------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

   Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi  розминеться  iз  лiтом,  у  нас
достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають  схожими  на
росу, що випала з зiрок.
   Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю  ту
пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi
дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт.  А  згодом  над
ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I  хоч  невелика
ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне  суницею.  Я  тепер
лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, - лiто, лiтечко!..
   Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як
ти довiрливо дивишся на мене очима  волошки  i  озиваєшся  косою  у  лузi,
перепiлкою в полi.
   А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
   Та вже знайома рука лягає на плече  i  знайомий  голос  нахиляється  до
твого сну:
   - Вставай, Михайлику, вставай.
   - Ма-мо, iще одну крапелиночку...
   - Струси цю крапелиночку.
   - Ой...
   - Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають
iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у
тапчан. Та хiба це пособить?
   - Вставай, вставай,  дитино,  -  виважує  мати  зi  сну.  -  Вже  вiкна
посивiли, вже прокидається сонце.
   Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови,
що теж пропахли суницею.
   На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова,  немов  роса;
ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де
ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не  перший
ранок печалиться зозуля, що от-от на  сивому  колосi  жита  загубить  свiй
голос, - лiто, лiтечко!
   Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу  та
й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило.  I  все  аж  навшпиньки
спинається, так хоче рости, так хоче родити!
   Як зелено, як свiжо, як росяно  за  двома  вiконцями  нашої  бiдарської
хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої  клунi,  що  вночi
спить, а вдень дрiмає...
   Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день - розподiл
дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й  братова,  висвiчували
одне одного пiдозрiливим  оком.  Правда,  бiйки-сварки  не  було,  але  та
сердечна злагода, що жила колись у  дiдовiй  оселi,  далеко  вiдiйшла  вiд
спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на  своєму
господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у  неї  теж
немало - аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
   Дiдова  хата  дiсталася  дядьковi  Iвану  й  дядинi  Явдосi.  Вони  без
вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки,
а саму хату - пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно  було  дивитися,  як
з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої  теплої
оселi ставало руйновище - купа скалiченого  дерева,  як  оте  вiкно,  бiля
якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й,  наче  покiйника,  поклали  на
воза.
   Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на  траву,  заплакав,
та вухо все одно чуло,  як  пили  зловiсне  шматували  мою  минувшину,  як
скрипучi вози вивозили з двору мої дорогi роки i спомини...
   Дядько Якiв, заможнiший, узяв на звiз  тiльки  дiдову  катрагу.  А  нам
дiсталася  вислоброва,  полатана  зеленим  мохом  клуня  i  дванадцять   з
половиною соток городу.
   Коли ми знесли  свої  пожитки  в  клуню  й  поклали  їх  на  тiк,  мати
схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тiк, бо тодi не
буде на чому молотити пашню.
   В батькових сiрих очах стрепенулися посмутнiлi бiсики, в  iншу  ж  пору
вони в нього такi завзятi, що аж до танцю просяться.
   - Ой, Панасе, Панасе, як тепер будемо жити? - зовсiм опустилися руки  в
матерi.
   - Головне, жiнко, - не простудити зуби. Бо  чим  тодi  будемо  їсти?  -
батько пильно поглянув на тiк, який мав стати нашим лiжком.
   - Тут i душу простудиш, - зiтхнула мати й подивилась на мене. -  Ми  ще
так-сяк перемучимось. А як дитина?
   - Та вiн завзятцем виходився у нас! Ще  як  навчиться  руки-ноги  мити,
цiни йому не складеш! - пiдхвалив мене батько, який дуже любив воду, з нею
не розлучався до самих заморозкiв, а взимку, страхаючи мерзлякiв,  купався
в снiгу; тому й молодечi рум'янцi не  вiдходили  вiд  нього  до  сiмдесяти
п'яти рокiв.
   - Дме тут з усiх бокiв, - оглянула мати клуню.
   - Зате зверху горобцi спiвають, -  зирнув  батько  вгору,  де  справдi,
безтурботно цвiрiнькаючи, лiтали живкуни. - Не всякий ось таку розкiш має.
   Вiд цих слiв я одразу повеселiшав, пiдняв голову  ближче  до  птиць,  а
мати зiтхнула:
   - Тепер i ми, i горобцi маємо одне житло. - Далi вона сумно  подивилась
на щiлини мiж дилями й тихцем попросила вiтрiв, щоб вони  не  збирались  у
нашiй оселi, не простудили нi мене, нi тата.
   Про  себе  мати  не  згадала,  i  вiдколи  я  знаю  її,  вона  найменше
турбувалася собою i зверталась до таємних сил лише  тодi,  коли  вже  дуже
в'їдалась у  тiло  чи  кiсточки  якась  недуга.  Тодi  мати  говорила  їй:
"Вiдiйди, хворобо, у нетрi, в болота, у безвiсть, бо  менi  треба  дiлечко
робити".
   Як вона любила робити i в городi, i в полi, i в лузi, i в лiсi  i  тихо
втiшатися зробленим! Мати, як свята, очiкувала  садiння,  косовицi,  жнив;
вона любила, щоб снопи були гарними, як дiти,  а  полукiпки  стояли,  наче
парубки, - плече в плече. I дуже полюбляла в жнива пiсля  працi  лягти  на
воза i дивитись на зорi, на Чумацький Шлях, на Стожари i на отой  Вiз,  що
народився iз дiвочих сльозин.
   - Як гарно у тихому  свiтi,  аж  чути,  як  земля  дихає,  -  зiтхаючи,
говорила сама собi.
   - А може, то наша коняка дихає? -  пiдсмiювався  батько,  який  не  раз
чудувався маминим словам.
   - Ет, що ти тямиш, - рукою вiдхиляла насмiшку  i  вже  прислухалась  до
перепiлки, що, налякавшися серпа, перебиралась з дiтьми в ярину.
   - I як ти все чуєш? - дивувався тато.
   - То, певно, любов моя чує, -  iнодi  в  задумi  казала  вона  й  знову
дослухалась до неба, до землi, до крил i до схлипування роси.
   Цiєї уваги до всього доброго, красивого вдiлила мати й менi. I  я  теж,
як свята, очiкую того дня, коли грiм розморожує сiк у деревах чи  коли  не
зiллям, а хлiбом починає пахнути жито. I як досадно буває, що  таку  любов
дехто вважає пережитком чи сентиментами.
   Я й досi впевнений, що холодноокiсть збiднює i свiт, i душу навiть дуже
розумним людям...
   Щойно мати закiнчила розмову з  вiтрами,  як  бiля  ворiт  невдово-лено
обiзвалася качка, а вiд ворiт  хтось  засичав,  цитькнув  на  неї.  Батько
здивовано глянув на матiр.
   - Чи не той сурганиться, що засалюватись почав?
   - Помовч! - пiдняла руку мати. - Ще, гляди, почує.
   - Хай чує, скупердяга.
   I  от,  наступаючи  на  власну  тiнь,  бiля  клунi  з'являється  дядько
Володимир; досi вiн, як мiг, обминав тата - все боявся, щоб  злиденник  не
звернувся до нього за позичкою. Коли ж вони випадково зустрiчалися, дядько
Володимир одразу  починав  сторожко  бокувати  й  щось  мимрити  про  свої
невдачi-нестатки, скаржитись на "таке врем'я" i на бiсову  дорожнечу,  яка
останню копiйку витрушує з самої душi.
   Натоптаний  м'ясом,  здоров'ям  i  пiдозрiливiстю,  щелепастий  дядечко
статечно поздоровкався, оглянув нашi статки, що настовбурчились на току, i
невиразно сказав:
   - Хе.
   - Еге ж,  еге  ж,  -  пiдтримав  розмову  тато  i  нацiлив  на  дядечка
просмiшку.
   - Що? - спантеличився той.
   - Те саме, а чого ж, коли  так,  а  не  iнакше,  -  розглядаючи  гостя,
безневинно вiдповiв тато.
   Дядечко набундючився, у його великих  вирлатих  очах  позлiшали  дрiбнi
чоловiчки: вiн сам не вмiв жартувати i люто ненавидiв чиїсь жарти, бо  все
пiдозрював, що вони чи так, чи сяк в'їдаються в нього.
   - Ви насмiшечки назбируєте, Панасе?
   - Нi, вони чогось самi родять у менi, - вiдразу ж вiдповiв тато. Але  й
дядечко не залишився в боргу:
   - Краще б у вас копiйка родила!
   Батько оцiнив дотепне слово, i пiд вусом його насочилась хитринка :
   - Де вже тiй копiйцi взятися у бiдних, коли вона й з багатими  не  хоче
родичатись.
   Це дядьковi дуже припало до серця, i вiн знову сказав:
   - Хе.
   Тато намiрився щось вiдповiсти, але  матiр  прошила  його  невдоволеним
поглядом i поставила посеред клунi  дубовий,  з  темними  очима  ослiнчик.
Дядько Володимир закрив цi очi  рукою,  поторгав  i,  впевнившись,  що  нi
ослiн, нi тiк не скаверзують, так розсiвся, нiби в  його  мiжколiння  мали
поставити маслобiйку.
   Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить.  В
такий час найкраще закурити, але нi дядечко, нi батько не  палили  гордого
зiлля, яке не вклонилось навiть богу. Красномовний дядечко ще раз  хекнув,
а батько поверх його голови хитрувато поглянув  на  матiр,  -  мовляв,  ти
хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матерi ворухнувся  докiр
чоловiковi i посмiшка дядьковi:
   - Що, Володимире, поробляє ваша Марiйка?
   - А що їй  робити?  Все  товчеться  мiж  хатою  i  клунею,  наче  Марко
Проклятий у пеклi.
   Дядечко й не помiтив, яку сказав правду: його забитий живнiстю  двiр  i
задвiрок справдi були схожi на фiлiал  пекла,  де  не  стихало  недорiзане
вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазяї стояли на  тому,  що  свинi
мають самi себе  прохарчувати.  Через  це  їхнi  одичалi  вепри  як  могли
обгризали жолоби й дверi, пiдривалися чи зривали з петель ворота,  хортами
перестрибували через тини й люто потрошили чужi  городи  або  полювали  на
курей, качок i гусят. Сало нiколи не трималося на кiстках цих пiратiв,  не
вбирались вони i в м'ясо, зате щетину мали, неначе дрiт, - шевцi не  могли
нахвалитися нею.
   - Добре, що є бiля чого товктися, - гасить посмiшку мати.
   - Та. що там доброго? Нема тепер добра нi вiд сонця, нi вiд  мiсяця,  -
сiдлає дядечко свого незмiнного коня. - От ви думаєте, що у мене свинi?  А
це не свинi - сама iдолова порода: однi костi й виск зашитi в шкуру. Через
їхнiй вереск, повiрте, свiт менi немилий став, бо i вночi спати не дають.
   - А ви хоча б на нiч їх трохи пiдгодовували, - вставляє батько слiвце i
одразу ж прикладає кулака до уст.
   - Ви за чимсь, Володимире, прийшли? - не випускає мати клубка розмови.
   - Дiло до вас є, Ганно, не таке й велике, але дiло, -  впiвголоса  каже
дядечко, а в чверть ока зирить то на матiр, то на батька.
   Цей химерний погляд спочатку дивує мене, а потiм я теж приплющую очi  й
так само починаю дивитись на дядечка, як вiн дивиться  на  батькiв.  Тепер
неспокiйнi брови i великi випнутi повiки дядечка бiльшають, стають  зовсiм
схожими на равликiв, що виглянули iз своїх хаток.
   - Яке ж у вас дiло? - допитується мати.
   - Оце ж ви отримали яку не є, але свою дiдизну, свою пайку,  -  дядечко
поволеньки-поволеньки, наче з гамана червiнцi, видобуває з себе слова.
   Вiд цiєї мови батько насторожується, а в матерi сполохано  прокидається
надiя: а раптом дядько Володимир роздобриться i  позичить  нам  грошей  на
телицю? Це ж сьогоднi, переказували, вiн бiдкався на людях, що ми лишились
без хати.
   - Скiльки тiєї дiдизни-одна клуня з чотирма вiтрами, - зiтхнула мати.
   Батько зневажливо  вiдстовбурчив  пiдрiзанi  вуса,  а  мати  для  нього
стулила губи в оборочку: мовляв, i не здумай  випускати  своє  слово.  Вiд
цього на батькових очах знов натiнились бiсики. Але  вiн  так  зшив  уста,
наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята.
   - Аби це, замiсть чотирьох вiтрiв, хоч двоє коней або корiвчина була. -
На широкiм дядечковiм виду промайнуло щось подiбне  до  спiвчуття.  Це  ще
бiльш обнадiяло матiр, яка i в снах марила своєю корiвкою. - Та все в руцi
божiй.
   - I в своїх руках, - не витримав  необачний  тато,  але  перехопив  вiд
матерi такого косяка, що аж пригнувся, неначе вiд грому.
   - I це суща правда,  -  погодився  дядько  Володимир  i  вже  в  пiвока
поглянув на свої черпакуватi руки, що теж розкошували не в  перснях,  а  в
мозолях. - Так от я й кажу: отримали ви. Ганю, дiдизну, а,  либонь,  i  не
знаєте, що на вашому городi стоїть моя груша...
   Щ слова, неначе обух, приголомшили матiр.
   "А що я тобi казав? - очима  промовив  до  неї  тато  i  вже  здивовано
запитав дядька Володимира:
   - Це ж яка ваша груша?
   - А у вас їх скiльки в городi? - теж здивувався дядечко,  махнув  рукою
на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. - Ось ця.
   - Чи не скажете, чоловiче, як це на нашiй землi виросла ваша  груша?  -
витрушуються  бiсики  з  батькових  очей,  i  не  злiсть,   а   презирство
прокидається в них.
   - Просто. Вам, Панасе, може, i невзамiтку, що цю грушу садив мiй дiд.
   - Восени чи весною?
   - Восени, як тепер пам'ятаю. Тодi саме дощило, а мiй дiд все примовляв:
"Як дощ плаче, то млин скаче". Я пам'яткий, Панасе.
   - Чому ж ви, пам'яткий, ранiше не згадали про грушу?
   - Не було такої нагоди, а сьогоднi випала.
   - Найшли свою добру годину! - забринiв обуренням журний голос матерi. -
Ще вiд дiдової хати вiтер не розвiяв порохно!..
   - А яке менi дiло до чийогось порохна? Кожен шукає свою  годину,  -  це
його право! I кожен, скажу вам по правдi, добрий тiльки для себе.  Мировий
пожар є мировим, а груша моя, - круто лягає упертiсть на дядьковi  щелепи.
- Ну, а коли вам  це  дiло  з  грушею  невпам'ятку,  то,  може,  покликати
свiдкiв? То я за шапку i одразу ж до людей.
   На вiях i устах матерi затремтiла печаль:
   - Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?
   - Зрубати дерево.
   - А не дiждете цього! - скрикнула мати, яка раднiше б себе, а не  грушу
пiдставила пiд сокиру.
   - Чого це не дiждусь? - позлiшав дядько Володимир. - Що я, в бога  теля
з'їв?
   - Я не знаю, що ви їли в бога, а грушi не з'їсте! - скам'янiла в  гнiвi
мати.
   На  перепечених  щоках  дядька  Володимира   з'явились   першi   мiдяки
рум'янцiв:
   - Iч! Вам, бачу, дармового захотiлося?  Ви  собi  прикидаєте:  як  нова
власть потурає вам,  то  й  груша  залишиться  за  вами?  Так  я  теж  маю
некупований характер: скорiше вiдхорую, а свого не подарую. От як!
   - Чому ж ви ранiше не рубали, не катували грушу? - i бiль,  i  обурення
закипали в материнiм  голосi.  Вже  одна  думка,  що  нове  господарювання
почнеться смертю дерева, жахом сповнювала її вселюблячу душу.
   - Ранiше не квапився, бо мав собi оренду вiд дiда Дем'яна. У  мене  все
по-чесному, у мене кожен цвях знає своє мiсце.
   - Яка ж це була оренда? - ще надiялась мати,  що  дядько  Володимир  не
зведе кiнцi з кiнцями.
   - Вiн мав  собi  грушки  на  узвар,  а  менi  за  це  лагодив  вози  i,
пригадуєте, не брав за роботу нi шеляга.
   - Це правда? - глянув батько на запечалену матiр.
   - Правда, - зiтхнула вона.
   - От бачите! - аж пiдрiс дядечко i глянув угору на горобця, що мостився
залiзти пiд стрiп. - Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.
   - Невже ваша рука пiднiметься на родюче дерево, на його цвiт i плiд?  -
звернулась мати до сумлiння гостя. - Це ж така краса, коли  груша  на  всю
вулицю цвiте, що прямо - ой!..
   Дядькове сумлiння обiзвалося iще кiлькома копiйками рум'янцiв:
   - Що з цiєї краси, коли вона  стоїть  не  в  твоєму  дворi?  Це  навiть
непотрiбна краса.
   - Що ви говорите?! - жахнулася мати.
   - Що чуєте! - На дядькових очах несподiвано випливла хитринка. - От, iк
примiру, була б коло мене в сусiдньому дворi красива  жiнка.  То  що  б  я
робив? Крадькома придивлявся б  до  цiєї  краси,одним  оком  пильнував  би
жiнку, а другим сусiдку, навiть щось подарувати б їй  захотiлося.  А  кому
вiд цього користь? Нi моїй роботi, нi моєму  сусiду,  нi  моїй  жiнцi,  нi
менi. От бачите, як невигiдно жити рядом  з  чиєюсь  красою,  -  переможно
поглянув скупар на матiр. - То коли скажете рубати грушу?
   -Почекайте, Володимире, з сокирою, хай вона трохи спочине пiд лавою.  А
ми зробимо по-людськи, - розсудив тато. - Я пiду в лiс,  викопаю  грушу  i
посаджу її на вашому городi.
   - Хе! - сторопiв дядько Володимир i так засовався на ослонi,  наче  вiн
почав горiти. - А коли ж я вiд неї дочекаюсь грушок?
   - Як трохи менше будете дбати про багатство, а бiльше про здоров'я,  то
дочекаєтесь.
   - Тодi зробимо так, - знову показав дядечко рукою на грушу. - Я буду  з
неї збирати грушки доти, поки не вродить посаджена вами.
   - Ох i зажера ви! Такого лiчикрупа ще свiт не бачив! - гнiвно вирвалось
у батька, i вiн так вiдкинув стан, що мати одразу загородила собою  дядька
Володимира. - Ви, певне, i сонце взяли б в оренду!
   - Спасибi, спасибi, що спаскудили в своїй клунi, - нагадючився дядечко,
i нагадючились його  товстi  коропинi  губи.  -  Пошанування  ваше  довiку
запам'ятаю i колись обiзвуся на нього. На рiзних норовистих  теж  вуздечка
знаходиться.
   - Iдiть, чоловiче, додому, - простогнала мати. - Зачемеричили голову  -
то йдiть.
   - Не женiть мене - сам пiду,  не  пересиджу  вашого  ослона.  То  як  з
грушею?
   - Потiм, потiм поговорите, - вже благає гостя пiти, бо добре знає, чого
так посвiтлiшали батьковi очi.
   Дядько Володимир тiльки  тепер  пильно  поглянув  на  тата,  стривожено
хекнув, про всякий випадок стиснув кулаки  i,  як  недобрий  дух,  щез  iз
клунi. А мати кинулась до батька, охопила його набухлi гнiвом руки.
   - Заспокойся, заспокойся, Панасе. Не треба, чоловiче, - приклала голову
до його грудей i схлипнула.
   Тепер уже батьковi довелося втихомирювати матiр i пальцями витирати  її
другi сльози за цей тяжкий день.
   - Шкода, що, не збив трохи пiни з цього ненаситця, - сказав, коли  мама
притихла на його грудях. - Стiльки добра мати - i  позавидувати  на  єдину
бiдняцьку грушу!
   - Я думала - вiн прийшов щось позичити нам на нове господарювання.
   - В такого позичиш: йому й душа дешевша гроша. I для чого вiн  живе  на
свiтi? Невже тiльки для того, щоб жерти i гноїти грошi в землi?
   - Гноїти? Невже Володимир такий грошовитий?
   - Ще й питаєш! - упевнено  вiдповiв  тато.  -  Вiн  уночi  свою  грошву
мiрками мiряє i всю у землю впаковує.
   -Теж мiрками закопує? - посмiхнулася  мати,  а  я  засмiявся,  бо  враз
уявив, як дядечко вночi потай марудиться зi своїми скарбами.
   - Ти чого вибiлюєш зуби? - здивувався батько.
   - Бо є що вибiлювати, - ще бiльше розбирає  мене  смiх,  а  з  очей  аж
витрушується дядькове срiбло-золото.
   - Регоче, аж нiс витанцьовує. I чого?
   - Бо ви таке несусвiтне скажете про грошi.
   - Чого ж несусвiтне, коли так люди говорять, - примирливо кинув тато.
   I справдi, у нас люди чиїсь грошi мiряли, наче картоплю:  i  возами,  i
мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками. А про свої здебiльшого казали
так: дав бог копiєчку, а чорт дiрочку, та й попала божа копiєчка в чортову
дiрочку.
   Це ще добре, коли проривалась одна дiрочка. Та, на жаль, тепер у  людей
було стiльки надiрявлено, що й мудрий не знав, як оберегти свої статки вiд
нестаткiв...
   Обсiли вони й нас, i так обсiли, що тато кидався  на  всi  боки,  немов
риба в сiтцi.  А  оце  був  поїхав  на  заробiтки  в  Одесу,  i  там  йому
посмiхнулася доля: добрi  люди  прираяли  переселитись  в  отi  Херсонськi
степи, де цiлина ще й досi  виглядає  орача.  Батько  поповерстав  степовi
дороги, нажурився по селах, од яких тiльки-тiльки одiйшов  голод,  i  люди
знайшли йому земельку, що вдовувала без сiвача.
   Додому тато приїхав не то з радiстю, не то з журбою i привiз нам єдиний
подарунок - пучок сивої тирси. Глянула мати на неї, зiтхнула i зажурилась:
   - Це ж я там, у степах, одразу посивiю, як оця тирса.
   - Я тебе й сиву не покину, - втiшив тато.
   - Нащо нам ця Херсонщина?
   - Як нащо? Земля там тлуста, наче  масло.  А  пшениця  в  добру  годину
стоїть, мов Дунай, а соняшники самi струшують росу навпiл з олiєю.
   - Менi й нашi соняшники гарнi, - не позаздрила мати  на  далекi  багатi
землi: вона  боялася  втратити  свої  бiдняцькi  латки  i  своє  найбiльше
багатство - оту мiж дорогами  десятину,  що  ногами  впиралася  у  широкий
липовий шлях, а головою мало не торкалася вiтряка.
   - Як дадуть за неї сто карбованцiв золотом, продамо -  i  в  дорогу,  -
сказав батько вчора i так вразив маму, що вона аж прихворiла.
   Тато також розтривожився, пiшов кудись, а мати, посидiвши  на  току,  з
сумом сказала менi:
   - Маємо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей,  що  звив  низенько
гнiздо. Перша - нема людської хати, друга - земелька стоїть перед  торгом,
а третя - лежить невiдома дорога, мов горе. Ти  також  проси  батька,  щоб
нiкуди ми не їхали за тридев'ять земель.  Хiба  давно  на  цiй  Херсонщинi
голод косив людей, наче траву? У нас як i не дородить  поле,  то  лiс  хоч
трохи пособить - гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть... У нас весною навiть
цвинтарi цвiтуть. А там i деревця не  побачиш  -  хiба  що  колись  у  сон
забреде.
   Менi теж стало лячно: як же можна обiйтись без  дерев,  без  лiсу,  без
пiдснiжника, без черешень, без криничок, без грибiв, суниць?  От  i  зараз
уся наша хатина пахне суницями, в одне вiкно заглядає  стара  груша,  а  в
друге - яблуня, що завжди нагадує менi бабусю.  Хiба  це  не  розкiш?  Нi,
далекий незвiданий степ не радував душу малого лiсовика...
   - Вмивайся,  вмивайся,  дитино,  -  квапить  мене  мати,  рiже  окраєць
жорнового хлiба й наливає з спiвучого глечика сизе, ще з вечiрнiми  тiнями
молоко, що теж дихає суницями.
   Я навiть спросоння помiчаю, як журба не вiдходить од матерi. В її тепер
прибляклих, мов перестиглi волошки, очах аж куриться туга.
   - Чого ви, мамо?
   - Що  тобi,  Михайлику?  -  стрепенулась  вона  i  туманом  очей  своїх
поглянула на мене.
   - Чогось ви такi сьогоднi зранку виморенi. Чи, може, прихворiли?
   - Нiчого, нiчого, це я так собi. - I враз така печаль налягає  на  неї,
що нажуренi повiки починають тремтiти, як у зобидженої дитини.
   - Не треба, мамочко, - припадаю до неї.
   - Еге ж, не треба, - згоджується вона, а кiлька  краплинок  падають  на
мою чуприну, i мати обороняє її вiд сльози зазiленою рукою. - Ой,  бити  б
мене, та нiкому: плачу, мов свiчечка, їдь, Михайлику, їдь i надивляйся  на
лiси, бо хто знає, чи бiльше побачиш...
   - Ви не журiться, мамо: якось воно буде, - хочу заспокоїти її,  але  не
знаю як.
   - Та якось буде. Тiльки ой як не хочеться покидати свої статки! Ну,  як
я покину тебе? - з болем i гiркою усмiшкою питається  у  яблунi,  на  якiй
гнiздяться кривобокенькi, з бiлим пушком плоди.
   Яблуня похитує гiллям, приколисує своїх дiток i мовчить.
   - А може, мамо, разом упремося на своєму i якось переважимо тата?
   - Ох, як  важко  переважувати  його.  Цiлу  нiч  сьогоднi  сварились  i
сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душi, аж гримить... Може, в
степах  вiльготнiше  людям,  та   душа   лежить   до   свого,   до   своїх
лужкiв-бережкiв. А там, у степах, не те що лiсу, навiть  лугу,  левади  не
знайдеш. Там не почуєш нi соловейка, нi зозулi, нi одуда, нi деркача.
   - Ой! А яка ж там птиця проживає?
   - Дуже велика - дрофа, проти неї гусак такий дрiбний,  як  качур  проти
гусака. Але дрофа не спiває. А що ж то за птиця,  коли  є  пiр'я,  а  нема
голосу? Це ж у нас як заспiває соловей, то й зорi поближчають.
   - А тато де?
   - Ще й не розвиднiлось, як пiшов у лiси.
   - Чого?
   - Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав  на  мої
сльози та й пiшов.
   В нерадiсних думках я виходжу на посмутнiлий без хати i  катраги  двiр,
де пiд зубами Обмiнної, мов невидимий вогник, потрiскує цупкий подорожник.
Побачивши  мене,  коняка  труснула  гривою,  пiдвела  голову  i   грайливо
заiржала, бо що їй iз того впертого подорожника, - в очах  їй  теж  стоять
накупанi туманом i пташиним спiвом лiси. Я вiдчиняю  ворота,  вискакую  на
Обмiнну й виїжджаю на темну вiд роси дорогу.
   Сьогоднi i сонце за хмарами тлiло менi, i думки потемнiли  мої,  а  мiж
плечима все ворушився холодок  Навiть  свою  блакитну  дiброву  я  стрiчаю
смутком, хоча у нiй так само, як i перше, кують зозулi i так само  пахнуть
суницi.
   Перед галявиною плакуча  береза  сипнула  сльозами,  як  мати,  за  нею
схлипнуло невидиме джерельце i скинуло з себе клубочок туману.
   I чогось такий жаль охопив мене за цими лiсами, за таємничими просiками
в них, за розгубленими по урочищах пасiками, за отими галявинами,  де  так
гарно цвiте перестрiч i золотарник, i за отими красноголовцями, якi будуть
тебе виглядати з  жнива,  що  я  зовсiм  розтривожився,  а  далi  повернув
здивовану Обмiнну на дорогу, яка вела до якимiвської загорожi.  Може,  там
днює Люба, то хоч розповiм їй про свою журбу та й  зарання  попрощаюсь  iз
школяркою, яка, що не принесе до школи, усiм до крихiтки подiлиться, -  от
уже вдачу компанiйську має, неначе хлопець.
   В загорожi за воринням ще дрiмало в тiнях, у росi  i  метеликах  високе
рiзнотрав'я. Над ним обважнiлi бджоли перебирали невидимi струни, при його
корiннi темнiла волога суниця. А вiтрець  усе  увивався  бiля  трави,  усе
будив її i отих лiнивих  метеликiв,  що  понакривали  крилом  крило  i  не
журяться. Хiба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?
   -  Михайлику,  гов-гов!  -  пролунав  iз  лiсу  голос,  а  за  воринням
обiзвалося оте мiсце, де здавна проживає спiвуча, як тiтка Василина, луна.
   - А хто там  вигукується?  -  голосно  питаюся  в  дiброви  i  поглядом
обнишпорюю узлiсок.
   - Це я, Михайлику! Гов!
   - А хто ти така? - питаюся так, наче не впiзнаю.
   - От i не скажу!
   - Ти, може, лiсова мавка?
   - Нi, я дiвчинка з лiсу, - срiблом надзвонюється знайомий смiх.
   I от з глечиком i хустиною в руках на дорогу  вибiгає  усмiхнена  Люба.
Широка полотняна спiдничка дзвоником кружляє навколо її босих нiг, а  коси
вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись,  вона  добiгає  до  Обмiнної,
знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:
   - Ти приїхав?
   - А ти не бачиш?
   - Авжеж, бачу! -  радiють  її  карi,  з  краплинками  роси  очi,  радiє
потрiсканий вузлик губiв i ямка пiд ним. - До мене приїхав чи по дорозi?
   - По дорозi.
   - А чого б не до мене? Все б веселiше було.
   - Та до тебе, - зiскакую з коняки. - А чого ти ногами чечiтку вибиваєш?
   - Бо зрадiла тобi. - Люба об спiдницю  витирає  руку,  оглядається,  чи
хтось не бачить, i простягає крихiтнi, червонi вiд  суниць  пальцi.  -  На
добридень тобi.
   - На добридень. Ти сама тут?
   - Сама-самiсiнька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й  робити
в свiтi.
   - I що ж ти робиш у свiтi?
   - Суницi по лiсах збираю, - поправляє крамну  блузку,  на  якiй  окастi
гудзики ображено понадимали щiчки. - Її зародило в цьому роцi, як роси!
   - Як роси?
   - Ну, чуть-чуть менше.
   - Чом не в загорожi збираєш?
   - Щоб  траву  не  витолочити,  -  по-господарськи  вiдповiла  дiвчинка,
напнула на голову хустку, по якiй хтось  так  порозкидав  серпи,  що  вони
стали схожими на молодики.
   - А в тебе коси пiдросли.
   - Що мої, - байдуже махнула рукою, але враз  i  посмiхнулася:  -  От  у
нашої тiтки Василини  коси!  Аж  виспiвують  на  плечах  i  прямо  золотом
стiкають, хоч пiдставляй жменi пiд них...
   - А це правда, що тiтка Василина втекла вiд свого чоловiка?
   - О! Пусти брехню дрiбну, наче мак, а виросте  завбiльшки  з  кулак!  -
обурилась Люба. - Є ж такi чорноротi! Їх дуже гризе  заздрiсть,  що  тiтка
Василина аж у вiнницькiм театрi спiвала.  От  вони,  безголосi,  i  тiтчин
голос применшують, i дядька пiд'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
   - Нiколи було, все з  хатиною  воловодились,  -  набиваю  собi  цiну  i
починаю путати Обмiнну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
   - I як тепер хатина?
   -  Краще  не  питай!  -  зневажливо  вiдкопилюю  губи.  -   Повнiсiнько
понабивалося худоби.
   - Таке скажеш! - Люба здивовано повела плечем. - Якої це худоби?
   - Та цвiркунiв. Так уже всi ночi виспiвують, наче до весiлля готуються.
   - I в нас цього непотребу колись було стiльки,  хоч  хурою  на  ярмарок
вивозь.
   - Що ж ви зробили?
   - Вивели. Тато ходив до однiєї баби-шептухи,  що  в  Майданських  лiсах
живе. У неї повна хата рiзного зiлля i корiння. От ця баба травами i водою
нищить усяку нечисть i помагає бджолi. А як вона шепче! - Люба пригнулась,
розставила руки, приплющила очi й по-старечи зашепотiла: - "Прийди до води
- воду поздорови: здорова була, водо, i ключi новi -  трутовi.  Ти,  водо,
проходила землями, входила в море, очищала пiски, i корiння,  i  кремiння,
то я просю води сiєї для помочi моєї".
   - Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, - здивувався я.
,
   - Бо кiлька разiв чула, як вона шепче. А ти знаєш - наш борсук розжився
на дiток!
   - Е?
   - Справдi.
   - I що вони роблять?
   - А що їм робити? Лежать собi у норi i попискують. Хочеш - послухаєм.
   Ми повз вориння побiгли до лiсу,  з  якого  сонце  вже  потроху  почало
виносити росу i тiнi.
   - Тiльки тепер тихенько-тихенько, - приклала дiвчинка пальця до уст,  i
ми навшпиньках почали наближатись до житла  звiрини,  вiд  якого  тягнувся
темний ланцюжок слiдiв. Не доходячи до загороди, вiн роздвоювався:  видно,
борсук знав, коли достигають плоди, i зараз не  навiдувався  до  яблунь  i
кислиць.
   Люба, оминувши нору, обережно опустилась на колiна,  приклала  вухо  до
землi й зашепотiла:
   - Ось тут слухай - вони якраз пiд нами вилежуються.
   - Ти ж звiдки знаєш?
   - Вухо розшукало мiсце... О, чуєш?
   - Нi.
   - Мiцнiше притискайся до землi. Чуєш?
   - Не знаю.
   Земля обзивалась до мене не то шарудiнням, не то попискуванням,  i  все
одно страх як цiкаво було прислухатись до її таємницi, до чийогось  життя,
привороженого не сонцем, а землею.
   А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так - народжується в темрявi i
гине в темрявi? От кому нiяк не позавидуєш.
   - Наш дядько Сергiй ще минулої осенi хотiв убити борсука на жир, а тато
не дали, i дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли  б  уже
не було на свiтi нi борсука, нi його дiток? Правду кажу, Михайлику?
   - Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах вiд революцiї.
   . - Вiн i тепер не дуже любить удень виходити на люди. От  якби  ти  до
пiзнього вечора залишився тут, ми б побачили усiх  борсученят.  Вони  такi
смiшнi. Повилазять з нори i принюхуються до  всього,  навiть  до  мiсячних
плям, наче вони пахнуть.
   На старiй, оброслiй скрипухом березi  зацокала  вивiрка.  Люба  пiдвела
голову догори, розшукала цiкавого звiрка, посмiхнулась i сказала:
   - Добридень, бiлочко.
   Звiрок ворухнув ушима i, дивлячись на неї, спустився нижче.
   Але  на  галявинцi,  вигойдуючи  на   спинi   човники   вух,   з'явився
заєць-перелiток. Вивiрка блискавкою  майнула  на  друге  дерево,  а  заєць
сторчма кинувся у кущi.
   - Свiй свого злякався, - добряче посмiхнулася дiвчинка  i  вже  сказала
чиїмись словами: - Нема згоди нi мiж людьми, нi мiж звiриною.
   Потiм ми побiгли до тiєї  кислицi,  де  й  тепер  дурненька  трясогузка
знесла яєчка. Вона, як i торiк, збудувала таке дрiбне гнiздечко, що мусила
i вдень i  вночi  тримати  хвiст  на  повiтрi.  А  може,  їй  так  приємно
прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гнiздо, але не злетiла  з
нього.
   - Вона мене пiзнає, - тихцем сказала Люба, i ми позадкували назад.
   - А чого тут, навколо стовбура, стiльки битого скла лежить?
   - Це я накидала, - з гордiстю сказала дiвчинка. -  А  перед  ним  ще  й
жаливи натрусила.
   - Для чого?
   - Нiби не догадуєшся?
   - Нi.
   - Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку,
уже до самого гнiзда добиралась. А бiдна пташка  сидить  на  яєчках  i  не
тiкає. Добре, що я  нагодилась:  вхопила  дрючка  -  i  по  гадинi,  i  по
гадинi...
   - Ти? - вражено подивився на Любу, на її й зараз розгнiване  од  згадки
обличчя. - I не злякалась?
   - Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки  i  дорослi
бояться. Пiсля цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повиннi жити.
   - От молодець!
   - А хiба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
   - Це ж якого - чумацького?
   - З рибою i димом, - засмiялась Люба. - Мiй кулiш навiть тато  хвалить.
Хочеш?
   - Не хочу.
   - I чим тебе частувати?
   - Нiчим.
   - Ти чогось, Михайлику,  сьогоднi  невеселий?  Може,  дома  незгода  чи
гризня?
   - Є чим журитись людинi, - спливало своє, i все посмутнiло  в  менi,  i
навiть бджоли сумнiше заспiвали над рiзнотрав'ям.
   - Що ж у тебе, Михайлику? - одразу пожалiснiло Любине смагляве обличчя,
пожалiснiв вузлик губ, а ямка пiд ним заворушилась.
   - Ет, i говорити не хочеться.
   - А ти скажи, - може, полегшає.
   - Маю, дiвчино, три журби, як той соловей, що звив низенько  гнiздо,  -
повторюю маминi слова. - Перша журба - нема людської хати, друга -  стоїть
наша земелька перед торгом, а третя - лежить невiдома дорога, мов горе.
   - Невiдома дорога? - зажурилась  Люба,  зажурились  її  тiнистi  вiї  i
притемнiли очi. - Куди ж вона лежить, Михайлику?
   - Далеко-далеко.
   - Далi Вiнницi?
   - Що там Вiнниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсiм нема нi
дерев, нi лiсiв.
   - Ой, лишенько! - аж скрикнула дiвчина. - Як  же  там  люди  без  лiсiв
живуть?
   - Живуть, позвикали.
   - А чим вони палять?
   - Кураєм, соломою.
   - I як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.
   - Хiба ж я хочу? Це все тато надумав.
   - Попроси гарненько його.
   - Мама вже й сльозами просила.
   - А батько що?
   - Сердиться.
   - Всi вони, чоловiки, однаковi. I наш сердиться на  маму  частiше,  нiж
треба. А моя мама така, що грiх навiть покосувати на неї. Може,  пiдемо  в
курiнь?
   - Чого?
   - Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли нiхто не бачить, -  засмучено
зирнула на дорогу, що йшла та йшла собi в зелену тишу, а  йдучи,  бавилась
та й бавилась iз бiлими хмарками i синiми ополонками неба.
   Бiля куреня сушився сак, вiн пахнув зiллям i рибою, а  в  куренi  хтось
пiдворушував шматочки сонця. I тут нам стало зовсiм журно.
   - Михайлику, а в степах i суниць не буде?  -  охопивши  руками  колiна,
запитала Люба.
   - Нi.
   - А що ж там буде?
   - Абрикоси i кавуни. Там кавуни отакеннi, бiльшi за тебе ростуть.
   То вже байка.
   - Сам тато казав.
   Люба недовiрливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
   - Поїж, Михайлику.
   - Не хочу.
   - Недарма говориться: коли журба їсть  людину,  то  їй  не  до  їжi,  -
поклала руку на шматочок сонця.
   - Точнiсiнько так i мама каже.
   Люба помовчала, зiтхнула i,  вже  не  дивлячись  на  мене,  засоромлено
сказала:
   - Як ти поїдеш на чужину, нiхто не буде так скучати за тобою, як я.
   - Це забудеться.
   - От i не забудеться, - зовсiм притемнiли її  очi,  а  бровенята  сумно
зiбралися в оборку.
   - То дорослi довго один за одним сумують. Про  це  i  в  книгах-романах
пишуть.
   - Нiчого ти не знаєш, - правдиво подивилась на мене Люба. -  I  я  буду
довго-довго скучати, як доросла. Коли я за  пташиною,  як  вона  вiдлiтає,
сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.
   - Це вже як тато закомандують.
   - Отак i в нас - тато у  всьому  голова.  Ти,  Михайлику,  приїжджай  i
взавтра, бо хто знає, як далi буде. Приїдеш?
   - Не знаю, як воно випаде.
   - Я все буду дивитись на дорогу.
   Коли ми прощалися, Люба знову хотiла  почастувати  суницями,  але  менi
було не до них. Жаль стояв у моїх очах i душi. Його не змогли розвiяти  нi
отi пастушки, що за лiсом спускалися iз пагорба на степових черепахах,  нi
далекi вiтряки, що волохатились у туманi.
   Додому я приїхав пiзно, коли вже мiсяць росив на ясени вологе срiбло. В
хатинi причаїлись  темрява  i  засмута.  Не  треба  великого  розуму,  щоб
збагнути: батьки не дiйшли згоди. Вони мовчки снували в  сутiнках,  мовчки
додумували своє. Мати без  слова  поставила  на  стiл  молоду  картоплю  з
укропом i, перехопивши мiй погляд, зiтхнула. Батько на це зiбрав брови  до
перенiсся i щось пробубонiв пiд нiс.
   Але в цей час знадвору невдоволено  обiзвалась  качка,  гавкнув  Рябко,
хтось заспокоїв його, а далi поторгав хвiртку, що вела з  клунi  до  хати.
Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.
   - До вас  можна?  -  застрягає  в  дверях  захвиськаний  глиною  дядько
Володимир, який чепурився тiльки у великi свята.
   - Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, - неласкаве обiзвався тато.
   Але це не дуже збентежило товстошкiрого дядечка, який хекнув i  посунув
ближче до столу.
   - Чогось ви нiколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю,  по-свояцьки
загляну до вас перед дощем, - солодкомовно заговорив дядечко i цим  немало
здивував нас усiх.
   Батько спiдлоба глянув на нього:
   - А звiдки ви знаєте, що буде дощ?
   - Маю в своїх костях календар: зайде в них  ломота  -  чекай  непогоду.
Добрий вечiр вам.
   - Добрий вечiр. Вас, бачу, груша приворожила?
   - От i не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона  дiнеться?  Ви  спочатку
нагнiвались на мене, а потiм самi втямили, що вона моя. Як  то  кажуть,  i
просо моє, i горобцi мої.
   - Не ваше просо i не вашi горобцi, - одразу розсердився тато.
   - I мiж святими буває сварка, - не гнiвається дядечко. - Послухаємо, що
скажуть про це люди.
   - Ви вже маєте свiдкiв?
   - Пiдбираю, пiдбираю, Панасе Дем'яновичу.  Я  не  звик,  щоб  моє,  хай
навiть копiйчане, пропадало, бо за копiйкою  i  карбованця  попустиш.  Ось
так, а не iнакше треба жити-господарювати. Але  тепер  таке  врем'я,  коли
всякий  норовить  зобидити  хазяїна-господаря...  А  це  правда,  що   наш
цар-государ зiбрав за гряницею аж мiльйон армiї?
   - Давно вже ваш цар-государ лежить у землi.
   - Е, не кажiть, у землi лежить  його  двiйник.  А  сам  цар-государ  за
гряницею сили збирає.
   - Це ви мене лякати прийшли? - батько зловтiшне пiдсiк дядечка.
   - Та що ви, Панасе? - розвiв руки дебеляк. - Нащо менi  когось  лякати,
коли сам у революцiю був ляканий. Я до вас по дiлах кумерцiї.
   - Кумерцiї?!
   - Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на  хвостi  принесла,
що ви збираєтесь переселятись.
   - Сорока ваша не збрехала.
   Мати i я зiтхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалi й бадьоро
продовжував:
   - Це вiрно робите, що збираєтесь у степи. Там i землi бiльше,  i  пiсля
голоду стiльки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох  за  безцiнь
придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?
   - Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?
   - Нащо менi це кипiло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би  менi.
Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристi, та  й  земелька
теж могла б кращою бути, - хитренько ганить наше найбiльше багатство,  щоб
збити цiну. - Але, коли гноїти її, щось бог зародить.
   - Ви, доки не згудите, доти не купите?  -  заступається  мати  за  нашу
десятину.
   - Хiба я неправду кажу? - косує дядечко на  матiрi,  торкнувшись  рукою
кишенi, запитує батька: - Як ви на сеє, коли я теє?
   -  Хiба  вам  випадає  до  своїх   дев'яти   славних   десятинок   мати
мою,розхристану?
   - Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому  люблю  круглi
числа. Навiть жiнку брав тiльки з круглим числом - шiстнадцятку. Було б їй
сiмнадцять рокiв - не  одружився  б,  -  i  дядечко  Володимир  захихикав,
задоволений своїм дотепом.
   Я нiколи не бачив його таким говiрким. То завжди сидить на  людях,  мов
дзвiн без'язикий, ховає у собi слова, як скарби в землi. А це, бач, навiть
жартувати зволйв.  Ось  як  кумерцiя  розв'язала  язика.  Тепер  би  йому,
напевне, i тiтка Марiйка позаздрила б.
   Я так починаю гнiватись на дядечка,  таким  косую  на  нього  оком,  що
навiть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далi пряв  свою
пряжу, як павук павутиння, жалiв нас, бажав щастя i  все  розхвалював  отi
краї, де люди не мають скрути на землю.
   - Там середняку нарiзають навiть по двадцять - двадцять п'ять  десятин,
а тут тяжко сiяти, коли нема чого орати.
   - Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? -  обiзвалася  крiзь  сльози
мама.
   - Менi? - отетерiв дядечко. - Як це? I чого це менi? Що ми -  гiршi  за
людей! - але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. - Я, жiнко добра,  вже
й тут призвичаївся до своїх негараздiв,  до  своїх  десятинок.  Це  не  та
розкiш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хлiба не зводить. То будемо
сватами?
   - Ви ж казали, що не маєте за душею нi копiйчини, - в'їв батько.
   -  Для  вас  витрушу  останнє,  -  розщедрився  дядечко.  -   Чого   не
дотрушу-позичу, на чийсь бiлий папiр усю душу закладу. Яку ж цiну  правите
за свою десятинку?
   - Сто двадцять карбованцiв золотом.
   - Що-що?! - вдавано не дочув дядечко  i  повернув  до  батька  хащувате
вухо.
   - Сто двадцять кажу.
   - Сто двадцять! - жахнувся дядечко, став вислогубим i вибалушив очi  на
тата. - Бiйтесь,  Панасе,  бога  i  людей.  Красна  їй  цiна  -  шiстдесят
карбованцiв, але  я  вам,  по-свояцьки,  накину  ще  десятку.  Знайте  мою
добрiсть.
   - Хiба ви колись не розминулись iз нею?
   - Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмiшечки хоч на  кiнчику  язика...
То за сiмдесят вiддасте? У мене ж п'ятiрки, як зорi в жнива,  -  з  самого
мiсяця вiдлитi.
   - I де вони взялись у вас?
   - Де? - спохватився дядечко. - Це довга казка. То давайте свою  руку  -
позолочу її. Де вже моє не пропадало!
   Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.
   Батько поволi спускався згори, а дядечко ще повiльнiше, як слимак, повз
угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях i далi - нi тпру нi ну.
   - От усi на небi святi бачать, що переплачую! - добрався -таки  дядечко
до неба та й вийняв з кишенi заяложене гаманило. Щось у ньому  дзенькнуло,
i жаднюга, як музику, вловив той дзенькiт, посмутнiв, чуючи розлуку з ним.
- Так дев'яносто карбованцiв?
   - Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.
   - Сам бог-отець видить - вiд душi одриваю! - Аж руки простягнув  угору,
потiм засоромився, бо негоже пiднiмати їх до всевишнього з гаманцем.
   Батько похитав головою:
   - Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство i грошолюбство  вас  не
до бога, а в слiди безп'ятого.
   -  Яке  там  грошолюбство!  Чужi  грошi  й  дурень  лiчить  у  снах,  -
розгнiвався дядечко, i очi його зачерепiли.
   Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за  язика,  i  я
несподiвано для себе i всiх вскочив у торг:
   - Дядьку Володимире, i нащо так  торгуватись,  коли  ви  грошi  мiрками
мiряєте?
   В хатi одразу стало так тихо, що пiсня цвiркунiв гримнула, як  весiльна
музика.
   - Що це?! Що?! - сторопiв, розгубився,  вирячився  i  почав  наливатися
буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила
з хатини.
   Я принишк, з опаскою  придивляючись,  як  злiсть  скаче  по  дядьковому
обличчi.
   - Що це? - iще раз повторив дядечко i, хитаючись, пiдвiвся з ослона.
   - Нiчого, Володимире. Ну, ляпнуло собi щось перед  сном  оце  дрiмайло.
Хiба воно, дурненьке, щось тямкує? - примирливо сказав батько.
   - Е, нi, нi! Не дурiть мою голову: я теж розум не в решетi ношу. Це ваш
дурноколiнний глум, усi вашi баляндраси та пересмiшки обiзвалися в  ньому!
- виснув гiсть. - Я завжди знав, що ви на мене маєте  зазубень.  I  хлопця
назублюєте на мене! Я теж!.. Я... я...  я!..  -  дядечко  тремтячою  рукою
всунув гаманило в кишеню i, захлинаючись од обурення й образи, вилетiв  iз
хатинки.
   - Оце д сторгувались, оце випав скупецький вечiр, -  сказав  спересердя
сам собi тато й змiряв мене тими очима, в яких i слiду  не  залишилось  од
бiсикiв. - Ну?
   Я знiтився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим "ну", i
мiркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз  тато  став  посеред
хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.
   - У тебе, збитошнику, очi не попеклися од сорому?  Клiпнув  я  повiками
раз, клiпнув удруге - переконався, що очi не попеклися, i далi анiтелень.
   Тим часом iз клунi ввiйшла мати, стала бiля печi, не  то  посмiхаючись,
не то кривлячись.
   - Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? - строго  допитується
тато. - Витрутив дядька i мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!
   - А що ж менi казати? - знизую плечима i знов клiпаю повiками - нi, очi
таки не попеклись.
   - Звiдки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко грошi мiрками  мiряє?  Ти  в
нього, може, спiльником при цьому був?
   - Нi.
   - Значить, не був спiльником, -  встановлює  батько  iстину.  -  То  де
викопав отаке?
   - Як скажу, ви ще бiльше гнiватись будете.
   - Куди вже бiльше. Не мни своє слово - кажи!
   - То ви ж самi це казали про дядька Володимира.
   - Я? - здивувався, нахмурився батько i несподiвано посмiхнувся. -  Таки
говорив! I хоч ти, заводiяко, маєш вуха, як розваренi вареники,  але  чого
встряв у розмову дорослих? Чого?
   - Я ж, тату, хотiв допомогти вам, - мимоволi торкнувся руками до  своїх
зобиджених вух.
   - Дочекались помiчника! От нема  кому  хворостити  босонога!  -  батько
посварився на мене пальцем, а далi  зирнув  на  маму.  -  Це  не  ти  його
настренчила?
   - I таке ви скажете? - неначе з докором похитав я головою, бо вже видно
було, що менi сьогоднi не перепаде по зашийках. - Хiба ж я не знаю,  як  у
нас мiряють грошi?
   - А як? - зiтхнувши, поцiкавився батько.
   - У нас чиїсь грошi мiряють, наче картоплю:  i  возами,  i  мiшками,  i
мiрками, i казанами, i горщиками...
   - Ох, i мудрий же ти. Усе заносиш у  свою  голову.  Гляди,  щоб  за  це
колись не вiдповiдала вона: лихо завжди за розумних чiпляється. - I вже  з
усмiшкою звернувся до матерi: -А  бачила,  як  цей  засядько  дременув  iз
хатини?
   - Та бачила, -  зiтхнула  мати,  постелила  менi  постiль  i,  зажурено
посмiхнувшись, сказала: - Спи, дитино, хай твоя доля росте...
   Як гарно забринiли менi цi слова, наблизили до нашої  хати-клунi  долю,
оту вiдлюдкувату жiнку, що не дуже поспiшає зустрiтися iз людьми.
   Засинаючи, я чув, як батьки знову почали  сперечатися,  i  в  свiй  сон
захопив материнi сльози. Вони  спочатку  нiби  падали  на  землю,  а  далi
знялися вгору i змiшалися iз зоряним пилом... Хiба  так  може  бути?  Поки
подумав над цим, передi мною розступилася  хата,  село,  i  я  опинився  у
безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм
робити: чи втiкати, чи йти до мене.  А  за  птахами,  що  збились  докупи,
вигинається, сивiє i отемнюється тирса, а до неї синiм цвiтом прибивається
море.
   Потiм сон переносив та  й  переносив  мене  i  до  похилого  жита  бiля
вiтрякiв, i до якимiвської загорожi, бiля якої насторожено стояв борсук  з
борсученятами, i до того лiсу, де вже мене  чекали  засмученi,  мов  дiти,
красноголовцi. Враз вони заговорили людською мовою:
   "Михайлику, не їдь у степи..."
   "Хiба ж я хочу їхати?" - кажу до  красноголовцiв  -  i  вони  розумiють
мене, з спiвчуттям похитують своїми шапками.
   I в цей час хтось трусонув моє плече.
   - Михайлику, Михайлику!
   Я прокидаюсь i в дрiмотному мiсячному сяйвi бачу  прихиленого  до  мене
батька.
   - Чого вам? - пiдводжуся з тапчанчика. - Iще ж зовсiм рано.
   - Еге ж, рано, дитино, - погоджується батько. - Ти не знаєш, де мама?
   - Мама? - одразу ж зiскакую на долiвку.
   - Еге ж, - сумно-сумно дивиться тато у вiкно. - Прокинувся, а її нема.
   - Де ж вона може бути? - жахаюсь я.
   - Чи не пiшла прощатися iз десятиною? Ну, спи, спи, - тато заспокiйливо
кладе руку на мою голову i виходить iз хатини.
   Скрипнула хвiртка, а далi забринiли  ворота  -  батько  пiшов  у  поле.
Переляканий i розтривожений, я  вискакую  в  затоплений  мiсячною  повiнню
двiр.
   Над городами, журавлями i пiдсиненими  оселями  маревом  тремтiв  тихий
росяний сон. У ньому ледь-ледь  ворушилося  приспане  село.  I  тiльки  на
невидимiй левадi не спав деркач.  На  муравi,  пiдпливаючи  тiнню,  лежала
Обмiнна. Вона поглянула на мене, зiтхнула, а  в  її  оцi  блиснула  чи  то
сльоза, чи росинка. Сподiваючись на чудо, я в думцi запитую її: "Де ж  моя
мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй  мовчати  увесь
вiк.
   Тодi я вирiшую теж податися в поле.  Спросоння  загудiли  ворота,  i  я
спиняюсь на вулицi пiд тiнями наших ясенiв i вишень  тiтки  Дарки.  Тут  я
одразу став меншим, а свiт - бiльшим, i  мiсячний  туманець  проростав  iз
нього i плив по ньому, чiпляючись за городину, тини,  дерева.  На  другому
краю вулицi  забовванiла  постать  батька.  Я  хотiв  скрикнути,  кинутись
навздогiн за ним, та саме щось зашамотiло у пiдтинку. Я подався  назад,  а
на дорогу обережно висунулась їжачиха,  в  ротi  вона  тримала  маленького
їжачка. Прислухаючись до свiту, їжачиха зупинилась, повела головою, а далi
перебiгла вулицю, зашарудiла в бур'янi й перебралась у наш город.
   Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услiд, прихиляюсь до плоту, а  в
цей час щось зашелестiло в закутi садочка; звiдти, з тiней, поволi-поволi,
похитуючись, вийшла мати. Ось вона пiдiйшла до саблука, притулилася руками
i обличчям до нього й щось зашепотiла, перемiшуючи слова i зiтхання. Чи то
вона прощалася з деревом, чи розповiдала  йому  свою  печаль?  Далi,  наче
сновида, мати пiшла на город i зупинилася бiля головастого соняшника. Вона
теж заговоркла до нього, а вiн мовчки похитував головою, нiби i йому  була
зрозумiла людська печаль.
   I менi здалося, що мати торкалась руками не соняшника,  а  нахилила  до
себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний,  я  усмiхнувся
свiту, дiдусевi-мiсяцю, й мене одразу оповиває росяний сон. Вiн так  долає
мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи,  ще  почув,
як увiйшла мати, як укропом, соняшником i росою запахли її одiж i руки, що
легко вiйнули над моїми видiннями.
   Через отой  неспокiй  уночi  я  прокинувся  ранiше  звичайного  i  став
прислухатися до свiтанку.
   Я й досi прислухаюся до  свiтанкiв!  Мене  й  досi  хвилює,  як  досвiт
назбирує ще темнi роси, визбирує з крайнеба зорi, солодко позiхаючи, бреде
посеред туманiв, вiдчиняє дверi якоїсь хати-бiлянки,  посилає  дiвчину  по
воду, а далi прочинить отi дверi, за якими ночувало сонце, i посмiхнеться,
вдоволений своєю роботою. Я й досi стрiчаюся з сонцем у полi, в  лiсах  чи
на рiчцi i привчаю до цього своїх дiтей...
   У хату входять батьки i мовчки дивуються, що я вже встав.  У  мiжбрiв'ї
батька зiбрався клопiт, а материнi  очi,  видно,  й  сьогоднi  купались  у
сльозах.  Поки  я  це  прикидаю  в  думцi,   надворi   обiзвалась   качка:
"Так-так-так".
   - Кого б це так  рано?  -  поглянув  батько  на  матiр  -  видко,  йому
хотiлося, щоб вона заговорила до нього.
   I мати, заглядаючи в пiч, сумно сказала до вогню:
   - Хто його знає? Може, Дарка.
   Але це iшла не тiтка Дарка, бо в дверi хтось тихенько постукав.
   - Заходьте, заходьте, - мати вихопила з  вогню  коцюбу  i  поставила  в
куток.
   Дверi вiдчинились, i ми всi з подивом  побачили  на  порозi  знiяковiлу
Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
   - Добрий ранок вам, - вклонилася Люба.
   - Добрий ранок, дiвчинятко. Ти чия? - здивувалася мати.
   - Я, тiточко, Люба,  -  несмiливо  сказала  дiвчинка  i  хитнулась,  як
очеретинка.
   - А-а! - одразу ж догадалася мати. - Проходь,  проходь  ближче.  Ти  до
Михайлика?
   - Нi, тiточко, я до вас.
   - У тебе до нас є дiло? - здивувався тато i грiзно поглянув на мене.  -
Це вже ти, розумнику, щось накоїв?  Давно  на  твоїх  плечах  не  танцював
ремiнь.
   - От вiчно ви на мене! - образився я.
   - Що ж у тебе, моргухо, до нас? - пiдiйшов тато до Люби i  з  цiкавiстю
подивився на її свiжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетенi кiски  i
отi окостенiлi гудзики на блузцi, що чогось ображено понадимали щiчки.
   Люба пiдвела голову i сумно подивилась на батька.
   - Михайло менi сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсiм  немає
лiсiв, то я вам принесла суниць, бо  їх  там  теж  не  буде,  -  простягла
батьковi глечика i вже зовсiм тихенько прошепотiла: - А ми з Михайликом не
хочемо, щоб ви їхали.
   - Ти дивись, - розгублено сказав батько i навiть заклiпав повiками. Вiн
поставив глечик на стiл i однiєю рукою пригорнув Любу до себе.
   Бiля печi схлипнула мати й намiрилась вийти в клуню.
   - Почекай, Ганю, - лагiдно зупинив її батько. - Чи не бачиш,  що  тепер
малi починають учити старших?
   - Може, послухаємо їх, Панасе?
   - Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш,  де  тебе
по ночах шукати, - погодився батько.
   - Ой, спасибi, дядечку... Iще раз спасибi, - сказала  Люба,  загнулась,
поглянула на тата. - Я вам два рази сказала спасибi, а далi  не  знаю,  як
уже треба дякувати...
   - Спасибi, донечко, i тобi i за суницi, i за те, що прийшла до  нас,  -
сердечне сказав тато.
   А Люба радiсно подивилася на мене i вперше посмiхнулася в нашiй хатi, i
посмiхнулися всi її насурмоненi гудзики...



