т вiзьму букет  i  зненацька  подам  ?й
iз-за спини.
   А в цей час до хати заходить тато. Вiн огляда? мене  так,  неначе  я  з
мiсяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
   - Це ж для чого вам? - придивляюся до того батькового ока, що найбiльше
назбиру? насмiшку.
   - Пригодиться, - каже тато. - Хочу надивитися, який ти ?.
   - Давно  бачили?  -  показую  зуби,  вихитуюсь  на  мiсцi,  а  на  менi
погойду?ться олiвець.
   Тато пiдходить до скринi й вийма? звiдти приплюснуту, схожу на пiвкоржа
шапочку, ?? вiн дiстав десь, мандруючи по Херсонських степах.
   - Ось тобi подарунок, сину.
   З пiдозрiлою цiкавiстю дивлюсь  на  цю  блаватну,  iз  справжнiсiнького
сукна шапочку й питаю:
   - I що воно таке, i до чого воно?
   - Це, вважай, австрiйський картуз -  од  вiйни  залишився.  Дуже  гарне
сукно.
   - Не хочу я австрiйського наголовника, хоч i з гарного вiн сукна.
   -А в чому ж пiдеш до школи? В шапцi  рано,  кашкет  зносився,  а  бриль
продiрявився.
   - Бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi, - кажу,  не  дуже  й
журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. I раптом у  мо?й
макiтрi сплива? щаслива думка: впакую  букет  в  австрiйську  штукенцiю  i
непомiтно вручу його вчительцi.
   - Хай буде, тату, по-вашому!
   Батько насову? менi на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею
сукна, збива? ?? набакир, трохи вiдходить i пiдхвалю? мене:
   - I вирiс хлопець за лiто нiвроку, i кирпа  в  цьому  роцi  не  взялася
лускою. Гарний, гарний, шкода тiльки, що чуб потемнiв.
   - Потемнiв? I назовсiм?
   - Вважай, назовсiм.
   - I вже мене бiльше не будуть звати Пшеничним? - з жалем питаю  батька,
бо дуже подоба?ться чути це прiзвисько i вiд сво?х, i вiд чужих.
   - Напевне, не будуть.
   I так шкода ста?, що вже щось кудись вiдходить вiд  мене,  притьмарюючи
радiсть такого славного дня,
   - То я й пiшов, - зiтхаючи, кажу батькам.
   Вони перезирнулись, а тато поклав руку на мо? плече:
   - Iди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, - i  тепер
уже вiн зiтхнув.
   - Ви, тату, не журiться, - пiдбадьорюю  його.  -  Ви  ж  читати  он  як
умi?те!
   - Та навчився ж, - ходив у школи аж до першого снiгу. За ворiтьми  син?
небо i другий дзвiн пiд ним одразу ж змили  мою  зажуру.  Я,  притулившись
спиною до  ворiт,  вiдгорнув  кра?  австрiйсько?  шапочки,  зробив  з  не?
торбину, обережно вклав туди квiти й  вистрибом  подався  до  школи.  Бiля
попiвського саду неждано зустрiв нашу вчительку. Ось i вона побачила мене,
i ласкава посмiшка обметала ?? уста i всi молодi зморшки навколо очей.
   -Добрий ранок, Насте Василiвно!
   - Добрий ранок, Михайлику. Як ти вирiс за лiто! - диву?ться  й  огляда?
мене вчителька. - Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
   - А чого ж, - не знаю, що сказати, а в  душi  радiю,  що  таки  пiдрiс.
Шкода тiльки, що голос нiяк не хоче грубшати. А вже б i пора! -  Ось  нате
вам, - соромлячись, виймаю квiти з шапочки й подаю вчительцi.
   - От нiяк не сподiвалась,  що  ти  можеш  менi  принести  подарунок,  -
смi?ться Настя Василiвна. - Спасибi, Михайлику.
   - Я ще можу вам принести.
   - Як тато-мама?
   - Живi.
   - Що вони роблять?
   - Тато збира?ться жито сiяти, а мама - вибирати коноплi.
   - Ти ж пособляв ?м улiтку?
   - Авжеж. I сiно громадив, i жито жав.
   - Ти жито жав? -  аж  побiльшали  з  подиву  темно-сiрi  виразистi  очi
вчительки.
   - А чого ж! Наше селянське дiло таке... - i осiкся,  бо,  мабуть,  таки
перехвалив себе.
   - I в'язати навчився?
   - Ярове можу, а на озиме ще не вистача? сили, - кажу я з жалем.
   Але це не применшу? мене в очах учительки.
   - Молодчина, молодчина! А читав щось улiтку?
   - Трохи, - i вiд однi?? згадки посмутнiв мiй погляд.
   - Щось страшне було? - одразу догадалась учителька.
   - Страшне. Як печенiги розрубали в степах Святослава i почали пити вино
з його черепа.
   - А скiльки тепер новiтнi печенiги розкидали в степах черепiв! - i собi
зажурилась учителька, - Бiжи, Михайлику.
   Бiля  школи  вже  гамiрно  й  весело.   Пропеченi   за   лiто   школярi
гомонять-гудуть, мов глечики на вiтрах, ляскають один одного  долонями  по
руках i плечах, допитуються, чий  батько  швець,  щоб  якомусь  необачному
колiном дати стiлець, i мiряються силою. Смiх злiта? то  з  одного,  то  з
другого гурту й закiнчу?ться бiля огорожi, де  обрива?ться  гра  у  довго?
лози. Дiвчатка, ставши в коло, вже спiвають "Подоляночку", а недалеко  вiд
них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповiда?, як вiдьма внадилась до корови
тiтки Софi?.
   Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дiвчата, а вiн завжди  ляка?
?х рiзними небилицями. А он прямо на землi вмостився  хитрун  Цибуля,  вiн
гра? в чiт i лишку i всiх пiдряд обiгру?.
   А за школярським гармидером, стоячи пiд чималим дзвоном,  пильно-пильно
слiдку? сивий гострозорий сторож, який умi? розминати i  телячу  шкуру,  i
школярськi вуха. В однiй  руцi  вiн  трима?  мiдний,  натертий  до  блиску
годинник, а другу вплiв у мотуз дзвона.
   Я повагом входжу на шкiльне подвiр'я, а ззаду  на  мо?  плечi  вискаку?
Iван Пампушка. Вiн хоче на дурничку про?хатись до школи й, мов оглашенний,
кричить у саме вухо:
   - Здоров, читальнику! Скiльки вiзьмеш за перевiз?
   - Двi копiйки без копiйки i копiйку  здачi,  -  вiдповiдаю  школярською
примовкою, пригинаюсь - Iван сторчака летить на  землю  i  хапа?  мене  за
ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточу? школярня, i всiм  ста?  дуже
весело. Коли я пiдвiвся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув  пальцем
в'?дливий Улян:
   - А що це в тебе?
   - Австрiйський картуз iз справжнiсiнького сукна, - кажу,  не  моргнувши
оком.
   Улян вiдкочу? кра? шапочки, принюху?ться до не?  i  пiд  смiх  школярнi
каже, що з цi?? австрiйсько? торби добре було б годувати коня.
   - А я й годую з не? Обмiнну, - кажу, щоб вiдвести вiд себе насмiшку.
   - Брешеш! - вiдрiзав Улян.
   - Ось подивись, - i сьогоднi годував!  -  показую  дно  шапки,  в  якiй
лежить кiлька листочкiв i пелюсткiв од квiтiв.
   - Справдi! - не вiрить Улян, але вже не зна?, чим ущипнути мене.
   Раптом  бiля  шкiльно?  огорожi  верхи  на  конi   з'явля?ться   дядько
Себастiян. Поперед нього на сiдлi лежить якийсь чималий ящик.  Ось  голова
пiдвiвся у стременах, скочив на землю i поперед себе понiс ящик до  школи.
Я вибiгаю назустрiч дядьковi Себастiяну, вклоняюся i питаю:
   - I ви до нас?
   -I я до вас, Михайлику.
   - Може, вчитися?
   - А що ти дума?ш: з великою охотою сiв би за  парту.  Здоровлю  тебе  з
першим днем навчання.
   - Спасибi. А що ви несете?
   - Дивись! -  дядько  Себастiян  ставить  на  землю  роздiлений  на  двi
половини ящик, а в ньому аж висяю? цiле багатство:  одна  половина  забита
пахучими, як цукерки, олiвцями, а друга - школярськими ручками.  Я  нiколи
не бачив стiльки такого добра й розгубився перед ним. - Що,  Михайлику?  -
кумедно пiдморгнув менi бровою дядько Себастiян:  йому  й  самому  при?мно
дивитися на цей скарб.
   - Де ж ви дiстали стiльки?
   - Аж у Вiнницi.
   - I що з цим добром будете робити?
   - Вiддамо учителям, а вони роздадуть учням.
   - Це, виходить, подарунок нам? - радiю я.
   - Подарунок вiд незаможникiв: ми не вчились,  то  вчiться  ви,  в  люди
виходьте! - Враз дядько Себастiян  хмурить  свою  брову,  пiд  якою  щойно
тримав веселощi, i пальцем торка?ться до мо?? шворочки на  ши?.  -  А  це,
халамиднику, що за новина у тебе?
   - Яка ж це новина? Ув'язують школярi до ши? олiвцi, ув'язую i я.
   - То бiднiсть наша ув'язу?! - гнiва?ться на  когось  дядько  Себастiян,
розрива? мотузочок i вивiльня? од нього шию i олiвець.  -  Чу?ш,  Михайле,
нiщо не повинно гнути людину чи висiти в не? на ши?: нi ярмо,  нi  ланпюг,
нi хрест, нi навiть олiвець! Зрозумiв?
   Я тодi не дуже збагнув, чого  дядько  Себастiян  так  обурився  на  мiй
мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з  кишенi  пiджака
спочатку якусь книжку, потiм олiвця, що теж пахнув цукерками, i простягнув
менi.
   - Ось тобi вiд мене.
   - Може, не треба? - засумнiвався я.
   - Чого це не треба? Пиши на здоров'я. Я засмiявся.
   - Ти чого хихоньки справля?ш?  -  пiд  брову  дядька  Себастiяна  знову
прибилась веселiсть.
   - Чого? Я чув: пийте, ?жте на здоров'я, а от щоб писати на  здоров'я  -
не чув.
   - Iще почу?ш, - ма?ш  час.  Всякi  паскудники  он  таке  пишуть,  що  й
здоров'я, i навiть життя забирають у людей. А нам треба писати  тiльки  на
здоров'я людям.
   - Дядьку Себастiяне, що то за книжка у вас?
   - Полiтграмота.
   - Полiтграмота? Це ж про що?
   - Як тобi сказати? - зiбрав на високому чолi з  пiвдесятка  зморщок.  -
Ось космографiя - це наука про те, що робиться на небi, а  полiтграмота  -
що треба робити на землi. Вiзьми собi на  днину,  може,  щось  учита?ш,  -
дядько Себастiян дав менi книжку, пiдхопив ящика з школярськими скарбами й
пiшов до вчителiв.
   Мене одразу ж обступили школярi, розглядаючи i олiвець, i нову книгу.
   - Везе ж декому, - заздрiсне говорить Улян i так само, як  нещодавно  в
шапочку, тиця? пальцем у книгу: - I що то за штука - полiтграмота?  Зна?ш,
чи де там?
   - То чом не знаю? -  вiдповiдаю  запитанням  на  запитання  i  пускаюся
берега: - ? двi найвищi науки - космографiя i полiтграмота...
   - Чим же вона найвища?
   - Сам подумай сво?ю головою: просто "грамота" ? звичайна грамота, а тут
ще попереду сто?ть "полiт", тому вона i ? високою наукою.
   Це пояснення задовольня? i Уляна, i мене, i школярiв. А щоб  зовсiм  не
забрехатися, я швидко вскакую в школу, i тут мене в коридорi стрiча? Люба.
   - Михайлику, це ти?! - дивуються i чогось так радiють ?? карi очi, що й
мо? починають усмiхатися.
   - I ти вже прийшла до школи? - не знаю, що сказати ?й.
   - Я перша прийшла, -  i  оберта?ться  так,  щоб  добре  видно  було  ??
сережки, що скульчились собi й дрiмають на темних мочках вух  дiвчинки.  -
Все боялася, щоб не спiзнитися.
   - А може, ти хотiла всiм сережки показати?
   - Безсовiсний, - вiдстовбурчу?  вузликом  рожевi  уста,  але  одразу  ж
переста? гнiватися i та?мниче каже: - Я тобi щось принесла. Зна?ш що?
   - Звiдки менi знати.
   Коридором пробiга? Цибуля. Вiн нагло зупиня?ться бiля нас,  нахабнувато
загляда? менi i Любi в очi й багатозначно каже: "Ги".
   - Ти чого? - одразу накостричився я.
   - Бо щось знаю, - хитро дивиться на мене й  Любу.  -  От  розкажу  всiм
хлопцям.
   - Що ж ти,  чаполоч  болотяна,  розкажеш?  -скривджено  забринiв  Любин
голос, а сполох тiнями затрiпотiв  у  ??  очах.  -  Що?  Цибуля  вдоволено
засмiявся, показав нам язика:
   - Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
   Образа, обурення i гнiв зiрвали мене з мiсця. Я щосили хапаю язиканя за
барки й навiть дивуюся, як вiн, опецькуватий, затрясся в мо?х руках,  а  з
його кишень почало сипатись вигране добро: жолудi, стрiлянi гiльзи,  старi
пера, огризки олiвцiв i олов'янi пломби. Оце добро, певне, i врятувало нас
вiд бiйки в перший день навчання.
   - Пусти! - раптом заскиглив Цибуля. - Он розчавиш перо.
   - А набрiхувати будеш?
   - Н-не буду! На дiдька ви менi  здались.  Уже  й  пожартувати  собi  не
можна.
   Я випускаю Цибулю. Вiн швидко визбиру? сво? добро  i  знову  бiжить  на
подвiр'я. Чи ж буде вiн там розповiдати брехнi?
   Люба зневажливо подивилася йому вслiд i довiрливо сказала менi:
   - Ти, Михайлику, не журись. Що нам вiд такого заводiя чекати? Ось пожди
мене трошечки, - я зараз! - Вона  прожогом  кида?ться  до  свого  класу  й
незабаром поверта?ться, щось ховаючи за спиною. - Здогадався, що в мене?
   - Де там.
   - Дивись! - i Люба простяга? менi кiлька зошитiв у барвистих обгортках.
- Це тво?i.
   - Чого ж вони мо??
   - А хто рвав липовий цвiт?
   - То ж я тобi так пособив. Та й скiльки його нарвав.
   - От якраз на цi зошити i нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
   Вагаючись, беру зошити:
   - Тодi спасибi.
   - Пиши на здоров'я, - точнiсiнько, як дядько Себастiян, каже Люба.  Чи,
може, вона почула вiд нього цi слова?
   - То заробила ти срiбного карбованця?
   - Таки заробила. Михайлику, а завтра пiсля школи  пiдемо  по  гриби?  Я
найшла таке мiсце - однi боровики, i тугi,  наче  камiнцi.  Моя  мати  уже
насушила кiлька в'язок. Пiдемо?.. Чи тепер тобi вже не з руки?
   - Чого ж, пiдемо.
   - То й добре, - чого нам боятись пустобреха...
   У цей час задзвонив дзвiн уже на урок. Ми кинулись до сво?х класiв,  що
гудiли, неначе вiтряки.
   I от на порозi ста? наша учителька. Вона так несе усмiх, що,  зда?ться,
посмiха?ться кожному з  нас.  А  слова  ??  й  досi,  через  сорок  рокiв,
обзиваються мо?му привечiр'ю:
   - Дiти, ви всi пiдросли на сонечку i дощах, а  тепер  будемо  рости  за
книжками, бо багато-багато чого, дуже цiкавого, нам треба узнати...
