iд кого?
   Безбородько засмiявся:
   - Це я, Мавро, вигадав пiд тво?ми дверми, коли ти  менi  тiткою  такого
страху нагнала. Треба ж було за якусь заключину вхопитись...
   - Вигадав!? - Мавра вражено застигла бiля  припiчка,  навколо  ??  рота
затiпались болiснi й гiркi складки, але ось ?х змива?  люта  рiшучiсть,  i
вона мало не з кулаками кида?ться на гостя. - Iди,  iди  геть,  осоружний!
Серце обiрвав, ще й радi?. Геть, вуличнику!
   - Чи ти, жiнко добра, не те?, не очманiла, практично, перед новим днем?
- В усе тiло Безбородька вбуравлю?ться мерзенний  холодок,  i  вже  кудись
далеко-далеко вiдлiта? нетривка радiсть зустрiчi.
   - Геть, огидо, бо  людей  покличу!  -  вдова  руками  й  сльозами  жене
Безбородька до дверей.
   - Отямся, Мавро, отямся! Який гедзь укусив  тебе?  Хiба  я,  практично,
гiршого хочу тобi? Я ж люблю тебе, - захекано зупиня?ться на порозi,  хоче
пригорнути жiнку, але вона люто б'? його по руках i так почина? крiзь плач
ганити, що й справдi хтось може почути лемент у землянцi. - На яку вiдлигу
розвезло тебе сьогоднi?
   Вдова вiдчиня? дверi:
   - Щезни з очей, каламутнику! Вiн ще менi добра  бажа?,  вiн  ще  любить
мене, бодай тебе хвороба любила.
   - Чого ти розбризкалась,  самшедша!  Тихiше,  практично,  не  можеш?  -
цитькнув на вдовицю, обурено грюкнув дверима, а за ними почувся  невтiшний
плач.
   Ну, то й не халепа чоловiку? Ще хвилину тому вiн мало  не  пiдскакував,
вигадавши iсторiю з телеграмою, а тепер кляв ?? останнiми словами: технiка
зiпсувала йому усi любощi. Правду кажуть теоретики: нема нiчого постiйного
в життi - все iде, все мiня?ться, а баби найбiльше.
   В таких роздумах iде  покрученими  вуличками  насурмонений  Безбородько
додому, а думки повертаються й повертаються до химерно? вдовицi,  яка  так
безцеремонне випровадила його з оселi. Коли б не така пiзня година,  можна
було б знову повернутися до не?. Хоч би .втiшив ?? якимсь словом, баби  це
люблять i тодi стають  добрiшими  до  нашого  брата.  А  може,  вона  його
витурила тiльки для того, щоб  бiльше  тягнуло  до  не??  I  така  бабська
стратегiя може бути.
   Неподалiк хрипло загорланив, забив крилами  пiвень  i  зразу  ж,  трохи
далi, обiзвався другий i теж стрепенув крильми, наче вiддiляв  ними  ранок
од ночi. Безбородько здивувався - невже це пiвнiч?
   "Отак за дурну  ложку  щерби  й  проходив  пiвдоби.  Хоч  би  Марiя  не
прокинулась".
   Та хiба жiнка догада?ться коли зробити так, як  захочеться  чоловiковi?
Не встиг вiн з порога вдихнутi? пахощi сушених яблук, як Марiя й  цюкнула,
наче долотом, по головi.
   - Чого так рано прийшов? Ще де свiтання, а чоловiк уже й на порозi.
   Безбородько з ходу вiдрiзу? жiнцi:
   - Чув уже не раз цi дурнi вопроси на запитання.
   Щось розумнiше виколупала б чи проiнформувала,  що  скоро  першi  пiвнi
заспiвають.
   - Бiдненький, вiн i не  чув,  як  вони  виспiвували!  -  з  солодкою  в
?дливiстю куса? Марiя,
   -Хiба виспiвували? - диву?ться чоловiк. - От чого не чув, того не  чув.
Та й пiвнiв тепер на селi по пальцях, практично, полiчиш.
   - Еге ж, тепер полюбовниць  бiльше,  анiж  пiвнiв,  -  наче  мiж  iншим
сказала Марiя й знову взялася за сво?: -  То,  кажеш,  не  чув,  як  пiвнi
спiвали?
   - Сказав же тобi.
   - I ще скажеш, що на стайнi був?
   - Таки на стайнi.
   - А потiм бiля чи?х дверей клямку цiлував?
   - Ет, не забивай ти менi баки нi пiвнями,  нi  клямками!  Загайдалакала
чортiщо! - природно розсердився, але й занепоко?вся  чоловiк:  жiнка  таки
щось пронюхала. Але що саме i скiльки саме? Коли  б  багато  -  все  одним
духом вичитала б, наче вiрша. А це так шпига?, аби щось вирвати  з  нього.
Теж сво? теорi? ма?.  Значить,  треба  звужувати  свою  практику,  щоб  не
попастись по-дурному. Ось так, а не iнакше, дорогенька жiночко.  -  Ти  б,
може, здогадалась вечерю поставити на стiл?
   - Нiби нiде не вечеряв? - знову солодко здивувалася Марiя, а сама  мало
не шкварчала в постелi.
   - I мiг би повечеряти, так до тебе поспiшав, летiв, наче на крилах.
   - Боже милий, хоч би раз мiй чоловiк ощасливив мене  i  не  поламав  по
дорозi тi крила, - так ?хиднича? Марiя, що  Антоновi  врива?ться  терпець.
Вiн вирiшу? або обiрвати, або довести до кiнця паскудну гру. Обличчям його
ходять презирство, занепоко?ння й нелегкi роздуми, а в  голосi  озива?ться
погроза:
   - ?й iще ревнощi, молодикування в головi, а ти  днi  i  ночi  не  спиш,
переверта?ш мiзки, бо вже весна до самiсiнького села пiдходить, а  конi  з
нiг падають. Iще скажи дурне слово, то всi горшки й миски  полетять  i  на
пiдлогу, i в твою гарячу пазуху.
   - Хай тобi грець! -  знаючи  його  вдачу,  Марiя  злякано  зiскочила  з
постелi, метнулася до свiтла, а потiм так загуркотiла рогачами, наче  мала
видобувати з челюстей печi не горшки, а весняний грiм.
   "Оце вже, практично, iнше дiло, - мало не  посмiхнувся  Безбородько.  -
Ну, чи? зверху? Знала б трохи бiльше, не  метнулася  б,  як  ошпарена,  до
печi. Зна?мо вас, мов облуплених". Вiн статечно роздягнувся, недбало кинув
пальто на мiшок з сушнею, яка пахла ще холодком: напевне, внесли ?? в хату
пiзнього вечора, i гримнув на стару:
   - Чого босонiж гаса?ш? З чийого б тiльки розуму такою гарячою стала?
   Жiнка спiдлоба зиркнула, блимнула на нього,  намiрилась  вiдрiзати,  що
тiльки ?? чоловiк нiколи пiд собою  мiсця  не  нагрi?,  але  передумала  i
мовчки поставила, як приплiшила, миску перед самiсiньким носом:
   - ?ж!
   - Може, й ти пособиш?
   - Почекаю снiдання - недовго лишилося ждати, - затупотiла до лiжка.
   - Як хочеш, коли до ранку  не  перепадешся.  -  В  душi  вiн  святкував
перемогу, i тому навiть спати лягалось веселiше.  Але  вранцi  жiнка  таки
показала навiженнй норов.
   Кожна людина ма? свою якусь слабiсть чи примху. Безбородько теж не  був
винятком помiж адамовими нащадками. Весною минулого  року  вiн  був  легко
поранений у бiк. Ця  рана  возвеличила  його  у  власних  очах  i  в  очах
партизанiв. Лiсове плем'я великодушно забуло,  що  Безбородько  прийшов  у
загiн лише тодi,  коли  запахло  перемогою.  Рана  принесла  чоловiковi  й
урядову нагороду - медаль. Так чого ж було й  далi  не  роздмухувати  свою
славу i раною, i нагородою? Отож при всякiй нагодi Безбородько пiдтримував
цю славу, наче мiж iншим увертаючи в розмову.
   -   Побували   ми,   практично,   в   рiзних   i   всяких    бувальцях,
скуштували,почому кiвш лиха, коли командира було вбито, а мене поранено.
   Або:
   - Пополежав я тодi в кровi, наче у веснянiй водi. I досi  не  вiриться,
як залишився живим.
   Йому навiть чогось шкода стало, що рана почала швидко го?тись, бо  тодi
люди менше можуть поважати його. Отож вiн i  додумався  продовжити  термiн
одужання. Дядьки не раз дивувались, що в Безбородька таке вередливе  тiло,
дивувався на людях i Безбородько, та що зробиш, коли природа ? природою  i
нiяка медицина ще не розкусила ?? до корiнця.
   От i сьогоднi вранцi, коли бiля його будинку зiбралися  бригадири,  вiн
крiзь прочиненi дверi гукнув Марi?, що поралась на подвiр'?:
   - Стара, де ти там подiлася? Давай скорiше бинта для перев'язки.
   - Для яко? перев'язки!? - нахабно визвiрилась на нього жiнка. - Доки ти
вже рубець той перев'язуватимеш? Чи не забагато честi для нього!?
   У дворi раптом стало тихо, а потiм  громом  ударив  регiт.  Безбородько
мало не умлiв од несподiваного безчестя, обличчя у нього стало таким, наче
його тримали три днi й три ночi в квашеному перцi.  Отак,  одним  кiнчиком
дурного язика, можна злизати усi заслуги людини.
   "Ну, хiба не прийдеш ти до хати, вiдьмо конотопська! Полетять  з  тво??
розумно? голови пачiски, як пiр'я iз дохло? курки. Я тобi прорубцюю  такий
рубець, що надво? язика перекусиш", - стискав у лютi кулаки.
   А Марiя, коли почула смiх бригадирiв, з острахом  збагнула,  що  вийшов
неабиякий пересiл, i одразу ж метиковано перемiнила пластинку:
   - Я тобi, Антоне, рану йодом зашмарую. Вже, повiр менi, обiйдеться  без
бинта. -  Вивертаючи  очi  на  людей,  вона,  красновида  й  заповзята,  в
накруглених вiтром спiдницях  летить  до  оселi,  не  зачиняючи  за  собою
дверей, твердо, мов прибива?, ставить дiйницю  з  молоком  i  так  почина?
бiдкатись, щоб усi почули знадвору: - От  лишенько  мо?,  знову  десь  йод
занапастився! Куди я втелющила його?
   - Це ти можеш, язикате опудало!  Подивись-но  в  миснику,  -  зобиженим
голосом тягне Безбородько, якого хоч трохи утiша? кмiтливiсть жiнки.
   - Справдi, у миснику! - Марiя бере з  пiдвiконня  пляшечку,  зирка?  на
дверi. - Пiдiймай сорочку! - I, не глянувши  на  чоловiка,  знову  ставить
йодла пiдвiконня.
   Нi, таки жiнка в нього ще не зовсiм вiдьма, скорiше - вiдьмочка. Коли б
?й тiльки наполовину пiдрiзати язика та вицiдити з не? ревнощi, то ще були
б з не? люди. Але все дно, як не стара?ться тепер, ?? треба провчити.
   I провчив би, хоч трохи, пiсля наряду. Та саме над'?хав Тодох Мамура, i
Марiя,  яка  ненавидiла  завгоспа,  сьогоднi  запобiгливо   поставила   ?м
снiданок, а сама нашвидкуруч  прибралась,  крутнулася  перед  дзеркалом  i
гайнула в сусiдн? село до сестри, в яко? не була  бiльше  року.  "Бач,  як
одразу потягло на вигуленьки! Ну й хай. Обiйдеться гостювання без не?".
   Пiсля першо? чарки Безбородько запитав Мамуру:
   - Як ?здилось?
   - ?здилось та возилось, бо дiло йде - контора пише, - безжурно вiдповiв
Мамура, орудуючи щелепами, наче жорнами: пiд ними й  кiсточки  хрумкотiли,
як зерно.
   - Все зiйшло з рук?
   - Все шито-крито, усе в самий акурат, хоч i сидить менi наш  дiльничний
мiлiцiонер ось тут, - самозадоволено засмiявся Мамура, весело мугикнув:
   Не гобiиман мене рукою,
   Не називай мене сво?ю.
   - Нiкого не зустрiчав?
   - Анi лялечки.
   - Це добре.
   - Старався ж. Об'?здами кружляв, усе мило спустив iз ста?нних коней.
   - Скiльки виторгував?
   - Шiсть кускiв! - полiз у кишенi i викинув на стiл кiлька пачок грошей.
   Безбородько пiдозрiливе  обмацав  очима  увесь  розпухлий  виторг,  що,
видать, побував у рiзних сховах, поки потрапив на цей стiл.
   - Шiсть. Не продешевив? - За цим  питанням  стояло  iнше:  не  обманю?ш
мене?
   - Не продешевив, бо покупець  теж  зна?,  що  привезене  вночi  дешевше
цiну?ться.
   - Хай буде так, - кивнув головою Безбородько. - I  о,  практично,  собi
вiзьмеш двi тисячi. Шавулi вiддiлимо тисячу, а решта - мо?.
   Мамура поморщився:
   - Шавулi й п'ятсот вистачить з головою.
   - Е, нi, в такому дiлi  не  треба  скупитися.  Нащо  свiй  чоловiк  ма?
косувати на свого. Хай  i  вiн  ма?  iнтерес,  великодушно  заступився  за
комiрника.
   - Голова у  вас  мiнiстерська!  -  засмiявся  Мамура  i  запив  похвалу
самогоном.
   Але сьогоднi вiн i цi?ю похвалою не влестив Безбородька.
   - Мiнiстерська, кажеш? - гостро зиркнув глибоко  посадженими  сiрими  з
тiнявiстю очима. - А яка у тебе.
   - Та куди мо?й до вашо?, -насторожився Мамура i тихiше запитав:  -  Яка
гризота по?да? вас?
   Обличчя Безбородька взялось заклопотанiстю.
   - Про худобу, Тодоше, треба щось думати. В печiнках вона сидить менi.
   - А що робити, коли нiяких лiмiтiв не  спускають?  Хiба  мало  папiрцiв
писали?
   - Папiрцями не нагоду?ш скотину. А тут ще  Марко  Безсмертний  при?хав.
Вiн як вчепиться за конi. то й  ми  копитами  загуркочемо  з  посад.  Ось,
практично, про що треба думати. Бо ти ж зна?ш Марка.
   -  Хто  його  не  зна?,  -  недобре  насурмонилось  гарбузисте  обличчя
завгоспа. -Учора деякi, мов на прощу, пiшли до нього.  Знаю,  мiсили  нас,
наче тiсто.
   Безбородько похмурнiв:
   - Отож гляди, щоб i не спекли, мов тiсто. Який не ? наш колгосп, а  без
нього не солодко буде.
   - Що и казати... - Мамура навiть чарку вiдсову? од себе. - I принесло ж
того на костурах, а до нього йдуть, наче до апостола якого.
   Вони обо? довго мовчать, думаючи про одно.
   - Може б, до товариша Киселя за?хати, якесь порося вiдвезти,  а  вiн  i
виписав би сякий-такий нарядик? - згодом обережно випиту? Мамура.
   - Можна спробувати й це, а поки що берися за резерви - пiди  по  людях.
Сьогоднi ж! Хтось буряка дасть, у когось  розживемося  картоплi  чи  сiна.
Брати все треба тiльки пiд розписку: вродить -вiддамо.
   - Аби взяти, а за вiддання в мене голова не болить, -  таки  прорвалася
злодiйська вдача Мамури.
   - Ти ще й ляпни комусь таке, - невдоволено поморщився Безбородько, -  З
кузнi треба не спускати очей, щоб нашi плуги  не  останнiми  плентались  у
зведеннi. Залiза тепер вистача? -  всюди  вiйна  порозкидала  таке  добро.
Запас би треба якийсь зробити.  Не  дума?ш  ти  над  такими  питаннями  нi
практично, нi  теоретично.  А  головне  зараз  -  худоба,  конi.  Аби  хоч
як-небудь дотягнути до пашi та обсiятись.
   - Через  годинку  й  пiду  по  селу,  щось  виходимо.  До  Безсмертного
заходити?
   А чого ж, i до нього зайди, взна?ш, яким духом  диха?  чоловiк.  Тiльки
самогонку сухим, ча?м за?ж - Марко за що хочеш може вчепитися.
