Вiн одганяе од себе видiння, оберта?ться до Стаха, Оксани, Миколки i на
?хнiй смуток вiдповiда? словами давньо? пiснi:
   - Як упала зима бiла - голiвонька моя бiдна...  Мiй  батько  посивiв  у
шiстдесят з гаком, а син у сорок, та аби тiльки й журби тако? у пас було.
   - I то правда... На кожну голову  приходить  своя  хуртовина.  Подавай,
жiнко, вечерю чи снiданок. '
   Оксана й Миколка вийшли з  хатини,  а  Сагайдак  став  насупроти  свого
зв'язкiвця.
   - Ти зна?ш про наше горе, про чорну зраду? Стах здригнувся.
   - Трохи знаю. I дзвони по убi?нних чув у  навколишнiх  селах,  -  та  й
прислухався до передранково? тишi, нiби в нiй  i  досi  ча?лись  похороннi
дзвони. - Бiда нiколи не ходить сама, - i провiв рукою по чолi й очах.
   - Це правда: бiда нiколи не ходить сама - чимало в не? пiдручних ?.
   - На одного вже поменшало, - натякнув Стах на гидомирного Кундрика.
   - Як Гримичi?
   - Позавчора вночi до них вдерлася полiцiя, перетрусила хату,  комору  й
клуню, навiть у сiно з гвинтiвок стрiляли. Але, на щастя, Романа i  Василя
не було вдома.
   - Догадався  шепнути  Лаврiну,  щоб  тепер  хлопцi  не  навiдувались  у
присiлок?
   - Сказав, - коротко вiдповiв Стах i зiтхнув. - Тiтка  Олена  тепер  мов
причинною стала,  i  сьогоднi  смерком  бачив  ??  коло  ворiт.  А  Яринка
приходила до мене i про вас допитувалась, та я нiчого не мiг  сказати  ?й.
Тодi вона обiзвала мене безсовiсним i лиха, мов огонь,  вилетiла  з  хати.
Такою я ?? нiколи не бачив.
   - Чого ?й? - занепоко?вся Сагайдак.
   - З Мирославом Сердюк намiрилась iти  в  партизани,  а  близнята  взяли
сестру на глузи: мовляв, там  тiльки  тако?  пащекувато?  i  бракувало.  I
вперше Ярина посварилася з  Романом  i  Василем,  назвала  ?х  безклепкими
старими парубками i розплакалась.
   - А про iнших щось чув?
   - Лише про Петра Саламаху, - i навiть чогось посмiхнувся. - Недарма upo
нього кажуть: вiн як руки иосмолигь, то й чорта зловить... Схопили ж  його
полiца? вдосвiта в сво?й хатi, а Петро, прощаючись iз жiнкою, тiльки в них
одного попрохав: щоб дозволили взяти з собою четверть горiлки. Тi зрадiли,
засмiялись, порадили ще й закуску прихопити. От чоловiк  дорогою  i  почав
потихеньку прикладатися до сулi? i нiби забувати  про  все  на  свiтi.  Не
витримали полiца?, зупинились у лiсi  поснiдати,  ще  й  Петра  Iiзяли  на
глузи, що, мовляв, перепився натщесерце, i теж почали причащатись чортовим
зiллям. А Петро виждав слушну хвилину - та й  дременув  у  лiс.  Тiльки  й
бачили його посiпаки. Довелось ?м за це мордачiв у райполiцi?  нахапатись.
Квасюк на це мастак.
   - Де ж тепер шукати Петра?
   - Це саме вiн, певне, дума? i про вас, кружляючи в лiсах.
   - Тепер, Сташе, до мене поки  на  старе  мiсце  не  приходь  -  i  його
продали.
   - То, виходить, нема? бази?
   - Нема - з  корiнням  вирвали.  Усе-все  треба  починати  з  нiчого.  -
Сагайдак помовчав, твердо  глянув  на  зв'язкiвця.  -  Може,  пiсля  цього
вiдцура?шся вiд мене?
   Стах  одразу  спохмурнiв,  пригорбився,  зiбрав  зморшки  па   чолi   й
перенiссi.
   - Ви, Зiновiю Васильовичу, засумнiвались? Бо?тесь за мене?
   - Не боюся, чоловiче. Але, може, ти пiсля всього, що трапилось у нас  i
в загонi, розгубився? Може, вiру на зневiру обмiняв?
   У Стаха занепоко?лись руки, вiн ?х стиснув до болю,  а  далi  полiз  по
кисет.
   - Чого ж мовчиш?
   - Що  менi  казати,  коли  у  вас  такi  думки  заро?лися?  -  Гiркiсть
приховано? образи озвалася в голосi чоловiка.
   - А ти не дивуйся: такий час. Я вже  не  одного  бачив  розгубленого  i
зневiреного. Тому й прямо, як на судi, запитав. Стах образився:
   - До чого балачки про суд? Хiба ця вiйна не ? судом для  кожного?  Хiба
вона не роздiлила все на грiшне i праведне? - i замовк.
   Сагайдак зрозумiв, що його необережне слово поранило душу чоловiка.  Як
ми часто в су?тi су?т не помiча?мо цих ран, як ми часто дума?мо бiльше про
виконавчi, анiж душевнi сили людини.
   - Щось я не так проглаголив. Тодi пробачай. Та все одно  ма?ш  сказати,
що треба сказати. Говори!
   Стах зосереджено подивився на Сагайдака.
   - Тодi скажу, i стiльки, скiльки нiколи не говорив, то слухайте. Я  вас
теж запитаю не як на судi, але прямо: а хто iз нас отут при  чужiй  владi,
при сатанинських шибеницях, при драконiвських наказах, де  тiльки  й  чу?ш
про розстрiли та смерть, не розгубився? У кого з нас не болить i не  плаче
душа? Бо ж хiба вона знала коли такi болi? Але це  одне  дiло,  а  вiра  -
друге. I хоч мене зараз потягнуть на шибеницю з круппiвськими блоками, яка
вже сто?ть у нашому селi, хоч зараз розiпнуть на  гестапiвських  гаках,  -
вiри мо?? не розiпнуть, поки я  людина,  а  не  кендюх.  Я  можу  до  часу
принишкнути, але не скорюсь неволi. Коли ж ви засумнiвались у  менi,  коли
хочете, щоб ми пiшли з вами врозбрiд, тодi нагоду?мо вас, дамо  на  дорогу
хлiба, дамо самосаду, та й бувайте здоровi. А  самi  теж  почнемо  думати,
куди подiтися у цю шалену завiрюху. Хоч я i м'яка людина, але  нi  воском,
нi глиною не стану в чужих руках, а чужi руки маю вкорочувати, бо ось уже,
к примiру, при?хав до нас якийсь вельможний барон i винюху? найкращi землi
для  свого  ма?тку.  То,  дума?те,   ми,   хоч   розгубившись,будем   його
хлiбом-сiллю зустрiчати? Тодi погано  ви  нас  зна?те.  Ось  так,  Зiновiю
Васильовичу, а не iнакше. Одне тiльки ие раз мене зобиджало:  чого  деякi,
наприклад iз району, уважають - як ти плугапиш у селi, то вже менше  любиш
свою землю, менше шану?ш революцiю i  неодмiнно  ма?ш  бути  дурнiшим  або
неодмiнно з якимсь пережитком? Оце ж деякi  дуже  кебетнi  назвали  нашого
укра?нського хлiбороба хитрим дядьком,  ще  й  радiють,  як  вони  розумно
охрестили його. Не з того боку, що треба, рiс у цих кумiв розум, так вiн i
в окрушини може перерости. Тiльки ж кому  це,  яким  радникам,  для  якого
полiтиканства чи дуростi потрiбно?
   - Пробачай, Сташе. Клятi нерви заговорили, - Зiновiй Васильович  охопив
зв'язкiвця руками, поцiлував, а сам себе вилаяв у думцi: як ми мало зна?мо
тих, чи? багаття роками горить для добрих людей,  i  як  часто  хитромудрi
порадники накидають тiнь чи пiдозру на людину, що мовчазно й вiрно iде  за
сво?м плугом.
   - Такий уже я гарний? - здивувався, нiяково посмiхнувся чоловiк.
   - Гарний - не те слово! Красень!
   Стах покрутив розкустраною зi сну головою.
   - Сво?й матерi i я здавався красенем, а от дiвчатам - не  дуже.  То  не
увольняете мене зi служби, за яку буду мати аж тридцять  днiв  тривоги  на
один мiсяць?
   - Не увольняю, дорога людино. I каюсь, що про таке заговорив iз тобою.
   - Може, воно так i треба, - непевно сказав Стах, - щоб  потiм  не  було
накриво, бо не одного тепер налякали тi мундири з  черепами  i  схрещеними
костями. Та мертвi черепи i костi, на якi й дивитись огидно,  не  здолають
живих людей.
   До хатини з пательнею i хлiбом увiйшла Оксана, а Миколка прише  тарiлки
i ложки. Стах iз якогось закутка дiстав барильце вишяiном.
   - Чи не спробу?мо цього  торiшнього  зiлля?  Воно  ще  в  мирну  годину
настоювалось.
   - Не варто, - вiдповiв Зiновiй Васильович.
   - Може, й не варто. Але я сьогоднi випив би, - на щось натякнув Стах. А
на що - Сагайдак здогадався. I як у нього вихопилось дурне слово про суд?
   - Тодi наливай.
   Господар пгдяяв барильце i налив вишняка у полумисок, а далi  розлив  у
склянки, почаркувався з дружиною i гостем.
   - За втру, щоб згинула невiра i недовiра!
   - За вiру!.. - I Сагайдак приязно поглянув на Оксану: - Перелякав тебе,
красуне?
   Тiнi пройшлися по ?? обличчi.
   - Таки перелякали.
   - Що поробиш? Така настала година.  Та,  дивлячись  на  тебе,  i  тепер
запита?ш: де тiльки береться жiноча врода? Навiть прижурена.
   - Ой, не кажiть такого...
   - То не буду, - i згадав Ольгу в хвилину прощання з нею, оту,  ще  бiля
ворiт... Як вона там?
   Коли Оксана й Миколка вийшли з хатини, Стах запитав:
   - Де ж вас тепер, коли старе мiсце завалилось, розшукувати?
   Сагайдак зiтхнув.
   - Ось i я думаю, над цим. Думок багато, а  толку  поки  що  мало.  Вони
помовчали, потягнулись до курива. Згодом Стах пробубонiв:
   - А що, коли вам на якийсь час перебратися в болота? Там  у  давнину  i
вiд орди ховалися люди. У цьому гиблому мiсцi я знайшов би сухi  острiвцi,
де перше лiтували журавлi...
   - Ти ще пам'ята?ш ?х?
   - Пам'ятаю. То гарна, обережна птиця. Таким i партизан повинен бути.
   Сагайдак подумав, згадав болота, згадав i журавлiв ще двадцятого  року,
i знову на думку спала Ольга. Чи не тому, що ?? хата  стояла  невдалiк  од
болота?
   - Що ж, знаходь, Сташе, сухi острiвцi.  Там,  певне,  буде  сховок  для
поранених. А нам треба в лiсах шукати собi мiсце, щоб ворога бити.  Ми  не
ма?мо права ховатись у болотах.
   - I то правда, - одразу погодився Стах. - Я сьогоднi пiду з Миколкою на
болото.
   Зiновiй Васильович занепоко?вся:
   - Не треба з Миколкою. Iди сам.
   - А все-таки краще з Миколкою, бо таке життя. Не стане  мене  -  дитина
замiнить. I, як задощить, туди зможе добратися тiльки малолiток.
   - Не знаю, що й сказати на це.
   - Нiчого не треба казати. Миколка теж збира?ться  битися  в  фашистами:
вже двi гвинтiвки з набоями ма?.
   I в цей час з напiвпричинених дверей озвався тихий шепiт:
   - Уже три, тату. Третя - нiмецька. Стах обурився:
   - Третя!.. Як тобi, сину, не соромно пiдслухувати  нас?  Миколка  почав
оправдуватися:
   - Тату, я й не думав пiдслухувати. Я хотiв хоч трохи побути з  Зiновi?м
Васильовичем... Чесне пiонерське. Сагайдак сумно посмiхнувся.
   - Iди сюди, Миколко. Чого ж ти хотiв побути зi мною? Хлопчак  тихенько,
винячись, переступив порiг i став бiля нього.
   - Я думав, Зiновiю Васильовичу, запитати вас: чи  по  зпадобляться  мо?
гвинтiвки?
   - Знадобляться, дитино, що як знадобляться, - поклав руку на  Миколчинi
кучерi i зажурився: нiкому, не те що дiтям, не знати б  цих  во?н.  Та  не
обминають вони пi старих, нi малих. Сагайдак простягнув руку Стаховi. -  А
тепер прощавайте.
   - Куди ж ви? - здивувався i занепоко?вся той.
   - Шукати сво?х та щось робити.
   - _Так от-от забринить свiтання. Перечасуйте в нас. Д  -  До  ранку  ще
проскочу в лiси.
   - Дивiться, бо душi виднiше, анiж очам.
   Сагайдак попрощався з Миколкою, Оксаною i за Стахом вийшов з хати.  Вже
на порозi сам собi в подивi сказав:
   - Це ж подумати, Миколка три гвинтiвки знайшов.
   - Тут, певне, ? й моя провина, - прошепотiв Стах.
   - Яка?
   - Ось зараз, - Стах  обкружляв  подвiр'я,  постояв  бiля  ворiт,  потiм
пiдiйшов  до  Зiновiя  Васильовича  i  повiв  його  до  клунi.  Вiн  довго
вовтузився бiля дверей, якi були зачиненi на два засуви.
   - Чи не золото хова?ш у клунi? - посмiхнувся Сагайдак, входячи в настiй
лугового сiна i снопiв.
   - Побачите, - коротко вiдповiв Стах i почав розкидати снопи,  ,_  що  в
безладдi лежали на току. Потiм вiн взяв у свою руку Са" гайдакову.  -  Ось
поторгайте.
   Сагайдак доторкнувся до металу i не повiрив собi:
   - Що це, Сташе? Невже гармата?
   - Вона ж, правда, маленька, та бiльшо? не знайшов. Притаскав на  всякий
випадок. Думаю, не згодиться вам, то згодиться менi.
   - А для чого ж тобi?
   - Хiба не можна дочекатись слушно? години i вдарити  з  не?  по  якiйсь
машинi чи по дзвiницi, яку осквернили полiца?.
   - Хiба ж ти вмi?ш стрiляти? На це Стах розважливо вiдповiв:
   - Коли ? з чого стрiляти, то найдеться кому стрiляти.
   - Спасибi, Сташе! Твоя гармата дуже  згодиться  нам.  -  Сагайдак  один
вийшов на подвiр'я, озирнувся довкола. На сходi край  само?  землi  вже  з
теменi ночi вививався досвiт, i нiде  анiшелесь  -  навiть  вода  у  бродi
заснула, тiльки ще рiзкiшими стали пахощi  татарського  зiлля,  матiоли  i
вiдволоженого жита, що мало журбу вдовину i сивину вдовину.
   Вищулившись на вулицю, вiн обережно пiшов попiд тинами, якi тримали над
собою оброшенi хустини  вишень  та  золоту  сторожу  соняшникiв.  Сагайдак
раптом зупинився: бiля самих ворiт Гримичiв побачив жiночу постать. Чи  не
Олена Петрiвна виглядав сво?х близнюкiв?  Так  воно  й  е.  Вiн  шдходдть;
ближче, тихо здоровка?ться з жiнкою, а та  в  благаннi  й  иадi?  розчаху?
тремкi вi?,, пiд якими аiтквудися бiль i_ журба"
   - Зiновiю' Васильовичу, не балилд ж мо?х Василя i Романа? Це  так  було
сказано - ва голосам" а зболiлою душею, що не наважився чоловiк ще  бiльше
засмутити. жiнку.
   - Бачив, Оиено Петрiвко-
   - I коли? - аж застогнала й потягнулась до нього,
   - Учора.
   - Живi, здоровi? - простоЕиада жiнка.
   - Живi, здоровi, Ойiйно Пвiрi'вао. Iдiть i вiдпочивайте.
   - Яких тепер вiдивчиновi? Спасибi вам, дорога людино,.. Спасибi.
   От i мавш. вадяку за брехню!
   - А як дядько Дiаврiи?
   - Втiшав мене, а сам теж суму?  i  вiд  смутку  чи  дуростi  збиражиься
ревкопуваги стару могилу.
   Сагайдак швидко прощаешься, iде присiлком, а  у  вухах  ще  довга-довга
непокояться слова матерi.
