обличчi, на лiплених дугах брiв, на припухлих губах, що  Роман  спересердя
пропiк сестру поглядом, чортихнувся.
   Тодi Яринка негадане пiдiйшла до нього, а в голосi ?? забринiли сльози:
   - Романочку, не злися, не чортихайся, хiба ж я в тебе  така  погана?  А
без вас я не можу...
   - Вигрiбай, дiвко, з себе жар, бо i  нас  спалиш,  -  не  знайшов  чого
кращого сказати Роман i  посмiхнувся  "язичницi".  -  А  тепер  до  коней.
Перевiрте сiдла!
   Вiд коней усi навзгинцi зi збро?ю в руках почали скрадатись  ближче  до
шляху i в чеканнi застигли пiд старими деревами. З  долини  накочувався  i
накочувався  густий  гул  моторiв.  Ось  i  фари  зблиснули,   прострелили
придорожнi дерева.
   - Колона йде, - невдоволено прошепотiв Роман. - Чом би долi не  послати
якусь однiсiньку легковушку? Яринко, ноги не дрижать?
   - Ноги нi, а руки тремтять - не звикли до карабiна.
   - Карабiн - не рогач. I не здумайте без команди стрелити.
   - Не здума?м, - вiдповiла Яринка, бажаючи якось пiддобритись до  брата.
А холод i жар ходили по ?? тiлi, як  ?м  хотiлося.  "Чого  вам  треба  вiд
мене?" Вгамовувала ?х i вгамувати не могла.
   Гул усе наростав, по  шляху,  схрестившись  iз  мiсячним  смутком,  уже
пританцьовувало мертвотне свiтло фар, а в ньому борсались  i  гинули  кущi
вiдпару й туману. Якось  одразу  збiльшилось  громаддя  вантажних,  критих
брезентом, машин; обдавши партизанiв пивом'  i  чадом,  важеннi  "хеншелi"
проскочили мимо них, i вирiвнялись п'янi, переламанi тiнi, i  заремствував
листям на?юяоХавин лiс.
   - От i все, - зiтхнув Роман. Вiн мiг би вгатити чергу в  якусь  машину,
але зараз iз ним була сестра, оте створiннячко, над яким весь час  то  вiн
насмiхався, то вона в'?далася в нього. I така нi така любов.
   З?тхнув i Василь, який, мабуть, мав бiльше лiрики в душi,  а_Роман,  i,
звертаючись до машин, що даленiли, запитав сам питав:
   - Доля, де ти?
   Доля, напевне, почула партизана, бо узлiсся знову  озвалося  дадним,  з
прихекуванням бурчанням. Але це вже йшла  не  на,  а  самотня  машина,  що
чогось вiдбилася вiд свого руна.
   - Наша! - прошепотiв Роман. - Ми з  Яриною  б'?мо  в  мотор,  ?силь  по
кабiнi. Яринко, в тебе запалювальнi? -  запитав,  щоб  юко?тн  сестру,  бо
вiдчував, як тривожилась вона.
   - Запалювальнi, Романочку.
   - Тодi в бак стрiляй. Зна?ш, де вiн?
   - Знаю.
   I вони завмерли бiля дерев, наче. вросли в них, а руки вросли в  зброю.
Ось свiтло загойдалось по шляху, знову наламало тiней, вдарило  в  очi,  i
водночас вдарили черги автоматiв.
   Машина затремтiла, зойкнула, крутнулась, посунула в лiс на  партизанiв,
на нiй i пiд нею загадючились зеленi вогники; не перескочивши  придорожнiй
рiв, хряснула, завалилась набiк  i  вибухнула;  розiрвалася  нiч,  полум'я
шматками югнуло аж на гiлля дерев.
   Яринка скрикнула.
   - То  бензобак  розлетiвся,  -  заспоко?в  ??  Роман.  На  шляху  знову
зблиснули фари.
   - Скорiше до коней! - вже вискочивши на свого  червоногривого  красеня,
Роман побачив на вiях у Яринки сльози i з спiвчуттям запитав: - Злякалась,
маленька?
   - Еге ж...
   - I коли саме?
   - Як машина посунула на нас. Таке громаддя! Здавалося, усе потрощить. I
його страшно, i втiкати боюсь, щоб ти потiм не в'?дався.
   - У таку годину смiливо позичай у зайця ноги,  -  великодушно  дозволив
Роман.
   На цьому не закiнчились нiчнi  пригоди  близнят.  Коли  вони,  махнувши
руками Яринцi, пiд'?хали до  штабно?  землянки,  ?х  першим  зустрiв  Iван
Бересклет, що саме стояв на вартi.
   - Як воно, хлопцi? - запитав з надi?ю, бо дуже нетерпеливилось вийти на
залiзницю i наробити там шелесту.
   - ? порядок у партизанських вiйськах! - весело вiдповiв Роман. - А як у
вас?
   - Багатi?мо, грошi лiчимо тiльки тисячами, - засмiявся Iван.
   - Якi грошi?
   - Пiд вечiр до нас прибився начфiн дивiзi? з двома бiйцями  i  принесли
аж два ранцi, набитi грошвою.
   - Бреши побiльше, - зневажливо махнув рукою Василь i постукав  у  дверi
землянки.
   Незабаром ?х вiдчинив старий Чигирин. Хлопцi поштиво вклонились йому.
   - Заходьте!
   - А-а-а, брати Кирило i Мефодiй! - пiдвiвся з-за столу Сагайдак. За ним
устав худорлявий вiйськовий. На петлицi його гiмнастерки видiлялись кубики
старшого лейтенанта. Вiн приязно посмiхнувся близнюкам.
   - Хто ж iз вас, просвiтителiв, Кирило, а хто Мефодiй?
   - Тепер я буду Кпрплолг, а вiн Мофодi?м, - не розгубiте, Роман.
   Сагайдак i Чигирин засмiялись. Старiшiй лейтенант здивувався.
   - Як це розумiти, що ви тепер Кирило?
   - Бо ми такi схожi, що часто й батько плута? нас,  а  ми  тiльки  iнодi
збива?мось, - шельмувато дивиться то на старшого лейтенанта, то  на  стiл,
завалений грiшми.
   - Невгамовний! - смi?ться Сагайдак. - Вiн i родився не з  плачем,  а  з
жартом. - I вже серйозно: - Як на залiзницi?
   - Спокiйно, наче в пазусi.  Варта  зовсiм  зледащiла,  i  по?зд  павiть
вранцi можна скинути з копит, - i зирить на стiл. - А грошей набереться  з
мiльйон?
   - Трохи менше.
   - От  жаль.  Хоч  би  раз  у  життi  побачити  мiльйон,  щоб  було  чим
похвалитись. То я до цих грошей трохи прибавлю сво?х.
   - Справдi отряха, - тепер почина? смiятися старший лейтенант.
   - Ще  нам  пригода  трапилась,  -  дивиться  на  командира  i  дивитись
побою?ться Роман, але ж i сказати треба,  та  й  похвалитись  хочеться.  -
Ненароком спалили фашистську машину, ?йправо, ненароком.
   - Як це ненароком? - одразу нахмурився Сагайдак. : - Душа не витримала,
- розвiв руками Роман. - Це вже пiсля розвiдки  на  залiзницi.  Я  вам  що
казав?! Не ув'язуватися... А ви що?
   Так ми ж i не ув'язувались, поки не зiбрали данi, -  нiби  присоромлено
промимрив Роман.
   - Три днi будете молоти на жорнах, щоб усi бачили, якi ви ?...
   - А що будем молоти: жито чи гречку? - дiловито лукавить Роман.
   - Яке це ма? значення?
   - Велике. Бiля гречки, знаючи, що вона пiде на млинцi, не перевтомишся.
   Сагайдак тiльки руками розвiв i вiями приховав усмiшку.
   - Отож спалили машину. А далi що?
   - Утiкали, аж у коней пiдкови димiли. Почувши таку вiдповiдь,  командир
розреготався, а в Романа на всьому виду заворушилось хитрування:
   - То, може, ми свою норму змелемо не на жорнах, а на вiтряку? Бо ж  вiн
ма? перевагу над людиною.
   - _Яка це в нього перевага? - здивувався Чигирин.
   - Сама звичайнiсiнька: вiтряк ма? чотири крила, а людина тiльки два,  i
то - не кожна.
   На цю вiдповiдь Сагайдак так розреготався, що аж  сльози  виступили  на
очах i вiях, а близнята хоч i нiтились, та вже  знали,  що  гроза  оминула
?хнi чубатi голови...
   I знову надвечiрнiй лiс, i тiнi  дерев  на  колiях,  i  партизани  бiля
залiзничного полотна, що  ворушаться,  мов  тiнi.  Тепер  Василь  i  Роман
прича?лися в засiдцi ближче до станцi?, а на  iюлотнi  бiля  стикiв  рейок
орудують старий Чигирин та Iван Бересклет. Вивернувши гвинти  з  накладок,
якi з'?днують рейки, вони сповзають iз  насипу,  а  на  полотно  з  лапами
пiдiймаються Петро Саламаха i Григорiй Чигирин.
   "Ей, ухнем", - тихо каже Саламаха i  лапою  пiдважу?  залiзо.  В  нього
костилi  вискакують,  як  гриби,  i  вiн  зрiдка  насмiшкувато  зирить  на
Григорiя, який почина? хекати.
   - Хлопче, може, помiня?мось мiсцями, бо в тебе дерево твердiше?
   - Обiйдеться. От вiдхекаюсь i наздожену хвалька. Вдивляючись у  далину,
хвилю?ться Сагайдак, жмака? губи, а на пам'ять - не знати чого  -  сплива?
тiльки дво? слiв: "Хвилино, стiй. Хвилино, стiй". Це в тому розумiннi, щоб
усе зупинилося, що може завадити ?м.
   На станцi? озвався гудок паровоза.  Невже  наш?  Невже  наш?  Сагайдак,
пригнувшись, пiдiйма?ться на насип, показу? Саламасi i Чигирину, наскiльки
треба вiдсунути кiнцi рейок. Партизани пiдважили ?х  лапами  -  от  i  вся
технiка. От i вся. Навiть думки лягають пiд ритм ще невидимого  по?зда.  А
тепер - у лiси.
   Бiжить рейками дрож, нервово, наввипередки стрибають на них промiнцi, i
уже, чмихаючи паром, розбризкуючи iскри,  насува?ться  темне  громаддя.  I
враз, з розгону, осiда? паровоз, шалено вгриза?ться в  насип,  чортзна  по
якому  переверта?ться,  а  на  нього  з  несамовитим  трiском,  скреготом,
вищанням налiтають, трощаться  i  злiтають  вагони.  З  ?хнiх  розвержених
нутрощiв клубками вибуха? бiла хмара.
   - Гази! Гази! - перелякано крикнув  Iван  Бересклет  i  загупав  сво?ми
чоботиськами в глибiнь лiсу.
   За ним кинулись кiлька партизанiв, схопився з землi i Василь, та  Роман
владно притримав його рукою.
   - Не бiжи, брате. Як умирати, то не страхополохом. У лiсi, видно, хтось
зупинив Бересклета, бо той знову завiв сво??:
   - То ж гази! Напевне, балони полопались.
   - Тю на тебе, дурню! - спокiйно озвався старий Чигирин. - Це не гази, а
борошно. Завтра з нього коржiв напечемо.
   - I знову коржiв! - з жалем сказав мовчазний Саламаха.  I  регiт  вкрив
його слова.



   XVI

   Порадившись  iз  Сагайдаком,   Чигирин   вранцi   почав   збиратися   в
монастирський лiс, який ще звався Синявою, бо i влiтку, i взимку  стояв  у
таких блаватах, наче ?х у добру годину струснуло барвiнкове небо.
   Змастивши коломаззю колеса, Чигирин кинув на воза  торбинку  з  коржем,
збиту косу, граблi i почав запрягати конi. Недалеко на дубi стогнали  дикi
голуби, нагадуючи йому далекi лiта, що теж минули в лiсах.
   - Дядьку Михаиле, куди це ви зiбралися косити? - посмiхаючись, пiдiйшли
до нього  напатланi  близнята  Гримичi,  якi  любили  похизуватися  сво?ми
кучмами i навiть у лiсах, незважаючи нанасмiшки, мили ?х митлем з  м'ятою.
- Хiба вам тут мало трави?
   - Дядьковi Михайловi шовково? треба пiд боки: його ж пiдважив снаряд  i
на, цупкiй травi не влежиш тепер, - нiби поясню? Роман, а  Василь  почина?
пирскати.
   Чигирин заскалю? око i весело пита? "старих парубкiв":
   - У вас,  чуприндирi,  на  чому  працюють  язики:  на  шарнiрах  чи  на
шарикопiдшипниках?
   - Мати казали, що на коловоротах, - гигика?  Роман  i  пальцем  тиче  в
полудрабок. - Чого вам ?хати  на  цих  ребрах?  Перебазовуйтесь  iз  вашо?
таратайки на нашу тачанку, ми задурно проката?мо вас iз кулеметною музикою
i вiтром.
   - З отим вiтром, що з ваших голiв не витрусився?
   - I його не пожалi?м для добро? людини,  -  великодушно  Каже  Роман  i
бавиться гранатами, причепленими  до  пояса.  Це  саме  почина?  робити  й
Василь.
   Чигирин дивиться на близнят i диву?ться:
   - I де ви такi, нагойданi, взялися?
   - Мати ж не десь, а в човнi народила,  тому  й  досi  нас  поТОддуе,  -
показу? всi зуби Роман.
   - Знову брешеш?
   - Нi, дядьку Михаиле, що правда, то правда, -  серйознiша?  парубок,  -
Таки на човнi в татарському бродi ми народились. Iе до?хала мати впору  до
хати з загонцю, де жала. Отой човен твiй  лежить  у  нас  догори  дном  на
льоху. Гарну мали першу иску?
   - Та по вас видно - гарну, - похиту? головою Чигприн. - Ви  ж,  хлопцi,
прикрильте мого Григорiя, бо вiн ще не зна?, що таке лiсове життя.
   - За нами дiло не стане. А ви, по секрету, далеко розiгналися на  сво?х
одрах?
   Чигирин мружиться:
   - Би ж угадали - шовкову траву косити iiiд бики.
   - Суду все ясно, - регочуть шибайголови i делiкатно  шiiiiгають  дядька
Михайла: - Коли по господарчiй лiнi? женете копi, то прихопiть десь  дiжку
з розчиною, щоб i ми розжились па хлiб, бо через цi  коржi  вже  i  мiсяць
зда?ться коржем.
   - Ви ще не бачили смаленого вовка, - супиться Чигирин. - Бач, ?м  коржi
не вгодили. Ось вам поки що ножицi - вкоротiть  махновськi  патли  хоч  на
сiмдесят п'ять процентiв.
   - А що ж у нас лишилося, крiм патлiв? Нi тобi бiляво?, нi чорняво?,  нi
вечiрнього стрiчаннячка, нi ранкового прощапнячка. Хоч би раз отут  дiвочi
нiжки по травицi пролопотiли, - нiби зiтхнув Роман, а в очах аж  стрибають
бiсики.
   Що то молодiсть! I Чигирин  мимоволi  залюбувався  отряхами,  вiд  яких
нiхто нi разу не почув кислого слова. Адже й вiн колись був такий.
   Вiд лiсово? дороги щодуху бiжить оброшений Iван Бересклет, пiт  залива?
йому циганкуватий вид, що аж пашить радiстю.
   - Михаиле Iвановичу, де товариш командир? - хекаючи,  зупиня?ться  бiля
вiкна.
   - Що там у вас у дозорi? Знову гази чи щось хороше?
   - Таки хороше! Перепинили  чотирьох  оточенцiв,  вони  прочули,  що  ми
побили карателiв, й одразу почали розшукувати нас! Як ви на це?
   - Звiстка нiби добра, - спокiйно каже Чигирин i швидко йде  до  штабно?
землянки, в якiй ще нема? начальника штабу. Та буде й вiн, i сила,  i  все
буде, коли по-справжньому почнемо бити ворога.
   Ось i штабна землянка. Невеликий стiл,  застелений  картою-триверсткою,
звичайний з дощок пiл, кабиця, одне вузеньке вiконце та  два  автомати  на
стiнi.
   - Що там, Михаиле Iвановичу? - пiдводиться з-за столу Сагайдак.
   - Перше поповнення прийшло.
   - От i дочекались! - Сагайдак узяв автомат i пiшов iз землянки.
   Незабаром вiн i Чигирин пiдiйшли до сво?х  дозорцiв,  що  розмовляли  з
чотирма зарослими, вчорнiлими,  змученими  бiйцями,  дво?  з  них  були  з
гвинтiвками, а дво? без збро?.