   - Наднесла ж його лиха година iз тi?? вiйни. Хай би воював собi потроху
та розживався на славу й  ордени.  -  Мамура  виказав  те,  що  приховував
Безбородько, засунув грошву поближче до душi та й вийшов на  подвiр'я,  де
снiги з-пiд хмар перехоплювали сонячне промiння.  Кош  пiдняли  голови  од
опалки, i в синi ?хнiх великих очей, як на  малюнку,  загойдалися  росинки
сонця i здрiбнiлий до цяточки вид Мамури.



   VIII

   Коли Марко прокинувся, у задимленiй землянцi  не  було  нi  матерi,  нi
Хведька, тiльки бiля дiжечки, на якiй  стояв  образ  Георгiя  Побiдоносця,
шарудiло i лякалось свого шарудiння зайченя.
   У вiдчинених дверях досвiтнiм павутинням вигойдувався дим, а  назустрiч
йому пробивався такий сонячний пилок, наче вiн творився в  пору  яблуневих
вiдцвiтань. Iз стелi прямо на обличчя упала  краплина  вологи  i  прогнала
рештки сну.
   "Добре ж  спалося  у  рiдно?  мами,  неначе  дитинство  повернулось,  -
здивувався,  що  проспав  схiд  сонця.  Навiть  у  шпиталi,  навiть  пiсля
снотворного, Марко мало не завжди прокидався на свiтанку.  -А  тут  одразу
осоромився перед матiр'ю i Хведьком. Що вони там роблять?"
   Знадвору голосисто обiзвався пiвень, гупнула сокира зойкнуло  розколене
дерево, потiм почулись чи?сь кроки i обiзвався голос Безбородька:
   -  Доброго  ранку  вам,  тiтко  Ганно!  Чи  живi-здоровi?-   здивувався
Безбородько.
   - Та живемо тво?ми молитвами i трудоднями, - неласкаво одказала матiр.
   - Чого ви такi сьогоднi?
   - А ти завжди такий.
   - Хiба?
   - Не пам'ята?ш? За цiлий рiк ти хоч раз отак, як нинi, пiдiйшов до мене
чи запитав про мо? здоров я?
   - От чого не пригадую, то не пригадую. Вас багато, я один. А коли  щось
не так було, вибачайте... З празником вас - iз поверненням сина.
   - Спасибi на доброму словi.
   - Одним "спасибi" не вiдбудете... Хоча б учора на
   беседу покликали.
   - Чого ж сам не зайшов? Мо? хороми не так далеко вiд тво?х. Тiльки твiй
палац уже над землею пиша?ться, а мiй глибше в землю входить.
   - Тепер i ваш, як з води, вийде з пiдземелля. Марко - господар,  та  ще
який! Чимсь, практично, пособимо йому, щось сам подума?-поворожить, ну,  й
вилiзете з цього склепу, - розважливо говорить Безбородько. Зда?ться, нiби
його не гнiвлять не дуже привiтнi слова матерi, але натяком  про  допомогу
вiн таки зм'якшу? жiноче серце.
   -  Деревом  треба  зарятувати,  -  вже  бiдка?ться  мати   господарчими
турботами.
   - Допоможемо, розживемось на  якийсь  нарядик,  аякже!  Самi  розумi?мо
практику!
   "Лис усюди залиша?ться лисом. Бач, як  заходився  влещувати  матiр",  -
посмiю?ться Марко, прислухаючись до розмови.
   - Здоров я ж  сина,  чував,  не  дуже,  щоб  дуже?  -  стеле  спiвчуття
Безбородько.
   - I не дуже, Антоне.  I  снарядами  шматували  його,  i  ножами  лiкарi
рiзали, як рiзники.
   -  Да,  нiчого  не  поробиш:  вiйна  вiйною,  мало  хто  винесе  з  не?
неподiрявлене тiло, - але вже тепер у  спiвчуттi,  як  роса  на  павутинi,
зависають краплини радостi.
   Марко вiдчува? ?х, спочатку диву?ться, а потiм почина? обурюватися:
   "Надi?шся, що я, покалiчений, не буду  тобi  заважати?  Чи  не  зарання
радi?ш?"
   - З нагородами ж, з орденами при?хав син? - допиту?ться Безбородько.
   - Не знаю, не бачила.
   - Та що ви, тiтко Ганно! Такого не побачити!? - вигуку? Безбородько.  -
Невже нiчого не висяювало, не бряжчало на його гiмнастьорцi?
   - Не придивлялась. Я з нього, бiдолашного, очей не  зводила,  -  тихша?
голос матерi.
   - I навiть яко?сь медалi не побачили? - удавано диву?ться  Безбородько,
а крiзь подив пробива?ться радiсть.
   -  Навiть  медалi,  -  спочатку  бентежиться  мати,  а  потiм   почина?
сердитись: -А чого в тебе, Антоне, за чи?сь медалi так голова болить?
   - То до слова прийшлося, - гасить радiсть у голосi. - Як-не-як, друзяки
ми з Марком, от i не байдуже... Ну, пiду я, тiтко Ганно.
   - Може, друзяко, в наш палац заглянеш?
   - Пiзнiше, пiзнiше прийду на посиденьки, бо зараз занiколилось: роботи,
практично, до само? суботи, а вiд цього дня та знову ж до цього - i  вгору
нiколи глянути. Самi зна?те - село висить на  плечах.  Привiт  передавайте
Марковi, нехай скорiше видужу? та не трудить зарання себе, бо  вiн  у  вас
непосидющий, - говорить з веселим спiвчуттям.
   "Чого б йому так допитуватись про нагороди? Мабуть, у самого  не  густо
?х. .Того й зрадiв..." - догадався Марко.
   В землянку з оберемком хмизу увiйшла  нахмурена  мати.  Побачила  сина,
прояснилась:
   - Як спалося, Марку?
   - Де ж може краще спатись, як не в рiдно? мами?
   - А я такого була диму напустила, очманiти можна, - прикрила  дверi.  -
Безбородько приходив, розпитувався про тебе. Пособити вмитися?
   - Якось постараюсь сам, - на одному  костурi  пострибав  до  цеберки  з
водою, а мати з жалем поглянула на скалiчену ногу i щось зашептала до не?.
   - Що ви, мамо, вишiпту?те?
   - Та нiчого, це вже вiд старостi йде, тодi людинi хочеться i на  самотi
говорити. Марку, а ти хоч якусь медаль ма?ш  за  сво?  битви  i  калiцтва?
-"нiяково поглянула сину у вiчi.
   - Нащо воно вам? -  засмiявся  Марко,  вдаючи,  що  не  чув  розмови  з
Безбородьком.
   - Так собi питаюся. Ти менi й без  медалi  гарний.  -  Бiльше  мати  нi
словом не обмовилась про нагороди. Але на душi  ?й  стало  сумно:  видать,
обiйшли ?? сина, як не раз обходили на вiку. Аби ж  менше  рiзнi  мiни  та
снаряди шматували його, бiльше заслужив би.
   Умившись, Марко видибав надвiр. Ранок одразу  охопив  його  свiжiстю  i
сонцем. Усе повiтря було густо засноване майже невидимими нитями паморозi.
Тiльки вдивляючись проти молодого сонця,  можна  було  помiтити,  як  вони
щедро  розщеплювались  на  крихiтнi  снiжинки-iскорки,   творячи   навколо
невiдчутну  золоту  метелицю.  Так,  це  була  справжня,  але   незвичайна
метелиця, що слiпуче рухалась сво?ми шляхами i  колами.  Марко,  любуючись
нею, дивувався, чому .ранiше нiколи не бачив, що  може  творити  звичайна,
сонцем пiдсвiчена паморозь.
   I тiльки пiсля цього почав придивлятися до села, захаращеного наростами
землянок i скорботними пам ятниками печей.  Але  вже  на  згарищах  лежали
деревини, де-не-де пiднiмалися жовтуватi, наче з воску вилiпленi зруби,  а
за  мiстком  серед  убозтва  ру?н  пихатився  великий  будинок,  до  якого
незграбно лiпилися прибудови.
   "Оце, напевне, i ? хороми Безбородька. За чи?  грошi  i  проповза?  пiд
серцем за якi заслуги будувався вiн?" злоба, а очi беруться гнiвом.
   Колись i Марко не раз мрiяв, що  прийде  час  -  i  новi,  бiлi,  немов
лебедi, оселi розбредуться в зелених садках, щоб людина мала де вiдпочити,
привiтати гостей i навчати розуму дiтвору. Хiба в нас не  вистачить  глини
на такi хати, щоб проти них куркульськi здавалися злидарськими? I це буде!
Але вiн перший прямою наводкою вдарив би по тих  хоромах,  що  виросли  на
шахрайствi серед злиднiв, ру?н i нестаткiв.
   Щось неподалiк  зашипiло,  Марко  мимоволi  здригнувся,  але  одразу  ж
збагнув, що це була не мiна:  пошипiвши,  заговорив  гучномовець.  Чоловiк
подибуляв до нього послухати останнi вiстi.
   - Не поспiшай так, Марку! З  при?здом  тебе!  -  збоку  почув  знайомий
смiшок i голос.
   I от до  нього  статечно  пiдходить  прояснений  взовнi  i  пiдхмурений
зсередини Безбородько, середнiй на зрiст,  доладно  збудований  чолов'яга,
якого можна запам'ятати з  першого  погляду.  На  вузькуватому  з  упертим
пiдборiддям обличчi господарю? чималий, роздво?ний на  кiнчику  нiс,  зате
сiро-тiнявистi дрiмотливi очi глибоко засiли в очницях, а над ними випнутi
надбрiвнi дуги перегнули житнi  пiддашки  брiв.  Губи  в  чоловiка  повнi,
смачнi, про якi говорять, що ними добре цiлуватися  або  в  церквi  гасити
свiчки. А от великi вiдстовбурченi вуха пiдкачали:  очевидно,  за  рахунок
розмiру вони витончились, i промiння процiджу?ться  крiзь  них,  як  через
рожеве скло.
   Марко гострим поглядом одразу схоплю? все обличчя, на  якому  дивовижно
по?дну?ться владнiсть  i  дрiмотливiсть,  всю  сповнену  гiдностi  постать
Безбородька, потiм до краю диву?ться, вiдхиля?ться, а далi так  заходиться
реготом, що його аж перегойду? на костурах.
   Збентежений Безбородько скоса зирнув на себе, потiм поглянув на  Марка,
який навiть не вiдповiв на вiтання, знизав плечима й  з  образою  на  виду
вичiку?, що буде далi. Але, коли  на  темнотi  Маркових  вiй  заколивались
росинки сльози, вiн з подивом i зневагою випнув роздутi уста:
   - Отак, значить, практично, i стрiчаються друзi. Навiть "добридень"  не
вицiдили, а вже насмiшечки знайшли. Чимсь таким ?мiшним поснiдав?
   - Та нi, Антоне, - крiзь смiх i сльози вiдповiда? Марко, - я натщесерце
регочу.
   На довгих щоках Безбородька з'явилась якась чужа i зобяжева посмiшка, а
роздво?ння носа почервонiло.
   - З яко? б це радостi так реготати?
   - Не з радостi, а з подиву: звiдки на тобi тепер гусiнь взялася?
   - Гусiнь!? Та що ти!? -вражено перепитав Безбородько i  теж  вiдхилився
од Марка, прикидаючи в  думках,  чи  вiн  пiсля  всiх  сво?х  поранень  не
позбувся тринадцято? клепки. - Якiсь у тебе такi розумнi  насмiшки,  що  я
нiчого толком не доберу. Де ж у такий час, коли ще снiг лежить, практично,
може взятися гусiнь?
   - Про це я й сам питаюсь у тебе. Придивись гарненько до свого пальта.
   Безбородько про всякий випадок вiдступив пару  крокiв  назад,  а  потiм
глянув на сво? пальто i  жахнувся:  три  невеликих  рожевих,  з  червоними
голiвками хробаки звивалися на його святковому одязi. Це було так мерзотно
у перед весняну пору побачити на собi несподiвану гидоту, що й обличчя,  i
вся постать Безбородька .пересмикнулися.
   - Звiдки вона, така напасть? - побоявся рукою скинути хробакiв:  а  що,
коли це трупожери?
   Марко зрозумiв Безбородька, заспоко?в його:
   - Це плодожерка.
   - Плодожерка? Не може бути.
   - Придивись.
   Безбородько спокiйнiше почав розглядати  гусiнь,  потiм  змахнув  ??  з
пальта i пробурмотiв:
   - Звiдки ж вона, практично, взялась?
   - Додому часом з холоду не вносив сушню?
   - Жiнка вносила! - згадав Безбородько. - А я ще поночi кинув пальто  на
мiшок. Ожила, виходить.
   - Виходить, ожила. Сподобалося ?й у тво?му палацi - там почула весну.
   - Ну й перелякав ти мене спочатку. Аж.  досi  в  ногах  дрижаки  гопака
вибивають, - з полегшенням посмiхнувся Безбородько.
   - Якось у нас, Антоне, так завжди виходить:  то  я  тебе,  то  ти  мене
ляка?ш, - засмiявся Марко.
   - То минуле, дово?нне дiло було. -  Безбородько  навiть  рукою  махнув,
наче назавжди вiдганяв тi непорозумiння  i  незгоди,  що  були  мiж  ними.
-Тепер люди навчились цiнувати  життя,  дружнiше  жити.  I  ми  за  вiйну,
практично, порозумнiшали, гадаю, не буде мiж нами сварок i  чвар.  Коли  я
поранений лежав у шпиталi, не раз перебирав  у  пам'ятi  колишн?,  не  раз
думав про тебе, згадував, як ми колись кат зна чого ворогували з тобою,  i
вирiшив поставити хрест на тому, що було.
   - А як зрiшив? - здивувався i навiть зрадiв Марко: а що, коли й справдi
Безбородько на краще ломить свою досить-таки  кручену  вдачу.  Тодi  варто
пособити йому вiдсiяти грiшне вiд справжнього.
   - Так i вирiшив, - правдивими очима поглянув на Марка. - I перед  тобою
винюся, бо чимало колись по злобi попсував тобi кровi i по дiвочiй  лiнi?,
i по iнших лiнiях, - понизив голос Безбородько. - Все наперед, по  дуростi
сво?й, хотiлося вискочити,  в  чомусь  обiгнати  тебе.  А  коли  поранили,
зрозумiв, що це су?та су?т i всячеська  су?та...  Дума?ш,  я  тепер  хотiв
головувати серед такого безголов'я i розгардiяшу? Так всунули ж, запхнули,
а тепер вiд критики не тiльки вуха - вся душа в'яне, бо за що не подумай -
того  тепер  нема.  Труднощi  на  труднощах  ?дуть,  труднощi   труднощами
поганяють.
   Марко насторожився: пригадалась давня пiсня Безбородька  -  вiн  завжди
все старався зiпхнути то на труднощi росту, то на труднощi п'ятирiчок,  то
на труднощi сiльсько? вiдсталостi, а тепер ухопився за труднощi вiйни.
   - А тво? хороми теж на труднощах виросли?  -  очима  показав  на  оселю
Безбородька.
   - От, бач, навiть ти камiнцем жбурнув у мiй курiнь.
   - Не по часу ти розмахнувся, Антоне, на таке будiвництво, тому й летить
це камiння.
   - I даремне, братику. Тут ти чогось  не  домислив,  -  навiть  спогорда
сказав Безбородько. - Коли подумати по-справжньому, по-господарському,  то
нащо менi чи комусь, хто, звiсно, може,  переробляти  одну  роботу  кiлька
разiв? От, примiром, спочатку я збудую собi малу хату, як  усi,  а  потiм,
через кiлька рокiв, доведеться ломити ?? i починати заново будiвництво. Та
чи не лiпше одразу будуватись на увесь свiй недовгий вiк  i  людям  давати
приклад: робiть, хто може, якнайкраще, зараз тягнiться до свiтло? мети. То
ранiше було гасло: мир халупам, вiйна палацам. А тепер  треба  оголошувати
вiйну халупам, щоб ставити добрi оселi.
   - Гарно? ти заспiвав, та трохи  заранi,  -  похитав  головою  Марко  на
демагогiю Безбородька. - Зараз треба хоча б добитись, щоб люди не  жили  в
плiснявi з черв'яками i жабами. Оголошуй ранiше вiйну землянкам.
