ожежу.
   - Вогонь знаходить сво? мiсце, - загадково сказала  вдова.  -  То  чого
вам?
   - Хiба не догаду?шся? Хочу переночувати в тебе, бо де ж подiтися тепер?
   Одарка жахнулась:
   - Що ви, пане старосто, говорите! Хiба ж можна вам залишитись у мене?
   Магазаник ледь стримав лють:
   - Чого ж не можна? Пожалi?ш свого топчана? Вже лiжка не прошу.
   - А ви подумали, яка про мене завтра неслава пiде?
   - Одарко, ми ж сусiдимо з тобою! Та й хто на тебе кине погане слово?
   - Одраау ж знайдуться такi песиголовцi. Бо що перед алим райком  жiноча
честь? Iдiть, пане старосто.
   Магазавик розумi?, чого цура?ться його Одарка, одначе ще пита? ??:
   - То нiяк не пустиш на ночiвлю?
   - До кiнця свого вiку! I староста спалахнув:
   - А я, зачумана, комусь пiдкорочу i вiк,  i  язик,  стонадцять  болячок
тобi!
   - Болячки залюбки можуть повискакувати  i  на  тому,  хто  розкида?ться
нами, - вiдказала Одарка, крутнулась перед самим носом старости,  хряпнула
дверима, грюкнула засувом, i вже ?? кроки загули в хатi.
   "Пожди, вiдьмо! Завтра дочека?шся вiд мене плати! Iншо?  заспiва?ш,  як
поженем твою коровицю в крайс, - лютуючи, вiй завулком виходить на вулицю,
омина? сво? пожарище, оминав потривожених камен, що пахнуть смалятиною,  i
не знав, до кого постукати, бо мало вiн мав приязнi до людей,  не  мали  й
вовв до нього. От хiба що зайти до дiда Гордiя? Той, душа  згiдлива,  кого
треба, кого й не треба прихистить, навiть цигана ярмаркового.
   Старий, не  допитуючись,  хто  стукав,  швидковiдчиняв  дверi,  бiлiючи
полотняними шатами, став на порiг. - О, це ти, пане старосто? В Магазаника
прокинулась пiдозра:
   - А ви, дiду, когось ждали? Старий зiтхнув:
   - Ждав i не ждав, пане старосто. Магазаник не витримав:
   - Дiду, який я вам пан староста?
   - Як i всiм, - понуро вiдповiв старий.
   - А кого ви ждали?
   - Оце ж переказували люди, що внук Василь у таборi з виснаги  доходить.
То жiнка пiшла туди викупляти його, може, й донесе вiн додому душу. А ти ж
з якого дива ночей недосипа?ш?
   Магазаник вiдчув у голосi старого приховане глузування.
   - Прийшов до вас досипляти нiч.
   - Це ж як? - насторожився дiд.
   - Просто, бо менi тепер нема де переночувати. Приймете?
   - Нi, не прийму, пане старосто, - рiшуче сказав старий.
   - Чому ж?!
   - Бо, пробач, нема де. У нас одне лiжко сто?ть  для  старо?,  топчанчик
для мене, а тебе ж на долiвцi, ще й на залежанiй соломi, не  покладеш,  бо
ти - пан.
   - Я можу й на пiдлозi. Кинете очерету чи соломи, застелите . рядном...
   - Еге, а що потiм тво? начальство скаже? Нащо менi на цьому ?  м?датися
з ним? Iди вже до когось iншого.
   - _Я пiду, але завтра ви  прийдете  до  мене  в  управу,  -  насочилось
погрозою кожне слово. - А не прийдете - пiд боки приведуть.
   I на це зовсiм негадано Гордiй попрохав:
   - Скинь, Семене, чобота.
   - Це ж для чого? - витрiщився Магазаник.
   - Як скинеш чоботи, я гляну, що в них ма?ш: ступнi чи ранцi.
   Вiйнувши полотняними шатами, старий зникав  в  сiнях,  а  Магазаник  ще
якусь хвилину сто?ть перед порогом. Лють хвилями ходить по  йото  тiлi,  а
мiж ними по-котячи скрада?ться переляк. Що ж воно сталося за цi днi?..
   Вiн добре зна?: село ще  й  досi  не  отямилося  вiд  страху.  Знiчене,
приголомшене фашистською навалою, воно тепер сторонилося усiх i всього, i,
здавалося, кожен жив у ньому сам по собi. напевне, так  i  треба  фашисту:
жорстокiстю i страхом загнати кожного  у  власне  дупло,  щоб  не  ро?лось
громадське. Хiба ж не пам'ята?, як люди вибирали його  старостою?  Мовчки,
без жодного слова, наче то були тiнi, а не люди. А от виказав вiн  Човняра
- й тiнi почали оживати. Виходить, i страх ма? сво? межi i свiй живець.
   Магазаник поволi шкопиртае з Гордiввого подвiр'я на вулицю,  Вiн  знову
пiдходить до пожарища, б'?  чоботом  ненависних  камен,  потiм  пiдворушу?
головешки i негадане чу?, як щось дзенькнуло. Господи, невже  це  озвалося
його золото? Зiгнувшись, вiн запускав руку в  попелище,  та  знаходить  не
золото, а обгорiлий шматок ланцюга. Саме ланцюга бракувало йому!
   Вiд пожарища вiн поволi йде до сво?? дубово?, в зруб складено?  комори.
Тут бiля порога стоять свiжi, ще не ошинованi  колеса,  а  пiд  острiшками
сушаться вiнки добiрно? кукурудзи. Вона теж пропахла смалятиною.  Мамалиги
вже з не? не звариш. При згадцi про мамалигу йому вiдразу захотiлося ?сти.
Вiн вiдмика? колодку i входить у маснуватий  настiй  закомiрка,  бо,  крiм
жита-пшеницi, тут зберiга?ться свiже насiння коноплi, маку, льону i сто?ть
кiлька обплетених лозою бутлiв з олi?ю.
   Колись, ще парубком, вiн мав у цiй коморi вечоровi  розкошування.  Тодi
тут пахли дiвочi  коси,  а  з  них  опадали  квiти  пiдснiжника,  ромашки,
чорнобривцiв, - то  вже  яка  пора  стояла  надворi.  Гай-гай!  Давно  вже
вивiтрився дух тих пiдснiжникiв, тi?? ромашки, чорнобривцiв, а зараз  чути
маснуватий настiй олi?, що пiде на продаж.
   Може, знову,  як  колись,  переночувати  тут  i  хоч  у  снах  зайти  у
позаколишнiй час? А хтось защiбне комору i пiдпалить тебе i твiй запасець.
На пам'ять недоречно приходять напiвзабутi слова: "Й нема? злому  на  всiй
землi безконечнiй веселого дому". Ох, ця лiтература i всi  ??  сантименти!
Хiба ж не злi порядкують зараз у всьому свiтi? Еге ж, коли ти ма?ш  пустку
в душi, тодi вся земля ста? пустелею.
   Магазаник про всякий випадок позаносив у комору колеса, примкнув  ??  i
городом подався до шевця-шкапогриза  Максима  Калюжного,  який  нiколи  не
вилазив iз боргiв. Як притиснеш його, то пiдтюпцем бiжить iз хати  в  хату
за свiжою позичкою, щоб вiддати задавнену. I досi Максим винен йому триста
карбованцiв за телицю, яку взяв у заставпщну.  Але  хiба  вчорашнi  триста
карбованцiв порiвня?ш iз сьогоднiшнiми?
   Ще з двору  Магазаник  чу?  в  хатi  Калюжного  притишений  гомiн.  Вiн
обережно скрада?ться до вiконця хатньо? комiрчини, крiзь нього  чу?  рiзнi
голоси, повiв диму i горiлки. Так i в: дурний та нужденний  Калюжний  жене
житнiвку, на яку вже чату? цiла капела.
   - Будьмо, люди добрi, - тремтить при?мний  тенорок  Максима.  -  Хоч  i
тепла вона, але щира.
   - Заб'?ш нею памороки, то все менше тиснуть...
   - Пийте, куме, без полiтики, бо полiтика - пропаще дiло.
   - Яка ж це полiтика? От сказав один дядько при нiмцевi, думаючи, що вiн
не зна? по-нашому: "ох i тиснуть так тиснуть!"
   А нiмець i визвiрився на нього:
   - Хто тебе тисне? Нова влада?
   - Нi, новi чоботи, - вiдповiв дядько.
   - Так ти ж босий!
   - Того i босий, що тиснуть, - завчасу спохватився дядько.
   - Га-га-га.
   - Ось вип'?мо, люди, як на святвечiр,  за  тих,  хто  в  дорозi.  Нехай
легенько згада?ться ?м.
   - Господи, коли тiльки повернуться вони?! - невимовною  тугою  забринiв
жiночий з сльозою голос.
   - Не треба, жiнко. Плачем лихо не вiдплачеш. Дзенькнули чарки,  i  тиша
надовго вгнiздилась у комiрчинi:  видно,  кожен  думав  про  сво?х  синiв.
Магазаник пiдiйшов до дверей, постукав раз, вдруге, втрет?, i тiльки  тодi
з комiрчини затремтiв тенорок Максима:
   - Це ж хто так пiзно?
   - Я, Максиме.
   - Хто "я"?
   - Семен Магазаник. Уже не пiзна?ш?
   - Тепер i рiдного батька можна не впiзнати. Що вам?
   - Отак i будемо перемовлятись через дверi?
   Максим зiтхнув, щось тихцем кинув у комiрчину й почав вiдчиняти  дверi.
Ось вiн i став насупроти Магазаника, невеличкий, розкуйовджений, знiчений.
   - Не думалося й не гадалося, щоб до мене так  пiзно  сам  пан  староста
завiтав.
   - Чого ж не прийти до гарно? людини? Як воно тобi ведеться?
   - Та... - не знав, що вiдповiсти, чоловiк.
   - Ну, а капа? добре?
   - Ви ж звiдки зна?те? - ще бiльше нiяковi? Максим. -  Напевне,  полiцай
Терешко пронюхав. Вiн, бiсова душа,  чогось  в'?да?ться  i  в'?да?ться  на
мене. Може, i ви мою гiрчавiнь хильнете?
   - Спасибi, спробую твого добра. А я прийшов до тебе переночувати.
   - Переночувати?! - аж витрiщився чоловiк. - Як же це?
   - Отак, як чу?ш, бо вже не маю хати. Знайдеться в тебе якийсь топчан?
   - Я, пане старосто, i не проти, та до мене саме рiднi на?хало, по чарцi
добрiй випили i теж ночувати лаштуються,  -  вочевидячки  бреше  Максим  i
навiть не за?кнеться.
   - Загордився ти, загордився.
   - Таке вигада?те. А ночiвлю пошукайте деiнде, бо  таке  дiло  з  рiднею
вийшло.
   - I де  ти  порадиш  пошукати  цю  ночiвлю?,  -  ледве  стриму?  злiсть
Магазаник.
   - Де? Та хоча б у Терешка. В нього мiсця багато, бо навiть жiнка втекла
вiд нього, i гвинтiвка при собi. Та й ви вже наче ма?те  родичання  з  ним
при новiй владi.
   - Я тобi, голоп'ятнику, згадаю i ночiвлю, i рiдню, та так згадаю, що ти
й дiтям закажеш глузувати. А поки що  вранцi  принеси  свiй  борг.  Тiльки
вранцi, бо вдень буде пiзно! Чу?ш?
   - Не оглух ще! - так найоржився чоловiк, нiби хтось пiдмiнив його. - Не
оглух! - i зачинив дверi.
   Отакого дочекатися  вiд  якогось  злиденника!  I  знову  Магазацик  iде
мертвими вулицями i городами,  з  яких  пророста?  осiнь.  Проходячи  повз
дзвiницю, вiн почув, як скрипнули од вiтру ?? кiсточки, як  тихою  скаргою
на когось озвалися дзвони, i вдруге подумав про подзвiння над собою.
   Позаду загупали кроки - хтось наздоганяв його. Магазаник притиснувся до
чийогось, заплетеного огудинням, тину, вихопив пiстоля.
   - Пане старосто, це я, - захекано задеренчав Максим.
   - Чого тобi?
   - Ось вам  боргi  -  I  зневажливо  простягнув  руку,  в  якiй  стискав
кiльканадцять папiрцiв.
   - Де так  скоро  нашкрiб  грошей?  -  здивувався  i  навiть  розгубився
Магазаник.
   - Люди по кругу скинули в шапку, тобто  рiдня  моя.  Магазаник  сердито
засову? грошi в кишеню й мовчки прямув в темряву.
   Пiдпилий,  за?жений,  Терешко,  що  саме  розкошував  бiля  поросятини,
насправдi стрiча?  Магазаника  наче  рiдню,  тiльки  диву?ться,  чому  пан
староста не пiшов ночувати до Одарки.
   - Не впустила.
   - Не впустила?! - вибалушив очi_ Терешко. - Вас i не впустила?
   - Ще й норов показала. Завтра треба ?? корову забрати на податки.
   - Вранцi я вiзьмуся за  не?,  анахтемську!  Я  ?й  пришию  i  прилатаю!
Задешево не  вiдкупиться  вона,  -  веселiша?  Терешко,  який  чогось  мав
зазубень на вдову, та й ставить на стiл  сулiю  з  самоговом,  рiже  свiжу
почеревину, хлiб, сам на припiчку смажить я?чню  i  все  журиться,  що  не
напали на слiд палiя. - Я б iз нього живого свiжину паював. Пiдiймаю чарку
за те, щоб втихомирилися усi -вашi болi.
   - А ти не забагато цього питва зничтожа?ш?
   - При нашому дiлi iнакше не можна, - втупив око в чарку, - То ти йдеш у
гостину, то сам гостей стрiча?ш, то  на  партизанiв  полю?ш,  то  допиту?ш
якогось типа до пiвсмертi. А що ж за допит без горiлки? I чиюсь кров треба
залити горiлкою, щоб не стояла в очах...
   Вранцi  Магазаник  прокинувся  вiд  нестерпно?  сверблячки.   Закасавши
рукава, вiн побачив на руках розсхп червових бугорцiв.
   - Почесуха, - одразу визначив Терешко. - Видать, на  нервовому  грунтi.
Начуха?тесь тепер у свою волю.
   - А чим ?? можна лiкувати?
   - Лiкiв багато, тiльки толку мало, - i  знову  почав  ставити  на  стiл
сулiю, чарки та полумиски з салом, огiрками i капустою. - Пробачте,  що  в
мене по-простому, нiяких сластьонiв нема, бо жiнка сказилась i  втекла  до
батькiв, не хоче з полiца?м жити. Ще й вона, дурепа, в полiтику лiзе. От i
кручусь  самотинцем.  Ви  ж  i  на  обiд  приходьте.  Я   з   громадського
господарства приволочу поросюка, то  й  поласу?мо  свiжиною.  -  Жвакаючи,
Терешко придивля?ться не так до старости, як до пiйла.
   Не встигли хильнути по  другiй,  як  на  ганку  загупали  кроки,  потiм
вiдчинилися дверi i до хати ввiйшов похмурий, з десятизарядкою  на  плечi,
полiцай. Магазаник, не вiрячи собi, пiдвiвся  i  не  то  скрикнув,  не  то
застогнав:
   - Стьопочка! Перед ним стояв  його  син,  облиша?ний  вiтрами,  злий  i
постарiлий. На ши? в нього ятрився шрам.
   - Сам сво?ю парсуною дотьопався до вас, - невесело заграв млинками  вiй
Стьопочка. - Так ми, тату, стали погорiльцями?
   - Бiда! - зiтхнув Магазавик, обняв сина, посадив за стiл.  -  Бачиш,  у
чужих людей уже ночую.
   - I не знайшли палi?в?
   - Нi.
   - Сьогоднi ж перетрусимо все село, як вiхоть соломи, i в когось  загра?
шкiра, наче бубон, - похижiшав вид Стьопочки.
   - Що вiрно, то вiрно, - запопадливо погодився Терешко. - То я  й  пiшов
органiзовувати нашу брашку.
   Коли Терешко вийшов, Стьопочка насторожено поглянув на батька:
   - Окрiм хатнього добра, в нас нiчого не пропало?
   - Аби ж то... - перейшов на шепiт Магазаник. - Все золото загинуло.
   - Усе! - аж похолонув Стьопочка. - I те, що бiля борсукiв закопали?
   - I те... - похилив голову на руки, вдаючи розпач i  водночас  думаючи,
який у нього пронозуватий син: таки вистежив один сховок.
   - Тату, виходить, ви не порозтикували золото по рiзних сховках?