   РОЗДIЛ ДРУГИЙ

   Цiєї ночi я в усiх снах плив на човнi - плив по водi, по росi, по травi
i навiть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. I з напiвзабуття  теж
випливав, мов на човнi.
   Ще не розтуляючи очей, я всiм тiлом вiдчуваю злагоду  в  нашiй  хатинi,
чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батькiв голос,  як
по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печi, як  вужем  сичить  на  нього
окрiп, як пахуче метляється по долiвцi полиновий вiник. I в моїх вухах  аж
забринiли-затанцювали весiльнi спiви:

   До нас, невiстко, до нас,
   А у нас усе гаразд:
   Сама пiч хлiб пече,
   Вiник хату мете.

   Я одразу заплющеними очима бачу  цю  весiльну  пiч  iз  позагнiчуваними
хлiбинами i веселiшаю.
   - I чого воно ще посмiхається собi? - журно говорить мати, думаючи,  що
я сплю.
   - Мабуть, i в снах читає якусь книжку, - лагiдно вiдповiдає тато,
   - Ноги он потрiскались на росi, немов деревляччя.
   - На росi потрiскались, на росi i вигояться.
   - Хоч би на якi постоли розжитись йому, - жалiє мене мати.
   - Хай ногами чує землю, - так скорiше i танцюристом, i людиною. стане.
   На батьковi слова я кажу: "Ги", розплющую очi й одразу ж  пiдводжуся  з
тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й нiби
з великим пошанiвком спитав:
   - Чи добре спали, чи сухими встали?
   Я знову кажу: "Ги" - i смiюся. А тато, заховавши насмiшку пiд укороченi
вуса, вже заходить з iншого боку - починає мене пiдхвалювати :
   - Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як  їсть  -  не
дрiмає.
   - А чого ж дрiмати бiля миски?  -  безтурботно  вiдповiдаю  i,  скiльки
можу, висовуюсь у вiкно, бо за ним уже починають свiтлiшати порiчки.
   - Кортить зелепухами оскому набити? - розгадує тато мiй намiр.
   - Дуже вони менi потрiбнi! - I я починаю дивитися поверх куща  порiчок,
буцiмто вiн зовсiм не цiкавить мене.
   На городах ще вилежується туман, десь  бiля  бондарської  криницi  його
розкльовують пiвнi, а за пiвнями косар клепає косу, а за косарем на левадi
озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить  сонце,  i  придорожня
верба розкошує у його коронi.
   А ось на вулицi з'являється з граблями на  плечi  насурмонений  дядечко
Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось вiн побачив бiля них наших
курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю,  i  кури,
гублячи пiр'я, зметнулись вище тинiв.
   - А щоб ви йому виздихали ще до вечора! -  каже  їм  навздогiн  дядечко
Володимир, потiм крадькома оглядається на нашу клуню, помiчає мене, одразу
хекає i швидко зникає за хатами. А менi знову стає весело.
   Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими  курми,  а  заодно  i  з
дядьком Миколою. I за що б? Коли навеснi  мати  пiдсипала  квочку,  в  нас
гостював дядько Микола.  Вiн  одразу  своїм  хитруватим  оком  учепився  у
решето, в якому лежали однi кругленькi яйця.
   - А чому ви, Ганю, довгоносими не пiдсипаєте? - аж присiв бiля  решета,
на яке вже мостилася квочка.
   - Та, - вiдмахнулася мати рукою.
   - Е, нi, скажiть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не пiду.
   - Що там казати? Помiтила собi,  що  з  довгоносих  крашанок  найбiльше
вилуплюються пiвники.
   - Та що ви?! - здивувався дядько Микола. - Вiк учись, а й  у  курях  не
розберешся. Ось тепер i пiду з вашої хати.
   I, напевне, щоб перевiрити маминi слова, чоловiк одразу  ж  подався  до
дядька Володимира та й  по  секрету  нараяв  йому  пiдсипати  квочку  лише
довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самi
   курочки.  Дядько  Володимир  i  тiтка  Марiйка   послухалися   лукавого
порадника, i вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять пiвнiв  i
одна курочка, а в нас навпаки. Ох, i лютував тодi дядько Володимир  i  все
обiцяв комусь вкоротити i язик, i день. Ось через  цю  дивоглядiю  i  досi
вогнем дише Володимир на наших курей i на дядька Миколу.
   Але це нам не вдивовижу: на кого тiльки не гнiвається i кому тiльки  не
заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то  нема  в  нашому  селi,
нема i на всьому бiлому свiтi жодної доброї людини. Особливо ж  ненавидить
вiн тих, що мають у руках чи в головi бiльше розуму за нього. Чийсь  розум
дядечко вважав своєю особистою образою. Колись вiн умiв гнути чи пригинати
добрих майстрiв i розумникiв, а тепер доводилося  задовольнятися  тим,  що
їхню славу квацяв дьогтем i не помiчав, що всi свої  роки,  увесь  вiк  по
багнюцi проволiк.
   Не догодила дядечку й нова влада. Це ж ранiше були i царi, i  князi,  i
графи, i аж барони, а тепер усi стали товаришами. То хiба це порядок? I за
чим тiльки дивиться загряниця? А коли Лiтинський фiнвiддiл  не  прийняв  у
нього податку нi  золотом,  нi  срiблом  царської  чеканки,  вiн  спочатку
оторопiв, далi обурився, а потiм скумекав, що й до чого, вибiг на  вулицю,
скочив на свого воза i погнав  додому  волiв,  наче  коней.  Щоб  вони  ще
скорiше бiгли, не тiльки батожив їх, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь.
I нерозумна худоба бiгла мов навiжена. Йому так  нетерпеливилося,  що  вiн
уночi обiйшов своїх однодумцiв i, хекаючи й вiдхекуючись, сипав i сипав  у
їхнi вуха полiтику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на однiй
волосинцi, бо в неї навiть золота-срiбла не приймає загряниця.
   Вiдтодi хитромудрий полiтик почав ждати загряницi i лiпити перед богами
тоненькi саморобнi свiчечки. Навiть свої золотi  надiї  дядечко  оплачував
скупими шелягами.  Недарма  казали  люди,  що  вiн,  поки  попрощається  з
копiйкою, двадцять разiв оберне її у жменi...
   Сьогоднi i небу, i сонцю млостилося,  нездужалось,  i  далечiнь  стояла
така, нiби на нiй хтось перелопачував сонячне промiння iз мiсячним. I лiс,
i птиця в ньому чогось притихли, а дзюркотливе джерельце спiвало й спiвало
свою пiсеньку ще й на дурничку пiдгойдувало розмите корiння.
   Ось я прямо з Обмiнної бачу пiд осикою  близнюкiв-красноголовцiв.  Вони
зовсiм схожi на тих, якi прохали мене у снi, щоб я не  їхав  у  Херсонськi
степи.  Я  придивляюся,  чи  немає  в  них  ротикiв,  прислухаюсь,  чи  не
обiзвуться вони, але красноголовцi, хизуючись червоними шапками,  мовчать.
То, видко, лише у снi приходить голос  до  них.  Я  зiскакую  з  Обмiнної,
обнишпорюю поглядом лiс. От по всьому вiдчувається,  що  тут  iще  повиннi
бути гриби, але вони так заховалися, що  й  сонце  їх  не  знайде.  Чогось
завжди отак виходить: гарного гриба нiяк не знайдеш, а поганка сама в  очi
лiзе.   А   це    що?!    Прямо    вiд    окоренка    берези    вiдхилився
товстенний-претовстенний боровик.  Дерево  йому  прим'яло  з  одного  краю
капелюха, а з нього ще проростає  грибеня-малятко.  Така  знахiдка  навiть
Любу порадує!
   Тепер уже на Обмiнну й не думай вискочити: зачувши волю,  вона  шкiрить
на мене зуби й хвицається, мов хто найняв її на таке дiло. Ще добре, що  я
повода не випустив з руки. Отож з грибами в однiй  руцi,  а  з  поводом  у
другiй поволеньки доходжу до  якимiвської  загорожi,  де  зараз  трава  аж
куриться пахощами й прив'яленим  сонцем.  Отут,  при  дорозi,  путаю  наше
лукавооке тягло i з грибами поспiшаю до куреня. Але нi  в  куренi,  нi  на
пасiцi Люби нема. То що менi робити? Я кладу на виднотi гриби,  кажу,  щоб
вони нiкуди не втекли з куреня, а сам думаю  майнути  в  осичняк  пошукати
красноголовцiв. Там є таке мiсце!
   Бiля борсукової нори до мене з доброго  дива  вчепилося  запитання:  чи
бачить борсук сонце, чи вiн у теменi прочавкає i проспить усе життя?
   Я лягаю на землю, притуляюся вухом до  того  мiсця,  пiд  яким  повинен
вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то пiдi  мною,  чи
за мною зашарудiло. Напевне, заворушилася борсукова  сiмейка.  Може,  вона
саме засiла за стiл i орудує бiля миски? Я починаю усмiхатися, в думцi уже
всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарює смiх:
   - Може, тобi й подушку покласти? Будеш вилежуватись, наче борсук!
   Я вiдриваю голову од землi, а бiля мене аж перехитується од смiху Люба,
у її руцi погойдується чимсь напакована торбинка, i дiвчинка кладе  її  на
те саме мiсце, до якого тиснулось моє вухо.
   - I чого б ото я одразу всi зуби продавав? - кажу трохи невдоволено.
   - Бо зрадiла, що тебе побачила, - мов очеретинка, розгойдується Люба. -
Я так i знала: ти приїдеш сьогоднi.
   - Звiдки ж таке знаття?
   - I сама не знаю звiдки, - звела угору худеньке плече. - То ви  вже  не
поїдете у степи?
   - Не поїдемо. Ти пособила нам.
   - То так вийшло, - радiє дiвчинка. - А ти щось привiз менi?
   - А що ж тобi треба було привезти?
   - Нiби й не догадуєшся? Якусь книжку.
   - Привiз казки страшнi-страшнi.
   - Про вiдьом i чортiв? - одразу ж скривилась i нахмурилась дiвчинка.
   - Про них.
   - Я цих i слухати не хочу.
   - Чого?
   - Бо як начитаєшся їх, то так страшно стає самiй у лiсi. -  I  дiвчинка
боязко озирнулася назад,  нiби  там,  за  деревами,  коловоротилась  рiзна
погань.
   - А от менi й зовсiм не страшно, - вiдчайдушне брешу, а сам згадую,  як
менi колись уночi чорнi дiдовi штани здалися чортом.
   - Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечистi. Мiй тато каже, щоб  i
я нiчого не страхалась, а я все одно страхаюсь.
   - I чого ж ти боїшся?
   - Грому, рiзної поганi i сови.
   - Сови?
   - Еге. Вона увечерi так  моторошно  кричить,  що  волосся  саме  їжаком
пiдiймається. I очi її страшно свiтяться уночi. Тодi я забиваюсь у  куренi
татовi пiд руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвiта! Будять мене
то соловей, то зозуля, то iволга, то одуди, а то й роса.  Ти  щiльникового
меду хочеш?
   I хоч менi дуже хочеться покуштувати солодкого, але я  так  вiднiкуюсь,
наче щодня маю мед у своїй хатi.
   -I даремно, - каже чиїмись словами Люба. - Мед-це здоров'я.
   - Ну, коли здоров'я, то попробую.
   - От i добре, - показує рiдкi зуби Люба. - А  може,  тобi  i  чумацької
юшки зварити?
   - Та нi, мабуть, не треба.
   - От я усе набиваюсь, а ти все вiднiкуешся i вiднiкуєшся. Гордий чогось
став... Михайлику, а я тобi щось хочу сказати. - I дiвчинка,  оглянувшись,
засоромлено подивилась на мене. - Сказати чи нi?
   Я теж чогось нiяковiю i теж озираюся довкола.
   - Кажи, як маєш щось...
   - Ось дай вiдсапну. Тiльки ти нiкому нiчичирк. Чуєш?.. Оце  ж  учора  в
моєї тiтки Василини був аж з Вiнницi якийсь головний  над  спiваками.  Вiн
такий патлатий i смiшний-смiшний! Як заспiває, то в нього рот стає пащекою
- цiле горня влiзло б туди. Вiн привiз тiтцi якiсь ноти...
   - I що?
   - То тiтка Василина вiзьми та й похвались йому, що я теж гарно спiваю i
виводжу пiдголоском.  От  йому  й  захотiлося  послухати  мене.  А  я  все
соромилась i соромилась перед городським. Тодi моя тiтка сказала,  щоб  ми
разом заспiвали. I ми заспiвали разом, бо так i легше, i не соромно.
   - I що далi?
   Люба кумедно вiдкопилила губи, сторчма поставила очi, як  той  головний
над спiваками, i посмiхнулась.
   - А далi цей головний взяв та й притулив  мене  до  себе,  поцiлував  у
кiску, потiм потягнув її i сказав, що я голос!
   - А ти йому що?
   - А я тихенько сказала: "Спасибi, дядьку". I йому це дуже  сподобалось,
бо вiн розсмiявся i ще раз поцiлував мене.
   - От молодець! - радiсно вихопилось у мене.
   - Вiн чи я? - довiрливо запитала Люба.
   - Обоє.
   На це Люба розважливо вiдповiла:
   - Отак живе людина i не знає, що вона - голос. Головний  над  спiваками
обiцяв якось i мене, i тiтку Василину викликати у Вiнницю. Тодi  я  там  i
театр, i трамвай побачу.
   - Везе ж людям! - кажу я, а Люба починає  смiятись.  -  I  що  ти  тому
головному спiвала?
   - Журливої: "Ой пiд  яром-яром  пшениченька  яра,  в  долинi  овес".  I
веснянки спiвала, теж сумнi. А вiн сказав, що в них живуть голоси  якихось
предкiв. Такий уже розумний чоловiк, що й половини слiв його не второпаєш.
Вiн i моєму татовi сказав, що я голос.
   - Що ж на це тато?
   - Розгладив вуса i сказав: раз таке врем'я, то  вiн  купить  менi  новi
чобiтки, i я почну їх носити ще до  снiгу,  щоб  не  застудити  голосу,  -
розгойдувалась i радiсно лебедiла дiвчинка. - Тато в мене такий смiшний, а
хто не знає його, думає, що вiн дуже сердитий. Це вуса роблять його таким:
вони в нього серпастi, норовистi i залазять, куди хочуть, навiть до  рота.
Ходiмо до куреня.
   - А що в тебе в торбинцi?
   - Хiба не бачиш? Липовий цвiт.
   - На чай збираєш?
   - Нi, наша кооперацiя приймає його на лiки. От  я  i  зароблю  собi  на
зошити. Назбираю цвiту аж на цiлий срiбний  карбованець,  бо  дуже  люблю,
коли є багато зошитiв. Давай  разом  збирати  цвiт.  У  мене  в  куренi  i
посушимо, бо на сонцi не можна. Як ти?
   - Можна i разом.
   - То спершу ходiмо їсти мед.
   I в цей час бiля нас ворухнулася чиясь тiнь. Я  оглянувся.  Бiля  самої
Люби з старенькою берданкою в руках зупинився  темнолиций,  з  вивернутими
губами дядько Сергiй - отой, що донедавна ховався  у  рiзних  криївках  од
революцiї. Вiн втупив у мене важкi зимнi очi й насмiшкувато запитав Любу:
   - Кого це ти, дiвко, хочеш медом частувати?
   - Добрий день, дядьку, - з гiднiстю вiдповiла Люба.
   - Не дуже вiн i добрий: усе мiняється  тепер.  То  кого  ж  маєш  медом
пришанувати?
   -. Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.
   - Зараз не те що малi, навiть старi  подурiли:  усi  чогось  грамотiями
хочуть стати. А хто ж буде свинi пасти?.. - Дядько Сергiй зневажливо повiв
на мене берданкою. - Чий вiн?
   Люба сказала. У мисливця одразу  позимнiли  не  тiльки  очi,  а  й  усе
вузькувате обличчя. Вiн презирливо обдивляється мене з  голови  до  нiг  i
починає жувати губи:
   - Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить  у
комзлиднях i все щось має проти мене? Га?
   Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця i розсмiялась.
   - Ти чого? - дядько Сергiй пiдкинув чорнi дужки брiв.
   - Ви i про дядька Миколу говорили, що вiн має щось проти вас.
   - I це правда.
   - I мiй батько теж щось має проти  вас.  Тепер  уже  розгубився  дядько
Сергiй, клiпнув раз i вдруге чорними нерiвними вiями, сплюнув:
   - Хоч вiд дiтей дiзнаєшся, що думає про тебе рiдня. Ох, недарма  я  так
упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж,  дiвко,
пiдгодовуй, пiдгодовуй злиднiв медом, а  вони  твого  дядька  вiзьмуть  за
жабри, - i мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. -
Але чого я тобi кажу? Це не твого розуму дiло. Скажи,  он  там  борсук  ще
живе? - i дядько Сергiй нацiлився берданкою на нору звiрка.
   - Що ви, дядьку, робите?! - злякано скрикнула Люба.
   На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмiшка:
   - Не бiйся, дiвко, вiн менi тепер не потрiбний. От коли нагуляє жиру, я
таки доберуся до нього. Тут якоїсь кiзочки або зайця не бачила?
   - Нема тут нi кiзочки, нi зайця. Дядько Сергiй хмикнув:
   - Та невже нема? Так я i повiрю тобi!
   - А ви хiба хоч кому-небудь вiрили?
   - Царю вiрив, i то даремно  -  прогадав!  -  позлiшало  обличчя  i  вся
постать дядька Сергiя. Вiн ще щось хотiв сказати, але передумав, крутнувся
i, тримаючи берданку навпереваги,  сторожко  пiшов  у  глибiнь  притихлого
лiсу.
   - Попрощається сьогоднi з життям якийсь звiр чи птах. Не доведи господи
мати такого родича, - сказала Люба чиїмись словами. - Тато говорить, що  в
нього затвердiла совiсть.
   - А в твого дядька справдi є жабри? Люба пирхнула:
   - Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходiмо ж до куреня.
   Але пiсля мови дядька Сергiя менi навiть меду не захотiлося.
   - Краще спочатку нарвемо липового цвiту.
   - То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж  на  пiвлiсу.  Мабуть,  її
цвiт найбiльш цiлющий. Правда ж, гарно  буде,  коли  вiн  допоможе  якiйсь
добрiй людинi - вiзьме й пiдведе її на ноги?
   - Ге. А далеко ця липа?
   - Аж бiля яру. От зараз розстелю цвiт у куренi, та й побiжимо собi.
   Я  поглянув   на   Обмiнну,   на   небо,   яке   обкладали   неспокiйнi
грiзно-фiалковi хмари, а Люба тим часом уже вискочила  зi  свого  лiсового
житла, i ми побiгли до тiєї липи, що мала пособити добрим людям.  Струнка,
мов тополя, вона трохи навскiс стояла над яром, натрушувала i на лiс, i на
яр свої пахощi, навколо неї живою сiткою ворушилися бджоли. Коли  я  вилiз
на дерево, за яром обiзвався грiм, а Люба налякано скрикнула.
   - Чого ти, дiвко?
   - Боюся грому, - щиро призналася дiвчинка. - Може, повернемось назад?
   - Пусте. Нарвемо цвiту i повернемось.
   - Добре тобi казати: нарвемо! У мене вже i руки, й душа тремтять.
   - А як же твiй карбованець на зошити?
   - Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чуєш! Знову  загримiло,  синiм
коренем вималювалась блискавка, розкрила шматок другого неба  i  згасла  у
хмарi.
   - Ти не бiйся, - заспокоював я Любу, - то Iлля калачi розкидає.
   - Аби ж калачi, а то громи i блискавки. Он уже й лiс перелякався грози,
- заскiмлила дiвчинка.
   Справдi, пiд темним небом затривожився, загудiв лiс, закипiло листя  на
ньому, деревам чогось захотiлося бiгти, але вони не знали, куди  податися,
й, стогнучи, металися на всi боки. Знову мигнула блискавка раз  i  вдруге,
лiс i зверху, i зсередини просвiтився недобрим блакитнавим огнем, а  грiм,
як навiжений, лупнув у кiлька цiпiв, неначе хотiв обмолотити землю. I вона
пiд ударами грози почала злякано кренитись у безвiсть. Тепер i менi  стало
лячно.
   - Михайлику, зараз же злазь! - уже внизу обiзвалася Люба сльозами.
   I тiльки я, обдираючи  ноги,  скотився  з  липи,  як  на  землю  стiною
обвалилася злива. Одразу невидимим став лiс, тiльки стогiн його охоплював,
затискав i перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила  в  серцевину
лiсу, i вiн засвiтився величезним фiалковим  лiхтарем.  А  коли  блискавка
згасла, ми побачили iнший огонь - бiля самого яру, заломивши руки,  горiло
скалiчене дерево.
   - Михайлику, нам треба сховатись.
   - Куди ж ми сховаємось?
   - Я знаю таке дупло в дубi - велике-велике. Там ми обоє  вмiстимось,  -
сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя.
   I я, пуста голова, навiть не подумав,  яке  лихо  могло  спiткати  того
дуба, i побiг за Любою. Хустина спала їй  на  плечi,  навколо  її  голови,
стiкаючи струмками, затанцювали коси i кiсники, а дiвчинка шматувала  сизу
пелену дощу, зникала в нiй i знову з'являлась, мов тiнь. Грiм кидав її  на
землю, вона падала, пiдводилась i бiгла вперед.
   - Отак i голосу можна позбутися, - хотiв  я  пожартувати,  але  Люба  i
вухом не повела.
   Ми сполохано металися мiж громами i блискавками, а дощ, як хотiв,  прав
i виполiскував нас.
   - Ось тут! - дiвчинка раптом зупинилась перед старим  гiллястим  дубом.
При його коренi темнiло нерiвне присмалене провалля.
   "Дубе, дубе, хто тобi душу виїв? - у думках  запитав  я  дерева  i  сам
вiдповiв: - Лiта менi виїли серцевину i душу".
   I питання, i вiдповiдь менi дуже сподобались, я хотiв було  запишатись,
але передумав - це, певне, десь таке вичитав.
   - Михайлику, сюди лiзь!
   Я увiйшов у дупло, мов у комiрчину. Тут було темно i майже  сухо.  Люба
встигла вже витертись, викрутити  хустку  i  трохи  заспокоїтись.  Та  ось
знову,  мов  з  гармати,  тарахнув  грiм,  дуб  заскрипiв   усiма   своїми
кiсточками, i лiсовичка обома руками вчепилася в мене,  а  перегодя,  сама
себе заспокоюючи, запитала:
   - Правда ж, тут не так лячно?
   - Авжеж, - вiдповiв я, зовсiм забувши, як небезпечно в грозу сусiдувати
з великим деревом. Воно скрипiло й стогнало,  обвалюючи  на  землю  потоки
дощу, а на нас крихти своєї зiтлiлої серцевини.
   - Михайлику, може, ти казку розкажеш?
   - Та вiд неї тобi ще страшнiше буде.
   - I це правда, - зiтхнула дiвчинка, притихла на  якийсь  час  i  раптом
перелякано ойкнула.
   - Ти чого?
   - Ой Михайлику, я зовсiм забула за курiпку! Що тепер буде з нею,  з  її
дiтками?
   - А що має бути з ними?
   - Ти нiчого не знаєш! У неї тiльки-тiльки вивелись дiтки,  вони  зовсiм
безпораднi. Це  ж  вода  потопить  усiх.  Бiжiмо  рятувати  їх.  Все  одно
мокрiшими,  чим  є,  не  будемо.  -  I  Люба  першою  вискочила  з  дупла,
зiщулилась, глянула поверх дерев i  полегшено  зiтхнула:  -  О,  вже  небо
вивиднюється. Бiжiмо.
   - I що це в тебе за курiпка?
   - Я її на узлiссi в заростях терну побачила, коли вона саме  сидiла  на
яєчках. I я її трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило її дiток.
   Розбризкуючи калюжi, ми побiгли на узлiсся. Вiд нас  уже  вiдкочувалися
громи, над нами стишувався дощ, а пiд нами вигиналися, щасно плакали трави
i цвiт. I  пахло  суницею,  грибами,  розiпрiлим  хмелем  i  тiєю  житньою
свiжiстю, яку приносять  тiльки  петрiвчанськi  пучки  блискавиць.  Немало
накидав їх сьогоднi Iлля i в лiс, i поза лiс, вибиваючи нечисту силу.
   Ми пробiгли чиюсь загороду, в якiй  стояли  високi  дуплянки,  обминули
озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер  рiчкою,
i опинилися на зарослому терном узлiссi. За ним  узке  стояли  поколошканi
зливою жита й пшеницi.
   - Обережно, Михайлику, -  тут  подряпатись  можна,  -  розводячи  обома
руками цупкi гiлки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась,  пригнулася
до землi й тихенько скрикнула.
   - Що там у тебе?
   - Ось подивись, - дiвчинка  пiдвелася,  простягнула  до  мене  човником
складенi долонi.  На  них  безпомiчною  сiрою  грудочкою  лежало  пташеня,
завбiльшки з волоський горiх. Воно навiть не могло пiдвестися на ноги. - I
що менi робити з тобою? - жалiсно запитала його.
   Але пташеня i не поворухнулося.
   - Замерзло,  охляло,  -  пояснила  дiвчинка  i  обережно  поклала  свою
знахiдку в пазуху. - Ось iще одненьке!
   Я теж нахилився до трави i побачив бiля якоїсь трухлятини заболочене, з
пiдвернутою голiвкою пташеня. В руцi воно й  не  писнуло,  тiльки  болiсно
глянуло на мене затуманеним оком.
   - А де ж курiпка? Чого вона покинула їх? - запитав я в Люби, яка й  моє
пташеня поклала собi в пазуху.
   - Хто його знає? Може, грiм наполохав i розiгнав її дiток, а вона тепер
збирає їх докупи. А може, ще гiрше  щось  сталося.  Хiба  мало  ворогiв  у
пташини? Почекаємо її.
   - А як вона не прийде?
   - То заберемо дiток, i я доглядатиму їх сама. - Люба, прислухаючись  до
себе, неждано усмiхнулась: - Вони вже дряпають мене нiжками. От дурненькi!
   Ми винишпорили усю тернину i знайшли аж семеро пташенят. Люба  поховала
їх у пазуху, а сама неспокiйно  позирала  на  всi  боки,  визираючи  матiр
курiпку.
   Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золотi коси на поля, i
вони курилися пахучою парою. Пташенята  зовсiм  зiгрiлися  i,  попискуючи,
бешкетували в Любинiй пазусi.
   - На волю просяться. Що менi робити з вами? - Та ось дiвчинка витягнула
шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся
занепокоєний пташиний поклик,  потiм  бiля  куща  вовчого  лика  з'явилася
курiпка, її мокрi крила аж черкали  землю,  а  побiля  матерi  вовтузилося
кiлька пташенят. Ось курiпка занепокоєно  зупинилася,  повела  головою,  а
крилами придержала дiток. Птиця побачила людину.
   - Красунечко моя, - тихо  сказала  Люба,  полiзла  рукою  до  пазухи  й
випустила на землю пташеня.
   Курiпка щось скрикнула на своїй пташинiй мовi, ступила крок до  дитини,
а та, розхитуючись i крильцями, i всiм тiлом,  так  поспiшала-заточувалась
до матерi, що аж падала з нiг. Люба  випустила  усiх  пташенят,  з  утiхою
поглянула на них, шепнула менi:
   - Ходiмо, Михайлику, не будемо тривожити нi красунечки, нi й дiток. Хай
вони теж мають своє щастя.
   I ми тихенько-тихенько почали вибиратися iз чагарiв.  На  душi  в  мене
було таке, наче я не з курiпкою, а з самим сонцем зустрiвся. Це ж  i  мати
зрадiє, що ми допомогли бiдолашнiй пташинi.
   Мокрi, стомленi, але радiсно  осмiхненi,  ми  входимо  в  лiс,  бредемо
струмком i вражено зупиняємось прямо в розбурханiй водi: навпроти нас,  за
галявиною веселка порозвiшувала  усi  свої  стрiчки,  i  в  їхнiм  одсвiтi
дiброва стала такою гарною, якою вона може тiльки наснитися.
   Люба засмiялась:
   - Михайлику, ходiмо собi до веселки.
   - А чого ж, це нам по дорозi, - кажу повагом, хоча добре  знаю,  що  до
веселки людина нiяк не може дiйти.
   - Михайлику, а куди веселка дiвається взимку?
   - Напевне, забирається у якусь оселю на небi i там зимує собi, як  твiй
борсук у землi.
   - Ой, тримайте мене, бо впаду, - захиталася Люба вiд смiху. - Ти  довго
думав, поки таке зморозив?
   - Нi, це я не думавши.
   - Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмiнна робить?
   -Мабуть, забралася в шкоду, як тiльки вона умiє, - спохмурнiв я.
   - То мерщiй бiжiмо до неї! Капосна-таки твоя Обмiнна.  Ми  вискочили  з
струмка, а перед нами сполоханою тiнню майнула кiзочка. Я  навiть  помiтив
її  велике  перелякане  око.  I  в  цей  час  гримнув  пострiл.   Кiзочка,
надломлена, повалилася на землю.
   - Ой, менi страшної - зойкнула Люба i притулилась до мого плеча.
   Я нiчим не мiг утiшити дiвчинку, - менi теж було страшно. А з-за  дерев
з берданкою, що курилася димом,  вискочив  разкуйовджений,  мокрий  дядько
Сергiй i кинувся до своєї здобииi. Ми з Любою теж побiгли вперед, i те, що
побачили, страшенно вразило нас:  темно-оксамитове  око  кiзочки  востаннє
пiдпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко i гусло на  травi
- кiзочка була матiр'ю.
   - Що ви,  дядьку,  наробили?!  Що  ви  наробили?!  -  боляче  i  гнiвно
скрикнула Люба.
   Дядько Сергiй, витираючи  мокрим  заяложеним  рукавом  пiт  з  обличчя,
посмiхнувся:
   - М'ясця солодкого роздобув. Це королiвський харч!  Захочеш  свiжини  -
приходь на вечерю до нас, заманеться солонини - через мiсяць заглянь. Я не
скупар, - розщедрився чоловiк i чоботом поторгав кiзочку.
   - Ми зараз же побiжимо до дядька Себастiяна i розкажемо йому...
   Дядько Сергiй здригнувся, витрiщився на Любу; на його вивернутих  губах
розпухав гнiв:
   - Ти що варнякаєш?!
   - Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!
   - Ти здурiла, дiвко? Своїх будеш топити? Я i тобi, i йому покажу дядька
Себастiяна! - Але раптом його  очi  втихомирились,  прикушуючи  гнiв,  вiн
знову посмiхнувся, полiз рукою до кишенi. - Ось краще вiзьми собi срiбного
карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамницi.
   - Не треба менi ваших грошей!
   - Треба, треба. Хiба ж я не знаю? - I дядько  Сергiй  силомiць  втиснув
грошi в Любину руку. - Будеш мати собi тих зошитiв аж на цiлий рiк.  Це  ж
карбованець!
   На обличчi Люби спалахнули червонi плями.
   -Хай вiн пропаде вам! - дiвчинка вiдхилила руку i жбурнула грошi у лiс.
   - От забiсована порода! - вилаявся дядько Сергiй i кинувся шукати  своє
чорне срiбло.
   Ми ще раз поглянули на кiзочку; в її оцi згасала остання росинка сонця,
а з вим'я ще сочилося молоко.