   Побачивши майора, червоноармiйцi виструнчились, поправили гiмнастерки.
   - Добрiш день, товаришi, - привiтався Сагайдак. - До нас прийшли?
   - До вас, товаришу майор, - вiдповiда? невисокий широкоплечий бо?ць  iз
шрамом  на  щоцi.  Його  незалежний  вигляд  одразу  справив  враження  на
Сагайдака.
   - Хто ж ви будете?
   - Ми тро? гармашiв. Воювати почали бiля самого кордону. Далi  потрапили
в оточення, пробивалися до сво?х,  та  не  пробилися.  По  дорозi  до  нас
при?днався бо?ць  Антоненко,  -  показав  очима  на  високого  пухлогубого
солдата без збро?. - Вчора ми почули, як  ви  поколошматили  карателiв,  i
почали шукати вас. Приймiть у загiн.
   - Документи ??
   - ?, - i перший вийма? з кишенi партквиток.  Сагайдак  розгорта?  його,
скида? очi з фото на бiйця i приязно посмiха?ться:
   - Отож, товаришу Грицай, бити фашиста?!
   - Тiльки бити! - твердо кида? Грицай i полегшено зiтха?:
   видно, немало довелось пережити на дорогах вiйни.
   - А у вас, товаришу Антоненко, в зброя?
   - Нема?, - безпорадно розводить довгими руками високий бо?ць.
   - Де ж ви ?? подiли? I чи вам вiдомо, що в нас цейхгаузу нема?
   Антоненко червонi?, клiпа? довгими дiвочими вiями.
   - Так воно вже вийшло, товаришу майор, бо ми одразу попали в пекло. Але
одну штукенцiю я винiс.
   - Що ж це за штукенцiя?
   - Сурма, товаришу майор.
   - Яка сурма? - диву?ться Сагайдак: чи це насмiшка, чи у хлопця не густо
на розум.
   - Ось я зараз, - Антоненко похапцем пiдходить до старо?,  напiвзотлiло?
осики, здiйма? з сучка мiдну сурму, на якiй вибухають спалахи ранку. -  От
мiй iнструмент. Я, товаришу майор, сякий-такий музика. Ще  з  дитинства  з
батьком i братами грав да хрестинах, весiллях i рiзних святах, тому й губи
у мене роз?iюшенi, наче постоли.
   Сагайдак мимоволi посмiхнувся, придивляючись до повних музики,  зиркнув
на Чигирина.
   - Такий iнструмент у загонi згодиться, - тихо сказав той. - ж сурма!
   - Що ж, товаришу Антопспко, доведеться прийняти вас до ону  i  з  такою
збро?ю. Збережiть ?? до нашо? перемоги - i тодi игiть на весь свiт!
   - Я буду старатись, щоб на весь свiт! -  На  радощах  Антоненко  пiдняв
сурму вгору, приклав мундштук до спухлих уст - Гурочиста мелодiя  порушила
тишу, пiдняла вгору диких голубiв, що  до  цього  стогнали  i  стогнали  у
кронах могутнього дуба.
   Бiля землянки Чигирин попрощався з Сагайдаком, Григорi?м i  близнюками,
поправив упряж, сiв на воза, вйокнув i зразу  став  собi  звичайнiсiньким,
прибитим лiтами i недолею дiдом.
   - Артист! - невесело посмiхнувся Сагайдак.
   - Ким йому не доводилось бути - i артистом теж, -  посмутнiв  Григорiй,
проводжаючи поглядом батька.
   Лiсами та перелiсками, ярами i забутими дорогами добира?ться Чигирин до
Синяви, де ще пiдлiтком з  батьком  розчищав,  пиляв  i  складав  у  сажнi
графський лiс. За це вiн мав у день п'ятнадцать-двадцять копiйок.  А  коли
почав шпунтувати гонту, то вже i полтиника виробляв. У цих же лiсах вiн  i
стрiв свою долю - свою з нерiвними бровами Марину, i привернув ?? до  себе
чи то щирим словом, чи тими нерозщiбнутими пiдснiжниками, якi йому i  досi
здаються найкращими квiтами на землi. Це ж тiльки подумати: ще  приморозки
потрiскують у лiсах, ще нiздрюватий снiг скрипить, як сорока, а ця  квiтка
самою нiжнiстю витика?ться на свiт i по-дiвочи зворушливо дивиться у  вiчi
людинi - з березнем, з весною тебе!
   Дорогою  незворушнi,  як  механiзованi  iдоли,  мчать   на   мотоциклах
жандарми, на ?хнiх грудях коливаються i поблискують пiвмiсяцi  блях.  Наче
по командi вони повернули голови, обмацали поглядами дiда i гайнули  далi.
Невже це не сон? I застогнала душа в чоловiка. Та  що  нашi  жалi  в  часи
лихолiття?
   Чигирин в'?жджа? в лiси, мина? стару загату,  яку  пiдмива?  томна  вiд
торфу вода, бере до колишньо?  парнi,  в  якiй  господаровитий  управитель
графа одразу закладав чотириста шпон на колеса. Наклали тодi головами  усi
ясени, усi берести, а далi  пропали  й  дуби.  Тепер  черево  парнi  i  ??
обваленi боки поросли плетеницею ожинника та чагарником, а там, де  стояли
круги, на яких запряженi в мотуззя робiтники гнули  обiддя,  вирiс  густий
дубняк.
   Наче по пам'ятi рокiв пере?жджа? i пере?жджа? Чигирин з одного  урочища
на друге - i нiде нiкого, тiльки сонце пригорщами пересiва?  крiзь  листву
золоту дрiмоту. А ось i садок, i хата лiсника Мирона Козуба,  який  був  у
нього боярином на весiллi. Де ж тепер Мирон: чи в лiсах, чи  перебрався  в
село? На травi лежить свiжий слiд од колiс -  виходить,  хтось  тут  живе.
Коли чужий, то скаже, що при?хав до Мирона  вкосити  якусь  копичку  сiна.
Чигирин зупинив  конi  перед  ворiтьми,  що  взялися  грибами  i  печатями
лишайникiв, скочив з воза, заглянув на заросле травою i ромашкою подвiр'я.
Тут стоять ошатнi пiдгонистi стоги лiсового сiна, а  в  затiнку  бiля  них
кубляться знесиленi вiд спеки кури. Виходить, нiмцi ще не добрались  сюди.
I зовсiм негадано вiд лiсу його покликали.
   - Михаиле!
   Аж здригнувся з несподiванки, зиркнув убiк:
   - Мироне?
   - Хто б iще тепер бродив у цих лiсах? - пiдходить  осадкуватий  лiсник,
на головi в нього  вже  буя?  бiлий  цвiт,  а  вуса  розпухнатилися  сивою
степовою тирсою. Мирон обiйма? Михайла, тягне  до  оселi,  все  диву?ться,
яким вiн робом опинився тут.
   - Та при?хав провiдати тебе, трави лiсово? накосити.
   - Говори-балакай, так я й повiрю тво?му лукавому слову, -  пiдсмiю?ться
Мирон, пiдсмiюються i горбкуватi щоки, мiж якими, мов у засiдцi, прича?вся
лисячий нiс. - Щось припекло?
   - Кого зараз не пече? Таке врем'я настало. Кому тепер служиш, Мироне?
   - Лiсник завжди служить трохи людям, трохи собi, а  ще  бiльше  худобi:
коням, коровам i навiть зайцям та косулям, - хитрув лiсник, -  Ось  i  ти,
бачу, про худiбку дума?ш, - з косою, з граблями при?хав до мене. Та заходь
до хати, гостем будеш. Отак воно виходить:  люди  подейкують,  що  Михайло
Чигирин партизанить, а вiн собi на сiно  стара?ться,  -  i  смi?ться  тими
очима, що бачать людину наскрiзь.
   - Мироне, може б, ти не дурив голову? Чи вже й менi не вiриш?
   - Тобi, Михаиле, вiрю, - серйознiшав лiсник i вiдчиняв дверi. - Заходь,
сiдай, я зараз щось скупорощу! Як воно вже вийде в  меве  -  пробачав,  бо
жiнка тепер в е верта?ться в лiси, без не? i кури здичавiли, але  поки  що
яйця несуть. Засмалити якогось пiвника?
   - Можна  й  пiвника.  Саме  для  цього  я  й  при?хав.  Мирон  поглядом
прострелюв гостя:
   - То хто кому дурить голову? Кажи, що в тебе!  .  -  I  в  нас  пройшли
чутки, що в тво?й Синявi партизанить Левко Вiденко, - iз надi?ю  подивився
на лiсника, - Не бачив його?
   - Нi, не бачив,  -  клiпнув  зморшкуватими  повiками  Мирон,  очi  його
посмутнiли i теж пiшли у засiдку.
   - В тебе i це може бути, - з недовiрою  вивча?  вид,  що  заiа?ться  од
нього. - То не бачив i навiть не чув?
   - Лiс великий - усього навiть лiсник не побачить. А чувати  t  Левка  -
чував.
   - А може, й видав? Не грiши, чоловiче. - Кажу: чував, - зовсiм пiдкиса?
господар. - Тобi стрiтися з ним треба?
   - Дуже. I невже нiхто з його хлопцiв не навiдувався до тебе?
   - Та було, - неохоче цiдить лiсник. - Прийшли якось уночi, взяли  трохи
харчiв, тютюну та й пiшли. А куди - вони не казали, я не питав, - i глянув
у вiкйо. - Бач, конi й досi стоять, наче на виставцi. Заведу ?х у  стодолу
i пiду ловити пiвника.
   Чигирин насупився, пiдвiвся з лави.
   - Не буду ласитись на твого пiвника, хай ще росте, може, виросте  таким
хитрi?м, як його господар, то й будете один одному забивати баки. На цьому
словi - бувай.
   На щоках присоромленого лiсника одразу стало тiсно рум'янцям.
   - Чого ти, Михаиле, отак? Хiба я що?
   - Тепер здогадуюсь, що ти. Досi вiрив тобi, тому й  при?хав  у  нелегку
годину, та, бачу, помилився. Був ти у мене колись  боярином,  а  ким  став
зараз - не знаю. I колись я ненавидiв хитрунiв  та  брехунiв,  а  тепер  -
тричi ненавиджу, - i пiшов до дверей.
   Мирон розгублено кинувся до гостя, притримав його руками._
   - Не чiпляйся, - взявся за клямку Чигирин._
   - Богом прошу, Михайле,,залишися.. Зкадтено хоч  вашу  молодiсть,  коли
тепер нема чого згадати. I не клади гнiву нi на мене, нi на мого  пiвника.
Посидь трохи сам або розклади вогонь у печi, - i лiсник прожогом  вискочив
з хати.
   "Таки допекло".
   Згодом озвалося торохкотiння колiс i стихло. Чигирин позирив, позирив у
вiкно, але не побачив Мирона i знiчев'я почав поратись бiля печi, а  думки
його крутились i крутились навколо лiсника i тих, що все життя бредуть  по
калюжах хитрувань, толочать усе  чесне,  ще_  й  вважають_  себе  за  дуже
розумних. Для такого бiсового зiлля Михайло в 'колгоспi  завжди_  знаходив
одну роботу - сторожа. Ось на цiй посадi хай i доказують_ одна одному сво?
таланти.
   Коли вже  вогонь  гарячими  пiвнями  забився  у  челюстях,  до  хати  з
щiльником i гладущиком увiйшов Мирон, косуючи, вiн нiяково розвiв руками:
   - От халепа - нiяк не мiг зловити пiвника, порозбiгалося бiсове птаство
iз задвiрка в лiси. То ми зваримо молоденьку бараболю, спряжемо  я?чню,  а
липець - на за?док. Що ти на це??
   - Буду придивлятися, як ти далi хитруватимеш, - буркнув Чигирин. - Це в
тебе виходить.
   Лiсник тiльки покрутив голвою, потiм розсохачем поправив дрова в печi й
почав старатися бiля картоплi, а коли поставив горщик до вогню, метнувся в
комiрчину за сяким-таким запасцем.
   Невеселим був обiд давнiх друзiв. Чигирин  навiть  не  пригубив  чарки,
бiльше нiчого не говорив i не питав Мирона. В лiсника ж - нема-нема, та  й
застрибають пiд вiями бiсiвськi вогники. Чого б це? Що вiн  був  хитруном,
це всякий знав, а тепер,  може,  i  на  крутiя  перешерстився?  От  хто  б
сподiвався, що затурканий Рогиня, який найбiльше цiкавився  тим,  що  було
кiлька тисяч рокiв тому, зараз  стане  крайсагрономом?  А  на  яку  посаду
важить Мирон? Може, на лiсничого?
   Знадвору скрадливо клямцнула клямка.
   - Õòî öå?!
   Лiсник здвигнув плечима, а Чигирин вискочив  з-за  столу  й  вихопив  з
кишенi браунiнга.
   - Що ти, Михаиле! - зблiд Мирон.- Це сво?. Чужi не так вриваються.
   - Вiдiйди!
   Вiдчинилися  хатнi  дверi,  i  в  рамi  одвiркiв,  посмiхаючись,   став
плечистий, оцупкуватий Левко бiя?йко. Вiн  глянув  на  Чигирина,  на  його
зброю, поплескав п'ятiрнею по кишенi, де, певно, теж таке добро лежало,  i
розсипав на порозi смiх.
   - Ось так тепер стрiчаються голови передових колгоспiв.
   - Бо твiй пiдпомагач хитрував зi мною, як циган на ярмарку,- насварився
Чигирин браунiнгом на лiсника.
   - Тю на тебе,- присiв лiсник.- Ще твоя цяцька зi злостi гахне.
   Колишнi голови обнялись, пбчолоявкйлись i весело сiли за_ стiл. - Тепер
i по чарцi можиа! - радiв Козуб i_ бiсиками  ощасливлював  Чигирина.Жаль,_
що пiвник утiк.
   - Здалеку лисячий дух учув,- шпигонув Чигирин.
   - Пiду я_ щось коням кину,- делiкатно залишав ?х лiсник. I  тiльки  вiн
переступив порiг, волоокий Бiленко допитливо поглянув на Чигирина:
   - Що у вас, Михаиле Iвановичу? Партизанськi чи якiсь iншi справи?
   - Партизанськi. Тепер з дрiбними сором iти до людей. Як тобi ведеться?
   - Тяжко, Михаиле Iвановичу,посмутнiв Левко.
   - З пiдпiльним райкомом чи_ обкомом в якiсь зв'язки?
   - Аби ж то були. А як у вас?
   - Теж невесело. Ти Сагайдака зна?ш?
   - Чому не знати? Не раз в областi по президiях сидiли, був  такий  час.
Це ви карателiв колошматили? Кажуть, бiльше сотнi ?х полягло кiстьми?
   - То вже люди перебiльшили, але було i крику, i тиску, i писку. А як  у
вас?- Ще нема чим хвалитися. Тiльки полiца?в у  одному  селi  втихомирили.
Сили поки що малi.
   - От, щоб збiльшити ?х, Сагайдак пропону? об'?днатися з нами.
   Левко мерзлякувато повiв плечима й  одразу  насупився,  сiрi  очi  його
потвердiли, потвердiли й уста, замкнувши слово.
   - Чого ж ти мовчиш?
   Командир заперечливо повiв головою i, не дивлячись на  Чигирина,  глухо
сказав:
   - Передасте Сагайдаку, що ми нi  з  ким  об'?днуватися  не  будемо.  Ви
партизани одного району, ми - другого, i кожен ма? думати про сво?.
   Чигирин оторопiв.
   - А чи не зда?ться тобi, Левку, що ми всi i кожен тепер ма?мо думати не
про сво?, а про наше, про всенародне? Левко уперто втупився в Чигирина.
   - Коли я думаю про сво?, тобто про справи свого району, то  я  думаю  i
про народне.
   - Невже це тво? останн? слово?
   - Останн?, - твердо сказав Бiленко. Чигирин, i обурюючись, i дивуючись,
запитав:
   - Чого ж ти бо?шся? Командирську славу чи свiй гонор втратити?
   - Не це, Михаиле Iвановичу, - поморщився Левко. - Боюся одного:  зради.
Хiба ви з iсторi? не зна?те, скiльки загинуло найкращих людей через зраду?
Та й випадок з Кундриком дещо говорить про це. Тому я нi до кого не пiду i
нiкого до себе не прийму, якщо вiн неперевiрений, себто якщо вiн не нашого
району.
   Чигирин пiдвiвся з-за столу, гнiвно кинув Левковi:
   - Не знав я, що голова колгоспу так швидко може стати одноосiбником.