   - Був порозтикував, а потiм зiбрав до хати. Краще б i я з  ним  згорiв.
Це ж усе життя збирав тобi копiйчину.
   - Не треба так побиватися, - вiрить, а бiльше не  вiрить  батьковi,  бо
зна?, який вiн хитрун i скупиндя - завжди ховався вiд нього iз спадком.  -
Ви ж добре переворушили попелище?
   - Цiлий день, до само? ночi, длубався.
   - Подлубаюсь i я. А потiм, тату, треба знову стягуватися на золото,  бо
при всiх владах воно - капiтал.
   - Як же ти дума?ш стягуватися?
   - Способи знайдуться, поки ми  при  владi,  i  вообче.  "Стьопочка  при
владi", - з цiкавiстю i вже iнакше глянув на сина, який  саме  напаковував
рота  ?жею  i  працював  щелепами,  як  жорнами.  Щось  нове,  нетерпляче,
пожадливе з'явилося на його обличчi, а рiдкувата синька  очей  похижiшала.
Та хто не хижiша? з тих, що хочуть розживитися на золото?"
   - А як ти, сину, в полiцiю втеребився?
   - Тiкав од диму, а упав у полум'я, - зневажливо махнув рукою Стьопочка,
та згодом додав: - I, думаю, правильно  зробив,  а  то  самого  б  полiцiя
тягала, як колишнього активiста. Коли приймали  на  нову  службу,  сказав,
скiльки сотворив бомаг у тридцять сьомому роцi.
   Магазаник скривився: був у Стьопочки не розум, а розумець,  розумець  i
залишився.
   - От цього й не треба було говорити: що народилось  у  темрявi,  хай  i
гине в темрявi.
   - Не бiйтеся, тату: треба ж доказати сво? заслуги перед  новою  владою.
Нiмцi таке люблять. Та й ви пiшли в старостат,
   - А що в тебе на ши?? Стьопочка одразу нажабився.
   - Це маю пам'ятного вiд Бондаренка, уже,  хвалити  бога,  присохло.  Ще
десь зустрiнемось iз ним.
   Коли  Магазаники  вийшли  на  Терешкова  подвiр'я,  до   них   кинулась
розтривожена Одарка.
   - Пане старосто, у мене полiца? корову забрали.
   - Отако?! Чого ж вони в тебе забрали корову? - вда?, що нiчого не зна?.
   - За несплаченi поставки. Магазаник безпорадно розвiв руками.
   - Тодi нiчим пособити не можу.
   - Але ж ще нi в кого не брали.
   - З когось, Одарко, треба починати,  хоча  б  для  науки,  бо  нiмецька
власть - дiло сурйозне.
   - То я виконаю сво?. Заберiть теля-назимка.
   - Про це треба було ранiше думати, - i виходить на вулицю, вiдмахуючись
рукою вiд жiнки.
   Стьопочка, зупинившись,  притриму?  вдову  бiля  хвiртки,  злодiйкувато
озира?ться, пiдморгу? i повчально говорить:
   - Хоч богу плачся, а й вiн зна?, що сльози -  вода.  Оце  спожива?ш  за
сво? гордування. Тепер головне: гнися, то не зломишся,  i  вообче.  А  щоб
полегшало тобi, зараз же крутнись, як попiвна замiж,  з  податками  та  ще
батьковi якусь хаианку принеси. Ось тодi  й  будеш  ?сти  молочко.  -  Вiн
заспокiйливо  кладе  п'ятiрню  на  блузку  жiнки,  та  б'?  його,  сичить:
"Жеребило". Але полiцай, не сердячись, гигика?, безсоромно  обмацу?  жiнку
хтивими очима.
   - Чого, тумануватий, вирячився? - одразу  шаленi?  Одарка,  шаленi?  ??
гострий циганський  погляд.  -  На  якусь  свою  захвойданку  чи  фiндюрку
витрiщуй буркала!
   - Не будь, Одарко, такою коверзухою, у вiйну i на жiночу красу пiдупали
цiни. А ти, коли подумати, не надiвочилась, i вообче...
   - Паскудник! Який батько, такий i син: повiсь на гiлляцi - один  одного
не переважить, i
   I враз на рiдку синьку Стьопоччиних баньок наповзла сизiсть злостi...
   - Замовчи, горласта! - Вiн вiдступив, зiрвав з плеча гвинтiвку.
   Одарка  скрикнула,  вiдхилилась  до   ворiт.   Пролунав   пострiл.   На
придорожнiй вербi скреконула сорока i, гублячи  пiр'я,  почала  падати  на
землю.
   - Оце запам'ятай: перший  раз  б'ю  по  скрекотливiй,  а  другий  -  по
горластiй! - вовкувате глипнув на жiнку, повернувся,  хряпнув  хвiрткою  i
подався наздоганяти батька, який бачив i залицяння, i гнiв сина.
   "Стьопочка при владi..."



   XXVI

   Коли сам Гiтлер обiзвав всемогутнього  i  всевладного  Германа  Герiнга
свинею, то чого жандармський обер-вфрейтор Ганс Шпекман  ма?  церемонитися
iз тубiльцями-полiцаями, якi так i норовлять замiсть служби щось  поцупити
або надудлитись самогону? Тому полiца? тiльки й чують вiд нього:  "швайне"
i ще раз "щвайне", а iнодi й перекручений матюк, який у  них  викликав  но
страх, а щирий регiт. За повсякчасне "швайне"  полiца?  прозвали  Шдекмана
Кнорусом, у цьому, може, й була якась рацiя,  бо,  лютуючи,  обер-?фрейтор
запiнювався, наче вищезгаданий екземпляр парнокопитих.
   Невiдомо чому  обер-?фрейтор  у  ввiреному  йому  селi  i  досi  тримав
полiцайську сторожу пiд банею дзвiницi. Чого вiн бо?ться, коли  нiмцi,  як
запевня? радiо, вже пiдiйшли до Москви?  Полiцаям  на  дзвiницi  нудно  до
нестями, бо нема з ким перемовитися словом, нема де  розiм'яти  костi,  не
можна  в  дурня  згуляти,  нi  чарки  випити,  щоб   не   нахапатися   вiд
обер-вфрейтора "гумiв". ?дина  розвага  -  насiння.  Тому  на  довколишнiх
городах i поскручуванi голови мало не в  усiх  соняшникiв.  Коли  ж  якась
господиня зчиня? галас, ?? вiдразу заспокоюють Терешковим словом:
   - Нема чого жалiти соняшникiв, краще дурну голову жалiй, бо вона в тебе
поки одна.
   Господиня щось гарикне - i мерщiй до хати.
   Ось i зараз стовбичать  два  бевзи  на  опасаннi  дзвiницi  i  в  руках
тримають не зброю, а голови  соняшникiв.  Вулицею  проходить  молодиця,  i
полiцай полiцая штурха? лiктем пiд бiк i
   - Подивись, Калiстрате, якi ноженята?
   - Оце, Мусiю, звиняй, тiльки й нашого, що подивишся на чужi  нож.енята,
- зiтха? гусакуватий Калiстрат.
   - Та чого так мало?
   - А хiба ж тепер хоч одна дiвчина хоче постояти з нами?
   - Таки  нi,  -  погоджу?ться  Калiстрат.  -  Були  ми  колись  для  них
парубками, а стали головорiзами. I що ма?м за це? "Гуми"  i  "швайне"  вiд
обер-вфрейтора. I чого ми пiшли в полiца? свiй хлiб шукати?  О,  зда?ться,
несуть чорти обера?
   Полiца? хватопеком кидають прямо на землю голови соняшникiв,  хапаються
за зброю i стають з нею бiля вiкна,  придивляючись  до  вулицi,  по  якiй,
поблискуючи  пiвмiсяцем  бляхи,  на   триколiсному   мотоциклi   мчить   з
перекладачем обер-?фрейтор. Ось вiн поверта? свою чортопхайку на  цвинтар,
зупиняв бiля дверей дзвiницi i пересохлими схiдцями гупа? до полiца?в,  за
ним обережно плига? жовторотий, з кишкуватою ши?ю  перекладач  Ксянда,  що
десь навчився цвенькати по-нiмецьки i так густо парфумити  свое  прилизане
волосся, що навiть полiца? чманiють од нього.
   - Гутен таг! - висану? обер-сфрейтор, зiйшовши на горiшню  сходинку,  i
вирiвню? свою бляху, з яко? намарно намага?ться злетiти втиснутий орел.
   - Вам обер-?фрейтор  каже  "добрий  день",  -  дiдько  звав,  для  чого
переклада? нудисвiт Ксянда, i широко розставляв цiвки нiг, щоб бути схожим
на свого зверхника.
   Полiца? по-?фрейторськи гвинтiвками вiтають насурмонене  начальство,  i
воно залиша?ться  задоволеним,  щось  говорить  Ксявдi,  а  той  одразу  ж
по-горобиному цвiрiнчить:
   - Пан обер-?фрейтор пита?, чи не було чогось гiдного  уваги  на  вашому
посту?
   - Нiчого  такого,  звиняйте,  не  було  на  нашому  високому  посту,  -
вiдповiда? Калiстрат, - а от на землi дядьки, звиняйте, не хотять  iти  на
роботу.
   Ксянда переклада?, обер-?фрейтор невдоволено морщиться, ледь  перекида?
слова через вiдвислу губу.
   - Хай крайсляндвiрт менше сидить у сво?му кабiнетi та менше  цiкавиться
картинами.
   Цих слiв Ксянда  не  перекладав  полiцаям,  а  лише  хвацьке  поправля?
нiмецького нiдгонистого картуза. От аби ще срiбнi позументи до нього, то й
Ксянда зiйшов би за начальство, бо ж усе вбрання в нього ненаське i навiть
кобуру носить ва запалому  животi,  як  пан  обер-?фрейтор.  Обер-вфрейтор
пiдходить до вiкна,  ще  ширше  розставля?  вгодованi  ноги,  а  до  вiчно
невдоволеиих  очей  притуля?  масивний  бiнокль.  До  нього   наближаються
безмежнi поля оцих скiфiв, якi мають скоритися  рейху.  А  потiм  усiх  ?х
треба ставити пiдряд - i одному рубати голову, а другого  залишати  живим,
бо iнакше з них не викорчу?ш бiльшовизм. Що таке бiльшовизм, Ганс  Шпекман
не дуже  розумi?,  але  зна?,  що  населення  бiльшовицько?  кра?ни  треба
переполовинити, навiть оцих полiца?в  варто  стрiляти  через  одного,  щоб
решта вiрно служила.
   Друге вiкно наблизило лiс, але обер-?фрейтор недовго дивився ва  нього,
бо нещодавно ледве винiс голову з тiв? проклято? мiсцини.  Через  не?  три
днi на живiт хворiв, i мимоволi торкнувся рукою ременя, який не давав волi
животу.
   А а третього вiкна побачив болото, куди ще треба  по?хати  битм  качок.
Минулого разу вiн цiлу коляску настрiляв ?х, довелося I?сяндi пiшки iти до
крайсу. I враз обер-?фрейтор занепоко?вся, повторюючи те саме слово:
   - Мiколка! Мiколка! - I передав бiнокль Калiстрату.
   Той приклав його до очей, покрутив колiщата, здивувався:
   - Справдi, Океании Микола.
   - Чого вiн там знову ходить? - починав гнiватись обер?фрейтор.
   Ксянда переклада?, а Калiстрат бурмоче i
   - Напевне, звиняйте, корову пасе.
   - Корову? Корову! - перекривляв обер-вфрейтор.  -  Свинi  ви?  Я  i  на
полюваннi бачив його з повною торбиною, i тепер  з  повною.  Що  там  може
бути?
   - Звиняйте, напевно, харчi, - розводить Калiстрат клешнястими руками.
   -  Цих  харчiв  на  десять  чоловiк  вистачить.  Вiн,  свинi,  напевне,
партизанам ?сти носить.
   - ?аволови! - i собi лайнув полiца?в Ксянда.
   - Зараз же ?дьмо до нього! Доганяйте  нас  кiньми!  -  Обер?фрейтор  аж
загуркотiв по сходах, а за ним нiяк не мiг угнатися миршавий Ксянда.
   Курними дорогами вони до?хали до татарського броду, поромом перебрались
на той бiк, а потiм лугами i мочарищем добились до  кра?чка  болота.  Далi
?хати було небезпечно. Скочивши на землю,  почали  пильно  оглядати  гиблу
мiсцину, але Микола наче крiзь землю  провалився.  Пiд'?хали  на  конях  i
полiца?. Вони теж не побачили хлопчака.
   - Де ж його корова?! - в'?в ?х обер-?фрейтор. - Свинi ви, п'янi свинi i
ще раз свинi! Ось тут будемо чекати його хоч  тиждень.  Мае  ж  вiн  знову
вийти з болота?
   - Звиняйте, мабуть, вийде, - глибокодумно прорiк Калiстрат.  -  А  коли
попаде в прогнiй, то не вийде.
   Замаскувавши мотоцикла пiд кущем вовчо? ягоди,  обер-ефрейгор  вибрався
на сухiше мiсце  i  наказав  полiцаям  принести  йому  осоки  з  самотньо?
копички, а кебетний Ксянда здогадався вмоститися на самiй копичцi: тут вiн
не прогавить хлопчака, якщо тiльки з'явиться  той.  I  не  прогавив:  десь
години через двi на болотi з'явилася  постать  Миколки.  Хлопчик  обережно
петляв мiж кущами вiльхи, крушини  i  заростями  болотяно?  трави.  Ксянда
задоволене хихикнув, бо ж вiн, а не полiца? перший побачив хлопчика, ще  й
помiтив, що у того тепер порожня торба.  Де  ж  вiн  подiв  харчi?  Невже,
справдi, тут ? партизани? Ксянда ще раз  хихикнув,  на  пiдсохлому  огузку
ковзнувся з копицi, лiг животом на землю i поповз до свого начальства, вiд
якого теж не раз схоплював "швайне". Вiн так звик до цього слова, що  йому
тепер i свиня стала здаватися благородною твариною.
   - Пане обер-?фрейтор, злочинець iде прямiсiнько у вашi руки, -  тицьнув
пальцем вперед I витягнув  з  кобура  пiстоля,  яким  справно  насобачився
володiти.
   Обер-?фрейтор пiдвiвся, побачив Миколу  i  впав  на  вемлю,  вхопившись
руками за автомат. Потiм Ксянда передав  наказ  жандарма  полiцаям,  i  тi
поповзли травою, щоб вiдрiзати Миколцi шля? вiдступу.
   А хлопча в цей час, дивлячись пiд ноги, i  не  помiчав,  яка  небезпека
чигав на нього. Ось уже  закiнчилось  гибло  мiсце.  Миколка  посмiхнувся,
рукавом  витер  чоло,  скинув   картузика,   вивiльненi   кучерi   сонячно
заворушились пiд сонцем. I в цей час бiля нього, наче з-пiд землi, виросли
забрьоханi, розсмиканi полiца?.
   - Руки вгору!
   Миколка зойкнув, шарпнувся назад, у болото, але було пiзно:
   за мить вiн птахом забився в дужих руках полiца?в, а до нього уже гупав
обер-?фрейтор i Ксянда з пiстолетом у руцi.  Мiцно  тримаючи  хлопчака  за
плечi, полiца? поставили  його  перед  обер-?фрейтором.  Наперед,  ховаючи
пiстоля в кобуру, виступив  Ксянда.  В  запроданця  вiд  радостi  тремтiли
нiздрi i химернi губи - одна навiки пiдскочила до самого  носа,  а  друга,
нагнiвавшись, вивернулась донизу. Вiн витрiщився  на  Миколку  точнiсiнько
так, як обер-вфрейтор вирячувався на полiца?в.
   - Куди ходив? Кажи саму правду! Ми все зна?мо, - i  наступив  черевиком
Миколцi на пальцi, бо треба зразу вичавлювати зiзнання.
   Хлопчак не  по-дитячому  подивився  на  прислужника,  не  подитячому  i
вiдповiв:
   - Чого ж говорити, коли ви все зна?те? Не топчiть, дядьку, ногу,  бо  й
ваша не вiчна.
   - Гунцвот! - зразу обурився й почервонiв Ксянда. - Як  ти,  мерзотнику,
аi старшими розмовля?ш?! Де був?!
   - На болотi.
   - А кому ?сти носив? Партизанам?
   - А хiба партизани в болотах сидять? Вони в лiсi орудують.
   Ксянда переклав слова Миколки обер-?фрейтору. Той  посатанiв  i  вдарив
хлопця по щоцi. З куточка уст Миколки потекла кров.
   - Кажи, де партизани?
