, що й камiнь живе...
   Ще оглянувшися на село - чи нема покликачiв iз управи, - Магазаник ста?
на гниляву дровиняку, по нiй добира?ться до крихiтного вербового  човника,
розмоту? вудочку, зирка? на жовте пiдволохачене сонце,  а  все  дума?  про
хутiрець, якого вересень обметав першою прозолоттю верб,  зеленим  подихом
отави i бабиним лiтом. Завжди тут добре росте i трапа,  i  отава.  Оце  б,
забувши всi вiйни, пройтися з косою, почути дзвiн i передзвiн ??,  напасти
на джмелиний мед, наставити пахучих копичок i втомленим прийти додому - не
грiшником, а господарем, якого очiкують жiноча вiрнiсть i добрiсть. Та все
це вже не йому, бо попався у чортову супрягу, як жаба в тенет -  пi  взад,
нi вперед... I тут, на хутiрцi, страх догнав його, хоч i втiкав од нього з
села.
   Зiтхнувши, наживив гачок  шматочком  варено?  картоплi  i  закинув  пiд
стрiли очерету, якi й не журилися, що вже минув лiтопровiд. Оселися тут  i
живи в самотi комишпиком.
   Тепер погляд i думки Магазапика зупиняються на бiлому з  гусячого  пера
поплавку, який теж може дати якусь вiдраду i приспати невеселi думки.
   Над самою водою пролетiв бiлобровий перевiзник, а з  очерету  тихо-тихо
виплила молода качка; вона обережно повела точеною голiвкою,  заспоко?лась
i вже пливе на чистовiд, за  нею,  як  мальованi,  в'юняться  i  в'юняться
вишневi хвильки, а пiд ними волохатяться  пiвтiнi.  Нарiк  ця  сама  качка
прилетить iз вирiю на цей  самий  ставок,  знесе  з  десяток  зеленкуватих
крашанок, виведе каченят... А ш,о нарiк буде з тобою? Тьху!.. Тiльки  таке
й довбе мозок, бо повернув час пе на жпття, а па смерть.
   - Зi-зi! - скрикнув перевiзник, перелiтаючи з одного берега па  другий.
На притихлих темних крилах пташини  чiтко  видiлились  бiлi  смуги.  А  он
"векпув" бекас i стрiмко злетiв угору.  Колись,  ще  як  його  батько  був
живим, отут iнодi i зимували цi довгоносi птахи. Яких тiльки див  нема?  у
природi? От нещодавно Ропiпя,  що  пiд  п'яну  руку  проклина?  свою  нову
посаду,  Безбородька  i  долю  заодно,  розповiв,  як  один  старий  лiкар
вилiкову? безнадiйно хворих па  рак.  I  чим?  Осiннiм  пота?мним  грибом;
витика?ться вiн iз землi лише па один день, а людинi поверта? роки...
   - Зi-зi, - знову озвався перевiзник.
   Що ти перевозиш з берега на берег i чи  хоч  трохи  розумi?ш  теперiшню
сутiпь?
   Коливнувся - торк-торк - поплавок i нагло, обриваючи щось  бiля  серця,
зник у вишневiй водi. З несподiванки Магазаник  забувся  пiдсiкти,  просто
шарпнув вудлище i вiдразу почув вагу рибини, яка  рвонулась  до  очеретiв.
Пожди, пожди! Там ти порвеш волосiнь. Староста обережпо виводить рибину на
чистовiд, утомлю? ?? i  перегодом  пiдводить  до  човника.  Шкода,  що  не
захопив пiдсаки. Коли  б  знаття,  що  й  у  такому  ставочку  несамовитий
Бондаренко  розведе  он  яких  коропiв.  Де  вiн  тепер  вою?  чи,   може,
вiдвоювався?.. Ще порух руки - i  з  води  виважу?ться  трепетний  золотий
злиток рибини. Iй-бо, пару кiлограмiв буде!  Зiрветься  чи  не  зiрветься?
Пружинить, у дугу згина?ться гнучка лiщина i опуска? рибу в човник. Неначе
на скарб, накида?ться на не? Магазаник, вiдчуваючи хижiсть у всьому  тiлi.
Темним,  з  прихованим  сонцем,  докором  дивиться-  на  нього  рибина   i
задиха?ться в його руках.
   Бiля очеретiв  стрепенулася,  злетiла  в  небо  качечка,  за  очеретами
забулькав задоволений смiшок:
   - Пофортунило, пане старосто!
   - Таки пофортунило, - розгина?ться  Магазаник,  спочатку  ловить  зором
сiрi пташинi  крила,  а  далi  бруквоподiбну  голову  махлюватого  полiцая
Торсшка, який сто?ть на зчервоточенiй  кладцi  й  переганя?  вiд  iкол  до
вилиць смiх i насмiшку. Губи в нього лискучi,  товстi  i  завжди  смердять
самогоном, бо при новiй владi не вихмеля?ться Терошко.
   - А тут, пане старосто, ще й бiльшi ?  коропи.  Аж  десятифунтовики!  -
лiниво посмiха?ться i лiниво вигойду?ться па кладцi запияк.
   - Десятифунтовики? - вiдчеплю? Магазаник коропа,  той  памарно  трiпоче
всiм золотом луски i лунко б'? хвостом по вогкому  днищу  човпа.  -  Ти  ж
звiдки зна?ш?
   - Ловив тихцем у мирний час.  Спiйма?ш  осмерком  такого  красюка  -  i
мандру?ш на пiдночiвлю до сво?? мандрьохи. А та вже  знай  дiли,  -  iшоче
Теришки, ишойдуючи кладку i живiт. Коли и напас такого?
   - Тепер не ловиш?
   - Зараз нема iнтересу чекати ?? на гачок, бо можна й толом чи  гранатою
глушонути, уставиш запала - i рви! Премиле дiло - вибива? усе  до  мачини.
Як ви на це??
   Магазаник обiзлився:
   - Я тобi, неотесо, як глушону по огузку, то сам оглухнеш! Гляди менi!
   Але Терешко не дуже ляка?ться погрози, а знову таки гигика?.
   "Дурня й по смiху впiзна?ш".
   - Чи не дума?те, пане старосто, цей ставочок до сво?х рук прибрати?
   - Таки думаю.
   - Тодi треба партизанську голову шукати, тепер  вони  саме  в  цiнi,  -
прода? щербленi зуби Терешко.
   - А ти ж звiдки такий  веселий  притетюрився?  Знову  ма?ш  зальоти  до
яко?сь кивухи?
   - Та нi, з крайсу пришвендяв. Дрипав двадцять  верст  пiшки  за  шматок
кишки.
   - Щось ? нового?
   - У крайсi чи... вообче? - нарочито втулю? оте слiвце, що вчепилось  до
Магазаникового Стьопочки.
   - I вообче, i в крайсi.
   Терешко п'ятiрнею стира? з обличчя веселiсть, вiдстовбурчу? варги.
   -  Бiля  дiвочого  броду  Лаврiн  Гримич   уже   який   день   розкопу?
старосвiтську могилу. А що ви  дума?те?  Знайшов  таки  у  нiй  не  тiльки
череп'я, а й золото i навiть личмани.
   - Справдi? - торопi? Магазаник, а в думках  почина?  лаяти  себе:  "Ти,
дурню, на коропцi позаздрив, а хтось золото роздобува?".
   - Справдi. Сам бачив цю дивовижу.
   - А якi ж голови були на червiнцях: нашого чи не нашого царя?
   - Чужого, давнiшого, з баранячими кучерями.
   - Тодi на них i цiна повинна бути менша.
   - То вже який купець трапиться. Заздрiсть тьмарить Магазанику вид.
   - Чого ж це Лаврiн золото добува?, а  не  в  громадському  господарствi
працю?? Чи вiн завдячне головi носить?
   - Видать,  чимсь  пiддобрився  перед  тим  норовистим,  що  дуже  хитро
господарить. Запитав його про цс, а вiн  i  в'?в  мене:  "Лаврiн  з  могил
викопу? добро, а дехто у могили закопу?  людей".  То  й  поговорiть  пiсля
цього ще ви з ним, наженiть розуму до голови.
   - Мабуть, таки доведеться. А що чути у крайсi?
   -  ?  новi  бомаги  гебiтскомiсара  i  начальника  полiцi?  Блюма   про
партизанiв. Треба розкле?ти в селi на виднотi. Лишень боюся, щоб не вийшло
посмiховисько з паперiв Блюма.
   - Людям саме тепер до смiху, - наживлю? Магазаник гачок. - Ану,почитай.
   Терешко витира? рукою варги, нiбито з них можна стерти горiлчаний  дух,
вийма? з  командирсько?  планшетки  якiсь  папiрцi,  пiдходить  ближче  до
старости.
   - Ось послухайте  цю  дивоглядiю,  -  i  заздалегiдь  почина?  давитися
смiхом.
   - Так смiшно?
   - А дума?те нi?  То  й  читаю.  "Звернення!  З  усi?ю  вiдповiдальнiстю
зверта?мося до партизанiв, що дiють в нашiй областi, i заклика?мо ?х, поки
не пiзно, взятися за  розум:  здати  зброю  i  здатися.  За  це  ми  да?мо
гарантiю, що нiкого не  зачепимо,  всiх  влашту?мо  на  службу  з  великою
оплатою. Окрiм грошей,  кожному  партизану  щоденно  будемо  видавати  150
грамiв масла, 4 яйця i по одному кiлограму хлiба. Начальник полiцi? Блюм".
   - Га-га-га, - i Терешко так регоче, аж руками хапа?ться за розбухлий на
полiцайських харчах живiт.
   - Ти чого хихочеш?
   - А який же недоумок за чотири яйцi пiдставить свою  шкуру?  I  сам  не
знаю, як вiшати цю срамоту.
   Магазаник довго дивився на Терешка, а потiм присадив його:
   - Бiда головi, коли нею верховодить язик. Ти сховай  свiй  недомисел  у
такий закапелок, щоб i сам узавтра не знайшов. Почу? хтось тво? варнякання
- i аж захурчиш до гестапо в гостi. Там уже буде не до смiху.
   Веселощi змилися з мармизи полiцая, i вона затвердла, мов луб.
   - Чого ж одразу вмовк?
   - Та хiба ж я не знаю, кому що сказати? - видобува? Терешко
   -догiдливiсть пiдлизника. - I перед кимсь помовкую, бо тепер головне  -
день переднювати. А що пригледжу?те собi хутiрець, то хвалю. Це ма?тнiсть!
Взяти б ?? по старих  обмежках  у  вербовий  заплiт,  поставити  хоромини,
почистити запустiлий  садок,  привезти  вулики  -  i  живи  кумом  королю:
пасiчникуй та на юшку запро. шуй  гарних  гостей.  Я  вам,  коли  схочете,
заплiт, наче  вишиванку,  вишню,  -  аж  пiдстеля?ться  хитрун.  Магазаник
посмутнiв:
   - Це все добре, Терошку, аби це вiйна.
   - О! А вам чого сушити голову вiйною,  коли  нiмцi  вже  хваляться,  що
Москву забрали? Це нам, шуцполiцаям, гiрше, бо жандармський  мотовзвод  на
партизанiв ганя?, наче солоних зайцiв. Оце ж на тому  тижнi  так  довелося
тiкати, що мало п'ят не розгубi??i, зажурився Торешко, i зажурився хмiль у
ного вирлах.
   I хоч недалекий Терешко,  та  його  дзявориння  було  чи  не  останньою
краплиною, яка до решти розмила сумнiви Магазаника. Таки нема вже в  свiтi
сили,  що  перемогла  б  нiмецьке  вiйсько...  Бач,  воно  аж   на   Iндiю
нацiлилось!.. А що з нами буде потiм?
   Ох цi думки на драбинi. Магазанику вже й рибу ловити розхотiлось:  нiде
тепер не подiнешся вiд пекельного часу. Вiн ще раз поглянув  на  хутiрець,
на отаву,  що  почала  проростати  холоднечею,  зiтхнув.  Завчасу  б  сюди
перебратись. Так навiть старостi не дадуть тако? дармовизни. Тепер  тiльки
за душi надiляють землю.  Магазаник  кида?  погляд  у  далину,  де  тополi
вростають у небо i вечориться земля, прикида?: чи завидна йти  додому,  чи
дочекатися теменi - i прибитись до яко?сь спокусницi. Догнав не догнав, та
побiгти можна.
   - А прочитати вам, пане старосто,  оголошення  гебiтскомiсара,  -  хоче
якось пiддобритись Терешко i знову лiзе до планшетки.
   - Читай, коли ма?ш охоту.
   Полiцай вийма? зiм'ятий папiрець, прокашлю?ться, наморщу? лоба:
   "Параграф  перший.  Кожний  бургомайстр,  -  тобто  староста  села,   -
зобов'язаний заарештувати через мiсцеву полiцiю  та  передати  полiцi?  СД
кожну чоловiчу особу з чужо? мiсцевостi.
   Параграф другий. Всiм мiсцевим особам забороня?ться давати притулок  чи
переховувати чоловiчих осiб з чужих мiсцевостей.
   Параграф третiй. У кожному випадку, якщо виявиться, що  якась  чоловiча
особа перебува? без дозволу,  всю  сiм'ю,  що  да?  таким  притулок,  буде
покарано смертю.
   Параграф четвертий. Цю ж саме кару застосовано до того  бургомайстра  -
старости села, який не  послiду?  негайно  зобов'язанню  пункту  параграфа
один".
   - Утiшив, - насупився Магазаник.
   - Утiхи тут мало, - погодився Терешко, - та в головi цей папiрець треба
тримати, бо чужi чоловiчi особи в нас таки ?.
   - А де ?х тепер нема?
   - I це правда, - морщиться Терешко I лiзе рукою до потилицi,  а  згодом
вклоня?ться: - То й бувайте.
   - Куди ж ти? На дзвiницю?
   - Та пi - до сво?? лискухи. На вiдпочинок, бо ж через дурну голову  три
ночi поспiль не спав.
   До ставочка з лопатою  на  плечi  пiдiйшов  Стах  Артеменко.  Вiн  хоче
оминути старосту й полiцая, але  Магазаник,  щось  подумаиши,  вилазить  з
човна i зупиня? чоловiка:
   - Звiдки, Сташе?
   - Звiдки ж? Картоплю копав до змору.
   - Спою?
   - Та нi,  громадського  господарства,  -  зiтхнув  чоловiк.  У  зiницях
старости спалаху? пiдозра:
   - Слухай, а чому  тебе  червонi  не  взяли  до  армi??  Стах  здивовано
витрiщу?ться на старосту:
   - Хiба ж ви не зна?те?
   Магазаник недовiрливо дивиться на чоловiка?
   - Не знаю, а думаю рiзне.
   - Вольному воля, а спасенному рай.
   - Так чому?
   - А хто ж мене колись пусто-дурно в тюрягу впакував? - злiша?  Стах.  -
Ось за цю тюрму i не стало менi довiр'я. Ще ? запитання?
   - Тодi,  виходить,  ти  менi  навiть  повинен  дякувати  за  минуле,  -
заспокою?ться староста. - Хто зна?, де б ти домував тепер, аби не я?
   Стах щось буркнув, обернувся  i  швидко  пiшов  до  села.  Розсердився.
Тiльки чого б? Магазаник знову береться за вудочку, а в цей час на  дорозi
з'являються з лопатами й кошиками жiнки, що теж копали картоплю. Магазаник
байдуже погляда? на них, i негадано переляк i подив прошили  його.  Чи  не
привидiлось? Вiн клiпнув вiями раз i вдруге, кинув брови на середину чола,
та видиво не вiдiйшло - в гуртi з жiнками чогось iшла Марiя,  тримаючи  за
руку Оленку. Як i чого  вони  з'явилися  тут?  Староста  кида?  вудлище  i
швидко, не спускаючи погляду з Марi?, пряму? до жiнок.
   - Добрий вечiр вам.
   - Кому добрий, а нам нi, - обiзвався зсередини чийсь голос.
   -  Закiнчили  копати?  -  все  хоче  перехопити  очi  Марi?  i  нарештi
перехоплю? зеленi ножi презирства та зненавистi. Аж  моторошно  стало:  де
стiльки може взятися злоби в таких знадливих зiницях?