   - Це ти так дума?ш, а я iнакше, i не знаю, на чи?му боцi правда.
   - А ти в людей розпитайся, може, правда бiля ?хнiх землянок ходить.
   - Горе одне там ходить, - i собi спохмурнiв Безбородько.
   - То якось ломити треба його. Зерно готове' до посiву?
   - Де там. Вважай, свистить у коморi.
   - Чому?
   - Ще восени рiзнi плани переполовинили його.
   - Чим сiяти будем?
   - Тим, що ? i що держава дасть.
   - А коли не дасть? Безбородько розвiв руками.
   - Ну, братику, я не бог, щоб  вiдповiдати  на  такi  запитання...  Коли
вивезли, то й привезуть... Не першина, - сказав твердо, знаючи, що тут  не
пiдкопа?шся до нього.
   - А гнiй вивозиш у поле?
   - Нема чим... конi ледве на ногах тримаються. Марко недобре поглянув на
Безбородька.
   - I тi не тримаються, на яких Мамура вночi возив прядиво?
   - Мамура!? I ти бачив? -недоречно вихопилось  у  Безбородька,  i  знову
щось чуже з'явилося навколо його очей.
   - Напевне, бачив, коли питаю.
   - Вiд твого ока нiщо не захова?ться, - вже спокiйно цiдить Безбородько.
- Продавати возив прядиво, бо треба грошей, щоб прогодувати худобу.
   - Чого ж по ночах, потайки, ?здити?
   - Е, це господарське дiло: вночi  прядиво  ма?  бiльшу  вагу,  а  вдень
пiдсиха?, -переможно посмiхнувся Безбородько. - А в  тебе  вже,  певне,  й
закрутилось щось у головi? Ну, бувай, Марку, здоров. Заходь до мене.  Коли
почнеш будуватися, чимсь пособимо. Неодмiнно. Для фронтовика ми  iз  шкури
вилуза?мось.
   Попрощавшись,  Безбородько  одразу  почвалав  до  завгоспа.  Той   саме
збирався з кабанистим, заволохаченим комiрником Шавулою пiти колядувати по
людях.
   - Повертайте, хлопцi, сьогоднiшнiй виторг! -  одразу  ж  накрив  мокрим
рядном сво?х вiрних помiчникiв.
   - Який  виторг  повертати?  -  здивувались  дрiбнуватi  зiницi  Шавули,
здивувався i його куций нiс, який намарно вибивався з хащiв сиво?, сизо? i
рудувато? щетини.
   - А ти хiба не отримав сво?? пайки? - тихцем запитав Безбородько.
   - Тисячу карбованцiв?
   - Атож.
   - Так чого ж повертати? - занепоко?вся  i  наче  трохи  поменшав  Тодох
Мамура. -Мiлiцiя пронюхала? Я ж усе робив без спiльника i свiдка.
   - Найшовся свiдок: Марко Безсмертний! - аж зашкварчав Безбородько. -Вже
достукався, стукав би вiн сво?ми костурами в дверi самого пекла.
   - Почалось нове життя, - зморщився Шавула i кинув якусь  лайку  в  сво?
заволохаченi хащi.



   IX

   I райковi, й вечiрнi дороги чаять у собi та?мницю, сподiвання i жаль. I
скiльки не збира?шся у тi дороги, вони коливаються перед очима,  проходять
через усе тво? серце, насновують на нього надi?, розмотують пережите.
   Якась незбагненна сила й принада е  у  синiм  туманцi  .далини,  вiн  з
дитинства бентежить i вабить тебе. I довiку зда?ться, що за  тим  туманцем
чи маревом далини лежить твоя найкраща сторiнка життя,  що  там,  у  рамцi
росяних дiбров чи синьооких лукiв, загубився такий закуток землi, який  не
снився i генiям Вiдродження, що, може, там по ранiшнiх чи  вечiрнiх  росах
поспiша? назустрiч тобi тво? щастя.
   I ранковi, i вечiрнi дороги завжди хвилювали Степаниду, як хвилювали ??
досвiтнi й вечiрнi зорi, як хвилювала сиза  свiтанкова  i  рожева  вечiрня
роса. Здавалося б, що  таке  роса?  Звичайнi  опади,  та  й  годi.  А  для
селянсько? дитини, та ще з мрiйною вдачею, - це  чарiвний  початок  свiту,
коли вiн з дiйсностi й казки розгорта? зелену, росицею скраплену землю; це
найкращi спомини, коли прокинешся у хатi i чу?ш, як у розлогiй долинi тато
косою пiдрiза? нiч i на волю широко  виходить  блакитноокий  свiтанок;  це
соромлива заплакана ромашка в святковiм вiяочку, i радiсть, коли ти  сама,
як ромашка, у бiлiй хустинцi весело ступа?ш  по  травах,  несучи  снiдання
косарям; це тi перловi свiтанки, коли ти вже з росою i косариками вижина?ш
посивiле жито або гребеш крихкий ячмiнь i надiйно погляда?ш на старших: чи
не помiчниця вам? Це тi сподiванi,  бентежнi  i  найсвятiшi  вечори,  коли
хтось сидить бiля тебе, у сво?й руцi трима? твою руку i не  може  вимовити
нi слова. А ти чека?ш i бо?шся його, того слова, що  може  сказати  тiльки
пора кохання.
   Невже це теж було? Чи наснилось отут у холоднiй дзвiницi, де  над  нею,
Степанидою, як спомини давнини, обiзвалися святковi дзвони?  Жiнка  рвучко
пiдводить голову, проща?ться з мовчазними нахололими дзвонами,  проща?ться
з ру?нами школи, де зiщуленою пташиною колись пробiг рiк ??  молодостi,  i
засмученим поглядом  дивиться  вдалину,  придивля?ться,  як  перламутровий
ранок, червонiючи од напруги, викочу? з-пiд краю землi пiдтуманене сонце.
   - Що згадалося, сестро?  Що  бентежить  тебе?  -  Григорiй  Стратонович
посмiхнувся тi?ю нiжнiстю очей, яка бува?  ранком  у  лугового  з  росицею
дзвiночка. Як ?й колись, пiдлiтком, хотiлося мати ось такi очi!
   - Для чого вони  тобi?  Когось  чарувати  не  терпиться?  -  насмiхався
Григорiй.
   - Дурний, - червонiла вона. - I що ти тямиш?
   - Та щось уже тямлю,  але  нiяк  не  второпаю:  для  чого  цвiтом  рожi
пiдмальовувати щоки? - дивився на не? сво?ми веселими самоцвiтами.
   I от скiльки рокiв промайнуло з того часу,  скiльки  пережито,  скiльки
разiв ?? Григорiй стрiчав смерть i скiльки разiв сам когось карав нею, але
очi в нього залишилися такими ж, як у дитинствi. Велике дiло, коли  людина
ма? чисте сумлiння, коли нiякi тiнi не каламутять, не  збiднюють  погляду.
Одного разу навiть запитала його:
   - Григорiю, а не мучать тебе поганi сни?.. Не приходять убитi?..
   I вiн одразу'ж насупився, навiть з докором подивився на не?.
   - Навiщо це, сестро, тобi?.. Люди, що сiяли жито чи тримали  молот  або
книгу  в  руках,  не  вмiють  похвалятись  убитими.  Тiльки   необхiднiсть
заставила нас смертю спиняти смерть. А коли допиту?шся,  скажу:  нiхто  не
турбу? мо?х снiв, бо  я  карав  нечисть,  ворогiв  Батькiвщини.  I  тiльки
ворогiв!.. Бачу, що й ти цiкавишся та?мницею слов'янсько? душi,  як  деякi
буржуазнi теоретики.
   "Милий мiй, милий", - шепче вона зараз тiльки дрожем уст i надивля?ться
на таке мужн? i таке по-дитячому одверте обличчя зведеного брата. Як  вона
любить його, зда?ться, й рiдна сестра бiльше не змогла б любити. I хоча це
недобре, - вона ревну? ного до Катерини i журиться, що його одразу  обсiла
така сiм'я. Хiба вiн дiвчини не мiг собi знайти?
   Так, вона менш великодушна, анiж Григорiй, нiзащо не вийшла б замiж  за
вдiвця з п'ятьма дiтьми. Навiть коли б i вийшла з великого жалю до  дiтей,
все одно не могла  б  прикипiти  всiм  серцем  до  чоловiка,  як  прикипiв
Григорiй до Катерини...
   "Нiчогенька, навiть славна братова, а все одно жаль  брата",  -  уперто
обзиваються тi самi думки.
   А Григорiй Стратонович дивиться на сестру, i його знову вражають ?? очi
з двома цятками сумовитого осiннього сонця. "Це не  тiльки  вiйна,  але  й
скалiчене материнство тремтить у тих краплинах  осiннього  сонця.  Хоч  як
склалося життя, а дiтей тобi  треба,  сестро.  Дiтей!"  I  вiн  переводить
люблячий погляд на  постать  Катерини,  таку  бажану,  таку  хвилюючу,  що
водночас хочеться до не? припасти, мов до найрiднiшо? людини, i  милувати,
як жiнку.
   Дорогою загудiла машина.
   -  Твоя  йде!..  -  впевнено  сказав   Григорiй,   вийшов   наперед   i
по-школярськи пiдняв руку.
   Захеканий студебекер  зупинився  бiля  обочини,  i  сивочубий  шофер  з
перев'язаним чолом коротко запитав:
   - Куди?
   - В Дубову.
   - Гарне село. Де ж воно буде?  Степанида сказала.
   - Тодi сiдай, молодице, по дорозi. Оце все? - показав очима на маленьку
валiзку.
   - Оце й усе!
   - А веселуха там знайдеться?
   - Знайдеться, - вiдповiв Григорiй.
   -  Тодi  порядок  у  вiйськах,  -  задоволене  сказав  шофер  i  смачно
посмiхнувся.
   Степанида похапцем цiлу?ться з братовою, схлипу? в обiймах  брата  i  з
його допомогою опиня?ться в кабiнi.
   - Марку Трохимовичу передати привiт? - шепче наостанку.
   - Ой, що ти, Григорiю! Молю, благаю, щоб нi слова про мене. Чу?ш?
   - Химернi ви люди, жiнки, потайнi.
   - Слово честi, не скажеш?
   - Слово честi. З чимсь ти кри?шся вiд мене?
   - От вчепився.
   - Ну, не  буду,  -  добряче  смi?ться  Григорiй  Стратонович.  -  Пиши,
при?жджай.
   - Влiтку при?ду.
   I от рушила машина, гойднулась дорога, i гойднулися  болi  та  спомини.
Прощаючись iз  понiвеченим  селом,  вона  все  придивлялась  до  вулиць  i
завулкiв, чи не побачить щось знайоме i чи не запримiтить десь постатi  на
двох костурах. Але не Марка Безсмертного, а статечного Антона  Безбородька
вгледiла бiля його палацу. Вiн, кудись несучи свою зовнiшню поважнiсть, як
недобрий привид минулого, як недобра частка ?? судьби, майнув перед  очима
та й зник...

   * * *

   Колись молоденькою вчителькою вона при?хала  в  це  село,  що  привiтно
мружилось у пучках сонця  i  нитях  павутиння.  Гандрибастi,  з  оголеними
шрамами конi, якi вiдслужили  сво?  у  кiннотi,  до  дзвону  клепали  суху
пiдосiнню землю, залишаючи на нiй синюватi пiвмiсяцi.
   Вона задумано приглядалась до незнайомих вулиць, до незвичних лiс: вони
або в'юнились, наче нагорблена вода на бистрi, або красувались  досконалим
вишиттям з червонолозу.
   "Тiльки справжнi митцi можуть зробити з якогось пруття  таке  диво",  -
подумала тодi i запитала вiзника: - Де ви стiльки червонолозу дiста?те?
   -  З  Китай-озера,  -  коротко  вiдповiв  той,  не  випускаючи  з  рота
надгризено? люльки.
   Це слово при?мно забринiло в ?? душi, перед нею принадно, як  та?мниця,
почала вiдкриватись нова частка непiзнано? далини. I вже ближчими  ставали
i хати, i вулицi, i завулки цього  села,  що  купалось  у  теплих  пахощах
снопiв, соняшникiв та яблук.
   Яблунi тут заглядали мало не в кожну хату, де починалось життя,  i,  не
сумуючи, стояли на цвинтарi, де кiнчалось життя...
   Одноногий  шкiльний  сторож  з  бджолою  в  бородi  довго,  недовiрливо
розглядав документи, звiряв ?? роки з обличчям i невiдомо чи з огудою,  чи
схвально сказав:
   - Чи ти ба, таке мале, а вже панночка  вчителька.  Вона,  зачеплена  за
живе класовою образою, так почервонiла, що аж в очах потуманiло, i з усi?ю
непримиреннiстю обрушилась на  високого  чолов'ягу,  який  був  схожий  на
пiдгонистого вiтряка з двома крилами:
   - Не панночка, а просто вчителька? Нiколи не смiйте мене  так  паскудно
називати!  Чу?те,  нiколи!  Бо  iнакше!..  -  замахала  сво?ми  маленькими
кулачками.
   Сторож кумедно, по-сорочи, зиркнув на них i не розгнiвався, а, навпаки,
подобрiв, лагiдно засмiявся:
   - Ми на горе всiм буржуям свiтовий пожар розду?м? От якi ми! Ви,  бачу,
задиркуватi, нiби шпачок, - пiдвiв голову догори, де  на  плакучiй  березi
висiла шпакiвня.
   - А ви ?дучi, як... - в гнiвi не могла знайти потрiбного порiвняння.
   - Доказуйте, доказуйте до само? решти, не сумлiвайтесь,  -  пiдбадьорив
?? сторож i з-пiд розкiшних вусiв натрушував на пiдкучерявлену мiдь бороди
i захоплену посмiшку, i смiх.
   Чого йому так сподобався ?? гнiв? Всякi люди бувають ва свiтi...
   Сторож, розправивши бороду, виневолив бджолу i вже з пошаною простягнув
документи:
   - Усе в справностi. Не прогнiвайтесь, що так сказав навздогад  бурякiв:
хотiлося знати, що ви за  людина,  з  якого  тiста  злiпленi,  яким  духом
диха?те - старосвiтським чи вже нашим.
   - Он як! А ви ж яким живете? - одiйшла вона.
   - Кавалерiйським! У Котовського служив i воював, а тепер  iз  школярами
воюю, - скоса поглянув на шматок скрипучого дерева, що став його ногою.  -
На все село видзвонюю, щоб попа перемогти, бачите, який дзвiн припасував?
   Вона тiльки тепер вгледiла, що на шкiльному подвiр'?  з  високозведено?
дубово?  перекладини  капелюшисто  звисав  потемнiлий  дзвiн,   пудiв   на
тридцять.
   - Невже ви, Зiновiю  Петровичу,  ним  дзвоните  на  уроки?  -  запитала
ошелешено.
   Сторож ствердно кивнув головою:
   - А хiба погано придумав для науки? Задзвоню - i всi  люди  знають,  що
революцiя вчить ?хнiх дiтей! От воно як! Не подоба?ться вам?
   - Дуже подоба?ться, дуже! - вигукнула в  щиросердiм  захватi  i  одразу
забулася про свою образу.
   - От i гаразд, Степанидо Iванiвно, - задумано подивився на дзвона. -  I
йому тут веселiше, бо не дзвонить на похорон. Все попiвство завиду? на цей
дзвiн. Не раз при?жджали рiзнi i всякi, щоб якось вициганити  чи  вимiняти
його в мене. Не знають, що це мiй найкращий трофей.
   - Трофей? Де ж ви його взяли?
   - Пiд Волочиськом вiдбив у бiлополякiв. Це ще коли я на конi, як вiтер,
гасав. Були й такi часи... Ну, а привiз я його в село вже  пiсля  шпиталю,
де вкоротили менi ногу. На одному возi ?хали. Саме обложистий дощ iшов,  i
дзвiн перед новою службою так плакав, наче згадував усi  душi,  над  якими
востанн? дзвонив.  А  я  тримав  сво?  сльози  всерединi,  не  знаючи,  як
зустрiнуся з родом, з дружиною, чи не поменша? у них до мене любовi.  Тодi
я, 'дiвонько, як i мiй трофей, сумно дивився на життя: обо? ми були не  на
мiсцi, бо що таке дзвiн i вершник на пiдводi та ще й у соломi?..