   I дитина зневажливо глянула на свого ката:
   - Я нiчого не знаю.
   Обер-?фрейтор ще раз ударив Миколку в  обличчя,  а  потiм  закричав  до
полiца?в:
   - На дзвiницю, свинi!
   Тягнучи Миколку за руки, вiн метнувся до  мотоцикла,  впхнув  хлопця  в
коляску, а потiм туди забрався Ксянда, намертво охопивши  Миколку  руками.
Обер-?фрейтор одразу погнав до татарського броду мотоцикла, а  за  ним  на
конях помчали полiца?.
   У присiлку Миколку з  жандармами  i  Ксяндою  побачила  тiтка  Олена  i
вклякла бiля плота.
   - Тiточко, скажiть мамi, що мене .спiймали на болотi! - гукнув хлопчак.
   Ксянда вдарив його i  затулив  рота  руками,  що  теж  нестерпно  пахли
детпепими парфумами...
   Над  селом  забемкав  великий  дзвiн,  а  вулицями  забiгали   полiца?,
скликаючи людей на сход. Коли цвинтар забили чоловiки i жiнки, на опасання
дзвiницi, тримаючи пошарпаного, закривавленого Миколку,  вийшли  Ксянда  i
обер-?фрейтор, за ними з дверей виглядали  принишклi  Калiстрат  i  Мусiй.
Жандарм хусточкою витер долоню i викинув з розлючено? пащеки якiсь  слова,
з яких люди зрозумiли тiльки одне: "швайне".
   Ксянда почав перекладати, зменшивши кiлькiсть свиней.
   - Панове  хлiбороби,  сьогоднi  наш  обер-?фрейтор  спiймав  на  болотi
злочинця, який ма? зв'язок з партизанами, але не хоче в  цьому  зiзнатися,
хоч як ми не допитували його i на болотi, i ось осьдечки, на дзвiницi бiля
святих  дзвонiв.  Тому  зверта?мось  до  вас:  скажiть,  де  переховуються
партизани. Якщо не скажете, обер?фрейтор сам скине злочинця з дзвiницi,  а
вже внизу i кiсток його нiхто не позбирав.  Рiшенець  пана  обер-?фрейтора
твердий i остаточний.
   Натовп здригнувся, заплакали,  заголосили  жiнки,  а  жандарм  ще  щось
гаркнув i глянув на годинника.
   - Наш вельмишановний обер-?фрейтор сказав, що вiн чекатиме рiвно десять
хвилин. Люди, не легковажте, - рятуйте хлопчака, бо воно мале-дурне.  Мати
його, значить, Оксана Артеменко, тутечки ??
   У натовпi сплеснув зойк.
   - Я скажу!
   Люди розступились, даючи дорогу побiлiлiй мов снiг Оксанi.
   - Мамо!.. - закричав Миколка, кидаючись до поруччя опасання, та  Ксянда
шарпнув його до себе i обома руками зчавив хлопцевi обличчя.
   Наче  причинна,  бiгла  й  падала  на  схiдцях  дзвiницi  Оксана.  День
вихлюпнувся з  ??  очей,  на  них  налягали  й  налягали  тiнi,  вона  все
наштовхувалася то на стiни дзвiницi, то  на  бильця  поручнiв.  Знеможена,
пiднялась до дзвонiв, пiдняла на них осмерклi очi i побачила того  дзвона,
що колись нагадував ?й дiда Корнiя. Нема вже дiда, нема Ярослава, уже i ??
година прийшла.
   -  Яка  красива  жiнка!  -  вдивувався  обер-?фрейтор,   навiть   трохи
виструнчився, щось прикинув собi i знов почав хустинкою витирати руки, якi
щемiли пiсля катування Миколки.
   -  Таку  тепер  можна  i  в  крайс  вiдправити,  -  догiдливе  i  масно
посмiхнувся жаб`ячим ротом Ксянда.
   Заточуючись, Оксана пiдiйшла до Миколки, схопила  його,  пригорнула  до
себе, i дитина вiдчула все материне  горе,  бiль,  любов,  розпач  i  нiби
забула про себе. ;
   - Не треба, мами, не греба! Мовчiть, мамо, ви ж такi ладнi  в  мене,  -
уткнувся в ?? груди i заплакав.
   - Ой дитино моя, хоч ти не добивай мене. Хай цi уб'ють. Прощавай, сину,
- опустила голову на його кучерi. - Бiжи додому, бiжи до тата,  бо  iнакше
не можна... - Вона штовхнула сина  до  схiдцiв,  i  вiн  погуркотiв  униз.
Обер-вфрейтор  шарпнувся  за  Миколкою,  та  передумав,  прогинаючи  дошки
дзвiницi, пiдiйшов до жiнки i запитав:
   - Я зрозумiв, що панi нам покаже, де партизани?
   - Гер обер-?фрейтор пита?ться, чи ти покажеш  мiсце,  де  переховуються
партизани?
   Оксана в нестямi  пiдняла  голову,  погляд  ??  шукав  i  не  знаходить
Микодку.
   - Чу?ш, що говорить гер, обер-?фрейгор?
   - Чого тобi, покручений? -  з  болем  запитала  одними  устами.  Ксянда
спалахнув, та стримав себе:
   - Питаються, чи покажеш партизанське мiсце.
   - Мушу показати.
   - Багато ?х там? - стрепенувся покручений.
   - Дво?, i тi пораненi.
   - Чого ж  ти  ранiше  про  це  не  сказала  полiцаям?  Ксяида  переклав
обер-?фрейтору, той швидко заджеркотiв, показав пальцем на отвiр, з  якого
починались схiдцi.
   - Веди!
   - Веди! - повторив Ксянда.
   Оксана витерла сльози, пiдiйшла до поручнiв i, тримаючись ?х i  падаючи
на  них,  почала  спускатись  вниз.  За  нею  гупав  i  гриз   цвяхованими
чоботиськами пересохлi сходини обер-?фрейтор, далi клешняв  Ксянда,  а  за
ним посмутнiлi полiца?.  Стара  дзвiниця  здригалась  од  ?хнiх  крокiв  i
потрiскувала крихким деревом, а  глибинних  засiкiв  ??  пахло  задавненим
воском i зерном, як i тодi, коли був живий Ярослав...
   I двi ночi, як два  крила,  налетiли,  огорнули  Оксану:  перша  вiч  -
зустрiчi, а  друга  -  прощання...  Чи  й  життя  наше  -  це  зустрiчi  i
прощання?..
   На човнику принесли його в ту страшну нiч,  а  тепер  прийшов  страшний
день, вганяючи ?? в дерево дзвiницi, а далi - в  сухий  причовганий  грунт
цвинтаря. Людськi очi скинулись на жiнку,  йшли  за  нею,  а  ?й  хотiлося
упасти на землю, заголосити, заплакати на увесь свiт. Та що нашi сльози  в
годину прощання?..
   Спаленi уста самi прошепотiли: "Дiточки мо?,  дiти",  -  а  очi  шукали
Миколку, Стаха, хоча вже й не бачили  нiкого.  Тiльки  шумом  озвалися  ?й
цвинтарнi дерева, що виростають з людей...
   Дiйшовши до болота, Оксана оглянулась на присiлок, на  село  i  нiчого,
крiм дзвiницi, не побачила. Обер-?фрейтор наказав ?й iти попереду,  сам  з
автоматом у руках ступав за нею, далi дрiботiв Ксянда,  а  позаду  неохоче
плентались полiца?, бо хiба ?х не спитають колись: за ким вони полювали?
   - Там же тiльки пораненi. Нащо вони вам? - ще раз спробувала  виблагати
чиюсь долю Оксана i у вiдповiдь почула те саме:
   "Веди. Пораненi i до непоранених доведуть".
   Гибла земля спочатку дурманила голову розма?тим болотяним зiллям, потiм
зажвяхкотiла,  пiдпливаючи  то  жовтою,  то  чорною  водою,  далi   почала
розриватися i стогнати зсередини. Здавалося, то  подавали  голоси  тi,  що
знайшли собi тут домовину. Тепер навiть проворний Ксянда  притих,  вiдстав
од полiца?в, з жалем придивляючись до заляпаних нiг i ферцюватих з  чужого
сукна штанiв. А Оксана, хоч i горе перехитувало нею,  iшла  легко,  зрiдка
оберталась, рукою показувала, де  треба  обiйти  небезпечне  мiсце.  I  це
викликало не тiльки подив, а й довiру. Якщо вiн знайде партизанiв,  то  не
каратиме нi ??, нi ?? дитину.
   Враз скрикнув Ксянда, по пояс вгрузаючи в болото. Полiца? вихопили його
i нагримали: якого дiдька вiдiйшов од слiду.
   - Так треба ж було, - тихо пояснив ?м Ксянда. Через якийсь  час  вийшли
на сухiшу, з крихкими рахiтичними  пагонцями  вiльхи  мiсцину,  i  в  усiх
притупилось почуття небезпеки. Тепер обер-?фрейтор повiсив автомата на шию
i пiшов крок у крок за Оксаною.
   - Ще далеко? - вiдхекуючись, запитав вiн i напахченим  носовиком  почав
вимочувати пiт з чола.
   - Ще далеко? - переклав Ксянда, з жалем  дивлячись  на  сво?  взуття  i
одяг.
   Оксана промовчала, пiшла далi, оминаючи бездольнi прогнутi клаптi тванi
й сяк-так залатанi зеленою ниткою ополонки смертi, яких не тримався навiть
комар.
   - Ще далеко? - повторив жандарм, вiн уже чманiв од дурману баговиння.
   -  Устигнеш,  -  не  обертаючись,  кинула  Оксана.   Ось   на   не?   з
яскраво-зелено? скатертини моху блакитними очима глянули незабудки.  Жiнка
нiби хотiла пригнутися до них, та  раптово  взяла  вбiк,  а  обер-ефрейтор
ступнув вперед.  I  враз  несамовитий  крик  розiтнув  тишу  над  болотом.
Провалився мох, що виростив  незабудки,  провалились  i  незабудки,  масно
клокнула чорна,  мов  дьоготь,  прогно?на  i  жадiбно  почала  всмоктувати
жандарма. Вiн руками хапався за кра? сво?? могили i  вищав  "свиням",  щоб
вони рятували його. Трухлявий торфняк обривався пiд руками, i  полiца?  не
наважувались пiдiйти до свого зверхника, не пiдiйшов i Ксянда. Розчахнутим
поглядом глянув на нього жандарм, з очей його скапували сльози  i  болото.
Ксянда зiщулився, опустив голову. I останнiм словом  обер-?фрейтора  було:
"Свинi!" Лише тепер, коли на прогно?ш замiсть  жандарма  залишився  тiльки
його картуз, схаменувшись,  полiца?  побачили,  як  вiддаля?ться  вiд  них
Оксана, Рятуючи свою шкуру, Ксянда гукнув:
   - Стрiляйте, стрiляйте,  -  i  вихопив  з  кобури  пiстолета.  Полiца?,
пiднявши гвинтiвки, стрелили вгору, та не вгору вистрелив  Ксянда.  Оксана
зойкнула, заточилась, обернулась до присiлка, до села, до сво?х бродiв, та
не ?х, а тiльки вершечок дзвiницi побачила  вона,  на  яку  чомусь  падало
сонце. Далi i сонце, i день випали з ?? очей...



   XXVII

   Два днi над лiсами кружляла "рама",  обмацуючи  ?х  ракетами.  Два  днi
точився запеклий бiй партизанiв з карателями. Два днi не  мали  вiдпочинку
нi дерева, нi люди, нi конi.  Найтяжче  умирали  конi:  на  ?хнi  мовчазнi
сльози не могли дивитися i тi во?ни, якi не раз дивилися в очнхцi смертi.
   За цi днi карателям удалося гаубицями i гарматами  перекалiчити  немало
лiсу i добратися до лiнi? оборони, що  оточувала  партизанський  табiр.  I
тодi несподiвано в спину ?м ударили з  "максима"  близнюки  Гримичi  i  тi
засади, якi потай вислав Сагайдак од заболочено? мiсцини, куди  чомусь  не
поткнувся ворог. Попавши мiж двох вогнiв, карателi  заметалися,  розбилися
на купки i, залишаючи вбитих, поранених та зброю, кинулись до узлiсся,  нe
врятували ?х i танки, .що посунули вперед: саморобна  мiна  системи  ДБ  -
Данило Бондаренко - порвала першому траки, i очманiлi танкiсти, вiдчинивши
люк, почали з диму i чаду стрибати на  землю.  Тут  вони  й  знайшли  свою
смерть.
   У цьому бою уцiлiли тiльки автомашини, якi  не  потикалися  в  лiси,  а
стояли в полi обабiч дороги. На них живi поклали мертвих  i,  пригинаючись
пiд дощем, помчали до крайсу. Нелегко,  особливо  молодим  солдатам,  було
дивитись на вбитих, що лежали в кузовах. ?х  пiдкидало  на  вибоях.  Мерцi
пiдскакували, нiби оживали, i розбризкували з очниць сльози дощу.
   - Це Нiмеччина плаче, - охопивши голову  брудними  руками,  сказав  сам
собi молоденький сизоокий фаненюнкер.
   - Цить, паршиве дiвчисько у штанях! - I кулак лейтенанта повернув  йому
голову, та не вибив нестямства з мiзкiв фаненюнкера.
   - Це Нiмеччина плаче, - знову повторив той, i  тепер  лейтенанту  стало
моторошно вiд цих слiв. А  може,  й  справдi  Нiмеччина  плаче  за  сво?ми
синами, якi невiдомо чого прийшли сюди. I вiн  злякано  озирнувся:  чи  не
догадався хтось, про що вiн подумав...
   А тим часом партизани, попрощавшись iз товаришами, що  полягли  в  бою,
вишикувались на галявинi недалеко вiд  землянок.  На  правому  фланзi  пiд
червоним прапором стояв Михайло Чигирин,  за  ним  виструнчились  бiйцi  з
автоматами, ручними кулеметами, гвинтiвками - нашими i трофейними; в одних
за пояси правили кулеметнi стрiчки.  В  iнших  з  ременiв  звисають  грона
гранат, з яких спадають i спадають краплi дощу. А завершу?  стрiй  самотня
дiвоча постать Мирослави Сердюк, що ма? на плечi  карабiн,  а  за  плечима
санiтарну сумку. Уста ?? припухли, а вi? й досi не иросохли вiд  слiз,  бо
сьогоднi вперше на ?? руках умирали нораненi, шепочучи ?й то  "сестричко",
то вимагаючи води. А яка вона сестра, коли тiльки й умi? перебинтувати  чи
змазати йодом рану.
   У  тишi  схвильовано  луна?  перше  слово  Сагайдака:   "Товаришi!"   I
завмирають усi, особливо тi, хто  недавно  прийшов  iз  сiл  i  мiста,  де
паскудне "пан" i "гер" тру?ло душу.
   - Спасибi вам, що так мужньо стояли у цьому бою, де на одного партизана
iшло десять карателiв. Я вiрив: ми з нашим лiсом за плечима  провчимо  ?х,
але i побоювався,  що  хтось,  особливо  з  новеньких,  може  розгубитися,
перелякатися, позичити в зайця ноги.  Всi  ви,  всi  до  одного  витримали
випробування. Мати Батькiвщина, люди, дiти i внуки вашi  будуть  гордитися
вами. Вiчна слава тим, хто вiддав життя за Вiтчизну. Слава  i  вам,  вiрнi
побратими!..
   I  от  уже  дозори  з  глибини  лiсу  йдуть  до   узлiсся,   а   прапор
встановлю?ться бiля командирсько? землянки,  нагадуючи  всiм  про  бо?,  а
партизани розкладають багаття i вiшають на сошки тагани, а  оя  тихо-тихо,
нiби реквi?м, з душi самого лiсу, стрепенулася пiсня про  того  партизана,
що навiчно заснув бiля дуба.
   Сагайдак i Чигирин обiйшли усi застави, усi вiддiли i постукали в дверi
дiвочо? землянки. Через якусь хвилину озвався голос Мирослави:
   - Хто там?
   - Це ми, донечко, - тихо сказав Чигирин.  -  Не  спиш  iще?  Загуркотiв
дерев'яний засув, Мирослава вiдчинила дверi i  запросила  до  себе  пiзнiх
гостей. В ?? оселi не пахло землею, тютюном, вiльгiстю, а  владно  панував
дух деревiю i пижми.
   - Очiку?ш Данила?
   - Очiкую, Зiновiю Васильовичу. Як йому там, на залiзиицi?
   - Будемо надiятися на солдатське щастя, - сказав Сагайдак i поморщився.