   Другого ранку я рубав мамi дрова, коли  чую  -  нашi  ворота  скрип  та
скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах сто?ть  Люба  в  святешному
одязi, розгойду?ться собi й усмiха?ться менi.
   - Ти чого, дiвко, гойда?шся? - вганяю сокиру в колоду i йду до ворiт.
   - Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, - вони  скриплять  у  кiлька
голосiв, а нашi мають лише два голоси.
   - I дослухалась! - Скiльки я чув скрип  наших  ворiт,  а  нiколи  й  не
подумалось, що вони мають кiлька голосiв. - Ти й сьогоднi першою  в  школу
прийшла?
   - Я сьогоднi, Михайлику, в школу не йду, - каже та?мниче, а  погляд  ??
аж зорi?. - I по гриби ми сьогоднi не пiдемо.
   - Це ж чого?
   - Бо вчора до тiтки Василини при?хав головний над спiваками, i вiн  нас
на кiлька день забира? до Вiнницi.
   - I ти ?деш? - обiзвався жаль у мене.
   - ?ду, Михайлику. Я там справжнiй театр i трамвай побачу. Це я прибiгла
попрощатися з тобою. Вже пiдвода на шляху чека? мене.
   - Ти ж скорiше при?жджай.
   - Це вже як головний над спiваками скаже. Так хочеться побачити  мiсто.
Там нi в однiй хатi нема? каганця - скрiзь  електрика  свiтить.  Прощавай,
Михайлику.
   I вона, погойдуючись, мов очеретинка, пiшла назустрiч  сво?й  долi,  бо
настало таке врем'я.



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   День тепер куций, мов заячий хвiст. I все одно менi так добре в  ньому,
що й не кажiть, а особливо тодi, як вислизнеш iз хати - i на ковзанку. Ось
там уже розкiш i воля - до само?  зорi!  Якось  веселiше  ста?  навiть  од
згадки, як пiд тобою гуде i посвисту? лiд; ну, а як опiсля, коли  дибуля?ш
додому, гудуть ноги, - краще не згадувати.
   Коли я з ковзанами збираюсь  на  рiчку,  мати  каже,  що  з  мо?х  очей
сиплються iскри.
   - Е? - не вiрю я.
   - Поглянь у дзеркало.
   I хоча знаю, що мати говорить з насмiшкою, одначе  весело  кривуляю  до
стiни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революцi?  в
панiв, i в ньому бачу лише сво? осмiхненi очi, нiс i кiнчик  язика,  якому
чогось тiсно за зубами.
   - То сиплються iскри?
   - Ще й  як!  -  вiдповiдаю  жартом  на  жарт  i  починаю  обома  руками
обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорiлась.
   Вiд цього на материнi вуста теж умощу?ться смiх, а я кажу, щоб вона  не
журилася мною, шапку на голову - та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на
нiй пересмiшку над клямкарями: ключ - клямка, ключ - клямка!
   - Тiльки ж не пiди, неначе рак по дрiжджi, - застерiга? мати, щоб я  не
длявся. - Бо ти i зорi, i мiсяця дочека?шся на ковзанцi.
   - А менi й з мiсяцем добре! Вiн такi дорiжки вистеляе по льоду! -  Бачу
цi дорiжки й тiнi верб на них,  що  витуманюються  та  й  витуманюються  з
прозоро? криги.
   - Тiльки пам'ятай, що тобi за цi дорiжки тато скаже.
   - Мушу пам'ятати! - безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току,
та й у двiр - i одразу опиняюсь аж у самiй серединi дня!
   А як тобi хороше, коли зна?ш, що сто?ш точнiсiнько  посеред  дня!  Тодi
все зда?ться кращим i сам нiби вартнiшим ста?ш. А ? ж такi, що й  досi  не
вiдають цього i мають менше радостi од свiту...
   Блакитний iз памороззю цвiт б'? менi в очi, i вони  не  знають,  що  ?м
робити: чи засмiятися, чи скинути кiлька сльозин. З того чи якогось iншого
дива-радостi я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся  дзигою  на  мiсцi,
вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспiвав:

   Вербовая дощечка, дощечка,
   Там ходила Настечка, Настечка.

   Пiсня одразу наблизила до мене весну, i ставок iз вербовою дощечкою,  i
Настечку над водою, i зорi у водi - усе те, в чому я живу.
   "Так-так-так", - бадьоро обiзвалася на пiсню качка з  перебитим  крилом
та шкутильг-шкутильг, чекаючи вiд мене поживи або ласки. А  ще  вона  дуже
любить, щоб iз нею щось гомонiли про життя. I що не скажеш ?й,  вона  буде
пiдтакувати i притиратись до тебе здоровим крилом.
   Тiльки, на жаль, качка вже почала старiти, i не всяка  ?жа  йде  ?й  на
здоров'я. От якось пiд осiнь ковтнула великого жука,  а  вiн  застряг,  не
дiйшовши  до  вола.  Качка  боляче  стрепенула  крилом,  якось  безнадiйно
пiдвелася вгору i звалилась на спину. А пiд пiр'ям ши? було видно, як  там
уперто борсався жук. Потiм,  заточуючись,  качка  пiдвелася,  сумним  оком
поглянула на свiт, присоромлено забилася в закуток, i цього дня не чули ??
бадьорого притакування...
   Я дивлюсь на птицю й питаю ??:
   - Правда, сьогоднi гарний день? Так чи не так?
   "Так-так-так",  -  радiсно  погоджу?ться   качка   i   пiдiйма?   вгору
потрiсканий од старостi дзьоб.
   Вiд цi?? розмови навiть Обмiннiй ста? весело, вона,  мотнувши  головою,
ошкiрю? зуби i каже "Ги-ги-ги!"
   "Ги-ги-ги", - обзива?ться у третьому дворi ?? молодша подруга, що  саме
розжилась на звiздочоле, з зовсiм блакитними очима лошатко.
   А от з-за дровiтнi, мов навiжений, вискаку? блохотрус Рябко i з розгону
кида? переднi  лапи  на  мо?  плечi.  Я  кулаком  даю  йому  "бокса",  вiн
вiдповiда? головою i лапами, i  ми  одразу  обо?  опиня?мось  у  кучугурi:
сторож - зверху, господар - знизу; вiд цього  Рябко  ма?  бiльше  радостi,
анiж я: вiн, жируючи, повиску?, крутить хвостом,  смi?ться,  пританцьову?,
ще й лiзе цiлуватися, а я лише боронюся вiд нього i снiгу i нiяк  не  можу
вивернутись зiсподу: вхоплюся за  снiг  -  м'який,  вхоплюсь  за  Рябка  -
вислиза?.
   - Ой, нема, таки нема кому бити  цього  пошкодерника,  -  чую  знайомий
в'?дливий голос, i вiн мене враз ставить на ноги.
   Посеред вулицi iз кужелем  в  руках  зупинилась  тiтка  Марiйка,  жiнка
дядька Володимира. Про це скупе  подружжя  кажуть,  що  вони  обо?  рябо?.
По-старосвiтськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз  трохи
схожа на  лицаря  в  шоломi.  Вона  й  кужiль  трима?,  наче  во?н  списа.
Налюбувавшись мною, тiтка пiдходить до ворiт i докiрливо хита? головою:
   - То скажи пiсля цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
   - А чому й не вийде? - обтрушуючи снiг i Рябкову шерсть, дивуюсь я i не
дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тiточку, яка  нiколи  не
проспить нi чужо?, нi сво?? грушки в попелi, а бiднiших, не жалуючи й нас,
назива? голодрабами, злиднями й комзлиднями.  Мене  ж,  пiсля  того  як  я
придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж  треба  видряпати  таке
дошкульне слово!
   - Хiба ж господар отак буде глумитися над сво?ю одежиною, отак жлуктити
?? в снiгу?
   - Е, тiточко, а хiба ви не зна?те, що снiг  нада?  одежинцi  чистоту  й
при?мний блиск, - згадую прочитане в якомусь давньому журналi.
   -  Що-що?  -  спочатку  диву?ться  тiтка  Марiйка,  дивиться  на   свiй
виношений, уже без блиску, сачок, а далi зневажливо  вiдкопилю?  м'якi,  з
шафранистою окантовкою губи: - Що той блиск, коли головне - мiцнiсть.  Ось
так треба думати, господарю! - переможцем дивиться на мене, а з ??  хитрих
горiхових очей от-от капне весела олiя.
   - Чи так, чи не так - не скажу: чого не знаю, того не знаю.  -  Я  хочу
здимiти з двору, але балакучiй  тiточцi,  в  яко?,  кажуть,  язик  не  ма?
спочинку i в снi, неодмiнно хочеться чимось в'?сти меншого.
   -  То  не  зна?ш?  Так-так.  I  який  же  пiсля  цього  буде   з   тебе
хазя?н-господар! I що ти зна?ш, опрiч писати-читати? - допiка? до  живого,
бо вона затялась на тому, що наука для бiдних -  це  чужа  худоба  i  свiй
батiг.
   - Еге, чого я тiльки не знаю! - одразу поважнiю, прикидаючи  в  головi,
що тут мене голiруч не вiзьмеш.
   - Скажи, скажи, причудо,  може,  й  ми  щось  будемо  знати  про  сво?х
сусiдiв.
   - От лишень лiчiть! - загинаю великий палець на руцi. - Читати -  вмiю,
писати - знаю, шарувати - теж, пiдгортати - так само, рубати-колоти дрова,
боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступi  -  знаю  i
полiтграмоту - також. А на бiльше - не вистача? пальцiв.
   Але не мо? чорнилом завазьканi пальцi, а  полiтграмота  доконала  тiтку
Марiйку.
   - А що воно таке - ця  полiтграмота?  -  запитала  збентежено,  усi  ??
зморшки втихомирились, пригасли на обличчi, а з очей стекла весела олiя.
   - Е, про це довго треба казати, а в мене зараз  нема  нiякого  часу,  -
переможно став на пiднiжку бiля перелазу, вискочив з подвiр'я i  прихапком
зашумiв  снiгами  на  другу  вулицю.  Захеканий,   я   зупинився   посеред
бiло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце гра? в пiжмурки: зиркне собi
на нього - i схова?ться за хмару, i знову зирк -  ага,  не  знайшов  мене!
"Стук-стук-стук"!..
   Е, це ж не сонце стука?, а дятел  у  червонiй  шапочцi.  Вiн,  трудяга,
вчепився нiжками в нашу стару грушу i так вибива? в барабан, мов  запрошу?
всю столярську вулицю до танцю. Груша дослуха?ться до  пташино?  музики  i
осипа? на землю, на дятла i на його шапочку волохату паморозь.
   Чи ж зна?те ви, що наша груша  -  не  просто  собi  груша,  а  шматочок
iсторi?? Це так вирiшили в школi всi вчителi, а ?х у нас зараз не один, як
було перше, а чотири. Дво? iз них навiть  у  газетi  друкуються:  той,  що
пiдпису?ться вигаданим прiзвищем, - пише весело, а той, що  пiд  сво?м,  -
тiльки сумно. Але це не завадило ?м звернути увагу на нашу крислату грушу.
I тепер я теж iншими очима дивлюся на не?, i на  ??  цвiт,  i  на  плiд  i
навiть  люблю  iнколи  притулитись  до  шкарубко?  кори,  щоб  почути,  як
ворушиться пiд нею сiк i недалека минувшина, що найбiльше  сто?ть  менi  в
очах червоним козацтвом...
   Хiба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у
червонiй пшеницi зчепилися смерть i  життя!  Тут  у  передостаннiх  корчах
шматок старого, прибулого з ?вропи, свiту стявся з червоними козаками. Над
клубками коней i людських тiл висвистували, злiтали шаблi, бiля сердець  i
в серцях ламалися списи,  мов  люди,  плакали  скалiченi  конi,  стогнали,
кликали матерiв  i  найгiршими  словами  лаяли  матерiв  пораненi,  i  пiд
копитами хрустiли костi.
   З  гарячих  соняшникiв,  з  рожевих  гречок  i  червоних  пшениць   бiй
перекинувся в село, корчами людських тiл вклублювався у вулицi й  вулички.
I тут, коло тинiв, коло бiлих хаток, побiля вуликiв i вишень, заточуючись,
падала, пiдiймалась i знову падала Антанта.
   Бiля нашо? грушi припали з  кулеметом  два  червоних  во?ни,  вшкварили
вогнем по захаращенiй чужими мундирами вулицi,  i,  розповзаючись,  вогнем
вiдповiла ?м вулиця. Кулi, на  щастя,  оминули  червоних  козакiв,  та  не
оминули нашу грушу...
   Я не раз придивлявся до ?? обiдраного, свинцем начиненого  стовбура.  I
не раз я зустрiчався  з  козаками  красивими,  завзятими,  веселими.  Вони
приголубили мо? дитинство, пiд ?хнiм прапором,  умлiваючи  од  радостi,  я
колись ви?хав за село... I все життя я вiдчуваю над собою безсмертне крило
червоного прапора.
   I, напевне,  до  останньо?  хвилини  менi  в  очах  будуть  стояти  оцi
розколиханi блакитнi свiти,  якими  пролетiли  на  конях  червонi  козаки,
пролетiли, наче з легенди, й увiйшли в легенду.
   Я й досi  пам'ятаю,  як  у  мо?х  рiдних  Дякiвцях  пiсля  бою  плакали
осиротiлi конi: вони ранiше дiзнавалися i ранiше оплакували  убитих,  анiж
матерi й дружини...
   I хай мою i дитячу, i довiчну любов приймуть отi лицарi революцi?,  якi
шаблями видобували новий свiт, щоб ми стояли посеред дня!
   I хай простять менi деякi скептики пристрасть до коней, бо так склалося
мо? дитинство: на ?хнi сльози вiдповiдали мо?, дитячi, сльози...
   Раптом   у   мо?   згадки   натрушу?ться    переливчасте    дзеленчання
машталiрського дзвоника. Я оглядаюсь -  i  вiрю  й  не  вiрю  сво?м  очам:
вулицею, вигнувши ши?, мчать вiтроногi лошата, паморозь  накинула  на  них
заволохаченi скатертi, а за  ними  на  крильчастих  санках,  учепившись  у
вiжки,  сто?ть  розпашiлий  i  гордий  дядько  Микола.   Шапка   в   нього
по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве  його  назад,  вусища  ж
метляються на всi боки, то розкриваючи, то  затуляючи  дядькову  посмiшку.
Позад нього, скульчившись, як скорботна тiнь, сидить тiтка Ликерiя,  а  за
нею весело, немов м'яч, пiдскаку? мiй ровесник Iван.
   Значить, у дядьковiй калитцi висвистiвся вiтер, i  дядько  зiбрався  на
лошата. Я високо пiдiймаю свою заячу шапку, з не? випада? нив, i я  верхом
i низом вiтаю дядька. Це, видать, йому дуже подоба?ться, вiн осаджу?  бiля
мене лошат i кива? на них бровами й вусищами.
   - Ну, як?1
   - Змi?! - кажу лише одне слово.
   Моя вiдповiдь медом маже дядька Миколу.
   - Змi?! - задерикувато округлю? рота, а далi так ляска?  батогом,  нiби
когось пiдсiка?: - Хай собi Антанта аж пiниться, а хлiбороб жити буде!
   Ми з Iваном  значущо  ззирнулися,  але  засмiятися  побоялись,  щоб  не
розгнiвити веселуна. Це коли в нашому селi  не  знали,  що  таке  Антанта,
дядько  Микола,  як  тонкий  знавець   рiзних   мiжнародностей,   посво?му
розтлумачив незрозумiле слово.
   - Живе собi в ?вропi, чи не пiд крильцем само? Англi?, один король,  на
ймення Антон. Ну, а в нього, - бачте, в сiмейному дiлi навiть у королiв не
все  шито-крито,  -  ?  вреднюча-превреднюча  жiнка   Антанта,   Антониха,
по-нашому. Здавалося б, що ?й, цяцi з-за моря,  треба  до  нашо?  землi  i
дядька? Так нi, усе сичить i сичить, i вогнем  диха?  на  нас.  З  велико?
