------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Мо?м батькам - Ганнi Iванiвнi
   й Панасу Дем'яновичу з любов'ю i зажурою



   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

   Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих,
обвислих хмар i струшують на землю бентежнi  звуки  далеких  дзвонiв.  Дiд
говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до ?хнього маяння,
прислухаюсь до ?хнього спiву, i менi теж хочеться  полетiти  за  лебедями,
тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн
огортають та й огортають мене сво?м снуванням.
   Я стаю нiби меншим, а навколо бiльша?, росте i мiниться увесь  свiт:  i
загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi,  що  нiкуди  не
полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи,  i  блакитнава  дiброва
пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що  пробилася  з-пiд
снiгу.
   I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в мо?х очах i вiддаля? та й  вiддаля?
лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь  дивом
послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою  хатою.
Аби я був чародi?м, то хiба не повернув би ?х?  Сказав  би  таке  та?мниче
слово! Я замислююсь над ним,  а  навколо  мене  почина?  кружляти  видiння
казки, ?? нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi  гуси-лебедята,  що  на
сво?х крилах виносять з бiди малого хлопця.
   Казка вклада? в мо? уста оте слово, до  якого  дослуховуються  земля  i
вода, птиця в небi й саме небо...
   А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по
синьому пiднебессi, по бiлих хмарах,  i  вони  забринiли,  як  скрипка.  Я
тягнусь догори i сам собi не вiрю:  вiд  зарiчки  знову  над  нашою  хатою
пролiтають лебедi!
   Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до
мене, чи це новий ключ?..
   А  вiща  скрипка  i  срiбний  вiдгомiн  бринять,  ?днаються  над   мо?м
дитинством, пiдiймають на крила мою душу  i  забирають  ??  в  нерозгадану
далину. I хороше, i дивно, i радiсно ста? менi, малому, в цiм свiтi...
   "Так-так-так", - притира?ться до мо?? ноги стара,  з  перебитим  крилом
качка. Вона чогось непоко?ться, викручу? рухливу шию i то одним, то другим
оком придивля?ться до неба i трiпоче ?диним крилом. ?й щось  дуже  важливе
хочеться сказати менi, та вона бiльше  не  зна?  слiв  i  знову  повторю?:
"Так-так-так"^
   За високою стрункою дзвiницею, що теж порива?ться вгору, десь у  бiлому
пiдхмар'? зникають лебедi, але дзвiн ?хнiх крил ще озива?ться  в  менi,  а
може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?
   - От i принесли нам лебедi на крилах життя, - говорить до неба i  землi
мiй дiд Дем'ян; у його руцi весело поблиску?  струг,  яким  вiн  донедавна
вистругував шпицi.
   - Життя? - дивуюсь я.
   - Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати:
скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться
грiм у хмарах, а сонце сво?ми ключами вiдiмкне землю.
   - Дiду, а якi у сонця ключi? - ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався
досi, що воно, наче людина, може мати ключi.
   - Золотi, внучку, золотi.
   - I як воно вiдмика? ними землю?
   - А ось так: яко?сь добро? години гляне сонце iз свого вiконечка  вниз,
побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли  i  скучили
за весною, та й спита? мiсяця-брата, чи не пора землю  вiдiмкнути?  Мiсяць
кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки,
в поля i на воду ключi, а вони вже знають сво? дiло!
   Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь:
   - Дiду, а сонце не може ?х загубити, як наша мама?
   - Що, що,  надзигльований?  -  мов  сiро-блакитнавi,  побризканi  росою
безсмертники, оживають старi очi.  Дiд  ошелешено  пiдкида?  вгору  брови,
потiм одгетьку? мене вiльною рукою i  почина?  смiятись.  Вiн  дуже  гарно
смi?ться, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи  дерево,  а  коли
нема яко?сь пiдпiрки, тодi нею ста? його присохлий живiт. В  таку  хвилину
вся дiдова постать перехиту?ться, карлючки вусiв одстовбурчуються, з  рота
вириваються клекiт i "ох, рятуйте мою душу", з одежi осипа?ться дерев'яний
пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них.
   Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити сво?х ключiв, воно
?х десь носить на ши? або ув'язу? на руцi.  Так  i  треба,  щоб  потiм  не
бiдкатись i не морочити комусь голови.
   - Дiду, а куди лебедi полетiли?
   - На тихi води, на яснi зорi, - пересмiявшись i  споважнiвши,  урочисто
каже дiд, поглядом показу?  менi  на  хату  i  йде  до  вчорнiло?  катраги
майструвати колеса.
   - "Так-так-так", -  погоджу?ться  стара  качка  i  ще  раз  одним  оком
погляда? вгору.
   А я стою серед подвiр'я i  по-сво?му  перебираю  дiдовi  слова.  Передi
мною, наче брама, розчиня?ться дiброва, до мене  живовидячки  наближаються
далекi тихi води i прихиленi до них зорi. Це в таких краях,  де  я  ще  не
бував. I покотилась туди моя стежина, мов клубочок.
   I так  менi  хочеться  пiти  в  лiсову  далечiнь,  побачити  з  якогось
незнайомого берега отих, наче зi срiбла вилитих,  лебедiв,  подивитись  на
?хнi спiвучi крила, що в теплому iрiю захопили весну та  й  принесли  нам.
Але з ким я пiду i де менi взяти чобiт?
   Тiльки тепер дивлюся  на  сво?  босi  посинiлi  ноги,  важко  зiтхаю  i
плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. I що це за  мода
пiшла: не встигнеш босонiж вискочити з хати, як одразу  сварять,  а  то  й
духопелять тебе i називають махометом, вариводою, лоботрясом. А в  чому  ж
ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться  на  взуття?  Скажи
про це, - знову ж розумником назвуть тебе, затюкають, ще й згадають, що за
мною давно плаче  попруга  з  мiдною  пряжкою,  горiла  б  вона  зi  сво?м
плаканням ясним вогнем!
   А як дурно-пусто перепало менi, коли тiльки зазимiло  i  перший  льодок
запах чорнобривцями! Тодi наш прицерковний пагорб i  ковзанку  бiля  нього
вкрила дiтвора  -  усi  на  санчатах  або  на  дерев'яних  ковзанах.  Вони
робляться так: береш  по  довжинi  чобота  брусочок  березини,  явора  або
кленини, вистругу?ш з нього копаничку, робиш схiдчик для каблука, а  низом
рiвненько пропуска?ш дрiт, чим товщий, тим краще. От i вся мудрацiя,  зате
скiльки втiхи вiд не?!
   Дивився-дивився я з вiкна,  як  раюють  iншi,  та  й,  вибравши  слушну
хвилину, тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив ?х
мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори. Нiхто й не  здивувався,  що  я
притирився з такою снастю, бо на чому тiльки  тут  не  каталися:  однi  на
санчатах, другi на грамаках, третi на шматковi жерстi, четвертi умудрилися
замiсть ковзанiв осiдлати притертi худоб'ячi кiстки, п'ятi - на  пiдковах.
А Iван дядька Миколи спукався на перевернутому  догори  ногами  ослiнчику.
Головне було - не на чому ?хати, а щоб тiльки ?хати, коли ж гепнешся -  не
кривитися, а реготати з усiма.
   Яка то була втiха вибратись на самiсiньку макiвку  пагорба,  переможцем
поглянути на  заснiжене  село,  що  бавилось  димами,  всiстись  на  свого
самоката i - гайда, гайда, гайда на весь дух донизу!
   Машинерiя твоя летить, аж гуде, вiтер у вухах пересвисту?, збоку собаки
гавкають, на дзвiницi дзвонять, перед тобою хати хитаються,  пiдстрибують,
уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсiвся  на  сво?х  ногах,
щоб не так мерзли, i переганя?ш дiвчат або якогось страхополоха, з розгону
врiза?шся у чи?сь санчата i м'ячем вилiта?ш на снiг. А ззаду ще i ще хтось
на?жджа? на тебе, i вже росте отакенна купа, в якiй усе регоче,  верещить,
клубочиться, видира?ться наверх i жужмом котиться вниз.
   З цi?? весело? i тепло?  копицi  раптом  хтось  почав  мене  за  ковнiр
витягати на свiт божий. Вiн одразу потемнiв у мо?х очах, коли  я  опинився
перед поблiдлою од страху i гнiву матiр'ю. Ось тепер усi  почали  дивитись
на мене, нiби я з мiсяця звалився. А хтось уже принiс матерi  ночовки,  що
встигли чомусь надколотись. Мати пiдхопила ?х  пiд  руку  та  й,  не  дуже
церемонячись, потягла мене з грища на розправу.  Хотiв  я  гайнути  кудись
навтiки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до  мо?х  обох
ковнiрiв. Гай-гай, куди подiлася моя радiсть, коли  я  поперед  ночовок  i
матерi поплентався додому.
   Ну, а яке потiм було сум'яття, ви, напевне, догаду?тесь: спершу з  мене
вибивали дурування i примовляли,  який  я  бузувiр,  опришок,  урвиголова,
харциз, каламут i навiть химород. На таке противне слово я нiяк у душi  не
мiг погодитись. Але й перечити не став, знаючи, що за це  можна  вiдхопити
зайвого духопелика. Далi менi маминою хусткою  на  два  гудзи  перев'язали
шию, запакували на пiч, де парилось просо, i  почали  обпоювати  малиновим
ча?м, який зовсiм був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру.
   На другий день уже було вiдомо, що чортяка мене не вхопить, бо я  вночi
нi разу не бухикнув. Тому дiд зауважив, що я  одчайдух  i  весь  удався  в
нього, а мати сказала,  що  -  в  оглашенного.  Пiсля  цього  ми  з  дiдом
перезирнулись, усмiхнулися, мати посварилась на мене бровами i кулаком,  а
бабуня вирiшила повести свого безклепкого внука до церкви.  Там  я  мав  i
покаятись, i набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало менi. Та я не
дуже цим i журився, бо не раз чув, що такого  добра  бракувало  не  тiльки
менi, але й дорослим. I в них теж чогось вискакували  клепки,  розсихались
обручi, губились ключi вiд розуму, не варив баняк, у головi лiтали джмелi,
замiсть мiзкiв росла капуста,  не  родило  в  черепку,  не  було  лою  пiд
чуприною, розум якось втулявся аж у п'яти i на в'язах стирчала макiтра...
   Отож ранком я вже мало  не  розкошував:  мати  на  часинку  позичила  в
сусiдiв чоботи i, шмаруючи ?х березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я
у церквi не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою,  не  ловив
гав, не перся наперед, не смiявся, не пирхав, не лiз на крилас та  частiше
хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна  робити  в  церквi,  я
подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад не?,  а  ?й
хотiлося вести мене тiльки за руку. I чого всi жiнки забувають, що хлопець
? хлопцем?
   Перед тим як зайти в церкву, бабуся побожно  перегнулася,  зробив  i  я
так, але, видать, не догодив i схопив саме те слово, якого ще не  доказали
вчора.  В  божому  храмi  страшенно  пахло  свiжовиробленими  кожухами   i
розiгрiтим воском. I в бабинцi, i в притворах молилися люди,  а  мiж  ними
незграбився розчепiрений титар, якого боялася уся дiтвора. Зараз вiн робив
двi роботи: збирав коновчаний збiр i гасив свiчi.  Губи  в  нього  товстi,
капшучистi: дмухне, свiчка тiльки блим - i вже нема нi вогника, нi обличчя
святого за ним.
   Люди казали, що церковний  староста  з  одних  недогаркiв  нажив  казан
грошви. Титар гнiвався на таку мову й говорив, що  через  церкву  й  "таке
врем'я" скоро стане дрантогузом.  Одначе  титареве  подвiр'я  поки  ще  не
закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому iржати, мукати, бекати
i кувiкати. А "таке врем'я" позначилось тiльки на титаревих  стiнах:  вiн,
неначе шпалерами, обкле?в ?х  скатертинами  керенок  вартiстю  в  сорок  i
двадцять карбованцiв -.  сорокiвки  ближче  до  божницi,  двадцятки  -  до
помийницi.
   Бабуся перед якимсь втемнiлим образом поставила  саморобну  свiчечку  й
ревно почала молитися  доти,  поки  не  згадала,  що  менi  доконче  треба
показати грiзний i страшний  суд  -  господа  нашого  Iсуса  Христа  друге
пришестя. Це пришестя було намальоване за  бабинцем  прямо  на  дерев'янiй
стiнi. Через те що з вогкого дерева  капало,  страшний  суд  видавався  ще
страшнiшим: на ньому плакали i праведники, i грiшники.
   I чого тiльки не було на тому судi?? Тут на веселцi,  як  на  гойдалцi,
владно сидiв Христос-вседержитель, пiд ним чиясь  дебела  рука  важила  на
шалькових терезах правду i кривду, обабiч  вседержителя  на  бiлих  хмарах
стояли пророки, богородиця i  Iван  Предтеча.  Нижче,  лiворуч,  був  рай,
обнесений товстелезним кам'яним муром. Святий Детро вiв до райсько?  брами
виснажених праведникiв, а в самому раю уже стояли три бородатi  праотцi  i
гурт веселих запорожцiв, усi вони були в широких  червоних  штанях  i  при
збро?, на ?хнiх головах пишалися довгi оселедцi.
   А от праворуч починалося справжн? страхiття: тут юрмилися  чорнi,  наче
вони всю зиму кiптюжились у коминi, чорти  i  вогнем  дихала  мерзопакосна
пащека змiя. До не?, туманiючи вiд жаху,  пiдходили  грiшники:  п'яниця  з
барилком горiлки, товстий салганистий пан, що на?в м'яса на  чужому  горi,
мельник-злодюга  з  привiшеним  на  ши?  жорном,  суддя-хапуга  з   торбою
нечестивих грошей, чернець, що заглядав не в святе письмо,  а  в  грiховнi
су?ти, якась пiдмальована, гарно зодягнена, але гордовита  панi,  пiд  нею
було написано: "Пиха". За нею карлючились брехуни i  донощики  з  язиками,
схожими на копистки,  та  iнша  дрiбна  потерть,  що  не  жила,  а  тiльки
хитрувала i грiховодила на землi.
   Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадiння,  але  я  таки
придивлявся до нього. На мо? щастя, тут нiкого не було з тих  дурноп'ятих,
якi босонiж спускалися б у ночовках, i це мене трохи заспоко?ло...
   - Михайле, ти ще не в хатi?! - гримнув з катраги дiд. - Гляди: перепаде
нам обом за лебедiв! - i  вiн  для  чогось  поглянув  угору,  де  сонце  i
блакитнi розводи змагалися з хмарами.
   Я ще раз зiтхнув - це i для себе, i щоб дiд пожалiв мене, безчобiтного,
- та й, думаючи сво?, почав витирати ноги об прочовганий жорник, що лежить
бiля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темнi? глибка, в  якiй  лiту?
качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедiв, погляда? на свiй  закоморок
- теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила,  та  сво?ю  смiливiстю  i
тямущiстю диву? всiх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь
час клопочеться бiля чужого виводка. А побачить десь ворону,  то  так  уже
пересварю?ться з нею та накостричу?ться одним крилом i ши?ю, що чорнокрила
дзьобаха зо зла каркне i полетить далi шукати здобич.
   Вмiла качка якось i  в  людях  розбиратись.  Коли  бiля  нашо?  хвiртки
з'являлася добра людина, ми чули догiдливе  чи  розважливе  "так-так-так".
Iшла славна людина до хати, то й качка, хильцем-хильцем,  супроводила  ??,
немовби статечна господиня. Та досить було з'явитися на вулицi лютобровому
дерилюду Митрофаненку або хитрюзi й пустомолоту Юхриму Бабенку,  як  птиця
нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту  плетеницю  i  застуджено
репетувати: "ках-ках-ках!"
   - Зараза  безкрила,  -  завжди  ще  бiля  ворiт  настручувався  на  не?
Митрофаненко, i на перенiссi в нього вибивався жировий вузол.  -  Теж  ма?
щось проти тебе!
   А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмiшцi коржастi щоки,  розводив
довгими руками i, поолививши голос, удавано дивувався :
   - I де, i за якими океанами-морями ви таку преiнтересну птаху  дiстали?
А ногами як оруду?! Поставте ?? на ступу, то й проса втовче.
   - А тебе, шилохвостий, напевне, i в ступi  не  втовчеш,  -  косував  на
нього дiд.
   - У всякого свiй нрав i  характер,  i  розум  iмi?ться,  -  не  дуже  й
зобиджався Юхрим. - Ви ще почу?те про мене i в селi, i поза селом!
   До роботи Юхрим був рiдким, наче юшка, зате круто  мiг  замiсити  якусь
сутягу чи паскудство  i  на  ньому  показати  спритнiсть  сво??  невелико?
голови, мiзки яко? найбiльше  були  нацiленi  на  свiжу  копiйку.  Дух  ??
колишнiй пiдписар i пiд льодом чув.  Тiльки  значно  пiзнiше,  розпiзнавши
дрiбненьку, злукавлену i пiдступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумiв  дiдовi
слова:
   - Сто друзiв - це мало, один ворог - це багато!..
   Знiтившись, я стаю на порiг, знову ж  таки  розмiрковуючи,  як  би  так
вв'юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б,  коли  б  саме
тепер хтось заглянув до нас у гостi чи хоча б мама почала спiвати. Тодi  в
не? обличчя i очi жалiснiють та й жалiснiють, а ти в цю часину вискакуй на
пiч i нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кiскою - i не  дуже
подавай голос. Але в гостi до нас нiхто не квапиться  i  з  хати  не  чути
нiякого спiву. А ноги вже цвяшками пiдбива? холод, i  хоч-не-хоч,  а  таки
мусиш навинутися  на  очi  матерi.  Як  вона  зараз  почне  вичитувати,  я
приблизно догадуюсь. Тут головне нi в чому ?й не перечити - нi словом,  нi
очима, а тiльки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далi зненацька
запитати про таке, що одразу б набакирило материнi думки на щось iнше.  Що
не кажiть, а iнодi це пособля?.
   На вулицi чути чи?сь кроки.  Я  трохи  оживаю,  обертаюсь,  i  спочатку
дивлюсь не на того, хто чалапа?, а на те, чим вiн чалапа?, бо коли в  тебе
нема? чобiт, то ти почина?ш оглядати людину з нiг.
   Попiдтинню, де трохи сухiше, iде наш голова комбiду дядько Себастiян, i
я одразу оживаю.
   - Добрий ранок,  парубче!  -  забачивши  мене,  привiтно  здоровка?ться
дядько  Себастiян.  На   його   високiй   статурнiй   постатi   метля?ться
кавалерiйська шинелина, з-пiд яко? вiдстовбурчу?ться пiстолет. - Ти  чого,
сякий, а не такий, на холодi вухналi ку?ш зубами?
   - Ги-ги, - смiюся я.
   - Вiн ще й регоче! - наче сердиться дядько  Себастiян  i  грiзно  хита?
головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, i  чоловiк
почина? запихати його в стареньку будьонiвку. - Чого босонiж сто?ш?
   - А то ви не зна?те чого? Купило притупило.
   - Тодi сиди, халамиднику, в запiчку i не вирипуй хати! - грима?  дядько
Себастiян.
   А я, тримаючись за клямку, виграю дверима i посмiхаюсь.
   - Дивiться на нього: босе, а чогось радi?!
   - Птиця також боса ходить, i не журиться, - смiючись, вiдповiдаю я.
   То що пiсля цього дядьку Себастiяну робити? Вiн примружу?ться i почина?
натрушувати смiх на ворота, i нам при?мно дивитися один  на  одного,  хоча
один з нас взутий, а другому взуття тiльки сниться.
   - Дядьку Себастiяне, у вас пiд шинелею сте?р?
   - А ти звiдки зна?ш? - диву?ться чоловiк.
   - Сорока на крилi принесла.
   - Краще б вона тобi чоботи принесла.
   - Ви його в бандитiв забрали?
   - В бандитiв.
   - А вiн добре б'??
   - Нiчого.
   - От аби  менi  хоч  раз  бабахнути,  -  аж  мружусь  вiд  задоволення,
уявляючи, як би я стрельнув iз сте?ра.
   - Найшов забавку! - хмурнi? обличчя дядька. - Краще було б, дитино, аби
нi ми, нi ви не знали цих забавок.
   Тут уже я дядьку Себастiяну й трохи не вiрю, хоч вiн правдивий i добрий
чоловiк. Це ж як гарно, коли ? зброя - i шабля, i карабiн, i  спис,  як  у
червоних козакiв: одне тобi руба?, дрхге стрiля?, трет?, як на плакатi, по
семеро всяких ворогiв так  наскрiзь  прохромлю?,  що  вони  тiльки  ногами
дригають i розгублюють чорнi капелюхи. Та хiба старшi  всю  правду  кажуть
малим? До цього нам не звикати.
   Дядько Себастiян спира?ться на ворота, а я ближче  пiдходжу  до  нього.
Вiн косу? довгастим оком, примiря?ться, через ворота хоче вхопити мене  за
руку. Я, гигикаючи, вiдскакую од нього, а потiм знову наближаюсь -  i  все
почина?ться заново. Така забава подоба?ться нам обом,  хоча  я  з  опаскою
iнколи поглядаю на вiкна. Побавившись i так i не  впiймавши  мене,  дядько
вийма? з кишенi прим'ятого листа:
   - Ма?ш вiд батька. Неси мерщiй матерi.
   - Спасибi. То, може, зайдете до хати? - запрошую дядька  i  прикидаю  в
головi: як би це добре було - мати i старi заметушилися б по хатi,  почали
журитися i радiти, а я прикипiв би до дядька Себастiяна, слухав би листа i
досхочу роздивлявся б сте?р. - Загляньте до нас, дядьку Себастiяне.
   - Нема часу, дитино, - люди чекають, - руйну? всi мо? надi? дядько.
   - Жаль, жаль, - кажу статечно, беру  листа  i  вже  сторч  головою  так
влiтаю в хату, щоб насамперед в очi впадали не ноги, а лист, -  Мамо,  вiд
тата!
   - Ой, - аж застогнала мати i прикрила  повiками  очi.  Товстий  починок
випада? з ?? руки i розмоту? по долiвцi пряжу. - Кажеш, вiд тата?
   - Еге ж! - переможно вiдповiдаю, бо кому зараз потрiбнi мо? ноги?
   Мати приклада? руки до грудей, далi бере  листа,  безпорадно  розгляда?
його з усiх бокiв, навiть нюха?:
   - Махоркою пахне... Може, ти, сину, хоч щось второпа?ш?
   - Я ж, мамо, тiльки по-друкованому вмiю. - I в мене теж трохи  жалiснi?
голос.
   - Чого б ото людям не зробити однакове письмо - i читане, i  писане?  -
журиться мати над наукою, а далi наказу?: - Бiжи, сину, до дядька  Миколи,
хай прийде прочита?.
   - В чому ж це я, мамо, побiжу? - зиркаю на сво? ноги i аж пiдростаю вiд
надi?, але одразу ж немилосердно кривлюсь: - Тепер так усюди розгасло...
   -У мо?х доскочиш - тiльки  не  гайся,  -  мати  скида?  сво?  старенькi
чорнобривцi.
   Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую  онучi
i через  хвилину  стаю  козаком-завзятцем,  дарма  що  маминi  чорнобривцi
завеликi, дарма що в них пришви чорнi, а халяви жовтi.
   - Ну, як, мамо? - питаюсь, пристукуючи каблуками.  Та  хiба  матерi  до
мого раювання? Вона вже свариться на мене очима:
   - Бiжи борше!
   - Я в один лет домчусь, як на чортопхайцi!
   Коли ти ма?ш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташинi крила.
   Я вилiтаю  з  хати,  щось  переможно  кричу  дiдовi,  ляпаю  руками  по
задубiлих халявах, а вони  озиваються  музикою.  Та  дiда  теж  чогось  не
веселить  моя  радiсть,  вiн  заклопотано  схиля?ться  над  колесом,  а  я
перелiтаю через ворота, i вже мо? чоботи з  розгону  розбризкують  весняну
вулицю.
   Тепер i заспiвати можна по-парубоцьки:

   А вулиця та вузенька,
   Чого трава зелененька?

   Вулиця наша насправдi вузенька, ще й покарлючена. Весною,  коли  на  ??
колi? й зеленi морiжки пада? вечiр, вона ста? схожою то на  рiчку,  то  на
довжелезний мiст. Тут з-за  хворостяних  тинiв  привiтно  здоровкаються  з
людьми веснянкуватi вишняки, а в них то сумують, то веселiють  бiленькi  й
блакитнавi хати. Нашi вуличани, окрiм хлiборобства, ще мають i ремество  в
руках: столярство, шевство, стельмахiвство, бондарство i мiрошництво.
   Серед майстрового люду найбiльшо? слави зажив  мiй  дiд  Дем'ян,  якого
знав увесь повiт. Чого тiльки не  вмiв  мiй  дiдусь!  Треба  десь  зробити
сiчкарню, драча, крупорушку чи керата, - спiваючи, зробить,  дайте  тiльки
залiза, дерева i ввечерi добру чарку монопольки. А хочете  вiтряка,  то  й
вiтряка вибуду?  пiд  самi  хмари;  у  кузнi  вку?  сокиру,  у  стельмашнi
злагодить воза й сани, ще й дерев'янi квiти розкида? по них.
   Залiзо й дерево аж спiвали в дiда, поки сила не повиходила з його  рук.
Мiг чоловiк нехитрим iнструментом вирiзати i  просту  людину,  i  святого.
Сусiди не раз, смiючись, згадували, як  на  замовлення  вiн  робив  нашому
пановi фiгури апостолiв Петра й Павла. Вони виходили з дерева  не  пiсними
святенниками,  а  могутнiми  молодоокими  бороданями,  яким  при?мно  було
тримати в руках i книгу, i ключi вiд раю.
   Якийсь  час  вечорами  бабуся  обходила  катрагу,  де   стояли   святi,
спасаючись, щоб вони зненацька не заговорили до не?, а  люди  пiзнавали  в
них наших красивих дiдуганiв Дебелюка  i  Марущака.  Фiгури  закрасувались
перед входом до панського палацу,  а  жаднюга  пан,  звикши  все  мати  на
дурничку, не заплатив анi шеляга колишньому крiпаковi. Дiд  якось  нагадав
вельможному за плату, але той ляше розреготався i крiзь см?х сказав:
   - То це ж, Дем'яне, завелика честь, коли пан винен мужиковi! Чи тобi не
досить ???
   Тодi мiй дiд i показав свiй норов: уночi вiдiкрав у  пана  апостолiв  i
порiзав ?х на дрова.  Вранцi  коло  нашого  подвiр'я  вже  юрмилися  люди,
розглядаючи розкиданi бiля дровiтнi голови, бороди, тулуби i ноги  святих.
Коли хтось дорiкнув майстровi, навiщо вiн отак розправився з фiгурами, дiд
махнув рукою i сказав:
   - Не порiж, то знов стоятимуть бiля пансько? кам'яницi, хай там  тiльки
одне горе сто?ть!
   Незабаром над'?хав за фiгурами  розлючений  пан  зi  сво?ми  гайдуками.
Побачивши, що робиться на подвiр'? майстра, вiн вилаявся i на нашiй, i  на
чужiй мовi та й подався до  батюшки  зi  скаргою  на  богохульство.  Свята
церква поклала на дiда  покуту:  вiн  якийсь  час  мусив  кожного,  навiть
найменшого, свята ходити  на  всi  богослужби.  I  тодi  найбiльше  дiдусь
вистоював бiля найкращих святих - Юрiя i Iллi, бо хто  не  зна?,  що  Юрiй
ненавидiв  змi?в  i  панство,  а  Iлля  громовими  стрiлами  бив   чортiв,
розтоплюючи бiсiвську шерсть i м'ясо на смолу?..
   Наспiвуючи, я добiгаю до  обiйстя  дядька  Миколи,  якого  по-вудичному
прозивають Бульбою. Вiн якраз, широко розставивши ноги, сто?ть бiля  обори
i коле дрова. Сам дядько Микола рудий, кирпатий i невеликий на зрiст, зате
вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а  пiд  ними  i  поверх  них  то
чаяться, то розгулюють посмiшка i насмiшка. Жив дядько Микола хоч i бiдно,
зате весело: вiн нiколи не впадав у  журбу,  нiколи  не  прибiднювався,  а
навпаки, любив так похвалитися, щоб iще хтось не крiзь смуток  дивився  на
свiт.
   Сiяв, наприклад, чоловiк десятину жита i вже наперед прикидав на полi:
   - Зберу з цi?? десятини  вiрних  двадцять  кiп,  кожна  копа  дасть  по
двадцять пудiв, це вийде чотириста ще й з гаком. То чи не пора  вже  тепер
будувати нову комору?
   А згодом виходило, що зародило на десятинi лише вiсiм вiрних кiп, кожна
видала вiсiм пудiв, i, коли хтось говорив про  це  дядьковi  Миколi,  вiн,
анiтрохи не журячись, вiдповiдав:
   - Хiба я винен, що погода не послухалась бога й мене?  Тiльки  ж  через
не? не добрав я трохи зерна, так зате полова яка: хоч сам ?ж, хоч посоли i
попадю годуй! Аби мав корiвчину, то на цiй половi давала б вона не молоко,
а саму сметану.
   - А може, одразу-масло, - шпигала тiтка Ликерiя,  вона  нiяк  не  могла
звикнути до вихвалянь свого мужа.
   - От цього, жiнко, вже не може бути: масло через дiйки  не  пролiзе,  -
уточнював безневинно дядько Микола.
   - А щоб тебе та бодай тебе, - i посмiшка змивала з  пожовклого  обличчя
донедавню причепливiсть.
   Навiть у страшний тисяча  дев'ятсот  тридцять  третiй  рiк,  голодуючи,
дядько Микола  кепкував  iз  сво??  недолi.  Зустрiв  його  я  весною  вже
обрезклого, розбалакались про людське горе, згадали сусiдiв, що передчасно
перейшли на цвинтар, посумували, а про себе чоловiк сказав:
   - Нам що з Ликерiею? Хлiба нема, зате ма?мо в свою волю м'яса: у мене ж
худоби, не лiчено було! - В його очах, обведених тiнями голоду,  з'явилася
давня усмiшка житт?люба, а в мо?х - сльоза... Не знаю  чого,  але  в  селi
подейкували, що дядько Микола десь був  знайшов  перо  жар-птицi.  От  аби
знаття, чи правда це?..
   Зараз дядько Микола смачно навпiл розколю? березовi  i  грабовi  кряжi.
Робить це вiн так: пiдiйме над головою колуна, замахнеться, скаже "гех"  -
i дерево розвалю?ться надво?, i знову "гех" -  i  знову  на  землю  летять
половинки.
   Я прислухаюсь до його гехання й починаю посмiхатися.
   - Ти. чого,  пiдпомагачу,  зуби  шкiриш?  -  диву?ться  дядько  Микола,
розгойдуючи рясну, на дрiбних зборках свиту.
   - А чого ви за кожним разом геха?те?
   - Чого? - косу? на мене чоловiк очима i вусами. - Нiби ти не зна?ш?
   - Не знаю.
   - Еге, поганi тво? дiла.
   - Поганi, але не дуже... То чого?
   - Без "гех" дерева не осилиш.
   - Хiба?
   - Не вiриш - спробуй! Ставай на мо? мiсце.
   Я так i роблю: беру колуна, замахуюсь - i вiн застряга? в оцупку.
   - А що я тобi казав? - насочуються смiхом вуса i кирпа дядька Миколи. -
"Гех" у господарствi - велике дiло, на ньому усi дроворуби тримаються.
   - Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птицi? - неждано  випалюю
я.
   - Хе, який ти цiкавий! -  диву?ться  чоловiк,  вiн  огляда?ться,  а  по
всьому його виду й очах проходять засторога i та?мничiсть.
   Ну, хто б пiсля цьго не догадався, що дядько Микола таки  знайшов  перо
жар-птицi, тiльки не дуже хоче  розказувати  про  це.  I  знов  надi  мною
майнуло чародiйство казки. Я теж зиркаю на город i вулицю, набиваюсь  усiм
сво?м виразом у вiрнi спiльники i тихенько-тихенько з надi?ю питаюсь:
   - Дядьку, то ви таки знайшли це перо?
   - Таки знайшов, - шепоче дядько, змовницьки приклада? пальця до вусiв i
уст, а одним оком косу? на вулицю. Але зараз на нiй, окрiм табунця чорних,
що ночують у коминi, горобцiв, нема нi лялечки.
   - I що ви з ним робили? - аж тенька? щось у мене всерединi.
   - Що? Коли всi дома засинали, я при свiтлi  пера  жар-птицi  шив  людям
чоботи.
   - Шили чоботи? - розчаровано перепитую, i всi видiння  казки  покидають
мене.
   - А що ж я мав робити, коли не було iншого свiтла?  -  одразу  береться
смiхом все обличчя i вусища просмiшника.
   Коли так, то  i  я  починаю  посмiхатися,  ще  й  докiрливо  похитувати
головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повiрили на дурничку.  А
казки все одно жаль...
   Незабаром ми вдвох iдемо до нас, i дядько смачно  розповiда?,  якi  вiн
ма? купити лошата: нi в кого не те, що в селi, а навiть у  Лiтинi  й  поза
Лiтином не буде таких нi по красi, нi по силi.  Таку  худобину  дядько  на
злiсть ворогам збира?ться придбати не  вперше,  та  все  чогось  вiдклада?
купiвлю. Вiн каже, що поки нiяк  не  може  пiдiбрати  в  самiсiньку  точку
масть, а сусiди говорять, що в дядьковiй калитцi ще не висвистiвся  вiтер.
От коли висвиститься, тодi об'являться лошата. Але й без них дядько Микола
не  вважа?  себе  злидарем.  Навiть  коли   його   ма?тки   записували   в
Сiльрадiвськi книги, чоловiк доводив, що вiн не бiдняк,  а  середньомаючий
хлiбороб.
   - Що ж ти середньо ма?ш? - посмiхнувся дядько  Себастiян.  -  Жiнку  та
дiтей?
   - Лiчи, Себастiяне! - i дядько Микола почав загинати пальцi спочатку на
однiй, а далi на другiй руцi. - Хата ?, в хатi -  комiрчина,  на  дворi  -
клуня, хижка, дровiтня, ступа, i жорна маю, i гусака, i галагана,  i  цiле
подвiр'я курей, ще бiльше я?ць та шевське ремесло в руках.
   - Оце налiчив! Тепер тебе можна записати i в дукачi! - аж витанцьовував
од смiху дядько Себастiян...
   Вдома дядько Микола вийма? з кишенi окуляри, чiпля? ?х на самий  кiнчик
носа, але чита?, не заглядаючи в  скельця;  тепер  навiть  вуса  в  дядька
стають серйозними.
   Я дуже радiю, що мiй тато живий i здоровий, чого й нам  бажа?,  а  далi
мою радiсть пiдмива? смiх, бо чита?ться те,  що  е  в  кожному  листi:  "А
передайте ще поклон до само? сиро? землi  мо?му  близькому  родичу  Гнату,
синовi Данила, що трима? Оляну, дочку Петра з микитiвського подвiр'я.  Хай
легко йому живеться i хлiб жу?ться..."
   Я уявляю собi, як височенний дядько Гнйт, син Данилiв, сидить  собi  на
лавi й умина? хлiб, i менi хочеться пирхнути. Але як тут  засмi?шся,  коли
батьковi поклони вибивають  з  материних  очей  вологу,  а  дiд  i  бабуся
зворушливо похитують головами i наперед угадують, кому далi ма? йти уклiн.
Тому i я, зiтхнувши, стуляю уста i теж починаю похитувати  головою.  Це  у
мене виходить швидше, анiж у старих, та ось я  бачу,  що  моя  стараннiсть
насторожу? ?х i, щоб не  вiдхопити  якогось  докiрливого  слiвця,  починаю
пильно прислухатися до нових i знову-таки до само? сиро?  землi  поклонiв.
Нарештi i  ?м  надходить  кiнець.  Мати  кра?чком  хустки  витира?  очi  i
пита?ться читальника, чи вiн посту?.
   - Коли в тебе  ?  панська  бiлорибиця  або  червонорибиця,  то  можу  й
постувати у вас, - поважнi? дядько Микола.
   Всi смiються, а мати кида?ться до печi, щоб чимсь почастувати гостя.  Я
теж не ловлю гав: пiдходжу до припiчка i  благальне  дивлюся  в  подобрiлi
материнi очi.
   - Ну, чого тобi, Михайлику? - тихо, ласкаво пита?ться  мати  й  гладить
рукою мою голову.
   - Нiчого, мамо, - журно затремтiв i в мене голос. - От аби тато скорiше
при?хав.
   - Скучив за ним?
   - Скучив. Мамо, а може таке бути, що тато й чоботи привезе менi?
   - Навряд, Михайлику, ой, навряд, хоча б душу привiз, i то буде добре, -
зажурено поглянула у вiкно.
   - А хiба що?
   - Неспокiйна година, та, може, якось обiйдеться... Ти щось хочеш?
   - Пустiть мене погуляти.
   - На вулицю?
   - Куди-небудь, - невиразно кажу, бо сам надiюсь гайнути в лiс.  Та  про
це краще не за?катись, бо одразу скажуть: там ще ? бандити.
   - Що менi тiльки робити з тобою? - трохи проясню?ться обличчя матерi, i
це вже добра прикмета для мене. - Ну, скажи, шибенику, що робити з тобою?
   - Що? Пустити, та й годi.
   - Пустити, кажеш? - докiрливо хита? головою.
   - Атож! - радiю я, обхоплюю матiр руками, а очi пiдводжу вгору.
   Це, бачу, матерi подоба?ться, вона пильно вдивля?ться в мене, каже,  що
я клаповухий, з чим я охоче погоджуюсь, далi защiбуе гудзик на  ковнiрi  i
маха? рукою:
   - Катай уже, причепливий. Тiльки ж гляди, не порви мо?х останнiх чобiт,
не молоти ними, як цiпом, землю, не влазь по самiсiнькi вуха в  калюжi  та
баюри та не дражни по всiх кутках собак i не зчеплюйся битись...
   - Добре, мамо! - вже з-за дверей охоче гукаю я i одразу ж забуваю  все,
чого менi не можна робити, бо попереду воля до самого вечора!
   Коли я прожогом вискакую на вулицю, з-за сусiднього тину чую  лукаве  i
в'?дливе "гi". Так може вiтатися зi мною тiльки Петро Шевчик. Яко?  тiльки
каверзи не приховано у цьому "гi". Хоча ми з Петром однолiтки, вiн вважа?,
що йому треба старшувати надi мною, бо минулого року вже пас три корови, а
я тiльки вертiвся бiля дiда i його ремесла та, коли  треба,  попасав  нашу
сиву таранкувату вiд старостi кобилу; через не? не раз мене брала на глузи
пастушня. По-перше, наша коняка була здирцею: не погодуй чимось ласим ?? з
рук, нiзащо не сядеш на не?, по-друге, нiяк ?? не  можна  було  пустити  в
галоп, а спробу?ш, - гляди, за ногу вкусить. I тому, коли були перегони, я
завжди, горюючи, лишався позад усiх i  тiльки  мрiяв  про  той  час,  коли
доведеться мчати на справжньому конi...
   З-за плоту Петро зверхньо, як навчився, у старших пастухiв, погляда? на
мене i знову каже: "гi".
   Я вже розумiю, куди тече вода, але з спiвчуттям питаю вдовиченка :
   - Це на тебе давно гикавка напала?
   -Та нi, як тiльки тебе побачив, - пiдсмiю?ться Петро i очима проштрику?
мо? чоботи. - У маминi взувся?
   - Колись були маминi, тепер мо?.
   - Тво??
   - Атож. Мати собi купили новi, а цi менi дiсталися в спадок.
   - А ти часом не брешеш? - темне Петрове обличчя ста? спантеличеним: вiн
i вiрить i не вiрить менi.
   - Побiжи спитайся, моя хата осьдечки, - недбало показую пальцем  у  бiк
сво?? причiлково? стiни.
   - Гм, пофортунило  тобi,  -  вже  заздрiсно  говорить  Петро,  хоча  б,
здавалося, чого йому завидувати, коли вiн мав справжнiсiнькi чоботи,  шитi
на його ногу.
   - Петре, давай гайнемо в лiс.
   - Чого ми там ще не бачили? - пiдозрiло дивиться на мене.
   - Чого? - ловлю очима синю дiброву,  що  наче  викупу?ться  у  веснянiй
водi. - Побачимо лiс, та й годi.
   - Найшов чим здивувати: що я зроду-вiку цього добра не бачив?
   - То як хочеш, - збираюся бiгти.
   - Стривай! -  Петро  трохи  розмiркову?,  перелазить  через  тин,  ста?
поперед мене i вже владно каже: - Ходiмо за мною!
   - Оце добре, що ти попереду пiдеш, - безневинно кажу.
   - А чого добре? - з-за плеча недовiрливо поглянув на мене Петро.
   - Бо в мене чоботи сухiшими будуть.
   - Хитрий який! - насупився пастушок. -  Спочатку  я  пiду  попереду,  а
потiм - ти!..
   Коли ми обмина?мо липовий шлях  i  опиня?мось  у  долинцi,  нас  оточу?
воркування струмкiв. Спiваючи,  вони  заклопотано  поспiшають  собi  i  до
ставкiв, i до левад, i на Ведмежу долину, де в'юниться  рiчечка.  Вона  ще
спить собi, а струмки вже б'ють у бубни i витанцьовують на ?? кризi. То  й
ми теж почина?мо танцювати,  i  зараз  уся  командирська  пиха  сповзла  з
розпашiлого Петрового обличчя. I як тiльки не вивива?ться  вiн  на  кризi,
перекривлюючи танцювання то свого дядька Миколи, то тiтки Настi,  то  дяка
?рмолая, що, пiдпивши, вибива?  ногами,  наче  колодами,  ще  й  приказу?:
"Го-то-то, го-то-то!" В обох нас  уже  обляпанi  не  тiльки  чоботи,  а  й
полотнянi штаненята, i катанки.
   Недалеко трiснула крига.
   - Чу?ш? - пригинаючись, та?мниче пита? Петро.
   - Чую.
   - А зна?ш, що воно?
   - Нi.
   - Це щука хвостом лiд розбива?.
   - То в не? такий крепкий хвiст?
   - Як залiзо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува,  як  махне,  так  i
виб'? ополонку, а з не? отакенне хвостище прогляне. Iнодi, як пофортунить,
рибалка й вихоплю? щуку за хвiст на берег.
   Ми прислуха?мось до рiчки, i вона знову затрiщала за  верболозами.  Там
теж ударила хвостом невелика щука, бо ополонки не пробила.
   Веселi й забрьоханi, входимо в лiс. По ньому зараз у верховiттi i низом
гуляють шуми. Це, видать, очiкуючи весну, гомонить душа  лiсу.  Хоча  я  й
дуже люблю лiс, але побоююсь його душi, вона, як розсердиться,  то  заведе
тебе в такi нетрi, де люди не ходять, де сокира не гуля?.
   А ще я люблю, як  з  лiсу  несподiвано  вигулькне  хатина,  заскриплять
ворiтця, побiжать стежки до саду i до пасiчиська. I люблю, коли  березовий
сiк накрапа? iз жолобка, вiн так гарно вистуку?: "тьоп-тьоп", що неодмiнно
завернеш до нього i присядеш навпочiпки. Також  люблю  напасти  на  лiсове
джерело i дивитись, як воно коловертнем викручу?ться з глибини.  I  люблю,
коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на  сво?  шапки  росу,  i  люблю
восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонi? калина i  пахнуть
опеньки.
   Я охоплюю обома руками березу, притуляючись  вухом  до  не?,  але  вона
мовчить, бо ще не розмерзся пiд корою сiк, ще мертво у лiсi.  На  вершечку
береста обiзвалася сойка. Ми подивились на ?? лискучi дзеркальця, а  Петро
запитав:
   - Зна?ш, чому сойка нiяк не може долетiти до вирiю?
   - Чому?
   - Бо в не? в  головi  нема  однi??  клепки:  пролетить  день,  а  потiм
неодмiнно хоче взнати, скiльки ж вона вiдмахала верст, - i летить назад.
   - Гм, - дивуюсь я i прислухаюсь до пiсеньки,  що  ??  сойка  безсовiсно
вкрала в яко?сь пташини. Сойка пiдступна птиця: вона мастак нищити  дрiбне
птаство i ?хнiм же голосом веселити себе.
   - За?ць! За?ць! - кричить Петро i кида?ться бiгти  до  крутояру.  Помiж
деревами, не дуже побоюючись нас, проскаку?  вихудлий  за  зиму  вухань  i
зника? в пiдлiску.
   - От аби ж рушниця була! - жалку? Петро. А я анiчутiнку не  жалкую,  бо
дуже не люблю, коли додому повергаються  мисливцi,  а  за  ?хнiми  поясами
погойду?ться закривавлена дичина. Чим той бiдний  за?ць  провинився  перед
звiриною, птахами i людьми?
   Враз  я  нахиляюся  до  кружечка  нiздрястого  снiгу,  що  зеленкуватим
ковнiром охопив молоденького бересклета. Щось, наче пальцем, пробило снiг,
я розгортаю його i бачу нiжну, ще зачохлену голiвку  пiдснiжника.  Це  вiн
вiдхукав дiрочку в снiгу i потягнувся до сонця.
   Виходить, уже не мертвий лiс, бо лебедi принесли на сво?х крилах  весну
i життя!



