба, Ольго.
   - I не кажiть такого...
   - Спасибi, люба, - вiн поцiлував ?? в щоку, а вона знову схлипнула.
   - Невже ви нас залишите фашисту? - I така туга була в ?? голосi, що й в
нього затремтiли вi?, а на собi  вiдчув  тягар  провини.  Стримуючи  болi,
вклонився жiнцi, вклонився оселi чи святому хлiбовi, що лежав на столi,  й
прожогом вийшов на вулицю. Коли оглянувся, побачив Ольгу бiля ворiт.  Вона
махнула руко" i журно припала грудьми до ворiт, що  одразу  вибили  скрип.
Отак i зосталася в його пам'ятi, а в душi залишила жаль.
   За мiстком,  обабiч  якого  стояли  старi  розхнлистi  верби,  Сагайдак
звернув у пшеницi, що от-от мали дочекатись косарiв. Кето  ви  дочека?тесь
тепер? I ячмiнь уже похилив золотi перунськi вуса, тiльки не журився овес,
непорушне тримаючи дзвоники волоття. Яка моторошна тиша  стояла  в  полях!
Нiде ж нi лялеч"и, навiть перепiлка не обiзветься: теж, напевне, чу? лихо.
Бодай нам нiколи не знати тако? жнив'яно? пори, тако? жнивовицi...
   Уже вечiр мiняв синю кирею на темну, коли Зiиовiй  Васильович  дiстався
до сво?? ново? оселi, що не знала, куди ?й приткнутись: чи до села, чи  до
дiброви, чи до дугу, за яким аiтхала пригасла рiчка. Бiля хати стояв рядок
плакучих берiв, вони поспускали вiти иа воринвя, сама  ж  хата  мала  двое
дверей - одиi на подвiр'я, другi  -  на  вулицю.  Вiн  зайшов  на  зелений
споришевий  двiр,  де  бiля  дровiтнi  лежав  старий  вербовий  човен,   у
розщелинах його засихало якесь непримхливе зiллячко.  На  рiчцi  бухикнуло
весло, злякано писнув кулик, а над  головою,  прямо  до  вечiрньо?  ЭДрки,
пролетiв табунець качок.
   Тихо-тихо на землю скрадався сон, а що буде аавтра з  тобою?  З  городу
нечутно вийшла ще не стара жiнка з котиком струдженiй, зазiленiй  руцi.  В
кошику червонiла перша молода ртопля, йоржилися першi  бiлоиосi  огiрочки.
Отак колись вишла з городу i його мати, радiючи першiй картопельцi, першим
дочкам.
   - Прийшов? Здорожився? - запитала, як близьку  людишу,  iо  усмiхнулась
прив'ялими устами, зiтхнула, i зiтхнула аа ги вже  невидима  вода.  Чи  то
людина зiтхав, як рiчка, чи як людина?
   - Прийшов, Ганно Iванiвно. Не проженете?
   - Удвох буде веселiше, хоча тепер не до веселощiв.  Сiдай  на  призьбi,
вiдпочинь, а хочеш  -  до  хати  йди.  Я  зараз  картопельки  з  шкварками
приготую.
   Надивившись на соняшники, що тiльки-тiльки розплющили золото цвiту, вiн
походив городом, потiм подався на луг, запам'ятовуючи всi  ходи  до  лiсу.
Темна безмiсячна нiч упала на чорнолiсся  i  соло.  Л  завтра  в  цю  пору
прорiжеться молодик. I де, чи тут, чи в лiсах, вiн побачить цей молодик?
   Тривожачись, прислухався до заходу, але там було тихо,  тiльки  в  небi
iнколи, задихаючись од натуги, важко хекали  бомбовози.  Кому  вони  через
якусь годину принесуть смерть? Випустив ??,  несамовиту,  несамовитий,  як
iще нiхто не випускав. А що будеш потiм робити, коли вона  поверне  очницi
до тебе? А поверне ж, поверне!
   - Ходи вечеряти, дитино, - стала на порiг Ганна Iванiвна. Як давно його
нiхто не називав дитиною, як давно вже в нього нема? батька-матерi, нема й
дружини, а, зда?ться, нiби й не жив на бiлому свiтi. Тiльки  все  збирався
жити, та за битвами, за вiдбудовами, за перебудовами не було часу,  а  час
уже й сорок лiт вiдмiряв йому, i зморшками лiг бiля уст.
   Пiсля немудро? селянсько? вечерi, за якою ввесь  час  згадувалась  його
тиха матiр, Сагайдак пiшов спати в другу кiмнату, з яко? дверi виходили на
вулицю. Поклавши пiд голову пiстолет ТТ i двi лимонки,  вiн  нiяк  не  мiг
заснути. Думалось про страхiття вiйни, про криваву рiзанину в старовинному
Львовi, яку вчинили фашисти й нацiоналiсти. Думалось i про  сво?х  друзiв:
як  вони  стрiнуть  тяжкi  випробування.  Болiло  серце  i  за  дiтей,  що
добровольцями впросились  на  вiйну.  Надворi  заспiвали,  забили  крилами
пiвнi, провiщаючи новий день. Яким вiн буде, цей день?
   Iде лiсами пiдтоптаний Михайло Чигирин та й журиться не однi?ю журбою i
в який раз шерету? ту саму думку: чим вiн буде  годувати  лiсову  сiмейку?
Вiйна вiйною, а ?сти треба! Як не пiдсипався до  голови  споживспiлки,  та
хiба в нього щось вимантачиш без грошей? Навiть над казаном трусився, нiби
рiдного батька вiддавав. От i  подякують  тобi,  дурню,  не  партизани,  а
фашисти. Буйна в тебе чуприна, та розум лисий.  На?в  на  казенних  харчах
баняка з колесо завбiльшки, а лою й росинки не  випало  на  тво?  баранячi
мiзки.
   Не досварився Чигирип з  прицюцькуватим  у  його  кабiнетi,  то  мовчки
досварю?ться у лiсi i навiть кулака показу?, а потiм опам'ятову?ться. Воно
то все так, але де нагибати якийсь запасець? Мимоволi згада?ш пiсню: "Коли
б я був полтавським соцьким".
   З  синiх  одяганок  неба  вже  випадала  роса,  коли  вiн   дiйшов   до
Магазаникових володiнь i в подивi  зупинився:  уся  лiсникова  обора  була
напакована дорiдною худобою, на бiлiй шерстi  яко?  мало  не  подзвонювали
золотi латки. Де ж у цього пiдсвинкуватого дiдька набралося стiльки добра?
Чи не з учорашньо? череди, яку бомбили нiмцi? Таки з не? - з усього видно.
А бiсiв Магазапик i наскочив па не?, вiп пiде по попустить  пi  свого,  пi
чужого. Тодi не попустим i ми.
   Позиривши довкола, Чигирин усе ширше i ширше почав  колесувати  навколо
обори; отак обережненько докружляв i до лiтняка, з якого почув  чаркування
Магазаника з якимсь дiдьком. Кому вiйна, а ?м, безсовiсним,  торг.  Чи  не
попсую вам його?
   Чоловiк навiть повеселiв, подумавши, як завершиться  торг  хитрунiв,  i
скрадливо пiшов до обори, тут вiн вийняв з не? двi  воринини  та  й  почав
тихцем виганяти худобу. Видать, тепер не доведеться йому  йти  додому,  бо
хто ж буде доглядати корiв? Та якось тиждень переб'?мося  в  лiсах,  i  не
такого було на вiку, - пуска? посмiшку в сивi вуса. От жаль тiльки старо?.
Вона ж його жде сьогоднi. Не дочека?ться до пiзньо?  години,  то  й  почне
побиватись, виходити на  подвiр'я  до  двох  тополь  бiля  ворiт  i  знову
плакати, як i  в  двадцятому  роцi,  коли  вiн,  прибiгаючи  з  лiсiв,  ще
наспiвував ?й, що вона найкраща...
   I чар далеких рокiв огорнув чоловiка,  дарма  що  вiн  iшов  постарiлим
пастухом за вiдбитою худобою...
   У пiзню вечiрню годину пiдпилi Магазаник i Кундрик пiдiйшли до обори  й
остовпiли - хоч би тобi один хвiст залишився на розвiд.
   - Дивовижа!.. Що ти скажеш на таке?!  -  першим  отямився  Магазаник  i
пiдозрою змiряв пронозуватого лавушника: чи не  хтось  iз  його  пiдручних
вигнав корiв? Бач, навiть двi пiвлiтри привiз. Розщедрився!
   Кундрик теж з недовiрою глипав на  лiсника,  бо  вiн  i  не  таку  може
зробити пiдлiсть, а потiм ще й насмiхатися буде, як з першого дурня.
   - Оце так! - всвердлю? лавушник скошенi злобою очi в лiсника.
   - Еге ж, так, а не iнакше, - промацу? його обуренням Магаааник. - Що  ж
тепер робити?
   - Треба по слiду пiти.
   - Нападеш на той слiд уночi. От знайшлися зарiзяки...
   - Хто ж це мiг нас так обдурити? -  не  вiрить  Кундрик  жодному  слову
Магазаника. - I корова пропала, i, вважай, сiль корова язиком злизала.
   - Та ти що?
   - Та нiчого я. От що ти?..
   - Спiймав; бя - розчерепив голову.
   - Тiльки ж кому ??  розчереплюватй?ё  Лихi,  мов  нечистi,  вони  ладнi
вчепитися один в одного, але що це дасть?
   - Спасибi тобi, Семене, за гостедюбвiсть, - нарештi вичавлюб Кундрик. -
Що вже не кийшло, а грошi за сiль поверни.
   Магазапик. спалахнув, але стримав себе, махнув рукою, бо  хто  зна,  що
завтра буде.
   - Добру маю кумерцiю з деким.
   - Отак i я.
   Вони знову повертаються в лiтняк, тут  Магазаник  на  хвильку  засвiтив
свiтло, вийняв з гамана грошi i, жуючи губи, розрахувався з Кундриком;  не
грошей, а мордачiв би надавати йому, щоб у головi загудiли джмелi.
   Пiдминаючи траву i туман  та  чехвостячи  в  думках  лiсника,  лавуншик
подався у сво? село. На шляху в темрявi бурчали нашi машини, а в небi гули
чужi лiтаки. Чи? ж машини пiдуть завтра шляхом? Ох су?та су?т. I хоч стало
людство рабом вiйни, та iидивiдуальнiй людинi  треба  якось  жити,  хоч  у
норi, а жити.
   Добравшись до села, Кундрик пiшов не до  сво??  оселi,  а  в  крамницю,
вiдiмкнув ?? i тiльки тут почув якусь полегкiсть за цей важкий  день:  вiд
його турбот лавушника вiддiлки-  дух  оселедпiв,  ремеяю,  краму,  печива,
цукерок, смоли - уевого того, у що вiн вростав десятки рокiв. Он тi дерева
за вiкнамх вростача " землю, а вiн у густi насто? крамницi. Щось  тепер  э
?? утроб" моакна й перетаскати додому, бо хiба  не  видно  по  всьому,  що
завтра сюди принесе нових господарiв?  Сила  силу  ломить!  Та  яка  сила!
