озлiталися
костури на цурпалки. Потiм позбирала ?х, кинула в кабицю й пiдпалила. Сухе
деревляччя одразу  зайнялося  й  загуготiло.  -  Горять?  -  пригинаючись,
подивився Марко.
   - Горять! Нехай усе лихе горить... А до тебе вже двiчi гостi приходили.
   - Якi там iще гостi?
   - I не здогада?шся, - ставить на стiл  полумисок  борщу  з  грибами.  -
Почекай, чи не вони ж, неприкаянi, знову  йдуть?  -  повернула  голову  до
порога. - Таки вони, i ночi нема на них!
   Хтось  знадвору  зашарудiв  руками  по  дверях,  клямцнула  клямка,   i
здивований Марко побачив зiгнутi постатi Безбородька i Шавули.
   - Господарю-хазя?не великий, до тебе можна? - випростуючись, з награною
бадьорiстю запитав Безбородько. - Чи тепер i до хати не пустиш?
   - До хати, коли вона буде, може, й не пущу а в землянку -  заходьте,  -
не дуже привiтно поглянув на пiзнiх i непроханих гостей,  якi  вже,  тiсно
притершись плечем до плеча, пiдходили до столу.
   - Самi опеньки плавають! - по-дурному  вирвалось  у  Шавули,  коли  вiн
заглянув у миску.
   - Бiдненько, Марку, вечеря?ш, бiдненько, - похитав головою Безбородько.
   - Що маю, те й споживаю.
   - Ну, це  дiло,  практично,  завтра  поправиться,  -  прозоро  натякнув
Безбородько i зразу ж перевiв мову иа жарт.  -  Але,  може,  сьогоднi  вже
варто повечеряти яко головi?
   - Невже ти здогадався щось принести  менi  як  головi?  -  насмiшкувато
спитав Марко.
   Безбородько  насторожився,  мов  чапля  над  водою,  не  знаючи,  що  й
вiдповiсти на насмiшку, але махнув рукою й пустився вбрiд:  -Таки  принiс!
Не погребу?ш?
   -Нi, не погребую, Антоне, якщо воно сво?, а непозичене.
   - Та що ти, Марку! Хiба ж ми посмiли б з таким до нового голови прийти?
Закон треба знати.
   - А Шавула, напевне, посмiв би! Це вiн якось говорив менi бiля райкому.
   - Не добивай мене, Марку, до решти,  -  винувато  скривив  заволохачене
обличчя Шавула. - I, коли можеш,  забудь  i  пробач  тодiшнi  дурноколiннi
слова. Я, сам розумi?ш, напiвп'яним був i молов щось, наче з гарячки, о! -
Вiн розкрив поли пiджака, шанобливо  згинаючись,  поклав  на  стiл  кiльце
ковбаси i четвертину сала, а Беабородько витяг з  кишенi  пляшку  горiлки,
вдарив долонею в денце - i корок полетiв аж до печi.
   - Пройшов ти, Антоне,  практику,  -  не  витримала  мати,  дивуючись  i
обурюючись, чого це ?? синовi заманулося сидiти з такою кумпанi?ю. Ну,  та
йому виднiше, як  треба  зробити;  помiж  людьми  i  шавули  живуть  -  не
перевелася рiзна погань на свiтi...
   - За тво? здоров'я, Марку, - навiть iз якоюсь урочистiстю пiдняв  чарку
Безбородько, теж у душi дивуючись,  що  так  легко  почалася  ця  незвична
вечеря. - Бажаю, щоб тобi гарно жилося i господарювалося.
   - А насправдi, Антоне, чого ти  менi  бажа?ш?  -  безжалiсним  поглядом
обпiк Безбородька. - Щоб я скорiше собi в  язи  скрутив  чи  ще  чогось  у
такому планi?
   Безбородько задихався од цього погляду,  але  якось  витримав  його,  у
нього тiльки ледь-ледь здригнулись i скособочились  Повiки,  що  порожнiми
завiсами опадали над глибоко втисненими очима.
   - Нi, Марку, не бажаю тобi цього.  -  Знову  статечно  почав  розливати
горiлку. - Не буду критися, що  пiсля  нинiшнiх  зборiв,  практично,  дуже
невесело менi на серцi. Та й ти на мо?му мiсцi навряд  чи  мав  би  велику
радiсть. Але критику треба терпiти i  виправлятись.  Сам  сьогоднi  яснiше
побачив помилки i таке iнше. Ну, i жалкую, що зарання погнався за  власним
будинком, вiн, гидотний, найбiльше одiрвав мене од людей i колгоспу. Клята
власнiсть, як болотяник, засмоктала мене в болото.
   - Скажи на  милiсть  божу!  -  здивовано  вирвалось  у  матерi:  каяття
БезборЪдька вразило ??. - Виходить, ще не зовсiм пропащий ти чоловiк.
   - Де ? такi граблi, щоб вiд себе гребли? Та й рука якось у чоловiка все
до себе горне, - глибокодумно ввернув Шавула сво?  слiвце  i  прикрив  очi
скойкоподiбними  повiками.  -  Знову  ж,  пробач  менi,  Марку,  те  дурне
посталакання перед пленумом. Нащо нам довiку ворогувати?  Ще,  побачиш,  i
Шавула тобi знадобиться! О!
   На мить у поглядi Марка майнуло бiсiвс.ьке лукавство, але вiн одразу  ж
пригасив його перебiльшеною серйознiстю i навiть рота прикрив  рукою,  щоб
не тiпались бiля нього зрадливi складки.
   - Посталакання тво?, Мироне, куди не пiшло, постараюсь  забути,  хоч  i
впiк ти мене до самих печiнок. Але за граблi, що до тебе колгоспне гребли,
нiхто не  забуде  -  нi  я,  нi  люди.  Тут  тiльки  суд,  коли  вiн  буде
милосердним, простить тобi. Ти ще не мав з ним дружби?
   Шавула завовтузився, засовався на стiльцi, i обличчя  в  нього  болiсно
пожалiснiло: зовсiм вiдкрутитися  не  мiг,  бо  сам  говорив  Марковi,  що
потроху бере з колгоспу, але й терпiти цюкання у вiчi  про  сво?  крадiжки
теж було несила.
   - Чого люди не наговорять: з билинки зроблять  копицю.  Хiба  ж  ти  не
зна?ш наших людей?
   - Та знаю наших людей, але знаю й тебе:  розкрився  ти.  Мироне,  перед
пленумом, як пишний будяк. Та й про це рiзнi заяви говорять.
   - Якi заяви? - ще бiльше занепоко?вся Шавула,  в  якого  слово  "заява"
завжди пов'язувалося тiльки з непри?мнiстю.
   - А ти не зна?ш якi? - здивовано знизав плечима Марко i цим  ще  бiльше
приголомшив учорашнього комiрника.
   Чогось занепоко?вся i Безбородько.
   - Не знаю. - Шавула кiнчиками пальцiв прикрив м`ясистi й  глибокi,  мов
гаманцi, вуха.
   - Ну, то скоро знатимеш. Он бачиш оту сiреньку, з  нiмецькими  лiтерами
папочку? - показав рукою на рiжок папки з актами, що виглядала з-за образа
Георгiя Побiдоносця. - Ось там i лежить твiй суд, там же  списанi  усi  чи
бiльшiсть грiхiв i тво?х, i Мамури, i ще декого.
   - Оце попав чоловiк у  папочку,  наче  в  розщеп,  -  розгублено  косу?
Шавула. На кiнчику його носа, що нiяк не може йибитись iз  хащiв  волосся,
заблищали найдрiбнiшi краплини поту. - I що ж ти, Марку, дума?ш робити?
   - Навiщо питати про це? Ти ж. Мироне, чоловiк з головою, при начальствi
ходив, надивився на всяку всячину, сам зна?ш, що я не буду квасити  заяви,
мов огiрки. Люди вимагають одного: судити тебе по закону.
   - А може, Марку, ти сво?ю владою, сво?м геройством так зробиш, щоб воно
без судiв обiйшлось? - уже благало i очима, i скошеним ротом,  i  жалiсною
волохатiстю все обличчя Шавули.
   - Як же я можу це зробити? Ти ж  Василю  Тримайводi  комору  в  порядку
передав?
   - Та трохи не зiйшлися кiнцi з кiнцями. Нестачу я завтра ж донесу.
   - А як ти донесеш тi кiнцi, що кинув у воду? Вiд людей i вода грiхи  не
вта?ть... Що ж я можу зробити, коли на тебе вже вiсiм заяв подано?
   - Боженьку мiй, аж вiсiм, - жахнувся Шавула. - А на Мамуру скiльки?
   - А на Мамуру менше - тiльки шiсть.
   - То пiсля цього ? правда в свiтi? - знову шука? спiвчуття  у  Маркових
очах. -Мамура ж проти мене, як удав проти кроля, а  параграф  йому  випаде
менший.
   - В цих параграфах я не розбираюсь, ви вже самi порозумiйтесь на  судi.
- Марко поглянув на годинника. - Ну, погомонiли, пора вже й вiдпочивати.
   Шавула в благаннi простягнув руки:
   - Добре тобi, Марку, говорити про вiдпочинок, а як менi бути?
   - Теж спи, як можеш! Вiдсипайся за недослане. Хiба не  догадувався,  що
колись за тво? справи може безсоння напасти?
   - Дiтьми i богом прошу тебе, Марку, зарятуй! Повiк цього не забуду!  Що
хочеш, зроблю для тебе. - Благання i острах охопили всю кабанисту  постать
Шавули, а великi з жовтизною бiлки взялися вологiстю. Було схоже.  що  вiн
от-от не витрима? i заплаче.
   Марко задумався, у Шавули прокинулась надiя, а Безбородько,  якого  теж
тривожила окаянна папка,  хотiв  i  спасався  заступитись  за  Шавулу,  та
нарештi подав голос:
   - Може, й справдi, якось замнеш це дiло? Хто не зна?, що  в  комiрника,
чи спiймався вiн, чи нi, рiзнi  комбiнацi?  бувають?  Нащо  тобi  починати
головування з судiв ?
   - Так i я про це щойно подумав, - признався Марко. - I не тому, що менi
шкода Шавулу, а просто не буде часу роз'?жджати по судах i  слiдствах.  Ти
ж. Мироне, пiсля районного суду подасиш апел'яцiю i закрутиш менi  веремiю
по всiх iнстанцiях аж до Верховного суду? Хiба не так?
   - А звiсно ж, веремi? буде, - трохи пожвавiшав  Шавула.  -  То  пособи,
Марку.
   - Що ж, може, й взяти грiх на душу,  якщо  свiдок,  -  Марко  в  задумi
кивнув головою на Безбородька, - не обмовиться навiть словом.
   - Над цим голову не суши, бо й моя вина ?  у  дiлi  Мирона,  -  одверто
сказав Безбородько. Марко змовницьки понизив голос:
   - Тодi зробимо так: зараз же, Мироне, иди додому, тихцем коли та  смали
свого кабана i до ранку, як не хочеш, щоб про це все  село  знало,  завозь
свiжину у комору. Це саме шепни й Мамурi. А вранцi на пару з ним  берiться
за колгоспну роботу.
   - Аж усього кабана здати? - полiз рукою до потилицi Шавула.
   - Щетину i кишки можеш залишити собi, ну й печiнки та селезiнки теж,  -
великодушно дозволив Марко. - Чи, може, це не  пiдходить,  не  подоба?ться
тобi?
   -Ет, що там говорити:  подоба?ться  чи  не  подоба?ться,  -  безнадiйно
махнув рукою Шавула. - Залиша?ш на великдень без шкварки мене.
   - Та. ковбаса ж буде! - утiшив його Марко. - А на роботу виходь  щодня.
У тебе залишилось двi корови?
   - Одна.
   - А ту, що в лiсництвi, продав?
   Шавула зiтхнув.
   - То ж ялiвка, не до?ться.
   - Байдуже, менi молока з не? не пити. I в Мамури теж?
   - I в нього двi.
   - От завтра зранку й готуйте ?х до ярма.
   - До ярма? I без ложки молока залишиш нас?
   Марко зобидився:
   - Ну, як хоч, Мироне, я тебе не силую. Бачу, все тобi не подоба?ться...
   - Та нi, вже подоба?ться. - важко зiтхнув Шавула. - А де ж  ярма  взяти
на корiв?
   - Як не дiстанеш готових, то знайдеться ж десь у березi суха верба.
   - Чорт ?й тiльки радий, - знову зiтхнув Шавула.  -  I  тодi  заявам  не
дасиш ходу?
   - Якщо покажеш себе в роботi, то пiсля посiвно? - сам  порву  заяви.  А
тепер iди на заклання.
   Шавула спересердя одним духом перехилив  чарку,  скривився  вiд  яко?сь
думки, потiм рiшуче пiдвiвся i з шапкою в руках пiшов до дверей.
   - То й бувайте здоровi. Був у Шавули  кабанчик  пудiв  на  вiсiм  та  й
загув, - хряпнув дверима й важко загупав чобiтьми по схiдцях.
   - Зда?ться, легше брати, анiж вiддавати? - Марко допитливо поглянув  на
Безбородька, а той одвiв од нього погляд.
   - Це ти вiрно зробив, що не почав судитись: тепер i  Шавула,  i  Мамура
