Михайло Стельмах. Правда и кривда ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ЗАСПIВ Бiй гримiв спереду, з бокiв i позаду. В ньому, як могли, металися люди, технiка й покривало ночi; воно розпаханим скривавленим шматтям вiдривалося од крайнеба, звивалось увись i знову, чадне, розпухле, смердюче, падало на здиблену землю. Прорвалися нашi, прорвалися й нiмцi! Вогонь був таким, що в повiтрi снаряди стрiчалися з снарядами, мiни з мiнами, гранати з гранатами. I тiльки "катюшi", мов жар-птицi вiдплати, мов шматки невiдкритих комет, мов провiсники грiзного суду над фашизмом, непереможно проносили через усе небо сво? смертоносне ячання. Божеволiло залiзо, божеволiли конi i шаленiли люди. Вiдблиски вибухiв спалахували в ?хнiх очах, у вiдблисках вибухiв темно маснiли калюжi кровi. Танки iз землею зривали ??, налiтали на танки, в знавiснiлому склiщеннi виважували один одного вгору, вмелювались один в одного бiснуванням гусениць i вогню. Якщо на свiтi був бог вiйни, то вiн зараз ступав по цьому полi бою технiчними ногами i вiддирай небо вiд знiвечено? землi. На пагорбi пiд цiпами бою в жасi здригалося село. Фантастичнi сузiр'я мiн вихоплювали i вихоплювали його з темряви, i здавалось, що хати хотiли кудись летiти, далеко-далеко вiд усiх страхiть вiйни... I вони летiли - з гнiздами лелек, з дитячими колисками, з недопитим життям. На цвинтарi од вибухiв раз по раз здригалася ветха, казенного стилю церковиця. В нiй бiля царських врат простягав у благаннi до Всевишнього старечi руки застрiлений, смертю забутий панотець. Йому по старостi лiт вдавалося, що з-пiд землi втiкають бiблейськi кити i що вже надходить страшний суд. В церквi самi гасли свiчi i падали столiтнi боги. Ось заскрипiли повiспленi шашелями дверi, i панотiць у жасi поточився назад. Але з папертi входило не видiння страшного суду, а звичайнi, змученi дiвчатка у вiйськовiй формi. Зiгнутi, закiптюженi, обсипанi землею, вони заносили в церкву тяжко поранених бiйцiв i клали ?х поруч з богами. Ще не вийшовши з пекла бо?в, стогнучи; командували i передавали команди непритомнi, з широко вiдкритими очима во?ни, i мовчали боги. Але панотець помiтив, що i в них поширшали очi. В церкву, як з кiнокадру, влетiв молодий русявочубий полковник. За його плечима в багряному кипiннi ворушилась накидка неба. Вiн зупинився бiля правого притвору i невiдомо-в кого запитав: - Тут Марко Безсмертний? - Тут усi безсмертнi? - строго вiдповiв йому немолодий во?н, в якого груди i всi ордени були залитi кров'ю. - Так, вояче, - виструнчився полковник. - Тут усi безсмертнi. - Тiльки я один, грiшний, потихесеньку затесався сюди, - не журячись такою халепою, привiтно посмiхнувся бо?ць, рука якого була недбало вмотана у верхню солдатську сорочку. - Чого ж ти грiшний? - не зрозумiв полковник, обережно ступаючи помiж пораненими. - Бо штрафником чогось був, словом, прогрiшився. - Майже щаслива посмiшка грала на обличчi пораненого. - Тепер серед нас нема штрафникiв, - поправив його немолодий во?н. - ? одна сiм'я. Хто тебе сорочкою отак погано перев'язав? - А я сам, бо хiба настарчить медицина бинтiв на нашi руки та ноги? -Вiн пiдняв поранену руку догори, i на нiй почала розкручуватися, розпростуватися сорочка, неначе кров бiйця вдихнула в не? життя. До полковника пiдiйшла дiвчина-пiдлiток з оберемком розплетених кiс. В ?? сльозах тремтiли здрiбнiлi вiдблиски воскових свiчок. Дiвчина ще не звикла до вiйни i оплакувала всiх безнадiйних, яких виносила з бою. - У мене Марко Безсмертний, - покусуючи губи? скорбно сказала вона. - Де вiн, Оксано? - стрепенувся полковник. - Ондечки, поруч з Георгi?м Побiдоносцем лежить. - Стояла у красi сво?х кiс i сльозин, мов пшеничний колосок вечiрнiй росi. Вони потихеньку пiшли в глибину церкви, зупинились iйеред двома во?нами: мальованим - небесним i пораненим - земним. Навколо небесного во?на бiлiли клубочки хмар, навколо земного - темнiли плями нровi. Полковник опустився на колiно, пильно, з жалем поглянув на безкровне, смагляве, з нерiвною пiдкiвкою вусiв обличчя солдата, нахилив голову до його нерухомих груздей i пошепки запитав дiвчину: - Живе? - Диха?, - нерiвною болiсною оборочкою взялися перепаленi дiвочi уста. Полковник пiдвiвся з пiдлоги. - Зараз же кладiть його на пiдводу - i в шпиталь. - Чи до?демо? - скривилась дiвчина, i з двома сльозинками обiрвались двi крихiтнi свiчечки. - До?дете! Iнакше не повертайся! - погрозою блиснули очi полковника. - ?сть не повертатися, - не те сказала, що думала, але полковник i не помiтив цього. Через, якусь хвилину вiн i двi пари дiвочих рук бережно виносили Безсмертного у свiтання. Мiж цвинтарними вишнями й черешнями пряли вухами наполоханi конi, шкiра тремтiла i перекочувалась по них. Лiлове лоша боязко притулилося до заднiх нiг матерi i пiсля вибухiв попадало ?й головою у вим'я, з якого сочилось молоко. Мати зараз трималася спокiйнiше, нiж рослий пiдручний кiнь. Легеньким iржанням вона, як могла, заспокоювала сво? дитя i кусала коня, коли той, вивертаючи очi, звивався на диби. Усякi дива бувають iз пораненою людиною, навiть коли ?? життя вже трима?ться не знати на чому. У церквi бiля святих i богiв нiчого не чув Марко Безсмертний, а тiльки-но закрутились, заскрипiли колеса, вiн спочатку вiдчув темну розпарену спеку, i це його повернуло в дитинство, коли хворим лежав ,у парнотi розiмлiлого зерна, бо в тi часи у селi зерно було i хлiбом, i 'лiками... Еге ж, лежить вiн присмерком у хатi, а вулицею на возi поверта?ться додому його дiд. Над ним гримить та й гримить громовище, а дiдовi хоч би що: сидить собi на сiнi i наспiву? свою улюблену пiсню: Он не знав козак, та й не знав Супрун, А як славоньки зажити, Гей зiбрав вiйсько славне запорозьке Та й пiшов вiн орду бити. "Чи не пiдтягнути я собi?" - дума? Безсмертний i тихенько при?дну? свiй голос до дiдово? пiснi: Ой у недiлю рано-пораненьку Супрун iз ордою стявся... "I таки справдi вiн у недiлю з фашистською ордою стявся", - дума? про себе Марко, перелiтаючи з дитинства в теперiшнi бо?. Оксана перелякано оглянулась. Майже нечутно зривалася, шелестiла пiсня на устах Безсмертного, як нечутно падали з воза на дорогу краплини його життя. Дiвчина заплакала, ?? сльози теж падали на дорогу i розсiвалися з краплинами кровi бiйця. А Марко й ,далi спiвав, дарма що його пiсню то з того, то з iншого боку глушили якiсь несамовитi громи i дарма що ?? не чули нi бiйцi, нi дiд, нi конi, нi союзники. "Чим же вiн снiва??" - з жахом думала дiвчина, знаючи, як гарячий свинець покраяв i потрощив Безсмертного. Але ось пiсня затихла. Оксана зупинила конi, нахилилась до Марка. Його серцю уже не вистачало кровi, i воно зупинялось, стихало, мов пiсня. - Товаришу Безсмертний, товаришу Безсмертний! - закричала Оксана, перелякано торкаючись руками його плечей. - Не вмирайте, будьте настiльки милостивi... Я повинна здати вас живим... - А я не в... мираю... Я в... видужую. Тiльки зерно пiдiгрiй... Холоне, - не так почула, як вiдчула тиху вiдповiдь. Марко хотiв розплющити повiки, але тепер для нього це було непосильною роботою. Вiд усiх його намагань лише легенько здригнулись перехрещенi вi?. Це не здивувало його, а дивувало те, чого це дiд так довго ?здить пiд вiкнами, а в двiр не в'?жджа?, i чого так страшно гримить громовиця, а дощ навiть не шелесне... Польовий армiйський шпиталь знаходився пiд землею, а на землi, як обрубанi й необрубанi кряжi, лежали пораненi - для них не вистачало мiсця нi на операцiйних столах, нi в пiдземеллi палат. Посiрiлий, злий вiд безсоння i втоми, начальник шпиталю непривiтними очима зустрiв новоприбулих i хрипко запитав Оксану: - Що, й досi порядку не зна?ш? Поранений не з нашо? армi?. Везiть у свiй шпиталь. Дiвчина розгубилась, безнадiйно опустила руки, i сльози самi покотились на шинелю. - Чого ревеш, недотепо!? - розсердився начальник шпиталю. - В ляльки б ще дома бавилась, а вона на фронт побiгла. Добровiльно ж пiшла? - Добровiльно, - винувато схлипнула дiвчина, притихла i враз не вона, а слова ?? заридали: - Що ж я у той шпиталь довезу? Одне, тiло без душi? I полковник Горюнов наказав пiд розписку передати вам, - безпорадно i вперто, мов колосок у росi, хилилась i випростувалась дiвоча постать. - Полковник Горюнов? - шанобливо перепитав начальник. -Хто ж цей бо?ць? - кивнув на пiдводу. - Безсмертний. - Яке гарне прiзвище! - подобрiшали слова i обличчя начальника шпиталю. Довгим, як у пiанiста, пальцем вiн пiдкликав двох санiтарiв, показав ?м на Безсмертного: - На стiл! Санiтари пiдiйшли до пiдводи, на мить насторожено обернулись, прислухаючись до заходу. Колеса вiйни вже гуркотiли недалеко вiд шпиталю. - Так, - глибокодумно сказав один. - Бува?, - погодився другий i зiтхнув. - Не никайтесь! - пiдiгнав ?х начальник шпиталю. Санiтари поклали на носилки Безсмертного й понесли в пiдземелля, що лаялось, стогнало, плакало, командувало й задихалось у випарах лiкiв, кровi, землi. - Трояндо, Трояндо, я Лiлея! - викликав когось iз далини поранений радист. - Як чути? Прийом... Трояндо, Трояндо!.. - Пiшов ти к чортовiй матерi зi всiма сво?ми квiточками заразом. Ой, болить. - Що болить? - Нога болить. - А де ж вона? - Нема. В окопi залишилась, а тут болить... Хтось шарпонув Марка за ногу, потiм за другу й здивувався: - Ви погляньте на цього новака - у нього замiсть онуч роздертий есесiвський прапор. "Топчу фашизм!.. Топчу кривду!", - хотiв сказати Марко, але слова його були такими кволими, що не могли розтулити уст. Марка знову пiдхопили чи?сь руки, кудись понесли i поклали на щось холодне. Вiн вiдчув, як на нього наклала приторно-iдучу маску, i зрозумiв, що лежить на операцiйному столi. Та його охопила така слабiсть, що уперше за всiй вiйну подумав про смерть. I пiсля цього перед ним хитнулись, розходячись у рiзнi сторони, двi дороги. Одна, просвiтлена, бiгла в рiдне село, до не? притиралися головатi соняшники i його хата-бiлянка, а друга, сiра, iмлиста, опускалась у темiнь. "Оця перша - на життя, а друга - на смерть", - зрозумiв Марко, стараючись якось не помiчати тi?? друго? дороги. Але видiння перемежовувались - ?х не можна було обхитрити. Раптом все здригнулось од вибуху. Обвалюючись, загупала земля, почулися зойкк, а потiм хтось крякнув: - Хiрурга, хiрурга виносьте? Густi гарячi хвилi, обдавши Марка, почали шалено намотуватись на нього й розтягувати все тiло. З цим нестерпним вiдчуттям вiн кудись провалився, але згодом почав спливати чи виходити з небуття. Вiн почув, як хтось, скрадаючись, пiдiйшов i став бiля його нiг. Марко розплющив очi, холонучи: на тлi теменi, мов на велетенському рентгенознiмку, побачив смерть. Вона була точнiсiнько така, якою знав ?? з прадавнiх казок, з малюнкiв чи сновидiнь. Смерть вiддiлилась вiд свого рентгенiвського знiмка, поглянула на Марка i втомлено, без погрози сказала: - Тепер уже, Марку Проклятий, настав твiй смертний час. - Брешеш, костомахо! - Не злякався - обурився Марко. Надлюдським зусиллям вiн пiдвiвся з столу, болючими ногами-ступив на землю i стиснув кулаки, готуючись битись до останнього подиху. Але смерть не кинулась на нього, а здивовано запитала: - Чого ж я брешу? - Бо я не проклятий... То давно, ще до революцi?, так дражнили мiй бiдний знедолений рiд i мене. Тодi ми були проклятi... I час мiй не вийшов, бо я ще не наорався, не насiявся, не налюбувався землею, не нажився. - Це все правда, - погодилася смерть. - Але ти не ма?ш чим жити. - I знову ти брешеш - у мене все ?, щоб жити. - Усе? А де ти вiзьмеш кровi для свого серця? - ?? дадуть менi брати. - У тебе вже ?х нема. Хiба забувся, що я всiх трьох забрала на цвинтар? - Цього не забувають. Ти забрала трьох, а в мене е тисячi братiв - по вiрi, по совiстi, по любовi. Я а ними, вони - зi мною, i в нас одна кров, одне життя... Iди геть од нас! - Марко, пронизуючи очима очницi смертi, пiдняв на не? кулаки. I смерть знiтилась, вiдступила назад, увiйшла в свiй знiмок i зникла. Перед Марковими точима знову з'явилося двi дороги. На тiй, що вела через усю землю до його дому, блиснуло сонце, i на його сяйво повертали i повертали золотi голови, обсипанi росою i бджолами, соняшники. А на другiй дорозi гойднувся мертвий туман. Марко, млiючи, заточуючись, падаючи i знову пiдводячись, як мiг, пiшов до соняшникiв. Вони побачили його, загойдалися, вiтаючись з ним. Вiн таки дiйшов до золотого поля i вже мав упасти, але соняшники шершавими хлiборобськими руками пiдтримали його, як вiн колись у аегоду пiдтримував ?