Гiтлерiвцi ж нiби за  приватну  власнiсть.  То  чом  би  i  йому  не  мати
приватно? крамницi? Тут вiн показав би свiй хист, бо за бiльшовикiв  уаееь
час доводилось, тремтiти над  хитрощами  вичавленою  копiйкою.  Що  тiльки
Ольга  заспiва??  Зразу  ж  в'?сть:  "Перекотиполе  е  ззвае  справжнього
корiння..." А далi почне збиратися до  матерi.  Нема  гiршого,  як  iдейна
жiвка в хатi.



   IX

   У досвiта з рiчки ириишов такий туман, хоч ножем рiж, i заскрипiли  пiд
його вагою старi кiсточки вдовиного ганку. А може, то лихо  вже  пiдходило
до оселi? З цi?ю тривожной Думкою Сагайдак i в сон  увiйшов,  i  до  нього
повернулася молодiсть, i тi шляхи, i тi конi, яких уже нема, та ними ж вiн
з шаблею в руцi проскакав вiд Дiнця до Збруча.
   Коли Зiновiй Васильович прокинувся, в  його  кiмнатi  стояла  бiла,  як
бiль, Ганна Iванiвна. Вiдчай тiпав зморшки  на  ??  обличчi,  обезкровленi
вуста.
   - Що?! - скрикнув, схопився з дiжка.
   - Нiмцi про?хали селом. На мотоциклах... - i заплакала.
   - Самi бачили?
   -  Сама.  Веселi  такi,  щось  кричать,  на  губиих  гармошках  грають.
Смiючись, забили з десяток курей i по?хали .далi. Що ж  ми  тепер  .будемо
робити?
   - Недовго буде веселитися наш ворог. А вас, Ганно Iванiвно, я  -попрошу
не ночувати тепер дома.
   - Це ж чого?
   - Я i в громадянську вiйну воював. Зваю, "кiльки зазвали горе тi,  хто_
допомагав аам._ Отож, удень ва собi господарюйте, а ввечерi - до донька.
   - A_ xdq я скажу ?й?
   - Скажете, a_ тепер бо?тесь самi ночувати. , - Зли буде по-тво?му. Пiду
ще на розвiдний, бодай нiкому не .ходити на вих. - Вона  вiдчинила  дверi,
сторожко стала ва порозi. - Чу?ш, як гуде ва шляху? Аж землi важко. То вже
гарлсата або танки пiшли.
   Завмерши, вiн почув рокотання чужих машин I_ все  одно  не  .вiрив,  що
вiдтепер його земля ставала полонянкою,  що  на?хали  вороги  вiдбирати  в
людей неодiймане. I стогнала душа вiд смутку та безсилля...
   Отак минув страшний тиждень, коли день був не днем.аиач не бачю. Ночами
вiн усе поривався пi?и в лiси, а днями метався клiтках оселi, не знаходячи
собi вiд журби i болючих думок мiоня. Наступив i новий тиждень. Уве  Гайна
Iванiвна пiшла ноiати до доньки, а вiн, як неприкаяний, тинявся вiд  вiква
до iа, припадав гарячою головою до шибок, придивлявся ;де молоду - i знову
мiрив кроками свою кiмнату. Пора б уже сдам, та по приходить соп до нього,
як приходив у громадянську пiвну. Тодi вiн мiг заснути i  в  сiдлi,  i  на
дощi, i в снiгах. Що то молодiсть!
   Несподiвано вiд села почув гудiння мотора. Сагайдак одразу схопився  за
зброю, всунув у кишенi лимонки i  прикипiв  до  вiкна.  На  вулицю  в'юнко
вискочила темна машина,  вона  легко  добiгла  до  вдовиних  ворiт,  майже
притерлась до них i зупинилася. Вистрелили  дверцята,  з  них  вистрибнуло
чотири  постатi:  тро?  вiйськових  у  високих   кашкетах,   четвертий   у
цивiльному.
   "Зрада!" - молотом  гупнуло  ?дине  слово.  I  не  переляк,  а  страшне
обурення охопило Сагайдака. Вiн трохи вiдхилив  голову  од  вiкна,  пильно
слiдкуючи за тим, що робилось на вулицi.
   Без метушнi тро? навзгинцi увiйшли на подвiр'я, а четвертий з автоматом
пiшов до дверей, що виходили на вулицю. Цього вiн не  зачепить,  бо,  поки
вiдчинять дверi, його скосить з автомата. А тро? вже  стало  на  порозi  й
прикладами так загупали в дверi, що в хатi забряжчали всi вiкна.
   - Вiдчиняй, партизан! Вiдчиняй!
   "Зрада! " - знову било в голову те саме слово, i серце  почав  стискати
холод. Одначе спокiйно, на диво спокiйно вiн  став  у  сiнях,  лiворуч  од
дверей, i чекав, коли вони вiдскочать чи злетять  iз  завiсiв;  пальцi  до
болю впиваються в рукоять пiстолета.
   Ще удар. На нього посипався  тинк.  Сагайдак  пригнув  голову,  щоб  не
запорошити очi. Ось хряснув, зламався дерев'яний засув, вiдскочили  дверi,
i в рамцi одвiрка  хитнувся  молодик,  заворушилися  три  постатi:  двi  з
автоматами, а третiй з голими руками.
   Майже не цiлячись, Сагайдак вгатив у них цiлу обойму.  Почувся  стогiн,
лайка, зойки i глухе падiння тiл. Вiн перескаку? через  них,  зачеплю?ться
за чийогось картуза, мало не пада?, далi натика?ться на  старого  човна  i
кида?ться на городець, за яким  спросоння  зiтха?  вода.  Позаду  озвалася
автоматна черга, а далi - розпачливий крик.  Напевне,  той,  що  стояв  на
вулицi, побачив сво?х.
   Сагайдак зупиня?ться бiля соняшникiв, переводить дух.  I  тiльки  тепер
його пронизу? холод страху: а що з усiма партизанами? Чи  й  на  них  отак
полюють, як на нього? I нiчим же, нiчим вiн не може допомогти... Нi, може!
Повинен! Зна? ж вiн адреси деяких партизанiв. Негайно  до  них!  Найближче
звiдси до вчителя Ярошенка. Отож, до нього.
   На вулицi загурчала машина, ?дь на зламану голову!
   Через  пару  годин  Зiновiй   Васильович   добрався   до   невеличкого,
розкиданого на глинястих горбах  села,  що  славилось  яблуневими  садами.
Мертва тиша стояла довкола: нi тобi людського голосу, нi пiснi, нi  навiть
собачого валування. Тiльки бiля греблi несмiло озивалася  вода,  неначе  й
вона боялась когось.
   З пагорба в долинку, а з долинки  на  пагорб  пiдiймався,  бiг  вiн  до
школи, де жив Ярошенко. Ось i шкiльне подвiр'я, i  чотири  кутпик  молодих
тополь,  i  пришкiльпий  будинок  для  вчителiв...  i   моторошне   жiноче
голосiння.
   "Зрада... Кундрик..."
   I невже на бiлому свiтi не стало красеня Iвана Ярошенка,  що  так  снив
партизанською геро?кою? Та не з геро?кою, а з чорною зрадою зустрiвся  ти.
Забирала вона найкращих людей колись, забира? й тепер.
   Хоча все вже було  зрозумiлим,  одначе  вiн  пiдходить  до  вчителевого
будинку i в двох вiкнах бачить тьмяне свiтло. В кiмнатi  на  столi  блима?
свiчечка, а за столом надривно плачуть двi жiнки - стара i молода. I нiхто
вже не втiшить ?х, нiхто, тiльки, можливо, час якось зарубцю? болi.
   Вклонившись жiнкам, Зiновiй Васильович рукою витер  очi  i  повернув  з
шкiльного подвiр'я. I знову - з пагорба на долину, аз долини на пагорб  iз
тi?ю ношею горя, яко? б нiкому не носити.
   Дарма що вже бринiв свiтанок, вiн попрямував до села  Демка  Бойка.  Не
криючись, увiйде в село, бо iнакше не можна. А перестрiне яка  погань,  то
зажуриться вона i ?? рiд. Вiн розумiв, що не повинен ризикувати, розумiв i
йшов назустрiч небезпецi.
   Нiхто його не перестрiв край села, видко,  нова  влада  ще  не  встигла
перехопити дороги сво?ми псами. Вже зiйшло сонце, коли пiдiйшов  до  оселi
Бойка. Вiдчинив хвiртку i помiтив у катразi сивого-сивого,  неначе  вiн  з
яко?сь казки вийшов, дiда. Ступив кiлька крокiв i тяжко зупинився:  старий
з фуганком у руках рiвняв посизiлу, бозна-коли зроблену труну.
   Неймовiрним зусиллям Сагайдак вiдiрвав ноги вiд землi й пiшов до  дiда.
В трунi, окрiм стружок, вiн побачив зерна  жита.  Очевидно,  труна  колись
була зроблена для старого, а поки вiн  жив,  у  нiй,  за  давнiм  звича?м,
лежало зерно для старцiв та знедолених людей.
   Дiд почув кроки, оглянувся, у вилинялих очах, у зморшках, у позеленiлiй
бородi його стояв сумний осмерк. Вiн поклав почорнiлий од часу фуганок  на
стiлець, пильно подивився на Зiновiя Васильовича, зiтхнув.
   - Ти до мого Демка прийшов?
   - До Демка, - скинув картуза Сагайдак.
   - А його вже нема! I не буде нiколи. Сьогоднi фашисти убили... I  голос
його вбили. Думалось, поховав Демко мене, а маю ховати я його. То  хiба  ?
правда на свiтi? - Старий заплакав, тихо, без голосу, сльози  його  падали
на бороду i в домовину на зернята жита, якi теж пiдуть у могилу.
   Мовчки заплакав i  Сагайдак,  чуючи,  як  пекельний  мороз  пластiвцями
наповза? на  серце  i  голову.  Навiть  сонце  не  могло  вибити  з  нього
холоднечi. Щось треба було сказати, чимось утiшити  стаpoгo,  але  безсиле
слово i втiха в годину скорбота, в годину прощання. Та й уста не слухались
його - холод кригою лiг i на них. Вiн обiйняв старогб, притулився до  його
сивини, вiдчув вологiсть ?? i швидко пiшов городом, де  буйно  аеленiло  i
цвiло цьогорiчне сумне купало.