так будуть старатися, аж гай шумiтиме. - Безбородько знову  долив  Марковi
чарку. - Чогось не п'?ться тобi? Осколки, чував, ще допiкають?
   - Та допiкають.
   - Багато ?х залишилось?
   - Два.
   - I ?сиш погано, а треба, щоб  осколки  обросли  жиром.  Так  ненадовго
вистачить тебе на каторжному головуваннi.
   - Пожалiв бог рака, - чмихнув Марко. - А тебе яка гризота  пригнала  до
мене?
   - Теж каяття, Марку.
   - Ти б з цим дiлом до отця Хрисантiя пiшов. В тiло  Безбородька  огидно
вв'юню?ться дрож:
   - Глузу?ш, коли тво? зверху?
   - Не глузую - не вiрю тобi. Це гiрше.
   - Таки гiрше, -понуро згодився Безбородько. -  Та  все'дно  прийшов  до
тебе i з каяттям, i з проханням.
   - О, це вже iнша рiч, таке в тебе, Антоне, може бути. Кажипослухаю.
   -  Не  насмiхайся.  Марку,  це  не  твiй  характер.  -  Образа  i  бiль
стрепенулись i на устах, i на тонкуватих,  з  дрiбними  прорiзами  нiздрях
Безбородька, а в глибоких дрiмливих очах.  майнула  темiнь.  -Забудемо  те
прокляте купання в ставку, забудемо й мою злобу. Вiд  тi??  купелi  я  все
валив i валив на твою голову, бо дуже лихий був.
   - Тепер подобрiшав на пiвкопiйки?
   - Тепер прохолов i, вже збоку, дрiбним побачив себе.
   - Невже, Антоне, це правда?
   - Повiр, Марку. Сам караю себе на самотi, а особливо  за  те,  що  в'?в
тебе тридцять сьомим роком, що в рану твою полiз. -  Безбородько  зараз  i
насправдi каявся, що згадав Марковi про той час, i з  острахом  думав  про
свою давню заяву, вогнем би ясним чи  темним  згорiла  вона!  А  певно,  й
згорiла в вiйну. - Коли можеш, скости все те,  що  було.  Ми  ж  з  тобою,
пригаду?ш, за однi?ю партою сидiли, разом у школу ходили...  Багатьох  уже
наших годкiв i на свiтi нема.
   - Багатьох... I першим Устим покинув нас. - Аж у дитячi i  молодi  роки
повернувся Марко, згадав i побратима, i ту молодюсеньку вчительку, що мала
бути його судьбою. Де вона тепер i як вона? Повiв далеко? юностi  розчулив
його, через ?? видiння приязнiше подивився i на Безбородька:  хоча  хитрий
та кручений вiн, але, зрештою, не ворог,  i  працювати  доведеться  разом.
Тiльки як ти, Антоне, вiзьмешся за чепiги? Чи вистачить глузду без  образи
i нарiкань пiти по землi звичайним трудiвником? Тiльки це  може  виправити
тво? скособоченi мiзки.
   А Безбородько, теж полинувши в молодiсть, вже  без  хитрощiв  видобува?
навколо рота посмiшку:
   - Пам'ята?ш, як ти на  Великдень,  коли  саме  сади  цвiли,  за  бандою
гнався?
   - Аякже!.. А пам'ята?ш, як ти на кооперативнiй пiдводi  од  грабiжникiв
утiкав?
   - Чом не пам'ятаю! - аж помолодшав Безбородько. - Тодi в мене конi були
з вогнем. Як ударив по них, неначе змi?, понесли. Всю дорогу пiною услали.
   - I пропав тодi кореневик!
   - Пропав, але винiс i мене, i товар. Тодi, Марку, ми трохи дружнiшими з
тобою були.
   - Зда?ться, так, але й тодi вже зайва копiйка тобi викривлювала  дорогу
i душу.
   - I це було, - погодився i зiтхнув Безбородько. - I зна?ш, що змушувало
мене полювати на ту копiйку?
   - Усушка, утруска?
   - Нi, Марку, усушка, утруска це законне дiло. Бiднiсть  наша  спокусила
мене. Пам'ята?ш, ми нi в будень, нi в свято не вилазили з полотна?
   - Пам'ятаю i нашу велику бiднiсть, але не забуваю i нашого ще  бiльшого
багатства - душевного, правдивого, сердечного. А ти, Антоне, забував його,
i це, тiльки це знiвечило i може згубити тебе.
   - Може, й так, - знову погодився Безбородько. - Надокучило,  надо?ло  в
злиднях жити, ну, та не буду про це, почну з iншого  кiнця.  Хочу,  Марку,
якщо погодишся, попрацювати пiд  тво?ю  орудою...  Колись  i  виправлятись
треба. Що скажеш на це?
   - Ким же ти дума?ш працювати?
   - Тво?м заступником.
   - Нащо тобi це заступництво?  Безбородько  насупив  брови,  але  рiшуче
глянув на Марка i зовсiм одверто, з тугою в голосi, сказав:
   - Бо рядовим, простим я, Марку, вже не можу працювати: i  розучився,  i
соромно. Я вже звик бути на сякiй-такiй виднотi: на трибунах, у президiях,
у пренiях... Сьогоднi пiсля зборiв, коли ти сказав, щоб до  тебе  пiдiйшли
члени правлiння,  пiдвiвся  i  я  та  й  пiшов  до  тебе.  Аж  напiвдорозi
опам'ятався, бо вже iнакше не можу. Вважай, вiк мiж керуючими  прокрутився
i сам номенклатурою став... Як же з цi??. практично, орбiти сходити?
   I душевна теплiнь, i видiння далеко? молодостi  були  нагло  зруйнованi
цими словами. У Марка затремтiли  уста.  Вiн  уже  бачив  перед  собою  не
людину, а гiршi звички п, те шумовиння, що наросло на мiзках i закисало на
них. Але вiн стримав сво? обурення i спокiйно, зосереджено запитав:
   - Невже, Антоне, тобi так тяжко без президiй, без постiв?
   - Дуже тяжко. -Безбородько вiдчув, що  з  Марком  сьогоднi  можна  буде
зварити кашу.
   - Що ж, може, я зроблю тебе сво?м заступником, навiть головою згодом.
   - Тебе на вищу посаду вiзьмуть? - зрадiв Безбородько. - I це правильно:
чого такому чоловiковi. Герою, сидiти  в  селi?  Спасибi,  Марку,  чим  же
вiддячити тобi?
   - Не менi, а людям.
   - Так чого ти хочеш? - одразу  насторожився  Безбородько  i  насамперед
подумав, чи не забажа?ться Map ковi забрати його будинок пiд правлiння або
ясла; узяв же данину з Шавули та Мамури i навiть бровою тобi не повiв.
   - Хочу я не так уже  й  багато.  По-перше,  щоб  ти  навчився  гарно  й
привiтно дивитись на людей, щоб здалеку перед ними скидав шапку, як  тепер
скида?ш перед начальством, щоб вiтався з ними  найкращими  словами,  а  не
лайкою, i щоб нiколи не матюкався.
   - Так тодi ж дисциплiни нiяко? не буде!-жахнувся Безбородько.-  А  коли
всi побачать, що я не голова, а кваша, то й розкрадуть усе.
   - А хто ж першим почав розкрадати колгосп? Не ти, не такi, як  ти?  Зло
почалося од вас.
   - Звiдки  воно  б  не  почалося,  а  людей  треба  тримати  в  ?жакових
рукавицях, не попускати вiжки. Якщо голова чи його заступник  щось  вiзьме
собi - це ще пiвбiди, а коли кожний потягне собi, то що тодi буде?
   - Отже, ти не вiриш народу?
   - Народу вiрю, а людям - нi! Ти ще не зна?ш, як вiйна змiнила ?х. I  ти
не дуже, практично, високо залiтай iз сво?ю довiрою! До гуртового добра не
так треба м'яких слiв, як цупких сторожiв.
   - Добра твоя рада, тiльки не для мене. А ти думав коли-небудь, що через
кiлька рокiв у нас не буде жодного сторожа?
   - Дурний я думати над таким? А ти ж вiриш у це? - широко  подивився  на
Безсмертного, як на дивака.
   - Вiрю i зроблю так у нашому ж колгоспi.
   - Причинний ти чоловiк! -  обурився  Безбородько.-  Це  ти,  може,  для
газети чи для журналу готу?ш матерiали про високу свiдомiсть?
   - Ох, i темний ти, Антоне, як осiння нiч... Хiба ти не пригаду?ш, як  у
нас пiсля революцi?, коли покращало життя на  селi,  не  замикались  хати?
Було таке?
   - Було,- погодився Безбородько, а тоскне запустiння не сходило  з  його
ечей.
   - А потiм що почало замикати ?х: достаток чи недостаток?.. Через кiлька
лiт, коли все пiде гаразд, у нас буде такий достаток, що i хати, i  комори
будуть без защiпок та замкiв.
   - Фантазiя! Риалiзму, практично, нема  в  тебе  нi  на  копiйку.  Я  ще
доживу, як за цю фантазiю когось будуть м'яти, наче сирицю, або знiмати  з
головування. Значить, не хочеш працювати зi мною?
   - Не можу. Нема в тебе, Антоне, кебети керiвника.
   Безбородько спочатку оторопiв вiд образи, а потiм  злоба  скосила  йому
очi:
   - А ти мiряв мо? здiбностi? ?х у мене i на район вистачило б,  та  нема
поки що тако? руки, яка на район посадила б. Що ж накажеш робити менi?
   - Завтра орачем виходь у поле.
   - От цього вже не дочека?шся! Гнув ти, Марку, мене, як  хотiв,  але  не
перегинай, бо випрямлюсь - i по тобi ж першому вдарю.
   - Що ж, збирай силу, коли не ма?ш розуму.
   - I збиратиму, не буду ж сидiти, мов  святе  причастя!  -  Безбородько,
лихий i червоний,  пiдвiвся  з-за  столу  й,  не  попрощавшись,  вийшов  з
землянки.
   - Славних, сину, мав ти  гостей,  -  озвалася  з  печi  мати,  коли  за
Безбородьком зачинилися дверi. - I чого ти сiв з ними за один стiл?
   - Просто цiкаво було, - покосився на стiл Марко i посмiхнувся. -  Та  й
користь якась ? - ?хня закуска таки пригодиться менi: занесемо  ??  вранцi
трактористовi на снiданок.
   - Ну, а це правда, що на Мамуру i Шавулу стiльки заяв подали?
   - Нi, мамо, я перебiльшив для страху, - щиро розсмiявся Марко, - та  це
не пошкодить. Орав же дядько поле чортом, а я спробую злодiяками. Хай  хоч
трохи вiдроблять. Спiть, мамо.
   - Лягай i ти. Чи вже почалось тво? безсоння?
   - Почалось.
   - I не печалишся?
   - А чого ж печалитись, коли роботи багато? Он уже й  зерно  на  станцiю
прийшло...
   Коли Безбородько пройшов мiсток, його  ослiпив  широкий  iскристий  кущ
багаття, на тлi якого ворушились двi темнi постатi. Вiн городом попрямував
до них i незабаром побачив, як Шавула зi сво?ю в'?дливою жiночкою  смалили
кабана.
   - Швиденько ти, Мироне, почав старатися  на  Марка,  -  вкусив  смiшком
учорашнього комiрника.
   Насмiшка пересмикнула i обурила Шавулу.
   - Я ж не зумiв так викрутитися,  як  ти:  в  тебе  кабан  сто?ть  i  не
журиться, а мiй комусь язика висолопив, - вдарив ногою в ошкiрену пащеку.
   - Еге ж, ere ж, - пiдтримала чоловiка вдво? перегнута  Настя.  -  Хтось
тiльки одного чину позбувся, а хтось i  чину,  i  кабана,  з  нього  ще  й
насмiхаються.
   -Та цур вам, люди добрi, якi там насмiшки! Я хотiв би не вашого кабана,
а Марка пiдсмалювати за вашу кривду.
   Це одразу припало до душi i Мирону, i  Настi;  вони,  мов  по  командi,
випростались, обтерли сажу з облич, зiтхнули.
   -  Годувала  ж,  викохувала  свого  Аристократа,   як   дитину,   щодня
пiдривалася над баняками, молочком забiлювала харч, а хтось i  пожере  мою
працю, - залементувала Настя на весь город.
   - Цить, бо люди почують, - гримнув на не? Мирон.
   - Чи так, чи сяк - все одно почують. Ех, Антоне, Антоне, не пофортунило
нам з тобою.
   - Ще пофортунить. Марко - птах перелiтний: як  не  полетить  угору,  то
самi скинемо вниз з гнiзда. Вiдгодову?ться! Тiльки ока не треба спускати з
нього. Десь щось - i хай папiрець летить i в район,  i  в  область,  i  ще
вище.
   - Летiли ж тво? папiрцi про те купання,  а  що  пособило?  -  вiдрiзала
Настя.
   - Не панiкуй, - заспоко?в ?? Мирон. - Ти ще  не  зна?ш,  яку  силу  ма?
папiр. Вiн усе терпить, але все й може.
   - Оце вiрно, - погодився Безбородько i обома руками помацав  кабана.  -
Гарний! Ви ж хоч здiр заберiть собi...