   Левко теж спалахнув:
   - Думайте собi, як хочете.
   - Я то думаю. А як ти будеш тримати слово перед партi?ю, перед народом?
   - Це вже покаже час, - Бiленко пiдвiвся, глянув на лiс, на сонце, що  з
гiлки на гiлку опускалося в надвечiр'я.
   - Зрештою, Левку, на якусь операцiю ми зможемо об'?днатись?  Наприклад,
у слушну годину напасти на район?
   - I на операцiю не будемо об'?днуватись. Живiть ви самi по собi,  а  ми
самi по собi.
   "Пропащий день", - тоскно подумав Чигирин. Жаль було змарнованого часу,
жаль було i цього красеня без однi?? клепки, який сам собi готу?  поразку.
Недарма ж його за вперту вдачу  колись  прозвали  дундуком.  Пiсля  довго?
мовчанки запитав:
   - Неiiже в тебе i партизани думають отак, як ?хнiй командир?
   - Точнiсiнько так! - трусонув чубом Левко. - У нас демократiя.
   - Демократи навиворiт, може, й голосу?те, чи йти, чи не  йти  на  якесь
завдання?
   - Таки голосу?мо. А що ж тут таке?
   - Дивись, щоб такою демократi?ю загiн не розвалив.
   - Не розвалю, - пообiцяв Левко.
   Похмуро попрощалися колишнi голови. Бiленко, уникаючи погляду Чигирина,
зiбрав докупи серпики брiв, у роздумах вийшов  на  подвiр'я,  щось  сказав
Мироновi, який крутився мiж стогами i ворiтьми, та й зник у лiсах.
   Через якусь хвилину до оселi нiяково зайшов лiсник, вiн з жалем  розвiв
руками: що, мовляв, поробиш iз отим Левком, i каже
   ТIЛЬКИ ОДнО СЛОВО:
   - Бува?.
   - Та бува?.
   - Вiн що набереться розуму.
   - Будемо надiятись. Тiльки цей розум  треба  з  нижчеспипня  до  голови
перегнати.
   На горбкуватих щоках Козуба заколивалась посмiшка.
   - Час пережене. Може, тобi, Михаиле, кiлька пiвникiв кинути на  дорогу?
Тобi буде молодий спiв, а менi старий крик вiд баби. То як?
   - Якщо зловиш, не вiдмовлюсь од тако? розкошi. Нам i старий  пiвень  не
завадив би, щоб проганяти ночi. А найкраще було б,  якби  ти  дав  дiжу  з
розчиною.
   - Дiжу? - здивувався Мирон, i його лисячий нiс обсiяла лууава  дрiбнота
зморщок. - Чого я тiльки не крав у сво?? жiнки, от дiжки не крав.  Дякуючи
тобi, доведеться i цю практику пройти...



   XVII

   Куди ж ви такi, псздужалi тa перебiнтовапi? Перебудьте у нас  ще  якусь
днину, - жалiсно затремтiли дiвочi вi?. - Чу?те?
   - Спасибi, Ганнусю. Якось уже побреду, а коли не побреду, то поклешняю,
наче рак-неборак. - Данило  пальцями  показав,  як  вiн  ма?  клешняти,  i
Ганнуся посмiхнулася, а потiм зажурилась. - Чого ти, донечко? Чого,  мала?
Чого, ласкавочко?
   - Жаль менi буде без вас, - похнюпилась дiвчина.
   - Чого ж, Ганнусю?
   -  Батько  пiшов  на  вiйну,  ось  i  ви  пiдете,  а  я  знов  залишусь
сама-самiсiпька на свiтi.
   - Чого ж сама? А човник на рiчцi?
   - От хiба що човник i весло.  Та  й  то  тепер  далеко  не  за?деш,  бо
полiцiя. Зараз хочете йти?
   - Зараз, бо вже ноги самi просяться в дорогу.
   - Не так ноги, як душа, - розважливо похитала головою,  далi  пiшла  до
скринi, вiдкинула  важку  дубову  ляду,  дiстала  з-пiд  якихось  одяганок
бобрикове пальто.
   - Тодi ось вiзьмiть батькове.
   - Чим тобi вiддячити?
   - Як живi будете, то хоч напишете. Тiльки неодмiнно лишайтесь живими!
   - Постараюсь, Ганнусю, - Данило мимоволi пригорнув дiвчину, погладив ??
голiвку, товсту косу, як гладять дiтей. Невимовний  жаль  охопив  його  за
долю цi?? довiри i вроди, що мовчки стояла бiля нього, вже не сподiваючись
на сво? щастя. Закiнчилася б вiйна, повернувся б тато - от i все ?? щастя.
Та чи буде таке?
   Ганнуся раптом сторожко потягнулася очима до вiкна.
   - Що там?
   - Зда?ться, хтось ворiтьми скрипнув. Таки морду? когось - до ганку йде.
Ховайтесь у комiрчину.
   Данило скрадливо вийшов iз хати у комiрчину, а в цей  час  по-старечому
закректала, заскрипiла перестояна шалiвка ганку i хтось  тихо  постукав  у
дверi.
   - Хто там?! - сполохано обiзвалася Ганнуся. Знадвору почувся притишений
смiх:
   - А це я. Нe пiзна?ш?
   - Юрiй?
   - Авжеж вiн!
   Навiжений! Чого ти по ночах швендя?ш i ляка?ш людей? "Навiжений"  знову
засмiявся:
   - Вiдчинi, Ганнусю, тодi скажу на вухо,
   - Его, так i вiдчиню комусь!
   - А я думав, тобi зi мною веселiше буде,
   - Чогось но в пору ти веселим став.
   - Ганнусю, хiба вже тобi  не  пора  дiвувати?  Чи  ти,  може,  приймака
прийняла?
   - Звiсно, прийняла - не чекати ж тебе. Але Юрко i таким не журиться:
   - Дай хоч погляну на цього приблуду.
   - Завтра прийдеш. I завтра я розкажу тво?м батькам, як ти  людям  спати
не да?ш.
   - Нe будь,  Ганнусю,  коверзухою  i  вiдьмочкою  заодно,  бо  тобi,  як
побiльша?ш, що треба замiж вийти. От краще вiдчини.
   - Як вийдеш за ворота, тодi вiдчиню.
   - А хто ж мене сво?м приворотом привернув?
   - Iди, хлопче, не баламуть голови.
   Юрiй, щось новдоволено бурмочучи, потупцяв на ганку i пiшов од  дверей.
Дiвчина згодом вiдчинила ?х, подивилася на оболонь, виглянула на вулицю, а
потiм випустила з комiрчини Данила.
   - Це ж, Ганнусю, хто залиця?ться до тебе? Дiвчина вiдмахнулась рукою:
   - ? такий гонивiтер на нашiй вулицi - один утопленик.
   - Що, що?!
   - Утопленик, кажу. Плавати не вмi?, хоч i коло рiчки живе,  а  купатися
лiзе на глибоке. От i втопився  був  минулого  року.  Намучилась  я,  руки
надiрвала, поки витягла його на берег Мало й мене  не  втопив.  То  й  маю
тепер мороку на свою голову.
   - А може, це любов? Ганнуся почервонiла:
   - Та вiн трубить про не?,  навчився  в  когось.  А  хiба  ж  про  любов
трублять? То йдете?
   - Iду.
   Дiвчина що шурхнула до комiрчини i незабаром винесла  звiдти  зав'язану
на вузол торбину, втиснула в руки Даниловi шерстяну почiпку.
   - Коли вже так  надумались,  то  вiзьмiть  оцього  сидора  -  у  дорозi
згодиться.
   - Я, Ганнусю, стаю тво?м довiчним боржником.
   - I не говорiть такого... розумного.
   Вони мовчки виходять на подвiр'я, за яким спуска?ться до рiчки некошена
оболонь. Тут на передосiннiх травах  лежали  зорi,  пiд  травами,  чекаючи
досвiту, куняв туман. Тепер, коли пригасало життя  корiння,  гумап  щоночi
вилежувався на ньому, а потiм, шкутильгаючи, пiдiймав над  землею  холодок
пiдкошено? м'яти i вологiсть затоплених  лiлей...  I  лiлесю  прозивали  в
дiвоцтiзi його Оксану. Як вона там?.. На темному  полотнi  вечора  пам'ять
почала  висiкати  жiiiочий  образ,  наближалися  великi  материнськi  очi,
пiдведенi передосiнньою жалостинкою. I дiти Оксанинi, i Мирослава, i Стах,
i дядько Лаврiн з усi?ю сiмейкою, i дiд Гримич, що так  гарпо  спiвав  про
Морозенка, одразу пiдступилися до нього. Чн живi? Чи живi?
   Вiн стояв перед зарошеною  зорями  оболонню,  над  якою  серпик  мiсяця
випрядав срiбло, а в думках уже був бiля татарського броду, отам, де  конi
топтали яру руту й туман, а тепер новiтнi ординцi  топчуть  життя.  Та  пе
витопчете, нелюди, зi сво?м бiснуватим фюрером. I в Данила  самi  по  собi
стиснулись кулаки.
   - Ви вже там, бiля сво?х? - торкнулася його руки Ганнуся.
   - Там, серденятко, там, ясочко.
   - I хтось отам чека? на вас?
   - Напевне чека?, якщо вiйна не скосила.
   Дiвчина засмутилась, узяла весло,  що  лежало  бiля  огорожi,  i  вони,
оброшуючись, пiшли оболонню до рiчки, яка тихо заколисувала берег, i човни
на березi, i верби над берегом. Недалеко  скинулась  риба,  це  наполохало
Данила. Отак тепер можна i  риби,  i  хвилi  злякатися.  Пригнувшись,  вiн
опустив на воду вербовий  човник  -  Ганнусине  придане,  як  жартував  ??
батько.
   - Сiдайте. Повезу вас по наших зорях, - зажурено сказала дiвчина.
   - Може, я повеслую?
   - Де перекинетесь на цiй душогубцi. - Ганнуся тихо гребнула  веслом,  i
човник справдi пiшов по зорях, лякаючи i кришачи ?х.
   З ким вiн колись плив  отак  уночi?  Ага,  то  матiр  перевозила  його,
малого, через татарський брiд. Тодi в човнi у них лежало татарське зiлля i
бузькiв огонь. А тепер не бузькiв,  а  пекельний  огонь  пiшов  по  всьому
свiтi, i чи вийдеш з нього ти, чи вийде з нього це миловиде дiвча з журбою
в очах i серцi в сво? сiмнадцять рокiв?
   Не поталанило йому в першi днi вiйни. А як поталанить тепер, до останку
буде битися з недолею, щоб хоч трохи поменшало журби в людей. Чи ж  почали
в його районi партизани боротися з фашистами?  Поринувши  думками  в  сво?
село, в сво? лiси, вiн уже не бачив, як на  вiях  дiвчини  затремтiли  двi
сльозинки.
   Човен м'яко торкнувся берега, тут, обiйнявшись, як  у  пiснi,  журились
передосiнням три верби. Данило вискочив на  вогкий  пiсок,  подав  Ганнусi
руку, i дiвчина легко стрибнула на берег.
   - Як ваша рана? Не озива?ться?
   - Hi.
   - I нiтрохи не болить?
   - - Як же вона може  болiти,  коли  ти  лiкувала  мене.  Спасибi  тобi,
допечко, за все. Ганнуся схлипнула.
   - Ти чого?
   - Хто ж мене тепер донечкою назве? От скажете ви так, а  я  тата  бачу.
Вiн навiть схожий на вас, тiльки ви трохи вищий.
   Данило пригорнув дiвчину, вона  стала  навшпппьки,  невмiло  поцiлувала
його, потiм обтерла вi?, а руки ?? впали мов неживi. Вiн узяв ?х у сво?  i
неждано  вiдчув,  що  з  кишенi  Ганнусино?  жакетки  стовбурчиться  якесь
залiзяччя.
   - Що це в тебе?
   - Ой...
   - Кажи, дiвчино.
   - Бельгiйський браунiнг другий номер, -  сказала  бентежачись,  вийняла
зброю, зважила ?? на руцi.
   - Де ти взяла його?! - здивувався i зрадiв Данило.
   - Та... - не зна?, що сказати, i збира? зморщечки на невисокому чолi.
   - Як не хочеш, то не кажи.
   - Один хлопець принiс... подарунок на iменини.
   - Гарнi тобi подарунки приносять. На це Ганнуся серйозно вiдказала:
   - Який час, такi й подарунки.
   - А той хлопець часом не Юрком зветься?
   - Юрком.
   - Де ж вiн його доп'яв?
   - Говорив, що трохи позлодiйкував у гiтлерiвцiв.
   - Ганнусю, подаруй цю зброю менi. Дiвчина сумно глянула на Данила:
   - Як вам так дуже треба - тодi вiзьмiть. Я  ж  знаю,  що  ви  пiдете  в
партизани.
   - Звiдки це знаття?
   - З усього видно. А як станете командиром,  тодi  за?дете  за  иною.  Я
вашим партизанам ?сти варитиму. За?дете?
   - Неодмiнно. Дiвчина зiтхнула:
   - Все одно обманю?те.
   - Чого ти, Ганнусю?
   I вже не погляд довiри, а погляд вiкового жiночого докору обпiка? його.
   - Бо  чоловiки  завжди  обманюють  нас.  Данило  вражено  подивився  на
дiвчину.
   - - Звiдки ти зна?ш?
   - Бо мо? тiтки так говорили. I дорослi дiвчата це кажуть... То за?дете?
   - Неодмiнно! От побачиш, доiiсчко!
   - Я буду чекати па вас. Не забудьте... I така була в нiй вiра, що  грiх
було б хоч чимось скривдити дiвчину.
   На рiчцi бухикнуло весло раз i вдруге. Данило насторожився:
   - Хто б це мiг бути?
   - Юрко! - впевнено вiдповiла дiвчина, i в  куточках  ??  вуст  вибилася
зверхнiсть.
   - Звiдки ти зна?ш?
   - А вiн тихачем не вмi? - так веслу?, наче лантухи кида?: не зпа?, куди
силу дiвати. - Вiд того берега зринав човен, ось вiн  виплив  на  середину
рiчки, i Ганнуся запитала: - Юрiю, це ти?
   - А як ти мене впiзнала? - радiсно озвався ламкий голос.
   - Орлиний клекiт навiть з-пiд  хмари  чути,  -  насмiшкувато  вiдповiла
дiвчина.
   - Не будь, Ганнусю, вiдьмочкою, - Юрiй знову гребнув, як лантух кинув у
воду, i незабаром його човник з розгону вискочив на берег.
   Тепер Ганнуся гордо виструнчилась i стала однi?ю недоступнiстю.  Звiдки
це взялося в не?? А парубчак, шарудячи отавою, вже  сторожко  пiдходив  до
них. Поздоровкавшись, вiн удавано веселим голосом заговорив до Ганнусi:
   - От не думалось зустрiти тебе з кимсь.
   - Як ти догадався при?хати сюди?
   - Подивився, що нема твого човника, та й стривожився.
   - Ти навiть стривожитися можеш? - насмiшкою дойма? хлопця.
   - Таки стривожився, хоча й не було за ким, -  не  залиша?ться  в  боргу
Юрiй. - Я й догадувався, що в тебе хтось ?, бо  одного  вечора  бачив,  як
iшов з того подвiр'я лiкар.
   - Який ти догадливий у нас. I що з тебе буде, коли пiдростеш?
   Данило  з  подивом  прислухався  до  ?хньо?  пересварки  i  все  бiльше
впевнявся, що Юрiй по самi вуха закоханий у Ганнусю. Та  й  вона,  либонь,
прихиля?ться до нього душею. Але коверзу?, як умiють коверзувати  дiвчата,
коли вiдчувають свою зверхнiсть. Тiльки де ж i коли таке могло  взятися  в
оцi?? лозинки, що самою правдивiстю дивиться на свiт?  Ох  цi  дiвчата  та
жiнки, ох це ?вине сластi?, як казав про жiнок один дяк-заброда.
   - Ганнусенько, то я пiшов.
   - А я вас проведу з Юрком, бо ми зна?мо тут усi стежки.
   - Авжеж, проведем, - голубом забуркотiв парубчак i радiсно подивився па
Ганнусю - на свою любов i вiдьмочку заодно.



   XVIII

   Данило, напевно, пройшов кiлометрiв  з  п'ятнадцять,  i  така  кволiсть
охопила його, що з-пiд нiг стала втiкати земля, а з  очей  випадати  зорi.
