пожвавiшав старий.
   - Чого?
   - Слухати перших солов'?в. Правду кажу?
   - Чисту правду: там найкраще спiвають солов'?.
   - Таки найкраще. А чого? Бо мають у видолку свою волю i красу: i ставок
з чистоводом, i калину з солодкою росою, i хиже птаство не водиться там.
   Пiзнiм вечором добрався Марко до гаю, де  стояла  пасiка.  Солов'?  вже
розбудили м'яку вологу тишу, i здавалось, що синя темiнь аж перехитувалась
i хлюпала ?хнiм спiвом.
   Марко став пiд трепестливим явором, з насолодою вбираючи в душу i спiв,
i чари вечора, i несмiливий рух туману, що не знав, куди йому  податись  з
улоговини.
   "Шах-шах",  -  пролетiли  качки,  торкнулись  крилами  зiрки,  i  вона,
розсипаючись, упала на землю.
   В посмiшцi, чомусь радiючи, Марко пройшовся мiж вуликами, прислухаючись
до  невиразного  бджолиного  гудiння.  Недалеко  вiд  куреня  вiн  побачив
простенький ручний станок, яким нарiзають стружку.  Бiля  станка  валялись
обкорованi осиковi полiнця i лежало кiлька  пачок  зв'язано?  стружки,  що
напрочуд пахла свiжою рибою.
   - Розгляда?ш мою саморобку? - обiзвався позаду Зiновiй Петрович. - А  я
думаю, хто це забрався на пасiку? Доброго здоров'я, Марку Трохимовичу.
   Марко однi?ю рукою поручкався з  пасiчником,  а  другою  простягнув  до
нього стружку.
   - Що робитимете з нею?
   Зiновiй Петрович затягнувся цигаркою, i  на  його  сивинi  заворушилась
гаряча цятка.
   - Що робитиму зi стружкою? Пiде, як миленька, на покрiвлю хати.  Соломи
ж тепер нема, а бляхи або черепицi не докупишся.
   - I як вона показу??
   - Висто?ть п'ятнадцять-двадцять рокiв, коли добре вкрити.
   - П'ятнадцять-двадцять рокiв? Це дiло! I скiльки ?? треба на хату?
   - Купиш за сiмдесят карбованцiв  два  кубометри  осикового  гiлля  -  i
вистачить з нього стружки на добру покрiвлю.
   - Справдi? - зрадiв Марко. - То це ж добре, Зiновiю Петровичу!  Це  вже
якийсь вихiд для нашого села. Чого ж ви досi мовчали про стружку?
   - А ти вiда?ш - знаю чого? -  здивовано  сказав  чоловiк.  -  Якось  за
рiзними дiлами i не  подумалось  про  це.  Марко  з  докором  поглянув  на
старого:
   - Коли ма?ш добро, вiддавай його, не думаючи, бо це добро! В  лiсництвi
? зараз осикове гiлля?
   - Повинно бути.
   - Тодi пiшов до лiсника, щоб притримав цю розкiш.
   - Для себе?
   - Для колгоспу i людей.
   - I вночi пiдеш колошкати Корнi?нка?
   - Лiсник уночi ма? не спати. Вулики ще робите?
   - Аякже. Ро?ння вже не за горами. Люблю, Марку, часи ро?ння i медогону.
   - А що ви з доброго не любите? - засмiявся Мар-ко.т- Насiння  медоносiв
ма?те?
   - Маю. З ним i в окупацiю не розлучався.  От  липи  дуже  поменшало  за
вiйну. На личаки безбожно дерли ??.
   - Сюди залiтають чужi ро??
   - Залiтають.
   - Про це теж треба подумати. I побалакати з людьми, якi  мають  вулики,
щоб частина ро?в дiсталась нам. Та й бувайте здоровi,  -  i  Марко  швидко
подався стежиною у глибiнь дiброви.
   На просторому подвiр'? лiсника, що  викруглилось  мiж  садом  i  лiсом,
стояли два вози, бiля одного дзвенiв уздечкою кiнь i копитищем  бив  м'яку
землю: його теж  непоко?ла  весна.  Бiля  катраги,  зачувши  людину,  люто
загавкав, загримiв залiзом собака, i незабаром з хати,  смачно  позiхаючи,
вийшов кряжистий лiсник.
   - Гей, обережно там, бо дiд мо?? собаки вовком був!
   - I чого б ото я, Остапе, лякав добрих людей?
   - Це ти. Марку? - здивувався лiсник, пiдходячи до хрещатих ворiт. I хоч
диву?ться  чоловiк,  а  обличчя  його  смi?ться.  Вiдколи  Марко  пам'ята?
лiсника, тон завжди, навiть у годину велико?  злостi,  не  розлуча?ться  з
посмiшкою. Напевне, таким робили його обличчя химерно заломленi  вуса,  що
пiдважували вгору заглибини бiля рота. В громадянську  вiйну,  подейкували
люди, вiд котовця Остапа, коли той з  шаблею  мчав  на  ворогiв,  з  жахом
сторонилося все живе. В двадцятому  роцi  його  малював  навiть  столичний
художник, але Остап подивився на свiй портрет i тюкнув:
   - То цим смiхом когось проти ночi можна й перелякати.
   -Ви ж i лякали ним ворогiв..
   -Але ж малювали ви не для ворогiв, зробiть  мене,  товаришу,  душевним,
яким я ? серед людей, а не серед поганi...
   - Не розбудив тебе, Остапе? - ручка?ться Марко з лiсником.
   - Та нi. Оце мав сьогоднi цiлий вечiр  мороку  з  Поцiлунком.  Чув  про
такого перевертня?
   - Чув. Це з тих, що на людей дивиться не очима, а зашморгом. Чого  йому
треба вiд тебе?
   - А нечистий второпа? такого крутiя. Вiн же прямо й не говорить i в очi
не  дивиться,  а  все  вивертом  випиту?.  То  тiнь  на  нашого   вчителя.
Заднiпровського, кине, то все допиту?ться про партизанiв Мироненка, то про
мого брата Вiталiя. I аж наче радi?, коли скажеш, що  такий-то  вбитий  чи
закатований. Або в цього Поцiлуйка розум догори  ногами  перекинувся,  або
вiн збира? для чогось мертвi душi. Новий Чичиков, та й годi.
   - А де вiн, дiдько слизькоязикий? - розгнiвався Марко. - Я йому  покажу
i мертвих, i. живих!
   - Нагнав його. Повiявся кудись отруту збирати. Гадюка  за  рiк,  чував,
да? пiвграма  сухо?  отрути,  а  з  Поцiлуйка  кiлограми,  напевне,  можна
вичавити. Що тебе сюди принесло?
   - Дiла, Остапе. В тебе грошi ??
   - I сам не знаю, - потис плечима лiсник.
   - Як не зна?ш? - оторопiв Марко. - Щось такого не чував, щоб людина  не
знала, чи ? в не? грошi, чи нема.
   - А я й жiнка не зна?мо, - така трапилась халепа. Послухай  тiльки.  Як
ми жили й живемо - усiм видно. На великi ма?тки не зiбралися, ощадних книг
не позаводили, в землi грошви не гно?ли, а яка  була  копiйка  -  посилали
дiтям, щоб краще учились i по iнститутах, i по технiкумах, i по курсах  та
вченими i совiсними людьми ставали. I скажу, всiх дiтей ми  хвалили,  крiм
Олександра.
   - Чого ж ви на нього? Такий гарний хлопець.
   - Що гарний, то гарний, але не по тiй лiнi? пiшов. Сам подумай; чого  i
нащо йому заманулося стати артистом? Це ж дiло таке: чоловiк один, а  живе
в десяти чи й  бiльше  шкурах,  i  сам  собi  нiколи  не  господар.  Йому,
наприклад, хочеться веселитись,  а  вiн  мусить  плакати  i  добувати  хоч
печiночну, а сльозу. Словом, це життя  не  серйозне,  а  навиворiт.  I  от
раптом,  якийсь  мiсяць  тому,  присила?  вiн  менi  аж  дванадцять  тисяч
карбованцiв. В район ходив з жiнкою за ними, покрутили ми  той  переказ  в
руках, пожурилися, вiдправили грошi назад, а Олександру написали:
   "Сину, в нашому родi нiхто не ставав  на  ледачу  стежку.  Просимо,  не
ставай i ти, не зобижай людей - де  взяв  грошi,  туди  й  поклади,  чи  з
каяттям, чи хоч тихцем. I щоб нiколи цього' не було, бо  ми  Не  витрима?м
такого сорому..." I що ти дума?ш? Пару днiв тому знову приходять цi  грошi
i лист. Клянеться дитя, що заробило ?х  на  ролi  в  кiно,  i  просить  ?х
витратити, як ми захочемо. То ми й не зна?мо, Марку, чи е у нас грошi,  чи
нема, - суму? i смi?ться одночасно лiсник.
   - Це, Остапе, чеснi грошi,  i  можеш  гордитися  сво?м  сином:  видать,
талант вiн.
   - Ти так дума?ш? - пожвавiшав лiсник.
   - Тут i думати нема над чим. Позичиш менi трохи грошей?
   - Скiльки ж тобi?
   - Рiвно стiльки, щоб закупити всi осиковi гiлляки. Багато ?х у тебе?
   - Та кубометрiв шiстдесят-сiмдесят нашкряба?м.
   - От i гаразд. Заплати за них завтра у лiсництвi.
   - На стружку береш осичину?
   - На стружку.
   - Хай буде по-тво?му, - по-баришницьки вдарив долонею в Маркову долоню.
   - Ну, спасибi, Остапе, що уважив.  Сину  привiт  передай.  Та  й  будем
розходитись...
   Над порiдiлими лiсами пiдiймалась i темно-синiми клаптями  розповзалась
пiдворушена нiч. В ?? розщелини затiкав нiжний трепетний свiтанок, вiн уже
вiдокремлював дерево вiд дерева,  народжував  новi  кольори  i  зворушливо
перехитував  защепнутi  голiвки  .нiжних  невiсток,  яких  навiть  росинка
прихиляла до землi. В тихiй i  святковiй  задумi  стояли  дiброви,  в  них
весiльним одягом пишалися черешнi i темно рожевiли напухлими  устами  дикi
яблунi.
   З  лiсу  Марко  вийшов  на  яровий  клин,  де  над  землею   крихiтними
корабликами   пiдiймався   свiтло-зелений   горох.   На   кожному   сво?му
парусi-листочку вiн теж тримав ще натемнену  за  нiч  росину.  Схiд  якось
одразу наповнився перлисто-рожевим сяйвом, i по ньому розгонисте  шугонули
промiнцi.  Вони  сво?ми  теплими  пальцями   пiдворушували   й   зiгрiвали
бiлоснiжну в'язь хмарин.  Жайворонки  першими  привiтали  сонце  i  почали
натягувати мiж небом i  землею  свою  срiбну  основу,  i  пiд  ?хнiй  спiв
кульбаба розкривала сво? вологi золотистi повiки.
   Щось затемнiло на дальнiй дорозi, i незабаром Марко побачив, що то  мiж
полями од самого сонця, переганяючи тiнi, мчав вершник. А ось i на другiй,
i на третiй дорогах з'явилися  вершники.  Щось  незвичне  було  у  ?хньому
легендарному летi, у ?хнiх поставах i рухах. В Марка шалено, в  передчуттi
чогось великого, забилося серце.  З  стежини  вiн  подався  до  перехрестя
дорiг. Перший вершник з яскравою червоною смугою на iшщцi,  пiдлiтаючи  до
нього, високо пiдняв руку вгору:
   - Перемога! Перемога! Перемога! - тричi вигукнув вiн, вихором  промчав,
улетiв у синю далечiнь i розтанув мiж небом i землею.
   А вже другий  вершник  мчав  на  перехрестя  i,  забачивши  Марка,  теж
переможно пiдняв руку догори:
   - Перемога!  Нiмеччина  капiтулювала!..  Пiд  копитами  гудiла  весняна
земля, а на всiх шляхах врiвень з сонцем летiли вершники, по  всiх  шляхах
поспiшала слава до тих, хто все вiддав для не?, найменше думаючи про себе.
   Марко, мов заворожений, ще довго  придивлявся  до  дорiг,  до  вiсникiв
перемоги, не помiчаючи, як сльози  обривалися  з  його  вiй  i  падали  на
крихiтнi кораблики гороху. Потiм, притримуючи серце, вiн  хутко  пiшов  до
села, до людей. I першою на царинi iтобачив Мавру.  З  сапкою  за  плечима
вдова самотньо йшла на роботу. Марко пiдiйшов до жiнки,  пригорнув  ??  до
себе, поцiлував:
   - З перемогою, Мавро! З великим святом! Дочекались...
   Мавра   спочатку   злякано   зiщулилась,   потiм   зойкнула,    жалiсно
посмiхнулась:
   - Спасибi, Марку Трохимовичу, спасибi.
   - Iди в село, порадуй людей.
   Але молодиця наче прикипiла до мiсця i страдницьки запитала Марка:
   - А як же менi тепер бути?
   - Ти про сво?? - незрозумiле поглянув на вдову.
   - Про сво?. Передумав Безбородько. Вночi сьогоднi прийшов i сказав,  що
не запише дитя на сво? прiзвище.
   - То на Степана записуй.
   В Маври зморщилось обличчя.
   - Хiба можна на вбитого?
   - Тодi пиши на мо? iм'я! Головне ж не iм'я, а життя! - Вiн швидко пiшов
у село, а вдова в оцiпенiннi ще довго дивилася йому вслiд.
   На майдан уже сходились i збiгалися люди, обнiмалися й цiлувалися  одне
з одним. I радiсть, i сльози свiтились у ?хнiх очах. А отець Хрисантiй без
ряси i пiдрясника - у людському вбраннi - вилiз на дзвiницю i вдарив у всi
дзвони. З дзвiницi злетiли голуби i закружляли над селом, пiдiймаючи  вище
й вище його радiсть i новi надi?.



   XXXIV

   Спiвала вечiрня година, виспiвували i сумували вогкi землянки. За одним
столом у них сходились велике щастя i велика печаль, одна й та сама  пiсня
з одних очей кресала iскри радостi, а з iнших - вибивала  сльози,  i  вони
росою скорботи падали в святковi чарки.
   Не одна мати, не одна вдова  в  цей  великий  день  заламувала  руки  й
пiдбитою птицею  пiдiймалась  iз  землянки  прямо  в  круговерть  радiсних
вигукiв, гомону, пiсень, надiйних розмов i смiху i застигала наче  камiнь,
i вдивлялась у примерклi дороги:  а  може,  повернеться,  а  може,  прийде
убитий муж чи спалений син.
   Вулицями, як сама молодiсть, проходили дiвчата, ?хнi вимитi коси  пахли
цвiтом, лугом i солодкою  росою,  а  над  тихим  свiтом  тремтiли  веснянi
нерозстрiлянi зорi. I хоча багато ще було суму i горя на землi,  але  вона
вже пливла i творила пiд зорями новий  лiтопис,  виколихувала  в  сповитку
иовий колос для миру i зачинала, можливо, не для во?н нове життя.
   Сьогоднi, як нiколи за цi роки страждань, восковiли  серця  переможцiв.
Люди сходились iз  людьми,  разом  дiлили  останнiй  шматок  хлiба,  разом
переживали велику радить i разом утiшали  тих,  у  кого  ця  радiсть  була
затьмарена смертю. I нинi  в  самотi  залийтеся  тiльки  отець  Хрисантiй.
Навiть  макухуватий  церковний  староста  i  пронозувата  проскурниця   не
захотiли трапезувати з ним, а пiшли до рiднi, дарма  що  цього  дня  отець
Хрисантiй отримав телеграму вiд сина на радощах нахвалявся  пропити  вiдро
горiлки i навiть ризи.
   Коли за' титарем i проскурницею  зачинилися  дверi  землянки,  панотець
одразу вiдчув себе нiкому не потрiбним, i глибокий сум почав  заповзати  в
його немолоде тiло.
   От i мiркуй, чоловiче, на старостi лiт, що воно й до чого. Ще в  годину
смутку й смертi ти потрiбний вiрянам, а в часи велико? радостi  ?м  не  до
тебе i не до тво?х  молитов...  Побiльша?  в  людей  добра,  щастя,  i  ти
залишишся, мов самотн? опудало, на зеленому житейському полi.