   XXVII

   Вiн прокинувся, коли нiч бiля вiконець ще не зустрiчалася з  досвiтнiми
барвами. У снi  до  нього  виразно  приходили  якiсь  господарськi  плани,
турботи, щось таке потрiбно було, але що - тепер нiяк не мiг  згадати.  Чи
не досада? Тихенько мугикаючи "Ой не знав козак, та й не знав Супрун, а як
славоньки зажити...", вiн умива?ться i спочатку не може здогадатись,  чому
при всiх клопотах йому радiсно на душi. Ага, це, певно, тому, що в  районi
дають наряд на шiстсот кубометрiв лiсу. А може, того, що сьогоднi  почнуть
сiяти ячмiнь? Таки нема в свiтi кращого дiла, як  сiяти  -  чи  зерно,  чи
добро.
   На постелi, скидаючи пасманисте рядно,  заворушився  Хведько,  ось  вiн
пiдводиться на лiкоть i здивовано та радiсно пита?:
   - Ви вже спiва?те?
   - Мугикаю, Хведю. А ти чом не спиш?
   - Бо радiю.
   - Чого ж ти радi?ш? Що вчора трiйку схопив?
   - Та нi, - вiдкопилив хлопчак губенята. - Це ж трiйка не по правилу...
   - Як не по правилу? Викручу?шся? - несхвальне поглянув на хлопчака.
   - Я, Марку Трохимовичу, чи не першим розв язав задачку, ну,  й  дав  ??
списати. Та за це треба знижувати  один,  а  не  два  бали.  Адже  так  по
правилу?
   - Я, Хведю, в  таких  правилах  не  розбираюсь,  ?й  краще  порадься  з
Григорi?м Стратоновичем.
   - Для чого? - знову вiдкопилив губи Хведько. - I так переживу,  де  мо?
не пропадало.
   - А чого ти радi?ш?
   - Що ви стали головою. Тепер заживем!  -  упевнено  сказав  хлопчак,  а
Марко розсмiявся.
   - Як же ми заживем?
   - А це ви краще зна?те, - розсудливо вiдповiв i почав одягатись.
   - Поспи ще, Хведю.
   - За спання не купиш коня. Я хочу трохи пройтися з вами.
   - Ну, спасибi за  пiдтримку,  -  серйозно  вiдповiв  Марко,  а  хлопчак
недовiрливо подивився, чи не глузують iз нього, потiм заспоко?вся.
   - Якщо треба, я завжди пособлю вам, у мене ж ноги зна?те якi...
   - От i гостри ?х до Ольги Бойчук, щоб  вона  збирала  на  розмову  всiх
буряководiв та кукурудзоводiв. I  до  Галини  Кушнiренко  збiгай  -  нехай
змота?ться на маслозавод за перегоном для поросят.
   - А нiби дадуть? - здивувався Хведько.
   - Дадуть.
   - Навряд. У Безбородька з цим дiлом нiчого не вкипiло.
   - I звiдки, Хведю, ти все зна?ш?
   - Аякже, в селi жити - i нiчого про все не знати! Свiтанок уже вирвався
з обiймiв ночi, коли Марко пiдходив до корiвника. На сходi  одразу  якимсь
чародiйним  помахом  розгонисте  вималювалась  сонячна  корона,  i  кiлька
хмаринок стали оздобою в ?? промiнцях. Марко  злегка  натиснув  плечем  на
браму, увiйшов у корiвник.  Призвичаюючись  до  теменi,  вiн  зупинився  i
неждано почув тихий болiсний стогiн; на нього муканням обiзвалась невидима
корова, а стогiн повторився i перейшов у схлипування.
   Вражений Марко мерщiй пошкандибав до перегородки для доярок.  Коли  вiн
вiдчинив легенькi шальовчанi дверi, з-за крихiтного столика, здригнувшись,
злякано пiдвелась Софiя Кушнiренко, вона зiгнутою в лiктi рукою тернула по
очах i вже намагалася посмiхнутись.
   - Що з вами, тiтко Софi?? - пильно подивився  на  передчасно  постарiле
обличчя з по-дитячи ясними очима.
   - Нiчого, нiчого, Марку Трохимовичу...  -  застига?  на  устах  жалiсна
посмiшка.
   - Як же нiчого? Не крийтеся, кажiть.
   -Нащо воно тобi? - запечалилась вдова. - То - бабське,  негоже  тобi  й
слухати.
   - Я тепер навiть бабське маю знати - ви для чогось учора  пiднiмали  за
мене руку. Нещастя якесь у вас?
   - Авжеж, бо щастя менi дiсталось таке, як тому вбогому чоловiку,  якому
тiльки приснився добрий обiд. Вiн i посмiхнувся увi снi, а в цей час  iшло
щастя, побачило, що косар смi?ться, - i обминуло його.
   - Так може, ми ще завернемо те щастя, - в задумi сказав Марко. -  Що  ж
мучить вас? Ви так стогнали...
   - Мусила, Марку Трохимовичу, мусила, - не  тiльки  яснi  бiлки,  навiть
зцiпленi зуби вдови вiдбили тяжкий бiль. Вона  поправила  хустину  и  тихо
заговорила: - Таке ж лихо прибилось до нас, доярок, - худоба  захарчована,
от i напав на не? стригучий лишай. Так шкода менi  стало  дiвчаток  наших,
молодюсенькi вони, нащо ?м це лихо. От я й позабирала в них  хворих  корiв
та й сама заразилась поганню,  а  вилiкуватись  не  можу:  нiякi  мазi  не
пособляють...
   - Оце й усе лихо? - посмiхнувся Марко, а вдова зобидилась.
   - Такi самi слова я i вiд Безбородька чула, - сказала з докором.
   - А я трохи iнакше  скажу,  -  знову  посмiхнувся  Марко.  -  Поворожу,
пошепчу - i пройдуть вашi лиша?, як рукою знiме.
   -Невже зна?ш таке ворожiння? - недовiрливо поглянула на нього вдова.
   - Знаю, тiтко Софi?: на вiку, як на довгiй нивi.
   - А чого ж нi ветлiкар, нi медицина нiчим не допомогли менi?
   - Бо медицина, певне, ще не вивчила всього, що знають  люди.  Я  зроблю
для вас вивар з дубово? кори i солодко? яблунi, то й слiду  не  залишиться
вiд цi?? напастi.
   - Справдi?
   - Авжеж. Ну, показуйте сво? господарство. Побiльшало молока?
   - Аякже. Повернулись тепер з чужих рук найкращi корови,  -  i  понизила
голос. - Вам треба молока?
   - Дуже, тiтко Софi?. Складiть списочок дiтей-сирiт, i з  сьогоднiшнього
дня будемо давати ?м  хоч  по  склянцi,  по  пiвтори  молока.  Бракованих,
недiйних корiв багато ма?те?
   - Вiсiм.
   - Треба ?х буде продати.
   - Як продати? - переполошилася вдова. - У нас же кожен хвiст на облiку.
I в районi, i в областi про це знають.
   - А що оцi вiсiм корiв не дають нi краплини молока, теж знають?
   Жiнка задумалась.
   - Навряд. У нас головне поки що, щоб цифра справна була, хоч i  користi
з не? мало.
   - Хай ми за цих вiсiм корiв купимо чотири, п  ять,  та  дiйних,  чи  не
краще так буде?
   - Краще то краще, але за зменшення цифри i ви, i я вскочимо  в  халепу.
Нащо вам з цього починати головування?
   - Хто як умi?, так  i  почина?.  Увечерi  приходьте  до  мене  -  разом
приготу?мо лiки. От i стану по сумiсництву ворожбитом.
   - Спасибi. Обнадiяв мене, бо вже на сво?  руки  дивитись  не  могла,  -
пiдвела угору руки й застигла, мов бiль...
   Перед брамою етапнi Марко почув не  стогiн,  а  радiсний  смiх.  Конюхи
стиснулись кружка i, щось розглядаючи, аж за боки бралися од  реготу.  Дiд
?вмен першим побачив голову, сховав задоволену посмiшку пiд вуса, штовхнув
Полатайка пiд бiк i гримнув для годиться.
   - Досить вам  зуби  продавати.  Найшли  ярмарок.  Конюхи  випростались,
озирнулися, i Марко побачив на землi кумедного глиняного коника з печаткою
в зубах. Одне вухо в коня пнулось  угору,  друге  кособочило  вниз,  грива
настовбурчилась, i увесь його обрис говорив, що вiн без  бою  не  вiддасть
печатки. I раптом Марко в рисах тварини побачив риси Безбородька. Це  було
так несподiвано, що вiн  теж  розсмiявся,  а  до  його  смiху  при?днались
конюхи.
   - Як, Марку Трохимовичу, вам  кiнь  з  печаткою?  -  витираючи  сльози,
запитав Петро Гайшук.
   - дiду, ви ж талант! - вигукнув у щиросердiм захватi.
   - Кiнський талант, - одразу нахмурився Дибенко.
   - Справжнiй талантi Подаруйте менi свого коня.
   - Бери, коли хочеш, - байдуже вiдповiв старий. -  Не  шкода  глини  для
добро? людини. Може, ще одну цяцьку вiзьмеш? - Поволi пiшов у  маштарку  i
винiс завзятого козацького коника, що, розiгнавшись, здавалось, ладен  був
перескочити хтозна-яку перепону. Тiльки в казцi чи в пiснi стрiчався Марко
з таким конем i зачудувався, любуючись ним.  А  старий  тепер  дивився  на
Марка i тамував у собi тривогу i радiсть.
   - Дiду, що ви думали, коли лiпили його? - запитав Марко.
   В старого затремтiли повiки, вiн з подивом хмикнув, а  в  його  колючих
очах засвiтилися iскринки вдячностi.
   - Тiльки ти й запитав, що думалось менi. Це  було,  чу?ш,  перед  Новим
роком. Я тодi лiпив i курникав  пiсню  про  коня,  що  виносив  од  погонi
козака. Пам'ята?ш:
   А за нами татари,
   Як iз неба хмари,
   А я скочив -
   Дунай перескочив...
   -На такому конi, вiриться, i Дунай можна перескочити. Ну, спасибi  вам,
дiду, зробили  мене  iменинником!  -  узяв  подарунки,  а  старий  лагiдно
посмiхнувся.
   - Я тобi ще ?х принесу, коли  вподобав.  Ех,  якби-то  нашi  конi  були
такими, як цi, глинянi.
   В цей час бiля стайнi загурчала машина i почувся веселий голос Хведька:
   - Дядько Марко тут?
   Марко вийшов iз стайнi. Спочатку вiн побачив на  машинi  Хведька,  який
зручно вмостився на мiшках з пашнею. На ходу  з  кабiни  виплигнув  Данило
Броварник i, мружачись, пiшов до Марка.
   - Вiтаю-вiтаю, Марку. Оце ж, як  обiцяв,  привiз  тобi  горох,  чистий,
горошина в горошину. От i сiй зерно i щастя навпiл, бо досить уже  насiяно
горя на землi. Ну, давай почоломка?мось, поки не  полаялись,  -  я  одразу
щось виколупаю з недолiкiв!