   Рука? - спiвчутливо спитала Мирослава.
   Вона. Цi днi було не до не?, то й почала каверзувати.
   Дайте хоч перебинтую.
   - Та ми а Михайлом Iвановичем поворожимо бiля не?.
   - Послухай дiвчину! - супиться  Чигирин  i  вже  а  жалем:  -  З  боями
забулося про поранення.
   - Скидайте верхн?,  -  наказала  Мирослава.  "Сагайдак  скинув  кiтель,
закасав рукава гiмнастерки i нижньо? очки,  Мирослава  обережно  розмотала
бинт, i Чигирина, ?? зразу ж занепоко?ли пiдозрiлi плями навколо рани.
   - Як воно? - з надi?ю запитав Сагайдак.
   - Негайно ж треба ?хати по хiрурга,  -  злякано  сказала  Мирослава.  -
Негайно.
   - Де ж його взяти, того хiрурга? - задумався Сагайдак, скоса поглядаючи
на руку: "От халепа з тобою".
   - Треба проскочити в район,  До  Попова.  То  людина!  -  кинув  иогляд
удалину Чигирин.
   - Хто ж зможе проскочити зараз?
   - Тiльки близнята, ?м завзяття i спритностi не позичати. '
   - Хай буде  по-тво?му,  -  махнув  пораненою  рукою  Сагайдак  i  знову
скривився...
   Незабаром, чортихаючись, Роман i Василь начепили на рукава  полiцайськi
пов'язки, вискочили на тачанку, i добрi конi  взяли  розмашисту  рись.  За
якусь годину-двi близнюки домчали до пiдмiського шлагбаума,  що  перетинав
дорогу в темне, без жодного вогника, мiсто.
   - Пiдiймайте, служебники, свiй  дрючок!  -  крикнув  Роман,  розмахуючи
батогом.
   З будки, погойдуючи в руцi лiхтар, вийшов полiцай, а за ним, позiхаючи,
з'явився i другий.
   - Хто там такий нетерплячий? - пiдняв вище свiтло.
   - Полiца? з Майдана.
   - Пароль.
   - Гузно тво? нешмаговане? - розсердився Роман. - Який же телепень да? у
села мiський пароль. Хочеш, щоб партизани перехопили його? Пропускайте без
проволоки!
   Така мова цiлком задовольнила полiцая, вiн розкрутив  шворку  на  кiнцi
шлагбаума, пiдняв його i, вивертаючи щелепи в позiханнi, поцiкавився:
   - Куди ж вас несе лиха година?
   - Iменно, лиха година, - погодився Василь. -  Треба  дохтора,  бо  таке
дiло, - i погнав коней до першого перехрестя, яке вело  до  лiкарнi  i  до
одноповерхового будинку для лiкарiв.
   I Василь i Роман знали, де живе знаменитий на всю округу хiрург  Попов,
який рокiв з двадцять незмiнне працював у ?хньому районi. I хто, i коли не
стукав у його дверi чи вiкно, вiн одразу ж поспiшав рятувати людину.
   Пiд'?хавши до  тинькованого  будинку,  Василь  вiжками  зупинив  коней,
скочив на землю, пiдiйшов  до  знайомого  причiлкового  вiкна  i  на  мить
завагався: жаль було чийогось сну, а може, й життя. Та що поробиш? На його
стук довго нiхто не вiдповiдав. Це не було схоже на чуткого  лiкаря,  який
одразу ж схоплювався з лiжка. Та ось, нарештi,  у  вiкнi  майнула  тiнь  i
розпачливий жiночий голос запитав:
   - Хто там?
   - До Олександра Iвановича при?хали. Просимо допомогти хворому.
   - Олександра Iвановича нема?, - крiзь сльози сказала жiнка,
   - Де ж вiн?
   - Позавчора гестапо заарештувало, - i в  хатi  забився  плач.  Досвiтом
близнята  при?хали  до  загону  i,  не  будячи  Сагайдака,  почекали  бiля
командирсько? землянки, поки з не? не  вийшов  Чигирин.  Вiн  по  обличчях
хлопцiв зрозумiв, що ?х спiткала невдача.
   - Не схотiв ?хати до нас хiрург?
   - Гiрше, Михаиле Iвановичу: його заарештовано. На цю мову  нагодився  i
Сагайдак. Вiн мовчки вислухав Романа, зiтхнув, щось подумав i сказав:
   - Доведеться вам, хлопцi, увечерi ?хати в Балин.
   - У Балин! - аж засудомило i занудило близнюкiв  -  згадали  iсторiю  з
паскудним Кундриком. Дуже ?м  кортить  в  отой  Балин!  А  Сагайдак  рiвно
продовжував:
   - Там за мiстком край села, бiля  самого  лугу,  самотньо  сто?ть  хата
Ткачукiв, у нiй живуть мати й донька Ольга. Вона медсестра. Скажете, що  я
прошу ?? при?хати до загону. До  них  краще  пiд'?хати  з  лугу  толошними
воротами.
   Близнята тiльки скрушно  переглянулись  i  похмуро  пiшли  до  лiсового
озеречка.
   Смерком вони неохоче ви?хали на розшуки яко?сь загадково? медсестри. Це
ж знову доведеться про?жджати мостом, за яким сто?ть ота  верба,  де  вони
скарали паскудного запроданця.
   - Поганяй, брате, не неволься, бо  нiчого  не  поробиш,  -  пiдбадьорив
Василь Романа, який завжди так любив ?хати, що аж вiжки горiли в руках.
   - Потрiбний нам той Балин, як зайцевi бубон, - буркнув Роман i  вйокнув
на коней.
   Обабiч почали вiдлiтати дерева, що  так  гарно  пересiвали  на  осiннiх
решетах крон срiбло мiсяця. А ось  i  поля  загойдались,  i  до  притихло?
дороги пiдiйшла уся в щирому золотi дика груша.  А  може,  це  сама  осiнь
зупинилась  у  сво?х  невеселих  думках?  Оце  б   при?хати   додому,   до
батька-матерi, поставити коней у стайню .i хватопеком на  вечiрню  вулицю.
Невже це буде колись? Невже i  до  них,  "старих  парубкiв",  пригорнеться
дiвоча довiра i зорями засяють чи?сь очi? Дурнi ж вони, дурнi, що до цього
часу не зазнали тих чарiв, якi дару? тiльки молодiсть. Знайшов час  думати
про гаке. Василь завовтузився бiля кулемета, бо вже пiд'?жджали  до  села.
Правда, близнята не сподiвалися зустрiтися з полiцi?ю:  кiлька  днiв  тому
?хнiй загiн розгромив кущ полiцi?, до якого входили й  полiца?  з  Балина.
Пiд час цi?? операцi? дурна куля й поранила Сагайдака.  Видать,  погiршало
чоловiковi.
   Пiд колесами прогримiв старив дерев'яний  мiсток,  пiд  ним  обiзвалась
луна i кинулась убiк, а в очi, в душу почали входити  старi  верби,  серед
яях була й та, що ва все життя не вiдiйде вiд них.
   Побачивши самотню хату, Роман повернув на лугову дерогу i нею  пiд'?хав
до надгнилих толошних ворiт, розчинив ?х, i  тачанка  легко  пiдкотила  до
стiжка сiна, що бавилося з  мiсяцем  i  вiтерцем.  Тут  близнята  сторожко
оглянулися кругом i тодi - плече в плече - пiдiйшли до вiкна,  бiля  якого
лежало соняшничиння. На ?хнiй стук не скоро  озвався  переляканий  жiночий
голос:
   - Ой,хто це?
   - Вiд Зiновiя Сагайдака.
   - Справдi вiд Сагайдака?
   - Авжеж.
   Ось заскрипiли хатнi дверi, стрельнула дерев'яна засувка на сiнешнiх, i
на порозi стала немолода жiнка, з-пiд ??  хустки  вибивався  вiчний  снiг.
Вона пильно подивилась на  близнят,  на  тачанку  i  нiби  давно  знайомим
сказала:
   - Заходьте до хати, а я бiля коней постою.
   Близнята навпомацки знайшли клямку, вiдчинили  хатнi  дверi  i  вражено
зупинились бiля одвiрка: до них чи то зi сну, чи то  з  казки,  оберiгаючи
пiдсвiченою рукою хистку зернину вогника, iшла - не  йшла  не  дiвчина,  а
сама краса. Як тiльки вона глянула на них, як повела сполоханими пiвколами
вiй, як вибила ямки на смаглявих щоках! А вони,  телепнi,  так  не  хотiли
?хати сюди. Близнюки перезирнулись i, розгубивши всi слова, знову  втупили
очi " _молоду господиню, що босонiж iде до них i йти спаса?ться.
   - Драстуйте вам, - пiвголосом  привiталась  вона,  скинула  па  хлопцiв
довiрливi очi, зупинилась, уже оберiгаючи не зернятко  вогника,  а  розрiз
сорочки. - То ви вiд Зiновiя Васильовича? Йому щось треба?
   - Наш командир просить, щоб ви при?хали в лiси, оглянули йому  рану,  -
насилу вичавив Роман.
   - Зiновiй Васильович поранений?! - скрикнула Ольга. - I тяжко?
   - Напевне.
   - А куди?
   - В руку.
   - То я зараз уберуся.
   Ольга поставила каганчик на припiчок, а сама заметушилась, кинулась  до
комiрчини, там одягнулась, озулась i повернулась до хати. А брати  стежили
за  кожним  ??  рухом  i  зрiдка  перезирались  мiж  собою  та  похитували
напатяаними  головами.  Нарештi  Ольга  вийняла  зi  скринi  двi  сумки  з
медикаментами i сказала:
   - Тепер можна ?хати. - Поглядом прощання  вона  окинула  свою  оселю  i
першою вийшла з не?.
   - Судьба! - зiтхнув Роман.
   - Судьба! - погодився Василь.
   Бiля  тачанки  мати  попрощалася  iз  донькою,  схлипнула  i  попросила
близнюкiв:
   - Ви ж дивiться, дiти, за нею, бо вона  у  мене  одна-однiсiнька,  -  i
перехрестила ?х, i коней, i тачанку, i навiть кулемета.
   Близнята нахилилися до матерi, один поцiлував ?? в одну щоку, другий  -
в другу, вискочили на тачанку, на якiй уже знiчено сидiла Ольга.
   - Прощавайте, мамо!
   Тачанка  потягнула  за  собою  зойк  i  почала  намотувати  на   колеса
розчавлену росу, вiдволожений пил i мiсячний смуток.
   За всю дорогу лише кiлькома словами  перемовилися  близнята  з  Ольгою,
вiрячи й не вiрячи, що вони везуть ?? в лiси. А от  слово  "судьба"  ввесь
час бринiло в душi i Романа, i Василя. Це ж треба отак негадане?..
   Свiтанком утомленi конi пiд'?хали до командирсько? землянки, бiля яко?,
пригорбившись, сидiв старий Чигирин. Недобре  передчуття  не  давало  йому
спати, а в очах стояли отi зловiснi плями, якi бачив  на  руцi  Сагайдака.
Притримуючи Ольгу, вiн обережно спустився в землянку, де  вже  бiля  столу
сидiв  змарнiлий  Сагайдак.  Побачивши  жiнку,   вiн   пiдвiвся,   радiсно
посмiхнувся.
   - Спасибi, доню, що не побоялася ?хати сюди.
   - Я ж сама набивалась до вас, - з тривогою глянула на командира.  -  Як
ваша рука?
   - Та не дуже, щоб дуже.
   Ольга стримала зiтхання i  почала  розкладати  на  столi  сво?  медичне
причандалля. Далi ретельно вимила руки,  протерла  хлорамiном,  спиртом  i
обережно стала розмотувати бинти на руцi Сагайдака. От  вони  i  впали  на
стiл, оголивши i  рану,  i  зловiснi  червоносинi  плями.  Глянув  на  них
Сагайдак i пiдвiв очi на Ольгу:  та,  жмакаючи  уста,  вiдповiла  на  нiме
запитання:
   - Гангрена. Треба негайно ампутувати руку. Негайно! - I до Чигирина:  -
Як же привезти сюди хiрурга?
   - Нема у нас, донечко, хiрурга, i не зна?м, де взяти.  Доведеться  тобi
самiй стати хiрургом.
   - Я ж не маю нiякого iнструменту, - зойкнула  жiнка.  I  тодi  Сагайдак
поклав здорову руку на плече Ольги:
   - Крiпися i, як нема iншого порятунку, рiж руку.
   - Чим же, Зiновiю Васильовичу? - затремтiла, заплакала Ольга.
   Сагайдак подумав, пильно подивився на жiнку.
   - - Як зможеш, орудуй звичайнiсiнькою ножiвкою. Протри ?? чим треба - i
пиляй. А менi, щоб  легше  було,  Михайло  Iванович  вiдпустить  iз  сво?х
запасiв склянку горiлки. Тiльки плакати не треба, бо  ти  вже  партизанка.
Михаиле Iвановичу, принесiть ножiвку.
   Чигирин, зiгнувшись, вийшов iз земляпки, i вартовий у  подивi  побачив,
що вiн чогось рукою витира? очi.
   Минуло кiлька днiв. Роман уночi вартував бiля командирсько? землянки, з
яко? тепер майже не виходила Ольга. Пiсля варти вiн пiшов не в свою лiсову
оселю, а блукати дiбровами. IIедалеко вiд озеречка його розшукав Василь  i
здивувався, i занепоко?вся: таким знiченим i марним вiн  нiколи  не  бачив
брата.
   - Що з тобою, Романе? Може, захворiв?
   - Ет, краще не питай.
   - Може, щось iз Ольгою?
   - З Ольгою.
   - Кажи, брате.
   - Що ж казати? - мало не застогнав Роман.
   - Усе.
   - Сьогоднi вона зiзналася Сагайдаку, що любить його. Це ж треба, щоб  я
таке почув...
   Пiсля довго? мовчанки Василь глухо запитав:
   - А як на це командир?
   - Вiн назвав ?? маленькою i сказав, що то в не? не любов, а великодушна
жiноча жалiсть, яка не менше важить, анiж любов.
   - Нелегкi вiн ваги знайшов для нас i для себе.
   - А ?й, дума?ш, легше?.. От i розберись тепер, що таке судьба.
   - Не розберешся, брате.
   - I все одно ми ?? ма?мо любити...
   Тримаючись один одного, вони вже мовчки, навмання  брели  по  зiв'ялому
листi i прибитих травах. На них обвалювались i обвалювались лiсовi шуми  i
стогiн дерев, обвалювалось золото  сонця  i  осенi.  Та  не  золото  осенi
свiтило братам, а виходила з теменi ота тремтлива, прикрита жiночою рукою,
зернинка вогню, з якою босонiж iшла - не йшла до них Ольга. Де ти  взялася
на безталання наше? I все одно ми будемо любити тебе... Та чи потрiбна  ?й
наша любов? От i ма?мо те, чого в людей не бува?.
   А зернинка вогника колива?ться й колива?ться i вже, зда?ться,  виходить
з лiсово? землi, немов квiтка папоротi. I що  та  квiтка  папоротi  i  всi
скарби пiд нею супроти сполоханих вiй, якi оберiгають жiночу та?ну, жiночу
принаду? Де ти взялась на безталання наше?..
   Несподiвано близнята наткнулися на Данила Бондаренка,  який  у  тяжкому
смутку сидить на вирваному буревi?м деревi. Що ж у нього? Чи не  трапилось
чогось iз Мирославом?
   Данило, побачивши близнят, спроквола, наче пiсля  хвороби,  пiдвiвся  з
дерева, мовчки кивнув братам притолоченим чубом,  у  якому  тремтiв  сухий
листок.
   - Що з вами, Даниле Максимовичу?
   - Не питайте, хлопцi, - зморщився  i  з  огидою  копнув  носаком  чорну
полiцайську шинелю, яка чогось лежала бiля його нiг.
   - Як же не питати, коли журба ?сть вас?
   - Не ?сть - жере. Тако? ще не мав. Ви зна?те: була в мене лиха  година,
а зараз ще гiрше... - I замовк.
   - Розказуйте! - стурбувалися брати i стали з двох бокiв бiля Данила.
   - Що ж розказувати?! - враз на когось обiзлився чоловiк i знову чоботом
копнув полiцайську одяганку. - Оце ж маю напнути на себе чортову шкуру - i
стати полiца?м. Весело?!
   - Не дуже, - переглянулись брати. - За що ж вам така покута чи кара?
   - Спитайте  в  Сагайдака.  Вiн  заварив  цю  кашу.  Лежить,  зi  смертю
бореться, а всяку всячину вигаду?.