   РОЗДIЛ ДРУГИЙ

   Дiд говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним  погоджу?ться,  а
мати-коли як; частiше вона  похиту?  головою  i  каже  зовсiм  не  те,  що
всмiхалося б менi:
   - Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звiдти вийде, -  i
пальцем показувала на те самiсiньке мiсце,  на  яке  при  нагодi  й  тепер
декому показують.
   Але безтолоч  "он  звiдти"  не  дуже  поспiша?  виходити,  ?й,  видать,
сподобалась моя "макiтра", в яку чогось  потрапили  не  рiвнi,  а  крученi
мiзки. Дорослi геть-чисто все бачать, що ? i чого нема? в  головi  малого.
Отож тепер у мо?х мiзках крепко хазяйну? безтолоч. I не  подумайте,  що  я
вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже  кривлюсь,  коли  треба
щось робити, охоче допомагаю дiдусевi, пасу нашу  вреднючу  коняку,  рубаю
дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити  або  розстеляти  по
веснянiй водi i зiллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю  сапкою
на городi i не вважаю себе ледащом.
   Та  ?  в  мене,  коли  послухати  одних,  слабiсть,  а  коли   повiрити
iншим-дурiсть; саме вона й завда? найбiльшого клопоту  та  лиха.  Якось  я
швидко, самотужки навчився читати, i вже, на сво?  дев'ять  рокiв,  немало
проковтнув добра i мотлоху, якого ще не встигли  докурити  в  мо?му  селi.
Читав я "Кобзаря" i "Ниву", казки i якiсь  без  початку  i  кiнця  романи,
"Заднiпровську вiдьму, або Чорний ворон i закривавлена рука" i "Три дами й
чирвовий валет", а також рiзнi , книжечки, виданi петлюрiвцями,  "сiчовими
стрiльцями" та Червоною Армi?ю. I вже тодi  менi  однi  слова  сяяли,  мов
зорi, а iншi туманили голову.
   В яйшсь розшарпанiй книжцi я, наприклад, вичитав, як став дичавiти один
чоловiк, що покинув мiсто. Я сподiвався, що далi пiдуть пригоди подiбнi до
пригод Робiнзона Крузо, але наступнi сторiнки глибоко поранили мо?  серце:
крайньою межею здичавiння виявилося оселення того городянина у степах, там
вiн став орати, сiяти землю i навiть мастити сво? чоботи дьогтем.
   Тодi я не знав, чим iще, окрiм дьогтю, можна  мастити  взуття.  Я  знав
лише, що взуття - це вже розкiш: в  ту  пору  розрухи  чинбарi  за  ремiнь
здирали шкуру, i добрi чоботи обходились у двадцять - двадцять п'ять пудiв
пашнi. А оранка, особливо весняна, вважалася святим дiлом.
   Я пам'ятаю, як урочусто проводжали в поле плугатарiв iз раннiм  плугом.
Коли ж вони повертались увечерi додому, ?х стрiчали старi й малi. А яка то
була радiсть, коли орач виймав тобi з торби шматок причерствiлого хлiба  i
казав, що вiн од зайця. Це був найкращий хлiб мого дитинства!  А  хiба  не
святом ставав той день, коли ти сам торкався  до  чепiг  i  проводив  свою
першу борозну? I досi з глибини рокiв озива?ться голос мого  батька,  який
одного   прихмареного   ранку   поставив   мене,   малого,   радiсного   i
схвильованого, до плуга, а сам став бiля коней. Дома вiн  про  нашу  працю
говорив як про щось геро?чне: "Хмари йдуть на нас, громи  обвалюються  над
нами, блискавки падають перед нами i за нами, а ми собi оремо та  й  оремо
поле".
   З щедрiвок, якi взимку виспiвувались пiд вiкнами добрих людей, я  знав,
що за плугом навiть сам бог ходив, а богоматiр носила ?сти орачам. Тому  й
досi, коли я в полi бачу обрис жiнки, що  несе  обiд  уже  не  орачевi,  а
трактористу чи комбайнеру, в мо?й душi трепетно сходяться ранковi  легенди
минулого з сьогоднiшнiм днем...
   А ота книжна погорда до селянина i його кревно? працi породила  в  менi
першу вiдразу до пихи, де б не вищирювала вона сво? iкла: чи з житейського
щодення, чи з книги, бо в книжцi злелiяне слово мае бути справжнiм  святом
душi й мислi. Я мало тодi стрiчався з скарбами  людського  духу,  та  грiх
було б гудити тi часи - вони були по-сво?му прекраснi...
   Мати, коли я, забувши все на свiтi, припадав до  роздобуто?  книги,  не
раз гримала на мене:
   -Святий дух з нами! I що це за хлопець! Знову припав  до  чогось,  наче
замовлений. Та спом'янись i спам'ятайся нарештi,  бо  осьдечки  зараз  усе
полетить у пiч!
   Правда, у пiч вона так i не кинула жодно? книжки, але  повсякчас  пасла
мене очима, побоюючись, щоб читання не пiдвередило ?? дитину.
   - Мамо, i що там тiльки може пiдвередити?
   - Що?.. А звiдки я знаю?
   - То чого ж таке говорите?
   - Бо люди кажуть...  Он  прочитав  один  розумник  геть  усю  бiблiю  i
позбувся того, що мав у черепку, - показуючи пальцем на лоба, страха? мене
святим письмом.
   - Я ж бiблi? не читаю.
   - В тебе, вiтрогоне, гляди, хватить розуму i до не? допастись.
   Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати...
   Вдень, навiть взимку, я ще мiг сяк-так хитрувати, але ввечерi дiло  мо?
було гибле:  мати,  гримнувши  в  сотий  раз  на  оглашенного  читальника,
задмухувала слiпака, i я вже в теменi мусив додумувати про  якогось  князя
або графа: чи його уразить "рокова куля", чи "стрiла Купiдона".
   Через отой поганий, бензином заправлений слiпак, що весь час фахкотiв i
погрожував вибухнути, я найбiльше ремствував на матiр,  а  далi  додумався
перехитрити ??. Коли в хатi всi, окрiм цвiркуна, засинали,  я  навшпиньках
пiдходив до печi,  витягав  з  ??  челюстей  жарину,  роздмухував  вогник,
засвiчував каганець i забирався з ним на пiч. Тут я його  так  вмощував  у
закапелок, щоб свiтло не падало на хату. I  ось  тепер  до  мене  починали
стiкатися царi й князi, запорожцi й стрiльцi, чорти й вiдьми.
   Тодi ще по селах i навколо них жила всяка нечиста сила, вона, як могла,
збиткувалась над хлiборобом, його худiбкою та посiвами. I коли хтось ловив
чорта чи вiдьму - теж не милував ?х. Вiдьмi, як правило, вiдрубували руку,
щоб вона не здоювала корiв, а чорта найчастiше запрягали в  плуга,  i  вiн
орав доти, поки не вiдкидав копита.
   Найбiльше ж у нашому селi доводилось воювати з  нечистою  силою  дядьку
Миколi. Де вiн тiльки не ловив ??. I в коминi, де чорт стрiчався зi сво?ю,
сажею пiдмальованою, коханкою-вiдьмою, i в комiрчинi, де  безсовiсний  бiс
ласував салом, i у вершах, куди забирався дiдько на дурничку жерти рибу, i
пiд  мiстком,  i  в   дуплавих   вербах,   i   в   копанках,   i   в   тих
мiрках-солом'яниках, якими безп'ятий намiря? горобцiв на вечерю.
   I хоча нечиста сила по-всякому мудрувала, як перехитрити свого  ворога,
з цього нiде нiчого не виходило. Дядько Микола завжди  ставав  переможцем.
За сво? життя вiн стiльки повiдрубував у нечистi хвостiв, ратиць i  рогiв,
що все це не вмiстилось би й на вiз.
   - Коли б на цей товар знайшовся покупець, то мав би  я  грошей  бiльше,
нiж смiття, - хвалився дядько Микола.
   А його дружина вiд такого неподобства тьху-тьхукалась i пiдiймала  руки
до образiв, а далi цiпила на мужа кулаки...
   Я не був таким хоробрим, як дядько Микола, i не мав його  сокири,  тому
вночi тремтiв i завмирав над тими казками, з  яких,  наче  з  лантуха,  аж
сипалася рiзна страховина. Та  коли  серце  вже  зупинялося  од  переляку,
приходила полегкiсть: десь зовсiм недалеко глупу нiч прокльовували  голоси
пiвнiв. Тому я й досi люблю ту пору, коли пiвнi сво?ми крилами  проганяють
темiнь i нечисту силу, а спiвом починають новий день.
   Через якийсь час мати дiзналася про мо? хитрування з каганцем. I  винен
у цьому був тiльки я. З яко?сь страшнецько?  казки  на  мою  бiдну  голову
витрусилося стiльки чортiв, болотяникiв i водяних, що  вони,  знахабнiвши,
почали визирати з усiх шпарин, висолоплювати  язики  i  навiть  лiтати  по
хатi. Я необережно зиркнув на жердку над лiжком, побачив на  нiй  чорта  i
скрикнув. Правда, одразу ж виявилося, що то був не чорт,  а  чорнi  дiдовi
штани. Та ця помилка дорого коштувала менi: мати почала  на  нiч  замикати
каганчика у прискринку. До нього вже я нiяк не мiг добратися.
   Отак вперше нечиста сила хотiла розлучити мене з друкованим словом.  Та
це було не найгiрше. Страшне почалось значно пiзнiше,  коли  нечиста  сила
розбирала та не прощала мо? книги i  в  кожному  рядку  вишукувала  ворожi
прояви, рiзну  апологетику,  збочення,  селянську  обмеженiсть,  селянськi
дрiбновласницькi тенденцi? i ще якусь погань...
   Дядьку Миколо, як iнодi бракувало вашо? сокири, щоб  вiдтинати  хоча  б
хвости отiй нечистi, що залазила в слово, як  плодожерка  в  яблуко...  Та
повернуся знову до злощасного каганчика.
   Я кiлька днiв i сяк i так добирався до скринi, пiдшукував  у  залiзяччi
рiзнi ключi, але з цього нiчого  не  вийшло.  Та  зневiра  не  дуже  довго
крутилася бiля мене. Через кiлька днiв менi спало  на  думку  вихимерувати
свого слiпака. Робив я його весело,  швидко  i  просто:  дiдовою  ножiвкою
вiдчикрижив денце французького патрона, знизу в шийку втягнув гнiт, все це
пропустив через серцевину  кукурудзяного  качана  i  ним  наглухо  зачопив
невелику бляшанку з бензином.
   Не знаю, чи  була  задоволена  мати  сво?ю  вигадкою,  а  моя  менi  аж
смiялася. Мати помiтила, що зi мною щось  ко?ться,  недовiрливо  поторгала
ляду скринi, а я, щоб не пирхнути, вискочив з хати.
   Та зробити каганчика було значно легше, нiж дiстати книгу. В пошуках ??
я обходив мало не все село, позбувся сво?х  мiзерних  дитячих  скарбiв,  а
iнколи й забирався на засторонок чи вишки,  де  неслися  кури.  Отак  я  й
познайомився з мiновим господарством ще в двадцять першому роцi.
   На  ярмарку  за  тоненьку  книжечку  "Три  торби   реготу"   я   вiдда"
безсовiсному крамаревi аж п'ять крашанок, знайдених на вишках  в  кубельцi
ото? зозулясто?, що завжди  норовить  пота?мно  вивести  курчат,  бо  дуже
хотiлося  посмiятись.  Та  недарма  кажуть:  дасть  бог  купця,  а  дiдько
розгудця. Хтось про мiй торг переказав матерi, й  дома  за  цi  три  торби
реготу мав я аж сiм смуткiв... Отак i дiзна?шся, що смiх i грiх живуть  по
сусiдству.
   Найбiльше ж з цих торб реготу смiявся  мiй  далекий  родич  Гива.  Вiн,
довiдавшись про мою кумерцiю, аж затанцював у себе на току, i  затанцювали
всi його кучерi, яким завжди було тiсно  пiд  шапкою.  Я  добре  знав,  як
дражнити Гиву: пiд баранячою шапкою - баранячi кучерi. Але на цей раз нiщо
не могло  розсердити  розвеселiлого  хлопця.  Його  видовженi,  з  веселою
недовiрою, очi, що вже в чотирнадцять рокiв найбiльше трималися  пiдлоб'я,
аж сльозились од смiху.
   -Оце кумерцiя, так кумерцiя: що куп, то й луп!-тримаючи в  руцi  шапку,
витанцьовував Гива по клунi й нiяк не мiг взятися за цiпа. А за це  малому
молотнику он як могло перепасти.
   Гивинi батьки дуже хотiли  бути  багатими,  але  так,  щоб  усiм  людям
здавалося, що вони бiднi, як мак начетверо. Клята  гонитва  за  багатством
навчила ?х не берегти нi себе, нi дiтей сво?х, нi худобу, нi  слова,  яке,
де треба й не треба, хитрувало, криводушничало i прибiднювалось.
   - Хiба ж це воли? - махав рукою на свою таки добрячу  круторогу  худобу
дядько Володимир. - Це не тягло, а кiстки й хвороби, зашитi у шкуру, дурно
тiльки харч переводить.
   Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кiп у полi,
копиць у лузi, а картоплi в городi, спiвчували йому в очi i смiялися  поза
очi. Щоб до нього менше заглядали  сусiди  й  непроханi  гостi,  обережний
дядечко хитро приладнав на сiнешнiх дверях клямку: зачиняй за собою дверi,
а клямка зовнi сама заходить на прибо?ць, i  хто  не  пiдiйде  до  порога,
бачить, що нiкого нема дома. Коли до дядька  Володимира  хто  звертався  з
позичкою, вiн спочатку ставав глухим, а далi або мовчав, або  таке  молов,
що хоч святих винось iз  хати.  Навiть  у  1921  роцi,  коли  в  нас  люди
орудували мiльйонами, в дядька Володимира, як вiн казав, не було за  душею
i щербато? копiйки.
   - Куди ж ви ?х, Володимире, дiва?те: чи солите, чи квасите, чи  свiжими
по?да?те - iнодi, пiд чаркою, допитувався дядько Микола.
   Тодi дядько Володимир тетерiв, корячкуватився, задихався  вiд  обурення
або довгий час видобував iз себе "е-е-е" i захищавсь од напасника пiднятою
карлючкою вказiвного пальця.
   Але  дядько  Микола  знав,  як  можна  обiрвати  й  це   "е-е-е".   Вiн
безневинними очима дивився на дядька Володимира, похитував головою, а далi
прихилявся до його. вуха:
   - А по селi, чу?те, пiшов розголос, що ви грошi  мiрками  мiря?те.  Вiд
такого дядько Володимир одразу червонiв, наче квiтка, хапався за  шапку  i
тiкав додому.
   Найцiкавiше було послухати десь у бесiдi розмову  дядька  Володимира  з
дядьком Миколою. Дядько Володимир, випивши чарку, ще бiльше прибiднювався,
а справжнiсiнький злидар дядько Микола  ставав  багатим,  як  цар.  Вiн  i
схожий був на останнього нашого iмператора, тiльки мав бiльшi вуса i душу.
   - Хiба в цьому роцi жито? -  пiдпираючи  рукою  голову,  так  печалився
дядько Володимир, що здавалося, сльоза от-от капне у миску з варениками. -
Однi одвiйки та житець, а не жито.
   - А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, - не
моргнувши оком, говорив дядько Микола. - Давно в мо?й клунi не було такого
раю.
   - Везе ж декому, - на широкий вид дядька Володимира виходила заздрiсть.
- А тут аж в очах тьмi?: одна бiда йде  з  подвiр'я,  а  свiжа  входить  у
ворота. Нiчого нема тобi нi вiд  мiсяця,  нi  вiд  сонця,  нi  вiд  корови
набiлу, нi вiд свинi ратицi. Навiть моя чорна льоха пiдвела: опоросилась i
почавила приплiд.
   - Невже увесь почавила? - щиросерде диву?ться дядько Микола, наче й  не
зна?, що Володимирова льоха притовкла тiльки одне порося.
   - Вважайте, що весь, до останньо? шерстинки,  -  ще  бiльше  печалиться
дядько Володимир i накрива? очi повiками. - Та й скiльки тих поросят було?
У мене й свинi норовлять перейти на коров'ячий приплiд.
   В дядька ж Миколи брови хитрувато пiдстрибують угору i аж  тремтять  од
приховано? радостi:
   - А моя ж ряба, чу?те, наче кролиха, стара?ться: як не чотирнадцять, то
шiстнадцятеро приведе, i всi мов линки.
   - Шiстнадцятеро!? - вражено вигукував дядько Володимир.  -  Та  що  ви,
Миколо!? Та не може бути!
   - Хiба вам далеко  ходити  -  попитайте  мо?х  вуличан.  Вони  теж  усi
завидують менi, як i ви.  Та  що  вуличани  -  дiдич  з  Лiтина  приходив,
калиткою пiвдня трусив над мо?м вухом - усю грошву вiддавав за льоху, а  я
?? i за торбу червонцiв не продам.
   - Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить - саме щастя над вами торбою
трусить.
   - От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не  буду,  -  пускав
дядько Микола шельмувату посмiшку на пiдборiддя.
   - I куди ж ви дiва?те сво?х поросят?-нетерпеливився дядько Володимир.
   - I на торг вивозимо, i самi ?мо, бо в  мене  всi  якось  позвикала  до
поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без не??
   I всi, крiм дядька Володимира,  починали  смiятися,  бо  знали,  що  на
снiдання i вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля...
   Володимировi ж дiти мали зовсiм iншу вдачу i, де  можна,  пiдсмiювались
над хитруваннями сво?х батькiв. Ось i зараз Гива припав до щiлини брами, а
далi тихенько засмiявся:
   - Пiшов мiй батечко з горохом на торг, оце повернеться тiльки ввечерi.
   - А чого аж увечерi?
   - Та вiн ранiше нiяк не складе цiни на той горох, правитиме  за  нього,
як за чорний перець, - i малий молотник почав заганяти кучерi в шапку. - А
тобi не кортить на торг?
   - Перекортiло. Наторгувався, - похмуро кажу я, згадуючи  сво?  злощаснi
"Три торби реготу".
   Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав:
   - А тво?му, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити.
   - Зарадиш, коли в кишенi й вiтер не хоче свистiти, - безнадiйно зiтхнув
я. - Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гнiздо зозулясто?,  а  пiд
нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались.
   - I ти не понiс ?х крамаревi? - засмiявся Гива.
   - Нi, побiг до хати. Ото була радiсть! Мати вже  думала,  що  тхiр  або
собака з'?в зозулясту.
   - А ти дуже хочеш мати книжки?
   - I не питай, - посмутнiшав я.
   - То ми розживемося на них, - заскакали  бiсики  в  насмiшкуватих  очах
Гиви. - Ось я тобi на самий Великдень справжню кумерцiю зроблю.
   - На великдень?
   - Еге. Оцей рудий  дiдько,  що  продав  тобi  "Три  торби  реготу",  на
великдень бере не тiльки цiлi крашанки, але й битки:  вiн  дуже  ласий  до
я?ць - накришу? ?х у миску, солить i ?сть ложкою, наче кашу. Сам бачив!
   - Ну i що з того? - нiяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок.
   - Що? От за великоднi битки й накупу?ш собi книг.
   - Де ж я цих биток наберу?
   - Натовчемо на цвинтарi! - впевнено каже Гива. - Я  тобi  до  великодйя
зроблю вощанку, i ти нею  роздобудеш  цiлу  торбу  крашанок,  що  торбу  -
цiлiсiнький мiшок!
   - Не треба менi мiшка.
   - Ну, це вже сам дивись, скiльки тобi треба. Головне -  я  тобi  зроблю
справжню кумерцiю, а не те що куп, то й луп! - засмiявся  i  махнув  цiпом
Гива.
   У великоднiй четвер ми в нашiй клунi потайки взялись  за  роботу.  Гива
обережно циганською голкою висвердлив у крашанцi дiрочку, застромив у  не?
стеблинку метлички та й висмоктав бiлок i жовток. Далi ми, вже  в  Гивинiй
хатi,  розiгрiли  грудку  воску  i,  щипаючи  його,   почали   розкатувати
тоненькi-тоненькi ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку i  поставили
?? нiском донизу бiля вогню. Коли  вiск  розтопився,  крашанку  охолодили,
покрасили  i  запишались:  вощанка  вийшла  на  славу!  Начувайтесь  тепер
крамаренковi книги - не минете мо?х рук!..
   Ось i великдень зверху  задзвонив  у  всi  дзвони,  а  низом  розстелив
веснянки. У церквi вистоювала старiсть, бiля церкви стрiчалися молодiсть i
любов, а пiд ними бавилося  наше  дитинство.  Бiля  могутнiх  прицерковних
ясенiв я зустрiвся з Гивою. Вiн кинув угору вi? i брови, покосував на  мою
вощанку й пошепки запитав:
   - Торбу захопив?
   - Для чого?
   - А куди будеш класти битки?
   - В кишеню.
   - Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенiя розуму. Скiльки  ?х  у
кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотiв тобi  справжню
кумерцiю зробити, а  ти...  -  i  вiн  невдоволено  оберта?ться  до  сво?х
товаришiв.
   Першим до мене пiдскочив Миколин Iван. Вiн мiцно затис у руцi крашанку,
пофарбовану вiдваром вiльхово? кори, i жваво запитав:
   - Потовка?мось?
   - Та нi, почекаю, - неохоче  кажу,  бо  хiба  ж  можна  зобидити  свого
сусiда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.
   - Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? - смi?ться Iван. Вiн  уже
встиг набити повну кишеню биток. - Може,  тремтиш  над  сво?ю?  -  показу?
одним оком на мою вощанку.
   - Чого менi тремтiти?
   - А може, вона тебе родила? - хихикаючи, допiка?  оцупкуватий  Iван,  а
навколо його весело? кирпочки вибиваються i зникають двi ямки.
   Я починаю сурмонитись:
   - Коли так, тримай свою!
   - Тримаю i тремчу! - смiливо пiдставля? кулак зi сво?ю крашанкою.
   Я злегка б'ю по Iвановiй крашанцi, але нi його, нi моя  не  пiддаються.
Тодi я б'ю сильнiше, - i павучки трiщин розповзаються  i  по  мо?й,  i  по
Iвановiй вощанцi. Ми спочатку з жалем дивимося на ру?ни сво?х хитрувань, а
далi почина?мо смiятися - Iван веселiша?, а я сумнiшаю, бо вiдразу пропала
надiя на книжки, що лежать собi помiж залiзяччям, синькою i  манiйкою,  не
знаючи, як за ними кра?ться чиясь душа. Навiть справжня Гивина кумерцiя не
допомогла. Як не везе, то не везе!
   Тому й довелося менi сьогоднi звернутися до колишнього пiдписаря Юхрима
Бабенка, якого люди поза очi звали пройдошним, шалапутним,  слизькооким  i
розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримовi думати про  себе,  що  вiн
розумнiший за всiх у селi, i чекати свого часу. Вiн усе хотiв вирватись  у
будь-яке, аби тiльки начальство i, де мiг, спiдтишка  кусав  i  оббрiхував
отих керiвникiв у свитах  i  шинелях,  що,  ледве  вмiючи  розписатися,  у
революцiю розписувалися за нову владу сво?ю кров'ю. ?дине, що мав  гарного
Бабенко, -  то  це  почерк.  Дивно  було,  як  артистично  красивi  лiтери
вмiщували рiзну погань, що вимiзковувала Юхримова голова.
   Зараз  Юхрим,  хизуючись  пiдписарською   вченiстю,   пиша?ться   серед
парубкiв, луска? насiння  i  пiдсмiю?ться  над  дiвчатами,  що,  спiваючи,
"садять василя" - зiлля юностi. Це тiльки  в  пiснi  таке  може  бути,  що
першим часом дiвчина садить квiтку кохання, другим часом полива?, а третiм
- уже бере цвiт у свiй вiнок молодостi i з ним iде до судженого.
   - Дядьку Юхриме, - з опаскою торкаю  парубка  за  не  простецьке,  а  з
мудруватим вирiзом  галiфе,  в  кишенях  якого  вмiстилося  б  по  доброму
поросятi. Тодi саме у нас пiшла - мода на галiфе - чим бiльше, тим краще.
   - Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у  тебе  земляничним
милом не пахнуть. - Юхрим застережливо  пiднiма?  палець  право?  руки,  а
лiвою поправля? сво? зобиджене галiфе. - Чого тобi, нечестивцю?  Може,  по
параграфу похристосуватися хочеш?
   - Нi, -  розгублено  дивлюся  на  округленi  щоки  й  пiдбiрчастi  уста
парубка.
   -  Так  чого  ж  притирився?  Яке  соображенiе  розуму  мав?  -  сам  з
задоволенням прислуха?ться до сво?? мови.
   - У вас книжки е?
   --Прочотнi чи з розмишленiями?
   - Нi, може, ? без розмишленiй.
   - Усе в мене ?, але  що  тобi  до  того,  иуцьверiнку?  Сватами  ж  ми,
розкидаю мiзками, не можемо бути.
   - А чого? - смiливiшаю я. - Може, на чомусь i зiйдемось?
   - Хiба що на ремiнцевi, - веселiша? парубок. - Соскучився,  натурально,
за ним?
   - Не дуже. I якi у вас ? книжки?
   - Возможнi i навiть невозможнi, - щось згаду? Юхрим i гигика?. - Але  я
знаю, що тобi найбiльше пiдiйдуть "Пригоди Тома Сой?ра". I вони ? в дядька
Юхрима.
   У мене аж у грудях тенькнуло,  бо  скiльки  я  чув  про  тi  незвичайнi
пригоди, аж ось i напав на ?хнiй  слiд.  У  мо?х  очах  почина?  жалiснiти
прохання, i я пiдробляю сво? слова пiд Юхримовi:
   - Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати "Пригоди Тома  Сой?ра"?
Возможна чи невозможна така возможнiсть?
   Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився,  а
голос його заскрипiв, мов хвiртка:
   - Насмiшечки, заводiяко, почина?ш сооружати над старшими? Де ти  взявся
такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi!
   - Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися  над  старшими,
та ще у великоднi свята?
   Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспоко?вся,
   - ? ж такi недоколиханi, що не мають  анi  поняття,  анi  елеганцi?,  а
тiльки й соображають насмiшечки собi, - на когось гнiваються очi  й  уста,
окантованi грубими пружками.
   - Еге ж, - погоджуюсь я. - То дасте менi "Пригоди Тома Сой?ра"?
   - А нащо вони тобi?
   - Читати.
   - Читати? - знизу? вузькими плечима парубок, неначе я  щось  несусвiтне
сказав, i вибира? з жменi  .соняшникового  насiння  одну  гарбузову.  Вона
наводить його на якусь думку, i вiн нахиля?ться до мене  :  -  Добре,  дам
тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але  принеси  за  це  в  подяку  дядьку
Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму.
У мене так, на шармака, не вискочиш.
   Надiя моя розповза?ться по цвинтарi, але я хапаюсь за ?? клаптi:
   - Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де  його
тепер дiстанеш?
   - До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi ?? не струблять. Пам'ятай:
дядько Юхрим,  натурально,  полюбля?  смажене  гарбузове  насiння.  -  Вiн
одверта?ться од мене, дженджуристе  поправля?  галiфе,  картуз  i  почина?
скалити зуби до дiвчат.
   А ти стiй на цвинтарi i ламай собi голову, де дiстати  насiння  Юхриму,
бодай вiн однi гарбузи мав од дiвчат. Нi, таки невезучим народився я, та й
годi. Недарма ж каже мати, що хто вродиться  в  ма?,  то  все  життя  буде
маятися. I на якусь часину померх мiй великдень, аж поки я не  забрався  з
такими ж, як сам, збитошниками на дзвiницю. Отут ми вже порозкошували бiля
дзвонiв, i вуха залишились цiлi: на великдень навiть  дзвонар  шану?  нашi
вуха й чуби...
   Одразу ж пiсля свят я помiтив, що мати, перед  тим  як  надiти  блузку,
пiдперiзу?ться чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.
   - Мамо, що то ви носите? - здивувався я. - Це такий жiночий пояс?
   - Дурненький, - посмiхнулася мати, одвернулась i швидко зав'язала  свiй
химерний пояс.
   - Скажiть, мамо.
   - Що ж тобi казати? Це отак я вигрiваю на собi гарбузове насiння.
   - Гарбузове? - про всякий випадок недовiрливо поглянув на матiр,  -  чи
не дiзналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер i  пiдсмiю?ться  надi
мною? Бо в нас i дома, i в селi нiколи не переводилась насмiшка  i  перець
на язицi.
   - Тож сказала, що гарбузове.
   - Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? - обережно випитую, щоб  не
попастись у сильце.
   - Скажеш таке. Це для того виношую,  щоб  у  ньому  ранiше  прокидалося
життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти  ж  бачив,  що  в  нас  гарбузи,  як
пiдсвинки, лежать?
   - Бачив.
   - Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособля?.
   Але мене не так зацiкавило вигрiвання, як саме  насiння.  От  аби  мати
загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати.  I  закружляли  мо?
думки навколо пояса, мов нетля бiля вогню. Я знав,  що  це  крутиться  ота
сама безтолоч, яка не виходить "он звiдти", але вже не мiг нiчого  зробити
з собою.
   I, може, довго б я мудрував бiля того пояса, аби раптом не  пофортунило
менi: сьогоднi мати почала дiставати з комори, з скринi, з сипанки,  з-пiд
сволока i навiть з-за божницi сво? вузлики. В них лежало все те,  що  далi
зiйде, зацвiте, закрасу?ться  й  перев'?ться  по  всьому  городi:  огiрки,
квасоля бiла, ряба й фiалкова, безлуский горох, турецький бiб, чорне просо
на розвод, кукурудза  жовта  й  червона,  капуста,  буряки,  мак,  морква,
петрушка,  цибуля,  часник,  наут,  соняшник,  крученi  паничi,   нагiдки,
чорнобривцi, гвоздика i ще всяка всячина.
   Мати радiсно перебирала сво? добро, хвалилася його силою i  вже  бачила
себе в городi посеред лiта, коли ноги веселить роса, а очi й руки -  рiзне
зiлля. Я теж у думках забирався  в  горох  або  нахиляв  до  себе  спiвучi
макiвки, та це не заважало менi  найбiльше  придивлятися  до  вузликiв  iз
гарбузовим  насiнням.  Вони  були  чималi,  i  дещицю  можна  було  з  них
надiбрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його  у  матерi,
але вона, поскупившись, дала менi лише одну пучку:
   - Бiльше не можна, Михайлику, бо це насiння!
   В ?? устах i душi "насiння" було святим  словом.  I  хоч  не  раз  вона
нарiкала на свою мужицьку долю з ?? вiчними  супутниками  -  нестатками  й
злиднями, проте нiчого так не любила, як землю.  Мати  вiрила:  земля  усе
зна?, що говорить чи дума? чоловiк, вона може гнiватись i бути  доброю,  i
на самотi тихенько  розмовляла  з  нею,  довiряючи  сво?  радощi,  болi  й
просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого.
   Коли на городi з'являвся перший пуп'янок огiрка чи зацвiтав  повернутий
до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела  подивитися  на
це диво, i тодi в блакитнавих очах ?? назбирувалось стiльки радостi,  наче
вона була скарбничим усi?? землi. Вона перша в свiтi навчила  мене  любити
роси, легенький ранковий туман, п'янкий  любисток,  м'яту,  маковий  цвiт,
осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi  дерево,
коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночу? оп'янiлий джмiль.
Вiд не? першо? я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся  думкою
i серцем...
   Забувши за мене,  мати  почина?  тихцем  розмовляти  з  насiнням,  одне
вихваляючи, а друге жалiючи або навiть гудячи.
   - Ой гороше, гороше, чого ти минулого лiта допустив до  себе  черву?  -
докоря? вона добiрним горошинам. - Гляди в цьому роцi не зроби  такого.  А
ти, бобе, чому почорнiв, яка журба тебе по?дом ?сть?..
   З  двору  входить  дiдусь,  вiн  дивиться,  що  робиться  на  столi,  й
посмiха?тся:
   - Почалось бабське чаклування.
   - Тату, хiба можна таке казати? - аж нiби страха?ться мати. ?й  i  досi
вдивовижу, що дiдусь не так трима?ться землi, як свого ремесла.
   - Не можна, не можна, - одразу ж погоджу?ться  свекор.  В  цей  час  на
вулицi гуркоче пiдвода i коло наших ворiт зупиняються  вимиршавленi  конi.
Дiдусь придивля?ться до селянина, що злазить з воза, i добродушно глузу?:
   - I ми, коли подумати, люди не простi: до нас теж мiнiстри за?жджають!
   - Якi мiнiстри? - одразу стрепенувся я, надiючись почути щось цiкаве.
   Дiдусь тиця? пальцем у вiкно:
   - Бачиш он дядька в постолах, що вiдчиня? ворота?
   - Бачу.
   - Це i ? мiнiстр.
   - Таке скажете! - смiюся я.
   - Ти не смiйся - справжнiсiнького мiнiстра бачиш, - запевня? дiдусь.
   - Кажiть! Хiба я не читав i не  бачив  у  журналi  "Нива",  якими  були
мiнiстри?
   - А про таких не читав, i в журналах ?х не друкували. - Дiд виходить  з
хати, а за ним вибiгаю й я,  бо  ж  не  кожний  день  до  нас  при?жджають
мiнiстри, якщо не вигаду? дiдусь.
   Незнайомий  розумноокий  селянин  сердечно   здоровка?ться   з   дiдом,
пита?ться про його здоров'я, а далi мова йде про  погоду  й  озимину,  про
невiдомих менi людей, про розруху, голод на Пiвднi, полiтику,  бандитiв  i
загряницю, яка все неситим оком погляда? на  нас.  Нi,  з  якого  боку  не
придивись, не схожий дядько Стратон на мiнiстра. Нарештi вiн  пита?  дiда,
чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга.
   - Дерев'яного? - перепитав дiдусь.
   - А де ж на залiзного розживешся? - нахмурився дядько Стратон. -  Пiшло
тепер усе залiзо на смерть людську, а на життя нiчого не залишилось.
   - Це правда, - зiтха? дiдусь. - Де тiльки не лежать нашi дiти з залiзом
у грудях...
   - Трьох братiв мав i нi одного не дочекався з вiйни.  Найстарший  аж  у
Францi? загинув. Та журба журбою, а орати-сiяти треба.
   Ми пiдходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. I корпус його, i
градiль, i колiшня  -  усе  зроблено  з  дерева.  Я  уперше  бачив  такого
химерного плуга.
   - Рiдке жито, - по-сво?му говорить дiдусь. Усе, що не подоба?ться йому,
вiн зве рiдким чи безкорiнним. - Хiба у вашому селi нема доброго майстра?
   - Такого, як ви, нема?. Дай комусь, то вiн з  дерева  наробить  трiсок,
того й при?хав до вас.
   -Доведеться пособити чоловiку, - трохи зневажливо маха? рукою на  плуга
дiдусь. - Лемiш i чересло знайдуться в тебе?
   - Лемеша не маю, а чересло, може, з австрiйського багнета зробити?  Вiн
з добро? сталi варився.
   - Бодай нечистi ?х на тому свiтi в смолi варили, - когось кляне дiдусь.
А я знаю, що це стосу?ться iмперiалiстiв i мiлiтаристiв, тiльки  не  знаю,
яка мiж ними рiзниця.
   Коли дiд пiшов у майстерню розшукувати щось на лемiш, я тихенько сказав
дядьку Стратону:
   - А дiдусь, як ви при?хали, хотiв посмiятися з мене... - i замовкаю.
   - Як же  вiн  хотiв  посмiятись?  -  здогадався  запитати  мене  дядько
Стратон.
   - А ви не будете сердитись, коли скажу?
   - Та, мабуть, не буду.
   - Вiн казав, що ви були аж мiнiстром.
   - Таки був аж мiнiстром, -  посмiхнувся  чоловiк  i  поглянув  на  сво?
постоли.
   Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб надi мною глузували.
   - I де ж ви тодi були мiнiстром? В Санкт-Петербурзi?
   - Та нi, трохи ближче, - мружиться дядько Стратон.
   - Тодi у Ки?вi?
   - Нi, ще ближче, - грають очi i всi  дванадцять  золотистих  цяток,  що
весело розмiстились на чоловiчках.
   - Тодi у Вiнницi? - зовсiм розчаровано дивлюсь на дядька Стратона.
   - Iще ближче: у сво?му селi!
   - I що це за мода пiшла  в  дорослих  -  обманювати  малих,  -  кажу  я
ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на мо? плече ляга? цупка
рука дядька Стратона.
   - Почекай, неймовiрнику, нiхто й  не  думав  тебе  обманювати.  Я  сущу
правду кажу тобi, хлопче. То по столицях жили панськi мiнiстри, а ми  були
мужицькими.
   - I ви були з ними заодно?
   - Нi, ми були проти них.
   - А в що ж ви зодягались?
   - В те, що мали: однi в кожухи, другi - в  кире?,  третi  -  в  свитки,
четвертi - в чумарки. Хто мав чоботи - носив чоботи, а хто  й  у  постолах
ходив.
   "Скiльки свiта, стiльки й дива!" - сказала б на це моя мати.
   - I за кого ви були? - питаюсь я далi.
   - За свою селянсько-бiдняцьку республiку.
   - Вона великою була? . ..
   - Тро? сiл i два хутiрцi. Та нiмцi, австрiяки й гетьманцi мали  з  нами
клопiт: ми нiкого не пускали до себе, поки нас не розбили. А  як  розбили,
то лiси стали нашою республiкою.
   - А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не мiнiстр?
   - Нi, тепер я  комбiдчик,  -  весело  смi?ться  дядько  Стратон.  Таки,
видать, вiн анiтрохи не журиться, що позбувся свого мiнiстерського звання,
не так, як дехто тепер.
   З дядьком Стратоном  ми  проща?мося  вже  друзями,  вiн  запрошу?  мене
при?хати з дiдом у ?хн? село. Там i досi сто?ть  хата,  де  збирались  усi
мужицькi мiнiстри, а ?хнiй прем'?р-мiнiстр тепер голову? - аж у  повiтовiй
споживспiлцi.
   Тiльки дядько Стратон по?хав додому,  до  нас  надiйшов  титар.  Дiдусь
говорить, що вiн тлустий, мов гуска восени, а ходу  ма?  качину.  Згадавши
це, я одразу веселiю, а титяр,  ворушачи  капшучистими  губами,  пiдозрiло
зирка? на мене. Далi, смиренно зiтхаючи, вiн одразу  почина?  нарiкати  на
тонке дiло - полiтику. Церковний староста вважа? себе неабияким полiтиком,
бо заглядав у газету, яку випису? пiп, i навiть вихопив з не?  десяток  не
зрозумiлих нi йому, нi людям слiв та й лiпить ?х, де треба й де не  треба.
Вiд мiжнародностей вiн переходить на гас i сiль, яких не докупишся тепер.
   - Чи то за бiльшовикiв парадоксально море пересохло, чи ту сiль Антанта
по тезисах до буржуазi? вивезла? - цюка? i цюка? сво?.
   Але й дiдусь теж делiкато вцюкнув його:
   - А ви так зробiть по тезисах: воли - у вiз та й парадоксально до моря.
Там усе взна?те, ще й солi додому привезете.
   Титаревi не подоба?ться, що дiдусь перехоплю? його вченiсть, i  почина?
говорити без не?:
   - По?деш по шерсть, а вернешся стриженим, бо  таке  врем'я:  нiде  нема
нiякiсiнького порядку. Та як вiн може бути, коли тепер не  те  що  солi  -
навiть народу не стало.
   - Та схаменiться, чоловiче! Чого ви такi смутки висипа?те серед  бiлого
дня? - почав дiд совiстити старосту. - Де ж це, по-вашому, подiвся народ?
   - Попитайте про це в бiльшовикiв. То колись  усi  були  люди,  а  тепер
стали - куркулi, середняки i злиднi.
   - А за помазаника божого ви не бачили злиднiв? Чи тодi  навiть  кози  в
золотi ходили?
   -Кози тодi не ходили в золотi, - вiдводить насмiшку  титар,  -  але  що
було мо?м, то було мо?м, а тепер нiхто не добере, де мо?, де  тво?,  а  де
наше. Он уже Себастiян комбiдчикам нарiзав Iльцовщину, то чи не буде йому,
як змiниться власть, нарiзки на одному мiсцi?
   - Все може бути, - погоджу?ться дiдусь. - Iнодi навiть за  довгий  язик
бува? сяка-така нарiзка на iншому мiсцi.
   - Та я не проти, щоб нарiзали  Iльцовщину  -  то  помiщицька  земля,  -
хитру? титар. - А от як предкiвську почнуть рiзати...
   - Далеко наперед ви пустили кури...  з  якимсь  дiлом  чи  з  полiтикою
прийшли до мене?
   Титар насуплю?ться, крутить головою i зiтха?:
   - Та треба зробити круг колiс, тiльки така у мене бiднiсть...
   -  То  чом  ви  в  комбiд  не  запишитесь?  Там   потроху   допомагають
незаможникам,  -  глузу?  дiдусь,  а  обличчя  титаря  береться  сизуватим
рум'янцем.
   В цей час на порозi стала мати. Вона окинула поглядом подвiр'я i  пiшла
до сусiдiв. А менi цього тiльки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати
гарбузове насiння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на коминi. Видивившись
у вiкна, я розгорнув обидва вузлики й  у  тривозi  подивився  на  добiрнi,
обведенi обiдками зерна, що дихали прозорою i легкою лускою.
   I чому тепер не осiння пора, коли гарбузи б'ють прямо об землю, а потiм
з ?хнiх золотистих пазух вибирають слизьке насiння? Хто б тодi помiтив отi
чотири склянки, якi треба занести Юхриму?  А  от  як  зараз?..  Вузлики  ж
чималенькi. Може, якось усе й обiйдеться? Я знаю, що мене  варто  за  такi
думки вiдбатожити, але не можу перебороти спокуси.
   Скочивши на долiвку, взяв iз мисника  гранчасту  склянку  i,  холонучи,
почав на печi намiряти насiння - двi склянки в одну кишеню, двi - в другу.
Воно  менi  здалося  напочатку  пекучим  i  важким,  наче  камiння.   Далi
залишилось навхрест зав'язати вузлики i покласти точнiсiнько так, як  вони
лежали. Коли я знов  опускаюсь  на  долiвку,  з  божницi  на  мене  строго
дивиться  i  свариться  пучкою  сивий  бог-отець  -  ?диний  свiдок   мого
грiхопадiння.
   З острахом i невеселою радiстю, що пробивалася  крiзь  усi  тривоги,  я
вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собi клапоть сонця.
Воно зараз на всi боки мiрками розсипало тепло, розтрушувало промiння, i в
ньому так веселiли блакитнавi хатки, наче хтось запрошував  ?х  до  танцю.
Пiд тинами вже  вилазила  кропива  й  дурман,  а  над  тинами  набухала  й
прозорилась гле?м вишнева брость. Думаючи про сво?,  я  виходжу  на  другу
вулицю i в цей час збоку чую неласкавий чоловiчий голос:
   - Бог дасть, жiнко добра. Бог! Вiн багатший за нас. Цi слова  приглушу?
гарчання собаки  i  важкий  брязкiт  ланцюга.  Я  оглядаюсь  на  подвiр'я,
обнесене глухим високим частоколом, де  затих  голос  чоловiка,  щоб  його
продовжував собачий гавкiт. Крiзь нього я чую ще iз сiней:
   - Звiдки ж вони?
   - Та нiби з Херсонщини, - байдуже вiдповiв перший  голос.  -  Швендяють
усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку.
   - Коли вже цей розор закiнчиться?
   З двору наполохано виходить у рам'?, у розтоптаному взуттi  глибокоока,
ще молода жiнка, ?? погляд шука? землi, а розгонистi брови  летять  угору.
Збоку до не? тулиться  босоногий  без  картузика  хлопчак,  ?хнi  страднi,
виснаженi  обличчя  припали  темiнню  далеких  дорiг   i   голоду.   Жiнка
зупиня?ться навпроти мене, потрiсканими пальцями поправля? хустку, а в  ??
чорних очах закипають темнi сльози...
   Я й досi пам'ятаю того, хто пожалiв ?? материнству,  ??  дитинi  скибку
насущного хлiба. Це був багатий i богомiльний чоловiк,  через  руки  якого
проходили голодом пригнанi катеринки, петрики, золотi iмперiали  i  срiбнi
карбованцi з великими головами дрiбного царя. Я й досi  пам'ятаю  опасисту
постать цього дукача. Вiн мав святовиду голову й бороду,  в  нього  завжди
добре родили поля, луги, лiсовi загороди - i тiльки пiд  перелогом  лежала
одна душа. Лише тому, що вiн уже помер, не називаю його iменi...
   Жiнка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась,  шукаючи  дворища,
яке б не ощирилось на не? собарнею, а дитя недовiрливо, спiдлоба  дивилось
на мене. На його тонкiй ши?  похитувалась  заважка  голова,  що  вершилась
збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про сво? насiння. Вийняв жменю
i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята,  а  потiм  поглянув  на
матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi  в  недобру
годину зiтхала моя мати.  Потiм  я  висипав  у  подiл  сорочечки  хлопчака
насiння з однi?? кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене.
   - Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, - прихилила до  мене
скорбнi очi, розгонистi брови, i я на сво?й щоцi  почув  дотик  ??  уст  i
слiз. - Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми.
   Мене так вразили ?? сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю...
   А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля  тодi  прихилилася
до мене!?.
   Вона, ще раз обвела мене сво?м скорбним поглядом i пiшла з дитям  прямо
на мою вулицю. Мiж вишняками раз i вдруге майнула ?? хустка - i  вже  нема
нi жiнки, нi ?? глибоких очей, нi дитяти з хмелинами кучерiв. А я, наче  з
сну, виходжу з людського страждання i довго дивлюся йому вслiд.
   З  подвiр'я  дукача  виходить  довжелезна  чорна  свиня,  на   ??   ши?
погойду?ться дерев'яна колодка. I на нiй, i на мордi, i на  ратицях  свинi
гусне картопляна товч.
   "А ти подавай i подавай, як  не  скибочку,  то  картопельку",  -  знову
заскрипiв голос дукача, i я з огидою  пiшов  од  височенного  частоколу  i
глухих ворiт...
   А от куди менi далi подiтися? Чи повернути додому,  чи  йти  до  Юхрима
Бабенка. Може, й розщедриться вiн i за двi склянки насiння дасть  почитати
книгу? Догнав чи не догнав, а побiгти можна.
   I я вже бiжу з вулички у вуличку, а назустрiч менi вiтрець кида? зеленi
вербовi галузки i сонячне снування, що ворушиться в гiллi.
   Юхрима я застаю на другiй половинi хати. Зараз вiн уже не в галiфе, а в
буденних потертих штанях сидить на лавi i вказiвним  пальцем  право?  руки
вибива? не то стогiн, не то гарчання  iз  балалайки,  ще  й  допомага?  ?й
ногами i спiвом:

   Отчего ты карапет,
   Оттого, что денег нет.
   Отчего же денег нет?
   Потому, что карапет.

   Бiля Юхрима на столi сто?ть велика, як  горнятко,  чорнильниця,  з  не?
стирчить товста з обгризеним кiнцем ручка, а осторонь од них лежить кiлька
списаних  аркушiв  паперу.  Напевне,  Юхрим  i  зараз  "строчить"   якийсь
матерiал, а щоб краще строчилося, вiн ще й музикою бавиться.
   Побачивши мене, старий парубок вiдкинув чуприну набiк,  оголив  набухлу
жилу на чолi й засмiявся:
   - От i гарбузове насiння, соббражаю, само по всiх параграфах прийшло до
хати! Вгадав, пуцьверiнку?
   "Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверiнком?"
   Юхрим бачить, що я мовчу, перепиту?:
   - Вгадав?
   - Трохи вгадали - пробурмотiв я.
   - Чого ж трохи? - диву?ться парубок.
   - Бо так вийшло.
   - Що ж у тебе вийшло? Не  чотири  склянки,  як  вище  скааато  було?  -
округлились Юхримовi очi.
   - Тiльки двi.
   - Тодi ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально,  дива!
- насупився Юхрим, мотнув головою i знову почав мордувати балалайку.
   - А може, ви решту до осенi почека?те? - слово в слово повторюю  маминi
слова, коли вона згина?ться перед крамарем з мiстечка.
   - Iч, який вiн кебетний! Восени я сам понятiя знайду, де брати насiння,
- безжалiсно вiдрiза? старий парубок, не дивлячись на мене.
   То що менi залиша?ться робити? Чи слухати  бiль  i  вищання  струн,  чи
"бувайте здоровi" й через порiг? Я надiваю картузик,  обертаюсь  i  клацаю
клямкою.
   - Почекай, пуцьверiнку! Дай подивлюся, що в тебе за насiння!  -  раптом
так репету? Юхрим, наче я оглух вiд його музики. Вiн  пiдходить  до  мене,
запуска? руку в кишеню, кида? насiнину до рота. Вона  тiльки  хруснула,  i
вже одна шкаралупа поповзла з окантовано? губи на Юхримове  пiдборiддя.  -
Нiчого, лускати, натурально, можна. То я, де вже  мо?  не  пропадало,  дам
тобi за нього почитати  казки.  А  "Пригоди  Тома  Сой?ра"  вiзьмеш,  коли
розбагатi?ш. По руках?
   - То давайте свою! - одразу веселiшаю я.
   Юхрим пода? видовжену долоню, я б'ю сво?ю по нiй i примовляю:
   - За "Пригоди Тома Сой?ра" - двi склянки тепер i чотири восени.
   - Не будь циганською дитиною, - припиня? торг Юхрим. - Кожна книга  ма?
в свiй час свою цiну.
   - А може, ви менi дасте "Пригоди" хоч на один день?
   - I не проси, i не моли! - вперся Юхрим, наче кiлок в огорожу. - Береш,
натурально, казки?
   - Беру, натурально, - ще раз ляпаю по руцi парубка. А  вiн  витрушу?  з
мо?? кишенi насiння, потiм з уковано? залiзом скриньки дiста? книжку ще  й
великодушно примовля?:
   - Бери та знай по всiх параграфах мою добрiсть. За скiльки ти прочита?ш
казки?
   - Днiв за чотири.
   - Тодi в недiлю i принось. Не забудеш, що в недiлю?
   - А хiба ви в недiлю не пiдете на гульню?
   - Зранку до обiднi,  натурально,  буду  вдома.  Пам'ятай:  не  принесеш
впору, буде бiдним тво? офiцiальне мiсце, - злiша? його вид,  наче  я  вже
встиг ута?ти книгу...
   Побоюючись навернутись на материнi очi  (а  що,  як  вона  кинулася  до
насiння i тепер тiльки й чека? мене?), я подався в  долинку  до  Штукового
ставочка, де вода розгойдано гралась у пiжмурки з сонцем, хмарами,  тiнями
i вiтерцем. На нiй iнколи скидалася риба i розкручувала кола аж  до  само?
кладки, що одним кiнцем трималась на з'?ждженому колесi,  а  другим  -  на
березi. Зараз нiхто не прав  шмаття,  тому  я  витягнув  кладку,  зручнiше
вмостив ?? на пiсочку i взявся  за  читання.  Знизу  мене  охоплював  свiт
казки, а зверху - казки весни. I так менi добре було в ?хнiх обiймах, що я
й незчувся, як сонце поволеньки перейшло на другу половину неба.
   Тiльки тодi я з острахом подумав про домiвку i, щоб  уникнути  лайки  i
нарiкань, прикинув, що варто пошукати в долинцi щавлю на борщ.  Гляди,  за
це ще й похвалять тебе, якщо... I знов гарбузове насiння  почало  лiзти  в
голову. Коли неспокiйна совiсть, то нiчим ?? не обманеш...
   Напакувавши повну кишеню молоденького щавлю,  я  вже  трохи  безпечнiше
пiшов додому. Ось i наша хата. Що тiльки в нiй жде  мою  збитошну  голову?
Зараз я не дуже стараюся з розгону перескочити  перелаз,  а  застрягаю  на
ньому, видивляючись, що робиться на подвiр'?, городчику  i  в  садку.  Мiж
яблунями сну? бабуся i ?? тiнь. Обличчя в бабунi  зараз  таке,  наче  вона
молиться. Це тому, що вона дуже любить сад, догляда? i уболiва?  над  ним,
кожна в ньому нащепа мiцно перев'язана стьожками, видертими iз рукавiв  ??
сорочок. А в катразi, прихилившись до дерева, щось  майстру?  дiд,  кашкет
спав з його голови, i тому вiтрець, як  хоче,  бавиться  старою  порiдiлою
чуприною. Та ось дiд помiча? мене, спочатку диву?ться, а далi чмиха?:
   - От i пропажа об'явилася! А ми думали, що тебе десь шкуролупи вхопили.
   - I нащо таке несусвiтне було думати? - веселiю, бо не схоже на те, щоб
гримiло i блискало надi мною.
   - Де ж ти на цiлий  день  запропастився?  Хiба  так  можна,  дитино?  Я
виглядав, виглядав тебе, а далi й журитися почав.
   - Е?
   - От тобi й "е". Хоч би, очмано, кому сказав, куди йдеш. А я тобi  щось
зробив! -дiдусь викривлю?  сво?  великi  напатланi  брови  i  вже  добряче
посмiха?ться.
   - I що ж ви зробили? - наперед починаю радiти.
   - А що ти просив?
   - Вiтряка.
   - I що я сказав тобi?
   - Казали, що попросиш, те i зроблю, бо в мене такими  онуками  поле  не
засiяне, - точнiсiнько повторюю дiдовi слова, бо вони сподобались менi.
   -  Бач,  як  запам'ятав!  -  смi?ться  дiдусь,   потiм   знiма?   дашок
свiжесенького вулика i вийма? звiдти справжнього вiтряка.  Але  якого!  На
його покрiвлi розправив  крила  i  гордо  пiдняв  голову  молодий  лебiдь.
Здавалося, вiн от-от одiрветься вiд покрiвлi i злетить у небо.
   - Ой, як славно? - вирвалось у мене.
   - Славно, кажеш? - радiсно перепиту? дiдусь.
   - Дуже гарно.
   - Для тебе ж старався, - вiдда? менi iграшку дiдусь. - А тепер бiжи  до
хати.
   - А як мама? - питаюсь i з опаскою поглядаю на вiкна.
   - Так, як завжди: спочатку сердилась, а потiм занепоко?лась i бiгала до
сусiдiв питати про тебе. Iди.
   Я тихенько вiдчиняю хатнi дверi, що знадвору пахнуть горобом i макухою,
а з хати - хлiбом i калачиками, якi стоять у нас на всiх вiкнах. За столом
бiля вузликiв я знову бачу схилене обличчя мами. Вона вдивля?ться в  якесь
насiння i щось пошепки говорить до  нього,  напевне,  просить,  щоб  гарно
зiйшло i вродило. А  найближче  до  матерi  лежать  вузлики  з  гарбузовим
насiнням. У мене одразу похололо всерединi  й  нашорошились  вуха.  Я  вже
хотiв було податися назад, та в цей час мати побачила мене.
   - Нарештi, - сказала вона з докором. - Ох, дiти, дiти... - пiдiйма? над
голубiнню очей чорнi вi?, од яких тiнi падають аж на вилицi.
   - А я, мамо, щавлю на долинi назбирав! На цiлий борщ буде!..  -  одразу
хочу на щось iнше звернути материнi думки й вивертаю на лаву все, що  е  в
кишенi.
   Але яка невдача: разом  з  щавлем  iз  кишенi  вилетiли  двi  гарбузовi
насiнини i впали на долiвку, мов  срiбнi  грошi.  Я  злякано  поглянув  на
матiр, та не побачив гнiву на ??  обличчi.  Вона  рiвно,  трохи  сумовито,
запитала мене:
   - Михайле, ти насiйня iз цих вузликiв давав хлопчику з голодного краю?
   - Iз цих, - похнюпився я, пiдпираючи спиною дверi. Мати повела  устами,
з яких не сходив смуток,  i  довго-довго  мовчала.  Краще  б  вона  почала
гримати, гнiватись, нахвалятися, тодi я мав би якесь право гайнути з хати.
А так хто зна?, що його робити?
   - То  й  добре,  синку,  що  давав,  -  нарештi  чую  ??  голос.  Вона,
роздумуючи, далi вже говорить не менi, собi: - Бо хто й пособить  у  свiтi
бiдному чоловiку, хто дасть йому  скибку  хлiба  чи  ложку  борщу?  Нiхто,
тiльки такий самий злидар.
   У мене од ?? слiв аж дрогнуло все усерединi.
   - Мамо, а звiдки ви про хлопчика зна?те?
   - Була в нас та жiнка зi сво?м дитям. Я нагодувала ?х, бiдолашних, дала
хлiбинку в дорогу. А як ця жiнка  хвалила  отого  хлопчика,  який  дав  ??
Iвасику насiння. Я догадалася, що це ти,  збитошнику,  але  нiчого  ?й  не
сказала... Ох, Михайле, Михайле, i що з тебе тiльки буде?..
   - Може, щось таки буде, ви не дуже крепко журiться мною, - кажу так, як
чув од дорослих, пiдходжу до матерi, прихиляюсь до не?, а  вона  зiтха?  i
гладить рукою мою нерозумну голову...



   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

   На човнику й веслi вiд нас вiд'?хав травень. Вiн прихопив iз собою синi
дощi, зелений шум та солов'?ний спiв, i  в  село,  через  тини,  заглянуло
лiто.
   Так, наче казку, говорить моя мати. Ще вона каже, що  найбiльше  див  у
свiтi робиться влiтку на свiтаннi, це саме тодi, коли  менi  так  хочеться
спати. От i зараз, насурмонений  i  заспаний,  я  стою  посеред  хати,  не
знаючи, де й що шукати. А матiр, уже оброшена, прийшла з  городчика  та  й
лагiдно-лагiдно кладе менi на плече руку, а  очима  показу?  на  розчинене
вiкно й та?мниче пита?:
   - Михайлику, ти нiчого не чу?ш?
   Дiд, глянувши на матiр, пуска? посмiшку в бороду й мовчить. А я дивлюсь
на сизий вiд роси городець, на розпатланi дерева саду, на вiхтi туману, що
плута?ться мiж ?хнiми кронами i землею,  на  ледь-ледь  окресленi  стрiхи,
прислухаюсь до всього, але чую тiльки вранiшню журбу роси.
   - Не чу?ш, як лiто пiшло нашим городом? - диву?ться мати.
   - Нi, - кажу я з жалем, але враз  уявляю  собi,  як  десь  неподалiк  у
квiтчастiй, кинутiй на плечi, хустцi широко бреде туманом лiто, i од  мене
зразу вiдлiта? сон.
   - Ось ходiмо подивимось хоч на його слiди, - так само та?мниче говорить
мати, i ми виходимо з оселi, мати посмiхаючись, а я позiхаючи. Бiля самого
порога з нами вiта?ться аж задимлена росою вишня. -  Ось  бачиш,  сьогоднi
лiтечко торкнулось руками до ягiд, i вони почали паленiти.
   Я дивлюсь на вишнi, i в них справдi то тут, то там  паленiють  розпухлi
щiчки. А мати вже показу?, що на покручi гороху з'явився ще сонний  перший
цвiт, а на раннiй грушi шарiють грушки, отi, що  вiясто  придивляються  до
землi. I все це диво зробило лiто за одну-однiсiньку нiч та й  пiшло  собi
далi, щоб на свiтаннi, коли я сплю, знову заглянути до  нас.  Як  би  менi
припильнувати його?
   - Добрий  ранок,  тiтко  Ганно!  -  бiля  перелазу  з'явля?ться  попова
наймичка Мар'яна, ?? високi здивованi брови,  i  красивi  вiнчики  вiй,  i
ранково синi очi,  i  вогкi,  напiврозкритi  уста  чаять  у  собi  стiльки
молодечого завзяття i радостi, що й менi, соньку, ста? веселiше.
   - Добрий ранок, непосидо, -  посмiха?ться  мати.  -  Куди  так  зарання
чешеш?
   - До вас. Можна?
   - То чом не можна?
   Мар'яна, майнувши важкими косами,  по-хлоп'ячи  перестрибу?  перелаз  i
одразу ж огляда?ться, чи не зачепилась спiдницею. Нi, все обiйшлося.  Вона
пiдбiга? до матерi, чоломка?ться i пода? щось загорнуте в пiлочку.
   - Це що за напасть з самого ранку на мене? - жартуючи, диву?ться мати.
   - Не напасть, а попiвськi  з  панського  тiста  марципани,  -  смi?ться
Мар'яна, аж висяюючи зубами.
   - Ой гляди, дiвчино, перепаде тобi на бублики за  цi  марципани.  Ти  ж
зна?ш вдачу нашо? попадi: все шкварчить, наче я?чня на сковородi.
   - Не бiйтесь, не зубожi? вона. Правда, Михайлику? -  наспiвне  говорить
дiвчина i змовницьки пiдкида? високi здивованi брови.
   - Авжеж, правда, - охоче погоджуюсь, бо Мар'яна дуже  подоба?ться  менi
та й у пiлочцi щось смачно пахне.
   - Якi в тебе квiти гарнi, - придивля?ться мати  до  рукавiв  Мар'янино?
сорочки.
   Дiвчина зрадiла вiд похвали i довiрливо сказала:
   - Бо так чогось хочеться гарного в свiтi i для себе, i для людей, -  та
вiдразу ж спохватилась, чогось засоромилась i з жалем кивнула на  мене:  -
Раненько ви його, малого, будите.
   - Раненько, - якось змовницьки подивилась мати на  дiвчину,  -  бо  все
хочеться показати йому, як удосвiта по селу ходить лiто.
   - Хiба що так, - похитала головою Мар'яна  i  чогось  зiтхнула.  -  Ти,
Михайлику, й досi не бачив лiта?
   - Не бачив, Мар'яно.
   - То ще побачиш: тво? все попереду. Ти сьогоднi  пасти  в  лiси  чи  на
перелоги збира?шся?
   - Куди дiдусь скаже.
   - Катай у лiси. Зна?ш, де Якимiвська загорода?
   - Чом не знаю.
   - Там бiля загороди попасеш конягу, а в загородi нарвеш собi черешень.
   - Еге, нарвеш, коли вони ще не достигли.
   - Достигли.
   - Та не може бути: учора скiльки лiсу збродив - i скрiзь однi зеленухи.
   - То були, Михайлику, видать, чорнi черешнi, а до  бiлих,  раннiх,  уже
торкнулося  лiто.  Ти  не  бачив,  якi  вони   в   Якимiвськiй   загородi?
Великi-великi, а щiчки з одного боку пiдрожевленi. По?деш?
   - По?хати - не штука, - засумнiвався я. - Та чи не перепаде менi за  тi
черешнi?
   - Не бiйся: я вчора сказала  дядьковi  Якиму,  щоб  вiн  тобi  дозволив
нарвати черешень, бо подумала, що ти не вiдмовишся од такого дiла.
   - От спасибi, Мар'яно!
   - Спасибi  не  вiдбудеш:  принесеш  менi  кiлька  найкращих  ягiдок  на
сережки, - показала на вухо, засмiялася i тихiше заговорила до  матерi:  -
Аби ви знали, тiточко, який менi сьогоднi сон приснився!
   - Розкажи - знатиму.
   Над синiми дiвочими очима зворушливо затрiпотiли вi?:
   - Сниться менi, наче я в сво?му селi i в сво?й  хатi  вимiшую  вдосвiта
дiжу, а до мого вiкна пiдiйшов мiсяць вповнi й придивля?ться, що я  роблю.
В цю часинку до хати заходить моя тiтка i пита?ться :
   - Кому ти, Мар'яно, мiсиш дiжу?
   - А я тихенько ?й: "Оцьому мiсяцю ясному..."  Що  ви  скажете  на  таке
диво?
   Мати посмiхнулась так, що радiсть i смуток затрiпотiли на  ??  устах  i
зморшках, що йшли вiд них:
   - Скажу тобi, Мар'яно, що скоро ти мiситимеш дiжу не попадi,  а  сво?му
мiсяцю.
   - О, таке й придума?те, - засоромилась, спаленiла дiвчина, а в ямках ??
заграла радiсть.
   - Хай тiльки ясно свiтить тобi твiй мiсяць, -  зiтхнула  мати.  Дiвчина
припала до не?, щось зашепотiла на вухо, а потiм похопилась:
   - Побiжу, бо, може, прокинулася моя попадя i вже  кричить  iз  постелi:
"Кохвiю!"
   - I де вона його тепер дiста??
   - Зрiдка в перекупщикiв, а то з сушених жолудiв мелемо.  Пани  i  свинi
полюбляють ?х, - засмiялась i, наче вiтер, вихопилась iз двору.
   - Вiхола, та й годi. I де вона в бога зроста? ця  краса,  i  кого  вона
виворожить собi? - посмiхнулась ?й услiд мати, а далi зажурилась : -  Коли
б ?й трапилась хороша пара. А  то,  не  дай  бог,  попадеться  казна-що  й
розтопче молодий вiк, наче квiтку на дорозi.
   Не знаю чому, але мати моя завжди вболiвала над долею наймичок,  убогих
дiвчат, особливо тих, що виходять замiж у чужу сторону. Тому  й  молодiсть
майже щодня маяла косами в нашiй хата. Яких тiльки пiсень  не  переспiвала
вона з мо?ю матiр'ю, яких  тiльки  та?мниць  не  розказала  ?й.  Навiть  у
недобро? пам'ятi тисяча дев'ятсот тридцять сьомий рiк, коли над мо?ю, тодi
кучерявою, головою нависло нещастя, мати, як  могла,  удень  втiшала  мене
сво?ю i дiвочою пiснею, а вночi при зорях плачем  молила  долю,  щоб  вона
була справедливою до ?? дитини...
   - Мамо, то я по?ду сьогоднi в Якимiвську загороду.
   - А не заблудиш, сину?
   - Я ж казав, що дорогу знаю.
   - I звiдки це знаття? - диву?ться мати. - Я сама, надiйсь, не трапила б
туди.
   - Жiнки чогось погано  запам'ятовують  лiсовi  урочища,  -  кажу  трохи
спогорда, а сам i не признаюся, що не раз губив дорогу в лiсах.  Та  я  ?х
так люблю,  так  зрiднився  з  ними,  що  навiть  колишнi  прикрощi  тепер
згадуються з усмiхом.
   А була ж у мене одна пригода, про яку й досi  нiкому  не  казав.  Перед
зеленими святами довелося менi повести Обмiнну на нiч у лiси. Знаючи норов
нашо? шкапи, я дуже спасався, щоб вона кудись не забрела  в  спаш  або  не
прибилась у чиюсь загороду. Тодi хтось займе ?? - i шукай  вiтра  в  полi.
Тому я домудрувався зробити ось так: довгий  вуздечковий  повiд  прив'язав
собi до ноги, насунув картуза на вуха й лiг  спати.  Обмiнна  попаса?ться,
потроху тягне мене за собою, а я то прокидаюсь, то знов засинаю. I треба ж
було, щоб вона свiтанням чогось схарапудилась i гайнула в туман,  волочучи
мене по землi. Поки я, вдарившись об кiлька пенькiв,  скочив  на  ноги,  з
мо?х очей, як з коминiв, розлiталися iскри й пiдпалювали дерева.  Напевне,
тiльки туман i роса врятували ?х вiд пожежi. Днiв зо два тодi гудiли жорна
в мо?й головi, але я тримався, як i належало хлопцевi...
   Пiсля снiданку я перекинув торбу через плече i вивiв  iз  ста?нки  нашу
вреднючу-превреднючу сиву кобилу, яка трима? в синiх очах  настороженiсть,
пота?мнiсть i той пiдступний вогник, що умi? одразу спалахнути злобою.  Це
ж треба домудритися щоб за сво? грошi доп'ясти ось таку напасть!
   Ми довго-довго збиралися на бiдняцького коня, а купили казна-що. Вийшло
воно дивно й смiшно. Коли в дiдовiй  калитцi  трохи  забряжчало  грошенят,
вiн, прихопивши й мене, по?хав  з  Трохимом  Тимченком  на  ярмарок  у  тi
Багринiвцi, де люди чомусь  не  полюбляли  лiтеру  "г".  Замiсть  Грицько,
груша, граблi, грiм вони казали Рицько, ру-ша, раблi, рiм.
   Ярмаркування почалося iз зустрiчей i чоломкання з рiднею, свояцтвом  та
знайомими. А через те, що мого дiда знали по всiх довколишнiх селах,  йому
не так просто було дiйти до кiнсько? торговицi - його одразу потягли в  тi
незаконнi "дiмки", де люди по-рiзному залишали сво? грошi: однi набиралися
за них веселощiв, а iншi - смутку.  Дiд  саме  був  iз  тих,  що  купляють
веселощi на душу, а рум'янцi на вид. Незабаром вiн сидiв у теплiй кумпанi?
за столом i прямо на заiржавленi оселедцi вибивав iз кременю  iскри  ще  й
виводив свою улюблену:

   Як продала дiвчина курку,
   То купила козаковi люльку,
   Люльку за курку купила,
   Бо козака вiрно любила...