   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

   Пiд вечiр пiдбилося жито, у дрiмотi сивiє  вiтряк.  На  його  мовчазних
спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко вiд них  засумував  перепел:
"Спать пiдем, спать пiдем..."
   О, як, напевне, хочеться вiтряку струсити  з  себе,  з  полiв  дрiмоту,
зачерпнути  крилами  небо,   озватися   людськими   голосами,   задзвенiти
наколиханим за лiто зерном, а пролитися борошном.
   Та притовченi гальма i переднiвок скували силу брата вiтрiв, i  вже  на
його  крилi  встиг  умоститися  ледачий  павук.  Де  ти,  поганче,   будеш
завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вiтряк зерно i слово?..
   Навколо ряснiють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились  верби
над нею, за ними прокльовуються зорi. I тиша, тиша  навкруги,  бо  молодик
над степами, бо житнiй сон у степах.
   Ми, наче у снi, їдемо з татом на стависько. Роса i колос пощипують  мої
ноги, а тато ледь-ледь курникає пiсню так, що й не добереш, чи то  колеса,
чи його голос поскрипує, а я все думаю лро свiй завтрашнiй день. Який  вiн
буде для мене?
   Бiля самого вiтряка, розгортаючи жита i синiй сон  над  ними,  виходить
уся в темному жiноча постать, i спiвуче стрепенулася тиша:
   - Добрий вечiр вам.
   - I тобi вечiр добрий, Одарко,  -  статечно  вiдповiдає  тато,  зупиняє
Обмiнну. - Пiзненько повертаєшся з поля.
   - Пiсля чужої роботи ходила дивитись на своє жито, - пiдходить жiнка до
самого воза.
   - I як воно?
   - Моє в долинцi - ще зелене.
   - А ми своє завтра почнемо жати. "Спать пiдем, спать пiдем..."
   - I  женця  молодого  взяли  з  собою?  -  вдова  дивиться  на  мене  й
добряче-добряче усмiхається.
   - Та й женця взяли з собою.
   I так менi славно стає на душi, що я вже не якийсь там пастушок, а стою
женцем. I водночас прокидається острах: чи зумiю ж завтра дiлечко  робити?
Правда, я не раз для Обмiнної жав хопту, але то бур'ян -  вода.  А  от  чи
годен буду жито жати?
   "Спать пiдем, спать пiдем..."
   - А свого  серпа  маєш,  дитино?-  вдова  аж  нахиляє  до  мене  великi
прижуренi очi, навколо яких  передчасними  зморшками  залягли  нестатки  i
горе.
   - Маю, тiточко. Мама подарувала менi свого.
   - То щасти тобi доля бути гарним женцем, i косарем, i орачем, i сiячем,
- ласкаво дивиться на мене тiтка Одарка й зiтхає, бо в неї  вiйна  забрала
її косаря i орача.
   - Спасибi вам.
   "Спать пiдем, спать пiдем..."
   - Де  ти,  перепiлко,  будеш  завтра  спати,  коли  прийдуть  женцi?  -
звертається тiтка Одарка до жита i знову зiтхає - жалiє бiдну пташину.
   - Ти теж, як перепiлка, живеш, - з сумом i спiвчуттям говорить тато.  -
Як дiти?
   - Ростуть поволеньки. Старшенький уже в  школу  збирається.  Само  десь
букваря доп'яло, прокидається з ним i засинає з ним.  То  мусила  перешити
малому батькову одежу. - I вдова пiднесла руку до очей.
   - Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.
   - Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за вiйну, що,  мабуть,  i
врiж око, то сльози не добудеш.
   - Життя... - зажурено каже тато своє улюблене слово.
   - Он, послухайте, вiтряк плаче. Може, i його якась  печаль  чи  гризота
з'їдає?
   Ми всi притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила  вiтряка.
Тiтка Одарка поклала свою зачерствiлу вiд працi руку менi на голову.
   - Ти ж тiльки обережненько жни - серп не  iграшка...  Ох,  ще  ранувато
тобi орудувати ним.
   - От i не рано. Самi побачите, - боронюся я. Тiтка Одарка  усмiхнулася,
вклонилася татовi:
   - Бувайте здоровi.
   - Ходи здорова, жiнко добра. "Спать пiдем, спать пiдем..."
   - Як розспiвався, - кивнув головою тато на невидиму пташину,  ще  якусь
хвильку прислухався до крил вiтряка  i  смикнув  вiжки.  Стиха  заскрипiли
колеса, i потривожений пил запах молодим житом.
   Обминувши  хутiрець-однохатку,  ми  опинилися  на  скошених  луках,  де
темнiли стiжки сiна. Тут уже на далеку пiсню  перепела  обiзвався  деркач.
Ось i наша сiножать; вона тулиться до рiчечки, за  якою  починаються  луги
сусiднього села, отого, що у вiйну було спалене вщент. За рiчечкою  горить
вогонь, бiля нього самотiє постать нiчлiжанина.
   - Чуєш, як запахло  кулешем?  -  каже  тато,  путаючи  Обмiнну.  -  Ти,
Михайлику, де хочеш спати: на возi чи пiд стiжком?
   - Де скажете.
   - Я ж тобi, як женцевi, даю вибiр.
   - Краще кладiть на стiжок.
   - Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тодi завтра буде  нам  жито
жати?
   - Тодi кладiть пiд стiжок.
   - Тобi сiна всмикати?
   - Я сам.
   - Хазяйська дитина, - пiдсмiюється тато,  пiдходить  до  воза  й  обома
руками пiдхоплює мене, вже напiвсонного. - У тебе й  справдi  ноги  -  мов
деревляччя.
   - Нiчого, так скорiше i  танцюристом,  i  людиною  станеш,  -  повторюю
батьковi слова, а вiн притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, i
натрушує на мого чуба смiх. Батько смiється так само гарно, як  i  дiдусь,
тiльки з його очей бризкають не сльози, а iскри, їх навiть у теменi видно.
   Ми удвох насмикали сiна, розстелили його бiля стiжка, а тато покрив  цю
постiль киреєю, тiєю самою, в якiй мене, босого, носив до школи... Чому  я
тодi не вмiв шанувати цiєї одежини, як шаную тепер, коли на  скронi  випав
вiчний снiг?..
   -Лягай, сину, бо вже люди нiч розiбрали, - нам нiчого не залишиться.
   I менi стає смiшно: уявляю  собi,  як  люди  по  оберемку,  наче  сiно,
розносять нiч по хатах.
   - Лягайте i ви.
   - Пiду до вогника: подивлюся, хто там душу грiє.
   - I я з вами.
   - Не виспишся, причепо.
   - Я тiльки трошечки-трошечки побуду з вами.
   - То ходiм, - тато пригорнув мене рукою, i ми пiшли на вогник,  що  так
принадно, золотою квiткою, вихоплювався з петрiвчанської  ночi.  Над  нами
зумлили комарi, бiля нас спросоння коли-не-коли схлипувала рiчечка, а  над
усiм свiтом протiкала  зоряна  iмла.  I  так  добре  було  в  нiй  iти  до
знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.
   - Е, та це дiд Корнiй! - зрадiв тато, поки нiчлiжанин,  почувши  кроки,
обернувся до нас. - Добрий вечiр, дiду Корнiю!
   - Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
   - Я тiльки сина догадався взяти.
   - Догадливий, що й казати. Ще б жiнку захопив. - У дiда  Корнiя  одразу
смiються очi, брови, губи й довгi вуса, до яких пiдбирається  вогонь.  Ось
чоловiк пiдводиться од багаття, скидає, вiтаючись, бриля, i ми  бачимо  на
його головi сиву розкуйовджену зиму. А на руцi в старого  болiсно  дихають
стягнутi на живу нитку шрами.
   - Як вам, дiду, живеться?
   - Часом з квасом, порою з водою. - Дiд Корнiй брилем приховує свою зиму
й приязно дивиться на мене. - Вже маєш, Панасе, помiчника?
   - Вважайте, дочекався женця.
   - Он як?! - дивується дiд Корнiй, дивуються його темнi, вогнем накупанi
очi. Вiн лагiдно торкається рукою мого плеча. - Невже ти, Пшеничне,  вмiєш
жати?
   - Трохи вмiю, - нiяково вiдповiдаю старому,  i  страх  як  потерпаю  за
завтрашнiй день, i побоююся, щоб тато  сьогоднi  насмiшкуватим  словом  не
зменшив мене. Але тато, пiдбадьорюючи, каже, що в нього син не  ледащо,  i
за це я не знати як вдячний йому.
   Дiд Корнiй похитав головою:
   - Ось так i проходить наш вiк: однi вчаться жати, а другi розучуються.
   - Хто ж це, дiду, ниньки розучується жати?
   - Та хоча б i я, - зажурився старий, i зажурилося  невлежане  золото  в
його очах. - Уже серп став менi заважким, випадає з руки, - i подивився на
свої шрами, що були стягнутi на живу нитку.
   - А що лiкарi кажуть?
   - Дурне кажуть. Змовились собi й вчепилися у  дiдову  старiсть.  Їм  би
хотiлось на пiч упакувати мої лiта. А яка ж то  старiсть,  коли  маю  лише
сiмдесят п'ять рокiв? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрiбнiшає
тепер i наш вiк, i здоров'я. Всi  дуже  нервеними  стають,  та  все  життя
чийогось не цiнують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловiка
кращим не зробить.
   - I ви ж, дiду, бомби возили, - щось згадавши, засмiявся тато.
   - Так ото ж i видихаю цi бомби тепер, - уже й серп випадає з руки.
   - Дiду, ви насправдi були  на  вiйнi?  -  зрадiв  я  i  вуха  розвiсив,
сподiваючись почути щось цiкаве.
   - Та нi, то мене впхнули у вiйну, - неохоче  вiдповiв  старий  i  почав
ложкою мiшати кулiш. - Пшоно вже розiмлiло.
   - Дiду, розкажiть, як вас упхнули у вiйну, - зжалiснiв мiй голос.
   - Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, - насупив, накошлатив
отi брови, яких би вистачило на двох дiдiв. - Он краще бiжи до воза, найди
вагани й ложки в пiлочцi, та й подумаємо, що робити з кулешем.
   - Ми вже вечеряли, дiду.
   - Бiжи, бiжи. Мiй кулiш сам Котовський так їв, що аж за вухами  лящало,
ще й пiдхвалював.
   - Ой! Справдi сам Котовський їв? - завмираю, мов заворожений. -  То  ви
його бачили?
   - Навiть фотографiю з нас обох робили.
   - Розкажiть, дiду!
   - А що тобi дiд сказав? Бачу, i ти непослухом вдався. Я одразу ж  побiг
до воза, бiля якого спокiйно  ремигали  круторогi  воли,  знайшов  вагани,
ложки, а в очах менi все стояло, як дiд i кулiш їв, i фотографувався аж  з
самим Котовським. Чим же так прославився дiдусь? Видать, недарма  в  нього
порубцьована рука.
   А кулiш у дiда i справдi був такий смачний, що його  й  Котовський  мiг
пiдхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву,  i  старий  був  цим  дуже
вдоволений.
   - Дiду, а Григорiй Iванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв кулiш?
   - Дерев'яною, тiльки трохи бiльшою за твою,  -  змовницьки  посмiхнувся
старий i потягнув мене за чуба. - Все, Пшеничний, хочеться знати?
   - Ой, хочеться! Це ж так цiкаво!
   - Розкажiть йому, дiду, трохи про себе, бо вiн тепер i менi  спокою  не
дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. - Тато бере казанок  i  намiряється  з
ним пiти до рiчечки. - Вас же i в газетi друкували.
   - Та друкували, i не самого, а з волами.
   - З волами?! - аж пiдскакую я.
   - З отими самими, що зараз бiля воза туман видихають. Он бачиш, скiльки
надихали його?
   Справдi, бiля воза й на долинi проростав туман. Якби я меншим був,  то,
напевне, повiрив би, що його надихали воли. I хто  тiльки  з  дорослих  не
пiдсмiюється над нами. Ось i зараз... Я вже й надiю втратив, що дiд Корнiй
щось розповiсть, але тепер вiн, косуючи на мене, сам запитав:
   - То що тобi розказати? Може, казочку про сiрого бичка?
   - Е, нi, про сiрого бичка я ще в колисцi чув.
   - Так довго в колисцi вилежувався? Тодi, може, про дiда, бабу й курочку
рябу?
   - От розкажiть, як воювали.
   Дiд Корнiй сумно похитав головою.
   - То все людський поговiр, що я воював.  От  син  мiй  i  воював,  i  в
партизанах верховодив. То не було  спокою  йому,  не  було  й  менi.  Його
ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях.  Отам,  пiд  чужими
дулами, й сивина моя виспiла. А от як стояли в нас денiкiнцi, присилає вiн
до мене посланця iз лiсу.  Скинув  той  посланець  шапку,  випоров  з  неї
грамоту й подає менi. Просить син, щоб я рятував загiн  -  привiз  у  лiси
заховану зброю.
   "Як же її через денiкiнцiв переправити? -  питаюся  посланця.  -  Може,
голубами?"
   А той, рудий чорт, тiльки посмiхається:
   "Та нi - волами".
   "Волами? А як?"
   "У вас, дiду, в коморi лежить труна?"
   "Та лежить, засипав її житом".
   "Для чого ж це?"
   "Для того, щоб менi житечко i на цьому, i на тому свiтi пахло".
   "То  ми,  дiду,  поскладаємо  в  домовину  зброю  та  й  поїдемо  собi,
посвистуючи",
   Йому ще тодi про свист думалось... I де ти, гадаєш, лежала партизанська
зброя? На цвинтарi, в мармуровому склепi нашого пана. Вредний був пан,  то
йому люди й пiсля смертi не дали спочинку. Вночi винесли ми зброю -  бомби
i набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й  поїхали  тихо  з
села. Я iду бiля волiв, а той рудий  одчайдух  позад  мене  голову  гне  в
журбi, шапкою очi витирає, наче й справдi когось поховав.  Виїхали  ми  за
село, я вже перехреститись хотiв, аж тут налiтає кiнний роз'їзд.
   "Що везеш, дiду?!"
   Стою на дорозi, мовчу, - якось язик не  повертається  брехати.  Аж  чую
позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мiй  рудий  дiдько  i  плаче  такими
правдивими сльозами, що навiть роз'їзд подобрiшав. Так ми й проїхали  повз
нього. Тодi я й питаю посланця:
   "Як же ти, безсовiсний, так зумiв чистi сльози розпустити?"
   "А в мене очi  вiд  природи  на  мокрому  мiсцi,  -  вiдповiдає  вiн  i
смiється. - Бувало, мама ще не встигне замiритись на мене рукою,  а  я  як
заголошу, то вся вулиця збiгається".
   "Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пiшов?"
   А вiн вiдповiдає:
   "Бо я люблю, коли  сонце  визбирує  росу,  але  не  люблю,  коли  земля
визбирує сльози. От як, дiду!"
   Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
   "Як же тебе зйати?" - питаю.
   "Себастiяном".
   - Ой! Це не дядько Себастiян з нашого села?! - аж скрикнув я"
   - Та вiн же! - вiдповiв дiд Корнiй.
   - Життя... - сказав тато, i, здається,  я  вперше  почав  розумiти,  як
багато криється за цим словом...
   - Привезли ми ту зброю гарненько в лiс.  Ото  радостi  було!  Пiдiймали
мене партизани на "ура" i все, що в дiдовiй торбi лежало,  поїли:  голоднi
були - страх! Погомонiв я з сином трохи,  попрощався  та  й  знову  додому
збираюсь.
   "Ви ж, тату, домовину викиньте", - каже менi, прощаючись.
   "А ти її робив, щоб я викидав?"
   "Хоч i не робив, та подумайте, хто вас буде зустрiчати".
   "Я її краще десь сховаю, щоб нiякий дiдько не знайшов".
   Та й поїхав поволеньки. Думав собi, гадав -  i  пожалiв  кидати  труну.
В'їду в село iншою дорогою, та й годi. Пiд'їжджаю до села iншою дорогою, а
на мене вiд крайнiх хат вилiтає  двоє  вершникiв.  Я  тiльки  побачив,  як
блиснули шаблi, як розкраялось сонце на них, i закрив голову руками. А  що
вже далi було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денiкiнцi в
домовину, ще й вiком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я  не
чув, як надi мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно,
тiльки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та  й  почали
спiвати такої жалiсної, як архирейська пiвча в соборi. "То це ще не гiрше,
- думаю собi, - значить, у рай душа йде, - i розплющую очi.
   А в моїй хатi i за столом, i на лавах,  i  на  порозi,  i  на  припiчку
сидить розчервонiла рiдня i жалiсно виводить:

   Та забiлiли снiги,
   Забiлiли бiлi,
   Ще й дiбровонька,
   Та заболiло тiло,
   Бурлацькеє бiле,
   Ще й головонька...

   "Безсовiснi, - кажу їм стиха. - Я ж думав, що менi янголи  спiвають,  а
це ви, трясця вашiй матерi, уже й напитися на дурничку встигли".
   I, думаєте, усовiстив їх?  Одна  тiльки  стара  заплакала,  а  всi,  як
навiженi, почали реготати, радiти i навiть чарку пiднесли, i закуску теж.
   - I ви тодi випили, дiду? - засмiявся тато.
   - А що мав робити? Випив, але не закушував i попросив,  щоб  винесли  в
садок. Поклали мене пiд грушею, накрили  двома  кожухами,  та  й  почав  я
вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу  на  спання...  I
все було б нiчого, якби костоправи краще руку склали - випадає з неї серп,
хоч що роби.
   - Дiду, а як ваш син тепер поживає?
   - Та поживає: у Харковi в начальствi ходить, телеграми дiду  б'є,  а  в
село рiдко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
   - Поїдете?
   - Та, мабуть, як обсiюсь, поїду. Внука ж маю там, невiстку. Людей лiкує
вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлiбороб,  коли  так
рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє - бiльш за  мене  жне,  ще  й
хитрує.
   - Як це вона хитрує у вас? - недовiрливо засмiявся тато.
   - Знає мою гордiсть, то крадькома свої снопи на мою загiнку переносить.
Хiба ж це дiло? - i старий поворушив посивiле багаття.
   З нього посипались iскри, їх стало багато-багато - i  в  очах,  i  коло
дiдового воза, i по всiй долинцi, i  чогось  небо  наблизилось  до  землi.
Потiм хтось пiдхопив мене на руки i  почав  гойдати,  наче  в  колисцi,  а
поперед мене з'явилися воли дiда Корнiя, вони напускали на долину туман, а
в ньому озивався перепел: "Спать пiдем, спать пiдем..."
   Ще сонце тiльки-тiльки пiдвело свiй вiнець, ще сизо i синьо  туманились
роси, коли мене розбудив тато.
   - Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
   - Я зараз. А де ж дiд Корнiй?
   - Вiн уже, мабуть, перший снiп зв'язав.
   - Чого ж ви мене ранiше не збудили? Я б йому спасибi сказав. Тато сумно
усмiхнувся:
   - Жалiв, дитино, бо хто тебе потiм, як  одкотишся  од  нас,  пожалiє  у
свiтi?
   - Ой таточку...
   - Бiжи, бiжи вмивайся.  Мама  вже,  дивися,  шляхом  на  поле  йде.  Ми
приїхали на свою десятину трохи пiзнiше за матiр. Вона з вузликом у  руцi,
з серпами на плечi вже стояла бiля жита й виглядала нас.
   - Гарних маю собi женцiв, -  наче  докiрливо  похитала  головою,  зняла
серпи з плеча, розгорнула пiлочку. - Бери, Михайлику, свого. I  радiсть  i
острах знову охоплюють мене.
   - Поглянь на схiд сонця i починай на щастя жати. Ось  я  набираю  повнi
очi сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки
березки, шарх серпом - i кладу на рiв.
   - Бiльше, бiльше нагинай стебло, щоб не порiзатись, - каже позаду тато,
який уже встиг спустити Обмiнну.
   Я так i роблю, як радить тато, а вiд хвилювання мене аж кидає в жар.
   - От i дочекалися женчика собi, - пiдхвалює мене мати й  сама  припадає
до росистої ниви.
   Її похвала пiдбадьорює мене, я вже вiльнiше починаю  орудувати  серпом,
вiльнiше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й пiт оброшує  чоло,
витираю  його  рукавом,  одну  мить  милуюся  блакитними  косариками,   що
прищулились бiля самої землi, - i знову за роботу.
   - Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, -  озивається  тато.  -  Не
поспiшай так - день i сьогоднi великий. Ось ходи сюди.
   Розгинаю спину, а сонце б'є менi у вiчi, а тато  й  мама  дивляться  на
мене, посмiхаються, i я не знаю, чи вони пiдсмiюються, чи любуються мною.
   - Ану складай, що нажав, - каже тато, - i гарненько  рiвняй.  -  Нажате
мною вiн оперiзує перевеслом, виймає  з-за  пояса  юрок,  зв'язує  снiп  i
ставить його гузирем на стерню. - Ось, Михайлику, твiй перший  снiп,  твiй
перший хлiб, - ще й рукою проводить по стеблах снопа. - Запам'ятаєш його?
   - Як же його запам'ятати?
   - А ти за перевесло косарики чи петрiв батiг засунь. Тодi ми твiй  снiп
на святвечiр на покутi поставимо.
   - Е? - не знаю, що сказати, бо страх остерiгаюся, чи не кепкує тато.  I
все одно так менi хороше дивитися на  свого  снопа,  наче  вiн  iз  самого
золота вилитий.
   За цим снопом пiшли iншi, i, коли їх стало дев'ять, пiт зовсiм  об'юшив
мене, а в крижi просочився вогонь. Воно б i вiдпочити не завадило,  але  ж
соромно. I в цей час до мене обiзвався тато:
   - Михайлику, чи не збiгаєш до кринички по воду?
   - По воду? - спочатку зрадiв, а далi здивувався,  бо  ще  хвильку  тому
було пiвглечика води. - Хiба випили всю?
   - Та вона нагрiлась, i я вилив її. Принеси свiженької, i не з шляху,  а
з долинки.
   - Та це ж далеченько.
   - Зате вода смачна!
   Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями  виходжу  на  дорогу,  а
далi житами, та пшеницями, та вiвсами бiжу на  долинку,  де  так  принадно
вимлiвають на сонцi пiдкучерявленi верби i стихенька попискує  пiд  ногами
волога земля. I так менi хочеться когось зустрiти, розказати, що я вже  не
якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо нi лялечки, всi жнивують у полi,
- теперiшнiй день годує рiк. I нiкому похвалитись менi, бо не  будеш  щось
казати он тiй булькатiй жабцi, що розчепiрилась  на  водi  й  назбирує  на
широкi губи презирство до всього, що не тримається води...  I  чого  б  це
комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу i що я роблю тепер?
   Я лягаю на землю бiля кринички, набираю повний глек води,  ставлю  його
на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вiчок, що зацвiли
в струмку, i думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на  долинку?
Напевне, таки пожалiв малого. Тому не буду баритися бiля кринички.
   А пiдi мною земля така свiжа, така м'яка, мов колиска, а надi мною небо
таке сине, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрiмота i  шепче:  "Засни
собi, засни собi..." Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде  по-твоєму!
Я пiдводжуся, беру з землi в груди трохи  прохолоди,  до  грудей  притуляю
глек i повагом iду робити дiлечко. А на  долинцi  i  на  стежцi  знову  нi
лялечки, тiльки жито покриває мене з головою,  тiльки  сонце  крiзь  житню
дрiмоту накупуе мене промiнням i тiнями.
   I славно-славно йти менi мiж житами до жита. Що не кажiть, а вже iнакше
почуваєш себе, коли стаєш женцем!



   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   Лiто  збiгло,  як  день,  i  з  невлежаного  туману  вийшов  синьоокий,
золоточубий вересень. Вiн причепив до свого  бриля  червоний  з  вологiстю
кетяг калини й нитку бабиного  лiта,  заглянув  до  нашої  школи,  завзято
вдарив у дзвiн та й пiшов помiж садами в степи крутити крила вiтрякiв.
   Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над  селом  ранковий  сон  чи
напiвсон отим дзвоном, що прибивається навiть на хутори. I от  над  хатами
урочисто, густо обiзвалася мiдь, вона  злякала  на  позолочених  церковних
хрестах гайвороння i всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
   Нi, це не дзвiн, а мої надiї бентежно запасмились надi мною i  в  менi.
Вони тепло вихоплюють малого з подвiр'я на  лебединi  крила  та  й  несуть
через дiброви, села, рiки до того казкового мiста, де скiльки хочеш  читай
книжок i вчися аж на вчителя.
   Враз усе покращало бiля мене: i ясени з блакитнавими тiнями  й  зеленим
шумом, i нагорблена клуня з чотирма вiтрами, i скрипливi ворота,  од  яких
пiде в щось гарне моя дорога, i макiвки, що бринять i бринять на городi, i
навiть ледачi гарбузи, що повдягали  рiзнобарвнi  сорочки  та  й,  лежачи,
вихваляються ними.
   А вулицею iде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пнi, чи  дрiмаю?"  Я
йому показую зуби й кажу: "Не сплю i не дрiмаю". А вiн допитується:  "Чого
це ти такий?" А я  вiдповiдаю:  "Який  є,  такий  i  є".  То  пiсля  цього
чоловiковi хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, i дядько Микола
каже, що в таке врем'я треба дивитись  уперед.  Я  й  дивлюся  вперед,  як
сонечко вiдкочується од землi, й питаюся,  чого  дядько  Микола  не  купує
лошат.
   - Нiяк не можу в самiсiньку точку пiдiбрати масть.  А  я  знаю,  що  не
масть головне, а що в дядьковiй кишенi ще не висвистiвся вiтер, i  регочу,
а дядько знає, чого менi смiшно, й собi  посмiхається.  А  над  нами  гуде
дзвiн, i вище нього летять лелеки, а бiля нас шелестять ясени i макiвки, а
пiд ногами сонце смикає за поводи тiнi,  -  i  все  це  зветься  вересень,
перший день до школи.
   Всмак погомонiвши з дядьком, сторч головою лечу до хатини.  В  клунi  я
мало не поздоровкався з стовпом i, розпашiлий,  зупиняюсь  на  порозi,  бо
саме дорогу перегородила мамина кочерга.
   - Що? Десь горить? - питається вiд печi мати.
   - Дзвiн! - вiдповiдаю одним словом i заклопотано хапаю своє  школярське
добро, що вже лежить на пiдвiконнi.
   Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усмiхається i зiтхає:
   - От i дочекалися свята.
   - А ви думаєте! - кажу гордовито i вкладаю в полотняну торбину  книжки,
зошити, лiнiйку i коробку вiд сiрникiв, у  якiй  лежать  пера,  а  до  шиї
приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олiвець. У тi часи путящий, що  не
викришувався, олiвець був цiлим скарбом, тому його так берегла дiтвора.
   - То я, мабуть, i пiшов.
   - Квiти ж вiзьми вчительцi, - пiдходить мати до столу, на якому  лежать
i стiкають росою чорнобривцi, гвоздики, айстри й майори.
   Я вагаюсь: брати їх чи нi, бо в  нас  до  школи  приносять  квiти  лише
дiвчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа.  I  водночас  страх  як  хочеться
чимсь подякувати своїй учительцi. От вiзьму букет  i  зненацька  подам  їй
iз-за спини.
   А в цей час до хати заходить тато. Вiн оглядає мене  так,  неначе  я  з
мiсяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
   - Це ж для чого вам? - придивляюся до того батькового ока, що найбiльше
назбирує насмiшку.
   - Пригодиться, - каже тато. - Хочу надивитися, який ти є.
   - Давно  бачили?  -  показую  зуби,  вихитуюсь  на  мiсцi,  а  на  менi
погойдується олiвець.
   Тато пiдходить до скринi й виймає звiдти приплюснуту, схожу на пiвкоржа
шапочку, її вiн дiстав десь, мандруючи по Херсонських степах.
   - Ось тобi подарунок, сину.
   З пiдозрiлою цiкавiстю дивлюсь  на  цю  блаватну,  iз  справжнiсiнького
сукна шапочку й питаю:
   - I що воно таке, i до чого воно?
   - Це, вважай, австрiйський картуз -  од  вiйни  залишився.  Дуже  гарне
сукно.
   - Не хочу я австрiйського наголовника, хоч i з гарного вiн сукна.
   -А в чому ж пiдеш до школи? В шапцi  рано,  кашкет  зносився,  а  бриль
продiрявився.
   - Бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi, - кажу,  не  дуже  й
журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. I раптом у  моїй
макiтрi спливає щаслива думка: впакую  букет  в  австрiйську  штукенцiю  i
непомiтно вручу його вчительцi.
   - Хай буде, тату, по-вашому!
   Батько насовує менi на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею
сукна, збиває її набакир, трохи вiдходить i пiдхвалює мене:
   - I вирiс хлопець за лiто нiвроку, i кирпа  в  цьому  роцi  не  взялася
лускою. Гарний, гарний, шкода тiльки, що чуб потемнiв.
   - Потемнiв? I назовсiм?
   - Вважай, назовсiм.
   - I вже мене бiльше не будуть звати Пшеничним? - з жалем питаю  батька,
бо дуже подобається чути це прiзвисько i вiд своїх, i вiд чужих.
   - Напевне, не будуть.
   I так шкода стає, що вже щось кудись вiдходить вiд  мене,  притьмарюючи
радiсть такого славного дня,
   - То я й пiшов, - зiтхаючи, кажу батькам.
   Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:
   - Iди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, - i  тепер
уже вiн зiтхнув.
   - Ви, тату, не журiться, - пiдбадьорюю  його.  -  Ви  ж  читати  он  як
умiєте!
   - Та навчився ж, - ходив у школи аж до першого снiгу. За ворiтьми  синє
небо i другий дзвiн пiд ним одразу ж змили  мою  зажуру.  Я,  притулившись
спиною до  ворiт,  вiдгорнув  краї  австрiйської  шапочки,  зробив  з  неї
торбину, обережно вклав туди квiти й  вистрибом  подався  до  школи.  Бiля
попiвського саду неждано зустрiв нашу вчительку. Ось i вона побачила мене,
i ласкава посмiшка обметала її уста i всi молодi зморшки навколо очей.
   -Добрий ранок, Насте Василiвно!
   - Добрий ранок, Михайлику. Як ти вирiс за лiто! - дивується  й  оглядає
мене вчителька. - Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
   - А чого ж, - не знаю, що сказати, а в  душi  радiю,  що  таки  пiдрiс.
Шкода тiльки, що голос нiяк не хоче грубшати. А вже б i пора! -  Ось  нате
вам, - соромлячись, виймаю квiти з шапочки й подаю вчительцi.
   - От нiяк не сподiвалась,  що  ти  можеш  менi  принести  подарунок,  -
смiється Настя Василiвна. - Спасибi, Михайлику.
   - Я ще можу вам принести.
   - Як тато-мама?
   - Живi.
   - Що вони роблять?
   - Тато збирається жито сiяти, а мама - вибирати коноплi.
   - Ти ж пособляв їм улiтку?
   - Авжеж. I сiно громадив, i жито жав.
   - Ти жито жав? -  аж  побiльшали  з  подиву  темно-сiрi  виразистi  очi
вчительки.
   - А чого ж! Наше селянське дiло таке... - i осiкся,  бо,  мабуть,  таки
перехвалив себе.
   - I в'язати навчився?
   - Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, - кажу я з жалем.
   Але це не применшує мене в очах учительки.
   - Молодчина, молодчина! А читав щось улiтку?
   - Трохи, - i вiд однiєї згадки посмутнiв мiй погляд.
   - Щось страшне було? - одразу догадалась учителька.
   - Страшне. Як печенiги розрубали в степах Святослава i почали пити вино
з його черепа.
   - А скiльки тепер новiтнi печенiги розкидали в степах черепiв! - i собi
зажурилась учителька, - Бiжи, Михайлику.
   Бiля  школи  вже  гамiрно  й  весело.   Пропеченi   за   лiто   школярi
гомонять-гудуть, мов глечики на вiтрах, ляскають один одного  долонями  по
руках i плечах, допитуються, чий  батько  швець,  щоб  якомусь  необачному
колiном дати стiлець, i мiряються силою. Смiх злiтає то  з  одного,  то  з
другого гурту й закiнчується бiля огорожi, де  обривається  гра  у  довгої
лози. Дiвчатка, ставши в коло, вже спiвають "Подоляночку", а недалеко  вiд
них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповiдає, як вiдьма внадилась до корови
тiтки Софiї.
   Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дiвчата, а вiн завжди  лякає
їх рiзними небилицями. А он прямо на землi вмостився  хитрун  Цибуля,  вiн
грає в чiт i лишку i всiх пiдряд обiгрує.
   А за школярським гармидером, стоячи пiд чималим дзвоном,  пильно-пильно
слiдкує сивий гострозорий сторож, який умiє розминати i  телячу  шкуру,  i
школярськi вуха. В однiй  руцi  вiн  тримає  мiдний,  натертий  до  блиску
годинник, а другу вплiв у мотуз дзвона.
   Я повагом входжу на шкiльне подвiр'я, а ззаду  на  мої  плечi  вискакує
Iван Пампушка. Вiн хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний,
кричить у саме вухо:
   - Здоров, читальнику! Скiльки вiзьмеш за перевiз?
   - Двi копiйки без копiйки i копiйку  здачi,  -  вiдповiдаю  школярською
примовкою, пригинаюсь - Iван сторчака летить на  землю  i  хапає  мене  за
ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, i всiм  стає  дуже
весело. Коли я пiдвiвся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув  пальцем
в'їдливий Улян:
   - А що це в тебе?
   - Австрiйський картуз iз справжнiсiнького сукна, - кажу,  не  моргнувши
оком.
   Улян вiдкочує краї шапочки, принюхується до неї  i  пiд  смiх  школярнi
каже, що з цiєї австрiйської торби добре було б годувати коня.
   - А я й годую з неї Обмiнну, - кажу, щоб вiдвести вiд себе насмiшку.
   - Брешеш! - вiдрiзав Улян.
   - Ось подивись, - i сьогоднi годував!  -  показую  дно  шапки,  в  якiй
лежить кiлька листочкiв i пелюсткiв од квiтiв.
   - Справдi! - не вiрить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
   Раптом  бiля  шкiльної  огорожi  верхи  на  конi   з'являється   дядько
Себастiян. Поперед нього на сiдлi лежить якийсь чималий ящик.  Ось  голова
пiдвiвся у стременах, скочив на землю i поперед себе понiс ящик до  школи.
Я вибiгаю назустрiч дядьковi Себастiяну, вклоняюся i питаю:
   - I ви до нас?
   -I я до вас, Михайлику.
   - Може, вчитися?
   - А що ти думаєш: з великою охотою сiв би за  парту.  Здоровлю  тебе  з
першим днем навчання.
   - Спасибi. А що ви несете?
   - Дивись! -  дядько  Себастiян  ставить  на  землю  роздiлений  на  двi
половини ящик, а в ньому аж висяює цiле багатство:  одна  половина  забита
пахучими, як цукерки, олiвцями, а друга - школярськими ручками.  Я  нiколи
не бачив стiльки такого добра й розгубився перед ним. - Що,  Михайлику?  -
кумедно пiдморгнув менi бровою дядько Себастiян:  йому  й  самому  приємно
дивитися на цей скарб.
   - Де ж ви дiстали стiльки?
   - Аж у Вiнницi.
   - I що з цим добром будете робити?
   - Вiддамо учителям, а вони роздадуть учням.
   - Це, виходить, подарунок нам? - радiю я.
   - Подарунок вiд незаможникiв: ми не вчились,  то  вчiться  ви,  в  люди
виходьте! - Враз дядько Себастiян  хмурить  свою  брову,  пiд  якою  щойно
тримав веселощi, i пальцем торкається до моєї шворочки на  шиї.  -  А  це,
халамиднику, що за новина у тебе?
   - Яка ж це новина? Ув'язують школярi до шиї олiвцi, ув'язую i я.
   - То бiднiсть наша ув'язує! - гнiвається на  когось  дядько  Себастiян,
розриває мотузочок i вивiльняє од нього шию i олiвець.  -  Чуєш,  Михайле,
нiщо не повинно гнути людину чи висiти в неї на шиї: нi ярмо,  нi  ланпюг,
нi хрест, нi навiть олiвець! Зрозумiв?
   Я тодi не дуже збагнув, чого  дядько  Себастiян  так  обурився  на  мiй
мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з  кишенi  пiджака
спочатку якусь книжку, потiм олiвця, що теж пахнув цукерками, i простягнув
менi.
   - Ось тобi вiд мене.
   - Може, не треба? - засумнiвався я.
   - Чого це не треба? Пиши на здоров'я. Я засмiявся.
   - Ти чого хихоньки справляєш?  -  пiд  брову  дядька  Себастiяна  знову
прибилась веселiсть.
   - Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на  здоров'я  -
не чув.
   - Iще почуєш, - маєш  час.  Всякi  паскудники  он  таке  пишуть,  що  й
здоров'я, i навiть життя забирають у людей. А нам треба писати  тiльки  на
здоров'я людям.
   - Дядьку Себастiяне, що то за книжка у вас?
   - Полiтграмота.
   - Полiтграмота? Це ж про що?
   - Як тобi сказати? - зiбрав на високому чолi з  пiвдесятка  зморщок.  -
Ось космографiя - це наука про те, що робиться на небi, а  полiтграмота  -
що треба робити на землi. Вiзьми собi на  днину,  може,  щось  учитаєш,  -
дядько Себастiян дав менi книжку, пiдхопив ящика з школярськими скарбами й
пiшов до вчителiв.
   Мене одразу ж обступили школярi, розглядаючи i олiвець, i нову книгу.
   - Везе ж декому, - заздрiсне говорить Улян i так само, як  нещодавно  в
шапочку, тицяє пальцем у книгу: - I що то за штука - полiтграмота?  Знаєш,
чи де там?
   - То чом не знаю? -  вiдповiдаю  запитанням  на  запитання  i  пускаюся
берега: - Є двi найвищi науки - космографiя i полiтграмота...
   - Чим же вона найвища?
   - Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут
ще попереду стоїть "полiт", тому вона i є високою наукою.
   Це пояснення задовольняє i Уляна, i мене, i школярiв. А щоб  зовсiм  не
забрехатися, я швидко вскакую в школу, i тут мене в коридорi стрiчає Люба.
   - Михайлику, це ти?! - дивуються i чогось так радiють її карi очi, що й
мої починають усмiхатися.
   - I ти вже прийшла до школи? - не знаю, що сказати їй.
   - Я перша прийшла, -  i  обертається  так,  щоб  добре  видно  було  її
сережки, що скульчились собi й дрiмають на темних мочках вух  дiвчинки.  -
Все боялася, щоб не спiзнитися.
   - А може, ти хотiла всiм сережки показати?
   - Безсовiсний, - вiдстовбурчує  вузликом  рожевi  уста,  але  одразу  ж
перестає гнiватися i таємниче каже: - Я тобi щось принесла. Знаєш що?
   - Звiдки менi знати.
   Коридором пробiгає Цибуля. Вiн нагло зупиняється бiля нас,  нахабнувато
заглядає менi i Любi в очi й багатозначно каже: "Ги".
   - Ти чого? - одразу накостричився я.
   - Бо щось знаю, - хитро дивиться на мене й  Любу.  -  От  розкажу  всiм
хлопцям.
   - Що ж ти,  чаполоч  болотяна,  розкажеш?  -скривджено  забринiв  Любин
голос, а сполох тiнями затрiпотiв  у  її  очах.  -  Що?  Цибуля  вдоволено
засмiявся, показав нам язика:
   - Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
   Образа, обурення i гнiв зiрвали мене з мiсця. Я щосили хапаю язиканя за
барки й навiть дивуюся, як вiн, опецькуватий, затрясся в моїх руках,  а  з
його кишень почало сипатись вигране добро: жолудi, стрiлянi гiльзи,  старi
пера, огризки олiвцiв i олов'янi пломби. Оце добро, певне, i врятувало нас
вiд бiйки в перший день навчання.
   - Пусти! - раптом заскиглив Цибуля. - Он розчавиш перо.
   - А набрiхувати будеш?
   - Н-не буду! На дiдька ви менi  здались.  Уже  й  пожартувати  собi  не
можна.
   Я випускаю Цибулю. Вiн швидко визбирує своє добро  i  знову  бiжить  на
подвiр'я. Чи ж буде вiн там розповiдати брехнi?
   Люба зневажливо подивилася йому вслiд i довiрливо сказала менi:
   - Ти, Михайлику, не журись. Що нам вiд такого заводiя чекати? Ось пожди
мене трошечки, - я зараз! - Вона  прожогом  кидається  до  свого  класу  й
незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. - Здогадався, що в мене?
   - Де там.
   - Дивись! - i Люба простягає менi кiлька зошитiв у барвистих обгортках.
- Це твоїi.
   - Чого ж вони мої?
   - А хто рвав липовий цвiт?
   - То ж я тобi так пособив. Та й скiльки його нарвав.
   - От якраз на цi зошити i нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
   Вагаючись, беру зошити:
   - Тодi спасибi.
   - Пиши на здоров'я, - точнiсiнько, як дядько Себастiян, каже Люба.  Чи,
може, вона почула вiд нього цi слова?
   - То заробила ти срiбного карбованця?
   - Таки заробила. Михайлику, а завтра пiсля школи  пiдемо  по  гриби?  Я
найшла таке мiсце - однi боровики, i тугi,  наче  камiнцi.  Моя  мати  уже
насушила кiлька в'язок. Пiдемо?.. Чи тепер тобi вже не з руки?
   - Чого ж, пiдемо.
   - То й добре, - чого нам боятись пустобреха...
   У цей час задзвонив дзвiн уже на урок. Ми кинулись до своїх класiв,  що
гудiли, неначе вiтряки.
   I от на порозi стає наша учителька. Вона так несе усмiх, що,  здається,
посмiхається кожному з  нас.  А  слова  її  й  досi,  через  сорок  рокiв,
обзиваються моєму привечiр'ю:
   - Дiти, ви всi пiдросли на сонечку i дощах, а  тепер  будемо  рости  за
книжками, бо багато-багато чого, дуже цiкавого, нам треба узнати...
   Другого ранку я рубав мамi дрова, коли  чую  -  нашi  ворота  скрип  та
скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть  Люба  в  святешному
одязi, розгойдується собi й усмiхається менi.
   - Ти чого, дiвко, гойдаєшся? - вганяю сокиру в колоду i йду до ворiт.
   - Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, - вони  скриплять  у  кiлька
голосiв, а нашi мають лише два голоси.
   - I дослухалась! - Скiльки я чув скрип  наших  ворiт,  а  нiколи  й  не
подумалось, що вони мають кiлька голосiв. - Ти й сьогоднi першою  в  школу
прийшла?
   - Я сьогоднi, Михайлику, в школу не йду, - каже таємниче, а  погляд  її
аж зорiє. - I по гриби ми сьогоднi не пiдемо.
   - Це ж чого?
   - Бо вчора до тiтки Василини приїхав головний над спiваками, i вiн  нас
на кiлька день забирає до Вiнницi.
   - I ти їдеш? - обiзвався жаль у мене.
   - Їду, Михайлику. Я там справжнiй театр i трамвай побачу. Це я прибiгла
попрощатися з тобою. Вже пiдвода на шляху чекає мене.
   - Ти ж скорiше приїжджай.
   - Це вже як головний над спiваками скаже. Так хочеться побачити  мiсто.
Там нi в однiй хатi немає каганця - скрiзь  електрика  свiтить.  Прощавай,
Михайлику.
   I вона, погойдуючись, мов очеретинка, пiшла назустрiч  своїй  долi,  бо
настало таке врем'я.



