Михайло Стельмах. Щедрий вечiр ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ РОЗДIЛ ПЕРШИЙ Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок. Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують сво? цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, - лiто, лiтечко!.. Я люблю, як ти розкрива?ш сво? вi?, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озива?шся косою у лузi, перепiлкою в полi. А як хочеться спати в тобi, у тво?му солодкому туманi, у тво?х зорях!.. Та вже знайома рука ляга? на плече i знайомий голос нахиля?ться до твого сну: - Вставай, Михайлику, вставай. - Ма-мо, iще одну крапелиночку... - Струси цю крапелиночку. - Ой... - Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збира?шся у грудочку, неначе волоський горiх, вроста?ш у тапчан. Та хiба це пособить? - Вставай, вставай, дитино, - виважу? мати зi сну. - Вже вiкна посивiли, вже прокида?ться сонце. Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею. На тебе, на тво? пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти вста?ш, сурмонячись, позiхаючи, приклада?ш кулаки до очей, а у вухо, де ще прича?вся сон, крiзь туман добира?ться сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, - лiто, лiтечко! Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спина?ться, так хоче рости, так хоче родити! Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашо? бiдарсько? хатини, яка займа? рiвно пiвзасторонка старо? перепало? клунi, що вночi спить, а вдень дрiма?... Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день - розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадко?мцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на сво?му господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у не? теж немало - аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно. Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з не? блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату - пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живо? тепло? оселi ставало руйновище - купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза. Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав, та вухо все одно чуло, як пили зловiсне шматували мою минувшину, як скрипучi вози вивозили з двору мо? дорогi роки i спомини... Дядько Якiв, заможнiший, узяв на звiз тiльки дiдову катрагу. А нам дiсталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня i дванадцять з половиною соток городу. Коли ми знесли сво? пожитки в клуню й поклали ?х на тiк, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тiк, бо тодi не буде на чому молотити пашню. В батькових сiрих очах стрепенулися посмутнiлi бiсики, в iншу ж пору вони в нього такi завзятi, що аж до танцю просяться. - Ой, Панасе, Панасе, як тепер будемо жити? - зовсiм опустилися руки в матерi. - Головне, жiнко, - не простудити зуби. Бо чим тодi будемо ?сти? - батько пильно поглянув на тiк, який мав стати нашим лiжком. - Тут i душу простудиш, - зiтхнула мати й подивилась на мене. - Ми ще так-сяк перемучимось. А як дитина? - Та вiн завзятцем виходився у нас! Ще як навчиться руки-ноги мити, цiни йому не складеш! - пiдхвалив мене батько, який дуже любив воду, з нею не розлучався до самих заморозкiв, а взимку, страхаючи мерзлякiв, купався в снiгу; тому й молодечi рум'янцi не вiдходили вiд нього до сiмдесяти п'яти рокiв. - Дме тут з усiх бокiв, - оглянула мати клуню. - Зате зверху горобцi спiвають, - зирнув батько вгору, де справдi, безтурботно цвiрiнькаючи, лiтали живкуни. - Не всякий ось таку розкiш ма?. Вiд цих слiв я одразу повеселiшав, пiдняв голову ближче до птиць, а мати зiтхнула: - Тепер i ми, i горобцi ма?мо одне житло. - Далi вона сумно подивилась на щiлини мiж дилями й тихцем попросила вiтрiв, щоб вони не збирались у нашiй оселi, не простудили нi мене, нi тата. Про себе мати не згадала, i вiдколи я знаю ??, вона найменше турбувалася собою i зверталась до та?мних сил лише тодi, коли вже дуже в'?далась у тiло чи кiсточки якась недуга. Тодi мати говорила ?й: "Вiдiйди, хворобо, у нетрi, в болота, у безвiсть, бо менi треба дiлечко робити". Як вона любила робити i в городi, i в полi, i в лузi, i в лiсi i тихо втiшатися зробленим! Мати, як свята, очiкувала садiння, косовицi, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як дiти, а полукiпки стояли, наче парубки, - плече в плече. I дуже полюбляла в жнива пiсля працi лягти на воза i дивитись на зорi, на Чумацький Шлях, на Стожари i на отой Вiз, що народився iз дiвочих сльозин. - Як гарно у тихому свiтi, аж чути, як земля диха?, - зiтхаючи, говорила сама собi. - А може, то наша коняка диха?? - пiдсмiювався батько, який не раз чудувався маминим словам. - Ет, що ти тямиш, - рукою вiдхиляла насмiшку i вже прислухалась до перепiлки, що, налякавшися серпа, перебиралась з дiтьми в ярину. - I як ти все чу?ш? - дивувався тато. - То, певно, любов моя чу?, - iнодi в задумi казала вона й знову дослухалась до неба, до землi, до крил i до схлипування роси. Цi?? уваги до всього доброго, красивого вдiлила мати й менi. I я теж, як свята, очiкую того дня, коли грiм розморожу? сiк у деревах чи коли не зiллям, а хлiбом почина? пахнути жито. I як досадно бува?, що таку любов дехто вважа? пережитком чи сентиментами. Я й досi впевнений, що холодноокiсть збiдню? i свiт, i душу навiть дуже розумним людям... Щойно мати закiнчила розмову з вiтрами, як бiля ворiт невдово-лено обiзвалася качка, а вiд ворiт хтось засичав, цитькнув на не?. Батько здивовано глянув на матiр. - Чи не той сурганиться, що засалюватись почав? - Помовч! - пiдняла руку мати. - Ще, гляди, почу?. - Хай чу?, скупердяга. I от, наступаючи на власну тiнь, бiля клунi з'явля?ться дядько Володимир; досi вiн, як мiг, обминав тата - все боявся, щоб злиденник не звернувся до нього за позичкою. Коли ж вони випадково зустрiчалися, дядько Володимир одразу починав сторожко бокувати й щось мимрити про сво? невдачi-нестатки, скаржитись на "таке врем'я" i на бiсову дорожнечу, яка останню копiйку витрушу? з само? душi. Натоптаний м'ясом, здоров'ям i пiдозрiливiстю, щелепастий дядечко статечно поздоровкався, оглянув нашi статки, що настовбурчились на току, i невиразно сказав: - Хе. - Еге ж, еге ж, - пiдтримав розмову тато i нацiлив на дядечка просмiшку. - Що? - спантеличився той. - Те саме, а чого ж, коли так, а не iнакше, - розглядаючи гостя, безневинно вiдповiв тато. Дядечко набундючився, у його великих вирлатих очах позлiшали дрiбнi чоловiчки: вiн сам не вмiв жартувати i люто ненавидiв чи?сь жарти, бо все пiдозрював, що вони чи так, чи сяк в'?даються в нього. - Ви насмiшечки назбиру?те, Панасе? - Нi, вони чогось самi родять у менi, - вiдразу ж вiдповiв тато. Але й дядечко не залишився в боргу: - Краще б у вас копiйка родила! Батько оцiнив дотепне слово, i пiд вусом його насочилась хитринка : - Де вже тiй копiйцi взятися у бiдних, коли вона й з багатими не хоче родичатись. Це дядьковi дуже припало до серця, i вiн знову сказав: - Хе. Тато намiрився щось вiдповiсти, але матiр прошила його невдоволеним поглядом i поставила посеред клунi дубовий, з темними очима ослiнчик. Дядько Володимир закрив цi очi рукою, поторгав i, впевнившись, що нi ослiн, нi тiк не скаверзують, так розсiвся, нiби в його мiжколiння мали поставити маслобiйку. Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить. В такий час найкраще закурити, але нi дядечко, нi батько не палили гордого зiлля, яке не вклонилось навiть богу. Красномовний дядечко ще раз хекнув, а батько поверх його голови хитрувато поглянув на матiр, - мовляв, ти хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матерi ворухнувся докiр чоловiковi i посмiшка дядьковi: - Що, Володимире, поробля? ваша Марiйка? - А що ?й робити? Все товчеться мiж хатою i клунею, наче Марко Проклятий у пеклi. Дядечко й не помiтив, яку сказав правду: його забитий живнiстю двiр i задвiрок справдi були схожi на фiлiал пекла, де не стихало недорiзане вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазя? стояли на тому, що свинi мають самi себе прохарчувати. Через це ?хнi одичалi вепри як могли обгризали жолоби й дверi, пiдривалися чи зривали з петель ворота, хортами перестрибували через тини й люто потрошили чужi городи або полювали на курей, качок i гусят. Сало нiколи не трималося на кiстках цих пiратiв, не вбирались вони i в м'ясо, зате щетину мали, неначе дрiт, - шевцi не могли нахвалитися нею. - Добре, що ? бiля чого товктися, - гасить посмiшку мати. - Та. що там доброго? Нема тепер добра нi вiд сонця, нi вiд мiсяця, - сiдла? дядечко свого незмiнного коня. - От ви дума?те, що у мене свинi? А це не свинi - сама iдолова порода: однi костi й виск зашитi в шкуру. Через ?хнiй вереск, повiрте, свiт менi немилий став, бо i вночi спати не дають. - А ви хоча б на нiч ?х трохи пiдгодовували, - вставля? батько слiвце i одразу ж приклада? кулака до уст. - Ви за чимсь, Володимире, прийшли? - не випуска? мати клубка розмови. - Дiло до вас ?, Ганно, не таке й велике, але дiло, - впiвголоса каже дядечко, а в чверть ока зирить то на матiр, то на батька. Цей химерний погляд спочатку диву? мене, а потiм я теж приплющую очi й так само починаю дивитись на дядечка, як вiн дивиться на батькiв. Тепер неспокiйнi брови i великi випнутi повiки дядечка бiльшають, стають зовсiм схожими на равликiв, що виглянули iз сво?х хаток. - Яке ж у вас дiло? - допиту?ться мати. - Оце ж ви отримали яку не ?, але свою дiдизну, свою пайку, - дядечко поволеньки-поволеньки, наче з гамана червiнцi, видобува? з себе слова. Вiд цi?? мови батько насторожу?ться, а в матерi сполохано прокида?ться надiя: а раптом дядько Володимир роздобриться i позичить нам грошей на телицю? Це ж сьогоднi, переказували, вiн бiдкався на людях, що ми лишились без хати. - Скiльки тi?? дiдизни-одна клуня з чотирма вiтрами, - зiтхнула мати. Батько зневажливо вiдстовбурчив пiдрiзанi вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, i не здумай випускати сво? слово. Вiд цього на батькових очах знов натiнились бiсики. Але вiн так зшив уста, наче й не думав ?х розтуляти до якогось великого свята. - Аби це, замiсть чотирьох вiтрiв, хоч дво? коней або корiвчина була. - На широкiм дядечковiм виду промайнуло щось подiбне до спiвчуття. Це ще бiльш обнадiяло матiр, яка i в снах марила сво?ю корiвкою. - Та все в руцi божiй. - I в сво?х руках, - не витримав необачний тато, але перехопив вiд матерi такого косяка, що аж пригнувся, неначе вiд грому. - I це суща правда, - погодився дядько Володимир i вже в пiвока поглянув на сво? черпакуватi руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях. - Так от я й кажу: отримали ви. Ганю, дiдизну, а, либонь, i не зна?те, що на вашому городi сто?ть моя груша... Щ слова, неначе обух, приголомшили матiр. "А що я тобi казав? - очима промовив до не? тато i вже здивовано запитав дядька Володимира: - Це ж яка ваша груша? - А у вас ?х скiльки в городi? - теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. - Ось ця. - Чи не скажете, чоловiче, як це на нашiй землi виросла ваша груша? - витрушуються бiсики з батькових очей, i не злiсть, а презирство прокида?ться в них. - Просто. Вам, Панасе, може, i невзамiтку, що цю грушу садив мiй дiд. - Восени чи весною? - Восени, як тепер пам'ятаю. Тодi саме дощило, а мiй дiд все примовляв: "Як дощ плаче, то млин скаче". Я пам'яткий, Панасе. - Чому ж ви, пам'яткий, ранiше не згадали про грушу? - Не було тако? нагоди, а сьогоднi випала. - Найшли свою добру годину! - забринiв обуренням журний голос матерi. - Ще вiд дiдово? хати вiтер не розвiяв порохно!.. - А яке менi дiло до чийогось порохна? Кожен шука? свою годину, - це його право! I кожен, скажу вам по правдi, добрий тiльки для себе. Мировий пожар ? мировим, а груша моя, - круто ляга? упертiсть на дядьковi щелепи. - Ну, а коли вам це дiло з грушею невпам'ятку, то, може, покликати свiдкiв? То я за шапку i одразу ж до людей. На вiях i устах матерi затремтiла печаль: - Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину? - Зрубати дерево. - А не дiждете цього! - скрикнула мати, яка раднiше б себе, а не грушу пiдставила пiд сокиру. - Чого це не дiждусь? - позлiшав дядько Володимир. - Що я, в бога теля з'?