   А далi вже вся кумпанiя, забувши за торг i незважаючи  на  переляканого
корчмаря, спiвала про ту закохану дiвчину, що придбала козаковi за юбку  -
губку, за гребiнь - кремiнь, за сало - кресало, а за душу - тютюну папушу.
   - Людоньки добрi та краснi, дай  боже  всiм  довгого  вiку  та  доброго
здоров'я, i нащо вам ото спiвати?  -  бiдкався  i  хапався  за  перестиглi
кучерi зашкурний корчмар, спасаючись гостей iз сiльради чи комбiду. . ..
   - Я i в рай не захочу, коли там не  буде  пiсень.  Бо  що  для  бiдного
чоловiка найдорожче? - похитуючись, запитав корчмаря розчервонiлий дiд.
   Той хоча й тремтiв, але шельмувато посмiхнувся:
   -  Що  найдорожче,  пита?те?  Грошi  i  чарка  отi??,   що   нежурницею
назива?ться.
   - I що ти мелеш, нещасний грошолюб! - розгнiвався дiдусь. - Найдорожчим
для бiдного чоловiка ? земля, вiрна жiнка i пiсня. От  чув  пiсню  про  цю
дiвчину? Але що  ти  зна?ш?  Налити  й  продати!  -  i  дiд  звертався  до
земляцтва: -Чи тямите, якою ця дiвчина була? Та в усьому свiтi шукайте, не
знайдете тако?,  щоб  так  любила  курця!  Курцi,  курцi,  ма?те  довiчний
пам'ятник собi!
   Всi з цим погоджувались  i  починали,  нову  пiсню.  А  тут  iще  й  ще
надходили люди, яким дiд робив то воза, то сани, то колеса,  то  сiчкарню.
Вiд сивого, як смуток, самогону в одних з'являвся на лицях пiт, а в других
- сльози. I те, i друге витиралось рукавами, а  руки  знову  тягнулись  до
щербатих глиняних чарок i сушених в'юнiв, якi тепер замiняли тараню.
   Коли, нарештi,  дiдусь  i  дядько  Трохим  спохватились,  що  ?м  треба
купувати коня, ярмарок почав потроху роз'?жджатися.
   - Та коли ж той день промайнув? - здивувався дiд.
   - Не iнакше, як хтось узяв i вкоротив його ниньки, - переконано  сказав
дядько Трохим. - ? ж такi субчики, яким не  тiльки  люди,  а  навiть  день
заважа?.
   - Що ?, то ?, нiкуди ?х не подiнеш.
   Дiйшовши до тако? iстини, дядько Трохим i дiдусь, заточуючись, вийшли з
дiмка i на  неслухняних  ногах  подалися  до  кiнсько?  торговицi.  Першим
зустрiвся ?м гостроокий, чорний,  мов  дьогтянка,  циган.  Вiн  попустивши
повода, провiв бiля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло i  грало  на
ньому. В дiда спочатку спалахнули, а потiм посмутнiли очi: кiнь був не  по
його грошах. Але дядьковi Трохиму тепер уже все здавалось можливим.
   - Гей, чорнобривий та чорноокий, скiльки правиш  за  свого  харциза?  -
похитуючись, гукнув цигану.
   Той обернувся, пiдвiв до нас коня, що перебирав копитами землю.
   - Скiльки правлю, хазя?не? - пожалiснiли очi в цигана. - Ой,  краще  не
кажiть, i не питайте, i не ятрiть душу, бо це не кiнь,  а  мо?  серце.  Не
стане коня - не стане мого серця.
   - То нащо ж ти його на  ярмарок  вивiв?  -  взялось  спiвчуттям  дiдове
обличчя.
   - Не я його вивiв - само горе вивело. Впирався бiдний  циган  руками  й
ногами, а лихо здолало й повело його в сво?х поводах...
   - Послухайте цього окривдженого брехунця, вiн ще й не таке нахурчить, -
п'яненько засмiявся дядько Трохим. - Скiльки ж ти, гармидерний,  ломиш  за
сво? серце?
   - Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, - зажурився продавець  i
вiями, як млинками, погасив хитринки в очах. - А за коня правлю  п'ятдесят
золотом чи срiблом.
   - Ого! - тiльки й змiг сказати дiд,  бо  в  його  калитцi  лежали  одна
золота п'ятiрка i шiсть карбованцiв срiблом.
   - А яку ви, господарю найдобрiший, покладете цiну за цього  красюка?  -
Циган картинно напiвобернув коня, щоб ми всi побачили його  лебедину  шию,
офiцерську кокарду на лобi i тi  очi,  що  оксамитились  синiм  сполоханим
надвечiр'ям.
   - Не будемо класти ми цiни, шукай,  чоловiче,  ма?тнiших  купцiв,  -  з
сумом сказав дiдусь.
   Але цигану, видно, хотiлося поторгуватись. Вiн жевжикувате повiв  очима
й плечем:
   - А все-таки: скiльки б ви дали?
   - Скiльки? Десять карбованцiв! - одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука
в нього зараз була така важка, що повела його всього набiк.  Це  здивувало
чоловiка, вiн пiдозрiло поглянув на кулак i тiльки сказав: "Ти диви".
   А циган, одразу позлiшав, крутнувся i вже через плече кинув  необачному
покупцевi:
   - Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнiв: один  дорого  просить,  другий
дешево да?.
   - От злоязичне сiм'я, ще патяка?! - дядько  Трохим  посварився  кулаком
цигановi в спину i вже обережно опустив його донизу.
   Ми довго товклися помiж кiньми, але чогось путящого за  нащi  грошi  не
можна було купити. Нарештi, коли вечiр  почав  падати  на  село,  а  хмiль
зовсiм розiбрав дiда й дядька  Трохима,  вони  зупинились  перед  сивою  з
прогнутим хребтом шкапою, ?? тримав за уривок цибатий i теж п'яненький,  у
вилисiлiй шапцi селянин. На його довгi вуса напирав червоний, як  перчина,
нiс, а з щiк вибивався жовтавий намережаний прожилками рум'янець.
   - Скiльки цей рисак править? - запитав дядько Трохим, заглядаючи  шкапi
в зуби. Та люто вищирилась i ледве не вiдхопила дядьковi пальця.
   - Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кiнь! -  повеселiшав  довговусий,
ховаючи вiд покупцiв здрiбненi i налукавленi хмелем очi.
   - Тiльки тельбатий цей огонь, наче гiтара. То яку йому цiну поклали?  -
вже обережнiше пiдiйшов до шкапи дядько Трохим.
   - Усi вашi грошi! - не думаючи, випалив цибань.
   - Як це всi? - здивувався дiдусь. - Ще нiколи не чув  тако?  дивовижно?
цiни.
   - То чуйте!
   - Та вiн п'яний, i цiна його  п'яна,  -  ледве  повернув  язика  дядько
Трохим.
   - Я п'яний?! - обурився чоловiк. - То ви  п'янi,  як  чопи  в  сивушних
барилах.
   - Нiкого тут,  чоловiче  добрий,  нема  п'яного,  -  примирливо  сказав
дiдусь. - Ми всi тверезi, й ноги нашi, хвалити бога, тримаються землi.
   - Авжеж, землi, - погодився цибань i хмiльно поторгав землю ногою.
   - То скiльки ж за вашого коня?
   - Усi вашi грошi, усi до копi?чки.
   - Може, в нас тiльки й ?, що самi копiйки, - засмiявся дiдусь.
   - Не дурiть голови. Я бачу, з ким маю дiло, i калитку  у  вашiй  кишенi
теж виджу. - Вiн навiть тихенько мугикнув: - Ой, видить  бог,  ой,  видить
творець, що вкрав мужик жита корець.
   Дiд хотiв було пiдтягнути колядку, але  згадав,  що  таки  треба  вести
торг, i сказав:
   - Коли так, а не iнакше, то залиши, чоловiче добрий,  один  карбованець
на розвод i могорич.
   - На розвод? - задумався селянин i полiз рукою до облисiло? шапки. - Це
можна, бо кожний чоловiк повинен мати  щось  на  розвод.  Давайте  руку  й
калитку.
   Дiд, дивуючись з такого незвичного торгу, вийняв  калитку,  розшморгнув
??, але чогось на хвильку засумнiвався  i  тихцем  пробурмотiв  до  дядька
Трохима:
   - Щось воно, чу?ш, дуже химерно виходить. Може, це не кiнь, а кобила?
   - Та що ви! Отак перебрати? - щиросерде обурився дядько  Трохим.  -  За
кого ж ви тодi мене ма?те? Я коня за версту по духу чую. Я  на  конях  усi
зуби з'?в! Ви хвалiть бога i всiх апостолiв, що така дурничка трапилась.
   Отак за десять карбованцiв ми розжилися на коня  i  по?хали  додому.  А
вранцi бабуся, яка першою навiдалась до ста?нки, прийшла у хату, трясучись
од смiху:
   - Дем'яне, ти вже пiсля вчорашнього хоч трохи проспався?
   - Та наче проспався, i в головi не джмелить, - бадьоро вiдповiв дiд.
   - Справдi не джмелить? - ще бiльше розвеселилась бабуся. - То скажи, що
ти вчора купив на ярмарку?
   - Ще й пита?ш? Коня! - гордовито вiдповiв дiдусь.
   - Коня? - припавши до одвiрка, щоб не звалитись  од  смiху,  перепитала
бабуся. - А чого ж вiн, твiй кiнь, за одну-однiсiньку нiч кобилою став?
   - Ти що мелеш, стара!? - ошелешено запитав дiд. - Як же кiнь може стати
кобилою?
   - Пiди подивись!
   Ми  всi  четверо  чимдуж  подалися  до  ста?нки.  Дiдусь  вивiв  звiдти
вчорашнього коня, який сьогоднi, на тверезi очi, чогось став кобилою.
   - То що ти, Дем'яне, скажеш на  це?  -  бабуся  почала  рукою  витирати
сльози смiху.
   - Обмiнна! - тiльки й вимовив дiдусь, i  тут  уже  почали  реготати  ми
втрьох: бабуся, мама i я.
   - А вiн же казав, що всi зуби з'?в на конях! Прийде - утоплю! -  грiзно
поглянув дiдусь у той бiк, де жив  дядько  Трохим,  i  присоромлено  пiшов
майструвати в катрагу.
   Дядько Трохим пiсля цього довго обминав наше подвiр'я. А  потiм,  якось
врозтiч поставивши очi, прийшов до хати з хлiбом пiд  рукою  i  пляшкою  в
кишенi.
   - Ану, покажи сво? зуби, як ти ?х з'?в на конях! - одразу  пiдсiк  його
дiдусь.
   - Тут дiло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам... Тут, бачите,
дiло... - В дядька Трохима язик тепер так чiплявся за зуби,  а  слова  так
поводились, що годi було щось толком зрозумiти.  Вiн  довго,  невиразно  i
хитромудре звалював усю провину на бiдолашну голотину долю, якiй  чорт  не
вигрiба? червiнцiв, а лише капостить.
   - Та помовч уже, Трохиме, - не втерпiла бабуся. - Таких мимрачiв  гидко
й слухати: не говорить, а жуйку жу?. Не долю й нечистого,  а  зайву  чарку
винувать. Через не? обезглуздiли обо?.
   - I вона трохи винна, хiба ж я що? Я нiчого такого й не кажу, але  доля
теж сво? колiнця викида?. Чого б ?й було не пiдiйти до нас?
   - Тодi не те що долi, а й тверезiй людинi  не  можна  було  пiдiйти  до
таких чопiв! - засмiялась бабуня.
   Посмiхнувся i дядько Трохим, що до цього сидiв наче в розсолi.
   Утеплення ж невдахи-покупця почалось iз того, що мати кинулась до печi,
а дiд у глинянi з квiтами чарки розлив  нежурницю.  I  вже  незабаром  вiн
почав наспiвувати про дiвчину, яка  продала  курку,  щоб  купити  козаковi
люльку. А дядько Трохим ще  довго  виправдувався  перед  жiноцтвом  i  все
нападав на фортуну. Слова в нього  й  тепер  теж  вибивались  поволi,  але
веселiше. Дядько Трохим не любив швидко нi говорити, нi працювати.  Навiть
коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його
рятувати.  Стоячи  на  березi,  вiн,  роздумуючи,  незрушно   дивився   на
потопаючого. Скупий  титар,  бачачи,  що  смерть  заглянула  йому  в  очi,
благальне протягнув:
   - Рятуй мою душу, Трохиме... Сто карбованцiв дам.
   - А якими грiшми: срiблом-золотом чи папiр'ям? - запитав дядько, знаючи
титареву вдачу.
   - Рiзними, Трохиме, - вичавив скупiй.
   Дядько Трохим врятував нашого  свiчкогаса,  але  нi  срiбла-золота,  нi
паперових грошей вiд нього не дочекався, бо тодi титаря й так було уведено
в розор: дядько витягнув його на берег без чобiт. От аби вiн ще  й  чоботи
вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На  це  дядько  Трохим
зауважив:
   - То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобiт...  До  нашо?
кобили одразу ж влипло прiзвисько Обмiнна, а  менi  довелося  пасти  ??  i
приноровлюватись до не?.
   Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я до?хав до Якимiвсько?
загорожi. Вона була обнесена веселим  свiжообструганим  воринням,  за  ним
спадисто  iшла  пiд  сонце  висока  трава.  Тут  червонiли  хрещики  дико?
гвоздики, красувався перестрiч гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка
i все з кимсь  переморгувалась  тендiтна  вiяста  метлиця.  А  над  травою
височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi.
   На другiй половинi огорожi стояли  у  вбогих  дiдiвських  шапках  старi
дуплянки й з десяток вуликiв,  а  до  них  тулився  свiженький  курiнь.  Я
зiскакую з коняки й раптом завмираю на зазiленiй дорозi: попiд  тим  кра?м
вориння, на яке густолiсся кинуло тiнi, спiваючи, майнула жiноча  постать.
Накинута на ?? плечi квiтчаста хустина, пiднесенi вгору руки й  некваплива
хода нагадали менi ранковi слова матерi. Може, це й справдi  не  жiнка,  а
саме  лiто  йде  собi  загородами,  лiсами  i,  спiваючи,  нахиля?ться  до
суничникiв i грибовищ, пiдiйма? руки до плодючого дерева?
   Жiноча постать зника? у лiсi, а я починаю придивлятися,  чи  не  лишила
вона за собою якогось слiду. Бiля само? дороги проглянула розкидана  купка
молоденьких печериць, далi хтось розбризкав по травi суницi, а за воринням
на бiлiй черешнi соковите рожевiють ягоди. Менi, може, ще довго довелося б
розмiрковувати про  те,  хто  пройшов  попiд  лiсом,  але  збоку  забринiв
легенький смiх.
   Я обернувся. Бiля самого  вориння  з  козубом  у  руцi  стояла  чорнява
худенька дiвчинка рокiв  восьми,  очi  в  не?  карi,  з  краплинами  роси,
рум'янцi темнi, а губи вiдстовбурчились  рожевим  потрiсканим  вузликом  i
чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це  залюбки
й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця.
   - А я знаю, як тебе звати, - довiрливо каже дiвчина  i  двома  пальцями
перебира? скляне з краплинами сонця намистечко.
   - Не може такого бути.
   - От i може таке бути, - показу? чорнява сво? рiдкуватi зуби.
   - Звiдки ж ти дiзналась?
   - А зимою, пам'ята?ш?.. - пирснула вона.
   - Що зимою?
   - Пам'ята?ш, як спускався на ночовках з  горба?..  Тепер  ми  почина?мо
смiятися обо?, хоча менi не дуже при?мно  згадувати,  чим  закiнчилося  те
спускання. Але цього вже дiвчина не зна?.
   - Я тодi й подумала: смiливий ти!
   - А чого ж, - не знаю, що сказати, хоча й  при?мно  ста?  вiд  похвали:
знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
   - Хочеш суниць?  -  простяга?  до  мене  повну  козубеньку,  посерединi
скрiплену прутиком.
   Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати ?х  у
дiвчинки, i я байдуже кажу:
   - Нi, не хочу.
   - Бери, я ще назбираю. Тут ?х багато.
   Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.
   - Правда, смачнi?
   - Смачнi. - Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. - А як тебе звати?
   - Любою.
   - I що ти робиш тут?
   - Пасiку доглядаю.
   - Сама?
   - Сама-самiсiнька, - посмутнiли посiверiлi уста дiвчини,  а  бровенятка
стали такими, наче хтось ?х почав нанизувати зсередини.
   - А де ж тво? батьки?
   - Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати.  Напевне,  пiзно
прийдуть за мною.
   - А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла?  -  махаю
рукою на той край загороди.
   - В терновiй хустцi?
   - В терновiй.
   - То моя тiтка Василина, - одразу прояснилось обличчя Люби. - Вона  так
гарно вмi? спiвати й виводити. А дядько по?дом ?сть ?? за  пiснi,  щоб  не
принаджувала людей на голос.
   - Он як! - Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки  Василини,
яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом,  що
йде по землi й творить сво? дива.
   - Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? - торка? мене за рукав Люба.
   - А що там ??
   - Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно.  Ти  ягоди  при?хав
рвати?
   - Звiдки ти зна?ш? - дивуюсь я.
   - Знаю, - та?мниче каже дiвчина. - Хтось менi  в  лiсi  шепнув  на  оце
вухо.
   - Хто ж тобi шепнув на оце вухо?
   Мо? слова змили та?мничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри,
весело пирхнула:
   - Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала  поповi  черешнi  й  замовила
перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?
   - Дуже славна, - погоджуюсь я.
   - А бачив, як вона вишива? гарно?
   - Бачив.
   - Вона якось у нас трохи вишивала, i не  дiвочу,  а  парубочу  сорочку.
Мабуть, у не? вже ? молодий.
   - I це може бути, - кажу я трохи з  жалем,  бо  шкода  буде,  як  хтось
забере Мар'яну i я бiльше не побачу ??.
   - А в нас дома козеня ?, - дiвчинi все хочеться розказати менi. -  Тато
взимку знайшов його з перебитою нiжкою.
   - А в нас автомобiль був.
   - Автомобiль? - не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. -  Може,
не автомобiль, а чортопхайка?
   - Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, - радiю, що маю
чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки ??! Коли треба збити пиху комусь  iз
хвалькiв, я завжди перемагаю ?х колишнiм автомобiлем, що був у нас аж  два
днi.
   - Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? - вiрить i не вiрить  Люба
мо?м словам.
   - Хай тобi тато про це розповiсть - вiн повинен знати. - Кажу так, нiби
й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.
   - Нi, нi, я хочу вiд тебе почути,  -  заiскрились  оченята.  -  Це  так
цiкаво.
   - Тодi слухай. Торiк, може, зна?ш, нашим шляхом  на  Польщу  вiдступало
вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло  пiдбитий  автомобiль.
Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий,  а
потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь
i ?сти не  вiдходив  вiд  автомобiля,  бо  нiколи  не  мав  дiла  з  такою
машинерi?ю, а розiбратися хотiлося до кiнця.
   - I не побоявся? - аж зойкнула дiвчина.
   - Чого ж боятись?
   - А може, там чорт сидiв, що тягне машину?
   - Машину тягне не чорт, а мотор.
   - Хто його зна?, - засумнiвалась Люба. - У нас люди по-рiзному  кажуть.
Ну, а далi що?
   -  Помордувався,  помарудився  дiдусь  бiля  машини,  i  вона  ожила  :
запчихала, загула, затремтiла й по?хала. Вона може ?хати вперед  i  назад.
Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з  пружинами,  й  ми
почали навiдуватись до близько? i далеко? рiднi. Що вже iнтересно було - i
не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо,  жiнки  страхаються  i
хрестяться,  дiтвора  бiгцем  за  нами  лупить  i  на  дурницю,  як  може,
чiпля?ться ззаду, собаки  валують,  пiд  колеса  кидаються,  кури  й  гуси
розлiтаються, аж пух i пiр'я сиплеться, а ми з дiдом так уже  пиша?мося  i
так пiдгуцику?мо на  панському  ремiннi,  наче  все  життя  не  злазили  з
автомобiлiв.
   - I гарно було ?хати?
   - I гарно, i м'яко.
   - Може, i я колись покатаюсь на такiй машинi, -  замрiяно  посмiхнулась
Люба.
   - I це може бути, коли не побо?шся, - зверхньо погодився я.
   - А куди ж ви подiли свого автомобiля?
   - У нас його хотiли на дурничку якiсь шпiкулянти  за  мило  вициганити.
Вони i просили, i  страхали  дiда,  мовляв,  зна?те,  що  вам  буде,  коли
Пiлсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за  автомобiль
десяток довгих брускiв солдатського мила,  а  дiдусь  сказав,  що  ми  iще
можемо бiлою глиною прати шмаття. Тодi на торг нагодився  титар.  Йому  не
машина була потрiбна, хотiв видерти ремiнь  iз  подушок.  Таке  вар'ятство
дуже розiзлило дiдуся, i вiн сказав, що грiх дерти  шкуру  з  чоловiка,  а
ремiнь з машини. А титар сказав, що вiн бiльше розбира?ться в грiхах, анiж
той, хто порiзав на дрова фiгури апостолiв. Пiсля цього  дiдусь  пiшов  на
пораду, як йому бути, до дядька Себастiяна, а далi здав машину в повiт.  I
за це ми ма?мо подяку вiд само? Революцi?.
   - А в нашого дiда Революцiя гарного коня  забрала,  а  взамiн  поганого
дала.
   - Бо так треба було, - кажу я  словами  дядька  Себастiяна,  i  дiвчина
погоджу?ться зi мною, а далi згаду?, що менi вже час рвати ягоди.
   - Хочеш я тебе до найкращо?  черешнi  поведу?  ??  тiтка  Василина  зве
"пiснею".
   - Чого ж вона ?? так зве?
   - Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше трима?ться роса,  як  на
тiтчиних пiснях сльози.
   Ми обо? смутнi?мо,  мовчки  перелазимо  через  вориння  i  травами,  що
оксамитяться та й оксамитяться,  йдемо  до  тi??  черешнi,  яка  найбiльше
трима? роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд  лiсу
й вигойду? в собi сонце, на ?? гiлках красуються не окремi ягоди,  а  цiлi
вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар'янi замiсть сережок.
   - Лiзь, - каже менi Люба.
   - Може, й тебе пiдсадити?
   - Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо ?х на зиму, то й простуда буде
не страшна.
   Дiвчина зiгнулась, вишукуючи в травi суницi,  а  я  полiз  на  черешню.
Рвати ягоди на такому деревi -любота: потягнеш вiночок до себе - i в  руцi
аж смiються мальованими щiчками добiрнi  черешнi...  Я  й  досi,  згадуючи
дерева свого дитинства, думаю,  що  мало,  ой  як  мало  нашi  садоводи  i
селекцiонери дослiдили багатющi скарби природи й народно? селекцi?...
   Через якийсь час до мене залетiла пiсня про гайрозмай i про  ту  любов,
яку розбили вороги. А коли вiджурилася пiсня, хтось пiд корiння деревам, а
далi й на трави кинув таких веселощiв, що в мене й на черешнi  затанцювали
ноги. Я пiдвiвся  вгору,  щоб  розгледiти,  що  робиться  внизу.  В  лiсi,
наспiвуючи собi, на сонячнiм кружальцi  аж  вививалася  в  танку  маленька
дiвоча постать, ?й, видати, нiяк не хотiлося вiдходити вiд сонячного кола,
яке пiдсвiчувало веселi босi ноженята,  i  Люба  кружляла  й  кружляла  на
ньому, поки не впала на землю.
   - Оце ми так збира?мо суницi на зиму!? - гукнув я з самого вершечка.
   Дiвчина, мов ошпарена, схопилась на ноги,  ще  раз  крутнулась  навколо
себе, показала менi язика, засмiялася i гукнула:
   - Не будь вишкваркою!
   - А ти не пащекуй!
   - О, найшов пащекувату! - засмiялася Люба. - Ходи-но краще сюди.
   - Чого?
   - Поможеш видмухнути вогонь.
   - А нащо вiн тобi?
   - Треба!
   Я злiз iз черешнi й пiшов до куреня.  Недалеко  вiд  нього  на  лiсовiй
пропаленiй латцi чорнiли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землi,
так дмухала на них, що з очей текли сльози, але ?? старання були марними.
   - Почекай, дiвко, не  воруши  увесь  попiл.  Ось  ми  пошука?мо  живого
вуглячка. - Я ломачкою розворушив  погасле  багаття  i  таки  знайшов,  на
радiсть Любi, вуглину, на кра?чку яко? ще трималася цятка вогню. До  нього
ми приклали  сухого  бересту,  подмухали  навперемiнку,  берест  затрiщав,
задимiвся i спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.
   - Ось ми й кулешу наваримо, - Люба побiгла  в  курiнь,  винесла  звiдти
казанок, таган i торбинку з пшоном, в якому ще розкошував  шматок  старого
сала.
   - I ти вмi?ш кулiш варити? - здивувався я.
   - Та чом не вмiю, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу...
   I справдi, кулiш ?? вдався на славу. Посiдавши на землю,  ми  ?ли  його
прямо з казанка, я пiдхвалював  куховарку,  а  вона  соромливо  i  радiсно
вiдмахувалася смаглявою рукою, в якiй тримала зачерствiлий житник.
   - I що тут такого: кулiш як кулiш! От борщ зварити - це дiло труднiше.
   - А ти вмi?ш?
   - З щавлю умiю, а з буряками й квасолею ще нi... А ти коли-небудь  бiлу
трясогузку бачив?
   - Блакитну бачив, а бiло? - нi.
   - А борсука?
   - Теж нi.
   - А я  бачила  кiлька  разiв,  нора  його  недалечке,  i  вiн  вечорами
висову?ться з не?. Вилiзе, посто?ть, послуха? що робиться довкола, а потiм
почина? полювати. Восени вiн приходить у нашу загороду ласувати кислицями.
   Ми побiгли подивитись на борсучу нору, а  потiм  Люба  повела  мене  до
кислички, де зараз жила бiла трясогузка.
   Нерозумна пташка звила зовсiм низько гнiздо i тепер сидiла в  ньому  на
я?чках. Кубельце ?? було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав
над ним. Почувши кроки, пташина повернула голiвку до нас, вча?лась, а в ??
крихiтному чорному оцi промайнув острах. Ми пiдiйшли до самого дерева, але
трясогузка не кинула свого кубельця.
   - Ходiмо, Михайлику, - тихенько сказала  Люба.  -  Хай  не  тривожиться
вона. Я тобi ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня...
   Я й не стямився, як вечiр осiв на лiси i почав укладати на нiч квiти, з
них то тут, то там звисали соннi метелики. Менi  не  хотiлося  так  швидко
прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i
собi, й сво?й подрузi.
   -  При?жджай,  Михайлику,  i  книжку  гарну   привозь,   -   попрохала,
прощаючись, дiвчина, в голосi ?? озвався смуток. - Коняка буде пастися,  а
ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрiй людинi.
   - Тобi не страшно самiй залишатися?
   - Трохи страшнувато, - обвела поглядом  лiси.  -  Але  ось-ось  надiйде
тiтка Василина або тато. А зараз я в курiнь заберуся,  щоб  нiхто,  навiть
борсук, не бачив мене, - повела  довгими  чорними  брiвками,  а  над  ними
жалiсно затремтiли двi сумнi оборочки зморщок.
   Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли  я  вискочив  на
коняку. Про?хавши трохи, я  оглянувся.  Люба  вже  стояла  бiля  куреня  i
проводжала мене очима. А в цей час  вiд  дороги  славно-славно  обiзвалася
пiсня, i дiвчинка радiсно метнулась ?й назустрiч.  З-за  дерев,  спiваючи,
з'явилася струнка жiноча постать, ось вона  простягла  руки,  i  в  них  з
розгону влетiла Люба...  А  далi  мене  вже  наздоганяли  два  голоси,  що
журились над долею соловейка, який не знайшов щастя нi в лiсi на орiсi, нi
в долинi на калинi...
   Дома всi похвалили мене за гарнi черешнi, бабуся  назвала  свого  внука
"нашим годувальником", а дiдусь сказав,  що  мiй  чуб  пахне  суницями,  а
завтра, мабуть, запахне рiчкою.
   - А чого рiчкою?
   - Бо взавтра я пiду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
   - Таки пристану! - радiсно вигукнув я.
   - От i гаразд. Тiльки збуджу тебе рано-рано, коли ще  чорти  навкулачки
не б'ються.
   - Дiду, а як це чорти б'ються навкулачки?
   - Так само, вважай, як i люди. Тiльки нечисть вiд стусана летить далi i
аж земля двигтить пiд нею, - навiть не посмiхаючись, поясню? дiд.
   - Ой, мовчи, старий  грiховоднику.  Чого  навча?  дитину  проти  свято?
недiлi? - докiрливо говорить бабуся,  яка  нiколи  чорта  не  назве  сво?м
iм'ям, а тiльки - Гнатом-безп'ятком або тим, хто в греблi сидить.
   - А що ж тут такого? Йому все треба знати.
   - Дiду, а чим будемо ловити рибу?
   - Саком. Я знаю одне мiсце в'юняче...
   - А щупаки там будуть?
   - I щупаки, i  карасi,  i  лини  будуть,  -  лагiдно  говорить  дiд,  i
хороше-хороше ста? менi на душi вiд його слiв, а до очей  наближа?ться  та
Ведмежа долина з  рiчечкою,  куди  я  ще  не  заходив  рибалити  зi  сво?м
продiрявленим  решетом.  Дiд  говорить,  що  там  колись   водилось   риби
тьма-тьмуща. Косарi, бувало, захочуть юшки на обiд, то, не довго  думаючи,
й пускають у дiло сорочки: зав'яжуть  рукава,  ковнiр  -  та  й  у  рiчку.
Наловлять отак рибки - i таганують собi на березi. А  в  ятерi  набивалось
того карася мало не до горловини,  та  все  такого,  наче  вiн  iз  золота
вийшов. А тепер навiть iз снастю треба цiлий день талапатись, щоб наловити
яко?сь дрiбноти.
   Ми виходимо з дiдом на подвiр'я,  огляда?мо  невеликий  сак,  на  якому
завбачливо висить торба, огляда?мо довжелезний бовт, яким  буде  орудувати
дiдусь. Коли б скорiше збiгла ця нiч!
   - День завтра буде як золото, - дивиться на зорi дiдусь i йде  зi  мною
до ворiт.
   - Звiдки ви зна?те?
   - Зорi вiщують, - i знову якась  та?мниця  вчува?ться  менi  в  дiдових
словах.
   Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молодi коноплi й соняшники,
за ними темно виткнулась церковця,  ще  далi,  бiля  самого  неба,  дирка?
деркач, а в небi виблиску? Вiз. Вiн зовсiм  був  би  схожий  на  звичайний
земний вiз, аби  хтось  начепив  на  нього  колеса,  хоча  б  змайстрованi
дiдусем. Притихши бiля ворiт i придивляючись до семи зiрок, я  несподiвано
кажу про це дiдусевi, а вiн у подивi  приклада?  руку  до  сивих  карлючок
вусiв i, зiбравши на лобi ряснi зморшки, почина? смiятися:
   - Оце  додумався!  Нiхто  не  почепить  отам  колiс,  бо  в  небi  нема
стельмахiв.
   Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що  стельмахи  ?  в  кожному  селi:  i  в
Кусекiвцях, i в Лiтинцi, i в Зiнов'?нцях, i у Вербцi, i  в  Березцi,  i  в
Майданах, i в  Руднях,  i  в  Гутах,  i  в  отих  Тесах,  що  стрiчають  i
випроводжають вас виводками дрiбноти, бо тут сiм'я не  вважа?ться  сiм'?ю,
коли в нiй нема? шестеро дiтей. А через те що тут у  родинах  водиться  не
тiльки по шестеро, а й по шiстнадцятеро дiтей, то в нас  ще  й  досi  Теси
називають Кита?м.
   - А чого, дiду, в небi нема? стельмахiв?
   - Бо там живуть однi святi.
   - То й що? - пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. - Хiба святi не
?здять один до одного в гостi?
   - Нi, не ?здять - вони пiшки ходять.
   - Пiшки? Це насправдi?
   - Насправдi.
   Менi шкода ста? святих, якi не знають тако? радостi, як ?здити в гостi.
Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а  дорога  петля?,  петля?  то
полями, то луками, то дiбровами, а  далi,  десь  понад  ставом,  i  сiльце
вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво прожива?, а  в  них  i  хлiб
смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi  ?хнi
так добре зорiють,  i  всi  тебе  рiднею  величають  i  навiть  пiдшукують
молоду...
   - Дiду, а святi багато ходять?
   - Багато.
   - А в них ноги не болять?
   - У святих нiчого не болить, ?м добре живеться.
   - А чого ?м добре живеться?
   - Бо вони мають у що взутися, у них ? хлiб i до хлiба.
   - А хто ?м поле оре?
   - Нiхто ?м не оре, - вони мають хлiб не з поля.
   - А-а-а, в них ? крамниця з булками!  -  враз  вшолопую  я,  пригадуючи
лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапа?ться за ворiтницю, присiда?  i
так почина? реготати, що на вишнi-лутовцi прокида?ться  пiвень  i  ранiше,
нiж звичайно, кличе ранок.
   На сiнешньому порозi з'явля?ться бабуся. Вона ще не зна? що й до  чого,
але теж почина? - смiятися, бо ж чогось смi?ться ?? чоловiк.
   Я нiколи не бачив дружнiших людей, як мо? дiди. В селянствi,  та  ще  в
нестатках,  усього  доводилось  менi  надивитись  i  начутись.  Але  жодна
крихiтка житейського бруду не виповзла з двору мо?х дiдiв, недобре слово з
?хнiх уст не торкнулося жодно? людини.
   З незвичайно? делiкатностi дiдуся дивувались  i  потроху  пiдсмiювалися
нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку,  як  жалував
вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з  роботи  чи  заробiткiв,  то  шкодував
будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло ?? вiкна i  отут,  припадаючи
росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв,  що
бiльше цього не буде, i знову робив по-сво?му.
   Народились мо? дiд та баба ще крiпаками, побралися уже вiльними i стали
жити на пiшаку *(* Пiший надiл пiсля  1861  року  селянину,  який  не  ма?
тягла.). А коли селянський поземельний банк почав  продавати  землю  князя
Кочубея по сто двадцять п'ять карбованцiв  готiвкою,  а  в  розстрочку  на
сорок дев'ять рокiв - по триста карбованцiв за десятину, мiй  дiд  скрiпив
купчу на три шнури* (* 1,1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки.
А що ж було робити, коли в хатi як не через рiк,  то  через  два  скрипiла
колиска i народжене життя мало йти в свiт не старцем, а сiвачем.
   I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж
поки не взялися ?х косити вiйни i  смерть.  Косила  вона,  не  жалуючи,  i
залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки дво? чоловiкiв...
   Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганя? нас  до  хати,  а
сама ще йде поглянути на свою втiху - садок. Кожне деревце  тут  посаджене
?? руками, й до кожного з них вона мала сво? тихе слово. Було  так  цiкаво
слухати, коли бабуся, наче з  рiднею,  розмовля?  з  деревами,  тому  я  й
ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбля?,  щоб  хтось  прислухався  до  ??
розмови з садком. Тому  вона  зараз  тiльки  пiдiйшла  до  кiлькох  дерев,
поторгала ?х руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату.
   Роздягнувшись, я падаю  на  тапчанчик  i  спочатку  чую  слова  бабусi,
зверненi до царицi преблаго?, усердно? заступницi скорбних, а далi,  крiзь
молитву, вловлюю скрип наших ворiт.
   "А може, це тато при?хав?" - схоплююсь  iз  тапчанчика  i  припадаю  до
вiкна. Нi, то на воротах пiд  зорями  вмостилися  парубок  iз  дiвчиною  i
нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять.
   Я припадаю до подушки, i  незабаром  пiд  слова  молитви  i  воркування
закоханих щось почина? злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота
пiдiйшла до не? i робить сво? дiлечко... Ось вона трохи розгорнула темiнь,
i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з  вечiрнього  куреня  вийшла
усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук.
   А далi в мiй сон залiтають лебедi, ?х стiльки, скiльки може бути лише у
снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять  сво?м  лебединим  шляхом  на
широку долину, де вже з саком сто?ть мiй дiдусь. Приклавши руку  до  очей,
вiн придивля?ться до неба й смi?ться:
   - Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в'юнiв наловив.
   I справдi,  на  прибережнiм  сухопуттi  звиваються  посiрiлi  в'юни  i,
поблискуючи, вигинаються носатi щупаки...
   Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь  почала  вибiлюватися  зоряна
iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн  вибивав  з  себе  пахощi
риби й  водяного  зiлля.  I  раптом  у  нашому  садку  почувся  шелест.  Я
озирнувся. Мiж деревами, що кутались у  туман,  сполохано  майнула  жiноча
постать i зникла за ворiтцями в городах.
   "Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду  та  й  пiшло  собi  до
iнших людей? - завмер я на мiсцi. - Але чого воно  було  таким  схожим  на
Мар'яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар'яна". Та яких  тiльки  див
не зробить лiто? Про це найбiльше зна? моя мама...