хнiй рiд. I тепер помiж ними вiн теж був схожий на знiвеченого, з виваженим корiнням соняшника, якому за всiма правилами i законами треба було б умерти, але який сво?ми законами тримався життя. I У нас тiльки в березнi пiсля хуртовини бувають отi несподiвано дивовижнi днi, коли, широко прокидаючись од сну, природа якимсь одним пристрасно-чародiйним завершенням так по?дна? землю i небо, як навiть бог не мiг по?днати душу й тiло. Подивишся в таку пору на небо мальоване, закидане по самi вiнця лебединими хмарами, крiзь якi пробива?ться голубiнь, поглянеш на землю милу, свiжо-свiжо завiяну м'яким, iз сонячною росою снiгом, що подзвоню? першими блакитними струмками, - i не зна?ш, де почина?ться i де закiнчу?ться бiлий нерозвiйний всесвiт i де ти знаходишся в ньому. Отак тепер не знав i Марко Безсмертний, виринаючи з хвиль тривожного й млосного напiвзабуття. Хмiльний, з прохолодою барвiнковий цвiт, цвiт провесня i весни, з розмаху крилом ударив йому пiд повiки i викресав кiлька сльозин, що, мов почепленi, загойдались на темнiй основi опущених вiй. Марко з несподiванки на мить прикрив очi рубцями скрiплено? i склепано?, але вже вибiлено? в шпиталi руки, вiдiгнав нею рештки напiвзабуття, пiдвiвся на санях i радiсно, якось змовницьки-хитрувато, кинув посмiшку в пучки зморщок пiд очима i в задиркувату од природно? нерiвностi пiдкiвку вусiв. А хiба ж не було чого радiти чоловiковi? Перед собою вiн бачив не пожмакованi кров'ю бинти й не мертво-стерильнi стiни шпиталю, що до цегли й цементу пропахли медициною, а титанiчне безмiр'я снiгiв i хмар, з яких у передчуттi весни висiкалась, вихлюпувалась, виривалася, нуртувала i лебедiла в стрiмких пошуках нових форм пiдмальована просинь. Тепер нiчого дрiбного не було i не хотiло бути в природi - усе розросталось само по собi, окремi хмари перегиналися, запливали за край землi, мов невiдкритi материки, i навiть невидиме сонце таки вихоплювало з далини цiлi займанщини, з небесних ковшiв проливало на них кипiнь збунтованого срiбла i все це озерами переганяло пiд усi сторони свiту. Марко спочатку й не повiрив, що вiн живим i напiвздоровим в'?жджа? у глибину творiння тако? краси. То коли вiн умирав, до нього завжди приходили не бруд i кров вiйни, а напливала в буйнiй празниковiй обновi земля. I Марко крiзь усi сво? болi запопадливо, безпорадно i жадiбно придивлявся до не?, придивлявся навiть мiцно заплющеними очима, бо, i вмираючи, вiн лишався хлiборобом. I земля тодi теж дивилась на нього, мов жива, i вгадувала його бажання. Вiн хотiв бачити вишневий цвiт, i перед ним, прямо на знайомих i незнайомих вулицях, на весняних плесах i заводях, навiть на безплiднiй, проржавленiй передовiй зацвiтали, по-братерськи притуляючись плечем до плеча, червонокорi, в ластовиннi вишники.'Вiн згадував лiси - i вони, вивiльняючи ноги вiд покорченого, колючого дроту, а корiння вiд смертоносно? мiнно? начинки, пiдходили до нього з сво?ми мудрими цiлющими травами, з добрим птаством, що спiвом прокльову? нiч, з отими полохливими i милими зайчатами, про яких вiн ще в першiй Групi спiвав: А нiкуди аайчику вискочити, А нiкуди зайчику виплигнути... "А нiкуди вискочити?!" - и це не про нього тепер? Бо ж попався в лапища смертi, як за?ць лисицi... Але силою волi одганяв такi думки, як гайворонiв, i кликав до себе чи то ранкове, у весiльному вiночку сонце, чи напiвзабуте дитинство, чи матiр. I вони з усiх усюд поспiшали до нього, наче вiн був чародi?м. А найчастiше хотiлося бачити свою милогубу, золотокосу, мов осiння вербичка, Оленку, яку по-справжньому . почав любити пiсля законного шлюбу. I Олена, притискаючи до грудей ?хню ?дину доньку, поспiшала назустрiч йому; навпростець переходила танковi рови, згадюченi мотки Бруно, переходила лiнi? окупацi?, лiнi? фронту i лiнi? смертi, щоб побачити мужа, хоча вiн i знав, що Оленки вже нема. Отак земля жалiла його, коли вiн, ще не нажившися, мав попро?датися з нею; напевне, тому й виживав, що бачив не хижi химери i страхiття, нацiленi, надзьобленi на людське серце, а тиху матiр з немовлям, i росяну, в пилку пшеницю чи кучерявий овес у видолинку, i селянську хату з соняшниками i рожею перед нею, рiзноцвiти i пiзньоцвiти бiля не?, i кумедно бундючного лелеку з лелечатами на нiй, який туманного мiсячного вечора зда?ться вже не птицею, а самим сном... Вiд тако? дивовижно? згадки про лелеку Марко добряче веселi?, знову кида? посмiшку в пiдморожену роками пiдкiвку вусiв i знов од краю й до краю вбира? ?в душу увесь святково-бiлий свiт. "Та й гарно ж зараз у ньому, наче його нещодавно и не роз'?дала короста вiйни", - зачудувався чоловiк, жадiбно придивляючись до мiнливо? велично? ?дностi землi й неба, мiж якими десь, як загублений дзвоник, безперестану подзвоню? i пiддзвоню? 'вiвсянка. "Iч, яке дрiбненьке серце, а весну чу?. Оце десь незабаром i журавлi принесуть на крилах тепло, i тодi люди вийдуть сiяти овес та ячмiнь. Ще й як сiятимуть!" - аж рукою махнув, нiби в нiй вигрiвалась ярина. В думках Марко вже виводив сюди сiячiв, бачив, як по рiллi, неначе гуси, з боку на бiк .перевалювались дряпаки, а зерно нiжно жебонiло землi: "Жив-жив". Марко справдi почув оте "жив-жив", нiби уже навколо нього бризкало насiння. Але то обiзвалось не зерно, а ще невидимий струмок; вiн у придорожньому виярку виморщував над собою снiгову борозенку i шукав собi свого протiку на скрижанiлiй землi. "Житт?", - за звичкою, в думках промовив Марко, i зараз вiн зовсiм забув про сво? костури, що таким непотребом лежали бiля нього, забув i про вiсну, що вже шаленiла за нiмецьким пограниччям. Але небавом ?днiсть свiту i думок порушили два пiдбитi "фердинанди". Вони, як доiсторичнi потвори, важко виповзли на згiрок, пiдминаючи його. Навiть мертвi, з видертими нутрощами, вони ще погрожували одним задертим, а другим опущеним хоботищем i небу, i землi. Оце в них тiльки й було вiд королiвського злого родоводу. - За?ць, за?ць! Ось дивiться! - несподiвано скрикнув бiлочубий, статечний на сво? дванадцять рокiв Хведько, проворно зiскочив з благеньких саней, войовничо махнув трофейним батогом i зупинився посеред поля. Справдi, вiд "фердинандiв" вигулькнув вихудлий за зиму за?ць i щодуху покотився до лiсу, що стояв у такому синьому трепетi, наче щойно винирнув з фiалково? води. ? що тiльки оце наймирнiше у свiтi звiрятко, звiрятко дитячих пiсень i снiв, робило бiля скособочених, неоковирних вилупкiв смертi? Чи воно випадково прибилося до залiзних гробниць, чи на пагорку бiля них легше було добратися до солодко? озимини? - Де тiльки примостився довговухий! - i досi диву?ться малий машталiр. - Хведю, а вашi зайцi часом не пiдгризають "фердинандiв"?-засмiявся Марко. Але хлопчак, який звик на повному серйозi вiдповiдати на запитання старших, стулив докупи широкуватi, в сосонку брови i розсудливо вiдказав: - А поки що не пiдгризали. Зайцевi залiзо - без надобностi.- Вiн скочив на сани, ще раз поглянув на рухливу грудочку, яка докотилась до дiброви, зручнiше накрив Марковi ноги бараницею, басовито вйокнув, i худi волохатi коненята спроквола затрюхикали зеленим . од вiльгостi шляшком, здавалось, вони загубились у безмежжi, в цьому бiлому зачарованому колi помiж вiйною i миром. На крутiй вибо?нi копаницi гуцикнули, крекнули, i крекнув Марко, прикладаючи долоню до право? ноги. - Отак навiть беркицьнутись можна! - ледве втримався на санках Хведько i з спiвчуттям обернувся до Безсмертного.- Заболiло? - В сiрих, з ясною прозеленню очах майнули недитяча зажура i острах. - Занило. - От лихо,- забiдкався хлопчак.- Може, чимсь пособити?.. Знову нога? - Та не тiльки вона. Я тепер, Хведю, вздовж i впоперек зшитий, неначе перкалева лялька, боюсь, щоби по всiх швах не розпоровся,- з насмiшкою оглянув себе i замугикав пiсеньку, де багато було "ой": це теж зменшувало рiзнi болi. Хлопчак, похнюпившись, зупинив бiля дико? грушi коней, а Марко тим часом промацав пiд штаниною суво? бинтiв, що туго скрiплювали його тридцятип'ятисантиметровий рубець, на якому то випирали, то западалися незаго?нi мiсця,- це вже залежало вiд того, чи на холодi, чи в теплi був чоловiк. Сукровиця просочилася лише в одному мiсцi, .яке Марко жартома називав сливою, бо коли воно замерзало, то й справдi схоже було на сливу. А то ще були на тiлi Марка отакi "черешнi" й "порiчки". I через те, що про них думалося i говорилося теж з насмiшкою, вони й болiли менше. - То як нога, Марку Трохимовичу? - жалiснi? худеньке, з западинами навколо рота обличчя малолiтка. - Все танцювати проситься, а медицина поки що забороня?, - не сердяться i не болiснiють карi очi, з тими золотими обiдочками, в глибинах яких таяться тiнi. - ?сти хочеш, Хведю? - Та... я, казав же ж, той, на станцi? ?в, - зам'явся малий машталiр i напiвобернувся до коней. - Брешеш, Хведю. - От i нi. - Дивочний ти хлопець: такечки, не спiкши рака, й дума?ш обманути мене? Хлопчак порожевiв, нiяково цьвохнув батогом по таранкуватому навколо грушi снiгу, на якому вугiльними лусочками пострибували льодiвнички, i тихо запитав: - А хiба видко, що неправду говорив? - Поки що видно, а як i далi будеш отаким неподобством займатися, - брехня увiйде в кров, i вона вже не буде червонiти. То мотай собi на вус, що старшi кажуть. Чу?ш? - Абись то всi старшi так говорили, - вихопилось у дитини, i вона вже почервонiла не за себе, а за брехню старших. Марко насторожився: - Хтось тебе збива? з пуття? - Атож, - коротко вiдповiв, соромлячись говорити про такий непотрiб. - I хто ж це, Хведю? - Лiпше вмощу? в соломi ногу, щоб не промерзала. - Та... - Ну й не кажи, коли не хочеш. Це дiло хазяйське i добровiльне. Хведько несподiвано розсердився, в його крапчастих очах потемнiшала прозелень, а в куточку рота затiпався гнiв: - А сам Безбородько не збива? мене з пуття? Йому ж, було, везу iз пасiки мед, а мушу казати, що в колгоспну комору. То це порядок чи не дуже? - Неподобство, Хведю! - Отож! - I що ти зробив? - Що ж менi довелося робити? - Одразу наче хтось пiдмiнив хлопчака, i на його потрiсканих губенятах i навколо них весело заграло зухвальство. - На повному кар'?рi пiд'?хав до головиного зрубу та як гукну на всю вулицю, Щоб люди почули: "Тiтко, де ви там прожива?те? Чи, може, ненароком, казав же ж той, за трудоднем на роботу пiшли ?" Вихопилась головиха з клiтки зрубу, як завiрюха на водохреща: не любить вона жартiв, особливо коли хтось про ?? незаробленi трудоднi нагада?. - Чого тобi, вражо? вiри басурмене? Тихiше, анахтемо, не можеш горланити, вигукав би ти Гiтлера на тому свiтi через усi плоти й перелази! - Добре вам тихiше, а в мене конi через клятих гедзiв упряж обривають, бо хiба тепер упряжi Оце ж мед зохотився везти, та дорогою забувся куди: до вас чи в комору? - Пришелепуватий! Не голову, а баняк дiрявий викапустив на плечах! - визвiрилась головиха й одним оком мене по?да?, а другим вулицю пантру?. - Що вже не маю, то собi, а не комусь! - наче розгнiвався, а сам аж губи кусаю, щоб не розреготатись. - Не мiг тихцем за?хати у двiр? - пошепки пита?, а далi голосно, щоб довкола всi люди чули: "Вези-паняй у комору, безтолоч мала!.." А менi що? Вйокнув на конi i так потарабанив, що головиха й смiху не почула. При?хав до комори, так знову ж недогода: комiрник Шавула напався i теж безтолоччю вилаяв, що не вiддав головисi мед. - Вони й не догадуються, Хведю, який топковий ти, смiливець i хитрунець! I де тiльки навчився? - А хiба вiйна всякого не навчить людину, - вiдразу посерйознiшав хлопчак. - Таки навчить, - звузив очi Марко, пригорнув сирiтку, а противна згадка про Безбородька вразила i розтривожила. "Ох, знову доведеться, Антоне, стукнутись з тобою, краще б ти з фашистами стукався". Марко видобув з соломи зелений мiшечок з харчами, вийняв нахололий хлiб, американський, з червоними лампасами бекон i подiльську, з кулак завбiльшки, часничину, До луски яко? поприлипали крихiтки тi?? землi, що перекотила на собi армi? i машини кiлькох сплетених у клубок ненавистi й смертi держав. - ?