   Невже страшна зрада забрала усiх його побратимiв, невже вiн не побачить
бiльше нi мудрого Чигирина, нi завальних блвзнят Гримичiв, нi отряхуватого
Бересклета, нi незворушного Саламахи? Нi, нi! Хтось поввиеи врятуватись iз
вих. Чигирина не  так  легко  обдурити,  а  Гряммчi  збирались  у  цi  двi
роздобути конi, тотаику i станковий кулемет...  Сагайдак  вилiтав  руку  в
чуприну, хоче скинути з голови холод, а в мiзок у який раз гупа? те  саме:
"Кундрик! Кундрик!" Сьогоднi ж вiн добереться до  нього.  Сьогоднi.  I  не
Кундрика,  а  засмучену  Ольгу  побачив  перед  собою.  Теж  _судьба,   ве
позавидуап...
   З городiв Сагайдак вибрався в поля, знайшов у високих житах  стежину  i
пiд дрiмотним колосом пiшов до дiброви, щоб звiдти добратись до того села,
що, як рада, тепер бошжо йому  i  дивилось  на  нього  жiночою  скорботою.
Колоски торкалась його плечей, обличчя,  немов  хотiли  втихомирити  i  не
могла втихомирити стрвждаввя людяна.
   Через дорогу вройшхя явi жiнки а оерваив  ва  ияечах,  потiм  прокурiла
иiiвевька машииа, в якiй ва двiиких сядiло тадька  солдатiв  в  автоматами
поперек грудей. По чвесь добро чи по чиюсь душу ?дете ви? А далi  пiшла  й
та дорога, що веяа до Ольжино? хати.
   Ось уже й зазелеаiв той низинний луг, за яким починалось гибле  болото,
ось вигулькнув i дерев'яний мiсток, обабiч якого розхилисто  стояли  старi
верби. Але чого так непоко?ться гайвороння  над  нхмв?  Сагайдак  сторожко
зупинився  край  поля,  придивляючись  i  до  мiстка,  i  до  верб,  i  до
пересохлого путiвця. Наче нiде нiкого. А що то на нарiст бiля крайиього, а
сухим верхом дерева? Ще пройшов галька крокiв. Невже це лтадана прив'язана
до стовбура? Так воно й ?. Тодi мерщiй до не?.
   Не  доходячи  до  мiстка,  вiн  вражено   зупинився:   до   старо?,   а
розтрiсканою, напiвмертвою коро" верби був прив'язаний мертвий Кундрик.  З
його спотвореного рота вибивався шматок брудно? ганчiрки, а з ши? звисала
дощечка з якимось написом. Виходить, хтось таки розiбрався у кручених днях
кражвика.  Але  хто?  Сагайдак  ще  ближче  вiдiйшов  до  лавупшика,  який
черевиками впирався в кореневище дерева, от тiльки голова ве здала опори i
зависла на грудях, що тримали на собi якийсь даиiр. Сагайдак  авужув  зiр,
щоб не бачити спотворевого обличчя i брудно?  ганчiрки.  В  очi  кидаються
лiтери - пашi в нiмецькi. Так це ж право,  видане  новою  владою  Кундрику
тримати приватну крамницю. Приватну! Ось за яку плату ти загубив  людей  i
сам здох, неначе щур, - лягав сутiнок на обличчя Сагайдака.
   Позаду почувся простуджений хрип чи клекiт. Сагайдак обервувся. На краю
мiстка стояв, спираючись на герлигу, у високiй баранячiй шапцi i порудiлих
чоботях засушений, хирлявий дiдок, один iз тих, що все життя чабанували  в
степах. Вiн мав виразнi, з вологiстю очi, а поверх його легко?  шпакувато?
бороди гарно лежали ще з темiнню корiнцi вусiв.
   - Дивишся на грiх? - запитав старий.
   - На страшвий, - кивнув головою Сагайдак.
   - Таки страшний, - i  повiв  герлигою  в  бiк  Кундрика.  -  Усе  жкття
хитрував, жирував, пiдвiшував та ?в  людей  оцей  колотввк.  Аж  усьому  й
кiвець надходить - зкайшла його кара.
   - Дiдусю, ве зна?те, хто його?
   - Пита?шся, хто його порiшив? - пильно-пильно подивився ва Сагайдака. -
То це вже все село звав... Сьогоднi  ж,  тiльки  сонечко  зiвявю,  вiдкрив
Кундрнк свою власну крамницю. Дочекався ?? при Гiтлерi. Ось торгу? гаспид,
в'юном вививавться  та  вихиту?ться  мiж  людьми,  пiддобрю?ться  крадеввм
крамом, навiть у борг дав, а боржникiв, у широку книгу запису?. Аж тут  до
його лавки вахопилася свiженька тачанка, а з не? зiскочили  два  -  око  в
око, й Кув у чуб - однакових парубки, - брати чи близнюки, i при ору, та й
зразу до Кундрика. Побачив той ?х - i щелепа вiдвалився,  i  очi  ва  лоба
полiзли, затрусився дiдько та й навтiкача у чорнiдверi. Там його хлопцi  в
чотири руки  перехопили,  скрутили,  виволокли  в  крамницю  i  заходилися
витрушувати кишенi.
   - Не шукайте грошей тут, вовн там, - показу? окосiлнми очима Кундрхк на
прилавок.
   Але це було непотрiбно було хлопцям. Ось вони витягли важко документик,
розкрили, глянули на нього. Потiм обчекали Кундриковi морду:
   - Таков у мочемордiе, що вiдразу почало напухати.
   Гвйзин тiльки зойкнув i лантухом повалився братам у ноги. ?? з_  огидою
вдарили його носаками, а всiм, хто  був  у  крамницi,  доказали  етраиэний
папiр.
   - Люди, не посвiдчення темного агента гестапо.
   - Та?мяого, - здригнувся Сагайдак.
   Еге ж, еге ж, та?много. Виходить, за цей iудин  папiрець  i  за  iмницю
Кундрик продав партизанiв. Люди й скрикнули: "Умерть його!" А падлюга ноги
хлопцям почав обiймати i голосити:
   - Простiть i помилуйте. Не по сво?й волi вийшло у мене, не по сво?й...
   - Говори, по  чи?й!  Хай  послухають  усi.  На  колiнах  Кундрик  почав
сокотiти:



   Х

   - При?хали ж за мною на машинi гестапiвцi та й повезли до себе.  Кинули
там у якусь голу кiмнату, замкнули ??, а самi кудись пiшли. Стою  я,  паче
па вогнi, свiжi грати оглядаю. I враз iз пiдземелля чую такi  зойки,  такi
скрики, що все в менi  почало  обвалюватися.  Аж  згодом,  коли  донесхочу
наковтався жаху, вiдчинилися дверi i увiйшли тi самi гестапiвцi з  якимось
чином, що мав на грудях чорний хрест.
   - З вами буде говорити шеф гестапо, - пояснив менi тлумач. - Як скажете
хоч слово неправди, - опинитесь там, - i ткнув пальцем у пiдлогу.  -  Туди
приходять, але звiдти не виходять.
   Глянув я на шефа гестапо - i мало по вмер:  на  його  чоботях  Тремтiла
свiжа кров. Вона й доконала мене... Потiм вже я почув, що вiд шефа  навiть
жiнка утекла, - не змогла бiльше змивати нещасну кров з одежi  i  чобiт...
От страхом i витягнули усе з мене.
   - I агентом гестапо став зi страху?
   - Авжеж. 'Я iз тих, хто розчавлений страхом... Простiть i помилуйте, що
не маю чогось геройського. Я ще згоджуся  вам.  Усе  мо?  добро  забирайте
задарма...
   I тодi люди вдруге сказали:
   - Умертвiть його!
   Наче падло, виволокли хлопцi за руки та за ноги лавупшика  з  крамницi,
розгойдали, кинули на тачанку, а тут i порiшили його прокляте тiло i душу.
   "Близнята Гримичi судили зрадника! Виходить, живi хлопцi!"
   - Дiдусю, а де ж тi завзятцi подiлись?
   - А хто ?х зна?? Та  дума?ться:  полетiли  карати  ворогiв.  Як  вiтри,
полетiли... А ти ж, сину, здалеку?
   - Здалека, дiдусю.
   - Переверта?ться тепер народу. Як не ма?ш пристановища, заходь до мене.
Ми тобi з старою чабанських галушок зготу?мо, а потiм  вiдпочивай  у  хатi
або в клунi на сiнi, саме привiз його з  лiсового  вичистка  -  суницею  i
ромашкою на всю вулицю пахне.
   - Спасибi, дiдусю. А ви Ольгу, що за Кундриком, зна?те?
   - Чом не знаю. Славне, справдешн? дитя. Билась, билась, як риба об лiд,
з цим Кундриком i покинула його. Та й хiба в  нас  може  любов  ужитися  з
ненаситством? То й пiшли до мене,  до  мо?х  галушок,  до  мого  помiчного
зiлля. Я теж трьох синiв на вiйну вiддав, тепер тiльки i чую плач ятровок.
   - Дiдусю, а як вас звати-величати?
   - Зовуть мене Миколою, а  прiзвище  з  дiда-прадiда  маю  -  Чабан,  бо
вiдвiчно i довiчно ми чабани.
   - Чого ж довiчно? - здивувався Сагайдак.
   - Бо поки ? сонце у небi, доти повинен бути й чабан на землi, -  сказав
старий. - I хоч мiй старший син аж кандидатом наук став, а теж не  забував
нi батька-матiр, нi степ, нi чабанiв. Вiд раннього ранку  i  до  вечiрньо?
зiрницi гуде, вгина?ться, стугонить, стогне i осiда? чорний шлях. На  схiд
поспiша? чуже вiйсько, чужа пiсня, чуже залiзо. Наробили ж його, наробили,
та все людям на погибель.
   Вийде обережно з лiсу Семен Магазаник, гляне, що робиться на  шляху,  i
не ма? вiд цього  нi  крапелиночки  спокою,  i  не  зпа?,  де  йому  тепер
домувати: в лiсах, у селi чи перебратися на  колишнiй  хутiр,  де  й  досi
родять напiвздичавiлi яблунi i наспiвно перечищаються води. В лiсах  тепер
страшно, з хутора можуть прогнати, а жити в селi - на виднотi -  теж  мала
втiха. Що воно буде з нами, грiшними, i  з  безталанною  землею?  Аби  хоч
одним оком можна було зазирнути в час, що прийде. Усяк про нього .мав сво?
здогади, усяк по ньому сi? сво? думки та сподiванки, тiльки нi мудрий,  нi
дурень не зна?, хто стане женцем.
   Ось нещодавно за?жджав  у  лiси  натоптаний  злобою  "провiдник",  який
поспiшав кудись обiйняти посаду начальника  районно?  допомiжно?  полiцi?.
Жеручи потраву, вiн повчав сво?х двох поплiчникiв i  господаря,  що  тепер
прийшов час сильних i нещаднихваршiв.
   Тобi,прислужанку та вiшальнику, може, й потрiбнi сильнi варяги  а  менi
,вони нi до чого, бо вже бачив,  як  цi  варяги  з  гиком  били  курей  iз
автоматiв стрiляли у найбiльший вулик.