злоби i малого розуму зiбрала вона з усiх усюд найманську  челядь,  ткнула
?м рушницi в руки, галети в зуби, покинула свого Антона i  притарабанилась
аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну  дулю,
навiть без маку, бо ми ?й з фронту обiб'?мо i ребра, i хвоста, а тим часом
король Антон iз тилу ожениться  на  якiйсь  молоденькiй  мадемуазелi  -  i
шкреби тодi, Антанто, в потилицi, бо таке дiло...
   Щоправда,  через  якийсь  час  дядько  Микола  постарався  забути  свою
небилицю i вже серйозно пояснював, що Антанта - це каолiцiя. А коли  хтось
допитувався, що означа? "каолiцiя", дядько з жалем дивився на нього, як на
Пилипа з конопель, i казав:
   - Та це, чоловiче, навiть ярмарковi кури знають, а  мо?  вже  й  забути
встигли.
   Отак чогось нiхто й не добився вiд нього, що то за каолiцiя...
   - Тату, ви ж обiцяли нас прокатати з вiтерцем! - нагаду? Iван.
   - Можна й з вiтерцем, за цим  дiло  не  стане,  -  погоджу?ться  дядько
Микола, а тiтка Ликерiя безнадiйно зiтха?. - Ти чого, люба, журишся,  наче
останн? спекла?..
   - Ой людоньки добрi, - стогне тiтка Ликерiя i так говорить, нiби  перед
нею зiбралась громада. - I  нащо,  скажiть,  я  виходила  замiж  за  цього
свавiльця? .
   - Тiльки для того, щоб не продешевити  i  в  дiвках  не  засидiтись,  -
одразу ж вiдповiда? дядько Микола.
   А тiтка знову скаржиться невидимiй громадi:
   - Через цi лошата,  людоньки,  мiй  ошуканець  залишив  нас  без  ложки
молока. А воно ж, повiрте, було таке, що зорi стояли в ньому.
   - А мiсяць не купався в тво?му  молоцi?  -  безневинно  запиту?  дядько
Микола.
   Але тiтка Ликерiя навiть бровою не повела на свого мужа, а далi  питала
поради в людей:
   - Як нам тепер, кревнi та рiднi, жити без набiлу?
   - Що набiл, головне - рух, i наш, i мiжнародний... От  вгоду?мо,  чу?ш,
кабана так, щоб сало було на двi долонi...
   Тiтка Ликерiя скривилась i вдарила долонями по кожусi.
   - Де ти бачив сало на двi долонi?
   - На нашому кабанi, гляди, ще й товще буде.
   - А щоб тебе та бодай тебе!  I  тут  хвальби  повнi  торби!  -  нарештi
посмiха?ться тiтка i за спiвчуттям зверта?ться до мене: - Ма?мо  ж  порося
трохи бiльше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловiк  уже
сало мiря?! - i зверта?ться до дядька: - Гляди, ще здохне воно.
   - Не здохне, дорiжемо, - втiша? чоловiк жiнку.
   - Дядьку, а масть ви пiдiбрали в самiсiньку точку? - допитуюсь я, бо не
дуже схоже, щоб лошата були найкращi на всю Лiтинщину.
   - А як же iнакше?! Ось подивись -  тепер  срiбло  на  них,  -  ворухнув
батогом паморозь на пiдручному, - збереш срiбло  -  золото  побачиш.  Жаль
тiльки, що на борозному дрiбна зiрка. Але я ?? бiлою фарбою збiльшу.
   - А господи, чи ти недоколиханий, чи в тiм'я битий?  -обурю?ться  тiтка
Ликерiя, не сумнiваючись, що на борозному таки побiльша? зiрка.
   - Сiдай, Михайлику, провезу,  як  президента,  i  плати  не  вiзьму!  -
крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
   Я вискакую на духмяне з ромашкою сiно, охоплюю руками Iвана,  а  дядько
гикнув, трусонув вiжками, цьвохнув батогом. I от пiд  копаницями  тьохнув,
присвиснув мерзлий снiг, попереду  заспiвав  дзвоник,  а  вiд  саней,  все
бiльше дивуючись, почали втiкати паркани, городи, дерева й хати.
   - Ой, не жени  так,  Миколо,  бо  всi  мо?  кiсточки,  мов  на  решетi,
перетрусиш, - - застогнала тiтка Ликерiя, а  ми  з  Iваном  засмiялися.  -
Чу?ш, не лети, мов байбас на весiлля.
   Та хiба тепер дядько Микола почу? голос жiнки?
   - Вйо, мо?, не чужi! - шаленi?  вiн,  шаленi?  снiг,  зриваючись  з-пiд
копит i з-пiд крил саней, шаленi? свiт, дугами вiдлiтаючи вiд  нас.  От  у
мою душу вскакують i починають борюкатися острах i  радiсть,  а  невидимий
швець у мiжплiччя забива? цвяшки. А лошата вже не чують пiд собою землi  -
зда?ться, от-от санки пiдiймуться вгору й полетять над  здивованим  селом.
О, вже й знялися вони! Несподiвано ми  чу?мо  трiск,  щось  пiдкинуло  нас
ближче до сонця i жбурнуло набiк? ми всi,  наче  картопля,  вивалю?мося  у
снiг, а зверху нас накрива? сiно, i рожни, i дошки, що повилiтали з саней.
Я тягнуся рукою до обличчя - як воно там, а до мене водночас долiтають два
голоси:
   - Тпру, тпру, змi?!
   - Хiба ж ти чоловiк? Хiба ж у тво?й голомозинi трима?ться розум? Чи  ти
покалiчити-осиротити  дiтей  найнявся?  Дiточки,  лебедята  мо?,   чи   ви
живi-здоровi?
   Коли  я,  обтрушуючи  снiг  i  сiно,  пiдводжусь  на  ноги,   то   бачу
присоромленого дядька Миколу i. вкрай обурену тiтку Ликерiю. Тепер  з  не?
сипався снiг, наче з дерева, а на ?? жовтих лицях займалися давно пригаслi
рум'янцi.
   - Хiба ж я вiдав, що вони такi? -  справдову?ться  провинник.  У  нього
навiть вуса посмутнiли. - От усе ж село зна?, що маю в руках ведмежу силу,
а вдержати цих змi?в нiяк не змiг. Та за цi лошата ми  з  тобою,  голубко,
озолотимось вiд голови до самiсiньких п'ят.
   - Аж до самiсiньких п'ят? - враз подобрiшала  тiтка  Ликбфiя  i  чогось
зиркнула на сво? закаблуки.
   - Ще й за п'ятами трохи  лишиться,  -  не  моргнувши,  запевня?  дядько
Микола, i ми всi почина?мо смiятись.
   - I що ви скажете на це? - примирливо розводить руками тiтка Ликерiя. -
Самi бачите: чоловiк у мене-як дуб, а розуму в баняку - з жолудь.
   - I нащо мо? слова красти? - не сердиться, а посмiха?ться дядько Микола
й почина? вкладати в сани дошки, рожни й  сiно.  -  Сiдайте,  сiдайте,  на
щастя, не обломились.
   - Ви собi як хочете, а я  пiшки,  бо  ти,  нерозсудливець,  i  душу  на
цвинтар завезеш. - Тiтка Ликерiя рiшуче обмина? санки й пряму? додому.
   - I нащо трудити ноги, коли своя худобина ?? - диву?ться дядько Микола,
торка?ться рукою потилицi, а далi зверта?ться до нас: - А ви,  збитошники,
теж пiшадрала додому пiдете?
   - А ми, дядьку, з вами хоч на край свiту, бо так ще нiколи не ?здили.
   - Правда? - радi? дядько Микола, i щось дитяче, зворушливе проходить по
його кирпатому, веснянками приiмленому виду.
   - Правда, дядьку.
   - Ну, спасибi, спасибi,  -  дяку?  менi,  хоча  б  треба  було  зробити
навпаки.
   Пiсля цього дядько Микола поважнi? i вже без вiтерця  довозить  нас  до
свого двору, де смачно чуха?ться об рiжок комори оте, з
   рукавицю завбiльшки, порося, на якому ма? бути сало аж на двi долонi.
   Дядько Микола одразу дiста? вепра кiнчиком батога:
   - Ти чого, безпардоннику, вичуху?ш сало? Це для того тебе  году?мо,  як
герцога?
   Безпардонник кувiкнув, вiдскочив  убiк  i  здивовано  задер  на  дядька
рожевого п'ятака.
   - Красивий, красивий, - пiдхвалю? його дядько, а  нам  з  Iваном  знову
ста? весело.
   Вiд дядьково? оселi я проворно вискакую в завулок i мету на ковзанку  -
землi пiд собою не чую. Заяча шапка спада? менi на  очi,  я  поправляю  ??
помахом голови i мало не налiтаю  на  батька.  Рослий,  широкоплечий,  вiн
легко йде по землi, дарма що на його плечах лежить кропив'яний,  певне,  з
пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповiльню? ходу  i  примружу?  одне
око, оте, в якому й побiля якого найбiльше назбиру?ться насмiшки.
   - Ти куди отак метеш?
   - Чого це мету?
   - А хiба не бачиш, як за тво?ми ногами метелиця знiма?ться?
   - Я назад не дивлюся.
   - Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком--i на ковзанку?
   - Чого скоком-боком? Я прямiсiнько-прямо iду собi.
   - Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лiд, а другий  на
шевця. I тобi ще не надокучила ковзанка?
   - Чого б вона мала надокучити?
   - Ти ж туди ходиш, як пiп до церкви. I  за  що  тiльки  тебе  вчителька
хвалить?
   - А ви й не зна?те? - вiдповiдаю смiливо, бо тато, бачу, в гуморi.
   - Нi, поки що не знаю.
   - То пояснити?
   - Пояснюй.
   - За те, що в мо?й головi менша? полови.
   - От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зiтхаю:
   - Зблизька, тату, завжди гiрше бачиш, особливо в свого.
   - Яким же ти язиканем  ставi  -  диву?ться  i  посмiха?ться  батько,  i
посмiхаються усi темнi крапки в його сiрих очах. - А тепер - гайда додому.
   Радiсть одразу наче вiтром здмухнуло, серце мо? пада? в холод,  а  губи
кваснiють.
   - Чого це знову додому? Я ж тiльки-тiльки з дому.  I  дров  нарубав,  i
Обмiннiй сiна заложив, i мамi води принiс.
   - Не переробився?
   На цю каверзу я вже й не знаю що вiдповiсти, але так менi  ста?  гiрко,
що й не кажiть. Батько це помiча? i вже говорить лагiдно, без насмiшки:
   - Треба, Михайлику,  змолоти  гречки,  -  поворухнув  на  плечах  свого
кулика.
   - На жорнах? - питаю невдоволено, бо страх як не люблю  крутити  жорна:
виха?ш ними, а тобi аж усерединi виха?ться.
   - Нi, на вiтряку.
   - На вiтряку? - оживаю трохи. - Ми з вами по?демо на вiтряк?
   - По?деш, синку, сам, бо менi зараз треба йти  на  роботу.  Найнявся  -
продався, - i тато посмутнiв. Тепер  вiн  аж  вилузувався  iз  шкури,  щоб
заробити на корiвчину.
   - На чому ж я по?ду?
   Тато зганя? з очей далеке видiння i насмiшкувато зирка? на мене:
   - Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
   - Аби ж ви так завжди казали.
   - Тебе похвали, то хата догори дном стане. То  не  догадався,  на  чому
по?деш?
   - Еге, догада?шся, що у вас...
   - Запряжешся у сво? санчата  та  й,  присвистуючи,  пометеш  з  гори  у
долину. Скiльки тут тi?? гречки? А вже  скоро  свят-вечiр.  Треба  стiльки
млинцiв напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?
   - Де мо? не пропадало! По?ду, тату!
   - О, тепер бачу, що в тво?й головi трошки поменшало полови.  Iнший  би,
певне, бiльше сурмонився.
   - Та хiба ж я не ваша дитина? - одразу набиваю собi цiну, за це схоплюю
"лепетун" i вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його слiди.
А кроки в мого тата широкi, й, коли йому доводиться йти кудись  iз  мамою,
вона проха?, щоб вiн притримував ноги вуздечкою...
   От уже клунок i хворостина вiд собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь  у
мотуз i, як завжди, без особливо? радостi вислуховую усi маминi остороги:
   - Ти ж не лети,  як  без  голови,  бо  впрi?ш  i  простудишся.  А  коли
вискочить яка-небудь собака, то май розум пiд чуприною, коли вона його  не
ма?. Як по?деш до вiтряка, не вергай клунок поперед себе, бо пiдiрвешся  i
треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увiйдеш  у  вiтряк,
скинь шапку i поздоровкайся по-людськи. I не гасай вiд  мучника  до  коша;
вiтру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху.
I не забувай...
   - Не забуду, мамо, - одразу ж забуваю добру половину ?? осторог, смикаю
санчата i вихоплююсь за ворота,  що  й  досi  мають  звичку  розмовляти  з
вiтрами й морозом. А  за  ворiтьми  ширша?  день,  переганя?  аж  до  неба
пiдсиненi тiнi, а в саме небо врiзались вiтряки i намотують на сво?  крила
сонячнi нитки i час.
   Вiдколи пам'ятаю себе, я  люблю  вiтряки,  люблю  посвист  ?хнiх  крил,
гудiння млинових жорен, i присвист, i зiтхання ковша, коли  вiн  вбира?  в
себе зерно. Вiтряки навiть входять у мо? сни, оживають у них, як  люди,  i
говорять, як люди. Я завжди з радiстю ?хав на вiтряк  i  з  дiдусем,  i  з
батьком, а тепер уперше ?ду сам. Це мене робить бiльшим у  сво?х  очах:  я
вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана,  торохтiй,  пошкодерник,
паливода, нечупайло, а батьковi-матерi помiчник,  який  може  i  на  людей
подивитися, i себе показати. От аби ще на менi галiфе було, то  пишався  б
я, мов турецький бiб у горосi. Але мати не дуже поспiша? вгнатися за модою
i навiть запевня?, що за галiфе скорiше будуть чiплятися собаки.
   З фiльварку, прошурхотiвши через ребристий  мiст,  я  опиняюсь  на  тiй
дорозi, що вiддiля? поле  вiд  левади.  На  левадi  за  верболозами  тепер
зiбралося стiльки синяви, що можна в нiй брести по колiна, як водою. А  як
вигра? на рiчцi прострiлений сонцем  лiд!  Ось  де  я  мав  розкошувати  з
вiтром, аби не стрiвся з татом. Та хiба  i  зараз  не  можна  з  санчатами
звернути на леваду? От поверну на городи i побреду  по  колiна  в  синьому
цвiту.
   Поки отак розмiрковую, мене почина? наздоганяти скрип саней i  форкання
коней. Навiть не оглядаючись, я узнаю, що це ?де хтось iз небагатих людей,
бо упряж на конях не рипить ремiнням, не обзива?ться залiзом. Я звертаю  з
дороги,  щоб  дати  дорогу  коням,  i   радiсно   стрiчаюсь   з   поглядом
кошлатобрового дiда Данила, рiдного брата мо?? бабусi,  який  теж  ?де  на
вiтряк.
   Цiле лiто дiд Данило живе на пасiцi в лiсах, а увесь рiк пахне вощиною,
медом i травами. Вiн ма? дуже гарнi, що плачуть на  морозi,  очi,  лагiдну
посмiшку i трохи скорботнi уста, на якi  не  назбирувались  нi  злоба,  нi
погане слово. I такий вiн  увесь  чепурний  та  охайний,  що  менi  одразу
хочеться кудись заховати сво? руки.