   Вiн зупинився край дороги, а  жiнки,  сторонячись  його,  мовчки  пiшли
полем, що вже вбиралося в осмерковi шати. Мав  колись  чоловiк  любощi,  а
тепер ма? тiльки ненависть.  У  препаскудному  настро?  вiн  пiдходить  до
човника, змоту? вудочку, хова? ?? в очерети,  кида?  в  торбину  коропа  й
шпарко мете у звечорiле село. Оце можна було б навiдатись до  Лаврiна,  та
хто зна?, що чека? в отiй хатi, з яко? в партизани подалися  близнюки.  Ще
нiс у нiс зустрiнешся з ними.
   Велике його село, та нема де подiти себе, сво? гризоти i чарiт, нема  з
ким притовкти ?х горiлкою чи любощами. Нiхто ранiше не мiг так  заспоко?ти
пою, як Басилина, що за останнi роки стала йому порадницею  i  одрадницею.
Але пiсля того вечора в лiсi вона сторониться його i теж пiд вiями  трима?
одну злiсть. Та пора вже iюро;iумi гис.я.
   У селi, хоч воно обляглося, Магазаник уже не вулицями,  а  городами  та
задвiрками скрада?ться до  кутка,  де  живе  Василина,  i  все  дума?,  як
власкавитись до не?. От зайде,  вклониться  ?й,  щиро  посмiхнеться,  кине
коропа на лаву i скаже:
   - Вибачай, Василино, коли й досi гнiва?шся за дурне слово. А я  прийшов
иа перепросини, бо дуже скучив за тобою, наче цiлий вiк не бачив.
   - У старiй грубi  чорти  палять?  -  насмiшкувато  поведе  зором  вона,
розпогодиться, заклекоче знабним смiхом, зашелестить спiдницями i гарячими
устами розтопить  сум'яття  i  тривоги...  I  чого  вiн  цi  уста  покинув
напризволяще?
   Уже  зовсiм  споночiло,  коли  Магазаник  увiйшов  на  сонне   подвiр'я
Василини. Не часто вiн сюди заглядав - Василина  бiльше  голубила  його  в
лiсах, якi любила в усi  пори  року,  навiть  коли  хуга  вибивала  з  них
квилiння i стогiн.  А  то  якось  у  березнi  знайшла  двох  зайченят,  що
замерзали в снiгу пiд кущем. У пазусi принесла ?х  до  лiсника,  кинула  у
запiчок, налила в черепок молока. I таки виходила ?х, а потiм випустила на
волю. Певне, коли нема  материнства,  то  до  всього  живого  прокида?ться
любов.
   Вiн тихо стукав у вiкно, як i перше стукав. Та нiму? хата i все довкола
не?. Ще сильнiше гупають пальцi по шибках, що мають осiнню печаль. А вiн i
тепер, навiть у пучках, чу? жадобу стрiчань. Ох, жiнки,  жiнки,  з  самого
пекла прихопили ви солодкий вогонь  знади.  Як  тiльки  не  караються  ним
чоловiки, караються, та не зарiкаються.
   Нарештi до вiкна припада? обведене переляком обличчя жiнки.
   - Хто там? - забився ?? голос у дрожi, i забились шибки у вiкнi.
   - Це я, Василино.
   - Чого вам, пане старосто, в таку пору? - нiби трохи вiдiйшла жiнка.
   - Пусти до хати.
   - Я вночi нiкого не пускаю.
   - Яка ж тепер нiч? Тiльки звечорiло.
   - Еге, звечорiло! Люди вже давно мають спочивання.
   - Ми довго через вiкно будемо говорити? - почина? сердитись, - Вiдчиняй
уже дверi.
   - Iдiть, пане старосто, додому, бо все одно до хати не впущу.
   - Пустиш! Бо дiло ?! - вже шаленi? Магазаник i б'? кулаком по рамi. - Я
тобi зараз i вiкна, i дворi рознесу.
   - _Цур тобi,  оглашеннику!  Як  тiльки  вiдкадитись  од  тебе...  Зараз
вiдчиню. - Василина бiжить до дверей, грюка?  ними,  а  далi,  на  порозi,
пильно придивля?ться ся до нього ?  почина?  совiстити:  -  Хоч  би  людей
посоромились. Ось на ваш гуркiт сусiди каганцi свiтять.
   - А що менi тво? сусiди? - У Магазаника одразу спадав гнiв, i вiн обома
руками тягнеться до жiнки, до ??  звабливого  повногруддя,  що  пiдворушу?
бiлу сорочку.
   Жiнка б'? його по руках i вiдступа? в сiни.
   - Чого вам?
   - Скучив за тобою, от нiби вiчнiсть не бачив. Василина чогось полегшено
зiтха? i, шелестячи спiдницею, заходить до хати.
   - Чого ж ти мовчиш?
   - Не вiриться, щоб ви могли за кимось скучити.
   - Коли ти поклала гнiв за якесь нерозумне слово,  то  вибачай,  -  хоче
пригорнути Василину, але вона вислиза? з його обiймiв i ста? ще жаданiшою.
   - Iдiть, Семене, додому, не дурiйте, - виправля?  з  оселi,  -  бо  вже
минулося наше.
   - Чого ж це минулося? - Магазаник ошелешено став посеред хати.
   - Отак, як i все мина?ться. Був колись чад, а тепер розвiявся.
   - Так, може, хоч повечерку?мо разом? Я ось добрячого коропа принiс.
   - I вечеряти не будем, - глянула на нього не очима, а колами теменi.  -
Вiдвечерялось наше.
   - Ти,  може,  приймака  чи  постояльца  прийняла?  То  так  i  кажи!  -
Гнiваючись, Магазаник виймав з кишенi свiчечку, засвiчу? ?? й  насторожено
придивля?ться до жiнки: що тепер намалювалось на ?? виду? Та  не  так  вiн
бачить обличчя, як хвилi волосся, що погойдувалось навколо жiночого стану;
нi в кого вiн не бачив тако?  розкошi,  яка  мала  кольори  i  золото?,  i
пiзньо?  осенi.  I  чого  вiн  знову  потягнувся  до  не?,   як   давнього
петрiвчанського вечора? Отак, може, любощi, перегораючи, i знаходять  свiй
пiзпiй берег, сво? коси,  де  повiнню  гуляють  розма?тi  осiннi  барви  й
пробива?ться дух материнки. Материнки! А як ?й хотiлось стати матiр'ю,  та
вiн, певне, колись спасався колиски бiльше, анiж домовини... Ось вдивляйся
в жiночi принади i думай щось недодумане, бо ж i тво?  роки  вже  вчувають
свою межу... От на яких тiльки  вагах  зважити  все?..  Але,  зрештою,  чи
потрiбнi ваги в твою осiнь? Та ще в таку страшну осiнь?..
   - Не вкручуйте в мене очi, як шурупи, - невдоволено сказала Василина  i
погасила трепетний вогник свiчечки.
   Магазаник стрепенувся, зяавив негаданi сентименти,  зчавив  душу  i  не
знайшов у нiй путящого слова.
   - То ма?ш приймака чи перелюбця?
   - Не мелiть, Семене, дурниць, не перекидайте сво? грiхи на iнших.  -  I
насмiшка проклюнулась у словi: - Прийшли до мене, бо, мабуть, геиер нiкому
старосту добрим здоров'ям навiстити.
   - Чого ти менi цим старостою в очi цвiка?ш? Невже забула все,  що  було
мiж нами?
   У голосi Василиниозвалось глибоке обурення:
   - А що в нас було, крiм чаду i срамоти? Хiба  ж  ви  хоч  трохи  любили
мене? Тiльки груди щоразу нiвечили мо?, - торкнулась руками до сорочки,  -
Iдiть!
   - Пiду,  не  зсипай  так  скоро,  хоч  i  оприкнiв  тобi,  -  спалахнув
Магазаник. - Ще гляну, що на другiй половинi хати робиться.
   - Там тiльки городина та квашенина.
   - А коли приймак?
   - Прийдете вдень - i обдивитесь хату.
   Жiнка не може заховати тривогу, а староста насочу?ться пiдозрою:  що  ж
вона прихову? вiд нього? Ох цей вiдьомський рiдi Кого вiн тiльки не дурив,
починаючи з Адама?
   - То показуй другу половину.
   - Квашених огiркiв та помiдорiв не бачили? ' - Побачим, побачим, якi  в
тебе помiдори.
   - Ще курей переховую в солом'янику.
   - В солом'янику? Це ж чого вони тако? шаноби зажили?
   - Щоб гицелi не добрались до них.
   I несподiвано десь, чи не з горища, почувся  довгий  стогiн.  Магазаник
здригнувся, спрожогу вихопив з кишенi  пiстоля,  а  господиня  вклякла  на
мiсцi.
   - Хто там у тебе?! Хто?! Василина затремтiла:
   - Нiкого нема.
   - Не бреши хоч тепер! Признавайся! Ану, ходiмо в сiни.
   - Не треба, Семене, - благання низинно озвалося у ?? голосi... - Ось  я
краще вечерю зготую.
   - Бач, коли про вечерю згадала! - шаленi? Магазаник. - Тепер обiйдемось
без не?. Хто в тебе? Комiсар, партизан?
   - Хiба я знаю?
   - А хто тобi пiдсунув його?
   - Сам уночi городами приповз. Вiн тяжко поранений у руку i груди.
   - У груди? Ось заберем його в лiкарню, а там уже розберуться.
   - Ой, не треба, Семене! Благаю тебе, не треба! - заплакала  Василина  i
руками, i станом припала до нього.
   - Так що ти хочеш? Щоб тво? сусiди тицьнули на мене i я  за  когось  на
шибеницi гойдався? - Вiн вiдштовхнув жiнку, швидко вийшов  у  сiни,  знову
засвiтив свiчку i наказав Василинi: - Лiзь перша.
   - Одумайся, Семене. Нащо тобi цей грiх?
   - Лiзь!
   Голосячи,  витираючи  хустиною  сльози,  жiнка  почала  пiдiйматися  на
горище. На горiшнiх щаблях зупинилася:
   - Схаменися, Семене. Не полюй за  чи?юсь  душею,  коли  й  твою  можуть
уполювати.
   - Розумною ти  дуже  стала,  -  пiдсвiчу?  i  просвiчу?  ??  голi  ноги
свiчечкою. - От через тебе i не стало б мо?? душi.
   - Кому вона, гидомирна, потрiбна,  -  схлипу?  жiнка,  пiдiйма?ться  на
горище i вже комусь несе сво? сльози й голосiння: -  Прости  мене,  людино
добра, що не зарятувала тебе... Прощай i прости... Прощай i прости...
   Магазаник почув чийсь тихий заспокiйливий голос i, щулячись,  вилiз  на
горище, яке все перехитувалось у нерiвному  свiтлi  восково?  свiчечки.  I
краще б вiн  не  бачив  того,  що  побачив,  бо  ?iрвердла  страху  одразу
вбуравилися в його мозок, в нутро, а страшнi дiя минулi  роки  глянули  на
нього очима пораненого, який лежав, Дiййстивши руки на грудях.
   - Невже так мiг перемiститися час?! З хуртовини вiсiмнадцятого  нагишов
зимовий день, коли державна варта вiшала  молодого  командира,  що  мав  i
гарне прiзвище, i такi очi, якi, напевне, й  у  снах  не  забуваються.  I,
йдучи на страту, вони ясно  посмiхалися  людям,  наче  й  не  журилися  за
життям. I ось тепер, через двадцять три роки, на Магазаника знову  дивився
Човняр, нiби вiн i не попрощався з бiлим свiтом.
   - Ти хто?! - скрикнув вiн.
   I тi?ю самою, знайомою з  вiсiмнадцятого  року  посмiшкою  перекреслив,
розiтнув його поранений.
   - Людина! А ти хто? Правнук Iуди? Чи пiдпомагач  смертi?..  Не  плачте,
тiтко Василино. Хай вiн, грiшний, плаче,  що  не  людиною,  а  фашистським
прислужником став.
   I тодi жiнка почала клясти Магазаника:
   - Будь ти проклятий навiки, чорте зi свiчечкою! Щоб тво? готi  i  ранку
не дочекалися! Щоб тобi прийшла  вiдплата,  як  ка|?юзi!  Щоб  мо?  сльози
прибили тебе!
   Магазаник одмага?ться рукою вiд прокльонiв  i,  вже  недопиуючись,  хто
вiн: командир, комiсар чи партизан, хрипко запитав:
   - Як тво? прiзвище? - I застиг у нелюдськiй напрузi.
   - Човняр, - насмiшкувато вiдповiв поранений,  що  горiв  чи  догорав  у
хворобливих рум'янцях.
   Магазанику  забракло  повiтря,  вiн  заточився  од  жаху,   вiд   коюсь
вiдмахнувся, намацав ногою драбину i швидко почав спускатися з горища.
   Господи, невже це може бути? Невже отак можуть зiйтися  роки?  I  невже
вiн мусить пiд корiнь пiдтинати чийсь рiд? Невже вiн i тепер мусить  стати
пiдпомагачем смертi?.. I  чого  йому  було  приходити  до  цi??  павiжено?
мантачi?ицi? Краще б телембасився до Лаврiпа i  його  мертвого  золота.  А
може, вiн нiкому не скаже, що побачив отут? Отак i зробить, якщо нiхто  не
присочив його у Васплиии.
   Вирiшивши це, Магазаник на якусь хвильку вiдчув полегшення, витер пiт з
чола i скрадливо вийшов з оселi, бодай би нiколи не знав ??.
   У сусiднiй хатi просвiчу?ться вогник. Чи не почув хтось ?хнi розмови па
горищi? Прислухаючись, пiдiйшов до плота, над яким ремствувало темне листя
вишняка. Наче нiкого нема. Ще постоявши бiля плота, повернув до  ворiт  i,
як стiй, зупинився: за ворiтьми насупроти нього з гвинтiвкою в руках стояв
якийсь чоловiк.
   - Хто це?! - скрикнув, сахаючись убiк. Чоловiк ворухнувся, засмiявся:
   - Не впiзнали, пане старосто? Це я, Терешко. Стою собi  коло  ворiт,  а
прислухаюсь до хати, до яко? маю пiдозру. Що  там  у  Василини  на  горищi
робиться?
   Знову свердла страху проткнули Магазаника, а мозок заборсався, неначе в
пастцi.  Отак  i  приходить  неминуче:  не  ти  когось,  то  хтось   тебе.
Стискаючись од безвиходi й холоду, сказав чужим голосом:
   - У Василини на горищi лежить ваша здобич. Терешко стрепенувся:
   - Партизан?
   - Це вже самi дiзнавайтесь.
   - То я зараз!.. - Полiцай, наче ошпарений, крутнувся i побiг за  сво?ми
пiдбiчниками.
   I, вже звернувши на другу вулицю, Магазаник  тоскно  подумав:  "А  чого
було не сказати, що то приймак Василини, i пiти а  Тiщешком  пиячити,  щоб
залити йому мiзки?"
   Та вже було пiзно. Торги iз совiстю закiнчено. Страх починав ?х,  страх
i-закiнчив. Яка це пекельна скла. Господи, якби кожна було  заново  почати
життя!
   У тишi Магазаник чув, як гупав чобiтьми Терешко, а  перед  собою  бачив
очi пораненого, i завiянi човни на подвiр'? старого Човняра, i отой човник
на хутiрському  ставку,_  де  завжди  перечища?ться  вода.  Та  не  завжди
перечища?ться наша дута. Ох, не завжди...



   XXII

   Коли на осiнь повернуло, то й ранок, немов дитя, не поспiшав вивинутись
iз пелюшок туману.
   Сто?ть Лаврiн Гримич бiля розрадисто? яблунi, що нависав рад криницею i
тином, вдивля?ться журним поглядом в оту жовту латку неба, за якою ча?ться
печать сонця, i гадки не ма?, що до .хати треба принести води. Ще на лицях
Лаврiна веснянками гуляв лiто, а  в  чуб  уже  забрела  осiнь:  як  почали
чужинцi полювати  за  ?хнiми  синами,  то  й  присипала  приморозь  голову
чоловiка. Он i з Яринкою бозна-що ско?лось: стала у мiстi за шинквас i  не
журиться. Хто б мiг сподiватись на таке неподобство? А опрiч цього,  ще  й
Лаврiн  почав  був  iз  чимсь  критись  од  жiнки.   Вкрадеться   удосвiта
розкопувати могилу, а ?жi паку? повнiсiньку торбу.
   - Це ж для кого, чоловiче? - нарештi почала присiкуватись Олена.
   - Для себе, - неохоче  пробурмотить  Лаврiн,  а  обличчя  його  Вiдразу
пiдкисне: мовляв, найшла про що говорити. ' ; - Щось ти нiколи стiльки  не
?в.