   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд  кра?  неба
iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо
бринiв золотий пiвсон передосiннього степу.  Здалеку,  наче  по  блакитнiй
водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за  ним,  бiля  самого
неба, вiтряки намотували на сво? крила бабине лiто i час...
   Я i досi завжди з хвилюванням  входжу  в  передосiнню  золотисту  втому
полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на  останнi,  сизi  вiд  негоди,
вiтряки, на цi добрi  душi  укра?нського  степу,  що  вiками  вписували  в
сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобсько? долi.
   Менi iнодi  зда?ться,  що  я  теж  схожий  на  вiтряка,  який  основою,
хрестовиною трима?ться чорно?, репано? землi, а крилами жада? неба...
   З курно?  дороги,  нарештi,  видибцьову?,  сповнена  гiдностi,  постать
Петра. Пообiдавши,  малий  бурмотiй  байдужувато  б'?  палюгою  по  цупких
стеблах "Петрового батога",  i  вони  закипають  сполоханим  синьоцвiттям.
Зараз на темному обличчi пастушка  тримаються  лише  пiвсонна  добрiсть  i
ситiсть. Розiмлiлим оком вiн перелiчу?  корiв,  що  пасуться  на  стернях,
зупиня? погляд на скопищi  i  задоволене,  але  з  прихованою  насмiшечкою
хмика?:
   - Ну, як, читальнику?
   - Погано, обiднику!
   - Ти ще гнiва?шся? - вдовиченко примирливо поклiпу? вiями, на яких осiв
пилок дороги.
   - Та нi, перегнiвався.
   - То чому ж погано? - пiдiйма? одне  плече  вгору,  далi  його  обличчя
розповза?ться в широкiй посмiшцi, при цьому вiн показу? все сво? пiдсинене
дрiбнозуб'я. - А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав?
   - Вгадав, - необачно зiтхнув,  бо  знаю,  що  це  викличе  тiльки  нову
насмiшку.
   - Читай не читай, грамотяко, все одно попом  не  станеш,  -  неквапливо
виважу? скотарчук насмиканi з чужих мудрувань слова, а далi задоволене б'?
долонею по дерев'янiй цурцi, на якiй тримаються штаненята: - От погобiдав,
так погобiдав, що й самому не думалось, не гадалось.
   Я глузливо чмихаю:
   - Чого тiльки не було на тому столi: i хлiба, i води, а цибулi яко?,  а
хрiну, i навiть само? редьки!..
   Петро зневажливо, як тiльки вiн умi?, рукою, очима  i  губами  вiдкида?
вищесказане i зверта?ться наче не до мене, а до когось стороннього :
   - Не дивуйтесь, бо що воно, бiдне, тямить у панському ?длi?
   - Що, що? Ти аж до панського ?дла допався?!
   - Атож! - зверхньо напiвоберта?ться до мене Петро i лiньки цiдить  :  -
Чу?ш, i борщ з товчениками, i качатину, i аж солодкi пундики ?в.
   - У снi?
   - Та нi, у самого попа!
   - Тороч та балакай! - Тепер я зневажливо махаю  рукою,  бо  добре  знаю
скареднiсть нашо? блiдавовидо? попадi, в очах яко?  зеленкувато  застоявся
мед, а на язицi трималася жовч; присадкувата i широка, мов дзвiн,  матушка
цiлоденне товчеться на сво?му попiвствi i все буботить що тепер настало не
життя, а один розор - усi  i  всякi  ру?нники  об'?дають  та  обносять  ??
статки. Правда,  коли  на  попiвському  подвiр'?  стоять  червонi  козаки,
матушка до ?хнього вiд'?зду ста? тихою, нiби зiтхання, i  навiть  наймичку
Мар'яну назива? не богопротивим плевелом, а - серце мо?...
   - I ти нiяк не вiриш, що я в попа обiдав? -  пастушок  удавано  байдуже
ляга? горiлиць на стерню, кладе в узголiв'я сплетенi руки i  ловить  очима
бiлi хмари, що з сво?х кра?чкiв обтрушують та й обтрушують на  поле  нитки
бабиного лiта.
   - А хто й повiрить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя  аж  на
покуття посадила тебе?
   - Дурний, та й годi! - задоволене пiдсмiю?ться Петро.  -  Матушки  саме
дома не було: вона аж у Лiтин по?хала храмувати. А наймичка  Мар'яна  чого
тiльки, чу?ш, не поставила на стiл i... -  вдовиченко  напiвпiдводиться  з
землi, а голос його стиха?, нiяковi?... - i чорнобривцем назвала  мене,  i
казала, що я, кхи... вигарнiв.
   - О!
   - От тобi й о! - Петро  збира?  в  оборку  потрiсканi  вуста,  напевне,
передуму?, чи варто було говорити оте, що про нього  сказала  дiвчина,  бо
вже й ми перехопили од старших поведенцiю зверхньо ставитись до  того,  що
говорять жiнки. - Дума?ш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрiбно менi!
   Нi, я не думаю, що вiн вихваля?ться. Слова Мар'яни вражають мене. Тепер
я зовсiм iншими очима оглядаю пастушка,  його  старий  зало?ний  картузик,
ганчiр'ясту одежинку i чи не вперше бачу, що вiн справдi славний: i  брови
в нього чорнi, сосонкою, i очi красивi.
   Як iнодi важливо бува?, щоб хтось видiлив у  людини  щось  гарне  та  й
iншим, менш видющим, пiдказав. Я  дивлюсь  через  поле  вдалину,  де  лише
купинами яворiв i тополь  окреслю?ться  село,  i  тепло  згадую  заповзяту
попiвську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами  вiхолу,
що все робить навбiжки, пританцьовуючи i  смiючись  або  спiваючи.  Навiть
коли матушка  сварить  ??,  наймичка  насочу?ться  смiхом,  продаючи  бiлi
пiдкiвки зубiв i аж три ямки: двi на щоках, а третю на пiдборiддi.
   - Нема на тебе, шибайголово в спiдницi,  нi  грому,  нi  блискавки,  нi
трясцi, нi трiсця, нi лихо? години, анi синього смутку.
   - То й добре, що нема! Хай i повiк не буде - не  зажурюсь!  -  дивиться
кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьову? на мiсцi i пiдсмiю?ться.
   Попадя озира?ться довкола, зiтха?:
   - Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная...  Запам'ятай,
маловiре, мо? слово: будуть тебе невдовзi тягнути куцохвостi у саме  пекло
i тiльки одним свiжим мотуззям, бо старе не витрима?.
   - Гi! Поки вони собi натiпають конопель та насучать мотуззя,  то  я  ще
наживуся.
   - От хай мене  уб'?  золотий  хрест,  -  била  себе  роздутою  рукою  в
пiдпаристi груди попадя, - коли не кинуть тебе хвостатi аж на  саме  днище
ге?ни огненно?.
   - I там, кажуть, матушко, ? люди!
   - Свят, свят, свят. I що ти, богопротивна, мелеш i вже  наперед  шука?ш
кумпанiю в пеклi? Зникни i щезни з мо?х очей, вiдлюдку!
   - Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? - смиренно
пита? Мар'яна, а з кiнчикiв ?? вiй аж капотить молодече житт?любство.
   - Революцiонерка! - нарештi волала матушка, сама лякалася цього  слова,
одразу ж руками стримувала серце, а  очi  пiдводила  до  неба:  -  Прости,
господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная, прости i остави...
   А наймичка, метляючи спiдницею i косами, вже проворно бiгла до обори чи
на город i скрiзь ронила на стежки i дорiжки безжурний смiх  чи  пiсню.  В
селi, хто знав Мар'яну, жалували ??, зичили добра i гарного  жениха,  який
мав би земельку i славно хлiборобив.
   "Так от хто менi зможе пособити - знайти в попа  якусь  книгу,  i  чого
ранiше не додумався до такого?" -  веселiю  я,  вже  не  дослухаючись,  як
розкошував пастушок за панотцiвським столом.
   - Ну, бiжи на обiд, бо перепадешся на смик,  -  нарештi  каже  Петро  i
вийма? з кишенi свою ?дину цяцьку - кресало з напильника i  кремiнь  аж  з
Карпатських гiр, де воював з австрiяками його дядько.
   Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитiвського ставочка, де  були
отакеннi коропи, аж поки ?х не повиглушували бомбами. Тут срiбно  жебонить
синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до не?, п'ю ?? спiв i прислухаюсь до
шелесту отави. Я дуже люблю, як спiва? вода,  -  весною  вона  з  ревiнням
нурту? по всiй долинцi i, аж запiнившись од лютi,  рве  греблi,  влiтку  -
ледь-ледь награ? у сопiлку, а взимку  тiльки  iнодi  спросоння  писне,  як
в'юн, i знову спить.
   А ви  чули,  де  i  як  вона  прокида?ться?  От  пiдiть  напровеснi  до
яружанських трьох ставкiв, де Куценький Михайло проживав,  i  ви  побачите
сонячно  розтрушений  на  снiгу  лiщиновий  цвiт,  а  пiд  снiгом  почу?те
зненацька якийсь схлип i голос жайворонка, i знову схлип,  i  знову  голос
жайворонка. Ото вже й  знайте  -  прокинулась  вода  i  дмуха?  в  торiшню
розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що наста? весна,  i
чогось схлипу? собi.
   Обминувши в долинцi пiзн? волотисте  просо,  я  вихоплююсь  на  шлях  i
одразу наздоганяю  драбинчастий  вiз  горшковоза  Терентiя.  Зсутулившись,
старий колива?ться на передку,  а  позад  нього  на  помiсницi  вмостились
чорнi, як шпаки, дрiбнята з глиняними кониками  в  руках.  Очi  в  коникiв
великi, гриви пишнi, у  вiнки  позаплiтались,  а  хвости  до  самих  копит
дiстають; глянеш на таку худобину - зрадi?ш i пожалку?ш, що не ма?ш  ??  в
себе. А дiд Терентiй щоразу над новою худобинкою мудру?, щоб звеселити нею
i людей, i сво?х онукiв, хоча сам уже й розлучився  з  радiстю:  гетьманцi
повiсили Терентi?вого сина. Тепер хоч i незахисно стало старому  гончаревi
на свiтi, проте вiн не розлуча?ться зi сво?ми  дрiбнятами,  навiть  ?де  з
ними в  далекi  села  ярмаркувати.  Ну,  а  дiтям  дорога  завжди  радiсна
дивовижа.
   На возi злегенька поторохкують червонобокi, в поливi миски,  на  днищах
яких спочивають соняшники, квiти i сонце; перехоплюють вiтрець зеленкуватi
i сизi, наче в них i досi не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились
макiтри i ринки, запишались  горшки-двiйнята,  що  в  них  аж  цiлий  обiд
понесуть добрим людям; дебелiють горловi горщики, в яких би вмiстився i я,
i  гончаревi  скощавленi  дрiбнята;  цвiтуть  бокастi  куманцi,  зачепленi
кумедними п'яноокими голiвками  баранцiв,  мовляв,  кумуватись,  чоловiче,
можна, та баранячо? голови не напивай.
   Окинувши оком усе це добро, я радiсно гукаю старому:
   - Дiду Терентiю, дайте коника!
   - А батога не хочеш? - оберта?ться до мене пропечений вогнем  i  сонцем
гончар.
   - А батога не хочу,  -  смiюсь  я,  посмiха?ться  у  пiваршиннi  вусища
гончар,  i  дружно  пiдсмiюються  гончаренята,  смiх  у  них  тоненький  i
сходиться водно, як двi ниточки. - Дасте, дiду?
   - Пiдрости трохи.
   - Еге, пiдрости! Це саме ви казали менi й торiк.
   - Справдi казав торiк? - хитру? старий. - Певно, доведеться дати,  коли
пособиш крутити круг.
   - Пособлю, ще й як!
   - Тодi приходь завтра.
   - А коника - сьогоднi?
   - Теж завтра.
   - I де ви будете стояти?
   - На Королевщинi. Може, пiдвезти? - запрошу? на вiз гудзукуватою рукою,
в яку пов'?далась глина.
   - Та нi, боюсь, щоб вашi миски не потовкти.
   - Хазяйська дитина.
   - А ви дума?те!
   Гончар знову посмiха?ться, а я, задоволений  розмовою,  попiд  вiковими
липами бiжу та й бiжу до села. М'яка тепла курява  кущами  вироста?  з-пiд
нiг,  а  над  головою  ледь-ледь  ворушиться  вже   прихоплене   холодними
свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до сво??  хати,  а
на перетин вулиць, за якими в завулку дрiма? в бузку  попiвський  будинок.
Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки,  а  найстарiший
лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно сто?ть на камiнних схiдцях  i  так
вигавкуе, наче по командi вибива? у барабан.
   З городу не бiжить - вихором вилiта? Мар'яна. Спiдниця з  червоно?  ба?
кружля? навколо ?? легких  босих  нiг,  у  косах  колива?ться  патлатенька
гвоздичка. Ось дiвчина  махнула  рукою,  i  на  подвiр'?  спочатку  стиха?
гарчання, а далi втихомирю?ться й барабан.
   - Оу Михайлик до нас прийшов! - з такою радiстю говорить Мар'яна,  нiби
я ?? найближчий родич.  I  очi  ??,  голубi,  з  сизим  туманцем,  лагiдно
осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку  i  картузик.  Потiм  вона
зирка? на будинок i тихо пита?: - Ти, може, Михайлику, ?сти хочеш?
   - Нi, не хочу, - я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни.
   - Не соромся, дурненький, - наближаються до мене чорнi вiночки  вiй,  а
пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть,  яку  повiк  не
забудеш.
   - Я не соромлюсь, Мар'яно...  Ти  не  подумай.  Я  вже  обiдав,  i  так
начасничився.. .
   -  Начасничився?-смi?ться  дiвчина.  -  Ой  горе   мо?:   знайшов   чим
похвалитись. Тепер я веселiю:
   - Таки ? чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.
   - Аби ще сало було до нього.
   - I сало в нас е борщ затовкти.
   - Чом не багачi, - жалiснi? Мар'янине обличчя.  -  Тебе  мати  до  мене
прислали?
   - НI... Я сам прийшов.
   - До кого?
   - До тебе, Мар'яно.
   -Справдi?  -  знову  щирою  радiстю  береться  дiвоче  обличчя.  -   От
молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i
перед святом провiда?? Рiдня  ж  моя  далеко-далеко  живе,  -посмурнiла  i
зiтхнула дiвчина, i куточки вуст ?? стали журнi. I чого тiльки веi кажуть,
що вона нiколи не печалиться?
   - Мар'яно, я щось маю до тебе, - не знаю, як i почати про сво?.
   - То кажи!
   - Ти це можеш знайти менi якусь книжку?
   - Комусь на куриво чи собi читати?
   - Собi.
   -  Ой,  не  можу  тобi,  Михайлику,  запомогти:  пiп  усi  книжки,   як
невiльникiв, замика?, - смутнi? дiвчина, i  смутнi?  в  ??  косах  червона
патлатенька гвоздичка.
   - Як невiльникiв? - повторюю я.
   - Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi...  От
горенько, та й годi! I чим тiльки пособити мо?му Михайлику?.. Правда ж, ти
мiй? - Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар'яни.
   Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу.
   - Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на  радiсть
попу чи попадi.
   Мар'яна, смiючись, хапа? мене за руку, i ми  вже  навзаводи  бiжимо  до
просторо? попiвсько? кухнi. Тут чисто, як на Великдень.
   В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi  пописку?  тiстом
забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у
мене одразу йде обертом голова, а всерединi  прокида?ться  голод.  Мар'яна
метнулась до мисника,  вихопила  з  яко?сь  блакитно?,  у  лiлеях,  посуди
пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину.
   - Потiм з'?сиш собi. Смачнi - сама пекла, сама й хвалю! I почекай  мене
одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала  вухом  до
дверей, що вели до поко?в, i одразу зникла в них.  Незабаром  повернулася,
та?мнича й радiсна, крутнулась на мiсцi,  -  цього  тiльки  й  треба  було
котятам - вони одразу ж повисли на ?? спiдницi.
   - Вас тiльки й бракувало менi! - Мар'яна обережно вигойднула  причеп  у
запiчок i тодi стала передi мною. - Михайлику - вкрала!
   - Що? - холону вiд радiсного здогаду.
   - Ось! - дiвчина напiвоберта?ться, дiста?  з  пазухи  книгу  в  крамних
палiтурках,  урочисто  пода?  менi,  а  очима  пантру?  на  дверi.  -  Хай
попошукають тепер ??!
   - Спасибi, Мар'янко, велике спасибi, - беру книгу, не знаючи, як  i  де
?? заховати.
   - Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький,  може,  хоч  ти  не
будеш таким темним,  як  ми.  А  вивчишся,  не  понехтуй  нами,  -  зiтха?
наймичка, маха?  рукою  перед  очима,  наче  вiдганя?  од  них  печаль,  i
переводить погляд на книгу. - I за скiльки ти можеш ?? вчитати?
   - Та за два днi й прочитаю.
   - За два днi? - диву?ться Мар'яна. -  А  я,  певне,  за  все  життя  не
вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi,  Михайлику,
хоч тронiчки, - Вона, прислухаючись, бере  сiнешнi  й  покойовi  дверi  на
клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах.
   - Що таке, Михайлику?  -  перелякалась  Мар'яна.  -  Ой,  це,  може,  з
неподобством? - Дiвчина, щось згадавши, шарi? i вишарпу? книгу з мо?х рук.
   - Ти чого, Мар'яно? - потискую в подивi плечима.
   - А чого ж ти таким став, коли заглянув у  не??  -  обережно  погортала
кiлька сторiнок.
   - Бо вона не по-нашому написана,  -  беру  книгу  i  дивлюсь  на  чуже,
незрозумiле письмо.
   - Не по-нашому? Оце удружила тобi! - похитала головою Мар'яна. - Хто  ж
його  з  мужицькою  грамотою  добере,  як  цi  книги  пишуться?   -   Вона
замислю?ться, а далi рiшучiе: - Ну, ти не смутнiй!  Догнав  не  догнав,  а
побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу.
   I от ми обо? сто?мо в просторому поко? перед великим (на ньому й  спати
можна) столом  поповича;  його  нещодавно  революцiя  витурила  з  якогось
ки?вського iнституту. Головешкуватий,  вислоносий  панич  уважно  вислухав
Мар'яну, пiдвiвся i довго примiря?ться  до  мене  темним  з  насмiшкуватою
вологiстю оком, зупиня? його на мо?х ногах, i  я  починаю  соромитись  ?х,
брудних,  порепаних  i  подряпаних  стернею,  починаю   соромитись   свого
незугарного полотняного одягу i торби, що пропiка? мою  спину  попiвськими
пундиками iз справжнiм цукром.
   - Так-так, хочеш дуже розумним стати? - нарештi, пита?ться попович.
   Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю:
   - Хочу щось почитати.
   - Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така  дрiбнота,  -  вцюкнув  мене
словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв  голос  на  Мар'яну:  -  Можеш,
дiвко, йти до сво?? роботи! Чи ти ?? всю переробила?
   - А хто ?? усю переробить?.. Прощавай, Михайлику,  -  пiдбадьорю?  мене
очима i високими здивованими бровами. - Панич неодмiнно дасть  тобi  гарну
книжку.
   Мар'яна, красиво погойдуючи станом, вивива?ться з кiмнати  i  вже  з-за
напiвпрочинених дверей перекривлю? поповича. Я мало не пирснув  од  смiху,
але в цей час рiвно входить в старому пiдряснику сивогривий батюшка. З-пiд
його пiдрясника видно штани, i це мене  дуже  диву?  -  чогось  досi  я  й
подумати не мiг, що попи ходять у штанях.
   - Ось, тату, нi сiло нi  пало,  ма?мо  собi  нового  читальника,  прошу
любити i жалувати, - каже батьковi син, i вони обо? починають смiятися.
   Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись,  що  прийшов  сюди.
Сором, затятiсть  i  гордiсть  змагаються  в  менi,  а  до  очей  зрадливо
пiдкочуються сльози. Я нiколи не був скиглi?м, терпляче зносив i батiг,  i
хлудину, i запотиличники, а це так заболiло i допекло.
   Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули  мене,  наче
малого грiшника, потiм панич розчинив широченну шафу, i  я  побачив  перед
собою цiле багатство в потемнiлому золотi,  срiблi,  ремiннi  й  звичайних
палiтурках. Аж не вiрилосй, що в однi?? людини може бути  стiльки  книжок;
бери з них розум i радiсть i не печи когось, що  й  одно?  книги  не  ма?.
Попович, щось мугикаючи,  довго  перебирав  ?х,  нарештi,  дiстав  одну  з
тонших, здмухнув  з  не?  пилюку,  показав  поповi.  Той  знизав  плечима,
здивувався, але нiчого не сказав.
   - Ось ма?ш дуже вчену книгу - набирайся розуму. Прочита?ш  -  принесеш!
Тiльки не зашмаруй ?? - перед читанням руки вимивай! -  ткнув  менi  книгу
попович.
   Якось вичавивши кiлька  слiв,  я  вибираюся  з  попiвських  поко?в.  На
камiнних схiдцях мо? ноги вiдразу оживають, а вiд серця  й  очей  вiдляга?
гiркота. Я пiдстрибую i м'ячем вилiтаю  iз  двору.  Навздогiн  луна?  смiх
поповича, запiзнiле валування гончакiв i старого пса...
   - Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовкiв гналось, чи  щось  димiлось
пiд ногами? - занепоко?но стрiча? мене, захеканого, на порозi мати.
   Я гордо пiдiймаю вгору книжку i кажу тiльки:
   - Бачили?
   - Доп'яв-таки десь? Напевне, через тво? походеньки нiде собаки не  мали
спочинку? - мати заспокою?ться,  поблажливо  з'?дну?  на  грудях  руки  i,
прислухаючись до сво?х думок, похиту? головою.
   Що  ?й  думалось  тодi,  мо?й  сiльськiй  босоногiй  Ярославнi,   перед
людянiстю, скромнiстю i мудрiстю яко? я й досi схиляю свою,  вже  посивiлу
голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б бiля не? не  стояла,  мов
благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на сво?му чолi, бiля свого серця
спокiй i тепло ?? позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його  й  було
так багато, що воно трималося  не  на  поверхнi,  а  в  глибоких  шпаринах
материнських рук...
   В першi роки пiсля революцi? страшнi нестатки  впакували  нас  у  стару
дiдiвську клуню.  Тут  ми  якось  обладнали  голодрабську  хижку  на  дво?
пiдслiпуватих вiконець.  Щоб  вони  здавались  кращими,  перед  ними  мати
посадила малину, а взимку в мiжвiконня клала кетяги  горобу.  Чого  в  цiй
хижцi було багато, то це диму i цвiркунiв.
   Оця бiсова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво
i кiлька рокiв без угаву  пиляла  на  сво?х  цвiркалках,  а  ночами  ордою
нишпорила по всiх усюдах. Вiд не? ми ховали хлiб на  горищi,  а  люди  нам
раяли пiти до одного ворожбита, що умiв виводити всяку нечисть.
   Нескоро батько отягнувся на стару корiвчину, яку поставив у  засторонку
бiля хижки. Прокидаючись уночi, я часто чув  за  стiною  глибоке  i  сумне
зiтхання, спочатку лякався, а потiм знову  спокiйно  засинав.  Та  недовго
побула у нас корiвчина.  Коли  я  закiнчив  сiльську  чотирирiчку,  батько
вирiшив вiддати мене в науку до глухого i скаженого шевця,  який  умiв  не
тiльки переводити ремiнь, але й знав, як переводити красу i здоров'я сво??
великооко? i покiрно?, як богоматiр, дружини. Швець був упевнений, що коли
чоловiк жiнку не б'?, у не? утроба гни?.
   Моя мати муром стала мiж мною  i  шевством.  Вона  благала,  сварилася,
плакала, ночами не спала i батьковi не давала спати, наполягаючи, щоб  вiн
оддав мене вчитися далi - у школу селянсько? молодi, що була  за  двадцять
верст од нашого села.
   - Коли б ти була трохи розумнiшою, то я б  тебе  недотямком  назвав,  а
тепер уже й не знаю як! -  гнiвався  батько.  -  3  яких  статкiв  я  його
вчитиму, коли таке убожество обсiло нас? Якби можна було руки вiддати  пiд
заставу, вiддав би до останнього пальця, а сам би  пiшов  по  ярмарках  за
жебрацьким хлiбом.
   - Ти ж сам бачиш, Панасе, як вiн аж тремтить  за  наукою.  Зроби  щось,
Панасе.
   У батька од безсилля i злостi повивались намороззю очi, а  в  жилах  на
скронях бiльшало кровi.
   - Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на
злиднi наступаю.
   - Тодi продай, Панасе, корову.
   - Корову!? Ти що?.. - У хижцi одразу стало тихо, бо  хто  не  зна?,  що
таке корова у бiднiй селянськiй сiм'?? Навiть мати примовкла...
   Згодом батько змирився, що йому й  далi  доведеться  вбожiти  -  продав
корiвчину, а я пiшов учитися...
   Та це було потiм. А поки що в мо?х руках попова книга. Щоб  не  схопити
"басурмена", я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником i вже тiльки
тодi, смакуючи, розгортаю палiтурки.
   - "Космографiя", -  читаю  вголос  незрозумiлий  заголовок,  перегортаю
сторiнку i на другiй, помiж нашими лiтерами, бачу багато чужих  i  якихось
незрозумiлих значкiв. Радостi як не бувало. Але я пригадую  слова,  що  це
дуже розумна книга, i, шкутильгаючи, затинаючись,  починаю  з  усiх  бокiв
пiдбиратися до ?? трудного розуму.
   Iдучи на поле, я вже з гiркотою  поклав  у  торбу  "Космографiю".  Мати
помiтила, що зi мною щось не те, i занепоко?лась:
   - Може, тобi в попа бiблiю дали? То зараз же занеси ?? назад...  -  Моя
мама десь чула, що найрозумнiшою i найтяжчою  книгою  в  свiтi  ?  бiблiя:
дочита?ш ?? i, гляди, повилiтають клепки з голови.
   - Не бiблiю, а космографiю.
   - Космографiю? - перепитала i заспоко?лась мати. - Ну, тодi читай.
   Добре ?й було сказати "читай", а от як менi вчитати ту космографiю?  До
вечора мо? чоло морщилось над цi?ю книгою, наче  дядькiвський  постiл,  та
щось второпати нiяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скiльки i  яких
? планет i яка вiдстань од  землi  до  мiсяця  i  сонця,  але  незрозумiлi
значки,  лiтери  i  такi   слова,   як   синуси,   тангенси,   астрономiя,
метеорологiя, космологiя та й  безлiч  iнших,  доводять  мене  до  гiркого
розпачу.
   Надi мною кружляли далекi планети, про iснування  яких  я  не  знав  до
сьогоднiшнього дня, а перед очима розпливались туманнi слова, що ховали од
мене великi та?мницi.
   Приголомшений велемудрою наукою, я пiдводжуся  з  охололо?  стернi.  На
полi так само гнеться над плугом орач, так само вiтряки намотують на крила
бабине лiто i час, але вже небо за ними не ма? нi кiнця нi краю, i скiльки
не йтимеш до нього, воно буде вiдходити од тебе... А де ж  та  дорога,  що
?дна? небо й землю та й бiжить собi помiж  зорями?  Про  не?  я  знав,  як
тiльки зiп'явся на ноги...
   - Ну то що? Так нiчого й не втямив? - шпигонув насмiшечкою Петро. - Це,
чу?ш, того, що наука не йде без дрюка. Ге! Я вперто хитнув головою:
   - Ще втямлю! То спочатку трудно.
   Але хто пособить менi розiбратись  у  книжцi?  Я  перебираю  в  пам'ятi
грамотi?в сво?? вулицi, та всi вони щонайбiльше знають  написати  листа  i
ждати отв?та, як соловей л?та. Мiг би допомогти пiп, але я не пiду  бiльше
до нього пекти ракiв, i досi сором, як згадаю.  До  дяка  теж  не  випада?
потикатися, бо нещодавно з  Петром  лазив  у  його  сад.  Недарма  кажуть:
бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi... О, а може, добитись  до
голови комнезаму дядька Себастiяна, який усю вiйну  пройшов,  не  раз  був
поранений, а потiм партизанив у Летичiвських лiсах? Вiн  же  всякi  папери
прийма? аж з само? Вiнницi! Окрiм,того, дядько Себастiян добре  зна?  мого
батька та й мене пiзна? на вулицi, навiть добридень каже.
   Увечерi, при?хавши додому, я  поставив  конягу  в  ста?нку,  перескочив
через ворота i, про всяк випадок, з вулицi, заговорив до матерi:
   - Чу?те, менi треба пiти в бiдком.
   - Куди, куди? - вiд подиву  мати  поверта?  до  мене  так  голову,  щоб
слухати одним вухом.
   - У бiдком! - кажу з гiднiстю, але трохи вiдступаю од ворiт.
   - Що, може, ма?ш виступати перед громадою? -раптом веселi? мати.
   Я це зрозумiв як дозвiл i  одразу  ж  здимiв  з  материних  очей.  Вона
говорить, що це робити я умiю, як нiхто. А Петрова мати те саме  каже  про
Петра.
   Отож городами, на яких ще на радiсть горобцям стояла матiрка, я подався
до  бiдкому,  де  вечорами  завжди  було  гамiрно  i  людно.  Тут  бiднота
зустрiчалася iз сво?ми надiями, тут вона слухала ленiнську правду i не раз
за не? брала до рук i росiйську трьохлiнiйку,  i  англiйськi,  французькi,
нiмецькi та австрiйськi рушницi.
   Очевидно, ще було рано. В примiщеннi комбiду порався лише  сторож  (вiн
курiв деркачем i люлькою-макiтрiвкою, в яку можна всипати жменю тютюну), а
край  товстоногого  дворянського  столу  не  то  висипався,  не  то  куняв
низькорослий колишнiй пiдписар, колишнiй  сiльський  староста  i  колишнiй
голова волвиконкому Гаврило Шевко. Все в нього було вже  колишнiм,  навiть
во?нкомiвськi штани i облинялий, напнутий пружиною,  картуз.  I  тiльки  з
пiвфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон  -  анiчутiнку  нiчим  не
журились. Не було ?х лише на приступцi носа - на не? хтось  накинув  сiтку
прожилок, якi мiняли колiр  залежно  вiд  того,  скiльки  i  чого  випивав
чоловiк.
   Почувши бiля порога шамотiння,  Шевко  ледь-ледь  розплющив  вузькуватi
навскiснi очi i одразу ж прикрив ?х зморшкуватими повiками, матерiалу яких
вистачило б на значно бiльшого чоловiка.
   Я й досi не можу  забути  химерного  обличчя  дядька  Шевка,  який,  як
говорили люди, донедавна вельми слабував на падучу до  влади.  Коли  Шевко
був тверезим i не сонним, з  його  очей  проглядали  i  настороженiсть,  i
обережнiсть, i лукавство,  а  з-помiж  них  прокльовувався  i  знову  десь
причаювався розум. Та  досить  було  чоловiковi  прикрити  очицi  капицями
повiк, як з безлiчi ?хнiх зморщок непереможно бризкала нiчим не  прихована
хитрiсть. Але ?й мало було мiсця на повiках, i вона струшувалась на нiздрi
носа, на уста, пiдборiддя i владно глузувала над усiм  i  всiма.  Напевне,
для кiно дядько Шевко був би неабиякою знахiдкою. Химерною була i  Шевкова
слава.
   Коли в ки?вському  цирку  об'явився  новий  правитель  Укра?ни  гетьман
Скоропадський, коли по церквах за ясновельможного задзвонили дзвони, а  на
майданах i зборнях по мужицьких шкурах засвистiли нiмецькi  й  австрiйськi
шомполи, у нашому селi нiхто  не  захотiв  стати  старостою.  Скоропадчики
цiлий день тримали на сходi людей, але вiд староства вiдмовились i  багатi
i бiднi - мало було честi вибивати чужинцям зерно, худобу й грошi. Нарештi
розлюченi гетьманцi сказали, що викличуть з повiту державну  варту,  а  та
зна?, для яко? частини мужицького тiла викручуються шомполи. I тодi  Шевко
статечно вийшов з притихлого гурту  i,  прикривши  очi  повiками,  запитав
хлiборобiв:
   - Чули, чим воно пахне?
   - Смалятиною, - понуро вiдповiли йому.
   - Коли так, обирайте мене старостою. Послужу як умiю.
   Сход одразу гукнув: "Хочемо Шевка!"
   I незабаром незавидна, в  свитинi  й  постолах,  постать  дядька  Щевка
з'явилася на рундуцi управи, де йому вручили печатку, подушечку  для  не?,
каламар, пляшку з чорнилом, папiр'я та iншi ознаки влади. Поклавши все  це
на столi, староста скинув набундюченого спереду картуза, махнув рукою -  i
сход притих з того дива, що до нього вперше заговорив  незвичний  господар
села. А в нього й голос виявився не  з  тих,  що  на  межилюддi  втiка?  в
халяви, i слова захитрились, що спроста не розчовпеш ?х.
   Люди добрi, кхи, спасибi вам, казав же ж той, за голоси  i  любов,  без
яко? теж не кожен обiйдеться. Правда, любов  бува?  всяка:  любив  i  вовк
кобилу, та залишив хвiст i гриву. Ну, та коли, казав же ж той, нова  влада
не дуже буде накладати, то я не буду обдирати, бо обдирати й дурбило вмi?.
Я думаю: свiтлий гетьман зна, що мужик тепер нiчого не ма?. То хай батюшка
зараз вiдправлять молебень за мужика i нового старосту,  а  пiсля  молебня
крамники менi виставлять чоботи, а нам дванадцять  вiдер  самогону,  рiвно
стiльки, скiльки в бога було апостолiв, i ми побачимо, чи ? в  цих  вiдрах
дно. Правильно я, люди добрi, розумiю владу i полiтику?
   -  Правильно!  -  закричав,  заколоворотився  сход,   якому   найбiльше
сподобалось, що Шевко ма? понятi? до мужика, i бучно  пiдняв  старосту  на
"ура".
   Але староство Шевка мало не такий  веселий  кiнець,  як  початок.  Коли
гетьманцi ви?хали з села, Шевко ще раз виявив розумiння часу i  влади.  Це
йому не забулося i пiсля смертi. Вiн одразу сказав людям, що не буде з них
вибивати нi зерна,  нi  худоби,  нi  податi.  Таке  здивувало  навiть  тих
одчайдухiв, якi на кожну владу дивились, як на напасть:
   - За це, чоловiче, тепер можуть записати твою душу на вiчнi поминки.
   Але Шевко не послухався перестороги:
   - Над шкурою дрижати - людиною не жити.
   - А як ти дума?ш викрутитися?
   -Почекаю, там буде видно. Широко, як менi  зда?ться,  розпухирилась  ця
влада, чи не лопне, мов булька. Ну, а поки  що  хай  менi  з  кожно?  хати
принесуть по десять фунтiв зерна на частування  рiзних-усяких  i  на  свiй
пропiй.
   Така програма припала всiм до душi. Незабаром хата Шевка була  засипана
пашнею, i вiн загуляв, не шкодуючи нi чужо? скаженiвки, нi свого здоров'я.
   Закiнчилось старостування Шевка тим, що з  державно?  варти  на?хали  в
нiмецьких залiзних черепахах гайдамаки, всипали  чоловiку  двадцять  п'ять
шомполiв у шкуру, забрали останню корову й свиню, щоб не було на  подвiр'?
нi писку, нi виску.
   Шевко терпляче витримав катування. Вiн знав, що над ним  висiла  бiльша
хмара. Пiсля розправи чоловiк сповз iз покривавленого ослона, сам надiв на
себе штани i цього ж вечора, лежачи на печi, пояснював дядькам:
   - Не дивуйтесь, люди добрi: коли влада не ма? сво?? голови, то  показу?
чуже гузно. На це нiколи багато розуму не вимагалось...
   Недовго протрималось на чужiй збро? оте сузiр'я дрiбних карликiв,  яке,
дорвавшись до влади, забуло, що  надворi  сто?ть  двадцятий  вiк.  Напхане
злобою, затавроване братовбивством i  торгом  землi  батькiв,  це  сузiр'я
дрiбних карликiв подалось на смiтники чужих богiв не свiтити, а гавкати  й
гарчати на землю батькiв, по якiй уже в яснiй задумi iшов новий ранок...
   Коли на Подiллi  почала  встановлюватися  Радянська  влада,  Шевко,  як
постраждалий, об'явився аж на полiтичному обрi? волостi. Спочатку вiн став
секретарем, а потiм i заступником голови ревкому. Через якийсь час бандити
жорстоко розправилися з головою, i на його мiсце якимсь  дивом  вигулькнув
Шевко.
   Отодi у чоловiка й прорiзалась падуча до влади. Одне головування вже не
могло вдовольнити його, i Шевко почав прибирати до сво?х рук iншi  посади.
Коли треба було вибрати во?нкома, вiн сам висунув свою  кандидатуру.  Тодi
ревком складався з трьох чоловiк. При голосуваннi  новий  секретар  пiдняв
руку за Шевка, а заступник - проти. Така ситуацiя не приголомшила  голову,
i вiн персонально проголосував за себе. Того ж вечора  Шевко  химерував  з
кравцями, як йому одягтися, щоб усiм було видно,  що  вiн  i  вiйськова  i
цивiльна влада. Тi пошили йому таке галiфе, що в ньому легко вмiщались два
ока горiлки i закуска. Згодом Шевковi здалося, що в нього ще  мало  влади.
Розвинувши письмову i усну дiяльнiсть, вiн охопив i третю  посаду  -  став
головою бiдкому i тодi запишався на всю волость, а загуляв на цiлий повiт.
I найбiльше в часи запою  чоловiк  переховувався  у  дебело?,  тарiлощоко?
бублейницi Стефи. Випивши зайвину, вiн завжди допитувався  у  вдовицi,  чи
вона калачниця, чи бублейниця.
   - Добереться до тебе сов?цька власть, тодi усе взна?ш, навiть, де  раки
зимують, - беззлобно вiдповiдала жiнка, снуючи мiж пiччю i дiжею.
   - А я тобi не Радянська влада? - ворушив на чолi веснянки Шевко.
   - О, вигадав яке! Чи ж на тебе, коловладний! Та в тебе  на  обличчi  не
влада, а всi гуляння та походеньки пропечатанi! - анiчутiнку  не  жалувала
голову сизоока бублейниця i так вимiшувала тiсто, що воно аж пищало  в  ??
руках.
   Через якийсь час Шевко розледащiв до краю, i писаревi часто  доводилось
iз матерiалами на пiдпис бiгати до хати бублейницi. Недбало поглянувши  на
папiр'я, Шевко незмiнно питався:
   - А нема тут помилок?
   - ?, тiльки маленькi-маленькi, - знав, що сказати, писар.
   - Гляди, щоб надалi й маленьких не було, -  повчально  казав  голова  й
викарлючував пiдпис...
   Незабаром Шевко аж загуркотiв з усiх трьох посад. Правда, знiмали  його
весело, пiд регiт людей i ново? влади, дай боже, щоб кожного з  нас,  коли
доведеться, не гiрше знiмали... З часом чоловiк примирився,  що  полiтична
дiяльнiсть заважка для його  занадто  житт?любного  характеру,  i  знайшов
задоволення в складаннi заяв чи прохань за чарку  бiсiвсько?  кровi.  Щодо
рiзних писань i питва, вiн i  надалi  залишався  неперевершеним  в  усьому
повiтi...
   Вiдчуваючи, що я не сходжу  з  порога,  дядько  Шевко  знову  розплющу?
повiки, i в його поглядi прокида?ться цiкавiсть:
   - Ти чий будеш?
   - Панасiв син.
   - Ага, Панасiв, - розмiркову? вголос. - Чи не з столярського кутка?
   - Вгадали.
   - Тодi здоров.
   - Здоровi були, дядьку.
   - Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба  написати?  -  i
очi в дядька стають такими, наче ?х помастили смальцем.
   - Нi.
   - А чого? - у Шевка одразу ж зменшу?ться цiкавiсть до мо?? персони.
   - Тут таке дiло, що менi краще б не говорити, а вам не слухати.  Дядько
Шевко одразу випросту?ться:
   - Послуха?м, послуха?м, що ти проглаголиш.
   - Хочу, щоб менi книжку пояснили.
   - Книжку? - чоловiк зневажливо знизу? утлими плечима i вже кисло пита?:
- Щось не розкумекав?
   - Еге.
   - Виходить, не вистачило тями?
   - Не вистачило, - покiрно погоджуюсь я.
   - Ану покажи цю книженцiю, то ми зараз i побачимо, чим напхана  i  чого
варта твоя голова. - Куцими пальцями, в якi врiзались  прокуренi,  круглi,
наче  мiднi  копiйки,  пазурi,  Шевко  розгорта?  книгу,   нишкне,   довго
вчиту?ться, здивовано ворушить бровами, в якi теж понабивались веснянки, а
потiм спокiйно, без жодного слова поверта? книгу i прикрива? очi повiками.
   Я зовсiм не сподiвався на таке i оторопiло дивлюся  на  чоловiка,  далi
кахикаю, але Шевко i вусом не веде.
   - Так що ви менi, дядьку, скажете? - нарештi наважуюсь запитати його.
   - Що? А ти ще не пiшов звiдси? - дивуються повiки, щоки i вуста Шевка.
   - Нi, ще не пiшов.
   - То можеш iти. А скажу я тобi одне, якщо  вже  так  хочеш:  цю  книжку
будеш читати, коли бiльше з'?сиш кашi. Тут усе дiло в кашi. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - То й будь здоров, -  вiн  знову  заплющу?  очi,  а  в  кутку  почина?
реготати сторож. Я спочатку  ошелешено  дивлюся  на  нього,  а  потiм  теж
смiюся, бо що ж менi залиша?ться робити? I  головне  -  я  помiчаю,  що  й
Шевковi повiки починають насочуватися смiхом,  але  очей  не  розплющують.
Пересмiявшись, я пiдходжу ближче до сторожа i з спiвчуттям питаю:
   - Чули кумедiю?
   - Вiд нього й не таке почу?ш, - добродушно смi?ться старий. - Нiхто  не
вгада?, якi джмелi гудуть у головi чоловiка.
   - Дiду, а дядько Себастiян скоро прийдуть?
   - Вiн сьогоднi, мабуть, не  прийде,  бо  цiлий  день  ганявся  в  лiсах
Кипорового яру за бандитами. I пораненого коня вiд них привiв.
   - Гарного?
   - Аж очi вбира?! Прямо, як в Георгiя Победоносця був! Везе ж чоловiку!
   -Везе! На нього ще нi разу доля не насварилася пальцем, - пiдсмiюючись,
фасоновито переступа? порiг довгий i гнучкий,  наче  навсторч  поставлений
вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикрива? йому маленьку  голову,  в
якiй не було де розгулятись добрим думкам. А очi в Юхрима такi, що в них i
смiх не може засклити пота?мно? злоби.
   - Мовчи, баламутний! - одразу накостричу?ться вид i чуприна старого.
   - Не бачу в цьому нi резону, нi полiтики, нi параграфу. Ми триста рокiв
фактично  мовчали,  нам  треба  виговоритись  за   триста   рокiв.   Резон
iсторичний? - так само зверхньо пiдсмiю?ться  Бабенко,  скида?  картуза  i
здмуху? з нього невидиму пилинку. - Я  вам,  дiду,  якимсь  параграфом  не
вгодив перед генеральним прибиранням комбiду?
   - Слизькоязиким патяканням.
   На пiдбiрчастих губах Бабенка розiрвалась i знов стулилась посмiшка.
   - Ай-ай-ай, якi ви несовмiстимi стали в комбiдi. Я знаю, що ви зi сво?ю
мiтлою, натурально, пiдвладнi Себастiяну, але це не резон, щоб не мати про
нього сво?? мислi i сображенiя розуму. I що я сказав? Фактичну  справочку:
доля не сварилась на нього пальцем.
   - Так, смертю, смертю сварилась!
   - Це для бiографi? при новiй владi iнтересно i навiть вигiдно.
   - Та чи тямиш ти, посмiтнику, що, аби позбирати всi кулi, якi  решетили
Себастiяна, можна було б галушок наварити?
   -  Галушок?  -  спочатку  диву?ться  Бабенко,  а  потiм  спокiйнiсiнько
любу?ться картузом. - Це ще не факт.
   - А що тодi факт? -  зовсiм  розлютився  старий  i  хмарою  посунув  на
незворушного в сво?му френчi i галiфе Бабенка. - Може, те, що ти  проколов
собi пальця, вiдкрутився вiд фронту ще й iнвалiднiсть вiдхопив та й  дуриш
сво?ми мартоплясiвськими соображенiями голови молодицям.
   Смiх зiскаку? з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, i вже  з
ненавистю впиваються в старого:
   - Глядiть, щоб i ваша вельми розумна голова не задурилась: мiтла i  для
не? знайдеться.
   -  За  мою  голову  не  журись  -  за  свою  богу  молись:  хитрiстю  i
дурисвiтством тепер не звiку?ш. Чого вибалушив очища? Не  чекав  на  такий
параграф?
   - А ви зна?те, що я сiлькор?  -  вихоплю?ться  в  Бабенка,  i  вiн  так
пiдiйма? руки, наче в них трима? газету. Але й це не страха? старого:
   - Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.
   - Це я не став людиною?
   - Ти. I який ти сiлькор? У тебе в руках не перо, а  лопата  копати  ями
для добрих людей...
   Юхрим хотiв чимсь упекти старого, але в цей час, пересмiюючись,  зайшли
обвiшанi збро?ю рослi веселоокi полiсовщики Артем  i  Сергiй.  В  широких,
пропахлих  лiсом  i  вiтрами  киреях  з  гостроверхими,  ременем  обшитими
вiдлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорiзьких лицарiв, перед
ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка i  сам  вiн  став  мiзерним  i
дрiбним.
   -  Що,  Юхриме,  перчить  свята  правда?  На  викрутасах,  видать,   не
протрима?шся все життя? Отож-бо й ?, - смiються полiсовщики,  а  на  ?хнiх
плечах похитуються аж сiм рушниць, а на ?хнiх поясах гойдаються рiзномастi
бомби i гранати.
   -Ого, скiльки натрусили добра! - оживають Шевковi очi. -  Де  розжились
на нього?
   - На хуторах! - Полiсовщики  недбало  скидають  на  пiдлогу  рушницi  i
починають немилосердно жбурляти в куток бомби i гранати.
   - Що ви робите!? - жаха?ться Бабенко, i в нього уста стають бiлими,  як
i ?хня окантовка. - Ще вибухне яка!
   - Ну й що, як вибухне? Все одно тво?х мудрувань i хитрувань не виб'?  з
тебе. - Сергiй, нiби м'яч, кида? в куток лимонку, а новоспечений  сiлькор,
скулившись, зайцем вискаку? з примiщення.
   За ним да? дьору Шевко, але бiля дверей  його  хапа?  могутня  Артемова
рука i поверта? на старе мiсце.
   - Пожди, чоловiче, спочатку запиши, скiльки принесли цього непотребу, а
потiм уже тiкай.
   Страх i благання зменшують i так невелику постать Шевка, а обличчя його
ста? таким, наче на нього дихнула смерть.
   - Та я ще, хлопцi, хочу якийсь день прожити.
   - Проживеш, проживеш, нiкуди не дiнешся, -  Сергiй  для  переконливостi
кладе на стiл аршинну бомбу i шельмувато зирка? на Шевка. А той, витираючи
рукою пiт з чола, скоцюрблю?ться в клубок,  вiдсову?ться  на  самий  рiжок
столу, похапцем щось пише i вiдда? папiрець Сергiю. Сергiй  догори  дригом
переверта? аркушик i зi знанням справи дивиться на нього. - Усе записав?
   - Усе, усе!
   - Тепер, може, посидиш  з  нами?  -  Сергiй  чоботом  поправля?  репану
гранату, що вiдкотилась iз кутка. - Про життя погомонимо.
   - Нема, нема коли, - Шевко аж колотиться, зиркаючи  на  гранату,  миттю
вимiта?ться, а навздогiн йому луна? розгонистий смiх.
   Я захоплено дивлюсь на полiсовщикiв, i менi  теж  хочеться  бути  таким
завзятим i так добряче i щиро смiятися, як i вони.
   Сторож  оберемком  виносить  зброю  в  холодну,   де   колись   тримали
арештантiв, а полiсовщики запалюють довжелезнi самокрутки i  пiдходять  до
вiкна.
   До землi вже прихилився зоряний вечiр, з городiв запахло чорнобривцями,
соняшниками,  прив'ялими  нагiдками.  Полiсовщики   дивляться   на   небо,
перекидаються скупими, багатозначними словами.
   - Було ж сьогоднi... - задумано згаду? Сергiй.
   - А було, - зiтха? Артем.
   - Бiля скитка могли б вкоротити голову...
   - А чого ж...
   - Кажуть, знову банда Гальчевського об'явилася.
   - Усе до нашого берега...
   - От iнтересно, чи живе хтось на небi?
   - Живе.
   - Хм... А ти звiдки зна?ш?
   - Коли б не жили, то хто б там свiтив?
   - Хiба то люди свiтять?
   - Вони. Звiдки без них взялись би вогники?
   - Чи й там, на небi, така тiснота, як у нас?
   - Видать, така. Сам подумай: чого на мiсяцi Ка?н взяв  Авеля  на  вила?
Все через тiсноту.
   Дивуючись з таких мiркувань, я тихо виходжу на  вулицю.  Вже,  може,  й
запiзно йти до дядька Себастiяна, але ? й iнша причина: побачити вiдбитого
в бандитiв коня. Я розумiю, що хитрую сам iз собою, та, повагавшись,  бiжу
до греблi, над якою тихо шумлять розсунутi в боки верби. За греблею дорога
бере праворуч понад ставом, а за ним i дядько  Себастiян  живе.  На  конях
про?хали полiсовщики, пiзнали мене, засмiялись, i знову така тиша довкола,
хоч мак сiй.
   Ось i хатка дядька Себастiяна, на нiй темнi?  кустрате  велике  гнiздо,
зверху в ньому живуть лелеки, пiд низом  -  горобцi.  На  подвiр'?  стоять
ув'язанi до плоту конi, а з розчинених дверей я чую голоси полiсовщикiв  i
дядька Себастiяна.
   - Та хiба це зброя, - презирливо каже Сергiй. От минулого року  було  ж
??, як гною. Тридцять пiдвiд витрусили з села.
   - Було таке, - смi?ться дядько Себастiян. - Бувало,  бешкетна  парубота
одного кутка посвариться з другим та й пуска? в хiд не тiльки рушницi, але
й кулемети.
   - Багато залiза наробили, а орати нiчим, - зiтхнув дядько Артем.
   Я обережно з сiней всовуюсь до хати i  притуляюсь  до  одвiрка.  Дядько
Сергiй першим помiча? мене i тиця? пальцем у мiй бiк:
   - От i гостя ма?мо! Тебе де не посiй, то вродишся.
   - А чого ж, - бурмочу собi, хоча  i  розумiю,  що  смiються  надi  мною
добродушно. - Добрий вечiр вам.
   - I тобi, парубче, добрий,  -  статечно  вiдповiда?  дядько  Себастiян,
трохи з подивом, але привiтно оглядаючи мене. - Сiдай.
   - Я i постою, бiльшим виросту, - трохи нiяковiю од тако? уваги до себе.
   - Сiдай, сiдай, лави не пересидиш, - голова комнезаму пiдводиться  з-за
столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатанi вiтряними лишаями,
а чуб такий.наче його з полум'я вихопили. - То як тво?  дiла,  парубче?  -
Вiн так гарно, без крихiтки насмiшки говорить "парубче", що менi зда?ться,
нiби я за сьогоднi пiдрiс i для себе i для людей.
   - Нiчого йдуть собi дiла, дядьку Себастiяне, -  з  гiднiстю  вiдповiдаю
йому, а полiсовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засмiятися.
   - Батько пише?
   - Пишуть i знову передавали вам поклон.
   - Спасибi, спасибi. Скоро при?де?
   - Напевне, скоро, коли буде тихо в свiтi.
   Полiсовщики одночасно гигикнули, дядько Себастiян примружився, i на них
поглянули лише його вi?. Але й од цього лiсовики втихомирились,  повернули
голови до маленького жовтозубого пiанiно, того самого, про яке зна? у селi
й мале й старе.
   Коли настала революцiя, селяни давали розщот панам - забирали в  них  i
землю i що на землi вони мали. А дядько Себастiян не розжився  в  економi?
нi коня, нi корiвчини, нi плуга, а привiз пiанiно i цим розвеселив не лише
сво? село, а й увесь повiт: хто тiльки не смiявся й не  глузував  з  цього
дива. Навiть рiдний батько не витримав тако? дивоглядi?  i  пришкутильгав,
щоб патерицею вчити сво? чадо.
   - Трясця тво?й матерi! - закричав старий iще з вулицi, побачивши сина.
   - А-а-а, це ви? - засмiявся Себастiян. - Добрий день, тату.
   - Ти ще й регочеш, вилупку? - пiдняв патерицю старий.
   - А що ж, плакати? - скинув картуза син.
   - Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручi вiд  макiтри.  Чи
ти нiмицi об'?вся, чи з великого розуму пришелепуватим став? Коли це i хто
це на всьому бiлому свiтi бачив у нашого мужика пiанiну?
   - То ще побачать, тату. ? час! Вам ворота вiдчинити?
   - Ой, не вiдчиняй, сучий сину, бо поб'ю на тобi усю патерицю! - попелом
тряслася на головi старого наморозь, гасячи останнiй вогонь чуприни.  -  I
чого вас тiльки вчать бiльшовики?
   - Та чогось учать.
   - Воно й видно по тобi. Хiба нам до музики? Мужицька  музика  -  цiп  i
коса!
   Себастiян уперто трiпонув сво?м густим, з полум'я вихопленим чубом:
   - Я, тату, з чотирнадцятого року i по нинiшнiй день стiльки  наслухався
пекельно? музики, що менi ця буде як лiки.
   - Лiки! - перекривив батько. - Тво? лiки тепер - сало чи  смалець.  Хоч
би зачуханого кабанчика з економi? приволiк. Еж нi,  не  вистачило  на  це
голови. Усе ж село смi?ться i з мене, i з тебе.
   - Та це добре, коли смi?ться, аби не голосило. Може,  послуха?те  трохи
музики? - кивнув головою на хату.
   Старий озирнувся навкруги i почав потроху втихомирюватися.
   -  I  що,  оглашенний,  таки  навчився  хоч   трохи   бринькати   якусь
бариню-судариню ?
   - Нащо нам такий непотрiб?
   - I щось таки гра?ш?
   - З горем пополам.
   - Хто ж тебе навчив?
   - Революцiя!
   - Революцiя?.. - задумався старий. - Що ж, вона може. Ну, йди, заграй.
   - А чого ж ви до хати не зайдете? Старий покосував на вулицю:
   - Щоб ракiв не пекти. Ти заграй, а я на призьбi  сяду  i  сваритись  на
тебе буду: хай насмiшники бачать, що я крепко проти тво?? дуростi йду.
   Старий, спираючись на патерицю,  сiв  на  призьбi.  А  з  хати  небавом
пробилися музика i спiв про тi василечки, що  сходять  на  горi,  про  той
барвiнок, що послався пiд горою. I угледiв старий крiзь  притуманенi  роки
сво? далекi-далекi? василечки, i той барвiнок, i молоду жiнку, яких тiльки
в молодостi бачив...
   Гай-гай, який голос у його сина, за нього можна навiть  без  пiанiно  в
театрах щось платити. А от чи довго вiн протягне без кабанця та корiвчини?
Аби ось так  на  вiйнах  i  в  революцiю  порешетили  не  його  дитину,  а
безчуственне залiзо, то крiзь нього можна було  б  шеретувати  зерно...  А
йому i досi василечки сходять, барвiнок  стелиться...  Дивовижними  стають
тепер люди: дивишся - вчорашнiй мужик, а сьогоднi вже  й  не  мужик...  Що
воно тiльки далi з цього буде? Кажуть, знов усi загряницi на  нас  вiйсько
збирають, i тодi знову покотяться по шляхах i дорогах голови синiв,  а  по
селах затужать похороннi дзвони i вдови...
   Полiсовщики прощаються з дядьком Себастiяном, i  вiн  аж  тепер  пита?,
чого я прийшов.
   - Та... коли можна, хочу подивитися на того коня, якого ви  у  бандитiв
вiдбили.
   - Вже прочув? - смi?ться чоловiк.
   - Прочув. Кажуть, такий кiнь тiльки в Георгiя Поб?доносця був.
   - Славний. Жаль одного: пiд убивцями ходив. Ну, тепер походить у плузi.
От видужа? - тебе прокатаю на ньому. Хочеш?
   - Ой, хочу, дядьку.
   Ми виходимо з хати i понад призьбою пряму?мо у  маленький  садочок,  де
темною купиною лежить поранений кiнь. Почувши людську  ходу,  вiн  тихо  i
болiсно заiржав. Шия в нього була  перев'язана  вишитим  рушником.  Дядько
Себастiян погладив коня, сказав йому кiлька слiв i витер сльози з очей.
   - Плаче, бiдний, од болю, - мовив iз спiвчуттям. -  Чу?ш,  Михайле,  це
такий розумний кiнь, що, зда?ться, от-от заговорить.
   I я вiрю кожному слову дядька Себастiяна. Коли б вiн сказав, що чув, як
говорить худоба, теж повiрив би.
   - Що ж, Михайле, час тобi додому. Там уже мати, мабуть, не  дочека?ться
тебе. Провести?
   - Не треба, я сам.
   - Не бо?шся?
   - Не боюся... Я ще буду просити, щоб ви  менi  хоч  трохи  розтолкували
одну книгу.
   - Зараз?
   - Коли можна, зараз.
   - Якщо це дiло дуже пильне, - посмiю?ться голова, то ходiмо до свiтла.
   В хатi вiн розгорта? книжку, спочатку диву?ться, потiм  зосереджу?ться,
насуплю?ться, насурмоню?ться, i на його щоках з'являються горбаки.
   - Ти де ?? взяв, таку розумну?
   - У попа, - розказую, як було дiло.
   - Ага! - зловтiшне говорить дядько, а його  обличчя  так  червонi?,  що
навiть  зникають  латки  лиша?в.  Вiн  перегорта?  кiлька  сторiнок,  знов
учиту?ться, нарештi, вста? з-за столу i, дивлячись менi у вiчi,  говорить:
-Михайле, це книга про небо! Та нам зараз головне - знати землю,  знати  i
дiлити ?? бiдним людям. А потiм уже  будемо  добиратися  до  неба.  Завтра
занеси книгу поповi i перекажи йому, що я просив давати тобi тi книги, якi
зараз можеш вчитати. Ще скажеш, що я загляну до нього,  i  завтра  ввечерi
знов приходь до мене. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - То й будь  здоров,  -  прощаючись,  подав  велику,  обплетену  жилами
руку...
   Скiльки рокiв минуло вiдтодi. Я вже, було, й забувати почав цю  химерну
iсторiю з космографi?ю, коли з невеликого розуму хотiли насмiятися з мало?
селянсько? дитини. Але все  це,  як  з  води,  пiднялося  того  дня,  коли
селянський син нашо? рiдно? землi вперше  в  iсторi?  людства  пiднявся  у
космос... Справдi, добре смi?ться той, хто смi?ться останнiм!