   Тепер вона iншими очима подивилась на сторожа, на школу, на дзвона,  що
нарештi знайшов сво? мiсце, i навiть на соняшники, якi розкiшними золотими
решетами пересiвали сонячне промiння.
   - А ви  нашо?  першо?  трибуни  ще  не  бачили?  -  пожвавiшав  Зiновiй
Петрович.
   - Нi, не встигла.
   - Неодмiнно  подивiться,  -аж  пирснув  од  задоволення.  -  Наш  Марко
Безсмертний наказав ?? зробити бiльшою i вищою, анiж у самому  повiтi.  От
ми й постаралися з хлопцями - таку вигилили, що довелося до не?  сточувати
двi драбини. При?хало до нас  начальство  на  Жовтень,  i  дехто  побоявся
дертись  на  таку  хмарочiнь,  почали  присiкуватись  до  Марка.  А  йому,
враженно? вдачi, хоч би що: сто?ть, пiдсмiю?ться ще й рукою вгору показу?:
   - Пiднiмайтесь, не соромтесь, щоб i ви бачили далеко та високо,  щоб  i
вас люди бачили на висотi! Тодi буде змичка.
   - Iнтересний ваш Марко.
   - Таки iнтересний. А тепер, Степанидо Iванiвно,  ходiм  -  покажу  ваше
господарство, - запросив Зiновiй Петрович.
   Вiн показав невелику, на два  класи  школу,  перед  якою  школярками  в
зелених платтячках  стояли  двi  молодi  топольки.  А  потiм  завiв  ??  у
запустiлу кiмнату, де рештки  дворянсько?  розкошi  й  досi  кривились  на
сусiдство  з  молодими  й  дебелими  плебеями.  Тут  бiля   розгородженого
бiльярдного столу, сукно якого пiшло на iншi потреби, посмiхались рожевими
прожилками  селянськi  мiцноногi  стiльцi,  а  пiд  важеленною  лампою   з
омертвiлим  вогнем  i  занехаяними  купiдонами  дихав   перелiжним   сiном
новенький ясеновий тапчан.
   - Ось i вашi хороми, призвичаюйтесь. Тапчанчик сам  змайстрував,  якраз
по вашому зросту.
   - Спасибi.
   - Коли не ма?те перин - ще внесу вам з якийсь оберемок сiна. Воно в нас
як чай.
   - Внесiть.
   - О, тепер я бачу, що ви селянська дитина. А зараз ходiмо  вечеряти  до
мене. Хоч ви й не панночка, а поп'?те молока аж вiд графсько? корови, -  i
його пiдкучерявлена борода знову насочилася смiхом.
   З шкiльного подвiр'я, обминувши чиюсь пустку, вони вийшли  в  невеликий
садок. Тут  на  бездонках  стояли  дуплянки,  накритi  великими  глиняними
полумисками.
   - Оце мо? найбiльше добро. - Зiновiй Петрович рукою показав на  вулики,
що гудiли, мов крихiтнi вiтряки.
   - Бортнику?те?
   - Полюбляю бджолу i дiтей, щось у них однакове ?. В чепурнiй хатинi, що
теж пропахла соняшником, яблуками i вощино.ю, ?х привiтно  зустрiла  тiтка
Христя,  беручка  молодиця,  з  такою  довiрливiстю  на   округлiм   виду,
кирпатинкою i двома безжурними ямками бiля не?, що вiд усього цього одразу
робилось привiтно на душi.
   - Дитинонько, i ви вже вчителька? - сплеснула руками тiтка Христя. - Та
як же ви, такi тендiтнi, наших  махометiв  будете  вчити?  А  скiльки  вам
рокiв?
   - Сiмнадцять.
   - Уже й сiмнадцять! То чи  ви  хлiба  не  вжива?те,  чи  наукою  крепко
нажуренi?
   - Не торохти, самопрядко, - перебив ?? чоловiк. - Краще  поворожи  бiля
печi та столу, бо людина здорожилась - цiлий день на спецi та на сухо?жi.
   Тiтка Христя метнулась до печi i застигла з пiднятим рогачем: з вулицi,
пробиваючись крiзь лапаття соняшникiв, славно, пiд сухий  перестук  копит,
полилася пiсня про тi тучi громовi, за якими сонечко не сходить,  про  тих
ворогiв, через яких милий не ходить.
   - Як  гарно  спiвають  у  вас,  -  припала  до  старосвiтського,  вверх
пiдiйнятого вiконця на чотири шибки.
   Бездонки - пiдставки для дуплянок.
   - Це Марко Безсмертний  i  Устим  Тримайвода  виводять,  -  з  гордiстю
пояснив Зiновiй Петрович.
   - I прiзвища незвичнi у вас.
   - Запорозькi. Там чоловiку давали таке прiзвище, яке вiн  сам  заробив.
Свiтив пупом - називали Голопупенком, думав головою - ставав Голованем або
Розумом, а думав чимсь iншим - i те мiсце турбували,  -  повiками  погасив
задоволену посмiшку, а вона випурхнула на куточках уст.
   - Ти вже наговориш,  безсовiсний,  усякого  такого.  Хоч  би  вчительки
посоромився на капелинку,  -  обурилась  тiтка  Христя,  а  ямки  бiля  ??
кирпатинки i зараз весело  жмурились  i  розжмурювались.  -  Тебе  в  тому
Запорожжi небезпремiнно Язиканем чи Брехачкою назвали б.
   - Запряла свою нитку, - махнув рукою на дружину. - Таки гарно  спiвають
нашi хлопцi?
   - Дуже  славно,  як  срiбло  сiють.  А  хто  ж  вони  -  Безсмертний  i
Тримайвода?
   - Марко, вважайте, - найвища влада, голова сiльради, а Устим  -  голова
комнезаму. Така вже парубота, хоч напоказ,  хоч  пiд  вiнець  з  красунями
веди, - похвалив хлопцiв сторож.
   - Все за бандитами ганяються, а бандити за ними, -  запечалилась  тiтка
Христя.
   - У вас iще водяться банди?
   - Не перевелись i донинi. Ми  недалеко  вiд  кордону  живем.  Засилають
вороги усяку  погань,  щоб  своя  не  вивелась.  У  нас  тут  орудували  i
Гальчевський, i Шепель, i Палiй. Самi за кордон,  як  щури,  повтiкали,  а
корiнцi позалишали по рiзних закапелках. Доберемось i до них!.. О,  чи  не
до нас iдуть хлопцi! - радiсно вигукнув Зiновiй  Петрович  i  теж  висунув
голову у вiкно.
   Заскрипiли, широко вiдчинились новi ворота. Два вершники легко  скочили
з коней, прив'язали ?х до обори i,  пригинаючись  пiд  пагiллям  вишнякiв,
пiшли до хати. Ось i  стали  вони  на  порiг,  з  карабiнами  за  плечима,
однаковi на зрiст, але один iз них, темнолиций, був  схожий  на  вечiр,  а
другий, золоточубий, - на ясний ранок.
   - Добрий вечiр добрим людям  на  весь  вечiр!  -  проспiвали  обидва  i
засмiялись.
   - Добрий вечiр, Марку, добрий вечiр, Устиме. А я думаю, кого  менi  бог
на вечерю несе, - аж воно - начальство. На бандi були? - заторохтiла тiтка
Христя.
   - На бандi. А це чи? довгооке дiвчинятко прибилось до  вас?  -  запитав
чорнявий.
   - Це, Марку,  нова  вчителька.  Така  молодюсенька,  а  вже  всю  науку
пройшла!
   - Та пройшла всю науку? - весело зиркнув на немешне вдалось  пройти.  -
Рiвно пiдiйшов до столу. - Може, познайомимось?
   - Степанида Iванiвна, - соромлячись, невмiло подала руку чорнявому. Вiн
злегенька, наче пiр'ячко, зважив ?? у сво?й, а потиснути побоявся.
   - Марко Трохимович, а мiй побратим зветься Устимом Васильовичем, перший
комунiст i найкращий парубок на всi довколишнi села  -  вродливець,  та  й
годi?
   - Та що тц наговорю?ш, - знiяковiв Устим,  що  й  справдi  був  гарний,
неначе з яко?сь картини зiйшов. - Оце вчителька одразу й подума?, якi  тут
хвалькуватi люди проживають. Ви  не  дуже  слухайте  Марка.  -  Устим  теж
пiдiйшов знайомитись, а вона запитала Безсмертного:
   - На кого ж ви вчились?
   - Теж на вчителя! Мало не перебив ваш хлiб, -бiлозубо засмiявся  Марко.
-Тiльки вчився я трохи iнакше, анiж ви.
   - А як же? Марко, заглядаючи ?й у вiчi, присiв на кра?чок лави.
   - На давнi роки я мало не вченим став: закiнчив аж  церковноприходську,
-в скошених куточках очей пробилось  лукавство.  -З  не?  подався  в  iншу
науку:  ходити  за  чужими  волами  та  плугами.   А   у   вiсiмнадцятому,
пiдпарубчаком, прямо з наймiв на чужому  конi  утрапив  до  партизанського
загону. Там  усякого  було:  часом  з  квасом,  часом  з  водою,  часом  з
перемогою, часом з бiдою. Як прогнали за Збруч  Петлюру,  командир  нашого
загону, на мо? щастя, став секретарем губкому. Викликав якось  мене  перед
сво? очi, запитав, чи я не голодний, i, як у загонi, наказу?:
   - По?деш, Марку, вчитися! Досить тобi шаблею  орудувати  -  пора  стати
студентом! Я засмiявся:
   - Оце знайшли скубента, що й дiлення забув.
   Командир строго подивився на мене:
   - Дiлення ти не забув: шаблею дiлив i вiддiляв  правду  вiд  кривди.  А
тепер наукою захищай  правду.  Байдики  бити  я  не  дам  тобi.  Завтра  ж
з'являйся у технiкум! Завдання ясне?
   - Ясне!
   - Повтори!.. От i гаразд. А в ремiнцi зарання попробивай новi  дiрочки,
щоб стягувати живiт. Наука не любить череватих, i хлiба  на  не?  да?мо  в
обрiз. Та й будь здоров! Коли припече, заглядай до мене.
   Дорогою я повторяв тi слова, як вiрш, i вже  бачив  себе  студентом.  А
перед сво?ю хатою й возгордитися встиг  новим  назвиськом,  та  нiкому  нi
словом не обмовився про нього.
   Вранцi я начистив рештки сво?х чобiт сажею, одягнувся знизу в  трофейну
нiмецьку, а зверху в австрiйську одежину, все це привершив  парубоцьким  з
пружиною картузом, прифасонився перед дзеркальцем, поклав у торбу хлiба  i
яблук та й де бiгцем, а де й так,  рвонув  до  мiста.  В  технiкумi  якась
миловида дiвчина одразу спровадила мене до завiдуючого. Той з  усiх  бокiв
оглянув  мою  одежинку,  чмихнув  разiв   зо   два,   запитав,   чи   вмiю
читати-писати, яке мо? ставлення до свiтово? буржуазi? i чи мiцний в мо?му
тiлi дух до науки.
   - Дух, кажу, в тiлi мiцний, а от пiд знання в головi не  оралося  i  не
сiялось.
   Тодi завiдуючий засмiявся:
   - Облогом лежав мозок? То краще уродить! Тепер уяви,  що  на  тебе  вся
наука з усiма гегелями дивиться, i доведи, як може вчитися дитя революцi?.
Доведеш?
   - Доведу! - вiдповiв я, з трепетом вiдчуваючи, як до мене пiдступа? ота
наука з невiдомими гегелями.
   - Старайся, Марку,  -  пiдбадьорив  завiдуючий.  -ЧуВу  що  шабля  твоя
блищала в боях,  як  блискавка.  Тепер  бажаю,  щоб  розум,  коли  вiн  ?,
заблищав... -А на чоботи можеш на вокзалi заробити: ми посила?м  студентiв
вантажити цеглу.
   Отак я став студентом, почав старатися. Як засiв за книги - днi й  ночi
висиджував.
   - I висидiв чоловiк аж три мiсяцi, - посмiхнувся Устим.
   - Три мiсяцi i сiм  днiв,  -  серйозно.поправив  Марко.  -  А  потiм  з
студентсько? парти знову взяли на банду, далi довелось  головувати.  I  от
якось живе наука i Гегель без мене, а я без них, - хотiв жартом  пригасити
бiль, але зiтхнув i вже мовчав увесь час.
   А десь тижнiв через три,  змарнiлий  i  блiдий,  вiн  пiзнього  вечора,
похитуючись, прийшов до  школи,  де  вона  чманiла  над  рiзним  книжковим
мотлохом, залишеним укра?нськими сiчовими стрiльцями i просвiтою.
   - Що з вами, Марку Трохимовичу!? - зойкнула тодi. - Нездужа?те?
   - Гiрше, Степанидо Iванiвно, набагато гiрше, - скинув карабiн з плеча.
   - Що ж трапилось? -обiмлiла вона. -З Устимом нещастя? Не знайшли?
   - I не знайдемо. Нема вже Устима.
   - Як нема? - ще не зрозумiла, але жахнулась вона.
   - Убили бандити. Замордували.
   Тепер Марко Безсмертний був чорним, як нiч.  Заточуючись,  пiдiйшов  до
першо? парти i довго вдивлявся в глибину темного класу, наче чогось  шукав
у тiй глибинi. Охоплена жалем, болем, вона не могла сказати нi слова, а  в
нього тiпались уста, теж темнi, наче обведенi вугiллям.
   -  Устиме!  -  покликав  друга,  покликав  сво?  дитинство,   а   потiм
напiвобернувся до не?. - Дозвольте, Степанидо Iванiвно, подивитись на його
парту.
   Вона мовчки пiдняла над головою п'ятилiнiйну  без  скла  лампу,  а  вiн
поволi пiшов помiж старими облупленими партами, ддо пахли яблуками,  сухим
хлiбом i прив'ялим жолуддям.
   - Невже нема ??? - сiпнулись уста, коли обiйшов  увесь  клас.  -  Перед
вами дячок учителював, ледацюга був. Вiн старi парти  пиляв  на  дрова.  А
хiба ?х можна пиляти? Це ж не дрова... Так я думаю недовченою головою?
   - Так, Марку Трохимовичу. Парт не можна пиляти.
   - Отож... Воно варто й списочок завести, хто на якiй учився.  Це  потiм
комусь i згодиться чи й вам, коли старшими станете. А дров  привезу,  поки
що не до цього було.
   - Може, ця парта у другiм класi?
   - Справдi, може, винесли туди. - Марко болiсно провiв рукою по  чолу  i
знову пiшов поперед не?, тьмяно освiтлений тремтливим вогником.
   В другому класi вiн знайшов стару тримiсну парту, знайшов на нiй  помiж
iншими вирiзане сво? i Устимове iм'я.
   - Ось тут ми сидiли, плечем в плече, душа в душу. Ви не зна?те,  що  то
за людина була, яке в не? серце було! - Марко ще хотiв щось сказати,  але,
охопивши голову руками, заплакав, i сльози його закапали на ту  парту,  за
якою тепер сидiли iншi дiти, теж плече в плече, душа в душу.
   Вона ще не вмiла утiшати людей у горi, подивилась на Марка,  схлипнула,
хоча нiяк не могла уявити, що на свiтi  вже  нема  того  з  кучерявим,  як
хмiль, чубом хлопця, схожого на ясний ранок.
   Через якийсь час Марко, досадуючи на себе, зривав сльози iз вiй, але не
мiг зiрвати: насочувались новi i знову падали на ту парту, де вiд  ?хнього
дитинства тiльки й залишились ножем вирiзанi iмена.
   - Ех, Устиме, Устиме! - кiлька  разiв  кликав  до  себе  Друга  i  наче
докоряв йому, що вiн так рано покинув i добру, i  страшну  землю.  Неждано
вiн запитав ii:
   - Чого ви дума?те нацчати дiтей?
   Вона знизала плечима:
   - Читати, писати, арифметики.
   - I це треба, дуже треба, а найбiльше - навчiть ?х любовi. З ненавистю,
злобою ми, старшi,  якось  покiнчемо.  А  дитячi  сердечка  мають  бринiти
любов'ю, наче деревця  весняним  соком.  Вчiть  ?х  людяностi,  добру.  Ви
щасливi - ви вчителька. Зрозумiйте це.