   - Вiйна широкий ма? рот, - стулить золото вiй i невдоводепо  видибав  з
хати, забряжчить у сiпях сво?м причандаллям та й  хватопеком  до  дiвочого
броду, до тi?? могили, що, як смуток, сивiв в степах.
   Дiвочий брiд в дiвочим, а чи не заходить Лаврiн до яко?сь удовицi?  Хоч
i рудий, i довгов'язий, i не дуже  говiркий  ??  чоловiк,  та  жiнка  щось
знаходять у ньому. Тiльки що?
   - Цибулю,  -  знизував  на  це  плечима  Лаврiн,  -який  мав  справжнiй
городницький талант. - I сiяну, i димку.
   Нi, щось таки дi?ться з ?? чоловiком: уже двiчi й ночувати не  приходив
додому.
   - Забарився, то в степу бiля могили переночував, щоб якийсь ?рупожер iз
переляку не стрельнув.
   Воно, може, й так, а може,  й  не  так!  I  коли  нещодавно  Лаврiн  до
опiвнiчно? години не повернувся до  хати,  Олена,  торопiючи  вiд  страху,
пiшла в степ до тi?? могили, яку розкопував ?? чоловiк.
   Задвiрками та городами вона вибралася в тиху  зажуру  похило?  отави  i
верб, що стояли над бродом, як жiнки у прощаннi, i плакали теж, мов жiнки.
А може, вони й були колись жiнками? З дiвочо?  вроди  виросла  калiна,  то
могла i верба зрости з материнського болю... Синимо?, синочки, де  ви?  Чи
на землi, чи в землi?
   Плачуть похилi верби, мовчки плачуть,  немов  матерi,  i  мовчки  плаче
матiр, як исрба, хоча ?й iнколи й здавалось,  що  йде  вона  не  стежинами
болю, а стежинами сну. Обiрветься вiн- i все змiниться в  свiтi:  з  лiсiв
примчать ?? горбоноси красени, зi  старостi  вийдуть  цi  верби  i  мiсяць
накине ?м, як дiвчатам, на  плечi  хустки  блакитного  шовку,  та  й  вона
помолодша? пiд цвiтом молодих очей, пiд вечiрнiм закоханим вуркотiнням, що
ма? прийти до ?? синiв.
   Десь за  рiчкою  гримнув  пострiл,  несамовито  хальтнув  чийсь  голос.
Полiца?! З яко? нори ви повилазили, бузувiри й недовiрки, i чого вас  отак
потягнуло на кров людську, на життя людське?
   Ось i дiвочий брiд дихнув прохолодою, сонно зашемрав стрiлами  очеретiв
i шаблями татарського зiлля, а вода  обiзвалася  схлипом;  ось  i  колишня
сторожова могила заiмлилася. I лячно-лячно  стало  жiнцi  в  пустоширокому
степу, над яким самотiв  обведений  золотавою  вогкiстю  мiсяць;  вiн  уже
обникав усе небо i спускався з нього в свiй сон чи спочинок,  якого  тепер
не мали люди.
   Пiдiйшовши  до  заросло?  полином  могили,  Олена  зупинилася  i   тихо
покликала:
   - _Лаврiне, де ти?
   Але нiхто не обiзвався. Нi на  могилi,  нi  в  ??  розкопанiй  серединi
чоловiка не було, тiльки лопата, ломик, довгий чудернацький нiж,  молоток,
скребачка, скальпель i кругла щiтка лежали на  сухiй  трушеницi,  що  мала
вiдбиток людини.
   - Лаврiне! - скрикнула в розпачi, а свiт  темно  заверетенився  довкола
не?. Гострi жалi лезами безнадi? пронизували жiнку, i в тiло ввiйшло  таке
нездужання, що вона простягнула  руки  до  степового  марева  i  впала  на
могилу. Нiколи Олена не плакала за сво?м чоловiком,  а  це  не  витримала.
Безсовiсний, у таку тяжку годину кинути жiнку напризволяще, а сам десь  на
гульки! Завтра ж покине прояву - хай йому i  городня  цибуля,  i  могильне
золото, а вона перейде жити до матерi.
   I навiть тепер Олена не дуже лаяла, не проклинала свого Лаврiна, а  всi
найгiршi слова посилала на голову невiдомiй окаянницi, яка зумiла  звадити
?? довiрливого чоловiка, бо вiн такий, що i в  спокiйну  годину  лiнувався
примiрятися до вiдьомського кодла. Зда?ться,  навiть  до  не?,  коли  вона
дiвувала, не дуже придивлявся. Бувало, причовпить до ??  садочка,  нависне
над нею гарячими вусищами i мовчить, як гриб у травi, - чи  то  думки,  чи
золото вусiв виважу?. Стовп iз очима, та й годi.
   I не витрима? вона:
   - Чого ти мовчиш, Лаврiне?
   - А я зорi лiчу, - посмiхнеться  лагiдно-лагiдно  i  пiдведе  голову  в
небо.
   - Хтось лiчить грошi, а ти зорi?
   - Кожному сво?, -  бережно  прикрилить  руками  ??  плечi  та  й  эяову
мовчигь. Ото буде комусь iз таким нудьги на ввесь вiк. Тодi вона i в думцi
не мала, що вiддасться за Лаврiна.
   А час минав. Вiдскрипiла возами  осiнь,  на  санях  вiд'?хала  зима,  i
вербовим човником до ?хнiх бродiи прiюилась носпа.  З  весною,  одваджуючи
хлопцiв, до не? щовечора почав приходити Лаврiн. I треба  було  б  нагнати
його, та чогось жаль було зобидити мовчуна, то й вистоювала в  садочку  до
запiвнiчно? години, пiдсмiюючись над ним i дивуючись iз  себе:  гарне  ма?
дiвування.
   Одного вечора, коли  саме  зацвiли  сади,  зiрвався  шалений  вiтер,  i
вишневий цвiт, накупаний мiсячним морехом, закружляв навколо них.
   - Заметiль, - прошепотiв Лаврiн i вперше несмiло пригорнув ??.
   - Яка заметiль?  -  хотiла  вивiльнитись  з  його  обiймiв,  та  чогось
застигла, мов заворожена.
   - Заметiль вишневого цвiту.
   - Як ти гарно сказав! - здивувалася вона. - Неначе по писаному.
   - Я ще й краще можу сказати, - чогось глухо пробурмотiв Лаврiн. - Е?  -
не повiрила вона.
   - Справдi можу.
   -  То  скажи,  Лаврiне,  -  завмерла  в  його  обiймах.  Треба  було  б
вiдштовхнути його, та де й подiлася сила в розiмлiлих руках.
   I тодi, увесь обсипаний вишневим цвiтом, вiн нахилився до
   ?? вуст, торкнувся ?х i тихо пробурмотiв:
   - Виходь за мене, Олено, бо не можу бiльше дивитися, як ото  коло  тебе
iншi дурнi крутяться. То, щоб не лiчив комусь ребра, виходь.
   Вона хотiла вiджартуватися, як не раз вiджартовувалась од паруботи, але
раптом вiдчула, що десь подiлись у не? i жарти, I голос, а щось  полохливе
i солодке хвилями почало  затоплювати  '  ??.  Чи  не  заметiль  вишневого
цвiту?..
   Тепер уже Лаврiн запитав ??, як не раз вона питала його:
   - Чого ж ти мовчиш?
   Вона тiльки зiтхнула, не знаючи, що робиться з нею i що  робити  ?й,  а
вiн рукою полiз до ?? грудей, яких вона соромилась, бо великi були.
   Сором i страх охопили ??. Невже отак i приходить судьба?
   - Якi в тебе груди гарнi, - провуркотiв Лаврiн i поцiлував впадинку мiж
ними. - I вся ти дуже славна. Нi в кого нема отако? знади.
   Певне, це доконало ??. Не на дiвочивчись, вона вже ставала його.
   - Лаврiне, рiдний... мiй... - прожебонiла в довiрi за сво? дiвоцтво, за
всi сво? днi, що минули, що прийдуть.
   Тодi парубок випростався, мiцно пригорнув ?? i прошепотiв у вухо:
   - Ще раз скажи це.
   Вона вивинулась з його обiймiв.
   - Що, Лаврiно, сказати?
   - Що я рiдний... твiй. Це так гарно.
   - Рiдний, мiй... Правда ж, мiй? - I  вперше  довiрливо  прихилилась  до
парубочих грудей. I де вiн узявся на ?? голову, i до взялася ота  заметiль
вишневого цвiту?..
   Господи, чого ж я не проклинаю оту заметiль, i Лаврiна, i  отi  паршивi
золотi вуса, в якi й досi не заходила осiнь? Iдол ти,  iдол,  та  й  бiльш
нiчого. Хоч би дiтей посоромився.
   Згадавши близнят, Ярипку, ще ревнiше  затужила  жiнка,  забуваючи  грiх
чоловiка. Та згодом вiд броду вона почула тупiт копит. Витираючi?  хусткою
обличчя, Олена пiдвелася й побачила, що до могили наближався вершник. Кого
це по ночах морду? в степу? Чи не полiцiю? I яке ж було ??  здивування  та
обурення, коли вона впiзнала свого  Лаврiна.  Бач,  ?де  вiд  полюбовницi,
смалить люльку, ще й курника? щось пiд нiс. Злiсть одразу висушила  жiночi
сльози. I коли кiнь наблизився до могили, Олена, як саме  лихо,  зiрвалася
на ноги.
   - То де ти, грiховоднику, отак час убива?ш?! Тiльки не бреши менi!
   - Олено?! Та не може бути?! - вражено витрiщився Лаврiн,  нiби  вона  з
помелом була, а далi тихо засмiявся, вийняв з рота бiсову люльку й  скочив
з коня.
   - Так весело в тi?? лахмiтницi було? - ста? насупроти  чоловiка,  ладна
видряпати з нього очi.
   - Почекай, почекай, не торохти,  як  сiчкарня.  У  яко?  лахмiтницi?  -
диву?ться чоловiк.
   - У тi??, з якою ночу?ш, краще б ти в цiй могилi ночував.
   - Тю на тебе, несамовита, - не розсердився, а добряче-добряче  витрусив
з-пiд iдольських вусищ смiх i краплини мiсяця. - От кiно на старостi лiт.
   - Па старостi, на старостi! - перекривила Олена. - А де ж ти молодику?ш
у запiвнiчну годину?
   - Всi ви, баби, одним миром мазанi, - безнадiйно махпув рукою  чоловiк.
- Це ж треба з-за дурних ревнощiв глупо?  ночi  прителющитись  у  степ.  I
кроволюбiв не побоялася!
   - Не забивай менi баки тими кроволюбами! Кажи, де був! Чого мовчиш?
   Не все й  жiнцi  можна  казати,  -  пiдсмiюючись,  розважливо  вiдповiв
Лаврiн.
   - Тодi приводь свою задрипу не тiльки для спання, а  й  дориботи,  -  i
Олена крутнулася од чоловiка, щоб гайнути в село.
   - Та вгамуйся, нарештi! Чого так роз'юшилась? - Лаврiн стистнув жiнчину
руку.
   - Як не скажеш, де був, то тiльки й бачив мене! - пашiла вiд гнiву, а в
очах замiсть звабливого оксамиту металися оси.
   - Та скажу, забiсована, - здвигнув  плечем.  -  Невже,  справдi,  дурнi
ревнощi потьмарi?ли твою розумну  макiтру?  -  i  знову  посмiхнувся  тi?ю
посмiшкою, що так непоко?ла жiноцтво. Бабодур, та й годi.
   - Кажи, не тягни!
   Так був я оце в болотах. Бачиш, як задрипався?
   У болотах? Чого тебе туди нечистi носили? Там же могил нема!
   - ?сти носив пораненим.
   - Пораненим? - I  жiнка  почула,  що  з  не?  почав  облiтати  гнiв,  а
натомiсть прокинулось до когось, i навiть до Лаврiна,  спiвчуття.  Чого  ж
вони в болотах?
   - Пожди трохи. Зiновiя Сагайдака зна?ш?
   - Чому ж не знаю, коли нашi сини в нього. Ось вiн i знайшов  у  болотах
безпечне мiсце для поранених.
   - Так ти теж iз  Сагайдаком  зна?шся?  -  вже  почина?  догадуватись  i
бо?ться свого здогаду.
   - Виходить, знаюся.
   - То ти, Лаврiне, теж  партизан?!  -  скрикнула  Олена.  Хiба  ж  можна
подумати, щоб такий собi сумирний чоловiк став партизаном?
   - Партизан чи не партизан, а щось таке ?,  -  i  посмiшка  заграла  пiд
вусами чоловiка. - Тепер, може, зав'яжеш у вузлик сво? ревнощi?
   - Ой Лаврiне, Лаврiне, нащо тобi це партизанство? Хай уже дiти там... -
Олена ступила крок, охопила руками чоловiка i знову Iваплакала. - Може  б,
поки не пiзно, вiдступився вiд Сагайдака.
   - За кого ж ти мене ма?ш? - розсердився чоловiк. - Хочеш, мов у  дуплi,
жити? Не такий тепер час!
   А коли вже так сказав Лаврiн, то нiяким трибом не пересилити його.
   - Це я з переляку, Лаврiне, - i вона витерла  сльози,  вже  гоочись  до
сво?? друго? судьби. - Так оце i за тобою можуть полювати.
   - Як дiзнаються, то можуть.  Тепер  подорожча?  i  моя  цибуля,  i  моя
голова, - посмiхнувся Лаврiн. Було б чому посмiхатися.
   - Oй чоловiче,  чоловiче,  -  припала  до  iiого  грудей,  уже  плачучи
серединою.
   Лаврш .заспокiйливо поклав ?й руку на толоку.
   - Та не квась душу, Олено. У цiй хуртовинi й  ми  повиннi  знайти  сво?
мiсце.
   - Я ж думала, що в партизани однi верховоди йдуть.
   - Таке життя, жiнко.
   - Iдоле ти...  Iдоле!  -  не  знайшла  що  кращого  сказати.  -  Завжди
пiдманював мене.
   - Тiльки один раз було такого, - добряче примружився Лаврiн.
   - Коли ж це?
   - Коли була заметiль вишневого цвiту.
   - Чи ж була вона? Збiгли года, наче вода, та й до вiйни прибились...
   Згадавши все це, Олена виходить з хати i  пряму?  до  криницi,  де,  як
вритий, сто?ть ?? чоловiк.
   - Ти й досi не набрав води?
   - А в тебе щось горить? - Лаврiн  почина?  витягати  затоплену  ключку,
далi здiйма? з не? вiдро, в якому плава? двiйко червонобоких яблук. Щороку
до само? зими вiн витягу? ?х з криницi, а чи тепер доживе до зими? I  жаль
йому стало сво?х прийдешнiх днiв,  у  якi  заглядав  i  заглядати  боявся.
Вийшли б iз  них  його  сини,  донька,  то  й  не  треба  бiльшого  щастя.
Розхлюпуючи воду, вiн пряму? до хати, а за ним, наче тiнь,  iде  Олена.  I
жiнку славну вiн ма?, дарма що любить погарикати i донедавна любила  грати
очима, бо таки було чим грати.
   Вiн поглянув на гнiздо лелек, що вершило хату,  зiтхнув:  вiдлетiли  до
весни птахи, вiдлетiли i його лелечата. Коли б тiльки до весни...
   - Сьогоднi не йдеш до дiвочого броду? - уже в хатi запитала Олена.
   Лаврiн наморщив чоло.
   - I пiшов би, та з бiсовим Магазаником треба зустрiтися.
   - Виклика? вiн тебе?
   - Нi.
   - То чого тобi?
   - Будеш багато знати - швидко постарi?ш.
   - Хто ж старить жiнку, як не роки i чоловiк? Говори вже.
   - Оце ж  гицелi,  полiца?  значить,  схопили  пораненого  командира,  у
Василини на горищi знайшли. То треба  якось  пiдбити  Магазаника,  щоб  не
квапився везти його в крайс. А як поткнутись iз таким дiлом до дiдька? I з
чого починати мову й розмову?
   Олена задумалась, пiдперла рукою голову, постарiшала.
   - А може, Лаврнпе, вiзьмеш якогось могильного  таляра  чи  пiвталяра  i
пiдеш до Магазацика по сiль - вiн  же  нишком  крамарю?  нею.  Прицiнишся,
потиргу?шся, а далi видно буде.