в? - Я не знаю, що ви ?ли в бога, а грушi не з'?сте! - скам'янiла в гнiвi мати. На перепечених щоках дядька Володимира з'явились першi мiдяки рум'янцiв: - Iч! Вам, бачу, дармового захотiлося? Ви собi прикида?те: як нова власть потура? вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю некупований характер: скорiше вiдхорую, а свого не подарую. От як! - Чому ж ви ранiше не рубали, не катували грушу? - i бiль, i обурення закипали в материнiм голосi. Вже одна думка, що нове господарювання почнеться смертю дерева, жахом сповнювала ?? вселюблячу душу. - Ранiше не квапився, бо мав собi оренду вiд дiда Дем'яна. У мене все по-чесному, у мене кожен цвях зна? сво? мiсце. - Яка ж це була оренда? - ще надiялась мати, що дядько Володимир не зведе кiнцi з кiнцями. - Вiн мав собi грушки на узвар, а менi за це лагодив вози i, пригаду?те, не брав за роботу нi шеляга. - Це правда? - глянув батько на запечалену матiр. - Правда, - зiтхнула вона. - От бачите! - аж пiдрiс дядечко i глянув угору на горобця, що мостився залiзти пiд стрiп. - Сам бог бачить, що я чийогось не хочу. - Невже ваша рука пiднiметься на родюче дерево, на його цвiт i плiд? - звернулась мати до сумлiння гостя. - Це ж така краса, коли груша на всю вулицю цвiте, що прямо - ой!.. Дядькове сумлiння обiзвалося iще кiлькома копiйками рум'янцiв: - Що з цi?? краси, коли вона сто?ть не в тво?му дворi? Це навiть непотрiбна краса. - Що ви говорите?! - жахнулася мати. - Що чу?те! - На дядькових очах несподiвано випливла хитринка. - От, iк примiру, була б коло мене в сусiдньому дворi красива жiнка. То що б я робив? Крадькома придивлявся б до цi?? краси,одним оком пильнував би жiнку, а другим сусiдку, навiть щось подарувати б ?й захотiлося. А кому вiд цього користь? Нi мо?й роботi, нi мо?му сусiду, нi мо?й жiнцi, нi менi. От бачите, як невигiдно жити рядом з чи?юсь красою, - переможно поглянув скупар на матiр. - То коли скажете рубати грушу? -Почекайте, Володимире, з сокирою, хай вона трохи спочине пiд лавою. А ми зробимо по-людськи, - розсудив тато. - Я пiду в лiс, викопаю грушу i посаджу ?? на вашому городi. - Хе! - сторопiв дядько Володимир i так засовався на ослонi, наче вiн почав горiти. - А коли ж я вiд не? дочекаюсь грушок? - Як трохи менше будете дбати про багатство, а бiльше про здоров'я, то дочека?тесь. - Тодi зробимо так, - знову показав дядечко рукою на грушу. - Я буду з не? збирати грушки доти, поки не вродить посаджена вами. - Ох i зажера ви! Такого лiчикрупа ще свiт не бачив! - гнiвно вирвалось у батька, i вiн так вiдкинув стан, що мати одразу загородила собою дядька Володимира. - Ви, певне, i сонце взяли б в оренду! - Спасибi, спасибi, що спаскудили в сво?й клунi, - нагадючився дядечко, i нагадючились його товстi коропинi губи. - Пошанування ваше довiку запам'ятаю i колись обiзвуся на нього. На рiзних норовистих теж вуздечка знаходиться. - Iдiть, чоловiче, додому, - простогнала мати. - Зачемеричили голову - то йдiть. - Не женiть мене - сам пiду, не пересиджу вашого ослона. То як з грушею? - Потiм, потiм поговорите, - вже блага? гостя пiти, бо добре зна?, чого так посвiтлiшали батьковi очi. Дядько Володимир тiльки тепер пильно поглянув на тата, стривожено хекнув, про всякий випадок стиснув кулаки i, як недобрий дух, щез iз клунi. А мати кинулась до батька, охопила його набухлi гнiвом руки. - Заспокойся, заспокойся, Панасе. Не треба, чоловiче, - приклала голову до його грудей i схлипнула. Тепер уже батьковi довелося втихомирювати матiр i пальцями витирати ?? другi сльози за цей тяжкий день. - Шкода, що, не збив трохи пiни з цього ненаситця, - сказав, коли мама притихла на його грудях. - Стiльки добра мати - i позавидувати на ?дину бiдняцьку грушу! - Я думала - вiн прийшов щось позичити нам на нове господарювання. - В такого позичиш: йому й душа дешевша гроша. I для чого вiн живе на свiтi? Невже тiльки для того, щоб жерти i гно?ти грошi в землi? - Гно?ти? Невже Володимир такий грошовитий? - Ще й пита?ш! - упевнено вiдповiв тато. - Вiн уночi свою грошву мiрками мiря? i всю у землю впакову?. -Теж мiрками закопу?? - посмiхнулася мати, а я засмiявся, бо враз уявив, як дядечко вночi потай марудиться зi сво?ми скарбами. - Ти чого вибiлю?ш зуби? - здивувався батько. - Бо ? що вибiлювати, - ще бiльше розбира? мене смiх, а з очей аж витрушу?ться дядькове срiбло-золото. - Регоче, аж нiс витанцьову?. I чого? - Бо ви таке несусвiтне скажете про грошi. - Чого ж несусвiтне, коли так люди говорять, - примирливо кинув тато. I справдi, у нас люди чи?сь грошi мiряли, наче картоплю: i возами, i мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками. А про сво? здебiльшого казали так: дав бог копi?чку, а чорт дiрочку, та й попала божа копi?чка в чортову дiрочку. Це ще добре, коли проривалась одна дiрочка. Та, на жаль, тепер у людей було стiльки надiрявлено, що й мудрий не знав, як оберегти сво? статки вiд нестаткiв... Обсiли вони й нас, i так обсiли, що тато кидався на всi боки, немов риба в сiтцi. А оце був по?хав на заробiтки в Одесу, i там йому посмiхнулася доля: добрi люди прираяли переселитись в отi Херсонськi степи, де цiлина ще й досi вигляда? орача. Батько поповерстав степовi дороги, нажурився по селах, од яких тiльки-тiльки одiйшов голод, i люди знайшли йому земельку, що вдовувала без сiвача. Додому тато при?хав не то з радiстю, не то з журбою i привiз нам ?диний подарунок - пучок сиво? тирси. Глянула мати на не?, зiтхнула i зажурилась: - Це ж я там, у степах, одразу посивiю, як оця тирса. - Я тебе й сиву не покину, - втiшив тато. - Нащо нам ця Херсонщина? - Як нащо? Земля там тлуста, наче масло. А пшениця в добру годину сто?ть, мов Дунай, а соняшники самi струшують росу навпiл з олi?ю. - Менi й нашi соняшники гарнi, - не позаздрила мати на далекi багатi землi: вона боялася втратити сво? бiдняцькi латки i сво? найбiльше багатство - оту мiж дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий липовий шлях, а головою мало не торкалася вiтряка. - Як дадуть за не? сто карбованцiв золотом, продамо - i в дорогу, - сказав батько вчора i так вразив маму, що вона аж прихворiла. Тато також розтривожився, пiшов кудись, а мати, посидiвши на току, з сумом сказала менi: - Ма?мо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько гнiздо. Перша - нема людсько? хати, друга - земелька сто?ть перед торгом, а третя - лежить невiдома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб нiкуди ми не ?хали за тридев'ять земель. Хiба давно на цiй Херсонщинi голод косив людей, наче траву? У нас як i не дородить поле, то лiс хоч трохи пособить - гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть... У нас весною навiть цвинтарi цвiтуть. А там i деревця не побачиш - хiба що колись у сон забреде. Менi теж стало лячно: як же можна обiйтись без дерев, без лiсу, без пiдснiжника, без черешень, без криничок, без грибiв, суниць? От i зараз уся наша хатина пахне суницями, в одне вiкно загляда? стара груша, а в друге - яблуня, що завжди нагаду? менi бабусю. Хiба це не розкiш? Нi, далекий незвiданий степ не радував душу малого лiсовика... - Вмивайся, вмивайся, дитино, - квапить мене мати, рiже окра?ць жорнового хлiба й налива? з спiвучого глечика сизе, ще з вечiрнiми тiнями молоко, що теж диха? суницями. Я навiть спросоння помiчаю, як журба не вiдходить од матерi. В ?? тепер прибляклих, мов перестиглi волошки, очах аж куриться туга. - Чого ви, мамо? - Що тобi, Михайлику? - стрепенулась вона i туманом очей сво?х поглянула на мене. - Чогось ви такi сьогоднi зранку виморенi. Чи, може, прихворiли? - Нiчого, нiчого, це я так собi. - I враз така печаль наляга? на не?, що нажуренi повiки починають тремтiти, як у зобиджено? дитини. - Не треба, мамочко, - припадаю до не?. - Еге ж, не треба, - згоджу?ться вона, а кiлька краплинок падають на мою чуприну, i мати обороня? ?? вiд сльози зазiленою рукою. - Ой, бити б мене, та нiкому: плачу, мов свiчечка, ?дь, Михайлику, ?дь i надивляйся на лiси, бо хто зна?, чи бiльше побачиш... - Ви не журiться, мамо: якось воно буде, - хочу заспоко?ти ??, але не знаю як. - Та якось буде. Тiльки ой як не хочеться покидати сво? статки! Ну, як я покину тебе? - з болем i гiркою усмiшкою пита?ться у яблунi, на якiй гнiздяться кривобокенькi, з бiлим пушком плоди. Яблуня похиту? гiллям, приколису? сво?х дiток i мовчить. - А може, мамо, разом упремося на сво?му i якось переважимо тата? - Ох, як важко переважувати його. Цiлу нiч сьогоднi сварились i сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душi, аж гримить... Може, в степах вiльготнiше людям, та душа лежить до свого, до сво?х лужкiв-бережкiв. А там, у степах, не те що лiсу, навiть лугу, левади не знайдеш. Там не почу?ш нi соловейка, нi зозулi, нi одуда, нi деркача. - Ой! А яка ж там птиця прожива?? - Дуже велика - дрофа, проти не? гусак такий дрiбний, як качур проти гусака. Але дрофа не спiва?. А що ж то за птиця, коли ? пiр'я, а нема голосу? Це ж у нас як заспiва? соловей, то й зорi поближчають. - А тато де? - Ще й не розвиднiлось, як пiшов у лiси. - Чого? - Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мо? сльози та й пiшов. В нерадiсних думках я виходжу на посмутнiлий без хати i катраги двiр, де пiд зубами Обмiнно?, мов невидимий вогник, потрiску? цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, пiдвела голову i грайливо заiржала, бо що ?й iз того впертого подорожника, - в очах ?й теж стоять накупанi туманом i пташиним спiвом лiси. Я вiдчиняю ворота, вискакую на Обмiнну й ви?жджаю на темну вiд роси дорогу. Сьогоднi i сонце за хмарами тлiло менi, i думки потемнiли мо?, а мiж плечима все ворушився холодок Навiть свою блакитну дiброву я стрiчаю смутком, хоча у нiй так само, як i перше, кують зозулi i так само пахнуть суницi. Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце i скинуло з себе клубочок туману. I чогось такий жаль охопив мене за цими лiсами, за та?мничими просiками в них, за розгубленими по урочищах пасiками, за отими галявинами, де так гарно цвiте перестрiч i золотарник, i за отими красноголовцями, якi будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсiм розтривожився, а далi повернув здивовану Обмiнну на дорогу, яка вела до якимiвсько? загорожi. Може, там дню? Люба, то хоч розповiм ?й про свою журбу та й зарання попрощаюсь iз школяркою, яка, що не принесе до школи, усiм до крихiтки подiлиться, - от уже вдачу компанiйську ма?, неначе хлопець. В загорожi за воринням ще дрiмало в тiнях, у росi i метеликах високе рiзнотрав'я. Над ним обважнiлi бджоли перебирали невидимi струни, при його корiннi темнiла волога суниця. А вiтрець усе увивався бiля трави, усе будив ?? i отих лiнивих метеликiв, що понакривали крилом крило i не журяться. Хiба ж ?м у степи, на Херсонщину переселятись? - Михайлику, гов-гов! - пролунав iз лiсу голос, а за воринням обiзвалося оте мiсце, де здавна прожива? спiвуча, як тiтка Василина, луна. - А хто там вигуку?ться? - голосно питаюся в дiброви i поглядом обнишпорюю узлiсок. - Це я, Михайлику! Гов! - А хто ти така? - питаюся так, наче не впiзнаю. - От i не скажу! - Ти, може, лiсова мавка? - Нi, я дiвчинка з лiсу, - срiблом надзвоню?ться знайомий смiх. I от з глечиком i хустиною в руках на дорогу вибiга? усмiхнена Люба. Широка полотняна спiдничка дзвоником кружля? навколо ?? босих нiг, а коси вигойдуються, куди ?м хочеться. Захекавшись, вона добiга? до Обмiнно?, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось пита?: - Ти при?хав? - А ти не бачиш? - Авжеж, бачу! - радiють ?? карi, з краплинками роси очi, радi? потрiсканий вузлик губiв i ямка пiд ним. - До мене при?хав чи по дорозi? - По дорозi. - А чого б не до мене? Все б веселiше було. - Та до тебе, - зiскакую з коняки. - А чого ти ногами чечiтку вибива?ш? - Бо зрадiла тобi. - Люба об спiдницю витира? руку, огляда?ться, чи хтось не бачить, i простяга? крихiтнi, червонi вiд суниць пальцi. - На добридень тобi. - На добридень. Ти сама тут? - Сама-самiсiнька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в свiтi. - I що ж ти робиш у свiтi? - Суницi по лiсах збираю, - поправля? крамну блузку, на якiй окастi гудзики ображено понадимали щiчки. - ?? зародило в цьому роцi, як роси! - Як роси? - Ну, чуть-чуть менше. - Чом не в загорожi збира?