Грудям не вистачало повiтря, у  пих  почали  боляче  орудувати  ковальськi
мiхи. Невже навiк забрав здоров'я паршивий шматок металу? Дурницi! Усе,  i
здоров'я, повернеться до нього, бо треба  ворога  бити,  бо  треба  ламати
недолю. Обважнiлою долонею вiн витер пiт з чола,  подивився  на  небо,  на
обрiй, знайшов пiд ним у полi  два  темнi  обриси  ожередiв  i  пересохлою
стернею пiшов до них.
   Навколо тихо шурхотiла висока пшенична стерня, тримаючи на сво?х зрiзах
хиткий вiдблиск зiрок. Щось заворушилося бiля ожередiв, налякало його, але
одразу ж збагнув, що не було чого  полохатись.  Данило  ступив  ще  кiлька
крокiв, почув сполохано "скiргик", - i вгору з хурчанням бризнув  табунець
птахiв. Вiн полетiв вище ожереду i знову упав на стернi. Та це ж курiпки -
добра птиця його дитинства, що й, узимку не  покида?  нас,  ночуючи  не  в
гнiздах, а прямо в снiгових ямках, де  заставали  ?х  сутiнки  чи  негода.
Данило не раз знаходив курiпок на заснiженiй озиминi.  А  якось  i  додому
принiс охлялих, замерзлих птахiв, вiдходив у теплi, поклав у  мiшок  та  й
завiз  па  озимину.  Тодi  довго  пiдсмiювався  Семен  Магазаник:  "Навiть
курiпчине м'ясо не вгодило нашому  головi".  Де  вiн  тепер  i  яке  м'ясо
спожива?? Тьху, знайшов чим журитися. Краще турбуйся, як  теперiшнiй  день
перебути.
   Ожереди виросли перед ним, наче темнi пароплави. Десь  iз  самого  низу
писнула миша, повiяло  прiллю,  бо  снопи  не  по-господарськи  лежали  на
житнищi, не на солом'янiй пiдстилцi. О, таки  озвались  запiзнiлi  клопоти
голови! Данило, прислухаючись до свiтання, пiшов  уздовж  ожереду,  чи  не
прича?лась i тут якась напасть, знову сполохав курiпок, що  вже  розбивали
крилами темiнь. Попереду, як па запiтнiлому склi, почали виростати дерева,
чи не верби, а за ними, певне, протiка? рiчка, бо звiдти  тягне  ра-нковою
прохолодою. А де ж тепер Ганнуся, ?? човник i весло? I де отой отряхуватий
парубiйко, який хоч i назива? дiвчину вiдьмочкою, та все  одно  побою?ться
??. Щось i вiн собi мiрку? в цей час, бо ж хiба не бачив, як i в  нього  в
кишенi вiдстовбурчувалась зброя.
   Обкружлявши скирти, Данило про всякий випадок сховав браунiнга у  снiп,
ще обвiв поглядом свiтанок i, тривожачись, влiгся  на  спочинок.  Тепер  у
вуха його йшли i спадали шерехи - то вiд стернi, то з скирти, то  з  неба.
Вiн  ще  почув,  як  над  ним,  посвистуючи  крильми,   пролетiли   чирки,
посмiхнувся ?м i з ними увiйшов у неспокiйний сон, де  була  мiсячна  нiч,
болотяне плесо i отi лисухи, що ногами й крилами вiдривались i вiдiрватись
по могли вiд води...
   Хтось обережно торкнувся його плеча. Невже знову Стьопочка? Вiн,  чуючи
бiль у грудях, зрива?ться з  землi,  ловить  очима  свiтанок  i  незнайому
жiночу постать, а рука сама шука? того снопа, де лежить зброя.
   - Не полохайся, сину, - чу? такий добрий голос, наче вiн  iшов  з  його
дитинства.
   - Хто ви, тiточко? - нарештi виходить  зi  сну  i  пильно  дивиться  на
сумовите, обведцне зажурою, лiтами i жiночим уболiванням обличчя.
   - Я - тiтка Марiя, а скоро буду бабою Марi?ю,  бо  донька  вже  останнi
тижнi доходжу?. Вiйна - вiйною, а дiти мають родитися, - говорить так, щоб
заспоко?ти його. - Тут над рiчкою я доглядаю за качками, ?х у  нас  ранiше
море було. От удосвiта й побачила людину, що кружля? бiля скирт.
   - Це мене?
   - Який ти догадливий, - посмiхнулася,  знову  ж  таки,  щоб  заспоко?ти
його. - То я й подумала: може, це добрий чоловiк шука?  собi  пристановища
вiд лихого  ока,  а  й  не  зна?,  що  сьогоднi  при?дуть  з  громадського
господарства молотити стоги. Правда, ти не знав цього?
   - Звiсно, не знав.
   - Тодi тобi треба звiдси йти. Нащо зустрiчатися з бiдою?
   - Куди ж тепер iти?
   - Нiмецько? довiдочки в тебе нема??
   - Звiдки ?й узятися?
   Тiтка Марiя пiдперла рукою  обличчя,  подивилася  на  верби,  за  якими
виднiлася продовгувата будова.
   - Не знаю, як ти, а можна було б перепочити день у пташарнi. Там у мене
? хижка. Я ?? замкну, пiду на рiчку до качок, а ти спочивай.
   - Нiхто ж не загляне до вашо? хижки?
   - Недобра людина  не  загляне.  А  як  прийде  мiй  старий,  то  тiльки
зажуриться, бо нема? чутки про синiв. Отож i привертай помаленьку, бо  вже
бiльша? ранок.
   Виярком вони попрямували  в  долину  до  тихих  верб,  що  по-старечому
гнулись над самою водою. Потiм тiтка Марiя трохи взяла праворуч, бо  перед
ними, упершись головою в землю, лежала мертва сухорога корова.
   - Позавчора на мiнi пiдiрвалась. Упала бiдолашна,  а  з  не?  течуть  i
кров, i молоко.
   Дапило глянув на корову  i  здригнувся:  ??  роги  вже  було  засновано
павутинням, а на ньому, розпластавшись, ча?вся вгодований  павучисько.  На
темному горбi його викраплювався схожий на свастику хрест... Ось  це  i  ?
вiйна.
   Вони дiйшли до пташарнi, вiд яко? в'юнилася стежка до нешироко?  рiчки,
до  вже  бiлими  i  сiрими  острiвцями  плавали  качки.  Синя  безмовнiсть
коливалася над лугом i рiчкою, i синiй смуток коливався  пiд  вiями  тiтки
Марi?, що думала i про доньку, i про синiв, i про нього, i про увесь свiт,
який не з.нати чого став таким страшним i жорстоким. Пташарня мала  кiлька
вiддiлiв. Тiтка Марiя ввела його в  найменший,  посеред  якого  довгатився
лежак.
   - Тут я тримаю маленьких качаток, - i  посмiхнулася.  -  Ти  бачив,  як
сплять каченята?
   - Нi.
   - Кумедно так. Очi заплющить, одну нiжку вiдкине убiк,  що  й  крильцем
прикри?, щоб було теплiше. Ось ми й дома, -  вiдчинила  дверi,  побризканi
сумом живицi.
   На  стiнах  невеличко?  охайно?  кiмнати  висiли  звичайнi  плакати   з
усмiхненими жiнками  i  дорiдним  птаством.  I  навiть  ця  проста  наочна
агiтацiя, ще не здерта рукою чужинця, тепер зворушила його.
   Тiтка Марiя кинулась до маленько?,  якi  бувають  у  комiрчинах,  печi,
витягла звiдти пательню зi смаженою рибою, поставила на крихiтний столик.
   - Оце перекуси трохи та й лягай вiдпочивати. А прийде старий, вiн  тобi
на березi юшки зварить.
   Постеливши немудру постiль, жiнка вийшла з хижi, замкнула ?? на колодку
та й подалася до води, на якiй вигойдувався  свiжий  необсмолений  човник.
Як, ще з дитинства,  хвилювали  Данила  цi  вербовi  човники,  що  сновiшю
пропливали в погожi i туманнi ранки i гудiли бубнами в негоду.  З-за  верб
до човна пiдiйшов немолодий похилий чоловiк, що тримав  у  зубах  уважисту
люльку. До нього щось заговорила тiтка Марiя. Чоловiк мовчки вислухав  ??,
поглянув на пташарню i, не виймаючи люльки з рота, вiдiмкнув од  вербового
пня човен, сiв у нього i незабаром зник за тихими вербами i верболозами.
   Данило прокинувся вiд легенького стуку в дворi.
   - До тебе можна? - озвався голос тiтки Марi?.
   - Заходьте, заходьте.
   - Я не сама - з чоловiком.
   Вiдчинилися дверi, в кiмнату першим з паруючим казанком у руках увiйшов
Марi?н чоловiк. I тепер у його зубах погойдувалась i дпмiла люлька.
   - Оце ж Григорiй вам юшки наварив. У нас ?? нiхто так не зготу?, хоч  i
не рибалка, а мельник вiн. ?жте, що бог i рiчка послали.
   Дядько Григорiй вибачливо посмiхнувся на мову жiнки,  поставив  казанок
на припiчок, сiв на лаву i мовчки почав смоктатп  люльку,  а  тiтка  Марiя
вкинула в полумиски риби, влила юшi.п i запросила  Данила  й  чоловiка  до
столу. За обiдом говорили тiльки Данило й тiтка Марiя, а дядько Григорiй -
хоч би тобi слово.
   - Може б, ти що-небудь поспитав гостя? - нарештi не витримала жiнка.
   - Не все треба питати, - спокiйно озвався дядько  Григорiй  i  окутався
хмариною диму. - Як ма? людина щось сказати, надiйсь, скаже, а не ма?,  то
краще й помовчати, - та й знову припав до люльки, але  враз  чуйно  пiдвiв
голову. - Марiйко, вiд стогiв хтось iде до тебе. Вийди навстрiч.
   Жiнка метнулася з кiмнати, але незабаром i повернулась.
   - То Христина й Ольга захотiли свiженько? води.
   - Що ж тепер робиться у свiтi? - запитав Данило дядька Григорiя.
   - А хто його зна?. Живемо зараз, наче в дуплi. Хвалиться фашист, що вже
Москву обложив, та мало хто, окрiм прихвоснiв, вiрить  такому.  Як  ти  на
це??
   - Москва що покаже себе, дядьку Григорiю. Зарання ^адiв ворог  i  деякi
хитливi.
   Уже прощаючись, дядько Григорiй сказав Даниловi:
   - Побудь, хлопче, хоча б з пару днiв бiля нашо?  рiчки,  бо,  видиться,
ма?ш у тiлi болiсть. Тут поки що спокiйно: качцi випала краща  доля,  анiж
курцi. Ще можу тебе на млин узяти - там па  мельника  вода  робить,  то  й
будемо обо? багатi шумом.
   - Не той тепер шум, щоб менi  муку  молоти.  Це  б  у  спокiйну  годину
залюбки оселився у млинi, - сумовито поглянув на старого.
   - Тодi дивись, - схвально кивпув головою дядько Григорiй. - Видать, мiй
старий розум вiдстав вiд молодого.  Коли  тобi  по  дорозi  на  Лисогiрку,
пiдвезу човном.
   - А Лисогiрка йде до шляху чи вiд шляху?
   - - Вiд шляху.
   - Виходить, не по дорозi.
   - Тобi виднiше, - сивою мудрiстю  глянув  на  Данила,  подав  вироблену
руку, на якiй за жилами нiчого не було видно. - То хай  доля  боронить  од
недолi.
   I пiшов, смокчучи люльку. Отак вiн,  певне,  i  до  самого  бога  пiде,
неквапний, мовчазний, мудрий. А потрапить у рай - i там наварить юшки  для
добрих людей, та й сяде десь збоку, мовчки прислухаючись до чи??сь мови  i
жалкуючи, що тут не можна запалити люльки...
   Друго? ночi Дапило пройшов бiльше, а коли  зазорiло,  перебрався  через
заспану рiчечку, береги яко? ?днала вивернута верба, й опинився на мочарi,
де стояли невеликi стогн осоки. До таких стогiв тiльки  взимку,  коли  все
промерзне, при?жджають люди. Знайшовши тичину,  вiн  сяк-так  вибрався  на
стiг, i тут йому вiд заходу блиснуло дзеркало сивого плеса,  а  за  ним  у
долинi досвiтня синява приспала невеличке село. На  плесi  уже  темнiли  i
зникали у водi норцi, яких  невiдомо  чого  називали  попелюхами.  Далi  з
очеретiв виткнувся човен,  i  Данило  затурбувався,  чи  не  помiтив  його
рибалка.  Та  чоловiковi,  напевне,  було  не  до  нього,  бо   ось   вiн,
придивляючись до води,  зупинився,  а  потiм  щось  почав  витягати  обома
руками. Незабаром на поверхнi з'явився плетений жак. Старий кинув  його  в
човен i почав з горловини дiставати рибу. Отак вiн витягнув що три жаки  i
не повернув човна до села, а повеслував до зарога, ближче до  стогiв.  Тут
вiн вибрався на низькодiл, пильно оглянувся навкруги i пiшов до стогу,  до
лежав Данило.
   "Хто ж ти, рибалко? I чи тiльки рибу ловиш?"
   Старий, поволi чалапаючи мочаром, пiдiйшов до  стогу,  задер  голову  i
насмiшкувато запитав:
   - Чоловiче, ти, може, тут домiвку знайшов?
   - Абощо?  -  пiдвiвшись,  Данило  пильно  придивля?ться  до  брунатного
видовженого обличчя з вислим носом.
   - Та нiчого. Тiльки дуже безпечно ти йшов до стогiв. Мабуть,  документи
ма?ш справнi.
   - Де там.
   Рибалка несхвальне покрутив головою, подивився на ставок, а далi мовив:
   - Може, ти голодний, то в мене  ?  шматок  хлiба  з  салом.  Пiдкрiпись
трохи.
   - Спасибi, дядьку, не знаю, як звати вас.
   - Панасом, - зiтхнув рибалка. - Взяв би тебе в село до  себе,  так  уже
погань повилазила з шпарин - полiцiя, значить. Ось я тобi хлiбець  залишаю
бiля стогу, а сам пантруватиму на плесi - береженого i бог береже.
   Данило по тичипi спустився на землю, обняв, поцiлував  старого,  а  той
тiльки очима заклiпав.
   - Отак, може, i мiй гибн? десь. В артилерi? служив. У першi  днi  вiйни
його батарея про?жджала прямо через наше село. То побув з нами синок рiвно
пiвгодини i далi по?хав. А назад  уже  його  батарея  не  поверталась:  чи
розбили ??, чи пiшла другою стороною. Вiдпочивай, - i дядько  Панас  знову
зачалапав мочаром до човна.
   Данило ще довго дивився, як рибалка кружляв i кружляв на плесi, виходив
на берег та й знову сiдав у свiй утлий, старенький човен.  Угорi  озвалися
журавлi, що взяли лiто на крила i летiли з ним у далекий вирiй.  Пiд  ?хн?
"кру-кру" Данило мiцно заснув iз думкою: поки будуть на землi  такi  люди,
як Ганнуся, тiтка Марiя, дядько Григорiй, Павас, то не згинемо ми.
   Прокинувшись, довго не мiг зрозумiти, куди  вiн  потрапив.  Та  побачив
плесо i самотнiй човник на ньому, одразу ж пригадав усе.  Вже  смеркалось.
Од води в поля потягнулась на жировисько  дика  птиця.  Вiн  спустився  на
мочар, пiдiйшов ближче до плеса i мовчки  вклонився  рибалцi.  Той  кивнув
йому головою i аж тепер повернув човника до села.
   Данило пiшов до шляху, затиснутого чотирма рядами лип. Та не шляхом,  а
то полями, то узбiччям iде вiн, прислухаючись  до  кожного  шереху  землi,
дерев i дороги. На нiй iнодi зблиснуть фари, простугонять машини,  та  все
чужi, та все чужi.
   Iнколи за думками чи втомою  Данило  впадав  у  забуття.  Тодi  й  чужi
машини, i його мандрiвка здавалися лише поганим сном:
   прокинешся - i вiдiйде вiн  у  безвiсть.  Та  це  були  тiльки  хвилини
забуття...
   I знову туманний свiтанок  у  пола,  де  ще  лишились  озерця  проса  i
зеленiло рiдкосiйне жито. Але що  то  бовванi?  на  сiрому  передранковому
полотнi поруч з деревами, якi запливли верховiттям у небо?