   Отець Хрисантiй поглянув на мармурове  розп'яття  вкляклого  Христа  i,
шкарьогаючи   кованими   нiмецькими    черевиками,    тихенько    заспiвав
предначинательний псалом:
   "Благослови душа моя господа",  потiм  з  докором  покивав  головою  На
товстобоку, iноземного походження пляшенцiю, наче вона була винна, що бiля
не? не розкошу? беседа. В такий день вiн радiсно  повечеряв  би  навiть  з
келiйником епiскопа, вiд якого ма? тiльки гiрку  турбацiю:  все  младоумне
чадо нашiпту? i нашiпту? владицi,  що  отець  Хрисантiй  безбожно  обдурю?
?пархiальне управлiння. А хiба вiн обiтницю давав нiчого не  заробляти  на
свiчечному ящику? I який дурень не гендлю? на свiчках?
   - Ну, що ж,  "повечеряю  сама,  коли  милого  нема",  -  розмiрковуючи,
говорить отець Хрисантiй  словами  пiснi.  Вiн  здоровенною  заволохаченою
рукою охоплю? горло пляшенцi? i пiдiйма? ?? вгору. Вино сказало "говть"  i
пахучим оксамитом полилось у срiбну чарку, з якою панотець завжди ходив  i
на хрестини, i на вмерлини.  Отець  Хрисантiй  поставив  пляшку  на  стгл,
понюхав вино i вже намiрився випити, але знадвору долинули чи?сь скрадливi
кроки. Вони  спочатку  обiзвались  попiдвiконню,  а  потiм  зашарудiли  на
схiдцях.
   - От i гостя послав менi бог. - Задоволене поставив чарку бiля  пляшки,
надав обличчю заклопотаного виразу i  взявся  перечитувати  телеграму  вiд
сина.
   Таки вижило в цiй смертоноснiй завiрюсi його чадо, ще й майором  стало,
навiть у газетах кiлька разiв писалось про нього. Чи думав  батько  дожити
до такого свята? I отець Хрисантiй гордо пiдiйма? очi на  велике  фото,  з
якого мало не  виходить  молодий  веселоокий  майор,  обвiшаний  урядовими
нагородами. Правда, батькове звання спочатку не давало йому  ходу,  а  це,
дивись, як пiшов угору. Талант, ?й-богу, талант, i за  нього  треба  зараз
пiдняти добру чарку. Сум до решти височу?ться з  грудей  панотця,  i  туди
затiка? тiльки батькiвська гордiсть.
   З скрипом вiдскочили дверi землянки, i хтось довготелесий, зiгнувшись у
три погибелi,  переступив  порiг.  Коли  невiдомий  випростався,  в.  отця
Хрисантiя од подиву на лоиовите чоло полiзли волохатi павуки  брiв:  перед
ним стояв i злодiйкувато нишпорив очима по землянцi Гнат  Поцiлуйко.  Чого
йому треба в його оселi та ще в такий день? Оце  послав  спаситель  гостя,
здимiвся б вiн у преiсподню.
   - Добрий вечiр, панотче, добрий вечiр вам, -  полегшено,  з  усмiшечкою
привiтався Поцiлуйко, пересвiдчившись, що тут бiльше нiкого нема.
   - Добрий вечiр i вам, - глухо, вiдчужено говорить отець Хрисантiй,  вiн
нiяк не може збагнути,  яким  це  вiтром  занесло  до  нього  богомерзкого
Поцiлуйка, i одразу вiда?, його: -  Ви  прийшли  привiтати  мене  iз  днем
перемоги?
   - Нi... але  й  так,  -  спочатку  розгублю?ться  Поцiлуйко  i  почина?
сердитись: "Бач, попище, опiум для народу, а на язицi трима? не молитви, а
насмiшки". В Поцiлуйка злiшають очi i прив'ялi повiки.
   Отець Хрисантiй помiча? це, бере в  руки  чарку  i  зверта?ться  не  до
гостя, а до вiконця, бiля якого голубами б ються клаптi яко?сь пiснi.
   - То за день перемоги! За во?нство христолюбиве! - Вiн, ледве стримуючи
посмiшку, випив, поставив чарку на стiл, а гостевi й не дума? наливати.  I
в того по сiрому обличчю розповза?ться мстивiсть, видушу? на ньому  печатi
недоброго рум'янцю.  Вiн  рукою  хоче  ?х  стерти  i  через  силу  почина?
посмiхатись:
   - Може, й мого винця покушту?те? -  вийма?  з  кишенi  пляшку  з  такою
етикеткою, що до не? одразу прикипають очi богослужителя.
   - Що воно таке?
   - Французька дивина.
   - Французька? - прицмокнув панотець.
   - Налити вам? - заходився Поцiлуйко бiля пляшки.
   - Нi, такого не п'ю, - вiдказав отець Хрисантiй, переборюючи спокусу.
   - Це ж чого? - ошелешено запитав Поцiлуйко.
   - I сам не знаю чого, - насмiшкувато дивиться поверх гостя.
   - Щось занадто веселi ви, панотче, сьогоднi,  -  заклекотiла  у  голосi
погроза. - Глядiть, щоб пiсля тако? радостi не засумували,  мов  у  судний
день.
   - I не подумаю, можете не страхати. Та, власне кажучи, чого вам треба у
мо?й келi?? - втуплю? презирливий погляд у непроханого гостя.
   - Менi треба од вас тiльки одну фактичну довiдочку. - Поцiлуйко  знижу?
голос до зловiсного шепоту, а потiм, як ножем, б'? пiд  серце  панотця:  -
Скажiть, чи в анкетi вашого чада було чорним по бiлому  написано,  що  вiн
син попа?
   Вiд цього питання  похитнулась  огрядна  листать  отця  Хрисантiя.  Вiн
побiлiв, поточився од Поцiлуйка. Страх хижим птахом вчепився в його  душу:
над його дитиною в перший день перемоги уже збиралися хмари.
   -  Навiщо  це  вам...  i  в  такий  день?  -  не  сказав,  а  прохрипiв
богослужитель.
   -  Навiщо?  Тiльки  для  порядку!  -  солодкiстю   ошкiрилось   обличчя
Поцiлуйка. - Я не думаю, щоб Василь Хрисантiйович, майор Радянсько? Армi?,
похвалявся сво?м соцпоходженням i писав у рiзних анкетах чисту  правду.  А
як ви дума?те?
   - Про це я не питався у сина... Вiн рядовим пiшов на фронт.
   - Рядовим, думаю, i повернувся б, якби  не  пiдчистив  свою  анкету.  -
Поцiлуйко пiдiйшов до фото i з  удаваним  здивованням  вигукнув:  -  Та  й
орденiв нахапав! .Чи довго доведеться носити  ?х?..  Не  будете  настiльки
ласкавi сказати адресу вашого чада? Чи, може, доведеться в  когось  iншого
дiзнаватися/
   Кордубата постать отця Хрисантiя здригнулась м'якла.
   - Що вам треба од мене? - запитав, зiтхнувши, i сiв на лаву.
   - Що менi треба? - обернувся до нього Поцiлуйко.  -  По-перше,  щоб  ви
запросили мене сiсти у вашiй келi?.
   -  Сiдайте,  -  зiтхаючи,  втомлено  махнув  обважнiлою   рукою   отець
Хрисантiй.
   - От i  гаразд,  у  нас  так  завжди  запрошують  гостей.  -  Поцiлуйко
опустився  на  стiлець,  лiктями  вперся  об  стiл,  заставлений   рiзними
закусками, i пiдпер долонями свою богомерзку пику. -  Ви  таки  нiчогенько
пiдготувалися до свята.
   - Може, вип'?те вина? - принижено запитав отець Хрисантiй.
   - Вашого чи свого? - безневинно запитав Поцiлуйко.
   - Якого хочете.
   - Коли частують добрi люди, то варто  й  випити  за  ?хн?  здоров'я,  -
великодушно погодився Поцiлуйко. - Можна и вашого скуштувати.
   Отець Хрисантiй пiдвiвся, дiстав з полицi Другу чарку, налив у не? вина
й тремтячою рукою подав Поцiлуйковi.
   - Прошу, не погребуйте.
   - А ви ж, отче?
   - I я теж. -  Вiн  випив  трунок,  неначе  отруту,  i  вже  затуманеним
поглядом подивився на страшного гостя, чекаючи вiд ньоге нового удару.
   Поцiлуйко довго  i  ретельно  закушував,  примовляв  якiсь  блазнiвськi
примовки про страви, а сам з при?мнiстю вiдчував, як  перед  ним  мiниться
господар оселi. "Тепер iз нього можна й  свiчки  сукати,  а  то,  бач,  як
спочатку дер носа. Пiп, i той свiй гонор  ма?.  Ну,  зда?ться,  прикоротив
його тобi". Пiсля друго? чарки вiн уже навiть з  спiвчуттям  запитав  отця
Хрисантiя:
   - Чого так посмутнiли, панотче? Я не думаю кривдити вас...
   - Що ж ви хочете вiд мене?
   - Зовсiм трохи, дрiб'язок, i тодi  хай  ваше  чадо  навiть  у  генерали
вискаку? - не буду заважати. Менi треба, щоб ви документально  посвiдчили,
що вчитель Григорiй Заднiпровський водить з вами дружбу... Ну, випива?  по
чарцi, веде розмови про спасiння душi, ремству? на труднощi чи  владу  або
щось таке подiбне...
   - Але ж це чиста неправда! - вражено скрикнув отець Хрисантiй.
   - А ваш син правдою доскочив орденiв i чину?
   - Вiн кров'ю ?х заробляв.
   - Але вiн у анкетах не писав, що ма? попiвську кров!
   - Я не знаю, що вiн писав у анкетах.
   - Не вдавайте, отче, з себе святу на?внiсть. Все ви добре зна?те, не я,
а ви навчали сво? дитя, як йому жити в класовому суспiльствi.  От  i  живе
воно тепер, як люди, i хай здравству? комусь i вам  на  втiху.  А  щоб  не
пiдмивався корiнь вашо? дитини, за  це  ви  дасте  менi  сво?  авторитетне
свiдчення про Григорiя Заднiпровського, бо вiн мене рiже пiд корiнь.  Хiба
ж це дорога цiна?
   Отець Хрисантiй аж руки приклав до серця, щоб вiддерти вiд  нього  хижу
птицю остраху,  але  вона  глибше  и  глибше  впивалася  в  нутрощi  й  аж
перевертала ?х.
   - Як же я можу таку кривду валити на людину?
   - Потiм вiдмолите ??. Вам тiльки треба черкнути кiлька слiв  на  бiлому
паперi, - майже весело сказав Поцiлуйко. - По руках, панотче?
   - Бiйтесь бога, в такий великий день вимагати доноса.
   -Як ви сказали? - насурмойився Поцiлуйко. - Ви не  хочете  щастя  сво?й
дитинi?
   Але обличчя отця Хрисантiя потвердiло:
   - Iдiть од мене... Сьогоднi нiчого не скажу вам...
   - А 'завтра? - не вiдступав Поцiлуйко.
   - Я не знаю, чи доживу до завтра.
   - Доживете! - пообiцяв Поцiлуйко i багатозначно  поглянув  на  попа.  -
Тодi, якщо ви такi делiкатнi, прощаюся з  вами  до  завтрашнього  дня.  На
добранiч. - Вiн знову зiгнувся у три погибелi й вийшов iз оселi.
   Коли за ним  зачинилися  дверi,  отець  Хрисантiй  з  невимовним  сумом
пошепки сказав те, що спiвалось тiльки в страсний четвер:  "Нечестивий  же
Iуда не восхотi розумiти", - i знову почав руками вiддирати вiд серця хижу
птицю остраху.



   XXXV

   На  однiй  половинi  небосхилу  важчали  i  розросталися  прекраснi  по
розмаху, величi й формi фiалковi хмари. Ось вони перегнулись через  зенiт,
вiдсло?лись од неба, розкривши частину його глибини i прихопивши  з  нього
мармурово-бiлий вiнець. Тепер i хмари, i небо над ними, i земля пiд  ними,
i останнiй жовто-iмлистий просвiток з одного краю обрiю, i перша блискавка
з другого - все це скидалося на незавершенi полотна генi?в  про  створення
свiту.
   Григорiй Стратонович захоплено вбира?  в  очi,  в  душу  цi  полотна  i
посмiха?ться вiд насолоди. Посмiха?ться i Марко Безсмертний, бо  просторо,
велично й гарно навколо. I, до того ж, травневий дощ  провиса?  прямо  над
його полями - на радiсть, на хлiб.
   - Iдуть два напiвголоднi чудаки i чогось радiють, - покосився  Григорiй
Стратонович на Марка i засмiявся.
   - А чому б i не радiти? - кида? веселе лукавство у зморшках пiд очима i
пiдкiвку вусiв. - Оранку закiнчу?м, усе сходить i росте,  як  Дунай,  дощi
йдуть, наче по замовленню, у людей побiльшало радостi, i,  знову  ж,  лiсу
дiстали. А от чого тобi радiти - не знаю.
   - Чого? - Григорiй Стратонович пiдвiв голову  догори.  -  Небо  ж  яке!
Божественне!
   - Божественне.
   - Гримить на зелене дерево?
   - На зелене, на врожай.
   - I щкола росте, i записка  потроху  пишуться,  i  до  всього  цього  я
сьогоднi вже дав пояснення кореспондентовi обласно? газети.
   - Про що? - одразу скривився Марко. - Те саме крутиться?
   - Той самий вiдьомський клубок. Нова анонiмка пришила менi картярство в
партизанському загонi.
   - Ну, а пiдстави були для доносу?
   - Були. Поцiлуйки завжди так роблять, щоб до  зернини  правди  докинути
жменю болота... В загонi, дiйсно,  зимовими  вечорами  хлопцi  грали  i  в
дурня, i в очко - грошей було досить  i  радянських,  i  нiмецьких.  Ми  з
комiсаром почали боротися проти очка. Дехто покинув грати, а  найзавзятiшi
картярi стали критися вiд нас.  Раз  увечерi  я  наскочив  на  ?хню  теплу
компанiю. Вони саме банк метали i так захопилися,, що й не помiтили,  коли
я сiв бiля самого банку. Переполошились, посхоплювались хлопцi з мiсць,  а
я до них:
   - Сiдайте!
   Сiли вони, одводять очi i вiд мене, i вiд банку, де  лежить  цiла  купа
грошей.
   - Хто мета? банк? - питаюся.
   - Та... Ми бiльше не будемо... От побачите, товаришу командир.
   -А чого зарiкатися? - змовницьки подивився  на  них.  -  Дайте  i  менi
карти.
   - Товаришу командир, побачите, не будемо... - крутяться хлопцi, мов  на
гаряче посiдали.
   Насилу я умовив ?х зiграти зi мною i зразу ж зiрвав банк.
   - От цього не чекав од вас, - здивувався Марко.
   - Та я й сам не сподiвався, - безжурно вiдповiв Григорiй Стратонович. -
Словом, за цей вечiр я обiграв  усiх  сво?х  картогра?в,  напакував  мiшок
грошей i занiс комiсару. А коли до нас прибув лiтак з  Велико?  землi,  ми
грошi передали в Державний банк. Добре, що в мене розписочка збереглася, а
то тягали б тепер, iцо присво?в собi отой бiсiв банк.
   - Коли вже ми позбудемося цього термiття, що отрую? життя?  -  обурився
Марко.
   - Цього, напевне, нiхто не скаже.  Пливуть  рiзнi  доноси,  анонiмки  в
усякi мiсця, i кожен да? ?м хiд, думаючи, що ста? на захист правди. Отак i
сходяться правда i кривда. Людина терпить, мучиться, а донощиковi  що?  Не
вигорiло в одному мiсцi - строчить у друге. За доноси у  нас  не  карають,
донощик почува? себе майже недоторканною особою - персоною грата.
   Саме вдарив грiм.
   - I на ?хнi голови прийде грiм! -  сказав  Марко.  -  Це  страшна,  але
тимчасова короста.
   - I я так думаю.
   З гiнно? дороги до  них  охляп  пiд'?хав  Дем'ян  Самойленко,  бригадир
першо? бригади, грiзноокий  чолов'яга  з  такими  темними  рум'янцями,  що
восени бувають на листi груш. Списаний  по  чистiй  танкiст,  який  палив,
прасував i таранив ворога i сам горiв, мов  смолоскип,  вiн  уже  до  вiку
пронесе грозу в сво?х великих артистичних очах. I навiть тепер, коли у них
вiдображалася людина, над нею теж палахкотiли  вiдблиски  далеких  бо?в  i
пожеж.
