ла добиратися до кутi.
   А курiпка одним оком поглянула на тiтку Оляну, проспiвала:
   "Чир-хик" - i розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче
тiнь, увiйшов дядько Сергiй, який мав темне переспiле волосся, темнi важкi
очi, темну душу i срiбний янгольський голос... Менi й досi дивно, як такий
голос, що у церквi пiдiймався до самого бога, не мiг пом'якшити  дядьково?
злоби чи змити кiпоть iз серця.
   Дядько Сергiй, не вiтаючись, обнишпорив очима всю хату й  присiв  перед
курiпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула пiд лiжко.
   - Гарненьке дехто ма? м'ясце, - подичавiли пiд  вiями  звуженi  очi.  -
Оляно, продай сво? курiпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.
   - Я ж сказала: i не випросиш, i не вигрозиш.
   На вивернутi губи дядька  Сергiя  лягають  зневага  i  зверхнiсть,  вiн
пiдводиться й невдоволено хмика?:
   - От чого не розумiю, так не розумiю: i самим  не  ?сти,  i  комусь  не
дати.
   - Не все ж, Сергiю, треба ?сти чи жерти. Нашi курiпки - дiтям радiсть.
   Тiнi пробiгли по обличчi дядька Сергiя.
   - Нема тепер  радостi  на  свiтi,  -  почина?  мiряти  хату  порепаними
чобiтьми. - Нема, i не скоро буде.
   - Не каркай, лиховiсний! - розпашiлась темними рум'янцями тiтка  Оляна.
- Вiд тебе й хата потiнявiла.
   - Ще раз пiдведи ?? глиною, - не дуже й сердячись, кида? похмурець. - А
де ж твiй господар?
   - У лiсi.
   - I перед свят-вечором у лiсi? - диву?ться вузький недобрий вид  дядька
Сергiя. Тут вiн помiча? мене й витрiщу?ться: - Вигрiва?ш злиднiв на  сво?й
печi?
   - Все зле на тебе, некликаний! I нюшить, i нюшить чогось!  -  обурилась
тiтка Оляна. -  Якщо  ти,  нелюдку,  ворогу?ш  з  Панасом,  то  чого  ма?ш
ворогувати з дитиною?
   - А що, христосуватись накажеш iз ним? - змiрю? мене таким оком, наче в
ньому днювала i ночувала сама злоба.
   - Iди, тумануватий, на три вихори! Тобi тiльки, бачу, хвоста браку?.
   - Зашкварчала, наче я?чня на сковородi. От уже маю рiдню!..  -  Натягу?
на сторчкуватi брови шапку, гордо виносить iз оселi  порепанi  шкарбани  й
так хряска? дверима, що на долiвку сиплеться бiлiння.
   - Ох i чоловiк! Щоб тобi в душi  було  пусто,  -  з  гiркiстю  i  жалем
говорить услiд братовi тiтка Оляна. - Ви, дiти, не зважайте - не на  ньому
трима?ться день.
   З розмов дядька Себастiяна i тата я знаю, що нiч трима?ться  на  таких,
як дядько Сергiй... Правда, вiн притихне згодом, пригне голову i душу, щоб
потiм пiдняти ?х над людським горем у страшнi часц.
   В революцiю ж дядько Сергiй потай водився iз бандитами, хоча сам  i  не
був у бандi. Вiд них вiн мав грабоване добро, а ?м постачав  харчування  i
самогон.
   Одного разу червонi козаки накрили його з бандитами i лiсами повели  на
Летичiв. I чи то з переляку,  чи  з  туги  дядько  Сергiй  заспiвав.  Коли
закiнчилась пiсня, до нього пiд'?хав немолодий командир i наказав:
   - Iди додому!
   - Як додому? - не повiрив дядько Сергiй.
   - Ногами... Отакий голос мати - iз бандитами водитись! Спiвав ?м, тепер
спiвай людям!
   Того ж дня дядько Сергiй опинився дома, вiдлежався у клунi,  а  другого
ранку вже з насмiшкою розповiдав сусiдам про свою пригоду:
   - Тiльки подумати: заспiвав пiсню - i червонi уневинили мене. Я  думав:
у них очi на камiнних пiдмурках, а вони - на вологому мiсцi... Обманював я
очi жiнок, обманув i ново? властi...
   В хатi стало тихiше. Тiтка Оляна  мовчки  почала  роздмухувати  праску,
потiм пальцем торкнулася ?? споду, i от  уже  мо?  галiфе  аж  зашипiло  i
запарувало, - iще одна напасть вiдлягла менi вiд серця.
   - Ти не журишся? - через якийсь час заглянула  на  пiч  тiтка  Оляна  й
подала менi одежинку.
   - Нi.
   - А обiдати будеш?
   - Нi.
   - Чого так запишався? Не зважай на  чи?сь  теревенi  -  вони  весь  вiк
чiпляються до живого. Любо, давай ложки!
   I хоч як я вiднiкувався, тiтка Оляна принесла на пiч полумисок з пiсним
борщем, в якому серед поморщених  грибiв  хизувалась  червона  перчина,  i
наказала:
   - ?ж менi й не журися.
   Я глянув на Любу i засмiявся.
   - Ти чого, надзигльований? - сказала тiтка те саме  слово,  яке  я  чув
тiльки вiд свого дiдуся. - Ну, кажи!
   - А гнiватись не будете?
   - О, потрiбна менi така печаль. То чого?
   - Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився...
   - Хiба? - спочатку здивувалась молодиця, а потiм зiтхнула й пояснила: -
Бо що менi, як подумати, головне в свiтi? Щоб люди мали людянiсть у серцi,
хлiб на столi i не журились...



   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

   Я вискочив iз шкоди, як горобець iз проса: навiть мати не  здогадалася,
де сьогоднi побувало мо? галiфе. I хоч воно трошки посвiтлiло,  та  це  не
дуже велика бiда: хiба в слушну хвилину не пiдфарбую бузиновим чорнилом? А
його менi не позичати, бо  ще  з  осенi  заготував  цього  дива  аж  повну
гранчасту  пляшку.  Пiсля  такого  виробництва  тато  з  мiсяць   не   мiг
налюбуватися мо?ми руками i все казав, що вони  стали  схожi  на  облiзлих
кротiв.
   Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило i для  себе,
i навiть на обмiн, - уже три  пера  вимiняв  -  вiсiмдесят  шостий  номер,
череватеньке - ложечкою - i рондо. Правда, я ?х одразу ж  програв  хитрому
Цибулi, проте за ними не так шкодував, як за тими,  що  купу?  тато  аж  у
Лiтинi.
   Менi навiть трохи смiшно ста?, що нi батько, нi  мама,  проходячи  повз
мо? галiфе, нiчого пiдозрiлого не помiчають. А  може,  це  тому,  що  вони
зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.
   Заклопотана  i  варiнням,  i  мастiнням,  i  прибиранням,  мати  ткнула
батьковi й менi шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу,  а  потiм
на дверi й витурила нас iз хати:
   - Iдiть, помiчники, i до першо? зiроньки не приходьте менi!
   - Оце маю пошану вiд рiдно? жiнки, - удавано зiтхнув батько,  натягаючи
на вуха велику, мов стiжок, заячу шапку. Вона ста? дуже гарною, коли з нею
зустрiчаються сонце й вiтер: сонце нада? ?й  полиску,  а  вiтер  мiнить  i
мiнить на нiй кольори.
   Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими  снопами  i  сiном;
бiля засторонкiв, наче вiйсько, в два ряди стоять золотi околоти, над ними
з бантин звисають кетяги горобу, а над  бантинами  бавляться  горобцi,  ?м
зовсiм добре у нас - i  ?сти  ?  що,  i  холод  не  страшний:  як  припече
морозець, влiтають у бовдур i вигрiваються, скiльки ?м заманеться. Там  на
радощах живкуни так  вмащуються  у  сажу,  що  потiм,  коли  вилiтають  на
подвiр'я, навiть коти розгублюються: яка це птиця з'явилася взимку?
   - То як, сину? - косу? батько на полицю, де лежать пилка i сокира.
   - Еге ж! - кажу я весело, бо тато страшенно не любить  нi  кислi?в,  нi
кислого слова.
   - Хай пила замiнить ковзанку?
   - Хай! - безтурботно кажу, зиркаю на бiльшу галiфину  й  чавлю  у  собi
посмiшку.
   - Молодця! - хвалить тато й наводить на мене очi - бдне  примружене,  з
приплющеними бiсиками, а друге з бiсиками на повний зрiст. Коли батько ось
так погляне на когось, то неодмiнно чекай каверзи. Дочекався i я ??.  Тато
по-кравецьки змiряв мене вiд голови до нiг,  а  потiм  з  нiг  до  голови,
зиркнув на дверi й тихенько запитав: - А злякався дуже?
   - Злякався? Коли?
   - Уже й забувся?
   - Ви про що?
   - Про те, як ти в ополонку вскочив.
   - То ви зна?те? - несамохiть вирвалося в мене.  Я  з  переляку  внiмiв,
знiтився i облизав уста, що одразу ж посмагли.
   - Та знаю... Ну, чого став як мурований? -  Тато  обома  руками  охопив
мене, одiрвав од току й притулив до себе. - Шануйся, шибенику, шануйся. Що
б ми робили без тебе?
   I тепер у батькових очах я побачив не бiсики, а зажуру й теплiнь.
   - Ой таточку!..
   - Ну, що? - сумно спитав i торкнувся устами мо?? брови,  ото?,  що  все
забира?ться на чоло.
   - Нiчого, -  ледь  прошепотiв  i  з  вдячнiстю  тiснiше  притулився  до
батькових грудей. Я хотiв щось гарне-гарне сказати йому,  але  не  знайшов
таких слiв i тiльки зiтхнув.
   - Нiщо в тебе не болить?
   - Нi, таточку...
   - У чоботях не квакають жабенята?
   - О, звiдки ?м узятися взимку? - не второпав я зопалу.
   - Питаю, чи не мокрi ноги, бо ?х треба тримати в теплi.
   - Не мокрi... А мама зна? про це?
   - Не зна?. А то було б нам слiз i на свят-вечiр, i на рiздво. Шануйся ж
тепер на сво?х ковзанках... Постара?мось мамi на дровця? - ставить мене на
землю.
   - Постара?мось! - одходжу я, хапаюсь обома руками  за  сокиру,  а  тато
бере пилку, й ми, дво? чоловiкiв, поважно йдемо робити дiлечко... I аби ви
тiльки знали, як сьогоднi при?мно бринiла-спiвала пилка,  а  ще  при?мнiше
перегукувалась iз сокирою в саду луна.
   От i вечiрня зiронька стрепенулась за сусiдським двором, де поскрипу? i
поскрипу? над криницею журавель. Над хатами  влягаються  пахучi  дими,  на
вулицях ста? гомiн i шарудiння саней, а снiгами до  кожно?  оселi  бредуть
фiолети. З хатини в святешнiй хустцi й сачку виходить мати, на ??  обличчi
уляглись урочистiсть, злагода i очiкування казки.
   -  Де  ви,  господарi?  -  стиха,  ласкаво  гука?  тата  й  мене  i  на
пiврозкритих устах трима? любов.
   - А нащо ми тобi? - нiби дивуючись, озива?ться вiд дровiтнi тато.
   - Просимо, дорогий муже, i тебе, сину, до хати, - з  таким  усмiхом,  з
такою добротою вклоня?ться  нам  мама,  що  хочеться  пiдбiгти  до  не?  i
поцiлувати руку.
   - Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою?  -  удавано
строго допиту?ться тато.
   - Це ж люблячи вас! А кого любиш - навiть коцюби не  пожалi?ш,  -  гра?
мати розквiтлими очима i да? нам дорогу.
   - Ти диви! - похиту? батько головою i, йдучи до хатини, чогось затриму?
материну руку в сво?й. Чуднi цi дорослi.
   Хоч  убога-убога  наша  хатина,  та  в  цей  вечiр  i  вона  покращала,
побагатшала. ?? бiднiсть скрасили i вишитi рушники,  i  кетяги  калини,  i
запашне сiно на покутi, й свят-вечiрнiй стiл. На ньому  зараз  лежать  три
хлiбини, грудка солi, височi? стос гречаних млинцiв  i  стоять  з  рiзними
пiсними стравами тi святешнi мальованi полумиски, що бажають добрим  людям
i здоров'я, i щастя, i червоного цвiту.
   Батько перший заходить за стiл, огляда? всi страви, вiд кутi з маком до
миски з бобом, i поглядом дяку?  матерi  за  ??  старання...  А  який  вiн
поважний ста?, навiть не посмiхнеться, коли виносить корiвчинi покуштувати
кожно? страви, зготовано? на свят-вечiр. Ось вiн i бобу взяв у жменю та  й
з подивом сказав:
   - Прямо не бiб, а срiбнi карбованцi.
   Глянув я на миску, - i справдi лежав у нiй бiб срiбними монетами.
   Та найбiльш урочиста хвилина прийшла тодi, як тато  з  бичем  вiд  цiпа
став на порозi пiд  гiллям  ясенiв,  на  якi  позлiталися  зорi.  Ось  вiн
поглянув у заснiжену далечiнь, що горбилась  за  селом,  i  тихо  покликав
мороза:
   - Морозе, морозе, iди до нас кутю ?сти!
   Я застигаю бiля тата i не  вiрю,  але  трохи  й  вiрю,  що  на  дорозi,
висвiчуючи туманом бороди, може об'явитися з мiшком за плечима Дiд Мороз i
пiдiйти до нас. А  навколо  так  тихо,  що  чути,  як  у  ясеновому  гiллi
ворушаться зорi й обтрушують та й обтрушують срiбну паморозь.
   - Морозе, морозе, iди до нас кутю ?сти! - вже голоснiше покликав тато.
   Але й пiсля цього нi на вулицi,  нi  на  городах  не  обiзвалися  кроки
дiдугана. Батько ще й втрет? покликав його, та вiн, мабуть,  забарився  на
якiйсь лiсовiй чи степовiй дорозi. I тодi тато уже грiзно наказав йому:
   - А не йдеш, морозе, то й не йди до нас,  i  не  йди  на  жито-пшеницю,
усяку пашницю: iди краще на крутi гори, на моря, на  лiси,  нам  шкоди  не
роби!
   Далi батько кликав сiрого вовка. Вiн теж не поспiшав, маючи свiй клопiт
у лiсах. Не квапились на кутю чорнi бурi та злi вiтри. I тато заклинав ?х:
   - А не йдете, чорнi бурi i злi  вiтри,  на  вечерю,  то  йдiть  собi  в
безвiсть, хлiба не здувайте, полукiпкiв не валяйте, стрiх не зривайте!
   Потiм тато навстiж вiдчиня? нашi скрипливi ворота: а  може,  приб'?ться
яка добра людина з дороги, то й погрi? душу теплою стравою. I тiльки пiсля
цього ми йдемо вечеряти.
   Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподiвання батькiв.
Отi великi надi? на хлiб новий, на рiй  золотий,  на  щастя  у  дворi,  на
рогову й дрiбну худобу в оборi сходяться i сходяться в нашiй хатинi, що  й
справдi почина?ш вiрити: настане той час, коли господар на току буде  зорi
вiяти, господиня в хатi золото прясти, а сивi срiбнорогi воли потягнуть за
собою срiбнi плуги.
   Аж ось  на  вулицi  обiзвалися  колядники.  Я  перший  вибiгаю  надвiр.
Колядники вже пiдiйшли до  хати  тiтки  Дарки  -  звiздоноша,  "береза"  й
мiхоноша попереду, а "коза" й "дiд" у  страшнiй  машкарi  позаду.  I  чого
тiльки не виробляють ота "коза" й  вертлявий  "дiд",  лякаючи  дорослих  i
дiтей. Та ось задзвонив дзвонар - i всi притихли, з'юрмилися бiля вiкон, а
зеленкуватими  й  синiми  снiгами,  скiльки   свiту   видно,   покотилися,
задзвенiли молодi голоси, проганяючи недолю з вдовино? оселi:

   А чи вдома, вдома та бiдна вдова?
   Нема вдома - пiшла до бога,
   Бога благати - щастя прохати:
   - Ой дай, боже, два лани жита,
   Два лани жита ще й лан пшеницi,
   Лан пшеницi - на паляницi.
   А ще гречки - на варенички...

   Яка не ?  убога  наша  хатинка,  а  i  ?й  колядники  наспiвали  щастя,
наспiвали, що в нашому дворi будуть стояти i мiсяць, i ясна зоря...
   Гай-гай, куди вiдiйшли тi далекi роки?  Вже  одних  колядникiв  забрали
войни, других - сира земля, третi стали дiдами, а й досi  вiриться,  що  в
тво?му дворi, бiля тебе, стояли з одного боку мiсяць,  з  другого  -  ясна
зоря...
   По всьому селi порозходились  колядники,  до  кожно?  хати  звiздоносцi
прихиляли  мальоване  сонце,  нагадуючи  людям,  що  вже  справжн?   сонце
змилостивилось над землею. А он бiля Зарiчки обiзвалася сива давнина, коли
хмари ворогiв обкрадали наше сонце i землю:

   То не з моря тумани,
   То iз коней пара...

   Од чорно? погонi з Туреччини, з Нiмеччини, з  Татарщини  летять,  Дунай
перелiтають козацькi конi,  перелiтають,  не  вмочивши  у  воду  нi  свого
копита, нi козацького стремена...
   Iду я з  вечерею  до  дядька  Себастiяна,  прислухаюсь,  як  за  тинами
пiдстрибу? морозець, придивляюсь, як у тiнях i дрiмливих мiсячних калюжках
заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до
тихого Дунаю, де гуляли козаки. I так менi добре та радiсно ста? на серцi,
наче i я з козаками ломив неволю, визволяв  добрих  людей,  щоб  верталися
вони на тихi води, на яснi зорi.
   А на шляху в цей час обiзвався  передзвiн  збро?  i  стремен,  загупали
кiнськi  копита  Я  в  подивi  оглянувся.  В  прозорiй   темрявi   iмлисто
вималювались побiльшенi постатi вершникiв. I ось повз мене, пригнувшись до
грив, пролетiли-промчали на Лiтин  червонi  козаки,  промчали  тим  старим
Чумацьким шляхом, що спада? у мiсячний напiвсон.
   То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом.  I  хороше,  i
дивно, i радiсно ста? менi, малому, на цiм свiтi. Я  довго  дивлюся  услiд
червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику i вже не  знаю,  звiдки  вони
взялися - чи з тихого Дунаю, чи з-пiд  синього  Бугу,  чи  з-пiд  зоряного
пилу.
   Отак i сходяться пiсня i життя, присмерк давнини i свiтанок сьогодення.
А надi мною вечiр  жменями  засiва?  зорi,  а  бiля  мене  арфами  бринять
пiдмороженi верби, а  пiд  ногами  голубi  тiнi  бавляться  з  снiгом,  що
iскриться зблизька i туманиться поодаль,  як  iз  коней  пара.  На  левадi
перегукнулися курiпки, - i вони поспiшали в село на свiй  свят-вечiр  бiля
якогось стiжка чи клунi.
   Задуманий i радiсний, пiдходжу до подвiр'я  дядька  Себастiяна.  I  тут
ворота розчиненi навстiж: а може, забреде погрiти душу захожа людина?
   Я дивлюся на поплямовану мiсяцем хату i вражено зупиняюся.  Щб  ж  воно
робиться? На хатi, в  заснiженому  кустратому  гнiздi,  де  лiтували  собi
лелека й лелечиха, тепер сто?ть самотнiй лелека i дивиться на схiд.
   "Протри, чоловiче, сво? очi,  -  кажу  сам  собi,  -  бо  ж  над  тобою
глумиться якась вечiрня мана".
   Я й справдi протираю очi, знову косую на гнiздо, а в ньому знову сто?ть
цибата птиця. Та де ж вона  в  таку  пору  взялася  i  як  не  загинула  в
холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало  не  до  само?
призьби i тiльки тепер догадуюся, що в гнiздi  сто?ть  дерев'яний  лелека.
Хiба ж i в цьому не пiзна?ш вдачi дядька Себастiяна? Захотiлося чим-небудь
здивувати i порадувати людей, особливо дiтвору,  от  i  поставив  птицю  в
гнiздо; дарма що вона дерев'яна, а комусь звеселить око i кине в душу  хоч
краплину весняного сонця.
   I поки я собi любуюся птахом, поки перелiтаю у весну, на тi  лужки,  де
на латачi,  м'ятi,  зiллi  i  сонцi  вибiлюються  полотнянi  стежки,  мене
тихенько оклика? знайомий голос:
   - Михайле, дитино, це ти?
   - Авжеж, я, дядьку Себастiяне, - затремтiв  мiй  голос  вiд  радостi  i
вдячностi до людини, що першою, пiсля  мами,  нахилила  над  мо?ю  дорогою
зорi, взятi чи то з неба, чи з доброго серця.
   - От i добре? - виходить дядько Себастiян iз сiней. - А я, чу?ш, вдруге
виходжу тебе виглядати.
   - Е? - вiриться i не вiриться, i менi аж трохи лячно ста?:  за  що  оце
шибенику перепада? стiльки любовi i вiд дядька Себастiяна, i вiд людей?
   - Справдi. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на  тебе,  думаю  собi,
мороз чи сiрий вовк.
   Рослий, красивий, горбоносий, вiн пiдходить до мене, а я йому вклоняюся
посеред того двору,  де  вiтрець  пiдмiта?  срiбло,  а  дерев'яний  лелека
вигляда? весну.
   - Тато просили, мама просили i я вас прошу на вечерю, - кажу тихцем  та
й передаю чоловiковi ув'язанi  в  бiлу  хустку  горшки-близнята  з  теплим
узваром i кутею.
   - Спасибi, спасибi, дитино, - бере  дядько  Себастiян  вузлик,  а  мене
охоплю? тi?ю рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома,  шаблею
на войнах. I робота, i скорбота вибили на  нiй  знизу  глибокi  борозни  i
мозолi, а зверху вилiпили жили завтовшки з мо? пальцi.
   - Це правда, що ти на льоду завалився?
   - I ви зна?те?
   - Я вже й на ковзанку ?здив, i хотiв було до вас при?хати.
   - Ото б настрахали маму, - знову лячно стало менi.
   - Дивися ж, хлопче, дивись! - ще тiснiше однi?ю рукою притуля? мене  до
себе дядько Себастiян.
   - Буду дивитисяi - вже веселiше кажу я i на iнше збиваю думки чоловiка:
- А де ви такого лелеку дiстали?
   - Славний?
   - Славний.
   Дядько Себастiян задира? голову, дивиться на лелеку,  розтулю?  уста  й
почина? смiятися. Вiн дуже гарно смi?ться, назбируючи на вi?, очi  й  зуби
мiсячне сяйно.
   - Це мiй друг вирiзав лелеку iз осики, а я вкрав його.
   - Ви вкрали? - жахнувся я.
   - А що було робити? Продати вiн не хотiв, так я тихцем за лелеку - i  в
мiшок. Посто?ть у мене кiлька днiв, i завезу назад. Ходiмо до хати.
   Бiля сiнешних дверей навсторч стояло двi камiннi плити, ?х. не було  ще
кiлька днiв тому.
   - Що воно таке, дядьку Себастiяне? - нахиляюсь до плит.
   - Якась старовина. Ось бачиш, чи?сь життя вибите на  них,  -  проводить
рукою по напiвстертих людях i конях. - ?х один нерозумець, шукаючи скарби,
викопав iз старовинно? могили та й поклав перед  хатою  витирати  ноги.  I
досi не перевелись мастаки об чи?сь життя витирати ноги!.. Вiдiбрав  я  цi
плити-завезу до Вiнницi: а може, згодяться вони добрим людям.
   Ми заходимо до хати - в теплi  пахощi  сiна,  хлiба  i  свiжих  липових
ложок.
   - От i гiсть до нас прийшов, Михайликом звати, - знайомить мене  голова
комнезаму iз дядьком Стратоном,  колишнiм  мiнiстром  селянсько-бiдняцько?
республiки, далi з вiдомим на всю округу музикою  Федоренком  (його  сiм'я
склада? аж цiлий духовий оркестр), з кобзарем Левком  i  навiть  зi  сво?м
батьком, що саме сто?ть посеред хати в бiлiй сорочцi й бiлих  штанях,  мов
розгнiваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вiтер,
а вуса опустилися вниз, на дощ.
   Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився iз сином i  навiть  у
свят-вечiр знайшов  час  гарикатись.  А  потiм,  дивись,  i  сусiдам  пiде
жалiтися, що його сякий не такий розумець не ма? в головi олi?. Старий  ще
й досi не може забути, що в революцiю син узяв з  економi?  не  корову  чи
коня, а пiанiно,  i  завжди,  коли  пiдходить  до  цi??  пансько?  забави,
презирливо каже: "У-у-у..."-i пальцем шпиня? ?? в зуби.
   Батько Себастiяна не дуже ласкаво дивиться на мене  й  бурмоче  сам  до
себе:
   - Злиднi всiх кра?н, ?днайтесь!
   А в хатi всi, окрiм нього, починають смiятися.
   - Що, я, може, щось смiшне сказав? - диву?ться старий, i дивуються  пiд
сивобрiв'ям його перестоянi, наче памороззю прихопленi  очi.  -  Нi,  таки
пiду додому, - не кумпанiя ви менi! - береться  за  шапку  i  зачерствiлий
кожух, що лежить на скринi.
   - Та чого ви i куди ви, тату? - дядько Себастiян рукою притриму?  смiх.
- 3 вами так усiм весело, ?й-бо, давно так не реготав.
   - Трясця тво?й матерi! - обурю?ться батько. - Дурносмiх завжди знайде з
чого пореготати, навiть коли ма? пiст на копiйку. От подумайте собi,  люди
добрi, як менi дивитися  на  такого!  Привозять  йому  горожани  аж  цiлий
полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молодi  очi,  кидають
?х на стiл, - стiл щебече! Ще й могорич i закуски  городськi  ставлять.  А
вiн, як бейбас, поверта? грошi, поверта? напитки-на?дки, а  пiанiну  лиша?
собi. То хiба ж я винен, що на самiсiнькiй серединi його розуму  розсiлася
дурiсть?! Коли б не вона, мав би чоловiк грошви i на корову, i на  кабана,
i на вариво, й на приварок.
   - Так то ж, тату, грошi вiд непмана.
   - Ну i що?! Аби не вiд дiдька!  -  старий  випив  чарку,  поморщився  i
зажурився: - Нi, щось я тепер не те що людей, а навiть свого засмута  нiяк
не врозумiю. I птиця на срiбну сiтку летить, а вiн аби знайшов навiть перо
жар-птицi - вiддав би у фонд.
   - Революцiя, дiду, зробила вашого  сина  таким,  -  обережно  обiзвався
розумноокий дядько Стратон. Але й це не втiшило старого:
   - Говори та балакай менi! Революцiя - велике дiло. Так чого ж тодi  вiн
далi в революцiю не йде?!
   - Це  ж  як  вас,  дiду,  зрозумiти?  -  на  округлому  виду  Федоренка
здивувалися круглi, обведенi темним веселим огнем очi.
   - А так: давали ж йому в самiй Вiнницi службу, давали  й  жалування,  i
квартиру з шпалерами давали, iди поглиблюй революцiю! А  вiн  чи  здивачив
навiк, чи захотiв свiт здивувати: зостався в селi в  однiй  кавалерiйськiй
шинелi та й досi по всiх лiсах гаса? за бандитами. Ще мало свинцю  на?вся,
iще порцi? чека?! З ким я тодi вiку доживати буду?
   - Та не треба, тату, - дядько  Себастiян  лагiдно,  з  доброю  усмiшкою
подивився на батька. - Я ж вам казав: менi та служба не до душi.
   - От бачите, йому та служба не до душi! - ще бiльше розгнiвався старий.
- А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспiша?, щоб  показати
сво? соображенi? розуму. Та що ж це вийде:
   Юхрим ближче до революцi? сяде, ще й тебе лiктем чи колiном  вiдштовхне
од не?? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'?ристом. А на  кого  ж
вiн робить оце кар-кар? На тебе ж! Тодi хто з вас дурнiший?
   - Та цур йому, тiй балаболцi, - обiзвався  кобзар.  Його  вдумливi,  зi
смутком на денцях очi глянули кудись аж поверх оселi, рука  торкнулася  до
басiв, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодiю. I хата вже  стала
не хатою - прижуреним степом з отi?ю дорогою,  що  й  тебе  чи  твою  душу
поведе до самого неба, з отi?ю чайкою,  що  пiд  крилами  трима?  ранковий
туман, а в серцi - материнську печаль. А над смутком струн уже  сплеснувся
зажурений голос дядька Себастiяна:

   Ой горе тiй чайцi,
   Ча?чцi-небозi,
   Що вивела дiточок
   При битiй дорозi...

   До дядькового низького заспiву припав тенор Федоренка  i  пiшов,  пiшов
понад хатою, понад селом, понад  степом,  аж  до  тi??  бито?  дороги,  де
людською журбою журиться чайка-небога i де вiтряки  перелопачують  крилами
?? кигикання i вiтри.
   В це свято двох голосiв, один з яких вiв мелодiю низом, а  другий  брав
горою,  вплiтався  i  стихав  третiй  -  кобзарський,  битий  морозами   i
метелицями, сiчений дощами i громовицями.
   I враз, коли пiсня вже завмирала, старий кобзар гiрко зiтхнув,.  припав
сивою головою до столу i заплакав. Ось i сльоза впала на  струну,  i  вона
теж обiзвалася жалем. Усi кинулись до старого.
   - Що з вами, дiду Левку?  -  прихилився  до  нього  стривожений  дядько
Себастiян.
   - У кожного сво?, сину, - пiдвiв голову од столу кобзар i пальцем почав
витирати очi.
   -  Яка  печаль-журба  тебе,  Левку,  гризе?  -  пiдiйшов   до   кобзаря
Себастiянiв батько.
   Обо? сивi, наче молоком облитi, глянули один одному в очi,  побачили  в
них, як у снах, сво? давнi лiта, сво? рiзнi дороги й зiтхнули.
   - То чого ж ти, Левку? - знову спiвчутливо запитав дiд дiда.
   - Чого? Ти ж пам'ята?ш, Вiкторе, який мав я колись голос?
   - Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках i дорогах, на  весiллях  i
похоронах.
   - То не жаль менi себе, не жаль рокiв сво?х, а голосу жаль... Оце зараз
не вивiв його вгору та  й  зажурився,  наче  когось  поховав.  Себастiянiв
батько зiтхнув, у роздумi похитав головою:
   - Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так i треба, може, це  теж
- революцiя. - I тихо попрохав сина: - Заспiвай менi про тi василечки,  що
сходять на горi, i про той барвiнок, що послався пiд горою.
   I знову дядько Себастiян повiв  мелодiю  сво?м  могутнiм  баритоном,  а
горою пiшов тенор  Федоренка,  до  них  при?днався  пiдголосок  колишнього
мiнiстра селянсько-бiдняцько? держави, в яку входило аж три  села.  Тiльки
Себастiянiв батько, стоячи посеред хати, не спiвав; вiн дивився  кудись  у
далечiнь, чи то пригадував, чи то кликав до себе сво?  далекi  лiта,  сво?
далекi василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього  тiльки
у снах.
   - За тебе, Себастiяне, за тебе, людино! - пiсля василечкiв пiдняв  чару
колишнiй мiнiстр, а теперiшнiй голова  комiтету  незаможних  селян  у  тих
селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.
   - Нi, за дiда Левка, за голос його, що  все  життя  пiдносив  угору  та
вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь
бiля кендюха.
   - А щоб тебе, вилупку! - махнув  рукою  i  вперше  за  вечiр  засмiявся
Себастiянiв батько.
   -  Спасибi,  Себастiяне,  що  уважив,  бо  головне  в  нашому  дiлi   -
душевнiсть, а решта-все тлiн, - по старостi  лiт  кобзар  вмочив  у  чарку
сивого вуса, зчавив з нього скаженiвку  i  тiльки  опiсля  випив,  що  мав
випити.
   - Артист! - показав усi зуби Федоренко, хотiв так само зробити, але  це
в нього не вийшло. Вiн знову засмiявся i запитав мене: - А ти артистом  не
дума?ш бути?
   - I чого тебе весь час до артистiв тягне? - здивувався дядько Стратон.
   - Ой, люблю сцену, як сво? життя! -  зiтхнув  Федоренко.  -  Iнколи  як
сядеш на нiй зi сво?ми синами i братами, то чу?ш - у рай попав, i нiяк  не
менше!
   - А платять за це добре? -спитав Себастiянiв батько, i всi аж лягли вiд
реготу. - Нi, таки я пiду, не хочу  страмитися  з  вами!  -  Старий  знову
пiдiйшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька i жбурнув на пiч.
   - Побудьте ще, тату, без вас i свято скисне!
   - От навiжений. I що  менi  робити  з  тобою?-  пробурчав  старий,  але
залишився.
   - О, ще хтось до нас! - повернув голову до дверей чуткий Федоренко.
   Незабаром в оселю увiйшов старий гончар Демко Петрович, бiля  якого  на
ярмарку завше товпились люди. Однi?ю рукою  вiн  притримував  мiшок,  а  в
другiй держав  свiй  прославлений  батiг,  видовбане  пужално  якого  було
сопiлкою. Це ж треба додуматись, щоб навiть у  пужалнi  трималася  музика.
Видко, не зблизька прийшов чоловiк, - на його товстих вусах аж  дзеленчали
крижанi бурульки. Привiтавшись, вiн зiрвав ?х з  вусiв,  стер  наморозь  з
дугастих брiв, бережно скинув з плеча мiшок, у якому обiзвалися гончарськi
скарби.
   - Демку Петровичу, вихилiть чарочку з дороги! - запросив господар.
   - Для сугрiву душi i рук не завадить, - охопив кощавою пропеченою рукою
глиняну з червоним цвiтом чарку. - Ваше здоров'я! Ой!.. З чого  ж  ви  ??,
мокруху, на скаженiвку переганя?те?
   - Це запитайте Федоренка! - засмiявся дядько Стратон. - Вiн  з  якогось
весiлля доп'яв такого зiлля. Демко Петрович зiтхнув:
   - Музика за свою роботу ма? веселуху, а гончар - жовч.
   - Чого це ви тако? сумно? завели? - здивувався дядько Себастiян. -  Хто
вас зобидив?
   - А будеш на свят-вечiр слухати грiшне?
   - Та що робити? Послухаю.
   - То й мотай на вус. Я, Себастiяне, дуже розумiю рiзних i всяких,  яким
положено ненавидiти нас. Але нiяк не второпаю, з  яко?  це  хвороби  iнодi
свiй свого ненавидить, свiй свого по?дом ?сть,  свiй  свому  i  дорогу,  i
життя вкорочу?.
   -  Хто  ж  вам  життя  вкорочу??  -  насторожилося   мiжбрiв'я   дядька
Себастiяна, i насторожилось усе його обличчя, полатане вiтряними лишаями.
   - Ет, багато казати, та мало слухати, - хмурнiють очi майстра, в яких i
зараз, i довiчно будуть мiнитися полиски гончарських вогнiв.
   - Говорiть! - наполяга? дядько Себастiян.
   - А я думаю: ми говоримо бiльше, нiж треба, та  й  бiльше,  нiж  треба,
вiримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком  добувати  собi  мед,  а
когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
   - Хто ж вас ужалив?
   -  Не  мене,  а  мою  працю.  Це  навiть  гiрше,  нiж  мене.   Того   й
притарабанився до тебе, голово! - Демко Петрович заглянув до свого  мiшка,
понишпорив, вийняв з нього кахлину i показав дядьку Себастiяну. - Поглянь,
коли хочеш, на мою цяцьку.
   Ми  всi  потягнулися  до  перепечених  рук  майстра.  На  його   нiжнiй
полив'янiй кахлi з очерету злетiла качка, злетiла в зелений  свiтанок,  до
ще не видимого ронечка. Чорне око птицi довiрливо, по-людськи дивилося  на
нас, а з ?? крила вiдiрвались двi краплинки води чи роси.
   - Боже, як гарно! - аж застогнав кобзар.
   А дядько Себастiян поцiлував Демка Петровича.
   - От чоловiк! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з  глини
зробити!
   - Бог Адама теж вилiпив з глини, - вкинув слiвце Себастiянiв батько,  i
знову мав за це смiх, i знову поглянув на пiч, де лежав його кожух.
   - Спасибi вам за радiсть, - подякував гончаревi дядько Стратон.
   - I справдi  ви  ма?те  хоч  краплину  радостi?  -  подобрiшали  вогнем
накупанi очi Демка  Петровича.  Вiн  таки  знав,  що  його  праця  повинна
подобатись людям, але хотiлося, щоб вони  ще  i  ще  раз  ствердили  це  й
розмили невсипущi сумнiви, непевнiсть, якi бiльше тримаються душi  творця,
анiж ремiсника.
   - Про що й казати, - аж  зiтхнув  дядько  Себастiян,  придивляючись  до
кахлi. - I як воно так виходить у вас, що вiд кахлини аж повiяло весною?
   Добра i соромлива посмiшка обвела зморшкуватi уста гончаря:
   - Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: i зеленi лужки,  i
синю воду, i верби над нею, i сонце над вербами. От коли вони  стали  бiля
мене, то руки самi потягнулись до працi.
   - Не зна?те ви цiни сво?м рукам.
   - Найшовся такий, що склав ?м цiну, - зажурився гончар.
   - Що ж воно трапилось?
   - Оце ж побачив мо? цяцьки Юхрим i обклав ?х таким патентом,  що  треба
покидати свою забавку.
   - Що?! Юхрим вас обклав?! - одразу ж розгнiвався дядько Себастiян.
   - А хто iнший? Своячок!
   - Не своячок, а книшохап! - нахмурився дядько Себастiян.
   - Хiба ж втямки паскудi, що я на горшках та глечиках бiльше б заробив?
   - Ви йому про це казали?
   - I казав, i благав, i сварився. А вiн ухопив  мою  душу,  мов  кат,  i
потягнув ?? на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув
на мо? роки i працю.
   - I нiхто не рятував вас?
   - Тодi мене мiг би врятувати або мiй у його кишенi червонець, або чийсь
вищий чин.
   - Ну, то я ще з ним, нiкчемою, побалакаю! Я йому!.. - Дядько  Себастiян
чогось не доказав, кинувся до жердки i похапцем почав одягатися.
   Гостi й батько насипались на нього:
   - Почекай, Себастiяне. Хiба ж завтра дня не буде?!
   - Нащо вiн тобi на святий вечiр здався!
   - Я комусь зроблю його грiшним!
   - Навiжений, чи ти не здитинiв? На кого  ж  гостей  покида?ш?  -  знову
розгнiвався батько.
   - На вас, тату. Розважте ?х чимсь смiшним.
   - Трясця тво?й матерi i тобi, задирi! Чи  ти  ось  тепер  обаранiв,  чи
таким на свiт пожалував?
   - Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! - Дядько  Себастiян,  як  вiтер,
вискочив iз хати, а я вищулився за ним i прикипiв  бiля  сiнешнiх  дверей.
Дядько це помiтив, але нiчого не сказав, - йому тепер було не до мене. Ось
вiн пiдбiг до стайнi, розчинив дверi й вивiв коня, якого колись  вiдбив  у
бандитiв. Кiнь тихенько заiржав,  вигнув  голову,  i  проти  мiсяця  росою
заiскрилася його грива. Дядько Себастiян  вискочив  на  нього,  пригнувся,
щось сказав, i кiнь з копита пiшов галопом, аж бiла курява затуманилась за
ним-
   З хати повиходили гостi, i, не змовляючись, попрямували на вулицю.  Над
селом небеснi мiрошники просiвали зорi i зоряну пергу, а селом  i  досi  з
кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.
   - I що ви скажете про нього? - пита?ться сам у себе кобзар.
   - Що я скажу? - обiзвався дядько Стратон. - Один чоловiк ма?  душу,  як
птицю, що пiд хмарами ширя?, а другий - мов квочку,  що  тiльки  на  сво?х
яйцях сидить, висиджу? не курчат, а покручiв якихось.
   - А що мiй Себастiян ма? за свою душу? Одну шинелину,  одну  пiанiну  i
купу напастi. Кажу ж йому: пожив ти для революцi?, то поживи й для себе.
   - А вiн живе для лiнi?! - засмiявся Федоренко.
   - Лiнi?! - перекривив Себастiянiв батько. - Яка ж це лiнiя, коли  хтось
за революцiю одержу? порцiю свинцю, а iнший трясе й обтрушу? цю революцiю,
як золоту яблуню, ще й прикида?ться храните-лем ???
   Вiд ставу, почувся тупiт копит. А  ось  на  вулицi  з'явився  i  дядько
Себастiян. Передним, поперек коня, лежав вдво? перегнутий  Юхрим  Бабенко.
Вiн щось жалiбно белькотав, зойкав, оправдувався, а його  довжелезнi  ноги
раз од разу розпорювали снiг.
   Коли обурений такою поклажею воронець влетiв у двiр,  дядько  Себастiян
скочив на землю i, не церемонячись, потягнув за собою  Юхрима.  Той,  наче
куль, упав на снiг, застогнав,  пiдвiвся,  п'янкуватими  очима  посклянiло
глянув на нас, здивувався i одразу ожив: напевне, спочатку думав, що  йому
треба чекати чогось страшнiшого.
   - I вас отак сюди привезли в гостi, як мене? -  звернувся  до  людей  i
почав правицею розтирати поперек, а лiвою - живiт.
   Це несподiване  запитання  розвеселило  усiх,  а  на  мiнливе  Юхримове
обличчя ляга? вираз догiдливостi:
   - От гарного коня ма? Себастiян! Прямо не  кiнь,  а  золотогривець!  От