   Скрадаючись, Данило йде вперед  до  якихось  чудернацьких  зачаклованих
велетнiв, що застигли у чадному свiтанку. Та це ж  комини  i  печi!  Голi,
розтрiсканi, обгорiлi печi. Села не було,  пе  було  жодно?  хати-бiлянки,
стояли тiльки печi, як прокляття  фашистським  нелюдам.  Наче  по  мертвiй
планетi, йде Данило пожарищем, де все стало чорним - i вулицi, i  дворища,
i садки, i криницi. I враз несподiваний жiночий голос:
   - Данилку, ти прийшов?
   Вiн злякано озирнувся. Хто ж тут зна? його?  З  вузького  завулка,  над
яким потрiскували i кришилися обгорiлi  верби,  бiгла  до  нього  смаглява
дiвчина. На ?? головi недоречно лежав понiвечений вiнок наречено?.
   - Данилку, ти прийшов? - ще раз запитала, зупинилася i зiтхнула: -  Нi,
це не Данило. - В дiвочих очах стояли вологiсть та безтямство.
   Жалi й болi  стиснули  серце  Данила.  Похнюпившись,  вiн  стояв  перед
знiвеченою красою i нiчим не мiг допомогти, зарадити ?й. З того  ж  самого
завулка вийшов, спираючись на палицю, високий, надломлений у плечах,  дiд.
Сизими вiд старостi очима вiн пильно оглянув Данила i покликав дiвчину:
   - Ларисо, дитинко, йди сюди. Це не твiй Данило.
   - Еге ж, дiдусю, - погодилася безщасниця, стоячи на мiсцi.  Тепер  вона
вже не дивилася на Данила, а кудись у далечiнь, когось виглядаючи з не?.
   Старий пiдiйшов до них, привiтався з Данилом, узяв за  руку  дiвчину  i
тихо сказав:
   - Одна бiда, чоловiче.
   - Що ж у Bac, дiдусю, ско?лось?
   Старий оглянувся i, не пiдвищуючи голосу, почав розповiдати:
   - Розстрiляли  фашисти  село,  бо  що  ?м  розливання  невинно?  кровi?
Розстрiляли людей, а потiм спалили хати. Тодi в мо?? внучки, -  кивнув  на
дiвчину, - саме весiлля грали, бо iнакше ?й не можна було. Зайшли  фашисти
на подвiр'я, а моя донька - матiр Лариси - з переляку запросила  ?х  чарку
випити. Випили ж вони горiлку, а потiм ударили з автоматiв.  Першою  впала
моя донька, попадали й гостi, i музики, i молодий, прикривши собою молоду.
Тiльки й залишилась вона з усього накоренка нашого I з усього весiлля, та,
бач, розуму не стало. I все жде свого Данила.
   Данило глянув на безталанну, зiтхнув.
   - За що ж вони так лютували?
   - За партизанiв. Ходiмо, дитинко.
   - Я, дiдусю, буду Данила чекати. Вiн завжди з цi?? вулицi  приходив  до
мене.
   Змучений душею, iшов Данило од пожарища до пожарища, що колись  звалося
селом, де навiть вода почорнiла, а перед очима все стояв образ  знiвечено?
вроди, що чека? i нiколи не дочека?ться свого нареченого.  За  болями,  за
запаморочливим духом випустошено? землi, за журбою вiн  забув  обережнiсть
i, коли вже минав останнi печi, негадано почув:
   - Стiй! Руки вгору! -  Збоку  бiля  обгорiло?  верби  стояв  клишоногий
полiцай з гвинтiвкою в руках; на його обличчi видiлялись роздутi нiздрi  i
втиснуте перенiсся.
   - Чого тобi  треба?  -  знiчено  знизав  плечима  Данило.  -  Я  додому
добираюсь. "Отак по-дурному попастись".
   - Не базiкати! Руки вгору! - витрiщився полiцай, приклав  гвинтiвку  до
живота, як прикладають нiмцi автомата, i клацнув затвором.
   Данило, темнiючи вiд гнiву, змушений був пiдняти руки.
   - Отак! - вдоволено сказав прихвостень i  пiдiйшов  ближче.  Обличчя  в
нього нерiвне, муруге, мов каша з маком. - Документи ма?ш?
   - Маю.
   - Виймай, щоб дома не журились, - давiть у жарти ышуися  перевертень  i
трохи розпогодив колючi очi.
   Данило вийняв червоноармiйську книжку, простягнув полiца?вi.
   - I знову руки вгору! -  наказав  той,  приставив  гвинтiвку  до  ноги,
розгорнув документ i зневажливо скривив тонку рисочку шершанiiх уст.
   - Що ти менi оце тичеш пiд нiс? Нiмецьким документиком не запасся?
   - Ще не встиг.
   - А жаль. Тодi почалапа?ш зi мною в полiцiю.
   - Чого ж у полiцiю?
   - Там тобi скажуть чого, - i посмiхнувся. - Там  ?  майстри  художнього
слова, що з усякого виб'ють i сльози, i, коли треба, душу.
   - Я ж, хлопче, додому йду.
   - Який я тобi "хлопче"?! - визвiрився полiцай.
   - Де ж ти так скоро совiстi позбувся?
   - Ану покинь менi глаголанi?! Бери свiй папiрець  -  i  ходiмо.  Данило
потягнувся до книжечки i враз блискавичним рухом  обома  руками  перехопив
горло полiцая, шарпнув його до себе, пiдставив йому ногу, повалив на землю
i почув противний хрип.
   - Пу-у-стiть, - прохрипiв полiцай, а з-пiд вiй його покотились сльози.
   - Ось я тебе, гiтлерiвський пiдхвiсток, пущу на той свiт, - придавлюючи
полiцая колiном, Данило вихопив з кишенi браунiнга.
   - Не вбивайте, дядьку, - заскiмлив полiцай. - ?й-богу,  мене  примусили
йти в полiцiю, ?й-богу.
   - Хто тебе, причмелений, примусив? - пiдвiвся Данило з землi.
   - Староста i начальник полiцi?, бо мiй  рiдний  брат  у  партизанах,  -
витер сльози перевертень. Вони сказали: як не  пiду  в  полiцiю,  то  менi
зразу ж у тюрмi видадуть банку консервiв i хлiбину.
   - Це що означа??
   - У тюрмi тому, кого  мали  розстрiлювати,  казали,  що  переводять  до
концентрацiйного табору i видавали  банку  консервiв  i  хлiбину.  В  лiсi
заарештованого вбивали, а хлiб i консерви привозили для iншого  смертника.
От з переляку я i став полiца?м. Як вiдпустите - пiду в лiси шукати брата.
   - Не брешеш?
   - Ось побачите, що пiду.
   - Давай документи i пов'язку.
   На обличчi полiцая блиснули просвiтки надi?. Не встаючи, вiн  вийняв  з
кишенi пiджака  два  якихось  папiрцi,  вiдчепив  од  рукава  шуцманiвську
опаску, простягнув Даниловi. Той розгорнув перший прим'ятий  папiрець,  на
ньому великими лiтерами було надруковано:
   "ОСОБИСТА ВИКАЗКА.
   Громадянин Харитон За?ка ма? право мешкання у селi Жовнино...
   Шеф комендант Коро?д"._
   Внизу стояла печать. На першому ?? пiвколi тиснулися готичнi лiтери,  а
на другому стояло по-укра?нськи - "Самостiйна Укра?на".
   Данило заховав документи,  пiдняв  iз  землi  гвинтiвку  i,  морщачись,
почепив на рукав пов'язку.
   - Оце вiрно, -  повеселiшав  полiцай.  -  Тепер,  не  криючись,  можете
добиратися додому.
   - Вставай, тумануватий, та ходiмо понад шляхом до  лiсу.  Полiцая  враз
залихомадило:
   - Чого ж до лiсу?
   - Щоб тобi ближче було до брата.
   - А ви там не вб'?те мене?
   - Побачимо. Йди.
   Пригнувшись, наче соромлячись свого зросту, полiцай лихоманно  дрiботiв
до лiсу, що принадно грав густою синявою. На узлiссi вони зупинилися.
   - Не вбивайте мене, - уже в безнадi? заскiмлив Харитон. "Що  ж  робити,
дурноверхий, з тобою? Чи хоч  трохи  порозумнiша?ш  ти,  чи  знову  почнеш
перепиняти сво?х?"
   - Не вбивайте, дядьку...
   - Прощаю тобi, убо?ще, цього разу, хоча й не варто.  Проте  коли  знову
повернешся до полiцi? - незридними ридатимеш, не допоможе...
   - Спасибi вам, спасибi, дядечку, - не знав полiцай, як i  дякувати,  та
все згинався i розгинався перед ним.
   - Iди до брата i не ганьби бiльше свого роду!
   Обличчя полiцая пересмикнула посмiшка, вiрячи й не вiрячи, вiн  ступнув
назад, потiм скочив у кущi й, петляючи, побiг  свiт  за  очi.  Куди  ж  ти
повернеш свою покручену долю?
   Данило обернувся i пiшов лiсом, прислухаючись i до нього, i  до  шляху,
що гудiв рiзною  машинерi?ю.  Пройшовши  кiлометрiв  iз  п'ять,  почув  на
лiсовiй дорозi перестук копит, колiс i порожнiх бiдонiв. Прича?вшись  бiля
купки дерев, незабаром побачив парокiнну з бiдонами вiд молока пiдводу, на
нiй незграбився сiровидий, помервлений вiзник, який мав два пом'ятi, що аж
пiдстрибували, капшуки пiд очима, черевиком виткнутий нiс i мiтлами вуса.
   Печатi задавнiлого невдоволення та  зла  гнiздились  на  його  широкому
чолi, на зморшкуватих повiках i скособочених варгах. Один кут ?х був грубо
закруглений, а другий -  такий  гострий,  нiби  весь  час  намагався  далi
розрiзати щоку.
   "Так i до вуха пiдповзе. Не дай боже зустрiтися з таким  молоковозом  у
нiчну пору".
   Данило вийшов на  погорблену  корiнням  дорогу,  владно  зупинив  конi.
Молоковоз лихом втупився в нього:
   - Якого тобi дiдька, хоча ти нiби й полiцай? -  заскрипiло  слово,  мов
пересохлi дверi.
   - Гарно стрiча?те людей.
   - Як вони мене, так i я ?х. Бо що таке  люди?  Велике  збiговисько,  де
кожен дума? тiльки про свою шкуру.
   - Пiдвезiть, коли не жаль коней.
   - Аби вони були мо?, то жалiв би. Сiдай десь збоку. Звiдки ?си?
   - З крайсу.
   Молоковоз кра?м ока  зирнув  на  Данила,  скособоченими  варгами  вибив
насмiшку:
   - I там полiца? дрантюхами - без форми ходять?
   - Скоро i форма буде. А ви чого такий, наче на весь свiт у?лись?
   Молоковоз кинув на Данила притуманений злобою погляд, вйокнув на  конi,
потiм вийняв з пазухи  туго  набитий  кисет,  розшморгнув  його  i  поволi
прогугнiв:
   - Бери на дурничку. Бiсiвську мiць ма?.
   - Спасибi, я не вживаю цього зiлля.
   - Тодi добре горiлку тягнеш?
   - Не без того.
   - До цього ви мастаки. А от допомогти бiдному  чоловiку  нема  кому,  -
зажурилося усе зло на капшучистому  виду,  i  навiть  плечi  зажурились  -
пригнулись.
   - Це хто - ви бiдний чоловiк? - не повiрив, посмiхнувся Данило.
   - Вiр чи не вiр, а таки я, бо в життi воно так: комусь перепада? просте
або й райське дерево, а комусь - однi трiски, - хрипло  зiтхнув  молоковоз
та й кинув погляд у лiси чи в минувшину. - От послухай.  Був  колись  Хома
Кошiль господарем на всю губу, на весь повiт.  Земельку  мав,  чорну,  мов
крило галки, а воли такi, що нi  один  наймит  до  рогiв  не  доставав,  i
медаль, як радiсть, пiд ши?ю носив. Та бiльшовики пiдрiзали Хомi земельку,
постинали крила ще в двадцятому роцi, а та медаль пiд шивю мало  не  стала
петлею. А як почав надходити тридцятий рiк - скумекав я, куди  вода  тече,
роздiлив сво?  статки  помiж  дiтьми,  взяв  собi  тiльки  троян  коней  i
сiроманцем гайнув iз села працювати де на капiталiзм, де на соцiалiзм.  То
чорнi були мо? днi i чорною була туга.  Тiльки  одного  дня  розвеселився,
коли почув про розкуркудювання: таки перехитрив я,  обскакав  ою?х  дурнiв
дукачiв... Носило мене i по Днiпрогесах, i по Турксибах. Воно й  там,  хто
був з головою, без гроша не сидiв. Та грошi - полова, а земля -  свята.  I
ждав я сво?? земельки з усiх до одного снiв. То як почув про вiйну - кинув
квартиру зi сво?ю потiпахою i зразу ж сюди. Люди на схiд та на  схiд  -  в
евакуацiю, а я зi сходу, як той бродяга, що судьбу проклина?.  Вважай,  iз
нiмцями в один день прибився до свого села: нiмцi iз заходу, а я зi сходу.
Обiйшов усю свою земельку,  позабивав  у  не?  свiжi  вербовi  кiлки,  щоб
межовими вербами стали, а сам збирався стати старостою. Та  щось  воно  не
туди повернуло - люди i власть наставили старостою мого колишнього наймита
Iвана Гнатюка, який був, ким би ти думав, - аж головою колгоспу!
   - Що ви, люди, робите? - гукнув я на сходцi.  -  Вiн  же  стопроцентний
бiльшовик!
   То мене тодi на сходцi, чу?ш, мало не стовкли. I що найстрашнiше - сво?
дiти одкинулись вiд батька, назвали в вiчi стопроцентним iродом.  А  потiм
цей самий Гнатюк  у  насмiшку  наставив  мене  молоковозом.  От  i  знову,
хвоськаючи чужi конi, нелюдьком стаю. Та що ж це робиться в свiтi? I  чого
я так поспiшав до сво?? земельки!
   - Не дали вам ???
   - Дали надiлок тiльки пiд огород. Я вже й до начальника полiцi? ?здив.
   - А вiн що?
   - За кожного партизана, каже, будемо надiляти по два гектари  землi.  I
тут нема правди, бо на Полтавщинi, чував, за спiйманого партизана дають аж
п'ять гектарiв. Мабуть, доведеться гайнути туди.
   - Так що ж вас трима? тут? - запитав Данило, ледве стримуючи лють.
   Кошiль стишив голос:
   - Хiба iще не здогадався?
   - Нi.
   - Трима? мене проклятий Iван Гнатюк.
   - Вiн не пуска? вас на Полтавщину?
   - Нi, це я хочу присочити його, на гарячому спiймати, бо чу? моя душа -
не новiй владi служить вiн, а знову ж бiльшовикам. Тож  хай  стратенець  i
йде на страту.
   Данило вирвав а руки молоковоза батога, скочив на землю i з усiей  сили
вперiщив ним по широких плечах.
   - За що?! - верескнув, вирячився Кошiль,  проворно  скочив  "на  землю,
стиснув волохатi, схожi па ?жакiв, кулачища.
   Данило вперiщив його i вдруге, i втрет?.
   - За те, що перехитрив сам себе i вже сочиш за добрими дюдьми. Зараз же
повертай конi в крайс! Я тебе, волоцюго, здам сво?му начальнику! - I знову
шмагонув батогом.
   Хома враз обм'як, опустив люшнюватi руки i забелькотав:
   - Помилуйте, пане полiцаю.  Напоумили  дурного.  Я  ж  думав  та  гадав
якнайкраще догодити вам.
   - Вже не догоджуй, коли здитинився розумом. Повертай  до  крайсу!  Бач,
вiн за ким пантру?!
   - Пане полiцаю, богом прохаю, змилосердьтесь. Я вам навiть,  коли  ваша
ласка, вiдкупного дам.
   - Вiдкупного?.. - нiби задумався. - Давай! Бiс iз тобою!  Кошiль  полiз
до кишенi, вийняв капшука, схожого на тi, що коливались на його обличчi, i
простяг Данилу:
   - Отут на добрий могорич вистачить. Бери  мо?  сякi-такi  заробiтки  на
чужому молоцi.
   - Оце хай тобi буде наукою, щоб не падлючив i  не  верзякав  на  добрих
людей. - Данило недбало засунув гаванець до кишенi. - Коли ж ми хоч  слово
почу?мо вiд тебе про Iвана Гнатюка, то  заздалегiдь  готуй  торбу  i  суши
сухарi.
   - Отак i повиннi ми вiдчувати твердiсть влади,  -  глибокодумно  прорiк
Кошiль, тiльки зараз збагнувши,  в  яку  халепу  вiн  ускочив  через  свою
дурiсть.