   Дем'ян зскаку? з коня i строго вiдда? честь цурпалком руки.
   - Марку Трохимовичу,  уже  й  просо  в  землi!  Тепер,  можна  сказати,
вискочили на сухе: оранку пiд яровi закiнчили!
   - Спасибi, Дем'яне, - поклав обидвi руки на плече бригадировi.
   - Аж не вiриться, - радiсно зiтхнув бригадир. - Що далi робити?
   - Тракторами пiдiймати пар, глибина оранки, - двадцять сiм  -  двадцять
вiсiм сантиметрiв.
   - Для чого так глибоко?
   - Сам подумай: минулий i цей рiк щедрi на дощi,  то  треба  чекати,  що
наступний принесе посуху. У нас воно майже завжди крутиться  так:  на  два
вологi роки третiй припада? сухий. Отже, зарання треба готуватись до битви
з ним, не прогада?мо.
   - Будуть трактористи бунтуватись.
   - А ми з ними  по-доброму  повиннi  поговорити  й  домовитись.  Конi  ж
сьогоднi пустити на пашу, а завтра - орати людям городи.
   - Оце дiло! - Самойленко схвально кивнув головою. - Скiльки  за  оранку
брати? Сусiди платять по чотири карбованцi за сотку.
   - Впустимо карбованця. Старим i сиротам орати безкоштовно.
   - А коли хто не викону? норми?
   - Тим поки що не орати.
   - А Безбородьковi?
   - Безбородьковi? Хай вiн спробу? доносами орати. Ще раз загримiло,  все
довкола  притихло,  i  враз  травневий  дощ  широко  пустив   над   землею
сизувато-синю сiтку.
   Самойленко вискочив на коня i по?хав до сво?? бригади, а Безсмертний  i
Заднiпровський спустились до ставу, над яким завзято витанцьовував дощ.
   - Скiльки за цi днi прибуло води, - здивувався Григорiй Стратонович.
   Вони перейшли греблю, притулились  до  розложисто?,  з  вибитим  серцем
верби. Оглядаючись довкола, Марко побачив, як над  самою  водою  пролетiли
два кулички-травники, в дзьобах вони  тримали  сухi  стеблини  трави.  Ось
пташенята припали  до  води  i  через  хвильку  з  жалiбним  попискуванням
вiдлетiли вбiк.
   Чи не цих пташенят  вiн  зустрiв  на  снiгу,  коли  повертався  додому?
Травники, якi вже були у весняному одязi, поблискуючи бiлими  дзеркальцями
на крилах, знову з стеблинами опустились до води i знов у тривозi подались
на луг. Чому так непоко?лись вони?
   Марко, скрадаючись, обережно пiшов понад берегом. I те, що вiн побачив,
схвилювало i вразило його. Прямо на травi лежало вимощене з сiна  невисоке
гнiздечко, а в ньому хрестиком тулились чотири  свiтло-охристих  крашанки.
Вода вже добиралась до них, i дрiбнi пташата  марно  старалися  стеблинами
сiна пiдняти вгору, захистити од  хвилi  сво?  нетривке  кубелечко,  сво?х
майбутнiх дiтей. Ще хлюпне вода раз-вдруге i забере з собою  i  гнiздо,  i
крашанки.
   Ось травнички побачили нового ворога  -  людину,  випустили  з  дзьобiв
стеблини i затужили безпомiчною пташиною тугою. Марко для чогось кишнув на
них, витягнув нiж, не торкаючись  гнiзда,  вирiзав  навколо  нього  землю,
вийняв ?? i перенiс на вище мiсце, куди не дiйде вода. Тут,  мiж  купинами
осоки, вiн i примостив гнiздо, не знаючи, повернуться до нього пташата  чи
нi.
   Мокрий, оброшений, вiн занепоко?но пiшов до верби, з яко? грiм  вибивав
останн? борошно зiтлiло? серцевини.
   Бiля не? посмiхався до нього, вчитель, який бачив усю пригоду з птахами
i ?хнiм гнiздечком.
   - Добре, Марку Трохимовичу, що ви ? на свiтi, - мiцно стиснув у обiймах
чоловiка.
   - Диваки ми  з  вами  обо?,  -  нiяково  сказав  Марко.  -  Найшли  чим
турбуватись! А все-таки при?мно було б, якби пташата не покинули гнiзда.
   Вони навпочiпки сiли пiд вербою,  придивляючись  до  того  мiсця,  куди
Марко перенiс кубелечко. I ось над  ним,  попискуючи,  з'явились  пташата,
покружляли, помаяли бiлими дзеркальцями i впали донизу,  знову  злетiли  i
знову опустились.
   А над усiм  широким  свiтом,  над  заштрихованими  лiсами,  над  першою
прозеленню полiв, над повеселiлими луговинами, над пригнутими вербами, над
принишклим птаством, над вiнчиками цвiту i над двома  простими  i  добрими
людьми димiв надiйний дощ.



   XXXVI

   Край прогнутого вечорового неба,  врiзаючись  у  зорову  iмлу,  i  досi
трудиться старий нагорблений вiтряк; в обрисах його ? упертiсть заповзято?
роботящо? людини, i життя його теж схоже на  життя  людини.  I  дарма,  що
вiтряк ма? камiнну душу, але яким вона береться теплом,  коли  меле  тобi,
чоловiче, на хлiб. А якщо холоне людська кров од безхлiб'я, то крижанi?  i
душа вiтряка. I сто?ть вiн тодi на  б?лебнi,  мов  хрест,  поставлений  на
упокiй усього села.
   Марко  тихо  йде  принишклими  полями,  придивляючись  до  працi  тепер
?диного, не скошеного вiйною вiтряка:  мiж  його  розгонистими  пораненими
крилами раз по  раз  виростають  пухнастi,  мiсяцем  вибiленi  хмарини  i,
зда?ться, перемелюються на муку. Еге, коли б це стiльки  борошна  витрусив
мучник, то Марко не сушив би голови, чим пособити людям.  А  то  за  мiшок
якогось зерна, що продимилось вiйною,  то  старцем  оббива?ш  пороги  усiх
установ, то хитру?ш i викручу?шся, немов циган на  ярмарку.  Але  вiйна  i
цього навчить. Хоча, яка  ж  вiйна,  будь  ти  тричi  й  навiки  проклята!
Скрутили ж, звернули голову ?й, костомасi, а вона ще скрiзь да?  про  себе
знати: не вiдходить од життя, як ворон од кровi. Вже не  можучи  вбити  чи
попелом розвiяти людину, коли вона трудиться, врива?ться з вбивствами у ??
сни. Тепер i добрих снiв стало обмаль, як i хлiба.
   Марко в задумi погладив житнi колоски, i вони осипали на його руку свiй
тихий трепет i оту добру наважнiлу росу, з яко? буде  в'язатись  зерно.  I
саме в цю хвилю вiд далекого,  невидимого  за  вербами  мiстксi  сумовитим
зiтханням прибилася дiвоча пiсня. Чи вона вся, чи ?? основа була зiткана з
невидимих слiз, бо осипались вони на душу, як роса на землю. Здавалося, це
була навiть не пiсня, а сама жiноча скорбота, яка всюди шукала i  нiде  не
могла знайти сво?? долi.
   Шкода, мамцю, шкода Вишневого цвiту,
   Що розвiяв вiтер
   По всiм бiлiм свiту.
   Про який же вишневий, цвiт спiвають дiвчата: чи про той, що в свою пору
опада? з бiлих дерев, чи про тих хлопцiв, яких без пори, без часу по  всiх
свiтах розвiяла вiйна i неволя?
   Вiд  приторку  цi??  пiснi  бiля  Маркового  серця  ворухнувся  болючий
хододок,  отой,  на  якому  набухають  нелегкi  спомини.  Сьогоднi   пiсля
пересварки з Киселем цi спомини вже вдруге  збивали  чоловiка  на  далекi,
затуманенi часом стежини. Вiдчуваючи це, Марко чомусь глянув на долоню: на
нiй поблискували цятки вологи  i  зворушливо  лежали  двi  першi  крихiтки
житнього цвiту, двi крихiтки отi?? надi? i та?мницi, що трима? на ногах чи
валить з нiг селянський рiд.
   I одразу ж по житньому текучому маревi, де переливались тiнi  колоскiв,
справжня i мiсячна роса, до нього крiзь дiвочу пiсню i далекi роки долинув
напiвзабутий спiв його дружини, коли вона ще не була його дружиною  i  вiн
навiть гадки не мав залицятись до не?. Не вродою, не розкiшшю  брiв  i  не
станом, а пiснею заворожила й приворожила  його.  На  ??  голос  вiн,  уже
немолодий парубок, поспiшав з прокурено? сiльради i пiдходив до того тину,
з-за якого жовточубi соняшники,  немов  парубота,  перехилялися  прямо  на
вулицю, не боячись, що чиясь злодiйкувата рука скрутить ?м голови.  I  хоч
як нечутно вiн скрадався до дiвочо? пiснi, Олена вiдразу ж вiдчувала  його
ходу i насторожено замовкала, наче очеретянка у плавнях.
   Тодi вiн уже звичним кроком пiдходив  до  не?,  здоровкався  й  починав
прохати:
   - Ну, заспiвай, Оленко.
   А вона, тереблячи  дрiбними  потрiсканими  пальцями  кра?  дешевенько?,
самими серпами замальовано? хустини, вiдповiдала одно:
   - Не хо...
   - I чого ж ти не хочеш?
   - Чого? Бо при людях не можна.
   - А при худобi можна?
   - А при худобi можна.
   - Дурне говориш.
   - Зате розумне слухаю. ,
   - Може б, ти, дiвко, не соромилась мене?
   - А чого б менi соромитися, хоча ви  й  начальство.  -  I  ??  химернi,
ледь-ледь припухлi уста або зiтхали, або лише одними серединками сходилися
докупи, i тодi обличчя дiвчини дивовижно осявала не одна, а двi  посмiшки,
якi так веселили його, що вiн починав радiсно гигикати:
   - I звiдки у тебе взялися аж двi посмiшки?
   Олена, не сердячись, тiльки поводячи одним плечем, розважливо  говорила
йому:
   - Треба щось i менi мати до пари. Ану, ще  трохи  погигикайте.  От  мiй
хазя?н каже, що ви дуже сурйознi, i в сiльрадi, i на людях. I  хто  б  мiг
подумати? -i знов поводила плечем, на якому ворушився вишитий хмiль.
   Отак вiн i зустрiчався вечорами з Оленкою, йдучи на  ??  голос,  як  на
принадний вогник, отак i стояв пiд соняшниками, якi нахиляли над ними сво?
золотi пахучi решета. А яко?сь зоряно? вечорини дiвчина, не  дивлячись  на
нього, а в землю, тихо сказала:
   - Марку, що ви дума?те про мене?
   - Що я думаю про тебе? - скоса глянув  на  тендiтну  постать  наймички,
дивуючись, як у цьому пташиному, легкокрилому  тiлi  мiг  оселитися  такий
незвичайний голос: стрепенеться вiн у селi, а його чують i косар у лузi, i
орач у полi, i лiсоруб у  лiсi.  Навiть  ?хидний  i  скупий,  мов  дiдько,
Мелантiй  Горобець  не  раз  говорив  хазя?нам-господарям,  що  вiн  сво?й
наймичцi власноручно да? олi?, щоб голос не засох, бо голос, кон?шно, - це
делiкатна штука i да?ться навiть не всякому попу. - Думаю, Оленко,  що  ти
соловей, та й бiльш нiчого.
   - Справдi? - збентежено пiдвела очi, над якими сполохано билися вi?.
   - Справдi. Славне принесеш милому придане: такого приданого на  ярмарку
не купиш.
   - А бiльш у мене нiчого й нема, - з вдячнiстю поглянула на нього.  -  I
вам, Марку, добре, коли ви слуха?те мене?
   - Як у раю, хоча його теперечки нема нi на землi, нi на небi. Восени  я
тебе безпремiнно аж у саму Вiнницю на  якiсь  курси  пошлю.  I  ти  станеш
спiвачкою,  в  жакетцi  шерстянiй  будеш  ходити,  а  потiм  зi   мною   й
здоровкатись перестанеш.
   - Отаке вигада?те, - доторкнулась рукою до соняшника, i  вiн  струсонув
на не? пару перестиглих пелюсток. - Нiкуди я не по?ду з села.
   - То чому, дiвко?
   - Не по?ду, та й годi.
   - Гада?цi, там гiрше буде, нiж у Горобця?
   - Гiрше навряд чи де знайдеться.
   - Тодi чому ?хати не хочеш?
   - Чому? - запнулась вона i приклала долоню до серця, немов боячись, щоб
воно не випурхнуло з грудей. - А хiба ви, Марку, нiяк не бачите,  що  я...
люблю вас? - зненацька випалила, густо зашарiлась  i  одразу  ж  поблiдла,
немов русалка.
   Вiн здивовано i вражено глянув на оце похилене молодюсеньке дiвча,  над
головою  якого  похитувався  розпатланий  соняшник,  посмiхнувся,  крутнув
головою:
   - Ой брешеш, малечо. Кепку?ш з мене.
   - ?й-бо. Хiба ж цим жартують? - правдиво, з острахом i мукою глянула на
нього, i ?? голос забринiв, мов трепет болючо? пiснi.
   Вiн тодi ще бiльше здивувався, не знаючи, що й подумати про  це  дiвча,
яке ще й дiвування не знало i нiколи не виходило вечорами на гулi.
   - I коли ж це на тебе найшло?
   - Одразу, Марку. Як грiм серед неба,  -  i  подивилась  на  небо,  наче
звiдти й зараз iз зоряним пилом сiялось в ?? серце кохання.
   "Чи це насмiшка, чи й справдi оця малеча вже щось у любовi  петра??  То
коли ж вона встигла? I де ця любов взялася: чи не в лузi за чужою худобою,
чи не в полi за важкими снопами?  Сам  дiдько  цих  дiвчат  розбере".  Вiн
крекнув i багатозначно полiз рукою до потилицi.
   - М"да... Бува?... I коли ж цей грiм обiзвався?
   Олена стрепенулася, випро.сталась i так подивилася  сво?ми  очищами  на
нього, що вiн  одразу  побачив  ??  розкриту,  як  свiжа  рана,  пiдкошену
коханням душу.
   - Пам'ята?те,  як  вперше  з  вами  в  сiльрадi  зустрiлась?  Тодi  так
вiяло-хугувало, що й свiту не було видно.
   - Ну, пам'ятаю, - сказав, нiяк не можучи пригадати, коли  ж  вона  його
бачила в сiльрадi: хiба ж там мало рiзних людей товклося i в погожi днi, й
у завiрюхи?
   - Я тодi принесла на люди сво? сльози: хазя?н нi за що нi про що побив.
А подивилася на вас, - одразу про все забула: i про  сво?  сльози,  i  про
того махомета: такi тодi у вас очi були!.. Ну, в саме серце дивилися.
   - Справдi? - подобрiшав i лише тепер помiтив, що ??  коси  так  блищали
проти мiсяця, немов були виплетенi з щирого сонячного промiння.
   - Справдi, Марку, - зiтхнула дiвчина.
   - А чого ж ти про свого махомета нiчого тодi не сказала? Я дав би  йому
такого духу... -одразу розсердився на Горобця i махнув кулаком.
   Оленка боляче примружила повiки.
   - Тодi я забулась, що й на свiтi живу.
   - Бува?... А ти ж зна?ш, малечо, наскiльки я старший за тебе? -запитав,
розумiючи, що дiвчинi не до жартiв.
   - Ну то й що? -просто вiдповiла вона. - Старший, то й розумнiший.
   - I що менi тепер з тобою  робити?  -  вголос,  як  iнодi  в  сiльрадi,
подумав, насправдi не знаючи, як  йому  бути:  чи  вистоювати  бiля  цього
милогубого, з двома посмiшками дiвчиська, чи скорiше чкурнути додому, бо в
голови сiльради немало рiзного-всякого клопоту. Попроща?шся одразу -  так,
гляди, розколихають ?? сльози, мов роса билинку. Ну, а стояти бiля  не?  -
теж нечесно виходить.