   Отож пасiку довелось завезти  до  бортiв,  курей  вударнi,  а  корiв  i
ялiвняк  загнати  в  нетрi.  Та  чи  заховали  усе?  Не  було  спокою   за
бiльшовикiв, нема його й при новiй владi. То  тiльки  шляхетний  недогарок
Безбородько усi сво? надi? покладав на фюрера.  Йому  я  Магазанику,  лiта
обтрусили надi?, i вiрив вiн не людям, не  можновладним  i  не  владам,  а
тiльки тим грошам, з яких i час не вибрав  золоту  душу.  Оце  i  усе,  що
свiтило дому тепер. Видать, лiта!
   На заходi передвечiр'я одяга?ться в зеленаво-золотi ризи, а  шляхом  ще
гуркочуть i гуркочуть машини,  аж  землi  важко  -  i  вiд  голiс,  i  вiд
гусениць, i вiд чаду.
   - Визволителi! - водночас iз насмiшкою i острахом каже в думлiсник. - А
де вашi батьки, що "визволяли" Укра?ну у вiсiм?дятому роцi? I вони,  i  ви
дали таку волю смертi, що й самi вiд не вiдкараска?тесь. Так  воно  завжди
було. Але що тепер робиз собою? Що?..  Пора,  пора,  чоловiче,  самiтником
зашиватися на вiдлюддя, на пасiку,  доглядати  бджолу  та  ставити  свiчку
перед богом за вiдпуск грiхiв, бо, як видно,  не  для  тво??  голови  оцей
крутiж... Ось тiльки за якi грошi тепер продати мед? За папероиi  страшно,
а золото мало хто ма?. I над цим, поки живеш, треба сушити голову".
   На подвiр'? заскавулiв кундель  -  певне,  хтось  iз  сво?х  навинувся.
Тiльки хто? - кида? обважнiлi очi на дорогу, що пророста? синню.
   З осмерку тихо виходить його давня полюбовниця Василина - неквапом несе
високi втихомиренi груди - оту спокусу, без яко? теж не  проживе  чоловiк.
Ось iз ким вiн буде вечеркувати,  прислухаючись  до  зчуженiлого  шляху  i
свого неспокою.
   - Що тобi, Василино? - придивляючись  до  обведеного  смутком  обличчя,
пита? постарiлим голосом.
   - Тяжко, Семене, - зiтха? жiнка, зiтха? вагота ?? персiв,  на  яких  не
спочивало нi одне немовля, а тiльки, певне, спочивали кучми чоловiкiв, хоч
i божиться молодиця, що нiкогiсiнько, крiм  вього,  не  мала.  Так  вiн  i
повiрив, коли сама зваба завжди прозирала з ?? округлого  i  досi  гарного
обличчя, коли в низькому голосi озивалося саме жадання утiхи. -  Тяжко,  -
знову зiтхнула Василина.
   Лiсник скривив уста i, не подумавши, бовкнув:
   - Яким це побитом i тобi тяжко? Тво?х же дiтей нема на вiйнi.
   - Осоружний! Так людськi е! - несподiвано  спалахнула  Василина,  круто
обернулась i швидко пiшла не до лiсниково? хати, а назад, у село.
   - Ти куди проти  ночi?!  Яка  тума  запаморочила  тебе?  -  здивувався,
обурився Магазаник. I, не почувши вiдповiдi, кинувся навздогiн ва  жiнкою.
На галявинi зупинив ?? i захекано спитав: - Нащо тобi ця дражливiсть?
   I вперше непримиреннiсть i зневага до нього блиснули в отих  очах,  якi
завжди несли йому то загадковiсть, то хмiль любощiв.
   - Прiч з  дороги,  обридливий!  -  вiйнула,  зашелестiла  спiдницями  й
обiйшла його, мов зачумленого.
   - I чого це такою за?дливою стала? - ще хоче зупинити ??.
   - А того! Був ти Чортом зi свiчечкою i тепер зостався ним! - спересердя
вiдрiзала вже з-за плеча та й гордо понесла помiж деревами гнiв i  злiсть,
а не любощi.
   Отi слова про Чорта зi свiчечкою придовбнили чоловiка. Звiсно, вiн знав
про сво? прiзвисько, але щоб почути його вiд пiдложницi, -  такого  ще  не
бувало. Попереду затихають кроки Василини, та не затиха? всерединi  образа
i неспокiй.
   I отут, у розiмлiлих лiсах, у яких ще не онiмiли чужi машини, вiн знову
згадав зеленооччя Марi? i сво?? доньки. Де вони тепер? Розшукати б ?х та й
забратися втрьох у затишний закоморок, подалi вiд вiйни, вiд  гризнi,  вiд
полiтики. Так хiба ж пiсля всього пiде до нього Марiя? Теж  тобi  вiдрiже,
що й чорт на старiсть iде в ченцi. От якщо вiйна вб'?  ??  чоловiка,  тодi
бiда й пособить менi. Вiд цi?? думки мимоволi здригнувся  -  справдi,  так
може подумати тiльки бiс.
   З галявини переходить в урочище, до живуть борсуки. Тут у голодний  рiк
вiн закопав грубi тисячi, що вторгував за картоплю.  Потiм  за  цi  тисячi
тихцем накупив золотих червiнцiв, якi теж заневолив бiля борсукiв. Ще е  в
нього сховок, де нещодавно  стояла  пасiка,  а  третiй  скарб  спочива?  в
деревинi хати, що сто?ть у селi. Дая нього тепер треба знайти iнше  мiсце,
бо хiба в такий час довго хатi стати попелищем? Ех, су?та су?т, а спокою i
досi не мав свiт.
   Коли лiсник пiдходив до сво??  оселi,  на  дубi,  вмощуючись  на  нiч,.
простудливо керкнув старий кульгавий  ворон.  Надокучив  вiн,  особливо  в
передгроззя, сво?м скрипучим голосом, але й убивати його тож не  хотiлось,
бо досвiтком не пiвнi, а цей старий вiщун завжди будив Магазаника.
   Пустищем  тепер  стала  його  селитьба.  Навiть   старий   Гордiй   sb_
залиша?ться тут на нiч, хоч i давав йому пiд ночiвлю другу воловину  хати.
То в клунi гибiв, а зараз i в хатi не хоче вiдпочивати.
   I, наче почувши його думки, з лiсу озвався низинний голос дiда Гордiя:
   - Семене, ти вже обляга?шся?
   - Т" збвраюсь. Як це, нарештi,  ви  надумались  проти  ночi  прийти?  -
насмiшкою насочу?ться слово Магазаника.
   - Хiба ж нова влада' не заставить? - бiлiючи полотняними шатами, старий
пiдходить  до  лiсника,  простяга?  важку,  вироблену   руку,   шкiра   на
нiй,тверда, шершава, наче кора на деревi, а пахне душко.
   - Нова влада вас послала? - диву?ться i насторожу?ться Магазаник.
   - Атож. Дожилися, що й борщу нема чим посолити. От  i  приiабанився  до
тебе - вiдпусти трохи солi, ти ж, нiвроку, заiсся нею.
   - Доведеться вiдпустити. Ви сьогоднi вже ночуйте у мене - Та ж половина
домiвки пусту?.
   - Тепер, мабуть, пiвсвiту пусту?, -  зiтхнув  старий.  -  Та  коi  хата
Гiтлера стане пусткою.
   Хоч довкола нiкого нема, а лiсник сторожко огляда?ться, новi  страхи  в
душi.
   - Ви вже вечеряли?
   - Вечерни. - Гордiй поглянув на небо - яку погоду воно вiщу??  -  Я  ще
пiду до коней, а потiм спати.
   - На лiжку Стьопочкп лязкстс, дверi зi; не зачипяйте.
   - Гаразд.
   Вечiр  знiмав  з  вiкон  сизу  барву,  i  вони  темнiли,  немов   крила
гайворонiв. Магазаник причинив  ?х  грубими  вiконницями,  з  яких  залiзо
проходило аж в хату i там для безпеки бралися гайками на рiзьбу. Незабаром
прийшов дiд Гордiй, покректуючи, почав умощуватися на  лiжковi  Стьопочки.
Магазаник причинив дверi до сво?? половини.
   Тихо i сумно в його оселi, де по всiх кутках  ча?ться  самота.  Хоч  би
Стьопочка погалаганив тобi чи Василина зашелестiла смiхом i спiдницями.  I
який гедзь укусив молодицю, коли саме так потрiбнi ?? заспокiйливе слово i
принада? Магазаник пiдходить до мисника, витирав сiрник, запалю?  свiчi  в
мальованому свiчнику: може, хоч  святий  вiск  вiджене  од  нього  недобре
передчуття i страхи. Що ж, чоловiче, ча?вся ти в лiсах, а тепер годi - час
пере?жджати до тi?? хати,  де  й  досi  в  негоду  стогнуть  половецькi  i
скiфськi камени.
   Iз свiчником вiн пiдходить до дзеркала, в  глибинi  його  бачить  якiсь
непевнi, нiби  чужi  очi,  непевний  одблиск  гiрко?  посмiшки  i  нерiвно
прооране лiтами чоло, - у зморшки вже  й  посiяти  щось  можна.  Ця  думка
страха? лiсника, щоб вiдiгнати  ??,  вiн  швидко  iде  до  старовинно?,  з
червоного дерева шафи: тут тiсно збилася людська мудрiсть.  От  що  тiльки
вибрати з  не??  Може,  бiблiю?  Та,  певне,  й  передпотопове  письмо  не
заспоко?ть зараз сум'яття душi. Краще того дивака, що Дон-Кiхотом зветься?
Час уже всюди пiдстрелив тво? вiтряки, а ти й досi живеш у пам'ятi  людей.
I королiв,  i  царiв  обскакав  на  сво?й  сухоребрiй  шкапинi,  i  фюрера
обскака?ш.
   Лiсник витягнув зачитану книгу, пiдiйшов iз нею до свiчника,  а  в  цей
час надворi люто озвався кундель, далi лунко загупали  копита,  заскрипiли
колеса, загалакали чи?сь  голоси.  Несе  якихось  приблуд  на  вечерю  або
ночування. Магазаник кинув  книгу  на  стiл,  схопив  дробовика,  вiдсунув
залiзнi засуви i сторожко вийшов iз хати.
   - Хто там проти ночi нахопився?!
   Бiля ворiт заворушилися двi постатi,  трохи  далi  срiбно  подзвонювали
упряжжю конi, i ще хтось  гойднувся  за  ними,  протикаючи  темiнь  цiвкою
рушницi.
   - Пане добродiю, ув'яжи свого вовкодава, бо навiки вкладемо його!
   Магазаника здивувала не так погроза,  як  оте  "пане".  Вже  й  вiн  на
панство переходить.
   - Хто ж ви такi проворнi?
   - Полiцiя!