ш? - Щоб траву не витолочити, - по-господарськи вiдповiла дiвчинка, напнула на голову хустку, по якiй хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики. - А в тебе коси пiдросли. - Що мо?, - байдуже махнула рукою, але враз i посмiхнулася: - От у нашо? тiтки Василини коси! Аж виспiвують на плечах i прямо золотом стiкають, хоч пiдставляй жменi пiд них... - А це правда, що тiтка Василина втекла вiд свого чоловiка? - О! Пусти брехню дрiбну, наче мак, а виросте завбiльшки з кулак! - обурилась Люба. - ? ж такi чорноротi! ?х дуже гризе заздрiсть, що тiтка Василина аж у вiнницькiм театрi спiвала. От вони, безголосi, i тiтчин голос применшують, i дядька пiд'юджують. А ти чом так довго не при?жджав? - Нiколи було, все з хатиною воловодились, - набиваю собi цiну i починаю путати Обмiнну, що вже тихцем норовить вирватися на волю. - I як тепер хатина? - Краще не питай! - зневажливо вiдкопилюю губи. - Повнiсiнько понабивалося худоби. - Таке скажеш! - Люба здивовано повела плечем. - Яко? це худоби? - Та цвiркунiв. Так уже всi ночi виспiвують, наче до весiлля готуються. - I в нас цього непотребу колись було стiльки, хоч хурою на ярмарок вивозь. - Що ж ви зробили? - Вивели. Тато ходив до однi?? баби-шептухи, що в Майданських лiсах живе. У не? повна хата рiзного зiлля i корiння. От ця баба травами i водою нищить усяку нечисть i помага? бджолi. А як вона шепче! - Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очi й по-старечи зашепотiла: - "Прийди до води - воду поздорови: здорова була, водо, i ключi новi - трутовi. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала пiски, i корiння, i кремiння, то я просю води сi?? для помочi мо??". - Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньо? шептухи, - здивувався я. , - Бо кiлька разiв чула, як вона шепче. А ти зна?ш - наш борсук розжився на дiток! - Е? - Справдi. - I що вони роблять? - А що ?м робити? Лежать собi у норi i попискують. Хочеш - послуха?м. Ми повз вориння побiгли до лiсу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу i тiнi. - Тiльки тепер тихенько-тихенько, - приклала дiвчинка пальця до уст, i ми навшпиньках почали наближатись до житла звiрини, вiд якого тягнувся темний ланцюжок слiдiв. Не доходячи до загороди, вiн роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, i зараз не навiдувався до яблунь i кислиць. Люба, оминувши нору, обережно опустилась на колiна, приклала вухо до землi й зашепотiла: - Ось тут слухай - вони якраз пiд нами вилежуються. - Ти ж звiдки зна?ш? - Вухо розшукало мiсце... О, чу?ш? - Нi. - Мiцнiше притискайся до землi. Чу?ш? - Не знаю. Земля обзивалась до мене не то шарудiнням, не то попискуванням, i все одно страх як цiкаво було прислухатись до ?? та?мницi, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею. А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так - народжу?ться в темрявi i гине в темрявi? От кому нiяк не позавиду?ш. - Наш дядько Сергiй ще минуло? осенi хотiв убити борсука на жир, а тато не дали, i дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на свiтi нi борсука, нi його дiток? Правду кажу, Михайлику? - Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах вiд революцi?. . - Вiн i тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пiзнього вечора залишився тут, ми б побачили усiх борсученят. Вони такi смiшнi. Повилазять з нори i принюхуються до всього, навiть до мiсячних плям, наче вони пахнуть. На старiй, оброслiй скрипухом березi зацокала вивiрка. Люба пiдвела голову догори, розшукала цiкавого звiрка, посмiхнулась i сказала: - Добридень, бiлочко. Звiрок ворухнув ушима i, дивлячись на не?, спустився нижче. Але на галявинцi, вигойдуючи на спинi човники вух, з'явився за?ць-перелiток. Вивiрка блискавкою майнула на друге дерево, а за?ць сторчма кинувся у кущi. - Свiй свого злякався, - добряче посмiхнулася дiвчинка i вже сказала чи?мись словами: - Нема згоди нi мiж людьми, нi мiж звiриною. Потiм ми побiгли до тi?? кислицi, де й тепер дурненька трясогузка знесла я?чка. Вона, як i торiк, збудувала таке дрiбне гнiздечко, що мусила i вдень i вночi тримати хвiст на повiтрi. А може, ?й так при?мно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гнiздо, але не злетiла з нього. - Вона мене пiзна?, - тихцем сказала Люба, i ми позадкували назад. - А чого тут, навколо стовбура, стiльки битого скла лежить? - Це я накидала, - з гордiстю сказала дiвчинка. - А перед ним ще й жаливи натрусила. - Для чого? - Нiби не догаду?шся? - Нi. - Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'?ла нашу трясогузку, уже до самого гнiзда добиралась. А бiдна пташка сидить на я?чках i не тiка?. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка - i по гадинi, i по гадинi... - Ти? - вражено подивився на Любу, на ?? й зараз розгнiване од згадки обличчя. - I не злякалась? - Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки i дорослi бояться. Пiсля цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повиннi жити. - От молодець! - А хiба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу? - Це ж якого - чумацького? - З рибою i димом, - засмiялась Люба. - Мiй кулiш навiть тато хвалить. Хочеш? - Не хочу. - I чим тебе частувати? - Нiчим. - Ти чогось, Михайлику, сьогоднi невеселий? Може, дома незгода чи гризня? - ? чим журитись людинi, - спливало сво?, i все посмутнiло в менi, i навiть бджоли сумнiше заспiвали над рiзнотрав'ям. - Що ж у тебе, Михайлику? - одразу пожалiснiло Любине смагляве обличчя, пожалiснiв вузлик губ, а ямка пiд ним заворушилась. - Ет, i говорити не хочеться. - А ти скажи, - може, полегша?. - Маю, дiвчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гнiздо, - повторюю маминi слова. - Перша журба - нема людсько? хати, друга - сто?ть наша земелька перед торгом, а третя - лежить невiдома дорога, мов горе. - Невiдома дорога? - зажурилась Люба, зажурились ?? тiнистi вi? i притемнiли очi. - Куди ж вона лежить, Михайлику? - Далеко-далеко. - Далi Вiнницi? - Що там Вiнниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсiм нема нi дерев, нi лiсiв. - Ой, лишенько! - аж скрикнула дiвчина. - Як же там люди без лiсiв живуть? - Живуть, позвикали. - А чим вони палять? - Кура?м, соломою. - I як вони терплять таку недогоду? Не ?дь, Михайлику, туди. - Хiба ж я хочу? Це все тато надумав. - Попроси гарненько його. - Мама вже й сльозами просила. - А батько що? - Сердиться. - Всi вони, чоловiки, однаковi. I наш сердиться на маму частiше, нiж треба. А моя мама така, що грiх навiть покосувати на не?. Може, пiдемо в курiнь? - Чого? - Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли нiхто не бачить, - засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собi в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась iз бiлими хмарками i синiми ополонками неба. Бiля куреня сушився сак, вiн пахнув зiллям i рибою, а в куренi хтось пiдворушував шматочки сонця. I тут нам стало зовсiм журно. - Михайлику, а в степах i суниць не буде? - охопивши руками колiна, запитала Люба. - Нi. - А що ж там буде? - Абрикоси i кавуни. Там кавуни отакеннi, бiльшi за тебе ростуть. То вже байка. - Сам тато казав. Люба недовiрливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями. - По?ж, Михайлику. - Не хочу. - Недарма говориться: коли журба ?сть людину, то ?й не до ?жi, - поклала руку на шматочок сонця. - Точнiсiнько так i мама каже. Люба помовчала, зiтхнула i, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала: - Як ти по?деш на чужину, нiхто не буде так скучати за тобою, як я. - Це забудеться. - От i не забудеться, - зовсiм притемнiли ?? очi, а бровенята сумно зiбралися в оборку. - То дорослi довго один за одним сумують. Про це i в книгах-романах пишуть. - Нiчого ти не зна?ш, - правдиво подивилась на мене Люба. - I я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона вiдлiта?, сумую, то що про тебе казати? Краще не ?дь. - Це вже як тато закомандують. - Отак i в нас - тато у всьому голова. Ти, Михайлику, при?жджай i взавтра, бо хто зна?, як далi буде. При?деш? - Не знаю, як воно випаде. - Я все буду дивитись на дорогу. Коли ми прощалися, Люба знову хотiла почастувати суницями, але менi було не до них. Жаль стояв у мо?х очах i душi. Його не змогли розвiяти нi отi пастушки, що за лiсом спускалися iз пагорба на степових черепахах, нi далекi вiтряки, що волохатились у туманi. Додому я при?хав пiзно, коли вже мiсяць росив на ясени вологе срiбло. В хатинi прича?лись темрява i засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дiйшли згоди. Вони мовчки снували в сутiнках, мовчки додумували сво?. Мати без слова поставила на стiл молоду картоплю з укропом i, перехопивши мiй погляд, зiтхнула. Батько на це зiбрав брови до перенiсся i щось пробубонiв пiд нiс. Але в цей час знадвору невдоволено обiзвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспоко?в його, а далi поторгав хвiртку, що вела з клунi до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму. - До вас можна? - застряга? в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тiльки у великi свята. - Та заходьте вже, коли в дверях сто?те, - неласкаве обiзвався тато. Але це не дуже збентежило товстошкiрого дядечка, який хекнув i посунув ближче до столу. - Чогось ви нiколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, - солодкомовно заговорив дядечко i цим немало здивував нас усiх. Батько спiдлоба глянув на нього: - А звiдки ви зна?те, що буде дощ? - Маю в сво?х костях календар: зайде в них ломота - чекай непогоду. Добрий вечiр вам. - Добрий вечiр. Вас, бачу, груша приворожила? - От i не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дiнеться? Ви спочатку нагнiвались на мене, а потiм самi втямили, що вона моя. Як то кажуть, i просо мо?, i горобцi мо?. - Не ваше просо i не вашi горобцi, - одразу розсердився тато. - I мiж святими бува? сварка, - не гнiва?ться дядечко. - Послуха?мо, що скажуть про це люди. - Ви вже ма?те свiдкiв? - Пiдбираю, пiдбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб мо?, хай навiть копiйчане, пропадало, бо за копiйкою i карбованця попустиш. Ось так, а не iнакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли всякий норовить зобидити хазя?на-господаря... А це правда, що наш цар-государ зiбрав за гряницею аж мiльйон армi?? - Давно вже ваш цар-государ лежить у землi. - Е, не кажiть, у землi лежить його двiйник. А сам цар-государ за гряницею сили збира?. - Це ви мене лякати прийшли? - батько зловтiшне пiдсiк дядечка. - Та що ви, Панасе? - розвiв руки дебеляк. - Нащо менi когось лякати, коли сам у революцiю був ляканий. Я до вас по дiлах кумерцi?. - Кумерцi??! - Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвостi принесла, що ви збира?тесь переселятись. - Сорока ваша не збрехала. Мати i я зiтхнули. Але дядько Володимир не почув нашо? печалi й бадьоро продовжував: - Це вiрно робите, що збира?тесь у степи. Там i землi бiльше, i пiсля голоду стiльки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцiнь придба?те. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами? - Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину? - Нащо менi це кипiло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би менi. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують ?? на розхристi, та й земелька теж могла б кращою бути, - хитренько ганить наше найбiльше багатство, щоб збити цiну. - Але, коли гно?ти ??, щось бог зародить. - Ви, доки не згудите, доти не купите? - заступа?ться мати за нашу десятину. - Хiба я неправду кажу? - косу? дядечко на матiрi, торкнувшись рукою кишенi, запиту? батька: - Як ви на се?, коли я те?? - Хiба вам випада? до сво?х дев'яти славних десятинок мати мою,розхристану? - Випада?! Випада?, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглi числа. Навiть жiнку брав тiльки з круглим числом - шiстнадцятку. Було б ?й сiмнадцять рокiв - не одружився б, - i дядечко Володимир захихикав, задоволений сво?