   - О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! - радiють дiдовi  очi,  i
радiють сльозинки в них. Вiн уста? iз саней, пiдходить  до  мене  й  кладе
велику руку на мою шапку. I навiть од дiдового кожуха вi? не чимбарнею,  а
зiллям. - Як ти, дитино, живеш?
   - Добре, дiду, живу.
   - Воно й видно, - смутнi? весняний цвiт в очах старого бджоляра. - А де
ж Обмiнну подiли, що сам чешеш на вiтряк?
   - Позички притерли ?й ногу. ? ж  такi  люди,  що  не  мають  до  худоби
нiякого понятiя.
   - На корову ще не розжились?
   - Нi.
   - Вчишся ж добре?
   - Добре, дiду.
   - Чував, що ти свiжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?
   - Вона в нас добра.
   - I все одно вам треба, хоч зрiдка, крутити вуха,  -  вiд  цього  розум
прибавля?ться в головi. Чого ж ти до мене влiтку на пасiку не при?жджав? -
переклада? мiй клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна сво?х саней.
   - Якось так вийшло, - сам дивуюсь, як я не  заглянув  на  пасiку.  -  В
новому роцi неодмiнно при?ду.
   - Гляди ж менi i вважай, що новий рiк уже почався.  Ти  зна?ш,  як  вiн
почина?ться? - вмощу? мене  побiля  себе  i  прядiвляними  вiжками  торка?
коней.
   - Нi, не знаю.
   - Може, розказати, чи ти не з цiкавих? -смiються i плачуть дiдовi очi,
   - Мама кажуть: такий цiкавий, що далi вже нiкуди. Розкажiть.
   Дiд Данило пуска? в бороду i в  вуса  таку  посмiшку,  наче  вiн  трохи
глузу? сам над собою, i неквапливо почина? розповiдати:
   - Оце ж коли зима обрива? з днiв тепло, коли вони стають  найменшими  i
найхолоднiшими, то коваль над ковалями - сам Сварог - у  сво?й  кузнi  ку?
новорiчне сонце, ку?, не покладаючи рук, ще й придивля?ться, щоб  нiде  не
було окалини, бо тодi влiтку не вигрiються нi люди, нi худоба, нi  дерева,
нi рослини. Вiн у цьому зна? толк i трудиться  на  совiсть.  От  ску?  вiн
сонце i кличе до себе велетня Коляду. При?жджа? Коляда, впряжений  у  сво?
сани, як ти в сво? санчата, вкладе на них сонце i ?де та й ?де, i ?де та й
?де з ним аж до самого неба. До?де до неба, до нахололо?  сонячно?  оселi,
пiдважить сани, а сонце скiк з них у свою оселю, а  з  не?  i  вигляне  до
людей. От з цього дня i почина?ться новий рiк. Бач, ти й не читав  такого?
- бринить насмiшка в голосi старого.
   I хоча я знаю, що це казка, а все одно вже  бачу  в  кузнi  коваля  над
ковалями Сварога, а бiля самiсiнького неба стрiчаюся  з  Колядою,  помагаю
йому пiдважувати сани з сонцем, ще й одним оком  заглядаюв  ту  оселю,  де
живе сонце, - може, воно теж ма? дiтей, то я з ними на ковзанку побiг би.
   - От ми й при?хали, - дiд руйну? мо? видiння.
   Я зiскакую з  саней  i  знову  опиняюся  перед  iншою  казкою  -  перед
посивiлими крилами вiтряка, що впилися сонцем i струшують на землю сльози.
   На вiтряку сьогоднi завiзно. Бiля мiшкiв i на мiшках  стоять  i  сидять
селяни, а дехто навпочiпки грi?ться коло макiтри  з  розжареним  вугiллям.
Помiж хлiборобами дженджуриться в розкiшнiй синiй бекешi i сивiй  смушевiй
шапцi Юхрим Бабенко. I хоча  вiтер  наскрiзь  продува?  вiтряк,  Юхрим  не
застiба? сво?? бекешi,  -  хай  усi  бачать  його  австрiйське  галiфе  та
англiйський френч, пiдперезаний ременем з долоню завширшки.
   Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волостi податковим
збiрщиком i, хоча люди прозвали його волосним здирщиком,  все  одно  якось
вискочив у повiт i працю? там аж фiнiнспектором. На новiй  службi  вiн  ще
бiльше запишався, зашляхтився, але став менше вживати  писарських  слiв  -
кинувся до полiтичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубi  грошi,  не
стiльки чистi, як  нечистi.  На  його  весiллi,  розповiдали  гостроязикi,
навiть пташине молоко було, а оркестр при?хав з Вiнницi  i  для  господаря
грав тiльки польку-бабочку. На службi  зеленi  Юхримовi  очi  помаснiшали,
коржастi щоки пiдiйшли, притопили носа. Причепи пiд нього кiлька волосинок
- i кiт котом. Я стою бiля дверей, вбираю в ноги м'яке гудiння вiтряка,  i
менi зда?ться, що Юхрим от-от замурчить. Вiд цi?? зовсiм непотрiбно? думки
смiх ну нiяк не може втриматись усерединi. Я його чавлю, притримую губами,
а вiн пирска? i надима? мо? щоки. Нi, видко, не вийде з мене, як  говорить
дядько Володимир, гречно? дитини, - пiду я в свiй  перчистий,  веселогубий
рiд.
   Юхрим пiдозрiло черкнув мене поглядом раз, удруге i в'?дливо запитав:
   - У тебе, жовтодзюбе, ? баланс у головi?
   - Натурально! - зопалу  вiдповiдаю  Юхримовим  словом,  а  воно  одразу
спалаху? в круглих очах iнспектора таким  зеленим  зловiстям,  що  я  враз
прикушую язик i розпутую ноги.
   - Ти ще смаленого вовка не  бачив?  -  пригинаючись,  посунув  на  мене
Юхрим.
   Я опиняюсь за ковшем i звiдти здивовано й перелякано перепитую:
   - Смаленого?.. Нi, не бачив.
   - То побачиш! - обiця? Юхрим i намага?ться вхопити мене рукою за  вухо.
Я вiдскакую далi, а фiнiнспектор ста? на мо? мiсце й продовжу?: - Побачиш,
побачиш! Як не  тепер,  то  в  четвер.  Без  смаленого  вовка  в  тебе  не
обiйдеться...
   I Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрi четверги крутився бiля  мого
слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соцiологiзмом, а
друге гнiтючо-сiрою пiдозрою...
   Та це було потiм... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима пiдходить
отой дядько Шевко, що вилiта? з усiх служб, i презирливо пита?:
   - Ти чого, огиднику, причепився  до  дитини?  Ще  рано  з  не?  податки
тягнути - дай пiдрости.
   - Та хiба я за податком? - розгубився Юхрим.
   - А що ти iнше вмi?ш? Ти вже й на рiдну матiр,  i  на  стеблину,  i  на
зернину дивишся очима збiрщика. Нападлючив у селi, нападлючиш i в мiстi.
   - А ви не збирали в селi подать iз городiв? - ошкiрився Бабенко.
   - Так то ж була весела подать. У  тебе  на  таку  нiколи  не  вистачить
кебети, - неждана добрячо-хитра посмiшка  почина?  решетувати  на  обличчi
дядька Шевка усi  його  веснянки:  чоловiк,  певне,  згаду?  свою  останню
посаду, прицмоку? устами й нiчутiнку не журиться.
   Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподiлу  садибних
дiлянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу i встановив собi за  надiл
садиби незаконну оплату: двi пляшки самогону, десять я?ць i  кусень  сала.
Правда, увечерi вiн свiй прибуток чесно пропивав iз людьми,  -  нiчого  не
приносив додому. I все б у нього було гаразд, якби одна тiточка, в яко? не
було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастiяну.
   За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школi, згадували провини
в минулому i дивувались, як вiн знову  пролiз  на  посаду.  Нарештi  хтось
запитав Шевка:
   - I ти, дрiбносовiсний, не мiг нарiзати бiднiй жiнцi город без сала?
   - А на чому б я тодi я?чню пряжив?  -  обурено  вiдповiв  Шевко.  I  це
на?вне  оправдування  привернуло  всiх  до  бiдного  дядька  Шевка.  Школа
затряслась од смiху: реготали i слухачi, i суддi, i позовниця. Вона першою
сказала:
   - Вiдпустiть його додому пряжити я?чню.
   Шевко заклiпав повiками i зворушено заговорив до позовницi:
   - Спасибi, серце, i ходiм до мене на вечерю. Я, чу?ш, як добре  попо?м,
то моя душа тодi наче на подушцi лежить...
   А от на мене вiтром налiта? чорнобородий журавлистий мельник Iван, який
живе за рiчкою i ма? дуже гарну жiнку. Вiн теж, як бiльшiсть дорослих, ма?
звичку прикидатися, не впiзнавати тебе I так говорити з меншими, нiби вони
тiльки сьогоднi побачили свiт. Але хiба нам звикати до цього?
   - Ти що, при?хав сюди зуби продавати? - грима?  дядько  Iван  i  одразу
робить три справи: грiзно витрiщу? очi, трясе бородою  i  витрушу?  з  не?
муку.
   -  Нащо  менi  ця  кумедiя?  -  споважнiвши,  вiдповiдаю  на  запитання
запитанням i, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельниковi.
   - А чого ж ти щоки, як на вiтер, надима?ш?
   - Щоб краще вiтряк молов.
   I це дуже подоба?ться мельниковi. Тепер уже вiн сам почина? смiятися:
   - То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?
   Тут уже я не знаю, що вiдповiсти, тiльки мовчки дивуюсь:  чого  це  всi
дорослi так люблять говорити дiтям про сватання, одруження i прийми? Деякi
родичi пiдбирали менi молоду ще тодi, коли я й до школи не ходив. Напевне,
думають: нам оте в головi, що i ?м? Дядько Iван, очевидно,  догадався,  що
передав кутi меду, i вже пiдходить з iншого боку:
   - Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?
   - Та нi, я бiленький. А от ваша Люда чорнява, - може, вона волошка?
   - То ти навiть мою Люду зна?ш? Чий же  ти  будеш?  Ой  дядьку,  дядьку,
добре ви зна?те, чий я, i краще  б  не  питали  цього.  Менi  одразу  ста?
незатишно на серцi, бо згадую одну з сво?х найбiльш нецiкавих пригод.
   Вiтряки  завжди  вабили  нас,  малечу,  i  сво?ю   красою,   i   якоюсь
та?мничiстю, i розмовою з самим небом, i особливо крилами, до  яких,  коли
вони поволi рухались, можна  було  причепитись,  на  дурничку  покружляти,
завмираючи, побачити невидимi з землi села, ще й показати  пастушкам  свою
одчайдушнiсть. Робили це хлопчаки, робив i я.  I  от  одного  разу,  коли,
зата?вши подих, я розкошував на крилi, хтось неждано зв'язав мене  руками,
вiддер од крила, а далi влiпив кiлька ляпасiв по тому мiсцi, яке найбiльше
провинилося перед людьми. I тiльки пiсля тако? операцi? я побачив  не  так
сердитого, як наляканого дядька Iвана. Раптом вiн пригорнув мене до  себе,
i в його очах я побачив велику тугу.
   - Що ти робиш, дитино? - аж застогнав мельник. -  Зiрвешся  з  крила  -
батька-матiр осиротиш або на безвiк залишишся калiкою. Жаль буде життя, та
нiчого не зробиш... Не гнiвайся на мене - бив тебе не я, а моя печаль.
   Отi слова i туга в очах одразу розтопили бiль i образу.
   - Не будеш бiльше так робити? - провiв дядько рукою по очах.
   - Нi.
   - Побожись. Я побожився.
   - От i маю собi хрещеника, - посмiхнувся мельник i попрощався зi  мною,
як з дорослим...
   Напевне, й дядько Iван згадав оте давне, але заговорив про iнше:
   - В тебе яка гречка?
   - Яка ж вона може бути?
   - Золота чи проста?
   - Мiшана: трохи золота, а трохи проста.
   - Значить, на багатство йдеться, - жартуючи, дядько Iван засипа? в кiвш
мо? зерно, а мене ставить до мучника.
   - Чого ви пропустили на дурняк замурзу? -  невдоволено  забурчав  Юхрим
Бабенко.
   - Бо нема в дитини нi галiфе, нi бекешi, - безжурно вiдповiв мельник.
   - Еге ж, еге ж, - погодилось кiлька  голосiв.  -  Малого  треба  ранiше
вiдпустити. - I добрi людськi очi сво?м теплом огрiвають мене.
   Я червонiю од людсько? доброти i схиляю голову до мучника.  А  в  нього
вже летить-труситься мука, ще й окантову? себе чорною  лускою.  Це  ж  так
при?мно рукою вибирати тепле-тепле  борошно,  дихати  його  пилком,  ще  й
прислухатися, як хтось над тобою, бiля ковша, веде небилицю:

   Iду я собi та йду,
   Аж сто?ть церква на льоду -
   Млинцем зачинена,
   Ковбасою защiбана,
   Салом замикана,
   Маслом запечатана,
   Вкусив я масла - вiдпечаталась,
   Вкусив я сала - одiмкнулась,
   Вкусив я ковбаси - одщiбнулась,
   Вкусив я млинця - одчинилась.
   Входжу я в дверi, аж там - фе! -
   Сто?ть фiнiнспектор в галiфе...

   Увесь вiтряк одразу  вибуха?  реготом,  а  Юхрим  знизу,  вiд  мучника,
почина? шпетити когось найнепотрiбнiшими словами.
   - Аса, прояво! Хiба це про тебе говориться? Хiба ж ти один фiнiнспектор
в галiфе? - розважливо обзива?ться згори при?мний баритон. - I чого в тебе
губа, як на коловоротi, лiта?? Бач, якого при дiтях налихословив, а вже  й
одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови,  а  не
до iншого мiсця?
   I знову усiм ста? весело, тiльки  один  Юхрим  шкварчить,  як  сало  на
вогнi, i розтрушу? зелену злiсть iз очей:
   - Я ще доберусь, розумнику, натурально,  до  тво??  шкури.  А  розумник
безтурботно вiдповiда?:
   - Видно, з чи?? голови виросте  довбня.  I  знову  люди  так  починають
перехитуватись от смiху, що мельнику доводиться крикнути на них:
   - Та поменше витрушуйте регiт, бо аж завiтрило, - муку розвi?!
   Уже присмерк обсiяв снiги нiжним  рожево-блакитним  пилком,  коли  я  з
борошном повертався в село. Позад мене крила вiтряка перелопачували  вiтер
i снiг, поперед мене в долинi готувалися до весiлля верби-нареченi,  а  за
ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. I  от  уже  зникло  це  око,
поголубiли верби, поголубiла дорога, крiзь снiг туманом дихнула долина,  а
я собi йду та йду по самiй серединi раннього  вечора.  I  легко  йти  мо?м
ногам по землi, i легко летiти мо?м думкам по всiх свiтах...
   От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не  санчата
з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко менi саме  сонце  везти.  Але  я
впираюсь ногами в землю i везу його аж до неба.  Отут  треба  зiбрати  всю
силу, пiдважити сани i в акурат  пустити  сонце  в  його  оселю,  щоб  ним
утiшались i люди, i худоба, i поле, i рiки, i лiс.
   I поки я обмiрковую, як буду пiдiймати сонце, як потiм загляну  в  його
оселю, позаду неждано обзива?ться смiх. Я оглядаюсь  i  на  клуночку  бачу
червону хустку, а голови не бачу.
   - А хто це на дурничку причепився до саней?! -  гримаю  на  хустку,  що
прикрила мiй клунок.
   - Хi-хi-хi, - озива?ться придушений смiх.
   - Ану, покажися - побачимо, кого веземо! - грiзнi? мiй голос.
   - Це я, - пiдiйма? голову Люба i  так  залива?ться  смiхом,  що  на  ??
хустцi починають танцювати пацьорки. Далi школярка зiскаку? з санчат i  аж
перехиту?ться од реготу.
   - Отак весело?