   - Коли ця каша Сагайдакова, то,  виходить,  так  треба,  -  похнюпились
брати.
   - А менi вiд цього "треба" легше? Я краще б у  самiсiньке  пекло  пiшов
битися з чортами, аби тiльки не зодягати бiсiвсько? шкури. Як  на  мене  в
нiй подивляться i що подумають люди?
   - Та гарного не подумають, - погодився Роман,  перед  яким  i  досi  не
згасло зернятко вогню. - I все одно добре, що посилають вас, а не нас.
   - Оце так! - аж здригнувся Данило, i вже в'?дливо: -  Дуже  вдячний  за
щирiсть.
   - То ви не так зрозумiли нас, - захвилювався Василь, - Ми теж пiшли  б,
аби послали нас, але з цього  менше  було  б  толку:  побачили  б  якогось
фашистського чина - i зразу б вгатили в нього порцiю свинцю.  А  у  вас  ?
витримка: ви б скорiше зжували цей свинець, нiж  задурно  випустили  його.
Сагайдак - голова!
   - Спасибi й на цьому, - не розпогодився Данило. - Ви ж...  невитриманi,
коли буду повертатися в лiси, не зрешетiть  оцю  чортову  шкуру,  яку  вже
зараз треба натягати на плечi. Пособляйте, хлопцi, бо поки що сам не можу.
   - Дуже нам потрiбний цей клопiт, - нiби невдоволено забубонiв Роман.  -
Давайте спалимо чортову шкуру.
   - Як спалимо? - здивувався Данило.
   - Звичайнiсiнько, - хова? очi вiд нього Роман. - Я  розкладаю  вогнище,
Василь жбурля? на нього цю лахманину, а ви будете глядачем.
   - Що ж потiм глядачевi скаже Сагайдак?
   - А це вже ваша справа. Ми палимо, ви вiдчиту?тесь.
   - Лепетун! - махнув рукою  Данило,  вiн  нарештi  посмiхнувся  i  знову
насупився. - Все одно зараз пiду до нього.
   - Коли не шкода нiг i гонору, то йдiть, -  роблено  позiхнув  Роман.  -
Однак нiчого вже не пособить вам. Як ми прохали, щоб не посилав  Яринку  в
ту задрипану корчму, то ще й раки пiвдня пекли на пиках.
   - Що буде, то буде, а гiршого не додасть, - i, махнувши рукою, пiшов до
afмлинки Сагайдака.
   - А шинеля! - гукнули близнята. Данило обернувся, з ненавистю глянув на
чорний, з розкинутвки руками жмут.
   - Хай лежить, гидомирна.
   Бiля землянки Сагайдака його радiсно  зустрiв  Петро  Саламаха,  охопив
ручищами велетня.
   - Чого такий веселий? - буркнув Данило.
   - Бо привiз цiлий васаг мiн, - очима показав на критого лубом воза,  де
з-пiд сiна  виглядали  протитанковi  мiни.  -  Як  вiз  бездорiжжям,  душа
тремтiла, мов заячий хвiст, бо що, по неписьменностi думав,  варто  якiйсь
бляшанцi прокинутись i розметати чоловiка на шматочки. А в мене ж жiночка,
мов сонечко. Я ?? вдома на руках ношу.
   - Такими ручищами i понiвечити можна.
   - От не думав таке розумне почути од  вас.  А  ви  ж  мене  персонально
шанувати повиннi?
   - Це ж з якого дива - аж персонально?
   - Бо я скоро буду вас як пана старшого полiцая возити на мотоциклi.
   - Он як! Коли ж це буде "скоро"?
   - Тiльки роздобудуть вiдповiдну полiцаиську  шинелю,  бо  поки  на  мо?
плечi жодна не налазить.
   - Це все вигадки Сагайдака?
   - А чи? ж! От мав голову чоловiк! Так що, Даниле Максимовичу, погуля?мо
по тилах! Та як погуля?мо! - радiсно посмiхнувся Саламаха.
   Пiсля цього в Данила одразу вiдпала  охота  iти  до  Сагайдака,  одначе
спересердя шпигонув Саламаху:
   - Погуляти - погуля?мо, а як з тво?ю жiночкою?
   - Трохи бiльше почекав. А може, колись уночi i приб'?мось до  не?.  Ото
буде писку та виску! - i засмiявся.



   XXVIII

   З  залiзницi  Михайло  Чигирин  повернувся  нерано,  бо  свого   по?зда
партизани дочекалися тiльки  вдосвiта,  коли  туман  iз  невидимих  глекiв
затопив молоком i долину, i лiс. Це одне. А друге -  хотiлося  вихопити  з
гарячих уламкiв залiза i дерева якiсь  трофе?,  головне  -  зброю.  Та  iз
збро?ю не пощастило - зi станцi?, розрубуючи прожекторами туман, проти них
вирушив бронепо?зд, i вже пiд його вогнем  Чигирин  наскочив  на  скриньки
пахучого, наче мед, тютюну. Ох i зрадiли  хлопцi,  що  розжилися  на  таку
справжню розкiш, а не якийсь там ерзац, i зразу ж пiд обстрiлом  засмалили
довжелезнi цигарки.
   У загонi Сагайдак подякував усiм  пiдривникам,  а  Григорiй  розцiлував
батька, та потiм таки не  витримав  характеру  -  труснув  отим  кучерявим
снопом гороху, що вибуяв па головi, заскалив .око i в'?в:
   - I дуже вам, тату, кортiло у сво? лiта на залiзницю тьопати?
   - Я не тьопав, а ?хав на возi, бо шкода було сво?х  чобiт.  I  не  реби
мене таким старим. Пiсля вiйни зробиш. Тодi я вже буду вiдлежувати боки на
печi i командувати мамою, щоб вона скорiше щось iз печi ставила  на  стiл.
Як тобi таке благоденство?
   Григорiй засмiявся, знову трусонув усiма стручками свого гороху:
   - Ви саме такий, що влежите на печi. Одразу на гаряче - на  головування
- побiжите.
   - Коли доживу, то й пiду, - погодився старий, -  бо  хто  ж  мав  землю
пiдiймати, як не ми? - Вiн  обернувся  до  тi??  призахiдно?  сторони,  де
лежало його село. Чи обсiялось воно старими руками? Бо яка тепер сiвба? На
лiвому плечi мiшок з зерном, бери  його  в  правицю  -  i  сiйся,  родися,
жито-пшениця,  як  сто  рокiв  тому  сiялося.  Такий  посiв   iз   вересня
перехнябиться на жовтень, а пiзн? не родить, тiльки з хлiба зводить.
   Григорiй,  певне,  збагнув,  що  коловоротиться  у  батьковiй   головi,
пригасив сво? насмiшечки.
   - Ви ж, тату, зараз вiдпочивайте та силу збирайте. Я те" скоро  пiду  в
землянку, бо ввечерi маю роботу, -  i  схилив  голову  чи  жартома,  чи  в
повазi.
   Чигирин добряче подивився на свою дитину:
   - Не можу я вдень заснути, не навчився за вiк. А ввечерi маю  провiдати
маму.
   - Знову щось циганити? - I Григорiй показав усi сво?  зуби  й  щербинку
межи ними, яка теж мала щось насмiшкувате.
   - Без цього не обiйдеться, бо в нас iнтендантiв нема. Легкий смуток лiг
на смагу Григорiя. Вiн оглянувся довкола i тихо сказав:
   - Ви ж поцiлуйте маму. Скажiть, що ми ?? дуже любимо. I хай но журиться
без пас.
   - Так вона й послуха? тебе, - гмикнув Чигирин. - Ще мало ти зна?ш  нашу
матiр. - i пiшов у лiси, з якими вже бавились  осiннi  шуми.  А  найбiльше
любо ?м було розкошувати в осичинi, де  кожен  лист  тепер  карбувався  на
золотий дукат.
   Пiд ногами осик то тут, то там пишалися оксамитнi, зi свiжою  вологiстю
шапки красноголовцiв, а на пеньках  вiнками  повибивались  першi  опеньки,
вони, як дiтвора, гарно взялися дрiбним ластовинням. Оце  ж  завтра  можна
зварити хлопцям суп з опеньками. То треба не забути взяти перцю в  Марини.
Як вона там горю?? I зiтхнув чоловiк.
   Перейшовши осичняк, Чигирин вражено зупинився  бiля  кучерявих  дубкiв,
помiж якими рiвно горiли свiчки  берiз.  Неждано  вiн  побачив  з  десяток
пiдснiжникiв, що нахилили додолу задуманi голiвки. З-пiд  ?хньо?  верхньо?
одяганки проглядали нижнi  з  зеленою  лиштвою  сорочечки.  Щось  трепетно
беззахисне було в цьому весняному цвiтi, який невiдомо  чого  зацвiв  собi
восени.
   "Це на щастя", - кажуть про такий пiзнiй цвiт люди.  Та  хiба  ж  можна
хоча подумати про щастя цi?? осенi й зими?
   Оцi осiннi пiдснiжники перенесли Чигирина до тих далеких весняних, коли
вiн уперше зустрiвся  з  Мариною.  I  защемiло  серце  в  чоловiка,  як  у
молодостi щемить. От вiн ?х нинi й занесе сво?й дружинi.
   Небо сьогоднi цiлий день терпляче  тримало  в  сво?х  торбах  обважнiлi
хмари i тiльки пiд самий вечiр почало з них лiньки розсiвати дрiбний  дощ.
То це навiть i краще: менше буде рiзно? поганi сновигати селом.
   Знову низькодолом, левадками i городами добира?ться Михайло Чигирин  до
сво??  хати,  до  сво??  Марини,  якiй  несе  невеличкий   пучок   осiннiх
пiдснiжникiв. Як, певне, здиву?ться вона, бо  ж  мало  кому  доводиться  у
вереснi бачити цих первiсткiв весни.
   Ось уже й матiрка ?хня кадить терпким насто?м, ось i вориння, що й досi
пахне живицею, ось i стовп з набакиреними глечиками, вони нiби радiють, що
в оселi нема нiкого з чужих.
   Чигирин обережно пiдходить до причiлкового вiкна, вслуха?ться в  темiнь
i дощ, потiм рукою торка?ться до пiдснiжникiв, а далi цi?ю ж рукою  стука?
у вiкно. Як довго тягнеться хвилина очiкування. Час уже почути  шерехтiння
Марининих нiг, побачити хустку па ?? й досi чорних косах.
   Та не чути крокiв у хатi, нема й хустини у вiкнi. Певне,  стомилась  за
день, мiцно заснула. Вiн знову стука? в шибку. I знову  нiму?  хата,  а  в
серце гадюкою вповза? псдобре передчуття. I па третiй виклик не  вiдповiла
оселя.
   Не знаючи, що й думати, Чигирин попiд призьбою пiшов до дпорой, борожпо
торкнувся клямки - i дворi одразу вiдчинились. Вiн спочатку сполошився,  а
потiм зрадiв: отож Марина вдома. Але чому вона не зачинилася на нiч?
   Мертва тиша сто?ть в оселi.
   - Марино, Марино! - кличе вiн, далi пiдходить  до  лiжка  дружини,  над
яким мало не до стелi пiдiймаються подушки, окрiм них, тут лежить ще темна
хустина.
   У безнадi? Чигирин з хати вскочив у хатину, але й там нiкого  не  було,
тiльки старi кадуби тихим гучанням озвалися на його голос.
   - Що ж трапилось?
   Невпокiй охопив чоловiка, а в ньому зблиснула крихiтка надi?:
   чи не пiшла Марина ночувати до матерi? Може, захворiла матiр, то кому ж
доглянути ???
   Ще заглянувши в клуню, вiн знову городами добира?ться до вдовино? хати,
що була колись схожа на ластiвчине  веселе  гнiздо.  Тут  з  радiстю  жили
привiтнi, добрi люди, i добрими, красивими та лагiдними  були  ?хнi  дiти,
запопадливi до працi та пiснi.
   Чигирин довго прислуха?ться i придивля?ться до всього, потiм  пiдходить
до того вiконця, бiля якого колись стояло дiвоче  лiжко  Марини,  i  тричi
стука? у шибку. Вiн зразу почув чи?сь кроки, потiм, вiдтуливши ковдру,  до
вiкна  прихилилась  стара  Докiя.  Чигирин  здивувався:  чого  це  з  хати
пробива?ться свiтло? Що вони так  пiзно  роблять?  Мати  якось  безнадiйно
кивнула йому головою i пiшла вiдчиняти дверi. На порозi вiн обняв стару  i
пошепки запитав:
   - Мамо, Марина у вас?
   - Ой, у мене, сину, - затiпалась вона в риданнi. У  мене  i  вже  не  в
мене...
   - Що з нею?! - Одразу жах холодом стиснув серце.
   - Докiя на це нiчого не сказала, а пропустила його до хати,  де  тьмяне
свiтло тривожно сходилось iз темрявою, з яко?  вибивалось  кiлька  похилих
жiночих постатей.
   I тут чоловiк побачив на двох впритул поставлених ослонах свою  Марину.
Вона лежала в свiжому темному вбраннi, а в ??  узголiв'?  i  на  схрещених
руках горiли восковi свiчi.
   Якась невидима сила i темрява вдарили Чигирина в груди  раз  i  вдруге.
Вiн похитнувся, застогнав, уперше в життi йому пiдкосилися  ноги,  тому  i
мусив прикласти руки не до очей, а до колiн. Накульгуючи, заточуючись, вiн
якось пiдiйшов до ослонiв.
   Великий спокiй застиг на смаглявому обличчi його дружини;
   смерть вирiвпяла ?? нерiвнi брови  й  вибила  пiд  ними  жалостинку,  i
раптом у косах дружини вiн добачив сивину, яко? не  було  що  кiлька  днiв
тому. Виходить, не всю ?? вiн наперед забрав собi.
   За вiкнами шарудiв дощ, i, як дощ, падали сльози i слова матерi:
   - При?хали ж сьогоднi карателi з  крайсу.  Вдерлися  до  хати,  схопили
Марину i почали про тебе допитуватись. А  вона  i  не  здригнулась,  i  не
заплакала, тiльки одне ?м сказала: "Ви, нелюди, такi противнi,  що  нiчого
не почу?те вiд  мене".  Тодi  фашист,  що  був  iз  бляхою  на  грудях,  i
прострелив ?? з автомата. Вже мертвою сивiла на мо?х руках...
   Кусаючи губи, щоб не заплакати, Чигирин  поцiлував  дружину,  поцiлував
матiр, припав головою до столу i, тамуючи стогiн, притулив руку до  мiсця,
де було серце, пальцi його торкнулися  чогось  нiжного,  беззахисного.  То
були осiннi пiдснiжники. Вiн вийняв ?х з кишеньки, нахилився над  Мариною,
а з них на ?? обличчя сльозою впала краплина дощу чи роси.



   XXIX

   Сьогоднi  крайсляндвiрт  Вернер  Бiркамп  скликав   на   вечерю   одних
тубiльцiв. Це слово вiн дуже любив повторювати  в  сво?му  товариствi,  бо
взяв його з мови самого фюрера; той тепер часто  говорив  про  Укра?ну  зi
сво?ми поплiчниками.
   У пiдiгрiтому добрими старими винами мiзку крайсляндвiрта,  що  неабияк
пишався сво?ю пам'яттю, проросли окрушини тих повчань,  якими  за  обiдами
Гiтлер частував свою вiрну елiту. Чого тiльки не торкався вiн! I вiйни,  i
полiтики, i мистецтва,  i  музики,  i  архiтектури,  i  образу  арiйського
Христа, i образу святого Павла,  якого  чомусь  називав  бiльшовицьким,  i
фараонiв, i шляхiв iнкiв, i як готувати спартанський суп. Звичайно, все це
треба пам'ятати крайсляндвiрту, який от-от з ласки генерал-комiсара обiйме
посаду гебiтсляндвiрта. Але зараз вiн найбiльше мав знати, що думав  фюрер
про Укра?ну, бо ж "нема iншо? держави, яка  могла  б  гак  усiм  постачити
?вропу". Запам'ятайте - усiм! "Де ? територiя, що ма? тако? якостi залiзо?
Де можна знайти бiльше  нiкелю,  бiльше  марганцю,  бiльше  молiбдену?  На
Укра?нi ? такий марганець, якого нема? навiть в Америцi".
   - За ваше  здоров'я,  достославний  пане  крайсляндвiрте!  -  шанобливо
пiдходить  до  нього  оте  семипудове  одоробало,   що   зветься   Оникi?м
Безбородьком i хоче почаркуватися.