везе чоловiку в селi!
   - А тобi в мiстi? -запитав дядько Стратон.
   - Теж нiяк  не  зобиджаюсь  на  сво?  офiцiйне  державне  становище,  -
говорить до дядька Стратона, а  сковзким  оком  пасе  голову  комнезаму  i
непомiтно робить крок i другий назад.
   - Ти  наче  втiкати  збира?шся?  -  пита?  дядько  Себастiян,  змiрявши
поглядом ноги Юхрима.
   - Тiкати? - дивуються i очi, i уста, i квасолистi нiздрi Юхрима. - Це я
ноги розминаю. Та з такою кумпанi?ю усi святки, як у раю, гулятиму.  Може,
скочити за чимсь таким? - красномовно поторгав рукою кишеню.
   - Повертай до хати! Поговорим  про  святешне,  -  похмуро  каже  голова
комнезаму.
   - Коли просять, то повернемо. I чого ти хмаришся, коли в гостi привiз?
   - Лиха година возила б тебе!
   - Е, це вже випад! - пiдiйма? голос Юхрим, а  на  його  очi  наповзають
сiрi плiвки. - Привiз мене у гостi, то й частуй, натурально, як гостя,  бо
я теж можу розсердитись: менi ?хати поперек коня було не дуже зручно. I чи
не дума?ш, Себастiяне, що ми пунктуально розберемо це дiло  в  повiтi  пiд
девiзом: "Геть партизанщину i махновську анархiю!"?
   - Яку анархiю?! - скипiв дядько Себастiян.
   - Ну, оту, не зовсiм культурну.
   В оселi дядько Себастiян став насупроти Юхрима i ?хидно запитав:
   - Виходить, дорвався до влади?
   На це Юхрим, як по писаному, вiдповiв:
   - Маю повагу вiд iнстанцiй, представникiв i  газетно?  хронiки.  Ти  не
читав, як нещодавно про мене було написано в одному органi:
   "Оратор подробно остановился..."? Жаль тiльки, що прiзвище переплутали:
замiсть Бабенко, чогось написали Бабiй.  Воно  корiнь  один,  та  звучання
зменшили, а збiльшили причетнiсть до бабодурства. Як ти на це дивишся?
   - Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвiта iнше напишуть.
   - Чекай, коли ма?ш час, - знизав плечима i позлiшав  Юхрим.  -  Але  не
завжди отак  висловлюй  сво?  мн?нiе  при  народi,  бо  я  про  тебе  можу
висловитись у кабiнетi.
   - Про тво? пiдшепти, завушнику, я добре знаю. А ти  хоч  раз,  працюючи
фiнiнспектором, думав, що лиша?ш позад себе?
   - Позад себе?.. Хай над цим  питанням  поколiння  думають!  -  безжурно
вiдповiв Юхрим. - А я для сучасностi на потреби вириваю карбованець.
   - З м'ясом?
   - Карбованець завжди виривався iз болем, iз  шкурою  чи  з  м'ясом.  Це
знають усi дiловi люди. А хто зараз у нас ма? стати  пупом  землi?  Тiльки
дiловi люди, що вмiють i виривати, i вимолочувати карбованець.
   - Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! -  придушив  гнiв
дядько Себастiян.
   Тепер Юхрим навiть згорда поглянув на голову комнезаму:
   - Який не маю розум, а знову ж тепер не тобi вчити мене. ~ -  Побачимо!
Юхрим з жалем i прихованою насмiшкою похитав головою:
   - Ти опiзнився, Себастiяне, опiзнився! Тепер уже я тебе можу вчити,  як
вищестояща iнстанцiя.
   - I таки може, - погодився  Себастiянiв  батько.  -  Хоч  ти,  Юхри-ме,
дурень, а мiсце ма?ш розумне.
   - Ти впiзна?ш цього чоловiка? - насилу стримуючи лють, дядько Себастiян
поклав руку на гончаря. Юхрим споважнiв:
   - Натурально, впiзнаю, персонально  приглядався  до  його  звичайних  i
пiдозрiлих цяцьок, персонально i обклав ?х, щоб менше назбирували  навколо
себе несознательнi очi i несознательний смiх. З мо?х рук по лiнi? фiнансiв
навiть рiдна мама не вислизне.
   - I ти, бевзь, посмiв обкладати красу?! - В дядька Себастiяна  аж  уста
затремтiли.
   - Авантюристичне  запитання!  Бо  що  таке  перед  фiнансами  краса?  -
обурився  Юхрим,  обурились  його   квасолистi   нiздрi,   та   враз   вiн
утихомирився, а очi помаснiли: - За красу завжди i всюди  бiльше  платять,
то вона бiльше i обкладатися повинна. Резон?
   - Тобi дай волю - усе красиве вичавиш! - обiзвався сивий кобзар.
   -  I  вичавлю!  Я  людина  без   рiзних   селянських   сентиментiвi   -
по-нахабнiшав увесь вид Юхрима. - Якась качечка або квiточка з  мо?х  очей
не виб'? сльозу. I треба дивитися на  жит?я  крiзь  призму  в  iсторичному
розрiзi! Бо що тепер вартнiше:  якiсь  красивi,  але  нiкому  не  потрiбнi
качки,  коники  чи  звичайнi  горшки,  що  йдуть   на   потреби   трудящих
робiтничо-селянсько? держави? I  хай,  натурально,  оцей  рукотворець  без
вiдповiдного дозволу на те не кида?ться у мечтанiя, у фантазi?  i  лiпить,
що положено лiпити з глини, - горшки i макiтри; хай i вiн  втямить:  краса
служить одиницям, а навар - масам!
   - Дайте менi батога! - метнувся  дядько  Себастiян  до  лави,  правицею
вхопив пужално, а воно обiзвалось спiвом.  -  Я  з  цi??  макiтри  нароблю
шматкiв! Я ним вiдчиню сво? дверi!
   З обличчя Юхрима  злетiло  нахабство,  вiн  сторч  головою  кинувся  до
порога, а в хату, мов хуртовина, влетiла Юхримова  жiнка.  Мороз  хмариною
закружляв навколо  не?,  а  всi  ??  широкi  розгойданi  спiдницi  вiдразу
вiдмiряли собi пiвхати i розбудили в нiй вiтер.
   Юхрим з подиву сказав: "О,  прибiг  ?вген  накоренок"  -  i  притулився
спиною до печi.
   - Ой Себастiяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу iз тiла,
не запогуби, не прибий мого нездалого, мого  зеленоголового!  -  мiнливими
рум'янцями i кирпочкою мiж ними припала тiтка  Христина  до  плеча  голови
комбiду. - Хоч який вiн нiкчема, а не прибий, бо ж i дурням треба жити  на
свiтi.
   - Прибивати не буду, а провчити навiть при тобi не посоромлюсь!
   - Ти справдi не будеш його вбивати? -  не  повiрила  зразу  молодиця  i
глянула на Юхрима. - А ти що варнякав? - i знову до дядька  Себастiяна:  -
То не будеш?
   - Нащо менi цей телепень  здався?!  Тiшся  ним,  коли  не  докучив,  як
болячка.
   Тiтка Христина одразу  ж  повеселiла,  крутнулась  по  хатi,  а  на  ??
драбинками надiтих спiдницях ожило цiле господарство: i горох, i вишнi,  i
птицi, i квiти, i колоски.
   - Коли так, Себастiяне, всип мо?й парi i за мене!  Аякже!  Бо  хiба  це
чоловiк?  Такого  лобуряки,  баламута,  бельби,   пустодзвона,   ледащицi,
брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника i  спiдничника  увесь  грiшний
свiт не бачив. Вiн скоро з мене Варвару-великомуче-ницю зробить, а я ж, на
злiсть йому, хочу по-людськи жити.
   Дядько Себастiян здивувався, опустив руку з батогом:
   - Оце так! I тобi, жiнко добра, не шкода буде твого каламутника?
   - А вiн мене жалi?? - тiтка Христина одним  кулаком  пiдперла  бока,  а
другим насварилась на чоловiка. - Хай, лоботрясе, хоч раз вiдiллються тобi
мо? сльози! Скiльки я тобi казала: не чеши чорта - бiсом станеш! Аякже!
   - Тодi, хрещенику, тримайсь! - дядько Себастiян вiдвiв руку з  батогом,
а Юхрим, вивалюючи плечем i лобом дверi, вилетiв з хати, зачепився в сiнях
за дiжницю, упав, тихенько зойкнув i рвонув на себе сiнешнi дверi.
   - I тут утiк! - здивувалась i сумно похитала головою тiтка Христина.  -
Вiн, певне, i вiд смертi втече.
   Я скочив до дверей, щоб зачинити ?х, i в  цей  час  у  дворi  обiзвався
густий здивований голос:
   - Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбiй,  побо?ще  чи
попо?ще?
   - Ой!.. Це аж ви при?хали до нас? Це  така  радiсть!  Аж  не  вiриться,
натурально! А в нас кругом така необразованiсть - i досi  без  цивiлiзацi?
колядують... Може, до  мене  заскочимо?  Оце  буде  свято?  Не  рiздво,  а
великдень! Як ви на це? з точки зору?.. - солодкомовно зажебонiв до когось
Юхрим.
   - Ти спершу обтрусись!
   - Ой, стою перед вами необтрушений, як... Розгубився од  iндивiдуально?
радостi.  Пробачте.  От  спасибi,  що  при?хали!  У  мене  дома   ?   така
запiканочка, яко? i в Санкт-Петербурзi  при  монархi?  не  було.  Хоч  ви,
натурально, не чарколюбець, але вiд цього зiлля  нiяк  не  вiдмовитесь.  Я
недалеко живу, - не утрудните себе. Ощасливте мою хату.
   - А хто тебе з цi?? хати випроваджував?
   -  Ох,  вам  би  персонально  не  питати,  а  менi   iндивiдуально   не
вiдповiдати, бо я не люблю наговорювати, - Юхрим зумисне перекида? голос у
хату, щоб i там чули, який вiн справедливий.
   - Ти не галайкочи пiвслiвцями, а говори повним словом!
   - Можу, Василю Iвановичу, можу й повним, - i одразу стишу? голос: - Ваш
хвалений Себастiян персонально мною вiдчинив сво? дверi. От  яка  в  нього
первiсно-елементна культура!
   - Що?! Себастiян фiнiнспектором дверi розчинив?
   - Фiнiнспектором! I не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось  таке
вiн ма? фiнансове соображенi? розуму.
   - А дверi ж цiлi залишились?
   - Не знаю, мабуть, цiлi.
   - За що ж ви не помирились?
   - За сектори, Василю Iвановичу. Я, не жалiючи себе, натурально, захищаю
державний сектор, а Себастiян - iндивiдуальний.
   - Та що ти мелеш?!
   - Перевiрте! Ось я тут, а Себастiян у хатi.  Ми  з  вами  на  державнiй
роботi у мiстi ма?мо кругозiр, а вiн - пуповину, яка приросла до  села.  А
на чому трима?ться село? На землi i на iндивiдуальнiй пуповинi.
   - А в тебе колективна пуповина вже трима?ться  не  села,  а  харчiв  iз
села?
   - От i ви, натурально, обража?те свого фiнiнспектора, насмiшеч-ки  собi
виробля?те. А яке життя  фiнiнспектора  в  перiод  непу  i  неперероблено?
дрiбновласницько?  стихi??  Гiрше  собачого,  бо,  дбаючи  про   державний
карбованець, вiн навiть з-пiд гадюки ма? витягнути копiйку!
   - Ти дивись! Здорово сказано! - в голосi невiдомого обiзвалися подив  i
спiвчуття, а в хатi всi похмурнiли.
   - Кого це так розжалоблю? мiй пустослов? - смутнiла тiтка Христина.
   - Голову повiтвиконкому, - вiдповiв дядько Стратон.
   - Ще i йому заб'? баки мiй поштуркач. I як вiн умi? отак прикидатися? -
уголос диву?ться жiнка. - Вiн тiльки вдома  ста?  самим  собою,  i  то  не
завжди: навiть передi мною, забувшись, ще iнколи лисичить, гра? сво? ролi.
   Усi починають смiятися, а  до  хати  в  клубах  морозу  входять  голова
повiтвиконкому i Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до  начальства
i поваги до сво?? особи. Юхрим зачиня? дверi, крадькома дивиться, чи  вони
залишилися цiлi, й мимоволi зiтха?.
   - Добрий вечiр добрим людям, - простуджено  вiта?ться  молодий  голова,
пiдiйма? довгi вi?, i на його темному обличчi гарно  видiляються  сiрi,  з
дрiмливим туманцем очi. Та якi  очi!  Напевне,  з  приiмлених  купальських
свiтанкiв вбирали вони той дрiмливий  туманець,  що  вигина?  вi?,  диву?,
бентежить i раду? людину. - То  це  ти,  Себастiяне,  вiдчиня?ш  фiнансами
дверi?
   - Як сказано! Як це сказано: вiдчиня?ш фiнансами дверi, -  пiдростаючи,
аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два  великих  догiдливих
нулi й пiдняв угору вказiвний палець. - О!
   - I на кого ти, навiжений, ока?ш? -- тихенько запитала тiтка Христя.
   Юхрим, як гусак, вигнув шию, витрiщився на жiнку, зашипiв,  зменшив  на
сво?му обличчi нулi, але одразу ж  перебудувався,  посмiхнувся  i  уклiнно
звернувся до голови:
   - Познайомтесь, Василю Iвановичу, - моя  вiрна,  благовiрна  i  предана
половина.
   - Чи не тю на тебе! - знiяковiла, засоромилась благовiрна  половина.  -
Вже мо?му на головi пошиття сивi?, а в головi хрущi хурчать.
   - Нiчого собi характеристика! - повеселiшав голова й нацiлив на  дядька
Себастiяна вi?. - Ти не скажеш, чого це вiд тебе так  утiкав  чоловiк,  що