   Косуючи на вулицю, вiн одiйшов з дiвчиною в затiнок,  сiв  на  призьбi,
вона теж вмостилася на самий кра?чок призьби,  збентежена  й  тиха,  ладна
от-от струсити з вiй сво? першi сльози кохання.
   Вона чекала його слова, немов присуду, i  каралася,  що  виказала  свою
та?мницю, бо ж хiба можна дiвчинi першiй таке сказати?!  Хiба  ж  не  зна?
вона, що в селi так заведено: сиди, грибе, поки хтось здибе. А от вона  не
змогла стримати свого серця i за це може каятися усе життя.
   - Якi у тебе гарнi коси. I важкi, - не знаючи, що  сказати,  зважив  на
руцi ?? коси,  що  мiнились  на  мiсяцi,  мов  пшеничний  колос,  i  пахли
невивiтреним духом перестиглого поля та цвiтом лаванди. Вiн знав, що i очi
в не? були синi, мов цвiт лаванди. - Дуже гарнi в тебе коси.
   Вона нiчого не вiдказала, ховаючи вiд нього  обличчя.  Тодi,  охоплений
жалiстю до дiвчини, поклав руку ?й на плече, другу витер  об  рукав  сво??
святешно? сорочки i бережно пальцями провiв  по  ??  очах.  Дiвочi  сльози
обпекли його пучки, але принесли й повiв бентежного  зворушення:  бач,  як
вона любить його! Воно, звiсно, й не гаразд, коли дiвчина сама призна?ться
в таких дiлах, але, може, в п душi й любов така ж широка, як i пiсня?  Теж
на люди проситься!..
   Що ж, Марку, те дороге,  сподiване,  за  яким  ти  гнався,  -  полетiло
невiдомо в якi кра?, а оце, може, й твоя тиха доля  сидить?  Хм,  i  невже
вона буде щаслива з ним?. В його душi заворушилися i хвилi великодушностi,
i хвилi остраху за свою парубоцьку волю. Оленка таки й  насправдi  славна,
дарма що трохи кирпатенька. А ще прибери ?? по-людськи! Та за якого дiдька
бiдна дiвчина справить той одяг? Бач, тiльки й ма? приданого один голос  i
таку довiрливу душу, що одразу вихлюпнулася з тiла. Добре, що вихлюпнулась
до нього, а коли б до якогось чубатого мурла, гляди, й звiв  би  малечу  з
розуму.
   I тодi йому стало страшно за долю Оленки, неначе  справдi  чиясь  хтива
пика тягнулась до не?, i тодi вiн взагалi розгнiвався на весь дiвочий рiд.
Iч, бiсово? вдачi сороки: скiльки не  вчить  ?х  життя,  а  вони  нiяк  не
втямлять, що нашому братовi можна звiрятися в усьому лише пiсля весiлля  i
нiяк не ранiше.
   З приспаних подвiр'?в i з  закуткiв  села  на  нього  раптово  налетiли
весiльнi пiснi Дружок i свашок, i  серед  них  вiн  побачив  оце  милогубе
дiвчисько у весiльному вiнку. Таки гарна була б з не? княгинька!
   Пiд його рукою щулилось трепетне  дiвоче  плече,  оте  саме,  яке  вона
любила пiдiймати вгору,  i  навiть  у  плечi,  у  всiх  його  вигинах  вiн
вiдчував, як ' билося i завмирало наполохане серце. I чим би утiшити його,
щоб i дiвчинi стало хоч трохи легше, i  себе  не  зв'язати  назовсiм?  Але
нiчого путнього вiн не мiг розшукати у сво?й розумнiй головi й, поглянувши
на босi ноги наймички, запитав: - У тебе, Оленко, чоботи ??
   Вона  здригнулася,  напевне,  здивована  таким  дурним  запитанням,   i
похитала головою:
   - Нема.
   - А тобi треба чоботи.
   - Влiтку?
   - Навiть улiтку,  щоб,  коли  нахолоне  земля  чи  на  росi,  голос  не
простудила, бо вiн у тебе такий, що людям потрiбний. Це розумiти ма?ш!
   - На покрову мама справлять чоботи.
   - Чого ж мама?
   - Бо я ?м вiддаю увесь зарiбок.
   - Значить, дома велика сiм'я?
   - Восьмеро дiтей i мама.
   - Аж восьмеро! Батька нема?
   - Нема. Врангелiвцi розстрiляли.
   Дiвчина зiтхнула.
   - I мене денiкiнцi розстрiлювали.
   - Знаю.
   - Де ж твоя сiм'я живе?
   - Далеко, у степу.
   - Бiду??
   - Тепер нiчого. А що було у двадцять першому?.. Як ми тiльки вижили - й
досi не збагну, - пробiгла Дрож по всьому дiвочому тiлi.
   - Розкажи, Оленко.
   - Що ж тут розказувати? - запитала, перемагаючи сльози.
   - Усе-усе, що на душi лежить.
   - Мало там доброго покладено, - невидющими очима,  в  якi  вже  входили
страхiття минулого, поглянула на  нього,  помовчала  i  зажебонiла,  немов
срiбний струмок: - Залишились ми без батька, наче мальок на сухому березi:
хiба ж мати сво?ми пучками вигоду? таку сiм'ю? Що можна  було  спродати  -
спродали, дожили  до  весни  й  почали  з  голоду  помирати.  Я  тодi  всi
навколишнi села обходила - може, найме хтось.  Та  де  там  було,  хоч  за
харчi, якусь роботу знайти! Прибилась одного надвечiр'я на багатий  хутiр.
На мене спочатку накинулися вовкодави, а  пот?м  вийшов  господар.  Змiряв
мене з голови до нiг i не прогнав, а повiв до  кати,  i  тут  так  запахло
стравою, що я мало не зомлiла. В хатi й господиня була, червоняста, мов  з
печi витягнена. Подивився  якось  чудно  господар  на  не?,  пiдвiв  угору
кошлатi брови, а жiнка кивнула головою й почала розпитувати, звiдки я,  що
i до  чого.  Вони  довго  i  нiби  зичливо  придивлялись  до  мене,  потiм
господиня, горблячись, полiзла до  печi,  дала  пообiдати  i  навiть  коси
похвалила: певне, не побачила, що я аж двi скибочки хлiба кинула за пазуху
для братикiв i сестричок сво?х...
   На другий день, дивлюся, до наших ворiт пiд'?жджають конi, не  конi,  а
змi?, запряженi у високий новий шарабан, а на ньому  сидять  у  святешному
одязi  вчорашнi  хуторяни.  Я  спочатку  аж  вклякла  серед   подвiр'я   -
перелякалася за тi двi скибочки хлiба. Та бачу, хуторяни приязно  закивали
головами: вiн у брилi, мов соняшник, а вона в темних хустках,  нiби  качан
вчорнiло? капусти. Поволеньки позлазили з шарабана, ще переглянулися помiж
собою й заходять у двiр. Тут  вони  почали  пильно  придивлятися  до  нас,
дiтей, i до пухлих, i до висхлих. Потiм викликали матiр, теж обмiряли  ??,
мов кравцi, й на самотi заговорили, що вони заможнi,  але  бездiтнi  люди.
Вчора ?м до вподоби припала Оленка, то хай мати вiддасть  ??,  каятись  не
буде, а вони зарятують сiм'ю: привезли за мене цiлий мiшок  зерна.  Тiльки
ще одна умова, щоб нiхто до мене не приходив, бо маю бути ?хньою донькою.
   - I навiть у велике свято не можна  буде  ??  провiдати?  -  зажурилася
мати.
   - Навiть на святий Великдень, - строго вiдповiв господар. - Ми  хочемо,
щоб душа дитини не розривалася мiж вами i нами. Всюди ма? бути порядок.
   - Хiба ж це по-людськи? Я ж матiр ?й.
   - А оцим не матiр? - хуторянин обвiв очима всю малечу.  -  Думайте  про
них, а ми про Оленку  краще  за  вас  подума?мо.  То  будемо  сватами?  -i
простяга? матерi руку, велику й чорну, наче лопата.
   Поглянула мати на нас,  заплакала,  витерла  очi  подолком  i  каже  до
хуторянина:
   - Зносьте зерно, будемо темними сватами.
   - Чого ж темними? - диву?ться i хмуриться господар.
   - Бо я не бачитиму нi вас, нi сво?? доньки, а ви нас i зараз не  хочете
бачити.
   - Ми не силу?м i не неволимо тебе, жiнко добра, - обiзвалася  молодиця,
ще бiльше запинаючи темними хустками гарячi кра? повних рум'янцiв.
   - Так мене горе силу?, -  застогнала  мати  i  рукою  сорочку  i  серце
згрiба?. - Де ваше зерно?
   - За цим дiло не стане...
   Знiс господар мiшок, скинув з плеча, поставив рiвно  посеред  хати,  ми
всi облiпили його, мов рiдного тата. А мати кинулась  до  скринi,  знайшла
сво? дiвочi коралi, витерла ?х об груди.
   - Оце тобi, донечко, i пам'ятка, i придане, - чiпля? менi на шию, а  по
щоках н сльози котяться, завбiльшки як оцi коралi.
   - I в них я по?ду?
   - ?дь, ?дь, донечко, уа не проклинай свою маму, що не вона тебе,  а  ти
?? од смертi зарятувала.
   I похапцем, певне, щоб я не збагнула всього  при  нiй,  випроводжа?  до
ворiт. Господар висадив мене на шарабан, вмостив  мiж  собою  i  жiнкою  i
злегка торкнув вiжки. Конi  форкнули,  вигнули  пiи?  й  рушили  з  мiсця.
Глянула мати на мене,  зойкнула,  вибiгла  за  ворота,  руками  за  колеса
чiпля?ться:
   - Вiддайте мою доньку, вiддайте, люди. I  зерна  вашого  не  хочу...  -
Навiть не помiча?, як руки на шпицях перекручуються.
   Хуторянин зупинив конi, злiпив  докупи  волохатi  брови  и  з-за  плеча
понуро кинув матерi:
   - Виходить, не будемо сватами?
   - Ой не будемо, повiк не будемо. Яка вже з нас рiдня...  Хай  вам  ваше
багатство, а менi мо? дiти. Хуторянин понуро глянув на матiр.
   - Ну, що ж, вольному воля, а  спасенному  рай.  Коли  ма?ш  таку  охоту
носити ?х на цвинтар, хай буде по-тво?му.
   Злiз вiн з шарабана, зсадив мене на землю i поволеньки, щось бурмочучи,
пiшов до хати, вхопив мiшок за гичку, кинув позад господинi i  так  вдарив
по конях, що аж здимiлись i вони, i хуторяни. А  мати  притулила  мене  до
себе, обцiлову?, наче вiк не бачила, i коралi не знiма?.
   Знову пiшла я другого дня по селах, от на  шляху  й  зустрiла  дiвчинку
рокiв дев'яти. Аж з-за Волги прибилась вона сюди  iз  сво?ю  рiднею.  Чужi
люди поховали i матiр, i батька, а сама Василинка вже вiд голоду  не  може
ходити. Доплентались ми якось додому, показала дiвчинку матерi й благаю:
   - Мамочко, хай Василинка буде з нами, вона ж кругла сирота. Де ж  ?й  у
свiтi прожити?
   Одвернулася мати од нас, а  я  наперед  забiгла,  до  ??  висохлих  нiг
чiпляюся:
   - Вона ж кругла сирiтка, та ще й з далекого краю. Чу?те,  мамо,  хай  у
нас живе!
   Мати безнадiйно похитала головою:
   - Хай живе, коли виживе.
   Отак у нашо?  матерi  i  стало  восьмеро  дiтей.  Ще  не  встигла  вона
нажуритися мо?ю знахiдкою, аж у двiр з картузиками в руках поспiшають нашi
хлопчики: Сергiйко, Iванко й Петрусь. Радi такi, що й не сказати:
   - Мамо, чу?те, ми тепер не помремо! - гукають i очима прядуть  на  сво?
картузики.
   - Що ж у вас там, шибеники? - перелякалася мати, чи не вкрали чого,  бо
за це в нас тодi й дiтей убивали.
   - Воронячi крашанки. От скiльки  надерли!  Сирих  напилися  досхочу,  а
тепер будемо пекти. Вони добрi. Ми ще принесемо! Або й гав наловимо!  -  i
починають хвалитися сво?м добром.
   А через кiлька днiв комнезам зарятував нас пудом муки. Якось i  вижили,
нiхто не помер. А мати й досi кажуть, що у мене такий голос  од  воронячих
крашанок узявся.
   I ця тиха, до краю довiрлива розповiдь перевернула  чоловiковi  душу  i
видобула з не? не тiльки спiвчуття, але й першу хвилю кохання.
   - Ох ти, горенько мо? спiвуче, - пригорнув  до  себе  дiвчину  i  мiцно
поцiлував.
   - Ой не треба так, Марку, - злякано вiдсунулась Оленка вiд нього.
   - А чого не треба? - вiн знову потягнувся до дiвчини.
   - Бо так не годиться.
   - Годиться, - впевнено вiдповiв. - То любиш мене, Оленко?
   - Ще й пита?те. Люблю, як душу.
   - I я тебе... трохи.
   - I?
   - Насправдi.
   - Дурите голову.
   - Не навчився цього, Оленко, й досi.
   - I справдi трошки любите? - i в сво?й надi? навiть  поглянути  бо?ться
на нього.
   - Справдi  трошки  люблю,  а  любитиму  ще  бiльше.  Це  теж  не  зразу
приходить. - Свято повiрив, що тiльки так мусить бути.
   - Ой, - зiтхнула i вдячно, з невимовною радiстю подивилась на нього.  -
Чи це сниться?
   Вони незчулися, як  розчинилися  хатнi  дверi  й  на  порозi  з'явилася
мiшкувата,  в  полотняних  штанях  i  довгiй  полотнянiй  сорочцi  постать
розпатланого Мелентiя Горобця.
   - Хо-хо-хо, - не засмiявся, а хрипко закудкудакав дукач. - Сплю я  собi
спокiйненько  й  не  того,  що  до  мо??  наймички  сам   товариш   голова
пiдсипаються! Так вона ж пiсля государствено?  любовi  не  захоче  в  гною
бабратись або и засне на хазяйськiй загiнцi.  Уводите  ви  мене,  товаришу
голова, в розор?нi? податками, то не розоряйте любов'ю.
   - Чи не пiшли б ви, Мелентiю, пiд три чорти i четвертого сатану? скипiв
тодi вiн, пiдводячись iз призьби.
   -  Ай-я-я-й,  товаришу   голова,   -   ехидничав   Мелентiй.   -   итак
говорити-балакати бiля мо?? наймички i хати? Що ж тодi село i дов?рi?  мас
подума? про свого голову?  Не  вiзьме  воно  його  за  гичку?  Ану,  марш,
недотепо, у свiй закапелокi  Бач.  ?й  тiльки  iз  начальством  заманулось
вiстоювати, i пересудiв не бо?ться! - визвiрився на Оленку.
   - Не квакайте, Мелентiю, як ропуха в болотi. Олена  до  вас  бiльше  не
пiде, - обома руками пригорнув дiвчину, а вона, золотокоса, притулилась до
нього, мов осiння вербичка. - Вона до мене пiде.
   - Аж на цiлу нiч? - вкусив дукач.
   - На цiлий вiк...
   ...З того часу, зда?ться, справдi пройшов цiлий вiк. От уже и нема його
Оленки: чужий горбатий  автомат  кiлькома  грудочками  свинцю  обiрвав  ??
життя, мов i не було його.
   - Хоча б не стрiляли, iроди, в очi, - сказала вона перед смертю.
   I ?й iроди не стрiляли в очi, а вдарили в самi груди, де материнство  i
?? прекрасна пiсня...
   Марко зцiпив зуби, похитнувся, болiсно повернув голову набiк, наче  мiг
?? одвести вiд ударiв споминiв. Мороз шорсткими лишайниками вбивався  йому
в корiння чуприни очевидячки, лишав на нiй сво? сивi слiди. Марко запустив
руку в чуба, щоб прогнати звiдти холод, i примружено поглянув удаль.
   Пiд обрi?м так само уперто  трудився  самотнiй  нагорблений  вiтряк,  а
помiж його крилами золотим кошем тремтiло небо, неначе  ладналося  осипати
сво? зерно всередину вiтряка. I дарма що на цьому ж полi  вiйна  до  самих
хрестовин скосила його вiтряковий рiд, покалiчила  йому  руки,  вiн  i  не
думав кинути працi, вiн утiшався i вiтром i роботою i  утiшав  нею  людей,
хоча вони й зробили йому камiнну душу.