ж, Хведю. - Спасибi. - Самим "спасибi" не вiдбудеш, - лагiдно примружився Марко, кумедно ворухнувши нерiвною пiдкiвкою вусiв. - То я iще, казав же ж тон, чимсь постараюсь, - посмiхнувся хлопчак, одразу вирiшивши, що дядько Марко зовсiм своя. людина, про це i очi, i навiть вуса говорять, то нема,чого довго спасатись i соромитись його. Вiн по-хазяйськи плечем, збив конi на узбiччя, почепив ?м опалку з якимись пере?дами, поправив сво? завеликi чохли на рукавах, а потiм уже присiв на кра?чок саней i сором'язливо Потягнувся до ?жi. Заокеанське сало i наський хлiб солодко танули в ротi, бо вiдколи Хведько став сиротою, нiколи досхочу не на?дався, а голодував щодня. Марко ?в для годиться, i не тому, що навiть часник пройнявся пахощами остогидлих лiкiв, якi й досi каламутили душу. Думки на мiнливих крилах i хвилях заносили його'в рiдне село, i вiн його зараз бачив таким, як у день прощання сорок першого: з веселими хатами, що, мов дiвчата-бiлявки, тулились до садкiв i вулиць, з осокорами, що пiдпирали яебо, i скрипучими журавлями, що завжди ладнi були вдень напо?ти людину, а вночi, ставши велетнями, оберiгати ?? сон. Чотири роки, мов чотири вiки, пройшли над землею, мiльйони очей згасли на нiй i стали землею. Тисячi сiл вогнями благань i скорботи пiднялися вгору i вугiллям та.попелом упали додолу. Зникло i Маркове село: що можна було зруйнувати, вбити i вкрасти, - зруйнували, вбили i вкрали фашисти. Навiть землю, чорну подiльську землю, i ту почали красти й Вивозити в рейх, i тодi деякi свiдомiшi попи заговорили по церквах, що наста? кiнець свiту. Та не вгадали: наставав кiнець фашизму. А ти, Марку, вже не будеш добивати його в самому лiгвi: дибай на костурах, скалiчений i осиротiлий, до сво?? хати. Хоча, до яко? хати, коли ?? теж нема! Гей, яким тепер страшним, наче закляття, стале це слово "нема". Навiть оця дитина, що сидить перед ним, скаже: "Нема в мене нi матерi, нi батька, нема нi брата, нi сестри, нема нi села, нi хати, нема нi хлiба, нi взуття, нема нi дитинства, нi долi". Нема кому його нi пожалiти, нi втiшити... I в Марка нема жiнки, нема доньки, але ? стара мати, в яко? завжди так добре пахнуть потрiсканi руки то весняним зiллям," то соняшником, то чорнобривцями, то осiннiми грибами, то свiжим хлiбом. Навiть батько-небiжчик напiдпитку не раз дивувався: - Коли ти, Ганно, була дiвчиною, у тебе славно пахли коси, а теперечки пахнуть руки. Чи так воно завжди бува? у вашого брата, чи й тут ма?те якусь хитрiсть? Не в снiгах i не пiд бiлоснiжними розторсаними хмарами, а в полi мiж соняшниками на мить майнув образ його матерi, коли вона ще була молодшою, нiж вiн тепер, майнуло ?? смагляве, обсiяне золотим пилком обличчя, до якого ми так мало придивля?мось у сво? молодi роки. Марко почув, як прокинувся задавнений бiль у грудях, заворушився пiд повiками. Скорiше, скорiше б побачити свою ?дину, вiдчути на сво?х плечах ?? вiчно потрiсканi руки, ago пахнуть якимсь зiллям чи хлiбом. От i зник десь ген за обрi?м образ матерi, а над обрi?м знову творилися новi материки, i новi води обмивали ?хнi береги. Перед ними i за ними лежала незаго?на, з потворними слiдами вiйни дорога до матерi, до його дитинства, до його майбутнього, до життя, що так химерно склалося в нього. Та навiщо нарiкати на це? Воно могло бути i кращим, але могло бути i гiршим. Тепер, коли не пiдкоротили голову, нема чого ремствувати, що тво? щастя десь завалялось, шукай i твори його в сво?му ж спаленому селi, дарма що руки тво? ще прикипiли до костурiв. - Дядьку Марку, ви курите?-перебив його думки Хведiр. - Нi, або що? - Я вам хотiв цяцьку подарувати. Дивiться, гарна яка! - Малий машталiр бережно витягнув запальничку. Вона була схожа на казкову дiвчинку, що наглухо закутала голiвку шапочкою з крихiтною каблучкою. - Гарна,- погодився Марко, розглядаючи металеву фiгурку, в якiй замiсть серця та?вся огонь. - То вiзьмiть собi,- попрохав хлопчик, а в очах його на мить затремтiла жалiсть. - Нi, Хведю, не вiзьму. Така цяцька тобi згодиться в господарствi. Ти ж тепер сам собi господар! - Горе менi з таким господарем.- Хлопчак подякував за хлiб-сiль, проворно вiдчепив од дишла опалку, поправив упряж, i пiдкучерявленi коненята, помахуючи хвостами, веселiше затрюхикали по зеленкуватих колiях, в яких пiд полозками шипiв i посвистував сiк березневого снiгу. Перед очима у прекраснiй ?дностi рухались земля i небо, а: думки вихлюпувалися за ?хнi вiнця, радiючи й журячись, птахами викружлювали над полем i опускалися на рiдних займанщинах i притуманених клаптях землi, мiж якими колись привiльне i розма?то красувалося його село. За якихось пару годин Марко, хвилюючись, вбирав очима обриси полiв, що ввижались йому i в снi, i перед боями, i в усiх шпиталях. Ось поминути ще оце горбате згарище, i в широкiй роздолинi ма? бути великий став. Колись Марко будував його, обсаджував молоденькими вербичками, зарибнював i тут вечорами прислухався до молодечих голосiв: Ой на ставу, на ставочку Кличе голуб голубочку. Куди тепер залетiли i де подiлися голуби й голубочки, що стрiчали тут зорянi вечори i перше кохання?.. Марко зручнiше вперся спиною в задок саней, а думки його кружляли i коло ставу, i коло всього села, i коло ?дино? хатини, яко? вже не було, i залiтали аж у тi кра?, де й зараз бiснувалась вiйна. Темна тiнь ?? майнула просторами i на мить притьмарила красу дня. Марко нахмурився, перекусив якесь солодкувате пересохле стебло, а Хведiр проткнув простiр пужаком. - Дивiться, скоро вже буде наш став. - Хведю, а як вiн - живе? Чи i його не помилували фашисти? - Хто живе? - не зрозумiв спочатку хлопчак. - Та став. - А-а-а. Живе. Воду не вб'?ш i не вивезеш. В низькодолi сумовито похиленi верби велетенською пiдковою охоплювали заснiжений став, а на греблi самотньо темнiв огрядний дерев'яний монах '. Вiн i справдi чимось був схожий На вгодованого ченця, який загруз у снiгу. - А риба ж ? тепер, Хведю? Хлопчак задумався, потiм похитав головою: - Не знаю. - Чого ж ти не зна?ш? - Бо коли нiмцi прийшли, то вони виловлювали рибу бреднями й волоками, а коли нашi гнали фашиста, - глушили толом: нашим не було часу ловити. - Паняй, Хведю, до греблi! Подивимось, чи ? риба. - Як же крiзь отакенну кригу ви побачите рибу? - здивувався хлопчак, повертаючи конi до греблi. - I нащо вона вам? Ловити ж не будете? - I що з того? Не все, Хведю, старайся ловити, це не наймудрiше дiло. Ось тут можна й зупинити тво?х рисакiв, де ти ?х тiльки доп'яв? - ?х дiд ?вмен в якихось рiзномасних воякiв вимiняв, коли тi драпали, вимiняв за останнього качура i пляшку самогонки. Ще обiцяв ?м наловити ?стiвних жаб, але тим воякам уже було не до ласощiв. Отакий був торг! А коли вже почав установлюватись колгосп, дiд привiв свою пару до голови i сказав, що зда? ?? добровiльно, але пiд розписку з круглою печаткою. "Може, ще й гербову бумагу скажете дiстати? - розсердився Безбородько. - Надокучати прийшли?" Дiд i собi не залишився в боргу: "Хоч ти, Антоне, й голова, але без документа тобi не вiрю. Бачиш, коли я йшов до колгоспу в тридцятому, то потайки збув сво? конi циганам. Тодi я був темним елементом. А тепер прилюдно здаю, виправляю пережиток, а ти ?х не виправляв нi колись, нi тепер. Пиши розписку та хукай на печатку буряковим духом!.." Цими рисаками дiд ?вмен першим i заорював поле. - Живий дiд? - Живий. Так само конюхом працю?. - I так само всiх ла?? - засмiявся Марко, знаючи невгамовну вдачу старого, який не звик нi спину гнути, нi тримати язика за зубами. - Аякже, навiть наших лаяв, коли вони i вiдступали, i коли наступали. - Чого ж, коли наступали? - Халепа, казав же ж той, вийшла з ним. Коли нiмцi втекли з села, а нашi ще не пiдiйшли, дiд першим повернувся додому й на сво?му пожарищi заходився для визволителiв гнати вночi самогонку. Дуже старався чоловiк. А хтось з нашо? розвiдки не розпiзнав, що це сво?, i стрельнув по дiдовiй машинерi?. Тодi старий так почав лаятись, що розвiдники одразу розпiзнали свого i прийшли, раз таке трапилося, вибачатись до нього. Коли на греблi побiля рядочка дрiбних кленiв-покленiв зупинились конi, Марко почав обережно зсовуватися з саней. Ось вiн здоровою ногою мiцно вперся в снiг, зручно пiдхопив костури, дибнув до розбухлого монаха й припав до його потемнiлого тiла. Всерединi монаха весело жебонiла и побулькувала вода, потроху переливаючись у придолинок. - Хведю, ? риба - вода линами пахне! Понюхай! - весело пiдморгнув хлопчаковi. - Хай-но я трохи одужаю, та й станемо ми з тобою господарями ставу. - Хм... - Не хмикай, а таки будемо доглядати став. - I юшку будемо варити? - I рибу розводити. Викоха?мо аж пiвпудових коропiв, Отакенних! Хлопчак подивився на Марка, який стрибав на костурах, скособочив лукаво оченята й вiдказав: - Вiд кого не почу?ш про коропiв, то тiльки про пiвпудових, i нiяк не менше нi на грам. - Правильно пiдмiтивi - розсмiявся, широко оглянув придолинок, на якому, пiдмиваючи снiг, розросталося плесо, оглянув i кострубатi, вiтрами нагнутi верби, що пiдiйшли до нього, як минувшина. I Марко в роздумах ближче подибав до них, свiдкiв сво?х молодих рокiв, що теж спливли, наче вода. Зненацька, неподалiк вiд себе, побачив двох прищулених пташин, якi лежали бiля кущика тiлорiза, мов двi трепетнi грудочки землi. "Чи не здалося? Нi, не здалося", - пильнiше придивля?ться i навiть радi?, що в тих принишклих грудочках розпiзнав куликiв-травникiв, яких теж не бачив нi в яких краях чотири роки. "Чи не зарання ви, любi, прилетiли з далекого вирiю? Бачите, вам доводиться вiдпочивати не на веснянiй землi, а на бiлих снiгах". Марко обережно подибуляв до птахiв, якi щiльно тулились одне до одного в снiговому гнiздi. Але вони чомусь i не думали втiкати вiд нього, як не втiкали у снах чи видiннях, коли вiн умирав. Чи, може, й зараз вiн снить i насправдi перед ним тiльки видiнням тремтить i небо, i прибутна вода, i дво? пташенят у холодному незатишному гнiздi? Марко, розгойдуючи тiло, ще стрибнув уперед. Одне птааiеня занепоко?но повело голiвкою i жалiсним, ну, прямо дитячим оком аоглянуло на людину, немов прохало: не роби менi, чоловiче, зла. Ти ж володар всесвiту, а я дрiбна пташина. "Не бiйся, маленьке, я нiколи не кривдив ваш рiд, нi для забави, нi для ?жi. Тiльки погляну на тебе", - мовчки вiдповiв пташинi Марко. А вона в цей час, похитуючись, пiдвелась на нетривких червоних ноженятах i болiсно стрепенула проржавленим серпом одного крила. Марко вражено побачив, що скромно поцяткованi груди кулика i друге крильце були закривавленi й пляма кровi з кiлькома пiр'?нками темнiла на вогкому снiгу. "Хто ж тебе покалiчив, бiдолахо, коли ти радiсно з сво?ю немудрою, але щирою пiснею-посвистом летiв до рiдного краю? Чи вiйна, чи хижий птах? I невже ти зiбрався вмирати, не дрчекавшися сво?? весни? Чу?ш, не вмирай, пташино, живи i виводь свою пiсню, виводь дiток, бо як не буде птахiв, то i людське серце стане черствiшим". Марко обернувся, зашкутильгав до саней, упав на них i почав зручнiше вмощуватись у сво?му гнiздi. Сани знову запетляли шляшком, а з пам'ятi чоловiка довго не виходив закривавлений птах i його сумовите око, в якому жалiснiла людська скорбота. - От i за?хали! Тепер хоч вплав кидайся. А щоб тебе ?здило вздовж, упоперек ще й навскоси! - невдоволено забубонiв Хведь i зiскочив з саней. - Чого, пiвпарубче, гнiва?шся? - А якийсь кат за сьогоднi моста розвалив, саме зуб'я стирчить. Справдi, ?дина уцiлiла мостина i понiвеченi пеньки бiля не? нагадували якусь гнилозубу пащеку, що чекала на свою жертву. - Отож, хоч-не-хоч, а доведеться тепер, як замутеличенiй вiвцi, кружляти об'?здами до самiсiнько? ночi. Вдадуться нам цi об'?зди на гниловоддi. - Хведько спересердя поторгав ногою пiдкришений зуб мосту, потiм оперiщив його батогом i невдоволено повернув конi назад. Вечорiло. Сонце, досхочу накупавшись у хмарах i блакитних ополонках, струсонуло на снiги вiнець промiння, кинуло на небосхил бузковi барви i легко впаялось у промерзлий край землi. З-пiд снiгу то тут, то там почали виходити вечоровi тiнi й туман, а в небесних погустiлих розводах з'являлися першi зорi. Вiйна вже не тривожила нi подiльську землю, нi небо, тiльки тривожила людську душу, яка бiльш вразлива, нiж уся природа, навiть разом iз сво?ю найкращою дитиною - сонцем... Подумавши про це, Марко з подивом побачив мiж вечiрнiми вербами свою Оленку; до не? наближалося сонце, а вона простягала до нього сво? красивi й лагiднi руки. Потiм, коли вже сонце почало тулитися до плеча Оленки, чоловiк збагнув, що це було зовсiм не сонце, а ?