   XXVIII

   Вздовж    дороги    вервечкою    розтягнулось    шiстнадцять    плугiв,
латаних-перелатаних,  з  стертими  п'ятами,  на  дерев'яних   i   залiзних
передплужниках.
   Не такими колись були в нього плуги, але й ця  старизна  не  запечалила
Марка, бiльше печалили виснаженi конi. Проте  й  вони  сьогоднi  здавалися
кращими, може, тому, що гриви ?хнi були заплетенi дiвочими стрiчками. I ця
начеб дрiбничка зворушила Марка,  як  i  те,  що  погоничами  були  тiльки
дiвчата, а орачами - дiди й пiдлiтки.
   - Оце й для кiнохронiки, напевне, згодилось би!  Хай  би  потiм,  через
роки,  подивилися  люди,  з  чого  ми   починали,   -   кинув   Григорi?вi
Стратоновичу, який сьогоднi iшов у поле орачем.
   - Згодилось би. А на дiвчатах, хоч як убого зодягненi вони, -  найкращi
хустинки. Це теж добра прикмета, - сказав Григорiй Стратонович.
   Коли орачi й  погоничi  пiвколом  обступили  Безсмертного,  вiн  пильно
подивився  на  кожного  i  всюди  бачив  правдиву  довiру;  в  одних  вона
намiчалась посмiхом, у других - зосередженiстю, в третiх проглядала  крiзь
сум, крiзь бiль задавнений чи зовсiм свiжий, вiд якого ще не опам  ятались
поширенi очi.
   - Люди добрi, - тихо заговорив до них Марко. -  Споконвiку  велося,  що
плугатар у селi - це все. I хлiб, i достаток орач трима? у сво?х руках.  I
хоч як нам зараз тяжко, але тiльки ми самi можемо допомогти собi,  щоб  на
полях вродив i щедрий колос, i наша доля... Тут серед вас нема недужих  чи
тих, хто виходить у поле не по сво?й волi чи без охоти?
   - Нема таких, Марку Трохимовичу. Усi  вийшли  по  охотi,  -  обiзвалося
кiлька голосiв.
   - То й добре. Я не хочу, щоб орали набурмосенi чи криводушнi люди, яких
приваблю? лише ярмарковий хлiб.
   - А буде ж вiн, Марку Трохимовичу, у цьому роцi свiй, а  не  ярмарковий
хлiб? - прикладаючи руку до вуха,  прошамкав  дiд  Козачкiвський,  у  ротi
якого самотився ?диний зуб.
   - На один зуб вистачить, - пожартував хтось  збоку,  i  смiх  сколихнув
орачiв i погоничiв.'
   -  Буде  i  для  беззубих,  i  навiть  для  дуже  зубатих,   коли   всi
трудитимемось, як хлiбороби, а не поденщики... Не позаганяйте  коней,  хай
частiше перепочивають. Та й у добру путь!
   Марко махнув рукою, дiвчата замаяли косами, бiгцем кинулись до  худоби,
забряжчала упряж, i вся вервечка потягнулась  на  шлях,  над  яким  лукаво
свiтило i мружилось прихмарене сонце.
   I здавалося б, що,хвилюючого  в  цiй  буденнiй  картинi,  коли  в  поле
вирушають напiвголоднi орачi з вихудлими кiньми, з поганеньким реманентом?
Але Марко схвильовано дивився услiд плугатарям, i жаль  було,  що  сам  не
може пiти за плугом, бо найбiльше любив орати й косити.
   Григорiй Стратонович значущо подивився на Безсмертного:
   - Бачу, завиду?те плугатарям?
   - Завидую. Не забулись за плугом ходити?
   - Це не забува?ться. Та й пiду здоганяти свого чорнобрового погонича.
   - Спасибi.
   - За що? - здивувався учитель.
   - Що не пошкодували вихiдного.
   - Про що говорити, - посмiхнувся учитель i подався наздоганяти орачiв.
   На ви?зних конях дорогою про?хав ?вмен Дибенко, але вiя не повернув  до
голови, а взяв лiворуч у завулок,  над  яким  вилискували  ще  не  обсохли
листячком молодi верби. Марко махнув рукою, i старий неохоче  повернув  до
нього.
   - Куди ж ви намiрились? I плужок справний у вас, - оглянув  без  жодно?
латки шестеричка.
   - Оце намiрився тобi виорати город.
   - Менi? - почервонiв Марко.
   - А хiба що? Хтось же чи сьогоднi, чи завтра ма? тобi зорати.  То  чому
не я, щоб не одривати з поля орача?
   - Спасибi, ?вмене Даниловичу, що добровiльно  взялися  за  обслугування
голови. Ви так i про Безбородька дбали?
   - Бий свiй свого, щоб чужий боявся, - i собi розсердився старий. - Коли
мо? невлад, то я з сво?м назад. Хотiв трохи пособити, та сам  дiдько  тобi
не вгодить.
   - Спочатку, дiду, ми вдовам i сиротам пособимо, а далi буде видно.
   - У кожного  начальства  свiй  норов,  -  забубонiв  пiд  нiс  Дибенко,
повертаючи на стайню.
   - Нi, конi я вiзьму - в роз'?зд т'реба.
   - Тодi я перший день пофурманую в тебе, може, ще щось зароблю.
   - Гаразд, плуга тiльки десь залишiть i заскочте до Василя Тримайводи  -
вiзьмете свiжину трактористовi.
   - З Шавулиного кабана? - пожвавiшав старий.
   - А ви вже зна?те?
   - Все село зна?.
   - I що?
   - Хто смi?ться, хто регоче, а хто й диву?ться, як ти цю братiю  навколо
пальця обвiв i на свiжину розжився. Шавула вже  й  сумнiватись  почав,  чи
насправдi стiльки заяв подано на нього.
   - Хай посумнiва?ться. Ну, а не привча? вiн з  Мамурою  сво?х  корiв  до
ярма?
   - Не бачив, але з лiсництва привели сво?х прихованих.  О,  щось  Василь
Тримайвода горла?. Чого йому?
   Марко пiшов  назустрiч  новому  комiрниковi,  який  дибав,  подзвонюючи
орденами i медалями.
   - Марку Трохимовичу, скорiше хвалiть мене, бо сам почну себе вихваляти!
-радiсно зупинився i поправив рукою веселий хмiль кучерiв. - Видряпав  двi
бочки пального.
   - Талант зразу видно! Через пiвгодинки повезем ?х на поле. Де дiстав?
   - У людей. Уже й розплатився натурою.
   - Салом?
   - Дав по шматку за бочку.
   - Скупенько ти платив. Як же тобi вдалося так виторгувати?
   - А люди нiчого й не правили. Погомонiли ми про внутрiшн?, мiжнародне i
сердечне становище та й дiйшли згоди.
   - Багато в тебе сала?
   - Повна сипанка й боденька. Ще не встиг переважити.
   - Встигай, щоб хтось з потерпiлих доноса не написав.  Ну,  я  пiшов  на
хазяйство Марi? Тримайводи.
   Бiля парникiв уже галакало жiноцтво, озбро?не лопатами i граблями.
   - Що я, Марку Трохимовичу, з такими зборами робитиму? - тихцем запитала
його смагляволиця Марiя Тримайвода.
   - А що?
   - Нiколи ж ?х стiльки не приходило, нiколи!
   - I ви цим журитесь?
   - Та нi, радiю, - засмiялась жiнка, - але як усiм дати раду?
   - Може, пошлемо ?х у сад?
   - Дерева обкопувати?
   - Чому тiльки обкопувати? Усю землю  копати.  Сад  молодий,  посi?мо  в
iiьому кавуни, хай плетуться, в'яжуться та вив'язують якусь копiйку. Як ви
на це дивитесь?
   - Земля там добра i цi роки пiд цiлиною лежала, - погодилась Марiя.
   Коли жiнки, побрязкуючи лопатами, пiшли в  сад,  Марко  почав  оглядати
парники. Тепер, либонь, тiльки цей куток господарства не  був  занехаяним,
бо Марiя Тримайвода любила i  вболiвала  над  сво?ми  рамами,  грядками  i
дiлянками. Та й Безбородько  заохочував  ??,  розсада  давала  такий-сякий
прибуток, а раннi овочi веселили його i потрiбних йому людей.
   Ворсиста, пiдкучерявлена зелень помiдорiв i нiжна  срiбляста  синявiсть
капусти тiшили Марка. Вiн зупинявся перед  кожною  рамою,  прикидаючи,  що
вона дасть i на полi, i в касу.
   - Як  вам  розсада?  -  запитала  Марiя,  хоча  й  бачила,  що  парники
порадували Марка.
   - Славна, тiльки малувато.
   - Та що ви, Марку Трохимовичу,  жарту?те?  -  широко  вiдкритими  очима
глянула Марiя, i цей погляд воскресив  ту  давнину,  коли  вiн  з  УсТимом
вручав босоногiй наймичцi куркульськi чоботи.
   - Нi, не смiюся, Марi?чко, - назвав ?? так, як колись називав Устим.  I
в жiнки злякано тiпнулись куточки повних, i досi не прив'ялих уст.
   Невблаганнi лiта, напевне, найбiльш  немилосерднi  до  наших  сiльських
жiнок: ?хню красу швидко висушують сонце i вiтер, змивають  дощi  i  снiг,
темнять поле й город, лопата i сапа.
   Роки, праця, горе забрали й Марi?ну  красу,  але  якось  так,  наче  не
назовсiм. I це особливо впадало в очi, коли  жiнка  починала  хвилюватись.
Тодi  ??  дивовижно  м'яка,  з  материнською   задумою   врода   зсередини
пробивалася на обличчя, як у  передосiннiй  день  з-за  хмар  прогля  дало
сонце. Отак i зараз пробилася вона й здивувала Марка.
   - Ви згадали давнi лiта? - майже пошепки запитала жiнка.
   - Згадав... Що вам син пише?
   - Вiн, Марку  Трохимовичу,  уже  третiй  орден  одержав,  -посвiтлiшало
обличчя Марi?, - дiйсно, що в серцi вариться, на лицi не та?ться.
   -  Вiтаю  вас...  Невже  це  дитя  старшим  лейтенантом  стало?  -   аж
зачудувався Марко.
   - Таки став, - крiзь радiсть i смуток посмiхнулася  жiнка.  -  З  самих
"катюш" блискавки випуска?. I так побива?ться за мною, неначе донька. Коли
б хоч живим повернувся... А на Устимовiй могилi й досi жито росте.
   - Справдi?
   - Не переводиться. Доспi? колос, осиплеться зерно i знову сходить. Отак
рiк у рiк, i в мирний час, i в теперiшнiй.
   - Житт?... Вам чимсь треба пособити?
   - Нi, Марку Трохимовичу. Я ще не бiдую, атестат синiв маю.  А  чого  ви
сказали, що розсади малувато? Половину ?? ми сусiдам прода?м.
   - Тепер усю посадимо.
   - Так багато?
   - Не багато. Маю надiю, що ви городиною покри?те всi нашi борги.
   - Аж двiстi сорок тисяч - i городиною!? - жахнулася жiнка.
   - Тiльки  городиною.  Ще  й  на  якийсь  прибуток  сподiваюсь.  Отак  i
господарюйте.
   Жiнка, щось прикидаючи, задумалась, похитала головою:
   - Навряд чи витягнем цi борги.
   - Витягнете, якщо тiльки крепко захочете. Ось давайте  грубо,  на  живу
нитку, прикинемо, що  нам  дасть  гектар  баклажанiв?  Справжнi  городники
збирають по триста i бiльше центнерiв. Так?
   - Це коли бiля них ходить один, а не десять господарiв.
   - Господар тепер буде один - ви. То вiзьметесь за триста центнерiв?
   -  Нi,  на  триста  в  нас  грунт  непiдготовлении.  Двiстi,   надiюсь,
витягнемо.
   Марко махнув рукою.
   - Де мо? не пропадало - запишемо двiстi! Знайте добрiсть нового голови.
Хай у середньому заготiвельнi i риночнi цiни дадуть нам по  карбованцю  за
кiлограм. Овочi в нас мають бути якнайкращi, а цiни  -  найдешевшi.  Отже.
Гектар дасть двадцять тисяч. Виходить, дванадцять гектарiв зможуть покрити
наш борг?
   - Хiба ми зможемо стiльки виростити городини?
   - А чому не зможемо?
   - Це дiло халеписте. Тодi треба в мою бригаду мало не пiвсела жiнок.
   - Жiнок, надiюсь, буде рiвно стiльки, скiльки вам треба, а може,  трохи
й бiльше.
   Марiя похитала головою.
   - Чи не дуже весело ви дивитесь на життя? А воно в нас не таким  стало,
як було: на роботу людей не допросишся.
   - Сьогоднiшнiй день щось вам говорить?
   - А що завтрашнiй скаже? Повiрю вам, але в мене всi??  розсади  помiдор
навряд чи набереться на дванадцять гектарiв.
   - А ви нашкребiть, подумайте, як це зробити. Увечерi помiрку?мо  разом,
скiльки посадимо огiркiв, капусти, редиски, цибулi. Пiсля редиски в цей же
грунт можна буде висадити зимову капусту?
   - Можна.
   - От i сiдайте зараз же з олiвцем за всi розрахунки,  крутiть  мiзками.
На вашу бригаду зараз покладаю  найбiльшу  надiю.  За  капусту,  цибулю  й
огiрки ми ма?мо купити з вами i корiв, i свиней.
   - А чим зараз будемо гнiй пiдвозити?
   - Коровами. Отак i ухвалили, Марi?чко!
   - Що воно тiльки вийде з тих великих цифр? - задумалась жiнка.
   - Усе вийде, коли бригадир буде на рiвнi, а бригада - в бригадира.  Ну,
а щоб дiло вiрнiше було - сьогоднi  ж  поговоримо  про  додаткову  оплату.
Кожнiй  ланцi,  яка  виростить  понад  двiстi  центнерiв  городини,  будем
виплачувати за надпланове до п'ятдесяти процентiв прибутку.
   - Ого! - мимоволi вирвалось у жiнки, а потiм вона  посмiхнулась.  -  Ви
хочете, щоб мо? дiвчата мали справжн? придане?
   - Я хочу, щоб вони ставали  творцями,  -  задумано  вiдповiв  Марко.  -
Дiвчина з сапкою в руках мене не здиву? - це я бачив мало  не  з  колиски.
Треба, щоб ця дiвчина сьогоднi не тiльки слухала бригадировi  повчання,  а
сама бралась за книгу, за науку i на полi ставала дослiдником, а не тiльки
робочою силою. Такий другий кiнець ма? тепер додаткова оплата. От з цим  i
виходьте в знання, в мiльйонери i в Геро?!
   - Хоч раз такi слова почую  вiд  голови.  -  Марiя  примружила  карi  з
вологiстю очi, i крiзь них чисто проглянула ?? колишня врода.