   Подумавши про це, Марко насупився: знову згадав пересварку  з  Киселем,
якого вiн у думцi називав "лукавою душею". I хоч липкий Кисiль, а пост ма?
високий. Бач,  залiз  на  трибуну,  наче  в  дот,  прикрився  окулярами  й
папiрцями i почав стрiляти по ньому, по Марковi:
   - Це анархiст, а не голова! На цьому посту  його  ряту?  тiльки  Золота
Зiрка.
   - А як же iнакше, товаришу Кисiль?! - не витримав з мiсця. -  Зiрка  не
тiльки мене ряту?.
   -  От  бачите,  -  зрадiв  Кисiль  i  обвiв  очима  всiх  присутнiх.  -
Безсмертний навiть узагальню?...
   - Узагальнюю про зiрку! - пiдвiвся з мiсця лихий i норовистий. -  Сотнi
рокiв тому вона рятувала бiдних не-вольникiв з татарщини,  Туреччини  й  з
африканських берегiв. Бiднi невольники не мали тодi нi карти, нi  трибуни,
нi окулярiв, нi папiрцiв, а мали свою зiрку i пiд  нею  бачили  за  тисячi
верст рiдну землю. I я бачив ?? за тисячу верст, бо в мене була  зiрка  не
тiльки на грудях, а ще вище. А вам вiд областi до  землi  нашого  колгоспу
рiвно п'ятдесят два кiлометри,  i  не  веде  вас  до  не?  зiрка,  а  веде
анонiмка. Хотiв би  я,  щоб  з  не?,  проклято?,  хоч  раз  закувiкали  тi
поросята, за допомогою яких Безбородько знову хоче стати головою колгоспу.
   Тодi в залi пiднявся такий регiт, що Киселю було вже не до анонiмки,  i
навiть його погрози нiяк не могли втихомирити смiх.
   - Тепер з'?сть, чоловiче, тебе Кисiль,  -  пiдходили  пiд  час  перерви
голови сусiднiх колгоспiв. - Вiн злопам ятний. Але поголив ти його  добре:
навiть рум'янцi виголив на щоках.
   "I звiдки беруться такi дрiб'язковi душi? I вищу ж освiту ма?, i  в  ще
вище крiсло пнеться, I витьохку? з трибуни, мов соловей,  та  сво?  гнiздо
вiн в'? не на землi, а в усяких паперах, де й  анонiмка  ста?  будiвельним
матерiалом".
   Край само? дороги запiдпадьомкав  перепел,  потiм  чогось  злякався  i,
втiкаючи,  зашелестiв  житами.  Марко   посмiхнувся   невидимiй   пташинi,
вiдганяючи вiд себе надокучливу буденщину. Над житами, якi зараз похитував
не стiльки вiтрець, скiльки  роса,  сумовито  стелилися  дiвочi  пiснi,  i
прозора темiнь тиховiйно перехлюпувала ?х з поля на поле, як погожа година
переносить пилок хлiбiв. Скiльки ж, чоловiче, тобi треба жити-працювати  з
людьми, щоб i хлiбом, i оселями не журились вони i щоб на вечiрнiх  мостах
не тужили пiснi, а стрiчалось кохання? А буде ж  це  все!  I  мости  щастя
пiдведуться по всiй землi.
   Марко з лагiдною приязню, як у молодi роки, подумав про тихi,  сiльськi
мости, бо й досi любив ?х, i верби над ними, i калину пiд  ними,  м'яту  i
бiлозiр над водою, i зорi у водi, якi розколиху? навiть дрiбна верховодка.
Вiн лише в дитинствi трохи опасався мостiв у  пiзнiй  час,  бо  пiд  ними,
казали старi люди, водилися чорти i всiляко збиткувалися над селом. Ну, то
було ще до революцi?. А пiсля вже не стело нi  чортiв,  нi  вояя?нкiв,  нi
упирiв, нi вiдьомського  роду,  i  взагалi  всяка  погань  сипонула  сво?ю
останньою покрученою дорiжкою аж в бюрократiю. Бiдного чорта i дядько  мiг
обдурити, а бортiв бюрократ усiх обдурю?, б'? пiд серце усе святе i  сухим
з болота вилазить. Навiть вiйна ие втягла його з проклятущого кубла.  Коли
що до чого, яя iватiя навiть прикрива?ться нею:
   - Нiчого не поробиш, вiйна пройшла.
   Марко знову зупинився перед житами в долинцi. Тут  вони  були  кращими,
нiж на горбках, i цвiт на них був густiший. Нiчого в цьому роцi озимина, а
ярi стоять зеленою рiкою. I дощi  майовi  пройшли,  як  золото.  Наче  все
показу? на врожай. Ой, як вiн зараз  потрiбний  людям:  хай  за  всi  роки
злигоднiв у них на столi тепло ляже добрий хлiб. Аби ж авову  не  вочалися
додатковi податки: рiзнi дустрiчнi i рiзнi  добровiльнi,  вiд  яких  серце
умлiва?. Про них i в газетi можуть он як написати, а хлiбороб  знову  буде
сидiти на картоплi i в йоле не виходитиме.
   Ех i розплодилося ж господарiв  бiля  дядькiвського  хлiба,  а  одного,
справжнього, нема. Коли робити бiля землi - ти хазя?н до само? молотьби, а
коли дiлити хлiб - ти вже ста?ш поденщиком. Але кому  про  це  скажеш?  На
самотi поспiвчувають тобi, всi труднощi згадаються, а  за?кнешся  десь  на
нарадi - ворожу вилазку пришиють. От-i  мовчи,  глуха,  щоб  менше  грiха.
Тiльки й надi?, що якось усе перемiниться, знайдеться-таки  хтось,  що  не
тiльки буде плани  спускати  i  говорити  "канай",  а  розбереться  в  цiй
плутанинi, пособить селянину i сердечним словом, i святим хлiбом. Як у нас
деякi навчилися копiйками притискати дядька, а на цих  копiйках  губляться
добрi мiльйони i людська вiра.
   За житами фiалкове свiтився i  дихав  легеньким  туманцем  раннiй  пар.
Марко зупинився перед його  розливом,  зiрвав  кiлька  стеблин  сурiпки  i
задумався. А що, коли  тут  зараз  посiяти  скороспiлий  горох?  Нащо  ма?
дармувати земля? А так вродить щось людям i сама збагатиться.
   "I чого ранiше таке не спало на Думку? -  аж  розгнiвався  на  себе.  -
Завтра ж хай Василь Тримайвода розшуку? насiння. Добре, що  за  редиску  i
цибулю завелась копiйчина в касi".
   З цими думками Марко пiдходив до прогнутого мосту. над яким коцюрбились
старi, з пiдмитим корiнням верби. I дарма, що вiтри i вода, як у прощаннi,
роз'?днували чи кидали ?х у скорбнi обiйми, i дарма, що час  i  вiйна  уже
вибрали, випалили ?хнi душi, вони ще з любов'ю до  свiту  пiдiймали  вгору
зеленi руки i давали притулок птахам чи  в  дуплах,  чи  в  пiдрубцьованих
ранах. Пiд вербами, як сама юнiсть, вiночком стояли дiвчата  й  вели  сво?
сумнi пiснi:
   Жалi мо?, жалi,
   Великi, хе малi,
   Як майова роса
   По зеленiй травi.' Як вiтер повi?,
   То росоньку аю?,
   А мо? серденько
   В тяжкiй тузi млi?.
   Майова роса без вiтру накрапала з похилених верб на дiвчат, якi спiвали
не пiсню, а сво? життя, бо ж хiба було тут хоч одне серце, що не  млiло  в
тяжкiй тузi? I нiхто, нiхто, хiба тiльки час розвiв цю тугу.
   Марко сумовитим поглядом вбирав легкi дiвочi постатi, милi, довiрливi i
так окривдженi вiйною обличчя; вони зворушливо мiнились тi?ю прозорiстю  i
та?мничiстю, яку умi? нагойдувати мiсячне марево.
   Чоловiк вiдчув, як бiля нього по-голубиному бринiли юнi  душi,  бринiли
сподiвання i любов... I свiт змiнився в Маркових очах. Може, вiн пiдходить
не до звичайного натрудженого i мiсяцем завороженого мосту,  а  до  порога
сво?? далеко? юностi, коли так само дiвчата пiсля  вiйни  спiвали  журливi
пiснi, а мiсяць так само, наче люблячий батько, вродою огортав навiть  тих
безталанниць, якi й на Великдень не  виходили  з  полотна.  I  жаль  стало
Марковi i сво?х далеких рокiв, що  зникли  за  мiсячним  туманом,  i  оцих
дiвчаток, на утлих плечах яких i досi лежав непосильний  тягар  вiйни.  За
добрих чоловiкiв i за себе трудяться вони вiд зорi й до зорi, i не одна  з
них заплаче на чужому весiллi, не дочекавшись свого. А ти, чоловiче, нiчим
не зможеш допомогти оцiй юностi,  до  яко?  з-пiд  мосту  бiлими  рукавами
тягнеться калиновий цвiт. Найбiльше, що ти можеш зробити, - це знайти  для
них найлюдянiше слово i так господарювати, щоб вигнати безхлiб'я та злиднi
з людських осель i i щоб з сорока жiночих рокiв не визирали тiнi старостi.
   Але й для цього варто вiддати все, що ма?ш. Тепер це не так уже й мало,
бо коли десь за морями чиясь спесива доля  на  тушонцi  тлустими  пальцями
лiчила грошву,  то  наша  голодна,  змучена,  але  волелюбна  доля  ломила
залiзний карк вiйни. I зломила, панове, хоча й не дуже  ви  цього  бажали.
Тепер ви трохи диву?тесь, а бiльше хапа?тесь за  нашi  деякi  невмiння  чи
недосконалiсть i грiшними язиками наводите тiнь на саме сонце. Яко?  б  ви
заспiвали, коли б самi хоч мiсяць посидiли у вiйну на нашiй водi та бiдi?
   Пристрасна душа Марка вже обрушилась на служителiв злоби i кривди,  якi
не в чорнило, а в нашi рани почали вмочати сво? отруйнi пера. Аж кулак сам
по собi  стиснувся,  та  до  нього  прихилився  нiжний,  з  росою  вiночок
калинового цвiту i вiдразу повернув думки  до  того,  що  було  ближчим  i
дорожчим чоловiковi.
   Саме завмерла пiсня, хоча вiдгомiн ?? ще бринiв  над  пiвсонним  полем.
Дiвчата, побачивши голову, тiснiше збились кружка, а печаль проспiваного i
дум лежала на ?хнiх, мов з далекого сну вихоплених, обличчях.
   - Добрий вечiр вам, дiвчатка. Як славно спiвали ви, тiльки дуже сумно?.
Трохи веселiшо? не могли?
   Дiвчата мовчки ззирнулися, хтось тихо зiтхнув, i  неждано  уперто  i  з
болем заговорила Ольга Бойчук.
   - Не могли, Марку Трохимовичу, нiяк не могли, i не вам про це питати.
   - Чому ж не могли? - Марка здивувала не так сама  вiдповiдь,  як  якась
вiдчайдушна рiшучiсть у голосi вдовiвни. - Нещодавно ж ти яко?  спiвала  В
районi на сценi?
   - Так то на сценi, Марку Трохимовичу, - з  докором  вiдповiла  дiвчина,
мовляв, як цього не розумi? ?хнiй голова.  Гнучка  й  насторожена,  стояла
вона пiд темними вербами i мiсячною iмлою, наче  на  сценi.  Таки  недарма
Ольгу називають артисткою. - А ми спiва?мо зараз для себе, тiльки те, що в
душi щемить.
   - Невже там сама печаль?
   - А де ж тiй радостi взятись? - аж затремтiла Ольга. - I  вам  живеться
не на солодкому меду - на голому пожарищi вибива?тесь iз  кривди.  Але  ви
терпите все. Терпимо i ми сво? горе. Вашому -  пособити  можна,  а  нашому
нiхто не зарадить.
   - Да, в одному - нiхто не зможе. - I дiвчата аж  стрепенулись,  що  вiн
збагнув усе надоказане, болюче i, видно, не байдужий  до  ?хнього  гiркого
талану.
   - А нам  же,  дядьку,  любити  хочеться,  в  глибокiй  довiрi  забринiв
низькуватий голос Галини  Кушнiренко.  Такий  свiт  навколо  гарний,  наче
малярi малювали його. I сонечко, i цей мiсяць такi, що тiльки  б  дивитись
та и дивитись на них, iти з кимсь пiд ними, так хлопцiв зовсiм нема...  Як
нам не хочеться без весiлля на все життя залишитись удовами.
   В  глибинi  Галининих  очей  вiн  побачив  гiрке  сподiвання  любовi  i
материнства  i  острах,  що  ?х  уже   не   дiждатись.   Велика   трагедiя
жiнки-страдницi стояла перед ним в образi  звичайной  чисто?  дiвчини,  до
яко? бiлими руками тягнувся калиновий цвiт.
   "Дiти мо? дорогi", - хотiлося пригорнути до  себе  цi  милi,  довiрливi
голiвки, прошепотiти якiсь добрi, заспокiйливi слова. Але  що  дасть  така
утiха? Хiба за отим селянським розсудом, що вмiщався в  словах  "якось  то
воно буде", не крилася б фальш?
   Перед ним ще, наче в напiвснi, пропливли дiвочi постатi, i  мiст,  i  в
скорботно-прощальних  обiймах  двi  верби,  i  шматок  ясноводо?  рiчечки,
просвiтлено? згори i знизу мiсяцем. I все здавалося б таки напiвсном, коли
б i досi не бринiв  у  душi  голос  Галини:  "А  нам  же,  дядьку,  любити
хочеться..."
   "Будьте ж проклятi навiки, вбивцi  дiтей  i  материнства,  вбивцi  роду
людського i земно? краси!" В болючому поривi, уже  бачачи  перед  собою  й
далекi свiти, Марко нахилився до Галини, мовчки приголубив  ??,  обернувся
i, як дозволяла нога, швидко пошкандибав дорогою до колгоспно? стайнi.
   Нiхто з дiвчат не обiзвався позад нього, лише почулось  чи?сь  тихеньке
"ой". А попереду жита так само пересiвали тiнi, росу й  мiсячне  сяйво,  i
тiльки на дорозi воно лежало чистим, як лiтн? золотисте марево.
   - Не спиться, чоловiче  добрий?  -  допитливим  поглядом  зустрiв  бiля
стайнi Марка дiд ?вмен i скоса поглянув на мiсяць.
   - Не спиться, дiду.
   Старий погладив куций бурячок борiдки.
   - Чи то вже начальство тобi сну не да?, чи такi лiта пiдходять?
   - Лiта, дiду.
   - Лiта, Марку, - аж зiтхнулось. - I якi не ? вони: добрi чи лихi, а так
летять, що нiяким способом не зупиниш i нiякими кiньми  не  здоженеш.  Ось
уже, чую, i смерть крутиться недалеко вiд мого порога, а я, коли подумати,
i не нажився. Усе життя кращого сподiваюсь. I так хочеться хоч збоку,  але
недалеко вiд щастя сiсти, ну так, як сiдають на чийомусь весiллi.
   - I таки ще сядемо не збоку, а поруч iз ним! - пiдвiв угору кулака.
   - Утiша?ш старого?
   - Вiрю в це!
   - I я ще вiрю, - признався старий. - ?й-бо, вiрю... Тобi коня запрягти?
   - Запрягайте.
   - Ох, i непосидючий ти. Марку, - похитав головою дiд ?вмен. -  Спав  би
собi зараз без заднiх нiг, так де там.
   - За спання не купиш коня.
   - I це вiрно, - аж посмiхнувся, що  згадалось  про  коня.  -  Далеко  ж
зiбрався ?
   - В тюрму, дiду.
   - В тюрму?! - здригнувся i стривожився старий. -  Невже,  Марку,  знову
якась комiсiя хоче окривдити тебе? Тодi ми всiм селом... Доки ж можна  так
в'?датись?
   - Спасибi, дiду, поки що сам одбиваюсь  од  усяко?  нечистi,  як  Марко
Проклятий од чортiв.
   - Одбивайся, Марку, одбивайся, сину, i сам переходь у  наступл?нi?,  бо
дуже ти нам потрiбний чоловiк! - потис його обома  руками.  -  Чого  ж  до
тюрми чешеш?