хня ?дина Тетянка. Вона, як грибок, приросла до матерi й скаржилась, що ?й дуже тяжко в нiмецькiй неволi. "Тетянко, дитино, коли ж ти говорити навчилась? - запитав, не розумiючи, як у свiтi безнадiйно переплутались роки: його дитяну погнали на далекi торговицi людьми у ?? шiстнадцять рокiв. Так чого ж вiн з уст немовляти чу? такi страшнi слова?.. Чи, може, його знiвечена, скалiчена донька в чужому краю ма? горем, насильством i соромом народжену дитину?.. Краще б не дожити до тако? ганьби..." - Дядьку, ви стогнете. Прочуняйтесь! - Що? Хведю, це ти? - Авжеж я, сам, сво?ю парсуною, - засмiявся, згадуючи кимсь сказане таке дивовижне слово. - Знову щось розболiлось? - Сон... розболiвся. - Сон? То добре, що я його нагнав! -войовничо хльоснув сво?м трофе?м. А Марко ще вiддирав од тiла i душi липучий острах, що навалився у снi. Навколо стояла вiдволожена вечорова тихiсть, а в нiй золотим мальком поволi коловоротились зорi. Але не високiсть небесна, а невидиме пiдземелля вразило чоловiка: вiн з глибин його ясно почув якiсь голоси, здавалося, що то говорила сама знiвечена земля. - Хведю, ти чу?ш? - Чую, - байдуже обiзвався хлопчак. - Хто ж то гомонить у землi? - Ось тут дiд Онисим, якому й досi вiсiмдесят шiсть рокiв, - засмiявся, дивуючись, для чого дiдовi треба применшувати лiта. - А праворуч прожива? сiм'я Гончаренкiв. - Що ж вони роблять пiд землею? - Хiба ж ви забули: всi люди тепер у нас у землi живуть, ?? фашист не змiг спалити. Отак Марко i зустрiвся пiсля довго? розлуки з селом, про яке генiй людства писав, що на Укра?нi воно схоже на писанку. I ось ця писанка зараз ледве окреслювалась у темрявi безладно розкиданими купинами землянок i осиротiлими, снiгом завiяними печами, що не тiльки не грiли людей, але й самi, як старчихи, тремтiли вiд холоду. То тут, то там, прямо з пiдземелля, висiкалися тьмянi стовпи вогню, i село здавалося не селом, а скупченням здрiбнiлих дiючих вулканiв. Ось нижче корiння старо? грушi розверзлася глибiнь, засяяв прямокутний отвiр, а на його тлi, наче в кiно, затремтiли людськi тiнi, обiзвалися голоси: - Ой людоньки, послухайте мене, дурну бабу, i зробiть по-мо?му, по-старосвiтськи. - Не послуха?мо, i не просiть, мамо. Якi ж ви впертi, - обурився молодий жiночий голос. - I в кого ти, бiсова дочко, вдалася така неслухняна та пащекувата? - У вас, мамо... - Га-га-га, - загупав, наче в дiжку, пристаркуватий простуджений бас. - Хiба ж тепер, людоньки, можна без попа? Новорождена душа повинна святiсть чути, а ви ?? одразу до загсу. Пiдросте - тодi випихайте хоч i поза всi загси i / контори, - не вгавав перший жiночий голос. - Ти втихомирся, Явдохо, i розсуди сво?ю розумною головою: де ж це видано, щоб сина героя i до попа? - Тепер таке врем'я, що про всякий випадок дитя треба носити i до бога, i до загсу, тодi пуття вийде з нього. - Не баламутьте, мамо, свiтом. Доконче вам треба розтривожити всiх... - Сама баламутка, яких земля не знала. I що тiльки той герой знайшов у такiй вишкварцi? Було до кого гнати сiллiси аж з фронту, - i жiнка голосно схлипнула. Але ?? одразу ж весело почав заспокоювати пристаркуватий бас: - Що це, Явдохо, з тобою? Це ж хрестини, а не похорон. Покисла трохи - i пiдсихай. "Так це ж старий ?вмен". Лише тепер по прислiв'ю пiзнав голос невгомонного i в'?дливого дiдугана. Марко хотiв посмiхнутися, але хтось невидимий перехопив i усмiшку, i подих, а тiлом поповзла комашня. Невже ти, чоловiче, й досi не розучився хвилюватися?.. Земля нагло проковтнула свiтло й приглушила голоси двох свiтiв, що зiйшлися в однiй маленькiй землянцi. Через якусь мить Марко з подивом почув, що десь угорi ображено загудiли бджоли. Де ж це видано, щоб у березневу темiнь, коли навкруги лежить снiг, лiтала теплолюбна, схожа на краплинки сонця комаха? Чи вiн знову почина? марити? - Хведю, не чу?ш: наче бджоли гудуть? - Еге ж, гудуть, - сказав, як про звичне. - Що ж ?м лиша?ться робити? Тiльки густи. А якби могли говорити, то й говорили б, бо i ?м довелося за вiйну витерпiти, наче людям. - Не вигаду?ш, Хведю? - Чого ж вигадувати? Нищили фашисти людей, нищили й бджiл. А коли горiло село, то горiли i вулики. Тiкали люди свiт за очi, тiкали кудись i бджоли. А як повернулись люди на попелище, то повернулись i деякi ро?. Правда, тiльки один iз них не покинув села: покружляв, покружляв над пожарищем, а далi й шугонув у самотнiй комин. Звiдти бджоли вилетiли зовсiм чорними: чи вiд сажi, чи вiд горя втемнiли. Ну, й не кинули вони пасiчника в бiдi: оселилися в коминi. I живуть тепер бджоли вище людини! Останнi слова здивували i вразили Марка: бач, як говорить мале, - i вiн з любов'ю поглянув на зосереджене обличчя хлопчака: - Ти, Хведю, фiлософ! Але i цим не здивував малолiтка: вiн лише на одну мить насторожився, а далi спокiйно вiдповiв: - А в такий час i фiлософом невдивовижу стати: е над чим подумати людям. - Ой Хведю, Хведю, - аж пригорнути захотiлося хлопчака, .але вража нога заважала, i Марко знову пустив усмiшку i в пучки зморщок пiд очима, i в нерiвнiсть вусiв. - А в чи?му ж коминi оселились бджоли? - В Гордi?нковому. - Так ми вже й Гордi?нкiв про?хали? - Авжеж. - А я нiчого й не впiзнав. - Де вже впiзнати в такiй содомi. Вйо, чистокрiвцi! Марковi ще дужче перехопило подих: це вже рукою подати до його хати. Хоча, до яко? там хати?.. I вiн так просвердлю? поглядом темряву, що аж очi починають щемiти. Ось i старi верби зашумiли над Шавулиним завулком. Ще трохи про?хати - i почнеться зарiчка. А де ж той могутнiй праявiр над водою? Таких яворiв Марко, хоч скiльки свiту пройшов, нiде не бачив. Ага, Ось i вiн сто?ть над руiнами, покритий сивиною, наче самотнiй велетень, що пнеться дiстати, до неба. Вижив-таки, дiду! Вистояв негоду! Коненята задрiботiли по благенькому дощаному мiстку, взяли лiворуч i зупинились мiж якоюсь солом'яною купиною i обгорiлою нечупарною пiччю. Так невже цей розхри станий белебень i ? його подвiр'ям, невже це земля його дитинства, його щастя i горя? Невже цi обламанi штурпаки були колись садом i цвiтом? Як згорбилось, здичiло i поменшало усе навколо. А мати ж дома? I поки Марко хапався i забував за думками, про сво? костури, Хведько вже скочив з саней, виструнчився i, як дорослий, простягнув загрубiлу, потрiскану руку: - Вiтаю вас, Марку Трохимовичу, з благополучним при?здом до рiдного дому, хоча його, казав же ж той, вже й нема. Але лiсництво у нас потроху випису? людям дерево, то й зiб'?те собi якусь хавiру, а далi буде видно. Коли не так вiз, то вже пробачайте, краще на. цих рисаках, не сумлiвайтесь, нiяк не мiг: i вони голоднi, як i люди. - Спасибi, Хведю, спасибi, синок,-розчулено вiдповiв, втискаючи милицi в снiг.- Ти ж нiкуди не йди, повечеря?ш з нами. Чу?ш? - Одведу коненят i загляну. Ось i дверi до вашо? землянки. Пособити? - Я сам. - То я речi знесу. - Знось,- не думаючи нi про якi речi, вiдповiв, аби вiдповiсти. - Добре ж пригинайтеся, щоб, казав же ж той, лоба не пiдкували.- Хлопчак стояв бiля схiдцiв, ладний, коли треба буде, допомогти чоловiковi, яким зараз гаряче перехитували спогади, радiсть i тривога... Невже з-пiд самого краю смертi ти добрався, дошкутильгав до тих дверей, за якими тебе чека? твоя ?дина, якiй ти навiть не писав пiсля останнього поранення: спочатку не знав, чи виживеш, а коли почав одужувати, вирiшив, що тебе вже раз поховали, то чи не гiрше буде матерi, коли з тобою щось трапиться на фронтi i вона вдруге ховатиме тебе?.. Вiтер птицею шугонув на рухливе покриття землянки, струсонув з соломи кiлька спiвучих, з крихтами льоду краплин, i серце Маркове зараз пiд тягарем споминiв i думок теж крижаною грудкою падало вниз. "Хоч би комiр розщебнути",- потягнувся рукою до ши?, але одразу забувся, що мав робити. Скiльки разiв з передових i шпиталiв його стривожене серце рвалося додому, а тепер, коли вiн стояв перед сво?ю новою печальною оселею, воно ладне було от-от зупинитись. Гляди, ще й лусне, як м'яч, i нiхто не дiзна?ться: чи вiд радостi, чи з жалю. Костури наослiп, невпевнено промацують землю, чавлять крихку наморозь i грузнуть у напiввiдталих схiдцях. Ось вiн пораненою ногою торка?ться невеличких одинарних дверей, крiзь щiлини яких висоту?ться тепло. Марко навпомацки знаходить запiтнiлу клямку, штовха? ?? кулаком i, пригинаючи голову, обвалю?ться в оселю кам'яного вiку. Щось маленьке, живе кида?ться пiд ноги, i раптом; наче здалеку-здалеку, обзива?ться до болю знайомий голос матерi: - Не випустiть менi зайченя. "Яке зайченя?" - дивуючись, не може второпати чоловiк. З тьмяно-золотистого туманного свiтла оселi до нього наближа?ться хупава постать матерi, i Марко ще не вiрить, що це вона. Мати саме сидить за прядкою - пальцями виводить, а устами вирiвню? свою безконечну нитку. Одна нога матерi взута в чуню, а друга, що крутить колесо прядки, боса. Це одразу нагадало дитинство, коли мати всю зиму пряла i людям, i собi, i завжди вона крутила колесо тiльки босою ногою. - Добрий вечiр, - видавлю? з себе вiтання Марко i вiдчува?, як з його очниць висiкаються тi iскри, вiд яких можна i заплакати, i засмiятись. - Зачиняйте дверi, чоловiче добрий, - не одрива?ться мати вiд пряжi. - Доброго здоров'я вам. - Добре, якось уже зачиню, - хоче й не може посмiхнутися: хвилювання заморозило його обличчя, лише кров шаленими колiщатами розкручу?ться пiд скронями, i вони починають спухати. - Ой? Що це? - по-пташиному стрепенулася i аж поменшала в переляцi мати. Невеличка, суха, трохи надломлена в плечах, вона ошелешено зiскаку? з ослiнчика, поверта?ться до сина, розводить руки, а потiм зцiплю? вузлом i кладе на середогруддя. - Ой людоньки добросердi, та що ж це?.. - Якусь мить шука? по стiнах невидимих людей, далi нiмотно зупиня? погляд на синовi. - Ти?.. Марку, невже ти? - i в словах ?? тремтять бiль i сльози. - Це я, мамо. - Хоче плечима зачинити дверi, а вони знову, налягають на нього. - Марку!.. Дитино! - аж тепер надривно скрикнула мати, ще не вiрячи, що перед нею сто?ть син, i не радiсть, а переляк i видима скорбота проходять ?? поораним i темним, як земля, обличчям, здригаються в тих зморшкуватих гнiздечках бiля уст, де колись були лагiднi ямки молодостi. I очi, налитi острахом, спасаються засвiтитися хоча б росинкою надi?. Неначе боячись, що син ?? от-от зникне, мов сон, вона болiсно допиту?ться: - Марку, так ти насправдi живий? - Живий, мамо;- почина? пiдкусувати нижню губу, щоб не тiпалась. - Ось бачите: полатаний, на трьох ногах, як старий кiнь, але живий. - Хоче дибнути до нгi, але здорова нога вросла у глизяву долiвку, нiби чавунний стовп, а костури все норовлять випасти з потерплих рук. - Ой Марку, це ж ти!.. - мати зойкнула, тiснiше притуляючи до грудей викручений вузол рук, а ноги починають самi заточуватись-одна взута, друга боса. - А я ж на тебе похоронну, чорнову, получила... - Чорнову? Отако?! Ще цього менi не вистачало. - Вiн одразу в темнiй далинi неясно побачив розвержене поле бою, на якому хтось умирав, i цим "хтось" - був вiн. На мить у видiннi дивився на себе, нiби на чужого, а в тiло непри?мно вбуравлювалась гаряча й крижана роса. Одначе треба заспоко?ти матiр, i вiн посмiхнувся до не?. - А це, мамо, не так уже й погано: кого живцем ховають, той житиме довго. Така прикмета в людей? - Марку! Синочку мiй дорогий!.. Живiсiнький... I для чого ж я за упокiй тво?? душеньки правила? Нащо такий грiх брала на себе!.. - застогнала всiм тiлом, а найрадiснiшi почуття захитали нею, мов росяним кущем. I тiльки тепер стара Ганна кида?ться до сина, завмираючи, водночас обiйма? i притриму? його, а вiн, горблячись, нахиля?ться над нею, i пучки зморщок пiд очима виколихують радiсть, бiль i рух сльози. Марко устами пiднiма? вище темну хустку i вперше цiлу? материну сивину. Коли вiн iшов на вiйиу, мати ще була чорнокосою. Вона обома руками пригина? його голову до себе, загляда? у вiчi i перекону? саму себе: - ?й-бо, це ти, Марку, а присiй-бо, це ти, i не хто iнший. Дитино моя дорога, кровинко моя виплакана, - збентежено, радiсно, вражено вдивля?ться у вузькувате, з тi?ю мiнливою смаглявiстю обличчя, що взимку вибiлю?