м дотепом. Я нiколи не бачив його таким говiрким. То завжди сидить на людях, мов дзвiн без'язикий, хова? у собi слова, як скарби в землi. А це, бач, навiть жартувати зволйв. Ось як кумерцiя розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, i тiтка Марiйка позаздрила б. Я так починаю гнiватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навiть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далi пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалiв нас, бажав щастя i все розхвалював отi кра?, де люди не мають скрути на землю. - Там середняку нарiзають навiть по двадцять - двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сiяти, коли нема чого орати. - Чого б вам, Володимире, не по?хати туди? - обiзвалася крiзь сльози мама. - Менi? - отетерiв дядечко. - Як це? I чого це менi? Що ми - гiршi за людей! - але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. - Я, жiнко добра, вже й тут призвича?вся до сво?х негараздiв, до сво?х десятинок. Це не та розкiш, коли чорнозем на сажень заляга?, але з хлiба не зводить. То будемо сватами? - Ви ж казали, що не ма?те за душею нi копiйчини, - в'?в батько. - Для вас витрушу останн?, - розщедрився дядечко. - Чого не дотрушу-позичу, на чийсь бiлий папiр усю душу закладу. Яку ж цiну правите за свою десятинку? - Сто двадцять карбованцiв золотом. - Що-що?! - вдавано не дочув дядечко i повернув до батька хащувате вухо. - Сто двадцять кажу. - Сто двадцять! - жахнувся дядечко, став вислогубим i вибалушив очi на тата. - Бiйтесь, Панасе, бога i людей. Красна ?й цiна - шiстдесят карбованцiв, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрiсть. - Хiба ви колись не розминулись iз нею? - Ой Панасе, Панасе, тримайте сво? насмiшечки хоч на кiнчику язика... То за сiмдесят вiддасте? У мене ж п'ятiрки, як зорi в жнива, - з самого мiсяця вiдлитi. - I де вони взялись у вас? - Де? - спохватився дядечко. - Це довга казка. То давайте свою руку - позолочу ??. Де вже мо? не пропадало! Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало да?. Батько поволi спускався згори, а дядечко ще повiльнiше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях i далi - нi тпру нi ну. - От усi на небi святi бачать, що переплачую! - добрався -таки дядечко до неба та й вийняв з кишенi заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, i жаднюга, як музику, вловив той дзенькiт, посмутнiв, чуючи розлуку з ним. - Так дев'яносто карбованцiв? - Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите. - Сам бог-отець видить - вiд душi одриваю! - Аж руки простягнув угору, потiм засоромився, бо негоже пiднiмати ?х до всевишнього з гаманцем. Батько похитав головою: - Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство i грошолюбство вас не до бога, а в слiди безп'ятого. - Яке там грошолюбство! Чужi грошi й дурень лiчить у снах, - розгнiвався дядечко, i очi його зачерепiли. Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, i я несподiвано для себе i всiх вскочив у торг: - Дядьку Володимире, i нащо так торгуватись, коли ви грошi мiрками мiря?те? В хатi одразу стало так тихо, що пiсня цвiркунiв гримнула, як весiльна музика. - Що це?! Що?! - сторопiв, розгубився, вирячився i почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини. Я принишк, з опаскою придивляючись, як злiсть скаче по дядьковому обличчi. - Що це? - iще раз повторив дядечко i, хитаючись, пiдвiвся з ослона. - Нiчого, Володимире. Ну, ляпнуло собi щось перед сном оце дрiмайло. Хiба воно, дурненьке, щось тямку?? - примирливо сказав батько. - Е, нi, нi! Не дурiть мою голову: я теж розум не в решетi ношу. Це ваш дурноколiнний глум, усi вашi баляндраси та пересмiшки обiзвалися в ньому! - виснув гiсть. - Я завжди знав, що ви на мене ма?те зазубень. I хлопця назублю?те на мене! Я теж!.. Я... я... я!.. - дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню i, захлинаючись од обурення й образи, вилетiв iз хатинки. - Оце д сторгувались, оце випав скупецький вечiр, - сказав спересердя сам собi тато й змiряв мене тими очима, в яких i слiду не залишилось од бiсикiв. - Ну? Я знiтився, похилив голову, догадуючись, що воно сто?ть за отим "ну", i мiркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над мо?ю головою, що сама опустилась донизу. - У тебе, збитошнику, очi не попеклися од сорому? Клiпнув я повiками раз, клiпнув удруге - переконався, що очi не попеклися, i далi анiтелень. Тим часом iз клунi ввiйшла мати, стала бiля печi, не то посмiхаючись, не то кривлячись. - Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? - строго допиту?ться тато. - Витрутив дядька i мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово! - А що ж менi казати? - знизую плечима i знов клiпаю повiками - нi, очi таки не попеклись. - Звiдки ж ти, безтолоч, зна?ш, що дядечко грошi мiрками мiря?? Ти в нього, може, спiльником при цьому був? - Нi. - Значить, не був спiльником, - встановлю? батько iстину. - То де викопав отаке? - Як скажу, ви ще бiльше гнiватись будете. - Куди вже бiльше. Не мни сво? слово - кажи! - То ви ж самi це казали про дядька Володимира. - Я? - здивувався, нахмурився батько i несподiвано посмiхнувся. - Таки говорив! I хоч ти, заводiяко, ма?ш вуха, як розваренi вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого? - Я ж, тату, хотiв допомогти вам, - мимоволi торкнувся руками до сво?х зобиджених вух. - Дочекались помiчника! От нема кому хворостити босонога! - батько посварився на мене пальцем, а далi зирнув на маму. - Це не ти його настренчила? - I таке ви скажете? - неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що менi сьогоднi не перепаде по зашийках. - Хiба ж я не знаю, як у нас мiряють грошi? - А як? - зiтхнувши, поцiкавився батько. - У нас чи?сь грошi мiряють, наче картоплю: i возами, i мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками... - Ох, i мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не вiдповiдала вона: лихо завжди за розумних чiпля?ться. - I вже з усмiшкою звернувся до матерi: -А бачила, як цей засядько дременув iз хатини? - Та бачила, - зiтхнула мати, постелила менi постiль i, зажурено посмiхнувшись, сказала: - Спи, дитино, хай твоя доля росте... Як гарно забринiли менi цi слова, наблизили до нашо? хати-клунi долю, оту вiдлюдкувату жiнку, що не дуже поспiша? зустрiтися iз людьми. Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, i в свiй сон захопив материнi сльози. Вони спочатку нiби падали на землю, а далi знялися вгору i змiшалися iз зоряним пилом... Хiба так може бути? Поки подумав над цим, передi мною розступилася хата, село, i я опинився у безкра?х степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що ?м робити: чи втiкати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи, вигина?ться, сивi? i отемню?ться тирса, а до не? синiм цвiтом прибива?ться море. Потiм сон переносив та й переносив мене i до похилого жита бiля вiтрякiв, i до якимiвсько? загорожi, бiля яко? насторожено стояв борсук з борсученятами, i до того лiсу, де вже мене чекали засмученi, мов дiти, красноголовцi. Враз вони заговорили людською мовою: "Михайлику, не ?дь у степи..." "Хiба ж я хочу ?хати?" - кажу до красноголовцiв - i вони розумiють мене, з спiвчуттям похитують сво?ми шапками. I в цей час хтось трусонув мо? плече. - Михайлику, Михайлику! Я прокидаюсь i в дрiмотному мiсячному сяйвi бачу прихиленого до мене батька. - Чого вам? - пiдводжуся з тапчанчика. - Iще ж зовсiм рано. - Еге ж, рано, дитино, - погоджу?ться батько. - Ти не зна?ш, де мама? - Мама? - одразу ж зiскакую на долiвку. - Еге ж, - сумно-сумно дивиться тато у вiкно. - Прокинувся, а ?? нема. - Де ж вона може бути? - жахаюсь я. - Чи не пiшла прощатися iз десятиною? Ну, спи, спи, - тато заспокiйливо кладе руку на мою голову i виходить iз хатини. Скрипнула хвiртка, а далi забринiли ворота - батько пiшов у поле. Переляканий i розтривожений, я вискакую в затоплений мiсячною повiнню двiр. Над городами, журавлями i пiдсиненими оселями маревом тремтiв тихий росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. I тiльки на невидимiй левадi не спав деркач. На муравi, пiдпливаючи тiнню, лежала Обмiнна. Вона поглянула на мене, зiтхнула, а в ?? оцi блиснула чи то сльоза, чи росинка. Сподiваючись на чудо, я в думцi запитую ??: "Де ж моя мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить ?й мовчати увесь вiк. Тодi я вирiшую теж податися в поле. Спросоння загудiли ворота, i я спиняюсь на вулицi пiд тiнями наших ясенiв i вишень тiтки Дарки. Тут я одразу став меншим, а свiт - бiльшим, i мiсячний туманець проростав iз нього i плив по ньому, чiпляючись за городину, тини, дерева. На другому краю вулицi забовванiла постать батька. Я хотiв скрикнути, кинутись навздогiн за ним, та саме щось зашамотiло у пiдтинку. Я подався назад, а на дорогу обережно висунулась ?жачиха, в ротi вона тримала маленького ?жачка. Прислухаючись до свiту, ?жачиха зупинилась, повела головою, а далi перебiгла вулицю, зашарудiла в бур'янi й перебралась у наш город. Стривожений, зачудований, я дивлюсь ?й услiд, прихиляюсь до плоту, а в цей час щось зашелестiло в закутi садочка; звiдти, з тiней, поволi-поволi, похитуючись, вийшла мати. Ось вона пiдiйшла до саблука, притулилася руками i обличчям до нього й щось зашепотiла, перемiшуючи слова i зiтхання. Чи то вона прощалася з деревом, чи розповiдала йому свою печаль? Далi, наче сновида, мати пiшла на город i зупинилася бiля головастого соняшника. Вона теж заговоркла до нього, а вiн мовчки похитував головою, нiби i йому була зрозумiла людська печаль. I менi здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспоко?ний, я усмiхнувся свiту, дiдусевi-мiсяцю, й мене одразу оповива? росяний сон. Вiн так дола? мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув, як увiйшла мати, як укропом, соняшником i росою запахли ?? одiж i руки, що легко вiйнули над мо?ми видiннями. Через отой неспокiй уночi я прокинувся ранiше звичайного i став прислухатися до свiтанку. Я й досi прислухаюся до свiтанкiв! Мене й досi хвилю?, як досвiт назбиру? ще темнi роси, визбиру? з крайнеба зорi, солодко позiхаючи, бреде посеред туманiв, вiдчиня? дверi яко?сь хати-бiлянки, посила? дiвчину по воду, а далi прочинить отi дверi, за якими ночувало сонце, i посмiхнеться, вдоволений сво?ю роботою. Я й досi стрiчаюся з сонцем у полi, в лiсах чи на рiчцi i привчаю до цього сво?х дiтей... У хату входять батьки i мовчки дивуються, що я вже встав. У мiжбрiв'? батька зiбрався клопiт, а материнi очi, видно, й сьогоднi купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думцi, надворi обiзвалась качка: "Так-так-так". - Кого б це так рано? - поглянув батько на матiр - видко, йому хотiлося, щоб вона заговорила до нього. I мати, заглядаючи в пiч, сумно сказала до вогню: - Хто його зна?? Може, Дарка. Але це iшла не тiтка Дарка, бо в дверi хтось тихенько постукав. - Заходьте, заходьте, - мати вихопила з вогню коцюбу i поставила в куток. Дверi вiдчинились, i ми всi з подивом побачили на порозi знiяковiлу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями. - Добрий ранок вам, - вклонилася Люба. - Добрий ранок, дiвчинятко. Ти чия? - здивувалася мати. - Я, тiточко, Люба, - несмiливо сказала дiвчинка i хитнулась, як очеретинка. - А-а! - одразу ж догадалася мати. - Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика? - Нi, тiточко, я до вас. - У тебе до нас ? дiло? - здивувався тато i грiзно поглянув на мене. - Це вже ти, розумнику, щось нако?в? Давно на тво?х плечах не танцював ремiнь. - От вiчно ви на мене! - образився я. - Що ж у тебе, моргухо, до нас? - пiдiйшов тато до Люби i з цiкавiстю подивився на ?? свiжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетенi кiски i отi окостенiлi гудзики на блузцi, що чогось ображено понадимали щiчки. Люба пiдвела голову i сумно подивилась на батька. - Михайло менi сказав, що ви збира?тесь ?хати аж туди, де зовсiм нема? лiсiв, то я вам принесла суниць, бо ?х там теж не буде, - простягла батьковi глечика i вже зовсiм тихенько прошепотiла: - А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви ?хали. - Ти дивись, - розгублено сказав батько i навiть заклiпав повiками. Вiн поставив глечик на стiл i однi?