   - I то правда, - Лаврiн здивовано глянув на жiнку, хмикнув i  полiз  до
скринi, де ждали свого часу його скарби. Ось вiн розгорнув бiлу пiлочку, i
на його руцi блиснула щирим золотим вузькоока княжна чи королiвна, яку  не
постарили й вiки. Це ж треба стiльки рокiв копирсатися в могилах i  тiльки
тепер, у вiйну, знайти ось таку красу.
   - Ти ж не здумай понести ?? Магазапику, бо не вiдчепиться вiд  тебе,  -
остерiга? Олена, придивляючись до жiночо? вроди...
   Примкнувши вi?, сто?ть у задумi осiннiй  ранок,  прислуха?ться,  як  на
городах шерехтять постарiлi соняхи i макiвки, як у садах  гупають  яблука,
як на рiчцi i луках тривожиться перелiтна птиця. Але що тепер  та  пташина
тривога супроти людсько??! Хiба для того батьки викохували дiтей, щоб вони
снопами лежали на полях чи стiкали сльозою  i  кров'ю  в  катiвнях?  I  як
земля, що родить святий хлiб,  жiночу  привабу,  красну  яблуню,  золотого
соняха, може породити таких людожерiв, як Гiтлер?
   Отак думаючи про сво? i  чужi  болi,  Лаврiн  i  доходить  до  подвiр'я
Магазаника, на яке старечими гiлками перевиса? з огороду волоський  горiх.
Кажуть, що йому двiстi рокiв, а й зараз  вiн  дотрушу?  на  землю  останнi
плоди.
   Ще не встиг Лаврiн торкнутися хвiртки, як на подвiр'? завищали дроти, а
на них клубками шерстi i лютi закрутились оскаженiлi ярчуки, отi, про яких
кажуть, що вони й чорта скалiчать i вiдьму задавлять.  Та  не  ловлять,  а
стережуть  чорта  цi  вовкодави.  З  хати  вийшов  скуйовджений,  похмурий
господар, глянув на Лаврiна - подобрiшав.
   - От кого не чекав, так не чекав!
   - Бо де вже вам до нас за начальством. Магазаник скривився:
   - Ет, помовч, не печи тим начальством. Щось ма?ш до мене?
   - Та, виходить, маю.
   - Тодi заходь, - староста нагримав на ярчукiв, а вони неохоче потягли в
новi цюпи вищання  дротiв,  накостричену  шерсть  i  лють.  -  Як  у  тебе
часник-цибуля?
   - Зародили, та вам ?х, певне, не треба на торг.
   - Тепер не треба, -  аж  нiби  посмутнiв  Магазаник,  згадуючи  колишнi
торги.
   В оселi Магазаник кинувся до печi, до мисника й почав вергати  на  стiл
страви та напо?.
   Лаврiн диву?ться, здогаду?ться, чого так заметушився  пан  староста,  i
мовчки впiвока стежить за ним.
   - Сiдай, чоловiче, потрапезу?мо, перехилимо  по  чару?шнi,  -  розтягу?
доброзичливо уста. - У мене горiлка варена з хмелем.
   - Оце зранку пити?
   - Коли ?? тепер не п'ють? Тяжке врем'я настало, -  староста  сiпа?  пiд
строгими i зажуреними богами, що зайняли двi стiни.
   - Невже i для вас тяжке врем`яскидас Лаврин кирейчину.
   - I для мене, - чарку?ться Магазаник i одним чирком вихиля?  сивуху.  -
Краще б я в Сибiр твiй часник возив, анiж маю чужiй властi годити.
   - Це теж правда, - вiрить i не вiрить Лаврiп, а сам дума? собi: от нiби
за одним столом сидимо, а живемо па двох краях свiту.
   - То ще тебе до мене привело?
   - Сiль. Хотiв би замiняти на часник-цибулю чи купити за марки.
   - Чого ж за марки? -  ще  чарку?ться  Магазаник.  -  На  тебе,  кажуть,
золотий дощ обвалився?
   - Так золото - за сiль? - удавало диву?ться Лаврiн.
   - А знайшов щось?
   - Хто шука?, то iнколи знаходить, - знехотя вiдповiдав Лаврiи.
   - Хоч покажи, - вибиваються печатi пожадливостi на обличчi Магазаника.
   - Прийдете до мене, покажу, - i не витриму?, щоб не похвалитись. - Таку
княжну чи королiвну викопав, що ?й тiльки в музеях красуватись.
   - I золоту чи глиняну?
   - Щирозлоту.
   - Пофортунило тобi, Лаврiне. Що ж ти хочеш за царiвну?
   - Хiба ж краса прода?ться?
   - I красу за грошi беруть, - нахабнувато посмiхнувся Магазапик.
   - Не красу, а розпутство, - насупився Лаврiн.
   - Що ж ти з цi?ю королiвною будеш робити?
   - Дочекаюся наших, то й здам до музею. Тепер нахмурився староста:
   - Чи ж дочека?шся, Лаврiне, коли вже Москва у нiмцiв?
   - Хвалилася вiвця, що в не? хвiст, як у жеребця, -  презирство  заграло
на устах i на всьому ластовиннi Лаврiна. -  То  ви  даремно  на  староство
вискочили, тяжче буде зiскакувати з нього.
   Магазаник розгнiвався:
   - Ти мене вчити прийшов?
   - Нi, купити солi, - спокiйнiсiнько вiдказав Ласрiп.
   - Гарний покупець.  А,  окрiм  королiвни,  ти  якихось  побрязкачiв  не
викопав?
   - I ?х трохи знайшов: пару  золотих,  прикрас  iз  сонцем,  що  звуться
по-вченому фаларами, i  кiлька  кругленьких,  -  Лаврiн  вийняв  з  кишенi
потертий ремiнний гаманець, подлубався в ньому  i  кинув  па  стiл  золоту
монету з кучерявою головою якогось прадавнього царя.
   Магазаник бережно бере золото, придивля?ться до нього, виважу? в  руцi,
потiм б'? ним об стiл, щоб по дзвону розпiзнати, чи не сфальшоване воно.
   - Цього царя на всi зуби вистачило б. Що тобi за нього дати?
   - Нe прода?ться.
   - А ти подумай, чоловiче, - неспокiйними пальцями обмацу? голову царя.
   Лаврiн гостро глянув на старосту i пропiк його несподiваним словом.
   - Берiть цього царя, а  вiддайте  селу  червоного  командира,  якого  у
Василини знайшли.
   Магазаника одразу засудомило,  монета  випала  з  руки,  покотилась  по
столу. Вiн накрив золото долонею i вiдсмикнув ??, начеб за цей  час  метал
став гарячим.
   - Ти що? Теж кинувся у полiтику? - запитав  так  само,  як  питав  дiда
Гордiя.
   - Коли рятувати людей - полiтика, то i я  за  полiтику,  -  не  спуска?
Лаврiн очей iз старости.
   - Нащо тобi цей командир?
   - Живе ма? жити. Хай його  вилiкують  люди,  -  i  тицьнув  пальцем  на
монету. - У мене ще ? оце мертве золото, вiзьмiть його, а  зарятуйте  живу
душу.
   Староста понуро глянув на нежданого гостя.
   - Не жартуй, Лаврiне, з недолею, коли ма?ш сяку-таку долю. I Лаврiн, не
змигнувши, теж перейшов на "ти".
   - А ти, Семене, теж подумай про головне: не пiдмiни сво?? долi на чужу.
Тодi вже нiщо не вряту? тебе. Рiзнi ти мав нетрудженi грошi, понахапав  ?х
по рiзних торгах, а долею не торгуй! Кажуть: утекти вiд себе не можна. Але
тепер такий час, що тобi  треба  утекти  вiд  себе,  вилузатись  iз  шкури
перекинчика.
   - Ти хто такий?! - Хмiль вилетiв з голови старости, i вiн  ^в  острахом
поглянув на Лаврiна. - Хто ти такий?
   - Людина, - якось дивовижно посмiхнувся гiсть, а  далi  запитав:  -  То
вiддаси людям червоного командира? Я вже пе можу - вiп у  полiца?в.  А  ти
вихопи його звiдти.
   - Не можу...
   - Тепер i через не можу треба йти.  Це  коли  твоя  совiсть  навiки  не
заснула.
   Староста здавив очi i губи, а потiм рубонув:
   _Так за це, коли я скажу хоч слово, - не дiйти тобi до твого
   броду.
   Лаврин знову посмiхнувся, гордо пiдвiвся з-за столу:
   - Нe лякай мене смертю. По-рiзному вмирають птиця i звiр... Та й  iдучи
на чужу голову, думай про свою. I не раджу тобi потикатись на наш брiд.  А
чого? То, певне, сам догаду?шся. - I вiн строго, неквапно вийшов з  оселi,
ще й дверима хряпнув.
   I тодi страшна думка забрела в голову старости; коли  навiть  такi,  як
Лаврiн, вкинулись у полiтику, то скоро настане судний день i над Гiтлером,
дарма що вiн уже на Iндiю нацiлився.



   XXIII

   Ох i день сьогоднi видався, I бодай вiн у  вiковiчнi  нетрi  та  болота
пiшов!
   Не встиг Магазаник спровадити Лаврiна, як до ворiт нечистi  притетюрили
бричку з крайсагрономом Гаври?лом Рогинею. Цей нена?да поки "умгу"  скаже,
пiвкабана з ратицями з'?сть, - напевне, в нього з живота випало дно. I сам
дiдько  не  розбере,  чим  диха?  чоловiк,  якого   Безбородько   зве   то
мумi?знавцем, то латинником.
   Ось вiн, високий, засушений, обметений зморшками, якi навiть ва повiках
лежали зiв'ялим кропом, пiдводиться над бричкою, вибива? зi сво?х маслакiв
куряву осенi i кроквою ста? на землю, потiм неквапом пiдходить до хвiртки,
обома руками зависа? па вiй. Хвiртка трiщить, ярчуки шаленiють, а  Рогиня,
очiкуючи Магазаника, трима? на померхлому обличчi тягар  поминок.  Кого  ж
вiн поховав чи хто хова? його? Це тепер, при новiй  владi,  стало  звичною
справою. Господар, придивляючись до лемехуватого гостя,  несе  йому  сумiш
догiдливостi  й  насмiшки  i  принюху?ться,  чи   не   мав   уже   чоловiк
зубополоскання.
   - А ви, пане, нiби з гульбища ?дете?
   - З похорон, пане, з порохон, - похмуро  говорить  крайсагроном  i  так
втуплю? погляд пiд ноги, нiби вдивля?ться у могильну яму.
   - З чи?х похорон, пане?
   - Iз сво?х, iз тво?х i всiх задрипаних панiв, якими тепер стали  ми,  -
негадано говорить агроном. З бiло? гарячки, чи що?
   - Таке ви скажете страшне, - спробував заспоко?ти його Магазаник.
   - Отож i кажу сьогоднi, що ма? бути завтра,  -  поволi  попленгався  до
хати Рогиня. Тут вiн перехрестився на  золоту  i  срiбну  Шумиху  образiв,
умостився край столу, глянув на Магазаника самою безнадi?ю. - Нема в тебе,
пане старосто, яко?сь скаженiвки, .щоб притлумити дурний розум? - постукав
кулаком по тому мiсцi, де дурна голова осипала рiдко посiяне волосся.
   - Це зiлля знайдеться. Тiльки нащо вам горiлкою туманити розум?  Рогиня
болiсно скривився:
   - А що тепер, пане старосто, лиша?ться  робити,  коли  всi  ходимо  пiд
владою люципера?
   - Не знаю.
   - I я не знаю. За сочевичну юшку пiшли ми, покрученi, на найомну службу
до  фашистiв.  А  вони  зна?ш,  що  пiшуть  иро  нас?  "Зараз  настав  час
бiологiчного  винищення  слов'ян".  Чу?ш:  винищення  не  бiльшовикiв,  не
партiйцiв, не комiсарiв, а исiх слов'ян! Усiх -на що замiрились  тепер.  -
Рогиня вишарпнув з кишенi зiм'яту газету i кинув  ??  на  лаву.  -  Ще  не
перемiгли слов'ян у бою, фашисти вже  думають  про  ?х  фiзичне  знищення,
тiльки  нас,  плазопитих  дурнiв  i  рiзну  потерть,  сьогоднi  ще  панами
величають. А завтра i з цих панiв тельбухи випустять.
   Магазаник, зблiднiв , оторопiло слухав агронома.
   - Коли ви довiдались про це?
   - Учора. Наточи свого дурману.
   Рогиня одразу перехилив чарку i заговорив не то до старости, не  то  до
пляшки:
   - Розумi?ш тепер, старосто, що таке бараняча порода? Нам  якiсь  дрiбнi
болi, мiзернi образи чи вигоди заслiпили  все,  i  ми  стали  занапащеними
баранами i поздиха?мо баранами.
   - Але ж Безбородько говорив, що Укра?нi нiмцi пожалують протекторат, як
Богемi? чи Моравi?, i не зачеплять ??, поки вона буде коморою збiжжя.
   - Твiй Безбородько - той паршивий полизач, якому тiльки хвоста  браку?,
i взагалi: хто чортовi служить, тому  диявол  платить.  Безбородько  -  це
дiдько, що  й  на  чужому,  навiть  гадючому,  яйцi  буде  сидiти.  Вiн  з
нацiоналiстами i протекторатом вдовольнився б, та дзуськи - дулю матиме, а
не протекторат. Чому тобi цей людозвiр не сказав, що говорять про  Укра?ну
Гiммлер i Кох?
   - А що каже рейхскомiсар?
   - Налий iще горiлки.
   Рогиня почаркувався, криво посмiхнувся:  "Пийте  жили,  поки  живi",  -
вихилив гадючник, потiм  дiстав  з  кишенi  записника,  трiпонув  його  за
обкладинку i витрусив густо списаний аркушик:
   - Так послухай, пане, що глаголав нещодавно Кох сво?му кодлу: "Нинi над
Нiмеччиною вi? знамено вiчно? Нiмеччини.  I  Укра?на  -  не  плацдарм  для
романтичних експериментiв, про якi ще сьогоднi мрiють фантазери без грунту
i  деякi  напiвживi  емiгранти.  На  Укра?нi  нема?  мiсця  для   диспутiв
теоретикiв про державне право, бо нема само? Укра?ни: ця назва  залишилась
тiльки на старих географiчних картах  свiту,  якi  ми  владно  перекраю?мо
сво?м мечем.  Замiсть  Укра?ни  ?  житт?вий  простiр,  невiд'?мна  частина
нiмецького рейху, яка  ма?  стати  житницею  велико?  Нiмеччини.  I  нема?
укра?нцiв. ? тубiльцi. Вони повиннi угно?ти сво?ми  трупами  цю  землю  чи
працювати на цiй землi на сво?х панiв i повелителiв, поки не прийде час ?х
повного знищення...Всi?ю могутнiстю  нашо?  нiмецько?  енергi?  ми  раз  i
назавжди повиннi заглушити бандуру Шевченка. Залiзом i кров'ю  зобов'язанi
ми ствердити наше панування. У безсловесну  робочу  худобу,  в  рабiв,  що
тремтять вiд страху,  повиннi  перетворити  тих,  кому  поки  що  даровано
життя..." Зда?ться, i диявол не сказав би такого.
   - Оце так, - з'?жився, розгублено промимрив Магазаник i  почув,  як  на
чолi в борозенках зморщок ?ддю заворушився пiт. - Прийшли свiтоправителi i
визволителi!
   - На шибеницi  визволять  душу  вiд  тiла.  А  ми,  безмозгла  потерть,
безмозгле прощупанство, ще й впряглися допомагати погоничам смертi.
   - За кого ж_ ви тепер? - не зна?, що й подумати, староста.
   - А дума?ш, вiдаю, за  кого?  Пiсля  оцих  слiв  Коха  я  вже,  вважай,
фашистам не служака, а до бiльшовикiв страшно навернутися, бо не повiрять.
Отак i зависла грiшна душа без пристаховища помiж небом i землею, -  п'янi
жалi заворушились на пожмаканiй  сiтцi  зморщок  i  в  пригаслих  очах.  -
Нелегко менi було i  дотеперiшнi  днi  зносити  -  немало  хто  попiвством
вибивав очi, а зараз, навiть не охнувши, вiддав би  життя  за  дотеперiшнi
днi, Тiльки кому воно вже потрiбне? Наливай та ще вип'?мо  за  нашi  дурнi
голови, що самi в пекло полiзли. Однак як прийде  мiй  судний  день,  одне
зможу сказати людям: на мо?х руках нема й не буде  жодно?  краплини  чужо?
кровi.