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   День тепер куций, мов заячий хвiст. I все одно менi так добре в  ньому,
що й не кажiть, а особливо тодi, як вислизнеш iз хати - i на ковзанку. Ось
там уже розкiш i воля - до самої  зорi!  Якось  веселiше  стає  навiть  од
згадки, як пiд тобою гуде i посвистує лiд; ну, а як опiсля, коли  дибуляєш
додому, гудуть ноги, - краще не згадувати.
   Коли я з ковзанами збираюсь  на  рiчку,  мати  каже,  що  з  моїх  очей
сиплються iскри.
   - Е? - не вiрю я.
   - Поглянь у дзеркало.
   I хоча знаю, що мати говорить з насмiшкою, одначе  весело  кривуляю  до
стiни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революцiї  в
панiв, i в ньому бачу лише свої осмiхненi очi, нiс i кiнчик  язика,  якому
чогось тiсно за зубами.
   - То сиплються iскри?
   - Ще й  як!  -  вiдповiдаю  жартом  на  жарт  i  починаю  обома  руками
обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорiлась.
   Вiд цього на материнi вуста теж умощується смiх, а я кажу, щоб вона  не
журилася мною, шапку на голову - та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на
нiй пересмiшку над клямкарями: ключ - клямка, ключ - клямка!
   - Тiльки ж не пiди, неначе рак по дрiжджi, - застерiгає мати, щоб я  не
длявся. - Бо ти i зорi, i мiсяця дочекаєшся на ковзанцi.
   - А менi й з мiсяцем добре! Вiн такi дорiжки вистеляе по льоду! -  Бачу
цi дорiжки й тiнi верб на них,  що  витуманюються  та  й  витуманюються  з
прозорої криги.
   - Тiльки пам'ятай, що тобi за цi дорiжки тато скаже.
   - Мушу пам'ятати! - безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току,
та й у двiр - i одразу опиняюсь аж у самiй серединi дня!
   А як тобi хороше, коли знаєш, що стоїш точнiсiнько  посеред  дня!  Тодi
все здається кращим i сам нiби вартнiшим стаєш. А є ж такi, що й  досi  не
вiдають цього i мають менше радостi од свiту...
   Блакитний iз памороззю цвiт б'є менi в очi, i вони  не  знають,  що  їм
робити: чи засмiятися, чи скинути кiлька сльозин. З того чи якогось iншого
дива-радостi я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся  дзигою  на  мiсцi,
вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспiвав:

   Вербовая дощечка, дощечка,
   Там ходила Настечка, Настечка.

   Пiсня одразу наблизила до мене весну, i ставок iз вербовою дощечкою,  i
Настечку над водою, i зорi у водi - усе те, в чому я живу.
   "Так-так-так", - бадьоро обiзвалася на пiсню качка з  перебитим  крилом
та шкутильг-шкутильг, чекаючи вiд мене поживи або ласки. А  ще  вона  дуже
любить, щоб iз нею щось гомонiли про життя. I що не скажеш їй,  вона  буде
пiдтакувати i притиратись до тебе здоровим крилом.
   Тiльки, на жаль, качка вже почала старiти, i не всяка  їжа  йде  їй  на
здоров'я. От якось пiд осiнь ковтнула великого жука,  а  вiн  застряг,  не
дiйшовши  до  вола.  Качка  боляче  стрепенула  крилом,  якось  безнадiйно
пiдвелася вгору i звалилась на спину. А пiд пiр'ям шиї було видно, як  там
уперто борсався жук. Потiм,  заточуючись,  качка  пiдвелася,  сумним  оком
поглянула на свiт, присоромлено забилася в закуток, i цього дня не чули її
бадьорого притакування...
   Я дивлюсь на птицю й питаю її:
   - Правда, сьогоднi гарний день? Так чи не так?
   "Так-так-так",  -  радiсно  погоджується   качка   i   пiдiймає   вгору
потрiсканий од старостi дзьоб.
   Вiд цiєї розмови навiть Обмiннiй стає весело, вона,  мотнувши  головою,
ошкiрює зуби i каже "Ги-ги-ги!"
   "Ги-ги-ги", - обзивається у третьому дворi її молодша подруга, що  саме
розжилась на звiздочоле, з зовсiм блакитними очима лошатко.
   А от з-за дровiтнi, мов навiжений, вискакує блохотрус Рябко i з розгону
кидає переднi  лапи  на  мої  плечi.  Я  кулаком  даю  йому  "бокса",  вiн
вiдповiдає головою i лапами, i  ми  одразу  обоє  опиняємось  у  кучугурi:
сторож - зверху, господар - знизу; вiд цього  Рябко  має  бiльше  радостi,
анiж я: вiн, жируючи, повискує, крутить хвостом,  смiється,  пританцьовує,
ще й лiзе цiлуватися, а я лише боронюся вiд нього i снiгу i нiяк  не  можу
вивернутись зiсподу: вхоплюся за  снiг  -  м'який,  вхоплюсь  за  Рябка  -
вислизає.
   - Ой, нема, таки нема кому бити  цього  пошкодерника,  -  чую  знайомий
в'їдливий голос, i вiн мене враз ставить на ноги.
   Посеред вулицi iз кужелем  в  руках  зупинилась  тiтка  Марiйка,  жiнка
дядька Володимира. Про це скупе  подружжя  кажуть,  що  вони  обоє  рябоє.
По-старосвiтськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз  трохи
схожа на  лицаря  в  шоломi.  Вона  й  кужiль  тримає,  наче  воїн  списа.
Налюбувавшись мною, тiтка пiдходить до ворiт i докiрливо хитає головою:
   - То скажи пiсля цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
   - А чому й не вийде? - обтрушуючи снiг i Рябкову шерсть, дивуюсь я i не
дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тiточку, яка  нiколи  не
проспить нi чужої, нi своєї грушки в попелi, а бiднiших, не жалуючи й нас,
називає голодрабами, злиднями й комзлиднями.  Мене  ж,  пiсля  того  як  я
придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж  треба  видряпати  таке
дошкульне слово!
   - Хiба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити
її в снiгу?
   - Е, тiточко, а хiба ви не знаєте, що снiг  надає  одежинцi  чистоту  й
приємний блиск, - згадую прочитане в якомусь давньому журналi.
   -  Що-що?  -  спочатку  дивується  тiтка  Марiйка,  дивиться  на   свiй
виношений, уже без блиску, сачок, а далi зневажливо  вiдкопилює  м'якi,  з
шафранистою окантовкою губи: - Що той блиск, коли головне - мiцнiсть.  Ось
так треба думати, господарю! - переможцем дивиться на мене, а з її  хитрих
горiхових очей от-от капне весела олiя.
   - Чи так, чи не так - не скажу: чого не знаю, того не знаю.  -  Я  хочу
здимiти з двору, але балакучiй  тiточцi,  в  якої,  кажуть,  язик  не  має
спочинку i в снi, неодмiнно хочеться чимось в'їсти меншого.
   -  То  не  знаєш?  Так-так.  I  який  же  пiсля  цього  буде   з   тебе
хазяїн-господар! I що ти знаєш, опрiч писати-читати? - допiкає до  живого,
бо вона затялась на тому, що наука для бiдних -  це  чужа  худоба  i  свiй
батiг.
   - Еге, чого я тiльки не знаю! - одразу поважнiю, прикидаючи  в  головi,
що тут мене голiруч не вiзьмеш.
   - Скажи, скажи, причудо,  може,  й  ми  щось  будемо  знати  про  своїх
сусiдiв.
   - От лишень лiчiть! - загинаю великий палець на руцi. - Читати -  вмiю,
писати - знаю, шарувати - теж, пiдгортати - так само, рубати-колоти дрова,
боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступi  -  знаю  i
полiтграмоту - також. А на бiльше - не вистачає пальцiв.
   Але не мої чорнилом завазьканi пальцi, а  полiтграмота  доконала  тiтку
Марiйку.
   - А що воно таке - ця  полiтграмота?  -  запитала  збентежено,  усi  її
зморшки втихомирились, пригасли на обличчi, а з очей стекла весела олiя.
   - Е, про це довго треба казати, а в мене зараз  нема  нiякого  часу,  -
переможно став на пiднiжку бiля перелазу, вискочив з подвiр'я i  прихапком
зашумiв  снiгами  на  другу  вулицю.  Захеканий,   я   зупинився   посеред
бiло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в пiжмурки: зиркне собi
на нього - i сховається за хмару, i знову зирк -  ага,  не  знайшов  мене!
"Стук-стук-стук"!..
   Е, це ж не сонце стукає, а дятел  у  червонiй  шапочцi.  Вiн,  трудяга,
вчепився нiжками в нашу стару грушу i так вибиває в барабан, мов  запрошує
всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до  пташиної  музики  i
осипає на землю, на дятла i на його шапочку волохату паморозь.
   Чи ж знаєте ви, що наша груша  -  не  просто  собi  груша,  а  шматочок
iсторiї? Це так вирiшили в школi всi вчителi, а їх у нас зараз не один, як
було перше, а чотири. Двоє iз них навiть  у  газетi  друкуються:  той,  що
пiдписується вигаданим прiзвищем, - пише весело, а той, що  пiд  своїм,  -
тiльки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу.
I тепер я теж iншими очима дивлюся на неї, i на  її  цвiт,  i  на  плiд  i
навiть  люблю  iнколи  притулитись  до  шкарубкої  кори,  щоб  почути,  як
ворушиться пiд нею сiк i недалека минувшина, що найбiльше  стоїть  менi  в
очах червоним козацтвом...
   Хiба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у
червонiй пшеницi зчепилися смерть i  життя!  Тут  у  передостаннiх  корчах
шматок старого, прибулого з Європи, свiту стявся з червоними козаками. Над
клубками коней i людських тiл висвистували, злiтали шаблi, бiля сердець  i
в серцях ламалися списи,  мов  люди,  плакали  скалiченi  конi,  стогнали,
кликали матерiв  i  найгiршими  словами  лаяли  матерiв  пораненi,  i  пiд
копитами хрустiли костi.
   З  гарячих  соняшникiв,  з  рожевих  гречок  i  червоних  пшениць   бiй
перекинувся в село, корчами людських тiл вклублювався у вулицi й  вулички.
I тут, коло тинiв, коло бiлих хаток, побiля вуликiв i вишень, заточуючись,
падала, пiдiймалась i знову падала Антанта.
   Бiля нашої грушi припали з  кулеметом  два  червоних  воїни,  вшкварили
вогнем по захаращенiй чужими мундирами вулицi,  i,  розповзаючись,  вогнем
вiдповiла їм вулиця. Кулi, на  щастя,  оминули  червоних  козакiв,  та  не
оминули нашу грушу...
   Я не раз придивлявся до її обiдраного, свинцем начиненого  стовбура.  I
не раз я зустрiчався  з  козаками  красивими,  завзятими,  веселими.  Вони
приголубили моє дитинство, пiд їхнiм прапором,  умлiваючи  од  радостi,  я
колись виїхав за село... I все життя я вiдчуваю над собою безсмертне крило
червоного прапора.
   I, напевне,  до  останньої  хвилини  менi  в  очах  будуть  стояти  оцi
розколиханi блакитнi свiти,  якими  пролетiли  на  конях  червонi  козаки,
пролетiли, наче з легенди, й увiйшли в легенду.
   Я й досi  пам'ятаю,  як  у  моїх  рiдних  Дякiвцях  пiсля  бою  плакали
осиротiлi конi: вони ранiше дiзнавалися i ранiше оплакували  убитих,  анiж
матерi й дружини...
   I хай мою i дитячу, i довiчну любов приймуть отi лицарi революцiї,  якi
шаблями видобували новий свiт, щоб ми стояли посеред дня!
   I хай простять менi деякi скептики пристрасть до коней, бо так склалося
моє дитинство: на їхнi сльози вiдповiдали мої, дитячi, сльози...
   Раптом   у   мої   згадки   натрушується    переливчасте    дзеленчання
машталiрського дзвоника. Я оглядаюсь -  i  вiрю  й  не  вiрю  своїм  очам:
вулицею, вигнувши шиї, мчать вiтроногi лошата, паморозь  накинула  на  них
заволохаченi скатертi, а за  ними  на  крильчастих  санках,  учепившись  у
вiжки,  стоїть  розпашiлий  i  гордий  дядько  Микола.   Шапка   в   нього
по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве  його  назад,  вусища  ж
метляються на всi боки, то розкриваючи, то  затуляючи  дядькову  посмiшку.
Позад нього, скульчившись, як скорботна тiнь, сидить тiтка Ликерiя,  а  за
нею весело, немов м'яч, пiдскакує мiй ровесник Iван.
   Значить, у дядьковiй калитцi висвистiвся вiтер, i  дядько  зiбрався  на
лошата. Я високо пiдiймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, i я  верхом
i низом вiтаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, вiн осаджує  бiля
мене лошат i киває на них бровами й вусищами.
   - Ну, як?1
   - Змiї! - кажу лише одне слово.
   Моя вiдповiдь медом маже дядька Миколу.
   - Змiї! - задерикувато округлює рота, а далi так ляскає  батогом,  нiби
когось пiдсiкає: - Хай собi Антанта аж пiниться, а хлiбороб жити буде!
   Ми з Iваном  значущо  ззирнулися,  але  засмiятися  побоялись,  щоб  не
розгнiвити веселуна. Це коли в нашому селi  не  знали,  що  таке  Антанта,
дядько  Микола,  як  тонкий  знавець   рiзних   мiжнародностей,   посвоєму
розтлумачив незрозумiле слово.
   - Живе собi в Європi, чи не пiд крильцем самої Англiї, один король,  на
ймення Антон. Ну, а в нього, - бачте, в сiмейному дiлi навiть у королiв не
все  шито-крито,  -  є  вреднюча-превреднюча  жiнка   Антанта,   Антониха,
по-нашому. Здавалося б, що їй, цяцi з-за моря,  треба  до  нашої  землi  i
дядька? Так нi, усе сичить i сичить, i вогнем  дихає  на  нас.  З  великої
злоби i малого розуму зiбрала вона з усiх усюд найманську  челядь,  ткнула
їм рушницi в руки, галети в зуби, покинула свого Антона i  притарабанилась
аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну  дулю,
навiть без маку, бо ми їй з фронту обiб'ємо i ребра, i хвоста, а тим часом
король Антон iз тилу ожениться  на  якiйсь  молоденькiй  мадемуазелi  -  i
шкреби тодi, Антанто, в потилицi, бо таке дiло...
   Щоправда,  через  якийсь  час  дядько  Микола  постарався  забути  свою
небилицю i вже серйозно пояснював, що Антанта - це каолiцiя. А коли  хтось
допитувався, що означає "каолiцiя", дядько з жалем дивився на нього, як на
Пилипа з конопель, i казав:
   - Та це, чоловiче, навiть ярмарковi кури знають, а  мої  вже  й  забути
встигли.
   Отак чогось нiхто й не добився вiд нього, що то за каолiцiя...
   - Тату, ви ж обiцяли нас прокатати з вiтерцем! - нагадує Iван.
   - Можна й з вiтерцем, за цим  дiло  не  стане,  -  погоджується  дядько
Микола, а тiтка Ликерiя безнадiйно зiтхає. - Ти чого, люба, журишся,  наче
останнє спекла?..
   - Ой людоньки добрi, - стогне тiтка Ликерiя i так говорить, нiби  перед
нею зiбралась громада. - I  нащо,  скажiть,  я  виходила  замiж  за  цього
свавiльця? .
   - Тiльки для того, щоб не продешевити  i  в  дiвках  не  засидiтись,  -
одразу ж вiдповiдає дядько Микола.
   А тiтка знову скаржиться невидимiй громадi:
   - Через цi лошата,  людоньки,  мiй  ошуканець  залишив  нас  без  ложки
молока. А воно ж, повiрте, було таке, що зорi стояли в ньому.
   - А мiсяць не купався в твоєму  молоцi?  -  безневинно  запитує  дядько
Микола.
   Але тiтка Ликерiя навiть бровою не повела на свого мужа, а далi  питала
поради в людей:
   - Як нам тепер, кревнi та рiднi, жити без набiлу?
   - Що набiл, головне - рух, i наш, i мiжнародний... От  вгодуємо,  чуєш,
кабана так, щоб сало було на двi долонi...
   Тiтка Ликерiя скривилась i вдарила долонями по кожусi.
   - Де ти бачив сало на двi долонi?
   - На нашому кабанi, гляди, ще й товще буде.
   - А щоб тебе та бодай тебе!  I  тут  хвальби  повнi  торби!  -  нарештi
посмiхається тiтка i за спiвчуттям звертається до мене: - Маємо  ж  порося
трохи бiльше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловiк  уже
сало мiряє! - i звертається до дядька: - Гляди, ще здохне воно.
   - Не здохне, дорiжемо, - втiшає чоловiк жiнку.
   - Дядьку, а масть ви пiдiбрали в самiсiньку точку? - допитуюсь я, бо не
дуже схоже, щоб лошата були найкращi на всю Лiтинщину.
   - А як же iнакше?! Ось подивись -  тепер  срiбло  на  них,  -  ворухнув
батогом паморозь на пiдручному, - збереш срiбло  -  золото  побачиш.  Жаль
тiльки, що на борозному дрiбна зiрка. Але я її бiлою фарбою збiльшу.
   - А господи, чи ти недоколиханий, чи в тiм'я битий?  -обурюється  тiтка
Ликерiя, не сумнiваючись, що на борозному таки побiльшає зiрка.
   - Сiдай, Михайлику, провезу,  як  президента,  i  плати  не  вiзьму!  -
крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
   Я вискакую на духмяне з ромашкою сiно, охоплюю руками Iвана,  а  дядько
гикнув, трусонув вiжками, цьвохнув батогом. I от пiд  копаницями  тьохнув,
присвиснув мерзлий снiг, попереду  заспiвав  дзвоник,  а  вiд  саней,  все
бiльше дивуючись, почали втiкати паркани, городи, дерева й хати.
   - Ой, не жени  так,  Миколо,  бо  всi  мої  кiсточки,  мов  на  решетi,
перетрусиш, - - застогнала тiтка Ликерiя, а  ми  з  Iваном  засмiялися.  -
Чуєш, не лети, мов байбас на весiлля.
   Та хiба тепер дядько Микола почує голос жiнки?
   - Вйо, мої, не чужi! - шаленiє  вiн,  шаленiє  снiг,  зриваючись  з-пiд
копит i з-пiд крил саней, шаленiє свiт, дугами вiдлiтаючи вiд  нас.  От  у
мою душу вскакують i починають борюкатися острах i  радiсть,  а  невидимий
швець у мiжплiччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують пiд собою землi  -
здається, от-от санки пiдiймуться вгору й полетять над  здивованим  селом.
О, вже й знялися вони! Несподiвано ми  чуємо  трiск,  щось  пiдкинуло  нас
ближче до сонця i жбурнуло набiк? ми всi,  наче  картопля,  вивалюємося  у
снiг, а зверху нас накриває сiно, i рожни, i дошки, що повилiтали з саней.
Я тягнуся рукою до обличчя - як воно там, а до мене водночас долiтають два
голоси:
   - Тпру, тпру, змiї!
   - Хiба ж ти чоловiк? Хiба ж у твоїй голомозинi тримається розум? Чи  ти
покалiчити-осиротити  дiтей  найнявся?  Дiточки,  лебедята  мої,   чи   ви
живi-здоровi?
   Коли  я,  обтрушуючи  снiг  i  сiно,  пiдводжусь  на  ноги,   то   бачу
присоромленого дядька Миколу i. вкрай обурену тiтку Ликерiю. Тепер  з  неї
сипався снiг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслi
рум'янцi.
   - Хiба ж я вiдав, що вони такi? -  справдовується  провинник.  У  нього
навiть вуса посмутнiли. - От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу,
а вдержати цих змiїв нiяк не змiг. Та за цi лошата ми  з  тобою,  голубко,
озолотимось вiд голови до самiсiньких п'ят.
   - Аж до самiсiньких п'ят? - враз подобрiшала  тiтка  Ликбфiя  i  чогось
зиркнула на свої закаблуки.
   - Ще й за п'ятами трохи  лишиться,  -  не  моргнувши,  запевняє  дядько
Микола, i ми всi починаємо смiятись.
   - I що ви скажете на це? - примирливо розводить руками тiтка Ликерiя. -
Самi бачите: чоловiк у мене-як дуб, а розуму в баняку - з жолудь.
   - I нащо мої слова красти? - не сердиться, а посмiхається дядько Микола
й починає вкладати в сани дошки, рожни й  сiно.  -  Сiдайте,  сiдайте,  на
щастя, не обломились.
   - Ви собi як хочете, а я  пiшки,  бо  ти,  нерозсудливець,  i  душу  на
цвинтар завезеш. - Тiтка Ликерiя рiшуче обминає санки й прямує додому.
   - I нащо трудити ноги, коли своя худобина є? - дивується дядько Микола,
торкається рукою потилицi, а далi звертається до нас: - А ви,  збитошники,
теж пiшадрала додому пiдете?
   - А ми, дядьку, з вами хоч на край свiту, бо так ще нiколи не їздили.
   - Правда? - радiє дядько Микола, i щось дитяче, зворушливе проходить по
його кирпатому, веснянками приiмленому виду.
   - Правда, дядьку.
   - Ну, спасибi, спасибi,  -  дякує  менi,  хоча  б  треба  було  зробити
навпаки.
   Пiсля цього дядько Микола поважнiє i вже без вiтерця  довозить  нас  до
свого двору, де смачно чухається об рiжок комори оте, з
   рукавицю завбiльшки, порося, на якому має бути сало аж на двi долонi.
   Дядько Микола одразу дiстає вепра кiнчиком батога:
   - Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе  годуємо,  як
герцога?
   Безпардонник кувiкнув, вiдскочив  убiк  i  здивовано  задер  на  дядька
рожевого п'ятака.
   - Красивий, красивий, - пiдхвалює його дядько, а  нам  з  Iваном  знову
стає весело.
   Вiд дядькової оселi я проворно вискакую в завулок i мету на ковзанку  -
землi пiд собою не чую. Заяча шапка спадає менi на  очi,  я  поправляю  її
помахом голови i мало не налiтаю  на  батька.  Рослий,  широкоплечий,  вiн
легко йде по землi, дарма що на його плечах лежить кропив'яний,  певне,  з
пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповiльнює ходу  i  примружує  одне
око, оте, в якому й побiля якого найбiльше назбирується насмiшки.
   - Ти куди отак метеш?
   - Чого це мету?
   - А хiба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знiмається?
   - Я назад не дивлюся.
   - Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком--i на ковзанку?
   - Чого скоком-боком? Я прямiсiнько-прямо iду собi.
   - Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лiд, а другий  на
шевця. I тобi ще не надокучила ковзанка?
   - Чого б вона мала надокучити?
   - Ти ж туди ходиш, як пiп до церкви. I  за  що  тiльки  тебе  вчителька
хвалить?
   - А ви й не знаєте? - вiдповiдаю смiливо, бо тато, бачу, в гуморi.
   - Нi, поки що не знаю.
   - То пояснити?
   - Пояснюй.
   - За те, що в моїй головi меншає полови.
   - От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зiтхаю:
   - Зблизька, тату, завжди гiрше бачиш, особливо в свого.
   - Яким же ти язиканем  ставi  -  дивується  i  посмiхається  батько,  i
посмiхаються усi темнi крапки в його сiрих очах. - А тепер - гайда додому.
   Радiсть одразу наче вiтром здмухнуло, серце моє падає в холод,  а  губи
кваснiють.
   - Чого це знову додому? Я ж тiльки-тiльки з дому.  I  дров  нарубав,  i
Обмiннiй сiна заложив, i мамi води принiс.
   - Не переробився?
   На цю каверзу я вже й не знаю що вiдповiсти, але так менi  стає  гiрко,
що й не кажiть. Батько це помiчає i вже говорить лагiдно, без насмiшки:
   - Треба, Михайлику,  змолоти  гречки,  -  поворухнув  на  плечах  свого
кулика.
   - На жорнах? - питаю невдоволено, бо страх як не люблю  крутити  жорна:
вихаєш ними, а тобi аж усерединi вихається.
   - Нi, на вiтряку.
   - На вiтряку? - оживаю трохи. - Ми з вами поїдемо на вiтряк?
   - Поїдеш, синку, сам, бо менi зараз треба йти  на  роботу.  Найнявся  -
продався, - i тато посмутнiв. Тепер  вiн  аж  вилузувався  iз  шкури,  щоб
заробити на корiвчину.
   - На чому ж я поїду?
   Тато зганяє з очей далеке видiння i насмiшкувато зиркає на мене:
   - Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
   - Аби ж ви так завжди казали.
   - Тебе похвали, то хата догори дном стане. То  не  догадався,  на  чому
поїдеш?
   - Еге, догадаєшся, що у вас...
   - Запряжешся у свої санчата  та  й,  присвистуючи,  пометеш  з  гори  у
долину. Скiльки тут тiєї гречки? А вже  скоро  свят-вечiр.  Треба  стiльки
млинцiв напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?
   - Де моє не пропадало! Поїду, тату!
   - О, тепер бачу, що в твоїй головi трошки поменшало полови.  Iнший  би,
певне, бiльше сурмонився.
   - Та хiба ж я не ваша дитина? - одразу набиваю собi цiну, за це схоплюю
"лепетун" i вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його слiди.
А кроки в мого тата широкi, й, коли йому доводиться йти кудись  iз  мамою,
вона прохає, щоб вiн притримував ноги вуздечкою...
   От уже клунок i хворостина вiд собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь  у
мотуз i, як завжди, без особливої радостi вислуховую усi маминi остороги:
   - Ти ж не лети,  як  без  голови,  бо  впрiєш  i  простудишся.  А  коли
вискочить яка-небудь собака, то май розум пiд чуприною, коли вона його  не
має. Як поїдеш до вiтряка, не вергай клунок поперед себе, бо пiдiрвешся  i
треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увiйдеш  у  вiтряк,
скинь шапку i поздоровкайся по-людськи. I не гасай вiд  мучника  до  коша;
вiтру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху.
I не забувай...
   - Не забуду, мамо, - одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю
санчата i вихоплююсь за ворота,  що  й  досi  мають  звичку  розмовляти  з
вiтрами й морозом. А  за  ворiтьми  ширшає  день,  переганяє  аж  до  неба
пiдсиненi тiнi, а в саме небо врiзались вiтряки i намотують на свої  крила
сонячнi нитки i час.
   Вiдколи пам'ятаю себе, я  люблю  вiтряки,  люблю  посвист  їхнiх  крил,
гудiння млинових жорен, i присвист, i зiтхання ковша, коли  вiн  вбирає  в
себе зерно. Вiтряки навiть входять у мої сни, оживають у них, як  люди,  i
говорять, як люди. Я завжди з радiстю їхав на вiтряк  i  з  дiдусем,  i  з
батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить бiльшим у  своїх  очах:  я
вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана,  торохтiй,  пошкодерник,
паливода, нечупайло, а батьковi-матерi помiчник,  який  може  i  на  людей
подивитися, i себе показати. От аби ще на менi галiфе було, то  пишався  б
я, мов турецький бiб у горосi. Але мати не дуже поспiшає вгнатися за модою
i навiть запевняє, що за галiфе скорiше будуть чiплятися собаки.
   З фiльварку, прошурхотiвши через ребристий  мiст,  я  опиняюсь  на  тiй
дорозi, що вiддiляє поле  вiд  левади.  На  левадi  за  верболозами  тепер
зiбралося стiльки синяви, що можна в нiй брести по колiна, як водою. А  як
виграє на рiчцi прострiлений сонцем  лiд!  Ось  де  я  мав  розкошувати  з
вiтром, аби не стрiвся з татом. Та хiба  i  зараз  не  можна  з  санчатами
звернути на леваду? От поверну на городи i побреду  по  колiна  в  синьому
цвiту.
   Поки отак розмiрковую, мене починає наздоганяти скрип саней i  форкання
коней. Навiть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось iз небагатих людей,
бо упряж на конях не рипить ремiнням, не обзивається залiзом. Я звертаю  з
дороги,  щоб  дати  дорогу  коням,  i   радiсно   стрiчаюсь   з   поглядом
кошлатобрового дiда Данила, рiдного брата моєї бабусi,  який  теж  їде  на
вiтряк.
   Цiле лiто дiд Данило живе на пасiцi в лiсах, а увесь рiк пахне вощиною,
медом i травами. Вiн має дуже гарнi, що плачуть на  морозi,  очi,  лагiдну
посмiшку i трохи скорботнi уста, на якi  не  назбирувались  нi  злоба,  нi
погане слово. I такий вiн  увесь  чепурний  та  охайний,  що  менi  одразу
хочеться кудись заховати свої руки.
   - О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! - радiють дiдовi  очi,  i
радiють сльозинки в них. Вiн устає iз саней, пiдходить  до  мене  й  кладе
велику руку на мою шапку. I навiть од дiдового кожуха вiє не чимбарнею,  а
зiллям. - Як ти, дитино, живеш?
   - Добре, дiду, живу.
   - Воно й видно, - смутнiє весняний цвiт в очах старого бджоляра. - А де
ж Обмiнну подiли, що сам чешеш на вiтряк?
   - Позички притерли їй ногу. Є ж  такi  люди,  що  не  мають  до  худоби
нiякого понятiя.
   - На корову ще не розжились?
   - Нi.
   - Вчишся ж добре?
   - Добре, дiду.
   - Чував, що ти свiжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?
   - Вона в нас добра.
   - I все одно вам треба, хоч зрiдка, крутити вуха,  -  вiд  цього  розум
прибавляється в головi. Чого ж ти до мене влiтку на пасiку не приїжджав? -
перекладає мiй клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней.
   - Якось так вийшло, - сам дивуюсь, як я не  заглянув  на  пасiку.  -  В
новому роцi неодмiнно приїду.
   - Гляди ж менi i вважай, що новий рiк уже почався.  Ти  знаєш,  як  вiн
починається? - вмощує мене  побiля  себе  i  прядiвляними  вiжками  торкає
коней.
   - Нi, не знаю.
   - Може, розказати, чи ти не з цiкавих? -смiються i плачуть дiдовi очi,
   - Мама кажуть: такий цiкавий, що далi вже нiкуди. Розкажiть.
   Дiд Данило пускає в бороду i в  вуса  таку  посмiшку,  наче  вiн  трохи
глузує сам над собою, i неквапливо починає розповiдати:
   - Оце ж коли зима обриває з днiв тепло, коли вони стають  найменшими  i
найхолоднiшими, то коваль над ковалями - сам Сварог - у  своїй  кузнi  кує
новорiчне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб  нiде  не
було окалини, бо тодi влiтку не вигрiються нi люди, нi худоба, нi  дерева,
нi рослини. Вiн у цьому знає толк i трудиться  на  совiсть.  От  скує  вiн
сонце i кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений  у  свої
сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце i їде та й їде, i їде та й
їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої  сонячної  оселi,
пiдважить сани, а сонце скiк з них у свою оселю, а  з  неї  i  вигляне  до
людей. От з цього дня i починається новий рiк. Бач, ти й не читав  такого?
- бринить насмiшка в голосi старого.
   I хоча я знаю, що це казка, а все одно вже  бачу  в  кузнi  коваля  над
ковалями Сварога, а бiля самiсiнького неба стрiчаюся  з  Колядою,  помагаю
йому пiдважувати сани з сонцем, ще й одним оком  заглядаюв  ту  оселю,  де
живе сонце, - може, воно теж має дiтей, то я з ними на ковзанку побiг би.
   - От ми й приїхали, - дiд руйнує моє видiння.
   Я зiскакую з  саней  i  знову  опиняюся  перед  iншою  казкою  -  перед
посивiлими крилами вiтряка, що впилися сонцем i струшують на землю сльози.
   На вiтряку сьогоднi завiзно. Бiля мiшкiв i на мiшках  стоять  i  сидять
селяни, а дехто навпочiпки грiється коло макiтри  з  розжареним  вугiллям.
Помiж хлiборобами дженджуриться в розкiшнiй синiй бекешi i сивiй  смушевiй
шапцi Юхрим Бабенко. I хоча  вiтер  наскрiзь  продуває  вiтряк,  Юхрим  не
застiбає своєї бекешi,  -  хай  усi  бачать  його  австрiйське  галiфе  та
англiйський френч, пiдперезаний ременем з долоню завширшки.
   Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волостi податковим
збiрщиком i, хоча люди прозвали його волосним здирщиком,  все  одно  якось
вискочив у повiт i працює там аж фiнiнспектором. На новiй  службi  вiн  ще
бiльше запишався, зашляхтився, але став менше вживати  писарських  слiв  -
кинувся до полiтичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубi  грошi,  не
стiльки чистi, як  нечистi.  На  його  весiллi,  розповiдали  гостроязикi,
навiть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вiнницi  i  для  господаря
грав тiльки польку-бабочку. На службi  зеленi  Юхримовi  очi  помаснiшали,
коржастi щоки пiдiйшли, притопили носа. Причепи пiд нього кiлька волосинок
- i кiт котом. Я стою бiля дверей, вбираю в ноги м'яке гудiння вiтряка,  i
менi здається, що Юхрим от-от замурчить. Вiд цiєї зовсiм непотрiбної думки
смiх ну нiяк не може втриматись усерединi. Я його чавлю, притримую губами,
а вiн пирскає i надимає мої щоки. Нi, видко, не вийде з мене, як  говорить
дядько Володимир, гречної дитини, - пiду я в свiй  перчистий,  веселогубий
рiд.
   Юхрим пiдозрiло черкнув мене поглядом раз, удруге i в'їдливо запитав:
   - У тебе, жовтодзюбе, є баланс у головi?
   - Натурально! - зопалу  вiдповiдаю  Юхримовим  словом,  а  воно  одразу
спалахує в круглих очах iнспектора таким  зеленим  зловiстям,  що  я  враз
прикушую язик i розпутую ноги.
   - Ти ще смаленого вовка не  бачив?  -  пригинаючись,  посунув  на  мене
Юхрим.
   Я опиняюсь за ковшем i звiдти здивовано й перелякано перепитую:
   - Смаленого?.. Нi, не бачив.
   - То побачиш! - обiцяє Юхрим i намагається вхопити мене рукою за  вухо.
Я вiдскакую далi, а фiнiнспектор стає на моє мiсце й продовжує: - Побачиш,
побачиш! Як не  тепер,  то  в  четвер.  Без  смаленого  вовка  в  тебе  не
обiйдеться...
   I Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрi четверги крутився бiля  мого
слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соцiологiзмом, а
друге гнiтючо-сiрою пiдозрою...
   Та це було потiм... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима пiдходить
отой дядько Шевко, що вилiтає з усiх служб, i презирливо питає:
   - Ти чого, огиднику, причепився  до  дитини?  Ще  рано  з  неї  податки
тягнути - дай пiдрости.
   - Та хiба я за податком? - розгубився Юхрим.
   - А що ти iнше вмiєш? Ти вже й на рiдну матiр,  i  на  стеблину,  i  на
зернину дивишся очима збiрщика. Нападлючив у селi, нападлючиш i в мiстi.
   - А ви не збирали в селi подать iз городiв? - ошкiрився Бабенко.
   - Так то ж була весела подать. У  тебе  на  таку  нiколи  не  вистачить
кебети, - неждана добрячо-хитра посмiшка  починає  решетувати  на  обличчi
дядька Шевка усi  його  веснянки:  чоловiк,  певне,  згадує  свою  останню
посаду, прицмокує устами й нiчутiнку не журиться.
   Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподiлу  садибних
дiлянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу i встановив собi за  надiл
садиби незаконну оплату: двi пляшки самогону, десять яєць i  кусень  сала.
Правда, увечерi вiн свiй прибуток чесно пропивав iз людьми,  -  нiчого  не
приносив додому. I все б у нього було гаразд, якби одна тiточка, в якої не
було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастiяну.
   За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школi, згадували провини
в минулому i дивувались, як вiн знову  пролiз  на  посаду.  Нарештi  хтось
запитав Шевка:
   - I ти, дрiбносовiсний, не мiг нарiзати бiднiй жiнцi город без сала?
   - А на чому б я тодi яєчню пряжив?  -  обурено  вiдповiв  Шевко.  I  це
наївне  оправдування  привернуло  всiх  до  бiдного  дядька  Шевка.  Школа
затряслась од смiху: реготали i слухачi, i суддi, i позовниця. Вона першою
сказала:
   - Вiдпустiть його додому пряжити яєчню.
   Шевко заклiпав повiками i зворушено заговорив до позовницi:
   - Спасибi, серце, i ходiм до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре  попоїм,
то моя душа тодi наче на подушцi лежить...
   А от на мене вiтром налiтає чорнобородий журавлистий мельник Iван, який
живе за рiчкою i має дуже гарну жiнку. Вiн теж, як бiльшiсть дорослих, має
звичку прикидатися, не впiзнавати тебе I так говорити з меншими, нiби вони
тiльки сьогоднi побачили свiт. Але хiба нам звикати до цього?
   - Ти що, приїхав сюди зуби продавати? - гримає  дядько  Iван  i  одразу
робить три справи: грiзно витрiщує очi, трясе бородою  i  витрушує  з  неї
муку.
   -  Нащо  менi  ця  кумедiя?  -  споважнiвши,  вiдповiдаю  на  запитання
запитанням i, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельниковi.
   - А чого ж ти щоки, як на вiтер, надимаєш?
   - Щоб краще вiтряк молов.
   I це дуже подобається мельниковi. Тепер уже вiн сам починає смiятися:
   - То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?
   Тут уже я не знаю, що вiдповiсти, тiльки мовчки дивуюсь:  чого  це  всi
дорослi так люблять говорити дiтям про сватання, одруження i прийми? Деякi
родичi пiдбирали менi молоду ще тодi, коли я й до школи не ходив. Напевне,
думають: нам оте в головi, що i їм? Дядько Iван, очевидно,  догадався,  що
передав кутi меду, i вже пiдходить з iншого боку:
   - Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?
   - Та нi, я бiленький. А от ваша Люда чорнява, - може, вона волошка?
   - То ти навiть мою Люду знаєш? Чий же  ти  будеш?  Ой  дядьку,  дядьку,
добре ви знаєте, чий я, i краще  б  не  питали  цього.  Менi  одразу  стає
незатишно на серцi, бо згадую одну з своїх найбiльш нецiкавих пригод.
   Вiтряки  завжди  вабили  нас,  малечу,  i  своєю   красою,   i   якоюсь
таємничiстю, i розмовою з самим небом, i особливо крилами, до  яких,  коли
вони поволi рухались, можна  було  причепитись,  на  дурничку  покружляти,
завмираючи, побачити невидимi з землi села, ще й показати  пастушкам  свою
одчайдушнiсть. Робили це хлопчаки, робив i я.  I  от  одного  разу,  коли,
затаївши подих, я розкошував на крилi, хтось неждано зв'язав мене  руками,
вiддер од крила, а далi влiпив кiлька ляпасiв по тому мiсцi, яке найбiльше
провинилося перед людьми. I тiльки пiсля такої операцiї я побачив  не  так
сердитого, як наляканого дядька Iвана. Раптом вiн пригорнув мене до  себе,
i в його очах я побачив велику тугу.
   - Що ти робиш, дитино? - аж застогнав мельник. -  Зiрвешся  з  крила  -
батька-матiр осиротиш або на безвiк залишишся калiкою. Жаль буде життя, та
нiчого не зробиш... Не гнiвайся на мене - бив тебе не я, а моя печаль.
   Отi слова i туга в очах одразу розтопили бiль i образу.
   - Не будеш бiльше так робити? - провiв дядько рукою по очах.
   - Нi.
   - Побожись. Я побожився.
   - От i маю собi хрещеника, - посмiхнувся мельник i попрощався зi  мною,
як з дорослим...
   Напевне, й дядько Iван згадав оте давне, але заговорив про iнше:
   - В тебе яка гречка?
   - Яка ж вона може бути?
   - Золота чи проста?
   - Мiшана: трохи золота, а трохи проста.
   - Значить, на багатство йдеться, - жартуючи, дядько Iван засипає в кiвш
моє зерно, а мене ставить до мучника.
   - Чого ви пропустили на дурняк замурзу? -  невдоволено  забурчав  Юхрим
Бабенко.
   - Бо нема в дитини нi галiфе, нi бекешi, - безжурно вiдповiв мельник.
   - Еге ж, еге ж, - погодилось кiлька  голосiв.  -  Малого  треба  ранiше
вiдпустити. - I добрi людськi очi своїм теплом огрiвають мене.
   Я червонiю од людської доброти i схиляю голову до мучника.  А  в  нього
вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною  лускою.  Це  ж  так
приємно рукою вибирати тепле-тепле  борошно,  дихати  його  пилком,  ще  й
прислухатися, як хтось над тобою, бiля ковша, веде небилицю:

   Iду я собi та йду,
   Аж стоїть церква на льоду -
   Млинцем зачинена,
   Ковбасою защiбана,
   Салом замикана,
   Маслом запечатана,
   Вкусив я масла - вiдпечаталась,
   Вкусив я сала - одiмкнулась,
   Вкусив я ковбаси - одщiбнулась,
   Вкусив я млинця - одчинилась.
   Входжу я в дверi, аж там - фе! -
   Стоїть фiнiнспектор в галiфе...