   XXIX

   Ось i хата Олени Мироненко. Бiленька, з червоною призьбою  i  посизiлою
стрiхою, вона, мов на давньому малюнку, пiдбiгла до iмлисто? пiдкови  лiсу
i, прислухаючись до  його  та?мничого  шепоту,  плаче  i  плаче  весняними
сльозами. Чи не за сво?м господарем тужить вона?
   Поцiлуйко всiм  тiлом  ловить  перестук  важких  краплин.  що  аж  ямки
повибивали в землi, i завмира? бiля скрипливих ворiт,  мов  перед  порогом
сво?? судьби: вiдчиняти чи скорiше повернути вiд них? Що його жде за  цими
ворiтьми, де бiлiють i непокояться гуси? Новий удар, новi муки  чи.  може,
отой хисткий, що й подиху бо?ться, мiсточок, по якому, пригинаючись, можна
буде перескочити провалля сво?х во?нних рокiв?
   Не одну безсонну нiч  вiн  химерував  над  цим  мiстком.  з  нетривкого
матерiалу - з хитростi й облудства, - витiсував  палi  для  цього  мiстка,
щiльно приганяв одну до друго? дошки i скрiплював i скроплював ?х  подобою
правди. По краплинi  вiн  збирав  вiдомостi  про  загiн  Iвана  Мироненка.
виважував  партизанську  правду  на  звивинах  мозку,  щоб  якось  i  собi
притертись до не?. Отак будувався i виростав у головi цей химерний мiсток.
Тепер його треба було вийняти з виношеного мiсця i поставити  ось  тут  на
грунт вчорашньо? легенди. Пройде по  ньому  Олена  Мироненко.  то  й  iншi
пройдуть, i тодi вiн теж прогляне з тiнi вчорашньо? легенди, хоч  на  мить
освiтиться спалахом ??, а бiльше йому нiчого й не треба.
   Щедра уява розстила? перед ним солодке  видиво  прийдешнього  i  змива?
бруд минулого. На якусь хвилю Поцiлуйко ожив, з надi?ю поглянув на лiс, де
без нього та. може, i для нього творилася трагедiйна легенда, але зразу  ж
i похмурнiв, бо сполохала iнша думка: з блискавкою, з ??  сяйвом  почина?ш
бавитись, чоловiче... Ну, i хай. Не всiх  i  блискавка  вбива?,  не  всiх.
Iншого так несподiвано освiтить, що й на життя вистачить  цього  свiтла...
Але iншого...
   Притираючись  боком  до  змокрiлого  коня,  вiн  вiдчиня?   ворота   i,
розганяючи бiлих гусей, поволi  йде  до  хати.  Ох,  i  тяжко  йому  зараз
вiддирати ноги вiд цього весняного грунту, на  якому  треба  ставити  свiй
мiсток. Вiн чу?, як гаряче, плямами,  ворушиться  кров  на  його  щоках  i
добира?ться до очей. Iз стрiхи на обличчя пада?  пара  краплин.  Поцiлуйко
здрига?ться i похапцем обтира? ?х.
   У хатi бiля столу в  кирзових  чоботях  сто?ть  висока  миловида  жiнка
середнiх рокiв. ?? обличчя можна було б назвати молодим,  аби  на  очi  не
насло?лись горе, смуток i тiнi страждань, вони притемнили синiй погляд i в
сполосi тримали повiки й вi?. Навiть  у  Поцiлуйка  прокида?ться  жаль  до
вдови, але його приглушу? острах - щось невловиме в обрисi  цi??  жiнки  з
ВасиАиною Вакуленко. Чи не рiдня вона ?й часом?
   Вiн скида? картуза, шанобливо нахиля?ться, чуючи, як пiд  самим  серцем
ворухнулась пiдкiвка холоду.
   - Низький  партизанський  уклiн  вам,  Олено  Григорiвно.  -  Поцiлуйко
бережно бере жiночу руку i цiлу? ??.
   Це одразу ж розчулило вдову, хоч ?й  i  не  сподобався  водянисто-сiрий
погляд гостя.
   - Ой, що ви, людино  добра,  -  стрепенулася  жiнка,  висмикнула  руку,
застигла посеред хати. - Сiдайте, будь ласка... Ви, може, мого Iвана знали
чи партизанили з ним?
   - Як вам  сказати,  Олено  Григорiвно?  Не  буду  перебiльшувати  сво?х
заслуг. Партизанив - це забагато для мене, бо я був  скромним  зв'язкiвцем
Iвана Олексiйовича. Про це, звiсно, й тодi мало хто знав, а  тепер  -  тим
паче, бо все тече, все забува?ться, - зовсiм природно зiтхнув.
   - Ще й як забува?ться! - з сумом i спiвчуттям сказала вдова. - В  iнших
мiсцях люди мають довшу пам ять, а в нас чогось навiть  райгазета  мовчить
про загiн Iвана, мiсця там, кажуть, мало.
   "Оце й добре", - зрадiв у душi Поцiлуйко, а сам як-найщирiше вiдповiв:
   - У нас, де не копни, там героя чи геро?чне знайдеш, i люди  звикли  до
цього, наче до буденщини. Правда, ? й такi типи, яким невигiдно показувати
чи?сь геройство, бо це декого може залишити в затiнку. Життя  ?  життям...
От менi й хотiлося б розповiсти про весь шлях Iвана Олексiйовича, освiтити
це в пресi, згадати бойовi дiла його друзiв, мертвих i живих.
   - Мало хто з них залишився живим, - зажурилася жiнка, на затiненiй синi
?? очей з'явилися сльози, вони теж здавалися синiми.
   - Таки мало, тро? чи четверо, - з спiвчуттям пiдтвердив Поцiлуйко.
   - З вами -  четверо,  -  довiрливо  при?днала  його  до  партизанiв,  i
Поцiлуйко поглядом подякував ?й.
   - I нащо  тiльки  було  брати  ?х  на  фронт?  -  пряде  и  далi  нитку
правдоподiбностi.
   - Самi захотiли йти.
   - Треба було берегти таких людей. Це ж  iсторiя  жива!..  Одного  убили
вже.
   - Убили. А Вiталiя Корнi?нка нещодавно тяжко поранили пiд Бреслау, чи й
виживе.
   Поцiлуйко мало не виказав свою радiсть, але вчасно прикусив ??.
   - Вiйна i геро?в не милу?, валить ?х, мов дубiв. Вiталiй Корнi?нко - це
брат лiсника?
   - Брат, i сам до вiйни був лiсником.
   "Як помре, залишиться тiльки дво? свiдкiв", - хижим  птахом  вилупилась
думка. Вiн прогнав ??  i  вирiшив,  що  йому  варто  за?хати  до  лiсника,
довiдатись, як воно...
   - Дозвольте, Олено Григорiвно, коли ваша  ласка,  завести  на  подвiр'я
коня.
   Поцiлуйко проворно вискаку? з хати, чуючи,  як  радiсть  розпира?  йому
груди. Острiвець гусей, пiдiймаючи бiлi крила, неквапливо пливе од  нього,
а вiн, i не помiтивши цього, широко вiдчиня?  ворота.  Кiнь  з  роздертими
губами вбира? в очi подвiр'я вдови i маяння бiлих крил. Поцiлуйко стягу? з
воза мiшок з мукою, завда?  собi  на  плечi  й,  пригинаючись,  несе  свiй
подарунок.
   Рештки цього дня i вечiр пролетiли для Поцiлуйка, мов одна хвилина. Вiн
жадiбно всотував кожне слово  Олени  Григорiвни,  перед  ним  розкривалося
строге, майже легендарне життя просто? людини, яка голими руками - з одним
га?чним ключем - почала крушити фашистськi по?зди. Якимсь чудом  захопивши
танк, Мироненко зi сво?ми друзями ви?хав на шосе i доти мiсив i трощив  на
ньому машини, поки не вийшло  пальне.  Але  найбiльше  Поцiлуйка  вразило,
порадувало i занепоко?ло  те,  що  документи  партизанського  загону  були
закопанi в клунi Олени Григорiвни.
   - I ви зна?те, де лежить цей скарб? - аж пальцями вчепiрився  в  серце,
найбiльше тривожачись, чи не написано там щось про нього.
   - У правому застройку, а в якому саме кутку - менi не сказали.
   - I нiхто не розкопував iх?
   - Нi. А в само? не пiдiймались  руки.  Як  згадаю  все  -  i  сиплються
сльози, наче роса. - Вдова мовчки заплакала, а Поцiлуйко нетерпляче  ждав,
коли вона заспоко?ться.
   Не довечерявши, вiн пiшов з Оленою Григорiвною в  клуню,  щоб,  мовляв,
навiть  у  теменi  вiдчути  подих  геро?чного  минулого.  Коли  Поцiлуйко,
згинаючись, став на тiк, у клунi щось забiлiло, заворушилось, це  налякало
його, вiн'поточився до хвiртки, але  в  цей  час  заспокiйливо  обiзвалась
вдова:
   - То гуси тут ночують.
   Вранцi наступного дня вiн узявся до роботи. Нiколи в життi не  копалось
iз таким завзяттям i надiями. Нарештi аж пiсля полудня лопата вдарилась об
щось тверде. Поцiлуйко злодiйкувато пiдiйшов до ворiт, видивився, чи  нема
на подвiр'? вдови,  i  аж  тодi  почав  обережно  обкопувати  свiй  скарб.
Незабаром вiн витяг невелику дерев'яну скриньку, а з не?  добув  обгорненi
пергаментом папери.
   Радiсть i страх зiйшлися пiд серцем Поцiлуйка.  Вiн,  тремтячи,  мов  у
лихоманцi, розсовав папери по кишенях, потiм наспiх викопав глибоку яму  i
навiчно поховав у нiй порожню скриньку. Цього ж дня, прикинувшись недужим,
вiн попрощався з Оленою Григорiвною, пообiцявши, що незабаром iще  загляне
до не?, i щодуху погнав коня додому. В лiсi  вiн  кiлька  разiв  намiрявся
розгорнути папери,  але  навiть  дерева  лякали  його,  i  вiн,  полохливо
озираючись, знову щосили гнав воронця.
   Вночi, наглухо позатулявши вiкна, Поцiлуйко скоцюрбленим клiщем  припав
до залишкiв партизансько? легенди. Спочатку, гортаючи сторiнки, вiн тiльки
виловлював прiзвища. В одному  зошитi  було  кiлька  страшних  рядкiв  про
нього. Там хтось пов'язував арешт Василини Вакуленко з його iм'ям.
   Одразу спiтнiлою рукою вiн  вирвав  цей  листок,  пожмакав  i  пiдпалив
сiрником. Вогкий папiр  неохоче  зайнявся,  i  на  нього  страшними  очима
дивився Поцiлуйко.  В  руцi  горiв  його  присуд  i,  навiть  попелiючи  i
розпадаючись, вселяв острах i холод у мiзок.
   Волею безглуздого випадку Поцiлуйко  став  тепер  найбiльше  знати  про
дiяльнiсть  партизанського  загону  Iвана  Мироненка.   Вiн   вивчив   усi
матерiалi, неначе вiрш, а потiм, про всяк  випадок,  знову  закопав  ?х  у
землю i почав працювати над великою, на кiлька газетних пiдвалiв  статтею.
Тепер на це пiшла мода, а на нiй можна заробити не  тiльки  частку  чи??сь
слави, але й гонорар... Та навiщо про нього думати...  Вiн  вiдганяв  чорт
зна якi думки i знов припадав до паперу, малюючи i перекреслюючи його.
   В  сво?й  писанинi  Поцiлуйко  не  возвеличував  себе  -  тут  потрiбно
триматися так у тiнi, щоб усi оцiнили твою об'?ктивнiсть i скромнiсть. I в
думках, забiгаючи наперед, не раз бачив, як  у  пресi  з'явиться  прiзвище
маловiдомого зв'язкiвця,  який  з  велiння  легендарного  Iвана  Мироненка
змушений був не партизанити, а виконувати на хуторi невдячну  й  непомiтну
роботу i навiть частково постраждати за не?...
   Усе було б добре в цiй iсторi?, якби  не  iснувало  на  свiтi  Григорiя
Заднiпровського. Вiн, тiльки вiн зараз головний ворог... А ще той  огидний
випадок у церквi... Коли б не вiн, то при цих документах i Заднiпровського
можна було б обдурити... Як же тебе сколупнути з дороги?.. знову,  наче  у
сiтцi, б'?ться мiзок Поцiлуйка i сам виплiта? сiтку на когось.