мало п'ят не розгубив?
   - Напевне, поспiшав зiбрати сво? обручi й клепки, - одразу  ж  вiдповiв
голова комнезаму,
   - От бачите, як вiн розмовля? навiть у чи?йсь вищестоящiй  присутностi!
А при вашiй вiдсутностi вiн хотiв побити мене отим батогом,  що  з  одного
кiнця  ма?  музику,  а  з  другого  -  бiль.  Розперезався  Себастiян,  як
натуральний анархiст.
   - Язик дiамантовий, тiльки слова  -  жабуриння,  -  спокiйно  обiзвавсь
маломовний дядько Стратон.
   - Нате й мо? штани в жлукто! - позлiшав Юхрим. -  Вони  тут  всi  одним
мотузочком зв'язанi! А в'?лись у мою  iндивiдуальнiсть  за  те,  що  я  по
закону правлю податки, готовi грошi з  тих  кустарiв,  якi  займаються  не
дiлом, а безiдейною i пiдозрiлою фантазi?ю.
   - Почекай, почекай! Що це за безiдейна i пiдозрiла фантазiя з'явилась у
кустарiв? - Василь Iванович пiдкинув угору чорнi навскiснi стрiлки брiв.
   Тiтка Христя благально простягла руки до голови повiтвиконкому :
   - Та не вiрте губi мого чоловiка, - вона давно з правдою розминулась.
   - Мовчи, немiч моя! Тобi й коваль розуму не вку?! - огризнувся Юхрим.
   - Весело ви тут живете!  -  хмикнув  Василь  Iванович  i  звернувся  до
Юхрима: - Розкажи, як ти правиш з фантазi? готовi грошi?
   - Отак,  щоб  не  розгулялась  вона!  -  I  тицьнув  пальцем  на  Демка
Петровича. - Ось перед вами сто?ть отой iндивiдум,  що  може,  натурально,
зробити з глини миску i горщик, ринку i глечик, макiтру i куманець, кухоль
i чарку - все, що потрiбно в хатi пролетарiату i  трудовому  селянству.  А
вiн, замiсть реального трудового процесу, кинувся  у  мечтанiя-фантазiю  i
лiпить рiзну звiрину, птаство i  навiть  чортiв  з  людськими  натяками  i
переживаннями. От я за це чортовиння i прикрутив його податком,  за  що  й
постраждав тiлесно, бо наш голова комнезаму огороджу? кустарiв од податку.
Ось  як  вiн  розумi?  i  пiдрива?  фiнансову  полiтику  першо?  в   свiтi
робiтничо-селянсько? держави.
   В очах Василя Iвановича посвiтлiшав дрiмливий туманець.
   - Ти чого сваволиш, Себастiяне? Закон ? законом i для гончарiв, хоч  би
що вони виробляли. Хлiбороб платить за землю, гончар за глину.
   - Як сказано: хлiбороб платить за землю, гончар за глину! --  У  Юхрима
знов округлились i очi, i нулi на щоках.
   - Чого мовчиш, Себастiяне?
   - А що менi казати? Грiх красу обкладати податком. Коли доменша? ??, то
i ми подрiбнiша?м. Я не знаю, хто придумав гiрку приказку: бог для  бiдних
сотворив вербу i картоплю. А коли людина на  бiдарськiй  картоплi  творить
красу, то ми повиннi похвалити, возвеличити  цю  людину,  а  не  пригинати
дурним словом чи карбованцем, як робить оцей  телепень.  Демку  Петровичу,
покажiть сво? фантазi?.
   - Та нащо? - безнадiйно махнув рукою гончар. - Вже маю  собi  з  повiту
прибiдок, то не хочу мати само? бiди.
   - Чу?те,  чу?те,  Василю  Iвановичу,  що,  натурально,  говорять  усякi
пiдозрiлi про повiт! I це при головi вищезгаданого  повiту!  От  яку  вони
красу творять! Отак i контрреволюцiю створять! До них дивись,  придивляйся
i на замiтку бери!
   - Ну, про контрреволюцiю ти вже, чоловiче, загнув!
   -  Нi,  не  догнув!  А  щоб  повiрили,  -  демонструю  курйоз!  Я  сам,
персонально, конфiскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного  чорта,  в
якого довготелесiсть фiгури, модель голови  й  округлiсть  обох  щiк  були
зовсiм схожi на мене. Покупцi дивилися на чорта, а насмiхалися з мене, про
що можуть сказати записанi в мою книжечку свiдки. Ось таким  способом  цей
iндивiдум може дискредитувати не  тiльки  мене,  а  й  керiвництво  всього
нашого повiту. Я прогресивно наперед заглядаю!
   - Дивився бiс у воду i тiльки чорта бачив, - хмикнув дядько Стратон.
   - Показуйте, чоловiче, сво? фантазi?! -  звернувся  до  гончаря  Василь
Iванович.
   Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зiтхнув i запитав голови:
   - А якi ж вам показувати фантазi?? Возможнi i невозможнi,  як  говорить
фiнiнспектор, чи тiльки возможнi? Юхрима аж залихоманило:
   - У вас знов об'явились невозможнi? Демко Петрович невинно вiдповiв:
   - I на них вистачило глини. Юхрим всвердлив очi в гончаря:
   - Не трусiть бiду - обтрусите горе!
   Майстер обурився, скинув старiсть iз спини, випростався:
   - Чого ти мене, копiйчаний, ляка?ш то карбованцем, то горем? Коли на те
пiшло, перелякаю тебе! - вiн полiз до мiшка i почав розкладати сво? вироби
на лавi. Ось у його руцi  з'явився  лупатий,  з  коржастими  щоками  чорт;
закiльцювавши себе хвостом, вiн тримав у руцi його кiнець, що завершувався
дулею.
   Глянув Юхрим на чорта - позеленiв, обурено тицьнув на нього  пальцем  i
сказав: "О!"
   Всi, крiм голови повiтвиконкому, засмiялися.
   - Юхриме, це ж зовсiм твоя парсуна!  -  регочучи,  схопився  руками  за
живiт Себастiянiв батько. - От аби тобi насправдi випала така дуля!
   Гончар намiрився заховати свою  цяцьку,  але  його  притримав  за  руку
Василь Iванович.
   - Заждiть, хай люди подивляться.
   - А податку на чортiв не буде?
   - Вас не податок, а, натурально,  кримiнал  чека?!  От  не  я  буду!  -
шаленiв Юхрим i все бiльше ставав схожим на лiпленого чорта.
   Василь Iванович вiдмахнувся вiд погроз i прикипiв до кахлини з  качкою.
Вiн довго-довго розглядав  вироби  старого  майстра,  потiм  щось  згадав,
нахмурився, обернувся до Юхрима:
   - То хто контрреволюцiю творить: вiн чи ти?
   - Подумайте, подумайте, Василю Iвановичу, що ви  при  масах  кажете!  -
розколовся на двi половини голос Юхрима  -  перша  тихо  загула,  а  друга
закипiла, пiдстрибнула вгору. I  навiть  очi  фiнiнспектора  пiдвернулись,
стали навскiс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана  посмiшка.  -
Василю Iвановичу, дорогенький, хiба ж ви не зна?те мене?
   - Вiд сьогоднi не знаю i знати не хочу!
   - I ви за таку дрiбницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловiка?
   - А де ти навчився так зобиджати i применшувати людей?
   - Ю, ви ще не зна?те мене, - сумно похитав головою Юхрим.
   - Iще раз скажу: i знати не хочу тебе.
   - То чого так швидко? - Юхрим схрестив руки на  грудях  i  посмiхнувся,
мов змiя. Тепер вiн уже не боявся нiкого.  -  Я,  натурально,  розумiю:  в
червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рiшення  приймайте
поволеньки, бо посковзнетесь на глинi, - вона слизька, -  тицьнув  пальцем
на кахлину з качкою.
   - Iди, слизький, звiдси! - блiднучи, стишив голос  Василь  Iванович.  -
Завтра ж передаси сво? справи.
   - Не ма?те права! Я, натурально, державну копiйку оберiгаю!  -  вискнув
Юхрим.
   -А нам треба оберiгати державу вiд таких бовдурiв!
   - Я i про це скажу вищестоящим iнстанцiям! Я свого не подарую!
   - Вiдчиняй дверi! - пiдвiвся з-за столу дядько Стратон, i Юхрим  одразу
вискочив з хати.
   - Оце кому-кому, а менi дiстанеться, - зажурено сказала тiтка Христина,
перезирнулася з  дядьком  Себастiяном,  покосувала  на  стiл  та  й  пiшла
порядкувати до мисника.
   - За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб вашi  твори  i  в  столицi
порадували людей! - чарку?ться з гончарем Василь Iванович.
   - Спасибi.
   - Христино, бери чарку! - наказав дядько Себастiян.
   - Маю клопоту й без не?.
   - Чого це не повну налили ?й?
   - Це щоб я ?? сльозами,  як  свою  долю,  доливала,  -  тiтка  Христина
торкнулась рукою до щiк, на яких i досi бунтувались рум'янцi.
   - За тво? здоров'я, Христе.
   - За ваше, люди добрi, - i молодиця втерла очi.
   - Ти чого?
   Тiтка Христина довiрливо й сумно поглянула на Себастiяна:
   - Послухались вуха його язика,  а  тепер  горя  i  вiдром  не  винесеш.
Аякже!..
   - I де мо? очi  були,  як  ти  дiвувала?  -  тихо  спитав  себе  дядько
Себастiян.
   - Ой! - тiтка Христина здригнулась i самим  смутком  прошепотiла:  -  В
лiсах тодi були тво? очi.
   - I кого тепер винуватити, лiси чи себе?..
   Молодиця щось тяжко вiдвела рукою од себе, зiтхнула:
   - Ет, не будем про це... Не кожен стрiча? свiй щедрий ранок  чи  щедрий
вечiр... Що тепер мiй хитрий мацапура витворя??..
   Вже  потiм  село  дiзналося,  що  Юхрим   пiсля   розмови   з   головою
по-вiтвиконкому метнувся iз доносом i скаргою аж у Вiнницю. I там  вразив,
здивував i розжалобив працiвникiв губфiнвiддiлу сво?м  коронним,  звiдкись
поцупленим реченням, що вiн,  дбаючи  про  державний  карбованець,  навiть
з-пiд гадюки витягав копiйку. Справа закiнчилась соломоновим  рiшенням:  з
Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...
   - А що це за хлопчак у тебе? - зиркнув на мене Василь Iванович.
   - Михайлик! - одним словом вiдповiв дядько Себастiян.
   -  Це  часом  не  той,  що  космографiю  читав?  -  примружився  голова
повiтвиконкому.
   - Вiн самий!
   - То он який ти?  -  диву?ться  Василь  Iванович  i  наближа?  до  мене
дрiмливий туманець сво?х незвичних очей. - Дуже кортить читати?
   - Дуже, - нiяково кажу я.
   - А як ти чита?ш? Вiд дошки до дошки й посерединi трошки?
   - I посерединi трошки, - хитаю головою i не журюся.
   - I що тепер чита?ш?
   - Ет!
   - То чого запишався?
   - О! Таке скажете, - починаю пекти ракiв.
   - Як ця книжка зветься?
   - "Арабська земля i Магометова вiра".
   - А це тобi доконче треба знати? - I смiх закружляв навколо  мене,  мов
танець.
   То що менi залишилося робити? Теж смiятися.
   - I в мене таке дитя:  всюди  нишпорить  за  книжками,  а  ?х  нема,  -
обiзвався дядько Стратон.
   - Бiда? - спiвчутливо дивиться на мене Василь Iванович.
   - Не так бiда, як прибiдок, - одходячи, вiдповiдаю йому.
   - А читати ж хочеться?
   - Аж душа болить.
   - От цього я не хочу, щоб у малого душа болiла,  -  i  Василь  Iванович
повiв навскiсною бровою на дядька Себастiяна. -  Прошу  тебе,  при  нагодi
заскоч у Майдан-Трепiвський* (* Тепер  Майдан-Курилiвський,  Хмельницького
району, Вiнницько? областi) - там тепер найкраща бiблiотека.
   - Оце дiло! - схвально кивнув головою дядько Себастiян i весело  зирнув
на мене. - Там книжок - море!
   - Ой! - несамохiть вирвалось у мене. Я  одразу  ж  з  переляку  затулив
рукою уста, а всi засмiялись, навiть Себастiянiв  батько  приязно  похитав
журною головою.
   А Василь Iванович вийняв з кишенi  записну  книжку,  вiдсунув  од  себе
полумисок iз холодцем i почав на паперi виписувати радiсть для мене.
   Я все косував на веселi розгонистi лiтери,  що  так  пiдхоплювали  одна
одну, мов збиралися до танцю, i мене обсипало чи iскрами, чи то зорями. Од
утiхи мало не загопцював на лавi. Як везе, то везе шибенику!
   - Тепер, хлопче, мабуть, начита?шся! - нацiлив на мене Василь  Iванович
насоченi усмiхом губи, вирвав аркушик з книжки i подав дядьку  Себастiяну.
- Вчися, виходь у люди!
   Весiлля заграло в мо?х вухах i душi, я зовсiм притихаю, прислухаюся  до
нього, далi  переводжу  погляд  з  дядька  Себастiяна  на  людей,  а  вони
нахиляють до мене осмiхненi, розквiтлi очi. I  тiльки  Себасйiянiв  батько
чогось зiтха?.
   А в  цей  час  пiд  вiкнами  загупали  кроки,  засвiтилось,  закружляло
мальоване в образi дiвчини сонце, i вечiр забринiв молодими голосами:

   То не з моря тумани,
   То iз коней пара...

   Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли  з  коней  вста?  пара,  як
тумани з моря, коли стрiли падають, як дрiбен дощик, а мечi  блищать,  мов
сонце у хмарi?!
   I колядки, i тихий Дунай, що виплив iз них, i вершники  над  Дуна?м,  i
пара з коней, i струни кобзи старого Левка заколисували та й  заколисували
й приспали малого. Я вже не  чув,  коли  роз'?хались  гостi,  коли  дядько
Себастiян скинув з мене чоботята й накрив  сонька  ?жакуватою  солдатською
ковдрою...
   Мене збудили скрип дверей, гупання чи?хось чобiт i  чудернацький  смiх.
Коли я розплющив очi, бiля порога рiвно стояла немолода засмучена жiнка, а
коло не? висяював хромовими  чобiтьми  веселолиций  мiлiцiонер,  до  якого
прилипло дивовижне прiзвисько - Хвiрточка,  i  тiльки  через  те,  що  вiн
навчився гримати на людей:  "Закрий  менi  хвiрточку"  або  "Вiдкрий  менi
хвiрточку".
   З його рота зараз виривався клекiт, хрип  i  щось  подiбне  на  шипiння
гусака, - все це йому разом замiняло смiх.
   - Сiдайте, тiтко Марино. Що там ско?лося? - заговорив до  жiнки  дядько
Себастiян.
   - Ет, хай вiн говорить... навчився ж. - Тiтка Марина  ображено  стулила
темнi зморшкуватi уста, сiла на лаву й хрестом  поклала  на  колiна  важкi
землистi руки.
   - Розказуй, Василю!
   Зiпсований грамофон знову захрипiв у  грудях  мiлiцiонера,  i  знову  -
смiху не вийшло, але це нiчутiнку не збентежило Василя, - все його обличчя
сяяло радiстю, а очi набухали веселими сльозами.
   - От i не повiрите, що я сьогоднi на  контрреволюцiю  наскочив!  Тримаю
??, понятно, у кулацi! - переможно сказав, а тiтка Марина зiтхнула.
   - На яку це контрреволюцiю ти наскочив? -  недовiрливо  запитав  дядько
Себастiян. - Може, на тiтку Марину?
   - На не? ж! Нiколи б i сам не подумав, а от... село,  конешно!  Розкажу
вам за протокольною формою.
   - Розказуй, як умi?ш, - нахмарився i зажурився дядько Себастiян.
   - Сьогоднi ранесенько по?хав я до Якова пiдкувати  коня.  Заходжу  собi
тихенько у двiр, iду до хати, а вухом чую, що в кузнi  сичить  ковальський
мiх. Це на рiздво! - знову зашипiв,  заклекотав  мiлiцiонер,  витер  рукою
сльозу. - Дивуюся, що для Якова й свята нема?, та й пiдходжу до  кузнi.  I
що я тiльки бачу?! Бiсiв коваль  роздмуху?  вогонь,  а  на  вогнi,  як  на
картинi, сто?ть цiлiсiнький кулемет. Тодi, я, понятно, револьвера в  руку,
а ногою - в дверi i до Якова: "Руки вгору!"
   А вiн на мене, понятно, нiякого внiманiя.
   "Пiшов ти, - каже, - Хвiрточко, пiд три чорти. Людям бог свято посила?,
а ти револьвером бавишся, мов самшедший".
   "Я стрiляти буду!" - гримаю на коваля.
   А йому й за вухом не свербить.
   "Стрiляй, - каже, - собi в потилицю, може, там дурня приб'?ш.  Чого  ти
нажабився? Кулемета нiколи не бачив?"
   "За цей кулемет судити будем!"
   "За що ж мене судити? - розсердився  коваль.  -  За  те,  що  я  смерть
перековую на лемiш?"
   "Ви менi лемешем баки не забивайте, а фактично скажiть, де  дiстали  цю
смерть?" - припираю його  до  стiнки  револьвером,  параграфами  i  навiть
строгiстю закону.
   М'явся, крутився, викручувався чоловiк, та мусив признатися, що  дiстав
кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами i зiтха?,
наче цей кулемет не був ?? собственiстю.
   - Тiтко Марино, це правда?! - не вiриться дядьковi Себастiяну.
   - Та правда ж, - похитала головою тiтка Марина.
   - I ви продали кулемет Якову?
   - Ось це вже неправда: не продала його, а обмiняла.
   - Що ж це за обмiн?
   -  Я  йому  вiддала  кулемета,  а  вiн  менi  кочергу,  бо   моя   саме
переломилась.
   - Так i Якiв сказав! -  пiдтвердив  мiлiцiонер.  -  Тодi  я  бiгцем  на
вулицю, скочив у сани - й на хутiр до тiтки Марини. При?жджаю, заходжу  до
хати, а вона ще й до столу мене запрошу?.
   - Як людину ж, - стиха обiзвалася тiтка Марина.
   "Де ви, громадянко, хова?те сво? кулемети?!" - одразу нагнав ?й страху.
   "Нащо вони тобi, Василю?" - не диву?ться, не ляка?ться, а  виказуе,  що
iще ма? зброю.
   "В мiлiцiю треба здати!"
   "Дурно чи щось заплатять менi?"
   "За це дiло тюрмою заплатимо!" - кажу ?й.
   А вона до мене:
   "Хвiрточкою ти був, Хвiрточкою й  залишився,  хоч  i  взувся  в  золотi
чоботи".
   Розсердився я i почав робити обшук. Сопротiвл?нiя з боку  тiтки  Марини
не було. I знайшов я у засторонку, - от нiхто не повiрить,  -  iще  чотири
кулемети i п'ять нiмецьких i австрiйських рушниць.
   Дядько Себастiян зблiд i отетерiло поглянув на тiтку Марину:
   - Невже це правда?
   - Та правда, чого ж...
   - От який  вискiпався  iще  елемент!  Мабуть,  у  не?  був  бандитський
арсенал. Повiсив я пломбу на ?? дверi i до вас: як не ? - це ж далека ваша
рiдня.
   - Тiтко Марино, де ви цi?? бiсово? збро? набрали?  -  з  жалем  запитав
дядько Себастiян.
   - Бандити, хто ж iнакше, мали в не? свою  схованку!  -  тримався  свого
мiлiцiонер.
   Тiтка Марина боляче  повела  плечем,  злегенька  ойкнула  й  презирливо
поглянула на нього:
   - Пломба ти, та й бiльш нiчого. Ось ти над  цi?ю  збро?ю  тiльки  зараз
затрусився, а я всю вiйну трусилась. Оце ж,  Себастiяне,  дорогенький,  як
убили на вiйнi сина, то мiй Iван iз журби почав, де  мiг,  красти  оружi?.
Думка йому, старому, така  прийшла  в  голову:  коли  розiкрасти  рушницi,
кулемети та iншу погань, що стрiля?,  то  не  буде  чим  воювати  i  менше
зiв'яне людей на вiйнi. От i крав чоловiк, що мiг, крав i в  нiмцiв,  i  в
денiкiнцiв, i в петлюрiвцiв. На цьому дiлi попався  та  й  пiшов  спати  в
могилу. А Хвiрточка вже мене до бандитiв припису?  та  тюрмою  та  пломбою
страха?. То ма? вiн совiсть чи в нього ?? розклювали кури?
   Пiсля цi?? мови дядько Себастiян розпогодився, а  мiлiцiонер,  що  весь
час  то  обурювався,  то  недовiрливо  хмикав,  то  кусав  губи,  зашипiв,
заклекотав, захрипотiв, тернув рукою по очах i сказав:
   - Правильно. Ой, не було цього ранку в мене нi  совiстi,  нi  клепки  в
головi! - Вiн пригнувся до тiтки Марини, поцiлував ?? в прив'ялу  щоку,  а
потiм зажурився: - Воно-то так. А що  тепер  з  бiсовими  цими  кулеметами
робити? Почнуть нас тягати  по  iнстанцiях,  та  почнуть  сумнiватись,  та
допитуватись, та протоколи писати i всяку всячину. От вскочили в халепу на
самiсiньке рiздво. Тепер i чарки не вип'?ш, а скачи  в  повiт  на  зламану
голову.
   - Василю, а не краще буде, щоб Якiв без зайвого клопоту забрав собi  цi
кулемети - i на вогонь? - довiрливо запитала тiтка Марина. - Вiн  менi  за
них зробить i чаплiю,  i  рогачi,  i  лопату,  бо  тепер  такий  сутуж  на
залiзо...
   - Ет, сiльська  на?внiсть!  -  безнадiйно  махнув  рукою  мiлiцiонер  i
зажурено звернувся до дядька Себастiяна: - I яку тут придумати резолюцiю?