ться, а'влiтку землянi?, у веселу й рiшучу правдивiсть очей, в добрi й насмiшкуватi уста, в усе те, що зветься ?? сином. А дрiбнi сльози осипаються й осипаються з ?? вiй i очей, що i плачуть, i посмiхаються. Марко нiколи не бачив на материнiм виду таких крихiтних слiз, напевне, старiсть чи лихолiття здрiбнили ?х, як здрiбнювали все на свiтi. - Не плачте, мамо. - А хiба ж я плачу? - щиро диву?ться вона, зовсiм не помiчаючи, що й зараз сльози розтiкаються по ?? зморшках. - Я радiю, Марку, що це ти... I вуса тво?, навiть за вiйну не вирiвнялись. А люди ж не повiрять... - Що мо? вуса не вирiвнялись? - Нi, що ти повернувся... Як воно тiльки в свiтi бува?... От побачиш - не повiрять. - I чого ж? - Вони тепер такi стали розтривоженi, спантеличенi, що не вiрять i в закон. - У закон божий? - одразу веселi? чоловiк. - ?в закон божий. Кажуть - це хвантазiя. Тiльки вiрять у кiнець вiйни, а деякi - в кiнець свiту. - А ви, мамо, i в те, i в друге вiрите? - засмiявся Марко. - I навiть убi?нi? тебе не змiнило... - сплеснула руками стара Ганна, одразу ж перелякалась того страшного слова, а потiм теж посмiхнулася всiма зморшками. - I досi нiяк не втямлю, що ти повернувся. Роздягайся ж, дитино. Намерзся, певне, голодний. Переводить погляд на болючу ногу i нiмотно випиту? ?? про те саме, що випитували тисячi матерiв, боячись запитати про це дiтей. "По землицi ходити тобi, на росi здоров'я набиратись", - мов зиклинаючи, зверта?ться до ногя, а потiм говорить до .сина: - Присядь, Марку, дай хоч надивитись на тебе, бо вже навiть i в снах мало бачила, - на мить поклала голову на груди сво?? дитини. - Повiрили в той папiрець? - I вiрила, i не вiрила, та серце запеклось наче камiнь. Ти ж один у мене зостався, - наче мiсяць у небi... А зна?ш, де твоя похоронна? -оглянулась назад. - Звiсно, за якимсь образом. - I як ти вгадав? Справдi, за образом Георгiя По" бiдоносця. Ось я тобi зараз покажу ??, - махнула рукою на молодцюватий, хоч i закiптюжений, образ святого, що впирався у дiжечку, з яко? виглядали ребристий часник i першi зеленi кiски цибулi. - Кум Василь казав, щоб я похоронну чи в рамку взяла, чи в конституцiю положила, а я - за Георгiя, бо i вiн, i ти душили Гiтлера-змiюку, щоб його всi громи i землетруси викидали з свято? землi... Ой Марку, хай тобi все добре... Роздягайся ж, дитино. Ось я зараз пособлю... Мати тiльки тепер здогадалася змахнути сльози з очей i знову в оцiпенiннi притулилася головою до сина. А вiн вiдчув, що ?? руки не пахли нi соняшником, нi чорнобривцями, нi грибами, нi свiжим хлiбом, а з усiх задавнених i свiжих зморщок вiяло димом. Може, i вiн тепер забився в селянськi руки, як сама земля. II Сьогоднi печаль потиснулась у землянцi Ганни Безсмертно?; радiсть веселою ластiвкою шугала, трiпотiла над матiр'ю, i вона iнодi аж руки пiдiймала вгору, щоб перехопити i притиснути до грудей оте невидиме снування, що тремтiло й ткалося над нею, мов тепле марево. В материйне вiдтале серце сiялись i сiялись Марковi слова, як пiд Новий рiк сi?ться в хатi жито-пшениця i всяка пашниця, перемiшувалися з ?? думками. I навiть слухаючи щось тяжке, вона могла: посмiхнутися, бо в цю хвилю хтось тихенько говорив ?й: "А Марко повернувся". I вона знову з подивом та безмiрною любов'ю дивилася на сина, дивуючись, як вiн, перешитий на рiзнi фасони "всякими лiкарями, залишився тилi самим Марком, яким .був i до вiйни, ?й знову хотiлося тулити до себе свою дитину, торкатись його рук, болючо? нiженьки, виговорити всi слова, що каменем запеклися навколо серця, але мала ту неймовiрну делiкатнiсть селянсько? душi, яка завжди в усьому стримувала себе, окрiм дiлечка. I той, хто привик з усяко? нагоди охати i зойкати, навряд чи зрозумi? тих глибоко люблячих матерiв, якi рiдко цiлують сво?х чоловiкiв i сво?х дiтей, i навiть ласку зустрiчають здивованим: i-i! - Навоювався ж ти, сину, як накосився. I чого б тiльки не жити людям у добрi та злагодi? Позавидували фашисти на нашi душi, то й самi без тiла залишаться, бо як хто у свiтi не викручу? темнi мiзки, а все одно кривда нiяк i нiде не переможе правди. Може, тобi якусь припарку прикласти до ноги? - Обiйдеться. - Ой Марку, Марку. - Бiльше не ста? слiв у матерi, i вона з любов'ю несе до сво?? дитини заокругленi пiввiнця по-дiвочому довгих вiй, що не старiли над виплаканими прив'ялими очима. - Увесь ти в батька пiшов. Бiль хвилями пройшовся в серединi чоловiка: як запiзно вiн згадав про свого рiдного. - Давно були на могилi тата? - Восени, дитино, коли з його живого хреста осипалося листя. В землянцi залягла тиша. Крiзь далечiнь рокiв мати i син побачили на якусь мить живою наирiднiшу людину i живу вербу над ?? могилою. Далеко вiд рiдно? оселi загинув у сiчi з денiкiнцями комнезамiвець Трохим Безсмертний. Порубаного й пострiляного поховали його друзi в степу бiля рiчки на тому ж мiсцi, де вiн упав з коня. Майстри не тесали Безсмертному кленово? домовини, бо?м задимленi друзi не покривали йому очей китайкою, не насипали високо? могили, не говорили сумних i красивих слiв, як подоба? в такому випадку. Мовчки в журбi зiскочили бойовi побратими з графських i куркульських коней, саперними лопатками i шаблями викопали неглибоку яму, опустили в не? свого товариша, а бiля нього поклали шаблю, щоб i на тому свiтi кришив нею погань, та й помчали доганяти ворогiв. Навiть трикратного пострiлу не дали на прощання, бо обмаль було набо?в. А потiм якась християнська душа поставила на могилi невеличкого, з молоденько? вербицi вирубаного хреста, диво сталось у степу - пiсля дощiв ожило мертве деревце, з порубано? середини викинуло гiлочки, i вони зеленими ручатами потяглися до сонця. Згодом пристрасною силою життя деревце скинуло мертву поперечку i вже стало не хрестом, а гiнкою вербицею i людською пам'яттю. А матерi, коли вона приходила сюди, iнодi здавалось, що в тiй вербi оселилась ?? наболiла душа... - Говори ж, сину, говори, - першою вiдганя? задавненi спогади i бiль. - Про що ж вам казати? Можу тiльки про вiйну, бо не виходив з ?? упряжi... - А хто тепер кому про iнше розказу?? Чим живемо, тим i диха?мо. Пiсля ще яко?сь розповiдi про бiй мати вибачливо подивилась на Марка, метнулась до кабицi, щоб скапарити сяку-таку вечерю. Вже вiд вогню iнколи з недовiрою поглядала на сина i на збитий з двох дощок стiл, на якому лежала чорнова. Як тепер з нею бути? Чи кинути у вогонь, чи покласти в рiзнi податки, що теж лежали за Георгi?м Побiдоносцем? Але потiм вирiшила: то вже така судьба сина, i хай вiн робить з нею, що захоче. Все-таки недарма, навiть пiсля похоронно?, благала долю i на раннiх, i на пiзнiх зорях, щоб вернувся Марко. От i нагрянув неждано, мов перший грiм, байдуже, що костурами гримить. I не дуже постарiвся, тiльки вуса трохи в молоко вмочив та на скронях зморшки накипiли. 'Ох, аби ще внучка з Германi? повернулась i заспiвала так, як спiвала ?? бiдолашна мама: Он сяду я край вiконця та виведу золоте волоконце... Але не внучка, а вона, баба, всi ночi тепер сидить край слiпого вiконечка, навпiл з прядива й думок пряде сво? тяжке волоконце i вже не примерклими очима, а душею, болем сво?м вигляда? свiй рiд. Ой, а чого ж це вона й досi чапа? в однiй чунi? Геть усе, усе витрусилось iз голови. Ганна вихоплю? з-пiд лавчини благеньке полатане взуття, а до не? пiдкочу?ться зайченя й почина? тертися бiля нiг. - ?сти, дурненьке, хочеш? - пита?ться, наче звiрятко може щось вiдповiсти. Зайченя кумедно ворушить рухливою квасолиною носа i кладе на спину довгi, мов iграшковi човники, вуха. - Що ж тобi, сирiтко, дати? - i далi розмовля? з ним, наче з дитиною. - Звiдки вiн у вас, мамо? - У лiсi знайшла, замерзав бiдолаха, зараз уже оклигу?. Оце ж тепер уся худоба наша, бо Гiтлер i кури пожер, i корови в салотопцi перетопив, щоб його нечистi до судного дня на бiсячий лiй топили. - Мати, як могла, проклинала навiженого фюрера i тут же лагiдно посмiхалася до сина або одразу мовчки починала сумувати, що нема в нього нi жiнки, нi доньки, а потiм втiшалась думкою, що й онучка повернеться, як стане Гiтлеру капут, i непомiтно для себе починала говорити: - Яка ж вона гарненька була. А очi - одне синьоцвiття, та й годi. - Де вона тiльки тепер? - зажурився Марко i зажурилися всi його зморшки пiд очима. - Може, й добива?ться додому, як та перепiлка. - Може... - почав думками розшукувати отi затуманенi далi, з яких, певне, добива?ться додому його ?дине дитя. Як топольку, ростили ??, а вiйна з корiнням вирвала його топольку, а ти, батьку, мучся i карайся, чи ? вона на землi, чи, може, лежить у землi. Мати, вгадавши його думку, поспiшила заспоко?ти: - Не журись, дитино. I Гiтлер не всiх зможе вичавити. - Мамо, а якi у вас тепер очi? - несподiвано запитав Марко. - Нiяк не розберу при цiй електрицi, - косо поглянув на каганець, змайстрований з гiльзи снаряда. - I нащо воно тобi? -здивувалась, знiяковiла i зiтхнула мати. - Хiба ж дiти придивляються до наших очей? То тiльки ми втiша?мося, ними... - Та iнколи придивля?мось: - Марка вразило, що матiр засоромилась такого запитання, бо й справдi: хто цiкавиться очима старих? - У вас були синi-синi, як весняне небо пiсля дощу. -Як ти, сину, гарно сказав, - зiтхнула мати. - За все життя нi вiд кого не чуда таких слiв, навiть од батька твого,,.. I невже в мене справдi такi були очi? - аж зачудувалась, згадуючи минулi роки. - Синi були, як барвiнковий цвiт у росi. - А тепер стали сивими. Iнша роса виполоскала мiй синiй цвiт, -вiдповiла тихо. -Ти зна?ш: у нашому родi довго не сивiють, дiди парубоцькими чубами задаються. Ну, а теперiшня гризота не подивилась иа це. Спочатку в мене посивiли коси, а потiм очi... Таки придивлявся до матерi? Дуже стара стала? - з вдячнiстю посмiхнулася до сво?? кровинки, i вiдблиск молодостi майнув у ?? справдi сивих од скорботи очах. - Я тебе ще голодом не заморила? Ось уже зараз картопелька буде. -В мундирах? - I в мундирах, i роздягнена, i товчена, i так шматками, - в гнiздечках бiля уст сiпнулась i завмерла посмiшка. - Тiльки присмаки нема до не? - розтертою кользою чи маком посипаю. Звикай, сину. - А нащо ви стiльки наварю?те? - О, ще й пита?. Дума?ш, почувши, яро тебе, не збереться перегодя капела?, Тебе ж люди i живого, i мертвого любили... Тьху, знову цей папiрець баки забива?, - кивнула головою на стiл. -I що тiльки вдiяти з ним? Лежить же, нiби сама печаль. Чи не спалити його? - подивилась на сина. Марко зирнув на страшний документ, що тепер сумирно лежав бiля дерев'яно? сiльнички i темно?; як земля, хлiбини. А лежав же вiн ранiше в цiй землянцi, наче покiйник у склепi. - Палiть, мамо, за смертю шкодувати не будем, - одвернувся вiд того папiрця, що волею випадку, немов чорний ворон, поквапився принести його, Маркову, смерть до матерi, она, нема чому дивуватись: сiдав же, гайворон на охололi груди Марковi, видирав його душу, бiля яко? мостилася смерть, i, може, помилково, вiддер ??, костомаху, замiсть життя та й шугонув зi сво?ю здобиччю у далекий край. Чоловiк аж посмiхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало ?х завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства свiт нахлюпувався гомоном землi i вiдгомоном пiснi. Мати з пота?мним острахом пiдiйшла до столу, двома пальцями взяла папiрець, де якимись закарлючками була накраплена смерть, i понесла його до кабицi. Марко в задумi, з цiкавiстю поглянув на матiр. На ?? зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi страждання, що ?х принiс цей клапоть вiйни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у вогонь, а сама, наче молитву, урочисто i пристрасно зашепотiла якесь заклинання, Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в беавiсть, де люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвЧоловiк аж посмiхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало ?х завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства свiт нахлюпувався гомоном землi i вiдгомоном пiснi. Мати з пота?мним острахом пiдiйшла до столу, двома пальцями взяла папiрець, де якимись закарлюнками була накраплена смерть, i понесла його до кабицi. Марко в задумi, з цiкавiстю поглянув на матiр. На ?? зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi страждання, що ?х принiс цей клапоть вiйни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у вогонь, а сама, наче молитву, урочисто i пристрасно зашепотiла якесь заклинання. Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в безвiсть, де люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвнi не нiготь..." -Таки горить смерть,-сказала пiсля усiх чаклунських "тьху-тьху". Марко не знав, що про такий випадок треба робити: набундючитись,чи бути суворо-врочистим, як його матiр, або махнути рукою i посмiхнутись, як умiють збоку подивитися на сво? лихо нашi люди. "Практики ще не було тако?",- насмiшкувато вiдповiв сво?м думкам, придивляючись, як на припiчку коцюрбився, чорнiв i кришився вiсник смертi. - Спалила, пропади вона пропадом, змiшала з жаром попiл чорново?.- Одiйшла вiд кабицi i стала опоряджати стола, наче хотiла затерти й слiд, де лежала похоронна, i знову з острахом поглянула на ногу.- Не болить вона? - Не болить вона,-пiдкреслив материну повагу до поранено? ноги. Мати похитала головою, в думках вiддiляла обман вiд правди. - Хiба ти скажеш про сво? болi, якi вони ?? .Знаю тебе добре. Ти калiцтвом похвалятись не будеш... I не пiдманюй, що скоро ходитимеш? - От побачите. Ще й танцюватиму шивертом-вивертом. - Ви всi нас .утiша?те на старiсть, як ми вас утiша?мо малими. Це теж трохи пособля?, бо серце нас хоч i мучене, та все вiрою живе. А як на тiй недiлi, коли саме хугувало надворi, що й свiта божого не видно, втiшала мене якась молодиця I Достукалась до цi?? оселi, обтру сила снiг i стала бiля дверей, як мальована. Довго-довго розпитувала про тебе, душею вмовляла не вiрити похороннiй: всi вони приголомшують людину, а не всi правду кажуть. Погомонiли разом, пожурились укупi та й розiйшлися, як рiдня. - Що ж то за молодиця була? - стрепенувся i здивувався Марко. - Нiби вчителька при?жджа. Привiтна така, хоч з обличчя смуток i не сходив. - Вчителька? - Еге ж. Тебе добре зна?. Сама гарненька, терноока. I подарунок менi пiд полою принесла - муки на замiс. З пайка свого вiдiрвала. - Дивина! - Марко наморщив чоло, пригадуючи, яка б це вчителька могла допитуватись про нього. - I ви взяли борошно? - Вiдмовлялась, так вона зобижатися почала. Казала, що без день прийде на свiжий хлiб. Та й не прийшла. А я для не? й шикухи дiстала, щоб зварити вареники з урдою. - Як же ?? звати? - Як? - мати поправила хустку, напружено замислилась. - Ось тобi й ма?ш: вигубилося з пам'ятi. Голова стала, мов решето, - нiчого не втрима?. - Може, потiм пригада?те. - Може, й згадаю. А ще ранiше новий вчитель приходив, теж дуже гарний з лиця i душею, ГригЬрi?м звати, цього запам'ятала. О, вже хтось iде. Зверху справдi загупали чи?сь кроки, обiзвалися голоси, а в землянцi захвилювався каганець. Марко зручнiше сiв на тапчанi, випростався, щоб людям менше впадало в вiчi калiцтво. Першим на порозi з'явився сивий, мов голуб, пасiчник Зiновiй Петрович Гордi?нко, а з-за його плечей виглядала по-старосвiтськи навхрест зачохлена двома хустками рухлива голова Христi Гордi?нчихи. Старий непомiтно подав матерi рамку з щiльником i одразу пошкутильгав до Марка, обiйняв його, залоскотав зеленкуватою бородою, що пахла димом i медом. - Ну, здоров, здоров, Марку! Хвалити долю, живим повернувся у сво? хороми. - Чи не тю на тебе! - одразу ж накинулась на чоловiка Гордi?нчиха. -Тепер нiхто не подиву?ться таким хоромам. Тепер щастя, коли душа хоч в якому не ? тiлi знайшла пристановище. - Ет, задзвонила на рiздво, то й до великодня не зупиниш, - вiдмахнувся старий рукою вiд жiнки. - Хоч тут не торохкоти, наче порожняком. - Здоровенькi були, тiтко, - з любов'ю i жалiстю дивиться на округле з кирпатинкою обличчя, а перед його очима, немов швидкоплиннi осяйнi вагони, аж мигтять далекi лiта, коли в хатi Гордi?нкiв вiн знаходив i сердечну радiсть, i 'зустрiв сво? перше кохання. - Як ви там? - I не питай, дитино. Як люди, так i ми, - простягла, витерши об подолок, руку. Марко поцiлував ??. Христя од несподiванки аж заточилась, за звичкою, хотiла тюкнути на нього, але одразу ж зжалiснiла i цi?ю ж рукою потягнулась до очей. - А коли ж я, Марку, сво?х дiточок побачу, як тебе? Коли ж вони повернуться з далеко? сторони? - Повернуться, дурна, як менше збиратимеш сльози в торбину. В тебе й зараз стане глузду вiдкривати похорiн, - обiрвав ?? Гордi?нко... - Так же iнодi плаче, Марку, що вiд слiз десятчанi сорочки тлiють. - А вiн i слова не дасть, iрод, сказати, росинки не дасть зронити, дарма що бiля бджоли цiлий вiк товчеться. - Гордi?нчиха кулаком i очима насварилась на свого "трутня" i пiшла до кабицi помагати матерi, якiй жiнки непомiтно передавали якiсь мисочки або хлiб, а чоловiки рiзнодержавнi пляшки, закоркованi качанами кукурудзи. Сини чорно? землi i жорстоко? долi, вiчнi хлiбороби i списанi по "чистiй" во?ни, великi цiлиннi натури, вздовж i впоперек переполосованi вiйною, i звичайнi простi дядьки, в мiру дипломати, а без мiри трудiвники, якi брели сво?м горем, як темним морем, пiдходили до Марка. Пiдходили в незугарному одязi, в неоковирному взуттi, зляпаному казна з якого ременю чи скле?ному з трофейних автомобiльних камер. Пiдходили з тяжкою задавненою тугою на обличчях i з добрими словами на устах. Репаними i паленими, стрiляними i рубаними руками обiймали чоловiка i мовчки втiшали його цими ж руками. Матерi як матерi, питали одне й те саме: чи не стрiчав десь ?хнiх синiв, якi стукають вже собацi-Гiтлеряцi в залiзнi дверi. Батьки ж допитувались, чи скоро закiнчиться вiйна, бо як iще далi протягнеться таке безголов'я, то й люду на свiтi не зостанеться. I тiльки дiвчата не питались про сво?х наречених, яких з кожним днем ставало все менше й менше - на чужих далеких землях досiвалося наше найдорожче зерно й любов. I в дiвочих очах Марко бачив девимовяу тугу, яку не передадуть, напевне, й генi? пензля, бо ж хiба можна в одних очах вмiстити i чорнi тiнi вiйни, i муки.утрат, i роками та свинцем перерване чи кров'ю зiйдеие кохання, i самою природою, а не дiвочою цнотливiстю ледь намiченi полохливо-зворушливi й тривожнi ознаки материнства. Ще хтось загупав угорi, скрипнули дверi, i в пiдбитому тьмою одвiрку, наче в рамцi непокiрний портрет, заворушився невисокий, мiцнотiлий, в свитцi на розхристi. дiд ?вмен Дибенко, за ним тiнню гнувся журавлистий Петро Гайшук, якого в селi прозивали мiнiстром без портфеля. До бiса розумний, але по-дядькiвськи обережний, Гайшук, може, й дослужився б до високих посад, аби не мав природно? недовiри до не хлiборобського хлiба i не так любив худобу, особливо ж воли. На самотi вiн ?м i спiвав, i говорив з ними, i вони розумiли його мову. Тепер, коли вiйна знищила волiв i забрала добру частку Петрового здоров'я, вiн перенiс свою любов на конi, хоча вiд ?зди верхи не мав задоволення: його довгi ступалйща майже завжди волочилися по землi. З-за спини Гайшука протиснулась лукава гостроборода мордочка Максима Полатайка, теж. конюха. Вiн без жодного слова щедротно-величним рухом подав матерi пляшку якогось заморського, з барвистою етикеткою вина. - Крадене? - тихо i строго запитала мати. - Невже ви хотiли, щоб я у пiдвалi самого Антонеску торгiвлю розводив? - здивувалось i .обурилось усе обличчя Максима. - Як же воно з пiдвалу Антонеску долежало в тебе до сьогоднiшньо? години? - А ви дума?те, я тiльки одну пляшку взяв. собi на згадку про Антонеску? Для чого тодi було ?здовим служити в армi?? - А що тут: збори чи вистава? - одразу ж, ще не поздоровкавшись, загримiв старий Дибенко. - Ой мовчи, ?вмене, вiчно ти... - Мов бiль. стала бiля чоловiка полохливоока з безнадiйно опущеними руками ?вмениха. - Хiба ж я пам'ятник, щоб мовчати?. - витиска?ться з рамок одвiрка. -Пропустiть i мене, люди добрi, до голови. - До якого, дiду, голови? - здивувався одноногий Василь Тримайвода, на грудях якого красувалися три ордени Слави i всi три - за "язики". - Адресою помилилися. - Мовчи i диш, розвiдко! - Старий гострозоре обвiв усiх поглядом, а когось i плечем пiдштовхнув, добираючись до Марка.- Хоче, вилупок, щоб я в такому дiлi помилився! Прийшов до справжнього голови - Марка Трохимовича Безсмертного. - Що ви, ?вмене Даниловичу, який я вам голова,- чудуючись, озвався Марко. - Не безiменний, не безрiдний i не чорти-що, а справжнiй, дово?нний, що в головi i в душi ма? понятi? i до землi, i до людей, i до коней, i до хлiба святого, i до риби у водi, i до птицi у небi, i до вдови нещасно?, i до сироти безрiдно?! Що, може, брешу, люди? - Правду кажеш, ?вмене,- першим обiзвався Зiновiй Гордi?нко.- Марко чоловiк з любов'ю. Пам'ята?те, яка пасiка була за нього? - Пасiка, пасiка,- перекривив його ?вмен.- Колись люди вiск до богiв у свята носили, а тепер дехто до самогонщиць в усi днi тащить. То яка ж пасiка не переведеться на трясцю. - Мовчи, ?вмене, мовчи та диш,- болiено попросила ?вмениха. - Сама помовчуй. Задобре i на горi живеться Безбородьку: очi i мако?ди вiд жиру i самогонки послухали. То як я буду теперiшнього голову визнавати? - непримиренний полиск забився в очах-старого ?вмена. - Не визнаю його - i край. - А тебе ж, ?вмене, Безбородько хоч трохи визна?? - в'?в Гордi?нко. - Ми з ним живем, як рiзнi царства-государства. Я й сов?цьку власть до двадцятого року не признавав, аж поки землю не отримав, бо розвьорстка була. А тепер отого викрутня Безбородька. визнавай! Та за яку ласку чи заслуги?-визвiрився на Гордi?нка.-Чи, може, за те, що цей недбалець совiсть прогуляв, як червiнець, а хитростi напозичався? Мовчиш, нудьго? Ото-то воно й ?!.. Доброго здоров'я, Марку. - Добрий вечiр, дiду,сердечно здоровка?ться з старим.- Дозолив Безбородько вам? - Коли б тiльки менi, то пiвлиха було б. Хiба ж то робiтник? Вiн перед очима-мелун, а за плечима-кладун. Навколо пожвавiшали обличчя, а Марко весело похитав головою: - Ви, дiду, нiчутiньку не змiнились. -Таки нiчутiньку. Чого ж мiнятися дiду?-доторкнувся червоною вiд холоду рукою до сивого акуратно пiдстриженого бурячка борiдки, яка доречно подовжувала коротколице обличчя. - Я ж не той метелик, що "ура-ура" на всi. трибуни вистрибом летiв, коли ж загримiло - пiд трухлою корою лялечкою прича?вся, а там i в гусiнь обернувся. От яке в життi кiно бува?. А я - вiйна не вiйна - увесь час бiля коней човпiю, i в рай чи в пекло на конях думаю трапити, бо такий мiй талан кiнський. А весь час мене елементом називають. - За язик, дiду, тiльки за язик, - з насмiшкою обiзвався свiтлоокий Василь Тримайвода. - Довгий вiн у вас. - А ти ж його мiряв? У мене, бiсова макiтро, коли хочеш знати, нiчого куцого нема. I вiк мiй довгий, i труд, i стаж, i язик. Та говорить вiн тiльки правду, а ви ?? в резолюцi? не запису?те. Як, Марку, не вiдсобачило тобi ногу? Тепер це дiло не трудне: технiка висока. Що воно тiльки буде, коли ще вищою стане? То як нога? - Скоро на двох буду чапати. - Оце дiло! - зрадiв старий. - До книги чи там до портфеля вистачить i голови, а до землi ще й ноги потрiбнi. Значить, обома ходитимеш? - В Марка Трохимовича дiла куди гiрше мо?х, - трiпнув бiляво-золотистим, наче достиглий хмiль, чубом Василь Тримайвода. - Я один чобiт п'ять рокiв буду човгати, а йому треба цiлу пару на рiк. - Ой мовчи, безчуственне опудало! - з жалем обiзвалася бiля напiвпричинених дверей гарячоока й гарячоуста Варка, Василева жiнка. - Притарабанився ж до мене восени; став бiля плоту i в хату не заходить. Побачила його, вибiгла на подвiр'я й захолола, мов тiло без душi, та в сльози: "Нiженька моя дорогенька, не ходити вже тобi по землi". А вiн, чудiй, вперся спиною в тин i регоче: "А будеш лiтати по небу i з святими грати у футбол..." - Щось же ?й треба i там робити, - мило, з посмiшкою чи насмiшкою над собою одказав чоловiк, який нiколи не мiг натiшитися роботою: вiн був столяром i стельмахом, шевцем i бондарем, човнярем i рибалкою, слюсарем i радiоаматором, ткачем i навiть костоправом, не кажучи вже про усi умiння хлiбороба. Хто в селi, мов лялечку, вши? покрiвлю? Василь Тримайвода. А хто вивершить, наче пишнi палаци, скирти? Знову ж таки вiн. Тепер завзятий, широко? вдачi Василь Тримайвода, зда?ться, не етiльки .журився за ногою, скiльки за тим, що марно пропада? половина його талантiв. - Хоч би трохи нижче одфугасило, - коли-не-коли скаржився Василь домашнiм, i хмара набiгала на його високе, навпiл розсiчене зморшкою чоло. - Тодi сам пiд не?, як пiд паню, вирiзав би якесь крiселко. Ну, як не уважила Iона менi, не уважу i я ?