   - Там у мене один знайомий сидить.
   - А-а-а, передачу завезеш? - прояснилось обличчя старого. -  Ну,  вези,
та довго не затримуйся, буду виглядати, хоча тобi й байдуже до старого: що
вiн? Гвинтиком назвали. мене, а  я  й  досi  не  хочу  бути  безчуственним
залiзом: нi гвинтиком, нi шурупом, нi гайкою, навiть цiлою шестiрнею, бо в
мене ? хоч i стара, а своя душа. Хай не все в нiй до  ладу  деякi  оратори
пiдiгнали, сконтрога?ли, але ж це таки душа. Я i з президi? подався,  коли
мене якось один представник почав гвинтиком величати, де тiльки й гвинтило
його? Надокучив я тобi контрреволюцi?ю?
   - Хтось збоку й справдi подумав би, що ви елемент, -  засмiявся  Марко,
заходячи в стайню.
   Погомонiвши з дiдом ?вменом, Марко по?хав до Василя Тримайводи,  вiддав
йому печатку й наказав завтра ж  розшукати  скоростиглий  горох,  а  потiм
подався додому.
   Тут вiн бережно почав упаковувати глинянi коники дiда ?вмена.
   - Ти, Марку, на якийсь торг збира?шся з ними? - здивувалася мати.
   - На великий торг, - серйозно вiдповiв Марко.
   - Та що ти вигаду?ш?
   - Хочу ?х, мамо, показати в мiстi тямущим людям. Зда?ться менi, що  дiд
?вмен - талант.
   - Коли послухати, сину, тебе, то багато ? талантiв по  наших  селах,  -
недовiрливо похитала головою мати.
   - Бiльше, нiж  нам  зда?ться,  -  впевнено  вiдповiв  Марко,  любуючись
коником, який, коли "скочить - Дунай перескочить".
   - Хiба ж не красень?
   - Глина та полива - оце й уся краса, - з недовiрою поглянула  на  вирiб
старого.



   XXXVII

   В передмiстi, недалеко вiд битого шляху,  за  муром  i  колючим  дротом
сто?ть оця сiра, двоповерхова будова, будова людського падiння i пiдлостi,
нерозв'язаних пристрастей i неописаних трагедiй, страждань i каяття.
   Марко сто?ть бiля кованих  однооких  дверей,  немов  перед  потойбiчним
свiтом. I тiльки самотнiй недорозвинутий соняшник, який невiдомо як  вирiс
бiля в'язницi, нагаду?, що не лише тiнi покалiчених  душ  скупчились  бiля
камiнного муру.
   "Нi, я не згадуватиму про вас, а триматиму в пам'ятi  вчорашнiй  вечiр,
дiвочi пiснi i дiвочу скорботу, бо тiльтси через не? я  при?хав  сюди",  -
наказу?  Марко  собi.  Однi  видiння  вiдходять  од  нього,  а   натомiсть
наближаються тiнi тридцять сьомого року, вiн морщиться од само? згадки про
одну з найтяжчих, як вiн у глибинi душi вважав, людських трагедiй: це коли
невiдомо ким виплоджена гадюка пiдозри проповзла мiж людьми i  вчорашнього
друга назвали ворогом, бiйця - шпигуном, творця - запроданцем, а хлiбороба
- хлiбогно?телем. Але й тодi, коли лиходiйство щоночi пакувало у тюрми  нi
в чому не повинних синiв, а скрiзь по оселях стояла печаль,  коли  злобний
донощик вимiзернiв до самого краю пiдлостi, а вiрна  душа  приймала  муки,
свято вiрячи сво?й Батькiвщинi, коли губили голови й найрозумнiшi  люди  i
коли на плаху пiднiмались орли революцi?,  в  найнесподiванiших  мiсцях  i
умовах можна було  зустрiти  по-сво?му  незабутнiх  людей.  Отаким  був  i
начальник тюрми, потомок донського козака Степан Петрович Дончак.
   Чистою совiстю, розумом, правдивiстю i навiть хитрiстю вiн врятував  не
одну людину в той  по-бiблейськи  трагедiйний  час.  Допомiг  вiн  тодi  й
Безсмертному. Уже з волi Марко  прийшов  з  подякою  на  квартиру  Степана
Петровича, а той вiдмахнув здоровенною косарською рукою i подяку, i  клуби
тютюнового диму, а потiм невесело сказав:
   - За правду, чоловiче, не дякують, - це закон нашого життя; ха не? i  я
пербив шаблю вiд Дону аж до Варшави. I не приписуй менi зайвини.  А  коли,
може, i я стану арештантом, випий чарку за мо? здоров'я чи, може, й душу.
   - Невже i вас хочуть з'?сти? - аж затремтiв.
   - Хочуть, Марку, - вiдповiв з довiрою. - У мене, виявля?ться,  в  тюрмi
менше ворогiв, анiж хочеться  одному  чоловiчку.  Вiн  зi  свого  кабiнету
рознарядки спуска?: кров з носа, а вияви стiльки-то ворогiв...
   - Невже це правда? - жахнувся Марко.
   - Навiть це правда, i тому кривда нависла над мо?ю  головою.  От  i  не
знаю, куди, в який бiк завтра хитнуться мо? терези. Ну, будь здоров.  Сiй,
Марку. Наше дiло сiяти: i зерно, i правду, а  головне  -  людей  любити  i
вiрити  ?м.  -  Високий,   трохи   сутулуватий,   з   першою   сивиною   в
пiдкучерявленому  чубi,  вiн  пiдвiвся  з-за  столу  в  поношенiй  сорочцi
котовця, на якiй тьмяно поблискував орден Бойового Червоного Прапора...
   От уже вiсiм рокiв пролетiло з того дня. Скiльки води i  скiльки  кровi
збiгло у рiки i землю! Чи ж дуже  змiнився  за  цi  лiта  старий  котовець
Степан Дончак?
   Бiля брами скрипнули одноокi дверi, i  перед  Марком  з'явилася  висока
постать начальника тюрми. Вiн трохи роздався у плечах i  станi,  сизуватим
рум'янцем виповнились щоки, зовсiм посивiв пiдкучерявлений чуб, а в  карих
колючих очах i в зморшках навколо них залягла неспокiйна втома.
   - Здоров, Марку, - простягнув руку, пильно придивляючись до чоловiка.
   - Доброго здоров'я, Степане Петровичу. Наче сумнiва?тесь: я чи не я?
   Дончак посмiхнувся:
   - В тобi, Марку, я нiколи не сумнiвався.  А  просто  ж  придивляюсь  до
твого iконостаса. Багато заробив ти благородного металу.
   - Було на чому, було й за що, Степане Петровичу.
   - Молодець, Марку, молодець, хоча й досi,  як  дехто  подейку?,  лама?ш
дрова.
   - З дровами теплiше.
   - Гляди, не доламайся до дрючкування. Ну,  ходiмо  до  мене,  -  махнув
рукою на тюрму. - Яка нужда пригнала тебе сюди? Тiльки не кажи, що при?хав
мене побачити, все одно не повiрю. Мене стараються поменше бачити.
   - Справи пригнали, Степане Петровичу.
   - Да, тепер у кожного по зав'язку справ. А може, згадав тюремнi харчi?
   - Хай ?х дiдько згаду?.
   В невеликому прокуреному кабiнетi  вони  сiли  за  стiл,  на  якому  ще
поблискував ранковою росою жасминовий цвiт.
   - Закуриш, Марку? - присову?  цигарки  й  дiста?  запальничку  тюремно?
роботи.
   - Спасибi, i досi не навчився.
   - А я й досi вiдвикнути не можу, - пильно  придивля?ться  до  Марка.  -
Значить, знову голову?ш, ореш, сi?ш, навiть чужi ро? переманю?ш до себе.
   - I це зна?те? - щиросерде здивувався Марко.
   - I навiть те, що встиг з Киселем за?стися. Не обезпечу?ш сво?х тилiв.
   - А чим, поросятами ?х обезпечувати? Степан Петрович засмiявся:
   - Можна й медом. Але ти чоловiк затятий, i я радий за тебе. Якою  волею
чи неволею прибув до мене?
   - Любов принесла, Степане Петровичу.
   - Говори-балакай! - здивовано зиркнув i трiпнув сивою чуприною.  -  Чи,
може, твоя любка, якщо обзавiвся такою, ненароком потрапила в мо? поко??
   - По жiночiй лiнi? я не мастак, -  прихмарилось  Маркове  чоло.  -  Тут
складнiше дiло, не знаю, чи хто й при?жджав сюди за  тим,  що  може  стати
любов'ю.
   - Щось ти загадками заговорив.
   - Почну простiше. Скажiть, Степане Петровичу, як ви розумi?те любов?
   - Облиш, Марку, сво? жарти! - весело наморщився чоловiк. - Ти ще  через
двадцять рокiв задай менi таке актуальне питання, коли я  вже  з  печi  не
буду злазити. Ну, що вихитрову?щ? Про тво? деякi фокуси  я  бiльше  чував,
анiж ти дума?ш. Ще не всипали тобi добре по одному мiсцi?
   - Кому з нас не перепада? по тому мiсцi? Так  не  хочете,  сказати,  що
таке любов?
   - Краще тебе послухаю, ти ж молодший.
   - Хай буде по-вашому, де мое не  пропадало.  Любов,  я  собi  мислю,  -
велике дiло!
   - Чи ти ба, яке вiдкриття! - засмiявся  начальник  тюрми.  -  Ти  це  з
яко?сь трибуни скажи, ощаслив людей.
   - I скажу! - загарячився Марко, рум'янцi на його щоках почали доповзати
до нерiвно? пiдкiвки вусiв. - Що сталося б з людиною, якби  у  не?  якийсь
недобрий ворожбит забрав любов? Стала б вона двоногою  твариною,  а  може,
навiть i тварюкою. I недарма вже при капiталiзмi були Ромео i Джульетта.
   - Ще ранiше - при феодалiзмi, - поправив  Дончак,  -  уже  з  цiкавiстю
слухаючи Марка.
   - От бачите, навiть ще до капiталiзму так любились люди, - наче  зрадiв
Марко, хоча й навмисно переплутав формацi?', щоб краще втягнути в  розмову
Дончака. - Але тодi все було простiше: не було  таких  страшних  во?н,  як
тепер, i тому було бiльше i Джульетт, i Ромео. А хто тепер напише про таку
любов, коли ? Джульетта, але нема кому ?х  любити?  Це  не  тiльки  дiвоче
горе, а, коли подумати, й державне лихо, бо ж менша? в нiй любовi.  Чи  не
так мислю?
   Степан Петрович знизав плечима i розвiв руками:
   - Дума?ш ти, Марку, так, але до чого все це ведеш - нiяк не второпаю.
   - До чого я веду? До  самого  найпростiшого:  що  до  дiвчини  i  тепер
неодмiнно ма? ходити хлопець, вуркотiти щось ?й, мов голуб, шептати в одне
вухо правду, а в друге, може, й прибрiхувати...
   - Чого ж прибрiхувати? - насторожився Дончак.
   - А хiба ж ви колись не прибрiхували сво?й, що вона найкраща у свiтi?
   - Ох, i хитрий ти дiдько! - розреготався Дончак. -  Навiть  я  за  таке
перебiльшення. Добре прядеш свою нитку, що тiльки вши?ш нею?
   - Це вже залежить од вас. Треба, щоб  життя  кружляло,  як  життя:  щоб
вечорами молодята любувались i зорями, i вербами, i дорогами,  треба,  щоб
хлопець дiвчину тулив до себе та й руку ?й клав на груди i  щоб  потiм  до
цих грудей тяглося дитя i засинало бiля них, як i ми колись засинали. Тодi
нашi дiти ростимуть спокiйними, лагiдними  i  добрими,  а  не  iстеричними
найдами, яких гiрка любов чи баловство пiдкидали  пiд  чужi  дверi.  Це  я
говорив у широкому масштабi, а тепер хочу про дiвчат свого  села.  Чахнуть
вони без кохання. То вiдпусти менi, Степане Петровичу,  тих  хлопцiв,  якi
мають невелику i не дуже погану статтю.
   - Оце так вивiв кiнцi! - оторопiв Дончак. - Чи ти  при  сво?му  розумi,
чоловiче, чи ти з похмiлля при?хав до мене!?
   - Я при сво?му розумi, а в ротi  й  росинки  не  було,  -  анiтрохи  не
збентежився Марко. - То не дiйшло до вас мо? слiзне прохання?
   - Нi,  це  неможливо?  Це  нечувано  по  сво?й  смiливостi  i,  пробач,
нахабству! - Дончак пiдвiвся а стiльця, пройшовся по кабiнету i  зупинився
перед Марком, докiрливо похитуючи головою.
   - Справдi, це нечувано,  -  погодився  Марко,  -  але,  коли  подумати,
можливо.
   - Як ти все швидко i з плеча вирiшу?ш, - поморщився Дончак. - Скис уже?
   - Вiд цих слiв i молоко скисне.
   - Ну, припустiмо, я пошлю в твiй колгосп кiлькох арештантiв...
   - Не арештантiв, Степане Петровичу, а  вже  звiльнених  i  рiвноправних
громадян, якi мають чесною  працею  вiдробити  сво?  сякi-такi  грiшки,  -
делiкатно поправив Марко.
   - Хай буде так: вiльних i рiвноправних, - забринiла насмiшка.  -  I  ти
скажеш ?м, що вони з тюрми одразу ж потраплять у женихи? Чи не принизиш ти
цим свiй чудернацький намiр i  чи  не  забагато  да?ш  честi  новоспеченим
женишкам?
   -Щo ви, Степане Петровичу! Про наш намiр нiхто,  крiм  нас,  довiку  не
знатиме. Це ж така делiкатна  рiч.  Просто  я  беру  хлопцiв  працювати  в
колгосп рiвно на такий час, який вони не досидiли тут.
   - А потiм половина ?х розбредеться по сво?х домiвках.
   - В добрий час. Але хтось залишиться i в нашому селi. I радiсть  пiзна?
вiд чесно? працi, i пiд зорями сво? кохання знайде, i весiлля справить.
   - Нi, нi, Марку, це зовсiм не типово, як деякi критики пишуть.
   -  Не  типово,  але  дiти  типовими  будуть.  От  побачите  на  чи?хось
хрестинах.
   - Агiтаторi I де ти взявся на  мою  голову?  Хiба  в  такий  спосiб  ти
вирiшиш це питання?
   - Звичайно, нi. Але коли навiть однiй людинi ми зробимо  добро,  то  це
буде добро!
   - Нi, нi, Марку, я не можу цього зробити.
   - Чому ж не можете? - запитав з проханням i болем. - Добро ж, а не  зло
у ваших руках.
   - Це добро зветься перевищенням влади. Дума?ш ти про це сво?ю запальною
головою?
   - Поки що думаю. I хоч яким я  був  невеликим  начальством,  де  мiг  -
перевищував свою владу. I, головне, майже нiхто не гудив мене за це.
   -Ти можеш! Ти й не таке можеш, сьогоднi вже довiв, - пожвавiшав  Степан
Петрович. - I як це виходило в тебе?
   - Коли я був головою колгоспу, то перевищував свою владу i по  пшеницi,
i по житу, i по цукровому буряку, а проса зiбрав найбiльше на весь район -
про це перевищення i в  газетi  писалось.  То  i  ти,  Степане  Петровичу,
перевись свою владу.
   - Ох, i хитрун ти, Марку, яких мало й на свiтi в! Куди загнув!?
   - Але ж на добро чи на зло я загнув?
   - Хто його вiда?, - задумався Дончак. - Не знаю, якщо послухатись  цi??
ради, як воно вийде у тебе, а в  мене  -  погано.  Пiдведеш  ти  мене  пiд
монастир.
   - I вам буде добре, - переконливо сказав Марко. - Це  ж  стiльки  людей
потiм з вдячнiстю згадуватимуть старого котовця Дончака.
   - Ох i лисиця ж ти! - похитав головою начальник тюрми. - В тебе  що  не
слово, то нова хитрiсть.  Послухати  тебе,  то  менi  пiсля  смертi  ще  й
пам'ятника поставлять за це дiло.
   - Навряд чи якийсь начальник по вашiй професi? заслужить  тако?  честi,
бо професiя ваша, пробачайте, не ма? перспективи росту.