ю рукою пригорнув Любу до себе. Бiля печi схлипнула мати й намiрилась вийти в клуню. - Почекай, Ганю, - лагiдно зупинив ?? батько. - Чи не бачиш, що тепер малi починають учити старших? - Може, послуха?мо ?х, Панасе? - Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, - погодився батько. - Ой, спасибi, дядечку... Iще раз спасибi, - сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. - Я вам два рази сказала спасибi, а далi не знаю, як уже треба дякувати... - Спасибi, донечко, i тобi i за суницi, i за те, що прийшла до нас, - сердечне сказав тато. А Люба радiсно подивилася на мене i вперше посмiхнулася в нашiй хатi, i посмiхнулися всi ?? насурмоненi гудзики... РОЗДIЛ ДРУГИЙ Цi?? ночi я в усiх снах плив на човнi - плив по водi, по росi, по травi i навiть по чи?хось коноплях, що стояли, наче Дунай. I з напiвзабуття теж випливав, мов на човнi. Ще не розтуляючи очей, я всiм тiлом вiдчуваю злагоду в нашiй хатинi, чую, як при?мно буркотить, обвива?ться навколо маминого батькiв голос, як по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печi, як вужем сичить на нього окрiп, як пахуче метля?ться по долiвцi полиновий вiник. I в мо?х вухах аж забринiли-затанцювали весiльнi спiви: До нас, невiстко, до нас, А у нас усе гаразд: Сама пiч хлiб пече, Вiник хату мете. Я одразу заплющеними очима бачу цю весiльну пiч iз позагнiчуваними хлiбинами i веселiшаю. - I чого воно ще посмiха?ться собi? - журно говорить мати, думаючи, що я сплю. - Мабуть, i в снах чита? якусь книжку, - лагiдно вiдповiда? тато, - Ноги он потрiскались на росi, немов деревляччя. - На росi потрiскались, на росi i вигояться. - Хоч би на якi постоли розжитись йому, - жалi? мене мати. - Хай ногами чу? землю, - так скорiше i танцюристом, i людиною. стане. На батьковi слова я кажу: "Ги", розплющую очi й одразу ж пiдводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й нiби з великим пошанiвком спитав: - Чи добре спали, чи сухими встали? Я знову кажу: "Ги" - i смiюся. А тато, заховавши насмiшку пiд укороченi вуса, вже заходить з iншого боку - почина? мене пiдхвалювати : - Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не ?сть, а як ?сть - не дрiма?. - А чого ж дрiмати бiля миски? - безтурботно вiдповiдаю i, скiльки можу, висовуюсь у вiкно, бо за ним уже починають свiтлiшати порiчки. - Кортить зелепухами оскому набити? - розгаду? тато мiй намiр. - Дуже вони менi потрiбнi! - I я починаю дивитися поверх куща порiчок, буцiмто вiн зовсiм не цiкавить мене. На городах ще вилежу?ться туман, десь бiля бондарсько? криницi його розкльовують пiвнi, а за пiвнями косар клепа? косу, а за косарем на левадi озива?ться деркач, а за ним з само? дороги виходить сонце, i придорожня верба розкошу? у його коронi. А ось на вулицi з'явля?ться з граблями на плечi насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на сво? ноги. Ось вiн побачив бiля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув сво?ю збро?ю, i кури, гублячи пiр'я, зметнулись вище тинiв. - А щоб ви йому виздихали ще до вечора! - каже ?м навздогiн дядечко Володимир, потiм крадькома огляда?ться на нашу клуню, помiча? мене, одразу хека? i швидко зника? за хатами. А менi знову ста? весело. Дядько Володимир ще з березня ворогу? з нашими курми, а заодно i з дядьком Миколою. I за що б? Коли навеснi мати пiдсипала квочку, в нас гостював дядько Микола. Вiн одразу сво?м хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали однi кругленькi яйця. - А чому ви, Ганю, довгоносими не пiдсипа?те? - аж присiв бiля решета, на яке вже мостилася квочка. - Та, - вiдмахнулася мати рукою. - Е, нi, скажiть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашо? хати не пiду. - Що там казати? Помiтила собi, що з довгоносих крашанок найбiльше вилуплюються пiвники. - Та що ви?! - здивувався дядько Микола. - Вiк учись, а й у курях не розберешся. Ось тепер i пiду з вашо? хати. I, напевне, щоб перевiрити маминi слова, чоловiк одразу ж подався до дядька Володимира та й по секрету нараяв йому пiдсипати квочку лише довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самi курочки. Дядько Володимир i тiтка Марiйка послухалися лукавого порадника, i вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять пiвнiв i одна курочка, а в нас навпаки. Ох, i лютував тодi дядько Володимир i все обiцяв комусь вкоротити i язик, i день. Ось через цю дивоглядiю i досi вогнем дише Володимир на наших курей i на дядька Миколу. Але це нам не вдивовижу: на кого тiльки не гнiва?ться i кому тiльки не заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селi, нема i на всьому бiлому свiтi жодно? добро? людини. Особливо ж ненавидить вiн тих, що мають у руках чи в головi бiльше розуму за нього. Чийсь розум дядечко вважав сво?ю особистою образою. Колись вiн умiв гнути чи пригинати добрих майстрiв i розумникiв, а тепер доводилося задовольнятися тим, що ?хню славу квацяв дьогтем i не помiчав, що всi сво? роки, увесь вiк по багнюцi проволiк. Не догодила дядечку й нова влада. Це ж ранiше були i царi, i князi, i графи, i аж барони, а тепер усi стали товаришами. То хiба це порядок? I за чим тiльки дивиться загряниця? А коли Лiтинський фiнвiддiл не прийняв у нього податку нi золотом, нi срiблом царсько? чеканки, вiн спочатку оторопiв, далi обурився, а потiм скумекав, що й до чого, вибiг на вулицю, скочив на свого воза i погнав додому волiв, наче коней. Щоб вони ще скорiше бiгли, не тiльки батожив ?х, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь. I нерозумна худоба бiгла мов навiжена. Йому так нетерпеливилося, що вiн уночi обiйшов сво?х однодумцiв i, хекаючи й вiдхекуючись, сипав i сипав у ?хнi вуха полiтику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на однiй волосинцi, бо в не? навiть золота-срiбла не прийма? загряниця. Вiдтодi хитромудрий полiтик почав ждати загряницi i лiпити перед богами тоненькi саморобнi свiчечки. Навiть сво? золотi надi? дядечко оплачував скупими шелягами. Недарма казали люди, що вiн, поки попроща?ться з копiйкою, двадцять разiв оберне ?? у жменi... Сьогоднi i небу, i сонцю млостилося, нездужалось, i далечiнь стояла така, нiби на нiй хтось перелопачував сонячне промiння iз мiсячним. I лiс, i птиця в ньому чогось притихли, а дзюркотливе джерельце спiвало й спiвало свою пiсеньку ще й на дурничку пiдгойдувало розмите корiння. Ось я прямо з Обмiнно? бачу пiд осикою близнюкiв-красноголовцiв. Вони зовсiм схожi на тих, якi прохали мене у снi, щоб я не ?хав у Херсонськi степи. Я придивляюся, чи нема? в них ротикiв, прислухаюсь, чи не обiзвуться вони, але красноголовцi, хизуючись червоними шапками, мовчать. То, видко, лише у снi приходить голос до них. Я зiскакую з Обмiнно?, обнишпорюю поглядом лiс. От по всьому вiдчува?ться, що тут iще повиннi бути гриби, але вони так заховалися, що й сонце ?х не знайде. Чогось завжди отак виходить: гарного гриба нiяк не знайдеш, а поганка сама в очi лiзе. А це що?! Прямо вiд окоренка берези вiдхилився товстенний-претовстенний боровик. Дерево йому прим'яло з одного краю капелюха, а з нього ще пророста? грибеня-малятко. Така знахiдка навiть Любу пораду?! Тепер уже на Обмiнну й не думай вискочити: зачувши волю, вона шкiрить на мене зуби й хвица?ться, мов хто найняв ?? на таке дiло. Ще добре, що я повода не випустив з руки. Отож з грибами в однiй руцi, а з поводом у другiй поволеньки доходжу до якимiвсько? загорожi, де зараз трава аж куриться пахощами й прив'яленим сонцем. Отут, при дорозi, путаю наше лукавооке тягло i з грибами поспiшаю до куреня. Але нi в куренi, нi на пасiцi Люби нема. То що менi робити? Я кладу на виднотi гриби, кажу, щоб вони нiкуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк пошукати красноголовцiв. Там ? таке мiсце! Бiля борсуково? нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи бачить борсук сонце, чи вiн у теменi прочавка? i проспить усе життя? Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того мiсця, пiд яким повинен вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то пiдi мною, чи за мною зашарудiло. Напевне, заворушилася борсукова сiмейка. Може, вона саме засiла за стiл i оруду? бiля миски? Я починаю усмiхатися, в думцi уже всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарю? смiх: - Може, тобi й подушку покласти? Будеш вилежуватись, наче борсук! Я вiдриваю голову од землi, а бiля мене аж перехиту?ться од смiху Люба, у ?? руцi погойду?ться чимсь напакована торбинка, i дiвчинка кладе ?? на те саме мiсце, до якого тиснулось мо? вухо. - I чого б ото я одразу всi зуби продавав? - кажу трохи невдоволено. - Бо зрадiла, що тебе побачила, - мов очеретинка, розгойду?ться Люба. - Я так i знала: ти при?деш сьогоднi. - Звiдки ж таке знаття? - I сама не знаю звiдки, - звела угору худеньке плече. - То ви вже не по?дете у степи? - Не по?демо. Ти пособила нам. - То так вийшло, - радi? дiвчинка. - А ти щось привiз менi? - А що ж тобi треба було привезти? - Нiби й не догаду?шся? Якусь книжку. - Привiз казки страшнi-страшнi. - Про вiдьом i чортiв? - одразу ж скривилась i нахмурилась дiвчинка. - Про них. - Я цих i слухати не хочу. - Чого? - Бо як начита?шся ?х, то так страшно ста? самiй у лiсi. - I дiвчинка боязко озирнулася назад, нiби там, за деревами, коловоротилась рiзна погань. - А от менi й зовсiм не страшно, - вiдчайдушне брешу, а сам згадую, як менi колись уночi чорнi дiдовi штани здалися чортом. - Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечистi. Мiй тато каже, щоб i я нiчого не страхалась, а я все одно страхаюсь. - I чого ж ти бо?шся? - Грому, рiзно? поганi i сови. - Сови? - Еге. Вона увечерi так моторошно кричить, що волосся саме ?жаком пiдiйма?ться. I очi ?? страшно свiтяться уночi. Тодi я забиваюсь у куренi татовi пiд руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвiта! Будять мене то соловей, то зозуля, то iволга, то одуди, а то й роса. Ти щiльникового меду хочеш? I хоч менi дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так вiднiкуюсь, наче щодня маю мед у сво?й хатi. -I даремно, - каже чи?мись словами Люба. - Мед-це здоров'я. - Ну, коли здоров'я, то попробую. - От i добре, - показу? рiдкi зуби Люба. - А може, тобi i чумацько? юшки зварити? - Та нi, мабуть, не треба. - От я усе набиваюсь, а ти все вiднiкуешся i вiднiку?шся. Гордий чогось став... Михайлику, а я тобi щось хочу сказати. - I дiвчинка, оглянувшись, засоромлено подивилась на мене. - Сказати чи нi? Я теж чогось нiяковiю i теж озираюся довкола. - Кажи, як ма?ш щось... - Ось дай вiдсапну. Тiльки ти нiкому нiчичирк. Чу?ш?.. Оце ж учора в мо?? тiтки Василини був аж з Вiнницi якийсь головний над спiваками. Вiн такий патлатий i смiшний-смiшний! Як заспiва?, то в нього рот ста? пащекою - цiле горня влiзло б туди. Вiн привiз тiтцi якiсь ноти... - I що? - То тiтка Василина вiзьми та й похвались йому, що я теж гарно спiваю i виводжу пiдголоском. От йому й захотiлося послухати мене. А я все соромилась i соромилась перед городським. Тодi моя тiтка сказала, щоб ми разом заспiвали. I ми заспiвали разом, бо так i легше, i не соромно. - I що далi? Люба кумедно вiдкопилила губи, сторчма поставила очi, як той головний над спiваками, i посмiхнулась. - А далi цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцiлував у кiску, потiм потягнув ?? i сказав, що я голос! - А ти йому що? - А я тихенько сказала: "Спасибi, дядьку". I йому це дуже сподобалось, бо вiн розсмiявся i ще раз поцiлував мене. - От молодець! - радiсно вихопилось у мене. - Вiн чи я? - довiрливо запитала Люба. - Обо?. На це Люба розважливо вiдповiла: - Отак живе людина i не зна?, що вона - голос. Головний над спiваками обiцяв якось i мене, i тiтку Василину викликати у Вiнницю. Тодi я там i театр, i трамвай побачу. - Везе ж людям! - кажу я, а Люба почина? смiятись. - I що ти тому головному спiвала? - Журливо?: "Ой пiд яром-яром пшениченька яра, в долинi овес". I веснянки спiвала, теж сумнi. А вiн сказав, що в них живуть голоси якихось предкiв. Такий уже розумний чоловiк, що й половини слiв його не второпа?ш. Вiн i мо?му татовi сказав, що я голос. - Що ж на це тато? - Розгладив вуса i сказав: раз таке врем'я, то вiн купить менi новi чобiтки, i я почну ?х носити ще до снiгу, щоб не застудити голосу, - розгойдувалась i радiсно лебедiла дiвчинка. - Тато в мене такий смiшний, а хто не зна? його, дума?, що вiн дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпастi, норовистi i залазять, куди хочуть, навiть до рота. Ходiмо до куреня. - А що в тебе в торбинцi? - Хiба не бачиш? Липовий цвiт. - На чай збира?ш? - Нi, наша кооперацiя прийма? його на лiки. От я i зароблю собi на зошити. Назбираю цвiту аж на цiлий срiбний карбованець, бо дуже люблю, коли ? багато зошитiв. Давай разом збирати цвiт. У мене в куренi i посушимо, бо на сонцi не можна. Як ти? - Можна i разом. - То спершу ходiмо ?сти мед. I в цей час бiля нас ворухнулася чиясь тiнь. Я оглянувся. Бiля само? Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергiй - отой, що донедавна ховався у рiзних кри?вках од революцi?. Вiн втупив у мене важкi зимнi очi й насмiшкувато запитав Любу: - Кого це ти, дiвко, хочеш медом частувати? - Добрий день, дядьку, - з гiднiстю вiдповiла Люба. - Не дуже вiн i добрий: усе мiня?ться тепер. То кого ж ма?ш медом пришанувати? -. Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо. - Зараз не те що малi, навiть старi подурiли: усi чогось грамотiями хочуть стати. А хто ж буде свинi пасти?.. - Дядько Сергiй зневажливо повiв на мене берданкою. - Чий вiн? Люба сказала. У мисливця одразу позимнiли не тiльки очi, а й усе вузькувате обличчя. Вiн презирливо обдивля?ться мене з голови до нiг i почина? жувати губи: - Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у комзлиднях i все щось ма? проти мене? Га? Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця i розсмiялась. - Ти чого? - дядько Сергiй пiдкинув чорнi дужки брiв. - Ви i про дядька Миколу говорили, що вiн ма? щось проти вас. - I це правда. - I мiй батько теж щось ма? проти вас. Тепер уже розгубився дядько Сергiй, клiпнув раз i вдруге чорними нерiвними вiями, сплюнув: - Хоч вiд дiтей дiзна?шся, що дума? про тебе рiдня. Ох, недарма я так упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дiвко, пiдгодовуй, пiдгодовуй злиднiв медом, а вони твого дядька вiзьмуть за жабри, - i мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. - Але чого я тобi кажу? Це не твого розуму дiло. Скажи, он там борсук ще живе? - i дядько Сергiй нацiлився берданкою на нору звiрка. - Що ви, дядьку, робите?! - злякано скрикнула Люба. На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмiшка: - Не бiйся, дiвко, вiн менi тепер не потрiбний. От коли нагуля? жиру, я таки доберуся до нього. Тут яко?сь кiзочки або зайця не бачила? - Нема тут нi кiзочки, нi зайця. Дядько Сергiй хмикнув: - Та невже нема? Так я i повiрю тобi! - А ви хiба хоч кому-небудь вiрили? - Царю вiрив, i то даремно - прогадав! - позлiшало обличчя i вся постать дядька Сергiя. Вiн ще щось хотiв сказати, але передумав, крутнувся i, тримаючи берданку навпереваги, сторожко пiшов у глибiнь притихлого лiсу. - Попроща?ться сьогоднi з життям якийсь звiр чи птах. Не доведи господи мати такого родича, - сказала Люба чи?мись словами. - Тато говорить, що в нього затвердiла совiсть. - А в твого дядька справдi ? жабри? Люба пирхнула: - Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходiмо ж до куреня. Але пiсля мови дядька Сергiя менi навiть меду не захотiлося. - Краще спочатку нарвемо липового цвiту. - То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на пiвлiсу. Мабуть, ?? цвiт найбiльш цiлющий. Правда ж, гарно буде, коли вiн допоможе якiйсь добрiй людинi - вiзьме й пiдведе ?? на ноги? - Ге. А далеко ця липа? - Аж бiля яру. От зараз розстелю цвiт у куренi, та й побiжимо собi. Я поглянув на Обмiнну, на небо, яке обкладали неспокiйнi грiзно-фiалковi хмари, а Люба тим часом уже вискочила зi свого лiсового житла, i ми побiгли до тi?? липи, що мала пособити добрим людям. Струнка, мов тополя, вона трохи навскiс стояла над яром, натрушувала i на лiс, i на яр сво? пахощi, навколо не? живою сiткою ворушилися бджоли. Коли я вилiз на дерево, за яром обiзвався грiм, а Люба налякано скрикнула. - Чого ти, дiвко? - Боюся грому, - щиро призналася дiвчинка. - Може, повернемось назад? - Пусте. Нарвемо цвiту i повернемось. - Добре тобi казати: нарвемо! У мене вже i руки, й душа тремтять. - А як же твiй карбованець на зошити? - Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чу?ш! Знову загримiло, синiм коренем вималювалась блискавка, розкрила шматок другого неба i згасла у хмарi. - Ти не бiйся, - заспокоював я Любу, - то Iлля калачi розкида?. - Аби ж калачi, а то громи i блискавки. Он уже й лiс перелякався грози, - заскiмлила дiвчинка. Справдi, пiд темним небом затривожився, загудiв лiс, закипiло листя на ньому, деревам чогось захотiлося бiгти, але вони не знали, куди податися, й, стогнучи, металися на всi боки. Знову мигнула блискавка раз i вдруге, лiс i зверху, i зсередини просвiтився недобрим блакитнавим огнем, а грiм, як навiжений, лупнув у кiлька цiпiв, неначе хотiв обмолотити землю. I вона пiд ударами грози почала злякано кренитись у безвiсть. Тепер i менi стало лячно. - Михайлику, зараз же злазь! - уже внизу обiзвалася Люба сльозами. I тiльки я, обдираючи ноги, скотився з липи, як на землю стiною обвалилася злива. Одразу невидимим став лiс, тiльки стогiн його охоплював, затискав i перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила в серцевину лiсу, i вiн засвiтився величезним фiалковим лiхтарем. А коли блискавка згасла, ми побачили iнший огонь - бiля самого яру, заломивши руки, горiло скалiчене дерево. - Михайлику, нам треба сховатись. - Куди ж ми схова?мось? - Я знаю таке дупло в дубi - велике-велике. Там ми обо? вмiстимось, - сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя. I я, пуста голова, навiть не подумав, яке лихо могло спiткати того дуба, i побiг за Любою. Хустина спала ?й на плечi, навколо ?? голови, стiкаючи струмками, затанцювали коси i кiсники, а дiвчинка шматувала сизу пелену дощу, зникала в нiй i знову з'являлась, мов тiнь. Грiм кидав ?? на землю, вона падала, пiдводилась i бiгла вперед. - Отак i голосу можна позбутися, - хотiв я пожартувати, але Люба i вухом не повела. Ми сполохано металися мiж громами i блискавками, а дощ, як хотiв, прав i виполiскував нас. - Ось тут! - дiвчинка раптом зупинилась перед старим гiллястим дубом. При його коренi темнiло нерiвне присмалене провалля. "Дубе, дубе, хто тобi душу ви?в? - у думках запитав я дерева i сам вiдповiв: - Лiта менi ви?ли серцевину i душу". I питання, i вiдповiдь менi дуже сподобались, я хотiв було запишатись, але передумав - це, певне, десь таке вичитав. - Михайлику, сюди лiзь! Я увiйшов у дупло, мов у комiрчину. Тут було темно i майже сухо. Люба встигла вже витертись, викрутити хустку i трохи заспоко?тись. Та ось знову, мов з гармати, тарахнув грiм, дуб заскрипiв усiма сво?ми кiсточками, i лiсовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама себе заспокоюючи, запитала: - Правда ж, тут не так лячно? - Авжеж, - вiдповiв я, зовсiм забувши, як небезпечно в грозу сусiдувати з великим деревом. Воно скрипiло й стогнало, обвалюючи на землю потоки дощу, а на нас крихти сво?? зiтлiло? серцевини. - Михайлику, може, ти казку розкажеш? - Та вiд не? тобi ще страшнiше буде. - I це правда, - зiтхнула дiвчинка, притихла на якийсь час i раптом перелякано ойкнула. - Ти чого? - Ой Михайлику, я зовсiм забула за курiпку! Що тепер буде з нею, з ?? дiтками? - А що ма? бути з ними? - Ти нiчого не зна?ш! У не? тiльки-тiльки вивелись дiтки, вони зовсiм безпораднi. Це ж вода потопить усiх. Бiжiмо рятувати ?х. Все одно мокрiшими, чим ?, не будемо. - I Люба першою вискочила з дупла, зiщулилась, глянула поверх дерев i полегшено зiтхнула: - О, вже небо вивидню?ться. Бiжiмо. - I що це в тебе за курiпка? - Я ?? на узлiссi в заростях терну побачила, коли вона саме сидiла на я?чках. I я ?? трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило ?? дiток. Розбризкуючи калюжi, ми побiгли на узлiсся. Вiд нас уже вiдкочувалися громи, над нами стишувався дощ, а пiд нами вигиналися, щасно плакали трави i цвiт. I пахло суницею, грибами, розiпрiлим хмелем i тi?ю житньою свiжiстю, яку приносять тiльки петрiвчанськi пучки блискавиць. Немало накидав ?х сьогоднi Iлля i в лiс, i поза лiс, вибиваючи нечисту силу. Ми пробiгли чиюсь загороду, в якiй стояли високi дуплянки, обминули озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер рiчкою, i опинилися на зарослому терном узлiссi. За ним узке стояли поколошканi зливою жита й пшеницi. - Обережно, Михайлику, - тут подряпатись можна, - розводячи обома руками цупкi гiлки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася до землi й тихенько скрикнула. - Що там у тебе? - Ось подивись, - дiвчинка пiдвелася, простягнула до мене човником складенi долонi. На них безпомiчною сiрою грудочкою лежало пташеня, завбiльшки з волоський горiх. Воно навiть не могло пiдвестися на ноги. - I що менi робити з тобою? - жалiсно запитала його. Але пташеня i не поворухнулося. - Замерзло, охляло, - пояснила дiвчинка i обережно поклала свою знахiдку в пазуху. - Ось iще одненьке! Я теж нахилився до трави i побачив бiля яко?сь трухлятини заболочене, з пiдвернутою голiвкою пташеня. В руцi воно й не писнуло, тiльки болiсно глянуло на мене затуманеним оком. - А де ж курiпка? Чого вона покинула ?х? - запитав я в Люби, яка й мо? пташеня поклала собi в пазуху. - Хто його зна?? Може, грiм наполохав i розiгнав ?? дiток, а вона тепер збира? ?х докупи. А може, ще гiрше щось сталося. Хiба мало ворогiв у пташини? Почека?мо ??. - А як вона не прийде? - То заберемо дiток, i я доглядатиму ?х сама. - Люба, прислухаючись до себе, неждано усмiхнулась: - Вони вже дряпають мене нiжками. От дурненькi! Ми винишпорили усю тернину i знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала ?х у пазуху, а сама неспокiйно позирала на всi боки, визираючи матiр курiпку. Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло сво? золотi коси на поля, i вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсiм зiгрiлися i, попискуючи, бешкетували в Любинiй пазусi. - На волю просяться. Що менi робити з вами? - Та ось дiвчинка витягнула шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж зата?в дух. Недалеко почувся занепоко?ний пташиний поклик, потiм бiля куща вовчого лика з'явилася курiпка, ?? мокрi крила аж черкали землю, а побiля матерi вовтузилося кiлька пташенят. Ось курiпка занепоко?но зупинилася, повела головою, а крилами придержала дiток. Птиця побачила людину. - Красунечко моя, - тихо сказала Люба, полiзла рукою до пазухи й випустила на землю пташеня. Курiпка щось скрикнула на сво?й пташинiй мовi, ступила крок до дитини, а та, розхитуючись i крильцями, i всiм тiлом, так поспiшала-заточувалась до матерi, що аж падала з нiг. Люба випустила усiх пташенят, з утiхою поглянула на них, шепнула менi: - Ходiмо, Михайлику, не будемо тривожити нi красунечки, нi й дiток. Хай вони теж мають сво? щастя. I ми тихенько-тихенько почали вибиратися iз чагарiв. На душi в мене було таке, наче я не з курiпкою, а з самим сонцем зустрiвся. Це ж i мати зрадi?, що ми допомогли бiдолашнiй пташинi. Мокрi, стомленi, але радiсно осмiхненi, ми входимо в лiс, бредемо струмком i вражено зупиня?мось прямо в розбурханiй водi: навпроти нас, за галявиною веселка порозвiшувала усi сво? стрiчки, i в ?хнiм одсвiтi дiброва стала такою гарною, якою вона може тiльки наснитися. Люба засмiялась: - Михайлику, ходiмо собi до веселки. - А чого ж, це нам по дорозi, - кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина нiяк не може дiйти. - Михайлику, а куди веселка дiва?ться взимку? - Напевне, забира?ться у якусь оселю на небi i там зиму? собi, як твiй борсук у землi. - Ой, тримайте мене, бо впаду, - захиталася Люба вiд смiху. - Ти довго думав, поки таке зморозив? - Нi, це я не думавши. - Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмiнна робить? -Мабуть, забралася в шкоду, як тiльки вона умi?, - спохмурнiв я. - То мерщiй бiжiмо до не?! Капосна-таки твоя Обмiнна. Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тiнню майнула кiзочка. Я навiть помiтив ?? велике перелякане око. I в цей час гримнув пострiл. Кiзочка, надломлена, повалилася на землю. - Ой, менi страшно? - зойкнула Люба i притулилась до мого плеча. Я нiчим не мiг утiшити дiвчинку, - менi теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергiй i кинувся до сво?? здобииi. Ми з Любою теж побiгли вперед, i те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кiзочки востанн? пiдпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко i гусло на травi - кiзочка була матiр'ю. - Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! - боляче i гнiвно скрикнула Люба. Дядько Сергiй, витираючи мокрим заяложеним рукавом пiт з обличчя, посмiхнувся: - М'ясця солодкого роздобув. Це королiвський харч! Захочеш свiжини - приходь на вечерю до нас, заманеться солонини - через мiсяць заглянь. Я не скупар, - розщедрився чоловiк i чоботом поторгав кiзочку. - Ми зараз же побiжимо до дядька Себастiяна i розкажемо йому... Дядько Сергiй здригнувся, витрiщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнiв: - Ти що варняка?ш?! - Що чу?те! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви! - Ти здурiла, дiвко? Сво?х будеш топити? Я i тобi, i йому покажу дядька Себастiяна! - Але раптом його очi втихомирились, прикушуючи гнiв, вiн знову посмiхнувся, полiз рукою до кишенi. - Ось краще вiзьми собi срiбного карбованця на зошити. ?х саме привезли до крамницi. - Не треба менi ваших грошей! - Треба, треба. Хiба ж я не знаю? - I дядько Сергiй силомiць втиснув грошi в Любину руку. - Будеш мати собi тих зошитiв аж на цiлий рiк. Це ж карбованець! На обличчi Люби спалахнули червонi плями. -Хай вiн пропаде вам! - дiвчинка вiдхилила руку i жбурнула грошi у лiс. - От забiсована порода! - вилаявся дядько Сергiй i кинувся шукати сво? чорне срiбло. Ми ще раз поглянули на кiзочку; в ?? оцi згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ Пiд вечiр пiдбилося жито, у дрiмотi сивi? вiтряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко вiд них засумував перепел: "Спать пiдем, спать пiдем..." О, як, напевне, хочеться вiтряку струсити з себе, з полiв дрiмоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвенiти наколиханим за лiто зерном, а пролитися борошном. Та притовченi гальма i переднiвок скували силу брата вiтрiв, i вже на його крилi встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вiтряк зерно i слово?.. Навколо ряснiють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорi. I тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житнiй сон у степах. Ми, наче у снi, ?демо з татом на стависько. Роса i колос пощипують мо? ноги, а тато ледь-ледь курника? пiсню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипу?, а я все думаю лро свiй завтрашнiй день. Який вiн буде для мене? Бiля самого вiтряка, розгортаючи жита i синiй сон над ними, виходить уся в темному жiноча постать, i спiвуче стрепенулася тиша: - Добрий вечiр вам. - I тобi вечiр добрий, Одарко, - статечно вiдповiда? тато, зупиня? Обмiнну. - Пiзненько поверта?шся з поля. - Пiсля чужо? роботи ходила дивитись на сво? жито, - пiдходить жiнка до самого воза. - I як воно? - Мо? в долинцi - ще зелене. - А ми сво? завтра почнемо жати. "Спать пiдем, спать пiдем..." - I женця молодого взяли з собою? - вдова дивиться на мене й добряче-добряче усмiха?ться. - Та й женця взяли з собою. I так менi славно ста? на душi, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. I водночас прокида?ться острах: чи зумiю ж завтра дiлечко робити? Правда, я не раз для Обмiнно? жав хопту, але то бур'ян - вода. А от чи годен буду жито жати? "Спать пiдем, спать пiдем..." - А свого серпа ма?ш, дитино?- вдова аж нахиля? до мене великi прижуренi очi, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки i горе. - Маю, тiточко. Мама подарувала менi свого. - То щасти тобi доля бути гарним женцем, i косарем, i орачем, i сiячем, - ласкаво дивиться на мене тiтка Одарка й зiтха?, бо в не? вiйна забрала ?? косаря i орача. - Спасибi вам. "Спать пiдем, спать пiдем..." - Де ти, перепiлко, будеш завтра спати, коли прийдуть женцi? - зверта?ться тiтка Одарка до жита i знову зiтха? - жалi? бiдну пташину. - Ти теж, як перепiлка, живеш, - з сумом i спiвчуттям говорить тато. - Як дiти? - Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збира?ться. Само десь букваря доп'яло, прокида?ться з ним i засина? з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. - I вдова пiднесла руку до очей. - Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку. - Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за вiйну, що, мабуть, i врiж око, то сльози не добудеш. - Життя... - зажурено каже тато сво? улюблене слово. - Он, послухайте, вiтряк плаче. Може, i його якась печаль чи гризота з'?да?? Ми всi притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вiтряка. Тiтка Одарка поклала свою зачерствiлу вiд працi руку менi на голову. - Ти ж тiльки обережненько жни - серп не iграшка... Ох, ще ранувато тобi орудувати ним. - От i не рано. Самi побачите, - боронюся я. Тiтка Одарка усмiхнулася, вклонилася татовi: - Бувайте здоровi. - Ходи здорова, жiнко добра. "Спать пiдем, спать пiдем..." - Як розспiвався, - кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вiтряка i смикнув вiжки. Стиха заскрипiли колеса, i потривожений пил запах молодим житом. Обминувши хутiрець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темнiли стiжки сiна. Тут уже на далеку пiсню перепела обiзвався деркач. Ось i наша сiножать; вона тулиться до рiчечки, за якою починаються луги сусiднього села, отого, що у вiйну було спалене вщент. За рiчечкою горить вогонь, бiля нього самотi? постать нiчлiжанина. - Чу?ш, як запахло кулешем? - каже тато, путаючи Обмiнну. - Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возi чи пiд стiжком? - Де скажете. - Я ж тобi, як женцевi, даю вибiр. - Краще кладiть на стiжок. - Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тодi завтра буде нам жито жати? - Тодi кладiть пiд стiжок. - Тобi сiна всмикати? - Я сам. - Хазяйська дитина, - пiдсмiю?ться тато, пiдходить до воза й обома руками пiдхоплю? мене, вже напiвсонного. - У тебе й справдi ноги - мов деревляччя. - Нiчого, так скорiше i танцюристом, i людиною станеш, - повторюю батьковi слова, а вiн притуля? мене до грудей, каже, що я став язиканем, i натрушу? на мого чуба смiх. Батько смi?ться так само гарно, як i дiдусь, тiльки з його очей бризкають не сльози, а iскри, ?х навiть у теменi видно. Ми удвох насмикали сiна, розстелили його бiля стiжка, а тато покрив цю постiль кире?ю, тi?ю самою, в якiй мене, босого, носив до школи... Чому я тодi не вмiв шанувати цi?? одежини, як шаную тепер, коли на скронi випав вiчний снiг?.. -Лягай, сину, бо вже люди нiч розiбрали, - нам нiчого не залишиться. I менi ста? смiшно: уявляю собi, як люди по оберемку, наче сiно, розносять нiч по хатах. - Лягайте i ви. - Пiду до вогника: подивлюся, хто там душу грi?. - I я з вами. - Не виспишся, причепо. - Я тiльки трошечки-трошечки побуду з вами. - То ходiм, - тато пригорнув мене рукою, i ми пiшли на вогник, що так принадно, золотою квiткою, вихоплювався з петрiвчансько? ночi. Над нами зумлили комарi, бiля нас спросоння коли-не-коли схлипувала рiчечка, а над усiм свiтом протiкала зоряна iмла. I так добре було в нiй iти до знадливого вогника, до чи??сь загадки чи казки, до чийогось життя. - Е, та це дiд Корнiй! - зрадiв тато, поки нiчлiжанин, почувши кроки, обернувся до нас. - Добрий вечiр, дiду Корнiю! - Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий. - Я тiльки сина догадався взяти. - Догадливий, що й казати. Ще б жiнку захопив. - У дiда Корнiя одразу смiються очi, брови, губи й довгi вуса, до яких пiдбира?ться вогонь. Ось чоловiк пiдводиться од багаття, скида?, вiтаючись, бриля, i ми бачимо на його головi сиву розкуйовджену зиму. А на руцi в старого болiсно дихають стягнутi на живу нитку шрами. - Як вам, дiду, живеться? - Часом з квасом, порою з водою. - Дiд Корнiй брилем прихову? свою зиму й приязно дивиться на мене. - Вже ма?ш, Панасе, помiчника? - Вважайте, дочекався женця. - Он як?! - диву?ться дiд Корнiй, дивуються його темнi, вогнем накупанi очi. Вiн лагiдно торка?ться рукою мого плеча. - Невже ти, Пшеничне, вмi?ш жати? - Трохи вмiю, - нiяково вiдповiдаю старому, i страх як потерпаю за завтрашнiй день, i побоююся, щоб тато сьогоднi насмiшкуватим словом не зменшив мене. Але тато, пiдбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, i за це я не знати як вдячний йому. Дiд Корнiй похитав головою: - Ось так i проходить наш вiк: однi вчаться жати, а другi розучуються. - Хто ж це, дiду, ниньки розучу?ться жати? - Та хоча б i я, - зажурився старий, i зажурилося невлежане золото в його очах. - Уже серп став менi заважким, випада? з руки, - i подивився на сво? шрами, що були стягнутi на живу нитку. - А що лiкарi кажуть? - Дурне кажуть. Змовились собi й вчепилися у дiдову старiсть. ?м би хотiлось на пiч упакувати мо? лiта. А яка ж то старiсть, коли маю лише сiмдесят п'ять рокiв? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрiбнiша? тепер i наш вiк, i здоров'я. Всi дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цiнують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловiка кращим не зробить. - I ви ж, дiду, бомби возили, - щось згадавши, засмiявся тато. - Так ото ж i видихаю цi бомби тепер, - уже й серп випада? з руки. - Дiду, ви насправдi були на вiйнi? - зрадiв я i вуха розвiсив, сподiваючись почути щось цiкаве. - Та нi, то мене впхнули у вiйну, - неохоче вiдповiв старий i почав ложкою мiшати кулiш. - Пшоно вже розiмлiло. - Дiду, розкажiть, як вас упхнули у вiйну, - зжалiснiв мiй голос. - Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, - насупив, накошлатив отi брови, яких би вистачило на двох дiдiв. - Он краще бiжи до воза, найди вагани й ложки в пiлочцi, та й подума?мо, що робити з кулешем. - Ми вже вечеряли, дiду. - Бiжи, бiжи. Мiй кулiш сам Котовський так ?в, що аж за вухами лящало, ще й пiдхвалював. - Ой! Справдi сам Котовський ?в? - завмираю, мов заворожений. - То ви його бачили? - Навiть фотографiю з нас обох робили. - Розкажiть, дiду! - А що тобi дiд сказав? Бачу, i ти непослухом вдався. Я одразу ж побiг до воза, бiля якого спокiйно ремигали круторогi воли, знайшов вагани, ложки, а в очах менi все стояло, як дiд i кулiш ?в, i фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дiдусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука. А кулiш у дiда i справдi був такий смачний, що його й Котовський мiг пiдхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, i старий був цим дуже вдоволений. - Дiду, а Григорiй Iванович теж дерев'яною чи якою ложкою ?в кулiш? - Дерев'яною, тiльки трохи бiльшою за твою, - змовницьки посмiхнувся старий i потягнув мене за чуба. - Все, Пшеничний, хочеться знати? - Ой, хочеться! Це ж так цiкаво! - Розкажiть йому, дiду, трохи про себе, бо вiн тепер i менi спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. - Тато бере казанок i намiря?ться з ним пiти до рiчечки. - Вас же i в газетi друкували. - Та друкували, i не самого, а з волами. - З волами?! - аж пiдскакую я. - З отими самими, що зараз бiля воза туман видихають. Он бачиш, скiльки надихали його? Справдi, бiля воза й на долинi проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повiрив би, що його надихали воли. I хто тiльки з дорослих не пiдсмiю?ться над нами. Ось i зараз... Я вже й надiю втратив, що дiд Корнiй щось розповiсть, але тепер вiн, косуючи на мене, сам запитав: - То що тобi розказати? Може, казочку про сiрого бичка? - Е, нi, про сiрого бичка я ще в колисцi чув. - Так довго в колисцi вилежувався? Тодi, може, про дiда, бабу й курочку рябу? - От розкажiть, як воювали. Дiд Корнiй сумно похитав головою. - То все людський поговiр, що я воював. От син мiй i воював, i в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й менi. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, пiд чужими дулами, й сивина моя виспiла. А от як стояли в нас денiкiнцi, присила? вiн до мене посланця iз лiсу. Скинув той посланець шапку, випоров з не? грамоту й пода? менi. Просить син, щоб я рятував загiн - привiз у лiси заховану зброю. "Як же ?? через денiкiнцiв переправити? - питаюся посланця. - Може, голубами?" А той, рудий чорт, тiльки посмiха?