   Та господар порухом чарки, порухом очей, якi вгризаються в перенiсся, i
витовченою ниточкою посмiшки дав зрозумiти, що йому не до  вподоби  схiднi
звички. Пiдiймай свiй келих, пий iз нього трунок,  а  не  грюкай  музейним
склом об скло, бо ж це псу? цiнностi.
   Безбородько спiк  на  щоках  ракiв,  урозтiч  кинув  облисiлi  очi_  на
начальникiв допомiжно? полiцi? й тюрми, але вони за  питвом  та  потравами
нiчого не бачать, навiть отих украдених картин, на  яких  напiвголi  жiнки
мають тiшити сво?ми формами чоловiкiв.
   "Чого ж ти пиша?шся, жеручи не свiй хлiб i не свое  мистецтво?  У  мого
батька не гiршi красунi неволились у старовинних покоях. I  хто,  зрештою,
привiз тобi круги воску на свiчi, що так та?мниче розгортають напiвтемряву
тво?? чи то резиденцi?, чи то музею? Чи ма?ш довшi ряди  предкiв  у  сво?х
генеалогiях? Теж навряд!
   Гер крайсляндвiрт зрозумiв, що з цi?ю кабанячою тушею треба  поводитись
iнакше, анiж з начальниками полiцi? i тюрми, i вже на його прив'ялi щоки й
уста ляга? подоба приязнi.
   - За вас, пане голово, за вашу  невтомнiсть.  Як  вам  подоба?ться  моя
Морена? - кинув погляд на оте крадене полотно, де на вузьке жiноче обличчя
спадала сутiнь смертi.
   Безбородько буркалами й чаркою потягнувся до Морени, похитав головою.
   - Менi не подоба?ться цей запiзнiлий декаданс.
   - Чому ж? - здивувався крайсляндвiрт, i зверхнiсть залягла в побабчених
закругленнях його уст.
   Безбородько помiтив це i, не вдаючись до тонкощiв мистецтва, вiдповiв:
   - Бо ця Морена нiчого не ма? з жiночих принад, а така засмоктана,  нiби
тиждень не споживала хлiба.
   На цi слова крайсляндвiрт тiльки безнадiйно махнув  рукою  а  в  головi
знову заворушилися слова фюрера: "Ми будемо постачати  хлiб  Укра?ни  усiм
тим у ?вропi, хто буде потребувати його; Крим дасть нам цитрусовi, фрукти,
бавовну й гуму. Прип'ятськi мочарища будуть постачати очерет на  папiр,  а
за це укра?нцi матимуть барвистi  шарфи,  склянi  намиста  й  усе  те,  що
люблять колонiальнi народи. Нiмцi - це  головне  -  будуть  тут  становити
замкнуте товариство, наче фортецю. Навiть нашi конюшники мають  бути  вищi
за тубiльцiв".
   Так-так, коли iншим ?вропейський кра?нам фюрер  надав  права  слухняних
васалiв, то Укра?на ма? стати колонi?ю, де  оселиться  двадцять  мiльйонiв
господарiв iз Нiмеччини, Голландi?, Швецi?, Норвегi? i Данi?.
   Тепер  крайсляндвiрту  ста?  шкода   укра?нсько?   землi   навiть   для
голландцiв, шведiв, норвежцiв i датчан.  Обiйдемось  без  них.  Хiба  мало
людського матерiалу на Укра?нi? Навпаки, його  треба  переполовинити,  щоб
решту тримати в цiлковитiй покорi. Тут земля мав належати тiльки нiмцям, а
праця на них - укра?нцям, i то - не всiм. Як про це сказав фюрер?..
   Та його думки перебив  низькорослий  вилицюватий  начальник  допомiжно?
полiцi?. Вiн рiзко пiдвiвся а бароккового крiсла, вiд'  дано  вклонився  i
вiддано блиснув навскiсними очима i двома обоймами металевих зубiв.
   - Удостойте недостойного! - I звернувся до гостей: - За мудрiсть нашого
любого гера крайсляндвiрта!
   - За ваше здоров'я,  вельмишановний  пане,  -  бездоганною  укра?нською
мовою вiдповiв господар, а сам подумав: "Ось такий антропологiчний  типаж,
насамперед, повинен пiти в землю. На Укра?нi мають  залишитися  тiльки  тi
синьоокi тубiльцi, що зовнi будуть схожi на арiйцiв. Думаючи про  майбутн?
велико? Нiмеччини,  вже  зараз  треба  працювати  над  вiдбором  людського
матерiалу на Укра?нi, - Вiн  зi  смаком  вихилив  чарку,  поставив  ??  на
музейний, заставлений на?дками столик.
   А тим часом гостi, якi, побоюючись господаря, не  наважились  уволю  нi
напитись, нi на?стись, стиха пiдсмiювались над крайсляндвiртом.
   - Чарки ж якi? Бiльше по склу розтечеться, анiж у рот попаде, -  кривив
писка зизуватий,  з  круглястими  синiми  рум'янцями  на  щоках  начальник
в'язницi. Вiн i на вечерю прийшов з запасними тюремними ключами, чим  дуже
порадував крайсляндвiрта.
   - Звикай до культури та тiснiше зашморгуй варги, - шепотiв,  як  рак  у
торбi, начальник бiржi працi й кивав на Рогиню: - Ось  хто  навiки  схудне
пiсля тако? вечерi.
   - На поминках бiльше п'ють, - докинув i сво? слiвце Безбородько. - Якщо
когось не веселить хмiль, то не клич на нього.
   - I скiльки того хмелю? - невдоволено подивився Квасюк на служницю, яка
з порцелянового iмбрика вже почала розливати каву.
   - Пiсля цього - та й до мене, хоч дурень i кропкова  горiлка  розважать
нас, - шепче начальник тюрми, якого заочi справедливо звуть i картярем,  i
кошатником.
   Попрощавшись iз гостями, крайсляндвiрт дружнiм  помахом  руки  затримав
Рогиню.
   - Якщо ваша ласка, запишiться на хвилинку.
   Крайсагроном здивовано глипнув на жовте диньоподiбне обличчя, на  якому
тiльки знизу вибились бульдожi прикмети, i пiдiйшов ближче до  Морени,  що
мертвим поглядом i  всiма  сво?ми  потойбiчними  барвами  комусь  вiщувала
небуття. Де ти, така зловiсна, виплоджувалась?
   За гостями зачинилися дверi, i  тепер  крайсляндвiрт,  посмiхаючись  до
Морени, впiвока глянув на Рогиню:
   - Гарна?
   Пiсля мовчанки Крайсагроном вiдповiв:
   - Страшна. Смерть нагаду?.
   Вiдповiдь задовольнила Бiркампа, вiн схвально кивнув головою:
   - Людям  i  треба  частiше  нагадувати  про  смерть:  тодi  вони  краще
виконуватимуть сво? обов'язки.
   - Хто його зна?, - зажурився Рогиня.  -  Обов'язки  на  людей  наклада?
життя, i грiх мистецтво присвячувати смертi.
   - О, то ви й фiлософ!  -  чогось  здивувався  крайсляндвiрт  i  посадив
агронома  за  свiй  iнкрустований   столик,   налив   рейнського,   навiть
почаркувався. Через якусь  хвильку  господар  запитав:  -  Як  вам,  пане,
живеться-працю?ться?
   - ?жджу з села в село, - невиразно вiдповiв агроном i насторожився:  чи
не довiдався крайсляндвiрт, що вiн пота?мно переправив у  лiси  ще  кiлька
пiдвiд збiжжя? Цс хоч трохи оживило його
   заблуклу душу, яка теж надi?ться дочекатися сво?? влади i свого сива.
   - Щось вас, бачу, нi горiлка, нi вино не розвеселили.
   -  Таку  вже  маю  вдачу.  -  Рогиия  сичем  вбрав  голову   в   илечi,
Крайсляндвiрт роащiбнув тугий, з добротно? сiро?  шерстi  кiтель,  бережно
повiсив йоги на бильце музейного крiсла.
   - Не хочуть працювати дядьки?
   - Не хочуть... такий час.
   - Мене теж диву? незбагненне в поведiнцi укра?нського хлiбороба. Я  тут
жив кiлька рокiв до першо? вiйни, бачив, як не тiльки душею,  а  й  зубами
трима?ться хлiбороб власностi, землi. Бiльшовики забрали це в нього, ми  ж
хочемо його ощасливити власнiстю, а вiн саботу? всi нашi заходи  i  навiть
iде в партизани. Як це накажете розумiти?
   - Нашого селянина  не  дуже  легко  зрозумiти...  -  обережно  вiдказав
крайсагроном i прикрив насмiшку отими повiками, ва  яких  кропом  вибились
прожилки.
   - Хай i так. Але його негайно треба змусити працювати, iнакше i вiн,  i
велика Нiмеччина залишаться без хлiба.
   - I це може бути, - погодився Рогиня, а сам посмiхнувся в душi: хiба  ж
не  знав,  що  селяни  в  його  районi  сяк-так,  а  найбiльше   крадькома
настарались собi хлiбця. А фашистська Нiмеччина ?м до одного мiсця.
   - Я знаю, пане Рогиия, що ви вчена людина, син священика, знаю,  що  за
бiльшовикiв  не  цiнували  вас,  насмiхалися   над   вашими   захопленнями
антропологi?ю i етнографi?ю.
   - Були й такi, - не дуже охоче  сказав  Рогиня.  -  Та  й  кому,  окрiм
учених, антропологiя не зда?ться дивацтвом?
   - Нi, нi, це висока наука, - заперечив Крайсляндвiрт. - Я сам кохався в
нiй.
   - Ви? - не повiрив Рогиня.
   - Хай це вас не диву?. Я  навiть  студiював  працi  деяких,  як  у  вас
казали, укра?нських буржуазних учених i не без iнтересу довiдався, що  ваш
антропологiчний тип близький до нордичного.
   Рогиня пiдвiв заважку для сво?? тонко? ши?  голову,  пильно  глянув  на
крайсляндвiрта i, набравшись духу, з гiднiстю сказав:
   - Це, пане, тенденцiйнi твердження, якi не мають пiд  собою  серйозного
наукового грунту.
   Пещене обличчя господаря  i  здивувалось,  i  позлiтало  водночас.  Вiн
нiколи не сподiвався, що  цей  мовчазний,  придовбнений  життям  чолов'яга
наважиться заперечувати йому.
   - Ви не помиля?тесь?
   - Нi, не помиляюсь, - понуро вiдповiв  Рогиня,  -  бо  я  студiював  не
тiльки  тi  працi,  що  пiдганяють  науку  пiд  чужi  догми.  -  I   гiрко
посмiхнувся: - Отож недарма пан Безбородько називав мене мумi?анавцем.
   - Ми з вами сто?мо на рiзних полюсах, - пiсля деяко?  мовчанки  похмуро
сказав крайсдяндвiрт. - А вам нiколи не спадало на думку бачити свiй народ
здоровим, красивим?
   - Я зараз бачу свiй народ здоровим, красивим, розумним.
   - Але ж у ньому ? й чужа кров. Рогиня стенув плечима:
   - Поки що справжня наука не зна? такого народу, який би не мав  домiшок
iншо? кровi, бо ж вiки не були вiками iсторично? iзоляцi?.
   - Пане Рогиня, не забувайте про  виключну  чистоту  нордично?  раси,  -
строго сказав Крайсляндвiрт, потiм глянув на годинник. -  Сьогоднi  ми  не
будемо продовжувати теоретичну дискусiю, для не?  ще  знайдемо  час.  Менi
хотiлося сказати вам iнше. Ви щодня бува?те  в  громадських  господарствах
нашого крайсу. Я вас  зобов'язую  в  кожному  селi  взяти  на  облiк  усiх
свiтловолосих i блакитнооких дiтей, юнакiв i одружених до  тридцяти  п'яти
рокiв. Звичайно, ви сюди не включа?те тих, що мають широкий розмах вилиць.
   Жах охопив Рогиню. Вiн збагнув те, що  не  було  доказано,  i  мимоволi
схопився рукою за серце.
   - Ви чули, що я сказав?
   - Чув, пане Крайсляндвiрт. Чув. Але, пробачте, я цих  списочкiв  робити
не буду.
   - Як? Ви не хочете дбати про майбутн? сво?? раси? Це вам стiльки дасть!
   - "Багато обiця? чорт, а забира? все".
   - Отож, хочете не хочете, а списочки складайте. Це буде вашим службовим
обов'язком.
   - Нi! нi! - затрусились руки агронома,  вiдхиляючи  вiд  себе  невидимi
списочки.
   В нордичних очах крайсляндвiрта спалахнула злiсть. К  бiсу  чемнiсть  i
"химери совiстi". Вiн зараз же провчить цього впертого мумi?знавця, що теж
не вмi? чавити непокору.
   I в цей час хтось  постукав  у  дверi.  Крайсляндвiрт  рiзко  пiдвiвся,
пiдiйшов до порога,  глянув  у  скляне  вiчко,  вiдчинив  дверi  в  оселю,
виструнчившись, увiйшов незамiнимий Ганс, який самовiддано служив  йому  i
пером, i автоматом, i мiзками,  що  найбiльшi  були  нацiленi  на  музейнi
скарби й  укра?нський  чорнозем.  Пiсля  ретельних  аналiзiв,  вiн  навiть
замiряв тi площi, з яких треба вивезти землю до рейху.
   - Що тобi, Гансе?
   -  Пробачте,  пане  Крайсляндвiрт,  але  до  вас  дуже  просяться   отi
голландцi, якi збираються осiсти на Укра?нi, - чогось розгублено заговорив
Ганс. Що його так занепоко?ло?
   - Так пiзно? Скажи: хай завтра приходять. На добранiч, Гансе.
   - Бачте, ?м сьогоднi треба, - iще дужче виструнчу?ться Ганс, нiби  хоче
сво? сто вiсiмдесят п'ять сантиметрiв зросту витягнути до двох  метрiв.  У
його присутностi гер крайсляндвiрт майже завжди з  жалем  дума?  про  свою
статуру, яка, па жаль, роздасться вшир. Оце б  позичити  в  Ганса  якихось
зайвих десять сантиметрiв зросту та Гансовими патлами  заличкувати  кружок
лисини, який так схожий на ксьондзiвську тонзуру.
   - Чого ж сьогоднi? Навiщо цей поспiх?
   - Вони ?хали сюди, - мнеться Ганс, - а ?х перестрiли партизани.
   - Партизани?!
   - Так, пане крайсляндвiрт. Думаю, це робота Сагайдака.
   - I що далi?
   - Партизани перевiрили  документи  майбутнiх  колонiстiв  i  хотiли  ?х
розстрiляти.
   - За що?
   - Вони знайшли в них iнструкцiю про  поступову  стерилiзацiю  укра?нцiв
чоловiчо? статi. Це ?х дуже обурило.
   -  Дурнi!  -  вигукнув  крайсляндвiрт.  -  Такi  iнструкцi?,  ?дучи  на
розвiдини чи на поселення, треба тримати в головi, а не  в  кишенi.  I  що
потiм?
   - Потiм партизани змилостивились, забрали  тiльки  пiдводи  й  конi,  а
самим голландцям наказали роздягнутись.
   - То вони прийшли сюди зовсiм голi, чи як?
   - - Не зовсiм голi... - кривить обличчя Ганс. - Партизани  залишили  ?м
труси.
   Крайсляндвiрт бридливо поморщився, потiм  на  його  вустах  ворухнулась
убивча iронiя.
   - Отак i мiстом iшли колонiзатори в трусах?
   - А що ж ?м лишалось робити? Мусили витримати i ганьбу, i насмiшку.
   - Веди ?х сюди.
   Секретар вийшов, а за хвилину до оселi  почали  заходити  переляканi  й
жалюгiднi колонiсти, однi з них трималися за голови, другi - за труси.
   Гер  крайсляндвiрт  хотiв  обличчям  i  всi?ю  поставою  вдати  глибоке
спiвчуття,  але  не  витримав  -  розсмiявся,  а  хтось  iз   слабонервних
колонiстiв заплакав i припав до Морени - богинi небуття.



   XXX

   Ранiше  худобу  гнали  скотарi,  а  тепер  полiца?.  Однi  з  них  люто
пересварювалися з жiнками, а другi мовчки проклинали свою долю, що зробила
?х погоничами лиха.
   - Куди ж ви, урвителi,  тягнете  ???  Запогубити  хочете  мо?х  дрiбних
дiток? - припадала до сво?? годувальницi молода чорноброва жiнка.  В  очах
?? стояли сльози, в очах корiвчини поблискувала волога незрозумiлiсть.