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   Воно, звiсно, дурниця, писати п'?си в четвертому класi, але  що  вдi?ш,
коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа пiдсмiю?ться над  мо?ю
сверблячкою, уже до мене вчепилось кiлька образливих прiзвиськ, а дехто  з
однокласникiв потай збитку?ться над мо?ю писаниною - вимальову? на  нiй  i
чортикiв, i дулi. Образливо й боляче ста? вiд цього, та  я  б'ю  лихом  об
землю i тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву,  я  не  залишаю  сво?
злощаснi зошити пiд партою, а засовую у кишеню. Що й  казати,  незручнiсть
велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимага? жертв.
   А вечорами i в погоду, i в негоду чешу до хати-читальнi, що  вiдкрилася
мiсяцiв зо два тому. Тут я перечитую, якi не ?, п'?си,  навiть  п'?си-суди
над бур'янами, посухою i бандитами.
   Найбiльше ж подобаються  менi  тi  драми  й  трагедi?,  в  яких  багато
стрiляють. Про це добре зна? наш завiдуючий хати-читальнi,  через  те  вiн
iнколи мою появу зустрiча? завзятим вигуком:
   - Михайле, привiз п'?су з стрiляниною!
   - I багато ??? - завмираю од радостi.
   - В усiх сценах i трохи поза сценою там з гармат б'ють!
   - Оце п'?са! - тiшуся я.
   А завiдуючий назбиру? з пiвсотнi зморщок навколо  очей  i  смi?ться,  -
такий славний чоловiк трапився. Часом, коли розходяться люди, вiн  проха?,
щоб я прочитав йому сво?, з п'?си, над прочитаним  довго  дума?,  теребить
кiнчик носа i  шкоду?,  що  не  пишу  вiршiв,  -  вiн  би  ?х  помiстив  у
стiнгазетi, яку тодi сходилось читати все  село.  Але  я  вперто  тримаюся
драматургi?, бо, видать, така моя судьба.
   Учора, то блiднучи, то  червонiючи,  я  здав  свою  третю  п'?су  Настi
Василiвнi. Вона бережно взяла мо? зошити, погортала верхнiй i спитала:
   - А стрiлянина ? в них?
   - ?, i навiть багато!
   - Оце й добре, - схвально хитнула головою Настя Василiвна,  а  я  трохи
пiдрiс: хоч що-небудь добре ? в мо?й писанинi...
   Зараз я  лежу  долiчерева  на  печi,  передi  мною  блима?  заправлений
трофейним  бензином  каганець,  а  в  очах  мерехтять  букви,  -  сьогоднi
чита?ться й не чита?ться менi, думки все кружляють довкола написаного:  що
про нього скаже вчителька? I маю я сумнiвiв i гризоти бiльше, нiж надiй. А
за вiкнами крекче мороз i посвисту? вiтер, вiн  торга?  приморожене  гiлля
грушi i видобува? з не? то стогiн, то срiбний передзвiн.  Оце  б  i  грушу
можна було б вставити у п'?су, i кулеметникiв бiля не?, а  в  гiлля  грушi
вмалювати молодика, якого нема тепер. За сво?ми думками я й не почув, коли
з школи повернувся тато.
   - Сьогоднi наш батько з якогось дива аж гуде  всерединi,  -  несе  йому
посмiшку мати.
   На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матiр:
   - Скоро i ти загудеш голубкою, коли почнеш  збиратись  до  тiятру.  Вiд
одного слова про театр я  нашорошив  вуха,  прирiс  до  печi,  а  поглядом
вп'явся у батькове обличчя: чи радiсть, чи насмiшка виб'ються на ньому?
   - Знову якийсь тiятр при?жджа? до нас?  -  прядучи  пряжу,  допиту?ться
мати.
   - Не при?жджа?, а он увесь тiятр вилежу?ться  на  печi,  -  тато  знову
зиркнув на мене. - Оце ж написало воно якусь  п'?су,  i  ??  поставлять  у
школi. Ото буде кумедiя!
   Я ще бiльше вростаю в пiч, радiсть i острах вчепилися в мою душу,  а  в
цей час за мене заступа?ться мати:
   - I чого б я ото пiдсмiювалась над сво?ю дитиною, коли воно  собi  щось
грамузля?.
   - Що ти тямиш! Сама вчителька сказала,  що  твiй  халамидник  писателем
ста?. I хто нам тодi корову пастиме?
   - Ти хоч толком, без насмiшок скажи: що про нього вчителька говорила?
   - Ото ж i говорила: школа поставить його п'?су, цiна квитка буде  п'ять
копiйок, а чи пустять нас iз тобою на дурницю - посовiстився спитати.  Як,
сину, пустять батькiв тво?х?
   - Як трохи притрима?те сво? насмiшки,  то,  може,  й  пустять,  -  кажу
обережно, бо хто ж зна?, як воно  обернеться  справа.  Мати  враз  накрила
батька мокрим рядном:
   - Тепер, зда?ться, i в тебе, i в Миколи язики однаковiсiньке мелють.
   - Уже й ти не вiриш чоловiковi, а вiн принiс тобi  чистiсiньку  правду,
навiть слова не закаламутив.
   - Тату, i справдi вчителька сказала, що... того, поставлять? - забринiв
надi?ю мiй голос.
   - Та, певне, поставлять. Сьогоднi всi учителi прочитали тво? мазюкання,
щось пiдчикрижили в ньому, а щось дописали i зiйшлись на тому,  що  нашому
селу нiяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досi, як з  простим,
говорив? То вже пробач, сину, - приязно й насмiшкувато подивився  на  мене
тато й за чуба смикнув. - Пустиш нас iз мамою в тiятри?
   - Ой таточку!.. - Неймовiрнi сподiвання, неймовiрнi надi?  залiтають  у
мою душу i ведуть до того дня, про який i радiсно i страшно подумати.
   - То чого ж так застидався? - знову смика? тато мене за чуба. - Може, й
справдi з нас щось буде?
   А в цей час надворi  обiзвався  Рябко,  задеренчав  засув  на  хвiртцi,
батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою,  який  був
одягнений у довгу, на вирiст, кирею. Чоловiк  обтрусився,  обмiв  з  чобiт
снiг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
   - О, i ви зна?те, - скривився я.
   - Усе село зна?. У нас iз кашлем i п'?сою не вта?шся. Оце ж  i  прийшов
до тебе: чи не виставив там на смiх людям дядька Миколу, бо що тодi  скаже
Ликерiя?
   Ми всi почина?мо смiятись, а в менi жаль  прокида?ться:  треба  було  б
вписати в п'?су  щось  iз  дядькових  смiховин.  Ось  вiн  розправив  сво?
гетьманськi вусища i вже серйозно запиту? батька:
   - Панасе, хочеш на щедрий вечiр роздобути свiженько? риби?
   - Як це - роздобути? - недовiрливо косу? на нього батько. - У водi чи в
крамницi?
   - На дурничку! У водi з-пiд криги.
   - Чого ж про цю дурничку Володимировi не сказав? - пiдсмiю?ться тато.
   - Та вiн мене вже за кури грiхоплутом обзива?, а сам  таке  ма?  грiшне
око, що всю рибу переляка? - на дно  пiде.  Оце  щойно  здибався  з  одним
рибалкою, то вiн сказав: у Щедровiй  тепер  наловлюють  цiлi  мiшки  риби.
Треба й нам гайнути.
   - Скiльки ж береш iз собою мiшкiв?
   - Чотири i торбу про  запас,  -  не  моргнувши  оком,  вiдповiв  дядько
Микола.
   Мати затряслась од реготу:
   - Чого ж так мало?
   - Шкода всi мiшки обслинювати рибою. Що в мiшки не вберемо  -  на  сани
вкинемо, - навiть не посмiхнеться дядько Микола. - То по?демо, Панасе?
   - Можна й по?хати, - погодився тато, - Готуй, жiнко, мiшки!
   - I на рибу, i на  в'юни,  -  дода?  дядько  Микола.  -  Я  знаю  такий
закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки i  чекають  тепла.
Колись наловив ?х мало не повний мiшок, привiз мерзлих додому,  кинув  пiд
лаву,  а  сам  лiг  спати.  Прокидаюся  од  несамовитого  крику.  Дивлюся:
забралась моя Ликерiя  на  лежанку  прямо  з  чобiтьми,  в  руках  держить
каганець i кричить не сво?м голосом:
   "Що там у тебе? Ой, подивись на долiвку, - аж тiпа?ться вона,  -  хтось
вужiв повну хату напустив!"
   Глянув, а по долiвцi мо? в'юни повзають, -  чисто  усi  порозмерзались.
Мусив я ?х удруге ловити й нести  до  сусiдiв,  бо  Ликерiя  зi  страху  й
дивитись не захотiла на них, i дома ночувати побоялась. Через  цих  в'юнiв
мало любовi не позбувся.
   Ми всi смi?мося, а дядько Микола вплiта? руку в сво? гетьманськi  вуса,
вигадуючи ще якусь побрехеньку.
   - Тату, вiзьмiть i мене  в  Щедрову!  -  прошуся,  бо  вже  саме  слово
"Щедрова" бринить менi казкою.
   - Обiйдемось без тебе, - вiдмахнувся тато рукою.
   - Вiзьмiть, таточку.
   - Там треба цiлий день вибути на  морозi,  а  вiн  i  в  кiсточки  тво?
забереться.
   - А на ковзанцi я ж вибуваю цiлий  день!  Тато  перезирнувся  з  мамою,
похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
   - Що нам робити з ним? Може, вiзьмемо, бо воно ж таке невiдчепне.
   - Хай привча?ться до всякого дiлечка.
   - Бiжи ж вiзьми свiжо? соломи на устiлки! - гримнув тато.
   Мене з печi як вiтром здуло, - босонiж  вскакую  в  чоботи,  вилiтаю  в
клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось пiдходить
до хвiртки i смика? мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
   - А хто там?! - гукаю баском.
   - Це я, Михайлику, - чую знайомий голос. - Пустиш до хати?
   - Ой, заходьте, дядьку Себастiяне! - Я пiдбiгаю до хвiртки, вiдчиняю ??
i помiж стовпами клунi веду голову комнезаму до хатини.
   - От хто нам про мiжнародностi i внутреностi розкаже!  -  весело  вiта?
гостя дядько Микола.
   - Про вашi внутреностi вам лiкар розкаже, - смi?ться дядько Себастiян.
   - То  я  на  однi  мiжнародностi  згодний.  Як  там  Антанта?  Ворушить
копитами?
   - Я ж вам учора про це розказував. Ви,  чував,  уже  до  мого  i  свого
доточили.
   - А як же без приросту обiйтись? - шельмувато диву?ться дядько  Микола,
- На свинях прироста?, на худобi теж, то й на  язицi  повинно,  бо  iнакше
зноситься вiн, як сатинова латка.
   - Ваш навряд чи  зноситься  -  не  тi  ковалi  його  кували,  -  дядько
Себастiян пильно поглянув на тата й сказав: - А ми тобi, Панасе, по  тво?й
вдачi знайшли молодецьку службу.
   - Хто це - ми? - насторожу?ться батько.
   - Незамождики i голова повiтвиконкому. Хочемо, щоб ти став лiсником.
   - Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, - насупились брови у
тата.
   - Як i не хочеш, то мусиш, чоловiче! - каже дядько Себастiян.
   - Чого ж це мушу?
   - Хiба не бачиш, як ляга? пiд сокиру наш лiс?  Кожному  тепер  воля,  а
лiсам - недоля. Лiсники ж з лiсництва примирилися з лiсокрадством i тiльки
дудлять  самогон.  То  ми  й  вирiшили  поставити  охоронцiв  непитущих  i
заповзятих. Як ти?
   - Не хочу.
   - Бо?шся? - в'?в тата дядько Себастiян.
   - Нi лiсокрадсько? сокири, нi обрiза я не боюсь! -  блиснули  завзяттям
батьковi очi. - Спасаюсь рiднi, яка почне тебе клясти до сьомого колiна, i
тих папiрцiв, що посиплються до вас на мене.
   - А чи зна?ш, скiльки на мене тих доносiв сиплеться?! В печi можна було
б протопити.
   - Коли тобi це подоба?ться, - топи, а я свою пiч  не  хочу  паскудством
обiгрiвати.
   - Якщо так будемо думати, то через кiлька рокiв доведеться  розвалювати
печi: нiчим ?х буде топити. Загине увесь лiс!
   - Ой! - зажурилася мати.
   - Громадою просимо, берися за це дiло.
   - Пiдводите ви мене пiд лихо, як дерево пiд сокиру, - зiтхнув тато... I
недаремно зiтхнув. Немало горя принiс йому i  нам  оцей  зелений  спiвучий
лiс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
   - То що тобi, Панасе, треба на початок? - повеселiшав дядько Себастiян.
   - З десяток хур та десяток завзятцiв, що кулакiв не позичають.
   - Нащо так багато?
   - Одразу ж вивезу до сiльради все  вирубане  мо?ми  родичами.  Почну  з
свого брата.
   - Тобi ще цього лиха треба, -  згаснула  мати.  -  Нащо  ото  з  Яковом
за?датись?
   - Хай не забува?, що в нього ? брат, - вiдрiзав тато. - Коли заберу лiс
у брата, в рiднi, то всi побачать: нiкому не попущу.
   - То й починай з Якова: обклався вiн деревом, наче муром,  -  погодився
дядько Себастiян i зиркнув на пiч. - Михайло, завтра  по?демо  з  тобою  в
Майдан-Трепiвський.
   - Завтра? - аж не вiриться менi.
   - Атож. Одягайся теплiше.
   -Та вiн завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
   - Нi, тату, я краще по?ду в Майдан-Трепiвський. Там книжки видадуть!
   - Як хочеш, дiло хазяйське, - сказав тато.
   Я аж загарцював на печi; як  везе,  то  везе!  I  всi  невдачi,  i  всi
дошкульнi прiзвиська, i всi чортики й дулi одлiтають од мене, як луска  на
вiтрi.
   Ще   вдосвiта   мама    наварила    гречаних    вареникiв,    начинених
грушами-дичками, тертою квасолею, маком i калиною. А  завбiльшки  були  цi
вареники, як ущерблений мiсяць, - одного вистачало на молотника. Вкинув  я
три вареники у торбину, вислухав  усi  маминi  застереження  на  дорогу  й
швиденько  пометляв  до  дядька  Себастiяна.  А  вiн  уже  запрiг  коня  у
легкокрилi санчата й чекав на мене.
   - Чим це ти напакував торбу?
   - Варениками - i для вас, i для мене. Покуштуйте.
   - А ти куштував?
   - Ще нi.
   - То, може, почнеш добре дiло з вареникiв? До хати пiдемо чи надворi?
   - Надворi, тато кажуть, смачнiше. А де ваш лелека?
   - Завiз його майстровi. Скоро дiждемося живих лелек.
   - Не так-то й скоро.
   - Та вже циган продав кожуха, - смi?ться дядько Себастiян  i  пiдхвалю?
вареники. Вiн свiй трима? в однiй руцi, а я обома, вiн добира?ться уже  до
рiжка, а я до  середини,  i  так  менi  при?мно,  що  дядьковi  Себастiяну
подобаються нашi вареники, i так менi весело говорити  з  ним,  а  думками
прибиватись до того невiдомого села, де найкраща бiблiотека на весь повiт.
   З'?вши вареника, я падаю в  натоптанi  сiном  санки,  дядько  Себастiян
умощу?ться на передку, i ось уже кiнь виносить нас  у  широкий  заснiжений
свiт, де у паморозi срiбно туманiють верби, де вiтряки остуджують сонце, а
рiчка погойду? переспiлi китицi отого очерету, в якому й досi живуть чи?сь
сумнi голоси.
   Ми проскаку?мо сусiдн? село, де живе  дiд  Корнiй,  i  пiд'?жджа?мо  до
страшного болота, що й взимку диха? гнилим туманом. В цьому болотi  ще  за
часiв татарських наскокiв ховалися люди.
   -  Михайлику,  хочеш  побачити  диво?  -  оберта?ться  до  мене  дядько
Себастiян i гра? заснiженими вiями.
   -Хочу!
   - Тодi вiзьмемо лiворуч.
   Навмання по бездорiжжю, по  мерзлих  купинах  застрибали  санки,  i  ми
незабаром пiд'?хали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастiян
зупиня? коня, зiскаку? з санец i радiсно пiдiйма? голову вгору.  Над  нами
справдi хтось розвiшав диво: кожне  прихоплене  iне?м  деревце  насочилося
сонцем i хвалилося червоними кетягами. Я ще нiколи не  бачив  стiльки,  як
тепер, калини й, наче заворожений, оглядав i прибитi  морозом  кетяги,  що
нависали прямо над головою, i тiнi, на яких  теж  виразно,  як  мальованi,
видiлялися грона.
   - Гарно, Михайлику? - змовницьки мружиться на мене дядько Себастiян.
   - Ой, гарно як! - щипаю кiлька промерзлих кетягiв калини,  -  I  де  ??
стiльки взялося?
   - Де? - задумався, спохмурнiв дядько Себастiян. - Старi люди кажуть, що
колись i тут були несходимi болота. А коли одного разу ординцi  напали  на
село, сюди кинулось утiкати весiлля i  всi  дiвчата,  що  були  на  ньому.
Ординцi за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дiвчата  -  у
твань, та й потопилися у нiй. Згодом на цьому мiсцi й вирiс калиновий гай.
Влiтку,  люди  кажуть,  ця  мiсцина  i  досi  стогне-озива?ться   дiвочими
голосами.
   Раптом ми здригнулись: хтось,  мугикаючи,  йшов  помiж  кущами  калини.
Незабаром  з'явився  маслакуватий  кривоклубий  кiнь,  за   ним   дрiботiв
невисокий чоловiчок з  великим  мiшком  за  плечима;  його  сiре  плескате
обличчя було схоже на  сторч  поставлений  полумисок  з  холодцем.  Вiн  з
опаскою подивився на  нас,  поклiпав  рiдкими  вiями  й  спитав  у  дядька
Себастiяна:
   - I ви, значиться, при?хали ламати калину?
   - А ви ?? лама?те?
   - Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив
перейти на калину.
   - Простуду лiку?те нею?
   - Нi, я ??, голубоньку, в мiсто вожу, на продаж,  значиться.  Городськi
мають дурнi грошi - навiть калину купують, любуються нею,  наче  зроду  не
бачили.
   Дядько Себастiян заглянув у мiшок плескатолицього, витягнув покалiчений
кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":
   - Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
   - Руки? - здивувався, хихикнув  плескатолиций  i  подивився  на  дядька
Себастiяна, як на дивака.
   - Ти не хихикай, розуме недоспiлий; бо  покладу  на  санки  i  в  повiт
завезу!
   - Великий крик за малий пшик! - ображено заметались вузькi, присмоктанi
уста. - За що менi така сiпанина?
   - Не калiч дерево! Воно сiм рокiв пiсля тво?х рук буде сльозою плакати.
Ножа ма?ш?
   - Маю.
   - Зараз же зачисть усi поламини, не будь ординцем серед тако? краси!
   - А менi,  значиться,  що?  Коли  треба  зачистити,  то  зачищу.  Ви  в
начальствi ходите?
   - Хiба ж не видно?!
   - Та видно. З Лiтина чи Вiнницi?
   - З Вiнницi.
   - Значиться, такий ? приказ, - диву?ться чоловiк. - Дiждалась i  калина
приказу. То я зараз же зачищу сво? слiди. - Вiн вийняв ножа i зник за тими
деревцями, яких i досi за ?хню красу нiвечать люди...
   Помiж розкiшними червоними кетягами ви?жджа?мо на луг, далi на дорогу -
i вперед, уперед, а сполоханi думки ширяють через темiнь вiкiв, i  в  очах
менi стоять отi перехопленi ординськими вогнями дiвчата, з  яких  проросла
калина. Ось я  навiть  почув,  як  застогнала  земля.  Озирнувся.  Нi,  то
стугонiв над рiчкою невеличкий  млин,  важке  обмерзле  колесо  лихоманило
його, а вiн робив сво? дiло, наче людина, i стогнав, наче людина.
   - Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
   - Не замерз.
   - Все одно трохи пробiжiмося.
   I ми бiгли наввипередки з дядьком Себастiяном, вiн  перехоплював  мене,
пiдкидав  угору  i  ловив,  як  м'яча,  а  розумний  кiнь  скоса  поглядав
осмiхненим оком i сам доганяв нас.
   Ось i Майдан-Трепiвський, i рiчка Згар, i крутояри, i глинистi  червонi
горби, що обросли хатами-бiлянками. Ми в'?жджа?мо на шкiльне подвiр'я,  де
яснi? великими вiкнами двоповерхова, червоно?  цегли  школа.  На  подвiр'?
зараз тихо (школярi пороз'?жджалися по домiвках), i тiльки голуби воркують
на тепло.
   З острахом i радiстю я пiдiймаюся прочовганими металевими  схiдцями  на
другий поверх. Ось дядько Себастiян  зупиня?ться  бiля  високих  дверей  i
обережно стука? п'ястуком.
   - Заходьте, заходьте!
   Ми переступа?мо  порiг  просторо?  кiмнати,  вiта?мося  з  немолодим  в
окулярах чоловiком, сиве волосся якого лягло на  плечi.  Дядько  Себастiян
iде до нього, а я, наче  замовлений,  прирiс  до  пiдлоги:  проти  мене  i
праворуч, i лiворуч стоять величезнi дубовi  шафи,  а  з  них  крiзь  скло
виглядають тисячi книг. ?х, либонь, i  на  десять  возiв  не  вмiстив  би!
Спершу я не повiрив, що стiльки можна зiбрати книжок у одному мiсцi.  Куди
там попiвськiй бiблiотецi! ? ж такi щасливцi, що  мають  доступ  до  цього
добра. Поки я вбираю в очi  корiнцi  книг,  до  мене  пiдходять  i  дядько
Себастiян, i завiдуючий бiблiотекою.
   - Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович,  -  знайомить  мене  голова
комнезаму.
   - Спасибi, - невпопад кажу я i так виминаю шапку  в  руюах,  що  з  не?
летить шерсть.
   Дмитро Онисимович тiльки переглянувся з дядьком Себастiяном  i  лагiдно
заговорив до мене:
   - Наша бiблiотека, Михайле, вида? додому лише по двi  книги.  Якi  тобi
потрiбнi? Чи вибереш сам?
   - Я сам, - прикидаю, що треба  вибрати  двi  найгрубших  книги.  Дмитро
Онисимович розчиня? дверцята шаф, а я нишпорю очима по  найтовщих  книгах.
Ось, зда?ться, можна взяти цю в чорних палiтурках.
   - Випишiть, коли можна, ??.
   Дмитро Онисимович, осмiхаючись, пода? менi п'?си Шекспiра й каже:
   - Тобi ще ранувато братися за цю книгу,  хоч  i  написав  ??  найкращий
драматург свiту.
   - Чого ранувато? - бурмочу собi пiд нiс. - Я дуже люблю читати п'?си.
   - Воно й добре; в мене таких читачiв небагато. Але цi п'?си будеш вчити
рокiв через шiсть-сiм.
   - А в них срiлянина ??
   - Що-що? - округлюються сiрi очi вчителя.
   - Питаюся, чи б'ються, чи стрiляють у цих п'?сах?
   - Ага! - зрозумiв нарештi мене Дмитро Онисимович i пустив  посмiшку  по
вусах i в окуляри. - Б'ються  тут  не  на  життя,  а  на  смерть,  але  не
стрiляють, - тодi ще наче й пороху не було.
   - То я вiзьму ??, - люблю, коли б'ються, -  нiяково  виправдуюсь  перед
учителем.
   - Ну, коли так наполяга?ш, бери! - вруча? менi товстелезну книгу Дмитро
Онисимович. - Тiльки одна умова: потiм розкажеш, про що тут пишеться.
   - Згода.
   - Яку ж тобi ще пiдiбрати? Чи не  цю?  -  показав  учитель  на  одну  з
найтовщих книг у полотняних палiтурках.  По  всьому  видно  було,  що  вiн
одразу збагнув мiй смак.
   - Можна й цю, - беру в руки твори Мамiна-Сибiряка. Дядько Себастiян теж
вибрав собi книги, правда, не такi грубi, як  я.  Ми  подякували  Дмитровi
Онисимовичу, а вiн на прощання й каже;
   - Ти ж як закiнчиш свою школу, при?жджай учитися до нас. Я тобi дам усi
книги прочитати.
   - Спасибi, спасибi, Дмитре Онисимовичу, - вклоняюся старому вчителю,  а
вiн кладе менi на голову пропахлу книгами руку й клiпа? повiками...
   Як радiсно було тепер впасти в сани! Книга при?мно холодила  пальцi,  i
королi, й лицарi виходили з не?, i билися, i падали  отут,  у  снiгах,  де
пахла примерзла калина, де вiтряки билися з присмерком i кликали  до  себе
добрих людей молоти на хлiб.
   - Михайлику,  очi  попсу?ш!  -  гримав  на  мене  дядько  Себастiян.  Я
посмiхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав ??,  аби
хоч поглянути на чудовиська, для чогось закованi в залiзо.
   I памороззю, i димами, i розкиданими вогниками, i зорями зустрiча?  нас
заснiжене  село.  Ось  край  дороги  заскрипiв  журавель,  а  за   дорогою
обiзвалася щедрiвка:

   Щедрий вечiр, добрий вечiр,
   Добрим людям на весь вечiр.

   - Спасибi, дiточки, що защедрували  нашiй  хатi  i  нам...  -  жебонить
жiночий голос.
   А он бiля ставу заспiвали самi дiвчата:

   Щедрик, щедрик, щедрiвочка,
   Прилетiла ластiвочка...

   Я одразу впiзнаю Любин голос, пiдводжуся на санях i гукаю через став:
   - Любо, не застуди голос!
   Вiд ставу чу?ться спочатку смiх, потiм хтось вiддiля?ться вiд  гурту  i
чимдуж мете до нас.
   - Михайлику, пирiжка хочеш? - висмiю?ться Люба, пада? на сани  й  пода?
менi вищедруваний пирiжок.
   - А я тобi калини привiз, бери.
   - Дядьку Себастiяне, а ви не хочете пирiжка? Вiн ще теплий.
   - Коли теплий, то що ж... - напiвобертаючись до нас, кумедно  розводить
руками дядько Себастiян. А Люба вже весело стрекоче менi:
   - Михайлику, а дядько Микола i твiй тато вже повернулись додому!
   - I щось уловили?
   - Кiлька щук i цiлiсiньку торбу в'юнiв. Дядько Микола  казав,  що  вони
тягнули-тягнули i нiяк не могли витягнути вдвох одну щуку, -  така  велика
попалась. Очi в не? були, мов горнята, а луска - як срiбнi карбованцi.
   I нам усiм навiть чогось ста? дуже смiшно. Тим часом  нас  наздоганяють
легенькi санчата, на передку  яких  сидить  молодий  кремезний  чолов'яга,
позад нього погойду?ться i тихенько щось наспiву? дитинi  молодиця.  Чимсь
знайомим-знайомим повiяло на мене. Молодиця оберта?ться на наш смiх, i  я,
вiрячи й не вiрячи, скрикую:
   - Мар'яно!
   - Ой! Михайлику! - сполохано зойкнула молодиця i для чогось перепитала:
- Це ти?
   - Авжеж, Мар'яно! - зiскакую з саней, наближаюсь до не?  i  бачу  перед
собою великi-великi очi, над якими сполохано б'ються вiночки вiй.
   - Ой! Михайлику! Як ти вирiс! - Мар'яна однi?ю рукою трима?  дитину,  а
другою обiйма? мене. - А ми ?демо до вас на щедрий вечiр.
   - Справдi?
   - Справдi. Добрий вечiр, Любо! Добрий вечiр, дядьку  Себастiяне!  Ви  й
досi голову?те?
   - Та головую.
   - I мiй теж. Маю тепер клопiт на свою голову.
   Дядько Себастiян нахилився до вуха Мар'яни:
   - А вiн i зараз тебе зiронькою зве чи, головуючи, забувся?
   - Та... таке й скажете, - засоромилася Мар'яна.
   - Говори, говори.
   - Зове ж... коли треба пiддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а
той лише поводить могутнiм плечем i розквiта? в добрiй спокiйнiй  посмiшцi
велета.
   - Тiточко, а у вас дiвчинка чи хлопчик знайшовся?  -  вже  припада?  до
дитини Люба й щось агука? ?й.
   - Хлопчик... - i так гарно сказала, нахиляючись до нього: - Росте  собi
дитя!
   - ?демо ж до нас! - запрошую i гостей, i дядька Себастiяна, i Любу. - У
нас i риба свiжа ?!
   - Коли свiжа, то мабуть, доведеться по?хати, - весело мружиться  дядько
Себастiян i вiжками руйну? на коневi паморозь.
   I знову заспiвали санки, i  спросоння  зiтхнула,  затьохкала  крига  на
ставу, i заагукало бiля грудей матерi дитя. А  над  нами  мерехтять  i  не
падають зорi, а поперед нас вихоплюються i вихоплюються  тихi  вогники,  а
бiля них озиваються голоси щедрiвникiв:

   Щедрий вечiр, добрий вечiр,
   Добрим людям на весь вечiр...

   I хороше, i дивно, i радiсно ста? менi, малому, в цiм свiтi, де ? зорi,
i добрi люди, i тихi вогники, i щедрi вечори...

   Ки?в - Iрпень - Дякiвцi, 1966