   - Убив, убив ти мене, Марку! - посмiхнувся Дончак,  а  в  зморшках  пiд
очима, в очах i кущуватих бровах ворухнувся бiль. - Ти,  може,  дума?ш,  я
вистрибом бiг на цю посаду, щоб не мати перспективи росту?..  Я,  повiриш,
плакав у секретаря окружкому,  наче  дитина.  А  менi  сказали  одне:  так
потрiбно... Ще якi ма?ш, свате, претензi? до мене? - I словом "свате"  вiн
сам собi полегшив бiль  i  вже  з  деякою  насмiшкою  подивився  на  цього
дивного, з нерiвною пiдкiвкою вусiв чоловiка.
   - Претензiй нема, - душевно вiдповiв Марко. - Хiба я не знаю,  що  ваша
робота радостi не кладе на серце? I дуже порядною треба бути людиною,  щоб
не отупiти вiд щоденно? людсько? пiдлостi i страждань. Я й  досi  не  можу
забути слiдчого, який вiв мою справу в тридцять сьомому роцi.
   - Чорноволенка? - в хмурiй задумi прикрив тонкими повiками очi.
   - Чорноволенка. Ох,  i  завзято  ж  допитував  вiн  мене,  з  вогником.
Неодмiнно хотiв причепити менi ярлика ворога народу. Пiсля перших  допитiв
вiн уже не говорив зi мною,  а  верещав,  гарчав,  погрожував,  матюкався,
ревiв. Усе на переляк брав. I таки перелякав одного разу.
   - Кулаками?
   - Нi, мiзерi?ю, тупiстю душi i розуму. А кулаками чи танками  сам  бiс,
десь, не зляка? мене, - стрiляний я вже горобець.
   - Ану розкажи, Марку, й про це.
   - Для чого?
   - Якось чував кра?м вуха, що Чорноволенко з евакуацi?  знову  при?жджа?
сюди. Вiд фронту вiдкрутився. Розказуй.
   - Та невесела це iсторiя.
   - А менi мало доводиться веселе слухати.
   -  Вночi  викликають  якось  до  нього.  Iду  -  хитаюся.  На  столi  у
Чорноволенка бачу торбинку iз свого дому, двi  хлiбини,  щось  завинене  у
бiлу пiлочку, масло,  напевне,  кiлька  потрощених  головок  маку  -  саме
маковей був,  i  малесенький,  з  волоський  горiх,  вузлик.  Догадуюсь  -
передачу принесли. Мати навiть про макiвки не забула, зна?, як я люблю ?х.
Згадав я домiвку i вiдчув, що сльози покотилися не по щоках, а  всередину.
Жаль менi стало i себе, i матерi, i  дружини,  i  доньки,  i  навiть  оцих
макiвок з нашого городу, яким Чорноволенко попровалював голiвки, шукаючи в
них записки чи якогось бiса. От вiн  пiдiйшов  до  мене,  холодний,  немов
цвинтарний камiнь, з круглими проржавленими рум'янцями на  щоках,  показу?
маленький вузлик:
   - Пiдсудний, що це таке?
   - Не знаю, крiзь матерiю ще не навчився бачити.
   - Навчимо, - багатозначно пообiцяв менi. - А поки що  так  подивися.  -
Розв'язав вузлик, i в ньому я  бачу,  спасибi  домашнiм,  грудочку  рiдно?
землi.
   - Ну, що це? -пита? мене, надiючись на чомусь зловити.
   -  Земля,  -  вiдповiдаю  i  нахиляюся  до  не?,  щоб  поцiлувати.  Але
Чорноволенко блискавично вiдсмику? руку i ще з бiльшою  пiдозрою  промацу?
мене поглядом: чи не подумав дурною головою, що я хочу проковтнути  якийсь
умовний знак чи документ.
   - Земля? - недовiрливо перепиту?.
   - Еге ж, з села, де я народився.
   - I де ти не помреш, - одрiзав Чорноволенко. - Для чого  тобi  передали
й?
   - Понюхайте, вiдчу?те, - кажу, надiючись, що згадав  вiн  звичай  наших
дiдiв i батькiв i що земля i йому хоч трохи пом'якшить душу.
   Зняв Чорноволенко окуляри, обережно пiднiс вузлик до носа, наче вiн мiг
вистрiлити.
   - Чим пахне земля? - питаю його.
   - Чим? - увiрчу?  в  мене  очi.  -  Черв'яками  пахне.  Менi  зробилось
моторошно: невже так може вимiзернiти людина, що ?й i земля, на якiй  вона
родилася, з якой ?сть хлiб, пахне червою. I тодi я вперше сам став слiдчим
над Чорноволенком:
   - Сам ти нещасний тюремний хробак. I за яким законом та беззаконням ти,
недолюде, ма?ш право судити людей, якi люблять землю?.. Ну, а що далi було
- ви зна?те. До крайнього свого дня не забуду, як вiдтягай ви мене вiд  ще
не вирито? мо?? могили. Тодi ви бiльшим ризикували... То вiдпустiть  менi,
Степане Петровичу, хлопцiв з невеликими й пристойними статтями.
   - Боюсь, свате, що пiсля цього, як говорять у нас, комусь буде весiлля,
а курцi - смерть.
   - Не бiйтеся, Степане  Петровичу.  I  ми  з  вами  на  чи?мусь  весiллi
погуля?мо.
   - То на хрестини запрошував, а це на весiлля, а куди далi запросиш?
   - Над цим ще подума?мо... Будемо сватами?
   - Гаразд, Марку, - рiшуче сказав Дончак. - Дай помислити на самотi,  бо
ти зовсiм забив менi баки. А вранцi приходь сюди.
   - От i спасибi, Степане Петровичу, - вклонився Марко, наче все вже було
домовлено. - I вiд себе, i вiд наших красунь спасибi. Тiльки  ж  вибирайте
менi хлопцiв, як перемитих, без рiзних штучок...
   -  Викурюйся  скорiще,  агiтаторе,  -  напiвжартома  гримнув  на  нього
Дончак...

   * * *

   Майже у усiх наших мiстах спiльнiсть кра?знавчих музе?в  почина?ться  з
мамонтових бивнiв i скiфських баб. Ця традицiя не минула й музей,  у  який
зараз входив Марко Безсмертний: одразу ж з усiх куткiв першо? зали в нього
втупились темнi недосконалi фiгури, що не мали нiчого спiльного з  жiночою
вродою, а над ними в кiлькох  мiсцях  красувались  багатопудовi  мамонтовi
iкла.
   - Добрий день, ви оглядати наш музей чи експонати принесли?  -  з-помiж
камiнних пам'ятникiв, як блискуче завершення давнiх  епох,  вийшла  молода
веселолиця жiнка,. в якiй  усе  пiдкреслювало  материнство  i  щирiсть.  I
навiть ганчiрка, якою вона стирала пил з  камiння  iсторi?,  не  здавалася
зайвою в ?? красиво округлiй руцi.
   Марко мимоволi посмiхнувся i вклонився жiнцi:
   - Принiс експонати.
   - Давночаснi чи теперiшнi?
   - Теперiшнi.
   - Самi знайшли?
   - Сам знайшов.
   - Покажiть, коли ваша ласка.
   - Можна й показати. А ви хто будете?
   - Я?.. Прибиральниця, - знiяковiла жiнка, -  але  страх  як  люблю  все
розглядати, що приносять до нас. Чи вам конче треба до директора? Так його
зараз нема, i феодалiста, i сучасника теж нема: по?хали по районах.
   - Коли нема начальства, то погляньте ви. - Марко з  усмiшкою  покосився
на жiнку й почав ставити сво? коники прямо на камiннi плити.
   - Ой, як гарно i смiшно! - одразу скрикнула й засмiялась молодиця, коли
побачила коника з печаткою. - I це ви самi робили?
   - Нi, один дiд iз села.
   - Дiд? А фантазiя молода! - вже захоплено оглядала другого коника. - Як
звати-величати вас?
   - Марком Трохимовичем.
   - А я Валентина Олександрiвна. Дуже  славнi  вашi  експонати,  але,  на
жаль, не за нашим профiлем. Я зараз же збiгаю в Будинок народно? творчостi
- приведу товариша Мельника або Киселя. - Жiнка прожогом вибiгла з  музею,
а Марко насторожився: .якого це Киселя приведе вона. Через  кiлька  хвилин
Валентина Олександрiвна повернулася з бiлочубим молодиком, на грудях якого
красувалися орден Вiтчизняно? вiйни i срiбна партизанська медаль.
   - Кисiль Юрiй Андронович, -  просто  i  привiтно  вiдрекомендував  себе
моЛодик i зразу ж навпочiпки присiв  бiля  експонатiв.  Вiн  мовчки  довго
огляда? коникiв, i сяк i так примiря?ться до них, потiм виморщу? чоло,  i,
нарештi, посмiшка округля? його вуста.
   - Здорово! Справжнiй художник робив ?х. Цi коненята далеко пострибають.
   - Справдi ? - теж радi? Марко.
   - Я ?х зразу ж беру на республiканську виставку. Не заперечу?те?  -  Аж
на республiканську?
   -  Надiюсь,  вони  й  далi  пострибають,  -  добряче   мружиться   Юрiй
Андронович.
   - Що ви? - ще бiльше диву?ться Марко.
   - Повiрте, на такi речi у мене ? нюх. Спасибi, що принесли. Зайдiть  до
нас завтра вранцi - оформимо всг документально.  I  грошi  вашому  майстру
перекажемо...
   Марко бездумно почав тинятися напiвзруйнованим мiстом,  чорнi  обгорiлi
будинки якого вже бралися свiжим риштуванням i дзвенiли жiночими голосами.
I  раптом,  як  ножем  у  спину,  хтось  одразу  вдарив  його   здивованим
напiвзабутим голосом:
   - Марко Проклятий!
   В шаленому гнiвi затремтiв Марко  й  рiзко  обернувся.  Напроти  нього,
розчепiривши ноги, стояв невисокий чолов'яга, в якому все було округлим: i
голова, i щоки, i рум'янцi, i галiфе, i живiт.
   - Я не знаю,  хто  з  нас  проклятий,  громадянине  Чорноволенко,  -  з
ненавистю кинув йому межи окуляри.
   Чорноволенко побачив на грудях Марка Золоту  Зiрку  i  од  несподiванки
оторопiв, зiрвав з перенiсся окуляри,  а  потiм  збентежено  i  розгублено
посмiхнувся. Його прицiнювальнi очi, якi щойно хотiли  щось  виколупати  з
чоловiка, зробити його меншим, одразу, наче сiткою, огородили перший вираз
i осiли в глибину.
   -  Пробачте,  пробачте,  Марку,  як  вас..  по  батьковi.  Я  недоречно
згадав...
   -Сво? провини перед людьми? -безжалiсно сiкнув чоловiк.
   - Провини?. Що ви ма?те на увазi? - наче  здивувався  Чорноволенко,  на
його обличчi побiльшали iржавi кола рум'янцю.  -  Ну,  з  вами,  виходить,
трапилась колись неув'язка. Але це тiльки помилка.
   -  Це  ви  найстрашнiша  наша  помилка!  Надiюсь,  уже  бiльше  вам  не
доведеться допитувати людей?
   - Але чому? - здивувався i образився Чорноволенко.
   - Хоча б тому, що'ви нiколи не страждали з людьми - нi до вiйни,  нi  у
вiйну. Перейшли на iншу роботу?
   - Я iншого фаху не маю, - по-дурному вирвалось у Чорноволенка.
   - Он як!.. Тодi ?дьте до мене в колгосп. Я, поки не  пiзно,  навчу  вас
ходити бiля землi.
   Чорноволенко спочатку обурено запихатився, а потiм засмiявся:
   - А ви й досi не розтрусили селянського гумору. Ач, куди занесло вас! I
це того, що всi думки вашi крутяться лише навколо землi, а комусь  i  iншi
треба вирiшувати проблеми. Ви прямо  розсмiшили  мене:  уявляю  картину  -
слiдчий працю? у колишнiх пiдсудних...
   - Це не страшно, страшнiше буде, якщо колишнi пiдсуднi  почнуть  судити
слiдчого за його... неув язки, - з огидою  одвернувся  од  Чорноволенка  й
попрямував до готелю.
   Увечерi подзвонив Дончак.
   - Якi ще, Марку, розумнi плани вимiшу?ш у сво?й  головi?  -  запитав  з
доброзичливою насмiшкою. - Нiяких? Диво дивне бува? на свiтi. I не  готу?ш
нальоти на iншi установи?... А твiй прожект, хоч i дуже,  щоб  не  сказати
гiрше, химерний, таки вигорiв. Начальство пiдтримало  його,  хоч  i  довго
реготало, коли я детально розповiв, що таке любов у  тво?му  розумiннi.  I
вийшло по-тво?му: любов перемага? все!..Ти  сльозу  пуска?ш?  Справжню  чи
телефонну? Ну, будь здоров, причинний!



   XXXVIII

   Щось альковне, любострасне ? в густосолодких i владних пахощах жасмину.
Буйно розквiтлий кущ його, немов коханка, загляда? у вiкно молодого Киселя
i струшу? на пiдвiконня пахучу росу.
   Недалеко вiд куща в затишному  куточку  заворкотiли,  розбризкали  смiх
закоханi молодята, i Юрiй Андронович, сумовито похитавши головою, прочиня?
вiкно. На чоловiка з свiтло? теменi бiлими очима дивиться кущ  жасмину,  а
на пiдвiконнi лежить обтрушена роса i крихiтки жовтого пилку...
   Ще так недавно i так давно i вiн бiля цього куща говорив найкращi слова
сво?й сумноокiй Мар'янi, а вона сором'язливо ховала голову на його грудях,
ближче  до  серця.  То  були  найщасливiшi  хвилини  в  його  життi,  коли
здавалося, що вiя усе зможе зробити, коли ввижалося, що навiть шовковиста,
прозора темiнь ночi, i зоряний пил небесних шляхiв, i мiсячне снування,  i
казковi силуети древнього мiста творилися для них.
   - Поглянь, Мар'яно, яка чарiвна нiч... Але слово  "нiч"  завжди  кидало
дiвчину в трепетний дрож.
   - Чого ти бо?шся? - пiдiймав ?? голову до неба, щоб i вона  бачила  всю
первозданну красу ночi, щоб i в ?? очах пересiвався зоряний пил.
   Але дiвчина в'янула вiд того, що радувало його, i знову  ховала  голову
на його грудях, ближче до серця. А якось уночi Мар'яна ,випросталась перед
ним i стала в сльозах, неначе кущ жасмину в росi. Такою вродливою i  такою
зажуреною вiн нiколи не бачив ??.
   - Що з тобою, серденя? - пригорнув дiвчину i гнiвно  поглянув  довкола:
чи не ховалась десь поблизу кривда.  Нi,  зда?ться,  нiде  нiкого,  тiльки
вiтер озвався за садом, тiльки зорi стрепенулись, мов квiти од вiтру.
   - Юрiю, милий, забери мене, - застогнав ?? голос, i  недiвоча  скорбота
прорвалася з очей.
   - Куди тебе забрати?.. -  розгубився,  цiлуючи  ??.  Присмак  сльози  i
жасмину вiн теж запам'ятав на все життя. - Куди,кохання мо??
   - Куди хочеш, на край  свiту,  аби  подалi  вiд  свого  батька,  вiд...
Чорноволенка, - знову хвилею в березi стогне дiвочий голос.
   - Чого ж, Мар'яно? - незрозумiле дивиться на не? i на небо, яке вже  не
може вмiстити всiх розгойданих зiрок  i  росою  обтрушу?  ?х  на  прочахлу
землю. - Чого?
   - I не питай... Я не можу дивитись на нього. Забери, коли любиш... Бо й
вiд тебе пiду.
   - Що ти говориш? - обхопив ?? обома'руками, наче дiвчина вже  йшла  вiд
нього. Вiн i не здогадувався, яка драма стояла мiж батьком i донькою,  але
з  книжок  добре  знав,   що   протирiччя   мiж   поколiннями   ?   певною
закономiрнiстю, i одразу ж не злюбив Чорноволенка.
   Тiсно обнявшись, вони всю цю нiч пробродили i простояли,  мов  сновиди,
на березi рiчки, на хвилях яко? дрiмало й розкришувалось мiсячне промiння.