   - Я розумiю, Марку Трохимовичу.
   - Так, так, це я для себе, бо теж думав бути вчителем, перо, а не шаблю
тримати в руках, - спохватився вiя  i  вже  iншим,  одерев'янiлим  голосом
сказав: - Запам'ятайте, як  закатували  Устима.  Це  i  вчителька  повинна
знати... В сусiдньому селi у нього була дiвчина-сирота з того наймитського
роду, що все ма?: i вроду дiвочу, i здоров я, i руки  золотi,  та  не  ма?
щастя i чобiт. Цi?? зими ми випадково  зустрiли  ??  босою  бiля  криницi.
Глянули спочатку на посинiлi дiвочi ноги, що сповзали з накипiлого  льоду,
потiм на дiвчину, знов на ноги, скочили з коней - i до ?? господаря.  Тодi
ми з нього не тiльки чоботи, але и  душу  витрусили  б.  При  нас  озулася
дiвчина в новi чоботята i вклонилася нам у пояс.  I  так  уклонилася,  так
приклала руку до серця, так подивилась  вiдкритими,  як  свiт,  очима,  що
Устим за ворiтьми, ще не сiвши на коня, схвильовано шепнув менi:
   - Оце, брате, й моя судьба! Шукав хазяйськi чоботи, а знайшов судьбу!
   -Причинний! - знаючи його вдачу, вигукнув я. - Ти ж навiть пари слiв не
зв'язав iз нею!
   - Так судьбу зв'язав.
   - А може, вона тебе не полюбить?
   - Поговори менi... Я глянув на не?...
   - Ну, й що?
   - А вона на мене.
   - Та й на мене вона дивилась.
   - Ет, кривий ти на очi, та й годi.
   - ?й, певно, й роки не вийшли?
   - Почекаю.
   I чекав ??, свою зiрку вечорову. Сам ?й  пошив  червоний  кожушок,  щоб
мала в чому вийти на люди. Оце тепер, восени, збирались побратися.  Я  мав
бути  старшим  боярином.  Та   присочила   куркульня.   Серцем   чую,   що
виказав.Устима господар дiвчини. Вiн до цього часу  не  мiг  простити  нам
iнаимичцi за тi проклятущi чоботи. Обмiняв ?х на душу. На лузi, коли Устим
повертався  од  сво?i  безталанницi,  застукали  його  бандити,  розрубали
повздовж до горловини i всю середину засипали землею i  житом  за  те,  що
вiдрiзав землю i забирав куркульський  хлiб.  Пiсля,  катування  прикопали
Устима бiля Китай-озера помiж кущами калини. Ми довго не могли найти його.
Аж сьогоднi люди побачили, що на лузi помiж калиною чомусь проросла смужка
жита. По цьому пам'ятнику i вiдшукали Устима.
   Охоплена жахом, приголомшена безоднею задичало? пiдлостi i силою  життя
того житечка, що проросло з людини, вона припала до тi?? ж парти, на  якiй
колись лежали Устимовi руки, й невтiшно заголосила.
   В журбi обо? просидiли до опiвнiчно? години, аж  поки  в  дверях  не  з
явилася  постать  Антона  Безбородька,  голови  споживчого  товариства.  З
темряви, не розiбравшись, що й до чого, вiн здивовано крiзь смiх викашляв:
   - А тут наче досвiтками пахне. Швиденько  познайомились,  -  i  осiкся.
Знiчено пiдiйшов до тi?? тримiсно? парти, де було вирiзано  i  його  iм'я,
верхи сiв на сво? колишн? мiсце.
   I це ж тодi образило бiльше, анiж його дурний смiх.
   "Цей i на домовину сяде. Марко б нiколи так не зробив...  Три  iменi  -
три судьби..." - подумала тодi, з  неприязню  глянувши  на  вузькувате,  з
роздво?ним носом i глибокими очницями обличчя Безбородька.
   Наступного дня вдруге ховали  Устима.  Над  його  домовиною  печалились
люди, ридала босонога наречена, а на його могилi Марко посiяв житечко, щоб
проростало воно не з людини, а з землi.
   Отак уперше побачила вона по один бiк себе смерть, а по  другий  життя.
Це був не звичайний похорон. Щось невимовне, легендарне, нерозвiйне стояло
бiля не?, шумувало  з  одного  краю  прапорами,  а  з  другого  померхлими
корогвами. Молодi хмуроокi  хлопцi  з  карабiнами  за  плечима,  зореноснi
чонiвцi, босонога наречена, дiтвора на огорожi й яблунях,  зерна  жита  на
могилi i м'ясомордий причет позаду людей - все це перевертало ??  душу.  I
вона тiльки тут починала розумiти, що таке народ, життя, розумiти його  не
з прилизаних, iнтригами i сюжетами наелектризованих чи коханням натоптаних
книжок, не по вбранню, не по рисах  красивих  i  некрасивих  облич,  а  по
труднiй босоногiй iсторi?, що творилася бiля не?...



   Х

   Одразу ж з поминального обiду Марко обвiшався гранатами i  з  карабiном
за плечима пiшов у лiси. Через кiлька днiв вiн височив у Лiтинськiй Синявi
банду, яка загуляла в лiсовiй оселi дукача Онопрi?нка. Марко сам увiрвався
в хату,  гранатами  перебив,  перекалiчив  бандитiв,  перехнябив  оселю  i
пiдiрвав себе. Непритомного, в сво?й i  чужiй  кровi,  -  його  повезли  в
лiкарню, зробили операцiю й оббинтували  всього,  неначе  ляльку...  Вона,
Степапида, прийшла навiдати його. Марко посмiхнувся одними очима,  показав
рукою на сво? завивало i ледь чутно прошепотiв:
   - Гарний?
   - Найкращий! - мимоволi вирвалось у не?.
   - Та що ви! Мавпа мавпою, самому  гидко  дивитися  на  себе,  -  пустив
добрячу усмiшку пiд бинти i вже серйозно запитав: - На могилi Устима були?
   - Була.
   - Зiйшло житечко?
   - Зеленi?.
   - От i все, що залишилось пiсля  чоловiка,  -  зiтхнув  i  вже  нескоро
спитав: - А його ж безщасну Марiю бачили?
   - Нi, тiльки чула, що вона перейшла жити до Устимових батькiв.
   - Отак i дочекалися старi невiстки... Житт?! - засумував чоловiк.  -  А
яке подружжя було б... голубiв пара...
   - Що вам лiкарi кажуть?
   - А що ?м казати? Лежи, мов колода, та ?ж iз ложечки, як дитя.  Отак  i
осiнь пролежу. Тут самi лiки та спарена кров пахнуть, а в селi зараз...  -
та й не доказав, бо саме в палату зайшов Безбородько в новому англiйському
френчi, синьому галiфе i чоботях  на  рипах.  В  руцi  вiн  бережно,  наче
незахищене свiтло, нiс лискучий ремiнний  картуз  з  гудзиком  посерединi.
Пишаючись дорогою обновою, Безбородько не зна?, як йому найкраще стати  на
виднотi и де себе посадовити. Здавалося, що вiн i до лiкарнi прийшов,  аби
тiльки гнути фасон. Розставивши ноги, театрально  став  посеред  палати  i
спiвчуттям прикрив якусь свою радiсть.
   -То як тобi, Марку,  тут  прожива?ться?  -  I,  не  чекаючи  вiдповiдi,
бережно здмуху? пилинку з картуза.
   Безсмертний пекучим поглядом змiряв Безбородька i його одяг.
   - Ти, Антоне, збира?шся балювати чи свататись?
   - От i не вгадав, братику, - самозадоволена посмiшка  розповза?ться  по
вузькуватому виду. - Чимчикую до тебе прямо вiд  городського  кравця,  вiн
хоч i дере, та вмi? голкою  грати,  мов  смичком,  -  вигнувся,  оглядаючи
одежину з бокiв. - Галiфе не мале зробив?
   - Кинь порося в кожну кишеню, -  побiльша?,  ще  й  музика  без  смичка
вищатиме.
   - Обiйдеться без музики, - одразу  насупився  Безбородько,  не  знаючи,
куди подiти картуза.
   -  Гляди,  чи  обiйдеться,  -  на  щось  натякнув  Марко.   Безбородька
пересмикнуло вiд цих слiв, наче задихаючись, розкрив рота, щоб вiдповiсти,
але промовчав. I далi вже сидiв у палатi, мов осiння хмара.
   З лiкарнi вона присмерками поверталася з Безбородьком на  кооперативнiй
пiдводi. Зручно вмостившись на ряднi, щоб  не  замастити  новенький  одяг,
Антон Iванович i сяк i так  упадав  бiля  ней  i  все  просив  пригощатись
"монпансь?"  рибкою.  Цi  дрiбнi  кольоровi  рибки  вiн  Прямо   пригорщею
виловлював iз кооперативного мiшка, демонструючи свою гостиннiсть. В  лiсi
Безбородько  притих,  зiщулився,  занепоко?но  зиркав  на   всi   боки   й
немилосердно батожив конi, а коли вони вискочили в чисте поле, знову  став
балакучим i заповзятим. Про Марка  вiн  заговорив  iз  спiвчуттям,  але  з
огудою.
   -  Кому  потрiбне  таке  геройство?  Теж  знайшовся   пiсляреволюцiйний
iндивiдуалiст-терорист. А не краще  було  б  колективно  оточити  банду  i
рознести ?? на пух i пiр'я. Жаль, жаль  чоловiка,  але  дуже  безрозсудний
вiн, у всьому безрозсудний, гарячковитий. I  все  попереду  хоче  бути,  а
колектив, масу недооцiню?. Ще не втямив  сво?м  черепком,  що  вiк  геро?в
пройшов. Про це i в "Iнтернацiоналi" спiва?ться: "Нi  цар,  нi  бог  i  нi
герой". От як воно, практично, ма? бути.
   В той час ходили рiзнi теорiйки про геро?зм, i  вона,  по  молодостi  i
недосвiдченостi, не  знала,  що  вiдповiсти  Безбородьку,  який  стояв  за
масовiсть у всьому.  Правда,  виявилось,  що  сам  Безбородько  в  боях  з
бандитами нiколи не брав участi, бо працював  по  iншiй  державнiй  лiнi?.
Нападався вiн i на тяжкий Маркiв характер:
   - Вiн, окрiм себе i Устима, нiкого не терпiв. Такий норов  ма?,  що  на
десятьох вистачило б.  Як  упреться,  наче  стовпець  у  плотi,  нiчим  не
поворушиш, хоч кiл на головi теши... Ви не зна?те,  як  його  по-вуличному
називають?
   - Не знаю.
   - А ви коли-небудь чули казку про Марка Проклятого?
   - Чула. I книгу таку читала.
   - Так  от  i  нашого  Марка  за  характер  поза  очi  називають  Марком
Проклятим.
   - Бог з вами, Антоне Iвановичу!  Що  ви,  пробачте,  верзете  про  таку
людину! - аж скрикнула вона.
   - Не я ж вигадував  таке  прiзвисько  -  село,  -  почав  оправдуватись
Безбородько. - Ну, що  б  там  не  казали,  та  хоробростi  вiд  Марка  не
вiдбереш. Це, звiсно, штука як кепська. Але треба  мати  миЛосердi?  й  до
iнших. А вiн його, - стишив голос, - навiть  до  дiвчат  не  ма?...  всюди
герой.
   Останн? найбiльше вразило,  насторожило  ??,  i  чомусь  защемiло  тодi
дiвоче серце. Правда, спочатку вiрила и не вiрила, але  через  якийсь  час
про це, наче ненароком,  почула  вiд  хитрющого,  з  горшкуватим  обличчям
крамника споживчого товариства. I поговори потьмарили образ Марка, бо вона
дiвчурiв ненавидiла усi?ю пристрастю дiвочо? душi. Але  ж  чого  тодi  так
поважають Марка i Зiновiи Петрович, i тiтка Христя? Розпитатися б  у  них,
так що вони подумають про  не??  Та  про  Маркове  прiзвисько  вона  якось
заговорила з тiткою Христею, яка мало не в  усьому  стала  ??  повiрницею.
Молодиця одразу накинулась на невiдомого ворога:
   - Плюньте в самiсiнькi очi якiйсь мармизi, мо?ю слиною плюньте. Крейдою
шпурнiть у писок тим, хто Марка назива? проклятим. Це так в'?лися у  нього
дукачi-горланi i всяка шантрапа, дубило б i гнуло ?х  на  чортове  обiддя!
Наш Марко не проклятий, а Безсмертний! - стояла гнiвна  й  червона,  а  на
завзятому виду жмурились i розжмурювались химернi ямки.
   Вiд цi?? лайки й захисту ?й стало теплiше на серцi.
   Працювала вона у двi змiни. Роботи й мороки було багато. Чимало батькiв
до заморозкiв не посилали дiтей  у  науку.  Не  вистачало  книг,  зошитiв,
олiвцiв, а чорнило учнi робили з дубових яблучок-гавлюшок  або  з  бузини,
заправляючи його iржею i наваром дубово? кори. Вона й не зогледiлась, коли
впала зима. А з першою метелицею прийшов до не?  помарнiлий,  але  веселий
Марко. Вiд нього ще пахло лiками i, тим незрiвнянним повiвом сiна, коли до
нього вiд першого вологого снiгу ненадовго повертаються пахощi лiта.
   - Степанидо Iванiвно, добрий вечiр вам. Не замерза?те в сво?х хоромах?
   - Дров привезли, - чогось зрадiла вона, хоча й знала,  що  Марка  треба
остерiгатися.
   - А ви коли-небудь бачили таке диво: метелицю й зорi?
   - Одночасно метелицю й зорi, хiба таке може бути?
   - Ходiмте - поглянете.
   Вона, в чому стояла, вибiгла вслiд за Марком на  необгороджений  ганок,
поглянула на небо, але з нього трусився снiг, а зiрок не було видно.
   - Почекайте трохи, призвичайте очi, - заспоко?в ?? Марко, ?  вони  обо?
почали дивитись угору. Через якийсь час метелиця  наче  притихла  i  крiзь
зрiджену сiтку снiжинок вона справдi побачила кiлька зiрок. Але  одразу  ж
свiжий повiв снiговицi засувоiв ?х, а потiм знову вiдкрив.
   - Як гарно! - вирвалось у не?.
   - Атож! - яснiло i його обличчя. , "Невже вiн мiг  бути  безжалiсним  i
зрадливим?" - ворушилась та сама, задавнена думка.
   Марко, не помiчаючи ?? допитливого погляду, довiрливо говорив далi:
   - Як я люблю, коли зоряно-зоряно  в  небi,  коли  в  полях  пiд  зорями
свiтлiють, мов рiчки, дороги, а соняшники  прямо  вiд  зiрок  перехоплюють
росу, спросоння лопотять нею i нанизують на сво? пелюстки.
   Вона зачудувалась його мовою:
   - Ви, Марку Трохимовичу, вiршi не писали?
   - Та писав, - неохоче признався вiн.
   - I щось виходило у вас?
   - Напевне, виходило, бо один вiрш,  проти  мiжнародно?  контрреволюцi?,
навiть у губкомiвськiй газетi надрукували. А хтось у нашому загонi  вiзьми
й пусти чутку, що я звiдкись переписав той вiрш.  Я  тодi  скипiв  гнiвом,
знайшов напасника i  почав  доводити  сво?  авторство  кулаками.  Але  той
партизан зi сво?м дружком обмолотили мене, як снопа. Ну, тодi й подумалось
менi: "Коли так б'ють письменникiв, ще й оббрiхують ?х, то краще  покинути
це дiло", - засмiявся Марко. -  Тепер  на  писання  не  тягне,  а  вчитати
хочеться побiльше, люблю, коли рiзнi картини проходять перед очима.
   - I якi ви найбiльше любите картини?
   - Гоголiвськi. Там усе якось живим виходить,  наче  це  й  не  в  книзi
написано. Тарас Бульба - це Бульба, а чорт, що хапа? мiсяця  пiд  рiздвяну
нiч, - це справжнiй чорт, а Плюшкiн - це наш куркуль Саврадим, який навiть
перед богом гасить свiчку, щоб потiм поставити ??  перед  сином  божим.  У
лiкарнi я в свою волю начитався, вiд цього й одужав швидше. У  вас  чогось
цiкавого не знайдеться?