   Моторошно стало Магазанику вiд цi?? страшно? сповiдi.  А  може,  Рогиня
довiдався про арешт Човняра? I знову крiзь нього  пройшли  давнi  роки,  а
перед очима стали Човняри - батько i син.  Вiн  похапцем  ковтнув  ядучого
самогону, зупинив погляд на Рогинi, i враз страшний здогад розчепiрив йому
мiзки: а що, коли агроном став пiд'юджувачем i  вивiря?  його?  Тепер  усе
може бути в цьому злобному, перекапущеному свiтi.
   - Розтривожили ви весь день к бiсовiй  матерi.  I  пащо  оце  розказали
менi? Рогиня наче побував у нього в головi:
   - Ти, пане старосто, принюху?шся, чи не купую тебе? Не пишасайся. Бачив
при першiй зустрiчi, що ти, - отак i зi мною було, - не самохiть дерся  на
старостування. То й довiрився тобi, а тепер теж  мiзкую,  чи  не  продасиш
мене. Бач, яке  життя  настало.  Сидимо  ми,  дво?  сичiв,  що  чогось  не
змирилися з бiльшовиками, JBte зна?мо, куди себе подiти, а в  цей  час  не
хтось, а таки бiльшовики кладуть голови, воюючи душогубiв... Безбородьковi
ж Npo нашу мову - анi-пi. У тебе знайдеться де переспати уцiль?
   - _Хiба що в другiй половинi хати, бо в вапькирi душно буде.  Вам  сiна
чи пуховика пiд боки?
   - Тепер сiна, а далi - землi, бо люди пожалiють нам дощок на  домовини.
I правильно зроблять.
   Магазанiтк обiзлився.
   "Бач, коли совiсть заговорила. Воiстину, сич, напугука?ш смерть на свою
i чиюсь голову. Чи не тому тебе й прозвали мумiезцаицгм?"
   Похитуючись, Рогиня пiшов на другу половину хати, де пiд лавами, лiжком
i столом жовтiли поневоленi сво?ми темними  волокнами  волоськi  горiхи  i
гпиличились грушi-дички. По них сонно повзали гарячi, як з  вогню  кованi,
оси. Крайсагроном втупився у вiкно, здивувався.
   - О, а до тебе, пане старосто, красуня iде! Невже  й  тепер  може  бути
таке диво?
   Липнув Магазаник i не повiрив собi: перед ворiтьми стояла,  як  осiннiй
промiнь, засмучена Оксана, а до не? з дротiв тягнулись  i  дотягнутись  не
могли вовкодави. Чом вiн ?х не зачинив у  цюпах?  I  соромно  стало  перед
Оксаною за цих псiв, що оберiгали його, та й за сво? життя стало  соромно.
Тримав його, як пустельний пiсок у жменi, поки й сам не став  пустелею.  А
Оксана й досi в личку не зносила краси.
   Магазаник долонею провiв по щоках, щоб розрiвняти рум'янцi  захмелiння,
поквапне вийшов iз хати, люто гримнув на ярчукiв i пiшов до ворiт.
   - Добрий день, Оксано!
   - Нема тепер добрих днiв, - навiть не глянула на нього.
   - Добрий того, що ти прийшла.
   - Це горе  мо?  прийшло,  -  зiтхнула,  очiкуючи,  поки  вiн  вiдчинить
хвiртку.
   - Що там у тебе? - щиро занепоко?вся Магазаник. - Чи не корову забрали?
   - Аби ж то корову, дядьку.
   - I досi це "дядьку" не перегорiло?
   - Тодi папе старосто.
   - Iще краще! - насупився Магазаник. - Заходь, не часто в нас таке свято
бува?.
   Жiнка тiльки  плечима  повела  i  мовчки  пiшла  до  оселi.  От  уперше
прибилась до нього Оксана, а тут чортi-що в хатi - не прибрано,  самогонка
й  цибуля  смердять,  а  на  другiй  половинi  щось  бурмоче  отой   бiсiв
мумi?знавець. Гарнi гостi, та не в пору трапились. Це ж треба  було  ждати
Оксану стiльки рокiв, щоб отак зустрiти.
   - Ти вибачай за цей розгардаш, - стрiчав з крайсу одного  дiдька,  який
безбожно жлуктить усе, окрiм  кип'ячо?  смоли.  Сам  сулiю  самогону  може
видудлити. У мене французьке вино  ?,  може,  пригубиш?  -  пометушившись,
Магазаник з пляшкою ста? навпроти жiнки, а та самим докором пропiка? його:
   - Невже вам, дядьку, в такий час  до  напиткiв  та  на?дкiв?  Магазаник
образився:
   - А чого? Вiйна, пробач, не пiдкорочу? черева нi чоловiкам,  нi  навiть
жiнкам. Сiдай. - Я i постою.
   - Бо?шся хату пересидiти? "Боже, що вiн тiльки варняка?,  не  знаходячи
потрiбного слова?"
   - Вашу хату нiхто по пересидить, бо на камiнних жiнках сто?ть  вона.  -
I, наче ножем, проштрикнула його: - Може, тому i все тут камiнним стало.
   - Он як ти заговорила! - зловiсно стишив голос Магазаник. - Отак  можна
не тiльки до серця, а й до чи?хось печiнок добратись.
   - I це може бути.
   - Добирайся, добирайся. За цим i прийшла?
   - Нi, не за цим, - строго глянула на нього.
   - Говори.
   - Рiзнi ви брали, дядьку, грiхи на душу, то не берiть останнього.
   Це ж якого?
   Смертi командира. Вiдпустiть його. За це вам багато що проститься.
   - Хто тебе послав до мене?! - скрикнув Магазаник. - Пiдпiлля?
   Презирство обметало вид Оксани.
   - Чи не забагато хочеться  знати  вашiй  головi?  Магазаник  спокiйнiше
сказав:
   - Не грай, Оксано, з вогнем, бо ти, зда?ться, й досi не зна?ш, що  таке
життя.
   - А ви хiба зна?те? Хiба життя вас погнало на оте старостування?
   "Оце ма?ш зустрiч зi сво?ю недосяжнiстю..." Магазаник понудро глянув на
Оксану:
   - А чи зна?ш, молодице, що за такi  iде?  в  гестапо  i  красу  кидають
солдатам на пiдстилку?
   Оксана здригнулась, та одразу ж опанувала собою.
   - Тодi бiжiть, поки ноги ?, до гестапо. Там заробите i за командира,  i
за мене. Там, може, за нашу кров i хуторець нарiжуть.
   - Як ти говориш?!
   - Як умiю.
   - Ох, i вiдьмочка ж ти! Це таке сказати!  -  намарно  хоче  побачити  в
поглядi Оксани хоч крихiтку тепла. Невже i в не? вiйна перепалила його?
   - Iще раз i я, i жiнки нашi просимо вас - вiдпустiть сердегу. Подумайте
i вiдпустiть, - вона рiвно вийшла з хати, а вiн, проклинаючи  сьогодняшнiй
день, кинувся до пс?, щоб оборонити вiд вовкодавiв.
   - Оксано, пожди... Поговоримо. Стiльки ж не бачилися. Але вiн бiльше не
почув од жiнки жодiного слова. З вулицi Оксана повернула на город,  i  вiн
ще довго бачив, як  iшла-зникала  ??  постать  помiж  зеленою  матiркою  i
останнiм лолотом соняшникiв. Ось i дiйшла вона городами до само? церкви  i
до тi?? дзвiницi, на якiй хотiла причарувати Ярослава.  А  тепер  тут  два
полiца? повисовували з вiкон голови i лускають насiння, поки  не  забачать
жандармського обер-?фрейтора, що муштру? ?х. Тодi схопляться за гвинтiвки,
i сама пильнiсть застигне в ?хнiх баньках, та все одно вiд  обер-?фрейтора
схоплять "швайне".
   Через якусь годину, пiсля тяжких роздумiв Магазаник  таки  почимчикував
до полiцi?, думаючи якось хитромудре здати комусь на лiкування Човняра.  А
там хай i викрадуть його. Але вже було пiзно: полiца? саме поклали на воза
пораненого командира, ладнаючися везти його до крайсу.
   "Останнiй грiх", - згадав староста слова  Оксани.  -  I  чому  вiн  так
по-дурному сплохував, коли побачив командира на горищi Василини?  Хiба  не
можна було тодi забити баки дурному Терешку?
   - Чого ви так поспiша?те з  ним?  -  нiби  байдуже  запитав  коменданта
полiцi?, який не дуже твердо тримався на ногах.
   - Квасюк нас в шию жене, бо, кажуть, цей  командир  навiть  в  оточеннi
пiдбивав нiмецькi машини. Поранений пiдбивав! ? ж такi оглашеннi!
   Прочумавшись, Рогиня довго в задумi мiряв  маслакуватими  ногами  оселю
Магазаника, де стиха дзижчали оси, вгризаючися з крилами в тiла  втемнiлих
грушок. Iнколи вiн зупинявся перед хрещатим,  побигим  шашелями  вiкном  i
сумно поглядав па розложистий волоський горiх, що й досi де-не-де тримав у
розпалих кожушках сухi плоди.
   Таких кiлька горiхiв було  i  в  його  тата  -  сiльського  попа,  який
добросовiсно хрестив, сповiдав, причащав, ховав, не  дуже  допоминався  за
треби i скрушно похитував головою, коли бачив  гарних  молодиць,  бо  його
матушка в тридцять рокiв устигла так  розпастися,  що  вiдхекувала  кожний
свiй крок. У багька була гарпа, на свiй час,  бiблiотека,  де  кожна  шафа
старанно замикалася на ключ; тут були не  тiльки  романи  i  природознавчi
книги, а й такi альбоми з красунями, на яких щодня гнiвалася матушка.
   Господи, чи поможеш ти якимсь дивом повернути колеса часу i  занести  в
затишний кабiнет з книжками, до можна було б до запiвнiчно? години пiрнути
в якийсь роман чи в розгаданi й нерозгаданi та?ни антропологi?. Через  не?
i приналежнiсть до попiвського стану мав бiльше, анiж треба , i смуткiв, i
насмiшок. Та все це було нiщо супроти того, що сталося  тепер.  Переляк  i
слабовiлля кинули його в пащеку фашистського змiя, i вже хоч  пальцi,  хоч
печiнку гризи, а нема тобi й хвилини  суiпокою.  Думалось  притлумити  все
гадючником, який зараз женуть з чого  тiльки  можуть  i  приправляють  чим
тiльки можуть. Дудлив його, наче воду, та не мiг утопити  отi??  крихiтки,
що зветься  сумлiнням.  Ну,  а  тепер,  коли  й  досi  печуть  тавра  слiв
фашистських правителiв, вiн ма? щось робити. Тiльки  що?  Хто  йому  зараз
повiрить? Послухають сповiдь i подумають, що вiн - пiдсадна качка.  I  все
одно: що буде, те й буде, а робити щось треба. Може,  до  Лаврiна  Гримича
за?хати? Ото праведне посiмейство - всi дiти  пiшли  в  партизани.  Як  та
бiдна мати сохне i побива?ться за ними...
   Рогиня сяк-так вмива?ться над свiжим, материнкою пареним  цебром,  далi
перед пiдтуманеним дзеркалом ножицями поправля? на пiдборiддi свiй, схожий
на ?жака, зарiст i виходить у двiр. Волоський горiх  вiтав  його  пахощами
дитинства i смутком опадання.
   - Вже прокинулись? - заклопотано озива?ться  з  комори  Магазаник.  Вiн
одразу ж виходить з добротно?, гарно пригнано? будови i па колодку зачиня?
дверi, щоб гостю не заманулося випасати очi на чужому добрi.
   - Прочумався.
   - Тодi, може, по одненькiй на коня?
   - Обiйдеться.
   - Отако?! - здивувався Магазаник. - Як же воно так? Не послабли часом?
   - Iз слабостi виходжу, - неохоче буркнув Рогиня. На це староста  тiльки
зачудовано повiв головою,  а  крайсагроном  пiшов  запрягати  коней,  далi
мовчки опорядив бричку, ьйовчки розчинив ворота.
   "Що це з ним? - занепоко?вся Магазаник. - I частував, як начальство,  i
зайвим словом не прохопився.  Невже  фашистська  писанина  так  притлумила
його?" Коли агроном вилiз на передок брички, староста тихо запитав:
   - Може, щось на дорогу з припасу дати? Бо знаю вашi холостяцькi вжитки.
Хоч би розжились собi як не на жiнку, то на кралю.
   Кому потрiбнi мо?  маслаки?  На  них  i  вовк  не  позаздрить.  Я  нiби
догадуюсь, чого ви ма?те жаль на себе. Дума?те, легко в цю забiйню?
   А нам уже й не може бути легко. Це ж чого?! - розгубився староста.
   - Бо в кого пiшло життя на продаж, той уже_ довiчний  грiшник,  що  ма?
чекати страшного суду.
   Магазаник по-сво?му зрозумiв цi слова.
   - То ви гада?те, бiльшовики розiб'ють Гiтлера?
   - Нiхто не зна?, чи? буде завтра, - тоскно вiдповiв Рогиня i  ви?хав  з
двору, залишивши на ньому розтривоженого старосту.
   "А коли, справдi, розiб'ють? То як повернутись до свого, дотеперiшнього
часу? Воiстину, тече життя, наче вода в рiчцi, а назад не верта?...
   У невеличкому придолинковому сiльцi, що вiдгородилось од свiту  петлями
звивисто? рiчки, болотами та мочарами,  Рогиня  допитався  до  громiздко?,
крито? драниною хати комiрника перевалочного пункту Махтея  Боденьки.  Тут
сiнешнi дверi були обкованi залiзними штабами, а в них чорнiли отвори  для
ключiв.
   "Певне, Боденька хова? крадене за сiмома замками".
   Коли Рогиня переступив порiг  оселi,  то  побачив  навислу  над  столом
голову комiрника, який жадiбно, з  насолодою  трощив  смажену  курятину  й
прислухався до шипiння старих дзигарiв.
   - О, пан крайсагроном! - радiсно скрикнув господар,  випустив  пiвкурки
на скатертину, витер пальцi об чуприну, вискочив в-аа'столу  i,  висяваючи
пронозуватими,  вмоченими  в  оливу,   очйиямг,   кинувся   розпростертими
руками-оцупками обiймати начальство.
   Рогиня скривився од цих обiймiв, насмiшкувато хмикнув i  якусь  мить  з
подивом розглядав недоладну постать хитрющого пролази, який,  певне,  i  в
самому пеклi не розлучиться iз комiрницькими ключами. Ох i фiгура!
   Коли б на заднi ноги вгодованого  кабана  поставити  бодню,  а  на  не?
покласти ковбик, ще й прикрити його сорочим гнiздом, - то це була б подоба
Махтея Боденьки. Усе в  ньому  вдалося  укороченим,  i,  певне,  тому  все
намагалося роздаватися в ширину. Та Махтея не турбували  зайвина  жирiв  i
ваги. Головне, - знати ваги на сво?й службi; прийма?ш добро - обережненько
записуй менше, вида?ш - iще обережнiше записуй бiльше, а зайвину довго  не
тримай у коморi, бо в у свiтi такi паскуднi слова, як переоблiк i ревiзiя.
Правда, останнiм часом Боденьцi зрадило почуття мiри,  бо  нiколи  стiльки
всяко? всячини не проходило через його руки.
   - Спасибi, спасибi вам, ощасливили мою хату, ощасливили мене, грiшного,
- зовнi удав радiсть Махтей, а всерединi чогось тривожиться. - Та  сiдайте
до столу, ми вао курятиною й свiжою рибкою  почасту?мо.  Карасики  оце  ж
тiльки-тiльки пiдстрибували на пательнi, -  закрутив  по  хатi  све?  вага
комiрник, - Жiнко,  бачиш,  кого  дочекались?!  -    гукнув  на  прив'ялу
тонкостанну молодицю, очi i обличчя яко? аж бризкали презирством,
   - Не турбуйся мною, - строго сказав Рогиня.
   - Як не турбуватися таким гостем? - поплямкав тяжкими губами Махтей.  -
Жiнко, став на стiл чарку, тарiлку, а виделки не клади, бо курятину  краще
паювати руками. Та й сама сiдай з нами - вип'?ш веселухи.
   - Трiйла б ти напився, - тихо, тiльки для чоловiка  засичала  молодиця,
проте поставила на  стiл  що  треба  для  гостя  i,  розгойдуючи  зашироке
пошиття, вийшла з хати.
   - Усе навети, - повiв укороченими бровами комiрник. - А моя ж плоскирка
на такий язик розжилася, що й на шлюбнiй  кроватi  мала  час  посваритися.