   - Таки весело! - аж пританцьову? Люба позаду санчат.
   - Сльота!
   - Вiд сльоти чую, - нiчутiнку не обража?ться дiвчина.
   - Звiдки ж ти взялася?
   - З хутора вiд сво?? тiтки Софi?  йду,  вiд  тi??,  яку  викрав  дядько
Василь.
   - Викрав?
   - Еге ж, бо в них така любов була, як у пiснях. А  батьки  тiтки  Софi?
стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночi  викрав  ??  в
однiй сорочцi. I нiчого-живуть собi, як  люди...  Я  ще  здалеку  побачила
тебе, пiдкралась, примостилась на санчата, а ти навiть i не почув.
   - Теж менi вага, - зневажливо кривлю губи. - Скiльки вас на фунт iде?
   - I не задавайся! - пiдходить Люба  до  мене  i  вхоплю?ться  рукою  за
мотузок вiд санчат.
   - Краще сiдай - пiдвезу!
   - Тобi ж тяжко буде.
   - Комарем бiльше, комарем менше - все одно.
   Спочатку я вiз Любу, потiм вона таке зморозила - що  пiдвезе  мене!  От
було смiшно! А далi ми ви?хали на пагорб i почали спускатися втрьох  -  я,
Люба i клунок. Хто ж не зна?, що головне у спусканнi - це внизу з  розгону
вивалитись у снiг. От i почали ми вилiтати з санчат  теж  утрьох.  А  коли
клунок придавив Любу, я поклав його бiля верби, - i нам удвох стало  краще
i ?хати, i падати, i пiдiйматися, i обтрушуватись.
   Уже зорi засiяли небо, уже мiсяць вийшов парубкувати, а нам аж  гуло  у
вухах вiд спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос дiда Данила.
   - Що вiн тiльки подума? про нас? - сполохано запитала мене.
   - Та доброго не подума?, - погодився я, i ми чимдуж помчали в село,  що
вже низом вигойдувало тiнi, а вгору посилало дими. На  шляху,  прощаючись,
Люба сказала:
   - Ти б колись, Михайлику, i до нас заскочив. Iдеш собi з ковзанки, то й
заверни в наш двiр.
   - Якось i заверну. А кiзочка у вас i тепер живе?
   - Живе, бо куди ж ?й з перебитою нiжкою? I сiрi курiпки  у  нас  ?.  ?х
дуже хотiв купити дядько Сергiй. Йому, скаженому, хотiлося  вкинути  ?х  у
суп. А мама не продала, - хай собi живуть! I принеси менi щось читати, а я
тобi яблук дам. У нас навiть тiролька французька ?, щiчки у  не?  червонi,
прямо, як у дiвчини.
   - Як у тебе?
   - У мене ж смаглявi... У-у-у, противний, - уже спiдлоба глянула на мене
i ображено вузликом випнула уста.
   - Це ж я пожартував.
   - Зна?мо, зна?мо тебе, просмiшника. У вашому роду всi насмiшкуватi.
   - Еге ж, - погоджуюсь я. - I найгiрше, усi самi себе не жалiють:  тнуть
язиками, як ножами.
   - Це ви такi, певне, вiд природи, - посмiхнулася Люба. - Iди здоров.
   I я пiшов. А коли оглянувся, Люба ще стояла бiля  хвiртки,  оббивала  з
чоботят снiг i дивилася менi вслiд. Нi, вона таки славна  дiвчина,  хоч  i
рiдкозуба. Бiля ворiт мене вже чекали i тато, i мама.
   - Доклешняв? - насмiшкувато запитав батько.
   - Та якось дотарганився, - поважно вiдповiв я.  -  На  вiтряку  завiзно
було.
   - За цей час можна було б i коня  з  копитами  зварити.  Чи,  може,  ти
вчорашню воду доганяв?
   -  Та  вiн,  певне,  з  усiма  горбками  i  собаками   здоровкався,   -
посмiхнулася мати.
   - Або на ковзанках чоботи дiрявив, - додав  тато  i  так  подивився  на
чоботята, що мо? ноги обсипало жаром.
   - Ще дитя воно, - заступилася мати, - та все одно вже ма?мо помiчника.
   - Авжеж! - насмiшкувато погодився батько, iз розмаху вихнув мене  вгору
й посадовив на сво? плече. Я з несподiванки зойкнув, обома  руками  охопив
його шию, а до мене крiзь коване гiлля ясенiв наближаються  найкращi  зорi
мого дитинства  i  притишений  спiв  отих  далеких  лебедiв,  що  назавжди
залетiли в мо? сни i життя.



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу сво? чобiтки пiд голови, але й  не
ставлю в ногах, бо тодi до них частiше  буде  приглядатися  тато.  А  такi
оглядини, ох, нiчого доброго не вiщують менi.
   Ну, хiба ж я винен, що пiдошви  чогось  аж  горять  пiд  мо?ми  ногами,
каблуки, нагнiвавшись один на одного, подаються врозтiч, а пiдкивки на них
протираються, неначе папiр?  Чомусь  оцi  згризенi  на  ковзанцi  пiдкiвки
найбiльше дивували й гнiвили батька. Вiн цупко, наче мене самого, за  вуха
пiдтягував до свiтла понiвеченi чоботята й скрушно похитував головою:
   - У тебе, шибенику, й залiзо не заiржавi?, - нацiлював  на  пiдкiвки  i
очi, й товстуватi губи: одну - з цурпалками вусiв, а другу - з вм'ятинкою.
   По них я безпомилково догадувався, який настрiй у батька, й,  повинивши
голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:
   - Хiба тепер залiзо? Вiд цих слiв батькова вм'ятинка здригалася,  брала
"соб", а самого батька з чобiтьми в руках починали  розхитувати  веселощi,
до тата при?днувалася матiр, а далi i я з-пiд  самого  грому  вскакував  у
смiх...
   Зараз, напевне, багато хто й здиву?ться: чого такi самi  звичайнiсiнькi
слова могли звеселити людей? Тому доведеться  повернутися  до  тих  рокiв,
коли крiзь ру?ни, нестатки  й  шкварчання  рiзних  та  всяких  непереможно
пробивалося нове. Тодi деяка немудра продукцiя, що скупо доходила до села,
нiяк не могла викликати захоплення, i ?? по-рiзному гудили чи лаяли -  все
залежало вiд характеру i  ставлення  огудця  до  того,  що  звалося  "таке
врем'я".
   I от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в'?длива тiтка, вибираючи  вальок
бiло? глини, зневажливо прорекла:
   - Хiба тепер глина? От колись, за царя, була глина... I цi темнi  слова
тiтки,  якiй  навiть  теперiшня  глина  не  змогла  догодити,  розвеселили
веселогубих покупцiв i пiшли гуляти по Укра?нi милiй, вибиваючи  посмiх  у
добрих людей. Кине хтось, наприклад, докiр парубкам, а  його  й  присадять
насмiшкою:
   - Хiба тепер парубки? От колись були парубки... Оцей жарт i мене кiлька
разiв рятував од капосного знаряддя, яке в нас i пiсля  революцi?  звалося
ремiнцем...
   Сьогоднi батько теж отак узяв чоботята  -за  полотнянi  вуха,  що  менi
захотiлося чимсь захистити сво? вуха. Тато пiднiма? чоботи  до  слiпака  i
перед оглядинами косу? на мене:
   - То як воно?
   - Бува? гiрше, - невпевнено вiдповiдаю i хочу перевести мову  на  трохи
безпечнiшу стежку: -Тату, а на Фiлiппiнських островах бува? зима?
   Ох, як би добре було, аби тато згадав тi кра?ни, де побував на крейсерi
"Жемчуг", i забув про мо? чоботята!
   - А тобi нащо це?
   - Iнтересно.
   - Чи не дума?ш i туди на ковзанку забратись?
   - О, менi й наших вистачить.
   - На Фiлiппiнах нема  зими  i  ковзанок  нема.  Ще  якесь  запитання  з
географi?  задаси?  -  Тато  одразу  розгадав  мо?  хитрощi,  i   в   мене
покваснiшало на душi.
   Мати ж мовчки пряла свою пряжу - красиво з вiдведено? руки аж до  само?
долiвки пускала тугий починок; вiн гудiв, неначе джмiль, i десь навiвав тi
видiння, коли по лузi чи в лiсах, розганяючи джмелiв, нахилиться до  трави
наша корiвчина. Хiба ж я не знаю, що кому дума?ться? А звiдки чекати  собi
допомоги? Оцi капоснi чоботята не раз i не два доводили  мене  до  синього
смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завiтати в гостi. У нас i горох
пряжений ?. Я прислухаюсь до клунi й двору, але там тихiше,  нiж  у  мо?му
вусi.
   - Таки  протер!  -  диву?ться  батько,  назбиру?  в  мiжбрiв'я  гнiв  i
точнiсiнько повторю? те, що завжди чую у таких випадках: - У тебе й залiзо
не заiржавi?!
   А менi жаль ста? себе:  хiба  ж  я  винен,  що  цi  гемонськi  пiдкiвки
протираються за кiлька днiв?
   - Тобi треба купувати  залiзнi,  тiльки  залiзнi  чоботи,  -  продовжу?
батько оглядати взуття.
   Я одразу ж прикидаю в головi: "От  аби  справдi  розжитися  на  залiзнi
чоботи! ?м би зносу не було! Пiдмотай бiльше онуч i розкошуй на льоду  без
опаски.
   - А це що? - Батько торга? каблук, який чогось почав хитатись. Батькове
око спочатку дивиться на мене, потiм  на  лiжко,  де,  звинувшись,  дрiма?
ремiнь, i знову на мене. - Чого ж губи зашнурував? Що це?
   - Каблук, - безнадiйно зiтхаю.
   - Сам знаю, що каблук! - грiзнiша? батькiв  голос.  -  А  чого  це  вiн
нацiлився на попiвську леваду?
   Хто ж його зна?, чого вiн туди нацiлився? Я печу ракiв,  знову  зiтхаю,
меншаю, i душа моя менша?,  а  в  думцi  все  одно  на  мить  опиняюся  на
попiвськiй левадi, де ковзанка отак  нiвечить  мо?  чоботята.  Нi,  видко,
нiчого путящого не виклепа?ться з мене, доведеться iти в  шевцi-латошники.
Поки я, вскочивши в безнадiю, ганьблю себе, надворi озива?ться  Рябко.  О!
Iнколи навiть гавкання може здатися музикою! З мо?х думок одразу вилiтають
i шевство, i острах.
   - Хтось iде, - обiзвалася мати. - Вийди, Панасе, бо хiба  довго  добрiй
людинi наскочити на стовп клунi?
   Тато виходить. Я веселiшаю, прихапком беруся за книгу, а мама,  жалуючи
мене, посмiха?ться:
   - Чи не пора вже тобi, патякало, пожалiти i чоботи, i ноги?
   - За ноги, хоч я ?х улiтку б'ю, нiхто не сварить мене, -  бурмочу  собi
пiд нiс. - Коли б то в нас одна була цiна i ногам, i чоботятам!
   - I скажеш таке, - розсмiялася мати й повернула вухо до дверей: в клунi
аж задзвенiли чи?сь промерзлi чоботи - хтось довго на морозi ходив.
   Незабаром до хати ввiйшов батько зi сво?м кремезним братом Яковом, сила
якого вiдчувалася навiть у складках кожуха.
   - Добрий вечiр! - вiта?ться дядько Якiв, неслухняною правицею розстiба?
кожух i ставить на стiл двi зеленi пляшки з пивом, що стало льодом. - Ну й
мороз узявся на нiч - аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у  пiч?
- кива? на пляшки.
   - Можна i в пiч, - диву?ться мати, чого це завiтав до нас дядько  Якiв,
який через свою машинерiю i на свiт божий не показу?ться.
   Талант мого дiда найбiльше успадкував дядько Якiв, - вiн був i ковалем,
i слюсарем, i столяром, i стельмахом, i токарем. Жодна путяща залiзяка, що
потрапляла в село, не минала його рук. У вiйну вiн добрався i до  снарядiв
- вибирав з них начинку, а з сталi  варив  лемешi.  На  такому  дiлi  його
спiткало лихо: один  снаряд  розiрвався,  розвалив  кузню,  вiдчикрижив  i
кудись позадiвав чотири пальцi з лiво? руки майстра. Ох i шкодував за ними
дядько, прийшовши до пам'ятi, i все просив рiдню розшукувати ?х у дворi  i
городi.
   - Разом вони робили, то хай би разом i вiдпочивали, -  казав  дядько  i
кляв тих люциперiв, якi додумалися повтискати в залiзо смерть.  -  ?х  би,
недолюдкiв, заклепати в те залiзо i вистрелити на океан.
   Коли зарубцювалась його  лiвиця,  коли  вiн  якось  навчився  орудувати
цурпалком руки, - знову взявся за  снаряди,  бо  людям  треба  було  орати
землю. Щоправда, тепер дядько Якiв химерував над снарядами не в  кузнi,  а
на городi, бо якби знову щось трапилось, - шкода було б кузнi  i  особливо
нового ремiнного мiха в нiй...
   Багато рокiв тому, коли тато був ще парубком i працював у  лiсах  князя
Кочубея,  дядько  Якiв  позичив  у  нього   на   господарювання   тридцять
карбованцiв., Але тепер дядько засумнiвався, чи варто  йому  повертати  цi
грошi. П'ять карбованцiв вiн принiс одразу по при?здi батька, поклав ?х на
стiл i заговорив не так до рiднi, як до дрiбно? голови дрiбного царя:
   - Ось вам, брате й братова, золота п'ятiрка, хлiба  собi  прикупите  чи
щось на господарство. А як далi нам рахуватись, - сам не знаю;  трудне  це
дiло: за царя були однi цiни, тепер - iншi.
   - Не таке воно й трудне, - сказав тато. - За царя  корова  коштувала  в
нас тридцять карбованцiв, i тепер - тридцять.
   - Справдi? - здивувався дядько. - Треба якось пiти на  ярмарок  звiрити
цiну, - вiн поспiхом почав збиратися додому i пiсля не заходив до нас.
   - Все цiну звiря?, - насмiшкувато казав тато, коли  заходила  мова  про
давнiй борг...
   Тепер  дядько  Якiв  не  хова?  сво?х  вузькуватих  очей,  i  в  матерi
прокидаються надi?.
   - То як ви прожива?те в цих хоромах? - гупа?  дядько  Якiв  промерзлими
чобiтьми. - Призвича?лись навпомацки ходити? А чого долiвка осiла - не вiд
багатства?
   - Та нi, вiд злиднiв. Вони вночi гарцюють по хатi i все  питають,  коли
ти прийдеш i потрясеш калиткою, - оживають бiсики в батькових очах. - Щось
ти, Якове, дуже веселий сьогоднi. Обдурив когось?
   - А щоб тебе! Пiзнаю свого правдивого  брата,  -  засмiявся  дядько,  i
засмiялись на його виду усi вiспинки. Але  чоловiк  не  журиться  ними,  а
iнодi з усмiхом i каже: -  Мав  собi  колись  нiчого  обличчя,  та  дiдько
пiдлатав його решетом.
   - То звiдки до тебе радiсть прийшла? - насмiшкувато допиту?ться тато  i
навiть на мене дивиться веселiше.
   -  Пита?шся,  звiдки  радiсть  прийшла?  От  з  цих  шести  пальцiв,  -
простягнув брат братовi обидвi руки. - Хоч вони й сироти, а не  зледащiли,
i щось у них таки ?. Сьогоднi прискочили до мене з Лiтина, щоб я поворожив
бiля нового млина. Там, кажуть, до мене якийсь навiть  iнженер  порався  i
нiчого не зробив. А хтось i здогадався послати  за  Яковом!  -  Дядько  аж
пiдроста? посеред хати.
   - I як? - усмiхнувся тато.