   XXX

   Марко пiдвечiркував з Ярославом i його напарником Кузьмою  Завороженим,
пройдохуватим чоловiком,  який  за  вiйну  встиг  побувати  i  шинкарем  у
районному мiстечку. i  торговцем  у  Румунi?,  i  штрафником  на  Третьому
Укра?нському фронтi, i пiдбити два танки мушкетоном Петра  Першого  -  так
вiн величав протитанкову р,ушницю, i знов опинитись у Румунi? вже  бувалим
воякою. На однiй з фронтових дорiг вiн перепинив  королiвський  ридван  i,
млiючи од щастя, почав випрягати конi.
   - Що ви робите? - заволав машталiр. - Це конi короля Мiхая! Сам  король
?здить на них!
   - А тепер король не буде  ?здити,  бо  мiй  старшина  пiшки  ходить,  -
спокiйно вiдповiв Кузьма й на чистокрiвцях гайнув у свою частину.
   Горiховi, з масною сльозинкою  очi  Завороженого  i  тепер  без  зайво?
гризьби й суму примiрялись до життя, що можна було увiрвати з нього, - вiн
уривав, не дуже турбуючись таким пережитком, як совiсть.  I  на  себе  вiн
якось мiг дивитися, нiби збоку,  дивуючись,  куди  тiльки  не  тягне  його
"айдiотський" характер.
   От i зараз вiн розповiв кiлька  сво?х  майже  неймовiрних  пригод,  сам
посмiявся над ними i, не криючись, дiйшов до висновку, що йому треба  було
родитись або в капiталiзмi, або в комунiзмi: там би вiн жив,  як  нирка  в
салi, а в  соцiалiзмi  рiдко  фортунить  йому.  Навiть  достобiса  ледачий
райзавскладом на одному мiндобривi бiльше заробля?, нiж вiн  на  тракторi.
То ? правда на свiтi?
   - Що ж вiн там може заробити? - здивувався Ярослав.
   - Капiтал! Не Карла Маркса, а той, що  в  скринi  ляга?.  Деякi  голови
колгоспiв  поки  що  без  мiндобрив  спокiйнiше  себе  почувають.  А   щоб
начальство не ганяло ?х, мов солоних  зайцiв,  -  шапочку  скидають  перед
завскладом, ще й замогоричують його. От вiн i слинить  у  сво?  книги,  що
мiндобриво такi-то дiячi вивезли, а  сам  його  вивозить  налiво.  I  всi,
виходить, задоволенi: i начальство, i голови, i завскладом.
   - Чого ж ти при такiй iдейностi пiшов у трактористи, а не в  комору?  -
запитав Марко.
   - Жiнка повернула мою бiографiю ближче до людсько?, жiнка в мене працю?
на соцiалiзм, - вiдповiв Кузьма з насмiшкою, але  в  його  горiхових  очах
потеплiшала олiйна вогкiсть. - Хiба ж це робота на цьому натику? -  махнув
рукою на трактор. - Однi сльози: день працю?ш - тиждень гуля?ш. А став  би
я директором МТС - усi трактори гурчали б день i нiч i вихiдних  не  знали
б.
   - Де ж ти дiстав би пального? - Марко з подивом i надi?ю  подивився  на
рiшуче обличчя Завороженого.
   - Викомбiнував би, - коротко вiдповiв той.
   - А за такi комбiнацi? не перейшов би на казеннi харчi?
   - I це могло б трапитись, але  все  клубком  крутилося  б,  -  безжурно
вiдповiв Кузьма. - I вам би дещицю вигадав, аби тiльки було за що. Я люблю
такi дiла... О, зда?ться, наш директор на сво?й чортопхайцi  жме  сюди?  -
поглячув на дорогу.
   Справдi, на трофейному БМВ до них пiд'?жджав директор МТС, невисокий  з
пiваршинними вусищами чолов'яга. Вiн легко  вискочив  з  машини,  привiтно
поздоровкався з усiма i кивнув головою на Завороженого:
   - Цей пiдлеглий не пiдбивав пiд мене клинцi, не говорив, що в нього все
гурчало б днi й ночi, аби вiн став директором МТС?
   Марко i Ярослав засмiялись, а Кузьма здивувався:
   - I як ви могли на такiй вiдстанi та ще на чортопхайцi почути?
   - Цю чортопхайку ти, галабурднику, цiлувати повинен!
   - За якi заслуги? - Кузьма зневажливо копнув п ногою.
   - На нiй я твою Олену  завiз  до  лiкарнi.  Кузьма  одразу  побiлiв,  у
поглядi його затремтiла жалiсть, а тонкуватi губи нерiвно засiпались.
   - Як вона?..
   - Не журися, усе гаразд, - пустив по вусищах посмiшку. - Вiтаю  тебе  з
донькою, а скiльки кiлограмiв вона важить - дорогою забув.
   -  З  донькою?  -  жалiсно  зiтхнув  Кузьма  Заворожений,  мiцно  обняв
директора МТС, головою притулився до його широких грудей. -  Спасибi  вам.
Так ждано i так несподiвано... - Вiн випростався, охнув,  невидющими,  але
глибоко вдячними  до  когось  очима  поглянув  на  свiт,  махнув  рукою  i
засмiявся.
   - I чого всi батьки  в  цi  хвилини  ось  такими  розумними  стають?  -
глибокодумно запитав директор МТС. - Сiдай, бiсова покруч, пiдвезу.
   - I знову ж таки спасибi. - Кузьма щупаком вскочив у машину i  слухняно
вмостився на задньому сидiннi.
   Директор кивнув на нього головою, i запитав Марка:
   - Встигли хоч трохи розкусити цього пройду? А  дивiться,  як  любов  iз
нього в'? мотузки. I все одно  з  цього  харцизяки  ми  зробимо'людину.  З
головою болотяник, тiльки в нiй мiзки позлипалися з комерцiйною  грязюкою.
Вичавити ?? - i посвiтлi? розум у головi. Ви пального не розжилися?
   Марко безнадiйно махнув рукою.
   - Хiба ж його тепер  дiстанеш?  Де  тiльки  можемо,  навiть  по  пляшцi
збира?мо.
   - Розживетесь пального - усi трактори пошлю на ваше поле.  Шкода  менi,
Марку Трохимовичу, вас, та пособити не можу. Сам  караюсь,  що  запiвдарма
зарплату одержую. А може, й пофортунить ще - чогось  не  доказуючи,  знову
посмiхнувся у вуса, попрощався i влiз у машину.
   На поля тихо спускався  сизувато-синiй  шовк  надвечiр'я.  У  видолинку
матово темнiла вода, i верби над нею здавалися табуном птахiв,  що  вийшли
на  берег.  М'яка  вiдтiнкова  синява  i  веленкувата  голубавiсть   помiж
незгас-лими островами хмарин лрисипляли, заколисували землю  i  стирали  з
не? слiдя лихолiття. Вона теж куталася в мрiйливу  голубiнь  i,  зда?ться,
радiсно тремтiла, що над нею заiскрилися першi зорi, а на нiй стрепенулись
дiвочi  голоси.  То  з  далеких  полiв  поверталися  старi   плугатарi   i
дiвчата-погоничi.  Цiлий  день  навихались  вони  бiля  коней,  понатирали
поводами потрiсканi ручата, понабивали ноги, а все одно пустили пiсню  про
любов, хоча й не мали ??... В  такий  вечiр  скрадатися  б  ?м  до  милих,
прислухатися б, як у тишi синього надвечiр'я б'?ться наполохане  серце,  i
вбирати в нього найкращi в свiтi слова, i вбирати у радiснi очi i зорi,  i
мiсячне сяйво, i всю землю, оповиту  вечiрньою  iмлою  чи,  може,  туманом
кохання.
   Батькiвський  жаль  охоплю?  Марка,  вiн  зараз  так  хоче  щастя   цим
натомленим дiвчатам, наче вони були його дiтьми. Та не всi  вони  матимуть
сво? звичайне дiвоче щастя, якого бiльше було в часи  Марково?  молодостi.
От-от уже закiнчиться вiйна, смерть не буде гасити цвiт людських очей,  та
скiльки ще й пiсля вiйни пролл?ться невтiшних дiвочих слiз.
   .I знову згадалось його безталання - його ?дина донька. Карайся, мучся,
батьку, на самотi, а до людей неси  i  посмiшку,  i  смiх,  i  розраду,  i
пораду, добувай i лiс, i грошi, i насiння, i фураж, i хоч по двiстi грамiв
хлiба для плугатарiв, i ложку молока для дiтей-сирiт.
   Отак i несе чоловiк у душi красу цього весняного вечора, i  батькiвську
тугу, i копiйчанi розрахунки, i прокляте питання - де взяти ' пального, як
виорати поля, бо така твоя судьба.
   Увечерi в його землянцi довго  засiда?  правлiння,  пiдводить  пiдсумки
дня,  обмiркову?,  що  треба  робити  найближчим  часом,  кого  послати  в
Кам'янець-Подiльську  область  добувати  вапно,  щоб  на  ньому   заробити
сяку-таку копiйчину. Небагато, лише п'ятнадцять тонн, дозволили ?м  добути
в кар'?рi вапна, але  по  теперiшнiх  цiнах  це  дасть  п'ятнадцять  тисяч
карбованцiв на самi необхiднi потреби.  I  знову  усi  сушать  голови  над
пальним.
   Пiсля правлiння вiн ще якийсь час розмовля?  з  рибалками:  треба  щось
вловити, хоч на юшку, знову ж таки орачам, копальникам i дiтям-сиротам,  а
потiм  сидить  з  Марi?ю  Тримайводою,  яка  радить  посадити  на  супiску
пiвгектара раннiх помiдорiв у самий  раннiй  строк.  Правда,  вони  можуть
вимерзнути. Та коли все буде гаразд - дадуть найбiльший прибуток.
   - Ризикнемо: Садiть гектар... Що, ? лист од сина.
   - Звiдки ви зна?те?
   - По вашому обличчю.
   - Хiба? -  диву?ться,  червонi?  жiнка  i  знову  обличчя  ??  береться
чудесною осiнньою красою.
   Марко дивиться на Марiю, непомiтно любу?ться нею i мало не зiтха?. Коли
вона пiшла додому, мати, дивуючись, запитала:
   - Чого це вона сьогоднi так вирядилась? Свято якесь у вас?
   - А я й не помiтив, - посмiхнувся син.
   Нарештi вiн ляга? бiля Хведька. Утома одразу сплющу? повiки,  одразу  з
тiла вiдлiта? частина турбот, воно легша?, перед очима хитнулось, колискою
перекинулось небо, i вiн, солодко опускаючись у теплу  глибочiнь,  бачить,
як мерехтять великi зорi i золотим  череслом  поблиску?  мiсяць.  Ось  вiн
опуска?ться все нижче й  нижче  i  фарою  сiда?  на  трактор  веселогубого
Ярослава. Чого ж так смi?ться хлопець, пiд'?жджаючи  до  ставу?  Ага,  вiн
дiстав пальне. Марковi теж ста? радiсно  на  душi...  Але  все  це  одразу
руйну?ться, зника? - i бiльш нiчого нема, тiльки якiсь плями перед очима.
   - Вставай, сину, вставай, хтось прийшов до тебе, - над  ним,  зiтхаючи,
схиля?ться мати.
   Вiн зовсiм вирина? iз хвиль  сну,  вiдчува?  вагу  натомленого  тiла  й
похапцем одяга?ться. В землянцi вже свiтиться слiпачок,  на  столi  сто?ть
пляшка вина iноземного походження, а бiля столу хитрувато косу?  на  нього
Кузьма Заворожений.
   - Звiдки ти взявся? - диву?ться Марко.
   - Прямо з лiкарнi.
   - I тебе, оглашенного, пустили вночi?
   - Де там пустили, сам улiз, - нiтрохи не бентежиться чоловiк.
   - Як?
   - Через вiкно. Потихеньку, щоб i не шелеснуло, вийняв шибку - i влiз, -
нiжна i задоволена посмiшка  гра?  на  тонкуватих  устах  Кузьми,  в  його
горiхових очах, що при свiтлi каганця здаються зовсiм темними.
   - Бачив доньку?
   - Аякже! Для чого було через вiкно лазити?
   - Ну, i як?
   - Олена каже, що вона дуже гарна, а я  трохи  сумнiваюсь,  -  щиросерде
говорить Кузьма i хмурить чоло. - Бо що то за дiвчина,  коли  в  не?  брiв
нема.
   - Безтолоч ти, будуть у не? брови! - грима? мати ни  Кузьму  i  почина?
смiятися.
   -  Справдi  будуть?  -  довiрливо  i  зворушливо  дивиться   на   матiр
шибайголова.
   - Хiба тобi жiнка не говорила цього?
   - Я, Марку Трохимовичу, посовiстився питати ??. То будуть?
   - Неодмiнно будуть i брови, i краса, i муж буде... У внучки мо?? тiльки
через два тижнi з'явилися брови.
   - То моя ще ма? час, - заспоко?вся Кузьма, крутнув головою i засмiявся:
- I навiть муж буде? Феноменально! Вип'?мо за ?? здоров'я.
   - Чого ж ти до мене прийшов пити? - здивовано запитав Марко. - Рiднi  в
тебе нема?
   - Таки нема... Байстрюк я, Марку Трохимовичу, - хмара набiгла  на  чоло
Завороженого.  -  Усього  життя  наворожило  менi.  Тiльки  тепер,   пiсля
поранення, розжився на рiдню-на  жiнку  та  доньку.  А.  ви  менi  здались
душевним, чоловiком, хочу, щоб хрещеним батьком  були.  Не  погребу?те,  в
мене ж така бiографiя?
   - Не погребую.
   - I справдi, Герой буде хрещеним батьком мо?? безброво??
   - Сказав же тобi.
   - Це я вас на щастя згадав,  бо  я  чоловiк  з  пережитками  i  рiзними
забобонами. - Кузьма випива? чарку, морщиться i змовницьки нахиля?  голову
до Безсмертного. - Сьогоднi  ж,  Марку  Трохимовичу,  як  з  пушки,  можна
дiстати пального.
   - Де? - стрепенувся чоловiк.
   - ? недалеко таке  славне  мiстечко.  Там  саме  перекантову?ться  один
во?нний склад. Тепер на ньому залишилось тiльки два вартових,  i  то  вони
зараз гуляють у сво?х  любок.  Майнемо,  Марку  Трохимовичу?  Вiзьмемо  по
совiстi - кiлька бочок, i нiхто не помiтить.
   Радiснi думки як завихрились, так i розвiялись у головi Безсмертного.
   - Це ж пряме злодiйство.
   - Яке там злодiйство! - повiв плечима Заворожений. - Не для  себе  ж  -
для колгоспу, значить, теж для держави стара?мось. Ну, а вiйна все спише!
   - Нi, Кузьмо, на таке дiло я не пiду.
   - I нащо вам стiльки совiстi? Ну, як зна?те,  а  я  хотiв  пособити.  -
Кузьма спритно перехиля? другу чарку i вже з сумом говорить:  -  Виходить,
не гожусь я для соцiалiзму. I чому? Бо в соцiалiзмi треба мати крила,  хоч
манюсенькi, хоч горобинi, коли нема орлиних. А я  навчився  не  лiтати,  а
крiзь щiлини лазити.
   - Уже пора i вiдучатись вiд рiзних щiлин.
   - I жiнка це саме довбе менi щодня i  щоночi.  Почав  старатися,  а  що
вийде - аллах його зна?. Марко пильно змiряв чоловiка поглядом.
   - Аллах нехай собi залиша?ться аллахом, а ти з сьогоднiшнього  дня  вже
батько, а не якийсь злодюжка.  Не  ганьби  iменi  батька,  як  хтось  тво?
зганьбив.
   Кузьма здригнувся, допитливо поглянув на Марка i стис йому руку.
   - Бувайте здоровi. Пiду Ярослава змiняти. Оратиму ж сьогоднi? -  пiдняв
угору кулака. - В честь доньки!
   Вранцi першим з'явився до Марка заклопотаний Василь Тримайвода.
   - Хвалiть мене, бо я сам почну хвалити  себе,  -  жартом  зустрiв  його
Безсмертний, але не розвеселив чоловiка.
   - Оказiя трапля?ться, Марку  Трохимовичу,  -  стишив  голос.  -  Тiльки
навряд чи будуть за не? хвалити нас.
   - Яка ж оказiя?
   - Вночi притарабанилось до мене одне  гидомирство  i  почало  справжнiй
торг. Воно, це гидомирство,  звiдкись  пронюхало  про  наш  сутуж  i  хоче
пiдлататись на ньому: за канiстру самогону обiця? давати бочку пального.
   - I де тiльки береться така погань? - запитав Марко з обуренням.
   - Спливд? з каламутi вiйни. Так що нам робити? Самогонщиками ставати?
   - Задачка!.. А це надiйна справа? - ще не зна? на що зважитись.
   - Якщо придивитись до носа цього гидомирника, то надiйна - за чарку вiн
i батька продасть. Для проби привiз менi двi бочки пального.
   - Де воно в нього лежить?
   - Дурний вiн сказати! Засекретив свiй склад.
   - Цiлий склад?
   - Схоже на це. Каже, що ми його пальним зоремо во сво? поля.
   - Тодi домовляйся, Василю! - махнув рукою Марко.  -  Заставить  бiда  i
самогонщиком стати.
   - З чого тiльки варити будемо?
   - Зараз же по?ду на цукрозавод. Там  ?  меляса...  От  i  переплуталось
грiшне й святе.