   От i притьопала нова влада. Чого ?й  тiльки  треба?  Магазаник  ув'язав
кунделя, що почав чогось скiмлити i скавулiти, потiм пiшов  до  ворiт,  ?х
уже ногою певдоволено  вiдкидав  кадубастий  присадень;  обличчя  в  нього
драгле, кругле, як решето, i подзьобане вiспою теж,  мов  решето.  За  ним
сторожко, з гвинтiвкою напоготовi  стояв  хирлявий  капловухий  недомiрок,
його видовжений вид був чимсь середнiм мiж кiнською головою i глеком.
   - У тебе, пане, нiкого нема з чужих? - пiдозрiло захрипiв  решiтчастий,
в нашорошених буркалах його стояло одне зловiстя.
   - Нема. - "Ну й мордоворот. Хоч би вночi не приснився!"
   - А, опрiч тебе, хтось ? в господi?
   - Сгара людина.
   - Дивись менi! - перетрусив усiм сво?м драгливим  решетом  недовiру.  -
Коли що до чого - вiдразу обiтнемо душу, тут ?й i капець!
   Мова мурмила обурила Магазаника:
   - Смерть у кожного за плечима ходить.
   - Перед очима теж! - бовкнув глекуватий недомiрок. - Прошу, пане,  веди
в свiй барлiг.
   У супроводi двох приблуд лiсник поволеньки пiшов до хати. I тiльки  тут
вiн побачив, що новоспеченi полiца? були одягненi не в форму,  а  в  якесь
шарпоття,  лише  на  рукавах  свiжiли  стрiчки  в  написом   "шуцманшафт".
Пильноокi гостi обникали i одну i другу половину хати, пiдозрiло  оглянули
дiда Гордiя, понишпорили у ванькирi, навiть подивилися пiд  пiч,  а  потiм
мовчки вийшли на подвiр'я. Через якусь  хвилю  до  оселi  пришелепались  i
стали на порозi двое цивiльних: один - високе i  носате  дебелище,  що  аж
зiгнулося, аби не набити лоба в дверях, а другий -  засушений,  a  запалим
ротом i такою сiткою  зморщок,  яка,  не  помирившись  iз  обличчям,  нiби
вiдтискалась од нього.
   Глянув Магазаник на здорованя в свiжому, з полиском костюмi,  у  свiжiй
сорочцi-чумачцi i не повiрив собi  -  перед  ним,  вимитий,  пiдстрижений,
напахчений тяжкими парфумами, прискаливши око, картинно стояв i посмiхався
синiми устами Оникiй Безбородько. Де ти взявся, лиховiсний?
   - Пiзнав, пане i добродiю найшановнiший? - I наче в дубовi затули забив
смiхом: - Го-го-го...
   - Оникiй! - зiтхнув господар. Таки не вхопили чорти бiсового  викрутня,
з якого що в ту вiйну почалось  його  грiховоддя  I  полювання  на  грiшну
копiйку.  Знову  захугувало  в  головi  все  давньоколишпс  страхiття:   i
шибспицi, до яких стояли чергою приреченi, i свiчi на поминальних хлiбинах
старого Човнара, i мати з дитям. У горлi скипiлись  слова,  i  вiн  тiльки
спромiгся повторити: - Оникiй...
   - Оникiй Iванович, - гоцоровито поправив Безбородько: хай  дрiбнiшi  не
мають його запанiбрата; вiн пiдiйшов до розгубленого  лiсника,  простягнув
заволохачену лопату руки. - Здоров, здоров,  пане  добродiю.  Як  ся  ма?ш
нинi? Пiдскаку?ш чи нишкнеш?
   - Ет, живем, аби день передй-ювата, - невиразно промимрив Магазаник.
   - Чого се тако? сумно? завiв у рiк воскресiння Меркурi?в?
   - Менi б краще  мати  рiк  не  Меркурi?в,  а  тих  святих,  що.  вмiють
торгувати.
   Безбородько показав у посмпящ постарiлi бобини зубiв:
   - Гарно, гарно сказав. А ми до тебе, добродiю, з офiцiйним вiзитом.
   - Аж з офiцiйним? - не зна?, що вiдповiсти невчасному гостю, який мiцно
вчепився в його долоню. Отак i за душу вчепиться.
   - Еге ж! Насамперед знайомся, - кивнув головою на млявоокого прибульця,
у чуперi якого поблискував мороз. - Крайсагроном Гаврило Рогиня.
   - Гаври?л Рогиня, - скривився, немов од зубного болю,  крайсагроном,  -
видно, не любив, коли споневажали його iм'я.
   - Не вмер Данило, то болячка задавила! - знову вдарив  у  затули  смiху
Безбородько i нацiлився текучего олi?ю на лiсника.  -  А  я  тепер  годова
укра?нсько? районно? управи, тобто в чивi, як перевести  на  бiльшовицьке,
голова райвиконкому.
   - Голова  раиуправи?!  А  чому  ж  не  начальник  полiцi??  -  мимоволi
вихопилось у Магазаиика.
   - Спiзнився я, братику, на цю посаду, спiзнився всього ыа два днi, -  з
жалем сказав Безбородько.  -  I  тепер  маю  щастя  працювати  з  колишнiм
кримiнальником Квасюком. А як ти? I  досi,  скнаруючи,  в  лiсах  одлюдком
живеш?
   - У нас кажуть так: старого лиса не виведеш з лiса.
   - Тепер ми тобi одлюдно жити не дамо! - рiшуче прорiк Безбородько.
   - Чого б це?
   - При новiй владi твоя голова дорожче коштуватиме в селi. У  Магазаника
покислiшали очi i рот.
   - Вже й оцiнили мою голову?
   - I ми, i гер крайсляндвiрт, i економкомендант! - урочисто  проглаголив
Безбородько.
   - Еге ж, - нарештi насмiшкувато глянув на лiсника лемехуватий агроном i
пересохлими навiсами вiй пригасив зневагу.
   - А чого я не бачу в тебе нi богiв, нi святих? -  запитав  Безбородько,
несхвальне похитав перестояною вовною на головi, а потiм полiз правицею  у
внутрiшню кишеню пiджака, вийняв звiдти жмут грошей i урочисто  поклав  ?х
на стiл помiж свiчником i "Дон-Кiхотом". - Це, Семене, мiй борг. Вiзьми.
   - Який борг?
   Безбородько посмiхнувся:
   - Пам'ята?ш оту  тисячу,  з  якою  кiлька  рокiв  тому  так  не  хотiла
розлучатись твоя скнарiсть? Повертаю  тобi  окупацiйиими  марками,  бо  нi
перед кям ве хоту мати боргiв. А хто винен мвнi -  теж  стягну,  з  шкурою
стягну! Бери сво?.
   - Спасибi за пам'ять. Я давно над  цим  боргом  хрест  поставив.  Може,
перекусите з дороги? - Магазаник зиркнув вя  ?жупацiйну  дрiбноту  грошей,
кинув ?? на постiль i заметушився по хатi.
   -  Можна  й  повечеркувати,  -  великодушно  погодився  Безбородько.  -
Винопиття i церква не забороня?. А ота шинка з димцц i сльозою  знайдеться
в тебе?
   - Знайдеться шинка й  iмбврiвка.  Вiд  нас  голодними  i  таврездми  не
пiдете, - сказав тi -самi слова, якi колись дуже 'подобалися Ступачевi.
   - Укра?нська гостиннiсть, Гаври?ле! Набивай кендюх та  згадуй  повчання
одного професора-житт?люба: "Нi один iз органiв тве приносить  людинi  так
багато, а головне, так регулярно  насолоди,  як  шлунок.  Бiйтеся  знищити
його".
   На померхлому обличчi i в померхлих очах  крайсагронома  за'коливазгась
подоба вдоволення. Таком^видать, ан  Гнатко-Безп'ятко  з  пекла  нiчим  не
догодить. От послав бог  гостей  проти  ночi!  Але  мусиш  годити  ?м,  як
чирякам.
   Коли на столi з'явився святий хлiб, i ипгнка, i сяр, i масло, i мед,  i
нестерпучi?, Безбвродько сам узявся за старовинну, в зеленого сила шнпияу,
яку чомусь назвав кшвою,  там  наповнив  чарки,  тагяув  гусеницi  брiв  i
змовявцьки прертк:
   - Отi стрiлися, дввродiю, в жаданий час!
   "В забiйню, а не в жаданий час",  -  хотiв  вiдповiсти  Магазаник,  але
промовчав, бо на писках i  синiх  варгах  нового  правителя  було  стiльки
злостивого вдоволення, що не дай бог зачевяти його.
   Безбородько почаркувався.
   - Хтоiьнемо ж, добродiйство, цю отруту за нового старосту!
   - За якого старосту? - оторопiв лiсник у недоброму передпуттi: бiди  не
шукають - вона сама тебе знаходить.
   - За тебе ж, за  тебе,  пане  i  добродiю  найшавовиiший!  -  засмiявся
Безбородько. - Хiба ми не зна?мо, що старе веретено умi? прясти пряжу.
   - Страх одразу приморозив Магазанику обличчя i нутро. От i попала  душа
на бiсовi жорна.
   - Щось я не пам'ятаю, коли мене обирали старостою.
   Опикiй не помiтив, як посмутнiв господар, пiдбадьорливо ляонув його  по
плечi:
   - Так завтрашнiй дспь запам'ята?ш - на сходi  оберемо  тебе  старостою!
Дождалися таки свого! Дождалися i вистарались! Як iюио гепор iiа душi?
   Лiсник, давлячись словами, благально глипнув на Безбородька:
   - А що, Оникiю Iвановичу, коли я не хочу  бути  старостою?  Не  на  мо?
плечi така ноша.
   - Ти не хочеш бути старостою?! - Мiж облисiлими  повiками  здивовано  i
дражливо округлились очi змi??да. -  Це,  добродiю  Семене,  не  причулось
менi?
   - Не причулось, - вiдповiв твердiше. Безбородько наiндичився,  пiдвiвся
за-за столу, кинув мiшок сво?? тiпi  на  Магазаника  i  викотив  з  грудей
обурення:
   - А ким же ти, пане-добродiю, хочеш бути в  теперiшнiй  хурiовинi?  Якi
ма?ш забаганки i намiри?
   - Хочу бути звичайним пасiчником, як i мiй батько. Менi i  бджола  може
дати прожиток.
   - Пасiчником! - зазмi?лась ?дь на синiх устах Безбородька, а пiд  очима
зiм'ятими  циганськими  сережками  аж  затiпались   припухлини.   -   Вiн,
змалiвши-розумом, хоче тепер жити вiдлюдником, як у пнi. Не вийде, голубе,
сиднем сидiти i лежнем лежати! Не той час! - I погроза аж вiдслоювалась од
його зарiзяцького виду.
   - Умгу, - подав голi  крайсагроном,  що  аж  бухтiв,  безбожно  лигаючи
шинку, куди тiльки вiн, прожера, верга?  ???  Отак  i  дотеребить  усю  до
кiстки...
   - Чому ж не вийде?
   У голосi Безбородька заклекотiла жовч:
   - Iще не догаду?шся? А хто ма? бути пiдпомогачем  нiмецькiй  владi?  Ти
подумав над цим сво?ми крученими мiзками? Чи Дон-Кiхот запаморочив  ?х?  -
тицьнув цурпалистим пальцем на книгу.