   - Вiдiйди, вiдiйди, зарюмана, бо розчереплю макiтру!  Якось  перебудуть
тво? потерчата без  молока,  -  замiрявся  на  жiнку  прикладом  спиячений
Терешко. I, наганяючи пострах, крутив полтиниками баньок.
   - Щоб iз вас котрийсь ще до вечора вiдiйшов! Пане старосто, скажiть  ?м
щось на це праволомство.
   - Он краще жандармам скажи! - Магазаник пiдвiв голову на  незрушних,  з
бляхами на грудях жандармiв, що придивлялись  до  полiцайського  старання,
потiм, щоб  не  слухати  голосiння,  перезирнувся  з  Терешком,  пiшов  до
сiльуправи, а звiдти задвiрками вислизнув на другу вулицю. Але й тут  його
наздогнали жiночий лемент i плач. Та хiба вони тепер здивують когось?
   Пiдходячи до шибеницi, вiн бридливо поглянув на ?? вкорочену,  планками
пiдбиту руку i  вражено  зупинився:  тут,  похиливши  голову,  сидiв  його
старезний кульгавий ворон. Чого вiн прилетiв iз  лiсу?  Чи  йому  шибениця
нагадала  давнину,  чи  почув  чиюсь  смерть?  Ворон,  очевидно,   впiзнав
Магазаника, проржавлено керкнув i переставив кульгавi ноги.
   Забобонний страх учепився  в  пана  старосту,  вiн  вихопив  iз  кишенi
темного, як галка, пiстоля i стрельнув у птицю. Та знову, але вже злякано,
керкнула, пiдняла крила, чорним шматком хустини злетiла в небо i розтанула
у високостi. Кому ти, вiщуне, понiс недолю? Здавалося б, усе  це  дурниця,
не варта нiяко? уваги, та ще для людини, яка зна? i ваги  життя,  i  не  в
одну книгу заглядала. Але забобони ще тримаються, щоб негадано скаламутити
нутро чи мозок.
   У школi, куди тепер  перебралися  жити  Магазаники,  бiля  парти  сидiв
Стьопочка i перечищав  розiбраний  затвор.  I  руки,  i  обличчя-Стьопочки
лиснiли жиром.
   - Кудись збира?шся?
   - У крайс виклика? мiй зверхник.
   - Не зна?ш чого?
   - Чував кра?м вуха, що хотять перекинути на залiзничну станцiю.
   - Вона дужо потрiбна тобi? I тут усе маьш для прожитку.
   - Там ширший розгiн: i склади рiзнi, i люди рiзнi. Там, подейкують,  за
один день може стiльки приплисти до рук, що тут i за рiк не  припливе,  бо
який толк з мо?х теперiшнiх дев'ятисот окупацiйних марок?
   - Тiльки ж остерiгайся ненаситства. I боронь боже красти; у  нiмцiв  за
добичництво одразу розстрiл.
   - Красти я не пiду, а культурненько брати  можна,  на  станцi?  полiца?
плавають, наче пампухи в олi?, - Стьопочка  трусонув  патлами,  засмiявся.
Смiх у нього тепер став якимсь дерев'яним i несподiвано обривався. - А  я,
тату, нещодавно на шибеницi бачив нашого ворона. Певне, i йому стало сумно
без нас.
   - Верзеш хтозна-що, - буркнув  Магазаник,  а  всерединi  знову  болiсно
озвалися забобони. - Ти ж коли пiдеш у крайс?
   - Завтра.
   - Тодi я загляну на хутiр. Може, якогось коропця спiймаю на вечерю.
   - Толом би ?х глушити i засолити в бочцi на зиму.
   - Почека?мо ще з толом, - вiн пiдiйшов до сина,  поклав  йому  руку  на
плече.
   - _Чого це ви? - _У Стьопочки здивовано затремтiв жовтець вiй.
   - Не хочеться, щоб ти ?хав на тi станцi?. От прокидаюся  вночi,  почую,
що ти диха?ш за стiною, - i вже якось легше ста? на душi.
   - Ти бачиш! - не повiрив Стьопочка. - Щось такого нiколи не помiчав  за
вами.
   - Лiта, Стьопочко, лiта.
   - I десь-то страх, - подумавши, сказало чадо i заспоко?ло батька: - Але
боятися вам нема чого. Москву вже нiмцi забрали, Ленiнград теж. Сам Гiтлер
сказав, що Росi?, чу?те, - не Москви, ве Ленiнграда,"- а Росi? вже  бiльше
не iсну?.
   Магазаник оглянувся, нiби ?х хтось мiг пiдслухати.
   - А це не брехня, Стьопочко?
   - Хiба ж ви газет не чита?те?
   - Нiхто так не розпуска? брехнi, як газети,  -  вийняв  iз  внутрiшньо?
кишенi вчетверо складену листiвку, простягнув синовi.
   Стьопочка мовчки прочитав ??, роздер на дрiбнесенькi шматочки, кинув  у
грубу.
   - Ви, тату, обережно з такими документами. Нiхто ?? не бачив у вас?
   - Нiхто.
   -  Тепер  сам  себе  остерiгайся  i  сам  собi  не  вiр.  Он  який  уже
недорiкуватий Терешко, а й той сочить за вами. Цi  слова  крижаною  хвилею
обдали Магазаника.
   - Сам догадався сочити?
   - Та нi, - Безбородько наказав. А ви ж,  зда?ться,  ще  в  громадянську
приятелювали з ним. От вам пан  i  добродiй  найшановиiшии,  -  перекривив
голову райуправи.
   - Коли ти довiдався про це?
   - Учора ввечерi. Зроду не повiрив би в таке, але це сказала i  ерешкова
сестра.
   - Вона тобi подоба?ться?
   На устах Стьопочки вибилась облудна посмiшка.
   - Я ?й подобаюсь.
   - Дiла! I чим я йому не догодив? - як у хмару входить Магазаник.  -  Що
ж, почухраю на хутiр, хоч там вiдпочину вiд усякого крутежу. - Мабуть,  на
камiнь буду старатись. А тебе ще раз остерiгаю
   не заритись на скаженi грошi, словом: i бога бiйся, i  чорта  опасайся.
Сьогоднi сонце висварило в осенi ще один погожий день, i вiй не знав, куди
йому занести бабине лiто. Колись саме  в  такий  деиь  Магазаник  у  лiсах
зустрiвся з Оксаною, яка збирала опеньки, i запросив ?? до себе.  Та  мало
було радостi вiд тих запросин. Оминула тебе краса i все добре  оминуло.  А
могло б i по-iнакшому бутиi
   "Не ти носиш корiння, корiння носить тебе", - хотiв утiшити себе святим
письмом, та нiчого з цього не вийшло. Могли б ще втiшити  золотi  тайники,
але не будеш же ?х тепер викопувати. Може,  один  показати  Стьопочцi?  Та
встигнеться. Ще не знати, що жде його на тих станцiях, де спокуса i смерть
на одних вагах сидять. А дерево на хуторець завозити треба...
   Ось уже й ставочок пiдняв стрiли очерету, ось,  чiпляючись  за  корiння
верболозу, озвався струмок. Як у дитинствi, перемiщався час,  перечищалися
води i наповнялися береги. А як тут колись  гарно,  розкрилившись,  падали
навеснi i пливли дикi гуси! Тепер уже не падають  -  стороною  летять,  бо
осторогу мають, i все якось тепер iде стороною.  Непро?зною  дорiжкою  вiн
пiдходить до води.
   Але хто це сидить у човнику?
   I чомусь холод заворушився в мiжплiччi,  i  чомусь  згадався  ворон  на
шибеницi. Шарпнувши рукою кишеню,  в  якiй  лежала  зброя,  вiн  пiшов  до
ставка. Невiдомий поволi пiдвiвся i скочив з човника на берег. Магазаник у
подивi зупинився: перед ним, примкнувши золото вiй, стояв  Лаврiн  Гримич.
Але чого вiн такий похмурий, такий неприступний, чужий?
   - Лаврiне, ти тут рибу ловиш?
   - Нi, браконь?рiв, - хрипко вiдповiв Лаврiн, а його вi? затремтiли.
   - Яких браконь?рiв?
   Ласрiн ненавистю змiрив Магазаника:
   - Отих браконь?рiв, що пiдняли руку на людське життя.
   - Щось ти дуже розумне почав  говорити,  -  затривожився  Магазаник  i,
почувши ззаду чи?сь кроки, обернувся. До нього пiдходив Стах  Артеменко  з
наганом у руцi.
   - Ти чого, Сташе?! - не  скрикнув,  а  зойкнув,  догадуючись  про  щось
страшне.
   - Нiчого, - i Стах одразу намертво охопив старосту могутнiми руками.
   - Ти що робиш?! - щосили  шарпнувся  Магазаник.  -  Нiчого,  бо  це  не
робота, - вихопив у нього вальтера Стах. - А тепер, пане  старосто,  стань
рiвно перед людьми i послухай останн? слово.
   Двi стiни страху стиснули, зчавили, пройшли через Магазаника  й  одразу
знекровили його обличчя i, певне, вибрали костi, бо тiло почало опадати.
   - Чого ж останн??! - насилу вичавив, не можучи пiймати  сво?х  губ,  що
тiпались i кам'янiли водночас.
   - А що ж ти дума?ш: помилу?м тебе? -  спитав  Лаврiн,  отой  повiльний,
добродушний Лаврiн, який у сво?му життi нiкого й  пальцем  не  зачепив.  -
Стiй, коли можеш, рiвно.
   I Магазаник, уже розчавлений  страхом,  став  рiвно,  iще  тiльки  щось
усерединi билося в ньому i лихоманило його, а повiки почав пекти невидимий
вогонь чи сльози. Невже це прийшов отой час розплати, про який йому  рокiв
з двадцять тому говорив  батько?  Вiн  годi  погойдував  свою  сивину  пiд
сивиною колоскiв  жита,  що  дочекалося  святвечора.  Магазаник  глянув  у
давнину сво?х рокiв i затiпався у дрожi, i затiпались  його  очi,  з  яких
утiкали зiницi.
   Це, певне, розжалобило Лаврiна, бо опустив голову, а  Стах  став  перед
старостою i, наче по писаному, оголосив:
   - За зраду Батькiвщинi, за прислужництво фашистам, за видачу полiцi?  i
гестапо командира Iвана  Човняра  партизанський  загiн  iменi  Котовського
засуджу? старосту Семена Магазаника до вищо? мiри покарання - розстрiлу.
   Магазаник неслухняною рукою потягнувся до повiк, якi спалював невидимий
вогонь. Уже знаючи, що його розстрiляють, ще не мiг збагнути, як вiн упаде
на цю осiнню, з бабиним лiтом землю, як для нього  назавжди  не  стане  нi
цього дня, нi цього хутора, нi  цього  ставка,  де  й  зараз  пода?  голос
струмок, i повняться береги, I перечищаються води. Ось iз очеретiв виплила
та сама качечка, яку вiн бачив ранiше. Невже i ?? нiколи не побачиш ти? Що
ж це робиться в свiтi? Хiба ж ми в ньому живемо двiчi?
   - Люди добрi, невже ви вiдберете у мене життя? - скинув побiлiлi очi на
партизанiв. - Я ще, кинувши все, можу вам послужити, ?й-богу, можу...
   - Пiзно, - не дивлячись на нього, сказав Лаврiн. - Ти сам пiдмiнив свою
долю. Може, щось ма?ш передати сину чи рiднi? То ми передамо.
   - Передати? - перепитав Магазаник, бо зараз усе туго доходило до нього.
- Вiн вийняв з кишенi печатку, кинув ?? на землю, потiм  дiстав  гаманець,
нащось зважив його на помертвiлiй руцi. - Коли  зможеш,  Лаврiне,  передай
Стьопочцi. I скажи йому мов слово: хай випишеться з полiцi?. I скажи,  щоб
вiн не забув старе борсуче мiсце.
   - Це ж яке?
   - Вiн зна?. - Хотiв ще згадати про мiсце, де стояв покутнiм вулик,  але
тодi б усе стало зрозумiлим, бо не раз у мирний  час  Лаврiн  бачив  цього
старого вулика, що перейшов йому ще вiд батька, в якого i вiн був дитиною.
Господи, невже вiн справдi був дитиною?  Його  щось  почало  давити,  тому
розстебнув ковнiра, вiдчув на грудях тiльце золотого хрестика i до болю  в
руцi вхопився в сво? останн? золото, нiби воно могло порятувати його.
   Лаврiн пiдвiв голову i глухо запитав:
   - Може, ма?ш останн? бажання?
   - Жити хочу, жити, - сказав безнадiйно.
   - Вiрю, Семене. Та про це треба було ранiше  думати,  -  сумно  одказав
Лаврiн. - Пiднiмайся на свiй хутiр.
   I от вiн, знесилений, витiпаний страхом  i  болем,  став  посеред  тi??
землi, яку йому нарiзали за чорну зраду. Не знаючи, де подiти руки,  сунув
?х у кишенi й намацав згарок саморобно? свiчечки.
   - ? в мене, Лаврiне, останн?...
   - Що?
   Магазаник вийняв згарок.
   - Хай погорить святий вiск за упокiй душi.
   - Що ж, запалюй.
   Магазаник запалив свою свiчечку, вона випала з неслухняних  рук  раз  i
вдруге, тодi вiн вкрутив  ??  в  землю,  i  шестеро  очей  схрестились  на
сумирному вогнику, що тепер пахнув медом i лiтом. Чому ж доля  не  зробила
його пасiчником хоч на цей крутiж часу?.. I в останню свою хвилину вiн  не
так винив себе, як свою фортуну, хоча й знав, що не вона винна...
   Коли свiчечка догорiла за середину, Магазаник знову глянув  на  ставок,
почув, як на ньому враз осiнню зашумiли очерети, почув  мову  води,  почув
лопотiння пташиних крил. А далеко-далеко за ставком, на глибоко врiзанiй у
м'яку землю дорозi, замаячила  самотня  постать  дiвчинки.  Вона  йшла  до
ставочка i щось розгойдувала- в бiлiй хустинi. Враз ним струсонуло: "Невже
це Оленка? Невже це його Оленка?!"
   Вiн простягнув руки до дiвчинки, скрикнув... I це_  був  його  останнiй
крик.



   XXXI

   У груднi вдарили такi морози, що трiскались дерева, трiскалась земля  i
крига на рiках та ставках i замерзла вода в криницях. Навiть у  терплячих,
обвiшаних памороззю верб вiдчахувались руки, i тодi на старих  нiздрюватих
стовбурах червоиiли промерзлi рани.
   Через  холоднечу  побiльшало  рiзного  люду  в  пристанцiйнiй  корчомцi
"фрейлейн" Ярини. Тут завжди можна було закропити душу пахучою сливовицею,
скаженою горiлкою, а закусити холодцем iз  хроном,  кручениками,  домашнiм
кендюхом, кров'янкою, просолом i отими з нiжною скоринкою пампушками,  якi
самi просяться до рота. Що вже звичайнi, приквашенi в розсолi  пелюстки  з
олi?ю i кмином, а  й  тi  приносили  хвалу  привiтнiй  господинi,  на  яку
витрiщувалось бiльше анiж треба рiзних буркал.
   Але нинi жоден нiмець - нi "осiлий", нi  "транзитний"  не  заглянув  до
корчомки, яка в патентi, виданому  мiською  управою.  запишно  iменувалася
таверною. Та й на перонi сьогоднi фашисти загубили бундючнiсть i смiх.  Чи
з холоду, чи щось iнше сталося?
   Охоплена непевними передчуттями, Яринка  випроваджу?  з  корчомки  двох
баляндрасникiв, якi не стiльки  заглядали  до  чарки,  скiльки  ?ли  очима
"фрейлейн", ставить на вартi по той бiк дверей милогубу паляничницю  Зосю,
а сама кида?ться в прибочок, де в дiжницi неволиться поганенький  детектор
i навушники. Але саме в цей час тiтка Зося вiдчинила  дверi  й  кахикнула.
Яринка вискочила зi свого  закамарка,  почала  поратись  бiля  остогидлого
шинкваса, що наскрiзь протру?вся паленкою. Та тiтка Зося вже  через  якусь
хвильку заспокiйливо  подивилась  на  не?,  посмiхнулась  отими  ворушкими
устами, в куточках яких лiта повибивали гнiздечка, похитала головою.  Жаль
цi?? Яринки, як сво?? дитини. Хiба ж дiвчина, коли прийшла  ??  пора,  ма?
годити рiзним п'яничкам та розбещеним вирлам, якi тiльки й бачать у  жiнцi
придзигльованку. Яринцi б саме слухати найкращi слова про кохання i на все
життя ощасливити судженого красеня, який би не  зводив  погляду  нi  з  ??