   Вiн пiшов од не? з книжками, а в головi ?й  лишив  хитке  снування,  по
ньому кониками-стрибунцями скакали здогадки: хто ж такий насправдi  Марко?
Чи одчайдушний  запорожець  з  "Тараса  Бульби",  чи  пота?мний  сiльський
джигун? Тi?? ночi вiн приснився ?й Левком з "Майсько? ночi", а Безбородько
- однооким головою. I забреде ж така дурiсть у сон, що й наяву страха?шся,
i диву?шся, i не зна?ш, що воно й до чого. Та й гарним же  був  Марко  над
ставом, тiльки замiсть шапки в нього була будьонiвка. Але i в  снi  дiвоча
душа тягнулась до нього i опасалась його...
   Кожна дiвчина, виглядаючи сво? кохання, сподiва?ться,  що  воно  в  не?
буде "найкращим, i жде його з вiдкритими на весь свiт очима,  з  вiдкритою
душею i тi?ю милою самовiдданою  довiрою,  що  часто  й  розтопту?  дiвочу
долго. Отак i вона виглядала до Марка сво? кохання, а  насправдi  воно  чи
передчуття його прийшло з тривогою, острахом, болем i тоскною невiдомiстю.
А тут ще, на лихо, й Безбородько почав  учащати  до  школи,  розпухириться
усiма кишенями англiйського френча й неймовiрно великим галiфе та й  почне
говорити i про полiтику, i про школу, i про музику,  хоча  сам  навiть  на
балалайцi  не  бренькав.  У  розмовах  вiн  завжди  був  самовпевненим   i
похвалявся сво?ми зв'язками аж в окрузi. Марка ж називав другом,  але  час
од часу кидав на нього такi вуглячки, що вiд них вона вся починала горiти.
   У великiй тривозi i  все  одно  у  великiй  надi?  зустрiла  вона  свою
вiсiмнадцяту весну. А вона прийшла в громах льодоходу, в буйнiй повенi i в
такому цвiтiннi рясту, що здавалось, наче само небо шматками упало в лiси.
На великдень саме зацвiли  сади,  вакханалiя  вишневого  цвiту  прямо-таки
приголомшила ??,  а  найбiльше  дивували  величезнi,  мов  столiтнi  дуби.
подiльськi грушi - вони бiлими горами пiдiймались над селом i,  здавалося,
пiдводили його ближче до сонця чи мiсяця й обтрушували на  нього  пташиний
спiв.
   На  Великдень  святешно  одягненi  люди  гуляли  на  цвинтарi.   Малеча
товкалась крашанками чи бавилась на  дзвiницi,  дiвчата  вели  короголi  й
спiвали веснянки, парубота грала в довго? лози або  верниголови,  а  старi
люди прислухались до щебету й гомону молодостi. Пiшла й вона  на  цвинтар,
щоб почути й запам'ятати тi веснянки, яких не знала.
   Пташиними крилами i чарами кохання шумували  вони  над  нею,  поглядали
очима весняних квiтiв i та?мничого ромен-зiлля, що  приверта?  до  дiвчини
милого. I тисячу рокiв тому так само хтось виглядав сво? кохання, як  вона
тепер,  хтось  питався  матерi,  як  треба  чарувати  любого:  чи  лiсовим
корiнням, чи карими очима, чи чорними бровами, i проливав сльози,  стелячи
постiль нелюбу.  Столiтнi  насто?  пiсенного  кохання  наморочили  голову,
прадавнi сподiванки входили в сьогоднiшнi,  наче  це  ?й  виспiвувались  i
радощi, i муки любовi. Але неждано  в  цей  поетичний  вiдгомiн  старовини
увiрвались iншi мелодi? - обiзвалися пострiли i крики.
   Широкою примайданною вулицею, одстрiлюючись, утiкали бандити, ?х рiдким
ланцюжком наздоганяли чонiвцi, i серед них був Марко Безсмертний. Недалеко
вiд церкви високий i дебелий бандит пiдняв обрiза, показав на людей,  щось
крикнув, i всi бандити кинулись на цвинтар, змiшалися з великодньою  юрбою
i  люто  почали  обстрiлювати  чонiвцiв,  якi  розгублено  зупинилися:  не
стрiляти ж у людей. Вперед  вискочив  Марко  Безсмертний,  пiдняв  руку  з
карабiном, який ще димiвся, i крикнув, наче у дзвона вдарив:
   - Гей, люди, лягайте на землю!
   За одну мить натовп упав,  оголюючи  бандитiв,  i  вони,  як  очманiлi,
кинулись утiкати iз цвинтаря.
   За кiлька хвилин прошумiв над нею  бiй,  уламок  людсько?  боротьби  за
щастя, за майбутню пiсню людей i навiть за стародавнiй поетичний вiдгомiн,
що згодом перейде на сцени i в  книги...  I  тiльки  затихли  пострiли  за
селом, у селi знову стрепенулися пiснi про кохання, розмай-зiлля i  працю.
I знов у цьому вона бачила ходу iсторi?, колесо яко? не в силi зупинити нi
куций бандитський утинок,  нi  куцi  мiзки  рiзних  батькiв,  якi  й  досi
продавали Укра?ну одразу кiльком державам, хоч на словах i розпиналися  за
?? самостiйнiсть.
   Цi думки снувались пiд голосну веснянку, що бринiла в широкому танку  i
в душi, а серце не раз поривалось далеко за село,  де  й  зараз,  напевне,
Марко б'?ться з бандитами. Тiльки б живим зостався вiн!..

   Кроково? колесо
   Вище тину стояло,
   Много дива видало.
   Чи бачило колесо,
   Куди милий по?хав?
   За ним трава зелена
   I дiброва весела.

   "I там, куди вiн пiшов, зелена трава,  коли  б  тiльки  не  почервонiла
вона... "Кроково? колесо вище тину стояло..."  Отак,  тривожачись,  мовчки
спiва? вона про кроково? колесо, а вiн руха? колесо iсторi?. "Любий мiй...
Ой, що вона, дурна,  тiльки  дума?  собi?  "Кроково?  колесо-о  вище  тину
стояло..."
   - Подобаються вам нашi веснянки? - пiдiйшов  до  не?  Зiновiй  Петрович
Гордi?нко.  Вiд  святешно  одягненого  бджоляра  вiяло  ранньою  пергою  i
пахощами свiжо? землi.
   - Чудеснi вони, чудеснi, мов iз дiвочо? душi вийнятi.
   - Як славно сказали ви, -  здивувався  i  зрадiв  Зiновiй  Петрович.  -
Вiрите, ми ?х у Котовського спiвали! Та так спiвали,  наче  самi  з  весни
виходили... Запишете ?х на ноти?
   - Неодмiнно запишу.
   - Марко ?х дуже любить. Iнодi, на самотi,  i  в  сiльрадi  курника  ?х.
Пережитки, як говорить Безбородько.
   - Як тепер Марко Трохимович? - в тривозi  поглянула  на  пiдкучерявлену
бороду чоловiка, в якiй, здавалось, неодмiнно ма? заплутатись бджола.  Але
там не було комахи, а лежав пелюсток вишневого цвiту.
   - Вже повертаються хлопцi додому, все в  акурат,  -  заспоко?в  Зiновiй
Петрович, а потiм по-сорочи, як умiв тiльки  вiн,  зиркнув  на  не?.  -  А
тривожитесь потроху за Марка.
   - Звiсно, тривожусь, - хотiла сказати спокiйно, але одразу ж спаленiла.
   - Ну, це и добре, доню, - тепло, з лукавинкою посмiхнувся чолов яга.  -
Може, в свiй дзвiн ударю i чарку вип'ю на чи?мусь аесiллi.
   - Ой, i що ви говорите? - аж зойкнула вона. Зiновiй Петрович засмiявся:
   - От i спiкся на однiй щоцi один рак, а на другiй - ще один.
   - Що ви тiльки вигаду?те...
   - Те, що збоку видно. Та "
   Вона не знала, що вiдповiсти, i розгублено опустила голову:
   - Ге, що збоку видно. Та не соромтесь. Кашлю  i  любовi  не  вта?ш.  I,
натрушуючи смiшок на пiдкучер явлену мiдь бороди, весело подибав до  сво?х
бджiл.
   А увечерi до не? прийшов Марко з вишневою гiлочкою за церемонi?ю'.  Вiн
якось незвично поглянув на не?, незвично посмiхнувся, наблизив сво? очi до
?? очей, i вона з лячною радiстю збагнула, що перед нею сто?ть ?? доля.
   - Якi ж ви сьогоднi гарнi, Степанидо Iванiвно.
   - Тiльки сьогоднi?
   - ? ранiше Теж... I стрепенулись ви зараз так славно, як  вишенька,  що
ма? зацвiсти. -  Вийняв  з-за  церемонi?  вишневу  гiлочку  i  поставив  у
глиняний глечик, де одцвiтали блiдавi й рожевощокi невiстки.
   - А нащо ви зломили? - строго очима показала на вiдчахнуту, з  росинкою
глею гiлочку.
   - То вiтер, Степанидо Iванiвно. Я цвiту не псую. Його теж любити треба.
   Марко одразу чогось нахмурився, зiв'яв, попрощався й пiшов. А незабаром
забрiв Антон Безбородько. Вiн побачив вишневий  цвiт,  ревниво  скособочив
розпухлi губи, на яких тремтiв горiлчаний дух.
   - Марко принiс?
   - Марко, - знехотя вiдповiла, не бажаючи мати посередника нi в домi, нi
в душi.
   - Проворний, нiчого не скажеш... Не говорив, практично, що  цвiт  треба
любити? - напустив на свiй вузький вид жалостивiсть до не?.
   - Казав, - одразу насторожилась вона, а бiль ударив пiд саме  серце.  -
Або що?
   - Та нiчого такого, -  якось  та?мниче  вiдповiв  Безбородько,  сiв  на
парту, i всi нашитi кишенi френча заворушились на ньому, неначе краби.
   - Говорiть, коли почали.
   Безбородько закинув ногу на ногу, похитав головою:
   - Вам скажи, а ви йому передасте, тодi вiн i дихнути не дасть  менi.  I
так вiн ма? роботу: пiдкопу?ться i пiд мене, i пiд мого крамника.
   - Слово честi, все буде помiж нами.
   - Навiть слово честi? - задумався на якусь хвилину. -  Тодi  глядiть!..
Недобре кажуть про Марка. Правда, може, це хтось i намарнословив.
   - Чи марнослiвство, чи  правда  -  кажiть!  -  наказала  вона,  хоча  й
вiдчувала, як терпнуть ноги, як млi? душа.
   - Було б що говорити. Ви бачили наречену Устима Тримайводи?
   - На похоронi бачила  ??,  -  в  передчуттi  чогось  поганого  мало  не
зойкнула вона.
   - Еге ж, вона там була, гарна така дiвчина. Так учора Марко  в  лiкарню
завiз ??.
   - Щось трапилось? - ледве  вимовила,  а  спиною  обперлась  об  шафу  з
книжками.
   - Еге ж, трапилось: дитя ма? народити.
   - Ну, й що?
   - Та й нiчого, дiло житейське. Але чий  це  буде  вишневий  цвiт  -  ще
невiдомо.
   Вона застогнала, почуваючи, як на  велетенському  колесi  закружляли  i
школа, й земля. "Крокове? колесо вище тину стояло..." -  нестерпним  болем
вривались чи?сь голоси... Зупинися ж ти, колесо муки.
   I воно послухалось ??, але на душi було так, наче туди хто жабу вкинув.
Хотiлось накинутись на Безбородька, та стримала себе: а що,  коли  й  таке
може бути?
   - Ви пережива?те? Вам погано? Як ви зблiдли! От лишенько! -  забiдкався
Безбородько. - Не треба, Степанидо Iванiвно,  так  близько  все  брати  до
серця. Може, це все й брехня. Чого люди не наговорять. Язика не  треба  нi
позичати, нi купувати.
   Вiн почав шукати воду, а вона,  мов  пiдкошена,  сiла  на  стiлець.  За
вiкном знову обiзвалась трепетна веснянка, в нiй було i сподiвання любовi,
i ромен-зiлля, i милий, який  з'явився  ще  до  того,  як  закипiв  корiнь
любовi. Все це було у пiснi, але не в не?.
   Вона взяла вiдчахнуту вишневу гiлочку i викинула В за вiкно.
   А через кiлька днiв у родинi Тримайводц вона побачила  безщасну  матiр,
побачила й дитя, що буде викованим, тiльки без  хмелин  чуба,  Устимом.  В
честь батька його теж нарекли Устимом. I тодi якась полегкiсть  прийшла  в
дiвоче серце, хоча вона й вирiшила бiльше нiколи не думати про Марка.
   Та цього ж таки вечора,  коли  на  левадi  приземистий  молочний  туман
вбирав у свою основу срiбнi мiсячнi оризки вона лицем в лице  стрiлась  на
кладцi з Марком.
   - Ой! - зойкнула з несподiванки, ступила назад i мало не  шубовснула  в
рiчечку.
   - Отак i викупатись можна, - засмiявся i взяв ?? за руку. -Перенести?
   - Перенесiть, - неждано для себе випалила й вiдсахнулась од Марка,  але
вже було пiзно.
   Вiн, як  вiтер,  пiдхопив  ??  на  руки,  пiд  нею  гойднулась  кладка,
схлипнула вода, а над нею  у  велетенському  небесному  колесi  закружляли
зорi. "Так от яке воно, кроково? колесо", - завмираючи, подумала  тодi,  i
увесь свiт млосно закружляв навколо не?.
   Марко вискочив на берег, заглянув ?й у вiчi, тiснiше пригорнув до себе:
   - Уже не вiдпущу!
   - Що ви, Марку Трохимовичу! - тiльки тепер перелякалася, вириваючись  з
парубочих рук. Ти одразу стало так страшно, мовби летiла у безодню.
   Марко мовчки опустив ?? на землю, i вона похнюпилась  перед  ним,  наче
школярка: боялась його i все одно чекала вiд нього найкращих слiв.
   - Степанидо Iванiвно, ви зна?те, що я люблю вас? -  нахилився  над  нею
схвильований i суворий.
   Пiд  кладкою  скинулась  риба,  в  лугах  озвався   деркач,   у   полях
протуркотiла  пiдвода,  i  зовсiм  недалеко  стрепенулася  дiвоча   пiсня,
сповнена надi? i жалю.
   - Справдi? - сказала  зовсiм  не  те,  що  думалось  сказати  в  такому
випадку.
   - Справдi. Ви, певне, й не помiчали цього?
   - Не помiчала.
   - А я ще в лiкарнi закохався у вас... Отам зiйшлися мiй бiль  i  любов.
Та, видать, ви анiтрохи не коха?те мене...
   - Не знаю, Марку Трохимовичу,  -i  правду,  i  неправду,  -  збентежено
сказала вона.
   - Я так i думав... Напевне, ви не моя доля.
   - Чого ж?.. Нiхто долi не вгада?, - тихо заперечила,  i  вiн  з  надi?ю
поглянув на не?.
   - Подумайте, Степанидо Iванiвно, подумайте,  зважте,  потiм  скажете...
Люблю вас, як душу, - обома руками потиснув ?й руку i зник у темрявi.
   "Чудний який... Чому б iще було не постояти, не сказати якогось  слова.
Милий..." - Стояла в туманi  пiд  зорями,  а  потiм  пiшла  по  тiй  самiй
стежинi, якою пройшов вiн, думаючи, що не раз наступа? на його слiди...
   Думалось недовго ?й; за один вечiр, мов  цвiт,  розквiтло  усе  те,  що
збиралося давно. I другого дня вона радiсно вiдчула себе нареченою.
   У солодкому туманi, у шелестi найкращих слiв i хмелi перших  поцiлункiв
промайнули передвесiльнi вечори. Простеньке, небучне весiлля мали одгуляти
вони пiсля закiнчення учбового  року.  I  от  надiйшов  нещасний  день  ??
весiлля. В школу до не? пiд'?хав у англiйському френчi  i  в  ще  бiльшому
галiфе Безбородько, i вони обо? стали чекати жениха. Але вiн не  приходив.
Безбородько красномовно кiлька разiв стукав нiгтем по склу цибулистого,  з
американського золота годинника, а вона червонiла  й  полотнiла  у  рiзних
найтяжчих здогадках,  вбирала  в  себе  невиплаканi  сльози,  якi  боялась
показати при стороннiй людинi. I вiдчувала,  що  любов  ??,  мов  поранена
птиця, б'?ться в останнiх муках.