ться: "Та нi - волами". "Волами? А як?" "У вас, дiду, в коморi лежить труна?" "Та лежить, засипав ?? житом". "Для чого ж це?" "Для того, щоб менi житечко i на цьому, i на тому свiтi пахло". "То ми, дiду, посклада?мо в домовину зброю та й по?демо собi, посвистуючи", Йому ще тодi про свист думалось... I де ти, гада?ш, лежала партизанська зброя? На цвинтарi, в мармуровому склепi нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й пiсля смертi не дали спочинку. Вночi винесли ми зброю - бомби i набо? до рушниць, обережненько поскладали в труну та й по?хали тихо з села. Я iду бiля волiв, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбi, шапкою очi витира?, наче й справдi когось поховав. Ви?хали ми за село, я вже перехреститись хотiв, аж тут налiта? кiнний роз'?зд. "Що везеш, дiду?!" Стою на дорозi, мовчу, - якось язик не поверта?ться брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, сто?ть мiй рудий дiдько i плаче такими правдивими сльозами, що навiть роз'?зд подобрiшав. Так ми й про?хали повз нього. Тодi я й питаю посланця: "Як же ти, безсовiсний, так зумiв чистi сльози розпустити?" "А в мене очi вiд природи на мокрому мiсцi, - вiдповiда? вiн i смi?ться. - Бувало, мама ще не встигне замiритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збiга?ться". "Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пiшов?" А вiн вiдповiда?: "Бо я люблю, коли сонце визбиру? росу, але не люблю, коли земля визбиру? сльози. От як, дiду!" Сказав це й одразу став у мо?х очах не баляндрасником, а людиною. "Як же тебе зйати?" - питаю. "Себастiяном". - Ой! Це не дядько Себастiян з нашого села?! - аж скрикнув я" - Та вiн же! - вiдповiв дiд Корнiй. - Життя... - сказав тато, i, зда?ться, я вперше почав розумiти, як багато кри?ться за цим словом... - Привезли ми ту зброю гарненько в лiс. Ото радостi було! Пiдiймали мене партизани на "ура" i все, що в дiдовiй торбi лежало, по?ли: голоднi були - страх! Погомонiв я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь. "Ви ж, тату, домовину викиньте", - каже менi, прощаючись. "А ти ?? робив, щоб я викидав?" "Хоч i не робив, та подумайте, хто вас буде зустрiчати". "Я ?? краще десь сховаю, щоб нiякий дiдько не знайшов". Та й по?хав поволеньки. Думав собi, гадав - i пожалiв кидати труну. В'?ду в село iншою дорогою, та й годi. Пiд'?жджаю до села iншою дорогою, а на мене вiд крайнiх хат вилiта? дво? вершникiв. Я тiльки побачив, як блиснули шаблi, як розкраялось сонце на них, i закрив голову руками. А що вже далi було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денiкiнцi в домовину, ще й вiком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як надi мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тiльки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали спiвати тако? жалiсно?, як архирейська пiвча в соборi. "То це ще не гiрше, - думаю собi, - значить, у рай душа йде, - i розплющую очi. А в мо?й хатi i за столом, i на лавах, i на порозi, i на припiчку сидить розчервонiла рiдня i жалiсно виводить: Та забiлiли снiги, Забiлiли бiлi, Ще й дiбровонька, Та заболiло тiло, Бурлацьке? бiле, Ще й головонька... "Безсовiснi, - кажу ?м стиха. - Я ж думав, що менi янголи спiвають, а це ви, трясця вашiй матерi, уже й напитися на дурничку встигли". I, дума?те, усовiстив ?х? Одна тiльки стара заплакала, а всi, як навiженi, почали реготати, радiти i навiть чарку пiднесли, i закуску теж. - I ви тодi випили, дiду? - засмiявся тато. - А що мав робити? Випив, але не закушував i попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене пiд грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... I все було б нiчого, якби костоправи краще руку склали - випада? з не? серп, хоч що роби. - Дiду, а як ваш син тепер пожива?? - Та пожива?: у Харковi в начальствi ходить, телеграми дiду б'?, а в село рiдко загляда?. Оце й тепер написав, щоб при?хав до нього. - По?дете? - Та, мабуть, як обсiюсь, по?ду. Внука ж маю там, невiстку. Людей лiку? вона, може, й мою правицю наново переши?, бо що то за хлiбороб, коли так рано ма? розлуку з серпом. Стара вже обганя? - бiльш за мене жне, ще й хитру?. - Як це вона хитру? у вас? - недовiрливо засмiявся тато. - Зна? мою гордiсть, то крадькома сво? снопи на мою загiнку переносить. Хiба ж це дiло? - i старий поворушив посивiле багаття. З нього посипались iскри, ?х стало багато-багато - i в очах, i коло дiдового воза, i по всiй долинцi, i чогось небо наблизилось до землi. Потiм хтось пiдхопив мене на руки i почав гойдати, наче в колисцi, а поперед мене з'явилися воли дiда Корнiя, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: "Спать пiдем, спать пiдем..." Ще сонце тiльки-тiльки пiдвело свiй вiнець, ще сизо i синьо туманились роси, коли мене розбудив тато. - Вмийся, Михайлику, та й по?демо жати. - Я зараз. А де ж дiд Корнiй? - Вiн уже, мабуть, перший снiп зв'язав. - Чого ж ви мене ранiше не збудили? Я б йому спасибi сказав. Тато сумно усмiхнувся: - Жалiв, дитино, бо хто тебе потiм, як одкотишся од нас, пожалi? у свiтi? - Ой таточку... - Бiжи, бiжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде. Ми при?хали на свою десятину трохи пiзнiше за матiр. Вона з вузликом у руцi, з серпами на плечi вже стояла бiля жита й виглядала нас. - Гарних маю собi женцiв, - наче докiрливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пiлочку. - Бери, Михайлику, свого. I радiсть i острах знову охоплюють мене. - Поглянь на схiд сонця i починай на щастя жати. Ось я набираю повнi очi сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом - i кладу на рiв. - Бiльше, бiльше нагинай стебло, щоб не порiзатись, - каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмiнну. Я так i роблю, як радить тато, а вiд хвилювання мене аж кида? в жар. - От i дочекалися женчика собi, - пiдхвалю? мене мати й сама припада? до росисто? ниви. ?? похвала пiдбадьорю? мене, я вже вiльнiше починаю орудувати серпом, вiльнiше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й пiт оброшу? чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились бiля само? землi, - i знову за роботу. - Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, - озива?ться тато. - Не поспiшай так - день i сьогоднi великий. Ось ходи сюди. Розгинаю спину, а сонце б'? менi у вiчi, а тато й мама дивляться на мене, посмiхаються, i я не знаю, чи вони пiдсмiюються, чи любуються мною. - Ану складай, що нажав, - каже тато, - i гарненько рiвняй. - Нажате мною вiн оперiзу? перевеслом, вийма? з-за пояса юрок, зв'язу? снiп i ставить його гузирем на стерню. - Ось, Михайлику, твiй перший снiп, твiй перший хлiб, - ще й рукою проводить по стеблах снопа. - Запам'ята?ш його? - Як же його запам'ятати? - А ти за перевесло косарики чи петрiв батiг засунь. Тодi ми твiй снiп на святвечiр на покутi поставимо. - Е? - не знаю, що сказати, бо страх остерiгаюся, чи не кепку? тато. I все одно так менi хороше дивитися на свого снопа, наче вiн iз самого золота вилитий. За цим снопом пiшли iншi, i, коли ?х стало дев'ять, пiт зовсiм об'юшив мене, а в крижi просочився вогонь. Воно б i вiдпочити не завадило, але ж соромно. I в цей час до мене обiзвався тато: - Михайлику, чи не збiга?ш до кринички по воду? - По воду? - спочатку зрадiв, а далi здивувався, бо ще хвильку тому було пiвглечика води. - Хiба випили всю? - Та вона нагрiлась, i я вилив ??. Принеси свiженько?, i не з шляху, а з долинки. - Та це ж далеченько. - Зате вода смачна! Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далi житами, та пшеницями, та вiвсами бiжу на долинку, де так принадно вимлiвають на сонцi пiдкучерявленi верби i стихенька пописку? пiд ногами волога земля. I так менi хочеться когось зустрiти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо нi лялечки, всi жнивують у полi, - теперiшнiй день году? рiк. I нiкому похвалитись менi, бо не будеш щось казати он тiй булькатiй жабцi, що розчепiрилась на водi й назбиру? на широкi губи презирство до всього, що не трима?ться води... I чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу i що я роблю тепер? Я лягаю на землю бiля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вiчок, що зацвiли в струмку, i думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалiв малого. Тому не буду баритися бiля кринички. А пiдi мною земля така свiжа, така м'яка, мов колиска, а надi мною небо таке сине, таке ласкаве, а за вербами прича?лась дрiмота i шепче: "Засни собi, засни собi..." Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-тво?му! Я пiдводжуся, беру з землi в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю глек i повагом iду робити дiлечко. А на долинцi i на стежцi знову нi лялечки, тiльки жито покрива? мене з головою, тiльки сонце крiзь житню дрiмоту накупуе мене промiнням i тiнями. I славно-славно йти менi мiж житами до жита. Що не кажiть, а вже iнакше почува?ш себе, коли ста?ш женцем! РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ Лiто збiгло, як день, i з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Вiн причепив до свого бриля червоний з вологiстю кетяг калини й нитку бабиного лiта, заглянув до нашо? школи, завзято вдарив у дзвiн та й пiшов помiж садами в степи крутити крила вiтрякiв. Я нетерпляче ждав, коли вересень сполоха? над селом ранковий сон чи напiвсон отим дзвоном, що прибива?ться навiть на хутори. I от над хатами урочисто, густо обiзвалася мiдь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння i всюди-всюди порадувала босоноге школярство. Нi, це не дзвiн, а мо? надi? бентежно запасмились надi мною i в менi. Вони тепло вихоплюють малого з подвiр'я на лебединi крила та й несуть через дiброви, села, рiки до того казкового мiста, де скiльки хочеш читай книжок i вчися аж на вчителя. Враз усе покращало бiля мене: i ясени з блакитнавими тiнями й зеленим шумом, i нагорблена клуня з чотирма вiтрами, i скрипливi ворота, од яких пiде в щось гарне моя дорога, i макiвки, що бринять i бринять на городi, i навiть ледачi гарбузи, що повдягали рiзнобарвнi сорочки та й, лежачи, вихваляються ними. А вулицею iде дядько Микола й пита?: "Чи я сплю на пнi, чи дрiмаю?" Я йому показую зуби й кажу: "Не сплю i не дрiмаю". А вiн допиту?ться: "Чого це ти такий?" А я вiдповiдаю: "Який ?, такий i ?". То пiсля цього чоловiковi хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, i дядько Микола каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко вiдкочу?ться од землi, й питаюся, чого дядько Микола не купу? лошат. - Нiяк не можу в самiсiньку точку пiдiбрати масть. А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковiй кишенi ще не висвистiвся вiтер, i регочу, а дядько зна?, чого менi смiшно, й собi посмiха?ться. А над нами гуде дзвiн, i вище нього летять лелеки, а бiля нас шелестять ясени i макiвки, а пiд ногами сонце смика? за поводи тiнi, - i все це зветься вересень, перший день до школи. Всмак погомонiвши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клунi я мало не поздоровкався з стовпом i, розпашiлий, зупиняюсь на порозi, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга. - Що? Десь горить? - пита?ться вiд печi мати. - Дзвiн! - вiдповiдаю одним словом i заклопотано хапаю сво? школярське добро, що вже лежить на пiдвiконнi. Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усмiха?ться i зiтха?: - От i дочекалися свята. - А ви дума?те! - кажу гордовито i вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лiнiйку i коробку вiд сiрникiв, у якiй лежать пера, а до ши? приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олiвець. У тi часи путящий, що не викришувався, олiвець був цiлим скарбом, тому його так берегла дiтвора. - То я, мабуть, i пiшов. - Квiти ж вiзьми вчительцi, - пiдходить мати до столу, на якому лежать i стiкають росою чорнобривцi, гвоздики, айстри й майори. Я вагаюсь: брати ?х чи нi, бо в нас до школи приносять квiти лише дiвчатка. Це ?хня, а не хлоп'яча справа. I водночас страх як хочеться чимсь подякувати сво?й учительцi. О