Одружився, можна сказати, на чотири вiтри.
   - Умгу, - невиразно мовив Рогиня, не приторкуючись нi до чарки,  нi  до
хлiба-солi. - Чогось у тебе живiт росте,  як  лихварський  процент,  та  й
увесь ти салом обрiс.
   - Бо гостей часто вiтаю. З гостями ж не будеш кисляк хлебтати.  А  чого
ви такi смутнi та невеселi, наче сотник Забрьоха?  -  вдався  комiрник  до
класики; в нiй йому найбiльше подобалось, як сотник з  писарем  сокрушають
перш борщ гарячий з'усякою мiлкою рибкою та пшоняну  кашу  до  олi?,  далi
захолоджуваний борщ з линами, а  там  юшку  з  миньками  та  з  пшеничними
галушечками, та печенi карасi й дудлять дулiвку. Ото вмiли люди ?кити!
   Це  все  напам'ять  затирликав  Боденькз  i  знову  запросив   агронома
пригощатися, бо ж на столi лежать карасики,  якi  годину  тому  плавали  в
рiчцi, а потiм пiдскакували на пательнi в сметанi.
   - От  жаль  тiльки,  що  ви  запiзнились  на  королiвську  юшку,  -  аж
прицмокнув комiрник. - Хто ж ?? отак зготу?, як не ваш покiрний слуга! Оце
ж спочатку беру йоржi або носарi, не розчиняючи, не оскрiбаючи,  прополощу
?х - i в окрiп, покрутяться ; .вони в цьому кiлька хвилин  -  i  процiджуй
перший   навар,   а   рибку   викидай.   Потiм    пiдходить    черга    до
окунцiв-матросикiв. З них я ви,ймаю тiльки нутрощi, луски не чiпаю. Вiдтак
i кида?ш ?х у перше вариво разом а цибулькою, петрушкою i спецiями. Це все
Iувариться з пiвгодини, навар знову вiдцiджу?ться, i вже в нього I'вакидаю
гарну рибу - обпатранi окунi, краснопiр, густiрку, i IЦнеодмiнно з кров'ю.
Дурень той, хто змивав ??! Господи, що това юшка виходить! А який  у  мене
чаламур до не?! - I Боденька пiдвiв очi до  стелi:  -  Прости  мене  боже,
люблю, грiшний, попоЦ?сти. Ох,  недарма  кажуть:  аби  здоров'я,  а  грiхи
будуть... То поКяивайте з карасикiв, вони також вартi уваги. неждано,  мов
грiм з ясного неба, його приголомшила вiдповiдь:
   - Вотще, Махтею, тво? намагання: ниньки в тебе ?сти не буду.
   - Це_ ж за що я маю таку повагу?! -  аж  пiдскочив  пройда,  пiдскочили
його щоки i занедбана шапка волосся. -  Чим  же  отак  завинив  бiдолашний
Махтей?
   - Таки завинив!! - вiдрiзав Рогiшя. - I  ти  вже  належиш  суду.  А  як
фашисти судять злодiйство, - добре зна?ш. Цо тобi не радянськi закони.
   З обличчя комiрника одразу ж сповзла кров, а  тяжкi  варги  засiпались,
оголяючи зеленкуватi з'?дженi зуби.
   - Господи, за що ж менi таке лихо?! - I вiн пiдвiв до  невидимого  бога
очi i руки.
   - За те, щоб не забував мiри i в злодiйствi, - жорстоко сказав  Рогиня,
дивлячись поверх комiрника. - Тепер за нiч,  коли  зможеш,  заличкуй  свое
паскудство в коморi, а вранцi виглядай ревiзiю.
   Натоптувата постать Боденьки  осiла,  як  перестояно  тiсто,  а  в  очi
ввiйшли розпач i благання.
   - Гаври?ле Олексiйовичу, що ж я зможу зробити за однуоднiсiньку нiч?  А
ще як пан директор наскочить на мо? старання? Вiн хоч i краде, а все  одно
свиня. Хоч шепнiть: до кого попали матерiали. То я, може, скочу на коней i
гайну з приношенi?м? I вам  краще  буде,  коли  Боденька  крутитиметься  у
коморi, а не на мотузцi. Зробiть таку ласку.
   Рогиня наче повагався, поглинав на вiкна i раптом запитав:
   - А якi ж будуть тво? приношенiя?
   - Та усе ж знайдеться,  крiм  пташиного  молока,  але  ми  його  можемо
замiнити спиртом. - I враз па знекровленому  обличчi  комiрника  з'явилась
надiя: - Невже, дорогенький Гаври?ле Олексiйовичу, матерiали потрапили  до
вас?!
   - Поки що до мене, але...
   - О господи! ? таки справедливiсть на свiтi! - ожив  комiрник.  -  Я  ж
знаю: ви не втопите мене. Бо це нi до чого вам, та й менi. Ось дайте  пару
денькiв - i я вирачкуюся з бiди: в коморi буде повний ажур.
   Нарештi Рогиня посмiхнувся:
   - Що, навiть у полюбовницi забереш бочечку меду?
   - I про це написали?! -  обурено  вигукнув  Боденька  i  осiкзирнув  на
вiкна, нiби за ними його могла почути дружина.
   - Написали,  навiть  з  деякими  небезiнтересними  подробицями.  Махтей
трагiчно глянув на Рогиню:
   - Це, певне, сочиняли такi  кривосудцi,  що  самi  ходять  до  жiнок  з
порожнiми руками. А хто ж з порожнiми руками прийме комiрника?
   На таку сентенцiю Рогиня мало не розсмiявся.  Комiрник  одразу  помiтив
змiну настрою в начальства, хоча досi потай пiдсмiювався над тем, i  попал
вимiзковувати, якiтмi датками умиротворити його. Можна б  i  пару  золотих
бринькачiв дати на зуби, але ж ненароком ще вскочиш у халепу.  Жирами  теж
нiби незручно пiдкуплятися, хоча б нони могли оживити оцю знемощiлу шкiру,
з-пiд яко? аж стовбурчаться маслаки. От медом i до святого, i до  грiшника
можна пiдкотитись, бо вiн не хабар, а  лiки.  Але  скiльки  його  дати?  I
Махте?вi враз чогось стало жаль себе: скубуть, скубуть його, паче пiвня, а
не зпаюгь, що й курчатко теж хоче жити. От чуствiтельпа колись пiсня була!
I мимоволi прошепотiв: "Цыпленок жареный..." Що не кажiть, а  Махтей  дещо
петрав у лiтературi, особливо в тiй, де говорилось про ?стiвне.
   Сокрушно похитавши головою, вiн тернув долонею по рiдкуватих  поросячих
вiях, витер свою печаль вiдворотом пiджака i сумовито звiв очi на Рогиню.
   -  То  не  продасте,  Гаври?ле  Олексiйовичу,  мою  великогрiшну  душу?
Невеликий буде на нiй заробiток, бо де ж ви  бачили  комiрника,  якому  не
доводилось би хитрувати чи якого не скубуть?
   - I сам не знаю, що робити з таким грiховодником! - завагався Рогиня. -
Витягни тебе з болота - сам ув'язнеш у ньому.
   - Помилуйте, пiдрятуйте i воспреп'ятствуйте навету. Я ж не  Iфадянське,
а чуже потроху розтрушував... - I запнувся:  чи  не  рбовкнув  зайвого.  А
тепер  слово  не  горобець.  -  Коли  ж  ваша   ласка,   дозвольте   менi,
недостойному, покласти  вам  у  бричку  лиипiвку  святого  меду  -  самого
найкращого, лiкувального. I, замiсть вiднiкування, вiн почув:
   - Коли це мед лiкувальний, то не поскупись на двi липiвки.  Може,  вони
пособлять мо?м немочам.
   - Оце розмова! - запобiгливо заграв очима Махтей, одразу кинув  з  душi
всi тривоги, вискочив з-за столу, полапки здер з ридверпого кiлочка в'язку
ключiв i, мало не виваживши дверi, Пнувся  до  хатньо?  комори.  Там  щось
забряжчало, загупало, затоiiхтiло, i незабаром Рогиня з вiкна побачив,  як
ощасливрквий, чимсь схожий на байбака, Махтей нiс на животi бочечку медом.
Уже  надвечiр'ям  Рогиня  ви?хав  з  обiйстя  розчуленого  комiрка,  який,
прихвалюючи начальство,  нiяк  не  хотiв  розпрощатися  веим  i  все  щось
пiдсовував i пiдсовував у бричку, бо тепер вонi - полова, а  животу  треба
пропiтанi?. Коли бричка ви?хала  за  ворота,  Махтей  пiдтюпцем  вибiг  на
вулицю i довго-довго махав руками, немов розпухлий  пiдкорочний  вiтрячок.
Ох цi пiдкороченi хитруванням вiтрячки, що з'?дають...
   На подвiр'? Гримичiв стояв дух чорнобривцiв i лiсового сiна,  отого,  в
якому дрiмають насто? дико? полуницi, чебрецю, мaтeринки  й  привороту  до
дитячо? казки. "Ой коте-котино, по?дем по сiно,  я  буду  воли  пасти,  ти
будеш сiно класти".
   Два  високих  ошатних  стiжки  стояли  насупроти  вiкон  оселi?  поппо,
нагадуючi? Лаврiцу його близнят.
   Рогиня, як  грiшник,  увiйшов  у  осiнню  задуму  двору,  постояв  бiля
стiжкiв, до яких приткнувся вербовий човен, прислухався до тишi,  а  потiм
розчинив ворота, пiдвiв коней  до  сiна.  Борозний  зачепився  копитом  за
човен, i вiн озвався  низинним  гудiнням.  Далi  яблуня  гупнула  яблуком,
зiтхнув спросоння татарський брiд, а з хмари ошелешено вискочив мiсяць,  i
на подвiр'? ожили тiнi, чорнобривцi, кущi жоржин i глечики,  що  скапували
на землю росу. Господи, що б вiн не дав, аби мати отакий  двiр  з  човном,
стiжками, чорнобривцями, а не прокляте крайсагрономство.
   Десь тижнiв два тому був зустрiвся з Гримичем  на  полi,  Пiсля  рiзних
недомовок та прицiнень Лаврiн i пiдкосив його:
   - Не думав я, Гаври?ле Олексiйовичу, що ви так  низько  упадете.  Я  не
дивуюсь таким дурням, як полiцай Терешко, - у них  за  черевом  голови  не
видно. А ви ж у науцi сидiли, вищу освiту ма?те,  i  отримали  ??  не  вiд
кого, а вiд Радянсько? влади. Вона за це не взяла а вас  нi  копi?чки.  То
чого ж ви отак потягнулись до чужих срiбляникiв? Чи скорбота  честолюбства
згризала  вас?  Не  хотiлось  бути  тiльки  простим  агрономом?   Так   це
честолюбство скорiш усього забива? людину в гробовi дошки.
   Звiдки ж таке знаття у простого селянина? А чи простого? Вiн теж  не  в
одну книжку заглядав, не раз ?здив у музе?, радився з ученими, а про  його
добру хлiборобську працю навiть у газетах писали. Що ж тепер Лаврiн  скаже
йому? Вислуха? мовчки та й покаже на дверi? Отак i крижують тебе  слова  i
добрих людей, i  нечистi.  Перемагаючи  сум'яття,  болi,  Рогиня  вiдчиня?
сiнешнi дверi й стука? в хатнi.
   - Заходьте! - озива?ться дзвiнкий голос.
   Незручно пригнувшись, вiн переступа?  порiг.  В  очi  йому  одразу  б'?
полум'я з печi, а вже потiм бачить  пригнуту  постать  Ярини,  що  завзято
вимiшу? в дiжi тiсто, воно i обурю?ться, i попискур, пiд ?? руками.
   "Чого ж Ярина дома, а не в лiсах? I хто малював ?? личко та брови?"
   - О, це ви! -  здивувалася,  знiяковiла,  нiби  розгубилася  дiвчина  i
витягла з дiжi руки.
   - Таки я, - невесело вiта?ться агроном. - А де ж батькоматiр?
   - Вони пiшли кумувати на хрестини. Не все ж смерть мав ходити по  селi.
- Ярина вивiльняв руки вiд тiста, запрошу? Рогиню сiдати, а сама кида?ться
до дерев'яного саморобного вмивальника. - Вам щось треба?
   - Хотiв погомонiти з татом.
   - Про могили? - i сяк, i так вивiря?  його  очима,  в  яких  чаяться  i
занепоко?ння, i зневага.
   - Про життя.
   - Довго вам доведеться чекати ?х.  Якась  нагальна  потреба  чи,  може,
печаль привели до нас?
   Рогиня здогадався, що Лаврiн розказав доньцi про нього.
   - Ти вгадала, Яринко, - гiрка печаль пригнала до вас. Як  нема  батька,
довiрюсь тобi, бо знаю й тебе, i ваш рiд. Попав я при новiй владi, як жаба
в тенета. Що там буде далi - не  вiдаю,  а  хочу  бодай  якоюсь  крихiткою
пособити партизанам, ?й-богу, правду кажу.
   - Добре дiло ви зробите, - насмiшкувато сказала Ярина. - То чого  ж  ви
при?хали до нас, а не до партизанiв?
   - Нiби я знаю, де вони? Думав, що батько чи ти щось пiдкажете менi.
   - Отако?! - здивовано вигуку? дiвчина. - Звiдки ж нам  таке  небезпечне
знаття?!
   Тепер диву?ться Рогиня:
   - Хiба ж Роман i Василь не навiдуються до вас?
   - Ще чого! Як пiшли в армiю, то нема вiд них нi слуху, нi прослуху.
   - От не сказав би цього, - похиту? головою Рогиня.
   - I чого б це? - насторожу?ться Ярина.
   - Бо тiльки позавчора увечерi бачив ?х.
   - Позавчора?! Де ж ви ?х могли бачити?
   - На Лучанщинi. Трюхикаю оце пiзненько додому, поглядаю то на  лiс,  то
на долину. Коли чую - бiля озеречка так смачно шаржакае  коса.  Пiд'?жджаю
ближче, аж недалеко вiд дороги сто?ть запряженi  у  воза  конi,  бiля  них
походжа? один чолов'яга з автоматом,  а  другий  -  косить  отаву.  Та  як
косить! Пiзнав я твоI|?х братiв, тiльки не пiзнав, хто косив, -  Роман  чи
Василь, бо ж Чак вони схожi один на одного.
   - I це правда, що ви ?х бачили? - вiрить i не  вiрить  Яринка.  -  Суща
правда.
   - То спасибi за добру звiстку. Порадую батькiв, бо вони  вже  i  одному
смутку живуть.
   I зна? Рогиня, що лукавить дiвчина, i зна?  дiвчина,  що  не  вiВть  ?й
агроном, та iнакше говорити не можна. '. - _Щось вам зготувати на вечерю?
   - Спасибi, Яринко. Розумiю, чого ти не вiриш менi: бо такий с, бо  i  я
нiби став на другому березi. Та мо? слова i мо? каяття редасиш батьковi.
   - Нащо це менi? Я ще можу щось не так сказати.  Краще  ви  завтра  самi
побалакайте з ним.
   - Хто зна?, як складеться це завтра. А навiдаються брати -  передай  ?м
двi бочечки меду i скажи, що  моя  заблукла  душа  шука?  покути.  Я  можу
пiдказати, де i що лежить на перевалочному пунктi...
   - Це дiло не мого розуму, - стенула плечем дiвчина. - А от мед я у  вас
куплю, якщо поцiнно продасте.
   - Обидвi бочечки? - здивувався Рогиня.
   - Авжеж! Ось ходiм, гляну на них. - Вона  проворно  вискочила  з  хати,
знайшла на бричцi пiд сiном бочечки,  поторгала  ?х,  засмiялась,  -  Наче
близнята лежать, - i пiдхопила руку розгубленого Рогипi. - Купую  на  пнi!
Даю п'ятсот карбованцiв.
   У Рогинi засiпались прив'ялi повiки.
   - Нащо тобi стiльки моду? I де в тебе такi грошi?
   - Як де? Я ж тепер при комерцi?.
   - Не дури голови, дiвчипо. При якiй ти комерцi??
   - Працюю ж у привокзальнiй тавернi.
   - Ти - i працю?ш у тавернi?! - i здивувався, i глухо обурився Рогиня.
   - А чого вам це вдивовижу? Ви тепер ма?те свiжу копiйку в управi, а я в
тавернi. Оце ж завтра завезу туди i свiжi пирiжки, i ваш мед.