А  вранцi  молодята  розписались  у  невеличкому  прибузькому   селi,   де
народилась Мар'яна. В цьому селi вони справили скромне весiлля,  на  якому
ображений слiдчий Чорноволенко до  смерку  сидiв,  нiби  чорна  хмара.  А.
ввечерi невiдкладнi справи вiдiрвали його од весiлля, i на  ньому  вiдразу
стало просторiше i веселiш...
   З цього ж села вони обо? пiшли в партизанськi лiси, а повернувся з  них
тiльки вiн. I от уже бiля куща жасмину  iнша  пара  впива?ться  щастям,  а
комусь од нього залишились тiльки крихiтки споминiв.
   Юрiй Андронович знову присiдав до столу, де лежить розгорнений  рукопис
Григорiя  Заднiпровського.  Тут  сердечно  i  шанобливо   згаду?ться   про
партизанку Мар'яну, дарма що вона була в  iншому  загонi.  Чоловiка  знову
вражають i подi? партизанського життя, i ?хнiй опис.
   Як у цiй книзi водно зiткались i драматизм, i велич  людсько?  душi,  i
терпкий гумор, i  золота  нитка  народно?  творчостi.  Хiба  не  реквi?мом
звучать ось цi слова про Мар'яну: "Мертва трава скоро ста?  сiном,  мертва
людина  не  скоро  ста?  травою...  В  нашiй  пам'ятi  Мар'яна  залишилась
лебiдкою, i в зелених прибузьких плавнях  вона  знайшла  свою  смерть,  як
поранена лебiдка..."
   "Щедрий,  Григорiю,  ти  чоловiк",  -  задумався  Юрiй  Андронович  над
рукописом,   пригадуючи,   що    партизани    Лебедем    назвали    самого
Заднiпровського. Можливо, що  хтось  i  пожалiв  би  вiддати  iншому  сво?
чудесне прiзвисько...
   А в цей час за тоненькою стiнкою в другiй, бiльшiй  кiмнатi  дзенькають
чарки i голоснiше  виплiскуються  слова  пiдпилих  сватiв.  Дарма  що  вже
поночi?, вони саме зараз почнуть згадувати свою буремну молодiсть, бурчати
мало не на все сьогоднiшн? i глухо обурюватися, як вони при сво?х заслугах
i талантах зупинилися на промiжних станцiях. I хоч боляче так  думати  про
свою рiдню, але вiн розумi?, що i його батько, i тесть - дрiбнi, омертвiлi
свiтила, свiтила без жаркого  вогню  у  грудях,  без  високих  поривань  у
головi. Очевидно, колись у них теж було щось свiже, талановите, поки вони,
досягши якогось службового рiвня, не вчепилися зубами й руками  в  крiсла,
поки вони не почали боятися, коли гримiло, за свою шкуру,  не  вiдсмикнули
сво? плечi вiд  ношi,  яку  порiвну  мали  нести  нашi  ,  люди,  поки  не
забрехались у чомусь, коли страшнувато було говорити правду, та  не  стали
потроху жати не сiяне ними.  А  тепер  з  подивом  i  обуренням  помiчають
неповагу до себе i не  розумiють,  чому  ста?  хистким  грунт  пiд  ?хнiми
ногами. I марно сподiваються, що ?хн? ще вiзьме. Нi, з  холодно?  душi  не
вродиться гаряче дiло.
   - За тво? здоров'я, свате, за твою службу пiсля евакуацi?, - глухо, мов
осiннiй дощ, бубонить батько.
   - Спасибi, Андроне. Вже, можна сказати, якось  i  влаштувався,  хоча  й
пiдбивали деякi пiд мене клинцi. Ех i важку маю фортуну... Живу, як  нiчна
птиця.
   - А в кого тепер легка фортуна?
   - Е, не говори, не балакай. Ти все-таки роз'?жджа?ш мiж хлiбами, диха?ш
нектарами, любу?шся, як ореться, сi?ться, росте, квiту? та налива?ться.  А
я мушу з нутрощiв виривати iншi наливи.
   - Коли треба, то треба.
   - Про це ж i кажу. Я, коли треба, i рiдного батька не  пожалiю,  фах  у
мене з гуманiзмами не чоломка?ться. За тво? здоров'я. А зна?ш, що про мене
в  характеристицi   написано?   -   в   Чорноволе,нка   прорвалося   п'яне
самозадоволення.
   "Значить, уже до чортикiв допиваються", - поморщився  Юрiй  Андронович.
Вiн хоче зосередити увагу на рукописi,  але  самозадоволення  Чорноволенка
густо натiка? й сюди.
   - Там, дорогий свате, написано, що я майстер групових  викривань.  О!..
Були колись у мене рiзнi справи. I ще будуть!
   - Та невже й тепер?.. - навiть з острахом перепиту? батько.
   - Аякже. Вiйна чимало наплутала, а розбиратися в усьому треба ось таким
чорноволенкам,  як  я.  От  нещодавно  один  чоловiк  принiс  менi   рiзнi
матерiали, що не снилися i тим письменникам, якi  про  шпигунiв  вигадують
всячину. Розумi?ш, не матерiали, а золотий берег.
   - Iнтересно. I хто ж сидить на цьому березi?
   - Нiколи б ти при сво?му житi-пшеницi i  рiзнiй  пашницi  не  придумав!
Вчорашнiй командир партизанського загону! Нагородами тебе заслiпити  може,
а сам - замаскований шпигун.
   - Та що ти, свате!?
   - Ще в Туреччинi його завербували. От якi можуть бути iсторi?.
   - А партизанив цей... у нас?
   - У наших лiсах. Твiй Юрко повинен знати ного як облупленого.
   - Хто ж вiн?
   - Григорiй Заднiпровський, - стишив голос Чорноволенко.
   - Заднiпровськийi? I  я  його  знаю!  -  вражено  вирвалось  у  Андрона
Потаповича.
   - Якщо зна?ш, то тримай язик за зубами, пригодиться... - i не  доказав,
бо в кiмнату увiйшов блiдий од хвилювання й гнiву Юрiй Андронович.
   - О, зятьок прийшли! - з удаваною радiстю потягнувся до нього з  чаркою
Чорноволенко. - Посидь, нарештi, з нами, хай наука трохи почека? без твого
двiженiя вперед.
   - Який вам негiдник подав матерiали  на  Заднiпровського?  -  тремтячи,
Юрiй Андронович ?сть очима Чорноволенка.
   - А ти пiдслухував? - на мить розгубився той.
   - Чув усю мерзоту, яку  в  нашiй  хатi  виливали  на  кришталево  чисту
людину.
   - Гляди, щоб за цей кришталь  i  сам  не  попав  туди,  де  козам  роги
правлять, - засичав Чорноволенко. - Ти, може, з ним i панiбратство вiв?
   - За честь вважав би  дружити  з  Заднiпровським.  Головою  присягаюсь:
Заднiпровський чистий, мов лебiдь. А лебедiв тiльки злочинцi по?дають.  Ви
копнiться в душi того, хто писав доноса.
   - Не вчи ученого! - спогорда вiдповiв Чорноволенко. -  Самi  пiд  чубом
лiй ма?мо. Тобi вiдомо, що загiн Заднiпровського був самочинним?
   - I що з того?
   - А ти зна?ш,  що  такими  загонами,  як  правило,  керували  чужоземнi
розвiдки?
   Страшна i дика пiдозра одразу чорною плямою лягла на сотнi вiрних синiв
Батькiвщини.  Задихаючись  од  лютi,   Юрiй   Андронович.   обрушився   на
Чорноволенка:
   - Звiдки це вам знати, хiба ви з  сво??  схованки  бачили,  як  боровся
народ? Яка падлюка, який кретин виплодив цю кривду?
   Чорноволенко скочив з стiльця, наче його  швайкою  штриконули,  i  стис
кулаки. Обличчя i кола поржавлених  рум'янцiв  на  ньому  перекосились  од
лютi, i очi, здавалось, навiть на окуляри насочили злоби.
   - Хлопчисько! Вертигуз! Недоумок! Дуринда! Що ти тямиш .у життi i  його
перипетiях? Потинявся трохи в лiсах i дума?ш уже когось учити, а на когось
тiнь кидати. Губи ранiше обiтри! Це сказав не хто-небудь, а та голова,  що
не перший день по нашiй лиш керу?!
   I пiсля цих слiв насторожена тиша залягла у кiмнатi ?? першим  розiрвав
Юрiм Андронович:
   - Так сказала ваша висока голова?
   - Так сказала наша голова. От i  почнемо  пересiвати  вашого  брата  на
сито, вiддiляти чистих вiд. нечистих.
   - Тодi  й  вона  пiдлiстю  i  гно?м  набита!  -  гнiвно  вiдкусив  Юрiй
Андронович. - Тепер i на мене напишете доноса?
   Мертва тиша була йому вiдповiддю. Навiть  Чорноволенко  поблiд,  i  пiд
круглими окулярами в нього округлилися очi... Чого вiн  тiльки  прийшов  у
цей дiм? I що тепер робити? Вiн поглядом шука? свiй портфель i  картуз,  а
страшнi слова зятя холодними лапищами стиснули йому серце й мозок. До  цих
слiв ше по-дурному чiпляються й iншi: "Лебедiв тiльки злочинцi  по?дають".
Що наробив цей хлопчисько? Мовчати чи не мовчати? Скажи, то й тебе... А не
скажи?.. "Лебедiв тiльки злочинцi по?дають..." Пiсля цього й  тобi  можуть
скрутити голову, як гусаку... Аж небо гойднулося за вiкном. Давно не  було
тако? нiчки...



   XXXIX

   Надходили жнива.
   Надходила пора гарячого марева i гарячо? працi.  Про  це  на  сторiнках
поля свiдчив посивiлий житнiй  колос  i  крихкий  позублений  вус  ячменю,
кованi золотi мiшечки на пшеницi i молодий спiв  перепелиних  виводкiв,  а
найбiльше - сторiнки рiзних рiшень, розпоряджень, циркулярiв,  вiдстуканих
на  цигарковому  паперi,   несамовитi   телефоннi   дзвiнки,   накачування
райуповноважениУ, наскоки за?жджих та про?жджих  iнспекторiв  i  невсипуще
радiо. Воно без почуття гумору повча? та й повча?, хлiборобiв:  "Збиральна
кампанiя, - як учить товариш Сталiн, - дiло сезонне".
   Ось уже великими лiтерами на першiй сторiнцi газети  набрано  телеграму
спецiального кореспондента, що на пiвднi почалась косовиця  хлiба.  I  очi
господарiв поля поверталися на пiвдень, наче звiдти з-за хлiбiв от-от  мав
вийти сам казковий Урожай у солом'яному брилi, з пишними колосками замiсть
вусiв.
   У рiзних установах теж почина?ться лихоманка  пора:  не  один  керiвний
товариш  i  сяк  i  так  лимiркову?,  як  би  наблизити  пiвдень  до  його
мiсцевостi, як би поперед сусiдiв  вискочити  у  газету  й  зведення.  Але
сусiди також не сьогоднi народились на свiт божий,  та  й  горбаки  в  них
вищi. I вже ранкове радiо до глибини душi обурю? Киселя: бач, який лукавий
Клименко! Ще позавчора  казав.  Що  почне  косовицю  лише  через  тиждень,
сьогоднi вже говорить про вибiрковi жнива на згарищах i пагорбах. I Кисiль
одразу ж з головним агрономом вилiта? у шв-деннi райони,  робить  нищiвний
рознос усiм, хто ма? "зеленi настро?", i, нарештi, косовндя почина?ться  i
в ?хнiй областi.
   Цi днi Кисiль теж гасав ло районах  не  за  страх,  а  за  совiсть,  до
полудня зрива? голос - i вже не говорить, а хрипить або шкварчить.  Одного
вiн страха?  судом,  другому  вправля?  мiзки,  третьому  натяка?,  що  до
скошеного сьогоднi можна доплюсувати завтрашн?, на четвертого стукотить  -
"давай, давай, Пушкiн за тебе працювати не буде", на когось склада?  акта,
але нiкого не хвалить, бо це розмагнiчу? народ. Пiсля його наскокiв менша?
радостi й людей, зника? святковий настрiй у косарiв та женцiв.
   Нарештi Кисiль добира?ться до полiв колгоспу,  в  якому  голову?  Марко
Безсмертний. I вже це виклика? невдоволення i в  душi,  i  на  обличчi,  i
навiть у животi почина? . так бурчати, нiби  туди  кинули  старого  рябка.
Давнi слова Марка ще й досi печуть i пересмикують його. Чекай,  голубчику,
i я тебе впечу. Ще не народився той голова колгоспу, якого  на  чомусь  не
можна було б схопити за зябра.
   - Може, за?демо до Безсмертного на безплатний борщ, - оберта? до Киселя
запорошений вид кучерявий, мов баранець, шофер з по-дiвочi гарним рисунком
рота i рухливими комами бiля нього.
   Киселя одразу насторожують i мова, i коми шофера  -  i  для  чого  вони
здались йому?
   - Ти що мелеш? На який це такий безплатний'борщ?
   - А ви хiба не чули? - дивуються дiвочi, з яскравою  вогкуватiстю  уста
шофера. I вiн уже з пошаною дода?: -  Марко  Трохимович  органiзував  таку
?дальню, що  дай  бог  кожному.  Всiм,  хто  працю?  у  полi,  безкоштовно
вiдпуска?ться борщ, правда, поки що без хлiба. Iнший голова не догада?ться
пiдвезти в поле води, а цей...
   -  Говорила-балакала,  та  все  чортi-що,  -  вiдрiзав  Кисiль.  --Ану,
повертай - вези на дармовизну до того казана.
   Машина ще про?хала кiлометрiв зо два i з шляху вихопилась на польову, в
голубоцвiттi Петрового батога дорогу, що  одразу  ж  закурилася,  мов  хто
пiдпалив ??.  Обабiч  не?  в  золотих  полумисках  соняшникiв  бенкетували
бджоли, на синюватих стеблах сизiли дзвiночки вiвса, прив  ядали  сердечка
листя рясного стручкуватого гороху. його кучерi чимсь нагадували розкiшний
чуб на головi шофера.
   - Ого, який  тут  горох  уродив!  -  вирвалось  у  зовнi  флегматичного
головного агронома. - Прямо - цар-горох!
   - Президент-горох, - зневажливо  кинув  Кисiль.  Але  головний  агроном
пропустив його слова повз вуха й захоплювався далi:
   - Такий горох, дивись, центнерiв по тридцять п'ять видастьi
   - По п'ятдесят! - у Киселя помiж двома "п" бризнула повна  зневага.  На
цих  полях  навiть  найбiльший  урожай  не  порадував  би  його,  бо   тут
господарював непоштивий i в'?дливий Марко Безсмертний.
   - По п'ятдесят не вийде, а на сорок, може, й потягне,  -  в  захопленнi
чоловiк не вловив жовчi в голосi Киселя. - Пофортунило Марковi.
   - I це, Iване Гнатовичу, напевне, тому, що в господаря поля теж ?  щось
горохувате: що не кажи, що не роби, як не  довби  йому,  -  вiдскаку?  вiд
нього, неначе горох од стiнки. Хохлацький норов.
   - Хм, - скосив очi Iван Гнатович. В душi вiн не  погодився  з  Киселем,
але заперечувати не став йому: не поможе це, та й лiньки було в таку спеку
розмовляти. Незабаром вiн знову зрадiв. - Дивiться, Безсмертний i на парах
посiяв горох. Не молодець?
   - Дивлячись iз якого боку. Чи не пахне це  комбiнаторством?  -  буркнув
Кисiль.
   - Коли б усi комбiнували отак.
   - Хвалiть, хвалiть його, та озирайтеся на всi боки. - Кисiль несхвальне
подивився на пари i задумався над сво?м.
   На польовому отанi бiля  соняшникового  товариства  вони  застали  саму
куховарку, розжарену сонцем, вогнем i цибулею. Соняшниковий пилок лежав на
?? бiлiй хустинцi й вивiтреному обличчi. Молодиця одразу  пiзнала  Киселя,
витерла фартухом чоло i приязно посмiхнулась веселою зеленкуватiстю  очей,
на яких розсипалось кiлька темних цяток - в одному бiльше, анiж у Другому.
Ця непропорцiйнiсть здивувала Киселя - i тут у Безсмертного не так.  як  у
людей. Але жiнка славна - вiд не? i пiсний борщ будеш  залюбки  споживати.
Чи  не  дружина  це   Заднiпровського?   Зда?ться,