   Данило скинув вiжки i тлею з пiдручного воронця, вискочив  на  нього  i
насмiшкувато сказав молоковозу:
   - Передасте привiт Iвану Гнатюку. А що батожив вас, можете не говорити.
   Але Кошiль нiчого не вiдповiв на це,  тепер  усi  його  думки  кружляли
навколо одного: як йому замиритися зi старостою свого села, що он яких ма?
захисникiв.  Вiн  тричi  широко  перехрестився  на  сонце,  що  грало  мiж
деревами, але й сонце ве змогло вибити з його погляду холодних сутiнкiв.
   То дiбровами, то полями, то шляхом Данило до вечора вiдмiряв, певне,  з
тридцять кiлометрiв i  смiливо  в'?хав  у  якесь  село,  роздiлене  надво?
неширокою рiчечкою. Тут бiля левадок стояли ошатнi  хатки,  до  кожно?  од
рiчки тягнулося два рiвчаки. Це здивувало Данила, i,  зустрiвши  в  березi
жiнку з шматтям ва коромислi, вiн запитав, що воно й до чого.
   - У нас отак споконвiку заведено, -  погойдуючи  коромислом  i  станом,
вiдповiла жiнка. - Бiля кожно? хати ма?мо копанку, в  нiй  трима?мо  рибу;
карасi, лини, коропи i в'юни ?. А щоб для них завжди була чиста вода -  то
впуска?мо i випуска?мо ?? цими рiвчаками.  А  ти  ж  звiдки  будеш,  такий
проворний?
   - Здалеку, тiточко.
   - Та бачу, що здалеку, - буркнула, неприязно оглядаючи його.
   - По чому ж ви бачите?
   - По тво?й ганчiрочцi, - тицьнула на полiцайську пов'язку.
   - Хiба у вас таких нема?
   - Таки нема. Кого позаписували  у  полiцiю,  усi  порозбiгалися,  опрiм
придуркуватого Вавила,  який  од  роду  ма?  босу  голову.  Кажуть,  тепер
звiдкись чужого падлюччя наженуть. Ти не з цих сквапних?
   - lie з цих, тiточко.
   - А якщо з цих безчесникiв, - оглянулася жiнка, - то скорiше ховай свою
лахманину i вив'юнюйся звiдси. Тут дармового поживку не знайдеш.
   Данило засмiявся од цi?? мови, що була йому, як музика.
   - Ти чого ж радi?ш? -  здивувалася  жiнка  i  пiдозрiло  подивилась  на
нього: чи й цей заволока такий придурок, як ?хнiй Вавило?
   - Бо, видно, тут гарнi люди живуть.
   - Якi не живуть, а в сiрка очей не позичають, - гойднула коромислом  i,
вигинаючи тонкий стан та зблискуючи  литочками,  гарно  пiшла  стежкою  до
сво?? хати.
   - Тiточко, а де ваш староста живе? Жiнка зупинилась, рукою показала  на
левадку, обсаджену червонолозом.
   - Ось бачиш вусаня в сiряку, що корову бiля садочка пасе? Оце i  ?  наш
староста, Микола Андрi?нко.
   - Староста - i корову пасе?
   - А вiн у нас не  супостат  i  не  грошолюб.  I  в  скрутну  годину  не
перешерстився, - сердито озвалася жiнка.
   Ведучи коня понад червонолозом, Данило пiдiйшов до  старости,  який  ще
здалеку подивлявся на нього. Був це чолов'яга рокiв п`ятдесяти з  обличчям
кольору  й  сухостi  волоського  горiха,  на  головi  в  нього  красувався
саморобний солом'яний бриль, i тому начальство було  схоже  на  звичайного
сiльського пасiчника.  Цю  схожiсть  ще  пiдкреслювали  старi  дуплянки  й
вулики, якi стояли у невеличкому садку.
   - Драстуйте, пане старосто, - вклонився не чину, а лiтам Давило.
   - _Драстуйте, пане полiцаю, - заскалив око  старий,  а  в  голосi  його
озвалася прихована насмiшка.
   - Як воно у вас, пане старосто?
   - Нiчого у нас, пане полiцаю, - i пустив пересмiх по зморшках вусах.
   Чого ж ви смi?тесь?
   - А як нe смiятись? От один пан пасе корову, а другий  пан  прийшов  до
нього на дурнiчку чимсь поживитись. Чи не вгадав пан пана?
   - Так ви ясновидець, пане старосто? Старий нахмурився.
   - Може, ясновидець, але не можновладець. Ось такi пани, як ти i на?жджi
лобурi, об'?ли мене, наче гусiнь. То як дуже голодний, iди, поки не пiзно,
шукай пристановиська i з'?жу.
   - Куди ж менi накажете пiти?
   - Вiдпитай полiцая Вавила.
   - До цього придурка?! - обурився Данило. Староста щось прикинув на всiх
сво?х зморшках, цiкавiше глянув на непроханого гостя:
   - А ти звiдки зна?ш, що вiн придурок?
   - Так хто ж цього не зна??
   - Он як, - ще щось прикинув чоловiк, моргнув бровами i вусами.  -  Ану,
давай сво? документи.
   Данило видобув обидва папiрцi, якi  забрав  у  полiцая,  простягнув  ?х
старостi, той дiстав з кишенi старенькi окуляри, натягнув ?х на нiс i став
схожим на дятла, що огляда? перед працею стовбур дерева.
   - "Особиста виказка", - по складах чита? староста, далi  зупиня?ться  i
витрiщу?ться на гостя: - Так оце ти будеш Харитоном За?кою?
   Данило завагався: а що, коли цей За?ка нако?в усякого  i  про  це  чули
тут?
   - Кажи, пане полiцаю, - вже наказу? староста. - Це ти Харитон За?ка?
   - Я.
   I враз староста розреготався, хапаючись руками за живiт. Пересмiявшись,
вiн знову витрiщився на Данила:
   - Ти, хлопче, не мороч менi голови i нижчеспиння заразом. Усiх За?кiв я
знаю як облуплених. Кажи по правдi: хто ти будеш, як тво? прiзвище i  чого
прителiпався на сво?му вiдгульнi? Коли за душею старого, то можеш брати ??
- не заплачу перед вами, песиголовцями.
   - Що ви, дiду! - по-синiвськи поклав  сво?  руки  на  руки  старого.  -
Живiть побiльше, бо ви, бачу, людина!
   - А хто ж будеш ти? Кажи справжн? прiзвище!
   - Зовуть мене Данилом Бондаренком...
   - Данилом Бондаренком?  -  не  повiрив  староста.  -  Знову  обморочити
збира?шся?
   - Справдi, я - Бондаренко.
   - А як тебе величають по батьковi?
   - Максимовичем.
   - Стривай, стривай! Ти часом не той садiвник, про якого в газетi писали
перед самою вiйною?
   - Отой самий.
   - Чого ж ти зледащiв так? - глянув на полiцайську пов'язку.
   - Хiба ви не бачите, що горе заставило?
   - Напевне, так, - погодився старий. - То ось ти який, коли не брешеш! А
якi в тво?му саду були зимовi сорти яблук?
   - Нащо це вам?
   - Кажи, коли питають старшi.
   - Кальвiль снiговий, золотий ренет, щетина, ренет Симирепка,  тиролька,
джонатан, пепiн лондонський. Досить вам?
   - А оце ж яке? - махнув рукою на розложисту яблуню.
   - Штрейфлiнг.
   - А яке яблуко може лежати два роки?
   - Ренет шампанський.
   - Що правда, то правда, - i староста вiддав  Даниловi  "виказку".  -  А
куди ж Харитона подiв?
   - Завiв до лiсу i вiдпустив. Казав, що пiде до брата в партизани.
   - Може й пiти, бо в полiцi? опинився не з власно? охоти, а з примусу  i
страху. Куди тебе доля чи недоля провадить?
   - Додому.
   - Одчайдух ти при чужих документах i конi, - i староста пустив посмiшку
по вусах. - Що ж, пане полiцаю, ходiмо до мено на вечерю.
   - Так вас же, пане старосто, об'?ли рiзнi, наче гусiнь? Пан для пана не
старався б, а пасiчник для садовода завжди постара?ться. Ось ми  зараз  iз
копанки карася i в'юна витягнемо, на за?док меду внесемо,  нагоду?мо  тебе
та й вкладемо спати, бо ти вже ледве на ногах сто?ш.  -  I  старий  пiдвiв
його до чимало? копанки, де росло й татарське зiлля, i очерет, i через два
рiвчаки , авречнщалася вода.



   XIX

   I ось довгожданий татарський брiд  з  осколком  мiсяця  всерединi,  i
мовчазний присiлок, що вткнувся в нерiвний берег, як немовля у материнськi
груди, i тривога пташиного граю у небi, i  тихе  схлипування  пригорблених
верб, i дрiмота вербових човнiв, припнутих до прикорнiв.
   Кiнь зупинився, час зупинився, тiльки в грудях так  гупа?  серце,  наче
хоче розбудити приспанi оселi.
   Чого ти? Чого? Пора б уже огрубiти, корою взятися, та не береться  воно
корою, i навiть у таку годину його бентежить сон цього забутого  присiлка,
пiвсон рiки i дрiмота звичайних човнiв, що з берега  на  берег  перевозили
його дитинство, а потiм кохання. Де воно i що з ним тепер?
   Данило зiскаку? з коня на зарость червоно?  таволги,  прислуха?ться  до
ночi, до  берегiв,  до  хат-бiлянок,  в  однiй  з  яких,  певне,  спочива?
Мирослава. I знову нижче хмар суму? клекотливий пташиний грай,  а  йому  з
глибини присiлка пода? голос самотня сурма. То озива?ться  туга  пiдбитого
журавля, який другий рiк живе в Ярослава Гримича. Серпень - пора перельоту
- найтяжчий для птаха мiсяць. А людинi тепер  стали  тяжкими  усi  мiсяцi.
Усi!
   Скинулась риба на течi?, тенькнула душа, хоч вiн так поспiшав  сюди:  i
до тi?? вишнi, пiд якою спочива? матiр, i до  тi??  оселi,  де  дозрiвають
пшеничнi коси його Мирослави, i до тих людей, з  якими  ма?ш  бути  завжди
разом...
   Найперше вiн добрався до цвинтаря, бо  чув  провину,  що  не  вклонився
пам'ятi матерi, йдучи на вiйну. Вiн  знайшов  те  дерево,  яке  виросло  в
узголов'?  рiдно?,  i  тiльки  торкнувся  рукою  до  нього,  як  на  землю
посипались перестиглi вишнi. I птиця  не  склювала  ?х  -  напевне,  i  ??
поменшало у вiйну.
   З-за дерев, розгортаючи туман,  вийшов  пригорблений,  облитий  сивиною
прицвинтарний сторож, який пiввiку стрiчав домовини i жив помiж могилами i
хрестами у старiй, схожiй на печерицю, капличцi, вiд рокiв осiли ?? плечi,
а хрест  похилився.  Сторож  не  впiзнав  Данила,  бо  в  цiй  божевiльнiй
коловертi часу  осмерк  його  розум.  Придивляючись  побiлiлими  очима  до
подорожнього, скорботно запитав:
   - Ти, чоловiче, не з тутешнiх?
   - З тутешнiх, дiду.
   - А я щось не пiзнаю тебе. Старих усiх пiзнаю, а на молодих не вистача?
пам'ятi. .
   - Чого ж ви, дiду, дома не дому?те?
   - Як же менi домувати, коли стара ось тут  пiд  барвiнком  спочива?,  а
всiх синiв i внукiв забрала вiйна. То й ма?ш у хатi однi  плачi  невiсток.
Може, нарвеш собi яблук чи груш?  Зародило  ?х  у  цьому  роцi,  аж  гiлля
ломиться. Чу?ш?
   I Данило справдi почув,  як  недалеко  вiдчахнулась,  загупала  плодами
гiлка. А старий i далi туманiв бiля нього:
   - Ти ж з вiйни вирвався?
   - З вiйни.
   - А про мо?х дiтей  i  внукiв  нема  нi  слуху,  нi  переслуху.  Такого
кровопролиття, як тепер, i за ординцiв  не  було,  -  на  очi  навернулись
старечi сльози, i вiн понiс ?х з крихтами мiсяця до каплицi, де  всi  ночi
стереже постарiлих богiв, якi б мали стерегти,  остерiгати  й  застерiгати
людей. Скрипнули перестоян! дверi  каплицi,  i  Данила  наскрiзь  прорiзав
тяжкий не то стогiн, не то схлип:
   - Дiточки мо?, дiти, де ж ви тепер?
   То не боги тужили, а людина, яка вiк звiкувала з мовчазними богами...
   Зазiленою цвинтарною дорогою, на яку вiд могил повiдбивалися  здрiбнiлi
пiвники i м'ята, Данило пiшов до  прицвинтарно?  левади,  на  яку  самопаш
пустив коня. Але що це? Недалеко вiд  його  воронця  стовбичив  у  високiй
шапцi якийсь огрядний чолов'яга. "Звiдки ти  взявся  такий  проворний!"  I
вихопив з кишенi пiстоль.
   Чоловiк обернувся до нього, пiдняв руку i тихо прогудiв;
   - Не бiйтесь, Даниле Максимовичу. Це я - Волошин.
   - Полiкарп Андрiйович? - здивувався Данило.
   - Еге ж, еге ж, - закивав головою дебеляк  i  якось  нерiвна  пiшов  до
Данила, нерiшуче зупинився перед ним, не знаючи, що робити: подавати  руку
чи тримати ?? при собi. I такою тугою були накупанi його  очi,  що  навiть
при мiсяцi тяжко було  дивитись  у  них.  Яке  ж  горе  так  мучить  тебе,
чоловiче?
   Данило добре знав Полiкарпа Волошина, який у тридцятому роцi попав  пiд
розкуркулення. Збираючись до Сибiру, вiн  по-хазяйськи  вiдiбрав  найкраще
зерно, умовив милогубу карооку дружину не ?хати з ним, та й подався  туди,
де теж ? люди i земля. Обробляти ж ?? вiн умiв з  дитинства.  От  чи  буде
тiльки в холодинi родити гречка?
   А в тридцять шостому роцi Волошин  повернувся  з  далеких  кра?в;_  там
також не дармували його руки, i вiн з гарними докуменами при?хав до  сво??
Ганi, на коси яко? вже лiг осiннiй ганець.
   Другого дня, ще вдосвiта, чоловiк прийшов до Данила,  вийняв  з  кишенi
пiджака чистеньку пiлочку, в яку були загорнутi його характеристики, i, не
сiдаючи, запитав:
   - Чи приймете до колгоспу, чи деiнде шукати роботу?
   - А що ви з тiткою Ганею надумались робити?
   Волошин невесело усмiхнувся в достиглi перехиленi вуса:
   - Не хочу сповзати з землi, не хочу на нiй i перекотиполем стати.  Якщо
не бажа?те, щоб iз усiма в гуртi робив, то я можу  в  смолокурнi  чманiти,
можу й рибу в ставках доглядати - до не? в мене легка рука.
   - Що ж, коли легка, то ставайте старшим над рибою. I тодi засiпались  i
вi?, i повiки, i вуса в чоловiка. Вiн зiтхнув i вже розкуто запитав:
   - То вiрите менi?
   - Вiрю, Полiкарпе Андрiйовичу.
   - Спасибi ж за вiру! - розчулився чоловiк. - Колись  я  не  мав  ??  до
людей, а  тiльки  до  зерна  i  до  худобини,  то  й  сам,  вважайте,  був
напiвхудобиною... От хоч якi тяжкi були мо? останнi роки, а  не  проклинаю
?х, бо помiж людьми почав знаходити вiру...
   Цi слова надовго запам'ятав Данило. А Волошин нiде не пiдвiв  нi  його,
нi людей...
   Це було "тодi". А що тепер тебе змучило?
   - До матерi ходили? - негадано запитав  Волоiгiин  i,  скинувши  шапку,
повiв посивiлою головою на цвинтар.
   - До матерi, - здригнувся Данило.
   - I досi пам'ятаю ?? голос, - вона ж  iз  мо?ю  Ганею  дiвувала.  Разом
спiвали "Розлилися води на чотири броди". А тепер розлилася  кров  на  усi
броди.
   - Що з вами, Полiкарпе Андрiйовичу?
   - Зрадливiсть долi, - тоскно зiтхнув чоловiк. - Послуха?те?
   - Говорiть.
   - Воно б краще на мо? подвiр'я повернути, щоб нiякий  дiдько,  з  отих,
кого язик брехнею году?, не навинувся.