   Увесь вiтряк одразу  вибухає  реготом,  а  Юхрим  знизу,  вiд  мучника,
починає шпетити когось найнепотрiбнiшими словами.
   - Аса, прояво! Хiба це про тебе говориться? Хiба ж ти один фiнiнспектор
в галiфе? - розважливо обзивається згори приємний баритон. - I чого в тебе
губа, як на коловоротi, лiтає? Бач, якого при дiтях налихословив, а вже  й
одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови,  а  не
до iншого мiсця?
   I знову усiм стає весело, тiльки  один  Юхрим  шкварчить,  як  сало  на
вогнi, i розтрушує зелену злiсть iз очей:
   - Я ще доберусь, розумнику, натурально,  до  твоєї  шкури.  А  розумник
безтурботно вiдповiдає:
   - Видно, з чиєї голови виросте  довбня.  I  знову  люди  так  починають
перехитуватись от смiху, що мельнику доводиться крикнути на них:
   - Та поменше витрушуйте регiт, бо аж завiтрило, - муку розвiє!
   Уже присмерк обсiяв снiги нiжним  рожево-блакитним  пилком,  коли  я  з
борошном повертався в село. Позад мене крила вiтряка перелопачували  вiтер
i снiг, поперед мене в долинi готувалися до весiлля верби-нареченi,  а  за
ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. I  от  уже  зникло  це  око,
поголубiли верби, поголубiла дорога, крiзь снiг туманом дихнула долина,  а
я собi йду та йду по самiй серединi раннього  вечора.  I  легко  йти  моїм
ногам по землi, i легко летiти моїм думкам по всiх свiтах...
   От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не  санчата
з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко менi саме  сонце  везти.  Але  я
впираюсь ногами в землю i везу його аж до неба.  Отут  треба  зiбрати  всю
силу, пiдважити сани i в акурат  пустити  сонце  в  його  оселю,  щоб  ним
утiшались i люди, i худоба, i поле, i рiки, i лiс.
   I поки я обмiрковую, як буду пiдiймати сонце, як потiм загляну  в  його
оселю, позаду неждано обзивається смiх. Я оглядаюсь  i  на  клуночку  бачу
червону хустку, а голови не бачу.
   - А хто це на дурничку причепився до саней?! -  гримаю  на  хустку,  що
прикрила мiй клунок.
   - Хi-хi-хi, - озивається придушений смiх.
   - Ану, покажися - побачимо, кого веземо! - грiзнiє мiй голос.
   - Це я, - пiдiймає голову Люба i  так  заливається  смiхом,  що  на  її
хустцi починають танцювати пацьорки. Далi школярка зiскакує з санчат i  аж
перехитується од реготу.
   - Отак весело?
   - Таки весело! - аж пританцьовує Люба позаду санчат.
   - Сльота!
   - Вiд сльоти чую, - нiчутiнку не ображається дiвчина.
   - Звiдки ж ти взялася?
   - З хутора вiд своєї тiтки Софiї  йду,  вiд  тiєї,  яку  викрав  дядько
Василь.
   - Викрав?
   - Еге ж, бо в них така любов була, як у пiснях. А  батьки  тiтки  Софiї
стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночi  викрав  її  в
однiй сорочцi. I нiчого-живуть собi, як  люди...  Я  ще  здалеку  побачила
тебе, пiдкралась, примостилась на санчата, а ти навiть i не почув.
   - Теж менi вага, - зневажливо кривлю губи. - Скiльки вас на фунт iде?
   - I не задавайся! - пiдходить Люба  до  мене  i  вхоплюється  рукою  за
мотузок вiд санчат.
   - Краще сiдай - пiдвезу!
   - Тобi ж тяжко буде.
   - Комарем бiльше, комарем менше - все одно.
   Спочатку я вiз Любу, потiм вона таке зморозила - що  пiдвезе  мене!  От
було смiшно! А далi ми виїхали на пагорб i почали спускатися втрьох  -  я,
Люба i клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканнi - це внизу з  розгону
вивалитись у снiг. От i почали ми вилiтати з санчат  теж  утрьох.  А  коли
клунок придавив Любу, я поклав його бiля верби, - i нам удвох стало  краще
i їхати, i падати, i пiдiйматися, i обтрушуватись.
   Уже зорi засiяли небо, уже мiсяць вийшов парубкувати, а нам аж  гуло  у
вухах вiд спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос дiда Данила.
   - Що вiн тiльки подумає про нас? - сполохано запитала мене.
   - Та доброго не подумає, - погодився я, i ми чимдуж помчали в село,  що
вже низом вигойдувало тiнi, а вгору посилало дими. На  шляху,  прощаючись,
Люба сказала:
   - Ти б колись, Михайлику, i до нас заскочив. Iдеш собi з ковзанки, то й
заверни в наш двiр.
   - Якось i заверну. А кiзочка у вас i тепер живе?
   - Живе, бо куди ж їй з перебитою нiжкою? I сiрi курiпки  у  нас  є.  Їх
дуже хотiв купити дядько Сергiй. Йому, скаженому, хотiлося  вкинути  їх  у
суп. А мама не продала, - хай собi живуть! I принеси менi щось читати, а я
тобi яблук дам. У нас навiть тiролька французька є, щiчки у  неї  червонi,
прямо, як у дiвчини.
   - Як у тебе?
   - У мене ж смаглявi... У-у-у, противний, - уже спiдлоба глянула на мене
i ображено вузликом випнула уста.
   - Це ж я пожартував.
   - Знаємо, знаємо тебе, просмiшника. У вашому роду всi насмiшкуватi.
   - Еге ж, - погоджуюсь я. - I найгiрше, усi самi себе не жалiють:  тнуть
язиками, як ножами.
   - Це ви такi, певне, вiд природи, - посмiхнулася Люба. - Iди здоров.
   I я пiшов. А коли оглянувся, Люба ще стояла бiля  хвiртки,  оббивала  з
чоботят снiг i дивилася менi вслiд. Нi, вона таки славна  дiвчина,  хоч  i
рiдкозуба. Бiля ворiт мене вже чекали i тато, i мама.
   - Доклешняв? - насмiшкувато запитав батько.
   - Та якось дотарганився, - поважно вiдповiв я.  -  На  вiтряку  завiзно
було.
   - За цей час можна було б i коня  з  копитами  зварити.  Чи,  може,  ти
вчорашню воду доганяв?
   -  Та  вiн,  певне,  з  усiма  горбками  i  собаками   здоровкався,   -
посмiхнулася мати.
   - Або на ковзанках чоботи дiрявив, - додав  тато  i  так  подивився  на
чоботята, що мої ноги обсипало жаром.
   - Ще дитя воно, - заступилася мати, - та все одно вже маємо помiчника.
   - Авжеж! - насмiшкувато погодився батько, iз розмаху вихнув мене  вгору
й посадовив на своє плече. Я з несподiванки зойкнув, обома  руками  охопив
його шию, а до мене крiзь коване гiлля ясенiв наближаються  найкращi  зорi
мого дитинства  i  притишений  спiв  отих  далеких  лебедiв,  що  назавжди
залетiли в мої сни i життя.



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобiтки пiд голови, але й  не
ставлю в ногах, бо тодi до них частiше  буде  приглядатися  тато.  А  такi
оглядини, ох, нiчого доброго не вiщують менi.
   Ну, хiба ж я винен, що пiдошви  чогось  аж  горять  пiд  моїми  ногами,
каблуки, нагнiвавшись один на одного, подаються врозтiч, а пiдкивки на них
протираються, неначе папiр?  Чомусь  оцi  згризенi  на  ковзанцi  пiдкiвки
найбiльше дивували й гнiвили батька. Вiн цупко, наче мене самого, за  вуха
пiдтягував до свiтла понiвеченi чоботята й скрушно похитував головою:
   - У тебе, шибенику, й залiзо не заiржавiє, - нацiлював  на  пiдкiвки  i
очi, й товстуватi губи: одну - з цурпалками вусiв, а другу - з вм'ятинкою.
   По них я безпомилково догадувався, який настрiй у батька, й,  повинивши
голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:
   - Хiба тепер залiзо? Вiд цих слiв батькова вм'ятинка здригалася,  брала
"соб", а самого батька з чобiтьми в руках починали  розхитувати  веселощi,
до тата приєднувалася матiр, а далi i я з-пiд  самого  грому  вскакував  у
смiх...
   Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такi самi  звичайнiсiнькi
слова могли звеселити людей? Тому доведеться  повернутися  до  тих  рокiв,
коли крiзь руїни, нестатки  й  шкварчання  рiзних  та  всяких  непереможно
пробивалося нове. Тодi деяка немудра продукцiя, що скупо доходила до села,
нiяк не могла викликати захоплення, i її по-рiзному гудили чи лаяли -  все
залежало вiд характеру i  ставлення  огудця  до  того,  що  звалося  "таке
врем'я".
   I от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в'їдлива тiтка, вибираючи  вальок
бiлої глини, зневажливо прорекла:
   - Хiба тепер глина? От колись, за царя, була глина... I цi темнi  слова
тiтки,  якiй  навiть  теперiшня  глина  не  змогла  догодити,  розвеселили
веселогубих покупцiв i пiшли гуляти по Українi милiй, вибиваючи  посмiх  у
добрих людей. Кине хтось, наприклад, докiр парубкам, а  його  й  присадять
насмiшкою:
   - Хiба тепер парубки? От колись були парубки... Оцей жарт i мене кiлька
разiв рятував од капосного знаряддя, яке в нас i пiсля  революцiї  звалося
ремiнцем...
   Сьогоднi батько теж отак узяв чоботята  -за  полотнянi  вуха,  що  менi
захотiлося чимсь захистити свої вуха. Тато пiднiмає чоботи  до  слiпака  i
перед оглядинами косує на мене:
   - То як воно?
   - Буває гiрше, - невпевнено вiдповiдаю i хочу перевести мову  на  трохи
безпечнiшу стежку: -Тату, а на Фiлiппiнських островах буває зима?
   Ох, як би добре було, аби тато згадав тi країни, де побував на крейсерi
"Жемчуг", i забув про мої чоботята!
   - А тобi нащо це?
   - Iнтересно.
   - Чи не думаєш i туди на ковзанку забратись?
   - О, менi й наших вистачить.
   - На Фiлiппiнах нема  зими  i  ковзанок  нема.  Ще  якесь  запитання  з
географiї  задаси?  -  Тато  одразу  розгадав  мої  хитрощi,  i   в   мене
покваснiшало на душi.
   Мати ж мовчки пряла свою пряжу - красиво з вiдведеної руки аж до  самої
долiвки пускала тугий починок; вiн гудiв, неначе джмiль, i десь навiвав тi
видiння, коли по лузi чи в лiсах, розганяючи джмелiв, нахилиться до  трави
наша корiвчина. Хiба ж я не знаю, що кому думається? А звiдки чекати  собi
допомоги? Оцi капоснi чоботята не раз i не два доводили  мене  до  синього
смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завiтати в гостi. У нас i горох
пряжений є. Я прислухаюсь до клунi й двору, але там тихiше,  нiж  у  моєму
вусi.
   - Таки  протер!  -  дивується  батько,  назбирує  в  мiжбрiв'я  гнiв  i
точнiсiнько повторює те, що завжди чую у таких випадках: - У тебе й залiзо
не заiржавiє!
   А менi жаль стає себе:  хiба  ж  я  винен,  що  цi  гемонськi  пiдкiвки
протираються за кiлька днiв?
   - Тобi треба купувати  залiзнi,  тiльки  залiзнi  чоботи,  -  продовжує
батько оглядати взуття.
   Я одразу ж прикидаю в головi: "От  аби  справдi  розжитися  на  залiзнi
чоботи! Їм би зносу не було! Пiдмотай бiльше онуч i розкошуй на льоду  без
опаски.
   - А це що? - Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове
око спочатку дивиться на мене, потiм  на  лiжко,  де,  звинувшись,  дрiмає
ремiнь, i знову на мене. - Чого ж губи зашнурував? Що це?
   - Каблук, - безнадiйно зiтхаю.
   - Сам знаю, що каблук! - грiзнiшає батькiв  голос.  -  А  чого  це  вiн
нацiлився на попiвську леваду?
   Хто ж його знає, чого вiн туди нацiлився? Я печу ракiв,  знову  зiтхаю,
меншаю, i душа моя меншає,  а  в  думцi  все  одно  на  мить  опиняюся  на
попiвськiй левадi, де ковзанка отак  нiвечить  мої  чоботята.  Нi,  видко,
нiчого путящого не виклепається з мене, доведеться iти в  шевцi-латошники.
Поки я, вскочивши в безнадiю, ганьблю себе, надворi озивається  Рябко.  О!
Iнколи навiть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилiтають
i шевство, i острах.
   - Хтось iде, - обiзвалася мати. - Вийди, Панасе, бо хiба  довго  добрiй
людинi наскочити на стовп клунi?
   Тато виходить. Я веселiшаю, прихапком беруся за книгу, а мама,  жалуючи
мене, посмiхається:
   - Чи не пора вже тобi, патякало, пожалiти i чоботи, i ноги?
   - За ноги, хоч я їх улiтку б'ю, нiхто не сварить мене, -  бурмочу  собi
пiд нiс. - Коли б то в нас одна була цiна i ногам, i чоботятам!
   - I скажеш таке, - розсмiялася мати й повернула вухо до дверей: в клунi
аж задзвенiли чиїсь промерзлi чоботи - хтось довго на морозi ходив.
   Незабаром до хати ввiйшов батько зi своїм кремезним братом Яковом, сила
якого вiдчувалася навiть у складках кожуха.
   - Добрий вечiр! - вiтається дядько Якiв, неслухняною правицею розстiбає
кожух i ставить на стiл двi зеленi пляшки з пивом, що стало льодом. - Ну й
мороз узявся на нiч - аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у  пiч?
- киває на пляшки.
   - Можна i в пiч, - дивується мати, чого це завiтав до нас дядько  Якiв,
який через свою машинерiю i на свiт божий не показується.
   Талант мого дiда найбiльше успадкував дядько Якiв, - вiн був i ковалем,
i слюсарем, i столяром, i стельмахом, i токарем. Жодна путяща залiзяка, що
потрапляла в село, не минала його рук. У вiйну вiн добрався i до  снарядiв
- вибирав з них начинку, а з сталi  варив  лемешi.  На  такому  дiлi  його
спiткало лихо: один  снаряд  розiрвався,  розвалив  кузню,  вiдчикрижив  i
кудись позадiвав чотири пальцi з лiвої руки майстра. Ох i шкодував за ними
дядько, прийшовши до пам'ятi, i все просив рiдню розшукувати їх у дворi  i
городi.
   - Разом вони робили, то хай би разом i вiдпочивали, -  казав  дядько  i
кляв тих люциперiв, якi додумалися повтискати в залiзо смерть.  -  їх  би,
недолюдкiв, заклепати в те залiзо i вистрелити на океан.
   Коли зарубцювалась його  лiвиця,  коли  вiн  якось  навчився  орудувати
цурпалком руки, - знову взявся за  снаряди,  бо  людям  треба  було  орати
землю. Щоправда, тепер дядько Якiв химерував над снарядами не в  кузнi,  а
на городi, бо якби знову щось трапилось, - шкода було б кузнi  i  особливо
нового ремiнного мiха в нiй...
   Багато рокiв тому, коли тато був ще парубком i працював у  лiсах  князя
Кочубея,  дядько  Якiв  позичив  у  нього   на   господарювання   тридцять
карбованцiв., Але тепер дядько засумнiвався, чи варто  йому  повертати  цi
грошi. П'ять карбованцiв вiн принiс одразу по приїздi батька, поклав їх на
стiл i заговорив не так до рiднi, як до дрiбної голови дрiбного царя:
   - Ось вам, брате й братова, золота п'ятiрка, хлiба  собi  прикупите  чи
щось на господарство. А як далi нам рахуватись, - сам не знаю;  трудне  це
дiло: за царя були однi цiни, тепер - iншi.
   - Не таке воно й трудне, - сказав тато. - За царя  корова  коштувала  в
нас тридцять карбованцiв, i тепер - тридцять.
   - Справдi? - здивувався дядько. - Треба якось пiти на  ярмарок  звiрити
цiну, - вiн поспiхом почав збиратися додому i пiсля не заходив до нас.
   - Все цiну звiряє, - насмiшкувато казав тато, коли  заходила  мова  про
давнiй борг...
   Тепер  дядько  Якiв  не  ховає  своїх  вузькуватих  очей,  i  в  матерi
прокидаються надiї.
   - То як ви проживаєте в цих хоромах? - гупає  дядько  Якiв  промерзлими
чобiтьми. - Призвичаїлись навпомацки ходити? А чого долiвка осiла - не вiд
багатства?
   - Та нi, вiд злиднiв. Вони вночi гарцюють по хатi i все  питають,  коли
ти прийдеш i потрясеш калиткою, - оживають бiсики в батькових очах. - Щось
ти, Якове, дуже веселий сьогоднi. Обдурив когось?
   - А щоб тебе! Пiзнаю свого правдивого  брата,  -  засмiявся  дядько,  i
засмiялись на його виду усi вiспинки. Але  чоловiк  не  журиться  ними,  а
iнодi з усмiхом i каже: -  Мав  собi  колись  нiчого  обличчя,  та  дiдько
пiдлатав його решетом.
   - То звiдки до тебе радiсть прийшла? - насмiшкувато допитується тато  i
навiть на мене дивиться веселiше.
   -  Питаєшся,  звiдки  радiсть  прийшла?  От  з  цих  шести  пальцiв,  -
простягнув брат братовi обидвi руки. - Хоч вони й сироти, а не  зледащiли,
i щось у них таки є. Сьогоднi прискочили до мене з Лiтина, щоб я поворожив
бiля нового млина. Там, кажуть, до мене якийсь навiть  iнженер  порався  i
нiчого не зробив. А хтось i здогадався послати  за  Яковом!  -  Дядько  аж
пiдростає посеред хати.
   - I як? - усмiхнувся тато.
   - Таки полагодив! - завзято гупає чобiтьми дядько Якiв. - I за неповний
день заробив дурнi грошi - аж десять карбованцiв  срiблом.  Ще  й  могорич
поставили.
   - Аж десять срiблом?! - не повiрила мати.
   - Перелiчiть! - Дядько повагом виймає  з  кишенi  чорну,  мов  кротеня,
калитку й величним рухом кидає на скриню. - Бери, Панасе, на корову!
   Вiд цього дива у матерi випав  починок  з  руки,  i  вона,  певне,  вже
побачила в торзi свою корову.
   - Спасибi, Якове, спасибi, - зникають бiсики з батькових очей.  -  А  я
вже грiшив на тебе.
   - I варто було, - смутнiє дядько. - Багато, ой, багато лепу наросло  на
моїй душi, iнколи й вимиваю його, а до кiнця  вимити  не  можу...  От  сам
скажи: нащо менi було забирати батькову катрагу? Хiба своєї  не  маю?  Так
нi, змiзкував забрати i залишив  рiдного  брата  з  однiєю  клунею,  ще  й
копiйку його хотiв утаїти. То не батожити мене за це? От сьогоднi я каюся,
а завтра знов таки за це саме вiзьмусь.
   - То скрути свiй норов, Якове, поки вiн тебе  не  скрутив,  -  з  жалем
глянув батько на брата.
   - Не можу скрутити його, - аж зiтхнув дядько. - Вiн,  клятий,  мiцнiший
за мене.
   - I чого?
   - Чого? - ще бiльше звiузив  чоловiк  очi,  а  вiспинки  на  його  виду
поглибшали. - Бо ношу страх бiля серця.
   - Ви носите страх бiля серця?! - не  повiрила  мама.  -  То  як  же  ви
снаряди розбираєте?
   - Що снаряди! - поглянув кудись удалину дядько Якiв. - Є  страшнiше  за
них.
   - Що ж воно?
   - Страшнiше - мужицька старiсть,  отой  день,  коли  тебе  не  захочуть
слухати нi твої п'ять пальцiв, нi твiй цурпалок, коли ти станеш нiкому  не
потрiбним трухляком,  а  з  куткiв  на  тебе  забликають  злиднi.  Того  й
вириваєш, i тиснеш кожну копiйку, i ховаєшся з нею, наче злодiй, а вона ж,
гидомирна, й несе тобi тiльки паскудство, невiдчепно дрiбнить i  мiзки,  i
душу. Добре знаю, що треба жити по правдi.  Але  знаю  i  друге:  роби  по
правдi - очi вилiзуть. Того й бредеш помiж двома берегами, рятуючи тiло  i
топлячи душу. - Дядько сумно подивився на мене. -  Може,  вони,  дiти,  не
зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу  долю.  Про  це  тепер
бiльшовики i в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?
   Зачудований i вражений дядьковим словом, я не знаю, що вiдповiсти, i за
мене заговорив тато:
   - Яка йому випаде доля - нiхто не вгадає, тiльки знаю: буде вiн жити по
правдi, не побреде мiж двома берегами, - батько пiдiйшов  до  мене  i  так
поклав менi на голову руку, що я й досi чую її тепло. - Так, сину?
   - Еге ж, - вдячно дивлюсь на тата i вже дивуюсь,  як  вiн  може  iнколи
сварцти, а то й замахуватись на мене  ремiнцем.  Дядько  Якiв  недовiрливо
похитав головою, хмикнув:
   - Коли вiн здумає жити по правдi, то хай загодя житню солому припасає.
   - Це нащо йому такий торг? - сполохано озвалася мати.
   - За правду з усiх усюд доведеться  падати  йому,  то  на  такому  дiлi
солома трохи пособить.
   - Який ви. Якове, недобрий, - зiтхнула мати.
   - От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась.  I  так  усякий
костричиться, бо кожен чоловiк - вiд Iвана й до царя -  має  в  душi  такi
недомiрки чи закапелки, в якi не хоче й сонця допустити, не те  що  когось
iз правдою. От проживає у нашому селi один чудило, як  святий,  Себастiян,
значить. Нiчого не скажеш про нього, правдою живе. А що вiн має  з  цього?
Iдею i шинелю? I що виходить у нього? Деякi дядьки нахваляються йому  хату
спалити, а дехто навiть з начальства без солi з'їв би його.
   - Це хто?
   - Хоча б наш начальник мiлiцiї. Себастiян в'їв  його  прилюдно,  а  вiн
Себастiяна де може, там i пiдгризає тихцем,  ще  й  iдеями  своє  паскудне
вариво прикриває. Багато в свiтi є таких, як Юхрим Бабенко, - вони  б  усе
сонце забрали собi, а iншим одну тiнь залишили. Правда  -  вона  як  слово
боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею,  мов  одяганкою  грiшне
тiло, а роби, як життя крутить свої стежки.
   - Пiзнаю тебе, Якове, усього, з непотребом твоїм, як на долонi, бачу, -
похитав головою батько.
   - А я й не криюсь iз своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було  та
й, мабуть, буде: залiзо  легше  кується,  чим  людський  норов.  Подивись,
Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип'єш зi мною, Панасе?
   - Краще б з тобою рогатi пили!
   - Люблю характер свого брата! - засмiявся дядько Якiв. - Ти  все  життя
будеш iз цим характером пiсний кулiш  сьорбати.  А  менi  чогось  нiяк  не
хочеться, навiть при новiй властi, iти  у  святi,  -  там  нi  випити,  нi
пiдморгнути якiйсь молодицi. Через них не попаду я до раю...
   Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рiдня! Менi й досi шкода не
так вашої покалiченої руки, як скалiченої душi...
   Два ковалi має чоловiк бiля свого серця:  один  кує  срiбнi  струни,  а
другий - iржавi грати захланностi. Не перемiг, дядьку  Якове,  ваш  перший
коваль другого, дрiб'язок буденщини  проiржавив  вашi  струни,  притуманив
добрий ковальський вогник. Менi жаль i його, i вас. I все одно я з подивом
i вдячнiстю згадую тi лемешi, якi ви кували з самої  смертi  -  з  тулубiв
снарядiв.
   Прямо над нашими ворiтьми стоїть зiрниця, а повз ворота проходять  люди
i час. Як вiн iде - це найбiльше видно по наших ясенах, по тому,  що  вони
тримають на собi - чи весняну росу, чи зеленi шуми, чи осiннiй смуток,  чи
зимовi  хустки.  Iнодi,  коли  я  сплю,   час   приходить   i   до   мене,
постоїть-постоїть бiля узголiв'я та й злегка потягне за чуба  малого,  щоб
вiн пiдiймався угору. Отак я й росту!
   Це теж говорить моя мама. А що час  буває  добрим  i  недобрим  -  знаю
сам...
   Сьогоднi вiн веселив батькiв i печалив мене.  Срiбло  дядька  Якова  не
принесло менi радостi, бо тато й мама вирiшили, що тепер, якщо  знайдеться
покупець на Обмiнну, можна буде купити корiвку-
   - То ви хочете продати Обмiнну?! - аж скрикнув я, почувши таке.
   - А що ж маємо робити?
   - Не збувайте її, - затремтiв мiй голос, а в хатi стадо зовсiн тихо.
   - Не ми її продаємо, злиднi нашi продають, - через якусь хвилину  сумно
сказав батько. - Ось винеси їй востаннє обмiшки, та й уже...
   - Тату...
   - Помовч, Михайлику, без тебе клопiтно.
   I я замовк, але так менi стало важко, що й не кажiть.  Яка  не  є  наша
Обмiнна, а жаль її:  скiльки  тих  лiсiв  об'їздили  разом,  скiльки  було
безсонних ночей, рiзних пригод i незгод.
   Погано  спалося  цiєї  ночi,  до  мене  увесь  час  наближалися  великi
темно-синi очi нашої i вже  не  нашої  коняки,  озивалося  її  занепокоєне
iржання. Я кiлька разiв  прокидався,  дивився  на  мiсяць,  що  сумував  у
самотинi, i знов неспокiйно засинав. Удосвiта я  напоїв  Обмiнну  водою  з
туманцем, що i взимку чаїться у нашiй криницi, i,  зiтхаючи,  вивiв  її  з
клунi у двiр, де на  снiг  рожевими  калюжками  лягли  мерехи  свiтанкової
зiрницi. Руками й щоками я прощаюся з конякою, i вона, видно,  почула  мою
печаль, притулилася до мене м'якою старечою губою i сумно-сумно заiржала.
   - I худоба щось чує, - зiтхаючи, пiдходить до нас  закутана  матiр,  що
теж зiбралася на ярмарок. Як же без неї батько може купити корiвку? -  От,
Михайлику, вважай, i нема в нас Обмiнної.
   - Хоч ви не кажiть такого, - навивається смуток на очi.
   - I менi жаль, та що зробиш.
   Незабаром до ворiт пiд'їжджає дядько Трохим з батьком, i наш  невеликий
двiр повниться гомоном. Дядько Трохим з  усiх  бокiв  починає  оглядати  й
теребити Обмiнну, а тато не втримує насмiшки:
   - Дивишся, чи не обернулась перед торгом на  коня?  Дядько  хотiв  було
насупитись, але передумав i посмiхнувся отими карими очима, в якi звiдкись
захопив такi золотi обiдки-перснi, що вони аж приворожували жiноцтво.
   "Ти ж, коли йдеш на люди, прикривай свої перснi  повiками!"  -  не  раз
наказувала йому жiнка.
   - У вас горiлки нема? - питається дядько  Трохим,  не  вiдсїупаючи  вiд
Обмiнної. - Пiдпоїти треба її.
   - Пiдпоїти коняку? Та що ви, Трохиме? I для чого це? - дивується мати.
   - Горiлка дає блиск очам i на якийсь час молодить коня,  -  зi  знанням
справи пояснює дядько Трохим, який дуже полюбляв товктися по ярмарках.
   - А зуби вона теж молодить? - пiдсмiюється тато.
   - А зуби їй треба було б почорнити, бо, коли в коня  чорнi  зуби,  -  i
лiверант (* Баришник.) i рокiв не взнає.
   - Так у неї уже на головi посiялась гречка* (* У  старого  бiлого  коня
з'являються пучечки чорного волосся, а в чорного коня - бiлого. Це волосся
зветься гречкою.).
   - А гречку треба пофарбувати.
   - Багато чого їй треба, то не будемо  тратитись  нi  на  фарбу,  нi  на
горiлку.
   - Дiло хазяйське, -  посмутнiв  дядько  Трохим,  який  умiв  пiдпоювати
коней, а пiсля такої роботи не забував i про блиск у своїх очах.
   Уже зовсiм розвиднiлось, коли ми вибралися за село. Звiдусiль  їхали  i
йшли на ярмарок люди,  i  спереду,  i  позаду  порипував  снiг,  озивалися
голоси, а дiвчата всю дорогу притрушували смiхом, i, прислухаючись до них,
старi липи осипали блакитну паморозь.
   Бiля перехрестя ми наздогнали дядька  Володимира.  Вiн  так  тягнув  за
собою залигану корову, наче збирався посадити її собi на плечi.
   - Володимире, не скрутiть їй в'язи, - обiзвався дядько  Трохим.  Скупар
блиснув лихим оком, але дядько Трохим не вiдстав вiд нього:
   - Володимире, садовiть її на плечi, а то вона вас на роги посадить.
   - Є й безрогi, що на роги  садовлять,  -  нарештi  похмуро  обзивається
дядько Володимир.
   - А скiльки за корову правите?
   - Усi грошi.
   - А молоко вiд неї, Володимире, хоч на Великдень бачили?
   - Краще б я тебе, такого, безклепкого, не бачив. Але дядько  Трохим  не
гнiвається, а смiється i вже нацiлює очi на узбiччя:
   - Ось подивiться на танець!
   Там, бiля липи, мало не плачучи, стояла тiтка Дарка, а за  пару  крокiв
од неї, мов навiжений, крутився i пiдскакував пiдгонистий пiдсвинок.
   - Дарко, вiн у тебе карапет чи польку-бабочку розучує? - запитав тато.
   - Ох, i не питайте, що ця холера витанцьовує, - аж застогнала жiнка.  -
Купила ж на свої грошi нещастя. Думала, кабанчик, а вiн - кнорус.  То  кум
напоумив перед торгом залити його горiлкою, а вiн  що  витворяє!  -  Жiнка
вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибкiв,
осiв на заднi ноги, кувiкнув i здивованими  червоними  очима  поглянув  на
господиню.
   - Вiн у тебе  i  на  сценi  змiг  би  виступати,  -  засмiявся  тато  i
багатозначно глянув на дядька Трохима.
   - Свиням горiлка не так iде на душу,  як  коням,  -  пробубонiв  дядько
Трохим.
   - От не знав досi, що й свинi мають душу, - пiдсiк тато дядька  Трохима
i покивав рукою тiтцi Дарцi: - Повертайся,  жiнко,  додому  та  протверези
свого танцюриста огiрковим розсолом.
   - Так, напевне, й доведеться зробити, - сумовито  погодилась  жiнка.  -
Пропав торг, пропала й горiлка. А щоб тобi, сякий та не такий!..
   I де тiльки того люду береться на ярмарку?! I як вiн  не  загубиться  в
отiй рухливiй кашi, що розбухає, коловоротить, гуде, смiється, торгується,
марнословить, озивається iржанням коней, ревiнням волiв,  дзвоном  залiза,
горшкiв i струнами лiрникiв?
   I чого тiльки тепер нема на ярмарку?! I кожухи нижче п'ят, щоб за собою
промiтали  снiг,  i  коротенькi,  обшитi  смухом  кожушки  для  дiвчат   i
парубоцтва, i свитки, i киреї, i чоботи рiзних  фасонiв,  i  постоли,  якi
смiються усiма зморшками, i шапки, як стiжки, i такi  вкороченi,  що  й  з
вухом не поздороваються, i рукавицi, i ногавицi,  i  циганськi  сережки  з
червонного золота, i перснi пiд золото.  I  все  це  саморобне,  зi  своїм
мудруванням i хитруванням.
   Є тут i фабричнi сукна: англiйськi, французькi, нiмецькi,  австрiйськi,
- усi вiдбитi  в  завойовникiв;  купують  їх  не  так  статечнi  люди,  як
фертики-вiтрогони i писарi, що хапаються за хвiст  моди  i  цим  показують
увесь свiй розум. Навiть какао в  нас  є!  Захопили  дядьки  це  добро  на
станцiї  Жмеринка,  вигрузили  з  чужинського  ешелону,  привезли  додому,
нюхають, як тютюн, i не знають, що воно за дивина: чи перець  пахучий,  чи
щось iнше. А жiнки здогадалися, що то за-гранична  глина,  розколотили  її
водою та й почали пiдводити призьби. А який iз цього толк? На це мастiння,
мов навiженi, накинулися свинi й почали з деревом обгризати  призьби.  Але
тепер i в нас довiдались, що воно  за  какао,  та  подивляються  на  нього
зневажливо. I коли хтось вередує з їжею, насмiшкувато запитують:
   - I що ви будете споживати: какао чи хляки?
   А якої тiльки олiї нема в нас! I соняшникової, i льняної, i конопляної,
i з рапсу, i з кользи, i з рижiю, i з маку. I така вона, кажуть,  корисна,
що допомагає навiть тим, у яких чогось не вистачило олiї в мiзках.
   А от краму на ярмарку мало, i вiн кусається - дуже  дорогий.  Саморобне
полотно тепер замiняє хлiборобу крам.
   Над  дорогою  прямо  рiзнокольоровими  пагорбами  пiдiймаються  горшки,
миски, полумиски, глечики, ринви, макiтри, i жiнки руками вибивають iз них
передзвiн.
   - Хiба це горщик?! - вихваляє гончар якiйсь мелодицi своє череп'я. -  В
ньому бiльше дзвону й приварку, нiж в iншiй головi...
   - Ось Варвара, що нiч  обiрвала,  а  день  доточила!  -  показує  маляр
жiноцтву молодюсiньку веселооку в стрiчках Варвару, що зовсiм не схожа  на
святу.
   - Чого ж твоя Варвара в  стрiчках?  -  пiдозрiло  допитується  немолода
жiнка.
   - Бо вона ще не дожила до ваших рокiв, їй теж хочеться подiвувати...
   - Берiть, чоловiче, дешевше за кадуб.
   - Нiяк не можу дешевше, - впирається статечний бондар з  вусами  Тараса
Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великi кадуби, бочки, бочата,  а
в них то зiтхає, то посвистує вiтрець.
   - Чого ж не можете? Чи вiн родив вас?
   - Та нi.
   - А може, вiн iз срiбла-золота?
   - Та нi, - тягне своє бондар.
   - То чого ж тремтите над ним?
   - Чого? Я в цьому кадубi, чоловiче, сiм рокiв ховався вiд  жiнки,  лише
на восьмому дiйшли до згоди. Жаль за  дешево  прощатися,  -  собi  дорожче
коштує.
   - Га-га-га!..
   На худоб'ячiй торговицi наша  Обмiнна  не  привернула  уваги  покупцiв.
Прив'язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сiно i,
очевидно, думала про людську невдячнiсть. Купцi зневажливо проходили  повз
її натрудженi роки i  зупинялися  бiля  тих  коней,  що  мали  в  очах  не
горiлчаний блиск.
   - Довго нам доведеться її водити по ярмарках.
   - На  всякий  товар  є  купець,  -  заспокоїв  тата  дядько  Трохим.  -
Знайдеться i на Обмiнну.
   - Хоч би за неї десятку дали.
   - Може, i десятку дадуть, може, й на дев'яти зiйдетесь, та  й  вiсiм  -
грошi,  -  не  журився  дядько  Трохим.  -  Головне,  щоб  свiжа   копiйка
забряжчала. А он i Володимир купцiв розганяє, - видко, загилив цiну, як за
рiдну маму. Може, пособити йому?
   - Пособляй.
   Дядько Трохим пiдiйшов до скупердяги, перекинувся  кiлькома  словами  i
схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав,  махнув
рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тодi дядько Трохим втиснувся в гурт  i
витягнув звiдти дядька Миколу, той пiдступив до корови, змiряв її  лукавим
оком i заговорив, як у цимбали заграв:
   Чуєте, люди добрi! Продається корова - не  корова,  а  диво!  Має  вона
чотири дiйки, два роги, один хвiст - i все доїться!  В  дiйках  -  молоко,
роги збирають масло, а хвiст - жир.
   Покупцi одразу посунули до корови дядька Володимира,  i  навкруг  нього
зчинився регiт.
   До нас молодцювате пiдiйшов дядько Трохим.
   - То продасть Володимир корову? - запитав його батько.
   - Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так  її  розхвалить,  що  й
Володимир повiрить йому.
   Незабаром дядька Трохима, тата  i  маму  добрi  люди  покликали  запити
могорич.
   - Як же ми всi пiдемо? - завагалася мати.
   - Чого ви, Ганю, журитесь? - знизав плечима дядько Трохим.  -  Залишимо
тут Михайлика, i хай править за коняку всi дванадцять карбованцiв. Хiба  ж
ми надовго? Ти ж,  хлопче,  не  продешеви!  -  блиснув  на  мене  веселими
золотими перснями i подався з батьками на могорич.
   Коли вони загубились у людськiй коловертi, я хотiв було на  хвильку  од
скочити до кобзаря Демка, голос якого долiтав з другого кiнця ярмарку.  Та
в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий,  у  високiй  шапцi
селянин.  Вiн  здивовано  дмухнув  на  свої  вуса,  вiддiлив  од  них  два
прокурених вiхтики, потiм обережно обiйшов  навколо  Обмiнної,  хмикнув  i
запитав мене:
   - Вона ще жива?
   Такої насмiшки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на  просмiшника  й
одвернувся. А покупець погладив коняку, провiв рукою по  її  головi,  i  -
диво - Обмiнна не вишкiрилась, а стиха заiржала.
   - Таки жива! - ще бiльше здивувався дядько. На його прив'ялих  щоках  i
пiд його вже роздвоєними вусами ворухнулася усмiшка.
   Хотiлося менi спересердя щось вiдрiзати йому, та якось стримався.
   - Хлопче, а скiльки цей одер править? - хитруватенько подивився на мене
купець.
   - А нащо вiн вам?
   - Та думаю поставити його в рамку i любуватися.
   - Оце ж i ми робили.
   Покупець засмiявся i знову запитав:
   - То яку вiн цiну править?
   - Дванадцять карбованцiв.
   - То чого так дешево правиш? Чому не всi двадцять?
   - Це вже тата спитайте.
   - А де ж вiн?
   -Десь на ярмарку, - пожалiснiв мiй голос. Я догадався, що  передi  мною
стоїть справжнiй купець, - Дядьку, ви думаєте купити її?
   - Таки думаю. Або що?
   - Я не радив би вам цього робити.
   - Що-що?! - витрiщився на мене цибань, вiдстовбурчив губи на  пiваршина
вiд зубiв, а потiм розреготався. - Оце наскочив на продавця! Такого ще  не
зустрiчав на своєму вiку! Кумедiя, та й годi!..
   Йому це була комедiя, а менi - горе.
   - Чого ж ти не радиш купувати? - аж нависає надi мною покупець.
   Я оглянувся. Навколо ворушився, гудiв, бив у шкарубкi долонi, смiявся i
видзвонював ярмарок, - йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.
   - То чого ти  не  радиш  менi  бути  вашим  сватом?  -  нетерпеливиться
цибаневi. - Скажеш чисту правду - куплю бублика.
   - Не треба менi вашого бублика.
   - Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.
   - Ви ж татовi не скажете?
   - Нащо менi на спiльника наговорювати? - правдиво дивується  увесь  вид
цибаня. - Говори!
   - Стара вона дуже.
   - Стара, але здужала,  -  заступився  за  Обмiнну  покупець.  -  Ви  їй
западинки пiд очима не заливали теплим воском?
   - А це для чого? - з острахом запитав я.  Цибань  пальцями  поторгав  у
Обмiнної западинки.
   - Розвелось тепер хитрунiв, якi й коней пiдмальовують, щоб нашого брата
обдурити. Ще яку вона має гандж?
   - Трохи кривоклуба...
   - Для робочої коняки - це не велика бiда. Ще що?
   - I вредна вона: кусає i хвицається. А  швидко  поїхати  на  нiй  i  не
здумайте.
   - Спасибi, хлопче, утiшив. Ох i втiшив, - знову засмiявся купець,  усяк
обмацуючи мене  здивованими  очима.  -  I  де  тiльки  ось  такi  продавцi
беруться? Чи тебе, може, найняли вiдганяти купця?
   Саме на цi слова повернулися розчервонiлi батьки  й  дядько  Трохим.  Я
одразу ж притих, поменшав, а купець насмiшкувато звернувся до батька:
   - Чим ви, чоловiче, свого рисака годуєте?
   - Золотими галушками, - не розгубився батько.
   - Воно й видно, що золотими, бо всi зуби проїдженi. А яка цiна йому?
   - Хiба дитя не казало?
   Купець пiдморгнув менi вусами, на якi  напирав  червоний,  як  перчина,
нiс.
   - Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв  цього
рисака.
   - Ой дядьку!.. - скривився я  i  одразу  так  подався  назад,  що  мало
сторчака не зарив.
   - Що ж мале напатякало вам?- вiрить i не вiрить тато покупцевi.
   А в того смiх аж горбаки на щоках вибиває.
   - Казав, що ваша коняка i  стара,  як  Ветхий  закон,  i  кусається,  i
хвицається, а швидко поїхати на нiй - нiчого й думати.
   - Оце дочекався помочi! - батько так зиркнув, що  менi  в  очах  i  пiд
ногами закружляв весь ярмарок.
   - Так-так, - нахмарився й дядько  Трохим.  -  А  ще  й  у  школi  науки
проходить. То й бери такого на ярмарок.
   Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:
   - Та ви, чоловiче добрий, не дуже й гнiвайтесь на свого дотепника.  Все
це я знаю краще за нього i за вас: кобила ж колись була моєю!
   - Вашою?! - зовсiм стали круглими очi в  дядька  Трохима,  а  по  їхнiх
перснях пройшов туманець. - Невже вашою?
   - Моєю! - добродушно засмiявся цибань. - Я ще якимсь  пiдпилим  дивакам
продав iї за коня i пiсля того смiявся два днi й  три  ночi.  Прокинусь  i
смiюся!
   - Веселий ви чоловiк, - не знає, що сказати, дядько  Трохим.  Батько  ж
вiд цiєї мови жвавiшає, а я починаю потроху оживати.
   А цибань, щось згадавши, пiдходить  до  Обмiнної,  обнюхує  її  губи  й
питається:
   - Ви її горiлкою не пiдпоювали?
   - У нас не ваша вдача, - насуплюється дядько Трохим, а в тата  ямка  на
пiдборiддi здригається, бере "соб" - на смiх.
   - Та ви не гнiвайтесь: хто кого  не  пiддурює  на  ярмарку,  -  приязно
поглядає цибань на дядька Трохима. - На  ярмарку  ми  всi  потроху  стаємо
циганами. А з вами, надiюсь, сватами будемо. Га?
   - Може, й будемо.
   - Продав я колись оцю шкапину за десять  карбованцiв,  а  тепер  берiть
дев'ять - i по руках. Треба ж хоч жiнку порадувати, що викрутив  у  когось
свого карбованця. Як ви на сеє?
   - Хай буде так! - Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той
теж ударив батькову руку й полiз до кишенi по калитку.
   - От люблю, коли якась комерцiя є! - нарештi розвеселився дядько Трохим
i гримнув на мене: - Як же ти, отецький сину, мiг такого намолоти? Га?
   Я спiдлоба глянув йому у вiчi й вiдповiв:
   - Бо мене мiй тато вчили говорити тiльки правду.
   - Усюди, але не на ярмарку! -заграв очима батько. -  В  торгу  i  святi
правди не кажуть, - неiнтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?
   - Ой хочу! Коли можна - з маком!
   - Ще й з маком? - погрiзнiшало батькове надбрiв'я. - Дома я  тобi  утру
маку!
   - Е? - не повiрив я, бо хiба не видно, що гроза вже проходила над  моєю
нерозумною макiтрою.
   А тим часом покупець киває нам головою i вже тягне за повiд Обмiнну.  Я
пiдбiгаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову i бачу,  як  у
великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.
   - Дядьку, ви ж тiльки не бийте її, бо вона стара, спрацьована,  -  мало
не плачучи, благаю селянина.
   - Та не буду її костi калiчити, - пообiцяв покупець та й повiв з  торгу
уже не нашу Обмiнну.
   Я довго-довго дивився їм услiд, аж  поки  не  зникла  з  очей  спочатку
Обмiнна, а потiм висока шапка селянина.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ

   Чи знаєте ви, що таке галiфе з полотна?
   На це сам Микола Васильович Гоголь вiдповiв би негативно:
   "Нi, ви не знаєте, що таке галiфе з полотна".
   I краще б не вiдати цiєї розкошi. Та багато чого довелося зазнати дiтям
країни, що стала серцевиною нового свiту.
   Вiйни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до  убогого  рала,
до саморобного ткацького верстата i до мертвотного  слiпака.  Наша  молода
iсторiя йшла по  селах  не  в  срiблi-злотi,  а  в  шорсткому  саморобному
полотнi, та все одно в її веселих блакитних очах стояли свiти надiй!
   Тодi i нашi майбутнi вченi, i  майбутнi  астронавти,  i  чародiї  слова
прокидалися  i  засинали  пiд  хурчання  маминого  веретена.  Це  хурчання
приносило їм у сни джмелине дзижчання, i спiв рожевої гречки, i помах крил
вiтряка, i якiсь такi думи, вiд яких у людини прорiзалися новi дерзання чи
крила.
   А якi думи снувалися тодi у головах матерiв? I чи багато хто згадав, що
в отому бiлому полотнi, яке розстелялося  по  всiх  усюдах  i  за  копiйки
розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсоннi ночi,  пригашений
слiпаками цвiт очей i стогiн протертих пучок?..
   Я не дуже полюбляв роботу бiля терницi, бительницi, прядiння, снування,
золiння, але дуже любив, як ткалося i вибiлювалося  полотно.  Коли  ви  не
знаєте, як нашi матерi бiлили полотно, то ви багато чого втратили.
   Це починалось тодi, коли на лужках i левадах затоплений латач  прямо  в
барвiнковiй  водi  засвiчував  свої  весiльно-золотi  свiчада,  а  з  лiсу
обзивалася зозуля. I от рано-вранцi, ще й ранесенько, коли в селi  позiхає
ледащий туман, на лужок iз полотном на  плечi  приходить  господиня.  Вона
стає обличчям до приiмленого сонця, накупує ним свої вiї,  щось  довiрливо
шепоче йому, а далi, пiдтикавшись, босонiж, як  лелека,  входить  у  воду,
вибираючи таке мiсце, щоб низ полотна лежав на водi - на латачi, на  травi
i м'ятi, а верх насновувався променем. А коли б цього не було,  то  взимку
нашi суботнi сорочки не пахли б  м'ятою,  не  озивалися  б  зозулею  i  не
марилося б нам весною...
   У тi полотнянi часи в нашому селi пiшла мода  на  галiфе,  i  так  вона
пiшла, що, мов лихоманка, охопила всiх чоловiкiв. I яких тiльки у нас тодi
не було галiфе: i  круглих,  як  пiвбубона,  i  напiвкруглих,  i  тих,  що
починалися вигином, а  закiнчувалися  дужкою,  i  таких,  мов  перевернута
голова бика, i зовсiм рiжкастих. На що вже дiвчата - i тих спокусила мода:
дарма що вони тодi ще не носили штанiв, все одно деякi придумали галiфе на
рукавах сорочок: починалося воно прямiсiнько  вiд  чохлiв  i  зникало,  не
доходячи до плiч. Правда, це галiфе не було таким пишним, як у парубоцтва,
але й воно викликало заздрiсть чи зневагу у тих, яким  лiта  не  дозволяли
ганятися за модою.
   То що пiсля таких кравецьких  новацiй  мусив  робити  я?  Теж  канючити
галiфе. На це мати обмiряла мене насмiшкуватим поглядом i вiдповiла:
   - Гарний ти i без галiфе, такий уже гарний, що далi нiкуди. Я пропустив
характеристику повз вуха.
   - А в галiфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самi подивитесь.
   - З мене досить i такого вариводи, - чогось не бажалося матерi,  щоб  я
став кращим.
   - Так уже, мамо, хочеться того галiфе...
   - А дубового сала чи березової кашi не хочеться? Он краще побiжи  хопти
нарви.
   - А галiфе пошиєте?
   - Як тобi шити: упоперек чи повздовж спини?..
   - Хiба ж галiфе на спину шиється... - ще не здаюся я.
   - Можна й на спину, аби витримала  вона,  -  i  насмiшкувато,  i  журно
посмiхається мати.
   Видать, мода не дуже хвилювала її, i я згодом змирився, що розживуся на
галiфе, коли матиму в руках своє ремесло i копiйку. I  раптом  таке  свято
перед самим рiздвом!
   Прокидаюся вранцi, кидаюсь до одежинки - i сам собi не вiрю:
   на всю нашу скриню розкапустилось галiфе, i не просто з полотна,  а  до
синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галiфе здалеку може зiйти
i за крамне! А чорнi поворозки на ньому  -  iз  справжнiсiнької  "чортової
шкiри", що навiть дорослим iде на святешнi штани.
   - Ну, як воно, сину? - обертається од печi мати.
   - Ой спасибi, мамочко... Як же ви без мiрки?
   - А що там мiряти в тобi: шкiрку та дiрку? Вузькi будуть -  розтягнемо,
широкi - пiдшиємо, довгi - на вирiст пiдуть.
   От як тодi в селi дивилися на моду, головне було, - чи то  в  одежинцi,
чи то у взуттi, - мiцнiсть.
   - Примiряти можна?
   - Та вдягайся. Сьогоднi у них i в школу пiдеш. А ввечерi,  як  захочеш,
комусь вечерю понесеш.
   - Я до дядька Себастiяна пiду.
   - Ох i надокучаєш ти йому.
   - Це я чую тiльки од вас, а не вiд нього.
   - Можна й до дядька Себастiяна. Одягайся.
   Аби ж ви знали, як приємно зашелестiло галiфе в моїх руках, як  повiяло
на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче  живi.  Одягнув  я
галiфе, одразу пiдрiс i покращав сам собi.
   - Як воно, мамо?
   - Та, здається, нiчого. Тiльки наче одна галiфина трохи меншою вийшла.
   - Таки справдi менша.
   - То я пiдрiжу бiльшу.
   - Е, нi, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
   - Розтягуй, як не маєш iншої роботи.
   Доки  мати  готувала  королiвське  снiдання   -   картоплю-нелупку,   я
зосереджено вовтузився бiля галiфе, розтягаючи його i пальцями  ззовнi,  i
кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило
мене.
   В школi моє галiфе помiтили i сторож, i учнi, i вчителька. Учнi  вiтали
нову одяганку смiхом, рiзними вигуками i пiдняли мене на ура; учителька  ж
посмiхнулась i схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером  i
на якийсь час притьмарив  мою  радiсть.  Це  ж  треба  видумати  ось  таке
паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
   - Прямо як городське!
   - А чого ж, - запишався я, поправляючи меншу половину.
   - Ти в ньому i на ковзанку десь-то не пiдеш?
   - Пiду.
   - Е?
   - Хiба воно мене родило?
   - Не побоїшся замастити?
   - Пусте, - кажу так, наче менi щодня доводиться ходити в обновцi. -  Ти
прийдеш на леваду?
   - А даси ковзани?
   - Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лiд орати носом!
   - I чого б я ото пишалась, хоча й у галiфе, - в'їла Люба i кинулась  до
дiвчат.
   Пiсля школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батькiв чкурнув  на
ковзанку. I що дивно, - iдучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою,
щоб усi бачили моє  галiфе.  Тепер  я  розумiв  Юхрима  Бабенка,  як  йому
хотiлось похвалитися своєю австрiйською та англiйською одежиною.
   Обновку помiчали люди, дивувались, казали, що вона дуже  личить  навiть
такому отрясi, як я. А мене гордощi все пiдносили й пiдносили вгору,  i  я
вже залiтав у той час, коли буду вчителем i доскочу аж  сукняного  галiфе.
Що тодi скаже наш сторож?
   На ковзанцi вже гамiрно, мов  на  ярмарку.  I  як  тут  не  вививається
малеча, i на чому вона тiльки не катається: все в неї є,  окрiм  фабричних
ковзанiв. А саморобки тут зiбралися такi, яких тепер уже нiде не  побачиш.
Але й на них усi веселооко зустрiчають свою волю. А коли хто й упаде, його
одразу ж притрушує безтурботний смiх.
   Я  стаю  на  свої  фасонистi,  дротом  пiдперезанi  ковзани  i   рвучко
вiдштовхуюсь гострим шпенем. Пiдi мною одразу писнув, зашипiв лiд, а  бiля
вух обiзвався вiтрець.
   "Здоров, шибенику!" - в думках вiтаюся з ним i знову шпенем та шпенем у
лiд - i вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набiгала на очi, а
вiтер лишався позаду. Спробуй дожени! Тiльки й твого, що за полу  свитинки
потримаєшся!
   А лiд сьогоднi аж виграє на скрипцi, i такий вiн пiсля великої  вiдлиги
чистий, що пiд ним виднiється печаль затоплених верболозiв i трави. А хiба
це не радiсть - витягувати з нього посвист i чути в своїх ногах вiтер?!
   - Михайлику, Михайлику, го-ов! - наспiвне  обiзвався  бiля  верб  Любин
голос.
   Ой, яка вона гарна сьогоднi в  новенькiй  спiдничцi,  сачку  i  великiй
терновiй хустцi! Я повертаю до тих верб, яким лiта вижолоблюють  середину,
а Люба поспiшає менi назустрiч.
   - Iч, яка ти сьогоднi!
   - Яка? - радiє, грає очима i соромиться дiвчинка.
   - Святешна.
   - Бо ж сьогоднi свят-вечiр заходить. Мама навiть дала менi свою хустку.
Бачиш, якi на нiй квiти? - i хвалиться, i соромиться хвальби, щоб я  часом
не пiдсiк її насмiшкою.
   Хустка справди гарна: на чорнiй основi, мов на шматку селянської  долi,
так зацвiли червонi квiти, що за ними i не видно темної печалi.
   - Тiтка Василина теж запиналась нею, коли їздила спiвати в  театр.  Ой,
їй так плескали в долонi, так плескали,  навiть  у  газетi  в  цiй  хустцi
надрукували.
   - У цiй? - одразу дорожчою i чарiвною  стає  для  мене  ця  хустка,  що
стiльки вбрала в себе вогнiв i очей.
   - У цiй самiй. Дивовиддя, а не хустка.
   - А як тепер тiтчин дядько?
   - Спочатку потай журився, а тепер потай пишається i таку любов показує,
якої навiть за парубкування не було.  А  дехто  пiд'юджує  його.  Я  трохи
поковзаюсь на твоїх. Можна?
   - Тiльки не впади.
   На це Люба махнула рукою i розважливо сказала:
   - Хiба обiйдешся без цього?
   Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила  шпенем  у  лiд,  а  ноги  її
одразу пiшли врозтiч.
   - Ти б їх мотузочком спутала, - вкусив я, а  Люба,  замiсть  вiдповiдi,
показала кiнчик язика. Побачивши його, я засмiявся.
   - Ти чого? - здивувалася дiвчинка.
   - У тебе i язик темний, як обличчя, а я й не помiчав цього.
   - Хi-хi-хi, - злетiла з ковзанiв  Люба  й  вхопилась  обома  руками  за
живiт. - Втiшився, пустомолот!
   - Чого це я пустомолот?
   - А чого видумав таке?
   - Хiба я винен, що в тебе язик чорний?
   - Це ми сьогоднi їли паренi  чорницi,  -  i  в  усiх,  навiть  у  тата,
почорнiли язики, наче в сажотрусiв. Навчиш мене трохи їздити?
   - Поїдемо далi, - з опаскою поглянув  на  те  мiсце,  де  коловротилась
школярня: не дуже хотiлося, щоб тебе пiдняли на глузи.
   - Можна й далi.
   Помiж вербами i верболозами я  на  ковзанах  помчав  до  тiєї  Ведмежої
долини, де побiля мiстка самотiє хутiрець-однохатка i де ми колись з дiдом
знаходили в'юнячi й карасинi мiсця...  Ех,  дiду,  дiду,  хто  менi  тепер
збудує вiтряка, хто посадить бiля його крил молодого лебеденка?
   Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дiдом спiймали найбiльшого
щупака. Тут лiд був такий тоненький, що чулося, як пiд ним стиха  жебонiла
i пересварювалась iз берегом вода. А  на  березi,  неначе  сивочубi  дiди,
стояли заснiженi  стiжки;  перехоплюючи  сонце  i  вiтер,  вони  тихо-тихо
бринiли i струшували сльози на снiг.
   - Михайлику, а тут не страшно? - пiдбiгла захекана i розчервонiла Люба.
   - Чого тобi страшно?
   - Тут вода зовсiм жива. От бачиш, як вона дихає? Ходiмо звiдси.
   - Нiчого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.
   - Я трохи далi!
   - Дрижаки позичаєш?
   - Що не кажи, а страшнувато!
   Люба стала на ковзани подалi вiд течiї, я взяв її за руки i,  задкуючи,
потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтiч, то зупинявся  i  вчив,
як треба триматися,  а  далi  знову  тягнув  за  руки.  А  коли  ця  учоба
надокучила, забрав у неї ковзани,  присвиснув  i,  хизуючись,  помчав,  як
хотiлось  менi:  з  такими  викрутасами  та  обертасами,  що  аж   навколо
затанцювали верболози i верби. Вiтер ловив мене, а я його, i дарма  що  на
очi набiгали сльози, - в очах було повно завзяття.
   - Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! -  захоплено  сказала  Люба  i  аж
затанцювала на льоду, i затанцювали її червонi квiти.
   А я пiсля її слiв, як дiдько, вивертiв коло, вивинувся  на  ясенець,  а
вiдтiля знову помчав до сивочубих стiжкiв.
   I враз пiдi мною засичав, увiгнувся i трiснув лiд,  по  ньому  поповзло
слiпуче павутиння трiщин, враз пiдстрибнув угору берег, а  з  очей  почали
випадати сонце, стiжки i верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На  щастя,
руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я  в  одну  мить  вилетiв  з
рiчки i, сам не знаю як, опинився на березi бiля верби.
   З моєї свитини i, головне, з галiфе задзюрчали  струмки,  а  в  чоботях
зажвяхкотiла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук трiщин округ
неї, що бавились сонцем, i мiй самотнiй, прибитий до берега ковзан.
   Розгубившись, я не знав, що робити, i насамперед витирав рукою обличчя,
а неслухнянi зуби в цей час почали вибивати противну чечiтку.
   - Ой Михайлику, ти не втопився? - пiдбiгла до мене перелякана  Люба.  З
її щiчок зникла смаглявiсть, а оченята зовсiм округлились.
   - Та, здається, не втопився, - спробував ще бадьоритися,  але  з  цього
нiчого не виходило.
   - Зараз же скидай чоботи! - наказала Люба.
   Я слухняно сiв на погорблене коренище верби, що пробилося з-пiд  снiгу,
а школярка обома ручатами вчепилась у чобiт, стягла його i  вилила  брудну
юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.
   - Побiжiмо до нас, це  городами  зовсiм  недалеко.  I  твої  батьки  не
дiзнаються.
   А менi в очах меншає день i збiльшуються  квiти  на  її  хустцi.  Понад
берегом, а потiм городами помчали ми в село. I вже  недалеко  вiд  Любиної
оселi я завагався:
   - А що скажуть твої батьки?
   - Батько зараз у лiсi, а мама скажуть, щоб ти лiз на пiч i не  журився,
- передала мамин голос.
   Зовсiм захеканi й знесиленi, ми добралися до Любиного дворища,  посеред
якого стояла  лiсова  кiзочка.  Побачивши  незнайомого,  вона,  мов  тiнь,
майнула й зникла в оборi. Тiльки ми розчинили хатнi дверi, як  нас  обдали
пахощi сiна, узвару, свiжоспеченого хлiба i яблук.
   "Це ж кому святий  вечiр,  а  комусь  -  грiшна  купiль",  -  знiчений,
задубiлий, зупиняюся в куточку бiля судника, а невiрнi ноги починають бити
дрижаки.
   - Ой смутку мiй, що з тобою, дитино?! - мов крильми, майнула  бiлими  в
квiтах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати i  злякано
запитала в Люби: - Ви в ополонку вскочили? - Потiм  квiти  на  її  рукавах
опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи  за  собою  бруднi
слiди i патьоки.
   З печi виглянуло i з  того  дива  заплакало  ув'язане  бiлоголове,  мов
кульбаба, дитинча. Ви, певне, i не  знаєте,  як  ото  колись  прив'язували
малечу?  Ненастанна  праця  навчила  наших  батькiв  робити  це  просто  й
хитромудре: у сволок увiрчувалось кiльце, до нього чiпляли  мотуз,  другий
кiнець перекидали за комин i так ув'язували, пiд пахви  дитину,  щоб  вона
могла гарцювати по всiй печi, але не впасти з неї.
   А тим часом  тiтка  Оляна  спритно  скидає  з  мене  свитинку,  чоботи,
сорочку, пiдштовхує у плечi до лежанки, i я не стямлююсь,  як  опиняюсь  у
пiвтемрявi на печi в кумпанiї з наляканою куль-бабкою.
   - Скидай, дитино, штанцi та насухо  витрися  рушником.  Соромлячись,  я
скидаю своє  пожалюгiднiле  галiфе,  а  тiтка  Оляна  одразу  жахається  i
сплескує руками:
   - Ой, пропали ж твої нiженьки, дитино!  I  що  ти  робитимеш  у  бiлому
свiтi? - заголосила вона i цвiтом на рукавах прикрила обличчя.
   Глянув я на свої ноги i теж перелякався: вони були темнi, аж чорнi.  От
що робить з людиною мороз. I так менi  стало  жаль  себе,  що  повiки  мої
одразу набухли слiзьми. Я витер їх рукою, а  тiтка  Оляна,  кусаючи  уста,
обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.
   - Не болить?
   - Хiба я знаю?
   - Задубiли, не чуєш, видко, їх. - Тiтка ще провела рушником - i сталося
диво: з-пiд полотна на моїх ногах з'явилися бiлi смуги.
   Я глянув на тiтку, тiтка на мене, вона засмiялася перша, я  за  нею,  а
далi хихикнула Люба, i навiть мале верескля здивовано сказало: "А".
   - Ой смутку мiй, а я, дурна, в теменi i  не  добрала,  що  це  з  твоїх
штанцiв облiзла бузина! - Навколо тiтчиної голови застрибали  квiти,  вона
сама стала схожою на квiтку, а в очах її набилося стiльки радостi, що вона
почала стiкати сльозою.
   - Ну, чого ви, тiточко, плачете?
   - Бо стiльки через тебе страху i жалю наковталася!..  Ой,  шибеник  ти,
шибеник. Де тiльки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?
   - Чую, тiточко! - аж нагнув голову, прислухаючись до них.
   - Ану, давай розтирати разом, щоб i мороз, i трясця, i застуда  заразом
утiкали з нiг. Чекай, я їх ще святковою горiлочкою витру. Вiд неї  запищиш
у мене, як в'юн.
   I справдi, я попискував, наче в'юн,  а  тiтка  пiсля  розтирання  ще  й
щипнула мене:
   - Щоб ходив здоровий i не журився!
   Потiм вона кинула менi кожуха, а сама взялася за мої  чоботи,  свитину,
сорочку i галiфе, не забуваючи й на тiсто поглянути, i метнутися до  печi,
i набрати в праску вугiлля, i з бортяницi внести меду  i  з  ним  у  руках
насваритися на курiпку, що почала добиратися до кутi.
   А курiпка одним оком поглянула на тiтку Оляну, проспiвала:
   "Чир-хик" - i розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче
тiнь, увiйшов дядько Сергiй, який мав темне переспiле волосся, темнi важкi
очi, темну душу i срiбний янгольський голос... Менi й досi дивно, як такий
голос, що у церквi пiдiймався до самого бога, не мiг пом'якшити  дядькової
злоби чи змити кiпоть iз серця.
   Дядько Сергiй, не вiтаючись, обнишпорив очима всю хату й  присiв  перед
курiпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула пiд лiжко.
   - Гарненьке дехто має м'ясце, - подичавiли пiд  вiями  звуженi  очi.  -
Оляно, продай свої курiпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.
   - Я ж сказала: i не випросиш, i не вигрозиш.
   На вивернутi губи дядька  Сергiя  лягають  зневага  i  зверхнiсть,  вiн
пiдводиться й невдоволено хмикає:
   - От чого не розумiю, так не розумiю: i самим  не  їсти,  i  комусь  не
дати.
   - Не все ж, Сергiю, треба їсти чи жерти. Нашi курiпки - дiтям радiсть.
   Тiнi пробiгли по обличчi дядька Сергiя.
   - Нема тепер  радостi  на  свiтi,  -  починає  мiряти  хату  порепаними
чобiтьми. - Нема, i не скоро буде.
   - Не каркай, лиховiсний! - розпашiлась темними рум'янцями тiтка  Оляна.
- Вiд тебе й хата потiнявiла.
   - Ще раз пiдведи її глиною, - не дуже й сердячись, кидає похмурець. - А
де ж твiй господар?
   - У лiсi.
   - I перед свят-вечором у лiсi? - дивується вузький недобрий вид  дядька
Сергiя. Тут вiн помiчає мене й витрiщується: - Вигрiваєш злиднiв на  своїй
печi?
   - Все зле на тебе, некликаний! I нюшить, i нюшить чогось!  -  обурилась
тiтка Оляна. -  Якщо  ти,  нелюдку,  ворогуєш  з  Панасом,  то  чого  маєш
ворогувати з дитиною?
   - А що, христосуватись накажеш iз ним? - змiрює мене таким оком, наче в
ньому днювала i ночувала сама злоба.
   - Iди, тумануватий, на три вихори! Тобi тiльки, бачу, хвоста бракує.
   - Зашкварчала, наче яєчня на сковородi. От уже маю рiдню!..  -  Натягує
на сторчкуватi брови шапку, гордо виносить iз оселi  порепанi  шкарбани  й
так хряскає дверима, що на долiвку сиплеться бiлiння.
   - Ох i чоловiк! Щоб тобi в душi  було  пусто,  -  з  гiркiстю  i  жалем
говорить услiд братовi тiтка Оляна. - Ви, дiти, не зважайте - не на  ньому
тримається день.
   З розмов дядька Себастiяна i тата я знаю, що нiч тримається  на  таких,
як дядько Сергiй... Правда, вiн притихне згодом, пригне голову i душу, щоб
потiм пiдняти їх над людським горем у страшнi часц.
   В революцiю ж дядько Сергiй потай водився iз бандитами, хоча сам  i  не
був у бандi. Вiд них вiн мав грабоване добро, а їм постачав  харчування  i
самогон.
   Одного разу червонi козаки накрили його з бандитами i лiсами повели  на
Летичiв. I чи то з переляку,  чи  з  туги  дядько  Сергiй  заспiвав.  Коли
закiнчилась пiсня, до нього пiд'їхав немолодий командир i наказав:
   - Iди додому!
   - Як додому? - не повiрив дядько Сергiй.
   - Ногами... Отакий голос мати - iз бандитами водитись! Спiвав їм, тепер
спiвай людям!
   Того ж дня дядько Сергiй опинився дома, вiдлежався у клунi,  а  другого
ранку вже з насмiшкою розповiдав сусiдам про свою пригоду:
   - Тiльки подумати: заспiвав пiсню - i червонi уневинили мене. Я  думав:
у них очi на камiнних пiдмурках, а вони - на вологому мiсцi... Обманював я
очi жiнок, обманув i нової властi...
   В хатi стало тихiше. Тiтка Оляна  мовчки  почала  роздмухувати  праску,
потiм пальцем торкнулася її споду, i от  уже  моє  галiфе  аж  зашипiло  i
запарувало, - iще одна напасть вiдлягла менi вiд серця.
   - Ти не журишся? - через якийсь час заглянула  на  пiч  тiтка  Оляна  й
подала менi одежинку.
   - Нi.
   - А обiдати будеш?
   - Нi.
   - Чого так запишався? Не зважай на  чиїсь  теревенi  -  вони  весь  вiк
чiпляються до живого. Любо, давай ложки!
   I хоч як я вiднiкувався, тiтка Оляна принесла на пiч полумисок з пiсним
борщем, в якому серед поморщених  грибiв  хизувалась  червона  перчина,  i
наказала:
   - Їж менi й не журися.
   Я глянув на Любу i засмiявся.
   - Ти чого, надзигльований? - сказала тiтка те саме  слово,  яке  я  чув
тiльки вiд свого дiдуся. - Ну, кажи!
   - А гнiватись не будете?
   - О, потрiбна менi така печаль. То чого?
   - Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився...
   - Хiба? - спочатку здивувалась молодиця, а потiм зiтхнула й пояснила: -
Бо що менi, як подумати, головне в свiтi? Щоб люди мали людянiсть у серцi,
хлiб на столi i не журились...



   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

   Я вискочив iз шкоди, як горобець iз проса: навiть мати не  здогадалася,
де сьогоднi побувало моє галiфе. I хоч воно трошки посвiтлiло,  та  це  не
дуже велика бiда: хiба в слушну хвилину не пiдфарбую бузиновим чорнилом? А
його менi не позичати, бо  ще  з  осенi  заготував  цього  дива  аж  повну
гранчасту  пляшку.  Пiсля  такого  виробництва  тато  з  мiсяць   не   мiг
налюбуватися моїми руками i все казав, що вони  стали  схожi  на  облiзлих
кротiв.
   Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило i для  себе,
i навiть на обмiн, - уже три  пера  вимiняв  -  вiсiмдесят  шостий  номер,
череватеньке - ложечкою - i рондо. Правда, я їх одразу ж  програв  хитрому
Цибулi, проте за ними не так шкодував, як за тими,  що  купує  тато  аж  у
Лiтинi.
   Менi навiть трохи смiшно стає, що нi батько, нi  мама,  проходячи  повз
моє галiфе, нiчого пiдозрiлого не помiчають. А  може,  це  тому,  що  вони
зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.
   Заклопотана  i  варiнням,  i  мастiнням,  i  прибиранням,  мати  ткнула
батьковi й менi шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу,  а  потiм
на дверi й витурила нас iз хати:
   - Iдiть, помiчники, i до першої зiроньки не приходьте менi!
   - Оце маю пошану вiд рiдної жiнки, - удавано зiтхнув батько,  натягаючи
на вуха велику, мов стiжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею
зустрiчаються сонце й вiтер: сонце надає їй  полиску,  а  вiтер  мiнить  i
мiнить на нiй кольори.
   Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими  снопами  i  сiном;
бiля засторонкiв, наче вiйсько, в два ряди стоять золотi околоти, над ними
з бантин звисають кетяги горобу, а над  бантинами  бавляться  горобцi,  їм
зовсiм добре у нас - i  їсти  є  що,  i  холод  не  страшний:  як  припече
морозець, влiтають у бовдур i вигрiваються, скiльки їм заманеться. Там  на
радощах живкуни так  вмащуються  у  сажу,  що  потiм,  коли  вилiтають  на
подвiр'я, навiть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку?
   - То як, сину? - косує батько на полицю, де лежать пилка i сокира.
   - Еге ж! - кажу я весело, бо тато страшенно не любить  нi  кислiїв,  нi
кислого слова.
   - Хай пила замiнить ковзанку?
   - Хай! - безтурботно кажу, зиркаю на бiльшу галiфину  й  чавлю  у  собi
посмiшку.
   - Молодця! - хвалить тато й наводить на мене очi - бдне  примружене,  з
приплющеними бiсиками, а друге з бiсиками на повний зрiст. Коли батько ось
так погляне на когось, то неодмiнно чекай каверзи. Дочекався i я її.  Тато
по-кравецьки змiряв мене вiд голови до нiг,  а  потiм  з  нiг  до  голови,
зиркнув на дверi й тихенько запитав: - А злякався дуже?
   - Злякався? Коли?
   - Уже й забувся?
   - Ви про що?
   - Про те, як ти в ополонку вскочив.
   - То ви знаєте? - несамохiть вирвалося в мене.  Я  з  переляку  внiмiв,
знiтився i облизав уста, що одразу ж посмагли.
   - Та знаю... Ну, чого став як мурований? -  Тато  обома  руками  охопив
мене, одiрвав од току й притулив до себе. - Шануйся, шибенику, шануйся. Що
б ми робили без тебе?
   I тепер у батькових очах я побачив не бiсики, а зажуру й теплiнь.
   - Ой таточку!..
   - Ну, що? - сумно спитав i торкнувся устами моєї брови,  отої,  що  все
забирається на чоло.
   - Нiчого, -  ледь  прошепотiв  i  з  вдячнiстю  тiснiше  притулився  до
батькових грудей. Я хотiв щось гарне-гарне сказати йому,  але  не  знайшов
таких слiв i тiльки зiтхнув.
   - Нiщо в тебе не болить?
   - Нi, таточку...
   - У чоботях не квакають жабенята?
   - О, звiдки їм узятися взимку? - не второпав я зопалу.
   - Питаю, чи не мокрi ноги, бо їх треба тримати в теплi.
   - Не мокрi... А мама знає про це?
   - Не знає. А то було б нам слiз i на свят-вечiр, i на рiздво. Шануйся ж
тепер на своїх ковзанках... Постараємось мамi на дровця? - ставить мене на
землю.
   - Постараємось! - одходжу я, хапаюсь обома руками  за  сокиру,  а  тато
бере пилку, й ми, двоє чоловiкiв, поважно йдемо робити дiлечко... I аби ви
тiльки знали, як сьогоднi приємно бринiла-спiвала пилка,  а  ще  приємнiше
перегукувалась iз сокирою в саду луна.
   От i вечiрня зiронька стрепенулась за сусiдським двором, де поскрипує i
поскрипує над криницею журавель. Над хатами  влягаються  пахучi  дими,  на
вулицях стає гомiн i шарудiння саней, а снiгами до  кожної  оселi  бредуть
фiолети. З хатини в святешнiй хустцi й сачку виходить мати, на її  обличчi
уляглись урочистiсть, злагода i очiкування казки.
   -  Де  ви,  господарi?  -  стиха,  ласкаво  гукає  тата  й  мене  i  на
пiврозкритих устах тримає любов.
   - А нащо ми тобi? - нiби дивуючись, озивається вiд дровiтнi тато.
   - Просимо, дорогий муже, i тебе, сину, до хати, - з  таким  усмiхом,  з
такою добротою вклоняється  нам  мама,  що  хочеться  пiдбiгти  до  неї  i
поцiлувати руку.
   - Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою?  -  удавано
строго допитується тато.
   - Це ж люблячи вас! А кого любиш - навiть коцюби не  пожалiєш,  -  грає
мати розквiтлими очима i дає нам дорогу.
   - Ти диви! - похитує батько головою i, йдучи до хатини, чогось затримує
материну руку в своїй. Чуднi цi дорослi.
   Хоч  убога-убога  наша  хатина,  та  в  цей  вечiр  i  вона  покращала,
побагатшала. Її бiднiсть скрасили i вишитi рушники,  i  кетяги  калини,  i
запашне сiно на покутi, й свят-вечiрнiй стiл. На ньому  зараз  лежать  три
хлiбини, грудка солi, височiє стос гречаних млинцiв  i  стоять  з  рiзними
пiсними стравами тi святешнi мальованi полумиски, що бажають добрим  людям
i здоров'я, i щастя, i червоного цвiту.
   Батько перший заходить за стiл, оглядає всi страви, вiд кутi з маком до
миски з бобом, i поглядом дякує  матерi  за  її  старання...  А  який  вiн
поважний стає, навiть не посмiхнеться, коли виносить корiвчинi покуштувати
кожної страви, зготованої на свят-вечiр. Ось вiн i бобу взяв у жменю та  й
з подивом сказав:
   - Прямо не бiб, а срiбнi карбованцi.
   Глянув я на миску, - i справдi лежав у нiй бiб срiбними монетами.
   Та найбiльш урочиста хвилина прийшла тодi, як тато  з  бичем  вiд  цiпа
став на порозi пiд  гiллям  ясенiв,  на  якi  позлiталися  зорi.  Ось  вiн
поглянув у заснiжену далечiнь, що горбилась  за  селом,  i  тихо  покликав
мороза:
   - Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти!
   Я застигаю бiля тата i не  вiрю,  але  трохи  й  вiрю,  що  на  дорозi,
висвiчуючи туманом бороди, може об'явитися з мiшком за плечима Дiд Мороз i
пiдiйти до нас. А  навколо  так  тихо,  що  чути,  як  у  ясеновому  гiллi
ворушаться зорi й обтрушують та й обтрушують срiбну паморозь.
   - Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти! - вже голоснiше покликав тато.
   Але й пiсля цього нi на вулицi,  нi  на  городах  не  обiзвалися  кроки
дiдугана. Батько ще й втретє покликав його, та вiн, мабуть,  забарився  на
якiйсь лiсовiй чи степовiй дорозi. I тодi тато уже грiзно наказав йому:
   - А не йдеш, морозе, то й не йди до нас,  i  не  йди  на  жито-пшеницю,
усяку пашницю: iди краще на крутi гори, на моря, на  лiси,  нам  шкоди  не
роби!
   Далi батько кликав сiрого вовка. Вiн теж не поспiшав, маючи свiй клопiт
у лiсах. Не квапились на кутю чорнi бурi та злi вiтри. I тато заклинав їх:
   - А не йдете, чорнi бурi i злi  вiтри,  на  вечерю,  то  йдiть  собi  в
безвiсть, хлiба не здувайте, полукiпкiв не валяйте, стрiх не зривайте!
   Потiм тато навстiж вiдчиняє нашi скрипливi ворота: а  може,  приб'ється
яка добра людина з дороги, то й погрiє душу теплою стравою. I тiльки пiсля
цього ми йдемо вечеряти.
   Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподiвання батькiв.
Отi великi надiї на хлiб новий, на рiй  золотий,  на  щастя  у  дворi,  на
рогову й дрiбну худобу в оборi сходяться i сходяться в нашiй хатинi, що  й
справдi починаєш вiрити: настане той час, коли господар на току буде  зорi
вiяти, господиня в хатi золото прясти, а сивi срiбнорогi воли потягнуть за
собою срiбнi плуги.
   Аж ось  на  вулицi  обiзвалися  колядники.  Я  перший  вибiгаю  надвiр.
Колядники вже пiдiйшли до  хати  тiтки  Дарки  -  звiздоноша,  "береза"  й
мiхоноша попереду, а "коза" й "дiд" у  страшнiй  машкарi  позаду.  I  чого
тiльки не виробляють ота "коза" й  вертлявий  "дiд",  лякаючи  дорослих  i
дiтей. Та ось задзвонив дзвонар - i всi притихли, з'юрмилися бiля вiкон, а
зеленкуватими  й  синiми  снiгами,  скiльки   свiту   видно,   покотилися,
задзвенiли молодi голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселi:

   А чи вдома, вдома та бiдна вдова?
   Нема вдома - пiшла до бога,
   Бога благати - щастя прохати:
   - Ой дай, боже, два лани жита,
   Два лани жита ще й лан пшеницi,
   Лан пшеницi - на паляницi.
   А ще гречки - на варенички...

   Яка не є  убога  наша  хатинка,  а  i  їй  колядники  наспiвали  щастя,
наспiвали, що в нашому дворi будуть стояти i мiсяць, i ясна зоря...
   Гай-гай, куди вiдiйшли тi далекi роки?  Вже  одних  колядникiв  забрали
войни, других - сира земля, третi стали дiдами, а й досi  вiриться,  що  в
твоєму дворi, бiля тебе, стояли з одного боку мiсяць,  з  другого  -  ясна
зоря...
   По всьому селi порозходились  колядники,  до  кожної  хати  звiздоносцi
прихиляли  мальоване  сонце,  нагадуючи  людям,  що  вже  справжнє   сонце
змилостивилось над землею. А он бiля Зарiчки обiзвалася сива давнина, коли
хмари ворогiв обкрадали наше сонце i землю:

   То не з моря тумани,
   То iз коней пара...