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   - Михайле, вставай! Чу?ш!
   - Дi-i-ду, iще тро-о-шечки...  -  нiяк  не  можу  розплющити  обважнiлi
повiки, а в цей час навколо мене трiска?ться i, наче крига,  розповза?ться
мiй добрий сон - з ранковими iмлистими полями, з набакиреними  полукiпками
по них, з долиною, ставочком i дуплавими вербами  над  ним.  Менi  все  це
хочеться з'?днати, та руки  мо?  вчеплюються  не  в  клаптi  полiв,  не  в
полукiпки, а в рядно, яке стягу? дiдусь. Голос у нього  м'який,  лагiдний,
наче дiдусь теж сто?ть у снi.
   - Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня.
   - А я й не хочу купувати коня, - намарно вiдгетькуюсь  од  дiда.  -  Не
хочу, та й годi.
   - То який же з тебе господар буде? - посмiю?ться дiдусь. - Що ми  вартi
без худоби? Вставай.
   - Дiду, хоч крапелинку...
   - Нiчого тобi ця крапелинка не пособить. Уже зовсiм розвиднiлось, та  й
снiданок пару? на столi. Чу?ш, як пахне? - витягу? мене зi сну.
   Я вдихаю повiтря, але не знаю, що це пахне: чи  поля,  що  снились,  чи
набитий сiном мiшок, на якому я сплю, чи прив'яле  зiлля  на  божницi,  чи
?жа. Нарештi, мружачись, я пiдводжуся з вузенького  ясенового  тапчанчика,
якого змайстрував для мене дiдусь.
   За вiкнами iще тремтить блакитнавий сон, пiд ним сизо росянi? спориш, а
на сходi  ширша?  небесна  прозелень,  яку  нiжно  визолочу?  i  шафранить
невидиме сонце. А в хатi по кутках ще старцями туляться тiнi.
   - Прочумався, нарештi? - спiвчутливо оберта?ться од печi  мати.  На  ??
обличчi мiняться гарячi полиски, а  на  рукавах  сорочки  оживають  вишитi
квiти. Хоч ми й бiднi, та ма?мо квiти i  в  городi,  i  на  коминi,  i  на
полотнi, яке зодяга? нас. - Що тобi снилось, дитино?
   - Забув, - насилу видобуваю з себе одне слово. Спросоння i язик, i губи
не розчиняються. То вдень - друге дiло: тодi  мати  каже,  що  менi  треба
дратвою зашити варги, наче нема на що iнше тратити дратву.
   - Вмивайся, вмивайся, хлопче, - квапить мене дiд. - Час вести коняку.
   Вода i рушник стирають з мене останнi клаптi сну, i тепер я чую, як  на
всю хату прокислим хмелем пахне тiсто, свiжозварена розсипчаста картопля i
пiдпалок * (* Перепiчка.). Дiдусь зна?, що я дуже люблю гарячий  пiдпалок,
вiн бере його прямо з чорно? пательнi, ломить  на  чотири  шматки  i  одну
четвертину, що аж димить, пода? менi:
   - Бери, часнич, ?ж та рости великим!
   Еге, коли б це збулися дiдовi слова,  то,  може,  не  крутили  б  тобою
по-всякому. Щось тiльки скажеш чи зробиш не так, зараз i соромлять: "Такий
великий, а що витворя?. Чи ти сорому i клепки  заодно  позбувся?"  А  щось
попросиш собi, то вже  зовсiм  iншо?  спiвають:  "Ти  ще  малий.  От  коли
пiдбiльша?ш..."
   Але люди чогось не так швидко ростуть, як би  ?м  хотiлося.  То  тiльки
гриби пiсля дощу за нiч  повискакують  з  землi  та  й  один  перед  одним
похваляються  шапками.  Згадавши  це,  я  трохи  розпогоджуюсь  i  починаю
посмiхатись. Дiдусь це помiча? i добряче мружиться менi:
   - Бачиш, якi смачнi у нас пiдпалки, а ти нiяк вставати не хотiв.
   - Дiду, може, повести коняку в га??
   - Можна й у га?, там зараз така любота! -  охоче  погоджу?ться  дiдусь,
душа якого змалку зрiднилася з лiсом. - Тiльки далеко не за?жджай.
   - I торбу менi дайте трохи бiльшу: може, якраз на опеньки нападу.
   - От i добре, - згоджу?ться мати. - Все якийсь приварок у хатi буде.  -
Вона пiдiйма? важку ляду скринi i пода?  менi  торбу,  пошиту  з  широкого
рукава сорочки, на нiй i досi червонiють квiти ?? дiвування.
   Надворi вже пофорку? i нетерпляче б'? копитом наша  лукавоока  хитрюга.
Побачивши мене, вона привiтно мотнула головою: сiдай, мовляв, скорiше,  бо
менi теж пора снiдати. Зна?мо  твою  вдачу:  коли  голодна  -  покiрна,  а
напасешся - не пiдступись, тодi навiть на сво?  оксамитнi  губи  назбиру?ш
злiсть.
   Сива, шкiрячи зеленкуватi зуби, пiдходить  до  порога  i  почина?  ши?ю
тертися об мо? плече. Iч, як пiддобрю?ться зранку.  Я  вичитую,  яка  вона
паршива, неслухняна й пiдступна. А ?й хоча б що: знову зачiпа? мо? плече i
квапить на ту пашу, в якiй заплутались роси i клаптi туману.
   От i сонце викотилося з-за  чумацького  шляху  й  повисло  мiж  крилами
вiтряка. Дiдусь широко вiдчиня? ворота, а я, випростуючи плечi, на якi вже
всiвся холодок, ви?жджаю з подвiр'я. I враз радiсно-радiсно ста?  менi  на
душi; згадалася вчорашня розмова з дядьком  Себастiяном,  згадав,  що  маю
сьогоднi говорити з попом, узяти в нього книжку, - i од  усього  цього  не
втримався, щоб не засмiятись.
   - Ти чого, шибенику, регочеш?  -  несподiвано  обiзвався  збоку  дядько
Микола; за плечима у нього погойдуються грабки, за поясом - кушка, з  яко?
виглядають брус i мантачка.
   - Хiба, дядьку, не можна? - смiючись, зупиняю перед ним коняку.
   - В пiсний день не можна.
   -А я вже сьогоднi скоромину ?в.
   - Осквернив себе м'ясо?дженням?  -  погрiзнiшали  в  дядька  обличчя  й
серпистi вуса.
   - Осквернив, - смиренно кажу,  одразу  догадавшись,  що  дядько  Микола
тiльки вда? з себе сердитого.
   - Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать мако?ди, -  покрутив  пальцем
навколо сво?? щоки дядько Микола. - I що ж ти наминав iз скоромини?
   Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:
   - Та оце ласували  вепрятиною  з  пiдпалком,  натертим  часником.  Мама
сьогоднi саме хлiб печуть...
   Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зирка?  на  мене  i
перепиту?:
   - Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?
   - О, таке й скажете, - я зовнi ображаюсь, а  всерединi  смiюсь,  як  це
часто робить дядько Микола, - в нього ж цю науку проходив.
   - I яка на смак вона? - обережно допиту?ться чоловiк.
   - Та яка: сало як сало, тiльки трохи  дубувате  i  жолудями  пахне.  Це
перекону? дядька Миколу:
   - I де ж ви ?? доп'яли? - дивуються його очi, нiс, уста  i  зморшки  на
чолi.
   - Де - я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся
берега: - До нашо? свинки унадився веприк. Тiльки звечорi?, а  вiн  уже  -
хвiст бубликом - i чеше з лiсу на наше подвiр'я: добрий вечiр вам...
   - Ах ти шибайголова! - розреготався дядько Микола. -  А  я,  старий,  i
вуха розвiсив-мало не повiрив баламутству. В кого ти тiльки вдався?
   - В кого? Це ви поспитайте в мо?? матерi, - смiюся i я.  -  Вона  часом
каже, що не тiльки в дiдька i оглашенного, а навiть у вас.
   Це ще бiльше розвеселило дядька Миколу. Вiн  полiз  рукою  спочатку  до
очей, потiм до вусiв, похитав головою i пiдбадьорив мене:
   - Отак i живи, хлопче, з радiстю! I навiть, коли прибрешеш  для  смiху,
не бiда. А кислi?м усякий може бути. То й будь здоров! - i вiн,  завзятий,
веселогубий, рiвно iде з косою по  землi,  щоб  до  останнього  свого  дня
розкидати по нiй сонячну щедроту душi.
   Менi пiсля розмови з  дядьком  Миколою  усе  повеселiшало  навкруги:  i
перехрестя вулиць з iще не розтоптаною росою, i розчиненi хати, i жiнки  в
очiпках, що вибiгали з вiдрами по воду, i дiвчата в хустинах, якi гнали до
череди худобу, i рибалки, що йшли стежиною - один  з  саком,  а  другий  з
довжелезним бовтом, - i дзвiн коси, яку  хтось  клепав  у  саду,  i  голос
мiстка пiд копитами коня, i он клапоть туману,  що  зачепився  за  городнi
ворота i не зна? куди податися: чи  принишкнути  до  землi,  чи  пiднятися
вгору.
   Я про?жджаю село,  старий  зруб,  що  став  сiножаттю,  Богачiв  хутiр,
круглик - синю латочку лiсу в полях - i  опиняюся  в  дiбровi,  що  зверху
кута?ться небом, а знизу туманцем. А як гарно тут блакитнi? помiж кленами!
А самi клени зараз такими наполоханими стали, - от-от кинуться навтiки або
ще, гляди, й полетять за перелiтними птахами, бiля  ?хнiх  нiг  схлипу?  i
схлипу? джерельце, а якась пташина розважа? його; вона перескаку? з листка
на листок, виспiву? собi i нiчутiнку не  турбу?ться,  що  десь  за  лiсами
синi? холод. Вiн уже погнав на пiвдень щурикiв, журавлiв i лебедiв, а гуси
й качки тiльки починають перелiт. Та найбiльше менi шкода лебедiв  i  того
сумного дзвону, що натрусили вони менi в душу. I шкода, що осiнь моя мина?
в полях, у дiбровах, а не в школi. ?дина лишилась надiя на  батька  -  от,
може, вiн скоро повернеться i вийме з мiшка менi чобiтки...
   Думки на сво?х крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрiчi  з
ним, а тим часом лукава коняга вже пощипу?  траву  i  намiря?ться  скинути
мене.
   Я зiскакую на землю, путаю Обмiнну й розмiрковую,  куди  ж  гайнути  по
гриби: в березину чи в загороду Костюкiв, де весною бувають сморжi, влiтку
- суницi, а восени - опеньки. Та опеньки в нас це не  гриби,  а  пiвгриби,
?х, коли вони ?, i п'ятилiтнiй малюк назбира?.
   Iнша справа знайти боровика! Вiн так умi?  прита?тися,  що  не  кожний,
навiть зiркоокий, побачить його. Для мене зустрiч  з  боровиком  чи  бiльш
безпечним красноголовцем,  який  дуже  полюбля?  хвалитися  сво?ю  шапкою,
завжди бува? несподiваною i радiсною. I я не можу, як iншi, одразу  хапати
гриба; менi треба придивитися, присiсти, погомонiти з  ним,  а  потiм  уже
орудувати кiскою.
   Я пускаю низом пiсню, а менi за дорогою грубше обзива?ться  луна  -  ?й
теж хочеться спiвати.

   Ой диби, диби, диби -
   Пiшов дiд по гриби,
   Баба по опеньки.
   Дiд сво? посушив,
   Бабинi - сиренькi.

   А чого б ?й теж було не посушити? Все б мала собi що  кидати  взимку  в
борщ. Та й квашенi опеньки смачнi, коли ?х полляти олi?ю. А вiд пирогiв  з
опеньками хто вiдмовиться! I хоч я  лише  з  пiсеньки  знаю  цю  бабу,  що
полiнувалась сушити опеньки, але гуджу ??, несхвально похитую  головою,  а
далi подаю голос на другi гони. I знову до мене обзива?ться луна. Збиваючи
росу, я iду до не?, а очима так i пантрую на  всi  боки.  Он  бiля  пенька
розпухирилась маремуха, червона шапка ?? блищить, нiби смальцем  помащена,
а в не? вп'ялися бiлi крапинки: трохи далi синiють крихкi сиро?жки. Але  я
?х не беру, бо, поки до?деш додому, вони перетруться на смiття.

   Ой гайку,гайку,
   Дай менi бабку.

   I, гай, не  довго  думаючи,  да?  менi  бабку.  Вона  примостилася  пiд
розтрiсканим кореневищем берези,  нiжка  на  нiй  темна,  лусковита,  верх
сiренький, а низ оксамитно-бiлий ще й просвiчу?ться рожево. Але  це  мiсце
не грибне. Пiдем далi, де небо аж лл?ться в лiси i струшу? з них листя.
   I от уже  низом  стало  срiбно-срiбно,  вище  -  золотаво,  а  вгорi  -
блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи ? вiтер, чи
нема його, а вона, позеленiвши, тремтить i тремтить, наче холод i  переляк
увiйшли в кожний ?? листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке мiсце, де  не
тiльки земля, але й дерево пахне грибами. Я присiдаю навпочiпки i тихенько
придивляюсь, що  робиться  довкола.  Тут  галасувати  не  можна,  бо  гриб
зляка?ться людського голосу i пiде в землю. Раптом  мо?  серце  тенькнуло,
опустилось трохи вниз i радiсно завмерло:  невдалiк  од  отруйного  стебла
"воронячого ока" красовито стоять два близнюки-червоноголовцi.  Вони  такi
молоденькi, що ?хнi зрошенi туманом картузики не  встигли  вiдлiпитись  од
мiцних товстеньких нiжок.
   - Добрий день, хлопцi-красноголовцi! - кажу я до них, а вони мовчать.
   Еге, а що тiльки робиться за ними! На зарослiй зозулиним льоном купинцi
сто?ть отакенне красноголовище! Шапка на ньому перебакирилась,  завбiльшки
вона буде не менше полумиска, а нiжка завтовшки з  мою  руку.  Спочатку  я
його називаю старостою, а далi отаманом  над  красноголовцями.  Такого  ще
нiколи не бачив! Я пiдбiгаю до нього, примiряюся з  усiх  бокiв,  милуюся,
далi бережно зрiзаю i кладу на бриль, бо в бриль його  шапка  не  влазить.
Буде тепер чим похвалитися дома! А он тiль-тiль  проклюнувся  грибочок,  у
нього ще й нiжки нема, а шапочка навiть не  встигла  почервонiти.  Ну,  це
маля хай ще росте i розуму, й тiла набира?ться.  За  ним  можна  прийти  й
завтра.
   Ох, i вдався ж ранок сьогоднi! Я назбирав повнiсiньку торбу ще й  бриль
красноголовцiв. Навiть сива, зда?ться, дивувалась  таким  збором.  В  село
?хав,  наче  переможець.  I  хто  тiльки  не  бачив   мо?   красноголовцi,
пiдхвалював мене i питався, де набрав ?х. Я посмiхався собi в  душi,  а  з
мiсцем грибним не та?вся. Зустрiв мене i Юхрим Бабенко, який любив не  так
працювати, як просторiкувати i добре попо?сти.
   - Оце сам аж стiльки назбирав красноголовцiв?  -  недовiрливо  округлив
сво? хитрi очi.
   - А за що б я найняв помiчникiв? - запитав i  я,  гордо  тримаючись  на
сво?й коняцi.
   - Ти ба, як пофортунило, - Юхрим  притримав  коняку  i  полiз  до  мого
бриля, потiм одним оком пильно заглянув у торбу,  щоб  пересвiдчитися,  чи
нема в грибах червлятини.
   "Еге, попошукай, попошукай", -  зверхньо  поглянув  на  парубка.  Я  не
забув, як вiн пожалiв дати менi хоч на один день "Пригоди Тома Сой?ра".
   - Славнi гриби,  нiчого  не  скажеш,  -  з  заздрiстю  промовив  старий
парубок.
   - То й не кажiть, - загордився я так, що й Юхрим помiтив.
   - Чогось пишним ти сьогоднi став.
   - А чого ж, - поважно вiдповiв я.
   - Ще рано тобi комизитись, - Юхрим  оглянувся  на  всi  боки  i  стишив
голос: - Може, тепер будемо сватами?
   - Це ж як? - не зрозумiв я.
   - Товар за товар: ти да?ш менi красноголовцi, а я тобi - книжку.
   - О? - здивувався i не повiрив я в Юхримову щедрiсть: хто не зна?  його
дурисвiтство?
   - Правду кажу. За цi гриби, коли хочеш, дам тобi почитати  аж  "Пригоди
Тома Сой?ра".
   Еге, он яку щедрiсть ма? гороб'яче опудало.
   - Тiльки прочитати?
   - А ти ж думав як? - здивувався Юхрим. - Що  я,  гада?ш,  сам  не  можу
назбирати грибiв?
   - Тодi й збирайте самi! - вiдрiзав, бо в головi  в  мене  майнула  iнша
думка.
   - Почекай, ще прийде коза до воза. В усьому селi "Тома Сой?ра" нема,  -
обiзвався Юхрим, коли я од'?хав од нього.
   Менi  хотiлося  показати  йому  язика,  але  iнколи  я  теж  можу  бути
статечним. Це я зараз i зробив - обернувся до  Юхрима,  докiрливо  похитав
головою: мовляв, хоч i високий ти до неба, та дурний, як не треба.
   Повернув праворуч i покрученими  вуличками  та  завулками  добрався  до
подвiр'я дядька Себастiяна. Скочивши з коня, я пiдiйшов до порога i  перед
ним довго морщив чоло, думаючи, що ж менi таке  сказати  головi,  а  потiм
зайшов у хату. Одначе тут нiкого не було. То це й краще зараз для мене!  Я
пiдiйшов до пiанiно, пiдняв чорне вiко, але вдарити по тих  жовтих  зубах,
що тримають у собi чи пiд собою музику, не наважився. А напевне ж, ?  такi
щасливцi у свiтi, що й змалку можуть грати  на  .такому  дивi?  Зiтхнувши,
бережно зачинив вiко, висипав на лаву гриби з бриля, надсипав ще  трохи  з
торби, i так менi чогось добре стало на душi, що й не кажiть...
   Пiсля обiду, коли мама й бабуня пiшли на город, а дiд у катрагу, я взяв
космографiю i тихенько вислизнув з двору. Попiвськi гончаки i  старий  пес
зустрiли мене точнiсiнько, як i вчора. Але сьогоднi  до  ворiт  вийшла  не
Мар'яна, а фурман Антон, якого прозивали Недола-маним. Вiд любовi до  ?зди
на конях-неуках у нього були поламанi ребра, руки, ноги й нiс. Не знаю, що
в нього залишилось недоламаним, що так прозвали його? Але й  зараз  дядько
Антон, кульгаючи та бокуючи, мiг вискочити на  будь-якого  жереба,  клiщем
вп'ястись у нього та й переганяти худоб'ячу злiсть на пiну.
   - Ну, i що ти скажеш? - замiсть вiтання пита?ться з-за  хвiртки  дядько
Антон.
   - А що саме вам треба? - не лiзу я  за  словом  нi  до  кишенi,  нi  до
потилицi.
   - Еге, чого менi тiльки не треба, а головне - мати свою пару коней.
   - От чого-чого, а цього я поки що вам не можу дати.
   Моя вiдповiдь подоба?ться Антоновi, бо вiн широко посмiха?ться i згаду?
"Iнтернацiонал":
   - Да, нiхто не дасть нам iзбавл?нья... Ти до попа?
   - Еге.
   - I яке в тебе до нього дiло?
   - Хочу книжку йому вiддати.
   - Тодi ходи за мною.
   Я iду за дядьком Антоном, але з мо?ми ногами щось почина? дiятися  :  з
кожним  кроком  вони  все  бiльше  дерев'янiють,   а   в   душу   заповза?
несмiливiсть, i все згаду?ться вчорашн?. Отi проклятi раки,  якi  я  вчора
пiк у попiвськiй свiтлицi, i зараз починають ворушитися клешнями  на  мо?х
щоках. Коли б це було де брати книги, то хто б мене побачив отут?
   Дядько Антон, шанобливо пригинаючись, стука?  у  дверi  свiтлицi,  далi
шарпа? ?х до себе, i менi вiд цигаркового диму ста? сизо в очах. За столом
насупились над шахами пiп i його син, а тютюновий чад заволiка? не  тiльки
?х, а й золотошату богоматiр з дитям, що висить пiд самою стелею. Не чуючи
свого голосу, я здоровкаюся, пiп, не обертаючись, кива?  менi  патлами,  а
панич весело вигуку?:
   - От i вчений муж зволили до нас прийти! Я вислухую насмiшку  i  мовчу,
але паничевi не терпиться поговорити зi мною, i вiн, косуючи  одним  оком,
запиту?:
   - Ти, може, i в шахи вмi?ш грати?
   - А чого ж - умiю.
   - Що-що!? - аж долоню наставля? до вуха панич. Чи йому воно в  цей  час
оглухло? - Жарту?ш чи смi?шся, хлопче?
   - Нi, не жартую i не смiюся.
   Тепер i пiп обернувся до мене, в його очах сивiла iмла рокiв.
   - Ти насправдi вмi?ш грати в шахи?
   - А чого ж, - уже смiливiше кажу те саме. - Дуже хороша ця гра.
   - I вiн уже розбира?ться, що хороше! - попович хмикнув, а  далi  здавив
повiки i ткнув пальцем в чорну фiгурку, що вершилась бiлим  гострячком:  -
Що це буде?
   - Нiби ви не зна?те? - мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб
таке питати.
   - Ми-то зна?мо, - ?хидно цiдить попович i настирливо тиця? в безневинну
фiгуру. - То що це?
   - Король!
   - А це?
   - Хверзь.
   - Не хверзь, а ферзь! - строго поправив мене панич.
   - Хай буде по-вашому, - погоджуюсь я.
   - А як ходить кiнь?
   - По буквi "г".
   - Це прямо неймовiрно! - чогось непоко?ться попович, i на його  обличчi
прокида?ться цiкавiсть до мене. - Хто ж тебе вчив грати?
   - Червонi козаки. Це тодi,  коли  вони  стояли  на  нашiй  вулицi.  Моя
вiдповiдь не дуже сподобалась поповi i його сину. Вони перезирнулись помiж
собою, i попович вiд шахiв перейшов до книги.
   - Прочитав? - зиркнув на космографiю, в його темних  з  вологiстю  очах
знову заграла насмiшка.
   - Та нi.
   - Лiнувався? Чи, може, не сподобалась книга?
   - Теж не вгадали. Дядько  Себастiян  передав,  щоб  ви,  коли  схочете,
давали менi такi книги, якi я зможу вчитати.
   Мо?  слова  враз   ошелешили   батька   i   сина.   Вони   багатозначно
перезирнулись, схрестили  погляди  на  менi  й  одночасно  потягнулись  до
цигарок.
   - Так,  так,  виходить,  ти  до  дядька  Себастiяна  ходив?  -  почина?
допитуватися попович. - До начальства, значить...
   - Вiн для мене не начальство, а просто дядько С?бастiян.
   - I що ж ти йому казав? - заворушились пiдозра i брезклiсть у  куточках
попових уст. - Може, скаржився?
   Тут мене почина? розбирати злiсть: iч, що ?м  в  голову  прийшло!  I  з
гiднiстю вiдповiдаю:
   - Я нiколи нi на кого не скаржився. Навiть коли дурно-пусто мене  били,
- бо я ж хлопець!
   - Он як?! - здивувався пiп, i  в  його  iмлистих  очах  з'явилось  щось
подiбне до посмiшки.
   - I все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?
   - Я тiльки хотiв попросити, щоб вiн допомiг менi розiбратись  у  книзi.
Дуже трудна...
   - Дарма, хлопче, дарма, - заспоко?в мене пiп i веселiше сказав  :  -  Я
зараз пiдшукаю тобi дуже iнтересну книгу, в нiй усе розбереш.
   - Не мала баба клопоту... - нi до кого не звертаючись, сказав попович i
злегка вдарив кулаком по столi. Батько строго поглянув на  сина,  пiдiйшов
до друго? шафи, вiдiмкнув ?? й почав там порпатись.  Вiн,  правда,  ще  не
знайшовши книги, один раз обернувся до мене i сказав:
   - А ти, видно, хлопче, не промах.
   - Це як коли, - вiдповiв  я  так,  як  воно  в  мене  виходило,  а  пiп
посмiхнувся.
   Незабаром я вискочив з прокурених попiвських поко?в з "Тарасом Бульбою"
в руках. Це, напевне, про когось iз наших, бо дядька  Миколу  по-вуличному
теж прозивали Бульбою.
   Привiвши коняку в лiс, я думав ще назбирати грибiв, але,  допавшись  до
книги, забувся i про гриби, i про коняку, i про лiс. Я не  стямився,  коли
роса, а далi й вечiр упали на дiброви.  Душа  моя  смiялася  i  летiла  на
Запорiжжя до славного козацтва.
   Ввечерi,  пам'ятаючи  слова  дядька  Себастiяна,  я  знову   пiшов   до
комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякi поприходили прямо з  роботи.
Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастiян закiнчить розмову
з людьми. Менi дуже хотiлось похвалитися йому книгою. I от, коли  останнiй
комнезамiвець став на порiг, я з сiней вийшов назустрiч дядьку Себастiяну.
   - Здоров, парубче! - весело i так само без насмiшки вiта?ться  зi  мною
голова комнезаму ще й пода?  руку.  Хiба  лише  вiд  цього  не  переймешся
бiльшою повагою до чоловiка i не подума?ш про себе, що й ти чогось варт? -
Вже, бачу, дiстав нову книгу? - в обiдочках, що навколо вуст,  ворухнулась
посмiшка.
   - Дiстав.
   - I що воно, й до чого воно? - бере голова комнезаму книгу в руки.
   - "Тарас Бульба"! - кажу поважно.
   - Тарас Бульба? Хто вiн?
   - Козак... - дивуюсь я: невже дядько Себастiян не читав цi?? книги?
   - А вiн, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?
   - За нас. Хiба ж ви такого не зна?те?
   - Знаю! - розгорта? книгу дядько Себастiян. - Але  хочу,  щоб  i  ти  в
такий час знав, хто за кого сто?ть: за нас чи проти нас. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - Тодi повернись-но, синку, сiдай за стiл, i  почита?мо  розумну  книгу
вдвох.
   - О! - вирива?ться те саме "о", яке в мене то радi?, то журиться, то не
йме вiри, то вiднику?ться, то диву?ться.
   - Не "о", а сiдай, коли старшi кажуть.
   Я сiдаю за товстоногий графський  стiл,  а  голова  комбiду  з  шухляди
дiста? червону китайку, розстелю? ??, i в комнезамi i в мене на душi  ста?
одразу урочисто. Дядько Себастiян сiда? поруч зi мною, кладе менi руку  на
плече, i я мимоволi притискаюсь до нього.
   - Михайле, це ти менi сьогоднi  принiс  гриби?  -  несподiвано  запитав
голова комбiду.
   Я не знаю, що сказати, i мовчу.
   - Ти? - пiдводить на мене глибокi довгастi очi,  в  яких  зараз  стигне
смуток.
   Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, i винувато кажу:
   - Я, дядьку Себастiяне.
   - I нащо?
   - Нащо? - дрогнув мiй голос. - Бо я вас, дядьку Себастiяне, люблю.
   - Он як? - сумовито i якось  розгублено  посмiха?ться  чоловiк.  -  Ну,
спасибi, Михайле, i за любов, i за гриби... Я тебе теж люблю,  дитино.  Та
бiльше нiчого не  принось  менi.  Оце  вперше  за  сво?  головування  беру
подарунок. Вiзьми й ти вiд мене, - вийма? з кишенi  довгий  в  обгортцi  з
пацьорками цукерок, на якого я тiльки мiг дивитися в ярмарковi днi.
   - Спасибi, дядьку Себастiяне, -  беру  таку  розкiш  у  руки.  -  Може,
пополам?
   - Смокчи один, - засмiявсь чоловiк. - Ти спати ще не хочеш?
   - Нi.
   - Тодi читай. А втомишся, я почну.
   - Е, нi, - не погоджуюся я. - Може, ви почнете,  бо  я  вже  знаю  свiй
голос.
   - З нас, Михайле,  ще  нiхто  не  зна?  свого  голосу,  -  багатозначно
говорить дядько Себастiян. I хоч я малий, але  за  його  словами  вiдчуваю
щось незвичайне, хвилююче.
   - Про що ви, дядьку?
   - Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не
завжди ж буде таке щодення, що насiяла вiйна. Сьогоднi ти дитя убогих,  не
ма?ш навiть у чому до школи ходити, а перегодя,  дивись,  зможеш  у  науку
пiти i навiть учителем стати, бо таке врем'я настало.
   Вiрячи й не вiрячи, я запам'ятовую тi самi слова про "таке врем'я", яке
однi проклинають, а iншi живуть ним. А сам думаю: "Невже я колись зможу аж
учителя доскочити?"
   - Дядьку Себастiяне, ви не те?... не пiдсмiю?тесь?
   - Ти про що? - голова комнезаму назбиру? навколо очей добрi зморшки.
   - Про те, що навiть я учителем зможу колись стати?
   - Не жартую, Михайле... От колись,  як  вивчишся,  згада?ш  мо?  слова,
згада?ш i мене, уже старого. I тодi в хату мою  заглянеш-  i  мене  чогось
научиш. Не забудеш?
   - Хiба таке зможе забутися? - зiтхаю, знову ж таки вiрячи й не вiрячи в
те, що, може, й збудеться в "таке врем'я". А  розбурханi  думки  на  сво?х
свiжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих рокiв,  коли  я  вже
вчителем стаю на порiг постарiлого дядька Себастiяна, коли принесу йому не
гриби, а свою шанобу i вдячнiсть...
   Дядьку Себастiяне, мiй перший добрий пророче, моя радiсть i смуток! Вас
уже давно нема? на свiтi, але й досi менi свiтять вашi глибокi очi, i досi
ваша сердечнiсть ходить з людьми, що знали вас. I хай вам пам'ятником буде
людська подяка i мо? слово...