   I хоч як вони тихо добиралися до зашпоришеного  подвiр'я  Волошина,  ?х
таки почула тiтка Ганя, вийшла з хати, пiзнала Данила, кигикнула чайкою  i
кинулась до нього з розпростертими руками.
   - Данилку, дитино! Живий?!
   - Живий, тiтко Ганю.
   - То ходiмо до хати. Який же ти виморений... Та все одно  живий.  А  ми
живем i не живем... Розказував тобi? - сльозами глянула на чоловiка.
   - Цить, стара. Оце зараз усе, як на духу,  повiм.  Дай  тiльки  в  хату
зайти.
   В оселi тiтка Ганя одразу  кинулась  до  печi,  а  Полiкари  Андрiйович
нелегко почав свою розповiдь:
   - Не знаю, чи й будеш тепер ?сти у мене,  коли  скажу,  що  я  став  аж
головою громадського господарства.
   - Чого це вас туди занесло? - насторожився Данило.
   - Нова влада менi,  як  розкуркуленому,  довiрила  це  господарство.  Я
всiляко огинався та вiднiкувався, але люди почали вмовляти,  бо  ж  можуть
якогось iдола привезти. I таки вневолили мене. То й  жпву  тепер,  наче  з
мене колi? душу вибрали.
   - I як же вi? господарю?те?
   - Що можна було заховати - пiшло в заховання, а хлiб  i  худобу  тихцем
роздаю, щоб якнайменше фашистам перепало поживи. Почав  з  свиноферми.  Нi
одного свинячого  хвоста  це  дiстапось  людожерам.  Захотiла  нова  влада
навернути мене до худобства, але нiчого з цього не вийде,  то,  певно,  на
шибеницю наверне. А якщо виживу, теж радостi мало: що скажуть  менi  нашi,
коли _повернуться? Ось це  у?дання  найбiльше  й  мучить._  Бачиш,  в  яку
марнiсть часу вскочила моя дурна голова, - i знову  зiтхнув.  -  Скажи  по
правдi: вже судиш мене?
   - Нi, Полiкарпе Андрiйовичу... Тiльки не забудьте вдiв i сирiт.
   - Вiн, Данплку, ?м найпершим хлiб завiз. У тебе  ж  науку  проходив,  -
озвалася тiтка Ганя, ставлячи на стiл тарiлки. Проти  мiсяця  на  ??  вiях
бринiли сльози.
   Данило прихилився до не?, поцiлував у щоку._
   - Спасибi, дитино, - жiнка скорбно усмiхнулася i рукою витерла очi..._
   Кiнь по колiна зайшов у брiд, м'яко почав перебирати губами  пiдсвiчену
воду, потiм заiржав, i тодi з того берега на оболонi теж озвалося iржання;
його смуток нiби пiдхльоснув воронця, розбиваючи хвильки i  хмари  в  них,
вiн пiшов, пiшов, пiшов уперед, потiм, витягаючi?  пшю  та  зiтхаючи,  мов
людина, поплив на той берег. Данило аж руку приклав до  очей:  згадав  бiй
бiля рiчки i як ?? перепливали осiдланi конi, що пережили вершникiв. А тим
часом воронець вибрався на сухе, обтрусився, стрiпнув  гривою,  захопив  у
не? пасмо мiсяця i з iржанням помчав до свого товариства.
   Бiля старо?, з випаленою  душею  верби  Данило  побачив  неприв'язаного
човника, потягнув його  до  води,  тут  же  знайшов  кiлок,  яким  рибалки
припинають сiтi, вiдгрiбся i тихо-тихо, нiби у снi, поплив до того берега,
до свого кохання, до сво?? Мирослави.
   А може,  й  справдi  вiн  впливав  у  сон?  Бо  велику  чародiйну  силу
перетворень мають нашi вечiрнi рiки i броди, коли в них  тоне  й  не  тоне
мiсяць, коли  в  та?мничих  ямбах  очеретiв  затиха?  птиця,  коли  шматки
туманiв, неначе  дiди,  не  знають,  де  знайти  пристановище,  коли  бiля
невигадливих прибережних осель, вiддiляючи
   412-413!!!
   - Ой, як це страшно, - зiтхнула Мирослава. - Ми будемо серед  сiю?х,  а
ти серед чужих. - I враз сполохано пiдвелась: - Нiби Хiчi-i приходив сюди.
   - Напевне, мiй дiдусi..
   - Так чого ж вiн поставив чоботята на призьбi?
   - Мирославе, не бiйся, це я, - Данило так тихо озвався,  що  й  сам  не
почув свого голосу.
   - Ой! - водночас зойкнули Мирослава i Ярина,  шарпнулись  до  дверей  i
зунидились. - Хто це?
   - Нe пiзнали? - хоче посмiхнутись Данило, та щось i посмiшку,  i  голос
зчавило йому.
   - Даниле! Данилку! - скрикнула Мирослава  i,  не  то  смiючись,  не  та
идачучи, кинулась до нього.
   -  Негадане,  проте  ефектно,  -  в'?ла  сво?ю  театральнiстю   Яринка,
засмiялась, пiдiймла привiтатись до Данила, а потiм процитувала вiдповiдну
реплiку: - Мавр зробив свое дiло, - мавр може пiти, - та  й  вислизнула  з
хати, невiдомо чого витираючи рукою вi?.
   Данила обiйма? Мирославу, пiдводить ?? ближче до мiсяця.
   - Ти? - i сам розумi?,, що важко задати дурнiше запитання.
   - Я, Данилку, - посмiха?ться, i зiтха?, i схлипу? заразом Мирослава.  -
Прийшов?
   - Прийшов. Скiльки думалося про цю хвилинку, -  вiдiймав  ??  на  руки,
притуля? до себе.
   - А скiльки днiв i ночей я виглядала тебе i коло хати, i коло броду.
   - Але де ти ходиш течами? Так перелякала.
   - Справдi? - тихо, по-дитячи засмiялась Мирослава. - Тебе i перелякала?
   - Авжеж. То. де блука?ш ночами та ще з карабiном?
   - Ми щойно э партизанського" загону Сагайдака. Пусти па  землю  -  тобi
важко.
   - Так ти партизанка?!
   - А чого здивувався?
   - Якось не думав вад ним.
   - То? саме життя подумало.
   - Що хтось, окрiм вас, ? з жiноцтва?
   - Поки; що  нема,  та  й  Яринка  йде  вiд  вас.  Нам  окрему  землянку
обладнали, пiч iз.залiзно? бочки поставили, а в  гiльзах  снарядiв  горить
вогонь i стоять квiти... Даниле, рiдний! Нiяк не  вiраться.  Схуд,  зблiд.
Певне, був поранений?
   - Та був.
   - I куди? - зойкнула Мирослава.
   - В одне щасливе мiсце - недалеко вiд серця.
   - Вiн ще й смi?ться.
   - Бо вж минулося. А  як  ти  почува?ш  себе?  -  заiштав,  бентежачись,
думаючи iiро ту та?ну, якою тривожиться кожний батько, якщо вiп батько.
   - Ми добре почува?мо себе,- i уткнулась головою у його груди.
   - Спасибi, мила, спасибi, люба,- цiлу? ??,  цiлу?  пшеничний  снiп,  що
тепер пахне не матiолою, а лiсолi i днмом.
   На якусь хвилю  вона  завмерла  бiля  нього,  а  потiм,  стрепенувшись,
глянула у вiкно.
   - Це ж, Данилку, нам скоро треба в лiси. Я прийшла по одежу й чобiтки.
   - Мене вiзьмеш iз собою?
   - Аякже! Сагайдак буде радий.
   - Ти звiдки зна?ш?
   - Бо вiн кiлька разiв питав i говорив про тебе. Ти ж ма?ш якусь  зброю,
бо в нас без не? не приймають у загiн.
   - Отак i говорили вони нро любов,- сумно посмiхнувся Данило.
   --Що ж поробиш,  коханий,  коли  вiйна...  Збирайся,  Данилку,  бо  вже
прокида?ться калиновий вiтер...
   - ?в бродi качки розкльовують нiч,- повторив  отi  слова,  якими  часто
Мирослава стрiчала ?хнi свiтанки...



   XX

   Ранковий  лiс,  ранковi  клубки  шумiв,  ранковий  плач  роси,   що   в
передосiння пахне вином, i  перший  вибух  сонця  на  косах  Мирослави,  i
калатання серця: а  як  його  зустрiнуть  отут?  В  неспоко?  сходиться  i
розходиться коловерть думок, вони то пiдiймають тебе на крилах, то жалять,
немов шершнi.
   - Хвилю?шся? - догаду?ться Мирослава, що  турбу?  Данила,  i  злегенька
притиска?ться до нього плечем, у яке в'?вся ремiнь карабiна.
   - Непокоюсь.
   - Усе, коханий, буде гаразд, - освiтила  його  таким  поглядом,  якого,
певне, i в свiтi нема?, поправила зброю. Ось тобi й  тендiтна  вербичка  з
карабiном на плечi, ось тобi твоя вiрна доля.
   - Коли б то на гаразди пiшло, - невесело пiдсмiю?ться над  собою,  а  в
думках то стрiча?ться з Сагайдаком, то стина?ться  з  ворогом,  бо  ж  для
цього i в снах, i наяву поспiшав сюди. Тут не пожалi? себе, не  пожалi?  й
фашиста, будь проклятий вiн!
   - Уже й пiдходимо до сво?? домiвки! - зупинилася, обернулась  до  нього
Мирослава. - Я до сво?? землянки одразу ж звикла. I вдень,  i  вночi  лiси
натрушують на не? сво? шуми. Прокинешся вiд них -  та  й  згаду?ш  i  сво?
поля, i татарський брiд, i калиновий вiтер.
   Данило посмiхнувся:
   - Ти зараз така, наче з калинового вiтру вийшла.
   - Гарна тобi? - запитала нiби з насмiшкою i потягнулась до нього.
   - Найкраща у свiтi.
   - Не розкидайся так свiтами... Нам у землянку близнята пiвня кинули, не
пiвня - вiхоть вогню. Йому нема з ким битися, то кида?ться на кожний  згук
лiсово? птицi,
   Негадане тихий оклик:
   - Стiй! Руки вгору! - I одразу ж веселий  смiх.  З-за  дерев,  плече  в
плече, виходять зi збро?ю  в  руках  Роман  i  Василь,  високi,  статурнi,
буйночубi, вони йдуть  мiж  деревами,  як  боги  лiсу,  а  за  ними  двома
стежинами сивi? оббита трава.
   - От же вреднючi,  неодмiнно  треба  налякати!  -  удавано  сурмониться
Мирослава. - I хто вас навчив так маскуватись?
   - Секрет партизансько? фiрми, - близнята щиро вiтаються з Мирославом та
Данилом. - От i ви прибилися до нас!
   - _Прибився, - хвилю?ться I навiть  заздрить  близнятам  Данило.  -  Не
проженете?
   - Таке скажете в недiлю! - щиро диву?ться Роман, якого  Василi,  чогось
назива? старшим. - Побудьте  тут,  я  пiду  до  Сагайдака,  бо  порядок  ?
порядком. - Вiн легко зника? в тiнях, в шумах, в деревах,  а  за  ним  iде
Мирослава, бо навiть ?й не можна стояти бiля дозорця.
   - У нас командир не терпить безладу, - поясню? Василь, придивляючись до
лiсу й дороги, яка вже навiть у колiях береться зiллям - давно, видно,  не
?здили по нiй. - Спробував дехто сваволити, так потiм пiк ракiв перед усiм
загоном. А одного iндивiдуума, що дуже рвався до влади, вигнали з  загону.
I недарма - вiн уже примостився у церквi дячком. Святi книшi, каже, черево
не розривають. Що ви на таке скажете?
   Данило прислуха?ться i не прислуха?ться до мови Василя, бо думки  йдуть
урозбрiд, а хвилини тягнуться, нiби вiчнiсть. Зда?ться, не днi, а роки вiн
чекав цi?? години зустрiчi. А хiба не роки?  Бо  ще  з  дитинства,  живучи
романтикою книг i живих оповiдей, не раз бачив себе партизаном. От i  ма?ш
тепер дiлом пiдтвердити, на що здатний.
   Мiж пiдкучерявленими дубами виринули Сагайдак i Чигирин. Забуваючи все,
Данило на якусь мить  задерев'янiв,  а  потiм  бiгцем  кинувся  до  них  i
розгублено зупинився.
   - Проворний! -  приязно  посмiха?ться  йому  гриб-боровик,  що  зветься
Чигирином.
   - А вiн завжди був проворним, - так говорить Сагайдак, нiби вони  вчора
бачилися, й обiймав Данила. - Здоров, здоров, голубе.
   - Добрий ранок вам! Добрий ранок! - переводить дух Данило i чу?  щем  в
очах. I до цього часу не потвердiла його душа.
   - Неначе зрадiв? - лукавить Сагайдак  i,  пiдбадьорюючи,  плеска?  його
рукою по плечах, скида? з них якусь частку тривог.  .  -  Зрадiв,  Зiновiю
Васильовичу. Так думалося про цю зустрiч, так думалося знайти партизанiв.
   - От i знайшов - i партизанiв, i... партизанку... Ти до нас в гостi  чи
назовсiм?
   - Назовсiм, якщо приймете.
   - Коли будеш бити фашиста, а не пересиджувати лиху годину, -  жарту?  -
не жарту? Сагайдак.
   - Буду, Зiновiю Васильовичу! Хоч зараз у саме пекло посилайте.
   Не поспiшай, буде ще й пекло. Тепер воно не  казк",  -  зiдокупи  брови
командир. - Бив Марко чортiв у пеклi, ма?мо бити. Що ж,  ходiмо  до  нашо?
оселi. Бачу, поранений був? Уже одужав. Руки, ноги при менi.
   - У нас ноги треба мати заячi, а душу орлину, - мружиться Чигирин.
   У землянцi  всi  три?  сiли  за  стiл,  застилений  не  скатертиною,  а
нiмецькою картою, розмальованою якимись знаками. Данило одразу знайшов  на
нiй i свiй райцентр, i сво? село, i лiси,  i  болото,  в  серцевинi  якого
також була якась позначка. Чи не там,  до  колись  уночi  йому  обiзвалась
журавлина сурма? Чим же зацiкавило болото Сагайдака? Не знав  чоловiк,  що
там  Стах  Артеменко  вже  обладнав  землянку  для  поранених  партизанiв.
Сагайдак, глянувши  на  облiзлу  Данилову  гвинтiвку,  несхвально  похитав
головою, а далi запитай:
   - Як воював у армi?? Яку ма?ш спецiальнiсть?
   - Моя спецiальнiсть - пiдривати залiзницi, станцi?, мости.
   - Навiть мости?! - пожвавiшав i нiби не повiрив Сагайдак.  -  Ось  саме
над цим ми найбiльше й мiзку?мо, - поклав руку на  плече  Чигирина.  -  Та
велику бiднiсть ма?мо: вибухiвки нема, детонаторiв теж. Два по?зди сяк-так
спустили в безвiсть голими руками.
   - Як це руками? - не повiрив Данило.
   - Саморобними лапами позривали костилi, трохи розсунули рейки  -  от  i
вся наша технiка. Що ти скажеш на це? - Iз надi?ю подивився на Данила.
   - Сказати можна тiльки одне: цю технiку треба удосконалювати.
   - Але як? - Чигирин аж пiдвiвся з обземка, що правив за стiлець. - Нема
ж у нас нi грама вибухiвки.
   - Може, десь поблизу бачили авiабомбу, яка не вибухнула?
   - Таке лихо знайдеться! - зрадiв Чигирин. -  Одна  пiд  самою  дiбровою
хвоста показу?. Тiльки як ти доберешся до ?? нутрощiв?
   - Це дiло  немудре:  викрутимо  капсуль-детонатор,  обшивку  розгриземо
зубилом, i тодi можна нарiзати толу для саморобно? мiни.
   - Оце так, - докрутив гадовою Чигирин. - А вода ж, падлюча, не може пiд
зубилом вибухнути?
   - I таке може бути - все в руцi божiй, - посмiхнувся Данило.
   - Вiн ще й посмiха?ться, - i Чигирин витер рукою обличчя. -  Аж  у  пiт
кинуло. Наша технiка була дуже вiдстала, а твоя - страшна.
   - Поки iншо? не ма?мо.
   - От i думай-думай, як переплисти Дунай,  -  трусонув  сикнми  кучерями
Сагайдак i нiби  з  жалем  поглянув  аа  Данила.  -  Уже  наче  й  запахло
вибухiвкою. А де ж дiстати детонаторiв?
   - Чого не знаю, того не знаю. Правда, у мене випадково збереглася  одна
запалювальна трубка, саморобна.