   - Вже i ?сти хочеться, а Германа  все  нет,  -  показав  свою  ученiсть
Безбородько. - В Марка все може бути. Я, зда?ться, вам  колись  натякав...
Пiду на розвiдини.
   Обмiтаючи дверi сво?м галiфе, вiн вийшов  з  оселi,  безнадiйно  махнув
рукою хурщику i зник за хатою. Повернувся обурений i аж зелений од злостi.
   - Оце розжились,  Степанидо  Iванiвно,  на  женишка  собi!  Яке  тiльки
бездум'я погнало вас до шлюбу? Ще до весiлля, практично, ма?те  шанобу,  а
потiм, глядiть, щодня буде бридня! Подумайте: йому корова дорожча кохання.
Всього сподiвався, а цього - нiколи.
   Вона вже  нiчого  не  могла  сказати,  лише  нiмотно,  самою  скорботою
допитувалась у Безбородька: "Що ж i за що таке сталося?" А вiн, вдоволений
сво?ми  передбаченнями,  всiма  рухами,  кроками,  словами,  нiби  чаклун,
кам'янив ?й серце, тiло i втискав у кригу, у темiнь, де й  надi?  нема  на
добре передчуття чи почуття.
   - Корову ж цi?? ночi в яко?сь удовицi вкрали. Вдосвiта  кинулась  вона,
розтелепа, до Марка шукати запомоги. А йому  що?  Весiлля  в  головi?  Без
ваганини, практично, натягнув, пробачте, штани на себе, нагана в  руку  i,
навiть без сорочки, рвонув по слiдах за злод?йнею. Та я в такий  святковий
день свою власну корову подарував би отiй  дурепi,  щоб  не  вiдходити  од
молодо?. Так чи ? в його розумному баняку  i  крученому  серцi  хвч  якась
мализна любовi!? -Вiн подивився у вiкно i зловтiшне тицьнув пальцем: -Ось,
подивiться i погляньте - iде герой, та не з молодою, а з коровою!
   Болем вивертаючи очi, вона побачила на вулицi Марка. Але якого? В одних
штанях, заляпаний багнюкою з голови до нiг, вiн поволi вiв  тельбастеньку,
теж заболочену  корову  i  щось  весело  розповiдав  людям,  якi  пiвколом
рухались за ним.
   Його веселiсть громовицею вибива? рештки ??  любовi  i  переповню?  все
тiло найгiршими пiдозрами i риданням. Вона вже не бачила, як щасно, з яким
нетерпiнням поглянув Марко на ??  вiкно.  Не  всилi  стримати  сльози,  що
одразу бризнули на весiльне з  ромашками  плаття,  метнулась  по  кiмнатi,
схопила валiзку, щось запхнула в не?.
   - Антоне Iвановичу, благаю, хай ваш хурщик одвезе мене до станцi?.
   - Як ма?те ще до шлюбу ось таке шанування, то хай, практично, везе  без
проволоки, - боком одвернувся од не? Безбородько. Вона зiв'яла, чужа серед
квiтiв свого весiльного плаття, закапаних не росою, а  сльозами,  сiла  на
воза, втiкаючи од свого кохання, од сво?х найкращих i найтяжчих  днiв,  од
того крокового колеса юностi, що в кожного по-сво?му кружля?...

   * * *

   I от випадок знову привiв ?? на слiди минулого. Iдучи  до  брата,  вона
гадала, що з роками розгубилися всi почуття. Та вийшло  не  так.  Лiта  як
вода, - ?м нема вороття.  А  втраченi  почуття,  мов  птахи,  повернулися,
закружляли над давнiм гнiздом, спасаючись заглянути в нього...
   "А чому було й не стрiтись iз Марком? - водночас побачила перед очима i
чорнявого, мов надвечiр'я, парубка, i лiтнього,  з  сивиною  чолов'ягу  на
костурах... - "Кроково? колесо вище тину стояло, много дива видало..." Та,
певне, Марку, не стiльки ти бачив дива, як саму смерть", - знову  пожалiла
i сво?х молодих рокiв i пошкодувала, що не побачилась iз Марком.



   XI

   Тепер Григорi?вi Стратоновичу зда?ться, що й  серед  тисячi  людей  вiн
розпiзнав би кроки сво?? Катерини. Сво??!..  Хоча  нема  в  ??  ходi  юно?
легкостi, скрадливого чи сполоханого перестуку, але  ?  в  нiй  зворушлива
нерiшучiсть, що наче  вимовля?,  як,  завмираючи,  спаса?ться  i  тремтить
'жiнка над сво?м коханням.
   А вона таки й тремтить над ним, вiрячи й не вiрячи, що i  вдовина  доля
може зустрiтись iз  щастям.  Чи  не  минеться  воно,  мов  нетривка  сiтка
золотого дощу, що не напою? землю, а тiльки залиша? на нiй рясноту слiз?
   З темряви печаллю i нiжнiстю дивиться жiнка на свого другого мужа, який
iнколи зда?ться ?й сином. Тодi вдалинi оживав перший чоловiк, а  всю  душу
охоплювали страждання: чи мала вона право на  друге  одруження,  на  другу
любов? I навiть п'ятеро дiтей, якi б гибiли на вдовиних достатках, у  такi
часи не могли захистити ??, i нiхто в  свiтi  не  мiг  струсонути  холоднi
краплини болю, що обнизували ??, як обнизу? роса нерозвите дерево.  Що  ж,
iншi жiнки простiше дивляться на любов, любощi, а вона й досi ча?ть у собi
почуття провини i перед людьми, i перед Григорi?м, i перед першим мужем.
   У такi тяжкi години вона себе збоку бачить пересадженим деревом,  що  й
само не зна?: чи прийматися, чи всихати йому. Отаке ?? вдовине  щастя,  як
сонце поза хмарами, i чи довго воно свiтитиме ?й?..
   Наполоханi думки забiгають та й забiгають наперед i  зупиняються  перед
тi?ю безоднею, що ляка? кожну  жiнку,  яку  горе  зробило  вдовою:  чи  не
збайдужнi?, чи не одкинеться од не? друга любов?..
   Почуття Катерини в якiйсь мiрi передаються  Григорi?вi,  якого  й  досi
диву? глибока сором'язливiсть у коханнi дружини. П'ятеро ж дiтей ма? вона,
але й досi залишилась чистою, мов дiвоча сльоза. I  нi  спалаху,  нi  тiнi
жiночо? пристрастi чи вдоволення нiколи не побачив у  ??  рухах  i  на  ??
обличчi.  Тiльки  материнством,  тiльки  ним  i  в  ньому  то  сумно,   то
насторожено, то вперто жила вона, i все погане не  чiплялось  до  не?,  як
болото до бiло? лебiдки. I чого сумнiватись тобi? Вже  за  однi  коси,  за
один голос ти  достойна  любовi,  кохання...  Вродяться  ж  такi  слова  у
глибинах людсько? душi, мов зорi на вiях ночi. I хiба це не чудо, що кожен
по-сво?му знаходить любов i кожен по-сво?му коха??..
   Тiльки чому в стiлькох людей кохання  так  схоже  на  перелiтну  птицю:
майне крилом над тво?ю весною, струсить з того  крила  кiлька  свiтосяйних
росинок чи сльозин та й зникне за тими  обрiями,  де  хмари  бредуть,  мов
старцi, та й залишить для обiднiло? душi житт?ву необхiднiсть чи  житт?вий
тягар... Щось подiбне i в нього було пiсля  iсторi?  з  Оксаною.  Але  ось
негадано прийшла i до тебе твоя запiзнiла весна, прийшла несподiвано,  мов
злива, i щедра, мов злива.
   Вiн ?хав до Катерини лише з однi?ю думкою: чимось пособити ?й,  щоб  не
запухали з голоду дiти. Вони одразу потяглись до нього:  старшим  хотiлося
якомога бiльше знати про бо?,  а  менших  приваблювали  його  партизанськi
цяцьки: автомат, пiстолет i нiмецький кортик.
   Катерина ж тодi сторонилась його, i на ??  чолi  увесь  час  при  ньому
вперто i наполохано тремтiли складки. Хоча вона без спочинку  вилася  бiля
свого виводка, важкуватими i легкими руками пригортала ?х до  само?  душi,
сидячи, засинала  над  ними,  та  в  очах  ??  свiтилася  замкнена  жiноча
самотнiсть. Вiн помiчав, як ця самотнiсть твердiше окреслювала ??  повiки,
я. робила менш рухливими невигаслi очi, накладала на  обличчя  скульптурну
виразнiсть. Хоча це було жорстоко, але йому не раз спадало  на  думку,  що
Катерина зараз схожа на той образ, який виходить iз каменя або  входить  у
камiнь, щоб iз нього без слiв i слiз говорити про людське горе i знiвечену
любов.
   Якось  його  в  Катерининiй  оселi  розшукав  скульптор   Колiсниченко,
дебеляга, з стiжком розкуйовдженого волосся i бездонними очищами; йому вiд
природи пасувало жити мiж брилами камiння.  У  партизанському  загонi  вiн
почерком розгнiваного Мiкеланджело зривав залiзничнi мости i  пишався  цим
руйнуванням, як пишався колись  першими  творiннями  сво?х  рук,  спочатку
називав ?х генiальними, а далi - бездарними. Тепер у сусiдньому  райцентрi
вiн мав реставрувати свою найкращу дово?нну роботу: щаслива мати  з  дитям
над водою.
   Вiйна з-пiд  нiг  скульптури  забрала  воду,  осколком  скосила  голову
матерi,  а  осиротiле  нерозумне  немовля  i  досi  посмiхалося  дово?нною
посмiшкою, страхаючи нею людей. Зваживши на час i на змiну  сво?х  смакiв,
Колiсниченко хотiв дати iнше  обличчя  матерi,  i  вiн  занадто  вимогливо
добирав типаж i добрати не мiг.
   - Ось тобi справжнiй образ, - показав йому очима  на  Катерину,  яка  в
напiвтемрявi босою ногою гойдала колиску, а руками  ворожила  бiля  клаптя
парашутного шовку, щоб пошити з нього сорочечку.
   Колiсниченко професiйним  оком  зиркнув  на  вдову,  пiдiйшов  до  не?,
поглянув на ?? шитво, погомонiв трохи, а потiм повернувся до столу й тихо,
навiть iз захопленням, забубонiв:
   - Божественний типаж! Чи не можна, Григорiю, i  менi  тут  квартирантом
стати? Ох, i типаж, але, на жаль,  не  оптимiстичного  звучання,  а  це  -
недолiк. Бачиш, як тiнi i складки пiдрiзали ?? житт?радiснiсть, смiх.
   - А тобi пiсля  такого  лихолiття  неодмiнно  треба  на  каменi  рiзати
материнський смiх? - обурився вiн. - Саме такий образ i зачепить  за  живе
людей, якi пережили вiйну. Чи  тобi  й  тво?й  спiлцi  потрiбний  вiдомчий
ентузiазм i плакатна посмiшка?
   - Це ти вже загнув, братику, не читаючи статей деяких мистецтвознавцiв.
Вони, живi, хоч i рiдко  посмiхаються,  та  з  мертвого  каменя  вимагають
побiльше смiху,  -  розреготався  Колiсниченко,  потiм  замислився,  знову
пiдiйшов до вдови i, придивляючись до не?, почав допомагати шити сорочечку
немовлятi...
   Скульптор таки послухався поратi i не помилився, не  помилився  й  вiн,
повiривши, що Катерина його суджена.
   А почалось воно зовсiм несподiвано й просто.  Якось  надвечiр'ям,  коли
сонячнi вiдблиски прокладали на морськiй зеленi  небосхилу  золотi  мости,
вiн вiд партизанамiрошника привiз  пошивку  муки,  що  пахла  i  грозовими
полями, i теплом млинового каменя. В сiнях, скидаючи ?? з  плеча,  побачив
на порозi Катерину, вiрнiше ?? розплетенi косища i двi завислi сльозини  в
нерухомих очах. Отi двi коси, двi  сльози  i  стали  мiстком  до  великого
кохання. Слався цей мiсток неймовiрно швидко, як  усе  швидко  робиться  у
вiйну.
   В передосiннiй вечiр вiн пiзно повертався  з  наради.  Сонне  село  так
тремтiло в тихому мiсячному сяйвi, що здавалося,  наче  хати,  i  сади,  i
журавлi потроху переходили з одного мiсця на друге. Вiн любив  цю  мiнливу
та?мничiсть вечорiв, коли розпухлий соняшник мiсяця осипав i осипав  сво?м
химерним цвiтом усе, що знаходилось пiд покрiвлею неба.
   Бiля плоту, по якому плелися з цвiтом i плодами  гарбузиння  й  тичкова
квасоля, вiн побачив Катерину. В сполоханiй  грi  тiней  i  промiння  вона
здавалась висiченою з каменя, i тiльки в очах ??  тремтiла  мiсячна  роса.
Жiнка почула ного ходу, тiснiше притулилась  до  тину,  а  вiн  збентежено
зупинився напроти не?. Чомусь здалося, що такий самий вечiр  i  така  сама
зустрiч з Катериною вже були в нього. В  тишi  вiн  чув,  як  гупало  його
серце, але стояв, наче заворожений, без жодного слова i руху.
   Нарештi Катерина у благаннi пiдвела руки, i вiн побачив, як у ?? очах з
мiсячно? роси набиралися сльози.
   - Що з вами, Катерино Павлiвно? - запитав, наче прокинувся од сну.
   - Григорiю Стратоновичу, - боляче заклекотав ?? голос, мукою узялось ??
привабливо заокруглене обличчя, - вам треба ?хати од нас.
   - ?хати? - пiдсвiдомий острах зчавив його серце  i  почав  руйнувати  в
душi виплекану за останнi днi радiсть. - Я вам надокучив?
   - Не надокучили, - запнулася вона, - але так треба...
   - Чому?
   Вона опустила важкуватi руки, одвела од  нього  погляд  i  ледве  чутно
промовила:
   - Бо я соромлюсь вас, а це вже недобре.
   - Невже соромитесь? - вiн чогось аж зрадiв.
   - Хiба ж не видно?.. Не можна вам i  вдовi  бути  пiд  одним  дахом,  -
печаллю, тривогою i хвилюючою жiночнiстю обрисувались  ??  повнi  трепетнi
уста.
   I його потягнуло до них, потягнуло до ?? важкуватих рук,  що  безвiльно
звисли донизу, до ?? плечей, до стану. Вiн, зда?ться, лише тепер  збагнув,
скiльки прекрасного ? в жiнцi.
   - Ви бо?теся поговору? - запитав хрипко, вже  розумiючи,.  що  не  може
жити без Катерини, без ?? очей, ?? уст, ?? брiв i ось цих  сонних  грудей,
на яких так добре лежати дiтям.
   Вона похитала головою:
   - Нi, поговору я не боюсь. На мене нiхто нiколи не тицяв пальцем.
   - То чого ж ви? - ?в нього, як у не?, глухiшим ста? голос.
   - Так лiпше буде, - пiдвела на нього правдивi i  скорбнi  очi,  з  яких
от-от мала обiрватись мiсячна роса чи сльоза.
   Вiн рукою хотiв торкнутись до  них,  але  жiнка,  не  зрозумiвши  його,
поточилась назад, обдала його теплою хвилею кiс, що  якось  одразу  темною
повiнню впали ?й на стан, мiсяць заграв на тiй повенi, i вiн руками, душею
потягнувся до цi?? повенi...
   "Двi коси, двi сльози", - i зараз у думцi, наче вiрш, повторю? Григорiй
Стратонович, а сам вiдчува?, як жiнка у ваганнi зупинилась бiля  церковних
дверей" як з темряви .пригляда?ться i надивля?ться на нього. А вiн  робить
вигляд, що прикипiв до книжки, бо хiба ж не при?мно, що такi  очi  вiрними
зорями тягнуться до нього, наче моляться на такого вченого чоловiка.
   I при згадцi, що Катерина вважа? його дуже вченим, вiн мимоволi почина?
посмiхатися.