   * * *

   ...Обличчя директора Укрозлволу не можна  було  назвати  оптимiстичним.
Його пожмакований рот рогаликом прогнувся донизу, у  вузькуватих  розрiзах
нудились очi, а перчина носа принюхувалась до вусiв, мов до закуски.
   "В  такого  нудника  навряд  чи  поживишся  чимсь",  -  подумав  Марко,
прикидаючи, якими словами можна розжалобити директора заводу. Вiн вдарився
в злигоднi спаленого села, а тюхтiюватий  господарник,  нудьгуючи,  слухав
його i раз по раз принюхувався до вусiв, нiби вони  випаровували  найкращi
пахощi. Коли Марко закiнчив говорити, очi директора одразу  ожили,  i  вiн
коротко виклав сво? думки:
   - Лiрика теперiшнього села,  особливо  спаленого,  сама  по  собi  дуже
iнтересна, але ми книг не пишемо, - ми практики, а тому  одразу  перейдемо
до дiла. Меляса в мене ?, добряча, хоч  на  хлiб  масти.  Скiльки  хочете,
стiльки вiдпустимо, коли взамiн дiстанете мiдi. Пiдходить така комбiнацiя?
   Марко розгубився:
   - Мiдi? Яко??
   - Яко? хочете, з чого хочете i де  хочете,  аби  це  була  мiдь.  Нiмцi
обдерли нас, мов липку.
   - Де ж я вам дiстану ???
   - А це вже ваша печаль. Я вам - мелясу, ви менi  -  мiдь.  Кiлограм  за
кiлограм.
   - Ви б, може, для  практики,  почали  свою  мелясу  мiняти  на  золото:
кiлограм за кiлограмi - з'?хидничав Марко.
   - Золото менi поки що не потрiбне, - спокiйно вiдповiв директор i знову
почав принюхуватись до вусiв. Його, видно, нiщо не могло зворушити.
   Розлючений на  директора,  на  себе  i  на  всю  цю  iсторiю,  Марко  в
препаскудному  настро?  повертався  додому.   Наважився   чоловiк   стати"
самогонщиком - i то не повезло, захотiв чесно заробити догану -  i  то  не
вийшло... Дивна ця iстота, що зветься людиною. З самого ранку його  мучили
сумнiви i роздуми, що вiн погодився за самогон купляти пальне, а тепер вiн
лютував, що не може цього зробити.  Прямо  хоч  повертай  конi  до  Кузьми
Завороженого i ?дь з ним промишляти на склад.
   В дiбровi iмлистi долонi вечора прохолодою пройшлися по  його  обличчi,
трохи остудили гнiв, але всi думки  i  тепер,  як  бджоли  навколо  матки,
крутилися навколо оранки. I все одно вiн  десь  мусить  добути  мiдь  тому
перчастому дiдьковi.
   Дома Марко розповiв про свою пригоду Тримаиводи i  Заднiпровському.  Ця
розповiдь обурила навiть врiвноваженого  Василя,  а  Григорiй  Стратонович
засмiявся.
   - Ви чого? - нерозумiюче поглянув на нього Марко. - Типаж сподобався?
   - Перчину носа i вуса, як ви намалювали ?х, бачу перед собою, - i  далi
смiявся Григорiй Стратонович. - Напали ж на практика! Але зда?ться, ми вже
ма?мо мiдь.
   - Якi? -в один голос скрикнули Безсмертний i Тримайвода.
   - В горбовецьких лiсах, може зна?те, висаджено артсклад. Що мало пiти в
повiтря - пiшло, а гiльзи до торiшнього року валялись навкруг вирви...
   - Тодi зразу ж треба ?хати! - вирiшив Марко. - Може, й нам пофортунить.
   Цього ж вечора вiн, Григорiй Стратонович i Василь Тримайвода по?хали  в
горбовецькi лiси. При мiсяцi вони довго петляли  лiсовими  дорогами,  поки
знайшли глибоченну вирву i, мов над  самородками  золота,  нахилились  над
першими, позеленiлими вiд негоди гiльзами снарядiв... Через тиждень  шiсть
тракторiв, радуючи серця хлiборобiв, прийшли пiднiмати  рахманну,  напо?ну
дощами, росою i туманом землю. I через тиждень десяток заяв пiшло  блукати
по всiх iнстанцiях.  В  них  писалося,  що  новий  голова  колгоспу  Марко
Безсмертний морально розкладена людина - вiн примушу? колгоспникiв  варити
для нього самогон i безпробудно пиячить...



   XXXI

   Земля пахла свiжiстю трави, нiжно-п'янким цвiтом кульбаби, соком  дерев
i розсади. Дiвчата, познiмавши рами парникiв, дбайливо ворожили, згинались
i розгинались над нею, а ?хня пiсня слалася над тендiтними стебельцями,  i
в нiй була печаль далеких вiкiв, що зiйшлася з теперiшньою дiвочою  тугою.
Невiдомим судженим  вихлюпували  вони  свою  пiсню  i  напiврозкриту,  мов
пуп'янок, любов, але не судженi, не веселоокi хлопцi, а тiльки тепла земля
прислуха'лась до дiвочого смутку й любовi.
   I знову Марка стривожив цей спiв, знову  подумалось  про  дiвочу  долю,
пiдкошену вiйною, i  про  ту  любов,  яка  може  зiв'янути  в  грудях  без
вiдповiдi, без материнства. I хiба вiн не розумi?, чого тепер навiть  смiх
дiвочий ча?ть у собi  печаль.  I  нiчим,  нiчим  ти,  чоловiче,  не  годен
допомогти, хiба що  привiтним  словом  i  пошаною  до  тих,  у  кого  доля
окривдила дiвочi лiта.
   Цi роздуми i сум непомiтно перенесли його до тих вечорiв,  коли  й  вiн
стрiчав сво? перше кохання... Було я: воно чи не було? I чи було  у  свiтi
оте нiжне тернооке дiвчатко, яке  довiрливо  й  недовiрливо  тягнулось  до
нього? Вiн ?й колись навеснi принiс вiтром вiдчахнуту вишневу гiлочку,  не
знаючи, що цi?? ж весни вiдчахнеться од нього його любов...
   Гай-гай, коли це минулось! Вже й дочка в  тебе  така,  як  ота  дiвчина
була, та все одно прокида?ться сум i  боляче  смокче  все  тiло.  Вiддирай
його, чоловiче, вiд серця, виточуй, мов гiркий сiк  минулих  рокiв,  глуши
роботою i господарчим клопотом, щоб менше болiло все. I вiн вiддирав його,
та з далеких закуткiв пам'ятi раз по раз  виринали  спогади  про  перше  i
друге кохання.
   Враз у пiснi про журавку йому вчувся голос Олени, i вiн  аж  оглянувся,
приглядаючись до дiвчат. Справдi, щось  було  у  ?хньому  спiвi  таке,  що
бринiло в голосi його  дружини.  Певне,  перехопили  вони  це  в  Олени  i
заспiвали йому, щоб i пiдстрелений журавель  затужив  за  сво?ю  журавкою.
Якою дивовижною i красивою була вона в золотi кiс i чарах сво?? пiснi.  От
i нема золото? вербички у його сiм'?, ? тiльки блискавкою припалена верба,
що з хреста виросла на могилi його батька.
   - Марку Трохимовичу, що менi робити з Маврою? - пiдiйшла до нього Марiя
Тримайвода, i буденщина зруйнувала усi видiння,  та  не  могла  зруйнувати
смутку.
   - Що таке?
   - Те саме - нiяк на роботу не виходить.
   - Говорили iз нею?
   - Кiлька разiв  i  говорила,  i  вмовляла,  i  гудила,  але  нiчого  не
пособило. Обiця? прийти, та  обiцянка  -  цяцянка.  Доведеться  штрафувати
Мавру, чи як?
   - Вiйна так штрафувала наших жiнок, що грi буде  нам  братись  за  таке
дiло, - невесело вiдповiв Марко.
   - То що ж робити? За Маврою й iншi жiнки не квапляться до роботи.
   - Iще треба поговорити, душевно,  сердечно.  Вона  ж,  зда?ться,  не  з
ледачого роду.
   - Це правда. А чому ви не пита?тесь, як у нас iде робота?
   - Бачу ?? усю перед очима. А для  чого  ви  в  цих  парниках  залиша?те
окремi стебельця розсади?
   - З не? отут у теплi виростуть першi овочi для голови та начальства,  -
засмiялася жiнка.
   - Спасибi, в'?ли, не надiявся, що ви такi.
   - Так завжди було при Безбородьковi. Чи не за вама ?де пiдвода?
   - За мною, - чогось на бюро райкому викликають.
   - Напевне, хвалити будуть, бо ж ореться i сi?ться, аж гай шумить.
   Марко промовчав: не про похвалу думалось йому; все непоко?ла iсторiя  з
пальним.
   На  пiдводi  бiля  вiзника  сидiв   незнайомий   чолов'яга   з   кучмою
бруднуватого попелястого волосся. Ось вiн скочив на  землю,  з  шанобливою
посмiшкою приклав два пальцi до жилаво? скронi.
   - Марку Трохимовичу, мо? - вам. Чи не пiдвезете часом до мiста?
   - Чого ж, можна, - з неприязню  поглянув  на  неохайного  начасниченого
кучмiя з випнутими, схожими на гузир губами i крупним щупачим носом.
   - От i гаразд,  могорич  з  мене.  -  Кучмiй  запобiгливо  посмiхнувся,
метушливо потупцював на мiсцi, наче земля пiдсмалювала йому ноги, i тихiше
запитав: - Певне, ви й не зна?те, хто я такий?
   - Не мав щастя познайомитись iз вами, - байдуже  змiряв  його  поглядом
Марко.
   - I не догаду?тесь? - в прехитренних очах непроханого пасажира димчасте
ворушиться п янкувата  сивина.  Щось  непри?мне,  нахабне,  насторожене  i
загадкове ? у нiй.
   - Не мав часу думати над цим важливим питанням,  -  насмiшкувато  кида?
Марко.
   Але хортуватий  кучмiй  не  помiча?  цього.  Вiн  з  та?мничим  виразом
огляда?ться, а потiм влiзливий смiшок прорива? його гузиристi вуста.
   - Це тому, що менi довелося мати дiло не з  вами,  а  з  комiрником.  Я
Федот Красiи, отой самий що вам пальне  постачав.  Надiюсь,  ми  в  усяких
дiлах зрозумi?мо один одного. Я, вже зараз можна сказати, ваш орач!
   - Ви горе наше, а не  орачi  -  гнiв  одразу  рум'янцями  прорвався  на
обличчi Марка, а в золотистих обiдках очей ворухнулась тiнявiсть. -  Невже
не соромно чи хоча б не страшно вам так жити на свiтi?
   - Лекцiя з полiтграмоти? - вцюкнув,  не  ображаючись,  Красiй.  -  Я  в
полiтгуртках уже не просвiщаюсь - не такi мо? лiта. А про совiсть i  страх
можу, коли iнтересу?тесь, дати фактичну  справочку,  тiльки  спершу  треба
знайти точку опори. - Вiн вибрався на полудрабок, зручнiше вмостився, а  з
його очей 'струсилась п'янкувата посмiшечка, - вони одразу потвердiшали  i
прича?ли в кутках iронiчну озлобленiсть. - Так з чого ж починати? Хiба  що
так: навiть у вiк соцiалiзму кожен ма? сво? фiнансово-комерцiйнi ланцюги i
б'?ться в них, як риба в сiтцi. Ви, наприклад, хочете  зараз  вискочити  з
громадських боргiв. Це вам вигiдно i потрiбно для слави. I  я,  на  вашому
мiсцi, робив би так само. Але житейськi невдачi злизали мою славу i навiть
мiстки до не?. То треба ж менi, коли ? голова на плечах, трохи краще жити,
анiж тi, що вмiють думати тiльки руками? От я й бажаю приплисти  до  свого
тихого берега, щось збудувати на  ньому  про  чорний  день  для  себе,  бо
колективне - це тепер не найкраща мрiя мого життя. Ви ма?те свою кумерцiю,
я - свою, а в кумерцi?  головне  -  шукати,  знаходити,  брати  i  вигiдно
збути...  Ну,  страх  -  це  вже  iнша  категорiя,  вiд  нього  рукою   не
вiдмахнешся. Та не всi попадаються, не всi ловляться, а коли й  ловляться,
не всi потрапляють на грiзнi очi правосуддя, бо й тут можна сяк-так знайти
прокладочки. Хто б, наприклад, i по якiй статтi мiг  судити  мене  за  мою
кумерцiю? Тiльки фашисти, бо я крав у них. А от вашу купiвлю у мене  можна
пiд якийсь параграф пiдвести, бо  ви  чоловiк  державний.  Так  хто  кого,
пита?ться у задачi, повинен питати  про  совiсть?  -  замаснiв  переможною
усмiшкою прив'ялий вид Красiя.
   - Геть менi, балабоне, з воза! - обурився Марко, ступив крок наперед  i
вирвав у вiзника батiг. - Як розбризкався!
   - То я собi пiду, обiйдемось без нервiв, - злякано скочив з  полудрабка
Красiй. - Виходить, комусь правда коле очi.
   - Не чiпай цього слова, негiднику, бо  забрудниш  його!  -  Марко  узяв
вiжки у вiзника, вискочив на полудрабок, вйокнув  на  конi,  i  вiз  м'яко
покотився ще не в'?ждженою дорогою.
   Згодом ця пригода з Красi?м почала Марковi  здаватися  навiть  смiшною.
"Яка погань, а в сво?х правах розбира?ться, наче юрист-крючкотвор. А  коли
ти не про права, а про сво? обов'язки  згада?ш?"  I  поки  думалася  всяка
всячина, коненята минали дiброви й луги, а перед очима з блакитi неба,  ще
блакитнiшо? води i зеленi землi  творилась,  розстилалась  молода  весняна
казка, i посеред не? стояли верби в зелених вiночках, як нареченi.
   Ось  з  неба  голубою  грудочкою  злетiв  трепетний  грицик  i  сiв  на
розщеплене жерло нiмецького  танка.  Пташина  зневажливо  вдарила  хвостом
покорчене страхiття, опустилася на, землю  й  обережно,  приглядаючись  то
одним, то другим оком до дороги, почала пити з калюжки блакитну воду. I що
було пташинi до танка, до обрубка його тiнi. яка захопила шматок  лискучо?
луговини i пару кущикiв курослiпу.
   Почувши  стукiт  копит,  вона   занепоко?лась,   принишкла,   а   потiм
безтурботно вискочила на купину, щоб краще бачити свiт i сво? вiдображення
у водi. Незабаром  до  грицика  прилетiла  його  подруга,  й  вони  почали
залицятись одне до одного, то наближаючись, то вiддаляючись од танка.
   I Марко в цю хвилину подумав, що смерть може вбити людину,  птаха,  але
вона не в силi убити любов.
   З вузького зазiлленого путiвця вiн з'?хав на  шлях,  на  його  узбiччях
весна всюди посвдвила золотi печатi кульбаби, на  них  темними  кульчиками
ворушилися старi, ще торiшнi бджоли. Казка весняного напiвприхмареного дня
розкривала новi й новi картини, а на душi у Марка була тепер так, як у тiй
далинi, де грали то сонячнi озера, то тьмарились тiнi. В пам'ятi  спливали
i спогади, i рiзнi  турботи,  i  розрахунки,  але  й  не  забувалось,  що,
нарештi, в землю пада? й пада? зерно. Цим при теперiшнiх труднощах  навiть
можна було похвалитись, коли б не муляла душi iсторiя з пальним.
   В райкомi Марка зустрiли настороженими поглядами. Ще не встиг вiн сiсти
недалеко вiд Броварника, як Борисенко розкрив папку з  якимись  прим'ятими
папiрцями й насмiшкувато подивився на нього:
   - Орете, сi?те, господарю?те?
   - Як говорить зведення, орю, сiю i господарюю. - Марко придивля?ться до
папки, до прим'ятих папiрцiв i вже все розумi?.  -  Чималенько  "донесень"
зiбралось на мене?
   - Вистачить на чиюсь голову.
   - Виходить, мiнiстерство зв'язку мало роботу?  -  невесело  посмiхнувся
Марко.
   - Iще дехто матиме ??, - насупився Борисенко. - Значить, самогоном поле
орете?
   - У фейлетонi так можна сказати, - погодився Марко.
   - А як це в романi можна сказати?
   - Там довелось би написати, що  ми  орали  поле  горем  сво?м.  Не  вiд
доброго життя сiли ми на цього коника.
   Борисенко спiвчутливо подивився на Безсмертного. Тiльки рiзнi  заяви  i
настирливi нагадування Киселя примусили Борисенка взятись за Безсмертного,
бо iнакше йому ще бiльше могло перепасти березово? кашi. Химерно вийшло  в
нього з оранкою, тiльки вiйна може так склубити добро i зло.
   - Провину свою розумi?ш?
   - Розумiю, - тихо сказав Марко, а в душi все одно не руйнувався спокiй;
хоч i не гаразд вийшло, але поля в нього не лежать перелогами.
   - Добре, що товариш Безсмертний хоч  тепер  зрозумiв  свою  помилку,  -
в'?дливо чмихнув iнструктор райкому Геннадiй Головченко, який  завжди  мiг
природно, в залежностi вiд обставин, показати свою зверхнiсть  над  кимсь,
чи свою увагу й пошану до когось, або i повний  демократизм,  особливо  за
чаркою. - Де ж ранiше була ваша голова?
   - Вона журилася, що з вашою не  зустрiлась.  Ось  тодi  в  нас  був  би
порядок,  -  навiдлiг  ударив  Марко  i  викликав  не  одну  посмiшку,  бо
прилизаного Головченка недолюблювали за  його  сво?рiдну  артистичнiсть  i
говорили про нього, що вiн з трьох можливих варiантiв - МХАТу,  музкомедi?
та райкому - вибрав найменш вдалий.
   Головченко  обiзлився,  блискавичнi  рум'янцi  роздули  його  досконало
викругленi щоки:
   - Подивiться на цього праведника! Нашкодив сам, а сердиться на  когось!
Яка залiзна логiка! - грiзно поглянув на Безсмертного i  почав  теоретично
розкривати суть дано? помилки. З колгоспного поля вiн пiрнув аж у  древнiй
Рим, далi в iсторiю середнiх вiкiв, здмухнув iз них пил, i вихопив  якийсь
приклад i  ним  з  ?днав  сиву  давнину  з  двадцятими  роками  двадцятого
столiття, коли по селах куркульня переганяла хлiб на самогон.
   - Яка вченiсть: уже Рим,  i  Крим,  i  самогоннi  апарати  е,  а  толку
нiякого, - скривився Броварник. - Запишемо Безсмертному догану  без  цього
посталакання. Заслужив!
   Височенька постать Головченка затремтiла вiд обурення, але вiн  стримав
себе й спокiйнiше заговорив до Безсмертного:
   - Чи розумi?те, скiльки ви програли  в  битвi  за  врожай,  скiльки  ви
програли в очах людей i керiвництва?
   - Я розумiю свiй програш, але  розумiю  i  виграш,  -  гнiвно  пiдвiвся
Марко.
   - Це ганьба! Вiн  абсолютно  нiчого  не  зрозумiв!  -  обурено  заволав
Головченко. - Похвалiться, що виграли ви?
   - Я виграв роки жiночо? краси, - гордо  сказав  Марко,  i  всi  погляди
здивовано схрестились на ньому.
   - Про що вiн говорить? - у Головченка  з  доброго  дива  аж  пiдборiддя
одвисло.
   - Те, що чу?те, - одрiзав Марко. - В мене серце не шумовинням, а кров'ю
обкипало, коли я посилав на поле з лопатами дiвчат  i  жiнок.  Скiльки  ця
непосильна робота  вичавила  б  з  них  здоров'я,  скiльки  нових  зморщок
дочасно? покарбували б милi обличчя?  А  тепер,  при  сво?му  програшi,  я
виграв роки жiночо? краси. Це теж чогось варто!
   Борисенко посмiхнувся, потiм засмiявся, махнув рукою i весело звернувся
до всiх:
   - Чули,товаришi?
   -  Чули,  Iване  Артемовичу,  -  радiсно  вiдповiли  йому  всi,   окрiм
Головченка, який вiдчув свою поразку.
   - То я мислю так, - вiв далi Борисенко. - За сердечну пошану до жiночо?
статi й краси навiть не таке прощалося людям! Напевне, доведеться простити
й товаришу Безсмертному. Як ви дума?те?
   - А таки доведеться! - залунало звiдусiль.
   - Вперше таке рiшення прийма?мо, - задоволено сказав Броварник i вдарив
Безсмертного по плечу.
   Пiсля засiдання бюро Борисенко сам на сам залишився  з  Безсмертним  i,
смiючись, заговорив до нього:
   - Догана висiла над тобою, але й тут викрутився. Сердився  б  на  мене,
якби схопив ???
   - Нi, не сердився б, я вже  пiдготувався  був  до  не?,  -  посмiхнувся
Марко.
   - Бадьоришся? - невдоволено покосився Борисенко.
   - Правду кажу. Цей грiх з пальним i в сни залазив мо?.  Так  що  навiть
догана тiльки утiшила б мене - зняла б грiх.
   - Iнтересний ти чоловiк, - не  то  з  огудою,  не  то  схвально  сказав
Борисенко. - Зна?ш, i в мене раз отаке пiсля догани було... Але тобi треба
менше пиячити.
   - Пиячити? - остовпiв, а потiм розреготався Марко. - Це вже щось  нове.
I Хотiлось  би  iнодi  з  досади  потягнути  добру  чарку,  так  не  можу:
наперстками п'ю...
   - А скiльки про це в анонiмках написали. -  Борисенко  поклав  руку  на
папку. - Зна?ш, хто це так стара?ться?
   - Хто чесно робити не хоче: екс-голова i його оточення. Ми  з  фашизмом
скорiше покiнчимо, анiж з наклепниками i дармо?дами, якi навчилися хитро й
мудро пожирати плоди соцiалiзму... Що дума?те робити з цим папiр'ям?
   - Колекцiонуватиму для iнтересу: заведу рахунок, скiльки ?х  прийде  за
рiк на одного завзятого голову,  прикину,  скiльки  вони  забрали  часу  i
грошей у держави, а потiм прилюдно судитимемо запеклих донощикiв.
   - Тако? ж статтi в законi нема.
   - А ми постара?мося  здерти  з  них  хоч  витраченi  командировочнi  на
роз'?зди i комiсi?. Карбованцем вдаримо донощикiв... Ставок зарибнив?
   - Зарибнив.
   - Багато ловив риби до вiйни?
   - По шiсть центнерiв з гектара. Але ми тодi пiдгодовували ??,  а  тепер
нема чим.
   - Пiдеш до голови райспоживспiлки, вiн трохи випише  макухи  для  вашо?
риби. За це хоч на рибалку покличеш?
   - Побачимо, скiльки дасте макухи.
   Борисенко засмiявся:
   - Зна?мо, який ти скупердяга. А з пальним уже викручу?мось - прибуло на
станцiю...
   I пiсля цих слiв Безсмертний i Борисенко одночасно потлянули на  вiкно,
до якого наближалась вечорова далина. Зараз вони обо? подумали вже не  про
пальне, а про перемогу, що пiднiмала крила над усi?ю землею.