   - Таки полагодив! - завзято гупа? чобiтьми дядько Якiв. - I за неповний
день заробив дурнi грошi - аж десять карбованцiв  срiблом.  Ще  й  могорич
поставили.
   - Аж десять срiблом?! - не повiрила мати.
   - Перелiчiть! - Дядько повагом вийма?  з  кишенi  чорну,  мов  кротеня,
калитку й величним рухом кида? на скриню. - Бери, Панасе, на корову!
   Вiд цього дива у матерi випав  починок  з  руки,  i  вона,  певне,  вже
побачила в торзi свою корову.
   - Спасибi, Якове, спасибi, - зникають бiсики з батькових очей.  -  А  я
вже грiшив на тебе.
   - I варто було, - смутнi? дядько. - Багато, ой, багато лепу наросло  на
мо?й душi, iнколи й вимиваю його, а до кiнця  вимити  не  можу...  От  сам
скажи: нащо менi було забирати батькову катрагу? Хiба сво??  не  маю?  Так
нi, змiзкував забрати i залишив  рiдного  брата  з  однi?ю  клунею,  ще  й
копiйку його хотiв ута?ти. То не батожити мене за це? От сьогоднi я каюся,
а завтра знов таки за це саме вiзьмусь.
   - То скрути свiй норов, Якове, поки вiн тебе  не  скрутив,  -  з  жалем
глянув батько на брата.
   - Не можу скрутити його, - аж зiтхнув дядько. - Вiн,  клятий,  мiцнiший
за мене.
   - I чого?
   - Чого? - ще бiльше звiузив  чоловiк  очi,  а  вiспинки  на  його  виду
поглибшали. - Бо ношу страх бiля серця.
   - Ви носите страх бiля серця?! - не  повiрила  мама.  -  То  як  же  ви
снаряди розбира?те?
   - Що снаряди! - поглянув кудись удалину дядько Якiв. - ?  страшнiше  за
них.
   - Що ж воно?
   - Страшнiше - мужицька старiсть,  отой  день,  коли  тебе  не  захочуть
слухати нi тво? п'ять пальцiв, нi твiй цурпалок, коли ти станеш нiкому  не
потрiбним трухляком,  а  з  куткiв  на  тебе  забликають  злиднi.  Того  й
вирива?ш, i тиснеш кожну копiйку, i хова?шся з нею, наче злодiй, а вона ж,
гидомирна, й несе тобi тiльки паскудство, невiдчепно дрiбнить i  мiзки,  i
душу. Добре знаю, що треба жити по правдi.  Але  знаю  i  друге:  роби  по
правдi - очi вилiзуть. Того й бредеш помiж двома берегами, рятуючи тiло  i
топлячи душу. - Дядько сумно подивився на мене. -  Може,  вони,  дiти,  не
зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу  долю.  Про  це  тепер
бiльшовики i в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?
   Зачудований i вражений дядьковим словом, я не знаю, що вiдповiсти, i за
мене заговорив тато:
   - Яка йому випаде доля - нiхто не вгада?, тiльки знаю: буде вiн жити по
правдi, не побреде мiж двома берегами, - батько пiдiйшов  до  мене  i  так
поклав менi на голову руку, що я й досi чую ?? тепло. - Так, сину?
   - Еге ж, - вдячно дивлюсь на тата i вже дивуюсь,  як  вiн  може  iнколи
сварцти, а то й замахуватись на мене  ремiнцем.  Дядько  Якiв  недовiрливо
похитав головою, хмикнув:
   - Коли вiн здума? жити по правдi, то хай загодя житню солому припаса?.
   - Це нащо йому такий торг? - сполохано озвалася мати.
   - За правду з усiх усюд доведеться  падати  йому,  то  на  такому  дiлi
солома трохи пособить.
   - Який ви. Якове, недобрий, - зiтхнула мати.
   - От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась.  I  так  усякий
костричиться, бо кожен чоловiк - вiд Iвана й до царя -  ма?  в  душi  такi
недомiрки чи закапелки, в якi не хоче й сонця допустити, не те  що  когось
iз правдою. От прожива? у нашому селi один чудило, як  святий,  Себастiян,
значить. Нiчого не скажеш про нього, правдою живе. А що вiн ма?  з  цього?
Iдею i шинелю? I що виходить у нього? Деякi дядьки нахваляються йому  хату
спалити, а дехто навiть з начальства без солi з'?в би його.
   - Це хто?
   - Хоча б наш начальник мiлiцi?. Себастiян в'?в  його  прилюдно,  а  вiн
Себастiяна де може, там i пiдгриза? тихцем,  ще  й  iдеями  сво?  паскудне
вариво прикрива?. Багато в свiтi ? таких, як Юхрим Бабенко, - вони  б  усе
сонце забрали собi, а iншим одну тiнь залишили. Правда  -  вона  як  слово
боже: слухай ??, когось повчай нею, прикривай нею,  мов  одяганкою  грiшне
тiло, а роби, як життя крутить сво? стежки.
   - Пiзнаю тебе, Якове, усього, з непотребом тво?м, як на долонi, бачу, -
похитав головою батько.
   - А я й не криюсь iз сво?м непотребом, а живу краще тебе. Отак було  та
й, мабуть, буде: залiзо  легше  ку?ться,  чим  людський  норов.  Подивись,
Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип'?ш зi мною, Панасе?
   - Краще б з тобою рогатi пили!
   - Люблю характер свого брата! - засмiявся дядько Якiв. - Ти  все  життя
будеш iз цим характером пiсний кулiш  сьорбати.  А  менi  чогось  нiяк  не
хочеться, навiть при новiй властi, iти  у  святi,  -  там  нi  випити,  нi
пiдморгнути якiйсь молодицi. Через них не попаду я до раю...
   Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рiдня! Менi й досi шкода не
так вашо? покалiчено? руки, як скалiчено? душi...
   Два ковалi ма? чоловiк бiля свого серця:  один  ку?  срiбнi  струни,  а
другий - iржавi грати захланностi. Не перемiг, дядьку  Якове,  ваш  перший
коваль другого, дрiб'язок буденщини  проiржавив  вашi  струни,  притуманив
добрий ковальський вогник. Менi жаль i його, i вас. I все одно я з подивом
i вдячнiстю згадую тi лемешi, якi ви кували з само?  смертi  -  з  тулубiв
снарядiв.
   Прямо над нашими ворiтьми сто?ть зiрниця, а повз ворота проходять  люди
i час. Як вiн iде - це найбiльше видно по наших ясенах, по тому,  що  вони
тримають на собi - чи весняну росу, чи зеленi шуми, чи осiннiй смуток,  чи
зимовi  хустки.  Iнодi,  коли  я  сплю,   час   приходить   i   до   мене,
посто?ть-посто?ть бiля узголiв'я та й злегка потягне за чуба  малого,  щоб
вiн пiдiймався угору. Отак я й росту!
   Це теж говорить моя мама. А що час  бува?  добрим  i  недобрим  -  знаю
сам...
   Сьогоднi вiн веселив батькiв i печалив мене.  Срiбло  дядька  Якова  не
принесло менi радостi, бо тато й мама вирiшили, що тепер, якщо  знайдеться
покупець на Обмiнну, можна буде купити корiвку-
   - То ви хочете продати Обмiнну?! - аж скрикнув я, почувши таке.
   - А що ж ма?мо робити?
   - Не збувайте ??, - затремтiв мiй голос, а в хатi стадо зовсiн тихо.
   - Не ми ?? прода?мо, злиднi нашi продають, - через якусь хвилину  сумно
сказав батько. - Ось винеси ?й востанн? обмiшки, та й уже...
   - Тату...
   - Помовч, Михайлику, без тебе клопiтно.
   I я замовк, але так менi стало важко, що й не кажiть.  Яка  не  ?  наша
Обмiнна, а жаль ??:  скiльки  тих  лiсiв  об'?здили  разом,  скiльки  було
безсонних ночей, рiзних пригод i незгод.
   Погано  спалося  цi??  ночi,  до  мене  увесь  час  наближалися  великi
темно-синi очi нашо? i вже  не  нашо?  коняки,  озивалося  ??  занепоко?не
iржання. Я кiлька разiв  прокидався,  дивився  на  мiсяць,  що  сумував  у
самотинi, i знов неспокiйно засинав. Удосвiта я  напо?в  Обмiнну  водою  з
туманцем, що i взимку ча?ться у нашiй криницi, i,  зiтхаючи,  вивiв  ??  з
клунi у двiр, де на  снiг  рожевими  калюжками  лягли  мерехи  свiтанково?
зiрницi. Руками й щоками я прощаюся з конякою, i вона, видно,  почула  мою
печаль, притулилася до мене м'якою старечою губою i сумно-сумно заiржала.
   - I худоба щось чу?, - зiтхаючи, пiдходить до нас  закутана  матiр,  що
теж зiбралася на ярмарок. Як же без не? батько може купити корiвку? -  От,
Михайлику, вважай, i нема в нас Обмiнно?.
   - Хоч ви не кажiть такого, - навива?ться смуток на очi.
   - I менi жаль, та що зробиш.
   Незабаром до ворiт пiд'?жджа? дядько Трохим з батьком, i наш  невеликий
двiр повниться гомоном. Дядько Трохим з  усiх  бокiв  почина?  оглядати  й
теребити Обмiнну, а тато не втриму? насмiшки:
   - Дивишся, чи не обернулась перед торгом на  коня?  Дядько  хотiв  було
насупитись, але передумав i посмiхнувся отими карими очима, в якi звiдкись
захопив такi золотi обiдки-перснi, що вони аж приворожували жiноцтво.
   "Ти ж, коли йдеш на люди, прикривай сво? перснi  повiками!"  -  не  раз
наказувала йому жiнка.
   - У вас горiлки нема? - пита?ться дядько  Трохим,  не  вiдс?упаючи  вiд
Обмiнно?. - Пiдпо?ти треба ??.
   - Пiдпо?ти коняку? Та що ви, Трохиме? I для чого це? - диву?ться мати.
   - Горiлка да? блиск очам i на якийсь час молодить коня,  -  зi  знанням
справи поясню? дядько Трохим, який дуже полюбляв товктися по ярмарках.
   - А зуби вона теж молодить? - пiдсмiю?ться тато.
   - А зуби ?й треба було б почорнити, бо, коли в коня  чорнi  зуби,  -  i
лiверант (* Баришник.) i рокiв не взна?.
   - Так у не? уже на головi посiялась гречка* (* У  старого  бiлого  коня
з'являються пучечки чорного волосся, а в чорного коня - бiлого. Це волосся
зветься гречкою.).
   - А гречку треба пофарбувати.
   - Багато чого ?й треба, то не будемо  тратитись  нi  на  фарбу,  нi  на
горiлку.
   - Дiло хазяйське, -  посмутнiв  дядько  Трохим,  який  умiв  пiдпоювати
коней, а пiсля тако? роботи не забував i про блиск у сво?х очах.
   Уже зовсiм розвиднiлось, коли ми вибралися за село. Звiдусiль  ?хали  i
йшли на ярмарок люди,  i  спереду,  i  позаду  порипував  снiг,  озивалися
голоси, а дiвчата всю дорогу притрушували смiхом, i, прислухаючись до них,
старi липи осипали блакитну паморозь.
   Бiля перехрестя ми наздогнали дядька  Володимира.  Вiн  так  тягнув  за
собою залигану корову, наче збирався посадити ?? собi на плечi.
   - Володимире, не скрутiть ?й в'язи, - обiзвався дядько  Трохим.  Скупар
блиснув лихим оком, але дядько Трохим не вiдстав вiд нього:
   - Володимире, садовiть ?? на плечi, а то вона вас на роги посадить.
   - ? й безрогi, що на роги  садовлять,  -  нарештi  похмуро  обзива?ться
дядько Володимир.
   - А скiльки за корову правите?
   - Усi грошi.
   - А молоко вiд не?, Володимире, хоч на Великдень бачили?
   - Краще б я тебе, такого, безклепкого, не бачив. Але дядько  Трохим  не
гнiва?ться, а смi?ться i вже нацiлю? очi на узбiччя:
   - Ось подивiться на танець!
   Там, бiля липи, мало не плачучи, стояла тiтка Дарка, а за  пару  крокiв
од не?, мов навiжений, крутився i пiдскакував пiдгонистий пiдсвинок.
   - Дарко, вiн у тебе карапет чи польку-бабочку розучу?? - запитав тато.
   - Ох, i не питайте, що ця холера витанцьову?, - аж застогнала жiнка.  -
Купила ж на сво? грошi нещастя. Думала, кабанчик, а вiн - кнорус.  То  кум
напоумив перед торгом залити його горiлкою, а вiн  що  витворя?!  -  Жiнка
вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибкiв,
осiв на заднi ноги, кувiкнув i здивованими  червоними  очима  поглянув  на
господиню.
   - Вiн у тебе  i  на  сценi  змiг  би  виступати,  -  засмiявся  тато  i
багатозначно глянув на дядька Трохима.
   - Свиням горiлка не так iде на душу,  як  коням,  -  пробубонiв  дядько
Трохим.
   - От не знав досi, що й свинi мають душу, - пiдсiк тато дядька  Трохима
i покивав рукою тiтцi Дарцi: - Повертайся,  жiнко,  додому  та  протверези
свого танцюриста огiрковим розсолом.
   - Так, напевне, й доведеться зробити, - сумовито  погодилась  жiнка.  -
Пропав торг, пропала й горiлка. А щоб тобi, сякий та не такий!..
   I де тiльки того люду береться на ярмарку?! I як вiн  не  загубиться  в
отiй рухливiй кашi, що розбуха?, коловоротить, гуде, смi?ться, торгу?ться,
марнословить, озива?ться iржанням коней, ревiнням волiв,  дзвоном  залiза,
горшкiв i струнами лiрникiв?
   I чого тiльки тепер нема на ярмарку?! I кожухи нижче п'ят, щоб за собою
промiтали  снiг,  i  коротенькi,  обшитi  смухом  кожушки  для  дiвчат   i
парубоцтва, i свитки, i кире?, i чоботи рiзних  фасонiв,  i  постоли,  якi
смiються усiма зморшками, i шапки, як стiжки, i такi  вкороченi,  що  й  з
вухом не поздороваються, i рукавицi, i ногавицi,  i  циганськi  сережки  з
червонного золота, i перснi пiд золото.  I  все  це  саморобне,  зi  сво?м
мудруванням i хитруванням.
   ? тут i фабричнi сукна: англiйськi, французькi, нiмецькi,  австрiйськi,
- усi вiдбитi  в  завойовникiв;  купують  ?х  не  так  статечнi  люди,  як
фертики-вiтрогони i писарi, що хапаються за хвiст  моди  i  цим  показують
увесь свiй розум. Навiть какао в  нас  ?!  Захопили  дядьки  це  добро  на
станцi?  Жмеринка,  вигрузили  з  чужинського  ешелону,  привезли  додому,
нюхають, як тютюн, i не знають, що воно за дивина: чи перець  пахучий,  чи
щось iнше. А жiнки здогадалися, що то за-гранична  глина,  розколотили  ??
водою та й почали пiдводити призьби. А який iз цього толк? На це мастiння,
мов навiженi, накинулися свинi й почали з деревом обгризати  призьби.  Але
тепер i в нас довiдались, що воно  за  какао,  та  подивляються  на  нього
зневажливо. I коли хтось вереду? з ?жею, насмiшкувато запитують:
   - I що ви будете споживати: какао чи хляки?
   А яко? тiльки олi? нема в нас! I соняшниково?, i льняно?, i конопляно?,
i з рапсу, i з кользи, i з рижiю, i з маку. I така вона, кажуть,  корисна,
що допомага? навiть тим, у яких чогось не вистачило олi? в мiзках.
   А от краму на ярмарку мало, i вiн куса?ться - дуже  дорогий.  Саморобне
полотно тепер замiня? хлiборобу крам.