   - Як це саморобна? - пожвавiшав Сагайдак.
   - Ми так робили в  себе:  у  детонатор  вставляли  шматок  бiкфордового
шнура, для надiйностi  стискували  плоскогубцями,  потiм  до  бiкфордввого
шнура ще прив'язували шматочок дрядивляного. Ось  погляньте,  -  i  Данило
вийняв з торбинки запалювальну трубку.
   Сагайдак так узяв ??, наче  це  була  дорогоцiннiсть,  пильно  оглянув,
покрутив у руках i повернув Даниловi.
   - Що ж, помагай, доле, та бороди вiд недолi. Спасибi, що хоч  це  добро
завалялось. Голодний?
   - Нi.
   - Тодi зразу ж по авiабомбу!
   - Может хоч поснiда?мо? Як це натщесерце ?хати? - обурився Чигирин.
   - Легше буде на конi й колеса.
   - Тарас Бульба! Як ?хати,  то  ?хати.  Що,  Даниле  Максимовичу,  треба
брати.з собою?
   - Добрi конi, лопати, мотузки, плоскогубцi, напилок, зубило i  молоток.
Зда?ться, все, - радiв Данила, що  зразу  ж  матиме  партизанську  роботу.
Хоча, коли подумати, невелика це радiсть поратись бiля бомби. I як про  це
сказати Мирославi? Воно б краще не говорити про таке:  нащо  вiдмикати  ??
тривогу i сльози? А коли станеться iз_ ним непоправне? Бо, може,  сьогоднi
й диму не залишиться од тебе... От i жаль стало свого свiту, свого вiку.
   Вiн знайшов Мирославу бiля дiвочо? землянки.
   "Як, любий?" - не голосом - очима запитала.
   - Уси гаразд. Вже й дiлечко маю. Мирослава журно подивилась на нього:
   - Нелегке?
   - Щоб дуже, то не дуже... "Таки знайшов як сказати", - I рукою  бережно
торкнувся  ??  стану.  Та  Мирослава   щось   вiдчула,   голос   ??   став
по-материнськи низинним, як у годину ?хнього першого прощання.
   - Бережи себе, Данилку, бережи.
   Постараюсь, - удав безжурнiсть. - Як поважчали  тво?  коси.  Бо  випала
роса, - похитала головою Мирослава. - Роса вiйни.
   Данило знову згадав сво?:
   - Отак вони й говорили про любов...
   ...Пo самий стабiлiзатор вгрузла в землю ота бомба, що  цiлилась  реву,
та впала недалеко вiд не? бiля дiброви. Данило й близнята покружляли  коло
не? i взялись за лопати. Чорнозем iз зiллям  полетiли  навсебiч,  оголюючи
металеве тiло.
   - Гладку масмо свинку, - поплескав рукою бомбу Василь.
   - Летiла вона вниз, а чи не полетимо тепер з нею угору? - жартус  Роман
i пильно дивиться на Данила.
   А хiба вiн зна?, що буде далi. Одначе втiша? хлопцiв:
   - На ?? начинцi полетять у безвiсть  вороги.  -  I  припада?  вухом  до
обшивки.
   - Що ж вопа може сказати?
   - Багато може сказати, якщо в нiй лежить бiсова машинка.
   Василь блiдне, а Роман посмiха?ться. Чого б?
   Коли бомбу разом звалили набiк, Данило нагнав подалi вiд ями близнюкiв,
а  сам,  стиснувши  уста,  примостивсь  бiля  не?  i  заходився  вивертати
капсуль-детонатор. Тут у хiд пiшли напилок, зубило та плоскогубцi.  I  хоч
холодна, як смерть, була бомба, та вiн  так  упрiв,  що  вся  одежа  стала
вологою. Обеззбро?ти бомбу вдалося швидше, анiж сподiвалися, i  вiн  почав
?? заарканювати мотуззям.  Пiсля  цього  Данило  вискочив  з  ями,  гукнув
близнятам, щоб привели конi. Тi пiд'?хали на сво?х  червоногривцях,  здали
?х назад до бомби i проворно почали ув'язувати мотуззя,  що  тягнулось  од
не? до штельваги. Добра худоба вихопила смертоносну ношу i, перекочуючи ??
по травi, натягнула до лiсу. На галявинi бомбу  вивiльнили  вiд  мотузкiв,
Данило пiдiйшов до воза, на  якому  сидiли  Сагайдак  i  Чигирин,  узяв  з
скриньки молоток i наказав.
   - А тепер вiд'?жджайте подалi вiд нашо? цяцьки.
   - Тiльки ж обережнiше, хлопче, - благальне подивився на нього Чигирин.
   - Буду старатися.
   Данило пiдiйшов до близнюкiв, якi вже  розсiлися  на  бомбi,  немов  на
колодi, i смалили саморобнi цигарки.
   - I ви, хлопцi, подалi вiд цього нещастя.
   - Як це подалi? - здивувався Роман. - А хто ж у вас буде молотобiйцем?
   - Я, - коротко вiдповiв Данило.
   - Та нащо вам стiльки слави? Приймiть мене хоч поденщиком до не?,  -  i
показу? всi зуби.
   - Iди, Романе, не мороч голови.
   - От уже такого нiколи не сподiвався од вас. Пiду жалiтись Мирославi.
   Коли близнята пiдiйшли до воза, де сидiли Сагайдак  i  Чигирин,  Данило
приклав зубило до бомби, отак, щоб рубати  ??  поперек,  i  злегка  вдарив
молотком. Зубило  ковзнуло,  а  на  залiзi  залишився  шрам.  "Мовчиш?"  -
прислухався до бомби. Ще удар, iще мiцнiший  -  i  зубило  пробива?  цупку
обшивку. Непевна посмiшка затiнявилась на  обличчi  незвичайного  майстра.
Тепер легше було розпорювати одяганку бомби, впевненiше дiяли i  молот,  i
зубило, а крихти толу почали висипатись на траву. Ось що ?м зараз  дорожче
вiд золота. За роботою Данило незчувся, як  до  нього  пiдiйшли  Сагайдак,
Чигирин i близнята.
   - Як воно? - запiiтав Сагайдак.
   - Скоро з однi?? бомби будете мати двi чашi з толом,  -  витер  з  чола
краплистий пiт, що аж сипався з нього.
   Сагайдак навпочiпки присiв бiля бомби, знайшов  на  травi  суху  гiлку,
розломив на чотири цурпалки, три встромив у землю, пiдрiвняв, а  четвертим
накрив ?х i покосував па Данила.
   - Догаду?шся, хлопче, куди вода тече?
   - Вода, напевне, тече пiд мiст, - у тон вiдповiв Дапило.
   - Догадливий! Так от, цей мiст не да? менi спати.
   - Усе чоловiковi не да? спати, - осудливо загудiв Чигирин. -  I  чорний
шлях, i залiзниця, i мiст, i ненависний  Безбородько,  i  кругова  оборона
навколо землянок. Уночi потайки сам береться за лопату.
   -  Годi  вже,  Михаиле  Iвановичу,  -   поморщився   Сагайдак.   Данило
посмiхнувся йому:
   - То ми, товаришу командир, подба?м про ваш сон.
   - В оце "ми" i мене  всунете,  -  нагадав  про  себе  Роман.  Тихо-тихо
поскрипують колеса, тихо-тихо коливаються бiля коней та  возiв  партизани.
Вже вiдiйшли вiд них лiсовi шуми, наближа?ться мова рiчки, мова  очеретiв,
тривога  дико?  птицi  i  калиновий  вiтер.  Данило  навпомацки  знаходить
кетяжину  калини,  засову?  за  ремiнчик  картуза  -  хай   буде   замiсть
партизансько? стрiчки.
   Розгортаючи кущi верболозу й калини, конi входять у брiд, припадають до
води, а люди проворно знiмають  з  воза  i  обережно  опускають  на  рiчку
невеликий плiт, на самий край його ставлять саморобну мiну, притискають ??
дошкою, а кiнцi мiцно скрiплюють з плотом. Це нiби ма?  дати  бiльшу  силу
вибуху. Краще було б знати, в якому бику ? толова нiша, тодi б  спрацювала
детонацiя, та, не знаючи  цього,  мусиш  дiяти  навмання.  Данило  ще  раз
перевiря?, як прикрiплена мiна, пiдводиться i пошепки до Сагайдака:
   - Нiби все гаразд.
   - Щасти  вам!  -  I  навiть  у  темрявi  видно  хвилювання  на  обличчi
командира. Вiн обiйма? Данила i Романа, а тi обережно  пiдштовхують  плота
на глибше. Вода набира?ться в чоботи, обпiка?  тiло,  дрожем  пiдкочу?ться
пiд саме серце.
   - Не тiльки душу, а й чоботи лихоманить. Душа ще  витрима?,  а  чоботи,
мабуть, порвуться, - шепче Роман i посмiха?ться.
   - Якщо кирзовi - порвуться, юхтовi витримають, - вiдповiда? Данило, i в
Романа ще бiльше розтягу?ться рот.
   Пiд зорями схлипу? вода  i  корiнцем  в'юниться  за  плотом.  Спросоння
озвалися  качки,  скинулась  риба,  пропливла  купина,  од  яко?   повiяло
татарським зiллям. А холод судомить тiло, i  зуби  вибивають  чечiтку,  нe
здогадалися, дурнi, виканючити в Чигирина  чарку  перваку.  Ось  i  обриси
моста, що повис над рiкою i перепина? туман. Чи ж глибоко бiля  середнього
бика? Хоч би плити не довелося. Як  навiжений,  розсипаючи  iскри,  мостом
прогуркотiв по?зд, i  знову  схлип  води,  i  дрiмота  шматкiв  туману,  i
лихоманка по всьому тiлу. На  мосту  загупали  кроки.  Двi  тiнi  зiйшлись
посерединi, постояли i  розiйшлись.  Роман  з  головою  шубовснув  у  яму,
виплив, вiдплювався i вже посмiха?ться Данилу: "Помив голову".  Де  вiн  i
тепер знаходить снагу для посмiшки?
   За кущами туману вони доходять до  середнього  бика,  пiд  ними  нурту?
стрiмчак, над ними важко гупають чоботи охоронцiв. Роман  двома  мотузками
щiльно прив'язу? плота до бика i про  всяк  випадок  кiнцi  ще  з'?дну?  з
деревиною бiля само? мiни.  Данило  над  плотом  нахиля?  голову,  здiйма?
картуза, бережно вийма? з нього пришпилену запалювальну трубку, навпомацки
вставля? у гнiздечко мiни капсуль-детонатор, бере з  рук  Романа  кремiнь,
кресало i трут.
   - Пливи, Романе. Я вже сам. Хлопець заперечливо хита? головою:
   - Тiльки разом. Запалюйте.
   Знову на мостi зiйшлися вартовi, перемовились кiлькома словами i почали
розходитись. Пригнувшись, щоб тiлом  приховати  крихiтку  вогника,  Данило
вдарив кресалом у кремiнь раз i вдруге. Бризнули iскри,  затлiвся,  медово
запах трут. Партизан зразу ж приклав його до прядивляного шнура i погасив.
Сумирно вбрали вогонь десятки волоконець прядива,  а  пiдривники,  цокаючи
зубами, за течi?ю тихо попливли на лiвий улогий берег. Ще не встигли  вони
добраться до нього, як ?х  наздогнав  i  випередив  велетенський  нервовий
спалах, i чи вiн,  чи  несамовитий  грiм  пiдхопив  пiдривникiв  могутнiми
руками i люто жбурнув у воду. Знесиленi,  приголомшенi  вибухом  i  рiзким
духом перегорiлого толу, вони виринули iз хвилi, заточуючись,  побрели  до
берега i попадали на нього. З кущiв верболозу i  калини  до  них  кинулись
побратими, пiдiймаючи i цiлуючи ?х.
   - Молодцi, хлопцi, молодцi, - смi?ться, обiйма? ?х  Сагайдак.  А  вони,
стiкаючи водою, тiльки очима водять на нього i пiдставляють  то  одне,  то
друге вухо, нiчого не можучи второпати.
   - Що з вами?!
   - Не чу?мо, нiчого не чу?мо, - калiчачи  слова,  ворушить  неслухняними
губами Данило, але не журбу, а радiсть, радiсть виконаного обов'язку  ма?,
ще й пiдсмiю?ться над собою: "От дурень, вгатив увесь  тол  в  одну  мiну.
Його б, певне, i на два мости вистачило б".
   - Вуха наче вареницi стали. Аби начинка - можна i вареники  злiпити,  -
поясню? Роман Саламасi, який пода? йому сухий одяг.
   - Зроблено  добре  дiло!  -  сiдаючи  на  воза,  весело  каже  Сагайдак
Чигирину. - Тепер Данило почне збивати пiдривну групу. Набо?  роздобудемо,
тол теж зна?мо, як дiстати, а от де розжитись на детонатори?
   Детонатори ж самi прийшли до загону, i ранiше,  нiж  думалось.  Другого
дня надвечiр'я до партизанiв на конях примчала парубота з пiдпiльно? групи
села Красне. Далi хлопцям було небезпечно залишатися в селi.
   Сагайдак привiтався з ними i одразу запитав:
   - Зброя ж ??
   - ?, - вiдповiв керiвник пiдпiльно? групи Iвась Лимаренко, в якого  чуб
на вiтрi пiдiймався, наче крила. З кишенi вiн вийняв  вагана,  а  з  торби
скриньку, що була, мов щiльник, напакована детонаторами.
   - Так це ж скарб! - Сагайдак  виважив  скриньку  на  пошрамленiй  руцi,
навiть для чогось понюхав детонатори.
   - Кому скарб, а кому смерть, - трусонув чубом Iван  Лимаренко,  а  його
побратими радiсно посмiхнулись.
   Сагайдак прискалив на них очi, не оминув i коней,  на  яких  прискакали
хлопцi, i не то пiдбадьорююче, не то насмiшкувато прорiк:
   - Орли, нiчого не скажеш, - i похитав головою. "Орли"  перезирнулись  i
не знають - пишатись ?м чи нiтитись. Вчуваючи,  що  Сагайдак  за  похвалою
щось та?ть, Лимаренко гордо, з викликом подивився на нього.
   - Хлопцi славнi, бойовi, дiлами перевiренi.
   - Я теж так думаю, - погодився Сагайдак, - I хлопцi  гарнi,  i  чуби  в
усiх, мов лелечi гнiзда, i ноги взутi, а от конi босi. Може,  тому,  що  в
них не копита, а ступи? Пам'ятаю,  гарнi  були  скакуни  в  Красному,  та,
певне, гарцюють на них полiца? i староста.
   Хлопцi вiдразу на?жачились, а Лимаренко захвилювався:
   - Ми взяли, що було пiд рукою.
   - Еге ж, еге ж, - знову погодився Сагайдак. - Та краще було б брати, що
ма? бути пiд ногою, тодi можна було б i ворогiв здоганяти, i, коли  треба,
вiдриватись од них.
   -  Не  смiйся,  батьку!  -  як  Остап  з  славнозвiсного  твору,  вiдав
Лимаренко, пiдвiв голову на сво?х орлiв, моргнув  ?м.  Хлопцi  зметнулися,
вискочили па сво?х непородистих, гикнули, свиснули i помчали iз лiсу.
   - Несамовитi! Куди ж ви?! -  гукнув  старий  Чигирин.  Iвась  Лимаренко
здибив свого коня i насмiшкувато кинув г
   - По пiдкови i вухналi.
   А Сагайдак, посмiхаючись, повторив його слова:
   - Хлопцi славнi, бойовi, перевiренi. З такими не замерзнеш!



   XXI

   У передвечiр`i iмлилось дрiмливе  сонце,  iмллилися  вересневi  блавати
далини, а тут, на змертвiлому хутiрцi, падали яблука в трави i,  охоплений
стрiлами очерету, ставок  ярiвся  вишневими  барвами  згасань.  В  очеретi
хлюпались качки, па плесi скидалася риба,  над  плесом  товклися  хрестики
товкупцiв, а за плесом дзюркотiв невидимий струмок. Як  i  нерше,  падають
яблука, скида?ться риба, споко?м диха? вересень, перечищаються води.
   Нiщо на хуторi не нагадувало про вiйну,  про  людськi  страждання.  Ось
коли вийде, як надумався, отут вiн i оселиться -  перевезе  хату  з  села,
тiльки лишить па старому мiсцi скiфських та половецьких камен: хай  комусь
голосять. I чого узлилися на нього вони? Може,  тому,  що  поперебивав  ?м
тулуби й ноги? Тьху! Так i повiрити можна