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   З того вечора я часто приходив у комбiд до дядька Себастiяна,  i,  коли
вiн мав час, ми разом читали якусь книгу, газети  чи  гомонiли  про  всяку
всячину, а найбiльше про те,  що  буде  попереду,  коли  згине  корiння  й
насiння во?н, людсько? ворожнечi i злиднiв, коли не  хурделиця  свинцю,  а
заметiль цвiту буде огортати людину i добрий розум увiйде у  кожну  оселю.
Дядько Себастiян перегортав перед собою i мною велич  надiй,  i  на  ?хнiх
лебединих крилах летiла в майбутн? моя дитяча душа.
   - От i наговорились, i заговорились, а  час  iде,  -  вiн  пiдходив  до
вiкна, поглядав на зорi, а далi висовував шухлядку з  графського  столу  й
виймав звiдти шматок чорного хлiба, головку часнику, а  iнодi  й  сало,  i
тодi мали ми таке розкошування, якого, мабуть, не знали й царi. Тепер  уже
дядько Себастiян розповiдав усякi небилицi, глузував над панами, попами  й
королями, а я смiявся, не забуваючи свого - чи вийде, чи не вийде  з  мене
учитель? I не раз я тодi бачив себе вчителем у крамнiй сорочцi i навiть  у
черевиках.
   Мати спершу сварилась, що я надокучаю головi комбiду, а потiм звикла i,
коли я смерком навшпиньки тягся до свого картуза з  переламаним  козирком,
посмiхаючись, питала:
   - Вже на вечорницi чешеш?
   - Нi, на всеношну, - весело показував зуби  i  вислизав  з  хати  у  тi
вечори, що навiки залишили менi сво? зорi.
   Одного разу ми засидiлись над книгою i незчулись, як  обережно  рипнули
дверi. На порозi став рослий,  не  знайомий  менi  чоловiк  в  розкудланiй
баранячiй шапцi i з обрiзом пiд  пахвою.  Од  несподiванки  я  зойкнув,  а
дядько  Себастiян  блискавично  скочив  з-за  столу,  схопився  за  сте?р.
Невiдомий якось невпевнено пiдняв  ковшистими  ручищами  куцака  i  хрипко
сказав:
   - Себастiяне, я прийшов не битись, а здаватися. Не хапайся за зброю.
   - А ти не брешеш? - рука дядька Себастiяна застигла бiля боку.
   - Дивись, - опустив свого втинка невiдомий i ступив ближче до  нас.  На
його повiсповане чоло виступили бiль i утома, а  над  запалими  тривожними
очима в сполосi бились довгi вi?, наче  хотiли  одвiяти  вiд  себе  поганi
видiння.
   - Ну, що, Порфирiю, допомогли тобi тво? бандити, вся  контрреволюцiя  i
дурна злоба?  -  гнiвно  запитав  дядько  Себастiян,  змiрюючи  безжальним
поглядом косарську постать бандита, з яко? хтось вибрав упевненiсть.
   - Не допомогли, Себастiяне, ой, не допомогли,  а  тiльки  виломили  мою
долю. Того й прийшов до тебе, до вас... - понуро вiдповiв  Порфирiй.  Його
закудлане обличчя було вимарнiлим, вiд одежi тхнуло кислятиною й димом,  а
простуджений голос клекотiв, кавчав i хрипiв усерединi.
   - Виломили, кажеш, долю? - теплiше блиснули очi дядька Себастiяна. -  А
ти ж вiд них, бандюг, iншого сподiвався? - махнув рукою в той бiк, де  мав
стояти лiс.
   - Бiда, та й годi, - зiтха? Порфирiй.
   - Ну, клади сво?  документи!  -  наказав  дядько  Себастiян  i  здiйняв
червону китайку.
   Бандит пiдiйшов до столу, поклав на  нього  проiржавлений  втинок,  двi
репаних, як черепахи, гранати, потiм вийняв пiстолет, iз  жалем  подивився
на нього i, гiрко всмiхнувшись, подав дядьковi Себастiяну:
   - А нагороду - подарунок  його  iмператорсько?  величностi  за  колишню
хоробрiсть - передаю тобi.
   - Скучив я за подарунком його iмператорсько? величностi, аж  нiкуди!  -
неласкаве  подивився  на  зброю  дядько   Себастiян.   -   Клади   ??   до
бандитсько?!..
   Порфирiй поклав  свою,  колишньою  хоробрiстю  зароблену  зброю,  знову
зiтхнув i похнюпився.
   Про що йому думалось у цю туманну годину  свого  життя?  Чи  про  тихий
селянський рай на сво?му хутiрцi, де спокiйнi воли  дивилися  у  вiчнiсть,
жито пахло полином, а дружина на припухлих устах  тримала  любов?  Чи  про
темнi ночi в розвiдках, чи про ту невеселу  славу,  що  начепила  на  його
груди георгi?вськi хрести? Чи про безслав'я у бандi i вовчу  самотнiсть  у
лiсових нетрях та в одичалих скитках, де й  ченцi,  обростаючи  корою,  не
помiчали плину часу?
   В революцiю, повернувшись додому, Порфирiй знову ревно припав до  свого
напiвзруйнованого,  обнесеного  вiйною  хутiрця.  Вилузуючись  iз   шкури,
недосипаючи ночей, вiн товкся в хазяйствi, наче в пеклi, надiючись зробити
з   нього   рай.   Свiтовi    перемiщення,    кривавi    битви,    падiння
царств-государств, новi революцi? i змiни влад не обходили його, наче  все
це було чи в снi, чи на другiй планетi. Не те  що  партi?,  товариства,  а
навiть церква не цiкавила його.  Вiн  тримався  того,  що  церква  -  дiло
старих, а полiтика - дiло темне i не доведе хлiбороба  до  добра.  Селянин
ма? жити однi?ю полiтикою - сво?м клаптем  землi  i  тим,  що  вродить  на
ньому. Бiля сво?? земельки  i  худоби,  тремтячи  над  кожною  зерниною  i
грошем, вiн i оживав, i дичавiв, вже не помiчаючи,  як  непосильна  робота
стирала з припухлих уст дружини любов i опускала донизу перса. Отак  би  у
сво?й хутiрськiй шкаралупцi дожив би вiн одлюдком до  мирних  днiв,  може,
дотягнувся б i до свого раю, аби не лихий випадок.
   У двадцятому роцi на  його  хутiрець  на?хали  саме  тi  недалекогляднi
продагенти, якi мало не на кожного селянина  дивились  як  на  куркуля  чи
прихованого ворога. Не заходячи до хати, вони зразу попрямували до комори,
прикладами висадили дверi й  почали  наводити  сво?  порядки.  Порфирiй  з
ключами пiдiйшов до них  i  довго,  мовчки  дивився,  як  з  його  засiкiв
вимiтали зерно. В голову йому вдарили гнiв,  бiль  i  пожадливiсть  i  там
варили свою пекельну юшку. Коли продагенти навантажили  мiшками  парокiнну
фуру, вiн став на порозi комори i глухо сказав:
   - А тепер ?дьте!
   - Ми ще ма?мо час, - засмiялися продагенти.
   - Нiхто не зна? свого часу i гробовища, - чавив i зчавити не мiг злобу.
- ?дьте, поки тихо лихо.
   Продагенти  обiзвали  його  чмурем  i  почали  погрожувати  оперативною
трiйкою, яка в тi часи на мiсцi чинила суд i розправу.  I  тодi  посатанiв
Порфирiй. Пригинаючись, вiн метнувся до хати,  вихопив  з  пiхов  шаблю  i
кинувся на продагентiв. Вони,  не  чекаючи  такого,  розлетiлись  iз  його
подвiр'я i помчали по допомогу в повiт. А Порфирiй, переодягнувшись,  взяв
свою золоту iмператорську зброю, шаблю, вузлик з одягом i подався у банду.
   В лiсi вiн одразу ж попросив у отамана кiлькох  бандитiв,  щоб  зловити
продагентiв. Але той лише засмiявся:
   - Дядько завжди залишиться дядьком; полiтики нема,  чоловiче,  в  тво?й
головi!
   - Яка ще тут може бути полiтика? - вiдмахнувся од ненависного слова.
   - А ось яка: тiльки дурнi нищили тих,  що  викачували  хлiб.  А  ми  ?х
пальцем не зачепимо. Хай наш дядько  на  власнiй  шкурi  вiдчу?,  що  таке
продрозверстка, тодi вiн добрiшим стане до нас.
   Через деякий час Порфирiй вiдчахнувся од банди i почав самотньо блукати
в лiсах, зрiдка ночами навiдуючись на  свiй  хутiрець,  на  сво?  померхле
щастя...
   I от  в  стражданнi  i  непевних  надiях  сто?ть  вiн  зараз  бандитом,
вовкулакою перед сво?м колишнiм товаришем, шукаючи  на  його  обличчi  хоч
крихiтку спiвчуття.
   - Нарештi позбувся свого  залiзяччя,  -  з  клекотом,  хрипом  i  болем
вичавлю? вiн з себе. - Що тепер, Себастiяне, ма?ш робити зi мною?
   - Буду дивитися на портрет цього телепня, прислухатись  до  кавчання  у
його душi й думати, як вона од святого хлiба, од землi i любовi докотилася
до бандитського ремесла, - гнiвно кида? голова комнезаму.
   Порфирiй здрига?ться:
   - Не печи хоч ти мене, Себастiяне, не печи.
   - Хай тебе чорти на тiм свiтi печуть! А в мене ? iнша робота.
   Бандит безнадiйно махнув рукою:
   - Тепер буде кому пекти i на цьому, i на тому свiтi.  На  це  не  треба
великого розуму. Надивився на тих, хто умi? пекти i впекти... А пам'ята?ш,
Себастiяне, як ми з тобою колись у церковноприходськiй на однiй  тримiснiй
партi сидiли? Ти з одного краю, а я з другого.
   - А тепер сто?мо наче на двох краях землi... Бач,  коли  школу  згадав?
Чого ти з цим словом не прибiг до мене перед тим, як у банду гайнув? Ти  ж
не дурний чоловiк.
   - Чого? Бо злоба не трима?ться бiля розуму, - аж якось живовидячки осiв
Порфирiй.
   Дядько Себастiян пильно подивився на нього, стримав гнiв  i  спокiйнiше
спитав:
   - Яка ще напасть коловоротить тобою?
   - Невiдомiсть, тiльки вона, бо не знаю, яким буде  мiй  судний  день...
Ти, може, десь тихенько пiдкажеш, що саме завело мене в лiси. Я озлобився,
Себастiяне, озлобився i до краю заплутався.
   - Чого ж ти заплутався? Пожалував хлiба, а душi - нi?
   - Навiть трохи не так, Себастiяне... Ось тодi, коли  в  мене  вигрiбали
зерно й душу, одна думка наче навпiл розкраяла мiй мозок: хiба  це  життя,
коли свiй свого почина? ?сти, коли свiй на свого дивиться, наче на ворога?
I це мене погнало в чорний закуток. Та хiба тiльки мене...  Що  тепер  маю
робити в цьому свiтi?
   - Поки що сiдай за стiл! - наказу? дядько Себастiян i, щось роздумуючи,
дивиться у вiкно.
   Порфирiй сiда? за стiл  з  другого  кiнця,  подалi  вiд  бандитсько?  i
iмператорсько? збро?, а дядько  Себастiян  кладе  перед  ним  цупкий,  мов
жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку.
   - Пиши!
   - Що саме? - бере в бруднi з великими пазурами пальцi ручку.
   - Пиши, що ти, сякий не такий, навiки порива?ш з бандитизмом,  з  усi?ю
контрреволюцi?ю, з безпутнiстю, призна?ш  закони  Радянсько?  влади  i  не
будеш, як елемент, брати участi в полiтицi. Зрозумiло?
   - Потрiбна менi ця полiтика, -  обома  руками  вiдганя?  щось  од  себе
Порфирiй. - Моя полiтика в землi лежить, коли б тiльки самому не  лягти  в
не?, - Вiн довго пише свою дивну сповiдь, потiм хука? на  не?,  перечиту?,
пода? дядьку Себастiяну i, мiняючись од яко?сь лихо? думки, говорить: - От
i дiйшов чоловiк до найстрашнiшого... А тепер що скажеш iм'ям властi?
   - Iди додому! От i все мо? казання! -  спiдлоба  насмiшкувато  дивиться
дядько Себастiян.
   Порфирiй розгублено i недовiрливо поглянув на нього:
   - Як ти сказав? Додому йти?
   - А куди тобi ще хочеться?
   - Нiкуди, ой, нiкуди, Себастiяне! Я ладен повзти на колiнах  до  дiтей,
до жiнки.
   - То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати i гадина  вмi?.  В  очах
Порфирiя починають шаленiти надiя i мiнлива радiсть.
   - Себастiяне, а бiльше нiчого менi не треба?
   - Чи знайдеться чоловiк, якому не треба було б бiльшого, нiж вiн ма?.
   - Я не про це, Себастiяне... Я, значить, питаю: у повiт, у  Чека,  менi
не треба?
   - В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи... До твого папiрця я  ще  в
повiтi, де треба, скажу слово: як-не-як на однiй партi сидiли...
   - Ой спасибi тобi, Себастiяне, повiк не забуду. Скiльки ж  я  передумав
про Чека, скiльки одна згадка про нього каламутила душу... Невже оце зараз
я повернусь, переступлю порiг i пiду додому?..
   - Отак усе i зробиш: повернешся, переступиш порiг, та й будь здоров.
   Порфирiй тихенько заклекотiв, засмiявся, обернувся, з-за  плеча  глянув
на голову комбiду, потiм круто став навпроти нього i, не тамуючи  радостi,
попросив:
   - Себастiяне, затопи менi хоч зо два рази в пику. _ Це ж для чого  тобi
така розкiш? - нарештi посмiхнувся й дядько Себастiян.
   - Щоб легше i надiйнiше на душi було. Це менi, вважай, як сповiдь буде.
   - Ет!
   - Дуже прошу, вдар, Себастiяне... Зроби чоловiку радiсть.
   - Ну, коли так дуже просиш,  то  тримайся!  -  блиснули  завзяттям  очi
дядька Себастiяна.
   - Тримаюсь! I добре бий, щоб усю крученiсть i дурiсть вибити з макiтри!
- широко розставив ноги осмiхнений Порфирiй.
   Дядько Себастiян пiдiйшов  до  нього  ближче,  вiдвiв  руку  i  двигнув
Порфирiя кулаком у груди. Той крутнувся i одразу ж  опинивсь  бiля  вiкон,
обтираючи спиною стiну.
   - Ну, як, трохи полегшало? - насмiшкувато запитав дядько Себастiян.
   - Ой, полегшало, нiби гора звалилася з плiч! - гигикаючи, випросту?ться
i пiдiйма? вгору ковшистi руки Порфирiй. - А тепер я обертаюсь, переступаю
порiг i йду, а потiм бiжу додому.
   Прояснений, вiн виходить з комбiду, i крiзь незачиненi дверi ми  якийсь
час чу?мо шматки не то схлипування, не то реготу...


   На цьому i закiнчилася б справа Порфирiя, аби за не? з другого кiнця не
вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня,  одягнувшись  у  святешне,
вiн подався на хутiрець до Порфирiя, розцiлувався з ним, з його  дружиною,
?в-пив за ?хнiм столом i аж падав од смiху, коли господар розповiдав,  яку
мав сповiдь у голови комбiду.
   Це було вдень, а ввечерi Юхрим, уже в буденному одязi,  горбився  перед
чорним каламарем i строчив матерiали: допис у газету,  а  заяви  в  повiт,
губернiю i столицю. Писав не тому, що в нього прорiзався зуб  на  Порфирiя
чи хотiв зайняти посаду голови комнезаму, - нащо йому ця халепа,  коли  за
не?  не  платять  грошей?  Юхриму  Бабенку  потрiбна  була   пильнiсть   i
недремнiсть викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б
у повiтi. Чого йому таку голову i почерк занапащати в селi? I ще  хотiлося
Юхримовi зажити слави кореспондента - i вiд дядькiв шана, i  вiд  жiноцтва
повага. На щастя, й трапилось пiдходяще дiло. Революцiя  у  небезпецi,  ??
ряту? Юхрим! I вiн пише i радi? з написаного.
   В дописi i в заявах вiн звинувачував дядька Себастiяна в тяжких  грiхах
проти революцi?: у втратi класово? пильностi,  у  пiдозрiлих  зв'язках  iз
класовими  недобитками,  в   самостiйностi   розуму   i   соображенiя   та
рукоприкладствi. Найбiльше пильний сiлькор налягав на те, як це можна було
вiдпустити  бандита  додому  без  погодження,   дозволу   й   документацi?
вищестоящих органiв.
   В село на бричцi при?хала перша комiсiя.  Голова  комiсi?,  видно,  був
хворою людиною. Йому все не вистачало повiтря, задихаючись,  вiн  синiв  i
ставав дуже сердитим.
   - Цей не помилу? Себастiяна, - з жалем заговорили в селi.
   - Чи не погра? вiн тепер на пiанiну аж у тюрязi? - зрадiли дукачi.
   Од цих чуток i нашiптувань менi гiрко й тривожно стало на душi. Комiсiя
за  зачиненими  дверима  почала  поодинцi   опитувати   Порфирiя,   дядька
Себастiяна й наприкiнцi Юхрима. А перед зачиненими  дверима  умлiвала  вiд
горя i слiз Порфирi?ва дружина. Найбiльше говорив Юхрим, його пiдписарське
красномовство, наче  на  хвилях,  випливало  на  найсвятiшому:  революцi?,
революцiйнiй  пильностi  i  класовiй  непримиренностi.  Юхрима  нiхто   не
перебивав, а коли вiн замовк, голова, задихаючись i синiючи, поморщився:
   - Усе?
   - Поки що все. Та коли треба для протокола  й  действiя,  iще  можу,  -
пообiцяв Юхрим, обтираючи пiт iз чола. Тодi голова  комiсi?  звернувся  до
Бабенка:
   - Ви не зможете вiдповiсти на дво?  запитань:  перше,  хто  вас  навчив
тiнити святе слово - революцiя? Друге, хто обпатрав, обскуб,  наче  курку,
вашу совiсть?
   -  Я  жалiтися  по  всiх  параграфах  i  iнстанцiях  буду   за   образу
iндивiдуума, - заверещав Юхрим.
   - Це ви зумi?те. Як я думаю, ви все життя будете на когось  жалiтися  i
доти топити людей, поки з вас не скинуть  штани  i  не  всиплють  по  всiх
параграфах. Тiльки це може допомогти вам.
   Юхрим,  як  побитий  пес,  вискочив  з  комбiду,  а  на   його   мiсце,
заточуючись,  увiйшла  Порфирiева  жiнка.  Комiсiя  довго  не   могла   ?й
роз'яснити, що нiхто нiкуди не буде забирати  ??  чоловiка  -  хай  тiльки
чесно вiн живе. Для цього й амнiстiя дана владою.
   - Ой, спасибi вам, люди добрi, - нарештi ожила жiнка. -  То  прошу,  не
погребуйте, за?дьте до нас, удома ще самогон  лишився.  Той  чорт  не  дав
людям допити.
   - Мiцний? - задихаючись, поцiкавився голова комiсi?.
   - Горить синiми квiтами.
   - Тодi ми його заберемо в лiкарню. Не пожалi?те?
   - Що ви, господь з вами! Як треба, ще виженемо - це вже для вас.
   Комiсiя таки забрала самогон.  Юхрим  пронюшив  i  про  це,  зрадiв  i,
наперед смакуючи, як вiн пiдсуне вiзка головi комiсi?, двигнув до лiкарнi.
Але новий матерiал не вигорiв: самогон як медикамент було здано  головному
лiкаревi, бо в тi роки на лiки було дуже сутужно.
   Та й лiкували тодi по селах не так лiкарi, як ворожбити,  костоправи  й
шептухи, орудуючи заклинаннями, замовляннями,  тьху-тьхуканням,  непочатою
водою i землею, ?? найчастiше прикладали  до  серця  i  ран.  Коли  ж  хто
умирав, на це дивились по-фiлософськи: бог дав, бог i взяв.  Одначе  тепер
не так забирав бог, як тифозна  воша,  вона  була  найвiрнiшим  пiдмогачем
костомахи. Тому й не дивно, що Порфирi?ва жiнка, у  великiй  ненавистi  до
Бабенка, прозвала його тифозною вошею.
   А Юхримовi що? Вiн принишк на якийсь  день,  а  далi  почав  розпускати
чутки про пота?мних ворогiв революцi?,  якi  виживають  його  з  села,  i,
висолопивши язика, розшукував собi достойну посаду в мiстi.
   Якось увечерi, коли ми  з  дядьком  Себастiяном  сидiли  в  комбiдi  за
книгою, несподiвано притарабанився Юхрим. Вiн був у, френчi з англiйського
сукна i галiфе, пiдшитому лискучим хромом,  через  що  можна  було  комусь
пустити в очi туману: певне, власник  цих  штанiв  ще  недавно  в  кiннотi
орудував шаблею. Юхрим любив ефекти i в одежi,  i  в  мовi.  Вiн  картинно
зупинився бiля рiжка столу,  неспокiйно  ворухнув  руками,  засунув  ?х  у
бездонне галiфе, i вони там заборсались, неначе звiрята.
   Дядько Себастiян з презирством поглянув на непроханого гостя; в очницях
його стояла така темiнь, за якою зовсiм не видно було очей. Через  хвилину
Юхрим повiв  устами,  i  на  них  вигнулась  та  усмiшечка,  де  нахабство
пiдминало непевнiсть:
   - Не чекав мого вторгнення,  Себастiяне?  Знаю  -  не  чекав!  Але  моя
драматична душа мусила прийти до тебе з приношенiем,  тобто  на  уклiн  по
всiх параграфах, статтях i статуту.
   - Яка, яка у тебе душа? - повеселiшав дядько Себастiян.
   - Як було вже сказано - драматична!
   - За якими ж це параграфами?  -  насочилось  насмiшкою  обличчя  голови
комбiду.
   - За параграфами революцi?!
   - А яка тодi в мене душа?
   - Натурально - геро?чна! - пiддобрюючись, урочисто сказав Юхрим,  i  на
його невiрне обличчя навiть лiг покрiвець шаноби.
   Дядько Себастiян тiльки головою покрутив: мовляв, ох, i  влiзливий  ти,
чоловiче, але промовчав. А Юхримовi того тiльки  й  треба.  Вiн  одразу  ж
повiв мову про змiни в повiтi, хитромудре увернув, що тепер i його друзяки
випливли наверх, повшивались у служби i кличуть його ближче до верхiв.
   - Ну, а ти, звiсно, вирiшив триматися маси? - безневинно запитав дядько
Себастiян.
   - Нi, я ще не вирiшив цього. Тому й прийшов, натурально, за порадою. Що
його робити: чи залишитися в селi, чи теж погнатися  за  фортуною-долею  у
мiсто?
   - Не гонися, Юхриме, за фортуною-долею, ой, не гонися,  -  аж  мало  не
зiтхнув дядько Себастiян.
   - То чому? - здивувались пiдбiрчастi вуста i квасолистi нiздрi Юхрима.
   - Бо ти, коли наздоженеш долю,  -  собакою  вчепишся  в  ??  приполи  i
триматимеш тiльки побiля сво?? парсуни. А доля i людям потрiбна.
   Юхрим стрепенувся, не знаючи,  що  йому  робити.  Подумавши,  вiн  став
таким, про яких кажуть: зверху смi?ться, а всерединi сичить.
   - Передав ти, Себастiяне, кутi меду,  а  менi  характеру!  -  викривлю?
усмiшку на обiдочках уст. - Налихословити, натурально, кожний  зможе,  але
на тво?й посадi треба мати вежливiсть по всiх статутах. Знаю, ти гнiва?шся
на мене за он ту iсторiю iз комiсi?ю. Винюсь, каюсь, зарiкаюсь - бiльше не
буду. Не по дуростi, а по пильностi збочив, бо забрело менi в розмишленiя,
що ти дiяв не за революцiйними параграфами. I я хотiв  теорi?ю  пiдправити
твою практику, бо хто ж ма? за революцiю  болiти?  Лише  такi,  як  ти,  з
практичного боку, i такi, як я, з теоретичного.
   - За шкуру, тiльки за свою шкуру болi?ш ти з практичного i теоретичного
боку! - розгнiвався  дядько  Себастiян.  -  За  не?,  коли  ??  доведеться
рятувати, усiх людей, увесь свiт продасиш i не скривишся!
   -  Чого  тобi  так  далеко  наперед  заглядати?  -  позлiшав  Юхрим,  i
потвердiшали грубi пружки його уст.  -  Шкура  -  дiло  тонке,  всякий  ??
по-сво?му ряту?, а iнший ще й вiдрощу? на нiй те, що ма? ?жак. Резон?
   - Чого ти ще не сказав, що iнший назбиру? на шкуру слизь?
   - I про це,  согласовано,  скажу,  коли  доведеться  десь  давати  свою
класифiкацiю, - жорстокiсть спотворю? обличчя Юхрима, i тiльки тепер  його
очi розрiзають темiнь, що зiбралась у  очницях.  -  А  зараз  я  до  тебе,
натурально, з iншим прийшов. Говорити далi чи звелиш зашити вуста?
   - Говори, щоб губи не гуляли, - стриму? обурення дядько Себастiян. -  I
чого менi iнодi зда?ться, що в тебе з рота вискакують не слова, а жаби?
   - Перебор фантазi?, - не задумуючись, пояснив Юхрим.
   - Ну, що в тебе?
   - Та нiчого возвишеного. Дуже прошу тебе: черкни для движенiя  лiчностi
характеристику, таку, невеличку, але, натурально, з душею.
   - А без не? приятелi з повiту не вiрять тво?й лiчностi?
   - Вiрять, але революцiйний закон ? законом. Черкни, Себастiяне.  Робота
не важка, а полегкiсть дасть нам обом.
   - Менi й так легко, - уперто  хитнув  головою  дядько  Себастiян.  -  А
характеристики тобi не дам!
   - Дасиш! - нахабно витрiщився Юхрим.
   - Не дам.
   - Не ма?ш такого закону! - в  слизькуватих  Юхримових  очах  затрепетав
лихий полиск. - Всяка iндивiдуальнiсть ма? тепер право  на  характеристику
лiчностi, хоч подоба?ться чи не подоба?ться вона комусь. Не  дасиш  тепер,
дасиш у четвер! Заставлять дати! I пам'ятай:  усякiй  людинi,  при  охотi,
можна обламати крила.
   - Я й не знав,  що  ти  такий  криложер!  -  навiть  здивувався  дядько
Себастiян.
   - То знай! I лiпше  зараз  же  пиши  характеристику,  та  й  не  будемо
гризтися. Тобi ж спокiйнiше буде, коли мене сплавиш iз села.
   - Переконав! Дiдько з тобою - дам характеристику, щоб ти щез iз очей! -
погодився дядько Себастiян.
   - Отак би й зразу, - задоволене хихикнув Юхрим. - Якби ти не дав, я б з
м'ясом видрав ??. Я свого нiде не попущу: права  ?  правами!  Може,  пiсля
цього й могорич для обоюдного мечтанiя зап'?мо! У мене дещиця забряжчала в
кишенi.
   - Тримай ??  на  подзвiння  таких  добрих,  як  сам!  -вiдрiзав  голова
комбiду.
   - Вольному - воля, а спасенному, по всiх параграфах,  рай,  -  здвигнув
плечима Юхрим. Лихий полиск осiда? на денця його круглих  очей,  а  наверх
сплива? вдоволення.
   Тим часом голова комбiду дiстав папiр,  чорнило,  ручку  i  сiв  писати
характеристику.
   - Може, тобi пособити коментарiями? - прихилив голову до столу Юхрим.
   - Обiйдеться без них. Не застуй свiтла.
   - I прошу  тебе,  Себастiяне,  натурально,  iз  документальним  ефектом
увернути, що я був у рядах робiтничо-селянсько? Червоно? Армi?.  Це  тепер
усюди вiдчиня? дверi й коридори.
   - Пiдкреслю, натурально, i з ефектом: тво? вiд тебе нiкуди не втече,  -
заспоко?в Юхрима дядько Себастiян. - Ти вже хоч трохи спокiйно посидь.
   Юхрим розкапустився на ослонi й полегшено зiтхнув:  адже  через  кiлька
днiв вiн уже матиме посаду, i тодi чхати йому на дядька  Себастiяна,  який
навiть за всi сво? рани нiчого не може вiдхопити собi.  Коли  б  це  йому,
Юхримовi, хоч клаптик тако? бiографi?, то  вiн  би  уже  в  самiй  столицi
крутив дiлами, як циган сонцем, i не вилазив би з хрому.
   - Може, прочитати тобi характеристику? - пiдвiвся з-за столу Себастiян.
   - Прочитай,  прочитай,  послуха?мо  розумне  слово,  -  аж  подобрiшало
Юхримове тонкогуб'я.
   - То слухай i не перебивай.
   - Не буду.
   - "Характеристика, - почав читати дядько Себастiян. -  Дана  ця  Юхриму
Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та,  натурально,
розуму не винiс..."
   - Ти що, смi?шся, щоб потiм заплакати!? - скочив  Юхрим,  од  злостi  в
нього вищирились зуби, наче в печеного кабана.
   - Я ж  казав:  не  перебаранчай.  Починаю  спочатку:  "Дана  ця  Юхриму
Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та,  натурально,
розуму не винiс. Основнi прикмети даного iндивiдуума: ледачий, як паразит,
брехливий, наче пес, кусючий, мов гад, а смердючий, нiби тхiр: що  видить,
те бридить. Основа життя i дiяльностi його - на чужому горi попасти в  рай
i зачинити за собою дверi, щоб туди бiльше нiхто не потрапив. Люди кажуть,
що Юхрим Бабенко зшитий з гадючих спинок,  але  документально  пiдтвердити
цього не можу,  а  пiдтверджую,  що  вiн  соцiальне  небезпечний  на  всiх
державних посадах, без  них  теж  буде  каламутити  воду,  але  з  меншими
коментарiями..."
   - Я... я... я тобi... - затрясся Юхрим, в голосi його з'явилися  козячi
ноти, обриваючи ?х, вiн провiв кулаком по губах, що тремтiли вiд образи  i
злостi.
   - Що ти менi!? - дядько Себастiян презирливо нацiлив на Юхрима вi?.
   - Я тобi теж колись напишу i пропечатаю характеристику.
   - Вона уже написана аж на двох вiйнах, так що не дуже  старайся.  I  не
пiд писарi, i не рiзнi вигнилки писали ??...
   - Знаю - життя писало ??, - когось перекривив  Юхрим.  -  Воно  черкало
тебе кулями, а дехто ще черкне тебе пером  пiд  печiнку,  i  побачимо,  що
вийде з цього дiла! - шалена злоба аж хлюпалась у округлих очах Юхрима.  -
Сьогоднi тво? зверху, але сам бог на небi ще не вiда?, що буде  завтра  на
землi! Я, натурально, дочекаюсь сво?? години,  i  тодi  хтось  узна?,  чим
пишуться, а чим вихлюпуються характеристики!  Як  не  високо  пiдiймаються
крила, а пiр'я з них летить донизу! Резон?
   - Резон для того, хто виплодився ранiше птицi!
   - А хто ж ранiше виплодився? - трохи розгубився Юхрим.
   - Гад!
   Дядько Себастiян розгнiвано ступив крок уперед, а  Юхрим  крутнувся  на
мiсцi i, пригинаючись, вислизнув iз комнезаму.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ

   Зоря iде - долю веде.
   Народ

   Пiд осiннiми високими зорями затихають оселi,  i  тепер  ста?  чутнiшою
мова роси, напiвроздягнених дерев i вчорнiлих задуманих соняшникiв, що вже
не тягнуться нi до сонця, нi до зiрок.
   Мене все життя ваблять i хвилюють зорi - ?хня довершена i  завжди  нова
краса, i та?мнича мiнливiсть, i дивовижнi розповiдi про них.  Та  й  першi
спогади мого дитинства починаються з зiрок.
   I тепер, проживши пiввiку, я згадую далеке вечiрн? стависько, потемнiлi
в жалобi трави,  що  завтра  стануть  сiном,  велетенськi  шоломи  копиць,
останнiй срiбний дзвiн коси i перший скрип деркача, i соняшник вогнища пiд
косарським таганком, i пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман,  i
тонкий посвист дрiбних чирят,  що  струшують  зi  сво?х  крилець  росу,  i
дитячий схлип рiчечки, в яку на все лiто повходили  м'ята,  павинi  вiчка,
дикi пiвники, та й не журяться, а цвiтуть собi.
   А над усiм цим свiтом, де пахощi сiна  злегка  притрушу?  туман  i  дух
молодого, ще не затужавiлого, зерна, сяють найкращi зорi  мого  дитинства.
Навiть далекий вогник на хуторi бiля мiстка теж зда?ться  менi  зорею,  що
стала в чи?мусь вiкнi, щоб радiснiше жилося добрим людям.  От  аби  й  нам
узяти одну зiрку в свою оселю...
   I зда?ться менi,  що,  минувши  потемнiлi  вiтряки,  я  входжу  в  сине
крайнебо, беру з нього свою зiрку та й навпростець полями поспiшаю в село.
А в цей час невидимий сон, що прича?вся в  узголов'?  на  другому  покосi,
торка?ться повiк i наближа? до мене зiрки.
   ?х ста?  все  бiльше  та  бiльше,  ось  вони  закружляли,  наче  золота
метелиця, я почув ?хнiй шелест, ?хню музику... i поплив, поплив на хиткому
човнику по химерних рiках сну...
   Зараз притихлими дорогами, з яких  не  сходить  мiсяць,  ми  з  дiдусем
поверта?мося iз Майданiв. Тут у лiсових оселях дiдусь робив людям вулики i
лагодив немудру сiльську машинерiю. Були ми навiть  у  першiй  комунi,  де
хлiбороби, спасаючись бандитiв, i в поля ви?жджають iз збро?ю.  Дiд  якось
показав менi неподалiк од орачiв тринiжник з гвинтiвками,  а  пiд  ним  на
пiлочцi лежав святий хлiб.
   Оксамитний холоднуватий вечiр  ворушиться  навколо  нас,  пiд  колесами
попискують  вологi  колi?,  шелестить  i  шипить  листя,  у  долинках  нам
переходять дорогу клаптi туману - i нiде нi лялечки, тiльки зажуренi верби
обабiч дороги, тiльки мiсяць i зорi вгорi. Ось одна упала на дальнi  поля,
i дiд говорить до не? i до себе:
   - Зорi, як i люди, падають на землю, i вони мають свiй вiк,  -  а  далi
оберта?ться до мене: - Тобi, дитино, не холодно? Може, свою кирею дати?
   - Не треба, дiду, - кульчусь я на задку i чогось очiкую вiд  мосту,  що
попереду, вiд рiчечки пiд ним, що спить i не спить, i  вiд  перелiска,  що
сповза? в луги.
   - Чого ж не треба? Ти, бачу, трохи замерз.
   - Байдуже, нам, чоловiкам, треба до всього звикати, -  повторюю  дiдовi
слова.
   - Он як! - дiдусь добряче натрушу? посмiшку на  сиву,  аж  пожовклу  на
мiсяцi бороду, далi защiба? верхнiй гудзик на мо?й катанцi, а на босi ноги
кладе оберемок сiна.
   Коли ми ви?хали  на  чумацький  шлях,  з-за  дерев  легко,  наче  тiнi,
вискочили тро? озбро?них вершникiв. Од несподiванки я мало не зойкнув. Дiд
однi?ю рукою притримав коняку, а другу заспокiйливо поклав на  мо?  плечi.
Пiд першим  кiбцюватим  вершником  гра?  лискучий,  неначе  ясним  мiсяцем
накупаний, кiнь.
   "Бандити", - холону я вiд здогаду i щiльнiше, притуляюсь до Дiда.
   - Добрий вечiр! - владно здоровка?ться вершник на мальованому  конi,  а
дво? других, з карабiнами в руках, залишаються трохи поодаль.
   - Доброго здоров'я, коли людина добра, - вiдповiда? дiд. В його  голосi
не чути нi страху, нi тривоги.
   - Що везеш, чоловiче?
   - Онука, не перелякайте його.
   - Дiтей ми не ляка?мо, - стишив голос вершник. - А зброю не везете?
   - Нащо нам таке смiття!? - замахав руками дiд. - Надокучило й остогидло
воно. Ось заробив собi зерна, то й уся моя поклажа.
   Вершник красиво прихилився до воза, рукою поторгав мiшок, сiно, а потiм
пiдвiв одну брову на мене i змовницьки запитав:
   - Злякався?
   - А ви б хiба не злякалися? - ще з опаскою пробурмотiв я.
   - Звичайно, злякався б, - закивав головою вершник. - Як тебе звати?
   - Михайлом.
   - Славне iм'я. У школу ходиш?
   - Нi.
   - Еге, - невдоволено випнулись губи у вершника. - Як же ти  дав  такого
маху?
   - Мусив, бо на зиму нема чобiт.
   - А ви хiба не з багатих?
   Я ображено потискую плечима, а верхiвець  почина?  смiятися,  i  тiльки
тепер на його картузi помiчаю п'ятикутну зiрку. Виходить,  я  даремне  бив
дрижаки.
   Пересмiявшись, червоноармiець серйозно каже до мене:
   - Тепер безчобiттям, хлопче, нiкого не здиву?ш - ще дуже бiднi  ми.  Та
все одно ма?мо вчитися: так революцi? треба! Зрозумiв?
   - Аякже, геть-усе зрозумiли, - каже дiд i похиту? сивою головою.
   - Що ж ви геть-усе зрозумiли? - лукаво пiдсмiю?ться вершник.
   - От слухай: революцi? треба хлiб... - почина? дiд, а  вершники  дружно
регочуть.
   - Хiба не вгадав? - диву?ться дiд.
   - Угадали, угадали, та не все.
   - А хто його все вгада?? На це треба голову, як дiжку, мати.  Тiльки  я
ще не доказав... Кому тiльки не треба було нашого  хлiба?  Чисто  всiм!  I
дiти нашi були потрiбнi всiм до чужо? роботи, а не в  школi.  Ось  воно  й
вийшло так: i ноги в нас не взутi, i голови босi.
   - Еге, дiду, то  ви  голова!..  Усе  збагнули!  -  Здивовано  i  весело
заговорили вершники. - А внука свого неодмiнно посилайте до школи, головне
тепер не в чоботях! Був час, що ми навiть воювали  босi,  -  Закинувши  за
плечi карабiни, вони прощаються з нами.
   Проти мiсяця заблищали стремена, забряжчала зброя, пiд  копитами  м'яко
застугонiла земля.  I  враз  молодий  красивий  голос,  хапаючи  за  душу,
плеснувся, злетiв над прадавнiм чумацьким шляхом, над вiковими липами, над
притихлими полями:

   Зоре моя вечiрняя,
   Зiйди над горою...

   Я потягнувся до пiснi, до неба, до  вечiрньо?  зорi  i  завмер  у  тому
смутку i дивi, що ?х робив чийсь голос з мо?м дитячим серцем.
   Вiджурилась, вiддзвенiла пiсня на шляху,  зникли  вершники  вдалинi,  а
дiд, похитуючи головою, зiтхнув раз i  вдруге,  щось  тихенько  сказав  до
себе, а потiм обернувся до мене:
   - Житте... Чу?ш, i вiн, Шевченко, босонiж до школи ходив. Такий був наш
латаний талан, А завтра, дитино, як доживемо дня, пiдстрижу  тебе,  вiзьму
за руку та й пiдемо до школи.
   - Дiдусю, це насправдi? - аж тьохнуло в мене серце i дрогнув голос.
   - Атож: як сказав, так i зроблю.
   - I книжку менi купите? - в надi? прикипiв я очима до дiдового обличчя.
   - I книжку тобi купимо,  i  чорнила  з  бузини  зробимо,  i  на  крамну
сорочечку розстара?мось. А потiм, гляди, на чобiтки розживемося,  пiдiб'?м
?х пiдковами, будеш iти межи люди i вибивати iскри...
   - Справдi? - вiрю й не вiрю, що стiльки щастя може прийти однiй людинi.
Я вдячно прихиляюсь до дiда i мiж зорями мого дитинства  розшукую  вечiрню
зорю поета, що буде менi сяяти все життя...


   I радiсть i горе ходили цi?? ночi разом.
   В дорозi я кiлька разiв солодко засинав i  прокидався.  У  видiннях  до
мене приходила школа, а наяву сяяли високi осiннi зорi, а  за  якусь  мить
дiдусь уже вiв мене в науку. Через  мо?  плече  погойдувалась  торбинка  з
книжками, на ши? метлявся мотузочком ув'язаний олiвець, а  з-пiд  пiдкiвок
мо?х чобiт вибивалися iскри. I славно було менi на душi, так уже тепер  не
бува?...
   Мiсяць ген-ген перейшов  на  другу  половину  неба,  коли  ми  при?хали
додому. Дiд зсадив мене з воза, оглянувся довкола на зарiчанськi  осокори,
на пiдсиненi хати, на сонне, обведене рамками тiней, подвiр'я,  на  город,
на грушу. Все це, накупане мiсячним маревом, висяювало росою,  вигойдувало
шелест i мiнилося, наче хто його потихеньку зсовував з мiсця.
   З дерева зiрвалася грушка, застрибала по гiллi, упала на кореневище,  i
знову благословенна тиша, i  повiв  прив'ялих  чорнобривцiв,  i  подих  чи
зiтхання землi.
   - Як гарно в свiтi, -  говорить  сам  до  себе  дiд.  Стоячи  на  латцi
споришу, вiн перебира? сво? видiння, смутки i  думи.  До  нього  тягнеться
коняка, i вiн кладе ?й руку на гриву. - Зараз i ти вiдпочиватимеш. Пора...
Михайле, а ми, чу?ш, не будемо будити нi бабуню, нi матiр,  -  наробились,
навихались вони за день, то хай спочивають  на  здоров'я.  Ляжемо  собi  в
клунi на сiнi та й виспимось на славу. Чи не так я кажу?
   - Еге ж, у клунi i  просторнiш,  i  здоровiше,  -  знову  ж  вiдповiдаю
словами дiда.
   - Вiрно. Ти в мене молодчага. Ось тобi рядно, вилазь на сiно.  Я  скоро
прийду до тебе.
   Вiтрець пiдколисував його великi  напатланi  брови  i  тiнi  пiд  ними,
пiдбивав ?х на високе чоло, де в кожнiй  зморшцi  лежать  роки,  нестатки,
непереробна праця i непереводний пiт.
   - То не барiться.
   - А чого я маю баритися? Хiба в мене такими внуками поле засiяне?
   - Еге, ви завжди так говорите, а потiм сiда?те бiля  вiкна,  де  бабуся
спить.
   - Зараз не сяду, бо холодно, - добряче-добряче  посмiхнувся  менi  дiд,
щось подумав сво? i махнув рукою: - Iди вже.
   Заточуючись, входжу в клуню, вилiзаю на засторонок з долинковим  сiном,
вкриваюся, й одразу  солодка  дрiмота  наближа?  до  мо?х  очей  i  далекi
Майдани, i трьох вершникiв на шляху, i близьку школу.  Там  запитають,  як
мене звати i чи хочу вчитися. Я скажу, що дуже хочу, i  хай  учителька  не
вельми печалиться - ?й-бо, наздожену прогаяне.
   А чого ж так довго  дiдусь  не  приходить?  Я  насилу-насилу  розплющую
обважнiлi повiки i трохи пiдводжусь.
   Крiзь щiлини мiж цiвками в клуню падають пiдволохаченi  мiсячнi  смуги,
бiля однi?? з них раптом почина? сонно дихати й  пiдiйматися  земля  -  то
крiт кротив свою шапку. Бiля повiтки форкнула коняка, дiд щось тихо сказав
?й. Це мене заспоко?ло, i я кудись почав летiти, вже  не  чуючи,  як  горе
входило на наше подвiр'я...
   Дiдусь,  напо?вши  коняку,  почав  снувати  чогось  двором  i  городом,
розмовляючи iз ними, i з людьми, що приходили йому на  пам'ять.  Коли  сон
почав i його зморювати, вiн пiдiйшов до хати, сiв на призьбу  пiд  вiкном,
бiля якого спочивала його невтомна дружина...
   Гай-гай, уже й життя минуло ?хн?,  та  й  досi  мо?  старi  жили,  наче
молодята: не тiльки на  людях,  а  й  помiж  собою  вони  увесь  вiк  були
делiкатнi, уважнi, привiтнi.
   Умiли шанувати i добрих людей, i мовчазну скотину,  i  святу  працю,  i
святий хлiб, тiльки не вмiли шанувати свого здоров'я.
   Отак бiля вiкна дружини i прихопив мого дiда  останнiй  осiннiй  сон  i
простуда.
   Прокинувся вiн на свiтанку з  хворобою  в  грудях,  ??  вже  не  змогли
вигнати нi пiч, нi парене зерно, нi добра чарка.
   Через три днi спочивав у домовинi. На подушцi бiля його голови востанн?
лежали любисток, материнка й шальвiя... I хоч як я плакав, як благав,  щоб
вiн пiдвiвся, дiдусь вперше в життi не послухав мене...
   Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли
почула свою смертну годину,  пiдвелася,  сама  вибiлила  стiни,  помастила
долiвку, принесла з городу прив'ялих чорнобривцiв,  купчакiв  i  панiстки,
розкидала по хатi i звелiла увечерi скликати рiдню.
   При поганенькому, бензином заправленому, слiпаку востанн?  вечеряла  зi
сво?м родом бабуня. I хоча ?? думи i очi  вже  летiли  у  небо,  нiхто  не
вiрив, що вона проща?ться з свiтом: адже i мастила, i прибирала сьогоднi в
хатi, i нiчого, крiм душi, не болiло в не?... Та,  напевне,  бiль  душi  -
найстрашнiший бiль. Через день бабуню поховали поруч з  дiдусем.  Рiдня  i
осiннiй день плакали над ?? могилою, а з цвинтарно? грушi в  могилу  впала
грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому свiтi садила сади...