   - Хай вiд молодших iде пiдмога новiй владi,  а  менi  вже  здоров'я  не
служить - нездужжя прийшло.
   - Що ти галамага?ш! До молодиць на жировисько вiн ще здужалий, а тут...
I де твоя колишня нахрапистiсть подiлася?
   - Час i вiйна надломили ??, - i сяк, i  так  опина?ться  i  одмага?ться
лiсник. - Час i камiння ломить.
   - Час, який вiн не ?, летить на крилах - лебединих чи  гайворонячих,  -
на плечi ж людинi скида? не пiр'я, а важку ношу, - чи?мись  словами  пробу
бнiв Рогиня; все на ньому i в ньому було притлумлено безнадi?ю, лише  однi
зуби не журились - спалахували золотими вогниками i так в'ялили  уста,  що
на них лускою аж шерехтiла потрiскана шкiра.
   -  Що,  Семене,  тебе  лихоманить?  -  трохи  охолов,   щось   прикинув
Безбородько. - Хохломанська обережнiсть чи страх?
   - Хоча б i страх.
   - _Про колишню зрадливу фортуну вiйни згаду?ш?
   - I вiд не? маю пам'ятного: ще й досi ?? жорна гудуть у вухах.
   - I даремно. Кайзерiвську помилку гiтлерiвцi не повторять. Не^же ти  не
бачиш, як тепер течуть полiтичнi води i яку силу ма? Гiтлер?  Вважай,  уся
?вропа вже пiд ним, а вiн не тiльки на Москву, а навiть на  Iндiю  нацiлив
очi  i  танки.  Йому  iсторiя  записала  на  сво?х  картах  перемогу.  Ось
окайданимо бiльшовикiв, i ти за сумлiнну працю  у  нiмцiв  засягнеш  хутiр
свого батька. Герасимом Калиткою, правда,  i  при  нiмцях  не  станеш,  та
хуторянства  доскочиш.  Тодi  вже  можеш  удень  пасiчникувати,  а   вночi
додивлятися мужицькi сни.
   - Не хочу я нi хутора, нi старостування.
   - Умгу! -  вже  зацiкавлено  глипнув  на  Магазаника  Рогиня,  в  якого
працювали не тiльки  щелепи,  а  i  ?жак  щетинистого,  сивиною  пiдбитого
пiдборiддя.
   Безбородько на хвилину замовк, нацiлив на лiсника не зiницi, а шершнi i
вдарив, наче колодi?м:
   - Стривай, стривай, старий лисе! А тебе, мудрiя,  часом  бiльшовики  не
залишили в пiдпiллi? Тодi я сам нашмарую петлю мипом i заарканю твою  шию.
Пам'ята?ш, як це робилося за Скоропадського у державнiй вартi?
   Страшна погроза i згадки минувши вичавили на чолi  Магаваника  холодний
пiт. Хотiлося кинути у вiчi шляхетному викрутню:  "?жте,  лигайте,  гостi,
мою шинку, але не шинкуйте мо?м життям".  Та,  похиливши  голову,  стримав
себе, бо знав тверд осерднiсть Безбородька. Видко, назавше зв'язав ?х чорт
бiсовим мотузочком.
   Не дочекавшись вiдповiдi, Безбородько зловiсне стишив голос:
   - Мабуть, ти недарма колись обiзвав Гiтлера таким словом, за яке  тепер
гестапо розмервить тебе на криваве клоччя.
   Магазаник, жахаючись, згадав це слово, мерзенний переляк вгадючився  по
спинi i, зда?ться, до решти розчахнув його. Не оплативши  страх  минулого,
вiн, як у чорну воду, заходив  у  новий  i  вiдчував,  що  вже  йому  нема
порятунку. Отак i прийма?ш у прийми Другу душу, щоб позбутись ?дино?... Ох
як тяжко, наче вони стали камiнними, пiдводив  у  благаннi  вi?  на  свого
гостя i ката: не говори, не говори таке при свiдках.
   Безбородько, зда?ться, зрозумiв його i вже спокiйнiше запитав:
   - Служиш бiльшовикам у пiдпiллi? Лiсник рукавом витер з  чола  холодний
пiт.
   - Так вони б i довiрили менi. ?м  зараз  у  пiдпiллi  чи  в  партизанах
служить во?нком Зiновiй Сагайдак.
   - Де вiн?! - хижо стрепенувся  Безбородько  i  поглянув  па  заневоленi
вiконницями вiкна.
   - Це вже нехай ваша полiцiя i гестапо рознюхують.  У  мо?х  лiсах  його
зараз не було, - збрехав, не клiпнувши оком, бо ващо мати зайвi рахунки  i
клопоти.
   - З'явиться, одразу ж дай знати! - i наморщив чоло. - А це часом не той
Сагайдак, що був у червоних козаках?
   - Той самий.
   - Тодi птиця часу знов зводить мене з ним, - i запишався сво?м  словом.
- Дай боже хоч тепер зломити його шаблю i шию. Отож пильнуй i  готуйся  на
старостування.
   Магазаник знехотя вичавив:
   - Не хоче пiвень на чуже весiлля, та несуть...
   - Коли б ти був розумнiший, то я назвав би  тебе  дурнем,  а  тепер  не
знаю, як назвати. А правити ма?ш по совiстi.  Зна?ш,  чого  загинула  наша
iмперiя?
   - Нi.
   - Бо ?? останнiй iмператор царював без вiри, любовi i пристрастi.
   - Йому б нi вiра, нi надiя, нi любов  не  допомогли  б,  -  розшарпуючи
шинку, сам до себе сказав Гаври?л Рогиня.
   - Це тип! - бридливо покосився на нього Безбородько.  -  Зробили  цього
низькольотного мумiезнавця крайсагрономом, а вiн усе невдоволення  чавить.
Тем _якусь кiпоть ма? недовiрок у головi. - I звернувся до  Магазаника:  -
Так-от, ще по повнiй, бо час наш недовгий, та сядемо на  мою  каруцу  -  i
хватопеком до вашого нока.
   - Чого ж нам, грiшникам, до попа? - здивувався Магазаник. - Вiдмолювати
грiхи?
   - Дурний ти ?си.  Накажемо  попу:  хай  вiн  завтра  при  всiй  громадi
вiдслужить панахиду за полеглих нiмецьких воякiв. Потiм  на  де-небудь,  а
бiля церкви оберемо тебе старостою i знову до церкви - вiдслужимо молебень
за спокiй душi нашого пророка. Щоб усе було для незбiльшовичених  дядькiв'
хитромудре, державно i по-божому.
   Лiсник випив горiлку, наче цикутину, i ще потягнувся до  пляшки:  може,
пiдпо?ть цих гостей та й...
   - Досить! - пiдвiвся з-за столу Безбородько. - ?дьмо!
   I Магазаник, заплiтаючись у власних ногах, пiшов  за  сво?ми  дочасними
правителями, щоб ?х розперло вiд його харчiв.
   Коли вiн етав на  порiг,  його  плеча  обережно  торкнулась  рука  дiда
Гордiя.
   Магазаник здригнувся.
   - Чого вам?.. Хату зачинiть зсередини.
   - Хiба тепер про хату - про душу подумай, - зашепзтiв старий i потягнув
його в сiни. - Ти ж ма?ш розум у головi. Не  запродуйся  песиголовцям,  не
пiди на ?хню пiдмову. Чу?ш?
   - Нiби ж я хочу цього? Тягнуть  силомiць,  як  на  зарiз,-^"  i  тоскно
зiтхнув.
   - ?ут?чи, Семене, вiд них. Не заходь у чужий час,  -  тодi  у  свiй  не
потрапиш.
   Магазаник сумно похитав головою:
   - I ти, дiду, кинулись у полiтику?
   - Яка ж це полiтика? Саме безголов'я. Втiкай од нього.
   - Як же, дума?ться вам, можна втекти?
   - Коли нема смiливостi, то зайцем утiкай - i не оглядайся.
   - Вже не тi ноги у мене.
   - Тодi грiшми одкупись. Не пожалiй навiть лихоманного золота. Сипни  ?м
хоч у пельку червiнцiв. Не сунь свою голову в чужий казан.
   Магазаник знову здригнувся, а вiд ворiт його гукнув Безбородько.
   - Вже кличуть.
   - Це кликачi на той свiт.
   Старий Гордiй, махнувши рукою, вийшов з сiней i повернув у лiси.
   - Дiду, а ночувати?
   - В тебе i днювати страшно, - обiзвався з темряви непримиренний голос.
   Над лiсом узде ро?лися петрiвчанськi зорi, i ?м не було нiякого дiлечка
до людського посмiття, що пазурами хапалось за  видимiсть  влади  i  чи?сь
душi. Чи?сь душi йому нi до чого... А  от  хуторець  "оию  згодигхсь.  Але
тiльки скорiше заяiвталась во?нна хурделиця... Це  ж  подумати,  яку  силу
ма?Тiтлер - аж на Iвдiю нацiлився.
   Магазаник стуквув ворiтьми, на дубi спросоння керкнув  отой  ворон,  що
мав простуду в голосi i кульгавiсть у ногах. Цур ввбi, иомнщо! Невже тя  i
вночi почув чиюсь кров?
   "Крi" - вiдловiв иа  його  нiмотне  питання  ворон,  по-гадючи  зашипiв
крилами i пролетiв над головами гостей.
   "Щоб ти здох ще до ранку! А не здохнеш - застрелю".
   Вони пiдiйшли до фаетона, в лiхтариках якого слiпо горiли свiчi.
   "Наче за упокiй душi", - полоснув Магазаника забобонний острах.
   Не встигли  розсiстися  на  м'яких  сидiннях,  як  решiтчастий  полiцай
гикнув, свиснув на конi, i вони, махнувши  гривами,  полетiли  на  об'?зну
дорогу. Обабiч заворушилася нiч, заворушились дуби, що  тримали  на  сво?х
руках столiття i зорi. . За якусь неповну годину в'?хали в онiмi?е село  i
повз церкву ввернули до оселi отця  Бориса,  який  з  пiввiку  подував  на
одному Мiсцi. Вiн i хрестив, i вiнчав Магазаника, напевне, коли таке життя
настало, й ховати буде. Лiсник з жалем  подумав  про  свiй  непевний  вiк,
перехрестився.
   - Умгу, - насмiшкувато сказав на це крайсагроном i позiхнув.
   У хатi отця Бориса ще свiтилося. Вiн сам, зi свiчею  в  руцi,  вiдчинив
пересохлi дверi, пустив до оселi непроханих гостей, поставив  свiчу  перед
образом спасителя, який тримав у  руцi  поколупану  землю.  Чи  ж  втрима?
тепер? Погорбатiлий, оповитий сивиною, панотець зупинив великi,  iз  iмлою
рокiв очi на Безбородьковi, i той, зирнувши на свiчники з тяжкими узорами,
уклонився йому.