   Над  дорогою  прямо  рiзнокольоровими  пагорбами  пiдiймаються  горшки,
миски, полумиски, глечики, ринви, макiтри, i жiнки руками вибивають iз них
передзвiн.
   - Хiба це горщик?! - вихваля? гончар якiйсь мелодицi сво? череп'я. -  В
ньому бiльше дзвону й приварку, нiж в iншiй головi...
   - Ось Варвара, що нiч  обiрвала,  а  день  доточила!  -  показу?  маляр
жiноцтву молодюсiньку веселооку в стрiчках Варвару, що зовсiм не схожа  на
святу.
   - Чого ж твоя Варвара в  стрiчках?  -  пiдозрiло  допиту?ться  немолода
жiнка.
   - Бо вона ще не дожила до ваших рокiв, ?й теж хочеться подiвувати...
   - Берiть, чоловiче, дешевше за кадуб.
   - Нiяк не можу дешевше, - впира?ться статечний бондар з  вусами  Тараса
Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великi кадуби, бочки, бочата,  а
в них то зiтха?, то посвисту? вiтрець.
   - Чого ж не можете? Чи вiн родив вас?
   - Та нi.
   - А може, вiн iз срiбла-золота?
   - Та нi, - тягне сво? бондар.
   - То чого ж тремтите над ним?
   - Чого? Я в цьому кадубi, чоловiче, сiм рокiв ховався вiд  жiнки,  лише
на восьмому дiйшли до згоди. Жаль за  дешево  прощатися,  -  собi  дорожче
кошту?.
   - Га-га-га!..
   На худоб'ячiй торговицi наша  Обмiнна  не  привернула  уваги  покупцiв.
Прив'язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сiно i,
очевидно, думала про людську невдячнiсть. Купцi зневажливо проходили  повз
?? натрудженi роки i  зупинялися  бiля  тих  коней,  що  мали  в  очах  не
горiлчаний блиск.
   - Довго нам доведеться ?? водити по ярмарках.
   - На  всякий  товар  ?  купець,  -  заспоко?в  тата  дядько  Трохим.  -
Знайдеться i на Обмiнну.
   - Хоч би за не? десятку дали.
   - Може, i десятку дадуть, може, й на дев'яти зiйдетесь, та  й  вiсiм  -
грошi,  -  не  журився  дядько  Трохим.  -  Головне,  щоб  свiжа   копiйка
забряжчала. А он i Володимир купцiв розганя?, - видко, загилив цiну, як за
рiдну маму. Може, пособити йому?
   - Пособляй.
   Дядько Трохим пiдiйшов до скупердяги, перекинувся  кiлькома  словами  i
схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав,  махнув
рукою: мовляв, де мо? не пропадало. Тодi дядько Трохим втиснувся в гурт  i
витягнув звiдти дядька Миколу, той пiдступив до корови, змiряв ??  лукавим
оком i заговорив, як у цимбали заграв:
   Чу?те, люди добрi! Прода?ться корова - не  корова,  а  диво!  Ма?  вона
чотири дiйки, два роги, один хвiст - i все до?ться!  В  дiйках  -  молоко,
роги збирають масло, а хвiст - жир.
   Покупцi одразу посунули до корови дядька Володимира,  i  навкруг  нього
зчинився регiт.
   До нас молодцювате пiдiйшов дядько Трохим.
   - То продасть Володимир корову? - запитав його батько.
   - Тепер продасть, якщо не передума?: Микола так  ??  розхвалить,  що  й
Володимир повiрить йому.
   Незабаром дядька Трохима, тата  i  маму  добрi  люди  покликали  запити
могорич.
   - Як же ми всi пiдемо? - завагалася мати.
   - Чого ви, Ганю, журитесь? - знизав плечима дядько Трохим.  -  Залишимо
тут Михайлика, i хай править за коняку всi дванадцять карбованцiв. Хiба  ж
ми надовго? Ти ж,  хлопче,  не  продешеви!  -  блиснув  на  мене  веселими
золотими перснями i подався з батьками на могорич.
   Коли вони загубились у людськiй коловертi, я хотiв було на  хвильку  од
скочити до кобзаря Демка, голос якого долiтав з другого кiнця ярмарку.  Та
в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий,  у  високiй  шапцi
селянин.  Вiн  здивовано  дмухнув  на  сво?  вуса,  вiддiлив  од  них  два
прокурених вiхтики, потiм обережно обiйшов  навколо  Обмiнно?,  хмикнув  i
запитав мене:
   - Вона ще жива?
   Тако? насмiшки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на  просмiшника  й
одвернувся. А покупець погладив коняку, провiв рукою по  ??  головi,  i  -
диво - Обмiнна не вишкiрилась, а стиха заiржала.
   - Таки жива! - ще бiльше здивувався дядько. На його прив'ялих  щоках  i
пiд його вже роздво?ними вусами ворухнулася усмiшка.
   Хотiлося менi спересердя щось вiдрiзати йому, та якось стримався.
   - Хлопче, а скiльки цей одер править? - хитруватенько подивився на мене
купець.
   - А нащо вiн вам?
   - Та думаю поставити його в рамку i любуватися.
   - Оце ж i ми робили.
   Покупець засмiявся i знову запитав:
   - То яку вiн цiну править?
   - Дванадцять карбованцiв.
   - То чого так дешево правиш? Чому не всi двадцять?
   - Це вже тата спитайте.
   - А де ж вiн?
   -Десь на ярмарку, - пожалiснiв мiй голос. Я догадався, що  передi  мною
сто?ть справжнiй купець, - Дядьку, ви дума?те купити ???
   - Таки думаю. Або що?
   - Я не радив би вам цього робити.
   - Що-що?! - витрiщився на мене цибань, вiдстовбурчив губи на  пiваршина
вiд зубiв, а потiм розреготався. - Оце наскочив на продавця! Такого ще  не
зустрiчав на сво?му вiку! Кумедiя, та й годi!..
   Йому це була комедiя, а менi - горе.
   - Чого ж ти не радиш купувати? - аж нависа? надi мною покупець.
   Я оглянувся. Навколо ворушився, гудiв, бив у шкарубкi долонi, смiявся i
видзвонював ярмарок, - йому байдуже було до мо?? тривоги й смутку.
   - То чого ти  не  радиш  менi  бути  вашим  сватом?  -  нетерпеливиться
цибаневi. - Скажеш чисту правду - куплю бублика.
   - Не треба менi вашого бублика.
   - Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що ма?ш казати.
   - Ви ж татовi не скажете?
   - Нащо менi на спiльника наговорювати? - правдиво диву?ться  увесь  вид
цибаня. - Говори!
   - Стара вона дуже.
   - Стара, але здужала,  -  заступився  за  Обмiнну  покупець.  -  Ви  ?й
западинки пiд очима не заливали теплим воском?
   - А це для чого? - з острахом запитав я.  Цибань  пальцями  поторгав  у
Обмiнно? западинки.
   - Розвелось тепер хитрунiв, якi й коней пiдмальовують, щоб нашого брата
обдурити. Ще яку вона ма? гандж?
   - Трохи кривоклуба...
   - Для робочо? коняки - це не велика бiда. Ще що?
   - I вредна вона: куса? i хвица?ться. А  швидко  по?хати  на  нiй  i  не
здумайте.
   - Спасибi, хлопче, утiшив. Ох i втiшив, - знову засмiявся купець,  усяк
обмацуючи мене  здивованими  очима.  -  I  де  тiльки  ось  такi  продавцi
беруться? Чи тебе, може, найняли вiдганяти купця?
   Саме на цi слова повернулися розчервонiлi батьки  й  дядько  Трохим.  Я
одразу ж притих, поменшав, а купець насмiшкувато звернувся до батька:
   - Чим ви, чоловiче, свого рисака году?те?
   - Золотими галушками, - не розгубився батько.
   - Воно й видно, що золотими, бо всi зуби про?дженi. А яка цiна йому?
   - Хiба дитя не казало?
   Купець пiдморгнув менi вусами, на якi  напирав  червоний,  як  перчина,
нiс.
   - Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв  цього
рисака.
   - Ой дядьку!.. - скривився я  i  одразу  так  подався  назад,  що  мало
сторчака не зарив.
   - Що ж мале напатякало вам?- вiрить i не вiрить тато покупцевi.
   А в того смiх аж горбаки на щоках вибива?.
   - Казав, що ваша коняка i  стара,  як  Ветхий  закон,  i  куса?ться,  i
хвица?ться, а швидко по?хати на нiй - нiчого й думати.
   - Оце дочекався помочi! - батько так зиркнув, що  менi  в  очах  i  пiд
ногами закружляв весь ярмарок.
   - Так-так, - нахмарився й дядько  Трохим.  -  А  ще  й  у  школi  науки
проходить. То й бери такого на ярмарок.
   Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:
   - Та ви, чоловiче добрий, не дуже й гнiвайтесь на свого дотепника.  Все
це я знаю краще за нього i за вас: кобила ж колись була мо?ю!
   - Вашою?! - зовсiм стали круглими очi в  дядька  Трохима,  а  по  ?хнiх
перснях пройшов туманець. - Невже вашою?
   - Мо?ю! - добродушно засмiявся цибань. - Я ще якимсь  пiдпилим  дивакам
продав i? за коня i пiсля того смiявся два днi й  три  ночi.  Прокинусь  i
смiюся!
   - Веселий ви чоловiк, - не зна?, що сказати, дядько  Трохим.  Батько  ж
вiд цi?? мови жвавiша?, а я починаю потроху оживати.
   А цибань, щось згадавши, пiдходить  до  Обмiнно?,  обнюху?  ??  губи  й
пита?ться:
   - Ви ?? горiлкою не пiдпоювали?
   - У нас не ваша вдача, - насуплю?ться дядько Трохим, а в тата  ямка  на
пiдборiддi здрига?ться, бере "соб" - на смiх.
   - Та ви не гнiвайтесь: хто кого  не  пiддурю?  на  ярмарку,  -  приязно
погляда? цибань на дядька Трохима. - На  ярмарку  ми  всi  потроху  ста?мо
циганами. А з вами, надiюсь, сватами будемо. Га?
   - Може, й будемо.
   - Продав я колись оцю шкапину за десять  карбованцiв,  а  тепер  берiть
дев'ять - i по руках. Треба ж хоч жiнку порадувати, що викрутив  у  когось
свого карбованця. Як ви на се??
   - Хай буде так! - Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той
теж ударив батькову руку й полiз до кишенi по калитку.
   - От люблю, коли якась комерцiя ?! - нарештi розвеселився дядько Трохим
i гримнув на мене: - Як же ти, отецький сину, мiг такого намолоти? Га?
   Я спiдлоба глянув йому у вiчi й вiдповiв:
   - Бо мене мiй тато вчили говорити тiльки правду.
   - Усюди, але не на ярмарку! -заграв очима батько. -  В  торгу  i  святi
правди не кажуть, - неiнтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?
   - Ой хочу! Коли можна - з маком!
   - Ще й з маком? - погрiзнiшало батькове надбрiв'я. - Дома я  тобi  утру
маку!
   - Е? - не повiрив я, бо хiба не видно, що гроза вже проходила над  мо?ю
нерозумною макiтрою.
   А тим часом покупець кива? нам головою i вже тягне за повiд Обмiнну.  Я
пiдбiгаю до не?, прощаючись, охоплюю обома руками ?? голову i бачу,  як  у
великих, роками притемнених очах сто?ть людська печаль.
   - Дядьку, ви ж тiльки не бийте ??, бо вона стара, спрацьована,  -  мало
не плачучи, благаю селянина.
   - Та не буду ?? костi калiчити, - пообiцяв покупець та й повiв з  торгу
уже не нашу Обмiнну.
   Я довго-довго дивився ?м услiд, аж  поки  не  зникла  з  очей  спочатку
Обмiнна, а потiм висока шапка селянина.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ

   Чи зна?те ви, що таке галiфе з полотна?
   На це сам Микола Васильович Гоголь вiдповiв би негативно:
   "Нi, ви не зна?те, що таке галiфе з полотна".
   I краще б не вiдати цi?? розкошi. Та багато чого довелося зазнати дiтям
кра?ни, що стала серцевиною нового свiту.
   Вiйни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до  убогого  рала,
до саморобного ткацького верстата i до мертвотного  слiпака.  Наша  молода
iсторiя йшла по  селах  не  в  срiблi-злотi,  а  в  шорсткому  саморобному
полотнi, та все одно в ?? веселих блакитних очах стояли свiти надiй!
   Тодi i нашi майбутнi вченi, i  майбутнi  астронавти,  i  чародi?  слова
прокидалися  i  засинали  пiд  хурчання  маминого  веретена.  Це  хурчання
приносило ?м у сни джмелине дзижчання, i спiв рожево? гречки, i помах крил
вiтряка, i якiсь такi думи, вiд яких у людини прорiзалися новi дерзання чи
крила.
   А якi думи снувалися тодi у головах матерiв? I чи багато хто згадав, що
в отому бiлому полотнi, яке розстелялося  по  всiх  усюдах  i  за  копiйки
розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсоннi ночi,  пригашений
слiпаками цвiт очей i стогiн протертих пучок?..
   Я не дуже полюбляв роботу бiля терницi, бительницi, прядiння, снування,
золiння, але дуже любив, як ткалося i вибiлювалося  полотно.  Коли  ви  не
зна?те, як нашi матерi бiлили полотно, то ви багато чого втратили.
   Це починалось тодi, коли на лужках i левадах затоплений латач  прямо  в
барвiнковiй  водi  засвiчував  сво?  весiльно-золотi  свiчада,  а  з  лiсу
обзивалася зозуля. I от рано-вранцi, ще й ранесенько, коли в селi  позiха?
ледащий туман, на лужок iз полотном на  плечi  приходить  господиня.  Вона
ста? обличчям до приiмленого сонця, накупу? ним сво? вi?,  щось  довiрливо
шепоче йому, а далi, пiдтикавшись, босонiж, як  лелека,  входить  у  воду,
вибираючи таке мiсце, щоб низ полотна лежав на водi - на латачi, на  травi
i м'ятi, а верх насновувався променем. А коли б цього не було,  то  взимку
нашi суботнi сорочки не пахли б  м'ятою,  не  озивалися  б  зозулею  i  не
марилося б нам весною...
   У тi полотнянi часи в нашому селi пiшла мода  на  галiфе,  i  так  вона
пiшла, що, мов лихоманка, охопила всiх чоловiкiв. I яких тiльки у нас тодi
не було галiфе: i  круглих,  як  пiвбубона,  i  напiвкруглих,  i  тих,  що
починалися вигином, а  закiнчувалися  дужкою,  i  таких,  мов  перевернута
голова бика, i зовсiм рiжкастих. На що вже дiвчата - i тих спокусила мода:
дарма що вони тодi ще не носили штанiв, все одно деякi придумали галiфе на
рукавах сорочок: починалося воно прямiсiнько  вiд  чохлiв  i  зникало,  не
доходячи до плiч. Правда, це галiфе не було таким пишним, як у парубоцтва,
але й воно викликало заздрiсть чи зневагу у тих, яким  лiта  не  дозволяли
ганятися за модою.
   То що пiсля таких кравецьких  новацiй  мусив  робити  я?  Теж  канючити
галiфе. На це мати обмiряла мене насмiшкуватим поглядом i вiдповiла:
   - Гарний ти i без галiфе, такий уже гарний, що далi нiкуди. Я пропустив
характеристику повз вуха.
   - А в галiфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самi подивитесь.
   - З мене досить i такого вариводи, - чогось не бажалося матерi,  щоб  я
став кращим.
   - Так уже, мамо, хочеться того галiфе...
   - А дубового сала чи березово? кашi не хочеться? Он краще побiжи  хопти
нарви.
   - А галiфе поши?те?
   - Як тобi шити: упоперек чи повздовж спини?..
   - Хiба ж галiфе на спину ши?ться... - ще не здаюся я.
   - Можна й на спину, аби витримала  вона,  -  i  насмiшкувато,  i  журно
посмiха?ться мати.
   Видать, мода не дуже хвилювала ??, i я згодом змирився, що розживуся на
галiфе, коли матиму в руках сво? ремесло i копiйку. I  раптом  таке  свято
перед самим рiздвом!
   Прокидаюся вранцi, кидаюсь до одежинки - i сам собi не вiрю:
   на всю нашу скриню розкапустилось галiфе, i не просто з полотна,  а  до
синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галiфе здалеку може зiйти
i за крамне! А чорнi поворозки на ньому  -  iз  справжнiсiнько?  "чортово?
шкiри", що навiть дорослим iде на святешнi штани.
   - Ну, як воно, сину? - оберта?ться од печi мати.
   - Ой спасибi, мамочко... Як же ви без мiрки?
   - А що там мiряти в тобi: шкiрку та дiрку? Вузькi будуть -  розтягнемо,
широкi - пiдши?мо, довгi - на вирiст пiдуть.
   От як тодi в селi дивилися на моду, головне було, - чи то  в  одежинцi,
чи то у взуттi, - мiцнiсть.
   - Примiряти можна?
   - Та вдягайся. Сьогоднi у них i в школу пiдеш. А ввечерi,  як  захочеш,
комусь вечерю понесеш.
   - Я до дядька Себастiяна пiду.
   - Ох i надокуча?ш ти йому.
   - Це я чую тiльки од вас, а не вiд нього.
   - Можна й до дядька Себастiяна. Одягайся.
   Аби ж ви знали, як при?мно зашелестiло галiфе в мо?х руках, як  повiяло
на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче  живi.  Одягнув  я
галiфе, одразу пiдрiс i покращав сам собi.
   - Як воно, мамо?
   - Та, зда?ться, нiчого. Тiльки наче одна галiфина трохи меншою вийшла.
   - Таки справдi менша.
   - То я пiдрiжу бiльшу.
   - Е, нi, ще знову не вгада?те. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
   - Розтягуй, як не ма?ш iншо? роботи.
   Доки  мати  готувала  королiвське  снiдання   -   картоплю-нелупку,   я
зосереджено вовтузився бiля галiфе, розтягаючи його i пальцями  ззовнi,  i
кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило
мене.
   В школi мо? галiфе помiтили i сторож, i учнi, i вчителька. Учнi  вiтали
нову одяганку смiхом, рiзними вигуками i пiдняли мене на ура; учителька  ж
посмiхнулась i схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером  i
на якийсь час притьмарив  мою  радiсть.  Це  ж  треба  видумати  ось  таке
паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
   - Прямо як городське!
   - А чого ж, - запишався я, поправляючи меншу половину.
   - Ти в ньому i на ковзанку десь-то не пiдеш?
   - Пiду.
   - Е?
   - Хiба воно мене родило?
   - Не побо?шся замастити?
   - Пусте, - кажу так, наче менi щодня доводиться ходити в обновцi. -  Ти
прийдеш на леваду?
   - А даси ковзани?
   - Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лiд орати носом!
   - I чого б я ото пишалась, хоча й у галiфе, - в'?ла Люба i кинулась  до
дiвчат.
   Пiсля школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батькiв чкурнув  на
ковзанку. I що дивно, - iдучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою,
щоб усi бачили мо?  галiфе.  Тепер  я  розумiв  Юхрима  Бабенка,  як  йому
хотiлось похвалитися сво?ю австрiйською та англiйською одежиною.
   Обновку помiчали люди, дивувались, казали, що вона дуже  личить  навiть
такому отрясi, як я. А мене гордощi все пiдносили й пiдносили вгору,  i  я
вже залiтав у той час, коли буду вчителем i доскочу аж  сукняного  галiфе.
Що тодi скаже наш сторож?
   На ковзанцi вже гамiрно, мов  на  ярмарку.  I  як  тут  не  вивива?ться
малеча, i на чому вона тiльки не ката?ться: все в не? ?,  окрiм  фабричних
ковзанiв. А саморобки тут зiбралися такi, яких тепер уже нiде не  побачиш.
Але й на них усi веселооко зустрiчають свою волю. А коли хто й упаде, його
одразу ж притрушу? безтурботний смiх.
   Я  стаю  на  сво?  фасонистi,  дротом  пiдперезанi  ковзани  i   рвучко
вiдштовхуюсь гострим шпенем. Пiдi мною одразу писнув, зашипiв лiд, а  бiля
вух обiзвався вiтрець.
   "Здоров, шибенику!" - в думках вiтаюся з ним i знову шпенем та шпенем у
лiд - i вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набiгала на очi, а
вiтер лишався позаду. Спробуй дожени! Тiльки й твого, що за полу  свитинки
потрима?шся!
   А лiд сьогоднi аж вигра? на скрипцi, i такий вiн пiсля велико?  вiдлиги
чистий, що пiд ним виднi?ться печаль затоплених верболозiв i трави. А хiба
це не радiсть - витягувати з нього посвист i чути в сво?х ногах вiтер?!
   - Михайлику, Михайлику, го-ов! - наспiвне  обiзвався  бiля  верб  Любин
голос.
   Ой, яка вона гарна сьогоднi в  новенькiй  спiдничцi,  сачку  i  великiй
терновiй хустцi! Я повертаю до тих верб, яким лiта вижолоблюють  середину,
а Люба поспiша? менi назустрiч.
   - Iч, яка ти сьогоднi!
   - Яка? - радi?, гра? очима i соромиться дiвчинка.
   - Святешна.
   - Бо ж сьогоднi свят-вечiр заходить. Мама навiть дала менi свою хустку.
Бачиш, якi на нiй квiти? - i хвалиться, i соромиться хвальби, щоб я  часом
не пiдсiк ?? насмiшкою.
   Хустка справди гарна: на чорнiй основi, мов на шматку селянсько?  долi,
так зацвiли червонi квiти, що за ними i не видно темно? печалi.
   - Тiтка Василина теж запиналась нею, коли ?здила спiвати в  театр.  Ой,
?й так плескали в долонi, так плескали,  навiть  у  газетi  в  цiй  хустцi
надрукували.
   - У цiй? - одразу дорожчою i чарiвною  ста?  для  мене  ця  хустка,  що
стiльки вбрала в себе вогнiв i очей.
   - У цiй самiй. Дивовиддя, а не хустка.
   - А як тепер тiтчин дядько?
   - Спочатку потай журився, а тепер потай пиша?ться i таку любов показу?,
яко? навiть за парубкування не було.  А  дехто  пiд'юджу?  його.  Я  трохи
поковзаюсь на тво?х. Можна?
   - Тiльки не впади.
   На це Люба махнула рукою i розважливо сказала:
   - Хiба обiйдешся без цього?
   Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила  шпенем  у  лiд,  а  ноги  ??
одразу пiшли врозтiч.
   - Ти б ?х мотузочком спутала, - вкусив я, а  Люба,  замiсть  вiдповiдi,
показала кiнчик язика. Побачивши його, я засмiявся.
   - Ти чого? - здивувалася дiвчинка.
   - У тебе i язик темний, як обличчя, а я й не помiчав цього.
   - Хi-хi-хi, - злетiла з ковзанiв  Люба  й  вхопилась  обома  руками  за
живiт. - Втiшився, пустомолот!
   - Чого це я пустомолот?
   - А чого видумав таке?
   - Хiба я винен, що в тебе язик чорний?
   - Це ми сьогоднi ?ли паренi  чорницi,  -  i  в  усiх,  навiть  у  тата,
почорнiли язики, наче в сажотрусiв. Навчиш мене трохи ?здити?
   - По?демо далi, - з опаскою поглянув  на  те  мiсце,  де  коловротилась
школярня: не дуже хотiлося, щоб тебе пiдняли на глузи.
   - Можна й далi.
   Помiж вербами i верболозами я  на  ковзанах  помчав  до  тi??  Ведмежо?
долини, де побiля мiстка самотi? хутiрець-однохатка i де ми колись з дiдом
знаходили в'юнячi й карасинi мiсця...  Ех,  дiду,  дiду,  хто  менi  тепер
збуду? вiтряка, хто посадить бiля його крил молодого лебеденка?
   Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дiдом спiймали найбiльшого
щупака. Тут лiд був такий тоненький, що чулося, як пiд ним стиха  жебонiла
i пересварювалась iз берегом вода. А  на  березi,  неначе  сивочубi  дiди,
стояли заснiженi  стiжки;  перехоплюючи  сонце  i  вiтер,  вони  тихо-тихо
бринiли i струшували сльози на снiг.
   - Михайлику, а тут не страшно? - пiдбiгла захекана i розчервонiла Люба.
   - Чого тобi страшно?
   - Тут вода зовсiм жива. От бачиш, як вона диха?? Ходiмо звiдси.
   - Нiчого, таку вагу, як твоя, витрима?. Ось ставай на ковзани.
   - Я трохи далi!
   - Дрижаки позича?ш?
   - Що не кажи, а страшнувато!
   Люба стала на ковзани подалi вiд течi?, я взяв ?? за руки i,  задкуючи,
потягнув за собою. Якщо ж ?? ноженята йшли врозтiч, то зупинявся  i  вчив,
як треба триматися,  а  далi  знову  тягнув  за  руки.  А  коли  ця  учоба
надокучила, забрав у не? ковзани,  присвиснув  i,  хизуючись,  помчав,  як
хотiлось  менi:  з  такими  викрутасами  та  обертасами,  що  аж   навколо
затанцювали верболози i верби. Вiтер ловив мене, а я його, i дарма  що  на
очi набiгали сльози, - в очах було повно завзяття.
   - Ти прямо, наче метелиця, кружля?ш! -  захоплено  сказала  Люба  i  аж
затанцювала на льоду, i затанцювали ?? червонi квiти.
   А я пiсля ?? слiв, як дiдько, вивертiв коло, вивинувся  на  ясенець,  а
вiдтiля знову помчав до сивочубих стiжкiв.
   I враз пiдi мною засичав, увiгнувся i трiснув лiд,  по  ньому  поповзло
слiпуче павутиння трiщин, враз пiдстрибнув угору берег, а  з  очей  почали
випадати сонце, стiжки i верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На  щастя,
руки мо?, випустивши шпень, зависли на льоду, я  в  одну  мить  вилетiв  з
рiчки i, сам не знаю як, опинився на березi бiля верби.
   З мо?? свитини i, головне, з галiфе задзюрчали  струмки,  а  в  чоботях
зажвяхкотiла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук трiщин округ
не?, що бавились сонцем, i мiй самотнiй, прибитий до берега ковзан.
   Розгубившись, я не знав, що робити, i насамперед витирав рукою обличчя,
а неслухнянi зуби в цей час почали вибивати противну чечiтку.
   - Ой Михайлику, ти не втопився? - пiдбiгла до мене перелякана  Люба.  З
?? щiчок зникла смаглявiсть, а оченята зовсiм округлились.
   - Та, зда?ться, не втопився, - спробував ще бадьоритися,  але  з  цього
нiчого не виходило.
   - Зараз же скидай чоботи! - наказала Люба.
   Я слухняно сiв на погорблене коренище верби, що пробилося з-пiд  снiгу,
а школярка обома ручатами вчепилась у чобiт, стягла його i  вилила  брудну
юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.
   - Побiжiмо до нас, це  городами  зовсiм  недалеко.  I  тво?  батьки  не
дiзнаються.
   А менi в очах менша? день i збiльшуються  квiти  на  ??  хустцi.  Понад
берегом, а потiм городами помчали ми в село. I вже  недалеко  вiд  Любино?
оселi я завагався:
   - А що скажуть тво? батьки?
   - Батько зараз у лiсi, а мама скажуть, щоб ти лiз на пiч i не  журився,
- передала мамин голос.
   Зовсiм захеканi й знесиленi, ми добралися до Любиного дворища,  посеред
якого стояла  лiсова  кiзочка.  Побачивши  незнайомого,  вона,  мов  тiнь,
майнула й зникла в оборi. Тiльки ми розчинили хатнi дверi, як  нас  обдали
пахощi сiна, узвару, свiжоспеченого хлiба i яблук.
   "Це ж кому святий  вечiр,  а  комусь  -  грiшна  купiль",  -  знiчений,
задубiлий, зупиняюся в куточку бiля судника, а невiрнi ноги починають бити
дрижаки.
   - Ой смутку мiй, що з тобою, дитино?! - мов крильми, майнула  бiлими  в
квiтах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати i  злякано
запитала в Люби: - Ви в ополонку вскочили? - Потiм  квiти  на  ??  рукавах
опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи  за  собою  бруднi
слiди i патьоки.
   З печi виглянуло i з  того  дива  заплакало  ув'язане  бiлоголове,  мов
кульбаба, дитинча. Ви, певне, i не  зна?те,  як  ото  колись  прив'язували
малечу?  Ненастанна  праця  навчила  наших  батькiв  робити  це  просто  й
хитромудре: у сволок увiрчувалось кiльце, до нього чiпляли  мотуз,  другий
кiнець перекидали за комин i так ув'язували, пiд пахви  дитину,  щоб  вона
могла гарцювати по всiй печi, але не впасти з не?.
   А тим часом  тiтка  Оляна  спритно  скида?  з  мене  свитинку,  чоботи,
сорочку, пiдштовху? у плечi до лежанки, i я не стямлююсь,  як  опиняюсь  у
пiвтемрявi на печi в кумпанi? з наляканою куль-бабкою.
   - Скидай, дитино, штанцi та насухо  витрися  рушником.  Соромлячись,  я
скидаю сво?  пожалюгiднiле  галiфе,  а  тiтка  Оляна  одразу  жаха?ться  i
сплеску? руками:
   - Ой, пропали ж тво? нiженьки, дитино!  I  що  ти  робитимеш  у  бiлому
свiтi? - заголосила вона i цвiтом на рукавах прикрила обличчя.
   Глянув я на сво? ноги i теж перелякався: вони були темнi, аж чорнi.  От
що робить з людиною мороз. I так менi  стало  жаль  себе,  що  повiки  мо?
одразу набухли слiзьми. Я витер ?х рукою, а  тiтка  Оляна,  кусаючи  уста,
обережненько тернула полотняним рушником по мо?х ногах.
   - Не болить?
   - Хiба я знаю?
   - Задубiли, не чу?ш, видко, ?х. - Тiтка ще провела рушником - i сталося
диво: з-пiд полотна на мо?х ногах з'явилися бiлi смуги.
   Я глянув на тiтку, тiтка на мене, вона засмiялася перша, я  за  нею,  а
далi хихикнула Люба, i навiть мале верескля здивовано сказало: "А".
   - Ой смутку мiй, а я, дурна, в теменi i  не  добрала,  що  це  з  тво?х
штанцiв облiзла бузина! - Навколо тiтчино? голови застрибали  квiти,  вона
сама стала схожою на квiтку, а в очах ?? набилося стiльки радостi, що вона
почала стiкати сльозою.
   - Ну, чого ви, тiточко, плачете?
   - Бо стiльки через тебе страху i жалю наковталася!..  Ой,  шибеник  ти,
шибеник. Де тiльки на тебе росте лозина? Чу?ш тепер ноги?
   - Чую, тiточко! - аж нагнув голову, прислухаючись до них.
   - Ану, давай розтирати разом, щоб i мороз, i трясця, i застуда  заразом
утiкали з нiг. Чекай, я ?х ще святковою горiлочкою витру. Вiд не?  запищиш
у мене, як в'юн.
   I справдi, я попискував, наче в'юн,  а  тiтка  пiсля  розтирання  ще  й
щипнула мене:
   - Щоб ходив здоровий i не журився!
   Потiм вона кинула менi кожуха, а сама взялася за мо?  чоботи,  свитину,
сорочку i галiфе, не забуваючи й на тiсто поглянути, i метнутися до  печi,
i набрати в праску вугiлля, i з бортяницi внести меду  i  з  ним  у  руках
насваритися на курiпку, що поча