   - Кидай к бiсу цю таверну! - розсердився Рогиня. - Хiба  це  для  тебе?
Там кожен викрутень буде пастися на тво?му личку.
   - Як знайду кращу службу, то покину, - безтурботно вiдказала Яринка. .
   "Невже копiйка чи якийсь дiдько збив ?? з пуття? I  хто  розбереться  у
свiтi, що таке ?вин накоренок".
   А Яринка, раптом забуваючи про все, радiсно  потягнулась  i  руками,  i
станом угору:
   - Гуси летять!  Гуси-гусенята,  вiзьмiть  мене  на  крилята...  I  щось
по-дитячи  зворушливе  було  в  цiй  припорошенiй  мiсяцем   постатi,   що
потягнулась до неба; воно спочатку озвалося пташиним гра?м, а далi - гулом
бомбовозiв, од нього в дiвчини опустилися руки, стиснулися кулаки...
   Вранцi Яринку повезла до мiста отуманiла вiд слiз Василина  Голуб.  Теж
судьба у жiнки! В шiстнадцять рокiв ??, наймичку, випхнули в  замiжжя,  та
за такого, який людей пiдстерiгав iз обрiзом, а жiнку, про всякий випадок,
батогом батожив i дугою дугував. Був iз тих жорстокосердцiв, що  трималися
страшного повiр'я старовини: коли чоловiк жiнки не б'?, то  в  не?  утроба
гни?. Як тiльки вiн пiдходив до хати, у Василини страх обривав серце.
   У сiмнадцять лiт вона стала вдовою, та й знов понесла в наймi  руки,  i
молодiсть, на яку вже зазiхало не одне ласолюбне око: бо  ж  -  вдова.  Ще
добре, що_ в безщастi мала силу косаря -  могла  вiдбитися  од  нечестивих
залицяльникiв - огнем би горiли вони.
   Ось тiльки  на  хуторi  старого  Магазаника  ??  пригорнула  спокiйнiша
година, бо тут цiле лiто бдколн iююiiдунала  циiт,  наснiвно  перечищалися
води i тихо-тихо снували па ставку залiтнi птахи, розкльовуючи вечiрню  чи
ранкову зiрницю. У Василiши i душа завмирала, коли iз очеретiв або  лепехи
випливала якась качка, а за нею полохливо щулився, розбризкувався i  зпову
збивався бiля матерi пухнастенький, наче гiлка вербового цвiту, виводок. А
як славно було сiсти па човник i догребтнсь до бiлих лiлей!
   Отак i плив тут ?? забутий, з сапкою  в  руцi,  час  -  помiж  худобою,
бджолою i перелiтним птаством.
   А молодi лiта потай робили сво?, i вже вечорами, коли лягала спати,  ?й
раз од  разу  ввижався  скрип  колиски,  i  колискою  погойдувалась  хата,
забираючи в сон, де- теж озивалися голоси дiтей. Напевне, тiльки тому, уже
в безрозсудствi, Василина мало ие вискочила замiж за пройду  з  сусiднього
села. Дiзнавшись про його справжнi замiри, вона одразу впала в отупiння  i
стала   полюбовницею.   Вдову   нещадно   осудило   жiноцтво,    добираючи
найдошкульнiшi слова, не шкодуючи ?? навiть при дiтях.  У  сво?му  гiркому
безчестi вона iнколи знаходила якесь оправдання - тiльки ж один у не?  був
за всi роки, хоча навiть вiн не вiрив у це.
   Отак i виходить: похитнеться  честь  раз,  а  вже  ??  щоденно  топчуть
чоботиськами та шаткують язиками. Зрештою, i на це вона б  махнула  рукою,
аби дочекалась дитини. Та як нема щастя змалку - не буде й до станку.
   А тепер, уже в душi, Василина оплакувала долю молодого командира.  Вона
так уболiвала над ним, так ворожила над його ранами, що через  якийсь  час
вiн став здаватись ?й  сином,  навiть  почала  звертатись  до  нього  отим
давнiм, люблячим: моя дитино...
   I ось знову невиплакане горе i ?й, i його матерi. Коли б можi, на було,
вона б сво? життя вiддала, аби врятувати  командира,  що  мав  такс  гарне
прiзвище - Човняр. Човняр! I перед нею неВгадано загойдався човник на тому
втиснутому в давнину ставочдку, де перечищалися води i вбирався  у  вiдпар
чи туман очерет. iйа вiях Василппи забринiли сльози,  вона  зiрвала  ?х  i
повернула Конi в лiс, де дрiмали тiнi i сиво димiлась ожина.
   - Куди ви, тiточко?
   - Почекай, скажу, - глухо вiдповiла жiнка. Вона скочила з-воза i почала
скидати шлем з пiдручного, на ?? пiдсiчених устах Иремтiла скорбота.
   "Що ж воно таке?" - занепоко?лась дiвчина, придивляючись Р'до Василини,
i до коней, i теж скочила на землю.
   Жiнка пiдiйшла до не? i так глянула важкими переплаканими  очима,  нiби
добиралась i добратися боялась до та?ни душi.
   - Яринко, ти, певне, i не зна?ш, що я тебе колись носила на руках?
   - Не знаю.
   - А тенор уже i тво? руки повиннi когось носити.
   - Ой тiтонько, не треба про це, - спаленiла дiвчина.
   - Не буду про це, - погодилась Василина. - Тiльки скажи: це правда,  що
ти ма?ш стати шинкаркою?
   - Правда, тiтонько.
   Жах зблиснув у чоловiчках жiнки.
   - А ?й ж про свiй завтрашнiй день подумала?
   - Нащо вам таке думати... - хова? погляд дiвчина. Василина запнулась, а
пiдрiзанi зморшками уста ?? затiпались, та вона перемогла себе i вже самим
болем спитала:
   -  Ти  зна?ш,  якими  словами  i  досi  обзивають  мене  через  клятого
Магазаника? Зна?ш?
   - Знаю, - прошепотiла Ярина i здригнулась.
   - Так чого ж ти йдеш у шинок, та ще у чужинський? Що вiн,  погибельний,
тобi дасть? Грiшний карбованець? Сьогоднi ти станеш  там  прислужницею,  i
сьогоднi ж тебе обiзвуть найгiршими словами, якi не зми?ш до смертi. Я маю
цi довiчнi тавра, то не хочу, щоб ти ?х мала. Отож,  дитино,  спам'ятайся,
поки не пiзно, i вертаймо додому.
   - Не можна, тiточко, - тоскно сказала Ярина, безпорадно опустила  руки,
кра?чком скошеного ока вона побачила, як  на  павутиннi,  що  охопило  кущ
барбарису, вмирала роса.
   - Зараз ще можна, дитино, - перекону? ??  жiнка.  -  А  потiм  -  i  не
повертайся на людськi очi. Чого тебе тягне туди?
   - Так треба, -  не  знайшла  чого  кращого  сказати  дiвчина.  Василина
стрепенулась, надiя зажеврiла у поглядi.
   - Так треба, кажеш?
   - Еге ж...
   - Вiрити тобi? - запитала, вже повiривши.
   - Вiрте.
   - Взяла ношу на плечi?
   - Взяла.
   Василина сумно похитала головою.
   - Тодi бiльше нiчого не питаю, тiльки щодня буду думати про  тебе,  про
твою святу душу.
   В Ярипи затремтiли, забилися вi?.
   - Думайте, тiточко, бо й мати  тiльки  лаяли  та  кляли  мене.  I  вони
заплакали разом - Василина з жалостi до того, що випало на долю дiвчини, а
та з жалю до обкрадено? жiночо? долi.



   XXIV

   Хоч який недоумкуватий Терешко, та змикитив сказати  в  крайсi,  що  не
вiн, а староста вполював Човняра, i через кiлька днiв  за  голову  Човняра
Магазаник одержав жаданий хуторець з садком, з сiножаттю i ставом. Це  був
перший за нiмцiв надiл у його районi. Ох, як не хотiлося, щоб люди  знали,
за яку плату дiстався йому  хутiр.  Але  тут  уже  верховодив  сам  Оникiй
Безбородько, що поклявся викорчувати в сво?му крайсi i корiння, i  насiння
соцiалiстичного ?вангелiя. А чим же його можна корчувати, як не  збро?ю  i
приватною власнiстю? Сама iсторiя записала на сво? скрижалi, що  за  святу
земельку селянин i рiдному брату провалював голову. То за цю ж земельку не
пожалi? тепер голови партизана чи пiдпiльника. Так  вiрував  i  так  усюди
говорив дворянський покруч i жалкував, що нова влада поклала малу цiну  за
бiльшовицькi голови - вiд  тисячi  окупацiйних  марок  до  шести  гектарiв
землi.
   А Магазанику Безбородько вирвав хуторець аж у  самого  гебiтсляндвiрта.
Вручали його привселюдно, щоб iще комусь закортiло стати хуторянином. Село
на сходку скликали десяцькi i дзвони. Ох, тi дзвони старо? дзвiницi, що  й
досi пахне зерном i воском.  Не  радiсть,  а  подзвiння  заносили  вони  в
розтривожене ?ство старости. Нащо вся ця кумедiя? Дали б тихцем  хуторець,
та й будь здоров. Так нi, треба виставити тебе на  людське  безчестя,  щоб
хтось потiм i пригостив свинцем.
   Одержуючи грамоту вiд  самого  гебiтсляндвiрта,  бiля  якого  неврушним
iдолом стояв комендант гестапо i СД, Магазаник, як  мiг,  ховав  од  людей
очi, та не мiг заховати вуха i кiлька разiв  Чув,  як  шелестiла  мовчазна
сходка страшним словом:
   - Iуда... Iуда... Iуда...
   Такого i осудовиська, i постидовища вiн ще не знав. I  тодi  по-дурному
згадалось казання пiдцерковних старцiв, то Iуда, найвiрнiший син Люципера,
сидить у нього на  колiнах,  I  свою  калитку  з  тридцятьма  срiбляниками
держить у руцi. I пограх давнини, i  страх  сьогодення  лещатами  стиснули
його,  а  почав  одриватись  холодний  пiт:  i  вiн  не  хотiв   триматися
Овоспеченого  хуторянина.  В  зацiпенiннi,  наче  крiзь  хурделицю,  Й  ще
просторiкування  Безбородька,  що  тепер  священний  оборзок  селянина   -
виробити якнайбiльше хлiба та iнших харчопродуктiв  для  потреб  нiмецько?
армi?.
   - Тi громадськi  господарства,  якi  доведуть  нам  свою  надiйнiсть  i
трудову честь,  нiмецьке  сiльськогосподарське  управлiння  перетворить  у
хлiборобськi спiлки. А далi, добродiйство, вжи прямий шлях до споконвiчно?
селянсько? мрi? - до одноосiбного падiлу.
   I на це поруч обiзвався чийсь знайомий голос:
   - Дочека?шся, одуркуватий, два метри осiбного надiлу.
   "Хто ж це? Невже Лаорiн Гримич?" Староста поверта? обважнiлу  голову  i
стрiча? повний зневаги i ненавистi до нього погляд  скиртоправа.  Господи,
де стiльки шаленства взялося в очах такого собi спокiйного чоловiка?
   Пiсля сходки гебiтсляндвiрт, крайсляндвiрт i комендант гестапо одразу ж
по?хали в крайс, а з Магазаником залишився  Безбородько  i  вся  некликана
збiрнота, що при?хала  з  ним  на  гульбище.  Вона,  окрiм  Рогинi,  якого
силомiць затяглi?  на  обiд,  галасливо  вiтала  хуторянина,  бажала  йому
багатства з землi, з води та роси, а хуторянину  думалось  одно:  розсипав
вiн сво? днi, як темну росу, i залiз у петлю.
   У хатi йшла гульня, а в душi - похорони, i не можна було ?х втопити  нi
заморськими винами, нi домашнiм самогоном. Оце б завiятись кудись, хоч  на
край свiту, щоб забулося  все...  Коли  ситiсть  пом'якшила  жорстокосердя
начальника допомiжно? полiцi? Квасюка, вiн  пiд  пiчну  затулу,  рубель  i
качалку протанцював тропака, а далi, поблискуючи двома обоймами  металевих
зубiв, почав просити Безбородька, щоб той заспiвав лiрницько?, як  колись,
за бiльшовикiв, виспiвував на ярмарках i торжках. Зголоднiлий Безбородько,
стараючись бiля  телятини,  вiдмахнувся  од  настирливця,  навiть  блиснув
ученiстю:
   - Мiй шлунок, напевне, - шлунок орла, бо вiн бiльше всього любить м'ясо
ягпятка. Так говорив Заратустра.
   - То дайте роботу не гiльки шлунку,  а  й  голосу,  -  домагався  свого
начальник полiцi?, що втопив у п'яних бiлках дрiбнi зiницi.
   Тодi Безбородько розстебнув сукняну, змережену  ременем  одягапку,  щоб
усi побачили вислужений орден "за  хоробрiсть  i  заслуги",  пильпо  обвiв
жовтими печатями очей сво? збiговисько, вдав  руками,  наче  тримав  лiру,
згорбився, постарiп i низовiш басом умiло повiв старовинне слово, що зразу
ж зайшло сумом у пропащi душi.

   Зiйшла зоря посеред моря -
   Ой то не зоря, лиш свята Варвара.
   До не? сам круль залицяв,
   Святiй Варварi подарунок обiдяв.
   I казав вiн слугам злота накопати,
   Святiй Варварi додарунок пiслатя.
   Свята Варвара подарунка не брала,
   Бо йому жопою бути не гадала.
   А крулт, скачав слугам срюлп ппкопатп,
   Святiй Варварi подарунок пiслати.
   Свята Варвара срiбла-золота не брала,
   Бо йому iконою бу'пi не гадала.
   А круль сказав слугам скла надробити
   I святiй Варварi по тiм склi ходити.
   Господи милостивий, стань менi до поруки,
   - Не дай терпiти невиннi? муки.
   Зiслав господь янгола з пеба:
   - Уступай, Варваро, на те скло, бо треба.
   Свята Варвара иа скло наступила,
   А жодно? краплi кровi не вронила...

   I враз мертву тишу, що запанувала в  оселi,  розiрвав  надривний  схлип
крайсагронома Рогинi.
   - Очумайтесь, пане. Чого ви так розтривожились?  -  розгублено  запитав
його Магазаник.
   - Варвари ми, богом i людьми проклятi варвари! - витирав рукою поморхлi
очi Рогиня. - Збiдована Варвара жодно? краплиии кровi не вронила. Ми ж  цю
кров щодня квартами точимо, а кiзки залива?мо смердючим самогоном. Так хто
ми пiсля цього?
   - Скажи, скажи, злорiко, - хто ми ??! - визвiрився на  нього  начальник
допомiжно? полiцi?, що мав склепанi вуха i приплюсиуте чоло, з якого зразу
ж вiд брiв гичкою стовбурчилась чуприна.
   - Не клади руку на смерть, вона сама покладе на  тебе  i,  руку,  -  не
злякався Рогиня, коли полiцай шарпнувся п'ятiрнею до кобури. - А хто ми  -
скажу. Почну з тебе. Мав ти, страхолюдний, родитися людиною, та  вилупився
чортом.
   - Замовч,  недовiро,  бо  навiки  заснеш?  А  перед  цим  i  сукровицею
зарида?ш! - Квасюковiй кровi стало  тiсно  у  жилах,  i  вони,  аабухаючи,
почали павуками вибиватись на обличчi.
   - А я не хочу мовчати, - стрепенувся, неначе з каменю вихоiв Рогиня.  -
Бо страшнi в свiтi тривоги i страшнi гори печалi.
   - От зараз ти й побачиш цi гори печалi, - повiв навскiсни холодцюватими
очицями  Квасюк,  схопив  агронома  за  комiр  стягнув  iз  хати.  Рогиня,
опираючись, не мовчав, а ще й погрожував:
   - Ти, покруч окаянна, дума?ш вистаратися  на  срiбний  хрестно?  кляси?
Вистара?шся тiльки на дубовий.
   - Я тобi дам i дубовий, i осиковий! До сьомого колiна без  доки  вирiжу
тво? кодло... - Посатанiлий Квасюк на порозi дув з  кобури  iнкрустованого
пiстоля.
   Але за Рогиню заступився Безбородько, не так з любовi до крайсагронома,
як з ненавистi до начальника полiцi?, що перехопив його мiсце.
   Бесiда була  зiпсована.  Гостi  пересварилися,  пере?лись  i  незабаром
по?хали до мiста, залишивши в хатi чад тютюну, поту й лихих слiв.