   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

   Сиплеться,  осипа?ться  листя,  гнуться,  горбляться  берези,  плаче  i
посмiха?ться крiзь сльози осiнь i натрушу? журбу  на  мою  наболiлу  душу.
Поменшав свiт, померхли днi мо?, а ночi так  тривожать,  що  я  прокидаюсь
мокрий од слiз. Мамина рука витира? ?х, а голос тихо-тихо заспокою? мене:
   - Не плач, Михайлику, не плач, любий... Всi  люди  вмирають.  Он  бачиш
зорi? - показу? менi на вiкно, в яке загляда? клапоть проясненого неба.  -
Гарнi ж, наче з казки повиходили, а теж помирають.
   - Я не хочу, щоб умирали зорi, - кажу крiзь плач i дивлюся, як знову на
той клаптик неба злодiйкувато наповзають хмари.
   - Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя ма? свою дорогу: однi
покидають ??, а другi виходять на не? i все  сподiваються  чогось  кращого
собi... Засни, синку.
   Я засинав на материних руках, i в мо? сни прибивалась хитка дорога,  на
яку вже не вийдуть мо? дiди, i в мо?х снах зорi, як i осiнн? листя,  як  i
люди, падали на землю.
   Навiть лiси тепер втратили свою  принаду,  наче  хтось  вибрав  iз  них
привабливiсть i таемничу красу. Стрiчаючися iз грибами,  я  не  радiв,  як
перше, i не зрiзав ?х кiскою - хай собi поживуть, скiльки можуть жити.
   Одного дня, уже пiсля  обiду,  я  дуже  здивувався,  коли  побачив  мiж
деревами тоненьку постать Люби. Помiтивши мене, дiвчина радiсно скрикнула,
поправила хустинку на головi й метнулась до галявини, де я стояв.
   - Добрий день, Михайлику, добрий день! Я так i знала, що знайду тебе! -
зупинилась, висяваючи очима, i подала, як доросла, руку.
   - Що ти тут робиш?
   - От i не скажу.
   - А може, скажеш? Ти в свою загороду йдеш?
   - Нi, - Люба опустила голову i ногою почала перегортати опале листя.  -
Я, Михайлику, шукала тебе.
   - Не може такого бутиi - з недовiрою зазирнув дiвчинi у вiчi.
   - От i може... Я знаю: у тебе горе, а коли горе - в усiх болить  серце.
Того й хотiла побачити тебе. Я навiть якось була до тво?? хати пiдiйшла, а
зайти посоромилась.
   - Спасибi, Любо.
   - I не кажи такого, - по-дорослому мовила вона й  вузликом  вiдкопилила
губи, а далi та?мниче посмiхнулась: - Михайлику, а в мене вже сестричка ?.
   - Маленька?
   - Звiсно, маленька, - засмiялася Люба, - лежить собi в  колисцi  i  все
губами плямка?.
   - I яка вона?
   - Гарненька, тiльки в не? ще брови не зiйшли.
   - Невже вона зовсiм безброва? - не можу повiрити я.
   - Поки зовсiм, тiльки ямки ходять там, де мають  зiйти  брови.  Це  так
цiкаво.
   - Хм, - не знаю, що вiдповiсти на це диво.
   - А я вже в школу ходжу. У нас в одному класi вчиться двi групи - меншi
сидять попереду, бiльшi -- позаду. Мене  ж  вчителька  посадила  на  самiй
першiй партi, - хвалиться i радi? дiвчина.
   - А чобiт у тебе також нема? - поглянув на босi Любинi ноги, згадав про
сво? i зiтхнув.
   - Нi, ?, тiльки я ?х бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а
може, навiда?мось у нашу загороду?
   - Там тобi чогось треба?
   -  Нi,  просто  подивимось  на  борсучу  нору,  вiднiрки,   на   гнiздо
трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?
   - Можна i заглянути, - погодився я, i ми, взявшись за руки, побiгли  до
загороди.
   Перелiзши через потемнiле вориння, спочатку пiдiйшли до  тi??  черешнi,
на ягодах яко? найбiльше збиралося роси. I менi  згадався  погожий  лiтнiй
ранок, i тiтка Василина, i ?? пiсня, що так славно йшла мiж деревами.
   Тепер черешня накинула на сво? плечi багряну хустку й,  здавалося,  теж
хотiла зрушити з мiсця й пiти кудись, у свою дорогу.
   - А ти  нiчого  не  чув  про  мою  тiтку  Василину?  -  запитала  Люба,
торкаючись руками до накучерявлено? кори черешнi.
   - Нi, може, щось недобре трапилось? - згадав, що Люба  колись  говорила
про тiтчиного сердитого чоловiка.
   - От i не вгадав! - пожвавiшало обличчя дiвчинки. - Про не?  i  про  ??
голос дуже гарно в газетi написали. Хто б  тiльки  мiг  подумати,  що  про
тiтку в газетi напишуть.
   - Таке врем'я, - сказав я словами  дядька  Себастiяна.  -  А  що  тепер
Василинин чоловiк робить:  так  само  свариться,  щоб  вона  на  голос  не
принаджувала людей?
   - Нi, вiн таким добрим став, хоч до рани прикладай, i все бо?ться,  щоб
тiтка не по?хала спiвати у мiсто. "Краще, - каже, - менi  спiвай,  я  тобi
буду iз усiх я?ць гогель-могель колотити". I колотить! - задзвенiла смiхом
дiвчина.
   На кисличцi ми побачили осиротiле гнiздечко,  дно  якого  було  пiдбите
шерстю, а пiд кисличкою борсук залишив свiжi слiди.
   - Частенько сюди  навiду?ться,  ласо?д,  -  пригнулась  Люба,  вивчаючи
химерну мережку борсукових слiдiв.
   Бiля нори ласо?да ми побачили купину сухого листя.  Люба  нагнулась  до
не? й сказала, що це так господарював борсук: вiн не якесь ледащо,  а  вже
зарання, до холодiв дба? про свою зимову постiль.
   Отак до надвечiр'я жебонiв i жебонiв струмком дiвочий голос  i  потроху
розмивав мою печаль. А надвечiр'ям ми обо? - Люба спереду, а  я  позаду  -
сiли на коняку i по?хали додому. Пiд нами прокидався  туман,  а  над  нами
падало й падало листя - золотi сльози осiннього  лiсу.  Перед  селом  Люба
сказала, що далi пiде пiшки.
   - А чого ?хати не хочеш?
   - Бо не годиться, - засоромилася вона.
   - Чого ж не годиться?
   - Хтось iз дiтвори побачить i почне дражнити нас: молодий -  молода.  ?
такi безсовiснi.
   Я зiскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала менi руку i
самотньо сутiнками пiшла луговою стежкою. А я все поглядав у той  бiк,  де
iшла-зникала тоненька, мов горсточка, постать...
   Сьогоднi чогось нашi ворота були  вiдчиненi  навстiж.  Може,  хтось  iз
гостей при?хав? Але нi худоби, нi воза нi на подвiр'?,  нi  в  катразi.  Я
пiд'?жджаю до ста?ньки, пускаю повiд, а в  цей  час  хтось  позаду  дужими
руками пiднiма? мене вгору, а потiм притуля? до себе.
   I острах, i передчуття радостi одразу охопили мене. Од всього  цього  я
примружив очi, а коли розплющив  ?х,  побачив  незнайоме  i  нiби  знайоме
обличчя i знову примружився.
   - Михайлику, не пiзна?ш?! - все тiснiше притуля? мене до  себе  високий
широкоплечий чоловiк в коротко пiдстриженими вусами.
   - Нi, не пiзнаю, - кажу я тихцем, i тепло-тепло  ста?  менi  на  грудях
цього дужого незнайомого i наче знайомого селянина. - Ви звiдки будете?
   - Михайлику, я ж твiй тато, пiзнавай скорiше,  -  радi?,  печалиться  i
цiлу? мене чоловiк. - Ну, впiзнав?
   - Нi.
   - От тобi й ма?ш, - аж зiтхнув чоловiк, а очi його стають вологими.
   Я пiзнавав i не пiзнавав свого тата. Десь,  неначе  з  далеко?  теменi,
обзивався менi його голос, десь нiби я бачив цi очi, але  де  -  не  знаю.
Одначе як гарно було пригортатися  до  цього  чоловiка,  що  однi?ю  рукою
притримував мо? босi ноги, а другою - голову.
   До нас пiдiйшла усмiхнена мати:
   - Пiзнав? - запитала вона батька.
   - Та нi.
   - Михайлику, дурненький, це ж твiй тато! Чого ж ти мовчиш? А я не знав,
що сказати - жодне слово не спадало на думку. Отак, на руках,  мовчазного,
мене тато й внiс до хати, де тепер на скринi лежала  шинеля,  поставив  на
долiвку, обдивився, засмiявся:
   - Та вiн у нас зовсiм парубок, тiльки, бiда, говорити не вмi?.
   - Еге, не вмi?! Ти ще не зна?ш його, - дала свою характеристику мама.
   - Тепер, напевне, взнаю, нiкуди не дiнеться... Ось  я  його  завтра  до
школи поведу.
   - Поведете? - стрепенувся я i зазирнув батьковi у вiчi.
   - Авжеж. Хочеш учитися?
   - Ой, хочу, тату! - охопив  батька  за  ноги,  а  вiн  чогось  заклiпав
повiками i поклав руку на мою голову.
   Побалакати з батьком нам не дали сусiди, ?х  одразу  ж  набилась  повна
хата, на столi з'явилися немудрi подарунки в  пляшках,  а  мати  поставила
голубцi з нового пшона i сушенi в'юни, яких ми наловили ще з дiдом,  та  й
почалася селянська бесiда з нескiнченними розмовами про  землю,  полiтику,
загряницю i чи пiде, чи не  пiде  на  нас  Антанта  вiйною,  чи  довго  ще
ходитимуть по лiсах банди. Вже дрiмаючи, я захопив у сон батьковi слова:
   - Нiчого не вигорить у них, нiчого! Коли не втримались на  гривi  -  не
вдержаться на хвостi!..
   Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного  i  зодягненого  в
нову сорочку i штанцi, за руку i повiв до школи. Коли дзвоник задзвонив на
перерву й дiтвора горохом посипалась iз класу, батько пiдiйшов до  ставно?
русокосо? вчительки, привiтався з нею i нахилив голову в мiй бiк:
   - Привiв, Насте Василiвно, вам свого школяра.  Може,  i  з  нього  буде
якийсь толк.
   - Побачимо, - посмiхнулась Настя Василiвна, i посмiхнулись ??  довгастi
ямки на ?цоках. - Як тебе звати?
   - Михайлом.
   - А вчитися хочеш?
   - Дуже хочу! - так вирвалось у мене, що вчителька розсмiялась.  Смiх  у
не? при?мний, м'який i аж угору пiдiйма? тебе.
   - Тiльки пропустив чимало вiн, - сказала батьковi.
   - Усе наздожену, от побачите!  -  вихопилось  у  мене,  i  я  благально
поглянув на вчительку. - Читати вмiю...
   - Ти вмi?ш читати? - здивувалась Настя Василiвна.
   - Жiнка казала, що справдi вмi? i по всьому селi винишпорю?  книжки,  -
захистив мене батько.
   - Це вже добре. А  хто  тебе  навчив  читати?  -  зацiкавлено  запитала
вчителька.
   - Я сам вiд старших школярiв перейняв.
   - Ану, почитай нам щось.  -  Настя  Василiвна  взяла  зi  столу  книгу,
погортала ?? й простягнула менi. - Читай ось на цiй сторiнцi.
   Такою сторiнкою мене б нiхто не здивував: тут лiтери були завбiльшки як
горобенята, а мо? очi вже встигли призвича?тися  i  до  дрiбненьких,  наче
мак. Я чесонув цю сторiнку,  не  спотикаючись  на  крапках  i  комах,  щоб
учительцi  зразу  стало  видно  мо?  знання.  Од  такого  читання   батько
прояснився, вчителька здивувалась, а потiм, смiючись, запитала:
   - А ти ще швидше не можеш?
   - Можу i швидше, ось дайте, - йде гаразд.
   - А повiльнiше теж можеш?
   - I повiльнiше можу, - здивувався, бо нащо  робити  повiльнiше  те,  що
можна швидше випалити.
   - Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзi ще ? роздiловi знаки.
   Далi я читав, зважаючи на знаки, i бачив, як щасливий батько  любувався
сво?м читальником.
   - А цифри ти зна?ш? - запитала вчителька.
   - I цифри, до тисячi, знаю.
   - А таблицю множення?
   - Нi, цього не знаю, - зiтхнув я i побачив, як посмутнiшав батько.
   Але вчителька одразу ж нас так порадувала, що тато нiби аж пiдрiс, а  я
мало не пiдстрибнув угору.
   - Панасе Дем'яновичу, доведеться вашого школяра записати у другу групу.
   - Спасибi вам, - чемно подякував тато. - Пишiть, коли на другу потягне.
   Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де  вчилася  друга
група.
   - Ось тут, Михайле, будеш сидiти, - показала менi на тримiсну парту.  -
Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олiвцем, а книги я тобi зараз дам...
   Додому я не йшов, а летiв,  бо,  по-перше,  мiг  похвалитися,  що  мама
одразу ма? школяра не першо?, а друго? групи, по-друге, треба було збiгати
в лiс, - нарвати ягiд бузини, надерти дубово? кори, а потiм зварити  ?х  з
iржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тодi.
   Удома нас дожидали мати i дядько Микола. Коли батько  сказав,  що  мене
прийгiяли у другу групу, мати одразу сумно повторила сво?:  "I  що  тiльки
буде з цi?? дитини?" А дядько Микола сказав:
   "Увесь пiде в мене, - це по нас обох уже  видно",  -  i  в  хатi  стало
весело, а менi й за хатою свiтило сонце...
   Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли
похолодало i перший  льодок  затягнув  калюжки,  я  мчав  до  школи,  наче
ошпарений. Напевне, тiльки це навчило так бiгати, що потiм нiхто в селi не
мiг перегнати мене, чим я неабияк пишався.
   Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за  вiкнами  снiг,  усе  в
менi похололо: як же я тепер пiду до школи? В хатi цього ранку журився  не
тiльки я, але й мо? батьки.  Пiсля  снiданку  тато  одягнувся  у  кирею  з
грубого саморобного сукна i сказав:
   - Снiг не снiг, а вчитися треба. Пiдемо, Михайле, до школи, - вiн  узяв
мене на руки, вгорнув полами кире?, а на голову надiв заячу шапку.
   - Як же йому, горопасi, без чобiт? - болiсно скривилася мати.
   - Дарма, - заспоко?в ??  батько.  -  Тепер  такий  час,  що  не  чоботи
головне.
   - А що?
   - Тепер головне - свiжа сорочка i чиста совiсть, - посмiхнувся  батько,
- Правда, Михайлику?
   - Правда, - щiльно притуляюсь до тата, i ми обо?  пiд  зiтхання  матерi
покинули оселю.
   Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе  в  школу  сина,  деякi
школярi на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав i  з  жалю,  i  з
тi?? радостi, що батько не дасть менi покинути науку.
   Отак першi днi зими тато заносив мене у школу,  а  пiсля  урокiв  знову
загортав у кирею i  нiс  додому.  До  цього  призвича?лися  i  школярi,  i
вчителька, i я... Якби тепер запитали, яку  найкращу  одiж  довелося  менi
бачити по всiх свiтах, я, не вагаючись, вiдповiв би: кирею мого батька.  I
коли iнодi в творах чи п'?сах я зустрiчаю слово "кирея" - до мене трепетно
наближаються найдорожчi днi мого дитинства.
   Якось, коли надворi хурделило, батько припiзнився, i  тiльки  надвечiр,
заснiжений, з обмерзлими вусами, але веселий, вiн зайшов у клас i  голосно
запитав:
   - А котрий тут безчобiтько?
   - Це я! - вискочив з-за парти, де сидiли мо? однокласники.
   - Хто це ти? - наче не пiзнавав мене батько.
   - Син Панасiв! - бадьоро вiдповiв я.
   -  Тодi  лови!  -  батько  кида?  менi  справжнiсiнького   бублика.   Я
пiдстрибую, перехоплюю гостинця i радiю, що вiн навiть iз маком.
   - Ви на ярмарку були? - питаюся, шкодуючи ?сти бублик.
   - На ярмарку.
   - I щось купили?
   - I щось купили! - весело i змовницьки пiдморгнув менi батько, а з його
брови закапав розталий снiг. - Ось дивись! -  вiн  потрусив  кире?ю  i  на
пiдлогу упали справжнiсiнькi чоботята.
   Я спочатку остовпiв, поглянув на чоботята, далi на батька  i  знову  на
чоботята, що пахли морозом, смолою i воском.
   - Це менi? - запитав я тихо-тихо.
   - А кому ж? - засмiявся батько. - Взувайся, сину. Я пiдхопив  чоботята,
пiдняв ?х угору, i вони блиснули срiбними пiдкiвками.
   I менi  згадалися  дiдовi  слова:  "Будеш  iти  межи  люди  i  вибивати
iскри..."



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   Справи мо? пiшли вгору: у цьому ж навчальному роцi  мене  вiдзначили  й
перевели в третю групу. З тако? нагоди  вчителька  сказала  дуже  сердечнi
слова, нахвилювавши ними себе й мене.
   Вдома батько здивувався успiхами свого отряхи, заховав у пiдрiзанi вуса
посмiшку й сказав:
   - Коли так, то хай буде не гiрше... Наука наукою, а чоботи бережи. Мати
ж знову зажурилась:
   - Що тiльки буде з цi?? дитини?
   А я взявся писати п'?су. Напевне, прочитавши цi слова,  не  один  читач
поведе правим чи лiвим плечем i засумнiва?ться:  чому  саме  п'?су,  а  не
вiршi? На все, як сказав один фiлософ, ? сво?  причини.  Були  вони  й  на
п'?су.
   Цi?? зими в нашому селi вперше заговорили про "тiатри". Що  воно  таке,
нiхто не мiг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли рiзнi. Однi казали,
що "тiатри" - це якесь iнтересне з переодяганнями лицедiйство, другi - ет,
бiльшовицька вигадка, третi - "люзiон", де пускають в очi i ману, i туман,
четвертi - витiвка  самого  нечистого,  бо  на  сценi  в  темрявi,  бува?,
з'являються русалки, а iнколи з бочки й  чорти  вискакують.  Хтось  навiть
чув, що одна п'?са так i називалась "Сатана в бочцi".
   Дядько ж Микола пояснив, що "тiатр" - стояща штука,  бо  там  показують
гарних жiночок у коротеньких спiдницях. А через те, що в нас  тодi  носили
спiдницi до п'ят, дядьковi Миколi одразу ж перепало  за  безсовiснiсть  од
тiтки Ликерi?. На це дядько вiдповiв по-французьки:
   - Прошу, мадам Ликерi?, пардону.
   I "мадам Ликерiя", кинувши рогачi, затрусилась од смiху.
   Кiлька днiв у селi тiльки й розмов  було,  що  про  театр,  а  особливо
загуло, коли комсомольцi почали для  вистави  позичати  в  селян  стiльцi,
лампи, миски, чарки й навiть спiдницi, з  яких  хитромудре  мали  виходити
старосвiтськi широченнi штани. Цю позичку комсомольцi називали реквiзитом,
а хтось iз багачiв пустив поголос, що це - реквiзицiя.  I  деякi  наляканi
жiнки метнулись одбирати сво? спiдницi, не знаючи, що вони мали  слугувати
великому мистецтву.
   Для мене тодi слово "театр" бринiло i привабливо, i страшнувато: а  що,
коли й справдi з темряви вискочить чорт? Але тодi цього не трапилось... Це
сталося значно пiзнiше...
   Отож село по-всякому, але з нетерпiнням чекало вистави.  I  ось  одного
дня  на  стiнах  сiльради,  комнезаму,  споживчого  товариства   i   школи
закрасувалися такi оголошення:

   Увага! Увага!
   Сьогоднi о сьомiй годинi вечора
   вперше в нашому селi
   буде показано лицедiйство, тобто театр.
   Цiна квитка:
   пшеницi - чотири фунти,
   я?ць курячих - теж чотири,
   гусячих - тро?,
   жита - п'ять фунтiв,
   гречки, проса, гороху -
   шiсть фунтiв.
   Всi, всi - у театр!!!

   Прочитавши таке, я спочатку зрадiв, а потiм скис: за що ж  його  купити
квитка. Надiючись тiльки на "а може", я пiдiйшов до матерi, але  вона  так
поглянула на мене, наче я, щонайменше, з  бовдура  вилiз,  а  далi  почала
глузувати:)
   - Дивiться, наш парубок театру захотiв! Ще, чого  доброго,  i  артистом
захоче стати.
   - Нi, мамо, в артисти я, мабуть, цього року не пiду, - заспоко?в матiр.
- Але подивитися, що воно за люди, дуже хочу. То, може, дасте менi пашнi?
   - А потiм що будем робити? Покладемо зуби на полицю,  щоб  сушились  до
нового врожаю, i отак згадувати тiатри? Он муки в нас лишилось  тiльки  на
два-три замiси. Що ти на це скажеш?
   Далi менi вже нiчого не хотiлось казати. Виждавши, коли мати  пiшла  на
село, я вскочив у клуню i почав нишпорити на вишках, надiючись десь знайти
пота?мне куряче кубельце. Та  мо?  розшуки  нiчого  не  дали:  на  курячих
гнiздах лежали однi бовтуни.
   I все ж таки увечерi я поплентався до школи, де мав бути  театр.  Тепер
вхiд до не? було загороджено столом, на  ньому  стояла  вага,  щоб  важити
зерно за квитки, i двi величезнi макiтри  для  я?ць.  Щасливцi  за  натуру
одержували в касира червонi з печатками папiрцi й гордо йшли  в  школу,  а
нещасливцi, наче бджоли вiчко, обсiли шкiльнi схiдцi. Однi з них, такi, як
я, надiялись, що, може, пофортунить проскочити пiд столом касира, а  другi
- хоч заглянути у вiкна, коли почнеться дивоглядiя.
   Ось на дверях  з'явилась  постать  секретаря  комсомольського  осередку
Миколи Гуменюка. Через голову касира вiн гукнув нещасливцям :
   - Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи - пропустимо в театр!
   - Я принесу, я  ось  осьдечки  живу!  -  випередив  усiх  веснянкуватий
Омелько.
   - Неси! - наказав Гуменюк.
   - А може, й сiна треба в театр? - обiзвався я.
   - Нi, поки що обiйдемося без сiна,  -  пiдрiзав  секретар  мою  останню
надiю чесно ввiйти в театр.
   Я тiльки тяжко зiтхнув: коли б знаття, що театр нiяк не  може  обiйтись
без соломи, то ще з полудня вклякав би тут з кулем.
   Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярiв, що  юрмилися
на схiдцях, i, висяваючи, як iскрами, всiма веснянками, радiсно гримав:
   - Та не товчiться, наче в мiшку, - дайте дорогу в тiатри!  Вiн  зник  у
дверях, а я усе зазирав i зазирав пiд стiл, чекаючи, коли  ж  ноги  касира
так вiдсунуться, щоб можна було проскочити помiж ними i нiжкою стола. I от
настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макiтру з яйцями  й
обережно почав пересовувати ?? на  другий  кiнець  столу.  А  я,  зата?вши
подих, югнув пiд стiл i, наче  ящiрка,  проповз  на  чотирьох  у  коридор.
Навздогiн менi якесь одоробало гукнуло: "Тримайте його!" Я з того переляку
скочив на ноги,  швиденько  шатнувся  до  других  дверей  i...  з  розгону
наскочив на височенного, в червонiм кожушку  парубка.  Йому  одразу  стало
весело, а менi гiрко. Хiба ж я знав,  що  i  на  других  дверях  пантрують
"зайцiв"?
   - Ти звiдки такий вискiпався?  -  пiдхопивши  мене  пiд  боки,  запитав
парубок.
   - Он звiдти, - невиразно промовив я. - Пустiть мене, дядьку, в театр.
   - Чого захотiв! Я тебе пущу, але так, щоб знав, де раки зимують!
   - Я вже знаю, де вони зимують... - жалiсно заскiмлив, бо не раз про  це
чув од дорослих.
   - А куди Макар телят ганя? теж зна?ш? - уже з  цiкавiстю  покосував  на
мене парубок.
   - I це знаю, - бадьорiше вiдповiв я.
   - Ну, а де роги козам правлять?
   - Теж знаю.
   - А по чому фунт лиха?
   - Це як на якому ярмарку, - посмiлiшав  я.  Моя  вiдповiдь  сподобалась
любителю приказок, вiн засмiявся i ще запитав:
   - А чого ж ти не зна?ш?
   - Не знаю, що таке тiатри. Пустiть мене побачити.
   - Iч, який планетний - чого захотiв!? Я зараз як втру тобi часнику,  то
надовго забудеш про театри, - i парубок повiв мене поперед себе до виходу.
А там уже хлопчаки збагнули, що  й  до  чого,  й  почали  тицяти  на  мене
пальцями.
   Я не сказав би, що це були найкращi хвилини  в  мо?му  життi.  Але-вони
одразу стали ще тяжчими, коли я пiд пильним наглядом опинився бiля  самого
касира: назустрiч менi з  приступцiв  розгонисте  iшов  дядько  Себастiян.
Тепер я ладен був од сорому провалитися крiзь землю, щоки мо? запалали,  а
пiд повiками защемiли сльози.
   Ставши трохи осторонь, похнюпився i дивлюся не на дядька Себастiяна,  а
на чоботи, надiючись тiльки на чудо:  може,  увiйшовши  з  теменi,  голова
комнезаму не пiзна? мене.
   - Ти що, Андрiю, хочеш робити  з  хлопцем?  -  не  дивлячись  на  мене,
запитав дядько Себастiян парубка.
   - А що з ним робити: за хвiст - i на подвiр'я! - засмiявся Андрiй.
   - А може, ми його пропустимо в театр? Хай подивиться мале. Скiльки воно
там мiсця займе?
   - Ну, коли ви так дума?те, хай i вiн ма? свято, - погодився парубок.
   Дядько Себастiян обернувся до касира:
   - Олександре, дай хлопчаковi контрамарку,  щоб  не  ганяли  його,  наче
солоного зайця. - Далi вiн лише приторкнувся рукою до мо?? голови i  пiшов
у школу. Я знаю, чого дядько Себастiян не зупинився:  вiн  бачив,  що  мо?
сльози були на пiдходi, а вiн мав делiкатну душу.
   Олександр змiряв мене точнiсiнько таким поглядом, як  мiряють  тих,  що
проскакують на дурничку в театр, i тицьнув клаптик паперу.
   - А де ж контрамарка? - не пiдводячи голови, запитав  я,  бо  хiба  мiг
подумати, що таке велике й урочисте  слово  мiститься  на  такiй  крихiтцi
паперу, на якiй не могла навiть викруглитись уся печатка.
   - Оце вона й ?. Бiжи, тiльки не займай нiчиного мiсця - тво? стояче!
   Затиснувши в руцi контрамарку, я вскочив  у  школу,  що  зараз  гудiла,
неначе вулик, смiялася i нещадно трощила  насiння.  Тепер  тут  стояли  не
шкiльнi парти, а колоди, на них були настеленi свiжi дошки,  i  тому  всiм
було дуже гарно вигойдуватись. Мене одразу ж потягло наперед,  бо  позаду,
за головами дорослих, нiчого не було видно. Коли я зупинився перед сценою,
над якою колихалась пошита з ряден завiса, хтось мене знизу цапнув за ногу
й десь, наче з пiдземелля,  почувся  смiх.  Я  оглянувся.  Хто  ж  це  мiг
збиткуватися надi мною? Але нiде нiкого. Та досить  було  пiдвести  голову
вгору, як знизу знову  щось  потягло  мене  вже  за  другу  ногу,  i  знов
пiдземелля вибухло писклявим реготом. Може, це й ? та нечиста сила, що дi?
в театрах? Менi стало страшнувато. Я трохи одiйшов од сцени, а в  цей  час
хтось з пiдземелля прошепотiв:
   - Михайле, залазь до нас, тут безпечнiше: перевiряти не будуть. Я трохи
пригнувся i  в  дiрi  пiд  сценою  побачив  сво?х  однокласникiв  Софрона,
Вiктора, Уляна i Григорiя. Так ось яка нечиста сила хапала мене  за  ноги.
Виявля?ться, отряхуватi  хлопцi,  щоб  побачити  театр,  ще  вдень,  пiсля
урокiв, забилися пiд сцену i там, терплячи незручнiсть i голод, дожидалися
вистави.
   - А мати вже тебе по всьому селi розшукувала, - нахилився я до Софрона.
   - З дубцем чи без нього? - зажадав уточнення школяр.
   - Без нього.
   - Все одно тепер буде вдома пiсля театру ще один  театр,  -  спохмурнiв
хлопець, а далi запитав: - У тебе часом нiчого нема ?сти?
   - ? пряжений горох.
   - О! - тiльки й вирвалось у хлопцiв.  Вони  одразу  накинулись  на  мiй
горох, | i незабаром пiд  сценою  обiзвався  безтурботний  смiх  i  дружна
робота щелепiв.
   Та ось загойдалася i почала  пiднiматися  вгору  завiса.  Все  в  школi
притихло. Друзi повилазили з-пiд кону  i  посiдали  на  пiдлозi  бiля  нiг
дорослих. Ось на сценi заговорили артисти, i заговорив зал:  мало  не  всi
почали вгадувати, хто ж саме гра? ту чи iншу роль.
   - ?й-бо, це не дiд, а Явтух, - хтось радiсно пiзнавав артиста.
   - Теж сказав! Як би Явтух змiг отак постарiти? - не  йняв  вiри  другий
голос.
   - А вони,артисти, й старiсть вигадують: з  пачiсок  налiплюють  каруком
бороду й вуса, - розважливо пояснював третiй. - Старiсть  легше  вигадати,
нiж молодiсть.
   - Нi, це не Явтух: у  нього  ж  голос  дзвiнкiший,  -  не  погоджувався
четвертий.
   - Дурний, вiн же гра?.
   - Давайте краще запита?мо його... Явтуше, це ти чи нi? -  летить  через
голови запитання артисту.
   I раптом дiд, що по  ходу  п'?си  мав  журитися,  од  такого  запитання
пирснув, прикусив губу, а далi так почав смiятися,  що  в  нього  спочатку
полетiли на сцену вуса, а  потiм  i  борода.  Вiд  цього  лицедiйства  усi
глядачi вибухнули реготом i так почали  вигойдуватись  на  дошках,  що  тi
затрiщали, а одна зламалась. Тi, хто сидiв на нiй, - попадали на  пiдлогу,
i театр став ще веселiшим. Лише одному суфлеру чогось не догодила  людська
радiсть. Вiн вискочив зi сво??  будки,  як  Пилип  iз  конопель,  i  почав
кричати:  "Завiса!  Завiса!"  Чого  йому  було  шкода,  щоб  усi  вдосталь
насмiялися за свою пашню? "
   Пiсля того як завiса вдруге пiднялася, глядачi знов угадували  артистiв
i мали вiд цього неабияке вдоволення. Усiм припала до серця й картина,  де
парубок бiля  криницi  обнiмав  дiвчину.  Правда,  дiвчата  в  залi  трохи
засоромились вiд такого лицедiйства й посхиляли голови.  Зате  парубки  аж
пiдросли  на  лавах,  а  далi  почали  гукати  до  закоханих,   щоб   вони
поцiлувались. Але в тi часи молодь у нас  прилюдно  не  цiлувалась  нi  на
вулицi, нi  в  п'?сi,  хоча  там,  як  я  незабаром  довiдався,  i  стояло
дрiбненькими лiтерами: "цiлуються".
   А от коли в останнiй дi? чоловiк почав убивати жiнку, усi захвилювались
i стали гримати, а далi й погрожувати артисту. Але необачний не послухався
голосу маси i так востанн? вдарив дружину, що вона впала бiля  столу.  Зал
зойкнув дiвочими голосами, а кiлька парубкiв  кинулись  на  сцену  бити  й
в'язати убивцю. Та його врятував суфлер. Вiн,  як  ошпарений,  перекинувши
будку, вилетiв з-пiд кону i не  сво?м  голосом  знову  закричав:  "Завiса!
Завiса!"
   - Яка там завiса, коли тут людей убивають! - обiзвався од вiкна  якийсь
басогласий чоловiк.
   Тодi суфлер обернувся до зали i, розмахуючи руками, як  млинком,  почав
совiстити людей - i що вони за народ! Коли купу?ш  квиток  у  революцiйний
театр, то треба знати,  що  там  не  допускають  кровопролиття  навiть  до
елементiв, а не те що до безщасно? жiнки, яка в  минулу  епоху  мала  самi
тiльки пригнiчення. А далi вiн обернувся до артистки i наказав ?й  устати.
Вона встала, обтрушуючи пил з спiдницi, засмiялась од  такого  однодушного
спiвчуття i уваги, i в залi теж усi почали смiятися i плескати в долонi.
   П'?са пройшла з таким успiхом, що  пiсля  завiси  глядачi  кинулись  на
сцену й почали, не жалiючи рук, пiдкидати сво?х  перших  артистiв.  Такого
?днання глядачiв i митцiв я чогось  потiм  не  бачив  навiть  у  столичних
театрах. Та й переживали, смiялися й плакали у нас щирiше, нiж будь-де.
   На другий день пiсля вистави я попросив у вчительки почитати яку-небудь
п'?су. Вона менi розшукала "Мартина Борулю" i ще якусь зашарпану книгу.  Я
уважно прочитав ?х, а потiм почав докопуватися, як  пишуться  п'?си  i  що
означають - дiя, картина, ява та iнша премудрiсть. Це все було незвичним i
дуже iнтересним. А прочитавши кiлька п'?с, я вирiшив  написати  свою,  щоб
там були i дядько Себастiян, i дядько Микола, i Мар'яна,  й  iншi  люди  з
нашого села. Найбiльше мене з технологi? турбувало, як виводити тi  слова,
що стоять у дужках, бо в  п'?сах  вони  друкувались  так,  нiби  ?х  хтось
дрiбненько  писав.  Тодi  я  вирiшив  усю  п'?су  писати  сво?м  звичайним
навскiсним почерком, а те, що в дужках, - косувати на протилежний  бiк.  I
все у мене пiшло нiби гаразд...
   От i зараз - iще тiльки розвиднiлось, а я морочусь над третьою  дi?ю  -
нiяк не можу пiдiбрати дiвчинi слiв про любов. А пiдiбрати ?х треба, бо що
то за п'?са, коли в нiй мало  любовi  й  поцiлункiв?  З  поцiлунками  дiло
простiше - ?х у всiх дiях досить, а любовi мало. Спитати ж про це  старших
не виходить, бо засмiють. Нi,  таки  важко  бути  драматургом,  коли  тобi
тiльки десять рокiв. Може, на вiршi перейти? Але яка радiсть iз  них?  Хто
тiльки не чита? на вечорах вiршi, то чогось завива? й завива?, а вiд п'?си
всякий ма? i радiсть i печаль.
   Поки  я  так  розмiрковував  над  особливостями  жанрiв,  у  хатi   все
свiтлiшало й свiтлiшало. Ось уже й сонце золотою пучкою  постукало  в  мо?
вiкно, а за вiкном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи.  Збираючи
книжки, я почув, як на дворi загуркотiв вiз, як заскрипiла  наша  хвiртка,
обiзвалась радiсно качка, загупали швидко кроки, забряжчали однi  й  другi
дверi, i на порозi, наче весняночка, стала розрум'янена i осяйна  Мар'яна.
На ?? новенькому кожушку в петельцi погойдувалось два перших пiдснiжники.
   - Добрий день i доброго здоров'я  вам  у  хату!  -  приклавши  руку  до
грудей, низько вклонилась вона батьку-матерi й менi.
   - Доброго здоров'я, Мар'янко, доброго здоров'я, дитино, - дрогнув голос
у матерi.
   Ми всi зрозумiли: з чимсь незвичним, великим прийшла до нас дiвчина.
   Мар'яна притулилась до матерi, щось зашепотiла ?й, i на материних  вiях
заблищали сльози.
   - Не плачте, тiточко, бо  я  сама  розплачусь,  -  смiючись,  заплакала
Мар'яна.
   - Який же вiн, твiй мiсяць?
   - Отако?! Невже ви його влiтку не  бачили,  коли  вiн  до  мене  у  ваш
садочок приходив? - здивувалась дiвчина. Мати вибачливо посмiхнулась:
   - Ти тiльки шепотiла менi про свого козака, а показати забулась.
   - То вийдiть - погляньте, - кивнула головою на вiкно. - Сидить собi  на
возi й так пиша?ться, що далi нiкуди. - I вже тихо, тiльки матерi сказала:
-Вiн княгинею i зiронькою назива? мене.
   - Ти й справдi зiронька, - витира? мати рукою очi. - А як вiн тобi?
   - Чогось i  судженим,  i  наче  батьком  зда?ться,  -  пошепки  сказала
Мар'яна.
   - Та що ти? - здивувалась мати.
   - Це, напевне, тому, що я й не пам'ятаю свого тата. А ще до  того,  мiй
Максим у самого Котовського кiннотником був  i  так  шаблею  орудував,  що
навiть ордена заробив.
   - Ордена!? - радiсно скрикнув я.
   - Атож! - гордовито сказала  Мар'яна,  а  далi  нахилилась  до  мене  й
поцiлувала в щоку. - Прощавай, Михайлику, прощавай, моя  радiсть,  бо  вже
нескоро, нескоро побачимось. I вчися, Михайлику, та  так  учися,  щоб  усi
знали, якi то мужицькi дiти. Хай не кажуть нi пани, нi пiдпанки, нi  рiзна
погань, що ми тiльки бидло. Були бидлом, а тепер - зась!
   Смуток i жаль перехопили менi горло. Я нескоро-нескоро зумiв сказати:
   - Ти при?жджай до нас, Мар'яночко, бо ми всi дуже любимо тебе.
   - Як буде нагода. Прощавай,  дорогий,  -  вона  ще  раз  цiлу?  мене  й
виходить з хати.
   На вулицi стоять запряженi конi. Молодий, горбоносий парубок  в  шинелi
красиво поверта? голову до  нас  i  приязно  посмiха?ться.  Батько  першим
пiдходить, здоровка?ться з ним.
   - Зумiв же  ти,  парубче,  назорiти  дiвчину.  Довго  таку  треба  було
попошукати.
   - А я таки й довго шукав ??. Три роки в сiдлi  про?здив.  Тому  доля  й
нахилилась до мене, - сердечне говорить парубок i простяга? руку  молодiй:
- Сiдай, Мар'яно.
   Дiвчина проворно вискаку? на пiдводу, а в цей час хтось  тихцем  торга?
мене за рукав.
   Я оглядаюсь. Бiля тину, з торбинкою через плече, непомiтно стала  Люба.
I в не? теж чогось висявають очi.
   - Молода? - пiдводить голову на Мар'яну.
   - Молода, - дивуюсь, як про це одразу могла довiдатися Люба.
   - Ой, це так славно! - радi?  дiвчина,  не  розумiючи,  як  менi  важко
прощатися iз Мар'яною.
   - Прощайте, люди добрi, - торкнувся  рукою  шапки  молодий  i  трусонув
вiжками. Конi вдарили з копита, i пiд ними  задзвенiла  i  бризнула  соком
березнева земля.
   Ми всi поверта?мо голови i довго-довго дивимося услiд Мар'янi. Ось  уже
конi беруть на другу вулицю, ось уже востанн? промайнули голови молодят, а
ми ще дивимося й дивимося i на дальнi приiмленi весною поля, i на сонце, i
на вiтряк - оту селянську птицю-казку, що все збира?ться злетiти  в  небо,
та не може розлучитися iз землею.
   - Якою буде ?? доля? - не знати  в  кого,  чи  в  сонця,  чи  в  землi,
пита?ться мати.
   А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи,  iдемо  по  тих  свiжих
колiях, що залишились на березневiй дорозi.
   I враз  угорi  над  мо?м  смутком  обiзвались  бентежнi  звуки  далеких
дзвонiв. Ми з Любою пiдiйма?мо голови до неба, до святково  бiлих  хмар  i
бачимо, як прямо iз них вилiтають лебедi i натрушують на хати, на землю  i
в душу свою лебедину пiсню.
   I хороше, i дивно, i радiсно ста? менi, малому, в цiм свiтi...
   - А лебедi летять... над мо?м дитинством... над мо?м життям!..

   Ки?в - Iрпiнь - Дякiвцi, 1963-1964

Популярность: 78, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT