воно, чу╓ш, дуже химерно виходить. Може, це не кiнь, а кобила?
   - Та що ви! Отак перебрати? - щиросерде обурився дядько  Трохим.  -  За
кого ж ви тодi мене ма╓те╖ Я коня за версту по духу чую. Я  на  конях  усi
зуби з'╖в! Ви хвалiть бога i всiх апостолiв, що така дурничка трапилась.
   Отак за десять карбованцiв ми розжилися на коня  i  по╖хали  додому.  А
вранцi бабуся, яка першою навiдалась до ста╓нки, прийшла у хату, трясучись
од смiху:
   - Дем'яне, ти вже пiсля вчорашнього хоч трохи проспався?
   - Та наче проспався, i в головi не джмелить, - бадьоро вiдповiв дiд.
   - Справдi не джмелить? - ще бiльше розвеселилась бабуся. - То скажи, що
ти вчора купив на ярмарку?
   - Ще й пита╓ш? Коня! - гордовито вiдповiв дiдусь.
   - Коня? - припавши до одвiрка, щоб не звалитись  од  смiху,  перепитала
бабуся. - А чого ж вiн, твiй кiнь, за одну-однiсiньку нiч кобилою став?
   - Ти що мелеш, стара!? - ошелешено запитав дiд. - Як же кiнь може стати
кобилою?
   - Пiди подивись!
   Ми  всi  четверо  чимдуж  подалися  до  ста╓нки.  Дiдусь  вивiв  звiдти
вчорашнього коня, який сьогоднi, на тверезi очi, чогось став кобилою.
   - То що ти, Дем'яне, скажеш на  це?  -  бабуся  почала  рукою  витирати
сльози смiху.
   - Обмiнна! - тiльки й вимовив дiдусь, i  тут  уже  почали  реготати  ми
втрьох: бабуся, мама i я.
   - А вiн же казав, що всi зуби з'╖в на конях! Прийде - утоплю! -  грiзно
поглянув дiдусь у той бiк, де жив  дядько  Трохим,  i  присоромлено  пiшов
майструвати в катрагу.
   Дядько Трохим пiсля цього довго обминав наше подвiр'я. А  потiм,  якось
врозтiч поставивши очi, прийшов до хати з хлiбом пiд  рукою  i  пляшкою  в
кишенi.
   - Ану, покажи сво╖ зуби, як ти ╖х з'╖в на конях! - одразу  пiдсiк  його
дiдусь.
   - Тут дiло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам... Тут, бачите,
дiло... - В дядька Трохима язик тепер так чiплявся за зуби,  а  слова  так
поводились, що годi було щось толком зрозумiти.  Вiн  довго,  невиразно  i
хитромудре звалював усю провину на бiдолашну голотину долю, якiй  чорт  не
вигрiба╓ червiнцiв, а лише капостить.
   - Та помовч уже, Трохиме, - не втерпiла бабуся. - Таких мимрачiв  гидко
й слухати: не говорить, а жуйку жу╓. Не долю й нечистого,  а  зайву  чарку
винувать. Через не╖ обезглуздiли обо╓.
   - I вона трохи винна, хiба ж я що? Я нiчого такого й не кажу, але  доля
теж сво╖ колiнця викида╓. Чого б ╖й було не пiдiйти до нас?
   - Тодi не те що долi, а й тверезiй людинi  не  можна  було  пiдiйти  до
таких чопiв! - засмiялась бабуня.
   Посмiхнувся i дядько Трохим, що до цього сидiв наче в розсолi.
   Утеплення ж невдахи-покупця почалось iз того, що мати кинулась до печi,
а дiд у глинянi з квiтами чарки розлив  нежурницю.  I  вже  незабаром  вiн
почав наспiвувати про дiвчину, яка  продала  курку,  щоб  купити  козаковi
люльку. А дядько Трохим ще  довго  виправдувався  перед  жiноцтвом  i  все
нападав на фортуну. Слова в нього  й  тепер  теж  вибивались  поволi,  але
веселiше. Дядько Трохим не любив швидко нi говорити, нi працювати.  Навiть
коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його
рятувати.  Стоячи  на  березi,  вiн,  роздумуючи,  незрушно   дивився   на
потопаючого. Скупий  титар,  бачачи,  що  смерть  заглянула  йому  в  очi,
благальне протягнув:
   - Рятуй мою душу, Трохиме... Сто карбованцiв дам.
   - А якими грiшми: срiблом-золотом чи папiр'ям? - запитав дядько, знаючи
титареву вдачу.
   - Рiзними, Трохиме, - вичавив скупiй.
   Дядько Трохим врятував нашого  свiчкогаса,  але  нi  срiбла-золота,  нi
паперових грошей вiд нього не дочекався, бо тодi титаря й так було уведено
в розор: дядько витягнув його на берег без чобiт. От аби вiн ще  й  чоботи
вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На  це  дядько  Трохим
зауважив:
   - То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобiт...  До  нашо╖
кобили одразу ж влипло прiзвисько Обмiнна, а  менi  довелося  пасти  ╖╖  i
приноровлюватись до не╖.
   Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я до╖хав до Якимiвсько╖
загорожi. Вона була обнесена веселим  свiжообструганим  воринням,  за  ним
спадисто  iшла  пiд  сонце  висока  трава.  Тут  червонiли  хрещики  дико╖
гвоздики, красувався перестрiч гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка
i все з кимсь  переморгувалась  тендiтна  вiяста  метлиця.  А  над  травою
височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi.
   На другiй половинi огорожi стояли  у  вбогих  дiдiвських  шапках  старi
дуплянки й з десяток вуликiв,  а  до  них  тулився  свiженький  курiнь.  Я
зiскакую з коняки й раптом завмираю на зазiленiй дорозi: попiд  тим  кра╓м
вориння, на яке густолiсся кинуло тiнi, спiваючи, майнула жiноча  постать.
Накинута на ╖╖ плечi квiтчаста хустина, пiднесенi вгору руки й  некваплива
хода нагадали менi ранковi слова матерi. Може, це й справдi  не  жiнка,  а
саме  лiто  йде  собi  загородами,  лiсами  i,  спiваючи,  нахиля╓ться  до
суничникiв i грибовищ, пiдiйма╓ руки до плодючого дерева?
   Жiноча постать зника╓ у лiсi, а я починаю придивлятися,  чи  не  лишила
вона за собою якогось слiду. Бiля само╖ дороги проглянула розкидана  купка
молоденьких печериць, далi хтось розбризкав по травi суницi, а за воринням
на бiлiй черешнi соковите рожевiють ягоди. Менi, може, ще довго довелося б
розмiрковувати про  те,  хто  пройшов  попiд  лiсом,  але  збоку  забринiв
легенький смiх.
   Я обернувся. Бiля самого  вориння  з  козубом  у  руцi  стояла  чорнява
худенька дiвчинка рокiв  восьми,  очi  в  не╖  карi,  з  краплинами  роси,
рум'янцi темнi, а губи вiдстовбурчились  рожевим  потрiсканим  вузликом  i
чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це  залюбки
й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця.
   - А я знаю, як тебе звати, - довiрливо каже дiвчина  i  двома  пальцями
перебира╓ скляне з краплинами сонця намистечко.
   - Не може такого бути.
   - От i може таке бути, - показу╓ чорнява сво╖ рiдкуватi зуби.
   - Звiдки ж ти дiзналась?
   - А зимою, пам'ята╓ш?.. - пирснула вона.
   - Що зимою?
   - Пам'ята╓ш, як спускався на ночовках з  горба?..  Тепер  ми  почина╓мо
смiятися обо╓, хоча менi не дуже при╓мно  згадувати,  чим  закiнчилося  те
спускання. Але цього вже дiвчина не зна╓.
   - Я тодi й подумала: смiливий ти!
   - А чого ж, - не знаю, що сказати, хоча й  при╓мно  ста╓  вiд  похвали:
знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
   - Хочеш суниць?  -  простяга╓  до  мене  повну  козубеньку,  посерединi
скрiплену прутиком.
   Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати ╖х  у
дiвчинки, i я байдуже кажу:
   - Нi, не хочу.
   - Бери, я ще назбираю. Тут ╖х багато.
   Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.
   - Правда, смачнi?
   - Смачнi. - Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. - А як тебе звати?
   - Любою.
   - I що ти робиш тут?
   - Пасiку доглядаю.
   - Сама?
   - Сама-самiсiнька, - посмутнiли посiверiлi уста дiвчини,  а  бровенятка
стали такими, наче хтось ╖х почав нанизувати зсередини.
   - А де ж тво╖ батьки?
   - Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати.  Напевне,  пiзно
прийдуть за мною.
   - А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла?  -  махаю
рукою на той край загороди.
   - В терновiй хустцi?
   - В терновiй.
   - То моя тiтка Василина, - одразу прояснилось обличчя Люби. - Вона  так
гарно вмi╓ спiвати й виводити. А дядько по╖дом ╖сть ╖╖ за  пiснi,  щоб  не
принаджувала людей на голос.
   - Он як! - Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки  Василини,
яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом,  що
йде по землi й творить сво╖ дива.
   - Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? - торка╓ мене за рукав Люба.
   - А що там ╓?
   - Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно.  Ти  ягоди  при╖хав
рвати?
   - Звiдки ти зна╓ш? - дивуюсь я.
   - Знаю, - та╓мниче каже дiвчина. - Хтось менi  в  лiсi  шепнув  на  оце
вухо.
   - Хто ж тобi шепнув на оце вухо?
   Мо╖ слова змили та╓мничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри,
весело пирхнула:
   - Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала  поповi  черешнi  й  замовила
перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?
   - Дуже славна, - погоджуюсь я.
   - А бачив, як вона вишива╓ гарно?
   - Бачив.
   - Вона якось у нас трохи вишивала, i не  дiвочу,  а  парубочу  сорочку.
Мабуть, у не╖ вже ╓ молодий.
   - I це може бути, - кажу я трохи з  жалем,  бо  шкода  буде,  як  хтось
забере Мар'яну i я бiльше не побачу ╖╖.
   - А в нас дома козеня ╓, - дiвчинi все хочеться розказати менi. -  Тато
взимку знайшов його з перебитою нiжкою.
   - А в нас автомобiль був.
   - Автомобiль? - не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. -  Може,
не автомобiль, а чортопхайка?
   - Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, - радiю, що маю
чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки ╖╖! Коли треба збити пиху комусь  iз
хвалькiв, я завжди перемагаю ╖х колишнiм автомобiлем, що був у нас аж  два
днi.
   - Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? - вiрить i не вiрить  Люба
мо╖м словам.
   - Хай тобi тато про це розповiсть - вiн повинен знати. - Кажу так, нiби
й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.
   - Нi, нi, я хочу вiд тебе почути,  -  заiскрились  оченята.  -  Це  так
цiкаво.
   - Тодi слухай. Торiк, може, зна╓ш, нашим шляхом  на  Польщу  вiдступало
вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло  пiдбитий  автомобiль.
Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий,  а
потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь
i ╖сти не  вiдходив  вiд  автомобiля,  бо  нiколи  не  мав  дiла  з  такою
машинерi╓ю, а розiбратися хотiлося до кiнця.
   - I не побоявся? - аж зойкнула дiвчина.
   - Чого ж боятись?
   - А може, там чорт сидiв, що тягне машину?
   - Машину тягне не чорт, а мотор.
   - Хто його зна╓, - засумнiвалась Люба. - У нас люди по-рiзному  кажуть.
Ну, а далi що?
   -  Помордувався,  помарудився  дiдусь  бiля  машини,  i  вона  ожила  :
запчихала, загула, затремтiла й по╖хала. Вона може ╖хати вперед  i  назад.
Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з  пружинами,  й  ми
почали навiдуватись до близько╖ i далеко╖ рiднi. Що вже iнтересно було - i
не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо,  жiнки  страхаються  i
хрестяться,  дiтвора  бiгцем  за  нами  лупить  i  на  дурницю,  як  може,
чiпля╓ться ззаду, собаки  валують,  пiд  колеса  кидаються,  кури  й  гуси
розлiтаються, аж пух i пiр'я сиплеться, а ми з дiдом так уже  пиша╓мося  i
так пiдгуцику╓мо на  панському  ремiннi,  наче  все  життя  не  злазили  з
автомобiлiв.
   - I гарно було ╖хати?
   - I гарно, i м'яко.
   - Може, i я колись покатаюсь на такiй машинi, -  замрiяно  посмiхнулась
Люба.
   - I це може бути, коли не побо╖шся, - зверхньо погодився я.
   - А куди ж ви подiли свого автомобiля?
   - У нас його хотiли на дурничку якiсь шпiкулянти  за  мило  вициганити.
Вони i просили, i  страхали  дiда,  мовляв,  зна╓те,  що  вам  буде,  коли
Пiлсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за  автомобiль
десяток довгих брускiв солдатського мила,  а  дiдусь  сказав,  що  ми  iще
можемо бiлою глиною прати шмаття. Тодi на торг нагодився  титар.  Йому  не
машина була потрiбна, хотiв видерти ремiнь  iз  подушок.  Таке  вар'ятство
дуже розiзлило дiдуся, i вiн сказав, що грiх дерти  шкуру  з  чоловiка,  а
ремiнь з машини. А титар сказав, що вiн бiльше розбира╓ться в грiхах, анiж
той, хто порiзав на дрова фiгури апостолiв. Пiсля цього  дiдусь  пiшов  на
пораду, як йому бути, до дядька Себастiяна, а далi здав машину в повiт.  I
за це ми ма╓мо подяку вiд само╖ Революцi╖.
   - А в нашого дiда Революцiя гарного коня  забрала,  а  взамiн  поганого
дала.
   - Бо так треба було, - кажу я  словами  дядька  Себастiяна,  i  дiвчина
погоджу╓ться зi мною, а далi згаду╓, що менi вже час рвати ягоди.
   - Хочеш я тебе до найкращо╖  черешнi  поведу?  ╖╖  тiтка  Василина  зве
"пiснею".
   - Чого ж вона ╖╖ так зве?
   - Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше трима╓ться роса,  як  на
тiтчиних пiснях сльози.
   Ми обо╓ смутнi╓мо,  мовчки  перелазимо  через  вориння  i  травами,  що
оксамитяться та й оксамитяться,  йдемо  до  тi╓╖  черешнi,  яка  найбiльше
трима╓ роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд  лiсу
й вигойду╓ в собi сонце, на ╖╖ гiлках красуються не окремi ягоди,  а  цiлi
вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар'янi замiсть сережок.
   - Лiзь, - каже менi Люба.
   - Може, й тебе пiдсадити?
   - Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо ╖х на зиму, то й простуда буде
не страшна.
   Дiвчина зiгнулась, вишукуючи в травi суницi,  а  я  полiз  на  черешню.
Рвати ягоди на такому деревi -любота: потягнеш вiночок до себе - i в  руцi
аж смiються мальованими щiчками добiрнi  черешнi...  Я  й  досi,  згадуючи
дерева свого дитинства, думаю,  що  мало,  ой  як  мало  нашi  садоводи  i
селекцiонери дослiдили багатющi скарби природи й народно╖ селекцi╖...
   Через якийсь час до мене залетiла пiсня про гайрозмай i про  ту  любов,
яку розбили вороги. А коли вiджурилася пiсня, хтось пiд корiння деревам, а
далi й на трави кинув таких веселощiв, що в мене й на черешнi  затанцювали
ноги. Я пiдвiвся  вгору,  щоб  розгледiти,  що  робиться  внизу.  В  лiсi,
наспiвуючи собi, на сонячнiм кружальцi  аж  вививалася  в  танку  маленька
дiвоча постать, ╖й, видати, нiяк не хотiлося вiдходити вiд сонячного кола,
яке пiдсвiчувало веселi босi ноженята,  i  Люба  кружляла  й  кружляла  на
ньому, поки не впала на землю.
   - Оце ми так збира╓мо суницi на зиму!? - гукнув я з самого вершечка.
   Дiвчина, мов ошпарена, схопилась на ноги,  ще  раз  крутнулась  навколо
себе, показала менi язика, засмiялася i гукнула:
   - Не будь вишкваркою!
   - А ти не пащекуй!
   - О, найшов пащекувату! - засмiялася Люба. - Ходи-но краще сюди.
   - Чого?
   - Поможеш видмухнути вогонь.
   - А нащо вiн тобi?
   - Треба!
   Я злiз iз черешнi й пiшов до куреня.  Недалеко  вiд  нього  на  лiсовiй
пропаленiй латцi чорнiли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землi,
так дмухала на них, що з очей текли сльози, але ╖╖ старання були марними.
   - Почекай, дiвко, не  воруши  увесь  попiл.  Ось  ми  пошука╓мо  живого
вуглячка. - Я ломачкою розворушив  погасле  багаття  i  таки  знайшов,  на
радiсть Любi, вуглину, на кра╓чку яко╖ ще трималася цятка вогню. До  нього
ми приклали  сухого  бересту,  подмухали  навперемiнку,  берест  затрiщав,
задимiвся i спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.
   - Ось ми й кулешу наваримо, - Люба побiгла  в  курiнь,  винесла  звiдти
казанок, таган i торбинку з пшоном, в якому ще розкошував  шматок  старого
сала.
   - I ти вмi╓ш кулiш варити? - здивувався я.
   - Та чом не вмiю, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу...
   I справдi, кулiш ╖╖ вдався на славу. Посiдавши на землю,  ми  ╖ли  його
прямо з казанка, я пiдхвалював  куховарку,  а  вона  соромливо  i  радiсно
вiдмахувалася смаглявою рукою, в якiй тримала зачерствiлий житник.
   - I що тут такого: кулiш як кулiш! От борщ зварити - це дiло труднiше.
   - А ти вмi╓ш?
   - З щавлю умiю, а з буряками й квасолею ще нi... А ти коли-небудь  бiлу
трясогузку бачив?
   - Блакитну бачив, а бiло╖ - нi.
   - А борсука?
   - Теж нi.
   - А я  бачила  кiлька  разiв,  нора  його  недалечке,  i  вiн  вечорами
висову╓ться з не╖. Вилiзе, посто╖ть, послуха╓ що робиться довкола, а потiм
почина╓ полювати. Восени вiн приходить у нашу загороду ласувати кислицями.
   Ми побiгли подивитись на борсучу нору, а  потiм  Люба  повела  мене  до
кислички, де зараз жила бiла трясогузка.
   Нерозумна пташка звила зовсiм низько гнiздо i тепер сидiла в  ньому  на
я╓чках. Кубельце ╖╖ було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав
над ним. Почувши кроки, пташина повернула голiвку до нас, вча╖лась, а в ╖╖
крихiтному чорному оцi промайнув острах. Ми пiдiйшли до самого дерева, але
трясогузка не кинула свого кубельця.
   - Ходiмо, Михайлику, - тихенько сказала  Люба.  -  Хай  не  тривожиться
вона. Я тобi ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня...
   Я й не стямився, як вечiр осiв на лiси i почав укладати на нiч квiти, з
них то тут, то там звисали соннi метелики. Менi  не  хотiлося  так  швидко
прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i
собi, й сво╖й подрузi.
   -  При╖жджай,  Михайлику,  i  книжку  гарну   привозь,   -   попрохала,
прощаючись, дiвчина, в голосi ╖╖ озвався смуток. - Коняка буде пастися,  а
ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрiй людинi.
   - Тобi не страшно самiй залишатися?
   - Трохи страшнувато, - обвела поглядом  лiси.  -  Але  ось-ось  надiйде
тiтка Василина або тато. А зараз я в курiнь заберуся,  щоб  нiхто,  навiть
борсук, не бачив мене, - повела  довгими  чорними  брiвками,  а  над  ними
жалiсно затремтiли двi сумнi оборочки зморщок.
   Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли  я  вискочив  на
коняку. Про╖хавши трохи, я  оглянувся.  Люба  вже  стояла  бiля  куреня  i
проводжала мене очима. А в цей час  вiд  дороги  славно-славно  обiзвалася
пiсня, i дiвчинка радiсно метнулась ╖й назустрiч.  З-за  дерев,  спiваючи,
з'явилася струнка жiноча постать, ось вона  простягла  руки,  i  в  них  з
розгону влетiла Люба...  А  далi  мене  вже  наздоганяли  два  голоси,  що
журились над долею соловейка, який не знайшов щастя нi в лiсi на орiсi, нi
в долинi на калинi...
   Дома всi похвалили мене за гарнi черешнi, бабуся  назвала  свого  внука
"нашим годувальником", а дiдусь сказав,  що  мiй  чуб  пахне  суницями,  а
завтра, мабуть, запахне рiчкою.
   - А чого рiчкою?
   - Бо взавтра я пiду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
   - Таки пристану! - радiсно вигукнув я.
   - От i гаразд. Тiльки збуджу тебе рано-рано, коли ще  чорти  навкулачки
не б'ються.
   - Дiду, а як це чорти б'ються навкулачки?
   - Так само, вважай, як i люди. Тiльки нечисть вiд стусана летить далi i
аж земля двигтить пiд нею, - навiть не посмiхаючись, поясню╓ дiд.
   - Ой, мовчи, старий  грiховоднику.  Чого  навча╓  дитину  проти  свято╖
недiлi? - докiрливо говорить бабуся,  яка  нiколи  чорта  не  назве  сво╖м
iм'ям, а тiльки - Гнатом-безп'ятком або тим, хто в греблi сидить.
   - А що ж тут такого? Йому все треба знати.
   - Дiду, а чим будемо ловити рибу?
   - Саком. Я знаю одне мiсце в'юняче...
   - А щупаки там будуть?
   - I щупаки, i  карасi,  i  лини  будуть,  -  лагiдно  говорить  дiд,  i
хороше-хороше ста╓ менi на душi вiд його слiв, а до очей  наближа╓ться  та
Ведмежа долина з  рiчечкою,  куди  я  ще  не  заходив  рибалити  зi  сво╖м
продiрявленим  решетом.  Дiд  говорить,  що  там  колись   водилось   риби
тьма-тьмуща. Косарi, бувало, захочуть юшки на обiд, то, не довго  думаючи,
й пускають у дiло сорочки: зав'яжуть  рукава,  ковнiр  -  та  й  у  рiчку.
Наловлять отак рибки - i таганують собi на березi. А  в  ятерi  набивалось
того карася мало не до горловини,  та  все  такого,  наче  вiн  iз  золота
вийшов. А тепер навiть iз снастю треба цiлий день талапатись, щоб наловити
яко╖сь дрiбноти.
   Ми виходимо з дiдом на подвiр'я,  огляда╓мо  невеликий  сак,  на  якому
завбачливо висить торба, огляда╓мо довжелезний бовт, яким  буде  орудувати
дiдусь. Коли б скорiше збiгла ця нiч!
   - День завтра буде як золото, - дивиться на зорi дiдусь i йде  зi  мною
до ворiт.
   - Звiдки ви зна╓те?
   - Зорi вiщують, - i знову якась  та╓мниця  вчува╓ться  менi  в  дiдових
словах.
   Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молодi коноплi й соняшники,
за ними темно виткнулась церковця,  ще  далi,  бiля  самого  неба,  дирка╓
деркач, а в небi виблиску╓ Вiз. Вiн зовсiм  був  би  схожий  на  звичайний
земний вiз, аби  хтось  начепив  на  нього  колеса,  хоча  б  змайстрованi
дiдусем. Притихши бiля ворiт i придивляючись до семи зiрок, я  несподiвано
кажу про це дiдусевi, а вiн у подивi  приклада╓  руку  до  сивих  карлючок
вусiв i, зiбравши на лобi ряснi зморшки, почина╓ смiятися:
   - Оце  додумався!  Нiхто  не  почепить  отам  колiс,  бо  в  небi  нема
стельмахiв.
   Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що  стельмахи  ╓  в  кожному  селi:  i  в
Кусекiвцях, i в Лiтинцi, i в Зiнов'╓нцях, i у Вербцi, i  в  Березцi,  i  в
Майданах, i в  Руднях,  i  в  Гутах,  i  в  отих  Тесах,  що  стрiчають  i
випроводжають вас виводками дрiбноти, бо тут сiм'я не  вважа╓ться  сiм'╓ю,
коли в нiй нема╓ шестеро дiтей. А через те що тут у  родинах  водиться  не
тiльки по шестеро, а й по шiстнадцятеро дiтей, то в нас  ще  й  досi  Теси
називають Кита╓м.
   - А чого, дiду, в небi нема╓ стельмахiв?
   - Бо там живуть однi святi.
   - То й що? - пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. - Хiба святi не
╖здять один до одного в гостi?
   - Нi, не ╖здять - вони пiшки ходять.
   - Пiшки? Це насправдi?
   - Насправдi.
   Менi шкода ста╓ святих, якi не знають тако╖ радостi, як ╖здити в гостi.
Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а  дорога  петля╓,  петля╓  то
полями, то луками, то дiбровами, а  далi,  десь  понад  ставом,  i  сiльце
вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво прожива╓, а  в  них  i  хлiб
смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi  ╖хнi
так добре зорiють,  i  всi  тебе  рiднею  величають  i  навiть  пiдшукують
молоду...
   - Дiду, а святi багато ходять?
   - Багато.
   - А в них ноги не болять?
   - У святих нiчого не болить, ╖м добре живеться.
   - А чого ╖м добре живеться?
   - Бо вони мають у що взутися, у них ╓ хлiб i до хлiба.
   - А хто ╖м поле оре?
   - Нiхто ╖м не оре, - вони мають хлiб не з поля.
   - А-а-а, в них ╓ крамниця з булками!  -  враз  вшолопую  я,  пригадуючи
лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапа╓ться за ворiтницю, присiда╓  i
так почина╓ реготати, що на вишнi-лутовцi прокида╓ться  пiвень  i  ранiше,
нiж звичайно, кличе ранок.
   На сiнешньому порозi з'явля╓ться бабуся. Вона ще не зна╓ що й до  чого,
але теж почина╓ - смiятися, бо ж чогось смi╓ться ╖╖ чоловiк.
   Я нiколи не бачив дружнiших людей, як мо╖ дiди. В селянствi,  та  ще  в
нестатках,  усього  доводилось  менi  надивитись  i  начутись.  Але  жодна
крихiтка житейського бруду не виповзла з двору мо╖х дiдiв, недобре слово з
╖хнiх уст не торкнулося жодно╖ людини.
   З незвичайно╖ делiкатностi дiдуся дивувались  i  потроху  пiдсмiювалися
нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку,  як  жалував
вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з  роботи  чи  заробiткiв,  то  шкодував
будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло ╖╖ вiкна i  отут,  припадаючи
росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв,  що
бiльше цього не буде, i знову робив по-сво╓му.
   Народились мо╖ дiд та баба ще крiпаками, побралися уже вiльними i стали
жити на пiшаку *(* Пiший надiл пiсля  1861  року  селянину,  який  не  ма╓
тягла.). А коли селянський поземельний банк почав  продавати  землю  князя
Кочубея по сто двадцять п'ять карбованцiв  готiвкою,  а  в  розстрочку  на
сорок дев'ять рокiв - по триста карбованцiв за десятину, мiй  дiд  скрiпив
купчу на три шнури* (* 1,1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки.
А що ж було робити, коли в хатi як не через рiк,  то  через  два  скрипiла
колиска i народжене життя мало йти в свiт не старцем, а сiвачем.
   I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж
поки не взялися ╖х косити вiйни i  смерть.  Косила  вона,  не  жалуючи,  i
залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки дво╓ чоловiкiв...
   Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганя╓ нас  до  хати,  а
сама ще йде поглянути на свою втiху - садок. Кожне деревце  тут  посаджене
╖╖ руками, й до кожного з них вона мала сво╓ тихе слово. Було  так  цiкаво
слухати, коли бабуся, наче з  рiднею,  розмовля╓  з  деревами,  тому  я  й
ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбля╓,  щоб  хтось  прислухався  до  ╖╖
розмови з садком. Тому  вона  зараз  тiльки  пiдiйшла  до  кiлькох  дерев,
поторгала ╖х руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату.
   Роздягнувшись, я падаю  на  тапчанчик  i  спочатку  чую  слова  бабусi,
зверненi до царицi преблаго╖, усердно╖ заступницi скорбних, а далi,  крiзь
молитву, вловлюю скрип наших ворiт.
   "А може, це тато при╖хав?" - схоплююсь  iз  тапчанчика  i  припадаю  до
вiкна. Нi, то на воротах пiд  зорями  вмостилися  парубок  iз  дiвчиною  i
нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять.
   Я припадаю до подушки, i  незабаром  пiд  слова  молитви  i  воркування
закоханих щось почина╓ злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота
пiдiйшла до не╖ i робить сво╓ дiлечко... Ось вона трохи розгорнула темiнь,
i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з  вечiрнього  куреня  вийшла
усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук.
   А далi в мiй сон залiтають лебедi, ╖х стiльки, скiльки може бути лише у
снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять  сво╖м  лебединим  шляхом  на
широку долину, де вже з саком сто╖ть мiй дiдусь. Приклавши руку  до  очей,
вiн придивля╓ться до неба й смi╓ться:
   - Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в'юнiв наловив.
   I справдi,  на  прибережнiм  сухопуттi  звиваються  посiрiлi  в'юни  i,
поблискуючи, вигинаються носатi щупаки...
   Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь  почала  вибiлюватися  зоряна
iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн  вибивав  з  себе  пахощi
риби й  водяного  зiлля.  I  раптом  у  нашому  садку  почувся  шелест.  Я
озирнувся. Мiж деревами, що кутались у  туман,  сполохано  майнула  жiноча
постать i зникла за ворiтцями в городах.
   "Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду  та  й  пiшло  собi  до
iнших людей? - завмер я на мiсцi. - Але чого воно  було  таким  схожим  на
Мар'яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар'яна". Та яких  тiльки  див
не зробить лiто? Про це найбiльше зна╓ моя мама...



   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд  кра╖  неба
iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо
бринiв золотий пiвсон передосiннього степу.  Здалеку,  наче  по  блакитнiй
водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за  ним,  бiля  самого
неба, вiтряки намотували на сво╖ крила бабине лiто i час...
   Я i досi завжди з хвилюванням  входжу  в  передосiнню  золотисту  втому
полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на  останнi,  сизi  вiд  негоди,
вiтряки, на цi добрi  душi  укра╖нського  степу,  що  вiками  вписували  в
сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобсько╖ долi.
   Менi iнодi  зда╓ться,  що  я  теж  схожий  на  вiтряка,  який  основою,
хрестовиною трима╓ться чорно╖, репано╖ землi, а крилами жада╓ неба...
   З курно╖  дороги,  нарештi,  видибцьову╓,  сповнена  гiдностi,  постать
Петра. Пообiдавши,  малий  бурмотiй  байдужувато  б'╓  палюгою  по  цупких
стеблах "Петрового батога",  i  вони  закипають  сполоханим  синьоцвiттям.
Зараз на темному обличчi пастушка  тримаються  лише  пiвсонна  добрiсть  i
ситiсть. Розiмлiлим оком вiн перелiчу╓  корiв,  що  пасуться  на  стернях,
зупиня╓ погляд на скопищi  i  задоволене,  але  з  прихованою  насмiшечкою
хмика╓:
   - Ну, як, читальнику?
   - Погано, обiднику!
   - Ти ще гнiва╓шся? - вдовиченко примирливо поклiпу╓ вiями, на яких осiв
пилок дороги.
   - Та нi, перегнiвався.
   - То чому ж погано? - пiдiйма╓ одне  плече  вгору,  далi  його  обличчя
розповза╓ться в широкiй посмiшцi, при цьому вiн показу╓ все сво╓ пiдсинене
дрiбнозуб'я. - А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав?
   - Вгадав, - необачно зiтхнув,  бо  знаю,  що  це  викличе  тiльки  нову
насмiшку.
   - Читай не читай, грамотяко, все одно попом  не  станеш,  -  неквапливо
виважу╓ скотарчук насмиканi з чужих мудрувань слова, а далi задоволене б'╓
долонею по дерев'янiй цурцi, на якiй тримаються штаненята: - От погобiдав,
так погобiдав, що й самому не думалось, не гадалось.
   Я глузливо чмихаю:
   - Чого тiльки не було на тому столi: i хлiба, i води, а цибулi яко╖,  а
хрiну, i навiть само╖ редьки!..
   Петро зневажливо, як тiльки вiн умi╓, рукою, очима  i  губами  вiдкида╓
вищесказане i зверта╓ться наче не до мене, а до когось стороннього :
   - Не дивуйтесь, бо що воно, бiдне, тямить у панському ╖длi?
   - Що, що? Ти аж до панського ╖дла допався?!
   - Атож! - зверхньо напiвоберта╓ться до мене Петро i лiньки цiдить  :  -
Чу╓ш, i борщ з товчениками, i качатину, i аж солодкi пундики ╖в.
   - У снi?
   - Та нi, у самого попа!
   - Тороч та балакай! - Тепер я зневажливо махаю  рукою,  бо  добре  знаю
скареднiсть нашо╖ блiдавовидо╖ попадi, в очах яко╖  зеленкувато  застоявся
мед, а на язицi трималася жовч; присадкувата i широка, мов дзвiн,  матушка
цiлоденне товчеться на сво╓му попiвствi i все буботить що тепер настало не
життя, а один розор - усi  i  всякi  ру╖нники  об'╖дають  та  обносять  ╖╖
статки. Правда,  коли  на  попiвському  подвiр'╖  стоять  червонi  козаки,
матушка до ╖хнього вiд'╖зду ста╓ тихою, нiби зiтхання, i  навiть  наймичку
Мар'яну назива╓ не богопротивим плевелом, а - серце мо╓...
   - I ти нiяк не вiриш, що я в попа обiдав? -  пастушок  удавано  байдуже
ляга╓ горiлиць на стерню, кладе в узголiв'я сплетенi руки i  ловить  очима
бiлi хмари, що з сво╖х кра╓чкiв обтрушують та й обтрушують на  поле  нитки
бабиного лiта.
   - А хто й повiрить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя  аж  на
покуття посадила тебе?
   - Дурний, та й годi! - задоволене пiдсмiю╓ться Петро.  -  Матушки  саме
дома не було: вона аж у Лiтин по╖хала храмувати. А наймичка  Мар'яна  чого
тiльки, чу╓ш, не поставила на стiл i... -  вдовиченко  напiвпiдводиться  з
землi, а голос його стиха╓, нiяковi╓... - i чорнобривцем назвала  мене,  i
казала, що я, кхи... вигарнiв.
   - О!
   - От тобi й о! - Петро  збира╓  в  оборку  потрiсканi  вуста,  напевне,
передуму╓, чи варто було говорити оте, що про нього  сказала  дiвчина,  бо
вже й ми перехопили од старших поведенцiю зверхньо ставитись до  того,  що
говорять жiнки. - Дума╓ш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрiбно менi!
   Нi, я не думаю, що вiн вихваля╓ться. Слова Мар'яни вражають мене. Тепер
я зовсiм iншими очима оглядаю пастушка,  його  старий  зало╓ний  картузик,
ганчiр'ясту одежинку i чи не вперше бачу, що вiн справдi славний: i  брови
в нього чорнi, сосонкою, i очi красивi.
   Як iнодi важливо бува╓, щоб хтось видiлив у  людини  щось  гарне  та  й
iншим, менш видющим, пiдказав. Я  дивлюсь  через  поле  вдалину,  де  лише
купинами яворiв i тополь  окреслю╓ться  село,  i  тепло  згадую  заповзяту
попiвську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами  вiхолу,
що все робить навбiжки, пританцьовуючи i  смiючись  або  спiваючи.  Навiть
коли матушка  сварить  ╖╖,  наймичка  насочу╓ться  смiхом,  продаючи  бiлi
пiдкiвки зубiв i аж три ямки: двi на щоках, а третю на пiдборiддi.
   - Нема на тебе, шибайголово в спiдницi,  нi  грому,  нi  блискавки,  нi
трясцi, нi трiсця, нi лихо╖ години, анi синього смутку.
   - То й добре, що нема! Хай i повiк не буде - не  зажурюсь!  -  дивиться
кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьову╓ на мiсцi i пiдсмiю╓ться.
   Попадя озира╓ться довкола, зiтха╓:
   - Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная...  Запам'ятай,
маловiре, мо╓ слово: будуть тебе невдовзi тягнути куцохвостi у саме  пекло
i тiльки одним свiжим мотуззям, бо старе не витрима╓.
   - Гi! Поки вони собi натiпають конопель та насучать мотуззя,  то  я  ще
наживуся.
   - От хай мене  уб'╓  золотий  хрест,  -  била  себе  роздутою  рукою  в
пiдпаристi груди попадя, - коли не кинуть тебе хвостатi аж на  саме  днище
ге╓ни огненно╖.
   - I там, кажуть, матушко, ╓ люди!
   - Свят, свят, свят. I що ти, богопротивна, мелеш i вже  наперед  шука╓ш
кумпанiю в пеклi? Зникни i щезни з мо╖х очей, вiдлюдку!
   - Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? - смиренно
пита╓ Мар'яна, а з кiнчикiв ╖╖ вiй аж капотить молодече житт╓любство.
   - Революцiонерка! - нарештi волала матушка, сама лякалася цього  слова,
одразу ж руками стримувала серце, а  очi  пiдводила  до  неба:  -  Прости,
господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная, прости i остави...
   А наймичка, метляючи спiдницею i косами, вже проворно бiгла до обори чи
на город i скрiзь ронила на стежки i дорiжки безжурний смiх  чи  пiсню.  В
селi, хто знав Мар'яну, жалували ╖╖, зичили добра i гарного  жениха,  який
мав би земельку i славно хлiборобив.
   "Так от хто менi зможе пособити - знайти в попа  якусь  книгу,  i  чого
ранiше не додумався до такого?" -  веселiю  я,  вже  не  дослухаючись,  як
розкошував пастушок за панотцiвським столом.
   - Ну, бiжи на обiд, бо перепадешся на смик,  -  нарештi  каже  Петро  i
вийма╓ з кишенi свою ╓дину цяцьку - кресало з напильника i  кремiнь  аж  з
Карпатських гiр, де воював з австрiяками його дядько.
   Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитiвського ставочка, де  були
отакеннi коропи, аж поки ╖х не повиглушували бомбами. Тут срiбно  жебонить
синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до не╖, п'ю ╖╖ спiв i прислухаюсь до
шелесту отави. Я дуже люблю, як спiва╓ вода,  -  весною  вона  з  ревiнням
нурту╓ по всiй долинцi i, аж запiнившись од лютi,  рве  греблi,  влiтку  -
ледь-ледь награ╓ у сопiлку, а взимку  тiльки  iнодi  спросоння  писне,  як
в'юн, i знову спить.
   А ви  чули,  де  i  як  вона  прокида╓ться?  От  пiдiть  напровеснi  до
яружанських трьох ставкiв, де Куценький Михайло проживав,  i  ви  побачите
сонячно  розтрушений  на  снiгу  лiщиновий  цвiт,  а  пiд  снiгом  почу╓те
зненацька якийсь схлип i голос жайворонка, i знову схлип,  i  знову  голос
жайворонка. Ото вже й  знайте  -  прокинулась  вода  i  дмуха╓  в  торiшню
розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що наста╓ весна,  i
чогось схлипу╓ собi.
   Обминувши в долинцi пiзн╓ волотисте  просо,  я  вихоплююсь  на  шлях  i
одразу наздоганяю  драбинчастий  вiз  горшковоза  Терентiя.  Зсутулившись,
старий колива╓ться на передку,  а  позад  нього  на  помiсницi  вмостились
чорнi, як шпаки, дрiбнята з глиняними кониками  в  руках.  Очi  в  коникiв
великi, гриви пишнi, у  вiнки  позаплiтались,  а  хвости  до  самих  копит
дiстають; глянеш на таку худобину - зрадi╓ш i пожалку╓ш, що не ма╓ш  ╖╖  в
себе. А дiд Терентiй щоразу над новою худобинкою мудру╓, щоб звеселити нею
i людей, i сво╖х онукiв, хоча сам уже й розлучився  з  радiстю:  гетьманцi
повiсили Терентi╓вого сина. Тепер хоч i незахисно стало старому  гончаревi
на свiтi, проте вiн не розлуча╓ться зi сво╖ми  дрiбнятами,  навiть  ╖де  з
ними в  далекi  села  ярмаркувати.  Ну,  а  дiтям  дорога  завжди  радiсна
дивовижа.
   На возi злегенька поторохкують червонобокi, в поливi миски,  на  днищах
яких спочивають соняшники, квiти i сонце; перехоплюють вiтрець зеленкуватi
i сизi, наче в них i досi не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились
макiтри i ринки, запишались  горшки-двiйнята,  що  в  них  аж  цiлий  обiд
понесуть добрим людям; дебелiють горловi горщики, в яких би вмiстився i я,
i  гончаревi  скощавленi  дрiбнята;  цвiтуть  бокастi  куманцi,  зачепленi
кумедними п'яноокими голiвками  баранцiв,  мовляв,  кумуватись,  чоловiче,
можна, та баранячо╖ голови не напивай.
   Окинувши оком усе це добро, я радiсно гукаю старому:
   - Дiду Терентiю, дайте коника!
   - А батога не хочеш? - оберта╓ться до мене пропечений вогнем  i  сонцем
гончар.
   - А батога не хочу,  -  смiюсь  я,  посмiха╓ться  у  пiваршиннi  вусища
гончар,  i  дружно  пiдсмiюються  гончаренята,  смiх  у  них  тоненький  i
сходиться водно, як двi ниточки. - Дасте, дiду?
   - Пiдрости трохи.
   - Еге, пiдрости! Це саме ви казали менi й торiк.
   - Справдi казав торiк? - хитру╓ старий. - Певно, доведеться дати,  коли
пособиш крутити круг.
   - Пособлю, ще й як!
   - Тодi приходь завтра.
   - А коника - сьогоднi?
   - Теж завтра.
   - I де ви будете стояти?
   - На Королевщинi. Може, пiдвезти? - запрошу╓ на вiз гудзукуватою рукою,
в яку пов'╖далась глина.
   - Та нi, боюсь, щоб вашi миски не потовкти.
   - Хазяйська дитина.
   - А ви дума╓те!
   Гончар знову посмiха╓ться, а я, задоволений  розмовою,  попiд  вiковими
липами бiжу та й бiжу до села. М'яка тепла курява  кущами  вироста╓  з-пiд
нiг,  а  над  головою  ледь-ледь  ворушиться  вже   прихоплене   холодними
свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до сво╓╖  хати,  а
на перетин вулиць, за якими в завулку дрiма╓ в бузку  попiвський  будинок.
Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки,  а  найстарiший
лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно сто╖ть на камiнних схiдцях  i  так
вигавкуе, наче по командi вибива╓ у барабан.
   З городу не бiжить - вихором вилiта╓ Мар'яна. Спiдниця з  червоно╖  ба╖
кружля╓ навколо ╖╖ легких  босих  нiг,  у  косах  колива╓ться  патлатенька
гвоздичка. Ось дiвчина  махнула  рукою,  i  на  подвiр'╖  спочатку  стиха╓
гарчання, а далi втихомирю╓ться й барабан.
   - Оу Михайлик до нас прийшов! - з такою радiстю говорить Мар'яна,  нiби
я ╖╖ найближчий родич.  I  очi  ╖╖,  голубi,  з  сизим  туманцем,  лагiдно
осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку  i  картузик.  Потiм  вона
зирка╓ на будинок i тихо пита╓: - Ти, може, Михайлику, ╖сти хочеш?
   - Нi, не хочу, - я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни.
   - Не соромся, дурненький, - наближаються до мене чорнi вiночки  вiй,  а
пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть,  яку  повiк  не
забудеш.
   - Я не соромлюсь, Мар'яно...  Ти  не  подумай.  Я  вже  обiдав,  i  так
начасничився.. .
   -  Начасничився?-смi╓ться  дiвчина.  -  Ой  горе   мо╓:   знайшов   чим
похвалитись. Тепер я веселiю:
   - Таки ╓ чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.
   - Аби ще сало було до нього.
   - I сало в нас е борщ затовкти.
   - Чом не багачi, - жалiснi╓ Мар'янине обличчя.  -  Тебе  мати  до  мене
прислали?
   - НI... Я сам прийшов.
   - До кого?
   - До тебе, Мар'яно.
   -Справдi?  -  знову  щирою  радiстю  береться  дiвоче  обличчя.  -   От
молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i
перед святом провiда╓? Рiдня  ж  моя  далеко-далеко  живе,  -посмурнiла  i
зiтхнула дiвчина, i куточки вуст ╖╖ стали журнi. I чого тiльки веi кажуть,
що вона нiколи не печалиться?
   - Мар'яно, я щось маю до тебе, - не знаю, як i почати про сво╓.
   - То кажи!
   - Ти це можеш знайти менi якусь книжку?
   - Комусь на куриво чи собi читати?
   - Собi.
   -  Ой,  не  можу  тобi,  Михайлику,  запомогти:  пiп  усi  книжки,   як
невiльникiв, замика╓, - смутнi╓ дiвчина, i  смутнi╓  в  ╖╖  косах  червона
патлатенька гвоздичка.
   - Як невiльникiв? - повторюю я.
   - Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi...  От
горенько, та й годi! I чим тiльки пособити мо╓му Михайлику?.. Правда ж, ти
мiй? - Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар'яни.
   Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу.
   - Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на  радiсть
попу чи попадi.
   Мар'яна, смiючись, хапа╓ мене за руку, i ми  вже  навзаводи  бiжимо  до
просторо╖ попiвсько╖ кухнi. Тут чисто, як на Великдень.
   В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi  пописку╓  тiстом
забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у
мене одразу йде обертом голова, а всерединi  прокида╓ться  голод.  Мар'яна
метнулась до мисника,  вихопила  з  яко╖сь  блакитно╖,  у  лiлеях,  посуди
пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину.
   - Потiм з'╖сиш собi. Смачнi - сама пекла, сама й хвалю! I почекай  мене
одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала  вухом  до
дверей, що вели до поко╖в, i одразу зникла в них.  Незабаром  повернулася,
та╓мнича й радiсна, крутнулась на мiсцi,  -  цього  тiльки  й  треба  було
котятам - вони одразу ж повисли на ╖╖ спiдницi.
   - Вас тiльки й бракувало менi! - Мар'яна обережно вигойднула  причеп  у
запiчок i тодi стала передi мною. - Михайлику - вкрала!
   - Що? - холону вiд радiсного здогаду.
   - Ось! - дiвчина напiвоберта╓ться, дiста╓  з  пазухи  книгу  в  крамних
палiтурках,  урочисто  пода╓  менi,  а  очима  пантру╓  на  дверi.  -  Хай
попошукають тепер ╖╖!
   - Спасибi, Мар'янко, велике спасибi, - беру книгу, не знаючи, як  i  де
╖╖ заховати.
   - Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький,  може,  хоч  ти  не
будеш таким темним,  як  ми.  А  вивчишся,  не  понехтуй  нами,  -  зiтха╓
наймичка, маха╓  рукою  перед  очима,  наче  вiдганя╓  од  них  печаль,  i
переводить погляд на книгу. - I за скiльки ти можеш ╖╖ вчитати?
   - Та за два днi й прочитаю.
   - За два днi? - диву╓ться Мар'яна. -  А  я,  певне,  за  все  життя  не
вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi,  Михайлику,
хоч тронiчки, - Вона, прислухаючись, бере  сiнешнi  й  покойовi  дверi  на
клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах.
   - Що таке, Михайлику?  -  перелякалась  Мар'яна.  -  Ой,  це,  може,  з
неподобством? - Дiвчина, щось згадавши, шарi╓ i вишарпу╓ книгу з мо╖х рук.
   - Ти чого, Мар'яно? - потискую в подивi плечима.
   - А чого ж ти таким став, коли заглянув у  не╖?  -  обережно  погортала
кiлька сторiнок.
   - Бо вона не по-нашому написана,  -  беру  книгу  i  дивлюсь  на  чуже,
незрозумiле письмо.
   - Не по-нашому? Оце удружила тобi! - похитала головою Мар'яна. - Хто  ж
його  з  мужицькою  грамотою  добере,  як  цi  книги  пишуться?   -   Вона
замислю╓ться, а далi рiшучiе: - Ну, ти не смутнiй!  Догнав  не  догнав,  а
побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу.
   I от ми обо╓ сто╖мо в просторому поко╖ перед великим (на ньому й  спати
можна) столом  поповича;  його  нещодавно  революцiя  витурила  з  якогось
ки╖вського iнституту. Головешкуватий,  вислоносий  панич  уважно  вислухав
Мар'яну, пiдвiвся i довго примiря╓ться  до  мене  темним  з  насмiшкуватою
вологiстю оком, зупиня╓ його на мо╖х ногах, i  я  починаю  соромитись  ╖х,
брудних,  порепаних  i  подряпаних  стернею,  починаю   соромитись   свого
незугарного полотняного одягу i торби, що пропiка╓ мою  спину  попiвськими
пундиками iз справжнiм цукром.
   - Так-так, хочеш дуже розумним стати? - нарештi, пита╓ться попович.
   Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю:
   - Хочу щось почитати.
   - Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така  дрiбнота,  -  вцюкнув  мене
словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв  голос  на  Мар'яну:  -  Можеш,
дiвко, йти до сво╓╖ роботи! Чи ти ╖╖ всю переробила?
   - А хто ╖╖ усю переробить?.. Прощавай, Михайлику,  -  пiдбадьорю╓  мене
очима i високими здивованими бровами. - Панич неодмiнно дасть  тобi  гарну
книжку.
   Мар'яна, красиво погойдуючи станом, вивива╓ться з кiмнати  i  вже  з-за
напiвпрочинених дверей перекривлю╓ поповича. Я мало не пирснув  од  смiху,
але в цей час рiвно входить в старому пiдряснику сивогривий батюшка. З-пiд
його пiдрясника видно штани, i це мене  дуже  диву╓  -  чогось  досi  я  й
подумати не мiг, що попи ходять у штанях.
   - Ось, тату, нi сiло нi  пало,  ма╓мо  собi  нового  читальника,  прошу
любити i жалувати, - каже батьковi син, i вони обо╓ починають смiятися.
   Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись,  що  прийшов  сюди.
Сором, затятiсть  i  гордiсть  змагаються  в  менi,  а  до  очей  зрадливо
пiдкочуються сльози. Я нiколи не був скиглi╓м, терпляче зносив i батiг,  i
хлудину, i запотиличники, а це так заболiло i допекло.
   Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули  мене,  наче
малого грiшника, потiм панич розчинив широченну шафу, i  я  побачив  перед
собою цiле багатство в потемнiлому золотi,  срiблi,  ремiннi  й  звичайних
палiтурках. Аж не вiрилосй, що в однi╓╖ людини може бути  стiльки  книжок;
бери з них розум i радiсть i не печи когось, що  й  одно╖  книги  не  ма╓.
Попович, щось мугикаючи,  довго  перебирав  ╖х,  нарештi,  дiстав  одну  з
тонших, здмухнув  з  не╖  пилюку,  показав  поповi.  Той  знизав  плечима,
здивувався, але нiчого не сказав.
   - Ось ма╓ш дуже вчену книгу - набирайся розуму. Прочита╓ш  -  принесеш!
Тiльки не зашмаруй ╖╖ - перед читанням руки вимивай! -  ткнув  менi  книгу
попович.
   Якось вичавивши кiлька  слiв,  я  вибираюся  з  попiвських  поко╖в.  На
камiнних схiдцях мо╖ ноги вiдразу оживають, а вiд серця  й  очей  вiдляга╓
гiркота. Я пiдстрибую i м'ячем вилiтаю  iз  двору.  Навздогiн  луна╓  смiх
поповича, запiзнiле валування гончакiв i старого пса...
   - Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовкiв гналось, чи  щось  димiлось
пiд ногами? - занепоко╓но стрiча╓ мене, захеканого, на порозi мати.
   Я гордо пiдiймаю вгору книжку i кажу тiльки:
   - Бачили?
   - Доп'яв-таки десь? Напевне, через тво╖ походеньки нiде собаки не  мали
спочинку? - мати заспокою╓ться,  поблажливо  з'╓дну╓  на  грудях  руки  i,
прислухаючись до сво╖х думок, похиту╓ головою.
   Що  ╖й  думалось  тодi,  мо╖й  сiльськiй  босоногiй  Ярославнi,   перед
людянiстю, скромнiстю i мудрiстю яко╖ я й досi схиляю свою,  вже  посивiлу
голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б бiля не╖ не  стояла,  мов
благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на сво╓му чолi, бiля свого серця
спокiй i тепло ╖╖ позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його  й  було
так багато, що воно трималося  не  на  поверхнi,  а  в  глибоких  шпаринах
материнських рук...
   В першi роки пiсля революцi╖ страшнi нестатки  впакували  нас  у  стару
дiдiвську клуню.  Тут  ми  якось  обладнали  голодрабську  хижку  на  дво╓
пiдслiпуватих вiконець.  Щоб  вони  здавались  кращими,  перед  ними  мати
посадила малину, а взимку в мiжвiконня клала кетяги  горобу.  Чого  в  цiй
хижцi було багато, то це диму i цвiркунiв.
   Оця бiсова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво
i кiлька рокiв без угаву  пиляла  на  сво╖х  цвiркалках,  а  ночами  ордою
нишпорила по всiх усюдах. Вiд не╖ ми ховали хлiб на  горищi,  а  люди  нам
раяли пiти до одного ворожбита, що умiв виводити всяку нечисть.
   Нескоро батько отягнувся на стару корiвчину, яку поставив у  засторонку
бiля хижки. Прокидаючись уночi, я часто чув  за  стiною  глибоке  i  сумне
зiтхання, спочатку лякався, а потiм знову  спокiйно  засинав.  Та  недовго
побула у нас корiвчина.  Коли  я  закiнчив  сiльську  чотирирiчку,  батько
вирiшив вiддати мене в науку до глухого i скаженого шевця,  який  умiв  не
тiльки переводити ремiнь, але й знав, як переводити красу i здоров'я сво╓╖
великооко╖ i покiрно╖, як богоматiр, дружини. Швець був упевнений, що коли
чоловiк жiнку не б'╓, у не╖ утроба гни╓.
   Моя мати муром стала мiж мною  i  шевством.  Вона  благала,  сварилася,
плакала, ночами не спала i батьковi не давала спати, наполягаючи, щоб  вiн
оддав мене вчитися далi - у школу селянсько╖ молодi, що була  за  двадцять
верст од нашого села.
   - Коли б ти була трохи розумнiшою, то я б  тебе  недотямком  назвав,  а
тепер уже й не знаю як! -  гнiвався  батько.  -  3  яких  статкiв  я  його
вчитиму, коли таке убожество обсiло нас? Якби можна було руки вiддати  пiд
заставу, вiддав би до останнього пальця, а сам би  пiшов  по  ярмарках  за
жебрацьким хлiбом.
   - Ти ж сам бачиш, Панасе, як вiн аж тремтить  за  наукою.  Зроби  щось,
Панасе.
   У батька од безсилля i злостi повивались намороззю очi, а  в  жилах  на
скронях бiльшало кровi.
   - Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на
злиднi наступаю.
   - Тодi продай, Панасе, корову.
   - Корову!? Ти що?.. - У хижцi одразу стало тихо, бо  хто  не  зна╓,  що
таке корова у бiднiй селянськiй сiм'╖? Навiть мати примовкла...
   Згодом батько змирився, що йому й  далi  доведеться  вбожiти  -  продав
корiвчину, а я пiшов учитися...
   Та це було потiм. А поки що в мо╖х руках попова книга. Щоб  не  схопити
"басурмена", я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником i вже тiльки
тодi, смакуючи, розгортаю палiтурки.
   - "Космографiя", -  читаю  вголос  незрозумiлий  заголовок,  перегортаю
сторiнку i на другiй, помiж нашими лiтерами, бачу багато чужих  i  якихось
незрозумiлих значкiв. Радостi як не бувало. Але я пригадую  слова,  що  це
дуже розумна книга, i, шкутильгаючи, затинаючись,  починаю  з  усiх  бокiв
пiдбиратися до ╖╖ трудного розуму.
   Iдучи на поле, я вже з гiркотою  поклав  у  торбу  "Космографiю".  Мати
помiтила, що зi мною щось не те, i занепоко╖лась:
   - Може, тобi в попа бiблiю дали? То зараз же занеси ╖╖ назад...  -  Моя
мама десь чула, що найрозумнiшою i найтяжчою  книгою  в  свiтi  ╓  бiблiя:
дочита╓ш ╖╖ i, гляди, повилiтають клепки з голови.
   - Не бiблiю, а космографiю.
   - Космографiю? - перепитала i заспоко╖лась мати. - Ну, тодi читай.
   Добре ╖й було сказати "читай", а от як менi вчитати ту космографiю?  До
вечора мо╓ чоло морщилось над цi╓ю книгою, наче  дядькiвський  постiл,  та
щось второпати нiяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скiльки i  яких
╓ планет i яка вiдстань од  землi  до  мiсяця  i  сонця,  але  незрозумiлi
значки,  лiтери  i  такi   слова,   як   синуси,   тангенси,   астрономiя,
метеорологiя, космологiя та й  безлiч  iнших,  доводять  мене  до  гiркого
розпачу.
   Надi мною кружляли далекi планети, про iснування  яких  я  не  знав  до
сьогоднiшнього дня, а перед очима розпливались туманнi слова, що ховали од
мене великi та╓мницi.
   Приголомшений велемудрою наукою, я пiдводжуся  з  охололо╖  стернi.  На
полi так само гнеться над плугом орач, так само вiтряки намотують на крила
бабине лiто i час, але вже небо за ними не ма╓ нi кiнця нi краю, i скiльки
не йтимеш до нього, воно буде вiдходити од тебе... А де ж  та  дорога,  що
╓дна╓ небо й землю та й бiжить собi помiж  зорями?  Про  не╖  я  знав,  як
тiльки зiп'явся на ноги...
   - Ну то що? Так нiчого й не втямив? - шпигонув насмiшечкою Петро. - Це,
чу╓ш, того, що наука не йде без дрюка. Ге! Я вперто хитнув головою:
   - Ще втямлю! То спочатку трудно.
   Але хто пособить менi розiбратись  у  книжцi?  Я  перебираю  в  пам'ятi
грамотi╖в сво╓╖ вулицi, та всi вони щонайбiльше знають  написати  листа  i
ждати отв╓та, як соловей л╓та. Мiг би допомогти пiп, але я не пiду  бiльше
до нього пекти ракiв, i досi сором, як згадаю.  До  дяка  теж  не  випада╓
потикатися, бо нещодавно з  Петром  лазив  у  його  сад.  Недарма  кажуть:
бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi... О, а може, добитись  до
голови комнезаму дядька Себастiяна, який усю вiйну  пройшов,  не  раз  був
поранений, а потiм партизанив у Летичiвських лiсах? Вiн  же  всякi  папери
прийма╓ аж з само╖ Вiнницi! Окрiм,того, дядько Себастiян добре  зна╓  мого
батька та й мене пiзна╓ на вулицi, навiть добридень каже.
   Увечерi, при╖хавши додому, я  поставив  конягу  в  ста╓нку,  перескочив
через ворота i, про всяк випадок, з вулицi, заговорив до матерi:
   - Чу╓те, менi треба пiти в бiдком.
   - Куди, куди? - вiд подиву  мати  поверта╓  до  мене  так  голову,  щоб
слухати одним вухом.
   - У бiдком! - кажу з гiднiстю, але трохи вiдступаю од ворiт.
   - Що, може, ма╓ш виступати перед громадою? -раптом веселi╓ мати.
   Я це зрозумiв як дозвiл i  одразу  ж  здимiв  з  материних  очей.  Вона
говорить, що це робити я умiю, як нiхто. А Петрова мати те саме  каже  про
Петра.
   Отож городами, на яких ще на радiсть горобцям стояла матiрка, я подався
до  бiдкому,  де  вечорами  завжди  було  гамiрно  i  людно.  Тут  бiднота
зустрiчалася iз сво╖ми надiями, тут вона слухала ленiнську правду i не раз
за не╖ брала до рук i росiйську трьохлiнiйку,  i  англiйськi,  французькi,
нiмецькi та австрiйськi рушницi.
   Очевидно, ще було рано. В примiщеннi комбiду порався лише  сторож  (вiн
курiв деркачем i люлькою-макiтрiвкою, в яку можна всипати жменю тютюну), а
край  товстоногого  дворянського  столу  не  то  висипався,  не  то  куняв
низькорослий колишнiй пiдписар, колишнiй  сiльський  староста  i  колишнiй
голова волвиконкому Гаврило Шевко. Все в нього було вже  колишнiм,  навiть
во╓нкомiвськi штани i облинялий, напнутий пружиною,  картуз.  I  тiльки  з
пiвфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон  -  анiчутiнку  нiчим  не
журились. Не було ╖х лише на приступцi носа - на не╖ хтось  накинув  сiтку
прожилок, якi мiняли колiр  залежно  вiд  того,  скiльки  i  чого  випивав
чоловiк.
   Почувши бiля порога шамотiння,  Шевко  ледь-ледь  розплющив  вузькуватi
навскiснi очi i одразу ж прикрив ╖х зморшкуватими повiками, матерiалу яких
вистачило б на значно бiльшого чоловiка.
   Я й досi не можу  забути  химерного  обличчя  дядька  Шевка,  який,  як
говорили люди, донедавна вельми слабував на падучу до  влади.  Коли  Шевко
був тверезим i не сонним, з  його  очей  проглядали  i  настороженiсть,  i
обережнiсть, i лукавство,  а  з-помiж  них  прокльовувався  i  знову  десь
причаювався розум. Та  досить  було  чоловiковi  прикрити  очицi  капицями
повiк, як з безлiчi ╖хнiх зморщок непереможно бризкала нiчим не  прихована
хитрiсть. Але ╖й мало було мiсця на повiках, i вона струшувалась на нiздрi
носа, на уста, пiдборiддя i владно глузувала над усiм  i  всiма.  Напевне,
для кiно дядько Шевко був би неабиякою знахiдкою. Химерною була i  Шевкова
слава.
   Коли в ки╖вському  цирку  об'явився  новий  правитель  Укра╖ни  гетьман
Скоропадський, коли по церквах за ясновельможного задзвонили дзвони, а  на
майданах i зборнях по мужицьких шкурах засвистiли нiмецькi  й  австрiйськi
шомполи, у нашому селi нiхто  не  захотiв  стати  старостою.  Скоропадчики
цiлий день тримали на сходi людей, але вiд староства вiдмовились i  багатi
i бiднi - мало було честi вибивати чужинцям зерно, худобу й грошi. Нарештi
розлюченi гетьманцi сказали, що викличуть з повiту державну  варту,  а  та
зна╓, для яко╖ частини мужицького тiла викручуються шомполи. I тодi  Шевко
статечно вийшов з притихлого гурту  i,  прикривши  очi  повiками,  запитав
хлiборобiв:
   - Чули, чим воно пахне?
   - Смалятиною, - понуро вiдповiли йому.
   - Коли так, обирайте мене старостою. Послужу як умiю.
   Сход одразу гукнув: "Хочемо Шевка!"
   I незабаром незавидна, в  свитинi  й  постолах,  постать  дядька  Щевка
з'явилася на рундуцi управи, де йому вручили печатку, подушечку  для  не╖,
каламар, пляшку з чорнилом, папiр'я та iншi ознаки влади. Поклавши все  це
на столi, староста скинув набундюченого спереду картуза, махнув рукою -  i
сход притих з того дива, що до нього вперше заговорив  незвичний  господар
села. А в нього й голос виявився не  з  тих,  що  на  межилюддi  втiка╓  в
халяви, i слова захитрились, що спроста не розчовпеш ╖х.
   Люди добрi, кхи, спасибi вам, казав же ж той, за голоси  i  любов,  без
яко╖ теж не кожен обiйдеться. Правда, любов  бува╓  всяка:  любив  i  вовк
кобилу, та залишив хвiст i гриву. Ну, та коли, казав же ж той, нова  влада
не дуже буде накладати, то я не буду обдирати, бо обдирати й дурбило вмi╓.
Я думаю: свiтлий гетьман зна, що мужик тепер нiчого не ма╓. То хай батюшка
зараз вiдправлять молебень за мужика i нового старосту,  а  пiсля  молебня
крамники менi виставлять чоботи, а нам дванадцять  вiдер  самогону,  рiвно
стiльки, скiльки в бога було апостолiв, i ми побачимо, чи ╓ в  цих  вiдрах
дно. Правильно я, люди добрi, розумiю владу i полiтику?
   -  Правильно!  -  закричав,  заколоворотився  сход,   якому   найбiльше
сподобалось, що Шевко ма╓ понятi╓ до мужика, i бучно  пiдняв  старосту  на
"ура".
   Але староство Шевка мало не такий  веселий  кiнець,  як  початок.  Коли
гетьманцi ви╖хали з села, Шевко ще раз виявив розумiння часу i  влади.  Це
йому не забулося i пiсля смертi. Вiн одразу сказав людям, що не буде з них
вибивати нi зерна,  нi  худоби,  нi  податi.  Таке  здивувало  навiть  тих
одчайдухiв, якi на кожну владу дивились, як на напасть:
   - За це, чоловiче, тепер можуть записати твою душу на вiчнi поминки.
   Але Шевко не послухався перестороги:
   - Над шкурою дрижати - людиною не жити.
   - А як ти дума╓ш викрутитися?
   -Почекаю, там буде видно. Широко, як менi  зда╓ться,  розпухирилась  ця
влада, чи не лопне, мов булька. Ну, а поки  що  хай  менi  з  кожно╖  хати
принесуть по десять фунтiв зерна на частування  рiзних-усяких  i  на  свiй
пропiй.
   Така програма припала всiм до душi. Незабаром хата Шевка була  засипана
пашнею, i вiн загуляв, не шкодуючи нi чужо╖ скаженiвки, нi свого здоров'я.
   Закiнчилось старостування Шевка тим, що з  державно╖  варти  на╖хали  в
нiмецьких залiзних черепахах гайдамаки, всипали  чоловiку  двадцять  п'ять
шомполiв у шкуру, забрали останню корову й свиню, щоб не було на  подвiр'╖
нi писку, нi виску.
   Шевко терпляче витримав катування. Вiн знав, що над ним  висiла  бiльша
хмара. Пiсля розправи чоловiк сповз iз покривавленого ослона, сам надiв на
себе штани i цього ж вечора, лежачи на печi, пояснював дядькам:
   - Не дивуйтесь, люди добрi: коли влада не ма╓ сво╓╖ голови, то  показу╓
чуже гузно. На це нiколи багато розуму не вимагалось...
   Недовго протрималось на чужiй збро╖ оте сузiр'я дрiбних карликiв,  яке,
дорвавшись до влади, забуло, що  надворi  сто╖ть  двадцятий  вiк.  Напхане
злобою, затавроване братовбивством i  торгом  землi  батькiв,  це  сузiр'я
дрiбних карликiв подалось на смiтники чужих богiв не свiтити, а гавкати  й
гарчати на землю батькiв, по якiй уже в яснiй задумi iшов новий ранок...
   Коли на Подiллi  почала  встановлюватися  Радянська  влада,  Шевко,  як
постраждалий, об'явився аж на полiтичному обрi╖ волостi. Спочатку вiн став
секретарем, а потiм i заступником голови ревкому. Через якийсь час бандити
жорстоко розправилися з головою, i на його мiсце якимсь  дивом  вигулькнув
Шевко.
   Отодi у чоловiка й прорiзалась падуча до влади. Одне головування вже не
могло вдовольнити його, i Шевко почав прибирати до сво╖х рук iншi  посади.
Коли треба було вибрати во╓нкома, вiн сам висунув свою  кандидатуру.  Тодi
ревком складався з трьох чоловiк. При голосуваннi  новий  секретар  пiдняв
руку за Шевка, а заступник - проти. Така ситуацiя не приголомшила  голову,
i вiн персонально проголосував за себе. Того ж вечора  Шевко  химерував  з
кравцями, як йому одягтися, щоб усiм було видно,  що  вiн  i  вiйськова  i
цивiльна влада. Тi пошили йому таке галiфе, що в ньому легко вмiщались два
ока горiлки i закуска. Згодом Шевковi здалося, що в нього ще  мало  влади.
Розвинувши письмову i усну дiяльнiсть, вiн охопив i третю  посаду  -  став
головою бiдкому i тодi запишався на всю волость, а загуляв на цiлий повiт.
I найбiльше в часи запою  чоловiк  переховувався  у  дебело╖,  тарiлощоко╖
бублейницi Стефи. Випивши зайвину, вiн завжди допитувався  у  вдовицi,  чи
вона калачниця, чи бублейниця.
   - Добереться до тебе сов╓цька власть, тодi усе взна╓ш, навiть, де  раки
зимують, - беззлобно вiдповiдала жiнка, снуючи мiж пiччю i дiжею.
   - А я тобi не Радянська влада? - ворушив на чолi веснянки Шевко.
   - О, вигадав яке! Чи ж на тебе, коловладний! Та в тебе  на  обличчi  не
влада, а всi гуляння та походеньки пропечатанi! - анiчутiнку  не  жалувала
голову сизоока бублейниця i так вимiшувала тiсто, що воно аж пищало  в  ╖╖
руках.
   Через якийсь час Шевко розледащiв до краю, i писаревi часто  доводилось
iз матерiалами на пiдпис бiгати до хати бублейницi. Недбало поглянувши  на
папiр'я, Шевко незмiнно питався:
   - А нема тут помилок?
   - ╢, тiльки маленькi-маленькi, - знав, що сказати, писар.
   - Гляди, щоб надалi й маленьких не було, -  повчально  казав  голова  й
викарлючував пiдпис...
   Незабаром Шевко аж загуркотiв з усiх трьох посад. Правда, знiмали  його
весело, пiд регiт людей i ново╖ влади, дай боже, щоб кожного з  нас,  коли
доведеться, не гiрше знiмали... З часом чоловiк примирився,  що  полiтична
дiяльнiсть заважка для його  занадто  житт╓любного  характеру,  i  знайшов
задоволення в складаннi заяв чи прохань за чарку  бiсiвсько╖  кровi.  Щодо
рiзних писань i питва, вiн i  надалi  залишався  неперевершеним  в  усьому
повiтi...
   Вiдчуваючи, що я не сходжу  з  порога,  дядько  Шевко  знову  розплющу╓
повiки, i в його поглядi прокида╓ться цiкавiсть:
   - Ти чий будеш?
   - Панасiв син.
   - Ага, Панасiв, - розмiркову╓ вголос. - Чи не з столярського кутка?
   - Вгадали.
   - Тодi здоров.
   - Здоровi були, дядьку.
   - Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба  написати?  -  i
очi в дядька стають такими, наче ╖х помастили смальцем.
   - Нi.
   - А чого? - у Шевка одразу ж зменшу╓ться цiкавiсть до мо╓╖ персони.
   - Тут таке дiло, що менi краще б не говорити, а вам не слухати.  Дядько
Шевко одразу випросту╓ться:
   - Послуха╓м, послуха╓м, що ти проглаголиш.
   - Хочу, щоб менi книжку пояснили.
   - Книжку? - чоловiк зневажливо знизу╓ утлими плечима i вже кисло пита╓:
- Щось не розкумекав?
   - Еге.
   - Виходить, не вистачило тями?
   - Не вистачило, - покiрно погоджуюсь я.
   - Ану покажи цю книженцiю, то ми зараз i побачимо, чим напхана  i  чого
варта твоя голова. - Куцими пальцями, в якi врiзались  прокуренi,  круглi,
наче  мiднi  копiйки,  пазурi,  Шевко  розгорта╓  книгу,   нишкне,   довго
вчиту╓ться, здивовано ворушить бровами, в якi теж понабивались веснянки, а
потiм спокiйно, без жодного слова поверта╓ книгу i прикрива╓ очi повiками.
   Я зовсiм не сподiвався на таке i оторопiло дивлюся  на  чоловiка,  далi
кахикаю, але Шевко i вусом не веде.
   - Так що ви менi, дядьку, скажете? - нарештi наважуюсь запитати його.
   - Що? А ти ще не пiшов звiдси? - дивуються повiки, щоки i вуста Шевка.
   - Нi, ще не пiшов.
   - То можеш iти. А скажу я тобi одне, якщо  вже  так  хочеш:  цю  книжку
будеш читати, коли бiльше з'╖сиш кашi. Тут усе дiло в кашi. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - То й будь здоров, -  вiн  знову  заплющу╓  очi,  а  в  кутку  почина╓
реготати сторож. Я спочатку  ошелешено  дивлюся  на  нього,  а  потiм  теж
смiюся, бо що ж менi залиша╓ться робити? I  головне  -  я  помiчаю,  що  й
Шевковi повiки починають насочуватися смiхом,  але  очей  не  розплющують.
Пересмiявшись, я пiдходжу ближче до сторожа i з спiвчуттям питаю:
   - Чули кумедiю?
   - Вiд нього й не таке почу╓ш, - добродушно смi╓ться старий. - Нiхто  не
вгада╓, якi джмелi гудуть у головi чоловiка.
   - Дiду, а дядько Себастiян скоро прийдуть?
   - Вiн сьогоднi, мабуть, не  прийде,  бо  цiлий  день  ганявся  в  лiсах
Кипорового яру за бандитами. I пораненого коня вiд них привiв.
   - Гарного?
   - Аж очi вбира╓! Прямо, як в Георгiя Победоносця був! Везе ж чоловiку!
   -Везе! На нього ще нi разу доля не насварилася пальцем, - пiдсмiюючись,
фасоновито переступа╓ порiг довгий i гнучкий,  наче  навсторч  поставлений
вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикрива╓ йому маленьку  голову,  в
якiй не було де розгулятись добрим думкам. А очi в Юхрима такi, що в них i
смiх не може засклити пота╓мно╖ злоби.
   - Мовчи, баламутний! - одразу накостричу╓ться вид i чуприна старого.
   - Не бачу в цьому нi резону, нi полiтики, нi параграфу. Ми триста рокiв
фактично  мовчали,  нам  треба  виговоритись  за   триста   рокiв.   Резон
iсторичний? - так само зверхньо пiдсмiю╓ться  Бабенко,  скида╓  картуза  i
здмуху╓ з нього невидиму пилинку. - Я  вам,  дiду,  якимсь  параграфом  не
вгодив перед генеральним прибиранням комбiду?
   - Слизькоязиким патяканням.
   На пiдбiрчастих губах Бабенка розiрвалась i знов стулилась посмiшка.
   - Ай-ай-ай, якi ви несовмiстимi стали в комбiдi. Я знаю, що ви зi сво╓ю
мiтлою, натурально, пiдвладнi Себастiяну, але це не резон, щоб не мати про
нього сво╓╖ мислi i сображенiя розуму. I що я сказав? Фактичну  справочку:
доля не сварилась на нього пальцем.
   - Так, смертю, смертю сварилась!
   - Це для бiографi╖ при новiй владi iнтересно i навiть вигiдно.
   - Та чи тямиш ти, посмiтнику, що, аби позбирати всi кулi, якi  решетили
Себастiяна, можна було б галушок наварити?
   -  Галушок?  -  спочатку  диву╓ться  Бабенко,  а  потiм  спокiйнiсiнько
любу╓ться картузом. - Це ще не факт.
   - А що тодi факт? -  зовсiм  розлютився  старий  i  хмарою  посунув  на
незворушного в сво╓му френчi i галiфе Бабенка. - Може, те, що ти  проколов
собi пальця, вiдкрутився вiд фронту ще й iнвалiднiсть вiдхопив та й  дуриш
сво╖ми мартоплясiвськими соображенiями голови молодицям.
   Смiх зiскаку╓ з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, i вже  з
ненавистю впиваються в старого:
   - Глядiть, щоб i ваша вельми розумна голова не задурилась: мiтла i  для
не╖ знайдеться.
   -  За  мою  голову  не  журись  -  за  свою  богу  молись:  хитрiстю  i
дурисвiтством тепер не звiку╓ш. Чого вибалушив очища? Не  чекав  на  такий
параграф?
   - А ви зна╓те, що я сiлькор?  -  вихоплю╓ться  в  Бабенка,  i  вiн  так
пiдiйма╓ руки, наче в них трима╓ газету. Але й це не страха╓ старого:
   - Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.
   - Це я не став людиною?
   - Ти. I який ти сiлькор? У тебе в руках не перо, а  лопата  копати  ями
для добрих людей...
   Юхрим хотiв чимсь упекти старого, але в цей час, пересмiюючись,  зайшли
обвiшанi збро╓ю рослi веселоокi полiсовщики Артем  i  Сергiй.  В  широких,
пропахлих  лiсом  i  вiтрами  киреях  з  гостроверхими,  ременем  обшитими
вiдлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорiзьких лицарiв, перед
ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка i  сам  вiн  став  мiзерним  i
дрiбним.
   -  Що,  Юхриме,  перчить  свята  правда?  На  викрутасах,  видать,   не
протрима╓шся все життя? Отож-бо й ╓, - смiються полiсовщики,  а  на  ╖хнiх
плечах похитуються аж сiм рушниць, а на ╖хнiх поясах гойдаються рiзномастi
бомби i гранати.
   -Ого, скiльки натрусили добра! - оживають Шевковi очi. -  Де  розжились
на нього?
   - На хуторах! - Полiсовщики  недбало  скидають  на  пiдлогу  рушницi  i
починають немилосердно жбурляти в куток бомби i гранати.
   - Що ви робите!? - жаха╓ться Бабенко, i в нього уста стають бiлими,  як
i ╖хня окантовка. - Ще вибухне яка!
   - Ну й що, як вибухне? Все одно тво╖х мудрувань i хитрувань не виб'╓  з
тебе. - Сергiй, нiби м'яч, кида╓ в куток лимонку, а новоспечений  сiлькор,
скулившись, зайцем вискаку╓ з примiщення.
   За ним да╓ дьору Шевко, але бiля дверей  його  хапа╓  могутня  Артемова
рука i поверта╓ на старе мiсце.
   - Пожди, чоловiче, спочатку запиши, скiльки принесли цього непотребу, а
потiм уже тiкай.
   Страх i благання зменшують i так невелику постать Шевка, а обличчя його
ста╓ таким, наче на нього дихнула смерть.
   - Та я ще, хлопцi, хочу якийсь день прожити.
   - Проживеш, проживеш, нiкуди не дiнешся, -  Сергiй  для  переконливостi
кладе на стiл аршинну бомбу i шельмувато зирка╓ на Шевка. А той, витираючи
рукою пiт з чола, скоцюрблю╓ться в клубок,  вiдсову╓ться  на  самий  рiжок
столу, похапцем щось пише i вiдда╓ папiрець Сергiю. Сергiй  догори  дригом
переверта╓ аркушик i зi знанням справи дивиться на нього. - Усе записав?
   - Усе, усе!
   - Тепер, може, посидиш  з  нами?  -  Сергiй  чоботом  поправля╓  репану
гранату, що вiдкотилась iз кутка. - Про життя погомонимо.
   - Нема, нема коли, - Шевко аж колотиться, зиркаючи  на  гранату,  миттю
вимiта╓ться, а навздогiн йому луна╓ розгонистий смiх.
   Я захоплено дивлюсь на полiсовщикiв, i менi  теж  хочеться  бути  таким
завзятим i так добряче i щиро смiятися, як i вони.
   Сторож  оберемком  виносить  зброю  в  холодну,   де   колись   тримали
арештантiв, а полiсовщики запалюють довжелезнi самокрутки i  пiдходять  до
вiкна.
   До землi вже прихилився зоряний вечiр, з городiв запахло чорнобривцями,
соняшниками,  прив'ялими  нагiдками.  Полiсовщики   дивляться   на   небо,
перекидаються скупими, багатозначними словами.
   - Було ж сьогоднi... - задумано згаду╓ Сергiй.
   - А було, - зiтха╓ Артем.
   - Бiля скитка могли б вкоротити голову...
   - А чого ж...
   - Кажуть, знову банда Гальчевського об'явилася.
   - Усе до нашого берега...
   - От iнтересно, чи живе хтось на небi?
   - Живе.
   - Хм... А ти звiдки зна╓ш?
   - Коли б не жили, то хто б там свiтив?
   - Хiба то люди свiтять?
   - Вони. Звiдки без них взялись би вогники?
   - Чи й там, на небi, така тiснота, як у нас?
   - Видать, така. Сам подумай: чого на мiсяцi Ка╖н взяв  Авеля  на  вила?
Все через тiсноту.
   Дивуючись з таких мiркувань, я тихо виходжу на  вулицю.  Вже,  може,  й
запiзно йти до дядька Себастiяна, але ╓ й iнша причина: побачити вiдбитого
в бандитiв коня. Я розумiю, що хитрую сам iз собою, та, повагавшись,  бiжу
до греблi, над якою тихо шумлять розсунутi в боки верби. За греблею дорога
бере праворуч понад ставом, а за ним i дядько  Себастiян  живе.  На  конях
про╖хали полiсовщики, пiзнали мене, засмiялись, i знову така тиша довкола,
хоч мак сiй.
   Ось i хатка дядька Себастiяна, на нiй темнi╓  кустрате  велике  гнiздо,
зверху в ньому живуть лелеки, пiд низом  -  горобцi.  На  подвiр'╖  стоять
ув'язанi до плоту конi, а з розчинених дверей я чую голоси полiсовщикiв  i
дядька Себастiяна.
   - Та хiба це зброя, - презирливо каже Сергiй. От минулого року  було  ж
╖╖, як гною. Тридцять пiдвiд витрусили з села.
   - Було таке, - смi╓ться дядько Себастiян. - Бувало,  бешкетна  парубота
одного кутка посвариться з другим та й пуска╓ в хiд не тiльки рушницi, але
й кулемети.
   - Багато залiза наробили, а орати нiчим, - зiтхнув дядько Артем.
   Я обережно з сiней всовуюсь до хати i  притуляюсь  до  одвiрка.  Дядько
Сергiй першим помiча╓ мене i тиця╓ пальцем у мiй бiк:
   - От i гостя ма╓мо! Тебе де не посiй, то вродишся.
   - А чого ж, - бурмочу собi, хоча  i  розумiю,  що  смiються  надi  мною
добродушно. - Добрий вечiр вам.
   - I тобi, парубче, добрий,  -  статечно  вiдповiда╓  дядько  Себастiян,
трохи з подивом, але привiтно оглядаючи мене. - Сiдай.
   - Я i постою, бiльшим виросту, - трохи нiяковiю од тако╖ уваги до себе.
   - Сiдай, сiдай, лави не пересидиш, - голова комнезаму пiдводиться  з-за
столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатанi вiтряними лишаями,
а чуб такий.наче його з полум'я вихопили. - То як тво╖  дiла,  парубче?  -
Вiн так гарно, без крихiтки насмiшки говорить "парубче", що менi зда╓ться,
нiби я за сьогоднi пiдрiс i для себе i для людей.
   - Нiчого йдуть собi дiла, дядьку Себастiяне, -  з  гiднiстю  вiдповiдаю
йому, а полiсовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засмiятися.
   - Батько пише?
   - Пишуть i знову передавали вам поклон.
   - Спасибi, спасибi. Скоро при╖де?
   - Напевне, скоро, коли буде тихо в свiтi.
   Полiсовщики одночасно гигикнули, дядько Себастiян примружився, i на них
поглянули лише його вi╖. Але й од цього лiсовики втихомирились,  повернули
голови до маленького жовтозубого пiанiно, того самого, про яке зна╓ у селi
й мале й старе.
   Коли настала революцiя, селяни давали розщот панам - забирали в  них  i
землю i що на землi вони мали. А дядько Себастiян не розжився  в  економi╖
нi коня, нi корiвчини, нi плуга, а привiз пiанiно i цим розвеселив не лише
сво╓ село, а й увесь повiт: хто тiльки не смiявся й не  глузував  з  цього
дива. Навiть рiдний батько не витримав тако╖ дивоглядi╖  i  пришкутильгав,
щоб патерицею вчити сво╓ чадо.
   - Трясця тво╖й матерi! - закричав старий iще з вулицi, побачивши сина.
   - А-а-а, це ви? - засмiявся Себастiян. - Добрий день, тату.
   - Ти ще й регочеш, вилупку? - пiдняв патерицю старий.
   - А що ж, плакати? - скинув картуза син.
   - Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручi вiд  макiтри.  Чи
ти нiмицi об'╖вся, чи з великого розуму пришелепуватим став? Коли це i хто
це на всьому бiлому свiтi бачив у нашого мужика пiанiну?
   - То ще побачать, тату. ╢ час! Вам ворота вiдчинити?
   - Ой, не вiдчиняй, сучий сину, бо поб'ю на тобi усю патерицю! - попелом
тряслася на головi старого наморозь, гасячи останнiй вогонь чуприни.  -  I
чого вас тiльки вчать бiльшовики?
   - Та чогось учать.
   - Воно й видно по тобi. Хiба нам до музики? Мужицька  музика  -  цiп  i
коса!
   Себастiян уперто трiпонув сво╖м густим, з полум'я вихопленим чубом:
   - Я, тату, з чотирнадцятого року i по нинiшнiй день стiльки  наслухався
пекельно╖ музики, що менi ця буде як лiки.
   - Лiки! - перекривив батько. - Тво╖ лiки тепер - сало чи  смалець.  Хоч
би зачуханого кабанчика з економi╖ приволiк. Еж нi,  не  вистачило  на  це
голови. Усе ж село смi╓ться i з мене, i з тебе.
   - Та це добре, коли смi╓ться, аби не голосило. Може,  послуха╓те  трохи
музики? - кивнув головою на хату.
   Старий озирнувся навкруги i почав потроху втихомирюватися.
   -  I  що,  оглашенний,  таки  навчився  хоч   трохи   бринькати   якусь
бариню-судариню ?
   - Нащо нам такий непотрiб?
   - I щось таки гра╓ш?
   - З горем пополам.
   - Хто ж тебе навчив?
   - Революцiя!
   - Революцiя?.. - задумався старий. - Що ж, вона може. Ну, йди, заграй.
   - А чого ж ви до хати не зайдете? Старий покосував на вулицю:
   - Щоб ракiв не пекти. Ти заграй, а я на призьбi  сяду  i  сваритись  на
тебе буду: хай насмiшники бачать, що я крепко проти тво╓╖ дуростi йду.
   Старий, спираючись на патерицю,  сiв  на  призьбi.  А  з  хати  небавом
пробилися музика i спiв про тi василечки, що  сходять  на  горi,  про  той
барвiнок, що послався пiд горою. I угледiв старий крiзь  притуманенi  роки
сво╖ далекi-далекi╖ василечки, i той барвiнок, i молоду жiнку, яких тiльки
в молодостi бачив...
   Гай-гай, який голос у його сина, за нього можна навiть  без  пiанiно  в
театрах щось платити. А от чи довго вiн протягне без кабанця та корiвчини?
Аби ось так  на  вiйнах  i  в  революцiю  порешетили  не  його  дитину,  а
безчуственне залiзо, то крiзь нього можна було  б  шеретувати  зерно...  А
йому i досi василечки сходять, барвiнок  стелиться...  Дивовижними  стають
тепер люди: дивишся - вчорашнiй мужик, а сьогоднi вже  й  не  мужик...  Що
воно тiльки далi з цього буде? Кажуть, знов усi загряницi на  нас  вiйсько
збирають, i тодi знову покотяться по шляхах i дорогах голови синiв,  а  по
селах затужать похороннi дзвони i вдови...
   Полiсовщики прощаються з дядьком Себастiяном, i  вiн  аж  тепер  пита╓,
чого я прийшов.
   - Та... коли можна, хочу подивитися на того коня, якого ви  у  бандитiв
вiдбили.
   - Вже прочув? - смi╓ться чоловiк.
   - Прочув. Кажуть, такий кiнь тiльки в Георгiя Поб╓доносця був.
   - Славний. Жаль одного: пiд убивцями ходив. Ну, тепер походить у плузi.
От видужа╓ - тебе прокатаю на ньому. Хочеш?
   - Ой, хочу, дядьку.
   Ми виходимо з хати i понад призьбою пряму╓мо у  маленький  садочок,  де
темною купиною лежить поранений кiнь. Почувши людську  ходу,  вiн  тихо  i
болiсно заiржав. Шия в нього була  перев'язана  вишитим  рушником.  Дядько
Себастiян погладив коня, сказав йому кiлька слiв i витер сльози з очей.
   - Плаче, бiдний, од болю, - мовив iз спiвчуттям. -  Чу╓ш,  Михайле,  це
такий розумний кiнь, що, зда╓ться, от-от заговорить.
   I я вiрю кожному слову дядька Себастiяна. Коли б вiн сказав, що чув, як
говорить худоба, теж повiрив би.
   - Що ж, Михайле, час тобi додому. Там уже мати, мабуть, не  дочека╓ться
тебе. Провести?
   - Не треба, я сам.
   - Не бо╖шся?
   - Не боюся... Я ще буду просити, щоб ви  менi  хоч  трохи  розтолкували
одну книгу.
   - Зараз?
   - Коли можна, зараз.
   - Якщо це дiло дуже пильне, - посмiю╓ться голова, то ходiмо до свiтла.
   В хатi вiн розгорта╓ книжку, спочатку диву╓ться, потiм  зосереджу╓ться,
насуплю╓ться, насурмоню╓ться, i на його щоках з'являються горбаки.
   - Ти де ╖╖ взяв, таку розумну?
   - У попа, - розказую, як було дiло.
   - Ага! - зловтiшне говорить дядько, а його  обличчя  так  червонi╓,  що
навiть  зникають  латки  лиша╖в.  Вiн  перегорта╓  кiлька  сторiнок,  знов
учиту╓ться, нарештi, вста╓ з-за столу i, дивлячись менi у вiчi,  говорить:
-Михайле, це книга про небо! Та нам зараз головне - знати землю,  знати  i
дiлити ╖╖ бiдним людям. А потiм уже  будемо  добиратися  до  неба.  Завтра
занеси книгу поповi i перекажи йому, що я просив давати тобi тi книги, якi
зараз можеш вчитати. Ще скажеш, що я загляну до нього,  i  завтра  ввечерi
знов приходь до мене. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - То й будь  здоров,  -  прощаючись,  подав  велику,  обплетену  жилами
руку...
   Скiльки рокiв минуло вiдтодi. Я вже, було, й забувати почав цю  химерну
iсторiю з космографi╓ю, коли з невеликого розуму хотiли насмiятися з мало╖
селянсько╖ дитини. Але все  це,  як  з  води,  пiднялося  того  дня,  коли
селянський син нашо╖ рiдно╖ землi вперше  в  iсторi╖  людства  пiднявся  у
космос... Справдi, добре смi╓ться той, хто смi╓ться останнiм!



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   - Михайле, вставай! Чу╓ш!
   - Дi-i-ду, iще тро-о-шечки...  -  нiяк  не  можу  розплющити  обважнiлi
повiки, а в цей час навколо мене трiска╓ться i, наче крига,  розповза╓ться
мiй добрий сон - з ранковими iмлистими полями, з набакиреними  полукiпками
по них, з долиною, ставочком i дуплавими вербами  над  ним.  Менi  все  це
хочеться з'╓днати, та руки  мо╖  вчеплюються  не  в  клаптi  полiв,  не  в
полукiпки, а в рядно, яке стягу╓ дiдусь. Голос у нього  м'який,  лагiдний,
наче дiдусь теж сто╖ть у снi.
   - Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня.
   - А я й не хочу купувати коня, - намарно вiдгетькуюсь  од  дiда.  -  Не
хочу, та й годi.
   - То який же з тебе господар буде? - посмiю╓ться дiдусь. - Що ми  вартi
без худоби? Вставай.
   - Дiду, хоч крапелинку...
   - Нiчого тобi ця крапелинка не пособить. Уже зовсiм розвиднiлось, та  й
снiданок пару╓ на столi. Чу╓ш, як пахне? - витягу╓ мене зi сну.
   Я вдихаю повiтря, але не знаю, що це пахне: чи  поля,  що  снились,  чи
набитий сiном мiшок, на якому я сплю, чи прив'яле  зiлля  на  божницi,  чи
╖жа. Нарештi, мружачись, я пiдводжуся з вузенького  ясенового  тапчанчика,
якого змайстрував для мене дiдусь.
   За вiкнами iще тремтить блакитнавий сон, пiд ним сизо росянi╓ спориш, а
на сходi  ширша╓  небесна  прозелень,  яку  нiжно  визолочу╓  i  шафранить
невидиме сонце. А в хатi по кутках ще старцями туляться тiнi.
   - Прочумався, нарештi? - спiвчутливо оберта╓ться од печi  мати.  На  ╖╖
обличчi мiняться гарячi полиски, а  на  рукавах  сорочки  оживають  вишитi
квiти. Хоч ми й бiднi, та ма╓мо квiти i  в  городi,  i  на  коминi,  i  на
полотнi, яке зодяга╓ нас. - Що тобi снилось, дитино?
   - Забув, - насилу видобуваю з себе одне слово. Спросоння i язик, i губи
не розчиняються. То вдень - друге дiло: тодi  мати  каже,  що  менi  треба
дратвою зашити варги, наче нема на що iнше тратити дратву.
   - Вмивайся, вмивайся, хлопче, - квапить мене дiд. - Час вести коняку.
   Вода i рушник стирають з мене останнi клаптi сну, i тепер я чую, як  на
всю хату прокислим хмелем пахне тiсто, свiжозварена розсипчаста картопля i
пiдпалок * (* Перепiчка.). Дiдусь зна╓, що я дуже люблю гарячий  пiдпалок,
вiн бере його прямо з чорно╖ пательнi, ломить  на  чотири  шматки  i  одну
четвертину, що аж димить, пода╓ менi:
   - Бери, часнич, ╖ж та рости великим!
   Еге, коли б це збулися дiдовi слова,  то,  може,  не  крутили  б  тобою
по-всякому. Щось тiльки скажеш чи зробиш не так, зараз i соромлять: "Такий
великий, а що витворя╓. Чи ти сорому i клепки  заодно  позбувся?"  А  щось
попросиш собi, то вже  зовсiм  iншо╖  спiвають:  "Ти  ще  малий.  От  коли
пiдбiльша╓ш..."
   Але люди чогось не так швидко ростуть, як би  ╖м  хотiлося.  То  тiльки
гриби пiсля дощу за нiч  повискакують  з  землi  та  й  один  перед  одним
похваляються  шапками.  Згадавши  це,  я  трохи  розпогоджуюсь  i  починаю
посмiхатись. Дiдусь це помiча╓ i добряче мружиться менi:
   - Бачиш, якi смачнi у нас пiдпалки, а ти нiяк вставати не хотiв.
   - Дiду, може, повести коняку в га╖?
   - Можна й у га╖, там зараз така любота! -  охоче  погоджу╓ться  дiдусь,
душа якого змалку зрiднилася з лiсом. - Тiльки далеко не за╖жджай.
   - I торбу менi дайте трохи бiльшу: може, якраз на опеньки нападу.
   - От i добре, - згоджу╓ться мати. - Все якийсь приварок у хатi буде.  -
Вона пiдiйма╓ важку ляду скринi i пода╓  менi  торбу,  пошиту  з  широкого
рукава сорочки, на нiй i досi червонiють квiти ╖╖ дiвування.
   Надворi вже пофорку╓ i нетерпляче б'╓ копитом наша  лукавоока  хитрюга.
Побачивши мене, вона привiтно мотнула головою: сiдай, мовляв, скорiше,  бо
менi теж пора снiдати. Зна╓мо  твою  вдачу:  коли  голодна  -  покiрна,  а
напасешся - не пiдступись, тодi навiть на сво╖  оксамитнi  губи  назбиру╓ш
злiсть.
   Сива, шкiрячи зеленкуватi зуби, пiдходить  до  порога  i  почина╓  ши╓ю
тертися об мо╓ плече. Iч, як пiддобрю╓ться зранку.  Я  вичитую,  яка  вона
паршива, неслухняна й пiдступна. А ╖й хоча б що: знову зачiпа╓ мо╓ плече i
квапить на ту пашу, в якiй заплутались роси i клаптi туману.
   От i сонце викотилося з-за  чумацького  шляху  й  повисло  мiж  крилами
вiтряка. Дiдусь широко вiдчиня╓ ворота, а я, випростуючи плечi, на якi вже
всiвся холодок, ви╖жджаю з подвiр'я. I враз радiсно-радiсно ста╓  менi  на
душi; згадалася вчорашня розмова з дядьком  Себастiяном,  згадав,  що  маю
сьогоднi говорити з попом, узяти в нього книжку, - i од  усього  цього  не
втримався, щоб не засмiятись.
   - Ти чого, шибенику, регочеш?  -  несподiвано  обiзвався  збоку  дядько
Микола; за плечима у нього погойдуються грабки, за поясом - кушка, з  яко╖
виглядають брус i мантачка.
   - Хiба, дядьку, не можна? - смiючись, зупиняю перед ним коняку.
   - В пiсний день не можна.
   -А я вже сьогоднi скоромину ╖в.
   - Осквернив себе м'ясо╖дженням?  -  погрiзнiшали  в  дядька  обличчя  й
серпистi вуса.
   - Осквернив, - смиренно кажу,  одразу  догадавшись,  що  дядько  Микола
тiльки вда╓ з себе сердитого.
   - Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать мако╖ди, -  покрутив  пальцем
навколо сво╓╖ щоки дядько Микола. - I що ж ти наминав iз скоромини?
   Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:
   - Та оце ласували  вепрятиною  з  пiдпалком,  натертим  часником.  Мама
сьогоднi саме хлiб печуть...
   Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зирка╓  на  мене  i
перепиту╓:
   - Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?
   - О, таке й скажете, - я зовнi ображаюсь, а  всерединi  смiюсь,  як  це
часто робить дядько Микола, - в нього ж цю науку проходив.
   - I яка на смак вона? - обережно допиту╓ться чоловiк.
   - Та яка: сало як сало, тiльки трохи  дубувате  i  жолудями  пахне.  Це
перекону╓ дядька Миколу:
   - I де ж ви ╖╖ доп'яли? - дивуються його очi, нiс, уста  i  зморшки  на
чолi.
   - Де - я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся
берега: - До нашо╖ свинки унадився веприк. Тiльки звечорi╓, а  вiн  уже  -
хвiст бубликом - i чеше з лiсу на наше подвiр'я: добрий вечiр вам...
   - Ах ти шибайголова! - розреготався дядько Микола. -  А  я,  старий,  i
вуха розвiсив-мало не повiрив баламутству. В кого ти тiльки вдався?
   - В кого? Це ви поспитайте в мо╓╖ матерi, - смiюся i я.  -  Вона  часом
каже, що не тiльки в дiдька i оглашенного, а навiть у вас.
   Це ще бiльше розвеселило дядька Миколу. Вiн  полiз  рукою  спочатку  до
очей, потiм до вусiв, похитав головою i пiдбадьорив мене:
   - Отак i живи, хлопче, з радiстю! I навiть, коли прибрешеш  для  смiху,
не бiда. А кислi╓м усякий може бути. То й будь здоров! - i вiн,  завзятий,
веселогубий, рiвно iде з косою по  землi,  щоб  до  останнього  свого  дня
розкидати по нiй сонячну щедроту душi.
   Менi пiсля розмови з  дядьком  Миколою  усе  повеселiшало  навкруги:  i
перехрестя вулиць з iще не розтоптаною росою, i розчиненi хати, i жiнки  в
очiпках, що вибiгали з вiдрами по воду, i дiвчата в хустинах, якi гнали до
череди худобу, i рибалки, що йшли стежиною - один  з  саком,  а  другий  з
довжелезним бовтом, - i дзвiн коси, яку  хтось  клепав  у  саду,  i  голос
мiстка пiд копитами коня, i он клапоть туману,  що  зачепився  за  городнi
ворота i не зна╓ куди податися: чи  принишкнути  до  землi,  чи  пiднятися
вгору.
   Я про╖жджаю село,  старий  зруб,  що  став  сiножаттю,  Богачiв  хутiр,
круглик - синю латочку лiсу в полях - i  опиняюся  в  дiбровi,  що  зверху
кута╓ться небом, а знизу туманцем. А як гарно тут блакитнi╓ помiж кленами!
А самi клени зараз такими наполоханими стали, - от-от кинуться навтiки або
ще, гляди, й полетять за перелiтними птахами, бiля  ╖хнiх  нiг  схлипу╓  i
схлипу╓ джерельце, а якась пташина розважа╓ його; вона перескаку╓ з листка
на листок, виспiву╓ собi i нiчутiнку не  турбу╓ться,  що  десь  за  лiсами
синi╓ холод. Вiн уже погнав на пiвдень щурикiв, журавлiв i лебедiв, а гуси
й качки тiльки починають перелiт. Та найбiльше менi шкода лебедiв  i  того
сумного дзвону, що натрусили вони менi в душу. I шкода, що осiнь моя мина╓
в полях, у дiбровах, а не в школi. ╢дина лишилась надiя на  батька  -  от,
може, вiн скоро повернеться i вийме з мiшка менi чобiтки...
   Думки на сво╖х крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрiчi  з
ним, а тим часом лукава коняга вже пощипу╓  траву  i  намiря╓ться  скинути
мене.
   Я зiскакую на землю, путаю Обмiнну й розмiрковую,  куди  ж  гайнути  по
гриби: в березину чи в загороду Костюкiв, де весною бувають сморжi, влiтку
- суницi, а восени - опеньки. Та опеньки в нас це не  гриби,  а  пiвгриби,
╖х, коли вони ╓, i п'ятилiтнiй малюк назбира╓.
   Iнша справа знайти боровика! Вiн так умi╓  прита╖тися,  що  не  кожний,
навiть зiркоокий, побачить його. Для мене зустрiч  з  боровиком  чи  бiльш
безпечним красноголовцем,  який  дуже  полюбля╓  хвалитися  сво╓ю  шапкою,
завжди бува╓ несподiваною i радiсною. I я не можу, як iншi, одразу  хапати
гриба; менi треба придивитися, присiсти, погомонiти з  ним,  а  потiм  уже
орудувати кiскою.
   Я пускаю низом пiсню, а менi за дорогою грубше обзива╓ться  луна  -  ╖й
теж хочеться спiвати.

   Ой диби, диби, диби -
   Пiшов дiд по гриби,
   Баба по опеньки.
   Дiд сво╖ посушив,
   Бабинi - сиренькi.

   А чого б ╖й теж було не посушити? Все б мала собi що  кидати  взимку  в
борщ. Та й квашенi опеньки смачнi, коли ╖х полляти олi╓ю. А вiд пирогiв  з
опеньками хто вiдмовиться! I хоч я  лише  з  пiсеньки  знаю  цю  бабу,  що
полiнувалась сушити опеньки, але гуджу ╖╖, несхвально похитую  головою,  а
далi подаю голос на другi гони. I знову до мене обзива╓ться луна. Збиваючи
росу, я iду до не╖, а очима так i пантрую на  всi  боки.  Он  бiля  пенька
розпухирилась маремуха, червона шапка ╖╖ блищить, нiби смальцем  помащена,
а в не╖ вп'ялися бiлi крапинки: трохи далi синiють крихкi сиро╖жки. Але  я
╖х не беру, бо, поки до╖деш додому, вони перетруться на смiття.

   Ой гайку,гайку,
   Дай менi бабку.

   I, гай, не  довго  думаючи,  да╓  менi  бабку.  Вона  примостилася  пiд
розтрiсканим кореневищем берези,  нiжка  на  нiй  темна,  лусковита,  верх
сiренький, а низ оксамитно-бiлий ще й просвiчу╓ться рожево. Але  це  мiсце
не грибне. Пiдем далi, де небо аж лл╓ться в лiси i струшу╓ з них листя.
   I от уже  низом  стало  срiбно-срiбно,  вище  -  золотаво,  а  вгорi  -
блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи ╓ вiтер, чи
нема його, а вона, позеленiвши, тремтить i тремтить, наче холод i  переляк
увiйшли в кожний ╖╖ листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке мiсце, де  не
тiльки земля, але й дерево пахне грибами. Я присiдаю навпочiпки i тихенько
придивляюсь, що  робиться  довкола.  Тут  галасувати  не  можна,  бо  гриб
зляка╓ться людського голосу i пiде в землю. Раптом  мо╓  серце  тенькнуло,
опустилось трохи вниз i радiсно завмерло:  невдалiк  од  отруйного  стебла
"воронячого ока" красовито стоять два близнюки-червоноголовцi.  Вони  такi
молоденькi, що ╖хнi зрошенi туманом картузики не  встигли  вiдлiпитись  од
мiцних товстеньких нiжок.
   - Добрий день, хлопцi-красноголовцi! - кажу я до них, а вони мовчать.
   Еге, а що тiльки робиться за ними! На зарослiй зозулиним льоном купинцi
сто╖ть отакенне красноголовище! Шапка на ньому перебакирилась,  завбiльшки
вона буде не менше полумиска, а нiжка завтовшки з  мою  руку.  Спочатку  я
його називаю старостою, а далi отаманом  над  красноголовцями.  Такого  ще
нiколи не бачив! Я пiдбiгаю до нього, примiряюся з  усiх  бокiв,  милуюся,
далi бережно зрiзаю i кладу на бриль, бо в бриль його  шапка  не  влазить.
Буде тепер чим похвалитися дома! А он тiль-тiль  проклюнувся  грибочок,  у
нього ще й нiжки нема, а шапочка навiть не  встигла  почервонiти.  Ну,  це
маля хай ще росте i розуму, й тiла набира╓ться.  За  ним  можна  прийти  й
завтра.
   Ох, i вдався ж ранок сьогоднi! Я назбирав повнiсiньку торбу ще й  бриль
красноголовцiв. Навiть сива, зда╓ться, дивувалась  таким  збором.  В  село
╖хав,  наче  переможець.  I  хто  тiльки  не  бачив   мо╖   красноголовцi,
пiдхвалював мене i питався, де набрав ╖х. Я посмiхався собi в  душi,  а  з
мiсцем грибним не та╖вся. Зустрiв мене i Юхрим Бабенко, який любив не  так
працювати, як просторiкувати i добре попо╖сти.
   - Оце сам аж стiльки назбирав красноголовцiв?  -  недовiрливо  округлив
сво╖ хитрi очi.
   - А за що б я найняв помiчникiв? - запитав i  я,  гордо  тримаючись  на
сво╖й коняцi.
   - Ти ба, як пофортунило, - Юхрим  притримав  коняку  i  полiз  до  мого
бриля, потiм одним оком пильно заглянув у торбу,  щоб  пересвiдчитися,  чи
нема в грибах червлятини.
   "Еге, попошукай, попошукай", -  зверхньо  поглянув  на  парубка.  Я  не
забув, як вiн пожалiв дати менi хоч на один день "Пригоди Тома Сой╓ра".
   - Славнi гриби,  нiчого  не  скажеш,  -  з  заздрiстю  промовив  старий
парубок.
   - То й не кажiть, - загордився я так, що й Юхрим помiтив.
   - Чогось пишним ти сьогоднi став.
   - А чого ж, - поважно вiдповiв я.
   - Ще рано тобi комизитись, - Юхрим  оглянувся  на  всi  боки  i  стишив
голос: - Може, тепер будемо сватами?
   - Це ж як? - не зрозумiв я.
   - Товар за товар: ти да╓ш менi красноголовцi, а я тобi - книжку.
   - О? - здивувався i не повiрив я в Юхримову щедрiсть: хто не зна╓  його
дурисвiтство?
   - Правду кажу. За цi гриби, коли хочеш, дам тобi почитати  аж  "Пригоди
Тома Сой╓ра".
   Еге, он яку щедрiсть ма╓ гороб'яче опудало.
   - Тiльки прочитати?
   - А ти ж думав як? - здивувався Юхрим. - Що  я,  гада╓ш,  сам  не  можу
назбирати грибiв?
   - Тодi й збирайте самi! - вiдрiзав, бо в головi  в  мене  майнула  iнша
думка.
   - Почекай, ще прийде коза до воза. В усьому селi "Тома Сой╓ра" нема,  -
обiзвався Юхрим, коли я од'╖хав од нього.
   Менi  хотiлося  показати  йому  язика,  але  iнколи  я  теж  можу  бути
статечним. Це я зараз i зробив - обернувся до  Юхрима,  докiрливо  похитав
головою: мовляв, хоч i високий ти до неба, та дурний, як не треба.
   Повернув праворуч i покрученими  вуличками  та  завулками  добрався  до
подвiр'я дядька Себастiяна. Скочивши з коня, я пiдiйшов до порога i  перед
ним довго морщив чоло, думаючи, що ж менi таке  сказати  головi,  а  потiм
зайшов у хату. Одначе тут нiкого не було. То це й краще зараз для мене!  Я
пiдiйшов до пiанiно, пiдняв чорне вiко, але вдарити по тих  жовтих  зубах,
що тримають у собi чи пiд собою музику, не наважився. А напевне ж, ╓  такi
щасливцi у свiтi, що й змалку можуть грати  на  .такому  дивi?  Зiтхнувши,
бережно зачинив вiко, висипав на лаву гриби з бриля, надсипав ще  трохи  з
торби, i так менi чогось добре стало на душi, що й не кажiть...
   Пiсля обiду, коли мама й бабуня пiшли на город, а дiд у катрагу, я взяв
космографiю i тихенько вислизнув з двору. Попiвськi гончаки i  старий  пес
зустрiли мене точнiсiнько, як i вчора. Але сьогоднi  до  ворiт  вийшла  не
Мар'яна, а фурман Антон, якого прозивали Недола-маним. Вiд любовi до  ╖зди
на конях-неуках у нього були поламанi ребра, руки, ноги й нiс. Не знаю, що
в нього залишилось недоламаним, що так прозвали його? Але й  зараз  дядько
Антон, кульгаючи та бокуючи, мiг вискочити на  будь-якого  жереба,  клiщем
вп'ястись у нього та й переганяти худоб'ячу злiсть на пiну.
   - Ну, i що ти скажеш? - замiсть вiтання пита╓ться з-за  хвiртки  дядько
Антон.
   - А що саме вам треба? - не лiзу я  за  словом  нi  до  кишенi,  нi  до
потилицi.
   - Еге, чого менi тiльки не треба, а головне - мати свою пару коней.
   - От чого-чого, а цього я поки що вам не можу дати.
   Моя вiдповiдь подоба╓ться Антоновi, бо вiн широко посмiха╓ться i згаду╓
"Iнтернацiонал":
   - Да, нiхто не дасть нам iзбавл╓нья... Ти до попа?
   - Еге.
   - I яке в тебе до нього дiло?
   - Хочу книжку йому вiддати.
   - Тодi ходи за мною.
   Я iду за дядьком Антоном, але з мо╖ми ногами щось почина╓ дiятися  :  з
кожним  кроком  вони  все  бiльше  дерев'янiють,   а   в   душу   заповза╓
несмiливiсть, i все згаду╓ться вчорашн╓. Отi проклятi раки,  якi  я  вчора
пiк у попiвськiй свiтлицi, i зараз починають ворушитися клешнями  на  мо╖х
щоках. Коли б це було де брати книги, то хто б мене побачив отут?
   Дядько Антон, шанобливо пригинаючись, стука╓  у  дверi  свiтлицi,  далi
шарпа╓ ╖х до себе, i менi вiд цигаркового диму ста╓ сизо в очах. За столом
насупились над шахами пiп i його син, а тютюновий чад заволiка╓ не  тiльки
╖х, а й золотошату богоматiр з дитям, що висить пiд самою стелею. Не чуючи
свого голосу, я здоровкаюся, пiп, не обертаючись, кива╓  менi  патлами,  а
панич весело вигуку╓:
   - От i вчений муж зволили до нас прийти! Я вислухую насмiшку  i  мовчу,
але паничевi не терпиться поговорити зi мною, i вiн, косуючи  одним  оком,
запиту╓:
   - Ти, може, i в шахи вмi╓ш грати?
   - А чого ж - умiю.
   - Що-що!? - аж долоню наставля╓ до вуха панич. Чи йому воно в  цей  час
оглухло? - Жарту╓ш чи смi╓шся, хлопче?
   - Нi, не жартую i не смiюся.
   Тепер i пiп обернувся до мене, в його очах сивiла iмла рокiв.
   - Ти насправдi вмi╓ш грати в шахи?
   - А чого ж, - уже смiливiше кажу те саме. - Дуже хороша ця гра.
   - I вiн уже розбира╓ться, що хороше! - попович хмикнув, а  далi  здавив
повiки i ткнув пальцем в чорну фiгурку, що вершилась бiлим  гострячком:  -
Що це буде?
   - Нiби ви не зна╓те? - мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб
таке питати.
   - Ми-то зна╓мо, - ╓хидно цiдить попович i настирливо тиця╓ в безневинну
фiгуру. - То що це?
   - Король!
   - А це?
   - Хверзь.
   - Не хверзь, а ферзь! - строго поправив мене панич.
   - Хай буде по-вашому, - погоджуюсь я.
   - А як ходить кiнь?
   - По буквi "г".
   - Це прямо неймовiрно! - чогось непоко╖ться попович, i на його  обличчi
прокида╓ться цiкавiсть до мене. - Хто ж тебе вчив грати?
   - Червонi козаки. Це тодi,  коли  вони  стояли  на  нашiй  вулицi.  Моя
вiдповiдь не дуже сподобалась поповi i його сину. Вони перезирнулись помiж
собою, i попович вiд шахiв перейшов до книги.
   - Прочитав? - зиркнув на космографiю, в його темних  з  вологiстю  очах
знову заграла насмiшка.
   - Та нi.
   - Лiнувався? Чи, може, не сподобалась книга?
   - Теж не вгадали. Дядько  Себастiян  передав,  щоб  ви,  коли  схочете,
давали менi такi книги, якi я зможу вчитати.
   Мо╖  слова  враз   ошелешили   батька   i   сина.   Вони   багатозначно
перезирнулись, схрестили  погляди  на  менi  й  одночасно  потягнулись  до
цигарок.
   - Так,  так,  виходить,  ти  до  дядька  Себастiяна  ходив?  -  почина╓
допитуватися попович. - До начальства, значить...
   - Вiн для мене не начальство, а просто дядько С╓бастiян.
   - I що ж ти йому казав? - заворушились пiдозра i брезклiсть у  куточках
попових уст. - Може, скаржився?
   Тут мене почина╓ розбирати злiсть: iч, що ╖м  в  голову  прийшло!  I  з
гiднiстю вiдповiдаю:
   - Я нiколи нi на кого не скаржився. Навiть коли дурно-пусто мене  били,
- бо я ж хлопець!
   - Он як?! - здивувався пiп, i  в  його  iмлистих  очах  з'явилось  щось
подiбне до посмiшки.
   - I все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?
   - Я тiльки хотiв попросити, щоб вiн допомiг менi розiбратись  у  книзi.
Дуже трудна...
   - Дарма, хлопче, дарма, - заспоко╖в мене пiп i веселiше сказав  :  -  Я
зараз пiдшукаю тобi дуже iнтересну книгу, в нiй усе розбереш.
   - Не мала баба клопоту... - нi до кого не звертаючись, сказав попович i
злегка вдарив кулаком по столi. Батько строго поглянув на  сина,  пiдiйшов
до друго╖ шафи, вiдiмкнув ╖╖ й почав там порпатись.  Вiн,  правда,  ще  не
знайшовши книги, один раз обернувся до мене i сказав:
   - А ти, видно, хлопче, не промах.
   - Це як коли, - вiдповiв  я  так,  як  воно  в  мене  виходило,  а  пiп
посмiхнувся.
   Незабаром я вискочив з прокурених попiвських поко╖в з "Тарасом Бульбою"
в руках. Це, напевне, про когось iз наших, бо дядька  Миколу  по-вуличному
теж прозивали Бульбою.
   Привiвши коняку в лiс, я думав ще назбирати грибiв, але,  допавшись  до
книги, забувся i про гриби, i про коняку, i про лiс. Я не  стямився,  коли
роса, а далi й вечiр упали на дiброви.  Душа  моя  смiялася  i  летiла  на
Запорiжжя до славного козацтва.
   Ввечерi,  пам'ятаючи  слова  дядька  Себастiяна,  я  знову   пiшов   до
комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякi поприходили прямо з  роботи.
Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастiян закiнчить розмову
з людьми. Менi дуже хотiлось похвалитися йому книгою. I от, коли  останнiй
комнезамiвець став на порiг, я з сiней вийшов назустрiч дядьку Себастiяну.
   - Здоров, парубче! - весело i так само без насмiшки вiта╓ться  зi  мною
голова комнезаму ще й пода╓  руку.  Хiба  лише  вiд  цього  не  переймешся
бiльшою повагою до чоловiка i не подума╓ш про себе, що й ти чогось варт? -
Вже, бачу, дiстав нову книгу? - в обiдочках, що навколо вуст,  ворухнулась
посмiшка.
   - Дiстав.
   - I що воно, й до чого воно? - бере голова комнезаму книгу в руки.
   - "Тарас Бульба"! - кажу поважно.
   - Тарас Бульба? Хто вiн?
   - Козак... - дивуюсь я: невже дядько Себастiян не читав цi╓╖ книги?
   - А вiн, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?
   - За нас. Хiба ж ви такого не зна╓те?
   - Знаю! - розгорта╓ книгу дядько Себастiян. - Але  хочу,  щоб  i  ти  в
такий час знав, хто за кого сто╖ть: за нас чи проти нас. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - Тодi повернись-но, синку, сiдай за стiл, i  почита╓мо  розумну  книгу
вдвох.
   - О! - вирива╓ться те саме "о", яке в мене то радi╓, то журиться, то не
йме вiри, то вiднику╓ться, то диву╓ться.
   - Не "о", а сiдай, коли старшi кажуть.
   Я сiдаю за товстоногий графський  стiл,  а  голова  комбiду  з  шухляди
дiста╓ червону китайку, розстелю╓ ╖╖, i в комнезамi i в мене на душi  ста╓
одразу урочисто. Дядько Себастiян сiда╓ поруч зi мною, кладе менi руку  на
плече, i я мимоволi притискаюсь до нього.
   - Михайле, це ти менi сьогоднi  принiс  гриби?  -  несподiвано  запитав
голова комбiду.
   Я не знаю, що сказати, i мовчу.
   - Ти? - пiдводить на мене глибокi довгастi очi,  в  яких  зараз  стигне
смуток.
   Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, i винувато кажу:
   - Я, дядьку Себастiяне.
   - I нащо?
   - Нащо? - дрогнув мiй голос. - Бо я вас, дядьку Себастiяне, люблю.
   - Он як? - сумовито i якось  розгублено  посмiха╓ться  чоловiк.  -  Ну,
спасибi, Михайле, i за любов, i за гриби... Я тебе теж люблю,  дитино.  Та
бiльше нiчого не  принось  менi.  Оце  вперше  за  сво╓  головування  беру
подарунок. Вiзьми й ти вiд мене, - вийма╓ з кишенi  довгий  в  обгортцi  з
пацьорками цукерок, на якого я тiльки мiг дивитися в ярмарковi днi.
   - Спасибi, дядьку Себастiяне, -  беру  таку  розкiш  у  руки.  -  Може,
пополам?
   - Смокчи один, - засмiявсь чоловiк. - Ти спати ще не хочеш?
   - Нi.
   - Тодi читай. А втомишся, я почну.
   - Е, нi, - не погоджуюся я. - Може, ви почнете,  бо  я  вже  знаю  свiй
голос.
   - З нас, Михайле,  ще  нiхто  не  зна╓  свого  голосу,  -  багатозначно
говорить дядько Себастiян. I хоч я малий, але  за  його  словами  вiдчуваю
щось незвичайне, хвилююче.
   - Про що ви, дядьку?
   - Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не
завжди ж буде таке щодення, що насiяла вiйна. Сьогоднi ти дитя убогих,  не
ма╓ш навiть у чому до школи ходити, а перегодя,  дивись,  зможеш  у  науку
пiти i навiть учителем стати, бо таке врем'я настало.
   Вiрячи й не вiрячи, я запам'ятовую тi самi слова про "таке врем'я", яке
однi проклинають, а iншi живуть ним. А сам думаю: "Невже я колись зможу аж
учителя доскочити?"
   - Дядьку Себастiяне, ви не те╓... не пiдсмiю╓тесь?
   - Ти про що? - голова комнезаму назбиру╓ навколо очей добрi зморшки.
   - Про те, що навiть я учителем зможу колись стати?
   - Не жартую, Михайле... От колись,  як  вивчишся,  згада╓ш  мо╖  слова,
згада╓ш i мене, уже старого. I тодi в хату мою  заглянеш-  i  мене  чогось
научиш. Не забудеш?
   - Хiба таке зможе забутися? - зiтхаю, знову ж таки вiрячи й не вiрячи в
те, що, може, й збудеться в "таке врем'я". А  розбурханi  думки  на  сво╖х
свiжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих рокiв,  коли  я  вже
вчителем стаю на порiг постарiлого дядька Себастiяна, коли принесу йому не
гриби, а свою шанобу i вдячнiсть...
   Дядьку Себастiяне, мiй перший добрий пророче, моя радiсть i смуток! Вас
уже давно нема╓ на свiтi, але й досi менi свiтять вашi глибокi очi, i досi
ваша сердечнiсть ходить з людьми, що знали вас. I хай вам пам'ятником буде
людська подяка i мо╓ слово...



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   З того вечора я часто приходив у комбiд до дядька Себастiяна,  i,  коли
вiн мав час, ми разом читали якусь книгу, газети  чи  гомонiли  про  всяку
всячину, а найбiльше про те,  що  буде  попереду,  коли  згине  корiння  й
насiння во╓н, людсько╖ ворожнечi i злиднiв, коли не  хурделиця  свинцю,  а
заметiль цвiту буде огортати людину i добрий розум увiйде у  кожну  оселю.
Дядько Себастiян перегортав перед собою i мною велич  надiй,  i  на  ╖хнiх
лебединих крилах летiла в майбутн╓ моя дитяча душа.
   - От i наговорились, i заговорились, а  час  iде,  -  вiн  пiдходив  до
вiкна, поглядав на зорi, а далi висовував шухлядку з  графського  столу  й
виймав звiдти шматок чорного хлiба, головку часнику, а  iнодi  й  сало,  i
тодi мали ми таке розкошування, якого, мабуть, не знали й царi. Тепер  уже
дядько Себастiян розповiдав усякi небилицi, глузував над панами, попами  й
королями, а я смiявся, не забуваючи свого - чи вийде, чи не вийде  з  мене
учитель? I не раз я тодi бачив себе вчителем у крамнiй сорочцi i навiть  у
черевиках.
   Мати спершу сварилась, що я надокучаю головi комбiду, а потiм звикла i,
коли я смерком навшпиньки тягся до свого картуза з  переламаним  козирком,
посмiхаючись, питала:
   - Вже на вечорницi чешеш?
   - Нi, на всеношну, - весело показував зуби  i  вислизав  з  хати  у  тi
вечори, що навiки залишили менi сво╖ зорi.
   Одного разу ми засидiлись над книгою i незчулись, як  обережно  рипнули
дверi. На порозi став рослий,  не  знайомий  менi  чоловiк  в  розкудланiй
баранячiй шапцi i з обрiзом пiд  пахвою.  Од  несподiванки  я  зойкнув,  а
дядько  Себастiян  блискавично  скочив  з-за  столу,  схопився  за  сте╓р.
Невiдомий якось невпевнено пiдняв  ковшистими  ручищами  куцака  i  хрипко
сказав:
   - Себастiяне, я прийшов не битись, а здаватися. Не хапайся за зброю.
   - А ти не брешеш? - рука дядька Себастiяна застигла бiля боку.
   - Дивись, - опустив свого втинка невiдомий i ступив ближче до  нас.  На
його повiсповане чоло виступили бiль i утома, а  над  запалими  тривожними
очима в сполосi бились довгi вi╖, наче  хотiли  одвiяти  вiд  себе  поганi
видiння.
   - Ну, що, Порфирiю, допомогли тобi тво╖ бандити, вся  контрреволюцiя  i
дурна злоба?  -  гнiвно  запитав  дядько  Себастiян,  змiрюючи  безжальним
поглядом косарську постать бандита, з яко╖ хтось вибрав упевненiсть.
   - Не допомогли, Себастiяне, ой, не допомогли,  а  тiльки  виломили  мою
долю. Того й прийшов до тебе, до вас... - понуро вiдповiв  Порфирiй.  Його
закудлане обличчя було вимарнiлим, вiд одежi тхнуло кислятиною й димом,  а
простуджений голос клекотiв, кавчав i хрипiв усерединi.
   - Виломили, кажеш, долю? - теплiше блиснули очi дядька Себастiяна. -  А
ти ж вiд них, бандюг, iншого сподiвався? - махнув рук