   От i ма?ш, господарю, довгожданий хутiрець. Чи не  иiти  хоч  зараз  до
нього, бо завтра можеш запiзнитися.  I,  напевне,  пiшов  би,  коли  б  не
побоявся вечора i очей Човняра, що скрiзь переслiдували його.  Не  знаючи,
куди подiти себе,  Магазаник  поникав  подвiр'ям,  заглянув  до  просторо?
клунi, де на току, мов дiди, сивiли дорiднi снопи жита, що  завтра  ляжуть
пiд цiпи; вiн пальцями  торкнувся  колоскiв,  знайшов  мiж  ними  крихiтну
голiвку дикого маку, яка вже розсiяла сво? насiння,  то  й  згадав  давнiй
свят-вечiр i засмученого батька i почув його незвичнi слова: чи не загубив
син любовi до жита, до  червоного  маку  в  ньому.  I  враз  страшнi  цiпи
невiдворотностi забiснувались над Магазаником. Вiн вчепився обома руками в
один, в другий, в третiй снiп, наче вони могли повернути йому те, що  було
навiки втрачено, а далi вискочив з клунi i подався до отця Бориса.
   Неласкавим поглядом зустрiв його старий батюшка, який,  повернувшись  з
малого повечiр'я, уткнувся не в святе письме, а в якусь  житейську  книгу.
Вдихаючи застояний херувимський ладан, Магазаник розгублено став у дверях.
   - Я до вас, панотче.
   - Чого вам, пане старосто? Податки чи оплатки привели?  То  ранiше  вiн
був для панотця дитиною, хлопчаком, парубком, Семеном, а тепер став  паном
старостою. Навiть пiп вiддiля? його вiд людей.
   - Прошу  вас,  преподобний  отче,  вiдслужити  панахиду...  -  запнувся
Магазаник.
   - Панахиду? За кого? Невже за сина? - пом'якшав вiск старечого обличчя.
   - Та нi, не за сина... За одну людину... за Човняра.
   - За Човняра? Якого ти вiддав за хуторець? Магазаник безнадiйно  махнув
рукою.
   - Так уже сталося, батюшко.  Не  ти  носиш  корiння  -  корiння  носить
тебе...
   - А хтось i пiдтина? корiння людське, - знову вткнувся старий у книжку.
   - Ось вам грошi за молiння.
   - Забери сво? грошi, пане старосто.
   - То як же?
   - Забери!
   - Але...
   - Забери! - як заклинання, втрете сказав отець Боряс. I Магазаник мусив
забрати ?х.
   - А як з панахидою?
   - Вiдправлю.
   Магазаник ще пом'явся бiля столу.
   - Ви, батюшко, споневажаете мене?
   - Ти запитай посполюд, хто тепер не споневажае тебе? Дхтр нашi  б'ються
з василiском, зi скорпi?ю, а ти душогубством заробля?ш землю.  Не  вродить
вона тобi нiчого, окрiм лиха. В_ Магазаника пересохло в ротi, пересохло  й
нутро. I тут наковтався ганьби по саму зав'язку.
   - I що ви порадите?
   - Чого ж ти, пане старосто, ранiше в мене ради не питав? А тепер  скажу
одно: скiльки не старайся, а вчорашнiй день не повернеш. I вчорашньо? води
не доженеш, з усiма здирачами I навiть з Гiтлером не здоженеш...
   Ще вересень мало думав про осiнь, бо пiд  старими  придорожнiми  липами
гаряче пашать золотi корони дев'ятисилу, а в дупла лип не вселилися вiтри.
Ось тiльки по сiножатях i в  обоаонях  пощербленi  отави  пахнуть  не  так
зелом, як давно звезеним еiном. Тим, певне, осiнь i схожа на старiсть; дух
прожитого бiльш владно колишеться над нею, анiж теперiшнiй день.
   Як сама старiсть, iде собi шляхом отець Борис, проща?ться з лiтом чи  з
лiтами, та все одно несе у торбинi цiлющi  трави,  бо  хто  тепер  дiстане
людям лiки? У молодостi  отець  Борис  мрiяв  стати  лiкарем,  але  батьки
силомiць вткнули ?дине чадо на  попування.  От  i  пройшов  його  вiк  мiж
церквою та гробовищем, i тiльки добре зiлля  тепер  втiша?  старечi  руки,
нагаду? про тi далекi лiта, коли марилось зробити людям бiльше добра, анiж
зроблено.
   З лiво? руки зблиснула покарлючена рiчечка, бiля  не?  пасеться  старий
вироблений кiнь; почувши кроки, вiн пiдiйма? таранкувату  голову  i  синiм
оком, в якому залягла розумна, пробачлива до людини  печаль,  дивиться  на
старого, потiм, зiтхнувши, знову схиля?ться до трави,  що  пахне  звезеним
сiном.  Позаду  заторохкотiла  пiдвода,  на  нiй  непорушне  сидiв   Семен
Магазаник. От з ким не хотiлося б стрiчатись нi тут, нi на тому свiтi.
   - Сiдайте, батюшко, пiдвезу! - ще здалека гукнув вiн.
   - Тобi ж не з руки.
   - То й що?
   - ?дь уже, пане старосто, куди зiбрався.
   - Горду?те мною?
   Старий  помовчав  i  тiльки  помiтив,  що  в  зелених  очах  Магааника
побiльшало сiрого пiщанику - теж на осiнь iдеться. Вже обминаючи  панотця,
староста нагло зупинив коней i тицьнув батогом на принишклий хутiрець:
   - Батюшко, а що, коли я вiдпишу хутiрець церквi? Вiзьмете?
   - Нi, пане старосто, не вiзьму.
   У голосi Магазаника спалахнула лють:
   - Глядiть, батюшко, щоб не каялись потiм!
   - А ти не страхай мене, - тихо-тихо вiдповiв старий. - Менi вже вечорi?
в очах, i я нiкого не боюся, окрiм бога. Себе страхай  i  страхайся.  -  I
Магазаник одразу обм'як, похилив голову, яку охоплювала холоднеча.
   - То ви, панотче, дума?те, що менi вже нема порятунку?
   - А про це ти сам думай, коли совiсть загасив.
   - На що ж ви  надi?тесь,  батюшко,  сьогоднi?  -  з  притиском  вимовив
останн? слово.
   - Один бог зна?, що буде завтра, - вiдвiв його  мову,  мов  дим.  -  Ти
краще думай, як у тiлi душу спасти.
   Староста ще щось хотiв сказати, але передумав,  люто  уперiщив  батогом
коней i зник, мов чорт, у курявi.
   Ось i його хутiрець, його садок, його  став  i  отава,  яку  вже  треба
косити. По-осiнньому гупають яблука, але гупав  й  розтривожене  серце,  а
мозок не зна?, на яких жорнах,  на  яких  млинах  можна  розмолоти  грiхи.
Магазаник, скочивши на землю, зупиня? коней, вони, тягнучи  воза,  попаски
входять у вересень, прихиляються до його отави, до  його  цвiту,  до  його
подиху.
   Колись давно такою вересневою  годиною  вiн  спроваджував  на  хутiрець
свого батька. Той  поволi  -  останнiм  чумаком  -  iшов  бiля  вироблених
сумнооких волiв з дупластими рогами, що гучали в негоду.  Цю  худобину  он
коли ще треба було продати рiзникам, та Миронов! жаль було ?? вiку,  бо  ж
вона старалась на хлiб. Старий, похитуючи сивою  головою,  прислухався  до
тихо? мови надвечiр'я,  до  скрипу  колiс,  до  скрипу  повшнурованого  на
обважнiлому возi домашнього скарбу i невесело радiв, що буде  жити  подалi
вiд сина та його хитрувань.
   "I хай живе на вiдлюддi, - не буде щогодини прив'язувати очi до нього".
   З свiжовибiлено?, що аж смiялася, оселi назустрiч ?м вибiгла  розпашiла
вiд роботи i печi Василина; молодiсть i завзяття вчувалися  у  кожному  ??
русi, а  навколо  тугого  стану  аж  витанцьовувала  картата  спiдниця,  i
витанцьовувала бiля не? молода, з жовтоокими зозулиними черевичками отава.
З голови удовицi зсунулась хустка, i тепер  затанцювало  пiдбите  кучерями
волосся золото? i пiзньо? осенi.
   Василина неприязно  покосувала  на  Семена  i  весело  застрекотала  до
батька:
   - От добре, що ви за сонця при?хали. Роз'ярмлюйте воли - та й до столу.
Я вже вам чумацьку вечерю зготувала...
   Батьковi було кому зготувати i звичайну,  i  чумацьку  вечерю,  а  тобi
тепер нiхто не зготу?, марудься сам бiля печi, як дiдько у  попелi,  товчи
безнастанно страх у сво?й ступi, що колись начебто розумною була. Та  куди
подався той розум, погнавшись за лукавою копiйкою?..  Ранiше  не  раз  вiн
пiдсмiювався чи насмiхався над тими,  хто  жив  хлiбом  насущним,  трудами
праведними, рiзними, як йому здавалось, застарiлими чеснотами i не мав  за
душею нi шеляга. I от, зрештою, що вийшло з того посмiху... Коли б  тiльки
можна було повернути страчений час, коли б можна було повернути  батька...
Василину, то, вважай, i не треба нiчого. А тепер - чи плисти, чи брести  -
все одно берега рятунку нема.
   Синьою-синьою чашею упав  у  глибiнь  ставок,  а  в  ньому  розквiтають
по-весняному бiлi хмари. Iз очерету виплива? та сама качечка, i зав'юнився
тихий слiд за нею. А от який слiд iде за тобою? Як запiзно почина?  людина
думати про це?..
   З села, як з того свiту, глухо обiзвався дзвiн. Кого i для чого склика?
чи над ким журиться вiн? I хай журиться з тими, що в селi, а йому хочеться
побути на самотi а самим собою, iз ти; шею, iз останнiм сюрчанням коникiв.
Ось розпряже худобину, дiстане вудочку та й сяде на крихiтному човнику, до
якого  навiть  |  дитинство  пiдплива?.  Вiд  цi??  думки  нiби  полегшало
всерединi.
   Ось уже сторч на водi ста? поплавок, а в очерети запливав качечка, а за
очеретами сюрчать i  сюрчать  коники,  а  з  села,  як  :  а  того  свiту,
виколиху?ться мiдь дзвона. Чого тобi, невгавуча? Заворушиться поплавок,  i
пiшов, i пiшов, i пiшов по водi? Магазаник смикнув вудлище - i  в  повiтрi
щирим  срiблом  зблиснув  уважистий  краснопiр.  А  далi   почалося   щось
неймовiрно: тiльки закинеш немудру снасть, то й вже тягнеш чи коропця,  чи
краснопера, чи плiть. Ох, i видався  ж  день!  I  вже  не  чути  стало  нi
сюрчання коникiв, нi мiдно? печалi, нi форкання коней,  а  тiльки  посвист
лiщинового вудлища. - Пане старосто! Пане  старосто!  -  захекано  кричить
позаду полiцай Терешко.
   Магазаник кида? на  човник  рибину,  а  потiм  неохоче  оберта?ться  до
вiрного служаки.i - _Що там у тебе, пришелепок, горить?
   - Пане старосто, ой пане старосто... -  наче  мiх,  диха?  Те  решко  i
п'ятiрнею розмазу? пiт на обличчi.
   - Чого ти одним словом подавився? Говори щось!
   - Пане старосто, горить ваша хата!
   - Ти що?! - вiдразу торопi? Магазаник, кида? погляди то на Терешка,  то
вдалину а ноги самi збираються бiгти i не можуть.
   - ?й-богу, правду кажу.
   - Яка ж хата? - не може зiрвати ноги з човна. - В лiсi чи в селi?
   - У селi.
   Господи! А там же пiд луткою в деревинi  лежить  його  золото.  I  лише
тепер Магазаник зiскаку? з човна на берег, кида? погляд на  село,  де  мiж
деревами вибива?ться дим.
   - Хто ж це мiг зробити?
   - Аби добро, а палiй знайдеться. -  I  несподiвано  Терешко  по-дурному
посмiхнувся: - Оце ж, коли бiг до вас, чув, що говорили старi баби.  Хтось
iз них на сво? очi бачив, що з комина вашо? хати спочатку  вибилась  чорна
курява, а з не? на вогненному помелi вилетiла молода вiдьма, а  вже  потiм
загорiвся дах.
   - Бiжiмо, Терешку!.. Хтось ряту? хату?
   - Вважайте, нема нiкого,  бо,  не  доведи  господи,  який  тепер  пiшов
народ...
   Нiколи в життi Магазаник не бачив тако? пожежi. Палала  ж  хата,  палав
прихатнiй горiх, але нiхто з людей, окрiм жандарма i  трьох  полiца?в,  не
прибiг на  пожежу.  Отак  на  безлюддi  й  згорiла  оселя,  згорiли  й  тi
пiдвалини, що мали вистояти два вiки.
   Довго, до само? ночi, Магазаник перегортав  залiзяччям  сво?  попелище,
навiть пiдважив iз землi покалiчених, почорнiлих скiфських  i  половецьких
камен. Але скарбу так i не знайшов: чи хтось з полiца?в вихопив  його,  чи
стiк у вогнi золотою сльозою?..



   XXV

   Закiптюжений, знеможений, озлоблений, вiн iз пожарища самотньо  йде  на
подвiрок сусiдки Одарки, яка молодою повдовiла  i  всю  свою  нiжнiсть  та
любов перенесла на чужих дiтей - вiдколи в селi дитячий садок,  вiдтодi  в
ньому висяюють i турбуються карi, в золотiй оправi очi вдови. А захворi? ж
яке мале, Одарка i дню?, i ночу? бiля нього, i що ?й тодi своя хата,  свiй
невпораний город, коли треба полегшити чи?сь болi?
   Доброту ?? немилосердий обкрадали нечестивцi, i не раз бу'вало,  що  на
весну вдова залишалася не тiльки без хлiба, а навiть без картоплi. То й що
з того?
   - Безтолоч я, - погудить себе, сумно посмiхнеться та й знову до дiтей -
несе ?м i радiсть, i турботу, i оксамитний  голос,  що  не  тiльки  "Люлi,
люлi" чи "Журавку"  виводить.  Як  заспiва?  Одарка,  бувало,  на  якомусь
гуляннi "На добранiч та всiм на нiч" або "Там на горi в Поча?вi зоря  ясна
стала", то старе й мале заслуха?ться. Але й вiдрiзати i поглядом, i словом
могла  як  бритвою,  особливо  деяким  настирникам.  Тодi  в   зiницi   ??
заскакувала така циганська гострота, що й одчайдухам було непереливки.
   Сватались до вдови добрi люди, та  вона  затялась  бiльше  не  виходити
замiж, бо, мовляв, один раз людина народжу?ться, один раз  ма?  i  кохати.
Любила вона - свiту не бачила, - i увесь свiт пригортався до не?, коли був
Петро Роздольський. А не стало Петра, залишилась вiрною його пам'ятi.
   "Якого дивацтва не бува? в жiнок: одна весь вiк вiрна мертвому, а друга
- весь вiк дурить живого", - чортi-що прокида?ться  в  задурманенiй  чадом
головi Магазаника. Пiдiйшовши до зморшкувато? вдовино?  хати,  вiн  кiлька
разiв клямцнув клямкою.
   Одарка, очевидно, вже спала, бо не скоро загупала  по  хатi,  скрипнула
дверима i перелякано обiзвалася з сiней:
   - Хто там?
   - Твiй сусiда. Вiдчини, Одарко, - стомлено попрохав Магазаник.
   - Пан староста? - вже подив i насмiшка сходяться в ??  голосi.  -  Чого
вам уночi?
   - Вiдчиниш, тодi скажу.
   Вдова  вiдсунула  засув,  вiдчинила  дверi  й  стала  на  порозi.   Вiд
розплетених кiс повiяло теплим сном чи снодiйним зiллям. I хоч у теменi не
було видно Одарчиних  очей,  та  вiн  все  одно  бачив  ??  Дугастi  брови
чарiвницi. Таки Даремно линяють вони.
   - Смiлива ж ти. Видко, не ма?ш страху в душi i нiкого не хова?ш у себе.
   - А ви, пано старосто, до мене на вивiдний прийшли? - глузливо запитала
вдова. Да й оксамити випали з ?? голосу. - Чого вам?
   - Оце ж палi? спалили мою хату, - почав так  говорити,  начебто  Одарка
нiчого не знала про п