   - Григорiю, ти кому посмiха?шся? - низинно, з незбагненними  переливами
клекоту й дзвiнкостi пита? вона. Щось ?  в  ??  голосi  i  вiд  хвилi,  що
плещеться-схлипу?, i вiд спiву,  коли  вiн  завмира?.  Йому  зда?ться,  що
Катерина не говорить, а творить свою мову, бо нiколи не вгада?ш, якi звуки
проб'ються в ?? наступному словi. Вiн був закоханий i в ??  голос.  Часто,
прокидаючись  уночi,  йому  хотiлось  розбудити  дружину,  щоб  почути  ??
нерiвний спiвучий клекiт. Навiть смiх у не? - незвичайнiсть: кожного  разу
бринiв iнакше. Iнколи, одриваючись од зошитiв або книг, вiн прохав ??:
   - Катерино, засмiйся.
   - Ти що, Григорiю? - дивувалась вона, а в очах займалися такi загадковi
вогники, якi теж  здавалися  вiдкриттям,  але  й  страхали  його:  що  iще
нерозгадане та?ться у них?
   - А тобi шкода засмiятись?
   - З яко? б радостi?
   - З тi??, що ? такий смiх на свiтi. - I справдi, мав насолоду вiд нього
i вiд тих двох борозенок, що вiд пiдборiддя вибiгали на щоки, i дивувався,
чого не подару? вигадлива природа людинi в свою добру годину творчостi...
   Григорiй Стратонович пiдводиться  з  обсмаленого  стiльчика,  радо  йде
назустрiч дружинi.
   - Пита?шся, кому посмiхався? Вiдгадай!
   - Де вже менi вiдгадати, - простяга? до нього  важкуватi  й  такi  милi
руки, але одразу ж боязко опуска? ?х донизу - згаду?, що в церквi.
   - Посмiхався тво?м думкам.
   - Мо?м думкам? - Подивом озива?ться не лише клекiт  голосу,  а  вся  ??
глибина. - Хiба ти чув, коли я увiйшла?
   - Аякже! Ще чув, як ти з землянки виходила,  як  вулицями  й  завулками
йшла.
   -Знову насмiха?шся, - закохано i вдячно дивиться на  свого  мужа  i  не
вiрить, що вiн назовсiм ??. - Але скажи по правдi: чув, як  сюди  прийшла,
як дивилась на тебе?
   - Звiсно. Як я мiг не почути такого?
   - I прикидався? - бiльшають ?? очi, що в темрявi  здаються  чорними,  а
насправдi вони ясно-ясно зеленi, як  веснянi  листочки,  зволоженi  росою,
соком i краплинками сонця.
   - I трохи прикидався.
   - Он ти який! - так нижча? ?? голос, що вiн, зда?ться, бринить в усьому
тiлi, як гудiння у дзвонi. - А про що ж я думала?
   - Про те саме: що  ма?ш  дуже  вченого  чоловiка.  Вгадав?  -  сердечно
смi?ться вiн.
   - Таки вгадав, - чуду?ться Катерина, чу дуються  соковитi,  переповненi
зморшками уста, молодиця красиво пiдводить угору повне округле плече. -  I
все насмiха?шся надi мною?
   - Тiльки трошки, бо  тво?  непорозумiння  про  мою  ученiсть  недовчену
приносить менi одну при?мнiсть. Я теж падкий на шанобу, наче муха на мед.
   - Смiйся, смiйся. А менi, бува?, аж страшно  ста?,  що  ти  так  багато
зна?ш, а я нiчого не варта, - припала чолом до його плеча, i тепер вiн уже
на хвильку зда?ться ?й не сином, не мужем, а рiдним батьком, до якого було
так хороше притулитися головою.
   Григорiй поклав руку на  хустку,  з-пiд  яко?  вибивався  пахучий  снiп
волосся дружини.
   - I про себе, i про мене вигаду?ш по добротi сво?й...  Що  я?  От  мене
вчили учителi! То справжнi були праведники в будьонiвських шапках! - обвiв
поглядом святих. - Спасибi ?м, що людиною зробили мене. Де вони тепер?..
   - I нi про кого з них не зна?ш?
   - Свiт великий, дороги широкi. Розiйшлись по них мо? праведники, тiльки
про двох i знаю: один командував дивiзi?ю, а тепер пiсля важкого поранення
працю? головою облвиконкому, а другий робить аж у ЦК.
   - Ти б хоч написав ?м.
   - Незручно, щоб не подумали чого...
   - Отаким точнiсiнько Iван був: усе мiг. а тримався у тiнi, щоб люди  не
подумали чого. А цим, Григорiю, i користуються рiзнi  хамуватi  пролази...
Вони й на стiл вилiзуть, щоб себе показати.
   - На стiл ще не бiда, а от коли вони в  душi  влазять  i  починають  ?х
толочити... Ну, як у тебе справи по вiддiлу будiвництва  i  реевакуацi?  з
богоугодно? дзвiницi?
   - Ми вже зовсiм перебрались у  землянку.  Зовсiм!  -  радiсно  i  журно
посмiхнулась Катерина.
   - Та що ти!? Коли ж  встигли?  Там  хтозна-яке  безладдя  творилося,  -
здивувався Григорiй Стратонович.
   - Для тебе усi-усi старалися. Навiть найменший не писнув, нiби розумiв.
Ходiмо ж, подивишся.
   - Спасибi. Ходiмо. - Вiн хоче пригорнути дружину, але вона вiдхилилась:
Григорiй знову забув, що знаходиться в церквi. - I як тобi нова оселя?
   - Нiчого. Стеля над головою ?, тiльки все одно капа? з не?. - Згадалась
та, вже продана, хатина, яку  добрими  зеленими  руками,  неначе  колиску,
погойдували ясени. I стало жаль i давньо? оселi, i  ясенiв,  мов  близько?
рiднi.
   Григорiй Стратонович бере  автомата,  розбухлого  портфелика,  задмуху?
свiтло й плечем в плече йде з дружиною, яка  одразу  ж  притихла  -  лячно
стало в темнiй церквi.  Надворi  аж  зiтхну  лося  з  полегкiстю,  i  вона
притулилась головою до мужа.
   - Це що за нiжностi перед самою дзвiницею? - забурчав наче невдоволено,
зупинився, поцiлував дружину, а вона зiтхнула. - Чого ти?
   - Боюсь, що  спливе  оце,  наче  сон,  -  сумовито  призналась  вона  й
притулилася до нього, руками охопила його плечi, а  свою  голову  опустила
мужу на груди.
   - Ну, що ти, кохана! - До його  любовi  при?днався  i  жаль:  -  Навiщо
тiльки сумне бачити попереду.
   - Бо так воно часто й бува? в життi.  Надивилась  я  на  це,  Григорiю;
спочатку вуркотiння  й  любощi,  а  далi  -  чого  не  бува?:  байдужiсть,
неприязнь чи й сльози.
   - Хай нi одна не пролл?ться у тебе, - обома руками пiдвiв ??  голову  й
поцiлував очi, брови, мiжбрiв'я.
   - Милий мiй, милий, - заклекотiв ?? голос,  i  вона  тепер  уся  стояла
перед мужем, як саме кохання.
   - Отак i забулись  про  вхiдчини,  -  напiвжартiвливо  промовив  вiн  i
поглянув на дзвiницю. - Може, з тако?  iсторично?  нагоди  вдарити  в  усi
дзвони? Хай сходяться до нас добрi люди.
   - А чим ти ?х будеш частувати? -  набiгла  тiнь  на  прояснене  обличчя
Катерини. - Хоч би хлiбина чи якийсь кришеник сала був на столi.
   - Так зате ж картопля ?! А  сiль  яка?  Чого  печалитись?  В  лiсах  це
здалось би розкошуванням! То вдаримо в дзвони? Я вмiю!  Хлопчаком  не  раз
вителенькував усячину. Сам дяк менi за це вуха обривав, але  й  хвалив  за
талант. - Григорiй Стратонович насправдi пiдiйшов до дверей дзвiницi,  але
Катерина обхопила його по-чоловiчи мiцними руками.
   - Досить. Iнодi ти бува?ш наче дитина.
   - От i розберися, що ти за одно! - сказав нiби з образою. -  То  вченим
велича?ш, то докоря?ш дитячим розумом. Коли ж ти правду  менi  говориш,  а
коли i лукавиш?
   - Люблю тебе, - тихо загудiла у вiдповiдь.
   - I зараз викрутилась, - провiв рукою по ??  мiжплiччi,  що  рiзкуватою
лiнi?ю вигиналось до стану. I стегна рiзкувато видiлялись у жiнки,  неначе
одштовхувались  од  стану,  але  вся  ??  постать  була   сповнена   такою
сво?рiднiстю i жiночою  принадою,  що  мало  хто  не  заглядався  на  не?.
Григорiя це радувало, але iнодi й бiсило, коли чи?сь очi бiльш  звичайного
паслись на постатi дружини.
   Коли подружжя  пiдiйшло  до  землянки,  там  саме  погас  вогник,  зате
зчинився неймовiрний шарварок.
   - Що тiльки цi пустотники витворяють!? - стривожилась Катерина.
   - Напевне, у пiжмурки почали гратися, бо воля: нi мене, нi тебе нема.
   Але невдовзi у  вiконцях  знову  блимнуло  свiтло,  поколивалося  якусь
хвилинку i погасло.
   - Дiти, що ви тiльки робите? - гнiвно стала на порiг Катерина.
   - А ми нiчого, мамо, не робимо! - одразу ж загомонiло кiлька голосiв. -
Засвiтимо каганець, а вiн гасне, засвiтимо,  а  вiн  гасне,  бо  з  стелин
вибива?ться вiтер i хука? на свiтло, - показали i  губами,  i  коловоротом
рук, як вiтер задмуху? слiпачок.
   Катерина сама засвiтила мигунець, але вiтер одразу  ж  вигнув  пелюсток
вогню донизу. Жiнка мовчки,  з  докором,  подивилась  на  стелю,  прикрила
дражливе свiтло рукою, перенесла в iнше мiсце. Тут менш вiяло,  i  вогнищ,
здригаючись, почав освiтлювати блiдi, але веселi обличчя дiтвори  i  вогке
убожество землянки, яка на сьогоднi вважалася мало не розкiшшю.
   - Гарну ма?мо  оселю.  -  Григорiй  Стратонович,  приховуючи  посмiшку,
серйозно розгляда?ться довкола. - Навiть пiч  ?,  i  запiчок,  i  лежанка,
тiльки пашнi нема на печi. Ну, дiти, як вам тут живеться?
   - Добре, тату! Страшно добре! Мама навiть до картоплi уволю хлiба дала!
О! -рiзними голосами закричала з усiх закуткiв дiтвора.
   - От яка у нас сьогоднi щедра мати. Почубитись на новому  мiсцi  ще  не
встигли?
   - Встигли, тiльки трошки!
   - Василь менi головиць да?! То дайте йому бобу,  -  заремствував  малий
Степанко.
   - А чого ти без мами лiзеш до хлiба? ?в же  сьогоднi,  як  молотник!  -
баском гримнув Василь на нерозумного братика.
   - Зараз, дiти, iще по?сте, - посумнiлим, з усмiшкою Поглядом перелiчила
дитячi голiвки.
   На застеленому свiжою полотняною скатертиною столi з  начищено?  гiльзи
снаряда нiжно  проглядав  пучок  сонних,  ще  запечатаних  пiдснiжникiв  i
гiлочка лiщини, вкрита вже розпухлими сережками.  Це  були  першi  веснянi
квiти. Вони одразу нагадали Григорiю i дитинство,  i  партизанськi  весни,
коли вiсники ?х - пiдснiжники - проростали мiж гiльзами патронiв чи стояли
в гiльзi снаряда у його землянцi.
   - От i дочекались весни, -  пiднiс  квiти  до  обличчя,  вдихнув  ?хнiй
свiжий земляний повiв. -Хто назбирав?
   - Я, тату, - обiзвалася зеленоока, як i мати, Люба. - Це для вас, бо ви
?х любите.
   - I не побоялася в лiс пiти?
   - Ми з сусiдською Ольгою бiгали. В озерi  пiд  берегом  щуку  побачили,
велику-велику, - розвела ручатами. - Очi в не? були наче  квасолини.  Вона
мало до само? кладки Не пiдпливла. Отам бiля озера i назбирали квiтiв.
   -  Спасибi,  доню,  -  притулив  до  себе  дебеленьку,   вилицюватеньку
десятилiтку, яка вже три днi не могла натiшитися сво?ми новими чобiтками i
де треба й не треба хвалилася:
   - А в мене обновка, тато купив.
   Повiнь  добрих  почуттiв  затоплю?  душу  вчителя,  коли  вiн  чу?,  як
довiрливо тулиться до нього дитина. Але на цiй свiтлiй  радостi  нема-нема
та й озветься болем холодна краплина: до цього б  гурту  хоча  б  ще  одно
дитя. Але на це поки що не ма? вiн права.
   - Дiти, i в мене ? для  вас  гостинець!  Вгада?те?  -  приглушу?  сумну
росину.
   - Цукерки? - першим закричав малий Степанко.
   - Не вгадав. Хто  далi?  -  заохочував  Григорiй  Стратонович,  трусячи
обстрiпаним портфеликом.
   - Булка!
   -  Де  вона  тепер  вiзьметься?  -  розважливо  заперечив   найстарший,
одинадцятилiток Володимир, такий самий великоокий смiливець,  яким  був  i
його тато.
   - Цукор!
   - Кислицi!
   - Яблука!
   Григорiй Стратонович,  надавши  обличчю  та?мничого  виразу,  розщебнув
портфелик, i в землянцi одразу стало тихо.
   - Ось що! - вийняв грубу i чисту, як снiг, четвертинку сала, а дiти  аж
заплескали в долонi. - Зараз i в нас буде королiвська вечеря.  Зна?те,  як
вечеряли королi?
   - У них було багацько пундикiв, м'яса i продуктiв, - обiзвався Василь.
   - Правильно, Василю, у них було багато  пундикiв,  м'яса  i...  печено?
картоплi.
   - I в нас ? печена картопля! Чу?те, як пахне, - подав  голос  Степанко,
який i справдi повiрив, що королi ласували печеноюкартоплею.
   - От i будемо ?сти ?? з салом. Так  навiть  не  кожен  король  вечеряв.
Правда, дiти?
   - Правда, тату! - засмiялася дiтвора.
   - А зараз мерщiй сiдайте менi! - i поклав  у  глиняний  полумисок  сво?
добро.
   Дiти так дивилися на цей шматок, наче перед  ними  лежало  якесь  диво.
Мати подобрiлими очима спостерiгала за цi?ю сценою, а коли малеча облiпила
стiл, крадькома шепнула Григорi?вi:
   - Люблю тебе.
   - Справдi? - лукаво поглянув на дружину.
   - Дуже! - мало не  застогнав  ??  низький  з  незбагненним  клекотом  i
дзвоном голос.
   - Що ж, i це непогано, коли любов переходить в нову оселю. Хай вона без
хлiба, зате з любов'ю.
   - А ти ж мене? - куточком ока зиркнула на дiтей, чи не  чують  ?х.  Але
дiтям уже було не до батькiв.
   - Та не без того, - запишався чоловiк.
   - Противний. Чогось кращого не мiг менi сказати на вхiдчини?
   - I тут скажу: ти найкраща!
   - Чогось боюсь за тебе,  за  нас,  -  одразу  ж  зболiснiло  i  з  ледь
помiтними вилицями, хороше заокруглене обличчя, де  справдi  зорями  сяяли
правдивi веснянi очi.
   - Та що ти, Катерино? - любу?ться ?? крупним розламом брiв,  ??  очима,
що раз од разу мiняють свiй колiр. - Чого тобi боятися?
   - I сама не знаю, щось тривожить i тривожить. Iнодi так затремчу, немов
росинка; навiть оглянуся, чи не сiда? бiля тебе передвiстя бiди.
   - От цього я вже не хотiв би'чути в новiй хатi.
   - Проклятий Поцiлуйко отру?в мо? щастя, - трагедiйно зламалися брови  у
жiнки.
   Григорiй Стратонович спохмурнiв:
   - Щастя само нiколи не ходить. Недарма кажуть: з щастя i горя вродилася
доля.
   - Та чи не досить нам, Григорiю, i горя, i нестаткiв i поцiлуйкiв?
   - Все це минеться, серденятко, бо воно не сутн?, а перебутне.
   - Утiша?ш мене?
   - Нi, свято вiрю в це. Зломимо фашизм  -  доберемось  i  до  нестаткiв.
Прийде час - i не над хлiбом  сушитимем  голови...  Будем  думати