   XXXII

   Марко повертався з дальнiх полiв, коли  м'якi  вечоровi  долини  почали
проростати й заростати сизими кущами туману. Мiж небом i землею  пролетiли
темнi грудочки чирят, а в туманi озвався деркач, здавалось, вiн запрошував
у сво? володiння гостей, раз по раз вiдчиняючи ?м скрипучу хвiртку.  Що  й
казати, немудра пiсня деркача, але й вона вечорами, а особливо  свiтанками
веселить хлiборобське серце. Iдеш, бувало, на зорi, прислуха?шся до  цього
"дир-дир" i вiдчува?ш, як трудиться у темрявi птах - вiддира?  i  вiддира?
нiч од землi.
   На левадi вже темнiли й зростались дерева,  пiд  ногами  перехитувались
роса й туман, а над усiм свiтом стояла така тиша, що було чути, як плакала
надламана гiлка.
   Марко зупинився,  прислухаючись  до  цього  плачу,  потiм  пiдiйшов  до
кладки, до того мiсця, де вiн колись, у молодостi, вперше пiдняв  на  руки
дiвчину i перенiс ?? на другий берег. Як не зiйшлись  береги  з  берегами,
так не зiйшлась i його доля з долею учительки. А пiд кладкою так само,  як
i колись, закохано ворку? вода i так само плачуть над нею надламанi гiлки.
   "Старiю, - подумав Марко, - бо частiш потрiбного згадую те, що  звалось
коханням, i частiш потрiбного з сумом чи подивом зупиняю  зiр  на  жiночiй
вродi, i вже по-iншому хвилю? вона тебе - як витвiр  мистецтва,,  як  диво
природи, i частiше  в  книзi  дiвочий  образ  розкрива?  пiдтуманену  синь
далеких вечорiв... Старi?ш, чоловiче".
   Вiд цi?? думки Марко нагло став бiля кладки й озирнувся: чи  не  сто?ть
за його плечима старiсть? Верба хитнула над ним дiвочим рукавом i струсила
кiлька росин, а здалеку знову обiзвався'деркач.
   Марко перейшов на той берег i примхливою стежкою подався на другий край
села - треба було зайти до Маври Покритченко.
   Коли вiн переступив порiг землянки. Мавра саме поралась бiля невеличко?
печi, в  якiй  на  пеленi  полум'я  чорнiло  ?дине,  з  кулак  завбiльшки,
горнятко'. На скрип дверей вдова рвучко  повернула  голову,  здивовання  i
острах майнули на ?? обличчi. Ось на самi очницi налягли брови,  пiд  ними
трепетно звузились дикуватi очi, а вi? погасили в них огонь. Ще не  вiрячи
сама собi, жiнка випросталась, чомусь торкнулася руками живота i  зразу  ж
злякано вiдсмикнула ?х, опустила донизу.
   - Чого так наполохалась? - здивувався Марко.  Йому  здалося,  що  Мавра
останнiм часом поповнiла. З яких би достаткiв? - Добрий вечiр тобi!
   - Доброго здоров'я, - насторожено кивнула головою Мавра, i тепер на  ??
красиво округленому обличчi заворушились упертiсть i болюча  озлобленiсть.
Вона поправила хустину  кольору  качино?  лапи,  потягнулась  до  кочерги,
стиснула ?? в руках i глухо запитала: - Ви прийшли мене гнати на роботу?
   Бiля Маркових вусiв ворухнулась задиркувата смiхотинка:
   - А ти бо?шся ??, що одразу ж за кочергу вхопилась?
   - Не боюсь, - глянула на  чоловiка  i  знову  убрала  в  очi  вiдблиски
полум'я.
   - I я так думав.
   - Що хочете, те й думайте собi, а я робити в  колгосп  не  пiду.  I  не
агiтуйте мене, агiтували вже рiзнi? - жiнка рiшуче й норовисто одвернулась
од Марка, знову сунула в пiч кочергу i так почала нею  орудувати,  що  жар
полетiв на припiчок i долiвку.
   - Добре ж ти, коли подивлюсь, навчилася зустрiчати людей, - посмiхнувся
Марко.
   - Так, як вони мене, - вiдповiла од печi Мавра. Зараз усе ?? обличчя  й
збiльшене погруддя були охопленi рухливим багрянцем. -  Нiкому,  нiкому  я
тепер не вiрю.
   - I це може бути, - погодився Марко, а Мавра здивувалась.
   - Що може бути?
   - Те, про що говориш ти. Окривдить людину хтось раз, окривдить  вдруге,
от i захита?ться в не? вiра... Тебе хтось зобидив?
   - Хто ж нашу сестру не зобижа?! - з стогоном вирвалось у Маври,  але  й
тепер вона говорила  до  вогню,  а  не  до  Марка.  -  Доброго  чогось  не
допросишся, вiд лихого не вiдiб'?шся, та ще тодi, коли вдова ма?  обличчя,
а не пику.
   - .Чисту правду кажеш: ще дуже  свинуватi  ми,  чоловiки,  -  погодився
Марко.
   Цi слова боляче вразили жiнку, вона вихопила з  печi  кочергу,  що  вже
курiлася димом, обернулась до гостя, хотiла щось вiдповiсти на його  мову,
але одразу передумала i заговорила про iнше:
   - Наговорили, набалакали вам три мiшки усячини про м'ене?
   - Сама розумi?ш, не маленька.
   - Не маленька, - полохливо повторила жiнка, притулила руку до грудей  i
на мить з мукою на обличчi полинула в тi  лiта,  коли  була  маленькою,  а
потiм знову озлобилась. - I хай плещуть, коли язики не защепнуло. Не важко
обмовити людину, а хто ?й порадить, як цей час  прожити?  От  i  ви  стали
головою, почали порядок наводити, вже комусь лiсом пособили, людям  городи
орете, а хто менi його зоре? Оцi пальцi? - простягла гарнi, але потрiсканi
руки до Марка, у вiдблиску вогню вони тремтiли, мов осiнн? кленове листя.
   Щось у ?? рухах, у поглядi й полохливостi стурбувало Марка.
   "Ей, жiнко добра, видать, не оранка, щось бiльше по?дом ?сть твою душу,
тремтить вона в тобi, як рибина у сiтцi.
   - Завтра тобi оратимем город.
   - Завтра? - недовiрливо перепитала i гостро,  всi?ю  дикуватiстю  очей,
змiряла Марка. Якась недобра згадка мстиво виморщила ??  чоло,  але  Мавра
вiдкинула ??, нервово приклала руку до красивих, з подихом гнiву уст. - За
яку ж таку ласку будете орати менi?
   - Не за ласку, не за твою роботу, а за твою  судьбу,  -  тихо  вiдповiв
Марко.
   - За мою судьбу? - здригнулася Мавра. - А ви зна?те, яка вона?
   - Чому ж не знаю - вдовина...
   I це пiдкосило жiнку, вона заточилась  назад,  з  мукою  подивилась  на
Марка; у поглядi ?? сiрим туманом ворухнувся бiль, а куточки  уст  жалiсно
засiпались двома складками. Враз Мавра  зойкнула  й  невтiшно  заголосила,
сльози, здоганяючи одна одну, покотились по щоках i високих грудях з рiзко
окресленими сосками. Вона долонями закрила обличчя, але  незабаром  сльози
пробились i крiзь пальцi.
   - Ти чого, жiнко добра?.. - розгубився Марко.  -  Що  з  тобою?  -  Вiн
пiдвiв Мавру до столу, посадив на стiлець,  i  вона,  поклавши  голову  на
руки, наплакалась i нахлипалась,  мов  окривджене  дитя.  А  Марко  сiв  з
другого кiнця столу, пiдпер обличчя рукою i скорботно поглядав  на  жiнку,
не вмiючи втiшити ??. Нарештi вона трохи  заспоко?лась,  рукавами  обтерла
сльози i не очима, а ?хнiм туманом поглянула на гостя:
   - Тепер ви все зна?те про мою долю.
   - Нiчого я не знаю.
   - Так будете знати. I всi будуть знати... Я з дитям ходжу. Ой  господи,
господи, що менi з ним робити у цьому свiтi? - В голосi ??  озвалася  така
мука, така скорбота, що Марко мимоволi здригнувся i пiдвiвся з-за столу. -
Того й на роботу не виходжу, вiдтягую од себе людський поговiр, та не можу
вiдтягти сво? безталання... Дитя незаконне у мене.
   Марко зiщулився, жiноча скорбота всотувалась у кожну клiтину його тiла.
Хiба ж не зна? вiн, скiльки ось такiй матерi  доведеться  випити  гiркоти?
Вiн пiдiйшов до вдови, поклав ?й  руку  на  мiжплiччя,  i  воно  напружено
прищулилось,  i  зiщулилась  жiнка,  чекаючи  не  вдару,  а  хоч  крихiтки
спiвчуття, хоча й знала - не буде його до не?...
   - I не говори, i не думай, Мавро, такого. Чу?ш?
   - Ч... - тiльки один звук зiрвався з уст удови.
   - Чого не бува? в життi? Усяке трапля?ться, усяке... Тiльки знай: любов
може бути незаконною, а дiти всi законнi.  I  ми  вже  не  суддi  ?хнi,  а
батьки, вихователi. Розумi?ш?
   - Справдi? Ви так дума?те, що всi дiти законнi? - стрепенулася жiнка  i
теж пiдвелась, похнюпилась перед ним. - А я його вбити хотiла.
   - I як ти могла таку погань у толову впхнути? - обурився Марко. - Ти  ж
мати, чу?ш - мати!
   - На яку всi пальцями будуть тикати, - застогнала Мавра.
   - Зовсiм не втiшу тебе - всякi ? ще люди,  i  дурень  може  пальцем  чи
словом розiтнути  душу,  як  ножем,  але  вiд  цього  розуму  в  нього  не
побiльша?...
   - Коли б так батько говорив, - знову сльози забринiли на вiях удови.
   - Хто вiн?
   - Хiба ще не чули, не догаду?тесь? У селi ж нiчого  не  вта?ш...  Антон
Безбородько,
   - I що вiн?
   - I просить, i погрожу?, i грошi да?, щоб не  робити  йому  сорому.  До
однi?? баби посила?, вiд яко? половина жiнок переходить на цвинтар.
   Марко зцiпив кулаки.
   - Плюнь у вiчi йому... А вiн же дiтей не ма?. Чого б i не  порадуватися
цим?
   - Порадуватись? - i вперше в очах Маври ворухнулась крадiлинка  далеко?
надi?. - Не знаю, не знаю, Mapку Трохимовичу,  що  менi  робити...  Вже  з
монастиря приходили, кликали до себе. Може, й справдi податись туди?
   - I не здумай! - гнiвно поглянув поверх жiнки, туди,  звiдки  приходили
посланцi схими. "Iч, почули круки, що горе в жiнки,  й  одразу  закружляли
навколо ?? душi... Як ще мало ми вмi?мо вчасно допомогти людинi  в  тяжкий
час..." - Це ж народиться дитина, i зовсiм iнше життя почнеться в тебе. От
i  доглядай  свою  кровинку,  а  вона  тобi  спочатку  посмiхнеться,  далi
забуркоче, потiм щось залепече i говорити почне, - i сам посмiхатися став,
згадуючи тi часи, коли його донька лежала в колисцi.
   - Наговорите  такого,  -  похитала  головою  Мавра.  В  цей  час  тихо,
по-злодiйськи,  вiдчинилися  дверi,  i  в  землянку  навшпиньках   увiйшов
Безбородько. Побачивши Марка, вiн злякано клiпнув повiками,  опустився  на
обчаси, зiрвав картуза з голови i зразу ж рукою  почав  обтирати  спiтнiле
чоло.
   - Хоч тут зустрiлися, коли не можемо на полi побачитись,  -  крiзь  вi?
поглянув на нього .Марко.
   - А-а-а... чого, практично, ти тут? Наче  сюди  й  не  по  дорозi...  -
розгублено пробелькотiв Безбородько, сторожко впиваючись очима  в  обличчя
Марка i Маври: чи говорили вони щось про  нього?  Цiй  дурепi,  практично,
тепер вистачить совiстi розказати про те, чого вiн найбiльше спасався.
   -Чого я тут? Прийшов сказати Маврi, щоб виходила на роботу.
   Безбородько полегшено зiтхнув, тихенько хукнув, роблено посмiхнувся:
   - От воно що!  Роботу,  роботу  пiдганя?ш,  за  все  хапа?шся,  щоб  не
прогавити? Стара?шся знову заробити якусь  медаль  чи  орденок?  З  нашими
людьми не заробиш. А я, грiшним дiлом, подумав собi:  чи  не  сподобалась,
практично, тобi Мавра? Чом не красуня вона?
   Це блюзнiрство пересмикнуло Марка, але вiн  стримав  себе,  а  в  Маври
болiсно затiпались повiки.
   - Та чого ти журишся? - хотiв поплескати ??  по  плечi  Безбородько.  -
Став на стiл якусь паленуху i частуй нового голову, коли не хочеш старого.
З новим головою, та ще з удiвцем, гарна вдова нiколи не пропаде, -  пасучи
поглядом то Марка, то Мавру, пустив масний смiшок, думаючи ним  хоч  трохи
розвеселити жiнку, але не розвеселив, а ще бiльше запечалив.
   У Марка ж бiля очей виразнiше окреслились пучки зморщок.
   - Розумну ж ти, Антоне, ма?ш голову на плечах, розумну.
   - Спасибi й за це. Вiд тебе, чоловiче, не так легко дочекатися похвали,
- пожвавiшав Безбородько. - Може, й справдi нам хильнути по чарчинi?
   - А чого ж, можна, - пронизливо подивився на Безбородька. - I зна?ш, за
що я хотiв би випити?
   - За якiсь новi iде? чи за те, щоб рослозеленiло? Вгадав? - безтурботно
пита?ться Безбородько.
   - Нi, не вгадав. Ми вип'?мо за твого сина чи доньку, що народить Мавра.
   Безбородько вiд несподiванки, задихаючись,  похапцем  ковтнув  повiтря,
поблiд, обм'як, наче з нього вийняли серцевину.  В  очах  спочатку  майнув
переляк, а потiм його змiнило страшне запустiння.
   - Ти... ти все, практично, зна?ш? - на скривлених устах, мов прив'язанi
до них, жалюгiдно тремтiли слова.
   - Знаю.
   Безбородько долонею провiв по чолу, з безнадiйним докором  поглянув  на
Мавру.
   - Сказала? Нащо ти?..
   Вдова забилась у куток, схлипнула, а вiн важко запитав Марка:
   - I як ти? Радi?ш?...
   - Радiю, Антоне. Але не так, як подумалось тобi. Хiба ж це не  радiсть,
що в тебе нарештi буде дитина, що ти теж ста?ш батьком,  а  не  безплiдним
деревом?
   - А може, краще без не??.. Ех, Мавро, Мавро, довела ти мене до  бiди  i
сорому, - сказав невесело, а з оЧей не сходило запустiння. - Iще, гляди, й
не пiзно щось зробити, а ти до людей з наветами, наговорами...
   Мавра мовчки заплакала, Безбородько трагiчно  махнув  рукою,  розщебнув
пiджак i витяг з однi?? кишенi пляшку, а з друго? шматок залежаного сала.
   - Ну от, вип'?мо, чи що? - звернувся до Марка. - Бо  бiльше  нема  чого
робити... Ситуацiя...
   , - Неодмiнно вип'?мо, Антоне.  -  Марко  на  миснику  знайшов  глинянi
кварточки, поставив ?х на хиткому столi, сам  налив  горiлку.  -  За  тво?
дитя, за продовження твого роду I
   - Ет, - безнадiйно зморщилось усе  обличчя  Безбородька.  Думаючи  свою
думу, вiн пiдiймав чарку, мов камiнне жорно. - Ти ж поки нiкому нiчого  не
говори, бо, може, дитя й неживим буде, а поговiр зарання  пiде  по  всьому
району.
   Марко гостро змiряв Безбородька:
   - Що це в тебе за дурнi розмови?
   - Мавра ж хотiла позбутись дитини - в льох падала. А  це  дiло  таке...
делiкатне... Помовч поки що, братику...
   Марка аж затiпало, вiн пiдiйшов до Маври,  якось  умовив  ??  сiсти  за
стiл...
   Важкою була ця нiч для Марка. Перед ним сидiло  дво?  людей,  якi  мали
сяку-таку  любов,  а  тепер  обо?  проклинали  ??  i  кожне  вважало  себе
зобиженим. Марковi негадано  довелось  бути  i  суддею,  i  захисником,  i
порадником, i набиватись у хреснi  батьки.  Вiн  навiть  пiддобрювався  до
Безбородька, щоб викресати з нього скупу iскру  батькiвського  почуття.  А
той хмурився, журився, викручувався,  останнiми  словами  кляв  у  душi  i
Марка, i Мавру i сидiв бiля ненароджено? дитини, мов на похоронi. З  горем
навпiл якось примиривши Антона й Мавру, Марко першим вийшов з землянки.
   Оксамитна святкова тиша сповивала весняну землю,  в  цiй  тишi  ро?лось
глибоке  бездонне  небо,  помiж  його  роями  до  самого  надзем'я  гнувся
Чумацький Шлях, просiваючи в луки срiбну пергу.  Небесна  пасiка  нагадала
Марковi про ?хню теперiшню, убогу, всього на двадцять один  вулик,  i  вiн
городами, а потiм полями пiшов до  дiброви,  де  в  передпiллi  загубилася
невеличка пасiка.
   В лiсi стало ще тихiше, тут пахло  прiлим  листом  i  гiркуватим  соком
леверди. Уся дiброва зараз так була обсипана зорями, що здавалось  -  небо
вловило ?? у свою золоту сiть i задумалось: що йому робити з цим уловом.
   Марко вийшов на пасiку, окинув ??  пильним  поглядом.  Помiж  рамочними
вуликами, наче  скам'янiлi  рицарi,  стояли  високi  дуплянки.  Вони,  мов
шеломами, були накритi великими полумисками. Марко  притулився  до  одного
вулика, i вiн обiзвався мелодiйним гудiнням.  Зараз  у  прохолодну  годину
тисячi  бджiл  ставали  дбайливими  матерями  -  огрiвали  собою  соти   з
ненародженою дiтворою. I це знову перенесло його до землянки  вдови,  паче
вiн звiдти прихопив частку ?? журби. Нелегко,  ох  i  нелегко  тобi  буде,
жiнко добра, не однi очi, не один язик окривдять тво? нещасне материнство,
але ти не ма?ш права скривдити дитя. I, може, в тебе нiколи нiчого кращого
в свiтi не буде, анiж воно.



   XXXIII

   Сьогоднi дiду ?вмену будiвельна бригада закладала хату, i сьогоднi ж на
нiй виросли вiконнi варцаби.
   - Марку, а чи не  завеликi  намудрував  ти  менi  вiкна?  -  турбувався
старий. - Такi вигилювали тiльки в нашого пана, який утiк до капiталiзму.
   - А тепер нехай красуються в колишнього  наймита.  Хай  сонце  побiльше
гостю? у вас, тодi й коники будете веселiш лiпити, - посмiхався Марко.
   - Воно-то так, для коникiв це добре, а як буде для старого  взимку?  Не
доведеться самому конем вiд холоднечi застрибати?
   - Не  опасайтесь:  коли  поставимо  вiконну  раму  вiд  рами  на  шiсть
сантиметрiв - все тепло збережемо.
   - Наука, - похитав головою старий. Вiн поглянув на зруб, що нiжно-нiжно
пахнув прив'ядаючим соком, зiтхнув i з вдячнiстю сказав: -Як  будуть  отак
скрiзь господарювати, то я за соцiалiзм.
   Марко з подивом зирнув  на  старого,  згадав  колишнi  слова  Киселя  i
засмiявся:
   - А до цього ви були не за соцiалiзм, а за капiталiзм?
   Дiд ?вмен одразу розгнiвався, войовниче пiдняв угору бурячок борiдки  i
кулак:
   - Партiйний, а верзеш, як елемент з пережитками. Навiть ти сво?ю вченою
макiтрою не розкусив старого. А хтось же й мене  повинен  розумiти,  окрiм
жiнки.
   - Та ви таке, дiду, зморозили про соцiалiзм,  -  весело  розвiв  руками
Марко.
   - Зморозив, зморозив, - перекривив старий. - Батько грима? на сво? дитя
не того, що не любить, а тому, що кращим  хоче  бачити  його.  А  ти  менi
одразу ж капiталiзм, неначе дулю, тицьнув пiд носа, ще й регочеш:  мовляв,
прищипнув дiда на словi. То ти хоч смi?шся, а iнший за якесь  тобi  слово,
не розiбравшись у дiлi, може на саму душу наступити ще й  вихвалятиметься,
який вiн передовий та iдейний. А я думаю, що я теж по-сво?му iдейний, а не
елемент, i про мене, для iнтересу,' десь написати можна. Бо про яких дiдiв
пишуть у нас? Про дуже розумних i полiтичних або про  чудакуватих,  а  про
середнiх, яким не все вiдомо, нiчого не знайдеш. От вiзьми нашого  Зiновiя
Гордi?нка - вiн як ударив у революцiю у  свiй  дзвiн,  то  й  досi  сто?ть
гордим дзвонарем, на iнше не нагнеш i не схитнеш чоловiка. Скажи йому,  що
десь у якомусь нашому законi ? хоч  один  кривуватий  параграф,  вiн  тобi
горло перегризе. I це, з одного боку, дуже добре, а з другого - i не дуже,
бо  при  Гордi?нковi,  при  його  довiрi   до   всього   гарного   неважко
присмоктатись до нашого святого i кревного якомусь хитрому  поганцю.  А  я
дiд з критикою, з недовiрою, але з любов'ю до сво?х людей i до влади. А як
же я можу бути без любовi до не?? Заглянь у мо? лiта, i  ти  побачиш  таку
анкету: тiльки зiп'явся я на ноги, так i пiшов свiй хлiб заробляти. В  сiм
рокiв збивав я вже босонiж i  ранiшню,  i  вечiрню  росу,  топтав  веснянi
приморозки  i  осiннi  заморозки.  Потрiскаються,   порепаються,   бувало,
ноженята мало не до само? костi, а матiр  тихенько  вмовля?  мене:  "Пiди,
синку, за клуню, помочи  ?х,  то  й  полегша?,  бо  де  ж  я  вiзьму  того
лiкарства?" А через якусь пару лiт у найми пiшов. Тодi вже репалась  шкура
не тiльки на ногах, а й на плечах, бо рука в хазя?на знала милосердi? лише
в ту хвилину, коли несла свiчку до церкви, тодi, Марку, хочеш вiр, а хочеш
не вiр, стiльки дiла робив, що й  заплакати  не  було  часу.  Пiсля  тако?
куркульсько? каторги навiть економiя здалася розкiшшю: тут i на товариство
вiрне розжився, i свою любов зустрiв, щоб не переводився старець у  свiтi,
- з доброю насмiшкою згадав  свою  молодiсть.  -  Далi  вiйна,  революцiя,
голодовка i, нарештi, свiй клапоть землi. Уже й почалось потроху  вилазити
з нестаткiв, хлiб за хлiб зайшов, хоч i тяжко  зароблявся  вiн.  А  тут  i
колективiзацiя пiдоспiла, зробили ?? суцiльною аж за два мiсяцi, а по  нiй
пiшли i запаморочення вiд успiхiв, i  вiд  неуспiхiв,  i  перекручення,  i
недокручення. Хiба ж ти сам не бачив, як деякi представники  пiдлiтали  на
бричках до сiльради i, не скинувши картуза перед святим дiлом, навiть  без
"добридень" гукали з порога:
   - Чого вiдста?те?
   - З чим вiдста?мо?
   - З процентом! Нема суцiльно?! Жмiть на всю жел?зку! - i знов у  бричку
- на друге село наганяти проценти. Ну, а дядько ж не  дурний  i  вже  тодi
журився пiд таким чисто процентним керiвництвом. Хтось, Марку, i  тодi  не
зрозумiв нашого дядька до овнованiя, хтось не зрозумiв його i потiм. I  не
раз я прикидаю  так  собi  в  головi:  може,  хтось  i  там,  на  високому
версi-мiнiстерствi  кривдить  нас.   Примiром,   сидить   якийсь   великий
пройдисвiт, розкошу?, наче отой черв'як у  яблуку,  i  все  вигриза?  такi
ходи, щоб я у безсоння сушив собi голову i ходив з рiзною  критикою,  коли
менi легше ходити з одною любов'ю! Ну, чи так воно, чи не  так,,  а  ма?мо
накручене розкручувати i господарювати краще, як досi. Я теж  хочу  бачити
соцiалiзм i в полi, i в домi, а не тiльки читати про нього, в газетi.  Що,
нiде не напишуть про такого дiда?
   - Хто його зна?? - задумався Марко.
   - Не напишуть, - упевнено сказав старий, - бо не входжу я  в  картинки,
де всi посмiхаються, не зрозумiють спроста мене i мою  гiрку  любов  -  не
зверху лежить вона. Ну, а за хату i за великi  вiкна  спасибi,  Марку.  Ти
збира?шся кудись?
   - На пасiку.
   - А я знаю чого, -