личка, нi з ?? нiжок. Як це бува?, тiтка Зося добре  знала.  Та  вiйна  не
помилувала i ?? сiм'?.
   А як гарно на дiвчинi зацвiтають тернова  хустка  й  червоний  кожушок!
Його недавно принiс  з-за  татарського  броду  дiд  Ярослав.  Ярина  довго
хвалила роботу старого, ще довте про щось шепталася з ним, а вiн, зайшовши
за шинквас, щось обережно висипав  iз  сво??  кобзи  в  торбину.  Подумати
тiльки - з кобзи!
   До корчмочки рвучко заходить розчервонiлий, усмiхнений Iвась Лимаренко,
що ма? на головi не чуприну, а крила.
   "До  кого  вони  тiльки  прилетять?"  -  похиту?  головою  тiтка  Зося,
переводить погляд на Яринку i зiтха?.
   Iвась зiрвав з голови шапку, трiпонув чубом, вклонився господиням:
   - Добрий вечiр, панi Закревська, добрий вечiр, Яринко!
   - Коли я для тебе панi, то i Яринку зви панянкою,  -  з  викликом  каже
тiтка Зося i забива?ться  в  куток,  щоб  молодята  перекинулись  кiлькома
словами.
   - Яринко! - висяюючи, пiдходить до не? хлопець. - Яринко, мила! Люба!
   - Що в тебе?! - завмерла вона, бо ще не бачила Iвася таким. - Що?
   Вiн прихиля? до не? голову i шепче:
   - Нашi розбили фашистiв пiд Москвою. Чу?ш?
   - Правда?! - торопi? дiвчина, а очi спалахують,  немов  зiрницi.  Невже
прийшло те, чого так довго-довго чекали, чого тая довго-довго сподiвалися?
   - Щира правда! Сам чув, Яринко! Розбили i женуть на захiд! Ти розумi?ш,
що це таке? - Вiн бере дiвчину за руки i притуля?ться до не? щокою.
   - Спасибi, Iвасю! - i Ярина теж притуля?ться до нього, цiлу? в щоку.
   - Тепер я не буду сiм днiв умиватись.
   - Нарештi, - зiтха? в кутку тiтка Зося, думаючи про свое
   - Тiточко Зосю, просимо до нас. По келишку пiдiймем,  -  радiсно  гука?
Яринка i рукою витирав вi?.
   "От i дочекалась дiвчина свого красеня!" - дума? про те саме тiтка Зося
i пiдходить до молодят.
   - Як я рада за вас. Яринка нахиля?ться до не?:
   - Тiточко, це радiсть для всiх: нашi пiд Москвою розгромили фашистiв.
   - Ой! - з руки жiнки випада? i розбива?ться келишок. - Це на щастя,  це
на щастя! Свята дiва Марiя, то, може, i  мiй  Станiслав  б'?  мiнами  отам
фашистiв! Вiн же мiнометник у мене, - в  який  раз  розповiда?  про  це  i
Яринцi,  й  Iвасю.  -  Налий,  донько,  в  другий   келишок   наймiцнiшого
спотикайла. Свята дiво, таки е правда на свiтi.
   Та в цей час бiля дверей гупають чи?сь шкарбуни, i в корчомку  спочатку
ввалюються полотнянi торби, потiм голова старця, а далi й сам  старець.  У
сво?х одяганках вiл схожий на баштан. Зося збагнула стан  Ярини  i  гнiвно
накинулась на його дiда, одначе очi i язик у нього  далеко  не  дiдiвськi.
Тiтка Зося зразу одверта?ться вiд старця, бо, як вона каже, в  його  словi
гадина ча?ться.
   - Драстуй, красунечко, драстуй, любочко! - приязно вiта?ться з Яринкою,
а погляд пускав вскач по всiй корчомцi.  Отак  можна  й  на  очi  окривiти
навiки.
   - Драстуйте, пане старець, -  розважливо  каже  Ярина,  нi  порухом  не
виказуючи сво?? неприязнi до шкарбуна.
   - А в тебе я не перший раз бачу цього парубiйка, -  увiрчу?  свердла  в
Iвася.
   - I вiн вас не вперше бачить у мене. На чарцi рiзнi гостi сходяться.
   - Ге-ге-ге, - загелготiв старець, - умi?ш ти, красунечко, i сказати,  i
за напитки-на?дки не загилю?ш. Тобi б тiльки в златоглавах та срiблоглавах
ходити. Може, до цих трьох чарок i четверту поставиш?
   - Ця горiлка, пане старець, вам буде не до смаку, - Iвась вихиля? чарку
i швидко чеше до дверей.
   - А грошi! - гука? Ярина i непомiтно переморгу?ться з тiткою Зосею.
   - Пробачте, з холоду забувся, - хлопець, поверта?ться, вийма? гаманець,
витягав окупацiйнi марки, а Ярина впiвока погляда? на старця.
   Коли за Iвасем зачинилися дверi, жебрак знову розсипав по корчомцi свое
"ге-ге-ге", сперся протертим лiктем на шинквас.
   - Яка забудькувата молодь пiшла - усе на дурничку норовить! - i ласкаво
дивиться на Ярину. - Налий  менi,  рибонько,  тако?,  щоб  у  животi  жаби
заквакали. - Випивши, вiн i денце чарки  поцiлував.  -  Де  ти  ??  тiльки
береш? Я лише одного разу в партизанiв Сагайдака ось таке зiлля коштував.
   - Пане старець, - жахнулась Яринка, - не кажiть про партизанiв, бо мене
одразу почало морозити. Старець стишив голос:
   - Не такi вони, голубонько, страшнi, як ?х малюють фашисти.
   - Пане старець, не верзiть усякого такого. Коли ви ще будете  варнякати
неподобство, я гукну старшого полiцая Стьопочку, вiн тут недалеко  ходить.
I сiдайте вже за столик. Що вам подати? Горiлки, солонини?
   Старий докiрливо похитав головою:
   - Нерозумна ти ?си. I тобi треба думати про  спасения  душi  не  тiльки
перед богом, а й перед тими,  хто  прийде  пiсля  гiтлерiвцiв.  Осягни  це
душею.
   I вперше в Яринки ворухнулась довiра до  жебрака.  А  може,  й  справдi
людина вiн, хоч i ма? непевний язик i свердла замiсть очей.
   - Чого це дехто роз'?хався, як  верша?  Бодай  йому  викрутило  язик  у
писку! Бач, який праведник знайшовся: то вiн у партизанiв горiлку п'?,  то
чогось iз полiцi? мете.
   - Старець усюди ма? даяння, - проткнув колючим поглядом  сiро-свинцевих
очей жiнку i так зцiпив зуби, що на щелепах поспухали жовна. - Чого  тобi?
Помела браку??
   - Отого помела, що по спинi блазнюка i  нашiптувача  походило  б.  Коли
жебра?ш, то жебрай, а язик тримай у кишенi, як гаманець. Чи ти,  бузувiре,
онiмечитись хочеш? - Тiтка Зося, зизом поглядаючи  на  заволоку,  одягнула
кожушанку, запнулася хусткою, попрощалася з Яринкою i вийшла з корчми.
   - Отак лiпше, - буркнув старець. - Яринко, налий iще одненьку закропити
душу.
   Пересторога тiтки Зосi насторожила дiвчину, i вона вже рiвно вiдказала:
   - Пане старче, ваша душа п'яницею стане.
   - Краще п'яницею,  анiж  зрадником,  -  образився  старець  i  негадано
запитав: - Ти скiльки марок платиш за лiтр?
   - Пан старець хоче  корчмарем  стати?  -  диву?ться  Ярина,  а  в  душi
непоко?ться: для чого це випитування?
   - То скiльки платиш за лiтр? - довбе, як дятел, старець.
   - Тепер п'ятнадцять марок, а восени цiни були меншими.
   - Так-так, - щось прикидув  на  зморшках  дiдуган,  -  Налий  найкращо?
скаженiвки, бо я сьогоднi на радощах волiю упитися.
   - Якi ж у вас радощi?
   - Великi! - пiдняв угору жовтого, як свiчка, пальця. - Хiба  не  зна?ш:
вчора вдосвiта бiля самого мосту скапустився  ешелон  з  танками.  Це  вже
сьомий на рахунку однi?? людини. Сьомий!
   - Однi??? - не повiрила Яринка.
   Старець чи то здивовано, чи з прихованою пiдозрою подивився на дiвчину.
   - Невже ти не чула про партизана Морозенка?
   - Не чула нi про морозенкiв, нi про холоденкiв i чути про таке не хочу.
   - Не похвально. Гляди,  повернуться  нашi,  це  не  проститься.  Яринка
обурилась:
   - Пане старче, не страхайте мене  сьогоднi,  бо  я  вас  можу  налякати
завтра, - i зирнула на дверi.
   Вони тихенько-тихенько розчинились i зачинились, I на порозi в  клубках
зимового туману вкляк Стьопочка Магазаник, вiн зараз у  формi  шуцполiцая,
тiльки на головi в нього не гiтлерiвка,  а  бараняча  шапка  завбiльшки  з
дiжницю. Стьопочка мовчки тре задубiлi руки i прислуха?ться до мови старця
та Ярини.
   - Я не страхаю тебе, - тягне свою нитку старець, -  а  вчу,  як  декому
треба жити на свiтi, дехто про велике ма? думати.
   - Дехто задоволений i малим: наливати гiрку тим, кому вона солодка.  Ще
одненьку?
   - Iще одненьку за перемогу радянських  вiйськ.  Стьопочка,  рвонувши  з
плеча карабiп, кинувся до старця.
   - Руки вгору, старий дурню! Бач, роззявив стару  халяву!  Побачимо,  як
вона засiпа?ться у  шуцманшафтi!  -  Вiн  шарпнув  жебрака  за  бороду,  i
негадано... вона опинилась у його руцi. - 'Цс  що  за  обман  i  кiно?!  -
отетерiв Стьопочка, витрiщив вирла. - Вашi документи, i вообче...
   - Мовчать, магула неотесана! - Старець  гордо  випростався,  вихопив  з
кишенi жетона агента та?мно? полiцi?,  сунув  його  пiд  нiс  розгубленому
Стьоночцi, швидко пiшов до дверей. I тiльки тепер отямився  полiцай,  щось
промекав, потягнувся до жебрака з його бородою в руцi.
   - Пан Басаврюк! Вельмишановний пан...
   "Пан Басаврюк! Басаврюк!.. Сатана в личинi людськiй...  -  здригаючись,
Ярина згадала страшний  гоголiвський  образ.  -  Був  ти  в  чорнi  години
минувшини, не здох i до цього часу - фашистам знадобився".
   - Заберiть, пане, сво? вещественнi докази...
   Та розлючений Басаврюк навiть не оглянувся,  ногою  розчинив  дверi,  а
потiм  так  хряснув  ними,  що  в  корчмi  задеренчали  вiкна.   Стьопочка
запаморочливо подивився услiд  старцевi,  далi  безнадiйно  махнув  рукою,
понюхав бороду, поморщився:
   - Ерзац...
   - Стьопочко, хто ж це? -  диву?ться  i  мерзлякувато  поводить  плечима
Ярина.
   Полiцай  витягнув  шию,  яку  пiдпирав  високий  сiрий  комiр   шинелi,
озирнувся.
   - О, це такий всюдисущий сокирник, вiд якого не тiльки менi ста?  темно
в очах. Чого це вiн з ерзацом бороди крутився бiля тебе?  Що  вiн  ма?  на
умi?
   - Вiдки ж я знаю?
   Стьопочка, щось прикидаючи собi, кривиться, морщиться,  лiзе  рукою  до
пiдкучерявлено? потилицi, а потiм нажаблю?ться, гостро дивиться на дверi й
бурмоче невiдомо кому - дверям чи Яринцi:
   - Налий менi чогось такого. Дiвчина з серцем кида?:
   - Води?
   - Я води не люблю нi в  чоботях,  нi  в  животi,  -  одразу  вiдповiда?
Стьопочка. - Горiлочки налий, холодцю подай, i вообче...
   Ярина, похитавши  головою,  подала  йому  карафку  з  горiлкою,  чарку,
тарiлку холодцю, хрiн i  виделку.  Стьопочка  з  усiм  цим  задрiботiв  до
столика, що  стояв  у  самому  кутку,  обернувся  спинок"  до  шинкваса  i
накинувся на  гармонщнну,  все  думаючи  одне:  чого  тут  з'явився  бiсiв
Басаврюк i що вiн мав до Яринки? Чи не смаленим пахне в цiй корчомцi? Га?
   А дiвчину охопила тривога: виходить, неспроста  вже  який  раз  до  не?
навiду?ться песиголовець у подобi старця. З яко? ж  дiдько  служби?  I  що
пронюхав про Данила Бондаренка, якого люди назвали Морозенком? Треба,  щоб
вiн бiльше не з'являвся тут, та й самiй час кидати цю  бiсову  корчму,  що
комусь почала мозолити очi!
   Ще раз пiдiйшов Стьопочка з порожньою карафкою.  Хмiль  уже  рум'янцями
поплямився на  його  обличчi.  Вона  мовчки  налила  йому,  а  вiн  мовчки
подякував, пiдняв угору великого пальця - мовляв, усе в тебе добре, та  й,
похитуючись, поклешняв до свого стiльця. Не горiлки, а гно?вки б  тобi!  I
знову думки зажружлялн навколо Данила,  Мирослави  i  всi??  партизансько?
рiднi, за якою так скучила вона.
   За сво?ми гадками i тривогою не почула, як у корчму ввiйшов заснiжений,
задубiлий, обшарпаний чоловiк. А коли вiн наблизився  до  шинкваса,  Ярина
пiзнала його - це був Ступач. Але як змiнилося, зiстарилося його  обличчя,
як впеклися зморшки пiд очима i устами. Видно, останнiй  час  i  подi?  не
жалiли його. Пiзнав i Ступач дiвчину, вражено зупинився:
   - Яринко, це ти?!
   - Це я, пане Ступач.
   Смуток охопив усе перемерзле обличчя Ступача.
   - Який я тобi, дiвчино, пан? Не кажи менi такого паскудного слова.
   - А хiба ви не для панства лишилися тут?
   - Лиха година лишила мене: пiд Яготином  в  оточення  попав.  Повiк  не
забуду отого яготинського болота  i  пекла  заодно.  Ось  тепер  i  кочуся
перекотиполем по свiту. А як же ти опинилася туг?
   - Теж лиха година заставила.
   - Твоя ж подруга Мирослава жива?
   - Жива.
   Ступач хотiв iще щось  запитати,  але  передумав,  зiтхнув,  а  в  очах
проклюнувся голод.
   - Шматок хлiба знайдеться в тебе?
   - Знайдеться.
   I треба ж, щоб саме в цей час з порожньою карафкою I тарiлкою  пiдiйшов
уже добре пiдпитий Стьопочка.
   - З ким ти, Яринко, шепочешся? - I враз вiд здивування у нього вiдвисла
нижня щелепа. - О-о-о! Кого я тiльки бачу i кого вижу!  Пан  Ступач!  Наше
вам, i вообче!
   З несподiванки Ступач поточився до дверей.
   - Стьопочка?! Ти полiцай?
   -  Пан  старший  полiцай!  -  навiть  закаблуками  вдарив  i   тихенько
захихотiв. - Це вас диву??
   - Нi... Не диву?. Я думав - ти вище пiднявся, - i гiрка зморшка лягла в
мiжбрiв'? Ступача. Стьопочка згордо посмiхнувся:
   -  А  я  поволеньки,  по  схiдцях:  спочатку  тут  наб'ю   руку   i   в
гебiтскомiсарiат, наб'ю руку там - i вище!
   - Отак i  до  шибеницi  можна  пiднятися.  Чого-чого,  а  такого  удару
Стьопочка не чекав. Вiн шарпнувся рукою до карабiна, та передумав i  почав
пiдбирати слова.
   - Виходить, ви й досi з товариша не обернулись па пана? Вашi документи!
   - Нащо вони тобi, Стьопочко? I полiцай вибурхнув люттю:
   - Я Стьопочка для сво?х коханок, а  для  вас  я  пан  старший  полiцай!
Аусвайс!
   - Нема у мене аусвайса.
   - Тодi руки вгору! Вище, вище! Я маю потрусити вас,  i  во  обче,  -  i
почав не обмацувати,  а  шарпати  кишенi  Ступача.  Яринка  не  витримала,
обурено кинула:
   - Нащо тобi, лихоманний, обшукувати його?
   - Оце вопрос-питання некомпетентно?. Звiдки  я  знаю,  хто  вiн  тепер:
товар