   - Доброго здоров'я вам, отче.
   Не знаючи, що за гостi в нього, старий вiдповiв ухильно i мудро:
   - Дай, боже, хлiбовi урожай, а людям здоров'я. Магазаника ошелешило  це
вiтання: чи не вiддiляв батюшка ?х од людей?
   - Пробачте, отче,  що  ми  запiзно  при?хали  до  вас,  -  уже  почина?
гнiватись Безбородько, бо панотець, стоячи бiля обвитих виноградною  лозою
образiв, i не дума? запросити ?х сiсти. - Нова районна влада  просить  вас
завтра в жалобнiй ризi вiдслужити панахиду за полеглих нiмецьких воякiв.
   Батюшка, зiтхнувши, вплiв у  сиву  прозелень  бороди  звосковiлу  руку,
подивився поверх ново? районно? влади.
   - Не можу.
   -  Чому  ж  не  можете?  -  I  знову  шершнi  проклюнулися  в   поглядi
Безбородька.
   - Бо цi вояки не нашо? вiри.
   - I за  многолiття  та  спокiй  душi  нашого  зверхника  i  пророка  не
вiдслужите молебня?
   - За спокiй душi нашого зверхника  й  пророка?  -  здивовано  перепитав
отець Борис. - Це ж який пророк об'явився у нас?
   - Адольф Гiтлер! - виструнчився Безбородько i шарпнув праву руку вгору.
   - За нього теж не можу.
   - I дарма, батюшко! - зашипiв погрозою.  -  А  от  його  преосвященство
?пископ Ману?л служив i за нiмецьких воякiв, i за Гiтлера.
   Презирство лягло на бляклi уста отця Бориса:
   - Тодi i ?дьте до ?пископа Ману?ла.
   У Безбородька морозом взялися очi, i вiн  вдарив  старого  кан^  чуками
слiв:
   - Отче, ви не дума?те, що за цю мову ми вiдразу можемо  вийняти  з  вас
душу?
   Старий здригнувся, приплющив вi?, з погордою глянув крiзь приплентача i
твердо вiдповiв:
   - Хто загубив свою душу, вiдписавши нечистому, загубить  i  чиюсь.  Iще
одне тобi скажу: сiдаючи на ханство, думай про двi кари - небесну i земну!
   - Коли б ви не такий старий... - захлинувся ненавистю.  -  Сам  би  вас
пiдвiсив у катiвнi на гаки.
   Отець Борис вiдхилився, вперся сивою головою в  святих  i  непримиренно
зиркнув на Безбородька:
   - Скiльки живу, а вперше бачу ката. Iзидi,  породження  ?хидни,  iзидi,
дрiбноголовий слизькоумець! Iзидi, чорнозрячий!
   Безбородько в лютi кинув руку до вiдстовбурчено? кишенi, але передумав,
обернувся i, пригинаючись, вискочив з оселi.
   - Умгу, - не то  йому,  не  то  мальованому,  з  панагi?ю  i  патерицею
патрiарху промимрив крайсагроном, безнадiйно похитав омертвiлою головою  i
зашелестiв словами, наче сухим листом: - _У мене батько теж був батюшкою.
   - Не вiрю, чадо! - вiдрiзав старий...
   - Чого ж?
   - А ти  подумай,  коли  ма?ш  не  вивернутi  мiзки,  i  вирви  з  нутра
нечестивiсть. Краще нiкудишнiм стати, анiж пiти  за  такими,  -  i  кивнув
головою на дверi.
   Жалi за чимсь  пройшли  по  мерхлому  обличчi  Рогинi.  I  навiть  ?жак
пiдборiддя взявся сумом.
   - Дайте, отче, покуту.
   - При?деш iншим разом, - на щось  натякнув  старий  i  поклав  руку  на
срiбнi защiбки замкнено? бiблi?. Назад вони поверталися, нiби з похорон.
   - Ох i попа ма?м, - нiяк не мiг заспоко?тись Безбородько. - Такий  i  в
пiдпiлля може пiти. Забув  я  його  настрахати  наказом  начальника  штабу
верховного головнокомандування Кейтеля. .Чув про нього?
   - Про Кейтеля чув, а про наказ не знаю.
   - То послухай, що там чорним по бiлому написано, я це виучив напам'ять.
Нiмцям, значить, "наявамх збриiших сил для пiдтримання  безпеки  вистачить
лише тодi, коли всякий опiр буде каратись не  пудом,  а  створенням  тако?
системи терору збройними  силами,  яка  буде  достатньою  для  того,  щоб_
знищятв в населення усi намiри опору. Командарм ловднш винайти засоби  для
виконання цього наказу шляхом застосування драконiвських покарань".  Чу?те
- драконiвських!
   - Драконiвська порода - невиразно, нiби крiзь дрiмоту, сказав Рогиня.
   - Ти про що? - стрепенулась погроза в голосi Безбородька.
   - Про те, що ви читали як вiрш.
   Коли до?хали до лiсникового дворища, Безбородько похмуро прорiк:
   - Отож, Семене, прввиай на нiчлiг. Полiца? хай сплять у клунi, а ми - в
хатi.
   - Нотуйте, - збайдужiло сказав лiсник, бо вiдчував,  як  пропадав  його
доля: запiвдарма чи задарма продав ??.
   - Ех, i вiчi - глянув на небо Безбородько. - Це б  до  яко?сь  потягухи
забратися, та й заснути бiля ?? боку.
   На цю мову Рогиия скривився i норовисто одвернувся вiд жеребила.
   В оселi гостi знову накинулись на ?жу та горiлку, але  тепер  найбiльше
нив лiсник, чуючи, як у головi почивав кружляти ярмарок.
   Безбородько дивився, дивився на нього й, нарештi, не витримав:
   - Ти що, Семене, отак залива?ш мокрухою? Страх?
   - Нi, ае страх, а безвiлля та рештки людини. Бо  що  наше  життя?  Одне
ошуканство, одна облуда...
   - В усьому? - гостро запитав Безбородько, стискаючи в руцi  склянку  :з
горiлкою.
   - Вважайте, у всьому, окрiм жiноцтва. Аiба те жiноча  вiряiсть,  те  не
мала б наша  душа  жодвего  доброго  пристановища,  -  знову  згадав  свою
недосяжну мрiю, що навiк згордувала ним, Може,  з  нею  i  його  життя  не
вскочило б у такi лещата.
   Безбородько не сподiвався таке почути вiд Магазаника, який замолоду був
падким i до дiвчат, i до молодиць. Що ж воно таке" запiзн? каяття  чи  сум
за тi?ю честивiстю, що оминула його?
   - Це тебе цiлонiчнi сантименти карають?
   - Чого ж сантименти? - глухо обурився Магазаиик... "Високого  ти  роду,
та песького ходу*.
   - Бо вже настав  час,  коди  в  iяпшх  кра?нах  иавiть  письменники  не
згадують про жiночу вiрнiсть. Скоро i в нас по нiй правлять  аомднки.  Час
високо? технiки i чистогану розтлiва? все, i жiнку  також.  Недарма  хтось
видумав: красу навiть роаух ве адо да?, а грошi можуть.
   - Фiлософiя завсiдникiв борделiв, - на  витримав  Рогиня  i,  неважливо
обминаюча Безбородька, поплентався спати у ванькир. -  Голова  глипнув  на
лiсника i кинув злим оком вслiд агроному:
   - Тип! Чж ве з тих, що сюди - гав, а туди - дзяв!
   Магазаник теж кагоро?жився:
   - Щось вам сьогоднi нiхто не догодить, навiть жiноцтво. А ще - про свою
колишаю жiнку скажете? Ви ж так шукали ??" а тепер забули?  -  згадав  оту
чорнобривку, що так його вразила яко?сь далеко? зимово? днини.
   - Не забув, - негадане посмутнiли Безоорадьковi  печатi  вочи.  -  Коли
при?хав сюди., зразу ж кинувся  розшукувати.  Господиню  ??  мо?  урвителi
шомнолами сiкли, час од часу перепочиваючи, кров аж  на  стiни  летiла,  i
вона таки розв'язала язика: зiзналась, що моя не по?хала  в  евакуацiю,  а
залишилась тут - i к парiизавах, чи в пiдпiллi.
   - Ще по знайомству у вас кулю влiпить.
   - Не жартуй так страшно, - повторив колишнi слова лiсни"к". -  Я  увесь
район, як стiжок, розмотлошу, а таки знайду ??. От i поговорили,  а  тепер
вора снати.
   - Пора.
   - Тiльки подивлюся, чи вартовий  чату?Коли  Магазаяик  прокинувся  i  а
шомнолiвко?" вишиоа на. подвiр'я, то в"к" "нице в лiсах  рраюгiтало  касу.
Так про небеiсне свiтило колись говорила його тиха дружина. Але ае ваво, в
чорне кустрате гнiздо ворона орiвервуло  його  увагу.  Лiсник  приклав  дй
плече рушхмцю, прицiлився. Гримнув пострiл, здригнулося вороняче гдiади, з
нього посипались цурпалки галуззя i чорне пiр'я, та  ворона  в  гнiздi  не
було.
   Мiж деревами колихнулась кордубаста постать Безбородька.
   - Ти з ким вою?ш, Семене?
   - З вороном.
   - Забобони?
   - Може, й так.
   - А чого заспав?
   То хмiль у мене заспав. Ми вчора не жалiли його. Особливо ти.
   - А де ж вулики подiвав? - кивнув головою на пяротiле пасiчисько.
   - Мусив заховати вiд розбою.
   - Ти ще вiзьми та й при нiмцях  брязни  таке,  то  донесхочу  ковта?шся
лиха.
   Хто тепер не ковтав лиха? Що будемо снiдати?
   - Шинку, пане i добродiю найшановнiщий, ?? сльози й зараз стоять менi в
очах, жiночi так не стояли, - засмiявся Безбородько. - Аз чого  ти  почнеш
старостування?
   - Втечею з лiсу, щоб не залишити тут голову.
   - Тiльки прошу  тебе,  перед  утечею  зготуй  сьогоднi  добрячу  вечерю
барону.
   - Якому барону?
   - Ти ж, певне, чув, що в наш край з Верхньо? Померанi? при?хав назовсiм
жити барон. Вiн зараз пiдбира? собi надiл, щоб глустий чорнозем, i  рiчка,
i луг, i лiсок теж були. Вже наче й знайшов  бiля  горiлчаного  заводу.  А
будуватись хоче на замковищi - щоб старожитнiстю пахло.
   - Може, вiн i завод намiрився вiдхопити?
   - Таки вгадав. Його рiдня колись мала  на  Подiллi  броварнi,  а  тепер
барон буде горiлчану сльозу переганяти на золоту. Тож  приготуйся.  З  ним
прибуде його супровiд, а перед цим при?де крайсляндвiрт i я.
   Магазаник нахмарився:
   - Чим же я маю вигоджувати i частувати таких велебних гостей?
   - Шинкою, свiжим медом в щiльниках, щоб навiть бджола повзала  на  них,
варениками з вишнями та сметаною. Барон  -  мисливець  i  любить,  щоб  за
столом усе було просто, як у лiсi.  То  шинку  батуй  шматюгами,  щiльники
клади нерiзаними, вареники ж став у макiтрi.
   - Хто ж ?х налiпить тепер?
   - А Василина? - згадав давню iсторiю i трусонув сво?ю вовною,  яку  вже
приперчили роки.
   - ?? тепер i золотим калачем не затягнеш до лiсу.
   - Тодi я з ресторану пришлю помогача - таку молодичку, що ма? не очi, а
стрiли: однi?ю вцiлю? в залицяльника, а другою - в його добро.
   - Краще б вона одноокою була. А пити що будуть гостi?
   - За випивку не журися - самi привеземо,  свою  ж  коренкову  не  став:
барон до чужого зiлля ма? дурну пiдозру. От нiби i все. А  пiсля  втечi  з
лiсу, що будеш робити?
   - Я ще не думав над цим.
   - Так ось тобi моя рада: завтра ж вiзьми  майстрiв  i  посеред  майдану
зведи шибеницю, щоб кожен чув руку ново? влади. А яка ма?  бути  шибениця,
ти по скоропадщинi зна?ш, тiльки ми ?? механiзу?мо блоками Круппа: пальцем
смикнеш мотузку - i вже людина несе голову i душу пiд саму перекладину.
   Знову страхiття вiсiмнадцятого року  наблизилося  до  лiсника.  Вiн  аж
поточився, почувши, як на  плечах  скоропадчикiв  шелестiли  шлики,  а  на
шибеницях - молодi чуби.
   - Нi, я шибеницю робити не буду.
   Безбородько пильно глянув на нього, насмiшкувато викривив синюшнi губи:
   - Не тикай менi пiд нiс перекорище, а рубай пiд корiнь сво? сумнiви, бо
вони до добра не доведуть. Про Донцова чув?
   - Це той, що з чорнокнижникiв?
   - Хай буде iю-тво?му. Запам'ятай його слова: "Тiльки жорстокiсть, терор
i страх можуть принести нам владу. Народ був рабом i буде  рабом".  А  щоб
приборкати раба - перед його носом треба поставити шибеницю. Вчовпав?..
   - Хто ж у кого вчився: чи Кейтель у Донцова, чи Донцов
   у Кейтеля?
   - А це вже матерiя не твого розуму, не воруши ?? язиком, -  невдоволено
вiдрiзав Безбородько.



   XI

   От Оксана спросоння зiскаку? з лiжка на долiвку, трава на нiй  холодить
ноги, а в сон, в тiло цвяхами вбива?ться пота?мний  стукiт.  Хто  ж  це  в
запiвдiтау пору? Чи  не  чорне  гайвороння?  Бо  такий  тепер  час.  Жiнка
ляка?ться i стуку, i  холоднечi,  яка  скувала  ??.  Що  ж  робити?  Що?..
Спрожогу хоче бiгти в сiни, а хтось  знову  сухо  б'?  у  надвiрнi  дверi.
Надламуючись, Оксана припада? до постелi, будить чоловiка.
   - Сташе, прокинься! Чу?ш, Сташе? Хтось добива?ться до нас. Чу?ш?
   - Що?.. Це ти, Оксано? - зi  сну,  не  розплющуючи  очей,  посмiха?ться
чоловiк, тягнеться руками до ?? голови, до ?? кiс, до ?? сорочки, од  яко?
завжди вi? татарським зiллям, лугом чи степом. Дивно, але й  досi  Стаховi
iнодi не вiрилось, що Оксана його.  Тому  й  упадав,  як  мiг,  бiля  не?,
намагаючись не вiдпускати жiнку вiд себе. Пiде вона в поле до картоплi або
льону, а йому вже зда?ться - пiшла за тридев'ять земель, то й знайде якусь
причину, щоб притарабанитись.
   - Чого тобi? - I ча?ть посмiшку, i сердиться, бо ж хiба не зна?, якi  ?
пащекуватi жiнки?
   А вiн, винячись, забубонить стиха до землi чи до спiвучих,  з  золотими
голiвками снопикiв льону:
   - Ось гляну одним кра?чком ока на тебе,  на  твою  вроду  i  пiду  собi
помаленьку до сво?? роботи. Хiба ж я винен, що ти i досi  ма?ш  приворотне
зiлля? Еге ж, не винен?
   - Сташе, не дури голови, бо чу?ш позаду хихоньки та хаханьки?
   - Не знати, хто кому навiки задурив голову, - та й  пiде  спроквола.  А
вона ще довго буде дивитися йому вслiд - i  так,  i  приклавши  долоню  до
очей...
   - Сташе, продрiмись, - вже почина? трясти  його  плечi,  щоб  витрусити
сон.
   - Ти чого? - спросоння нiчого не може  второпати  чоловiк,  перебираючи
рукою теплу хвилю ?? волосся. От жаль тiльки, що в не? почина?  вплiтатися
бабине лiто. Хiба ж давно вiн стрiчав ?? дiвчиною бiля татарського  броду?
Кому вона тодi несла вечерю?.. Гай, гай, як швидко вiдлетiли роки.
   А тут до хатини вiдчиняються дверi й перелякано тремтить голос Миколки:
   - До нас якийсь чоловiк прибився. Притиснувся до одвiрка i стука?.
   I тiльки тес эр Стах пiдхоплю?ться з лiжка,  тягнеться  усiм  ?iдом  на
стук. У дверi знову дятлом забили чи?сь пальцi. Сну як ?ж-було.
   - Хто ж це, Стате? Не войiцiя?  -  I  навiть  употемкд  чоловiк  бачить
побiлiле обличчя дружин".
   - Чого ?й до нас? - прислухаючись, вiн похапцем одяга?ться, кладе  руку
на шовковi кучерi Мдколки, притиска? його до себе  i  збира?ться  вийти  з
хатини.
   - Почекай, Сташе. Краще я, - хрестом стала на порозi Оксана '_не пускав
Стаха. - Ти он вiкно вiдчини: може, тiкати треба.
   - Оксано, - вже посмiха?ться ?й. - Ти не дуже, того, лякайся.  Це  нiби
нашi добиваються.
   - Якi нашi? - не сходить з порога.
   - Ось зараз побачиш. То не розсипай дрижаки, - заспокiйно торка?ться ??
плеча, на ньому зависла надламана стеблина 'трави, бо до пiзньо? осенi  на
Оксанинiм лiжку лежить лiсове сiно, з ромашкою, деревi?м, пижмою.
   Оксана, вiрячи й не вiрячи, дивиться на Стаха.
   - Справдi, нашi?
   Стах ще прислуха?ться до надвiрних дверей.
   - Кажу ж тобi. Це умовний стукiт.
   - Чому ж ти крився од  мене?  -  сторониться  i  все  одно  з  острахом
давиться ва сiнешнi дверi,, до яких  босонiж  шерхотить,  ??  чоловiк,  бо
тепер усього можна ждати. Он i Гримачи скiльки пережили,  коли  полiцiянти
при?халв ие Ромаиа i Василя.
   Стаж зуиивж?тьсд перед порогом i тихо питав:
   - Це ви?
   - Я.
   I враз гора звалю?ться а Оксаниних плiч, а тiло почина? розмерзатись.
   Наче пострiл, в ?? вуха гримнув засув, i в сiни входить невiдомий. Стах
чи то притриму?, чи обiйма? його, i так  вони  стоять  якусь  хвильку,  не
кажучи нi слова.
   - Зiновiю Васильовичу! - скрику? i приклада? руку  до  уст  Миколка.  -
Заходьте ж.
   - Зараз, Миколко, зайду, -  хрипло  каже  Сагайдак,  зачипяе  дверi  i,
похитуючись, пряму? до хатини. - О, тут  уся  сiм'я.  ДраС-туйте,  Оксано,
драстуй, Миколко. Як ти?
   - Погано, Зiновiю Васильовичу, - похнюпився хлопчак. - Кругом погано.
   - Вiд Володимира вiсточки нема?
   - Нема, - зiтха? Оксана. I тiльки зараз  накида?  на  коси  хустину.  -
По?хав зi сво?м технiкумом, а чи до?хав?
   - Будем надiятись...
   - Запни, жiнко, вiкно.
   Оксана похапцем сяк-так застеля? лiжко,  ковдрою  затiпав  ?дине  вiкно
хатини, в якiй зараз чогось норовить  спати  чоловiк,  засвiчу?  злиденне,
теперiшнiх часiв, свiтло, бо що говорити про електрику в селi, коли ?? i в
районi  нема.  Невiрний  мигунець  погойду?  тiнi,  освiтлю?  щире  золото
Миколчиних кучерiв, смутком обведене обличчя Оксани,  задуманого  Стаха  i
змучений вид  Сагайдака.  Зморшки  гiркоти,  зморшки  втрат  якось  одразу
пiдсiкли його вуста, недбало поорали високе чоло.
   - Ви, напевне, голоднi?
   - Голодний, Оксаночко, як вовк у люту зиму, - намага?ться  посмiхнутись
Сагайдак, вiн скида? картуза, i тепер шестеро очей  вражено  дивляться  на
нього.
   - Чого ви? Чого? - здивовано пита? i озира?ться по хатi:
   що ж вони побачили таке незвичне?
   - Нiчого, нiчого, - першою оговту?ться Оксана, та в голосi ??  тремтить
осмута.
   Зiновiй Васильович розгублено обводить усiх поглядом.
   - Що з вами, люди добрi? Якесь лихо? Може, менi краще пiти од вас?
   - Нi, нi, дядю! - припада? до його рукава Миколка. - Побудьте з нами.
   - I не подумайте кудись пiти, - сумовито каже Стах, - бо  вже  скоро  й
днiти почне. Роздягайтеся. А ти, Оксано, мотнися до печi, коли там щось ?.
   - Так що ж, нарештi, з вами?
   - То не з нами, - не знав що сказати Стах.  -  Це  вас  он  серед  лiта
завiяло снiгом.
   - Яким снiгом? - не розумi? чоловiк i мимоволi пiдходить до невеличкого
дзеркала. У ньому  тьмяно  заколивалось  змарнiле  обличчя.  Але  не  воно
вража?, а чуприна, в яку так несподiвано вкинулася сивина. Вiн  провiв  по
нiй рукою, однак не осипалася наморозь - вiчною стала. Ось чого  бив  його
холод на подвiр'? Бойкiв. От i прощай,  лiто,  бо  зима  одразу  впала  на
голову, певне, для того, щоб довiку не забував отих,  хто  вже  нiколи  не
повернеться до  нього.  Пам'ять  заносить  його  до  Бойкiв,  де  старiсть
оплакувала молодiсть i де в трунi лежали отi зернята жита,  якi  пiдуть  у
землю, та нiколи не зiйдуть на землi.