й: обiйдеться без крiселка... Iнодi, лише в снах, Василь бачив себе зовсiм здоровим, i тодi на його довiрливому обличчi всюди - i коло уст, i коло носа, i в мiжбрiв'?, i коло очей - починала трепетати щасливо-недовiрлива усмiшка, i це одразу ж вганяло в сльози пристрасну Варку, вiд гарячих i лихих очей яко? мало хто мiг одвести погляд. Дiд ?вмен пильне подивився на Марка, поторгав його ногу, потiм костури, зауважив, що зробленi вони з нетривкого матерiалу, а тому треба скорiше видужувати. - Ти, ?вмене, сво? насмiшки дома чи в стайнi залишив би, - не витримала мати i зiбрала губи в оборку, забувши, що ?диний син старого нещодавно загинув у Словаки. -Якi ж це, жiнко добра, насмiшки? - здивувався. знизав плечима дiд ?вмен. - Я хочу, щоб твiй Марко вiдразу одужував i брався за головування. Бо ж це чоловiк при?хав, до нас! Вiн колгоспний закоморок не зробить сво?ю хижкою i з людиною не поздоровка?ться матюком. - Пiсля цi?? та знову ж цi??. I чого ти вчепився не-вгавущо з отим головуванням? Мало тобi одного Безбородька? - вже зовсiм обурилась мати. - Еге, коли б вiн один, паплюжник, був! - На бiлкуватих очах старого заворушилися колючi iскорки. - Одного шелягового правителя, куди не пiшло, можемо i горiлкою по вуха залити, i вгодувати, як свиню. А от усе його кодло, побачиш, пустить нас з торбами старцювати. Ти цього хочеш? - Ет, нiчого я не хочу, тiльки не пасталакай лишнього, не забивай менi баки в такий празничний день. - Ох i розумнi тво? баки, наче в Миколи Другого. - Нехай тобi всячина, вже й до царя добрався, - одразу повеселiшала мати. - Я увесь вiк до правителiв добираюсь, а вони до мене, отак поки що й живемо. А ти щось сво? памороки на дуже обережне сито почина?ш пересiвати! - з повною зневагою одвернув набурмилене обличчя вiд Ганни. - Тобi ж, Марку, хоча б ти й без нiг був, все одно доведеться головувати. От i приймай завдаток! - бережно витягнув аж з-пiд сорочки якусь пошарпану i втемнiлу вiд часу чи негоди книгу. Вона щось далеке i рiдне нагадала Марковi, i серце, опереджаючи розум, прискорило сво? перебо?. - Що це, дiду? - Не впiзна?ш? - Пiзнаю i не пiзнаю. - Дово?нний список нашого . села, - сум прокотився очима старого. - Пам'ята?ш? - Пам'ятаю. - Марко, хвилюючись, узяв книгу. - Де ж ви ?? роздобули? - В конторi, коли нiмцi входили в село. Вже тiльки вiтер бавився нею, пiдiймав угору всiх уписаних людей i жбурляв, куди хотiв. I страшно, i боляче менi стало тодi. Беру ?? в руки, а вона i в руках трепеще, мов птиця... Отак i опинилась у мене... Треба ж, щоб якийсь дурень списки зберiг, а потiм заглядав i журився над ними, куди яка душа залетiла. В землянцi одразу стало тихо. Повiв минулих рокiв пройшовся по всiх обличчях, згадалося, що нема вже на землi багатьох людей, якi були в цих списках. Марко взяв книжку, перегорнув першi двi сторiнки, i задавненi, вицвiлi лiтери глянули на нього живими людськими очима. - Антоненко Федот Володимирович...' - Пiд Сталiнградом у танку згорiв. Ордени розплавились на грудях, - одразу скам'янiло добре обличчя Василя Тримайводи. - Бакун Михайло Тимофiйович. - На Букринському плацдармi геро?м став. Тепер в Саксонi? команду? артилерiйською бригадою. Якщо дуже захоче, - вискочить в генерали. - Вовк... - Був i залишився вовком. Утiк, як полiцай, безвiсти. Утiкаючи, проклинав свою долю. А хiба ж вона винна? - Геращенко Максим Данилович. - Зв'язкiвець в артилерi?. Пише: стiльки розмотав по рiзних НП i вогневих кабеля, що вистачило б обмотати вздовж i впоперек усю землю. Напевно, бреше. - Дибенко Iван ?вменович. - У Високих Татрах закрив дота грудьми. Клубок куль пройшов крiзь саме серце i розколов його. В Словаки поховали во?на, а пiсня про нього живе в Словаки i в нас. Марко поглянув на прочиненi дверi, наче звiдти мала долинути пiсня. I вона справдi долинула. Згори обiзвалися приглушенi дiвочi голоси. Вони вже прохали не людей, а грому, щоб той не трусив землею, бо в нiй вiдпочивав ?хнiй кароокий Iванко, i грiм не чiпав землi, а нахиляв До не? хмару, i вона плакала над словацькими горами, куди залетiв iз братами Дибенко Iван. I зараз без голосу, мовчки заплакав дiд ?вмен Дибенко, пiднiсши до очей зморшкуватий полумисок долонi. На кiнцi його шпакуватих вусiв заблищали двi краплини. Вiн . пальцями розчавив ?х, опустив руку донизу i перегодя сказав собi: - Покис трохи - i висихай. Тобi ще краще, нiж iншим: сина вбили, а доля його по свiту ходить. Вражений нелюдською силою пiснi i судьбою сво?х землякiв, Марко наослiп знайшов костури, мовчки протиснувся до порога, навстiж вiдчинив набряклi дверi i тяжко застрибав по хрустких схiдцях. Одразу за невидимою вулицею темною рiллею впало неспокiйне березневе небо. Мiж хмарами i в ламкому гiллi самотнього обгорiлого дерева блищали вiщi зорi, i зовсiм недалеко вiд них чи поруч з ними стелилася дiвочання. Вона, як безсмертя, iшла по землi, iшла вище люди, якi тулилися у землянках. III Городами i згарищами на всi сторони свiту розходились гостi, i пiд усiма чотирма сторонами свiту ?х чекали глизявi землянки, наволохачений холод у кутках, тяжкi не статки, жалi i невсипущi, на жагучих, на кривавих сльозах замiшанi, сподiвання. З самого краю життя батьки виглядали живих синiв, матерi - живих i мертвих, i сво? руки найчастiше прикладали до грудей, чи то щоб втихомирити серце, чи то щоб вiдчути отi лiта, коли пiд серцем виношувались, а бiля грудей смiялися, плакали i засинали дiти. То хiба ж вони могли навiки заснути в чужiй землi? Хiба могла безжалiсна кривда згасити, попелом розвiяти ?хнi очi i все те, що було радощами i любов'ю, тривогою i надi?ю? I знову тягккi, благанням розбухлi руки опускались на груди, якi и досi, пiсля усiх страждань, берегли тепло дiтей, навiть тих, на яких уже прийшли похороннi. Старшi дiвчата теж з-пiд самого краю життя, в уболiваннях, що ?днали бентежне пройдешн? з невiдомим прийдешнiм, чекали суджених; колишнi вечори пiд синьоцвiтом зоряного неба ?м здавались недосяжною казкою, що пройшла повз них, i, може, тому закiптюженi солдатськi листи-трикутники вони носили бiля грудей, де колись лежали парубочi руки. А молодшi дiвчата, якi ще соромились сво?х форм i обрисiв юностi й не знали, для чого ?м дано дiвування, чекали останнього пострiлу i якогось чуда, що одразу ж тодi настане. I вони вже на сво? незатвердiлi плечатка з серйознiстю богинь i з усмiшкою богинь брали найтяжчу чоловiчу роботу, не шкодуючи юностi i майбутнього материнства. Марко навiть у темрявi бачив довiрливу i чисту красу ?хнiх очей, на яких не раз уже закипала роса найтяжчих утрат, згадував свою доньку i думав над одним: чи зумiють люди, близькi й далекi, за сво?ми щоденними клопотами, хоча б збагнути, як цi непорочнi дiвчатка, надриваючись вiд мук i непосильно? працi, рятували i ?хню судьбу вiд фашистсько? свинцево? крапки? Чи зумiють ?х, богинь двадцятого вiку, на добрих руках носити вчорашнi во?ни, чи знайдуться такi слова у тих, хто книги пише, що приворожили б серця людей до цих ще не розквiтлих пролiскiв, якi ручатами сво?ми, душею сво?ю, майбутнiм сво?м, у злиднях i нестатках, без хлiба i людського одягу спиняли вiйну i вiщували весну! ? А вони нiби вiдчували, що думав про них дядько Марко, i вiночком оточили його, остерiгаючи, щоб десь не посковзнулися зрадливi костури. То як же, подивившись у такi очi, можна було чимось окривдити людей чи обдурити ?хнi сподiвання? Коли подумати, тво? старшi й молодшi друзi бiльше бажали тобi добра, анiж ти сам мiг дати ?м. I навiть те, чого вони ждуть од тебе, по сутi, ста? тво?м добром чи славою. Вони чекають, щоб ти не зледачiв, а став справжнiм господарем тi?? землi, на яку вперше ступив м'якими ноженятами. Вони хочуть бачити в тобi свого батька i брата, а не бурмила, вiд якого вже зранку тхне самогоном. Вони бажають, щоб ?м весело, з пiснею, а не з матюком працювалося з тобою. Вони сподiваються, що при тобi земля родитиме не тiльки на хлiбозаготiвлi, податки, натуроплати, зустрiчнi плани i голову, але й на хлiбороба. Тож не забувай про це, чоловiче, коли ма?ш голову, а не кендюх на плечах... На нiч взявся морозець. Пiд ногами, як чортове насiння, хрустiли вугляки i дзвiнко зойкали кружечки пухирчастого березневого льодку; розламуючись, вiн якусь хвильку достоту пахнув земляним холодком щойно зiрваних пiдснiжникiв. Дiд ?вмен останнiм вийшов з землянки, напакував бiля переддвiр'я люльку ?дучою кореневою кришанкою i заходився вибивати огонь з кремiнця, примовляючи до нього. - Ану ж, бiсова культуро, давай жару, спiкся б Гiтлер у ньому, наче жаба... Ану ж! ?вмениха зiтхнула i пiдвела на Марка сухi до блиску очi, в яких, крiм скорботи, нiчого вже не було. - Чу?ш, Марку, до каменя говорить. От яким у мене став чоловiк. Все це пiсля смертi сина... Як вiн утiшався сво?м одинаком. Тепер, коли мене нема, вийме синову сорочку або пiджак i з ними говорить - журиться. Або пiдiйде до яблунi i теж гомонить iз нею; згада?, як пiдсаджував на не? сво? дитя, i навiть руки простягне вгору. Та з такого жалю i дерево може заголосити. А зi мною мовчить. - Ти що там, стара, наговорю?ш? - пiдозрiливо запитав ?вмен, нарештi вибивши iскру. - Та нiчого. Радiю, що Марко повернувся, - зiщулилась ?вмениха i темними вiями прикрила свою скорботу. - Ага, - заспоко?вся старий i знову для чогось викресав кетяшину iскор. Але несподiвано цей, завжди прошпигований вiтрами i сам йоржистий, неначе вiтер, чолов'яга в один чирк вискочив на подвiр'я i, задерши вгору бурячок борiдки, зосереджено почав прислухатись до неба, з хмарно? середини якого зворушливо пробився зоряний кущик. ?вмениха занепоко?но подивилась на чоловiка, торкнулась рукою його плеча: - Може, месери? Але старий навiть не ворухнувся i цим ще бiльше стривожив жiнку: - Чу?ш, ?вмене, бомбовози чи месери? - Де там, вiдвiдьмилось, вiдбiснувалось ?хн?. Гуси летять! - тепло здригнув голос старого. Вiн скинув шапку i привiтав нею птахiв, що саме летiли пiд цвiтом самотнього зоряного кущика. А Марко пiдняв угору костури i в цю хвилину сам скидався на пiдбитого птаха з одерев'янiлими крильми. - Гуси-лебедята, вiзьмiть i мене на крилята, - спiвучо заблагала вдовiвна Ольга Бойчук, i помiж ?? подруг сплеснув невеселий смiх. - Як знайдеться хтось - вiзьме! Полетиш. - О, i другий ключ пода? голос, - обiзвалася вугластенька соковитогуба Галина Кушнiренко i потяглась до неба обома руками, а за нею i решта дiвчат; тепер здавалося, що й вони схожi на птахiв. -Житт?... Десь з-за Дунаю летять. А хлопцi нашi саме на Дуна? смерть ломлять, в дим би вона розсипалась. Ну, бувай, Марку. - Дiд ?вмен натягнув шапку на вуха i попрямував додому. За ним тихо, неначе похнюплена тiнь, побрела ?вмениха. Старих зграйкою обiгнали дiвчата. А Марко ще прислухався i до ?хнiх крокiв, i до простудженого клекоту гусей, якi повертали й навертали його в далеке дитинство, коли бiльше було птахiв у небi i менше калiк на землi. Як тодi веснами славно й легко бiгалось йому вслiд за пташиними ключами, аж поки тi на маяннi крил не заносили частину його радостi й дитячого серця. I чомусь защемiло чоловiковi у грудях i очах. Вiн поглянув на небо, махнув костурами i подибав услiд за ключем, що вже обтрушував на снiги останн? гелготiння. В думках чоловiка теж спливали й спливали слова дитячо? пiсеньки: "Гуси-лебедята, вiзьмiть мене на крилята", - дарма що iншi, дерев'янi крила приковували його до землi. Марко дибуляв сво?м рiдним скрижанiлим селом, неначе по шматку яко?сь омертвiло? планети. Тепер i тополi не радували його: чорнi, обдертокорi, без живих разочкiв бруньок, вони скидалися на кiстяки .доiсторичних рибин. Як тяжко сумно i непевно навколо, серед убитих дерев, мурашникiв-землянок i кладовищ печей, що стояли потворними пам'ятниками фашизму. I цей сум посилювало безгомiння: нiде нi пiснi, нi слова людського, лише iнколи спросоння обзивалися одноногi, як i вiн, журавлi, наскрипували, що тепер i люди, неначе джерельна вода, живуть у глибинах землi. На чийомусь скособоченому, з розщелинами криничному зрубi вiн сiв перепочити, вдивляючись у неспокiйну темiнь; вона увесь час мiнилася, переодягалася, ворушилася, мов жива, розкривала iнодi прогалинки з однi?ю-двома зiрками, що тремтiли, мов дорогi прикраси. З глибини криницi сонним паруванням дихала вода, i неждано з теменi ?? вiн виразно почув дитячий плач. З несподiванки чоловiк прикляк до зрубу, ?жаком сама по собi заворушилась чуприна, а в голову полiзли найстрашнiшi здогади. Вiн з жахом нахилився до води, i знову почув плач, але вже не з криницi, а з боку дойшов до води. Марко полегшено озирнувся. Неподалiк вiд зрубу темно горбатилась землянка, там непоко?лась чиясь дитина, i голос ?? якимись невiдомими щiлинами пробивався до серцевини криницi. .Чоловiк почав оддирати цей бiль вiд грудей, прикидаючи, коли зможе пiдняти село з землi, весело розкидати по нiй бiлi, мов лебедi, хати, а бiля них пiдвести молодi деревця i соняшники. "Еге, я вже, зда?ться, сам себе призначив головою", - посмiхнувся в думцi, хоча, нiде правди дiти, не раз думав, що пiсля вiйни йому доведеться головувати, дарма що, крiм великих турбот i халеп, майже нiчого не мав од того чину. Вiн не був нi славолюбом, нi грошолюбом, нi хитруном, нi тим, що Може пiд ударом одразу ж пригнутись и сплюгавити душу. Вона в нього була м'яка, але й уперта i навiть норовиста. Тодi вiн думав тiльки про одне: як вивести людей чорно? землi у справжнi люди i щоб не жебраний хлiб мали вони. За головування тiпали його рiзнi слизькоязикi верхоглядцi, мов повiсмо конопель, вибивали не так термiття, як гордiсть, а вiн тримався свого, i життя його попадало на рiзнi шальки терезiв: то у високi передовi, то у судовi iнстанцi?. Бувало, сьогоднi про його успiхи аж медом капало з газетно? сторiнки. А завтра вiн виявлявся анархiстом, зривщиком, саботажником i взагалi пiдозрiлим елементом. Але i в найтяжчi хвилини не згинався, мов пiдцерковний дiд, перед сво?ю нелегкою долею i не пив iз нею змирщини. Вiн гримав на не?, сперечався, як мiг, одстоював себе i людей, карався, журився, та не впадав у безвихiдь i не бiдкався за чаркою сво?ми карбами, що справедливо, а найчастiше несправедливо нарiзалися знову ж таки на думцi. "От i почав свою давню ?криню перебирати i таким вийшов, хоч iкону малюй та в церкву неси", - погудив сам себе, пiдвiвся з вгрiтого зрубу i знову хильцем пострибав по снiгу, приглядаючись до того, що звалося селом, але не було ним, i нiс в думках видiння нових осель-бiлянок. За греблею, що перетинала неширокий видолок лугу, темнiло громаддя старих осокорiв, в його перешiптуваннi з вiтром, у пахощах кори i гiлок уже вчувалось життя. Ще недавно помiж цими деревами стояла камiнна, земством збудована школа. В нiй колись вiн пiзнавав премудрiсть "отченаша" i вважався мiзковитим, але дзигльованим отряхою. В цiй же школi його, пiвпарубка, в громадянська вiйну допитував хмуроокий i темний, наче з афонських образiв знятий, денiкiнський офiцер. На рожевому дорогому папiр'?, в кругах якого нидiли двоголовi орли, чiтко й красиво вписав йому розстрiл без суду i перехрестився на божу матiр-тро?ручницю. А вже пiсля громадянсько? вiйни вiн, Марко, в цiй же школi зустрiв сво? перше кохання - молодюсеньку вчительку, яка перед самим шлюбом невiдомо чого утекла вiд нього. Вiн не доганяв ??, немов молодi лiта. Великою гордiстю перемагав велику любов, але й досi не зна?, хто ?? перемiг: чи гордiсть, чи лiта, чи пiсня золотокосо?, мов осiння вербичка, Олени. I от уже нема нi першо?, нi друго? його любовi, але ? великий жаль i до першого, i до другого кохання, а третього не буде... Коли б тiльки донька повернулася з неволi... Тихо-тихо шумлять-перешiптуються осокори, а помiж ними груддям бито? цегли, сивого недозрiлого гранiту i мерзло? склянисто? грязi лежить те, що звалося школою. Невже i виродки, що висаджували в повiтря цю будiвлю, теж колись до сво?? школи ходили? I чи до людсько? мудростi припадали вони, чи до яко?сь грязi? Марко пiдiйма? шматок нiздрюватого сивого каменя, якому не вистачило ще кiлькох тисяч рокiв, щоб заграти синiм полиском. I цей уламок жене по його руцi тихий сумовитий трепет, сповню? ним усе тiло, перегорта? минулi днi. Виходить, i камiнь ма? силу сколихнути i дитинство, i юнiсть i нагадати сьогоднiшнi слова матерi. В людини з роками сивiють очi, а холодний сивий камiнь через тисячi лiт вбере в себе тепле синьоцвiття. Чи не мудрування? Марко бережно роня? частку колишнього пiдмурка. напiвоберта?ться i помiча?, як бiля причiлкового осокора заворушилась невисока жiноча постать. Ось вона завмерла i щось по-пташиному полохливе i по-жiночому розгублене, безпорадне "вчува?ться в ?? тонкому обрисi. Що в таку пiзню годину тут робити жiнцi чи дiвчинi? Одягом городянку нагаду?, а хустку по-селянськи запнула. Марко бачить, як невiдома збира?ться похапцем iти вiд ру?н, i вiн швидше дибуля? вперед. - Хто ти, жiнко добра? - зупиня?ться недалеко вiд причiлкового осокора i пильно вдивля?ться в наглухо запнуте обличчя невiдомо?. Тiльки очi глянули на нього, i по них вiд догаду?ться, що обличчя жiнки ма? бути красивим. Настороженiсть, непевнiсть i глухе передчуття охоплюють чоловiка. Вiн ще раз запиту?: - Хто ти?. - Я твоя доля, - бринить несподiвана i загадкова вiдповiдь. Навiть фронтовика можуть вразити i приголомшити цi слова. Марко зачудовано стовпi? i ще чогось очiку?, а далi почина? посмiхатися. - Така у мене гарна доля? - Ти кращо? варт, - чу? мелодiйну, жалем перевиту вiдповiдь. Йому здалося, що давнина, i далина, i сон забринiли в ?? голосi. Марко аж одвiв голову, нiби мав побачити в темрявi щось з далеких рокiв. Але нiчого, крiм осокорiв, що теж, здавалось, проросли iз само? темряви, не побачив. Вiн поверта? голову до невiдомо? i спочатку навiть не вiрить, що ?? вже нема. Яким чародiйством так швидко могла вона зникнути, забравши з собою i несподiванку зустрiчi, i вiдгомiн давнини? - Гей, доле, куди ж ти знову побрела? - з докором, насмiшкою i настороженою зацiкавленiстю кида? в нiч, вистрибу? на стежину, але нiде нi лялечки. Жiнка i з'явилась, мов сновида, i сновидою зникла. Отак, нарештi, й стрiвся чоловiк зi сво?ю долею. Хоч би догадався попрохати, щоб скорiше забрала в нього костури. Багато щастя не просив би вiн. Але доля, видко, здогадалась, яке в нього буде прохання, та й скорiше втекла. А через якусь хвилинку Марко вже завагався: чи зустрiв бiля цього осокора якусь химерну жiнку, чи йому привидiлось? Але в його душi й досi бентежно бринiли ?? слова, i щось у них було знайоме, наче десь вiн уже чув цей голос... Хм, коли по зросту судити, невелика в нього доля, але, видать, проворна: одразу наче водою змило. Утримай таку за поли! Вiн iще якусь хвилину чогось бентежно очiку?, прислуха?ться до темряви, а потiм, посмiхаючись i глузуючи з себе i загадково? зустрiчi, мина? ру?ни, вибира?ться на майдан. Перед ним туманно пiдiймаються обриси старо? дзвiницi й церкви. Оцi ?динi будiвлi тiльки й залишились незруйнованими у мертвому i живому селi. Видать, так завжди бува? на бiлому свiтi: богам бiльше перепада? щастя, анiж людям... IV В клiтчастих вiконцях трибанно? церкви нерiвне диха? тьмяне свiтло, зда?ться, воно увесь ч.ас роздуму?: чи хилитатись йому помiж небом i землею, чи зiтхнути востанн? й погаснути. I хоча вже в Марка все частiше зрадливо пiдгина?ться здорова нога, а в пахви болем врiзаються костури, вiн вирiшу? добратися до незвичного вогника: хто там бiля нього студить, грi? чи ятрить душу? Перед церквою самотньо бовванi? залiзна брама - огорожу навколо не? теж проковтнула вiйна. Дибаючи цвинтарем, Марко здивувався: на снiгу ряснiла безлiч дитячих слiдiв. Що тут було робити дрiбним пташенятам? I чи не забагато див на сьогоднi: бiля школи зустрiв свою долю, а бiля церкви дитячi слiди... Що ж то за жiнка була? Iоворила, неначе з яко?сь забуто? казки чи книжки вийшла... А голос все'дно щось нагаду? йому. Тiльки що?.. d таких роздумах Марко пiдiйма?ться на прочовгану паперть, гримить по нiй костурами i плечима наляга? на важкi церковнi дверi. Вони, зiтхнувши, прогортають у куток встояну переддверну темряву, а до Марка пробива?ться невiрний олiйно-сiрчаний блиск неживого промiння царських врат i неяснi плями святих та богiв. Але не царськi врата i не втемнiлi боги вражають чоловiка. Вiн з подивом, недовiрою i навiть з пота?мним острахом викруглив очi, бо-в церквi дiялось щось не те: бiля вiвтвря сто?ть не батюшка в ризi чи рясi, а кремезний, в офiцерськiй шинелi наопашки, рокiв тридцяти п яти горбоносий красень, на грудях якого висяюють ордени i медалi. "На порядний iконостас розжився чоловiк, тiльки чого iз ним у церкву залiз? Богiв дивувати?" - тихенько хмикнув Марко, придивляючись до невiдомого русочубого красеня. Бiля нього, на незастеленому поставцi, немилосердно кiптюжить змайстрований з гiльзи снаряда свiтильник, нерiвно кладе свiтло i тiнi на з'юрмлених i одиноких святих. А до поставця по-братерськи притулились кобза i горбастий автомат. "Навряд, щоб такий iнструмент коли у церквi лежав. Дивоглядiя, та й годi!" - Марко ста? недалеко вiд правого придiлу , де серед темного малювання його колись дивувала свята Варвара, яка була схожа на святково прибрану сiльську дiвчину в намистi, вишитiй сорочцi i вiнку. Красень в офiцерськiй шинелi заглянув у розгорнену книгу, що з iншими лежала на поставцi, випростався, випнув ковальськi груди, що аж обiзвалися срiбним дзвоном, i зосереджено, навiть трохи артистично став перед святими й низькуватим голосом почав говорити до них: Один у другого пита?м: Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажа?м? I, не дознавшись, умира?м, А залиша?мо дiла. Мальованi праведники i мученики, все бiльше й бiльше виходячи з теменi, слухають незвичнi святi слова i строго мовчать. Мовчить i бог, тримаючи в руцi поколупану землю. Напевне, i вiн нiяк не може збагнути, чого йому доводиться замiсть теплих пахощiв ярого воску вдихати чадний бензиновий сморiд i вислуховувати поезi? не Матвiя и Iоанна, а пророка Тараса. Як i все несподiване, Марка захоплю? оця дивовижна пригода в церквi, i вiн уже з повною приязню дивиться на невiдомого i вирiшу?, що це артист. "Вони химернi, можуть, коли нема людей, i богам читати вiршi. Може, це й непогано - проходити репетицiю перед богами, щоб чути святiсть перед людьми". Незабаром здогад, що вiн ма? справу з артистом, знаходить нове пiдтвердження: невiдомий, щось пробурмотiвши собi пiд нiс, бере бандуру, сiда? бiля поставця i почина? перебирати струни. А от зарокотали, зажурились вони i почали затоплювати всю церкву тугою далеко? давнини, над якою забився красивий, але надiрваний голос. "Ех, артисте, провоював ти, напевне, сво? зв'язки", - з жалем подумав Марко. Але пiсня, хоч i зривалася, мов пiдбитий птах, уже мiцно чiплялася крильми за серце, переносила його у далекi кра?, у вiки, у печаль. Закувала та сива зозуля Рано-вранцi на зорi; Он заплакали хлопцi-молодцi, Ген, ген, у турецькiй неволi в тюрмi. З кожним словом сумнiшало, хмурнiло обличчя спiвака, наче його самого забивали в кайдани. В нього вистачало голосу вирватись на верхiв'я мелодi?, коли на хвилях синього моря злiтали запорозькi байдаки, але цього вже не помiчала Маркова душа; з не? змива?ться цiкавiсть до церкви i святих, а народжу?ться цiкавiсть, довiра i спiвчуття до спiвака-бурлаки, який, видать, теж черпнув горя не з мiлкого дна, воно й зараз ожива? в очах, i в розгонистому рисунку брiв, i в тiнях, що охоплюють лице чоловiка. I раптом Марковi здалося, що невiдомий застогнав, застогнала й кобза, до яко? вiн припав головою. Яке ж лихо чи розпука нагнули його до журливих струн, вiд яких ще й досi вiдривалась туга й порiвну плескалась бiля мальованих раю й пекла? Марко добре знав цiну чоловiчо? туги i чоловiчо? сльози. Не в церквi-в життi вiн мав i рай, i пекло, хоча нiколи не був нi святенником, нi грiшником. Коли випадала часина раювання, щасливо дивувався: чому вона дiсталася йому, а не комусь кращому? Коли ж йому дiставалися пекельнi випробування, теж скрушно дивувався: чому ж не розберуться, чого вiн вартий? Той, хто волею часу цiну?, кладе на терези чиюсь душу, повинен сам бути, мов кришталь, i несхибно розумiти, що найбiльша мука - це навiть мука не втрати чи прощання з ?диним свiтом, що може бiльшати чи дрiбнiти, а мука несправедливостi суду чи навiть осуду. I от зараз Марко вже не по обличчю невiдомого красеня, а по лiнiях його зiгнуто? постатi вiдчував, що не сила предкiвсько? пiснi, а щось iнше надсаджувало його. I йому треба пособити дружнiм потиском руки, чи вiрним словом, чи поглядом. I Марко якомога тихiше загупав сво?ми костурами. Але вони все одно розбудили чутку луну, вона шугонула i вгору до мальованого неба, i в олiйно-сiрчане золото царських ворiт. Невiдо