   За присiлком недалеко вад путiвця, тихенько поскрипував старими крилами
вiтряк, немов скаржвввя волям на самотнiсть, бо покивули тепер медовик,  i
помольнi. Добре, що хоч тут  не  вгнiздилась  полiцiя  як  угниздилась  iз
кулеметом на  дзвiннiци.  Там  дню?  i  почув  гайвороння  -  так  наказав
жандармський пост.
   Уже зовсiм розвиднiлось, колв Сагайдак увiйшов у  лiси,  що  по  колiна
стояли в туманi. Лiси, лiхиi Скiльки ви зарятували людей у громадянську  i
скiльки заряту?те тепер? З вашо? зелiено? глибинм  вийдемо  i  вдаримо  иа
вороват бо трагедi? трагедiями, а боротьба боротьбою. Скорiше ж за  святе,
щоб загинуло грiшне!
   Вiн перебирав в пам'ятi, до кого навiда?ться цими диями, з-ким  пiде  у
перша  засiдки:,  а  сам  усе  бiльше  й   бiльше   починав   хвилюватись:
ваближавтьея до того глухого мiсця, яке вiн облюбував для  партизанiв.  Чи
знайдо когось iз них?' Близнтоквг повиннi бути тут. Та й Петро Саламаха...
   Щось  трiснуло  попереду.  Сагайдак,  вихоплю?  з   кишевi   пiстолета,
придивля?ться до  заростi,  звiдки  почувся  трiск,  i  незабаром  помiча?
корову, яка пасеться иедалеко вiд того струмочка, що мав давати воду  його
загону. А он друга i третя. Де ж вони взялися в цiй  хащi?  Щ&  кiлька
крокiв, i вiн  бачить,  сивий  оберемок  бороди,  окореякувату  поставь  i
шзгреку - вiд вуха до вуха  -  посмiшку  Михайла  Чигирина,  що  сто?ть  у
ранковому туманi, як добрий сон.
   - Михаиле Iвановичу?? - не вiрить ево?м очам Сагайдак.
   - Таки вгадали, Зiновiю Васильовкчу! - порухом  широких  плечей  старий
скидав кирею i поспiша? назустрiч командиру.
   Вони падають один одному в обiйми, цiлуються, посмiхаються i заiтхають.
   - Нарештi дочекалися вас. що вже тiльки ве вередували, -  сама  радiсть
бринить у голосi Чигирина. - Вашу конспiративну хату спалили карателi.
   - А що з Ганною Iвванною? - терпяе Сагайдак.
   - ?? не було вдома, то й аалаши?яась живою.
   - Як же ви?..
   Старий став зосередженим i давiть трохи урочистим.
   - Поган помаленьку, не восиiвваточи. Ось на черiдку i на три яарв тажей
та 'на три вози розжився. I санки одяi ма?мо.
   - Санки?! - же повiрив Сагайдак.
   - А чого ж, аима ще прийде, - спекiйяо вiдповiв Чигирин. - Також  вiсiм
цинкових -скриньок 'в набоями вихоияли. А з села
   притаскав пияку, три сокири, кiлька полумискiв i трохи  муки,  бо  ж  i
?сти щось треба. Коржi  печем,  а  хлiба  нема.  Та  й  на  сiль  сутужво.
Неодмтате треба навiдатись до нiмцiв на продуктовий склад.
   - Хто з наших прибився? - I Сагайдак завмер у трявеаi.
   - Першими, звгсяо,  Грямячi  прянивтiли.  От  уже  отряхи  -  справжнiх
партизанiв ма?мо. Вони десь кулемета "максима" дог'яхи, води ж i  Куядрика
порiшили. Тiльки тасжн цього два днi яяого  ?сти  ае  можуть,  усе  нудить
хлопцiв. I Петро Саламаха вирвався  з  лапищ  долiди.  Мирон  Бересклет  з
молодшим брато учора прийшов, в тим, що в окру не попав.  Не  з  порожнiми
руками, а з нiмецьким автоматом прибився. Це треба резушiв...
   - Журиться хлопцi пiсля того, що сталось?
   -Як вам сказати,- задумуеться  Чвгирин  i  ще  бiльше  став  схожим  на
грiба-боровика. - Журби в вас вагато, а ненавистi ще бiльше,  бо  ковтнули
всi кiвш лиха. Пiдемо будити партизаяську рядiв?
   - Заяiдiмо трохи, тгодума'?мо, як новий день зустрiти. Обиятчя  старого
прояснилося - одразу згадалося, яка в иях мав вути мова, i все одно тихцем
запиту?:
   - Що ма?м робити?
   - Драконовi зуби рвати! З корiнням!
   - Зуб зубовi не рiвня -  ?  переднi,  а  ?  кутнi,  -  хитро  мружиться
Чигирин. - То з чого почнемо?
   - З переднiх! Треба  хоч  якусь  машииу,  що  наперед  сюди  визвалась,
пiдйяти. Всяке дiло повинио мати початок.
   - Вiрно! - охоче погодився Чигирин. - Треба,  щоб  люди  я""  чули  про
нас... Ось ходiть, погляньте, яку ми землянку аробили,  'навiть  сяку-таку
пiч поставили. Це за якийсь кiлометр од першого мiсця. Тепер i про  лазню,
i про стайню треба подумати.
   На цю мову Сагайдак тiльки посмiхнувся,  бо  хто,  слухаючи  господарчi
клопоти Чигирина, мiг би подумати, що вiн у громадянську вiйну був  грозою
контрреволюцi??.. А як одного разу чоловiк  пiддурив  скоропадчикiв!  Коли
завiрюха по самi стрiхи замела соло, Чигирин  з  лiсiв  при?хав  до  сво??
Марини. Хтось присочив його, донiс у державну варту, а та кублищем влетiла
в соло,  щоб,  нарештi,  живцем  захопити  партизана.  Тiльки  домчали  до
подвiр'я Чигирина, а той з гребеня хати i жбурнув па  них  кiлька  гранат,
наробив шелесту, а  далi  скинув  з  другого  боку  стрiхи  пару  десяткiв
снiпкiв, вивiв з горища коня, скочив на нього i подався  в  лiси.  Скiльки
тодi смiху було в селi, а дехто нiяк не мiг  повiрити,  що  без  нечистого
можна було заховати на горищi коня.
   Згодом деякi забобоннi, набравшися за чаркою смiливостi,  запитали  про
це Чигирина. А вiн,  пригасивши  посмiшку,  так  почав  вiднiкуватися,  що
всякий зрозумiв про його знайомство з тими,  якi  в  греблi  чи  в  болотi
сидять.
   - Скажи, Михайло, геть-чисто все, як було,  -  мало  не  зi  сльозою  в
голосi попрохав страшенно вiруючий у всяке  чортовиння  Гнат  Кирилець.  -
Пособляв тобi хоч трохи нечистий?
   I тодi Чигирин оглянувся навколо i, наганяючи страху, зашепотiв:
   - Пособляв, Гнате. I не один - аж дво? ?х було  тодi:  один  бiля  даху
порався, а другий, старiший, пiдлiз  пiд  коня,  взяв  його  на  плечi  i,
хекаючи i валячись  iз  копит,  потаскав  на  горище.  Думав:  пiдiрветься
нечиста сила, аж не пiдiрвалась...
   Забута лiсова просiка, де мiж колiями гарно пiднялася шовкова трава,  а
в нiй знайшли притулок ромашка i деревiй бiлий та рожевий. Крiзь дерева на
дорогу  впали  надвечiрнi  сонячнi  сiтi,  а  далечiнь  аж   гра?   чистим
барвiнковим небом. I нiде нi голосу, нi душi.
   Та ось на просiку вискаку? свiжа тачанка i двi пiдводи.  На  гачанцi  з
близнюками сидить Сагайдак, далi править кiньми  незворушний  Саламаха,  а
позаду з братами Бересклетами сивi? мудрий Чигирин.  Старими  вузькуватими
очицями  вiн  перший  помiчав  помiж  деревами  якусь  постать,   неквапно
приклада? до плеча гвинтiвку й одразу ж опуска?.
   - О! Та це ж Гордiй Горбенко! - пiзна? свого давнього знайомого.
   Тепер усi помiчають старого, а вiн знiчено, з  гладущиком  у  руцi  йде
ближче до просiки, щоб не подумали про нього недоброго.
   - Дiду, чого ника?те тут? - зiскаку? з тачанки Сагайдак.
   - Лiс великий, то й никаю, - i вже несе  посмiшку  Чигирину.  -  Добрий
день, чоловiче.
   - I тобi добрий, Супицi збира?ш?
   - Та нi, перевозив  у  село  Магазаникове  добро,  а  вам,  оглашенним,
крадькома скинув мiшок солi, - може, знадобиться.
   - От спасибi, Гордiю, де ж вона?
   - За двадцять крокiв од вас, пiд тими  трьома  березами,  що  з  одного
кореня виросли.
   - Дiду, звiдки ж ви зна?те i про нас, i про сiль? - диву?ться Сагайдак.
   - Бо я з Михайлом Iвановичем стрiвся  цими  днями  в  лiсах,  коли  вiн
тiльки сам на безхлiб'? та без солi пастушив. То й бувайте здоровi.
   Чигирин торка?ться рукою плеча Горбенка.
   - Гордiю, а ти не зможеш нам розжитися на конi, щоб такi були, як змi??
   - Помiзкую, оглашенний.
   Партизани прощаються зi старим та й рушають у свою дорогу.  Хто  тiльки
повернеться з не?, бо що ця жменька зухвальцiв супроти навали Гiтлера? Та,
бач, самохiть iдуть на смерть.
   Старий, сумно похитавшi?  головою,  повертав  до  оселi  Магазаника,  а
партизани беруть на узлiсся, ближче до  того  путiвця,  що  через  якихось
пiвтора-два  кiлометри  добiгав  до  чорного  шляху;  на  нього  тепер  не
поткнешся, бо там i камiнь утомився вiд чужого залiза, на путiвцi ж  можна
пiдстерегти  машину-другу.  Тут  не  так  ?дуть  вiйська,   як   нишпорять
заготiвельники чужого.
   Бiля густого березняка, який острiвцем пiдходить до путiвця,  партизани
зупиняють коней. Гримичi миттю зносять з тачанки "максима" i  примощуються
бiля нього в улоговинцi, а лiворуч i праворуч залягають брати Бересклети i
Чигирин. Все це робиться в цiлковитiй тишi, наче не люди, а тiнi впали  на
землю. Перший урок засво?ли побратими. Жаль, що так мало у нього бiйцiв.
   Сагайдак присiда? бiля близнюкiв.
   - Все чин-чином, - пошепки заспокою? його Роман. - Патрони  пiдрiвняли,
щоб не було перекосу...
   - I вода в кожусi джерельна - хоч  сам  пий,  хоч  гостей  пригощай,  -
приховуючи хвилювання, посмiха?ться Василь.
   Гарнi хлопцi, недарма вiн узяв ?х у загiн. Обiйшовши  усiх  побратимiв,
Сагайдак iде ближче до дороги, що з одного боку притерлася до тiней  лiсу,
а з другого - до задуми колоскiв, i прислуха?ться, як вiдходить день. Чи ж
попадеться хто?..
   I, неначе вiдповiдаючи на його думки, вiд чорного  шляху  заклубочилась
курява. Сагайдак притуля? до очей бiнокля. Нi, то не тi, кого вiн  очiку?:
дорогою трюхикають низькорослi  коненята,  а  на  возi  пiдстрибу?  кiлька
житнiх снопiв i сидить чорнява молодиця, однi?ю рукою вона держить  вiжки,
а другою притриму? бiля грудей немовля. Ось уже i плач його чути. А матiр,
прихиляючись, то агука? йому, то вйока? неквапним коненятам, якi тягнуться
до колоса. Видать,  пiшов  чоловiк  воювати,  а  дружину  й  дитя  залишив
напризволяще. Риби, жiнко, крутися бiля землi, рости дитину та чекай  мужа
з вiйни. Чи дочека?шся тiльки?
   Ось молодиця притримала гнiдашiв, притулила дитину до  пазухи,  i  оцей
бiлий вузлик, припавши до грудей,  одразу  заспоко?вся,  а  па  смаглявому
обличчi матерi пробилась зажурена  посмiшка,  та  враз  i  зникла:  позаду
забурчала вантажна машина.
   Прикипiли партизани до землi, а кулемет i гвинтiвки повернули на цiль.
   - Вiдставити! - тихо да? наказ Сагайдак, бо ж поруч ?де мати  з  дитям,
хай до самого твого дому, хай крiзь усе життя шумить вам пшениця. I зiтха?
коли б то воно було так у цьому свiтi, якому не вистача? розуму на життя.
   Машина, викидаючи з-пiд себе клуби  пилюги,  переганя?  воза,  з  вiкна
кабiни висову?ться голова немолодого солдата, вiн маха? рукою жiнцi,  щось
весело кида? ?й  та  й  зника?,  навiть  не  пiдозрюючи,  хто  його  зараз
порятував од смертi.
   I знову неспокiй i напруженiсть очiкування. Лежiть, хлопцi,  на  грудях
зелено? землi, це не те  що  лежати  в  снiгах  на  морозi.  По  крапельцi
дрiмотно вростають тiнi, ио крапельцi дрiмотно скану?  час,  ио  крапельцi
тотжть тiло дуряi питання: чи треба  було  пропускати  оту  першу  машину?
Мабуть, не треба.
   Вже осмерк iз лiсу перейшов ва йоле i погасив червiнь пшеницi, коли  на
дорогу гордовито, хизуютася сво?ю  ошатнiстю,  вискочив  свiженький,  нiби
щойно народжений "дюзенберг". Якого високого чина заколису?ш ти на  курнiм
подiльськiм путiвцi? Чи не того барона, що при?хав мiряти тлустий чорнозем
для свого ма?тку?
   Ось воно й пiдiйшло  -  перша  зустрiч  з  ворогом.  Що  ж,  ти  клiщем
вгриза?шся в чужу землю, то ?? вiдмiряють тобi?
   Коли  машина  майже  порiвнялась  iз  Сагайдаком,  вiн   махнув   рукою
побратимам. Роман одразу так натиснув на гашетку, що аж  пальцi  побiлiли.
Затремтiв кулемет, затремтiв i кулеметник, божевiльними метеликами навколо
дула зафахкотiв огонь.
   Машина дзенькнула склом i, крутнувшись, з дороги  вскочила  в  пшеницi,
жеручи i захлинаючись ними.
   Стрiляють дверцята, з них шпарко вискакують двое вiйськових у чорному i
гладун у цивiльному. Вiн, як плавець, руками i головою пiрна? у пшеницi, а
вiйськовi спритно,  навiть  кiби  гоноровито,  обертаються  до  небезпека,
завчено прикладають до животiв автомати i вiялами вганяють черги в лiс,  з
якого вибiгають партизани. Ще двi черги,  ще  посвист  куль,  ще  перестук
"максима", i перший скрик, а пада? двое  -  Один  до  машяиж,  другий  вiд
машини. Чигирин першим нахиля?ться до нього, пiдiйма? перегрiтий автомат i
чу?, як у вояки нижче зламаних блискавиць на петлицi ще хрипить кров.
   А цивiльний i досi, наче  плавець,  борса?ться  в  пшеничних  хвилях  i
виборсатись не може. Та ось i вiн, несамовито зойкнувши, хилиться,  осiда?
у колосся, а руками намертво затиска? двi жменi пшеничного стебла.
   - От i ма?мо початок! - каже Сагайдак, поволi пiдходячи до  вбитого,  i
похиту? головою: чи треба було тобi за цi двi жменi пшеницi забиратись  аж
сюди?
   Партизани, крiм близнят, що залишаються  бiля  кулемета,  кидаються  до
машини, де, звiсивши голову, лежить, теж у чорному, водiй. Льняна  чуприна
закрила йому обличчя, закрила свiт. Саламаха з-пiд носа  Iвана  Бересклета
вихоплю? новенький парабелум, що лежав на передньому сидiннi.
   - Нечесно  так,  -  невдоволено  каже  Бересклет  i  витяга?  з  машини
величезного, на мiдних замках портфеля. - Мiняюсь не дивлячись.
   - Найшов дурнiшого. То шкурлят розцяцькований, а це - зброя!
   - Що в ньому ?? - нетерпеливиться молодшому брату Максиму.
   Iван клаца? замками, добува? цупкi з гербами папери i диву?ться:
   - Аж баронськi! I парфуми ?, французькi!
   - Скорiше в лiси! - квапить Сагайдак.
   На небi прорiза?ться вечiрня зiрниця, а вечiр, спроквола починав росити
рову. i сьогоднi вперше за всi яi двi Сагайдак ма? якусь полегкiсть i  вiд
вечiрньо? зiрницi, i вiд роси, що и тепер не забула знедолену  аiмой".  Що
ж, початок в початком, а  ма?ш  думати  про  бiльше.  Людей,  людей  треба
збирати. А де дiстати мiн, вибухiвки, детонаторiв? Люди i чорний  шлях,  i
залiзницю можна взяти пiд партизанський нагляд.
   - _Скорiше, хлопцi, до лiсу!
   - Хоч би машину обдивитись i щось придумати, - з жалем каже Саламаха.
   - Може, на баронську ремiнну подушку завиду?ш?  -  глузу?  хиганкуватий
Iван Бересклет.
   - Менi й на торбi з травою гарно спиться.
   Партизани вскакують у лiс, де  ?х  нетерпляче  ждуть  Роман  f  Василь.
Саламаха великодушно простяга? ?м флакон з парфумами.
   - На двох. Французькi! Саме такi полюбляли в нашому селi.
   Близнята зневажливо вiдмахуються вiд парфумiв, хапаються за  кулемет  i
хватопеком вигойдують його на тачанку.
   -  Молодцi,  хлопцi.  Гарно  попрацювали!  -  хвалить  ?х  Сагайдак   i
прислуха?ться до онiмiло? дороги. - А зараз правте до вашого присiлка.
   - Це ж чого до присiлка? -  занепоко?вся  Чигирин  i  кинув  погляд  на
зоряне петрiвчанське небо, - Звiдти до ранку не встигнемо вскочити в лiси.
   - Ма?мо переганяти час i встигнути! - твердо каже Сагайдак.
   - Для чого ж така нетерплячка?
   - З присiлка нам треба вихопити гармату, бо, чого доброго, господар  ??
сам почне розтринькувати снаряди.  А  нам  вони  он  як  потрiбнi.  Завтра
гiтлерiвцi будуть клопотатися з бароном, пiслязавтра ж неодмiнно  посунуть
у лiси.
   - Та, мабуть,  посунуть,  -  згоджу?ться  Чигирин.  -  Тодi  гармата  й
знадобиться нам. Хоча б для переполоху.
   - Отож i я думав про переполох, - насмiшкувато хмикнув Сагайдак.
   - На конi!
   - Дозвольте нам гайнути  вперед!  -  по-молодецьки  виструнчився  перед
командиром Роман Гримич i кивнув на Василя: -  Ми  зна?мо,  в  чи?й  клунi
ночу? ця гарматка, то й вихопимо ?? до вашого при?зду.
   - Мотайтесь! - залюбувався паруботою Сагайдак i побачив свою  молодiсть
у червоних козаках. Гай, гай, пролетiли  тво?  весни,  i  вже  сивина,  як
стигле жито, пада? на очi. А  й  не  нажився...  Знайшов  час  для  жалiв.
Фашиста треба бити! Як ще Геродот писав про скiфiв:  "Жодному  ворогу,  що
напав на ?хнiй край, вони не дають врятуватись". Отак-то!..
   А вже копита вибили гул iз дороги,  заскрипiли  колеса,  замаяли  гриви
коней, i партизани пiд рясним Чумацьким Шляхом помчали до броду. Обiгнавши
всiх, не ви?хала  -  вилетiла  тачанка  близнят,  яку  партизани  прозвали
колiсницею Iллi-пророка.
   - От ?дуть, аж осi горять! - позаздрив Iван Бересклет.  -  Не  я  буду,
коли не розживусь на такi конi! Чу?ш, брате?
   - Та чую.
   Тепер Сагайдак i Чигирин, звiсивши ноги з полудрабка,  сидять  плече  в
плече на возi незрушного Саламахи i впiвголоса  радяться,  як  мають  десь
пiслязавтра зустрiти ворога.
   - Дороги до лiсу треба замiнувати, - каже Сагайдак.
   - Та треба, - погоджу?ться Чигирин i кресалом вибива? з кременю вогонь.
- Тiльки чим?
   - Хоча б обманом, - пiдсмiю?ться Сагайдак, - Як ти на це?
   - Обманом? - зважу? i думкою, i рукою це слово Чигирин.  -  Скiльки  ми
зна?мось, не чув про обман вiд тебе, то кажи, що вигадав.
   - Зробити видимiсть, що вони замiнованi.
   - I це дiло при нашiй бiдностi, - не квапить Сагайдака i знов вибива? з
кременя iскри. - Який вечiр гарний.
   - Славний. Земля i небо куряться, а зорi зорiють.
   - А зорi  зорiють,  -  аж  зiтхнулось  чогось  Чигирину.  -  А  житечко
осипа?ться.
   - I доля чиясь осипа?ться...
   - З чим тiльки пiслязавтра наша доля зiткнеться?.. - наче сам  з  собою
радиться Чигирин. - Три дороги ведуть до лiсу.  Двома  не  всюди  про?дуть
машини, то, мабуть, посунуть середньохресною. Ось  там  бiля  западини  я,
прича?вшись у лiсi, i стрiчав би фашистiв.
   - Як сходяться думки, - наче здивувався Сагайдак. - Малюй далi картину.
   - Малюю. Якимсь  пеньком  вакурат  "замiну?мо"  дорогу,  пару  дротикiв
протягнемо, то хто ?хатиме - i зупиниться. Далi, може, й  стирлуються  всi
бiля нашо? вигадки, а ми з засiдки й чесанемо, чим зможемо. Головне тут  -
несподiванка. От i вибрав я найкращий варiант.
   - А другий який? - веселiють очi Сагайдака.
   - При нашiй бiдностi знову ж треба несподiванку брати в  спiльники.  Не
зупиняться фашисти бiля нашо? мiни - пропустимо ?х вперед i вдаримо ззаду.
А коли вони отямляться - зникнемо в лiсах. От i шукай вiтра в полi. Яку  ж
ти гармату надибав?
   - Дрiбнокалiберну.
   - Теж добре. Тепер слухаю третiй варiант...
   - Може, навiть доведеться пiдпустити фашистiв до нашого копайгородка  i
там ?х накрити вогнем,  -  тихо  сказав  Сагайдак,  а  сам  подумав:  "Яка
невiдповiднiсть мiж оцим вечором, що зорi зорi, i пiслязавтрашнiм днем, що
вiдбере не  одне  життя..."  Самим  присiлком  близнята  притримали  сво?х
золотогрввцiв, по тiнях дерев i журавлiв  пiд'?хали  до  Оксанино?  оселi.
Василь на ходу скочив з тачанки, одразу ж югнув на подвiр'я, обiйшов  хату
з причiлка i постукав у вiконце комiрчини. Незабаром  з  нього  висунулась
розкуйовджена голова Стаха.
   - Не додивились, дядьку, сну? - тихо засмiявся парубок.
   - А-а-а, це ти, вiтровiй! - посмiхнувся  чоловiк.  -  Чого  тобi  проти
ночi?
   - Позичте, дядьку, свою гармату, то ми на нiй фашистам загра?мо польки.
   - Теж менi музики! Сагайдак прислав?
   - Еге ж. Так де ваша Василина Прекрасна? В сiнi чи в .соломi?
   Стах покосував на  дверi  комiрчини,  з  вiконця  вискочив  у  город  i
обережно з Василем пiшов до старо? клунi. Розчинивши  браму,  вони  швидко
розневолили гармату i вже разом iз Романом витягнули на подвiр'я. Тут Стах
глянув у далину, що насочувалась мiсяцем, i зiтхнув.
   - Чого ви, дядьку, засумували? Шкода чуже добро  вiддавати?  -  пирхнув
Роман.
   - От аби, хлопцi, зараз iз цi?? бандури гахнути по отих полiцаях, що на
дзвiницi засiли!
   В Романа зразу ж спалахнули очi:
   - То й гахнемо прямою наводкою! Не будемо шкодувати випорткiв! -  I  аж
навшпиньки пiдвiвся, придивляючись до дзвiницi.
   - Жаль тiльки дзвонiв буде, - теж повернувся до далини Василь.
   Негадане ?х ошелешив голос Оксани, яка невiдь-коли вишугиула з  хати  i
прича?лась у вишняку.
   - Яке мале, таке й старе - один розум.  А  ви  подумали,  що  потiм  за
якихось двох пришелепуватих полiца?в увесь присiлок вогнем доконають?
   - Отако?, - скрушно сказав Стах. - I чого ти не спиш?
   - Еге ж,  еге  ж,  -  закивали  чубами  близнята.  Потiм  Роман  широко
посмiхнувся Оксанi: - Це ж ми, тiточко,  пожартували  собi,  а  ви  вже  й
пережива?те.
   - I я так подумала, що ви жартома гатили гатi, - насмiшкувато вiдказала
Оксана i вийшла зi сво?? схованки.
   Коли на подвiр'я увiйшли  Сагайдак  i  Чигирин,  близнята  застережливо
звели на не? очi.
   Оксана мовчки кивнула ?м головою.
   - Якi ви, тiточко, гарнi,  -  вдячно  шепнув  ?й  Роман.  Жiнка  тiльки
зiтхнула, глянула на дзвiницю, i тiнi давнiх рокiв
   пiдiйшли до не?.
   Сагайдак, оглядаючи гармату, поторгав ?? руками, перевiрив
   замок i тихо сказав ?й:
   - Виручай.
   Пiсля цього слова навiть близнята притихли, стали на межi  перед  сво?м
першим бо?м. Яким тiльки буде вiн? Свинцю вони не пожалiють фашистам, а тi
не пожалiють i ?м.
   - Чого ви, хлопцi? - наче побувавши в ?хнiх  душах,  зажурено  запитала
Оксана.
   - Якi вв, тiточко, гарнi, - зрозумiв ?? тривогу Роман.
   - Хоч до матерi на хвильку загляньте.
   - Вже нема як: досвiт росу росить...
   А  тим  часом  у  лiсовiй  оселi  Магазаника  аж  вгина?ться  стiл   од
иа?дкiв-напиткiв. Та чогось усе бiльше й бiльше тривога пiдморожу? обличчя
Безбородька i крайсляндвiрта. Спершу вони лише iвкдали погляди на вiкна, а
тепер прив'язали до  них  зiницi.  Та  вiку?  пiд  петрiвчанськими  зорями
дiброва, тiльки в хатi тихо  потрiскують  у  свiчниках  мальованi  золотим
безконечником восковi вмчi. Магазаник замiню? ?х новими  i  дума?:  чи  не
поминальними стали вони i ця вечеря? От i не знати, кому тепер  доведеться
уклоиятися, не жалiючи карка: барону чи сирiй землi...
   Сьогоднi в коменданта Шульца препаскудний настрiй, бо ж пе в чи?мусь, а
в його крайсi убито барона. Тому й не перестав деренчати телефон на  столi
- мало не пiдстрибу? проклятущий i шмагав батогами тих слiв,  яких  завжди
вистача? у зверхникiв, щоб принизити  пiдлеглих.  Навiть  сам  командуючий
каральними вiйськами на Укра?нi вiдчитав його, як першокласника. По-друге,
через спеку останки барона не можна везти у Верхню Померанiю, а Зфеба  тут
ховати. От тiльки в якому  мiсцi?  На  старому  гробовищi,  де  задерненi,
переплетенi барвiнком могили в безладдi позросталмсь  одна  з  однi?ю,  не
похова?ш, а вiдкривати нове для самого барона не виходить.
   Видали ж клопоту партизани. Начальник гестапо запевнив, що пришлось  не
бiльше п'яти-шести. I ось ця Жменька фанатикiв робить виклик  непереможнiй
армi? фюрера. Сидiли б собi тихцем на улiцах, то краще  було  б  i  ?м,  i
йому. Проти цих п'яти-шести безум'цiв вiн  мусив  послати  одну  машину  з
солдатами гарнiзонно? команда, другу - з  жандармами  i  двi  з  полiцаями
паршивого убивцi Квасюка, який аа бiльшовикiв не валазив з тюрем.
   Звiсно, сьогоднi вiд партизанiв, якщо вони не повтiкали кудвсь. Але  та
пособлть це йому, кола  вже  втрет?  сьогоднi  Шеф  полiцi?  брiгаденфюрер
Краузе? Думалось: Вакутку подiлля, з почестями зустрiти дамтярiччя i якось
пересидiти вiйну. Та де в чорта отой бундючний, немов iндик, барон?  Захот
тисячу чужих гектарiв чорнозему, а матимеш - два.
   У передпоко? чути чи?сь скрадливi кроки, потiм притишену мову,  наче  в
цьому кабiнетi господарю? не вiн, а покiйник,-  Комендант,  прислухаючись,
пiзна? голос Оникiя Безбородька. Чого ж вiн увсться? Чи i йому страх мота?
душу? Обережно напiвпрочиняють._ важкi, оббитi свiжокованим залiзом дверi,
i в них просову?ться вiдсмикана, пiдлиняла секретарка, що мав поставу, нiс
i очi забоко?но? чаплi. Хто тiльки позавиду? на цi костi й веснянки, -якi,
наче тля, облiпили вузький вид  фрау?  Коли  вона  смi?ться,  то  вiд  не?
сиплються i пудра, i веснянки.
   - Пан голова...
   - Просiть його, - нетерпляче перебива? секретарку.
   - Заходьте, пане голово.
   Безбородько, вклоняючись, несе до нього  сво?  сiм  пудiв  живо?  ваги,
шанобливо схиля? напахчену важкими парфумами  голову,  Вiд  них  одразу  в
кабiнетi вселя?ться дух старо? перукарнi.
   - Знайшли нарештi мiсце для барона? - строго пита? комендант i  вибива?
кощавими пальцями дрiб.
   - Знайшли, - запинаючись,  вiдповiдав  голова  i  морщиться,  паче  вiд
зубного болю. - Але...
   - Яке ще у вас "але"? -  Коменданта  майже  завжди  нерву?  цей  лантух
м'яса, особливо його вуха: зда?ться, з  них  волохатиться  не  волосся,  а
павуки.
   - Мiсце, можна сказати, всiм гарне - просторе i недалеко вiд гробовища.
Але там колись, у давнину, забобоннi дядьки ховали вiдьом i вовкулакiв.
   - Вiдьом i вовкулакiв?! - В коменданта залихоманились вi?  i  брови.  I
хоч вiн зараз до краю замотаний турбацiями, проте згаду? вичитане з старих
книг, якi похапцем ковтав, збираючись на Укра?ну. - А це правда, що в  них
вбивали осиковi коли?
   - На жаль, правда. Забобони...
   - I коли це було у вас?
   - Давно.  Ще  до  революцi?.  Про  це  мiсце  тiльки  дуже  старi  люди
пам'ятають.
   - Похова?мо в цьому мiсцi барона - тодi усi згадають, кого там  ховали.
Треба шукати щось iнше.
   Безбородько безпорадно розводить сво? голоблi-ручища:
   - Нiчого мудрого, гер гауптман, не можу придумати. Нiчогiсiнько!
   - А може, в самому мiстi похова?мо барона? Безбородько знову морщиться:
   - Боюся, щоб не поглумилися з могили. Вiчно? ж варти не  поставим  бiля
не??
   - Вiчно? не поставим, - погоджу?ться комендант i  застигав  в  напрузi:
знову озвався телефон. Шульц  якусь  хвилину  дивиться  на  нього,  як  на
ворога, але бере трубку. Вона трiщить, шкварчить i жбурля?  покруч  дурних
слiв:
   - Пан гауптман! Пан гауптман!  ?х  iст...  Парфен  Квасюк.  Бiтте,  гер
комендант, до слухавки шпрехен фрау Анiт.
   - Швайне, - тихо каже комендант i переда? трубку Оникiю Безбородьку.  -
Поговорiть з цим бовдуром i спитайте, чого вiн не в лiсi, чого  не  ловить
партизанiв.
   Голова управи обережно, наче вона скляна, бере з руки коменданта  пiтну
слухавку, притуля? до заволохаченого вуха.
   - Алло! Пане Квасюк, вас слуха? голова районно? управи.
   - Пан Безбородько?! - Оце добре...
   - Невже ви i досi не облягли партизанiв? - перебива? його Безбородько.
   - Та бачте, Оникiю Iвановичу, така трапилась халепа, що не кажiть.
   - Яка ще халепа?! - злiша? Безбородько, i злiшають його  синi  уста.  -
Перепились дорогою вашi дурноколiннi полiца??
   - Ще гiрше... Бачте...
   - Не жуйте слова, як сiно! Кажiть!
   - Так-от, пане голово, коли ми до?хали до лiсу, нiмцi  пропустили  нашi
машини вперед...
   - Бо знають, якi ви боягузливi.
   - Пропустили нас уперед i вдарили навмання по лiсi з гармат. А далi  ми
знов по?хали i за лiсниковою хатою помiтили,  що  дорога  нiби  пiдкопана.
"Замiновано!" - вигукнув хтось. Ми зупинилися, поскакували на землю,  i  в
цей час спереду i з флангiв партизани сипонули вогнем.  Ми,  пане  голово,
попали в чортiв трикутник. Можна сказати, переполовинили i нас, i нiмцiв.
   - А далi, далi що?! - задиха?ться вiд обурення Безбородько.
   - А далi ми всi кинулись врозтiч, бо iнакше не можна було. Навiть  усiх
побитих не встигли захопити.
   - Скiльки ж там партизанiв було?
   - За деревами не бачили ?х. Але, видко, багато, бо ж трикутник зробили.
   - Почекайте, я доповiм пану коменданту, - з трубкою в руцi  Безбородько
коротко розповiв про розгром карального загону.
   Гер комендант мовчки слухав, а з обличчя  його,  починаючи  од  вилиць,
сповзала i сповзала кров. Не партизани, не лiси стояли перед його очима, а
страшна передова.  I  першi  змученi  слова  коменданта  здивували  голову
управи:
   - Тепер буде кого ховати там, де колись ховали вiдьом i вовкулакiв...



   XII

   На хуторi вмира? день i гасне - перестигла бронза пшениць.
   З лiсу в широких киреях виходять вечiр i туман;  вони  спиняються  бiля
узлiсся i думають: куди б це пiти? Далi туман зсову?ться лiворуч  i  сивим
дiдом бреде на долину до ставу, а вечiр скрада?ться на хутiр, щоб  почути,
як, заблукавши у вишняку та гречках, затиха? самотня хата i  вулики.  Отут
вiн вiрним коханцем дочека?ться ночi, подару?  ?й  перстень  мiсяця  та  й
зникне у вербах  та  верболозах  над  ставом,  бiля  якого  пара  коненят,
розштовхуючи кущi калини, розкошують у  молоденькiй  отавi  i  насторожено
пiдводять голови, коли небо озветься гулом бомбовозiв.
   З пасiки до оселi iде - не йде  старий  Гримич,  медвяний  цвiт  гречок
накуну? йому обважнiлi руки, вибира? i вибрати не може утому. Що не  кажи,
а старостi й на ярмарку не позбудешся  -  веиа  покупцiв  на  мед,  тiльки
дiвчата тепер хочуть старiшими здаватись, щоб на  чiпдялись  до  них  лихi
вирла.
   Бiля свiжого обкорованого вориння  пасiчник  зупиня?ться,  а  пiд  його
кущатими, бровами одразу яснiють iмлистi очi:  з  вишняка  назустрiч  йому
вимайнула ота  непосидючiсть,  ота  вiхола,  отой  щебiт,  ота  усмiшка  й
насмiшка, що зветься Яринкою. Яку внучку поедала йому доля, та не  вгадала
часу. Старий невесело посмiха?ться дитинi i каже тiльки одне слово:
   - Завечорiло.
   -  _Завечорiло,  дiдусю,  -  повела  вечоровими  бровами,   пiд   якими
зворушливо дихають ямки.  Iч,  де  знайшли  собi  мiсце.  -  Ви  ж  бджолу
витрусiть iз бороди.
   - А вона менi не заважа?, - проте обома руками ворушить сиву  гущавину,
а з не? з дзижчанням вивiльня?ться комаха.
   Над прикляклою хатою, що вдову? тепер, пролiтають чорнi  хрещики  диких
качок i падають на  став;  спочатку  крила  лунко  б'ють  по  водi,  потiм
стихають, а вже далi трьома нотами озива?ться струмок, що з лiсу  тече  до
ставу i витiка? з нього, торкаючи ноженята латача i незабудок.
   - Суму?ш, дитино? - кладе старий руку на плече Яринi.
   - Журюся, - зiтха? дiвчина, що притихла тепер, наче вона - й не вона.
   - Iшла б собi додому, поки не наспiла запiвнiчна година.
   - Там теж розради не знайдеш. Мама аж запухла вiд слiз.
   - По сльозах  та  кровi  тепер  час  пiшов.  А  для  скiлькох  вiн  уже
спинився...
   Ярина дивиться на дiдуся, притуля?ться до нього головою i не  зна?,  що
сказати. А той, виходячи з тяжких дум, уже говорить про буденне:
   - Ти, може, i вечерю зготувала?
   - Зготувала, аякже.
   - То й пiшли, - i старий поволi  йде  до  хати,  тут  бiля  призьби  па
вбитому стовпчику грибом сто?ть застелений стiл, на ньому -  свiжа  разова
паляничка, мед у кухлику,  полумиски  i  ложки.  Яринка  з  хати  виносить
огорнутий пiлочкою горщик .i хватопеком сипле в полумиски галушки i пару.
   - Гарна вечеря, коли б ще бог послав доброго гостя, -  сiдав  дiд  бiля
столу.
   Дiвчина знов зiтхнула: скiльки ранiше до них  приходило  добрих  людей,
скiльки гарних розмов, i смiху, i пересмiху, ? пiсень кружляло за  широким
ясеновим столом, а коли  вже  хмiль  розбирав  батькове  товариство,  вона
городом скрадалась до татарського броду, де ??  на  човнi  очiкував  Iвась
Лимар'енко. Де вiн пробував цi чорнi днi?
   Не раз вона вечорами  вибiгала  до  броду,  та  не  було  на  ньому  нi
вербового човна, нi яворового весла, з якого так спiвуче скрапувала  вода.
А дурне серце чека? i чека? i човна, i весла, i отих кучерiв, що падали на
??  плечi.   Невже   де   було?   Чii   тiльки   наснилося?..   Ой   броде
татарськийСтарий, поклавши ложку, нiби дрiмотно дивиться на онуку, похиту?
головою:
   -Не зна?ш, що робити з собою?
   Ярину аж струсонуло дрожем: у самiсiньку душу заглянув дiдусь, бо  таки
не зна?, ох не зна?, що тепер робити з собою. Можна б  i  ?й  зашитись  на
хуторi, до якого ще не дотяглися лапища вiйни, можна, доглядаючi?  дiдуся,
нишкнути па пасiцi чи у верболозах бiля ставу та забирати  в  сон  гудiння
бджоли i бомбовозiв. Але хiба це життя? I хiба тiльки про себе дума? вона?
Сказала братам, щоб взяли ?? в лiсп, так вони спочатку реготали до слiз, а
далi пояснили, що  в  них  нема  нi  дитсадка,  нi  вечорниць.  Тодi  вона
спересердя назвала ?х старими парубками, а сама побiгла до Мирослави  i  в
не? наплакалась донесхочу. Невже i ?? час пiшов по сльозах?..  I  хоч  яку
вона ма? образу на братiв, та все одно чека?  -  дочекатися  не  може  ?х;
може, таки порозумнiша? ?? парубота? I посмiхнулася  сама  собi,  i  знову
зажурилась, i крiзь тишу,  що  аж  подзвонювала  у  вухах,  чула  сплескiт
далекого весла. Передчуття, чи що?
   На ставку затривожились дикi качки, шелеснули крила, потiм  на  стежппi
зацокотiли чи?сь кроки. Тiльки чи??
   - Iди, Яринко, десь за омшаник, бо хто зна, кого принесе вечiр.
   Дiвчина проворно пiдхопила зi столу свiй полумисок та ложку,  зникла  в
сутiнках, а пасiчник нiби спокiйно вечiркував собi,  похитуючи  заснiженою
головою. Якi тiльки хуртечi не падали на  не?,  та  не  вибили  з  не?  нi
людяностi, нi гордостi, - ?х однi ненавидять, а другi побоюються.
   Брязкнула хвiртка, i на подвiр'я не  ввiйшов,  а  вскочив  чоловiчок  з
гвинтiвкою; не оглядаючись, вiн чоботом копнув хвiртку i зразу  ж  сквапно
затупотiв обчасами, наче ратицями.
   - Драстуйте, дiду Ярославе!  Драстуйте  вам!  -  загаркавив  чоловiчок;
додрiботiвши до столу, заглянув одним оком в  полумисок,  i  його  обличчя
хитренького чорта взялося вдоволенням. - Наварили  галушки  на  три  п'ядi
завдовжки?
   - Це, Кирюшо, може, у вашiй полiцi? такi споживають галушки,  а  в  нас
звичайнi щипанцi, - тихо вiдповiв старий, не дивлячись на полiцая.
   - А хто ?х щипав? Не Яринка? - по всiх закутках мета?  погляди  Кирюша,
бiлки в нього вирластi, а в них непокояться дрiбненькi пуголовки зiниць. -
От iз ким би я тепер хотiв побачитись, повидатись та погомонiти.
   - Не чiпай ??, бо вона зараз не виходить зi смутку.
   - А може, я й розвеселю ?? якимсь таким кругленьким словом? -  округлю?
долонi, та обличчя хитренького чорта наморщу?ться непевнiстю.
   - Жаль твого заходу, Кирюшо, - нiби спiвчува? йому старий. - Ось  краще
сiдай до галушок.
   - I сiв би на дармовизну, але вже  повечеряв,  -  насупився  Кирюша,  а
очима знову пасе по всiх усюдах, - Це вже з цьогорiчного борошна?
   - З цьогорiчного. На жорнах трохи роздер пшеницi, бо скам'янiли тепер i
вiтряки.
   - Вродило ж у цьому роцi, - трохи пом'якшали коржастi щоки полiцая,  на
якi зсунулись гостряки вух.
   - Вродило, та радостi  нема.  Як  твоя  нова  служба?  Кирюша  назбиру?
зморшки на чоло i не зна?: чи бадьоритись, чи  сказати  так,  як  воно  ?.
Зрештою, маха? рукою i каже правду:
   - Достобiса таку службу. Сьогоднi, к примiру, мали ми подвiйнi  мордачi
- i вiд начальника полiцi?, i вiд крайсляндвiрта.
   Пасiчник вiями прикрива? очi:
   - То хто краще б'??
   Кирюша не вхоплю? насмiшки i з серцем вiдповiда?:
   - Крайсляндвiрт! У нього рука в перснях з коштовними камiнцями,  а  б'?
навiдлiг, то й залиша? на наших пиках дорогi слiди.
   А потiм при нас витира? папахчепим носовиком камiнцi. Культура!  -  Вiн
повiв плечем, на якому висiла гвинтiвка. - Так  що  нема  чим  похвалитись
менi.
   - Еге ж, - погоджу?ться старий. - Навiть чорт не хвалиться рогами.
   Кирюша стрепенувся: чи не насмiхаються над ним?  Наче  цi,  тiльки  хто
розбере цього дiдугана? I в старому дуплi вогонь тлi?.
   - Дiду, лишень про мою службу анiчичирк... I як ви  подивитесь  на  те,
щоб... позичити сяку-таку бочечку меду? Полюбляю солодке дiло, -  поверта?
голову до вуликiв, що й зараз пiдворушують бджолине гудiння.
   - Не надiйся, Кирюшо, на цей мед, бо вiн ма? господаря.  Краще  пiди  в
лiси i пошукай там дику борть.
   - Це ж чого на зламану голову у лiси?!  -  тетерi?  Кирюша.  Вiн  зразу
згаду?, як утiкав вiд партизанiв, i по його спинi гадючиться страх. - Хiба
ж у мене три голови на плечах?
   - Чого не знаю, того не знаю, - розважливо вiдповiда? дiд. -  Ранiше  в
тебе була одна голова, а тепер, як пiшов ти в полiцiю, не вiдаю, на що там
розжився.
   - Розжився на дев'ятсот марок, якi лежать недалеко вiд смертi,  -  жалi
та  невдоволення  пробiгли  по  обличчi  Кирюшi  i  змили  з   нього   всю
хитруватiсть. - Нiколи ж не було такого проливу кровi, як тепер.
   - Так чого ж ти записався до тих, хто кров пролива??
   - Приневолили, дiду, приневолили.
   - Хто не мав сво?? волi, того приневолюють, - знову нiби спокiйно  каже
старий, а Кирюша схилив голову; щось i  в  нiй  тривожне  сновигав,  потiм
скоса глянув на свою  полiцайську  пов'язочку,  поторсав  ??,  проклятущу,
скривився.
   - Тож-бо й воно, - сам до себе говорить Гримич, та Кирюша  чув  i  свою
провину, i присуд над ним.
   - Вашi онуки розумнiшi: подалися в лiси, а мене зчавив невикрут.
   - Хто куди пiшов, я не знаю. Тепер у людей  дорiг  нiби  побiльшало,  а
життя i хлiба поменшало. То кожен по-сво?му заробляв хлiб - хто  насущний,
хто кривавий, - пасiчник вста? з призьби, йде до комори й виносить  звiдти
невеличку, до ладу запечатану  довбаночку.  -  Бери,  Кирюшо.  Це  з  мого
вулика.
   Тепер чорнi стиснутi губи Кирюшi проклюнула посмiшка:
   - Розумнi ви, дiду, та все одно не вмi?те жити на  цьому  етапi.  Я  на
вашому мiсцi таку солодку розвiв би комерцiю, що святi Зосим i Савватiй  у
самому раю позаздрили б менi.
   - Тодi ставай на мо? мiсце, а ми побачимо тво? торги i виторги.
   Кирюша несхвальне гмикнув, глянув на лiс, кивнув головою старому, та й,
розмахуючи довбаночкою, наче кадилом, подрiботiв двору.
   До дiдуся пiдiйшла Ярина:
   - Чого приходив той гицель?
   - Хто його зна?? Зачепився за мене, а думав про тебе.  Дуже  зустрiтися
хотiв.
   - Хай вiн з лихою годиною зустрiча?ться.
   В далекому полi неохоче сходить ще заспаний мiсяць i почина? вибiлювати
хмари, якi заснули край землi. Стороною знову натужно загули бомбовози,  а
бiля ставу заiржали конi.
   - Iди вже, дитино, додому.
   - Чого ви гоните меяе? Може, хтось ма? прийти до вас?
   - Не прийти, а при?хати.
   Яринка стрепенулась.
   - А хто - та?мниця? Вже й вiд мене ви критися почали. Може, партизани?
   Старий дивиться на мiсяць i неохоче вiдповiда?:
   - _Не така вежi та?мниця для сво?х, але тобi не треба бути тут.  Отe  ж
прибудуть люди вивозити вулики. Завтра на пасiцi не буде й одного пня.  То
втямила, що воно й до чого?
   - Не зовсiм.
   - Лихо примушу? щось робити. Отож вулики я пiд розписку вiддам надiйним
людям, а коли повернуться нашi, то знов  зберемо  пасiку.  Це  i  всi  мо?
та?мницi.
   - Вам за таке нiчого не буде?
   - Поживемо - побачимо.
   - Ой...
   Яринка обома руками охопила дiдуся, притулилась до його плеча.
   - Чого ти, маленька? - великою  рукою  прикрива?  ??  плече,  на  якому
дрiма? вишита калина. - Чого?
   - Бережiть себе, дiдусю.
   - Постараюсь, бо хоч i гарне мiсце облюбував на цвинтарi, але  не  дуже
хочеться туди поспiшати. Бiжи, он уже в долинi пiдводи  скриплять.  Це  до
мене.
   Коли Яринка вибiгла на стежку, що вела до присiлка,  пасiчник  винiс  з
хати зошит i олiвець, потiм засвiтив саморобну воскову свiчку, прилiпив ??
до столу i став очiкувати людей. Хай розвезуть вони бджолину сiмейку,  щоб
не понiвечили ?? песиголовцi. Треба не забути скропити  водою  тих  бджiл,
якi ночують на льотках. Спека, то й комасi хочеться бути  надворi.  От  чи
завтра вчинить бучу Магазаник, чи вдасть, що нiчого не зна?? I  хитрий,  i
викрут. дивий, i навiть розумний вiн,  та  карбованець  розчахнув  йому  i
ровум, i душу.
   Старий поволi пiшов на пасiку, щоб попрощатися з бджолами. Що не  кажи,
а смутку побiльша? без них. Гречки знову лакупували  йому  руки,  вибирали
обважнiлiсть з  цих,  але  не  могли  вибрати,  видать,  втома  забрела  в
самiсiньке серце та й поторгу? його,  наче  поплавок.  А  з  подвiр'я  вже
сплеснув занепоко?ний голос:
   - Гей, дiду, ви живi?
   "Теж менi питаннячко. Хоча нiколи, не завадить перевiрити:
   живий ти чи нi".
   Бiля самого хутора заскрипiли колеса, як усе життя скрипiли йому, бо  ж
сам умiв ?х робити - i з ясена, i з дуба.  А  березовi  маточини  i  шпицi
вимочував у криницi, над якою стояла  яблуня,  тому  вода  завжди  навеснi
пахла березовим соком, а восени яблуками.
   I знову курликнули колеса. Старий оглянувся, але не побачив  вi  коней,
нi пiдвiд, тiльки побiля хати мерехтiв вiдсвiт самотньо? свiчки...
   Добiгши до присiлка, Яринка зупинилася коло сво?х ворiт: прислухалась i
до хати, i до клунi - чи не стоять там конi, а потiм  пiшла  до  броду;  в
глибинi його купались мiсяць, зорi i сум. I такий розпач  охопив  дiвчину,
що аж  почула,  як  в'яне  уся.  Великий  свiт,  а  де  подiтись  у  тобi?
Сподiвалась на братiв, та вони пiдкосили надiю, мов травицю. Безсовiснi...
   Зiщулившись, опустилась на вербовий пень, думаючи те саме:  "Як  ?й  iз
Мирославом попасти до Сагайдака. Чи вiн теж  послухав  братiв?  От  аби  в
загонi був Iвась Лимаренко, то заступився б за не?. Де вiн тепер,  у  якiй
сторонi?"
   I враз татарський брiд бухикнув веслом.  Хто  це  такий  пiзнiй?!  Вона
схопилась на ноги, не скидаючи взуття, увiйшла у  воду,  придивляючись  до
синьо? далини i синьо? води, в якiй колись  пiд  берегом  долонями  ловила
свою зiрку. Знову бухикнуло весло. Нi, Iвась так не  веслу?.  Але  що  це?
Невже його човен? Чи тiльки зда?ться? Нi, таки Iвасiв! Але чого бухика?, а
не виспiву?  чи  зiтха?  весло?  Ось  човен  заховався  за  очерет  i  вже
вигулькнув недалеко вiд не?, та на ньому  сидiв  не  Iвась,  а  незнайомий
парубок. Ярина квапливо вийшла на берег, i тут ?? наздогнав тихий голос:
   - Почекай, дiвчино. Не бiйся.
   Вона зупинилася, човен, розводячи осоку, вткнувся у берег,  а  з  нього
зiскочив чорнявий, ставний, з перегнутими бровами парубок.
   - Ти часом  не  Ярина  Гримич?  Правда,  Ярина?  -  посмiха?ться,  а  з
смолистих брiв аж скапують iскорки промiнцiв.
   - Ярина, - здивовано прошепотiла вона.
   - От бачиш, як легко вгадати красу! Привернути ??  важче,  А  я  Дмитро
Лелека. Чула про такого?
   - Чула! - мало не зойкнула, бо ж про Лелеку не раз згадував Iвась. -  А
де ж?.. - пита? i питати бо?ться, i так холоне, аж зашпори заходять.
   - Послав мене сказати тобi, що живий. От я i кажу  це,  -  напiвжартома
уклонився дiвчинi.
   - Що з ним?! Порубок споважнiв:
   - Поранений, Яринко. Рана не страшна, та поки що до  тебе  при?хати  не
зможе. А жаль.
   - Тодi я до нього!
   - Коли ж ти?
   - Зараз же! Заразi
   - Оце так, - знизав плечима Лелека.  -  Вже  нiби  i  нiч  надворi.  Та
дiвчина наче не почула про нiч. ''
   - Сiдай, Дмитре, в човен. Я його зiпхну i сама буду веслувати.
   - А чому не я?
   - Я тихiше гребтнму.
   - Греби, коли тобi так хочеться, - наче образився  парубок.  ~  Куди  ж
його поранено?
   - В ногу. Сiдай. Човна,  однак,  я  зiпхну.  Через  хвилину  Ярина  так
гребла, що човен  рибиною  летiв  по  водi,  за  веслом  розкришувалась  i
кружляла зоряна перга...



   XIII

   I  знову  спекотне  марево,  золота  утома  степiв.  На   зачерствiлих,
потрiсканих долонях земля простягнула  людинi  щедрi  чашi  врожаю  i  вже
притомилася тримати ?х; притомився i колос та й, не дочекавшись жнивовицi,
у печалi почав накрапати сльозою. Давно вже  так  не  стрiчалися  колос  i
людина.
   Скiльки не йдеш - i перед тобою,  i  за  тобою  плачуть  степи.  Зрiдка
зблисне серп-другий, майне жiноча хустина, самотньо забовванi? полукiпок -
i  знову  смуток  колосся,  смуток  волоття  i  дрiмливi,  з  бджолою  вi?
соняшникiв. Стоять вони плече в плече, тримають у пазухах дитячi голiвки i
дивляться тiльки на схiд.
   I вони, мов соняшники, йдуть тiльки на схiд, а  прислухаються  до  всiх
сторiн свiту.
   - Який урожай усюди! Море! -  зупиня?ться  Кириленко,  втоплю?  руки  в
пшеницю, втоплю? в колосся змарнiле,  перепечене  обличчя,  а  далi  пита?
Данила: - Бачиш, голово?
   - Хто ж такого не бачить? Хiба що тiльки вiйна.
   - Бо вона слiпа, - в задумi каже  Ромашов  i  перебирав  пальцями  синi
квiти - синi вогники Петрового батога. - Яка спека, а йому хоч би що.
   Кириленко випростався, кинув погляд уперед:
   - А он, голово, двох красунь iз серпами примiтив? Чи тобi, як жонатому,
це нi до чого?
   Данило ще в аалiзнично-шляховому полку сказав, що вiн одружений,  -  це
для того, щоб не докучали йому легковажними розмовами та  iсторiйками  про
дiвчат, молодиць i вдовиць.
   - I дiвчат iз серпами примiтив. Не дiвчата - тополi.
   - Не одна тепер у самотi стане тополею, бо переб'ють нашого брата за цю
прокляту вiйну... - похнюпився Кириленко, хоча й не належав до  тих,  яких
звуть кислiями, потiм iз вузько? гiнно? дороги вiн поверта? на  стернi  до
двох молодесеньких жниць, що мають 'гарний, ледь-ледь скiсний розрiз очей,
здивованi брови одроду та свiжу ятрань уст. I спека, i вiйна не перепалили
?х. Тiльки на одну лягла вечорова смага, а друга, молодша, наче  з  самого
ранку вродилася.
   - Драстуйте, сестрички! - приязно вiта?ться Кириленко.
   У дiвчат здригаються вуста, здрига?ться сонце на серпах.
   - Драстуйте й вам, -  випростуються,  поправляють  коси  i  намагаються
посмiхнутися, та ?хнi посмiшки одразу ж i гаснуть у тiпях  жалiв.  Хто  ?х
тiльки не ма? тепер?
   - Жниву?те?
   - Не жниву?мо - горю?мо, - каже старша.  -  Вона  кладе  серп  на  такi
червоно вишитi квiти плеча, що, зда?ться, з них от-от кап^ не кров.
   - Горю?те? - не знати для чого перепиту? Кириленко i теж сумнiша?.
   - А як же iнакше, коли таке робиться... Коли вже стiльки не вернеться з
вiйви i коли завдовiля села. Видать, усе добре на свiтi  покинуло  нас,  -
затремтiв голос, затремтiв i серп на квiтах, i краплина кровi  вiддiлилася
од вих.
   - Усе добре ще навернеться до нас, неодмiнно повернеться, - хоче  якось
втiшити сестер Данило.
   - Коли б то так, - вiрить - не вiрить дiвчина, i  така  невиновна  туга
сто?ть у ?? очах-волошках, нiби ?х зсередини торкнувся  серп  i  кияув  на
синь сивину вiдцвiтань.
   Ох цi аустрiчi-прощання, та жiноча, та дiвоча туга сорок першого  року.
Де ще вона такою була? Не забудь ??, не забудь ??...
   - До вашого села далеко? - з Пота?мною  надi?ю  пита?ться  Кирахевко  i
переклада? з плеча на плече гвинтiвку.
   - Кiлометрiв .з тотири буде, -  запинаючись,  вiдповiда?  мевшенька  i
соромливо прикрива? рукою розрiз блузки, яку пiдiймав  хвилька  незайманих
грудей.
   - Нiмцi стоять у селi?
   - Стояти - не стоять, а заскакують по харчi. Вони з чужо? комори  хлiба
не жалiють.
   - Коли б тiльки хлiба.
   - У вас водичка е? Дайте напитися.
   Старша сестра рiвно, справдi, як тополя, йде до  полукiпка,  дiста?  iз
затiнку косарську баньку, заткнуту  не  чопом,  а  яблуком,  дiста?  бiлий
вузлик з харчами i несе бiйцям.
   - Напийтесь. А ще вiзьмiть у дорогу. Знали б, що стрiнемо вас, щось  би
смачнiше захопили а дому.
   - Спасибi, любi. - Кириленко враз сторожко  поверта?  голову;  попереду
заскрипiли колеса.
   - То, зда?ться, ?вдоким Гуржiй кудись поспiшав,  -  ставши  навшпиньки,
пiзна? односельця молодша сестра, на ?? точених литочках  стерня  залишила
подряпини i краплини кровi.
   На дорогу ви?жджав  скрипучий  парокiнний  вiв,  ва  ньому  похиту?ться
кощавий дядько, лiта  йому  пригнули  плечi  i  попелом  сивини  пригасита
похнюпленяй вогник борiдки. Побачивши вiйськових, чолов'яга  вiдiймав  над
головою солох'явего бриля, притриму? конi i яояуро вiта?ться. На вовi века
пився,_ нi рубля, нi мотузкiв, видно, ве жнивувати зiбрався чоловiк.
   - Далеко, дядечку? - питаються дiвчата.
   - Куди в таке врем'я далеко за?деш? Хiба що до костомахи,  -  нiби  сам
собi каже чоловiк.
   - Так i до не? тепер рукою подати. Посусiдились, можпа сказати, - i  на
його жовтих бiлках лихоманяться зеленi кислички очей.
   - У мiстечко на базар погнала жiнка. Хоча який тепер базар? Дурна баба,
дурна i пiсня ??. Аякже. Та мусиш слухати, коли ма?ш у хатi не  господиню,
а гвалт на все село i два хутори.
   Дiвчата  багатозначно  переглянулися  мiж  собою,  а   дядько   ?вдоким
продовжу?:
   - Оце ж запасливi жiнки щось таки мають у господi, а в мо??  завжди  по
хатi ненаситне помело пiдмiта? добро. Ось i зараз: хоч би тобi дрiбок солi
був. А як без не? проживеш? То й послала моя безклепка до  мiста.  -  Далi
торка?ться потилицi й поясню?: - При новiй властi зовсiм без солi  живемо.
Аякже. То дехто домудрувався мiнеральне добриво  розводити  водою  i  цi?ю
колотухою засмачувати ?жу.
   - Це правда? - вражено вирвалось у Данила.
   - А чого ж менi брехати? Я ж не якийсь... Iстинну правду кажу.
   - Так це ж отрута!
   - Коли нема солi, то й отруту мусить уживати чоловiк. Авжеж.
   - Як воно в селi? - пита?ться Кириленко. - Не чiпа? нова влада.?
   У неспокiйних очах дядька ?вдокима забився переляк, вiн  пригасив  його
половою вигорiлих вiй.
   - Та ще не чiпають. Ми нiкому нiчого, то и ваи поки що нiчого. Аякже.
   - То ви нiкому нiчого?" - вiд; несподiванки аж розгублю?ться лейтенант.
   - А ще ми можемо зробити, ноли так  иаяешевшалго  життя:  що  тьху,  що
життя - все одно. - Дядько ?вдоким не то  тьхука?,  не  то  зiтхав  i  вже
вочивав иiби виправдовуватися; - Аби я мав хоч три голови, то менше  думав
би про одну. Еге ж! Но! - I вже кидав  JB|,-rмiшок  зa  плеча:  -  А  вам,
хлопцi, не совiтую при оружi? iти, бо тепер "ц,/недовго до грiха.  Кидайте
сво? залiзки - i десь приставайте в прийми, бо воно вже так... Що!
   - Ми нiкому нiчого... - оторопiло,  обурено  повторю?  Кириленко  слова
дядечка. - Чи хитру? оцей обережнеиький, чи так i думае прожити, немов жук
у трухлявицi?
   - Його нелегко розкусити: ото завжди такий, кручений-верче?й...  Аякже,
- насмiшкувато повела поглядом старша сестра. - тепер  аж  колотиться  вiд
страху. Ви ж у село не йдiть, бо зараз може бути.
   - Еге ж, не йдiть, - з жалем повторюв молодша, i шарiв,  i  вiками  вiй
прикривав очi, бо з не? не зводить зачарованого поау_ притихлий Ромашов.
   - Як тебе, дiвчино, звати? - устами пита? вiн.
   - Олесею, - ще бiльше паленi? дiвчина. ською.
   - Як залишуся живим, неодмiнно повернусь у ваше село.
   - Повертайтесь...  Ми  вас  будемо  ждати,  -  i  зiтхнула,  i  нiяково
поглянула на сестру: чи не почула та ?? перших слiв до хлопця.
   Во?ни прощаються з жницями i знову  глухими  дорогами  йдуть  па  схiд,
iдуть  золотом  степiв  у  югу  стенiв,  у  смуток  пшениць,  у  передзвiн
соняшникiв i сиву безнадiю полину. Коли ж обiзветься хоч  гарматний  грiм?
Та замiсть нього здалеку чують свинячий вереск.
   - Теж хтось у мiстечко базарювати ?де, - каже Ромашов.  Вiн  зупинився,
для чогось оглянувся, i гарна  посмiшка  затремтiла  на  його  потрiсканих
устах.
   - Кого ж це згадуб хлопчак? - добродушно  шпига?  Кириленко.  -  ??  чи
навождення?
   - Навождення.
   - Славна доля комусь росте, як не  обездолить  ??  час...,  I  неждано,
минаючи похилу хвилю високих сонййiникiв, вони натикаються на  нiмцiв,  що
примостили машину бiля стiни соняхiв. Дво? з  них  весело  пораються  бiля
забитого пiдсвинка, а третiй, з автоматом на ши?, розстеля? рябий брезент,
який ма? правити за стiл.
   Це так було несподiвано, що на якусь мить усi закам'янiли. Потiм Данило
i автоматник одночасно схопилися  за  зброю,  одинокий  пострiл  злився  з
чергою, i нiмець, застогнавши, випустив автомата з рук, упав на брезент, а
Данило, iще чуючи над самою соловою посвист черги, люто дослав у патронник
патрон. В рiзнi боки шарпнулись тi, що порались бiля пiдсвинка, i попадали
на землю.
   Все це сталося за таку хвильку, що iз гвинтiвок не  встигли  розвiятися
сизi димки.
   - От i все! - наче не вiрячи  собi,  сказав  Кириленко,  уста  його  ще
тiпались, нiби ?х била лихоманка; ловлячи ?х, вiн пiдiйшов до  брезента  i
пiдняв автомат. - А тепер дай боже заячi ноги.
   I, пригинаючись, притримуючи зброю, вони побiгли вiд  тих  сумирних,  з
бджолою соняшникiв, пiд якими могли б залишитися назавжди.
   Уже на другiй дорозi лейтенант поклав руку на  плече  Данила,  прищулив
око:
   - А ти, голово, молодецьi
   - Це чого ж? - Данило ще чу?, як дрож ходить по його тiлi, ще  чу?  над
головою посвист черги.
   - Не розгубився.  -  I,  нiби  винячись,  додав:  -  Обманув  мене  той
поросячий виск - свиню пiдклав.
   Як довго тягнеться жнив'яний день у степах. Важчають ноги,  важча?  все
тiло, трiскаються од спраги уста, а в голову заходить шерех колоскiв, нiби
й там осипаються вони. Оце б дiйти  до  рiчки,  припасти  до  води,  змити
задуху, що вже вичавлю? з тiла не пiт, а сiль. Але нема рiчки  -  е  жито,
пшениця, овес, соняшники, горох, картопля, все  те,  чим  завжди  тiшилась
душа хлiбороба. ? й села, та в них тепер  удень  страшнiше  заходити,  нiж
уночi.
   Нарештi з сонця осипа?ться вiнок, воно мiцним щитом вгруза? в  хлiба  i
на чи?сь весiлля чи поминки переда? небу багрецем витканi рушники.
   - А он i хуторець тополi викинув,  -  жвавiша?  голос  Ромашова.  -  До
пiзнього смерку доберемся.
   - Коли б там чужих не було.
   - I щоб рiчечка та криниченька були. - I Кириленко гарно вивiв  початок
пiснi про криниченьку на чотири зводи i зразу ж обiрвав ??... -  Здержуйте
ноги та нашорошуйте вуха...
   Звичайний собi хуторець у степу, тополина сторожа, вишневий сон навколо
бiлих хат, мiсяць над хатами i дрiмота дерев'яних журавлiв.  Хоч  би  тобi
якийсь голос озвався, чи дитина заплакала, чи дим  пiднявся  над  комином.
Нiби вимерли оселi, тiльки мiсяць ставить на вiкна сво? печатi.
   Тихо-тихо зi збро?ю напоготовi входять вони у вишневий сон, вупиняються
бiля плетеного перелазу, i несподiвано перелякане:
   - О майн готi - А далi: - Хальт! Хальт!
   I вмить пропав вишневий сон.
   Данило вiдчув, як противний холод пропiк його. Майже не  цiлячись,  вiн
вистрелив у вартового, застрочив з автомата лейтенант. За  хатою  загупали
чи?сь кроки, зашелестiла  ракета,  i  в  мертвотному  потойбiчному  свiтлi
окреслився увесь хуторець, а в ньому заколивалися чи  то  тiнi,  чи  люди.
Данило ще вистрелив у босого напiвроздягяеного  з  автоматом  солдата,  що
припав до ворiт, i враз якась страшна сила  вдарила  в  груди,  обдала  ?х
вогнем. Хуторець, i журавлi, i мiсяць над ним пiшли  шкереберть,  а  з-пiд
нiг почала вибиватись, втiкати земля. Вiн пада? на ?? гаряче лоно,  на  ??
гарячi пшеницi, па гаряче марево, а перед  самими  очима  його  ворушиться
кривава пелена.
   "Невже так i приходить невiдворотне?.."
   I на межi, де сходиться життя i небуття,  вiн  чу?  розпачливе  ревiння
волiв чи то на хуторi, чи бiля тi?? пшеницi, яку рятували Дiди.
   Якась незрозумiла безкрая темiнь i млосна кволiсть, а звiдти озива?ться
зiтхання  хвилi.  З  якого  ж  вона  броду:  з  татарського,   козацького,
журавлиного чи дiвочого? I де вiн, i що робиться з ним? Наче вiн ? i  наче
його нема. Хоч би трохи розгорнути цю темiнь, яка нiби  розметала  тiло  i
чавить голову. Вiн так знесилiв, що не може пiдняти руки. Це, певне,  сон,
поганий сон. Ось вийде iз нього i знову побачить... Щи роба'iить?..
   Темiнь не дала додумати, причавила i його, i думки. А потiм знову, нiби
з глибини, виборсався iз не? й почув два голоси - дiвочий i  старечий.  Аж
посмiхнутись захотiлось, бо так давно  не  чув  людських  голосiв,  тiльки
вiдчував гарячi й холоднi хвилi темряви.
   З великим зусиллям розплющу? важкi, мов кимось склепанi,  повiки,  -  i
мерехтiння дня омива? ?х, заходить в очi, в пам'ять.
   На бiлiй стелi дрiма? кетяжина сонячних зайчикiв, як давнодавно дрiмала
в дитинствi, коли його розпареним зерном лiкувала мати... Тiльки вишня  та
хрест в узголов'? залишились од не?. Як же це  вiн,  iдучи  на  вiйну,  не
попрощався з ними, з нею?..
   А де ж подiвалися голоси - дiвочий i старечий? I як вiн  опинився  тут?
Раптом пам'ять, немов на спалахах блискавок, висвiтила вечiрнiй  хуторець,
i вишневий сон навколо бiлих хат, i як вiн стрiляв, як у нього стрiляли, i
як хуторець, i журавлi, i мiсяць пiшли шкереберть.
   Де ж вiн тепер: у чужих чи сво?х?
   Данило ворухнувся, застогнав, а поруч тихо, наче журавель над криницею,
заскрипiв старечий голос:
   - От i гаразд, хлопче, що видряпався з того свiту. Тепер будеш жити, як
не помреш, - i над ним лагiдно  посмiха?ться  старече  обличчя  iз  сивими
острiшками брiв i сивою жменькою борiдки.
   - Хто ви? - хоче ворухнутися, та його одразу пропiка? бiль.
   - Лежи тихенько. А коли тебе цiкавлять анкетнi  данi,  то  я  сiльський
лiкар Приходько.
   - Де я?
   - У добрих людей. Ось твоя господинька  -  Ганнуся  Ворожба.  До  нього
пiдiйшла худенька, мов горсточка матiрки, дiвчина рокiв  шiстнадцяти.  Пiд
чорними лiпленими дугами брiв зорiють i печаляться великi, пiдведеш  синiм
карi очi, печаляться i вуста, що трепетно куточками пiдiймаються угору,  а
бiля пiдборiддя самотi? крихiтна ямочка,  яка  десь  загубила  свою  пару.
Даниловi легше стало, коли глянув на цю довiрливiсть, на це вболiвання, ца
цю красу. Кого ж ти приворожиш, Ганнусю Ворожба? Господинька посмiхнулася,
зiтхнула, i на ?? грудях поворухнулась коса.
   - А тепер вiдпочивай, хлопче, i нi слова, бо  вже  гаснеш  на  лицi,  -
грiзнiшають острiшки брiв. Лiкар вiдходить од лiжка i десь зника?.
   Гаинуся  обережно  поправляв  лiжко  пораненого,  який  ще  хоче   щось
запитати, але знесилля сплющу? повiки i вводить його в темiнь.
   Прокида?ться вiн раннiм смерком вiд шуму вiтру i реву корiв, якi  йдуть
iз череди. В таку пору корови, що пасуться в лiсах,  пахнуть  суницями,  i
молоком теж. Данило виразно чу?  пахощi  суниць.  Ага,  то  на  стiльчику,
застеленому полотняною скатертиною, стоять у полушiску лiсовi ягоди. Чи пе
Ганнуся збирала ?х?
   А за вiкнамр в кущах калини розшумову?ться i  розшумову?ться  вiтер,  i
червонi кетяги стукають у шибки.
   Калиновий вiтер! Як вiн любив з Мирославом прислухатись до  нього  бiля
татарського броду. Блиснула блискавка, i на калиновий  вiтер  упали  першi
краплини дощу.
   Данило хотiв пiдвестися, але зi стогоном упав на  постiль.  У  цей  час
вiдчинилися дверi, i до кiмнати, згортаючи долонею з  вiй  дощовi  краплi,
увiйшла Ганнуся.
   - Як ви? - несе йому ласкаву жалостинку. - Ось я зараз ви; дою корову i
принесу вам парного молока. Будете пити?
   - Ганнусенько, дiвчинко, я зараз навiть коня з копитами в'?в би.
   - Таке скажете! - береться посмiшкою увесь вид дiвчини.
   - Зда?ться, нiколи не був таким голодним.
   - Бо стiльки постите.
   - А скiльки?
   - Вже другий тиждень пiшов.
   - Другий тиждень? - здивувався, не повiрив Данило.
   - Еге ж, бо з вас дуже багато кровi витекло. Але все минеть це так  наш
лiкар сказав. А вiн людина знаюча.
   - Гарний ваш лiкар?
   - Дуже гарниi. Вже сорок рокiв у  нашому  селi  лiкув  людей  I_  трохи
химерув, - дiвтана поправляв косу, що пахие дощем, i прислуха?ться, як  за
вiкнами шаленiв негода.
   - Як же вiн химеру??
   -  Завждиз  само?  раяньо?  весни  i  до  снiгу  ходить  тiльки  босий.
Толстовепь. I все чогось ранiше бурчав  на  владу.  А  тепер,  як  прийшли
фашисти, то iншо? каже: -  Радянська  влада  -  це  люди!  Ганнусю,  як  я
потрапив до вас? Годi вже говорити - ще завтра буде день. Тiльки це скажи.
   Вас пораненого принесли дво? вiйськових до мо?х родичiв, тi привезли до
мене, бо я зараз сама-самiсiнька. А зараз мовь, - приклала палець до вуст,
вiйнула косого, вiйнула блакит"  спiдничкою  i  легко  зашурхотiла  босими
ноженятами по дощi.
   "Як сама молодiсть", - подумав Данило, згадав свою Мирославу  ву  почав
прислухатись до дощу i калинового вiтру.



   XIV

   День склав сво? бiлi крила, а чi вечiр пiдняв чорнi й послав  на  землю
сон. Колись вiн ходив по  вуличцi  в  полотнянiй  кошулечпi,  а  тепер  на
вулицi, як сич, стовбичить полiцай. Тому й оминав вулицi i  вулички  свого
села Михайло Чигирин. Низодолом та левадками, де сива трава диха? туманом,
вiн випетлю? на городи  i  помiж  стiнами  кукурудзи  та  конопель,  помiж
картоплею, просом i лапатим  гарбузинням  сторожко  добива?ться  до  сво??
оселi, що виглядала його i в громадянську вiйну, вигляда?  i  тепер.  Тодi
його ноги носили, наче в них днював i ночував вiтер, а тепер поважчали,  i
руки поважчали, напевно тому, що стiльки жил повибивалось  на  них  -  хоч
мотуззя плети. Лiта!
   Ось вiн пiрна? у хвилi пахучо? матiрки i зупиня?ться бiля  вориння,  що
вiддiля? город вiд подвiр'я. Нiби нiчого не змiнилося тут.  Так  само  над
вулицею спинаються в небо високi ясени, так само  вишнi  обсiли  постарiлi
плечi його хати-бiлянки, так само у вiкна ?? заглядають  безсоннi  рожi  i
зорi. I як водночас змiнилося все. Навiть у цю тиху хату з чужих дорiг уже
прилiтало  гайвороння  видирати  його  постарiлу   душу.   Скiльки   знову
намучилась та ще й намучиться Марина. От чи?й долi нiяк не  позавиду?ш.  I
посмутнiв чоловiк, думаючи про свою вiрну дружину, з якою  за  вiк  навiть
посваритися не зумiв. А скiльки ж через нього довелось нагорюватись ?й? Як
тiльки вона терпiла його?
   Пройшовши трохи понад воринням, на якому  ще  не  засохла  живиця,  вiн
бачить бiля рiжка хати стовп з навкiс забитими кiлками, на них начiплялося
з пiвдесятка глечикiв, i  чоловiк  полегшено  переводить  подих:  отже,  в
домiвцi нема? чужих. Тодi тихенько до причiлка, що острiшками  нависа?  на
город. Тут Чигирин розгорнув руками рожi, струснув з ?хнiх  келихiв  росу,
розбудив джмеля, стукнув у заволожене нiччю перехрестя  рами  i  завмер  з
непевною  посмiшкою,  що  завжди  пересмикувала  його  вуста,  коли   отак
стрiчався зi сво?ю кароокою Мариною. Певне, сама доля  послала  йому  таку
жiнку, люблячу, щиру, з отим привiтним смаглявим обличчям, на якому  гарно
переважуються брови, усмiшка i насмiшка.
   Через якусь хвильку до вiкна пiдiйшла  Марина.  Навiть  спросоння  вона
встигла накинути на голову темну хустину. Чого ж темну?
   Жiнка припала до шибок i враз, чого нiколи не бувало,  сахнулася,  тихо
зойкнула, майнула рукавами, зникла в темрявi, та згодом знову  з  явилася,
сперлась на пiдвiконня, придивляючись до нього. Що ж це сталося з нею  чи,
може, з ним? Чого так злякалася вона? Чигирин про всяк  випадок  хапаеться
за автомат i так прислуха?ться до  тишi,  що  вона  почина?  йому  бити  у
дзвони. А  Марина  тим  часом  стала  марудитися  бiля  вiкна,  не  можучи
розчинити його. Прогоничi, певно, за?ло? Нарештi вiдчинила, ще якось дивно
приглядаючись до нього. Не пiзна?, чи як?
   - Це ти, Михаиле? - нарештi запитала невпевнено,  не  голосом  -  самим
болем.
   - Хiба я тепер на когось iншого схожий? - прошепотiв вiн, пiдходячи  до
само? призьби.
   - Ой Михаиле, це ж ти!.. - нiби нарештi впiзнала,  i  плач  затiпав  ??
плечима.
   - Та що з тобою? - торкнувся руками ?? чорно? хустки, яку Марина носила
в днi жалоби.
   - Нiчого, нiчого. - Жiнка темними квiтами рукава витирав сльози  i  вже
нiби спокiйнiше пита?: - Прийшов?  Отак  питають  матерi  дiтей,  що  дуже
провинились.
   - Прийшов, - схиля? сиву голову, бо хiба ж  вiн  не  винен  перед  нею?
Через нього не було ?й життя нi в економi?, нi в вiйну В  нiмцями,  нi  за
скоропадчикiв, нi за денiкiнцiв,  нi  за  бандитизму.  Стрiляли  ночами  в
нього, стрiляли i в не?; не знаходили його, то допитували ??. I досi  вона
на плечах носить синi пасма шомполiв, що заодно рвали на шмаття i сорочку,
i тiло.
   Ото тiльки, як вiдстрелювався вiн iз хати, то  вона  не  допомагала,  а
шепотiла свою молитву, в якiй благала бога отця,  i  сина,  i  божу  матiр
захистити нерозумну голову ?? чоловiка. Про нього вона бiльше думала,  нiж
про себе.
   А йому хоч би що. Тiльки вискочить iз бiди i вже почина? пiдсмiюватись:
"Не треба, жiнко, стiльки плакати, бо тво?ми сльозами  можна  всю  iсторiю
описати". I тулився головою до ?? плечей, до ?? пазухи, ще  й  утiшав,  що
вони iз самим щастям зустрiнуться.
   - Дури, дури менi голову, - зiтхала Марина. - Хоч би дитина  залишилась
живою, а менi не завдовiти. Оце б i все було наше щаетя, - i пiдходила  до
вербово? колиски,  яку  так  гарно  умiла  заколисувати  ногою,  а  руками
випрядати нескiнченну  нитку.  '  ?  Як  зламали  вiйну,  то  почали  йому
погрожувати рiзнi недобитки. А далi вже пiшли колективiзацiя, боротьба  за
хлiб, за врожай, будови й перебудови, щоб потiм зустрiтися з самим щастям.
Якось при гостях, коли вiн уже був  головою  колгоспу,  Марина  доркнулася
чоловiкового чуба i журно сказала:
   - _От i не помiтила, як ти посивiв, бо  завжди  затемна  йшов  на  ёрсi
роботи, а опiвночi повертався.
   - Еге ж, у роботi вiн нiколи не жалiв себе,  бо,  як  теревенили  суди,
родився двожильним - доводилось i в плуга, i в  борони  запрягатися  пiсля
громадянсько?. Нелегким був хлiб його, та легкого вiн i не  шукав,  навiть
коли сяким-таким начальником обрали.
   - А коли ж ми з самiм щастям зустрiнемося? -  iнодi  з  докором  питала
його, як вiн за рiзними роботами i до хати не загяядав.
   - Почекай трохи, Марино. Бiльше чекали. Щастя ще росте, мов дiвчина.
   - I знаю, що знову дуриш голову, а вiрю, -  поведе  нерiвними  бровами,
наче крилами, вибачливо усмiхнеться,  i  всi  докори  вiдходили  вiд  його
засмикано? макiтри.
   Зда?ться, вiдтодi минув цiлий вiк...
   - Ти ж не йди до дверей - у вiкно лiзь, - i Марина  бере  з  його  руки
чужинську погорбатiлу зброю. Яко? тiльки ??  не  пройшло  через  Михайловi
руки? I англiйсько?, i французько?, i австрiйсько?, i нiмецько?, i нашо? -
царсько?. Та не за збро?ю, а за чорноземом, за  зерном  сумувала  душа  ??
чоловiка. Кращого сiяча, певне, не було в селi. А як  вiн  любив  поратись
бiля бджiл та родючого дерева! Навiть дички щеплював у  лiсах,  щоб  чимсь
порадувати чи здивувати людину.
   Через якусь хвильку Михайло, пiдсмiюючись  сам  над  собою,  влахять  у
хату, пригорта? свою Марину i, як може, заспокою?  ??  i  порухом  рук,  i
шепотом, i поцiлунками.
   - Люба моя, яюба...
   - Господи, таки ти, - знову нiби вiрить i нiби не вiрить вона.
   - Що це з тобою сьогоднi? Тл ще спиш на пнi або  всерединi?  -  почина?
кепкувати чоловiк. - Невже й досi сумлiвавшся, що мене прийма?ш?
   - I ти б засумлiвався... - У голосi дружини знову  озвалися  сльози.  -
Позавчора ж по тво?й душi заупокiйний дзвiн дзвонив.
   - Це з яко? радостi?! - обурився вiн. - Комусь у дурнiй головi бомкало?
   -  Бо  передали  люди:  убито  Чигирина  -  снаряд  пiдважив  у  лiсах.
Обголосида я тебе, запухла вiд горя i слiз.
   - А я  за  цей  час  схуд  на  безхлiб'?,  -  вiн  за  звичкою  починав
пiдсмiюватися над нею, i вiд цього в дружини потроху  починають  вiдходити
сльози.
   - То якось обiйшлося, Михаиле? - I торка?ться його  чола  i  бороди,  в
якiй утопитись можна.
   - Виходить, обiйшлося, хоча й нелегко було, - чогось не доказу?, бо  не
любить усе витрушувати про себе.
   Марина зна? про це i не квапиться розпитувати: при нагодi сам  розкаже,
ще й почяе пiдсмiюватись над собою, нiби якась пригода була не з ним, а  з
кимось.
   - Ти вже з автоматом прийшов?
   - З автоматом.
   - Скоро, мабуть, i з гарматою притьопа?ш?
   - З гарматою навряд, - заспоко?в ?? чоловiк. - То вже наш Григорiй десь
iз нею дню? й ночу?.
   - Хоч би живим повернувся, - i всi материнськi жалi-тривоги прокинулись
у душi Марини.
   I нема чим заспоко?ти  ??:  правди  не  зна?ш,  а  брехати  не  станеш.
Чигирин, як у давнi роки, торка?ться устами ??  брiв,  ??  вiй,  а  руками
заспокою? звуглiлi плечi, що всього витримали на собi i почали згинатись.
   - Не треба, жiнко, не треба.
   - Вiн же у нас одинець.
   - I ти у мене одна-однiсiнька з першого i до останнього дня. Пам'ята?ш,
як ми напровеснi зустрiлися в панському лiсi? Тодi  'саме  прокльовувались
пiдснiжники. Я тобi заплiв пару в косу...
   Як марево, десь  край  землi,  заколивалася  давнина  з  нерозщiбнугими
пiдснiжниками, що таки цвiли для них i в пам'ятi не осипались.
   - Не забув ?х? - I Марина ада наче увiйшла  в  той  туманний  дi?,  де
стрiлася ?хня молодiсть.
   - Не забув,  бо  вони,  вважай,  були  тво?ми  чарами,  -  пiдсмiю?ться
чоловiк.
   - Господи, як це давно минулося: i молодiсть,  i  пiдснiжники,  i  твое
лукаве слово, що я найкраща.
   - I досi найкраща менi, хоч i до сьогоднi не вирiвняла брови.  У  тебе,
як не сердишся, жодно? зморщечки не знайдеш, а я вже увесь сивий, наче Дiд
Мороз. Так иене тепер i прозивають партизяни._
   - Що ж це агояувати  моему  Дiду  Морозу?  -  Маринин  голос  узяв  отi
оксамитовi ноти, якi вiн дуже любив.
   - Нiчого не готуй, бо вже скоро йти.
   - Ти за чимсь прийшов? Чигирин гмикнув:
   - Щоб тебе побачити...
   - I щось узяти, - насмiшкувато пiдказала Марина, бо  ж  хiба  н_е  зна?
свого мужа?
   - I щось  узяти,  -  погоджу?ться  вiн.  -  Та  головне  -  це  на  iбе
подивитися. От нiколи, навiть у молодостi, не скучав за тобою, хелер.
   - _Бреши, бреши. Хiба менi вперше таке чути? Щось би iнше гадав,  -  ще
бiльше заспокою?ться жiнка, бо ж  хiба  ??  лукавий  довiк  не  зна?,  чим
заспоко?ти? - Що тобi треба?
   - Хлiба нема в нас, а в  тебе,  чую,  свiжим  пахне.  'I  Марина  знову
зажурилась.
   - Випекла ж вам печиво, з сльозами випекла.  Думаю:  тебе  ;е  нема,  а
хтось iз партизанiв все одно навiда?ться. I свiчечку  запалила  па  тво?му
хлiбi... Це ж ви пiдбили машину з отим  бароном,  що  при?хав  землю  собi
намiряти?
   - Виходить, ми.
   - I нiчого вам пiсля цього?
   - Пiсля цього посунули в лiси карателi на чотирьох машинах  i  з  двома
гарматами.
   - I як же? - зата?вши подих, притулилась  до  свого  такого  рiдного  i
такого химерного чоловiка. Хiба ж вона нажилась за ним? От нагорюватись  -
нагорювалась донесхочу.
   - Зустрiли ?х як треба. Повертались вони уже на однiй машинi.
   - Багато в них машинерi?, багато, - i перед  очима  проходить  те  чуже
залiзо, що несе тiльки смерть.
   - Дарма, скоро поменша? i машинерi?в, i ще чогось,  бо,  коли  йдеш  по
чужу голову, неси i свою.
   I замовкли. Вiн ще раз побачив останню сутичку  з  карателями,  ще  раз
прикинув у думцi: де i як дiстати вибухiвку, детонаторiв. А  Марина  сумно
думала про нього: розмiняв чоловiк шостий десяток, та не мав навiть  тижня
спокою.  Iншi,  дивись,  молодi,  здоровi,  вiдлежують   боки   в   рiзних
закапелках, а цей нiде не зiгрi? собi мiсця.
   - Ще ж тобi ?сти дати?
   - Якогось борщу, хоч оскомовитого, пiдiгрiй, а я на  хвильку  гайну  до
Володимира. Як вiн тепер?
   - Досi в кузнi марудиться. Тiльки чого тобi вночi  колотитися  i  людей
колошкати?
   - Справа ?. Я хутенько. Готуй борщ i не журись, - пiдiйшов до вiкна  та
й, покректуючи, почав вибиратися з хати. Що ти зробиш з оглашенним?
   Подвiр'я молодшого брата Володимира було поруч з його двором. Отож,  не
виходячи на вулицю, чоловiк  перелiз  через  тин  i  городом  добрався  до
ошатно?, в бiленькiй сорочцi хати. Спросоння гавкнув Рябко,  та,  пiзнавши
голос  Чигирина,  замовк,  ударив  хвостом  в  пересохлу   цюпу.   Навстiж
розчинилось вiкно.
   - Хто там ночами вешта?ться? - густим басом  запитав  Володимир,  який,
видно, i досi не спав.
   - Це я.
   - Ти? - здивувався брат, висунув у вiкно  не  меншу,  анiж  у  Михайла,
бороду i вже радiсно: - Воскрес?
   - Як бачиш.
   - То заходь скорiше.
   Ще на порозi Володимир могутнiми ручищами молотобiйця стиснув в обiймах
брата, поцiлував i поволiк до оселi, де в  темрявi,  одягаючись,  туманiла
його дружина.
   - Жiнко, чу?ш: Михайло знову обдурив костомаху! - I до брата: - Це ж  у
який раз ти воскреса?ш?
   - А я не лiчив, - посмiхнувся Чигирин, знаючи братову вдачу.
   - Либонь, п'ятий? Ось давай нагадаю, коди ти забув.
   - Що ти  мелеш,  чоловiче!  -  обурилась  Христина.  Одягнувшись,  вона
пiдiйшла до дiвера, притулилась до-нього, витираючи рукою вi?. - Що вже ми
з Мариною наплакались i в тво?й, i в мо?й хатi... Ой Михаиле, Михаиле...
   - Ще й досi у не? пiд очима патьоки не  висохли,  -  в'?в  Володимир  i
почав роздмухувати в печi вогонь. - Вечеряти будеш?
   - Спасибi.
   - Так чого ж тодi прийшов уночi вирипувати хату? Аби  тiльки  розбудити
нас?
   - Володимире, як тобi не совiсно, - аж застогнала Христина. Вона й досi
не могла звикнути до таких розмов братiв.
   - Не слухай, жiнко, його, а зараз же смаж я?чню з цiлого яйця.
   - Що не слово, то золото. От за ким кiно  плаче  дрiбними  сльозами.  -
Христина поставила каганчик на стiл i почала поправляти ковдри на  вiкнах.
Потiм зажурено стала проти дiвера. - Як же тобi, Михаиле, в таке врем'я?
   - Часом з квасом, порою з водою.
   - А найбiльше з бiдою, - зажурився ??  добрий  вид,  ??  добрi  очi.  -
Вою?ш?
   - А вiн iнакше не може, щоб не вмирати i  не  воскресати,  -  знову  не
витримав Володимир. - Христос раз воскресав, а вiн п'ять разiв, бо технiка
тепер iнша. Став, жiнко, сулiю на стiл.
   - Не треба, Володимире, бо менi скоро йти.
   - Тодi чого було приходити?  -  нiби  жарту?,  а  насправдi  печалиться
чоловiк.
   - Щоб ти менi скував одну штуковину. Такого  ж  коваля,  як  ти,  треба
пошукати.
   - Коли зумiю, скую, - садовить брата за стiл. - Залiза тепер  вистачав.
Що воно в тебе?
   - Треба змайструвати таку лапу,  щоб  витягати  на  залiзницi  костилi.
Зна?ш яку?
   - Чому не знати? - I  Володимир  присунувся  ближче  до  брата,  стишив
голос: - Невже ти вiриш,  що  нашi  переможуть  фашистiв  з  усi?ю  ?хньою
технiкою?
   Чигирин, зда?ться, глянув не в очi, а в душу брата.
   - Переможемо! Неодмiнно переможемо. Зломимо i триклятий фашизм, i  його
кляту машинерiю.
   - А я, брате, не вiрю в це... Сам подумай: що  ваша  лапа  проти  тако?
страшно? сили? Та й нiмцi вже трублять, що вони пiд саму Москву допхалися.
- Притримуючи бороду рукою, вiн нiдвiвся, вийшов  з  хати  i  через  якусь
хвилину повернувся з двома уважистими саморобними лапами. - Тобi це треба?
Михайло здивувався:
   - Де ти ?х, таких гарних, доп'яв?
   - Спасибi, що похвалив. Приходили ж такi орударi, як i ти, з сусiднього
району. Левка Бiленка пам'ята?ш?
   - Пам'ятаю.
   - От вiн якось i прибився з напарником до мене. Теж партизанять.
   - А де? - аж потягнувся в надi? до брата.
   - Хiба вiн це скаже? Але, гадаю, в монастирському лiсi, бо  прохопились
словом про парню. Вона ж там стояла. Скував я ?м двi лапи, а потiм ще двi,
бо ж, думаю, може, i моему старшому брату вони на щось знадобляться.
   Старший похитав головою:
   - Так ти ж не вiриш,  що  ми  переможемо.  I  тодi  Володимир  вiдказав
строго:
   - Вiрити - не вiрю, це правда, а жити маю чесно i вмерти маю чесно.
   Михайло обняв брата, потiм братову i тихо вийшов з ?хньо? хати.  Марина
вже чекала чоловiка бiля ясенiв. Почувши його кроки,  зiтхнула,  вiдчинила
дверi.
   - Iди, бо вже й борщ прочах. А ти на якесь залiзяччя розжився?
   - Та розжився.
   I тiльки вони сiли за стiл, як хтось обережно стукнув у вiкно.
   - Ой лишенько! - зойкнула Марина, а Михайло схопився за автомат. - Що ж
робити?
   - Почекай трохи, - заспоко?в ?? чоловiк. - Може, це Володимир ще  якусь
залiзяку несе.
   I знову стукiт у шибку.
   Михайло ступив крок до вiкна, але Марина рвучко стала насупроти нього.
   - Не йди! Краще я  гляну,  бо  я  жiнка,  -  вова  пiдiйшла  до  вiкна,
вдивляючись у темiнь, нахилилась до пiдвiконня i раптом застогнала.
   - Що там? - Михайло приклав до плеча автомата.
   - Ой, Григорiй!
   - Який Григорiй? - не може спочатку второяати вiн.
   - Наш! - Марина не йде -  бiжить  у  фате,_  вiдчиняв  надвiрнi  дверi,
схлипу? i вже заходить до хати, нряиадагочи до плеча Григорiя. - Ой синку,
дитино моя. Як яке ти?
   - Ось бачите: живим добрався до вас. - Григорiй зняв з плеча гвинтiвку,
поставив у куток i, як батько, попрохав: - Не плачте, не треба.
   Хвилюючись, Чигирин ступив крок уперед.
   - Здоров, сину.
   - О, i тато наш ?!
   - А чого б це менi не бути? - обiйма?ться i чоломка?ться з сином.
   - Бо думалось, що ви або в евакуацi?, або, скорiше, в партизанах.
   - Вiн i ? в партизанах, - уже з гордiстю сказала Марина. - Оце  з  лiсу
прийшов по харчi. Усе ж витаскав до макового зерна, спом'янеш мо? слово.
   - От макового зерна i не зачеплю.  А  як  ти,  сину?  Тiкав,  аж  п'яти
виблискували?
   - Не тiкав, тату, -  серйозно  каже  Григорiй.  -  Бився,  як  ви  мене
иавчили, до останнього. Мою гармату при вiдступi залишили зупиняти нiмцiв.
I ми зупиняли ?х, аж поки з не? не полетiло шмаття, аж поки з накатника не
брязнув останнiй дух. Так що, батьку, не насмiхайся.
   - Тож вiн випиту? тебе. I зараз журився тобою. Сiдай, стау, вечеряти, -
i Марина кинулася до мисника.
   - Як гарно повечеряти разом, - сiда? за стiл господар.
   - Гарно, чоловiче, - похитала головою Марина. I вперше за останнiй  час
вона несла радiсний пiвусмiх сво?й дитинi, сво?му мужу, не знаючи,  де  ?х
посадити,  чим  частувати.  Та  все  одно  за  посмiшкою   прокльовувались
непевнiсть i страх, тому я прислухавться до всього знадвору.
   Пiсля вечерi старий Чигирин у прощаннi поклав руки  на  плечi  дружинi,
вiдвiв од ввi очi i сказав Григорiю:
   - Цiлуй, синку, матiр, та й будемо збиратися в лiс.  Марина  оторопiла,
задихаючись, мов риба на березi, ковтнула повiтря,  схопилась  долонею  за
груди.
   - Що ти говориш?.. Як це в лiс?
   I чоловiк твердо вiдповiв:
   -  Ногами,  жiнко,  ногами,  бо  машини  поки  що  нема.  Гарячi  хвилi
захугували в головi матерi, потекли по ?? виду i вiдбили на ньому досi  не
видимi зморшки.
   - Бездушний ти чоловiк! Я ж i  надивитися  не  встигла  на  свою  v_  -
_дитину.
   - Ще надивишся, - невиразно пообiцяв Чигирин. - А зараз iй треба йти.
   - Хай хоч один день побуде зi мною, - з очей  Марини  бризнули  сльози,
якими можна було б i iсторiю описати. - Тiльки один дань благаю в тебе.
   - Не дав нам час i цього дня,  -  вже  насупився  старий.  -  Ще  хтось
увалиться до хати.
   - Тодi хай Григорiй до мо?? мами зараз пiде, хоч день перебуде в не?.
   - Не жартуй, Марино, бо лихо не жарту?. Жiнку засудомило.
   - Краще б ти, оглашенний, i не приходив сьогоднi.
   Та це не розсердило чоловiка, вiн тiльки плечима повiв:
   - Не знаю, хто з нас оглашенний. - I торкнувся рукою обличчя дружини. -
Не треба, чу?ш, не треба.
   - Таки справдi не треба, мамо, - нарештi озвався й Григорiй.
   - I ти тягнеш руку за цим басурманом?
   - За мо?м батьком i за вашим  чоловiком,  мамо,  -  славно  посмiхнувся
Григорiй.
   Марина припала до сина.
   - Ти ж дивися за собою i за ним, бо в нього й досi розум дитячий.
   - Коли жiнка добралась  до  розуму,  то  вже  й  справдi  пора  йти,  -
розважливо сказав Чигирин i почав упаковувати в торбу хлiб.
   - Iрод! - вiдрiзала Марина, пiшла в комiрчину i винесла сала на дорогу.
- Поклади зверху.
   - Iрод сала не ?в, - буркнув у бороду чоловiк.
   - Ой Михаиле, Михаиле! - Почала зав'язувати торбу i вже зовсiм тихо:  -
Де ти взявся на мою голову зi сво?ми пiдснiжниками? I як я через  тебе  ще
не побiлiла, як цi пiдснiжники?
   - Це я i твою сивину авансом забрав собi. I не дуже  побивайся.  Ми  до
тебе будемо навiдуватись.
   Незабаром батько i син вийшли з двору, пiрнули в терпку хвилю  матiрки,
а з вiдчиненого вiкна почули невтiшне схлипування.
   - Баби, -  крекнув  Чигирин.  -  Якби  зiбрати  ?хнi  сльози,  то  всiх
людожерiв можна було б утопити.



   XV

   Там, де надвечiрнiй лiс  клав  сво?  тiнi  пiд  колеса  чужих  по?здiв,
сторожко зупинились близнюки.  Роман  трима?  в  руках  лопату,  а  Василь
мiшечок, нiби з якимось начинням. Хлопцi зараз  схожi  на  робiтникiв,  що
доглядають за колi?ю. Але даремно так старалися  вони:  скiльки  не  кинеш
оком - нiде нiкого, тiльки тiнi,  як  самовбивцi,  лежать  на  полотнi  та
iнколи в лiсi, вмощуючись на нiч, писне пташина.
   Тиша i спокiй залягли тут, хоча звiдси  до  станцi?  рукою  подати.  Ще
жоден паровоз не зломив у  цiй  мiсцинi  собi  карка,  ще  жоден  мiст  не
пiднiмав угору сво? нутрощi, ще жоден патруль, падаючи на рейки, не трощив
об них каску чи голову. Тому чужi колеса  безпечно  рiжуть  тiнi,  а  чужi
вiкна вихлюпують з вагонiв музику, смiх i голоси самовпевнених правителiв.
   - Тут, зда?ться, i вдень можна розшивати полотно, - примiря?ться  Роман
до присмолених шпал i заiржавiлих костилiв.
   - Можна i вдень, тiльки не завжди,  -  мружиться  Василь,  бо  саме  на
приколiйнiй стежинi помiтив жiночу постать. - Он, бачиш, хто йде?
   - Красунечка з вузликом або вiдьма з помелом, - скалить зуби Роман.
   - Схова?мось у лiсi чи тут посто?мо?
   - Чого нам гарного спасатись? - Романовi кортить зустрiтися з дiвчиною,
i вiн удавано зiтха?. Парубок не стiльки  любить  задивлятися  на  дiвчат,
скiльки теревенити про них.
   I от у легенькому квiтчастому платтячку, в невагомiй, кольору  весняно?
трави хустинцi до них пiдходить ставна бiлявка з чорними вiями  чарiвницi,
в ?? руцi погойду?ться вузлик з череп'яними горшками-близнятами.
   - Борщ i каша? - посмiхаються брати.
   - Борщ i каша. Драстуйте, -  наспiвне  вiта?ться  дiвчина  i  з  осудом
погляда? на парубкiв.
   - Сама ж варила, ясочко? - прода? зуби Роман.
   - Сама... Стара?тесь нiмцям  дорогу  справляти?  Стара?мось,  зiронько.
Гарний пайок за це ма?те? Та ма?мо. Або що?
   - Нiчого... От батько мiй вiдмовився вiд цього пайка,  нездужалим  став
чи прикинувся. А вам, видно, сили не позичати i... розуму теж.
   - Що вже ма?мо, то ма?мо, - боячись пирснути, загадково каже Василь.
   Дiвчина ногою перебира? мiж шпалами камiнчики i невинно запиту?:
   - Це ж ви на змiну Макогоненку прийшли?
   - Не зна?мо. А що з Макогоненком?
   - Якiсь хлопцi добряче прохворостили його, щоб не дуже старався  робити
на чужих, - прикрива? очi затулами вiй i рiвно йде вiд них.
   Василь обернувся до брата, засмiявся:
   - Як тобi твоя ясочка?
   - Розумниця i красуня! - знову, але вже не вдавано зiтха? Роман. - А як
вона гарно понесла квiти на сво?му платтячку.
   - I коси теж. Зародили вони в не?, як жита в цьому роцi.
   - Зародили, - ще  пильно  озира?  далину:  чи  не  з'явиться  хтось  на
полотнi. - Зна?ш, брате, що люди кажуть про близнюкiв?
   - Говори - почую.
   -  Подейкують,  що  ?м  не  дуже  таланить  у  любовi,  бо   найчастiше
закохуються в одну дiвчину, а це до добра не доводить.
   - Дурницi верзеш.
   - А може, й правду кажуть люди? - веде сво?? Роман. - Бачиш, ми й  досi
нi за ким не сохли, а вже й прилипло до нас - "старi парубки".
   - То ж Яринка спересердя влiпила таке паскудне слiвце... Нелегко  ?й  з
Мирославою в лiсах.
   - А ще тяжче нашiй матерi. Тепер щовечора  вистою?  бiля  ворiт  i  все
вигляда? сво?х дiтей. А татарський брiд озива?ться i озива?ться до не?  та
нагаду?, як ми знайшлися на човнi. I тато журиться. Тiльки з  дiвчат  нема
кому сумувати за нами, а жаль. Воно якось  легше,  коли  зна?ш,  що  хтось
дума? про тебе.
   - Знайшов час для журби, - зiбрав уста  в  оборочку  Василь,  а  самому
зазорiли очi тi?? дiвчини, якiй i слова не мовив, а тепер уже й не скажеш.
Тiльки один раз вiн побачив ?? на весiллi,  як  вона  вiхолою  кружляла  в
танцi. То була перша вiхола в його життi. Та тут же  на  весiллi  з  жалем
довiдався, що в не? вже в хлопець. Вiн стояв  недалеко  вiд  наречено?,  в
цупкому кожусi - невисокий, теж цупкий i плювався гарбузовим  насiнням.  I
невже ота вiхола впаде в його оцупкуватi руки?..
   - Чого, брате, засумував?
   - Життя.
   - Зараз, можна сказати, не  Життя,  а  пiвжиття,  -  придивля?ться,  як
надвечiрок  барвить  блакитнi  шати  у  синi:  iще  один  день  пройшов  i
почина?ться робоча партизанська нiч.
   Над  лiсом  м'яко-м'яко  майнула  крилами  сова,  й  одразу  ж  озвався
розпачливий писк яко?сь пташини.
   - От i нема чийогось життя, - сумно похитав головою Василь, ще поглянув
у далину, знов, як у туманi, побачив свою першу вiхолу. Була  вона  чи  не
була?
   На станцi? озвалася мiдь дзвона, а потiм загув по?зд.  Брати  зiйшли  з
насипу, про всяк випадок стали на узлiссi, притулилися  до  ялинок,  що  й
досi пашiли густою теплiнню погожо? днини.
   Незабаром застугонiли рейки, блиснули роздутi очi паровоза, загуркотiли
колеса, i з вагонiв, начинених солдатнею i офiцернею,  знову  вихлюпнулась
чужа мова, чужа музика, чужа радiсть.
   Роман мало пе застогнав:
   - Оце б рвонути його, щоб i до Калинiвки не до?хав, не те що до Ки?ва.
   - Якби нас учора послали в  розвiдку,  то  сьогоднi  б  по  ньому  било
подзвiння.  А  ти  бачив  у  вiкнi  тушу,   розцяцьковану   нагородами   i
позументами? На Герiнга схожа.
   - Напевне, генерал.
   - Були б у нас лапи, самi щось придумали б.  Коли  темрява  проковтнула
червонi вогники останнього вагона,  Роман,  щоб  якось  розважити  себе  i
брата, з почуттям сказав:
   - Чужi вагони, чужi по?зди, а я тобi прочитаю про нашi. Нiхто  в  свiтi
про це так гарно не написав, як Володимир Сосюра.
   - Гляньмо ще на залiзницю, а тодi читай. Вони пiднялися на  насип  -  i
знову нiде нiкого. I в тишi забринiв голос Романа:
   Коли потяг у даль загуркоче,
   Пригадаються знову менi
   Дзвiн гiтари у мiсячнi ночi,
   Поцiлунки й жоржини сумнi...
   - "Коли потяг  у  даль  загуркоче",  -  повторив  Василь.  -  А  чи  ми
дочека?мось, брате, сво?х по?здiв? Щоб отак сiсти у  Вiнницi  i  прямо  до
Москви. А потiм до Владивостока, до Сахалiну i дорогою всiх  наших  пiсень
добрим людям спiвати. Зна?ш, з яко? б я почав?
   - З яко??
   Ой у полi криниченька,
   Там холодна водиченька,
   Ой там Роман воли пасе,
   А дiвчина воду несе.
   - Може, наша дiвчина i донесе нам воду, якщо не пiдкосить ??  вiйна,  -
посмутнiв розбишакуватий Роман.
   - Думаймо, щоб донесла, думаймо про любов! -  як  заклинання,  повторив
Василь, трiпнув буйним чубом, поклав руку на плече брата. - То  почалапали
до коней?
   - Почека?м: пiзня година нечисту силу виводить. IIа темно-синi оксамити
неба викочу?ться повнолиций мiсяць, i знову  тiнi  лiсу  жертовно  кладуть
сво? голови па рейки. Ось вони прокинулись, i по  них  тихо,  без  вогнiв,
проскочила дрезина, вiв ?? невiйськовий, а поруч  з  ним  сидiв  солдат  з
ручним кулеметом.
   - Пiзня година таки виводить нечисту силу, -  повторив  Василь  братовi
слова.
   А десь  пiсля  одинадцято?  на  полотнi  зблиснув  вогник,  i  в  ньому
окреслились  двi  голови  в  касках.  То,  закурюючи,  зупинився  патруль.
Човгаючи важкими черевиками, вiн мовчки  пройшов  бiля  близнят,  а  потiм
з'явився десь хвилин через двадцять - двадцять п'ять.
   - Удень тут спокiйнiше, - шепче Василь.
   - А патрулiв хоч зараз голими руками бери. Чесонемо,
   брате?
   - Навiжений! Тодi Сагайдак нiколи не пустить нас у розвiдку.
   Ще почекали з пiвгодини, але патруль бiльше не з'являвся.
   - Пiшли вiдлежувати боки. Розпаскудились, наче в тещi. Що ж, i нам пора
додому.
   Близнята, мов у дрiмотнi хвилi, пiрнають у лiс, на галявинцi  знаходять
сво?х червоногривих, вiдв'язують поводи i  летом  вскакують  у  сiдла.  На
дорозi застоянi конi переходять на галоп i розбуджують полохливу луну.
   - Чи тобi не сто?ть у очах завтра? - пита?ться Роман.
   - Сто?ть. От аби якимсь дивом повернувся по?зд з отим генералом.  Хотiв
би я побачити, куди полетiли б його хрести. А ?сти хочеться.
   - Може, заманулося отого борщу i кашi, що дiвчина варила?
   - Мовчи, брате, бо в животi контрреволюцiя прокида?ться i зменшу?  сили
партизана.
   От i мовчазна оселя  Магазаника.  Наче  в  похороннiй  сорочцi,  сто?ть
мертва хата, не скапу?  сльозою  прикута  залiзом  до  журавля  баддя,  не
скрипнуть  розчиненi  ворота.  Не  чути  й  дихання  худоби,   тiльки   на
старих-старих дверях  iз  скитка,  якi  забули  вивезти  в  село,  самотi?
потрiсканий постарiлий янгол.
   - Утiк чорт вiд янгола, - злiсно процiдив Роман i зупинив буланого бiля
жолоба. - Напо?мо коней.
   Заскрипiв журавель, хлюппула  вода  в  жолобi,  i,  зда?ться,  па  мить
прокинулося подвiр'я та й знову поринуло в сон.
   - Гнався чоловiк за живою копiйкою, а  все  стало  мертвим,  -  входить
Роман у садок, де колись стояла пасiка. Замiсть не? вiн у закутку  побачив
старий самотнiй вулик.
   - ?дьмо вже до себе, - тихо каже Василь.
   - Зажди, погляну на вулик, - озвалася душа пасiчника. - Роман пiдходить
до вулика, приклада? до нього  вухо  i  диву?ться:  з  середини  ледь-ледь
озива?ться розпачливе дзижчання. Що  ж  воно  таке,  бо  не  так  гомонить
бджолина сiм'я. Партизан вихиту? дашок вулика, потiм бережно витягу? темну
з'?дену рамку, на якiй ворушиться не ворушиться знесилена матка.  -  Бiсiв
Магазаник!
   - Що там, Романе?
   - От скнара! Щоб мати бiльше меду, значить, щоб не сiялась  у  медозбiр
дiтвора, вiн запакував у тюрягу маток  i,  видно,  забув  за  них  чи  вже
побоявся при?хати сюди. Цей захребетник не тiльки бджоляних маток засадить
у тюрягу. - Роман розневолив вулика i з рамкою  в  руках  швидко  пiшов  з
бджоляника на подвiр'я, тут вiн поклав щiльник на косинець жолоба, i матка
поволеньки закульгала до води.
   Негадано вони чують не то скрик, не то схлип, хапаються за зброю  та  й
одразу ж скидають руки з не? - од ворiт,  метляючи  косами,  бiжить-летить
така знайома постать.
   - Навiжена! - диву?ться i посмiха?ться Василь.
   - Безклепка! - бурмоче Роман.
   А "безклепка", смiючись i  ойкаючи,  пада?  спочатку  в  обiйми  одного
брата, а потiм другого.
   - Де ти взялася, розумнице?
   - О, спочатку безклепка, а далi - розумниця. То щось середн?  знайдiть.
- Яринка мружиться на радощах, поправля? карабiн, коси  i  однi?ю  любов'ю
дивиться на братiв.
   - Лебiдонька наша, - торга? ?? вiльне плече Василь.
   - I язичниця заодно.
   - Змарнiла наша донечка, змарнiла.
   - Ой братики, як я скучила за вами, - горнеться  Ярина  до  близнят.  -
Пiшли ви на ту залiзницю, а мо? серце хтось лещатами зчавив. Мiсця собi не
знайду.
   - А потiм знайшла помело i не знати чого полетiла вночi.
   - Не вночi, а вдень, i не пащекуй, Романе, бо ж  все  одно  любиш  свою
сестрицю.
   - Було б кого. I як той Iвась Лимаренко буде витримуваги любов з  таким
характером?
   Яринка одразу спалахнула, та стримала себе i повела ечима, певне, туди,
де жив ?? Iвась.
   - Розкажи, Романе, як вам на залiзницi було.
   - Бачили там зiллячко, схоже па тебе.
   - Тiльки й того?
   - Та не тiльки це.
   - То завтра пiдем на залiзницю?
   - Напевне, пiдем. Ти ж, Яринко, не просись iз нами, - сумнiша? Роман. -
Мама сльозами благала оберiгати тебе! Яка вже ти не б,  а  таки  ж  ясочка
наша.
   - Ой Романе, - замлинкувала вiями Яринка. -  Хiба  ж  я  можу  без  вас
залишитися?
   - Спробуй. Вечерю зготуй нашiй сiм'?, i як ти не побоялася вночi шукати
нас?
   - А в кого ж я смiливостi позичала? У сво?х братiв-соколiв.
   - Така ти гарна сьогоднi, - Василь влiпив у щоку сестри поцiлунок.
   - Оце можна було б навiть ранiше зробити, -  не  розгубилася  Яринка  i
пiдставила другу щоку Романовi.
   - Як мед, то й ложкою, - чмихнув той. - Зiллячко всюдисуще.
   А "зiллячко" ще раз глянуло в далину.
   - Давайте посiда?мо зараз на конi i хоч на часиночку за?демо додому.
   - Чого захотiла? - похитав  головою  Василь.  -  У  нас  уже,  напевне,
починають цвiсти чорнобривцi.
   -  I  мати  Яринку  називають  -  мiй  чорнобривець.  А  нам,  бач,  не
пошкодували рудо? фарби.
   - Золото?, Романе! - пирхнула Ярина. - А тепер, братики, по конях... до
калинового мосту... Коли то ми доб'?мось до нього.
   - Доб'?мось, сестро! - Романовi очi блиснули завзяттям, рука  лягла  на
автомат.
   А Яринка косою притулилась до плеча брата.
   - Тихо в лiсах, аж чути, як роса випада?. Аби ж так тихо було у свiтi.
   Враз Роман насторожився, застережливо пiдняв руку, потягнувся вухом  до
шляху. Biн перший почув бурчання моторiв, значуще перезирнувся з  Василем,
а Яринi наказав:
   - Сiдай, люба сестро,  на  свого  коника  i  щодуху  мчи  до  Андрi?во?
сторожки. Ми тебе наздоженемо.
   Ярина зблiдла, благальне подивилась на брата.
   - I не просись, i не молись. Мети до коня! В Яринки затiпались уста.
   - Без вас я нiкуди не по?ду. Нiкуди!
   - Я що, язичнице, сказав тобi?! - грiзно метнув бровами Роман.
   - Чула, може, повторити? - I така затятiсть застигла  на  ??  висiченiм