   Од чорної погонi з Туреччини, з Нiмеччини, з  Татарщини  летять,  Дунай
перелiтають козацькi конi,  перелiтають,  не  вмочивши  у  воду  нi  свого
копита, нi козацького стремена...
   Iду я з  вечерею  до  дядька  Себастiяна,  прислухаюсь,  як  за  тинами
пiдстрибує морозець, придивляюсь, як у тiнях i дрiмливих мiсячних калюжках
заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до
тихого Дунаю, де гуляли козаки. I так менi добре та радiсно стає на серцi,
наче i я з козаками ломив неволю, визволяв  добрих  людей,  щоб  верталися
вони на тихi води, на яснi зорi.
   А на шляху в цей час обiзвався  передзвiн  зброї  i  стремен,  загупали
кiнськi  копита  Я  в  подивi  оглянувся.  В  прозорiй   темрявi   iмлисто
вималювались побiльшенi постатi вершникiв. I ось повз мене, пригнувшись до
грив, пролетiли-промчали на Лiтин  червонi  козаки,  промчали  тим  старим
Чумацьким шляхом, що спадає у мiсячний напiвсон.
   То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом.  I  хороше,  i
дивно, i радiсно стає менi, малому, на цiм свiтi. Я  довго  дивлюся  услiд
червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику i вже не  знаю,  звiдки  вони
взялися - чи з тихого Дунаю, чи з-пiд  синього  Бугу,  чи  з-пiд  зоряного
пилу.
   Отак i сходяться пiсня i життя, присмерк давнини i свiтанок сьогодення.
А надi мною вечiр  жменями  засiває  зорi,  а  бiля  мене  арфами  бринять
пiдмороженi верби, а  пiд  ногами  голубi  тiнi  бавляться  з  снiгом,  що
iскриться зблизька i туманиться поодаль,  як  iз  коней  пара.  На  левадi
перегукнулися курiпки, - i вони поспiшали в село на свiй  свят-вечiр  бiля
якогось стiжка чи клунi.
   Задуманий i радiсний, пiдходжу до подвiр'я  дядька  Себастiяна.  I  тут
ворота розчиненi навстiж: а може, забреде погрiти душу захожа людина?
   Я дивлюся на поплямовану мiсяцем хату i вражено зупиняюся.  Щб  ж  воно
робиться? На хатi, в  заснiженому  кустратому  гнiздi,  де  лiтували  собi
лелека й лелечиха, тепер стоїть самотнiй лелека i дивиться на схiд.
   "Протри, чоловiче, свої очi,  -  кажу  сам  собi,  -  бо  ж  над  тобою
глумиться якась вечiрня мана".
   Я й справдi протираю очi, знову косую на гнiздо, а в ньому знову стоїть
цибата птиця. Та де ж вона  в  таку  пору  взялася  i  як  не  загинула  в
холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало  не  до  самої
призьби i тiльки тепер догадуюся, що в гнiздi  стоїть  дерев'яний  лелека.
Хiба ж i в цьому не пiзнаєш вдачi дядька Себастiяна? Захотiлося чим-небудь
здивувати i порадувати людей, особливо дiтвору,  от  i  поставив  птицю  в
гнiздо; дарма що вона дерев'яна, а комусь звеселить око i кине в душу  хоч
краплину весняного сонця.
   I поки я собi любуюся птахом, поки перелiтаю у весну, на тi  лужки,  де
на латачi,  м'ятi,  зiллi  i  сонцi  вибiлюються  полотнянi  стежки,  мене
тихенько окликає знайомий голос:
   - Михайле, дитино, це ти?
   - Авжеж, я, дядьку Себастiяне, - затремтiв  мiй  голос  вiд  радостi  i
вдячностi до людини, що першою, пiсля  мами,  нахилила  над  моєю  дорогою
зорi, взятi чи то з неба, чи з доброго серця.
   - От i добреї - виходить дядько Себастiян iз сiней. - А я, чуєш, вдруге
виходжу тебе виглядати.
   - Е? - вiриться i не вiриться, i менi аж трохи лячно стає:  за  що  оце
шибенику перепадає стiльки любовi i вiд дядька Себастiяна, i вiд людей?
   - Справдi. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на  тебе,  думаю  собi,
мороз чи сiрий вовк.
   Рослий, красивий, горбоносий, вiн пiдходить до мене, а я йому вклоняюся
посеред того двору,  де  вiтрець  пiдмiтає  срiбло,  а  дерев'яний  лелека
виглядає весну.
   - Тато просили, мама просили i я вас прошу на вечерю, - кажу тихцем  та
й передаю чоловiковi ув'язанi  в  бiлу  хустку  горшки-близнята  з  теплим
узваром i кутею.
   - Спасибi, спасибi, дитино, - бере  дядько  Себастiян  вузлик,  а  мене
охоплює тiєю рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома,  шаблею
на войнах. I робота, i скорбота вибили на  нiй  знизу  глибокi  борозни  i
мозолi, а зверху вилiпили жили завтовшки з мої пальцi.
   - Це правда, що ти на льоду завалився?
   - I ви знаєте?
   - Я вже й на ковзанку їздив, i хотiв було до вас приїхати.
   - Ото б настрахали маму, - знову лячно стало менi.
   - Дивися ж, хлопче, дивись! - ще тiснiше однiєю рукою притуляє мене  до
себе дядько Себастiян.
   - Буду дивитисяi - вже веселiше кажу я i на iнше збиваю думки чоловiка:
- А де ви такого лелеку дiстали?
   - Славний?
   - Славний.
   Дядько Себастiян задирає голову, дивиться на лелеку,  розтулює  уста  й
починає смiятися. Вiн дуже гарно смiється, назбируючи на вiї, очi  й  зуби
мiсячне сяйно.
   - Це мiй друг вирiзав лелеку iз осики, а я вкрав його.
   - Ви вкрали? - жахнувся я.
   - А що було робити? Продати вiн не хотiв, так я тихцем за лелеку - i  в
мiшок. Постоїть у мене кiлька днiв, i завезу назад. Ходiмо до хати.
   Бiля сiнешних дверей навсторч стояло двi камiннi плити, їх. не було  ще
кiлька днiв тому.
   - Що воно таке, дядьку Себастiяне? - нахиляюсь до плит.
   - Якась старовина. Ось бачиш, чиєсь життя вибите на  них,  -  проводить
рукою по напiвстертих людях i конях. - їх один нерозумець, шукаючи скарби,
викопав iз старовинної могили та й поклав перед  хатою  витирати  ноги.  I
досi не перевелись мастаки об чиєсь життя витирати ноги!.. Вiдiбрав  я  цi
плити-завезу до Вiнницi: а може, згодяться вони добрим людям.
   Ми заходимо до хати - в теплi  пахощi  сiна,  хлiба  i  свiжих  липових
ложок.
   - От i гiсть до нас прийшов, Михайликом звати, - знайомить мене  голова
комнезаму iз дядьком Стратоном,  колишнiм  мiнiстром  селянсько-бiдняцької
республiки, далi з вiдомим на всю округу музикою  Федоренком  (його  сiм'я
складає аж цiлий духовий оркестр), з кобзарем Левком  i  навiть  зi  своїм
батьком, що саме стоїть посеред хати в бiлiй сорочцi й бiлих  штанях,  мов
розгнiваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вiтер,
а вуса опустилися вниз, на дощ.
   Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився iз сином i  навiть  у
свят-вечiр знайшов  час  гарикатись.  А  потiм,  дивись,  i  сусiдам  пiде
жалiтися, що його сякий не такий розумець не має в головi олiї. Старий  ще
й досi не може забути, що в революцiю син узяв з  економiї  не  корову  чи
коня, а пiанiно,  i  завжди,  коли  пiдходить  до  цiєї  панської  забави,
презирливо каже: "У-у-у..."-i пальцем шпиняє її в зуби.
   Батько Себастiяна не дуже ласкаво дивиться на мене  й  бурмоче  сам  до
себе:
   - Злиднi всiх країн, єднайтесь!
   А в хатi всi, окрiм нього, починають смiятися.
   - Що, я, може, щось смiшне сказав? - дивується старий, i дивуються  пiд
сивобрiв'ям його перестоянi, наче памороззю прихопленi  очi.  -  Нi,  таки
пiду додому, - не кумпанiя ви менi! - береться  за  шапку  i  зачерствiлий
кожух, що лежить на скринi.
   - Та чого ви i куди ви, тату? - дядько Себастiян рукою притримує  смiх.
- 3 вами так усiм весело, їй-бо, давно так не реготав.
   - Трясця твоїй матерi! - обурюється батько. - Дурносмiх завжди знайде з
чого пореготати, навiть коли має пiст на копiйку. От подумайте собi,  люди
добрi, як менi дивитися  на  такого!  Привозять  йому  горожани  аж  цiлий
полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молодi  очi,  кидають
їх на стiл, - стiл щебече! Ще й могорич i закуски  городськi  ставлять.  А
вiн, як бейбас, повертає грошi, повертає напитки-наїдки, а  пiанiну  лишає
собi. То хiба ж я винен, що на самiсiнькiй серединi його розуму  розсiлася
дурiсть?! Коли б не вона, мав би чоловiк грошви i на корову, i на  кабана,
i на вариво, й на приварок.
   - Так то ж, тату, грошi вiд непмана.
   - Ну i що?! Аби не вiд дiдька!  -  старий  випив  чарку,  поморщився  i
зажурився: - Нi, щось я тепер не те що людей, а навiть свого засмута  нiяк
не врозумiю. I птиця на срiбну сiтку летить, а вiн аби знайшов навiть перо
жар-птицi - вiддав би у фонд.
   - Революцiя, дiду, зробила вашого  сина  таким,  -  обережно  обiзвався
розумноокий дядько Стратон. Але й це не втiшило старого:
   - Говори та балакай менi! Революцiя - велике дiло. Так чого ж тодi  вiн
далi в революцiю не йде?!
   - Це  ж  як  вас,  дiду,  зрозумiти?  -  на  округлому  виду  Федоренка
здивувалися круглi, обведенi темним веселим огнем очi.
   - А так: давали ж йому в самiй Вiнницi службу, давали  й  жалування,  i
квартиру з шпалерами давали, iди поглиблюй революцiю! А  вiн  чи  здивачив
навiк, чи захотiв свiт здивувати: зостався в селi в  однiй  кавалерiйськiй
шинелi та й досi по всiх лiсах гасає за бандитами. Ще мало свинцю  наївся,
iще порцiї чекає! З ким я тодi вiку доживати буду?
   - Та не треба, тату, - дядько  Себастiян  лагiдно,  з  доброю  усмiшкою
подивився на батька. - Я ж вам казав: менi та служба не до душi.
   - От бачите, йому та служба не до душi! - ще бiльше розгнiвався старий.
- А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспiшає, щоб  показати
своє соображенiє розуму. Та що ж це вийде:
   Юхрим ближче до революцiї сяде, ще й тебе лiктем чи колiном  вiдштовхне
од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'єристом. А на  кого  ж
вiн робить оце кар-кар? На тебе ж! Тодi хто з вас дурнiший?
   - Та цур йому, тiй балаболцi, - обiзвався  кобзар.  Його  вдумливi,  зi
смутком на денцях очi глянули кудись аж поверх оселi, рука  торкнулася  до
басiв, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодiю. I хата вже  стала
не хатою - прижуреним степом з отiєю дорогою,  що  й  тебе  чи  твою  душу
поведе до самого неба, з отiєю чайкою,  що  пiд  крилами  тримає  ранковий
туман, а в серцi - материнську печаль. А над смутком струн уже  сплеснувся
зажурений голос дядька Себастiяна:

   Ой горе тiй чайцi,
   Чаєчцi-небозi,
   Що вивела дiточок
   При битiй дорозi...

   До дядькового низького заспiву припав тенор Федоренка  i  пiшов,  пiшов
понад хатою, понад селом, понад  степом,  аж  до  тiєї  битої  дороги,  де
людською журбою журиться чайка-небога i де вiтряки  перелопачують  крилами
її кигикання i вiтри.
   В це свято двох голосiв, один з яких вiв мелодiю низом, а  другий  брав
горою,  вплiтався  i  стихав  третiй  -  кобзарський,  битий  морозами   i
метелицями, сiчений дощами i громовицями.
   I враз, коли пiсня вже завмирала, старий кобзар гiрко зiтхнув,.  припав
сивою головою до столу i заплакав. Ось i сльоза впала на  струну,  i  вона
теж обiзвалася жалем. Усi кинулись до старого.
   - Що з вами, дiду Левку?  -  прихилився  до  нього  стривожений  дядько
Себастiян.
   - У кожного своє, сину, - пiдвiв голову од столу кобзар i пальцем почав
витирати очi.
   -  Яка  печаль-журба  тебе,  Левку,  гризе?  -  пiдiйшов   до   кобзаря
Себастiянiв батько.
   Обоє сивi, наче молоком облитi, глянули один одному в очi,  побачили  в
них, як у снах, свої давнi лiта, свої рiзнi дороги й зiтхнули.
   - То чого ж ти, Левку? - знову спiвчутливо запитав дiд дiда.
   - Чого? Ти ж пам'ятаєш, Вiкторе, який мав я колись голос?
   - Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках i дорогах, на  весiллях  i
похоронах.
   - То не жаль менi себе, не жаль рокiв своїх, а голосу жаль... Оце зараз
не вивiв його вгору та  й  зажурився,  наче  когось  поховав.  Себастiянiв
батько зiтхнув, у роздумi похитав головою:
   - Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так i треба, може, це  теж
- революцiя. - I тихо попрохав сина: - Заспiвай менi про тi василечки,  що
сходять на горi, i про той барвiнок, що послався пiд горою.
   I знову дядько Себастiян повiв  мелодiю  своїм  могутнiм  баритоном,  а
горою пiшов тенор  Федоренка,  до  них  приєднався  пiдголосок  колишнього
мiнiстра селянсько-бiдняцької держави, в яку входило аж три  села.  Тiльки
Себастiянiв батько, стоячи посеред хати, не спiвав; вiн дивився  кудись  у
далечiнь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої  далекi  лiта,  свої
далекi василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього  тiльки
у снах.
   - За тебе, Себастiяне, за тебе, людино! - пiсля василечкiв пiдняв  чару
колишнiй мiнiстр, а теперiшнiй голова  комiтету  незаможних  селян  у  тих
селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.
   - Нi, за дiда Левка, за голос його, що  все  життя  пiдносив  угору  та
вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь
бiля кендюха.
   - А щоб тебе, вилупку! - махнув  рукою  i  вперше  за  вечiр  засмiявся
Себастiянiв батько.
   -  Спасибi,  Себастiяне,  що  уважив,  бо  головне  в  нашому  дiлi   -
душевнiсть, а решта-все тлiн, - по старостi  лiт  кобзар  вмочив  у  чарку
сивого вуса, зчавив з нього скаженiвку  i  тiльки  опiсля  випив,  що  мав
випити.
   - Артист! - показав усi зуби Федоренко, хотiв так само зробити, але  це
в нього не вийшло. Вiн знову засмiявся i запитав мене: - А ти артистом  не
думаєш бути?
   - I чого тебе весь час до артистiв тягне? - здивувався дядько Стратон.
   - Ой, люблю сцену, як своє життя! -  зiтхнув  Федоренко.  -  Iнколи  як
сядеш на нiй зi своїми синами i братами, то чуєш - у рай попав, i нiяк  не
менше!
   - А платять за це добре? -спитав Себастiянiв батько, i всi аж лягли вiд
реготу. - Нi, таки я пiду, не хочу  страмитися  з  вами!  -  Старий  знову
пiдiйшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька i жбурнув на пiч.
   - Побудьте ще, тату, без вас i свято скисне!
   - От навiжений. I що  менi  робити  з  тобою?-  пробурчав  старий,  але
залишився.
   - О, ще хтось до нас! - повернув голову до дверей чуткий Федоренко.
   Незабаром в оселю увiйшов старий гончар Демко Петрович, бiля  якого  на
ярмарку завше товпились люди. Однiєю рукою  вiн  притримував  мiшок,  а  в
другiй держав  свiй  прославлений  батiг,  видовбане  пужално  якого  було
сопiлкою. Це ж треба додуматись, щоб навiть у  пужалнi  трималася  музика.
Видко, не зблизька прийшов чоловiк, - на його товстих вусах аж  дзеленчали
крижанi бурульки. Привiтавшись, вiн зiрвав їх з  вусiв,  стер  наморозь  з
дугастих брiв, бережно скинув з плеча мiшок, у якому обiзвалися гончарськi
скарби.
   - Демку Петровичу, вихилiть чарочку з дороги! - запросив господар.
   - Для сугрiву душi i рук не завадить, - охопив кощавою пропеченою рукою
глиняну з червоним цвiтом чарку. - Ваше здоров'я! Ой!.. З чого  ж  ви  її,
мокруху, на скаженiвку переганяєте?
   - Це запитайте Федоренка! - засмiявся дядько Стратон. - Вiн  з  якогось
весiлля доп'яв такого зiлля. Демко Петрович зiтхнув:
   - Музика за свою роботу має веселуху, а гончар - жовч.
   - Чого це ви такої сумної завели? - здивувався дядько Себастiян. -  Хто
вас зобидив?
   - А будеш на свят-вечiр слухати грiшне?
   - Та що робити? Послухаю.
   - То й мотай на вус. Я, Себастiяне, дуже розумiю рiзних i всяких,  яким
положено ненавидiти нас. Але нiяк не второпаю, з  якої  це  хвороби  iнодi
свiй свого ненавидить, свiй свого поїдом їсть,  свiй  свому  i  дорогу,  i
життя вкорочує.
   -  Хто  ж  вам  життя  вкорочує?  -  насторожилося   мiжбрiв'я   дядька
Себастiяна, i насторожилось усе його обличчя, полатане вiтряними лишаями.
   - Ет, багато казати, та мало слухати, - хмурнiють очi майстра, в яких i
зараз, i довiчно будуть мiнитися полиски гончарських вогнiв.
   - Говорiть! - наполягає дядько Себастiян.
   - А я думаю: ми говоримо бiльше, нiж треба, та  й  бiльше,  нiж  треба,
вiримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком  добувати  собi  мед,  а
когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
   - Хто ж вас ужалив?
   -  Не  мене,  а  мою  працю.  Це  навiть  гiрше,  нiж  мене.   Того   й
притарабанився до тебе, голово! - Демко Петрович заглянув до свого  мiшка,
понишпорив, вийняв з нього кахлину i показав дядьку Себастiяну. - Поглянь,
коли хочеш, на мою цяцьку.
   Ми  всi  потягнулися  до  перепечених  рук  майстра.  На  його   нiжнiй
полив'янiй кахлi з очерету злетiла качка, злетiла в зелений  свiтанок,  до
ще не видимого ронечка. Чорне око птицi довiрливо, по-людськи дивилося  на
нас, а з її крила вiдiрвались двi краплинки води чи роси.
   - Боже, як гарно! - аж застогнав кобзар.
   А дядько Себастiян поцiлував Демка Петровича.
   - От чоловiк! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з  глини
зробити!
   - Бог Адама теж вилiпив з глини, - вкинув слiвце Себастiянiв батько,  i
знову мав за це смiх, i знову поглянув на пiч, де лежав його кожух.
   - Спасибi вам за радiсть, - подякував гончаревi дядько Стратон.
   - I справдi  ви  маєте  хоч  краплину  радостi?  -  подобрiшали  вогнем
накупанi очi Демка  Петровича.  Вiн  таки  знав,  що  його  праця  повинна
подобатись людям, але хотiлося, щоб вони  ще  i  ще  раз  ствердили  це  й
розмили невсипущi сумнiви, непевнiсть, якi бiльше тримаються душi  творця,
анiж ремiсника.
   - Про що й казати, - аж  зiтхнув  дядько  Себастiян,  придивляючись  до
кахлi. - I як воно так виходить у вас, що вiд кахлини аж повiяло весною?
   Добра i соромлива посмiшка обвела зморшкуватi уста гончаря:
   - Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: i зеленi лужки,  i
синю воду, i верби над нею, i сонце над вербами. От коли вони  стали  бiля
мене, то руки самi потягнулись до працi.
   - Не знаєте ви цiни своїм рукам.
   - Найшовся такий, що склав їм цiну, - зажурився гончар.
   - Що ж воно трапилось?
   - Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим i обклав їх таким патентом,  що  треба
покидати свою забавку.
   - Що?! Юхрим вас обклав?! - одразу ж розгнiвався дядько Себастiян.
   - А хто iнший? Своячок!
   - Не своячок, а книшохап! - нахмурився дядько Себастiян.
   - Хiба ж втямки паскудi, що я на горшках та глечиках бiльше б заробив?
   - Ви йому про це казали?
   - I казав, i благав, i сварився. А вiн ухопив  мою  душу,  мов  кат,  i
потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув
на мої роки i працю.
   - I нiхто не рятував вас?
   - Тодi мене мiг би врятувати або мiй у його кишенi червонець, або чийсь
вищий чин.
   - Ну, то я ще з ним, нiкчемою, побалакаю! Я йому!.. - Дядько  Себастiян
чогось не доказав, кинувся до жердки i похапцем почав одягатися.
   Гостi й батько насипались на нього:
   - Почекай, Себастiяне. Хiба ж завтра дня не буде?!
   - Нащо вiн тобi на святий вечiр здався!
   - Я комусь зроблю його грiшним!
   - Навiжений, чи ти не здитинiв? На кого  ж  гостей  покидаєш?  -  знову
розгнiвався батько.
   - На вас, тату. Розважте їх чимсь смiшним.
   - Трясця твоїй матерi i тобi, задирi! Чи  ти  ось  тепер  обаранiв,  чи
таким на свiт пожалував?
   - Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! - Дядько  Себастiян,  як  вiтер,
вискочив iз хати, а я вищулився за ним i прикипiв  бiля  сiнешнiх  дверей.
Дядько це помiтив, але нiчого не сказав, - йому тепер було не до мене. Ось
вiн пiдбiг до стайнi, розчинив дверi й вивiв коня, якого колись  вiдбив  у
бандитiв. Кiнь тихенько заiржав,  вигнув  голову,  i  проти  мiсяця  росою
заiскрилася його грива. Дядько Себастiян  вискочив  на  нього,  пригнувся,
щось сказав, i кiнь з копита пiшов галопом, аж бiла курява затуманилась за
ним-
   З хати повиходили гостi, i, не змовляючись, попрямували на вулицю.  Над
селом небеснi мiрошники просiвали зорi i зоряну пергу, а селом  i  досi  з
кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.
   - I що ви скажете про нього? - питається сам у себе кобзар.
   - Що я скажу? - обiзвався дядько Стратон. - Один чоловiк має  душу,  як
птицю, що пiд хмарами ширяє, а другий - мов квочку,  що  тiльки  на  своїх
яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручiв якихось.
   - А що мiй Себастiян має за свою душу? Одну шинелину,  одну  пiанiну  i
купу напастi. Кажу ж йому: пожив ти для революцiї, то поживи й для себе.
   - А вiн живе для лiнiї! - засмiявся Федоренко.
   - Лiнiї! - перекривив Себастiянiв батько. - Яка ж це лiнiя, коли  хтось
за революцiю одержує порцiю свинцю, а iнший трясе й обтрушує цю революцiю,
як золоту яблуню, ще й прикидається храните-лем її?
   Вiд ставу, почувся тупiт копит. А  ось  на  вулицi  з'явився  i  дядько
Себастiян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий  Юхрим  Бабенко.
Вiн щось жалiбно белькотав, зойкав, оправдувався, а його  довжелезнi  ноги
раз од разу розпорювали снiг.
   Коли обурений такою поклажею воронець влетiв у двiр,  дядько  Себастiян
скочив на землю i, не церемонячись, потягнув за собою  Юхрима.  Той,  наче
куль, упав на снiг, застогнав,  пiдвiвся,  п'янкуватими  очима  посклянiло
глянув на нас, здивувався i одразу ожив: напевне, спочатку думав, що  йому
треба чекати чогось страшнiшого.
   - I вас отак сюди привезли в гостi, як мене? -  звернувся  до  людей  i
почав правицею розтирати поперек, а лiвою - живiт.
   Це несподiване  запитання  розвеселило  усiх,  а  на  мiнливе  Юхримове
обличчя лягає вираз догiдливостi:
   - От гарного коня має Себастiян! Прямо не  кiнь,  а  золотогривець!  От
везе чоловiку в селi!
   - А тобi в мiстi? -запитав дядько Стратон.
   - Теж нiяк  не  зобиджаюсь  на  своє  офiцiйне  державне  становище,  -
говорить до дядька Стратона, а  сковзким  оком  пасе  голову  комнезаму  i
непомiтно робить крок i другий назад.
   - Ти  наче  втiкати  збираєшся?  -  питає  дядько  Себастiян,  змiрявши
поглядом ноги Юхрима.
   - Тiкати? - дивуються i очi, i уста, i квасолистi нiздрi Юхрима. - Це я
ноги розминаю. Та з такою кумпанiєю усi святки, як у раю, гулятиму.  Може,
скочити за чимсь таким? - красномовно поторгав рукою кишеню.
   - Повертай до хати! Поговорим  про  святешне,  -  похмуро  каже  голова
комнезаму.
   - Коли просять, то повернемо. I чого ти хмаришся, коли в гостi привiз?
   - Лиха година возила б тебе!
   - Е, це вже випад! - пiдiймає голос Юхрим, а  на  його  очi  наповзають
сiрi плiвки. - Привiз мене у гостi, то й частуй, натурально, як гостя,  бо
я теж можу розсердитись: менi їхати поперек коня було не дуже зручно. I чи
не думаєш, Себастiяне, що ми пунктуально розберемо це дiло  в  повiтi  пiд
девiзом: "Геть партизанщину i махновську анархiю!"?
   - Яку анархiю?! - скипiв дядько Себастiян.
   - Ну, оту, не зовсiм культурну.
   В оселi дядько Себастiян став насупроти Юхрима i єхидно запитав:
   - Виходить, дорвався до влади?
   На це Юхрим, як по писаному, вiдповiв:
   - Маю повагу вiд iнстанцiй, представникiв i  газетної  хронiки.  Ти  не
читав, як нещодавно про мене було написано в одному органi:
   "Оратор подробно остановился..."? Жаль тiльки, що прiзвище переплутали:
замiсть Бабенко, чогось написали Бабiй.  Воно  корiнь  один,  та  звучання
зменшили, а збiльшили причетнiсть до бабодурства. Як ти на це дивишся?
   - Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвiта iнше напишуть.
   - Чекай, коли маєш час, - знизав плечима i позлiшав  Юхрим.  -  Але  не
завжди отак  висловлюй  своє  мнєнiе  при  народi,  бо  я  про  тебе  можу
висловитись у кабiнетi.
   - Про твої пiдшепти, завушнику, я добре знаю. А ти  хоч  раз,  працюючи
фiнiнспектором, думав, що лишаєш позад себе?
   - Позад себе?.. Хай над цим  питанням  поколiння  думають!  -  безжурно
вiдповiв Юхрим. - А я для сучасностi на потреби вириваю карбованець.
   - З м'ясом?
   - Карбованець завжди виривався iз болем, iз  шкурою  чи  з  м'ясом.  Це
знають усi дiловi люди. А хто зараз у нас має стати  пупом  землi?  Тiльки
дiловi люди, що вмiють i виривати, i вимолочувати карбованець.
   - Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! -  придушив  гнiв
дядько Себастiян.
   Тепер Юхрим навiть згорда поглянув на голову комнезаму:
   - Який не маю розум, а знову ж тепер не тобi вчити мене. ~ -  Побачимо!
Юхрим з жалем i прихованою насмiшкою похитав головою:
   - Ти опiзнився, Себастiяне, опiзнився! Тепер уже я тебе можу вчити,  як
вищестояща iнстанцiя.
   - I таки може, - погодився  Себастiянiв  батько.  -  Хоч  ти,  Юхри-ме,
дурень, а мiсце маєш розумне.
   - Ти впiзнаєш цього чоловiка? - насилу стримуючи лють, дядько Себастiян
поклав руку на гончаря. Юхрим споважнiв:
   - Натурально, впiзнаю, персонально  приглядався  до  його  звичайних  i
пiдозрiлих цяцьок, персонально i обклав їх, щоб менше назбирували  навколо
себе несознательнi очi i несознательний смiх. З моїх рук по лiнiї фiнансiв
навiть рiдна мама не вислизне.
   - I ти, бевзь, посмiв обкладати красу?! - В дядька Себастiяна  аж  уста
затремтiли.
   - Авантюристичне  запитання!  Бо  що  таке  перед  фiнансами  краса?  -
обурився  Юхрим,  обурились  його   квасолистi   нiздрi,   та   враз   вiн
утихомирився, а очi помаснiли: - За красу завжди i всюди  бiльше  платять,
то вона бiльше i обкладатися повинна. Резон?
   - Тобi дай волю - усе красиве вичавиш! - обiзвався сивий кобзар.
   -  I  вичавлю!  Я  людина  без   рiзних   селянських   сентиментiвi   -
по-нахабнiшав увесь вид Юхрима. - Якась качечка або квiточка з  моїх  очей
не виб'є сльозу. I треба дивитися на  житїя  крiзь  призму  в  iсторичному
розрiзi! Бо що тепер вартнiше:  якiсь  красивi,  але  нiкому  не  потрiбнi
качки,  коники  чи  звичайнi  горшки,  що  йдуть   на   потреби   трудящих
робiтничо-селянської держави? I  хай,  натурально,  оцей  рукотворець  без
вiдповiдного дозволу на те не кидається у мечтанiя, у фантазiї  i  лiпить,
що положено лiпити з глини, - горшки i макiтри; хай i вiн  втямить:  краса
служить одиницям, а навар - масам!
   - Дайте менi батога! - метнувся  дядько  Себастiян  до  лави,  правицею
вхопив пужално, а воно обiзвалось спiвом.  -  Я  з  цiєї  макiтри  нароблю
шматкiв! Я ним вiдчиню свої дверi!
   З обличчя Юхрима  злетiло  нахабство,  вiн  сторч  головою  кинувся  до
порога, а в хату, мов хуртовина, влетiла Юхримова  жiнка.  Мороз  хмариною
закружляв навколо  неї,  а  всi  її  широкi  розгойданi  спiдницi  вiдразу
вiдмiряли собi пiвхати i розбудили в нiй вiтер.
   Юхрим з подиву сказав: "О,  прибiг  Євген  накоренок"  -  i  притулився
спиною до печi.
   - Ой Себастiяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу iз тiла,
не запогуби, не прибий мого нездалого, мого  зеленоголового!  -  мiнливими
рум'янцями i кирпочкою мiж ними припала тiтка  Христина  до  плеча  голови
комбiду. - Хоч який вiн нiкчема, а не прибий, бо ж i дурням треба жити  на
свiтi.
   - Прибивати не буду, а провчити навiть при тобi не посоромлюсь!
   - Ти справдi не будеш його вбивати? -  не  повiрила  зразу  молодиця  i
глянула на Юхрима. - А ти що варнякав? - i знову до дядька  Себастiяна:  -
То не будеш?
   - Нащо менi цей телепень  здався?!  Тiшся  ним,  коли  не  докучив,  як
болячка.
   Тiтка Христина одразу  ж  повеселiла,  крутнулась  по  хатi,  а  на  її
драбинками надiтих спiдницях ожило цiле господарство: i горох, i вишнi,  i
птицi, i квiти, i колоски.
   - Коли так, Себастiяне, всип моїй парi i за мене!  Аякже!  Бо  хiба  це
чоловiк?  Такого  лобуряки,  баламута,  бельби,   пустодзвона,   ледащицi,
брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника i  спiдничника  увесь  грiшний
свiт не бачив. Вiн скоро з мене Варвару-великомуче-ницю зробить, а я ж, на
злiсть йому, хочу по-людськи жити.
   Дядько Себастiян здивувався, опустив руку з батогом:
   - Оце так! I тобi, жiнко добра, не шкода буде твого каламутника?
   - А вiн мене жалiє? - тiтка Христина одним  кулаком  пiдперла  бока,  а
другим насварилась на чоловiка. - Хай, лоботрясе, хоч раз вiдiллються тобi
мої сльози! Скiльки я тобi казала: не чеши чорта - бiсом станеш! Аякже!
   - Тодi, хрещенику, тримайсь! - дядько Себастiян вiдвiв руку з  батогом,
а Юхрим, вивалюючи плечем i лобом дверi, вилетiв з хати, зачепився в сiнях
за дiжницю, упав, тихенько зойкнув i рвонув на себе сiнешнi дверi.
   - I тут утiк! - здивувалась i сумно похитала головою тiтка Христина.  -
Вiн, певне, i вiд смертi втече.
   Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, i в  цей  час  у  дворi  обiзвався
густий здивований голос:
   - Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбiй,  побоїще  чи
попоїще?
   - Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це  така  радiсть!  Аж  не  вiриться,
натурально! А в нас кругом така необразованiсть - i досi  без  цивiлiзацiї
колядують... Може, до  мене  заскочимо?  Оце  буде  святої  Не  рiздво,  а
великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. - солодкомовно зажебонiв до когось
Юхрим.
   - Ти спершу обтрусись!
   - Ой, стою перед вами необтрушений, як... Розгубився од  iндивiдуальної
радостi.  Пробачте.  От  спасибi,  що  приїхали!  У  мене  дома   є   така
запiканочка, якої i в Санкт-Петербурзi  при  монархiї  не  було.  Хоч  ви,
натурально, не чарколюбець, але вiд цього зiлля  нiяк  не  вiдмовитесь.  Я
недалеко живу, - не утрудните себе. Ощасливте мою хату.
   - А хто тебе з цiєї хати випроваджував?
   -  Ох,  вам  би  персонально  не  питати,  а  менi   iндивiдуально   не
вiдповiдати, бо я не люблю наговорювати, - Юхрим зумисне перекидає голос у
хату, щоб i там чули, який вiн справедливий.
   - Ти не галайкочи пiвслiвцями, а говори повним словом!
   - Можу, Василю Iвановичу, можу й повним, - i одразу стишує голос: - Ваш
хвалений Себастiян персонально мною вiдчинив свої дверi. От  яка  в  нього
первiсно-елементна культура!
   - Що?! Себастiян фiнiнспектором дверi розчинив?
   - Фiнiнспектором! I не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось  таке
вiн має фiнансове соображенiє розуму.
   - А дверi ж цiлi залишились?
   - Не знаю, мабуть, цiлi.
   - За що ж ви не помирились?
   - За сектори, Василю Iвановичу. Я, не жалiючи себе, натурально, захищаю
державний сектор, а Себастiян - iндивiдуальний.
   - Та що ти мелеш?!
   - Перевiрте! Ось я тут, а Себастiян у хатi.  Ми  з  вами  на  державнiй
роботi у мiстi маємо кругозiр, а вiн - пуповину, яка приросла до  села.  А
на чому тримається село? На землi i на iндивiдуальнiй пуповинi.
   - А в тебе колективна пуповина вже тримається  не  села,  а  харчiв  iз
села?
   - От i ви, натурально, ображаєте свого фiнiнспектора, насмiшеч-ки  собi
виробляєте. А яке життя  фiнiнспектора  в  перiод  непу  i  непереробленої
дрiбновласницької  стихiї?  Гiрше  собачого,  бо,  дбаючи  про   державний
карбованець, вiн навiть з-пiд гадюки має витягнути копiйку!
   - Ти дивись! Здорово сказано! - в голосi невiдомого обiзвалися подив  i
спiвчуття, а в хатi всi похмурнiли.
   - Кого це так розжалоблює мiй пустослов? - смутнiла тiтка Христина.
   - Голову повiтвиконкому, - вiдповiв дядько Стратон.
   - Ще i йому заб'є баки мiй поштуркач. I як вiн умiє отак прикидатися? -
уголос дивується жiнка. - Вiн тiльки вдома  стає  самим  собою,  i  то  не
завжди: навiть передi мною, забувшись, ще iнколи лисичить, грає свої ролi.
   Усi починають смiятися, а  до  хати  в  клубах  морозу  входять  голова
повiтвиконкому i Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до  начальства
i поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє дверi, крадькома дивиться, чи  вони
залишилися цiлi, й мимоволi зiтхає.
   - Добрий вечiр добрим людям, - простуджено  вiтається  молодий  голова,
пiдiймає довгi вiї, i на його темному обличчi гарно  видiляються  сiрi,  з
дрiмливим туманцем очi. Та якi  очi!  Напевне,  з  приiмлених  купальських
свiтанкiв вбирали вони той дрiмливий  туманець,  що  вигинає  вiї,  дивує,
бентежить i радує людину. - То  це  ти,  Себастiяне,  вiдчиняєш  фiнансами
дверi?
   - Як сказано! Як це сказано: вiдчиняєш фiнансами дверi, -  пiдростаючи,
аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два  великих  догiдливих
нулi й пiдняв угору вказiвний палець. - О!
   - I на кого ти, навiжений, окаєш? -- тихенько запитала тiтка Христя.
   Юхрим, як гусак, вигнув шию, витрiщився на жiнку, зашипiв,  зменшив  на
своєму обличчi нулi, але одразу ж  перебудувався,  посмiхнувся  i  уклiнно
звернувся до голови:
   - Познайомтесь, Василю Iвановичу, - моя  вiрна,  благовiрна  i  предана
половина.
   - Чи не тю на тебе! - знiяковiла, засоромилась благовiрна  половина.  -
Вже моєму на головi пошиття сивiє, а в головi хрущi хурчать.
   - Нiчого собi характеристика! - повеселiшав голова й нацiлив на  дядька
Себастiяна вiї. - Ти не скажеш, чого це вiд тебе так  утiкав  чоловiк,  що
мало п'ят не розгубив?
   - Напевне, поспiшав зiбрати свої обручi й клепки, - одразу  ж  вiдповiв
голова комнезаму,
   - От бачите, як вiн розмовляє навiть у чиїйсь вищестоящiй  присутностi!
А при вашiй вiдсутностi вiн хотiв побити мене отим батогом,  що  з  одного
кiнця  має  музику,  а  з  другого  -  бiль.  Розперезався  Себастiян,  як
натуральний анархiст.
   - Язик дiамантовий, тiльки слова  -  жабуриння,  -  спокiйно  обiзвавсь
маломовний дядько Стратон.
   - Нате й мої штани в жлукто! - позлiшав Юхрим. -  Вони  тут  всi  одним
мотузочком зв'язанi! А в'їлись у мою  iндивiдуальнiсть  за  те,  що  я  по
закону правлю податки, готовi грошi з  тих  кустарiв,  якi  займаються  не
дiлом, а безiдейною i пiдозрiлою фантазiєю.
   - Почекай, почекай! Що це за безiдейна i пiдозрiла фантазiя з'явилась у
кустарiв? - Василь Iванович пiдкинув угору чорнi навскiснi стрiлки брiв.
   Тiтка Христя благально простягла руки до голови повiтвиконкому :
   - Та не вiрте губi мого чоловiка, - вона давно з правдою розминулась.
   - Мовчи, немiч моя! Тобi й коваль розуму не вкує! - огризнувся Юхрим.
   - Весело ви тут живете!  -  хмикнув  Василь  Iванович  i  звернувся  до
Юхрима: - Розкажи, як ти правиш з фантазiї готовi грошi?
   - Отак,  щоб  не  розгулялась  вона!  -  I  тицьнув  пальцем  на  Демка
Петровича. - Ось перед вами стоїть отой iндивiдум,  що  може,  натурально,
зробити з глини миску i горщик, ринку i глечик, макiтру i куманець, кухоль
i чарку - все, що потрiбно в хатi пролетарiату i  трудовому  селянству.  А
вiн, замiсть реального трудового процесу, кинувся  у  мечтанiя-фантазiю  i
лiпить рiзну звiрину, птаство i  навiть  чортiв  з  людськими  натяками  i
переживаннями. От я за це чортовиння i прикрутив його податком,  за  що  й
постраждав тiлесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарiв од податку.
Ось  як  вiн  розумiє  i  пiдриває  фiнансову  полiтику  першої  в   свiтi
робiтничо-селянської держави.
   В очах Василя Iвановича посвiтлiшав дрiмливий туманець.
   - Ти чого сваволиш, Себастiяне? Закон є законом i для гончарiв, хоч  би
що вони виробляли. Хлiбороб платить за землю, гончар за глину.
   - Як сказано: хлiбороб платить за землю, гончар за глину! --  У  Юхрима
знов округлились i очi, i нулi на щоках.
   - Чого мовчиш, Себастiяне?
   - А що менi казати? Грiх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то
i ми подрiбнiшаєм. Я не знаю, хто придумав гiрку приказку: бог для  бiдних
сотворив вербу i картоплю. А коли людина на  бiдарськiй  картоплi  творить
красу, то ми повиннi похвалити, возвеличити  цю  людину,  а  не  пригинати
дурним словом чи карбованцем, як робить оцей  телепень.  Демку  Петровичу,
покажiть свої фантазiї.
   - Та нащо? - безнадiйно махнув рукою гончар. - Вже маю  собi  з  повiту
прибiдок, то не хочу мати самої бiди.
   - Чуєте,  чуєте,  Василю  Iвановичу,  що,  натурально,  говорять  усякi
пiдозрiлi про повiт! I це при головi вищезгаданого  повiту!  От  яку  вони
красу творять! Отак i контрреволюцiю створять! До них дивись,  придивляйся
i на замiтку бери!
   - Ну, про контрреволюцiю ти вже, чоловiче, загнув!
   -  Нi,  не  догнув!  А  щоб  повiрили,  -  демонструю  курйоз!  Я  сам,
персонально, конфiскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного  чорта,  в
якого довготелесiсть фiгури, модель голови  й  округлiсть  обох  щiк  були
зовсiм схожi на мене. Покупцi дивилися на чорта, а насмiхалися з мене, про
що можуть сказати записанi в мою книжечку свiдки. Ось таким  способом  цей
iндивiдум може дискредитувати не  тiльки  мене,  а  й  керiвництво  всього
нашого повiту. Я прогресивно наперед заглядаю!
   - Дивився бiс у воду i тiльки чорта бачив, - хмикнув дядько Стратон.
   - Показуйте, чоловiче, свої фантазiї! -  звернувся  до  гончаря  Василь
Iванович.
   Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зiтхнув i запитав голови:
   - А якi ж вам показувати фантазiї? Возможнi i невозможнi,  як  говорить
фiнiнспектор, чи тiльки возможнi? Юхрима аж залихоманило:
   - У вас знов об'явились невозможнi? Демко Петрович невинно вiдповiв:
   - I на них вистачило глини. Юхрим всвердлив очi в гончаря:
   - Не трусiть бiду - обтрусите горе!
   Майстер обурився, скинув старiсть iз спини, випростався:
   - Чого ти мене, копiйчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те
пiшло, перелякаю тебе! - вiн полiз до мiшка i почав розкладати свої вироби
на лавi. Ось у його руцi  з'явився  лупатий,  з  коржастими  щоками  чорт;
закiльцювавши себе хвостом, вiн тримав у руцi його кiнець, що завершувався
дулею.
   Глянув Юхрим на чорта - позеленiв, обурено тицьнув на нього  пальцем  i
сказав: "О!"
   Всi, крiм голови повiтвиконкому, засмiялися.
   - Юхриме, це ж зовсiм твоя парсуна!  -  регочучи,  схопився  руками  за
живiт Себастiянiв батько. - От аби тобi насправдi випала така дуля!
   Гончар намiрився заховати свою  цяцьку,  але  його  притримав  за  руку
Василь Iванович.
   - Заждiть, хай люди подивляться.
   - А податку на чортiв не буде?
   - Вас не податок, а, натурально,  кримiнал  чекає!  От  не  я  буду!  -
шаленiв Юхрим i все бiльше ставав схожим на лiпленого чорта.
   Василь Iванович вiдмахнувся вiд погроз i прикипiв до кахлини з  качкою.
Вiн довго-довго розглядав  вироби  старого  майстра,  потiм  щось  згадав,
нахмурився, обернувся до Юхрима:
   - То хто контрреволюцiю творить: вiн чи ти?
   - Подумайте, подумайте, Василю Iвановичу, що ви  при  масах  кажете!  -
розколовся на двi половини голос Юхрима  -  перша  тихо  загула,  а  друга
закипiла, пiдстрибнула вгору. I  навiть  очi  фiнiнспектора  пiдвернулись,
стали навскiс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана  посмiшка.  -
Василю Iвановичу, дорогенький, хiба ж ви не знаєте мене?
   - Вiд сьогоднi не знаю i знати не хочу!
   - I ви за таку дрiбницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловiка?
   - А де ти навчився так зобиджати i применшувати людей?
   - Ю, ви ще не знаєте мене, - сумно похитав головою Юхрим.
   - Iще раз скажу: i знати не хочу тебе.
   - То чого так швидко? - Юхрим схрестив руки на  грудях  i  посмiхнувся,
мов змiя. Тепер вiн уже не боявся нiкого.  -  Я,  натурально,  розумiю:  в
червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рiшення  приймайте
поволеньки, бо посковзнетесь на глинi, - вона слизька, -  тицьнув  пальцем
на кахлину з качкою.
   - Iди, слизький, звiдси! - блiднучи, стишив голос  Василь  Iванович.  -
Завтра ж передаси свої справи.
   - Не маєте права! Я, натурально, державну копiйку оберiгаю!  -  вискнув
Юхрим.
   -А нам треба оберiгати державу вiд таких бовдурiв!
   - Я i про це скажу вищестоящим iнстанцiям! Я свого не подарую!
   - Вiдчиняй дверi! - пiдвiвся з-за столу дядько Стратон, i Юхрим  одразу
вискочив з хати.
   - Оце кому-кому, а менi дiстанеться, - зажурено сказала тiтка Христина,
перезирнулася з  дядьком  Себастiяном,  покосувала  на  стiл  та  й  пiшла
порядкувати до мисника.
   - За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб вашi  твори  i  в  столицi
порадували людей! - чаркується з гончарем Василь Iванович.
   - Спасибi.
   - Христино, бери чарку! - наказав дядько Себастiян.
   - Маю клопоту й без неї.
   - Чого це не повну налили їй?
   - Це щоб я її сльозами,  як  свою  долю,  доливала,  -  тiтка  Христина
торкнулась рукою до щiк, на яких i досi бунтувались рум'янцi.
   - За твоє здоров'я, Христе.
   - За ваше, люди добрi, - i молодиця втерла очi.
   - Ти чого?
   Тiтка Христина довiрливо й сумно поглянула на Себастiяна:
   - Послухались вуха його язика,  а  тепер  горя  i  вiдром  не  винесеш.
Аякже!..
   - I де мої очi  були,  як  ти  дiвувала?  -  тихо  спитав  себе  дядько
Себастiян.
   - Ой! - тiтка Христина здригнулась i самим  смутком  прошепотiла:  -  В
лiсах тодi були твої очi.
   - I кого тепер винуватити, лiси чи себе?..
   Молодиця щось тяжко вiдвела рукою од себе, зiтхнула:
   - Ет, не будем про це... Не кожен стрiчає свiй щедрий ранок  чи  щедрий
вечiр... Що тепер мiй хитрий мацапура витворяє?..
   Вже  потiм  село  дiзналося,  що  Юхрим   пiсля   розмови   з   головою
по-вiтвиконкому метнувся iз доносом i скаргою аж у Вiнницю. I там  вразив,
здивував i розжалобив працiвникiв губфiнвiддiлу своїм  коронним,  звiдкись
поцупленим реченням, що вiн,  дбаючи  про  державний  карбованець,  навiть
з-пiд гадюки витягав копiйку. Справа закiнчилась соломоновим  рiшенням:  з
Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...
   - А що це за хлопчак у тебе? - зиркнув на мене Василь Iванович.
   - Михайлик! - одним словом вiдповiв дядько Себастiян.
   -  Це  часом  не  той,  що  космографiю  читав?  -  примружився  голова
повiтвиконкому.
   - Вiн самий!
   - То он який ти?  -  дивується  Василь  Iванович  i  наближає  до  мене
дрiмливий туманець своїх незвичних очей. - Дуже кортить читати?
   - Дуже, - нiяково кажу я.
   - А як ти читаєш? Вiд дошки до дошки й посерединi трошки?
   - I посерединi трошки, - хитаю головою i не журюся.
   - I що тепер читаєш?
   - Ет!
   - То чого запишався?
   - О! Таке скажете, - починаю пекти ракiв.
   - Як ця книжка зветься?
   - "Арабська земля i Магометова вiра".
   - А це тобi доконче треба знати? - I смiх закружляв навколо  мене,  мов
танець.
   То що менi залишилося робити? Теж смiятися.
   - I в мене таке дитя:  всюди  нишпорить  за  книжками,  а  їх  нема,  -
обiзвався дядько Стратон.
   - Бiда? - спiвчутливо дивиться на мене Василь Iванович.
   - Не так бiда, як прибiдок, - одходячи, вiдповiдаю йому.
   - А читати ж хочеться?
   - Аж душа болить.
   - От цього я не хочу, щоб у малого душа болiла,  -  i  Василь  Iванович
повiв навскiсною бровою на дядька Себастiяна. -  Прошу  тебе,  при  нагодi
заскоч у Майдан-Трепiвський* (* Тепер  Майдан-Курилiвський,  Хмельницького
району, Вiнницької областi) - там тепер найкраща бiблiотека.
   - Оце дiло! - схвально кивнув головою дядько Себастiян i весело  зирнув
на мене. - Там книжок - море!
   - Ой! - несамохiть вирвалось у мене. Я  одразу  ж  з  переляку  затулив
рукою уста, а всi засмiялись, навiть Себастiянiв  батько  приязно  похитав
журною головою.
   А Василь Iванович вийняв з кишенi  записну  книжку,  вiдсунув  од  себе
полумисок iз холодцем i почав на паперi виписувати радiсть для мене.
   Я все косував на веселi розгонистi лiтери,  що  так  пiдхоплювали  одна
одну, мов збиралися до танцю, i мене обсипало чи iскрами, чи то зорями. Од
утiхи мало не загопцював на лавi. Як везе, то везе шибенику!
   - Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! - нацiлив на мене Василь  Iванович
насоченi усмiхом губи, вирвав аркушик з книжки i подав дядьку  Себастiяну.
- Вчися, виходь у люди!
   Весiлля заграло в моїх вухах i душi, я зовсiм притихаю, прислухаюся  до
нього, далi  переводжу  погляд  з  дядька  Себастiяна  на  людей,  а  вони
нахиляють до мене осмiхненi, розквiтлi очi. I  тiльки  Себасйiянiв  батько
чогось зiтхає.
   А в  цей  час  пiд  вiкнами  загупали  кроки,  засвiтилось,  закружляло
мальоване в образi дiвчини сонце, i вечiр забринiв молодими голосами:

   То не з моря тумани,
   То iз коней пара...

   Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли  з  коней  встає  пара,  як
тумани з моря, коли стрiли падають, як дрiбен дощик, а мечi  блищать,  мов
сонце у хмарi?!
   I колядки, i тихий Дунай, що виплив iз них, i вершники  над  Дунаєм,  i
пара з коней, i струни кобзи старого Левка заколисували та й  заколисували
й приспали малого. Я вже не  чув,  коли  роз'їхались  гостi,  коли  дядько
Себастiян скинув з мене чоботята й накрив  сонька  їжакуватою  солдатською
ковдрою...
   Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобiт i  чудернацький  смiх.
Коли я розплющив очi, бiля порога рiвно стояла немолода засмучена жiнка, а
коло неї висяював хромовими  чобiтьми  веселолиций  мiлiцiонер,  до  якого
прилипло дивовижне прiзвисько - Хвiрточка,  i  тiльки  через  те,  що  вiн
навчився гримати на людей:  "Закрий  менi  хвiрточку"  або  "Вiдкрий  менi
хвiрточку".
   З його рота зараз виривався клекiт, хрип  i  щось  подiбне  на  шипiння
гусака, - все це йому разом замiняло смiх.
   - Сiдайте, тiтко Марино. Що там скоїлося? - заговорив до  жiнки  дядько
Себастiян.
   - Ет, хай вiн говорить... навчився ж. - Тiтка Марина  ображено  стулила
темнi зморшкуватi уста, сiла на лаву й хрестом  поклала  на  колiна  важкi
землистi руки.
   - Розказуй, Василю!
   Зiпсований грамофон знову захрипiв у  грудях  мiлiцiонера,  i  знову  -
смiху не вийшло, але це нiчутiнку не збентежило Василя, - все його обличчя
сяяло радiстю, а очi набухали веселими сльозами.
   - От i не повiрите, що я сьогоднi на  контрреволюцiю  наскочив!  Тримаю
її, понятно, у кулацi! - переможно сказав, а тiтка Марина зiтхнула.
   - На яку це контрреволюцiю ти наскочив? -  недовiрливо  запитав  дядько
Себастiян. - Може, на тiтку Марину?
   - На неї ж! Нiколи б i сам не подумав, а от... село,  конешно!  Розкажу
вам за протокольною формою.
   - Розказуй, як умiєш, - нахмарився i зажурився дядько Себастiян.
   - Сьогоднi ранесенько поїхав я до Якова пiдкувати  коня.  Заходжу  собi
тихенько у двiр, iду до хати, а вухом чую, що в кузнi  сичить  ковальський
мiх. Це на рiздво! - знову зашипiв,  заклекотав  мiлiцiонер,  витер  рукою
сльозу. - Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й пiдходжу до  кузнi.  I
що я тiльки бачу?! Бiсiв коваль  роздмухує  вогонь,  а  на  вогнi,  як  на
картинi, стоїть цiлiсiнький кулемет. Тодi, я, понятно, револьвера в  руку,
а ногою - в дверi i до Якова: "Руки вгору!"
   А вiн на мене, понятно, нiякого внiманiя.
   "Пiшов ти, - каже, - Хвiрточко, пiд три чорти. Людям бог свято посилає,
а ти револьвером бавишся, мов самшедший".
   "Я стрiляти буду!" - гримаю на коваля.
   А йому й за вухом не свербить.
   "Стрiляй, - каже, - собi в потилицю, може, там дурня приб'єш.  Чого  ти
нажабився? Кулемета нiколи не бачив?"
   "За цей кулемет судити будем!"
   "За що ж мене судити? - розсердився  коваль.  -  За  те,  що  я  смерть
перековую на лемiш?"
   "Ви менi лемешем баки не забивайте, а фактично скажiть, де  дiстали  цю
смерть?" - припираю його  до  стiнки  револьвером,  параграфами  i  навiть
строгiстю закону.
   М'явся, крутився, викручувався чоловiк, та мусив признатися, що  дiстав
кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами i зiтхає,
наче цей кулемет не був її собственiстю.
   - Тiтко Марино, це правда?! - не вiриться дядьковi Себастiяну.
   - Та правда ж, - похитала головою тiтка Марина.
   - I ви продали кулемет Якову?
   - Ось це вже неправда: не продала його, а обмiняла.
   - Що ж це за обмiн?
   -  Я  йому  вiддала  кулемета,  а  вiн  менi  кочергу,  бо   моя   саме
переломилась.
   - Так i Якiв сказав! -  пiдтвердив  мiлiцiонер.  -  Тодi  я  бiгцем  на
вулицю, скочив у сани - й на хутiр до тiтки Марини. Приїжджаю, заходжу  до
хати, а вона ще й до столу мене запрошує.
   - Як людину ж, - стиха обiзвалася тiтка Марина.
   "Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!" - одразу нагнав їй страху.
   "Нащо вони тобi, Василю?" - не дивується, не лякається, а  виказуе,  що
iще має зброю.
   "В мiлiцiю треба здати!"
   "Дурно чи щось заплатять менi?"
   "За це дiло тюрмою заплатимо!" - кажу їй.
   А вона до мене:
   "Хвiрточкою ти був, Хвiрточкою й  залишився,  хоч  i  взувся  в  золотi
чоботи".
   Розсердився я i почав робити обшук. Сопротiвлєнiя з боку  тiтки  Марини
не було. I знайшов я у засторонку, - от нiхто не повiрить,  -  iще  чотири
кулемети i п'ять нiмецьких i австрiйських рушниць.
   Дядько Себастiян зблiд i отетерiло поглянув на тiтку Марину:
   - Невже це правда?
   - Та правда, чого ж...
   - От який  вискiпався  iще  елемент!  Мабуть,  у  неї  був  бандитський
арсенал. Повiсив я пломбу на її дверi i до вас: як не є - це ж далека ваша
рiдня.
   - Тiтко Марино, де ви цiєї бiсової зброї набрали?  -  з  жалем  запитав
дядько Себастiян.
   - Бандити, хто ж iнакше, мали в неї свою  схованку!  -  тримався  свого
мiлiцiонер.
   Тiтка Марина боляче  повела  плечем,  злегенька  ойкнула  й  презирливо
поглянула на нього:
   - Пломба ти, та й бiльш нiчого. Ось ти над  цiєю  зброєю  тiльки  зараз
затрусився, а я всю вiйну трусилась. Оце ж,  Себастiяне,  дорогенький,  як
убили на вiйнi сина, то мiй Iван iз журби почав, де  мiг,  красти  оружiє.
Думка йому, старому, така  прийшла  в  голову:  коли  розiкрасти  рушницi,
кулемети та iншу погань, що стрiляє,  то  не  буде  чим  воювати  i  менше
зiв'яне людей на вiйнi. От i крав чоловiк, що мiг, крав i в  нiмцiв,  i  в
денiкiнцiв, i в петлюрiвцiв. На цьому дiлi попався  та  й  пiшов  спати  в
могилу. А Хвiрточка вже мене до бандитiв приписує  та  тюрмою  та  пломбою
страхає. То має вiн совiсть чи в нього її розклювали кури?
   Пiсля цiєї мови дядько Себастiян розпогодився, а  мiлiцiонер,  що  весь
час  то  обурювався,  то  недовiрливо  хмикав,  то  кусав  губи,  зашипiв,
заклекотав, захрипотiв, тернув рукою по очах i сказав:
   - Правильно. Ой, не було цього ранку в мене нi  совiстi,  нi  клепки  в
головi! - Вiн пригнувся до тiтки Марини, поцiлував її в прив'ялу  щоку,  а
потiм зажурився: - Воно-то так. А що  тепер  з  бiсовими  цими  кулеметами
робити? Почнуть нас тягати  по  iнстанцiях,  та  почнуть  сумнiватись,  та
допитуватись, та протоколи писати i всяку всячину. От вскочили в халепу на
самiсiньке рiздво. Тепер i чарки не вип'єш, а скачи  в  повiт  на  зламану
голову.
   - Василю, а не краще буде, щоб Якiв без зайвого клопоту забрав собi  цi
кулемети - i на вогонь? - довiрливо запитала тiтка Марина. - Вiн  менi  за
них зробить i чаплiю,  i  рогачi,  i  лопату,  бо  тепер  такий  сутуж  на
залiзо...
   - Ет, сiльська  наївнiсть!  -  безнадiйно  махнув  рукою  мiлiцiонер  i
зажурено звернувся до дядька Себастiяна: - I яку тут придумати резолюцiю?



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   Воно, звiсно, дурниця, писати п'єси в четвертому класi, але  що  вдiєш,
коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа пiдсмiюється над  моєю
сверблячкою, уже до мене вчепилось кiлька образливих прiзвиськ, а дехто  з
однокласникiв потай збиткується над моєю писаниною - вимальовує на  нiй  i
чортикiв, i дулi. Образливо й боляче стає вiд цього, та  я  б'ю  лихом  об
землю i тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву,  я  не  залишаю  свої
злощаснi зошити пiд партою, а засовую у кишеню. Що й  казати,  незручнiсть
велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
   А вечорами i в погоду, i в негоду чешу до хати-читальнi, що  вiдкрилася
мiсяцiв зо два тому. Тут я перечитую, якi не є, п'єси,  навiть  п'єси-суди
над бур'янами, посухою i бандитами.
   Найбiльше ж подобаються  менi  тi  драми  й  трагедiї,  в  яких  багато
стрiляють. Про це добре знає наш завiдуючий хати-читальнi,  через  те  вiн
iнколи мою появу зустрiчає завзятим вигуком:
   - Михайле, привiз п'єсу з стрiляниною!
   - I багато її? - завмираю од радостi.
   - В усiх сценах i трохи поза сценою там з гармат б'ють!
   - Оце п'єса! - тiшуся я.
   А завiдуючий назбирує з пiвсотнi зморщок навколо  очей  i  смiється,  -
такий славний чоловiк трапився. Часом, коли розходяться люди, вiн  прохає,
щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним  довго  думає,  теребить
кiнчик носа i  шкодує,  що  не  пишу  вiршiв,  -  вiн  би  їх  помiстив  у
стiнгазетi, яку тодi сходилось читати все  село.  Але  я  вперто  тримаюся
драматургiї, бо, видать, така моя судьба.
   Учора, то блiднучи, то  червонiючи,  я  здав  свою  третю  п'єсу  Настi
Василiвнi. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхнiй i спитала:
   - А стрiлянина є в них?
   - Є, i навiть багато!
   - Оце й добре, - схвально хитнула головою Настя Василiвна,  а  я  трохи
пiдрiс: хоч що-небудь добре є в моїй писанинi...
   Зараз я  лежу  долiчерева  на  печi,  передi  мною  блимає  заправлений
трофейним  бензином  каганець,  а  в  очах  мерехтять  букви,  -  сьогоднi
читається й не читається менi, думки все кружляють довкола написаного:  що
про нього скаже вчителька? I маю я сумнiвiв i гризоти бiльше, нiж надiй. А
за вiкнами крекче мороз i посвистує вiтер, вiн  торгає  приморожене  гiлля
грушi i видобуває з неї то стогiн, то срiбний передзвiн.  Оце  б  i  грушу
можна було б вставити у п'єсу, i кулеметникiв бiля неї, а  в  гiлля  грушi
вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли
з школи повернувся тато.
   - Сьогоднi наш батько з якогось дива аж гуде  всерединi,  -  несе  йому
посмiшку мати.
   На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матiр:
   - Скоро i ти загудеш голубкою, коли почнеш  збиратись  до  тiятру.  Вiд
одного слова про театр я  нашорошив  вуха,  прирiс  до  печi,  а  поглядом
вп'явся у батькове обличчя: чи радiсть, чи насмiшка виб'ються на ньому?
   - Знову якийсь тiятр приїжджає до нас?  -  прядучи  пряжу,  допитується
мати.
   - Не приїжджає, а он увесь тiятр вилежується  на  печi,  -  тато  знову
зиркнув на мене. - Оце ж написало воно якусь  п'єсу,  i  її  поставлять  у
школi. Ото буде кумедiя!
   Я ще бiльше вростаю в пiч, радiсть i острах вчепилися в мою душу,  а  в
цей час за мене заступається мати:
   - I чого б я ото пiдсмiювалась над своєю дитиною, коли воно  собi  щось
грамузляє.
   - Що ти тямиш! Сама вчителька сказала,  що  твiй  халамидник  писателем
стає. I хто нам тодi корову пастиме?
   - Ти хоч толком, без насмiшок скажи: що про нього вчителька говорила?
   - Ото ж i говорила: школа поставить його п'єсу, цiна квитка буде  п'ять
копiйок, а чи пустять нас iз тобою на дурницю - посовiстився спитати.  Як,
сину, пустять батькiв твоїх?
   - Як трохи притримаєте свої насмiшки,  то,  може,  й  пустять,  -  кажу
обережно, бо хто ж знає, як воно  обернеться  справа.  Мати  враз  накрила
батька мокрим рядном:
   - Тепер, здається, i в тебе, i в Миколи язики однаковiсiньке мелють.
   - Уже й ти не вiриш чоловiковi, а вiн принiс тобi  чистiсiньку  правду,
навiть слова не закаламутив.
   - Тату, i справдi вчителька сказала, що... того, поставлять? - забринiв
надiєю мiй голос.
   - Та, певне, поставлять. Сьогоднi всi учителi прочитали твоє мазюкання,
щось пiдчикрижили в ньому, а щось дописали i зiйшлись на тому,  що  нашому
селу нiяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досi, як з  простим,
говорив? То вже пробач, сину, - приязно й насмiшкувато подивився  на  мене
тато й за чуба смикнув. - Пустиш нас iз мамою в тiятри?
   - Ой таточку!.. - Неймовiрнi сподiвання, неймовiрнi надiї  залiтають  у
мою душу i ведуть до того дня, про який i радiсно i страшно подумати.
   - То чого ж так застидався? - знову смикає тато мене за чуба. - Може, й
справдi з нас щось буде?
   А в цей час надворi  обiзвався  Рябко,  задеренчав  засув  на  хвiртцi,
батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою,  який  був
одягнений у довгу, на вирiст, кирею. Чоловiк  обтрусився,  обмiв  з  чобiт
снiг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
   - О, i ви знаєте, - скривився я.
   - Усе село знає. У нас iз кашлем i п'єсою не втаїшся. Оце ж  i  прийшов
до тебе: чи не виставив там на смiх людям дядька Миколу, бо що тодi  скаже
Ликерiя?
   Ми всi починаємо смiятись, а в менi жаль  прокидається:  треба  було  б
вписати в п'єсу  щось  iз  дядькових  смiховин.  Ось  вiн  розправив  свої
гетьманськi вусища i вже серйозно запитує батька:
   - Панасе, хочеш на щедрий вечiр роздобути свiженької риби?
   - Як це - роздобути? - недовiрливо косує на нього батько. - У водi чи в
крамницi?
   - На дурничку! У водi з-пiд криги.
   - Чого ж про цю дурничку Володимировi не сказав? - пiдсмiюється тато.
   - Та вiн мене вже за кури грiхоплутом обзиває, а сам  таке  має  грiшне
око, що всю рибу перелякає - на дно  пiде.  Оце  щойно  здибався  з  одним
рибалкою, то вiн сказав: у Щедровiй  тепер  наловлюють  цiлi  мiшки  риби.
Треба й нам гайнути.
   - Скiльки ж береш iз собою мiшкiв?
   - Чотири i торбу про  запас,  -  не  моргнувши  оком,  вiдповiв  дядько
Микола.
   Мати затряслась од реготу:
   - Чого ж так мало?
   - Шкода всi мiшки обслинювати рибою. Що в мiшки не вберемо  -  на  сани
вкинемо, - навiть не посмiхнеться дядько Микола. - То поїдемо, Панасе?
   - Можна й поїхати, - погодився тато, - Готуй, жiнко, мiшки!
   - I на рибу, i на  в'юни,  -  додає  дядько  Микола.  -  Я  знаю  такий
закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки i  чекають  тепла.
Колись наловив їх мало не повний мiшок, привiз мерзлих додому,  кинув  пiд
лаву,  а  сам  лiг  спати.  Прокидаюся  од  несамовитого  крику.  Дивлюся:
забралась моя Ликерiя  на  лежанку  прямо  з  чобiтьми,  в  руках  держить
каганець i кричить не своїм голосом:
   "Що там у тебе? Ой, подивись на долiвку, - аж тiпається вона,  -  хтось
вужiв повну хату напустив!"
   Глянув, а по долiвцi мої в'юни повзають, -  чисто  усi  порозмерзались.
Мусив я їх удруге ловити й нести  до  сусiдiв,  бо  Ликерiя  зi  страху  й
дивитись не захотiла на них, i дома ночувати побоялась. Через  цих  в'юнiв
мало любовi не позбувся.
   Ми всi смiємося, а дядько Микола вплiтає руку в свої гетьманськi  вуса,
вигадуючи ще якусь побрехеньку.
   - Тату, вiзьмiть i мене  в  Щедрову!  -  прошуся,  бо  вже  саме  слово
"Щедрова" бринить менi казкою.
   - Обiйдемось без тебе, - вiдмахнувся тато рукою.
   - Вiзьмiть, таточку.
   - Там треба цiлий день вибути на  морозi,  а  вiн  i  в  кiсточки  твої
забереться.
   - А на ковзанцi я ж вибуваю цiлий  день!  Тато  перезирнувся  з  мамою,
похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
   - Що нам робити з ним? Може, вiзьмемо, бо воно ж таке невiдчепне.
   - Хай привчається до всякого дiлечка.
   - Бiжи ж вiзьми свiжої соломи на устiлки! - гримнув тато.
   Мене з печi як вiтром здуло, - босонiж  вскакую  в  чоботи,  вилiтаю  в
клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось пiдходить
до хвiртки i смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
   - А хто там?! - гукаю баском.
   - Це я, Михайлику, - чую знайомий голос. - Пустиш до хати?
   - Ой, заходьте, дядьку Себастiяне! - Я пiдбiгаю до хвiртки, вiдчиняю її
i помiж стовпами клунi веду голову комнезаму до хатини.
   - От хто нам про мiжнародностi i внутреностi розкаже!  -  весело  вiтає
гостя дядько Микола.
   - Про вашi внутреностi вам лiкар розкаже, - смiється дядько Себастiян.
   - То  я  на  однi  мiжнародностi  згодний.  Як  там  Антанта?  Ворушить
копитами?
   - Я ж вам учора про це розказував. Ви,  чував,  уже  до  мого  i  свого
доточили.
   - А як же без приросту обiйтись? - шельмувато дивується дядько  Микола,
- На свинях приростає, на худобi теж, то й на  язицi  повинно,  бо  iнакше
зноситься вiн, як сатинова латка.
   - Ваш навряд чи  зноситься  -  не  тi  ковалi  його  кували,  -  дядько
Себастiян пильно поглянув на тата й сказав: - А ми тобi, Панасе, по  твоїй
вдачi знайшли молодецьку службу.
   - Хто це - ми? - насторожується батько.
   - Незамождики i голова повiтвиконкому. Хочемо, щоб ти став лiсником.
   - Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, - насупились брови у
тата.
   - Як i не хочеш, то мусиш, чоловiче! - каже дядько Себастiян.
   - Чого ж це мушу?
   - Хiба не бачиш, як лягає пiд сокиру наш лiс?  Кожному  тепер  воля,  а
лiсам - недоля. Лiсники ж з лiсництва примирилися з лiсокрадством i тiльки
дудлять  самогон.  То  ми  й  вирiшили  поставити  охоронцiв  непитущих  i
заповзятих. Як ти?
   - Не хочу.
   - Боїшся? - в'їв тата дядько Себастiян.
   - Нi лiсокрадської сокири, нi обрiза я не боюсь! -  блиснули  завзяттям
батьковi очi. - Спасаюсь рiднi, яка почне тебе клясти до сьомого колiна, i
тих папiрцiв, що посиплються до вас на мене.
   - А чи знаєш, скiльки на мене тих доносiв сиплеться?! В печi можна було
б протопити.
   - Коли тобi це подобається, - топи, а я свою пiч  не  хочу  паскудством
обiгрiвати.
   - Якщо так будемо думати, то через кiлька рокiв доведеться  розвалювати
печi: нiчим їх буде топити. Загине увесь лiс!
   - Ой! - зажурилася мати.
   - Громадою просимо, берися за це дiло.
   - Пiдводите ви мене пiд лихо, як дерево пiд сокиру, - зiтхнув тато... I
недаремно зiтхнув. Немало горя принiс йому i  нам  оцей  зелений  спiвучий
лiс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
   - То що тобi, Панасе, треба на початок? - повеселiшав дядько Себастiян.
   - З десяток хур та десяток завзятцiв, що кулакiв не позичають.
   - Нащо так багато?
   - Одразу ж вивезу до сiльради все  вирубане  моїми  родичами.  Почну  з
свого брата.
   - Тобi ще цього лиха треба, -  згаснула  мати.  -  Нащо  ото  з  Яковом
заїдатись?
   - Хай не забуває, що в нього є брат, - вiдрiзав тато. - Коли заберу лiс
у брата, в рiднi, то всi побачать: нiкому не попущу.
   - То й починай з Якова: обклався вiн деревом, наче муром,  -  погодився
дядько Себастiян i зиркнув на пiч. - Михайло, завтра  поїдемо  з  тобою  в
Майдан-Трепiвський.
   - Завтра? - аж не вiриться менi.
   - Атож. Одягайся теплiше.
   -Та вiн завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
   - Нi, тату, я краще поїду в Майдан-Трепiвський. Там книжки видадуть!
   - Як хочеш, дiло хазяйське, - сказав тато.
   Я аж загарцював на печi; як  везе,  то  везе!  I  всi  невдачi,  i  всi
дошкульнi прiзвиська, i всi чортики й дулi одлiтають од мене, як луска  на
вiтрi.
   Ще   вдосвiта   мама    наварила    гречаних    вареникiв,    начинених
грушами-дичками, тертою квасолею, маком i калиною. А  завбiльшки  були  цi
вареники, як ущерблений мiсяць, - одного вистачало на молотника. Вкинув  я
три вареники у торбину, вислухав  усi  маминi  застереження  на  дорогу  й
швиденько  пометляв  до  дядька  Себастiяна.  А  вiн  уже  запрiг  коня  у
легкокрилi санчата й чекав на мене.
   - Чим це ти напакував торбу?
   - Варениками - i для вас, i для мене. Покуштуйте.
   - А ти куштував?
   - Ще нi.
   - То, може, почнеш добре дiло з вареникiв? До хати пiдемо чи надворi?
   - Надворi, тато кажуть, смачнiше. А де ваш лелека?
   - Завiз його майстровi. Скоро дiждемося живих лелек.
   - Не так-то й скоро.
   - Та вже циган продав кожуха, - смiється дядько Себастiян  i  пiдхвалює
вареники. Вiн свiй тримає в однiй руцi, а я обома, вiн добирається уже  до
рiжка, а я до  середини,  i  так  менi  приємно,  що  дядьковi  Себастiяну
подобаються нашi вареники, i так менi весело говорити  з  ним,  а  думками
прибиватись до того невiдомого села, де найкраща бiблiотека на весь повiт.
   З'ївши вареника, я падаю в  натоптанi  сiном  санки,  дядько  Себастiян
умощується на передку, i ось уже кiнь виносить нас  у  широкий  заснiжений
свiт, де у паморозi срiбно туманiють верби, де вiтряки остуджують сонце, а
рiчка погойдує переспiлi китицi отого очерету, в якому й досi живуть чиїсь
сумнi голоси.
   Ми проскакуємо сусiднє село, де живе  дiд  Корнiй,  i  пiд'їжджаємо  до
страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болотi  ще  за
часiв татарських наскокiв ховалися люди.
   -  Михайлику,  хочеш  побачити  диво?  -  обертається  до  мене  дядько
Себастiян i грає заснiженими вiями.
   -Хочу!
   - Тодi вiзьмемо лiворуч.
   Навмання по бездорiжжю, по  мерзлих  купинах  застрибали  санки,  i  ми
незабаром пiд'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастiян
зупиняє коня, зiскакує з санец i радiсно пiдiймає голову вгору.  Над  нами
справдi хтось розвiшав диво: кожне  прихоплене  iнеєм  деревце  насочилося
сонцем i хвалилося червоними кетягами. Я ще нiколи не  бачив  стiльки,  як
тепер, калини й, наче заворожений, оглядав i прибитi  морозом  кетяги,  що
нависали прямо над головою, i тiнi, на яких  теж  виразно,  як  мальованi,
видiлялися грона.
   - Гарно, Михайлику? - змовницьки мружиться на мене дядько Себастiян.
   - Ой, гарно як! - щипаю кiлька промерзлих кетягiв калини,  -  I  де  її
стiльки взялося?
   - Де? - задумався, спохмурнiв дядько Себастiян. - Старi люди кажуть, що
колись i тут були несходимi болота. А коли одного разу ординцi  напали  на
село, сюди кинулось утiкати весiлля i  всi  дiвчата,  що  були  на  ньому.
Ординцi за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дiвчата  -  у
твань, та й потопилися у нiй. Згодом на цьому мiсцi й вирiс калиновий гай.
Влiтку,  люди  кажуть,  ця  мiсцина  i  досi  стогне-озивається   дiвочими
голосами.
   Раптом ми здригнулись: хтось,  мугикаючи,  йшов  помiж  кущами  калини.
Незабаром  з'явився  маслакуватий  кривоклубий  кiнь,  за   ним   дрiботiв
невисокий чоловiчок з  великим  мiшком  за  плечима;  його  сiре  плескате
обличчя було схоже на  сторч  поставлений  полумисок  з  холодцем.  Вiн  з
опаскою подивився на  нас,  поклiпав  рiдкими  вiями  й  спитав  у  дядька
Себастiяна:
   - I ви, значиться, приїхали ламати калину?
   - А ви її ламаєте?
   - Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив
перейти на калину.
   - Простуду лiкуєте нею?
   - Нi, я її, голубоньку, в мiсто вожу, на продаж,  значиться.  Городськi
мають дурнi грошi - навiть калину купують, любуються нею,  наче  зроду  не
бачили.
   Дядько Себастiян заглянув у мiшок плескатолицього, витягнув покалiчений
кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":
   - Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
   - Руки? - здивувався, хихикнув  плескатолиций  i  подивився  на  дядька
Себастiяна, як на дивака.
   - Ти не хихикай, розуме недоспiлий; бо  покладу  на  санки  i  в  повiт
завезу!
   - Великий крик за малий пшик! - ображено заметались вузькi, присмоктанi
уста. - За що менi така сiпанина?
   - Не калiч дерево! Воно сiм рокiв пiсля твоїх рук буде сльозою плакати.
Ножа маєш?
   - Маю.
   - Зараз же зачисть усi поламини, не будь ординцем серед такої краси!
   - А менi,  значиться,  що?  Коли  треба  зачистити,  то  зачищу.  Ви  в
начальствi ходите?
   - Хiба ж не видно?!
   - Та видно. З Лiтина чи Вiнницi?
   - З Вiнницi.
   - Значиться, такий є приказ, - дивується чоловiк. - Дiждалась i  калина
приказу. То я зараз же зачищу свої слiди. - Вiн вийняв ножа i зник за тими
деревцями, яких i досi за їхню красу нiвечать люди...
   Помiж розкiшними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далi на дорогу -
i вперед, уперед, а сполоханi думки ширяють через темiнь вiкiв, i  в  очах
менi стоять отi перехопленi ординськими вогнями дiвчата, з  яких  проросла
калина. Ось я  навiть  почув,  як  застогнала  земля.  Озирнувся.  Нi,  то
стугонiв над рiчкою невеличкий  млин,  важке  обмерзле  колесо  лихоманило
його, а вiн робив своє дiло, наче людина, i стогнав, наче людина.
   - Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
   - Не замерз.
   - Все одно трохи пробiжiмося.
   I ми бiгли наввипередки з дядьком Себастiяном, вiн  перехоплював  мене,
пiдкидав  угору  i  ловив,  як  м'яча,  а  розумний  кiнь  скоса  поглядав
осмiхненим оком i сам доганяв нас.
   Ось i Майдан-Трепiвський, i рiчка Згар, i крутояри, i глинистi  червонi
горби, що обросли хатами-бiлянками. Ми в'їжджаємо на шкiльне подвiр'я,  де
яснiє великими вiкнами двоповерхова, червоної  цегли  школа.  На  подвiр'ї
зараз тихо (школярi пороз'їжджалися по домiвках), i тiльки голуби воркують
на тепло.
   З острахом i радiстю я пiдiймаюся прочовганими металевими  схiдцями  на
другий поверх. Ось дядько Себастiян  зупиняється  бiля  високих  дверей  i
обережно стукає п'ястуком.
   - Заходьте, заходьте!
   Ми переступаємо  порiг  просторої  кiмнати,  вiтаємося  з  немолодим  в
окулярах чоловiком, сиве волосся якого лягло на  плечi.  Дядько  Себастiян
iде до нього, а я, наче  замовлений,  прирiс  до  пiдлоги:  проти  мене  i
праворуч, i лiворуч стоять величезнi дубовi  шафи,  а  з  них  крiзь  скло
виглядають тисячi книг. Їх, либонь, i  на  десять  возiв  не  вмiстив  би!
Спершу я не повiрив, що стiльки можна зiбрати книжок у одному мiсцi.  Куди
там попiвськiй бiблiотецi! Є ж такi щасливцi, що  мають  доступ  до  цього
добра. Поки я вбираю в очi  корiнцi  книг,  до  мене  пiдходять  i  дядько
Себастiян, i завiдуючий бiблiотекою.
   - Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович,  -  знайомить  мене  голова
комнезаму.
   - Спасибi, - невпопад кажу я i так виминаю шапку  в  руюах,  що  з  неї
летить шерсть.
   Дмитро Онисимович тiльки переглянувся з дядьком Себастiяном  i  лагiдно
заговорив до мене:
   - Наша бiблiотека, Михайле, видає додому лише по двi  книги.  Якi  тобi
потрiбнi? Чи вибереш сам?
   - Я сам, - прикидаю, що треба  вибрати  двi  найгрубших  книги.  Дмитро
Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по  найтовщих  книгах.
Ось, здається, можна взяти цю в чорних палiтурках.
   - Випишiть, коли можна, її.
   Дмитро Онисимович, осмiхаючись, подає менi п'єси Шекспiра й каже:
   - Тобi ще ранувато братися за цю книгу,  хоч  i  написав  її  найкращий
драматург свiту.
   - Чого ранувато? - бурмочу собi пiд нiс. - Я дуже люблю читати п'єси.
   - Воно й добре; в мене таких читачiв небагато. Але цi п'єси будеш вчити
рокiв через шiсть-сiм.
   - А в них срiлянина є?
   - Що-що? - округлюються сiрi очi вчителя.
   - Питаюся, чи б'ються, чи стрiляють у цих п'єсах?
   - Ага! - зрозумiв нарештi мене Дмитро Онисимович i пустив  посмiшку  по
вусах i в окуляри. - Б'ються  тут  не  на  життя,  а  на  смерть,  але  не
стрiляють, - тодi ще наче й пороху не було.
   - То я вiзьму її, - люблю, коли б'ються, -  нiяково  виправдуюсь  перед
учителем.
   - Ну, коли так наполягаєш, бери! - вручає менi товстелезну книгу Дмитро
Онисимович. - Тiльки одна умова: потiм розкажеш, про що тут пишеться.
   - Згода.
   - Яку ж тобi ще пiдiбрати? Чи не  цю?  -  показав  учитель  на  одну  з
найтовщих книг у полотняних палiтурках.  По  всьому  видно  було,  що  вiн
одразу збагнув мiй смак.
   - Можна й цю, - беру в руки твори Мамiна-Сибiряка. Дядько Себастiян теж
вибрав собi книги, правда, не такi грубi, як  я.  Ми  подякували  Дмитровi
Онисимовичу, а вiн на прощання й каже;
   - Ти ж як закiнчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобi дам усi
книги прочитати.
   - Спасибi, спасибi, Дмитре Онисимовичу, - вклоняюся старому вчителю,  а
вiн кладе менi на голову пропахлу книгами руку й клiпає повiками...
   Як радiсно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила  пальцi,  i
королi, й лицарi виходили з неї, i билися, i падали  отут,  у  снiгах,  де
пахла примерзла калина, де вiтряки билися з присмерком i кликали  до  себе
добрих людей молоти на хлiб.
   - Михайлику,  очi  попсуєш!  -  гримав  на  мене  дядько  Себастiян.  Я
посмiхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її,  аби
хоч поглянути на чудовиська, для чогось закованi в залiзо.
   I памороззю, i димами, i розкиданими вогниками, i зорями зустрiчає  нас
заснiжене  село.  Ось  край  дороги  заскрипiв  журавель,  а  за   дорогою
обiзвалася щедрiвка:

   Щедрий вечiр, добрий вечiр,
   Добрим людям на весь вечiр.

   - Спасибi, дiточки, що защедрували  нашiй  хатi  i  нам...  -  жебонить
жiночий голос.
   А он бiля ставу заспiвали самi дiвчата:

   Щедрик, щедрик, щедрiвочка,
   Прилетiла ластiвочка...

   Я одразу впiзнаю Любин голос, пiдводжуся на санях i гукаю через став:
   - Любо, не застуди голос!
   Вiд ставу чується спочатку смiх, потiм хтось вiддiляється вiд  гурту  i
чимдуж мете до нас.
   - Михайлику, пирiжка хочеш? - висмiюється Люба, падає на сани  й  подає
менi вищедруваний пирiжок.
   - А я тобi калини привiз, бери.
   - Дядьку Себастiяне, а ви не хочете пирiжка? Вiн ще теплий.
   - Коли теплий, то що ж... - напiвобертаючись до нас, кумедно  розводить
руками дядько Себастiян. А Люба вже весело стрекоче менi:
   - Михайлику, а дядько Микола i твiй тато вже повернулись додому!
   - I щось уловили?
   - Кiлька щук i цiлiсiньку торбу в'юнiв. Дядько Микола  казав,  що  вони
тягнули-тягнули i нiяк не могли витягнути вдвох одну щуку, -  така  велика
попалась. Очi в неї були, мов горнята, а луска - як срiбнi карбованцi.
   I нам усiм навiть чогось стає дуже смiшно. Тим часом  нас  наздоганяють
легенькi санчата, на передку  яких  сидить  молодий  кремезний  чолов'яга,
позад нього погойдується i тихенько щось наспiвує дитинi  молодиця.  Чимсь
знайомим-знайомим повiяло на мене. Молодиця обертається на наш смiх, i  я,
вiрячи й не вiрячи, скрикую:
   - Мар'яно!
   - Ой! Михайлику! - сполохано зойкнула молодиця i для чогось перепитала:
- Це ти?
   - Авжеж, Мар'яно! - зiскакую з саней, наближаюсь до неї  i  бачу  перед
собою великi-великi очi, над якими сполохано б'ються вiночки вiй.
   - Ой! Михайлику! Як ти вирiс! - Мар'яна однiєю рукою тримає  дитину,  а
другою обiймає мене. - А ми їдемо до вас на щедрий вечiр.
   - Справдi?
   - Справдi. Добрий вечiр, Любо! Добрий вечiр, дядьку  Себастiяне!  Ви  й
досi головуєте?
   - Та головую.
   - I мiй теж. Маю тепер клопiт на свою голову.
   Дядько Себастiян нахилився до вуха Мар'яни:
   - А вiн i зараз тебе зiронькою зве чи, головуючи, забувся?
   - Та... таке й скажете, - засоромилася Мар'яна.
   - Говори, говори.
   - Зове ж... коли треба пiддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а
той лише поводить могутнiм плечем i розквiтає в добрiй спокiйнiй  посмiшцi
велета.
   - Тiточко, а у вас дiвчинка чи хлопчик знайшовся?  -  вже  припадає  до
дитини Люба й щось агукає їй.
   - Хлопчик... - i так гарно сказала, нахиляючись до нього: - Росте  собi
дитя!
   - Їдемо ж до нас! - запрошую i гостей, i дядька Себастiяна, i Любу. - У
нас i риба свiжа є!
   - Коли свiжа, то мабуть, доведеться поїхати, - весело мружиться  дядько
Себастiян i вiжками руйнує на коневi паморозь.
   I знову заспiвали санки, i  спросоння  зiтхнула,  затьохкала  крига  на
ставу, i заагукало бiля грудей матерi дитя. А  над  нами  мерехтять  i  не
падають зорi, а поперед нас вихоплюються i вихоплюються  тихi  вогники,  а
бiля них озиваються голоси щедрiвникiв:

   Щедрий вечiр, добрий вечiр,
   Добрим людям на весь вечiр...

   I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi, де є зорi,
i добрi люди, i тихi вогники, i щедрi вечори...

   Київ - Iрпень - Дякiвцi, 1966

Популярность: 39, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT